1 Вопрос на семинарское занятие


1.1. Історичні передумови сучасного стану книгодрукування
Запровадження друкарської справи в Західній Європі пов’язане з ім’ям Й. Гутенберга, який в середині ХVст. в Німеччині почав відливати металеві літери. Він запропонував також перший дерев’яний друкарський верстат. Після смерті Й. Гутенберга мистецтво книгодрукування латиницею поширилось по всіх країнах Європи і потрапило за океан, в Америку. Згодом і в східнослов’янських землях почали друкувати книги (кирилицею).
Донедавна в історичній науці існувала думка, що виникнення книгодрукування в Україні пов’язане з ім’ям Івана Федорова, який приїхав з Москви і деякий час працював у Заблудові. Але газета «Голос України за 1997 рік привернула увагу до такого факту: в Німеччині в бібліотеці Тюбінченського університету зберігалась книга Юрія Дрогобича, надрукована українською мовою, «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії і медицини Булонського університету». Книга надрукована 1483 року. Це через 45 років після винайдення Йоганном Гутенбергом подвижного металічного шрифту.
Виготовляв книжки слов’янською українською мовою і першодрукар львів’янин Степан Дропан. У 1491 році побачили світ видання Швайпольта Фіоля, надруковані теж національною мовою. Отже, книгодрукування на теренах України виникло задовго до появи Івана Федорова. В ХVст. осередком видавничої справи став Львів.
Восени 1572 р. до Львова приїжджає Іван Федоров. Тут в 1573 р. він почав друкувати «Апостола», який вийшов у світ у лютому 1574 р. Після основного тексту в книзі вміщена передмова, яка по суті є автобіографією Івана Федорова.
До останнього часу львівський «Апостол» вважали єдиною книгою, яку Іван Федоров надрукував у Львові. Але в 1954 році з Паризької національної бібліотеки було одержано фотокопію чудово надрукованої книги – слов’янської граматики. В кінці книжки є вигравірувані герб міста Львова і друкарська марка Івана Федорова.
Належність даної граматики Івану Федорову розкриває образ першодрукаря як діяча освіти українського народу. Його граматика була першою друкованою книгою, що має навчальне призначення. Поки що ми знаємо лише один примірник цієї книжки, він зберігається в Гарвардському університеті (США).
Після друкування у Львові «Апостола» Іван Федоров на запрошення князя Острозького переїхав до Острога на Волині і заснував тут друкарню.
Для основних текстів острозьких видань Федоров відлив п’ять шрифтів: один великий кирилівський, два малих кирилівських і два малих грецьких. Цими шрифтами в 1589 році була надрукована книга «Новий Завет с Псалтырью». Одночасно з друкуванням готувалося друкування великої за обсягом книги – Біблії. В 1580 році частина тиражу Біблії була вже готова. Книга мала 1256 сторінок в два стовпці. В кожному стовпці 50 рядків тексту. Крім Біблії і «Нового Завета…» Федоров надрукував в Острозі «Хронологію Андрія Римши», на двох сторінках якої подано перелік дванадцяти місяців слов’янською, грецькою та єврейською мовами.
Після смерті Івана Федорова його шрифтами кілька десятиліть користувалися у друкарнях Львова і Вільнюса. З друкарень кінця XVI – початку XVII ст. найпомітнішою була Стратинська (у містечку Стратині Бережанського району). Ця друкарня була заснована в 1603-1604 рр. і працювала кілька років, поки жив її покровитель Гедеон Балабан.
Архімандрит Єлисей Плетенецький у Києво-Печерській лаврі заснував першу в Києві друкарню, для чого купив законсервовану стратинську.
У 1616 році лаврська друкарня випустила свою першу книгу – «Часослов». У 1618 році вийшла з друку друга чудово оздоблена книга великого формату – «Анфологіон» (збірник церковних служб), яка мала 1048 сторінок і багато ілюстрацій – орнаментів.
Особливістю всіх видань друкарні Києво-Печерської лаври була велика кількість ілюстрацій. Тут видавалися книги не тільки церковнослов’янською, а й латинською та польською мовами. Палітурним матеріалом були дошки і папір. Інколи верхню дошку оздоблювали малюнками. У такому вигляді книги надходили в продаж.
У 1787 році друкарня Києво-Печерської лаври почала друкувати книги цивільного змісту. Другий осередок цивільного книгодрукування в Києві виник у 1799 році, коли була заснована друкарня при Київському губернському правлінні.
Серед інших цивільних друкарень на Україні в кінці XVII ст. можна відзначити катеринославську, з якої в 1796 році вийшла перша друкована книжка під назвою «Наставление сыну».
Таким чином, з часів свого виникнення українське книгодрукування інтенсивно розвивається у Львові та Києві. З’являються друкарні при монастирях, братствах. Книги стають основою освіти молодого покоління, мають цивільний та релігійний характер.
Про долю українського друкованого слова в умовах існування України у складі Російської імперії йдеться в одному з листів Тараса Шевченка із оренбурзьких степів до своїх побратимів: «До вас слово, о братія моя українська возлюбленная! Велика туга осіла мою душу. Чую, а іноді читаю: ляхи, серби, болгаре, чорногори, москалі – всі друкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило». [12,18] Знищення українського книгодрукування негативно вплинуло на його сучасний стан. Простежимо хронологію цих сумних сторінок української історії.
1626 р. – наказ Синоду зібрати з усіх церков книги старого друку, а замість них впровадити нові московські видання.
1690 р. – Московський патріарх Іоаким указом заборонив все українське письменство, а «Четьї-Мінеї» велів спалити.
1693 р. – лист Московського патріархату до Києво-Печерської лаври про заборону друкування будь-яких книг українською мовою.
1709 р. – указ Петра І про заборону друку книг українською мовою.
1720 р. – указ Петра І, щоб книг ніяких, окрім церковних попередніх видань, на Україні не друкувати.
1721 р. – наказ Синоду надсилати книги з українських друкарень у «синодальну контору для виправлення їх згідно з російськими вимогами та вимовою й звірення клеймом цензора».
1724 р. – друкарню Києво-Печерської лаври оштрафовано на 1000 крб. за друкування книг, не в усьому схожих із російськими.
1766 - 1769 р. – указ московського православного Священного Синоду про вилучення в населення українських букварів та українських текстів церковних книг.
1859 р. – Міністерство віросповідань та наук Австро-Угорської імперії заборонило українську абетку в Східній Галичині та Буковині, замінивши її латиницею.
1863 р. – циркуляр Міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва про заборону друкування книг українською мовою, за винятком літературних творів, та й то лише після ретельної перевірки їх російськими цензорами.
1876 р. – Емський указ царя Олександра ІІ про заборону ввезення з-за кордону та друкування в Російській імперії будь-яких книг і перекладів українською мовою.
1881 р. – закон про дозвіл друкувати словники українською мовою, але російським правописом.
1892 р. – російський уряд суворо наказує цензорам стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів із російської мови.
1894 р. - указ про заборону ввезення книг з-за кордону.
1894 р. – заборона друкувати українські книги для дітей.
1914 р. – указ Миколи І про заборону української преси.
1946 р. – Рада міністрів УРСР затвердила новий (наближений до російського) правопис.
1964 р. – умисний підпал Державної публічної бібліотеки АН УРСР, унаслідок якого в Києві загинули тисячі рідкісних видань.
1969 р. – ЦК Компартії України прийняв постанову про посилення цензури.
1983 р. – ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР ухвалили постанову «Про додаткові заходи щодо покращення вивчення російської мови в загальноосвітніх закладах союзних республік», яка стала черговим етапом русифікації української освіти та нищення української книги.
Незважаючи на такі умови, українська культура і наука продовжували розвиватись. В ХХ ст. українська книга своїм розвитком завдячує діяльності Академії наук України.
Значну роль в популяризації українського слова в суспільстві зіграв Іван Огієнко. Діяч звернув увагу на формування загальнодоступних бібліотек. 5 вересня 1918 року розпочала роботу бібліотека Кам’янець - Подільського університету. Найголовнішим завданням бібліотеки І. Огієнко вважав комплектування книгами. Це здійснювалось переважно шляхом купування книг та пожертвування. Наукове товариство ім. Шевченка у Львові подарувало 408 томів видань; Статистичний комітет Кам’янець – Подільського губерніального управління – 6660 томів; Кам’янець-Подільська хлопчача гімназія – 2716, Кам’янець-Подільське церковно-архівне товариство – 129 тощо. Серед тих, хто долучився до укомплектування бібліотеки - С. Русова, С. Шманкевич, М. Хитько, П. Бачинський, Л. Білецький, М. Вікул, В. Квасницький, О. Прусевич, М. Шіроцький, С. Шманкевич. Не залишились осторонь і видавництва: «Дзвін» Шульженка і Соколова в Києві, «Союз» у Харкові, «Сіяч» у Черкасах, «Українська школа», «Грунт», «Вернигора», «Криниця» та Українське видавництво в Катеринославі.
Таким чином, за півтора роки існування університету, станом на 2 січня 1920 року, для бібліотеки було придбано 11169 книжок на суму 87236 карбованців; подаровано – 17286 книжок. Станом на 1 жовтня 1920 року кількість стародруків у фонді бібліотеки сягала 814 томів, серед них і «Острозьке Євангеліє» 1581 року. Отже, купівля книжок та надходження дарунків створили позитивний результат у формуванні фонду бібліотеки новоствореного Кам’янець – Подільського університету.
28 грудня 1919 року було створено науковий бібліографічний гурток студентів Кам’янець – Подільського університету, який проводив діяльність у різних напрямках: збирання біографічних матеріалів; проведення читань з питань наукового значення, розв’язання теоретичних проблем; публікація статей, видання книг, створення періодичного органу для висвітлення бібліографічної та наукової діяльності; впорядкування власної спеціальної книгозбірні. Свого роду рекламними акціями були повідомлення, які з’являлися у рубриці «Університетське життя» наймасовішої газети Кам’янця - Подільського «Наш шлях». Вони висвітлювали роботу гуртків, повідомляли про нові надходження до бібліотеки.
Як педагог Іван Огієнко започатковує видання навчальної літератури: зошитів («тетрадей»), в яких вміщено – «правила виразного читання», рекомендації щодо того, як читати книги, способи аналізу літературних творів. Він наголошує на величезному значенні книги в житті людини, навчає культурі читання, сприяє вихованню поваги до праці письменника, звертає увагу на необхідність аналізу твору, знання біографії та творчості його автора.
Цікаво, що у «Тетради для літературного разбора и записывания прочитанных книг» подано основи бібліографічного опрацювання книги, вказується на доцільність занотовувати, яке видання твору вважається найкращим. Як філолог І. Огієнко пропонує детальний літературознавчий аналіз: характеристику дійових осіб, аналіз ідеї та мови твору, адже, «вивчаючи твір, треба вивчати і мову автора». [8, 334] Важливим у цьому аналізі було останнє питання: «Яке враження справив твір?»
Таким чином, «Зошити ..» Івана Огієнка є основою методики аналізу художнього тексту на рівні шкільної освіти, джерелом виховання у школяра поваги до найвеличнішого надбання людства, набуття учнями основ книгознавчого знання. Вся колосальна робота І. Огієнка як ректора Кам’янець - Подільського університету свідчить про впровадження діячем нових методів популяризації книги. Активізація сил української інтелігенції у відкритті бібліотеки, залучення до заходів місцевої преси – це ті основи, на які повинна спиратися сучасна видавнича діяльність.
У 1923 – 1924 рр. Академія наук України почала власну видавничу діяльність, якою керувала Редакційно-видавнича комісія, створена у 1921р. Її очолив секретар ВУАН академік А.Ю.Кримський.
Великі труднощі супроводжували розбудову видавничої діяльності Академії наук. Саме тоді Кримський писав Д.І. Багалію: «У нас зле з папером. Держава, передавши нам друкарню, не дала ані однієї стоси паперу, ані грошей на закупівлю паперу. Все, що ми друкуємо, друкується на папері, пожертвуваному авторами, або купленому мною з моїх випадкових заробітків. Ми хочемо удатися до Наркомосу з рішучим проханням дати певну кількість коштів. Піддержте наше клопотання». [9, 88]
Якщо перейти на суху мову цифр, отримуємо таку статистику видавничої діяльності ВУАН: з 1923 р. – 117 друк. арк., 1924 р. – 36 назв., 1926 р. – 72 назви, 600 друк. арк. (419 – коштом ВУАН, 180 – коштом авторів та різних видавництв), 1927 р. – 93 назви, 1013 друк. арк. Зріс обсяг обмінного фонду: у 1924 р. – 10 тис. пр., у 1928р. – 68 тис.
Таким чином, осередком розвитку української науки та видавничої справи на початку ХХ ст. стала Академія наук України.
1.2. Українське законодавство, яке регулює книговидавничу справу
За кількістю книг на душу населення Україна посідає останнє місце в Європі. За останнє десятиріччя ХХ ст. тиражі українських книг зменшилися більше як у 4,5 рази. [Додаток Ж] Рекордними за кількістю випущених у світ книг стали 2002 – 2004 роки. Однак тиражі українських книг неухильно зменшуються. Із загального тиражу в 2003 р. 39 млн. 462, 9 тис примірників понад 23 млн. становлять навчальні видання, методичні та інші посібники, а на масового читача різноманітної літератури залишається 16,5 млн. примірників, що становить 0, 36 книжки на одного жителя України. Отже, українська нація переживає книжковий голод. Україномовна книжка від загального тиражу книг і брошур, випущених в Україні, становить близько 60%, а в бібліотеках україномовні видання становлять менше 40% фондів.
Головними «ворогами» українського видавництва є: книжкова продукція, яка завозиться контрабандним шляхом на Україну, припинення бюджетного фінансування бібліотек. Україна стала джерелом прибутків для видавництв ближнього зарубіжжя, які мають нульовий відсоток податку на виготовлення книг, в той час як в Україні податок складає 20 %. Це вже питання державної безпеки України. Хто ж стоїть на її сторожі?
Законодавчі аспекти видавничої діяльності визначає Конституція України. В статті 10 зумовлено перевагу державної української мови як обов’язкового засобу спілкування на всій території України. Стаття 34 гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Таким чином, кожен громадянин може займатись видавничою діяльністю у рамках закону. Статтею 54 Конституції України громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової, технічної творчості, захист інтелектуальної власності та авторських прав. Важливим стало прийняття у 1997 році «Закону України про видавничу справу», який передбачає організацію та здійснення видавничої справи, міжнародне співробітництво між видавництвами, а також обумовлює права та обов’язки суб’єктів видавничого процесу. [Додаток В]
Але Україна в очах європейської спільноти залишається державою, в якій влада формально опікується книгою, освітою, культурою. Це змусило Президента України видати Указ від 15.12.2006 р. № 1088 «Про проведення в Україні у 2007 році Року української книги».
Президентський Указ видавнича спільнота ще на початку року сприйняла скоріше як подив, аніж тріумф. Аж надто багато в Указі пунктів, які сформульовані надто загально: «прискорення розроблення державної програми популяризації читання», «вивчення проблем», «розширення міжнародного співробітництва» [Додаток Г]. Потрібно зважати на довгостроковість всіх запланованих акцій (2007 – 2015 рр. - видання багатотомої «Української національної енциклопедії»). Поява цього Указу свідчить про значну роль української видавничої справи у житті держави.
Ефективну роботу відповідно до Указу Президента провела телерадіокомпанія. Так, наприклад, існує радіопередача «Екслібрис», телепередача «Наша книга», які стали передумовою розв’язання чи початком вирішення багатьох видавничих проблем. Однак немає достойної реклами літературних та книговидавничих акцій на українському телебаченні. Це стосується, наприклад, церемонії вручення Шевченківських премій.
У відповідь на Указ Президента Кабінет Міністрів 16 травня 2007 року уклав «План заходів щодо створення сприятливих умов для розвитку вітчизняного книговидання та книгорозповсюдження». Велика роль у популяризації української книги сьогодні покладається на бібліотеки, яких налічується в державі близько 17 тис. Українська асоціація бібліотекарів ухвалила «Пропозиції з підготовки та проведення в Україні Року української книги».
Таким чином, для розвитку української видавничої справи влада уклала немало законів, практичність та універсальність яких може обговорювати лише фахівець – юрист. А ми спостерігаємо формальність цих указів, які виконуються на стільки, на скільки виконуються і всі інші закони в нашій Україні.
1.3. Сучасна книговидавнича діяльність в контексті розвитку української літератури
Вступ.
Книга – предмет видавничої діяльності
Осягнути всю повноту видавничої діяльності неможливо без з’ясування визначення сутності, форм, функцій та інших особливостей книги як основного предмета видавничої діяльності. У найдавнішій українській пам’ятці «Остромирове Євангеліє» слово «книга» вживається в значенні письмо, буква. Існують припущення, що в слов’янскі мови це слово могло прийти через тюркські від китайського ку ен – сувій паперу, шовку. Від 1964 року згідно з рекомендаціями ЮНЕСКО у світі існує визначення, що книга – це друкована неперіодична публікація, яка містить більше 48 сторінок, не враховуючи обкладинки і призначена для читацької аудиторії. Відповідно друкований текст до 4 сторінок називається листівкою, від 5 до 48 – брошурою. В Державному стандарті України книга – це видання у вигляді блока скріплених у кінці аркушів друкованого матеріалу будь – якого формату в обкладинці чи оправі обсягом понад 48 сторінок. Як культурна цінність книга – це носій зафіксованої людиною писемної чи графічної інформації, це своєрідний світ знань, поглядів, образів її творців.
Таким чином, важливо розуміти подвійну природу книги – як носія зафіксованої інформації і як викінченого матеріального предмета зі своєю формою та конструкцією. В нашій науковій роботі акцентуємо увагу на внутрішній змістовій сутності книги, оскільки саме ця сторона книги визначає належність певної книги національній літературі, в нашому випадку – українській.
За тривалий і складний період еволюції рукописної і друкарської справи практично не змінилася сутність процесу творення друкованого продукту. Серцевину його складають взаємно обумовлені дії, пов’язані з написанням, структурним, логічним, смисловим, фактологічним, мовним удосконаленням, відповідним художнім оформленням, друкуванням та донесенням його до споживача. Це все аспекти редакторських, художньо – оформлюючих, виробничо – поліграфічних, економічних та маркетингових функцій.
Видавництво книги передбачає налагоджену систему збуту книжкової продукції, яка повинна дійти до читача найкоротшими шляхами. Складовими мережі продажу друкованих видань є: відділи маркетингу видавництв; книжкові магазини різних форм власності; книготорговельні фірми; дрібнооптові гуртові книготорговельні підприємства; лотки й кіоски з продажу друкованої продукції; Інтернет – магазини; книжкові базари; книжкові ярмарки; книжкові клуби; прямий продаж без посередників; фізичні особи – книгоноші; книжкові відділи в непрофільних торговельних підприємствах; відділи «Книга – поштою».
Зважаючи на вкрай несприятливе законодавче поле, що склалося в Україні для видавничо – поліграфічної галузі, слід продумати шляхи зниження собівартості видання. Структура витрат на виготовлення друкованої продукції умовно передбачає:
1. Гонорари ( авторові, художникові, перекладачеві).
Недоцільно в наш час економити на гонорарі для автора. Однак можна зробити дешевшим художнє оформлення, зокрема не використовувати ілюстровані форзаци.
2. Загальновидавничі витрати (заробітна плата працівників, оренда приміщення, техніка та матеріали, бюджетні відрахування, відрядження, технічні засоби та телефонія, поштові витрати, транспорт, комунальні послуги).
Як засвідчує практика, доречно знижувати собівартість книги шляхом економії на преміях, відрядженнях, транспортних послугах. Загалом, якщо обсяг книги дорівнює 20 обліково-видавничим аркушам, то сума загальновидавничих витрат складатиме 16 – 30 тисяч гривень. Чим менше видавництво, тим ці витрати є меншими.
3. Редакційні витрати на дополіграфічний процес, який закінчується виведенням оригіналу – макета на плівки. Від цього процесу залежить якість майбутнього видання загалом.
4. Поліграфічні витрати передбачають вартість поліграфічних послуг та вартість паперу або інших матеріалів.
На поліграфічному рівні провідні видавництва самостійно оснащують свої підприємства новою технікою, що дає їм змогу зекономити 20 – 30 відсотків собівартості видання. Крім того можна зекономити на якості паперу, що недопустимо для навчальної літератури. Оправа замінюється на обкладинку, можна відмовитися від суперобкладинки. Урізуючи, таким чином, статті витрат, видавець, одначе, повинен пам’ятати, що все це неминуче призведе до спрощення зовнішнього вигляду і внутрішньої конструкції видання, а отже – погіршить конкурентноздатність книги на ринку.
5. Маркетингові витрати – це витрати на рекламну продукцію.
1.4. Мережа книгорозповсюдження.
Багато десятиліть поспіль у книжковій справі України існував розподіл праці між видавцями і книготорговцями: перші – видавали друковану продукцію, другі – поширювали, просували, продавали її.
До революції збутом книг займалися, в основному, самі видавці або спеціально найняті для цього продавці. Радянська влада створила ефективну централізовану роздрібно-гуртову систему продажу, розділивши сферу виробництва та реалізації друкованого товару. Ця система базувалася на тому, що книги відразу з друкарні, оминаючи видавництво, надходили до торговельної мережі, де й розповсюджувались на місця.
Ринкові умови останнього десятиріччя кардинально змінили характер цих відносин – видавці знову стали активними учасниками процесу реалізації друкованого продукту.
Головною причиною цього деякі спеціалісти вважають крах старої радянської монопольної системи книгорозповсюдження. Саме книгорозповсюдження, а не книжкової торгівлі, оскільки випущену літературу в умовах колишнього “дефіцитного” ринку в основному розподіляли. За нових економічних реалій такі механізми стали непотрібними й фактично самозруйнувалися.
Зміни стосунків між видавцями та книгорозповсюджувачами умовно можна розділити на два етапи: перший – етап перепрофілювання книжкових магазинів, другий – формування нових книготорговельних структур.
1.5.Етап перепрофілювання книжкових магазинів.
За даними Держкомінформу, станом на 1 січня 1990 р. мережа книжкової торгівлі в Україні складалась із 1 100 роздрібних підприємств загальнодержавної форми власності. Головною республіканською установою була “Укркнига”. Крім того, у сільській місцевості реалізацією видань займалися майже 3 000 магазинів та яток підприємств торгівлі “Укоопспілки”, а також діяла мережа підприємств “Військової книги” та “Союздруку”. Сьогодні кількість підприємств, що спеціалізувалися на торгівлі друкованою продукцією й належали до загальнодержавної власності, зменшилася втричі. Мережі книжкових магазинів “Укоопспілки” та “Військової книги” знищено майже повністю.
Радянську систему розповсюдження на базі гуртово-роздрібного книготорговельного підприємства “Укркнига” було зруйновано у 1992 р. Це сталося внаслідок необдуманих реформ: розмежування форм власності на загальнодержавному й комунальному рівнях та приватизації підприємств торгівлі. Книгу поставили на один щабель із будь-якою іншою товарною продукцією. Було проігноровано специфіку книжкової справи, що об’єднує три технологічно пов’язані ланки – видавництва, підприємства поліграфії та книгорозповсюдження. Зрештою, останню відірвали від двох перших і передали до комунальної власності. З тим відбулася беззастережна комерціалізація та приватизація книгарень, що призвело до остаточного руйнування налагодженої системи книгорозповсюдження в Україні, яка згодом могла перерости в суто ринкову. Відтак, підприємства, що працювали в цій мережі, почали зникати або перепрофільовуватись. Бо, на жаль, книжка виявилася не тим товаром, що міг би принести швидкий прибуток. Книжкова торгівля не могла витримувати конкуренцію з іншим товаром лише за рахунок реалізації. Найбільша кількість перепрофільованих книгарень, які перетворилися на крамниці одягу, канцтоварів, побутових приладів тощо, припадає на період 1992–1996 рр.
Російські можновладці вчасно втрутилися на законодавчому рівні в аналогічний руйнівний процес у своїй державі, зупинили його і почали відбудовувати галузь. Агонія ж української книговидавничої справи, зокрема, – знищення мережі розповсюдження, тривала. Державних книготорговельних підприємств залишилося небагато, оскільки ті магазини, які відійшли від системи “Укркниги”, у переважній більшості змінили форму власності, перетворившись на колективні підприємства, орендні колективи, товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ) – у статистичних документах вони не зазначаються як державні. Але це – незначний залишок магазинів системи організованої торгівлі, які перебувають під жорстким контролем влади і податкових органів. Наприклад, київські книгарні “Мистецтво”, “Знання”, “Наукова думка”, отримавши статус ТОВ, зберегли радянські принципи торгівлі.
Загалом факти досить невтішні: у Києві з 85 книгарень залишилося усього 20. Лише в центрі столиці припинили існування великі спеціалізовані книжкові магазини “Пропагандист”, “Передплатні видання”, “Науково-технічна книга”, “Сузір’я”, “Ноти”, “Кобзар”. Зусиллями Держкомінформу й громадських організацій вдалося поки що відстояти магазин “Мистецтво” на Хрещатику. Ще більше від обмежених можливостей придбати книжку потерпають жителі сільської місцевості. Низка указів Президента України 1998, 2000 рр., спрямованих на підтримку вітчизняної книги, зокрема, “Про Державну програму розвитку національного книговидання та преси до 2000 р.”, який передбачав створення нової мережі книгорозповсюдження, виявилася недієздатною. Як наслідок, ця пекуча проблема ще більше загострилась. Тобто, розроблені на виконання згаданих указів регіональні програми мали формальний, декларативний характер.
Варто виділити переваги радянської централізованої системи розповсюдження друкованих видань:
- універсальний характер “охоплення” всіх категорій читачів у місті й селі;
- оперативне збирання замовлень на книжки, які щоквартально готувалися видавництвами до друку відповідно до заздалегідь затверджених планів, що були доступними для покупців практично в кожному книжковому магазині;
- системна та надійна доставка замовлених накладів у провінцію через мережу власних складів і своїм транспортом [166, с.29].
Серед найголовніших недоліків цієї системи такі:
- громіздкий управлінський апарат, який з роками розростався;
- чітка ідеологічна спрямованість тематичної палітри видань, яка з настанням епохи перебудови й гласності все менше задовольняла потреби читачів;
- повне ігнорування тих читацьких запитів, які виходили за межі “високоідейних” видань;
- монополізм та інертність у збиранні замовлень;
- відсутність у видавництв (в умовах жорстких лімітів на папір) можливості додрукування накладів
Саме ці негативи й стали основними передумовами краху монопольної державної системи реалізації книг за ринкових умов. Переживши своєрідну шокову терапію, працівники видавництв зрозуміли, що продажем власної продукції відтепер доведеться займатися їм самим. Постала необхідність опанувати ази нової справи й ініціювати створення сучасної системи поширення друкованих видань. Фактично, видавці зіткнулися з проблемою безпосереднього налагодження контактів з книготорговцями, а зокрема, – постачання свого товару до магазинів.
Етап формування нових книготорговельних структур. Отже, гуртова ланка торгівлі книгами майже припинила своє існування. Натомість роздрібний продаж ще не набрав необхідних обертів. Саме відсутність у державі великих гуртових книготорговельних фірм, що можуть запропонувати роздрібним продавцям якісні й оперативні послуги, і стримує розвиток роздрібної торгівлі.
Тим часом у незалежних видавництвах почали з’являтися маркетингові відділи. Однак утворити таку структуру змогли дозволити собі тільки ті видавництва, які вже посіли стабільне місце на книжковому ринку, оскільки утримання професіоналів, які займаються маркетинговими дослідженнями й логістикою, вимагає значних фінансових витрат. Крім того, окремі видавництва почали відкривати власні книжкові кіоски, а більш потужні структури – власні магазини. Це й поклало початок запровадженню нових форм книгорозповсюдження. Для прикладу, у Росії структура книготорговельних відносин вже перейшла на третій етап розвитку. Тут, за принципом західного ринку, але з національною специфікою, почали утворюватися книготорговельні мережі. “Деякі з них, наприклад, Новосибірська “Топ-книга”, стали гуртово-роздрібними об’єднаннями; видавництва “АСТ” та “Інфра-М” організували мережі власних роздрібних підприємств з єдиним складом [49, с. 47]”.
У нас поки що такі форми не прижилися. Однак, непогані шанси мають видавничо-торговельні компанії “А.С.К.” та “Орфей”, який у вересні 2003 р. злився з системою супермаркетів “Буква”.
Спробуємо спрогнозувати. За умови реалізації Закону “Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні”, багато видавців накопичать капітал для створення великих книготорговельних фірм. Тож, років через п’ять Україна вступить у третій етап розвитку книготоргівлі – добу цивілізованої книготорговельної (а не книгорозповсюджувальної) мережі.
А поки що напрошується висновок, що шлях української книги до читача загубився між колись добротною, а нині зруйнованою мережею радянського книгорозповсюдження і омріяною новою системою торгівлі з обов’язковим використанням електронного зв’язку та широких можливостей Інтернет. Говорити про цивілізовану систему книготоргівлі в українській державі занадто рано. Вона досі знаходиться у зародку.
Труднощі першого і другого етапів відіграли неабияку роль для українських видавців і книготорговців, що здобули ринковий досвід у роздрібній торгівлі друкованою літературою, апробувавши низку нових методів на практиці. При цьому до власних варіантів вирішення проблем книгорозповсюдження додався досвід зарубіжних країн.
На початок нового тисячоліття в Україні діяли такі книготорговельні структури: відділи маркетингу видавництв; книжкові магазини різних форм власності; книготорговельні фірми; дрібно-гуртові підприємства; ятки й кіоски з продажу друкованої продукції; Інтернет-магазини; книжкові базари; книжкові ярмарки; книжкові клуби; прямий продаж без посередників; фізичні особи-книгоноші; книжкові відділи непрофільних торговельних установ; відділи “Книга – поштою” при фахових періодичних виданнях та видавництвах.
Варто виокремити основні тенденції, які характеризують функціонування сфери збуту видавничої продукції.
1. Найпоширенішою в Україні формою продажу, як і в перші роки незалежності, залишається книжковий базар. Це пострадянське ноу-хау, яке властиве для країн з перехідною економікою.
2. Яткова торгівля переживає період стагнації. Це мала форма продажу друкованої продукції, яка донедавна займала значне місце в Україні.
3. На зміну традиційним книгарням відкриваються магазини нового покоління. До традиційних зараховують книгарні з будь-якою формою власності, які зберегли колишні принципи, звички, режим роботи, обсяги пропонованої книжкової продукції тощо. Це, наприклад, “Знання”, “Мистецтво”, “Наукова думка”. На противагу їм створюються нові магазини, які намагаються розширити асортимент і забезпечити максимальний доступ своєї продукції до покупців (“Орфей”, “Сяйво”, “Казка”, книгарня видавництва “Дніпро”, “Світ книги” тощо). Але механізм ціноутворення у цих магазинах загалом успадковується від старої радянської схеми. Книжки тут коштують не завжди набагато, але дорожче, ніж на ринку.
Неабияку перспективу мають книжкові супермаркети – нове покоління підприємств книжкової торгівлі, які прийшли до нас з Європи, і які, зокрема, добре прижилися у великих містах Росії. В Києві за останні 3 роки відкрилася система супермаркетів “Буква”, з часом планується розширити цю систему по всій Україні. Як правило, супермаркет об’єднує в собі магазин з великим асортиментом книг, бібліотеку, кафе, інтернет-центр і продаж преси.
Серед негативів нових магазинів – орієнтація на друковану продукцію російських видавництв, високі торговельні націнки.
4. Відкриття книжкових кафе – ще одне сучасне явище, яке можна поставити на один щабель із супермаркетом. У столиці це – літературні кав’ярні-книгозбірні “Бабуїн” та “Русская книга”.
5. Останнім часом спостерігається створення групи інтернет-книгарень, що є популярним у більшості країн світу (www.bambook.com, www.greenpes.com, www.eldorado.com.ua). Це дає додаткові можливості для продажу книг. Однак така форма поки що повільно знаходить свого покупця в Україні. Серед проблем, що гальмують широкий розвиток електронної комерції в мережі Інтернет, можна назвати типові для українського ринку: “відсутність механізму правового регулювання електронної торгівлі, брак досвіду продажів за каталогами й недорозвиненість системи оплати товарів за допомогою кредитних карток [158, с. 4]”.
6. Простежується тенденція, коли видавництва, при яких створені відділи збуту, вже називають себе книготорговельними фірмами. У довіднику “Видавництва, видавничі та книгорозповсюджуючі організації. 2001 рік” серед книгорозповсюджуючих організацій зафіксовано 11 видавничо-книготорговельних фірм – “А.С.К.”1, “Аверс” (Львів), “Аквавіта” (Севастополь), “Бізнес-інформ” (Сімферополь), “Константа-І, ЛТД” (Запоріжжя), “Ліпс. ЛТД” (Запоріжжя), “Максим-1”, “Новий світ-2000” (Львів), “Перун” (Ірпінь), “Пресса” (Красний Луч), , “Університетська книга” (Суми). Серед них найпотужнішими можна вважати “Перун”, що повністю перебрав на себе поширення навчальної літератури для шкіл, та “А.С.К.”.
7. В Україні спостерігається справжній виставковий бум. Столиця уже три роки поспіль оголошує аж про два міжнародні книжкові ярмарки – “Книжковий сад” у травні та “Книжковий світ” у серпні. Статус міжнародних щоразу відстоюють організатори виставок у Харкові (“Світ книги”, квітень), Сімферополі (“Книжкова весна”, травень), Одесі (“Зелена хвиля”, серпень).
Звичайно, спеціалісти сперечаються про міжнародність названих книжкових виставок-ярмарків. Але безперечним є факт, що кожна така виставка підживлює в країні інтерес до книги, до читання, сприяє налагодженню контактів видавців, поліграфістів і книгорозповсюджувачів, заповнює ніші й прогалини у цій справі. Саме під час ярмарків укладається найбільше контактів між видавцями та реалізаторами друкованого продукту.
Окремим феноменом ярмаркового дива стає уже протягом десяти років Львівський форум видавців, який збирає чи не найбільшу кількість учасників і відвідувачів. Попри це дещо дивним видається ігнорування форуму у сенсі надання йому статусу Всеукраїнського через те, що нібито не усі видавництва східного регіону держави у ньому задіяні.
8. Пожвавлюється торгівля за допомогою відділів “Книга - поштою”. Раніше висиланням замовлених книг поштою опікувалися спеціалізовані книжкові магазини системи “Укркниги”. Певний період цією справою в Україні не займався ніхто. Першими спробували відродити “книгу – поштою” у видавництві “Фоліо”. Згодом агенція “Зелений Пес” почала випускати друкований каталог “Книгоноша” і його електронний відповідник www.greenpes.com. Ініціативу перехопили фахові періодичні видання. З-поміж них – “Книжник-review”, “Книжковий клуб”.
Окрім відсутності системної гуртової торгівлі, слід виділити ще одну важливу проблему, котра заважає структуруванню книгорозповсюдження в Україні. Це відсутність каталогізації видань, які виходять.
Системна гуртова торгівля, власне, є основною ознакою цивілізованості. Без цього можна створювати будь-які магазини, але неможливо забезпечити весь асортимент книг, які видаються в державі. Для прикладу: перший книжковий супермаркет “Буква” зіштовхнувся з проблемою недоукомплектованості українською книгою. Якщо у 2001 р. в Україні було видано більше 10 614 назв книжок то “Буква” спромоглася здобути приблизно 2 000 найменувань літератури вітчизняного виробництва. Причина доволі проста: книги видавалися дуже маленькими накладами, вийти на видавців досить складно, оскільки останні не завжди мають належний зв’язок, постійні приміщення тощо. Тобто, саму систему закупівлі нині надзвичайно ускладнено.
Це підтверджує думку фахівців про інформаційну замкненість книжкового ринку України. Саме з такої причини досі не можливо створити ефективний механізм інформування про книги. Частина видавців відверто відштовхує саму думку про систему електронної каталогізації нових видань. Об’єктивні причини – страх конкуренції та невпевненість у завтрашньому дні видавництва.
Силами Книжкової палати України та Всеукраїнського благодійного фонду “Книги України” (при видавництві “А.С.К.”) на ґрант Фонду “Відродження” було створено каталог “Книги України”. Однак, цей проект як предтеча можливого електронного каталогу books-in-print, тобто видань, що ще знаходяться в друці, розділив долю реалізованих свого часу в Болгарії та Словаччині, тобто став “каталогом для каталогу, а не для роботи” й поки що виявився незатребуваним.
Співпраця з ВБФ “Книги України” дала нам змогу здобути досвід, на основі якого можна виділити кілька основних причин, через які каталог не зміг стати об’єктивним джерелом інформації у книжковій сфері.
По-перше, у ньому містилися неповні дані про випущені в державі книжки: більшість видавців з великою обережністю ставляться до надання інформації не лише про видання, які внесено до тематичих планів, але й про вже надруковані, які є чи були у продажу. Навіть більше, лише поодинокі видавництва перейшли на систему постійного інформування своїх покупців та замовників шляхом випуску власних каталогів, в основному електронних. І це при тому, що інформація у “Книгах України” та на однойменному веб-сайті www.ukrainebooks.org, подавалася абсолютно безкоштовно. Тобто за розміщення її в будь-якому іншому виданні довелося платити б як за рекламу. А це вже свідчить про елементарну недалекоглядність видавців і непродуманість або й взагалі відсутність маркетингових програм на їхніх підприємствах. Маємо очевидний доказ того, що вітчизняний книжковий ринок не є інформаційно прозорим, через що багато втрачає.
Друга проблема, з якою зіштовхнулися творці каталогу, – мізерний наклад: 1 000 примірників не задовольняла потреб навіть вітчизняних видавництв, на які, власне, й було розраховане видання.
Створення каталогу “Книги України” планувалося як перший крок на шляху до системи books-in-print. Раніше у найближчих планах конкурентів легко було орієнтуватися за допомогою кількох каналів. “Передусім, видавництва випускали анотовані річні плани випуску своєї літератури, які заздалегідь поширювалися через книготорговельні організації, бібліотеки. Колишній Держкомвидав – це ще одна інстанція, де можна було напевно довідатися і про книги-двійники, і про задумки інших колег нових серій чи окремих видань, тематики яких можна було “творчо запозичити [164, с. 31]”. Сьогодні найближчі та перспективні плани видавця часто є комерційною таємницею. Підприємці бояться піратства, яке, за умов недосконалого законодавства, передусім у сфері авторського права, й досі процвітає в Україні.
За результатами діяльності ВБФ “Книги України” напрошується невтішний висновок: вітчизняні видавці ще не готові до цивілізованої роботи в інформаційному середовищі. Тому основна проблема – неорганізованість внутрішнього інформаційного поля – призводить до того, що самі видавці не знають, що випускають їхні конкуренти. До читача ж така інформація не доходить і поготів.
Система гуртового продажу, доставка продукції через налагоджену транспортну інфраструктуру, інформаційне забезпечення через Інтернет і каталоги українських видань – наріжні камені, на яких має ґрунтуватися відродження книготорговельної мережі в Україні. На жаль, ми усвідомлюємо це досить повільно.

Приложенные файлы

  • docx 23336184
    Размер файла: 47 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий