Поняття фізичної особи як людини


Поняття фізичної особи як людини
Цивільні правовідносини виникають та існують між людьми. З точки зору організації відносин між ними це можуть бути як окремі люди, так і їх колективи. Стосовно людей як суб'єктів, тобто носіїв цивільних прав і обов'язків, ЦК вживає термін "фізичні особи", тим самим підтримуючи загальновизнану тенденцію про характеристику людини як носія цивільних прав та обов'язків, що підкреслює реальне, фізичне існування людини як частини живої природи. Фізична особа - це завжди тільки людина. Проте поняття фізичної особи у цивілістичному розумінні може не збігатися з поняттям людини як істоти біологічної: іноді ці поняття тотожні, а іноді - поняття "фізична особа" вужче, ніж поняття "людина"1. Відокремленість колективу людей як суб'єкта права досягається завдяки використанню терміна "юридична особа".
Термін "фізична особа" закріплено вперше в ЦК і його використання позбавить у подальшому необхідності вказувати на те, що цивільні права та обов'язки можуть мати не лише громадяни України, а й іноземці та особи без громадянства, хоча і раніше він вживався у деяких нормативно-правових актах України. Зокрема, Закон України "Про сільськогосподарську кооперацію"2 прямо передбачав, що членами сільськогосподарського кооперативу можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.
Індивідуалізація фізичної особи забезпечується її ім'ям, яке дається при народженні останньої. Фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям. Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається з прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить (ст. 28 ЦК).
При здійсненні окремих цивільних прав фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або діяти без зазначення імені. Зокрема, таке право належить автору в галузі науки, літератури і мистецтва, який може вибирати псевдонім у зв'язку з використанням твору'.
Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, мас право на власний розсуд змінити своє прізвище та (або) власне ім'я. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право змінити своє прізвище та (або) власне ім'я за згодою батьків або одного з них у разі, якщо другий з батьків помер, визнаний безвісно відсутнім, оголошений померлим, визнаний обмежено дієздатним, недієздатним, позбавлений батьківських прав щодо цієї дитини, а також якщо відомості про батька (матір) дитини виключено з актового запису про її народження або якщо відомості про чоловіка як батька дитини внесені до актового запису про її народження за заявою матері. У разі зміни імені фізична особа повинна повідомити про це своїх кредиторів та боржників.
Ім’я
Кожна людина бере участь у цивільних правовідносинах під власним іменем і лише в окремих випадках (наприклад, в авторських відносинах) - має право використовувати псевдонім (вигадане ім'я) чи виступати анонімно (без імені). Ім'я є одним із засобів індивідуалізації особи як учасника цивільних правовідносин. Відповідно до ч. і ст. 28 ЦК фізична особа набуває та здійснює цивільні права та обов'язки під своїм ім'ям. Набуття прав та обов'язків під іменем іншої особи не допускається.
Згідно з чинним цивільним законодавством України поняттям "ім'я" охоплюються прізвище, власне ім'я та по батькові. Однак за звичаями деяких національних меншин, що проживають в Україні, по батькові не вживається. Відповідно до ст. 12 Закону України "Про національні меншини в Україні" кожний громадянин України має право на національне прізвище, ім'я та по батькові. Таким чином, особа має право зазначити в паспорті лише ім'я та прізвище. Такий спосіб визначення імені особи широко використовується в більшості країн Європи.
Право на ім'я - це одне з найважливіших немайнових прав фізичної особи, що захищається у випадках і в порядку, передбачених ЦК, і належить до числа невідчужуваних благ.
Місце проживання
Однією з індивідуалізуючих ознак громадянина є його місце проживання. У житті трапляються випадки, коли в різних громадян повністю збігаються ім'я, прізвище, по батькові, однак місце проживання збігається дуже рідко. В ст. 29 ЦК України місцем
проживання  фізичної  особи  є  житловий  будинок, квартира,   інше  приміщення,  придатне  для  проживання  в  ньому (гуртожиток,  готель тощо),  у відповідному населеному  пункті,  в
якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Якщо громадянин постійно проживає в одному і тому ж місці, то його місце проживання визначається досить просто. Але постійність проживання не означає обов'язково значного в часі проживання саме в цьому місці.
Бувають випадки, коли громадяни проживають у різних місцях, переїжджаючи в зв'язку з різними підставами з одного місця на інше. У таких випадках закон передбачає визначення місцем проживання те місце, де громадянин переважно проживає, тобто де він перебуває частіше і більше ніж в інших місцях. Інші факти не мають значення для визначення місця проживання (місце прописки громадянина, місцезнаходження його майна, місце проживання чоловіка чи дружини), оскільки з ними закон не пов'язує визначення місця проживання.
Фізична  особа,  яка  досягла  чотирнадцяти років,  вільно обирає  собі  місце  проживання,   за   винятком   обмежень,   які  встановлюються законом. Місцем  проживання  фізичної  особи  у  віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її  батьків  (усиновлювачів) або   одного   з   них,   з   ким   вона   проживає,  опікуна  або  місцезнаходження навчального закладу чи закладу  охорони  здоров'я  тощо,  в  якому  вона  проживає,  якщо  інше  місце  проживання не  встановлено за згодою між  дитиною  та  батьками  (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі  спору  місце  проживання  фізичної  особи  у віці від десяти  до  чотирнадцяти  років  визначається  органом  опіки   та піклування або судом.
Місцем  проживання  фізичної особи,  яка не досягла десяти років,  є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації,  яка виконує щодо неї функції опікуна. Місцем проживання недієздатних громадян, визнається місце проживання їхніх опікунів.
У разі спору про визначення місця проживання вирішальне значення матимуть об'єктивні ознаки — постійне або переважне проживання громадянина саме в цьому місці. Правильне визначення місця проживання має важливе значення, оскільки виконання зобов'язань, відкриття спадщини та багато інших цивільно-правових дій здійснюються за місцем проживання громадянина. Місце проживання та його точне визначення має суттєве значення також для охорони прав і законних інтересів громадян і держави, для забезпечення стійкості цивільних правовідносин.
Місце проживання фізичної особи впливає насамперед на відкриття спадщини.Місцем відкриття спадщини визнається останнє постійне місце проживання спадкодавця. За місцем проживання громадянина, як правило, вирішується питання про взяття на квартоблік для поліпшення житлових умов. Поряд з цим з місцем проживання пов'язана презумпція про те, що громадянин завжди перебуває у місці свого проживання.
Правоздатність
Цивільна правоздатність є необхідною передумовою виникнен¬ня цивільних прав та обов'язків. Отже, правоздатність — це лише загальна, абстрактна можливість мати права чи обов'язки. Нато¬мість, конкретні права й обов'язки виникають з підстав, передбаче¬них законом, — юридичних фактів. Тому при рівній правоздатнос¬ті всіх людей конкретні цивільні права фізичної особи відрізняють¬ся залежно від її віку, майнового становища, стану здоров'я тощо.Згідно зі ст.26 ЦК всі фізичні особи рівні у здатності мати осо¬бисті немайнові та майнові цивільні права та обов'язки, встановле¬ні Конституцією та цим Кодексом, а так само інші цивільні права, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.Відповідно до ст.ст.21-24 Конституції цивільна правоздатність ґрунтується на принципах рівноправності І соціальної справедли¬вості. Забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за ознаками соціальної, расової, національної, мовної чи релігійної належності Певні обмеження правоздатності Іноземних громадян і осіб без громадянства встановлюються законом з метою державної безпеки або як захід—відповідь для громадян тих держав, які перед¬бачили обмеження для українців.Правоздатність - здатність мати цивільні права та обов'язки — мають усі фізичні особи. Це означає, що фізичні особи мають здатність бути суб'єктом цивільних прав і обов'язків, мати будь-яке право чи обов'язок з тих, що надаються чи допускаються законом, тобто юридичну можливість, що випливає із закону. Лише за наявності правоздатності можливе виникнення конкретних суб'єктивних прав і обов'язків. Правоздатність є підставою для правоволодіння, його передумовою. Кожна особа може мати безліч суб'єктивних майнових і немайнових прав, однак ніколи не може мати їх всі. Так, наприклад, кожна фізична особа може мати авторські права на твори літератури, науки чи мистецтва, однак не кожна їх має в силу того, що не створила таких творів, не є їх автором. Саме тому обсяг правоздатності як суб'єктивного права, змістом якого є право мати права, завжди ширший за обсяг конкретного суб'єктивного права, що набувається особою на підставі правоздатності.Водночас наявності у фізичної особи лише однієї цивіль¬ної правоздатності ще замало для визнання її повноцінним суб'єктом цивільного права. Для цього необхідна також і цивільна дієздатність, яку розуміють як здатність своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки. Інакше кажучи, здатність самостійно розпоря¬джатися своїми правами й нести цивільну відповідальність за свої дії. Якщо правоздатність фізичної особи виникає в момент її народження і припиняється зі смертю, то дієздатність вини¬кає з моменту досягнення певного віку. Іноді з огляду на певні життєві обставини особа може її втрачати цілком або частково. Однак тимчасова відсутність у фізичних осіб діє¬здатності не означає, що вони не можуть виступати як суб'єкти цивільного права. Відсутність у них дієздатності компенсується діями їх законних представників—батьків, усиновителів, опікунів і піклувальників. Громадянин може розпоряджатися суб'єктивними правами, однак не може зменшити свою правоздатність, не може від неї відмовитися. Водночас не мож¬на твердити і про безмежність змісту правоздатності, оскільки суб'єктивне право як міра можливої поведінки управомоченої особи має певні межі, визна¬чені законом. Так, певні види діяльності особи чи володіння певним майном можуть бути заборонені або обмежені законом.Набуття конкретних суб'єктивних прав та володіння ними означає ре¬алізацію правоздатності і здійснюється за наявності певних юридичних фактів — дій чи подій. Тобто лише за наявності певного юридичного факту (наприклад набуття майна у власність) у право-суб'єктної особи виникне конкретне суб'єктивне право (у даному випадку — право власності на придбане майно), яке до цього часу мало характер лише аб¬страктної можливості мати таке право (у даному випадку — право власності).Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження. З цього не випливає висновку, що правоздатність є природним правом чи при¬родною якістю людини, оскільки вона надається саме в силу закону (так, раби в Стародавньому Римі не визнавались особами, що мають які-небудь права). Правоздатність є невід'ємною від особи незалежно від віку, стану здоров'я чи інших характеристик людини. В окремих випадках охороняються інтереси за¬чатої, але ще не народженої дитини. Так, відповідно до ч. 1 ст. 1261 ЦК спадкоємцями за законом є діти, зачаті за життя спадкодавця та на¬роджені після його смерті.Положення щодо здатності фізичної особи мати окремі цивільні права та обов'язки з досягненням особою відповідного віку пов'язане з не¬обхідністю усвідомлення нею значення своїх дій та можливістю керувати ни¬ми. З певним віком пов'язується, наприклад, право займатися підприєм¬ницькою діяльністю, укладати певні правочини, обирати місце проживання, приймати рішення щодо зміни імені тощо Цивільна правоздатність особи є невіддільною від неї і припиняється з її смертю. При цьому смертю вважається не лише припинення біологічного існування людини, а й оголошення фізичної особи померлою в порядку, визначе¬ному ст. 46 ЦКУ.
Дієздатність
Цивільна дієздатність означає фактичну здатність людини здійснювати ті чи інші юридичні дії, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Аналогічним чином визначалася цивільна дієздатність громадянина в ст. 11 Цивільного кодексу УРСР 1963 р., під якою малася на увазі здатність своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки. Сучасне розуміння дієздатності, яке знайшло своє відображення в ч. 1 ст. 30 ЦК України, дещо відрізняється від колишнього. Цивільна дієздатність розглядається як здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також створювати для себе цивільні обов'язки. Але до сказаного робиться істотне доповнення: "самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання". Таким чином, найбільш істотними елементами змісту дієздатності фізичних осіб згідно із цивільним законодавством України є можливість самостійного укладання правочинів (правочиноздатність) і можливість нести самостійну майнову відповідальність (деліктоздатність).
Дієздатність, як і правоздатність - це також здатність особи, але вже не природна властивість як така, а готовність до здійснення визначених дій і вчинків, передбачених законом, що становлять права і обов'язки фізичної особи. Існування такої здатності вже не має абстрактного характеру і не може бути однаковою для всіх фізичних осіб. Вона безпосередньо пов'язана з можливістю діяти, при врахуванні якої до участі в цивільних відносинах допускаються не всі особи, а лише ті, які здатні здійснювати розумні дії і вчинки, усвідомлювати, що і для чого вони роблять.
бсяг дієздатності визначається ЦК і залежить від двох факторів: віку людини та стану її здоров'я.
Залежно від віку розрізняють такі види цивільної дієздатності:
а) повну, що виникає із досягненням 18 років;
б) неповну (у віці від 14 до 18 років);
в) часткову (до досягнення 14 років).
Зважаючи на стан здоров'я, особа може бути обмежена у дієздатності або визнана недієздатною.
Повна дієздатність
Емансипація. Згідно із ст. 34 ЦК дієздатність особи в повному обсязі виникає з настанням повноліття, тобто з досягненням особою 18-ти років. Саме з цим віком для осіб будь-якої статі пов'язане настання всіх показників їхньої зрілості, до яких належать зрілість фізична, обумовлена переважно фізіологічним станом, психічна, що означає уміння розумно керувати своїми діями і вчинками, і, нарешті, що не менш важливо, так звана соціальна зрілість, що дозволяє брати самостійну участь у житті суспільства (працювати, обіймати певні посади тощо).
Фізична особа може набути повної цивільної дієздатності і до досягнення зазначеного віку, а саме: у разі реєстрації шлюбу за правилами шлюбно-сімейного законодавства, що передбачено ч. 2 ст. 34 ЦК.
При вирішенні питань повної цивільної дієздатності у ЦК введено суттєві новели стосовно надання повної цивільної дієздатності особам, які не досягли повноліття. В доктрині цивільного права в даному випадку використовується термін "емансипація". Згідно із ст. 35 ЦК допускаються такі можливі випадки емансипації:
1) при досягненні особою 16 років, якщо вона працює за трудовим договором;
2) якщо неповнолітня особа записана матір'ю або батьком дитини;
3) при досягненні 16 років, якщо фізична особа зареєстрована як підприємець. У перших двох випадках емансипація підлітка не настає автоматично і пов'язана з дотриманням визначених умов. Так, для набуття повної цивільної дієздатності у названих випадках необхідно отримати згоду батьків (усиновлювачів) або піклувальника та звернутися із заявою до органу опіки та піклування, який приймає відповідне рішення. А у разі, якщо батьки чи прирівняні до них особи не дають такої згоди, повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду.
За письмовою згодою на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування фізична особа, яка досягла 16-ти років, може бути зареєстрована як підприємець. У такому випадку повна цивільна дієздатність виникає автоматично з моменту державної реєстрації фізичної особи як підприємця.
З моменту набуття (надання) повної цивільної дієздатності згадані категорії осіб отримують право бути учасниками цивільних правовідносин, яке здійснюють самостійно.
Повернення неповнолітнього, який набув повної дієздатності, у попередній стан законом не допускається. Згідно із ч. 2 ст. 34 та ч. 5 ст. 35 ЦК у разі припинення шлюбу, визнання шлюбу недійсним, припинення трудового договору, припинення підприємницької діяльності набута (надана) повна цивільна дієздатність зберігається. Однак при цьому не виключається застосування загальних правил про обмеження дієздатності або про визнання особи недієздатною.
Стаття 1180 ЦК встановлює деякі особливості деліктної відповідальності емансипованих осіб. Зазвичай заподіяна ними шкода відшкодовується цими особами самостійно на загальних підставах. Водночас, у разі відсутності у неповнолітньої особи, яка набула повної цивільної дієздатності, майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) чи піклувальником, якщо вони дали згоду на набуття неповнолітньою особою повної цивільної дієздатності і не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Обов'язок цих осіб відшкодувати шкоду припиняється з досягненням особою, яка завдала шкоди, повноліття.
Як уже було зазначено, суб'єктами цивільних правовідносин з різним обсягом прав та обов'язків можуть бути малолітні особи віком до 14 років, неповнолітні віком від 14 до 18 років та особи, обмежені в дієздатності або визнані недієздатними за рішенням суду.
Часткова дієздатність малолітніх
асткова цивільна дієздатність фізичної особи (ст. 31 ЦК України) характеризується тим, що за малолітньою особою визнається право здійснювати своїми діями не будь-які права і обов'язки, а лише ті, що прямо передбачені законом. Так, фізична особа, яка не досягла 14 років, має право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини. При цьому правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість. Малолітня особа також може здійснювати особисті немайнові права на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, зокрема набувати авторських прав на свої малюнки, вірші тощо.
Малолітня особа не несе цивільно-правової відповідальності за завдану нею шкоду. Шкода, завдана малолітньою особою, відшкодовується її батьками (усиновлювачами) або опікуном чи іншою фізичною особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, якщо вони не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою. Якщо малолітня особа завдала шкоди під час перебування під наглядом навчального закладу, закладу охорони здоров'я чи іншого закладу, що зобов'язаний здійснювати нагляд за нею, а також під наглядом особи, яка здійснює нагляд за малолітньою особою на підставі договору, ці заклади та особа зобов'язані відшкодувати шкоду, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Якщо малолітня особа перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, цей заклад зобов'язаний відшкодувати шкоду, завдану нею, якщо не доведе, що шкоди було завдано не з його вини. Якщо малолітня особа завдала шкоди як з вини батьків (усиновлювачів) або опікуна, так і з вини закладів або особи, що зобов'язані здійснювати нагляд за нею, батьки (усиновлювачі), опікун, заклади та особи зобов'язані відшкодувати шкоду у частці, визначеній за домовленістю між ними або за рішенням суду. Обов'язок зазначених осіб відшкодувати шкоду, завдану малолітньою особою, не припиняється у разі досягнення нею повноліття. Після досягнення повноліття особа може бути зобов'язана судом частково або в повному обсязі відшкодувати шкоду, завдану нею у віці до 14 років життю або здоров'ю потерпілого, якщо вона має достатні для цього кошти, а зазначені особи є неплатоспроможними або померли.
Неповна дієздатність неповнолітніх
Обсяг цивільної дієздатності неповнолітніх осіб (ст. 32 ЦК України) є досить широким. Вони можуть набувати цивільні права та обов'язки як самостійно — у визначених законом випадках, так і за згодою батьків (усиновлювачів, піклувальників). Крім правочинів, які має право здійснювати малолітня особа, фізична особа у віці від 14 до 18 років має право:
1) самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;
2) самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом;
3) бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;
4) самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку). Крім того, неповнолітня особа може розпоряджатися грошовими коштами, внесеними іншими особами у фінансову установу на її ім'я, за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника.
На вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника.
За загальним правилом неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержана від будь-кого з батьків (усиновлювачів). У разі заперечення того з батьків (усиновлювачів), з ким проживає неповнолітня особа, правочин може бути здійснений з дозволу органу опіки та піклування.
За наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права. Суд може скасувати своє рішення про обмеження або позбавлення цього права, якщо відпали обставини, що були підставою для його прийняття.
Неповнолітні особи можуть нести цивільну відповідальність. Так, неповнолітня особа відповідає за завдану нею шкоду самостійно на загальних підставах, особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону.
Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника. Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальник, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини.
Якщо неповнолітня особа перебувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад зобов'язаний відшкодувати шкоду в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі, якщо він не доведе, що шкоди було завдано не з його вини. Обов'язок батьків (усиновлювачів), піклувальника, закладу, який за законом здійснює щодо неповнолітньої особи функції піклувальника, відшкодування шкоди припиняється після досягнення особою, яка завдала шкоди, повноліття або коли вона до досягнення повноліття стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди. Шкода, завдана неповнолітньою особою після набуття нею повної цивільної дієздатності, відшкодовується цією особою самостійно на загальних підставах. У разі відсутності в неповнолітньої особи, яка набула повної цивільної дієздатності, майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується у частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони дали згоду на набуття нею повної цивільної дієздатності і не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Обов'язок цих осіб відшкодувати шкоду припиняється з досягненням особою, яка завдала шкоди, повноліття.

Приложенные файлы

  • docx 26768952
    Размер файла: 28 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий