Посибник

Полтавський державний педагогічний університет
імені В.Г. Короленка
Кафедра соціальної і корекційної педагогіки











ТЕХНОЛОГІЇ СОЦІАЛЬНО–ПЕДАГОГІЧНОЇ РОБОТИ
В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ








Навчальний посібник























Полтава–2008
Технології соціально–педагогічної роботи в зарубіжних країнах: Навчальний посібник для студентів спеціальності «Соціальна педагогіка»/ Укладач: канд. пед. наук Г.О. Котломанітова. – Полтава, 2008.










Рецензенти: Сайко Н.О. – канд. пед. наук, доцент кафедри соціальної і корекційної педагогіки ПДПУ імені В.Г. Короленка;
Волик Л.В. – канд. пед. наук, доцент кафедри соціальної і корекційної педагогіки ПДПУ імені В.Г. Короленка.

Редактор: Григор’єва О.О. – канд. філолог. наук, доцент кафедри філології ПДПУ імені В.Г. Короленка.












Навчальний посібник укладений для студентів спеціальності «Соціальна педагогіка» на допомогу при вивченні курсу «Технології соціально-педагогічної роботи в зарубіжних країнах».








Рекомендовано й затверджено на засіданні кафедри соціальної і корекційної педагогіки Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка (протокол № ___від _______________) та іченою радою Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка (протокол №___від ________________).
Загальнотеоретичні основи технологій соціально-педагогічної роботи в зарубіжних країнах
Зміст поняття “соціальна робота” за кордоном
Важко сказати точно, коли виникла соціальна робота як суспільне явище, специфічна сфера діяльності людей, галузь науки. Ті чи інші форми соціальної роботи були відомі людству ще кілька століть тому. Вони в основному зводилися до благодійності, наданні послуг, допомоги хворим, бідним, безробітним, дітям-сиротам, інвалідам тощо. Науково-теоретичне осмислення форм соціальної допомоги було започатковане в ХІХ ст. на Заході і з самого початку набуло конкретної практичної спрямованості стосовно різних рівнів і об’єктів: індивіда, групи, сім'ї, суспільства. Власне в науковому плані соціальна робота оформилася в другій половині ХХ ст. після наукового опрацювання практичного досвіду в ряді країн.
Великобританія і США були тими країнами, де вперше оформилася соціальна робота як особливий вид діяльності, а згодом була поставлена на професійну основу. Власне, спочатку набула практичного оформлення саме у Великобританії, а пізніше у США, але в останній розвивалася більш швидкими темпами і мала дещо іншу спрямованість згідно внутрішньополітичного курсу. У Великобританії професійна підготовка соціальних працівників розпочалася в 90-х роках ХІХст з лекційної і практичної роботи у Лондоні. У США цю діяльність зразу стали називати соціальною роботою, а в країнах Зх.Європи – соціальною медициною, що зумовлювалося специфічною направленістю – фізичною і соціально-психологічною реабілітацією. З часом і в Європі перейшли до американського варіанту назви і тепер вона визнана в усьому світі, хоча й має певні уточнення, а вірніше, напрямки роботи.
Наразі поки що не існує загальноприйнятих норм побудови і викладу соцроботи. Це зумовлено тим, що характер соціальної роботи, її побудова, основні поняття (й складові) розглядаються по-різному як теоретиками, так і практиками в різних країнах. Досі немає однозначності у виділенні об’єкта соціальної роботи серед зарубіжних учених. Але в основному виділяють ряд різних напрямків:
Індивідуальні, сімейні, організаційно-групові проблеми (соціальна ізоляція, одинокість).
Соціально-економічні проблеми: різке зниження доходів населення(бідність), зниження рівня медичної допомоги, недоліки в культурно-освітній сфері, а також охорона навколишнього середовища, екологічні, технологічні катастрофи, їх наслідки.
Власне соціальні проблеми: соціальне розшарування, нерівність в суспільстві, економічна експлуатація, шовіністична, расова, національна дискримінація.
Проблеми поведіночного функціонування індивідів, груп, спільнот: аспекти девіантної поведінки, соціальних відхилень, наркоманії, алкоголізму, проституції тощо.
Проблеми комунікації, інформаційного забезпечення, нормативних оцінок і пізнавальних здібностей.
Проблеми структури влади і як наслідок – соціальної політики. Від неї, як правило, залежить рівень соцюнапруги і стабільності в суспільстві, а від політичного режиму – тоталітаризму, демократії, авторитаризму у владі – соціальна захищеність і соціальна активність населення.
Отже, поняття “соціальна робота” у багатьох країнах мають концептуальну нечіткість. Універсально визначеного поняття не існує. Цей термін найчастіше відображає реалії політичного і соціального життя кожної країни, які мають певні, а то й значні розбіжності.
Є різні визначення поняття “соціальна робота” на Заході. Підставою різноманітних підходів є різні критерії, що покладаються в основу визначення і, головним чином, мають діяльнісно-практичний і об’єкт-суб’єктний аспект.
Якщо в основу береться об’єкт діяльності, то соціальна робота визначається як така діяльність (котра включає медичну, правову, виробничу і власне соціальну), метою якої є оптимізація здійснення суб’єктної роботи людей у всіх сферах життя суспільства в процесі спільного задоволення потреб, підтримки, життєзабезпечення і діяльнісного існування особистості.
З іншого боку (суб’єктний аспект), соціальна робота – це організація особистісної служби допомоги людям, спрямована на те, щоб полегшити життя, особливо в умовах сімейної, особистісно-професійної кризи, і по можливості, кардинально вирішити проблеми індивіда.
Загалом, поняття “соціальна робота” за рубежем обов’язково включає особливий вид діяльності, направленої на надання допомоги людям, що її потребують і не здатні без сторонньої підтримки вирішувати свої життєві проблеми, а в певних випадках і жити. Водночас, це і специфічна форма державного і позадержавного впливу на людину з метою забезпечення культурного, матеріального і соціального рівня життя населення країни. Ядром соціальної роботи, що поширилася на Заході, став напрацьований та узагальнений метод роботи з індивідуальним випадком, який увібрав у себе, з одного боку, елементи психотерапії, з іншого, - досвід допомоги індивідам та сім'ям у кризовій ситуації.
Найпоширенішим, узагальненим визначенням соцроботи за рубежем (який перейняла й Україна на сучасному етапі) є наступне.
Соціальна робота – це специфічна діяльність уповноважених органів держави та об’єднань громадян, спрямована на соціальний захист і соціальне обслуговування, у т.ч. соціальне стахування, надання соціальних послуг, соціальної допомоги, а також здійснення соціальної профілактики та соціальної реабілітації з метою реалізації та захисту економічних, соціальних, правових, духовних і культурних запитів людини. Соціальна робота визначається як діяльність (і має різні напрямки та види реалізації) і соціальний захист.
Останнє (соціальний захист) визначається як система правових заходів і гарантій, які забезпечують реалізацію та охорону законних прав і свобод громадян. Діяльність передбачає соціальні послуги – це комплекс дій держави, громадських і приватних організацій, спрямованих на створення і підвищення умов життєдіяльності молоді, інших категорій населення, можливостей їх самореалізації в суспільстві. Власне, соціальне обслуговування визначається як вид соціальної діяльності різноманітних (державних, громадських) соціальних службта інших соціальних інституцій, створених для громадян для надання безкоштовно чи на пільгових умовах, на компенсаційних або благодійних засадах різноманітних соціальних послуг.
Певною мірою проміжною категорією (як і видом діяльності), яка є складовою соціальної роботи, є соціальна допомога (або соціальна підтримка в деяких країнах). Вона поєднує такі напрямки соціальної роботи в її діяльнісно-практичному і предметному вияві, як соціальний захист і соціальне обслуговування. Соціальна допомога визначається як вид соціальної діяльності соціальних інституцій держави, спрямованих на підтримання системи рівня матеріального забезпечення різних категорій населення з урахуванням їх матеріального та фізичного стану, віку, здоров’я, участі в суспільному виробництві.
Обов’язковою ланкою (складовою) соцроботи за кордоном є соціальна реабілітація – вид соціальної діяльності різноманітних соціальних інституцій, спрямованих на здійснення системи організаційних, економічних, правових, культурних, освітніх, лікувальних, оздоровчих та інших соціальних заходів щодо відновлення фізичного, психічного, морального стану індивіда, його прав і свобод.
Було б неправильно стверджувати, що основна мета соціальної роботи – це тільки підтримка, захист особистості чи групи людей. Соціальна робота – один з найбільш складних інструментів впливу і соціального контролю Останній здійснюється по відношенню до різних осіб і різними способами, починаючи з рекомендацій щодо примусового направлення до психіатричних лікарень, до психологічного впливу на людей з метою змінити їх погляди, переконання, діяльність, поведінку. До складових соціальної роботи ряду країн Заходу, що мають високий рівень соціального захисту й допомоги населення, соціальної стабільності і суспільної рівноваги, є соціальна профілактика – вид соціальної діяльності, що має своєю метою виявлення несприятливих психобіологічних умов, соціальних факторів, котрі зумовлюють виникнення відхилень у фізичному, психічному і соціальному розвитку громадян, а також організацію попереджувальних дій задля повноцінної життєдіяльності окремих громадян і суспільства в цілому.
Соціальна робота досить добре розвинена в багатьох країнах Заходу, однак кожна з них має специфічні особливості в наданні соціальних послуг(соціальному обслуговуванні) та соціальному захисті. Крім того, ці особливості існують навіть в різних місцевостях однієї держави, як приміром, у США, Великобританії.
У Великій Британії вживається термін “особисті соціальні послуги”, який позначає послуги, за які відповідають відділи соціальних служб органів місцевого самоврядування, а також незалежні некомерційні, комерційні служби, котрі працюють в даному секторі. Але цей термін не є визнаним в інших європейських країнах. Деякі використовують короткий термін “соціальні послуги”. Але більш поширеним на сьогодні є термін “соціальна опіка або соціальне піклування” в службах Європейських країн, роботу яких забезпечують соцпрацівники по відношенню до дітей, сімей, людей похилого віку, людей з ОМ. Послуги можуть надаватися в будинках опіки за місцем проживання або в установах, в спеціальних денних центрах, або власне, вдома у населення. Термін “соціальна опіка ширше вживаний у соціальних службах та установах.
У Центральній і Східній Європі цей термін не широко поширений. Оскільки служби піклування (опіки) в цих країнах є інтегрованими згідно терміну “соціальна допомога” (і вирішують проблему матеріальної підтримки населення). Тут соціальні працівники займаються як питанням дотацій, так і питаннями надання послуг опіки. Тому в країнах Ценральної і Східної Європи більш уживаний термін “соціальна допомога”.
Багато країн використовує ширший термін “соціальний захист” з метою включити як питання дотацій і допомоги по безробіттю, по хворобі, пенсії, так і виплати за соціальну допомогу. В інших країнах користуються терміном “соціальна безпека”.
Щодо персоналу соціальних служб (суб’єктів соціальної роботи), теж існують різноманітні терміни для позначення цієї професії. Соціальний працівник – найпоширеніша назва, що використовується в Зх.Європі. Використовуються ще такі назви як альмонер (Великобританія), аніматор (Франція), соціальний педагог (Німеччина), соціонома (Швеція) тощо.
Варто зауважити також, що в країнах Західної Європи та Америці соціальна робота та охорона здоров’я є взаємозалежними галузями, оскільки, за міжнародними стандартами, здоров’я – це не лише відсутність хвороби, недуги, а й стан повного фізичного, психічного та соціального добробуту. Відтак, у більшості країн у закладах охорони здоров’я соцпрацівники (соціальні служби) є обов’язковими членами (підрозділами, складовими інфраструктури) мультидисциплінарних команд поряд з лікарями, психологами, реабілітаторами тощо. Відтак, в поняття “соціальна робота” за рубежем спільною і обов’язковою складовою є соціальна допомога як вид соціальних послуг, яка має такі характерні риси:
Надання грошової допомоги та елементарних соцпослуг,
Поєднання охорони здоровя із соціальною роботою.
Однак є і відмінні риси. Це стосується хоча б Німеччини, де соціальна робота об’єднується з соціальною педагогікою. У цій країні соціальна діяльність є складовою саме соціальної педагогіки, котра має іншу направленість і специфіку. Відтак, соціальна педагогіка у Німеччині не надто відрізняється від соціальної роботи, але перша є значно ближча до галузі освіти та дозвілля, зокрема молоді. У США розвиток соціальної роботи як професії і виду діяльності відбувається у напрямку “лікування, а не запобігання “соціальних хвороб” та сприяння “здоров’ю”. У Франції у термін “соціальна робота” вкладають набагато ширший зміст, ніж в інших країнах, зокрема додаючи анімацію як форму соціального проведення дозвілля. Наприклад., у Республіці Ірландія та Об’єднаному Королівстві “соціальна робота” не включає роботу з молоддю, общиною, громадою, в той час, коли в Німеччині – це основна ланка цього виду роботи. У США основний акцент у розумінні поняття “соціальна робота” припадає на соціальний захист, а не на соціальну діяльність – соціальну реабілітацію, соціальну профілактику, соціальну опіку, соціальні послуги тощо.
Отже, зміст соціальної роботи за рубежем включає 4 складові:
Надання допомоги окремим людям чи групам осіб, які опинилися у важкій життєвій ситуації шляхом підтримки, консультування, реабілітації, патронажу, використання інших видів соцпослуг.
Активізацію потенціалу самодопомоги осіб, які опинилися у складних життєвих умовах.
Цілеспрямовану превентивну діяльність у соцсфері.
Активний вплив на формування і реалізацію соціально-економічної політики на всіх рівнях з метою забезпечення соціально здорової сфери життєдіяльності людини.
Соціальна робота є важливою ланкою між людьми, які потребують допомоги, і державним апаратом, а також законодавством країни. Аналіз сучасного рівня і стану соціальної роботи за рубежем дозволяє зробити висновки, що вона має такі аспекти:
Географічний – вся діяльність здійснюється в межах країни, певного регіону, міста, установи, і має свої специфічні особливості.
Політичний – оскільки кожна країна має свою політичну систему, має свою соцполітику, що прямо впливає на практичну реалізацію й здійснення соцдіяльності.
Соціально-економічний – оскільки основні запити людини зводяться насамперед до отримання належних умов життя, доступу до трудової діяльності, послуг системи охорони здоровя, соцзабезпечення, освіти. Суспільна рівновага в країна в значній мірі залежить від економічного рівня розвитку держави та справедливого розподілу наявних ресурсів.
Культурний – залежність від культурного рівня розвитку країни в цілому й окремих осіб.
Духовний - у будь-якому суспільстві існує своя система цінностей, морально-етична система, духовний світ (світогляд, ідеали, переконання) індивіда, що прямим чином впливає на соціальну сферу, систему співжиття в суспільстві.




Об’єкти і суб’єкти соціальної роботи за кордоном
Суб’єктами соціальної роботи за рубежем вважаються спеціально уповноважені органи та особи, які займаються соціальною роботою професійно або на громадських засадах.
До суб’єктів відносять:
державу, її представників та виконавчі органи:
партії та громадські організації, товариства;
соціальні або соціально-психологічні служби;
соціальних працівників;
волонтерів.
Наприклад, у Швеції саме на муніципалітети покладена відповідальність за проведення соціальної роботи з насленням. Соціальні служби зобов’язані проводити соціальне обслуговування. У кожному муніципалітеті за соціальне обслуговування відповідає комітет соціальної допомоги, який діє в рамках повноважень, наданих діючим законодавством країни. Він, зокрема, може організовувати районні комітети. Робота їх проводиться в таких напрямках:
покращання соціальної сфери шляхом планування комунального обслуговування, роботи з сусідами тощо;
покращання соціальних умов конкретних груп населення (діти, люди похилого віку, одинокі, інваліди),
індивідуальна робота з окремими особами і сім'ями по вирішенню конкретних проблем (економічна допомога, турбота про дітей і підлітків, робота з алкоголіками і наркоманами, допомога в налагодженні нормальних сімейних стосунків тощо).
Як і в ряді інших країн, в Швеції існує своя інфраструктура, що складається зі спеціалізованих установ соціального обслуговування. До таких належать:
Кризові центри для чоловіків – для допомоги чоловікові знайти вихід із сімейних неурядиць і власних індивідуальних проблем. Такі центри діють не тільки в населених пунктах, а й в місцях позбавлення волі.
Жіночі кризові центри. Одна із видів робіт – допомога у позбавленні від дискримінації і насилля з боку чоловіка. Послугами центру клієнти можуть користуватися до 4 місяців – як стаціонарного відділення. Можуть отримати консультації, зняти психологічний стрес – консультативний вид діяльності центру, денне відділення.
Молодіжні центри подолання кризи (“молодіжні будинки”). До них направляють правопорушників від 16 до 21 року. Однак, це не місце позбавлення волі, хоча в таких існують і карантинні відділення з обмеженою можливістю виходу з приміщень, де з ними ведеться дослідницько-діагностична і психолого-корекційна робота.
Приюти для підлітків, що втекли з сім'ї. “Клієнтів” не поспішають повернути додому або віддати працівникам дитячої кімнати міліції. Головна мета – визначитися з причинами втечі, знайти індивідуальний підхід задля успішного вирішення проблеми.
Наркотичні служби. Для алко- і наркозалежних. Надають такі види допомоги: амбулаторну (а-клініки, станції допомоги неповнолітнім), витверезники, інтернати-лікувальниці, приюти, диспансери, гуртожитки, опорні пункти для тимчасового проживання.
У Великобританії соціальною роботою займаються також переважно соціальні служби, які несуть відповідальність перед місцевою владою. Певна кількість соцпрацівників працює в общинах, а також зайняті в добровільно-приватних організаціях. Соцслужби є бюджетними організаціями і надають населенню безоплатну допомогу. Служби незалежні від навчальних, медичних та інших закладів, хоча в останніх існують свої підрозділи, що займаються соцобслуговуванням в межах установи чи галузі (Альмонери). У країні існують багаточисленні різнопрофільні центри на балансі соцслужб. Ці центри обслуговують певні категорії населення, що проживає на певній території. Зокрема, є спеціалізовані центри по обслуговуванню дітей, підлітків, їх сімей. Останніх відносять до т.зв. “об’єктових структур”. На відміну від них існують “лінійні структури”, що мають соцпрацівників із вузькою спеціалізацією. Одні займаються тільки психотерапевтичною практикою, інші діють як сімейні психологи, треті забезпечують соціальний захист відвідувачів центру і займаються більше юридичною підтримкою. Існують служби, що нагадують участкових лікарів місцевих поліклінік, котрі визначаються з проблемою клієнта і при необхідності направляють до фахівців – у вузько-профільні центри.
У багатьох країнах функціонують соціально-психологічні служби, котрі займаються соціальною діяльністю і, зокрема, забезпечують:
організацію соцзахисту населення,
соціально-економічну підтримку населення;
соціально-правову підтримку;
медико-соціальну роботу,
соціальну реабілітацію осіб з ОМ,
трудову терапію осіб з ОМ,
психосоціальну роботу,
медико-соціальну допомогу людям похилого віку та інвалідам в умовах стаціонарних закладів соціального обслуговування (патронаж);
соціальну роботу з асоціальними сім'ями і дітьми з девіантною поведінкою;
соціально-педагогічну роботу з сім'ями і дітьми;
соціальну реабілітацію осіб без визначеного місця проживання і заняття;
соціальну роботу з людьми похилого віку.
Об’єктами соціальної роботи вважаються особи (або групи осіб), які потребують сторонню допомогу(соціальний захист, матеріальну підтримку, соіальну цопіку, реабілітацію). До об’єктів в країнах Заходу відносять наступні категорії населення, визначення поняття яких здійснено за міжнародними стандартами:
1.Люди з особливими потребами (ОП).
2.Люди з обмеженими можливостями(ОМ).
До першої категорії відносять осіб, які з певних причин (соціальних чи природніх кризових явищ, катастроф) потребують спеціальних умов для реалізації сімейного та соціального оточення і самореалізації.
Люди з ОМ – ті, які не здатні виконувати певні обов’язки або функції внаслідок особливого фізичного, психічного стану чи недуги. Їх ще визначають як осіб з обмеженою дієздатністю. Категорію останніх складають люди:
з проблемами слуху,
зору,
опорно-рухового апарату,
хворих на діабет, епілепсію, астму,
з порушенням або затримкою психічного розвитку,
розумово або емоційно відсталі,
користувачі інвалідних візків, люди, які використовують палицю чи подібний інструментарій для пересування більш, ніж 6 місяців,
люди, які мають труднощі з функціональною активністю, з виконанням повсякденних (побутових, санітарно-гігієнічних) обов’язків, з інструментальною активністю.
Об’єктами є всі вікові категорії населення: діти, молодь, люди похилого віку.
Соціальні категорії населення (більшість з них відносять до осіб з ОП):
бідні (малозабезпечені),
безробітні,
біженці, переселенці,
сироти,
діти, батьки яких позбавлені батьківських прав,
діти-втікачі,
обдаровані діти,
особи з відхиленнями у поведінці;
нарко-, алкозалежні, хворі на СНІД, ВІЛ-інфіковані;
особи, що стали жертвами екологічних, природних, технологічних катастроф,
особи, що стали жертвами фізичного чи психологічного насильства й жорстокості,
сім'ї: багатодітні, молоді, асоціальні.

Моделі соціальної роботи
Модель соціальної роботи – це сукупність теоретичних положень та технологій практичної соціальної діяльності. Визначають 2 основні моделі соціальної роботи:
медична модель;
соціальна модель.
У межах медичної моделі соціальна робота виявляється передусім в рамках такої її складової, як соціальна допомога, підтримка, опіка, патронаж та супровід. Зокрема: медичне обслуговування; забезпечення медикаментами; медичне страхування; виплата коштів та реалізацію пільг, визначених і гарантованих державою людям внаслідок інвалідності та травматизму; медичний патронаж людей з обмеженими можливостями, функціонально недієздатних удома; санаторне лікування, медична , фізична реабілітація; консультативно–медичну роботу, яка включає комплекс заїодів щодо інформаційного та медичного обслуговування; використання методів психоконсультативної та психотерапевтичної, психореабілітаційної допомоги тощо. Загалом, завдання соціальної роботи (соціальної допомоги) у межах цієї моделі полягає у підтриманні життєдіяльності особистості здебільшого за допомогою медичних заходів та з домінуючим акцентом на соціальний захист й підтримку людей з обмеженими можливостями, обмеженою дієздатністю, інвалідів.
Стрижнем соціальної моделі є взаємозв’язок між людиною з особливими потребами та соціумом, а не відхилення в її здоров’ї та розвитку. Відтак акцент припадає на категорію людей з особливими потребами (діти–сироти, літи групи ризику, люди, які стали жертвами катастроф, насильства, безробітні, біженці, напкозалежні, ВІЛ–інфіковані, хворі на СНІД та ін.). У межах даної моделі соціальна допомога як складова соціальної роботи передбачає: надання допомоги у формуванні системи взаємин у соціумі, вироблення моральних цінностей та дотримання загальноприйнятих соціальних норм і правил поведінки; розширення сфери соціальних контактів людей з обмеженими можливостями, створення умов для їх довільного переміщення та життєдіяльності в суспільстві; надання державної допомоги, пільг та інших видів соціальної підтримки (напр., пільгове оподаткування, допомоги по безробіттю); реалізацію заходів різного виду соціального страхування; створення умов щодо розвитку творчого потенціалу інтелектуальної еліти, обдарованих дітей та молоді; соціальноправову, психолого–педагогічну підтримку різних категорій дітей та молоді; соціальний, психологічний, педагогічний патрорнаж осіб, які пройшли курс лікування від алко–, наркозалежності тощо; юридичне, соціально–психологічне консультування; допомога в навчанні, у професійному самовизнеченні, у працевлаштуванні; різноманітні заходи профілактики (напр., освітня профілактика, превентивні дії) та реабілітації (соціальної, правової, психологічної).
Теоретики, науковці соціальної роботи за рубежем з–поміж останньої виокремлюють ще одну модель – соціально-педагогічну. Теоретико–методологічним джерелом цієї моделі є соціальна педагогіка – розділ педагогіки, що вивчає особливості організації соціального виховання, виховні можливості соціального середовища й оптимальні умови соціалізації особистості. Її виникнення пов’язують з діяльністю німецького філософа Пауля Наторпа в к.ХІХ–на поч.ХХ ст. Соціально-педагогічний ухил у соціальній роботі зумовлений активним розвитком державних соціальних служб для молоді, інституалізацією соціальної педагогіки, національними традиціями виховання, які притаманні перш за все Німеччині.
Соціально–педагогічна модель соціальної роботи фокусується на ідеї допомоги шляхом виховного впливу на процес соціалізації індивіда, соціальної групи, який здійснюється через систему соціальних інститутів (сім’я, школа, позашкільні заклади, соціальні служби), покликаних коригувати формування соціальних якостей особистості відповідно до соціально значущих цінностей, обмежувати або активізувати виховний вплив конкретних соціальних факторів. Стрижневим процесом даної моделі є соціалізація, яка відбувається у взаємодії об’єктів (дітей, молоді, інших вікових та соціальних груп) з величезною кількістю різних умов, що впливають на їх розвиток.
Важливим чинником соціально–педагогічної моделі є створення умов і заходів, спрямованих на оволодіння і засвоєння загальнолюдських і спеціальних знань, соціального досвіду з метою формування соціально–позитивних орієнтацій. Здійснюється у процесі взаємодії особистості в різних сферах життєдіяльності:
освіта, навчання
організація соціального досвіду
організація дозвілля
індивідуальна допомога
групова робота тощо.
До цієї моделі залучені власне всі суб’єкти соціальної роботи, в т.ч. – армія, виробництво, грормадські об’єднання, церква й релігійні організації та ін.
Дана модель включає й такий компонент як ресоціалізація – комплекс заходів, спрямований на відновлення соціального статусу особистості, втрачених чи несформованих соціальних навичок, зміну соціальної орієнтацій девіанта за рахунок включення останнього у нові, позитовно орієнтовані відносини та види діяльності.
Отже, фахівці соціальної роботи відповідно до цієї моделі здійснюють корекцію або підтримку індивідуального адаптивного механізму клієнта. Остання включає соцдопомогу, соцреабілітацію, соцпрофілактику.
З огляду на вікові особливості розвитку особистості соціально–педагогічна модель передбачає: просвітницьку робота з батьками, найближчим оточенням (індивідуальне і групове консультування); організацію груп (ігрових, взаємопідтримки, самодопомоги), а також групових занять; соціальний патронаж; соціальний супровід – соціально–педагогічну діяльність з людьми з ОМ; допомога в пошуку сфер діяльності відповідно до потреб і можливостей особистості; створення й діяльність клубів і груп за інтересами; залучення до громадського життя; організацію соціально-педагогічного дозвілля, анімаційну діяльність; допомогу у професійній орієнтації (переорієнтації); допомогу самотнім людям (надомна допомога), соціальне обслуговування; соціальну опіку.
Ресурси в соціальній роботі за кордоном
Ресурсами в соціальній роботі визнають комплекс процесів, дій, явищ, предмеьтів, обладнання, оснащення, коштів, людського потенціалу тощо, який визначає й сприяє реалізації передбачної мети й здійсненню соціальної допомоги, підтримки. Загалом розрізняють 2 види ресурсів у соціальній роботі: внутрішні і зовнішні.
Внутрішні ресурси – це індивідуальні риси, властивості осіб (як суб’єктів, так і об’єктів – осіб з ОП та ОМ, соціальних працівників, волонтерів), що сприяють соціальній адаптації, соціальному захисту, соціальній допомозі в суспільстві. А саме: психічні пізнавальні процеси (сприймання, мислення, увага, пам’ять, уява, мовлення); емоційно–вольові процеси та психічні стани (темперамент, характер, потребьи, мотиви, цінності, інтереси); освітній рівень; професійні та соціальні уміння й навички.
Зовнішні ресурси – засоби, які визначаються відособленістю від конкретної особи, індивіда, а стосуються організації й здійснення соціальної роботи в межах держави, суспільства щодо загальних категорій чи окремої людини з потребами соціального захисту й підтримки. До них належать:
матеріальні: фінансові й нефінансові (приміщення, обладнання, оснащення, книги, речі, одяг, ліки); офіційні й неофіційні (бюджетні витрати й меценатська, спонсорська допомога, кошти приватних осіб, громадських організацій, благодійних асоціацій);
людські: фахівці (соціальні працівники, соціальні педагоги, психологи, реабілітологи, юристи, лікарі, психотерапевти, трудотерапевти, волонтери);
інформаційні : спеціальна література, юрошури, буклети, листівки, прес–релізи, рекламна продукція, інформація в ЗМІ, мережа INTERNET – напр., сторінки донорів, телефони довіри тощо;
соціальні: соціальні інститути виховання – школи, інтернати; притулки, кризові, реабілітаційні центри, соціальні служби різного призначення, гуртожитки, будинки проживання для людей з ОМ чи ОП, А–клініки; громадські організації,об’єднання, благодійні фонди, асоціації; церква, релігійні організації, інститут сім’ї;
технологічні – це сукупність, форм, методів, прийомів, технік, способів, тт. технологій соціальної і соціально–педагогічної діяльності, які використовуються об’єктами соціальної роботи (соцслужбами, окремими закладами соцобслуговування, соціальними працівниками, соціальними педагогами) стосовно суб’єктів задля досягення успіху соціальної роботи та забезпечення завдань соціального захисту й підтримки, допомоги. Можна виокремити адміністративно–управлінські форми та методи, організаційні – економічні, правові, політичні, соціально–психологічні, психотерапевтичні, фізично–реабілітаційні та багато інших. (Про технології соціальної роботи та їх класифікації йдеться в наступних розділах).
До ресурсів соціальної роботи деякі теоретики справедливо відносять міжсекторну взаємодію між різщними соціальними інститутами в державі. Умовно суспільство можана розідлити на 4 сектори влади: державу, бізнес, громадсьеі організації та ЗМІ. Саме від взаємоузгоджених дій між ними, від взаємопідтримки і взаєморозуміння залежить результативність та ефективність соціальної роботи в окремій країні.

Соціальна політика як визначальний чинник організації соціальної роботи за рубежем
Соціальна політика є складовою внутрішньої політики держави. Соціальна політика – це один з головних напрямків внутрішньої політики держави, що має забезпечити відтворення тих соціальних ресурсів, з яких вона дістає собі підтримку, створює передумови для розширеного відтворення своєї діяльності та стабільності соціальної системи.
Соціальна політика держави спрямована на підтримку в суспільстві соціальної рівноваги. Важливим моментом соціальної політики є зняття соціальних протиріч, напруги, своєчасні реформи в суспільному житті. Одним із завдань соціальної політики є зростання добробуту громадян. Отже, мета соціальної політики полягає у захисті населення (усіх категорій – вікових, соціальних) від негативних соціальних явищ, сприянні встановлення соціальної справедливості у соціумі. Відтак, поняття “соціальної політики” можна визначити так:
Соціальна політика – це дії держави, спрямовані на вирішення проблем, що існують в суспільстві, та встановлення рівноваги між становищем різних соціальних груп.
Водночас, соціальна політика має своєю складовою соціальну роботу як практичний вимір, реалізацію свої напрямків і дій. Соціальна робота є ефективним механізмом реалізації соціальної політики. Соціальна політика є передумовою, причиною організації й здійснення соціальної роботи. Деякі науковці вважають соціальну роботу теорією й практикою соціальної політики правової, демократичної держави. Загалом, між поняттями “соціальна політика” і “соціальна робота” існує тісний органічний зв’язок. Ці поняття є взаємозалежними і взаємообумовленими. Відтак, більшість категорій і понять (суб’єкти, об’єкти, ресурси, методи, форми, напрямки, зміст роботи) у них є спільними.
Різниця між соціальною політикою і соціальною роботою полягає в ціннісних орієнтаціях. Наприклад, суттєвою ознакою соціальної роботи є такий напрям діяльності у різних її формах, спосіб допомоги людям, який не принижує їх. Тому значна увага приділяється саме характеру взаємовідносин з об’єктом соціальної роботи, індивідуальній роботі з клієнтом, причому увага приділяється не тільки результатам, а й процесу. Соціальна політика має своїм об’єктом не скільки індивідів, скільки певні групи населення. Вона мало цікавиться процесом роботи, в центрі її – результат Соціальна робота переважно стосується найменш захищених громадян (окремих індивідів), а соціальна політика виступає захисником інтересів більшості членів суспільства. Це призводить до певної дискоординації стосовно інтересів, запитів окремого індивіда й суспільства в цілому.
Вважається, що соціальна робота є наполовину соціальною наукою, наполовину мистецтвом, а соціальна політика – ближча до “чистої” науки. Соцполітика – це більше галузь наукової діяльності (т. має більше виражений теоретичний аспект), а соціальна робота вважається галуззю науки й професією (т. має практичний аспект).
Між соцполітикою й соцроботою існує зв’язок, причому не односторонній, а двосторонній. Соціальна робота багато в чому залежить від сучасної держави, її соціальної політики. Водночас, соціальна робота багато в чому визначає й орієнтує напрямки соціальної політики. Так, наприклад, багато соціальних проблем було спочатку виявлено соціальними працівниками в процесі практичної роботи, а пізніше вони отримали резонанс в соціальній політиці. . Цим самим створює своєрідний симбіоз соціальної роботи з останньою. Але на сьогоднішній день захист прав клієнтів багато в чому залишається принципом, який не отримав достатньо глибокої теоретичної розробки на рівні соціальної політики.
При характеристиці соціальної політики держави необхідно враховувати наступні параметри:
податкова політика держави (розмір бюджетних асигнувань на соціальну сферу, позабюджетні фонди і соціальне страхування, запобігання надмірної .роздутості. соціальних пільг і допомог, і макси-мальне заохочення індивідуальних накопичень громадян, частина з яких може бути використана для підвищення суспільного благополуччя);
політика послуг (міра розвитку соціальних служб. Соціальна сфера є однією із найбільш людиномістких галузей економіки. Частка тих, чия праця має відношення до даної сфери, складає в Швеції - 35 %, Нідерландах - 28 %, США - 26 %, Франції і Великобританії - по 25 %, Німеччині - 21 %, Японії - 13 %);
правова політика держави з розвиненим соціальним законодавством, яке передбачає принцип розподілу влади, реалізацію функцій законодавчої, виконавчої і судової влади в соціальній сфері, формування нормативно-правової бази соціальної роботи, взаємодію органів і установ різної відомчої належності в соціальній сфері з різними громадськими і приватними ініціативами. У цьому зв’язку соціальна держава може існувати лише при наявності розвинутого громадянського суспільства
Соціальна політика держави формується урядом на:
державному,
регіональному та
локальному (місцевому) рівнях.
Ці ж самі рівні можна визначити й по відношенню до соціальної роботи як ефективного механізму соціальної політики. Подібно до соціальної роботи визначають суб’єкти соціальної політики:
держава (уряд, міністерства, відділи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, державні організації, соціальні служби, соціальні установи, соціальні інституції – освітні, культурні, медичні, юридичні, дозвіллєві та ін.);
громадські організації;
неформальні утворення (напр., трудові колективи);
церква;
сім’я;
окремі індивіди.
У Фінляндії суб’єктом соціальної політики є різні міністерства, експертні ради та ін.організації: соціальні служби зайнятості, соціально-психологічні служби. Зокрема, функціонує Міністерство охорони здоров’я та соціальних справ, Міністерство праці та Міністерство фінансів, які безпосередньо причетні до соціальної роботи в країні. У Нідерландах діє Міністерство соціальних справ та праці, відповідальне за політику зайнятості, працевлаштування, попередження безробіття тощо, надає відповідний соціальний захист і соціальну допомогу людям з ОП. А також має значну вагу в сфері соціальної політики й соціальної роботи Міністерство медичного та соціального обслуговування, відповідальне за решту питань соціальної роботи (стосовно людей з ОМ). У Норвегії соціальною політикою й практичною соціальною діяльністю на державному рівні займається Міністерство здоров’я і соціальних справ.
На Україні закладами такого рівня, які безпосередньо займаються соціальною роботою чи діють у соціальній сфері, є інституції державного рівня, наприклад, Міністерство праці та соціальної політики України, Міністерство охорони здоров’я України, обласного чи районного рівнів управління та відділи соціального захисту населення України, місцеві заклади та установи: територіальні центри соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян, будинки-інтернати, центри зайнятості, соціальні служби для молоді, заклади освіти, охорони здоров.я, пенітенціарної системи.
На практичному рівні поняття соціальна політика включає в себе діяльність уряду (тобто на найвищому, державному рівні) у наступних сферах:
Зайнятість населення.
Житлова політика.
Система охорони здоров’я.
Система освіти і виховання.
Система соціального забезпечення.
Можна простежити 3 головні напрямки соціальної політики:
Передбачення і, за потреби, реалізація державою гарантій для пом’якшення входження суспільства в рівновагу після надзвичайних подій (природних, екологічних, техніко-технологічних катастроф, епідемій, голоду тощо).
Перерозподіл ресурсів задля забезпечення усім соціальним групам суспільства певного рівня життя з метою зняття соціальної напруги.
Регулювання способу життя громадян заохочувальними (безподаткове благодійництво, різноманітні пільги, дотації) та репресивними (боротьба з алкоголізмом, порнографією, наркоторгівлею, секс-бізнесом тощо) засобами.
Соціальна політика має свою документальну базу, якою визначається, регулюється власне соціальна робота в державі. Документальну базу у загальному вигляді складають:
міжнародні документи : Конвенція прав людини, Конвенція про права дитини, Документи ООН, ЮНІСЕФ, МОП та ін. Основні принципи соціальної держави відображені у Загальній Декларації прав людини, Європейській соціальній хартії, конвенціях і рекомендаціях Міжнародної організації праці: кожна людина повинна мати можливість заробляти на прожиття вільно обраною працею; всі трудящі мають право на справедливу винагороду, достатню для підтримки нормального рівня життя (власного і своїх сімей); всі трудящі і їх утриманці мають право на соціальне забезпечення; кожна людина, яка не має достатніх засобів до існування, має право на соціальну і медичну допомогу; кожна людина-інвалід має право на професійну підготовку, професійну і соціальну реадаптацію, незалежно від причин і характеру інвалідності та ін.)
національні (державні) закони
підзаконні нормативні акти, які безпосередньо на місцях регулюють практику соціального захисту та соціальної допомоги.
Соціальна політика реалізується через певні механізми:
1-им механізмом соціальної політики є творення нормативно-правової бази, яка забезпечує соціальний захист населення.
2-ий механізм забезпечується через перерозподіл матеріальних ресурсів, узгодження організаційних зусиль, спрямованих на забезпечення та підвищення відповідного рівня життя шляхом впровадження податків та їх розподілу, а також через розвиток благодійництва, підприємництва та державного контролю. Через застосування пільг та податків держава має можливість стимулювати керівників підприємств державних та приватних форм власності робити свій внесок у розвиток соціальної сфери.
Система оподаткування забезпечує в ряді країн безкоштовну нижчу і середню освіту, медичні послуги, допомогу в кризових ситуаціях. Наприклад, у державах з розвинутою економікою і соціальним законодавством (країни Скандинавії) широко застосовується практика впровадження пільг підприємствам, що беруть на роботу людей-інвалідів, осіб з обмеженою дієздатністю або надають благочинну допомогу громадським організаціям, асоціаціям і товариствам, котрі організовують і безпосередньо займаються соціальною роботою, надають соціальну підтримку й допомогу вищенезванй групі клієнтів та їхнім родичам.
Завдяки даному механізму соціальної політики в Німеччині люди з обмеженими можливостями отримали право на працевлаштування. Уряд Німеччини зобов’язав кожне підприємство, незалежно від форм власності, створити кілька робочих місць (залежно від загальної кількості працівників) для людей з обмеженими можливостями та обмеженою дієздатністю, включаючи спеціальне обладнання для них. Якщо підприємство створює такі робочі місця, то відповідно знижуються податки для такого підприємства. В іншому разі – державою накладаються штрафи, стягнення, позбавлення пільг тощо.
3-ій механізм соціальної політики пов’язаний з тим, що держава гарантує передбачення та подолання негативних наслідків стихійних лих (природних та технологічних катастроф), голоду тощо через прийняття певних рішень і проведення необхідних дій.
Отже, як бачимо, напрямки і механізми соціальної політики – схожі поняття. Стосовно напрямків механізми соціальної політики є практичними впровадженнями, конкретними діями тих перспектив соціальної політики, котрі були визначені й прийняті урядом держави як напрямки.
Джерелами фінансування соціального сектору за рубежем є:
податки;
внески на соціальне страхування;
благодійні пожертви;
штрафи та стягнення.
У Норвегії фінансування соціальної сфери і сфери охорони здоров’я складає 1/3 загального державного прибутку, і кожен 10-тий громадянин зайнятий в соціальній сфері чи сфері охорони здоровя.
Так, приміром, у США, лише з 1960 по 1992р витрати на соціальні програми зросли з 23,5 млрд. дол.. до 592,5 млрд. дол. , що становить відповідно збільшення з 0,3% до 18,7% валового національного продукту. 12% найманих працівників у цій країні зайняті в системі соцпослуг, близько 200 тис. американців здобули звання соціального працівника, окрім них 460 тис. допоміжного персоналу та адміністраторів займаються соцроботою.
У Швеції частка дотацій від органів державної влади і місцевого самоврядування становить 85% від усіх (загальних) надходжень на соціальну сферу. У Польщі цей показник сягає 30%, в Угорщині – 21%, Ірландії – 10%, в Румунії – лише 4%.
Моделі соціальної політики за рубежем
Слід відзначити, що системи соціального захисту у кожній країні формувались із врахуванням історичних умов. Тому, не дивлячись на подібність і одноманітність вирішуваних завдань, мають відмінності у підходах, методах і організаційному оформленні. Визначальним моментом при цьому виступає роль держави у вирішенні проблем соціального захисту населення. За цією ознакою розрізняють американську систему (з преважанням недержавних форм допомоги і підтримки населення) і європейську систему (з переважанням державних форм допомоги і підтримки населення). Кожна з них формувалась на основі особливостей історичного розвитку континентів, їх політичних, економічних і культурних характеристик. Американська ідеологія індивідуалізму наклала відбиток і на формування соціальної політики, в якій державі відводилась відносно незначна роль (особливо до Великої економічної депресії 1928-1933 рр.), а основна опора робилась на власні сили, ініціативу індивіда та максимальну незалежність від державних структур. Для більшості країн європейського континенту характерна висока міра участі держави у здійсненні соціальної підтримки населення. Власне, самі традиції соціальної допомоги в Європі мають більш тривалу історію і пов.язані з общинними відносинами. У міру послаблення міжобщинних зв.язків функції допомоги перебирали релігійні й світські благодійні та приватні організації, а згодом держава. Одержавлення форм суспільної допомоги пов.язують із розвитком капіталізму і загостренням соціальних проблем. Держава брала на себе визначення напрямків соціальної політики, її планування, фінансування і реалізацію. Після Другої світової війни такий підхід отримав назву .держава загального добробуту.. Варто відмітити, що це поняття зустрічається в англомовних варіантах. У німецькомовних джерелах використовується переважно термін “соціальна держава”.
На сьогоднішній день виділяють три найбільш поширені моделі соціальної політики і соціальної роботи: патерналістську (від лат. Paternus - батьківський), корпоративістську (від лат. сorporatio - спілка) та етатистську (від еtat - держава).
Моделі соціальної політики і соціальної практики

Поняття

Модель 1
Модель 2
Модель 3

Наукова назва

патерналістська
корпоративістська
етатистська

За типом фінансування
залишкова
індустріально-економічного розвитку
державно-перерозподільча

Політичний
зміст
консервативна
ліберальна
соціалістична

Головний суб’єкт
Сім’я, приватне страхування
підприємці
держава

Організаційний принцип
залишковий
змішаний
всезагальний

Критерії допомоги
на основі врахування засобів до існування
зайнятість
громадянство

Фінансова відповідальність
держава
підприємці і держава
держава

Рівень компенсацій
низький
середній
високий

Відносини на ринку праці
громадські неоплачувані роботи
розподіл на зайнятих і незайнятих
усереднення

Мета
рівність в бідності
втрата доходів
перерозподіл доходів

Варіанти
цільова спрямованість
цільова спрямованість
збереження доходів


Для патерналістської моделі характерне намагання досягти ефективності, використовуючи фонди на забезпечення найбільш потребуючих допомоги членів суспільства, які самі не можуть себе забезпечити. Вона відрізняється порівняно низьким рівнем участі держави у вирішенні соціальних проблем. Основний тягар соціального забезпечення несе сім’я і приватні благодійники (США, Японія).
Корпоративістська модель характеризується законодавчо закріпленою співучастю держави і громадських структур у вирішенні проблем індивіда, групи, общини. Держава передає частину обов’язків із соціального захисту (і перш за все, щодо соціального страхування) різним організаціям: професійним, релігійним та іншим добровільним товариствам. Щодо суті такого підходу часто вживається термін субсидіарність (англ. subsidiaritu - допоміжний, доповнюючий). Основні функції соціального забезпечення належать промисловим корпораціям і профспілкам. На регіональному і місцевому рівнях соціальним забезпеченням займаються місцеві асоціації підприємців, профспілки і держава (Німеччина, Австрія, Нідерланди, Бельгія, Швейцарія, окремі елементи у Франції та Італії). Зокрема, для Голландії і багато в чому Бельгії характерна так звана секторизація. (інтересирізних груп населення представляють окремі структури). Багатоорганізацій, які займаютьсясоціальним захистом і наданням індивідуальних соціальних послуг, формувались як секторні, приватно керовані, але фінансовані переважно державою. Місцева влада бере на себе створення власних служб тільки там, де подібні ініціативи відсутні.
Етатистська модель передбачає державну систему соціального захисту і соціального забезпечення. Контроль за реалізацією державної соціальної політики здійснюється місцевими органами влади, підзвітними центральному уряду. Ця модель соціальної політики орієнтована на централізовану, екстенсивну (кількісно розширюючу) і дорогу систему соціального забезпечення. Намагання забезпечити рівність приводить до сильної державної участі в соціальному обслуговуванні і виплаті соціальної допомоги (скандинавські держави). Основна частина захисту забезпечується через зайнятістьнаселення. Підтримка солідарної і універсальної системи соціального захисту обходиться дуже дорого, і це означає, що вона повинна мінімізувати соціальні проблеми і максимізувати надходження в державну скарбницю. Очевидно, що ця умова краще всього функціонує, коли більшість людей працює.
Організація управління соціальною сферою заснована на трьох рівнях: державному, регіональному і муніципальному. Соціальна робота розгортається переважно в державних агенствах, що являють собою мережу мультидисциплінарних служб. Державний рівень забезпечується переважно національним страхуванням населення, регіональний відповідає за інститути охорони здоров.я (госпіталі, ясла, заклади для розумово відсталих і психічно хворих), муніципальний організовує широкий спектр послуг через соціальні заклади (інформація, поради, посередництво, грошова допомога, мобільна соціальна робота, притулки для жінок, що потерпають від насилля, центри для біженців і т. п.). Прослідковується орієнтація на соціальну патологію, і основна увага зосереджується на допомозі неімущим. Соціальна робота ототожнюється з державою і покладається більше на примуc, ніж на розвиток громадської ініціативи.
За типом фінансування розрізняють також 3 моделі соціальної політики: залишкова, інституційно-перерозподільча та індустріальних досягнень. Залишкова модель. (США) Держава витрачає на соціальний захист населення лише певну частку від загального прибутку. Передбачається надання допомоги тим категоріям населення, які опинилися в кризовій ситуації. Як правило, в державах з такою моделлю соцполітики люди з ОП отримують короткочасну допомогу. Однак, це не означає, що держава не займається організацією допомоги людям з ОМ. Напр., США підтримує діяльність громадських організацій, які й беруть на себе відповідальність за надання підтримки, допомоги даній категорії людей.
Інституційно-перерозподільча (Великобританія). Держава забезпечує розподіл ресурсі таким чином, щоб задовольнити інтереси, потреби всіх верств населення, забезпечує усім соціальний захист. Так, напр., у Великобританії уряд створює умови для життєдіяльності та розвитку людей з ОП та ОМ, надаючи їм матеріальну допомогу, влаштовуючи спеціалізовані соціальні центри. З державних ресурсів виділяються кошти на для забезпечення людей з ОМ та ОП житлом, харчуванням та соцпослугами. У країні функціонує розгалужена система державних соціальних служб для людей з ОП та ОМ. Послуги для таких людей безкоштовні. Медичне обслуговування забезпечується за рахунок держави.
Модель індустріальних досягнень.(Китай, країни Сходу). Держава сконцентрована на індустріальному розвитку країни й вимагає економічних вкладів кожного громадянина на соціальний захист. Пріоритетним напрямком соціальної політики визнається розвиток виробництва, в який вкладаються матеріальні (фінансові) та людські ресурси. На вирішення соціальних проблем коштів майже не залишається Люди з ОП та ОМ у більшості отримують соціальну допомогу не від державних соцслужб, а від родичів, які традиційно вважають це своїм обов’язком.

Від вибраної моделі соцполітики залежить формування підходів щодо вирішення проблем людей з оп чи ом. У світі виділяють два види таких підходів: інтеграція та сегрегація.
Підхід інтеграції передбачає створення рівних можливостей для життєдіяльності та розвитку людей з ОП й особливо з ОМ в суспільстві. Формується переважно у державах з інституційно-перерозподільчою моделлю соцполітики Підхід інтеграції передбачає відвідування місць загального користування, транспорту, створення рівних умов для навчання та працевлаштування, ставлення до людей з ОМ на рівних.
У сучасних США та західноєвропейських державах практично реалізується концепція інтеграції людей, які мають ті чи інші відхилення, в суспільство. Ці люди вважаються повноцінними громадянами і сприймаються як звичайні рівноправні члени суспільства, тільки мають проблеми чи обмежені можливості. Приміром, діти-інваліди (різні порушення) навчаються у загальноосвітніх школах зі здоровими дітьми. Це явище має назву мейнстримінг. Хворим пацієнтам (психічні розлади) надаються окремі квартири у будинках зі спеціальним мед. та соц.обслуговуванням. У Німеччині, США, ін.країнах широко використовується працевлаштування інвалідів, людей з різними видами фізичних обмежень. Так, праця інвалідів у США збільшує річний обсяг національного продукту на 500 млн.дол. Такі ж високі здобутки, надходження від праці людей з ОМ має Німеччина, а також Польща.
Прямо протилежним інтеграції є сегрегаційний підхід. Сегрегація – це відокремлення людей з ОМ та ОП від повноцінного життя в суспільстві, створення для них закритих спеціалізованих установ. Характерна для країн колишнього соцтабору, колишніх республік СРСР, країн Сходу. Напр., медичні закриті установи для інвалідів, розумово відсталих, психічно хворих людей, інтернатів для дітей-сиріт тощо. Підхід сегрегації формується, як правило, на основі залишкової моделі та моделі індустріальних досягнень соцполітики, т. у країнах з невисоким рівнем економічного й соціального розвитку. Люди з ОМ не вважаються значним соціальним ресурсом, для них забезпечується мінімальний рівень життя в умовах інтернату. Вони не мають права на вибір місця роботи, житла, харчування. У них обмежене коло спілкування. Суспільство сприймає їх як групу, що не здатна зробити свій внесок у розвиток добробуту держави. Відповідно, для них не передбачено й не створено відповідних умов комфортного проживання, користування транспортом, місцями загального вжитку (магазини, туалети, метро, переходи). Відповідна система освіти – сегрегаційна. Практика працевлаштування людей з ОМ не відпрацьована.
В Україні соціальна політика щодо людей з ОМ знаходиться у стадії формування: ведеться зміна суспільної думки, розвиток соціального законодавства, матеріально-технічна база – на стадії започаткування.

Міжнародні організації у соціальній сфері
Рівень міжнародної співпраці, у тому числі і в сфері соціального забезпечення і соціальної освіти, визначається загальною обстановкою у світі. На міжнародному рівні соціальне забезпечення відноситься до сфер діяльності національних урядів, міждержавних організацій, добровільних структур і транснаціональних асоціацій, які займаються визначенням стандартів соціального забезпечення, надання конкретної допомоги, організацією соціальної освіти, проведенням дослідницьких робіт, обміном кадрами та інформацією. Проте у структурі їх діяльності важливе місце займають і конкретні заходи . програма допомоги біженцям, гуманітарної допомоги чи інтернаціонального усиновлення. За останні 50 років міжнародна співпраця у галузі соціального забезпечення досягла певного рівня. Практично кожна географічна точка земної планети охоплена у галузі соціального забезпечення консультаційною допомогою та інформуванням.
Найбільш значними і впливовими міжнародними організаціями у соціальній сфері є Рада Європи, Європейська спілка (ЄС), Організація з економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), Організація із безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Організація об.єднаних націй (ООН) та її агенції (Програма розвитку ООН, ЮНЕСКО і ЮНІСЕФ), Всесвітній банк та інші. Завдяки своїй базі та масштабам членства, міжнародні організації мають великі ресурси і технічні можливості.
У процес розвитку обміну в галузі соціальної роботи і соціальної освіти значний внесок здійснюють численні неурядові організації, такі як Міжнародна амністія (Amnesty International), Католицька служба допомоги (Catholic Relief Services), Міжнародний комітет спасіння (International Resque Committee), Лікарі без меж (Medicins Sans Frontieres), Спасіть Дітей (Save the Children) та ін.
Багато міжнародних неурядових організацій є приватними гуманітарними організаціями. Вони надають екстрену допомогу жертвам збройних і громадянських конфліктів або стихійних катастроф, реалізовують програми економічного розвитку, допомоги бідним країнам чи регіонам. Неурядові організації мають приватні органи управління, частину фінансових засобів отримують від урядів, міжнародних організацій і фондів.
Існують також фахові організації та асоціації - це групи людей, які об.єдналися для захисту професійних інтересів або інтересів промислового сектору. Це асоціації вчителів, видавців, юристів, науковців, письменників, журналістів, лікарів, фермерів, соціальних працівників тощо.
Значну роль у розвитку досвіду соціальної роботи і соціальної освіти відіграють Міжнародні конгреси, конференції, симпозіуми і наради. Проводячи їх, ООН привертає увагу світового співтовариства до соціальних проблем. Міжнародні конференції продовжують свою роботу з 70-х років. Вони стали вагомим фактором вивчення, узагальнення, поширення і апробації світового досвіду у соціальній роботі в цілому і в питаннях соціальної освіти зокрема.
У 1968р. в Нью-Йорку відбулася конференція ООН на рівні міністрів з соціальною забезпечення. У ній взяли участь офіційні представники 96 країн різних регіонів світу. Санкціонуючи проведення конференції, Економічна і Соціальна Рада ООН так визначила її завдання: вивчити роль програм соціального забезпечення у національному розвитку і виявити функціональні елементи соціального забезпечення, які є спільними для всіх країн світу; розробити рекомендації щодо створення системи підготовки професійних кадрів для соціальної роботи; підготувати рекомендації відносно конкретних заходів, здатних поліпшити програми ООН з соціального забезпечення.
Рішення і підсумкові документи конференції підтримали превентивний напрямок сутності соціальної роботи. Зміна орієнтирів у сфері соціальної роботи із соціального забезпечення на аспекти розвитку була визнана суттєвою. Широку підтримку отримало твердження, що уряд зобов’язаний гарантувати доступність соціальної допомоги і підтримки всіх громадян країни. У якості пріоритетних напрямків було виділено навчання і підготовка керівних кадрів для проведення дослідницької роботи з проблем соціальної роботи і організації планування і управління у галузі соціального забезпечення.
Ініціатором і організатором відкриття шкіл соціальної роботи для підготовки відповідних професійних фахівців стала у 50-х роках Організація Об.єднаних Націй. Провідним підрозділом секретаріату ООН з проблем міжнародного соціального забезпечення і соціального розвитку є Центр соціального розвитку і гуманітарних проблем, який входить до складу Департаменту економічних і соціальних проблем ООН. У 1951 році спеціальна комісія ООН прийняла резолюцію, в якій зазначалось, що соціальна робота в принципі повинна бути визнана професійною діяльністю, яка виконується особами з спеціальною професійною підготовкою, що прослухали у відповідному навчальному закладі офіційний курс з теорії і практики соціальної роботи. У цьому ж документі зазначалося, що програми підготовки відповідних фахівців як в університетах, так і в спеціальних школах соціальної роботи повинні відповідати максимально високим вимогам, бути достатньо повними і всеохоплюючими, відповідати як різноманітності так і спорідненості соціальної
роботи.
У 1946 році Генеральною Асамблеєю ООН на першій сесії був заснований Дитячий Фонд Організації Об.єднаних Націй (ЮНІСЕФ). Першопочатково він був створений як Міжнародний фонд надзвичайної допомоги дітям. Згодом він переключився з надзвичайних ситуацій на програму надання допомоги країнам, що розвиваються, на поліпшення умов життя дітей. Нині він називається просто Фондом допомоги дітям при ООН. ЮНІСЕФ займається гуманітарними проблемами розвитку. Він надає допомогу державам у плануванні і розширенні дитячих служб і в обміні досвідом, фінансує навчання національних кадрів, включаючи спеціалістів з соціального захисту дітей, здійснює технічні поставки, надає обладнання та іншу допомогу. Фонд допомоги дітям сприяє урядам у плануванні, розвитку і розширенні (як в місті так і в сільській місцевості) дешевих комунальних послуг, служб допомоги матерям і медичного обслуговування дітей, а також служб харчування, освіти, виховання, підтримки жінок і дівчат. ЮНІСЕФ також надає допомогу дітям і матерям, які постраждали внаслідок стихійних бід, громадянських зіткнень чи епідемій. Фонд повністю фінансується за рахунок добровільних внесків, більшість із яких поступає від урядів країн-донорів. Поповненню фонду сприяє розпродаж вітальних листівок, здійснення різноманітних видів діяльності, а також пожертвування приватних осіб.
Надаючи гуманітарну допомогу і сприяючи розвитку, ЮНІСЕФ прагне забезпечувати кожній дитині у світі здійснення її базових прав і привілеїв, проголошених у Конвенції про права дитини. ЮНІСЕФ тісно співпрацює з Комітетом з прав дитини, стежить за здійсненням постанов Конвенції і допомагає державам, що ратифікували або приєдналися до Конвенції, виконувати свої зобов'язання. У своїй діяльності ЮНІСЕФ керується планом дій щодо здійснення Всесвітньої декларації про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей, ухваленої на Всесвітній зустрічі на вищому рівні в інтересах дітей у Нью-Йорку у вересні 1990 p.
В Україні за підтримки ЮНІСЕФ протягом останніх років здійснювалися проекти “Вуличні діти”та “Прийомна сім'я”
З ініціативи ООН після другої світової війни виникли Міжнародні центри соціального співробітництва. Мета їх створення - координація стану соціальних проблем, підготовки програм співробітництва і проектів соціальної допомоги стосовно таких груп, як діти, молодь, інваліди, сім'я.
Європейський центр з політики та досліджень у галузі соціального добробуту утворився у 1974 pоці як міжнародний і неурядовий дослідницький орган із питань соціального розвитку і підготовки фахівців. Центр розробляє і здійснює проекти соціального співробітництва: дитинство як соціальний феномен; наслідки для майбутнього соціальної політики; зміни в соціальному секторі; соціальні інновації у сфері допомоги людям похилого віку; кооперація в системі послуг соціального забезпечення як альтернатива приватизації та ін.
Міжнародна співпраця в інших галузях соціального забезпечення? таких як охорона здоров'я, освіта, харчування, здійснюється через спеціальні організації ООН, які створені відповідно до міжурядових угод. Їх діяльність координується Економічною і Соціальною Радою ООН. До основних спеціальних організацій відносяться Всесвітня організація охорони здоров'я (ВОЗ), Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Міжнародна організація праці, Продовольча і сільськогосподарська організація. Генеральна асамблея ООН періодично створює спеціальні органи для вирішення конкретних проблем соціального забезпечення. Одним із таких органів є Управління Верховного комісаріату із справ біженців. Це управління здійснює міжнародний правовий захист біженців у рамках своїх повноважень, надає допомогу тим, хто її потребує і забезпечує врегулювання проблем біженців з допомогою добровільних репатріацій чи переселення в інші країни. Діяльність управління фінансується за рахунок добровільних внесків.
Рада Європи - це міжурядова організація, заснована десятьма державами: Бельгією, Данією, Ірландією, Італією, Люксембургом, Нідерландами, Норвегією, Сполученим Королівством, Францією та Швецією, до яких пізніше приєдналися Греція та Туреччина (у 1949 році). Основні завдання Ради Європи можна сформулювати наступним чином:
захищати права людини, плюралістичну демократію та верховенство права;
сприяти усвідомленню та оцінці європейської культурної самобутності та розмаїттю європейських культур;
знаходити вирішення проблем, що існують у суспільстві (національні меншини, нетерпимість, захист навколишнього середовища, клонування, СНІД, наркотики, організована злочинність та ін.);
допомагати стверджувати стабільність демократії у Європі через підтримку політичних, законотворчих та конституційних реформ.
У вирішенні питань соціальної допомоги і соціального захисту, розвитку соціальної освіти значну роль відіграють і Міжнародні неурядові або добровільні організації. Вони, як правило, займаються діяльністю, яка в значній мірі доповнює програми, що діють під егідою міжурядових організацій. Діяльність цих добровільних організацій досить часто є пов'язаною з міжурядовими програмами. Християнський дитячий фонд (ХДФ . CCF) має на меті сприяти поліпшенню становища дітей та молоді у світі шляхом розробки та реалізації програм, надання соціальних послуг, навчання спеціалістів та волонтерів соціальної роботи, розвитку міжнародного співробітництва в партнерстві з державними та недержавними структурами. Християнський дитячий фонд керується у своїй діяльності принципами рівності всіх дітей незалежно від раси, національності, віросповідання та статі. ХДФ має програми у багатьох країнах світу.
Зараз ХДФ здійснює програму, яка спрямована на підвищення можливостей недержавних організацій у забезпеченні соціальних служб для дітей у зоні ризику та їх сімей. Програма передбачає тренінги професійного росту та спеціальну технічну допомогу для працівників недержавних організацій, що працюють з дітьми, які страждають різними захворюваннями, самотніми молодими матерями, наркоманами і з дітьми з різними вадами. Під час навчання особлива увага приділяється профілактиці здоров'я та психосоціальним технікам консультування. У сфері охорони здоров'я ХДФ реалізовує навчальні програми для дітей, батьків та працівників у сфері догляду. У великих індустріальних містах багатьох країн ХДФ разом зі своїми партнерами проводить групову освітню програму по запобіганню вживання наркотичних речовин та поведінці ризику.
В Україні Християнський дитячий фонд діє з травня 1997 року і зареєстрований як громадська організація. Фактично він є філією американської організації Християнський дитячий фонд. З 1998 року ХДФ разом з Українською асоціацією соціальних педагогів та спеціалістів з соціальної роботи за підтримки Міжнародної федерації соціальних працівників реалізує проект .Соціальна освіта в Україні.. У 1999-2000 роках Український офіс ХДФ здобув грант Делегації Комісії Європейських Співтовариств (конкурс міні-проектів TACIS) для реалізації проекту “Конвенція ООН про права дитини: шляхи практичного застосування”. У рамках проекту було проведено семінари для працівників кримінальної міліції у справах неповнолітніх, державних центрів соціальних служб для молоді, громадських організацій та представників засобів масової інформації у п'яти найнаселеніших регіонах України. Зараз Український офіс ХДФ отримав грант TACIS на реалізацію проекту “Захист прав дитини як професія”, що базується на результатах та набутому досвіді під час здійснення проекту «Конвенція ООН про права дитини: шляхи її практичного застосування» (1999-2000). У даному проекті увага зосереджується на категорії освітян-практиків, які працюють у закладах інтернатного типу, а також студентах новостворених факультетів соціальної роботи та соціальної педагогіки.
У контексті вирішення злободенних проблем соціальної роботи серед міжнародних організацій однією з найважливіших є Міжнародна рада соціального забезпечення (МРСЗ), яка була створена у 1928р. з метою сприяння обміну інформацією і досвідом роботи у галузі соціального забезпечення. Вона об'єднує на правах членів 85 національних комітетів і більше 25 міжнародних організацій. Як політичний, неурядовий, незалежний від релігійної приналежності і як такий орган, що не має на меті робити прибутки, рада стала всесвітньою організацією, що сприяє соціальному розвитку. Рада виконує наступні функції: служить всесвітнім форумом обміну нагромадженими знаннями у галузі соціального забезпечення і соціального розвитку; підтримує розвиток соціального забезпечення на національному рівні і надає йому допомогу; виконує роль зв'язуючої ланки між міжнародними неурядовими і урядовими організаціями, які працюють у сфері соціального розвитку. Рада має секретаріат з невеликим штатом співробітників, який знаходиться у Відні (Австрія) і міжнародну програму.
Фінансові зобов'язання перед організацією базуються на системі внесків, аналогічній в ООН. Структурні підрозділи Ради займаються збором і поширенням інформації, проведенням досліджень соціальних проблем та їх аналізом, підготовкою, проведенням семінарів і конференцій, вживають заходів щодо зміцнення неурядових організацій. Велику увагу Рада приділяє розвитку співробітництва між громадськими і державними організаціями, координації їх діяльності.
З діяльністю МРСЗ тісно пов'язані дві інші міжнародні організації з соціального забезпечення: Міжнародна асоціація шкіл соціальної роботи (МАШСР) і Міжнародна федерація соціальних працівників (МФСП). Ці три організації спільно планують і проводять конференції, які відбуваються двічі на рік в одному і тому ж місці і в рамках узгодженого часу. Вони є спільним спонсором офіційного щоквартального журналу «Міжнародна соціальна робота». Міжнародна асоціація шкіл соціальної роботи об'єднує навчальні заклади і асоціації навчальних закладів соціального профілю. Через МАШСР працівники навчальних закладів обговорюють спільні проблеми, завдання і цілі. Членами МАШСР є більше 500 соціальних навчальних закладів і асоціацій соціальних шкіл з 70 країн світу. Асоціація відіграє провідну роль в розробці стандартів соціальної освіти на міжнародному рівні.
Міжнародна асоціація шкіл соціальної роботи очолюється Радою директорів, яка складається із 41 офіційної особи; 12 з них обираються, а 29 входять в раду згідно пропозицій національних, регіональних і міжнародних організацій. Генеральна асамблея асоціації обирає склад ради і звільнених членів, розглядає звіти ради, визначає стратегію і програму роботи асоціації. Основними формами діяльності асоціації є організація міжнародних форумів з проблем освіти у сфері соціальної роботи. Міжнародний конгрес асоціації, який проводиться один раз у два роки, надає унікальну можливість спеціалістам соціальної роботи для професійного обміну на широкому міжнародному рівні. Поширення інформації про тенденції і шляхи розвитку цієї роботи по всьому світу здійснюється через проведення семінарів, зустрічі експертів та публікації матеріалів.
Важливою функцією асоціації є представлення інтересів її членів у міжнародних і регіональних асоціаціях, даючи експертну оцінку питанням підготовки соціальних працівників. Працівники асоціації і члени Ради нерідко відіграють ключову роль у здійсненні програм ООН, працюють у її соціальній комісії, є авторами досліджень і звітів, організаторами семінарів, консультують уряди і вносять свій посильний вклад у підготовку кадрів для програм соціального забезпечення. Міжнародній асоціації шкіл соціальної роботи надано статус консультативного органу від ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ, Ради Європи і Організації американських держав. Основну фінансову підтримку асоціації надають більше 500 соціальних навчальних закладів і асоціацій шкіл соціальної роботи з 70 країн світу, які є її членами і які щорічно роблять внесок у її фонд. Школи соціальної роботи, які входять у асоціацію на правах індивідуальних членів, також платять внески. Міжнародна асоціація відіграє значну роль у справі навчання соціальній роботі, особливо у країнах .третього світу.. Обмежені фінансові можливості в певній мірі лімітують можливості взаємодії Міжнародної асоціації зі школами - членами асоціації. Слід зазначити, що великий об.єм роботи проводиться добровільними помічниками, які організовують і проводять семінари, симпозіуми і консультації, залучаючи до співпраці з Міжнародною асоціацією місцеві школи, національні та регіональні об'єднання.
Основні тенденції і здобутки у сфері соціальної освіти прекрасно відображені у вже згадуваному виданні «Керівництво з соціальної освіти на міжнародному Рівні». Це видання містить інформацію про 74 навчальні заклади з 61 країни світу, що представляють 24 національні і регіональні асоціації і Міжнародну асоціацію шкіл соціальної роботи. Цей довідник подає інформацію про відмінності у національних системах навчання, про зміст і форми соціальної роботи у різних країнах. У довіднику є також порівняльні дані з соціальної освіти у глобальному масштабі.
Міжнародна федерація соціальних працівників створена у 1956 році і складається з національних асоціацій спеціалістів соціального сектору. Попередником цієї організації був міжнародний координуючий орган – Постійний секретаріат соціальних працівників, створений у 1928 р. з ініціативи семи національних Асоціацій. Зараз МФСП об'єднує 70 національних асоціацій, 400 тисяч членів, одним із членів МФСП є Українська асоціація соціальних педагогів та спеціалістів з соціальної роботи. Ocнoвнoю метою її діяльності є надання підтримки соціальним працівникам по каналах міжнародної співпраці. Особливо це стосується норм професійної практики, етики, умов праці і участі соціальних працівників у плануванні і визначенні соціальної політики а також професійної підготовки фахівців для соціальної сфери. Основними документами МФСП є Статут, міжнародний кодекс етики соціального працівника і Декларація про етичні принципи у соціальній роботі. За концепцією МФСРП .соціальна робота ґрунтується на гуманістичних ідеалах і націлена на задоволення потреб людини, на розвиток творчого потенціалу особистості..
Найважливішими цілями МФСП проголошено: удосконалення соціальної роботи як професії; підтримка національних асоціацій у питаннях соціального планування, формування соціальної політики; розширення контактів і обмін досвідом соціальних працівників усіх країн; дотримання й удосконалення Кодексу етики професійного соціального працівника. МФСП поширює інформацію через бюлетень організації і циркулярні листи членському складу; здійснює технічний і фаховий аналіз; обговорює проблеми професії; збирає кошти серед членського складу; інформує студентів і представників-початківців про можливості працевлаштування і підвищення кваліфікації. МФСП двічі на рік проводить міжнародні симпозіуми, які є одним із багатьох механізмів зміцнення контактів між соціальними працівниками і сприяє розвитку та інтеграції теорії і практики соціальної роботи. Різноманітні національні асоціації соціальних працівників відповідають за розробку і підготовку документів. МФСП також бере участь у підготовці і проведенні заходів у рамках ООН.
Українська асоціація соціальних педагогів та спеціалістів з соціальної роботи, яка була зареєстрована у серпні 1992 року, стала членом МФСП у 1994. Сьогодні членами Української асоціації соціальних педагогів та спеціалістів з соціальної роботи є близько 20 регіональних відділень у Донецьку, Дніпропетровську, Запоріжжі, Одесі, Луцьку, Харкові та ін. Українська асоціація соціальних педагогів та спеціалістів з соціальної роботи протягом останніх двох років разом з Християнським дитячим фондом реалізують проект «Соціальна освіта в Україні». Основною метою цього проекту є розвиток громадянського суспільства та демократії в Україні шляхом становлення соціальної роботи як професії, підвищення рівня соціальних послуг населенню, дітям та сім'ям до рівня міжнародних стандартів. Основні завдання проекту - навчання викладачів, студентів факультетів соціальної педагогіки та соціальної роботи, а також працівників-практиків та волонтерів з усіх регіонів України; підтримка їх соціальних ініціатив; розробка стандартів підготовки фахівців; підвищення якості соціальних послуг; ініціювання системи дистанційного навчання для продовження освіти; започаткування навчальних курсів для практиків без дипломів та створення ресурсних центрів для сприяння навчанню соціальній роботі на відстані та надання інформаційно-консультативних послуг практичним працівникам.
Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ) є приватною швейцарською організацією і утворює основу руху Червоного Хреста. Він здійснює свою діяльність у ролі нейтрального посередника на міжнародній арені, головним чином у період військових конфліктів, внутрішніх громадянських потрясінь і т.п. Його право на втручання у військові конфлікти закріплене женевськими конвенціями і відповідними додатковими протоколами, що відповідають міжнародним угодам. Ці угоди підписали уряди з метою захисту жертв війни і надання їм відповідної допомоги. МКЧХ захищає і надає допомогу політичним в'язням і членам їх родин при наявності санкцій зацікавлених урядів. Через своє Центральне агентство розшуку МКЧХ збирає інформацію про засуджених, інтернованих і переміщених осіб; надає інформацію членам сімей про полонених; розшукує осіб, які пропали; з.єднує роз'єднані сім'ї шляхом здійснення репатріації; видає свідчення про полон чи смерть, а також забезпечує проїзними документами МКЧХ біженців і тих, що втратили батьківщину.
Далеко не повний аналіз діяльності чисельних міжнародних організацій свідчить, що вони здійснюють значний вплив на міжнародну соціальну політику, на процес розвитку соціальних служб і на соціальну освіту у всіх регіонах світу. Вони привертають увагу світової громадськості до проблем загальнолюдських цінностей і потреб, розробляють і втілюють цікаві ідеї, нагромаджують і вивчають досвід роботи і поширюють його.

Зміст поняття «соціально–педагогічна технологія»
В умовах динамічних соціальних змін у світовій практиці все більше утверджується інноваційний метод освоєння соціального простору – його технологізація. Соціальні технології виступають як наукомістний ресурс, використання якого дозволяє не лише вивчити і передбачувати різноманітні соціальні зміни, а й активно впливати на практичне життя, отримувати ефективний прогнозований соціальний результат. Процес технологізації розвивається уже давно, достатньо розроблені й досить ефективні політичні технології, освітні технології тощо, однак, у сфері соціальної роботи технології мають свою складність. Оскільки соціальні технології – це такий тип технологічного процесу, який заснований на відносинах не об’єкта й суб’єкта, а більшою мірою на суб’єкт–суб’єктних відносинах. Технологізація соціальної діяльності дозволяє:
Аналізувати й систематизувати на науковій основі практичний досвід і його використання.
Комплексно вирішувати соціальні проблеми.
Знижувати вплив несприятливих обставин.
Оптимально використовувати наявні ресурси.
Створювати сприятливі умови для розвитку людини.
Робити людську діяльність більш раціональною.
Технологія (грецьк. Techne – мистецтво, майстерність, уміння і logos – вчення) – це у широкому значенні – система знань, наука про майстерність, мистецтво практичної діяльності. Розрізняють 2 основних значення: 1) сукупність методів для необхідного процесу діяльності в певній галузі; 2) науковий опис способів якого–небудь виробництва, діяльності.
Тому до трактування терміну «соціальна технологія» підходять з двох позицій.
(теоретичний аспект): Це наука про мистецтво досягнення прогнозованої соціальної мети. Вчення про найбільш оптимальні, ефективні методи, засоби, прийоми, дії, необхідні в певній ситуації для вирішення соціальних проблем. Науково розроблене рішення певної проблеми, що грунтується на досягненні теорії й практики.
(практичний аспект): Це сам процес реалізації діяльності, раціональна послідовність та порядок використання інструментарію для досягнення поставленої мети. Ціленаправлена, найбільш оптимальна соціальна (соціально–педагогічна) діяльність, що передбачає реалізацію фахівцем (суб’єктом) методів, засобів і прийомів в роботі з об’єктом соціальної роботи.
Особливості технологічного підходу до соціальних процесів узагальнено у таблиці:
Суспільство
Демократичне

Мета
Оптимальний результат, оптимізація затрат

Зміст
Вирішення соціальної чи особистісної проблеми

Діяльність
Алгоритмізована

Результат
Прогнозований

Засади
Наукові

Інструментарій
Чітко визначений

Об’єкт
Структурований

Суб’єкт
Має високий рівень професіоналізму

Відносини
Суб’єкт–суб’єктні

Методи
Взаємоузгоджені між сорбою

Ефективність
Залежність як від суб’єкта, так і від об’єкта

Застосування
Можливість відтворюваності і повторюваності

Однак, визначають і специфіку технологічного підходу до соціальних процесів, тт соціально–педагогічних технологій:
очікуваний результат не може бути досконально конкретизованим, визначеним;
на відміну від промислових технологій соціально–педагогічна технологія є більш гнучкою, не детермінованою, моливі зміни послідовності тощо;
будь–яка соціальна технологія використовується адресно і супроводжується певними нюансами;
досить значну роль відіграє зворотний зв’язок (наслідок конкретного впливу), можливим є вибіркове повторення окремих частин проуцесу;
у процесі реалізації соціальних технологій може змінюватися об’єкт впливу, що в свою чергу передбачає необхідність постійного пошуку нових технологій.
Технологія соціальної роботи – це одна з галузей соціальних технологій, що орієнтована на соціальне обслуговування, допомогу і підтримку громадян, які знаходяться у важкій життєвій ситуації. Це алгоритм діяльності, у результаті якої досягається певна соціальна мета і перетворюється об’єкт впливу. Але ця діяльність не зводиться до одноразового акту, є процесом, який характеризується зміною змісту, форм, методів, які циклічно повторюються при вирішенні кожного завдання в соціальній сфері.
Компоненти технологічного процесу:
Алгоритм дії – програма вирішення завдань, послідовність операцій для отримання прогнозованого результату.
Операції – найпростіші дії для досягнення конкретної, усвідомленої мети. Сукупність операцій складає процедуру технологічного процесу.
Інструментарій – арсенал засобів для досягнення мети впливу на об’єкт.
Загалом виокремлюють 4 процедурні етапи в технологічному процесі:
формування мети впливу – виконання таких операцій, як збір і аналіз інформації, соціальна діагностика, соціально–психологічне прогнозування розвитку проблеми, вироблення програми дій.
вироблення та вибір засобів впливу – вияв і аналіз проблемної ситуації, вивчення, обгрунтування й оцінка варіантів та способів дій, вибір оптимального варіанту.
організація впливу включає операції з реалізації вибраного варіанту, координацію зусиль та корекцію застосованих способів впливу на клієнтів соціальних служб.
аналіз і оцінка – співставлення прогнозованих і досягнутих результатів, формулювання висновків.
Змістом технологічного процесу соціальної роботи є виявлення соціальної чи особистісної проблеми та з допомогою інструментарію й наявних засобів своєчасне їх вирішення.
Соціально–педагогічні технології існують у двох основних формах: по–перше, у вигляді програм, що містять конкретні процедури й операції соціально–педагогічної діяльності і, по–друге, у вигляді самої діяльності, побудованої у відповідності з такими програмами.
Соціально–педагогічні технології існують на декількох рівнях:
Індивідуальний, або авторський. Кожен соціальний педагог чи соціальний працівник додає до стандартної послідовності своє, суб’єктивне, зумовлене досвідом, особистісним підходом, індивідуальними особливостями.
Груповий, або профільний. Здійснюється у русі певного соціального інституту, об’єкту, що має свою типізацію, особливість професійної соціальної діяльності. Напр., соціальна діагностика проблеми клієнта кризового, реабілітаційного центру різниться від соціально–педагогічної служби.
Управлінський, або територіальний, зумовлений територіальними особливостями, зв’язками, функціями, направленість соціальних установ.
У загальних рисах процес технологізації соціально–педагогічної діяльності містить у собі кілька етапів:
1. Теоретичний етап – обгрунтування мети й об’єкта технологічної дії, розщеплення його на складові компоненти, визначення зв’язків між ними.
2. Методичний етап – вимбір методів, засобів діяльності, зібрання й обробка інформації, її аналіз, проектування й планування практичної діяльності.
3. Процедурний етап – безпосереднє здійснення конкретної діяльності.
Соціально–педагогічна діяльність починається з постановки мети і завдань. Мета, в свою чергу, визначає зміст діяльності, методи її реалізації й форми організації.
Метод соціальної роботи – це сукупність прийомів, способи діяльності. Взаємопов’язана діяльність суб’єкта й об’єкта соціальної роботи. Поняття «метод» прижилося у європейській соціальній роботі після Другої світової війни під впливом американських концепцій. У США в 1960–х до методів соціальної роботи відносили індивідуальну, групову роботу, а також роботу в громаді. Протягом наступних десятиліть в Нідерландах й Швеції сформувалися нові підходи, в межах яких були розроблені психологічні моделі і терапевтичні техніки. У сучасній зарубіжній практиці поширена така класифікація методів, яка поділяється на первинні (класичні) і вторинні. До класичних зараховують:
індивідуальну терапію
сімейну терапію
групову терапію.
До вторинних:
супервізію (наставництво та спостереження)
планування
консультування
супровід практики
розвиток організації
менеджмент.
Але слід зазначити, що існує багато різних класифікацій методів соціальної роботи, в т.ч. й соціально–педагогічної .діяльності. Зокрема, виділяють:
Методи діагностики
Анкетування
Спостереження
Інтерв’ювання
Бесіда
Тестування
Експериметальні методи
Психолого–педагогічні – методи виховання:
методи формування свідомості: приклад, диспут, лекція
методи організації діяльності: вимога, громадська думка, вправ, метожд орг–ції суспільно корисної діяльності, творча гра
методи стимулювання: заохочення, покарання, «вибуху».
3.Методи соціально–педагогічної допомоги:
Аутотренінг
Соціально–психологічний тренінг
Ділова гра
Переконання
Обговорення різноманітних питань життя
Розуміння
Довіра
Спонукання
Співчуття
Застереження
Критика
Конфліктні ситуації

Класифікація соціально–педагогічних технологій
А.Серед технологій соціальної роботи загалом виокремлюють загальні та спеціальні (прикладні).
До загальних технологій відносять:
Соціальну діагностику – виявлення і вивчення причиново–наслідкових зв’зків, ставлення індивіда до соціальних цінностей, з’ясування сутності соціальних проблем індивіда, родини, групи, суспільства.
Соціальну профілактику– попередження аморальної, протиправної, асоціальної поведінки, виявлення й превенцію негативного впливу на життя і здоров’я людей.
Соціальну реабілітацію – відновлення порушених чи втрачених соціальних зв’язків, соціальних функцій.
Соціальну корекцію – подолання чи послаблення вад психічного або фізичного розвитку дітей, порушення функцій у дорослих.
Соціальну терапію – допомогу на емоційному, когнітивному і поведінковому рівні у визнанні й розв’язанні клієнтом власних труднощів.
До загальних технологій соціальної роботи деякі зарубіжні науковці відносять:
соціальне забезпечення (пенсія, матеріальна допомога, пільги, утримання непрацездатних громадян у будинках для людей похилорго віку, інвалідів);
соціальне страхування (у разі безробіття, захворювання, нещасного випадку, старості);
опіка й піклування.
Спеціальні (прикладні) технології – це певні технологічні процедури надання допомоги соціально вразливим групам суспільства. Зокрема:
соціальна робота з конкретними групами клієнтів (безробітними, особами девіантної поведінки, особами з психічними розладами чи з розумовою відсталістю, з людьми похилого віку, з функціональними обмеженнями, з дітьми–сиротами тощо);
прикладні технології в пенітенціарних (виправних) установах, армії, на виробництві, за місцем проживання;
вирішення соціально–етичних проблем.
Деякі науковці притримуються думки, що в стуктурному відношенні технології соціальної роботи являють собою сукупність загальних (функціональних) і конкретних технологій.
Б. Соціальні технології поділяють також на інноваційні й рутинні.
В. Залежно від рівня технології соціальної роботи поділяються на:
прості (доступні неспеціалістам);
складні (вимагають кваліфікації спеціаліста);
комплексні (вимагають кваліфікації групи спеціалістів, які працюють у різних галузях).
Класифікація технологій соціальної роботи
критерій
класифікація

Обсяг
Цілісні – орієнтовані на загальний цикл роботи від виявлення проблеми до її вирішення
Часткові – спрямовані на вирішення окремого завдання

Призначення (ціль)
Цільове призначення ( технології розвитку, педагогічно корекції, реабілітації, профорієнтаційної діяльності, дозвіллєвої діяльності)
Комплексне призначення (досягнення одночасно кількох цілей)

Структура
Загальні (функціональні)
Конкретні

Суб’єкт
Лише починає працювати у соціальній сфері
Має певний досвід роботи
Висококваліфікований спеціаліст

Об’єкт
За соціальною ознакою – учень, студент, військовослужбовець, сім’я
За віковою ознакою – дитина, підліток, юнак, дорослий, людина похилого віку
За кількісною ознакою – особистість, група, колектив

Місце застосування
Освітній заклад
Спеціалізований центр
Територіальний центр
Центр зайнятості
Місце проживання тощо

Спосіб реалізації
Провідний метод (гра, психодрама, консультація)
Сукупність методів


С Слід вказати, що за рівнями соціальної роботи (мікрорівень – індивідуальна робота, мезорівень – групова робота, макрорівень – робота в громаді) викоремлюють відповідно:
Технології індивідуальної роботи – робота як з конкретним випадком, так і з конкретним клієнтом. Використовують: консультування, втручання в кризу, представництво інтересів, прямий вплив, опосередкований вплив.
Технології групової роботи – групові форми взаємодії, групове втручання, передача групового досвіду конкретному клієнту (психодрама, робота з сім’єю, найближчим оточенням, групова терапія, психотерапія).
Технології роботи в громаді – взаємодія соціальної служби, соціального працівника з представниками різних груп, організацій, місцевими жителями для розвитку соціальних зв’язків у місцевій громаді, з територіальною громадою або з громадами за інтересами, організація системи взаємодопомоги, взаємозв’язки з владними стурктурами, ЗМІ.

Функції технологій соціальної роботи:
аналітико–прогностична (виявлення й облік на підвідомчій території осіб, груп ризику, моніторинг динаміки);
діагностична (аналіз існуючих актуальних і потенційних соціальних проблем, встановлення їх причин, дослідження соціальної ситуації індивідуальних і групових клієнтів):
системно–моделююча (визначення характеру, обсягу, форм і методів соціальної роботи, соціальної допомоги людям, концептуальне обгрунтування системи надання такої допомоги)
проектно–організаторська (розробка, ресурсне забезпечення, реалізація й оцінка соціальних проектів);
інструментально–практична (надання різних видів допомоги у важких життєвих ситуаціях, консультації, тренінги, опіка й піклування);
активізаційна (сприяння активізації власних можливостей, особистісного потенціалу, спонукання до самостійного вирішення власних проблем, виходу з важкої життєвої ситуації, організації розвитку самодопомоги і взаємодопомоги);
розпорядчо–управлінська (менеджмент органів соціального управління, координація діяльності державних і недержавних структур, різних суб’єктів соцроботи, підбір і виховання кадрів);
евристична (нарощування соціального знання, поглиблення розуміння проблеми, поліпшення освітньої і загальнокультурної підготовки самих соціальних працівників.)

Метод індивідуальної соціальної роботи
Індивідуальна соціальна робота передбачає роботу з конкретним випадком, тобто робота один на один з конкретним клієнтом. Індивідуальна робота спрямована на надання допомоги індивідам і сім’ям у розв’язанні психологічних, міжособистісних, соціоекономічних проблем шляхом взаємодії з клієнтом. Вона дозволяє враховувати особливості розвитку, фізичного і духовного стану, рівень підготовки, інтересів і потреб, життєвий досвід клієнта. Це – одна з найпоширеніших форм діяльності соціальних працівників. Вона грунтується на результатах систематичного вивчення життєдіяльності, соціальної активності, працездатності, запитів та інтересів клієнта.
Провісниками індивідуальної соціальної роботи називають «дружніх візитерів» з благодійних організацій США і Канади. Ще на поч.ХІХ ст. вони відвідували вдома бідних людей у великих містах для встановлення особистих контактів, працюючи впродовж тривалого часу. Перше наукове обгрунтування цей метод отримав у праці Мері Річмонд «Соціальні діагнози». Автор вживала термін «case work», що дослівно означає роботу з окремим випадком індивіда або сім’ї. Допомогу почали розглядати як комбінацію заходів, спрямованих на зміну індивіда і соціального середовища. Річмонд виділила два взаємодоповнюючі методи: прямий (безпосередній) і непрямий (опосередкований). Перший метод полягав у прямому впливі на самого клієнта задля його залучення до вироблення і прийняття рішень (через пропозиції, поради, умовляння, раціональні дискусії). Другий – передбачав можливість впливу на життєву ситуацію клієнта шляхом зміни соціального оточення.
У сучасній практичній роботі типовий процес такої соціальної роботи зазвичай складається з трьох основних елементів: оцінки реальної ситуації; визначення, чого прагне клієнт, чого хоче досягнути; конкретні дії для досягнення результатів. Соціальні працівники можуть використовувати різні стратегії втручання (консультування, втручання в кризу, представництво інтересів, брокерство соціальних послуг), аналізуючи конкретну ситуацію чи проблему, але фокус тримається на людині, яка опинилася в даній ситуації, та її сприйнятті цього.
Ведення випадку – найбільш традиційний метод у соціальній роботі. Він включає різні етапи: звернення, первинне оцінювання, встановлення цілей та планування втручання, втручання (переведення плану в дії), моніторинг (перегляд плану) та кінцеве оцінювання діяльності.
Існує кілька моделей ведення випадку. Одна з них – адміністративна – плягає в тому, що соціальний працівник, оцінивши потреби клієнта, скеровує його до інших соціальних служб, координує надання соціальних послуг іншими службами та роботу клієнта над розв’язанням власних потреб. Інша модель – інтенсивного догляду – виходить з необхідності клієнта в отриманні безпосередньої практичної і терапевтичної підтримки.
Однією зі стратегій втручання є консультування. Консультація соціально–психологічна (каунселінг) – процес, у ході якого спеціаліст дає рекомендації з розвязання соціальних проблем клієнта. Консультування допомагає людині обирати і діяти на власний розсуд, допомагає навчитися нових моделей поведінки, сприяє розвитку особистості. У процес консультування робиться акцент на відповідальності клієнта (клієнт приймає рішення, а консультатнт створює умови, які заохочують волевиявлення клієнта). Консультування може бути частиною етапу первинного оцінювання або етапу завершення стосунків, воно має поєднуватися з антидискримінаційною практикою. Консультування можде бути відносно довготерміновим або короткострроковим. Наприклад, у польських консультаційних центрах «Монар», де надають допомогу людям із залежністю від наркотичних речовин, від консультанта очікують такі короткострокові втручання, як:
надання клієнтові інформації щодо ризику для здоров’я, пов’язаного зі вживанням наркотиків; можливостей покращання або погіршення стану здоров’я; шляхів зниження шкоди;
надання рекомендацій щодо повного припинення вживання наркотиків; зниження доз;
висування пропозицій щодо співробітництва з родиною і близькими задля допомоги в створенні домашньої атмосфери, сприятливої для лікування; моніторингу утримування від наркотиків за допомогою тестів;
надання допомоги щодо розвитку здатності відмовлення від вживання; одержання доступу до послуг охорони здоров’я; одержання популярної літератури з проблем, пов’язаних із вживанння психоактивних речовин тощо.
У соціальній роботі вдаються до телефонного консультуванння, яке може бути окремим методом надання допомоги, а може поєднуватися з іншими практичними діями. У багатьох зарубіжних країнах діють так звані «телефони довіри», за допомогою яких здійснюється соціально–психологічне консультування.
У ході індивідуальної соціальної роботи часто застосовують такі стратегії втручання, як представництво і захист інтересів клієнтів, а також направлення до інших служб. Представництво визначають як захист інтересів та прав клієнтів з метою отримання доступу до послуг установ, на які клієнти мають право, але не в змозі їх отримати; реалізація прав та свобод клієнтів, надання їм необхідних консультацій щодо служб. Найбільш поширеним є юридичне представництво. Дії соціального працівника при здійсненні представництва інтересів клієнтів можуть трактуватися як надання допомоги тим, хто її потребує ( у зв’язку з безробіттям, хворобою, бідністю тощо), та як боротьба за реформування законодавства та соціальних програм, інтерпретацію чинних правил, норм, соціальних послуг. Наприклад, діяльність соціальних працівників може полягати у написанні листів до державних структур, встановленні контактів та співпраці з державними, приватними установами, які можуть надати допомогу в тому чи іншому питанні, створенні бази даних (пошук організацій, які можуть надати допомогу) тощо.
Групова робота як метод соціальної роботи
Сутність групової роботи полягає у пріоритеті спілкування з іншими людьми, які мають дещо спільне, зокрема спільну проблему. Групова робота – це метод соціальної роботи, завдяки якій відбувається допоміжна діяльність через групові форми взаємодії. Особливість її в тому, що вона дає можливість клієнтам соціальної роботи стати більш незалежними й ініціативними у прийнятті самостійних рішень стосовно важливих проблем та виявляти відповідальність за зміни, які відбуваються в їхньому житті. Ключовими цілями є створення групового клімату, завдяки якому члени групи почувають себе достатньо упевненими для обміну досвідом розв’язання проблем; підтримання ініціативи членів групи, розвиток навичок спілкування, усвідомлення власної цінності; відновлення самоповаги.
Ще з давніх–давен відомо про більшу ефективність впливу на групу, аніж на окрему особистість під час індивідуальної взаємодії. Прикладом можуть слугувати групові проповіді перших християн чи спроби «лікувати» прилюдно. У ті часи намагання вплинути на групу найчастіше були пов’язані з лікуванням душі чи тіла. На поч. ХХ ст. виникла соціально–психологічна база групової роботи. Так, Альфред Адлер, послідовник Зігмунда Фрейда, надавав великого значення соціальному контексту, в якому перебуває особистість. Його можна назвати одним з перших «справжніх» соціальних працівників, котрий започаткував групову соціальну роботу. Він створював центри групових соціальних занять для простих людей – хворих на алкоголізм, невротичні проблеми, дитячі терапевтичні групи.
За кордоном групова робота спочатку набула поширення в рекреаційних центрах, молодіжних організаціях тощо. Соціальні працівники допомагали учасникам груп розвинути лідерські якості, зміцнити впевненість у собі, вдосконалити навички. Проте останніми десятиліттями використання технік групової роботи вийшло за межі рекреаційних закладів. Деінституалізація послуг для людей з проблемами психічного здоров’я та з функціональними обмеженнями призвела до виникнення невеликих, зосереджених у громаді програм. Наприклад, соціальних клубів для колишніх пацієнтів психіатричних відділень лікарень або ж для вязеів, у яких завершується термін відбуття покарання, групових будинків для молодих людей, котрі скоїли правопорушення. Денні центри для дітей дошкільного віку, так само як і денні програми для людей похилого віку та людей з функціональними обмеженнями, використовують групове втручання. Відбулося й становлення руху самодопомоги і соціальних рухів на захист прав дискримінованих груп, що призвело до виникнення численних груп взаємопідтримки.
Отже, сучасна соціальна групова робота має два різновиди: 1) групова робота з ініціативи і за участі соціальних служб, соціальних працівників; 2) самостійно організовані групи взаємопідтримки, яка грунтується на мобілізації групової солідарності та обміні ролями.
Відомі різні класифікації груп, в основу яких покладено різні критерії:
1 – за розміром: мікрогрупи (діади, тріади); малі (до 20 осіб), великі.
2 – за складом: гомогенні (однорідні), гереогенні (різнорідні).
3 – за часом дії: довготривалі, короткотривалі.
4 – за можливістю поновлення: відкриті, закриті.
5 – за теоретичною основою: психоаналітичні; психодрами; групи екзистенційної терапії; групи, орієнтовані на особистість; групи терапії поведінки; групи раціонально–емоційної терапії; групи радикальної дії тощо.
6 – за метою діяльності: А)групи вдосконалення особистості та навчальні групи. Їхні учасники – здорові люди. Це групи зустрічей, чия мета – краще пізнати себе, налагодити тісніші стосунки, та Т–групи, чия мета – вдосконалення навичок міжособистісного спілкування. Б)групи вирішення проблем. Їхні учасники – люди, які мають життєві та особисті труднощі. Їхнє призначення – обговорення особистих, соціально–психологічних, професійних проблем, вони не прагнуть змінити особистість, вони працюють з усвідомленими проблемами, виконують більше профілактичні та відновлююючі завдання. В)лікувальні групи. Їхні учасники – люди з різними психічними розладами, які виявляються у поведінці чи емоційній сфері. Мета груп – корекція психологічного стану клієнтів.
7 – за способом реалізації мети:
групи, орієнтовані на процес або зосереджені на завданні, – це, приміром, групи батьків, групи для людей, що скоїли правопорушення;
психотерапевтичні/консультативні групи – групи, в яких збираються люди, що зазнали начилля в родині, що мають травматичний досвід, групи людей з функціональними обмеженнями;
групи взаємопідтримки/самодопомоги/саморкеровані групи. Такі групи мають схожий досвід і обєднані для співппраці з метою реалізації своїх власних потреб та інтересів;
групи, орієнтовані на дію, учасники яких співпрацюють для розв’язання певних соціальних проблем, проведення політичних і соціальних кампаній, наприклад, групи мешканців певного мікрорайону чи групи людей, які відчувають дискримінацію за якоюсь ознакою.
8 – за керованістю: організовані (у складі яких є професіонал чи лідер – керівник, фасилітатор, тренер, експерт) та неформальні групи взаємопідтримки (без визначеного лідера).
У західних соціальних службах групову роботу застосовують і для того, щоб зорієнтувати нових клієнтів і волонтерів стосовно правил роботи служби, її традицій, ознайомлення з правами та можливостями клієнтів і волонетрів. Скажімо, у будинку компактного проживання для людей похилого віку чи в реабілітаційному центрі таку роботу можуть проводити теперішні й колишні клієнти чи досвідчені представники цільової групи.
Існує кілька так званих наріжних правил роботи з групою, які зумовлюють ефективність діяльності. Це:
вселення надії – ефект позитивного настрою – віра тренера й учасника групи в себе і в ефективність дій групи;
постійне надання інформації учасникам групи – навчаюче інструктування, поради, консультування, поширення інформації, рекомендації;
орієнтація на альтруїзм. Це дозволяє учасникам по–іншому поглянути на себе. Кращий спосіб допомогти людині – це дозволити їй допомогти вам.
Коригуюча рекапітуляція первинної сімейної групи – дозволяє вплинути на досвід, отриманий у родині;
Розвиток навичок соціалізації та здійснення міжособистісного научіння (через зворотній зв'язок та самоспостереження учасники групи приходять до усвідомлення власної поведінки: своїх сил, обмежень, неадаптивної поведінки, яка викликає небажану реакцію оточуючих).
Важливими є універсалізація – узагальнення проблем, потреб, почуттів, мотивів. Люди починають розуміти, що інші відчувають подібне і мають однакові проблееми. Зникає відчуття унікальності своєї проблеми, відчуженості та самотності, підвищується самооцінка; згуртування – відчуття підтримки з боку інших членів групи, розуміння того, що вас сприймають як особистість; зворотний зв'язок – отримання щирої правдивої інформації про себе, свою проблему та шляхи її розв’язання з боку інших людей. При цьому різні думки дають простір для вибору, а однозначні думки мають надзвичайну силу переконання. Задля цього використовують так зване правило Я–висловлювання: «Я думаю», «Я відчуваю», «На мою думку» тощо.
Найпоширенішим методом і формою групової роботи за рубежем є проведення різноманітних тренінгів, які мають різну мету й спрямованість. У груповій роботі використовують аудівізуальні засоби (перегляд відеофільмів – особистісних, навчальних); друкованих матеріалів (опитувальники, звіти), емпіричні методи (вправи, ігри, рольові ігри), графічні матеріали (діаграми, фотографії, записи на фліпчарті), зміна складу (наприклад, робота в парах, трійках чи малих групах).

Сфери діяльності фахівців соціальної роботи в країнах зарубіжжя
Ефективним механізмом реалізації соціальної політики є соціальна робота. Осіб, котрі професійно займаються нею, називають соціальними працівниками. Професію соціального працівника з кінця ХІХ століття визначали як таку, що головним своїм змістом мала полегшення наслідків невдалого пристосування індивіда (соціальної групи) до суспільства. Поняття “соціальний працівник” увійшло в обіг наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть. Професія соціального працівника порівняно дуже молода: їй немає й ста років. Але як самостійна професія цілком утвердила себе після другої світової війни.
Кількість соціальних працівників в усьому світі дедалі збільшується. На теперішній час лише в сучасній Англії їх понад 100 000. У сучасних умовах за рубежем питанням соціальної і соціально-педагогічної допомоги приділяється серйозна увага. Про це свідчать наступні цифри. На початок 90-х pp. ХХ ст. соціальною роботою тільки в одній Німеччині займалось більше 6 тис. служб і організацій, річний обіг цих закладів складав 50 млрд. німецьких марок, у них працювало більше 700 тис. штатних співробітників і 1,5 млн. волонтерів. Сюди ж потрібно віднести 410 тис. закладів самодопомоги, які частково фінансуються з бюджету, а частково з інших джерел.
Професія соціального працівника заснована на ідеалах рівності і гуманізму. ЇЇ суть – в розумінні людини, клієнта, що опинився в складних соціальних умовах. В основу роботи соціальних працівників покладено віру в людей як у неминучу цінність, і свою роботу вони спрямовують на втілення цієї віри в життя. Практика соціальної роботи здійснюється в багатьох функціональних сферах з метою задоволення людських потреб і задоволення потенціалу та можливостей особистості.
Багатоманітна практика соціальної роботи включає в себе велику кількість видів діяльності, сфер використання.
У процесі реалізації своїх професійних завдань соціальні працівники і соціальні педагоги виконують різноманітні ролі (виховання, стимулювання, координації та ін.), і в залежності від того, наскільки професійно грамотно вони їх виконують, залежить успіх їх професійної діяльності.
Поряд з різноманітними завданнями освіти і відпочинку, соціальні працівники і соціальні педагоги працюють у трьох традиційних сферах: соціальна допомога, оздоровча допомога, допомога молоді і дітям.
В США, як і в країнах Західної Європи, соціальних працівників можна зустріти в різних урядових закладах, на підприємствах, в офісах, школах, центрах охорони здоров’я, в агентствах охорони сім’ї та дитини, центрах фізичного та психічного здоров’я , госпіталях, психіатричних лікарнях, військових підрозділах, церквах, тюрмах тощо. Соціальні працівники церкви, приміром, працюють з прихожанами різного віку. В церкві для дітей вони організовують щось подібне до “живого куточка” з акваріумом, клітками для птахів, а для любителів музики в церкві організуються концерти. Соціальний працівник турбується про те, щоб вночі безпритульні могли провести ніч в церкві більш або менш нормально, а ранком саме соціальний працівник церкви за допомогою добровольців годує в церковному дворі голодних. Завдання соціального працівника в армії – турбуватися про сім’ї солдат, офіцерів, допомагати вирішувати конфліктні ситуації між військовослужбовцями. Медичні соціальні працівники в США вважають, що вилікувати хворого тільки за допомогою ліків неможливо. Ці люди допомагають лікарю підтримати дух хворого, працюють з його сім’єю над тим, як краще поводитися з близькою людиною після виходу із госпіталя, радять, до якого спеціаліста звернутися, щоб зняти стрес. Велику роботу провадять соціальні працівники з безнадійно хворими людьми, вони знають, як краще втішити помираючого від СНІДу або від раку.
Соціальні працівники працюють з дітьми і людьми старшого (похилого) віку, представниками всіх рас, етнічних груп, соціоекономічних рівнів та релігій, безпритульними, безробітними тощо. Вони обслуговують клієнтів, життя яких погіршилося у зв’язку з недостатніми матеріальними ресурсами, відсутністю сприятливих можливостей або нестачею умінь (набуті уміння можуть бути відсутні через фізичні чи психічні недоліки або перешкоди, стрес, відсутність міжосособового спілкування або невирішеність проблеми щодо здібностей.). Соціальними службами охоплюються сім’ї, що включають одного з батьків, котрі мають серйозні конфлікти, що виявляються у втечах дитини з дому, правопорушеннях, насильстві, труднощах у навчанні та інші: пари і сім’ї, які мають проблеми із дітьми або погано ставляться один до одного; пари, які мають серйозні конфлікти, окремі люди і сім’ї, які страждають від безробіття, відсутності достатньої зарплати, фізичних недоліків, нестачі професійних умінь; окремі люди і сім’ї, життя яких зруйноване через порушення закону; педагогічно важкі підлітки; люди, які страждають через психічні чи фізичні недоліки або хвороби; правопорушники та їх сімї; опікуни і діти, батьки яких померли або залишили своїх дітей і не піклуються про них; іммігранти та представники меншин, які не мають необхідних засобів існування або є жертвами расової дискримінації; старі люди, що не здатні до діяльності; приїжджі і ті, хто тимчасово проживає в країні, хто не має достатньо засобів для існування; діти, які мають проблеми в школі, які втратили близьку людину тощо.
Соціальні працівники вирішують проблеми, пов’язані з алкоголізмом, наркоманією, проституцією, гомосексуалізмом, СНІДом. Частина персоналу, задіяна в соціальних службах, складається з парапрофесіоналів, тобто людей, які працюють асистентами, помічниками професійних соціальних працівників і виконують частину їхніх обов’язків. Складні завдання, які стоять перед соціальними працівниками, потребують від них високого професіоналізму і кваліфікації, якісної освіти, особливих людських якостей – доброти, жертовності, співчуття, емпатії. У процесі реалізації своїх професійних завдань соціальні працівники і соціальні педагоги виконують різноманітні ролі (виховання, стимулювання, координації та ін.), і в залежності від того, наскільки професійно грамотно вони їх виконують, залежить успіх їх професійної діяльності.
У кожній країні є власна градація й визначення професій соціальної сфери. Наприклад, у Норвегії виділяють 3 основні професійні рівні:
1 – соціальний працівник (соціонал): робота в міських соціальних конторах, яка направлена на забезпечення соціальної безпеки, надання соціального захисту;
2 – соціальний педагог: професійно працює з дітьми в дитячих інституціях (освітніх закладах);
3 – соціальний працівник, що безпосередньо спеціалізується на роботі з інвалідами всередині та поза соціальними інституціями.
У Великобританії соціальною діяльністю займаються переважно соціальні служби, які несуть відповідальність паеред місцевою владою. Певна кількість соціальних працівників працює в общинах, частина зайняті в добровільно–приватних організаціях. У Великій Британії прагнуть інтегрувати три основних компоненти соціальної роботи:
Діяльність у сфері соціального забезпечення або пошук соціального захисту та соціальної справедливості.
Організація соціальних служб або пошук структур адекватної соціалізації.
Здійснення соціальних акцій або пошук кращої моделі державного та суспільного устрою.
У країні існують багаточисленні різнопрофільні центри на балансі соцслужб. Ці центри обслуговують певні категорії населення, що проживає на певній території. Зокрема, є спеціалізовані центри по обслуговуванню дітей, підлітків, їх сімей. Останні входять до т.зв. «об’єктових структур». На відміну від них існують і «лінійні структури», що мають соціальних працівників, фахівців із вузькою спеціалізацією. Одні займаються тільки психотерапевтичною допомогою, інші діють як сімейні психологи, треті забезпечують соцзахист відвідувачів центру і займаються, приміром, юридичною підтримкою й консультуванням. Існують служби, що нагадують участкових лікарів місцевих поліклінік, котрі визначаються з проблемою клієнта і при необхідності направляють до вузькоспеціалізованих фахівців. Соціальний педагог входить у склад соціальних служб, де допомагають викладачам школи в роботі з важковиховуваними підлітками. Допомагають батькам і учням налагоджувати стосунки в сім’ї, стосунки батьків і учнів з викладачами. Виявляють сім’ї, в яких батьки жорстоко ставляться до своїх дітей, сім’ї, де дитина відстає у розвитку. Соціальний педагог займається з дітьми, які тимчасово виключені зі школи або тимчасово її не відвідують з причини хвороби, організовуючи заняття з дитиною вдома. Надають допомогу у використанні соціальних привілегій, у процесі адаптації дітей національних меншин, котрі отримують освіту поза школою.
Отже, сучасні соціальні працівники Великої Британії вирішують різнопланові завдання в різних сферах життя та діяльності сучасного суспільства, на різних соціальних рівнях:
інтенсивно займаються організацією соціальної роботи, наприклад, формують систему соціальних служб;
працюють з сім’ями, групами, інвалідами, мають справу з людьми літнього (похилого) віку, з дітьми девіантної поведінки;
консультують у медичних закладах, працюють реабілітаторами та трудотерапевтами;
працюють у сфері пошуку фінансових ресурсів, проектування та планування соціальної роботи.
У Швеції соціальні працівники в установах охорони здоров’я надають допомогу хворому у виконанні режиму лікування, у підготовці до операції, допомагають родичам померлих, вирішують долю дітей, які залишилися без батьків. У психіатричних лікарнях Швеції соціальний працівник продовжує працювати з пацієнтом і надавати йому кваліфіковану допомогу і після проходження курсу лікування.
У Північній Ірландії функціонує спеціальна служба, так звана колегія пробації, де офіцер з командою у 4-5 чоловік аналізує перед судом становище неповнолітнього, наглядає за ним під час відбування терміну покарання, допомагає після виходу на волю з тим, щоб підліток не встав на попередній злочинний шлях.
Підсумовуючи, зазначимо, соціальний педагог у зарубіжних країнах є одночасно і соціальним працівником, який надає спеціалізований вид допомоги. Взагалі, соціальна робота є комплексом різноманітних видів допомоги: соціально-побутової, медико-соціальної, соціально-правової, соціально-педагогічної тощо, оскільки допомога завжди предметна, вона є задоволенням тих чи інших потреб. Отже, “чистим” соціальним працівником, вважається, може бути тільки менеджер з соціальної роботи, а практичні соціальні працівники мають конкретну професію (юриста, медика, психолога, педагога тощо), адаптовану до соціальної сфери, до роботи у відкритому соціумі.

Альмонери – професійні соціальні працівники У Великобританії
Перші заклади, в яких з’явились соціальні працівники, були державні лікарні Лондона. Перших соціальних працівників у лікарнях називали альмонерами, що в перекладі з англійської означає медичний працівник сфери соціальних проблем. Перші соціальні працівники були скрупульозно відібрані й становили “групу жінок, сильних особистостей, здатних керувати і планувати”. Вважалося, що соціальний працівник повинен:
Направляти пацієнтів для отримання допомоги по бідності, знайомити з правами та Законом для бідних.
Попереджувати зловживання з боку й по відношенню до тих клієнтів, які здатні платити за медичні послуги.
Пропонувати певним пацієнтам звертатися до безкоштовних аптек для бідних.
Тобто соціальні працівники – альмонери - вирішували спочатку матеріальні і фінансові проблеми пацієнтів лікарень з метою якнайповнішого використання всіх засобів для лікування хворих.
Запобігати поганому ставленню до амбулаторних хворих.
Гарантувати за можливості всім пацієнтам необхідне відповідне лікування та повне завершення процесу лікування.
Після другої світової війни Міністерство охорони здоров’я прийняло рішення про те, що альмонери мають виконувати функції щодо строкового нагляду, опіки над хворими після лікування в медичних закладах. До обов’язків соціальних працівників додалися ще такі:
Проведення соціального дослідження з метою виявлення соціальних умов та індивідуальних характеристик пацієнтів, у т.ч. з метою активного інформування лікарів стосовно необхідності безпосереднього коригування діагнозу та лікування захворювання.
Здійснення різноманітних соціальних дій з метою зниження напруження пацієнта, зменшення сімейних труднощів, ліквідування інших прогалин, які виникали під час довготривалого або короткочасного лікування.
Забезпечення координації між органами місцевої влади, лікарями, пацієнтом, його сімєю щодо гарантованого завершення повного курсу лікування та реабілітації хворого.
Соціальні працівники отримали можливість сконцентрувати увагу на безпосередній допомозі людям, саме через:
збір та представлення необхідної і поглибленої інформації;
поради на правовій основі;
практичну допомогу.
У кінці ХХ століття поняття “альмонер” визначалося так: “Альмонер – це насамперед соціальний працівник, робота якого налаштована на вивчення умов та причин соціального становища пацієнта, його реакції на хворобу. Мета роботи соціального працівника – допомогти у розв’язанні багатьох індивідуальних і практичних проблем захворювання. Він зобов’язаний дослідити проблеми пацієнта, допомогти в їх розв’язанні, сприяти їх розумінню та пристосуванню до можливих обмежень у майбутньому (що виникають, наприклад, через інвалідність). При цьому альмонер може здійснювати багатоваріантну практичну допомогу пацієнтам: консультує у медичних закладах, працює реабілітатором та трудотерапевтом, здійснює практичну соціальну допомогу по обслуговуванню й опіці.
Соціальні працівники – альмонери – працюють в різноманітних закладах охорони здоровя, в лікарнях, клініках, у пологових будинках, психіатричних лікарнях. Це фахівці, які надають різнопланову соціальну допомогу в медичній галузі передусім пацієнтам – особам, які потребують такої допомоги, з обмеженими можливостями, функціонально недієздатні, а також їхнім родичам, сім’ї.

Соціальний педагог у Німеччині
Соціальна робота є засобом соціального виховання. Допомагаючи долати проблеми – вади на шляху духовного розвитку людей, соціальна робота створює умови, спрямовані на вирівнювання можливостей духовного розвитку одних та його прояву іншими, які цих проблем не мають чи вже подолали їх. Таким чином, соціальне виховання “використовує” соціальну роботу для забезпечення першого рівня потреб людини – матеріальних, без яких неможливий її соціальний розвиток. У такому разі соціальний педагог є одночасно і соціальним працівником, який надає спеціалізований вид допомоги.
У світі отримали права на існування обидва поняття – соціальний працівник і соціальний педагог. Водночас у більшості країн використовується лише одне поняття “соціальний працівник”. У США, приміром, немає професії соціальний педагог. У Данії поряд з підготовкою соціальних працівників ведеться професійна підготовка й соціальних педагогів. У Німеччині проводять межу між поняттями “соціальна робота” й “соціальна педагогіка”. Більше того, поряд із законодавчим закріпленням назви професії “дипломований соціальний педагог та соціальний працівник”, у багатьох землях держави “соціальний педагог” – єдина назва цієї професії. У цій країні соціальна педагогіка як більш загальна дисципліна включає соціальну роботу в свою структуру. Соціальна робота розуміється як догляд та піклування по відношенню до клієнта. Соціальна педагогіка займається переважно питаннями безпосереднього виховання та освіти клієнтів. Так, приміром, соціальний педагог переслідує мету: його клієнти-діти повинні бути виховані в дусі найкращих традицій європейської культури, клієнти підліткового віку повинні отримати все те, що дозволило б їм включитися в нормальне життя суспільства.
Соціальний педагог бере участь у повсякденному житті клієнта, здійснює на нього педагогічний вплив. А соціальний працівник, на відміну від нього, займається конкретними соціальними питаннями клієнта, шукає шляхи їх вирішення. Відтак, видно, що в роботі соціального працівника й соціального педагога чимало спільного. Однак, спеціалізація даних направлень здійснюється з урахуванням особливостей різних соціальних професій.
У Німеччині, окрім соціального педагога школи, розрізняють ще:
вихователя дитячого будинку,
організатора дозвілля дітей та молоді,
вихователь і помічниця у вихованні дітей,
відповідального працівника з молоддю,
відповідального працівника з молоддю на місцях (впровадження молодіжної політики).
Тим не менш останнім часом в цій країні розрізняють і вузькі спеціалізації соціального працівника, зокрема, за такими напрямками:
соціальний працівник по догляду за інвалідами,
помічник соціального працівника по догляду за похилими (престарілими) людьми,
психотерапевт по дитячим та підлітковим проблемам,
помічник соціального працівника по веденню домашнього господарства на селі,
консультант по сімейним питанням,
помічник по сімейному побуту,
соціальний працівник в справах іноземців,
консультант з питань реабілітації та інші.
Загалом, у Німеччині близько половини фахівців соціальної сфери мають кваліфікацію соціального педагога.
Соціальний педагог є штатною одиницею школи, працює з важкими підлітками, займається організацією їхнього дозвілля, консультує батьків. У судах і тюрмах він працює з малолітніми правопорушниками і до порушення кримінальної справи, і після рішення суду. Займається профілактикою дитячих правопорушень, залучає дітей і підлітків до роботи з престарілими одинокими людьми в будинках інвалідів, з хворими у лікарнях тощо.
У тюрмі соціальний педагог складає план навчання і роботи засудженого на весь період покарання, допомагає організовувати відпочинок, дозвілля, регулювати фінанси, а після виходу із місць позбавлення волі – влаштуватися на роботу.
На ряді підприємств Німеччини соціальний педагог займається проблемами безперервної освіти і підвищення кваліфікації дорослих робітників.

Шкільний соціальний працівник у США
У США окремої професії “соціальний педагог” не існує. У країні наявні спеціалізовані фахівці (соціальні працівники) саме по роботі з дітьми. Соціальна допомога фахівцями надається таким дитячим закладам: дитячим садкам (денним і цілодобовим), групам подовженого дня, притулкам для важких дітей і підлітків, спеціальним притулкам, де знаходяться діти одиноких матерів, щколам для дітей–інвалідів та розумово відсталих, різним виправним закладам – в’язницям, спеціальним колоніям для малолітніх злочинців.
Федеральне законодавство перед навчально–виховними закладами ставить такі основні завдання: дати повноцінне навчання відповідно з віком, здібностями та інтересами; повноцінне харчування; медичне обслуговування; соціальний і емоційний розвиток дітей; просвітлювати батьків, надавати їм консультації з педагогічних питань; надавати соціальні послуги дітям і батькам. Важливу частину цих завдань перебирають на себе шкільні соціальні працівники.
Так, шкільний соціальний працівник, використовуючи системний підхід до дітей, сімей і їх соціального оточення, допомагає змінити всі сфери життя дитини з метою якнайповнішої соціалізації, соціальної адаптації останньої. Школа, одне з найбільш традиційних місць діяльності шкільних соціальних працівників, потребує індивідуального, групового та сімейного впливу, комплексу профілактичних дій, консультацій та співробітництва з учителями та персоналом, адміністрацією, організації соціуму з агентствами соцзабезпечення, втручання в тих випадках, коли необхідно змінити закони й правила. Першочергова задача шкільного соціального працівника – забезпечити допомогу в тих ситуаціях, коли соціальні, психологічні, економічні чи культурні бар’єри заважають учню реалізувати свої потенційні можливості отримання освіти. Це завдання вирішується шляхом взаємодії з учнем, сім’єю, школою і соціумом.
Шкільний соціальний працівник робить аналіз стану, надає допомогу конкретним особам, консультує. Його база знань повинна включати теорію розвитку сімей, знання про суспільні ресурси та зв’язки системи “дім-школа-соціум”. Він підтримує зв’язок із сім’ями учнів, аналізує їхнє ставлення до персоналу школи, задовольняє участь батьків у виховному процесі.
В якості консультанта шкільний соціальний працівник взаємодіє з адміністрацією школи і учительським складом, зокрема з питань ставлення учнів до шкільної політики. Проводяться консультації стосовно домашніх умов учнів, культурного та соціального середовища, що впливають на зміни в житті й навчанні останніх. Соціальний працівник робить свій внесок у складання розпису уроків і вироблення політики в таких питаннях, як дисципліна учня, його психологічне здоров’я, соціальні навички і підготовка до сімейного життя.
Загалом, в системі освіти фахівець соціальної сфери виконує наступні функції:
консультує дітей і батьків;
консультує вчителів, допоміжний персонал;
захищає права учнів (студентів);
організовує соціальне життя;
викладає практичні дисципліни;
студентам допомагає знайти джерела прибутку.
Соціальні працівники працюють у спеціальних колоніях для малолітніх злочинців і в місцях позбавлення волі, є штатними співробітниками пенітенціарних закладів. Займаються передусім консультуванням засуджених, психологічною й соцільною адаптацією, займаються психотерапією, готують відповідні документи для суду, тестування арештованого, інколи виступають у функції адвоката.

Діяльність аніматорів у Франції
У Франції немає чіткого розмежування між соціальними працівниками і соціальними педагогами; ці професії органічно поєднують функції виховання і допомоги. У сфері соціальної діяльності Франції існують декілька професій, - це група професій т.зв.“соціальної кар’єри”.
У групу професій соціальної кар’єри входять: асистент соціальної служби, радник з питань соціальної та сімейної економіки, спеціалізований вихователь, вихователь раннього дитинства, вихователь із соціального правоохоронного захисту молоді, аніматор соціально-культурної діяльності.
Основною характеристикою професій “соціальної кар’єри”, незалежно від профілю і спеціалізації, є здатність забезпечувати допустиме і доречне посередництво між особистістю і сім’єю - з одного боку, і суспільством, державними та суспільними структурами - з іншого; виконувати роль партнера, зв’язуючої ланки між особистістю і соціумом, між дітьми і дорослими, сім’єю і суспільством.
Так, наприклад, Радник із соціальної та сімейної економіки працює з різними категоріями дорослого населення - подружніми парами, одинокими матерями, людьми похилого віку, малозабезпеченими, імігрантами та їх сім’ями - надаючи допомогу як тим, хто має труднощі матеріального характеру, так і тим, хто має труднощі соціальної адаптації. Як і асистент, радник може працювати в організаціях соціального плану, касах допомоги, фондах, закладах освіти, санітарних закладах.
Сфера діяльності спеціалізованого вихователя охоплює різноманітні форми виховних впливів на дітей, підлітків і дорослих, які мають психічні, фізичні вади, відхилення у поведінці або ж перебувають у несприятливому середовищі.
Вихователь раннього дитинства зреалізовує себе професійно у виховній, санітарній або соціальній сферах. Він сприяє розвитку дітей від народження до 6-7 років у всіх закладах, які працюють з дітьми цього віку: яслах, центрах прийому дітей-інвалідів і т.д. Вихователь доповнює виховну функцію сім’ї, а також здійснює превентивну діяльність, уважно спостерігаючи за емоційними проявами дитини, виявляючи недоліки фізичної і психічної адаптації дитини. Традиційною сферою діяльності вихователів раннього дитинства у Франції є колективні, сімейні і мініяслі, кімнати дитини, дитячі клініки, в яких вони працюють з хворими та видужуючими дітьми, дитячі будинки санітарного типу, дитячі будинки, готелі для матерів, медико-виховні заклади, в яких утримуються діти-інваліди, центри ранньої медико-соціальної дії. Сферою їхньої діяльності є гуртожитки політичних емігрантів, дитячі садки підприємств, служби захисту материнства і дитинства, бібліотеки, групи дозвілля для малюків, підготовка асистентів для яслів.
Вихователь із соціального правоохоронного захисту молоді діє за ініціативою правоохоронних органів, забезпечуючи допомогу і захист неблагополучним молодим людям або правопорушникам. Основна характеристика його діяльності - виконання юридичних повноважень і надання допомоги правоохоронним органам.
У Франції для характеристики організаторів позаурочної, позанавчальної, позашкільної та дозіллєвої діяльності був уведений термін «аніматор» – від фр. «animer» – надихнути, стимулювати, залучити до якої–небудь діяльності. Завданням аніматора є створення умов для цікавої діяльності, стимулювання та залучення до неї дітей. Він сприймається як член групи, що бере участь у її житті, злився з нею, а не знаходиться поза чи поруч з нею. Він відповідає за соціальний і культурний розвиток та вдосконалення групи. Його функцією є втсновлення доброзичливої атмосфери, налагодження добрих взаємин між членами групи, стимулювання їх до творчості. Загалом термін педагогічна анімація зявився у звязку з розробкою проблем динаміки групи та вільного виховання, тому визначається як така соц–пед.діяльність, що сприяє вільному й автономному самовизначенню особистості в групі, а також як самовизначення самї групи. В кінцевому результаті – є умовою й чинником громадянского становлення, соціалізації особистості. Діяльність аніматора носить соціальний і виховний характер, забезпечує процес розвитку групи, колективу, його членів на рівні суспільних відносин (встановлення міжособистісних відносин між індивідами, між особистостями й різноманітними соціальними інститутами) і загальнокультурного становлення (формування культурних цінностей, залучення до творчої діяльності, гармонійної інтеграції із суспільством і світом засобами культури).
Аніматор соціокультурної діяльності є професією, що постійно еволюціонує, і об’єднує широкий спектр ролей і функцій: у культурних і соціальних центрах, гуртожитках молодих робітників, сімейних будинках, будинках молоді, молодіжних таборах, робота у бідних кварталах, організація клубів «третього віку» – для людей похилого віку, організація груп дітей і підлітків у позашкільний час, організація туризму й відпочинку – туристичні літні бази, сімейні будинки або села відпочинку. Загалом діяльність аніматорів будується в двох напрямках: перший має загальний характер, а другий – спеціалізований і технічний. До першого належать відповідальні працівники профспілок, асоціацій, рухів, групувань, громадських, молодіжних організацій та об’єднань, суспільно–виховних культурних установ, напр., музеїв, бібліотек. Другий включає вожатих дитячих таборів, тренерів спортивних клубів, керівників художньої самодіяльності, технічних клубів, центів тощо.
Головне призначення аніматора - стимулювати здатність до соціальної адаптації через групову діяльність, обміни, контакти і розвивати спілкування. Він також повинен вміти ініціювати проекти, ідеї, нестандартні форми роботи. Найчастіше аніматор працює спільно з іншими соціальними працівниками, активістами або волонтерами. Специфічні види діяльності аніматора соціокультурної діяльності є дотичними до трьох основних сфер діяльності: культурної, соціокультурної і соціальної. Культурна діяльність базується на художній творчості – аніматор прагне привернути увагу людей, їх інтерес до різних культурних центрів. Соціокультурна діяльність спрямована на те, щоб стимулювати реалізацію і творчість окремих людей через оволодіння різними технологіями: пластикою вираження, гончарної справи, живопису, аудіо-, відео-, спортивних акцій. У цьому випадку аніматор може виконувати роль організатора роботи у певному кварталі міста. Програми соціального розвитку житлових кварталів надають широкі можливості для діяльності такого роду. Така робота є порівняно новою формою діяльності соціальних працівників. Вона спрямована на покращення умов життя у певному середовищі проживання. Нові центри соціокультурної анімації створюються і на підприємствах, особливо у сфері обслуговування широких потоків громадськості.
Варто зауважити, що у Франції аніматори діють і у позашкільний час у центрах канікул і дозвілля. Проте ці аніматори не є професіоналами. Часто вони є представниками інших професій, які отримали додаткову підготовку у сфері анімації.
У Франції розрізняють аніматорів-спеціалістів та аніматорів-універсалів. Перші спеціалізуються на одному виді діяльності або отримали підготовку для роботи з певним контингентом (дітьми, підлітками і т.д.), вони, як правило, спеціалізуються в одному виді діяльності і працюють з певним контингентом клієнтів. Аніматори-універсали найчастіше є керівниками, координаторами підрозділів або директорами соціальних служб різного характеру. Їх у більшій мірі можна вважати організаторами соціокультурної діяльності. Цей напрямок діяльності в останні роки отримує все більший розвиток у Франції у зв’язку із зростаючою потребою у сфері управління соціальною сферою. Професія аніматора у Франції особливо активно розвивається після підписання Конвенції про соціокультурну діяльність. Протягом останніх років чисельність аніматорів постійно зростає (нині у Франції нараховується 30 000 постійних та 140 000 тимчасових аніматорів приблизно у 45 000 закладів). Вважаємо за доцільне зауважити, що для того, щоб отримати цю роботу, необхідні наполегливість та ініціативність, бо можливості працевлаштування поки що обмежені.

Волонтери в галузі соціальної роботи за рубежем
Соціальні працівники, як професійна група, виконують певні обов’язки у різних службах, організаціях, інститутах. Проте, вони часто обмежені бюджетом, навантаженням, людськими ресурсами, часом, тому не можуть в повній мірі відповісти на всі запити, задовольнити всі потреби клієнтів. Високорозвинені економічні країни (США, Канада, країни Західної Європи) з метою надання допомоги всім, хто має в ній потребу, використовують в роботі соціально-психологічних служб допомогу волонтерів. Волонтер – особа, яка на професійному рівні займається наданням соціальної допомоги й соціальним обслуговуванням клієнтів безоплатно, на добровільних засадах.
Соціальні служби використовують волонтерів у декількох якостях:
Волонтери-менеджери. Вони можуть допомагати в роботі з спільнотою, допомагати набирати волонтерів, у роботі ради директорів, у проведенні зборів, тобто в організаційній діяльності соціальних служб.
Волонтери-помічники. Працюючи 1 раз на тиждень (або інший запланований термін, визначений спільно службою і волонтером), волонтери можуть виконувати функції реєстратора, секретаря, телефонного оператора, прибиральника, сторожа, клерка і т.п. ; можуть працювати на дому, наприклад, відправляти необхідну кореспонденцію, друкувати звіти, папери, відповідати на телефонні дзвінки. Волонтери можуть надавати допомогу у добуванні засобів для організації, у проведенні рекламної роботи, можуть виступати як керівники волонтерських програм.
Волонтери прямої допомоги. Більшість таких людей схильні працювати безпосередньо з клієнтами в якості волонтерів прямої допомоги, виконуючи свої функції на професійному рівні.
Волонтерські програми працюють добре там, де є професійний менеджмент. Тому, навчивши навичками керування роботою волонтерів, професіонали можуть багато від цього отримати. Волонтери не є штатними одиницями, але вони відповідають за свою роботу, тому повинні бути підзвітні. Волонтер – це людина, що добровільно вирішила приділити частину свого вільного часу служінню іншим людям. Він не одержує гроші, тому дуже важливо, щоб одержував від своєї роботи задоволення. Якщо людині в службі стало нецікаво, то нічого його не втримає. Гарний менеджмент, правильна організація роботи допоможе підтримати мотивацію волонтера. Основа волонтерського менеджменту – визнання співробітниками служби, що єдина форма оплати – це моральне задоволення. Тому професіонали намагаються підкреслювати значимість і потребу їхньої праці. Клієнти нечасто дякують волонтерам, тому цей обов’язок покладається на соціальну службу чи громадську організацію.
Особлива увага приділяється проблемі добору волонтерів. Ряд міст Канади, таких як Торонто, Оттава, Ванкувер, мають центри волонтерів, де проводиться попередній відбір людей перед тим, як послати їх в агентства, що використовують працю волонтерів. Перевага віддається людям, у яких більше вільного часу і є необхідні для роботи навики. Важливо для менеджерів враховувати, де можна віднайти таких людей. Це можуть бути студенти, яким необхідно відпрацьовувати практичні навики, пенсіонери, в яких достатньо вільного часу, є багатий життєвий досвід, навики спілкування. Для роботи в якості волонтерів у Канаді часто використовують і колишніх клієнтів. У якійсь мірі ці люди намагаються повернути через інших те, що отримали самі. Інколи помічниками (волонтерами) бувають родичі й близькі люди клієнтів.
Служби намагаються максимально використати здібності волонтерів. При прийомі на роботу служба має володіти документальною інформацією про них. Бланк-заява містить інформацію про освіту, підготовку, досвід роботи, інтереси людини, а також про наявність часу, який майбутній волонтер зможе присвятити роботі. Волонтери мають сповістити, що вони можуть робити по службі. Заключна частина прийому на роботу – інтерв’ю. У деяких випадках цей етап відкладається до тих пір, поки претендент не відвідає вступні заняття.
Вступні заняття направлені на ознайомлення волонтерів зі службою, її функціями, клієнтами, програмою роботи. Вступні заняття – досить важлива частина відбіркового процесу. Вони допомагають людині зрозуміти, наскільки цікава для нього робота в цій службі, яка його роль як волонтера, склад клієнтів, з якими він буде працювати. Штат вивчає, як можна використати волонтерів у роботі, виходячи з потреб служби та здібностей претендентів.
Чим буде займатися волонтер, обумовлюється й записується в договорі, який, щоправда, має більше моральний, ніж юридичний характер. На відміну від контракту, договір – це спільна згода між сторонами. У ньому визначаються обов’язки волонтера, частота відвідування служби і її тривалість.
Досить часто волонтери мають своїх супервізорів – керівників, які допомагають їм, особливо на перших порах.
Волонтерство – досить поважний і шанований вид діяльності. У Канаді існує свято – День волонтера. На державному рівні їх вітають офіційні особи, влаштовуються прийоми, проводяться відзначення і нагородження найкращих волонтерів.

Підготовка соціальних працівників і соціальних педагогів в зарубіжних країнах
Вимоги до професійного становлення соціальних працівників за кордоном.
У більшості країн, які входять у Міжнародну асоціацію шкіл соціальної роботи, до претендентів на соціального працівника висувають цілу систему вимог. Серед головних – певні вікові обмеження ( в Канаді, США, Німеччині, Фінляндії, Швейцарії, Індонезії тощо) й певний освітній рівень (в Австралії, Канаді, США, країнах Західної Європи). В Австралії, приміром, це вимога мати завершену університетську освіту або спеціальність типу “людина-людина”. У таких країнах, як США, Канада, Німеччина, Швейцарія, обов’язковим є досвід практичної роботи.
Існує ціла система (відмінна в різних країнах) психологічних вимог до претендентів. У Австралії проводиться інтерв’ю з компетентною особою, у Фінляндії – тести 2-х різновидів: тест регіональної організації здоров’я й соціальної діяльності (на загальну культуру) й тест на визначення здібностей до соціальної роботи безпосередньо. Процедура тестування включає інтерв’ю з соціальним працівником, з психологом, групову дискусію серед 6-7 кандидатів у присутності двох спостерігачів (соціального працівника і психолога), а також відповіді на особисті психологічні тести. В Колумбії, окрім загальноосвітніх тестів, використовують тести інтелектуального розвитку та діагностики емоційних і соціальних якостей кандидата. В Індонезії вимагають сертифікат поліції про бездоганну поведінку, в Німеччині – цікавляться релігійною позицією. У Кореї практикують спеціальні іспити для перевірки стану фізичного здоров’я. Комплекс фізичних випробувань передбачений і в Індонезії. У Польщі до бажаючих вступити на навчання соціальної роботи висувають таку низку вимог: претендент повинен бути людиною врівноваженою, добре ставитися до інших людей, цікавитися їхніми проблемами й бути здатними працювати з ними. Претендент на роботу в соціальній сфері повинен мати загальну середню освіту, а також незалежно мислити й адекватно оцінювати ситуацію, приймати правильне рішення, бути посередником у розв’язанні соціальних проблем, мати відповідні моральні якості.
Специфічним для деяких зарубіжних країн є наступне: для вступу на стаціонарне (чи заочне) навчання претендентам необхідно мати практичний досвід роботи, мінімум 2 роки, в центрах соціального добробуту, медичних центрах, будинках для інвалідів, в адміністрації або соціальних службах підприємств, профспілках чи громадських організаціях.
В Австрії при всіх школах соціальної роботи є підготовчі курси. Крім загальноосвітнього критерію, закон санкціонує психологічний допуск, що включає в себе інтелектуальні й особистісні тести, групову дискусію, анкетування або інтерв’ю із штатним працівником школи (курсів) та консультацію психолога.
В усіх західноєвропейських країнах соціальні працівники навчаються у межах третинної системи освіти і здебільшого на рівні старших курсів. Ірландія та Об’єднане Королівство розглядають можливість вважати кваліфікованими спеціалістами (початкового ступеня) в галузі соціальної роботи як випускників, так і не випускників. Лише 4 країни (Бельгія, Франція, Люксембург і Нідерланди) пропонують високоспеціалізовані курси навчання. В усіх інших країнах студенти здобувають загальну освіту, яка формально дає їм кваліфікацію в широкому діапазоні практики соціальної роботи. Такі країни, як Ірландія, Об’єднане Королівство та Німеччина, зовсім недавно почали використовувати багатопрофільні курси та програми навчання, що свідчить про проблеми вузької спеціалізації в цих країнах, втім, як і в багатьох інших.
Навчальні інститути. У 20-ти західноєвропейських країнах налічується 420 інститутів, які пропонують навчання у сфері соціальної роботи. Розрізняють інститути за різною формою власності. У 8 державах є інститути, що пропонують навчання соціальної роботи й фінансуються виключно державою: Данія, Фінляндія, Греція, Ісландія, Ірландія, Турція, Об’єднане Королівство, Югославія. Голландські школи соціальної роботи є виключно приватними. Всі інші країни являють собою змішану картину приватних і державних інститутів. Є країни, в яких статус навчального закладу й релігійна орієнтація тісно пов’язані. У Португалії та Іспанії спостерігається чисельна перевага педагогічних інститутів, з деяким приєднанням до Римської католицької церкви. В інших країнах переважна кількість інститутів є державними (наприклад, Австрія, Бельгія, Німеччина, Норвегія). У деяких країнах приватні інститути отримують значну допомогу від держави у вигляді субсидій (Швейцарія та Німеччина). У цілому, питома вага приватних інститутів знизилася у зв’язку з “академізацією” навчання соціальної роботи.
У ряді країн соціальні працівники здобувають освіту в університетах: Фінляндія, Ісландія, Ірландія, Ізраїль, Іспанія, Турція. У деяких інших – в університетах та інших типах інститутів: Данія, Франція, Німеччина, Італія, Швеція, Швейцарія, Об’єднане Королівство, Югославія. І лише в Швеції та Об’єднаному Королівстві вважається, що університетська та екстра-університетська освіта мають рівний статус.
Найпоширенішим є тип незалежних інститутів, які пропонують лише курси по опануванню соціальними професіями (Австрія, Бельгія, Данія, Франція, Італія, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Швейцарія, Югославія). В інших випадках навчання соціальної роботи пропонується як предмет вибору з кількох інших спеціальностей на базі університету чи екстра-університету. Порівняно маленькі інститути з кількістю студентів в 100-200 або менше осіб є типовими для навчання соціальної роботи в Австрії, Бельгії, Данії, Фінляндії, Франції, Ірландії, Швейцарії та Об’єднаному Королівстві. У Греції, Ізраїлі, Португалії, Швеції, Турції та Югославії кількість студентів у останні роки збільшилася приблизно вдвічі.
Можливості науково-дослідної роботи сильно варіюються залежно від національного середовища. Тут домінуючою є тенденція до академізації. У більшості країн науково-дослідна робота юридично включена до мандату навчання соціальної роботи (Фінляндія, Німеччина, Греція, Ісландія, Ізраїль, Ірландія, Норвегія, Швеція, Об’єднане Королівство). Однак, переважно наукові дослідження в сфері соціальної роботи перебувають ще на початковій стадії.
В усіх країнах простежуються схожі структури навчального процесу. Усюди закладаються основоположні знання суспільних наук, юридичної та адміністративної системи. Аналогічною є організація, професійне поле діяльності та методи соціальної роботи, наявні в навчальних планах і програмах кожної країни. Своє місце посідають додаткові дисципліни: статистика, емпіричне соціальне дослідження, іноземні мови. Основний етап навчання соціальних працівників триває 3-4 роки. Лише Югославія та Австрія мають постійну 2-річну програму навчання. Об’єднане Королівство та Ірландія теж пропонують 1-2-річний дипломний курс для тих, хто має значний досвід соціальної роботи.
Викладацький склад навчальних закладів соціальної роботи, як правило, це академічні соціальні працівники, соціальні вчені та професіонали в галузі соціальної роботи. Поряд зі значною кількістю посадових осіб, використовуються практики – як консультанти та інспектори.
Отже, найзначнішими напрямками в навчанні соціальної роботи в Європі є:
академізація,
обмеження освіти світськими науками,
збільшення в навчанні “загального” підходу,
“європеїзація”.

Підготовка фахівців соціальної сфери в Фінляндії
У цій країні існують різні рівні навчання соціальній роботі.
Нижчий (базовий) рівень навчання.
Навчання з програми цього рівня дає сертифікат у галузі соціальних послуг та послуг в охороні здоров’я . Воно триває 100 навчальних тижнів, 80 з яких призначені для загального базового навчання (50 – фахове, 30 – обрані предмети) і 20 для гуманітарного циклу. Цей рівень дає фах, що дозволяє надавати соціальну й медичну допомогу вдома. Початкові вимоги полягають в обов’язковій шкільній освіті. Структура і мета базового рівня були визначені на державному рівні. Навчальні плани складено в кожній школі незалежно, але з урахуванням державних структур і цілей. Наприклад, провідними темами у фаховій освіті є: надання підтримки розвитку особистості, головні аспекти догляду та реабілітації.
Навчання на рівні вищого коледжу
Навчання на рівні коледжу триває 140 навчальних тижнів. Тут можна спеціалізуватися з різних фахів, зокрема: викладач, соціальний консультант, консультант із соціального забезпечення ментально недостатніх людей. Щоб вступити в заклад такого типу, студент має отримати нижчу ступінь на рівні коледжу або закінчити вищу школу. Освіта в галузі надання соціальних послуг та послуг охорони здоров’я виділена окремо. До 2000 року навчання в цьому коледжі передбачено підняти до рівня політехнічного (не університетського).
Політехнічний рівень
Загальна мета реформи на рівні політехнічних закладів полягає в створенні не університетського сектора, що має більшу практичну й фахову орієнтацію, тобто в галузі соціального захисту його метою є надання студентам навичок, необхідних для розв’язання соціальних завдань, що потребують спеціальних знань, а також здібностей уведення новацій в галузь соціального захисту.
Базисом професійного навчання в галузі соціальних послуг є вивчення соціології і теорії поведінки (біхевіоризм). Багато уваги також приділяють розвитку творчого мислення і практичних знань. Програма навчання дає також студентам основу для науково-дослідницької роботи та для подальшого навчання на університетському рівні. У сфері соціального забезпечення можна виділити такі предмети: фінська, англійська, шведська мови, мова знаків, уміння спілкуватися, обробка даних, інформаційні технології, фізичне виховання, практичне навчання в повсякденному житті (25% часу), опікування, соціологія, педагогіка, психологія, охорона здоров’я, гуманітарні науки.
Університетський рівень (магістр гуманітарних наук)
Існуюча система іспитів дозволяє абітурієнту вступати до університету. Кожний факультет проводить набір студентів за власними критеріями. Освіту з соціальної роботи провадять соціологічні факультети в 6 університетах. Згідно зі ступенем, установленим Міністерством освіти, він включає принаймні один предмет із таких: соціальна політика, соціальна психологія, соціологія або соціальна педагогіка.
Існує спеціальна навчальна програма для тих студентів, котрі хочуть спеціалізуватися з соціальної роботи, що включає теоретичні й практичні компоненти. Практичне навчання (4-5 місяців) затверджене й контрольоване університетом. Оскільки навчальний план визначено на кожному факультеті, структура навчання в різних закладах різна. Нижче подано структуру програми навчання з соціальної політики на здобуття ступеня магістра гуманітарних наук в університеті Йоенсуу, що розрахована на 160 навчальних тижнів.
1.Соціальна політика: історія соціальної політики, засадничі концепції соціальної політики, соціально-політична структура (17 навчальних тижнів) засадничі теорії людини, суспільства й держави, їх місце в політичній структурі і проблемах на мікро-, мезо- та макрорівнях (24 навч.тижні);практика соціальної політики.
2.Проблеми соціальної роботи (8 навч.тижнів).
3.Інші блоки (50 навч.тижнів) – загальноосвітні, що включають, наприклад, мову, статистику, етику тощо.
На 90% фах соціального працівника використовують у соціальному секторі, оскільки Міністерство соціального захисту й охорони здоров’я рекомендували мати одного соціального працівника університетського рівня на 2000 мешканців. У муніципалітетах вони відповідають:
за соціальну роботу з дітьми, сім’ями, старими, непрацездатними, хворими на алкоголізм тощо;
за соціальне забезпечення населення в конкретному регіоні

Система соціальної освіти в Нідерландах
У системі соціального захисту Нідерландів існує 2 рівні освіти: професійна середнього та професійна вищого рівнів.
Середня професійна освіта. На цьому рівні є такі різновиди: вища середня професійна освіта (короткий курс); вища середня професійна освіта (подовжений курс);навчання спеціальності (практикум).
Для короткого курсу не встановлено вимоги щодо попередньої освіти. Він може бути різної тривалості й дає студентам можливість зорієнтуватися у виборі: адміністрування, будівництво, електротехніка, загальні послуги, перукарство та праця з догляду. Студенти відвідують школи 5 разів на тиждень. Після закінчення цього курсу передбачено перехід до вищої середньої професійної освіти або до практики.
Для отримання вищої середньої професійної освіти необхідно мати початкову, вищу середню або перед професійну освіту (відповідають неповній середній, загально середній та середній професійній освіті в Україні). Програма навчання передбачає такі напрямки: конструювання й технології, комерція (торгівля, туризм тощо); персональні соціальні послуги; охорона здоров’я, сільське господарство тощо. Програма розрахована на 3-4 роки, включаючи практику в компанії або установі.
У Нідерландах система професійної освіти є невід’ємною частиною загальної освіти, що передбачає сумісництво освіти й працевлаштування: студент-службовець, котрий отримує платню, існує в реальному виробничому середовищі, де він має застосувати як теоретичні знання, так і соціальні та практичні навички. Він отримує освіту на виробництві й, окрім того, зазвичай навчається 1 день на тиждень у професійній школі. Програми складено на модульних засадах.
Одним із вищеназваних професійних закладів є Державний інститут професійної освіти з догляду й добробуту, послуг та здоров’я. Він організує навчальні програми, в рамках яких студенти відвідують школи в середньому 1 раз на тиждень і працюють мінімум 16 годин на тиждень у будинках для престарілих, інтернатах, психіатричних клініках тощо. Нижче подаємо декілька з головних програм.
Догляд удома. Дворічна програма, спрямована на побутове й соціальне обслуговування. Вона передбачає спеціалізацію в таких галузях: особистий і соціальний розвиток; побутове обслуговування; фізичний догляд і допомога; надання підтримки в розв’язанні проблем. Практична робота є визначальною й займає 1-2 дні на тиждень.
Соціально-культурна робота. Трирічна програма, спрямована на здобуття вмінь, необхідних для культурної діяльності. Передбачає спеціалізацію в таких галузях: особисте й соціальне навчання (наприклад, соціалізація, нестандартна поведінка, родина та інші види спільного проживання); орієнтація соціально-культурної роботи (наприклад, професійні стосунки, визначення соціальних потреб, оцінка соціальних потреб, оцінка потреб цільових груп); складання програм (розробка освітніх програм, професійний добір); консультативна практика; робота в організації (комунікативні навички, фінансове управління, участь у розвитку політики). Програма включає 40 тижнів практики.
Соціально-педагогічна робота. Трирічна програма, що спрямована на надання навичок у галузі догляду за дітьми, інвалідами й престарілими людьми. Передбачає такі спеціалізації: особисте й соціальне навчання (наприклад, соціалізація, нестандартна поведінка, родина та інші різновиди спільного проживання); спеціалізація загального характеру (професійна етика, забезпечення обговорення); консультування (включно групове); робота в організації (комунікативні навички, міжнаціональні стосунки). Перший і третій роки навчання переважно теоретичні, другий – практичний.
Вища професійна освіта. У Нідерландах існує 2 типи вищої освіти:
університети, що готують до незалежної наукової роботи в академічних і професійних наукових закладах
професійні вищі школи, які дають прикладну освіту, знання й навички, необхідні для конкретного фаху.
В обох типах закладів передбачено 4 роки навчання. Після першого року студенти складають перехідний іспит, а після четвертого – випускний.
Під назвою “Поведінка і суспільство” нідерландські інститути вищої професійної освіти впровадили програми в галузі культурно-соціальної роботи, соціальної роботи й соціального забезпечення, кадрової політики й людських ресурсів, арт–терапії, драмотерапії, а також (у рамках навчання викладачів) педагогіки для керівників, загальної педагогіки. Інститути реалізують одну або кілька таких програм. Усього в соціальному секторі передбачено задіяти кожного восьмого випускника (1994 рік) за такою кваліфікацією: соціальна робота й підтримка, соціально-правнича допомога, соціально-педагогічна допомога.
Соціальна робота й підтримка передбачає працю загального характеру: юридична соціальна робота (захист дітей, умовне звільнення з ув’язнення й опікування після нього); турбота про інвалідів ( осіб з ОМ) та їхні родини; соціальна робота з молоддю; робота з престарілими; робота з жінками (соціальні й психологічні проблеми); допомога етнічним меншинам (культура, працевлаштування, ведення господарства).
Соціально-юридична допомога передбачає спеціалізацію соціального працівника з законодавства, що регулює соціальні стосунки між державою і громадянами, а також громадян між собою.
Випускник з фаху “соціально-педагогічна допомога” має спеціальність з надання допомоги інвалідам і групам людей, котрі тривалий період мають особисті проблеми або проблеми з найближчим оточенням (наприклад, родинам, які мають дітей із розумовою відсталістю, осіб з емоційними чи психічними розладами, пов’язаними з наркотиками). Фахівці працюють із клієнтами вдома або в закладах соціального захисту.
Усі програми розраховані на 4 роки по 42 тижні, приблизно по 40 навчальних годин на тиждень. Можливе навчання з частковою або повною зайнятістю мінімум 18 годин на тиждень.
Кожна спеціальність передбачає ще спеціалізацію як більш вузьку програму підготовки фахівців певного напряму.
Спеціалізація з фаху “соціальна робота й підтримка” передбачає засвоєння таких навчальних програм: загальне й теоретичне вивчення предметів, що відповідають фаху соціального працівника, - правове й соціальне забезпечення, психологія, соціологія, економіка, а також психосоціальна допомога, консультування й інформація, реєстрація й ідентифікація потреб (кодування соціальної допомоги, навички допомоги в спеціалізованих закладах).
Спеціалізація з фаху “соціально-юридична допомога” передбачає засвоєння програм з юридичних предметів (законодавство соціального забезпечення, закони про працю, житло, приватну власність, а також щодо захисту інтересів споживача тощо); систематичний розгляд проблем і здійснення контролю (методи ведення бесіди, соціальне посередництво в сфері праці і зобов’язань), а також такі предмети, як економіка, психологія, соціальна філософія.
Фах “соціально-педагогічна робота” передбачає засвоєння програм із методологічного навчання (працюючі методології, спостереження і звітність, професійні проблеми, методи спілкування, розв’язання конфліктів, між культурне спілкування); навчальних програм, орієнтованих на ознайомлення з творчими процесами, театром, аудіовізуальним навчанням тощо; з теоретичними проблемами людини й суспільства, соціалізації, теоріями систем і комунікативними теоріями, законодавством, аналізом та дослідженням політики тощо. Навчання передбачає також практичні заняття, письмову роботу, факультативні модулі, випускні іспити та заключну дискусію.
У Нідерландах функціонує система післядипломної професійної освіти.
Розширені програми післядипломного навчання, спрямовані на фахівців вищого рівня, котрі мають вищу освіту й кілька років практики, створені Організацією професіоналів з післядипломної освіти. Ця Організація діє в усіх секторах нідерландської вищої професійної освіти, в т.ч. і в соціальному. Тривалість програм – 1-2 роки (десь близько 840 навчальних годин, з яких контактних – 340, тобто 3-16 годин на тиждень). Програми здійснюють тісний зв’язок між навчанням і практикою. Їх реалізують у 8 інститутах країни. Існують різні типи програм.
Так, приміром, програма розширеного навчання догляду за психічно хворими передбачає опанування складних функцій під час догляду (психіатричними медичними сестрами, соціотерапевтами, соціальними працівниками, працівниками загального профілю), діагностики психопатології, теорії й практики лікування мультипроблемних клієнтів і цільових груп (наприклад, молодь, підлітки), а також мультидисциплінарного підходу до нагляду за психічно хворими.
Програма навчання опікуванню підлітками, сім’ями та фостерними родинами передбачає виконання роботи на вищих посадах, пов’язаних із турботою про правове й житлове забезпечення підопічних на базі практики соціально-педагогічної роботи. Вона спрямована на ознайомлення студентів з головними цілями, методами й завданнями так званого контекстуального підходу. Головна проблема полягає в комплексних стосунках дітей і батьків. За цією програмою готують соціальних працівників з галузей усиновлення, захисту дітей і їхнього добробуту, а також тих, хто працює в системі психіатрії.

Система навчання соціальної роботи в США
Ще на початку ХХ століття у цій країні почала функціонувати система соціальної освіти. До кінця 1 світової війни існувало вже 17 університетських програм соціальної роботи. У 1927 році була заснована Асоціація шкіл соціальної роботи, яка згодом почала займатися виробленням професійних стандартів. У 1924р. Нею були запропоновані стандарти навчальних програм та адміністративного керівництва, у 1934р. – стандарти програм на одержання ступеня магістра з соціальної роботи.
В університетах США були створені програми навчання соціальної роботи для тих, хто бажав отримати ступінь бакалавра, магістра або доктора. Є університети, акредитовані на видання сертифікатів усіх трьох рівнів. За даними на 1989 рік у країні було 297 акредитованих програм для отримання ступеня бакалавра, 96 –магістра, 46 – ступеня доктора з соціальної роботи.
Для отримання ступеня бакалавра з соціальної роботи студент подає заяву з проханням прийняти його до тієї чи іншої школи соціальної роботи. Спеціальна комісія проводить співбесіду і тестування, перевіряє базові знання. Курс для отримання ступеня бакалавра триває 4 роки. До навчальної програми входять 6 основних галузей знань: Поведінка людини в соціальному оточенні. Соціальна політика. Теорія й практика професії. Цінності та етика. Дослідницька робота.Практика.
Поведінка людини в соціальному оточенні. Цей предмет дає студентові знання про особистість, її роль і місце в сім’ї, малій групі, організації, общині. Щоб правильно виявити потреби і задовольнити їх, студентові потрібні знання про мотиви поведінки людини, фактори розвитку, інтереси і бажання. Важливо знати не тільки про взаємодію між біологічними, соціальними, психологічними, культурними системами, а й про вплив цих систем на людину, і навпаки. Особлива увага надається етнічним, класовим, статевим, расовим і культурним відмінностям між людьми в плюралістичному суспільстві.
Основна мета вивчення предмета Соціальна політика – підготувати компетентного, інформованого, обізнаного професіонала, який братиме участь у соціальній політиці й соціально-правових програмах. Студенти мусять знати структуру соціальних служб, історію професії та інших соціальних інститутів; розуміти соціальні закони, адміністративну політику (у тих межах, в яких вони на практиці зможуть впливати на ці процеси); аналізувати соціальну та економічну політику, що грунтується на принципах соціальної справедливості. Акумульовані в цьому курсі знання і вміння мають навчити студента виступати в якості соціального адвоката, лобіста, радника адміністратора чи політика. Студенти також повинні розуміти політичні процеси і навчитися використовувати їх у соціальній роботі.
Для досягнення цілей соціальної роботи потрібні знання з предмета Теорія й практика професії . Грунтовні знання та вміння є базою для ефективної практики соціальної роботи. Визначальним у цьому процесі є вміння правильно оцінити проблему людини, локалізувати її, розвинути й використати необхідні ресурси.
Цінності та етика професії – все це викладено в кодексі соціального працівника, визнання і наслідування якому є обов’язковим для кожного працівника цієї сфери.
Дослідницька робота виступає як життєво необхідна база знань, потрібна для практики соціальної роботи. Зміст дослідження має розкривати наукові методи та методи оцінки соціальних служб у всіх сферах практики. Система знань повинна включати кількісні та якісні методики дослідження, уміння аналізувати власну практику, критично використовувати одержані дані.
Практика. Час проходження практики залежить від програми. Наприклад, для одержання ступеня магістра студенту дається завдання проводити в “полі” (як говорять американці про практику) 16-20 годин щотижнево. На І курсі студент практикує в одному агентстві, на ІІ курсі – і іншому, але приблизно з такою ж кількістю годин. Як альтернатива такому способу проходження практики існує “зблокована” практика, коли студент протягом кілької місяців працює в агентстві, не відволікаючись від заняття, секції, семінари в школі соціальної роботи. Практикою керують школа та агентство. Такий метод ряд шкіл відзначають як найефективніший.
Щоб стати магістром соціальної роботи, необхідно мати ступінь бакалавра і досвід практичної діяльності в соціальній сфері. Термін навчання – 2 роки. Особливо поглиблено вивчаються спеціалізовані предмети: соціальна політика, соціальна економіка, соціальне право, соціальна психологія, геронтологія, методи соціальної роботи. Від 16 до 20 годин на тиждень студенти І та ІІ курсів проводять в “полі”, тобто на практиці. Місце проходження практики обирає сам студент.
Основною тенденцією при отриманні докторського ступеня є більш поглиблений розвиток дослідницьких навичок студента, отримання глибоких теоретичних знань. Навчання ведеться протягом 2-х років і завершується написанням та захистом докторської дисертації.
МІЖДИСЦИПЛІНАРНІ ТЕХНОЛОГІЇ соціальної і соціально–педагогічної роботи за рубежем
Особливості соціально–педагогічної діяльності в зарубіжній школі
У зарубіжній педагогічній практиці дедалі актуальнішою стає проблематика соціалізації молоді як важливої мети і складової шкільного педагогічного процесу. Загалом, під соціалізацією розуміють процес становлення особистості, навчання і засвоєння індивідом цінностей, норм, установок, зразків поведінки, властивих даному суспільству, соціальній спільноті, групі. Педагогіка соціалізації є особливо чутливою до суспільних потреб і запитів щодо формування людської особистості, здатна конкретизувати відповідно до суспільного контексту всю множину освітніх та виховних завдань школи: надання знань, забезпечення безперервності освіти, особистісне становлення та соціальне самовизначення і орієнтацію учнів тощо. Діяльність зарубіжних освітніх систем забезпечує становлення громадян нового типу – мобільних, творчих, підприємливих, демократичних, відповідальних за долю як власної країни, так і людства в цілому. Крім того, що до освітніх програм зарубіжних країн вводять відповідні блоки знань, досягнення означеної мети передбачає використання значно ширшого й різноманітнішого комплексу заходів та технологій, які досить ефективно реалізуються в рамках соціально–педагогічної, власне соціалізуючої діяльності школи.
Розвиток західноєвропейської спільноти, а разом з тим і притаманних їй способів та засад соціалізації, характеризується деякими універсальними тенденціями. Це, зокрема, зростання складності та динамізму соціальних відносин, послідовні видозміни способів суспільного виробництва і суспільного життя, становлення індустріального, а нині й постіндустріального суспільства з необхідною державною справою, що вимагає особливого планування, управління та систематичної координації зусиль між усіма агентами соціалізацій них впливів на молодіжне середовище. Для сучасного європейського стилю соціалізації молоді притаманна певна сукупність характерних рис та ознак. Це специфічний ідеал людини та суспільної організації людського життя, який зумовлює генеральне спрямування процесу соціалізації у бік формування суверенної, життєво активної особистості, відповідальної перед собою, суспільством, державою за свою свідому поведінку та діяльність.
Визначними є такі ознаки західного стилю соціалізації молоді: демократизм і разом з тим орієнтація на суспільну дисципліну та відповідальність, право слухняність і повага до людської самобутності у будь-яких її виявах. Соціалізація молодих громадян Європи й США характеризується наступними принципами: плюралізму, інтеркультурності.
Соціалізація як об’єктивний багатоаспектний процес відбувається у взаємодії особистості, що формується, з її соціальним довкіллям. Ці взаємодії можуть мати як свідомий, цілеспрямований, так і спонтанний характер і відбуваються як на міжособистісному рівні, так і на рівні стосунків особи із суспільними інституціями. Державні освітньо-виховні заклади започатковують та уможливлюють взаємодію низки різноманітних чинників соціалізації:
сімейних,
державно-правових,
громадських,
релігійних,
виробничо-професійних,
культурно-просвітніх та ін.
Розглянемо, які практичні заходи вживають для налагодження взаємодії західної середньої школи з різними соціалізуючими суспільними інституціями, зокрема з найвпливовішими з них – сім’єю, громадою, церквою, виробничими структурами, засобами масової інформації та комунікації.
Найпотужнішим і визначальним чинником первинної соціалізації молоді в країнах за рубежем продовжує залишатися сім’я. Взаємодія школи з сім’єю розвивається в різноманітних формах та напрямках:
організаційно-адміністративному
функціональному
матеріальному
технічному
культурно-просвітньому тощо.
Так, наприклад, у більшості європейських навчальних закладів батьки активно залучаються до управління навчально-виховним процесом і контролю за його якістю. Вони входять до шкільних рад, мають не тільки дорадчий, а й вирішальний голос (у Великобританії). У Франції та Італії батьки можуть опротестувати рішення шкільної ради з навчальної та професійної орієнтації й закликати спеціальну комісію для погодження позицій. З метою прискорення адаптації дітей іммігрантів до нового середовища практикується широке залучення їх сімей до різноманітних культурно-масових заходів, ініційованих школою.
Для переважної більшості європейських країн загалом характерна тенденція до раннього початку соціалізації дітей у державних виховних та освітніх закладах. Так, приміром, у Франції 83% дітей від 2 до 5 років охоплені системою державної шкільної освіти. Відповідний середній показник для 12 європейських країн становить 80%. У Швейцарії установи дошкільного виховання покликані сприяти через гру та нові різновиди діяльності майбутній освіті та розвитку особистісних рис дитини і доповнювати сімейне виховання та забезпечувати гармонійний перехід до початкової школи. Оскільки в цій країні проживають близько 19% іноземців, то на дитячі дошкільні заклади покладається важлива функція мовної та соціальної адаптації дітей іммігрантів.
Дошкільна, початкова і середня шкільна освіта у країнах зарубіжжя часто знаходиться під подвійним патронатом: загальнодержавним та муніципальним. Наприклад, у Ліхтенштейні розподіл регіональних та державних функцій в управлінні та фінансуванні молодшої школи здійснюється у пропорції 50 на 50. А у Швеції місцеві муніципалітети фінансують не тільки молодшу, а середню освіту та професійну підготовку молоді. У Франції комуна опікується переважно шкільним транспортом, харчуванням, ремонтом та спорудженням шкільних приміщень, їх обладнанням, може фінансувати виплату стипендій дітям з малозабезпечених сімей, здійснювати деяку доплату вчителям. Ці кошти становлять близько 17,7% від сумарних видатків на базову освіту молоді.
Іншою специфічною особливістю європейського типу соціалізації молоді є особливий спосіб розподілу функцій, прав та обов’язків між державними інституціями, сім’єю та громадськістю. Як наслідок - наявність у кожній країні мережі недержавних навчальних закладів, які почасти фінансуються державою, але мають і приватні джерела фінансування або ж є повністю приватними. Такі школи можуть утворюватися з ініціативи місцевої громади, батьківських об’єднань, церкви, на базі підприємств. Кількість конфесійних шкіл є переважною серед таких закладів. Загальна частка недержавного сектора в освіті коливається залежно від країни – у Франції вона становить близько 15-18%, Німеччині – 6%, Великобританії - 7%, Італії - 10%. Мережа недержавних шкіл навіть у межах однієї країни досить різноманітна: дошкільні, початкові, середні загальноосвітні школи, спеціальні школи, дорого вартісні школи для еліти і безоплатні або з помірною оплатою для незаможних, денні школи-інтернати, окремі школи для дівчаток і хлопчиків.
Виробничі структури надають важливу допомогу середньо освітнім закладам технічного та професійного профілю. Вони допомагають оснащувати ці заклади найсучаснішим обладнанням, забезпечують оновлення інформаційних даних, надають учням можливість проходити виробничу практику. У Франції практикується тісна взаємодія між школою та підприємствами, що називається “жюмелаж” – побратимство. Вона передбачає поєднання навчальної роботи з практикою. Значний досвід поєднання фахової підготовки із загальноосвітньою на базі середніх і малих підприємств має також Німеччина. Через систему такої підготовки у цій країні проходить у середньому дві третини учнів старшого шкільного віку. Виробничі структури надають також важливу допомогу освітнім закладам і у здійсненні профорієнтаційної діяльності.
Серед чинників соціалізації молоді за кордоном продовжують посідати релігія та церква як одна з традиційних і найшановніших суспільних інституцій. Незважаючи на поступальну секуляризацію суспільного життя, релігія продовжує користуватися помітним попитом і популярністю. Опитування населення в країнах Заходу показують, що 70-80% мешканців більшою чи меншою мірою вірять в божественне начало. А Закон Божий залишається досить поширеною або програмною, або факультативною дисципліною в європейських школах. Європейські педагоги використовують потенціал релігії у справі морального виховання сучасних школярів. Приміром, у Норвегії у загальноосвітніх школах викладається предмет “Загальне релігійне і моральне виховання”. Метою його, окрім ознайомлення дітей з різними віруваннями, релігіями та етичними підходами, є ознайомлення з різними думками та способами розв’язання суперечливих питань про принципи віри та моралі, допомога у виробленні толерантності та почуття поваги до людей, які по-іншому розуміють віру та мораль.
Найбільш модерновою інституцією соціалізації вважаються засоби масової інформації та комунікації. За можливостями впливу на молодь змі значно випереджають інші суспільні інституції. Сьогодні телебачення країн зарубіжжя має в своєму арсеналі багато корисних, цікавих і привабливих як у виховному, так і в пізнавальному відношенні програм. Численні канали євро телебачення транслюють різноманітні за рівнем та спрямованістю навчальні курси. У Франції, приміром, у 1979р була започаткована загальнонаціональна освітня програма “Активний юний глядач”, що мала на меті оцінку та пропаганду телевізійних передач саме з огляду на їх педагогічну та соціалізуючу цінність. Сьогодні у цій країні відводяться спеціальні дні для трансляції навчальних програм – по вівторках та неділях. Потужні блоки навчальних програм транслює також англійська компанія Бі-бі-сі – понад 400 годин щорічно. Водночас, з метою звільнення учнів від “екранної залежності” в європейських школах широко застосовуються мистецькознавчі навчальні курси, пропагується книжкова культура. Середньоосвітні школи оснащуються добре укомплектованими бібліотеками. У Франції їх називають центрами інформації та орієнтації. Крім художньої та періодичної літератури ці центри добирають різноманітні довідники, енциклопедії, словники, атласи, каталоги, статистичні та соціологічні, а також звукові та аудіо-візуальні матеріали і найсучасніші технічні засоби для їх прослуховування та перегляду. Школи за рубежем мають вихід у міжнародну комп’ютерну мережу – ІНТЕРНЕТ, створюються централізовані державні “банки” аудіо-візуальних зображень, навчально-виховних програм, оснащених системою комунікації з усіма навчальними закладами. Сучасна аудіо-візуальна техніка, досягнення інформатики є тим підґрунтям, завдяки якому дедалі більшого розвитку набуває дистанційна освіта. У Великобританії успішно функціонує відкритий університет, навчання в якому здійснюється через мережу аудіо-візуальних засобів. Франція також розгорнула цей проект.

Розвиток соціалізуючих функцій шкільної освіти за рубежем
Прагнення надати школярам різноманітних знань і водночас уможливити їх засвоєння абсолютною більшістю учнів без надмірного перевантаження забезпечує європейській школі позиції лідера світового педагогічного поступу. Процеси демократизації та децентралізації, пошук нових методик і стилів викладання, нові підходи у доборі та підготовці педагогічних кадрів, моделювання навчання за принципами індивідуалізації, ущільнення та інтеграції навчальних курсів, факультативи, альтернативні школи, новаторські педагогічні методики – це далеко неповний перелік заходів, спрямованих на розвиток і вдосконалення освіти як необхідного підґрунтя соціалізації молоді в країнах європейської спільноти.
Приміром, у Франції з цією метою впроваджено 2 нових навчальних курси у коледжах. Перший передбачає надання учням вмінь і навичок навчатися, віднаходити певну інформацію і володіти технологією її оцінки та опанування (2 год. на тиждень). Другий навчальний курс націлений на подолання відставання учнів з окремих предметів, переважно з математики та французької мови.
В європейській школі активно розвиваються методики інтегративного так комплексного підходу до викладання шкільних дисциплін. Прикладом інтегративного підходу є курс природознавства у школах Норвегії, що обіймає 14 різноманітних тем. Досить поширеним в Англії Є підручник “Вивчаємо природничі науки”, що включає такі теми: “Нариси про вчених-винахідників”, “Земля”, “Різноманітність життєвих форм”, “Клітина”, “Молекула”, “Атом”, “Енергія”, “Біосфера”, “Народонаселення”, “Громада”, “Космос”. У Німеччині історія нерідко викладається в єдиному комплексі з географією або літературою. У Франції часом об’єднуються в один навчальний курс фізика і хімія, А також практикуються так звані “наскрізні теми”: “Здоров’я і життя”, “Навколишнє середовище”, “Споживання”, “Засоби масової інформації” тощо. Популярності набувають об’єднані курси природничих наук і технологій –природничо-технічні курси. Інформатика викладається як самостійний предмет або ж може об’єднуватися з математичною освітою (Великобританія, Норвегія, Франція).
У таких країнах, як Великобританія, Нідерланди, починаючи з 60-х років, реалізується проект так званої “компенсаторної освіти”. Провідною ідеєю цієї практики є створення сприятливого соціалізуючого середовища, атмосфери доброзичливих суспільних очікувань як базової мотивації освіти та виховання.
У рішеннях і рекомендаціях координаційних органів Європейської Співдружності та Ради Європи підкреслювалося необхідність створення у школах такого соціалізуючого оточення, за умов якого учні почували б себе не стільки англійцями, французами, німцями, скільки європейцями. Конкретні рекомендації передбачають включення до шкільних курсів історії, географії, суспільствознавства ґрунтовних матеріалів про економічні, політичні та культурні взаємозв’язки держав і народів Європи. Рекомендуються також спеціальні виховні заходи – проведення Днів Європи, організації спортивних змагань за участю школярів різних країн тощо.
У 1990 році була розпочата спільна для європейських країн програма “Лінгва”, що має на меті покращання рівня викладання іноземних мов. У школах вводяться іншомовні курси навіть у початкових класах. На рівні середньої школи викладається щонайменше 2 іноземні мови. Перегляду підлягає методика викладання мов: йде тенденція щодо відмови від надмірного захоплення граматикою, натомість увага приділяється цілеспрямованому посиленню розмовної практики.
У школах Західної Європи та США здійснюється соціально-рольова підготовка учнів у процесі навчання. Цей процес має 2 засадові складові – педагогічну діагностику та педагогічне прогнозування. Прогностична функція реалізується на базі діагностичної і полягає у передбаченні перспективних для кожної особистості напрямків освіти, соціальної та фахової діяльності. Діагностуються же насамперед такі індивідуальні особливості кожного учня, як розумові здібності, фізичні дані, темперамент, риси характеру, обдарування, ціннісні орієнтації, соціальний стан і можливості сім’ї.
У французьких навчальних закладах учнівське досьє складається з 3 головних частин: 1)учень у сім’ї; 2)учень у школі; 3)спеціальні методичні та психологічні дані. Такі досьє є конфіденційними і складається колегіально представниками педагогічного колективу, психологами, радниками з професійної орієнтації, медичними працівниками, соціальними педагогами. Досьє є підставою для здійснення процесу шкільної та професійної орієнтації.
Підготовка учня до вибору та освоєння певних фахових ролей має два засадових аспекти. По-перше, це професійна орієнтація та консультування, по-друге, здобуття конкретних професій у процесі середньо освітньої підготовки. Так, приміром, у Греції, Швеції та Ірландії профорієнтаційна діяльність здійснюється штатними працівниками навчальних закладів. У Франції нею опікуються позаштатні консультанти, які підпорядковані Міністерству освіти. У Нідерландах кожен учитель є консультантом з питань профорієнтації, яка становить невід’ємну частину навчальних програм. У Данії головна роль у цій справі належить класним керівникам, а консультант тільки дає необхідну допомогу в цій роботі, забезпечує інформативні джерела, навчальні посібники тощо. Програми всіх рівнів середньо освітніх європейських шкіл включають спеціальні блоки знань з метою професійної підготовки та професійної орієнтації учнів. Засадовими на сьогодні є такі навчальні дисципліни, як “Праця” та “Технологія”. В Англії з метою розвитку навичок ручної праці та естетичних навичок у початковій школі впроваджені курси “Ручне ремесло”, “Мистецтво та ремесло”, у Франції – “Ручна праця”, у Німеччині – “Праця/Музика”, “Текстильна праця/Рукоділля”. У середній і старшій школі подібні навчальні курси набирають комплексно-інтеграційного характеру. У Німеччині викладається такий узагальнений курс, як “Політехніка-працезнавство”, в Англії – “Дизайн-технологія”, у Франції – “Технологія”.
Школа також здійснює підготовку молоді до подружнього, сімейного життя, до виконання ролей дружини, чоловіка, матері, батька тощо. Звичайно ж, формуючи готовність учнів до виконання гендерних ролей, школа перебуває під вирішальним впливом культури та умов суспільства, в якому вона діє. На сьогодні, освітні зусилля у багатьох країнах, у т.ч. й західноєвропейських, спрямовані на те, щоб не тільки пом’якшити, а й остаточно подолати сегрегацію жіноцтва.
У зарубіжних школах формування ідеологічних, політичних, смисложиттєвих орієнтацій школярів виконує напрямок громадянської освіти. Значною мірою громадянське виховання здійснюється завдяки викладанню ряду гуманітарних дисциплін: філософії, історії, літератури, громадянознавства, екології. Читаються і такі спеціалізовані курси, як практичний курс “Навчання прав людини”, розроблений Женевським центром з прав людини. У Франції, приміром, вже в молодшій школі учні вивчають такі теми: “Поняття особистості, власності – моє, твоє, наше”, “Батьківщина, єдність, національна ідентичність”, “Республіканський девіз: свобода – рівність – братерство”, “Право на голосування та загальне виборче право”, “Національна територія, Президент республіки, міністри, депутати, сенатори”, “Комуна, мер, муніципальні радники, школа”. А до навчальних програм старшої школи увіходять більш обсягові та складні теми: “Інституція школи”, “Школа та держава: право на освіту та виховання”, “Демократичне життя в комуні”, “Муніципальні служби, громадська робота”, “Бюджет і місцеві податки”, “Асоціація і культурне життя” тощо. До дисциплін, які викладаються сьогодні у переважній більшості зарубіжних середніх шкіл, належать економіка, соціологія, педагогіка, екологічні курси, курси статевого та сімейного виховання та ін.

Досвід організації соціально–педагогічної роботи з підлітками в зарубіжних країнах
“ОБЩИННА ШКОЛА”.
Пошуки ефективних форм навчання і виховання, які забезпечують успішну соціалізацію особистості, пов’язані зі спробами розімкнути традиційні освітньо-виховні системи шкіл, враховуючи при цьому історичні і національні умови, соціальну організацію суспільства, моделі міжособистісних та ідеологічних відносин. Таким є проект “общинної школи”. Започаткувався він ще в 20-ті роки ХХ ст. у Великобританії й США. Така модель альтернативної школи розглядалася як поєднання освітнього, культурного і дозвіллєвого центру общини. При цьому школа займала основоположне місце і була призвана забезпечити високий освітній рівень учнів. Пізніше, в 60-х роках ХХ ст. діяльність общинних шкіл була сконцентрована на вирішенні проблеми соціальної нерівності, особливо у великих містах. Община – досить поширений у США термін, що означає сукупність людей, які проживають в одному селищі, маленькому містечку або кварталі великого міста. На території американської общини є цілий ряд соціальних інститутів: сім’я, школа, ріні заклади й організації (батьківсько-учнівські асоціації, общинні клуби, організації з поліпшення общин і різного роду релігійні об’єднання), а також промислові підприємства.
Термін “общинна школа” застосовується не до кожної школи. Загальноосвітня державна школа може називатися общинною лише тоді, коли надає населенню общини своє приміщення, обладнання, наочні засоби для проведення занять у другій половині дня. Такі школи відкриті з ранку до вечора, вони – центри , які відвідують місцеві жителі, щоб навчатися і відпочивати. У першій половині дня у школі проводяться звичайні заняття, а в другій – приміщення знаходиться у розпорядженні місцевого населення. Кожну школу, де впроваджено програму общинного виховання, очолює директор зі своїм штатом співробітників. До його складу входять вчителі, клерки. Директора школи з питань виховання призначає координатор штату або обирає рада общини з найбільш освічених педагогів з великим стажем роботи в школі. Школи такого типу працюють за трьома головними напрямками: робота з дітьми, робота серед дорослого населення з метою залучення їх до життя общини і виховання молоді.
Найважливішими ознаками общинної школи є :
тісний зв’язок і стосунки між школою та общиною
матеріальна підтримка школи общиною
врахування інтересів общини в навчальних планах і програмах
безперервна освіта
залучення общини у прийнятті рішень та до управління школою
участь дітей у розвитку общини.
Американська модель общинної школи розглядається як мікромодель суспільства, у якому відображаються всі соціально-політичні відносини соціальної системи. Община виконує разом із школою роль вихователя молодого покоління. У школі створюється атмосфера радості і співробітництва. Основний лозунг общинних шкіл – “не давити” на учня, а заохочуючи, “направляти”. Головні завдання програми полягають у вихованні поваги і довіри дітей один до одного і до дорослих, гордості і почуття власного достоїнства, совісті і доброти. У школі є “радники” – дорослі вихователі, покликані допомагати дитині в усіх сферах: пізнавальній, емоційній, моральній, фізичній. Радник є у кожної дитини, несе відповідальність за неї.
У США поширений досвід соціально–педагогічної роботи з дітьми на рівні місцевого співтовариства. Програма «Молоді і похилі люди – разом» характеризується як штучна мережа організації допомоги нужденним людям. Вона водночас направлена на 2 вікові категорії людей, які потребують підтримки, і має за мету встановлення взаємодовірливих стосунків між одинокими дітьми (приміром, з неповних сімей, де матері мусять заробляти на життя і не мають реального часу приділяти його дітям, а також одиноких похилих людей). Після школи діти приходять у спеціально створений центр, де безоплатно або за невелику платню працюють похилі люди. Взаємини дітей і стариків складаються так, що кожна дитина має змогу поговорити з людиною похилого віку. Саме налагодження контактів та взаємодовірливої емоційної атмосфери є кінцевою метою програми.
У цій країні діють й інші програми, приміром «Міста в школі», націленої на розвиток взаєморозуміння городян і школярів, усвідомлення ними проблем один одного, «Мейнстримінг» – програми спільних занять і проведення дозвілля звичайних дітей та дітей–інвалідів.
У 60-70-х роках було впроваджено велику кількість програм професійної орієнтації учнів. Активну участь в них, поряд з урядовими організаціями брали бізнесмени. Наприклад, програму, запроваджену в м.Лонг-Айленд, штат Нью-Йорк, фінансував відділ народної освіти штату. Учням старших і навіть молодших класів було запропоновано пройти курс навчання на підприємствах общини за сприяння координатора. За допомогою цієї програми підприємці сподівалися перетворити общину на лабораторію для молоді, допомогти їй підготуватися до майбутньої роботи.
Інша програма – “Трудовий корпус” – призначалася для того, щоб молоді люди набули навичок практичної роботи та здобули основи освіти. Ця програма, як попередня, була зорієнтована на малозабезпечену молодь. Спочатку учасники програми займалися проблемами охорони природи, благоустроєм місць відпочинку. Пізніше роботу переорієнтували в напрямку здобуття спеціальностей автослюсаря, кулінара, продавця, які більше приваблюють молодь.
Цікавою також є програма “Ми піклуємось”, що була реалізована в неповній середній школі М.Вальнут, штат Каліфорнія. На думку вчителів і авторів, ця програма допоможе знищити “стіну” між школою та общиною. Учасники цієї програми зробили значний внесок у життя не тільки общини, а й усього штату. Основу програми становила ідея координування зусиль учнів у галузі вивчення суспільних дисциплін. Потім вона трансформувалася у навчання за допомогою залучення школярів до конкретних видів діяльності. Методика її реалізації передбачала вибір окремим класом певного проекту та його здійснення. Запропоновані проекти були різними за замістом, але всі спрямовані на покращання життя общини чи штату. Однією з тем програми було вивчення проблем розподілу і збереження води в Каліфорнії. Підлітки, які обрали цю тему, провели серйозне реферативне дослідження проблеми, посадили біля школи дерева, зустрілися з політичними діячами, які керують життям штату. У результаті цієї зустрічі було створено проект закону, який вимагав від усіх державних закладів розводити рослини, що зберігають вологу, висаджувати їх навколо кожної садиби. Подальша політична і громадська діяльність підлітків стимулювала ратифікацію закону на рівні штату.
Інша тема школярів обрала тему вдосконалення виборчої системи і внесення відповідних змін у законодавчі документи. Ця ідея виникла після того, як група школярів попрацювала в окружному виборчому комітеті й прийшла до висновку про недосконалість проведеного голосування. Діти створили нові правила голосування, які були написані зрозумілою мовою, а також запропонували алгоритми створення і вдосконалення правил для нових виборів. Були й інші проекти.
Програма “Ми піклуємося” мала високу оцінку не тільки у межах школи, а й серед населення общини і штату в цілому.
Німецька модель “общинної школи” є складовою частини філософії общинного виховання або виховання в дусі спільності. Вона поєднує дитсадок, школу, школу для дорослих, заклади для дозвілля та відпочинку. Тут переплітаються соціальна та шкільна педагогіка: освіта дорослих, шкільна, соціальна та культурна політика. Школа не визнає жодних видів сегрегації, поділу на молодших і старших, німців і іноземців, здорових та хворих, середовище внутрішкільне та позашкільне. Діяльність закладу спрямована на реалізацію ідей педагогізації міського середовища (місто – це велика школа) та соціалізацію школи (розширення її вузькоосвітніх функцій), ідеї щодо перетворення школи з периферійного закладу на общинний центр, центр міського життя Реалізація цих ідей здійснюється природною включеністю вчителів і учнів школи в різні сфери міського (общинного) життя. Це сприяє природній соціалізації особистості, яка з перших днів перебуває в активних соціально-дійових контактах і зв’язках.
Однією з форм общинної школи в Німеччині є оновлена модель Вальдорфської школи. Основне завдання такої школи полягає в пробудженні сутнісних сил дитини, яка сама повинна знайти шляхи і засоби пристосування в суспільстві, боротьби з життєвими труднощами. Саме тому найважливішими педагогічними принципами Вальдорфської школи є: орієнтація на рівень розвитку, соціальний досвід, потреби кожної особистості, індивідуальне стимулювання, акцент на розвиток емоційної сфери, використання різноманітної практичної діяльності. Специфіка організації навчально-виховного процесу полягає в наступних формах:
ритмічна гімнастика для учнів на початку шкільного дня,
розумові тренінги,
художньо-естетичне начало як принцип навчання і виховання,
організація практичної діяльності: різноманітні рухи, фізичні, тілесні вправи, участь у простих формах праці, практика на промислових підприємствах, в сільському господарстві, сфері соціальної роботи,
ритмічна будова навчальних занять і всього шкільного дня,
демократизація процесу навчання і виховання, партнерський стиль взаємин між вчителями та учнями, атмосфера доброзичливості, радості, любові до людини,
введення курсу “соціальні науки”,
в основу організації діяльності школи покладений принцип самоврядування, створення громадських рад, до складу яких входять вчителі, учні, батьки, всі, хто сприяв розвитку школи.
Загалом, головною метою соціально–педагогічних програм типу «Общинна школа», є розвиток в учнівської молоді таких навиків і особистісних рис, як соціальна компетентність, гнучкість, навики позитивної комунікації, здатність до компромісу, уміння виробляти альтернативні рішення, взаємоповага і взаєморозуміння.

МОДЕЛЬ “ВІДКРИТОЇ ШКОЛИ”
Однією з форм соціально–педагогічної рроботи з підлітками за рубежем є модель “відкритої школи”. ЇЇ суть полягає в тому, що більшість часу вчителі та учні проводять поза школою, вивчаючи, приміром, рідну мову – в редакціях газет, математику – в комп’ютерному центрі, історію – в музеях, фізику та хімію – в лабораторіях підприємств, суспільні науки – у політ клубах тощо. Учнів навчають і виховують професійні вчителі та соціальні педагоги, які виступають у ролі наставників на тому чи іншому підприємстві, місці практичного навчання. Значення таких шкіл полягає у:
виховному впливі навколишнього середовища, розвитку пізнавальної активності й художньої творчості
соціальній адаптації і соціальному захисті дітей та молоді
використанні методики “практичного навчання”
індивідуалізації навчання
охопленні освітньою й виховною роботою дітей вулиці.
До таких “відкритих шкіл” належать: “Школа без стін” у Великобританії й США, “Місто як школа “, “Школи повного дня” в Німеччині, школа імені Е.Лоу в Англії, “Снігові (морські) класи” у Франції та ін.
Найвідоміша школа подібного типу – Школа імені Е.Лоу в Лондоні. Життя її виходить за межі навчального закладу. У цьому закладі немає звичайного ритму навчальної діяльності, розкладу уроків. Наставник разом з учням планує теми та час різних видів діяльності – так званий “інтегрований день”. Друга половина дня призначені для самостійної роботи. Діти можуть працювати групами, причому в одній групі передбачається контингент дітей з різницею у 2 роки. Педагоги можуть використовувати як одну з форм – сімейне навчання і виховання, тобто залучення батьків до освітньо-виховного процесу. Учитель в класі довго не засиджується. Він завжди з дітьми: порадить, підтримає, проконтролює. Діти перебувають у постійному контакті з “командою” педагогів, до кожного з яких учень може звернутися за допомогою. Учні в класах поділені за рівнями: “сильні”, “слабкі”, “відстаючі”. Найбільш обдаровані з якогось предмета можуть навчатися за програмою старшого класу. Групування за рівнями здійснюється, виходячи із знань основних предметів: математики, рідної мови тощо. Щодо інших розділів шкільної програми – то заняття тут ведуться спільно. У школі немає звичного розкладу уроків, додержування навчального розкладу. Замість цього – гнучкий ритм занять. Наставник і вихованці разом планують теми і час різних видів діяльності (“інтегрований” день). Головна вимога до вчителя – вчити читати й писати, ознайомлювати в доступній формі з відомостями із суспільствознавства, природознавства, залучати до занять спортом, музикою, мистецтвом. Головний метод навчання – відкритий, тобто, діти, навчаючись і розвиваючись, повинні все відкривати самостійно. Звідси і вільний розклад робочого дня (дитина половину дня може займатися малюванням). Керівники школи вважають, що такий розклад полегшить самовираження, розуміння дитиною оточуючого світу.
Школярі охоплені так званим глобальним вихованням. Воно передбачає тісний зв’язок з навколишньою дійсністю, уведенням найрізноманітніших факторів формування особистості. Так, другу половину дня у “відкритій” школі відведено для самостійної роботи. У цей час у школі можна побачити велику кількість невеликих груп дітей, зайнятих різним справами: розв’язуванням математичних задач, вивченням рідної мови, захоплених музикою, малюванням, постановкою театральних спектаклів. Їх можна зустріти в бібліотеках, навчальних майстернях.
“Відкриті школи” планувались і організовувались з метою створення нових структур неформального, нетрадиційного навчання, своєрідного “виховного міста”. У Франції (Греноблі, Анжері та інших містах) було створено відповідні центри і називались вони “інтегровані виховні та культурні центри”. У цих закладах функціонують відділи безперервної освіти, бібліотека, спортивний майданчик, церква. Вони відкриті для дітей і дорослих. Систематично проводяться “Дні відкритих дверей”, де можна отримати консультації з питань педагогіки і дитячої психології. У Франції досвід “відкритих шкіл” став тим практичним матеріалом, на якому в 70-80-х роках було проведено найбільш широкомасштабний експеримент. У ньому брали участь близько 150 шкіл. Деякі з них будували за спеціальним проектами, створеними за участю вчителів, батьків. Вони передбачали розташування школи в одноповерховому будинку, з розсувними стінами, залами для спортивних видовищ, оздоблених мозаїчними картинами. У першій половині дня проходять заняття у групах за рівнями. У другій – працюють групи “за інтересами”. Клас закріплено за вчителем на весь термін кожного ступеня початкової освіти. Розклад занять дає змогу одночасно працювати в класі кільком учителям. За учнями залишається право вибирати вчителя, систему навчання.
“Школа без стін” виникла як засіб скоротити без додаткових витрат незаповненість класів. Для проведення навчальних занять використовуються приміщення ділових контор підприємств. Перша “школа без стін” виникла в 1968р при коледжі Паквей у Філадельфії. Місто стало для учнів місцем навчання. Їх можна зустріти в офісах, наукових лабораторіях, музеях, театрах, універмагах, їдальнях тощо. Основні предмети вивчаються групами учнів по 15 осіб за допомогою 2 викладачів. Групи працюють 4 рази на тиждень по 2 години. Навчання в цій школі загострює зацікавлення дітей до освіти, вносить в їхнє життя різноманітність. Але як вважають спеціалісти, подібні форми навчання можуть мати ефективність лише як додатковий елемент традиційного навчання у відповідному закладі.
“Снігові класи” – це поїздки вчителів та учнів під час зимових канікул на відпочинок з одночасним поглибленням знань про природу, навколишню діяльність. “Школа без стін” – використовується як допоміжний засіб уникнути переповнюваності школи. З цією метою для проведення навчальних занять використовуються приміщення ділових контор (офісів) підприємств, у музеях, наукових лабораторіях, театрах, універмагах, їдальнях. Основні предмети вивчають групи учнів у складі 12-15 чоловік за допомогою 2-х викладачів 4 рази на тиждень по 2 години щодня. Перебування на одному підприємстві передбачено упродовж 6-8 тижнів (по 2-3 на тиждень), потім змінюється на інший об’єкт. Окрім практичної роботи, 1-2 рази на тиждень діти зустрічаються в школі у комунікативних групах, де обмінюються враженнями про власний досвід, отриманий під час практики, обговорюють проблеми тощо. Навчання сприяє соціальній адаптації та профорієнтації, вибору майбутньої професії.
“Місто як школа” у США є альтернативою державним освітнім закладам. Учні подорожують вулицями міста, беруть участь у суспільно-громадському житті, діяльності різних громад, організацій, а здобутий досвід аналізується потім на уроках у школі. Серед характерних рис методики навчання в “Місті як школі” виділяють:
опору на дію (відпрацювання раціональної поведінки в професійній, соціальній, культурній та інших сферах);
опору на індивідуальність (діагностика індивідуальних потреб, здібностей, пошук умов застосування);
опору на культуру (практична діяльність, яка забезпечує глибоке розуміння проблем і значення культури в суспільстві);
опору на предмет (різноманітність вибору теоретичних курсів, мистецтв, ремесел для професійного та особистого самовизначення);
принцип дослідження (питання, які виникають в учня перед початком діяльності, повинні вирішуватися самим учнем з використанням різних методик дослідження);
завдання (по кожному з предметів у рамках практичного навчання ставлять прості і складні завдання).
Досвід свідчить, що подібна методика забезпечує успішність результатів у навчанні та вихованні молоді, зростання соціальної активності, зацікавленості, розширення кола інтересів, протистояння життєвим труднощам, загалом соціальну адаптацію, соціалізацію підростаючого покоління.
Підсумовуючи досвід роботи “відкритих шкіл”, “шкіл без стін”, “міста як школи”, слід зазначити, що в усіх цих варіантах школи беруть на себе наступні функції:
Виховного впливу оточуючого середовища. Тут виділяються спеціальні приміщення для художньої творчості, діяльності різних клубів. Крім того, в позаурочний час вільні від занять класи використовуються для виховної та освітньої роботи в середовищі. Наприклад, у школі імені Ганни Франк створено “Будинок дитинства”, яким керує команда педагогів, працівників муніципалітету, представників громадськості.
Соціального захисту дітей та молоді. Як свідчить практика, методика “практичного навчання” в соціумі ґрунтується на особистій зацікавленості учнів, забезпечує не тільки досягнення певних успіхів у навчанні та вихованні, а й дає змогу вирішити певні побутові й соціальні проблеми, набути перспективного досвіду.
Індивідуалізація навчання. Навчання через практичну виробничу діяльність стало тією формою, завдяки якій молодь в активному творчому спілкуванні з відповідним предметом своєї діяльності в реальному суспільному середовищі розвиває особисті якості, має можливість виробити особисте ставлення до майбутнього життя.

СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА СЛУЖБА “ГАЙДЕНС”
“Гайденс” є різновидом внутрішкільної служби, входить до структури освіти в США. Назва служби походить від англійського “гайдн” – вести, керувати, спрямовувати. Головна мета – надавати допомогу особистості у пізнанні самої себе і оточуючого середовища, у виборі професії, розвитку своїх здібностей. “Гайденс” надає також допомогу учням у скрутній ситуації, допомагає адаптуватися до нової обстановки або незвичних обставин. До складу служби входять:
каунслер (радник, консультант) – головний спеціаліст, що відповідає за відвідування занять учнями,
вчителі-консультанти,
вчителі “домашніх кімнат”,
аташе по зв’язках з органами юстиції,
лікар, медична сестра,
керівники гуртків і клубів,
агенти-секретарі.
Кожен фахівець виконує своє коло обов’язків. Головна особа служби – каунслер. У штаті багатьох американських шкіл зазвичай налічується 1 каунслер і кілька вчителів-консультантів. Однак, є школи, в яких працюють до 10 каунслерів. Наприклад, один з них займається навчальними проблемами, другий – професійною орієнтацією, третій – соціальною і т.д. Іноді робота ведеться окремо з дівчатами і хлопцями. Виконувати, вирішувати складні й різноманітні завдання каунслеру допомагають так звані “напівпрофесіонали” - вчителі-консультанти (вони поєднують викладання навчальних предметів з проведенням консультацій), асистенти каунслера та технічні секретарі. Напівпрофесіонали добирають необхідну літературу, встановлюють неформальні контакти з сором’язливими дітьми або, навпаки, з дітьми агресивно настроєними. Асистенти тестують дітей, організовують збір інформації про професії, готують і використовують технічні засоби, встановлюють ділові контакти в общині. Шкільний соціальний працівник, яr правило, займається з невеликою групою учнів, які потребують соціальної допомоги. Це діти, поведінка яких відхилена від норми. Симптоми такої поведінки допомагають виявити вчителі, які і направляють учня до каунслера. За вказівкою останнього соціальний працівник проводить детальне обстеження сім’ї, збирає відомості про поведінку учнів у школі та поза нею. Зібрана інформація і заключні висновки соціального працівника дозволяють спланувати подальшу роботу з учнем.
Функціями психолога є тестування дітей, індивідуальна (групова) психотерапія, консультації вчителів, батьків, каунслерів з питань психічного розвитку дитини. Серед помічників каунслера – вчитель “домашньої кімнати”. “Домашня кімната” – це клас, який закріплюється за групою учнів і в якому вони мають змогу збиратися разом кожного дня. Це може бути зустріч на кілька хвилин, а може і на 1-2 години. Під час таких зустрічей учителем (вихователем) домашньої кімнати оголошується потрібна інформація, організовуються консультації, дискусії, бесіди. Аташе з контактів з органами юстиції – це своєрідний посередник між органами юстиції, сім’єю та школою. Він збирає відомості про неповнолітніх правопорушників (сім’я, оточення, поведінка вдома, у школі тощо), які передають до суду, де вони вивчаються до винесення вироку. Характеристика на учня, подана каунслером чи аташе з питань юстиції може мати вирішальне значення при винесенні вироку та подальшої долі юного правопорушника.
Служба “Гайденс” складається з декількох підрозділів, які вирішують конкретні завдання.
Підрозділ “Вимірювання”. Головне його завдання – збір, систематизація, оцінка та аналіз усієї інформації про дитину, що дає наукову основу для прогнозування її подальшого розвитку. При вступі до школи на дитину заводиться досьє. Каунслер систематично знайомить з ним учителів, батьків, при потребі – й учнів. Зміст досьє – результати тестування, спостереження вчителів, рекомендації спеціалістів. Тут також вміщуються відомості загального характеру: про стан здоров’я дитини, її успішність, участь у позакласній роботі, дані про інтереси, нахили. Спеціальний розділ відведений для інформації про взаємини дитини з батьками, педагогами, однолітками. Школі важливо знати всі домашні умови учня: соціоекономічний рівень сім’ї, заняття батьків, рівень їхньої освіти, прибуток, район проживання, етнічну належність, мову, якою розмовляють в сім’ї. Знання всіх цих особливостей допомагає педагогам не тільки зрозуміти поведінку дитини, а й кваліфіковано будувати взаємини з нею і з сім’єю.
Інформаційний підрозділ. Діяльність його пов’язана з розповсюдженням інформації, яка є суттєвою для учнів. Робота ведеться індивідуально і в групах, котрі можуть бути сформовані за інтересами чи потребами учнів. Окремий напрямок підрозділу – збір та розповсюдження профорієнтаційної інформації.
Підрозділ каунслінга або консультування. Це один з найважливіших елементів служби, саме через нього ведеться безпосередній індивідуалізований вплив на особистість. Поняття “каунслінг” означає процес взаємодії між каунслером і клієнтом, який допомагає особистості пізнати себе та оточуюче середовище. Основні форми роботи каунслінга – інтерв’ю та співбесіда.
Підрозділ “направлення” займається влаштуванням школярів на роботу або навчання до інших навчальних закладів. “Гайденс” підтримує тісні контакти з місцевими відділеннями служби працевлаштування, яке регулярно інформує службу про вакансії у навчальних закладах, в організаціях, на підприємствах.
Підрозділ “контролю” за результатами роботи “Гайденс”. Він виконує функцію “зворотного зв’язку”, вивчає, як склалася доля випускників школи і як вони оцінюють свою підготовку в школі до “дорослого” життя.
Варто зауважити, що служби, подібні до американської моделі “Гайденс” – обов’язків компонент структури освіти в інших країнах, зокрема, у Великобританії, Норвегії, Швейцарії, Німеччині та інших. ЮНЕСКО ще в 1977 році рекомендувало усім країнам впроваджувати такі служби у навчальні заклади.

Центр соціотерапії у Варшаві (Польща) об’єднує два підрозділи: Школу соціотерапії та Хостель-інтернат у м.Міланувек.
Школа соціотерапії – це спеціальний заклад з профілактики і виховання молоді, яка має труднощі в соціалізації: постконфліктний стрес, алкогольна, наркотична і тютюнова залежність. Школа працює з молоддю 16-18 років (у виняткових випадках до 21 року – повноліття). У 1981 році у Варшаві з’явився експериментальний майданчик-школа, в якому підлітки могли ю почувати себе спокійні без щоденних повчань учителів, насильства однолітків, нерозуміння батьків. Після 5 років експерименту ці програми школи були дозволені Міністерством освіти як робочі. В основу існуючої Школи було покладено модель: більше психології в спілкуванні, менше повчань. Самі педагоги визнають модель надто ліберальною, складною в реалізації взаємин учень – учитель, проте такою, що дає певні результати у розвитку підлітка. Учнів до Школи приймають за рішенням Кваліфікаційної Комісії. Не приймають підлітків, які мають постійну алкогольну і наркотичну залежність, фізично і психічно хворих, котрі потребують медичного лікування. Саме тому перший етап прийому – вивчення підлітка психологом і психотерапевтом. Після складання підлітком іспиту (з математики з метою виявлення рівня логічного мислення) з ним розмовляють учителі і вихователі класу та укладають контракт про досягнення певної мети на той час, який влаштовує обидві сторони. Цими цілями можуть бути: закінчити школу, подолати конфлікт з батьками, навчитися допомагати іншим тощо. У школі існує 6 класів, в яких навчаються по 10-15 учнів. Учителі ведуть уроки за інтегративними програмами, що дають можливість скласти іспит на атестат зрілості. Вихователі працюють з підлітками після уроків, допомагаючи їм розв’язувати навчальні та особисті проблеми, ведуть гуртки. Психологи (9 осіб) проводять психотерапевтичні тренінги адаптації. У школі існують 3 “ні”: ні алкоголю і наркотикам, ні агресії, ні псуванню майна. Усе інше можна. Життєві питання розв’язуються на загальних зборах. Школа проводить соціо- та психотерапію у групах кількістю по 3-10 осіб; організовує групи за інтересами: тематичні – до 15 учнів; клубну роботу – групи по 12 чоловік; надає допомогу у самодіяльності підлітків на базах (у таборах); реалізує їх можливості щодо участі в оплачуваній роботі через професійні та спеціальні курси. Цікава і незвична сама атмосфера Школи: розмальовані підлітками стіни, найпростіше обладнання, дим від цигарок у коридорах, шокуючий вигляд учнів і не зовсім звичний вигляд учителів – усе це створює особливий настрій і комфорт у підлітків.
Через 10 років при Школі соціотерапії був відкритий Хостель-інтернат для тих учнів, які пішли з дому внаслідок конфлікту з батьками, несприятливих життєвих умов. Мета проживання вихованця у Хостелі – позбавитися причин його про соціальної поведінки і реалізувати індивідуальну виховно-терапевтичну програму. Метод роботи у Хостелі сприяє соціалізації особистості. Вихованці виконують усі господарчі роботи з утримання приміщення, приготування їжі. Планується відкриття майстерень: столярної, автомобільної, художньої. Адміністрація сприяє пошуку і влаштуванню на роботу. У Хостелі можуть проживати одночасно 12-14 осіб. Час проживання – 1 рік. За цей період підліток набуває певних навичок, які є опорою для подальшого життя. Психологи і педагоги, які працюють з мешканцями Хостеля, орієнтують їх на налагодження стосунків у сім’ї.
Загалом, соціальна допомога, яка надається у цих закладах, відрізняється від безпосередньої допомоги: нагодувати, одягнути тощо. Вона виявляється насамперед як допомога з метою самодопомоги, тобто передбачає, що особистість сама навчиться допомагати собі, розв’язуючи численні конфлікти, життєві проблеми, долати труднощі та невдачі, зміцнювати свій дух. У діяльності таких закладів реалізуються наступні підходи:
корекція відхилень у поведінці на основі індивідуально-диференційованого підходу; введення в практику роботи психолого-педагогічного інструментарію з метою вивчення особливостей поведінки особистості, її близького оточення;
надання кваліфікованої допомоги у формуванні системи взаємин, виробленні моральних цінностей, що сприяють природній соціалізації;
використання методів психоконсультативної та психотерапевтичної роботи з підлітками по полегшенню соціальної ситуації, розв’язанню побутових, шкільних конфліктів.

МОЛОДІЖНА АКАДЕМІЯ ЖИТТЯ “КЕРЛІТ”
Досить оригінальною є така форма соціальної адаптації молоді і підлітків – молодіжна академія життя “Керліт”, яка діє в м.Ченстохов у Польщі. Назва Академії розшифровується як “Конкретність, емпатія, розвиток, любов, інверсія, творчість”. Академія створена молодими для молодих, які залишилися наодинці зі своїми проблемами, самотніх, котрі розгубилися перед життям, не знайшли в ньому місця. Молодіжна академія покликана допомогти таким підліткам у відкритті та розвитку своїх здібностей, життєвого потенціалу, формуванні комфортного для них кола спілкування. Вік членів академії – 14-20 років. В основі роботи закладена думка про те, що тільки діяльність людини на принципах правди, Добра, любові, творчості і свободи дозволить жити цілеспрямовано і духовно багато, без необхідності “відходу” в алкоголь, наркотики, самотність, самогубство. Інструктори академії проводять у школах уроки-бесіди без обмеження тематики за принципом “Що цікавить вас сьогодні?” Вони допомагають підліткам і молодим людям у пошуках відповіді на найбільш актуальні для них питання – про дружбу, любов, секс, творчість, обговорюють з ними світоглядні питання і моральні проблеми. В академії проходять багаточисленні тренінги з розвитку навиків спілкування, формування дружніх стосунків. У групи приходять ті, хто потребує друзів, не знайшов спільної мови з батьками, вчителями. Заняття, як правило, проводять ровесники-інструктори, які пройшли аналогічне навчання. Ефективна також робота таборів, де підлітки живуть до 20 днів і все роблять самі: готують їжу, організовують свій час і т.ін. Тут вони виявляють свої здібності й можливості, можуть відчути самостійність і відповідальність за себе й один за одного. В молодіжній академії життя підлітки та молодь можуть знайти відповіді на питання, які їх хвилюють і відчувають себе повноцінними, рівноправними людьми.
Отже, досвід організації допомоги у процесі соціалізації підлітків йде шляхом інтеграції зусиль школи і суспільства, пошуку оптимальних форм їх взаємодії.

Технології соціально–педагогічної роботи з дітьми
групи ризику
Проблема дезадаптації дітей та підлітків в сучасному суспільстві
Одним із найбільш важливих і водночас найбільш складних направлень професійної діяльності фахівців соціальної роботи за рубежем (як і в нашій країні) є соціально–педагогічна робота з дітьми т.зв. групи ризику. До таких відносять дітей різних категорій, називаючи їх по–різному: важкі, важковиховувані, педагогічно занедбані, проблемні, дезадаптовані, діти з девіантною поведінкою, діти з неблагополучних родин, діти–сироти, діти вулиці. До таких відносять навіть обдарованих дітей, вважаючи, що останні можуть бути піддані ризику у різних сферах життя і діяльності, зокрема у соціально–психологічному та соціально–педагогічному сенсі.
Поняття «дезадаптовані діти» має соціальний чи соціально–психологічний віддтінок і характеризує дануц категорію дітей з позицій соціальної норми, а точніше – невідповідності їй. Оскільки соц.адаптація – це включенння індивіда чи групи в соц.середовище, пристосування їх до відповідних правил, системи норм і цінностей, то соц.дезадаптація – це порушення процесу соц.розвитку, соціалізації індивіда. Найбільш характерними проявами соц. І пс–пед.дезадаптації цих дітей є їх агресивна поведінка, конфлікти з учителями, батьками, дорослими і ровесниками, вживання алкоголю, наркотиків, здійснення правопорушень, невідвідування школи, бродяжництво, спроби суїциду тощо. Тому такі діти потребують в корекції їх соц.функціонування і поведінки, або ширше – процесу їх соціалізації. Головна мета при такому підході – пристосувати, адаптувати їх до соціуму, зробити так, щоб їх поведінка не виходила за рамки соц.норми.
Однією із поширених і водночас найбільш розмитих назв є поняття «діти групи ризику». Слово «ризик» означає можливість, велику ймовірність чого–небудь, як правило, негативного, небажаного, що може здійснитися, виникнути, розвинутися. Тому коли говорять про дітей групи ризику, розуміють, що вони знаходяться під впливом деяких негативних чинників, зокрема йдеться про два аспекти. Перший – це ризик для суспільства, котрий створюють діти цієї категорії. Тобто поведінка їх може бути потенційно небезпечною для суспільства, небажаною, протиставлятися загальноприйнятим соц.нормам і правилам. Другий аспект – це ризик, під який самі діти постійно підпадають у суспільстві: ризик утрати здоровя, життя, нормальних умов для повноцінного розвитку. Діти набувають такий негативний соціальний вигляд не тому, що вони такими народилися, а під впливом різних факторів, які передусім не залежать від них. Виокремлюють такі групи цих факторів, що впливають на процес дезадаптації підлітків:
медико–біологічні
соціально–економічні
психолого–педагогічні
–неблагоприємна психологічна атмосфера в сімї, аморальний спосіб життя батьків, непристосованість до життя в суспільстві
– неприйняття себе
Зокрема, до першої групи відносять:
медико–біологічні – стан здоров’я, спадковість (психофізична, соціальна, соціокультурна), спадкові і вроджені риси, порушення в психічному і фізичному розвитку і т.п.
соціально–економічні – соціальний фактор (соціальні і соціально–економічні умови функціонування суспільства – криміналізація, погіршення соціаьно–економічних умов сім’ї, матеріально–фінансові проблеми сім’ї,) і соціальна діяльність самого індивіда (тт.активно–вибіркове ставлення до норм і цінностей свого оточення, особисті ціннісні орієнтації і здатність до саморегуляції своєї поведінки)
психолого–педагогічні – дефекти сімейного і шкільного виховання, занедбаність як наслідок зовнішньо несприятливих умов життя і виховання, недостатньо уваги до дитини, депривація як результат повної відсутності зі сторони батьків теплих, близьких взаємин з дитиною, внутрішній конфлікт, формування комплексу особистісних проблем у спілкуванні і діяльності, взаємин з іншими людьми, неприйняття себе, невортичні реакції, емоційна нестійкість, невідповідність змісту програм освітньої установи і умов навчання дітей їх психофізичним особливостям, темпам психічного розвитку і навчанню тощо.
Саме під впливом цмх факторів діти опиняються у групі ризику. У першу чергу сюди відносять наступні категорії дітей:
діти з проблемами у розвитку без яскраво виявленої клініко–паталогічної характеристики
діти, які залишилися без батьківського піклування,
діти з неблагополучних, асоціальних сімей
дітей вулиці.
Тобто такі діти потрапляють у ризикову соціальну перспективу. Тому потребують допомоги, направленої з одного боку, на зміну важкої, складної або соціально небезпечної життєвої ситуації, в якій вони опинилися, а з іншого – на мінімізацію їх соціальних, психологічних і педагогічних проблем і труднощів з метою їх поетапного вирішення.
Саме такий комплексний підхід у лежить в основі соціально–педагогічної роботи з такими категоріями дітей групи ризику. Соціально–педагогічна діяльність при цьому має дві складові:
1–виявлення дітей цієї категорії в дитячому середовищі і організація роботи з ними
2–безпосередня індивідуальна або групова робота з дітьми.
Комплексність проблем, зумовлених роботою з дітьми групи ризику, потребує участі різних фахівців. Можна вести мову про різних суб’єктів соціально–педагогічного впливу на таких дітей, зокрема вказуючи на мультидисциплінарну команду фахівців, що діють у різних за призначенням зарубіжних установах і закладах за рубежем (соціальні служби, «групові будинки», кризові та реабілітаційні центри, центри денного перебування, центри соціально–трудової адаптації, центри невідкладної соціально–психологічно–педагогічної допомоги, центри сімейного виховання, колегії апробації, психолого–медико–психологічні служби тощо). До складу такої команди входять: соціальний працівник, дитячий працівник, учитель, психолог, психіатр, психотерапевт, педагог, соціальний педагог, юрист, педіатр, подеколи – священик та батьки.
Повноцінна соціально–педагогічна робота з дітьми групи ризику передбачає наступні завдання:
профілактика бездоглядності, бродяжництва, дезадаптації;
психолого–медична допомога дітям, які потрапили в екстремальну ситуацію, у безвихідне становище;
формування у дітей та підлітків позитивного досвіду соціальної поведінки, навичок спілкування і взаємодії з оточуючими людьми;
виконання опікунських функцій у ставленні до тих, хто залишився без батьківської уваги і турботи, засобів до існування;
психологічна і педагогічна підтримка;
сприяння поверненню в сім’ю;
забезпечення можливості отримання освіти;
турбота про подальший життєустрій дітей.
Американський фахівець Ненсі Рич визначає такі основні складові роботи з дітьми групи ризику:
1 – створення атмосфери довіри та безпеки – структурування часу і діяльності, налагодження взаємин.
2 – робота в певному контексті – спостереження за дитиною в різних ситуаціях
3 – індивідуальна терапія.
4 – наставництво.
5 – соціалізація в громаді, суспільстві.
6 – повільний перехід до нового оточенння, до нових умов життя і діяльності.
7 – зворотній зв'язок.
Загалом, визначають дві основні групи соціально–педагогічних технологій: організаційні соціально–педагогічні технології і соціально–педагогічні технології індивідуально–групової роботи.
Організаційні соціально–педагогічні технології направлені на виявлення дітей групи ризику, діагностику їх проблем, розробку програм індивідуально–групової роботи і забезпечення умов для їх реалізації. Ці функціональні напрями діяльності соц.педагога зумовлюють необхідні етапи і складові соціально–педагогічних технологій.
Формування банку даних дітей і підлітків групи ризику. Ця функціє є ключовою, оскільки дозволяє організувати взаємодію різних структур, що вирішують проблеми цих дітей. В цілісний банк даних включаються відомості про дітей, які проживають в певному районі:
із сімей, що знаходяться в соціально небезпечному стані:
бездоглядних;
тих, що займаються брожяжництвом;
потребуючих соц.допомоги, захисту і (або) реабілітації;
що приймають наркотичні засоби і психотропоні речовини;
що скоюють(скоїли) правопорушення;
які знаходяться на обліку – внутрішкільному, у відділі профілактики правопорушень, в комісії в справах неповнолітніх тощо.
Уточнюються дані: які причини встановлення на облік, які структури працюють з дитиною, яка робота проводиться, перспективи вирішення даної проблеми. Фахівець диференціює проблематику проблем дітей, ситуацій, в яких вони опинилися.
Діагностика проблем особистісного і соціального розвитку дітей і підлітків.
Ця функція необхідна для уточнення соціальних і психолого–педагогічних особливостей кожної дитини. Для цього передбачається робота індивідуально з кожним, а також збір даних зі школи – від учителів, від батьків, найближчого оточення. При цьому вивчаються індивідуальні особливості дитини, коло її інтересів і потреб, труднощі і проблеми, конфліктні ситуації, відхилення у поведінці, визначаються їх причини, витоки виникнення конфліктної ситуації. Досліджуються умови і особливості мікросередовища життєдіяльності дитини. Фахівець використовує пакет соціально–педагогічної і психолого–педаггічної діагностики, зокрема – педагогічне спостереження.
Розробка й утвердження програм соціально–педагогічної діяльності з дитиною, групою, спільнотою.
За результатами діагностики визначається сутність проблеми чи їх сукупності, підбираються адекватні психолого–педагогічні, соціальні засоби задля ефективного вирішення як індивідуально, так і в групах.
Індивідуальні соціально–педагогічні програми розробляються з метою надання сучасної соціально–педагогічної допомоги, захисту і підтримки дитини, яка знаходиться в небезпечній, ризиковій ситуації.
Групові програми розробляються для вирішення проблем певної групи підлітків, виявлених в ході діагностики.
Суспільні програми розробляються для вирішення проблем кількох груп.
Всі ці програми розробляються із залученням різних фахівців, різноманітних структур, відомств, установ. Вони мають відповідати таким вимогам і характеристикам: доцільність методів, форм і засобів соціально–педагогічної діяльності, в т.ч і доцільності залучення різних служб, відомств, інших фахівців; прогнозованості та вимірюваності очікуваних результатів.
Забезпечення умов реалізації програм.
Соціальний педагог є, залежно від мети і завдань, посередником між дитиною і сім’єю, установою, службою, відомством, адмініністративних органів місцевої влади, суспільства. Він організовує реалізацію і здійснення індиввідуальної соціально–педагогічної програми, організовує, скоординовує, контролює й бере участь в реалізації групових і суспільних програм, відстежує результати, інформує установи про хід і результати програми.
Консультування.
Ця функція передбачає консультування осіб, зацікавлених у вирішенні соціально–педагогічної проблематики дітей групи ризику. Задля цього здійснюється соціально–педагогічне консультування для дітей, батьків, школи, вчителів та інших осіб.
Міжвідомчі зв’язки соціального педагога.
Працюючи в складі соціально–психологічної чи іншої служби, закладу, соціальний педагог планує та здійснює свою роботу в тісному контакті з психологом та іншими фахівцями. Однак, міжвідомчі зв’язки в певних умовах реалізуються з обмеженнями, зумовленими збереженням норм корнфіденційності й тайни клієнта. В першу чергу ця функція передбачає налагодження, організацію й ініціацію побудови зв’яків між різними організаціями і установами для ефективного і комплексного вирішення проблеми задля підтримки, допомоги і захисту неповнолітніх в рамках державної системи профілактики бездоглядності і правопорушень дітей та підлітків.
Соціально–педагогічні технології індивідуальної і групової роботи з дітьми групи ризику. Вони зумовлені специфікою категорії, особливостями індивідуальної проблеми і мають своє власне, цілеспрямоване і локальне направлення. Визначаються і розробляються із урахуванням індивідуально–психологічних, вікових, статевих особливостей, причин відхилень у поведінці і розвитку дитини. Ці технології також мають свої складові й етапи роботи, в цілому, залишаючись подібними до попередніх.
Загалом виокремлюють технології – корекційні, реабілітаційні та профілактичні.
Використовуючи індивідуальні технології, фахівець має:
–звернути увагу на позитивні сторони особистості дитини, враховуючи які, він починає вирішувати проблему;
–допомогти в усвідомленні відповідальності за вибір стратегії поведінки;
–сприяти у визначенні кроків щодо виходу із проблемної ситуації;
–сприяти усвідомленню дитини необхідності звертання до фахівців, до отримання конкретної допомоги.
Програми групової роботи (і профілактичної зокрема) можуть бути розроблені як: інформаційно–пропагандистські, рольові, ігрові, ділові, дозвіллєві, тренінгові (навчання на рівних) – направлені на формування стійкого позитивного ставлення до вирішення проблеми.
Групова робота може реалізовуватися з використанням потенціалу існуючих просоціальних груп з метою вирішення завдань педагогізації соціального середовища, створення опосередкованоих умов розвитку, реабілітації чи корекції конкретної особистості, надання групам конкретної допомоги, з метою створення груп соціальної спрямованості, груп взаємодопомоги і взаємопідтримки, молодіжних соціальних ініціатив, з метою переорієнтації асоціальних груп у просоціальні, з метою виведення окремих осіб із груп соціальної спрямованості, переорієнтації їх установок, мотивів і поведінки. Головним є викорінення причин та умов, які породжують проблему індивіда чи групи
В роботі з дітьми групи ризику використовують різноманітний арсенал методів та прийомів соціально–педагогічної дії та впливу. Зокрема виділяють такі групи методів:
Методи порушення негативного типу характеру.
Методи перебудови мотиваційної сфери й свідомості.
Методи перебудови життєвого досвіду.
Методи попередження негативної й стимулювання позитивної поведінки.
Поширеними є бесіда, консультування, психологічний тренінг, психотерапія, артетерапія, втручання та ін.
При цьому використовують прийоми – стимулюючі і гальмівні. Приміром– довіра, недовіра, відзнака, похвала, активізація цільової установки, стимулювання, підтримка, іронія, байдужість, осуд, покарання, наказ, попередження, переконання та багато інших.



Соціально–педагогічна робота з різними категоріями дітей:
З «дітьми вулиці»:
У Конвенції про права дитини та Міжнародній Декларації про виживання, захист і розвиток дитини підкреслюється, що жодна дитина не може бути позбавлена права на піклування та увагу з боку суспільства, особливо якщо вона перебуває у складних обставинах. І хоча в різних країнах існують різноманітні законодавчі акти щодо дітей, які перебувають в складних обставинах, все ж є тенденція до неповного визнання феномену "діти вулиці". Власне, саме поняття "вуличні діти" не є юридичним терміном, його немає ні в законах, ні в юридичних актах. Деякі країни навіть зовсім заперечують існування дітей на вулиці. До сьогодні не має універсального визначення поняття "діти вулиці". Це поняття часто пов'язують з дитячими правопорушеннями, злочинністю, наркоманією, проституцією та безробіттям.
У Бельгії розрізняють 3 категорії дітей вулиці:
діти, які проводять більшу частину часу на вулиці (наприклад, з 7.00 до 19.00);
втікачі (вважається, що теча – явище випадкове, яке триває від кількох днів до декількох місяців);
діти, які постійно живуть на вулиці.
У Швеції вживається термін "покинуті діти" – діти, віком від 12 до 18 років, відносини з їхніми сім'ями носять нерегулярний характер. У Швейцарії діти на вулицях належать самі собі більшу частину часу, у них є сім'ї, але їхні батьки працюють. Повертаючись зі школи, діти тиняються вулицями, доки не прийдуть їхні батьки. Відтак, і це значення входить в поняття "вуличні діти" у цій країні.
У Туреччині – це діти, що працюють на вулиці. У Греції цей феномен спостерігається тільки серед дітей циган, які працюють на вулиці під наглядом та захистом членів їхніх сімей. В Австрії з'являється новий феномен – біженці, які незаконно переходять кордон, не маючи ні фінансової підтримки, ні даху над головою. В Італії вживається термін "неповнолітні в небезпеці" – тобто ті, які наражаються на соціальну небезпеку бути завербованими в незаконні групи.
Концепція Ради Європи при визначенні цього поняття, звертається до наступного: "Діти вулиці" – це діти або підлітки молодші 18 років, які живуть на вулиці більш-менш тривалий відрізок часу. Вони мігрують з одного місця на інше, мають свої групи і контакти на вулиці. Їхня офіційна адреса – адреса батьків чи адреса установи соціального захисту. Дітей вулиці відрізняє від інших те, що вони не мають (або мають дуже рідкісні) контактів з батьками, школами, соціальним закладами, установами чи організаціями, які несуть за них відповідальність."
Причинами, факторами феномену появи "вуличних дітей" є: соціальні та психологічні.
Вирішення проблем "дітей вулиці" у різних країнах вирішується по-своєму. Приміром, у Бельгії діють наступні програми: правосуддя для підлітків, служби, які займаються питанням рівня життя молодих, програми для вагітних неповнолітніх жінок тощо. Саме працівники неурядових організацій першими виходять на вулиці працювати з дітьми. Сфера їхньої діяльності охоплює в основному токсикоманів, біженців, дітей, які покинули школу, дітей мігрантів. Вони вирішують питання юридичного захисту та організації гуманітарної допомоги дітям, які залишилися без догляду батьків. У більшості країн Заходу діє програма профілактичних заходів щодо дітей вулиці та заходи по підтримці сім'ї та захисту дітей. У Німеччині функціонує "Комітет захисту дітей від експлуатації". Цей орган виступає проти непосильницької дитячої праці, турбується про належний догляд за дітьми.
У США соціальна робота з неповнолітніми правопорушниками і підлітками "групи ризику", куди входять в першу чергу "вуличні діти", базується на основі цілого ряду програм: базових програм поліції, базових програм судів по справам неповнолітніх, базових програм шкіл. Останні поділяються на 2 групи: програми для нормальних (превентивна робота) і спеціальних шкіл, розрахована на "важких" підлітків. В США проводиться робота з тими, хто втік з дому, з бездомними дітьми – "дітьми вулиці". До загальних технологій належать:
Функціонування притулків та гуртожитків.
Проведення індивідуальних та групових консультацій.
Проведення роботи (бесіди) з батьками з метою повернення дитини в сім'ю.
Надання допомоги тим сім'ям, які знову об'єдналися з дітьми.
Функціонування "телефонів довіри", психологічних служб допомоги, що надають безкоштовні послуги юним втікачам.
Уся робота з вуличними дітьми у Великобританії побудована на необхідності розуміння дітей, визначенні їхніх потреб, зваженні доступності існуючих для роботи засобів тощо. Спеціальні програми роботи з цією категорією дітей передбачають:
розгляд і аналіз існуючих матеріалів, документів про цих дітей,
знайомство, налагодження контактів з ними,
надання послуг:
медичні послуги і перша медична допомога;
медична і сексуальна (статева) освіта;
загальна середня освіта;
професійне навчання;
харчування;
наркологічна реабілітація;
забезпечення житлом;
можливості працевлаштування і збільшення прибутку;
консультації різних видів: психологічні, юридичні, соціально-педагогічні;
соціально-психологічна реабілітація, психологічна підтримка.
пошук засобів, ресурсів з метою надання послуг, встановлення контактів з людьми, які можуть бути корисними при роботі з дітьми вулиці.
Послуги можуть бути запропоновані в різноманітних місцях, особливо там, де найбільш зручно дітям. З “вуличними дітьми” використовуються наступні види робіт:
Робота, що проводиться безпосередньо на вулиці (розширена робота), під час якої персонал соціальних служб виходить на вулицю, щоб запропонувати послуги вуличним дітям. Це допомагає встановити контакт з дітьми, які не відвідують відповідні центри або не залишаються в притулку. Інколи такі контакти з “вуличними працівниками” можуть спонукати дитину відвідувати запропоновані центри або залишитися в притулку.
Робота в денному центрі, який розташований в будинку, який вуличні діти приходять упродовж дня, щоб скористатися запропонованими послугами. Денні центри особливо підходять дітям, що працюють і живуть на вулиці , не хочуть залишатися в притулку.
Притулки короткочасного проживання (їх називають першою сходинкою притулків або домівки), в яких пропонується залишатися на ніч і надається повний комплекс послуг для дітей, що живуть на вулиці. Такі короткочасні притулки є першим кроком віддалення від вуличного життя. Діти можуть тут днями, тижнями, місяцями пристосовуватися до нового життя, віддаленого від вулиці. Подальшим кроком може бути спроба повернутися в батьківський дім або піти жити до родичів.
Притулки довгострокового проживання (їх називають другою сходинкою притулку або домівки), в яких пропонується ночівля і послуги для дітей на довготривалій основі, часто – до повноліття дітей. Такі притулки створюються як альтернатива для проживання вуличних дітей, коли виявляється, що інших можливостей для проживання у них немає.
Гуртожитки для повнолітніх молодих людей, які називають також програмою виходу із труднощів для названої категорії осіб. Тут пропонується ночівля і послуги для старшого контингенту вуличних дітей і підлітків, вік яких перевищує вікові межі притулку. Молоді люди можуть розраховувати на підтримку у професійному навчанні і в працевлаштуванні до тих пір, поки не стануть жити й забезпечувати себе самостійно.
Помешкання, житло, яке належить общинам. Завдяки цій системі можуть здаватися в оренду невеличкі квартирки на території общини для дітей і повнолітніх молодих людей, що зазвичай проживають на вулиці. В цих помешканнях рівень нагляду менший, ніж у притулках.
Безпосередня робота соціальних служб із вуличними дітьми у Великобританії передбачає також опосередковану роботу з сім’єю (якщо така є у дитини), зі школярами, учнями різних навчальних закладів (з метою превенції, профілактики створення феномену “вуличні діти”), з общиною, громадськістю.

З дітьми–сиротами та з дітьми, позбавленими батьківського піклування:
Загалом, за нормативними міжнародними документами дитина–сирота – це дитина, в якої помеерли чи загинули батьки. Проте останнім часом до цієї категорії відносять і т.зв. соціальних сиріт – дітей, батьки яких за рішенням суду позбавлені батьківських прав, перебувають на лікуванні або в установах відбуття покарання, а також діти, позбавдені батьківського піклування. До причин залишення дітей без батьківського піклування відносять: соціально–економічні (економічна криза, безробіття, голод, міграція) та соціально–психологічні причини (збільшення чисельності розлучень, втрата одного з батьків, погіршення клімату в родині через брутальне ставлення до дітей., захворюваня батьків на алкоголізм та наркоманію тощо). Конвенція про права дитини проголошує право кожної дитини на проживання в родині. Бо саме родина як безпосереднє соціальне оточення має максимальні, порівняно з іншими соціальними інститутами, можливості для повноцінного розвитку і виховання особистості дитини. У середині ХХ ст. інституціональна система догляду за дітьми у розвинених країнах зазнала суттєвих змін, зокрема спостерігається тенденція до деінституалізації, до розвитку сімейних форм догляду за дітьми. Розуміється, що люди (діти в т.ч.) не потребують постійного догляду в стаціонарному закладі, стаціонарні (інституційні) форми опіки не є найкращими, навіть при тому, що умови перебування в таких Європейських та Американських закладах максимально наближені до домашніх. У західній системі піклування за дітьми–сиротами перевагу надають тимчасовому догляду в нерідних сім’ях, усиновленню, діти можуть отримати догляд в службах у громаді/за місцем проживання.
Взагалі, коли дитина залишається без батьківської опіки, за нею закріплюють соціального працівника. В його обов’язки входить розробка індивідуального плану життя такої дитини, зв’язок із батьками та всіма дорослими, котрі її оточують, пошук потенційної прийомної сім’ї або притулку. Якщо дитина перебуває в дитячому будинку, соціальний працівник постійно зустрічається з нею, співпрацює з робітниками закладу, коригує життєві плани підопічного. Водночас він намагається розв’язати проблеми біологічної сім’ї, щоб дитина могла туди повернутися, але вдаватися до заходів примусового характеру щодо лікування алкогольної чи наркотичної залежності не має юридичного права – це справа спеціальних служб. Вилучення дитини з сім'ї у випадку аморальної поведінки батьків відбувається тоді, коли судові органи призначають останнім певні заходи виправлення або реабілітації, а ті відмовляються виконувати постанови суду. Однак, визначною тенденцією англійських законів є визнання можливим залишити дитину в рідній сім'ї або, на крайній випадок, направити її до родичів. При необхідності дитина проходить курс психологічної терапії у спеціальному центрі чи клініці допомоги дітям за місцем проживання.
У випадку, коли не вдається знайти прийомної сім'ї (як правило, це пов’язано з віком або складною поведінкою дитини), її направляють у дитячий будинок або заклад тимчасового перебування. Існує така модель догляду за дитиною у надзвичайних критичних ситуаціях, коли необхідно терміново ізолювати дитину від негативного впливу сімї. Так, поки вирішується питання про подальшу долю дитини, вона кілька днів чи тижнів перебуває під опікою іншої сім’ї.
Заклади тимчасового перебування розташовані у громаді, де умови максимально наближені до домашніх. Так, діти мають можливість навчатися у школі, самостійно планувати свій день, готувати їжу на свій смак, вирішувати свої побутові проьблеми, отримувати індивідуальну допомогу та підтримку з боку фахівців.
Більшість знедолених дітей, котрі перебувають під опікою держави, живуть у сім’ях. Загалом, у Великобританії узвичаєним є інститут прийомної сім'ї, який, щоправда, почав функціонувати лише з 70-х років. Саме в цей період 80% знедолених дітей перебували в спеціалізованих закладах, а 20% - у сім'ях. Зараз ситуація кардинально змінилася. В Англії та Уельсі, наприклад, лише близько 5 тисяч дітей перебувають у спеціалізованих закладах. У країнах Заходу систему прийомної опіки почали активно впроваджувати останнім часом, бо вона дає змогу дітям продовжувати виховуватися в сім'ях, що вже само по собі є надзвичайно важливим для самої дитини.
Соціальні працівники здійснюють нагляд та контроль за цими сім’ями, проводять з ними навчання, надають всебічну допомогу (для певних категорій дітей і підлітків – цілодобово!) та розподіляють кошти, виділені центральними державними чи місцевими органами влади на дітей. Ці служби визначають тривалість перебування дитини чи підлітка у сім'ї названих батьків. Вона може бути різною, залежно від обставин та умов. Окрім цього, соціальні служби проводять обов’язкову роботу з біологічними батьками, коли існує хоч найменший шанс відновити чи зберегти рідну сім’ю. Законодавство США, приміром, вимагає від місцевих органів влади докладати всіх зусиль, аби не допустити передачі дітей у прийомні сім'ї назавжди й забезпечити умови їх з’єднання з біологічною сім’єю. Соціальні служби, які займаються соціальним захистом дітей, зобов’язані розробляти плани покращання умов життя дитини у власній сім'ї або зробити можливим розмістити їх у сім'ях родичів.

Прийомна (або фостерна) сім'я – це сім'я або окрема особа, яка взяла на утримання та виховання дитину, позбавлену батьківського піклування, чи сироту. Прийомні батьки – це подружжя з деяким стажем сімейного життя, які позитивно зарекомендували себе в родинному та громадському житті. Наявність або відсутність у них власних дітей під час прийняття рішення про тимчасову прийомну опіку дитини вирішальної ролі не відіграє. Такі родини реєструють і тестують у приватних чи урядових службах соціального захисту. Вони отримують державний сертифікат. У кожній державі визначаються власні вимоги щодо прийомних сімей, а також кількості дітей, яких вони можуть взяти на утримання. Приміром, у Великобританії, незалежно від кількості власних дітей, дозволяється брати на виховання до 3-х дітей. Існують різні типи прийомних сімей:
Довготермінові.
Короткотермінові.
Прийомні сім'ї-спеціалісти.
Довготермінова прийомна сім’я бере дитину на утримання з моменту вилучення її з неблагополучної родини й до того часу, коли та стає дорослою. Місцеві органи влади виплачують їй певну суму грошей на утримання, проте її навряд чи можна розглядати як винагороду. Інститут прийомної сім'ї розрахований на людей, котрі хочуть допомогти дітям, а не мати від цього певну матеріальну вигоду. Прийомні батьки не мають змоги вибирати собі дитину. Рішення про її направлення приймає соціальний працівник. Батьки проходять підготовку щодо розв’язання певних труднощів, які можливі при спілкуванні з дитиною. При виникненні певних проблем, сім'я може звернутися до соціального працівника за порадою.
Короткотермінова сім'я бере дитину на короткий час: від кількох тижнів до кількох місяців, доки її батьки не розв’яжуть своїх проблем (лікування від алкоголізму тощо) або доки її не направлять у дитячий будинок чи в іншу родину. Ці сім'ї називають швидкою допомогою. Батьки тут практично не мають власного вільного часу, оскільки повинні постійно бути готовими зустріти дитину і взяти її на утримання. Ці сім'ї отримують більшу матеріальну допомогу, а також додаткові кошти за, так би мовити, готовність.
Прийомні сім'ї-спеціалісти беруть на утримання дітей, як правило, підліткового віку, тих, котрі мають проблеми з поведінкою або фізичні вади, а також дітей-інвалідів. Такі діти потребують уважнішого догляду та спеціальних знань щодо виховання. Ці сім'ї також отримують додаткові кошти – за спеціальну працю. Такі сім'ї можуть брати на вихідні дітей-інвалідів зі звичайних родин з метою надати відпочинок рідним батькам на кілька днів.
Законодавство регулює процес розміщення та виведення дитини з прийомної сім'ї. Так, у США це “Закон про сприяння усиновленню та соціальному забезпеченню дітей”, у Великобританії – “Акт про дітей”. Подібні законодавчі акти існують у кожній країні. Вони зобов’язують місцеві органи влади знати про все, що відбувається з дітьми, які перебувають під їхньою опікою. Більшість дітей розміщують у прийомних сім'ях за вироком суду. Це найголовніший спосіб попадання під опіку. Діти, яких розміщують за їхнім бажанням, традиційно є молодшими з тими, які потрапляють в прийомну сім'ю за судовим рішенням. Добровільне розміщення в прийомній сім'ї зазвичай відбувається через сімейні обставини, наприклад, через відсутність батьків, фінансові труднощі, хвороби, інвалідність, зловживання батьками алкоголем тощо. Залежно від причин розміщення дитини в прийомній сім'ї вирішують питання спілкування з рідною сім’єю.
Соціальна робота з прийомною сімєю передбачає передусім соц.супровід – це цілеспрямована діяльність соціального працівника (педагога) зі створення необхідних умов для оптимального функціонування прийомної сім’ї і розвитку дитини. Відбір сімей проводиться за наступним порядком:
1)Оцінка потенційних прийомних батьків – збір матеріалів, документів, свідчень про членів прийомної родини, їх житлово–побутові умови, об’єктивних і суб’єктивних характеристик сім’ї, атмосфери тощо.
2)Затвердження кандидатів – за результатами процедури оцінки, підписання угоди між прийомними батьками та представниками місцевої влади
3) Підготовка – ознайомлення, бесіди, тренінги
І далі відбувається власне соціальний супровід – зустріч соціального працівника з батьками, надання допомоги, порад, нагляд, залучення при потребі інших фахівців, оцінка ефективності виховання дитини в сім’ї, виявлення кризових моментів, попередження зловживань з боку прийомних батьків до прийомної дитини тощо. Його функції: оцінювальна, організаційна, освітньо–виховна, консультативна, посередницька, координаційна, адвокатська, адміністративна, аналітична. Соціальний захист дитини в такій сім'ї складається з:
впливу на умови та оточення, де вона живе й росте;
надання підтримки її вихователям.
Передача дітей під прийомну опіку може сприяти своєчасному виявленню та усуненню фізичних та розумових вад у дітей групи ризику.
Окремою проблемою є вихід дітей з-під опіки, наслідки їхнього перебування під опікою та вплив негараздів дитинства на доросле життя. Вихованці залишають прийомну сім'ю у випадках:
досягнення віку, який передбачає вихід з-під опіки;
з’єднання з відновленою сім’єю, опікуном, родичем чи усиновителем;
вилучення з-під опіку через її неуспішність.
Діти-сироти належать до групи ризику, оскільки по досягненню повноліття вони частіше за інших мають фінансові, матеріальні проблеми, хронічні захворювання, досвід принижень, недоглянутості, емоційних страждань тощо. Соціальні служби створюють програми підготовки дітей до самостійного життя. У США, приміром, зроблено капіталовкладення в систему догляду поза домом, аби підготувати молодих людей, яких виховували у прийомних сім'ях, до майбутньої самостійності. Загалом, висновки дослідження свідчать, що внаслідок виховання у прийомних сім'ях у дітей покращуються соціальні навики, зменшується кількість проблем у поведінці, покращується психологічне пристосування і зменшуються труднощі соціальної адаптації.
Загалом, влаштування дітей–сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на органи опіки та піклування місцевої державної влади. Дитина, яка не має можливості отримати повноцінної опіки та виховання у біологічній родині, може перебувати у родині усиновителів, опікунів, піклувальників; державній системі інтернатного догляду, дитбудинку сімейного типу, прийомній сім’ї, притулку для неповнолітніх, центрах соц–псих.реабілітації неповнолітніх, центрах медико–соц.реабілітації – державних і благодійних недержавних установах.
З дезадаптованими дітьми:
Поняття «дезадаптовані діти» виходить з поняття адаптація та частки дез– (проти, протилежний, не). Адаптація, за Дюркгеймом, – пристосування внутрішньої організації людини до існуючих в суспільстві норм, тт. прийняття суспільної моралі, засвоєнні і дотриманні правил поведінки. Загалом, включення індивіда в соціальну спільність, соціалізацію. Отже, дезадаптація – неправильна, неадекватна соціалізація. Дезадаптація виявляється в асоціальній (антисоціальній) поведінці, в деформації системи ціннісних орієнтацій, внутрішній регуляції, соціальних установок особистості, а саме – у відхиленнях поведінки – девіантна поведінка (т.зв. важковиховувані діти), правопорушеннях, дитячій злочинності – делінквентності. Дезадаптаціія – явище, яке призводить до кризи особистості з одного боку, а також до кризової напруги в суспільстві. Дезадаптація неповнолітніх має ряд причин (спадковість – психофізична, соціальна, соціокультурна,, психолого–педагогічний фактор – дефекти сімейного і шкільного виховання, соціальний фактор – соціальне оточення, соц–економічні умовіи, соц.діяльність самого індивіда, депривація), а також обєктивні і субєктивні прояви. Процес дезадаптації виявляється в усіх формах життєдіяльності дітей – у пізнавальній, перетворювальній, ціннісно–орієнтаційній і комунікативній сферах, зумовлює неадекватну соціалізацію, яка виявляється в конфлікті з моральними, поведінковими і юридичними нормами суспільства. Найбільш характерними проявами соціальної і соц–псих.дезадаптації дітей є їх агресивна проведінка, конфлікти з учителями і батьками, ровесниками, вживання алкоголю і наркотиків, здійснення правопорушень (бійки. крадіжки), невідвідування школи, бродяжництво, спроби суїциду.
Тому такі діти потребують соціальної допомоги, яка виявляється у:
профілактиці
корекції
реабілітації.
Зокрема, виокремлюють систему форм і засобів допомоги:
організаційно–управлінських, юридично–правових, соціальних, психолого–педагогічних, економічних, соціально–медичних, соціокультурних, соціотехнічних та ін. за іншими критеріями – індивідуальну, направлену на конкретну особу, та загальну – до групи дезадаптованих осіб.
Соціальна робота з дезадаптованими дітьми передбачає вирішення завдань за такими напрямками:
– мінімізація, нейтралізація і по можлиивості, усунення соціальних причин дезадаптації і відхилень поведінки дітей та підлітків;
– зменшення віктимізації дитячого середовища, тт. факторів та умов включення дітей в прготиправну, злочинну діяльність і кримінальну експлуатацію з боку дорослих;
– активізація і розвиток позитивних соціальних і особистісних факторів та процесів, що зумовлюють позитивнцу соціалізацію дітей, що стимулюють їх соціально нормативну поведінку.
Соціальна робота у багатьох країнах Заходу здійснюється на основі відповідного законодавства, діяльності різноманітних соціальних служб, громадських об’єднань і громадських ініціатив за підтримки державних закладів і благодійних фондів. Приміром, у Німеччині така робота виявляється в наступних напрямках:
– попередження перебування молодої людини у місцях, які можуть являти собою загрозу для її духовного і фізичного здоров’я – публічні будинки, наркопритони;
–регламентація перебування осіб до 16 років у кафе, на дискотеках, зокрема, закріплення за ними супроводжуючої особи, яка відповідальна за їх виховання, тимчасове обмеження відвідування кафе;
–заборона на придбання і споживання алкоголю в громадських місцях у тому разі, якщо їх супроводжують батьки, до 16 років молодим людям дозволяється споживати легкі алкогольні напої – пиво тощо;
–заборона дітям і молоді до 15 років палити в громадських місцях;
–заборона до 18 років брати участь в азартних іграх, зокрема відвідувати зали гральних автоматів з метою отримання виграшу;
–обмеження на перегляд порнографічної продукції, та продукції, що пропагує насильство.
Соціальна робота в західноєвропейських державах передбачає також цілий ряд заходів допомоги в галузі працевлаштування, перекваліфікації, організації вільного часу й дозвілля. Своєрідною є новітня технологія, яка отримала назву «мобільна соціальна робота з молоддю». Це контроль за тією частиною молоді, яка не схильна звертатися ні в молодіжні центри, ні в консультаційні пункти, виявляючи схильність до девіантної поведінки і агресивність. Принцип мобільної соціальної роботи – встановлення взаємин і взаємодій з метою проникнення у світ молодих людей, схильних до правопорушень.
Профілактика девіантної поведінки включає:
Педагогічну та психологічну допомогу родині (педагогічні і психологічні консультації, лекції, бесіди, тренінги сімейного спілкування тощо);
Вияв дітей і груп ризику девіантної поведінки і проведення превентивних заходів – психологічна корекція, корекційний вплив на родину;
Розвиток альтернативних форм навчання і виховання – позашкільна гурткова і клубна робота, організація сфери дозвілля дітей та молоді;
Правова освіта дітей та підлітків;
Просвітницька діяльність щодо здорового способу життя, наслідків вживання психотропних речовин тощо;
Надання консультативної допомоги у вирішенні проблеми (консультації юриста, психолога, лікаря, педагога, консультування в ЗМІ, телефонне консультування);
Надання кризової соціально–психологічної допомоги (кризові стаціонари, служби «Телефон довіри»);
Соціальний захист і реабілітація дітей з девіантних сімей – кризове втручання, фостерінг, індивідуальна та групова (сімейна) психотерапія, індивідуальний патронаж, шефство;
Соц.підтримка проявів позитивної соціальної активності – підтримка діяльності громадських організацій, просоціальних молодіжних груп, груп соціальної дії, волонтерської роботи.
Важливим елементом попередження злочинності є соціальна реабілітаціія осіб, які вже скоїли правопорушення або входять до делінквентних угруповань. Соціальний патронаж окремої особи передбачає використання наступних технологій:
1.Встановлення контакту, ЗАСНОВАНОГО НА ВЗАЄМНІЙ ДОВІРІ.
2.Вивчення особистісних і ситуативних чинників учинення правопорушень та особистісних ресурсів клієнта–його переконань, світогляду, особливостей емоційно–вольової сфери, соціальних зв’язків, мікросередовища.
3.Укладання угодли про співпрацю, шо оговорює правила взаємодії, зобов’язання сторін, обмеження дій клієнта.
4.Огородження від впливу криміногенних ситуацій.
5.Корекція проделінквентних переконань.
6.Розвиток навичок самоконтролю, вирішення складних життєвих ситуацій.
7.Соцпредставництво інтересів клієнта.
8.Сприяння працевлаштуванню та соціальній самореалізації.
У різних зарубіжних країнах використовують своєрідні методи і форми роботи з ув’язненими з метою їх корекції та реабілітації. Так, у США у місцях позбавлення волі та в колоніях для малолітніх злочинців застосовують наступний метод «корекції поведінки, перевиховання»: ув’язнені доглядають за людьми з обмеженими можливостями, інвалідами, дітьми з різноманітними фізичними, психічними вадами. У Швеції функціонує група взаємодопомоги колишніх в’язнів у вигляді благодійної громадської організації, яка опікується колишніми засудженими, допомагає їм у процесі ресоціалізації. У більшості зарубіжних країн до вирішення проблеми залучені ЗМІ та ІНТЕРНЕТ, які надають вагому інформаційну підтримку та формують відповідну громадську думку що сприяння вирішення проблем з житлом, працевлаштуванням, поновленням освіти, професійних навичок.
Прикладом профілактики та трудової реабілітації дезадаптованих дітей є США. В цій країні розроблена програма тимчасової зайнятості підлітків і молоді в сфері послуг. Трудовий шлях середнього американця розпочинається доволі рано. Школярі і студенти свої перші гроші можуть заробляти під час канікул, після закінчення уроків чи вузівських лекцій. Працюють вони в магазинах, ресторанах, кафе, на автозаправках, сільськогосподарських фермах, хімчистках, перукарнях, будівництві, виконуючи низькокваліфіковану працю, яка не потребує тривалої професійної підготовки. Таких сьогодні налічується більше 5 млн підлітків віком від 12 до 17 років. Під час канікул кількість неповенолітніх працюючих значно збільшується. Причому, підприємці самі зацікавлені в такій робочій силі, навіть узгоджують графіки роботи своїх закладів зі шкільним розкладом.
Окремим напрямком соціально–педагогічної діяльності з дезадаптованими дітьми та підлітками є робота з делінквентними угруповуваннями молоді. Метою цієї роботи є спрямування активності членів групи на соціально–корисні цілі. Переорієнтація таких угруповань може складатися з таких кроків:
1.Дослідження особливостей діяльності групи.
2.Встановлення контакту з нею.
3.Нейтралізація негативного лідера.
4.Групове дослідження проблем і вибір пріоритетів подальшої діяльності групи.
5.Групове планування дій щодо вирішення спільних проблем.
6.Консультування групи і представництіво її інтересів у процесі реалізації плану дій.
Загалом, соціально–педагогічна робота з дезадаптованими дітьми та молоддю вимагає і базується на спільних скоординованих діях установ державного і місцевого управління, правоохоронних органів, установ соціального захисту, освіти, культури, громадських організацій.
З обдарованими дітьми:
Соціальний захист обдарованої дитини базується на врахуванні провідних підходів, що визначають дії соціальних інститутів по збереженню унікальності і культивуванню, розвитку здібностей, талантів, загальної і спеціальної обдарованості, встановленню її видів за допомогою специфічних методик діагностики. До таких підходів у зарубіжній практиці відносять:
Охоронно-захисний. Це відповідні дії держави по відношенню до цієї категорії дітей, досвід соціального реагування на талант, в першу чергу, на загальнодержавному рівні.
Соціально-педагогічний. Створення умов культивування і розвитку обдарованості різними фахівцями: соціальними працівниками, соціальними педагогами, соціальними психологами.
Соціально-психологічний, що пов’язаний з розробкою форм і методів психологічної підтримки обдарованої дитини.
Соціально-інтегративний, що передбачає диференціацію та індивідуалізацію форм організації навчання, обґрунтування різнорівневих програм, спрямованих на активізацію пізнавально-творчих потенцій обдарованої дитини.
Ініціатором створення Всесвітньої ради обдарованих і талановитих дітей виступила Великобританія. Національна асоціація з проблем обдарованих дітей створена в 1966р. Остання ставила свою метою привернути увагу до проблем обдарованості, проведення відповідних теоретичних і експериментальних досліджень, створення програми навчання цієї категорії дітей, а також матеріальної допомоги їм. У 1988р була проведена перша європейська конференція з проблем обдарованості. Згідно Конвенції про права дитини, прийнятою Генеральною асамблеєю ООН, зростає право обдарованих дітей користуватися інформацією, одержувати консультації, знайомитися з матеріалами та документами, брати участь у різного роду заходах й отримувати підтримку суспільства у своєму розвитку.
Загалом, сутність визначення поняття обдарованості полягає в наступному. Під обдарованістю розуміють якісно своєрідне поєднання здібностей, які забезпечують успішне виконання діяльності, широту людських можливостей (загальні здібності), розвинутий розумовий потенціал, сукупність задатків і талановитості. Параметрами обдарованості вважають: видатні здібності, потенційні можливості та досягнення високих результатів, уже продемонстровані успіхи в одній чи декількох галузях ; це інтелектуальні здібності, специфічні здібності до навчання, творче або продуктивне мислення, здібності щодо образотворчого мистецтва, музики тощо, психомоторні здібності. Обдарованість розуміється як індивідуальний потенціал особистості, що дозволяє їй досягти високих результатів в одній або кількох галузях: інтелект, творчість, художні і психомоторні можливості, соціальна компетентність.
У світовій практиці визначено, що обдаровані діти часто стають групою ризику стосовно відхилень як у поведінці, так і в пасивній орієнтації: вони вдаються до споживання наркотиків, для них характерні суїцид альні спроби, що викликані перевантаженнями та дискримінаційним ставленням до них однолітків. Відтак, досить гостро постає питання соціального захисту обдарованих дітей.
Всі аспекти охоронно-захисного напрямку виходять з концепції світової громадськості щодо ставлення до обдарованих дітей, соціального прогнозу їх розвитку. Цей прогноз пов’язаний у деяких країнах, наприклад, США, Великобританії, Франції тощо, з процесом інтеграції аномальних (виняткових) дітей і включенням їх у потік освіти. До групи виняткових дітей американські спеціалісти включають і обдарованих дітей на тій підставі, що вони також потребують спеціального навчання з метою більш глибокого розвитку їх здібностей. Окрім них, до аномальних (виняткових) дітей належать діти з емоційними порушеннями, діти з труднощами в навчанні, діти з порушеннями слуху, зору, фізичними порушеннями, діти з труднощами в навчанні, соціально незахищені діти. У США, приміром, вирішення питання соціального захисту обдарованих дітей передбачає:
забезпечення доступності безкоштовного навчання дітей всіх категорій з відхиленнями у розвитку;
захист прав аномальних дітей, їх батьків або опікунів;
надання допомоги всім школам, які навчають дітей з тими чи іншими дефектами, їх фінансова та адміністративна підтримка;
забезпечення ефективності навчання з метою задоволення всіх потреб цієї категорії.
У Великобританії, а також ряді інших зарубіжних країн, окремими формами роботи з обдарованими учнями є:
переведення обдарованих у старшу вікову групу,
прискорення процесу вивчення матеріалу шкільної програми,
уособлення обдарованих дітей,
збагачення, розширення навчальних програм,
диференційовані домашні завдання.
Переведення обдарованих учнів у старшу вікову групу практикується у зарубіжних школах нечасто в силу того, що його логічним завершенням є ранній перехід дитини до системи наступної освіти, а також проблеми соціальної адаптації, спілкування. Переведення обдарованих у старшу вікову групу передбачає всебічну обдарованість дитини, хороший фізичний розвиток, соціальну зрілість. Без наявності останніх факторів користуватися даною формою роботи з обдарованими недоцільно й навіть небезпечно, ризиковано.
Прискорення – це така форма роботи, за якої учень може розпочати вивчення якогось предмета або курсу раніше, ніж більшість учнів його вікової групи. Тобто прискорення стосується швидкості вивчення матеріалу. Прискорені програми бувають двох видів: з однієї або кількох дисциплін, з інших предметів учень займається з усім класом. Другий вид прискорення передбачає роботу обдарованої дитини з якого-небудь курсу, який рано чи пізно буде вивчатися всіма учнями.
Уособлення обдарованих, або спеціальне навчання досить широко практикується в школах Великобританії. Воно передбачає переведення обдарованої дитини у спеціальну групу з метою розвитку її здібностей. При уособленні часто використовують позаурочний час та арістотелевський метод викладання.
Збагачення навчальний програм передбачає не кількісні зміни у змісті навчального матеріалу, а якісні. Процес збагачення передбачає вивчення або дослідження матеріалу в межах одного і того ж навчального плану на більш високому рівні, більш глибоко. Також досить широко використовується в зарубіжних школах.
Одним із різновидів збагачених програм є диференційоване домашнє завдання. Щоправда, використовується цей метод не в тій мірі, не в потрібному напрямку. Оскільки завдання, які задаються додому, передбачають саме більшу їх кількість, а не різновиди.
Отже, в країнах зарубіжжя здійснюється інтеграційний підхід до навчання обдарованих дітей, тобто йдеться про можливості для такої дитини навчатися “ в найменш обмеженому середовищі”, спільно з іншими (нормальними) дітьми. Цей підхід передбачає два шляхи організації навчання :
навчання в школі з нормальними дітьми, але за різнорівневими програмами, розвиток контактів, спілкування з однолітками;
навчання в спеціалізованому класі при масовій школі, де частина часу відводиться на розвиток творчих здібностей.
При включенні виняткової дитини в загальний потік передбачається вирішення двох головних завдань: дати більше академічних знань, вищого освітнього рівня, забезпечити розвиток творчих здібностей, а також сприяти кращій соціальній адаптації й комунікації.
Соціально-педагогічний захист обдарованих дітей у країнах Європи й США загалом здійснюється на двох рівнях: загальнодержавному й місцевому. На загальнодержавному рівні виявляється співвідношення між дитячими та всіма іншими проблемами, які виникають у суспільстві. А на місцевому відбувається практичне здійснення соціально-педагогічної підтримки обдарованих дітей, яка реалізується з урахуванням особливостей конкретного регіону, формування соціального середовища, що надає кращі можливості для збереження здоров’я дитини, її фізичного, психічного, інтелектуального і духовного розвитку. Важливим на цьому рівні є також урахування специфічних потреб обдарованих дітей різного віку.
Загальнодержавний рівень включає в себе такі аспекти здійснення соціально педагогічного захисту дітей:
здійснення державної соціальної дитячої політики;
реалізація соціальних державно-громадських соціальних дитячих програм як комплексних, так і цільових, як на державному, так і місцевому рівнях;
удосконалення законодавчого забезпечення і захисту дітей.
У той же час на місцевому рівні може ставитися питання щодо створення соціальних служб психолого-педагогічної підтримки обдарованих дітей, специфічних фондів, громадських об’єднань тощо підтримки обдарованих дітей. У соціальних службах психолого-педагогічної допомоги обдарованим дітям здійснюється ряд заходів:
діагностична підтримка,
консультативна підтримка,
підтримка прямої допомоги: матеріальне забезпечення, вирішення житлової проблеми, забезпечення необхідними посібниками, літературою, інструментарієм , дидактичними матеріалами, оплата вчителів, що працюють з такою дитиною індивідуально.
Діяльність соціального педагога спрямована на організацію служби допомоги обдарованим дітям. ЇЇ метою й напрямками роботи є:
збільшення ступеня самостійності обдарованих дітей, розвиток їх здібностей, здатності до ефективного вирішення різного роду проблем;
створення умов, за яких обдаровані діти мають змогу максимально виявити свої творчі здібності, а також отримати пільги, передбачені законом;
адаптація і реадаптація дітей до життя й діяльності в соціумі;
створення умов, що забезпечують позитивний емоційний стан обдарованих дітей, їх позитивно-стійке ставлення до життя, творчої діяльності, а також позитивне ставлення з боку оточуючих, не зважаючи на ситуації, в які потрапили діти;
досягнення остаточного результату щодо відсутності необхідності в отриманні допомоги соціального педагога, тобто остаточне вирішення проблем розвитку обдарованої дитини.
Соціальну та психологічну підтримку обдарованих дітей здійснює також психолог. Він працює в напрямку перетворення, конструювання і корекції реакцій обдарованої дитини на сприятливі до відхилення фактори. Вчить розпізнавати тиск середовища і здійснювати опір цим факторам, виробляти достатню стійкість щодо прийняття самостійних рішень і розуміти наслідки своїх дій (зокрема, вживання наркотиків).

Технології соціально–педагогічної роботи з сім’єю
Загальні підходи до організації соціально-педагогічної роботи з сім’єю на Заході.
Здавна в зарубіжному суспільстві надавалося надзвичайної ваги соціальній допомозі, підтримки та захисту сім’ї, її різним типам та видам. Суспільство не стояло осторонь проблем чужої родини, шукаючи різні ефективні засоби, форми допомоги сім’ям, які потребують допомоги. Загострення соціальних проблем у Європі в ХІХ ст. обумовило широке поширення суспільної благодійності, яка характеризувалася тим, що допомогу нужденним надавали люди, які об’єднувалися між собою на волонтерських засадах у невеликі групи, а пізніше – у добровільні об’єднання. Кульмінацією суспільної благодійності став рух сеттльмент-центрів, який виник у Англії і пізніше поширився в США. Місцеві центри в переважній більшості створювалися в тих кварталах, де проживали головним чином емігранти. Найбільш відомий сеттльмент – дом емігрантів Хулл-Хаус у Чикаго – було засновано Дж.Адамс та Е.Г.Стар у 1889р. В цьому домі працювали денні ясла, клуб для хлопчиків, невеличкий театр та кілька гуртків. Окрім того, проводилася просвітницька робота з дорослими та дітьми, яких намагалися «окультурити» шляхом відвідування виставок, концертних вечорів, читання лекцій тощо. Протягом перших десятиліть працівники сеттльментів ініціювали різні форми соціальної допомоги. Саме завдяки їх активній підтримці та діяльності були прийняті закони про дитячу працю, громадське здоровя, дитячі садочки, були започатковані служби тимчасових нянь, розбивка місцевих парків та створення ігрових майданчиків для дітей, різноманітні гуртки для самоосвіти дорослих. Програми діяльності сеттльмент-центрів були спрямовані на допомогу в отриманні роботи, надання медичних послуг, організацію дозвілля та впроваддження різних форм неформальної освіти серед членів громади.
Одними з найпоширеніших серед сучасних інституцій, які активно діють сьогодні в громадах США, Канади, Великобританії, Німеччини, Швейцарії та ін. європейських держав, є громадські центри. Зміст та форми їх роботи обумовлені потребами різних груп населення громади. Пріоритетними напрямами дільності в таких центрах є освітній, дозвіллєвий та оздорорвчий. Зазвичай вони орієнтовані на роботу з різними віковими групами. Так, приміром, в одному з найбільших громадських центрів Великобританії Бартон-Хілл для жителів пропонують різноманітні програми та форми проведення дозвілля. Для дітей створено клуби «Зустрінемося після школи», де працюють різноманітні гуртки, клуб юних винахідників, клуб вирішення соціальних проблем. Особливою популярністю у молоді користується молодіжне кафе, де проходять дискусії, різноманітні вечори. Багато років успішно діє програма для дітей і дорослих «Подорожуй з нами». Кілька разів на рік у центрі організовуються невеликі подорожі та прогулянки на природу, в замки, музеї, тури до Франції.
Для дітей від 8 років та їх батьків 2 рази на тиждень відкрито сімейний ігровий центр. За один день його в середньому відвідують близько 90 осіб. Для дітей тут проводяться різноманітні розвиваючі програми. В той час, коли діти захоплено бавляться в «кімнатах ляльок», ігротеці, переглядають відео в дитячому кінозалі, батьки спілкуються за чашкою кави в іншому приміщенні з психологами, дитячими лікарями, педагогами, а також обмінюються власним батьківським досвідом. В центрі працює клуб для юнаків, клуб для дівчат, «Школа для мам».
Для дітей з обмеженими функціональними можливостями на базі громадського центру Бартон-Хілл працює «Відкрита школа». Розглядаючи долю кожної дитини як майбутнього громадянина, адміністрація центру за підтримки муніципалітету запрошує до роботи в цій школі найкращих психологів, педагогів, реабілітологів. Це дає можливість дітям-інвалідам адаптуватися до соціального середовища, використовуючи потенціал своїх фізичних та розумових моливостей.
Одним з найстаріших громадських центрів у США є центр Верхнього Іст-Сайду Манхеттена, відомого під назвою «Клуб на 92 вулиці», заснований у 1874р. Тут діють два гімнастичних зали, басейн, дитячі та ігрові спортивні майданчики, клуб здоровя, служба для самотніх. Надання соціальних і культурних послуг (різноманітні курси для дорослих, розважальгі програми для дітей та підлітків, проведення лекцій, концерти, консультацій для батьків), спрямованих на задоволення різноманітних потреб як окремої особистості, так і цілих родин, вигідно відрізняє центр серед інших соціальних інституцій.
Окрім громадських центрів традиційною соціальною інституцією є також сімейні центри. Зазвичай вони створюються на муніципальному рівні з метою зміцнення стосунків між дорослими та дітьми, налагодження між ними атмосфери взаєморозуміння та підтримки, розвязання конфліктів у родині. В цих центрах проводяться різноманітні форми сімейного проведення дозвілля, можуть надавати послуги психологи, психотерапевти, медичні працівники, юристи.
Так, «Сімейний центр Юліуса Тандлера» у Відні (Австрія), працює з дітьми та батьками, які пережили кризові ситуації. В його структуру входить служба психологічної допомоги, соціально-педагогічна експертиза, служба допомоги сім’ї.
В Угорщині створено систему консультаційних пунктів з питань психології та педагогіки виховання дітей та підлітків.
Досить відомим у Німеччині є центр сімейного дозвілля «Стара ковзанка» у м. Берліні. Він почав працювати в серпні 1997р., однак завдяки зусиллям працівників дуже скорро перетворився на улюблене місце проведення часу не лише дітей, а й дорослих. Клієнти центру можуть отримувати послуги спортивного, оздоровчого, освітнього, розважального характеру. На території закладу розміщуються майданчики для катання на ковзанах, роликах, велосипедах. У великому кафе можна взяти участь в ігровій програмі, подивитися самодіяльний концерт чи спектакль.
Різноманітні соціально-культурні заходи в центрі розраховані на задоволення потреб найвибагливішої сім’ї: консультаційні бюро, психологічні тренінги, материнські групи, сімейні вечори відпочинку, зустрічі з педагогами у майстер-класах – все це спрямовано на подолання відчуженості між батьками та дітьми, зміцнення родин.
В багатьох містах Швейцарії діють «робінзоновські ігрові майданчики», де діти під керівництвом дорслих будують хатинки, майструють, організовують спортивні ігри з перешкодами тощо.
«Дитячі майданчики» та аналогічні проекти активно діють і в інших містах країн Європи і США. Їх результатами є нові парки та ігрові майданчики, місцеві клуби та консультативні пункти для підлітків. Особливістю таких проектів є участь жителів громади у визначенні потреб дітей та молоді.
Сьогодні в країнах Європи по відношенню до молодої сім'ї здійснюються наступні заходи соціального захисту й підтримки:
медичне обслуговування жінок у період вагітності й народження дитини;
надання й оплата декретних відпусток;
догляд за здоров'ям малюків та дітей молодшого віку;
надання права на відпустки з метою виховання дітей;
податкові пільги;
позички, кредити під низький відсоток для отримання або оренди житла тощо.
У всіх країнах зарубіжжя надається допомога вагітним жінкам і матерям з немовлятами. У деяких країнах Європи (Австрія, Бельгія, Великобританія, Люксембург, Франція) розмір сімейних виплат прогресивно зростає відповідно до того, як росте дитина. У більшості високорозвинених держав розмір матеріальної допомоги на дітей залежить від кількості дітей.
Існує й такий вид допомоги як пільгове оподаткування. Поширеною є практика відрахування з доходу сім'ї суми, що не обкладена податком, причому ця сума зростає з народженням кожної наступної дитини. Однією з форм пільгового оподаткування є знижка прибуткового податку на утримання дитини в дошкільному закладі (Греція, Італія, Люксембург).
Система державної допомоги сім'ям у США грунтується на розмірах рівня поточного доходу. Він визначається на підставі поняття "межа бідності", яка становила, приміром, у 1990р. річний прибуток у розмірі 9 885 доларів на сім'ю з 3-х чоловік. Водночас річний прибуток для пересічної американської сім'ї становив 28 906 доларів.
У Швеції допомога охоплює всіх громадян, що мають дітей. Держава надає грошову допомогу на дитину до досягнення нею 16-річного віку, якщо дитина навчається оплата на дитину здійснюється до 20 років включно, якщо дитина має психічні захворювання – до 23 років. Така система стимулює народжуваність.
У Франції забезпечується гарантований мінімум для кожної сім'ї , яка має двоє і більше дітей. Сім'ям з однією дитиною допомога надається після тесту на потребу в такій допомозі.
У Німеччині існує універсальна система для всіх громадян, яка включає постійну тест-перевірку на доход. Допомога виплачується державою на дітей до 16 років (до 21 року – якщо вони не знайшли відразу роботи; без обмежень – якщо вони інваліди; до 27 років – на студентів). Мета такої соціальної політики держави – окрім стимулювання народжуваності, заохочувати молодих не залишати сім'ї. З 1 січня 1996 року на кожну дитину виплачується 200 марок в місяць. Відповідальність за реалізацію програми щодо молодих сімей та дітей несе Міністерство праці і соціальних справ.
У Фінляндії існує схема допомоги батькам у перший рік життя дитини. Звичайно працюючі жінки отримують близько 60% заробітної плати впродовж 45 тижнів. Близько половини цього періоду може використати батько дитини. Він народження до 17-річного віку допомогу отримує кожна дитина.
Головна мета державних програм США та деяких країн Західної Європи у вигляді негрошової допомоги включає наступні види соціальної допомоги:
Продовольча допомога.
Безплатні медичні послуги.
Забезпечення житлом.
Допомога в одержанні освіти.
Допомога в працевлаштуванні одного з батьків тощо.
Продовольча допомога здійснюється шляхом надання продуктових талонів (безкоштовно або по зниженим цінам). Програми допомоги дітям у США включають шкільні сніданки, харчування в літній період. Дітям із бідних сімей програма шкільних сніданків забезпечує щоденне харчування. Житлові субсидії надаються сім'ям з низькими доходами – прибуток яких нараховує в середньому 2000 доларів в рік на сім'ю. У Норвегії державою здійснюється підтримка сім'ї, яка виявляється в наданні допомоги батькам щодо можливості дати дітям необхідне навчання. У Фінляндії існує система муніципальних центрів догляду за дітьми в денний час, куди батьки приводять дітей, коли самі зайняті на роботі. Плата за такі послуги залежить від прибутку батьків. Якщо ж хтось з батьків хоче залишитися вдома й доглядати за дитиною, він може отримувати допомогу по досягненню дитиною 3-х років. У випадку хвороби дитини до 10 років один з батьків має право залишатися вдома упродовж 4- оплачуваних днів.
У США діє Програма нужденним сім'ям з дітьми на утриманні. Згідно неї в 90-х роках допомогу по її каналам отримали 11 млн чоловік, 90% з них були матері-одиночки. Виділяється матеріальна допомога дітям і сім'ям , в яких невеликий доход, неповнолітні матері, матерям-одиночкам. Батьки, навіть якщо шлюб не зареєстрований, мають допомагати утримувати дитину. У деяких штатах за відхилення в утриманні дитини накладається кримінальна відповідальність, навіть до тюремного ув'язнення. Окрім цього, спеціальні заклади соціальної допомоги дітям у США надають (для малозабезпечених сімей – безкоштовно) наступні послуги та використовують такі технології:
організація спеціального професійного навчання для батьків;
надання допомоги у працевлаштуванні;
забезпечення догляду за дітьми працюючих батьків у денний та вечірній час;
створення при міських центрах здоров'я служб для незаміжніх (одиноких) матерів;
створення і підтримка службою захисту дітей, що підлягають насильству в сім'ї;
робота з прийомними сім'ями;
нагляд за адаптацією дитини в прийомній сім'ї;
розвиток соціальних служб допомоги дітям в отриманні освіти;
допомога батькам у веденні домашнього господарства.
Подібні послуги надаються й іншим сім'ям, але за певну платню. У задачу дитячих соціальних служб входять і питання усиновлення дітей-сиріт. Соціальна допомога з боку держави й соціальних служб надається дитячим закладам: дитсадкам (денним і цілодобовим), групам подовженого дня, притулкам для важких дітей і підлітків, школам для дітей-інвалідів, закладам для розумово відсталих дітей, різним виправним установам.

Технології соціально–педагогічної роботи з неблагополучними родинами в країнах зарубіжжя
У країнах Заходу ведеться різноманітна робота з різними категоріями неблагополучних сімей на базі державних і муніципальних сімейних центрів; центрів допомоги сім”ям, релігійних установ, громадських організацій (асоціації прийомних батьків, батьків дітей-інвалідів), мас-медіа, лікарень, науково-освітніх закладів. Діяльність усіх організацій координується соц.працівником, який знає їх завдання, можливості, базу, засоби впливу, зміст роботи і рекомендує сім’ям відповідну допомогу з їх боку крім тієї, яку ця сім’я одержує від держави. Соц-пед.робота з неблагополучною сім'єю за кордоном здійснюється за напрямками:
деінституалізація дітей з девіантною поведінкою та сиріт у прийомних сім'ях,
нормалізація дітей з вадами у фізичному і псих., розумовому розвитку в біологічних та прийомних сім'ях,
громадська опіка дітей,
усвідомлене батьківство,
“укріплення” неблагополучних сімей,
організація груп само- та взаємо підтримки і допомоги, діяльності фасилітаторів з сімейної просвіти,
формування гендерної рівності, захист жіночих, дитячих прав у сім'ї та суспільстві,
запобігання і боротьба з насильством в сім'ї,
попередження і боротьба з наркоманією, палінням, алкоголізмом, проституцією в сім'ї,
навчання членів сім'ї поведінці в кризових ситуаціях (підтримці тяжко хворих, догляду за ними, спілкування з ними та мікро середовищем, перебування члена сім'ї під слідством у в’язниці),
навчання життєвим навичкам дітей і дорослих,
підтримка сім'ї в екстрених ситуаціях (смерть члена сім'ї, вихід дитини з сімї, випадки насильства в сім'ї, вимушена зміна місця проживання, втрата роботи членами сім'ї, народження дитини з особливими потребами),
адаптація сім'ї у новому мікро- і макросередовищі,
забезпечення умов для поєднання праці з сімейними обов’язками і з життєвими інтересами людини,
охорона материнства і дитинства,
планування сім'ї, профілактика ранніх і небажаних вагітностей через статеве виховання,
об’єднання поколінь (непрацюючих пенсіонерів і молодих активних, але з недостатньої освітою і досвідом молодих осіб).
Соціально-педагогічна .робота з неблагополучною сім'єю здійснюється в таких видах: 1.Обслуговування. 2.Супровід. 3.Профілактика. 4.Реабілітація.
Метою соціально –педагогічної роботи з сім'єю є збереження цілісності сім'ї, захист прав сім'ї у супільстві та прав членів сім'ї у родині для ліквідації причин неблагополуччя, самореалізації і роз-ку її членів, а завданнями: попередження рецидивів і причин неблагополуччя, ліквідація причин і наслідків неблагополуччя, відновлення соц.потенціалу сім'ї для якісного виконання нею своїх ф-цій. У Франції існує погляд: якщо при гарній оптимальній системі надання послуг сім'ям та громадянам проблеми все ж якимсь чином виникають, то причиною є не громадянин чи сім’я, а суспільство, яке допустило до виникнення проблеми.
На Заході поширеними методами є “fostering” і “mainstay” як особливий вид опікунства опікунства і передачі дитини в сім'ю на виховання. “fostering” – це перебування в чужій сім'ї до повноліття протягом тривалого часу в нормальних умовах при збереженні контактів із справжньою сім'єю. Як тільки умови для виховання дитини в справжній сім'ї стають нормальними, дитина повертається в сім'ю. Але такий вид роботи не спрямований на дітей з девіантною поведінкою, їх задачею є ліквідація з соц.сирітством, створення умов для розвитку і захисту дітей. “mainstay” – це догляд за дітьми від 11 до 17 років, який здійснюється кілька місяців, поки не налагоджуються обставини і умови життя в сім'ї. Якщо труднощі зникають – дитина повертається в сім'ю, ні – оформлюється “fostering”.
У США соц-пед.робота з сім'єю здійснюється за напрямками: “в домашніх умовах” і “поза сімєю”. 1-й напрямок передбачає спостереження за сім'єю, консультування, інформування батьків про правові вимоги, надання сім'ї інформаційних послуг, переконання виконувати свої можливості, навчання конструктивному спілкуванню членів сім'ї, денний догляд за дітьми, навчання сімейному життю і розв’язання сімейних проблем. 2-й напрямок – передача дитини на виховання, у притулки домашнього типу, на всиновлення, робота з прийомними і біологічними батьками з метою возз’єднання рідної сім'ї, допомоги дитині в первод її росту і розвитку, соц.програми для членів сім'ї в клубах і денних центрах тощо.
Існуючі в США програми підготовки до сімейного життя призначені для сімей на різних етапах розвитку, але вирізняються вони за проблемами сімей. Групи підготовки до сімейного життя поділяються на 4 категорії: нормального розвитку, кризові, індивідуального розвитку та адаптації. Кризові – входять тільки-но розлучені члени подружжя, вдови, безробітні. Адаптації – для батьків, що мають дітей з відхиленнями у розвитку, для родичів тих осіб, які мають хронічні захворювання. На сьогодні існують програми підготовки до сімейного життя для повій з проблем вих-ня дітей, для засуджених – з проблем виховання, спілкування і самооцінки, для матерів, що залишили дітей, з метою підготовки їх до повернення батьківських прав, для іммігрантів, які знайомляться з країною, допомагають засвоїти культуру, цінності, норми. Всі заняття мають 2 мети: освітню і психотерапевтичну. Існуючий у США “Інтенсивний курс для дорослих з виховання дітей” призначений для подолання труднощів у виконанні батьківських функцій особами, які не мали позитивного досвіду сімейного життя і мають утруднення у шлюбі, з друзями, з дітьми. Цей курс призначений для підготовки молодих людей до виконання батьківських обов’язків. Цікавою формою підготовки до виконанння батьківських обов’язків і формування відповідального, усвідомленого батьківства є “Проект сирого яйця” на Заході й США. Кожному учню доручається здійснювати догляд за сирим яйцем протягом тижня. Яйце має стать, ім'я, вихователя-батька (учня). Яйце повинно постійно знаходитися під наглядом як дитина. Для цього потрібна вихователька, якщо учень йде на тренування. Якщо воно розіб'ється, то аналізуються питання провини, втрати, розлучення подружжя.
В Англії існує програма, яка спрямована на роботу з дітьми в сім'ях, які пережили кризу (коли сім’я не може самостійно подолати труднощі, що виникли). Соціальний педагог вивчає таку сім'ю, моделює зміну стосунків між її членами, допомагає в адаптації до проблем і в їх розв’язанні через навчання батьків самоконтролю, вмінню ставити перед собою і дитиною стратегічні і проміжні цілі, подоланню проблем без фізичних покарань. Існують ще такі програми: “Профілактика вживання наркотиків, ВІЛ-інфекції та СНІДу серед підлітків та молоді”, що передбачає участь дітей, батьків та вчителів на основі підходу “рівний - рівному”. Вона виконує 2 завдання: 1 – просвіти з названих питань молоді та дорослого населення, яке не є організованим, 2 – дозволяє самореалізуватися різним особам. Програма передбачає проведення семінарів для батьків, визначення батьків-лідерів та їх спец.підготовку до роботи з іншими батьками, визначення батьків підлітків, які складають “групи ризику” та надання тим, хто цього потребує індивідуальної і групової допомоги.
Окремим напрямом соціально–педагогічної роботи є допомога сім’ям, діти або жінки (матері) яких зазнали насильства та жорсткого ставлення. До речі, в Україні такий напрямок фукціонує переважно на теоретичному рівні.
Ефективною системою надання соціальної допомоги і підтримки жертвам насильства в США є створення притулків (шелтерів), кризових центрів. Перший у США притулок для жінок, що зазнали насильства в сімї, та їхніх дітей створено ще 1885р. в Чикаго. 1990 р. на території США та Канади налічували вже понад 1250 притулків. Головна мета їх – це забезпечення постійним місцем перебування, надання грошової, юриличної допомоги та медичних послуг. Жінки можуть перебувати там, допоки не знайдуть роботи або нового місця проживання. Держава оплачує витрати на переїзд до будь–якого місця. При американському притулку функціонують школи та дитсадки. У США організації, які надають допомогу жінкам, що постраждали від насильства, отримують державне фінансування, хоча надавачами послуг, як правило, є недержавні організації. Щороку кілька мільйонів доларів перераховують з державного бюджету на притулки в Міннесоті, Меріленді, Міссурі, Нью–Йорку й Техасі та ін. Окрім звичайних притулків, у США в рамках державної програми створено правничі центри, мета яких полягає в наданні юридичної допомоги. До переліку послуг таких закладів входять:
Юридичні консультації, зокрема по телефону
Юридичний супровід у цивільних справах (напр., розлучення)
Юридичний супровід у кримінальних справах (коли жертва насильства скоїла злочин проти агресора і була заарештована)
Юридична допомога, якщо жертва вбила свого насильника з метою самозахисту.
І нарешті, жінкам можуть бути надані так звані послуги «перехідного житла»:
оплата квартири для жінок – жертв насильства і дітей, які після негативного досвіду вирішили змінити ситуацію та перейти до самостійного життя
догляд за дитиною (діти перебувають у стінах спеціального цеентру або вдома під наглядом няні від соціальної служби
юридичні консультації та супровід
навчання нових навичок і програм для підвищення самооцінки
допомога в отриманні постійного житла
забезпечення інших потреб, таких як освіта та консультування
У США для роботи в соціальних центрах працівники використовують методи індивідуальної та групової роботи, особливо в групах самодопомоги. В них жінки можуть прийняти самостійні рішення, спираючись на досвід інших учасниць. Працівники служб застосовують когнітивний та орієнтований на завдання підхід у вирішенні проблем. Вони покладені в основу семикрокової моделі кризового втручання, розробленої Албертом Робертсом 1990р. й надзвичайно поширеної в різних закладах. Ця модель включає:
1)планування і представлення повної оцінки ситуації;
2)обгрунтування взаєморозуміння з працівником та обгрунтування важливості таких стосунків;
3)ідентифікація головної проблеми;
4)спрямованість на відчуття та емоції;
5)вивчення та генерування альтернативних варіантів вирішення проблем;
6)розвиток та формулювання активних дій;
7)перевірка.
У цій країні функціонують також державні, громадські й приватні соціальні та соціально–психологічні служби, які надають допомогу сім’ям у розв’язанні конфліктів і налагодженні стосунків між членами подружжя. Створено доволі жорстку систему контролю за насильством над дітьми, за якої соціальним працівникам надано право на кризове втручання (термінове вилучення дитини з родини й передачу до кризового центру або до тимчасової прийомної родини) та порушення питання про позбавлення батьків права на виховання дитини.

Соціальна робота з неповнолітніми матерями
Наприкінці 60-х років ХХ ст. у цілому ряді країн Заходу сексуальна революція викликала різке збільшення числа абортів і народжень у дівчат-підлітків. До сьогоднішнього часу проблема вагітності і материнства неповнолітніх і молодих дівчат вважається однією з актуальних соціальних проблем міжнародного рівня. До речі, верхня вікова межа неповнолітніх матерів у країнах зарубіжжя сягає 21 року. Саме з цього віку в країнах Європи й Америки особистість вважається повнолітньою.(На відміну від Росії й України, в яких законодавством визначений так званий "шлюбний вік" з 18 років).
Відтак, міжнародною спільнотою були вироблені стратегічні підходи щодо вирішення проблем неповнолітніх матерів. Організація Об'єднаних Націй (ООН), ЮНІСЕФ, ЮНЕСКО, Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ), Міжнародна Організація Праці (МОП) та інші міжнародні організації вважають одним із напрямків своєї діяльності сприяння в рішенні жіночих проблем, у т.ч. і проблем підліткової вагітності та раннього материнства. У ряді документів ЮНІСЕФ визначаються дії держав стосовно правового захисту неповнолітніх матерів, підкреслюється необхідність поліпшення репродуктивного здоров'я жінок і підвищення їхнього освітнього рівня. Зокрема, у статті 10 Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації по відношенню до жінок (1979р.) зазначено, що держави зобов'язані забезпечити скорочення числа дівчат, які не закінчують школи, і розробити програми для дівчат і жінок, котрі передчасно залишили школу. У статті 12 визначено, що "держави-учасники забезпечують жінкам відповідну допомогу у період вагітності, пологів і в післяпологовий період, надаючи її, коли це необхідно, в тому числі безкоштовні послуги, харчування в період вагітності й годування". Таким чином, вагітні підлітки й неповнолітні матері також мають право на безкоштовні соціальні послуги.
Міжнародний форум ВООЗ, що відбувся в березні 2000 року, ще раз зафіксував, що однією з пріоритетних груп для надання соціальних, медичних, освітніх послуг є група неповнолітніх матерів, оскільки саме вони та їхні діти поповнюють армію жебраків, хворих, безробітніх.
Реалізація положень, прийнятих міжнародними організаціями, включення їх до національних стратегії вирішення проблем молоді й підлітків необхідні для забезпечення стабільності в суспільстві та підвищення якості життя. Допомагаючи неповнолітнім матерям і їхнім дітям сьогодні, міжнародне співтовариство забезпечує вирішення ряду соціальних проблем майбутнього. Обираючи стратегію допомоги неповнолітнім матерям, з одного боку, держава витрачає ресурси, з іншого, - економить сили і засоби на забезпечення соціальних сиріт, ліквідацію бідності й неблагополуччя. До вирішення проблем неповнолітніх матерів залучаються (окрім держави – на загальному й найвищому рівнях) фахівці різних професій: соціальні працівники, психологи, психотерапевти, юристи, медики, консультанти з питань здорового способу життя тощо.
Розглянемо деякі технології з практики соціальної роботи з неповнолітніми матерями у США.
У США "питома вага" неповнолітніх матерів і вагітних підлітків більше, ніж в європейських країнах. Так, за даними одного з досліджень, проведеного наприкінці 90-х років, у США щороку вагітніють близько 1 млн. підлітків, біля половини цих вагітностей закінчуються пологами, 400 000 – штучними абортами, 100 000 – викиднями. При цьому 85% ранніх вагітностей незаплановані, а 95% неповнолітніх матерів народжують дитину і виховують її самостійно. Варто зауважити, що більшість неповнолітніх матерів належить до афро-американських, латино-американських етнічних груп. Для жінок до 30 років, які одержують матеріальну допомогу, 80% народили дитину в підлітковому віці. Дві третини підлітків, які народили першу дитину в віці 15 років, і більше, ніж половина тих, хто народив дитину у віці 15-17 років, не закінчують школу. Дві третини дітей неповнолітніх матерів живуть за межею бідності до 6-літнього віку.
Проблема раннього материнства вирішується на рівні соціальної політики держави. Розробка й впровадження спеціальних соціальних програм доля неповнолітніх матерів здійснюється на :локальному рівні, враховуючи економічні, етнічні й соціокультурні особливості регіону. Так, наприклад, у штаті Канзас протягом 2 років проводилася програма з профілактики ранньої вагітності й батьківства, яка фінансувалася регіональним Фондом здоров'я. На реалізацію проекту було виділено 400 000 доларів.
Загалом на рівні більшості штатів (регіонів) застосовуються наступні технології й заходи соціальної підтримки:
На усунення негативних наслідків раннього материнства і вагітностей підлітків ідуть значні ресурси. У США впроваджені соціальні виплати для неповнолітніх матерів. Неповнолітнім матерям та їхнім дітям надають допомогу як державні соціальні агентства, так і неурядові організації.
Різні освітні програми діють при школах, сімейних службах, церквах, медичних установах. Неповнолітні матері можуть одержати інформацію про можливу допомогу, включаючи соціальні виплати, освітні програми, консультативні послуги. Мами-дівчата можуть продовжити освіту, брати участь в альтернативних навчальних програмах, де поряд із необхідними знаннями здобуваються навички по догляду за дитиною і плануванням родини; для них створюються можливості для одержання професійної підготовки. Можна також стати учасницею психологічного тренінгу, спрямованого на особистісний саморозвиток, підвищення самооцінки. Так, приміром, у штаті Пенсільванія в одній із середніх шкіл створені спеціальні класи для матерів-підлітків. Під час уроків за дітьми неповнолітніх матерів доглядають студенти, що проходять педагогічну практику. До програми навчання включені курси планування сім'ї, проблем охорони репродуктивного здоров'я.
У США, як і в інших розвинутих державах, практикується створення груп самодопомоги. Завдяки участі в групах самодопомоги неповнолітні матері здобувають комунікативні навички, нові знання шляхом обміну досвідом, зав'язують контакти, допомагають одна одній проводити вихідні дні і відпустки. Як правило, до такої групи входять 12-15 учасниць. Вони збираються кілька разів на місяць і обговорюють на зустрічах різні проблеми: виховання дітей, можливості працевлаштування чи продовження навчання, відносини з батьками, залучення батька дитини до виховання дитини тощо.
Ще однією технологією соціальної роботи з неповнолітніми матерями є організація притулків. У різних американських штатах діють притулки для неповнолітніх матерів та їх дітей, де їм допомагають адаптуватися до життя, навчитися доглядати за дитиною, одержати спеціальність і роботу. Одним із таких притулків є "Центр допомоги здоров'ю" у Вашингтоні. Тут можна знайти не тільки дах над головою, але й необхідні для життя знання про фізіологію немовлят і матерів. Робота Центра спрямована на надання медико-соціальної допомоги неповнолітнім матерям, що вирішили залишити дитину собі і виховувати її самостійно, незважаючи на відсутність необхідних ресурсів. У Центрі є кілька кімнат для проживання матері і дитини, а також медичне обслуговування, навчальні кімнати, кімнати відпочинку. Соціальні працівники допомагають молодим матерям організувати час для навчання і роботи, налагодити стосунки з рідними. Як правило, мама і дитина знаходяться в притулку 1,5-2 роки. За цей час мами навчаються азам материнства, одержують професію, починають працювати, забезпечують своє існування. У штаті Центру є лікарі, психологи, соціальні працівники, педагоги. Соціальний працівник виконує посередницьку функцію, здійснює пошук ресурсів, захищає інтереси клієнтів, організовує роботу з випадком. Робота Центру заснована на принципах довгострокового втручання. При цьому дотримуються принципу залучення клієнта до вирішення власних проблем.
Досить широко використовуються комп'ютерні технології, що набувають значного поширення в останні роки. У мережі ІНТЕРНЕТ містяться численні сайти як для неповнолітніх матерів, так і для підлітків, які цікавляться проблемами неповнолітніх матерів. Сайти створюються як державними, так і недержавними, комерційними організаціями, і відіграють важливу роль у здійсненні допомоги неповнолітнім батькам. На сайтах для неповнолітніх мам розміщені лекції про виховання й організацію догляду за дитиною; інформація про репродуктивне здоров'я, рекомендації щодо використання контрацептивів; поради психолога; рекомендована література з проблем. Практично на кожному сайті створені клуби спілкування для неповнолітніх мам, де вони можуть поділитися своїм досвідом, переживаннями, познайомитися, обмінятися думками про запропоновані для них програми. На сайтах також є місце для запитань до фахівців: лікарів, психологів, педагогів, соціальних працівників, юристів. Створення комп'ютерних навчальних програм полегшує певною мірою роботу практиків, оскільки не завжди матері-підлітки можуть відвідувати тренінги, освітні програми через побутові причини, відсутність транспорту, погану погоду тощо. Водночас завдяки появі сайтів, присвячених проблемам і потребам неповнолітніх матерів, формується й належна суспільна думка.
У США програми для неповнолітніх матерів розвиваються паралельно з превентивними програмами з профілактики ранньої вагітності. На державному рівні обрана стратегія попередження проблеми. У зв'язку з визначеними пріоритетами країни проводиться моніторинги різних превентивних програм в області сексуальної освіти. Ведеться широка дослідницька робота щодо проблем неповнолітніх матерів. Ще одним напрямком роботи з вирішення проблем неповнолітніх матерів є залучення партнерів неповнолітніх матерів до вирішення проблем їхньої дитини та матері дитини, розробка спеціальних програм, розрахованих на молодих людей.
Отже, в США, як і в країнах Європи проблему раннього материнства вирішують на рівні загальнодержавної соціальної політики, застосовуючи дві стратегії. Одна з них спрямована на превенцію проблеми, інша – на усунення негативних наслідків раннього материнства.

Технології соціально–педагогічної роботи з людьми
з обмеженими можливостями та особливими потребами
У країнах Заходу ведеться цілеспрямована й систематична соціальна робота з інвалідами. Одним із видів соціальної допомоги інвалідам, а також їх сім’ям, є надання матеріальної допомоги вищеназваним категоріям. Формами соціального захисту в США, а також інших країнах Європи виступають:
Соціальне страхування у разі травматизму
Державна допомога інвалідам.
Законом про соціальне страхування в США встановлена міра допомоги інвалідам, виплати при непрацездатності (не пов’язаної з виробничими травмами). На рівні штатів функціонують програми страхування на випадок виробничого травматизму чи професійного захворювання. Компенсація сягає 2/3 заробітної платні і виплачується приватними страховими кампаніями. Загалом, у більшості країн Заходу державою гарантується пенсія по інвалідності. Приміром, у Фінляндії існують пенсії для непрацездатних і хворих. ЇЇ дають у тих випадках, коли хвороба, каліцтво тимчасово або постійно перешкоджають праці. Інвалідам ще надають реабілітаційні послуги. Однак, специфіка соціальної допомоги особам з обмеженими можливостями (обмеженою дієздатністю) полягає у наданні такої допомоги, яка б сприяла організації самодопомоги й соціальній адаптації індивіда в соціум.
У країнах зарубіжжя для осіб з обмеженими можливостями (інваліди, люди з психічними, інтелектуальними розладами) функціонує мережа спеціальних закладів різного спрямування.
У цю структуру входять:
медичні заклади: лікарні, клініки, госпіталі, психіатричні лікарні,
реабілітаційні, корекційно-реабілітаційні центри,
інтернати
школи для дітей з психічними вадами, розумовою недостатністю,
спеціалізовані школи для сліпих, глухих, глухонімих,
хоспіси,
спеціалізовані будинки для проживання інвалідів,
консультативні центри.
Власне соціальна реабілітація такої категорії суспільства включає в себе:
медичну реабілітацію ( відновна терапія, реконструктивна хірургія з поступовим протезуванням при необхідності),
психологічна та педагогічна реабілітація, яка включає психокорекцію поведінки, навчання соціальних навичок та основних правил спілкування,
професійна реабілітація (професійне навчання або перекваліфікація, раціональне працевлаштування),
соціально-побутова реабілітація (соціально-побутове облаштування та обслуговування).
Програма соціальної реабілітації ґрунтується на принципах:
гуманності ,
індивідуально-диференційованого підходу (врахування інтересів, запитів і потреб інвалідів, вікових, статевих особливостей психофізичного розвитку кожної особистості, ступеня і виду інвалідності),
наскрізності й наступності,
регіональності (урахування ролі етнопсихологічних особливостей розвитку особистості, національно-художнього мислення та відповідність морально-етичним ідеалам народу).
Проблема соціальної реабілітації інвалідів у країнах зарубіжжя вирішується шляхом координування зусиль держави (уряду, державних організацій, соціальних служб, різноманітних спеціалізованих медичних і освітньо-виховних закладів тощо) і суспільства (активне залучення й підтримка населення, громадських, неформальних організацій та об’єднань, у тому числі родичів інвалідів, і власне самих інвалідів). Соціальні служби, які працюють з інвалідами, вирішують ряд поставлених перед ними завдань:
Медична, педагогічна і психологічна допомога.
Реконструкція соціокультурного оточення дітей-інвалідів, допомога в комунікації і навчанні, соціально-психологічна робота з батьками дітей-інвалідів.
Допомога в професійному самовизначенні, працевлаштуванні або направленні на роботу.
Організація дозвілля і спілкування.
Виявлення і розвиток творчих здібностей.
Охорона прав інвалідів.
Створення позитивної громадської думки стосовно проблем інвалідності.
Робота соціального педагога з інвалідами найчастіше зводиться до освіти, навчання останніх. Навчання інвалідів ведеться за спеціальними освітніми і загальноосвітніми програмами. Ці програми призначені для осіб з обмеженими можливостями (обмеженою дієздатністю). Найбільш характерними видами соціальної роботи є педагогічна і професійна реабілітація людей з обмеженою дієздатністю. Під педагогічною реабілітацією розуміють заходи виховного характеру стосовно дорослого інваліда, направлені на те, щоб останній оволодів необхідними вміннями й навичками по самообслуговуванню, отримав освіту. По відношенню до дорослих інвалідів здійснюються заходи, направлені на підготовку останніх до різноманітних і доступних їм видів діяльності, знання яких мають бути корисними при подальшому працевлаштуванні і трудовій діяльності.
Під професійною реабілітацією розуміють навчання чи перекваліфікаційне навчання доступним формам праці, забезпечення необхідними індивідуальними технічними приспособленнями для полегшення користування робочим інструментом, приспособлення робочого місця до функціональних можливостей організму хворого (інваліда) на його робочому місці попереднього працевлаштування, організація спеціальних цехів і підприємств для інвалідів з полегшеними умовами праці і скороченим робочим днем і т.ін.
Трудова реабілітація, трудова терапія інвалідів є нині звичайною практикою у більшості західних країн. Будь-яка особа з функціональною обмеженістю має змогу здобути необхідні для неї соціальні та трудові навички, хоча через об’єктивні економічні причини або недосконалість соціальної політики в тій чи іншій країні її працевлаштування є не завжди можливим. Лише в Австрії, Німеччині та Малі всі підприємці зобов’язані наймати інвалідів на роботу. Незалежно від форм власності всі підприємства мають створювати кілька робочих місць для осіб з обмеженою дієздатністю, влаштовувати спеціальне облаштування для роботи інвалідів. В іншому разі на підприємство накладаються штрафи й стягнення. В інших країнах подібний обов’язок поширюється на ті підприємства, де кількість зайнятих працівників є досить великою. Практично скрізь розроблено положення про квоти на робочі місця осіб з функціональною обмеженістю, однак вони діють ефективно лише в деяких країнах, де здійснено точні розрахунки потреб у працевлаштуванні інвалідів та жорстко дотримуються регламентованих показників і встановленого порядку їх влаштування на роботу. Більше того, саме в цих країнах професійну реабілітацію функціонально обмежених осіб проводять за широкою програмою відповідно до тенденцій економічного розвитку та прогнозованих потреб у певних професіях.
Трудову реабілітацію молодих інвалідів з інтелектуальною недостатністю у більшості країн Заходу, і зокрема США, здійснюють за двома основними моделями:
трудова діяльність за підтримки,
патронажна зайнятість.
Перший тип – це конкурентна зайнятість в інтегрованих установах для тих індивідів з тяжкою формою інвалідності, котрі потребують постійної допомоги під час роботи. Підтримку здійснюють для того, щоб людина з фізичною чи інтелектуальною недостатністю мала змогу навчатися, виконувати певні види робіт та заробляти у середовищі працюючих без функціональних обмежень. Існує 4 підтипи цієї моделі:
Індивідуальна зайнятість. Трудовий інструктор проводить персонально з кожним індивідом тренування , допоки останній не здатний буде впоратися з роботою самостійно; щойно це станеться, підтримку поступово зменшують, але не припиняють зовсім.
Замкнена група. Пропонується для кількох інвалідів, які спочатку навчаються, а потім працюють групою в інтегрованому середовищі під наглядом супервізора.
Мобільна команда. У складі від 4 до 6 осіб індивіди з інвалідністю спільно виконують різні види робіт, періодично їх змінюючи під постійним наглядом супервізора.
Верстатна робота. Дає змогу групі з 8-15 осіб з інвалідністю працювати за контрактом з допомогою і супервізією кваліфікованих майстрів на підприємствах.
Другий тип. В умовах патронажної зайнятості молоді люди з фізичною та інтелектуальною недостатністю працюють у закритому середовищі. Залежно від ступеня складності вади для них пропонують участь у : 1)денних програмах для дорослих, які дають можливість опанувати необхідні соціальні навички; 2)центрах трудової діяльності, де крім соціальних навичок можна отримати певну трудову підготовку; 3)патронажних підприємствах, на яких особи з розумовою відсталістю виконують такі види робіт, як шиття, плетіння, пакування, складання машин, поліграфія. У кожному з цехів працює майстер (супервізор), котрий стежить за правильністю виконання роботи. Зазвичай особа з інвалідністю не потрапляє на патронажне підприємство, якщо вона не опанувала програму двох попередніх рівнів.
Варто зауважити, що робочі місця для інвалідів, наданих в межах зазначених моделей зайнятості, фінансуються з регіональних та державного бюджету.

Досвід роботи з інтелектуально неповноцінними людьми в Німеччині
Товариство сприяння життєвим потребам людей зі зниженим рівнем інтелекту було засноване в Німеччині у 1961 році. Мета створення цієї організації – надання медичної, педагогічної і психологічної допомоги розумово відсталим дітям. Фінансову підтримку надають державні органи влади, недержавні організації, установи і комерційні структури. На сьогодні за підтримки мерії міста, Євангельської місії, батьків і родичів хворих, окремих фірм, торговельних організацій, спільнот, а також приватних осіб створену цілу систему закладів та установ, які за принципом наскрізності й наступності забезпечують умови для повноцінної життєдіяльності інвалідів, їх соціально-педагогічної адаптації, медичної реабілітації та створення позитивної громадської думки стосовно проблем інтелектуально неповноцінних осіб.
Цікавими є форми роботи у дитячому садку, створеному для дітей із затримкою розвитку, які отримують педагогічну й психологічну допомогу в індивідуальних і групових заняттях та при нерегламентованому спілкуванні.
У школі для розумово відсталих дітей навчаються діти з психічними захворюваннями, а також окремими захворюваннями опорно-рухового апарату. Кількість дітей у класах не перевищує 12 чоловік, а контингент формується залежно від стадії захворювання. Крім спеціальної загальноосвітньої програми вихованці проходять трудове навчання, що закладає основи соціального пристосування індивіда до трудової діяльності. Випускники школи, що досягли 18-25 років, за умов загальної підготовленості до трудової діяльності та з урахуванням особливостей захворювання й особистого бажання, приймаються на роботу в майстерню “Костянтин”, де працюють цехи по виробництву кабельних катушок, настільних ламп, з комплектування дитячих конструкторів, цех прання білизни. Індивідуальний підхід, чітка організація праці, шанобливе ставлення до кожного підвищують рівень мотивації зацікавленості робітника в реалізації своїх трудових завдань. Для людей з важкою формою захворювання є підмайстерня, де вони займаються образотворчим мистецтвом. Отже, у цих школах ведеться робота щодо соціалізації, активної соціальної адаптації інвалідів. Адже, заклади для розумово відсталих дітей не тільки сприяють загальноосвітній підготовці, а й вирішують питання їхнього подальшого працевлаштування.
У Німеччині вирішується й житлова проблема дорослих осіб з психічними захворюваннями. Ставши повнолітнім, інвалід дістає нове помешкання – квартиру чи кімнату в будинку для інвалідів. В одному з них проживає близько 60 чоловік, яких розподілено на 5 груп. Умови життя максимально наближені до домашніх. За стан кімнат відповідають самі мешканці. У будинку є загальна кухня, майстерня, музична кімната, фотолабораторія, ігровий майданчик і зал для урочистих подій.
Цікавою формою є робота соціальних педагогів в амбулаторному закладі для дітей із затримкою в інтелектуальному розвитку. Подолавши психологічний бар’єр і наважившись звернути за педагогічною і психологічною допомогою до фахівців, батьки цих дітей мають можливість проводити з ними ігрову терапію під наглядом соціального педагога, який фіксує ї хід на аудіо плівку із спеціально пристосованого задля цього приміщення. По закінченні заняття педагог дає рекомендації з психологічного коригування розвитку дитини і питань виховання. Під час групових занять проводяться бесіда і психологічні тренінги з батьками.
Варто зазначити, що робота з дітьми-інвалідами (з фізичними і психічними вадами) базується на підході інтеграції, тобто рівного спілкування з однолітками, суспільством у цілому (на відміну від сегрегації). Зміст спілкування молодих інвалідів зі своїми ровесниками поглиблює програма “Наводити мости”, яка реалізується у “Будинку зустрічей молоді”. Тут створено всі умови для спільних занять з різних видів художньої і технічної творчості, організації дозвілля та відпочинку.
Соціально-психологічна реабілітація людей-інвалідів у Голландії, починається ще до їх народження. Виявлення патології розвитку дитини здійснюється у період внутріутробного розвитку. Відразу ж з батьками починає проводитися психологічна робота. Після народження діти з хронічними захворюваннями, різноманітними вадами у віці 3-х місяців передаються на облік у Консультативний центр, в якому вони проходять комплексне медичне обстеження. Загалом, консультативний центр у цій країні – це діагностичний центр. Він забезпечує контроль за розвитком дитини до 18-річного віку. У віці 2 роки діти, котрі знаходять на обліку в цьому центрі проходять обов’язковий психологічний тест-перевірку. У разі відхилень, розладу психічних функцій дитину направляють до психолога чи психіатра, при потребі - на лікування у відповідні заклади. Дані досьє, заведені на дитину-інваліда, передаються у реабілітаційний центр. Таким чином здійснюється системний підхід до лікування і надання своєчасної соціально-психологічної допомоги.
Проблемою соціально-психологічної реабілітації осіб з різними видами розладів займається Реабілітаційний центр. У цьому закладі розробляється на кожного індивідуальна програма реабілітації й проводиться відповідна корекційна робота. До складу реабілітаційної клінічної команди входять такі фахівці: лікарі, медсестри, психолог, психіатр, ігрові терапевти, логопед, соціальні працівники, інколи – навіть священик та клоун. Такий склад команди – не розкіш, а необхідність, оскільки відповідає головному принципу реабілітації хворої дитини – дати їй можливість жити повноцінно в ситуації хвороби, зберегти відчуття повноти і неперервності життя.
Окрім цього, фокус соціальної роботи в лікарнях полягає:
безпосередній допомозі дітям, що мають різні обмеження, викликані хворобою та лікуванням,
у встановленні контакту з батьками,
в оцінці й корекції соціально-психологічної проблематики батьків,
проведенні з ними курсу навчання по догляду за хворими дітьми,
створенні батьківських та батьківсько-дитячих груп самопідтримки,
матеріальній допомозі сім’ям у випадку необхідності.
Наступні дії команди полягають у:
Спільному вивченні досьє дитини (історії хвороби, її розвитку).
Запиті лікаря про проблеми дитини, які виникли під час перебування в лікарні.
Обговоренні усією командою проблем дитини і виявленні головної.
Психодіагностика, проводиться психологом.
Розподіл функцій між членами команди в залежності від того, якої допомоги потребує дитина (психологічної, педагогічної, матеріальної тощо).
Обговорення діяльності членів команди і її результатів стосовно конкретної дитини.
Прогноз на майбутнє, рекомендації щодо подальшої роботи, допомозі дитині й сім’ї після виписки з лікарні.
Якщо в сім’ї є матеріальні проблеми, соціальний працівник допомагає знайти необхідні засоби в спеціальних фондах, надає необхідну консультацію.

Технології соціальної роботи з людьми із залежністю від психоактивних речовин
Сьогодна проблема зловживання наркотиками та іншимим психоактивними речовинами у світі набуває загрозливого характеру. Найбільшу тривогу викликає той факт, що вживають наркотики саме молоді люди. Зростає смертність від наркотиків серед підлітків. Виразно простежується зв'язок між зростанням споживання наркотиків і протиправною поведінкою підлітків і молоді. Відомо, що алкоголізм та наркоманія – це хвороби соціальні. Зловживання не з’являється нізвідки, це – реакція на життєві проблеми і негаразди. Хоча фахівці визначають такі основні причини, через які людина звертається до вживання психоактивних речовин:
соціальні – вплив суспільства ита сім’ї;
біологічні – особливості організму, особлива схильність;
генетичні – спадкові;
психологічні (або психічні) – особливості та відхилення у психіці;
культурологічні – ритуальне вживання наркотичних речовин,
але подолання проблеми потребує комплексних рішень – соціальних і соціально–педагогічних методів і форм роботи в т.ч. Останні мають головним завданням – допомогти людині подолати згубну потребу в спиртному чи в наркотиках, змінити ставлення до свого «Я».
Для розробки реабілітаційних програм для людей із залежністю важливими є принципи ефективного лікування, запропоновані Інститутом із вивчення наркоманії при Національному інституті здоров’я США:
Не існує єдиного виду лікуванння, який би підходив усім хворим.
Потреба в лікуванні повинна бути по можливості задоволена якомога швидше.
Ефективне лікування спрямоване на різні симптоми і проблеми індивіда, а не тільки на зловживання наркотиками.
Інд.лікувальний план (план одужання) повинен постійно перебувати в центрі уваги і модифікуватися від потреб клвєнта.
Для ефекту терапії дуже важливо, щоб участь у терапевтичній програмі малда адекватну тривалість.
Психологічне консультування (індивідуальне Та/або групове) є наріжним компонентом ефективної терапії при наркоманії.
Застосування медикаментів є важливим елементом лікування для багатьох клієнтів, особливо в комбінуванні з психологічним консультуванням та поведінковою терапією.
Люди з наркотичною залежністю або СІН із супутніми психічними розладами повинні отримувати як наркологічну, так і психіатричну допомогу в інтегрованому вигляді.
Медична детоксикація є лише 1–ю стадією лікування наркотичної залежності й сама по собі дуже мало впливає на довготривалі результати терапії.
Лікувальні програми мають бути забезпечені діагностикою на ВІЛ, гепатити В та С, туберкульоз, інші інфекційні захворювання.
Одужання від наркоманії звичайно є довготривалим процесом, який вимагає багаторазових епізодів проведення лікування.
Загалом, особливістю соцроботи з наркозалежними є комплексний підхід. Вона включає 4 рівні:
профілактичну роботу
діагностичну
лікувальну
реабілітаційну.
Профілактика – це дії, спрямовані на зменшення можливості виникнення захворювання або порушення, на переривання або уповільнення прогресування захворювання, а також на зменшення непрацездатності. У широкому контексті – перешкоджання поширенню нелегальних наркотиків у суспільстві.
Основні напрямки соцроботи:
=консультування (без участі правоохоронних органів)
=втручання (залучаються правоохоронні органи, а також медико–соціальні установи, які здійснюють лікування й реабілітацію).
Розрізняють медичну, освітню модель профілактики.Медична модель поділяється на первнинну, вторинну і третинну. До медичної моделі залучені в першу чергу медпрацівники. Читають лекції, інформують. Широко у суспільстві використовується потенціал ЗМІ, радіо, телебаченя, ІНТЕРНЕТ.
Первинна – спрямована на попередження розвитку захворювання, включає заходи боротьби зі шкідливим для здоров’я вживанням алкоголю, наркотичних чи психоактивних токсичних речовин. Виокремлюють ранню профілактику – виявлення осіб, які зловживають без залежності, попередження розвитку залежності. Радикальна профілактика містить у собі зміну соціально–культурних умов життя населення – пропаганда здорового способу життя, спорт, санітарне просвітництво, заходи, що забороняють і контролюють споживання і поширення алкоголю, нарко–, токсичних речовин.
Вторинна профілактика спрямована на затримку розвитку хвороби. Сюди належить рання діагностика залежності і своєчасне лікування, сукупність заходів для запобігання рецидивів після лікування. Передусім сюди відносять заходи, спрямовані на виявлення груп ризику.
Третинна профілактика спрямована на запобігання інвалідності шляхом реабілітаційних заходів, примусове лікування хронічних випадків.
Освітня модель включає освітні профілактичні програми – антиалкогольні, антинаркотичні, антинікотинові. Одне з місць реалізації – школа, навчальні заклади. Поширеними є не тільки інформування (поширення інформації про дію й наслідки вживання наркотиків, лекції, бесіди, інформаційні стенди в клубах молодіжних, на дискотеках, листівки, друкована продукція про небезпеку вживання наркоречовин, організація консультпунктів), а й програми формування життєвих навичок, програми досягнення соціально–психологічної компетентності, тт. передбачає сформувати навички ефективного спілкування, навички відповідального прийняття рішень, розвиток соціальної і особистої компетентності, вироблення навичок самозахисту, попередження виникнення проблем. Використовуються тренінги вироблення навичок (відмови від ризикованих пропозицій, взаємодії з ровесниками, вміння пережити втрату друга, правильного вираження почуттів, впевненості в собі, вибору друзів, критичному мисленню, опору тиску з боку однолітків, друзів та ін.) та закріплення вивченої поведінки.
До моделей профілактичних програм відносять також:
Модель моральних принципів. Увага акцентується на тому, що вживання наркотиків, використання психоактивних речовин є аморальним, неетичним. Найчастіше використовується громадськими рухами, релігійними групами, набуває форми публічних кампаній «вмовляння», соціального контролю.
Модель залякування – підкреслюється небезпечність такої поведінки з боку інформаційних кампаній.
Модель фактичних знань – спосіб передачі, поширення знань, інформації про згубний вплив, наслідки зловживання.
Модель афективного навчання – застосування афективних підходів–навчальних методик, які фокусуються на корекції деяких особистісних дефіцитів, наж на проблемі власне вживання наркоречовин, програми стосуються корекції самооцінки, прийняття рішень, навичок подолання та зменшення тривоги.
Модель поліпшення здоров’я – непрямий підхід до надання знань про наркотики, стимул для поліпшення стану здоров’я.
Найпопулярнішою формою подачі нових знань визнається тренінг. Це вид групової роботи, що включає активні методи групової роботи з метою формування нових навичок, самопізнання та саморозвитку. Профілактичний тренінг має певну структуру. Приміром:
з’ясовується рівень знань групи
актуалізація проблеми – наголошення на важливості обговорюваної теми
інформаційний блок – подається інформація про психоактивні речовини, базуючись на знаннях та міфах даної групи
обговорення наданої інформації
набуття практичних навичок–програвання різних ризикованих ситуацій
зворотній зв'язок і завершення тренінгу.
Поширеними на Заході є програми зниження шкоди і зменшення ризику. Вони належать до вторинної профілактики наркотизму, оскільки спрямовані на споживачів адиктивних речовин. Агенти програм – не тільки медики, а й соціальні працівники, волонтери. Ця програма виникла у 1980–х як альтернатива «війні з наркотиками», в рамках якої не висувається обвязкова вимога відмови від вживання наркоречовин. Головна мета – мінімізація школи для здоров’я наркоманів. Оскільки вважається, що політика по відношенню до наркотиків і наркозалежних має бути прагматичною і оцінюватися на основі реальних наслідків, що споживачі наркотиків – це частина суспільства, що профілактика ВІЛ–інфекції/СНІДу має вважатися більш важливою, ніж відмова чи заборона вживати наркотики. Включає: програми обміну шприців для СІН, поширення стерильних голок та шприців, що обмежує поширення ВІЛ, створення доступних контактних кафе, кімнат для наркоманів, робота на вулиці (медобстеження та обслуговування, поширення санітарно–гігієнічних засобів тощо). Однак Не вживання наркоречовин вважається найвищою ціллю в ієрархії завдань статегії зниження шкоди.
Програми рівний–рівному. До превентивної роботи залучають тих, у кого є досвід споживання наркотиків, які можуть передати практичні правила виходу з залежності, розуміються на проблемі, можуть встановити контакт із тими, хто входить в цю групу ризику.
До програм вторинної й третинної профілактики відносять «12 кроків», яка має релігійну або духовну основу. Чимало релігійних організацій займаються профілактично–реаабілітаційною роботою з наркозалежними. Функціонують такі організації, як «Анонімні алкоголіки», «Анонімні наркомани» та ін. (США), «Ал–анон» –допомога родичам хворого, «АЛатин» – допомога дітям алкоголіків.
Діагностика включає два рівні:
–Долікувальний (не потребує участі лікаря–психіатра–нарколога)
–Лікувальний (спільна діяльність соцпрацівника й лікаря–нарколога).
Соцпрацівник збирає обєктивну інформацію про клієнта, членів його родини, з місця проживання, з медустанов, органів опіки й піклування, поліції, правоохоронних органів. Оцінює, аналізує отримані дані, забезпечує відповідну мотивацію клієнта для консультування у лікаря–нарколога. Останній (на другому рівні) – здійснює лікувальне обстеження, ставить діагноз, вирішує питання спеціального лікування, направляє у відповідний заклад.
Як показують дослідження, ті споживачі наркотиків, які не отримують наркологічної допомоги, в 6–7 разів частіше заражуютья на ВІЛ, ніж ті, які почали й продовжують лікуватися. Лікування наркозалежності допомагає СІН знизити кількість ін’єкцій чи зовсім перестати вживати наркотики, знижує ризик зараження ВІЛ чи вірусним гепатитом, попереджує різні ускладнення – передозування, тромбофлебити, абсцеси та ін. Відомою методикою лікування є підтримуюча терапія, апробована в США в 1964р. Ідея полягає в тому, що опійну залежність можна тримати під контролем, призначаючи препарати, що повторюють дію наркотиків. Це лікування методом заміщення – метадоном.
Лікування здійснюється амбулаторно й стаціонарно. Амбулаторно – клієнт з’являється періодично в лікувальні установи, до нарколога. Тому завданням соцпрацівника є контролювання регулярного проведення лікування, патронаж клієнта за місцем проживання, виявлення проблем у спілкуванні з родиною, на роботі.
Стаціонарне лікування – госпіталізація у відповідні установи. Функціонують лікувальні й реабілітаційні центри, які спеціалізують на роботі з наркозалежними. Вони мають свою територію, на якій мешкають бажаючі позбутися залежності, тут же вони працюють і спілкуються. Все їхнє життя побудоване за чіткими правилами, спрямованими на подолання залежності. Порушники виганяються колективним рішенням. Добровільність є основним принципом, у силу чого ефективність такої діяльності досить висока. Діють мультидисциплінарні команди фахівців – медики, лікарі–наркологи, психологи, психотерапевти, соціальні працівники. Соцпрацівник в таких закладах разом з іншими вивчає і деталізує проблеми клієнта, бере участь у формуванні мотивації і установок на лікування, на тверезий і здоровий спосіб життя, готує умови для нехворобливої адаптації клієнта після виписки.
Реабілітаційні програми позбавлення від залежності базуються на тому, що одужання людини відбувається внаслідок утримання від психоактивних речовин, і на можливості застосування власного потенціалу як особистості, на вірі в кожну особу. Досить часто ці програми є безмедикаментозними, мають на меті реінтеграцію, реадаптацію, ресоціалізацію осіб із залежністю. Здійснюються в реабілітаційних центрах, які грунтуються переважно на добровільній основі клієнтів. Робота в таких центрах складається з групової та індивідуальної психотерапії, арттерапії, інформаційно–мотиваційного тренінгу, тренінгу соціальних навичок, тренінгу профілактики зриву, соціального консультування тощо.
Поширеним в рамках реабілітаційних програм є створення і функціонування терапевтичних спільнот. Це форма об’єднання людей, структурована з метою набуття вагомих терапевтичних ефектів. Терапія середовищем грунтується на психологічній атмосфері, утвіорюваній всіма учасниками спільноти. Головним є спілкування, взаємодія самих членів спілльноти, тт. фактично сама спільнота себе лікує. Однак, функціонуваня такої терапевтичної спілльноти зумовлене сукупністю об’єктивних чинників – організаційних, функціональних (медичних, трудових, освітніх, виховних, сімейних, психолого–терапевтичних тощо). Досить часто акцент роблять на трудотерапії та встановленні ієрархічніх відносин «табірного» або сектантського типу, шо, безумовно, полегшує управління режимом спільноти. Тож досить часто в рамках даної моделі використовуються трудові табори, літні табори для узалежнених, які пройшли курс лікування.
Зміст і форми роботи соціальних працівників у рамках реабілітаційної програми визначається філософією закладу, який її запроваджує. Окрім консультативних ролей, він може здійснювати представництво інтересів клієнта (відновити втрачені документи), сприяти працевлаштуванню, вирішенню житлової, фінансової проблем, інформувати про доступні соціальні послуги та програми тощо.
Важливою є соціальна вулична робота, спрямована на встановлення контакту та надання допомоги тим клієнтам, які не належать до числа користувачів існуючих служб чи послуг та з якихось причин є важкодоступними для закладів системи охорони здоров’я. Вулична робота включає:
Інформаційно–освітню роботу, донесення інформації, профілактична освітня робота на вулиці.
Добровільне й конфіденційне консультування та тестування на ВІЛ.
Доступ до дезінфікуючих засобів, до чичтих шприців, до метадонової чи іншої замісної терапії, до презервативів.
Зміна норм поведінки в групі споживачів наркотичних речовин, переконання в тому, щоб особа звернулася в наркологічну клініку, реабілітаційних центр, соцслужбу, передбачає індивідуальний підхід до кожного клієнта, найчастіше на принципах «рівний–рівному».
Останнім часом відбуваються зміни, постійні нові підходи, пошуки, модальність в лікуванні та соціальній роботі з узалежненими людьми. Поширеними, популярними дедалі стають не стаціонарні, а амбулаторні форми обслуговування. Різноманітні заклади – реабілітаційні центри – (в Польщі зокрема) надають такі послуги, як психологічні інтервю, консультації, оцінювання стану, фармакотерапію, індивідуальну психотерапію залежного підтримуючу психотерапію, сімейну психотерапію, групову психотерапію, рекреаційну терапію, терапію зайнятістю. Використовуються групи підтримки, семінари, консультування, продовження шкільного навчання, особливо для підлітків, професійні курси, допомога у знаходженні місця працевліштування, фінансування квартир(т.зв. адаптаційних квартир) та гуртожитків, куди пацієнт направляється після реабілітаційного центру.

Соціальна робота з людьми похилого віку за рубежем
Людей похилого віку відносять до об.єктів соціального захисту, соцдопомоги й соцроботи за рубежем. До цієї групи відносять осіб (за класифікацією Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ)), віком від 60 років. 60–74 – люди похилого віку, 75–89 – старі люди, від 90 – довгожителі. Старість пов’язана з розвитком вікової паталогії, зміною фізіологічних функцій, втратами (фізіологічного і біологічного обмеження, погіршення здорров’я, зниження соціальної активності, зміни соціальної ролі, втрата безпеки). Тому одним із головних завдань соцроботи є створення умов гідного життя літнім людям, кількість яких щороку збільшується на планеті на 2,4%. Значна частина їх потребує постійної сторонньої допомоги, обслуговування на дому чи в спеціальних закладах. Але до завдань з такою групою належать також і надання можливостей реалізувати свої здібності, брати участь у громадській діяльності, сприяти адаптації до нових умов.
ООН у 1991 р. ухвалила Принципи щодо людей похилого віку, згідно яких такі люди повинні мати:
1)незалежність
– доступ до відовідного харчування, медичного обслуговування через забезпечення їм доходу, підтримки з боку сім’ї, громади й суспільства;
можливість жити вдома доти, доки це можливо;
2)участь: у суспільному житті, мати можливість створювати асоціації осіб похилого віку.
3) догляд:
– з боку сім’ї, держави;
доступ до соціальних і правових послуг
доступ до медичного обслуговування, яке б дозволило їм підтримувати або відновлювати оптимальний рівень фізичного , психічного та емоційного благополуччя, попереджувати й стримувати початок періоду нездужання
4) реалізацію внутрішнього потенціалу – доступ до можливостей суспільства в сфері освіти, культури, духовного життя й відпочинку
5)гідність – вести гідний і безпечний спосіб життя.
Традиційно основні форми соціальної роботи з людьми похилого віку зводять до реабілітації (медичної , соціальної ) та соціальної допомоги.
Соцдопомога передусім спрямована на задоволення потреб у самообслуговуванні, здійснення яких неможливе внаслідок втрати чи обмеження певних функцій. Тому передбачено надання засобів малої механізації і спеціальної побутової техніки, спеціального облаштування.
Передбачено й матеріальна підтримка, пенсійне забезпечення людей похилого віку.
Реабілітаційні заходи поділяють на соціально–побутові та медико–соціальні. Важливою ланкою, напрямком соцроботи з такими людьми є надання практичної надомної допомоги: прибирання, похід за продуктами, навіть догляд – умивання, одягання, приймання їжі тощо. Однак при цьому важливим є і психологічний підхід у роботі. У соціальних службах Великобританії людей похилого віку, які втратили певну частину функцій, вчать куховарити лівою рукою (у кого не функціонує права рука), а також чоловіків, які втратили дружину.
У багатьох країнах важливу роль відводять трудотерапевту, який допомагає клієнту пристосуватися до змін у його функціон.можливостях. Він планує й розробляє зміни у домашньому побуті, у виготовленні спецмеблів, відповідного обладнання (пристосування туалету, кранів у ванній кімнаті, вимикачів у газовій плиті, спеціального начиння для їжі), встановлення спеціального освітлення, модифікування одягу (застібки). Навіть пропонують підняті над землею грядки та клумби, щоб людина у візку могла доглядати свої квіти чи город.
Ще одним із засобів соцреабілітації є трудова та громадська зайнятість. Зокрема людей похилого віку залучають до волонтерської діяльності, сприяють створенню груп взаємодопомоги (самодопомоги), клубів літніх людей, організовують творчі колективи, стимулюють їхню самодільність тощо. У зарубіжних країнах навіть створені (при будинках для літніх людей) лікувально–виробничі майстерні, спеціальні цехи, дільниці, підсобні господарства – для проведення трудотерапії.
Також пропонують створити т.зв. терапевтичні короткотривалі групи, де людина, яка щойно втратила близьку людину, може на перших порах отримати психологічну підтримку.
Особливий напрямок – груповий догляд за людьми похилого віку, який передбачає функціонування спеціальних соціальних установ для проживання й догляду. У Великобританії це:
– будинки готельного типу – у таких будинках постійно пропонується підтримка доглядальника. Кімнати забезпечені спецсистемою аварійного виклику.
будинки спостійного проживання – на утриманні місцевої влади, приватн чи добровільних організацій. Не надають постійної медичної допомоги, постійно медично не обслуговують. Хоча є й будинки з висококваліфікованим медперсоналом, де проживають люди з психічними розладами , соматично ослаблені.
Будинки сестринського типу – для догляду за людьми, які не можуть самостійно жити вдома (частково оплачує клієнт, зокрема певні послуги)
Денні стаціонари чи центри – люди залишаються вдома, але відвідують у денний час з метою отримання певних послуг, медичних зокрема. Забезпечення таксі місцевою владою.
Денні центри/обідні клуби – годують обідом і забезпечують спілкування.
Догляд за місцем проживання – надання довготривалої і спланованої соціально–побутової допомоги згідно з потребами клієнта.
Чергові бригади невідкладної допомоги – включають послуги соцпрацівників, котрі забезпечують короткотерміновий догляд.
Служби прання білизни
У Німеччині, Італії, Іспанії, Франції, Бельгії, Румунії існує релігійна благодійна організація «Карітас», що надає послуги для непрацездатних осіб похилого віку, організації «Домашня опіка».
«Карітас» – соціальна допомога базується на принципі «допоможи собі сам»:
медичне обслуговування і догляд за хворим
реабілітаційні рухові вправи
допомога під час відвідування лікаря
інформація, консультація, емоційна підтримка
прокат допоміжних засобів догляду
допомога у веденні домашнього господарства
організація харчування
відвідування духівника
навчання догляду та інструктаж членів родини.
«Домашня опіка» укладає угоди щодо надання послуг та узгоджується перелік послуг, їх терміни (щоденно, кілька разів на тиждень тощо).

Хоспісна система допомоги
Хоспіс – це концепція допомоги термінально хворим та їхнім сім’ям, яку здійснює міждисциплінарна команда на підставі індивідуального плану догляду. Хоспіс – це не так медичний заклад, як соціальний заклад, що надає соціальну допомогу невиліковно хворим та їхнім рідним і близьким. Піклування в хоспісі зосереджене на подоланні болю, симптоматичному лікуванні, задоволенні потреб хворого та його сім’ї. Хоспіс надає перевагу якості життя, а не її тривалості, й наголошує на важливості фізичного та духовного контактів між людьми за умов, коли життя наближається до свого фіналу.
Перший хоспіс – Хоспіс св. Христофора – був заснований 1967 року в Сидингемі у Великобританії (неподалік Лондона). Він виник як альтернатива допомоги, яку невиліковні пацієнти могли отримувати в лікарні. Головні завдання хоспісу полягали в:
контролюванні болю (застосування методики прийому знеболюючих засобів по годинах так, щоб пацієнти не встигали відчути біль);
узгодженій роботі групи допомоги, що складалася з різних фахівців (лікар, медсестра, психолог та ін.);
створенні домашньої обстановки (можливість користуватися звичними, улюбленими речами, а також тримати домашніх тварин);
у відвертих розмовах персоналу з хворими про його смерть;
забезпеченні умов для прийняття смерті з гідністю.
Лікувальний аспект при цьому не вважали головним, роль медичної допомоги полягала в першу чергу у знеболюванні, знятті неприємних відчуттів, контролю за фізіологічним станом хворого.
У цей самий час клінічна соціальна робота набула поширення в розвинутих країнах світу, хоспісна допомога стала органічним продовженням практики соціальної роботи з хворими і продовжує розвиватися як узгоджений із медичною практикою спосіб надання допомоги. Хоспісна допомога спрямована на підтримання певного рівня якості життя людини до останніх хвилин, інколи навіть за рахунок відмови від, можливо, ефективного, проте дискомфортного медичного втручання. Оскільки в медичних закладах пацієнт є певною мірою де персоналізованою особою, лікаря мало цікавить його духовна та емоційна сфери. Зміст роботи хоспісу полягає в тому, щоб максимально компенсувати втрачені через хворобу можливості людини, підтримувати певний рівень життя та споживання суспільних благ.
У сучасній практиці допомоги термінально хворим набули поширення 3 головні типи хоспісів:
Стаціонарний (на зразок лікарні).
Хоспіс у лікарні.
Домашній хоспіс (останній найпоширеніший у США).
Існують також хоспіси для надання допомоги важко або невиліковно хворим дітям та їхнім сім ям. Незалежно від різновиду хоспіс забезпечує організоване надання таких видів допомоги:
Медичної,
Психологічної,
Соціальної та
Духовної допомоги.
Медична допомога включає контроль за станом хворого, симптоматичне лікування та знеболювання, надання консультацій та навчання родичів і добровільних помічників деяких функцій, що можуть знадобитись при догляді. Максимальне полегшення фізіологічного стану є головною метою медичної хоспісної допомоги. ЇЇ можна назвати альтернативою агресивним, дискомфортним та больовим засобам звичайної медицини, які, до того ж, не гарантують покращання.
Психологічна допомога має на меті подолання стресу, тривожності, депресії пацієнта, а також консультування (в тому числі родичів) та психодіагностику. Психологічна робота з хворим має чітку орієнтацію на його душевний стан, на те, як він сприймає оточуючу реальність і власне становище. Душевні страждання, які зазнає невиліковно хворий та його близькі, подібні до фізичного болю, у психологічному та соціальному сенсі загрожують не менше, ніж фізичний біль у біологічному аспекті. Головний напрямок роботи психолога – нормалізація внутрішнього стану особистості та підтримання психологічної рівноваги між хворим та його оточенням на всіх етапах протікання хвороби.
Соціальна допомога має два головні аспекти: організація будь-якої допомоги хворому і включення його в певний соціальний контекст. Щодо першого аспекту, то це роз’яснення відповідних законів, знаходження установ, що надають необхідну допомогу хворому та його сім’ї, матеріальна підтримка, надання послуг із догляду, допомога в домашній роботі тощо. Другий аспект – підтримка соціальності хворого, оскільки людина втрачає життя не тільки біологічно, а й певною мірою соціально: зазнає відриву від звичного способу життя, певного оточення тощо. ЇЇ необхідно підтримувати, щоб вона відчувала свою корисність, мала можливість спілкування, висловлення думки, волевиявлення. Соціальний працівник є посередником між хворою людиною та суспільством, а в певному сенсі й “адвокатом”, і “менеджером”. Важливою є також робота волонтерів, які допомагають хворому в побуті, в догляді, психологічно, інколи навіть фактом своєї присутності.
Духовна допомога є найважчою та неоднозначною. Вона залежить від широкого кола обставин: світогляду, системи цінностей, життєвого досвіду хворого тощо. Люди з релігійними, особливо християнськими переконаннями спираються на допомогу церкви та вчення про вічне життя. Для таких вкрай важливим є здійснення релігійних відправ, отримання останнього благословення. І тут головною метою духовної допомоги є гармонізація духовного стану особистості в ситуації незворотнього наближення смерті.
Хоспісна допомога набуває повноти лише за успішного впровадження всіх зазначених її різновидів. Загалом головними рисами такої системної допомоги є:
Допомога невиліковно хворій людині як особистості,
Допомога пацієнту й родині як єдиному цілому,
Усебічний характер допомоги,
Надання допомоги міждисциплінарною командою, узгоджено,
Створення кращих умов життя, подолання супутніх проявів, а не самої хвороби,
Допомога родині й близьким хворого під час та після тяжкої втрати.
Сьогодні хоспіси набули значного поширення й існують у багатьох країнах. За даними ІНТЕРНЕТ,лише в США їх 2400, і обслуговують вони близько 340 тисяч осіб, до того ж чисельність їх щороку зростає. Здебільшого – це люди похилого віку (2/3 загальної кількості), котрі страждають на онкозахворювання. Є тяжкі хворі на СНІД та інші хронічні захворювання.
1995 року була створена Всесвітня організація домашньої та хоспісної допомоги, відкриваються фундації, що підтримують діяльність хоспісів. Підтримують хоспіси за рахунок страхових внесків, дотацій державних і приватних установ. Водночас, порівняно із медичним обслуговуванням хоспісна допомога є дешевшою. Це пов’язано з тим, що, по-перше, паліативна допомога (тобто допомога по знеболюванні, а не лікування) дешевша порівняно з лікувальною; по-друге, пацієнт перебуває головно вдома, а не в стаціонарі; по-третє, частину хоспісної допомоги виконують волонтери.
Хоспісний рух набув загального визнання й посідає важливе місце в сфері соціального захисту населення розвинутих країн.

Рекомендована література
а) основна:
Василькова Ю.В., Василькова Т.А. Социальная педагогика.: Курс лекций. – М., 2000.
Горшкова О.А. Опыт социальной работы за рубежом.: Краткий курс лекцій. – М.,1999.
КОВАЛЬ Л.Г., ЗВЄРЄВА І.Д., ХЛЄБІК С.Р. СОЦІАЛЬНА ПЕДАГОГІКА/СОЦІАЛЬНА РОБОТА: НАВЧ. ПОСІБНИК. – К., 1997.
Козлов А.А. Социальная работа за рубежом: состояние, тенденции, перспективы. – М., 1998.
Методика и технологии работы социального педагога / под ред. М.А. Галагузовой. – М., 2002.
Мустаева Ф.А. Основы социальной педагогики: Учебник для студ–в педвузов. – М., 2001.
Основы социальной работы.: Учебник /Отв.ред.П.Д.Павленок. – М.:Инфра-М., 1997.
Пічкар О.П., Дідик М.М. Соціальна робота за рубежем: Великобританія. – Ужгород, 2001.
Попович Г.М. Соціальна робота в Україні і за рубежем: Навч.-метод.пос–к. – Ужгород, 2000.
Соціальна педагогіка.: Навч.пос-к. /За ред. А.Й.Капської. – К.,2000.
Технології соціально-педагогічної роботи.: Навч.пос-к /За ред. А.Й.Капської. – К.,2000.
Харченко С.Я., Краснова Н.П., Харченко Л.П. Соціально–педагогічні технології. – Луганськ, 2005.
Соціальна педагогіка: теорія і технології / За заг.ред. І.Д. Зверєвої. – К., 2006.
Теорії і методи соціальної роботи.: Підручник / За заг. ред. Т.В.Семигіної, І.І.Миговича. – К., 2005.
Шахрай В.М. Технології соціальної роботи. – К., 2006.
Б)ДОДАТКОВА:
Бочкарева Г.В. Педагогика социальной роботы. – М., 1995.
братусь І. технології соціальної роботи з неповнолітніми матерями у сша // практична психологія і соціальна робота. – 2001. – №10. – с.42–47.
Вашнець Л. Британська модель соціальної допомоги дітям // Соціальна політика і соціальна робота. – 2000. – №1.
Веселова В. «Гайденс» – це допомога // Завуч. – 1999. – №7.
Догляд за літніми людьми у швеції // Соціальна політика і соціальна робота. – 2001. – №1. – С.34–46.
герасимчук н. досвід соціальної роботи в зарубіжних державах // шкільний світ. – 1998. – №10.
Григорьев С.И. Социальная работа: шведский вариант в первом приближении. – Барнаул, 1991.
Іванова І.Б. Соціально-психологічні проблеми дітей-інвалідів. – К.:Логос, 2000.
капранова в.а. сравнительная педагогика. школа и образование за рубежом. – минск. 2004.
козубовський в. до питання про можливості застосування британського досвіду соціальної роботи в україні // Соціальна політика і соціальна робота. – 2002. – №3–4.
краснова о.в.социальная политика и социальная защита пожилых людей и инвалидов в великобритании // психология зрелости и старения. – 1999. – №3 (7–8). – с.119–121.
ЛАВРИЧЕНКО Н.М. ПЕДАГОГІКА СОЦІАЛІЗАЦІЇ: ЄВРОПЕЙСЬКІ АБРИСИ. – К.: ВІРА ІНСАЙТ, 2000.
лоренц о. социальная работа в странах западной европы. – спб. 2004.
Малькова З.А. Актуалізація проблем виховання у США // Педагогика. – 2002. – №7.
Мельникова І.М. Підготовка фахівців для соціально-педагогічно діяльності в зарубіжних країнах. /Неперервна професійна освіта: проблеми, пошуки, перспективи: Монографія/За ред.І.А.Зязюна. – К.: “Віпол”, 2000. – С.590-612
методика и технологии работы социального педагога: учебн.пос–е для студ.высш.учебн.зав–й / под ред. М.А.Галагузовой, Л.В.Мардахаева. – М., 2002.
петечук м., семигіна т. політика запобігання віл/сніду у сша, великобританії, швейцарії та україні // соціальна політика та соціальна робота. – 2002. – 3–4.
репринцева г.і. ігротерапія як метод психологічної реабілітації дітей з обмеженеми можливостями // вісник психо–соціальної і корекційно–реабілітаційної роботи. – 1997. №1. – с.52–61.
романовська о.о. фостерна сімя великоїбританії як соціально–0педагогічне середовище підтримки особистості дитини. – автореф.дис. канд.пед.наук. – к., 2002.
Селевко Г.К., Селевко А.Г. Социально–воспитательные технологии. – М., 2002.
Словник-довідник для соціальних педагогів і соціальних працівників. /За заг.ред.А.Й.Капської, І.М.Пінчук, С.В.Толстоухової. – К.,2000.
соціальна робота: в 3 ч. – Ч.3: робота з конкретними групами клієнтів / за ред. Т.в. семигіної та і.Григи. – к, 2004.
соціальна робота з інвалідами: настільна книга фахівця /під ред.е.м.холостовой. – м, 1996.
соціальна робота з підлітками та молоддю: проблеми, пошуки, перспективи / За ред.І.М. Пінчук. – К., 2000.
хромова о.л., кравченко т.в. педагогізація батьків у сша // педагогіка і психологія. – 1997. – №2.
чорбинский с.и. социальная работа и социальная программа в сша. – м., 1992.
СОЦІАЛЬНА РОБОТА ЗА РУБЕЖЕМ – WWW.EDU.RU / window_catalog/
СОЦІАЛЬНА РОБОТА в німеччині – WWW.ref.net.ua / catalog/

Питання заліково–екзаменаційного контролю з курсу
«Технології соціально–педагогічної роботи в зарубіжних країнах»
Зміст понятТЯ “соціальна робота” за кордоном. СКЛАДОВІ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ.
МЕТА І ЗАВДАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ І СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ ЗА РУБЕЖЕМ
Об’єкти й суб’єкти соціальної роботи В КРАЇНАХ ЗАРУБІЖЖЯ.
Ресурси соціальної роботи в країнах зарубіжжя.
Моделі соціальної роботи за кордоном.
Міжнародні організації у соціальній сфері: МЕТА, ФУНКЦІЇ, ЗНАЧЕННЯ.
СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ “СОЦІАЛЬНИЙ ПРАЦІВНИК” І “СОЦІАЛЬНИЙ ПЕДАГОГ” ЗА КОРДОНОМ.
ПРОФЕСІЇ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ В КРАЇНАХ ЗАРУБІЖЖЯ.
Сфери діяльності соціального працівника за рубежем.
ФУНКЦІЇ СОЦІАЛЬНОГО ПЕДАГОГА (НІМЕЧЧИНА) ТА шкільнОГО соціальнОГО працівникА (США).
волонтерИ І ВОЛОНТЕРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ЗА КОРДОНОМ.
вимоги до професійного становлення соціальних працівників за кордоном.
ЗАГАЛЬНА СТРУКТУРА СОЦІАЛЬНОЇ ОСВІТИ ЗА РУБЕЖЕМ.
ПІДГОТОВКА СОЦІАЛЬНИХ ПРАЦІВНИКІВ і соціальних педагогів в країнах зарубіжжя. (на прикладі однієї з країн).
ЗМІСТ ПОНЯТТЯ «ТЕХНОЛОГІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ» В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ
ТЕХНОЛОГІЇ ІНДИВІДУАЛЬНОЇ ТА ГРУПОВОЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ.
ЗМІСТ ПОНЯТТЯ «СОЦІАЛІЗАЦІЯ» УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ ЗА РУБЕЖЕМ.
МЕТА, ЗАВДАННЯ, НАПРЯМКИ ДІЯЛЬНОСТІ Й ЗНАЧЕННЯ “ОБЩИННОЇ ШКОЛИ”.
ХАРАКТЕРНІ РИСИ ОСВІТНІХ ЗАКЛАДІВ МОДЕЛІ “ВІДКРИТА ШКОЛА”.
фУНКЦІЇ Й ЗНАЧЕННЯ ЦЕНТРУ СОЦІОТЕРАПІЇ Й МОЛОДІЖНОЇ АКАДЕМІЇ ЖИТТЯ “КЕРМІТ” (ПОЛЬЩА).
ТЕХНОЛОГІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З “ДІТЬМИ ВУЛИЦІ” ЗА РУБЕЖЕМ.
ТЕХНОЛОГІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ДІТЬМИ-СИРОТАМИ ЗА РУБЕЖЕМ
ТЕХНОЛОГІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ДІТЬМИ-ІНВАЛІДАМИ ЗА РУБЕЖЕМ.
СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ Й ПІДТРИМКА ОБДАРОВАНИХ ДІТЕЙ ЗА РУБЕЖЕМ.
тЕХНОЛОГІЇ СоціальнОЇ роботИ З РІЗНИМИ КАТЕГОРІЯМИ СІМЕЙ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ.
тЕХНОЛОГІЇ СоціальнОЇ роботИ з неповнолітніми матерями ЗА КОРДОНОМ.
тЕХНОЛОГІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З НЕБЛАГОПОЛУЧНИМИ СІМ’ЯМИ В КРАЇНАХ ЗАРУБІЖЖЯ.
тЕХНОЛОГІЇ СоціальнОЇ роботИ З ПРИЙОМНОЮ (ФОСТЕРНОЮ) СІМ’ЄЮ.
ЗАХІДНІ МОДЕЛІ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ОСОБАМИ з обмеженими можливостями.
ТЕХНОЛОГІЇ СоціальнОЇ роботИ з людьми похилого віку В КРАЇНАХ ЗАРУБІЖЖЯ.
ХОСПІС ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ЗАКЛАД ТА ФОРМА СОЦІАЛЬНОЇ ДОПОМОГИ ЗА РУБЕЖЕМ.
тЕХНОЛОГІЇ СоціальнОЇ роботИ З АЛКО– ТА НАРКОЗАЛЕЖНИМИ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ.
ТЕХНОЛОГІЯ «12 КРОКІВ» З АЛКО– ТА НАРКОЗАЛЕЖНИМИ.
АМЕРИКАНСЬКА СИСТЕМА СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ.
СОЦІАЛЬНА РОБОТА У ВЕЛИКОБРИТАНІЇ.
ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНОЇ ТА СОЦІАЛЬНО–ПЕДАГОГІЧНОЇ РОБОТИ В НІМЕЧЧИНІ.
СПЕЦИФІКА СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ У ШВЕЦІЇ.
СОЦІАЛЬНА РОБОТА У ФРАНЦІЇ.
ТЕХНОЛОГІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ В ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ ДЕРЖАВАХ.
ДОСВІД СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ В РОСІЇ.









13PAGE 15


13PAGE 14215




Заголовок 115

Приложенные файлы

  • doc 26761025
    Размер файла: 965 kB Загрузок: 1

Добавить комментарий