Питання для підсумкового контролю з історії між..


Питання для підсумкового контролю з історії міжнародних відносин
Поняття зовнішньої політики, міжнародної політики та міжнародних відносин.
Періодизація історії міжнародних відносин. Хронологічні межі та розуміння
сучасних міжнародних відносин.
Проблема предмету та об’єкту сучасних міжнародних відносин. Сучасні міжнародні
відносини в системі навчальних дисциплін.
Проблема законів у сфері міжнародних відносин. Поняття та зміст основних
закономірностей і тенденцій розвитку сучасних міжнародних відносин.
Методи аналізу та дослідження міжнародних відносин.
Генезис і тенденції розвитку Вестфальської системи міжнародних відносин.
Віденська система міжнародних відносин.
Зміна характеру міжнародних відносин у XX ст. Вплив світових воєн.
Причини і характер Першої світової війни, співвідношення сил між головними
державами та блоками.
Утворення Четвертного союзу. Дипломатична боротьба за нейтральні держави. Завершення формування двох ворожих таборів.
Капітуляція та вихід з війни союзників Німеччини. Комп’єнське перемир’я. Закінчення світової війни. Переговори у Бресті.
Співвідношення сил на міжнародній арені після закінчення Першої світової війни.
Паризька мирна конференція, її основні питання, хід та завершення.
Вашингтонська мирна конференція та її рішення.*
Преваги та суперечності Версальсько-Вашингтонської системи.
Підготовка та причини скликання Генуезької конференції.
Рапальський сепаратний договір Росії з Німеччиною 16 квітня 1922 р.
Конференція в Гаазі, її направленість і підсумки.
Міжнародне значення Генуезької та Гаазької конференцій.
Конференція в Локарно, її міжнародне значення.
Плани Дауеса та Юнга: зміст і направленість.
Пакт Бріана-Келлога та його значення..
Зовнішня політика Японії на Сході. “Меморандум Танака”.
Зовнішня політика фашистської Італії. Італо-абіссінська війна.
Прихід до влади в Німеччині А.Гітлера. Зовнішньополітичні плани Німеччини та їх реалізація.
Проект “Пакту чотирьох”. Лондонська економічна конференція. Створення Балканської Антанти.
Зміст і мета політики колективної безпеки в Європі: позиції СРСР, Англії та Франції. Конвенція про визначення агресії. Укладення договорів між СРСР і Францією, СРСР та Чехословаччиною.
“Мюнхенська змова” та її наслідки.
Англо-франко-радянські переговори влітку 1939 р. та їх крах.
Пакт Молотова Ріббентропа 23 серпня 1939 р. Початок Другої світової війни.
Співвідношення сил напередодні війни, її характер, періодизація.
Напад нацистської Німеччини на Польщу. Вступ у війну Великої Британії Франції. Позиція США. Політичні події “дивної війни” на Заході.
Вступ радянських військ на територію Польщі. Міжнародне значення включення складу СРСР Західної України та Західної Білорусії, країн Балтії і Північ] Буковини.
Напад Німеччини на СРСР. Зміна характеру війни. Утворення антигітлерівсьі коаліції.
Крах гітлерівської стратегії “блискавичної війни”. Міжнародне значення розгрої фашистів під Москвою, у ході Сталінградської та Курської битв.
Перемоги Червоної Армії в 1944 р. Відкриття другого фронту та його міжнарод значення.
Питання післявоєнного устрою в Європі на міжнародних конференціях учасник антигітлерівської коаліції (Тегеран, Ялта, Потсдам).
Завершення і підсумки другої світової війни. Створення та організаційна структу]
оон.Нова розстановка сил на світовій арені. “Холодна війна” та її етапи.
Створення воєнних блоків. Блокове протистояння ( друга половина 40-80-ті pp. X ст.).
Міжнародні результати діяльності світової системи соціалізму в другій половиі 40-60-х pp. XX ст.
Локальні конфлікти після Другої світової війни та їх результати і вплив к міжнародну обстановку.
Деколонізація та утворення нових незалежних держав.
Процес розрядки міжнародної напруги. Гельсінський акт 1975 р.
Загострення міжнародних відносин в другій половині 70 - на початку 80-х рр.
Радянсько-американські відносини в 1985-1990 рр.
Проблема скорочення збройних сил і звичайних озброєнь у Європі в 1985-1990 рр.
Міжнародне значення революцій 1988 -1990 рр. у країнах Центрально-Східне Європи.
Зовнішньополітичні чинники об’єднання Німеччини. Переговори “4+2”.
Міжнародні наслідки краху СРСР і утворення СНД.
СНД в сучасних міжнародних відносинах. Інтеграційні процеси в рамках СНД.
Проблеми деколонізації та постколоніального простору в 1985-1990 рр. Еволюці: Руху неприєднання.
Нові параметри міжнародної та європейської безпеки наприкінці 80 - початку 90-) рр. XX століття.
Нові параметри європейської безпеки в 1993 - 1999 рр.: від “Пакту стабільності і Європі” 1993 року до прийняття Хартії європейської безпеки.
Від НБСЄ до ОБСЄ (Будапешт, 1994 р.). Основні інституції та місії ОБСЄ: суть, структура і вплив на сучасні міжнародні відносини.
Процес розширення НАТО на Схід.
Посилення ролі Європейського Союзу в системі регіональної безпеки.
Маастрихтський процес і утворення ЄС у 1992 р.
ЄС і розвиток інтеграційних процесів у Європі в 1993-2012 рр.
Проблема міжнародного тероризму в сучасному світі.
Роль ООН у сучасних міжнародних відносинах.
Основні риси сучасних системних трансформацій у країнах Центрально-Східної Європи.
Країни Вишеградської групи в системі сучасних міжнародних відносин.
Міжнародне становище і пріоритети зовнішньої політики країн Африки у 1985 - 2012 рр.
Країни Латиноамериканського регіону в міжнародних відносинах кінця XX - початку XXI століття.
Країни АТР в міжнародних відносинах кінця XX - початку XXI ст.
Основні тенденції розвитку міжнародних відносин у Близькосхідному регіоні наприкінці XX - початку XXI ст.
Міжарабські та арабо-ізраїльські відносини в 1990-х роках у контексті проблеми близькосхідного врегулювання.
Проблема ісламського тероризму. Операція СІЛА і їх союзників в Афганістані (2001 р.) та її вплив на глобальні й регіональні міжнародні відносини.
Загострення арабо-ізраїльського протистояння та близькосхідної проблеми наприкінці XX - початку XXI століття.
Система міжнародних відносин на початку XXI ст.: особливості та тенденції еволюції.
Глобальні та регіональні системи безпеки в сучасних міжнародних відносин
Поняття зовнішньої політики, міжнародної політики та міжнародних відносин
міжнародна політика — це вся сукупність дій політичних суб´єктів у відносинах між державами та на міжнародній арені в цілому.
Цей вид політики називається ще «світовою політикою».
Зовнішня політика у науковій літературі звичайно визначається через діяльність держави: «Зовнішня політика — діяльність держави на міжнародній арені, яка регулює відносини з іншими суб´єктами зовнішньополітичної діяльності: державами, зарубіжними партіями та іншими громадськими організаціями, всесвітніми і регіональними міжнародними організаціями».
Зазначене розрізнення зовнішньої і міжнародної політики дає можливість, зокрема, розмежувати зовнішньополітичну діяльність держави як вираження загальнонаціональних інтересів і дії окремих національних суб´єктів політики, наприклад партій чи засобів масової інформації, на міжнародній арені, які можуть суперечити загальнонаціональним інтересам і вже з цієї причини не вважаються складовими зовнішньої політики держави. Найчастіше такі суперечності між зовнішньою політикою держави та окремими діями проявляються у сфері економічної політики, недержавні суб´єкти якої, наприклад біржі, банки, корпорації, можуть діяти всупереч загальнонаціональним інтересам, отже, і зовнішній політиці держави.
Таким чином, зовнішня політика — це закордонна діяльність держави.
Дії всіх інших суб´єктів політики на міжнародній арені є складовими не зовнішньої політики держави, а міжнародної політики.
У визначенні специфіки зовнішньої політики важливе значення має з´ясування її співвідношення з внутрішньою політикою. Існує кілька варіантів вирішення цієї проблеми. Перший пов´язаний з теорією завоювання, яка пояснює виникнення держав завоюванням одних народів іншими. Відповідно до цієї теорії зовнішня політика, в результаті якої виникають та існують держави, є визначальною стосовно їх внутрішньої політики. Так, один із авторів теорії завоювання польсько-австрійський соціолог і юрист Л. Гумплович стверджував, що внутрішній розвиток держави визначається розвитком її зовнішніх сил, що внутрішня історія держави є простим додатком зовнішньої, зумовлюється останньою.
Інший варіант трактування співвідношення зовнішньої і внутрішньої політики запропонував марксизм, який виходить з того, що зовнішньополітичний курс будь-якої держави є продовженням її внутрішньої політики, зумовленої економічним базисом та інтересами правлячих сил. Нарешті, третій варіант полягає в тому, шо зовнішня і внутрішня політика трактуються як рівнозначні.
2. Періодизація історії міжнародних відносин. Хронологічні межі та розуміння сучасних міжнародних відносин.
3. Проблема предмету та об’єкту сучасних міжнародних відносин. Сучасні міжнародні відносини в системі навчальних дисциплін.
Міжнародні відносини як предмет дослідження окремих наук
Упродовж усього історичного розвитку земної цивілізації міжнародні відносини завжди займали і займають суттєве місце в житті кожного суспільства. Такі процеси людської діяльності, як утворення і розвиток держав, формування народностей і консолідація націй, зміна політичних режимів і становлення соціальних інститутів, розвиток економіки, технічного прогресу, науки і культури завжди були пов’язані з певними обмінами і контактами між соціальними групами різних країн, тобто з міжнародними відносинами у найширшому розумінні слова. На рубежі ІІ та ІІІ тисячоліть їх значення значно зросло, що пов’язано з процесом глобалізації світового співтовариства, у якому всі країни світу перебувають у стані різноманітних і багатогранних взаємодій. Ці взаємодії надзвичайно інтенсивно впливають на обсяги і характер виробництва, види створюваних продуктів та ціни на них, на стандарти споживання, на цінності та ідеали людей.
Аналіз ролі й значення міжнародних відносин у житті людського суспільства дозволяє зробити висновок, що міжнародні відносини є специфічною галуззю суспільних відносин, реалізуються як у формах економічних, політичних, культурних, правових і дипломатичних взаємодій, так і у взаємовідносинах між великими соціаль¬ними групами, об’єднаними в держави, союзи держав, суспільні, економічні, політичні рухи та громадські організації. Коротко підсумовуючи вищевикладене, можна констатувати, що міжнародні відносини – це сукупність економічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних та інших зв’язків і взаємовідносин між народами у найшир¬шому значенні цього слова.
Багатогранність спектра міжнародних відносин зумовлює те, що вони є предметом дослідження різноманітних наук. Серед дослідників немає чіткої визначеності щодо дисциплін, які так чи інакше вивчають міжнародні відносини. Куіжі Райт, Жан-Батіст Дюрозель та інші фахівці виділяють такі:
– історія дипломатії;– міжнародне право;– міжнародна політика;
– міжнародна економіка;– міжнародна торгівля;– військові науки;
– право і міжнародні організації;– політична географія;– соціологія;
– антропологія;– соціальна психологія;– етика.
Кожна з цих наук має свій предмет вивчення та об’єкт дослідження, властивий певному науковому напрямку.
У той же час аналіз міжнародних відносин, теоретичне узагальнення їх закономірностей, структури, функціонування та розвитку певним чином є присутнім у кожній з названих дисциплін у історичному, політичному, правовому, економічному, соціальному та інших аспектах. Але жодна з них не дозволяє охопити всю сукупність міжнародних відносин, оскільки всі вони є її складовими частинами. Систематизоване і цілеспрямоване вивчення міжнародних відносин у рамках відносно самостійної дисципліни розпочалось порівняно недавно. Науковий напрямок з проблем дослідження міжнародних відносин фор¬мально виник у 1919 році. Саме тоді у Вельському університеті в
м. Ейберсвіт (Великобританія) була утворена перша кафедра з історії та теорії міжнародних відносин.
Слід зазначити, що вже в давні часи політична філософія та історія ставили питання про причини конфліктів і воєн, про засоби та способи досягнення порядку, миру між народами та ін. Але систематичне вивчення існуючих феноменів з метою пояснити поведінку, розкрити типове, що повторюється у взаємодії міжнародних акторів, в основному відбувалось у період між Першою і Другою світовими війнами, а найбільш інтенсивно і широко – після 1945 року, що сприяло формуванню “Теорії міжнародних відносин” як відносно самостійної наукової дисципліни. Як відзначає російський дослідник П.А. Циган-ков, наука про міжнародні відносини ще не являє собою стійкої системи знань, їй з самого початку властиві суперництво, конкуренція, боротьба парадигм, шкіл та теорій. Як показує С. Сміт, сьогодні існує до десяти уявлень про суть і зміст науки про міжнародні відносини, навколо яких точаться дискусії між різноманітними школами, теоріями і напрямками.
4.Проблема законів у сфері міжнародних відносин. Поняття та зміст основних закономірностей і тенденцій розвитку сучасних міжнародних відносин
Проблема законів у соціально-гуманітарних дисциплінах, до яких відноситься і ТMB, належить до дискусійних і неоднозначних на відміну від дисциплін математично-прикладного циклу. Це обумовлено насамперед тією обставиною, що соціальні науки мають справу з такою специфічною сферою як суспільні відносини. Суб'єктами останніх є люди з своїми індивідуальними рисами, пристрастями, переконаннями, цінностями, віруваннями, ідеологіями тощо. Тому важко уявити ситуацію, при якій можливе повторення того або іншого суспільного факту чи події. Тут фактично відсутні "вічні істини" і дослідники зустрічаються з чималими труднощами при визначенні шляхів суспільного розвитку і направленості політичних процесів. Дана обставина має пряме відношення до науки про міжнародні відносини, а тому постає потреба детальніше і глибше розібратися у характері законів і закономірностях, які діють у сфері політичного життя на міжнародній арені.
Проблема закономірностей міжнародних відносин залишається однією з найменш розроблених і дискусійних у науці. Це пояснюється насамперед самою специфікою даної сфери суспільних відносин, де особливо важко віднайти повторюваність тих або інших подій і процесів, і де тому головними рисами закономірностей є їх відносний, імовірнійсний, стохастичний характери. Як часткові, так і найбільше загальні, універсальні закономірності існують тут у вигляді тенденцій, характер прояву яких залежить від безлічі умов і чинників. У той же час один з глобальних напрямків зазначених тенденцій, що проглядається з глибини століть і веде до наростання взаємозалежності світу, дає підставу уявити міжнародні відносини у вигляді цілісної системи, функціонування якої залежить як від законів загальносистемного характеру, так і від особливостей даного типу систем. Саме розглядом цього ми і займемося.
ТMB як наука і навчальна дисципліна мав своїм об'єктом реально існуючі зв'язки та взаємодії учасників світової політики, незалежно від того, чи вони головні "герої", чи "статисти" на міжнародній арені. Тобто вона спрямована на пошук суттєвих, повторюваних, необхідних зв'язків досліджуваного нею об'єкта, іншими словами, на пошук законів його функціонування і розвитку.
У рамках марксистської парадигми проблема законів вирішувалася на основі загальної методології історичного матеріалізму. Згідно неї, зміст міжнародних відносин визначався, з одного боку, змістом внутрішньої політики взаємодіючих на світовій арені держав, з іншого -- класового боротьбою між капіталізмом і соціалізмом у глобальному масштабі. Звідси формулювалися такі "закони" як "мирне співіснування держав з протилежним суспільним ладом", "перетворення світової системи соціалізму у вирішальний фактор суспільного розвитку", "посилення кризи та агресивності імперіалізму" тощо. Водночас, не сумніваючись в існуванні законів міжнародного життя, марксисти вважали, що вони носять характер закономірностей, тобто носили менш глибокий характер і були середньою рівнодіючою багатьох законів, що перетиналися.
Прихильники такого напрямку в науці про міжнародні відносини як політичний реалізм у розумінні та пояснених взаємодій держав на світовій арені також схильні виходити із дії вічних законів незмінної людської природи. Вони розуміють розвиток як висхідний процес руху від простого до складного, від нижчого до вищого, який визначається початковими причинами і не має альтернатив. Отже картина світопорядку постає у вигляді всесвіту, де панують строгі причинно-наслідкові зв'язки лінійного характеру. Тому історію можна пояснити і передбачити: теперішнє визначається минулим, майбутнє -- минулим і теперішнім.
Однак в останні роки поява і розвиток синергетики -- науки про виникнення порядку з хаосу, про самоорганізацію -- дозволили побачити світ з іншого боку. Її прихильники показали, що в точках біфуркації, тобто зіткнення і як наслідок роздвоєння або розпаду взагалі даних елементів, вивести закономірність у принципі неможливо, так як немає змоги пояснити поведінку різних частин колись одного цілого (приклад, зіткнення двох снарядів). Тільки пізніше, коли проясниться нова траєкторія польоту окремих частин, стане можливим опис на основі відомих законів, але не в точках біфуркації. а в інших. Приблизно те саме ми маємо з появою на міжнародній арені, скажімо, нових політиків (один з останніх прикладів - лінія російського президента В. Путіна з приводу наведення конституційного порядку в Чечні). Таким чином, як вважають російські вчені Є. Князєва і С. Курдюмов, у науці з'являється нове розуміння поліальтернативності шляхів розвитку. Це стосується і людської історії взагалі, яка ніби позбавляється чіткої визначеності. Взамін ніби стверджується і нове розуміння міжнародних відносин як стохастичного процесу -- непередбачуваного і невизначеного наперед.
Не дивно, що нова картина світу додала скепсису стосовно існування законів у сфері міжнародних відносин. Більшість дослідників прагнуть уникнути вживання самого поняття "закон", віддаючи перевагу таким термінам як "закономірності", "тенденції", "правила". Так, Р. Арон і один з його послідовників Ж. Унцингер вважають, що сама природа міжнародних відносин вимагає не формулювання законів, а обгрунтування вірогідних тверджень. Ж. Унцингер писав, що "поняття, яке найкраще відображає реалії міжнародних відносин, -- це поняття відносності".
Відомий французький історик К.-Б. Дюрозель вважав, що для сфери міжнародних відносин значно більше , ніж "закон", підходить термін "закономірність". Адже між кількома подіями можна знайти лише аналогії: "Закономірність -- це і є наявність довгого ряду схожостей, які ніби не залежать від особливостей тієї або іншої епохи і, відповідно, можуть бути віднесені до самої природи гомо сапієнс". При цьому поряд із закономірностями, які відображають повторюваність або подібність типів подій, існують також "тимчасові правила" і "рецепти". На думку Ж.-Б. Дюрозеля, "тимчасові правила" є рівнем менш загального порядку, ніж "закономірності". Вони стосуються тільки однієї з структур, тобто "однієї із фаз тієї тривалої історичної еволюції, яку пройшов світ" -- даної епохи, даного географічного регіону або даного політичного режиму.
Окрім того, часто на міжнародній арені треба діяти в даний час і в даних конкретних обставинах. Але для того, щоб ці дії були якомога розумнішими, одних закономірностей і тимчасових правил недостатньо. За цих обставин люди, як взагалі всі "актори" міжнародних відносин, керуються принципами нормативного характеру, які можна назвати "рецептами".
Не дивлячись на всю складність проблеми функціонування законів у галузі міжнародних відносин, можна виявити те спільне, що в ряді аспектів об'єднує спеціалістів. По-перше, сфера міжнародних відносин подібна до стохастичного всесвіту, тобто є свого роду химерним переплетенням різноманітних подій і процесів. Їх причини і наслідки носять асиметричний характер, тому пояснити їх у дусі детермінізму, визначеності, безальтернативності неможливо. По-друге, при всій специфічності того, що відбувається у галузі міжнародних відносин, тут можуть бути виявлені й деякі повтори, наприклад з точки зору видів взаємодії, ступеня їх інтенсивності, характеру можливих варіантів наслідків і т.п. По-трете, подібні "повтори", які можна назвати закономірностями, у сфері міжнародних відносин порівняно нечисельні і нам доцільно на них зупинитися.
5. Методи аналізу та дослідження міжнародних відносин
Розкриваючи сутність міжнародних відносин, можна умовно визначити три виміри теоретичного осмислення міжнародної взаємодії: локальний, сублокальний та глобальний. На тлі процесу глобалізації та в умовах взаємозалежності особливої уваги дослідників заслуговує глобальний рівень міжнародної взаємодії. Він найскладніший для теоретичного осмислення, бо вимагає від дослідника високого рівня абстрагування та оперування великими обсягами емпіричного матеріалу.
Що стосується існуючої методології та підходів до аналізу міжнародних відносин, то можна виділити два головні напрямки:
1) історико-політологічний – дослідження міжнародних відносин як особливого виду суспільних відносин шляхом аналізу зв’язків, інститутів та поведінок, які виникають та розвиваються в часі та просторі;
2) геополітичний/геоекономічний – дослідження міжнародних відносин шляхом аналізу політичної та економічної взаємодії між державами та іншими суб’єктами з акцентом на просторовому розташуванні суб’єктів міжнародної або транскордонної взаємодії і виникненні та розвитку центрів сили.
З огляду на велику кількість різноманітних шкіл, теорій та методологічних підходів, такий поділ є умовним і застосовується нами виключного для того, щоб виявити головні здобутки сучасної теорії міжнародних відносин та її “білі плями”, або питання, які потребують розробки.
Необхідно також додати, що сьогодні вже є певні напрацювання з історії і теорії міжнародних відносин (розвинуто понятійну базу, розроблено схеми та методи структурного і функціонального аналізу), соціології міжнародних відносин (вироблено підходи до аналізу міжнародних відносин як особливого виду суспільних відносин) та низка міждисциплінарних розробок, до яких належать глобалізаційні та світосистемні теорії.
В обох напрямках визначальними поняттями є держава (як головний суб’єкт міжнародних відносин), національні інтереси, сила, кордони і територія. У цьому контексті слід зазначити, що в межах теорії міжнародних відносин досягнуто консенсусу стосовно недосконалості та обмеженості державоцентриського (етатистського) підходу. Проте, на нашу думку, незважаючи на численні вади цього підходу, він дозволяє побудувати ефективну статичну модель міжнародних відносин.
Головною проблемою теоретичного осмислення міжнародних відносин є те, що й нині бракує чіткої та ефективної системи методів аналізу динаміки їх розвитку та змін. У межах традиційних шкіл (політичного реалізму, неореалізму, функціоналізму, транснаціоналізму та інших) не спостерігається чіткого бачення динаміки розвитку міжнародних відносин. У цьому контексті йдеться про можливість пояснення головних трендів їх розвитку з точки зору таких аспектів, як трансформація національних політичних режимів (засадничий фактор зміни поведінки держав), зміни у характері міжнародної взаємодії та їх параметри, функціональна та системоутворююча роль розподілу ресурсів та його закономірностей.
6. Генезис і тенденції розвитку Вестфальської системи міжнародних відносин
Сучасна система міжнародних відносин має загальноприйняту назву Вестфальской системи міжнародних відносин. Своїм народженням вона зобов'язана Вестфальскому миру 1648 р., що підвів риску під епохою тридцятирічної війни в Європі. Із цього моменту минуло вже 360 років. Багато чого змінилося в системі міжнародних відносин з тих пор - змінилася політична карта миру, у багатьох регіонах у характері міжнародних відносин відбулися фундаментальні зміни, принципово нової стала й технологічна основа світової економки й політики. Проте концепт Вестфальской системи залишився колишнім. Чому? Очевидно, причиною виступає якась цілісність простору світової політики минулого й сьогодення. Вона полягає в тому, що як у минулому, так й у теперішньому часі провідної актором міжнародних відносин виступає національна держава.
Як відомо, основними характеристиками національної держави є: 1) територія; 2) населення, що живе на цій території; 3) легітимність влади й керування на основі законів; 4) визнання іншими національними державами.
У своєму історичному розвитку Вестфальская система міжнародних відносин розпадається на п'ять етапів, хронологічні границі яких збігаються із закінченням великих війн або военнополитических конфліктів. Змістовна ж частина етапів містить у собі переважно дипломатичний (переговірний) процес (хоча й не виключає війн), на тлі якого поступово «дозрівали» умови для сповзання держав до масштабних військових конфліктів.
Перший етап обмежений 1648-1815 р. Це - самий тривалий за часом період Вестфальской системи. Його змістом було англо-французьке суперництво в Європі й деяких частинах миру.
Другий етап датується 1815-1918 р. У науці він одержав найменування Віденського концерту націй. Підвівши риску під епохою наполеонівських війн у Європі, він відкрив нову, мабуть, найбільш змістовну епоху міжнародних відносин у Європі за всю її попередню історію. Підсумком цього періоду, однак, стала трагедія Першої світової війни.
Третій етап збігається з періодом 1918-1945 р. і зветься Версальско-Вашингтонского періоду. Це - межвоенный і військовий період у Європі. Його початок пов'язане із закінченням Першої, а завершення - Другої світової війни.
Четвертий період - Ялтинско-Потсдамский, або період холодної війни. Його хронологічні рамки - 1945-1989 р. Своєю назвою він зобов'язаний конференціям країн Антигітлерівської коаліції в Ялті й Потсдамі в 1945 р. Завершення цього етапу збіглося з падінням Берлінської стіни й закінченням холодної війни в Європі.
Сам період холодної війни був далеко неоднозначним. У Європу він приніс атмосферу напруженого протистояння між Сходом і Заходом, гонку озброєнь і періодичні кризи у відносинах наддержав. Все це, однак, не порушило стану міжнародного миру на європейському континенті, що принциповим образом відрізняло епоху холодної війни від попереднього етапу європейської й світової політики. Для багатьох же країн «третього миру» епоха холодної війни стала дійсним нещастям, унесшим життя в цілому більше 20 мільйонів чоловік. «Холодна війна, - відзначав російський дослідник А.Г. Арбатов, - це політичний феномен, продукт особливого історичного періоду, що тривав з кінця 40-х до кінця 80-х рр. минулого століття. Її основною рисою була яскраво виражена биполярность структури міжнародних відносин, що розколола мир по лінії Схід - Захід. В 1950-і рр. СРСР і США розділили на сфери впливу Європу й Азію, а в 1960-і й 1970-і - Латинську Америку й Африку. Центральний розлам розколов кілька країн і народів: Німеччину, Корею, В'єтнам, Китай (відокремивши Тайвань), Палестину (сучасний конфлікт між арабами і євреями став, по суті, результатом геополітичних маневрів великих держав при переділі палестинських територій). Мир фактично перетворився в арену напруженого суперництва двох наддержав, що зі змінним успіхом тривало аж до кінця 1980-х рр.» .
П'ятий, або сучасний, період Вестфальской системи бере початок в 1989 р. і триває донині. У науці його позначають терміном «період після закінчення холодної війни» або «post-cold war period». Змісту даного періоду буде присвячений весь подальший виклад.
Як можна помітити, концепт Вестфальской системи міжнародних відносин відрізняється европоцентризмом, ґрунтується на аналізі не світових, а європейських подій міждержавних відносин. Проте він має право на універсальний статус, по-перше, через відсутність реальної альтернативи, а по-друге, через схожість змісту періодів Вестфальской системи сучасним міждержавним відносинам у різних частинах світла.
7. Віденська система міжнародних відносин
Віденська система (1815-1914 або 1918 рр.):
1. Імперський принцип контролю.
2. Утворення великих колоніальних імперій та початок антиколоніальних війн (1776 рік – декларація незалежності США).
3. Друга хвиля колоніальної експансії (об’єктами стають держави, що колись чинили опір – Китай, Японія).
4. Втрата позицій Османської імперії.
5. Утворення нових колоніальних імперій (німецька, італійська).
6. Завершення територіального розподілу, початок боротьби за його перерозподіл.
7. Початок нової епохи – епохи територіально-розподіленного та засвоєного світу.
Віденський конгрес 1.11.1814 – 9.06.1815 – присутні усі європейські дежави( за винятком Туреччини), на чолі з імператорами Росіі, Британії Австрії, Пруссії, Франції.
Головні завдання Віденського Конгресу:
1)відновлення засад державного устрою Великої Французької Революції( з реставрацією правлячих династій); 2)затвердження військової поразки Франції, її дипломатичне послаблення, встановлення гарантій від спроб завоювання Європи.3)переділ деяких територій Європи та колоній в інтересах держав-переможниць.
Отже, 9.06.1815р. затверджено заключний договір Віденського конгресу, його підписали Росія, Франція, Пруссія, Австрія, Британія, Іспанія, Швеція, Португалія; протягом ще п”яти років – ще 53 єврокраїни. На кордонах Франції створені міцні держави-бар”єри - Нідерландське Королівство, Рейнські провінції Пруссії, Сардинське Королівство, австр. Ломбардія і Венеція – плацдарми проти Франції.
До генерального акту Віденського конгресу укладено ще 17 додатків, у тому числі угода про поділ Польщі, декларація про заборону торгівлі неграми, міжнародні правила збору мита, правила судноплавства прикордонними і міжнародними річками, проголошення про дипломатичних агентів, акт про конституцію Німецького Союзу та ін.
Віденський Конгрес уперше розробив систему договорів, які регулювали МВ і закріплювали кордони у масштабах усієї Європи.
Був підписаний всіма країнами крім Великобританії „Акт Священного Союзу”:
- підтримка Віденської системи.
- Забезпечення гарантій взаємодопомоги.
- Підтримка миру в світі.
Основа Віденської системи:
Імперський принцип контролю географічного простору в межах колоніальних імперій (Британська, Німецька, Французька,Турецька, Російська).
Новий баланс сил євродержав (Великі держави: Росія, Великобританія, Австрія, Пруссія).
Поділ Європи на два військових блоки – Антанту (Фр, Рос, ВБ) та Троїстий Союз (Нім, Австр-Угор, Італія) завдав нищівного удару і фактично звів нанівець існування Віденської системи МВ і наблизило світ до І св. Війни.
8. Зміна характеру міжнародних відносин у ХХ ст.. Вплив світових воєн.
Міжнародні конфлікти на межі століть. Гонка озброєнь. Наприкінці XIX ст. великі держави розпочали боротьбу за перерозподіл світу. Міжнародні відносини позначені рядом воєн у різних частинах світу, що велися за перерозподіл колоній і сфер впливу. Навесні 1898 р. почалася війна між США та Іспанією. США захопили Філіппінські острови, о. Гуам, Пуерто-Рико і встановили протекторат над Кубою. У 1899-1902 pp. відбулася англо-бурська війна, яка закінчилася загарбанням Великобританією двох бурських республік у Південній Африці — Трансвааля й Оранжевої республіки. Російсько-японська 1904-1905 pp. велася за переділ території і сфер впливу на Далекому Сході.
У 1905-1906 pp. виник гострий конфлікт між Німеччиною і Францією за панування в Марокко. Німеччина прагнула скористатися захопленням Францією Марокко, щоб посварити англійців з французами й отримати свою частку від поділу цієї країни на сфери впливу. Імператор Німеччини Вільгельм II заявив, що Марокко має бути незалежною. Проте Великобританія підтримала Францію — Марокко лише формально залишалася незалежною, а фактично країна потрапила під контроль Франції. Протиріччя між Німеччиною з одного боку та Великобританією і Францією — з іншого загострилися.
У 1908-1909 pp. вибухнула «Боснійська криза» між Росією та Австро-Угорщиною як наслідок анексії останньою Боснії та Герцеговини. Росія намагалася активним втручанням допомогти Сербії у протидії Австро-Угорщині. Однак у 1909 р. під тиском Німеччини Росія і Сербія змушені були піти на поступки. Німецько-австрійський блок отримав дипломатичну перемогу над Антантою, взявши реванш за Марокко. Результатом «Боснійської кризи» стало загострення суперечностей між союзниками — Італією та Австро-Угорщиною. У 1909 р. Італія укладає таємний договір з Росією, спрямований проти Австро-Угорщини. Фактично це означає розпад Троїстого союзу, хоч формально він продовжував існувати.У 1911р. знову загострилося марокканське питання у зв´язку з повстанням проти султана. Німеччина направила до марокканських берегів крейсер «Берлін» і канонерку «Пантера». І знову на допомогу Франції виступила Великобританія. Погрожуючи Німеччині війною вона змусила останню відмовитись від втручання в марокканську проблему. Міжнародні кризи початку XX ст. супроводжувалися небаченою гонкою озброєнь. Кожен крок будь-якої держави у напрямку збільшення військової могутності викликав кроки у відповідь інших держав. Лише за 1909-1913 pp. Німеччина збільшила свої військові витрати майже на третину, що становило 50% всіх бюджетних асигнувань. Посилена підготовка до війни велася і країнами Антанти. Франція провела низку заходів з підвищення військово-промислового потенціалу. Загальні витрати на військові потреби були доведені до 40% державного бюджету (1914 p.). Було збільшено на 30% чисельність французької армії мирного часу. Військові витрати Великобританії також були значними.
Особливо бурхливо відбувалася гонка озброєнь на морі. У 1906 р. у Великобританії був закладений перший дредноут — великий лінійний корабель з потужною артилерією. Німеччина ще в 1906 р. розробила нову програму морських озброєнь з метою досягнути переваги над Британією. Хоча за іншими типами військових кораблів Великобританія значно випереджала Німеччину, змагання в будівництві дредноутів стривожило першу морську державу. Політики і військові діячі Великобританії заявили, що на кожний німецький дредноут вона побудує два своїх. Напередодні Першої світової війни в Британії вже було збудовано 20 дредноутів і закладено ще 12, а у Німеччині — 14 і 5 відповідно.
Посилено готувалася до війни і Росія. За допомогою французьких позик вона будувала стратегічні залізниці, збільшувала кадровий склад армії і флоту. За темпами переозброєння Росія значно відставала і від Німеччини, і від союзників. Військова програма була прийнята лише в 1913 р. і була розрахована аж до 1917 р.
Напередодні війни Німеччина зі своєю союзницею Австро-Угорщиною мали добре озброєну і краще підготовлену до війни армію, ніж французька чи російська. Німеччина встигла краще і швидше підготуватися до війни. Враховуючи, що співвідношення сил у 1914 р. склалося на її користь, вона шукала тільки привід для розв´язання війни.
9. Причини і характер Першої світової війни, співвідношення сил між головними державами та блоками
На початку XX ст. змінилося співвідношення сил на міжнародній арені. Розподіл сфер впливу, колоній, ринків збуту, що сфор¬мувався ще у XIX ст., не задовольняв найбільші імперіалі¬стичні держави. На початку XX ст. загострилися міжнаціональні та соціальні конфлікти. Крім того, розвиток мілітаризму спричинив створення нових, могутніших видів озброєння та засобів знищення людей. Він охопив усі сфери діяльності: економіку, політику, науку, ідеологію й тін.
Отже, усі держави воюючих блоків вели несправедливу, загарбницьку війну. Кожна з держав домагалася досягнення тільки своїх власних цілей за рахунок інших країн.
Німеччина розраховувала покласти край пануванню Англії на морі, захопити колонії та ринки збуту інших європейських держав. Вона мала намір загарбати північно-східні райони Франції та Прибалтику, Крим, Приазов’я, Кавказ, що належали до Росії.
Австро-Угорщина планувала захопити Сербію, зміцнити своє панування на Балканах, відібрати у Росії частину Польщі, Поділля й Волинь.
Туреччина, яка вступила у війну на боці Німеччини восени 1914 p., мріяла захопити російське Закавказзя й поновити свій вплив на Балканах.
Англія прагнула зберегти своє панування на морі, не втратити колонії. За вдалого розвитку подій вона охоче відібрала б у Туреччини Месопотамію й частину Аравійського півострова.
Франція сподівалася повернути собі Ельзас та Лотарингію, втрачені ще в ході франко-пруської війни, захопити лівий берег Рейну й Саарський вугільний басейн.
Царська Росія ставила на меті збереження свого впливу на Балканському півострові, оволодіння чорноморськими протоками Босфор та Дарданелли.
Японія, оголосивши війну Німеччині 23 серпня 1914р., мала намір захопити території в Китаї та острови у Тихому океані.
Перша світова війна стала результатом протиборства двох військових блоків: Троїстого союзу (Німеччина, Австо-Угорщина, Італія) й держав Антанти (Росія, Англія, Франція). На 1914 р. протистояння між цими двома військово-політичними угрупуваннями європейських держав украй загострилося. Балканський півострів став зоною особливої напруженості. Австро-Угорщина (за підтримки Німеччини) вирішила, завдавши одного удару по Сербії, остаточно укріпитися на Балканах. Приводом для оголошення війни стало вбивство у Сараєво 28 червня 1914 р. австрійського ерцгерцога Франца Фердінанда. Виникла нагода розгромити Сербію. 23 липня Австро-Угорщина заявила Сербії запевне нездійсненний та принизливий ультиматум.
Росія, яка була не підготовленою до війни, радила Сербії піти на компроміс. Проте Австро-Угорщина й Німеччина не бажали мирного врегулювання конфлікту. 28 липня Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. ЗО липня 1914 р. російський імператор Микола II підписав указ про загальну мобілізацію. Німеччина 1 серпня оголосила війну Росії, а З серпня – Франції. Німецькі війська почали наступ на Францію через територію Бельгії. З вимогою поважати нейтралітет Бельгії й негайно вивести звідти німецькі війська виступила Англія. Не отримавши відповіді на свій ультиматум, вона 4 серпня оголосила війну Німеччині. До збройного конфлікту, що його було розпочато євро¬пейськими державами, поступово було втягнуто 38 держав, населення яких становило 1,5 млрд. осіб (87% населення усієї планети). Війна стала світовою.
10. Утворення Четвертного союзу. Дипломатична боротьба за нейтральні держави. Завершення формування двох ворожих таборів
Четверни́й сою́з (Четвірний союз, По-чвірний союз) — військово-політичний блок Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини, що протистояв країнам Антанти в Першій світовій війні 1914—1918.
Після розпаду в травні 1915 Троїстого Союзу внаслідок укладення договорів урядами Німеччини і Австро-Угорщини з Туреччиною та Болгарією до осені 1915 було створене нове військово-політичне об'єднання — Четверний союз.
Туреччина, підписавши 2.8.1914 договір про військовий союз з Німеччиною, через два місяці оголосила війну Великобританії, Франції, Росії.
Болгарія 6.9.1915 підписала договір про союз з Німеччиною та військову конвенцію з Австро-Угорщиною про спільні дії проти Сербії.
Аналогічний договір підписано між Болгарією та Туреччиною. У жовтні 1915 Болгарія оголосила війну Сербії та Росії.
Найбільших успіхів у наступальних операціях країни Четверного союзу досягли в 1915, коли австрійські й болгарські війська окупували Сербію, а російська армія залишила територію Польщі, Галичини, частину Прибалтики.
Країни Четверного союзу в лютому 1918 підписали договори у Бересті з Українською Народною Республікою (див. Берестейський мир 1918), а 3.3.1918 — з більшовицькою Росією.
У травні 1918 країни Четверного союзу в Бухаресті підписали договір з Румунією. Після виходу з війни Болгарії (30.9.1918) і Туреччини (30.10.1918) Четверний союз припинив своє існування.
Перша світова війна стала результатом протиборства двох військових блоків: Троїстого союзу (Німеччина, Австо-Угорщина, Італія) й держав Антанти (Росія, Англія, Франція).
11. Капітуляція та вихід з війни союзників Німеччини. Компєнське перемиря. Закінчення першої світової війни. Переговори у Бресті.
Документ, підписаний в Компьенском лісу, встановлював термін дії перемир'я в 36 днів з правом продовження. У цей період намічалося повне припинення військових дій на суші, море і в повітрі, негайна евакуація військ Центральних держав з усіх окупованих областей за винятком території власне Росії, де вони залишалися аж до особливого рішення союзників, а також припинення усіх реквизиций командування Четверного союзу в зайнятих районах.
Угода передбачала також евакуацію німецьких армій з місцевостей на лівому березі Рейну з одночасним створенням там нейтральної смуги шириною 10 км. Німеччина зобов'язалася передати Антанті велику частину важкого озброєння, включаючи підводні човни і аероплани. Відповідно до документу передбачалася негайна репатріація усіх військовополонених і цивільних інтернованих осіб. Фінансові положення угоди про перемир'я включали загальну згадку про відшкодування Німеччиною союзникам збитків, що зазнали, а також про передачу союзникам російського і румунського золота, що поступило Німеччині від Росії і Румунії в рахунок контрибуції, які обидві країни зобов'язалися виплатити Німеччині відповідно по Брест-Литовському і Бухарестському мирним договорам.
Необхідно підкреслити, що, намагаючись зіграти на протиріччях між Великобританією, Францією і США, а також в надії добитися прийнятних умов післявоєнного миру за ситуації, коли Німеччина залишалася досить сильною, щоб запанувати над будь-яким з членів антантівської коаліції окремо, уряд Эберта в листопаді-грудні 1918 р. неодноразово зверталося до колишніх супротивників з пропозицією укласти попередній (прелімінарний) мирний договір на основі 14 пунктів Вильсона. Проте ні Клемансо, ні ллойд Джордж не схильні були йти на поступки німцям, а Вильсон не збирався в цей вирішальний момент вступати в конфлікт з Парижем і Лондоном. Усі помисли американського президента зосередилися на посиленій дипломатичній підготовці до мирної конференції, яка повинна була стати епохальною точкою відліку Pax Americana.
Підписання Компьенского перемир'я підвело рису під усім передуючим етапом розвитку міжнародних відносин. Колишні рівноправні учасники "великої дипломатичної гри" великих держав - Німеччина і Австро-Угорщина - перетворилися з суб'єктів в об'єкти світової політики.
Крім того, Комп`єнське перемир'я прямо оголошувало недійсними усі угоди, раніше ув'язнені Німеччиною і Австро-Угорщиною з іншими державами. Це безпосередньо відносилося і до Брест-Литовському миру між Радянською Росією і Німеччиною. Тому через два дні після Компьена, 13 листопада 1918 р., уряд більшовиків зміг анулювати Брест-Литовський договір. Проте, як буде показано нижче, Росія на декілька років фактично виявилася виключеною з виникаючої системи міжнародних відносин. На арену глобального суперництва упевнено виходили неєвропейські держави - США і Японія.
Перехід від війни до миру повинен був неминуче супроводжуватися ломкою і розвалом колишніх державних машин в Німеччині, Австро-Угорщині, Болгарії і Туреччині, демобілізацією багатомільйонних армій і репатріацією сотень тисяч колишніх військовополонених. У поєднанні з дестабілізуючим впливом подій в революційній Росії усе це створювало в Європі тривожний, нестійкий міжнародний стан. Післявоєнне державно-політичне будівництво на величезному просторі бойових дій Першої світової війни починалося в украй складних умовах. Держави-переможниці розраховували зблизити свої позиції відносно створення нового міжнародного порядку в процесі підготовки мирної конференції, місцем проведення якої був обраний Париж.
Завершення першої світової війни та її наслідки”
Після укладення Берестейського миру Німеччина розпочала новий наступ на Заході. Проте у червні 1918 p. країни Антанти за підтримки США вдалися до контрнаступу й почали звільнювати окуповані території. Водночас союзники розгорнули наступ на Балканському півострові. Ця операція змусила Болгарію 29 вересня вийти з війни, а наступ англійських війську Сербії, Месопотамії й Палестині примусив ЗО жовтня 1918 p. капітулювати Туреччину.
Революційні події В Австро-Угорщині спричинили відокремлення від усіх південнослов’янських провінцій. 4 грудня було утворене Королівство сербів, хорватів та словенців (з 1929 p. – Королівство Югославія). До України приєдналася Північна Буковина, до Польщі – Галичина. ЗО – 31 жовтня спалахнули масові революційні виступи у Відні. Було сформовано Тимчасовий уряд Австрії. З листопада австрійський уряд від імені Австро-Угорщини, яка фактично перестала існувати, підписав перемир’я з Антантою. 12 листопада Австрія проголосила себе республікою.
Революційна активність зростала й на території Німеччини. Утворювалися Ради (в Кілі, Бремені, Ессені, Кельні, Мюнхені, Шверині, Дрездені й т. ін.). 8 листопада у Баварії було повалено монархію й проголошено республіку. 9 листопада повстання охопило Берлін.
За таких умов німецька делегація 11 листопада 1918 p. у Комп’єнському лісі підписала угоду про перемир’я з державами Антанти. Перша світова війна завершилася.
Німеччина, визнавши свою поразку, зобов’язалася негайно вивести свої війська з окупованих західних територій та лівого берега Рейну, передати державам Антанти військовий флот, озброєння та військове майно.
В результаті війни з 70-ти млн. чоловік, які воювали на її фронтах, близько 10 млн. було вбито й 20 млн. – поранено. Матеріальні втрати країн-учасниць склали 208 млрд. доларів.
Після завершення першої світової війни постало питання мирного врегулювання повоєнних проблем.
12. Співвідношення сил на міжнародній арені після закінчення Першої світової війни
1. Надзвичайно гострі й тривалі суперечки викликала 5 проблема територіального розчленування Німеччини. З територіальних питань було вирішено:
а) Ельзас-Лотарингія поверталася Франції з дати під¬писання перемир’я 11 листопада 1918 р.;
б) Саарська область передавалася під контроль Ліги Націй в особі комісії з п’яти членів на чолі з французом строком на 15 років. Франція діставала у свою власність шахти (як компенсацію за руйнування шахт півночі під час відступу німецьких військ). Через 15 років мав відбу¬тися плебісцит місцевого населення;
в) лівий берег Рейну й 50 км на правому березі оголошувалися демілітаризованою зоною, де не буде укріплень і збройних сил;
г) Бельгія анексувала дві невеликі німецькі округи — Ейпен і Мальмеді;
д) Північний Шлезвіг після плебісциту в березні 1920 р. відійшов до Данії;
е) Польща одержала Данцігський «коридор» (район Познані й частина Західної Пруссії), який давав їй вихід до моря. Данціг оголошено вільним містом під контролем Ліги Націй в особі верховного комісара. Відтак Східна Пруссія була відрізана від решти Німеччини, залишаючи-ся її територією;
є) Польща одержала в жовтні 1921 р. за рішенням Ліги Націй ще південну частину Верхньої Сілезії (1/3 цього промислового району);
ж) Сілезький район Цешина, який до 1918 р. входив до складу Австро-Угорщини, з 1920 р. був поділений між Польщею й Чехословаччиною;
з) Мемельська область (130 тис. населення) спочатку була відтята від Німеччини без плебісциту й тимчасово управлялася міжнародною адміністрацією, а з 1923 р. пе-рейшла до Литви.
В цілому Німеччина втратила 1/7 своєї території та 1/10 населення. (+ мирні договори з союзниками Німеччини).
2. Проблеми колоній були вирішені шляхом уста¬новлення так званої мандатної системи (до речі, деякі делегати навіть не зрозуміли, що означає «мандат»). Лі¬га Націй як «спадкоємниця» Німецької та Османської імперій надавала «мандати» країнам-наступницям — так званим «мандатаріям».
Згідно з Версальським договором Німеччина віддавала свої «права та інтереси» в Шаньдуні (Китай) Японії. У зв’язку з цим Китай відмовився підписати Версальський договір. Громадськість США теж засудила це рішення Вільсона. Тільки в 1922 р. після Вашингтонської конференції Японія й Китай уклали угоду, за якою в 6-місячний термін Шаньдун був повернутий Китаю.
3. Проблеми репарацій: Франція вимагала від Німеччини сплатити всі збитки — до 800 млрд. марок, що означало б цілковите розорення Німеччини. Ллойд-Джордж запропонував зменшити їх до 100 млрд. марок. Конференція так і не встановила ні остаточного розміру, ні терміну виплати репарацій. Домовилися, що Німеччина спочатку сплатить 20 млрд золотих марок до 1 травня 1921 р. (2/5 цієї суми мала одержати першочергово Бельгія). Значна частина повинна була сплачуватися натурою (понад 2,7 млн. т суднового тоннажу, поставки вугілля тощо). Верховна Рада союзників на конференції в Спа в липні 1920 р. за участю Німеччини лише розподі¬лила репарації по країнах: Франції — 52%, Англії — 22, Італії — 10, Бельгії — 8, Греції, Румунії й Югославії — 6,5, Японії — 0,75, Португалії — 0,75%. Проблема репарацій ще багато років остаточно не вирішувалася.
4. Польське питання. Франція наполягала на відновленні кор¬донів Польщі 1772 р., прагнучи зробити її сильною як свого союзника. Бальфур (Англія) осаджував французів: «Але ж тепер 1919 рік!» США підтримували Англію. Як уже згадувалося, Польща одержала частину німецьких територій. Польські війська окупували Східну Галичину (Західна Україна), в 1920 р. здійснили збройну інтервенцію проти України. Але поки що її східні кордони не були визначені.
5. Претензії Італії були більшими, ніж її внесок у війну. Вона вимагала Далмацію, Істрію, порт Фіуме, протекторат над Албанією тощо. Італійський прем’єр Орландо, нічого не здобувши, на знак протесту у квітні покинув конференцію. Коли він у травні повернувся, союзники вже розподілили основні території. Італії відмовили навіть на Близькому Сході й віддали лише Південний Тіроль.
6. Претензії Японії були більше враховані, бо її делегація, користуючися моментом, теж загрожувала покинути конференцію. Від’їзд двох делегацій був дуже небажа¬ним, тому Японія одержала все жадане, крім, як уже згадувалося, Шаньдуну.
7. Радянська проблема не потрапила до офіційного порядку денного, але сама конференція, її основні органи весь час поверталися до цього питання. Росія — населення 1/6 частини Землі — зробила найбільший внесок у війну проти Четверного союзу, втратила більше солдатів, ніж її союзники, разом узяті. Створення радянської держави й ряду національних держав на території Росії висунули перед союзниками болюче питання щодо ставлення до Сходу. Паризька конференція перетворилася по суті на орга-нізатора антирадянської інтервенції: вона санкціонувала економічну блокаду радянської держави, схвалила захоплення Бессарабії румунськими військами, підтримала перебування німецьких військ у Прибалтиці, визнала уряд Колчака, великі держави організували широку воєнну допомогу антирадянським арміям і самі посилили збройну інтервенцію в Росії. Паризька конференція стала своєрідним штабом антирадянської інтервенції.
13. Паризька мирна конференція, її основні питання, хід та завершення.
Коли закінчується війна, як правило, починаються переговори про юридичне оформлення її результатів. Переможці хочуть наказати тих, що програв, отримати максимум вигод зі становища, що склалося після війни, задовольнити свої вимоги, певною мірою запрограмувати спокійне для себе майбутнє. Переможені силою обставин вимушені до поступок: матеріальних, територіальних тощо. Паризька мирна конференція, що відбувалася в 1919-1920 рр., не була винятком. На ній було вироблено і підписано п'ять мирних договорів: Версальський з Німеччиною, Сен-Жерменський - Австрією. Нейїський- Болгарією, Тріанонський - Угорщиною, Севрський - Туреччиною.
Паризька мирна конференція почалася через три місяці після закінчення війни 18 січня 1919 року і завершилася 21січня 1920 р. Сама дата її початку мала певне змістове навантаження. 18 січня 1871 р. у Версалі (передмістя Парижа) була проголошена Німецька імперія. До того було підписано Комп'єнське перемир'я про припинення вогню, частково виконано його умови, німецькі війська з Франції та Бельгії виведені на територію Німеччини. На конференцію з'їхалися делегації 32 держав, очолювані першими особами країн - президентами та прем'єрами. Однак переможеним серед них місця не знайшлося. Не було там і представників ніким не визнаної більшовицької Росії. Та й переможцям бракувало принципу рівності у вирішенні всіх питань, що засвідчувало панування диктату над здоровим глуздом.
З самого початку стало ясно, що тон і напрям роботи конференції будуть задавати представники великих держав, роль яких у перемозі над Четверним союзом була ключовою, - президент США Вудро Вільсон і держсекретар Роберт Лансінг, прем'єр-міністр Франції Жорж Клемансо і міністр закордонних справ Стефен Пішон, прем'єр-міністр Великої Британії Девід Ллойд Джордж і міністр закордонних справ Артур Бальфур. Проте й серед такого вузького кола вершителів справ на Версальській мирній конференції з першого ж дня почалися суперечки. Так Клемансо, маючи плани здійснити після війни гегемонію Франції в Європі, ставив завдання якомога суворіше покарати Німеччину: накласти на неї великі репарації,позбавити колоній і навіть деяких власне німецьких територій, по можливості розчленувати її. Французькі наміри різкоконтрастували з планами Великої Британії, яка після війни прагнула повернутися до своєї звичної ролі арбітра увідновленому „європейському концерті" держав, а тому ні в якому разі не хотіла допустити у збиток собі французькоїгегемонії. Точніше .кажучи, якщо Франція прагнула до політичної реконструкції Європи, то Англія - до економічної.Розгромлена Німеччина цікавила Англію як платоспроможний ринок англійських товарів. Подібна позиція була і вамериканського президента Вільсона. Німеччина, на його думку, повинна залишатися чинником силової рівноваги в Європі, а по можливості навіть бути американською ногою в Європі, яка б, за потреби, могла роздавати копняки в усіх напрямах. У цьому плані Англія і США виношували плани використання Німеччини в боротьбі проти більшовицької Росії.
Так що на конференції спокійно не було. Французи й англійці наполягали, в першу чергу, на поділі воєнної здобичі. Вільсон, спираючись на свої „14 пунктів", проголошених ще 8 січня 1918 р., наполягав на першочерговій реалізації останнього пункту - створенні Ліги націй, як органу, спроможного забезпечити виконання мирних договорів, мир та спокій у світі. У такій черговості розвитку подій на конференції Англія і Франція побачили загрозу своїм секретним договорам щодо майбутніх територіальних переділів, підписаних у роки війни. Вільсон же прагнув статті мирного договору поставити в рамки вимог Статуту Ліги націй. У цьому сенсі США зазнали невдачі. І розгніваний Вільсон навіть на деякий час покинув Версаль і повернувся в США.
Суперечності між союзниками спритно використовували німці. їх тактика зводилася до того, щоб приймати рішення офіційно і не виконувати фактично. Якщо на Заході німці вивели свої війська з чужих територій, то на Сході вони залишалися в Познані, Верхній Сілезії, Прибалтиці. Лише 25 квітня, коли договір у цілому був готовий, німців запросили у Версаль. 7 травня 1919 р. Клемансо на черговому засіданні заявив німецькій делегації: „Час розплати настав. Ви просили у нас миру. Ми передаємо Вам книгу миру". І вручив умови прелімінарного миру.
Німецька делегація, ознайомившись зі статтями договору, особливо протестувала проти визнання .Німеччини єдиним винуватцем війни, що було зафіксовано в статті 231. Міністр закордонних справ Німеччини У.Брокдорф-Ранцау заявив: „Від нас вимагають, щоб ми визнали себе єдиними винуватцями війни. Подібне визнання в моїх устах було б брехнею". Він також зауважив, що важкі умови миру можуть привести до економічного хаосу в Європі. Після детального вивчення статей миру, 29 травня він вніс контрпропозиції, в яких німці погоджувались передати колонії Лізі націй за умови, що Німеччині теж дадуть мандат на колоніальні володіння. Водночас німці вимагали проведення плебісцитів у ряді територій, які нимизгідно договору втрачалися. Треба зазначити, що переможці пішли німцям назустріч і на окремих територіях на Сході,насамперед в Польщі, були проведені плебісцити - у Верхній Сілезії, Алленштейні, на Мазурах тощо.
16 червня „книга миру" з 440 статей була вручена німцям з категоричною вимогою підписати або ні в такому виді. Навколо того підписувати чи не підписувати статті миру в Берліні точилися гострі суперечки. Не підписувати – означало спровокувати окупацію всієї Німеччини союзними військами. Урешті-решт, 28 червня 1919 р. в день п'ятої роковини вбивства австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда в Сараєво новий міністр закордонних справ Мюллер, одягнувши шкіряні рукавички, підписав мирний договір, який разом з „Пактом Ліги націй", юридично оформленим ще 28 квітня, становив єдине ціле.
14.Вашингтонська мирна конференція та її рішення
Вашингтонська конференція. Її рішення
Невдовзі Версальська система була доповнена договорами, підписаними на Вашингтонській конференції, якірегулювали розподіл сфер впливу і відносини між великими державами світу в Азійсько-Тихоокеанському басейні.
Вашингтонська конференція (листопад 1921 р. - лютий 1922 р.) була присвячена, насамперед, обмеженню морських озброєнь і далекосхідним питанням. Її учасниками були США, Англія, Японія, Франція, Італія, Бельгія, Голландія, Португалія і Китай. Невизнана великими країнами більшовицька Росія не була запрошена на конференцію, внаслідок чого радянський уряд пригрозив не визнавати рішень конференції. Слід наголосити, що на Тихому океані мали місце серйозні суперечності між великими державами. Зокрема, особливо гострими вони були між Японією і Сполученими Штатами Америки. Війну Японія використала для того, щоб зміцнити своє становище на Далекому Сході, особливо в Китаї, що явно турбувало США. Непростими були також відносини між США і Великою Британією. США домагалися ліквідації англо-японського союзу від 1902 р., направленого проти Росії і Німеччини, а тепер об'єктивно проти США. У боротьбі з Японією США намагалися нейтралізувати Велику Британію. Урешті-решт, Англія змушена була змиритися з розривом договору з Японією, і ключову роль тут зіграла позиція британських домініонів - Канади, Австралії, Нової Зеландії і Південно- Африканського союзу, яких не влаштовувала перспектива воювати на боці Японії проти США, з якими мали досить тісні торгові та економічні стосунки.
Уже 13 грудня 1921 р. було підписано „Договір чотирьох" (Англія, США, Японія, Франція), який припинив дію англо- японського союзу. Водночас узаконювалась угода про поважання права кожного на острівні володіння в Тихому океані. Це було визнання США поділу острівних володінь Німеччини на Тихому океані.
6 лютого 1922 р. укладено ще два договори. „Договір п'яти" визначав дозволені пропорції тоннажності лінійнихкораблів для кожної країни у співвідношенні: Велика Британія - 5, США - 5, Японія - 3, Франція - 1,75, Італія - 1,75 і бувспрямований на обмеження морських озброєнь. Впадало у вічі, що Велика Британія втрачала морську першість і назву„володарка морів" й зрівнювалася у морських озброєннях з США. Того ж дня було підписано „Договір дев'яти" (США,Велика Британія, Франція, Японія, Італія, Португалія, Бельгія, Голандія і Китай), учасники якого домовлялися поважатисуверенітет, незалежність, територіальну й адміністративну цілісність Китаю і дотримуватися принципу „відкритих дверей" щодо торгівлі і підприємництва на території Китаю. Договір явно розходився з прагненнями Японії перетворити Китай у власну сферу впливу. У ньому відбилося також суперництво США та Японії на Тихому океані.
І Паризька, і Вашингтонська конференції були спробами переможців консолідувати зусилля у справі дієвого йуспішного забезпечення виконання статей мирних договорів і тривалого та стабільного функціонування версальсько-вашингтонської системи як моделі нового післявоєнного світового порядку. Невід'ємним компонентом його структури стала й Ліга націй.
15. Переваги та суперечності Версальсько-Вашингтонської системи
Позетивні та негативні сторони
Створення версальсько-вашингтонської системи означало кінець існування Вестфальської моделі світового порядку,започаткованого однойменним мирним договором, що юридично оформив завершення Тридцятилітньої війни (1618-1648рр.). Характерною особливістю версальсько-вашингтонської системи було те, що, як світовий порядок вона мала вузькубазу, оскільки була створена виключно переможцями і лише в їх інтересах. А тому з самого початку виявилася гостросуперечливою і вразливою. По-перше, в ході розподілу воєнної здобичі, територій, зон впливу визначилися серйознісуперечності між самими переможцями. Так Італія, не одержавши бажаного, почувала себе переможеною в станіпереможців. По-друге, наростали протиріччя між переможцями і переможеними, оскільки умови мирних договорів булиграбіжницькими. Як приклад, можна привести неймовірно великі репараційні суми. По-третє, суперечливий характер їївиявився у створенні нових кордонів, які ігнорували прагнення і волю народів, не враховували їх інтересів. Мільйониполяків, німців, українців, білорусів були відрізаними від своїх країн-вітчизн, стали національними меншинами. Як наслідок,з'явилася Свропа-іредента, в якій проживало понад 30 млн. громадян. Уже в перші повоєнні роки ширилися національнірухи і виношувалися реваншистські плани зміни кордонів, встановлених мирними договорами. По-четверте, договірні умовизаклали чимало мін сповільненої дії, які в будь-який час могли бути приведені в дію. Серед них: вільне місто Данціг підпротекторатом Ліги націй, Польський коридор, умови відшкодування збитків, уміжнароднення європейських рік тощо. По-п'яте, світ не став більш безпечним і спокійним після Першої світової війни. Навпаки, його розкол на тих, хто намагався іхотів зберегти версальсько-вашингтонську систему (переможці), і тих, хто прагнув якомога швидше зламати ненависнийпіслявоєнний порядок (переможені), поглиблювався. Уже тоді став формуватися двополюсний, двосистемний світ,започаткований більшовицьким переворотом у жовтні 1917 року.
Як війна 1914-1918 років, так і післявоєнний устрій світу у формі версальсько-вашингтонської системи не вирішилипроблем, які постали перед світовим співтовариством у XX столітті. Саме тоді вийшли на шлях трагічної суспільноїпрактики такі пустоцвіти на цивілізованому дереві людства, як комунізм і фашизм.
Разом з тим, той факт, що перемогу в Першій світовій війні здобули, насамперед, країни з ліберально-парламентськими традиціями, сприяв новій демократичній хвилі в Європі. Навіть Німеччина пережила у цей періодстановлення першого в своїй історії демократичного суспільства, яке представляла епоха Ваймарської республіки. Убагатьох країнах світу посилилася роль парламентаризму, потужно утверджувалося і стало законом загальне виборче право.Версальсько-вашингтонська система узаконила крах чотирьох великих імперій - Російської, Австро-Угорської, Німецької таОсманської. Легітимізувала водночас появу нових незалежних держав на європейському континенті: Польщі,Чехословаччини, Угорщини, Австрії, Югославії, Латвії, Литви, Естонії.
16. Підготовка та причини скликання Генуезької конференції
Генуезька конференція проходила з 10 квітні по 19 травня 1922 року. В ній брали участь 29 держав. Це була перша найбільш представницька міжнародна конференція, де приймали участь країни Четверного союзу та Росія. Головною проблемою обговорення була проблема економічних зв’язків та проблема повернення російських боргів.
США не приймали участь в цій конференції, пояснюючи це тим, що конференція носить не суто економічний характер, а скоріше політичний. Насправді США побоювалися обговорювати проблеми скорочення або ліквідації боргів.
На конференції було створено чотири комісії:
• політична
• фінансова
• економічна
• транспортна
Радянська делегація була включена лише в політичну комісію.
В ході цієї конференції радянською стороною було висунуто пропозицію рівноправного економічного співробітництва всіх держав, загального скорочення озброєнь та збройних сил, скликання всесвітнього конгресу для встановлення загального миру.
Але західні делегації різко виступили проти радянських пропозицій, обгрунтовуючи це тим, що не треба перевантажувати роботу конференції і в першу чергу треба обговорити проблему боргів. Згодом, рада Антанти висунула вимоги радянській Росії щодо повернення боргів, але радянська сторона рішуче відхилила їх і висунула свої претензії про відшкодування збитків яких завдали радянській Росії іноземні держави під час воєнної інтервенції. Пізніше радянська сторона висловила готовність компенсувати збитки іноземців в Росії, якщо будуть відшкодовані радянські втрати від іноземної інтервенції. Разом з тим вона погоджувався сплатити довоєнні борги за умови відстрочення їх на ЗО років і надання радянській державі кредитів.
Незабаром радянській стороні було висунуто нові кабальні умови, які вона знов відхилила. Таким чином конференція зайшла в тупик і в принципі не принесла нічого позитивного.
Останнє, що необхідно відмітити – це те, що радянська Росія в принципі винесла деякий позитив з цієї конференції, під час якої вона уклала Рапалльський договір з Німеччиною 16 квітня 1922 року, який передбачав відновлення дипломатичних стосунків, скасування взаємних відшкодувань, розвиток торгівлі та інше.
17. Рапальський сепаратний договір Росії з Німеччиною 16 квітня 1922р.
Підписання Рапальського договору відбулося під час Генуезької конференції 16 квітня 1922 року. Це договір між радянською Росією та Німеччиною, який передбачав відновлення дипломатичних і консульських відносин між обома країнами, що було ударом по ізоляції радянської Росії й Німеччини. Обидві держави взаємно відмовилися відшкодувати воєнні витрати (Німеччина відмовилася від Брестського миру, Росія — від німецьких репарацій). Договір передбачав розвиток взаємовигідної торгівлі між обома державами на основі принципу найбільшого сприяння.
Рапальський договір мав велике значення. Це було перше юридичне визнання радянської Росії. Обидві країни були життєво заінтересовані в такому договорі. Вже наприкінці 1922 року значно поліпшилася торгівля між цими двома країнами.
Договір вніс суттєві зміни в міжнародну політичну ситуацію і сприяв розвиткові взаємовигідного співробітництва Росії й Німеччини не тільки в економічній, політичній та культурній галузях, але навіть у військовій. Було проведено ряд таємних переговорів щодо військового співробітництва. В Росії почали діяти німецькі військові навчальні центри та почалося будівництво змішаних радянсько-німецьких оборонних підприємств.
Таємне військове співробітництво між радянською державою й Німеччиною не було чимось незвичайним у практиці міжнародних відносин. У ті роки таємне військово-технічне співробітництво з Німеччиною здійснювали США, Японія, Італія та деякі інші країни.
На останок необхідно відмітити, що Рапалльський договір зіграв не на користь країн Антанти, так як вони мали намір використати Німеччину проти радянської держави.
18. Конференція в Гаазі, її направленість і підсумки
Гаазька конференція — міжнародна фінансово-економічна конференція, що проходила з 15 червня по 29 липня 1922 року за участю делегацій 28 країн, (без Німеччини) тих самих, що на Генуезької конференції, і була скликана за її рішенням. Остання, не вирішивши російського питання, прийняла на засіданні 17 травня 1922 року резолюцію про необхідність призначення комісії, яка повинна була ще раз розглянути розбіжності, що існували між радянським російським урядом та іншими урядами. В резолюції йшла мова про те, що розгляду комісії підлягають питання про борги, приватну власність і кредити, і що члени комісій повинні з'явитися в Гаагу до 26 червня 1922. Ця резолюція була прийнята підкомісією політичної комісії в складі італійської, британської, японської, польської, румунської, шведської, швейцарської і радянської делегацій і затверджена пленумом конференції на засіданні 19 травня. Ініціатива доручити особливій комісії подальшу розробку невирішених Генуезькою конференцією питань належала радянської делегації. Комісія зібралася в Гаазі 15 червня 1922 року й засідала без участі радянської делегації до 26 червня 1922. Засідання були секретними. Протягом одинадцяти днів комісія займалася відновленням єдиного фронту щодо питання про приватну власність іноземців. На відміну від Генуезької конференції, країни представляли не повноважні представники чи керівники урядів, а головним чином представники ділових кіл, промислові та банківські магнати, в минулому власники націоналізованих російських підприємств і банків. Були створені «неросійська» і «російська» комісії. В останній було створено три підкомісії: перша — приватної власності, на чолі з Ллойд-Грімом (Велика Британія), друга — боргів, на чолі з Альфаном (Франція) і третя — кредитна, на чолі з бароном Авеццано (Італія). Радянська делегація на чолі з М. М. Литвиновим брала участь у засіданнях усіх підкомісій у повному складі. Перше спільне засідання відбулося 27 червня 1922. Основну роль грала підкомісія приватної власності. Радянська делегація 7 липня передала конференції список підприємств із колишньої власності іноземців, які радянський уряд міг би здати в оренду або концесію. Вона прагнула отримати кредит від союзних держав, скасування воєнних боргів ціною відмови від відшкодування втрат часів воєнної інтервенції. Дискусія зі спірних питань не привела до угоди. Коли деякі делегації виявили зацікавленість у радянських пропозиціях, було вирішено припинити роботу конференції. У той же час конференція свідчила про бажання ряду країн установити з Радянською Росією економічні відносини. Участь Радянської Росії в цій конференції означала фактичне визнання її з боку західних держав.
20. Конференція в Локарно, її міжнародне значення
Локарнська конференція відбулася 5-16 жовтня 1925 року з метою політичної інтеграції Німеччини в Версальську систему та об’єднання Західної Європи. В цій конференції взяли участь Англія, Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Польща та Чехословаччина. Було вироблено ряд угод, які передбачали наступне:
- Взаємне гарантування кордонів та зобов’язання про ненапад між Німеччиною та Францією, Німеччиною та Бельгією.
- Арбітраж між Німеччиною та Францією, Бельгією, Польщею, Чехословаччиною на випадок якихось прикордонних суперечок.
- Прийняття Німеччини до Ліги Націй і надання їй постійного місця в Раді. Прийняття відбулося 8 вересня 1926 року.
Підсумки Локарнської конференції:
- Угоди було укладено в інтересах Німеччини. Німеччина домоглася відносної “рівноправності” з великими державами. Західні держави вважали Локарнську конференцію позитивним кроком в перед, в той час як Німеччина вже тоді вбачала в цій конференції перший крок до зламу Версальської системи і до відновлення своєї могутності.
- Локарнські договори спрямовувалися проти Радянського Союзу. План Дауеса склав по суті економічну базу а Локарнська конференція політичне оформлення блоку капіталістичних країн Європи з відвертим антирадянським змістом.
21. плани Дауеса та Юнга.
План Дауеса — план економічного оздоровлення Німеччини після Першої світової війни.
У квітні 1924 р. американським банкіром Чарльзом Дауесом і британським міністром закордонних справ Джозефом Остіном Чемберленом було розроблено план економічного оздоровлення Німеччини, названий «планом Дауеса». У серпні того ж року його затвердила Лондонська міжнародна конференція.
План складався з трьох частин і мав на меті забезпечити сплату Німеччиною репарацій відновленням її господарства. Для цього, насамперед, потрібно було зміцнити німецьку марку і забезпечити виконання країною бюджету.
Умови «плану Дауеса»[ред. • ред. код]
Скорочення можливостей для Франції здійснювати санкції проти Німеччини
Союзники виводять окупаційні війська з РуруНімеччина щорічно сплачує певну суму репарацій (починаючи з 1 млрд марок за рік та збільшуючи до 2,5 млрд марок за рік у термін чотири роки)
Німецький державний банк має бути реорганізованим під проводом союзників
У джерела покриття репарацій мають бути включені прибутки держави за рахунок акцизних, митних та транспортних податків
США надають Німеччині значні позики (близько 800 млн марок).
Виконання плану і наслідки[ред. • ред. код]
У зв'язку з прийняттям плану Дауеса, між Францією і Бельгією з одного боку, і Німеччиною — з другого, було підписано угоду про припинення окупації Рурського басейну і виведення звідти французьких і бельгійських військ.
План Дауеса діяв до 1929 року. Він відрегулював репараційні платежі, сприяв ввозу іноземного капіталу в Німеччину. До вересня 1930 р. сума іноземних (головним чином американських) капіталовкладень в Німеччині склала 26-27 млрд марок, а загальна сума німецьких репараційних платежів за той же період — дещо більше 10 млрд марок. Ці капітали сприяли відновленню промислового виробництва, яке вже у 1927 р. досягло передвоєнного рівня. Частка Німеччини у світовому експорті збільшилася з 5,73% у 1924 р. до 9,79% у 1929 р.
План Юнга (англ. YoungPlan) — другий план репараційних виплат Німеччини після Першої світової війни, який замінив план Дауеса.
План передбачав деяке зниження розміру річних платежів (у середньому до 2 млрд марок), скасування репараційного податку на промисловість і скорочення обкладення транспорту, ліквідацію іноземних контрольних органів. Одним з найважливіших наслідків прийняття Плану Юнга було дострокове виведення окупаційних військ з Рейнської області. 
План був прийнятий на Гаазькій конференції з репарацій 1929—30, в якій брали участь Бельгія, Великобританія, Німеччина, Греція, Італія,Польща, Португалія, Румунія, Франція, Чехословаччина, Югославія і Японія. США офіційно не брали участь у роботі конференції, однак, будучи ініціатором плану Юнга, чинили тиск на учасників конференції, домагаючись прийняття цього плану. План був розроблений групою фінансових експертів на чолі з американським фінансистом Овеном Юнгом і відображав інтереси приватних, передусім американських кредиторів Німеччини.
У ньому, на відміну від «плану Дауеса», виплата репарацій передбачалася аж до 1988 р.: у перші 37 років Німеччина мала б щорічно сплачувати по 1988 млн марок, а з 1966 р. протягом наступних 22 років по 660 млн марок плюс платежі, дорівнюють сумі щорічних погашень державами-одержувачами репарацій.
При такому розрахунку, замість встановленої раніше загальної суми репарацій в 132 млрд рейхсмарок вона скорочувалася до 113,9 млрд, і після сплати за перші 37 років твердої суми репарацій, вона могла бути скорочена або відстрочена у разі економічних труднощів Німеччини. Рішення Гаазької конференції, яка затвердила «план Юнга» були абсолютно нереальними.
На практиці план Юнга виконувався лише до липня 1931 (офіційно скасований в 1932). Однак його тяготи були використані націоналістичними політиками Німеччини для розпалювання в народі шовіністичних настроїв.
Резюме[ред. • ред. код]
зменшення загальної суми репарацій (до 114 млрд марок);
щорічна виплата Німеччиною 2 млрд марок протягом 37 років;
виплата репарацій повинна здійснюватися тільки за рахунок надходження в бюджет і прибутку залізниці;
скасування відрахувань і прибутку промисловості;
достроковий вивід окупаційних військ з Рейнської області.22. Пакт Бріана- Келлона його значення
Можна сказати, що підготовка даного пакту розпочалася ще в 1927 році, коли міністр закордонних справ Франції Бріан звернувся до США з пропозицією укласти дво-сторонній договір «про вічну дружбу і заборону звернення до війни як знаряддя національної політики», розраховуючи цим договором підняти авторитет Франції.Державний секретар США Келлог спочатку не звер¬нув уваги на цю пропозицію, але потім вирішив використати ідею Бріана задля посилення впливу США на світову політику й створення нового політичного об'єднання держав на противагу Лізі Націй. Він послав ноту-відповідь Франції з пропозицією укласти не двосторонній, а багато¬сторонній договір між «головними державами світу» про недопустимість війни між ними. Келлог познайомив уряди ряду держав з цим листуванням.Всі країни схвалили таке рішення, але кожна намагалася зробити деякі виключення. Так, Англія обумовлювала собі “право самозахисту” і одночасно заперечувала проти участі держав, які ще не набули світового визнання (йшлося насамперед про СРСР). Франція, Японія та Італія також настоювали на законній самообороні.В результаті тривалого вдосконалення цей пакт було підписано 15 державами на чолі із США та Францією 27 серпня 1928 року в Парижі. Загалом до цього пакту приєдналося 69 країн.Цей договір безперечно мав позитивне значення:• Важливим був факт колективного проголошення державами “права на мир” та відмови від війни як інструменту державної політики.• Універсальна форма пакту відкривала можливості приєднання до нього залежних та напівколоніальних країн.• Цей пакт поклав певні зобов’язання на держави перед громадською думкою.Разом з тим пакт мав і ряд недоліків:• Відмова від “права на війну” не підкріплювалася жодними зобов’язаннями про роззброєння чи хоча б обмеження гонки озброєнь.• Невизначеність формулювань, зокрема про заборону війни.Радянський Союз також приєднався до цього пакту і ратифікував його 29 серпня 1928 року, хоча і відзначив публічно недоліки цього пакту. Вже на початку 1929 року Радянський Союз і деякі сусідні держави підписали протокол про негайне набрання сили пакту Бріана-Келлога.Загалом пакт Бріана-Келлога не справдив надій людства. Відсутність гарантій та двозначність формулювань підривали його ефективність, і такі держави-агресори, як Японія, Німеччина та Італія вже на початку 30-х років грубо порушили його.
23. агресія Японії проти сходу.
Після підписання з Німеччиною «Антикомінтернівського пакту» Японія почала новий етап своєї агресії в Китаї. В прийнятій ще в серпні 1936 р. в Японії новій зовнішньополітичній програмі «Основні принципи національної політики» ставилися завдання «ліквідувати загрозу з півночі, з боку Радянського Союзу», «зустріти у всеозброєнні Англію та Америку», поширити «національне й економічне просування на південь, особливо в район країн південних морів». Зазначалося, що основна мета зовнішньої політики Японії - «перетворити імперію номінально й фактично на стабілізуючу силу в Східній Азії».
Спочатку японська вояччина, згідно з «меморандумом Танаки», вдерлася на територію Монгольської Народної Республіки (березень 1936 р.). Але радянський уряд 12 березня 1936 р. підписав із МНР протокол про взаємну допомогу на 10 років. Монгольські війська разом з Червоною Армією розгромили японських інтервентів. Це змусило Японію змінити напрямок своєї агресії.
7 липня 1937 р. японські агресори, спровокувавши інцидент в 10 км від Пекіна, без оголошення війни вдерлися в Північний Китай і за короткий час захопили Пекін, Тяньцзінь. Калган та ряд інших міст. Вони збиралися створити на окупованих територіях п'яти північних китайських провінцій маріонеткові режими (щось на зразок Маньчжоу-Го, утвореного японцями в окупованій Маньчжурії 1 березня 1932 р. на чолі з маріонетковим імператором Пу Ї). Через місяць японські війська висадилися біля Шанхая, захопили його й попрямували на захід, здобули Нанкін (тодішню столицю Китаю) та Ханькоу, захопили велику територію. Починаючи з 1939 р. й до 1944 р. Японія дещо припинила наступальні операції й організувала блокаду морського узбережжя Китаю, намагаючись перекрити шляхи постачання йому зброї. Становище Китаю в цих умовах значною мірою залежало від позицій великих держав.
США, додержуючись «доктрини Стімсона» (від 7 січня 1932 р.), «не визнавали» захватів Японії в Китаї. 16 липня 1937 р. державний секретар К. Хелл направив звернення до 62 країн-учасниць пакту Бріана-Келлога, де вкрай обережно осуджував політику Японії, навіть не називав її агресором і не пропонував нічого конкретного для припинення цієї війни. Американський закон про нейтралітет забороняв експорт воєнних матеріалів до воюючих країн. Користуючись тим, що ні Японія, ні Китай не оголошували стану війни, Ф. Рузвельт заявив, що на них дія цього закону не поширюється. Американські поставки в Японію в 1937 р. збільшилися майже в 3 рази порівняно з 1936 р. й продовжували зростати. Поставки ж у Китай через японську морську блокаду зменшилися. 5 жовтня 1937 р. у своїй промові в Чикаго Рузвельт закликав до створення «карантину» щодо японського агресора. Суперечності між США й Японією ще більше загострилися після потоплення японською авіацією в грудні 1937 р. трьох американських танкерів. Проте в цілому політика США щодо Японії залишалася незмінною.
Ліга Націй зайняла нерішучу позицію. У Брюссельській конференції учасників Вашингтонського «Договору 9-ти» в листопаді 1937 р. Японія відмовилася брати участь. Взяли участь СРСР і всього 19 держав. У прийнятій 24 листопада резолюції, за яку не голосувала Італія, Японія не називалася агресором. Тільки СРСР порушив питання про санкції проти неї. Як і раніше, Ліга Націй пропонувала Японії й Китаю «припинити ворожі дії й продовжити переговори». Західні держави не бажали втручатися в японсько-китайську війну, фактично потурали Японії.
СРСР, осудивши агресію Японії, вдався до конкретних заходів. 21 серпня 1937 р. він підписав з Китаєм договір про ненапад на 5 років і значно збільшив йому воєнні поставки, а також надав позики (в 1938 р. — на 100 млн доя., а в 1939 р. — на 150 млн). У червні 1939 р. в Москві між обома державами був підписаний торговельний договір, який передбачав посилення радянської допомоги Китаю. Радянський Союз направляв у Китай літаки, танки, гармати, боєприпаси, бензин і т. п. Радянські льотчики прикривали китайські міста від японської авіації, бомбардували японські військові об'єкти на Тайвані, їхні кораблі на річці Янцзи.
В той час японська вояччина здійснила воєнні провокації проти Радянського Союзу. В липні — серпні 1938 р. вона атакувала радянський кордон урайоні озера Хасан. Це не був звичайний прикордонний інцидент — японці використовували важку артилерію. Радянські війська розгромили й відкинули агресорів з радянської території. Було підписано перемир'я.
Проте японські мілітаристи на цьому не зупинилися. 11 травня 1939 р. вони вдерлися на територію Монгольської Народної Республіки в районі річки Халхін-Гол. Японська вояччина розраховувала з боями захопити не тільки Монголію, а й частину радянської території. Однак 20 серпня радянські та монгольські війська перейшли в рішучий наступ і за 10 днів закінчили оточення та розгром японських інтервентів. І це за день до початку другої світової війни. 15 вересня 1939 р. Японія змушена була підписати з СРСР та МНР угоду про припинення воєнних дій з 16 вересня.
Воєнна агресія Італії, Німеччини та Японії в 1935 - 1937 рр. остаточно розставила на протилежних позиціях два блоки держав у капіталістичному світі. Західна політика «невтручання», «умиротворення» мілітаристських держав, їх відмова від радянських пропозицій колективної відсічі агресорам неминуче вели до нової світової війни.
24. Зовн. Політ. Фашист. Італ. Італо-абіссіанська війна
Італо-ефіопська війна та позиція держав
Італія готува¬ла агресію проти Ефіопії декілька років. Ефіопія (Абіссі¬нія) володіла значними природними багатствами, мала вигідне стратегічне положення (на шляхах з Європи до Азії). Вже з 1934 р. італійська вояччина організувала ряд провокацій на кордоні Ефіопії з Італійським Сомалі. Ефіопія неодноразово зверталася до Ліги Націй зі скарга¬ми на порушення Італією договору про ненапад.
У травні 1935 р. комісія Ліги Націй доповіла, що ви¬нуватців «інциденту» на кордоні вона не виявила. Ефіо¬пія звернулася до США по допомогу. Але конгрес США 31 серпня 1935 р. прийняв об'єднану резолюцію про ней¬тралітет. Інші західні держави, боячись за свої колонії в Африці, холодно поставилися до закликів Ефіопії про допомогу. Заохочувана політикою великих західних держав, Італія без оголошення війни 3 жовтня 1935 р. вдерлася в Ефіопію.
Італія з початку війни зосередила на кордонах Ефіопії близько 500 тис. солдатів, майже 400 літаків, 400 танків і 800 гармат. Ефіопія, феодальна країна, не мала єдиної ар¬мії, її війська були оснащені в основному холодною зброєю. Явна нерівність сторін. І все ж ефіопський народ чинив героїчний опір агресорові. Результат війни по суті визначався позицією великих держав.
Англія та Франція, які побоювалися зазіхань Італії на їхні володіння в Східній Африці та Середземномор'ї, не заважали італійській агресії проти Ефіопії. Більше того, в грудні 1935 р. міністр закордонних справ Англії Хор ук¬лав таємну угоду з прем'єром Франції Лавалем про розчленування Ефіопії на зони впливу
З великих держав тільки Радянський Союз підніс го¬лос на захист ефіопського народу. Він попереджав, що італійська агресія є загрозою загальному миру. СРСР за¬кликав до колективних санкцій проти Італії й заявляв про готовність виконати свої зобов'язання перед Лігою Націй. Рада Ліги Націй нарешті вирішила оголосити обмежені фінансові та економічні санкції проти Італії. Політика західних держав дала Італії змогу розгроми¬ти Ефіопію. 5 травня 1936 р. італійські війська ввійшли в Аодис-Абебу. 9 травня Муссоліні проголосив приєднання Ефіопії як колонії до Італії, а італійського короля — «ефіопським імператором». Ефіопський народ не припи¬няв активну партизанську війну проти Італії.
Перемозі Італії дуже сприяли агресивні дії Німеччини. Ще 7 березня 1936 р., коли Ефіопія в котрий уже раз звернулася до Ліги Націй по допомогу, Гітлер оголосив про денонсування Німеччиною Локарнських угод, про ремілітаризацію Німеччини і введення її військ у Рейн¬ську демілітаризовану зону. Ці дії остаточно поховали Версальський мирний договір.
25. Гітлер та зовнішня політика.
Прихід до влади та внутрішня політика
Після Першої світової війни Німеччина, яка втратила свій панівний статус в Європі та з могутньої імперії перетворилася на країну з республіканською формою правління, переживала не найкращі часи: гостро стояла економічна та політична криза, які підкріплювалися загальнонаціональною апатією на фоні трагічного програшу у війні.
Така хитка ситуація в державі була ідеальною для приходу до влади Гітлера, оскільки останній зі своєю партією НСДАП заявляв про спроможність швидко підняти розорену державу на новий рівень. На парламентських виборах 1930 року партія Гітлера вперше заявила про себе на загальнонаціональному рівні. Вже на наступних виборах до Рейхстагу, які відбулися 1932 року, НСДАП набрала 14 млн голосів, що свідчить про колосальну підтримку ідей Гітлера на початку його політичної кар'єри.
Остаточно ж утвердитись у влади Адольфу Гітлеру вдалося в 1933 році, коли президент Пауль фон Гінденбург призначив його рейхсканцлером (фактично — прем'єр-міністром) Німеччини.
Але посади рейхсканцлера Гітлерові було замало: оцінюючи реальну ситуацію в державі він прагнув якомога швидше сконцентрувати всю повноту влади в своїх руках. Так після смерті 2 серпня 1934 року президента фон Гінденбурга він зайняв його місце, а також увів нову найвищу державну посаду Німеччини — фюрера, яким Гітлер був аж до своєї смерті в 1945 році. З цього часу цілком і повністю утвердилася мрія про німецькийТретій Рейх, якою давно вже був одержимий Гітлер.
Уся подальша державна політика нового фюрера полягала у повній централізації влади та встановленні жорстокого тоталітарного режиму в Німеччині: було знищено всіх політичних конкурентів Гітлера, встановлено повну партійну та ідеологічну монополію НСДАП, свобода преси та громадського життя була цілком згорнута.
Значного впливу в тогочасній Німеччині набули молодіжні нацистські організації, прикладом якої можна вважати широко відомий Гітлерюгенд (нім.Hitlerjugend, букв. — «Молодь Гітлера»). Широкий вплив як всередині німецького суспільства, так і поза його межами, мали парамілітарні відгалуження гітлерівської НСДАП — СС та СА. Під особистим наглядом Гітлера діяла таємна поліція (Гестапо) та служба розвідки (Абвер).
Ще однією важливою віхою у історії зовнішньополітичних відносин Гітлера є Пакт Молотова-Ріббентропа, який безперечно зіграв вирішальну роль у розв'язанні Другої світової. Цей документ було підписано міністрами закордонних справ СРСР та Німецького Рейху 23 серпня 1939 року і фактично за ним Гітлер та Сталін розділили сфери впливу у Східній Європі.
Зовнішньополітична діяльність
Як і у внутрішній політиці, Гітлер прагнув встановити повну гегемонію Німеччини на міжнародній арені. Його основною метою було змінити розташування сил у Європі, поставивши на коліна основних суперників та водночас країн-переможниць у Першій світовій війні: Францію та Великобританію. Спочатку в планах Гітлера була розправа над меншими та слабшими державами, що постали після Паризької мирної конференції: Чехословаччиною та Польщею, а потім вже перехід і до більшої здобичі. Частину земель, які увійшли до складу цих держав, населяли переважно німці, а тому фюрер вважав своїм особистим обов'язком долучити їх до складу Німецького Рейху. Не могла не хвилювати його і Рейнська демілітаризована зона, яка з 1919 року була відірвана від Німеччини та, попри свій демілітаризований статус, неодноразово підпадала в зону інтересів Франції. У свій час кульмінацією цього протистояння став Рурський конфлікт 1925 року, коли французько-бельгійський контингент намагався окупувати нейтральну зону.
Особливе місце у планах Гітлера посідав сталінський Радянський Союз, відносини з яким він вибудовував послідовно та, на перший погляд, досить зважено. Але, усвідомлюючи можливість існування в Європі лише одного тоталітарного диктатора, фюрер готовий був за першої ж вдалої нагоди знищити найбільшу комуністичну державу світу та особисто Сталіна, вважаючи комунізм разом з євреями головним ворогом німецького світу. Як згодом покаже час, аналогічної думки притримувався і останній, радо хапаючись за нагоду розширити свою зону впливу на Захід у 1945 році.
Гітлер відіграв провідну роль у формуванні так званого Антикомінтернівського пакту, який було укладено між Німеччиною та Японією у листопаді 1936 року. 1937 року до нього долучилася фашистська Італія, якою з 1922 року керував Беніто Муссоліні. Так сформувалася вісь Берлін-Рим-Токіо. Пізніше саме на ці три країни буде покладено провину за розв'язання Другої світової.
За сприяння гітлерівського режиму надавалася підтримка військам Франциско Фра́нко під час Громадянської війни в Іспанії в 1936–1939 рр.
Також актом порушення норм міжнародного права, який був особисто здійснений за доручення Гітлера, можна вважати аншлюс (приєднання) Австрії до Третього Рейху, яке німецькі війська здійснили у березні 1938 року. Варто зазначити, що тоді австрійці досить радо сприйняли цей задум Гітлера, бо також мали образу за програш у Першій світовій війні.
Наступною важливою віхою для Гітлера стала успішна реалізація плану із захоплення Чехословацьких територій, а саме Судетської області. Не бажаючи розв'язувати війну, фюрер вирішив використати суто дипломатичні методи: за сприяння Великобританії, Франції та свого союзника по Антикомінтернівському пакту — Італії, підписати 30 вересня 1938 року угоду, яка дала можливість приєднати Судети до Німеччини. Від місця підписання (німецьке місто Мюнхен) цей договір став іменуватися «Мюнхенською угодою».
26. Пакт 4. Антанта Балканська
«Пакт четырёх» 1933, «Пакт согласия и сотрудничества», подписан 15 июля в Риме представителями Великобритании, Франции, Италии и Германии. Целью участников «Пакт четырёх» было урегулирование разногласий между ними и создание общего антисоветского фронта. Подтверждая обязательства государств по Локарнским договорам 1925, «Пакт четырёх» устанавливал «равенство прав» Германии в области вооружений и обязывал подписавшие его государства проводить согласованную политику во всех спорных международных вопросах. Пакт не был ратифицирован из-за противоречий между его участниками.
Антанта Балканська
Анта́нта Балка́нська — воєнно політичний союз Греції, Румунії, Югославії та Туреччини, створений 1934 під впливом Франції з метою збереження територіального status quo на Балканах.
Антанта Балканська була тісно зв'язана з Малою Антантою і являла собою продовження франц. системи союзів у Європі, спрямованих насамперед проти СРСР. Вороже ставлення урядів країн — учасниць А. б. до співробітництва з СРСР та організації колективної безпеки привело до краху А. б. невдовзі після початку Другої світової війни.
27. Зміст і мета політики колективної безпеки в Європі у 1933 -1935 рр. Укладення договорів про взаємодопомогу між СРСР і Фр, СРСР і Чехосл.
Дії агресивних держав іродемонстрували, що Ліга Націй - ненадійний інструмент миру. У ці роки в ній відбувається перегрупування сил. У березні Японія та у жовтні 1933 р. Німеччина вийшли з Ліги. У вересні 1934 р. до неї вступив Радянський Союз. Отже, проблема європейської безпеки охопила значно більші географічні регіони. Вона й раніше розглядалася з огляду на взаємовідносини західноєвропейських держав (Локарнські угоди, Рейнський арантійний пакт). З вступом СРСР до Ліги націй його можна було розглядати як нову силу у системі колективної безпеки.В результаті переговорів між СРСР та Францією у 1934 р. було розроблено проект так званого Східного пакту, до якого мали увійти Німеччина, СРСР, Чехословаччина, Польща, Литва, Естонія, Фінляндія. Франція обіцяла приєднатися до пакту в ролі гаранта, а СРСР пропонував як гарант приєднатися до Рейнського гарантійного пакту. Так була б створена колективна система безпеки. Проте Англія, Німеччина, а також ряд східноєвропейських держав відхилили пропо¬зицію щодо утворення Східного пакту, й можливість досяг¬нення колективної безпеки в Європі було втрачено.Іншою нагодою для цього стала низка двосторонніх договорів європейських держав, які послідовно об'єднува¬лися у систему. Так, у жовтні 1935 р. СРСР та Франція ук-лали договір про взаємну військову допомогу в разі нападу на одну з сторін будь-якої з європейських держав. Аналогічні договори було підписано між СРСР та Чехословаччиною, а також між Чехословаччиною та Францією.Разом з тим, позиція Франції не була послідовною. Вона проводила спільну з Англією політику, яка припускала можливість збереження миру шляхом поступок агресору, зокрема шляхом «умиротворення» фашистської Німеччини.
Зусилля радянського уряду щодо створення колективної безпеки в Європі діставали підтримку в прогресивної громадськості Франції. Явна відмова західних країн від усякої протидії німецької експансії ставила під загрозу безпеку й саме існування Франції. В цих умовах французький уряд просто змушений був відновити колишній альянс з Росією. Після відповідних переговорів 2 травня 1935 року в Парижі французький міністр закордонних справ Лаваль і радянський посол Потьомкін підписали договір про взаємодопомогу між Францією та СРСР. Договір укладений на випадок нападу якоїсь європейської держави на одну з сторін, передбачав порядок надання взаємної допомоги навіть без рекомендації Ліги Націй. Термін договору визначався на 5 років з можливістю його автоматичного продовження. В ході радянсько-французьких переговорів під час перебування Лаваля в Москві обидві сторони заявили про свою готовність продовжувати зусилля щодо створення колективної безпеки в Європі.16 травня 1935р. президент французької союзниці Чехословаччини Едуард Бенеш і радянський посланник Сергій Александровський підписали в Празі договір про взаємну допомогу між СРСР і Чехословаччиною. Він був ідентичний радянсько-французькому, за винятком статті 2, яека передбачала надання взаємної допомоги тільки у випадку виступу Франції на допомогу жертві агресії.Обидва оборонні договори мали в той час важливе політичне значення, але вони не створили фундамент для справді дружніх відносин Фр. та Чехосл. з СРСР. Лаваль і фр. посол у Берліні Франсуа-Понсе запевняли Гітлера, що Фр. готова пожертвувати договором з СРСР, якщо це потрібно буде для угоди з Німеччиною. Не були підписані відповідні воєнні конвенції. Восени 1939р., коли створилася пряма загроза нападу Нім. на Чехосл., Фр. їй нічим не допомогла, а уряд Бенеша відмовився від пропозиції Сталіна про воєнну допомогу.
28. Мюнхенська угода.
Наступною жертвою гітлерівської Німеччини після Австрії мала стати Чехословаччина. Німецькі кордони з трьох боків оточували Чехословаччину. У квітні Гітлер підписав «Зелений план», який передбачав окупацію Судетської області, і почав концентрувати війська на чехословацьких кордонах. Гітлер призначив виконання «Зеленого плану» на 1 жовтня 1938 р. Уряди Франції та Англії закликали президента Е. Бенеша розпочати прямі переговори з Генляйном і поступитися йому заради миру.Радянський Союз у цій ситуації запропонував провести міжнародну конференцію заінтересованих держав, а також нараду військових представників СРСР, Франції та Чехословаччини. Однак уряди Франції, Англії й ЧСР відхилили радянські пропозиції. Тим часом англійський уряд розробив «план Z», за яким Чемберлен на зустрічі з Гітлером мав дати йому згоду на загарбання Судетської області.13 вересня 1938 р. Прага задовольнила вимоги судетських німців про автономію їхньої області. Але це вже не задовольняло Гітлера. Гітлер запросив Чемберлена до Ні-меччини. Переговори в Німеччині пройшли у вересні 1938 р. в три етапи.1. 15 вересня в резиденції Гітлера в Берхтесгадені відбулася його зустріч із Чемберленом. Гітлер фактично у формі ультиматуму вимагав анексії Судетської області до Німеччини. Чемберлен не заперечував, тільки відповів, що йому треба проконсультуватися зі своїм урядом і Францією. Президент ЧСР Бенеш, уже погодившися на відділення Судетської області, запитав уряди Франції, Англії та СРСР про їхні позиції. Париж і Лондон після консультації 18 вересня наступного дня надіслали Бенешу спільний ультиматум про відторгнення Судетської області як «унесок у справу збереження миру».Радянський уряд відповів 20 вересня, що СРСР надасть Чехословаччині негайну й дійову допомогу, якщо Франція теж виконає свої зобов'язання (згідно з договорами про взаємну допомогу 1935 р.). Тільки в грудні 1949 р. керівник КПЧ К. Готвальд розповів, як у вересні 1938 р. Й. Сталін просив через нього передати Е. Бенешу, що Радянський Союз готовий надати конкретну воєнну допомогу Чехословаччині й без Франції, але за двох умов: якщо Чехословаччина попросить Москву про таку допомогу і якщо сама захищатиметься від німецької агресії.АлеАнглія та Франція 21 вересня попередили Бенеша, що допомагати Чехословаччині не будуть, а якщо вона прийме допомогу СРСР, західні держави разом з Німеччиною розв'яжуть «хрестовий похід» проти СРСР і зітруть Чехословаччину з лиця Землі. В той самий день Бенеш прийняв цей ультиматум.2. 22 вересня в Годесберзі на зустрічі з Гітлером Чемберлен повідомив, що домігся згоди на анексію Судетської області також від французького та чехословацького урядів. Але Гітлер вже вимагав негайно за 10 днів віддати Німеччині не тільки Судети, але й райони, де німці були в меншості, а також задовольнити територіальні претензії Польщі та Угорщини.Гітлер заявив, що не відмовиться від жодної зі своїх вимог, і запропонував скликати міжнародну конференцію 4-х держав (без СРСР і Чехословаччини). Гітлер запевняв, що «це — остання територіальна вимога, яку я висуваю в Європі».3. 29—30 вересня відбулася Мюнхенська конференція Гітлера, Муссоліні, Чемберлена й Даладьє з їхніми міністрами. Чехословацька делегація в зал засідань була не допущена. Сторони підписали основну угоду.Мюнхенська угода про поділ Чехословаччини складалася з головної частини, додатка й трьох декларацій про «міжнародні комісії», які мали остаточно визначити кордо-ни ЧСР. Основний зміст угоди: а) Судетська область відділяється від Чехословаччини й передається Німеччині з 1 по 10 жовтня; б) все майно, в тому числі зброя, укріплення, особисті речі, худоба, меблі громадян, має залишатися на місці; в) Чехословаччина повинна задовольнити територіальні претензії Польщі та Угорщини.До яких же безпосередніх наслідків спричинилася Мюнхенська конференція?1. Це була цинічна змова Англії та Франції з фашистськими державами за спиною Чехословаччини про її розчленування, «миротворчість» за чужий рахунок. Німеччина одержала 1/5 території Чехословаччини й близько 1/4 її населення, майже половину чеської важкої промисловості. Німецький кордон проходив тепер у долині в 40 км від Праги.Польща загарбала шматок чехословацької території з населенням 230 тис. чоловік. Угорщина захопила територію з населенням близько 1 млн чоловік. У Словаччині фашистський ставленик Тісо сформував самостійний уряд, а в березні 1939 р. проголосив самостійність цієї частини Чехословаччини. Одночасно самостійність проголосила Підкарпатська Русь.Отже, Мюнхен «благословив» розчленування Чехословаччини.2. Мюнхенська змова фактично означала поразку самої політики «невтручання» й «умиротворення» фашистських агресорів. 3. «Мюнхенський мир» за одну ніч перетворив Францію на жалюгідну другосортну країну, позбавивши її союзників й загальної поваги, Англії ж завдав такого нищівного удару, якого вона не знала в останні 200 років. 4. З вини західних держав зазнала поразки й радянська політика щодо створення системи колективної безпеки в Європі. СРСР залишався єдиною державою, яка осудила Німеччину й послідовно виступала за колективне отримання агресорів. 5. Мюнхенські рішення докорінно змінили стратегічне становище в Європі. Через 5 із половиною місяців Чехословацька держава перестала існувати. Над Польщею з трьох боків нависли німецькі збройні сили. Західні країни опинилися перед суцільним італо-німецьким плацдармом від Середземномор'я до Скандинавії. Мюнхен став прологом до нової світової війни.
29. Англо-франко-радянські переговори щодо пакту про взаємодопомогу.
Переговори між СРСР, Англією та Францією відбувалися в Москві в три етапи.1. Середина квітня — середина червня 1939 р. — обмін нотами, переговори з послами в Москві — У. Сідсом (Англії) й Ж. Пайяром (Франції). Англія пропонувала Радян-ському Союзу дати односторонні гарантії Польщі та Румунії. СРСР у відповідь 17 квітня запропонував Англії та Франції укласти на 5—10 років союзний договір із воєнною конвенцією про взаємну допомогу. Проте Англія відмовилася від радянської ініціативи.З травня М. Литвинова, прихильника європейської колективної безпеки, на посаді наркома закордонних справ заступив В. Молотов. Це була ознака змін у зовнішній по-літиці СРСР. Радянський уряд шукав можливостей уникнуги воєнної загрози з боку Заходу й зміцнити безпеку країни шляхом переговорів з обома блоками.Уряди Англії та Франції вважали свої контакти з Радянським Союзом насамперед знаряддям тиску на Німеччину, аби домогтися від неї якихось поступок, і, крім того, як писав американський посол у Лондоні Дж. Кенне-ді (батько Джона Кеннеді), засобом «зв'язати Росію», щоб вона не уклала угоди з Німеччиною.2 червня уряд СРСР передав Англії та Франції чіткі проекти договору про взаємодопомогу й воєнної конвенції трьох держав. Це внесло деякі зміни у ведення переговорів. Вирішено перейти від обміну нотами до прямих переговорів у Москві.2. Другий етап — політичні переговори із середини червня до 23 липня 1939 р. Москва запросила до прямих переговорів міністра закордонних справ Англії. Але Галіфакс відмовився. В Москву направили У. Стренга — керівника одного з департаментівФорін офісу. Стренг, звичайно, мало допоміг справі — Лондон дав йому вказівку саботувати й зволікати з переговорами. У липні англійська дипломатія розглядала два можливих результати переговорів у Москві — їх зрив або укладення обмеженого пакту. Водночас вона вела таємні пере-говори з німецькими дипломатами. Так, радник Чемберлена Г. Вільсон мав бесіди з німецьким чиновником з особливих доручень X. Вольтатом щодо можливості підписання англо-німецької угоди про відмову від застосування сили у взаємовідносинах і про «розмежування сфер інтересів» (невтручання Німеччини в справи Британської імперії, а Англії — в справи «Великого німецького райху»).Про це ж вели таємні переговори в Лондоні міністр зовнішньої торгівлі Р. Хадсон з X. Вольтатом, Г. Вільсон з німецьким послом Г. Дірксеном та особистим секретарем Ріббентропа Т. Кордтом. Все це спонукало радянський уряд припинити неефективні політичні переговори з Англією та Францією й запропонувати їм проведення воєнних переговорів з метою укладення воєнної конвенції.3. Третій етап — воєнні англо-франко-радянські переговори. Вони відбулися в Москві 12 — 21 серпня 1939р.Радянський уряд призначив для цих переговорів делегацію високого рангу — наркома оборони К. Є. Вороши-лова, начальника Генерального штабу Б. М. Шапошни-кова, наркома ВМФ М. Г. Кузнецова, начальника ВПС РСЧА О. Д. Локгіонова та ін. Це свідчило про велике значення, яке надавав переговорам Радянський Союз.Уряди Англії та Франції відрядили до Москви другорядних військових. Так, керівником англійської делегації був призначений відставний адмірал П. Дракс. У Москві виявилося, що в нього немає офіційних повноважень для підписання угоди.Французьку воєнну місію очолив маловідомий генерал Ж. Думенк. Англійський генерал Хейвуд заявив, що Англія може виставити 5 піхотних і 1 ме-ханізовану дивізію. Думенк зазначив, що французька армія сконцентрується «на вигідних місцях для дії танків та артилерії й перейде в контратаку».Переговори були не просто безглуздими, це було знущання над самою ідеєю воєнного співробітництва трьох держав перед загрозою агресії Німеччини.Начальник Генерального штабу Червоної Армії Б. М. Шапошников у доповіді 15 серпня виклав радянські пропозиції: Радянський Союз готовий виставити проти агресора в Європі 136 дивізій, 5 тис. важких гармат, до 10 тис. танків, до 5,5 тис. бойових літаків. При цьому радянська делегація розглянула три варіанти спільних воєнних дій СРСР, Англії та Франції.Варіант 1. У випадку нападу агресорів на Англію та Францію Радянський Союз одразу готовий виставити збройні сили, що дорівнюватимуть 70 % англо-французьких сил, виставлених проти Німеччини. Варіант 2. Якщо агресор нападе на Польщу та Румунію, вони мобілізують усі свої сили, Англія та Франція негайно оголосять війну Німеччині, Радянський Союз «виставить 100% від збройних сил, які виділять Англія та Франція».Варіант 3. У випадку нападу Німеччини на СРСР через Прибалтику Радянський Союз виставить 120 піхотних і 16 кавалерійських дивізій, а Франція й Англія — 70% цих сил. Польща зобов'язана, як їхня союзниця, виставити проти Німеччини не менш як 45 дивізій.Західні місії по суті знехтували радянськими пропозиціями, навіть не відповіли, чи Польща пропустить через свою територію радянські війська. Переговори зайшли у безвихідь.К. Є. Ворошилов запропонував припинити 21 серпня переговори, поки уряди Англії та Франції «не внесуть повної ясності» у свої позиції.
30.Пакт Рібентропа-Молотова та його наслідки.
Англія та Франція саботували переговори, тому радянський уряд повернувся до пропозиції Німеччини щодо укладення пакту про ненапад, яку німецька дипломатія висувала перед Москвою ще з травня 1939 р. Радянський уряд непокоїла безпека своєї країни, тим більше що на Халхін-Голі 38 тис. японських солдатів у той час намагалися прорватися на радянську територію.Тому й дала Москва згоду на приїзд міністра закордонних справ Німеччини Ріббентропа й укладення радянсько-німецького пакту про ненапад. Такий крок СРСР оз-начав поразку англо-французької політики. Був перекреслений франко-радянський договір 1935 р. (а втім, він фактично не діяв уже після підписання франко-німецько-го пакту про ненапад 1938 р.).Німеччина поспішала, Гітлер планував напад на Польщу 1 вересня 1939 р., тому переговори в Москві пройшли швидко.Договір про ненапад між СРСР і Німеччиною був підписаний Молотовим і Ріббентропом 23 серпня 1939 р. на 10 років. У преамбулі й 6 статтях договору зазначалося, що обидві країни зобов'язалися «утримуватися від усякого насильства, від усякої агресивної дії й усякого нападу» одна проти одної, не підтримувати жодної третьої держави, яка розв'язала б війну проти однієї із сторін, проводити взаємні консультації, розв'язувати конфлікти виключно мирним шляхом.Був і таємний протокол. В його трьох основних статтях поділялися «зони впливу»: до «зони впливу» Радянського Союзу «в разі політико-територіальних змін» віднесено Фінляндію, Естонію та Латвію, пізніше — Литву, визнавалися «інтереси СРСР щодо Бессарабії» й межі «зон впливу» СРСР та Німеччини в Польщі по лінії Нарев — Вісла — Сан.Радянсько-німецький договір мав величезні наслідки.1. Він зірвав на певний час спроби західних держав зіштовхнути між собою Німеччину й Радянський Союз, проте об'єктивно сприяв Німеччині в розв'язанні нової агресії в Європі.2. Договір відвернув напад Японії на СРСР і війну Радянського Союзу на два фронти. Японський уряд К. Хіра-нуми, який готувався до спільної японо-німецької війни проти СРСР, після укладення договору Молотова—Ріббентропа запитав перемир'я на Халхін-Голі, а сам на знак протесту проти рішення Гітлера пішов у відставку.3. Не тільки Японія, а й інші союзники Німеччини були незадоволені її договором з СРСР. Італія висловила «глибоке почуття образи», Іспанія заявила про нейтралі-тет. «Антикомінтернівський пакт» не спрацював, єдність блоку агресорів у той час була підірвана. 4. Договір Молотова—Ріббентропа (пізніше дехто на Заході називав його «пактом Сталіна—Гітлера») був вимушеним кроком, який дав можливість Радянському Союзу відтягнути війну проти себе майже на два роки, зміцнити свою обороноздатність. Таємний протокол додоговору, що торкався інтересів і територіальної цілісності інших держав, з якими СРСР мав угоди про ненапад, означав відступ від декларованих Радянським Союзом принципів зовнішньої політики. Підписаний згодом, 28 вересня 1939 р., договір з Німеччиною про дружбу й кордони взагалі становив непрощенну помилку з боку Сталіна. Але в будь-якому разі розглядати ці документи слід з урахуванням конкретних реалій того часу.
31. Співвідношення сил, характер та періодизація другої св.. війни
Які ж причини цієї війни?По-перше, несправедливість Версальської системи поставила багато народів у принизливе становище, сприяла приходу до влади сил, які прагнули до реваншу, нового переділу світу. У найбільшій мірі це проявилось у політиці Німеччини, Італії, Японії. По-друге, економічна криза 30-х років загострила суперечності між країнами світу, що позбавило їх можливості об'єднати зусилля у боротьбі за збереження миру. Всю систему безпеки, створену у 20-ті роки, було зруйновано. По-третє, розв'язанню війни сприяла політика урядів Англії та Франції, спрямована на ''умиротворення'' агресора, а також ''ізоляція'' США, які, прийнявши закон про нейтралітет, фактично самоусунулись від впливу на розвиток подій у світі. По-четверте, не останню роль у розв'язанні війни відіграв. СРСР, який, підписавши пакт про ненапад з Німеччиною і таємний протокол до нього, відкрив шлях Німеччині для нападу на Польщу.
Агресивні держави прагнули розширення власних територій, завоювання ринків збуту та джерел сировини. З їхнього боку війна була загарбницькою. Для країн, які зазнали агресії і які були окуповані, війна була справедливою. Найбільш складно визначити характер війни стосовно СРСР. У період з 17 вересня 1939 р. по 22 червня 1941 р. він сам виступав у ролі агресора, приєднавши до себе значні території, які належали на той час Польщі, Румунії, Фінляндії, а також Прибалтику. Але після нападу Німеччини СРСР виніс на собі основний тягар боротьби з фашистською Німеччиною і для нього війна мала справедливий характер. її по праву назвали Великою Вітчизняною війною.
Другу світову війну можна розділити на кілька етапів: I. 1 вересня 1939 р.- 19 листопада 1942 р. Стратегічна ініціатива належить агресивним державам. Німеччина, Італія, Японія та їх союзники зуміли оволодіти значними територіями в Європі, Африці, Азії, Океанії. II. 19 листопада 1942 р. - 9 травня 1945 р. Стратегічна ініціатива повністю переходить до країн антигітлерівської коаліції,війська яких розгромили війська Німеччини і її союзників у Європі і змусили їх капітулювати. III. 9 травня 1945 р. - 2 вересня 1945 р. Завершення
У Другій світовій війні брали участь понад 72 держав, на території яких проживало 80% населення Землі. Бойові дії точились в Європі, Азії, Африці, Океанії на площі 22 млн. км2 і на просторах світового океану. За роки війни в армії воюючих держав було призвано 110 млн чол. На фронтах загинуло, за різними підрахунками, від 50 до 65–67 млн. чоловік. 95 млн. було поранено або покалічено. Близько половини загиблих становило мирне населення. Матеріальні витрати складали 4 трлн. дол.Співвідношення сил було не на користь Польщі. Німеччина кинула проти неї 44 з 52 діючих піхотних дивізій, усі 5 бронетанкових і 13 моторизованих дивізій — загалом 57 піхотних дивізій, 2500 танків, 2000 бойових літаків тощо. Польща тоді мала близько 33 дивізій, здебільшого кавалерійських, її авіація (771 літак) була знищена в перші ж дні.
32. напад німеччини на польщу. Вступ великобританії та франції у війну. Позиція сша. Політичні події «дивної війни» на Заході .
Вторгнення в Польщу 1 вересня 1939 року Німеччина та Словаччина розпочали військову операцію проти Польщі. У відповідь Велика Британія і Франція (а слідом за ними й залежні від них країни), згідно з попередніми домовленостями з польським урядом, 3 вересня 1939 року оголосили війну Німеччині, з локального конфлікту між Німеччиною та Польщею війна переросла у світову. Наступ німецьких військ розвивався за планом. Польські війська виявилися слабкою військовою силою порівняно з узгоджено діючими танковими з'єднаннями талюфтваффе. На Західному фронті союзні англо-французькі війська не проявляли активності (див. Дивна війна). Тільки на морі війна почалася одразу: 3 вересня німецькийпідводнийчовен U-30 без попередження напав на англійський пасажирський лайнер «Атенія» .5 вересня США і Японія оголошують про свій нейтралітет у європейській війні[18].
17 вересня у конфлікт втрутився Радянський Союз. Червона армія перейшла кордон Польщі і розпочала бойові дії проти польської армії.
Відповідно до таємної угоди з Німеччиною СРСР окупував східні області Польщі (землі Західної України та Західної Білорусії). 28 вересня німці увійшли до Варшави. Цього ж дня в Москві підписано Договір про дружбу та кордони між СРСР та Німеччиною, який встановив лінію розмежування між німецькими і радянськими військами на території колишньої Польщі приблизно по «лінії Керзона».6 жовтня капітулювали останні підрозділи польської армії.Результатом кампанії став розгром польських збройних сил, евакуація польського уряду і залишків його армії за кордон. Відповідно до секретного доповнення до Договору про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом територію Польщі поділено між Третім Рейхом та СРСР, а також Словаччиною і Литвою. Остання не воювала, але 10 жовтня 1939 року підписала з СРСР Договір про взаємодопомогу, згідно з яким литовський уряд дав згоду на дислокацію на своїй території частин Червоної Армії та отримав від Радянського Союзу частину колишніх польських земель — Віленську область. Червона Армія окупувала східну частину Польщі (землі Західної України та Західної Білорусії). Пізніше Західна Україна (1 листопада 1939 року) і Західна Білорусь (2 листопада 1939 року) увійшли до складу СРСР (формально до УРСР та БРСР відповідно). 3 вересня 1939 року Велика Британія (о 5:00) і Франція (об 11:00) оголосили війну Німеччині. Вже пост-фактум 4 вересня було укладено франко-польську угоду. Польський посол у Франції після цього почав наполягати на негайному загальному наступі. У той же день, 4 вересня 1939 року, представники Великої Британії, начальник імперського генерального штабу генерал Едмунд Вільям Айронсайд і головний маршал авіації СірілНьюелл прибули до Франції для переговорів із французьким генеральним штабом. Не зважаючи на численні попередні наради об'єднаного комітету штабів, які відбувалися з кінця березня, на початок вересня ще не було скоординованого плану дій з надання допомоги полякам. Наступного дня Айронсайд і Ньюелл доповідали кабінету міністрів, що після завершення мобілізації своїх армій головнокомандувач французькою армією Гамелен збирався орієнтовно 17 вересня «натиснути на лінію Зигфріда» і перевірити міцність її оборони. У доповіді однак зазначалося, що «Гамелен не має наміру ризикувати дорогоцінними дивізіями при необачному наступі на настільки укріплені позиції». Ситуація на фронті склалася наступним чином. У вересні 1939 року з початком Польської кампанії французи та англійці на Західному фронті мали 110 дивізій проти 33 німецьких.Довжина північного кордону Франції становила 804,67 км, наступальні дії французи могли вести тільки на вузькій ділянці шириною 144,84 км від Рейну до Мозеля. В іншому випадку Франція порушувала б нейтралітет Бельгії і Люксембургу. Німці змогли зосередити найбоєздатніші дивізії на цій вузькій ділянці та прикрили підходи до лінії Зигфріда мінними полями. У такий спосіб наступальні дії французьких військ були значно ускладнені.
Лінія Зигфріда — протитанковий бар'єр на лінії Аахен-Саарбрюкен
Однак важливішим виявилося те, що французи не змогли почати наступальну операцію до 17 вересня. До того часу франко-німецьке протистояння обмежувалося боями місцевого значення. Нездатність Франції раніше завдати удару пояснювалася застарілою мобілізаційною системою: сформовані з'єднання не встигали пройти належної підготовки. Іншою причиною затримки було те, що французьке командування дотримувалося застарілих поглядів на ведення війни, вважаючи, зокрема, що будь-якому наступу, як і в роки Першої світової війни, мала передувати потужна артилерійська підготовка. Однак більша частина важкої артилерії французької армії перебувала у консервації, і її не можна було підготувати раніше, ніж на п'ятнадцятий день після оголошення мобілізації. Стосовно допомоги Великої Британії, то було зрозуміло, що перші дві дивізії англійського експедиційного корпусу могли прибути на континент лише на початку жовтня, ще дві — у другій половині жовтня. На інші англійські дивізії розраховувати не доводилося. Для французів це також слугувало підставою не починати наступальних дій.До 17 вересня крах Польщі став настільки очевидний, що, зважаючи на усі вище зазначені причини, у французів з'явилося виправдання для перегляду своїх намірів щодо активного ведення війни.
«Дивна війна» («Сидяча війна») (фр. Drôledeguerre, англ. PhonyWar, нім. Sitzkrieg) — період Другої світової війни з 3 вересня 1939 року по 10 травня 1940 року на Західному фронті. Вперше назва PhonyWar (укр. фальшива, несправжня війна) була використана американськими журналістами в 1939 році.[1] Авторство французького відповідника Drôledeguerre (укр. дивна війна) належить перу французького журналіста Ролана Доржелеса.[2] Таким чином було підкреслено характер бойових дій між ворогуючими сторонами — майже повна їх відсутність (за винятком бойових дій на морі). Ворогуючі сторони вели лише бої місцевого значення на франко-німецькому кордоні, переважно перебуваючи під захистом оборонних ліній Мажіно і Зігфріда. Період «Дивної війни» повною мірою було використано німецьким командуванням як стратегічну паузу. Це дозволило Німеччині успішно завершити Польську кампанію, реалізувати план окупації Данії і Норвегії, а також підготувати вторгнення до Франції.
Передумови. Після отримання влади Адольф Гітлер почав реалізовувати ідею об'єднання всіх німців у єдину державу. Спираючись на військову силу та дипломатичний тиск, у березні 1938 року Німеччина безперешкодно приєднала до себе Австрію, а у жовтні 1938 року в результаті Мюнхенської угоди анексувала Судетську область, що належала Чехословаччині.21 березня 1939 року Німеччина почала вимагати від Польщі повернути їй місто Данциг (сучасне польське місто Гданськ) і відкрити «польський коридор» (створений після Першої світової війни з колишніх німецьких територій для забезпечення виходу Польщі до Балтійського моря, що відокремив Східну Пруссію від Німеччини, перетворивши її на ексклав). Польща відкинула всі вимоги Німеччини. У відповідь 28 березня 1939 року Гітлер розірвав Пакт про ненапад з Польщею, який було укладено в січні 1934 року.31 березня 1939 року прем'єр-міністр Великої Британії Чемберлен від імені англійського та французького урядів заявив, що буде надавати Польщі всю можливу допомогу, якщо її безпеці буде загроза. Одностороння англійська гарантія Польщі 6 квітня була замінена попередньою двосторонньою угодою про взаємну допомогу між Англією і Польщею.15 травня 1939 року було підписано польсько-французький протокол, відповідно до якого французи обіцяли розпочати наступ протягом 2-х тижнів після мобілізації. 25 серпня 1939 року у Лондоні остаточно був оформлений і підписаний англо-польський союз у вигляді Угоди про взаємну допомогу і секретного протоколу.«Активні дії» на Західному фронті. 28 листопада 1939 року: Солдати британського експедиційного корпусу і французьких ВПС на лінії фронту. Жартівливий напис над бліндажем «10 DowningStreet» — адреса резиденції британського прем'єр-міністра. З початку війни французи обмежилися декількома атаками місцевого значення у районі Західного вала. При будівництві захисного бар'єру німці не дотримувались природньої кривизни кордонів, тому лінія укріплень в деяких місцях являла собою пряму. Крім того німецьким військам було наказано проводити лише захист лінії Зигфріда і не вступати у затяжні бойові дії. 13 вересня 1939 року французи зуміли порівняно легко захопити дві виступаючі вперед ділянки — ділянку «Варндт» західніше Саарбрюкена і виступ кордону між Саарбрюкеном і Пфальцьким лісом. Коли після закінчення війни з Польщею стала помітною передислокація німецьких з'єднань зі Східного на Західний фронт, французи, починаючи з 3 жовтня, звільнили більшу частину захопленої ними прикордонної зони та відійшли до державного кордону, а частково і за нього. За свідченням німецьких військових, вони були здивовані погано підготовленими (з інженерного погляду) польовими позиціями, які залишили французи. Англійці до середини жовтня чотирма дивізіями (два армійських корпуси) зайняли позиції на бельгійсько-французькому кордоні між містами Мольд і Байель, досить далеко від лінії фронту. У цьому районі проходив майже суцільний протитанковий рів, що прикривався вогнем дотів. Ця система укріплень будувалась як продовження лінії Мажино на випадок прориву німецьких військ через Бельгію. 28 жовтня 1939 року військовий кабінет затвердив стратегічну концепцію Великої Британії. Начальник британського генерального штабу генерал Айронсайд дав цій концепції таку характеристику: «пасивне очікування з усіма хвилюваннями та тривогами, які з цього випливають» [6].Завершення «Дивної війни»[ред. • ред. код]
Період так званої «дивної війни» закінчився 10 травня 1940 року. Саме у цей день німецькі війська згідно з планом «Гельб» почали широкомасштабні наступальні дії на територію нейтральних Бельгії та Голландії. Потім через територію Бельгії, обійшовши лінію Мажино з півночі, німецькі війська захопили майже всю Францію. Рештки англо-французької армії були витіснені у район Дюнкерка, де вони евакуювалися до Великої Британії. Франція змушена була підписати ганебну капітуляцію у знаменитому з 1918 року вагончику у Комп'єні. Після падіння Франції німці захопили документи французького верховного командування і частково опублікували їх. Це був сенсаційний матеріал, який показував, що період «дивної війни» використовувся союзниками як стратегічна пауза. Документи свідчили, що протягом зими союзне командування обмірковувало плани різноманітних наступальних операцій: план удару по Німеччині через Норвегію, Швецію і Фінляндію; план удару по Рурському басейні через Бельгію; план удару по Німеччині через Грецію і Балкани; план удару по нафтоносних районах СРСР на Кавказі з метою відрізати Німеччину від джерел постачання нафтою.
33. Вступ радянських військ на територію польщі. Міжнародне значення включення до складу СРСР зах.україни та зах. Білорусії , країн балтії і північної буковини.
Підготовка СРСР до війни з Польщею[ред. • ред. код]Підготовка СРСР до війни з Польщею розпочалася у формі прихованої військової мобілізації. Вже 3 вересня 1939 року політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило таємне рішення щодо продовження на місяць строку служби червоноармійців і молодших командирів, які підлягали демобілізації, внаслідок чого в РСЧА було затримано понад 310 тисяч чоловік[10]. 6 вересня близько 23.00-24.00 командування семи військових округів, у тому числі КОВО та ХВО, отримало директиву наркома оборони про проведення прихованої мобілізації у вигляді «Великих учбових зборів». Ухвалено призвати на учбові збори весь приписний склад, мобілізувати автотранспорт, коней, розбронювати мобілізаційні запаси продовольства і хлібофуражу. 7 вересня в Москві К.Ворошилов провів нараду з командуванням Київської, Білоруської, Московської, Ленінградської, Харківської, Калінінської, Орловської округ щодо підготовки широкої наступальної операції на терен Західної України і Західної Білорусії. З 7 вересня 1939 року під виглядом Великих навчальних зборів розпочався призов 2,6 млн запасників 7-ми військових округів, у тому числі двох, розташованих на території України — КОВО і ХВО. Через десять днів після початку зборів було сформовано 98 стрілецьких, 14 кавалерійських дивізій, 27 танкових бригад і 24 артполки Резерву Головного командування. З цієї загальної кількості 41 стрілецька, 13 кавалерійських дивізій, 17 танкових бригад і 9 артполків надалі увійшли до складу Білоруського і Українського фронтів, управління яких були утворені й розгорнуті 11 вересня 1939 року на базі БОВО і КОВО.
8 вересня 1939, СРСР, західні кордони. У ході передислокації військ КОВО сформовано три армійські групи: Житомирська (згодом — Шепетівська, Північна, 5-та армія) під командуванням комдива І.Совєтнікова, Вінницька (Волочиська, Східна, 6-а армія) на чолі з комкором Ф.Голіковим і Одеська (Кам'янець-Подільська, Південна, 12-а армія) під проводом командарма ІІ рангу І.Тюленєва.9 вересня нарком оборони СРСР і начальник Генерального штабу Червоної армії видали накази № 16633 Військовій Раді БОВО і № 16634 Військовій Раді КОВО про підготовку бойових дій проти Польщі. Командуванню пропонувалося до 11 вересня забезпечити перегрупування військ, щоб «приховано зосередитися і бути готовими до рішучого наступу з метою блискавичним ударом розгромити війська супротивника, що стоять напроти». Накази передані у війська 14 вересня. 10 вересня ТАРС повідомило про частковий призов запасників Харківської, Київської особливої, Білоруської особливої, Ленінградської, Московської, Калінінської, Орловської військових округ до РСЧА «у зв'язку з німецько-польською війною». 11 вересня на базі БОВО і КОВО сформовані і розгорнуті управління Білоруського і Українського (командувач — командарм 1 рангу С. К. Тимошенко) фронтів. 14 вересня московська газета «Правда» опублікувала передову «Про внутрішні причини військової поразки Польщі» підготовлену А.Ждановим. Містилося пропагандистсько-ідеологічне пояснення «необхідності» вступу РСЧА на терен Польщі для звільнення «західноукраїнських і західнобілоруських братів». Того ж дня радянське керівництво поінформувало Німеччину про готовність РСЧА до початку бойових дій, а також про наміри обмежитися окупацією лише українських етнічних територій. 14 вересня, СРСР, західні кордони. У війська КОВО і БОВО надійшли накази наркома оборони СРСР і начальник Генерального штабу Червоної армії № 16633 і № 16634 про підготовку бойових дій проти Польщі. У директиві № 16634 містився наказ: «До 16 вересня приховано зосередити і бути готовими до рішучого наступу з метою блискавичним ударом розгромити протистояче військо супротивника… Рішучий наступ з переходом державного кордону розпочати на світанку 17 вересня». 15 вересня у Москві Л.Берія видав директиву про «Організацію роботи у західних областях України і Білорусії». Ще до нападу ухвалено скерувати у кожну армійську групу 50-70 працівників НКВС для тісної співпраці з військовими. Того ж дня в Берліні Й.Ріббентроп надіслав телеграму послу до Москви — Ф.Шуленбургу — з питання про вступ частин Червної армії у східні райони Польщі. Пропонувалося послу висловити В.Молотову вітання німецької сторони з приводу рішення ввести війська РСЧА на терен Польщі. «Радянський уряд, — між усім іншм, говорилося в телеграмі, — таким чином, звільнить нас від необхідності знищувати залишки польської армії, переслідуючи їх аж до російського кордону». Пропонувався радянській стороні проект сумісного німецько-радянського комюніке та вказувалося на неприпустимість «міфологізування» радянською стороною ідеї загрози українському і білоруському населенню з боку Німеччини. 16 вересня 1939 військова Рада Українського фронту видала директиву № А0084 — наказ радянським військам увійти на терени Польщі з тим, аби «рішуче виступити на допомогу трудящим Західної України і Західної Білорусії». Перед вторгненням Український фронт лічив: 28 стрілецьких, 7 кінних дивізій, 10 танкових і 2 моторизовані бригади — близько 800 тисяч бійців і командирів; у взаємодії з військами фронту належало діяти військам НКВС — 55 тисяч бійців, близько 2 тисяч танків, 1100 бойових літаків, 4700 гармат.
Початок бойових.Радянська танкова колона перетинає кордони Польщі (17 вересня 1939 року). 17 вересня 1939 року (через 17 днів після наступу Вермахту на територію Польщі та після переходу німецьких військ річки Сян) о другій годині ночі Сталін в присутності Молотова і Ворошилова прийняв німецького посла Шуленбурга і повідомив про те, що Червона Армія приступає до бойових дій проти Польщі. О 3-15 ранку польському послові в Москві В. Гжибовському була вручена нота радянського уряду, у якій зазначалося, що «Польська держава і її уряд фактично перестали існувати. Тим самим припинили свої дії договори, укладені між СРСР і Польщею. Надана самій собі й залишена без керівництва, Польща перетворилася в зручне поле для всяких випадків і несподіванок, що можуть створити загрозу для СРСР. Тому, будучи досі нейтральним, радянський уряд не може більш нейтрально ставитися до цих фактів»[11] Крім того зверталась увага на беззахисне положення українського й білоруського населення.«Через таке положення радянський уряд віддав розпорядження Головному командуванню Червоної армії дати наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя й майно населення Західної України та Західної Білорусії»[11]Якщо до 23 серпня Радянський уряд, захищаючи свої інтереси від можливої загрози, вимагав на тристоронніх переговорах проходу Червоної Армії через польську територію, але отримав відмову від польського уряду, то нині відсутність такого оголошувалась достатньою підставою для здійснення цих дій. Польща уподібнювалась пустелі, що могла бути заповнена або ж силами, що загрожували СРСР, або ж Червоною Армією. [12]
Співвідношення військових сил Польщі та СРСР на час вторгнення[1] ПольщаСРСР
Особовий склад370 000617 588
Артилерійська зброя і міномети5404 959
Танки704 733
О 5-00 17 вересня передові та штурмові загони Червоної Армії, всього сім армій, 1 кінно-механізована група, біля 615 000 чоловік, 4900 гармат і мінометів, 4700 танків, 3300 літаків, перетнули кордон та розгромили польську прикордонну охорону: полки «Сарни», «Здолбунів», «Чортків» Корпусу Охорони Пограниччя — 12 тисяч бійців. Перші години операції підтвердили дані радянської розвідки про відсутність значних угруповань польських військ, що дозволило прискорити наступальні дії. Одержавши повідомлення про перехід Червоною Армією польського кордону, німецьке командування віддало наказ військам зупинитися на лінії Сколе — Львів — Володимир-Волинський — Брест — Білосток. Близько 18:00 передовий загін 45-ї стрілецької дивізії РСЧА зайняв місто Рівне, роззброївши дрібні частини польської армії. 4-й кавкорпус РСЧА форсував р. Збруч, польська прикордонна сторожа кілька годин чинила спротив; увечері корпус досяг р. Стрипу; 13-й стрілецький корпус вийшов до Дністра; 5-й кавалерійський корпус досяг лінії Трибуховиці-Дуліби; 25-й танковий корпус увечері після нетривалого бою зайняв Чортків. Біля 23:40 по радіо передано наказ Міністра оборони Польщі Ридз-Смігли: військам відступати напрямком Румунії і Угорщини найкоротшими шляхами, не вступати у бої з червоними частинами, якщо вони не чинять спроб роззброїти польські частини. В ніч з 17 на 18 вересня радянські війська взяли Тернопіль - частини і з'єднання 6-ї армії РСЧА (24-а танкова бригада разом із 136-м полком 97-ї стрілецької дивізії, 10-а танкова бригада та 5-та кавалерійська дивізія), полонено 600 польських вояків; Збараж, Коломию −23-я танкова бригада РСЧА, роззброєно біля 10 000 військових 3 польських піхотних дивізій. О 7-й ранку 18 вересня 36-а танкова бригада РСЧА зайняла Дубно, роззброєно частини тилу 18-ї і 26-ї польських піхотних дивізій, полонено 6000 вояків. Під вечір 18 вересня 36-а танкова бригада і розвідувальний батальйон 45-ї стрілецької дивізії РСЧА в Луцьку, взято в полон до 9 тисяч польських військових. Впродовж 18-19 вересня — Красне, Озерну, Сокаль, Броди, Бібрку, Рогатин, Долину. Під вечір 18 вересня кораблі Дніпровської воєнної флотилії перетнули кордони Польщі. 19 вересня частини РСЧА підійшли до Львова. Тут Червона армія зустрілась з частинами вермахту: 1-а і 2-а гірсько-піхотні дивізії вермахту, які вже упродовж майже тижня — з 12 вересня - блокували з півночі, заходу і півдня в місті 15-тисячний польський гарнізон на чолі з генералом В. Лянгером. Близько 2:00 зведений мотозагін 2-го кавкорпусу 24-ї танкової бригади РСЧА невдало спробував з ходу взяти місто; о 8:30 під час німецької атаки відбулася випадкова перестрілка між радянськими і німецькими військами. Внаслідок переговорів між радянським і німецьким командуванням німці відійшли з цього району[13]. Червона армія здійснила декілька невдалих спроб здобути Львів. 21 вересня німецькі частини, за домовленістю з радянським керівництвом, зняли блокаду Львова, відходять на захід; позиції зайняли частини XVII-го стрілецького корпусу та 2-го кінного корпусу РСЧА — отримали наказ атакувати місто 21 вересня. Радянські частини через непорозуміння обстріляли німецьку колону, що відходила з міста. Тоді ж на околиці Львова відбулася зустріч радянської і польської делегацій, поляки повідомили про намір генерала Лянгнера прибути на переговори у Винники увечері; радянське військове керівництво відклало атаку Львова до ранку 22 вересня. 22 вересня 1939 року після переговорів з радянським командуванням львівський гарнізон погодився капітулювати на почесних умовах, які, втім, не було виконано: в 11.00 підписано угоду, о 14-й польські війська почали складати зброю, о 15.00 з'єднання 2-го кавалерійського корпусу у пішому строю сумісно з танками 24-ї, 38-ї та 10-ї танкових бригад вступили у місто. Пункт 8 підписаної польською і радянською сторонами угоди гарантував офіцерам польської армії особисту свободу, недоторканість майна, право на виїзд до зарубіжних країн. При виході з міста обеззброєні колони поляків були оточені частинами Червоної армії і НКВС та відправлені до концтаборів. Вдень 19 вересня частини 23-ї танкової бригади вступили до Станіслава, увечері до Галича, під Галичем полонених до 40 000 жовнірів. Під Костополем сили 87-ї дивізії 15-го стрілецького корпусу РСЧА розбили 2 польских полки з артилерією, полонено 1500 польських солдатів і офіцерів. 19-21 вересня частини 60-ї стрілецької дивізії 5-ї армії вели бої з польськими військами за Сарненський укріплений район. Пізно ввечері 19 вересня 36-а танкова бригада взяла містечко Торчин, після невеликого бою з поляками вступила у Володимир-Волинський. 20 вересня Червона армія зайняла Ковель; того ж дня частини німецької 10-ї танкової дивізії генерала Шааля через непорозуміння атакували кіннотників 2-го кавалерійського корпусу РСЧА; під Львовом після тижневих боїв з німцями ліквідовано півторатисячне угруповання генерала броні К.Соснковського в Брюховицьких лісах. Інформація радянського командування: протягом 17-20 вересня Червона армія роззброїла 3 піхотні польські дивізії, 2 кавалерійські бригади, захопила в полон 60 тис. солдат і офіцерів.
20-22 вересня відбувалася оборона поляками міста Гродно в Білорусії.
22 вересня з'єднання 8-го стрілецького корпусу вийшли на фронт Володимир-Волинський — Сокаль, роззброєно до 10 тисяч польських військових. Війська 5-ї армії Українського фронту вийшли на рубіж Ковель — Володимир-Волинський — Іваничі. 24 вересня генеральний штаб РСЧА повідомляв про здобуття міст Любомль, Грубешів, Унів, Янів (20 км від Львова), Комарно, Борислав, Дрогобич, 25 вересня — Унятичів, 26 вересня — Белз, Холм, Замостя, Яворів, Самбір, Турку. Найпізніше радянська влада в рамках «визвольного походу» на теренах Галичини прийшла до Старого Самбора — 27 вересня. 29 вересня ЧА зайняла Лесько — тепер повітове містечко в Підкарпатському воєводстві Польщі. Того ж дня закінчився триденний бій під Шацьком- 3,5 тисячне угруповання частин Корпусу Охорони Пограниччя під командуванням генерала Орліка-Рюцкеманна (за польськими джерелами, частини 50-ї армії втратили близько 500 бійців та 8 танків); рештки польських сил відійшли в білоруські ліси. 30 вересня відбулися бої окремої оперативної групи «Полісся» генерала ФрантішкаКлеберга з РСЧА під Парчевом і Мілановом (Любельське воєводство). Часом на початок жовтня у військах Українського і Білоруського фронтів нараховувалося до 2 420 000 військовиків у 60 стрілецьких, 13 кавалерійських дивізіях та 18 танкових бригадах, більше 5400 гармат, 6000 танків і 3 700 літаків.
Завершальними акордами 5 жовтня радянські війська розбили групу полковника Зелєнєвського, полонили 6500 польських вояків, з них було 360 офіцерів.
Приєднання Західної України, Північної Буковини та Південної Бессарабії до складу СРСР. Згідно з пактом і таємним протоколом радянські війська 17 вересня 1939 р. перейшли польський кордон і вступили в Західну Україну і Західну Білорусію. Офіційно радянське керівництво пояснило цей крок необхідністю запобігти фашистській окупації західноукраїнських і західнобілоруських земель. Східна Галичина і Західна Волинь були зайняті Червоною армією майже без опору з боку Польщі за 12 днів. Агресія проти Польщі означала вступ Радянського Союзу у світову війну.
Радянсько-німецький договір про дружбу і кордони.28 вересня 1939 р. союз Німеччини і СРСР був скріплений Договором про дружбу і кордони. Договір уточнив сфери впливу цих держав і розмежувальну лінію між ними на території Польщі. До сфери впливу СРСР переходили Литва, Бесарабія і Північна Буковина, до сфери впливу Німеччини - Лемківщина і Холмщина (українські території, які раніше були у сфері впливу СРСР). У червні 1940 р. Червона армія зайняла Північну Буковину і Бесарабію. Відповідно до угод про сфери впливу західноукраїнські і придунайські українські землі ввійшли до складу УРСР, що відповідало споконвічним прагненням українців до возз'єднання в межах однієї держави. Незабаром відбулося оформлення нового політичного і територіального статусу цих земель (рішення Народних зборів у Львові, сесій Верховної Ради УРСР та Верховної ради СРСР у жовтні-листопаді 1939 р. та серпні 1940 р.). Ці події і сьогодні оцінюються істориками неоднозначно. Різні дослідники по-різному називають сам факт входження українських земель до складу СРСР: "анексія" (Д.Бофора), "включення" (Н.Верт), "формальне інкорпування, назване возз'єднанням" (А.Жуковський, Субтельний), "возз'єднання, що носило характер акції окупаційного типу" (С.Кульчицький), а дехто з істориків розглядає це як звільнення поневолених західноукраїнських земель і возз'єднання Західної України з Наддніпрянською.
Перетворення в Західній Україні. Після приєднання західноукраїнських земель до СРСР почалася їх активна радянізація - здійснення перетворень відповідно до радянського зразка.
Перетворення носили суперечливий характер. Деякі заходи радянської влади отримали позитивну оцінку українського населення: - експропріація маєтків польських землевласників з обіцянкою перерозподілу землі між селянами; - українізація системи народної освіти, заходи з ліквідації неписьменності; - запровадження безкоштовного медичного обслуговування; - створення системи соціального забезпечення. Але, поряд із цим: - радянська влада принесла жорстокий репресивний режим: були розгромлені всі політичні партії і громадські організації, у т.ч. "Просвіта", "Рідна школа", Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка. Арешту підлягали власники підприємств і банків, керівники кооперативів, великі, а часто і середні, землевласники, уніатське духовенство, службовці старого держапарату, офіцерський склад польської армії. У квітні-травні 1940 р. у Катинському лісі під Смоленськом, а ще раніше - під Харковом і в інших місцях було розстріляно понад 15 тис. польських офіцерів. Упродовж 1939-1940 рр. чисельність репресованих склала понад 10% населення Західної України; - розпочалася примусова колективізація селян, націоналізація промисловості і банків; - "радянізація" західноукраїнських територій супроводжувалася утвердженням тоталітарного режиму, механічним перенесенням сюди всього комплексу "казармового" соціалізму (управлінських структур, господарського механізму тощо), що робилося без урахування реальних потреб і можливостей тогочасного суспільства; -> новостворені владні структури зовсім не залежали від волі населення, а були лише придатком компартійних органів. На всі важливі посади перших керівників призначалися працівники, що прибули за направленням ЦК КП(б)У, всесоюзних і республіканських наркоматів; - великих утисків зазнало релігійне життя. Усі церковні заклади, наукові установи та організації підлягали ліквідації, а їхнє майно - конфіскації. Уже восени 1939 р. припинили свою діяльність Богословська академія у Львові, Львівська, Перемишльська, Станіславська єпархіальні духовні семінарії, Богословське наукове товариство (всі - греко-католицької церкви).
Об'єднання майже всіх українських земель у складі УРСР мало велике історичне значення: вперше за декілька століть українці опинилися в межах однієї держави. Проте ціна, яку довелося сплатити населенню Західної України за це об'єднання, була надто високою. Негативний досвід спілкування з радянською владою переконав західних українців у тому, що їх майбутнє - не в інтеграції з СРСР, а у створенні незалежної Української держави.
Входження до складу Радянського Союзу Північної Буковини, Бессарабії, Латвії, Литви та Естонії.
У 1940 р. ускладнилися відносини й із сусіднього Румунією. Користуючись тим, що головні сили вермахту перебували на заході, радянські війська у червні зайняли територію Бессарабії та Північної Буковини. На цих землях мешкало здебільшого українське населення. Уряд Румунії, не маючи підтримки з боку Німеччини, віддав наказ своїм військам залишити означені а ультиматумі території. Там було встановлено радянську владу. Північна Буковина і придунайські українські землі ввійшли до складу УРСР. Законодавче закріплення нових територій у. складі СРСР відбулося способом утворення нової союзної республіки — Молдавської РСР — і розподілу території Бессарабії між МРСР та УРСР.
Восени 1939 р. радянське керівництво накинуло урядам країн Прибалтики "договори про взаємну допомогу" на умовах використання СРСР їхніх військовогморських баз. За цими "договорами" десятки тисяч радянських військовослужбовців розміщувались у Прибалтійських державах. Спираючись на свої збройні сили та місцевих комуністів, сталінське керівництво влітку 1940 р. фактично примусило уряди Латвії, Литви та Естонії утворити коаліційні уряди, які контролювалися Москвою та Комінтерном. На виборах кандидати до найвищих органів влади республік висувалися лише компартіями та робітничими організаціями. Внаслідок таких виборів обрані сейми Латвії та Литви, Державна рада Естонії проголосили входження цих країн до СРСР на правах союзних республік. 3-6 серпня 1940 р. VII сесія ВерхОвної Ради СРСР прийняла постанову про входження проголошених ЛитРСР," ЛятвРСР, ЕРСР до складу Радянського Союзу.
Вступ військ Червоної армії до Західної Білорусі, Західної України, Литви, Латвії, Естонії, Північної Буковини, Бессарабії, здійснювана примусовими засобами радянізація не вирішили численних проблем західних територій, але породили масу нових проблем, конфліктів і трагедій, які мусили випробувати на собі наступні покоління.
34. напад німеччини на срср. Зміна характеру війни . утворення антигітлерівської коаліції.
Німе́цько-радя́нськавійна́[1][2][3] (також наци́стсько-радя́нськавійна́[4]; в радянській історіографії — Велика Вітчизняна війна[5]) — збройний конфлікт між Німеччиною та СРСР, що тривав з 22 червня 1941 року по 9 травня 1945 року. Складова Східноєвропейського театру воєнних дій Другої світової війни. В німецькій історіографії отримала назву Східного фронту (нім. Ostfront), а в радянській — Великої Вітчизняної війни (рос. ВеликаяОтечественнаявойна). У конфлікті на боці Німеччини виступили Італія, Угорщина, Румунія, Хорватія, Болгарія, Словаччина і Фінляндія.
Бої німецько-радянської війни є одними з наймасштабніших у воєнній історії 20 століття. Війна супроводжувалася жорстокістю, масштабними руйнуваннями населених пунктів, знищенням великих груп населення, депортаціями тощо. Близько третини усіх загиблих у Другій світовій війні припадає на німецько-радянську війну. Перебіг війни обумовив поразку Німеччини, а з нею усіх країн Осі у Другій світовій війні. Результати війни спричинили посилення СРСР та сприяли створенню в Східній Європі низки залежних від нього комуністичних режимів, але в підсумку стали однією з головних причин його розпаду[Джерело?].
Жертвами даної війни стали, за деякими оцінками, біля 27 млн громадян СРСР. (Офіційна кількість втрат з боку Німеччини — 13 млн осіб.[Джерело?]) За підрахунками інституту історії України НАН України, в лавах Червоної армії загинуло 3,5-4 млн. українців, у партизанських формуваннях — від 40 до 60 тис., у загонах ОУН та УПА — понад 100 тис. Прямі людські втрати України, за оцінками цього інституту, становлять 8-10 млн, демографічні — 10-13 млн осіб[6].
Зміст [показати]
Передумови
Після успішно проведених бойових дій у Польщі та Франції серед німецьких офіцерів зміцнилася віра у Гітлера та нацистський режим. Однак при цьому радники Гітлера та МЗС Німеччини виступали проти війни з СРСР, оскільки не хотіли більше «випробовувати долю». Сам Гітлер не погоджувався з ними, стверджуючи, що СРСР у будь-який момент може першим розв'язати війну проти Третього Рейху, тому, щоб запобігти цьому, німецька армія повинна нанести превентивні удари по Радянському Союзу. Головною метою майбутньої війни з Росією для Гітлера було розширення «життєвого простору» на Схід за рахунок територій, що входили до її складу; натомість Гітлер запевняв своїх підлеглих, що напад на Радянський Союз є лише способом забезпечити перемогу у війні з Великою Британією.
Німецько-радянській війні передувала також змова СРСР і Німеччини щодо розподілу Східної Європи та Балкан. Протягом 1939 — першої половини 1941 років обидві держави ліквідували Польщу, країни Прибалтики, а також балканські держави. СРСР та Німеччина отримали спільні кордони, а також привід для наступу на сусіда для «звільнення» завойованих ним територій.
У Вікіджерелах є оригінали текстів на тему:
Нота міністерства закордонних справ Німеччини Радянському Уряду від 21 червня 1941
19 серпня 1939 року — СРСР та Німеччина уклали торговельний договір
24 серпня 1939 року — СРСР та Німеччина уклали пакт про ненапад та розподіл сфер впливу у Східній Європі.
1 вересня 1939 року — Німеччина напала на Польщу.
17 вересня 1939 року — СРСР напав на Польщу.
30 листопада 1939 року — СРСР напав на Фінляндію.
28 червня 1940 року — СРСР напав на Румунію.
14 липня 1940 року — СРСР окупував Литву, Латвію та Естонію.
18 грудня 1940 року — Німеччина затвердила план Барбаросса.
1 червня 1941 року — Німеччина окупувала країни Балкан.
Співвідношення сил на радянському західному кордоні
У праці російського вченого Михайла Мельтюхова: Втрачений шанс Сталіна виведено співвідношення сил СРСР та Третього Рейху на радянському кордоні на початку 22 червня 1941 року:
Німеччина та союзникиРадянський СоюзСпіввідношення
Дивізії1661901 : 1,1
Військовий персонал4 306 8003 289 8511,3 : 1
Гармати та мортири42 60159 7871 : 1,4
Танки4 17115 6871 : 3,8
Бойові літаки4 84610 7431 : 2,2
У розділі "Місце «Східного походу» в стратегії Німеччини 1940–1941 р. і сили сторін на початку операції «Барбароса» цієї книги показано, що на початку війни, 22 червня 1941 року, СРСР володів кількісною та якісною перевагою у військовій техніці, а Третій Рейх — у живій силі, військовому досвіді та високому моральному піднесенні військ після блискучих перемог у Європі.
Інший дослідник радянсько-німецького конфлікту, Олег Пленков, наводить дані, згідно з якими станом на 22 червня 1941 радянська Червона армія за чисельністю перевищувала німецьку в більш ніж півтора рази (5 млн. (приблизно) та 3,2 млн солдат відповідно). Однак при цьому було якісно реорганізовано керівництво вермахту порівняно з «кайзерівською» добою: серед військових керівників було багато фельдмаршалів, також було створено керівництво груп армій (чого в період Першої світової війни не було) та Верховне командування вермахтом (ОКВ), завдяки якому Гітлер мав безпосередній доступ до оперативного керівництва армією.
Існує думка і серед інших істориків, що це також була превентивна акція і саме плани нападу СРСР на свого союзника Третій Рейх, які існували на той момент, змусили Німеччину здійснити напад першою. Німеччина просто випередила Радянський Союз, напавши першою, як стверджує сучасний історик Віктор Суворов у книзі «Ледокол».
Станом на 22 червня 1941 німецька армія на Сході мала наступний склад:
група армій «Південь» (головнокомандувач — фельдмаршал Г. фон Рундштедт) — складалася з 6-ї армії фельдмаршала В. фон Райхенау, 11-ї армії генерал-полковника О. фон Шоберта, 17-ї армії генерала піхоти Карла фон Штюльпнагеля та 1-ї танкової групи генерал-полковника Е. фон Клейста; всього в групі армій «Південь» нараховувалося 29 піхотних, 5 танкових, 4 моторизовані дивізії, а також 14 дивізій з Румунії;
група армій «Центр» (головнокомандувач — фельдмаршал Ф. фон Бок) — складалася з 2-ї армії генерал-полковника М. фон Вейхса, 4-ї армії фельдмаршала Г. фон Клюге, 9-ї армії генерал-полковника А. Штрауса, 2-ї танкової групи генерал-полковника Г. Гудеріана та 3-ї танкової групи генерал-полковника Г. Гота; всього в групі армій «Центр» нараховувалося 31 піхотна дивізія, 9 танкових, 7 моторизованих та 1 кавалерійська дивізія;
група армій «Північ» (головнокомандувач — фельдмаршал В. фон Лееб) — складалася з 16-ї армії генерал-полковника Е. Буша, 18-ї армії генерал-полковника Г. фон Кюхлера та 4-ї танкової групи генерал-полковника Е. Гепнера; всього в групі армій «Північ» нараховувалося 20 піхотних дивізій, 3 танкові та 3 моторизовані дивізії.
Перебіг
Німеччина вторглась на територію СРСР 22 червня 1941 р., до кінця 1942 року Червона армія відступала.
У своїй промові перед німецьким Рейхстагом на його 7 сесії, 11 грудня 1941 року А. Гітлер пояснив причину превентивного нападу на радянську Росію — значна концентрація військової техніки та частин Радянської армії на кордоні та плани нападу влітку 1941 року радянської Росії на Європу[7].
Союзники СРСР (США та Велика Британія) підтримували Радянський Союз технікою та продуктами харчування через порти Мурманськ і Архангельськ,[8] незважаючи на всі спроби німецького флоту блокувати морські шляхи сполучення та порти.З нападом 22 червня 1941 р. Німеччини на СРСР характер війни змінився, вона стала відверто антинацистською. … А головне — у Лондоні сталася зміна уряду: Н. Чемберлена, найактивнішого провідника "політики умиротворення", яка дискредитувала себе, заступив В. Черчилль,
Формування антигітлерівської коаліції
Формування антигітлерівської коаліції — одна із складних тем в історії Другої світової війни. Створений альянс
був дуже специфічним. Стосунки між США, Великобританією і Радянським Союзом в роки Другої світовий війни —
це безперервний і часто безуспішний пошук спільного знаменника для реалізації зовнішньополітичних завдань трьох
суверенних держав у боротьбі з спільним ворогом. Кожна з країн діяла виключно заради власних інтересів. Але хоч
військова мета була спільною, методи і засоби її досягнення дуже часто відрізнялися, оскільки у кожного з учасників
коаліції було своє особливе бачення післявоєнної світобудови.
Кожен член альянсу, беручи участь у війні, переслідував власну мету й ухвалював рішення в межах політико-
військової системи, що існувала в своїй країні. Різні дипломатичні й військові традиції, інтереси і ресурси партнерів,
зумовили різні підходи до ведення бойових дій і облаштування післявоєнного світу.
У роки Другої світової війни сформувалася антигітлерівська коаліція - військово-політичний союз держав і
народів, які боролися проти агресивного фашистського блоку Німеччини, Італії, Японії та їхніх союзників. До кінця
війни в антигітлерівську коаліцію входило понад 50 держав. У боротьбу проти фашистсько-мілітаристського блоку
важливий внесок зробили США, СРСР, Великобританія, Франція, Китай, а також Югославія, Польща, Чехословаччина
та інші країни.
Під впливом смертельної небезпеки фашистського поневолення виник союз, що об'єднав раніше
непримиренних ворогів - Радянський Союз і Великобританію. Наприкінці 1941 року в Москві відбулася конференція
представників СРСР, США і Англії з питань взаємних військових поставок з метою об'єднання і поліпшення
використання матеріальних ресурсів трьох великих держав у війні проти гітлерівської Німеччини. Матеріали
Московської конференції свідчили про початок процесу співробітництва провідних держав антигітлерівської коаліції.
Юридичною основою коаліції стала Декларація Об'єднаних націй від 1 січня 1942 р., яку підписали 26 держав у
Вашингтоні. Уряди цих держав зобов'язувалися застосувати усі свої економічні і військові ресурси проти членів
агресивного Потрійного пакту та держав, що приєдналися до нього. Країни, що підписали декларацію, зобов'язалися
тісно співпрацювати одна з одною і не укладати сепаратного миру або перемир'я зі спільними ворогами.
У травгіі 1942 р. в Лондоні був підписаний радянсько-англійський договір про союз у війні проти фашистської
Німеччини і її союзників у Європі та про співробітництво і взаємну допомогу після завершення війни. 11 червня 1942
р. у Вашингтоні була укладена радянсько-американська угода про принципи взаємної допомоги і ведення війни проти
фашистської агресії. Ці договори стали ядром антигітлерівської коаліції, що зусиллями держав „великої трійки" за
роки війни значно розширилася. Ще в липні 1941 року СРСР підписав угоду про спільну боротьбу урядами
Чехословаччини і Польщі, які перебували в еміграції в Лондоні. У вересні першого року війни радянське керівництво
встановило контакти з національним комітетом „Вільна Франція". На вересневій конференції 1941 р. в Лондоні за
участю СРСР, Бельгії, Чехословаччини, Голландії, Норвегії, Югославії, Люксембургу та „Вільної Франції" (на чолі з
генералом Ш. де Голлем) була оголошена декларація уряду СРСР, у якій формулювалися завдання країн
антигітлерівської коаліції в боротьбі із блоком агресивних держав з метою звільнення народів Європи від
фашистського ярма.
Приєднання до союзу США завершило створення коаліції, зовні схожої з колишньою Антантою. Однак
антигітлерівський союз відрізняли глибокі ідеологічні, соціально-політичні протиріччя та відсутність твердих
економічних і політичних взаємодій, характерних для Антанти часів війни 1914-1918 років. Справа в тому, що СРСР,
США і Англія не були зв'язані тристороннім союзним договором. Існували і діяли лише двосторонні угоди. Із цього
погляду відносини в середині коаліції не укладалися в параметри блоку і скоріше відповідали поняттю тимчасового
союзу. Разом з тим антигітлерівській коаліції були властиві характерні для військово-політичних блоків обговорення
післявоєнного устрою світу, прийняття домовленостей про розділ сфер впливу та механізмів майбутнього контролю
над переможеним супротивником.
Незважаючи на всі труднощі і перешкоди, країни-учасниці антигітлерівської коаліції все-таки знаходили шляхи
до успішного співробітництва протягом всієї Другої світової війни. Однак після її закінчення та поразки фашистської
Німеччини і мілітаристської Японії, США і Англія, прагнучи не допустити впливу СРСР у Європі і Азії, стали
проводити у відношенні свого колишнього союзника в Другій світовій війні - Радянського Союзу - політику
„холодної війни", що поклало кінець взаємному співробітництву у рамках антигітлерівської коаліції.
Однак багато що залежало від здатності держав антигітлерівської коаліції розпорядитися ресурсами та
скоординувати свої дії. Напад Німеччини на СРСР поклав початок формуванню антигітлерівської коаліції. 12 липня
1941 р. була підписана радянсько-англійська угода про співробітництво; 24 червня про свою підтримку СРСР заявили
США. 1 жовтня була підписана перша тристороння угода, по якому Сполучені Штати і Великобританія зобов'язалися
надати допомогу СРСР у вигляді озброєння і продовольства. Перші танки і літаки, відправлені союзниками, з'явилися
на озброєнні Червоної Армії вже під час битви під Москвою. Першою спільною акцією СРСР і Великобританії стала
окупація Ірану з метою не допустити його зближення з Німеччиною.
У серпні 1941 р. Рузвельт і Черчілль підписали Атлантичну хартію, що стала одним з основних документів
антигітлерівської коаліції. У ній говорилося про відсутність в США і Англії прагнення до територіальних захоплень,
про їхню повагу права народів на самовизначення. Вони зобов'язалися відновити суверенні права поневолених
народів і створити після війни більш справедливий і безпечний мир на основі відмови від застосування сили. Пізніше
СРСР поставив свій підпис під Атлантичною хартією, що остаточно визначило цілі країн антигітлерівської коаліції.
СРСР визнав емігрантські уряди Чехословаччини і Польщі.
У листопаді 1941 р. на Радянський Союз була поширена чинність закону про ленд-ліз. Вступ США у війну
сприяв завершенню створення антигітлерівської коаліції. 1 січня 1942 р. 26 держав підписали Декларацію Об'єднаних
Націй, приєднавшись до цілей і принципів, викладених в Атлантичній хартії. Найважливішою у взаєминах СРСР,
США і Великобританії із самого початку стала проблема відкриття союзниками другого фронту в Європі, чого
постійно вимагав СРСР. Спочатку його планувалося відкрити в 1942 році. У серпні була спроба висадити десант на
узбережжя Північної Франції в районі міста Дьєпп. Операція закінчилася нищівною поразкою союзників. Стало
очевидно, що десантна операція в цьому районі вимагає створення такої переваги сил над супротивником, про яке
поки можна було тільки мріяти. Радянсько-германський фронт, на якому спільно з німцями діяли румунські, угорські
та фінські війська, залишався головним фронтом Другої світової війни.
Іншою проблемою була допомога СРСР, життєво важлива для нього після втрати в 1941 р. найважливіших
промислових і сільськогосподарських регіонів. Поставки почали здійснюватися з листопада 1941 р.. Вони йшли через
північні порти (Мурманськ, Архангельськ), через Іран і Далекий Схід. Союзники поставили 22 тисячі літаків, 13 тисяч
танків, 427 тисяч вантажівок, велику кількість продовольства.
Основна маса поставок у Радянський Союз здійснювалася через Близький Схід, в основному через Іран. Єдина
залізниця була на той момент довжиною всього біля дев'яти кілометрів. У короткий строк її розширили і продовжили
до Каспійського моря. Англійці з Індії направили сюди сто локомотивів і тисячу вагонів. До осені 1942 р. пропускна
здатність перського коридору зрівнялася з можливостями північних конвоїв. По ньому в СРСР почало надходити біля
100 тисяч тонн вантажів щомісяця: танки, вибухівка, авіаційне пальне, вантажівки, глибинні бомби - усе, що вимагав
фронт.
З США і Канади постачалися торпедні катери, які дали радянським морякам можливість активніше воювати на
морі. Новітні американські бронетранспортери і всюдиходи виявилися незамінні для десантних операцій. Тільки
американських плаваючих автомобілів було поставлено близько 13 000 одиниць. Цілі червоноармійські полки, що
брали участь в оточенні гітлерівського угруповання під Сталінградом, були озброєні заокеанським автоматом -
пістолетом-кулеметом „Томпсон".
Важливою умовою перелому стало забезпечення переваги союзників у військовому виробництві. Це вимагало
мобілізації всіх ресурсів. Твердий державний контроль, як і в роки Першої світової війни був установлений над усім
економічним життям. У Великобританії в 1942 р. був прийнятий закон, що надав уряду надзвичайні повноваження.
Всі англійці від 18 до 50 років передавалися ніби в його розпорядження, робочий день був подовжений, введений
картковий розподіл продовольства і предметів споживання, регулювалися ціни і заробітна плата.
Схожі заходи були прийняті в 1942 р. у США, де контроль над економікою перейшов до рук Управління
військовим виробництвом. Великобританія, чий національний доход був нижчий, ніж в Німеччині, завдяки цим
заходам у тому ж році обійшли її по випуску танків і літаків. Тільки США виготовили в 1942 р. 25 тис. літаків і 24 тис.
танків, тоді як Німеччина 15,4 і 9,3 відповідно. До кінця 1942 року СРСР обійшов Німеччину у випуску бойової
техніки.
У цілому, союзники виготовили до кінця 1942 р. - у 3 рази більше літаків і в 10 разів більше танків, ніж країни
Потрійного пакту. До цього часу країни антигітлерівської коаліції мали не тільки кількісну, але й якісну перевагу над
супротивником. Радянські танки Т-34, ИС, КВ, американський бомбардувальник Б-17, англійський винищувач
„Спитфайер", радянський штурмовик ІЛ-2 виявилися неперевершеними за своїми якостями у роки війни.
35. крах гітлерівської стратегії «блискавичної війни.». міжнародне значення розгрому фашистів під москвою у ході сталінградської та курської битв.
КРАХ СТРАТЕГІЇ «блискавичної війни»
Велика Вітчизняна війна радянського народу проти фашистських агресорів почалася в складних умовах вже палахкотів другої світової війни і була її складовою частиною , головною подією . Полум'я другої світової війни , розв'язаної восени 1939 року блоком фашистських держав ( Німеччина , Італія , Японія ) за потурання та сприянні імперіалістів США , Англії та Франції , до 1941 року наблизилося до кордонів СРСР.
Розгромивши в 1940 році Францію та інші західноєвропейські держави , гітлерівська Німеччина забезпечила свій тил з Заходу і надзвичайно посилила свою військову міць . Вона опанувала значними економічними і військовими ресурсами переможених країн , захопила величезні запаси металу , стратегічної сировини , промислового устаткування , машин , продовольства і весь арсенал озброєння.
У розпорядження вермахту перейшло зброю , боєприпаси та спорядження 180 французьких , чехословацьких , англійських , бельгійських , голландських і норвезьких дивізій. Гігантська військова машина фашистської Німеччини спиралася в 1941 році на величезний військово-економічний потенціал європейських країн з населенням 283 млн. чоловік.
Майже 6,5 тис. промислових підприємств окупованих країн Західної Європи виробляли в 1941 році озброєння , боєприпаси і спорядження для фашистського вермахту. Більше 3 млн. іноземних робітників працювали на підприємствах Німеччини . Економіка європейських сателітів також була поставлена ​​на обслуговування гігантської військової машини гітлерівської Німеччини. Румунія покривала 60 проц . її потреби в пальному , Угорщина поставляла сировину для виплавки алюмінію і продовольство , Болгарія - продовольство , стратегічна сировина надходило до Німеччини зі Швеції , Португалії , Іспанії , Туреччини.
З літа 1940 року Головній метою гітлерівців стала безпосередня підготовка до нападу на СРСР , який для фашистської Німеччини був основною перешкодою до встановлення світового панування. Вона велася гітлерівцями та їх покровителями з перших днів приходу фашистів до влади , але прийняла особливо широкий розмах з початком другої світової війни.
Ретельно розроблений німецьким генеральним штабом стратегічний план війни проти СРСР під кодовою назвою « Барбаросса » затверджено Гітлером у грудні 1940 року. На основі його був розроблений план « Ост» - методи виконання цих розбійницьких задумів : повне знищення Радянської держави , винищення переважної більшості радянських народів із залишенням живими приблизно 14 млн. людина в якості рабів фашистських колоністів. І виконати ці звірячі задуми планувалося методом «блискавичної » війни , який приніс фашистським полчищам успіх на Заході і закрутив голову гітлерівському генералітету .
Звичайно , це був незбутній , авантюристський план , який виходив з недооцінки сил Радянського Союзу. Однак фашистське керівництво ретельно готувалося до війни на Сході. Особливі надії воно покладало на ударну міць великих танкових угруповань , їх підтримку масованим застосуванням авіації. До моменту нападу на СРСР збройні сили фашистської Німеччини були найбільш потужними в капіталістичному світі за своєю чисельністю , озброєнню і бойовому досвіду .
Історія воєн не знала таких величезних полчищ , створених однією державою . Загальна чисельність фашистських військ до літа 1941 року досягне 8,5 млн. людина - 214 дивізій і 7 окремих бригад (у їх числі 35 танкових і моторизованих дивізій) , які мали на озброєнні в достатку досконалу для того часу бойову техніку. Військова авіація налічувала більше 10 тис. літаків , військово-морський флот - понад 200 бойових кораблів.
До нападу на СРСР разом з Німеччиною готувалися всі країни фашистсько - мілітаристського блоку - Італія , Фінляндія , Румунія , Угорщина . Війська держав цього блоку нараховували 10 400 тис. людина , 90250 знарядь і мінометів , 6677 танків та штурмових гармат , 13 691 бойових літаків , 459 військових кораблів основних класів , у тому числі 260 підводних човнів. На певному етапі у війну проти СРСР мала намір вступити і мілітаристська Японія , сухопутні війська якої у кількості 50 дивізій знаходилися поблизу радянської далекосхідної кордону.
Радянські Збройні Сили до червня 1941 року нараховує 5373 тис. осіб, понад 67 тис. гармат і мінометів , 1861 танк , понад 2700 бойових літаків нових типів , 276 бойових кораблів основних класів , у тому числі 212 підводних човнів. Перший стратегічний ешелон радянських військ , розгорнутий у західних прикордонних округах , налічував 2680 тис. людина , 37,5 тис. гармат і мінометів , 1475 нових танків і 1540 бойових літаків нових типів . Безпосередню охорону кордону несли частини прикордонних і внутрішніх військ в кількості 100 тис. чоловік. На боці фашистських полчищ було велике чисельну перевагу , на багатьох напрямках вони перевершували радянські війська в 3-4 рази.
Відповідно до плану « Барбаросса » гігантська армада фашистських військ була розгорнута для наступу на трьох основних напрямках - ленінградському (група армій « Північ» ) , головному , московському (група армій «Центр» ) і київському (група армій «Південь »). Війну проти СРСР гітлерівці почали раптовим нападом . У ході прикордонних боїв вони мали намір оточити і знищити головні сили Радянської Армії , щоб швидко опанувати важливими центрами нашої країни , закінчити війну до настання зими . Великий Ленін заповідав нашої Комуністичної партії: завжди пам'ятати проте, що ненаситні імперіалістичні агресстори можуть у будь-який час розв'язати нову смугу воєн проти єдиного в світі соціалістичної держави. І наша партія здійснювала всі заходи до того , щоб постійно підвищувати оборонну й економічну міць країни .
На базі великих досягнень у розвитку народного господарства , насамперед у підйомі важкої промисловості , всіляко зміцнювалася військово-економічна база СРСР . Це дозволило в короткі терміни багато в чому поліпшити технічне оснащення Радянських Збройних Сил . Зросла механізація і моторизація всіх родів військ. Збільшувалася з року в рік кількість знарядь , танків , літаків , бойових кораблів , удосконалювалися їх якісні показники . Велика увага приділялася розвитку радянської військової науки. Але брак часу не дозволив виконати всю програму.
22 червня 1941 війна , як величезне загальнонародне лихо , обрушилася на миролюбних радянських людей. У цей день рано вранці німецько-фашистські війська здійснили розбійницький напад на нашу Батьківщину . Разом з Німеччиною у війну вступили війська Угорщини , Фінляндії та Румунії , а потім - Італії .
У заяві Радянського уряду по радіо 22 червня 1941 говорилося: «Це нечуване напад на нашу країну є безприкладним в історії цивілізованих народів віроломством . Напад на нашу країну скоєно незважаючи на те , що між СРСР і Німеччиною укладено договір про ненапад , і Радянський уряд з усією сумлінністю виконувало умови цього договору ... Вся відповідальність за розбійницький напад на Радянський Союз цілком і повністю падає на німецьких фашистських правителів ». Заява закінчувалося надихаючими словами: «Наше діло праве . Ворог буде розбитий. Перемога буде за нами ! » За покликом Комуністичної партії , за велінням свого серця весь радянський народ піднявся на рішучу боротьбу з озвірілим ворогом. Створений Державний Комітет Оборони з надзвичайними повноваженнями під головуванням Генерального секретаря ЦК ВКП ( б) І.В. Сталіна твердо спрямовував зусилля фронту і тилу до спільної мети - до розгрому ворога. З початком війни партія і комсомол направили до лав діючої армії своїх кращих синів , досвідчені кадри партійних , радянських , профспілкових і комсомольських працівників . Всього за перше півріччя війни в Збройні Сили влилося 1,1 млн. комуністів і понад 2 млн. комсомольців . Це зіграло вирішальну роль у підвищенні стійкості , зміцненні дисципліни , морального духу та боєздатності військ. Ніяка інша країна , крім СРСР , не змогла б витримати і подолати УДР гігантської фашистської військової машини . Радянський народ безстрашно вступив у смертельну сутичку з ненависним ворогом , не здригнувся , що не схилив перед ним своєї голови . Його бойовим девізом стали заклики партії: « ! Смерть фашистським загарбникам » , « ! Все для фронту , все для Перемоги»
На початку війни для нашої країни склалося вкрай важке становище. Скритна підготовка до нападу і його раптовість , перевагу в чисельності і озброєнні військ давали ворогові хоча і тимчасові , але великі переваги. Гітлерівська армія на початку війни добилася великих військових успіхів , окупувала значну частину західних областей країни , що поставило наші війська і економіку країни в надзвичайно важке положення.
Але з перших днів війни ворог зустрівся із запеклим , воістину героїчним опором радянських воїнів і населення прифронтових районів. Без наполегливої ​​боротьби , кровопролитних боїв не здавалася ні одна позиція , жоден населений пункт. Агресор ніс великі втрати в людях і бойовій техніці , його просування в глиб країни з кожним днем уповільнювався.
До останнього патрона боролися проти фашистських полчищ радянські прикордонники , озброєні лише стрілецькою зброєю. Ряд прикордонних застав , гарнізони яких налічували лише по 40-50 чоловік , утримували свої рубежі по 2-3 дні , хоча гітлерівське командування планувало розтрощити їх за 15-30 хвилин бою . Всьому світові відома епопея героїчної захисту Брестської фортеці. Дивовижні приклади стійкості і масового героїзму проявили радянські воїни і місцеве населення у захисті міст Лієпаї , Талліна , Шауляя , Перемишля . Цілий місяць війська 8 - ї армії відбивали запеклі атаки ворога на рубежі Пярну- Тарту - Чудское озеро. До 27 серпня бився нечисленний гарнізон Таллінна і озброїлися робочі столиці Естонії. Лише 21 жовтня гітлерівцям вдалося опанувати Моонзундского островами , гарнізон яких продовжував відбивати атаки ворога в той час , коли фронт оборони радянських військ перебував уже в 400 км на схід - під Ленінградом . Воїни 28- ї танкової дивізії під командуванням полковника І.Д. Черняховського , що став в 1944 році двічі Героєм Радянського Союзу , генералом армії , командувачем 3- м Білоруським фронтом , 24 червня вщент розгромили фашистський моторизований полк у західного кордону Литви. 9 -а окрема винищувальна протитанкова артилерійська бригада полковника Н.І. Полянського в боях з 22 по 26 червня на Шауляйський напрямку знищила близько 300 ворожих танків. Навідник гармати 636- го полку цієї бригади рядовий А.Ф. Сєров лише в одному бою 23 червня підбив 11 танків.
У перші дні війни радянські механізовані війська завдали потужного контрудару по ворожих танкових військах в районі українських міст Дубно , Луцька , Броди , Рівне. У результаті цього наступ фашистських полчищ на Київ було затримано . Подібні героїчні подвиги та події щодня відбувалися на всіх ділянках величезного радянсько-німецького фронту . Це остудило запал фашистських стратегів , змушувало їх замислюватися про те , чим загрожує їм розпочата авантюра . Зокрема , один з вищих військових керівників Німеччини , начальник генерального штабу вермахту генерал Ф. Галь-дер у своєму щоденнику 24 червня 1941 записав : «Слід зазначити завзятість окремих руських з'єднань у бою. Мали місце випадки , коли гарнізони дотів підривали себе разом з дотами , не бажаючи здаватися в полон ». Через п'ять днів Гальдер знову зазначає: « Відомості з фронту підтверджують , що росіяни всюди б'ються до останньої людини ». Запеклі сутички відбувалися в небі. Радянські льотчики сміливо вступали в бій з фашистськими , нерідко застосовуючи зброю сильних духом - таран. У перший день війни , витративши боєприпаси , пішли на таран ворожих літаків льотчики -винищувачі І. Іванов , П. Рябцев , Л. Бутелін , Д. Кокорєв , А. Данилов і багато інших. Приголомшливий приклад самопожертви показав екіпаж бомбардувальника під командуванням комуніста капітана Н. Гастелло , який направив свій палаючий літак на скупчення ворожих машин.
Наприкінці червня при захисті Ленінграда таранили фашистські літаки льотчики С. Здоровцев , М. Жуков , П. Харитонов , яким першим з початку війни було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Мужньо боролися наші військові моряки . Чорноморці організовано зустріли і успішно відбили наліт фашистської авіації на Севастополь 22 червня.
На півночі наземні війська за активної підтримки моряків Північного флоту відбили спроби ворога захопити Мурманськ і перерізати залізницю , що сполучає його з Ленінградом . Масовий героїзм проявили моряки Балтики , що опинилися в особливо скрутному становищі. Разом з сухопутними військами і населенням вони хоробро захищали місто і порт Лиепаю , Таллін , зуміли зберегти від захоплення противником основні сили флоту і вивести їх в Кронштадт , що дозволило зміцнити оборону Ленінграда.
Легкої прогулянки фашистських полчищ , як це було на Заході , по радянській землі не вийшло. Менш ніж за місяць боїв вони втратили близько 100 тис. солдатів і офіцерів , до половини кинутих у бій танків і майже 1300 літаків. Великих втрат зазнала і Радянська Армія , що вступила у війну в надзвичайно важких умовах.
Комуністична партія і уряд розробили всеосяжну програму мобілізації всіх сил народу на відсіч ворогові. Її основні положення оприлюднені у виступі І.В. Сталіна по радіо 3 липня 1941 року. Першорядне значення мало поповнення Радянської Армії людськими резервами , зброєю і бойовою технікою. За загальною мобілізації на початку війни до її лав призвано понад 5 млн. чоловік. У короткий термін формувалися нові частини і з'єднання. З кінця червня до початку грудня 1941 року до діючу армію спрямовані 291 дивізія і 94 бригади ( за чисельністю особового складу радянська дивізія була майже в два рази менше фашистської дивізії) .
Яскравим проявом патріотизму і самовідданості радянських людей стало широко розгорнулося в захоплених ворогом районах партизанський рух , створення на добровільних засадах у прифронтових містах і районах загонів , полків і дивізій народного ополчення. Ініціаторами формування ополчення з'явилися трудящі Москви та Ленінграда. Усього було сформовано 36 таких дивізій і полків 200 , ядро яких становили комуністи і комсомольці . Високим патріотичним подвигом народу стало перебазування на схід країни в надзвичайно важких умовах понад 1500 промислових підприємств. У найкоротші терміни вони приступали до випуску військової продукції на нових місцях . Нерідко верстатний парк цих підприємств вводився в дію , не чекаючи завершення будівництва стін і дахів цехів . У зриві фашистського плану «блискавичної війни » величезну роль зіграли героїчні захисники міст Ленінграда , Мінська , Смоленська , Києва , Одеси , Севастополя , Тули і Москви. Особливі тяготи випали на долю захисників міста Леніна. Безприкладної самовідданістю вони скували великі сили ворога в той період , коли він рвався через Смоленськ до Москви.
Велике значення мало Смоленська битва - найбільша битва літа 1941 року. Воно розгорнулося на широкому фронті , за участю величезної кількості військ і носило запеклий характер . Відчинити «ворота до Москви » одним ударом ворогові не вдалося , хоча він і мав чисельну перевагу в силах . Ця битва дорого обійшлося агресору . Наші війська скували і затримали тут на 2 місяці найбільшу угруповання ворога , що рвалася до Москви. Це було першим провалом у здійсненні плану « Барбаросса » і стратегії «блискавичної війни ». У вогні Смоленського бою народилася Радянська гвардія - її перші чотири дивізії , які відзначилися найвищою боєздатністю . Тут же провела перші нищівні залпи по ворогу Окрема експериментальна батарея реактивної артилерії ( « катюші » ) під командуванням гвардії капітана І.А. Флерова . Вона « записала » перші сторінки в літопис героїчної бойової історії цієї нової зброї . Запеклі бої влітку і восени першого року війни розгорнулися на півдні країни. Яскраві сторінки в літопис бойової слави вписали захисники Києва , Одеси та Севастополя . Більше двох місяців тривали бої на підступах до столиці України . І хоча радянські війська зазнали тут важкі втрати , противник також заплатив дорогою ціною за оволодіння Києвом. 73 дні чинили шалений опір фашистським загарбникам захисники Одеси. Дивовижний приклад стійкості і масового героїзму проявили захисники Севастополя . 250 днів і ночей , що не стихаючи , гриміли тут кровопролитні бої. Для порівняння слід згадати : Данія захищалася від фашистської навали лише один день , Бельгія - 19 днів , Франція - 44 дні активних бойових дій вермахту , Норвегія - 2 місяці. Такими ж « блискавичними » темпами німецький фашизм сподівався розгромити і нашу країну. Чи не рахуючись із втратами , вводячи в бій все нові сили , ворог рвався до серця країни - до Москви.
Захопленню радянської столиці гітлерівці надавали першорядне значення з самого початку війни , вважаючи , що з її падінням вони здобудуть повну перемогу. На московський напрямок стягувалися найбільш боєздатні фашистські дивізії.
Значення розгрому під москвою
13 жовтня 1941 року почалися озлоблені бої під Москвою. У місті в цей час розійшлися чутки, що його готуються здати. Почалася дійсна паніка: бажаючі поїхати брали штурмом уходящі на схід поїзда. 20 жовтня • столиці було введено облогове положення.
Москва набула образ військового міста; вулиці перетнули ряди "їжаків" і інших протитанкових загороджень. Відстояти столицю було б неможливо, якби на поміч не прийшли свіжі військові сили. У жовтні під Москву були перекинені частини з глибини країни, у тому числі з Далекого Сходу. Особливо прославилася в боях прибула зі сходу дивізія генерал-майора Івана Панфілова. 16 листопада в роз’їзду Дубосєково на Волоколамському шосе купка бійців-панфиловців ціною свого життя чотири години відбивала танкові атаки.
Німці так і не змогли пройти і втратили 18 танків. Політрук Василь Клочков, що очолював цю групу, сказав слова, що стели згодом своєрідним девізом всієї оборони столиці: "Велика Росія, а відступати нікуди . позаду Москва". 16 листопада німці продовжили успішне настання. Тактика боротьби була спрямована на вимотування німецьких військ. Позаду Москви стояли три знову сформовані радянські армії, її готувалися кинути в бій в останній момент, коли супротивник буде найбільше виснажений. І от у ніч о і на 6 грудня частини Червоної армії почали потужний контрнаступ по усьому фронті. Це було повною несподіванкою для німецького командування. Москва, яку воно вважало майже переможеною, раптово виявилася недоступною. У ході радянського наступу до початку січня німецькі війська були відкинуті на 100-250 км від столиці. Протягом грудня вони загубили убитими понад 120 тисяч солдат і офіцерів. Червона армія звільнила від ворога Калугу і Калінін (Твер). 12 грудня радянські громадяни почули по московському радіо перше переможне зведення.
Вперше вони побачили, що "непереможна німецька армія" терпить значні поразки. Побачив тепер це і весь світ. Перемога вдихнула нові сили і впевненість у тих, хто боровся з фашизмом, насамперед у радянських людей. Активізувався партизанський рух, посилився рух Опору в окупованих країнах Європи. Перемога під Москвою поховала стратегію блискавичної війни. Верхмат виявився перед перспективою затяжної війни на два фронти. Що стосується СРСР, то отриманий перепочинок дозволив прискорити проведення промисловості на військові рейки, розгорнути на сході евакуйовані заводи, нагромадити озброєння.
Сталінградська битва, її наслідки та значення
Після поразок радянських військ навесні 1942 р. противник повністю перехопив стратегічну ініціативу і розпочав великомасштабний наступ на півдні. 23 серпня німецькі війська, прорвавши радянську оборону, вийшли до р. Волги. З 12 вересня бої точилися вже у самому Сталінграді. Оборону міста здійснювали частини 62-ї (командувач генерал В.Чуйков), 64-ї (командувач генерал М. Шумилов) армій. Оборонний період у перебігу Ста-лінградської битви тривав до 18 листопада 1942 р. Ворог так і не спромігся взяти місто. І головна причина цього — героїзм і патріотизм радянських воїнів. Коли точилися бої за місто, генштаб розпочав готування наступальної операції під Сталінградом.
Операція "Уран" складалася з двох основних етапів: на першому передбачалося прорвати оборону противника, створити міцне зовнішнє кільце оточення; на другому — знищити оточеного противника, якщо він не прийме ультиматуму про здачу. Для здійснення операції залучалися сили трьох фронтів: Південно-Західного (генерал М. Ватутін), Донського (генерал К. Рокоссовський), Сталінградського (генерал А. Єременко). Наступальна операція радянських військ під Сталінградом тривала з 19 листопада 1942 р. по 2 лютого 1943 р. Війська Червоної армії, з'єднавшись у районі с. Совстського, оточили 330-тисячне угруповання ворога на чолі з генерал-фельдмаршалом фон Паулюсом. Оточеним було висунуто ультиматум про здачу, якого вони відхилили. Спроба німецького командування організувати деблокащю оточених військ групою армій "Дон" під командуванням Манштейна виявилася безуспішною. 10 січня 1943 р. було розпочато операцію зі знищення оточеного угруповання ворога. Оточені частини було розколото на північну й південну групи і до 2 лютого повністю ліквідовано. Генерал-фельдмаршал Паулюс потрапив у полон із частиною свого штабу. Велика битва на Волзі завершилася перемогою радянських військ, у лавах яких громили ворога представникивсіх національностей СРСР. Ворог у цій битві втратив 1,5 млн вояків. У Німеччині було оголошено триденний траур. Наступ лід Сталінградом переріс у загальний стратегічний наступ радянських військ, який тривав до кінця березня 1943 р.
Противника було відкинуто на 600—700 км, і він змушений був перевести на радянсько-німецький фронт частини із заходу. Хоча в напруженій боротьбі радянським військам довелося інову залишити Харків і Бєлгород, повернути втрачену стратегічну ініціативу німцям уже не судилося.
Отож, Сталінградська битва 17 липня 1942 р. — 2 лютого 1943 р. започаткувала докорінний злам у перебігу другої світової війни.
Значення цієї битви полягало також у тому, що:
Збройні сили СРСР захопили стратегічну ініціативу і не втрачали її до повного розгрому нацистської Німеччини;
Сталінградська битва створила сприятливі умови для розгортання наступу всіх фронтів на південно-західному напрямі, сприяла успішним діям радянських військ під Ленінградом, на Кавказі, на інших ділянках фронту;
розгром румунських та італійських армій зініціював внутрішньополітичну кризу в цих країнах;
перемога під Сталінградом активізувала рух Опору у країнах Європи;
Туреччина, та Японія не наважилися розпочинати воєнні дії проти СРСР;
зріс міжнародний авторитет СРСР, зміцніла антигітлерівська коаліція.
Розгром німецьких військ на Орловсько-Курській дузі
Після поразки у Стапікградській битві та під час зимового наступу Червоної армії гітлерівське командування, плануючи річку кампанію 1943 р., вирішило проаест» великий наступ на радянсько-німецькому фронті з метою повернення втраченої стратегічної ініціативи. Для наступу противник обрав Курський виступ, що утворився внаслідок знмово-весняного наступу радянських військ. Тут німці зосередили до 50 дивізій, до 10 тис. гармат і мінометів, майже 2,7 тис. танків, понад 2 тис. літаків. Крім того, до флангів ударних угруповувань прилягало майже 20 дивізій. Операція дістала, кодову назву "Цитадель". Під час підготування операції радянське командування, проаналізувавши всі дані розвідки, визначило, що наступ гітлерівців розпочнеться вранці 5 липня. Війська було приведено у повну бойову готовність.
Наступ головних сил на орловському напрямі розпочався о 5-й годині 30 хвилин 5 липня. Гітлерівському командуванню не пощастило використати фактор раптовості. На ділянці Воронезькою фронту німецькі війська підійшли до невеликого с. Прохорівка, де відбулася найбільша танкова битва другої світової війни: водночас у зустрічному бою з обох сторін брало участь до 1200 танків, самохідних і штурмових гармат.
З 12 липня змінився характер битви. Тепер наступали радянські війська, німецькі частини переходили до оборони. 5 серпня 1943 р. було визволено міста Орел і Бєлгород, а 25 серпня — Харків. Курська битва знаменувала завершення докорінного зламу в перебігу Другої світової війки. Гітлерівське командування зазнало фіаско в своїй спробі повернути втрачену стратегічну ініціативу, німецькі війська змушені були перейти до оборони. У серпні 1943 р. контрнаступ радянських військ переріс у загальний наступ від м. Великі Луки до берегів Чорного моря — наступали 8 фронтів на лінії фронту 2000 км. Ворог змушений був відходити за могутній водний рубіж ;— Дніпро. Тут німецьке командування створило "Східний вал", якого було наказано утримувати до останньої людини. Внаслідок героїчного форсування Дніпра радянські війська визволили Запоріжжя (14 жовтня), Дніпропетровськ (25 жовтня), а 6 листопада —столицю України Київ.
Червона армія стрімко рушила до західних кордонів країни.
36. перемоги червоної армії в 1944 р. відкриття другого фронту та його міжнародне значення.
Наступальні операції Червоної армії
Перед початком 1944 р. Ставка поставила завдання перед Радянською армією; повністю очистити від німецьких військ територію СРСР і вийти до державного кордону.
Завершення зняття блокади Ленінграда розпочалося з наступу радянських військ 14 січня 1944 р. під командуванням генерала Л. Говорова та генерала К. Мерецкова.
Протягом тижня опір ворога було зламано. За невеликий проміжок часу радянські війська визволили від окупантів Гатчину, Пушкін, Петродворець, Новгород, Лугу та інші міста, відкинувши ворога на 220-280 км. 27 січня 1944 р. завершилася битва за Ленінград, що тривала 900 днів.
Визволення Правобережної України розпочалось одночасно з ліквідацією блокади Ленінграда. Наступ на ворога здійснювали війська чотирьох Українських фронтів.
Найбільшою операцією радянських військ початку 1944 р. у Правобережній" Україні було оточення 10 гітлерівських дивізій під Корсунем-Шевченківським, яке завершилося повним розгромом сил ворога. Цю битву іноді ще називають "Сталінградом на Дніпрі". Основним стратегічним результатом січнево-лютневого наступу радянських військ був розгром сил противника під Житомиром, Кіровоградом, Рівним, Луцьком, Нікополем, Кривим Рогом. Новий наступ радянських військ розпочався в березні 1944 р. і тривав до травня 1944 р. Його підсумком стало визволення від нацистів Миколаєва, Одеси, Тернополя, Кдм'янця-Подільського. 26 березня 1944 р., на 1009-й день Великої Вітчизняної війни, радянські війська вийшли на державний кордон СРСР із Румунією.
Визволення Криму розпочалося радянськими військами після розгрому ворога на території Правобережної України. Протягом першої половини квітня 1944 р. радянськими військами було визволено Сімферополь і Керч, а 9 травня, після п'ятиденного штурму, — Севастополь. Повністю нацистське угруповання в .Криму було ліквідовано 12 травня 1944 р.
У червні 1944 р. розгорнулися полії на Карельському пере-шийху. У перебігу цієї операції укріплення "лінії Маннєргейма" було прорвано за тиждень, 20 червня взято Виборг. З Фінляндією було досягнуто конфіденційної угоди такого змісту: вона залишиться незалежною, якщо інтернує 20 німецьких дивізій на своїй території, шо вона і зробила. 25 серпня фінський уряд звернувся з проханням до Москви розпочати мирні переговори. 19 вересня в Москві було підписано угоду про перемир'я. Фінляндія вийшла з гітлерівської коаліції.
Визволення Білорусі відбулося завдяки операції під кодовою назвою "Багратіон". Координували дії чотирьох фронтів, які брали участь в операції, представники Ставки — маршали Г. К. Жуков і О. М. Василевський. Наступ, що розпочався 23 червня 1944 р., розгорнувся на величезній території від Дніпра до Вісли. Під час бойових дій радянські війська оточили і знищили в районах Вітебська і Бобруйська 10 ворожих дивізій. З липня 1944 р. було визволено столицю Білорусі — м. Мінськ. На кінець липня землі Білорусі було повністю визволено від окупантів.
Визволення Прибалтики від німецьких окупантів розпочалось у перебігу операцій у Білорусі, а завершилося завдяки розпочатому в середині вересня 1944 р. наступові трьох Прибалтійських, Ленінградського та Балтійського фронтів.
Завершення війни на території СРСР пов'язане також з операціями радянських військ у Заполяр'ї, внаслідок яких від ворога було звільнено порти на Баренцовому морі та Мурманську область, а також північно-східні райони Норвегії.
2. Визволення території СРСР, перенесення воєнних дій у Центральну і Східну Європу
У 1944 р. розпочався завершальний етап у визволенні Європи.
Визволення Румунії. В умовах наростання наступу радянських військ румунські патріоти в серпні 1944 р. підняли повстання проти диктатури генерала Антонеску. Король МІгай дав наказ заарештувати диктатора і оголосив війну Німеччині. Столицю Румунії — Бухарест — було взято під контроль бойовими загонами патріотів, які утримували місто до підходу радянських військ. 12 вересня 1944 р. Румунія підписала перемир'я з союзниками, підтвердивши передання СРСР територій Бессарабії та Північної Буковини.
Визволення Болгарії. Наприкінці липня 1944 р. болгарський уряд розпочав таємні переговори з союзниками про можливість їх висадження на Балканах. Але 5 вересня СРСР оголосив війну Болгарії. Переговори союзників із болгарськими представниками, шо відбувались у Каїрі, було припинено. Зі вступом Червоної армії до Болгарії стан війни між нею та СРСР припинився. 9 вересня 1944 р. партизанські загони разом з армійськими частинами, що до них приєдналися, захопили столицю Софію. До влади доступився уряд Вітчизняного фронту, розпочалися спільні дії з вигнання німецьких військ із болгарської землі.
Визволення Югославії. Визволення Югославії було пов'язане з особливостями суспільно-політичного становища в цій країні. Тут вела активні бойові дії проти загарбників Народно-визвольна армія Югославії (НВАЮ) під командуванням Й. БрозТито. Союзники допомагали антифашистським силам Югославії. Наприкінці вересня 1944 р. було розроблено спільний план дій частин 3-го Українського фронту і підрозділів НВАЮ. 20 вересня 1944 р. внаслідок спільних дій радянсько-югославських частин столицю Югославії Белград було визволено.
Визволення Угорщини. У квітні 1945 р. капітулював останній союзник нацистської Німеччини в Європі — Угорщина. Визволення Угорщини відбулося завдяки Дебреценській, Будапештській та Балатонській стратегічним операціям. Столицю Угорщини Будапешт радянські війська захопили після тримісячних боїв 13 лютого 1945 р. На 4 квітня 1945 р. всю територію Угорщини було очищено від гітлерівських частин.
Визволення Австрії. 5 квітня 1945 р. радянські війська наблизилися до Відня — столиці Австрії. Обійшовши місто з заходу, півночі й півдня, вони примусили гітлерівців залишити одне з найкрасивіших міст Європи. 13 квітня 1945 р. було визволено від окупації шосту європейську столицю.
Визволення Польщі. Визволення Польщі розпочалося ще в перебігу операцій "Багратіон" та Львівсько-Сандомирської в липні 1944 р. 1 серпня 1944 р. польські патріоти підняли повстання у Варшаві, сподіваючись на допомогу радянських військ. Але частини Радянської армії, підійшовши до Варшави, зупинились і не подали воєнну допомогу повстанцям. Радянське командування стверджувало, що війська виснажені внаслідок довготривалих боїв. Проте багато дослідників уважають, що Сталін спеціально зупинив радянські війська, щоб не допомагати повстанню, очолюваному лідерами лондонського еміграційного уряду, які могли, в разі перемоги повстання, захопити владу в столиці. Повстання було жорстоко придушене гітлерівцями.
Територію Польщі було визволено в перебігу Вісло-Одерської операції. 17 січня 1945 р. частини Радянської армії вступили до Варшави, а в лютому більшу частину Польщі було звільнено.
Визволення Чехо-Словаччини. 5 травня 1945 р. патріотичні сили Чехії розпочали повстання у Празі. 6 травня на допомогу повсталим підійшли частини Російської визвольної армії (РВА) генерала Власова, які 7 травня фактично оволоділи Прагою. Але коли стало відомо про підхід радянських військ до Праги, частини РВА залишили місто. 9 травня 1945 р. о 4-й годині ранку до Праги увійшли частини Радянської армії.
3. Відкриття другого фронту в Європі
Під час наступу радянських військ на Східному фронті розпочалося висадження військ США і Великої Британії у Франції. Командування союзників розробило дві десантні операції: "Оверлорд" — висадження союзників у Північній Франції та "Енвіл" — висадження союзників на півдні Франції, в районі Марселя.6 червня 1944 р. розпочалась операція "Оверлорд". Перевага сил була на боці союзників по антигітлерівській коаліції: в чисельності військ — утричі, за кількістю гармат — удвічі, за кількістю літаків — у 60 разів. Перед безпосереднім проведенням операції "Оверлорд" ца Британських островах зосереджувалися чотири армії — 1-ша і 3-тя американські, 2-га англійська і 1-ша канадська. Штаб союзних військово-морських сил очолював адмірал Рамсей. Десантом командував Монт-гомсрі, який дістав чин фельдмаршала після перемоги в Північній Африці. Загальне керівництво силами вторгнення здійснював генерал Ейзенхауер.
Вдало провівши висадження десанту, англо-американські війська захопили в Нормандії великий плацдарм і 25 липня 1944 р. розпочали наступ, який завершився поразкою німецьких військ у Північній Франції. Гітлерівці були змушені відступити далі на схід.
15 серпня союзники розпочали операцію "Енвіл". На південному узбережжі Франції вони висадили ще дві армії — американську і французьку. Боячись потрапити в оточення, німецькі війська в Південно-Західній та Південній Франції почали відступати. Незабаром союзні війська, що діяли у Північній та Південній Франції, об'єдналися. В цей час почалося повстання в Парижі. Прорвавши німецьку оборону на зовнішньому обводі, передові частини 2-ї французької бронетанкової дивізії генерала Леклерка ввечері 24 серпня вступили до столиці. 25 серпня під вечір гітлерівці склали зброю. Капітуляцію приймали генерал Лсклерк і начальник штабу повстанців полковник А. Роль Тангі. Париж було визволено самими французами.
Того дня, коли повстання остаточно перемогло, до столиці Франції прибув генерал де Голль.
37. питання післявоєнного устрою в Європі на міжнародних конференціях учасників антигітлерівської коаліції (Тегеран, ялта, постдам)
Тегеранська конференція відбулась 28 листопада — 1 грудня 1943 р. в Тегерані. На ній вперше зібралась «Велика Трійка» — голова РНК СРСР Йосип Вісаріонович Сталін, президент США Франклін Делано Рузвельт та прем'єр міністр Великобританії Вінстон Леонард Спенсер-Черчилль. Це була перша конференція «Великої Трійки» (СРСР, США, Великобританія) за час Другої світової війни, її спадкоємицями були Ялтинська та Потсдамська конференції. Конференція мала на меті розробку кінцевої стратегії боротьби проти Німеччини та її союзників. Основним питанням було відкриття другого фронту в Західній Європі. В то й же час, обговорювались питання про надання незалежності Ірану («Декларація про Іран»), про початок СРСР війни з Японією після розгрому нацистської Німеччини й де було закріплено за Радянським Союзом право в якості контрибуції приєднати до себе після перемоги частину Східної Прусії.
Зміст [показати]
Основні результати[ред. • ред. код]
Підписано угоду щодо підтримки Югославських партизанів зброєю та амуніцією, а також спецопераціями.
Було досягнуто згоди у тому, що найбажанішим був би вступ Туреччини до війни на боці союзників до кінця року.
Якщо Туреччина вступила б у війну, Радянський Союз її мав підтримати.
30 листопада було узгоджено, що операція Оверлорд розпочнеться у травні 1944 року разом з діями у південній Франції.
Домовились, що військові штаби Великої Трійки тісно співпрацюватимуть.
Великобританія та США пообіцяли Сталіну, що надішлють війська до Західної Європи протягом весни 1944 року.
За наполяганням Сталіна, кордони післявоєнної Польщі визначались за річками Одер (Одра) та Нейсе (Ниса) та лінією Керзона.
Попередньо узгоджено створення Організації Об'єднаних Націй.
Радянський Союз погодився розпочати війну проти Японії після поразки Німеччини.
Міжнародне значення Тегеранської конференції, незважаючи на певні суперечності між її учасниками, було величезним, її рішення передбачали не тільки прискорення закінчення війни в Європі, а й перспективи розвитку європейських країн у мирний час. Конференція «Великої трійки» підтвердила силу і єдність антигітлерівської коаліції, знаменувала новий етап її діяльності.
Організація конференції[ред. • ред. код]
З метою забезпечення безпеки в іранській столиці президент США зупинився не у власному посольстві, а в радянському, яке знаходилося напроти британського. Між посольствами створили брезентовий коридор, аби переміщення лідерів не були видні ззовні. Створений таким чином дипломатичний комплекс оточили трьома кільцями піхоти і танків. На три дні конференції місто було повністю блоковане військами і спецслужбами. У Тегерані припинили діяльність всіх ЗМІ, відключили телефон, телеграф і радіозв'язок. Навіть сім'ї радянських дипломатів були тимчасово «евакуйовані» із зони майбутніх переговорів.
Перебіг конференції[ред. • ред. код]
На конференції чітко означилось прагнення Рузвельта й Сталіна домовитись. Черчилль спочатку тримався попередньої стратегії ізоляції "росіян". Рузвельт же запропонував, аби радянський представник був присутнім на усіх англо-американських зустрічах перед спільною бесідой. Ідея глобального регулювання міжнародних відносин рівно імпонувала Рузвельту і Сталіну. Черчилль в цьому відношенні був консервативним, не особливо вірив у післявоєнну співпрацю з СРСР, сумнівався в ефективності майбутньої нової міжнародної Організації Об'єднаних Націй (ООН) і бачив за цією ідеєю план відтіснити Великобританію на периферію міжнародної політики.
Чільне місце в роботі Тегеранської конференції зайняло узгодження планів військових дій союзників. Незважаючи на ухвали попередніх союзних конференцій, Черчилль знов поставив питання про те, аби відкласти висадку англо-американських військ у Франції і замість неї провести ряд операцій на Балканах (сподіваючись запобігти розростанню радянської сфери впливу). Проте Сталін і Рузвельт чинили опір цьому, вважаючи тільки північ Франції придатним місцем для відкриття другого фронту. Було узгоджено, що другий фронт буде відкритий на півночі Франції в травні 1944. Сталін пообіцяв, що радянські війська почнуть наступ приблизно в цей же час з метою запобігти перекиданню німецьких сил з Східного на Західний фронт.
Після довгих дебатів проблема «Оверлорда» попала в безвихідь. Тоді Сталін піднявся з крісла і, звернувшись до Ворошилова та Молотова, з роздратуванням сказав: «У нас надто багато справ вдома, аби тут гаяти час. Нічого путнього, як я бачу, не виходить». Настав критичний момент. Черчилль зрозумів це і, побоюючись, що конференцію може бути зірвано, пішов на компроміс.
— О. Б. Рахманін [1]
На конференції обговорювалося питання про майбутнє Німеччини. Рузвельт і Сталін висловилися на користь роздроблення Німеччини на дрібні держави з тим, аби виключити відродження німецького експансіонізму. Рузвельт запропонував розчленувати Німеччину на п'ять частин і передати Кіль, Гамбург, Рур і Саар під контроль Об'єднаних Націй. Сталін зробив особливий наголос на тому, що об'єднанню Німеччини вони мають запобігти за будь-яку ціну. Остаточного рішення з цього питання, проте, прийнято не було.
Болючим на конференції і спірним для радянсько-британських відносин було питання про Польщу. На цей час Сталін порвав відносини з польським урядом в екзилі, що розміщувався в Лондоні. Висунуте за підтримки англійців питання про розстріли польських військовослужбовців у Катинському лісі під Смоленськом Кремль розглядав як шантаж з метою змусити Москву піти на територіальні поступки.
У Тегерані Сталін підтвердив, що східний радянсько-польський кордон повинний проходити по лінії, встановленій у вересні 1939, і запропонував пересунути західний польський кордон до Одеру (Одрі) та Нейсе (Нисі). Черчилль погодився з цією пропозицією, відмітивши, що землі, що отримуються Польщею, набагато кращі за землі, які вона віддає. Сталін заявив також, що СРСР розраховує отримати Кенігсберґ і пересунути кордон з Фінляндією подалі від Ленінграда.
На конференції чітко позначилася згода західних союзників піти назустріч Сталіну в територіальному питанні. Тут же була зроблена заявка на те, що післявоєнний світ управлятиметься чотирма державами (СРСР, США, Англія, Франція), що діють під егідою нової міжнародної організації. Для СРСР це був колосальний прорив; США також вперше, після Вільсона, брали на себе глобальні функції; Великобританія, роль якої відносно зменшувалася, повинна була задовольнятися вже тим, що не випала з Великої Трійки.
На конференції було прийнято «Декларацію про Іран», в якій учасники заявили «про своє бажання зберегти повну незалежність, суверенітет і територіальну недоторканність Ірану».
На закінчення Сталін дав обіцянку про вступ СРСР у війну проти Японії після поразки Німеччини.
Тегеранська конференція укріпила співпрацю головних держав антигітлерівської коаліції і погоджувала плани військових дій проти Німеччини.
День народження Черчіля[ред. • ред. код]
30 листопада в британському посольстві було влаштовано урочистий прийом з нагоди дня народження Черчилля.
На прийомі було багато тостів, але один запам'ятався всім. Президент США сказав: «В той час, як ми тут святкуємо день народження британського прем'єр-міністра, Червона Армія продовжує тіснити нацистські полчища. За успіхи радянської зброї!»
Я́лтинськаконфере́нція (також Кримська) — вершинна дипломатична зустріч лідерів США, Великобританії й СРСР 4-11 лютого 1945 з метою вирішення питань закінчення Другої світової війни та повоєнного ладу.
Президент США Ф. Д. Рузвельт, прем'єр міністр Великобританії ВінстонЧерчілль та глава уряду СРСР Йосип Сталін зійшлися зі своїми делегаціями у колишньому царському палаці в Лівадії (поблизу міста Ялта у Криму) й ухвалили далекосяжні рішення про подальше ведення війни й повоєнний уклад міжнародних взаємин.
Серед важливіших рішень були: участь СРСР у війні проти Японії (таємний протокол), кордони Польщі на сході по лінії Керзона з незначними відхиленнями на користь Польщі, відшкодування Польщі за рахунок німецьких східних територій і утворення в цій країні так званого «уряду національної єдності». Щодо Німеччини схвалено принципи її розчленування, окупаційного режиму та репарацій. У справі створення ООН ухвалено скликати конференцію на квітень 1945 у США, запросити як членів-засновників радянської республіки Україну (УРСР) та Білорусь (БРСР) (західні делегації відкинули первісну пропозицію СРСР про участь усіх 16 союзних республік), затверджено принцип одноголосності постійних членів Ради Безпеки ООН у засадничих справах (право «вето» великих держав).
Так звана «Декларація про визволену Європу» як частина рішень Ялтинської конференції залишила радянській стороні вільні руки в інтерпретації «допомоги» визволеним народам. Внаслідок цього СРСР забезпечив собі політичний контроль над окупованими ним країнами, що довело до радянизації Східної Європи й спричинило «холодну війну».
Багата література про Ялтинську конференцію засвідчує, що Сталін та його дорадники максимально використали воєнні успіхи СРСР і завершили окупацію Східної Європи, чому сприяла податливість президента Рузвельта. Радянські історики й досі оцінюють Ялтинську конференцію як найбільший успіх радянської дипломатії й особисто Сталіна. З українського погляду, Ялтинська конференція мала найважливіше значення тим, що визнала принцип етнічного кордону між Польщею й Україною. Вона на довгий час визначила долю Центрально-Східної Європи й зміцнила роль СРСР у світовій політиці.11. Капітуляція Німеччини. Потсдамська конференція та її рішення.
Весною 1945 р. ще могутнішим став наступ Червоної Армії. Радянські війська вийшли на Берлінський напрямок, 30 березня вступили на територію Австрії й 13 квітня оволоділи її столицею Віднем. 4 квітня була визволена Братислава, в середині квітня завершено визволення Угорщини, значної частини Чехословаччини.
В цих умовах Радянський Союз підписав у Москві договори про дружбу, взаємну допомогу й післявоєнне співробітництво з Югославією (11 квітня 1945 р.) та Польською Республікою (21 квітня).
Англо-американські війська, ледве оправившись від поразки в Арденнах, перейшли в наступ. 25 березня вони вийшли на Рейн, до 1 квітня оточили Рур. 8 березня АлленДаллес зробив спробу провести в Берні (Швейцарія)
таємні переговори з німецькими генералами про сепаратне перемир'я. Сталін у листі Рузвельту висловив протест і зазначив: «Зараз німці на Західному фронті по суті припинили війну проти Англії й Америки. Разом з тим німці продовжують війну з Росією».
У своїй відповіді Рузвельт подякував Сталіну за щире звернення у зв'язку з «бернським інцидентом». Він писав: «У будь-якому випадку не повинно бути взаємної недовіри, і незначні непорозуміння такого характеру не повинні виникнути в майбутньому». Цей останній лист Ф. Рузвельта Й. Сталін одержав уже після раптової смерті президента від крововиливу в мозок 12 квітня в госпіталі Ворм-Спрінгз (штат Джорджія). Чотириразове обраний президент США так і не дочекався перемоги у війні, якій він віддав усі свої сили.
Гітлер і Геббельс були в захопленні від цієї звістки: зі сльозами на очах згадували, як російська імператриця раптово померла під час Семирічної війни, що докорінно змінило хід тієї війни, і королю Фрідріху Великому, якого боготворив Гітлер, не довелося кінчати життя самогубством.
Проте Червона Армія не залишила фашистським керівникам жодного шансу. Не змогли стримати її переможного наступу і віроломні дії деяких західних діячів. Так, наприкінці війни знову посилилися антирадянські тенденції в політиці Черчілля. Пізніше у своїх мемуарах він визнав, що тоді дійшов висновку про «смертельну загрозу для вільного світу» з боку радянської держави, про необхідність негайно створити новий фронт, аби припинити стрімкий наступ її армії, вважаючи головною метою англо-американських армій здобуття Берліна. В 1954 р. на зустрічі з виборцями Черчілль розповідав, що напередодні капітуляції Німеччини він наказав фельдмаршалові Монтгомері збирати й складувати німецьку зброю, зберегти в строю До 500 тис. полонених німецьких солдатів, роздати їм цю зброю, «якщо радянський наступ поширюватиметься» далі на Захід.
16 квітня 1945 р. 2,5 мільйона радянських солдатів і офіцерів почали штурм Берліна, який обороняли понад один мільйон гітлерівців. За наказом Гітлера десятки німецьких дивізій зняли із Західного фронту на допомогу Берліну.
І все ж 25 квітня Червона Армія повністю замкнула кільце оточення німецької столиці. Того ж дня радянські війська на березі Ельби в районі Торгау зустрілися з американськими частинами, зламано опір німецького гарнізону в Східній Пруссії, а в Сан-Франциско розпочалася конференція Об'єднаних Націй.
28 квітня партизани Італії, виконуючи вирок народного трибуналу, розстріляли й повісили за ноги Муссоліні та його прибічників. Не надовго пережив його Гітлер — ЗО квітня 1945 р. він отруїв свою дружину Єву Браун, з якою щойно справив весілля в бомбосховищі, та самого себе. Оскільки отрута не подіяла, застрілився, їхні трупи разом з трупами Геббельса, його дружини та їх шести дочок, яких особисто отруїла мати, есесівці спалили у дворі. Пізніше, щоб не було непорозумінь, спеціальна комісія в Берліні й Москві ретельно обстежила череп Гітлера й офіційно підтвердила факт його самогубства.
Спадкоємці Гітлера — голова «уряду» Деніц, начальник генерального штабу Кребс та інші — намагалися затіяти мирні переговори з радянським командуванням, але їм була поставлена єдина умова — беззастережна капітуляція. Деніц ще 1 травня в наказі військам заявив, що буде «рішуче вести війну проти більшовиків». 2 травня він оголосив: «Нашою головною метою є капітуляція тільки на Західному фронті». Але вранці 2 травня 1945 р. берлінський гарнізон капітулював. Червона Армія штурмом оволоділа столицею Німеччини.
7 травня в штабі Ейзенхауера в Реймсі генерал А. Йодль підписав попередній протокол про капітуляцію Німеччини перед представниками військового командування трьох союзних держав.
8 травня 1945 р. в передмісті Берліна Карлехорсті перед представниками СРСР, США, Англії і Франції на чолі з маршалом Г. К. Жуковим був підписаний остаточний акт про безумовну капітуляцію Німеччини. Від імені німецького верховного командування «Акт про воєнну капітуляцію» підписали Кейтель, Фрідебург та Штумпф. О 23.01 за центральноєвропейським часом замовкли гармати. Війна завершилася цілковитою капітуляцією Німеччини.
Потсдамська конференція глав урядів СРСР, США й Англії.
У зв'язку зі зростанням напруженості у відносинах СРСР із США та Англією після смерті Ф. Рузвельта, а також з необхідністю завершення війни проти Японії потрібні були нові переговори між лідерами союзних держав.
Західні керівники дедалі частіше висловлювали антирадянські ідеї. Черчілль у бесіді з Д. Девісом, спеціальним представником Трумена, наприкінці травня 1945 р. загрожував «негайно почати війну проти Радянського Союзу». У своєму звіті Трумену Девіс писав: «Я сказав йому, що був нечувано вражений, зустрівши настільки несамовитий і розлючений настрій... Це жахливо. Я охоплений страхом, що віднині не може бути миру... Позиція Черчілля створює реальну загрозу миру не тільки в майбутньому, але й тепер».
У листі Трумену від 4 червня 1945 р. Черчілль висловив свої «найпохмуріші передчуття» через те, що «радянська держава опиниться в самому серці Західної Європи й між нами та всім тим, що розташовується східніше, опуститься залізна завіса».
Трумен у вузькому колі своїх прибічників теж став говорити про Радянський Союз як про майбутнього супротивника, натякаючи на великі можливості США у зв'язку з їхньою монополією на атомну зброю.
Проте можливості США й Англії виявилися значно меншими за бажання їх лідерів. Не були ліквідовані наслідки війни з Німеччиною, ще тривала війна з Японією, союзники не могли вирішити ці питання без СРСР. Вони мусили також зважати на зростання могутності й міжнародного авторитету Радянського Союзу, загальне прагнення народів до зміцнення миру.
Отже, назріла необхідність нової конференції «Великої трійки». Така конференція відбулася в Потсдамі, передмісті Берліна, з 17 по 25 липня і з 28 липня по 2 серпня 1945 р. (перерва була викликана зміною англійського уряду після парламентських виборів). Делегації очолювали Й. Сталін, Г. Трумен і У. Черчілль (після перерви — К. Еттлі).
Спочатку Трумен хотів провести переговори тільки з радянською делегацією, а потім запросити Англію. Але Черчілль надзвичайно обурився, з гіркотою заявивши: «Це — чорна невдячність за мою підтримку й дружбу з США». Трумен мусив відступити.
Чекаючи повідомлення зі США про випробування першої атомної бомби, президент відтягував початок конференції в Потсдамі. Тільки одержавши коротке шифроване повідомлення («Немовлята благополучно народилися»), яке підтверджувало випробування атомної бомби на полігоні в штаті Невада 16 липня, Трумен дав згоду починати конференцію наступного дня. Новий державний секретар Дж. Бірнс визнавав, що атомна бомба була необхідна США не стільки для приборкання Японії, скільки для того, щоб «зробити Росію більш зговірливою в Європі».
Потсдамська конференція проходила в палаці Цецілієнгоф. Вона стала останньою зустріччю «Великої трійки» в 40-ві роки. Наступна конференція керівників СРСР, США, Англії й Франції відбулася лише в 1955 р. В Потсдамі обговорювалися проблеми післявоєнного устрою в Європі, були укладені дуже важливі угоди.
1. Прийнято ряд рішень про ліквідацію наслідків війни, про майбутнє Німеччини. Перетворення в Німеччині мали включати:
· демократизацію — демократичну перебудову політичного життя країни;
· демілітаризацію — цілковите роззброєння Німеччини, поділ її військово-морського й торговельного флоту порівну між трьома союзними державами;
· денацифікацію — ліквідацію націонал-соціалістичної партії та всіх її філій і закладів.
Сторони по-новому домовилися про репарації. Американці відійшли від ялтинських угод. Зафіксовано, що репараційні претензії СРСР задовольнятимуться шляхом вилучення обладнання та продукції з радянської зони окупації й додаткового одержання протягом двох років із західних зон 15% вилученого промислового устаткування (з компенсацією протягом п'яти років) та 10 % безоплатно. В радянські репарації враховувалося також використання праці військовополонених. Польща мала одержати репарації з частки СРСР. Претензії США, Англії та інших країн, які мали право на репарації, домовлено задовольняти шляхом вилучення промислового обладнання із західних зон окупації. Але для США й Англії більше значення мало те, що конференція узаконила захоплення ними німецьких золота, валюти, патентів, технічної документації та закордонних активів у всіх країнах (крім Болгарії, Фінляндії, Угорщини, Румунії й Східної Австрії).
2. Закріплено міжнародно-правовий статус Берліна як місця перебування верховного органу влади чотирьох союзників у Німеччині — Контрольної Ради.
3. Засновано Раду міністрів закордонних справ (5 союзних країн) з метою негайної підготовки мирних договорів для Італії, Румунії, Болгарії, Угорщини та Фінляндії й пізніше Німеччини. Після підписання мирних договорів три союзних уряди зобов'язалися підтримати прохання цих країн про прийняття у члени ООН.
4. Знову розгорілася дискусія щодо кордонів Польщі. Західні делегації затято наполягали відкласти це питання до мирної конференції. Їм удалося записати застереження, що «остаточне визначення західного кордону Польщі відкладається до мирного врегулювання». І все ж були затверджені пропозиції делегації СРСР. Вирішено тимчасово передати Польщі німецькі території на схід від кордону по річках Одер і Західна Нейсе, Східну Пруссію (крім Кенігсберга й Мемеля, які відійшли до Радянського Союзу) та Данціг.
5. У спеціальному рішенні підтверджено передання Кенігсберга й прилеглого району Радянському Союзові. Місто Танжер оголошено міжнародним.
6. Вирішено провести міжнародний суд над головними воєнними злочинцями. Союзні держави вважали «справою величезної важливості, щоб суд над цими головними злочинцями розпочався якомога скоріше в Нюрнберзі.
7. Радянська делегація підтвердила попереднє рішення Радянського Союзу про вступ у війну проти Японії'.
Потсдамська конференція мала дуже важливе міжнародне значення.
По-перше, вона врегулювала найскладніші міжнародні проблеми, пов'язані з ліквідацією наслідків війни в Європі.
По-друге, конференція продемонструвала можливість досягнення єдності великих держав антигітлерівської коаліції в мирний час, як і в роки війни.
По-третє, рішення Потсдамської конференції стали програмою післявоєнного устрою Європи.
На жаль, західні держави досить скоро почали забувати й перекреслювати деякі з цих рішень. Проте потсдамські рішення протягом тривалого часу допомагали мирно вирішувати найскладніші міжнародні проблеми.
38. завершення і підсумки другої світової війни. Створення та організаційна структура оон.
1 травня Радянська армія взяла Берлін. В ніч з 8 на 9 травня 1945 р. німецький фельдмаршал Кейтель і маршал
Жуков підписали історичний документ — Акт про беззастережну капітуляцію Німеччини. За декілька днів до цього
аналогічні документи були підписані в штабах британських (4 травня) і американських (7 травня) сил. У Європі війна
була закінчена. Радянська армія, всупереч бажанню західних союзників, дійшла до Центральної Європи, звільнивши
від фашистів Польщу, Болгарію, Чехословаччину, Угорщину, Австрію, Німеччину (східні землі), Румунію. Суворо
дотримуючись даних союзникам зобов'язань, Станін віддав наказ про початок бойових дій на Далекому Сході. Одна з
кращих армій Японії, розташована в Маньчжурії, була розгромлена. 2 вересня 1945 р. на борту американського
лінкора „Міссурі" в Токійській затоці був підписаний акт про беззастережну капітуляцію Японії. Друга світова війна
закінчилася.
Післявоєнна Європа представляла жалюгідне видовище. Розгромлена Німеччина і Італія втратили самостійність
і авторитет на' міжнародній арені. Більшість європейських країн були розорені, в багатьох з них за роки окупації були
ліквідовані національні державні органи влади. Був потрібен час, щоб їх відновити. Великобританія, яка була
країною-переможницею, не мала ресурсів для підтримки імперських амбіцій. Світ стояв на порозі краху колоніальної
системи, що провіщало серйозні потрясіння. За підсумками війни утворилося два центри сили — США і Радянський
Союз, які починали відігравати ключову роль у визначенні долі світу. Така ситуація не могла влаштовувати решту
країн, але вони були неспроможні що-небудь змінити.
Згідно з ялтинськими домовленостям союзники зібралися на конференцію, яка повинна була підвести підсумки
війні в Європі. Лідери трьох держав зустрілися в Потсдамі. Конференція проходила з 17 липня по 2 серпня 1945 р. з
дводенною перервою на час парламентських виборів в Англії. На чолі делегацій були: радянської — Й.Сталін,
американської — Г.Трумен та англійської — У.Черчель (після перемоги лейбористів на виборах делегацію очолив
Д.Етлі).
Щодо Німеччини були вироблені єдині принципи, направлені на демілітаризацію, денацифікацію і
демократизацію країни. Було передбачено повне роззброєння та ліквідацію всієї промисловості Німеччини, яку можна
було використовувати для виробництва озброєння. Заборонялася мілітаристська і нацистська пропаганда. Учасники
конференції домовилися про репарацію Німеччини. Радянський Союз отримав промислове устаткування зі своєї зони
окупації, а також 25% промислового капітального устаткування із західних зон. США, Англія та інші країни свої
репараційні претензії здійснювали за рахунок західних зон окупації і німецьких активів за кордоном. Німецький
військово-морський і торговий флот були розділені порівну між трьома державами. Англія домоглася затоплення
більшої частини німецького підводного флоту.
Дуже важко давалося вирішення територіальних питань. Місто Кенігсберг з прилеглим до нього районом
передавався СРСР, кордон між Польщею і Німеччиною встановлювався по лінії річок Одер і Західний Рейн, частина
Східної Пруссії і місто Данциг відходили до Польщі. На конференції було ухвалено рішення про переміщення
частини німецького населення з Польщі, Чехословаччини і Угорщини до Німеччини.
Було вирішене питання про укладення мирних договорів з Італією, Фінляндією, Румунією, Болгарією і
Угорщиною. Для підготовки цих договорів створювалася Рада міністрів закордонних справ (РМЗС), яка повинна була
також займатися проблемою колишніх італійських колоній.
При підготовці мирних договорів низка держав намагалася вирішити свої територіальні проблеми. Так, Греція
пред'явила претензії Болгарії, Вашингтон і Лондон запропонували переглянути вже ухвалені рішення про кордони
між Фінляндією з Радянським Союзом і Угорщини з Румунією. Гостру дискусію викликали питання, пов'язані з
кордонами між Італією і Югославією, зокрема про долю Трієста, де США прагнули заснувати свою військово-морську
базу. Проте було ухвалено рішення про надання Трієсту і прилеглій території статусу вільної території. У 1954 р. ця
територія була поділена між Югославією і Італією.
Рішення Потсдамської конференції і мирні договори з п'ятьма країнами були останніми компромісними
угодами колишніх союзників, які працювали на мирний розвиток країн Європи. Після цього почалося протистояння,
де головна ставка була зроблена на гонку озброєнь.
Утворення і діяльність ООН у перші післявоєнні роки
Ідея створення системи колективної безпеки, ефективнішої, ніж Ліга Націй, виникла ще під час Другої світової
війни. 26 серпня 1941 р. у знаменитому документі, укладеному У.Черчіллем та Ф.Рузвельтом і названому
Атлантичною хартією, передбачалося „запровадження загальної безпеки, створюваної на ширших засадах". Йшлося
не про те, щоб просто відновити Лігу Націй у чистому вигляді. Її фіаско було очевидне, і психологічні наслідки її
відновлення були б катастрофічні. Тому й виникла ідея створення нової організації. „Об'єднані нації" - „Декларації
Об'єднаних Націй" від 1 січня 1942 р., коли представники 26 держав зобов'язались від імені своїх урядів
продовжувати колективну боротьбу проти держав „вісі".
Восени 1944 р. на конференції у Вашингтоні, на віллі Думбартон-Окс, представники СРСР, США і Великої
Британії, до яких приєднався представник Китаю, підготували пропозиції щодо створення міжнародної організації для
підтримки миру і безпеки — Організації Об'єднаних Націй (ООН). Конференція виробила загальне бачення щодо
характеру, цілей та статуту ООН. Кримська (Ялтинська) конференція керівників трьох держав — Й.Сталіна,
Ф.Рузвельта і У.Черчілля — схвалила напрацьовані у Думбартон-Оксі проекти та ухвалила скликати 25 квітня 1945 р.
у місті Сан-Франциско Установчу конференцію Організації Об'єднаних Націй.
Учасниками конференції могли стати усі країни, що оголосили війну Німеччині та Японії до 1 березня 1945 р.
Була досягнута домовленість про те, що членами ООН поряд з Радянським Союзом будуть союзні республіки:
Українська РСР і Білоруська РСР. Конференція в Сан-Франциско проходила з 25 квітня по 26 червня 1945 р. На ній
був прийнятий Статут ООН, який підтримали 50 країн-учасниць та Польща.
Відповідно членами ООН стали всі держави, які брали участь у конференції в Сан-Франциско, підписали та
ратифікували Статут. Нові члени приймалися Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки. Відповідно до
Статуту запроваджувалось шість головних органів ООН. Генеральна Асамблея стала головним дорадчим органом.
Вона складалася із представників усіх держав-членів, кожна з яких мала один голос. Офіційними мовами стали
англійська, іспанська, китайська, російська та французька.
Статут проголошував рівноправність усіх людей, права людини та основних свобод. Пізніше цей розділ був
доповнений прийнятою в 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН Декларацією прав людини. Статут зобов'язував
вирішувати всі суперечки мирним шляхом, дотримуватися міжнародних договорів та зобов'язань. Основне
призначення Організації згідно зі Статутом — гарантування загального миру та безпеки у всьому світі. При цьому
ООН не мала права втручатися у внутрішні справи, окрім випадків, коли таке втручання необхідне для підтримки
миру.
У Статуті була викладена основна мета та принципи роботи ООН: підтримка міжнародного миру та безпеки;
розвиток дружніх відносин між націями на основі поваги принципу рівноправ'я та самовизначення народів;
міжнародна співпраця щодо розв'язання проблем економічного, соціального та культурного характеру; заохочення і
розвиток поваги до прав людини і основних свобод; координація дій націй в досягненні цих загальних цілей.
Основними робочими структурами ООН стали Генеральна Асамблея, яка збирається на свої сесії один раз на
рік і приймає рішення 2/3 голосів, та Рада Безпеки, яка складається з 5 постійних (США, СРСР, Китай, Англія,
Франція) і 10 тимчасових членів, що обираються на 2 роки Генеральною Асамблеєю. Сьогодні місце СРСР у Раді
Безпеки займає Росія.
Рада Безпеки — дуже важливий, постійно діючий орган ООН. На нього покладається відповідальність за
підтримання міжнародного миру та безпеки. Рішення у ньому приймаються на основі принципу одноголосності
постійних членів і є обов'язковими для всіх членів ООН. До порушників можуть застосовуватися санкції. Однією з
основних функцій Ради Безпеки є також урегулювання суперечок між державами. Крім Генеральної Асамблеї та Ради
Безпеки, ООН має досить розгалужену структуру різноманітних міжнародних інститутів, головне призначення яких
— сприяти взаємодопомозі та налагодженню співробітництва всіх країн світу. ООН фінансується за рахунок
відчислень з ВНП країн-членів. Чим більший валовий національний продукт, тим більшими мають бути відчислення
на рахунок ООН. Головні структури організації розміщені у Нью-Йорку, низка служб — у Женеві, Відні та інших
містах.
Функції та повноваження Ради Безпеки: підтримка міжнародного миру та безпеки; розслідування суперечок, які
можуть привести до конфліктів; надання рекомендацій щодо методів регулювання таких суперечок; розробка планів
для створення системи контролю за озброєннями; заклик держав-членів організацій до застосування економічних
санкцій та інших заходів для попередження або припинення агресій; застосування військових дій проти агресора;
вироблення рекомендацій відносно прийому нових членів; рекомендації Генеральній Асамблеї відносно призначення
Генерального секретаря.
Міжнародні інститути ООН, покликані сприяти взаємодопомозі та налагодженню співробітництва між
країнами світу, досить різноманітні. Наприклад: ЮНЕСКО (Організація Об'єднаних Націй з освіти, науки і культури),
ВООЗ (Всесвітня організація охорони здоров'я), ЮНІСЕФ (дитячий фонд ООН) тощо.
Міжнародний суд є головним судовим органом ООН. До юрисдикції Суду входять усі питання, які передаються
йому державами і передбачені Статутом. При прийнятті рішень суд спирається на такі джерела права: міжнародні
конвенції, визнані конфліктуючими державами; міжнародний звичай як доказ всезагальної практики, визнаний в
якості правової норми; загальні принципи права, визнані націями; судові рішення і документи найбільш
кваліфікованих спеціалістів. Суд складається з 15 суддів, що обираються Генеральною Асамблеєю та Радою Безпеки, і
які голосують незалежно один від одного. До складу суду не може бути включено двох представників однієї держави.
Судді обираються на 9-річний термін і можуть бути переобрані. Місце знаходження суду - Гаага (Нідерланди).
Секретаріат обслуговує всі органи ООН, виконує програми і втілює в життя політику, прийняту ними. На чолі
Секретаріату стоїть Генеральний секретар, який призначається Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради
Безпеки. Секретаріат нараховує близько 25 тис. чоловік з більш ніж 150 країн, виконує поточну роботу. Робота
Секретаріату включає: керівництво операціями по підтримці миру; організація міжнародних конференцій; складання
оглядів світових економічних і соціальних тенденцій і проблем; підготовка досліджень з таких питань, як права
людини, роззброєння та розвиток; наділення засобів масової інформації свідченнями про ООН.
39. нова розстановка сил на світовій арені. Холодна війна та її етапи.
Зміни в розстановці сил на міжнародній арені
Друга світова війна призвела до корінних змін у світі і міжнародних відносинах. Були повалені фашистська Німеччина та Італія , мілітаристська Японія , покарані воєнні злочинці , створена міжнародна організація - Організація Об'єднаних Націй. Все це продемонструвало відносну згуртованість держав-переможниць . Великі держави провели скорочення збройних сил: США з 12 до 1,6 млн. людина , СРСР - з 11,4 до 2,5 млн. чоловік.
Війна призвела до різких змін на карті світу. Насамперед , гигантски посилилися США в економічному , військовому і політичних відносинах . Цій країні належала переважна частина світового промислового виробництва і золотовалютних резервів . США мали першокласну армію , перетворилися на лідера Західного світу . Німеччина і Японія були повалені і вийшли з числа провідних країн , інші європейські країни були ослаблені війною.
Значно посилився військове і політичний вплив СРСР. Однак його міжнародне становище було парадоксально : перемогла ціною великих втрат країна була розорена , але , незважаючи на це , вона мала законне право претендувати на значну роль у житті світового співтовариства. Економічне розорення компенсувалося військовими і політичними перевагами . Політичну вигоду СРСР витягував , зокрема , завдяки підконтрольної йому великій території країн Південно- Східної Європи. Він мав у своєму розпорядженні найбільшою за чисельністю армією в світі , але в той же час в області військової технології його далеко обігнали США і Великобританія.
В цілому становище СРСР змінилося: він вийшов з міжнародної ізоляції і став визнаною великою державою. Кількість країн , з якими СРСР мав дипломатичні відносини , збільшилася порівняно з довоєнним періодом з 26 до 52 . Він став одним з п'яти постійних членів Ради Безпеки ООН , поряд з США , Англією , Францією та Китаєм. Великі держави визнали право СРСР на частину Східної Пруссії , Південний Сахалін , його домінуюче становище в Китаї та Північній Кореї. У ялтинському і потсдамских угодах було зафіксовано визнання інтересів СРСР у Східній Європі.
Однак зі зникненням фашистської загрози стало проявлятися все більше суперечностей між колишніми союзниками. Зіткнення їх геополітичних інтересів незабаром привело до розвалу коаліції і створення ворожих блоків . Союзницькі відносини збереглися приблизно до 1947р. Проте вже в 1945р. виявилися серйозні протиріччя , насамперед у боротьбі за розділ впливу в Європі. На тлі загострених розбіжностей Черчилль наказав фельдмаршалу Монтгомері збирати німецьку зброю для озброєння полонених у разі , якщо російські продовжать свій наступ на Захід.
Вищі військові і розвідувальні органи США різко змінили свої оцінки військового потенціалу СРСР і почали розробляти плани майбутньої війни. У директиві Об'єднаного комітету військового планування від 14 грудня 1945р. № 432 / Д був викладений план бомбардування основних промислових центрів СРСР. Зокрема , на 20 радянських міст передбачалося скинути 196 атомних бомб. При цьому колишні союзники посилалися на відмову СРСР від виконання ялтинських і потсдамских угод , на загрозу з боку Червоної Армії , що знаходиться в центрі Європи. Черчілль 5 березня 1946р. в місті Фултоні ( США ) у присутності президента Трумена вперше відкрито звинуватив СРСР у тому , що він відгородив Східну Європу « залізною завісою» , закликав до організації тиску на Росію з тим , щоб домогтися від неї як зовнішньополітичних поступок , так і змін у внутрішній політиці . Це був заклик до відкритої і жорсткої конфронтації з Радянським Союзом. Через рік Трумен офіційно заявив про зобов'язання США в Європі щодо стримування радянської експансії і очолив боротьбу Заходу з Радянським Союзом.
Дійсно , є свідчення В.М.Молотова про те , що Сталін свідомо відмовлявся виконувати деякі союзницькі зобов'язання СРСР. Перемогу у війні Сталін вирішив використати для реалізації вікової російської мрії - захоплення проток Босфор і Дарданелли. СРСР зажадав від Туреччини передати йому провінції Каре і Ардаган , і дозволити побудувати поблизу проток військово-морську базу. Небезпека нависла і над Грецією , де йшла громадянська війна і партизани - комуністи намагалися захопити владу. Спираючись на американську підтримку , грецький уряд придушило комуністичне повстання , а Туреччина відкинула радянські вимоги .
Основна увага радянського керівництва було зосереджено на набутті в Європі соціалістичного блоку. Створення соціалістичного табору вважалося головним досягненням після Жовтневої революції. Використовуючи недостатню твердість позицій Заходу , Сталін добивався затвердження свого впливу насамперед у Східній Європі. У цих країнах підтримувалися комуністичні партії , усувалися (нерідко фізично ) керівники опозиції. Тому східноєвропейські країни перебували в залежності від СРСР , під його контролем проводили свою зовнішню і внутрішню політику (за винятком Югославії) . У них в 1945 - 1947рр . існували коаліційні уряди , потім вони насильницьким шляхом замінялися комуністичною владою . Лише лідер Югославії І.Б.Тіто повів себе інакше . Він свого часу очолив боротьбу югославського народу проти фашистської окупації , створив потужні збройні сили , не відмовляючись в боротьбі і від радянської допомоги. Користуючись популярністю, Тіто сам прагнув безроздільно панувати на Балканах і не побажав підкорятися сталінському диктату . Більше того , він почав будувати соціалізм нерадянській моделі: його соціалізм був заснований не на тотальній державній власності (як було в СРСР) , а на самоврядуванні підприємств . Сталін домігся одностайного засудження Тіто комуністичними країнами і партіями як ревізіоніста , « агента імперіалізму » , в 1949р. розірвав дипломатичні і торгові відносини з Югославією , змусивши зробити те ж саме своїх союзників. Але він не зміг прибрати Тіто , хоча хвалився перед соратниками : варто ворухнути мізинцем - Тіто не буде. Це був один з небагатьох епізодів у кар'єрі Сталіна , коли він зазнав поразки не зумівши взяти реванш над удачливим югославським лідером.
Радянсько- югославський конфлікт мав те наслідок , що звалився міф про монолітному єдності комуністичних рядів і ідей. У спробі запобігти появі нових єресей і продовжуючи насаджувати радянську модель соціалізму , Сталін організував гучні політичні процеси над видними партійними і державними діячами країн- сателітів. Були звинувачені в зраді , ув'язнені чи страчені такі лідери , як В. Гомулка в Польщі , Л. Райк і Я. Кадар в Угорщині , Т. Костов в Болгарії , Я. Клементис і Р. Сланський в Чехословаччині , А. Таукер в Румунії. Метою чисток було усунення тих , хто допускав найменші коливання , заміна їх тими , хто беззастережно підтримував політику СРСР. Затвердження соціалістичних порядків дорого обійшлося цим країнам : у Східній Німеччині було репресовано понад 120 тис. чоловік ( 1945 - . 1950 рр. ) , в Польщі ( 1944 - 1948 рр. . ) - близько 300 тис , Чехословаччини (1948 - 1954 рр. . ) - . близько 150 тис.
Становлення радянського блоку йшло паралельно з посиленням конфронтації з Заходом. Переломним став 1947р. , Коли радянське керівництво відмовилося від участі в плані Маршалла й змусило вчинити аналогічним чином і інші східноєвропейські країни. США в червні 1947р. висунули план допомоги європейським державам у розмірі 13 млрд. доларів , переважну частину безоплатно. План Маршалла формально поширювався і на СРСР і спочатку був доброзичливо зустрінутий радянськими керівниками , розраховували отримати допомогу на умовах лендлізу . Однак незабаром з'ясувалося , що американці наполягають на створенні наднаціональних органів , які виявляли б ресурси країн і визначали їх потреби . Це не влаштовувало СРСР , і він відмовився від участі в плані Маршалла і не дозволив прийняти його своїм сателітам . Західноєвропейські держави взяли його з вдячністю. Американська допомога дала потужний імпульс післявоєнного майже безкризового розвитку економіки Західної Європи .
Для посилення контролю над своїми союзниками Сталін у ( вересні 1947р заснував Інформаційне бюро комуністичних і робочих партій - .. Комінформ ( Комінтерн він розпустив в 1943р , розраховуючи , що це сприятиме відкриттю другого фронту ) У Коминформ увійшли східно-європейські компартії і із західних . - ... італійська і французька в 1949р соціалістичні країни в якості альтернативи планом Маршалла утворили Рада Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) Однак закритість , відсутність справжнього ринку , вільного перетікання капіталу не дозволили країнам РЕВ досягти економічної близькості і інтеграції , як це було на Заході.
Образовавшемуся соціалістичному блоку країн на чолі з СРСР протистояв союз країн Західної Європи та Північної Америки на чолі з США , який із створенням в 1949р. НАТО оформився остаточно . Жорстка конфронтація між Заходом і Сходом сприяла « поправіння » внутрішньої політики провідних держав. У 1947р. під впливом правлячих кіл США комуністи були видалені з урядів Італії та Франції. У самих США почалася перевірка лояльності державних службовців , були складені списки «підривних організацій» , члени яких виганяють з роботи . Особливо піддавалися переслідуванням комуністи та особи лівих поглядів. У червні 1947р. конгрес США схвалив закон Тафта-Хартлі , обмежив страйкові та профспілкові рухи .
Протистояння набувало все більш небезпечні обриси , і в кінці 40 -х років головною ареною боротьби виявилася Німеччина . США стали направляти економічну допомогу в зони окупації західних країн , прагнучи створити в них демократичне і дружню державу . Сталін спробував зірвати цей план , побоюючись відродження німецької потужності . Він використовував уразливість Західного Берліна , що знаходився всередині радянської зони окупації. 24 червня 1948р. , Слідом за введенням в західних секторах міста західнонімецької валюти , радянські війська перерізали провідні в Західний Берлін дороги. Цілий рік США і Великобританія постачали місто по повітряному мосту , поки Сталін не зняв блокаду. За крупному рахунку блокада лише пошкодила радянським інтересам : вона сприяла переобрання на другий термін Трумена , який виявляв твердість щодо СРСР , перемозі демократичних партій на виборах у Західній Німеччині та Західному Берліні та проголошенню на цих територіях у вересні 1949р. Федеративної Республіки Німеччини , утворення військового блоку НАТО. У відповідь на освіту ФРН СРСР відповів створенням у жовтні 1949р. Німецької Демократичної Республіки в своїй зоні окупації. Так Німеччина була розділена на дві держави.
На Заході завершився розділ Європи. Стало очевидно , що спроби Сталіна далі розширити тут сферу свого впливу відбиті. Тепер центр протиборства перемістився до Азії. У 1949р. перемогла Китайська революція , ще раніше комуністичний режим утвердився в Північній Кореї. Наприкінці 40 -х років світовий соціалізм охоплював більше 1/ 4 всієї земної суші і 1/ 3 населення Землі. Виходячи з цієї обставини , а також з урахуванням наявності комуністичного руху в країнах Заходу , керівники радянського блоку і Китаю , мабуть , схилялися до думки про можливість змінити на свою користь склалося в світі співвідношення сил. У лютому 1950 керівники СРСР і Китаю підписали договір про взаємодопомогу строком на 30 років.
Далі Сталін організував міжнародну авантюру великого масштабу на Корейському півострові. Він зіграв вирішальну роль в ініціюванні Корейської війни (1950 - . 1953рр ), в якій загинуло більше мільйона людей з обох сторін. Війна почалася з нападу Північної Кореї на Південну. Незважаючи на це , комуністична пропаганда стверджувала протилежне . Проте Рада Безпеки ООН безпомилково констатував « збройний напад на Корейську республіку військ Північної Кореї». За його рішенням під прапором ООН в конфлікт втрутилися війська США і 15 інших держав.
Сталін не бажав , щоб американці викрили його в підготовці до війни , а хотів , щоб поки відкрито брали участь у корейській війні тільки китайці. Він підтвердив свою готовність озброїти 60 китайських піхотних дивізій. Сталін віддав розпорядження сформувати спеціальний корпус для прикриття Китаю та північнокорейців . Всього за час війни в Кореї отримали бойову практику 15 радянських авіаційних і кілька зенітно- артилерійських дивізій. Діяв суворий наказ : жоден радник або льотчик не повинен потрапити в полон. На радянських літаках розпізнавальні знаки були китайські , льотчики носили китайську або корейську форму. Радянські льотчики і зенітники збили 1309 американських літаків. Загинуло близько 300 радянських льотчиків і радників.
В останні роки життя особливу увагу Сталіна привертав район Берингової протоки і Аляски. Саме тут почалося активне розгортання збройних сил СРСР. З початку 50 -х років створювалися аеродроми і військові бази. Навесні 1952р. Сталін прийняв рішення про термінове формуванні 100 дивізій реактивних бомбардувальників фронтової авіації. Підготовка до нової світової війни розгорталася в безпосередній близькості від кордонів США . У разі війни для Америки створювалася загроза масованих авіаційних ударів і вторгнення сухопутних сил. Людство в цілому стояло на порозі третьої світової війни з жахливими наслідками. На щастя , планам Сталіна не судилося збутися , а його наступники мали інше бачення у вирішенні проблеми війни і миру.
Холо́дна війна́  — глобальна геополітична, економічна та ідеологічна конфронтація між Радянським Союзом і його союзниками, з одного боку, і США та Західною Європою і їх союзниками — з іншого, що тривала з середини 1940-х до початку 1990-х років.ЕТАПИ " ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ "
Перший етап « холодної війни » - кінець 40- х - 60-і рр. . - Крайня гострота протистояння :
претензії Сталіна на перегляд кордонів у Європі та Азії і режиму Чорноморських проток , зміна режиму управління колишніми італійськими колоніями в Африці;
мова У. Черчілля у Фултоні в березні 1946 року із закликом захистити всіма можливими засобами західний світ від « поширення впливу СРСР» ;
«Доктрина Трумена » (лютий 1947 р.). Заходи з «порятунку Європи від радянської експансії » ( включаючи створення мережі військових баз поблизу радянських кордонів ) . Головні доктрини - доктрини « стримування» і « відкидання » комунізму ;
створення Радянським Союзом ( при опорі на місцеві компартії і радянські військові бази) прорадянського блоку східноєвропейських країн , відтворення у цих країнах радянської моделі розвитку;
« Залізна завіса » , сталінський диктат у внутрішній і зовнішній політиці країн соціалістичного табору , політика чисток , репресій , розстрілів .
Апогей «холодної війни » - 1949 -1950 -і рр. . :
створення НАТО , Ради Економічної Взаємодопомоги та Організації Варшавського Договору . Протистояння двох військово - політичних блоків і нарощування озброєнь , в тому числі ракетно-ядерних ;
Берлінський криза створення ФРН і НДР ;
конфлікти і війни в Південно-Східній Азії (Корея , В'єтнам) , на Близькому Сході , в яких прямо чи опосередковано брали участь США і СРСР. Карибська криза 1962 (Світ на порозі нової світової війни) ; введення військ СРСР до Чехословаччини в 1968 р.
) Другий етап « холодної війни » - 1970-і рр. . - Розрядка міжнародної напруженості :
договори між ФРН та СРСР , Польщею , НДР. Чехословаччиною ;
Угода по Західному Берліну , советскоамеріканскіе договори про обмеження озброєнь ( ПРО і ОСВ ) ;
Нарада 1975 у Хельсінкі з безпеки і співробітництва в Європі ( спроби мирного співіснування двох систем , його складності і протиріччя) ;
військово-політичний паритет між СРСР і США .
Третій етап - кінець 1970-х - середина 1980- х рр. . :
кінець розрядки , нове загострення міжнародного протистояння двох систем ;
погіршення радянсько - американських відносин , новий виток гонки озброєнь , американська програма СОІ ;
зростання втручання США у політику країн Близького Сходу та Латинської Америки;
введення радянських військ в Афганістан , «доктрина Брежнєва» - обмеження суверенітету країн соціалістичного табору , посилення тертя усередині нього ;
спроби продовження політики « холодної війни » в умовах кризи світової соціалістичної системи .
40. створення воєнних блоків. Блокове протистояння (друга половина 40-80 рр. 20 століття)
Створення воєнно-блокової системи
Важливим наслідком "холодної війни" стало створення воєнно-блокової системи.
У період 1943-1948 рр.у країнах Східної Європи відбувався процес становлення нових політичних режимів під контролем СРСР. З країнами своєї зони впливу СРСР уклав угоди про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу. У 1947-1948 pp. ці угоди мали чітку антизахідну спрямованість (таких двосторонніх угод було укладено 35). У 1948 р. в усіх країнах Східної Європи було встановлено комуністичні режими.
В Західній Європі процес формування воєнно-блокової системи розпочався в березні 1948 p., коли Англія, Франція, Бельгія, Голландія і Люксембург створили Західний Союз. Його учасники повинні були надавати військову допомогу один одному у випадку загрози їхнім інтересам. Великобританія намагалась утвердити в новоствореному союзі своє лідерство. Об'єднане військове командування очолив англійський фельдмаршал Монтґомері.
Поштовхом до подальшого розгортання воєнно-блокової системи стала Берлінська криза влітку 1948 p., тісно пов'язана з вирішенням німецького питання.
У травні 1949 р. було проголошено створення Федеративної Республіки Німеччини, а в жовтні 1949 р. — Німецької Демократичної Республіки.
У січні 1949 р. в Москві було скликано нараду представників країн радянського блоку (Болгарії, Угорщини, Польщі, Румунії, Чехословаччини та СРСР), на якій вирішили створити Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ). Пізніше до РЕВ були прийняті Албанія, НДР, Монголія та інші держави.
4 квітня 1949 р. міністри закордонних справ Бельгії, Ісландії, Данії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Італії, Великобританії, Франції та США уклали у Вашингтоні Північноатлантичний пакт (НАТО). Метою його діяльності було проголошено захист демократії західного зразка. Пізніше кількість членів НАТО збільшилася: у 1952 р. до НАТО вступили Греція та Туреччина, а в 1955 р. — ФРН.
Зіткнувшись із перспективою зростання кількості союзників СРСР, США почали формувати глобальну систему блоків, аби не допустити впливу Радянського Союзу.
У 1951 р. в Сан-Франциско було укладено Тихоокеанський пакт безпеки (АНЗЮС) за участю США, Австралії, Нової Зеландії. У Манілі в 1954 р. створено Організацію договору Південно-Східної Азії (СЕАТО), до якої увійшли США, Великобританія, Франція, Австралія, Нова Зеландія, Таїланд, Філіппіни та Пакистан. Ще один блок сформовано 1955 р. за участю Великобританії, Туреччини, Іраку, Пакистану та Ірану—т. зв. Багдадський пакт, який в 1959 р. після виходу з нього Іраку було перейменовано в СЕНТО.
З іншого боку, СРСР та його союзники у травні 1955 р. створили організацію Варшавського договору (Албанія, Болгарія, Угорщина, НДР, Польща, Румунія, Чехословаччина та СРСР).
Отже, до середини 50-х років "холодна війна" стала глобальною. Світ поділився на два ворогуючі табори, жоден з яких не мав вирішальної переваги.
Після успішного випробування атомної зброї в США і застосування її проти японських міст Хіросіма та Нагасакі в СРСР було прискорено розробку атомного озброєння. 5 вересня 1949 р. ТАРС повідомило про успішне випробування атомної бомби в СРСР.
У 1953 р. в СРСР і США майже одночасно було створено термоядерні бомби.
Створення НАТО та становлення блокового протистояння.
Після завершення другої світової війни у Західній Європі відбувався процес формування воєнно-блокової системи. Ще під час війни були укладені радянсько-англійський договір про взаємодопомогу та дружбу 1942 р. та радянсько-французький договір про взаємодопомогу та дружбу 1944 р. Вони передбачали співробітництво як під час війни, так і у повоєнний період та були, звичайно, спрямовані проти Німеччині.
Ініціатором створення нової системи воєнних союзів виступила Великобританія.
4 березня 1946 р. у Дюнкерку був підписаний Договір про союз та взаємну допомогу між Великобританією та Францією. Він передбачав співробітництво у протидії Німеччини.
У січні 1948 р. Великобританія та Франція запропонували Бельгії, Нідерландам й Люксембургу укладення політичного пакту, але країни Бенілюксу висунули вимогу доповнити його воєнними угодами.
17 березня 1948 р. у Брюсселі Англія, Франція, Бельгія, Нідерланди та Люксембург підписали Договір про економічне, соціальне, культурне співробітництво та колективну безпеку (Брюссельський пакт). Його було укладено на п'ятдесят років. У преамбулі підкреслювалася його головна мета - перешкодити повторенню агресії з боку Німеччини. Договір передбачав автоматичне надання допомоги у разі агресії проти будь-якої країни Європи з тих, що підписали пакт. Планувалося створення Західного Союзу, об'єднаної військової організації-Його координуючими органами були консультативна рада міністрів закордонних справ, військовий комітет міністрів оборони та військовий штаб.
Об'єднане військове командування, яке було створене у жовтні 1948р., очолив англійський фельдмаршал Монтгомері. Проте під тиском США Англія змушена була поступитися лідерством.11 червня 1948 р. конгрес США ухвалив так звану «резолюцію Ванденберга». В ній підкреслювалося, що необхідність захисту миру вимагає участі США у регіональних та глобальних заходах щодо забезпечення міжнародного миру. Резолюція надавала дозвіл уряду США укладати в мирні часи договори про союзи з державами за межами Американського континенту. Ця резолюція означала офіційну відмову Вашингтона від практики неприєднання до військово-політичних об’єднань за межами західної півкулі в мирний час. Прийняття цієї резолюції дало змогу США безпосередньо очолити процес створення військово-політичних блоків у всьому світі, і насамперед в Європі. 6 липня 1948 позпочалися ініційовані США переговори між Сполученими Штатами, Канадою та членами Західного союзу. Темою переговорів стала «оборона Атлантичного регіону». Вже наприкінці 1948 р. одночасно з роботою над текстом майбутнього договору США провадили консультації ще з сьома країнами Західної Європи: Італією, Данією, Ісландією, Норвегією, Португалією, Ірландією та Швецією. Лише останні дві відхилили пропозицію північноамериканського партнера. Всі інші дали принципову згоду приєднатися до майбутнього блоку.
4 квітня 1949 р., після тривалих переговорів, у Великій залі Державного департаменту США у Вашингтоні відбулася церемонія підписання Статуту Організації Північноатлантичного Договору (НАТО).4 квітня 1949 р. Північноатлантичний пакт підписали у Вашингтоні представники Бельгії, Великобританії, Данії, Ісландії, Італії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, США та Франції. З серпня того ж року договір набрав чинності. З метою підтримки атлантичної інтеграції в жовтні 1949 р. сенат США затвердив закон «Про взаємну військову допомогу». Вже в січні 1950 р. згідно з цим законом СПІА уклали вісім двосторонніх угод із західноєвропейськими членами НАТО про фінансову допомогу у військовій сфері. В 1951 р., керуючись законом, конгрес затвердив суму асигнувань — 9,5 млрд доларів — для кредитування закупок військової техніки та обладнання членами НАТО.
У преамбулі підкреслювався оборонний характер організації та прагнення до миру усіх договірних сторін, їх рішучість захищати силою демократичний устрій західного типу та домінування закону. Головну частину Статуту складали статті військового характеру. Стаття 4 передбачала консультації у випадку загрози. Згідно з статтями 4 й 5, у разі агресії в Європі, у Північній Америці, в Алжирі, проти островів Атлантичного океану на північ від тропіку Рака, а також проти корабля або літака, що належить одній з договірних сторін, воєнна допомога не надаватиметься автоматично. Кожна сторона, здійснюючи своє законне право на оборону, вживатиме негайно, індивідуально чи колективно, таких заходів, які буде вважати необхідними, у тому числі й застосування збройної сили. Кожна сторона є вільною сама вирішувати, чи буде її допомога військовою. Найвище керівництво мало бути передано Раді міністрів закордонних справ країн, що його підписали. Найвищій орган керівництва -Рада НАТО.
Статут НАТО підписали представники Бельгії, Ісландії, Данії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Італії, Великобританії, Франції та США. Надалі кількість членів НАТО збільшилася. У 1952 р. до НАТО приєдналися Греція й Туреччина, у 1955 р. -ФРН, У 1982р.-Іспанія. СРСР рішуче виступив проти створення НАТО. У той же час на протязі 1947 -1948 рр. він укладає серію договорів про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу 3 країнами Центральної та Східної Європи, що входили до радянської зони впливу.
Наступним кроком у посиленні співпраці в межах НАТО стало підписання членами альянсу 19липня 1951 р. конвенції «Про статус збройних сил країн—учасниць НАТО». Згідно з її положеннями США одержували право Утримувати в Європі військові бази, збройні сили альянсу могли розташовуватися на території інших країн—членів НАТО, в обох випадках іноземні збройні сили фактично користувалися правом екстериторіальності. Але йшлося не лише про формальне об'єднання держав Західної Європи, а й про перетворення нових атлантичних зв'язків на справжню запоруку недоторкашюсті, тобто формування ефективного військового утворення. А досягти цього було неможливо без участі Західної Німеччини. Проте перспектива ремілітаризації ФРН викликала занепоєння не лише на Сході, але й на Заході континенту, продовженням курсу Заходу на реінтегрування ФРН у європейські структури стало приєднання 18 квітня 1951 р. до Договору про створення Європейського об’єднання вугілля та сталі згідно з «планом Шумана». Водночас Франція запропонувала ідею створення «європейської армії», до складу якої мали входити й німецькі військові контингенти, Втілюючи в життя курс на відновлення військової моці Німеччини, західні держави вже В 1950 р дали згоду на створення збройних сил ФРН, зняли обмеження військового виробництва, амністували значну кількість воєнних злочинців з числа кадрових військових. Останнім кроком на шляху консолідації Західної Європи стало включення ФРН до Західного союзу та НАТО.
Цей крок викликав жорстку негативну реакцію СРСР. Радянський Союз розірвав союзницькі, угоди часів війни з Англією та Францією. У відповідь на відбудову військової машини Німеччини, що сприймалася Москвою як складова підготовки Заходу до наступу на СРСР, Радянський Союз удався до створення військового блоку, що мав об'єднати східноєвропейські країни народної демократії навколо СРСР та сформувати ефективні механізми єдиного управління збройними силами всього блоку. У травні 1955 р. у Варшаві СРСР, Польща, Болгарія, НДР, Румунія, Угорщина та Чехословаччина, підписали договір про створення Організації Варшавського договору (ОВД).
41. Міжнародні результати діяльності світової системи соціалізму в другій половині 40-60-их рр. 20ст.
Після перемоги над фашизмом у країнах Східної Європи до влади прийшли комуністичні партії. Вони почали будувати тоталітарне суспільство на зразок сталінського соціалізму. У такий спосіб ця модель вийшла за межі однієї країни і була поширена на Південно-Східну Європу і Азію (Китай, 1949 р"). Згодом до її складу потрапили Куба (1959 р.), Лаос (1975 р.) і В'єтнам (1976 р.).
Під назвою "світова система соціалізму" розуміють таку політичну й економічну організацію країн,яка функціонувала 40 років.
Сталінська модель утвердилися після встановлення монополії компартій східноєвропейських країн (Румунія, Польща, Угорщина - 1947 р., Чехословаччина - 1948 р., Східна Німеччина - 1949 р.) До цього протягом кількох післявоєнних років у цих країнах здійснювалися заходи, що відновлювали буржуазно-демократичні форми державності (наявність багатопартійності, аграрні реформи без націоналізації земель, збереження приватної власності у дрібній та середній промисловості та ін.).
У 50-ті роки "нове соціалістичне суспільство" в цих країнах будувалося за зразком СРСР. Наслідком цього стали періодичні суспільно-політичні й економічні кризи. Виступи польських робітників у Познані в червні 1956 р. завершилися збройним придушенням і загибеллю близько 100 осіб. У жовтні 1956 р. мітинги і демонстрації охопили Будапешт. Повстанці вимагали виведення радянських військ, встановлення демократичного режиму, розпуску партійних організацій і органів безпеки. Відбулося відкрите збройне протистояння. До столиці було введено радянські війська. Партійно-адміністративна система відреагувала на це значним посиленням репресивної політики. 28 тис. активних учасників цих подій було заарештовано, 3 тис. - вбито, десятки тисяч виїхали в еміграцію. Таким чином, у 50-х роках європейські соціалістичні країни не змогли позбавитися ні радянської присутності, ні неефективної економічної політики. Недемократичною залишалася політична система цих країн.
Незважаючи на поразки у відкритому протистоянні з СРСР, у соціалістичних країнах розроблялися варіанти створення альтернативних моделей, особливо після XX з'їзду КПРС. Частково цьому сприяло визнання радянським керівництвом тези про те, що можливі різні шляхи побудови соціалізму.
Найбільш активно пошуки специфічних шляхів розвитку відбувалися в Югославії ("югославська модель соціалізму"), в Угорщині, а також у Чехословаччині (набули узагальнюючої назви "празька весна").
Досвід соціально-політичного розвитку соціалістичних країн другої половини XX ст. показав, що найбільшим консерватизмом та ідеологічною негнучкістю характеризувалася діяльність КПРС.
Криза соціалістичних країн стала одним із проявів загальної кризи ідеології і практики лівих рухів, що охопила майже всі регіони світу.
42. Локальні конфлікти після 2 св. війни та їх результати і вплив на міжнародну обстановку.
Під час Другої світової війни СРСР, Велика Британія, США та інші держави активно співробітничали в рамках антигітлерівської коаліції, незважаючи на політичні та ідеологічні розбіжності. У 1945-1948 рр. коаліція фактично розпалася, а вчорашні союзники розпочали непримиренну боротьбу'за вплив у повоєнному світі. Між СРСР та західними країнами виникла "холодна війна". Розвиток міжнародних відносин у роки "холодної війни" визначався головно гострим суперництвом наддержав — США та СРСР. їхнє суперництво мало військово-політичний характер, але при цьому як одна, так й інша сторона намагалися уникнути розгорнутого воєнного конфлікту, не будучи впевненими у позитивному результаті. Обидві наддержави намагалися збільшити сфери впливу за рахунок інших країн.
Визволяючи країни Центральної та Південно-Східної Європи від нацистської окупації, Радянський Союз запроваджував тут "радянську модель" суспільного устрою.
Внаслідок цих дій у Чехо-Словаччині, Польщі, Румунії, Угорщині, Болгарії, Югославії, Албанії, в радянській окупаційній зоні Німеччини було встановлено тоталітарні комуністичні режими. Крім того СРСР, беручи участь у війні проти Японії, намагався збільшити свій вплив на Далекому Сході, особливо в Китаї, Північній Кореї, а згодом у В'єтнамі, Лаосі, Камбоджі.
Сполучені Штати, своєю чергою, вважаючи себе форпостом західного світу, оплотом демократії та права, почали об'єднувати навколо себе країни Західної Європи та інших регіонів.
Протистояння між США та СРСР і тими країнами, що стояли за ними, тривало майже чотири десятиліття, що негативно відбивалося на вирішенні всіх міжнародних проблем.
Опираючись на результати перемоги, керівництво СРСР розпочало політику активного просування соціалістичних ідей в країнах Центральної та Південно-Східної Європи, насаджуючи в них тоталітарні комуністичнірежими. Зовнішня і внутрішня політика цих країн була поставлена під контроль Радянського Союзу. ПосиленняСРСР та перетворення країн Центральної і Південно-Східної Європи у форпост подальшого просування соціалізму були сприйняті недавніми союзниками як такі, що загрожували їх корінним інтересам. І якщо Радянський Союз ставив своєю метою насадження соціалізму в світі, то Захід всіляко протидіяв цьому. Західні країни розглядали радянську політику як втручання у внутрішні справи держав цього регіону і засуджували її. Як наслідок, Сполучені Штати як найсильніша в економічному плані країна світу стала об'єднувальною силою у протидії СРСР.
Зовнішня політика И.Сталіна поєднувала елементи консерватизму й експансіонізму. Москва змогла успішно скористатися результатами перемоги в Другій світовій війні. Стратегічне становище СРСР після 1945 р. Помітно покращало. Територіальні надбання на Заході і Далекому Сході, присутність Червоної армії в країнах Східної Європи, встановлення своєрідного „буфера безпеки" дозволили Москві претендувати на статус „наддержави". Й.Сталін цілком раціонально оцінював можливості своєї країни і не хотів розв'язування бойових дій проти Заходу. Всі сили булисконцентровані на зміцненні позицій в країнах Східної і Центральної Європи. Спочатку Москва не втручалася в політичні процеси цих країн, в багатьох з яких пройшли демократичні вибори. Однак дуже швидко політичне життя там підпало щд контроль Кремля. Виняток становила Югославія, де Броз Тіто взяв курс на самостійність.
Відсутність спільного кордону з СРСР „врятувало" Югославію від вторгнення. У 1948 р. Комінтерн виключив Комуністичнупартію Югославії з організації за „антирадянські і антипартійні погляди, несумісні з ідеологією марксизму-ленінізму".
Спираючись на лояльні збройні сили і партію, Б.Тіто, що користувався заслуженою славою борця з фашизмом, зумів відстояти право на вільну від контролю Кремля політику. Побоюючись повторення югославських подій, Москваініціювала зміну режимів у Польщі, Болгарії, Угорщині, Чехословачині та Румунії, де з 1949 р. до влади прийшли„лояльніші" до Кремля сили.
25 червня 1950 р. почалася корейська війна. Рада Безпеки ООН визнала Південну Корею жертвою, а Північ —агресором, і зажадала від КНДР припинити бойові дії. Прийнята резолюція (СРСР бойкотував засідання внаслідоквідмови позитивно вирішити питання про заміну представника Чан Кайши в Раді Безпеки на делегацію комуністичного Китаю) забороняла надавати допомогу Півночі і вимагала відвести її збройні сили від 38-ої паралелі. 7 липня Рада Безпеки ухвалила резолюцію про передачу військового командування об'єднаними силами ООН в КореїСполученим Штатам. СРСР з союзниками кваліфікував ці дії як підтримку агресивної політики Півдня. Але було вже пізно, Америка отримала міжнародну підтримку для проведення військової операції на Корейському півострові.
На першій стадії військових дій ініціатива належала армії КНДР. їй вдалося взяти Сеул, але потім американські війська спільно з силами Південної Кореї почали тіснити її та, у свою чергу, зайняли Пхеньян. У конфлікт втрутивсякомуністичний Китай, який направив до Кореї загони добровольців. Китайські збройні сили зуміли не тільки зупинити успішний наступ сил ООН, але й поставити їх на межу повної поразки. Тільки після ультиматума Д.Макартура, який заявив про готовність США застосувати ядерну зброю, війна набула затяжного характеру ізакінчилася в 1953 р. На політичній карті світу з'явилися дві Кореї.
Однак головна боротьба на Далекому Сході між Москвою та Вашингтоном розгорнулася за Китай. Незважаючи на підписаний у серпні 1945 р. Договір про дружбу та союз між СРСР і Республікою Китай, сталінська окупаційнаадміністрація не допустила війська Чан Кайші у Маньчжурію і чинила всілякі перешкоди його урядовцям.
У радянській зоні окупації активно формувалася армія комуністів Китаю. Москва їх озброювала і надавала всіляку допомогу. Вашингтон у свою чергу підтримав офіційний уряд Чан Кайші. Впродовж повоєнних років між комуністичними та гомінданівськими збройними силами відбувалися локальні сутички, які навесні 1947 р. перейшлиу широкомасштабну громадянську війну, що завершилася перемогою комуністів. 1 жовтня 1949 р.'було проголошено Китайську Народну Республіку (КНР). Рештки партії Гоміндан переправилися на о. Тайвань.
Мирний договір з Японією було укладено у вересні 1951 р. на міжнародній конференції у Сан-Франциско. За його умовами Японія визнавала незалежність Кореї і відмовлялась від претензій на Курильські острови, ПівденнийСахалін, Тайвань. СРСР, Польща і Чехословаччина, що були учасниками конференції, відмовилися поставити свої підписи під цим договором, вимагаючи запрошення для участі у роботі конференції делегацій комуністичного Китаю іМонголії. Крім того, СРСР вимагав вивести з Японії американські війська і ліквідувати військові бази США. Лише у 1956 р. була підписана радянсько-японська декларація про припинення війни і відновлення дипломатичних відносин.Питання про мирний договір Росії, як правонаступниці СРСР, з Японією залишається до сьогодні не вирішеним.
Кінець 40-х - початок 50-х років ознаменувалися створенням нових альянсів і союзів, які збігалися з кордонами двох таборів. Держави вступали в союзи для того, щоб спільними зусиллями вирішити міжнародні проблеми навзаємно вигідних умовах. Союзи в роки „холодної війни" стали віддзеркаленням національних інтересів наддержав, чітко фіксуючи їх зовнішні кордони. Необхідно відзначити, що не всі коаліції, сформовані за ініціативою США абоСРСР, існували довго і мали однакове значення. Тим не менш вони однозначно виявили тенденцію, спрямовану на мінімалізацію ролі інших (потенційно ворожих) держав у стратегічно важливих регіонах світу. Пошук надійного союзника став наріжним каменем політики національної безпеки Сполучених Штатів і Радянського Союзу. Згідно зпланами Вашингтону країни-союзники мали бути провідниками американських інтересів у регіонах, а також сприяти проникненню СІІІА на світові фінансові ринки.
Створені Вашингтоном і Москвою системи, що складалися з офіційних союзів і угод з дружніми державами, сприяли „поділу" світу на два табори, одночасно створюючи механізми колективної оборони.
43. Деколонізація та утворення нових незалежних держав.
Закінчення Другої світової війни стало новим етапом у житті народів Азії та Африки. У XX ст. колоніалізм в основному вже вичерпав себе. По-перше, економічно Європейським державам, насамперед Великій Британії, стало зрозуміло, що набагато вигідніше вивозити капітали до країн Азії та Африки для будівництва промислових і сільськогосподарських підприємств, оскільки тут велика кількість дешевої робочої сили, джерел сировини та енергоносії, а також не існує необхідності витрачати великі кошти на охорону навколишнього середовища, як у країнах Європи
У колоніальних країнах було закладено основи гірничодобувної промисловості, запрацювала система постачання сировини в Європу в обмін на промислові товари та сформувалася місцева буржуазія, що могла контролювати цю діяльність за участю й під керівництвом європейського капіталу. Друга причина була політичною. Зміни в політичному устрої країн Західної Європи, ру-х до демократії виявилися несумісними з існуванням колоній, які були фактично відірвані від суспільства. Отже, європейським країнам стало невигідно утримувати колонії. Водночас у самих країнах Азії та Африки виникли умови для посилення національно-визвольного руху. Серед чинників, що сприяли цьому процесові, слід виокремити прагнення національної буржуазії посісти панівне становище у своїх країнах, зростання ролі інтелігенції та робітничого класу, створення нових політичних партій та організацій.
Процес деколонізації, тобто ліквідації колоніального володарювання й надання політичної незалежності народам, розтягнувся на кілька десятиріч. Його можна переділити на три етапи.
1-й етап (1945—1955 рр.) розпочався революціями у "В'єтнамі та Індонезії. їхні колишні метрополії — Франція та Голландія, відновивши власну державність після німецької окупації, спробували повернути панування над цими країнами, але в багатолітній кровопролитній війні зазнали поразки. Лаос, що в жовтні 1945 р оголосив незалежність, був знов окупований Францією і виборов свободу лише в 1954 р. разом із Камбоджею.
Інакше повелися англійці зі своїми колоніями в Азії, що вимагали незалежності. Лейбористський уряд підтримав національні сили залежних країн, передавши в їхні руки всю повноту влади. У 1947 р. було створено незалежні уряди в Індії та Пакистані, 1946 р. — в Бірмі, Ізраїлі, Шрі-Ланці (Цейлон). Так протягом першого етапу деколонізації з'явилося 15 суверенних держав із населенням 1,2 млрд душ.
2-й етап (середина 50 — кінець 60-х рр.) був більш організованим і планомірним у питаннях про надання незалежності колоніям. Велика Британія вчасно подбала про додаткову підготовку управлінських, військових кадрів, лікарів, аби не допустити хаосу в нових державах і зберегти в них свій вплив. Для цього колонізатори нерідко йшли на контакт із національно-визвольними рухами. У той період незалежність дістали 7 країн Азії, 37 — Північної та Екваторіальної Африки.
Особливе значення мав 1960 р., коли Генеральна Асамблея ООН з ініціативи СРСР прийняла Декларацію про надання незалежності колишнім колоніальним країнам. Цей рік було визнано "роком Африки", позаяк одразу 17 країн стали незалежними. Тільки у випадку з Алжиром Франція використала всі сили й .засоби, щоб перешкодити незалежності. Протягом 1954-1962 рр. вона вела колоніальну війну, що була пов'язана з більшою інтегрованістю двох економік, а також зі знайденими в Алжирі родовищами нафти. Лише в 1962 р. завдяки підтримці світової громадськості та ООН Алжир став незалежним.
На 3-му етапі, що розпочався в першій половині 70-х рр., було ліквідовано залишки колись могутніх колоніальних імперій. У 1975 р. впала остання з них — португальська, надавши незалежність Анголі, Мозамбіку, Сан-Томе і Принсіпі. До середини 90-х рр. 11 країн Південної Африки набули державного статусу. Зазначимо, що більшість африканських країн зберегла тісні зв'язки з метрополіями. Багато з них входять до Британської та Французької співдружності націй. Прихід до влади у Південно-Африканській Республіці нового уряду, який узявся за ліквідацію расистської системи, зумовив надання в 1990 р. незалежності Намібії — останній колонії в Африці.
44. Процес розрядки міжнародної напруги. Гельсінський акт 1975 р.
У 70-х роках починається розрядка міжнародної напруженості. До основних причин його слід віднести:
—між США та СРСР на межі 70-х pp. було встановлено військово-стратегічний паритет;
—в результаті низки гострих політичних криз і небезпечних регіональних конфліктів керівництво обох наддержав переконалося у згубності «балансування» на грані війни.
Організація Варшавського договору і НАТО досягли воєнно-стратегічного паритету. СРСР та США накопичили стільки ядерної зброї, що збройний конфлікт між ними став би абсолютно безглуздим — загинула б уся планета. Через те в зовнішній політиці багатьох країн з'являються реалістичні тенденції. Відбуваються зміни і в зовнішній політиці СРСР. Радянське керівництво помітно скоротило кількість заяв про близький неминучий крах капіталізму і знизило їх агресивну тональність. Така політика привела до більшої довіри західних країн щодо СРСР. У 1971 р. Радянський Союз висунув пропозиції підготувати міжнародні угоди про знищення ядерної, хімічної та бактеріологічної зброї, скорочення звичайних озброєнь.
Також було запропоновано забезпечити колективну безпеку в Європі. З цієї метою пропонувалось ліквідувати існуючі вогнища військових конфліктів. Наголошувалось, що слід поглибити і зміцнити співробітництво зі всіма країнами світу. Ці пропозиції радянського керівництва на партійному з'їзді були названі «Програмою миру».
Західні країни свою зовнішню політику почали характеризувати як повний перегляд міжнародних стосунків. Вона отримала назву «розрядка».
У 1975 р. у Гельсінкі відбулася Європейська нарада з питань безпеки і співпраці, на якій були представники з 35 країн світу із СРСР включно. На цій нараді було підписано Заключний акт, в якому містилося визнання недоторканості сучасних кордонів європейських країн. Укладення цього акту було певним здобутком для Москви. Адже він закріплював усі повоєнні територіальні надбання Радянського Союзу.
Однак зворотним боком Гельсінського процесу для Москви було те, що на всіх учасників конференції поширювалось зобов'язання дотримуватись прав людини. Виконання гельсінських умов повинні контролювати спеціально створені постійні органи, у кожній з країн, що підписала договір. СРСР опублікував заключні документи конференції. Таким чином громадяни СРСР дізналися, що країни-учасниці зобов'язалися забезпечити виконання високих принципів демократії і прав людини.
Після цього у Москві на прес-конференції, яку скликав академік Сахаров, було оголошено про створення Групи сприяння виконанню Гельсінських угод у СРСР. Під установчим документом підписався і українець, генерал-майор Петро Григоренко.
9 листопада 1976 року така група була утворена в Україні, її назвали Українською Гельсінською спілкою (УГС). Очолив цю організацію Микола Руденко — відомий український поет і прозаїк, виключений у 1974 р. з КПРС й у 1975 р. із членів Спілки письменників України за «ідеологічні ухили». До УГГ увійшло 36 осіб, серед яких були: Петро Григоренко, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична, В'ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Олесь Бердник та ін. Члени цієї організації діяли відкрито, намагалися офіційно зареєструвати групу, навіть зверталися до Ради Міністрів УРСР, але відповіді не отримали.
Програма діяльності УГГ була викладена у Меморандумі № 1, який був підписаний 6 грудня 1976 р. У декларації Української Гельсінської спілки ставились чотири основні завдання:
-сприяти ознайомленню з Декларацією Прав людини української громадськості;
-активно сприяти виконанню статей про вільні контакти між народами, про вільний обмін інформацією та ідеями;
-добиватися, щоб Україна, як суверенна європейська держава і член ООН, була представлена окремою делегацією на всіх міжнародних нарадах;
-домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси.
На Заході УГС через меморандуми знайомила світову громадськість з розкуркуленням, голодом 1933 p., репресіями 1937 p., винищенням УПА і мирного населення, ігноруванням національних прав України, розгромом шістдесятництва. Пропагувалася правомірність виходу України зі складу СРСР.
До кінця 1980 р. УГС оприлюднила 30 таких меморандумів, декларацій, маніфестів та інформаційних бюлетенів.
УГС постійно переслідувалась. У 1977 р. був заарештований і засуджений на 12 років керівник спілки М. Руденко. О. Тихого засудили на 15 років. До 1980 р. три чверті групи засудили на термін від 10 до 15 років. У таборах загинули В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин. Емігрували за кордон і продовжували там свою діяльність П. Григоренко, Н. Строката, Н. Світлична та ін.
45. Загострення міжнародних відносин в другій половині 70-их – на початку 80-их рр.
Розрядка між двома суспільно-економічними системами змінилася наприкінці 70-х рр. загостренням міжнародної ситуації, яке тривало аж до зміни партійного керівництва СРСР у 1985 р. Воно було, по суті, черговим проявом антагонізму, що постійно існував між тоталітарною і демократичною системами й лише послабився в період розрядки внаслідок досягнутих угод, підписаних договорів, які були результатом тривалих дискусій і компромісів, та базувалися на принципах балансу інтересів, рівної безпеки між країнами Заходу і Сходу. Порушення цих принципів однією зі сторін-підписантів негайно позначалося на міждержавних відносинах, провокувало їх погіршення. Країни Сходу і Заходу зі самого початку проявляли два протилежних підходи до розуміння змісту розрядки і її параметрів. Кожна зі сторін намагалася найбільшою мірою забезпечити свої інтереси як при складанні договорів, так і в процесі їх виконання. Підозри, що від початку існували між країнами Сходу і Заходу щодо реалізації основних положень підписаних документів, поступово посилювалися, а з другої половини 70-х рр. переросли у взаємну недовіру. Багато аналітиків сходяться на тому, що найважливіша причина призупинення розрядки криється у невиконанні обома сторонами окремих положень підписаних документів.
Найбільш очевидним порушенням гельсінських документів було невиконання урядами комуністичних держав положень про дотримання елементарних прав людини на свободу слова, віросповідання, вільний обмін інформацією. Переслідування інакодумців у країнах "соціалістичного табору" і розправи над дисидентами спричинили падіння престижу СРСР навіть серед комуністів зарубіжних країн. На відміну від керівників Заходу, які були впевнені в тому, що підписані договори сприятимуть лібералізації тоталітарних режимів, лідери комуністичних країн обґрунтовували тезу про "загострення ідеологічної боротьби в умовах розрядки". Перебуваючи в полоні застарілих догм, з'їзди комуністичних партій країн Варшавського Договору приймали рішення, згідно з якими найважливішим принципом зовнішньої політики проголошувався "пролетарський інтернаціоналізм". Формально принцип мирного співіснування двох систем зберігався, але вже не розглядався як провідний, а зводився до відмови від воєнних засобів вирішення конфліктних питань. У комуністичній пропаганді утверджувалася теза, що "в основі розрядки лежить корінна зміна сил на світовій арені на користь миру і соціалізму".
Напруженість між країнами Сходу і Заходу почала наростати після того, як у 1977 р. в прикордонних областях СРСР було розміщено удосконалені ракети середнього радіусу дії СС-20. Радіус дії таких ракет поширювався на всі країни Західної Європи, Північної Африки і Близького Сходу. їх розцінювали на Заході як наступальну зброю першого удару і грубе порушення паритету озброєння НАТО і ОВД. Такі дії СРСР посилили в країнах Заходу занепокоєння і опозиційність політичних сил щодо доцільності розрядки, яку комуністичний блок намагався використати для здобуття односторонніх вигод.
У відповідь на нарощування Радянським Союзом ракетно-ядерного потенціалу сесія НАТО в грудні 1979 р. прийняла постанову збільшити на 3 % військові бюджети усіх країн Альянсу та розмістити у Західній Європі американські ракети Першінґ-2 та вдосконалені крилаті ракети, радіус дії яких сягав Уральських гір. Одночасно пропонувалося продовжувати переговори з СРСР про повернення до попереднього паритету в ядерних озброєннях. В умовах наростання недовіри США та країни Західної Європи припинили пошуки спільних позицій з СРСР щодо країн Близького і Середнього Сходу, демілітаризації Індійського океану і розпочали переговори з афганським урядом Хафізули Аміна, який після здійснення перевороту у вересні 1979 р. почав відходити від прорадянського курсу попереднього диктатора Н. Таракі.
Остаточне згортання розрядки завершилося із вторгненням радянських військ в Афганістан 29 грудня 1979 р. За два дні до вторгнення радянський підрозділ спеціального призначення захопив президентський палац і знищив X. Аміна. Виходячи із заідеологізованого принципу "інтернаціоналізму" в зовнішній політиці, радянське керівництво, не враховуючи реалій тодішньої ситуації у світі та в Афганістані, не задумуючись над можливими наслідками, прийняло рішення, яке на довгі роки ускладнило міжнародну атмосферу, обернулося трагедією для народів СРСР та Афганістану. Ставка на силові дії була зроблена Кремлем, значною мірою, під впливом переконання, що країни проявлять пасивність, а США та їх союзники обмежаться лише формальними протестами. Відсутність у роки розрядки серйозних контрзаходів у відповідь на вторгнення військ комуністичного блоку для встановлення марксистських режимів в окремих регіонах Азії і Африки розцінювалося в Москві як прояв слабкості "країн загниваючого капіталізму".
Всупереч сподіванням Кремля вторгнення радянських військ в Афганістан викликало загальне обурення світової громадськості. ГА ООН абсолютною більшістю голосів засудила агресивні дії СРСР і в прийнятій резолюції вимагала негайного виведення радянських військ. Навіть ті держави, що отримували економічну допомогу від Радянського Союзу або підписали з ним договори про дружбу і співробітництво (Румунія, Лівія, Індія, Алжир, Фінляндія та ін.), не голосували проти резолюції або утрималися.
Вторгнення радянських військ в Афганістан ускладнило там соціально-політичну ситуацію і призвело до розгортання національно-визвольної війни, у якій брали участь всі народи Афганістану. Понад 1,5 млн мешканців, рятуючись втечею, покинули країну і переселилися на територію Пакистану та Ірану, де були створені спеціальні табори, в яких під керівництвом китайських, пакистанських та американських військових інструкторів проходили навчання сотні тисяч бійців. Військово-технічну допомогу партизанам, які називали себе моджахедами (борцями за віру) надавали США, Китай, Пакистан і частина арабських країн, звідки прибували десятки тисяч добровольців. Так званий "обмежений контингент" радянських військ, який включав усі види сухопутних і військово-повітряних сил, виявився не готовим до бойових дій із партизанськими формуванням в умовах гірської місцевості і зазнавав дедалі більших втрат у живій силі і техніці. Радянська армія, кількість якої була доведена у 1983 р. до 150 тис. осіб, контролювала лише невелику територію країни з найбільшими містами.
З початку 80-х pp. почастішали випадки застосування державами збройних сил для вирішення спірних питань. Однією з перших збройних акцій після радянського вторгнення в Афганістан була війна, що розпочалася у вересні 1980 р. між Іраком та Іраном за нафтоносні райони і домінуючий вплив у Перській затоці.
Прагнення іракського диктатора Саддама Гусейна стати лідером арабського світу і захопити частину іранської території (Хузистан) загрожувало розростанням воєнних дій на всьому Близькому Сході. Війна розколола арабські країни, більшість із яких підтримувала Ірак, у той час як Алжир, Сирія, Лівія, Південний Ємен - Іран.
СРСР і США під приводом забезпечення гарантій вільного судноплавства в Перській затоці стягнули сюди свої військові кораблі. Війна, у якій наступальні дії почергово здійснювалися обома сторонами, набрала затяжного характеру, продовжувалася до 1988 р. Обидві країни, які втратили в цій війні понад 750 тис. осіб і зазнали значних матеріальних втрат та руйнувань, не здобули ані жодних територіальних надбань, ані стратегічних переваг. Ні США, ні СРСР формально не підтримували у цій війну жодну зі сторін. Однак, міжнародного розголосу набула афера "Іран -контрас", що полягала у таємному продажу американської зброї Ірану, а той факт, що іракська армія Гусейна використовувала радянські танки і ракети, був загальновідомим.
У 1982 р. між Великою Британією і Аргентиною вибухнула війна за Фолклендські (Мапьвінські) острови, які ще з 1833 р. були оголошені англійською колонією. Війну спровокувала військова хунта Аргентини, яка скерувала військові підрозділи на острови і оголосила їх своєю територією. Рада Безпеки засудила такі дії і запропонувала вирішити конфлікт шляхом переговорів. Однак уряд Марґарет Тетчер відмовився від переговорів і зробив ставку на силовий варіант розв'язання конфлікту. Внаслідок британсько-аргентинської війни, яка тривала три місяці, було відновлено не тільки британську присутність на Фолклендських островах, але й підтверджено статус Великої Британії як "великої нації".
Локальні збройні конфлікти цих років завжди супроводжувалися посиленням протистояння між Сходом і Заходом, створювали загрозу втягування в них великих держав. В цьому плані особливу небезпеку являла війна в Афганістані.
"Афганський фактор" відіграв важливу роль у перемозі республіканця Рональда Рейґана на президентських виборах у США в 1980 р. Передвиборна кампанія республіканців була побудована, в основному, на критиці зовнішньої політики попереднього президента Дж. Картера за його "нерішучість і поступливість супроти агресивного СРСР". Зовнішню політику Дж. Картера пов'язували із падінням престижу США на міжнародній арені. Передвиборна кампанія і перші кроки нового президента Р. Рейгана свідчили, що США перейшли до прямого протистояння з СРСР і комуністичним блоком. Не перериваючи переговорів із СРСР щодо обмеження ядерних сил у Європі, Р. Рейган одночасно демонстрував твердість у реалізації рішення НАТО про ядерне доозброєння Заходу. Під час переговорів у Женеві США запропонували так званий "нульовий варіант", який передбачав не розміщувати в Європі американських ракет за умови, якщо в європейському і азійському регіонах СРСР будуть ліквідовані найновіші радянські ракети середнього радіусу дії.
Коли Радянський Союз відкинув американську пропозицію, Р. Рейган у березні 1983 р. висунув "проміжний варіант", згідно з яким передбачалося встановлення в Європі однакової кількості американських і радянських ракет середнього радіусу дії і відповідно боєголовок на них. Радянський Союз відхилив "проміжний варіант", посилаючись на те, що він не враховував ядерних сил Франції і Великої Британії. Лише після цього в листопаді 1983 р. розпочалося розміщення американських ракет Першінґ-2 на території Великої Британії, ФРН та Італії. Радянський Союз негайно перервав переговори про роззброєння в Женеві і вдався до демонстрації сили у відносинах зі США і країнами Західної Європи. В Москві було оголошено про додаткове розміщення на території Чехословаччини і НДР оперативно-тактичних ракет підвищеної досяжності з одночасним розгортанням радянських підводних човнів, озброєних ядерними зарядами в океанах і морях, наближених до території США. Москва виправдовувала свої дії як вимушений захід для створення "адекватної загрози" країнам Заходу.
Уряд США у відповідь почав розробляти "комплексний стратегічний план" ведення затяжної ядерної війни з комуністичним блоком, який був зорієнтований на випереджувальні дії з можливим застосуванням зброї першого удару. Планувалося розгорнути 100 міжконтинентальних балістичних ракет нового типу "МХ", створити удосконалені бомбардувальники, в тому числі "невидимки" ("Стеллс"), що не виявлялися радарними системами. У США розпочалася розбудова потужних атомних підводних човнів типу "Огайо", озброєних ракетами "Трайдент" із багатоядерними зарядами. Чисельність сил швидкого реагування збільшувалася з 90 тис. до 440 тис. осіб. До 1985 р. у США остаточно сформувалася зовнішньополітична "доктрина Рейґана", яка визначала наступні завдання: досягнення повної і незаперечної військової переваги США над СРСР; нав'язування СРСР змагання в гонці озброєнь із метою підриву радянської економіки; забезпечення вирішального впливу США на країни "третього світу", щоб не допустити їхнього перетворення в зону втручання комуністичного блоку; всіма засобами захищати універсальні цінності демократії і ринкової економіки - аж до втручання у внутрішні справи країни, в якій порушення демократичних норм загрожує національним інтересам США.
Загалом зовнішньополітична "доктрина Рейґана" носила наступальний характер, допускала навіть втручання у внутрішні справи інших країн. Вона значно вплинула на формування окремих положень неоглобалізму.
Протистояння двох наддержав проявлялося і на Близькому Сході, де СРСР підтримував арабські країни та палестин ці в проти союзника США Ізраїлю, уряд якого наважився у червні 1982 р. окупувати Ліван, щоб розгромити табори палестинців. У громадянській війні, яка розгорнулася у Лівані між християнами і мусульманами, гинули тисячі мирних мешканців. Після обговорення цього питання у Раді Безпеки, у якій представники США і СРСР обмінювалися взаємними обвинуваченнями, було вирішено скерувати у Ліван миротворчі сили для припинення війни. До складу цих сил включено підрозділи США, Великої Британії, Франції та Італії. Вони висадилися в Бейруті, однак припинити громадянську війну їм не вдалося. Навіть після підписання у травні 1983 р. угоди з Ізраїлем про виведення його військ і створення "буферної зони" на півдні Лівану громадянська війна продовжувалася. Наприкінці 1984 р. миротворчі сили ООН покинули територію Лівану і він знову перетворився на суцільний театр воєнних дій між проіранськими, просирійськими і християнськими силами. Країни Заходу потурали діям Ізраїлю, який фактично спровокував цей конфлікт, що загрожував перерости у міжнародний.
У жовтні 1983 р. президент Р. Рейган вдався до збройної акції для знешкодження марксистського режиму на острові Гренада в Карибському морі, що входив до Британської Співдружності. В цій акції взяли участь символічні армійські з'єднання з інших країн Карибського моря - їй було надано статус "інтернаціональної".
Ще у березні 1983 р. Р. Рейган висунув широкомасштабну програму "Стратегічної оборонної ініціативи " (COI), яка передбачала створення багатоешелонної системи протиракетної оборони із застосуванням нових технологій, зокрема - лазерної зброї. Планувалося в найближчі 10 - 15 років вивести на навколоземну орбіту супутники з "лазерними гарматами", пучки променів яких знищували б ракети супротивника в перші хвилини їх запуску. COI повинна була докорінно змінити наявну систему протиракетної оборони. Витрати на розбудову такої системи мали сягнути суми 1,5 трильйона доларів. На першому етапі планувалося здійснити затратну науково-дослідну програму з метою створення "космічного щита", що зробить ядерну зброю "непотрібною".
Здійснення програми COI завчасно визначило би перевагу США у військовому змаганні з СРСР, для якого воно було непосильним через відставання в технології і нестачу коштів. Керівники СРСР, сприймаючи COI як виклик на технологічне змагання в космічному просторі, змушені були піти на продовження переговорів щодо обмеження ракетно-ядерної зброї. Намагаючись зупинити реалізацію COI, Радянський Союз наполягав на збереженні радянсько-американського договору щодо ПРО як необхідної умови обмеження, скорочення та ліквідації ядерних озброєнь. Московські керманичі підкреслювали готовність СРСР до виконання договору ОСО-2. Радянський Союз у серпні 1984 р. оголосив мораторій на виведення у космічний простір будь-яких видів протисупутникової зброї, а наприкінці цього ж року запропонував відновити перервані переговори з усього комплексу питань, що стосувалися ядерних і космічних озброєнь. Домовленості про їх відновлення було досягнуто на початку січня 1985 р. на зустрічі в Женеві міністра закордонних справ СРСР і держсекретаря США.
По суті ж відновлення переговорів про роззброєння було вимушеною взаємною поступкою обох наддержав із метою уникнення економічного виснаження галопуючою гонкою озброєнь.
46. Радянсько-американські відносини в 1985-1990рр.
Час приходу до влади Горбачова можна охарактеризувати так: велась широка військово-політична конфронтація між урядами США та СРСР за розміщення в Європі ракет середньої дальності, безрезультатно пройшли радянсько-американських переговори, що проходили в 1981-1983 рр. про обмеження ядерних озброєнь в Європі і про скорочення стратегічних наступальних озброєнь. Поганим політичним кліматом і зростанням недовір'я і підозрілості сторін один до одного, зведенням до мінімуму контактів і зв'язків в сферах двосторонніх радянсько-американських відносин.
Коли ж до влади прийшов відносно молодий політик, зі своїм баченням зовнішньої доктрини СРСР, та проголосив перебудову всіх важливих сфер діяльності країни, в тому числі і зовнішньої політики, як внаслідок, з березня місяця 1985 року почався новий етап радянсько-американських переговорів про обмеження ядерних і космічних озброєнь, поступовим відновленням механізму політичного діалогу між двома країнами, в тому числі і на вищому рівні.
У листопаді 1985 року відбулася радянсько-американська зустріч у верхах (М. С. Горбачов і Р. Рейган) в Женеві. Вона вилилася у відкритий широкий діалог, що надав істотний вплив на загальну обстановку в світі, а також поклала початок співпраці в ряді сфер двосторонніх відносин СРСР - США. Обидві сторони заявили, що "ядерна війна не повинна бути розв'язана і в ній не може бути переможців[2]", і зобов'язалися не прагнути до досягнення військової переваги, підкреслили важливість запобігання будь-якій війні між ними - ядерної або звичайної
У жовтні 1986 року М. С. Горбачов і Р. Рейган зустрілися в Рейк’явіку. Значення цієї зустрічі складається, передусім в тому, що на ній були обговорені конкретні формули радикального скорочення ядерної зброї, балістичних ракет середньої дальності, запропоновані радянською стороною. Хоча ні якого договору підписано не було, лідери розуміли, що зустріч мала успіх, і відкрила шлях до подальшого прогресу в радянсько-американських відносинах.
Щоб забезпечити собі оперативний простір Горбачов, зайнявся переоцінкою складових радянської зовнішньої політики. На ХХVII з’їзді партії у 1986 році марксистко-ленінська ідеологія була майже повністю викинута за борт. Горбачов став першим керівником, повністю відкинувшим поняття класової боротьби і проголосивши мирне існування самоціллю.
З березня 1987 року радянсько-американські відносини вступили в наступний період. Помітно активізувалися політичні контакти на різних рівнях. У ході вельми інтенсивних дипломатичних контактів навесні і особливо восени 1987 року вдалося завершити вироблення договору по ракетах середньої і малої дальності, домовитися про проведення в грудні того ж року третьої радянсько-американської зустрічі у верхах - на цей раз в Вашингтоні.
Ставало очевидним те, що через низку економічних труднощів, США виявляються не в змозі фінансувати всі військові програми, що проштовхуються Пентагоном. У 1985 р. конгрес США заморозив військові витрати, а з 1987 р. почалося навіть їх певне скорочення. У країні посилювалася критика зовнішньої політики адміністрації, і особливо її курсу відносно Радянського Союзу.
Важливою ланкою в розвитку радянсько-американських відносин стала зустріч у верхах в Москві, яка відбулася з 29 травня по 2 червня 1988 року. Сам факт проведення зустрічі на вищому рівні, підготовка до неї не тільки закріпили значні позитивні зміни в радянсько-американських відносинах, але і дали нові імпульси до їх розвитку. Ратифікація Договору по ракетах середньої і меншої дальності, обмін в ході зустрічі ратифікаційними грамотами про вступ цього договору в силу, подальше просування в завершенні виробленням угоди про 50-процентне скорочення стратегічних наступальних озброєнь, підписання до зустрічі угод по афганському урегулюванню, підписання ряду угод про подальше вдосконалення механізму запобігання ядерній війні, а також про розвиток двосторонньої співпраці - все це конкретні свідоцтва нормалізації радянсько-американських відносин, що продовжується, привнесення в них додаткових елементів стійкості і послідовності.
В грудні 1988 року Горбачов припинив прагнути до досягнення довгострокових угод, які були в нього майже в руках, і відступив, взявшись за одностороннє скорочення радянських військових сил. В своєму виступі в ООН 7 грудня він об’явив про одностороннє скорочення на 500 тис. чоловік і 10 тис. танків, враховуючи половину танків, які протистояли НАТО. Інші сили дислоковані в Центральній Європі підлягали реорганізації для переробки їх в оборонні частини. Представник Горбачова Геннадій Герасимов прокоментував це так: “Мы наконец собираемся покончить с набившим руку оскомину мифом советской угрозы, угрозы со стороны Варшавского пакта, угрозы нападения на Европу[3]».
Наступного року в липні місяці на Раді Європи Горбачов, відрікся не тільки від “доктрини Брежнева”, яка зумовлювала право радянської інтервенції в Східній Європі, а і від орбіти сателітів, заявив про засудження “сфер впливу”:
“Общественно-политический порядок в той или иной стране менялся в прошлом и может изменится в будущем. Но эти перемены являются исключительным делом народа данной страны и его выбором… любое вмешательство во внутренние дела и любые попытки ограничить государственный суверенитет – дружественных, союзных и прочих стран – недопустимы… Настало время сдать в архив постулаты периода «холодной войны», когда Европа рассматривалась как арена конфронтации, разделенная на “сферы влияния”[4]».
В жовтні 1989 року Горбачов приїхав до Берлину, щоб прийняти участь у святкуванні сорокаріччя Германської Демократичної республіки, і заодно примусити її керівника-сталініста Ериха Хонекера провадити політику більш спрямовану на реформи. Само собою він би не приїхав на цю церемонію, якщо б не підозрював, що такого роду свят вже не буде. Це відбилось в промові Горбачова:
“Нас постоянно призывают ликвидировать то или иное разделение. Нам часто приходится слышать: «Пусть СССР избавится от Берлинской стены, тогда мы поверим в его мирные намерения».
І все ж не пройшло й чотирьох тижнів, як пала Берлінська стіна, а через десять місяців Горбачов дав згоду на об’єднання Германії і її членство в НАТО.
47. Проблема скорочення збройних сил і звичайних озброєнь у Європі в 1985-1990 рр.
Усвідомлення того, що нарощування збройних сил та озброєнь створює лише ілюзію безпеки, а насправді світ стає дедалі більш крихітним і нестабільним, привело до того, що наприкінці 80-х - початку 90-х років ХХ сторіччя главами провідних держав було підписано низку договорів і угод у галузі контролю над озброєннями та роззброєнням. Ці документи заклали надійну основу для розвитку процесу розрядки, зменшення рівня військового протистояння двох суспільно-політичних систем.
Безумовно, основним поштовхом для скорочення озброєнь стало підписання 8 грудня 1987 року Договору між СРСР та США про ліквідацію ракет середньої та меншої дальності (РСМД).
17 листопада 1990 року держави-учасниці переговорів про заходи зміцнення довіри і безпеки, скликаних згідно з відповідними положеннями Підсумкового документа Віденської зустрічі Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), ухвалили Віденський документ 1990 року. Цей документ містив у собі Стокгольмський документ 1986 року, доповнюючи його заходами щодо прозорості у галузі контролю за діяльністю збройних сил.
19 листопада 1990 року у Парижі вищими представниками урядів і міністрами закордонних справ 22 країн було підписано Договір про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ).
Значною віхою у розвиткові гельсінкського процесу стала Стокгольмська конференція про заходи зміцнення довіри і безпеки та роззброєння в Європі (січень 1984 р. — вересень 1986 р.). Хід роботи конференції віддзеркалив початок кардинальних змін у відносинах між Сходом та Заходом у середині 80-х років.
Перед початком конференції політична атмосфера в Європі досягла критичної позначки. Розміщення американських ракет у Західній Європі та контрзаходи Радянського Союзу, викладені в заяві Ю. Андропова від 25 листопада 1983 р., а також баталії навколо американської програми «зоряних воєн» відкинули Європу до найгірших часів «холодної війни». Саме в такій атмосфері 17 січня 1984 р. розпочав свою роботу перший етап Стокгольмської конференції, мандат якої був визначений у Мадриді: поетапна реалізація нових, ефективних і конкретних заходів зміцнення довіри та безпеки з метою зменшення військового протистояння на Європейському континенті; такі заходи мають бути суттєвими, забезпечуватися адекватними формами контролю та охоплювати всю Європу від Атлантики до Уралу, а також прилеглий морський район та повітряний простір.
З самого початку конференції зіткнулися два протилежних підходи, дві філософії реалізації мадридського мандату. Радянські пропозиції передбачали насамперед заходи політичного та правового характеру: зобов'язання ядерних держав не застосовувати першими ядерну зброю; договір про невикористання військової сили та підтримку мирних відносин; переговори про незбільшення й скорочення військових витрат; створення без'ядерних зон в Європі тощо, а також розробку додаткових конкретних заходів зміцнення довіри.
США та інші країни НАТО протиставили радянським пропозиціям, які вони критикували за декларативність та неконкретність, свій пакет із шести пунктів: обмін інформацією про організацію та дислокацію військових сил; обмін щорічними планами військової діяльності, що підлягає попередньому повідомленню; попереднє повідомлення про військові маневри за 45 днів до їх початку; запрошення спостерігачів на військові навчання, що підлягають попередньому повідомленню, проведення інспекцій на місцях; покращення можливостей зв'язку. Західні пропозиції базувалися на концепції транспарентності (прозорості) військової діяльності і були розцінені соціалістичними країнами як намагання отримувати інформацію розвідувального характеру стосовно цих країн. До речі, пропозиції щодо «прозорості» не стосувалися території США, а також діяльності військово-морських сил та авіації морського базування країн НАТО.
Суттєва різниця в позиціях сторін призвела до того, що дискусія з процедурних питань розтягнулася на 18 місяців. Не зміг прискорити справу і запропонований 9 березня 1984 р. групою N+N компромісний варіант проекту підсумкового документа, який передбачав необхідність поєднання політичних і військових аспектів безпеки.
Позитивним зрушенням на конференції в Стокгольмі сприяли суттєві зміни зовнішньополітичної лінії Радянського Союзу після приходу до влади М. Горбачова. Перехід до «нового політичного мислення» благотворно позначився на всьому гельсінкському процесі. Радянський Союз уперше погодився на таку форму контролю, як проведення інспекції на місцях. У середині 1986 р. сторонам удалося подолати розбіжності та узгодити компромісний підсумковий документ першого етапу Стокгольмської конференції, який був прийнятий 19 вересня.
Документ охоплював комплекс політичних і військово-технічних аспектів зміцнення взаємної довіри та безпеки, що сприяло зменшенню ризику військового конфлікту в Європі. В ньому містилася низка заходів щодо попереднього повідомлення, спостереження, обміну щорічними планами та здійснення інспекцій. Документ конкретизував принцип невикористання сили або погрози силою, насамперед невикористання військової сили.
Військова діяльність підлягала попередньому повідомленню за 42 дні до її початку, якщо в ній беруть участь щонайменше 13 тис. вояків або 300 танків; військово-повітряна діяльність підлягала попередженню у випадку 200 або більше літаковильотів у ході навчань (за оцінками спеціалістів, це положення стосувалося близько 90 % військово-повітряної діяльності в Європі). Попередженню підлягали також перекидання, переміщення та зосередження військ.
Щодо обміну щорічними планами військової діяльності, то військові навчання за участі понад 40 тис. осіб підлягали попередньому повідомленню за рік, а за участі 75 тис. — за два роки до їх проведення. Важливим положенням стало обов'язкове запрошення на військові заходи з участю понад 17 тис. чоловік спостерігачів від усіх країн-учасниць.
Принципово новим елементом була домовленість про ефективні та адекватні форми перевірки, в тому числі про право кожної країни-учасниці проводити інспекції на території іншої держави з метою здійснення контролю за дотриманням узгоджених заходів. Це положення, яке на той час виглядало революційним, надалі увійшло в усі договори та домовленості щодо контролю над озброєннями та роззброєння. Результати Стокгольмської конференції стали вагомим кроком до пом'якшення напруженості та оздоровлення політичного клімату в Європі. Мова йшла про початок нового етапу загальноєвропейського процесу на засадах відмови від догм холодної війни, повернення до політики розрядки та поступового подолання блокового протистояння.
48. Міжнародне значення революцій 1988-1990 рр. у країнах Центрально-східної Європи.
Революції в східноєвропейських країнах були підготовлені всім ходом їх післявоєнного розвитку, і насамперед їх внутрішніми протиріччями, структурною слабкістю створених режимів. Під напором потужних маніфестацій, різних акцій протесту, включаючи страйк, втеча громадян за кордон, влада була або паралізована, як в НДР і Чехословаччини, або здавала одну позицію за іншою, як у Польщі, Угорщині, Болгарії, Албанії.
У 1989-1990 рр. в Болгарії, НДР, Румунії і Чехословаччини здійснилися демократичні революції, в результаті яких відбулася мирна (за винятком Румунії) зміна влади, до керівництва прийшли нові політичні сили.
В Угорщині, Польщі, Югославії зміни не були такими стрімкими, але тривалі спроби здійснення економічних і політичних реформ також придбали на рубежі 90-х рр. характер революційного процесу. З початку 90-х рр. він торкнувся і Албанії.
Революційні процеси в окремих країнах Східної Європи при всій їх своєрідності та унікальності (відмінності за часом і за напруженням політичної боротьби, за масштабами залучених до них суспільних верств і т.д.) в своїй основі містили загальні риси. Вони здійснювалися під гаслом усунення тоталітарних режимів та демократизації суспільства, утвердження політичного і ідеологічного плюралізму, рівноправності всіх форм власності і переходу до ринкових відносин, створення правової держави, відродження національних культур і проголошення суверенітету націй.
З перемогою демократичних революцій у країнах Центральної та Східної Європи почалося здійснення радикальних реформ. Якщо в ході цих революцій висувалися гасла оновлення «реального соціалізму», то після відтискування компартій або їх наступниць на узбіччя політичного життя прийшли до влади нові політичні сили, які рішуче пориваючи з минулим, заявляли про неприйнятність для них соціалістичного вибору і про початок руху до нової суспільно-політичної системи, заснованої на цінностях західного суспільства і традиціях «досоціалістичного періоду» своїх країн. Важливим фактором нової зовнішньоекономічної і зовнішньополітичної орієнтації східноєвропейських країн на Захід стала невдача радянської перебудови, політична нестабільність, економічні труднощі, відцентрові тенденції в СРСР, які робили його ненадійним партнером для цих країн. Не випадково, що саме 1991 р. став роком ліквідації таких об’єднань, як Рада Економічної Взаємодопомоги і Організація Варшавського Договору. Припинила існування так звана «світова соціалістична система» і «світова соціалістична співдружність».
Криза комуністичних режимів у країнах Центральної та Східної Європи, які не витримали перевірку часом, до кінця 80-х років досягла свого піку. Це відбувалося в той час, коли більшість провідних країн світу в результаті другого етапу науково-технічної революції вийшли на якісно новий рівень розвитку. У внутрішній і зовнішній політиці соціалістичних країн все більш помітними стали розлад і деградація. Зміни, що відбувалися в СРСР, сприяли активізації опозиції в державах радянської зони впливу. Стало зрозуміло, що тоталітарні режими в колишньому вигляді існувати не можуть.
Однак з правлячої верхівки східноєвропейських країн неминучість корінних змін усвідомили тільки лідери Польщі та Угорщини. Вони пішли на діалог з опозицією («круглий стіл»), розраховуючи, що, хоча компартіям і доведеться відмовитися від монополії на владу, все ж вони зможуть залишитися вагомим чинником політичного життя. Але перші ж вільні вибори в червні 1989 р. в Польщі і в березні 1990 р. в Угорщині спростували ці розрахунки: у Польщі комуністи зазнали повного провалу, а в Угорщині ледь набрали 10% голосів. В обох країнах влада мирним шляхом перейшла в руки демократичних сил. Комуністичні правителі інших східноєвропейських країн настійливо чіплялися за владу.
З перших кроків революційних перетворень в східноєвропейських країнах і, в першу чергу, в НДР було видно, що хід і результат подій будуть залежати від позиції СРСР. Радянське керівництво ясно заявило, що не має наміру втручатися у внутрішні справи союзних держав. Це додало вагу демократичним силам східноєвропейських країн, які боролися за владу.
Падіння Берлінської стіни стало початком ланцюгової реакції. Вже 10 листопада 1989 р. в Болгарії відбулася зміна партійного керівництва. Тут, на відміну від інших країн, компартія намагалася утримати владу в своїх руках, проводячи необхідні реформи в допустимих для себе межах. Спочатку їй це вдавалося.
Через тиждень після подій у Болгарії почався рух в Чехословаччині.
17 листопада в Празі відбулася студентська демонстрація, учасники якої вимагали відновлення демократії в країні. Поліція грубо розігнала маніфестацію. У відповідь у столиці почалися масові антиурядові демонстрації. Було створено політичне утворення - Громадянський форум, який об’єднав усі опозиційні сили в Чеських землях. Аналогічний центр - Громадськість проти насильства - з’явився в Словаччині. Під тиском мас компартія змушена була відступитися від влади.
У НДР, Болгарії та Чехословаччині революційні події, незважаючи на їх масовий масштаб і бурхливий характер, пройшли в цивілізованих формах, без проявів насильства з боку опозиції. Недарма, наприклад, революцію в Чехословаччині назвали «оксамитовою». У той же час, в Румунії, хвилювання, які виникли в грудні 1989 р., вилилися в жорстокі зіткнення демонстрантів з органами державної безпеки. 22 грудня революція перемогла. До влади прийшов Фронт національного порятунку, до якого увійшли різні опозиційні сили. Результатом революційного процесу в шести східноєвропейських державах стало повалення тоталітарних режимів і звільнення цих країн з-під радянського панування. Це ознаменувало кінець поділу Європи. Перед східноєвропейськими країнами відкрилася перспектива повернення в єдину сім’ю європейських держав, а перед НДР - возз’єднання з ФРН в єдиній Німеччині.
49. Зовнішньополітичні чинники обєднання Німеччини.Переговори «4+2»
У 1949 p. було створено дві держави ФНР та НДР і протягом повоєнних років Німеччина була розколотою на дві частини.
Висувалося декілька ініціатив щодо об’єднання двох частин, але наприкінці 60-х pp. керівництво НДР відмовилося від тези про існування єдиної німецької нації, відкинуло можливість об'єднання навіть у історичній перспективі.
Восени 1987 p. ситуація в НДР різко погіршилася. Державна заборгованість становила більш ніж 20 млрд. дол. Катастрофічного масштабу набула еміграція кваліфікованих кадрів та молоді. Країну з населенням 20 млн. чол. залишило близько 3 млн. чол.
В країні розпочалися періодичні масові демонстрації, почалося створення нових політичних та суспільних організацій.
7 листопада уряд НДР подав у відставку, а 8 листопада пішло у відставку керівництво компартії. 9 листопада було вирішено відкрити кордони, зруйнувати Берлінський мур.
Сесія Народної палати НДР 2 грудня виключила з Конституції статтю про провідну роль робітничого класу та його партії в житті суспільства. Комуністична партія втратила монополію на владу.
20-21 грудня 1989 p. відбувся візит до НДР канцлера ФРН Г.Колля. Були досягнуті угоди щодо створення комісії з економічного співробітництва. Він запропонував провести в НДР вибори, після чого перейти до створення валютного, економічного та соціального союзів.
18 березня 1990 p. відбулися вільні багатопартійні вибори. Перемогу здобула зональна ХДС, що очолила «Альянс за Німеччину», створений за участю Г.Колля й матеріальної підтримки ФРН.
Отже, народ проголосував за возз'єднання з ФРН. 1 липня 1990 p. було здійснено економічну та соціальну унію НДР з ФРН.
Врегулювання міжнародно-правових аспектів об'єднання. Питання об'єднання Німеччини було пов'язане з інтересами 4-х держав антигітлерівської коаліції (CPCP, США, Великобританія, Франція). У березні 1990 р. були проведені переговори за формулою «4+2» керівників та міністрів закордонних справ для врегулювання зовнішніх аспектів німецької єдності. Було проведено 4 зустрічі міністрів закордонних справ у Бонні, Берліні, Парижі та Москві. У результаті було вироблено документ, що містив рішення з усього комплексу зовнішніх аспектів німецької єдності.
Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини. Договір складався з преамбули та 10 статей.
У статті 1 встановлювалися кордони об'єднаної Німеччини, які складалися з кордонів НДР та ФРН, й підтверджувався остаточний характер цих кордонів. Об'єднана Німеччина відмовилася від будь-яких територіальних претензій.
У статті 2 уряди НДР та ФРН підтвердили свої виключно мирні наміри.
У статті 3 проголошувалась відмова від виробництва, володіння та застосування ядерної, хімічної та біологічної зброї.
Згідно статті 4 радянські війська мають бути виведені з Німеччини до 31 серпня 1994 p.
Згідно статті 5, протягом цього строку на території колишньої НДР та Берліну перебуватимуть лише німецькі формування територіальної оборони, не включені до структури НАТО.
Стаття 6 передбачає право Німеччини на участь у союзах.
Згідно Статті 7, з об'єднанням Німеччини мають бути вичерпані права й відповідальність чотирьох держав щодо Берліну та Німеччини в цілому.
Статті 8-10 регулювали умови ратифікації та набуття чинності договору.
У жовтні - листопаді 1990 p. було укладено низку радянсько-німецьких угод. Зокрема, Договір про добросусідство, партнерство та співробітництво, Договір про розвиток широкомасштабного співробітництва в галузі економіки, промисловості, науки і техніки, Договір про умови перебування та планомірного виводу радянських військ з території Німеччини, Угода про деякі перехідні заходи.
50. Міжнародні наслідки краху СРСР і утворення СНД
Наслідки розпаду СРСР:
Крах комунізму у Східній Європі та дезінтеграція СРСР глобально змінили геополітичну систему світу. Колишня рівновага сил порушилася.
По-перше, зникли глобальна двосистемність (Схід — Захід, комунізм — капіталізм) і відповідно двополюсність у міжнародних відносинах (конфронтація по лініях СРСР — США, Варшавський Договір — НАТО). У «холодній війні» зазнав поразки слабший полюс — Радянський Союз.
По-друге, у світі виникла багатополюсність з очевидною перевагою переможця у «холодній війні» — Сполучених Штатів. Окремі центри геополітичної сили (Китай, Японія, Європейський Союз та інші) вимагають перегляду світо-устрою, що склався після Другої світової війни, обстоюють багатовимірність світового розвитку.
По-третє, розвалилася Ялтинська система перерозподілу Європейського континенту на сфери впливу переможців у Другій світовій війні, система, котра перетворилася на систему протиборства і конфронтації «західної демократії» і «табору соціалізму». Зникнення загрози «експорту революції» кардинально змінило роль НАТО. Адже американцям та їхнім союзникам з Північноатлантичного блоку нікого більше стримувати. Забезпечення стабільності в Європі, врегулювання конфліктів, що виникають на етнічно-національному підґрунті, активна співпраця з ЄС, ОБСЄ, ЗЄС, Радою Європи стали головними напрямами діяльності Північноатлантичного блоку.
По-четверте, зменшилася напруженість міжнародних відносин, остаточно була зламана «залізна завіса», що відокремлювала народи колишньої комуністичної імперії від решти цивілізованого світу.
Співдружність незалежних держав
8 грудня 1991 р. у Мінську президент України Л.Кравчук, президент Росії Б.Єльцин, голова Верховної Ради Білоруси С.Шушкевич констатували, що вихід республік зі складу СРСР і утворення незалежних держав стало реальним фактом і що СРСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування. Вони підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), до якої можуть приєднатися республіки колишнього СРСР та інші країни.
До складу СНД увійшло 11 республік, причому Україна - на правах асоційованого члена (вона не визнала всіх пунктів угоди).
За час існування СНД значних економічних і політичних результатів у його діяльності не досягнуто.
За деякими прогнозами, СНД розвиватиметься не шляхом глобальних інтеграційних процесів, а шляхом співробітництва на двосторонній основі в певних сферах.
Функції СНД
а) Культурно-історична функція зумовлена спільним минулим і полягає в підтримці відчуття солідарності народів пострадянсько простору, яке склалося за умов тривалого співжиття в межах Російської імперії та СРСР. Існує також певна гуманітарна єдність країн СНД, зокрема - подібні системи освіти, “російськомовність”, родинні зв'язки тощо. Загалом, ця функція збережена в існуванні СНД, що значно пом'якшило “шок” у населення пострадянських країн, викликаний розпадом СРСР. Було збережено режим вільного пересування через нові кордони, конвертованість документів про освіту та наукові звання, елементи спільного інформаційного простору тощо.
б) Міжнародно-правова функція. Утворення СНД сприяло більш цивілізованому вирішенню проблем, пов'язаних з трансформацією колишніх радянських республік у незалежні країни (механізм “розлучення”). Після закінчення цього процесу внаслідок укріплення національних держав, їх виходу на міжнародну арену, укладання двосторонніх міждержавних угод з РФ тощо, міжнародно-правова функція Співдружності в існуючому вигляді втрачає сенс і має отримати інше навантаження.
В ситуації, що склалася, Співдружність як об'єднання незалежних держав поступово трансформується у проросійську наддержавну структуру. Незважаючи на те, що “столицею” СНД за Біловезькими угодами було проголошено Мінськ, основні структури й органи СНД перебувають у Москві.
в) Економічна функція. При створенні СНД важливо було зберегти раціональні економічні зв'язки, що сформувалися за умов колишнього єдиного народногосподарського комплексу. Існує взаємодоповнюваність та взаємозалежність економічних систем країн - членів СНД, спільні проблеми у здійсненні економічних перетворень, які можна було б вирішувати узгоджено.
Однак сподівання на створення ефективної моделі міждержавних економічних зв'язків так і не справдилися. В економічних органах СНД закріплено російське домінування.
г) Військово-політична функція і проблеми безпеки. На початковій стадії існування СНД зберігалися елементи спільного військового командування та воєнної інфраструктури сил стратегічного призначення. З розбудовою національних збройних сил, з передачею ядерних озброєнь з України і Казахстану до РФ, із влагодженням ситуації навколо Чорноморського флоту ця функція поступово відмерла.
У відносинах між країнами СНД та РФ накопичуються економічні, політичні та правові протиріччя. Незадоволеність станом справ виявилася на останніх зустрічах керівників держав СНД, де гостро критикувалася неконструктивна позиція РФ.
Основними причинами нежиттєздатності та нестабільності СНД є:
1. Нерівноправність відносин між країнами СНД, а також претензії РФ на політичне, економічне, інформаційне та соціокультурне домінування.
2. Намагання РФ розглянути весь пострадянський простір як зону “легітимних” життєво важливих її інтересів.
3. Несумісність вимог РФ щодо координації зовнішньої й економічної політики країн СНД з повним ігноруванням нею інтересів і пріоритетів країн-партнерів.
4. Постійні спроби РФ сформувати в рамках СНД новий військово-політичний блок чи систему колективної безпеки (для кого і проти кого?).
5. Стратегічний курс РФ на розбудову наддержавних структур СНД під її контролем і прогресуючу інтеграцію пострадянських країн в новий потужний геополітичний блок.
51. СНД в сучасних міжнародних відносинах. Інтеграційні процеси в рамках СНД.
Співдружність Незалежних Держав було створено в якості регіонального співтовариства держав у відповідності з підписаною в Мінську угодою про створення СНД, Алма-Атинською декларацією та протоколом до Мінської угоди.
Цілі:
· обов'язкове виконання взятих на себе у рамках СНД міжнародних обов'язків;
· невтручання у внутрішні справи;
· дотримання територіальної цілісності та недоторканість границь СНД;
· обов'язкове дотримання міжнародних норм у галузі прав людини та основних принципів щодо прав національних меншин;
· об'єктивне представлення суспільно-політичного життя у засобах масової інформації держав-членів, недопущення розповсюдження повідомлень, які можуть спричинити міжнаціональні конфлікти;
· заборона діяльності політичних партій та угруповань, що основані на ідеях фашизму, расизму, міжнародних конфліктах тощо.
Члени:
Азербайджан, Вірменія, Республіка Бєларусь, Грузія, Казахстан, Киргизія, Молдова, Російська Федерація, Республіка Таджикистан, Туркменистан, Україна, Узбекистан.
Для успішної організації та плідної співпраці передбачалось створити таку структуру:
1. Рада глав держав;
2. Рада глав урядів;
3. Міждержавний економічний комітет;
4. Рада міністрів іноземних справ;
5. Рада міністрів оборони;
6. Верховне командування об'єднаних збройних сил СНД;
7. Рада керуючих прикордонними військами;
8. Міждержавний банк;
9. Виконавчий секретаріат.
З моменту підписання Договору про створення СНД опрацьовувались питання по організації співробітництва, перш за все по зовнішній, економічній та фінансовій політиці.
1993 p. країни-члени підписали угоду про створення Економічного союзу, яким передбачалось вільний рух товарів, послуг, капіталів та робочої сили, реалізація скоординованої політики (грошова та кредитна системи, ціни та податки, бюджетні питання, митна та валютна сфери), підтримка вільного підприємництва, сприяння сумісного виробництва та координація господарського законодавства.
Головними цілями Економічного союзу визначено:
· формування умов стабільного розвитку економік країн-учасниць; поетапне створення загального (спільного) економічного простору на основі ринкових відносин;
· забезпечення рівних можливостей для всіх господарських суб'єктів;
· реалізація спільних економічних проектів; вирішення актуальних соціально-економічних завдань. Домовленості країн у межах Економічного союзу СНД зорієнтовані на поетапне забезпечення вільного руху товарів, послуг, капіталів, робочої сили. Зокрема, перспективним планом інтеграційного розвитку СНД передбачається створення зони вільної торгівлі; митного та платіжного союзів. З 1994 p. діє Міждержавний економічний комітет (МЕК), до президії якого ввійшли віце-прем'єри країн-учасниць. Робочим органом МЕК є Колегія з уповноваженими представниками від кожної країни. Найбільша інтеграційна динаміка притаманна взаємовідносинам Росії, Білорусі і Казахстану (договір 1994 - 1995 pp. про вільну торгівлю і митний союз) з підключенням Туркменистану та Узбекистану.
Слід зазначити, що інтеграційні процеси в межах СНД розвиваються в умовах погіршення економічного стану країн-учасниць. Важливим є розуміння того, що в межах СНД відбувається не просто реінтеграція колишнього Радянського Союзу на новій, переважно економічній (а не політичній) основі, а й становлення нових незалежних держав у трансформованому геоекономічному просторі. За масштабами і глибиною ця проблема потребує окремих досліджень, які започатковані економістами і політологами із країн СНД. Необхідно також зауважити, що геоекономічне положення країн СНД формує їх різноспрямовану інтеграційну мотивацію: участь з 1992 p. Азербайджану, Киргизстану, Туркменистану, Узбекистану, Казахстану (спостерігач) в Організації економічного співробітництва (ОЕС), членами якої є Іран, Пакистан, Туреччина; двостороння інтеграція Молдова - Румунія; тяжіння окремих регіонів України до Польщі та Угорщини, а Росії - до Японії і Китаю. Можливим є виникнення інтеграційних об'єднань на галузевій основі, наприклад об'єднання Росії, Казахстану, Туркменистану та Узбекистану в організацію виробників та експортерів нафти і газу. Проте, якщо брати за основу ту чи іншу модель розвитку СНД, то на масштаби і глибину інтеграції вирішальний вплив сприятиме відповідна політика Росії. Саме Росія може стати і ареною розвитку дезінтеграційних процесів.
Розпад СРСР та розрив єдиного економічного простору сприяли поглибленню й без того тяжкої економічної кризи, яку переживали країни СНД. За оцінками, від налагодження та підтримання взаємних інтеграційних зв'язків в Росії залежить 30-35% обсягу національного виробництва промислової продукції. Україна у випадку розриву таких зв'язків втрачає 80-85% обсягу промислового виробництва. Економічні перетворення, що проводяться в нових незалежних державах, породили необхідність відпрацювання нового ринкового механізму підтримання виробничо-господарських зв'язків, трансформації їх в міждержавні. Торговельно-економічні відносини в цих умовах необхідно координувати з тими соціально-економічними реформами, до яких приступили країни СНД. Разом з тим, незважаючи на безальтернативність інтеграції, чекати на позитивні зміни, пов'язані з формуванням Економічного Союзу країн СНД, в недалекому майбутньому не доводиться. Це пояснюється тим, що на даний момент пов'язати воєдино в багатьом суперечливі інтереси на багатосторонній основі досить складно, зокрема через різноспрямованість політичних дій окремих держав СНД. Поки що потреба у відновленні та розвитку інтеграційних зв'язків визначається для більшості країн СНД, перш за все, їх залежністю від поставок паливно-енергетичних ресурсів, лісоматеріалів, мінеральної сировини, хімічних продуктів, а також коопераційними зв'язками в сфері машинобудівної, радіоелектронної, оборонної промисловості. У той же час, тяжкий стан наукових та виробничих потенціалів колишніх суб'єктів СРСР зумовлює негативність кожного з них до ролі технологічного донора, і як наслідок, відсутність головної передумови до інтеграції. Країнам-учасницям важливо вже в недалекому майбутньому розробити свої зовнішньоекономічні концепції, розставити пріоритети в сфері міжнародного співробітництва, визначити механізми поєднання інтеграційного процесу в СНД з широким використанням міжнародного поділу праці з іншими регіонами світу. Спільні зовнішньоекономічні дії та скоординована позиція необхідні й у відносинах країн СНД з міжнародними економічними та фінансовими організаціями. Формування нової регіональної системи взаємних зв'язків зараз можливе лише на основі нового економічного механізму взаємодії, що відповідає новому, суверенному статусу країн Співдружності. Такий механізм знаходиться поки що на стадії становлення, і пояснюється це відсутністю якісних уявлень про реальний потенціал міждержавних зв'язків в СНД.
Успішне проведення економічних перетворень в країнах СНД неможливе без розробки та здійснення скоординованої реформи законодавства. Якщо учасники СНД бажають пожвавити торгівлю, стимулювати капіталовкладення, їх законодавство має стати не тільки привабливим для бізнесу, але й уніфікованим. Зараз окремі частини законодавства країн-учасниць не відповідають одне одному, а закони та реальність розділені безоднею. Проблема посилюється неузгодженістю різних зарубіжних рекомендацій. Ці тенденції можуть призвести до несумісності законодавчих систем країн СНД. Забезпечення правової бази інтеграційних заходів потребує суттєвого збільшення ролі Міжпарламентської Асамблеї як органа, покликаного розробляти модельні законодавчі акти та досягати зближення діючого законодавства держав, що підписали Угоду про Економічний Союз.
52. Еволюція руху неприєднання.
Становлення Руху неприєднання пов'язане з виходом: на міжнародну арену молодих країн Азії, Африки, Латинської Америки. Цей рух організаційно сформувався 1961 р. у Белграді, де відбулася перша конференція країн, що не приєдналися до военно-політичних блоків. У ній взяли участь делегації 25 країн. Кількість учасників від конференції до конференції зростала і на початку 90-х років вже становила понад 120.Лідерів національно-визвольної боротьби змінили діячі постколоніальної доби. Однак це не вплинуло на загальну доктрину неприєднання. Проблема членства в Русі неприєднання була предметом постійних суперечок. Перша конференція визначила, що до нього належать ті країни, які виявляють самостійність у політиці, підтримують національно-визвольну боротьбу, не беруть участі у будь-яких колективних воєнних союзах, не надають іноземним країнам військових баз на своїй території. Більшість афро-азійських країн дотримувалися думки, що до організації повинні вступати тільки колишні колонії. Югославія ж і деякі латино-американські країни наполягали на участі в Русі навіть держав комуністичного табору за умови, якщо ті не є членами Варшавського договору. Ця пропозиція перемогла, і членами Руху стали Куба і Демократична Республіка В'єтнамЖиттєздатність Руху неприєднання значною мірою визначалася тим, що його програма не обмежувалася деколонізацією та позаблоковістю. За змістом вона була масштабнішою і віддзеркалювала прагнення молодих держав до проведення рівноправної міжнародної економічної політики, запровадження принципів мирного співіснування. Рух, зокрема, виступав як активний поборник ліквідації ядерної загрози. Ця організація відіграла позитивну роль при розв'язанні багатьох конфліктів. Учасники Руху неприєднання виступали проти війни в Індокитаї, на Близькому Сході, проти втручання воєнно-політичних блоків в африканські справи.
53. нові параметри міжнародної та європейської безпеки кін 80-90 рр ххст.
У середині 80-х рр. міжнародні відносини досягли критичної межі, у світі знову відродилася атмосфера "холодної війни". У складному становищі опинився СРСР: продовжувалася афганська війна, починався новий тур гонки озброєнь, яку виснажена економіка країни вже витримати не могла. Технічне відставання в основних галузях економіки, низька продуктивність праці, припинення економічного зростання — усе це стало свідченням глибокої кризи комуністичної системи. За таких умов відбулась чергова зміна політичного керівництва СРСР. У березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС був обраний М.С. Горбачев, з ім'ям якого пов'язані принципові зрушення в зовнішній політиці СРСР. Основні напрями нової політики Москви полягали в пом'якшенні відносин із Заходом і сприянні врегулюванню регіональних конфліктів. Проголосивши курс на реалізацію нового політичного мислення в міжнародних відносинах — визнання пріоритету загальнолюдських інтересів над класовими, а також того, що ядерна війна не може бути засобом досягнення політичних, ідеологічних та інших цілей, радянське керівництво пішло на відкритий діалог із Заходом. Відбулася серія зустрічей між М. Горбачовим та президентом Р. Рейганом. У листопаді 1985 р. на першій зустрічі в Женеві два лідери обговорили актуальні проблеми міжнародних відносин і прийшли до висновку, що ядерна війна не повинна бути розв'язана, бо в цій війні переможців не буде. В наступних зустрічах (Рейк'явік, 1986 р.; Вашингтон, 1987 р.; Москва, 1988 р.; Нью-Йорк,1988 р.) були закладені основи для взаєморозуміння між СРСР і США з досягненням конкретних рішень, спрямованих на згортання гонки озброєнь. Особливо важливим результатом цього стало підписання 8 грудня 1987 р. договору про усунення з європейської території найновіших ядерних ракет середньої і меншої дальності (500—5000 км). Передбачалось повне знищення двох класів ракет з боку СРСР і США. Вперше за післявоєнний період СРСР погодився на контроль над ліквідацією озброєння. 1987 р. почались радянсько-американські переговори про обмеження й припинення ядерних випробувань.
У квітні 1988 р. в Женеві була укладена угода про врегулювання конфлікту в Афганістані. СРСР і США підписали Декларацію про міжнародні гарантії та меморандум взаєморозуміння. Поетапно — до 15 лютого 1989 р. — радянські війська були виведені з Афганістану. Закінчилася най-ганебніша війна Радянського Союзу, в якій він втратив понад 13 тис. убитими.
Американсько-радянський мирний діалог продовжувався і під час президентства Джорджа Буша (1989—1993 рр.), зокрема тривали переговори про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО). Важливим кроком у цьому напрямі став перший візит М.С. Горбачева як президента СРСР до Вашингтона 1990 р. та його переговори з Бушем. Тут було погоджено основні положення договору про СНО, а також укладено угоду про
ліквідацію переважної більшості хімічної зброї і відмову від її виробництва. В документах вказувалося, що період конфронтації між Заходом і Сходом поступається місцем партнерству і співробітництву.
Переговорний процес захопив широкий спектр озброєнь. 1989 р. у Відні розпочалися багатосторонні переговори про скорочення збройних сил і звичайних озброєнь в Європі. На зустрічі 22 країн — учасниць Наради з безпеки і співробітництва (НБСЄ) в листопаді 1990 р. в Парижі було підписано Договір про звичайні збройні сили в Європі, що визначав радикальне скорочення звичайних сил НАТО й ОВД.
На рубежі 80—90-х рр. СРСР проводить активну міжнародну політику. Москва сприяла врегулюванню низки регіональних конфліктів з залученням ООН, яка вперше за свою історію стала відігравати роль гаранта в підтримці миру. Після візиту М. Горбачева в Пекін 1989 р. починається нормалізація радянсько-китайських відносин. Але ще більші зміни відбулися в європейській політиці. Впродовж 1988—1989 рр. в європейських державах Варшавського договору різко загострилася економічна криза. Майже всюди спостерігався застій виробництва і спад рівня реальних доходів населення. Зростали бюджетні дефіцити. Населення країн Східної Європи рішуче піднімалося на боротьбу проти тоталітарних комуністичних режимів. Правлячі кола Польщі та Угорщини, намагаючись перекласти відповідальність за кризу на опозицію, погодилися поділитися владою з демократичними рухами, провести вільні вибори. Однак вибори в червні 1989 р. в Польщі й в березні 1990 р. в Угорщині привели до мирного усунення комуністів від влади. В жовтні 1989 р. розпочалася революція в НДР, символом якої стали відставка Е. Хонеккера, розвал СЄПН і падіння Берлінського муру. У листопаді 1989 р. розпочалася "оксамитова революція" в Чехословаччині, де опозиційні сили мирним способом поступово відтіснили комуністів від влади; 1993 р. Чехословаччина розпалася на дві незалежні держави — Чеську і Словацьку республіки. Протягом 1988— 1990 рр. було повалено комуністичний режим в Болгарії. Після кровопролитних боїв у грудні 1989 р. народна революція перемогла в Румунії. Революційний процес охопив не лише країни ОВД, а й Албанію і Югославію. Наприкінці 1990 р. під натиском студентських виступів правляча марксистська Албанська партія праці прийняла рішення про запровадження в країні багатопартійної системи.
Перехід до політичного плюралізму в Югославії відбувався в 1990 р. на фоні загострення міжнаціональних суперечностей, що призвели до розпаду федерації. Словенія, Хорватія, Боснія й Герцеговина, Македонія проголосили 1991 р. незалежність. Комуністи зберегли владу лише в Сербії та Чорногорії. Ці дві республіки оголосили про відновлення Югославської федерації. Сербське населення Хорватії (11 %) та Боснії й Герцеговини зажадало приєднання районів свого компактного проживання до Сербії. В колишній Югославії вибухнула міжнаціональна війна, яка особливо жорстокого характеру набула в Боснії та Герцеговині. Для розв'язання цих суперечностей змушений був втрутитися військовий контингент ООН, до складу якого входить український підрозділ.
Остаточне закінчення періоду "холодної війни" ознаменувалося об'єднанням Німеччини. У лютому 1990 р. чотири держави — переможниці в другій світовій війні — СРСР, США, Велика Британія та Франція — домовились з двома німецькими державами — ФРН і НДР — про створення переговорного механізму "2 + 4" про об'єднання Німеччини. У вересні 1990 р. в Москві було укладено Договір про остаточне врегулювання німецького питання, за яким об'єднана Німеччина визнавала існуючі кордони в Європі, відмовлялася від зброї масового знищення, зобов'язалася скоротити свої збройні сили. Радянський Союз брав зобов'язання вивести свої війська з території Німеччини і не заперечував її входження в НАТО.
Зміни в політичному кліматі Східної Європи привели до розпуску ОВД 1991 р. і до виведення в наступні роки радянських військ з Угорщини, Чехословаччини, Польщі, Німеччини. Наймогутніша держава комуністичного блоку — СРСР — також розпалася. наменною віхою в розвитку процесу НБСЄ став Стокгольмський документ 1986 р. про заходи зміцнення довіри й безпеки, положення якого були доповнені й розвинуті в документах, ухвалених у Відні в 1990 і 1992 роках. На Гельсінській зустрічі в липні1992 року країни-учасниці прийняли рішення заснувати у Відні Форум НБСЄ з питань співпраці в галузі безпеки (FSC), під егідою якого нині відбувається діалог з питань безпеки та переговори щодо контролю над озброєннями, роззброєння та зміцнення довіри й безпеки.
Впродовж двох наступних років у межах цього органу, який було введено в дію 22 вересня 1992 року, тривали переговори щодо пакету документів за мандатом, узгодженим у Гельсінкі під назвою "Програма термінових заходів" з питань контролю надозброєннями, роззброєння та заходів щодо зміцнення довіри , безпеки та співробітництва і запобігання конфліктам.
У руслі Програми термінових дій ще два елементи були узгоджені в грудні 1994 року напередодні саміту НБСЄ в Будапешті: нова редакція Віденського документа (Віденський документ-94), що об'єднала колишні Стокгольмський та Віденський документи й обіймала також тексти документів про Планування оборони та Контакти і співпрацю у військовій галузі, узгоджені 1993 року, а також документ про глобальний обмін військовою інформацією. Підсумковий документ саміту, який увібрав у себе нові Керівні принципи непоширення, став важливим кроком в узгодженні Кодексу поведінки з політично-військових аспектів безпеки, куди було включено нові суттєві зобов'язання щодо демократичного контролю над збройними силами та їх використання.
У руслі контролю над звичайними озброєннями під час відкриття саміту НБСЄ в Парижі 19 листопада 1990 року 22 країни НАТО та тодішньої Організації Варшавського договору підписали далекосяжний Договір про звичайні збройні сили в Європі (ЗЗСЄ), який обмежує цю категорію сил в Європі від Атлантичного океану до Уральських гір. Договір набув чинності 9 листопада 1992 року. 10 липня 1992 року в рамках Гельсінського саміту НБСЄ було підписано Заключний акт Договору ЗЗСЄ - 1 А, яким вводились обмеження щодо чисельності звичайних збройних сил та запроваджувались додаткові стабілізаційні заходи.
54. нові параметри європейської безпеки в 1993-1999
Важливим елементом міжнародних відносин стало прискорення західноєвропейської і загальноєвропейської інтеграції. 1992 р. в Маастрихт! (Нідерланди) країнами — учасницями Європейського Економічного Співтовариства був підписаний новий договір про Європейський Союз, на основі якого до 1999 р. має завершитися створення економічного і валютного союзу. Співтовариство планує також розробити спільну оборонну політику в галузі безпеки й запровадити єдине європейське громадянство. Колишні країни радянського блоку намагаються вийти зі сфери впливу Росії шляхом поступової інтеграції до ЄС та НАТО. Проте рівень їх економічного розвитку не дає змоги західноєвропейцям відкрити двері до ЄС усім бажаючим. Щодо Північноатлантичного блоку, то на початку 1994 р. США запропонували програму в межах НАТО "Партнерство заради миру", що передбачає п.оступове зближення країн Східної Європи. 1997 р. атлантичне керівництво розглянуло заяви про вступ до НАТО Польщі, Чехії, Угорщини. Ці країни були прийняті до НАТО у 1999 р.
55. Від НБСЄ до ОБСЄ
Організація з безпеки і співробітництва в Європі — до 1995 р. називалася Нарадою з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ). Нарада з безпеки та співробітництва в Європі, що проходила з 3 липня 1973 р. до 1 серпня 1975 р. за участю 33-х європейськихдержав, США і Канади, завершилася підписанням главами держав і урядів в Гельсінки Заключного акту, який став довгостроковою програмою дій з будівництва єдиної, мирної, демократичної і процвітаючої Європи. Нараду було започатковано як політичний консультативний орган, до якого ввійшли країни Європи, Центральної Азії та Північної Америки. 1 січня 1995 р., згідно з рішенням Будапештського саміту, Нарада з безпеки та співробітництва в Європі змінила свою назву на Організацію з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) і набула статусу міжнародної організації.
У процесі розвитку розпочатого 1972 року процесу НБСЄ 1975 року було укладено Гельсінський Заключний акт. Цей документохоплює широке коло стандартів міжнародної поведінки та зобов'язань, що регулюють відносини між державами-учасницями, заходів зміцнення довіри між ними, особливо в політично-військовій сфері, поваги до прав людини і основних свобод, а також співпраці в економічній, культурній, технічній та науковій галузях.
Знаменною віхою в розвитку процесу НБСЄ став Стокгольмський документ 1986 р. про заходи зміцнення довіри й безпеки, положення якого були доповнені й розвинуті в документах, ухвалених у Відні в 1990 і 1992 роках. На Гельсінській зустрічі в липні1992 року країни-учасниці прийняли рішення заснувати у Відні Форум НБСЄ з питань співпраці в галузі безпеки (FSC), під егідою якого нині відбувається діалог з питань безпеки та переговори щодо контролю над озброєннями, роззброєння та зміцнення довіри й безпеки.
Впродовж двох наступних років у межах цього органу, який було введено в дію 22 вересня 1992 року, тривали переговори щодо пакету документів за мандатом, узгодженим у Гельсінкі під назвою "Програма термінових заходів" з питань контролю надозброєннями, роззброєння та заходів щодо зміцнення довіри , безпеки та співробітництва і запобігання конфліктам.
У руслі Програми термінових дій ще два елементи були узгоджені в грудні 1994 року напередодні саміту НБСЄ в Будапешті: нова редакція Віденського документа (Віденський документ-94), що об'єднала колишні Стокгольмський та Віденський документи й обіймала також тексти документів про Планування оборони та Контакти і співпрацю у військовій галузі, узгоджені 1993 року, а також документ про глобальний обмін військовою інформацією. Підсумковий документ саміту, який увібрав у себе нові Керівні принципи непоширення, став важливим кроком в узгодженні Кодексу поведінки з політично-військових аспектів безпеки, куди було включено нові суттєві зобов'язання щодо демократичного контролю над збройними силами та їх використання.
У руслі контролю над звичайними озброєннями під час відкриття саміту НБСЄ в Парижі 19 листопада 1990 року 22 країни НАТО та тодішньої Організації Варшавського договору підписали далекосяжний Договір про звичайні збройні сили в Європі (ЗЗСЄ), який обмежує цю категорію сил в Європі від Атлантичного океану до Уральських гір. Договір набув чинності 9 листопада 1992 року. 10 липня 1992 року в рамках Гельсінського саміту НБСЄ було підписано Заключний акт Договору ЗЗСЄ - 1 А, яким вводились обмеження щодо чисельності звичайних збройних сил та запроваджувались додаткові стабілізаційні заходи.
На початку 2000-х рр. до ОБСЄ входили: Австрія, Албанія, Азербайджан, Андорра, Бельгія, Білорусь, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Ватикан, Великобританія, Вірменія, Греція, Грузія, Данія, Естонія, Ірландія, Іспанія, Італія, Казахстан, Канада, Кіпр,Киргизька Республіка, Латвія, Ліхтенштейн, Литва, Люксембург, Мальта, Молдова, Монако, Нідерланди, Німеччина, Норвегія,Польща, Португалія, Росія, Румунія, Сан-Марино, Словаччина, Словенія, Сполучені Штати Америки, Таджикистан, колишня Югославська Республіка Македонія, Туркменістан, Туреччина, Угорщина, Узбекистан, Україна, Фінляндія, Франція, Хорватія,Чеська Республіка, Чорногорія, Швейцарія, Швеція, Югославія.[1]Одним з центральних інститутів ОБСЄ, що відіграє важливу роль у процесі вирішення завдань всієї Організації є утворена у квітні 1991 року Парламентська асамблея - парламентський вимір Наради з безпеки і співробітництва в Європі. На той час до складу Асамблеї увійшов вищий законодавчий орган СРСР.
Головним форумом для регулярних політичних консультацій є Рада міністрів закордонних справ країн - учасниць НБСЄ, заснована Паризькою хартією для нової Європи, ухваленою 21 листопада 1990 року главами держав і урядів тодішніх 34 країн-учасниць у рамках зустрічей у НБСЄ.
Відповідно до Хартії також було створено Комітет старших посадовців, відповідальний за розгляд поточних питань, підготовку засідань Ради та виконання ухвалених нею рішень, та три постійні органи НБСЄ: Секретаріат у Празі, який згодом увійшов до загального Секретаріату у Відні, Центр запобігання конфліктам у Відні та Бюро вільних виборів (Варшава), пізніше перейменоване на Бюро демократичних інститутів та прав людини (БДІПЛ).
19 червня 1991 року в Берліні відбулося перше засідання Ради міністрів закордонних справ. Рада затвердила механізм консультацій та співпраці з надзвичайних ситуацій в межах діяльності НБСЄ.
9 липня 1992 року на заключному засіданні у Гельсінкі глави держав та урядів країн-учасниць НБСЄ ухвалили Декларацію Гельсінського саміту "Проблеми доби змін". Декларація відбивала досягнуту домовленість щодо подальшого зміцнення інститутів НБСЄ, запровадження посади Верховного комісара у справах національних меншин, створення структури раннього попередження, запобігання конфліктам та врегулювання кризових ситуацій, організації ознайомлювальних візитів та місій доповідачів.
14 грудня 1992 року на засіданні Ради міністрів закордонних справ у Стокгольмі було ухвалено Конвенцію про примирення і арбітраж в рамках НБСЄ та вирішено заснувати посаду Генерального секретаря.
1 грудня 1993 року Рада міністрів закордонних справ на своєму засіданні в Римі схвалила ці організаційні зміни, в тому числі заснування у Відні двох нових структур - Постійного комітету, що став першим постійно діючим органом НБСЄ для проведення політичних консультацій і ухвалення рішень, та єдиного загального Секретаріату.
Перейменування НБСЄ в Організацію з безпеки і співробітництва у Європі відбулося 1994 року на саміті в Будапешті. Тут також було прийняте рішення про заміну Комітету старших посадовців Вищою радою, яка скликатиметься щонайменше двічі на рік, а також перед засіданнями Ради міністрів, та збиратиметься як Економічний форум; про створення Постійної ради (замість Постійного комітету), яка працюватиме у Відні як орган проведення регулярних політичних консультацій і ухвалення рішень; про розгляд виконання усіх зобов'язань НБСЄ на засіданнях, які мають відбуватися у Відні напередодні кожного саміту.
На Стамбульському саміті ОБСЄ в листопаді 1999 року, з метою посилення процесу політичних консультацій в межах ОБСЄ, було створено Підготовчий комітет під егідою Постійної ради ОБСЄ та Оперативний центр, що планує і забезпечує проведення конкретних операцій ОБСЄ.
Відповідно до Декларації Гельсінського саміту 1992 року, ОБСЄ розробила цілий ряд механізмів відрядження офіційних місій та особистих представників Голови ОБСЄ для встановлення фактів, подання доповідей, здійснення моніторингу та посередницьких функцій згідно зі своїми повноваженнями щодо врегулювання кризових ситуацій та запобігання конфліктам.
За останні кілька років ОБСЄ вживала таких заходів стосовно Косово, Санджака, Воєводини, Македонії, Грузії, Естонії,Таджикистану, Молдови, Латвії, Нагірного Карабаху та Чечні. Починаючи з вересня 1992 року, НБСЄ здійснювала в Албанії,Болгарії, Хорватії, колишній Югославській Республіці Македонія, Угорщині та Румунії місії, покликані сприяти перевірці дотримання режиму санкцій (SAMs), введених ООН щодо Федеративної Республіки Югославія (Сербія та Чорногорія).
56. Процес розширення НАТО на східЗ грудня 1994 року НАТО заявила, щоправда опосередковано, про можливість розширення на схід: керівний орган НАТО поставило перед аналітиками організації завдання розробити “Дослідження про розширення НАТО”. Його завершили у вересні 1995 року. Воно було опубліковано у всіх натівських виданнях. В документі не вказувалися потенційні члени, а лише вказувався механізм, як це розширення проводити та критерії. Під ці критерії підзодили лише 4 країни: Польща, Угорщина, Чезія та Словаччина. Пізніше їх кількість зменшилася до 3: не пощастило Словаччині, уряд якої був не дуже симпатичним для Заходу (через одіозність лідера держави) .5-6 грудня 1995 року документ “Дослідження про розширення НАТО” було схвалено на черговому Брюссельському самміті як “документ практичної дії”. У тому ж 1995 році НАТО прийняло ще одне важливе рішення: про розширення “номенклатури” своїх партнерів. Через ПЗМ та Радою північно-атлантичного співробітництва НАТО співпрацювало з країнами Європи та колишнього СРСР. У 1995 році ула запропонована Ініціатива Середньоземноморського діалогу. Було названо 6 країн в якості потенційних натівських партнерів: Ізраїль та 5 арабських країн – Мавританія, Марокко, Туніс, Єгипет, Іорданія.В травні 1997 року Раду північно-атлантичного співробітництва було трансформовано в Раду євроатлантичного партнерства.8-9 липня 1997 року відбувся Мадридський самміт НАТО, де було заявлено про 3 країни, які будуть прийняті до НАТО: Чехія, Польща та Угорщина. В грудні 1997 року ці три країни підписали офіційні протоколи про приєднання до НАТО. Однак парламент кожної з країн НАТО мали ратифікувати ці протоколи. Процес ратифікації зайняв трохи більше року (через шантаж з боку Туреччини). У лютому 1999 року, Угорщина (10-15 лютого), Польща , та Чехія (26 лютого) підписали акти про приєднання до НАТО. Урочисте прийняття відбулося 4 квітня 1999 року у Вашингтоні, де 50 років тому було підписано Північно-атлантичний договір. Це стало першим фактор розширення НАТО за рахунок колишніх противників.- На Вашингтонському самміті було прийняте ще одне важливе рішення. Прийнята “Нова стратегічна концепція” передбачала, що НАТО для застосування збройних сил в миротворчих місіях не потребує мандату жодної міжнародної організації, в тому числі Ради Безпеки ООН. Фактично, НАТО поставила себе “поза законом”, порушивши систему міжнародного права, встановлену після 2-ї світової війни.57. Посилення ролі ЄС в системі регіональної безпеки.
Точкою відліку розвитку політики ЄС у сфері забезпечення безпеки громадян ЄС є набрання чинності Маастрихтським договором 1992 р.1, заслугою якого стало започаткування скоординованих дій в рамках «третьої опори». Першочергове завдання «третьої опори» полягало у подоланні наслідків послідовного впровадження внутрішнього ринку ЄС, і насамперед свободи руху осіб. Відповідно до ст. К1 (8) і (9) Договору до сфер спільного інтересу держав-членів входить судове співробітництво у кримінальних справах, митне співробітництво та співробітництво поліції, «цілями якої є попередження та боротьба з тероризмом, незаконною торгівлею наркотиками та іншими серйозними формами міжнародного злочину, включаючи, в разі необхідності окремі аспекти митного співробітництва, у взаємозв'язку з організацією Союзної системи обміну інформацією в рамках Європейського Поліційною Офісу (Європолу)». Водночас ст. К2 (2) наголошувала, що положення Договору щодо співробітництва у сфері юстиції та внутрішніх справ «не повинні впливати на виконання державами-членами покладених на них обов'язків стосовно підтримки правопорядку та збереження внутрішньої безпеки».
Особливістю міжурядового співробітництва у сфері юстиції та внутрішніх справ відповідно до ст.КЗ Маастрихтського договору, є інформування та консультування між державами-членами ЄС в рамках Ради, яка, з ініціативи будь-якої з держав-членів, уповноважена приймати одноголосно спільні позиції та пропонувати конвенції для їх прийняття державами-членами, а також спільні дії (кваліфікованою більшістю голосів). Таким чином, Комісія не має права пропонувати жодних заходів щодо митного та поліційного співробітництва, а її повноваження полягають в участі у роботі пов'язаній з зазначеними сферами співробітництва та інформуванні Європарламенту про хід та результати цієї роботи. Своєю чергою Європарламент може давати рекомендації Раді. Що стосується Суду ЄС, то він не уповноважений здійснювати юрисдикційний контроль щодо рішень прийнятих в рамках «третьої опори».
Слабими сторонами «третьої опори», в тому числі поліційного чи митного співробітництва, були: невідповідність правового інструментарію; складність робочих структур в рамках Ради; не чітке закріплення цілей, визначених Договором, як «сфера спільного інтересу»; обмежувальний характер процедури одноголосного прийняття рішень.
Зважаючи на недоліки Маастрихтського договору, Амстердамський договір 1997 р.2 здійснює більш рішучі кроки щодо забезпечення безпеки громадян ЄС та зростаючої ролі інститутів ЄС у зазначеній сфері співробітництва3. Відповідно до ст. 20 Амстердамського Договору Союз має на меті забезпечити громадянам високий рівень безпеки у просторі свободи, безпеки та юстиції через спільну діяльність держав-членів у сферах поліційної та судової співпраці в кримінальних справах, а також через запобігання расизмові та ксенофобії та боротьбу проти них.
На шляху до цієї мети належить запобігати будь-якій злочинності, зокрема, організованій, а також тероризмові, торгівлі людьми та злочинам проти дітей, незаконній торгівлі наркотиками та зброєю, корупції, шахрайству. Боротьба з цими явищами, відповідно до установчого договору, включає три групи заходів: по-перше, ближчу співпрацю поліційних, митних та інших компетентних органів дер- жав-членів, безпосередньо чи через Європол; по-друге, ближчу співпрацю судових та інших компетентних органів держав-членів, зокрема через Європейський підрозділ судової співпраці (Євроюст), зближення в разі потреби, норм кримінального права держав-членів.
Таким чином, на відміну від Маастрихтського договору, Амстердамський договір, запровадивши концепцію простору свободи, безпеки та юстиції, ставить за мету забезпечення громадян «високим рівнем безпеки». Незрозумілим лише залишається зміст поняття «високий рівень». Аналіз положень Амстердамського договору дає лише можливість визначити чотири засоби досягнення цієї мети: співробітництво поліційних, митних та інших компетентних органів держав- членів (в тому числі через Європол); співробітництво судових та інших компетентних органів держав-членів (зокрема через Європост); зближення норм кримінального права; запобігання расизмові та ксенофобії та боротьба проти них.
58. Маастрихтський процес і утворення ЄС у 1992
Підписання Маастрихтського договору. Утворення ЕСУ 1986 році в еволюції ЄЕС відбувається дуже важлива подія, яка заклала підвалини того, що на сьогодні називається Європейським Союзом: 17 лютого 1986 року підписується Єдиний європейський акт. На середину 80-х років країни-члени ЄЕС прийшли до висновку, що ЄЕС як суто економічна структура вже себе вичерпала і готова поширити свою сферу впливу на всі сфери буття людини (окрім військової). Першим кроком мала стати уніфікація законодавства західноєвропейських країн (що і було зроблено підписанням Єдиного європейського акту). В ньому мова йшла про уніфікацію більш ніж 300 норм внутрішнього законодавства. Було також встановлено термін до 1 січня 1993 року для створення “єдиної Європи”.У 1986 році також починаються переговори про підписання нового документу, який би інституціоналізував повне об’єднання Європи. 7 лютого 1992 року було підписано Договір про Європейсткий Союз у м. Маастрихт (Голландія). В ньому було закладено концепцію трьох опор ЄС:1. інституціональна: 4 наднаціональних органи управління єдиної Європи: Європейська комісія, Європейська Рада, Європарламент та Європейський суд;2. єдина зовнішня політика та політика безпеки;3. єдина політика в галузі внутрішніх справ.З 1 листопада 1993 року Маастрихтський договір набув чинності і замість ЄЕС було утворено Європейський союз.
59. ЄС і розвиток інтеграційних процесів в Європі в 1993-2012
4 етап еволюції європейської інтеграції : економічний союз(з 1993 р. і до сьогодні). Відповідно до Маастрихтського договору про Європейський Союз (1992 р.) єдиний внутрішній ринок доповнився форсованим розвитком валютного союзу. У лютому 2002 р. введено єдину валюту ЄС - євро, створено єдиний Європейський центральний банк, сформовано єдиний економічний простір.
. 1 січня 1995 року), до ЄС приєднуються 3 країни: Австрія, Фінляндія та Швеція. Велися переговори про вступ до ЄС з Норвегією, однак на референдумі більшість населення Норвегії проголосувала проти. Називають 2 причини цього:1) традиційно у скандинавських каїнах соціальні стандарти знаходяться на значно вищому рівні, і вступивши до ЄС країна мала б знизити свій рівень;2) Норвегія – єдина країна з 4-х, яким пропонувався вступ, має достатньо ресурсів для власного існування.До так званого “твердого ядра” ЄС було включено такі країни: Німеччину, Люксембург, Францію, Бельгію, Голландію, Австрію, Фінляндію та Ірландію. Були визначено два етапи введення євро: з 1 січня 1999 року у безготівкові розрахунки, а з 1 січня 2002 року в готівковий обіг.
Процес розширення європейського регіонального об'єднання пройшов 6 етапів:
1) у 1973 р. до ЄС приєднались Великобританія, Данія, Ірландія;
2) у 1981 р. - Греція;
3) у 1986 р. - Португалія та Іспанія;
4) у 1995 р. - Австрія, Фінляндія, Швеція;
5) у 2004 р. - Угорщина, Польща, Кіпр, Мальта, Латвія, Литва, Естонія, Чехія, Словаччина, Словенія;
6) у 2007 р. - Болгарія, Румунія.
Станом на 2010 рік 4 країни мають статус кандидатів у члени ЄС: Ісландія, Македонія, Туреччина і Хорватія. Інші держави Західних Балкан підписали угоду про стабілізацію та асоціацію, яка зазвичай передує заяві на членство. Чорногорія, Албанія і Сербія вже подали такі заяви (в січні 2007 р., квітні 2009 р., грудні 2009 р. відповідно).
На сьогодні Європейський Союз об'єднує 27 країн з населенням приблизно 500 млн. осіб. Вступ нових країн до ЄС збільшив його ресурсний потенціал і ринок збуту. Разом з тим це потребує від ЄС значних політичних та економічних зусиль і збільшує ризики нестабільності.
Захід досить довго не виявляв належного інтересу до пострадянського регіону загалом та його безпеки зокрема, але ті самі виклики та загрози змусили відмовитися від пасивної політики. Відповіддю на ці нові явища у системі міжнародних відносин стала тенденція до цивілізаційної консолідації країн, що почала проявлятися на початку 90-х років i стала особливо помітною після подій 11 вересня 2001 року. Проявом цієї консолідації став розпочатий Заходом процес інтеграції пострадянського простору в сфері безпеки з наступним включенням цієї території до складу євроатлантичної цивілізації.
Завершення холодної війни викликали до життя ідеї створення панєвропейської системи безпеки, що включає Західну i Центрально-Східну Європу, а також країни колишнього СРСР[11].
Існує низка чинників на користь рішення Заходу стосовно інтеграції пострадянського простору.
По-перше, вказаний регіон безпосередньо межує з найбільш загрозливими з точки зору довгострокових інтересів безпеки США і Європи. Країни Закавказзя і Центральної Азії географічно та історично зв'язані з регіоном Західної Азії, що є довготривалим джерелом нестабільності й поширення ісламського екстремізму.
По-друге, ряд країн пострадянського простору в перспективі може бути надійним постачальником вуглеводневої сировини та мінеральних ресурсів для економіки Заходу, зважаючи на зростання нестабільності у традиційних регіонах імпорту. До 2020 року 50 відсотків нафти експортуватиметься з нестабільних регіонів світу.
По-третє, пострадянська територія сприймається Заходом як цивілізаційно близька (хоч i дещо зіпсована традиціями авторитаризму та азіатчини), оскільки дві третини населення сповідує християнство й у культурно-расовому відношенні не відрізняється від європейців. Виходячи з цього пострадянський простір у довготривалій перспективі може бути інтегрованим до західної цивілізації. Існують також i чинники, що гальмують можливу інтеграцію. Вони, по суті, зводяться до двох перешкод: невідповідності політичної свідомості та політичної культури посттоталітарних (зараз напів- чи повністю авторитарних) суспільств принципам ліберальної демократії, а також поки що низький рівень економічного розвитку та інтеграції пострадянських країн у світову економіку. Економічний чинник є також суттєвою перешкодою на шляху інтеграції, оскільки Захід змушений брати на себе основний тягар трансформацій у нових партнерів[10]. Ключовим словом, яке визначає характер процесів у системі міжнародних відносин, стала «консолідація», що відбувається у трьох вимірах. По-перше, це цивілізаційна консолідація, сутність якої полягає у самовизначенні держав на основі спільної історії, духовних цінностей, релігії тощо; а також створенні відповідних інституційних форм. По-друге, консолідація на пострадянському пpocтopi у сфері безпеки, з огляду на схожі проблеми та завдання, що стоять перед молодими державами і виявляються через формування і зміцнення авторитарних та напівавторитарних режимів. По-третє, консолідація інститутів безпеки шляхом формування інтегрованої системи безпеки у складі Євроатлантичного та Євразійського компонентів.
Цивілізаційна консолідація. На початку ХХІ ст. дедалі частіше виявляється таке явище, як цивілізаційна консолідація. Суть її полягає у групуванні країн на основі історичної та культурно-релігійної близькості. Це означає, що під час прийняття стратегічних рішень й обрання довгострокових орієнтацій держави більше керуватимуться такими чинниками, як ментальна спорідненість і схоже розуміння базових цінностей, що сформувалися на основі спільного історичного розвитку. Геополітичні інтереси та традиційні союзники при цьому відходитимуть на другий план.
Консолідація на пострадянському просторі у сфері безпеки. Країни пострадянського простору перебувають на стадії складних суспільних трансформаційних процесів, що мають як спільні, так і особливі риси. Основною тенденцією цих змін, що стала виявлятися у другій половині 1990-х рр., є культурно-цивілізаційна детермінанта створення відповідного політичного режиму. Народи колись єдиної держави почали повертатися до історично притаманних їм норм суспільного життя.
60. Проблема міжнародного тероризму в сучасному світі
У XXI ст. тероризм став невід'ємною частиною політичних і економічних процесів у світі і значно загрожує громадській і національній безпеці. Поодинокі прояви переросли у масове явище. Нині тероризм — проблема не лише для країн із політичним, національним чи релігійним розладом, — це вже проблема Північної Ірландії та Великої Британії, Лівії та США, Палестини й Ізраїлю, Росії, Японії та Іспанії, це проблема всієї світової спільноти. Терористичні акти у США 11 вересня 2001 року кардинально змінили характер загроз міжнародній безпеці у світі. Вони продемонстрували можливість ураження значної кількості людей та об'єктів без застосування традиційної зброї: викрадений літак, комп'ютерні мережі, банківська або поштова система, засоби масової інформації, тобто те, що не підходить під визначення «зброя» у загальноприйнятому значенні.
Але не знижується і ядерна загроза з боку терористів. Рівень ризику застосування ядерної зброї та радіоактивних матеріалів можна попередньо оцінити за загрозами скоєння актів ядерного тероризму і викраденнями ядерних матеріалів. На сьогодні не існує надійних і повних даних про нелегальне переміщення ядерних і радіоактивних матеріалів, а також про випадки ядерного шантажу. База даних МАГАТЕ, за станом на 31 березня 2001 р., зареєструвала понад 550 інцидентів нелегального переміщення ядерних і радіоактивних матеріалів, і тільки дві третини з них підтверджено країнами-учасницями.  HYPERLINK "http://www.bestreferat.ru/referat-130602.html" \l "_ftn1" \o "" [1] Кількості всіх перехоплених матеріалів не вистачило б для виготовлення навіть одного ядерного вибухового пристрою. Але проблема дуже серйозна..
Проблема безпеки в контексті глобалізації може бути визначена по-різному, залежно від того, на якому з аспектів глобалізації сконцентрувати увагу. Якщо розглядати процес глобалізації як стихійний об'єктивно детермінований процес поглиблення світового поділу праці, що супроводжується інтеграційно-коопераційними тенденціями між економіками країн світу, створенням наднаціональних регіональних і міжнародних, інститутів, тоді проблема безпеки матиме один вимір. Іншою буде проблема, якщо цей процес є за своїм політико-економічним змістом результатом погоджених дій окремої групи країн, спрямованих на розв'язання конкретних завдань і досягнення визначених цілей. Корінь проблеми погіршення стану безпеки в період глобалізації -- у сутності єдиного в даний момент сценарію соціального прогресу -- полягає не тільки в розриві між бідністю країн третього світу i багатством незначного кола провідних країн, що поглинають 40-60% світових ресурсів, а й у консервації цього розриву, що посилює ідеологія ліберально-ринкового месіанізму, яку Захід проводить щодо іншого світу. У цьому зв'язку для керівництва розвинутих країн важливо визнати, в епоху всесвітнього пробудження та загальної міжнародної вразливості безпека залежить не тільки від воєнної могутності, а також i від переважаючої атмосфери думок, політичного тлумачення соціальних пристрастей. Тому в ситуації, яка склалася, колоніальне мислення, що відроджується, може спричинити відповідні реакції з боку відсталих держав, крайньою формою яких є антизахідні екстремістські ідеології та практика тероризму[8].
В умовах глобалізації міжнародних відносин боротьба з тероризмом тільки в національних рамках виявляється малоефективною. Потрібні об’єднані зусилля держав на парламентському, урядовому та суспільному рівнях. Експерти визнали як одну з провідних політику НАТО в боротьбі із сучасним тероризмом, основні напрями якої були започатковані на Паризькому саміті в листопаді 2002 року.
72. Глобальні та регіональні системи безпеки
Переважною більшістю політиків і пересічних громадян європейська безпека пов'язується з ефективністю двох структур: НАТО i Європейським Союзом. Це ґрунтується на міцному фундаменті, який утворюють загальні цінності, інтереси, цілі й стратегії західної спільноти. Нова стратегічна концепція НАТО (1999 р.) та Амстердамський (1997 р.) i Ніццький (2000 р.) договори в рамках ЕС, з одного боку відтворили військово-політичні зміни в Європі у 90-х роках, а з іншого, суттєво розширили завдання цих структур у питаннях безпеки i оборони. Захід через діючі структури безпеки - НАТО i ЕС - репрезентує i реалізує модель безпеки, яка визначається як "кооперативна безпека", Схід, навпаки, пропонує модель безпеки, яка повторює відому європейцям „колективну безпеку”. Особливості цих двох моделей безпеки носять принциповий i відмінний характер. Розглянемо принципи, котрими керується НАТО, як головний фундатор моделі „кооперативної безпеки” i Російська Федерація, яка є прихильником „колективної безпеки”.
Європейська система безпеки. Принципи НАТО відомі й чіткі. Вони покладені в основу Вашингтонського договору 1949 р., Стратегічної концепції НАТО від 1999 р. (Вашингтонський саміт НАТО), Плану отримання членства у НАТО, Досліджень з питань про розширення НАТО. Сукупність діючих принципів, що цементують „кооперативну модель” (НАТОцентричну) безпеки, умовно можна поділити на три групи: ідеологічно-ціннісні принципи, принципи Гельсінські (Нарада НБСЄ у 1975 році) i принципи воєнного будівництва країн-учасниць Альянсу.
Першу групу принципів, що синтезують ідеологічно-ціннісний вимір, складають принципи демократії, свободи особистості, верховенства права і свободи торгівлі.
Другу велику групу складають 10 принципів політичної взаємодії, котрі затверджені Заключним Актом Гельсінкі країн-учасниць ОБСЄ (НБСЕ) і до яких теж входять країни НАТО. Слід визнати, що, незважаючи на те, що Захід останнім часом їх відверто ігнорує, окремі з них дослівно використовуються в офіційних документах НАТО. Третю гpyпу принципів створює те „загальне”, що складає основу політики воєнної безпеки на платформі НАТО і, водночас, є підґрунтям будівництва збройних сил країн-членів НАТО як елементів цієї системи.
У моделі безпеки, що репрезентується як „кооперативна безпека”, західна спільнота перш за все бачить кардинальну зміну акцентів безпеки i надання їй „первинного i дійсного змісту”, який генерує лібералізм[3].
НАТО, про можливість припинення функціонування якої дискутували лише зразу після ліквідації ОВД, змогла не тільки продовжити своє існування, але й активно розвиватися. Тому, що вона має реальні сили і засоби для виконання захисних оборонних функцій, успішно протистояла ОВД i після ліквідації останньої довела свою спроможність адаптуватися до нових геополітичних реалій. Зрештою в Альянсі зацікавлений його лідер - Сполучені Штати Америки.
Проте, незважаючи на могутність євроатлантичної системи безпеки на основі НАТО, треба сказати, що принаймні дві проблеми все більше підривають існування Альянсу:
1.США - лідер НАТО, який все більше захоплюється месіанською роллю супердержави та ідеєю „законності” в нав'язуванні своєї політики силовими методами. У США вже не вважають що Альянс може бути ефективним військовим інструментом у війнах проти тероризму. Тут розглядають НАТО головним чином як важіль політичного впливу на Європу та на євроінтеграційні процеси.
2. Держави Європи вже yсвiдoмлюють, що коли вони сьогодні не побудують власну систему безпеки, завтра їм буде важко виступати впливовим гравцем у майбутньому багатополюсному світі.
Таким чином, основним інтегральним чинником НАТО як євроатлантичної системи безпеки є її потенційні воєнно-політичні можливості у гарантуванні безпеки своїм учасникам у поєднанні з упровадженням демократичних цінностей.
Упровадженню спільної зовнішньої політики та політики безпеки, складовою якої у подальшому стала спільна європейська політика безпеки й оборони (СЕПБО), на нашу думку, значно посприяло завершення ідеологічного протистояння між Схoдoм і Заходом.
Хоча діяльність СЕПБО помітна, її активізації перешкоджають наслідки конфронтаційної епохи. Керівництво європейських країн звикло - основні витрати на безпеку й оборону роблять США. Переконати себе, а головне - свої народи, що у зв'язку з витратами на оборону треба скорочувати соціальні програми, не зовсім легко[12].
Сучасна логіка створення європейської системи безпеки знову виявила дефіцит довіри й відкритості у зовнішньополітичних цілях. Розуміння того, що вона будується на підставі однакового уявлення про неприпустимість війни як засобу вирішення спірних питань, що всі країни керуються загальновизнаними принципами колективної безпеки Гельсінкі, котрі однаково розуміються, тлумачаться і обов'язково виконуються всією спільнотою, зайшло в суперечність з реальною практикою міжнародних відносин[4].
Трансатлантичні зв'язки між НАТО та ЄС зберігатимуть свою ключову роль. Це пов'язано з тим, що суто європейський оборонний потенціал ще довго буде недостатнім порівняно з можливостями Альянсу. Така обставина зумовлюватиме певну залежність ЄС і НАТО.
Стверджувати, що дальша інтеграція Європи призведе до певного антагонізму у відносинах між європейськими країнами та США, не можна оскільки їх об'єднує загальна система цінностей західної ліберальної демократії Доводиться лише говорити про прагнення Європи стати рівноправним партнером Америки, бути одним з основних гравців у світовій політиці[12].
Євразійська система безпеки. Схід Європи в особі Росії, навпаки, відстоює „колективну безпеку” як єдино можливу форму спiвiснування усіх європейських країн. В основу її побудови Росія закладає десять принципів Гельсінської (1975 р.) наради НБСЄ(ОБСЄ) й iснуючi норми міжнародного права, на сторожі яких повинна стояти ООН, та визнання в межах статуту ООН регіональних структур безпеки. Свою позицію Росія чітко окреслила у виступі Президента Росії В. Путіна на генеральній Асамблеї ООН у вересні 2003 року. Елементи стратегічного бачення європейської i світової безпеки у поглядах президента Росії були визначені такі: ООН і її спеціалiзацiя в системі міжнародних відносин у дійсний час; ООН i міжнародне право; реформа Ради Безпеки ООН; взаємодія ООН з регіональними структурами безпеки; ООН в миротворних операціях; боротьба з розповсюдженням зброї масового знищення[3].
Ліквідація ОВД призвела до вакууму безпеки на території країн - її колишніх учасниць. Перед державами, що об'єднались в СНД і так чи інакше перебували під впливом Росії, також постала проблема безпеки у нових міжнародних реаліях Це й стало основним системоутворюючим чинником для формування ОДКБ як євразійської системи безпеки.
Однак варто зазначити - досі чітко не окреслені місце і роль ОДКБ у системі міжнародної системи безпеки, не прийняте й політичне рішення про взаємодію ЄС та НАТО. У рамках Організації немає навіть єдиної позиції щодо того, як реагувати на присутність НАТО на території країн - учасниць ОДКБ. Майже всі її члени мають двосторонні відносини з Альянсом і не бачать ніякої загрози для СНД у співробітництві з НАТО.
Серйозна стурбованість Росії створенням НАТО під приводом боротьби з міжнародним тероризмом на території країн Центральної Азії військових баз з практично невизначеним терміном їх функціонування стала основною причиною трансформації Договору про колективну безпеку в міжнародну регіональну організацію безпеки - ОДКБ, у якій Москва займає позиції безумовного лідера.
Існування певних суперечностей між країнами - членами ОДКБ у поглядах, перш за все, на розвиток відносин із Заходом, зокрема присутність на їх території військових формувань країн НАТО, створює певні проблеми у зміцненні єдності Організації[12].
На початку XXI століття на пострадянському просторі виникли нові реалії, що випливають з особливостей політичної культури та політичної практики цього гігантського регіону, які сформувалися упродовж його перебування у складі Російської імперії чи навіть раніше. Вони ж безпосередньо вплинули i на формування інституційної бази безпеки.
По-перше, у багатьох регіонах припинилися або законсервувалися громадянські війни (Грузія, Таджикистан, Молдова).
По-друге, відбулася суспільна стабілізація на основі досягнення консенсусу правлячої та опозиційної еліт або асиміляції останньої.
По-третє, схильність до авторитаризму посилюється практичною невдачею проекту вкорінення ліберальної демократії західного зразка, котрий намагалися впроваджувати з початку 90-х років, переважна більшість еліт та населення пострадянських країн саме у спробах запровадження реформ убачає причини всіх економічних негараздів та суспільних проблем. Тому авторитарний режим розглядається як альтернатива суспільній нестабільності початку 90-х років та зaciб модернізації пострадянських держав, їх адаптації до викликів глобальних процесів.
По-четверте, відбулася первинна зовнішньополітична соціалізація пострадянського регіону. Вона базувалася на двох чинниках: географічній близькості до країн, що бралися за взірець, та меркантильних спробах пошуку довготривалого економічного донора.
По-п'яте, зазначені чинники сприяли загальному підвищенню рівня стабільності. Виникли i відносно успішно функціонують інститути безпеки, зокрема, Організація договору колективної безпеки (ОДКБ), до якої входять п'ять держав: Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Росія й Таджикистан. Попередня структура - Договір Колективної Безпеки відіграла певну позитивну роль у припиненні громадянської війни у Таджикистані у середині 90-х років та відсічі ісламським екстремістам у 1999-2000 роках в Узбекистані.
По-шосте, проявилися регіональні відмінності у рівні забезпечення безпеки пострадянських країн, зокрема між західними новими незалежними державами та країнами Центральної Азії i Закавказзя[10].
Розвиток системи міжнародних відносин на початку ХХІ ст. відзначається процесом переплетення трьох консолідації цивілізаційної, пострадянського простору, інститутів безпеки, ґрунтується на консолідації її основних елементів переважно на основі цивілізаційно-культурних чинників. Тоді як Європа об'єднується на основі демократичних цінностей. На пострадянському просторі переважно відбувається консолідація авторитарних та напівавторитарних режимів. Це впливає на характер процесів у галузі безпеки в регіоні Європи та Євразії, що виявляються через створення відповідних підсистем на основі вже діючих інститутів. ІІроте внаслідок появи нових загроз та викликів і перегляду західних підходів до майбутнього Євразії на початку ХХI ст. спостерігається зближення обох підсистем безпеки[9].
Значною проблемою сучасності залишається створення надійних та ефективних систем глобальної і регіональної безпеки. Особливо -- з урахуванням багатьох аспектів світових глобалізаційних тенденцій. Теракти в США довели, що норми, процедури, механізми та інститути існуючої системи безпеки виявилися неготовими ефективно протидіяти цій загрозі. Терористичні акції виявляються більш системними (охоплюючи єдиною координацією весь цикл “мотивація-підготовка-здійснення”), ніж відповіді на них (де діяльність із запобігання тероризму, конфліктам та їх урегулювання, сили та засоби розпорошені по багатьох міжнародних організаціях, окремих країнах, слабко координуються, їх удосконалення залежить від суперечливих політичних та економічних обмежень, знаходиться під тиском бюрократичних процедур).
Інша проблема пов'язана з відповіддю на питання: а з чим, власне, боротися; що є найбільш прийнятним, ефективнішим -- боротьба з причинами, що породжують негативні явища, чи із самими негативними явищами та їх наслідками? Питання про методи та напрями протидії загрозам не є простим і однозначним. По-перше, як завжди, виникає питання про забезпеченість потрібних заходів ресурсами (людськими, фінансовими, матеріально-технічними, інформаційними, правовими). Тому широта та глибина комплексу заходів охоплюють, як правило, лише ту частину повного циклу дії негативних чинників (зародження, виникнення, ескалація, вплив, наслідки), на яку вистачає існуючих ресурсів.
По-друге, не завжди взагалі можливо протидіяти загрозам на ранніх стадіях, бо кожна з них має свій часовий ряд і структурну особливість: одна знаходиться на стадії зародження протиріч, історія виникнення коренів іншої вимірюється століттями; підґрунтям однієї є суто економічні розбіжності в інтересах сторін, іншої -- цілий комплекс етнічних, економічних, політичних протиріч, виявити які на ранніх стадіях дуже складно (хоча й можливо); у протидії одній загрозі зацікавлені практично всі суб'єкти міжнародної діяльності (боротьба з тероризмом), а протидія іншій негативним чином зачіпає певні інтереси окремих гравців (наприклад, зменшення атмосферних викидів). Тому підхід до проблем забезпечення безпеки має бути, по-перше, системним, по-друге, конкретним і, по-третє, відповідальним.
61. Роль ООН у сучаснихміжнароднихвідносинах.
Створення ООН стало втіленнямодвічноїмріїлюдства про такийустрій та організаціюміжнародногозахисту, якіпозбавили б людей відвічнихвоєн, руйнувань, мук і страждань, забезпечилимирніумовижиттянародів, їхпоступальнийрозвиток і процвітання. Статут ООН бувпідписаний у 1945 р. На відмінувід статуту Лігинацій, в якійзастосуваннявійськовоїсилибулолегалізованим і законним способом вирішення проблем, у Статуті ООН закріпленообов'язокусіх держав вирішувати спори виключномирнимизасобами, агресіябулаоголошена поза законом, центральною стала ідеяколективноїбезпеки.
ООН стала універсальноюорганізацією, яка досі не маєаналогів у світі. Вона займаєтьсяполітичним., економіч., військовими, соц., культурн. і багатьмаіншимипитаннями.
Більшніж за 60 роківсвогоіснування ООН перетворилася на невід'ємнучастинуміжнародноїструктури. Сьогодні ООН є центральнимгравцем в пошукурішеньбагатьохміжнароднихконфліктів. Організаціябере участь і в «Квартеті» з близькосхідноговрегулювання, і в «шістці» з північнокорейськоїпроблеми, у рамках ООН виробляютьсяуніверсальнірішеннящодоміжнародних проблем.
Роль ООН:
Миротворчадіяльність ООН є життєвоважливимінструментомсвіту. В даний час близько 67 тисячвійськових і цивільнихслужбовців ООН з 103 країнберуть участь у 16 операціях у різнихкраїнахсвіту. Див докладнішевкінціврпроса.
ООН та її установи, у тому числіСвітовий банк та Програмарозвитку ООН, що є основнимінструментомсприяннярозвиткунайбіднішихкраїн, направляючитудидопомогуобсягомпонад 30 млрд. дол. США в рік.
Звичайно, роль ООН багато в чомузалежитьвід того, як держава сприймаєцюорганізацію, наскількивононесевідповідальність за виконанняположеньїї Статуту.
Миротворчіоперації ООН:
В Африці
ПротягомбагатьохроківзусилляОрганізаціїОб'єднанихНацій по забезпеченню миру здійснювалися в самих різних формах, включаючитривалукампанію з боротьбипротиапартеїду в ПівденнійАфриці, активнупідтримкупроцесу переходу Намібії до незалежності, низку місійщодонаданняпідтримки у проведеннівиборів і близько 23 операцій з підтримання миру. Останніопераціїбулирозгорнуті в Ліберії (2003 рік, а нещодавно створена МісіяОрганізаціїОб'єднанихНацій у Судані (березень 2005 року).
На Американськомуконтиненті
МиротворчадіяльністьОрганізаціїОб'єднанихНацій та їїзусилля з підтримки миру зіграли свою роль у врегулюваннізатяжнихконфліктів в ЦентральнійАмериці. У 1989 році в Нікарагуазавдякимиротворчимзусиллямбулазабезпеченадобровільнадемобілізація сил руху опору, учасникиякогоздали свою зброюОрганізаціїОб'єднанихНацій.
62. Основнірисисучаснихсистемнихтрансформацій у країнах Центрально-Східної Європи
Із закінченням соціалістичної епохи у Центрально-Східній Європі відкрилась можливість трансформації централізованої планової економіки в ринкову, а також політичної і економічної інтеграції Центрально-Східної і Західної Європи.
На початку 90-их років основною метою економічноїполітикицихкраїнбув. перехідвід центрально-плановоїсистеми до ринкової. Аджекраїницьогорегіонухарактеризувалисьзначноюнестабільністю. Значнаабо й переважначастиначинниківнестабільностівиниклавнаслідокреалізаціїстратегійекономічнихперетворень, отже, маєтрансформаційний характер. Метою економічнихстратегій у перехіднихекономікахкраїн Центрально-СхідноїЄвропи на першомуетапібулапобудоварозвиненоїстійкоїринковоїекономіки. Отже, ключовоюкатегорієювиступаєринковиймеханізм, щоспроможнийзамінитидержавнеадміністрування в економіці. Стабілізаційнийвпливмавбиздійснюватись на весь процессуспільноговідтворення: на системивласності, стимулювання, узгодженняінтересів, інституційногооформлення, технічногозабезпечення.
Початком таких процесівможнавважати 1989 рік, коли країни Центрально-СхідноїЄвропипостали перед двомавирішальними шляхами: перехіднийпроцес і переорієнтація в сторону ЗахідноїЄвропи. Створенняринковогосередовища, відповідних форм економічнихвідносин та досягненнянеобхіднихекономічнихпропорцій, як і перебудоватехнологічноїструктури, перетворення у системідержавноївлади є напрямамиперехідноїекономічноїстратегії.
Відповідно з цим проходить процес формування системи завдань і пріоритетів економічної стратегії, що спрямовуються на грошову, фінансову, бюджетну стабілізацію, економічну лібералізацію, приватизацію, реструктуризацію, розвиток ринкових інститутів.
63. Країни Вишеградської групи в системі сучасних міжнародних відносинах
Вишеградська група (Вишеградська четвірка) — угрупування чотирьох центральноєвропейських країн: Польщі, Чехії, Угорщини і Словаччини. З'явилась унаслідок зустрічі президентів Польщі Леха Валенси і Чехословаччини Вацлава Гавела та прем'єра Угорщини Йожефа Антала 15 лютого 1991 року в угорському місті Вишеград, після ухвалення Вишеградської декларації. Головною метою була названа інтеграція до євроатлантичних структур.
Водночас спільність цілей закордонної політики, спільність історичного досвіду та географічна близькість спричинили появу нового регіонального утворення, названого після розпаду Чехословаччини Вишеградською четвіркою (Чехія і Словаччина).
Були ухвалені умови про лібералізацію торгівлі в межах групи, що спричинило появу в 1993 році Центральноєвропейського порозуміння про вільну торгівлю (CEFTA).
У 1994–1998 роках зусилля країн Вишеграда переважно були спрямовані радше на інтеграцію з ЄС і НАТО, ніж на лобіювання взаємних інтересів, зустрічі голів держав відбувались нерегулярно.
З 2004 року і до середини 2005 в групі головувала Польща, після неї головує Угорщина.
Наприкінці 2004 року президент Польщі АлександрКвасневський зазначив, що Вишеградська група може виступати зі спільними ініціативами, які стосуватимуться політики ЄС щодо її східних сусідів, у тому числі України, і мати істотну роль в побудові площини європейських цінностей.
10 червня 2005 році прем'єр-міністр України Юлія Тимошенко зустрілася в місті Пулави (Польща) з прем'єр-міністрами країн «Вишеградської четвірки». Були обговорені питання енергетичної співпраці, зокрема, пов'язані з розвитком нафтових та газових магістралей, а також у сфері транспортування електроенергії. Тимошенко заявила, що розраховує на допомогу країн «Вишеградської четвірки» в інтеграції України до Євросоюзу.
64. Міжнародне становище і пріоритети зовнішньої політики країн Африки у 1985-2012
Із закінченням холодної війни радикально змінилася роль Африки в міжнародних відносинах. Переставши бути ареною конфронтації Сходу й Заходу, цей регіон втратив своє стратегічне значення в системі зовнішньополітичних координат провідних держав, а досвід їх політичного й економічного співробітництва з африканськими країнами піддався критичній переоцінці. У міжнародний політичний лексикон міцно ввійшло поняття «афропесимізм», що підкріплювалося й підкріплюється багатьма серйозними аргументами. Джерелом «афропесимізму» стало насамперед тяжке економічне становище переважної більшості країн регіону. Сьогодні на частку континенту, де проживає більше 11% населення Землі (600 млн. чоловік), доводиться лише близько 5% світового виробництва. З 53 африканських країн 33 ставляться до групи найменш розвинених країн миру.Якщо в 1960 р. Африка забезпечувала себе продовольством, то з 1980 р. третина африканців виживає тільки за рахунок міжнародної допомоги. Разом з тим населення Африки зростало швидше, ніж населення інших країн, що розвиваються. При збереженні нинішніх темпів народжуваності в 2025 р. кожна п'ята людина у світі буде африканцем.
Особливе занепокоєння викликає те, що, хоча частка Африки в одержанні міжнародної економічної допомоги країнам, що розвиваються, становила на початку 90-х років 38% (17% в 1970 р.) і коливається на сучасному етапі між 15 і 20 млрд. дол. у рік, падіння ВВП на душу населення на континенті за період 1980 - 1992р. досягло 15%. Істотне зниження рівня життя населення відбувалося навіть у тих державах, де зовнішня допомога становила дуже велику частку стосовно розмірів їхніх бюджетів.
Украй несприятливі наслідки для інтересів міжнародної безпеки мають численні внутрішні й міждержавні конфлікти в різних районах Африки. В 90-і роки воєнні дії велися на території більш ніж півтора десятків африканських держав. Особливо великі руйнування війни й збройні етнічні конфлікти принесли в Анголі, Ефіопії, Ліберії, Мозамбіку, Сомалі, Чаді, Мавританії, Сенегалі, Західній Сахарі, Судані, Уганді, Малі, Бурунді й Руанді. Подолання їхніх наслідків зажадає декількох десятиліть, причому ймовірність рецидивів конфронтації поки залишається високою.
Хоча 90-і роки були важким і суперечливим періодом еволюції африканських країн, до другої половини поточного десятиліття в переважній більшості держав намітилися позитивні зрушення. Внутрішньополітичні й міжнародні відносини в Африці поступово входять у нормальне русло.
Позитивні зміни стали можливі насамперед завдяки врегулюванню великих збройних конфліктів в Африці. Ліквідація режиму апартеїду в ПАР благотворно позначилася на обстановці в південній частині континенту. Припинилася затяжна політична боротьба в Намібії, Мозамбіку й Анголі. У середині 90-х років дванадцять країн Півдня Африки створили міжурядову консультаційну Раду по політиці, обороні й безпеці. Держави Центральної Африки підписали Пакт про ненапад. Міжнаціональні військові підрозділи Економічного співтовариства держав Західної Африки (ЕКОВАС) уже протягом декількох років перебувають у Ліберії.
Важливим явищем міжнародних відносин в Африці став початок формування спеціального механізму ОАЕ, покликаного забезпечувати попередження й урегулювання конфліктів.
65. Країни Латиноамериканського регіону в міжнародних відносинах кінця 20 поч. 21 ст.
Латиноамериканський регіон сьогодні – це тридцять чотири держави.Перш за все, значимість цього регіону в ХХІ ст. пов’язана з тим багатим природно-сировинним потенціалом, який має регіон.
Особливістю регіону в ХХІ ст. стала стабільність, динамізм економічного та соціального розвитку. Темпи економічного зростання регіону починаючи з 2004 року помітно випереджують темпи зростання як світової економіки, так і лікуючих індустріальних держав (США, ЄС, Японія). Створюються сприятливі умови для закордонних інвестицій.
У 90-ті роки ХХ ст. в регіоні було надано новий імпульс для розвитку інтеграційних процесів. Ініціаторами розвитку інтеграції на континенті стали Бразилія та Аргентина.Починаючи з 90-х років та особливо на початку ХХІ ст. різко збільшилася динамічна активність практично всіх країн регіону, проведення ними багатовекторної зовнішньої політики. Характер зовнішньополітичного курсу більшості країн регіону свідчить про зміну їх пріоритетів, відмова від проведення проамериканської політики, що було характерно для країн регіону в минулому. Це багато в чому обумовлено падінням впливу США в регіоні, що особливо яскраво проявилося за адміністрації Буша-молодшого. Це стосується послаблення впливу американського капіталу, згортання співробітництва в військовій сфері та відмова від союзу з США як основи своєї зовнішньої політики. Водночас в регіоні відбувається активне проникнення та посилення впливу інших країн, перш за все Китаю, політика якого характеризується високою активністю та широким проникненням китайського капіталу в економіку країн регіону. Різко активізувалася політика і Іспанії та Росії. Росія перетворилася на країну-постачальника озброєння на континент.
Таким чином, у ХХІ ст. принципово змінюється роль Латиноамериканського регіону в світовій політиці. Країни регіону трансформуються в важливіших акторів міжнародних відносин, прагнучи реалізувати зовнішньополітичний курс, у рамках якого можливо найбільш ефективно реалізувати національні інтереси країни. Зростає значення всього Латиноамериканського регіону як значного актора сучасної системи міжнародних відносин, що все більше впливає на формування нового світового порядку.
Країни латиноамериканського регіону, тривалий час, аж до початку 70-х років нашого століття знаходилися як би в стороні від великої світової політики, пройшли, тим не менш, вельми значущий шлях розвитку уявлень про власні інтереси національної та регіональної безпеки, пов'язаний з довгою боротьбою за їх практичне забезпечення. Сьогодні, прагнучи зміцнити свої позиції на міжнародній арені і увійти в XXI століття як авторитетних членів світового співтовариства, вони намагаються перебудувати систему регіональної інтеграції, що склалася в Західній півкулі, на основі ідей, близьких до парадигми багаторівневої інтегративної безпеки, неминуче вносячи в неї свою регіональну і країнні специфіку.
Однак, цей шлях був тернистий і довгий. Прагнучи грати на міжнародній арені самостійну роль, а не роль підконтрольного васала США, Латинська Америка до цього дня веде цю нерівну боротьбу із західним імперіалізмом на чолі зі Сполученими Штатами Америки, що стали оплотом і уособленням політики експансіонізму в цей регіон.
66. Країни АТР в міжнародних відносинах кінця ХХ початку ХХІ ст.
АТР об'єднує близько 25 країн басейну Тихого океану. Це найбільш динамічно розвивається регіон світу.Країни АТР розділені на 4 блоки: 1) Країни Північно-Східної Азії (СВА): Далекий Схід Росії, Північна Корея (КНДР), Південна Корея (Республіка Корея), Японія, Монголія, Китай (КНР); 2) Країни Південно-Східної Азії (ПСА): Індонезія, Папуа-Нова Гвінея, Малайзія, Філіппіни, Сінгапур, Бруней, країни Індокитаю (Таїланд, Лаос, Камбоджа, В'єтнам, М'янма (Бірма)), Макао. Гонконг, Тайвань (китайська республіка); 3) Країни Океанії: Австралія, Нов. Зеландія; 4) Країни американського континенту: США, Канада, Мексика, Перу, Чилі, Бразилія, Аргентина.
Економічний розвиток АТР в 1990-ті роки було нерівномірним. Це значною мірою зумовило те, що останнім часом з'явилися деякі сумніви в тому, що АТР дійсно стане «локомотивом» світового розвитку в 21-му столітті.17 грудня 1992 року США, Канадою і Мексикою було підписано угоду про створення Північноамериканської асоціації вільної торгівлі (НАФТА), яка набрала чинності 1 січня 1994 року. Ключовими елементами угоди стали: ліквідація митних зборів у взаємній торгівлі, пом'якшення режиму для американо-канадських капіталовкладень в Мексиці, лібералізація умов для діяльності банків США і Канади на мексиканському ринку.Інтеграційні процеси всередині регіону та вплив загальносвітових тенденцій глобалізації призвели до того, що в АТР стали розроблятися і реалізовуватися нові варіанти співпраці.Інший приклад прагнення до такої співпраці - з 1990 року Малайзія виступала ініціатором створення Східно-азіатської економічної угруповання (ВАЭГ), свого роду торговою коаліції без участі США, в якій несучою конструкцією були б торгово-економічні зв'язки Японії з регіональними державами. Китай, Японія і Південна Корея вже створили тристоронню аналітичну групу, покликану представляти урядам цих країн узгоджені рекомендації, як слід координувати економічну і фінансову політику, а також розвивати торговельне й інвестиційне співробітництво між ними.Сьогодні ж АТР, поряд із США та Західною Європою, активно формує світовий полюс економічної могутності. Серед провідних індустріально розвинених країн виділяються Японія, Китаю з Гонконгом, Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Австралія і Нова Зеландія.
Міжнародне співробітництво в АТР стає важливим чинником економічного розвитку як регіону, так і всього світового господарства. Завдяки цій співпраці збільшуються масштаби пересування товарів, послуг, капіталу та робочої сили через національні кордони, зближуються національні економіки. В цьому регіоні складається новий центр світової торгівлі з унікальною культурою, величезними трудовими і сировинними ресурсами, високорозвиненим технологічним базисом. При цьому, що виникають в АТР специфічні внутритерриториальные проблеми, надають значний вплив на розвиток міжнародної та світогосподарської системи в цілому.
Найбільш інтенсивне і багатообіцяюче інтеграційна взаємодія розгортається в Північно-Східній Азії. Китай, Японія і Південна Корея вже створили тристоронню аналітичну групу, покликану представляти урядам цих країн узгоджені рекомендації, як слід координувати економічну і фінансову політику, а також розвивати торговельне й інвестиційне співробітництво між ними. У всіх трьох державах на академічному і діловому рівні опрацьовуються такі питання, як створення в регіоні єдиного енергетичного кільця транспортних коридорів в Європу, зокрема, через Росію. Вже створені зони вільної торгівлі і валютного союзу.
67. Основні тенденції розвитку міжнародних відносин у Близькосхідному регіоні наприкінці ХХ-ХХІ ст.
68. Міжарабські та арабо-ізраїльські відносини в 1990-х роках у контексті проблеми близькосхідного врегулювання
Багаторічне протистояння арабських країн та Ізраїлю, помножене на історичні свідчення неконструктивної участі у близькосхідних подіях світових держав, дає чимало приводів для дорікань у відносній безрезультативності зусиль щодо врегулювання конфлікту в регіоні.Особливим періодом в історії арабо-ізраїльського конфлікту стали 90-ті роки ХХ століття, коли завдяки сприятливим зовнішнім й регіональним обставинам у справі врегулювання конфронтації між Ізраїлем та арабськими державами був досягнутий значний прогрес.З початком 1990-х років пошуку діалогу на Близькому Сході сприяла різка зміна ситуації на міжнародній арені. Припинилася «холодна війна», ослабнула конфронтація між Сходом та Заходом. Одночасно, внаслідок розпаду СРСР і зникнення радянської наддержави як політичної противаги США, арабські країни втратили сильного та надійного стратегічного союзника, що відразу призвело до послаблення їхніх позицій. Сполучені Штати ж перетворилися у єдину наддержаву, що фактично монополізувала роль ключової фігури мирного процесу на Близькому Сході.
Не менш важливу роль у регіональних трансформаціях початку 1990-х років зіграла перемога міжнародної коаліції на чолі із США у війні в Перській затоці. Війна не тільки довела необхідність якнайшвидшого врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту в рамках побудови нової системи безпеки на Близькому Сході, але й створила сприятливі можливості для нових мирних ініціатив. Близькосхідний мирний процес органічно вписувався як у регіональну, так і в глобальну стратегію Вашингтона, що проголошувала будівництво «нового світового порядку» і пріоритетне місце в ньому мирного врегулювання конфліктів. Мадридська мирна конференція стала важливим рубежем у справі врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту. Однак, слід підкреслити, що переговори між протиборчими сторонами під час її проведення не призвели до будь-яких конкретних результатів. Кожен учасник переговорів декларував стандартну для нього точку зору: Ізраїль наполягав на мирі без будь-яких поступок по територіях, а палестинці й сирійці вимагали територіальних поступок як попередню умову для миру, що було найбільшою перешкодою на шляху досягнення компромісу. Таким чином, незважаючи на значні досягнення мирного врегулювання 1990-х рр., Ізраїлю та арабським країнам так і не вдалося покласти кінець затяжному й кровопролитному близькосхідному конфлікту. Залишилися невирішеною ціла низка суттєвих проблеми арабо-ізраїльського мирного врегулювання, а саме проблема політичного самовизначення палестинців, Єрусалиму, ізраїльських поселень, Голанських висот та біженців. Єдине, що можна зробити в цій складній ситуації - будувати діалог із самого початку, і, відроджуючи близькосхідне мирне врегулювання, безумовно, слід враховувати позитивний і негативний досвід попередніх угод.
69. Проблема ісламського тероризму. Операція США і їх союзників в Авганістані (2001 р.) та її вплив на глобальні й регіональні міжнародні відносини.
На початку третього тисячоліття виявився тліючий конфлікт трьох моделей світового порядку — американського, європейського та ісламського світу. Забезпечення мирного функціонування світового співтовариства насамперед пов’язано з інтересами держав та наслідками реалізації цих інтересів для всього співтовариства, і в результаті має бути спрямоване на появу рівнодіючої інтересів, а в деяких випадках — балансу сил стосовно конкретної проблеми. Світовий порядок виступає як стан динамічної рівноваги системи міжнародних відносин, на який постійно впливають соціально-економічні, політичні, ідеологічні та релігійні системи.
Двадцять п’ятого вересня 2004 р. виповнюється 35 років організаційного оформлення третього шляху у світовій політиці — створення у 1969 р. Організації Ісламська конференція (ОІК), що нині налічує 57 держав.
Створення ОІК, як і терористична акція 11 вересня 2001 року в США, є віддзеркаленням взаємно суперечливих та водночас надзвичайно динамічних процесів, що мали місце в зоні розповсюдження ісламу в кінці ХХ століття. Соціальне середовище даної зони характеризується високим приростом населення з одночасним загостренням соціально-економічних проблем, що стимулює пошуки соціальної справедливості шляхом релігійної досконалості. Цьому сприяє і міжнародна ситуація.Релігійний чинник у політичному житті країн зони розповсюдження ісламу набув глобального характеру завдяки своїй широкій соціальній базі, транснаціональності, поліцентризму, величезним фінансовим можливостям енергоресурсних країн.Однак в кінці ХХ століття з’явилися й нові саудівська, пакистанська та іранська релігійні моделі державного устрою і спроби розповсюдити ці моделі на інші держави регіону. Феномен режиму талібів в Афганістані підтвердив, що серед іншого мають місце й екстремістські форми ісламізму як політичної практики.Суперечності релігійно-політичного й економічного характеру спричинили появу в зоні розповсюдження ісламу екстремістських угруповань, у формуванні яких певною мірою виявляли зацікавлення і держави регіону для ведення боротьби між собою.
Найбільшу тривогу викликає той факт, що в зоні розповсюдження ісламу з’явилася ядерна зброя.
11 вересня 2001 р. продемонструвало слабкість та уразливість людини перед сучасними можливостями терористичних організацій. Повною мірою був задіяний правовий механізм РБ ООН, розпочалася повномасштабна боротьба з міжнародним тероризмом. У проголошених цілях тероризм оперував ісламською релігійною лексикою, використовуючи найрадикальніші методи.
7 жовтня, виповнюється десять років з моменту початку військової операції США і їх союзників в Афганістані.
Операцію «Непохитна свобода» розпочато у відповідь на теракти 11 вересня в Нью-Йорку і Вашингтоні. Її метою було упіймання або знищення УсамибінЛадена, а також повалення радикального руху Талібан, що перебував при владі і надав притулок лідерові Аль-Каїди.
За два місяці США і їх головному союзникові Великобританії вдалося усунути від влади талібів, головою перехідної адміністрації було призначено ХамідаКарзая.
Для підтримки безпеки в Афганістані було розгорнуто військову місію НАТО, яка отримала назву ISAF (InternationalSecurityAssistanceForce, створена згідно з резолюцією Ради Безпеки ООН від 20 грудня 2001 року).
Однак поступово таліби оговталися від удару і розгорнули великомасштабну партизанську війну проти нової влади і сил міжнародної коаліції. Зараз для боротьби з Талібаном в Афганістані розміщено близько 140 тисяч військовослужбовців міжнародних сил.У листопаді 2010 року на саміті НАТО в Лісабоні було прийнято рішення, що афганська влада повністю візьме на себе контроль за безпекою в своїй країні до 2014 року, а військовий контингент США до цього часу залишить Афганістан.
У червні Барак Обама у зверненні до нації заявив, що США мають намір вивести з Афганістану цього року 10 тисяч військовослужбовців. До літа 2012 року з Афганістану планується вивести 33 тисячі військовослужбовців США, а до 2014 року процес виведення військ буде завершено. Однак у жовтні командувач ISAF американський генерал Джон Аллен заявив, що військовослужбовці США залишаться в Афганістані і після 2014 року, незважаючи на існуючі домовленості.
70. Загострення арабо-ізраїльського протистояння та близькосхідної проблеми наприкінці ХХ-ХХІ ст.
Загострення Близькосхідної проблеми.
На боці сирійців бились іракські, йорданські, марокканські, Саудівські військові частини. Іракські танкісти спинили наступ ізраїльтян на столицю Сирії. Бойові дії на південному фронті призвели до поразки єгипетської армії, яка опинилася в оточенні. Передові загони ізраїльтян прорвалися на західний берег Суецького каналу, проте невдовзі, побою ючись оточення, відступили.
Поразка арабів у війні спонукала президента Садата шукати мирних шляхів урегулювання близькосхідної проблеми. Це призвело до зміни єгипетських орієнтирів у зовнішній політиці: від конфронтації зі США до співробітництва з ними, від Дружби з СРСР до ворожнечі. Воєнне протистояння виснажувало як арабські країни, так і Ізраїль. Усі держави Близького Сходу нарощували озброєння, витрачали величезні кошти на закупівлю найсучаснішої зброї. Лідери Єгипту та Ізраїлю зрозуміли безвихідь такого становища і восени 1978 р. за посередництвом США вперше сіли за стіл переговорів. У березні 1979 р. у Кемп-Девіді (поблизу Вашингтона) президент Єгипту АнварСадат та прем’єр-міністр Ізраїлю МенахемБегін підписали договір про мир.
Продовження Кемп-Девідського процесу, укладення Ізраїлем двосторонніх угод з арабськими державами виявилися ефективним засобом поетапного врегулювання близькосхідної кризи.
Лідери Єгипту та Ізраїлю зрозуміли безвихідь такого становища і восени 1978 р. за по середництвом США вперше сіли за стіл переговорів. У березні 1979 р. у Кемп-Девіді (поблизу Вашингтона) президент Єгипту АнварСадат та прем’єр-міністр Ізраїлю МенахемБегін підписали договір про мир.
Продовження Кемп-Девідського процесу, укладення Ізраїлем двосторонніх угод з арабськими державами виявилися ефективним засобом поетапного врегулювання близь косхідної кризи. У вересні 1993 р. прем’єр-міністр Ізраїлю та лідер Організації визволення Палестини (ОВП) домовилися про утворення палестинської автономії у межах Ізраїлю. У 1994 р. поклали край війні Ізраїль та Йорданія. Вони заявили про відкриття кордонів, про спільне будівництво і експлуатацію шосейних доріг, про розвиток туризму та інше.
Арабо-ізраїльське порозуміння викликало спротив як серед радикалів з арабського світу, так і з боку ізраїльських екстремістів. У листопаді 1995 р. на багатотисячному мітингу ізраїльський молодик із екстремістського угруповання вбив прем’єр-міністра Іцхака Раббіна. Низку кривавих злочинів проти мирних жителів Ізраїлю вчинили палестинські терористи. Мирний процес на Близькому Сході був зірваний. Восени 2000 р. уряд Ізраїлю очолив Аріель Шарон, який проводить жорстку позицію по викорененню тероризму.
Загострення арабо-ізраїльського протистояння
В цілому, кінець 80-х і початок 90-х років ознаменувалися кардинальними змінами в процесі мирного врегулювання близькосхідного конфлікту. «Вінцем» всього процесу стало визнання з боку Ізраїлю ОВП в якості представника палестинського народу, а також виключення з «Палестинської хартії» пункту, який заперечує право Ізраїлю на існування[1].
Однак, починаючи з середини 1996 р., динаміка переговорного процесу і палестино-ізраїльських відносин змінилася в гіршу сторону. Це було пов'язано з внутрішньополітичними змінами в Ізраїлі, проблемами будівництва палестинської держави. При цьому кульмінаційним моментом цього періоду став візит у вересні 2000 р. лідера опозиційної правої партії Лікуд Аріеля Шарона до Єрусалиму, де він зробив провокаційну заяву, в якій заявив, що «буде використовувати всі демократичні засоби, щоб не допустити розділу Єрусалиму» [3], в відповідь прем'єр-міністру Ізраїлю Ехуду Бараку, який запропонував розділити Єрусалим на дві частини Західну - ізраїльську і Східну - арабську. З даного провокаційного виступу і почалася інтифада-2000, що поклала початок сучасній близькосхідній кризі [3].
В цілому, п'ять арабо-ізраїльських воєн продемонстрували, що жодна зі сторін не може завдати рішучої поразки інший. Багато в чому це обумовлювалося залученням сторін конфлікту в глобальне протистояння часів холодної війни. Ситуація в плані врегулювання конфлікту якісно змінилася з розпадом СРСР і зникненням біполярного світу.
Спроби вирішення конфлікту все ж робляться, незважаючи на складну обстановку на території Палестини. Правда, до цих пір такі спроби не давали жодних результатів. Це зрозуміло - сторони продовжують наполягати на основних своїх вимогах, готові йти на поступки в дрібницях, - але не в головному. Поки зберігається така ситуація, будуть зберігатися і всі існуючі проблеми. Палестино-ізраїльський конфлікт триває вже довго і сьогоднішня ситуація не дозволяє сподіватися на його швидке вирішення - занадто багато інтересів сплітається на невеликий палестинської території.Арабо-ізраїльський конфлікт в даний час включає в себе чотири паралельні процеси: процес встановлення миру між арабами та Ізраїлем; процес поетапного знищення держави Ізраїль; процес посилення арабо-ізраїльського конфлікту; процес глобального протистояння мусульманської цивілізації іншому людству [11]. У кращих традиціях сучасної політкоректності, не дозволяє оперувати такими поняттями, всі ці процеси були замінені синонімом - «мирний процес». Однаково руйнівна для обох сторін, ця війна вже погубила і скалічила тисячі життів.
Після приходу в Обами в Білий дім для єврейської держави почався зворотний відлік. Міжнародний тиск на Ізраїль надзвичайно посилився, і вся військово-економічна міць Ізраїлю не в змозі перешкодити прийняттю угод, які пригноблюють інтереси єврейської держави. В умовах відсутності фактора американо-радянського протистояння зацікавленість в Ізраїлі його головного союзника - США - істотно нижче, а американські ініціативи в області мирного врегулювання створюють Ізраїлю більше проблем, ніж переваг. Останні місяці відзначені безперервними спробами адміністрації США нав'язати Єрусалиму варіант вирішення ізраїльсько-палестинського конфлікту «дві держави для двох народів»
71. Система міжнародних відносин на початку ХХІ ст.: особливості та тенденції еволюції.
Хоч у 90-і роки намітилися позитивні зміни у розбудові світового порядку, в нове, XXI століття, людство вступило з тягарем невирішених міжнародних проблем, накопичених за десятиліття "холодної війни". Перші роки XXI ст. свідчать про інертне збереження основних тенденцій попереднього розвитку міжнародних відносин, разом із тим у них намітилися нові характерні риси.
У сучасному багатополярному світі не тільки зберігся, а й чіткіше окреслився його поділ на три частини: перша - включає постіндустріальні держави, друга - ті, що досягли стадії індустріального розвитку, третя - представлена країнами, що залишилися в доіндустріальній ері відсталості й бідності. Полюсні відмінності між постіндустріальними державами і країнами третього світу не зменшуються, а навпаки, збільшуються і в цьому приховуються небезпечні виклики майбутньому розвитку міжнародних відносин.
Суттєво почав впливати на формування нової політики світового порядку глобалізм, який зародився наприкінці XX ст. і був наслідком індустріального розвитку. Перші роки XXI ст. стали критичним рубежем для виявлення генези і взаємозв'язку політичних, економічних і соціально-культурних вимірів глобалізації як явища сучасного міжнародного життя. Єдині погляди аналітиків суспільних наук стосовно результатів процесу глобалізації відсутні. Одностайно визнаючи, що глобалізм став суттю нового, XXI ст., вони розходяться в оцінці його результатів. Одні пророкують формування нової світової імперії на уламках національних держав у результаті консолідації постіндустріальних країн під політичним керівництвом США і навіть створення тоталітаризму наднаціональних монопольних корпорацій. Інші заперечують можливість створення світової імперії або встановлення її гегемонії, а окремі з них лякають перспективою "маргіналізації" держав, які не витримають глобальної конкуренції XXI ст., у результаті чого може виникнути планетарна анархія.
На сучасному етапі структури міждержавних організацій і центри економічної та військової потуги, що склалися в минулому столітті, продовжують найбільшою мірою впливати на формування основних напрямів і тенденцій в розвитку міждержавних відносин у рамках традиційного міжнародного права. Однак вже в перші роки XXI ст. для світової спільноти виникли нові загрози "розповзання" ядерної зброї, міжнародного тероризму, глобалізації, організованої злочинності, розповсюдження етно-релігійних конфліктів та неконтрольованої еміграції. Сучасна практика міжнародних відносин чітко висунула вимоги не тільки щодо удосконалення існуючих міждержавних структур, а й до окремих норм міжнародного права.
Із початком XXI ст. нові тенденції намітилися у формуванні зовнішньополітичних доктрин США і Росії, реалізація яких помітно позначається на загальному розвитку міжнародних відносин. Перемога Республіканської партії на президентських виборах у листопаді 2000 р. й терористичні атаки 11 вересня 2001 р. на Нью-Йорк і Вашингтон спричинили модифікацію зовнішньої політики США. На зміну "доктрині Клінтона", серцевиною якої була політика сприяння розширенню демократії, першим пріоритетом зовнішньополітичних завдань адміністрація Дж. Буша-молодщого висунула боротьбу проти міжнародного тероризму. Фокус американської стратегії перемістився на викорінення глобальних терористичних організацій, що представляють загрозу США та їхнім союзникам. Тісно пов'язаний із ним другий пріоритет зовнішньої політики США - боротьба проти "осі зла", складовими частинами якої президент США оголосив Ірак, Іран і Північну Корею.
72. Глобальні та регіональні системи безпеки в сучасних міжнародних відносинах
Наприкінці XX - на початку XXI ст. система повоєнних міжнародних відносин зазнала настільки значної трансформації, що змінилося навіть сприйняття поняття "безпека", яке почала розглядатися як функціонування всієї системи міжнародних відносин за участі всіх держав у вирішенні питань, що стосуються безпеки кожної з них, а також світової спільноти. Через інтеграційні процеси та глобалізацію світу простежується безпосередній зв'язок між різними рівнями безпеки - національним, регіональним і глобальним. На відміну від попередніх десятиліть спостерігається відхід від традиційного сприйняття безпеки виключно в її військово-політичному вимірі. В постконфронтаційний період головним фактором стабілізації міжнародних відносин є не лише баланс військових сил, а й сукупність військового, економічного, сировинного, демографічного та інших потенціалів. Із 90-х рр. більша увага почала приділятися таким складовим частинам світової стабільності, як економічна, соціальна, екологічна та інформаційна безпека.
Разом із цим міжнародна безпека - це політика держав, яка сприяє ефективному створенню гарантії миру як для окремої країни, так і для світового співтовариства. В цих умовах зросла роль таких міжнародних структур як ООН, НБСЄ, НАТО, ЄС, окремих неформальних об'єднань ("велика сімка", Південно-Тихоокеанський форум, АСЕАН тощо).

Приложенные файлы

  • docx 26743409
    Размер файла: 332 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий