Курсова Стрюк


ДЕРЖАВНА ПЕНІТЕНЦІАРНА СЛУЖБА УКРАЇНИ
Інститут кримінально-виконавчої служби
кафедра загально-юридичних дисциплін
Курсова робота
з Теорії держави та права
Правові аксіоми, презумпції, фікції
Виконав: курсант 124 групи
юридичного факультету
Стрюк О.О.
Науковий керівник: доцент
кафедри загально-юридичних дисциплін,
к.ю.н., доцент
Сокальська О.В.
Національна шкала _______ Кількість балів:______ Оцінка: ECTS _____
Члени комісії:
Київ-2013
ЗМІСТ
Вступ……………………………………………………………………….3
Поняття, ознаки та функції правової презумпції ………………5
Структура та види правової презумпції………………………..10
Правові фікції та їх класифікація……………………………….13
Правові аксіоми як основні принципи права………………….20
Висновки………………………………………………………………….23
Список використаної літератури……………………………………...25
Вступ
Актуальність теми. Необхідність дослідження правових презумпцій зумовлена їх важливим значенням у всіх сферах правовідносин. Презумпції виступають як нормативні приписи особливого типу й виконують особливу функцію в процесі правового регулювання: вони допомагають глибше зрозуміти роль і значущість інших елементів права, сприяють подоланню правової невизначеності й є зв’язуючою ланкою між правотворчістю та застосуванням норм права. Недостатнє знання природи правових презумпцій, фікцій, аксіом призводить до неефективності функціонування інших елементів права і безпосередньо позначається на розвитку всієї правової системи України. Відтак, їх вивчення   має не тільки теоретичне, але і важливе практичне значення, оскільки правова реформа, яка проводиться в нашій країні, вимагає кардинального вдосконалення правотворчої і правозастосовчої діяльності.
Метою даною курсової роботи є дослідження поняття, основних ознак та видів правових аксіом, презумпцій, фікцій.
Для досягнення даної мети було поставлено перед собою такі завдання:
- дослідити зміст та визначити види правових презумпцій;
- дослідити зміст правових фікцій;
- визначити види та дослідити зміст правових аксіом та проаналізувати їх;
- дати характеристику деяким основним принципам права.
У даній роботі проблемою дослідження виступає аналіз сутності юридичних презумпцій, аксіом і фікцій, визначення їх ролі в правовому регулюванні та значення у правозастосуванні.
Об’єктом даної курсової роботи є юридичні аксіоми, презумпції та фікції в правовій системі.
При написанні курсової роботи використовували такі методи як: системний, функціональний, загально логічні прийоми та інші.
Структура даної роботи містить вступ, чотири розділи, висновки та список використаної літератури.
Джерельною базою при написанні курсової роботи стали нормативно-правові акти України, підручники та статті відомих науковців у галузі правознавства.

Юридичні презумпції, фікції та аксіоми - це специфічні різновиди правил, які не є законодавчими нормами, вироблені в ході тривалого розвитку юридичної теорії і. практики
Вони відіграють важливу регулятивно-організуючу роль в сфері правотворчості, правозастосування, судової, прокурорської та слідчої діяльності, впливають на становлення і розвиток правосвідомості, зміцнення законності.
Як прийоми правового регулювання вони виявляються корисними і необхідними при виникненні різних нестандартних ситуацій.
Юридичні презумпції визначаються як закріплені в нормах права припущення про наявність чи відсутність юридичних фактів. Ці припущення засновані на зв'язку з реально відбуваються, і підтверджені попереднім досвідом.
Юридичні фікції це загальнообов'язкові положення, які в дійсності можуть і не існувати.
Юридичні аксіоми це положення, які не вимагають доказів у юридичному процесі.
Юридичні презумпції, аксіоми і фікції спрощують правове регулювання, роблячи законодавство більш доступним для громадян.
Поняття, ознаки та функції правової презумпції .
У правовій дійсності є феномен, який, не будучи юридичним фактом, може породжувати правовідносини. Це - презумпція.
Презумпція(лат. praesumptio - припущення) - це закріплене в нормативно-правовому акті припущення щодо певного юридичного стану або явища (наприклад, презумпція невинуватості особи, що звинувачується у скоєнні злочину, добропорядності сторін у цивільному праві, знання закону тощо). Презумпції характеризуються тим, що вони не можуть бути індивідуалізовані в актах застосування норм права і використовуються винятково в нормативних актах.
На думку Рабіновича [11,с.136] презумпція – це закріплене в юридичній нормі припущення про наявність або відсутність певних юридичних фактів, яке може призвести до виникнення, зміни або припинення юридичних відносин.   Презумпції є специфічною правовою формою в законодавстві України. Переважна більшість дослідників відзначає презумпції як певний феномен, який не будучи юридичним фактом, може породжувати правовідносини. Треба відзначити, що в останні роки інтерес вітчизняних науковців до цього феномену дещо зріс. Процесуально-правові презумпції закріпилися на конституційно-нормативному рівні. Так, відома всім презумпція невинності обвинуваченого закріплена в ст. 62 Конституції України[8,с.12]. Інститут презумпції зустрічається в цивільній, податковій, адміністративній, кримінальній, цивільно-процесуальній та інших галузях права. Однак, існуюче становище не можна назвати позитивним чи задовільним. В законодавстві відсутня чітка позиція відносно ролі і місця правових презумпцій в регулюванні суспільних відносин. Досить часто елементи правових презумпцій виражені в тексті нормативно-правових актів ускладнює застосування презумпцій на практиці. Нез’ясованим залишається і питання щодо нормативності правових презумпцій.
       Також треба відзначити, що на законодавчому рівні поняття презумпцій ніде не закріплено, відтак його аналіз можна проводити лише на основі досліджень науковців. Хоча серйозні недоліки властиві і науковим дослідженням в даній сфері. Так, скажімо, в загальній теорії держави і права до сьогоднішнього часу все ще немає переконливої концепції правових презумпцій. Немає і єдності думок з приводу юридичної природи, класифікації, ролі і місця цього елементу правової системи в теорії права, при цьому презумпції розглядаються науковцями і в розділах, присвячених видам правових норм,  і в розділах, що досліджують правотворчість та правореалізаційну діяльність, і в юридичній техніці. Відсутні теоретичні дослідження, присвячені питанням ефективності і оптимальності.
 Проте, категорія презумпції, є присутньою в різних правових системах, має самостійне наукове і практичне значення і як об'єкт вивчення вимагає дослідження.
         В науковій літературі, присвяченій дослідженням презумпції, спостерігається співіснування двох самостійних підходів - юридичного і філософського, що оцінюють дану категорію за різними критеріями. Така подвійність, на думку російського дослідника А.В.Федотова[14,с.45], є наслідком неоднорідності даної категорії і зумовлюється об’єктивністю існування, відповідно, правових і фактичних презумпцій. Змішення підходів призводить до суперечності наукових уявлень про юридичні властивості презумпції, що значно  ускладнює її практичне застосування в сучасних умовах.
       Відтак, дослідник робить наступні висновки: Презумпція - категорія юридична, є самостійним засобом регулювання суспільних відносин. Правова презумпція -  безпосередньо закріплена в нормі і має юридичний обов'язок визнати певний (презюмуючий) факт за наявності факту початкового, 
поки інше не буде встановлено правозастосовчим рішенням компетентного суб’єкта. Правова презумпція формулюється законодавцем і діє як нормативне розпорядження. При цьому, ступінь вірогідності факту, що презюмується, з точки зору А.В.Федотова,  є важливим чинником 
вирішення  питання про необхідність і обгрунтованість введення тієї чи іншої правової  презумпції. Проте, на відміну від фактичної презумпції, дана категорія  може і не відображати звичайний, природний порядок речей і відносин (наприклад,  правова презумпція невинності).
     Відмінність в підходах до дослідження презумпцій закономірно породжувала і породжує приписування презумпції різних юридичних властивостей. Так, І.Л.Петрухін наводить дифініцію: «Презумпція - передбачене законом правило, яке приписує суду (прокуророві, слідчому) вважати певний факт таким, що існує і відтак, не потребує підтвердження доказами, якщо у кримінальній справі встановлений інший факт, з яким закон пов'язує застосування даної презумпції» [9, с.344]    
     На думку російського дослідника З.М.Черніловського, презумпція «містить в собі припущення, гіпотезу, підтвердження або спростування якої повинне служити засобом встановлення обставин, які з’ясовуються,  юридичних фактів і їх наслідків».
      Українські науковці також мають різні визначення презумпцій.  На думку П.М.Рабіновича, правова презумпція - це закріплене в законодавстві припущення про наявність або відсутність певних юридичних фактів, яке може призвести до виникнення, зміни або припинення правовідносин[11,с.84].
       В. В. Копейчиков так визначає поняття презумпції – «це припущення про наявність або відсутність певних фактів, що спираються на зв’язок між фактами, які припускаються, та такими, що існують, і це підтверджується наявним життєвим досвідом»[6,с.194].
      «Презумпція (лат. praesumptio - припущення) - закріплене в законі припущення про наявність чи відсутність певних фактів, що мають юридичне значення» - визначення, що наводиться О.Скакун [12,с.212].
        В результаті змішування різних дефініцій, презумпція в сучасній правовій науці виступає як така, що здатна одночасно служити засобом: а) пізнання об’єктивної реальності, б) розподілу тягаря доказування, в) встановлення правила про тлумачення сумнівів, г) зобов’язання правозастосовчого органу правильно застосовувати норми закону; способом тлумачення правових норм; формою встановлення заборони на використання доказів, отриманих з порушенням закону, і т.д.
       Отже, перший підхід, відповідно до якого під презумпцією розуміється юридичний обов'язок компетентних державних органів і посадових осіб визнати факт, що презюмується, встановленим, надзвичайно зручний для процесуалістів. Але цей підхід не відображає найбільш важливих ознак презумпцій, хоча й має своїх прихильників.  Однак, переважна більшість правників дотримуються другого підходу, відповідно до якого автор даної роботи може дати узагальнене визначення правової презумпції:  - це припущення про наявність чи відсутність певних юридичних фактів, що ґрунтується на зв’язку між імовірними фактами та фактами існуючими та підтверджується життєвим досвідом, яке побічно або прямо закріплене в правовій нормі. При цьому в основі презумпції лежить життєвий досвід, що багаторазово перевірений практикою, який дозволяє зробити висновок, що презюмований факт є типовим, імовірним за даних умов юридичним фактом.
     З наведених визначень можна вивести істотні ознаки презумпцій.
     - презумпції прямо або побічно закріплюються в праві;
     - в будь-якому випадку презумпція має значення для правового регулювання;
     - вона викликає правові наслідки, якщо є неспростовною в силу закону або не спростована в процесі вирішення справи.
    - презумпція - це завжди вірогідне припущення, причому вірогідність його істинності може бути як відносно висока, так і наближатися до абсолютного нуля;
    - правові презумпції є різновидом загальних. Їх відмінність головним чином полягає у тому, що правові презумпції закріплені (прямо або побічно) в правових нормах;
       Загалом, презумпції - важливий і досить гнучкий інструмент регулювання правовідносин, завдяки якому зникають сумніви в існуванні певного юридичного факту, оскільки в них:
    -  відображаються вихідні, принципові засади прав;
    -  закладений механізм реалізації цих засад.
Введення презумпції в текст нормативного правового акту є ефективним прийомом законодавчої техніки. Своєрідна форма викладу презумпцій є однією з ознак не типовості подібного роду розпоряджень, що відрізняють презумпції від типових правових норм, які формулюються цілком інакше. Так, в порівнянні з правовими нормами презумпції ніколи не мають в своїй структурі санкції.
2. Структура та види правової презумпції
Презумпції виконують особливу функцію в процесі правового регулювання: вони допомагають глибше з'ясувати роль і значущість інших правових норм, знімають невизначеність і виступають сполучною ланкою при застосуванні норм права. Презумпції виступають як нормативні розпорядження особливого типу.
Види презумпцій:
1. За вірогідністю припущення:
- презумпції, що не можуть бути спростовані (неспростовні) - це такі припущення щодо існування повного факту, які не потребують доведення і не підлягають сумнівам, спростуванню (наприклад, презумпція недієздатності неповнолітньої особи);
- презумпції, що можуть бути спростовані (спростовні) - це такі припущення щодо існування певного факту, які мають юридичне значення доти, доки щодо цього факту не буде встановлено інше (наприклад, презумпція невинуватості особи, презумпція батьківства).
2. За сферою обігу:
- загально-правові презумпції - визнаються такими, що мають значення юридичних фактів у всіх галузях права (наприклад, презумпція знання опублікованих законів);
- галузеві презумпції діють в межах однієї галузі права (наприклад, цивільно-правова відповідальність власника джерела підвищеної небезпеки, який завдав шкоди особі або її майну; його вина передбачається, якщо шкода не була викликана грубою необережністю або умислом потерпілого).
3. За Ступенем обов'язковості:
- юридичні - презумпції, які прямо закріплені в юридичних нормах і тому безумовно обов'язкові для усіх (наприклад, якщо дитина народилася в зареєстрованому шлюбі, презюмується, що його батьком є законний чоловік його матері;
- фактичні - презумпції, що не отримали закріплення в праві. Так, презумпція наявності права власності у власника речі прямо в законодавстві не закріплена, тому, якщо хтось виявить бажання відібрати цю річ у власника, йому доведеться довести в суді, що в нього є титул права власності на предмет спору.
4. Види презумпцій за субординацією в правовому регулюванні та їх риси:
- матеріально-правові
- процесуально-правові
- містять правоположення про наявність (відсутність) певного юридичного факту при існуванні інших фактів, які можуть мати відношення до іншого суб'єкта даних правовідносин або неозначеного кола осіб
- виключають необхідність доказів для винесення рішення або вказують на суб'єкта, на якого покладається тягар доведення під час розгляду юридичної справи, чим встановлюється порядок застосування норм процесуального права
- вступають у дію лише за доведеності умов їх застосування
- завжди випливають із правової норми і розподіляють тягар доведення суворо визначено, а не приблизно
- завжди можуть бути спростовані через доказ про відсутність фактів, за наявності яких вони застосовуються
- не можуть бути спростовані, якщо матеріально-правова презумпція є незаперечною.
Так, наприклад, презумпція добросовісності — презумпція, що використовується в цивільному та податковому праві.
Згідно зі статтею 12 Цивільного кодексу України добросовісність учасників цивільних відносин припускається, якщо інше не встановлено судом.
Презумпція добросовісності платника податків застосовується тільки частково, оскільки сплата податків є доволі формалізованою і легко перевірюваною процедурою. Тому, добросовісністю платника податків є незнання про факти, що не могли бути відомі платнику податків, наприклад, незнання про те, що контрагент платника податків ухиляється від сплати податків.
Добросовісність у податковому праві є необхідною умовою відстоювання прав платника податків.
Слід зважити на те, що в більшості правових норм матеріальні і процесуальні види презумпцій тісно переплітаються.
Кожна галузь права має чималий «набір» презумпцій. Наприклад, у Цивільному кодексі України закріплено таку презумпцію, як презумпція вини. Вина визнається обов'язковою умовою для застосування заходів цивільно-правової відповідальності за порушення договірних зобов'язань або у разі заподіяння шкоди. Правда, із презумпції вини є винятки. І все ж таки загальним правилом у країнах континентальної Європи є таке: неодмінною передумовою договірної відповідальності є вина боржника.
Іншим прикладом презумпції може бути закріплена в Цивільному кодексі Російської Федерації презумпція розумності і добросовісності учасників цивільних правовідносин (ч. З ст. 10). Це означає, що: 1) операції юридичної особи, які виходять за межі її правоздатності, визнаються недійсними; 2) учасник цивільних Правовідносин визнається добросовісним, а доводити його недобросовісність має той, хто з такими діями пов'язує певні юридичні наслідки.
Щоб не виникало потреби у розширювальному тлумаченні презумпції - ні судовому, ні доктринальному, вони повинні закріплюватися в законах і чітко формулюватися.
Окремо слід наголосити на "наборі" презумпції , що існують у сфері правоохоронної діяльності (презумпція знання закону; презумпція невинуватості; презумпція добропорядності громадянина; презумпція нерозуміння суспільної небезпеки свого діяння особою, що не досягла на момент вчинення злочину віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність; презумпція цивільно-правової дієздатності дорослої фізичної особи; презумпція об'єктивності суб'єкта правозастосування та ін.).
3. Правові фікції та їх класифікація
Своєрідним юридичними фактами є юридичні фікції. Фікції як юридико - технічний прийом має багатовікову традицію. Даний метод був відомий ще давньоримським юристам, які, власне, його і виробили. Викликано ж це було перш за все тим, що римському праву був властивий відомий формалізм і консерватизм. У силу цього воно дуже неохоче реагувало на зміни в громадських потребах.
Але на допомогу прийшла діяльність римських преторів, які в обхід тієї чи іншої норми цивільного права фактично створювали своє власне правило, яке відповідало б запитам суспільства. Для цього вони і стали вдаватися до вигадкам. Наприклад, щоб стягнути з іноземця борг на користь римського громадянина, необхідно було формально визнати її громадянином Риму, звідки і виникла відповідна преторським фікція.
Але навіть у римському праві фікція виконувала не лише функцію подолання консерватизму давніх законів, а й сприяла швидшому і простішому вирішенню юридичних питань: не можна вважати майном те, що приносить більше шкоди, ніж користі; річ не вважається поверненою, якщо вона була повернена в гіршому стані; незрозумілі слова в заповіті вважаються ненаписаними тощо. Водночас ряд вчених вважали правову фікцію феноменом, який необхідний для процесу правового регулювання. Зокрема, Г. Дормідонтов писав про неї як про «засіб, що слугує цілям юридичної економії» для «створення нових норм для матеріального регулювання приватних правовідносин, а також задоволення вимог етичних, політичних... взагалі доцільності і спільного блага» [3, 33].
Р. Ієрінг характеризував її як юридичну неправду, освячену необхідністю; вона дозволяє уникати труднощів, замість того, щоб переборювати їх, і являє собою свого роду "технічний обман". O.A. Курсова пропонує дефініцію юридичної фікції як засобу юридичної техніки, за допомогою якої конструюється явно не існуюче положення (відношення або стан), що визнається існуючим, володіє імперативністю, яке відіграє роль відсутнього юридичного факту в ситуації не заповнюваної невідомості, що закріплене нормою права. Приклад юридичної фікції наведений в ч. З ст. 46 ЦК України, яка встановлює: "Фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це". Визнання громадянина безвісно відсутнім, померлим, неосудним та інші схожі обставини - це юридичні факти, з якими пов'язані виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків. І будь-яка невизначеність в їх наявності або відсутності недопустима. Фікції виконують двояку функцію в правовому регулюванні. З одного боку, вони - юридичні факти, а з іншого - регулятори суспільних відносин. Тому фіктивне законодавче встановлення та закріплення таких положень є не тільки виправданим, але і необхідним в правовій системі.
Сьогодні можна констатувати, що дослідження ролі фікції у правовій сфері не тільки набуває особливої актуальності, але й потребує певного переосмислення. Важливо дотримуватися загальних традицій вітчизняної юриспруденції, але практика висуває нові реалії, ігнорувати які неможливо. Зміна напрямів суспільного і державного розвитку диктує необхідність пошуку більш адекватних засобів регулювання та координації суспільних відносин, формування нового погляду на використовуваний у правовому житті інструментарій, який вже апробований практикою і може використовуватися для підвищення ефективності механізму дії права. До таких інструментів належить правова фікція, яка достатньо широко застосовується в матеріальних і процесуальних галузях українського права. Разом із тим у наукових дослідженнях проблема фікцій аналізується фрагментарно і у загальній теорії права теорія фікцій до теперішнього часу не отримала самостійної конструктивної розробки, де розглядалися б загальнотеоретичне розуміння правових фікцій, їх класифікація, значення і роль як для механізму дії права, так і у функціонуванні правової системи України [3,с 202]
Приклади фікцій:
- Усиновлення;
- Визнання громадянина безвісно відсутнім, якщо він не дає про себе знати протягом року;
- Визнання громадянина померлим за відсутності про нього відомостей протягом п'яти років;
- Зняття судимості.
Правова фікція - це неіснуюче положення, але в силу певних обставин визнається законодавцем як реальне, існуюче і що стало в силу цього обов'язковим. Фікція являє собою ще більш штучний та довільний технічний прийом, ніж презумпція. Фікція - це спосіб формулювання права, при якому юридична ситуація створюється при незнанні або явному і добровільному протиріччі з конкретною природною реальністю. Вона визначає юридичну норму, яка стане обов'язковою для всіх і буде захищати вигаданий факт від будь-якого опротестування. Таким чином, фікція є юридичною освітою, що суперечить реальності, але свідомо використовуваним для досягнення ряду юридичних наслідків або бажаних судових рішень. Можна сказати, що застосування фікцій веде до закріплення вимислу в праві і є брехнею на благо. Законодавець вводить фікції в нормативні акти не від хорошого життя.
Інші способи врегулювання правової ситуації, яка має велику ступінь невідомості, є настільки дорогими (за часом або матеріальним витратам), що стають неефективними. Фікції - це «рятувальний круг», який законодавець кидає правовиконавцю, відповідальному за вирішення конкретних правових ситуацій. У цивільному процесі застосовується наступне правило: судова повістка надсилається за попереднім місцем проживання за відсутності повідомлення про зміну місця проживання, хоча суду достовірно відомо, що відповідач там не проживає, і повістка до адресата не дійде. У самому справі, не оголошувати ж всеросійський розшук, щоб забезпечити присутність відповідача, наприклад, при розгляді справи про розірвання шлюбу. Це зажадає значних суспільних затрат, та й час розтягнеться надовго. Сенс фікції завжди виражається словами «як би», «як якби», «допустимо». Але на відміну від презумпцій цей вигадка незаперечний. Фікція завжди імперативні. Ось два приклади фікцій, які наводить у своїй статті відомий процесуаліст. Якщо сторона утримує і не представляє письмове або речовий доказ, передбачається, що відомості, в ньому містяться, направлені проти інтересів цієї сторони і вважаються нею визнаними (хоча це не доведено). Якщо сторона ухиляється від проведення експертизи і без неї експертизу провести неможливо, суд вправі визнати цей факт (для встановлення якого потрібна була експертиза) встановленим або спростованим. Можна дати спочатку укрупнену класифікацію фікцій (матеріально-правові та процесуально-правові), а потім провести її по галузях. Однак відразу ж обмовимося: більшість фікцій так чи інакше пов'язане з приватним правом. Причина проста: вимисел, якщо і дасть збій, торкнеться лише невелике коло осіб і не призведе до дестабілізації правової системи в цілому. Велика кількість фікцій міститься в спадковому праві. Найбільш знаменита з усіх фікцій стала приказкою - «незнання закону не звільняє від відповідальності».
Найбільш повно, на наш погляд, класифікація юридичних фікцій наведена в роботах російської вченої O.A. Курсової.
Зазначений автор виділяє такі види фікцій:
1. За метою використання, застосування:
- легальні:
- у залежності від їх обумовленості тими чи іншими реаліями:
- породжені реаліями юридичної науки:
- статичні (поняття юридичної особи, екстериторіальність і т. ін.);
- "динамічні (наприклад, "якщо повідомлення про відкликання оферти1 надійшло раніше або одночасно з самою офертою, оферта вважається не отриманою").
- породжені антропогенними факторами (наприклад, особа, яка подала заяву про усиновлення, може виявити бажання бути записаною у Книзі реєстрації народжень матір'ю, батьком дитини або повнолітньої особи).
за галузевою ознакою:
- матеріальні:
- цивільно-правові (фіктивне банкрутство, фіктивний правочин);
- сімейно-правові (фіктивний шлюб, фіктивне усиновлення) та ін.
- процесуальні:
- цивільно-процесуальні (зміна адреси під час провадження по справі);
- кримінально-процесуальні (фікція істини в кримінальному процесі) та ін.
- негативні (або фікції "тіньових" технологій - різні фіктивні конструкції, що використовуються в протиправних цілях).
2. За джерелом виникнення:
- конституційні;
- що містяться в законах;
- що містяться в підзаконних актах (у тому числі відомчих і локальних).
В умовах характерного для нашого часу появи величезної кількості законів і регламентів це формулювання стає фікцією навіть для самих юристів. О. А. Курсова пропонує ще кілька класифікацій фікцій:
1) за джерелом - фікції, що містяться:
- В конституції;
- Законах;
- Підзаконних актах;
2) за способом вираження - фікції, сформульовані у вигляді:
- Суджень (негативних або стверджувальних);
- Неспростовних припущень;
3) за характером правових ситуацій:
- Фіктивні факти;
- Фіктивні стану.
Фікцію як явище суспільного буття слід розглядати з декількох позицій. Існує можливість розглядати фікцію з позицій правової дійсності та правової доктрини. Саме у останньому випадку мається на увазі не фікція взагалі, але правова фікція. Крім того, аналіз сутності і змісту правової фікції визначає потребу вивчення етимологічного аспекту зазначеної категорії. У статті запропоновано розгляд фікцій у конструктивному та деструктивному аспектах, що дозволяє більш глибоко проникнути у сутність цієї правової категорії.
Разом з тим, юридичні фікції виникають не тільки на рівні національного законодавства, тому, на нашу думку, доречно виділити також фікції, що містяться в міжнародно-правових актах (наприклад, фікція загальної волі держави або фікції державо подібних утворень).
Правові презумпції та фікції явища схожі в окремих моментах, навіть за певних обставин можуть сполучатися одна з одною, але в той же час досить різні, щоб ототожнювати їх. Так, З.М. Черніловський у своїй статті приводить досить цікавий приклад подібного сполучення з французького права, в якому передбачається, що у випадку одночасної загибелі чоловіка та дружини в авіаційній або автомобільній катастрофі, чоловік вважається померлим першим, його майно переходить до дружини, а від неї - до її родичів. Таким чином, заснована на медичній статистиці презумпція більшої тривалості життя жінок перетворюється в даному випадку в юридичну фікцію.
Значення фікцій велике. Вони були вкрай корисні у всіх архаїчних юридичних системах. В даний час їх кількість скоротилася, та й застосування фікцій сильно обмежена. Це пов'язано з тим, що постійно вдосконалюється мистецтво доказування, знаходять застосування всі більш технологічні методи встановлення юридичних фактів. Не слід завзято критикувати юридичні фікції. Їх існування виправдовується виключно правовими цілями, головна з яких - прагнення до порядку і ефективності. Значення фікцій полягає в тому, що вони:
1) сприяють переводу повсякденною реальності в реальність правову;
2) усувають невизначеність в правовому регулюванні;
3) допомагають спростити юридичні відносини і зробити правове регулювання стійким і стабільним;
4) сприяють охороні прав громадян;
5) допомагають домогтися справедливості деколи на межі або наперекір істині;
6) скорочуючи хід і обсяг правової діяльності, полегшують усиновлення обставин і тим самим роблять правову систему економною;
7) сприяють ефективності юридичної діяльності
4. Аксіоми – як основний принципи права
Правові аксіоми представляють собою самоочевидні інститути, що не потребують доказів. За своєю соціальною природою вони відображають достовірні знання, що вироблені людством і зафіксовані в нормах права, або такі, що витікають з їх змісту. Це найпростіші юридичні судження емпіричного рівня, що склалися в результаті багатовікового досвіду соціальних відносин і взаємодії людини з навколишнім середовищем. Аксіома в сфері юриспруденції, на наш погляд, це припущення про фрагменти дійсності (об'єктивно-реального буття світу) в часі, просторі, русі, їх адекватності гіпотезам норм права (юридичним фактам). Соціальна цінність аксіом полягає у тому, що вони використовуються не тільки як докази, але і впливають на долю інших юридичних фактів . Теорія та правозастосовна практика опираються на аксіоми як на докази, вихідні засади. Окремо взяті або в сукупності вони виступають юридичними фактами, породжуючи відповідні наслідки (будь-які сумніви тлумачаться на користь обвинуваченого або платника податків; закон зворотної сили не має; що не заборонено, те дозволено; один свідок - не свідок і т.п.).
Правові аксіоми, як і будь-які аксіоми, мають досвідне походження. Протягом століть свідомість людини звикала до повторення тих чи інших правових положень, і вони набули значення само очевидних істин, які приймаються без доказів, і здобувають офіційне закріплення. Завдяки цьому правові аксіоми набувають регулятивного значення і не можуть бути відкинутими; як правило, вони близькі принципам права, додають їм особливий зміст і значення. Наприклад, життя і здоров'я людини - вища правова цінність; люди народжуються вільними і рівними в правах; народ - джерело влади; закону, що установлений, повинні дотримуватися; за те саме правопорушення не можна відповідати двічі; закон зворотної сили не має; усякий сумнів тлумачиться на користь обвинувачуваного; відповідальність може настати лише за вину; ніхто не може бути суддею у власній справі; ніхто не зобов'язаний свідчити проти себе і своїх близьких.
Правові аксіоми повинні містити знання про:
- правові стимули - правові спонукання до законослухняної поведінки, які створюють умови для задоволення власних інтересів суб'єкта (наприклад, пільга, право на власність та ін.);
- правові обмеження - правові стримування протиправної поведінки, які створюють умови для задоволення інтересів контр-суб'єкта, охорони і захисту суспільства (наприклад, обмеження дієздатності дітей; встановлені законом виборчі обмеження та ін.).
Завдання юридичної науки - здійснити добір таких правових аксіом, додержання яких виключало б розбіжність поведінки людини з законом. Завдання юридичної практики - впровадити їх у правосвідомість громадян через ефективну професійну діяльність юриста-фахівця.
Правові аксіоми відрізняються від правових презумпцій тим, що, по-перше, аксіоми неспростовні, а презумпції навпаки, можуть бути спростовані, по-друге, аксіома містить стверджувальні або заперечувальні судження, являючи собою очевидні та достовірні знання, а презумпція таких властивостей не має - це лише приблизне узагальнення, що підтверджує (спростовує) знання про клас фактів, про нові знання, наукове передбачення.
Таким чином, правові презумпції, юридичні фікції та правові аксіоми, будучи юридичними фактами, не тільки створюють сприятливу обстановку в правотворчості та правозастосовній практиці, але і є підставами складних правовідносин із захисту та охорони прав та законних інтересів особи, суспільства і держави, в чому і полягає їх соціальна цінність.
  Таким чином, значення презумпцій в праві складно переоцінити. Презумпції використовуються тоді, коли іншим чином встановити певний факт не можливо, адже правова невизначеність може призвести до затягування механізму правового регулювання, а в деяких випадках і до зупинення цивільного процесу.
 
 
Висновок
Зрозуміло, що ці знання основних принципів, презумпцій, аксіом і фікцій дозволяють майбутнім юристам і всім громадянам краще орієнтуватися в чинному законодавстві і вирішувати справи, особливо коли потрібно застосовувати аналогічні права.
Презумпція означає припущення про існування (чи наступі) будь-яких фактів, подій, обставин. В основі презумпції повторюваність життєвих ситуацій. Раз щось систематично відбувається, то можна припустити, що за аналогічних умов воно повторилося або повториться і цього разу. Такий висновок не достовірний, а ймовірний. Отже, презумпції носять гаданий, прогностичний характер. Тим не менш, вони служать важливим додатковим інструментом пізнання  навколишньої дійсності. Презумпції виступають в якості засобу, що допомагає встановленню істини. У цьому їх наукова та практична цінність.
Правові презумпції визначаються в літературі як закріплені в нормах права припущення про наявність чи відсутність юридичних фактів. Ці припущення засновані на зв'язку з реально відбуваються процесами і підтверджені попереднім досвідом.
Принцип презумпції невинуватості визначає правовий статус обвинуваченого у всіх суспільних відносинах, в яких він виступає в якості одного з суб'єктів. Презумпція невинності відкидає обвинувальний ухил, і, за визначенням, служить важливим гарантом права обвинувачуваного на захист. Обвинувачений наділяється правом захищатися від пред'явленого обвинувачення саме тому, що до вступу вироку в законну силу він вважається невинним.
Презумпція невинності звільняє обвинувачуваного від обов'язку доводити свою невинність, перешкоджає переоцінці свідомості обвинувачуваного і діє незалежно від того, чи визнає він себе винним.
Таким чином правові презумпції, юридичні фікції та правові аксіоми, будучи юридичними фактами, не тільки створюють сприятливу обстановку в правотворчості та правозастосовній практиці, але і є підставами складних правовідносин із захисту та охорони прав та законних інтересів особи, суспільства і держави, в чому і полягає їх соціальна цінність.
Правові презумпції, аксіоми, фікції виконують певну роль в організації, стабілізації і повноцінному функціонуванні правової системи суспільства.
Використана література
Цивільного кодекс України 
Гіда Є.O. Теорія держави та права
Дормидонтов Г. Ф. Классификация явлений юридического быта, относимых к случаям применения фикций. — Казань, 1985. — 362 с.
Зайчук О.В., Оніщенко Н.М. Теорія держави і права
Іванський А. И. Роль юридичних фікцій у регулюванні відносин фінансово-правової відповідальності // Форум права. — 2008. — № 3. — С. 202-207.
Колодій Копєйчиков Загальна Теорія держави і права
Конституція України / Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. –  Стаття 141 (зі змінами).
Конституція України.
Петрухин И. Л. Презумпции и преюдиции в доказывании // Теория доказательств в советском уголовном процессе / под ред. Н. В. Жогина. — Изд. 2-е, испр. и доп. — М., 1973. — С. 344.
Протасов В.Н. Теория права и государства 1999 р.
Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави.
Скакун О.Ф Теорія держави і права.
Ульяновська О. В. Сутність правової фікції. - Стаття.
Федотов А.В. Понятие и классификация доказательственных презумпций /А.В. Федотов // Журнал российского права. 2001. - №4. – С.45-55.

Приложенные файлы

  • docx 26699170
    Размер файла: 57 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий