творчий проект


Комунальний заклад львівської обласної ради
Бродівський педагогічний коледж імені Маркіяна Шашкевича
ТВОРЧИЙ ПРОЕКТ
Проектування та виготовлення виробів у техніці бісероплетіння
Розробила
Студентка групи Т-42
Гладиш О.Я.
Керівник: Ошурко І.С.
Броди 2013
ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………………………
ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПІДГОТОВЧИЙ ЕТАП……………………………….
КОНСТРУКТОРСЬКИЙ ЕТАП……………………………………………..
ТЕХНОЛОГІЧНИЙ ЕТАП……………………………………………………
ЗАКЛЮЧНИЙ ЕТАП…………………………………………………………
ВИСНОВКИ………………………………………………………………..........
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………….
ДОДАТКИ…………………………………………..…………………………...
ВСТУП
В наші дні все велику популярність отримують прикраси ручної роботи. Круглий або рубаний бісер, стеклярус - ця різноманітність народжує величезну палітру фактур. Ці вироби виглядають дуже красиво і оригінально. До того ж бісероплетіння розвиває фантазію, дозволяє самому створювати схеми і способи виготовлення виробів.
Всілякі стилі розширюють круг вибору виробів. Романтичний, лаконічний, етнічний, ретро і тому подібне - все це дивні доповнення для будь-якого вбрання, або інтер'єру.
В даний час в світі створена безліч методик і програм, повчальних різним видам декоративного мистецтва, так само розроблені дидактичні рекомендації до проведення цих занять. Але все таки велика кількість питань залишається не розкритих, вони вимагають детальнішого вивчення.
У педагогічній науці, з практичного боку, існує багато питань, основні серед них пов'язані з пошуком ефективних методів формування у школярів загального прийому при виконанні виробів в техніці бісероплетіння. Вирішенням цих питань і обумовлена актуальність теми роботи. Одним виглядом вдосконалення методик трудового навчання є дослідження по виявленню структури знань і умінь, пов'язаних з ними дій.
1.1 Виникнення та розвиток бісероплетіння
Люди вважають, що бісер – це невеличкі або малюсінькі (найчастіше скляні) бусинки з наскрізними отворами, крізь які їх можна нанизувати на дротик, нитку або волосину. Використовуючи бісер, можна створювати всілякі кольє й намиста, браслети й каблучки, амулети й предмети домашнього побуту; ним прикрашають головні убори й одяг (включаючи царський й патріарший (тобто верховного духівництва)), роблять іграшки й сувеніри, оздоблюють картини й ікони, а на початку ХХІ століття з бісеру був створений навіть цілий садок натуральної величини.
За всіх часів люди високо цінували видатні зовнішні якості бісеру. Усі бачили, що бісер – це дуже гарний, міцний і стійкий матеріал. Тобто: він не псується від часу, як тканина: шовк або вовна, не занадто чутливий до світла, тобто не вигорає так сильно, як папір, тканина або фарба, і не ламається, якщо, звичайно, не пасти на бісерних виробах коней або слоників.
А почалося все зі звичайних великих скляних бусинок. Як тільки людство відкрило рецепт виготовлення скла, майстри й майстрині різних народів стали розшивати бусинками одяг і робити з них прикраси. Згодом технологія виготовлення бусин ускладнювалася, дозволяючи робити бісеринки усе дрібнішими й дрібнішими. Бісеринки-крихітки з'явилися в епоху розквіту славетних венеціанських майстерень. Тоді вони досягли такої витонченості, що на кращих стародавніх вишивках ряд бісеринок, що нашивалися на полотно, виявлявся рівним товщині ниточок цього полотна [3,26].
Так само виготовлявся й стеклярус, тільки його, на відміну від бісеру, нарізали не дрібно, а залишали скляною трубочкою довжиною три й більше міліметри.
Вчені вважають, що перші бусини вигадали первісні люди багато тисячоліть тому. Свої перші прикраси або обереги вони робили із мушлів молюсків, зубів і кісток тварин, переможених на полюванні, різноманітних камінчиків, перлин, кругляшків із глини, насіння рослин – чим не бусинки? Усе це нанизувалося на волосся коня або мамонта, міцні травинки або інші природні волокна...
Отже, батьківщиною бісеру прийнято вважати Древній Єгипет, де протягом багатьох сторіч із непрозорого скла виготовляли штучні бусинки. По-арабськи вони називалися "бусра" (у множині "бусер"), звідси й з'явилася його нинішня назва.
Відомо, що вже біля п'яти тисяч років тому серед єгиптян було багато видатних майстрів, які зуміли подружитися з каменем і розгадати безліч його секретів. Вони займалися огранюванням, поліруванням і свердлінням аметисту, гранату й інших каменів. Це заняття стало дуже популярним не тільки в Єгипті, але й ще в одній колисці людської цивілізації – Месопотамії. Тут ляпіс-лазур (як називали лазурит) перероблявся в бусинки круглої й циліндричної форми. Тоді ж став відомий і бісер з обпаленого піску, що вироблявся з добавками жирної глини. Такому прадідові сучасного бісеру дали назву "фаянсовий". Власники прикрас із такого бісеру були щасливіші не менш, ніж сучасні модниці. Втім, більшу частину дорогоцінних бісеринок люди присвячували все-таки богам, яких у древньому пантеоні налічувалася не одна сотня.
Скляні буси ближчих до нас століть були знайдені вченими у гробницях древніх єгиптян часів 18-ої династії (1580 рік до н.е.). Ці буси були дуже високої якості. Земні вчені погодилися з тим, що єгиптянам знадобилося дуже багато часу, щоб так добре освоїти технологію виготовлення бусинок і довести її до такої досконалості! На думку археологів, єгиптяни вміли робити скляні буси вже за часів 12-ої династії (2000 рік до н.е.) [8, 17].
Як видно з археологічних розкопок, бісеринки-бусинки з Єгипту "розійшлися" по всьому культурному древньому світу. Звичайно, із плином часу, розвитком техніки й на догоду вимогам мінливої моди бісер і бусини урізноманітнювалися. Майстри знайшли способи пожвавлювати однотонний фон своїх бусинок орнаментом з різних поєднань смужок, зиґзаґів, кілець, кружечків, цяток. До пізніших часів Римської імперії, навіть в епоху Меровингів (перша королівська династія у франкській державі (V-VІІІ вв.), походить від легендарного родопочатківця цієї династії – Меровея), єгипетські буси залишаються ходовим товаром, який поширився з Єгипту через Массилію (нинішній Марсель) і Ольвію (біля устя Бугу), а пізніше через Аквілею, у найвіддаленіші країни Європи. Так бісер став однією з говірок першої загальнолюдської мови спілкування – мови Краси!
З поширенням класичної греко-римської культури в Європі скляні заводи з'являються навіть у так званих варварських країнах: у Галлії (нинішня Франція) і Німеччині, де поруч із виробництвом скляного посуду почалося виготовлення дрібних скляних прикрас, намиста, бісеру й імітація (підробка) дорогоцінних каменів.
Широко поширена була імітація дорогоцінних каменів зі скла, але вже до середини середньовіччя багаті люди й цінителі перестали носити фальшиві коштовності. Тоді кольорове скло стали використовувати в інших цілях: для чудових візантійських, равеннських і раннєвенеціанських кольорових мозаїк та для візантійських і романських емалей.Європейські музеї зберігають досить ранні зразки бісеру кінця ХІ – початку ХIII століть, де, поруч із справжніми перлами й коралами, використовувався для вишивки дрібний шліфований бісер. Особливо часто його можна бачити на церковних вбраннях і реліквіях.
Різні країни сприймали бісер по-різному. Оскільки майстерність вироблення бісеру вимагала великої тонкості й уміння, вона не прищепилося в тих країнах, які краще вміли цінувати важкий гострий меч і відвагу. Якісний гарний бісер приходив туди звідкись ззовні. Секрети його виробництва були осягнуті не в Німеччині й Галлії, а в більш чуйній і артистично розвинутій Візантії. Спадкоємиця східної частини Римської імперії увібрала й переосмислила майстерність і досягнення народів Середземномор'я, древню мудрість Сходу, вплинула на культурний і духовний розвиток всієї європейської цивілізації й багатьох сусідніх народів.
Вважається, що у Візантію рецепт виробництва бісеру прийшов від еллінів, а вже звідтіля – до ще молодої Венеції. Венеція – батьківщина багатьох великих художників і скульпторів, тонких цінителів краси – сприйняла появу нового мистецтва дуже тепло й навіть захоплено! Тут скляне мистецтво оселилося на цілі сторіччя, не знаючи суперників. Венеціанський бісер, ці "piccoli lavori di vetro", наводнив собою весь світ, приносячи колосальні прибутки Венеціанській республіці [3, 18].
 1.2  матеріали та інструменти
Для виготовлення виробів з бісеру використовують різні матеріали.    Сьогодні бісерним виробництвом займаються у багатьох країнах світу. Бісер виробляють різних форм, різних кольорів. Виробники бісеру застосовують свої професійні секрети для виготовлення продукції. В торгівельній мережі зустрічається  безліч  її видів: з кольорового  та прозорого скла, пофарбований всередині чи зверху, перламутровий, смугастий, матовий, меланжевий   з гладенькою чи  шершавою  поверхнею. Намистини виготовляють з різних видів матеріалу: скла, пластмаси, дерева, кераміки і навіть з дорогоцінного  каміння та металів.
Бісер - дрібні,  круглі, або  злегка приплюснуті  намистинки. Діаметр бісеринок не більше 2 мм. Розмір бісеру позначають номером, чим більший номер тим дрібніший бісер.
Намистини – круглі бісерини  з діаметром більше 2мм.
Рубка, січений бісер  – скляні палички, довжина яких рівна діаметру.Стеклярус – скляні  трубочки, довжина їх більша за діаметр, який  визначає номер стеклярусу. 
Блискітки – пластинки різних форм, які мають дірочки для кріплення.                            Дріт.  Його підбирають в залежності від виду виробу та бісеру. Виготовляючи прикраси ( брошки, заколки), дрібні деталі сувенірів використовують  тонкий кольоровий  дріт,  для виготовлення виробів для оздоблення інтер’єрів використовують дріт різної товщини: тонший -  для виготовлення деталей та їх монтажу, товстіший -  для основи до якої кріпляться деталі. Товщина дроту залежить від  діаметра отвору бісеринки,через неї він має просилятися щонайменше два рази. Дріт повинен бути зручним у роботі,  легко згинатися і скручуватися. Використовують мідний дріт, а також алюміневий як основу для кріплення деталей.
 Кольорові  нитки,  пластилін, фольгу, клей, папір, тканину, дерев’яні палички, флористична тасьма  – використовують для оздоблення деталей  та оформлення готових  виробів.
Серветка,   на яку насипають бісер для  роботи використовується для  того, щоб бісер не розбігався по робочій поверхні. Для серветки використовують однотонну тканину .Під час  роботи використовують  інструменти: голки, шпильки, круглогубці,плоскогубці,  ножиці.
1.3 Техніки виконання бісероплетіння та їх регіональні особливості
У 1000-ому році у Венеції вже розміщалися розвинені скляні заводи. Мозаїки собору Св. Марка, що почав споруджуватися приблизно в цей час, указують на існування дуже розвиненої скляної справи. Зберігся указ від 1221 року вищого керівного органу Венеції – Ради – про перенесення всіх скляних майстерень із самого міста Венеція на сусідній острів Мурано. Цей захід був викликаний міркуваннями пожежної безпеки; одним лише бісерщикам дозволялося на деякий час залишитися в самій Венеції, але з певними застереженнями: вони повинні були селитися на певній відстані один від іншого.
Корпорація склярів розділялася за спеціальностями. Майстри "Yerixelli" робили бусини, бісер та інші дрібні речі: скляні ґудзики або заголовні букв, які призначалися для розфарбування.
До речі, підробка дорогоцінних каменів, настільки поширена в Німеччині, багатьма указами венеціанського уряду суворо переслідувалася. У Венеції вміли цінувати дійсно прекрасне! Пізніше майстри-бісерщики спеціалізувалися на виробленні того чи іншого сорту бісеру. У майстернях Мурано склалася згодом своя класифікація цих сортів. Вище було згадано про знаменитий "Millefiori" – наслідування Олександрійського строкатого намиста; ще в переліку бісерного виробництва значилися: "Arte del margaritaio" – масивні тверді намиста й бісер; "Lavori minuti a ferraza" – дрібний бісер; "Lavori grossi a spiedo" – великий бісер; "Arte del perlaio" – дуті намиста й бісер, і ще багато чого іншого[14, с 56].
Вироби Мурано зайняли значне місце в торгівлі Венеції, приносячи величезні доходи. На відміну від гномів, венеціанці вимінювали за свій бісер прянощі, тканини, золото. Навіть у важкодоступні місця африканських пустель проникав венеціанський бісер; він використовувався в тубільців замість монет.
Венеція ревно оберігала секрети скляного виробництва. З 1275 року під погрозою конфіскації (вилучення всього майна) заборонявся вивіз із Венеції скла незакінченої обробки, сирих матеріалів, які входять до складу скла і навіть розбитого скляного посуду, щоб не дати можливості аналізувати його склад. Імена митецьких майстрів-склярів стають знаменитими і доходять навіть до наших днів. У першій половині ХІІІ століття славилися майстри Матео й Ніколо. У 1490 році Сенат ставить скляне виробництво під особливу охорону Ради Десяти. Робиться все можливе, щоб утримати у Венеції майстрів, не допустити їхнього виїзду в чужі краї. Їм надаються привілеї зовсім виняткові в суворо-аристократичній Венеції: у 1376 році Сенат видає указ, згідно з яким патрицієві дозволяється женитися на дочці скляра, і діти його визнаються шляхетними патриціями.
Син знаменитого бісерного майстра Ніколо, сміливий мореходець Марко Поло, зрозумів, який величезний успіх у міновій торгівлі можуть мати скляні намиста й бісер у тубільців тропічних країн. Він барвисто описав це у своїх оповіданнях. Звичайно, тубільцям кольоровий іскристий бісер і бусини здавалися справжнім дивом[14, 26].
Відкриття Америки надзвичайно сприяло розквіту бісерної справи, тому що тубільці Америки виявилися найзавзятішими прихильниками бісеру й намиста. Ніколи виробництво не відчувало такого підйому, як наприкінці ХV й початку ХVI століть. Не треба, звичайно, думати, що тільки тубільці були шанувальниками венеціанських бісерщиків. Величезний збут ішов у Європу. На ярмарках і торгівельних рядах всіх європейських держав Венеціанський бісер займав почесне місце й швидко розкуповувався. Бували навіть спеціально-бісерні ярмарки. Є документальні свідчення, що в місті Нюренберзі знаходився постійний склад венеціанського бісеру, і, звичайно, приклад цього міста не був поодиноким.
Художнє уподобання до бісерних прикрас трималося дуже довго, навіть коли зірка Венеції вже стала бліднути. Воно проникало в усі шари суспільства, його можна було зустріти як у народному одязі, костюмі провінцій, так і в убранні придворної знаті. Деякі бісерні убори були приурочені навіть до певних подій. Мандрівник Кейслер, що відвідав Італію в першій половині ХVIII століття, розповідав, що генуезські дівчата були на погребальних торжествах в головних уборах, низаних із чорного шліфованого бісеру різних сортів і форм. Класифікація цих сортів, що була укладена в майстеренях Мурано, дотримувалася не дуже суворо, тому у виробах, особливо намистах і чітках, бісер і бусини постійно змішувалися навіть із справжніми дорогоцінними каменями.
У 1649 році якийсь Джіованні Менардо почав бісерну справу в місті Ампеццо; у Флоренцію виселився у 1754 році Антоніо Вістозі. Імператор Леопольд I викликав у Відень майстра П'єтро-де-Веторе. Республіка не зупинилася перед такою мірою, як посилка слідом за втікачами найманих убивць. І Веторе, і Вістозі – обоє закінчили життя від удару таємничої руки, направленої з покинутої ними батьківщини. Але конкуренція нестримно розвивалася й попит на венеціанський бісер починав поступово зменшуватися, хоча там, у центрі виробництва, робилися всілякі спроби перевершити конкурентів. Так, наприкінці ХVШ століття брати Бертоліні й Вітторе Местре вдосконалили нову манеру прикрашати скляну масу металевими протримками. У ту ж епоху майстерні Мурано виготовляють безліч фальшивих перлів за французьким зразком, так званий "Perle false" або "Perle da Murano" – скляні бусинки, які покривали перламутром, добутим з луски рибки-верховодки. Цей винахід виявився особливо згубним для бісеру: він цілком поглинув бісерне виробництво, яке занепадало усе більше й більше, і якісно, й кількісно. Як сказав мені все той же знайомий гном: "Камені починають підробляти тоді, коли все інше вже давно фальшиве" [14,32].
Характерну рису стосунків Венеціанського уряду ХVIII століття й майстрів-склярів відзначив у своїх мемуарах Казанова: він розповідає, що не безпечно було затриматися вночі на Мурано. Грабежі й навіть убивства, які чинили мешканці цієї колонії склярів, залишалися завжди безкарними, тому що уряд боявся дратувати потрібний йому цех.
Але найнебезпечніша суперниця Венеції виросла в Німеччині.
Багато країн помітили величезний творчий і комерційний потенціал маленьких райдужних бусинок і намагалися прищепити культуру створення бісеру в себе. Серед таких країн однією з перших була Німеччина.
На початку ХVIII століття виникають бісерна справа й вироблення легкого дутого намиста в Тюрінгії. На порозі ХХ століття цей промисел перетворився на виробництво ялинкових прикрас зі скла.
Скляне виробництво здавна існувало й у Богемії (теперішня Чехія). Технологія виготовлення скла, за версією вчених, була запозичена у сусідніх держав, але його виняткова прозорість, чистота й міцність принесли чеським майстрам славу, яка збереглася й до наших днів. Чехи створили технологію виготовлення тугоплавкого скла, у якому замість соди використовували деревний попіл (поташ). Цей матеріал надавав склу тугоплавкість і чудові оптичні властивості. Але через високу температуру плавлення скло не піддавалося обробці в нагрітому стані. Однак його можна було огранювати, що підсилювало гру світла у виробі. Крім товстостінних скляних посудин із глибоким огранюванням, гранувалися також бусини й бісер. Наприкінці XVII – початку ХVIII століття чеське скло було дуже популярним не тільки в Європі, але й у далеких заморських країнах.
На початку ХVIII століття тут почали робити бісер, який почасти нагадував венеціанський. Поряд із дрібним бісером, богемські фабриканти виробляли й стеклярус, і намиста, і штучні дорогоцінні камені для вишивання.
У другій половині XIX сторіччя богемський бісер починають виробляти машинним способом, він стає більш дешевим, ніж венеціанський, користується великим попитом і проникає в усі частини світу, насичуючи ринки бісерним товаром. Але й Богемії не судилося стати єдиною володаркою всесвітнього бісерного ринку, якою колись була Венеція. Нові конкуренти з'явилися у Франції в області Юри.
1.4 Стан розвитку бісероплетіння в Україні
На територіях нинішніх України, Росії, Білорусі та декількох сусідніх країн створення й використання великого й дрібного намиста процвітало з найдавніших часів. Майже нічого не дійшло з тих часів до наших днів, і офіційна історія замовчує про цілі століття й тисячоліття давньоруської історії. А тим часом, і нинішнім поколінням є чому повчитися у предків. Насамперед вони вміли відчувати красу й гармонію навколишнього світу, не відокремлювали себе від неї. Мешкаючи серед природи, вони дружили зі звірами й птахами, рослинами й стихіаліями, намагалися перебувати в гармонії з усією розмаїтістю існуючих явищ. Вираження зовнішньої краси сприймалося ними, як відбиття внутрішньої. Вбрання, прикраси, амулети й обереги лише підкреслювали й підсилювали її.
Наші прабатьки в той час віддавали перевагу живим природним матеріалам і, насамперед, перлам. Цей шляхетний матеріал оспіваний і опоетизований народом настільки, що його білизна, матовий, переливчастий блиск залишалися емблемою чистоти й святості навіть через кілька тисячоліть і в їхніх пра-пра-правнуків.
У скіфо-сарматську епоху (2-2,5 тисячі років тому) намиста вже широко використовувалися як народами північних територій, так і племенами Причорномор'я. А в часи Київської Русі вони й зовсім не були рідкістю. Причому слов'янські народи були знайомі зі скляними намистом і бісером не тільки завдяки торгівельним стосункам із країнами Близького Сходу й Візантією. Скляні намиста, персні й браслети всіляких форм із непрозорого, напівпрозорого й прозорого скла різноманітних кольорів (переважно зеленого, жовтого, синього, бузукового й чорного) виготовляли в невеликих місцевих скломайстернях. Велика кількість таких виробів і намиста виготовляли Київ, Новгород, Чернігів, Стара Ладога, Біла Вежа, Тмутаракань. [5, 17]Виробництво саме бісеру з'явилося разом із Візантійськими мозаїчними майстрами, які прийшли на Русь після прийняття християнства. Але внаслідок багатовікової міжусобиці, а потім навали ханських завойовників, ця справа не утрималася, і широке виробництво скла на Pycі перервалося на багато століть
Перли утворюються в раковинах деяких пластинчато-зябрових або двостулкових молюсків, як морських, так і прісноводних. Цю складну назву люди дали деяким черепашкам-перлинницям. Перли утворюються тими молюсками, які здатні виділяти перламутр. Головну роль тут відіграє зовнішній шар мантії молюска – епітелії. Саме вони виробляють при нормальних умовах перламутр, який покриває внутрішню поверхню раковини, а при особливих, анормальних, хворобливих умовах утворюють перли.
Виникнення перлини викликається потраплянням у раковину стороннього тіла, навколо якого поступово утвориться перлове зерно. Сторонній предмет механічно подразнює своєю присутністю мантію, і у відповідь вона намагається захиститися від нього посиленим відкладенням перламутру, згладжуючи поверхню й зменшуючи тертя.
Якщо перлини утворюються між мантією (опанчею) і внутрішньою поверхнею раковини, то вони часто зростаються із цією внутрішньою поверхнею, й при цьому виникають так звані "половинчасті" перлини. Круглі, суцільні зерна перлів утворюються найчастіше всередині тіла молюска й зовсім вільно відділяються від нього.
Зазвичай прийнято вважати, що різниця між перламутром і перлами лише в розташуванні шарів органічної речовини й вуглекислого вапна: шари в перлах розташовуються концентрично, а в перламутрі йдуть паралельно. Однак, крім розташування шарів, великий вплив на різницю між речовиною перламутру й перли має та обставина, що перламутр є нормальним відкладенням, а перлу – відкладенням анормальним, коли молюском витрачається велика кількість речовини, необхідної для самозахисту. [3, 51]
Різниця між тим, як добували перли древні русичі та їх "цивілізовані" нащадки, полягає в тому, що люди минулого не вбивали молюска в погоні за перлиною, а, кажучи сучасною мовою, витягали з нього хворобливий сторонній предмет.
Гра кольорів перлів залежить від будови перлового зерна. Справа в тому, що перлини складаються з винятково тонких, концентрично розташованих, листочків, лусочок, пластинок, які щільно зрослися. Залежно від прозорості цих лусочок промені світла зустрічаються на поверхні перлин, по-різному проникають крізь них і по-різному відбиваються. У результаті виникає маленьке чудо – так званий "перловий блиск", "глянець" або "перелив".
Втім, тут теж є свої тонкощі й секрети. Перли, вийняті із раковин, твердіють не відразу, а поступово. І щоб при затвердінні він не псувався, його піддавали так званому "заморюванню". Для цього зерно клали собі до рота, тримали години дві, а після цього перли в мокрій ганчірці "дозрівали" за пазухою, поки остаточно не затвердівали. Звичайно, познайомившись із зовнішнім світом таким чином, перлина залишалася живою і дружелюбною до людини, не втрачала своєї природної сили, здобувала не тільки найкращі кольори, теплоту й прозорість, але й особливі цілющі властивості.
У давньоруському мистецтві перли мали дуже широкий вжиток. Велика кількість перлів у ріках і морях послужила основою для його використання в різних областях творчості.
Одним з улюблених і розповсюджених у слов'ян засобів прикрашання одягу й різних предметів побуту було шиття, яке досягло зі століттями високої майстерності. Оволодіння ним було предметом виховання й князівни, і селянської дочки. Саме в цій галузі перли мали найбільше поширення. Так повсюдно виникли й розвилися різні прийоми шиття (гаптування) перлами, яке згодом перетворилося на своєрідне народне мистецтво. [9, 26]
Шиття перлами – "низання", "саджання" – є майже винятково жіночим мистецтвом. Якщо в мереживній справі іноді зустрічаються суперники в особі чоловіків-мереживників, то в мистецтві низання перлами славиться впродовж багатьох століть саме жіноче вміння. Навіть іноземці, яких не можна було запідозрити у зайвих симпатіях до інородців, й ті відзначали велику майстерність руських жінок шити перлами.
Вишивальниці, іноді самостійно, іноді (у пізніші епохи) по заданих контурах, творили свої шедеври з шовку, золотних ниток, каменів і перлів. Останній накладався з особливим почуттям. Майстрині у своєму шитті й прикрасах, створили цілу галузь народного мистецтва: мистецтва колективного, яке не знало "шкіл", керованого лише почуттям краси, гармонії й витонченого художнього смаку.
У побуті перлами прикрашалася головним чином святковий одяг, а в правлячих колах – і повсякденний.
Значення одягу в побуті древньої Русі було дуже велике. Це можна пояснити тим, що виготовлення навіть простої тканини вимагало дуже багато праці, уміння й часу. Виготовлення ж візерункової, розкішної тканини з коштовної пряжі – тонкої вовни, шовку, золотної нитки, – вимагало великої майстерності, що часом переходило у мистецтво.
Висока вартість матеріалу, з якого виготовлявся одяг, і його добротність викликали дбайливе відношення до одягу. Він передавалася, як коштовна річ, у спадщину. Це практикувалося й у простого народу, й у знаті.
Головна увага зверталася на матеріал, з якого був виготовлений одяг, і на те, чим він був прикрашений. Покрій залишався єдиним у всіх шарах суспільства, але одяг простолюдина істотно відрізнявся від одягу знатної людини. Відрізнялася саме матеріалом і прикрасою. У народі головним чином побутували тканини домашнього вироблення – з вовни, льну, коноплі.
Багаті верстви суспільства користувалися й вітчизняними тканинами більш тонкого виготовлення, і привізними – золотними, шовковими, вовняними. Одяг, пошитий із цих тканин, часто покривався перловим шиттям. Їм вишивалося все: від головних уборів до взуття – кокошники, коміри, обшлаги, пояси, рукавиці, поділи. При цьому покритий перлами одяг допомагав людині зберігати своє серце, тіло й дух у чистоті й святості, символом чого як і раніше був цей шляхетний матеріал.
Велика кількість перлів на одязі вражала бувалих іноземців. Вони відзначали: "Є губернії, як, наприклад, Нижегородська, у яких кожна селянка носить на шиї, на головному уборі від 200 до 300, а іноді й до тисячі справжніх перлин". "У всіх жінок, яких я отут бачив, навіть у найбідніших жінок-рибачок, були на шиї принаймні 3-4 нитки гарних перлів; у більш заможних буває по 10-12 ниток, і навіть головні убори вишиті перлами на зразок діадеми. На тутешні купецькі весілля купчихи приїжджають цілком унизані перлами й дорогоцінним каменінням. Костюм, який коштує 100 000 асигнаціями, вважається у них ні за що".
Перли також застосовувалися при створенні намиста, наручних браслетів, перстнів та разків.
І русичі, і їхні нащадки розрізняли поняття "перлина" і "перли". Під останньою назвою малися на увазі особливої добротності перли. А назва "перлина" – для виділення краси взагалі й винятковості предмета – збереглася в повсякденній мові й дотепер (кажуть, наприклад, "Крим – перлина півдня"). І в стародавності слово "перлинний" позначало найвищу якість предмета або найвищу цінність: "Єдин же ізронив перлинну душу з хоробра тіла чрез злато ожереліє", – писав автор "Слова об полку Ігоревім". [3, 41].
Особлива сфера застосування перлів – релігійна. До нас дійшли свідчення й вироби бісерного мистецтва вже часів після прийняття християнства. Усі ранні роботи минулого або знищені, як язичницькі, або рознизані й використані для створення образів нової віри.
Найдавніша письмова згадка про таке перлинне шиття припадає на X століття. Давньоруський живопис – фреска, ікона й мозаїка – з XI століття також свідчать про широке застосування перлового шиття в слов'янському одязі, головних уборах, взутті. У церкві Св. Софії в Новгороді, на фресці "Костянтин і Олена" XII століття, бачимо контурні лінії одягу, відтворені перлами, а від початку XV століття маємо зображення на фресці Андрія Рубльова (Успенський собор у Володимирі) "праведних дружин, що йдуть у рай", одяг яких оздоблений перлами.
На куполі собору Св. Софії, що у Києві, від XI століття з чотирьох мозаїчних фігур архангелів збереглася лише одна. Одяг цього архангела покритий перлинним шиттям. Лінії одягу святих і німбу низані перлами так само, як і німби над головами інших персонажів.
Ченці й чорниці, що присвятили себе богослужінню, відгороджені монастирськими стінами від мирських тривог і суєти, вишивали перлами ікони, обклади, завіси й ризи у славу Того, Хто створив усіх нас. Звичайно ж за чистотою й внутрішнім сіянням, духовністю ці роботи дорівнюють найкращим надбанням людського духу. І по сьогоднішній день перлами окантовуються церковні атрибути, оздоблення й начиння, а також одяг священнослужителів і патріархів.
3.2 Техніка виконання, вироби з бісеру
Ґерда́н, ґерда́ник, ґерда́нка, ґе́рда, лу́чка, си́лянка, сильо́ванка, силенка, плете́нка, плеті́нка, драби́нка, о́чко, га́лочка, пу́пчики, ла́нка — шийна бісерна прикраса у вигляді вузької стрічки, виготовленої з різнокольорових намистин, нанизаних на нитяну, чи волосяну основу, що утворюють строкатий геометричний, а часом рослинний орнамент. Іноді на Львівщині ґердани мали вигляд широкого кольорового коміра, що закривав усі груди. Орнамент і його колорит зазвичай узгоджувалися з вишивками певної місцевості на сорочках. Часто ґердани мають фому петлі з суцільної або ажурної смужки різної ширини, яка одягається через голову на шию; з'єднані спереду медальйоном кінці прикрашають груди.
На сході України ця прикраса була невідома, траплялась на Поділлі та Волині, а в Галичині була надзвичайно поширена. Ймовірно, силянка прийшла до Галичини з Угорщини. Подібні до ґерданів вироби, що називаються маржеле (margele) також поширені у румунській частині Буковини.
Способи, технологія плетіння виробів із бісеру надзвичайно різноманітні, і це створює найширші можливості для творчості, пошуку, цікавих знахідок.
Всі вони не складні, не потребують особливих пристроїв, вимагають тільки точного розрахунку пацьрок та переплетень ниток.
Техніка вишивання бісером не дуже складна. Виконують цю вишивку вручну, досить часто в поєднанні з оздоблювальними швами – гладдю, хрестом, шнуром і вузенькою тасьмою – по сукну, шерсті, оксамиту й шовку, полотну, льону з лавсаном. Нитки для вишивання мають бути міцні, навощениі, щоб бісер не перетирав їх, і відповідати за кольором основній тканині.
Для вишивання та нанизування згодиться бісер круглий і гранчастий, одно- і різноколірний, залежно від узору; стеклярус різної довжини, дрібне намисто, кольорові блискітки. Зберігати бісер і стеклярус краще в маленьких пляшечках, під час роботи можна класти його у маленькі блюдечка або розетки. Так зручніше нанизувати намистинки на голку. Вони повинні мати великі отвори щоб голка з ниткою могла пройти через них двічі. Вишиваючи, слід уважно стежити, щоб намистинки лягали рівно, одна за одною.
Вишивають бісером по канві, яку після закінчення роботи висмикують, або по узору, який наносять на тканину за допомогою прозорого паперу і намітки. Існує кілька способів вишивання намистом і бісером. Розглянем деякі з них.
Шиття упрокол. Кожна намистинка закріплюється на тканини окремо: впритул одна до одної або на деякій відстані. Шиють стібками швів “уперед” або “назад”, справа наліво або зліва направо.
Шиття по рахунку – вишивання за узором для хрестика по рахунку ниток тканини. Спочатку готують візерунок, добирають бісеринки одного розміру і пришивають їх до тканини стібками півхреста так, щоб намистинки лягали щільно, рівно і з нахилом в один бік.
Шиття уприкріп. На закріплену нитку за допомогою голки нанизують стільки бісеринок, скільки знадобиться для тієї чи іншої частини узору.
Викладають її по контуру узору, а другою ниткою прикріплюють до тканини в проміжках між бісеринками. Закріплювати намистинки на тканині можна за допомогою вузлкового шва.
Одним із видів старовинного мистецтва є нанизування. Виготовлення прикрас з дрібного намиста, бісеру й стеклярусу відомо багатьом народам світу.
Вузькими й широкими стрічками та комірцями з бісеру оздоблювали одяг та головні убори, прикрашали шию, голову, коси. Разноманітні за формою, довжиною й шириною, місцевим колоритом, залежно від їх призначення, орнаментальних мотивів та вишуканости ці прикраси чудово поєднуються з сучасним одягом, прикрашають і доповнюють його.
Силянки плели неширокими смужками (до 4 см, ширини), святкові були ширшими, ажурнішими, завершувалися петельками (“кутасики”, дармовисики”, “вузлики”, “вершне”, “бомблики”, “цьомблики”, “френзлики”).
ВИРОБИ АНАЛОГИ


ВИСНОВКИ
Фантазія, наука, праця і талант зливаються в один потік, що несе з собою невичерпні можливості розвитку творчості. І батькам немає підстави боятися бурхливого розквіту у підлітків фантазії. Треба лише, аби вона завжди зберігала зіткнення з життям, аби вона залишалася "поштовхом до роботи".
Кожен володіє здатністю логічно мислити і застосовувати її постійно, але лише небагато стають фахівцями з логіки або вдалими теоретиками. Тому педагог повинен набудовуватися і поводитися так, ніби весь клас складається з потенційних творців.
У скринях наших прабабусь можна знайти чимало чарівних речей, оздоблених бісером та дрібним намистом. Тканини того часу були нестійкими і часто псувалися, речі виходили з моди, і тоді бісер обережно випорювали, промивали і використовували в нових виробах.
У дітей, які займаються бісероплетіння, розвивається моторика, посидючість, кольоросприйняття. Дівчатка плетуть собі різні прикраси, а хлопчики перетворюють бісер на сувенір або іграшку.
У наш час за допомогою новітніх технологій промисловість випускає модні прикраси, які можуть задовольнити смак будь-якої людини. Проте ручна робота – це красиво, оригінально і дуже дорого. За багато століть бісер аніскільки не втратив своєї цінності.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Азбука домашнього господарювання: Навч. посіб. з труд. навч. для учнів 5-9 кл. серед. загальноосвіт. шк. ліцеїв, гімназій. – К.: А. С. К., 1999. – 214с.
Божко Л.А. Бисер. Уроки майстерства. Узд.3-е. испр. и доп. – М.: Мартин, 2006. – 168с.
Ворожейкіна О.М. 100 цікавих ідей для проведення уроку. – Х.: Вид. група «Основа», 2011. -148с.
Павх С.П. Бвсерне рукоділля. – Тернопіль – Харків: Вид-но «Ранок», 2009. -  112с. – («Практикум»)  
Прометун О.І. Сучасний урок. Інтерактивні технології навчання. – К.: А.С.К.: А.С.К.,2006. – 95с.
Рак Л., Боринець Н. Трудове навчання: Об’єкти праці : 5-9 класи. – К.: Шк.світ, 2010. – 57с.
http://bukvar.su/pedagogika/101173-Mistectvo-b-seroplet-nnya.html.
ДОДАТОК А



Приложенные файлы

  • docx 26670879
    Размер файла: 741 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий