Лекція 8_Спадкове

Тема 8 СПАДКОВЕ ПРАВО
Спадкове право: поняття, історія виникнення.
Види порядків спадкування.
Спадкування за заповітом.
Спадкування за законом.

Спадкове право: поняття, історія виникнення
Спадкові відносини виникають у випадку смерті громадянина або оголошення його у встановленому порядку померлим. З цими юридичними фактами закон пов'язує появу у спадкоємців суб'єктивного права на прийняття спадщини, а у всіх інших осіб - обов'язок не перешкоджати їм у здійсненні цього права. Отже, спадкові правовідносини мають абсолютний характер і спрямовані на наступництво цивільних прав і обов'язків від однієї особи - спадкодавця до іншої - його спадкоємця.
Після прийняття спадщини спадкоємець стає учасником тих самих правовідносин, суб'єктом яких до нього був спадкодавець. У результаті відбувається зміна суб'єкта у правовідносинах.
Спадкове право – це система правових норм, які регулюють порядок переходу майнових прав і обов'язків від померлої особи до її правонаступників.
Значення інституту спадкового права: - закріпити порядок переходу майнових прав і обов'язків від одного покоління до іншого; - сприяти зміцненню "сімейних відносин громадян; - захищати інтереси неповнолітних дітей, непрацездатних утриманців та ін.
Основним інститутом спадкового права є спадкування (hereditas) - це перехід майна померлої особи до іншої особи (осіб).
Спадщина – це сукупність прав і обов’язків спадкодавця, яка пе-реходила в порядку правонаступництва до його спадкоємців (спадкова маса, спадкове майно).
Сторони спадкування:
спадкодавець (фізична особа, громадянин);
спадкоємець - особи, до яких переходить у встановленому законом - порядку майно померлого; ними можуть бути кожний громадянин, юридичні особи, а також держава, при цьому громадяни та держава можуть спадкувати і за законом, і за заповітом, а юридичні особи - тільки за заповітом.
Смерть спадкодавця зумовлює виникнення спадкових правовідносин, тобто відкритття спадщини. На день відкриття спадщини визначається коло спадкоємців, які закликаються до спадщини, і склад спадкового майна. Спадкоємець, закликаний до спадщини, повинен виразити своє волевиявлення на прийняття спадщини або відмовитися від неї.
З моменту відкриття спадщини починається сплив строку на прийняття її, на пред'явлення претензій кредиторами спадкодавця, виникає право власності на майно у спадкоємців, які прийняли його, та деякі інші правові наслідки.

Історія виникнення спадкового права.
Уявлення про спадкування, що проникло у все наше сучасне спадкове право, значною мірою зобов'язане своєю розробкою римському праву, яке вперше сформулювало і послідовно проводило думку про універсальний характер спадкового наступництва.
Відсутність спадкування, розкрадання майна померлих можливе тільки у найпримітивнішому соціальному стані, коли суспільство являло собою групу ізольованих індивідів і не мало більш тісних осередків. Тоді зі смертю людини втрачався суб'єкт права, внаслідок чого майно, яке належало померлому, ставало безгосподарним, його міг захопити будь-хто. Вимоги втрачали -свого кредитора, борги - свого боржника. Ні про спадкування, ні про наступництво тоді ще мови не могло бути.
Становище змінюється з виникненням патріархальної сім'ї. Тепер індивід оточений особами, з якими він пов'язаний єдиним походженням, спорідненням і які більш близькі йому, ніж інші члени суспільства, і майно в той час набуває характеру сімейної власності. За таких умов недопустимою була безгосподарність сімейного майна. Ще за життя домовладики воно належало усім представникам сім'ї. Під впливом цих факторів безгосподарність спадкового майна замінюється переходом його до найближчих родичів.
Проте історичні факти свідчать, що такий перехід майна ще не поширювався на зобов'язання і особливо борги. Розвиток економічного життя вимагав, щоб відповідальність за борги слідом за майном переходила на спадкоємців. Римське право зробило і цей останній крок. Уже старе римське право (jus civile) розрізняє дві форми спадкового наступництва: універсальне і сінгулярне. У випадку універсального наступництва до спадкоємців переходили права і обов'язки спадкодавця, а за сінгулярного - переходили лише права (зрідка окремі обов'язки).
Зародившись на ґрунті сімейного і родового ладу, спадкування на перших порах мало природний характер. Спадкоємцями були природно і обов'язково ті особи, які стояли ближче до померлого в порядку патріархальної родинності. Якщо померлий мав дітей, то вони вступали у володіння його майном. Якщо дітей не було, то спадщина переходила до тих осіб, з якими померлий раніше становив одну сім'ю. Отже, порядок закликання до спадкування визначався самим порядком родинної спорідненості. Саме в цьому полягав природний закон спадкування; і в такому розумінні можна вважати, що в стародавні часи спадкування встановлювалось тільки за законом.
Поступово значення індивіда зростає, сімейний характер власності послаблюється, права домовладики щодо розпорядження майном посилюються. За правом розпоряджатися майном за життя, виникає право домовладики розпоряджатися майном на випадок смерті. Розвивається, отже, свобода заповітів.
Уже Закони XII таблиць визначають заповіт (testamentum) як акт, який усував порядок законного спадкування. Таким чином, поряд із спадкуванням за законом виникає інший вид спадкування - за заповітом.
При цьому характерною рисою римського права було правило: спадкування за законом не сумісне із спадкуванням за заповітом. Якщо, наприклад, спадкодавець призначив спадкоємця тільки на половину своєї спадщини, то і друга половина також переходить до нього, а не до спадкоємця за законом.
Свобода заповітів у Римі привела до безслідного зникнення сімейної власності. Старе римське цивільне право, яке надало домовладиці право передавати своє майно будь-кому, наклало на нього разом з тим певні обмеження на користь його підвладних членів сім'ї. Невиконання передбачених законом умов могло привести до визнання недійсності заповіту і спадкування за законом. В основі цих обмежень лежала думка про право близьких до спадкодавця осіб на необхідну участь їх у спадкуванні.


Види порядків спадкування
Римське спадкове право пройшло чотири етапи свого розвитку:
спадкування за цивільним правом;
спадкування за преторським едиктом;
спадкування за імператорськими законами;
спадкування за правом Юстиніана.

Цивільне спадкування (hereditas) регламентувалося Законами ХІІ таблиць, які визначали два види спадкування: спадкування за заповітом та спадкування за законом (спадкодавець помирав, не залишивши заповіту).
Воля померлого є священною і незмінною. Спадкоємці беруть на себе всі борги померлого, так само поділяють між собою всі ті вимоги, які належали спадкодавцеві, для того, щоб і те і інше відповідало часткам спадщини та дісталося кожному із спадкоємців. Спадкоємцями могли бути тільки агнати. Цивільний спадкоємець мав особисто виявити свою волю на набуття спадщини. Набуття спадщини за цивільним правом (іus сіvilе) було для окремих спадкоємців не правом, а обов’язком. Якщо не було ні «своїх», ні «найближчих агнатів», майно спадкували та ділили між собою ті родичі померлого, з якими він збирався на куріатні збори у складі свого роду.
Із Законів ХІІ таблиць вбачається, що спори стосовно спадщини не були рідкістю і в ті давні часи (щодо обсягу спадкової частки, заповідального відказу (легату), позбавлення спадщини, недійсності заповіту).
На цьому етапі розвитку римського спадкового права вже визнається та закріплюється принцип свободи заповіту, хоча існують ще й пережитки інституту власності агнатської сім’ї. Когнатське споріднення ще не дає права спадкування за законом.
Спадкування за преторським едиктом полягало у володінні спадковими речами, яке дозволено претором у спорі двох претендентів на спадщину. Реформи, які здійснювалися у спадкуванні претором, почалися ще в республіканський період і завершилися в епоху принципату. Головним у процесі переходу від цивільного до преторського спадкування є зміщення центру тяжіння від особи спадкоємця до господарчої специфіки спадку-вання, тобто від суб’єкта до об’єкта. У цьому і полягає принципово нова концепція спадкування за преторським правом (bonorum possessio).
Процедури, які обтяжували процес цивільного спадкування, були несприятливими для законного спадкоємця в разі його відсутності або неможливості прийняти спадщину за будь-яких інших поважних причин. Претор, керуючись принципами «доброї совісті» і справедливості, скасовує набуття спадщини за давністю володіння (usucapio) і вводить інтердикт проти володільця спадковою масою за давністю володіння на користь дійсного спадкоємця. Таким чином, унеможливлюється набуття чужої спадщини, а у разі якщо таке набуття здійснене з корисливими намірами, воно вважається злочином.
Спадкоємець за преторським правом називався не heres, а loco heredis. Спадкоємцями за преторським правом були когнати, а також подружжя та найближчий агнат померлої особи. Такі зміни були на користь окремих спадкоємців. Так, за преторськими едиктами набувають права на спадкування за законом:
діти померлого, у тому числі еманциповані, але за тієї справедливої умови, що ці останні внесуть у загальну спадкову масу все своє власне майно;
найближчий агнат померлого, який свого часу перебував під його владою, але з певних причин залишив сім’ю заради самостійних занять, наприклад служби в муніципалітеті, і не ділився з нею заробітком; мати померлого, якщо вона перебувала у шлюбі з чоловічою владою (cum many) з батьком померлого;
усі інші кровні родичі померлого до шостого ступеня споріднення;
один із подружжя, що пережив другого спадкодавця.
Спільне спадкування осіб, які входили до різних черг, вважалося неможливим, тобто попередня черга спадкоємців завжди виключала наступну.
Набуття спадщини завжди залежало від волі спадкоємця, виявлення якої могло бути здійснено в будь-який час після відкриття спадщини. Набуття спадщини не обмежувалося в часі. Про прийняття спадщини не потрібно було заявляти перед будь-якою владою. Допускалося виявлення волі спадкоємця щодо прийняття спадщини через представника. Власність на спадкове майно була не цивільною, а преторською (бонітарною). Спадкові вимоги реалізовувалися за допомогою фіктивного позову; позову, аналогічного з цивільним спадковим позовом; спеціального позову interdictum quorum bonorum. Останній являв собою прискорену судову міру для тимчасового визнання права позивача на відому спадщину, яка перебувала у відповідача.
Спадкування за імператорськими законами. У період принципату та абсолютної монархії відбулося подальше вдосконалення римського спадкового права. Імператорські конституції та сенатусконсульти (senatus consulta) продовжили тенденцію пріоритету кровного споріднення, що призвело до розширення й узаконення прав дітей на материнську спадщину та надання їм права на спадкування майна родичів по материнській лінії. Значну увагу приділяли узагальненню та закріпленню засад преторської системи спадкування.
Спадкування за правом Юстиніана. Поступово спадкування, яке вважалося преторським, було прирівнено до цивільного спадкування, що сприяло утвердженню та спрощенню спадкового права. У 542 р. відбувається реформа спадкування за заповітом, яка стосувалася, зокрема, необхідного спадкування. Необхідними спадкоємцями почали вважати висхідних та низхідних родичів. Обов’язкова частка (portio debita) могла надаватися цим спадкоємцям у будь-якій формі, наприклад у формі дарунка за життя спадкодавця. Якщо така частка не була визначеною, то спадкоємець, якого обминули в заповіті, мав право вимагати не цієї частки, а того, що належало б йому при спадкуванні за законом. У юстиніанівський період розмір обов’язкової частки був збільшений до 1/2 частки, що за законом належала б кожному певному спадкоємцеві, якщо ця частка була менше за 1/4 від усієї спадщини, і до 1/3 якщо ця частка була більше.
У 548 р. реформується спадкування за законом, яке будується виключно на когнатському спорідненні. Усі родичі були розподілені на п’ять черг залежно від ступеня їх споріднення зі спадкодавцем. Крім того, до спадкування могли закликатися всі родичі без обмеження ступеня споріднення. Був створений чіткий порядок спадкування, що становить основу сучасного спадкового права.



Спадкування за заповітом
У своєму історичному розвитку спадкування за заповітом з'явилося після спадкування за законом і відразу набуло в Римі найголовнішого значення. Уже Закони XII таблиць визнають переваги заповіту і вважають його чинність цілком нормальною. З часом значення заповіту чимраз зростає.
Заповіт (testamentum) - це виражене в законній формі розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. Оскільки в римській сім'ї єдиним і неподільним власником майна був домовладика (paterfamilias), то на випадок смерті тільки він міг розпоряджатися своїм майном і вказати, кому, в якому порядку і в яких частках повинно перейти його майно.
Заповіт - це одностороннє волевиявлення, на підставі якого можуть виникнути певні права і обов'язки для інших осіб - спадкоємців. Це односторонній правочин, який може реалізуватися лише за умови, що особи, визначені як спадкоємці, також виявлять волю на прийняття спадщини. Спадкодавець у будь-який час може скасувати або змінити своє розпорядження, чого не може зробити одна із сторін у договірних відносинах, що підтверджує односторонній характер заповіту.
Отже, заповіт - це розпорядження майном з відкладною умовою, бо воно набуває чинності лише з настанням умови - смерті спадкодавця. Ця обставина й зумовила суворі вимоги до заповіту, оскільки в разі сумніву у будь-якому положенні заповіту спитати про істинний намір спадкодавця вже неможливо.

Вимоги до заповіту:
заповіт має бути складений у визначеній законом формі;
спадкодавець повинен володіти активною заповітною правоздатністю;
у заповіті мають бути визначені конкретні спадкоємці, які володіють пасивною заповітною правоздатністю.
У межах кожного історичного періоду встановлювалась відповідна форма заповіту. За свідченням Гая, найдавнішою формою заповіту були заповіти, укладені по куріях на народних зборах, які відбувалися під головуванням жерців. Збори з цією метою скликалися двічі на рік - імовірно, 24 березня і 24 травня. У присутності всього народу спакодавець "усно проголошував свою волю і визначав свого спадкоємця, а потім звертався до присутніх з проханням засвідчити цей факт.
Друга форма стародавнього заповіту - тестамент (testamentum), який здійснювався перед фронтом війська під час походу або перед боєм, тобто знову ж таки перед народом. Отже, обидві форми староримського заповіту були публічними і гласними. Воля спадкодавця мала бути виявлена вголос перед народом і тому ставала відома кожному. Ця обставина не зовсім задовольняла спадкодавця, який не завжди бажав надавати гласності своїм посмертним розпорядженням. Крім того, кожна названа форма мала свої спеціальні незручності. Тестамент у народних зборах можна було здійснити лише двічі на рік, а заповіт перед фронтом війська взагалі не могли здійснити літні, хворі люди, які вже не перебували на військовій службі. Тим часом саме ця категорія людей відчувала всю складність такої форми заповіту і тому виникла потреба в її спрощенні.
У результаті невдовзі, в епоху тлумачення Законів XII таблиць для задоволення цієї потреби був встановлений приватний заповіт, який здійснювався через mancipatio. Спадкодавець за допомогою манципаційного заповіту передавав своє майно якійсь довіреній особі, котра зобов'язувалась виконати усі розпорядження, відразу дані спадкодавцем. У присутності, як правило, п'яти свідків довірена особа, тримаючи в руках кусок міді, проголошувала певну формулу, заздалегідь підготовлену для конкретного випадку. Проголосивши формулу, довірений кидав мідь на вагу і передавав спадкодавцю. Після цього спадкодавець усно викладав свої розпорядження. Усні розпорядження могли бути замінені письмовими, написаними на навощених таблицях (tabulae testamenti).
Після здійснення манципаційного заповіту і проголошення певних формул спадкодавець пред'являв своє письмове розпорядження довіреній особі і свідкам. Потім таблички з розпорядженням зав'язувалися шнурками і скріплювались печатками свідків та довіреної особи, при цьому біля цих печаток кожний ставив свій підпис. Письмова форма mancipatio мала ту перевагу, що зміст заповіту за бажанням спадкодавця міг і не оголошуватися і бути невідомим навіть свідкам та іншим учасникам.
Із спливом часу стан справ змінюється. Значення акту mancipatio поступово втрачається і зводиться до простої формальності. І все ж у такому вигляді вона існує ще в епоху Гая (II ст. н.е.), у той час як старі форми заповітів, укладених у народних зборах і перед фронтом війська, вийшли з ужитку вже в кінці республіки.
І хоч манципаційний заповіт продовжував існувати, але вже в другій половині республіки заповіти почали складатися у письмовій формі. Така письмова форма стає загальноприйнятою, і претор у своєму едикті оголосив, що він дає право на володіння спадковим майном усім тим, хто пред'явить письмовий заповіт з необхідною кількістю печаток, передбаченою законом. Такі заповіти одержали назву преторських і стали нормальними приватними заповітами пізнього римського права.
Проте й усні заповіти ще не зникли. Поки зовсім не вийшла з ужитку манципація, заповіт і далі міг здійснюватися в усній формі, а в період монархії, коли остаточно відпала манципація, в ряді законодавчих актів було визнано, що заповіт, оголошений усно в присутності семи свідків, має повну силу. Навіть за законодавством Юстиніана звичайні приватні заповіти могли здійснюватися як усно, так і письмово, з неодмінною участю семи свідків. Причому в обох випадках вимагалося, щоб ця участь була одночасною і щоб акт здійснювався без перерви.
В окремих випадках формальності, необхідні для здійснення заповіту, змінювались. Зокрема, якщо спадкодавець незрячий, то була необхідна участь нотаріуса і восьми свідків; якщо заповіт здійснювався під час епідемії, то присутність одночасно усіх свідків не була обов'язкова; солдатські заповіти взагалі звільнялися від дотримання всяких формальностей.
Поряд з описаними формами приватного заповіту в праві Юстиніана з'являються й форми публічного заповіту, які здійснюються за участю органів державної влади. Це заповіти, укладені перед судом і занесені до протоколу, а також письмові заповіти, передані на збереження імператору.
Як уже зазначалось, в результаті Юстиніанівського реформування спадкування був створений чіткий порядок спадкового наступництва, який покладено в основу сучасного спадкового права.
Крім дотримання встановленої форми, римський заповіт, щоб бути визнаним дійсним, мав відповідати й іншим умовам. Деякі з цих умов протягом історії змінювалися, інші залишалися незмінними, зокрема незмінною залишалася вимога особливої заповітної правоздатності як для спадкодавця, так і спадкоємця.
Заповітна правоздатність була двоякою: активною і пасивною. Активна заповітна правоздатність - це здатність бути спадкодавцем. Вона надавалася особам, які володіли загальною право- дієздатністю у галузі майнових відносин. Пасивна заповітна правоздатність - це здатність бути спадкоємцем.
Проте умови заповітної правоздатності змінювалися. Згадаємо лише деякі з них. Наприклад, жінки, навіть ті, які були особами власних прав (sui juris), тривалий час зовсім не мали права здійснювати заповіти. Це, очевидно, тому, що в стародавні часи для них була недоступна ні та форма, яка укладалася в народних зборах, ні та, що здійснювалась перед фронтом війська. І навіть тоді, коли з'явилася манципаційна форма заповіту, жінки, які перебували під опікою, ще довгий час не могли здійснювати заповіти. Лише імператор Адріан надав жінкам таку змогу, а із зникненням опіки над ними вони набули повну заповітну правову активність.
Разом з тим один, з республіканських законів - закон Воконія 169 р. до н.е. - заборонив громадянам, які володіють майном вартістю понад 100 тис. сис-терцій, призначати жінок своїми спадкоємцями і тим самим позбавив їх пасивної заповітної правоздатності.
За правом Юстиніана, пасивної заповітної правоздатності не мали раби, перегрини (вони могли заповідати за своїм правом), віровідступники і деякі єретики, душевно хворі, неповнолітні (навіть за згодою опікуна), глухонімі від народження.
Для того щоб заповіт був визнаний дійсним, у ньому також повинна бути чітко визначена особа спадкоємця, а спадкоємцем можна було призначити тільки особу, яка володіє пасивною заповітною правоздатністю.
У деяких випадках могли бути спадкоємцями за заповітом раби, що передбачало відпущення їх на волю. Відповідно вони не могли відмовитися від спадщини і приймали на себе також всі борги спадкодавця.
У Римі деякі особи, хоч і володіли пасивною заповітною правоздатністю, проте не завжди могли одержати спадщину за заповітом. Зокрема, це були чоловіки у віці 25 - 60 років та жінки 20 - 50 років, які не перебували у шлюбі. Уже зазначалося, що це обмеження було введено законами Августа з метою боротьби з позашлюбними відносинами та бездітністю.
Отже, змістом заповіту мало бути обов'язкове призначення спадкоємця. У тому випадку, коли призначений спадкоємець з будь-яких причин не одержить спадщину, спадкодавець з метою попередити спадкування за законом міг умовно призначити іншого спадкоємця. Таке умовне підпризначення спадкоємців називається субституцією.

Римське право розрізняло три види субституцій.
1. Звичайна субституція - призначення іншого спадкоємця на випадок, коли перший відмовляється від спадщини.
2. Дитяча субституція. Якщо під владою спадкодавця на момент його смерті перебуває неповнолітня дитина, то він міг призначити цій дитині спадкоємця на випадок її смерті до виповнення повноліття. Формулювалося це, приміром, так: "Призначаю спадкоємцем свого неповнолітнього сина Павла. Якщо Павло помре до повноліття, то спадкоємцем буде Петр о". Різниця між звичайною субституцією і дитячою полягала в тому, що в разі звичайної субституції спадкоємець призначався після спадкодавця, а за дитячої - спадкоємець дитини спадкодавця. Якщо дитина досягала повноліття, то субституція втрачала силу.
3.  Ніби дитяча субституція - це призначення спадкоємця душевнохворій особі, якщо їй залишалась обов'язкова частка спадку. Коли така особа одужувала або в неї народжувалася дитина, то субституція втрачала силу.
Заповіт, який не відповідав зазначеним вимогам, визнавався недійсним.
Заповіт може стати недійсним і через деякий час з таких причин:
а) внаслідок capitis dominutio - обмеження правоздатності;
б) якщо спадкоємець втрачає право або помирає раніше, ніж спадкодавець;
в) якщо заповіт буде анульований самим спадкодавцем шляхом заяви в суді або в присутності трьох свідків;
г) якщо спадкодавець укладає новий заповіт.
Римське право встановило не тільки порядок укладення заповіту, визначило умови визнання його дійсності, але й порядок його розпечатування. Закон Юлія встановлював, що заповіт протягом п'яти днів повинен бути поданий тими, хто його зберігав, у місцевий магістрат для розпечатування і ознайомлення. Магістрат, одержавши заповіт, брав у свідків свідчення, перевіряв достовірність печаток і підписів і лише після цього давав розпорядження про розпечатування та прочитання. Уся ця процедура відбувалась досить урочисто.



4. Спадкування за законом

Якщо померлий не залишав заповіту або залишений заповіт не набував дії (спадкоємець помирав раніше за спадкодавця), то настає спадкування за законом.
Спадкування за законом виникло раніше, ніж спадкування за заповітом, пройшовши складний і тривалий шлях становлення. У процесі свого історичного розвитку склалися такі види спадкоємства за законом: спадкування за jus civile, спадкоємство за преторським правом -bonorum possessio, спадкоємство за правом Юстиніана.
Уже Закони XII таблиць встановили, що відкриття спадщини за законом можливе тільки тоді, коли немає заповіту. І саме спадкування за законом визначалося положеннями Закону XII таблиць. Можна сказати, що Законами XII таблиць і дальшим розвитком цивільного права (jus civile) були закладені основи спадкування за законом.
Але розвиток економічного життя, зміцнення приватної власності, витіснення агнатичного споріднення когнатичним вимагали нових підходів, нових принципів спадкування за законом. І такі принципи були вироблені преторською практикою центумвірального суду.
Весь попередній розвиток римського спадкового права дав змогу імператору Юстиніану своїми 118 і 127 новелами провести кардинальну реформу спадкування за законом. В основу спадкування за законом у новелах Юстині-ана покладено когнатичне (кровне) споріднення та індивідуальна приватна власність.
Якщо за цивільним правом розрізняли три класи спадкоємців, а за преторськими едиктами - чотири, то Юстиніан усіх потенціальних спадкоємців розділив на п'ять класів. Перший клас спадкоємців за законом становили усі низхідні родичі померлого. Це, зокрема, сини, дочки, внуки, правнуки. При цьому спадкоємці ближчого ступеня усували від спадкування спадкоємців дальшого стуленя. Тому за життя дітей спадкодавця їх діти (внуки спадкодавця) до спадкування зазвичай не закликалися. Внуки могли закликатися до спадкування лише в тому випадку, коли немає в живих їхнього батька - сина спадкодавця. У цьому випадку внуки мали право дістати ту частку, яку одержав би їх батько, якщо б пережив спадкодавця. Така участь у спадкуванні називається спадкуванням за правом представництва, тобто внуки у даному випадку ніби представляють собою св,ого померлого батька.
До другого класу спадкоємців за законом відносилися висхідні родичі -батько, мати, дід, баба, а також повнорідні брати і сестри та їхні діти.
Третій клас спадкоємців за законом - це неповнорідні брати і сестри, а також їхні діти.
До четвертого класу спадкоємців входили усі інші родичі без обмеження ступенів. При цьому родичі ближчого ступеня усували від спадкування родичів більш віддаленого ступеня.
До п'ятого класу спадкоємців за законом відносилися чоловік або жінка, які пережили одне одного.
Чоловік, який пережив дружину, або жінка, яка пережила чоловіка закликалися до спадкування, якщо нікого з названих вище родичів у спадкодавця не виявилося, або ніхто з них не прийняв спадщини. Практично подружжя, яке пережило одне одного, дуже рідко могло бути спадкоємцем. Щоправда, "бідна вдова" могла одержати 1/4 частину майна померлого заможного чоловіка. Однак обов'язкова частка такої вдови залежала від кількості дітей. Якщо вона мала трьох і більше дітей, то одержувала рівну частку з дітьми.
Отже, за правом Юстиніана суворо додержувались принципу: не допускалося одночасне закликання до спадкування спадкоємців різних класів. Ніхто із спадкоємців інших класів, якщо є спадкоємці першого класу, не міг бути закликаний до спадкування. Коло спадкоємців у праві Юстиніана було практично обмежене.
На закінчення слід зазначити, що впорядкування системи спадкування за законом, відмова від зовсім застарілого агнатичного принципу і встановлення спадкування на засадах кровного споріднення без всяких обмежень для жінок є безперечною і великою заслугою Юстиніанівських реформ. Усі ці риси зближують її з сучасними системами.
Разом тим система спадкування за законом не була позбавлена і деяких недоліків. Найбільший з них - це закликання до спадкування незліченної кількості родичів. У цьому Юстиніан зробив навіть крок назад порівняно з преторським едиктом, який обмежував закликання когнатів до шостого ступеня. Така незліченність рідні часто призводила до того, що для окремих осіб смерть спадкодавця і відкриття спадщини було приємною несподіванкою. На виправдання Юстиніана треба зазначити, що питання про обмеження спадкування побічних родичів виникло значно пізніше, і цей недолік римської спадкової системи повторили й деякі наступні кодифікації.










13 PAGE \* MERGEFORMAT 14215




15

Приложенные файлы

  • doc 26656596
    Размер файла: 118 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий