сокращенка

Пісні Марусі Чурай (Засвіт встали козаченьки) скорочено - Історичні пісні Стислий переказ, виклад змісту Засвіт встали козаченьки В похід з полуночі, Заплакала Марусенька Свої ясні очі. Не плач, не плач, Марусенько, Не плач, не журися Та за свого миленького Богу помолися. Стоїть місяць над горою. Та сонця немає, Мати сина в доріженьку Слізно проводжає. — Прощай, милий мій синочку, Та не забувайся, Чрез чотири неділеньки Додому вертайся! — Ой рад би я, матусенько, Скоріше вернуться, Та щось кінь мій вороненький В воротях спіткнувся. Ой Бог знає, коли вернусь, У яку годину. Прийми ж мою Марусеньку Як рідну дитину. Прийми ж її, матусенько, Бо все в Божій волі. Бо хто знає, чи жив вернусь. Чи ляжу у полі! — Яка ж би то, мій синочку, Година настала. Щоб чужая дитиночка За рідную стала? Засвіт встали козаченьки В похід з полуночі, Заплакала Марусенька Свої ясні очі... Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) Авторство пісні "Засвіт встали козаченьки" приписують легендарній піснярці з Полтави Марусі Чурай. Донька козацького полковника тяжко переживаючи загибель батька, почала складати пісні, в яких виявився незвичайний поетичний дар. З її піснями козаки ходили в похід, набиралися сили духу й відваги. У пісні "Засвіт встали козаченьки" говориться про те, що козак, вірний своєму обов’язку, вирушає в дорогу — захищати рідну землю. Він змушений покинути матір, кохану дівчину. І просить свою неньку, коли з ним щось трапиться, прийняти його дівчину Марусю як за свою дитину. Пісня по будована у формі діалогу. Є традиційні для народної пісні звертання, зменшувально-пестливі слова, постійні епітети. Дума про Марусю Богуславку - Народні думи ДУМА ПРО МАРУСЮ БОГУСЛАВКУ Що на Чорному морі, На камені біленькому, Там стояла темниця кам'яная. Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків, Бідних невольників. То вони тридцять літ у неволі пробувають, Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають. То до їх дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка, Приходжає, Словами промовляє: «Гей, козаки, Ви, біднії невольники! Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?» Що тоді бідні невольники зачували, Дівку-бранку, Марусю, попівну Богуславку, По річах познавали, Словами промовляли: «Гей, дівко-бранко, Марусю, попівно Богуславко! Почім ми можем знати, Що в нашій землі християнській за день тепера? Що тридцять літ у неволі пробуваєм, Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видаєм, То ми не можемо знати, Що в нашій землі християнській за день тепера». Тоді дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка, Теє зачуває, До козаків словами промовляє: «Ой, козаки, Ви, біднії невольники! Що сьогодні у нашій землі християнській великодная субота, А завтра святий празник, роковий день великдень». То тоді ті козаки теє зачували, Білим лицем до сирої землі припадали, Дівку бранку, Марусю, попівну Богуславку, Кляли-проклинали: «Та бодай ти, дівко-бранко, Марусю, попівно Богуславко, Щастя й долі собі не мала, Я Як ти нам святий празник, роковий день великдень сказала!» То тоді дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка, Теє зачувала. Словами промовляла: «0й, козаки, Ви, біднії невольникиі Та не лайте мене, не проклинайте, Бо як буде наш пан турецький до мечеті від'їжджати, То буде мені, дівці-бранці, Марусі, попівні Богуславці, На руки ключі віддавати; То буду я до темниці приходжати, Темницю відмикати, Вас всіх, бідних невольників, на волю випускати». То на святий празник, роковий день великдень, Став пан турецький до мечеті від'їжджати, Став дівці-бранці, Марусі, попівні Богуславці, На руки ключі віддавати. Тоді дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка, Добре дбає,— До темниці приходжає, Темницю відмикає, Всіх козаків, Бідних невольників, На волю випускає І словами промовляє: «Ой, козаки, Ви, біднії невольники! Кажу я вам, добре дбайте, В городи християнські утікайте, Тільки, прошу я вас, одного города Богуслава не минайте, Моєму батьку й матері знати давайте: Та нехай мій батько добре дбає, Грунтів, великих маєтків нехай не збуває, Великих скарбів не збирає, Та нехай мене, дівки-бранки, Марусі, попівни Богуславки, 3 неволі не викупає, Бо вже я потурчилась, побусурменилась Для роскоші турецької, Для лакомства нещасного!» Ой визволи, може, нас, всіх бідних невольників 3 тяжкої неволі, 3 віри бусурменської, На ясні зорі, На тихі води, У край веселий, У мир хрещений! Вислухай, боже, у просьбах щирих, У нещасних молитвах Нас, бідних невольників! ДУМА «БОНДАРІВНА» У містечку Богуславку Каньовського пана Там гуляла Бондарівна, як пишная пава. У містечку Богуславку сидить дівок купка, Межи ними Бондарівна, як сива голубка. Прийшов до них пан Каньовський та й шапочку ізняв, Обійняв він Бондарівну та й поцілував. "Ой не годен пан Каньовський мене цілувати, Тільки годен пан Каньовський мене роззувати!" Ой шепнули люди добрі Бондарівні тихо: "Тікай, тікай. Бондарівно, буде тобі лихо!" Ой тікала Бондарівна з високого мосту; Сама ж вона хорошая, хорошого зросту. Ой тікала Бондарівна помежи горами, А за нею два жовніри з голими шаблями. Ой повели Бондарівну помежи крамниці, — Прицілився пан Каньовський з срібної рушниці: "Ой чи хочеш. Бондарівно, ізо мною жити, А чи волиш. Бондарівно, в сирій землі гнити?" "Ой волю ж я, пан Каньовський, в сирій землі гнити. Ніж з тобою поневолі на цім світі жити!" Ой як тільки Бондарівна та цеє сказала. Ой вистрілив пан Каньовський — Бондарівна впала... "Ой ідіте до Бондаря, дайте батьку знати: Нехай іде свою доньку на смерть наряджати!" Ой посунув пан Каньовський по столу таляри: "Оце ж тобі, старий Бондар, за личко рум’яне! Ой на ж тобі, старий Бондар, таляриків бочку, — Оце тобі, старий Бондар, за хорошу дочку!" Ударився старий Бондар в стіну головою: "Бондарівно, моя донько, пропав я з тобою!" Ой поклали Бондарівну на тесову лавку, Поки звелів пан Каньовський викопати ямку. Лежить, лежить Бондарівна день та ще й годину, Поки звелів пан Каньовський зробить домовину. Ударили в усі дзвони, музики заграли, А вже ж дівку Бондарівну навіки сховали! Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) Балада "Бондарівна" розповідає про горду дівчину Бондарівну, яка не прийняла залицяння пана Каньовського й різко йому відмовила, її схопили жандарми (жовніри) й привели до пана. Той наказав вибирати: чи з ним жити, чи в сирій землі гнити. Дівчина вибрала останнє, і пан її застрелив. А батькові, старому Бондареві, дав грошей "за хорошу дочку". У творі висловлюється захоплення гордою дівчиною, яка не захотіла з нелюбом жити, не здалася, і осуд жорстокого пана-вбивці. Балада побудована на діалогах, із використанням повторів, звертань, окличних речень, порівнянь та епітетів. Ой Морозе, Морозенку скорочено - Історичні пісні Ой Морозе, Морозенку, Ти славний козаче, За тобою, Морозенку, Вся Вкраїна плаче. Не так тая Україна, Як та стара мати, Заплакала Морозиха, Та стоячи біля хати. Ой з-за гори та з-за кручі Буйне військо виступає. Попереду Морозенко Сивим конем виграває. То не грім в степу грохоче. То не хмара світ закрила, — То татар велика сила Козаченьків обступила. Бились наші козаченьки До ночі глухої, — Полягло наших чимало, А татар утроє. Не вернувся Морозенко, Голова завзята. Замучили молодого Татари прокляті. Вони його не стріляли І на часті не рубали, Тільки з нього, молодого, Живцем серце виривали. Поставили Морозенка На Савур-могилу. "Дивись тепер, Морозенку, Та на свою Україну!" Вся ти єси, Україно, Славою покрита, Тяжким горем, та сльозами. Та кров’ю полита! І поки над білим світом Світить сонце буде, — Твої думи, твої пісні Не забудуть люди. Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) Інколи козакам доводилося вступати у спілку з татарською ордою проти переважаючого польського війська. Але татари часто зраджували своїх союзників, продовжували грабувати українські землі й нищити козацькі загони. Так трапилося і з загоном Морозенка. Мужній козацький ватажок загинув за свою Україну, але люди його ніколи не забудуть. У пісні вжитий оригінальний прийом заперечного порівняння: То не грім в степу грохоче, То не хмара світ закрила, — То татар велика сипа Козаченьків обступила. Є багато й інших характерних для народної пісні художніх засобів — звертання, повтори, зменшувально-пестлйві слова, епітети та інверсія, окличні речення. Чи не той то Хміль (Пісня про Богдана Хмельницького) скорочено - Історичні пісні Чи не той то хміль, Що коло тичин в’ється? Ой, той то Хмельницький, Що з ляхами б’ється. Чи не той то хміль, Що по пиві грає?.. Ой, той то Хмельницький, Що ляхів рубає. Чи не той то хміль, Що у пиві кисне? Ой, той то Хмельницький, Що ляшеньків тисне. Гей, поїхав Хмельницький К Золотому Броду, — Гей, не один лях лежить Головою в воду. "Не пий, Хмельницький, дуже Золотої Води, — Їде ляхів сорок тисяч Хорошої вроди". "А я ляхів не боюся Г гадки не маю — За собою великую Потугу я знаю, Іще й орду татарськую За собой веду, — А все тото, вражі ляхи. На вашу біду". Ой, втікали вражі ляхи — Погубили шуби... Гей, не один лях лежить Вищиривши зуби! Становили собі ляхи Дубовії хати, — Ой, прийдеться вже ляшенькам В Польщу утікати. Утікали вражі ляхи, Деякії повки, — Їли ляхів собаки І сірії вовки. Гей, там поле, А на полі цвіти — Не по однім ляшку Заплакали діти. Ген, там річка, Через річку глиця — Не по однім ляшку Зосталась вдовиця... Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) Визвольну війну проти панської Польщі, яка захопила українські землі й прагнула підкорити собі український народ, очолив славний гетьман Богдан Хмельницький. Про нього складено багато легенд, переказів, пісень. Одна з таких пісень — "Чи не той то хміль". Побудована вона на прийомі паралелізму з використанням легенди про походження прізвища Хмельницького. У пісні змальовується досить жорстока картина поразки ляхів (поляків). Але, за народними уявленнями, це справедлива кара, адже вони — завойовники, вони прийшли на нашу землю з мечем. Пісні Марусі Чурай (Віють вітри, віють буйні) скорочено - Історичні пісні Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться; О, як моє болить серце, а сльози не ллються. Трачу літа в лютім горі і кінця не бачу. Тільки тоді і полегша, як нишком поплачу. Не поправлять сльози щастя, серцю легше буде, Хто щасливим був часочок, про смерть не забуде. Єсть же люди, що і моїй завидують долі; Чи щаслива ж та билинка, що росте на полі? Що на полі, що на пісках, без роси, на сонці? Тяжко жити без милого і в своїй сторонці. Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися! Як я, бідна, тут горюю, прийди подивися. Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) Пісня Марусі Чурай "Віють вітри, віють буйні" передає почуття самотньої дівчини, яка страждає в розлуці з "милим чорнобривим". Для неї це — "люте горе", вона себе порівнює з билинкою в полі, що росте на піску, без роси, на спеці. Починається твір поетичним паралелізмом (дерева гнуться — сльози не ллються) і закінчується риторичними питальними та окличними реченнями. Має струнку організацію, дуже мелодійний, і донині користується популярністю. Слово про похід Ігорів скорочено - Народна творчість Як краще розповісти про похід Ігорів — за зразком давнього співця Бояна чи за вимогами сучасності? Ігор Святославович укріпив ум силою, а серце вигострив мужністю й повів свої хоробрі полки на землю Половецьку за землю Руську. Ігор чекає свого брата Всеволода. А в того вже бистрі коні осідлані стоять під Курськом, воїни вправні, шукають собі честі, а князю — слави. Глянув Ігор на світле сонце, а воно тьмою закрилося. Сказав князь воїнам: "Браття і дружино! Краще полягти в бою, ніж потрапити в полон. Хочу списа переломити край поля Половецького, хочу голову зложити або напитися шоломом із Дону!" Було затемнення сонця, птахи кричали, звірі ричали. Половці, побачивши Ігореве військо, побігли до Дону. Зранку в п’ятницю перемогла Ігорева дружина, забрала багатство — і золото, й дорогі тканини, й одяг. Усім тим мостили болото, щоб проїхати далі. Другого дня рано криваві зорі встали, чорні хмари з моря йдуть, хочуть закрити чотири сонця на ріці Каялі біля Дону великого. О Руська земле, уже за горою єси! З ранку до вечора гримить бій, летять стріли, тріщать списи. Чорна земля кістьми засіяна і кров’ю полита. Буй-тур Всеволод стоїть в обороні. Падають його стяги. Ігореві жаль брата, завертає він свої полки на поміч. Три дні билися, і впали стяги Ігореві. "Тут пир докінчили хоробрі русичі: сватів напоїли і самі полягли за землю Руську". Навіть трави й дерева нахилилися з жалощів. Припинилися походи князів на половців, розпочалися сварки, усобиці, а вороги тим часом на Руську землю прийшли з перемогами. Горе розлилося по Руській землі. У цей час князь Ігор пересів із сідла золотого у сідло невольниче. А Святослав у Києві в цей час побачив поганий сон. І сказали йому бояри, що полягло хоробре Ігореве військо, загинув Всеволод, а самого Ігоря взято в полон. Сказав тоді великий князь Святослав золоте слово, зі слізьми змішане, про те, що рано брати виступили проти половців, собі слави шукаючи. Далі він згадує всіх колишніх князів і жалкує, що мало дбали вони про рідну землю, більше про свою славу та багатство. На Дунаї плаче Ярославна, хоче зозулею полетіти до свого князя Ігоря, утерти йому криваві рани. Вона звертається до вітра, щоб не метав стріли на князеву дружину, до Дніпра й сонця, щоб допомагали її ладові. Ігор у полоні не спить, думає про втечу. Овлур дістав йому коня, і мчить Ігор сірим вовком до Дінця. Йому допомагають і трави, і птахи, і звірі. Половецькі князі Гзак і Кончак не наздогнали його. Повертається Ігор на Руську землю, яка радісно його зустрічає: на небі ясно світить сонце, скрізь лунають пісні дівчат, навіть на далекому Дунаї. Під радісне вітання Ігор прибуває до Києва. Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) Давньоруська пам’ятка невідомого автора "Слово..." є перлиною критського ліро-епосу. У ній чітко прослідковується ідея єдності руських земель, засуджується егоїзм руських князів, їхні міжусобиці, розбрат, які призвели до поразки Ігоревого війська. Разом із тим автор захоплюється силою й мужністю князів, які готові полягти за землю Руську, підтримати її честь. Вражає не лише патріотизм автора, а і його висока поетична майстерність та ліризм. De Libertate - Сковорода Григорій Що є свобода? Добро в ній якеє? Кажуть, неначе воно золотеє? Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото, Проти свободи воно лиш болото. О, якби в дурні мені не пошитись, Щоб без свободи не міг я лишитись. Слава навіки буде з тобою, Вольності отче, Богдане-герою! Всякому місту - звичай і права ... - Сковорода Григорій Всякому місту - звичай і права, Всяка тримає свій ум голова; Всякому серцю - любов і тепло, Всякеє горло свій смак віднайшло. Я ж у полоні нав'язливих дум: Лише одне непокоїть мій ум. Панські Петро для чинів тре кутки, Федір-купець обдурити прудкий, Той зводить дім свій на модний манір, Інший гендлює, візьми перевір! Я ж у полоні нав'язливих дум: Лише одне непокоїть мій ум. Той безперервно стягає поля, Сей іноземних заводить телят. Ті на ловецтво готують собак, В сих дім, як вулик, гуде від гуляк. Я ж у полоні нав'язливих дум: Лише одне непокоїть мій ум. Ладить юриста на смак свій права, З диспутів учню тріщить голова, Тих непокоїть Венерин амур *, Всяхому голову крутить свій дур. В мене ж турботи тільки одні, Як з ясним розумом вмерти мені. Знаю, що смерть - як коса замашна, Навіть царя не обійде вона. Байдуже смерті, мужик то чи цар,- Все пожере, як солому пожар. Хто ж бо зневажить страшну її сталь? Той, в кого совість, як чистий кришталь... Всякому городу нрав и права; Всяка имеет свой ум голова; Всякому сердцу своя есть любовь, Всякому горлу свой есть вкус каков, А мне одна только в свете дума, А мне одно только не идет с ума. Петр для чинов углы панскіи трет, Федька-купец при аршине, все лжет. Тот строит дом свой на новый манер, Тот все в процентах, пожалуй, поверь! А мне одна только в свете дума, А мне одно только не идет с ума. Тот непрестанно стягает грунта, Сей иностранны заводит скота. Те формируют на ловлю собак, Сих шумит дом от гостей, как кабак,- А мне. одна только в свете дума, А мне одно только не идет с ума. Строит на свой тон юриста права, С диспут студенту трещит голова. Тех безпокоит Венерин амур, Всякому голову мучит свой дур,- А мне. одна только в свете дума, Как бы умерти мне не без ума. Смерте страшна, замашная косо! Ты не щадиш и царских волосов, Ты не глядиш, где мужик, а где царь,- Все жереш так, как солому пожар. Кто ж на ея плюет острую сталь? Тот, чія совесть, как чистый хрусталь... Бджола та шершень - Сковорода Григорій - Скажи мені, Бджоло, чого ти така дурна? Чи знаєш ти, що плоди твоєї праці не стільки тобі самій, як людям корисні, а тобі часто і шкодять, приносячи замість нагороди смерть; одначе не перестаєш через дурість свою збирати мед. Багато у вас голів, але всі безмозкі. Видно, що ви без пуття закохані в мед. - Ти поважний дурень, пане раднику,- відповіла Бджола.- Мед любить їсти й ведмідь, а Шершень теж не проти того. І ми могли б по-злодійському добувати, як часом наша братія й робить, коли б ми лише їсти любили. Але нам незрівнянно більша радість збирати мед, аніж його споживати. До сього ми народжені і будемо такі, доки не помремо. А без сього жити, навіть купаючись у меду, для нас найлютіша мука. Сила: Шершень - се образ людей, котрі живуть крадіжкою чужого і народжені на те тільки, щоб їсти, пити і таке інше. А бджола - се символ мудрої людини, яка у природженому ділі трудиться. Багато шершнів без пуття кажуть: нащо сей, до прикладу, студент учився, а нічого не має? Нащо, мовляв, учитися, коли не матимете достатку?.. Кажуть се незважаючи на слова Сіраха: "Веселість серця - життя для людини" - і не тямлять, що природжене діло є для неї найсолодша втіха. Погляньте на життя блаженної натури і навчітеся. Спитайте вашого хорта, коли він веселіший? - Тоді,- відповість вам,- коли полюю зайця.- Коли заєць смачніший? - Тоді,- відповість мисливець,-коли добре за ним полюю. Погляньте на кота, що сидить перед вами, коли він куражніший? Тоді, коли всю ніч бродить або сидить біля нори, хоча, зловивши, й не їсть миші. Замкни в достатку бджолу, чи не помре з туги, в той час, коли можна їй літати по квітоносних лугах? Що гірше, ніж купатися в достатку і смертельно каратися без природженого діла? Немає гіршої муки, як хворіти думками, а хворіють думки, позбавляючись природженого діла. І немає більшої радості, аніж жити за покликанням. Солодка тут праця тілесна, терпіння тіла і сама смерть його тоді, бо душа, володарка людини, втішається природженим ділом. Або так жити, або мусиш умерти. Старий Катон чим мудрий і щасливий? Не достатком, не чином тим, що йде за натурою, як видно з Ціцеронової книжечки "Про старість"... Але ж розкусити треба, що то значить-жити за натурою. Про се сказав древній Епікур таке: "Подяка блаженній натурі за те, що потрібне зробила неважким, а важке непотрібним". ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ (1769— 1838) ЕНЕЇДА (Поема) Частина І Після того як греки спалили Трою, Еней [один із героїв Троянської війни в античній літературі] з деякими троянцями, зробивши човни, поплив морем. Але Юнона, дружина Зевса [царя богів і людей, бога неба, грому і блискавки], була на стороні греків і дуже не любила Енея: Давно уже вона хотіла, Його щоб душка полетіла К чортам, і щоб і дух не пах. Не любила Юнона Енея за те, що був троянцем, і за те, що «мамою Венеру звав». Венера [давньоримська богиня краси і кохання] підчас Троянської війни була на боці троянців. З неба Юнона побачила, що Еней на морі, взяла хліб із сіллю і помчала до Еола [бога вітрів], щоб той здійняв на морі бурю і потопив Енея і його людей, а за це пообіцяла: За сеє ж дівку чорнобриву, Смачную, гарну, уродливу Тобі я, далебі, що дам. Еол порозпускав усі вітри — Борея, Нота, Зефіра, Евра,— однак плата була дуже спокуслива, і він виконав прохання Юнони. Він зняв на морі страшну бурю, чим викликав «морську хворобу» у людей Енея, та і за борти багато попадало. Тоді Еней звертається до Нептуна [бога морської стихії], щоб той йому допоміг: Я Нептуну Півкопи грошей в руку суну, Аби на морі шторм утих. Нептун, почувши Енеїв голос, нагримав на вітрів, бо вони вторглися у його царство. Коли випогодилось, троянці почали готувати обід: Тут з салом галушки лигали, Лемішку і куліш глитали І брагу кухликом тягли... Троянці любили поїсти і випити, а після цього і поспати. За штормом спостерігала Венера і вирішила піти до Зевса на поклон із проханням: Зевес тоді кружав сивуху І оселедцем заїдав; Він, сьому випивши восьмуху, Послідки з кварти виливав. Венера запитала Зевса, чим так перед ним завинив Еней, що Юнона ледве не згубила її сина. Зевс не розумів тривоги Венери, оскільки доля Енея уже була вирішена і ніхто не мігїї змінити, бо Зевс велів йому їхати до Риму і: Еней збудує сильне царство І заведе своє там панство; Не малий буде він панок. На панщину весь світ погонить, Багацько хлопців там наплодить І всім їм буде ватажок. За планом Зевса Еней заїде до Дідони [карфагенської цариці], там відпочине, погуляє, але все буде так, як Зевс сказав. Венері ж не має чого журитися, так заспокоював її Зевс. В цей час Еней пливе морем, аж йому набридло, і він навіть пожалів, що не помер у Трої. Потім троянці побачили берег, до якого і пристали. Недалеко від берега Еней побачив місто: В тім городі жила Дідона, А город звався Карфаген... Побачивши троянців, Дідона запитала, хто вони, звідки і чого приїхали в її царство. Троянці розповіли, як і чому вони плавали з Енеєм, поки не пристали до Карфагена, і просили бути її милостивою до них, бо вони охляли, обірвались і зголодніли. Розчулена Дідона влаштувала на честь Енея і троянців бенкет, де їли з полив'яних мисок «свинячу голову до хріну», куліш, кашу і пили кубками слив'янку, мед, пиво, брагу, сирівець та інші напоїі страви. Гостей розважали музики (сопілка,дудка), які грали до танців. Весь день минув у танцях, розвагах, гуляннях: Ввесь день весело прогуляли І п'яні спати полягали... На ранок Дідона, гарно вбравшись, знайшла одяг і для Енея: Штани і пару чобіток, Сорочку і каптан з китайки, І шапку, пояс з каламайки, І чорний шовковий платок. І знову, як і минулого дня, загуляли: ...Дідона ж тяжко сподобала Енея так, що і не знала, Де дітися і що робить. Закохана Дідона робила все, щоб Еней забув про своє лихо, вигадувала різні ігрища,— щодня пили і гуляли: Були троянці п'яні, ситі, Кругом обуті і обшиті, Хоть голі прибрели, як пень. Троянці ходили по вечорницях, веселились увесь час — отак і жили. Еней зовсім забув про Рим, куди мав їхати, щоб заснувати там своє царство. Зо два роки провів Еней у Дідони. Аж якось ненароком Зевс з Олімпа глянув на землю і побачив, як гуляють троянці, розлютився і послав Меркурія [бога торгівлі, що виступав у ролі вісника Зевса] до Карфагена нагадати Енеєві, що він має робити. Меркурієві треба було доложити сил, щоб розлучити Дідону з Енеєм. Він прийшов до Енея і сказав: А ну лиш, швидше убирайся, З Дідоною не женихайся, Зевес в поход тобі сказав! Еней знав, який буває в гніві Зевс, тому зібрав троянців і наказав збиратися в дорогу. Асам склав свої речі і чекав ночі, щоб відплити і не прощатися з Дідоною, бо прощання було бтяжким. Але Дідона це розгадала і була напоготові, коли Енєй думав, що вона спить. Цариця дорікала Енеєві за таку відплату за життя у неї, плакала і лаяла Енея: Мандруй до сатани з рогами, Нехай тобі присниться біс! З твоїми сучими синами, Щоб враг побрав вас, всіх гульвіс, Щоб ні горіли, ні боліли... Щоб ви шаталися повік. Еней побіг від розлюченої Дідони, сів у човен і поплив. Дідона тяжко зажурилась, Ввесь день не їла, не пила; Все тосковала, все нудилась, Кричала, плакала, ревла. Вона не могла забути Енея, страждала від кохання до нього. Одного разу вночі, коли місто спало, Дідона на своєму городі підпалила сухий очерет, розвела великий вогонь і сама себе спалила. Покійниці не видно стало, Пішов од неї дим і чад! — Енея так вона любила, Що аж сама себе спалила, Послала душу к чорту в ад. Частина II Еней плив синім морем, тужив і обливався слізьми, почувши, що вона спалила себе, однак сказав: Нехай їй вічне царство, Мені же довголітнє панство І щоб друга вдова найшлась. Пливли троянці морем, аж ось одного разу знову на морі знялася буря і нагнала на них страху. Палінур, керманич Енейового війська, сказав, щодо Риму вони не допливуть, що потрібно пристати до берега і підкувати кораблі. Недалеко від них була сицилійська земля, де правив цар троянського походження на ім'я Ацест, що заснував на острові Сицилія місто Сегесту: Ми там, якдома, очуняєм І, яку себе, загуляєм, Всього у нього вдоволь єсть. Так і зробили. Ацест частував троянців від душі салом, ковбасою, хлібом, горілкою, гречаними з часником пампухами тощо. Цей день, коли Еней приїхав до Ацеста, був днем смерті Анхіза — Енейового батька. Еней «схотів обід справляти і тут старців нагодовати», тобто справити по Анхізу, який «згорів» від горілки, поминки. Троянці підтримали бажання Енея і готувалися до поминок, закупивши їжу і горілку, варили страви і пекли: Баранів тьма була варених, Курей, гусей, качок печених, Досита щоб було всім їсть. Щедро пом'янувши з народом батька, Еней «в одежі ліг і не роздігся, під лавкою до світу спав». Проснувшись, знову пили, влаштовували ігрища, бійки. Два богатирі: Дарес — троянець, та Ентелл — сицилійський герой, надумали вчинити поєдинок на смерть. В цей час на Олімпі до Зевса зібрались на обід гості. Вони там пили, забавлялись, аж прибіг Меркурій і попросив богів втрутитися в земні справи в Сицилії. Побачивши бійку Дареса і Ентелла, Венера благала Зевса зберегти життя троянцю. А за Ентелла заступився син Зевса Ба-хус, бо полюбився йому Ентелл тим, що «сивуху так, як брагу, хлище». Зевс гримнув на Венеру і Бахуса і велів не мішатись до кулачних боїв. До знесили бились воїни, переміг Ентелл, якому Еней «трохи не цілу гривну» подарував [мідна монета, що у XVIII— XIX ст. дорівнювала 3 копійкам]. Потім Еней велів привести ведмедів, щоб забавляли народ. Поки народ гуляв, а боги дивились на це, Юнона пішла до Ірисі [посередниця між богами і людьми, прислужниця Юнони] і щось на вухо їй шепнула, щоб не почули боги. Ірися спустилася в Сицилію, туди, де були троянські човни. Перетворившись на одну із жінок, вона порадила іншим підпалити човни, щоб досадити п'яним чоловікам: Великий тяжко був пожар... Еней, помітивши пожежу, велів всім бігти до човнів, а сам від страху так розлютився, що почав лаяти богів: і Венеру, і Зевса, і інших за те, що допустили пожежу. За все лаяв їх Еней, а потім попросив пустити з неба бурю. І тільки попросив — з неба пішов дощ і «в годину весь пожар залив». Не всі троянські човни згоріли, і тому Еней думав, що йому робити: чи пливти до Риму, як велів Зевс, чи зостатися тут, в Сицилії, бо Зевс допустив пожежу флоту,— і все ніяк не міг прийняти рішення. Охрім, з троянської громади, порадив йому поспати, а потім вже приймати рішення. Заснувши, Еней побачив у сні батька Анхіза, який сказав синові, що його послали боги: Щоб ти нітрохи не журивсь, Пошлють тобі щасливу долю, Щоб учинив ти божу волю І швидше в Рим переселивсь. Батько радив залишити Сицилію і пливти, і не журитись, а також прийти до нього в пекло обміркувати якусь справу. Прокинувшись, Еней велів наступного дня збиратися в дорогу, а сам пішов до Ацеста подякувати за гостинність. Троянці цілий день збирались, а другого дня вранці вирушили морем до Риму. Венера, побачивши троянців на морі, пішла до Нептуна на поклон, «щоб не втопив їх у волнах». Нептун пообіцяв Венері, ідо Еней на морі буде в безпеці. Частина III Подорож морем Енею вже добряче набридла, і він не вірив вже ні богам, ні батькові. Вітри дули вслід човнам, що гребці і весла положили та співали пісень «козацьких, гарних запорозьких»: Про Сагайдачного співали, Либонь, співали і про Січ... Довгенько плавали по морю, а згодом і землю стало видно, до якої троянці і пристали. То була Кумська земля [Кум — місто—держава античних часів на півдні Італії]. Троянці швидко побратались із місцевими жителями (південна Італія) і почали гуляти. Знову вечорниці, ігрища: Тут всі по волі забавлялись, Пили, і грали, женихались. Еней же був зажурений, бо йому снилися батько та Плутон, бог підземного царства, і він залишив троянців гуляти, а сам пішов по полях шукати дорогу до пекла. Дійшов до лісу, а там: На ніжці курячій стояла То хатка дуже обветшала І вся вертілася кругом... Еней став викликати господаря. Через деякий час вийшла з хати «бабище старая»: Крива, горбатая, сухая Запліснявіла, вся в шрамах, Сіда, ряба, беззуба, коса, Розхристана, простоволоса... Еней, побачивши таку господиню, «не знав із ляку, де стояв». Це була Сівілла — жінка—пророчниця. Вона сказала, що давно чекає на Енея, що про його прихід боги сказали та і батько Анхіз до неї приходив. Сівілла давно живе на світі і багато всього знає. Вона повела Енея до каплиці помолитись, порадила Енеєві пообіцяти ФебоⳠ— богу сонця — телицю і золотого та і Сівіллі щось щоб дав, то і шлях до пекла покажуть. Еней з Сівіллою молились, Сівіллу добряче трясло, що синя, наче бу-бен, стала, а коли трохи очуняла, то передала відФеба наказ, що доля нелегка чекає Енея і його військо, що не заспокоїлася ще Юнона, що ще намучаться троянці, але все буде так, як вирішили боги на своїй олімпійській раді. Еней вислухав її, його ця промова не задовольнила і не дала нічого нового, тож він і попросив Сівіллу провести його до батька, за дві спідниці. Сівілла каже Енею про платню, щоб вона почала думати, як провести його в пекло: Ти знаєш — дурень не бере; У нас хоть трохи хто тямущий, Уміє жить по правді сущій, То той, хоть з батька, то здере. Сівілла радить Енеєві зломити з найвищого дерева в лісі гілку, бо без неї не можна буде вийти назад. Як Еней зламає гілку, то потрібно, не оглядаючись, повертатись назад. Еней так і зробив. Довго в лісі шукав кислицю високу [яблуню], потім за гілку смикнув і «одчахнув» і побіг з лісу до троянців. Відпочивши, велів троянцям збирати здобич в жертву Плутону і всім, хто пеклом править. І коли прийшла Сівілла, то веліла попрощатися з троянцями, взяти на плечі клунок із хлібом і йти до пекла. І ось Еней із Сівіллою вирушили у путь. Дійшовши до гори якоїсь, вони знайшли нору і «пішли під землю темнотою». Це була вулиця у пекло, на якій жили Дрімота, Зівота, Смерть, аза ними в ряд стояли: чума, війна, холод, голод і всі інші мирськії лиха. Були тут злі жінки, свікрухи, мачухи, сердиті чоловіки, шурини, брати та інші злидні. Були тут неправедні судді й ісправники, секретарі та інші чиновники, «квартал був цілий волоцюг, п'яниць, розпутниць». Енеєві було страшно, і він хватавсь за Сівіллу. Згодом вони прийшли до річки Стікс, через яку була переправа до пекла. Перевізник Харон перевозив людей не всіх, а за своїм вибором, маленьким човном. Сівілла розказала Харонові, кого і для чого веде в пекло, і той перевіз їх, за роботу взяв півалтина [алтин = 3 коп.] і показав, куди іти далі. Трохи пройшовши, Еней і Сівілла побачили пса, який мав три голови. Пес охороняв дорогу в пекло і, забачивши Енея, «почав гарчати». Еней злякався і тікати. А Сівілла кинула собаці хліб, і поки той його ловив — вони проскочили з Енеєму пекло: Там все поблідло і поблекло. Нема ні місяця, ні звізд... Смола там в пеклі клекотіла... В смолі сій грішники сиділи І на огні пеклись, горіли Хто, як, за віщо заслужив... Наприклад, пани там тяжко працювали, все робили, за те їх мордували, що людей вважали за скотів. За панами наглядали чорти і лупцювали їх залізним пруттям. Брехуни лизали гарячі сковороди, скупим вливали розтоплене срібло в рот; батьки, які синів не вчили, «кипіли в нефті в казанах...» Еней там бачив щось немало Кип'ячих мучениць в смолі, Як з кабанів топилось сало, Так шкварилися сі в огні... Еней побачив там Дідону, почав до неї говорити, женихатися, однак Сівілла наказала не відставати від неї. Далі Еней побачив своїх вбитих земляків—троянців, з якими теж почав реготати і розповідати всяку всячину. Гурт знову розігнала Сівілла. Нарешті дійшли до царського дому Плутона. Пішли з дарами до господаря. У Плутона у дворці теж жили грішники. І тут Еней запитує у Сівілли, чому ніде немає його батька. Та пояснила, що Анхіз — божої крові і за велінням Венери, «де схоче — буде там і жить». Коли ж знайшли Анхіза, він забрав Енея до своєї господи, а ворожки переказали Енеєві його долю. Од його має розплодитись Великий і завзятий рід; Всім світом буде управляти... Повороживши, Еней попрощався з батьком, і з Сівіллою повернувся назад на землю до троянців. Частина IV Сівілла отримала від Енея 12 шагів [шаг — дрібна монета], розпрощалася з ним. Еней, щоб не мати більш неприємностей від Юнони, відплив із троянцями з Кумської землі. Деякий час вони пливли тихо. На морі згодом піднялася буря, знову почало колихати човни, що дуже налякало троянців. Коли ж вітер вгамувався, вони лягли відпочити. А прокинулись від крику паромщика, який повідомив, що мандрівники припливли до острова цариці Цірцеї: Цірцея, люта чарівниця І дуже злая до людей; Які лиш не остережуться, А їй на острів попадуться, Тих переверне на звірей. Цірцея всіх людей перетворювала на чотириногих. А пропливти острів не можна — чарами Цірцея притягує кораблі до нього. У Цірцеї на острові французи обернені в собак, москалі вЂ” в кіз з бородою, цесарці ходять журавлями і т. д. Біду побачив неминучу, Троянці всі і пан Еней. Троянці проспівали молебень Еолу, щоб той вітрами відвернув їх від клятого острова. Еол молебнем задовольнився і відвернув троянців від біди. Пливучи морем, Еней побачив русло річки Тібр [річка, на якій знаходиться Рим], а боги якраз і веліли пливти до берегів Тібру і тут засновувати царство. Зійшовши на берег, троянці почали «копати, строїть...» Це була латинська земля [центральна частина сучасної Італії], і правивтамцарЛатин [міфічний цар, син бога лісів та полів Фавна і німфи Маріки]. Він був скупим, мав дружину Амату та дочку Лавинію (Лавису). Дочка Латина була вродливою дівчиною: Дородна, росла і красива, Приступна, добра, не спесива, Гнучка, юрлива, молода. У Лавинії було чимало женихів, але не кожний матері Аматі подобався. Серед всіх женихів і Латинові, і його дружині та дочці найбільше був до душі сусідній цар — Турн [цар рутульців — італійського племені]. Він був: Товстий, високий, кучерявий, Обточений, як огірок; І війська мав свого чимало, І грошиків таки бряжчало, Куди не кинь, був Турн царьок. Всі мешканці Латинової землі думали про майбутнє весілля. І якраз напередодні сватання сюди приплив Еней. Влаштувавшись трохи, Еней послав троянців до латинців, щоб із ними познайомитися. Коли троянці повернулись, то повідомили Енея, що латини розмовляють якоюсь дивною мовою, не зрозумілою троянцям: І ми їх мови не втнемо; Слова свої на ус кончають, Як ми що кажем їм,— не знають, Між ними ми пропадемо. Еней велів купити граматику латинської мови і: Троянське плем'я все засіло Коло книжок, що аж потіло, І по—латинському гуло. За тиждень вже всі знали латинську мову і розмовляли: Енея звали Енеусом, Уже не паном — домінусом, Себе ж то звали троянус. 10 троянців, які найкраще знали латинську мову, Еней відправив послами до Латина, щоб познайомитись із царем. Послів із дарунками, бо Латин був дуже скупий, цар прийняв. Царський палац було прикрашено цінними картинами, наготували всіляких страв і напоїв. Посли передали такі дари: Лавинії — килим—самольот, Аматі — скатертину—самобранку та чоботи—скороходи — Латину. Подарунки сподобались, і Латин запросив Енея в гості і теж дарами наградив, і майже зятем називав, бо вирішив саме за нього віддати дочку. З Олімпу за Енеєм і троянцями слідкувала Юнона. Ірися розповіла Юноні, як Енея приймають латинці, про мир та лад між ними. Юноні не хотілось, щоб Еней жив спокійно, і вона вирішила пролити кров троянську, використавши Турна. Змовившись із Тезіфонею [фурією], наказала їй: Зроби ти похорон з весілля, Задай ти добре всім похмілля, Хоть би побрали всіх чорти. Таким чином, фурія за змовою з Юноною вирішила всіх знедолити: Сама троянців всіх поїм, Амату з Турном я з'єднаю І сим Енея укараю, Латину ж в тім'я дур пушу; Побачать то боги і люди, Що з сватання добра не буде, Всіх, всіх в шматочки потрошу. Тезіфона спустилася з небес до Амати, яка тужила, що не Турн буде її зятем, і ще більше розпалила її серце проти Енея. Потім Тезіфона напусти- ласоннаТурна, і бідолашному приснилося, ніби-то Лавися його зрадила. Прокинувся Турн розлючений і вирішив розправитись і з Енеем, і з Лати-ном. Він послав Енею листа, в якому запрошував на поєдинок «сам на сам», а Латину оголосив війну. Тезіфона була рада—раденька, але їй потрібно було ще і простий люд розізлити один на одного. І тут фурія використала цуцика няньки Амати, якого та дуже любила. Фурія зробила так, що підчас полювання на зайців собаки троянців розірвали цуцика. Розлючена стара зібра-ла своїх людей, і пішли вони бити троянців. А троянці: ...носа хоть кому утруть; І няньчину всю рать розбили — Скалічили і розпотрошили І всіх в тісний загнали кут. Підбурені Аматою, Турном, латинці на вулицях кричали: Війна! Війна! против троянців, Ми всіх Енеєвих поганців Поб'єм — іскореним їх род. Латин не любив воювати, а тому зібрав своїх вельмож і намагався з'ясувати, з якої причини Турн оголосив війну: Скажіть — з чого війна взялася? З чого ся мисль вам приплелася? Коли я тішився війной? Латин сказав вельможам, що військо не готове, що для війни немає грошей, що він не хоче проливати людську кров, то щоб вельможі про війну і не думали. А: Вельможі царство збунтували Против царя всіх наущали... І всі почали готуватися до війни. Амата підбурювала жінок, щоб ті допомагали у війні, а ще щоб « Енеєві дочки не дать». А де вмішаються жінки: Прощайсь навік тогді з порядком, Пішло все к чорту неоглядком, Жінки поставлять на своє. Потім Турн посилає до всіх сусідніх царств послів, щоб ті прийшли: Щоб Турнові допомагать: Не дать Енеєві женитись, Не дать в Латії поселитись, К чортам енейців всіх послать. Енейове військо теж готувалось до війни. Частина V Еней роздумує, як знайти вихіді де отримати допомогу, щоб перемогти Турна: Еней ту бачив страшну тучу, Що на його війна несла. В ній бачив гибель неминучу І мучивсь страшно, без числа. День і ніч шукає виходу Еней, з проханням про допомогу «к олімпським руки простягав», але, видно, боги не спішили на допомогу. Еней блукає вночі, замислившись, і приходить на берег річки Тібр, де його зморює сон. Енеєві сниться старий дід, який пророкує йому пораду, як перемогти Турна: З аркадянами побратайся, Вони латинцям вороги. Троянців з ними як з'єднаєш, Тогді і Турна осідлаєш, Все військо виб'єш до ночі. Проснувшись, Еней прочитав богам молитви і велів спорядити два човни річкою Тібр, аж поки на березі не побачать під дубом білу свиню і тридцять білих поросят. Еней велів їх заколоти і принести в жертву богам, щоб ті не залишили його без підтримки, і поплив по Тібрудо царя аркадського Евандра просити допомоги. В Евандра відбувалося свято, царство пило і гуляло, коли приїхав до них Еней. Син Евандра Паллант провів Енея до батька, перед яким той сказав, що латинці вороги і Енея, а він, кошовий троянець, маючи хоробре військо, яке натерпілося від злих людей і богів, хоче перемогти Турна, який веде з ним війну. У Турна більше військо і сили свіжі, а покоритись йому Еней не хоче. Евандр, мовчки вислухавши Енея, відповів: Дамо вам війська в підпомогу, І провіанту на дорогу, І грошеняток з якийсь міх. Еней зі своїми людьми погостювали в Евандра на святі, де їли й пили різні страви та напої, на ранок збиралися назад в дорогу. В цей час на Олімпі Венера пустила свої чари на Вулкана — коваля, щоб той допоміг зробити Енеєві зброю і міцну, і дорогу, яка б допомогла здобути перемогу. А оскільки ніхто не може встояти передчарами Венери, то і Вулкан залучив до роботи всіх майстрів, але все, про що просила Венера, виконав до ранку. У цей час у Евандра споряджають у дорогу Енея. Дали всього: Списів, мушкетів, палашів, На тиждень сала з сухарями, Барильце з срібними рублями, Муки, пшона, ковбас, коржів. Разом з Енеєм Евандр відправляє і сина Палланта начальником своїх воїнів, бо хоче, щоб ледачий син навчився у Енея військовому ремеслу, хоробрості. До воїнів цар звернувся зі словами: А ви, аркадці,— ви не труси, Давайте всім і в ніс, і в уси, Паллант мій ваш єсть атаман. За його бийтесь, умирайте, Енеєвих врагів карайте, Еней мій сват — а ваш гетьман. Евандр попросив і Енея доглянути за сином і ще порадив йому звернутися до лідійського народу, який теж може стати йому при нагоді корисним. Після цієї розмови Еней із новими силами повертається до троянців у старий табір. Вночі Енеєві сниться його матір, яка принесла йому зброю, що викував Вулкан: До збруї що не доторкнеться, Все зараз лайнеться і гнеться, її і куля не бере. На щиті були зображені всі богатирі (Котигорох, Іван—царевич, Кузьма—Дем'ян), які додавали йому казкової сили, здатної відбити ворога. Еней збирався напасти на Турна зненацька. Однак тут вмішалася Юно-на і послала до Турна Ірисю, щоб та попередила його про Енеїв похід. Ірися застала Турна у наметі, де він був у горі від любові до Лависі і пив горілку. Ірися висміяла Турна за те, що на відміну від Енея, той нічого не робить. Поглузувавши з нього, Ірися каже: Швидше охмеляйся, Збирать союзних поспішайся, На нову Трою напади. Послухавши її поради, Турн зібрав «і кінних, і піших» і повів їх на кріпость троянців. Еней з допомогою ще не повернувся в кріпость, а тому троянці, забачивши військо Турна, на валу всі залягли і приготувались до відсічі ворогів. Турнові не вдалося взяти кріпость, і тоді він дав наказ спалити троянський флот. Дим від його багаття дійшов аж до богів. Ця подія дуже вразила Ве-неру, яка боялась за сина, і прийшла Венерадо Цібелли [матері всіх богів] просити, щоб вона заступилась за троянський флот перед Зевсом. Цібелла поплакалась Зевсу, що троянський флот стоїть п ід її горою їдою, і що Турнові уроди [воїни] доберуться і до її царства, а тому Цібелла прийшла до Зевса просити захисту і втручання в земні справи, бо: Мене ж стару, уб'ють, мов гниду, Тебе прогонять відсіля. Зевс пообіцяв паніматці провчити всіх. Він своєю силою обернув кораблі троянців в сирен, а рутульці, побачивши таке диво, злякались і почали тікати в різні сторони. Вночі троянці пильно охороняли кріпость, бо Турнові не довіряли. І ось у стані Турна стало тихо — всі спочивали вороги. На варті троянців біля головної вежі на сторожі стояли Низ і Евріал — молоді, хоробрі, міцні воїни—земляки. Вони не були троянцями, а найнялися до Енейового війська і були хорошими йому воїнами. У Низа виник план забратися в Рутульський табір і перерізати ворогів, і цим допомогти Енейовому війську. Низ хоче цей вчинок здійснити сам, бо у Евріала є стара мати, а в нього нікого немає, то якщо і загине, то за ним ніхто не буде плакати. Але Евріал не погоджується на це, вони ж разом Енеєві на вірність присягали, то: Де общеє добро в упадку, Забудь отця, забудь і матку, Лети повинность ісправлять... Своїм планом вони поділились з іншими троянцями і просили дозволу на його виконання. І так, одважна наша пара Пустилася в Рутульський стан. А в Рутульському таборі всі спали, «сивуха сну їм піддала». Низ і Евріал перерізали чимало війська Турна: Так наші смілії вояки Тут мовча проливали кров; Од ней краснілися, мов раки,. За честь і к князю за любов. І коли вже поверталися друзі назад, задоволені своєю роботою, натрапили на Волсентаз полком латинської дружини, що їхав в табір Турна. Латинці піймали Евріала, а Низ на вербу заліз і сховався. Побачивши товариша в руках ворогів, Низ кидає списа у ворогів і тим самим видає себе. Волсент відсік Евріалу голову на очах у Низа, і Низ йому прямо в серце меч всадив. Латинці вбили і Низа: Так кончили жизнь козарлюги, Зробивши славнії услуги На вічність пам'яті своєй. Турн думав про нову битву і як помститися троянцям за нічну різню. Він звелів надіти голови Низа і Евріала на списи і іти на штурм кріпості. Троянці впізнали голови своїх героїв, побачила це і стара мати Евріала, горе якої було безмежне. А рутульці «дралися» на стіни. Троянці ж після побаченого горя матері і долі своїх побратимів люто відбивали ворогів, не жаліючи їх. Тоді Турн приставив до брами таран із колод, і брама упала, подушивши багато троянців, однак вони зібралися з силами і зуміли пролом заложити, тому Турн із військом «не знав, що і робити». Двоє з троянського табору, Геленор та Лик, пішли на рутульців у рукопашню, і Лик навіть «тим і одличився, що як до Турна примостився, то з'їздив добре по зубах». Однак ці двоє загинули від рутульців, що ще більше озлило троянців. І зав'язалась жорстока битва: Троянці, як чорти, озлились, Рутульців били наповал. Тріщали кості, ребра, боки Летіли зуби, пухли щоки, З носів і уст юшила кров. Ремул — родич Турна — звертався так до троянців: Чого прийшли ви, голодранці? Лигать латинськії потанці? Пождіть — ваш витісним ми дух. Начальник троянців, Іул Енейович, почувши такі промови, прицілився і камінцем Ремулу влучив у лоб, і «хвастун бездушно повалився», а у троянців дух піднявся, і пішли кулачні бої: Враг на врага сйкав, мов блохи, Кусався, гриз, щипав, душив. Біля воріт брами стояли два міцних воїни — брати Битіас і Пандар, які ніби пропускали рутульців в місто, а хто заходив, тих вбивали — це була ще одна пастка для рутульців. Коли Турн це розгадав, то привів допомогу. Загинув Битіас, а Пандар, побачивши смерть брата, зачинив ворота. Але в кріпості вже був Турн. Пандар кидає в Турна камінь, і Турн загинув би, однак знову вмішалися боги — Юнона «заслоняє» собою Турна, а відчувши допомогу богів, Турн вбиває і Пандара. Окрилені перемогою Турн і рутульці б'ють троянців, що ті хотіли залишити кріпость, аж тут Серест — начальник артиле𳿠— сказав: Куди? Вам сорому немає! Хто чув? Троянець утікає! Чого наш славний ріддоживсь! А князь наш бідний що помислить? Адже ж за воїнів нас числить, За внуків славнійших дідів! Присоромлені троянці гуртом навалились на Турна, Турн відступив аж до річки Тібр, стрибнув у воду і «пустився вплав». Частина VI В цей час на Олімпі боги, богині і півбоги зняли ґвалт і сварки, чим викликали невдоволення Зевса, який у гніві сказав: Поступки ваші всі не божі; Ви на сутяжників похожі. І раді мордовать людей; Я вас із неба поспихаю 1 до того вас укараю, Що пасти будете свиней. І своєю владою Зевс забороняє богам вмішуватися до людей, сказавши: ...тих богів лишу чинів, Які тепер в війну вплетуться. Тоді Венера нагадує Зевсові, що це він послав Енея біля Тібра оселитись, то ж звідки там узявся Турн? Що це боги мстять Енеєві за те, що він Венерин син, і не дивлячись на наказ Зевса, розпалили на землі війну. І Венера просить у Зевса, «щоб жив Іул і жив Еней». Тоді в розмову вмішалась Юнона. Вона облаяла різними словами Венеру, що та доносить на неї її чоловікоⳠ— Зевсу. Юнона звинувачує у всьому Венеру. Між ними зав'язалась сварка перед Зевсом: Одна другу хотіла бить. Богині в гніві также баби... І, як перекупки, горланять, Одна другу безчестять, ганять І рід ввесь з потрохом клянуть. Тоді Зевс, щоб зупинити їх, на них нагримав і ще раз суворо попередив, щоб ніхто і ніяк не допомагав людям. А на землі Турн знову повів своїх воїнів на кріпость. Битва була цілий день — «насилу розвела їх ніч». А вночі до «городка, що Турн обліг», Еней з Паллантом і військом на-(иімжався. Еней не спав в човні, а думав: Як Турна—ворога побити. Царя Латина ускромити І успокоїти народ. Аж тут, дивлячись у воду, Еней бачить «видиво» вЂ” ніби одна істота у вигляді дівчини —мавки розповідає йому, що сталося з троянцями у його відсутність і про те, як ледь знову не згорів його флот, якби не Зевс. І лиш зажеврів день, як Еней «узрів свій стан в осаді», кинувся з новими силами на допомогу. Троянці з кріпості побачили його, і зав'язалась битва. Еней трощив ворогів. Мужньо бився і Паллант. Досвічені рутульці відразу помітили новачка, однак Паллант зумів розправитися з такими рутульськими воїнами, як: Даг, Гібсон, Ретій, Фарет, Демоток, Галес. У поєдинку Турна з Паллантом Паллант спочатку наніс сильний удар, але Турн зумів перемогти молодого лицаря і вбив його, а потім посадив мертве тіло на коня і відправив у стан троянців: Таку побачивши утрату, Аркадці галас підняли, Клялися учинить одплату, Хоча би трупом всі лягли. Еней з новим завзяттям кидається у бій, щоб помститися за смерть 1 Іалланта: Махне мечем — врагів десятки Лежать, повиставлявши п'ятки: Так в гніві сильно їх локшив. Еней убив Мага, Нума, Сереста, Тарквіта, Камерта, Луку та інших ру-тульських молодців. І ось Еней з Іулом возз'єднались: Іул, як комендант ісправний, Енеєві лепорт подав. Тобто розповів про все, що сталося в кріпості у його відсутність. В цей час на небі Зевс поглядав на війну і намагався помиритися з дружиною Юноною, а хитра Юнона хотіла з цього мати зиск і упросила Зевса залишити життя Турнові. Домоглася Юнона свого любощами. Юнона у вигляді Енея явилась до Турна. Турн, побачивши свого ворога, кинувся його вбити. Юнона (все ще в образі Енея) прибігла до моря і сховалась у байдаку, а Турн шукав розправи з марою Енея, стрибнув у байдак — Юнона перетворилася на зозулю і полетіла, а Турн уже був серед моря: Турн глядь, аж він усе средь моря, Трохи не луснув з серця — з горя, Та мусив плить, де жив отець. А Еней тим часом побив багато ворогів і з приходом ночі «був п'яний, єлежив...» На ранок троянці ховали мертвих, а Еней взяв доспіхи рутульсь-кого лицаря Мезентія та на пень для втіхи посадив, бо він подумав, що опудало Мезентія допоможе їм відкрити місто латинців. Віддавши останні почесті Палланту, Еней тіло з охороною відправив у столицю батька Палланта Евандра. Провівши тіло Палланта, Еней повернувся у кріпость, де його чекали посли рутульські з проханням віддати тіла мертвих, щоб «землі предати, нехай князь милость сю явить». На це Еней сказав, що навіщо рутульцям воювати з Енеем, який не держить на них зла, що його ворог — Турн. Це Турн не хоче, щоб Еней був латинським князем і одружився з дочкою царя Латина. Але який зиск рутульцям, хто буде князем: Турн чи Еней? І нехай поєдинок між ними вирішить долю цієї війни: Ми зробим з Турном поєдинок, Про що всіх кров проливать? Послам латинським ця пропозиція була до душі, і вони обіцяли донести її до Латина: І мировую тут зробили, На тиждень, два або і три... В цей час люди ремонтували місто, наводили порядки, гуляли, ховали воїнів: Про Турна ж всі кричали сміло, Що за своє любовне діло Погубить даром ввесь нарід. А в таборі царя Латина вельможі, порадившись із воїнами-героями, прийшли до угоди помиритись з Енеєм і відіслати йому дари. А лицарДран-сес наполягав, щоб: Нехай лиш Турн, що верховодить І всіх панів за кирпи водить, З Енеєм порівня плеча. . Також він пропонував, щоб Тури ніколи не приходив у латинську землю, а Енееві віддати Лавинію і цим сватовством укласти мир надійний: Сим сватовством нам мир даруєш І царства рани урятуєш; Дочці ж з Енеєм буде рай. А Турнові сказав: Еней тебе лиш визиває, А нас, латинців, не займає, Іди з троянцем потягайсь. Коли ти храбрий не словами, Так докажи нам те ділами — Побить Енея постарайсь. І хоч як цього не хотілося Турнові, він погодився на бій з Енеєм. А поки йшли ці всі дебати, троянці готувались до штурму латинського міста. Знову почалася війна, але вже біля брам латинців. Амата настояла на тому, щоб цар не віддавав дочки за Турна, кажучи, що така воля богів, боТурн не зробить дочку щасливою. А насправді сама була закохана в Турна і не хотіла мати його зятем. Однак вона і не хотіла, щоб Турн бився з Енеєм. Другого дня вранця два табори займали позиції, щоб спостерігати за поєдинком Турна і Енея. Тут Юнона знову вирішила допомогти Турнові. Вона посилає мавку вод Ютурну [сестру Турна] спасати брата. Ютурна робить так, що воїн—латин пускає в троянців стрілу і вбиває Гиллипенка, що родом із аркадців. Знову зав'язалась бійка: Кричать, стріляють, б'ють, рубають, Лежать, втікають, доганяють, Все вмиг зробилось кулішем. Еней намагався зупинити всіх, але якась стріла попала і йому в стегно — Енея поранено. Це помітив Турн, і почав вбивати сміливо троянців. «Побив багацько Турн заклятий». Енея лічив Япід, і не без допомоги Венери, слова якісь наговоривши, зробив ліки і вилив на рану Енеєві. Чудотворні ліки подіяли, і Еней знову почав битися з ворогами. Ютурна ж вдалась до хитрощів і управляла кіньми Турна, спасаючи таким чином його від загибелі. Вона намагалась запустити камінь в Енея, але той вчасно ухилився. Це ще більше розпалило Енея, і він веде воїнів на приступ Латинового міста. Безліч стріл полетіло на місто, і воно почало горіти. Амата, подумавши, що Турн загинув, з горя повісилась. Смерть Амати всіх сполошила: Латин «ледве устояв на ногах», а Лавинія одяглася вусе чорне і перед дзеркалом «кривитись жалібно училась і мило хлипати в сльозах». А Турн, дізнавшись про смерть Амати, виходить на поєдинок з Енеєм. Еней вибив меча з рук Турна, і ніхто не хоче допомогти царю: Біжить пан Турн і репетує, І просить у своїх меча; Ніхто сердеги не рятує Од рук троянська силача! Однак знову Юнона, рукою Ютурни, дає меч Турну. Зевс розгнівався на Юнону і сказав: Уже ж вістимо всім богам: Еней в Олімпі буде з нами Живитись тими ж пирогами, Які кажу пекти я вам. Тобто Еней стане безсмертним, як усі боги, а безсмертного не можна вбити, тому Зевс радить Юноні заспокоїтись. Нарешті Юнона погоджується з таким рішенням Зевса, але вимагає, щоб на царстві був Еней: Но тільки щоб латинське плем'я Удержало на вічне врем'я Імення, мову, віру, вид. Тоді боги «Ютурну в воду одіслали», щоб не допомагала брату, тим самим лишивши Турна його сили, і Еней списом майже вбив Турна. Турн прохав відправити його труп до батька, і Еней майже пожалів Турна і хотів залишити йому життя, однак тут побачив на плечі у Турна Паллантову ладунку, і в нього від гніву задрижали уста: Так ти троянцям нам для сміха Глумиш з Паллантова доспіха І думку маєш буть живим? З цими словами Еней, щоб помститися за смерть Палланта, направляє свій меч у рот рутульця і тричі повертає, «щоб більше не було хлопот»: Душа рутульська полетіла. До пекла, хоть і не хотіла, К пану Плутону на бенкет. Живе хто в світі необачно, Тому нігде не буде смачно, А більш, коли і совість жметь. ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ (1769— 1838) НАТАЛКА ПОЛТАВКА (П'єса) І дія З хати виходить Наталка з відрами на коромислі і, підійшовши до річки, співає пісню «Віють вітри, віють буйні», яку закінчує словами: «Петре! Вернися до мого серця! Нехай глянуть очі мої на тебе іще раз...» До неї підходить возний Тетерваковський, гарно одягнений панок. Він починає освідчуватися Наталці: «Не в состоянії поставить на вид тобі сили любві моєй. Когда би я іміл — теєвЂ”то як його — столько язиков, сколько артикулов в статуті ілі сколько зап'ятих в Магдебурськом праві, то і сих не довліло би на восхваленіє ліпоти твоєй! Єй-єй, люблю тебе до безконечності». Наталка йому відмовляє, говорячи, що він пан, а вона сирота, він багатий, а вона бідна, він возний, а вона простого роду, отже, по всьому видно, що вона йому не під пару. Возний продовжує умовляти дівчину: «Так знай же, що я тебе давно уже — теє-то як його — полюбив, як тільки ви перейшли жити в наше село». Наталка співає йому пісню: Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву, Пошануйте сиротину і не вводьте в славу. Не багата я і проста, но чесного роду, Не стижуся прясти, шити і носити воду. Ти в жупанах і письменний, і рівня з панами, Як же можеш ти дружиться з простими дівками? Єсть багацько городянок, вибирай любую; Ти пан возний — тобі треба не мене, сільськую. Закінчивши співати, говорить: «Перестаньте жартувати надо мною, безпомощною сиротою. Моє все багатство єсть моє добре ім'я; через вас люди начнуть шептати про мене, а для дівки, коли об ній люди зашепчуть...» їхню розмову перериває виборний Макогоненко, який з'являється із піснею-нісенітницею «Дід рудий, баба руда». Наталка іде додому, а возний скаржиться Макогоненку на погані нові порядки, за яких стали переслідувати хабарників і крутіїв у земстві і судах. На це виборний .І радістю відзначає: «Зате нам, простому народові, добре, коли старшина... не допуска письменним п'явкам кров із нас смоктати...» Та возний не образився на ці слова, не нагримав на «крамольного» Макогоненка, бо він має намір просити виборного бути посередником по його «серденному ділу». Возний наївно передає виборному свою розмову з Наталкою і навіть обіцяє: «Єжелі виіграеш — теєвЂ”то як його — любов ко мні Наталки і убідиш її доводами сильними довести її до брачного моєго ложа на законном основанії, то не пожалію — теє вЂ”то як його — нічого для тебе». Виборний погоджується, але розповідає правду про Наталку, про те, чому вона відмовила. «Уже не що, другого любить...» І повідав історію життя Терпилів. Жили вони раніше в Полтаві, мали гарний двір з рубленою хатою, льохом і садом. Терпило, понадіявшись на своє багатство, почав знайомитись не з рівнями, «заводити бенкети,— пив, гуляв і шахровав гроші», покинув свій промисел і помалу розточив усе своє добро. Розпився, почав гримати на Наталку, лаяти Петра, якого узяв за годовання, а потім і зовсім вигнав його з дому. Помер Терпило в бідноті, залишивши дружину і дочку без шматка хліба. Після його смерті Терпилиха перейшла жити у село. А Наталка чотири роки чекає Петра, відякого нема ніяких звісток. «Наталка без душі його любить, через його всім женихам одказує, та й Терпилиха без сльоз Петра не згадує». Хоча возний і довідався про Наталчине кохання, він вирішив не відступати. І виборного навчає: «...коли ж що, то можна і брехнути для обману, приязні ради», бо в житті всі один одного обдурюють. Свої слова підтверджує піснею «Всякому городу нрав і права»: Всякий, хто вище, то нижчого гне,— Дужий безсильного давить і жме, Бідний багатого певний слуга, Корчиться, гнеться пред ним, як дуга. Всяк, хто не маже, то дуже скрипить, Хто не лукавить, то ззаду сидить; Всякого рот дере ложка суха — Хто ж єсть на світі, щоб був без гріха? В цей час Наталкау своїй хатині сидить з матір'ю і шиє. Дівчина сумна та невесела, а ще матір докоряє їй за те, що вона відказує усім женихам. «Убожество моє, старость силують мене швидше заміж тебе оддати». Наталка плаче, просить не примушувати її до заміжжя з нелюбим, а стара матір просить Наталку бути покірною, розповідає про мрію бачити дочку багатою та щасливою, нарікає на упертість Наталки, плаче, просить: «...викинь Петра з голови, і ти будеш щасливою». Бідна дівчина не витримала материних сліз, докорів, прохань і погодилась вийти заміж за першого ж, хто посватається, тільки б матір заспокоїлася та спокійно прожила свою старість. Наталка надіялась, що женихи, яким вона відмо- | вила, вдруге не прийдуть, та й возний після розмови біля річки не наважиться слати старостів. Та помилилась Наталка. Бо увечері в їхню хату прийшов виборний і сказав Терпилисі: «У мене єсть на приміті чолов'яга — і поважний, і багатий, і Наталку дуже собі уподобав». Терпилиха дуже зраділа цій звістці, вона уже бачила цього письменного, розумного і поважного чоловіка своїм зятем. Вона разом із виборним починає умовляти дівчину вийти заміж за возного. Макогоненко картає Наталку, що вона не любить своєї матері; не хоче зласкавитися над нею, продовжити ЇЇ щасливі дні. Наталка обіцяє все стерпіти, все зробити заради спокою і благополуччя матері. Виборний загадує дівчині не ґедзатися, як старости прийдуть, і, задоволений виконаною місією, поспішив до Тетерваковського. Наталка залишилася в хаті сама. З її уст вириваються слова: «Боже милосердний! Що зо мною буде! Страшно і подумать, як з немилим чоловіком весь вік жити, як нелюба миловати, як осоружного любити. Куда мені діватись? Де помощі шукати?.. Горе мені!» Всі їїдумки і помисли линуть до коханого, і в пісні вона звертається до Петра: Прийди, милий, подивися, яку терплю муку! Ти хоть в серці, но од тебе беруть мою руку. Спіши, МИЛИЙ, спаси мене од лютой напасті! За нелюбом коли буду, то мушу пропасти. II дія Сільською вулицею іде парубок. Це Микола. Сирота, що живе на світі без роду, без племені, без талану і без приюту. Тому він і вирішує іти до чорноморців, яких любить за їхні козацькі звички: «Такі я з чорноморцями буду тетерю їсти, горілку пити, люльку курити і черкес бити». В цей час з'являється із піснею «Сонце низенько, вечір близенько» Петро, який повертається у Полтаву. Петро і Микола відразу заприятелювали, адже обидва були без кола, без двора, без родичів і сім'ї. Недалеко від них, з хати Терпилихи виходить возний з шовковою хусткою на руці і виборний з рушником через плече. І парубки дізнаються, що возний заручився з найкращою дівчиною у селі. Петро, ще нічого не знаючи про Наталку, відчуває, як щось стискує його серце, яке віщує біду. Петро намагається дізнатися, чи не його це кохану засватали. Він запитує: «Де ж вони перше жили?.. Чи давно тут живуть?.. Як вони прозиваються?» Почувши від Миколи відповідь, він закриває руками обличчя, опускає голову і стоїть нерухомо. Побачивши, у якому стані Петро, Микола здогадався, хто перед ним стоїть. І вирішує допомогти йому зустрітися з Наталкою. Із словами «Стережись, Петре, нарікати на Наталку. Скілько я знаю її, то вона не од того іде за возного, що тебе забула. Підожди ж мене тут»,— Микола іде до Терпилихи. Петро залишився сам. Він вражений несподіваною звісткою, що «вмісто багатого батька найшов мать і дочку в бідності і без помощі». Він сумує і тужить, що запізнився на один день, і через це буде горювати все життя. В цей час підходить до нього виборний, і вони розмовляють про театр, у якому Макогоненко ніколи не був. Він навіть запитує: «А що се таке театр, город чи містечко?» І Петро терпляче пояснює, що це великий будинок, куди ввечері з'їжджаються пани дивитися комедію. «Се таке диво — як побачиш раз, то і вдруге схочеться», — ділиться Петро своїми враженнями від театру. До їхньої розмови прилучається возний, який виявляє неабияку обізнаність з історичними подіями, певними літературними явищами своєї доби, критично висловлюється про спотворення фактів з історії України у театральній виставі «Казак—стихотворец»: «Великая неправда виставлена пред очі публичності. За сіє малоросійськая літопись вправі припозвать сочинителя позвом к отвіту». Миколі вдалося визвати Наталку, яка дуже сумна і невесела і говорить, що краще кинутись у Ворсклу, ніж вийти заміж за возного. Микола запевняє дівчину, що може зробити так, що вона й у Ворсклі не буде, і журитися перестане. І сповіщає їй, що повернувся Петро: «Він тут, та боїться показатись тобі, потому що ти посватана за возного». Наталка ж у цьому не бачить ніякої перешкоди. «Мати моя хотіла, щоб я за возного вийшла замуж затим, що тебе не було. А коли ти прийшов, то возний мусить одступитися»,— пояснює вона Петрові. Микола підтримує закоханих, хоче допомогти їм бути разом, а коли на вулиці з'явилися виборний, возний і Терпилиха, попереджає: «Наступає хмара, і буде великий грім». Терпилиха, яка була дуже рада заручинам дочки з таким поважним паном, перелякалася, побачивши Петра. Ще більше налякали її слова Наталки: «Коли Петро мій вернувсь, то я не ваша, добродію». Не знає мати, що і говорити. І дочки жаль, і гріх закон ламати, і перед возним страшно, який починає лякати судом. А тут ще і виборний вихопився: «О, так! так! Зараз до волосного правління та і в колоду». Це вже остаточно переповнило чашу терпіння матері. І де взявся той «осоружний» Петро? Схвилював, збурив спокійне, тихе лоно сімейного щастя, яке мало скоро посміхнутися Терпилисі. Вбита горем мати з острахом волає: «Батечки мої, умилосердіться! Я не одступаю од свого слова. Що хочете, робіте з Петром, а Наталку, про мене, зв'яжіте ідо вінця ведіте». І втому, що сталося, мати звинувачує Петра, бо раніше Наталка не була такою сміливою та упертою. Але Петро заперечив: «...щоб я Наталку одговорював іти замуж за пана возного, научав дочку не слухати матері і поселяв несогласіє в сім'ї — нехай мене Бог накаже! Наталко, покорися своїй долі, послухай матері, полюби пана возного і забудь мене навіки!» Мати слухає спокійну, лагідну мову Петра, і серце її добрішає. Про парубка, якого щойно проклинала, вже говорить: «Добрий І Іетро! Серце моє про-тив волі за нього вступається!» А Петро, щоб ніколи возний не дорікнув Наталці, що взяв бідну, віддає їй усі свої зароблені гроші. 1 тут обізвався возний, побачивши, що справа складається не на його користь, і якого вчинок Петра просто приголомшив. Він взяв Наталку та Петра за руки, підвів їх до матері: «Благослови дітей своїх щастям і здоров'ям. Я одказуюсь от Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственное владініє з тим, щоб зробив її благополучною». І тепер уже всі захоплені вчинком возного, а Микола виголошує: «От таковівЂ”то наші полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються», а виборний додав: «Наталка — по всьому полтавка, Петро — полтавець, та й возний, здається, не з другой губернії». Терпилиха благословляє Наталку та Петра. Дія закінчується словами Петра: «Наталко! Тепер ми ніколи не розлучимося. Бог нам поміг перенести біди і напасті, він поможе нам вірною любовію і порядочною жизнію бути приміром для других і заслужить про-звище добрих полтавців. Заспівай же, коли не забула, свою пісню, що я найбільше любив». Наталка співає: Ой я дівчина Полтавка, А зовуть мене Наталка: Дівка проста, не красива, Здобрим серцем, не спесива. Коло мене хлопці в'ються І за мене часто б'ються, Но я люблю Петра дуже, А до других мні байдуже. Мої подруги пустують І зо всякими жартують, А я без Петра скучаю І веселості не знаю. Я з Петром моїм щаслива, І весела, і жартлива, Я Петра люблю душею, Він один владієть нею. А потім уже всі разом співають пісню «Начинаймо веселиться, час нам сльози осушити». ГРИГОРІЙ КВІТКА-ОСНОВЯ'НЕНКО (1778— 1843) МАРУСЯ (Повість) Починається повість з філософських роздумів автора про людське життя, про те, що немає на сім світі нічого вічного: сьогодні живеш, а завтра — помер. Кожний батько виховує свою дитину, щоб вона була розумною, доброю. Так само і отець небесний: оберігає людей від усякої напасті, а «коли вже й пошле за гріхи яку біду, то він же і помилує! Тілько покоряйся йому!» За цими заповідями жив і Наум Дрот. Коли його постигла лиха біда, він хвалив Бога і не вдався в тугу. З тим і прожив свій вік, тоді як інший, письменний, не стерпів. Наум Дрот був «парень на усе село». Добрий слухняний син, горілку не пив, з ледачими неводився. Дуже любив до церкви ходити. Хоч маленьке свято, а він свічечку у церкві поставить, гроші старцям роздасть. Саме за це Бог милосердний його нагородив. «Наградив його жінкою доброю, роботящою, хазяйкою слухняною; і що було Наум ні забажа, що ні задума, Настя (так її звали) ночі не поспить, усюди старається, б'ється і вже зробить і достане, чого мужикові хотілось. Поважав же і він її, скільки міг, і любив її, як свою душу». Одне було погано: вони не мали дітей. Через це Настя дуже сумувала, часто плакала. Були у них і воли, і нива не одна, та вони не знали, кому після них таке добро дістанеться. Наум намагався заспокоїти дружину. І ось, мабуть, за їхні молитви, Бог дав їм донечку. Які ж вони обоє були щасливі! «Оті виросла їм на втіху. Та що ж то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі пряменький з горбочком, а губоньки, як цвіточки розцвітають, і меж ними зубоньки, неначе жорнівки, як одна, на ниточці нанизані. Коли було заговорить, то усе так звичайно, розумно, так, неначе сопілочка заграє стиха, що тільки б її й слухав...» Звали її Марусею, ходила вона у біленькій сорочечці, яку сама пряла і вишивала. Схоже була на панночку. Коли зустрічалась із старшими, то низько вклонялась і віталась: «Здрастуйте, дядюшка!» або: «Здорові, тітусю!» Ніхто з парубків не смів її зачепити, бо так подивиться, що той тільки мовчки поклониться їй і відійде далі. Ходити на вулицю не любила. Любила вдома батькам допомагати, варити їжу та прясти. Коли ЇЇ запрошували до подруг на весілля, то була там не довго, а тільки посидить, пообіда, а як виведуть молодих надвір танцювати, то вона мерщій додому. Одного разу, на клечальній неділі, Маруся була у своєї подруги дружкою на весіллі. Навпроти дружечок сиділи бояри. Старшим боярином був парубок з города, свитник Василь. Це був гарний парубок, русявий, рум'яний, одягнений у синій жупан. Коли пришивали боярам до шапок квітки, то Василь поклав аж цілісінький гривеник. Всі дуже здивувались, а він став спокійно їсти, буцімто копійку дав. Потім почав Василь дружечок розглядати. І ось його погляд зупинився на Марусі, що була старшою дружкою. «Став наш Василь і сам не свій і, як там кажуть, як опарений. То був шутливий, жартовливий, на вигадки, на приклади — поперед усіх: тільки його й чули, від нього весь регіт іде; тепер же тобі хоч би півслова промовив: голову посупив, руки поклав під стіл і ні до кого нічичирк; усе тільки погляне на Марусю, тяжко здихне і пустить очі під лоб». Прибрали страви, поставили на стіл горіхи. Дружечки почали з боярами цятаться, сміятися, щебетати, а Василь сидів, немов у лісі, ні до кого не говорив, тільки дивився на Марусю. А що ж Маруся? Вона теж змінилась. їй стало чогось нудно, млосно, а коли гляне на Василя, то так їй жаль його. А чого, і сама не знає. Невдовзі дівчина зібралася додому, але, як подивиться на Василя, то знов не може піднятися з—за столу. Аж ось Василь насмілився, набрав у жменю горіхів, підійшов до Марусі і запитав: «Чи чіт, чи мишка?» Маруся промовила: «Чіт!» і взяла із Василевої жмені горіхи. Тут стали якраз виводити молодих із хати. Марусі полегшало на душі, бо і вони з Василем вийшли надвір. Молодь почала танцювати, веселитися. Василь вийшов із хати, але не пішов танцювати, бо на думці в нього була одна Маруся. Він став розпитувати про неї підстаршого боярина Левка Цьомкала. Левко розповів, яка ця дівчина багата, як її батько любить, а вона байдужа до розваг і гуляти на свята не ходить. Згадав і про те, яка Маруся роботяща: добре шиє, пряде, варить і пече, а мати п сидить та відпочиває. Маруся теж не схотіла танцювати, а сіла біля хати і стала перебирати горішки, що дав їй Василь. їй часом ставало то весело, то сумно, і вона сама не знала, що з нею діється. До Марусі підійшла її подруга Олена Кубраківна і почала розповідати, як танцювала з боярином. Маруся подумала, що йдеться про Василя, але дівчина відповіла, що танцювала не з ним, бо отой старший боярин дуже неприступний. Олена сказала, що Василь з міста, він свитник; як на неї, то хлопець дуже гарний, має гнучкий стан та на сільських дівчат і не дивиться. Нібито його хазяїн хоче взяти Василя в прийми, віддати за нього свою доньку—красуню. Почувши про це, Маруся ще дужче засумувала. Вона вирішила зберегти на пам'ять горіхи, що дав їй Василь. Струснувши їх у жмені, дівчина голосно промовила: «Чи він мене любить? Чіт чи мишка?» Василь почув ці слова і обізвався до неї: «Чіт! І любить тебе від щирого серця!» Засоромившись, Маруся запитала: «Хто такий? Про кого ви говорите?» Парубок відповів: «Той тебе любить... про кого... ти думала...» Саме в цю хвилину її покликала Олена, і дівчата вирішили іти додому, домовившись завтра вранці піти до міста, бо треба було дещо купити. Василь, який чув їхню розмову, довго стояв, гадаючи, чи немає у Марусі когось іншого на прикметі. Маруся ж, ідучи додому, разів зо два зупинялась і оглядалась. Сумна повернулась дівчина до своєї хати, бо думала, що Василь ЇЇ не любить. Мати нездужала, лежала й стогнала, а дочка прийшла з весілля і, нічого не розповідаючи, сиділа мовчки. Треба було йти по зілля на город, а вона з кошиком пішла по воду. Прийшла додому, затопила піч і почала ставити в неї порожні горшки, замість пшона стала терти сіль — усе в цей день робила не так як слід. Настя розказала Наумові, що щось негаразд з їхньою донькою. Чи не з очей їй сталося? А чоловік розсердився і нагримав на жінку, наказавши їй краще помолитися Богу: «...то й гляди, що Маруся наша завтра зовсім здорова буде». Маруся, прочитавши на ніч молитву, лягла спати, аби завтра раненько встати. Дівчина лежала та все думала про Василя і тихенько плакала, а потім таки заснула. Вранці Василь чекав дівчат на дорозі, що вела до міста. Він вирішив будь—що поговорити з Марусею. Нарешті з'явились подруги. Маруся побачила Василя. «Руки й ноги затрусилися, у животі похолонуло, і дух зайнявсь, і сама ні з місця». А подрузі сказала, що спіткнулась. Василь, зустрівши дівчат, наплів їм, нібито по дорозі бігав якийсь собака і кидався на людей. Маруся і Олена злякались і хотіли вже повернути назад, та парубок пообіцяв провести їх і оборонити від собаки. Прийшли вони до міста, на базар. Олена стала скуплятися, а Маруся тільки ходила і нічого не купувала. Василь розпитав, що їй потрібно, сам усе купив і поскладав Марусі у кошик. Коли дівчата зібралися додому, хлопець сказав, що проведе їх, бо йому нібито треба у їхнє село до якогось чоловіка. Вирушили укупці в дорогу, аж тут Олена згадала, що забула забрати у шевця батькові чоботи. Вона пішла собі, а Василь з Марусею стали чекати біля дороги. Коли Олена залишила їх на самоті, Василь наважився відкрити свої почуття: — Марусю! Чи я ж один був такий на світі, щоб, побачивши тебе, не полюбив щиро? Люблю я тебе, Марусенько, усім серцем моїм, люблю я тебе більш усього на світі... Не сердься на мене, не відворочуйся, не затуляй очиць твоїх білою рученькою; дай ЇЇ мені сюди, нехай пригорну ЇЇ до свого серденька, та тоді хоч і вмру, коли тобі невгодна щирая моя любов!.. Почувши такі слова, Маруся затремтіла, серденько в неї забилось, але вона все ж таки промовила до нього: — Адже ж ти просватаний? — Ні, Марусю, ні на кому я не сватаний і ні об одній дівчині до сієї пори і не думав. Освідчившись Марусі у коханні, Василь став допитуватись у неї, чи вона його любить. Але дівчина відповіла, що не скаже цього ніколи, бо їй соромно. Хлопець обнімав, цілував її і не міг намилуватися нею. Маруся хотіла вирватись з його обіймів, та не могла, була «неначе прикована до Василе-вої шиї». Але потім схаменулась і звеліла відпустити її, бо вона боїться, що це гріх, за який Бог може на неї прогніватися. Василь же відповів їй так: «Та я ж тобі, моя Марусенько, тим же Богом божуся, що нема у сьому ніякого гріха. Він повелів бути мужу й жоні; заповідав, щоб вони любили один одного і щоб до смерті не розлучалися. Тепер ми любимося: дасть Бог, сполним святий закон, тоді і не розлучимося на вік наш...» Після цих щирих слів Маруся сама тричі поцілувала Василя. Аж ось з'явилась Олена. Пішли додому, а дорогою Олена дивувалась, чому це Маруся стала такою веселою, балакучою та ще й з парубком: колись вона їх цуралась, а тепер сама жартує. Прийшли у село, Василь попрощався з дівчатами, віддав їм їхні речі, які ніс, і пішов. Тільки-но він відійшов, Маруся згадала, що забула забрати у нього синій камінець. Побігла, наздогнала і сказала, щоб приходив сьогодні на озера, вона прийде до нього на побачення. Вдома дівчина швидко приготувала їсти, розповіла матері про місто, про базар. Прийшов батько і здивувався: ніколи ще Маруся не варила такого смачного боршу. По обіді Маруся попросилася піти по суниці. Ідучи лісом, бачила ягоди, але не збирала їх, а бігла, аби швидше побачити свого Василя. Зустрілися, поцілувалися. Сиділи, говорили, аж поки стало вечоріти. Тут тільки Маруся згадала, що не назбирала ягід. Василь просив її поки що не розповідати батькам про нього, запевнивши дівчину, що, як прийде пора, він сам їм скаже. Маруся з ним погодилась, а потім сказала, що більше не буде з Василем потайки зустрічатися, бо це вже гріх. Попрощавшися, Маруся пішла додому. Хотіла про Василя розповісти Олені, але ту несподівано швидко звінчали і разом з батьками повезли на хутір, де мали справляти весілля. Прийшла Маруся додому, весь час думаючи про Василя. «Се на мене любов напала, а матуся казала, що любов — як сон: не заїш, не заспиш і що робиш, не знаєш, мов вві сні. Борони Мати Божа, щоб я гіршого чого не зробила! Та як не буду з ним бачитись, то і жартувати ні з ким буде. Добре ж я зробила і сама собі дякую, що не звеліла йому до себе ходити». Вранці дівчина стала поратись по господарству і все виглядала Василя. Пройшов певний час, парубок теж сумував за Марусею, все її шукав, хотів зустрітися, але не знав, де вона живе і хто її батьки. Якось Василь ішов дорогою і побачив старенького чоловіка, який їхав з мішками від вітряка, та на його возі зламалась вісь. Хлопець допоміг йому полагодити воза і провів до самого двору, бо вже вечоріло. Маруся, зустрівши батька, побачила з ним свого Василя і не знала, як їй поводитися. Василь почав розказувати, де він служить, а на Марусю і не дивиться, ніби її не знав. Наум запросив хлопця прийти до них завтра, в неділю, обідати. Маруся пішла провести милого і, не приховуючи своїх почуттів, сказала, що якби не побачила його ще хоч день, то була б вмерла. Василь попросив дівчину дізнатися, якої думки про нього її батько. У неділю, зваривши обід, Маруся пішла з батьком до церкви. Тільки-но повернулись звідти, до господи завітав Василь. Пообідали, батько й матір відпочивали, а молоді собі цілувалися та милувалися. Увечері Василь пішов додому. Парубок став ходити до Наума що Божий день. Усі звикли до нього, і коли не приходив, казали: «Нема ж нашого Василя! Не йде обідати». Діждались і Петра, розговілись. Якось перед вечором до хати вбігла Настя і крикнула: — Науме, Науме! Либонь, старости йдуть. — До кого? — Тадо нас, до нас; от вжеудворі. Сідай швидше на лаву; а ти, Марусю, біжи хутко у кімнату та вбирайся. Постукали в двері тричі, а потім зайшли до хати двоє старостів і з ними Василь — «ні живий, ні мертвий: білий як стіна». Чемно вислухавши старостів, батько Марусі сказав, що не може віддати дочку за Василя. Василь впав навколішки і благав Наума віддати йому Марусю, бо не може без неї жити, аж тут і Маруся вискочила і стала просити батьків, щоб вони не розлучали її з коханим. Вмовляла чоловіка і Настя. Але Наум нікого не послухав і не дав згоди. Він сказав, щоб Василь прийшов завтра, він йому скаже причину, чому не віддає за нього дочки. Старости пішли і забрали з собою Василя. Маруся, залившись сльозами, впала на підлогу. Трохи згодом Наум почав запитувати Марусю, коли вона познайомилася з Василем. Дівчина про все щиросердо розповіла, нічого не втаїла. Батько став дорікати доньці, що вона раніше не казала про Василя, тоді він міг би сам вирішити, що далі робити. Л тепер батько сказав Марусі, що не віддасть її за Василя, мовляв, завтра дізнаєшся чому. Наступного дня прийшов Василь. Пообідали, а потім батько звелів доньці і дружині вийти з хати, аби не заважати їхній розмові. Залишившись сам на сам з Василем, Наум сказав, що не віддасть за нього Марусю, бо його можуть забрати в солдати, а що тоді їй бідній робити. Уникнути солдатчини можна було тільки виставивши замість себе «найомщика», але це потребувало великих грошей, яких Василь, сирота, звичайно, не мав. Тому Наум сказав йому: «Принеси бумагу, що «найомщик» принятза самого тебе і за твої гроші — от тобі зараз, обома руками, віддам Марусю». Василь, плачучи, попросив, щоб Наум дозволив йому попрощатися з Марусею. «Він її пригорнув до серця кріпко, поцілував, віддав її нечуственну батькові на руки, поцілував руку йому і Насті... і пішов швидко, не оглядаючись...» Маруся дуже сумувала, розлучившись з милим. Нікуди не виходила, тільки пряла та шила. Про Василя нічого вони не чули. Приходили старости від інших парубків, але Маруся всім відмовляла, бо чекала свого Василя. Пройшов піст, відговілись і діждали воскресенія. У великодню суботу Маруся учинила паску, поклала в неї яєчок, імбиру, шафрану, і паска спеклася висока, жовта і ще у печі добре зарум'янилась. На Великдень дівчина уранці понесла з батраками святити паску, печеного баранця, порося, сало, ковбасу, з десяток крашанок і грудку солі. Все це вона розклала гарненько на хустці, яку розіслала на цвинтарі. Наум же пішов до церкви молитися. Він не повірив своїм очам, коли побачив, що вийшов на середину церкви читати Апостола не хто інший як Василь. Марусин батько дуже здивувався, бо знав, що парубок неписьменний. Невдовзі пін переконався, що той десь навчився грамоті, бо інакше не зміг би прочитати Апостола, та ще й на Великдень. Потім Василь співав Херувімсь-кої, і співав так гарно, що і дяк би не зумів. Після служби Наум запросив Василя до них в гості. Прийшов додому, не кажучи жінці, кого зустрів. Аж ось з'явилась і Маруся, яка була при пасках і не бачила Василя. Розставила все на столі, і вони з матір'ю дивувались, чому ж це батько не сідає розговлятись, а ходить по хаті. Аж ось рипнули двері, і в хату зайшов Василь. Маруся скрикнула не своїм голосом: «Ох, мій Василечку!» — та й стала як укопана. Потім з дозволу Наума Василь з Марусею похристосувались. Сіли за стіл разом з батраками, почали розговлятись. Потім за звичаєм Маруся зібрала кістки і покидала у піч. Наум розповів, що сьогодні у церкві новий дяк читав Апостола. На запитання Насті, хто це такий і звідки, Наум, всміхаючись, відповів: «Осьде він, пан Василь». Василь розказав, де навчився тієї науки. Міркуючи про те, як заробити гроші, щоб відкупитися від рекрутчини, хлопець найнявся до купця-залізняка. Той добре поставився до нього і обіцяв восени знайти за свої гроші «найомщика» за Василя. Хлопець день і ніч вчився, щоб навчитися читати, писати і рахувати. Цього потребувала його нова служба і доручення, які давав йому хазяїн. Навчився він і церковного співу, бо разом з товаришами ходив співати на кліросі. Побачивши чесність і кмітливість Василя, хазяїн став посилати його в різних купецьких справах. Тепер він мав їхати до Одеси, відтіля до Москви і на заводи. Повернутися сподівався тільки до Пречистої вЂ” церковного свята. Розповідь Василя так сподобалась Наумові, що він, поцілувавши хлопця, дозволив прислати старостів до Марусі, бо «тепер нічого боятись». Не тямлячи себе від щастя, закохані кинулися до батькових ніг, дякуючи йому та матері. У вівторок відбулося пишне сватання, після якого Василь з Марусею всюди ходили разом «як голуб з голубкою». Побували і на богоміллі у монастирі, де заказали молебень, що Маруся обіцялася, коли буде посватана за Василя. Не встигли вони наговоритись і надивитись один на одного, як прийшов час розставання. Маруся пішла проводжати Василя через кладовище, де люди в той день поминали родичів. З собою вона взяла все, що було потрібно, аби пом'янути і свою померлу рідню. Після панихіди, під час якої Маруся все молилася та плакала, вона сказала нареченому: «Як ти вернешся, Васи-лечку, то, може, мене на сім кладовищі будеш так поминати». Від цих слів на серці його впала туга. Маруся, роздавши крашанки, обділивши грішми старців, стала прощатися із Василем. Вона цілувала його і раптом голосно промовила: — Василю! На кладовищі мене покидаєш, на кладовищі мене й знайдеш! Поминай мене, не удавайся у тугу... прощай на віки вічні!.. Там побачимось! Сказавши це, Маруся, не оглядаючись, пішла додому. Після прощання з Василем вона засумувала, часто замислювалась, не слухала тих, хто радив їй хоч трохи розважитись. Не знімала чорний пла-ток,зачастила до церкви. Минав час, настала спасівка. Маруся трохи повеселішала, бо незабаром мав повернутися Василь. На третій день після Спаса пішла вона у бір по гриби. Назбирала повний кошик і відро рижиків, аж тут пішов «престрашенний дощ, та ще й з холодним вітром. Дівчина змокла як хлюща, так з неї і тече; а змерзла ж то так, що зуб з зубом не зведе, так і труситься». Гадала, що вдома зігріється. Залізла на піч, а вона холодна, нетоплена, так ще більше змерзла. Укрилась кожухом, а лихоманка її так і б'є. Прийшов батько, подивився, та аж злякався, почав Богу молитися. «Дай, Господи, щоб заснула і щоб завтра здорова була!» — сказавши сеє, ліг і... заснув». Вночі Маруся прокинулась, стала стогнати, бо дуже кололо в лівому боці. Батьки розтопили піч, поклали Марусю на лаві, вкрили рядном. Настя стала просити Наума сходити до знахарки, але він вирішив вдатися до своїх способів лікування: «От він зараз дістав іорданської води та й звелів Насті, щоб нею натерла Марусі бік, де болить, і дав тієї ж води трошки напитись, а сам підкурював ЇЇ херувимським великоднім ладаном...» Марусі нібито трохи полегшало, вона стала засипати. Аж раптом знов як закричить: — Ох, лишечко! Колеть мене, колеть у бік, пече... Ох, трудно мені! Батіночку рідненький, матіночко моя, голубочко! Рятуйте!.. Поможіть мені!.. Смерть моя!.. Не дає... мені дихати!.. Наум схопив шапку і пішов у місто до знайомого цирюлика. Оглянувши хвору, цирюлик сказав, що «худо діло», треба надіятись лише на самого Бога. Проте він зробив, що міг: пустив Марусі кров і поприпустив до боку п'явки. Батько привозив до неї німця—лікаря, але йтой не допоміг хворій. Наум все молився: — Господи! Твоя воля святая! Прости нас, грішних, і навчи, що нам робити і як тебе слухати! Батько запросив священика, щоб причастив Марусю. Після причащання Маруся аж повеселішала. Потім покликала до себе батьків: — Батеньку, матінко, мої ріднесенькі! Простіть мене, грішную!.. Попрощаймося на сім світі... поки Бог зведе нас докупи у своїм царстві. Промовивши це, стала руки їм цілувати, а вони плачуть та її цілують. Маруся попросила ще передати Василю його сватану хустку і сказати, щоб не побивався за нею, бо скоро вони зустрінуться. Попрощалась, затихла, промовивши наостанку: «Мати Божа!., прийми...» Прийшли дівчата і, за старовинним звичаєм, стали Марусю убирати, як на весілля, бо була вона ще незаміжня. Зібралися люди, всі журились і плакали, дивлячись на померлу. Надвечір знайомий Наумові маляр малював труну: у головах намалював янгола Божого, а у ногах — смерть із кістками. Жінки порались у хаті, готуючи страву на поминки. Саме в цей час мимо церкви проїжджав Василь і почув, що дзвони дзвонили по покійнику. Не знаючи, хто в селі вмер, він, однак, дуже злякався і погнав коней, щоб швидше дати звіт хазяїну і поспішити до Марусі. У Наумовому дворі він побачив свою наречену на лавці під сукном, заквітчану, немов до весілля. Василь скрикнув, жалібно застогнав, зблід як смерть та тут і впав мов неживий. Ледве привели його до пам'яті. Опритомнівши, Василь кинувся до мертвої, припав до неї і, ридаючи, цілував їй руки. Він так плакав і вбивався, що всі люди, навіть малі діти, почали голосити, дивлячись на Василя і на Марусиних батьків. Вранці ударили дзвони і посходилось видимо—невидимо людей. Прибули навіть пани з міста, щоб подивитись на те, як за старовинним обрядом будуть ховати дівку. Із церкви винесли святий хрест і корогви, а за ними йшли аж три попи, диякон та з десятка два дяків. Відібрали, як на весілля, бояр, дружок, старостів, свашок та світилку, а молодого не знадобилось вибирати — це був Василь, посватаний наречений Марусі. Винесли скриню з Марусиним приданим, і стара Настя стала обділяти бідних дівчат та жінок і навіть саму скриню віддала на церков. Потім Настя звернулася до Василя і, почепивши йому до пояса сватану хустку, просила не покидати їх. Василь блідий як смерть насилу промовив до неї: «Матінко рідненька!..» Більше він нічого не міг сказати. Марусю поклали у труну, попи покропили домовину свяченою водою, дружечки поправили на ній коси та квіточки, а на голову положили ще віночок з різних квітів. Після цього попрощалися з Марусею і бояри винесли труну з хати. Відслужили у церкві і службу Божу, і похорони, понесли на кладовище. На кладовищі увесь народ став голосити за Марусею. Коли стали кидати у яму землю, Василь не зміг, бо «пальці йому звело, і руки не може розправити, щоб сипнути землю у яму... трясся—трясся — так і впав нечувственний...» Поховали, прийшли додому і тільки тоді кинулися, що немає Василя. Скрізь шукали, запитували, і у хазяїна, і у родичів — не чули і не бачили. Минув рік після смерті Марусі, потім другий. На третьому році прийшла звістка, що Василь живий, пішов у ченці і став уже дияконом у Печерському монастирі в Києві. Передавав привіт Марусиним батькам, кажучи: «Через їх молитви Бог мене спас і вирвав з рук диявола...» Наум із Настею поїхали в Київ, щоб побачити Василя, та чернець сказав їм, що той помер: «Він і прийшов немощний, та таки себе не поберігав: не слухав нікого, ськав усякої болісті і заморив себе зовсім. Далі чах-чах та от неділь зо дві які помер». Вмираючи, просив якоїсь землі, що у нього у платку була зав'язана, покласти з ним, а платок шовковий, червоний, просив покласти йому під голову. Звичайно, його не послухали, бо такі «примхи» заборонено монастирським статутом. Довго Наум стояв над гробом після того, як відслужили панахиду по Василеві, а потім сказав: — Дай Господи милосердний, щоб ти там знайшов свою Марусю! До Основ'яненка - Шевченко Тарас До Основ'яненка Б'ють пороги; місяць сходить, Як і перше сходив... Нема Січі, пропав і той, Хто всім верховодив! Нема Січі; очерети У Дніпра питають: "Де то наші діти ділись, Де вони гуляють?" Чайка скиглить літаючи, Мов за дітьми плаче; Сонце гріє, вітер віє На степу козачім. На тім степу скрізь могили Стоять та сумують; Питаються у буйного: "Де наші панують? Де панують, бенкетують? Де ви забарились? Вернітеся! дивітеся - Жита похилились, Де паслися ваші коні, Де тирса шуміла, Де кров ляха, татарина Морем червоніла. Вернітеся!" - "Не вернуться! Заграло, сказало Синє море. - Не вернуться, Навіки пропали!" Правда, море, правда, синє! Такая їх доля: Не вернуться сподівані, Не вернеться воля, Не вернуться запорожці, Не встануть гетьмани, Не покриють Україну Червоні жупани! Обідрана, сиротою Понад Дніпром плаче; Тяжко-важко сиротині, А ніхто не бачить... Тілько ворог, щ.о сміється... Смійся, лютий враже! Та не дуже, бо все гине, - Слава не поляже; Не поляже, а розкаже, Що діялось в світі, Чия правда, чия кривда І чиї ми діти. Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине... От де, люде, наша слава, Слава України! Без золота, без каменю, Без хитрої мови, А голосна та правдива, Як господа слово. Чи так, батьку отамане? Чи правду співаю? Ех, якби-то!.. Та що й казать? Кебети не маю. А до того - Московщина, Кругом чужі люде. "Не потурай", - може, скажеш, Та що з того буде? Насміються на псалом той, Що виллю сльозами; Насміються... Тяжко, батьку, Жити з ворогами! Поборовся б і я, може, Якби малось сили; Заспівав би, - був голосок, Та позички з'їли. Отаке-то лихо тяжке, Батьку ти мій, друже! Блуджу в снігах та сам собі: "Ой не шуми, луже!" Не втну більше. А ти, батьку, Як сам здоров знаєш; Тебе люде поважають, Добрий голос маєш; Співай же їм, мій голубе, Про Січ, про могили, Коли яку насипали, Кого положили. Про старину, про те диво, Що було, минуло - Утни, батьку, щоб нехотя На ввесь світ почули, Що діялось в Україні, За що погибала, За що слава козацькая На всім світі стала! Утни, батьку, орле сизий! Нехай я заплачу, Нехай свою Україну Я ще раз побачу, Нехай ще раз послухаю, Як те море грає, Як дівчина під вербою Гриця заспіває. Нехай ще раз усміхнеться Серце на чужині, Поки ляже в чужу землю, В чужій домовині. ТАРАС ШЕВЧЕНКО (1814— 1861) КАТЕРИНА (Поема) І Поема починається зверненням автора до українських дівчат. Він щиро радить їм не кохатися з москалями (офіцери царської армії), «бо москалі вЂ” чужі люде, роблять лихо з вами». Москаль піде потім у свою Московщину, а збезчещена й кинута ним дівчина гине, а разом із нею гине від горя її стара мати. Не слухаючи батьків, Катерина покохала москаля, «як знало серденько», ходила до нього в садочок, цілувала його карі очі, поки не занапастила свою долю. По селу вже пішла про неї «недобра слава», та вона, захоплена своїм коханням, на це не зважала. Аж ось москалі вирушили в похід у Туреччину. Від'їжджаючи, москаль обіцяв Катерині, якщо не загине, повернутися до неї і взяти її за дружину, зробити «московкою». Дівчина тяжко переживала розлуку з милим, чекала на нього, не звертала уваги на людський осуд, на те, що з неї, покритки, глузують односельчани. Катерина соромилась виходити вдень на вулицю, навіть по воду ходила опівночі. Але вона не втрачала надії, виглядала коханого. Через півроку Катерина породила сина. Люди почали неприховано сміятися з молодої матері, пустили на глум її батьків. Автор із великим жалем і співчуттям ставиться до скривдженої молодої жінки: Катерино, серце моє! Лишенько з тобою! Де ти в світі подінешся З малим сиротою? Хто спитає, привітає Без милого в світі? Батько, мати — чужі люде, Тяжко з ними жити! Минув час. Катерина, криючись від чужих очей, виносила в садочок сина, ходила по садочку, де все нагадувало їй про колишнє щастя, і гірко плакала, кляла свою долю. Глузування, «недобрії речі» не припинялися. Якби милий був поруч, він би заступився за неї. Але вона не знала, чи живий її Іван. Може, він загинув за тихим Дунаєм, а може, покохав іншу в своїй Московщині. Катерина плакала і журилась, а москалі повернулися з походу іншим шляхом. II Зажурений сидів за столом старий батько Катерини. Заплакана мати звернулася до дочки з гіркими словами: Що весілля, доню моя? А де ж твоя пара? Де світилки з друженьками. Старости, бояре? В Московщині, доню моя! Іди ж їх шукати, Та не кажи добрим людям, Що є в тебе мати. Мати оплакує долю дочки, що її ростила, «як ягідку, як пташечку», але дівчина виявилася невдячною й осоромила батьків. Мати виганяє Катерину з дому, хоча знає, що без єдиної доньки її нікому буде навіть поховати. Вона благословляє дочку в далеку дорогу і падає непритомна. Батько прискорює прощання. Катерина благає його простити її і, взявши дитину, виходить з хати. Катерина пішла у садок, помолилась Богу, взяла з собою трохи землі з-під вишні, добре розуміючи, що навіки прощається з батьківською оселею. Плачучи залишала покритка рідні місця, пригортала й цілувала своє дитя, а в селі ще довго не вщухали плітки про неї, та ані Катерина, ані її батьки вже не чули того осуду. У ліричному відступі автор намагається пояснити, чому це люди завдають лиха іншим чи собі. Одних людей доля жалує, а інших — ні: Де ж ті люде, де ж ті добрі, Що серце збиралось З ними жити, їх любити? Пропали, пропали! Є на світі люди багаті, які теж не мають ні долі, ні волі, хоч і соромляться в цьому зізнатись. Краще не мати срібла-золота, та не соромитися власних почуттів, відчуваючи себе вільним. III Серед ночі, коли спочивають стомлені люди і сплять діброви, десь притулилась з малим дитям Катерина. Гірка її доля, чекає на неї лихо, піски, люта зима, зустрічі з чужими людьми. Чи хто—небудь привітає її в цім світі? А поки що оповідач згадує свій шлях на Московщину. Цей далекий шлях йому добре відомий, та краще про нього не розповідати, бо він такий жахливий, що може часом приснитись. За Києвом, за Дніпром їхали шляхом чумаки і зустріли смутну заплакану молодицю. На ній латана свитина, на плечах торбина, в руках — ціпок і немовля. Вони подумали, що молодиця повертається з прощі. Жінка спитала шлях на Москву і попросила подати їй Христа ради на дорогу. Тяжко було Катерині просити, та робила вона це задля дитини, якій на отримані гроші купила медяника. Довго Катерина йшла до Москви, часом ночувала з дитиною під тином. Знов звертаючись у ліричному відступі до сільських дівчат, автор просить їх не повторювати помилки Катерини, бо кого Бог карає, того й люди: Шануйтесь ж, любі, в недобру годину Щоб не довелося москаля шукать. Хоч як важко Катрі, та не треба людям бачити її сліз: вони не зрозуміють горя нещасної жінки і не пожаліють її. Настала зима, а Катерина в личаках і в старенькій свитині все ще мандрувала шляхами. Зустрілися їй москалі, почали глумитись. А вона питала про свого Івана, щоб віддати йому сина, а потім хоч і вмерти. Знялася хуртовина, а Катря стояла серед поля з дитиною і плакала. Потім край дороги, під лісом, побачила курінь і вирішила проситись на нічліг. Йдучи, роздумувала про долю дитини — що з ним буде, коли її не стане. Може, без матері доведеться спати серед собак надворі. Навіть сироті -собаці легше жити, бо ніхто не спитає про матір. А з її сина Івася люди будуть насміхатися і називати байстрям. IV Свище по лісу завірюха, поле вкрилося снігом, ставок замерз як у неволі, лишилась тільки ополонка, з якої беруть воду. Карбівничий вийшов оглядати ліс, але через хуртовину відразу повернувся в хату. Почувши від нього, що дорогою йдуть москалі, Катерина, неодягнена й боса, мерщій вибігла з хати. У старшому москалів вона пізнала свого коханого. Той хотів проїхати мимо, але жінка схопилась за стремена, благаючи подивитися на неї, бо це ж вона, його люба Катруся. Але Іван зрікся свого кохання і наказав солдатам: «Возьмите прочь безумную!» Вражена такою жорстокістю, Катерина знов почала просити його, кажучи, що вона на все згодна, аби він не кидав сина: «Покинь мене, забудь мене, та не кидай сина». Вона побігла в хату винести офіцерові сина, але Іван був вже далеко. У відчаї Катерина звернулась до солдатів, умовляючи їх забрати дитину та віддати старшому за сина: якщо батько його покинув, то й вона покине. Катерина положила сина на шлях, а сама як навіжена побігла у ліс до ставка і кинулася в ополонку. Москалі байдуже проїхали повз дитини, залишивши її на дорозі, аж поки плач немовляти не почули лісничі. Коли вмирає мати, дітям залишається добра слава і могила, на яку можна вилити сльози і знайти там розраду серцю. Горе байстрюкові, у якого немає ані батька, ані матері. V Сліпий кобзар ішов до Києва і зупинився спочити. Його маленький поводир куняв на сонці. Старий співав псалми, перехожі давали їм хто бублик, хто гроші, задивлялися на босе й голе гарне хлоп'я: Дала,— кажуть,— бровенята, Та не дала долі! їхала шляхом карета, запряжена шестернею коней, а в кареті — пан із сім'єю. Пані покликала Івася і дала йому гроші, а пан глянув і одвернувся, бо впізнав свого сина... Карета рушила далі, жебраки полічили милостиню, помолилися на схід сонця і пішли понад шляхом. ТАРАС ШЕВЧЕНКО (1814— 1861) ГАЙДАМАКИ (Поема) Поема розпочинається лірично—філософським відступом—посвятою. Автор розмірковує над плином життя, над вічними змінами в природі і людському суспільстві: «Все йде, все минຠ— і краю немає...» Вічними є лише волелюбні прагнення народу. А виразниками цих прагнень стали гайдамаки. Поет знає, що його поетичні рядки будуть вороже зустрінуті реакційними письменниками, які вважають: «Коли хочеш грошей, Та ще й слави, того дива, Співай про Матрьошу, Про Парашу, радость нашу, Султан, паркет, шпори,— От де слава!!!» У поета — інша слава, інші цінності. Він згадує про часи козацької волі, про славне минуле України. Кругом нього стали його «діти» вЂ” породжені поетичною уявою образи твору — гайдамаки. Він радить їм летіти з чужини в Україну, не цуратися мови, якою мати пісень співала, не цуратися своєї історії. Поет просить благословення для них у свого «щирого батька» (Василя Івановича Григоровича, якому присвячено поему). Інтродукція Це історичний вступ до поеми, в якому розповідається про політичний стан Польської держави, де зародився гайдамацький рух. Боротьба польських магнатів за владу врешті-решт призвела до втрати Польщею своєїдержавності. А конфедерати, які мали цю державність захищати, грабували Україну, знущалися з народу. їхні дії викликали обурення проти шляхти — гайдамаки готувалися до повстання, «ножі освятили». Галайда Ярема Галайда — наймит, попихач шинкаря Лейби. Він сирота, але «сирота багатий», бо в нього є кохана Оксана. Вночі, коли шинкар лічив гроші, а його дружина і донька спали, Ярема взяв торбу і пішов у Вільшану. Конфедерати Цієї ж ночі до Лейби прийшли конфедерати, виламали двері, побили господаря, допитуючись, де його дочка. Корчмар хрестився та божився, що вона вмерла. Конфедерати всіляко принижували Лейбу, а він корився і догоджав їм, підливаючи горілки. А коли шляхта почала вимагати в нього гроші і бити, він сказав, що в нього немає «ні шеляга», а багато червонців зберігається в костьолі у вільшанського титаря. Ще у титаря є гарна дочка Оксана, «як панночка». Конфедерати залишили корчмаря і поїхали у Вільшану. Титар У Вільшані попід гаєм Ярема, співаючи, виглядав свою Оксану. Парубок навіть заплакав, чекаючи, бо боявся, що кохана не прийде. А коли побачив її, то зрадів і забув про все. Титарівна .лібарилася, бо в неї занедужав батько. Ярема розповів дівчині, що йде в Чигирин дістати свяченого ножа, бо надумав пристати до гайдамаків, здобути славу, багатство, і все це скласти до ніг Оксани: «Одягну тебе, обую. Посаджу, як паву, — На дзиґлику, як гетьманшу, Та й дивитись буду...» Закохані мріяли, як будуть жити, коли не стане ляхів в Україні. Прощаючись, Ярема і Оксана присяглися один одному у вірнім коханні та й розійшлися. Тихесенько, гарнесенько, Щоб ніхто не бачив Ні дівочі дрібні сльози, Ні щирі козачі. А тим часом у титаря засвітилось в усіх вікнах. То конфедерати, люди, які зібралися немов би волю боронити, катували Оксаниного батька, вимагаючи в нього гроші. Титар мовчав. «Завзята бестія! стривай!» Насипали в халяви жару... «Утім'я цвяшок закатай!» Не витерпів святої кари, Упав сердега. Замордувавши титаря, ляхи вирішили запалити церкву. Але тут у хату вбігла Оксана і, побачивши вбитого батька, знепритомніла. її, непритомну, ляхи забрали з собою. Свято в Чигирині Автор згадує колишніх гетьманів, за правління яких Чигирин був містом козацької вольниці. Колись тут збиралось численне козацьке військо. Минув час, і в Чигирині, «як у домовині». Аж ось поет знов повертається до подій Коліївщини. Над річкою Тяс-мином, у темнім гаю, зібрались прості козаки і старшина, щоб покарати ворогів: За кров і пожари Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть. Попід дібровою стояли вози з ножами, і повстанці вірили, що ту зброю подарувала Катерина II, яка начебто підтримувала гайдамаків. Козацька старшина, що з'їхалася з різних куточків України, плекала надії на визволення з—під польського гніту, сподівалась, що повернеться влада гетьмана. Люди чекали дзвонів, що мали сповістити про початок церковної служби і слухали, як співав сліпий кобзар. Нарешті вдарили дзвони. У службі брала участь така сила духовенства, як на Великдень. Поміж возами ходили попи з кропилами і святили зброю. А благочинний закликав громаду: «Молітесь, діти! страшний суд Ляхи в Україну несуть — І заридають чорні гори». Він нагадав людям про страшні лиха, що їх зазнала Україна, про те, що всі «праведні» українські гетьмани були спалені шляхтою або заживо, або після смерті (трупи Богдана і Тиміша Хмельницьких було піддано вогню в Чигирині, аби знищити навіть пам'ять про них). Диякон проголосив: «Нехай ворог гине! Беріть ножі! освятили!» І народ кинувся розбирати ножі, що згодом «заблищали по всій Україні». Треті півні Ляхи розкошували, не знаючи, що панувати їм судилося лише один день, поки не розпочалось повстання. Коліївщина, це «пекельнеє свято», охопила всю Україну, але минув час і про неї забули. Онуки славних учасників повстання «панам жито сіють». Серед ночі берегом Дніпра йшов козак, йшов і журився, бо його серце чуло щось недобре. Він йшов не у Вільшану до коханої, а у Черкаси до ляхів, яких буде бити, коли почує сигнал до повстання (цей сигнал — треті півні). Ярема замислився над долею України, сподіваючись, що народ виборе собі незалежність, і як символ цієї незалежності в степах України знов «блисне булава». Поринувши у свої думки, він і не помітив, що почалась буря, бо на нього чекало невідоме майбутнє: «Там Оксана, там весело І в сірій свитині; А тут... а тут... що ще буде? Може, ще загину». Червоний бенкет «Задзвонили в усі дзвони по всій Україні», і гайдамаки почали бити ляхів. З бойовим покликом «Гине шляхта, гине!» «по горищах, по коморах, по льохах, усюди; всіх уклали, все забрали». У Черкаси, де діяв Залізняк, прийшов і Ярема. Там він дізнався проте, що конфедерати вбили титаря і вкрали Оксану. Ярема попросився у реєстр до Залізняка. Оскільки хлопець був сиротою і не мав прізвища, то його записали як Галайду (бездомний бурлака). Дали Яремі коня і, залишивши за собою палаючі Черкаси, поїхали далі, а Ярема всю дорогу мовчав — тяжко тужив за Оксаною. Гупалівщина Повстання охопило всю Україну: ...осталися Діти та собаки — Жінки навіть з рогачами Пішли в гайдамаки. Поет у ліричному відступі говорить про те, що у кривавій різні винні «ксьондзи, єзуїти», які посіяли ворожнечу між братнімі слов'янськими народами. Коли загін Залізняка приїхав у Вільшану, Ярема дізнався про те, що ляхів там вже вбили, а тепер поховали. Тоді ж повстанці познайомилися з хлопцем —підлітком, який разом зі своїм батьком пішов у гайдамаки. У хлопця розпитали дорогу до Будищ, де в яру було озеро, а попід горою стояв ліс. У тому лісі ляхи поховались на деревах, і їх позбивали з дерев, як груші. Там же повстанці знайшли скарби конфедератів і потім пішли карати ворогів у Лисянку. Бенкет у Лисянці Гонтаі Залізняк керували повстянням у Лисянці. Повстанці не жаліли нікого, ні жінок, ні дітей. Особливо лютував Ярема. Тепер у нього було і золото, і слава, але ніщо у світі не могло вгамувати його тугу за Оксаною. Гайдамаки влаштували бенкет у Лисянці, пили й гуляли, а кругом їх палала пожежа, чорніли на кроквах обгорілі трупи повішаних. Тут Ярема побачив переодягненого у козацьку кирею Лейбу, який розповів йому, що в будинку, за мурами якого сховалися ляхи, знаходиться Оксана. Гонта та Залізняк наказали козакам палити по будинку з гармат, та Ярема з Лейбою встиг прокрастися туди, в самий льох, і вихопити ледь живу Оксану. Прямо звідти він повіз її до Лебедина. Лебедин У Лебедині Оксана опритомніла в монастирі і розповіла бабусівЂ”черниці про те, як потрапила в полон до ляхів, як хотіла накласти на себе руки. Від цього вчинку її врятували лише думка про Ярему та кохання до нього. Черниця, у свою чергу, розказала, що саме Ярема Галайда привіз дівчину до Лебедина і обіцяв за нею приїхати. Він і справді повернувся, обвінчався з Оксаною, того ж дня покинув її, щоб разом із Залізняком бити ляхів. Гонта в Умані Пройшло літо, настала зима, а повстання тривало, тривало аж до весни: Не спинила весна крові, Ні злості людської. Тяжко глянуть, а згадаєм — Так було і в Трої. Такі буде. Ярема прославився на всю Україну як завзятий гайдамака: Максим ріже, а Ярема Не ріже — лютує: З ножем в руках на пожарах І днює й ночує. Гайдамаки хмарою обступили Умань і затопили її панською кров'ю. Аж ось гайдамаки привели до Ґонти ксьондза—вчителя і двох його учнів, хлопчиків—католиків, синів Ґонти. Гонта, вірний присязі, наказав убити ксьондза, а дітей привселюдно примусив зізнатися, що вони католики. Батьківське горе не знало меж: «Сини мої, сини мої! Чом ви не великі? Чом ви ляха не ріжете?» «А сьогодні, сини мої, Горе мені з вами! Поцілуйте мене, діти, Бо не я вбиваю, А присяга». Гонта своїми руками зарізав обох синів, заборонивши їх ховати, як і всіх інших католиків. Потім він наказав зруйнувати базиліанську школу, де вчились його діти. Гайдамаки розбивали об каміння ксьондзів—учителів, а школярів живих топили у криниці. Гонта, не тямлячи себе від горя, мовнавіжений бігав по Умані і кричав, закликаючи безжалісно нищити ляхів. Прямо на пожарищі гайдамаки сіли вечеряти. Не було серед них тільки Ґонти. Криючись від усіх, він шукав когось серед купи мертвих. Знайшов трупи своїх дітей, поніс їху поле поховати: Поклав обох, із кишені Китайку виймає; Поцілував мертвих в очі. Хрестить, накриває Червоною китайкою Голови козачі. Розкрив, ще раз подивився... Тяжко—важко плаче: «Сини мої, сини мої! На ту Україну Дивітеся: ви за неї Й я за неї гину». Поховавши синів, Гонта пішов геть, оглядаючись на степ. Він бажав тепер для себе тільки швидкої смерті. Епілог Автор шкодує за часами, коли Залізняк і Гонта гуляли по Україні, караючи ворогів. Згадує свого батька сусідів, які любили слухати оповіді діда про Коліївщину. Майже рік тривало повстання та й ущухло. Ґонту ляхи піддали нелюдському катуванню і стратили. Не лишилося по ньому ні хреста, ні могили. Залізняк, дізнавшись про страшну загибель товариша, помер з горя. Гайдамаки поховали Залізняка в степу, насипали високу могилу. Довго стояв над тією могилою Ярема, а потім заплакав і пішов геть. Гайдамаки після придушення повстання розійшлися хто куди. Тим часом було зруйновано Запорізьку Січ. А Україна «навіки заснула». Тільки часом колишні повстанці, старі, ідучи понад ніпром, співають гайдамацьких пісень. ТАРАС ШЕВЧЕНКО (1814— 1861) КАВКАЗ (Поема) Кавказькі гори «засіяні горем, кровію политі» — тривалий час там іде війна. Споконвіку там орел (символ російського самодержавства) карає Прометея (символ нескореного народу), та не в змозі остаточно здолати непокірного титана: Не вмирає душа наша, Не вмирає воля. І неситий не виоре На дні моря поле. Не скує душі живої І слова живого. Не понесе слави Бога, Великого Бога. Ліричний герой поеми звертається до Бога, запитуючи, коли, нарешті, «прокинеться правда», коли кати народу перестануть знущатися з людей: Ми віруєм твоій силі І духу живому. Встане правда! встане воля! І тобі одному Помоляться всі язики Вовіки і віки. А поки що течуть ріки. Кровавії ріки! Кавказькі гори политі кров'ю, бо там живе волелюбний народ, який чинить відчайдушний опір завойовникам. Тому тисячами гинуть царські солдати, ллється кров. А сльози — удов'ї, дівочі, матерів і батьків! їх вистачило б на те, щоб утопить «всіх імператорів... з дітьми і внуками». Ліричний герой поеми славить «лицарів великих» — синів Кавказу, які мужньо відстоюють своє право на мирну працю, на життя за власними законами: Борітеся — поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая! Поет протиставляє вільному Кавказу, де ніхто не зазіхає на чуже, кріпосницьку Росію. У цій країні, що здавна пишається своїми християнськими традиціями, можуть навчити лише, як ошукувати людей, здирати з них останню шкуру, мордувати по тюрмах і як продавати чи програвати в карти своїх же єдиновірців-християн. Ліричний герой гірко докоряє панству: Ви любите на братові Шкуру, а не душу! Зажерливі й багаті моляться розіп'ятому за людство Христу, будують йому храми і каплиці, кладуть перед його образом Неутомленниє поклони За кражу, за війну, за кров, Щоб братню кров пролити просять І потім в дар тобі приносять З пожару вкрадений покров!!! Поема закінчується зверненням поета до пам'яті його загиблого друга Яковаде Бальмена, який склав голову «не за Україну, а за її ката». Аліричний герой залишається наодинці зі своїми гіркими роздумами про долю України. Гнів і обурення ліричного героя твору викликає лицемірство провідників загарбницької політики царату, які намагаються прикрити свої хижацькі наміри облудними твердженнями, нібито вони несуть просвіту темним «диким» народам: Просвітились! та ще й хочем Других просвітити, Сонце правди показати Сліпим, бачиш, дітям!.. Все покажем! тілько дайте Себе в руку взяти, Як і тюрми муровати, Кайдани кувати. Всьому навчим; тілько дайте Свої сині гори Остатнії... бо вже взяли І поле, і море. ТАРАС ШЕВЧЕНКО (1814— 1861) СОН (Поема (комедія)) Поема починається ліричними роздумами автора—оповідача. У кожного своя доля і свій «шлях широкий»: хто зводить кам'яні мури, хто руйнує, хто намагається загарбати чужу країну, хто обирає ближнього, а хто потайки «гострить ніж на брата». Лицемір удає з себе тихого та богобоязливого, а сам тільки й чекає слушного часу, аби комусь «запустити пазурі в печінки». Інший будує розкішні храми і вихваляється своєю любов'ю до «отечества», з якого між тим «кров, як воду, точить». Але всі мовчать, «як ягнята», наче так і треба, бо немає Бога на небі. Уярмлені люди вмирають у неволі, чекаючи раю на тім світі. Та даремно, бо його не буде. Автор просить усіх схаменутися, згадати, що і бідні і багаті — люди, «Адамові діти». Такими були думки оповідача, коли він нібито п'яний повертався з бенкету. Дома ліг спати і побачив сон, що здивував би будь—кого. Приснилося йому, буцімто летить над землею сова, а він — за нею слідом. Летить і прощається зі світом, своїм краєм, де мучаться люди. Він прилітатиме до України тільки на розмову: Порадимось, посумуєм, Поки сонце встане. Поки твої малі діти На ворога стануть. Світає. Зайнявся край неба. Зверху відкрилась чарівна картина «повитої красою» країни, яка Зеленіє, вмивається Дрібною росою, Споконвіку вмивається, Сонце зустрічає... І нема тому почину, І краю немає! Але душа того, хто все це спостерігає, плаче і сумує, бо у тім раї Латану свитину з каліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих; а он розпинають Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надію! в військо оддають! Бо його, бач, трохи! а онде під тином Опухла дитина, голоднеє мре, А мати пшеницю на панщині жне. Попідтинню шкандибає покритка з байстрям, якої відцурались батьки і не приймають чужі люди, а панич, що її збезчестив, і гадки про це не має, розважаючись з іншою. Ніхто не знає, скільки ще на цім світі панувати катам. А Бог, якщо й бачить із—за хмари людські сльози й горе, то не допомагає людям. У ріднім краї немає щастя, і оповідач вирішує пошукати раю хоч на краю світа. Тяжко йому покидати матір—Україну, та ще тяжче дивитися на її сльози і убогість. Полетівши за совою, він потрапив до вкритої снігом країни (Сибіру), де кругом «бори та болота», а людей немає. Та ось стало чути, як десь під землею гудуть кайдани. З—під землі, мов із домовини, стали виходити на світ не мерці, а закуті в кайдани живі люди, каторжники. Вони видобувають під землею золото, аби наситити ненажерливого (царя). Серед каторжників не тільки злодії і розбійники. Є тут і затаврований, закутий в кайдани революціонер, «цар волі», що мужньо переносить усі муки, не зрікаючись своїх ідей: А де ж твої думи, рожевії квіти, Доглядані, смілі, викохані діти, Кому ти їх, друже, кому передав? Чи, може, навіки в серці поховав? О, не ховай, брате! Розсип їх, розкидай! Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть! І знов оповідач летить над землею. Дивиться зверху на хати над шляхами та міста з багатьма церквами, а в цих містах, мов журавлі, вишукуються муштровані солдати—москалі. Далі він бачить унизу велике місто на болоті, де скрізь «церкви, та палати, та пани пузаті». На честь царя Миколи І тут влаштовано парад. Лакей вимагає хабаря за те, що потайки проведе оповідача у царські палати. Але оповідач, відхиливши його послуги, став незримим і сам потрапив у палати, де побачив пихате панство і царя з царицею: ...аж ось і сам, Високий, сердитий, Виступає; обок його Цариця небога, Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога, Та ще на лихо, сердешне, Хита головою. Оповідач дивується, що поети —«віршомази» порівнювали це жалюгідне створіння з богинею. За царями йшла сила панства, і кожен з цих панів намагався стати ближче до коронованих осіб: ...може вдарять Або дулю дати Благоволять, хоч маленьку, Хоч півдулі, аби тілько Під самую пику. Сердитий цар таки дав ляпаса своєму найстаршому придворному, той — нижчому чином, адалі вже пішло мов по ланцюжку — кожен намагався вдарити меншого від себе, аж поки бійка не вийшла з царського палацу на вулиці. Оповідача здивувало, що все це сприймалося як царська милість і супроводжувалося радісними вигуками городян: «Ґуля наш батюшка, ґуля! Ура!., ура!., ура!» Вночі, коли гамір ущух, оповідач пішов подивитись столицю і був вражений цим дивним видовищем, адже розкішне місто збудоване на болоті дуже дорогою ціною: Як то воно зробилося З калюжі такої Таке диво... отут крові Пролито людської вЂ” І без ножа... На одному боці ріки чути дзвони Петропавлівської фортеці, на іншому — стоїть пам'ятник Петрові І (тому, що «розпинав нашу Україну») від Катерини II (яка «доконала вдову сиротину»). Оповідач зажурився, згадавши сумну історію України. Адже це на козацьких костях побудовано столицю Російської імперії, а у темниці замордовано наказного гетьмана Полуботка. Цар зідрав шкуру з українців, щоб пошити з неї собі багряницю і закласти у цій «новій рясі» багаті церкви та палати. Зійшло сонечко, і оповідач уздрів інший Петербург — місто, де люди тяжкою працею заробляли собі хліб насущний. Серед чиновників, що поспішали до Сенату, він побачив чимало своїх земляків, які зріклися рідної мови, пишуть папери і деруть хабарі, зневажаючи свою неньку Україну. Оповідач вирішив ще раз зазирнути в царські палати. Побачив там сердитого, як ведьмідь, царя, що гримав на панство, на челядь та на москалів. А коли від його крику всі провалились у землю, цар залишився безпорадним, нікчемним і зовсім не страшним, мов кошеня. Він здався оповідачеві таким чудним, що той навіть засміявся. Почувши сміх, цар знову розлютився і зикнув на оповідача, який перелякався і... прокинувся. Так закінчився цей надзвичайний «сон» вЂ” диво, що сниться тільки «юродивим та п'яницям». І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОЖДЕННИМ (Шевченко) ЗЕМЛЯКАМ МОЇМ В УКРАЙНІ І НЕ В УКРАЙНІ МОЄ ДРУЖНЄЄ ПОСЛАНІЄ Аще кто речет, яко люблю бога, а брата своего ненавижу, ложь есть. Соборное послание Иоанна Глава 4, ст. 20. І смеркає, і світає, День божий минає, І знову люд потомлений І все спочиває. Тільки я, мов окаянний, І день і ніч плачу На розпуттях велелюдних, І ніхто не бачить, І не бачить, і не знає - Оглухли, не чують; Кайданами міняються, Правдою торгують. І господа зневажають, - Людей запрягають В тяжкі ярма. Орють лихо, Лихом засівають.;: А що вродить? Побачите, Які будуть жнива! Схаменіться, недолюди, Діти юродивії Подивіться на рай тихий, На свою країну! Полюбіте щирим серцем Велику руїну! Розкуйтеся, братайтеся! У чужому краю Не шукайте, не питайте Того, що немає І на небі, а не тільки На чужому полі. В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля. Нема на світі України, Немає другого Дніпра; А ви претеся на чужину Шукати доброго добра, Добра святого. Волі! волі! Братерства братнього! Найшли, Несли, несли з чужого поля І в Україну принесли Великих слов велику силу, Та й більш нічого. Кричите, Що бог создав вас не на те, Щоб ви неправді поклонились!.. І хилитесь, як і хилилисьі І знову шкуру дерете З братів незрящих, гречкосіїв; І сонця правди дозрівать В німецькі землі, не чужії, Претеся знову!.. Якби взять І всю мізерію з собою, Дідами крадене добро, Тоді оставсь би сиротою З святими горами Дніпро! Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались, Щоб там і здихали, де ви поросли! Не плакали б діти, мати б не ридала, Не чула б у бога вашої хули. І сонце не гріло б смердячого гною На чистій, широкій, на вольній землі. І люди б не знали, що ви за орли, І не покивали б на вас головою. Схаменіться! Будьте люди, Бо лихо вам буде! Розкуються незабаром Заковані люди. Настане суд, заговорять І Дніпро і гори! І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших... І не буде Кому помагати: Одцурається брат брата І дитини мати. І дим хмарою заступить Сонце перед вами, І навіки прокленетесь Своїми синами! Умийтеся! Образ божий Багном не скверніте. Не дуріте дітей ваших, Що вони на світі На те тільки, щоб панувать... Бо невчене око Загляне їм в саму душу Глибоко! глибоко! Дознаються небожата, Чия на вас шкура, Та й засудять, - і премудрих Немудрі одурять! Якби ви вчились так, як треба, То й мудрість би була своя. А то залізете на небо: - І ми - не ми, і я - не я! І все те бачив, і все знаю: Нема ні пекла, ані раю, Немає й бога, тільки я! Та куций німець узлуватий, А більш нікого!.. - Добре, брате, Що ж ти такеє? - Нехай скаже Німець. Ми не знаєм. - Отак-то ви навчаєтесь У чужому краю! Німець скаже: - Ви моголи. - - Моголи! моголи! - Золотого Тамерлана Онучата голі. Німець скаже: - Ви слав'яни. - Слав'яни! слав'яни! Славних прадідів великих Правнуки погані! І Коллара читаєте З усієї сили, І Шафарика, і Ганка, І в слав'янофіли Так і претесь... І всі мови Слав'янського люду - Всі знаєте. А своєї Дастьбі... Колись будем І по-своєму глаголать, Як німець покаже Та до того й історію Нашу нам розкаже. Отоді ми заходимось! Добре заходились По німецькому показу І заговорили Так, що й німець не второпа, Учитель великий, А не те, щоб прості люди, А гвалту! а крику! - І гармонія, і сила: Музика та й годі! А історія!.. Поема Вольного народа! Що ті римляни убогі! Чорт зна що - не Брутиі У нас Брути! і Коклеси! Плавні, незабуті! ( У нас воля виростала, Дніпром умивалась, У голови гори слала, Степом укривалась! - Кров'ю вона умивалась, А спала на купах, На козацьких вольних трупах, Окрадених трупах! Подивіться лишень добре, Прочитайте знову Тую славу. Та читайте Од слова до слова, Не минайте ані титли, Ніже тії коми - Все розберіть... Та й спитайте Тоді себе: що ми?.. Чиї сини? Яких батьків? Ким? За що закуті?.. То й побачите, що ось що Ваші славні Брути: Раби, підніжки, грязь Москви, Варшавське сміття - ваші пани, Ясновельможнії гетьмани. Чого ж ви чванитеся, ви! Сини сердешної Украйни! Що добре ходите в ярмі, Ще лучче, як батьки ходили?! Не чваньтесь, з вас деруть ремінь, А з їх, бувало, й лій топили. Може, чванитесь, що братство Віру заступило? Що Синопом, Трапезонтом Галушки варило? Правда!.. Правда, наїдались, А вам тепер вадить. І па Січі мудрий німець Картопельку садить, А ви її купуєте, Їсте на здоров'я Та славите Запорожжя. А чиєю кров'ю Ота земля напоєна, Що картопля родить? Вам байдуже. Аби добра Була для городу! А чванитесь, що ми Польщу Колись завалили!.. Правда ваша: Польща впала, Та й вас роздавила! Так от як кров свою лили Батьки за Москву і Варшаву, І вам, синам, передали Свої кайдани, свою славу! Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти Її розпинають. Замість пива праведную Кров із ребер точать. Просвітити, кажуть, хочуть Материні очі Современними огнями. Повести за віком, За німцями, недоріку, Сліпую каліку. Добре! Ведіть, показуйте! Нехай стара мати Навчається, як дітей тих Нових доглядати. Показуйте!.. За науку Не турбуйтесь! Буде Материна добра плата: Розпадеться луда На очах ваших неситих; Побачите славу, Живу славу дідів своїх І батьків лукавих. Не дуріте самі себе! Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь. Бо хто матір забуває, Того бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають. Чужі люди проганяють, І немає злому На всій землі безконечній Веселого дому. Я ридаю, як згадаю Діла незабуті Дідів наших. Тяжкі діла! Якби їх забути, Я оддав би веселого Віку половину. Отака-то наша слава, Слава України. Отак і ви прочитайте, Щоб не сонним снились Всі неправди, щоб розкрились Високі могили Перед вашими очима. Щоб ви розпитали Мучеників: кого, коли, За що розпинали? Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата, - Нехай мати усміхнеться, Заплакана мати. Благословить дітей своїх Твердими руками І діточок поцілує Вольними устами. І забудеться срамотна Давняя година, І оживе добра слава, Слава України, І світ ясний, невечерній Тихо засіяє. .... Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю! 14 грудня 1845 В'юнища ЗАПОВІТ (В автографі Шевченка заголовка нема) Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого, На Вкраїні милій, Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий. Як понесе з України У синєє море Кров ворожу... отоді я І лани і гори - Все покину і полину До самого бога Молитися... А до того - Я не знаю бога. Поховайте та вставайте. Кайдани порвіте І вражою злою кров'ю Волю окропіте. І мене в сім'ї великій, В сім'ї вольній, новій Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом. 25 грудня 1845 в Переяславі . Мені однаково, чи буду ... - Шевченко Тарас Шевченко *** Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні. Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині - Однаковісінько мені. В неволі виріс між чужими, І, неоплаканий своїми, В неволі, плачучи, умру, І все з собою заберу - Малого сліду не покину На нашій славній Україні, На нашій - не своїй землі. I не пом'яне батько з сином, Не скаже синові: - Молись. Молися, сину: за Вкраїну Його замучили колись. - Мені однаково, чи буде Той син молитися, чи ні... Та не однаково мені, Як Україну злії люди Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять... Ох, не однаково мені. [В казематі 1847] Пантелеймон Куліш «Чорна рада» І Навесні 1663 року двоє вершників наближалися до Києва з боку Білгородського шляху. «Один був молодий собі козак, збройний, як до війни; другий, по одежі і по своїй бороді, сказать би, піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду — старий козарлюга». Видно було, що їдуть вони здалека. Не доїжджаючи двічі три версти до Києва, подорожні звернули в гай, на доріжку, що вела до Череваневого хутора, Хмарища. «А Черевань був тяжко грошовитий да й веселий пан із козацтва, що збагатилося за десятилітню війну з ляхами». Було вже надвечір. Скрізь тихо та гарно, «все кругом неначе усміхалось». Але вершники були якісь невеселі. Ось вони вже й біля хутора. Хмарище було оточене гаями, як хмарами, нагадувало невелику фортецю — з баштою, дубовими воротами, добрим пилом навкруги. Гості стали грюкати у ворота шаблями. І невдовзі пролунало незадоволене бурмотання старого ключника Василя Невольника — бродять, мовляв, тут усякі. Але коли сторож почув голос старшого з подорожніх, то радо скрикнув, що це ж паволоцький Шрам, швидко розчинив ворота і кинувся цілувати полковника. Глянувши на молодого козака, Василь здогадався, що син Шрама Петро, і сказав: «Орел, а не козак!» Потім додав, що коли таких козаків припливло хоча б дві чайки до Кермана, то він би не був так довго в неволі, якої не забуде тепер, мабуть, довіку. «Справді, Василь Невольник був собі дідусь такий мізерний, мов заряз тільки з неволі випущений: невеличкий, похилий, очі йому позападали і наче до чого придивляються, а губи якось покривились, що ти б сказав — він і зроду не сміявся. У синьому жупанкові, у старих полотняних шароварах, та й те на йому було мов позичене». Старий Шрам запитав у служника, де ж пан, певно, на пастці, людей зовсім відцурався? Василь підтвердив, що Черевань мало куди тепер з пасіки й виходить, але життя без людей собі не уявляє. На хуторі часто бувають гості, й тепер не без них. І повів полковника з сином до пана. Що ж то був за Шрам такий, і як се він був разом піп і полковник? Був він син паволоцького попа, по прізвищу Чепурного, учився в Київській братській школі, і вже сам вийшов був на попи. Як же піднялись козаки з гетьманом Остряницею, то і він устряв до козацького війська; бо гарячий був чоловік Шрам і не всидів би у своїй парафії, чуючи, як ллється рідна йому кров за безбожний глум польських консистентів... над українцями, за наругу католиків і уніатів над греко—руською вірою». На той часу Польщі було повне безладдя, і кожен більш—менш значний чин робив із простим народом, «що йому в божевільну голову прийде». Міщани та хлібороби нічого не могли вдіяти без зброї. Жовніри (солдати) відбирали в людей незаконно їжу та напої, безчестили козацьких жінок і дівчат, запрягали людей у плуг серед зими й примушували на сміх орати лід. Католицькі пани з нашими перевертнями уклали унію, наставили своїх уніатських попів у церквах. Нікому на це було жалітися, бо й самого короля тримали в руках сенатори, великі пани та єпископи. Козацька старшина тягнула руку за коронного гетьмана, старост і державників, а між собою ділилася козацькою платою. Багато реєстрових козаків працювали на старшину. Тому жалітися можна було тільки козакам запорізьким, які «старшину свою самі з себе вибирали і гетьману коронному узяти себе за шию не давали». От і виходили з мечем та огнем проти ворогів рідного краю гетьмани козацькі вЂ” Тарас Трясило, Павлюк, Остряниця. Та «ляхи з недоляшками» швидко гасили те полум'я повстань і «знов по—своєму обертали Україну». Не змогли нічого вдіяти поляки лише тоді, коли піднявся батько Богдан Хмельницький на боротьбу з ними. Шляхта перегородила всі степові дороги на Запоріжжя заставами, але «кидає пахар на полі плуг із волами, кидає пивовар казани в броварні, кидають шевці, кравці і ковалі свою роботу, батьки покидають маленьких дітей... і всяке манівцем да ночами, степами, тернами да байраками чимчикує на Запорожжє до Хмельницького». І отодівЂ”то вже «розлилась козацька слава по всій Україні...» Попович Паволоцький Шрам за десять років від Остряниці до Хмельницького сидів «зимовником серед дикого степу на Низу, взявши собі за жінку бранну туркеню; проповідував він слово правди Божої рибалкам і чабанам запорозьким; побував він на полі й на морі з низцями; видав не раз і не два смерть перед очима да й загартувався у воєнному ділі так, що як піднявся на ляхів Хмельницький, то мав з його велику користь і підмогу. І ніхто краще його не ставав до бою... У тих—то случаях пошрамовано його вздовж і впоперек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й забули реєстрове його прізвище». Минули, мов короткі свята, десять років Хмельниччини. «Вже й сини Шрамові підросли і допомагали батькові у походах. Двоє полягло під Смоленськом; оставсь тільки Петро». Після того ще не раз дзвенів старий Шрам шаблею, але згодом відчув, що сили його покинули, «зложив з себе полковництво, постригсь у попи да почав служити Богові. Сина посилав до військового обозу, а сам знав одну церкву». Але знову почалися в Україні негаразди. «Свари да чвари, і вже гетьманською булавою почали гратись, мов ціпком. Повернулось у старого серце, як почув, що козацька кров ллється понад Дніпром через Виговського і через навіженого Юруся Хмельниченка, що одержав після його гетьманування; а як досталась од Юруся булава Тетері, то він аж за голову вхопився. Чи молиться, чи Божу службу служить,— одно в його на думці: що ось погибне Україна од сього недуга отчизного і похлібці лядського. Було, чи вийде серед церкви з наукою, то все одно мирянам править: «Блюдітеся, да не порабощенні будете; стережіться, щоб не дано вас ізнов ляхам на поталу!» Коли ж помер паволоцький полковник, якого обрали після Шрама, зійшлася рада, щоб обрати нового. Шрам вийшов у попівській рясі серед ради й сказав, що наступає страшна година. «Треба нам тепер такого полковника, щоб знав, де вовк, а де лисиця. Послужив я православному християнству з батьком Хмельницьким, послужу вам, дітки, ще й тепер, коли буде на те ваша воля». Усі дуже зраділи й знову обрали панотця Шрама полковником. Гетьман Тетеря мусив змиритися з таким дивом і прислати Шрамові універсал на полковництво, бо «рада була старша од гетьмана». Полковник думав-думав, як би Вкраїну на добру дорогу вивести. А подумавши, пустив поголоску, що нездужає, і передав осаулові Гулаку свій пірнач. Сам же виїхав ніби кудись на хутір для відпочинку. II Коли Шрам увійшов у пасіку, то почув звуки бандури. Потім побачив під липою Череваня і Божого Чоловіка. «Звався Божим Чоловіком сліпий старець—кобзар. Темний він був на очі, а ходив без проводиря; у латаній свитині і без чобіт, а грошей носив повні кишені. Що ж він робив із тими грішми? Викупляв невольників із неволі. Інде ж до того знав він лікувати усякі болісті і замовляти усякі рани. Може, він помагав своїми молитвами над недужим, а може, і своїми піснями; бо в його пісня лилась, як чари, що слухає чоловік і не наслухається. За теєвЂ”то за все поважали його козаки, як батька; і хоть би, здається, попросив у кого останню свитину з плечей на викуп невольника, то й ту б йому оддав усякий». Кобзар заспівав смутну думу про Хмельницького. Не один козак гірко плакав від цієї думи, а Черевань «тільки похитувавсь, гладючи черево; а щоки — як кавуни: сміявсь од щирого серця. Така була в його вдача». Шрам спостерігав за ними з—за дерева. Його смішливий приятель не змінився, тільки лисина стала більше вилискуватись. У Божого Чоловіка борода до пояса «іще краще процвіла сідинами; а на виду дідусь просіяв якимсь світом. Співаючи пісня, од серця голосить і до плачу доводить, а сам підведе вгору очі, наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить». Нарешті Шрам вийшов зі своєї схованки. Черевань від радості схопився, обняв і поцілував гостя, як рідного брата. Зрадів і Божий Чоловік, зачувши знайомий голос. Черевань запитав товариша, яким це чином він до нього потрапив. Шрам сказав, що їде на прощу до Києва, і спитав у свою чергу в діда, звідки і куди його дорога. Той відповів, що в нього один шлях у світі — викупляти невольників. Василь Невольник і собі втрутився в розмову, став дякувати Божому Чоловікові: «Нехай на тебе так Господь оглянеться, як ти на мене оглянувся! Три годи, як три дні, промучивсь я в проклятій неволі, на турецькій каторзі, на тих безбожних галерах; не думав уже вбачати святоруського берега. А ти виспівав за мене сто золотих червоних; от я ізнов між хрещеним миром, ізнов почув козацьку мову!» Далі з розповіді Невольника з'ясувалося, що звали його і в монастир, і в козаки, але він вирішив піти служити тому, хто дав гроші на його викуп — Череваневі. Господар запросив усіх до столу випити за здоров'я гостей. Шрам почав розпитувати Божого Чоловіка, чи знає він, що діється за Дніпром. Дід зітхнув і сказав: таке діється, що й говорити страшно. Немає ніякого ладу між козаками. Старшини багато, а ніхто нікого не слухає. Тоді полковник запитав про Сомка. Кобзар відповів, що Сомко хоч і розумом, і славою узяв над усіма, але йому не дають гетьманувати, бо він не хоче кланятися московським боярам. Запорожці ж своїм гетьманом звуть Брюховецького. Шрам здивований. Він знав Івана Брюховецького як Іванця, котрого за щиру службу любив Хмельницький і радив своєму синові Юркові його слухати. Хмельниченко так і робив. Сомко доводився Юрієві дядьком, і йому не подобалося, що хтось орудує племінником. Одного разу старшина радилася, а Іванець і собі пристав до гурту, щось сказав. Сомко спалахнув і сказав Юрасю, що не личить старому псу мішатися в їхню компанію. Уночі Сомко піймав Іванця біля свого ліжка з ножем. Військова рада присудила відрубати тому голову, але Сомко придумав гіршу кару: звелів посадити Іванця верхи на свиню й провезти по всьому Гадячу. Після того сорому Іванець став збирати гроші, годити кожному. Випросив у Юрася чин хорунжого, а коли той пішов у ченці, Іванець, маючи ключі від гетьманської скарбниці, підчистив усе срібло та й махнув на Запорожжя. Атам яксипнув грошима, то запорожці за ним роєм: «Іван Мар-тинович, Іван Мартинович!» І з усіма він обнімається, братається та горілкою поїть. Запорожці його так вподобали, що зібрали раду та й обрали кошовим. Шрам дуже засмутився після цієї розповіді, а Василь Невольник сказав, що переведеться, мабуть, нінащо славне Запорожжя, коли такі гетьмани керують. Тоді полковник признався, що їде він не в Київ на прошу, а в Переяслав, до Сомка—гетьмана. «Україну розідрали надвоє: однучасть, через недоляшка Тетерю, незабаром візьмуть у свої лапи ляхи, а друга сама по собі перевернеться кат знає на що. Я думав, що Сомко вже твердо сів на гетьманстві, — а в його душа щира, козацька, — так міркував я, що якраз підійму його з усіма полками на Тетерю да й привернем усю Україну до одної булави. Гіркої підніс ти моєму серцю, Божий Чоловіче, да ще, може, як—небудь діло на лад повернеться. їдьмо зо мною на той бік: тебе козаки поважають, твоєї ради послухають...» Але Божий Чоловік не погодився, сказав, що це не для нього. Крім того, йому не подобаються сучасні звичаї, коли хлопці з бандурками «тілько й знають різати до танців» заради «тієї ледащиці —горілки». III Черевань зазирнув у пекарню і радісно—здивовано сказав, що, виявляється, йому ще жениха для доньки привезли. (Атам давно вже сидів Петро Шраменко, розмовляючи з Череванихою і її дочкою Лесею.) Господар повів гостей до хати. «Світлиця в Череваня була така ж, як і тепер буває в якого заможного козака (що то ще за луччих часів дід або батько збудовав). Сволок гарний, дубовий, штучно покарбований; і слова з святого письма вирізані; вирізано і хто світлицю збудовав, і якого року. І лавки були хороші, липові, із спинками, да ще й килимцями позастилані. І стіл, і божник із шитим рушником округи, і все так було, як і тепер по добрих людях ведеться. Одно тілько диво було в Череваня таке, що вже тепер ніде не зуздриш. Кругом стін полиці, а на тих полицях срібні, золоті і кришталеві кубки, коновки, пляшки, таці і всяка посудина, що то на війні поздобувано. Як палили козаки шляхетськії двори і княжецькії замки, то все те мішками виносили». Ще по стінах висіла коштовна панська зброя та інше військове спорядження. Ніщо тепер не боронило ляхів та їхніх прибічників: допекли вони козакам і селянам до самого серця. Але молодому Шраменкові найкраще здалося в пекарні, де були самі квітки, запашне зілля, високий та ясний хліб на столі й чудова дівчина. Розговорився з Лесею Петро, як брат із сестрою. Так би й сидів увесь вечір, милуючись чорними дівоцькими бровами та вишитими рукавами. Аж ось приліз, сопучи, Черевань,.став цілуватися з Петром, вихваляти його й говорити до жінки, що ось, мовляв, їм і зятьок. Потім потягнув Петра до світлиці на козацьку розмову, а Леся проводжала хлопця поглядом, у якому були й ласка, і жаль, і ще щось таке, що й не вимовиш словами. Видно, сподобався козак дівчині. Черевань підвів Петра до Божого Чоловіка і розповів, що це той самий хлопець, який переплив під кулями річку Случ, пробрався в польський табір, убив хорунжого й приніс його корогви до гетьмана. Божий Чоловік поклав Петрусеві на голову руку й сказав, що це добрий козак, великої відваги. Буде він довговічний, на війні щасливий, ні шабля, ні куля його не візьме, а помре своєю смертю. «Нехай лучче,— сказав батько,— поляже од шаблі і од кулі, аби за добре діло, за цілість України, що ось розідрали надвоє». Черевань перервав розмову, став пригощати гостей із химерних кубків, жартуючи та примовляючи. Зайшла й Череваниха привітати гостей. Вона свіжа й повновида, пряма, як тополя, видно, що змолоду була дуже гарна. Як добра приятелька Шрама стала розпитувати про його наміри. Дізнавшись, що панотець їде на прощу, вирішила й собі поїхати з ним. Бо нікуди не їздить. От і до брата під Ніжень скільки разів збиралася, а все не вибереться. Черевань засміявся і сказав, що він би й радий побувати в її брата, але якби хто взяв його та й переніс туди. Тим більше, що її брат Гвинтовка живе добре, по—панському, його вже й князем прозвали. Череваниха заперечила, що брата зовуть князем не за достаток, а за те, що взяв собі жінку—полячку, княгиню з Волині. Аж ось зайшла до світлиці Леся, гарна, як квітка. Батько радо каже, що і йому є чим на старості похвалитися. Просить дочку піднести гостям кубки з білих ручок. А Леся «чи заговорить, чи рукою проведе, чи піде по хаті — усе не так, як хто інший: так усі й дивляться, і так усякому на душі, мов сонечко світить». Тоді Шрам і спитав Череваня, чи не погодився б він віддати свою дочку за його сина. Той радо дав згоду, подав руку, вони обнялися й поцілувалися. Петро від радості не знав, на яку ногу й стати. А Леся ніби злякалася та й сказала, що хай тато подивиться — не всі ж у хаті, матері немає. Тут увійшла Мелася Череваниха. Чоловік похвалився їй новиною, а та звернулася до старого Шрама: «Швиденько видобуваєте із своїм сином замки! Отже, ми вам доведемо, що жіноче царство стоїть кріпше надусі царства». Черевань тільки сміявся, а Шрамові така відповідь була не по нутру: «Враг мене візьми, — каже, — коли з іншим замком не скоріш ісправилися, ніж із бабою! Тілько ж не знаю, що за одсіч ви нам ізробите? Чим я вам не сват? Чим син мій не жених вам? » Але Череваниха хитро повела мову про те, що вона не проти, але діди й баби раніше, як думали заручати дітей, їхали спершу в монастир на прощу. Тоді Бог давав дітям і здоров'я, і талан на все життя. Отже, їм теж слід зробити по-християнськи. Так і посадила жінка Шрама, мов горщок від жару відставила. Так і відставилося сватання. Старі думали, що ще вспіють з козами на торг, а Петро здогадався, що Череваниха має на думці якогось іншого зятя, та й сама Леся ним гордує. І напала на козака велика туга. Вранці всі зібралися в дорогу. Мати з дочкою сіли в ридван (карету), який дістався Череваневі теж на війні. Петро на коні не відступався від пишно оздобленого ридвана. Нарешті здумав поговорити відверто з Чере-ванихою. Сказав, що він до них із щирим серцем, а вони до нього з хитрощами. Може, є хто інший на прикметі, то хай скажуть. Мати знову відповідала загадками, мовляв, і є, і нема. Побачивши, що Петро аж зблід, вирішила розповісти йому про свій дивний сон, який їй приснився, коли ще вона ходила Лесею. Здалося їй, ніби серед поля могила, а на ній стоїть ясна панна, аж сяє, як сонце. З'їжджаються на поле козаки, славні лицарі з усього світу. І Іотім стали змагатися за ту панну, битися між собою. Раптом приїхав молодий гетьман і забрав собі дівчину. Збентежена цим сном, кинулася вона потім до ворожки, а та сказала, що буде в Череванихи дочка, дуже красива, будуть з неї дивуватися пани й гетьмани, дарувати подарунки, але ніхто так не обдарує, як суджений. А буде він красивіший та знатніший за всіх панів і гетьманів. Справдилися бабусині слова і про дочку, і про її вроду, і про панські подарунки, і про судженого. Справді, був один серед гетьманів найкращий, і сказав він Череванисі, щоб не віддавала дочки ні за князя, ні за лицаря. Він не буде женитися, чекатиме, поки дівчина виросте, і візьме її за дружину. А ось і Київ заблищав золотими церквами. Тільки Петро нічого того не бачив — так вразила його розповідь Череванихи. IV «Весело і тяжко згадувати нам тебе, старий діду Києве! Бо й велика слава не раз тебе осіяла, і великії злигодні на тебе з усіх боків збирались... Скільки—то князів, рицарства і гетьманів добуло, воюючи за тебе, слави; скільки—то на твоїх улицях... на валах і церковних цвинтарях пролито крові християнської!» До цього часу, хоч минуло дванадцять літ, видно сліди пожежі, яку наробив Радзівілл із литвинами. Смутно було дивитися Шрамові на це. Тоді мало не весь Київ містився на Подолі. Прочани їхали вузькими завулками. Раптом дивляться — вулиця перегороджена возами, за ними юрба людей. Послали Петра прочистити дорогу. Петро підскакав до возів і побачив, що люди сидять перед килимом із пляшками та їжею. Були то міщани (їх ще дражнили личаками, бо їм не дозволялося носити зброю і вдягатися в дорогий одяг, кармазини; козаків же прозивали кармазинами). Петро сказав, що паволоцький Шрам просить пропустити його через табір. Молодого козака впізнали, стали жартувати, а коли побачили старого полковника, розтягай вози й вийшли назустріч, а попереду Тарас Сурмач, який так прозивався тому, що служив у Шрама сурмачем. Став пригощати подорожніх, бо в нього радість — народився син. Шрам відмовлявся, бо їде на прощу, то ж годиться спершу поклонитися Божим церквам. Тарас знову припрошував та умовляв, аж поки хтось із його гостей не сказав, що, мабуть, цим кармазинам вони не компанія. «Як сказав, то наче іскру в порох укинув. Усі так і загорілись, бо міщани вже давно на городове козацтво да на старшину важким духом дихали». Міщани стали ремствувати, що вони тільки тоді козакам потрібні, як треба виручати з польського ярма. Закипів і Шрам від тих слів, почав докоряти, що не допомогли кияни козакам у битві під Берестечком, і місто своє здали Радзівіллу без бою; а відвоювати його допомогли знову ж таки козаки. Міщани зарепетували, що вони теж є козаки, тільки одні козацтво собі загарбали, носять шаблі та кармазини, їздять ридванами, а інші власним коштом будують стіни, башти, платять податок. І вони б по-козацьки причепили до боку шаблі та й сиділи, згорнувши руки. Шрам із гнівом відповідав, що коли б не козаки, то міщан уже б давно ляхи задушили або погнали татари в Крим. І додав, що всякому своє: козакам — шабля, міщанам — терези та торгівля, а селянам — плуг та борона. Тоді Тарас Сурмач сказав, що коли кожному своє, то чому б і їм не назвати шаблю та козацьку волю своїми. Адже коли в козаків не ставало війська — вони сідали на коней; не було грошей — давали і гроші, і зброю; разом били ляхів, укупі терпіли всякі пригоди, а як прийшлося до розцвітання, то козаки зостались козаками, а їх повернуло в селянство. Громада загула, стала погрожувати козакам чорною радою і заступництвом січових братчиків. Ледве панотець Шрам угамував міщан розважливим словом. Тарас вибачився й пропустив прочан далі. Іван Шрам тяжко задумався і зрозумів, іцо тут не обійшлося без проклятущого Іванця Брюховецького, який мутить воду серед низових запорожців. Михайло Черевань захотів його розважити й сказав, щоб він не переймався, адже їм є що їсти й пити, і в чому походити. Можна вже сидіти вдома і їсти «хліб—сіль з упокоєм». Панотець розгнівався й назвав свого товариша Барабашем. Черевань так образився, що аж затремтів, і сказав, що років десять тому вони б цей спір вирішили за допомогою кулі та пороху. Але й тепер він не хоче залишатися з таким паскудним прізвищем. І щоб довести це, їде зі Шрамом за Дніпро, готовий з ним хоч із моста у воду. Шрам аж повеселішав, як побачив, що ще не перевівся в Череваневі козацький дух, і взяв з нього слово держатися за нього «у всякій долі». V Мало хто з українців прожив вік і не побував у Києві. То ж усі знали дерев'яну церкву гетьмана Петра Сагайдачного і братські школи біля неї, і старосвітський сад. Усе це подарувала колись на братство благочестива Ганна Гулевичівна, щоб училися діти козацькі та міщанські. Наші прочани теж тут побували, подали срібла панотцям братським на нужди школи, стали обдивлятися монастир. Він був увесь розмальований сценами з Біблії, а по ограді скрізь було змальовано славне козацьке лицарство, «щоб народдививсь да не забував, як колись за батьків та за дідів діялось». Раптом почули — десь заграли музики, галас, тупотня. Це народ біжить дивитися, як запорожці зі світом прощаються. «Що ж то було за прощання з світом? Була то в запорожців гульня, на диво всьому мирові. Як доживе було которий запорожець до великої старості, що воювати більше не здужає, то наб'є черес дукатами, да забере з собою приятелів душ тридцять або й сорок, да і їде з ними в Київ бенкето-вати. Дома, у Січі, ходять у семиряжках да в кажанках, а їдять мало не саму соломаху, а тут жупани на їх будуть лудани [з блискучої матерії або вишиті золотом], штани з дорогої саєти [англійського сукна], горілка, меди пива такзаїми вкуфахіїздять,— хто стрінеться — усякого частують. Тут і бандури, тут і гуслі, тут і співи, й скоки, і всякі викрутаси. Отеє одкуплять, було, бочки з дьогтем да й розіллють по базару; одкуплять, скілько буде горшків на торгу, да й порозбивають на череп'е; одкуплять, скілько буде маж із рибою, да й порозкидають по всьому місту: «їжте, люде добрі!» А погулявши неділь ізо дві да начудовавши увесь Київ, ідуть, було, вже з музиками до Межигорського спаса. Хто ж іде, а хто з прощальником танцює до самого монастиря. Сивий—сивий, як голуб, у дорогих кармазинах, вискакує, попереду йдучи, запорожець; а за ним везуть боклаги з на-питками і всякі ласощі. Пий і їж до своєї любості, хто хочеш. А вже як прийдуть до самого монастиря, то й стукає запорожець у ворота. — Хто такий? — Запорожець! — Чего ради? — Спасатись! Одчиняються ворота, він увійде туди, а все товариство і вся суєта мирськая, з музиками і скоками, і солодкими медами, останеться за ворітьми. А він, скоро ввійшов, зараз черес із себе і оддає на церкву, жупани кармазинові з себе, а надіне волосяну сорочку, да й почав спасатись». Бурсаки, як подивляться таке, так через деякий час і опиняється половина з них у запорожцях. Шрам, хоч і сердився на запорозьких козаків, але задивився на них і собі. Хоч і багато ті шкоди діяли, але любили їх люди. Мабуть, тому, що не треба їм було нічого — ні жінки, ні дітей, ні грошей, а волю і звичаї берегли завжди, готові були стати на захист краю. Черевань, дивлячись на ті танці та веселощі, й собі притупував ногою. Сказав, що коли б не був жонатий, то зараз би подався на Запорожжя. Але Шрам його зупинив, сказавши, що чесному чоловікові стидно прилучатися до цих розбишак. Перевелися тепер запорожці. «Поки ляхи да недоляшки душили Україну, туди втікав щонайкращий люд з городів; а тепер хто йде на Запорожже? Або гольтяпака, або злодюга, що боїться шибениці, або дармоїд, що не звик заробляти собі насущного хліба. Сидять там окаяннії в Січі да тілько п'янствують, а очортіє горілку пити, так і їде в городи да тут і величається, як порося на орчику». Шрами з Череванями поспішили до іншого монастиря, бо надійшли запорожці й так хижо, як вовки на ягницю, стали поглядати на Лесю. «Первий запорожець був здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці; сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакручувані, аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорні, густії брови аж геть піднялись над тими очима, і — враг його знຠ— глянеш раз: здається, супиться; глянеш удруге; моргне довгим усом так, наче зараз і підніме тебе на сміх». Другий був молодий високий козак, але вгадувалося в ньому щось азіатське; до Січі приходили люди з усього світу, їх приймали, аби перехрестився та поклявся воювати за віру християнську. Череваниха, наздогнавши ридваном своїх, зраділа, бо злякалася тих двох запорожців. Дорога була важка — крута й покручена, тому карета швидко відстала від вершників. Петро вже не їхав біля жінок, то ж вони залишилися лише з Василем Невольником. Раптом на дорозі щось затріщало й затупотіло. Череваниху з Лесею наздогнали ті самі запорожці, яких вони злякалися ще в монастирі. Козаки їхали по обидва боки ридвана й говорили ніби між собою, що такої дівки гарної вони зроду не бачили. Один казав, що міг би її поцілувати, а другий говорив, що це сало не для кота. Леся злякалася ще дужче, щоб на неї не напали, але Василь заспокоїв її, що молодці лише жартують. Старший запорожець знов гукнув до свого побратима Богдана Чорногора, що він Січ поважає, як матір, але задля такої дівчини можна покинути і батька, й матір. І сказав, що хоч так, хоч сяк, а дівчина ця буде його. Закине її в сідло, та й помчить у Чорну Гору, куди ще раніше запрошував його товариш. Ні жива ні мертва, Череваниха ледве наздогнала своїх, а запорожці пропали. VI Зараз Печерський монастир красивий та пишний, а тоді був убогий, без золота і срібла — довелося і йому взнати батиєвське лихоліття. Шрам вистояв службу й ходив тепер біля надгробків, сумно думаючи, що всяка слава, всяке багатство — «суєта суєт», смерть рівняє всіх. Коли Черевані із Шрамами повернули до печер, вони побачили якогось чоловіка в дорогому кармазині, високого й вродливого, з великим почтом. Шрам аж ахнув із радості, впізнавши Сомка. Той і собі зрадів, побачивши старого полковника. Привіталися, обнялися. Сомко забрав усіх до себе в гості. Лесю він назвав своєю нареченою. Тоді Петро здогадався, що за гетьман снився Че-реванисі. Мабуть, у них уже все було полагоджено, дивно тільки, що про це нічого не знав сам Черевань. Його жінка, очевидно, справлялася й за себе, і за чоловіка. Тепер уже Петрові нічого було думати про Лесю. Був він козак значний і вродливий, та Сомко кращий, нічого з ним і мірятись. В літописах про гетьмана писали: «Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної». Він «був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по—гетьманськи». Козацьке подвір'я Сомка стояло віддалік, на хуторці. Там було все готове до прийому гостей. Шрам назвав Сомка ясним соколом, а той його батьком. Сів край столу старий полковник, та й заплакав, як не плакав і при смерті власного сина. Усі здивувалися й засмутилися. Сомко став розпитувати, яке в нього горе. Шрам гірко сказав, що був би він бабою, коли плакав би від свого лиха. І пояснив, що вболіває за Україну: «У нас окаянний Тетеря торгується з ляхами за християнські душі, у вас десять гетьманів хапається за булаву, а що Вкраїна розідрана надвоє, про те усім байдуже». Сомко заперечив, що, мовляв, вся старшина від Самари до Глухова зве його гетьманом і присяглася його слухати. Що ж до Васюти, то це старий дурень, усі над ним сміються, а Іванець гетьманує лише над п'яницями. Тоді Шрам нагадав, що Васюта відправив у Москву лист проти Сомкового гетьманства, а Іванця в Січі оголосили гетьманом. А ще йдуть «поголоски про чорну раду». Сомко заспокоїв Шрама, що зітре запорожців на макуху, а дурну чернь навчить шанувати гетьманську зверхність. Що ж до міщан, які теж незадоволені, то «нехай у мене всяке, нехай і міщанин, і посполитий, і козак стоїть за своє право; тоді буде на Вкраїні і правда, і сила». Ато козаки вже зовсім загордилися — ми, мовляв, люди, а то все грязь. Нехай годує нас поспільство (суспільство, селянство), а наше козацьке діло — тільки по шинках вікна та пляшки бити. У Шрама аж з душі відлягло. Він побажав, щоб думка гетьмана стала думкою всякого доброго чоловіка на Україні, а Сомко висловив надію, що обидва береги Дніпрові схиляться під одну булаву. Далі перейшли до справ особистих. Сомко сказав, що недобре бути чоловікові одному, у гетьмана повинна бути гетьманша. Й оголосив, що давно вже домовився з панією Череванихою про її дочку Олександру, то ж просить благословення батька й матері. Череваниха благословила, а Черевань від подиву й слова не зміг вимовити. Сомко спитав його, чого ж він не благословляє. Черевань відповів, що велика честь віддати дочку за гетьмана, але вчора вже відбулося «півзаручин» із Петром Шрамом. Тоді підійшов старий Шрам і сказав, що він сватав Лесю за свого сина, не знаючи про таку їхню домовленість, то ж краще віддасть хлопця в ченці, аніж стане на дорозі в гетьмана. І поблагословив молодих. Раптом під вікном почулося: «Пугу—пугу!» Це так віталися запорожці. То був Кирило Тур, гетьман його впізнав, Шрам зауважив, що не годилось би водитися з цими пугачами, на це Сомко відповів, що й між них є багато хороших людей, ось як Кирило: «Добрий він, і душа щира, козацька, хоч удає з себе ледащицю і характерника [ворожбита]». Старший полковник хоч і не погоджувався, перевелися, мовляв, лицарі на Запорожжі, та все ж згадав, як вони його колись виручили в бою, коли залишилося козаків четверо, а під ним коня вбило. Десяток запорожців відбили сотню ляхів, а потім ще й коня добули Шрамові. Тут увійшов і Кирило Тур. Він виявився тим самим запорозьким отаманом, що врятував колись Шрама й добув йому коня. Але поки це вияснилося, Шрам із Туром ледве не побилися. VII Сомко посадив гостей за стіл. Петро, хоч і сидів поряд із Лесею, не радий був нічому. Гетьман став розпитувати Тура, як він опинився в Києві. Той відповів, що проводжав «прощальника до Межигірського Спаса». А відбилися вони зі своїм побратимом від товариства тому, що побачили таку пишну кралю,— і показав очима на Лесю. Коли Сомко засміявся і сказав, що то його молода, Кирило відповів, що це його не лякає, важливо одне: дівчина зовсім його причарувала, і він хоче повезти її в Чорну Гору. Це таке ж святе місце, як і Січ, тільки там не цураються, як на Запорожжі, жінок. Сомко сказав, що в дівчини ж, мабуть, є друзі, родичі. А Кирило відповів, що то не перешкода. У краї, де живе його побратим, існує звичай викрадати ту дівчину, яка сподобалася, і йому цей звичай до душі. То ж сьогодні буде така чудастя, якої ніхто тут ще не бачив і не чув. Коли запорожця стали розпитувати, що то за чудастя, Кирило сказав: «Так, нічого: підхоплю тілько на сідло отсю кралю, та й шукай вітра в полі. Махнем з побратимом навпростець до Чорної Гори». Леся аж затремтіла від страху, заплакала. Мати відвела її в кімнату, а козаки лише посміялися, бо мало зважали на жіноче серце і сльози. Обід закінчився, і Кирило Тур пішов з двору, не попрощавшись. Сомко признався Шрамові, що в Києві він не заради сватання. Йому треба твердо стати в місті, запастися провізією і порохом. І досягти угоди з москалями, бо як—не—як, «а москаль нам рідніший од ляха, і не слід нам од його одриватись». «Коли в нас заведеться добро, то й москалю буде лучче. Ось нехай лиш Господь нам допоможе зложити докупи обидва береги Дніпрові, тоді ми позаводимо усюди правнії суди, школи, академії, друкарні, піднімемо Вкраїну вгору й возвеселим душі тих великих київських Ярославів і Мономахів». А що ж Леся? Вона справді ніби аж захворіла. Боялася, щоб запорожець її не викрав, просила позамикати всі двері. Після вечері козацтво знов зібралося за столом, пило та прославляло Україну, московського царя. Леся лежала в кімнаті, і нікому з козаків до неї не було діла, навіть Якимові Сомку, нареченому. Що з того, що він лицар над лицарями, вродливий над вродливішими, але думає лише про гетьманські порядки й до дівчини не горнеться. Любила Сомка ще з дитинства, але не так складається їхня любов, як собі гадала. Петро ж пішов у гай ніби на полювання, а насправді щоб розвіятися, і повернувся лише надвечір. Прийшов і Кирило Тур, сів за вечерю й сказав, що зовсім уже готовий у дорогу. А Леся так занемогла, що довелося посилати по бабу— шептуху. Кирило за столом усе жартував та розказував, як він викраде молоду. Козаки не вірили й сміялися його вигадкам. Шрам остеріг Сомка, що цей запорожець справді навіжений, але гетьман заспокоїв, сказавши, що Тур не раз виручав його з великої біди. Найбільше уподобав Кирила Тура Черевань, обнімав його та цілував. А той усе дивувався — у них крадеш, а вони тебе цілують. Попрощавшись, запорожець розпростер руки й сказав: «Двері одмикайтесь, а люди не прокидайтесь!» VIII Інші козаки недовго гуляли, полягали спати й до півночі вже хропіли на весь двір. Не спав один Петро Шраменко. Він таївся від усіх зі своїм коханням, щоб не насміялися, адже козаки недуже вдавалися до любощів. Знали цю неміч більше дівчата та молодиці, вони—то й поскладали всі пісні, всі ніжні розмови козака з дівчиною. Ні з ким поділитися Петрові своїм горем, то ж не спиться йому, ходить він гаєм. Раптом почув — тупотять коні. Вершники тихо розмовляли. Петро впізнав голоса Кирила Тура і його побратима. Хотів побігти рятувати Лесю, але потім схаменувся — де ж це видано, щоб серед товариства викрасти дівчину. Та й наречена тепер не його, хай її гетьман стереже. Поки так роздумував, знову почувся тупіт коней. І побачив Петро, що запорожець держить у сідлі поперед себе Лесю. Вона сиділа, якзачарована. Шра-менкові стало жаль дівчину, хотів заступити викрадачам дорогу й битися з ними, та шаблі не було з собою. Раптом дівчина як закричить. Петро кинувся на подвір'я, ухопив коня, шаблю, сказав Василю Невольнику про викрадення й помчавсь, як вихор. Запорожці поспішили вибратися з міста. Леся прийшла до тями лише в полі від холодного вітру. Стала благати не губити її, але Тур лише реготав. А потім пристрашив, що коли хто наздожене, то живою свою здобич він не відпустить. Раптом побачив, що його хтось наздоганяє. І вгадав — це молодий Шраменко. Побратим порадив швидше тікати або дати бій. Кирило сказав, що битиметься з Петром один. Аж тут вузенький місток над проваллям. Запорожці перескочили його, і Кирило розібрав дошки, покидав їх у провалля, сказавши, що зараз подивиться, чи гіден Шраменко з ним битися, чи ні. Адже у них, січовиків, честь і слава, військова справа перш за все. «Про славу думає лицар, а не проте, щоб ціла була голова на плечах. Не сьогодні, дак завтра поляже вона, як од вітру на степу трава; а слава ніколи не вмре, не поляже, лицарство козацьке всякому розкаже!» Петро мчався на Тура з шаблею. Але раптом його кінь зупинився перед проваллям. Запорожець став сміятися з молодого Шрама, заохочувати його, щоб перескочив рівчак і почав із ним битись. Кінь боявся і не хотів перескакувати. Тоді Петро вирішив перестрибнути сам. Він розігнався і стрибнув, але берег під ним відколовся, і козак ледь не загримів у провалля. Аж тут підскочив Кирило й ухопив його за руку, похваливши при цьому за стрибок і сказавши, що тепер радо буде з ним битися. Шраменко відповів, що тепер у нього рука не підніметься на Тура, хай він віддасть дівчину без бою. Але Кирило тільки засміявся й сказав, що цього ніколи не буде. І розпочався «козацький герць». Мабуть, ще ніколи не сходилися такі сильні супротивники. Дзвеніли шаблі, аж іскри летіли. Билися, поки не зламалися шаблі. Далі вирішили змагатися на кинджалах. Аж ось із лісу вискочила погоня. Тільки доскочили до провалля, як Кирило Тур і Петро одночасно вдарили один одного в груди так сильно, що й повалилися обидва, як скопи. IX Чорногорець кинувся до свого побратима, а Леся — до Петра. Забула й за сором, затулила рану хусткою, а кров так і ллється. Впала на плече, плаче, голосить, серденьком називає. Душу б віддала, щоб оборонити від смерті козака, «що так щиро одважив за неї свою жизнь». Підскочив Шрам, став перетягувати рану синові. А Сомко кинувся рятувати Кирила Тура. Старий полковник здивувався — треба було б покинути цього собаку, як він того заслужив. Але гетьман заперечив, що, мовляв, молода знайшлась би й друга, а от Кирила Тура другого не буде. Леся це почула, і її серце навіки відвернулося від Сомка. Натягнули рясу між коней, поклали туди Петра. Гірко було старому батькоⳠ— не за Україну гине його син, а за чужу молоду. Звідкись наскочили запорожці, дізналися, в чому справа, і забрали Тура із собою, сказавши, що вони його вилікують — ще ніколи не кидали товаришів у біді, в чужих руках. Назустріч їхала Череваниха. Зраділа, побачивши живою Лесю. Поплакала над Петром і сказала, раз це через її дочку, то хай пораненого ве-зуть у Хмарище, вони зроблять усе, щоб вилікувати хлопця. Так і вирішили. А Черевань запросив гетьмана до себе в гості. Козаки пили, їли, бенкетували, вирішували свої військові справи. А Леся тільки й знала, що копала коріння, варила зілля та сиділа над недужим. Допомагав їй Василь Невольник. Петро мов удруге на світ народився. Крізь марення він бачив, як Леся про нього турбується, як любить його. Незабаром здоров'я почало брати гору. Радіє старий батько, радіє гетьман, а найбільше — Леся. Але разом із тим і смутно їй, що доведеться тратити молоді літа в гетьманській світлиці, слухаючи військові розмови та брязкіт кубків. Пізно розпізнала дівчина, що «Сомко козак не до любощів». Нема в нього ні того ніжного слова, ні того люб'язного погляду, що веселить дівоче серце. Ніхто так щиро не заговорить до неї, як Петрусь. Але треба коритися долі. Коли Петро став очунювати, Леся все рідше до нього заходила, соромилася, ніби боялася. Тоді козак сказав їй, щоб не крилася, була йому за сестру, раз не судилося їм бути разом. Леся тільки заплакала. Не раз після тієї розмови заходила до Петра, співала сумні пісні й вдивлялася в очі коханого. Батьки ж ні про що не здогадувалися, бо коли дівчина заручена, «то вже й годі, уже й не кажи, що не сей, а той мені люб, а то на весь світ піде слава». Сомкові прийшла звістка, що до Переяслава прибувають воєводи від царя. Порадилися й вирішили, що Шрам із сином поїдуть до Сомка, а Черевань із Лесею — до жінчиного брата Гвинтовки під Ніжень. Коли ж збереться гетьманське весілля, схилити старшину до походу на Тетерю і об'єднання України під одним гетьманом. Коли вже виїхали за Броварський бір, побачили, що назустріч мчить гонець, і відчули недобре. Дійсно, посланцем був сам переяславський сот-инк Іван Юско. Він повідомив, що «зіньковський, миргородський і полтавський» полковники перейшли на бік Іванця Брюховецького. Тепер він полодіе Україною по самі Ромни, має велику царську ласку та прихильність. Сомко гірко засумував і надумав зібрати військо, провчити зрадників. Але Шрам заперечив: що ж це виходить, «замість війни з недоляшком Тетерею, заведеться війна між сьогобічними полками!» І порадив гетьманові їхати в Переяслав та писати листи до всіх полковників, відкрити їм очі й просити схаменутися, не шматувати Україну. Сам же Шрам думав їхати з Череванем у Ніжень і схилити на бік Сомка Васюту. Після цього Шрам із Сомком сумно розпрощалися й поїхали кожен у свій бік. Ідучи, Шрам невесело розмірковував: «Мабуть, не така Божа воля, що Україна з упокоєм хліба —солі уживала! Чи, може, приходить уже кінець світу, що возстане свій на свого? І звідки ж підіймається хмара, Боже ти мій милий?.. Запорожжя перше було гніздом рицарства козацького, а тепер виводить тілько хижих вовків да лисиць. Отеє, мабуть, дожились вражі сини до порожніх кишень, то й заводять між народом трусу, щоб під каламутний час людським добром поживитись. Завидно, мабуть, стало проклятим сіромахам, що в городового козака повно в господі. А який же враг посилав на Запорожжя, як по розгромі ляхів усякому було вільно займати займанщину? Ні, ось підем рицарювати!.. П'янствувати да баглаї бити, а не рицарювати!.. Пожалуй, інші спасенні душі справді одбігли займанщини, як суєти мирської; а другий розбишака пішов у Січ, аби не робити діла на господарстві. От і нарицарювали! Утішайсь, Україно, своїми дітками! Іванець підлестивсь до січовиків да тепер і коїть з—під руки в князя, що хоче. Бачу, до кого він добирається,— хоче Сомкові дружби доказати, да ще ж Бог нас не зовсім покинув; іще, може, набереться сотня—друга вірних душ на Вкраїні!» Раптом на шляху зчинився шум. При дорозі косили косарі. Один напився і заснув прямо на дорозі, а Василь Невольник не побачив та наїхав на нього. Збіглися п'яні косарі, стали обзивати проїжджих кармазинами, погрожувати викосити «сит бур'ян по Вкраїні». Один навіть підступив до колес ридвана із сокирою. Ледве Шрам утихомирив селян своєю попівською рясою та мудрим словом. І такі пригоди траплялися з подорожніми до самого Ніженя. Скрізь народ говорив про чорну раду, згадував Хмельниччину і те, як відбувався поділ землі після війни. Спочатку вирішили дати всім порівну, але потім «старожитні козаки, що з предку—віку козаками бували, військовій черні позавиділи, а не схотіли ділитись рівно». Хотіли зробити перепис, щоб тільки потомствені козаки одержали козацькі вольності, а ті козаки, що походили із селян.,— повернулися працювати до землі. Зчинилася велика буча, бо ніхто не хотів втрачати своїх козацьких привілеїв. Врешті — решт до козацького реєстру записали тих, які багаті й могли на коні й озброєні виїжджати до обозу. Піших же записали в поспільство [селянство], крім міщан, які займалися в місті торгівлею. Хотіли й вони козацької вольності пошукати, так мало сил. «Як старшина з гетьманом розпорядила, так і зосталось. Давай посполитий до скарбу і подачку оддиму, давай і підводу, і греблі по шляхах гати, а козак, бач, нічого того й не знає». Бувало, прийде полковник або військовий старшина до гетьмана, щоб благословив зайняти землю, той і дозволяє зайняти, «скільки оком закине» або «скілько конем за день не об'їдеш ». Ото вже і є його родова земля, а якщо там уже хтось із бідніших жив, то то його справа — «коли нелюбо, вбирайся». Отак і розплодилися в Україні духи—срібляники. «У Хмельниччину рідко який шляхтич зачепивсь на Вкраїні, приставши у козацтво, а тепер їх не перелічиш! Деякі повилазили знов із Польщі та повипрошували в гетьмана батьківщину або материзну; а більш сього вельможества із козацтва таки начинилось. І вже інший і забув, із чиїм батьком разом до війська у сіром'язці йшов. Той же зоставсь ув убожестві, а йому фортуна на війні послужила, у старшину, у значне козацтво ускочив, а далі займанщину зайняв, свиту гаптує». А інші мовчки сіряки латають. Шрам послухав усі ці розмови, зрозумів, що запорожці під орудою хитрого Іванця спеціально розворушують у народі старі образи та кривди, щоб привести до скликання чорної ради і забрати владу у свої руки. X Другого дня, надвечір, подорожні наблизилися до хутора Гвинтовки, що стояв недалеко від Ніженя. Шрам став розпитувати в ковалевої жінки, чи дома хазяїн. Та відповіла, що вдома і бенкетує із запорожцями, вони ж тепер «перші люди в світі» і «кажуть, подарував їм цар усю Вкраїну». Старий полковник аж крикнув Божого Чоловіка. Той розповів, що зустрівся із запорозькими прощальни-ками, які не відпускають його від себе, сиплють золото та срібло, а йому воно потрібно для викупу невільників. А ще доручили виходити свого пораненого товариша, пообіцявши дати грошей для викупу не одного невільника. Це той самий запорожець, що бився з Петрусем. Шрам обурився: виходить, що він відігріває оту гадюку, що ледь його сина не спровадила на той світ. Божий Чоловік сказав, що йому всі рівні, він в їхні свари та чвари не мішається. А ще повідомив, що Васюти Ніженсь-кого [Василя Золотаренка, ніженського полковника]зараз немає на місці, він поїхав на якусь раду в Батурин. Шрам повернув до хутора. У Гвинтовки був багатий панський будинок — з панськими ж порядками та звичаями. Сам хазяїн щойно повернувся з полювання. Коло нього хорти на мотузках, козаки трублять в роги — все зовсім як у великого поміщика. Гвинтовка радо привітав гостей, покликав із будинку дружину. Господиня — молода й хороша, однак бліднолика пані вЂ” усміхалася привітно, тільки якось жалібно. Коли ж побачила ридван Черевня, зблідла, крикнула й упала без пам'яті. Всі засмутилися, не знали, що це з княгинею сталося. Один Черевень здогадався і сказав, що цей ридван узяли під Зборовом. Князя, який там знаходився, погнали татари до Криму, а княженя затоптали кіньми. Княгиню підвели, вона здихнула на вітрі, але, почувши слова Череваня, аж застогнала. Гвинтовка аж вилаявся, кажучи, ідо думав — забула жінка «прежні норови», але «вовка скількохоч годуй, а він усе в ліс дивитиметься». Потім запросив гостей до хати. Стали розмовляти. Гвинтовка жалівся, що прості люди похваляються проти «городової» старшини. Стали такими сміливими, що навіть шапки не скидають, коли побачать значного козака на вулиці. Шрам запитав хазяїна, на чиєму ж він боці, той сказав, що, звичайно, на гетьманському. Тоді старий полковник здивувався, чому ж він водиться із запорожцями, бенкетує з ними. Гвинтовка заперечив, сказавши, що то все наговори. Потім поглянув у вікно і наказав слугам прогнати прохачів—«личаків» з двору. Шрам зауважив, що так робив лише звір Єремія Вишневецький. Гвинтовка скипів, вихопив шаблю і сказав, що може простити такі слова без крові лише панотцеві. І за Україну він радий повсякчас вийняти шаблю «один проти десятьох». А щодо того, що жінка його «обляшила», то гість помиляється. Навпаки, він її окозачив. Тепер у нього стіл застилають не слуги, а сама княгиня. І грізно гукнув жінці, щоб та подавала козакам вечеряти. Княгиня безмовно все робила, лише здригалася від грізних окриків чоловіка, як струна на бандурі. Череваниха спитала брата тихенько, чи молиться ж княгиня по-нашому, по-християнському. Той голосно звелів жінці перехреститися, і вона зробила це слухняно, як дитина. Череванисі й Лесі було жаль до сліз цю нещасну княгиню, яка мусила відповідати перед козаками за всі польсько— шляхетські гріхи. Раптом почулося запорозьке привітання «Пугу!» Хазяїн змішався перед гостями, але діватися було ніде, довелося запрошувати до хати батька Пугача, запорозького кошового, а з ним і декілька міщан. Шрам із докором сказав Гвинтовці, що, мовляв, ось як він із запорожцями не знається, але той відповів, що «тепер на Вкраїні усе так перевернулось, переплуталось і перемішалось, що навпростець нікуди не проїдеш. Утремо ми запорожцям носа, як колись візьме наша, а тепер поки що треба гладити за шерстю. Вони—бо в царя велике пошанованнє мають і, чого хочуть, усе одержуть». Панотець понуро зауважив Гвинтовці, що не їздити їм одним шляхом. Господар любенько став запрошувати батька Пугача до столу, але той сказав, що не сяде вечеряти з тими, хто неправду чинить. І спитав, чому це Гвинтовка відібрав волів у міщан тільки за те, що ті нарубали хмизу в міському гаю. Гвинтовка відповів, що це його гай за правом займанщини. Міщани доводили, що це їхній «городовий» гай споконвіку по магістерських записах. Гвинтовка гарячився й говорив, що поки козаки билися з ворогами, міщани позахоплювали найкращі поля, гаї та сіножаті. Січовий дід Пугач припинив їхню суперечку, сказавши: «Нехай міщане дечим і поживились од козаків у польську заверюху, та вже ж і козаки почали тепер нагинати їм шиї справді по—шляхетськи. Засівши в їх магістрати, в ратуші, старшина козацька орудує їх війтами, бурмистрами і райцями, як чортяка грішними душами. Коли тобі полковник дав займанщину, то нехай воно так і буде; тілько ж не обіжай добрих людей, верни їм їх воли». Гвинтовка все хотів доказати своє право збити пиху мужикам і не віддавав волів. Тоді Пугач сказав, що він іще про це пожалкує, а міщанам від себе пообіцяв повернути втрачене. Тут господар вирішив не сваритися із запорожцем через «личаків» і звелів віддати худобу, а Пугача ще раз запросив на вечерю. Той відмовився й пішов. Таким чином, Гвинтовка зостався ні в сих ні в тих. Побачив, що Шрам його розкусив, і взяла його велика досада. Тоді він став зганяти злість на княгині так, що бідна не знала, де й дітися. Вечеря закінчилася в похмурій мовчанці. XI Вставши вранці, Петро побачив, що батькового коня вже немຠ— махнув старий у Батурин до Васюти. Хлопцеві було тяжко на серці через нещасливе кохання: спочатку дівчина ним згордувала, потім її мав повести до вінця інший, а тепер знає, що дівчина його самого любить щиро, та не може з ним бути, бо заручена. Інший би на це не подивився, махнув з нареченою в дикі степи та й насміявся б над лихою долею. Але Петрові про це страшно було й подумати. «Він добрий був син і щирий козак; лучче йому з нудьги загинути, ніж панотця навік преогорчити і золоту свою славу гряззю закаляти». Врешті-решт вирішив піти на Запорожжя після смерті батька, поробити човни власним коштом і воювати разом із товаришами, вести лицарське життя. А від Лесі триматися якнайдалі. Тому не пішов у будинок, а став блукати пущею, щоб розвіяти смуток. Ходив—ходив, поки набрів на хутірець. Там із подивом побачив Кирила Тура, який прогулювався з допомогою чорнявої дівчини. Козаки зустрілися, як давні друзі, ніби й не було між ними смертельної бійки. Розказав Кирило, як його добрі люди від смерті рятували, а він цього не дуже й хотів, бо що для козака смерть — ніщо! Аби слава. Побратим його готується до чорної ради в Ніжені. Тепер запорожці на чолі з Іваном Мартиновичем Брюховецьким зададуть перцю «городовій старшині». Петрові аж мороз по спині пішов від таких речей. Хлопець подумав, що треба сповістити панотця, але згадав, що той у дорозі. Друга думка його була про Лесю: боявся, щоб і їй не дісталося у цих козацьких чварах або знову не викрав Кирило Тур. Завів Петро із запорожцем розмову про Лесю, а той лише посміявся — пора все це викинути з голови і йому, особисто він, Кирило, поміняв би копу таких дівчат на люльку тютюну. У козака полегшало на душі. Тур запросив його поснідати й сказав, що хоче довести «своїм бабам», що він уже одужав. Кирилова мати була рада гостеві, милувалася сином своїм та проклинала Запорожжя, яке відібрало у неї спочатку чоловіка, тепер — сина. Раптом під вікном почулося козацьке «пугу», і в хату ввійшов батько Пугач. Звелів Кирилові збиратися. Жінки так і затремтіли. Мати заголосила, щоб не відбирали у неї синочка. Пугач не зважав на плач, сказав, що Тура чекає козацька розправа за той сором, який він наробив товариству. Кирило почав заспокоювати матір та сестру, кажучи, що то так запорожці інколи жартують, що й до сліз можуть довести. Сів на коня та поїхав, удаючи з себе веселого козака. Пугач із чурою за ним. Старенька мати попросила Петра поїхати за ними й подивитися, що зроблять із її синочком,— видно, здорово він провинився. Петрові було жаль бабусі, й він пообіцяв привезти їй звістку про сина. XII Урочище Романовського Кут було недалеко. Петро під'їхав і почув галас, як на ярмарку. Зібралося багато людей у чорних сорочках, мабуть, самих бурлак та гольтіпак, яким Брюховецький пообіцяв дати на пограбування Ніжень. Скрізь були бочки з пивом, вози з борошном, салом та пшоном. Кожен робив, що хотів: їв, пив, пригощав інших. Але всі вихваляли Івана Мартиновича Брюховецького, який так про них подбав, називали другим Хмельницьким. Кобзарі співали, грали на кобзах та бандурах, походжаючи між людом. Петро помітив, що козаки тут не відрізняються одягом від голоти, не одягали звичних своїх кармазинів. їх можна пізнати лише по оселедцях та дорогій зброї. Шраменко роздивлявся скрізь, шукаючи Тура, а побачив самого Брюховецького. Думав, що той зробився паном на всю губу, але «чоловічок сей був у короткій старенькій свитині, у полотняних штанях, чоботи шкапові попротоптувані вЂ” і пучки видно. Хіба по шаблі можна бдогадувати-ся, що воно щось не просте: шабля аж горіла от золота; да й та на йому була мов чужа. І постать, і врода в його була зовсім не гетьманська. Так наче собі чоловік простенький, тихенький». Здавалось, то був добрий і приязний чоловік. «Тільки очі були якісь чудні вЂ” так і бігають то сюди, то туди і, здається, так усе й чигають із—підтишка чоловіка. <...> Отакий—то був той Брюховецький, такий—то був той гадюка, що наварив нам гіркої на довгі роки!» Іван Мартинович називав усіх своїми дітками, бідкався, чим одягти своїх козаків, як прохарчувати, адже він і сам як обносився. Міщани гукали, що всім його забезпечать, аби він їх оборонив, порівняв у правах з козаками. Брюховецький усе обіцяв та настроював люд проти міської старшини й гетьмана. Потім звертався до запорожців, нагадував, яким прийшов багатим на Запорожжя і як все те віддав, щоб прикрити козацькі злидні. Міщани, козаки й мужики називали ницого Іванця рідним батьком, гетьманом, так він усіх їх отуманив. Зажурився Петро, побачивши, яку небезпеку становить Брюховецький для долі України. Раптом усіх почали скликати на раду — судити Тура. Петро пробрався до самого судного місця. Посеред судного колеса стояв Кирило, а круг нього — братчики. Вони не пускали в коло зацікавлених мирян. У першому ряду знаходився Брюховецький з гетьманською булавою. Біля нього стояли військовий суддя, писар і п'ятеро довговусих січових дідів — найшановнішиху коші. Суд розпочав батько Пугач. Він виступив із промовою і сказав, що ніхто ще так не зневажав козацький звичай, козацьку славу, як отой Кирило Тур, зв'язавшись із бабами. Спитали гетьмана, а той став прибіднятися та говорити, що його розум нікчемний проти таких шанованих голів, тому хай роблять, як самі знають. Діди вирішили покарати запорожця киями біля стовпа. Кирила прив'язали вірьовками до стовпа так, щоб він міг дістати рукою ківш і випити горілки. Козаки повинні були підійти до стовпа, випити, калачем закусити, взяти кий і добре вдарити винуватого по спині. Рідко бувало, щоб ніхто з братчиків не підходив. На обороні Кирила стояв його побратим. Він одного вмовляв, іншому нагадував про Турову послугу, якого просто сварив, і той відходив, боячись гарячого норову Чорногора. Аж ось підходить до стовпа батько Пугач. Цього вже не впросиш і не насвариш. Жорстокий дід так відважив Кирилові києм, що в того аж кістки захрумтіли. Небагато можна витримати таких ударів. Петро підійшов до Тура і спитав, чи не скаже той передати щось своїй матері. Запорожець лише пісню сумну йому заспівав чорного ворона, що над козаками кряче. Тут підійшли ще четверо січових дідів і сказали, що вони такої неслави Турові не подарують: раз молоді його обходять, то самі доб'ють. І стали бити по плечах. Кирило мужньо переносив удари, навіть жартував. Потім сказав Петрові, що його скарб розділить побратим — для неньки та сестри, у Київ на братство та юнакам—чорногорам на лицарські битви. Богдан Чорногор просив товариша кріпитися до обіду, а тоді буде вільний. Петро побачив, що Кирила Тура обороняло ще кілька братчиків. Нарешті вдарили в казани до обіду; запорожці кинулися до Тура, відв'язали від стовпа, обнімали та поздоровляли. Підійшов і Пугач, дав якесь листя прикласти до ран і сказав, щоб більше в гречку не скакав, бо пропаде, як собака. Козаки пішли обідати, запросили й Петра як дорогого гостя. Пугач похвалявся, що тепер перевернуть усю міську старшину: «Підвернемо тепер ми під корито ваших полковників та гетьманів; заведемо на Вкраїні інший порядок; не буде в нас ні пана, ні мужика, ні багатого, ні вбогого; усе в нас буде обще...» На обіду запорожців любили подавати більше рибу, а не м'ясо. Посуд увесь був дерев'яний. Пили добре, але не впивались. Кирило пив найбільше, хотів притамувати біль. Зробився веселий, навіть танцювати пішов. Усі дивувалися такій терпеливості козака. Після обіду Тур вирішив поїхати додому. Адже після такої кари довго не продержишся, а перед товариством соромно показуватися кволим, вдома ж він може залягти до наступного дня. Дорогою Кирило запропонував Петрові йти в запорожці. Шраменко сказав, що він і сам про це думав. Далі спитав Тура, чому він іде проти Сомка. Той став відповідати примовками та відмовками, словами Святого письма, так що Петро так нічого й не зрозумів. Нарешті приїхали до Кирилової домівки. Мати зраділа, заохала, хотіла обійняти сина, а той відвертався, бо до спини з—за раннє можна було торкнутися. Син попросив побільше горілки, напився та й упав без пам'яті. Усі стривожились, але один Петро знав, у чому річ. Потім козак попрощався і пішов до Гвинтовчиного хутора, обдумуючи все, що чув і бачив. XIII Старий Шрам поспішав до Батурина. Раптом у гаю над шляхом почувся гомін. Тут зібралося багато людей. Одні в кармазинах, інші в синіх каптанах — міщани. Вони попросили в панотця поради — як їм вирішити суперечку. Хлопець із міщанського роду полюбив дівчину—шляхтянку, дочку пана Домонтовича. І вона не байдужа до нього. Коли молодець заслав сватів, батько дівчини вигнав їх, вилаяв хамами та личаками й сказав, що ніколи не віддасть свою дочку за гевала. Отже, вирішили розсудити зі зброєю в руках, не знають лише, як краще — на шаблях чи пістолях. Старий Шрам аж сплюнув спересердя й сказав, що над Україною нависла така буря, а вони між собою заводять криваві чвари. І помчав швидше звідти. У Борзні панотець заїхав відпочити до свого давнього приятеля сотника Білозерця. Той розповів Шрамові про останні події. На раді в Батурині Васюта Золотаренко схиляв старшину до того, щоб вона обрала його гетьманом. Старшина почала його усовіщати, говорити, щоб дав по гетьманувати молодшим, не видавав Сомка у Москві зрадником. І що запорожці його дурять, приїжджають лише за подарунками. Це підтвердили також гінці із Зінькова. Полковник і руки опустив. Тут старшина взялася за нього, а за ними й піхота, ледве Васюта не наложив головою. Як раптом приходить лист від Сомка, який пише: «Во ім'я Боже, ти, пане полковнику ніженський, і всі, під його рукою будучії, послухайте мого голосу, не погубляйте отчизни. Чи вам лучче оставатись під рукою свинопаса Іванця, чи під лицарською рукою переяславського Сомка? Забудьмо всякі чвари. Не час нам тепер враждовати, час за козацьку честь постояти. Я жду в Ічні. Хто єсть вірний син своєї отчизни, збирайтесь до мого боку. Не поступимо гетьманської булави в ледачі руки...» Бачить Васюта, що діватися нікуди. Став запрошувати старшину до Ічні. От і рушили всі з Батурина. Шрам сказав, що і їм слід негайно їхати, незважаючи на втому. Білозе-рець тільки подивувався завзятості й стійкості старого панотця. По дорозі полковників зустрів гінець і сказав, що тепер треба їхати вже не в Ічню, а в Ніжень, бо туди рушила вся старшина, присягнувши у церкві на вірність Сомкові. Незабаром чоловіки зустрілися з гетьманським військом, із Сомком та Васютою. Сомко підбадьорював Шрама, говорячи, що тепер буде все гаразд — вірні йому Лубенський, Прилуцький, Переяславський та Чернігівський полки він відправив зі своїм генеральним писарем Вуяхевичем під Ніжень. Шрам сумовито похитав головою й сказав, що не довіряв би гетьманського бунчука генеральному писареві в цю смутну годину. Сомко жалкував не стільки через те, що відпало три полки, скільки «що честь, правда поламана». Коли в'їхали в місто, дорогу перегородила процесія: несли мертвого. Це був той самий війтенко, що бився за дівчину—шляхтянку. За труною йшов майже ввесь Ніжень, і все самі міщани: жодного в кармазинах. Якщо і йшли козаки, то тільки прості — ні одного сотника чи отамана. Вони не бачили і не вітали ні гетьмана, ні Васюти зі старшиною. Сомко приїхав у свій табір. Атам галас, мішанина, безладдя. Генеральний писар їздить по війську, вгамовує козаків, але говорить їм такі образливі слова, що від цього починається ще більший гомін і незадоволення. Сомко побачив це, відібрав бунчуку писаря і прогнав його. Козаки, зачувши голос гетьмана, трохи втихомирилися, бо знали його характер: «Сомко—бо жартів не любив. Щирий і незлобивий був лицар, да вже ж як і допечуть йому, то стережись тоді кожен. У таборі в нього або в поході знай свою лаву — не так, як у інших. Тим—то й били сомківці неприятеля всюди, де тілько стинались. Знали, чого стоїть Сомко, усі старії, значні козаки; а військова чернь про те байдуже: їй аби воля. От під сю—то волю й під'їхав Іванець із своїми запорожцями, і пішло усе, як у казані кипіти». Шрам попросив Сомка довірити йому бунчук. Той мовчки віддав козацьку святиню старому полковникові. Панотець до ранку порядкував у таборі, підсідав до козаків, умовляв їх то словом Христовим, то спогадами про Хмельниччину, коли була у всіх і «воля й душа єдина». А слідом ходив, як диявол, зрадник Вуяхович і «розсипав гіркі слова в козацькі душі», підбурював на чорну раду. XIV А в домі Гвинтовки в цей час свої негаразди. Жінки не могли потоваришувати щиро з господинею, бо була вона великою паніею, та ще й католичкою. Черевань помітив, що Гвинтовка зробився зовсім іншим чоловіком, не таким, як був колись щирим і товариським козаком, то ж не знаходив тепер із ним спільної мови. Гвинтовка став розпитувати Череваня, як так вийшло, що Леся заручилася з гетьманом Сомком. Чи не поспішили вони, чи не спіткнеться в такі смутні часи ясновельможний гетьман? Потім повів оглядати своє господарство. Черевань дивувався багатству шуряка й думав, що в нього всього такого немає, зате ніхто не гляне скоса на Хмарище, бо хутір чесно куплений на польські дукати, а за його гроші магістрат побудував міську башту. У цей час приїхав ніженський сотник Гордій Костомара і попросив Гвин-товку поїхати в місто навести лад. Міщани справляють разом із простими козаками поминки по війтенкові так, що «городова старшина» боїться і носа виткнути за ворота. Гвинтовка відмовився й сказав: «Моя хата скраю, я нічого не знаю». Потім повернув усе на жарт і запросив сотника на обід. Так і поїхав той ні з чим. Навіть сестра, Череваниха, зауважила, що їй стало страшно від братових речей і поведінки. Той відповів, що жіноче діло — біля припічка. Повернувся Шраменко, розповів про побачене. Черевані вжахнулися, а Гвинтовка тільки всміхався. Кранці Гвинтовка прислав козака до Петра і Череваня, щоб ті вдягали білі сорочки, жупани та їхали на раду в Ніжень. Княгиня прислала їм нові стьожки до комірів. Петро здивувався, чому вони блакитні, а не червоні, як звикли носити козаки. Потім подумав, що це нова польська мода, і вдягнув. Виїхали поспішно. Василь Невольник поїхав за своїм паном. Перед містом юрма вкрила все поле. Видно царський намет і московське військо з боярами. З правого боку став Брюховецький, а з лівого — Сомкоз військом. Народ бурлить, питає один одного, хто чию сторону держить. Тут тільки помітив Петро, що червоних стрічок у комірах козаків дуже мало, все більше блакитні. І зрозумів, що це щось лихе задумано. Добрались до самої середини. Там було зроблено коло, посеред — стіл під турецьким килимом, на ньому бунчук і корогва. Поряд стояв Брюховецький зі своїми запорожцями. Тепер він був у голубому жупані, гордий, дивиться по-гетьманськи. Аж ось виходить Сомко зі своєю старшиною — усі в панцирях, при зброї, як до бою. «У руках Сомко держить золоту булаву Богданову; над ним розпустили хорунжі і бунчукові військову корогов і бунчук». Молодий Шраменко милувався гетьманом і з сумом думав, що мало в нього залишилося прихильників, вірних душ. Людське море шуміло й гомоніло. Брюховці закричали Сомкові, щоб той теж поклав бунчук і корогву, обізвали переяславським крамарем. Гетьман гордо відмовив, що він не буде слухати голодранців. Народ збунтував ще більше, ледве його угомонили старі січовики. Один говорить до другого, що мовляв, діждалися—таки «празника», будуть тепер панами. Другий йому заперечує — над ким же він буде панувати, коли «всяка душа буде рівна». Так і Брюховецький обіцяв. Тоді перший засміявся: «Не знаєш же ти Івана Мартиновича!» Він казав, що «нехай повеличаються, як порося на орчику, а там доволі з їх буде й греблі гатити. Буде кому панувати на Вкраїні і без мугирів Івану Мартиновичу аби козацтво привернути до свого боку. Як ось ударили голосно в бубни, засурмили в сурми». З царського намету в пишному вбранні вийшов князь Гагін з думними дяками. Його підручні винесли царську корогву, подарунки від царя старшині з гетьманом. Князь став зачитувати царську грамоту. Задні, сільська голота, нічого не чули й стали викрикувати, що хочуть гетьманом Брюховецького. Сомкові прихильники це почули й стали вигукувати свого. Зчинився галас несказанний, докотився й до передніх лав. Спочатку кричали, потім зчепилися битися. Запорожці схопили Іванця за руки, посадили на стіл і булаву й бунчук до рук дали. Шрам кричить своїм, щоб спихали Брюховецького, а саджали Сомка. Кинулись купою до столу, але запорожці, як злі оси, не бояться нічого, б'ють всякого, хто не з блакитною стрічкою. Вирвали в Сомка бунчук, переломили надвоє, відняли й булаву. Оглянувся гетьман — а при ньому тільки жменя старшини, кругом одні запорожці. Нічого не залишалося Сомкові і його старшині, як відступити через царський намет до своїх коней. Царське військо пропустило їх і заступило від запорожців. Прибув Сомко в табір Переяславського полку, став готувати військо до бою, щоб силою вирвати булаву. Як раптом вирушив з табору Ніженський полк. Прискакує конем Васюта й кричить, що біда. Тепер уже не він полковник ніженський, а Гвинтовка, он у нього вже й срібний піркач виблискує. Поки Сомко роздумував, що йому робити в цю трудну хвилину, кілька сотень поїхало на поклон Брюховецькому, зрадивши свого безбулавного гетьмана. Побачив Сомко, що лихо, поскакав із старшиною на конях до царського намету, а там Іванець від князя царські дари приймає. Біля нього Вуяхевич та інші значні сомківці із запорожцями. Попросив Сомко в московського князя захисту й справедливості, а той не знає, що діяти, бо вже взяв від Брюховецького великі подарунки. Новоспечений гетьман Брюховецький зрадів, звелів схопити Сомка й закувати в кайдани. Старшина хотіла його оборонити, але він сказав, плачучи: «Братці мої... милії! Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна! Що вам думати про мою наругу, коли наругавсь лихий мій ворог над честю й славою козацькою? Пропадай шабля, пропадай і голова! Прощай, безщасна Україно! — і кинув об землю свою шаблю». Дуже зрадів Брюховецький, звелів Сомка, Васюту і їхню вірну старшину кинути у в'язницю, а Вуяхевичу наказав написати листа цареві в Москву, що Сомко буцімто козаків бунтує проти царя. Нового гетьмана зі старшиною повели в соборну ніженську церкву для царської присяги, а потім на пишний бенкет, який йому влаштували міщани. XV Черевань, вигукуючи Сомка гетьманом, потім ледве відв'язався від запорожців за допомогою Василя Невольника. Він просив Петра не кидати йрго самого й молився Богу, щоб швидше вибратися з цієї колотнечі у своє Хмарище. Селяни з півгодини не знали, що діється між козацтвом. Коли ж Брюховецький вирушив до присяги у місто, вони зраділи і вирішили й собі, раз тепер немає «ні пана, ні мужика, нема ні вбогих, ні багатих», йти «панським добром ділитись». Але московська сторожа не пустила селян до міста, тоді вони кинулися грабувати Сомків табір. Однак дістали облизня, бо й там уже порядкували козаки. Братчики сміялися з мужиків і нахвалялися порівняти всіх батогами. Зрозуміла чернь, що одурено її. Хотіли йти скидати Брюховецького і садити Сомка, та тільки нічого з того не вийшло: у кожного була своя думка. Вирішили мужики тікати швидше додому, поки їм не дісталося. І говорили між собою: «Ніде правди діти, не на добре діло ми пустились! Ліпше зробили наші сусіде, що не послухали запорожців. Тепер стидно в село й очі появити: довіку будуть дражнити чорною радою!» І почав чорний люд розходитися. Замовкли музика й танці, усі зрозуміли, що веселитись нічого. Роз'їжджалася з Ніженя шляхта, яка прихопила із собою жіноцтво в надії знайти добрих женихів для дочок. Але не так сталося. Запорожці переслідували шляхтичів, нещадно їх грабували, забирали насильно дівчат собі в жінки. Було б таке й Череваневі, якби не блакитна стрічка в комірі. Деяким панам довелося переодягатися в селянську одежу й пішки тікати з цієї чорної ради. Зустрів Черевань по дорозі Тараса Сурмача з міщанами. А той і пожалівся, що одурили їх, як самі хотіли. Коли був бенкет для нового гетьмана, з усього міста позносили срібні кубки, ковши та коновки. А запорожці їх зі столів позабирали. Бурмистр став їм докоряти, злодіями називати, то ледь не вбили. Кинулись міщани жалітися гетьману, а той сміється — тепер же у нас все спільне, ми ж як рідні брати. Черевань аж застогнав — у недобру годину він виїхав із дому. А ще як дізнався від Тараса, що Брюховецький засватав у дядька Гвинтовки його Лесю за свого писаря, зовсім занепав духом. Раптом почувся голос Тура: «Чорта з два він просватає! Кому, як не мені, вона тепер дістанеться, адже саме за неї мене бито киями. А Сом-ко тепер уже не вирветься із запорозьких лап». Петро аж похолов, став нагадувати Кирилові про їхню давню дружбу. Але той відповів, що тепер усе перевернулося з ніг на голову, і помчався зі своєю ватагою до Гвинтов-чиного хутора. Петро хотів поїхати слідом, але раптом зустрів батька. Той сказав, що тепер не час думати ні про яких Череванів. Петро поїхав за панотцем, похиливши голову, а серце його розривалося навпіл. Згодом розпрощалися Шрами з Череванем і Василем Невольником та й поїхали в різні боки. XVI Брюховецький тим часом бенкетував у Ніжені. За подароване золото сидів із ним поряд князь Гагін, не вважаючи на те, що не личило б йому бути поряд із гайдамакою, не годилося б обманювати царя. І «хто ж бо того не знає, скілько розлито на Вкраїні крові через Іванцеве лукавство да через неситу хтивість московських воєвод? » Сидить «городова козацька старшина», та, що нишком поякшалась із запорожцями і ради свого панства запродала Сомка Іванцеві, й сором декого бере за свою зраду. Але діватися нікуди — треба брататися з розбишаками. Закінчився обід, провів Брюховецький князя аж за ворота. Аж тут назустріч йому ведуть січові діди запорожця, що внадився до ковалевої жінки з Гвинтовчиного хутора. Брюховецький спитав, що ж вони думають із ним робити. Діди сказали, що треба цього ледащо провчити киями так, «щоб не діждав більше рясту топтати». Гетьман повів лукаво очима та й наказав скликати раду. Почали сходитися братчики, зробили судне колесо. Всі діди стали в першій лаві. Тільки—но кошовий дід, батько Пугач, хотів виступити, як Іван Мартинович звелів ударити в срібні бубни та й сам забрав слово. Він сказав, що не годиться з—за жінки забивати братчика до смерті, не на те він привів братчиків на Україну. І спитав, як діди думають. Ті довго мовчали, потім виступив батько Пугач і сказав: «Бачимо, бачимо, вразький сину,— дармо, що ти гетьман,—до чого ми в тебе дожилися! Убрав єси нас у шори, як сам схотів! Вивезли ми тебе на своїх старих плечах у гетьмани, а тепер ти вже без нас думаєш Україною орудувати! Недовго ж поорудуєш!» Брюховецький звелів йому замовкнути й сказав, що не дасть своїх козаків бити за дурницю киями. «За дурницю! — кажуть діди.— На чім держиться Січ і славне Запорожже, те повернув ти на сміх!» На це Брюховецький відповів, що кому не подобається, хай іде собі на Запорожжя. Січові діди гукнули, що підуть у свої курені, покликали козаків, але ті мовчали та один за одного ховалися. Тоді діди плюнули та й пішли самі, а Іванцеві тільки того й треба було. Пішов він відпочивати, а сам думає, як йому Сомка зі світу звести. Почав натякати Петрові Сердюку, потім розказав свій сон, що поки він спав, ніби сталося диво — Сомкові миша голову відкусила. Петро здогадався, що від нього хочуть. А Брюховецький хотів дати йому золотий перстень, кажучи, що це тому запорожцю, який перевернеться в пацюка і позбавить Сомка голови. Але Сердюк сказав, що низові хоч і здатні на характерництво та чаклунство, але ніхто на таке діло не піде. Брюховецький залишився ні з чим. Довго він ходив по світлиці, розмірковуючи, чому це його взяв страх самому розправитися із Сомком. XVII Поки так думав Іванець, до нього попросився якийсь чоловік — з ко-беняком, насунутим на самі очі, в широкій семрязі; на спині горб — і сказав, що він той, кого гетьманові треба. Іванець аж злякався, що хтось ніби підслухав його думки. Попросив відкрити лице — чи не сам нечистий з ним говорить? Незнайомець відкинув відлогу, й Іванець аж відхитнувся. Це був Кирило Тур. Брюховецький здивувався. Невже він візьметься за таку справу? Адже навіть товаришував із Сомком. Тур відповів, що в нього свої з ним рахунки — і за наречену, і за киї. Гетьман дав Кирилові перстень, з яким того пропустять, куди він схоче, і запорожець пішов. Добрався Тур до Сомкової в'язниці, показав сторожі перстень, його й пропустили. Наказав, щоб до ранку не входили, бо він буде сповідувати в'язня. Сомко був прикований залізом до стіни — у подраній сірячині, без пояса і чобіт. Тільки сорочка, вишита Лесею, сяяла на ньому. Тур підійшов до Сомка, дістав ножа, хотів налякати його тортурами, але той сказав, що не почує від нього кат ні стогону, ні прохання. Тоді Кирило заговорив своїм звичайним голосом, і Сомко з подивом його пізнав. Запорожець сказав, що хоче помінятися з ним одягом, щоб гетьман утік звідси. Надворі його ждуть молодий і старий Шрами, які поверталися рятувати Паволоч від Тетері. Тепер уже люди розпізнали Іванця і радо підуть за Сомком. Але Сомко відповів, що вже й так багато крові пролито по Україні за гетьманство та панування. «...Невже ж не уйметься плисти по Вкраїні кров християнська ні на часину?» А тепер ще і йому за своє право почати кров людську точити? Іванець стоїть зараз міцно з козаками, щоб його подолати, треба всю Україну переполовинити. І заради чого? Тур вигукнув, що заради того, щоб правда взяла верх над кривдою. Але Сомко не погодився й сказав, що правда й так візьме верх. «Не можна, мабуть, інше, як тілько горем да бідою довести людей до розуму». Кирило став давати Сомкові свій одяг і перстень, але той раптом запитав, а як же він звідси вибереться. Тур сказав, що дасть собі раду, щось придумає. Однак Сомко категорично відмовився тікати, бо не хотів чужою смертю купувати своєї волі, як Тур його не умовляв. Тоді обнялися козаки й заплакали. Кирило вийшов і кинув свій одяг сторожам, щоб знали, що не Іванця кат приходив, а сам запорожець Тур. Гірко йому було розказувати Шраму, що не вдалася справа. Розпрощалися на тім, що Тур поїхав знову викрадати Череванівну, а Шрами — у Паволоч на смерть. Наостанок Петро просив Кирила передати Лесі, що він її й на тім світі не забуде. XVIII Старий Шрам, жаліючи паволочан, сам поїхав до Тетері й прийняв усю вину на одного себе зате, що місто збунтувалося проти гетьманської зверхності. Тетеря засудив його, як бунтівника, на смерть: повелів відтяти голову. Зігнавши зі світу свого ворога, дав Паволочі спокій. Того ж року восени було відтято голову й Сомкові з Васютою у городі Борзні. «Брюховецький доказав—таки свого, хоч після й прийняв слушну кару од гетьмана Дорошенка: пропав під киями собачою смертю». Петро Шрам, поховавши батька, пожурився та й вирішив іти на Запорожжя. Але мислі самі звернули на Київ, і ось опинився він біля Хмарища. Ворота були відкриті, Василь Невольник не стеріг хутора. Скрізь запустіння. Раптом почулася пісня. Петро вскочив у пекарню й побачив Лесю з матір'ю. Застиг, як укопаний, поки Череваниха сама не стала його обнімати та вітати. Присунув і сам Черевань, від радощів не міг і слова сказати. Посадили Петра на лавку і стали розпитувати, як він смерті уник, адже сказали, що він разом із панотцем віддав Богові душу. Козак усе розказав. Не раз плакали вкупі, переживаючи і горе і радість. Потім Петро став розпитувати Череванів. Ті розказали, як їх Гвинтовка «добре в руки узяв», хотів віддати Лесю за ледаща Вуяхевича. Аж раптом приїхав Кирило Тур із запорожцями, показав якийсь перстень і сказав, щоб йому видали Череванів — везти в Гадяч до гетьмана. Ті стали Тура просити, щоб не губив невинної душі, так куди там — і не слухає. Плакали, плакали, поки запорожець не сказав, що везе він їх у Хмарище. Хотіли дякувати, а Тур знову за своє вЂ” тоді подякуєте, як стану з кралею на рушник. Тільки як привіз на хутір, засміявся клятий запорожець і сказав, що йому вражих баб не потрібно, від них усе лихо на землі. Тим більше, що їде він у Чорну Гору. Перед обідом прийшли в хату Василь Невольник, Божий Чоловік і дуже зраділи Шраменкові. А Петро залишився в Череваня, яку своїй сім'ї. Пройшло півроку, стали думати про весілля. Навесні Петро з Лесею були вже в парі. Отак—то минулося все те лихо, мов приснилося. Одних зломило, а іншим Господь указав рости та цвісти. __________________________________________________________________ Марко Вовчок «Максим Гримач» Давно це було, коли панували в Україні Польща і Московщина. Застави між державами хоч і стояли, та не густо, — спритні люди часто перевозили Дніпром усякий крам, не сплачуючи мита. Навпроти Черкас над Дніпром стояв хутір Максима Гримача. Чоловік він був дуже багатий і на вроду хороший, ще й веселий. Люди його любили, бо будь-кого з біди виручить, як треба, заступиться за скривдженого. Був Максим удівець, мав дві дочки. Катря, гарна та пишна, вже доросла, а Тетяна — підліток. Жили вони в батька у розкошах. Як опівночі, то й пливуть човни Дніпром, пристають до старої верби. Максим гостей і товар приймає, ховає в печері, що того ні хто й не знав. Найчастіше припливав молодий козак Семен, вродливий та сміливий. Покохала його гордовита Катря, усім женихам відсіч дає. Батько її питає, чому вона перебирає парубками, а та відповідає, що серце до них не горнеться. Максим сказав, що силувати не буде, але й за бурлаку не віддасть — лише за того, хто сам собі пан, вільний. Катря відповіла, що дожидатиме такого. А самі із Семеном журяться. Парубок сказав, що йому ще рік у пана прослужити, а тоді волю отримає, купить хутірець і сватів пришле. Поїхав восени, велів дожидати весни — як перша вишня зацвіте, то й приїде. Чекає Катря, у вікно поглядає, жде не діждеться тепла. Й вишня зацвіла, а Семена немає. Якось приїхав на човні козак, сказав Гримачу, що велика буря була на Дніпрі, все порозбивала, усіх перевізників потопила. Почула це Катря, зблідла й промовила, що тепер-то батько діждав собі вільного зятя. Сумує Катря, плете в садку віночок із квітів. Ніхто її не розважить — ні батько, ні сестричка. Уночі пішла під вербу та й кинулась у річкову глибінь. Тільки вінок уранці й знайшли. Зачинився старий Гримач, аж п’ять років не виходив за ворота. Одцурався й отамана, й здобичі. Тетяна підросла, вийшла заміж за гарного сотника. Радіє за них Максим, а гляне на річку — сльози котяться: занапастив він сам Катрин вік молоденький! Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) Оповідання написане в романтичному дусі на мотив соціальної нерівності, що стоїть на перешкоді закоханих і призводить до трагічних наслідків. У гордої Катрі почуття — на першому місці, вона не хоче йти заміж аби за кого. Батько дотримується усталених поглядів і звичаїв — віддавати дочку за рівного, а Семен — кріпак, підневільна людина. Потім розуміє свою провину й тяжко карається, але нічого вдіяти не може. ____________________________________________________________________________________ Іван Нечуй-Левицький. «Кайдашева сім’я» І Недалеко від містечка Богуслава, біля річки Росі, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Воно потонуло у вербах і садках. Під однією горою стояла чимала хата Омелька Кайдаша, вся в оточенні старих черешен, які створювали приємну прохолоду в жаркі дні. Одного літнього дня Омелько Кайдаш сидів у повітці [сарай, відкритий з однієї або кількох сторін] й майстрував. «Ніби намальований на чорному полі картини, сидів Кайдаш в білій сорочці з широкими рукавами. Кайдаш стругав вісь. Широкі рукава закачались до ліктів; з—під рукавів було видно здорові загорілі жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця. На сухому високому лобі набігали густі дрібні зморшки. Кучеряве посічене волосся стирчало на голові, як пух, і блищало сивиною». На току два Кайдашеві сини, Карпо та Лаврін, поправляли місця для стіжків, адже незабаром сюди звозитимуть хліб. Карпо був старшим, Лаврін — молодшим. Це «молоді парубки, обидва високі, рівні станом, обидва довгообразі й русяві, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум'яними губами. Карпо був широкий в плечах, з батьківськими карими очима, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті». «Лаврінове молоде довгасте лице було рум'яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум'яні губи — все подихало молодою парубочою красою. Він був схожий з виду на матір». Лаврін проворно працював, а Карпо ледве совав заступом і морщив лоба, наче сердився. Веселому, жартівливому молодшому братові хотілося поговорити, а старший відповідав знехотя. « — Карпе! — промовив Лаврін. — А кого ти будеш оце сватать? Адже ж оце перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить. — Посватаю, кого трапиться, — знехотя обізвався Карпо. — Сватай, Карпе, Палажку. Кращої од Палажки нема на всі Семигори. — То сватай, як тобі треба, — сказав Карпо. — Якби на мене, то я б посватав Палажку, — сказав Лаврін. — В Палажки брови, як шнурочки; моргне, ніби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другій брові й ціни нема. А що вже гарна! Як намальована! — Коли в Палажки очі витрішкуваті, як у жаби, а стан кривий, яку баби. — То сватай Хіврю. Хівря доладна, як писанка. — І вже доладна! Ходить так легенько, наче в ступі горох товче, а як говорить, то носом свистить. — То сватай Вівдю. Чим же Вівдя негарна? Говорить тонісінько, мов сопілка грає, а тиха, як ягниця. — Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем, — сказав Карпо. — То бери Химку. Ця як брикне, то й перекинешся, — сказав Лаврін. — Коли в Химки очі, як у сови, а своїм кирпатим носом вона чує, як у небі млинці печуть. А як ходить, то неначе решетом горох точить, такі викрутаси виробляє...» Тут Карпо прикинув таке слівце, що батько, покинувши роботу, став прислухатися. Побачивши, що сини стояли без діла і базікали, старий вибіг до них і почав сваритися. Того дня була п'ятниця, а в цей день богомільний Омелько постився, вірячи, що завдяки такій поведінці ніколи не втоне. Карпо з нього посміявся, бо у Семигорах і втопитися ніде, хіба що у ставку, йдучи з шинку напідпитку. Цей натяк на те, що батько любить часто ходити до корчми, образив старого і він, сплюнувши, пішов, а хлопці продовжили розмову. «вЂ” Карпе! — тихо почав Лаврін, дуже охочий до гарних дівчат. — Скажи—бо, кого ти будеш сватать? — Ат! Одчепись од мене, — тихо промовив Карпо. — Сватай Олену Головківну. Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний місяць; в неї щоки, мов яблука, зуби, як біла ріпа, коса, як праник, сама дівка здорова, як тур: як іде, то під нею аж земля стугонить. — Гарна... мордою хоч пацюки бий; сама товста, як бодня, а шия, хоч обіддя гни. — Ну, то сватай Одарку Ходаківну: ця тоненька, як очеретина, гнучка станом, як тополя; личко маленьке й тоненьке, мов шовкова нитка; губи маленькі, як рутяний лист. З маленького личка хоч води напийся, а сама пишна, яку салу вишня, а тиха, неначе вода в криниці. — ...Вже й знайшов красуню! Та в неї лице, як тріска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як іде, то аж кістки торохтять. — Але ж ти й вередливий! То сватай Хотину Корчаківну, — сказав Лаврін і засміявся. — Чи ти здурів? Хотина як вигляне в вікно, то на вікно три дні собаки брешуть, а на виду в неї неначе чорт сім кіп гороху змолотив. — Ну, то бери Ганну. — Авжеж! Оце взяв би той кавдіб, що бублика з'їси, поки кругом обійдеш, а як іде...» Тут Карпо знову прикинув таке слівце, що батько вибіг з повітки і плюнув спересердя. Він був нервовий і сердитий, бо з ранку не їв. Наговорив хлопцям багато різких слів, не вважаючи на святу п'ятницю і пішов, а ті продовжили розмову. «вЂ” Коли я буду вибирать собі дівчину, то візьму гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо, — сказав веселий Лаврін. — Мені аби була робоча та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в спасівку [назва посту в період з Першого до Третього Спаса (14— 27 серпня)], — сказав Карпо. — То бери Мотрю, Довбишеву старшу дочку. Мотря й гарна, й трохи бриклива, і в неї й серце з перцем, — сказав Лаврін». Лаврінові слова запали Карпові в душу. Він уявив собі Мотрю з «темними, маленькими, як терен, очима», лицем «з рум'янцем на всю щоку», з білими дрібними зубами між тонкими червоними губами. Карпо задумливо дивився на яблуню, де ніби стояла його гаряча мрія «в червоних кісниках [стрічки для коси] на голові, в червоному намисті з дукачем». «вЂ” Карпе! Чого це ти витріщив очі на яблуню, наче корова на нові ворота? — спитав Лаврін». Карпо не чув його слів і все дивився туди, де уважалась йому його мрія. Наставав вечір. З хати вийшла Кайдашиха. «Вона була вже не молода, але й не стара, висока, рівна, з довгастим лицем, з сірими очима, з тонкими губами та блідим лицем. Маруся Кайдашиха замолоду довго служила в дворі, у пана, куди її взяли дівкою. Вона вміла дуже добре куховарить і ще й тепер її брали до панів та до попів за куховарку на весілля, на хрестини та на храми. Вона довго терлась коло панів і набралась од їх трохи панства. До неї прилипла якась облесливість в розмові й повага до панів. Вона любили цілувать їх в руки, кланятись, підсолоджувала свою розмову з ними. Попаді й небагаті пані частували її в покоях, садовили поруч з собою на стільці як потрібну людину. Маруся лишала губи, осміхалась, сипала облесливими словами, наче дрібним горохом. До природної звичайності української селянки в неї пристало щось уже дуже солодке, аж нудне. Але як тільки вона трохи сердилась, з неї спадала та солодка луска, і вона лаялась і кричала на ввесь рот». Кайдашиха покликала синів і чоловіка полуднувати, але Омелько суворо дотримувався посту й не пішов, чекаючи вечірні. Почувши перший дзвін, кинув роботу і пішов до церкви. Жінка крикнула йому навздогін, щоб Потім зайшов до панів за грішми за зроблені вози, але не заходив до шинку, бо треба їхати на ярмарок. Церква у той день була напівпорожня і Кайдаш навіть служив за паламаря. Вийшовши з церкви, Кайдаш пішов до пана за грішми. «Він був добрий стельмах, робив панам і селянам вози, борони, плуги та рала і заробляв добрі гроші, але ніяк не міг вдержати їх у руках. Гроші втікали до шинкаря. Панщина поклала на Кайдашеві свій напечаток». Одержавши гроші, Омелько хотів піти додому, але при дорозі стояв шинок. Чоловік подумав, що випити чарчину на голодний шлунок буде не гріх, і зайшов. Там було кілька селян. Кайдаш підсів до кума, випив чарку і став розповідати, як він натомився, бо лагодив вози та осі, що ламалися на горі. Дорога в село проходила коло самого Кайдашевого городу. Вона спускалася з крутого шпилю, вози котилися й ламалися там дуже часто. «вЂ” То застав синів трохи розкопати шлях, — сказав кум. — А хіба ж я один возитиму тудою снопи? Адже ж і ти возиш. Чом би пак і тобі не розкопати, — сказав Кайдаш, випиваючи другу чарку. — Нема, бач, мені діла. Ніби я сиджу, згорнувши руки, — обізвався чоловік, — а воно було б добре розкопать возвіз, та ще так трошки навкоси». Куми стали визначати, як краще розкопати ту кляту гору, що багато лиха наробила — стільки людей попідривалося, підпираючи вози. Кайдаш пиячив до півночі, поки не пропив половину грошей. Потім пішов додому, загрюкав у двері. Але Кайдашиха не пускала, тільки лаялася. Нарешті Лаврін відчинив батькові. Але п'яний Кайдаш довго не міг знайти двері, думаючи, що його кум украв у нього в шинку очі. Потім таки добрів до лавки, впав і захропів. II Другого дня Кайдаш із жінкою поїхав на ярмарок, а синам велів трохи розкопати дорогу. Під вечір Карпо пішов на той куток села, де жила Мотря Довбишівка. Довбиш був багатий чоловік. Його хата — нова, велика, з помальованими віконницями — потонула у вишнях. Карпо став за двором і сперся на ворота. Мотря вийшла з хати з глиняником у руках. Вона збиралася підмазати червоною глиною припічок. Другий горщик з білою глиною стояв біля порога. Карпо привітався: «Будь здорова, чорноброва!», на що Мотря ущипливо відповіла: «Будь здоров, нечорнобровий!», бо хлопець справді був білявий, навіть рудуватий. Карпо покликав дівчину, ніби щось сказати, але вона гордо відповіла: «Як схочеш, то й сам прийдеш. З чорнявим постояла б, а рудому — зась». Мотря була «висока на зріст, рівна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами...В лиці, в очах було розлите щось гостре, палке, гаряче, було видно розум із завзяттям і трохи з злістю». Сьогодні її батьки також поїхали на ярмарок, і Карпо сміливо перескочив через перелаз. Мотря спитала, чого це він через перелази лазить, адже їхні пороги низькі для нього. «Карпо не зачіпав дівчат, не жартував з ними. Дівчата звали його гордим». Парубок хотів привітатися з дівчиною за руку, але Мотря не подала руки, а підставила горщика. Карпо намірився відняти горщика й поставити, але той розвалився у руках, і червона глина полилась по землі. Карпо продовжував жартувати з дівчиною, розпитуючи, хто їй купив такі гарні кісники та намисто, і заважаючи підмазувати призьбу. Мотря пообіцяла обмазати йому голову глиною і навіть замахнулася віхтем [жмут соломи, сіна тощо для мазання глиною, крейдою], оббризкавши при цьому сорочку. Карпо скочив і перекинув другий горщик, а Мотря ледь не заплакала, що ж тепер їй скаже мати. «Карпо стояв серед двору й осміхався. Він ніколи не сміявся гаразд, як сміються люди. Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навіть тоді, як губи осміхались». Хлопець пообіцяв найняти на танцях для Мотрі музик, щоб вона на нього не сердилась, а та стримувала свій гнів, хоча іншому парубкові справді б обмазала глиною потилицю. Но ось заторохтів візок і Карпо був вимушений піти. Це приїхали Мотрині батьки і здивувалися, чого це все поперекидане, а робота не зроблена. Дівчина сказала, що це вскочив у двір чийсь кабан і таке наробив. Тим часом Карпо прийшов додому і батько став його питати, чому вони з братом не розкопали гору, як він велів. Карпо сердито зауважив: «вЂ” Цілий куток їздить через гору, а я буду її розкопувать. Оце справді штука! — А хто ж її розкопає, як ми не почнемо? Комусь треба почати, — сказав батько. — Як хтось почне, то й я копирсну заступом скільки там разів, — сказав Карпо і пішов у хату. — І я так само, — обізвався Лаврін...» Кайдаш махнув рукою, мовляв, не буде ж і він його копать, якщо ні за панщини не розкопали, ні за волості. Наступного дня лагодилися возити снопи. «Селяни поважають неділю й празники і не роблять ніякої роботи, але не мають за гріх одного діла: возити в неділю та в празник снопи». У неділю вранці Мотря Довбишівна збиралася до церкви. «...Подруга—сусідка наділа Мотрі на голову кибалку [луб'яне, мотузяне або полотняне кільце], вирізану з товстого паперу, схожу на вінок; на кибалку, над самим лобом, поклала вузеньку стрічку з золотої парчі, а потім клала стрічки одну вище од другої так, щоб над лобом було видно пружок од кожної стрічки. Всю кибалку кругом і всі коси вона обтикала квітками з червоних, зелених, синіх і жовтих вузеньких стьожок. За вуха вона позатикала пучки дрібненького барвінку, качурині кучері та павині пера і потім розстелила по спині двадцять довгих кінців стрічок до самого пояса». Мати здивувалася, чого це дочка так прибралася, як на велике свято, а та сказала, що хоче провітрити стрічки та квітки. Насправді ж вона думала про Карпа. «Мотря вбралася в зелену спідницю, в червону запаску, підперезалась довгим червоним поясом і попускала кінці трохи не до самого долу, одяг-лась в зелений з червоними квіточками горсет, взулась в червоні чоботи, наділа добре намисто, взяла в руки білу хусточку та й пішла до церкви. Вся її голова аж ніби горіла квітками проти сонця. Павине пір'я блищало й миготіло, а золотий пружок парчі на чорних косах сяв і надавав краси тонким чорним бровам та блискучим очам». Кайдаші в цей час з'їжджали возами з крутої гори і Карпо, задивившись на Мотрю, не підтримав воза і той перекинувся, а за ним і другий. Батько лаявся і дорікав синам, що ті не розкопали дороги, але робити було нічого, довелося замість церкви рятувати снопи й вози. Тільки на кінець служби Карпо потрапив до церкви в надії зустрітися з Мотрею. Там вони домовились побачитися після обіду на музиках. Карпо найняв музик, але сам не танцював, бо не любив, і з Мотрею не говорив. Увечері пішов її проводжати і попросив вийти пізніше в садок. А через два тижні Карпо заслав до Мотрі старостів і вони одержали згоду на заручини. На свято Семена [14 вересня (1 вересня) — за старим стилем початок осені] старі Кайдаші, вбрані по-святковому, пішли на розглядини до Довбишів. Мотря в цей час терла коноплі, а її батьки, побачивши гостей, заметушилися, стали готуватися і привітно зустріли Кайдашів на порозі. Довбиші були багаті, і Кайдашисі хотілося показати себе з найкращого боку: вона чепурилася, церемонилась, чекала, поки її кілька разів попросять сісти на почесному місці — на покуті. Господарі заходилися накривати на стіл, а Кайдашиха стала придивлятися до Мотрі та хвалити її за працьовитість. Мотрі одразу не сподобався солодкий медок у її голосі. Довбиші пригощали сватів та приказували до кожної чарки побажання. Кайдашиха розчванилась і стала розказувати, як її шанували пани та попи, які у неї гарні сини, «неначе два соколи», які слухняні, тихі та роботящі, хоч Карпо зроду не був покірним і слухняним. Ill Після другої Пречистої [Різдво Пресвятої Богородиці — 21 вересня] Карпо повінчався з Мотрею, весілля гуляли чотири дні. Наступного дня після весілля свекруха розбудила Мотрю дуже рано, і почала навчати, як розкладати вогонь у печі та варити борід, ніби та цього не вміла, і задала ще багато іншої роботи, а сама лежала, мовби нездужаючи. Кайдашиха встала, коли вже розвиднілося, і знову почала навчати невістку, сама «не беручись ні за холодну воду». Вона дурила Мотрю, що нездорова, бо була рада мати в домі «добру робітницю» та командувати нею. Мотрі це не сподобалось. Спочатку вона терпіла, а потім почала гостро відповідати, що не може надвоє розірватися, щоб усе встигнути. Зрозуміла, яка недобра її свекруха, і що «під її солодкими словами ховається гіркий полин». Але Мотря була не з таких, «щоб комусь покорятись». Другого дня Кайдашиха знову охкала і примусила невістку зробити всю роботу: зварити обід, спекти хліб. Потім ще й дорікала, що борщ вийшов недобрий. Мотря не стрималася і відповіла, що їй не дуже допомагали, а сама вона всього не встигає. Свекруха здогадалася, що невістка не змовчуватиме. У суботу було багато роботи, Кайдашиха знову нічого не робила, тільки стояла над Мотрею та приказувала, що вона не так комин маже. Тоді Мотря сказала, що у матері, бувало, все добре в неї виходило, а тут ніяк не вгодиш. Кайдашиха стала навчати, щоб невістка слухала її та приглядалася, бо вона багато чого в панів навчилася. Через тиждень Кайдашиха перестала звати Мотрю серденьком і орудувала нею, як наймичкою, ще й кричала та дорікала. Коли настали довгі пилипівські ночі [час пилипівського (Різдвяного) посту з 28 листопада до 6 січня], жінки піднімалися дуже рано, щоб прясти на полотно. Мотря встала й почала прясти, хлопці теж повставали і м'яли ногами коноплі, а Кайдашиха продовжувала спати. Мотря поставила обід варити, стала прати сорочки. Робота горіла в її руках. А свекруха навіть хати не замела. Мотря ж вирішила, що й вона не буде замітати. До вечора в хаті було повно сміття і це помітили чоловіки. Кайдашиха пожалілася Карпові, що його жінка нічого не робить і не слухає її, навіть кричить. Карпо зробив зауваження Мотрі, але та відповіла, що робить на цілу сім'ю одна, вже й рук та ніг не чує. Кайдашиха зрозуміла, що невістка не буде слухняною та покірною, і сказала синові, щоб не дуже тягнув руку за жінкою, бо вона й ним буде командувати. Карпові було жаль і матір, і жінку. Поки Мотря прала білизну на ставку, мати наварила вечері. Мотря хотіла допомогти накрити на стіл, але Кайдашиха відігнала її, грубо вилаяла. Мотря не сіла вечеряти зовсім. Вона почувала себе сиротою в чужій сім'ї. Наступного дня Мотря, вимітаючи сіни, почула, як Кайдашиха говорила з кумою, та все про неї. І посаг [придане] у неї малий, і скриня порожня, і сама роботяща тільки за обідом, не вміє нічого робити, довелося всього учити. І вранці не добудишся, спить, здорова, як кобила... Невістка не витримала й крикнула: «Од кобили чую! Ще й однієї сорочки не справили мені, а вже судите на все село!» Кайдашиха від сорому не знала де дітись. Мотря вирішила, що тепер вона покаже свекрусі, і вранці не стала вставати, кажучи, як і Кайдашиха колись, що нездужає. Маруся побачила, що Мотря дражнить її, розсердилась. Звернулася до свого чоловіка, але той звечора прийшов напідпитку і спав як убитий, а тоді став кричати зі сну як різаний, бо йому приснилося щось страшне. Свекруха з невісткою припинили сварку, але обід стояв недоварений, а хата неметена. Жінки посідали кожна собі латати сорочки. Кайдашиха лаялася й погрожувала, Мотря не змовчала і сказала, що вони повинні усе робити порівну. Кайдашиха поскаржилася старому Кайдашеві, той розсердився, хотів навіть ударити невістку, але Карпо сказав, щоб батько не чіпав Мотрі, бо в неї є чоловік. Омелько ще дужче розсердився і став погрожувати, що й Карпові дасть. Син гостро відповів, що не дасть, бо він уже не маленький. Кайдаш зрозумів, що Карпо не жартує, сплюнув і вийшов, грюкнувши дверима. Хату замітав Лаврін, а жінки сіли вишивати, і «од злості» такого наплутали, що потім довго довелося розплутувати та випорювати. З того часу вони не мирилися. Кайдашиха кричала на Мотрю, а та огризалася. До Різдва Мотря ждала, що свекруха подарує їй якусь одежину, але та відрізала тільки полотна на запаску. Гарне тонке полотно й рушники вона сховала собі в скриню, ще й замком замкнула, хоч пряли вони разом з Мотрею. Мотря пожалілася Карпові, що їй нічого мати не справляє, і вона ходить, як старчиха. Після того Кайдашиха привезла невістці хустку і матерію на спідницю, але вони були такі чорні та убогі, що Мотря тільки зітхнула й відкинула обновки геть. IV Настало літо. Тепер усі менше часу проводили в хаті і колотнеча стихла. Кайдаші вижали свій хліб і пішли до пана заробляти снопи. Карпо з Мотрею жали швидко і нажали більше кіп, ніж батьки. А восени Мотря народила сина. Карпо ніби виріс у своїх власних очах, став вважати себе за хазяїна, рівного батькові. Кайдаш був радий онукові і обіцяв справити молодій родині хату через сіни. Дитина трохи помирила невістку зі свекрухою, яка купала й сповивала, колихала онука. Карпо й Мотря, заробивши улітку більше хліба, знали, що тепер їдять свій, а не батьківський. І полотна Мотря напряла більше, але Кайдашиха усе сховала в свою скриню. Коли стали шити сорочки, Маруся всім покроїла з товстого полотна, а собі з тонкого. Мотря спитала, чому ж вона і їй не відрізала такого. Кайдашиха відповіла, що їй грубе полотно ріже тіло, крім того, вона ж до панів ходить, їй не можна в простому. Мотрі здалося, що вона аж постаріла в новій грубій, погано вибіленій сорочці. З того часу молода жінка стала прясти собі окремо і ховати у власну скриню. Кайдашиха це помітила і стурбувалася, адже вона пряла ліниво, і невістка могла все прядиво швидко випрясти. Ось і сказала Мотрі, що це її прядиво. А невістка відрізала: «Прядиво таке ваше, як і моє. Хіба я не брала конопель, не мочила, не била на бительні, не терла на терниці, може, більш од вас?» Кайдашиха замовкла і вирішила, що Мотря мститься їй за товсті сорочки. Та коли невістка дістала зі скрині десять товстих починків [нитки, намотані на веретені] і стала мотати їх на мотовило, свекруха зрозуміла, що то вже не жарти, і схопилася за мотовило, кажучи, що воно її. Жінки підняли такий страшенний крик, сіпаючи мотовило кожна до себе, що чоловіки позбігалися до хати і дивувалися, через що сварка, а старий Кайдаш аж кочергою замірився. Потім вихопив мотовило, побив його на шматки і став лаяти Мотрю, що через неї така буча в хаті, хотів навіть ударити, але Карпо заступився. Батько накинувся на сина, той просив не робити цього, відступитися. Кайдаш розлютився, знову кинувся у бійку, але Карпо так його штовхнув, що той упав навзнак і ноги задер. Мати з Лавріном кинулись обороняти Кайдаша. Коли трохи втихомирилось, Кайдаш сказав, що відділить Карпа, а Мотря підказала, що хай спершу зробить для них з матір'ю два мотовила. Ображений поведінкою сина, Омелько пішов у шинок запивати свій сором. Наступного дня старий Кайдаш вніс у хату два мотовила, і Мотря радісно стала мотати починки й ховати у скриню. Свекруху брала злість. Через день Мотря позамочувала тільки свої з Карпом сорочки, а Кайдашисі довелося мовчки самій прати свої, бо вона боялася нової колотнечі. Одного разу Мотря спекла невдалий хліб, ще й борщ вийшов недобрий. Усі стали висловлювати своє невдоволення, а Лаврін ще й коника зліпив з хліба. Цього вже Мотря не знесла, кинула ложкою об стіл: «Лаяли, били, а це вже знущаєтеся наді мною?» З того дня невістка вирішила варити окремо на свою сім'ю. Поставила два маленьких горщики в піч, а свекруха вилежувалась, думаючи, що обід вариться на всіх. Коли вона встала й побачила, що це не так, зчинила крик. Позбігалися чоловіки. Кайдашиха стала тикати всім у вічі малим горщиком з кашею, а потім викинула його в помийницю. Мотря ж схопила та кинула свекрусі під ноги миску з борщем. Чоловіки плюнули та повиходили, а хазяйки мовчали, тільки сало в печі шкварчало сердито та голосно. Мотря підмела в хаті черепки і побігла жалітися своїй матері. Сварки в Кайдашевій хаті не переставали. Свекруха з невісткою не розмовляли по три дні. Мотря не давала бавити онука Кайдашисі, хоч та його дуже любила, тому Маруся була вимушена підходити до свого улюбленця лише вночі. Кайдаш побачив, що треба справді відрізнити синову сім'ю. Він боявся Карпа. Докупили дерева; Мотря посіяла пшеницю на місці нової хати, вона добре зійшла, а це значило, що тут чисто. Влітку хату освятили і молоді пішли туди жити. Мотря вимазала хату і половину сіней, при цьому голосно співаючи на злість свекрусі. Карпо забажав відділитися і з худобою та полем, щоб бути справжнім господарем. Батько, хоч і застерігав його, мусив наділити сина хазяйством. V Перед зеленими святами [День Святої Трійці і День Святого Духу, святкуються у травнівЂ”червні] Кайдаш послав Лавріна до млина. Хлопець їхав понад Россю і милувався навколишньою природою. Надвечір борошно змололи, і коли Лаврін став збиратися додому, ненароком побачив дівчину, яка була схожа на велику червону квітку. Він задивився на її вроду. «Дівчина була невелика на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки червоніли, як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як калина». Замість того, щоб їхати дорогою додому, Лаврін повернув на пригірок за дівчиною. Догнав її, спитав, з якого вона села, але та жартома відповіла, що старий буде, коли багато знатиме, проте й сама задивилася на молодого веселого хлопця. Вони стали розмовляти, і дівчина сказала, що звуть її Мелашкою, а батька — Охрім Балаш, вона полола панські буряки. Лаврін забув про все і дивився лише на дівчину, думаючи, що такої гарної немає у всіх Семигорах. Лаврін поїхав аж до самих Бієвців, села, де вона жила, і Мелашка показала йому свою хату: малу й стару. Видно було, що сім'я жила убого. Хлопець сказав, щоб дівчина прийшла на побачення до млина, а він прийде обов'язково, хоч би батько його й прив'язав. Додому Лаврін повернувся опівночі, і Кайдаш розсердився на нього. Після цієї зустрічі Мелашка була як у якомусь чарівному сні. Робота падала з рук. Дівчина мала поетичну душу, ласкаве серце, і їй хотілося співати. Другого дня, в неділю, Лаврін ледве дочекався вечора. Взяв сопілку і полетів, як на крилах, до млина. Мелашка сиділа на камені, засмутившись, що хлопця довго немає. Вони стали любо розмовляти, розказувати одне одному про себе, про сім'ю. В їхніх серцях розгорялася любов. Закохані домовилися зустрітися на вулиці, де збираються хлопці та дівчата. Місцеві парубки одразу помітили чужого і стали вимагати могорича, або вони прогонять його киями. Лаврін знав цей парубоцький звичай і повів хлопців у шинок, а потім у згоді з ними вернувся на вулицю. Незабаром прибігла Мелашка. У розмовах та милуванні вони достояли до світанку. Так ходив ночами Лаврін до Мелашки, поки Омелько не почав лаяти його, що він десь бродить, потім на роботі спить на ходу й після обіду завалюється спати десь у клуні. Батьки вирішили, що треба його оженити, але боялися знову натрапити на норовливу невістку. Лаврін признався, що зустрів милу аж у Бієвцях, ходить туди на вулицю і хоче одружитися. Мати сказала, щоб засилав старостів, а вони з батьком поїдуть на розглядини. Лаврін так і зробив: взяв двох старостів і пішов. Батько Мелашки спочатку не погоджувався, бо дівчина ще молода, крім того, наставали жнива і потрібна була робітниця. Потім, побачивши сльози дочки і згадавши, що вона пізно поверталася з вулиці, погодився. У неділю старі Кайдаші, причепурившись, зібралися їхати на оглядини. Мати все розпитувала в Лавріна, чи ж гарна хата в Балашів, чи добрі вони хазяї. Хлопець відповідав, що кращих за них немає і в їхньому селі, бо йому справді так здавалося. Кайдашиха одягла усе найкраще, веліла намостити повище сіна і їхала, не вітаючись з людьми, гордовито виблискуючи новими жовтими чоботами—сап'янцями. Маруся на кожну велику хату думала, що то Балашова, але та була аж у кінці села, що називався Западинці, і де не видно жодного пристойного дому. Дорога пішла то яром, то горою. Лаврін не встиг попередити матір, щоб злізла з воза, бо далі була крута гора. Воли понеслися, віз перекинувся і з нього викотилася Кайдашиха. Вона кричала на весь яр, тому що була вся у сіні, пилові й подряпала чоботи. Мати ледь очепурилася і поїхала, лаючи сина і говорячи, що тут, мабуть, одні старці живуть. Балаші були бідно вдягнені, але гостей зустріли привітно, запросили до хати. Двері були низькі, Кайдашиха, думаючи гордо підняти голову, сильно вдарилася об одвірок і прокляла все на світі. Хата виявилась дуже невисокою, з темними віконцями, увігнутою і підпертою стовпом стелею. Кайдашиха, не церемонячись, сіла на покуті. Потім, побачивши малих Мелащиних братиків та сестричок, пом'якшала: вона любила дітей. Тоді забідкалася, що не взяла малим гостинця і дала їм по монеті. Діти грошей ніколи не бачили, і не знали, що з ними робити, навіть пробували надкусити. Балашиха випровадила їх надвір і стала думати, чим пригощати сватів. Мелашка порадила зварити вареників із суницями, що вона принесла з лісу, та полуницями. Кайдашиха дивилась на маленьку проворну постать дівчини і думала, що невелика з неї буде вдомі поміч. Вареники вийшли дуже темні, і Кайдашиха виїла тільки полуниці, а тісто покинула в мисці. Потім не втрималася і «розпустила на всю хату мед своїм язиком. — Будь же, дочко, здорова, як риба; гожа, як рожа; весела, як весна, робоча, як бджола, а багата, як свята земля!» Коли Кайдаші поїхали надвечір, мати сказала Мелашці, що їй, мабуть, буде важко у такої гордої свекрухи. Через тиждень після оглядин Лаврін повінчався з Мелашкою і привіз її в батькову хату. VI Мелашка тиждень жила, як у раю, не помічаючи п'яного свекра і неласкавих поглядів свекрухи, милуючись з Лавріном за пасікою. Кайдашиха незлюбила Мелащиних батьків, бо як тільки бралася за голову, згадувала ґулю і свою поїздку в Бієвці. Мелашка була молода і негожа до важкої роботи, а Кайдашисі дуже хотілося на старості полежать та відпочити. То ж вона лише тиждень змовчувала, а далі стала лаяти і глузувати з невістки. Одного разу Кайдашиха сказала Мелашці замісити діжку з тістом, але та була така велика, що молодичка не діставала дна. Кайдашиха стала глузувати з неї, примушуючи Лавріна то стільчик підставити, то витерти лоб від поту, то втерти носа своїй жінці. Увійшов голодний Кайдаш, побачив, що обід ще не готовий, і став гримати. Кайдашиха усе показувала на Мелашку, мовляв, понабирали таких невісток незугарних. І кинулася сама місити тісто. Мелашка вимішувала лемішку [кашеподібна мучна страва, найчастіше з гречаного борошна] і зламала, поспішаючи, копистку [мішалку]. Свекруха знову зі злістю її вилаяла. А тут другий раз увійшов Кайдаш і став кричати на жінок, що вони й досі не впоралися з обідом, і послав до Мотрі позичити хліба. Кайдашиха закричала на Мелашку, щоб та не сміла цього робити, бо ноги поперебивຠ— у Мотрі й снігу торішнього не випросиш. Мотря це почула через відчинені двері й собі зарепетувала, щоб ніхто не смів на її поріг ступати, бо теж ноги поперебиває. Хліба довелось позичати у сусідів. Коли Мелашка йшла по хліб, садок і все навколо для неї неначе пов'яло. А як йшла назад, угледіла Лавріна, той утішив її ласкавими словами — все знов ніби розцвіло. Знову почалася в Кайдашевій хаті колотнеча. Кайдашиха стала ще більш лайливою, щодня нападала на Мелашку. Мотря теж її недолюбливала, бо молодша невістка жила разом із свекрухою. Настали жнива. Кайдашиха запрягла Мелашку до роботи. Молодичка вже скучила за Бієвцями, за своєю доброю матір'ю. Просилася в гості, але свекруха не пускала. Лаврін помітив, що Мелашка журиться за домівкою і пообіцяв відпроситися в батька. Нарешті Кайдашиха пустила невістку до родини, дала на гостинець пухку паляницю, приказуючи, що там такої і не бачили, а Мелашці вона здалася важкою, як камінь. Ступивши на батьківський поріг, Мелашка залилася дрібними сльозами, і мати зрозуміла, як важко живеться її дитині, але нічого не зробиш, треба звикати. Балаш став частувати зятя, а мати з дочкою пішли в садок, і Мелашка виплакала там усі свої сльози, розповідаючи, що скубуть і клюють її, як лихі шуліки голубку. Мати порадила не потурати свекрусі, не мовчати, як це робить Мотря. Другого дня Мелашка вирішила вимести тільки половину сіней і не виносити Мотрине сміття, як це робила раніше. Таким чином здобула собі ще одного ворога. Коли прийшла зима, Мелашці стало ще важче, бо свекруха скидала усю важку роботу на неї, п'яний свекор зганяв на ній злість, а через сіни шипіла Мотря. Лаврін уже й втомився за неї заступатися. Настав страсний тиждень. У великий понеділок до Кайдашів зайшла баба Палажка Солов'їха. Вона була дуже богомільна і щороку їла паски в Лаврі. І тепер вона збиралася йти до Києва, але, щоб було веселіше і безпечніше, вирішила зібрати собі попутників. Сподівалася умовити Кайдаша. Палажка розповідала про рай для тих, хто їсть щороку в Києві паску, про благословіння на ту сім'ю, звідки вийшов прочанин [богомолець]. Мелашка слухала, широко розплющивши очі. Потім стала гаряче просити свекруху, щоб та відпустила ЇЇ з бабою. Кайдашиха вагалася, бо було багато роботи. Але її просила і Палажка, кажучи, що буде великий гріх, якщо не пустить. Кайдаш теж підтримав Мелащине прохання. Отже, наступного дня Мелашка, кланяючись і прощаючись, взявши торбу з паскою, крашанками та іншим харчем, вирушила в дорогу разом з іншими молодицями. Вона почувала себе вільною і щасливою. Йшли день, ночували в добрих людей. Другого дня опівдні піднялися на гору з могилою, звідки був видний Київ з церквами та дзвіницями. Стали молитися, а баба Палажка розказувала й показувала, де яка церква. Надвечір прийшли на заставу, де стояла черниця з монастиря Фрола і Лавра і вмовляла прочан іти саме в їхній монастир. Баба Палажка гордо відмовилася і повела односельців у Лавру. Мелашка була вражена розмірами і красою дзвіниці, яка, здавалось, впаде і розчавить її. У церкві було море вогнів, ченці співали страсні пісні, які брали за душу і викликали сльози. Мелашці здалося, що вони оплакують і її власне горе. На другий день баба Палажка повела молодиць по церквах. До них пристали ще й інші, і йшли, наче сліпці за поводирем. Обходили безліч церков. Прикладалися до святих мощей та давали гроші черницям. У велику п'ятницю Палажка повела прочан на Поділ до Братського монастиря, там і заночували. Мелашку помітив якийсь чернець і слідкував за нею. Вночі хотів ЇЇ знайти, але помилився й натрапив на бабу Палажку, став її обнімати й цілувати. Бабі здалося, що це чорт її спокушає, вона перелякалася і закричала. Чернець втік. А баба сокрушалася, що знову грішна і доведеться ще раз сповідуватись. Тепер вона боялася ночувати надворі і повела прочан туди, де є комори для нічлігу. Поки Палажка сповідувалася, Мелашка сиділа на церковних східцях поряд з проскурницею [жінка, що випікає проскури] і важко зітхала. Вона здумала, що треба повертатися додому, в пекло. Проскурниці сподобалась молодичка, і вона стала розпитувати. Мелашка розказала їй про своє горе і раптом вирішила, що може тут зостатися. Попросила стару жінку взяти її за наймичку. Та погодилась і відвела молодичку додому. Мелашка приступила до роботи: викачувати тісто для проскур [білі хлібці, що використовуються у церковних обрядах] у цій гарній, затишній оселі. Тим часом Палажка вистояла службу, хотіла вести прочан у печери, але раптом помітила, що немає Мелашки. Стали її шукати й чекати, потім вирішили, що вона пішла з другими людьми, й поспішили в печери, а після й у Лавру. Кілька разів поверталися на Поділ, але Мелашку так і не знайшли. Пошукали, почекали, попитали в людей та так і повернулися додому без неї. Баба Палажка боялася сказати про те, що сталося, Кайдашам та й сиділа тихо вдома, але чутка вже пішла селом. Її донесла до Кайдашів баба Параска Гришиха, лютий Палажчин ворог. Параска намовляла Кайдашиху піти у волость скаржитися та набити Палажці морду, щоб не бралася водити молодиць, бо тепер усі знають, яка вона свята, і розказала про комедію з обніманням та цілуванням тієї ночі, мабуть, із самим чортом. Лаврін обімлів і сказав матері, що це через неї Мелашка їх покинула, і коли щось трапиться, то він їй цього не подарує. Кайдаші пішли до Палажки і стали допитуватися, де вона поділа Мелашку. Баба Палажка відгризалася, що та не мала дитина, нікого вона не заводила нікуди. Зчинилася сварка. Лаврін лаявся та допитувався, а Параска підтакувала та раділа, що так дісталося її суперниці. Закінчилося тим, що Палажка з Параскою побилися граблями. Баба Палажка заголосила і заплакала, кажучи Кайдашисі, що саме через неї Мелашка покинула дім. Баби почали битися, тикати одна одній дулі та обзиватися, поки старий Кайдаш їх не розійняв. Зчинився великий крик, збіглася вся вулиця. Кайдаші таки потягли Палажку у волость. Волосний вилаяв бабу, але йти до Києва не присудив, бо Мелашка не маленька, сама має розум у голові. Лаврін чекав, що жінка повернеться, але вона не верталася. А прочани наганяли страху, розказуючи про різні нещасні випадки, що трапляються з подорожніми. Чутки дійшли до Бієвців, і Балаші прибігли, ридаючи, до сватів. Навіть Карпо з Мотрею, забувши про ворожнечу, зайшли до хати і сумували з усіма. Кайдашиха уже відчувала свою провину і жалкувала, що так поводилася. Вирішили йти до Києва шукати Мелашку. А вона тим часом служила в проскурниці і жила, як у Бога за пазухою. Робота неважка, харч добрий, ніхто не лає, не гризе. Одне тільки: нудьгувала за Лавріном. Одного разу вона так залилася слізьми, що проскурниця запитала, за чим вона плаче: за селом, за матір'ю чи за чоловіком, і порадила повернутися. Але молодичка згадала про свекра та свекруху і сказала, що не повернеться. Вийшла надвір, розгледілась і побачила семигорських молодиць, хотіла кинутись, розпитати, та ледве стрималась. На душі лежав камінь, Мелашка думала, що чинить гріх, мучачи себе й чоловіка. На другий тиждень Мелашка стала потроху привикати й сама не знала вже, що їй робити. Тим часом Кайдаші прийшли до Києва, обходили усі церкви і розпитували про Мелашку. Нарешті потрапили до церкви, біля якої жила Мелашка. Проскурниця на східцях продавала проскури. Мелашка вибігла з пекарні і хотіла щось спитати хазяйку. І раптом побачила Лавріна — блідого та смутного. Потім свою матір і... свекруху. Її як крижаною водою облили. Потім ще раз глянула на Лаврінове лице і не витримала, кинулася до нього і заридала, як мала дитина. Люди їх обступили навкруги. Мелашка розказала, що служить у наймах, а проскурниця пожалкувала, що піде від неї така добра й робоча наймичка. Кайдашиха пообіцяла не казати жодного лихого слова, аби тільки невістка повернулася. І дотримувала його: обсипала Мелашку медовими словами, купила обновки. А незабаром молодичка народила сина. VII У Кайдашевій хаті настав мир: свекруха помирилась із невісткою. Зате надворі, між батьком та Лавріном, почався нелад. Лаврін перестав слухати батька, йому самому хотілося господарювати. Окрім того, старий Омелько пропивав у шинку всі гроші, зароблені разом із сином, і тому все важче було покорятися лайливому батькові. Якось старий Кайдаш звечора сказав Лаврінові косити ячмінь, а той вирішив їхати до млина. Наступного дня пішов на поле, не питаючи батька. Той образився і подумав, що синки швидко заженуть його на піч. З того часу Лаврін забрав господарство у свої руки. Батько майстрував, заробляв гроші і щовечора вертався з шинку п'яний. Одного разу в церкві Кайдашеві здалося, що заспівали разом з дяком ангели і всі образи заворушилися, заспівали. Ожила й картина страшного суду. А на вулиці його ніби покликав за собою якийсь чоловік з туману, і Кайдаш пішов за ним. Дійшов до греблі і лише тоді спам'ятався і здивувався, навіщо він сюди прийшов. Повернувся додому зляканий і задуманий. У понеділок знову випив, і тепер за ним ходили, не відстаючи, чорні хлопчики з ріжками. Вони були скрізь: і на подвір'ї, і на вулиці, і верхи на череді. Кайдаш став косити кропиву, бо там було повно чортів, а сини й невістки стали глузувати з нього. Кайдашиха ж почала лаятися. Кайдаш зайшов до хати, але йому здалося, що за столом сидить чумак, якого він бачив у молодості, і покійний батько. Став з ними розмовляти. У хаті всі стривожилися. Уже було не до сміху. Покликали сусідів і ті умовляли старого помолитися та лягати спати. Мотря побігла за знахаркою бабою Палажкою, про сварку з якою вже й забули. Баба Палажка прийшла і почала нашіптувати та примовляти, виконуючи при цьому різні магічні дії. Але вони нічого не змінили. Кайдашиха послала чоловіка до священика. Кайдаш розповів йому усе, замовив молебень, говів. На деякий час це допомогло, Омелько перестав пиячити, але потім Кайдаш знову не витерпів і почав заходити в шинок. Однієї місячної ночі Кайдашеві знову привидівся чумак. Старий почав з ним говорити і пішов за ним на вулицю, через село і греблю, потім зайшов у ліс. Там йому ввижалися вогняні квіти і зайчики. Кайдаш підняв голову, стукнувся та й... прокинувся. Він стояв в одній сорочці серед густого незнайомого лісу. Ледь знайшов дорогу до млина. Повернувся додому, а жінка думала, що він знову п'яний десь волочився і почала лаяти. Кайдаш сказав, що його водила нечиста сила. Раптом побачив чортів на печі, схопив макогона і став лупити ним, аж шматки глини посипалися. Родичі поперелякувалися, вивели батька надвір, як він просив, покропили хату свяченою водою, запалили свічки перед образами. Насилу Кайдаш заспокоївся. Хотів лягти, але у ліжку йому скрізь ввижалися павуки. Через тиждень привид—чумак завів Кайдаша на греблю, а вранці того знайшли утопленим. VIII Поховали сини Кайдаша з великою честю. На четвертий день стали ділити спадщину. Карпо сказав, що батько мало відрізав йому городу, тож треба поділити його порівну. Вирішили не йти у волость, а зробити це самим. Тільки поділили, прибігла Мотря і зміряла все очима. Їй здалося, що Лаврінова частка більша. Вона скинула пояс і стала переміряти. Лаврінів город справді виявився, за її міркою, на один пояс вздовж і на два пояси впоперек більшим. Мотря здійняла крик, репетуючи, що це так свекрушище їм наміряла. Почали переміряти. Мотря, як міряла у себе, то пояс натягувала, аж тріщав, а коли в сусідів — то стягувала. Город переміряли Кайдашиха з Мелашкою, і вийшло порівну. Мотря була сердита, що не на її вийшло. Вона причепилася за пасіку, потім за садок, бо у Лавріновій частці було більше дерев. Кричала, що треба йти у волость, хай їх розсудять там. Карпо теж сказав, щоб йому дали половину пасіки і половину худоби. Тоді Кайдашиха нагадала, що і їй належить якась частка, а крім того, припомнила, як Карпо бив батька кулаками в груди. Пішли у волость, а там присудили Лаврінові усе батьківське добро, бо Карпо забрав свою частку вже давно. Мотря як почула це, то ледве не скрутилася. Від того часу не стало миру між Кайдашенками і їхніми жінками. Достатньо було іскорки, щоб сварка спалахнула з новою силою. Одного разу Мелашка підмела сіни, намела купу сміття і пішла за рядниною, щоб винести його. У цей час нагодилася Мотря і стала кричати, щоб Мелашка не мела їй до порога, лаяти та ображати. Мелашка не змовчала, закричала, що вона їй не свекруха і хай не вказує. Схопила деркача і ним розкидала сміття прямо на Мотрині стіни і вікна. Вибігла ще й Кайдашиха. Жінки вчепилися за мітлу, поки та не розлетілася на шматки. Чоловіки й собі повибігали, й ледве розборонили та порозганяли молодиць. Мотря репетувала, щоб Карпо «одривав» хату, бо вона не може так жити. Взяла з калюжі грязь і стала обкидати Мелащину хату. Кайдашиха теж закричала, щоб Лаврін «одривав» хату і побігла жалітися у волость. За нею прибігла Мотря і теж скаржилася. Волосний слухав—слухав, плюнув та й повиганяв їх. Того ж вечора Кайдашиха почула, як на горищі закричали і кинулися з сідала кури. Подумала, що то якийсь звір чи злодій, вискочила з лампою у сіни. На горищі хтось був із світлом. Лаврін заглянув туди і побачив Мотрю з куркою в руках. Вона сказала, що впіймала свою курку на їхньому сідалі, і щоб він повернув ті яйця, які ця курка давно несе у них. А сама лазила по гніздах і збирала тим часом яйця за пазуху. Одна курка впала і погасила світло. Мотря стала спускатися, а Лаврін усе ще стояв на драбині. Молодиця вдарила його п'ятою в зуби, потім другою в носа. Лаврін закричав і став трясти драбину, а потім прийняв її. Мотря повисла на стіні і зарепетувала, бо в одній руці у неї була курка, а в пазусі — яйця, і вона боялася їх потовкти. Вискочив Карпо, штовхнув Лавріна і матір та врятував свою дружину. Другого дня Кайдашиха пішла до священика жалітися, і розказала усе не так йому, як матушці. Та передала гостинців для бабиних онуків: солодкі коржики та бублики. Кайдашиха роздала гостинці Мелащиним дітям, це почули Мотрині діти й собі повибігали в сіни. Баба пригостила і їх. А Мотря закричала, щоб вони не брали нічого у баби—злодійки і повикидала бублики. Діти стали обзивати Кайдашиху, як чули від матері, а та тільки заплакала. Того ж дня Мотрин хлопець напився води з Мелащиної діжки і розбив випадково кухоль. Кайдашиха наробила галасу і розбила Мотрин кухоль. Тоді Мотря забігла до Лаврінової хати і розбила горщик. Кайдашиха побігла до Мотрі і розбила велику макітру. Мотря й собі вскочила до сусідів і пройшлася кочергою по полицях з горшками та мисками, тільки черепки посипались. Чоловікам здалося, що жінок покусав скажений собака, вони кинулись обороняти посуд. Ледве розборонили жінок, але ті продовжували лаятися, докоряти одна одній. Кайдашиха, як доказ своєї правоти, тикнула Мотрі дулю, але попала не до носа, а в око. Мотря вхопила деркача і сунула його межи очі свекрусі так, що виколола око. Мелашка з Лавріном стали захищати матір, пхнули Мотрю, а Карпо кинувся на Лавріна. Лаврін розлютувався, поліз на стріху і став скидати покрівлю з Карпової хати — «одділятися». Кайдашиха розмазала кров побільше і побігла позиватися у волость, наробивши галасу на все село. Громада присудила Карпові «одірвати» свою хату і поставити окремо на городі, ґрунт розділити порівну, а Мотрі — таки відсидіти два дні в холодній. Після того стара Кайдашиха заслабла і осліпла на одне око. Вона все питалася, від чого в них почалася така колотнеча? Вирішила освятити хату, зайшли й до Карпа, бо матері було усе—таки шкода сина. Хату «одірвали», розгородили тином двір, і сім'ї потроху стали миритися. Спочатку почали забігати з однієї хати в другу діти, потім господарі заходити за інструментом, а там стали любенько розмовляти через тин і жінки. Щоб не обходити навкруги у ворота, зробили в дворі перелаз через тин. Мир між братами поміцнішав задля господарської справи і спільної вигоди. Карпо, «одрізнившись» від батька, спочатку набрався лиха, поки стягся на власне господарство. Він був чоловік гордий, не любив нікому кланятись, навіть рідному батькові. Тому знаходив собі товаришів по оранці серед чужих людей. Тепер вони орали, сіяли, заволікували і возили сіно й хліб разом з Лавріном. Саме тоді побудували залізницю недалеко від Семигор. Люди наймалися возити туди цукор і борошно із сахарень та млинів. Брати й собі купили по коняці, спряглися в одну хуру і разом заробляли гроші. Податки були великі, треба було ще десь підробляти. «Громада в волості обирала Карпа за десяцького». Прийшов наказ з волості рівняти шляхи, лагодити мости та насипати на болотах греблі. Карпо перш за все звелів розкопати той клятий горб біля свого двору, на якому скільки возів поламалось. Сказав це робити всім, навіть своїй Мотрі. Громада потроху виборювала свої права через стільки років після відміни панщини. Один багатий жид купив у пана право на шинки у селі. І почав продавати горілку по дешевій ціні. Люди кинулися туди, а громадський шинок стояв порожній. Громада постановила не купляти нічого у жидівському шинку і «одганяти» всіх бажаючих. Хитрий жид підкупив горілкою волосного й писаря та ще кількох чоловік, пообіцяв дати гроші — сорок карбованців — на волость і на церкву, аби мужики «оддали» йому й громадський шинок в оренду. І ось на сході селяни вже заспівали іншу пісню і «оддали» Беркові свій шинок. А той на церкву грошей не дав, і тільки посміювався, бо повернув свої гроші за частування, та ще й мужиків тепер міг обдирати, як хотів. IX «Цілу зиму й весну Кайдашенки прожили в ладу». Кайдашиха сердилась на Мотрю, але невістки жили між собою у згоді. Лаврін любив Мелашку: ніколи й пальцем не зачепив, навіть не лаявся. Мотря часто гризла голову Карпові, але він відмовчувався. Навесні Мелашка посадила біля самого тину огірки. Коли з'явились перші огірочки, Мотрин півень перескочив через тин, поскликав курей і курчат, і разом вони поклювали всі огірки. Кайдашиха, як побачила таку шкоду, знайшла палицю і пошпурила на курей. Перебила півневі ногу і прибила двох курчат. Тут вибігла Мотря і стала лаятися, чіплятися до Карпа, щоб той полаяв матір і примусив сплатити за півня і двох курчат. Але Карпо сміявся з неї і відмахувався, говорячи: «Та й бриклива ж ти, Мотре, хоч я тебе колись любив за той перець. Вже дуже наперчила!» Увечері Лаврінів кабанчик заліз у Мотрину картоплю і та перебила йому спину. Лаврінові було жаль тварину, і він сказав, що Мотря вже не знає, що виробляє. Та «стояла за вуглом» і тільки того й чекала. Крикнула, що то їм за півня та курчат. Тоді Кайдашиха підстерегла Мотриного півня в своїх огірках, прибила його, дорізала, обскубла і собі в борщ укинула. У той час Мотрині діти гуляли в Мелащиних і старший хлопець угледів перебиту ногу свого півня. Він побіг до матері і розказав. Мотря вскочила до Лавріна, вихопила півня з борщу і побігла з ним до Карпа. Той змушений був іти лаятися з матір'ю і братом, бо йому шкода було півня. Мотря звеліла дітям піймати Мелащиного чорного півня і вкинути до своїх курей. А коли Лаврінів кабан вскочив у Мотрин город, та наробила ґвалту, з дітьми піймала його, зачинила у свій хлів і не хотіла віддати без викупу. Того ж дня Карпів кінь скочив у Лаврінів город і його теж піймали та зачинили в хлів. Карпо з Мотрею сильно розгнівалися. «Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з—за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали всі діти. Дві сім'ї, як дві чорні хмари, наближались одна до другої, сумно й понуро». Уся Мотрина сім'я була у вузькій і короткій одежі, бо Мотря була хазяйновита, але скупа, і економила на одягові, скільки могла, тому мала не дуже привабливий вигляд. Мелашка ж розцвіла і сяяла, як кущ калини. Мотря крикнула, нащо баба «одв'язала» коня і заперла у хлів. Кайдашиха відповідала, що його відв'язали діти, і кінь ускочив у шкоду. Мотрині діти «брехали з—за угла», що то зробила баба, а Мелащині заперечували. Кайдашиха з Мелашкою вимагали заплатити за тин і відпустити кабана, тоді віддадуть коня. Карпо був напідпитку, розлютився і кинувся визволяти коня. Люди не сміли його зупиняти, боялися, одна Кайдашиха стала перед хлівом. Син ухопив її за плечі і став трусити так, що вона ледве вирвалася і побігла з двору до ставка. Карпо біг за нею з дрючком і зупинився лише перед водою, говорячи, що не шкода йому матері, як шкода чобіт. Кайдашиха побігла жалітися священику, а потім у волость. Там присудили Карпові або десять різок, або заплатити матері п'ять карбованців і перепросити її та помиритися. Карпові було соромно лягати під різки, і він вибачився перед матір'ю. На деякий час запанувала згода між Кайдашенками. Але літо принесло нову сварку, тепер уже через грушу. Коли громада ділила двір старого Кайдаша, то до Карпової половини відійшла Лаврінова груша. Вона довго не родила, то не було й лиха. Цього ж літа груш уродило дуже рясно. Вони були здорові, як кулаки, та солодкі, як мед. Лаврінові діти довідалися від бабусі, що то груша не дядькова, а батькова, і полізли трусити. Тут вибігла тітка Мотря, стала їх лаяти і намірилася відшмагати кропивою. Діти закричали, вибігла Мелашка, потім Лаврін з Кайдашихою і стали заступатися за дітей, адже груша справді їхня. Мотря сказала, щоб більше діти не лазили, інакше поперебиває їм ноги. Діти все—таки лазили по груші, а Мотря лупцювала їх різками. Тепер почали вже лаятися чоловіки. У волості присудили, щоб Карпо віддавав щороку половину груш. На тім трохи помирилися. Але груша, як на злість, розросталася і родила все більше. Груші дорого коштували на ярмарку, пахло карбованцями, а це для селянина не жарт. Мотря продовжувала ганяти Лаврінових дітей і бити їх по чому попало. Брати пішли радитися до священика, але жоден не погоджувався на його пропозиції. Лаврін не хотів брати за грушу три чи чотири карбованці відчіпного, бо міг щороку на них скільки заробити. Карпо не хотів продавати два аршини землі з грушею. Скінчилося тим, що священик їх прогнав. Брати продовжували лаятися, як і їхні жінки. А закінчилося діло з грушею несподівано. Груша всохла і дві сім'ї помирилися. _____________________ _______________________________________ Панас Мирний «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» І Польова царівна Сталося це одного чудового весняного дня. Ясне сонце було тепле й приязне. З неба линула пісня жайворонка, в траві сюрчали коники. У такий день на серці стихають негоди, хочеться жити й любити. У таку днину до свого поля йшов молодий парубок літ двадцяти. Таких хлопців можна було часто зустріти по українських селах. Відрізнявся він від інших не одягом, не вродою, а палким поглядом темних очей. У ньому відчувались духовна міць і хижа туга. Парубок ішов повагом і любувався своєю нивою, яка була кращою за сусідські, аж раптом почув чудову пісню. Він затаїв дух, заслухався. Співала якась незнайома дівчина. Була вона низенька, чорнява, метка й жвава, одягнена в зелене вбрання, заквітчана польовими квітами. Дівчина була схожа на польову царівну. Після недовгої розмови незнайомка втекла від парубка. Повернувся хлопець додому. Його хатка стояла на краю села Піски. Була вона хоч і старенька, та чепурна. Поряд виглядали хлівці, повіточки. Не достатки, а тяжка праця кидалась у вічі. Біля порогу стояла бідно зодягнена жінка, яка стала докоряти своєму синові Чіпці, що той десь блукає, а корова й кобила не наповані. Увечері, як впоралися з худобою, став Чіпка розпитувати матір про дівчину, яка не йшла йому з думки. Та мати її не знала. II Двужон Літ за двадцять до кріпацької волі у село Піски прийшов невідомий захожий середніх літ. У волості він назвав себе небожем жителя Пісок Карпа Окуня, показав паспорт. Громада прийняла його. Став він піщанський громадянин — козак Остап Макарович Хрущ. Через рік купив хатку на краю села, землю й одружився з Мотрею, що жила в сусідах зі старою матір'ю Оришкою. Жили тихо, мирно, багато працювали. Та обридло таке життя Остапові, кинув сім'ю й пішов на заробітки. Скоро із Дону прийшла звістка, що Остап Хрущ насправді Вареник, має жінку і трьох дітей, яких покинув. Пішов поголос по селу, не можна Мотрі нікуди очей показати, щоб на неї пальцем не тикали. Віддали Остапа в солдати, а в Мотрі народився син, якого назвали Нечипором. ІІІ Дитячі літа Не судилося Мотрі щастя. Її і матір стали цуратися люди, обходити їхню хату стороною. Нужда несказанна, злидні невилазні, хоч день і ніч жінка працює і в полі, і дома. Баба Оришка доглядала онука, розказувала казки, відповідала на його запитання. Тільки з нею спілкувався Чіпка, бо ровесники не приймали хлопця, обзивали «байстрюком» і «виродком», а мати, замордована роботою й нестатками, часто била й лаяла його. За це Чіпка не любив матері, був лютий на неї, міг би — очі б їй видрав, якби не баба. IV Жив — жив! Жив Чіпка без друзів до дванадцяти літ. Росло лихо в його серці — і виростало до гарячої відплати. Ні Бог, ні люди не страшні йому. Віддала мати Чіпку в найми до багатія Бородая. Хлопець не слухав хазяїна, і той його побив. Чіпка ледь не спалив хлів Бородая, за що його й вигнали. На весну найняли Чіпку до діда Уласа пасти громадську отару. Там хлопець познайомився і подружився зі своїм ровесником Грицьком Чупруненком, полюбив діда. Підлітки пасли худобу, а коли було нічого робити, видирали горобенят із гнізд, відкручували їм голови, а тільця розбивали ґерлиґами. Та одного разу зробив Чіпка і добре діло. Він не побоявся вовка, відігнав його від отари і відбив у звіра ягнятко. V Тайна—невтайна Сподобалось Чіпці в діда. Робота легка, хліба заробив, грошей. А тут ще й трішки землі дісталось йому після смерті родича. Аж помолодшала Мотря, весела стала. Та прийшло горе в сім'ю: умерла стара баба Оришка. Чіпка помарнів, похнюпився і все кликав бабу, плакав. Не встигло одно забутися — інше приключилося. Дід Улас розказав Чіпці про батька, який ще малим нікого не слухав, нікому не корився. Пан за непослух часто бив його, і хлопець втік на Дон, де одружився, завів діточок. Але втікач дуже скучав за рідною стороною, повернувся в Піски з чужим паспортом, одружився з Мотрею. Два роки пожив тут, а потім знову повернувся на Дон, де його арештували, а пан віддав двожона в москалі. Задумався Чіпка, занемігся. Міркував над долею батька і винуватив його тільки в тому, що він не вирізав, не випалив панів, не помстився їм. VI Дізнався Прийшла зима. Люди дізналися, що їм дали волю, але треба два роки відробити в пана. У селі крик, гомін. Навесні вирішив Чіпка йти до громади проситись овець пасти самому, бо діда забрали до панського двору. Громада йому відмовила — чим тяжко образила. Став Чіпка працювати на свойому полі, купив овечок, корову, кобилу. Мати молоко продає, завелися гроші. Купили Чіпці гарний одяг, щоб не соромно у свято до людей вийти. Унадився Чіпка ходити на своє поле, де зустрів тоді незнайомку. І знову побачив її на тому ж місці. Захопив зненацька, так що вона й втекти не встигла. Поговорили, не зуміли утаїти, що подобаються один одному. Видали їх очі, слова, які не змогли стримати. Вперше почув Чіпка ім'я дівчини — Галя. Дізнався він, що вона єдина дочка багатого хуторянина. VII Хазяїн Ну, а Грицько що? Пішов він на заробітки в чужі краї, брався за будь-яку найтяжчу роботу, спав на голій землі, їв на ходу, але настав час, коли він з грошима повернувся додому, купив нову хату, землю. Став на людей поглядати звисока: до багачів горнувся, а на голоту дивився згорда. Посватався до дочки найбагатшого козака, та той не захотів мати зятем колишнього пастуха, що колись у драних штаненятах за вівцями бігав. Довго роздумував Грицько: яку собі жінку брати. Та незчувся, як і коли закохався в сусідню наймичку — веселу, моторну, працьовиту дівчину Христю. Вона була сиротою, не великої вроди, але так запала Грицькові в серце, що забув він і про великий посаг, і про незвичайну красу своєї майбутньої жінки, про яку мріяв наодинці. Недовго женихався Грицько, одружився з Христею і зажив тихим пахарським життям. Ні лайки, ні сварки не чула їх простора, світла хата. Матері радили своїм дітям брати з них приклад: і Гриць, і Христя залишились сиротами, а скільки надбали чесною працею. Отак треба на світі жити! ЧАСТИНА ДРУГА VIII Січовик Велике село Піски, а півтори сотні літ тому на цьому місці стояли невеличкі хутірці. Хат було мало. Люди жили в землянках. Зайвої землі лежало неозоро, і ті, хто сюди приходив, брали стільки, скільки могли обробити. Люди розселялися, і так виникло село Піски. Назву отримало через пісок, якого було багато перед самим селом. Якось оселився тут січовик Мирін Ґудзь — немолодий, коренастий, з довгими вусами, з закрученим за вухо оселедцем. Ходив на полювання та й забрів якось на хутір до козака Зайця. Біля копанки зустрів дочку Зайця Марину. Покохав і одружився з нею. З того часу заржавіла січова рушниця, став Мирін Ґудзь поле орати, хліб ростити, а Марина — сина Івана колихати. Коли Івась підріс, то став гратись у війну, про яку часто розказував батько. Тішився Мирін своїм сином—вояком, зате мати не любила ті страшні іграшки. Вона малювала перед сином картини тихого пахарського життя, і Іван переставав воювати. А як повернуло йому на шістнадцятий рік, то став він приглядатися до хазяйства. Мати раділа цьому, та й батько бачив, що минуле не повернеш, лицарство розтавало, кругом Україну облягало панство, і козаки іноді шукали ласки в панів. Піщани ще були вільні, але кругом розляглась неволя. Сумно жити стало старому козакові. Син цурався батьківського духу, останні січовики померли. Мирін дивувався новим порядкам, коли свій свого у неволю заганяє, кожен тільки про себе дбає, а братове лихо — чуже лихо. Лаявся із односельцями, нагадував їм про лицарство, козаччину, волю. Його іноді підтримували, розповідали про знущання панів над кріпаками, а потім розійдуться, щоб назавтра знову стати до щоденної хліборобської праці. Як побачив Мирін, що вже минулося козаче царство, а настало хліборобське господарство, то вирішив оженити сина на Мотрі, дочці козака Кабанця. Зажив Іван Ґудзь із своєю дружиною тихо та мирно. За три роки народилося в них троє синів: один Максим, другий Василь, а третій Онисько. Старий Мирін часто брав Максима на коліна та розказував йому грізні повісті про давні чвари. Максим полюбив діда більше батька й матері. Старість побраталася з молодістю. Січовик удмухнув пил своєї душі в молодесеньку душу онука! IX Піски в неволі Життя круто повернуло своїм важким колесом — та й закрутило Піски... в неволю! Досталося село панові Польському. Був він небагатий шляхтич, служив у якомусь полку, терся по передніх вельмож. За вірну службу нагородила його цариця великим селом Піски. Приїхав ясновельможний пан не сам, а з якимсь потертим, обтріпаним жидком Лейбою і об'явив піщанам, що тепер вони вже не козаки, бо Піски повністю належать йому. Люди невдоволено загули, загомоніли. Генерал підскочив до переднього і з усієї сили зацідив його у вухо, штовхнув у повозку жида, вскочив сам — і тільки його й бачили. Покотив у Гетьманське, розказав, який «бунт» підняли піщани, а на другий день у Піски вступала рота москалів. Селяни полякалися і вже мовчали, як генерал ходив із хати в хату та переписував своє добро. Не сидів без діла й Мирін Ґудзь. Роздобув собі і синові бумаги, що вони козаки. Так його сім'я і ще деякі розумніші залишились вільними, а їхні односельці були переписані генералом і перетворились на кріпаків. Якось рано—вранці по селу бігав війт та збирав людей на площу. Посходились, гомонять. Трохи згодом приїхав генерал, об'явив своїм кріпакам, що житимуть вони, як самі знають. Тільки йому будуть платити невеликий податок за землю, а віддаватимуть його Лейбі, який залишається у селі на хазяйстві. Люди спочатку сперечались, а тоді згодились. Генерал сів у візок, востаннє блиснув у очі піщанам його мундир з еполетами, замиготів срібний пояс з китицями. Більше його селяни не бачили. Лейба зостався на хазяйстві. Через місяць приїхала його жінка з десятком жиденят, поставили будиночок та й стали шинкувати. Пішло все по-старому. Козаки й кріпаки орали землю, засівали, жали, косили, молотили. Генералові платили невеликий чинш. Звикли піщани до Лейби, стали ходити до нього в шинок, бо в жида горілка була дешевша, ніжу козаків... Став Лейба нужний чоловік на селі. Завів худобу, за якою ходить уже наймичка Гапка. Піски піднялися, розрослися. Землянки зникли, на їх місці біліли чепурні мазанки. Миронові нічого того не довелось побачити. Скосила його думка про неволю рідного краю, умер останній січовик. X Пани Польські Пройшло десять років. До піщан дійшла звістка, що генерал умер, а генеральша їде з синами на село жити. Прикажчики збудували для панів новий палац, виселивши з того місця, яке вподобали, дві сім'ї. Селянські хати були розвалені, новий палац став кращим за піщанську церкву. І вперше піщани пішли на панщину: будували, мазали панські хороми. Новий прикажчик Потапович довго муштрував кріпаків, учив зустрічати «гаспажу». Аж ось — і сама приїхала... Збіглись люди подивитись на це диво. Сивих дідів вислали назустріч з хлібом —сіллю. Та генеральша за дорогу дуже втомилась і не прийняла ні хліба, ні солі. Вона навіть не глянула у бік людей. Піщани тільки й побачили свою пані ззаду, — високу, суху, як в'ялену тараню. Діти, два хлопчики десяти і дванадцяти років, повискакували за матір'ю з ридвану і побігли до гурту наймолодших своїх кріпаків та стали скубти їх за волосся. Незабаром наказали розходитись. Пішли піщани по домівках, несучи в похилених головах сумні думки та передчуття. А на ранок наказала пані знести всі хати, які стояли насупроти панського палацу і загороджували вид з панських вікон. Щодень ідуть усе нові й нові накази, нові й нові вигадки, які камінець по камінчику вибивали з людської волі. Піщани довго не піддавались та не змогли подужати генеральської сили. І тоді стали тікати цілими сім'ями у вільні степи. Аті, що залишились, покірно працювали на панських нивах. Нагайка у вмілих панських руках швидко перетворила завзятих степовиків у покірних волів. Незабаром молодих паничів відвезли у науку, а з науки вернулась старша дочка Віра Семенівна. Наступного дня вранцівЂ”рано піщанин Кирило Очкур проводжав до двору, як до гробу, свою старшу дочку Ганну — вродливу, хорошу дівчину, яку брали покоївкою для молодої пані. На другий рік приїздить друга дочка, на третій — третя. Набрали в покої пани селян, які прислуговували і в горницях, і на кухні, і в конюшнях. Ту голодну юрбу треба чимось годувати. А дочок заміж віддавати, скрині придбати? Треба про все подумати. Заклекотав генеральський палац... Музика, танці кожного дня. У горницях гостей — ніде просунутись. Усіх треба нагодувати, напоїти. І працювали кріпаки, як ті воли, на панщині вже по чотири дні на тиждень, та зносили в двір курей, гусей, яйця... Відгуляла генеральша й два весілля: Піски зроду—віку не чули, не бачили такого дива. Палац аж ревів, аж стогнав. Дві старші доньки вийшли заміж за панів, а ось менша прогнівила матір, бо полюбила «хохла» сотниченка Саєнка і побралася з ним без дозволу й благословення генеральші. Залишилась пані сама на хазяйстві. Будинок великий — а нікого нема! Завела генеральша котів, ціле кошаче царство, бо треба ж біля когось погріти своє одиноке серце. Слугувала хвостатим мишодавам бездітна вдова Мокрина. Годує їх, вичісує, постіль стеле. Та одного разу не доглянула і придавила дверима кошеня. На другий день Мокрина на виду всього села мазала панські кухні, а на шиї в неї на червоній стьожці теліпалось здохле котятко. Найбільше не любила генеральша горничну Уляну — веселу, з щирим серцем, кмітливу дівчину. Що б не сталося — винувата Уляна. Одного разу ні за що наказала жорстоко висікти її. Здалося несамовитій генеральші, що Уляна закохалась у камердинера Стьопку, якого пані сама жалувала. Били Уляну так, що насилу підвелась. А Стьопка не став дожидати своєї черги і втік. Перетривожилась генеральша, захворіла, а на третій день і померла. Доїхала—таки її дівка Уляна! Приїхав у село старший панич — тонкий, цибатий, з рижуватим, яку ведмедя, волоссям. Перш усього порозганяв котів, відпустив з двору майже всіх чоловіків. Дівчат чомусь залишив. Часто заходив у дівочу: говорить, жартує. Найбільше йому подобалась Уляна. Через півроку поїхав пан кудись далеко. Перед від'їздом попрощався з Уляною, подарував їй 50 карбованців, убрання, яке мала, та дозволив покинути палац. Оселилась Уляна у дядини. Через місяць вона вийшла за Петра Вареника, який був лакеєм у генеральші і нашивав їй нову шкуру, виконуючи наказ своєї біснуватої пані. А через три місяці послав бог Петрові сина Івана. Через рік приїхали у Піски обидва паничі з молодими жінками, поділили між собою батьківщину і стали дерти з кріпаків уже на дві сім'ї. Зубожіло село. Стали з'являтись злодії — новина в Пісках. Пан Василь Семенович злякався, що п'янюги й до нього залізуть, та й пересилився в новий палац, який збудував у Красногорськім хуторі. Назвало навколишнє панство той хутір «Меккою», бо збирались туди пани з цілого повіту, як на Магометову могилу бусурмани з цілого світу. Не забув Василь Семенович Уляну, взяв її сина Івася до панича у горниці. Та й ледащо був Улянин син, а Чіпчин батько... Незабаром утік кудись. І у Василя Семеновича і у Степана Семеновича народилося на двох аж десяток дочок. Літа ідуть, дівчата ростуть. У Василя Семеновича доньки були схожі на плащуватих циганок: з чорними очима, з довгими, як кендюхи, носами, самі чорні, як у сажу вимазані. Сидять у батька на шиї, як під шатром. Нічого робити: давай Василь Семенович закликати до себе паничів, давай на них накидати своїх плащуватих. Розкоренився рід панів Польських. Потомки «голопузої шляхти» усмоктали з молоком матері думку, що українські селяни годні тільки на те, щоб напихати їх голодні роти смачним і солодким. З половини двадцятих по шестидесяті роки був на Україні «золотий вік» панського панування. Верховодили у Гетьманському пани Польські, як у себе на царстві. Василь Семенович став предводителем, родичі —урядники; справник, суддя, підсудки — все то зяті, родичі зятів, племінники... Прибрав Василь Семенович до своїх лап цілий повіт. І все кругом мовчало, слухало, терпіло, та все нижче, нижче нагинало голову перед його владою. XI Махамед Після смерті останнього січовика Мирона і його жінки Марини їх син Іван із жінкою Мотрею вдвох поралися із хазяйством. Тяжко працювали самі і дітей призвичаювали до хліборобського життя. Найщиріше брався до діла старший Максим, та кидав розпочату справу, якщо проходила охота її робити. І не можна було його ні заставити, ні застрахати. Дідові оповіді про Січ, про волю запали у Максимове сердечко. Йому хотілось самому битись, рубатись, розгардіяшити. Колись ще малим роздражнив страшного панського бугая, і коли теє страховище погналося за ним, хлопець стрибнув через тин. Стрибнув і бугай та на кілку й застряв. Линула кров з пробитого боку. Пропав бугай. Батько побив Максима, а той переплакав — та й знову за своє. То на баранах їздить, то прив'яже телятам до хвостів дрючки й заливається реготом, як скотина лякалася й несамовито бігала, то з хлопцями навкулачку б'ється або братів за чуби таскає. Палкий, як порох, сміливий, як голодний вовк, він усіх побивав, над усіма верховодив. Як же дійшов до літ та убрався в силу, — біда з ним та й годі! Насміхався над парубками, пускав лиху славу про дівчат, заніс Луценкові ворота й почепив на самім версі столітнього дуба, у Тхорихи—вдови вимазав ворота дьогтем. Стали люди жалітися батькові на «Махамеда», як його прозвали старі баби. Та що батько вдіє з таким гульвісою, шибеником? Хотіли одружити, так на заручинах Максим так напився, що ледь не побив майбутнього тестя. Вернулися свати з гарбузом. На докори батька і матері Максим не зважав. Пив, гуляв, з дому речі почав носити в шинок. Мучився з ним батько, мучився та й вирішив віддати в москалі. А Максим як почув про це, то виспівуючи й вигукуючи зразу пішов до прийому. Записали його у гвардію, бо він був високого зросту, бравий, широкоплечий, як із заліза збитий. Не стало Максима, затихла лайка в Івановій хаті, не чуть ніякої шкоди в Пісках. Батько зовсім не згадував його, а як хто нагадає, то сердиться й відповідає, що ніколи не мав третього сина. Брати трохи посумували за Максимом, а далі й забули. Поженились, батько розділив між ними хазяйство, а москалеві зоставив хату та дві десятини поля. XII У москалях Погнали рекрут з рідного краю аж у Московщину. Дивувались вони життю російських селян: хати в селах були без вікон — чорні, як комори, закурені димом, люди — в личаках, у довгих балахонах, з бородами. Аж ось прийшли у місто. Багатство міське ще більше здивувало новобранців. Максим і в казармі був заводієм. Товариші душі в ньому не чули. Одне тільки мучило його, що жив у вонючій казармі та їв хліб, що був чорніший землі, та ще й у шаплику ногами мішаний. Капуста, каша — з рота верне. Взяли його старші москалі з собою на заробітки, на прокорм. Ходили по селах, крали, що погано лежить, та зразу ж і продавали, іноді випрошували у подорожніх, без грошей їли і пили у шинках. Начальство любило Максима за те, що він до всього здатний, моторний, сильний і розумний, з будь—якого становища знайде вихід. Незабаром зробили його унтер—офіцером. XIII Максим — старшим Як став Максим старшим, то спершу запишався, почав гордувати нижчими себе. Та скоро стало йому те старшування гірше полину... Ні з ким душу відвести; ні до кого по—братерськи забалакати; ні на чому своєї сили показати. Наткнувся якось Максим на граматку. Став самотужки вчитись читати, вивчився, та й покинув, як нікчемну річ. А тут виникли різні заворушення. Повів і Максим у бій своїх москалів. У одному із боїв загинув москаль, який перед смертю гукав якихось Мотрю й Хіврю та просив простити його. Максим дізнався, що то знаменосець хо-хол Хрущов. За сміливість нагородили Максима орденом та поставили фельдфебелем. А тут і війна закінчилась. Вернулися додому. Більше старшинування було зручнішим для того, щоб запускав Максим свою п'ятірню в московські достачі. Став він більше про себе дбати, кинув пити, складав гроші, та й задумав одружитися. Запала йому в око Явдошка, яка з дитинства займалась крадіжками, гулянками. Була красивою, знала це і торгувала своєю красою, як жид крамом. На той час, як зустрів її Максим, краса Явдошки вже трохи пом'ялася, і вона задумалась пристати до якогось берега. Так і зійшлись вони, прожили декілька років, звикли один до одного, а потім і побралися. Жили безжурно, не дуже задумуючись про завтрашній день. Минуло десять років. Безпутне життя витягло з них усі гроші. Схаменулася Явдоха. А тут ще Бог дав щастя — народилася дівчинка Галя, яка перевернула все їхнє життя. Закінчились жарти, гулянки. Стали обоє складати гроші. Максим відпускав своїх москалів на «прокормлєніє» та браву них гроші, а Явдоха скуповувала та перепродавала награбоване добро. У війні з турками Максим був легко поранений в руку, домовився з лікарем, і відпустили його із служби, дали «чисту». Через тридцять років повернувся Максим у Піски до батьківської хати. Потім переїхав на хутір, збудував дім, мов панські хороми, стайню, комори рублені, ворота тесані. Сміялись люди, що москаль фортецю собі будує та дивувались, звідки він гроші на все те бере. ЧАСТИНА ТРЕТЯ XIV Нема землі! Життя прожити — не поле перейти. Восени позвозив Чіпка додому хліб і лагодився його молотити. Аж тут приходить десятник з волості і приносить звістку, що прийшов з Дону якийсь чоловік і заявив, що Чіпчина земля належить йому. Відібрали у Чіпки землю судом. Та він вирішив боротися, взяв у матері п'ять карбованців і пішов у Гетьманське воювати за свою землю. Сонце вже стояло на вечірньому крузі, як підходив Чіпка до міста. Першим, кого він тут зустрів, був низенький чоловік, з круглим запухлим лицем, з рудими товстими вусами. На плечах була накинута московська шинель, унизана блискучими ґудзиками, з зеленими нашивками на комірі. Розповів Чіпка йому про своє горе. Познайомились. Звали чоловіка Василь Порох. Він часто писав піщанам «прошенія» в суд, набився і до Чіпки в помічники. Послав хлопця в шинок за пляшкою та запросив до себе в хату. Була та хата страшенно неохайна, з чорними, аж цвілими стінами, посеред долівки вибої, повні сміття; вікна темні, чорнувато—зелені. Василь Порох випив горілки, запропонував і Чіпці. Той спочатку відмовлявся, а тоді й собі випив чарку. Горілка запекла, защипала в роті, трохи не похлинувся, аж закашлявся... Але через деякий час Чіпка відчув тепло у тілі, темні думки стали прояснятися, стала прокидатись віра, узяло завзяття. Порох написав «прошеніє», випили ще. Василь став розповідати Чіпці про своє життя, про горе, яке йому заподіяли пани Польські. Сам предводитель з служби його вижив, брата за щось у Сибір заслав. Племінник панський сестру з розуму звів. За те й пише на них Пороху всі інстанції. Та нічого не виходить, бо скрізь у пана Польського свої люди. XV З легкої руки Уранці устав Чіпка з досадою в серці, з дурманом у голові. Узяв «просьбу», пішов у суд. Секретар Чижик згодився поправити діло, як Чіпка дасть йому п'ятдесят карбованців. У хлопця подих перехопило від такої неправди, кров прилила йому в голову; серце затіпалось; на виду зблід, а очі світили, яку вовка. Грюкнувши дверима суду, він потяг напрямки до Пороха, розказав йому все і вже сам запропонував випити. Горілка змішалася з страшною злістю — і запалила серце. Пішов Чіпка додому, та зайшов у шинок. Пропив свитку, шапку, повернувся до матері п'яний, розхристаний. А на ранок знову до шинку... XVI Товариство П'ючи та гуляючи, підібрав собі Чіпка трьох товаришів щирих: Лушню, Матню та Пацюка. Лушня був високий, широкоплечий, бравий, з хорошим панським личком, з чорними гарними вусами, з карими веселими очима. Пацюк собі худощавий, низький, мишастий, справжній пацюк, такий і прудкий. Матня був який завтовшки, такий завбільшки; неповороткий, неохайний. Голова величезна, обличчя татарське, кругле, як гарбуз; ноги короткі та товсті, як стовпці. Найбільше любив він горілку: дудлив її, як воду. Лушня родився й виростав у панському дворі. Мати його була сиротою і забрав її пан у свої покої, бо була вона красивою дівчиною. А через рік народився в неї білолиций чорноголовий хлопчик Тимошка. Як підріс він, то взяв його панич до себе лакеєм. Часто присікувався до хлопця та бив за те, що той ніби покрав щось із розставлених на столі цяцьок. Гірко прийшлося хлопцеві таке життя, злість накипала в молодому серці. І через рік, через два з малої та доброї дитини зробився якийсь лихий злодіяка. Украде щось та й підкине другому. Безвинного б'ють, а він собі нишком крадіжку поживе, та ще й сміється потайно. Але іноді і його совість мучила. Страшно йому ставало від думки, що за все те віддячиться, хоч не на сім світі, то на тім, сором пік його. Тоді він, щоб погасити прометеїв вогонь у змученій душі, прихилявся до скляного бога: привчився горілочку вживати. За це били його добре, прогнали з горниць, поставили кучером. Став Лушня вчащати в шинки. Там він і зазнався з Матнею і Пацюком, які теж повиростали в неволі злодіями і розбишаками. З оцими—то ледацюгами, гультіпаками побратався Чіпка. Цілий день і ніч п'ють, гуляють по шинках на його кошт, а перед світом ідуть у його хату висипатись. Виспляться, викачаються, візьмуть із собою Чіпку та з добра його що-небудь, — та й знову в шинок. Мотря спершу дивилась на таке безпутство та плакала, та вговорювала Чіпку, а потім стала лаяти, ганьбити. Сусіди намовили її пожалітись у волость. Посадили Чіпку п'яного у холодну, незчувся, як і заснув... Увечері його товариші розламали стінку холодної й випустили невольника. Іде Чіпка додому... У голоⳠ— хміль; на серці — зло... Як скажений бик, налітає на хату... З брязкотом повилітали вікна, грюкнули в сіні двері. Залетів у хату Чіпка з прокльонами, з сороміцькими словами про матір, яка сховалась від нього на піч. Умовляла його мати, просила покинути горілку, братчиків, які будуть поряд, поки буде що пропивати, а як не стане, то де й дінуться. Довго ще кричав на матір Чіпка, а потім узяв зі скрині материну нову білу свиту і майнув з товаришами у шинок. Мотря зв'язала останнє своє збіжжячко в клунок, останній раз оглянула свою хату, яка зробилася пусткою, і, обливаючись слізьми, пішла жити до старої баби—пупорізки. Немає Чіпці ніякого впину. Пропив усе хазяйство і навіть одежу. Зостався у латаній свитині, драних штанах. Босий, голий, без шапки, ходить він по селу від шинку до шинку. Нічого нема!.. Тільки й зосталося, що в току стіжки недомолоченого хліба... Лушня запропонував продати їх шинкареві. Але Чіпка твердо заявив, що не продасть хліб жидові. Згадався йому той недавній час, коли він, ще весною, назирав оцей самий хліб зеленим, як рута, буйним, як дерево, коли зустрівся з Галею, — балакав, жартував з нею... Коли він жав його, рано встаючи, пізно лягаючи; в'язав снопи, складав у копи, возив на тік, почуваючи себе хазяїном. Душу Чіпки обвив жаль за своєю працею, за своїми надіями. XVII Сповідь і покута На другий день, рано—вранці, Чіпка пішов до давнього товариша, з яким пасли вівці у діда Уласа, до Грицька. Чіпка вступив у просторий, чистий, оплетений двір, задивився на нову, білу, чепурну хату. На порозі хати стояла гарна, струнка, як дівчина, молодиця — низенька, чепурненька. Поздоровкались. Чіпка сказав, що прийшов до Грицька, щоб продати йому хліб. Грицька не було дома, працював у жида у пивниці, бо вдома з роботою вже впорався і не хотів без діла сидіти. Грицько повернувся голодним, сіли з Христею обідати, а тут Чіпка знову прийшов. Поздоровкались, запросили гостя до столу. Чіпці і соромно стало, і страшно. Ніяково оглянув хату. Була вона чепурно вибілена, тепла та ясна, тиха та щасна. Згадав він свої мрії про сім'ю, про Галю, і сльози ледь не бризнули з очей. Христя метнулась до хліба, до мисок, до печі. Насипала борщу, поставила пляшку з горілкою. Чіпці здалося, що він зроду не пив такої доброї горілки, не їв такого смачного борщу. Поїв Чіпка і став сповідатися цим щирим, привітним людям. Розповів про своє горе, про людську неправду. Винуватив усіх, крім себе. Тільки докір Грицька за матір вразив Чіпку в саме серце. Чіпка вмовив Грицька забрати його хліб без грошей, бо не хотів пропивати свою працю. Коли він пішов, Христя задумалась над словами гостя, згадала своє сирітство. Подумки вона неначе виправдовувала його; здавався їй Чіпка не таким гультіпакою та волоцюгою, яким його люди вважали. У неділю Грицько запріг пару биків у віз та й поїхав до Чіпки. Матня, Лушня, Пацюк стали допомагати Грицькові хліб набирати, та коли дізналися, що Чіпка віддав стоги без грошей, кинули роботу й почали йому дорікати. Але Чіпка не зважав на слова товаришів і слова свого не змінив. XVIII Перший ступінь Мотря працювала на чужих людей, часто згадувала свою хату, хазяйство. Та найбільше мучили думки про Чіпку, про ту прокляту ніч, коли він п'яний зневажив її, матір, тяжкими докорами, облудними словами. А тут ще й люди несуть їй новину за новиною про сина. Плаче мати дрібними сльозами, кличе смерть до себе. А Чіпка зовсім пустився берега. Пропив усе, залишились тільки голі стіни й побиті вікна. Задумався Чіпка: їсти, пити хочеться, надворі вже холодно, мороз у хату преться. Як жити? І вирішили побратими обікрасти пана. Змовилися з шинкарем, що купить він вкрадену ними пшеницю, добряче випили та й пішли до панських комор. XIX Слизька дорога Пішла по селу звістка про те, що пограбували пана, а сторожа прибили. Люди вказували на Чіпку і його товаришів. Прийшли з волості з обшуком, все обійшли, обдивились, а тоді приступили до Чіпки, що п'яний лежав на полу. Голова став допитуватись про пшеницю, про вбитого сторожа, та Чіпка відмовлявся так впевнено, наче й не він це зробив. Посадили усю четвірку у холодну. А їм і байдуже, завели жарти, планували, кого ще обберуть, розпитували Чіпку про сторожа. Єдине, про що журилися, — горілка. Скільки днів не пили — аж вуха попухли. Не доказали слідчі вину братчиків, випустили, а на другий день пішла по селу чутка, що обікрали голову. Влізли у хату якісь перевдягнені «штрашидла», зв'язали голові руки й ноги, накрили кожухом, забрали велику силу грошей — та й були такі... Потім пограбували писаря, і знову всі показували на Чіпку, знову обшукували, допитували — нічого! Люди лаяли харцизяку. Тільки Христя згадувала його палкі слова про людську неправду. Його розмова, грізна, а разом люба постать кинули жарину в жалісне жіноче серце. Жінка стала сумною, часто плакала, була холодною і нещирою з чоловіком. Грицько бачив усе те, здогадувався про причину тих потаєних гірких сліз — і боявся... боявся за Христю. Часто вночі думав, як розвінчати образ Чіпки, звихнути його правду... Аж тут такі новини про голову й писаря. Грицько перший приніс Христі звістку і Христом Богом присягався, що те діло Чіпчиних рук. Але Христя не стала веселою, а ще дужче хапалася за свою думку... «Коли такий чоловік отаке робить, що ж уже другі???» XX На волі Об'явили волю. Кріпаки кидали роботу та йшли в шинок — «волю женити». Але треба було ще відробити панам два роки. Піднялася спірка, змагання. А тут підскочила гаряча пора: оранка, косовиця, жнива, молотіння нового хліба, — ніколи було дихнути, не то що... Одному Чіпці з товариством немає клопоту. Протоплять хату гнилою соломою, вкрадуть курку, спечуть, з'їдять — от їм і тепло, і ситі. Люди дивились на таке життя та хитали головами. Ось настали святки. Гульня розвернулася на всі боки. Чоловіки усього села не вилазять з шинку. Жінки, не бачивши своїх чоловіків дома третій день, пішли до батюшки й матушки жалітися. Не помогло. У тому ж таки шинку, за чаркою горілки завели кріпаки розмову про те, що пан Василь Семенович Польський повинен заплатити їм за два роки. На завтра, ще чуть стало сіріти, зібралися коло волості, взяли старшину із собою та пішли до пана в Красногорку. Пан відмовився платити гроші, звинуватив піщан у тому, що вони бунтовщики, і вночі, як пішли люди по домівках, звелів запрягати коні вЂ” і вкупі з жінкою покотив у Гетьманське... На другий день у Пісках знову збирали громаду: приїхав становий з посередником, а незабаром, слідком за ними, вступила москалів сила. Посередник Кривинський став допитуватись, чого піщани бунтують? Громада стояла на своєму: вимагала, щоб пан заплатив за два роки. І тоді за діло взялися москалі. Піднявся крик, ґвалт; зчепилася бійка з москалями. Чіпка побачив, як упав старий дід Улас. Закипіло його серце, заболіла душа... Біга поміж козаками, закликає їх допомогти кріпакам. Його товариші Матня, Лушня, Пацюк, як побачили, що непереливки, та — тільки видно — через село... Кинувся по допомогу до Грицька — той мовчки мерщій від Чіпки, та в чужий огород, та й присів за лісою. Кинувся Чіпка до кріпаків... Тут його і схопили. Довго борсався він у руках москалів; ще довше його били. Ні крикнув, ні застогнав! Устав — наче з хреста знятий. Обняло його зло нелюдське на панів, на москалів, на своїх братчиків. XXI Сон у руку Спить Чіпка. Сниться йому чи ввижається недавня гульня. Шинок, залитий світлом, гуде від музики, танців, співів. А збоку насувається темна ніч, немов чорна хмара. А в тій темряві якісь тіні. Два чоловіки борюкаються... Той, що зверху, лютий, як звір, душить нижнього. Придивляється Чіпка й пізнає себе. Ясно згадав картину, як він душив сторожа, як востаннє бачив його очі, які вже смерть застилала полудою. Здригнувся Чіпка, тяжко застогнав, перевернувся на другий бік, та й знову заснув. І знову сниться чи верзеться ніч, тіні, у яких він пізнає матір і діда Уласа. Трохи згодом, вгорі захиталася нова тінь. Чиста та ясна, як літній погожий ранок. Пізнав Чіпка у ній Галю, свою польову царівну, простягає до неї руки. Тінь захиталась, ясне лице потемніло; на очах затремтіли сльози... Йому вчувся голос Галі, наповнений болем і гнівом. Той голос страшенно вигукував, проривався в кожну кісточку, в кожну жилочку, морозив його жахом, бо розкривав перед Чіпкою всі його злодійства, грабунки, нагадував про вбивство. Чіпка закричав. Від його гучного крику тінь затремтіла, полетіла вгору... Небо загоготало, огняна стріла вдарила коло його; кругом усе затріщало і запалало огнем... Ось він кругом охопив Чіпку... Як глянув він, а то не вогонь, то людська кров хвилями обступає його... Скрикнув Чіпка — і несамовито кинувся. Стояв уже вечір. Село втихомирилось, наморене бійкою: ніде ні крику, ні гуку. Скочив Чіпка — і почув вогонь у всьому побитому тілі. У думках сон мішався з бувальщиною, серце боліло, замирало, кипіло несамовитим злом... Він вийшов надвір — хоч провітритись. Кругом було пусто й глухо! Душа бажала поділитися з ким-небудь своїм лихом. Став Чіпка навколішки серед пустої хати і молився... прокльонами. Отаким його і побачив Лушня, не здержався і став реготати на всю свою здорову грудину. Чіпці стало соромно, хоч крізь землю... Його піймали на сльозах, він молився й плакав, як мала дитина. Цей сміх, товариська зрада, докора — разом кинулись йому в голову, схопили за серце... Він вигнав Лушню з хати й зачинив за собою двері. Але той став розказувати Чіпці, що їх теж захопили солдати й посадили у чорну. Оце тільки недавнечко випустили. Лушня брехав і боявся не пробрехатись. Чіпка повірив, йому стало жаль товаришів. Він скочив із полу, швиденько відчинив двері, впустив Лушню в хату і став говорити. Лушня слухав, дух притаївши, боявся поворухнутись, а Чіпка все говорив про людську неправду, про помсту панам за всі кривди; про те, що треба їхньому побратимству стати такими, як усі люди. Від сьогодні вони кинуть пити, гуляти, знайдуть роботу. Це вдень... А ніч—матінка научить, де їхнє лежить... XXII Наука не йде до бука Почула й Мотря про те, як заступався за людей Чіпка, як кликав оборонити кріпаків, як люто його били за це. Вона була тепер сердита на весь мир, на весь світ — на панство, що ЇЇ сина побило. Тільки мати вміє разом простити свою дитину й боліти її болями. Чіпка, як піднялося сонечко, пішов до баби, де жила мати, просити Мотрю повернутися додому. Каявся перед ненькою, вибачався, жалівся, що спина, мов печена, болить. Не видержала мати. Сльози жалю, докори, бризнули з переповнених очей, котилися по обличчю, падали на долівку. Того ж таки дня, надвечір, Чіпка пішов у Крутий Яр та найнявся молотити. Працював так, що аж солома летіла вгору. Піщанські козаки дивувались такому завзяттю, сміялись між собою, що й такого верховоду виправила московська лоза. Надійшла весна. У Піски приїхав посередник наділяти кріпаків землею. Ті перелякалися, щоб із землею не наділив він часом другою неволею та давай відмовлятися. Піднялася знову буча та колотнеча. Настала робота москалям — вганяють волю силою. Чіпці тепер ніколи дослухатись до всього того. Вкупі з матір'ю він день удень коло хати порається. Аж помолодшала Мотря, як перебралася у свою хату, на нове хазяйство... Радіє жінка, хвалиться людям — не нахвалиться своїм сином. Яке життя, таке й товариство. Зажив тепер Чіпка з Грицьком душа в душу, а Христя вподобала Мотрю; часто приходила до неї побалакати, розважитись. Чіпка вдень працює, а вночі йде кудись. Мотря питала, де він буває, та не допиталась; вирішила, що з повійницею спізнався, а не признається — бо соромно. А кругом Пісок тільки й чутки, що про лихі вчинки... Там німця—управителя обчистили; там жида, як липку, обідрано; там до пана в Красногорці добивалися; а в іншому селі церкву обікрали. Дивуються поміж себе люди такому не знаному раніше розбою та, лягаючи спати, просять бога, щоб цілими встати. ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА XXIII Невзначай свої Була темна осіння ніч. Люди сиділи по хатах, кожному було чогось не по собі. Під таку годину завжди важко дишеться, сумно живеться. А Чіпка, наперекір світові й людям, якийсь веселий, радий. Цілий день працював, насвистуючи крізь зуби веселу пісню, аж у ночі вже увійшов у хату. Не захотів вечеряти, накинув на плече сірячину і хутко кудись подався. Вийшовши з двору, повернув прямо в поле. Відійшов далеченько від села, стулив пальці, приложив до рота — і завив, як пугач. На цей гук із сивого туману стали виходити якісь тіні. Чіпка пізнав Лушню, Матню й Пацюка. З ними було чоловік п'ять невідомих. Привіталися та й стали змовлятися, де сю ніч будуть «рибу ловити». Вирішили — у Гершка. Перед світом під'їхало до Ґудзевого хутора дві повозки. На них — повно наших «рибалок». Зайшли у хату і давай розказувати, як Чіпка врятував Максима, одним замахом вложивши здорового, як ведмідь, кацапа, що ночував у Гершка. Проклятий ведмедина піймав москаля у лабети, так здушив, що у того й дух у п'яти заліз, а Чіпка виручив. Явдоха стала пригощати братчиків і вареним, і печеним. Максим поставив барило горілки. До столу підійшла Галя, подала печене порося та й задивилася на Чіпку. Серце у парубка забилось: любо йому стало, весело, що Галя й досі ще пам'ятає його. Після вечері поділили вкрадені гроші: заховав кожний по три сотні, потім унесли соломи та й полягали долі покотом. Hе спиться Чіпці: душно йому, важко, не дають спати думки про Галю. Устав Чіпка тихо, вийшов надвір, закурив. Коли чує — рипнули двері. Перед Чіпкою стояла Галя. У тонкій, білій сорочечці, в одній спідниці, з розпущеними косами, що, як дві гадини, спадали на її білу шию і спускалися на мов виточені з білого мармуру плечі. Не стримався Чіпка, міцно обняв Галю, притулив до грудей і зізнався у своєму коханні. Нічого не сказала йому у відповідь дівчина, тільки обвила його шию руками; уста черконулися уст, — та й злилися в довгий, гарячий поцілунок. Чіпка від нестями розвів руки. Галя висковзнула — і скрилася. Нерано прокинулися братчики, витаскали всю солому з хати, сіли за стіл. Пішла чарка кругом, розв'язались язики. Тільки Чіпка — як води в рот набрав, та тільки знай кидав свій бистрий погляд на ті двері, якими вчора увійшла Галя. Товариство поснідало та й потягло з двору. Пішов разом із друзями й Чіпка. Та раптом помітив, що кисета нема. Повернувся у двір і побачив Галю, яка сунула йому кисет у руки, а сама швидше у двері. Подивився Чіпка, в середині його кисета другий кисет з синьої шовкової матерії, вишитий червоними квітками. Тепло стало на душі у парубка, він посміхнувся і весело повернув до товариства. XXIV Розбишацька дочка Цілий тиждень лив дощ, як із відра. Цілий тиждень не виходив Чіпка з двору. Якось увечері Мотря заговорила з ним про невістку. Нічого не відповів їй Чіпка, а в неділю зібрався йти на ярмарок купувати коня. Тільки пішов не в Омельник, а прямісінько до Ґудзя на хутір. Старих не було вдома, зустріла його Галя. Була вона сумна, лице змарніло, пожовтіло. Чіпка спитав дівчину, чи піде вона за нього заміж, а Галя розповіла, що віддає її батько за москаля Сидора, який того дня, як усі пішли, зостався за столом, та й змовився з Максимом за весілля. Аж ось раптом вона повеселіла, заіскрилися очі. Вона надумала просити матір, щоб та умовила батька віддати її за Чіпку. Тільки він повинен кинути своє ремесло, бо не може вона вже бачити чужих речей у хаті, не може носити чужий одяг, душить її чуже намисто. Хоче вона щиро працювати, не ховатись від людей, чесно дивитись їм у вічі. XXV Козак — не без щастя, дівка — не без долі Повернувся Чіпка додому та зразу кинувся по хазяйству. А ввечері пішов до Сидора поговорити за Галю: щоб відмовився Сидір від неї. Той згодився, але запросив грошей. Чіпка розрахувався з москалем і на радощах поставив могорич усій роті. Розладив Чіпка заручини Галі й Сидора та намовив Грицька йти сватати за нього Ґудзівну. XXVI На своїм добрі У суботу заслав Чіпка старостів до Максима. У неділю були оглядини в Чіпки. Явдоху вразила бідна, низенька й тісна хата майбутнього зятя, не сподобалась їй і сваха. Не вподобала й Мотря Явдохи. Вона здалася їй гордою, бундючною, недоступною... Обидві матері хотіли б повернути справу назад, та вже нічого було робити; діло прилюдно вирішилось. На другу неділю молодих вінчали. Весілля Максим справив бучне: цілий тиждень музики грали, а горілка рікою лилася. Багато добра всякого та худоби навезла Галя з собою. Мотря як побачила все, то аж злякалася. Вона не знала, де його поставити, куди подівати. Максим та Явдоха, дивлячись на таку тісноту, радили молодим переїхати на хутір, але ті не згодились. Гарно, весело тепер у Чіпчиній хаті. Галя прикрасила стіни вишиваними рушниками, піч розмалювала синіми квітами. Свекруху жаліла й шанувала: сама поралась коло хазяйства й біля печі. А коло Чіпки Галя не знає вже, як і припадає, чим йому догоджає. Живуть молоді у радощах та любощах. Тільки іноді згадають про минуле. Стане Галя говорити про чесну працю, а Чіпка перечить їй, що тяжкою, кривавою роботою добра не наживеш. Та все ж від щирих слів любої жінки серце його впокоювалось. І він тепер ховався, тікав від своїх давніх братчиків, відкупався від них грішми. Покинув Чіпка Матню, Лушню та Пацюка і став дружити з Грицьком, став частенько навідуватись до нього. Жінки їх теж одна одну вподобали. Коли не Христя у Галі, то Галя у Христі. А там і покумилися: Галя похрестила другого сина своєї подруги, полюбила його, як рідну дитину, няньчила, пестила. Христя дивиться та й зітхне важко. Вона бачить і чує, чого Галі треба, та чого Бог не дає їй... Минула зима. Тільки діждав Чіпка тепла, зараз накупив дерева, найняв майстрів і заложив над самим шляхом не хату, а цілий невеличкий будинок. Склав рублену комору, сарай з конюшнею, обгородив дворище новою лозою, а замість старих похилених воріт поставив дощані, панські, розтворчаті. Над ворітьми, якраз посередині, на кружалі вирізана була чоловіча пика: рот — як у сома, очі круглі вЂ” як у сови, ніс — як у кота, а волосся, з проділем посередині вЂ” як у жінки... З усього села збігались діти дивитись на те пречудо... Чіпка перестав працювати на землі, а їздив по ярмарках, скуповував полотна і перепродував їх. Якраз від його й пішли в Пісках полотенщики. XXVII Новий вік Час не стояв на місці. Воля поламала віковічні ланцюги, на котрих ще з дідів—прадідів прикували до панів колись вільні хутори, села. Задурманений неволею люд почав продирати очі... і нічогісінько кругом себе не бачив, окрім — панів та мужиків!.. Неволя порізнила дітей одних батьків, одних матерів; вирила між ними глибокий яр, котрого ні перейти, ні переїхати... По один бік яруги стояли потомки козацької старшини, московські й польські приблуди, осиротілі діти Юди, панки й полупанки у мундирах з мідними ґудзиками... Усе то була ватага, вигодувана чужою працею, обута й зодягнена чужими руками... Тепер вона стояла і, як голодний вовк, клацала зубами, поглядаючи зо зла на другий бік яру, де потомки козачі копалися в сирій землі вЂ” без пам'яті про славну бувальщину дідів своїх, без пам'яті про самих себе. Сталися зміни і в Гетьманському, і в Пісках. Умер предводитель Василь Семенович Польський, а його сина ледь умовили зайняти батькове місце. Був він чоловік дуже недалекого розуму, ще меншої сміливості, ще слабішої волі. Тільки й батьківського, що пиха панська. Та часи тепер були зовсім не ті, щоб однією пихою жити. Захопив владу в цілому повіті і заправляв за спиною у нового предводителя Шавкун — чоловік ні дурний, ні розумний. Був він на коні, був і під конем. Його батько був убогий, помер рано. Хлопця віддали у бурсу розуму добувати, а там немилосердно били за будь—яку провину, чи й без провини. Забили до того, що з моторненького хлопчика зробився якийсь тупиця, убоїще. Підріс — почав красти, підбивати товаришів на пустощі, а далі й пити почав. Мучились із ним «святі отці», мучились, та й вигнали з «філософії»... голого, босого й простоволосого! Куди йти? Хтось, мабуть, на жарти раяв іти в університет. Зробився він студентом, та старий гріх завів його в холодну, а звідти на вулицю... Побрів він у Гетьманське до знайомого Чижика. Той порадив іти на службу. Став Шавкун служити в канцелярії предводителя. Тихий, покірний, перед старшими шапку здалека знімає. Незабаром умер старий письмоводитель, а Шавкуна перевели на його місце. Уже перед ним шапки ламали, але він не покладав надії ні на шану, ні на повагу, а цінував тільки гроші. Так оцей—то прониза й підлабузник держав тепер цілий повіт у руках замість ледачого «предводительського синка». Той і лапки склав: роби, мов, що хоч, що знаєш! Настало нове життя і для Чіпки. Люди його поважали, шанували, бо Чіпка чоловік добрий — у біді поможе. Становий став їздити до нього у гості. А як стали вибирати земство — то піщани першим назвали Чіпку. XXVIII Старе — та поновлене У літній день серед гарячої пори у Гетьманське скликали гласних. Від піщанської громади прибули Чіпка й Лоза. Почалися вибори в управу. Хтось запропонував вибрати Чіпку — і вибрали. Радів Чіпка, що заробив людську ласку і шану, збирався служити громаді, добро робити. А вийшло так, що загубив він спокій і долю. Вибір його в управу нікому не був милий. Козацька старшина, писарі, голови дивилися скоса, жалілися один одному, що хам, голодранець, волоцюга вискочив між пани. Шавкун чув це і звернувся до Чижика за порадою, як позбутися Чіпки. Той подумав хвилин п'ять, а тоді поліз у шафу з старими ділами і дістав справу, яку завели на Варениченка у зв'язку із крадіжкою пшениці у пана Польського і смертю сторожа. Справа була давно закрита, злодіїв не знайшли. Але там була приписочка, що «солдатский сын Варениченко оставлен в подозрении». Чіпці запропонували «вийти в одставку», але він навідріз відмовився. А через день прийшла від губернатора телеграма з наказом: «устранить гласного Варениченка по неблагонадежности». Розізлився Чіпка, що вкрали його честь, душу знеславили, кинувся до Пороха писати скаргу. Той у скарзі вилив й усю свою ненависть на панів Польських, що накипала довгі роки. Через тиждень до предводителя приїхав чиновник розбирати Чіпчину справу, та нічого не розкопав, добре пообідав у панів Польських, пограв у карти і поїхав — тільки курява встала... Горе об горе чіпляється. Вернувся Чіпка з Гетьманського додому з розтроюдженим лихом у серці, із згадками про свої минулі справи, з думками про правду людську. А тут зустрічає його мати, розповідає, що Максима дуже побито. На Красногорку напали розбишаки, та сторожі їх одігнали... Кажуть, така бійка була... Поїхав Чіпка на хутір, застав Максима ледь живим. Хотів щось розпитати, та тесть закашлявся, похлинувся; забулькотіло у розбитих грудях... і Максима не стало. XXIX Лихо не мовчить Поховавши Максима, Явдоха продала хутір і перебралася жити до дітей. Разом із нею вступило нове лихо в Чіпчину хату. Перше всього матері не помирилися. Явдоха стала верховодити, Мот-ря не змовчала, й пішла лайка та сварка. Галя й Чіпка тікали від тих буч або до Грицька, або поралися біля худоби. У своїй хаті Чіпка був, як чужий: вона йому остогидла. Грицько зі своїми розмовами про худобу, нестатки, хазяйство здавався йому нудним. Згадувалось парубкування. То життя було, хоч і під п'яною облудою. А тут — тихо та сумно, як у болоті, а дома — гірше, ніж у пеклі. Став Чіпка знову перекидати лишню. Галя його, бува, вмовляє, а він і сам не може пояснити, що з ним діється, чого йому сумно. Тоді молодиця запропонувала чоловікові покликати товаришів і може б хоч трохи розігнав свою тугу. Вона хотіла ввійти в те товариство тихим янголом—«спасителем», навчити запеклі «харцизяцькі» душі любові до людей. Пізно побачила молодиця, у яку халепу вскочив Чіпка. Весело йому з давніми товаришами: п'є, гуляє та знай співає про неправду людську. Інші порядки завелися в Чіпчиній хаті. Часто приходять братчики, чарка літає за чаркою, крики, співи. Іноді згадують свої походеньки. Лушня любив розказувати, як його мати вчила красти. Рідко проходив той день, щоб п'яне гульбище не збиралося. Мотря з плачем докоряла синові, а Явдоха навмисно підохочувала його, вітала братчиків. Чіпка щодень робився все хижішим. Одної ночі поїхав з дому, а повернувся з повними возами добра. (Це вже сталося після смерті Явдохи.) Мотря стала лаяти сина, а Лушня заніс у голову Чіпки думку, що то мати звела Явдоху зі світу. Hе раз повторював ці слова Чіпка вголос. Чула це Мотря, плакала та в Бога смерті благала. XXX Так оце та правда! Стояла люта зима. Одного вечора в хату до Чіпки зайшли братчики й сім незнайомих чоловіків. Хазяїн запросив їх до столу; знову пили, сміялися, а тоді стали змовлятися йти на хутір до Хоменка. Галя почула, що п'яна компанія вибралася з хати. Пішов із ними й Чіпка. Незабаром повернулися. Мотря виглянула з—за комина й затрусилася... На кожному видні були сліди свіжої крові. Рантом вона почула дитячий голос. Стара тихенько вийшла надвір і побачила дівчинку літ десяти в об'юшеній кров'ю сорочці. Дитина з плачем стала розповідати, що вона Хоменкова. Вночі на їх хутір налетіли розбишаки, усіх побили, порізали, одну її не знайшли. Потім запалили хату й поїхали. Мотря похапцем вдягла дівчинку, взула й хутко повела з двору до волості. Зарево від пожежі на Хоменковім хуторі вдарило їм прямо у вічі. Незабаром набігли волосні, обступили кругом хату. Ні одної душі не випустили: всіх побрали, пов'язали. Із своєї хатини вийшла Галя, побачила Чіпку із зв'язаними руками, дівчинку всю в крові: — Так оце та правда?! Оце вона!!!— скрикнула не своїм голосом і несамовито залилась божевільним сміхом. Христя дізналася про страшну новину від Грицька і зразу побігла до Галі. Перегодя трохи вернулася сама не своя і сказала, що Галя повісилася. Уже під осінь по шляху йшла ціла валка каторжан у Сибір. Зупинилася в Пісках. Був там і Чіпка. Стояв насуплений, кидав на людей, що обступили арештантів, грізний погляд. Чіпчину хату опечатали, забили. Мотрю взяв Грицько догодовувати до смерті. Швидко після того вона й померла. Недалеко від Пісок насипано високу могилу, а на ній стоїть височезний хрест. Під ним поховано вісім безневинних душ, загублених в одну ніч «страшним чоловіком». Іван Карпенко-Карий. «Мартин Боруля» Мартин Боруля, багатий шляхтич, чиншовик (той, хто платить за оренду землі якомусь іншому власникові), просить повіреного Трандалєва прочитати документ, де вказано, що "Дворянскоє депутатскоє собраніє" зачисляє його, Борулю, до дворянського роду і по дає на затвердження до Сенату. Тому треба ще раз подати в суд на Красовського, котрий його, "уродзоного шляхтича", назвав бидлом, а сина — телям. Мартин говорить, що не пожаліє ніяких грошей, щоб посадити Красовського в острог. Трандалєв радий, що знайшов собі таку безклопітну роботу, яка ще й прибуток гарний дає: він веде справу Борулі проти Красовського, а справу Красовського проти Борулі. Мартин просить сина Степана, який служить у земському суді, щоб той привіз йому свого знайомого чиновника Націєвського як жениха для дочки Марисі. Від Марисі він вимагає, щоб називала батьків не "тато", "мама", а "папінька", "мамінька" чи "папаша", "мамаша" — по-дворянському, щоб не бралася до важкої роботи, а то руки зіпсує собі, поводилася, як панночка. Марися й Микола, син іншого багатого шляхтича, Гервасія Гуляницького, кохаючи одне одного, вирішують сказати батькам про весілля. Степан розповідає Миколі, що він працює на службі, як вивчає напам'ять "бумаги", як потім із друзями розважається, п'ючи "трьохпробну" (горілку) й співаючи "крамбамбулі" (романси). Мартин, побачивши Миколу, говорить Степанові, що тепер, коли вони майже дворяни, простий хлопець йому не товариш, у нього інша дорога. Боруля посилає зі Степаном Омелька, звелівши тому одягтися якнайкраще — в чоботи й добрий кобеняк, запрягти кращих коней, і замовляє привезти самовар, цукор, чаю, кави, щоб було, як у дворян. До Борулі приходять сватати Марисю батько Миколи і його кум Матвій. Але Мартин відмовляє, говорячи, що його дочці, майже дворянці, простий мужик не пара. Ображені свати йдуть. Боруля посилає свою жінку Палажку до Сидоровички, щоб розпитала у тієї, як роблять "кофій" і коли подають: чи до борщу, чи на ніч. Повідомляє також, що скоро до них приїде чиновник — гідний для Марисі жених. Мати дивується й заперечує, адже дочка любить Миколу, але потім погоджується, думаючи, що Марися буде щаслива за паном. Приходить Омелько з міста пішки — друзі Степана його напоїли, він заснув, і в нього вкрали чоботи, кобеняк та коней. Мартин гнівається, велить позичити тачанку в сусідів і поїхати за женихом, й домашні щоб готувалися до свята — заручин. Марися зустрічається з Миколою, і той повідомляє, що її батько їм відмовив, бо не дворяни. Тепер Миколі кажуть, щоб сватав дочку Котовича. Марися в розпачі, але обіцяє любити хлопця і щось придумати для їхнього порятунку. Вона розмовляє з матір'ю і говорить, що не треба їй ніякого дворянства та ніяких інших женихів, окрім Миколи, просить заступитися перед батьком. Але Палажка відмовок , що то марно, тільки посваряться. Мартин забороняє дочці прати білизну, приносить від хрещеної матері кросна, щоб та вчилася вишивати, як благородна панночка. Приїжджає Націєвський з гітарою. Марися гостро з ним розмовляє, говорить, що вона не панночка, що любить іншого. Націєвський говорить, що всі баришні від нього "тають", розтане і вона, як пізнає ближче, адже він так гарно співає. Тим більше, що вже домовилися і батьком про багатий посаг (придане). На самоті Націєвський починає сумніватися, чи не підсовують йому нечесну наречену, яка чекає дитину від іншого. Підслуховує розмову Мартина з Палажкою, які сперечаються, кого візьмуть у куми, як народиться дитина, думає, що його здогади щодо нареченої підтвердилися, й крадькома тікає із заручин. Розгніваний Боруля бере коня, наздоганяє чиновного жениха її відлупцьовує його за свій сором. Приїжджає Степан з речами й говорить, що земський суд скасовано і їх усіх звільнено. Марися розповідає братові, що після того випадку з Націєвським й після того, як надійшов папір від Красовського, щоб вибиралися з його землі, батько зовсім занедужав. Вирішують покликати давнього товариша Гервасія, щоб поговорив із Мартином. Боруля ледь виходить у світлицю. Всі його вмовляють покинути думки про дворянство. Тим більше, що із Сенату надійшла відмова, бо в одному з документів написано не "Боруля", а "Беруля". Мартин просить принести папку з паперами і палить їх у печі, плачучи та приказуючи, що тисяча рублів згоріла, половина хазяйства пропала, а він усе-таки залишився бидлом. Гервасій просить поблагословити дітей — Миколу й Марисю до шлюбу. Хай добре вчать своїх дітей, то й стануть ті дворянами. Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) Трагікомедія І. Карпенка-Карого "Мартин Боруля" уже більше ніж сто років не сходить зі сцени. Секрет її довголіття не лише в неперевершених комічних епізодах, а в тому, що драматург порушив одну з вічних людських проблем — підміну особистіших етичних цінностей (чесність, порядність, працьовитість, кохання) становою приналежністю (повагою за чином). Від свого прагнення стати "за паперами" дворянином постраждав і сам Боруля, і його сім'я. Марисю ледь не від дали заміж за бідного гульвісу, але чиновника, дворянина Націєвського Степан займався чужою йому справою, їх мало не вигнали з орендованої землі. І сам малограмотний Мартин, і його рідні не розуміють суті вищого класу, і у своєму намаганні формально дорівнятися до них смішні. Кожен має займатися тою справою, до якої він має нахили та здібності. Іван Франко «ГІМН» (Замість пролога) Вiчний революцйонер - Дух, що тiло рве до бою, Рве за поступ, щастя й волю, Вiн живе, вiн ще не вмер. Нi попiвськiї тортури, Нi тюремнi царськi мури, Анi вiйська муштрованi, Ні гармати лаштованi, Нi шпiонське ремесло В грiб його ще не звело. Вiн не вмер, вiн ще живе! Хоч вiд тисяч лiт родився, Та аж вчора розповився I о власнiй силi йде. I простується, мiцнiє, I спiшить туди, де днiє; Словом сильним, мов трубою Мiлiони зве з собою,- Мiлiони радо йдуть, Бо се голос духа чуть. Голос духа чути скрiзь: По курних хатах мужицьких, По верстатах ремiсницьких, По мiсцях недолi й слiз. I де тiльки вiн роздасться, Щезнуть сльози, сум, нещастя. Сила родиться й завзяття Не ридать, а добувать, Хоч синам, як не собi, Кращу долю в боротьбi. Вiчний революцйонер - Дух, наука, думка, воля - Не уступить пiтьмi поля. Не дасть спутатись тепер. Розвалилась зла руїна, Покотилася лавина, I де в свiтi тая сила, Щоб в бiгу її спинила, Щоб згасила, мов огень, Розвидняющийся день? «Чого являєшся мені у сні?» Чого являєшся мені У сні? Чого звертаєш ти до мене Чудові очі ті ясні, Сумні, Немов криниці дно студене? Чому уста твої німі? Який докір, яке страждання, Яке несповнене бажання На них, мов зарево червоне, Займається і знову тоне У тьмі? Чого являєшся мені Усні? В житті ти мною згордувала, Моє ти серце надірвала, Із нього визвала одні Оті ридання голосні - Пісні. В житті мене ти й знать не знаєш, Ідеш по вулиці - минаєш, Вклонюся - навіть не зирнеш І головою не кивнеш, Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш, Як я люблю тебе без тями, Як мучусь довгими ночами І як літа вже за літами Свій біль, свій жаль, свої пісні У серці здавлюю на дні. О, ні! Являйся, зіронько, мені Хоч в сні! В житті мені весь вік тужити - Не жити. Так най те серце, що в турботі, Неначе перла у болоті, Марніє, в'яне, засиха,- Хоч в сні на вид твій оживає, Хоч в жалощах живіше грає. По-людськи вільно віддиха, І того дива золотого Зазнає, щастя молодого, Бажаного, страшного того Гріха! «Мойсей» Твір розпочинається прологом, своєрідним вступом до поеми, де автор звертається до свого народу. Він знає, що в українців є все, щоб стати вільним, нескутим народом: і велика страдницька історія, і працьовиті люди, і потужний духовний потенціал, але народ не в силі піднятися на вищий рівень, щоб разом творити свідоме суспільство. Автор ставить, скоріше перед самим собою, низку гострих запитань — чому це так. І. Франко порівнює український народ з «паралітиком», який сидить при дорозі, годується тим, що пощастить вимолити у подорожніх, — і так тягне день у день. Народе мій, замучений, розбитий, Мов паралітик той на роздорожжу, Людським презирством, ніби струпом, вкритий! Твоїм будущим душу я тривожу, Від сорому ...заснути я не можу. Автор не вірить, що українському народові «...на таблицях залізних записано в сусідів бути гноєм...», що його долею буде «укрита злість, облуд-лива покірність...» Невже, веде роздуми автор, подвиги і страждання багатьох поколінь українців пройшли марно? Невже «задармо стільки серць горіло ...найсвя-тішою любов'ю...», невже «задармо край твій весь политий кров'ю твоїх борців...», невже Задармо в пісні твоїй ллється туга, І сміх дзвінкий, і жалощі кохання, Надій і втіхи світляная смуга? «О ні!» — палко заперечує поет, бо вірить у відродження України: Не самі сльози і зітхання Тобі судились! Вірю в силу духа І вдень воскресний твойого повстання. Якби народу дати слово—вогонь, «пісню... палку, вітхненну, що міліони порива з собою...»! Але це надто важке завдання, яке, на думку поета, не до снаги його сучасникам. Його покоління знесилене журбою, попсоване сумнівами і «стидом». Воно не зможе вести за собою народ. Та прийде час, і з'являться нові люди, здатні творити нову історію своєї країни. Поет вірить у державне і національне відродження України, пророкує їй славне майбутнє: Та прийде час, і ти огнистим видом Засяєш у народів вольних колі, Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом, Покотиш Чорним морем гомін волі І глянеш, як хазяїн домовитий, По своїй хаті і по своїм полі. Ліричний герой поеми, як істинний патріот України, що робить усе від нього залежне, аби прискорити поступ народу, сподівається на щасливу долю своїх земляків. Схиляючись перед народним генієм, автор дарує йому свою поему: Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий, Та повний віри; хоч гіркий, та вільний; Твоїй будущині задаток, слізьми злитий, Твойому генію мій скромний дар весільний. І По сорока роках безперервного блукання безплідними пустелями єврейський народ, керований Мойсеєм, нарешті підійшов до бажаної мети — до Палестини, «обіцяного краю». Всі сорок років пророк Мойсей надихав свій народ і підтримував його віру, але, коли залишились лічені дні на перехіддо бажаного краю, люди зневірились: Що чудовий обіцяний край, Що смарагди й сапфіри Все ось—ось за горою блистять, — З них ніхто не йме віри... І зневірився люд, і сказав: «Набрехали пророки! У пустині нам жить і вмирать! Чого ще ждать? І доки?» Люди перестали вірити у свою мету, це вже був не народ, а «кочовисько ледаче»: «День за днем... весь Ізраїль дрімає...», «лиш жінки їх прядуть та печуть в грані м'ясо козяче...» Всі зневірились, одні діти в степу граються: воюють, зводять іграшкові міста з піску. Лише в їхніх душах залишились краплі колишньої могутньої віри батьків в інше життя: «Де набрались вони тих забав?.. Адже в нас не видали того, Не чували в пустині! Чи пророцькі слова перейшли В кров і душу дитині?» — розмірковують «напівсонні батьки». II Лише один з усього ізраїльського люду вірить у високу світлу мрію — це сам Мойсей: Се Мойсей, позабутий пророк, Се дідусь слабосилий, Що без роду, без стад і жінок Сам стоїть край могили. Все, що мав у життю, він віддав Для одної ідеї, І горів, і яснів, і страждав, І трудився для неї. Мойсей підняв народ, надихнув його на високі вчинки, але пройшло багато років, і люди, особливо молоде покоління, вже не хочуть прислухатися до його слів. Для них цінністю є щось конкретне, матеріальне, а мрії про звільнення — це, мабуть, лише красива казка: Ті слова про обіцяний край Для їх слуху — се казка; М'ясо стад їх, і масло, і сир — Се найвищая ласка. Супротивників Мойсея очолили Датан і Авірон, які всілякими способами прагнули підкорити народ своїм приземленим прагненням і світогляду: ...На пророцькі слова їх одвіт: «Наші кози голодні!» І на поклик його у похід: «Наші коні не куті». На обіцянки слави й побід: «Там войовники люті». Коли Мойсей спробував застерегти євреїв від нового Божого гніву, Авірон звинуватив його у богохульстві. А Датан навіть домігся того, що на зборах синів Ізраїля було прийнято ухвалу, спрямовану проти Мойсея: «Хто пророка із себе вдає, І говорить без зв'язку, І обіцяє юрбі Божий гнів або ласку, — Той на пострах безумцям усім Між отсим поколінням Най опльований буде всіма І побитий камінням». ІII Настає вечір, спадає спека, «наче дощ золотий із небес, полила прохолода». Люди займаються повсякденними справами: жінки із глиняними посудинами ідутьдо криниці підскелю,діти грають у степу, з деяких шатрів чути голоси і сміх. Точаться звичайні буденні розмови: «...Щораз менше в ягниць молока, І ягнята ось тіцькі! Навіть що, для ослиць не стає Будякової паші! Доведеться кудись кочувать На пасовиська кращі». Авірон радить людям податися в край Мадіан, а Датан пропонує йти ще далі, але не в край обіцяний. Раптом табором знявся великий гомін і рух. Що це? — збентежились люди. Всі повибігали з шатрів і побачили, як вийшов зі свого намету Мойсей: Хоч літа його гнуть у каблук Із турботами в парі, То в очах його все щось горить, Мов дві блискавки в хмарі. Хоч волосся все біле як сніг, У старечій оздобі, То стоять ще ті горді жмутки, Як два роги на лобі. Мойсей іде на «широкий майдан», де біля намету заповіту лежить великий камінь, піднімається на нього, аби виголосити перед громадою слово. А громада переживає складні почуття: люди, підбурювані Авіроном і Датаном, гніваються на Мойсея, але мимоволі відчувають повагу до нього. Вони вагаються: невже ж прийдеться «розбить, розтоптать», «як гнилую колоду», того, кого «...батьки і діди звали батьком народу»? IV «Вчора, — промовив Мойсей, — вони, його одноплеменці, ухвалили «печать наложить» на його «язик, на душу», — але тепер він мусить говорити «усім вперекір»: «Зрозумійте й затямте собі, Ви, сліпців покоління, Що, як зглушите душу живу, Заговорить каміння». Пророк ще раз застерігає народ від Божого гніву, адже від гніву Єгови «гори дрожать і земля подається», а людське серце, «як листя в огні, за-шкрумить і зов'ється». Мойсей переконує людей, що, прагнучи руху, він виконує наказ Єгови, бо якби не Божа воля, євреї і досі б «гнули шиї в Єгипті». Пророк порівнює єврейський народ з Божою стрілою, яка повинна летіти в намічену ціль: Бо Єгови натягнений лук, І тетива нап'ята, І наложена стрілка на ній — І то ви є стріла та. Як стріла вже намірена в ціль, Наострена до бою, Чи подоба стрілі говорить: «Я бажаю спокою»? V Аби люди краще зрозуміли Мойсея, він розповів їм казку—алегорію. Колись усі дерева зійшлися на «широкім роздоллі» і стали вибирати собі короля, щоб «і захист ...з нього, і честь, і надія, й підмога» були. Дерева стали благати посісти трон ліванський кедр, але той відмовився, бо і без цієї корони він «окраса землі і корона Лівана». Дерева звернулися тоді до пальми, та й вона не схотіла царювати: «Мало б сонце даремно мій сок Вигрівати щоднини? Мого плоду даремно шукать Око звіра й людини?» «Хай царює, хто хоче, у вас...» Дерева почали вже умовляти рожу, а вона й без корони — «цариця ростин, преподобниця Божа». Всі просили дуба, але він «...жолудьми все зайнятий», березу — а вона ...Панна в білому шовку, Розпуски свої коси буйні, Тужно хилить головку. Нарешті хтось наче жартуючи запропонував зробити королем терен, і дерева прийняли цю пораду. Терен згодився стати королем і охоронцем лісового царства: «Я ні станом високий, як кедр, Ні, як пальма, вродливий, І не буду, як дуб, самолюб, Як береза, тужливий. Здобуватиму поле для вас, Хоч самому не треба, І стелитися буду внизу, Ви ж буяйте до неба». Терен обіцяє бути «...зайцю гніздом, Пристановищем птаху, Щоб росли ви все краще, а я Буду гинуть на шляху». VI Мойсей закінчив казку. Весь народ уважно слухав його. Далі старець почав пояснювати алегоричний зміст своєї розповіді. «Дерева — се народи землі, А король у їх колі вЂ” Божий вибранець, син і слуга Господевоїволі». Мойсей вів далі. Коли Бог творив усі народи, то «...заглядав всім у душу...» Єгова вибирав народ — проводир усього людства. Бог не вибрав гордих, не взяв «...багачів—дукачів, що всю землю плюндрують...», чи «красунів—джиґунів...», чи тих, що сповнені книжкової премудрості. Бог обрав терен, що «...непоказний на вроду...», «...не має ...слави собі ані з цвіту, ні з плоду...», «...між премудрими ...не мудрець, у війні не войовник». Саме йому «...поклав ...в душу свій скарб Серцевідець Єгова, Щоб він був мов світило у тьмі, Мов скарбник його слова». «І посольство йому дав страшне Під сімома печатьми, Щоб в далеку будущину ніс, Ненавиджений братьми». Проте євреї зневажали заповіт Єгови, і Мойсей благав свій народ схаменутися, згадати, що він — «цар світа», бо інакше народ Ізраїлю втратить честь зватися народом — Божим обранцем: «О Ізраїлю, ти той посол І будущий цар світа! Чом не тямиш посольства свого І його заповіта?» Звертаючись до єврейського народу, Мойсей пророкував йому тяжке покарання за порушення волі Бога: «...будеш ти мов розчавлений черв, що здихає на шляху». VII Мойсей закінчив говорити. Авірон, насміхаючись з нього, почав наводити контраргументи на промову пророка. Він казав, що доля, яку пропонує людям Мойсей, — це доля «того осла», який носить у зав'язаних міхах хліб для інших, сам залишаючись голодним. Авірон не вірив у Єгову і пропонував євреям поклонитися іншим богам — Ваалу й Астарті: «Най Єгові колючі терни Будуть любі та гожі, Нас Астарти рука поведе Поміж мірти і рожі». Кепкуючи з Мойсея, Авірон порівнював благочестивого старця зі старою руїною і запропонував приставити його, як майстра розповідати казки, за громадську няньку до дітей. Люди засміялись, але Мойсей спокійно відповів кривднику, що тому не бачити землі обіцяної, бо не зможе зробити жодного кроку з того місця, де стоїть. Всі жахнулися слів старця, чекаючи на негайне чудо, але нічого не сталось. Авірон засміявся ще дужче. А в народі, як у градовій хмарі, «...йшов клекіт глухий...» VIII Слідом за Авіроном Датан став звинувачувати Мойсея у зраді народу Ізраїлю. Датон згадав часи, коли вони ще перебували в Єгипті. Попри страшні знущання і катування, єврейський народ ріс, «...як та Нілева повінь». Всі знали, що як тільки в євреїв народжувався первісток, то в єгипетській сім'ї «первородне» вмирало. Ніхто з єгиптян не знайшов ради в цьому, лише Мойсей придумав вихід: він кинувся в ноги фараону, — вів далі Датан, — і сказав, що поведе євреїв у пустелю, аби знесилити їх. Датон убачив у цьому вчинку пряму змову Мойсея з ворогами євреїв. Датан звинуватив пророка втім, що їх залишилась жменька, сотні тисяч померли. І ось тепер, коли сила Ізраїля «по пісках розгубилась», Мойсей веде їх туди, де зверхником над усіма князями також є єгипетський фараон. Мойсей одказав на це, що Датану також не доведеться побачити Ханаана. Більше того, при смерті в нього не стане під ногами навіть п'яді землі. Датан закричав, щоб Мойсея побили камінням, але жоден не наважився кинути камінь у старця. Побачивши це, Датан вирішив вигнати Мойсея з табору. Ревуча юрба підтримала таке рішення. Знов підняв гнівний голос Мойсей: «Горе вам, нетямучі раби На гордині котурні! Бо ведуть вас, неначе сліпих, Ошуканці і дурні». Мойсей порівняв єврейський народ з чирою (корою), що її пастух надрав з бука. Як пастух робить з грубої чири м'яку, податливу губку, так і Єгова товче народ, щоб він сприйняв «іскру Божого слова». Пророк закликав стерегтися, аби Єгова не забрав своїх обітниць назад, радив покоритися всесильному Богу. Всі слухали його похилившись, мовчазливі й понурі. X Мойсей замовк, аж раптом у його серці щось тьохнуло, затремтіла, заплакала душа. Він вибухнув безмежною любов'ю до народу: «О Ізраїлю! Якби ти знав, Чого в серці тім повно! Якби знав, як люблю я тебе! Як люблю невимовно!» Мойсей сказав, що любить свій народ більше, ніж сам Єгова, бо у Бога мільйони дітей, а в Мойсея — один — єврейський народ. Якщо Бог вимагає від людей хвали і шани, то пророк нічого від них не хоче, він просто любить їх усім серцем. Оскільки євреї вирішили прогнати Мойсея від себе, він висловив згоду підкоритися їх волі і йти «до межі Ханаана» самому, без своїх одноплеменців. Пророк вірив, що народ згодом піде за ним, «як за мамою діти»: «І я знаю, ви рушите всі, Наче повінь весною, Та у славнім поході своїм Не питайте за мною!» Мойсей прощається зі своїм народом і йде у степ. XI Біля табору Мойсей зустрів купку єврейських дітей, які просили дідуся не йти під ніч у степ, розказали, що спіймали скорпіона і трьох зайчиків. Вони забажали послухати, які дива бачив Мойсей у молоді роки, за яких обставин він бачив «...корч той..., що горить, не згорає...», як чув голос потужний Бога. Але Мойсей не міг залишатись. Він лише порадив дітям будувати «свій мур», залишатись завжди праведними: «Не гасіте ж святого огню, Щоб, як поклик настане, Ви могли щиросердно сказать: «Я готовий, о пане!» XII Мойсей залишився один. Він щиро молив Бога озватися до нього «...ще раз, як колись на Хориві!», підтримати його у скрутну годину. Проводир згадав свою сорокарічну працю, коли він намагався зробити з рабів народ по Божій уподобі. Сорок років Мойсей, як коваль, «...клепав ...серця і сумління народу», але, здається, даремно. В нього з'явились сумніви — чи все він робив так, як заповідав Єгова: «І ворушиться в серці грижа: Може, я тому винен? Може, я заповіти твої Не справляв, як повинен?» Мойсей благав Бога озватися до нього, але «...мовчала пустиня німа...» XIII Раптом Мойсей почув голос. Він подумав спочатку, що це його внутрішній голос, що говорить його «власне горе шалене», але хтось промовляв до нього. Голос почав допитуватися, чому Мойсей, власне, повів народ Ізраїлю. Може, пророк з гордощів розпочав свою справу, може, він відчував сором від того, що був «братом рабів», і хотів зробити народ таким, щоб йому було мило дивитись на нього. Голос став спокушати Мойсея, намагаючись довести йому марність справи, якій він присвятив життя: «Може, голос, що вивів тебе На похід той нещасний, Був не з жадних горючих купин, А твій внутрішній, власний?» Від цих ворожих слів Мойсей відчув себе ще самотнішим. Пророк запитав свого співрозмовника, хто він, і почув відповідь: «Я Азазель, Темний демон пустині». XIV Мойсей дедалі більше впадав у розпач. Він став сумніватися у вірності шляху, обраного сорок років тому. В його серці «...важка боротьба ішла з самим собою». Може, єврейський народ міг би залишатися в Єгипті і Датан має рацію, кажучи, що «старі гнізда лишили, а новії здобути нема ні охоти, ні сили?» Мойсей благав Бога озватися до нього, але в степу чути було лише квиління гієни та шелест гадюки. XV Євреї побачили здалека дивну картину. На верхівці гори стояла якась гігантська постать, простягши до неба розкинуті руки. Це Мойсей, стоячи на молитві, розмовляв з Богом. Пророк стояв на вершині цілий день. Вже заходило сонце, і колосальна тінь Мойсея, як і вранці, падала на єврейські шатри. Люди боялися, щоб Мойсей не прокляв їх, бо «від такої молитви тремтять землянії основи» і «дрижить трон предвічний Єгови». XVI Залягла на горі ніч, і Мойсей, який увесь день стояв на молитві, впав непритомний. Зненацька він почув голос, який здався йому голосом його матері, яка жаліла свого сина. Згодом цей голос став промовляти слова, які мали підірвати віру Мойсея в могутність і непохибність Єгови. Голос твердив, що Бог не може керувати ні поодиноким камінцем, ні навіть пилом, а не те що народом! Голос розповів легенду про відомого з давньогрецької міфології сліпого гіганта Оріона. Оріон ішов до сонця, щоб здобути зір. Оскільки він не бачив, куди йти, за поводиря собі узяв хлопця. Хлопець, що сидів у нього на плечах, мусив показувати сліпому дорогу. Оріон ішов вже багато часу, але до сонця не наближався, бо хлопець завжди показував в інший бік — туди, куди поверталося світло. Першу половину дня хлопчик вів його на схід, потім — на південь, далі, під вечір, на захід. Голос пояснив, що гігант — це «людськість уся», яка поспішає до «незримої ціли», прагнучи осягнути невідоме і фантастичне, руйнуючи при цьому «рідне й знайоме». Хлопчик — це «логіка фактів», яка кепкує з людства. І почувся тут демонський сміх, Як луна його слова. XIX Враз задрижала земля, гуркнув грім, знялася буря, Мойсей марно чекав голосу Бога. Бочався град, дощ — і тут не з'явився Єгова. Нарешті все стихло, «лиш води дзюрчать», повіяв легкий приємний вітерець, і Мойсей відчув — до нього говорить Бог: «Маловіре, ще ти не почавсь В материнській утробі, А я кожний твій віддих злічив, Кождий волос на тобі». Єгова пояснив Мойсею, для чого вивів синів Ізраїлю з Єгипту. Треба було духовно й фізично зміцнити обраний народ, підготувати його до майбутніх випробувань. Дарма що край обіцяний малий і непоказний, бо «...тісна і вузька і найбільших колиска». Якщо б євреї залишились у Єгипті, то вони б «присмоктались до скиби», їм же судилося «...світ здобувать, його соки і скарби». Адже поступ людства — не матеріальний добробут, не скарби земні, не «хліб золотий», а пошук духовності, невгамовна жага вдосконалення. Саме цей шлях веде до «обітованого краю»: «Ось де вам вітчина осяйна, З всіх найкраща частина! Лиш дрібненький задаток її Вам отся Палестина». А оскільки Мойсей «на момент» засумнівався в Бозі, йому призначено, вже побачивши обіцяний край, не вступити до нього і вмерти перед самим порогом своєї мети. Так вирішив всемогутній Єгова: «Тут і кості зотліють твої На взірець і для страху Всім, що рвуться весь вік до мети І вмирають на шляху!» XX Євреї побачили, що Мойсея на скелі немає, і всіма опанував жах, усі поглядали, «мов убійці, що вбили у сні найдорожчу людину». Але що це? Вихор в степу? Здійснення пророцтва? Раптом в оточенні парубоцтва з'явився ватажок, «князь конюхів» Єгошуа. Він закликав євреїв: «До походу! До бою!» Ще мить — і всі в одному пориві зірвуться з місця, ліниві кочівники перетворяться на завойовників, героїв. «Авірона камінням поб'ють, а Датана повісять». І підуть вони в безвість віків, Повні туги і жаху, Простувать в ході духові шлях І вмирати на шляху... _____________________________________________________________ Михайло Коцюбинський. «Тіні забутих предків» «Іван був дев'ятнадцятою дитиною у гуцульскій родині Галійчуків». Ще дитиною він відрізнявся від інших: «...Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі». Ті очі ніби бачили щось приховане від інших: «Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і не відоме нікому...» Мата з полегкістю відпускала Івана з хати, і він ішов у гори, у ліс, де йому було затишно, де усе було зрозуміле й рідне. Мати навіть побоювалась, чи не підмінили її дитину: «Не «сокопилася» баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки — і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня». Бо син краще почувався серед природи, у лісі, ніж у хаті біля людей. Світ здавався йому казкою, «повною чудес, таємничою, цікавою і страшною». Іван семи років «умів знаходити помічне зілля — одалеп, матриган і підойму, розумів, про що канькає коня [рід коршуна], з чого повстала зозуля, і коли оповідав про все ж вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього говорить?» Знання про світ природи і світ людини якось швидко стали йому доступні, зрозумілі. «Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник [злий дух] править усім, що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку [худоба]: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир [міфічна лісова істота], який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях [диких верхівках гір], нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник». Коли хлопець підріс, його послали пасти корів. Там, на пасовиську, Іван вивчився від старших грати на сопілці. Та ті звичайні пісні не задовольняли його — у ньому жили інші мелодії, «неясні і невловимі». Це була чарівна музика рідної природи: «З—за галузки смереки виглядали зажурені гори, напоєні сумом тіней од хмар, що все стирали бліду усмішку царинок [обгороджених сінокосів близько до оселі]. Гори щохвилини міняли свій настрій: коли сміялась царинка, хмурився ліс. І як трудно було вдивитись в те рухливе обличчя гір, так трудно було дитині спіймати химерну мелодію пісні, що вилась, тріпала крильцями коло самого вуха і не давалась». Одного разу Іван зайшов далеко у гори і раптом почув ту жадану тиху музику. Але хто ж грав у цьому безлюдному місці? Іван повернувся і скаменів: «На камені, верхи, сидів «той», щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру». Іван хотів тікати — і не зміг; хотів закричати — голоса нема. Але ось голос з'явився, а той щезник раптом пропав. Кинувся Іван бігти вниз, і біг, доки не впав без сили. Потів, прийшовши до тями, Іван спробував повторити мелодію, але вона довго не давалась. Але хлопець починав ще і ще. І нарешті «лісом попливла чудна, не відома ще пісня, радість вступила у його серце, залляла сонцем гори, ліс і траву, заклекотіла в потоках, підняла ноги в Івана і він... закружився у танці». Душа і серце співали у хлопця. «На сонячній плямі полянки, що закралась в похмуре царство смерек, скакав біленький хлопчик, немов метелик пурхав зі стебла на стеблину, а обидві корови — жовтаня і голубаня, просунувши голови межи галузки, привітно дивились на нього, жуючи жуйку, та зрідка дзвонили йому до танцю». У лісі знайшов Іван те, чого шукав. «Вдома, в родині, Іван часто був свідком неспокою і горя. За його пам'яті вже двічі коло їх хати трембітала трембіта, оповіщаючи горам і долам про смерть: раз, коли брата Олексу роздушило дерево в лісі, а вдруге, коли браччін Василь, файний веселий леґінь, загинув у бійці з ворожим родом, посічений топірцями». Тут не було спокою. Людьми опанували ненависть і злість. Стара ворожнеча існувала між родом Палійчуків, до якого належав Іван, і родом Гутенюків. Ніхто вже не міг точно пригадати, звідки пішла ворожнеча, але й досі всі кипіли злістю й завзяттям. Насправді сім'я Івана була невелика. З двадцяти дітей вижили лише п'ять, а «решта п'ятнадцять спочило на цвинтарі біля церковці». Всі в родині любили ходити до церкви, особливо на храмові свята. Там можна було зустрітися з дальніми родичами, а інколи і «пустити кров» Гутенюкам. У ці дні Палійчуки надягали найкращу одежу, сідлали коней і гірськими стежками відправлялись до церкви. І плаї ніби—то розцвітали червоними маками: то йшли святочно прибрані гуцули. Одного разу, повертаючись з храму, два ворогуючі роди зустрілись і сталася бійка між Гутенюками і Палійчуками. Іван не зрозумів, як воно сталося, та коли побачив, якупав його батько, «як підтята смерека», кинувся у бійку. В запалі бійки вдарив дівча, «що тряслось з жаху біля самого воза». Іван здогадався, що це «Гутенюкова дівка», та почала тікати, він наздогнав її, шарконув за пазуху і роздер сорочку. Звідти впали не землю нові кісники, які він вкинув у річку. «Тоді дівчинка, зігнута вся, подивилась на нього спідлоба якимсь глибоким зором чорних матових очей і спокійно сказала: — Нічьо... В мене є другі... май ліпші». Так зав'язалась розмова, і дівчинка вийняла цукерку й поділилась нею з Іваном. Він завагався, але узяв. «Тепер вони вже сиділи рядочком, забувши про вереск бійки... а вона оповідала йому, що зветься Марічка, що пасе вже дроб'єта (вівці)... а погляд її чорних матових очей м'яко поринав у Іванове серце...» На другий день після бійки помер батько Івана, старий Палійчук. І тяжкі часи наступили в його родині. Але в пам'яті Івана не смерть батька жила, а зустріч із дівчинкою, що, скривджена ним безвинно, «повним довір'я рухом» дала йому половинку цукерки. Іванові дуже хотілося знову побачити Марічку. І він зустрівся з нею, коли пас корови, а вона вівці. Відтак вони зустрічалися щоразу, пасуючи овець і корів, і це була їхня таємниця. «Білі ярки, забившись у холодок під смереку, дивились дурними очима, як качались по мхах двоє дітей, дзвонячи в тиші молодим сміхом. Втомившись, вони забирались на біле каміння і лячно зазирали звідти у прірву, з якої стрімко підіймався у небо чорний привид гори і дихав синню, що не хотіла тануть на сонці. В щілині поміж горами летів в долину потік і тряс по каміннях сивою бородою. Так було тепло, самотньо і лячно у віковічній тиші, яку беріг ліс, що діти чули власне дихання. Але вухо уперто ловило і побільшало до найбільших розмірів усяких згук, що мусив жить в лісі, і їм часом здавалось, що вони чують чийсь хід потайний, глухе гупання барди, хекання втомлених грудей». Так росли вони серед потоків і лісів, чисті і наївні. Але дитинство минуло, і Іван «був уже леґінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню. Марічка теж вже ходила в заплітках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатись». Вони не пасли більше ягнят, а зустрічались лише на свято та у неділю. «Сходились коло церкви або десь в лісі, щоб стариня не знала, як кохаються діти ворожих родів. Марічка любила, коли він грав на флоярі. Задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна пісня, якої ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигідно послали свої тіні смереки». І здавалося їм, що на світі тільки дві барви: «в зеленій — земле, в блакитній — небо». І серед цього зелено—блакитного світу лише вони двоє. «Марічка обзивалась на груфлояри, як самичка до дикого голуба,— співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з'явились — не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще у колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійні по сіножатях, як смереки ростуть по горах... Марічка і сама вміла складати пісні». Поезія Іванових мелодій спліталася з летючими віршами Маріччиних коломийок. Вони покохали один одного. «Вона давно вже була Іванкова, ще з тринадцяти літ. Що ж в тому дивного було? Пасучі вівці, бачила часто, як цап перчить козу або баран валує вівці,— все було так просто, природно, відколи світ світом, що жадна нечиста думка не засмітила їй серця». Марічка часто питала, чи будуть вони у парі назавжди, адже їхні сім'ї ніколи цього не дозволять. Та Іван запевняв, що й питати родичів не буде, бо Марічка мусить бути його. На танцях запропошував її відверто і «наче на злість старині він на танцях вимахував дівкою так, що аж постали розсідались». Однак усе складалось не так, як гадав Іван. Ґаздівство його руйнувалося, і треба було йти в найми. «Мушу йти в полонину, Марічко,— сумував він заздалегідь». Марічка покірно погоджувалась, хоч їй було дуже сумно. І той сум виливала у співанках: Ізгадай мні, мій миленький, Два рази на днину. А я тебе ізгадаю Сім раз на годину. Вона втішала сама себе, що обов'язково буде дивитися на гори, то може, й побачить його: «Як муть мряки сідати на гори, я сяду та й си заплачу, що не видно, де пробуває милий. А як в погожу річку зазоріє небо, я му дивитись, котра зірка над полонинков — тому бачить Іванко... Тільки співати залишу». Але Іван радив їй не втрачати веселості й співати. Обіцяв повернутися швидко. Він слухав її пісні і думав, що вона засіяла співанками своїми і ліси, і гори, і полонини. Увесь світ навколо нього бринить її піснями. «Але прийде пора, він поверне до неї, і вона знов позбирає співанки, щоб було одбуть чим весілля...» * * * Відтак теплим весняним ранком Іван пішов на полонину. «Іван піднімався все вище.. ..Ліси уступали місце гірським сіножатям, м'яким і повним. Іван брів серед них, як по озерах квіток, нагинаючись часом, щоб закосичить кресаню [капелюх] жмутком червоної грані або блідим вінком не-вістульки. <... > А стежка вела все далі... Тут були тиша, великий спокій природи, строгість та сум. <... > Полонина! Він вже стояв на ній, на сій високій луці, вкритій густою травою». А у долині, вкритій від вітру, знайшов Іван стаю [дерев'яний намет для вівчарів]. Тут, серед гір, Іван разом з іншими мав доглядати худобу, що її зганяли на літо сюди з різних сіл. Кожен знав свою справу і мав тут свої обов'язки. Чоловіки ставилися до них як до священних. «Тим часом ватра розгоралась на полонині. Повним поваги рухом, як давній жрець, підкидав ватаг до неї сухі смереки та свіжу хвою, і синій дим легко здіймався над нею... Полонина починала своє життя живим невгасимим вогнем, що мав її боронити од всього лихого». День згас, і Микола—спузар, що повинен був усе літо слідкувати за ватрою, покликав вівчарів вечеряти. * * * «Яка ж тото полонинка повесні весела, як овечки у ню ідуть із кожного села!..» Ватаг чутливо прислухався і ніби чув, як сходяться отари худоби сюди, на полонину, як оживають гори віддихання і тупоту отар. І ось уже вони тут усі. І тоді ватаг впав на коліна і підняв руки до неба. «За ним схилились до молитви вівчарі й люди, що пригнали маржину. Вони прохали у Бога, щоб вівця мала гаряче серце, як гарячий вогонь, який переступала, щоб Господь милосердний заступив християнську худібку на росах, на водах, на всіх переходах од всякого лиха, звіра і припадку. Як допоміг Бог зібрати худібку докупи, щоб так допоміг усю людям віддати. Ласкаво слухало небо простосердечну молитву, добродушно хмурився Бескид, а вітер, пролітаючи далі, старанно вичісував трави на полонині, як мати дитячу голівку...» * * * Дні спливали за днями в щоденній праці, у труднощах вівчарського життя. Та серед щоденних турбот згадує Іван Марічку. Як вона, чи співає ще своє пісні? «Ой, як будуть вівчарики Білі вівці пасти, Будуть мої співаночки За кресаню класти...— згадується йому милий дівочий голос, і він зриває квітку та закосичує нею кресаню». «Гірське повітря прополоскало груди, хочеться їсти. І як самотно! Стоїш тут маленький, як бадилина у полі. Під ногами зелений острів, що його обливають блакитні води далеких гір. А там, по суворих диких верхах, десь у безводах, в безслихах, гніздиться всяка мара, ворожа сила, з якою тяжко боротись. Лиш одно — сокотися...» Поволі тягнеться час. За день Іван геть стомлюється. Але уві сні приходить до нього Марічка. Він сам до себе говорить, що то не вона, але щось його ніби тягне за Марічкою. Від сну він прокинувся раптом, почувши крик худоби. Серце його калатало. І ось нарешті трембіта сповіщає, що кошари чекають на вівці. * * * На полонині усі зібрались, щоб видоїти овець та кіз. Звичним рухом Іван хапає вівцю за хребет і тягне до себе понад широку дійницю, що поступово наповнюється молоком. «Іванові руки безперестанку мнуть тепле овече вим'я, одтягають дійки, а по руках в нього тече молоко, що пахне лоєм і підіймає з дійниці масну солодку пару.. ..Жалібно плаче мокра отара по сей і той бік струнки, падають в загороду знесилені вівці, а густе молоко дзвінко дзюрчить в дійницю та затікає теплим струмочком аж за рукав». * * * «Опустіли кошари. Тиша і пустка». Починається нова дія — сироваріння. Ватаг схиляється над молоком, «розщобає поволі рукава і по сам лікоть занурює в нього свої голі, зарослі волоссям руки. І так застигає над молоком. Тепер має бути тихо у стаї, двері замкнені, і навіть спузар не сміє кинуть оком на молоко, поки там твориться щось, поки ватаг чаклує... Тільки по легкому рухові жил на ватагових руках помітно, що насподі в посуді од-бувається щось. Руки оживають потроху, то підіймаються вище, то опускаються нижче, закруглюють лікті, щось плещуть, бгають та гладять там всередині, і раптом здна посуди, з—під молока, підіймається кругле сирове тіло, що якимсь чудом родилось. Воно росте, обертає плескаті боки, купається в білій купелі, само біле і ніжне, і коли ватаг його виймає, зелені родові води дзвінко стікають в посуду». Після цього відчиняють двері навстіж і сповіщають трембітою, «щодень скінчився миром, щобудзйому вдався, кулеша готова і струнки чекають на нове молоко». * * * Багато пригод зазнав Іван тим літом. Раз ніби бачив, як з одинокої смереки в лісі виступив якийсь чоловік і вибігли за ним серни, яких той пас із допомогою ведмідя. Іван показував на те диво іншим, але ніхто нічого подібного не бачив. «Часто негура [туман] заставала вівці в половині. У густій мряці, білій, як молоко, все пропадало: небо, гори, ліси, пастухи.. ..Вівці сивим туманом котились попід ногами, а далі пропадали й вони.. ..Так вони розгубили кілька овечок». Зрідка до вівчарів приходили люди з долини, розповідали нехитрі новини сільського життя. А вечорами вівчарі збиралися біля багаття і «зголоднілі за літо без «челядини» [жінки], вели безконечні масні розмови». Іван же кликав Миколу і прохав його розповісти якусь казку, бо той багато їх знав. Так Іван коротав ночі. * * * Микола захворів, і Іван замість нього пильнував ватри, варив для всіх кулешу. Та серце його неспокійне. Обсіли його сумні думи, важкі сни, у яких йому ніяк не зустрітися з Марічкою. Бо «у ту мить, коли Іван ось—ось має почути м'яке тіло Марічки на своїх грудях, з лісу виходить з риком ведмідь, а білі вівці мечуться вбік і одділяють його од Марічки». Інколи ж так Іванові ставало погано середтиші, холоду та самоти, що здавалося ніби—то «щось велике, вороже душить його, ся затверділа тиша, байдужий спокій, сей сон небуття». А одного разу він почув тихий голос: «Іва—а!» Так кликала його Марічка. «Марічка? Де вона взялась? Прийшла на полонину? Вночі? Заблудилась і кличе? Чи, може, йому причулось? Ні, вона тут». Він побіг навпростець туди, звідки чувся голос, і застиг над прірвою навкруги туман. Чи то був її голос? * * * Працював Іван на полонині, аж поки та зовсім не спустіла. Розібрали хазяї худобу, «одтрембітали своє трембіти, лежать стоптані трави, а вітер осінній заводить над ними, як над мерцем ». * * * «Недаремно Іван поспішав з полонини: він не застав Марічки живою. За день перед сим, коли брала Черемош, взяла її вода. Несподівано заскочила повінь, моті габи [хвилі] збили Марічку з ніг, кинули потім на гоц [во-допад] і понесли поміж скелі в долину. Марічку несла ріка, а люди дивились, як крутять нею габи, чули крики і благання і не могли врятувати». Іван цьому не повірив. Він гадав, що це вигадки Гугенюків, що зізналися про їхнє кохання й заховали від нього Марічку. А коли всі почали твердити водно те саме, пішов шукати берегом її тіла. Мусило ж десь її прибити. В одному селі знайшли якесь тіло, але Іван не міг впізнати в ньому Марічки — воно було стерте річним камінням, розпухло й посиніло. Тоді великий жаль охопив Івана. Він хотів був і собі скочити зі скелі у «крутіж». Але потім зненавидів ріку настільки, що вуха затуляв, аби не чути її зрадливого шуму, «що прийняв в себе останнє дихання його Марічки». Він блукав горами, не темлячи себе від туги. Так пробув у лісі довго, живився ягодами й водою з потічків. «Потому щез — люди гадали, що він загинув з великого жалю», дівчата навіть пісню склали про їхнє з Марічкою кохання. Але через шість років Іван раптом з'явився. «Худий, зчорнілий, багато старший од своїх літ, але спокійний. Оповідав, що пастушив на угорському боці. Ще з рік отак походив, а відтак оженився. Треба ж було ґаздувати». Іван після весілля виглядав навіть задоволеним. «Його Палагна була з багацького роду, фудульна [горда, пихата, зарозуміла], здорова дівка, з грубим голосом й воластою шиєю». Любила вона багате, пишне вбрання, але була добра ґаздиня і помагала у щоденних турботах чоловікові. Іван же одержав можливість працювати коло худоби: «Тепер він мав коло чого ходити. Не був жадний багатства — не на те гуцул жие на світі,— саме плекання маржинки сповняло радістю серце. Як дитина для мами — такою була для нього худібка». А головне — і думки його були зайняті худобою: то він турбувався про сіно, то про захист худібки від звіра, від відьом. Скрізь була небезпека. А більш усіх їм докучала сусідка Хима: «Чого вона тільки не виробляла, ота родима відьма! Перекидалась у полотно, що біліло смерком попід лісом, повзла вужем або котилась горбами прозорим клубком. Спивала, нарешті, місяць, щоб було темно, як йде до чужої худоби. Не один присягався, що бачив, як вона терницю доїть: заб'є у неї чотири кілки, неначе дійки,— і надоїть повну дійницю». А з іншого боку сусідом був Юра, про якого казали, що він богує. «Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар [злий дух, чаклун]. У своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров'я маржинки й людини, його боялись, але потребували всі». Як боронити худобу у таких обставинах — то був щоденний клопіт Івана. Він працював, не піднімаючи очей від землі. Бо коли піднімав очі, то найменша зелена царинка відразу ж нагадувала йому Марічку. В душі його знов бринів забутий голос: -Ізгадай мні, мій миленький, Два рази на днину, А я тебе ізгадаю Сім раз на годину... Тоді Іван кидав усе і десь пропадав. Палагна сердилась на нього, та він їй нічого не пояснював. А провину відчував хіба що перед худобою: «Приносив їй хліба чи грудку солі. З довірливим риком тяглася до нього його біланя або голубаня, висувала теплий червоний язик і разом з сіллю лизала руки. Вогкі блискучі очі приязно дивились на нього, а теплий дух молочного вим'я та свіжого гною знову вертали втрачений спокій і рівновагу». Життя його тісно сплелося з життям худоби. Він відчував щось батьківське по відношенню до ягнят, корів. «Чи кохав він Палагну? Така думка ніколи не займала його голови». Іван був ґаздою, Палагна — доброю ґад-зинею, і хоч не було в них дітей, так була худоба — чого ще треба? Палагна стала ще повнішою і червонішою, носила багаті хустки і стільки намиста на шиї, що заздрощі переповняли сусідських жінок. Разом Іван і Палагна їздили і до міста, і до церкви. «До них теж приїздили чесні ґазди в гостину... Засідали за мережаний стіл, тяжкі в своїм овечім убранні, і споживали вкупі свіжу кулешу та гуслянку гостру, од якої облазив язик. Так йшло життя. Для праці — будні, для ворожіння — свято». На свят—вечір Іван завжди був у дивнім настрої. У всіх його діях було щось священне, неначе божу службу служив. «Клав Палагні живий вогонь для вечері, стелив сіно на стіл та під столом і з повною вірою рикав при тім, як корова, блеяв вівцею та ржав конем, аби велася худоба. Обкурював ладаном хату й кошари, щоб одігнати звіра й відьом, а коли червона од метушні Палагна серед курива того ознаймляла нарешті, що готові усі дванадцять страв, він, перше ніж засісти за стіл, ніс тайну вечерю худобі. Вона першою мусила скоштувати голубці, сливи, біб та логазу, які так старанно готувала для нього Палагна. Але се було не все. Ще годилось закликать на тайну вечерю усі ворожі сили, перед якими берігся через ціле життя. Брав в одну руку зі стравою миску, а в другу сокиру і виходив надвір. Зелені гори, убравшись у білі гуглі [рід верхнього одягу у гуцулів з білого сукна], прислухались чуйно, як дзвеніло на небі золото зір, мороз блискав срібним мечем, потинаючи згуки в повітрі, а Іван простягав руку у сю скуту зимою безлюдність і кликав на тайну вечерю до себе всіх чорникнижників, моль-фарів, планетників всяких, вовків лісових та ведмедів. Він кликав бурю, щоб була ласкава прийти до нього на ситі страви, на палені горілки, на вечерю святу, але вони не були ласкаві і ніхто не приходив, хоч Іван спрощував тричі. Тоді він закликав їх, щоб не з'явились ніколи,— і легко зітхав». В цей вечір вони запрошували до вечері душі померлих, що пропали, втопились у воді, про яких ніхто не знав, і тому вони чекали лише вечора святого, щоб хто про них згадав. Перш ніж сісти, продували лаву, щоб не привалити якусь душу. Іван, молячись, був певен, що за плечима в нього стоїть Марічка й плаче, схилившись. А вночі, прокинувшись, Іван ніби чув, як сам Бог питає у худоби, чи добре ставиться до неї ґазда, чи годує, чи добре пильнує. Палагна ставилася до ворожіння суто практично: воно мало допомогти вберегти худобу, збільшити достаток. Відтак промовляла до худоби, до ватри, як до істот розумних. «Так йшло життя худоб'яче й людське, що зливалось докупи, як два джерельця у горах в один потік». * * * «Завтра велике свято. Теплий Юра одбира от холодного Дмитра ключі світові, щоб править землею.. ..Завтра — весна, день радості й сонця... і Палагна вирішила поворожити. Для того ще на світанку, роздягнувшись догола, пішла на царинку, де ще на Благовіщення «закопала у муравлисько сіль, булку й намисто». Нарешті вона спинилась під буком, солодко потягнулась, але в ту ж мить її наче скувало щось. То був погляд Юри. їх сусід, мольфар, планетник Юра дивився на жінку, а вона не мала сили й поворухнутися. «Врешті у ній ворухнулася злість. Пропало ціле ворожіння!» Але все стояла у напруженому чеканні чогось. Отямилася лише коли той підійшов зовсім близько і стиснув їй руку. Тоді закричала і втекла. Та палкі, наче «дві чорні жаринки, очі Юри переслідували її скрізь. Вона боялася мольфара і разом з тим цікавилася усім, що про нього говорили. І мимоволі порівнювала з чоловіком: «Щось було важке у ньому, якась жура його гризла та ослабляла тіло, щось старе, водянисте світилось в його стомлених очах. Помітно худ, ставав байдужий. Ні, Юра кращий». Та гордість не давала Палаті бодай заговорити з Юрою, хоч думки щоразу звертались до нього: «Він був могутній, потужний, все знав. Од його слова гинула зразу худоба, сохла й чорніла, як дим, людина, він міг послати смерть і життя, розігнать хмару і сперти град, вогнем чорного ока спопелить ворогів і запалити в жіночому серці кохання. Він був земним богом, той Юра, що хтів Палагни, що простягав по неї руки, в яких тримає світові сили». І ось одного разу Палагна захотіла відвідати корів у лісі, бо сон, що бачила, віщував їй недобре. Аж раптом найшла «важка синьо—біляста хмара», що мала принести град. Палагна по—своєму уявляла походження граду, вважаючи, що то чорнокнижники сікли лід десь по замерзлих озерах у горах, а душі страчених збирали його в мішки та мчали з ними на хмарах розсівати лід по землі. Отак роздумуючи, Палагна помітила чоловіка, що боровся з вітром. Вперто дерся він на скелі і нарешті піднявся на вершок гори. Вона впізнала Юру. «Став проти хмари, одна нога наперед, і склав руки на грудях. Закинув назад бліде обличчя і вперся похмурим оком у хмару. Стояв так довгу хвилину, а хмара ішла на нього. І раптом сильним рухом він кинув кресаню на землю. Вітер зараз звіяв її в долину і підхопив на голові в Юри довге волосся. Тоді Юра підняв до хмари ціпок [палиця], що тримав у руці, і крикнув у синій клекіт: «Стій! Я тебе не пускаю!..» Навкруги блискали блискавки, вітер здіймав його волосся і одяг, але Юра стояв непохитно. Деякий час Паланга спостерігала цей дивний двобій, коли хмара ніби спинилася, хоч не хотіла підкорятися, а Юра заклинав її йти «у безвісті, у провалля», але не на сіножаті, бо пропаде худоба. Нарешті хмара скорилася і «розв'язала мішки» з градом над річкою, а Юра, відвернувши бюру, впав знесилений. До нього прибігла Палагна, сяяча, як сонце, і з турботним питанням: «Цитобі, Юрочку, не сталось чого лихого?..» І з того дня вона стала «любаскою» Юри. * * * Іван дивувася, чого це Палагна стала ще краще одягатися, навітьу будні. Інколи кудись щезала й поверталася пізно. А потім вже й відверто цілувалася з Юрою у корчмі. «Всі говорили про Палагну та Юру, чув і Іван, але приймав усе байдуже. Як мольфар, то й мольфар. Палагна цвіла й веселилась, а Іван нидів і сох, втрачаючи силу. Він сам дивувався тій зміні. Що сталося з ним? Сили покидали його, очі, якісь розпорошені й водянисті, глибоко запались, життя втратило смак. Навіть маржинка не давала колишньої втіхи. Чи йому пороблено що, хто урік? Не мав до Палагни жалю, навіть кривди не чув у серці, хоч бився за неї з Юром». Бився не зі злості, а так годилося, бо спровокував його побратим Семен, що вдарив Юру першим, дорікнувши за дружину Івана. Юра ледве не вбив Івана, але їх розборонили, і все залишилося, як і було. Іван худнув, втратив апетит і одного разу побачив, як на обійсті в Юри мольфар тримав перед Палатою глиняну ляльку і тикав у її пальцями, примовляючи: «Б'ю кілок тут,— шептав зловісно, — і сохнуть руки та й ноги. В живіт — карається на живіт; не годен їсти...» Іван зрозумів, що то вони проти нього змовляються, схотів убити обох на місці, але раптом замість злості на нього зійшли спустошення і байдужість. Він пішов, не знаючи куди. «Куди він йшов? Не міг навіть згадати. Блукав без мети, злазив на гори, спускався і підіймався, куди ноги носили. Нарешті побачив, що сидить над рікою. Вона клекотіла та шуміла під ногами у того, ся кров зелена зелених гір, а він вдивлявся без тями в її бистрину, аж нарешті в його стомленім мозку засвітилась перша ясніша думка: на сім місці брела колись Марічка. Тут її взяла вода. Тоді вже згадки самі почали зринати одна по одній, наливати порожні груди». Він сидів над річкою й знову чув голос Марічки, її співаночки, бачив її миле обличчя, згадував її щиру ласкавість, і туга знову охоплювала його серце. Бо тепер усе минуло, нічого нема. І ніколи не повернеться. Колись Марічка, а тепер він... «Вже його зірка ледве тримається в небі, готова скотитись. Бо що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт... нетривке й дочасне». Втома повалилася на нього, і залишилося лише бажання нарешті спочити, від усього. * * * Одного разу Іван прокинувся від того, що його будила Марічка й гукала із собою. «Він глянув на неї і анітрошки не здивувався. Добре, що Марічка нарешті прийшла». Вони здіймалися вгору, хоч була вже ніч, Іван виразно бачив її обличчя. Він не питав, куди вони йдуть, йому було так добре з нею. А Марічка питала: «Чогось так змарнів? Ци ти недужий? » А він охоче відповідав, що банував за нею. Вони йшли, не знаючи куди, і все згадували минуле і все ті згадки були про їхнє кохання. «Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка. Йшов поруч із нею й боявся пустити Марічку вперед, щоб не побачить криваву діру ззаду у неї, де видно серце, утробу і все, як се у нявки буває». Але він гнав від себе цю думку і йшов, тулячись до Марічки і відчуваючи тепло її тіла. Вона нагадала йому їх першу зустріч, дитячі забави, холодні купелі у потоках, співанки і страхи, гарячі обійми і муку розлуки — всі ті милі дрібнички, що гріли серце. «Свідомість його двоїлась. Чув, що коло його Марічка, і знав, що Марічки нема на світі, що се хтось інший веде його у безвісті, у недеї, щоб там загубити. А проте йому добре було, він йшов за її сміхом, за її щебетанням дівочим, не боячись нічого, легкий і щасливий, яким був колись». Усі його клопоти, усі турботи, страх смерті, Палагна і ворожий мольфар кудись відійшли, наче їх і не було ніколи. Він почувався знову молодим і щасливим, він ішов усе далі, забираючись у холодний і непривітний глиб верховинних лісів. От вони й на полянці. Нараз Марічка здригнулася, стала, прислухаючись з тривогою, а потім раптом щезла. Іван розіклав ватру, щоб вона не заблукала, сів на пеньок й став чекати. І ось у лісі почувся тріск. Він думав, що то Марічка, й радо піднявся їй назустріч. Але то був якийсь чоловік. «Він був без одежі. М'яке темне волосся покривало все його тіло, оточало круглі і добрі очі, заклинилось на бороді і звисало на грудях. Він склав на великий живіт зарослі вовною руки і підійшов до Івана. Тоді Іван зразу його пізнав. Се був веселий чугайстир, добрий лісовий дух, що боронить людей од нявок. Він був смертю для них: зловить і роздере». Чугайстир відразу спитав Івана, куди побігла нявка, а Іван з острахом зрозумів, що це ж він питає про Марічку. І серце його закалатало: ось чого вона зникла. Він відповів, що не знає, а сам думав, як би йому найдовше затримати чугайстира, щоб Марічка встигла втекти якнайдалі. Тим часом чугайстир грівся коло ватри, поглядаючи на Івана, і раптом запропонував: «Може б, ти трошки пішов зо мною у танець?» Іван радо погодився. «Іван тупнув на місці, виставив ногу, струснув усім тілом і поплив в легкім гуцульськім танці. Перед ним смішно вихилявся чугайстир. Він прижмурював очі, поцмокував ротом, трусив животом, а його ноги, оброслі, як у ведмедя, незграбно тупцяли на однім місці, злипались і розгинались, як грубі обіддя. Танець, видимо, його зогрівав». Дивним був той танець біля лісового вогнища. Іванові надавала снаги думка про спасіння Марічки, і він щоразу підбадьорював лісового духа, а той уже втомився, спітнів і запросився припинити танець. Тоді Іван, що вже теж стомився, був увесь мокрий, запропонував зіграти на флаері. Він заграв ту саму пісню, яку колись підслухав у щезника в лісі. Чугайстир аж млів, заплющивши очі, підкидаючи п'яти. Нарешті вони обидва повалилися на траву, засапавшись. Затим лісовик подякував Іванові та й пірнув у хащу. Іван знову залишився сам. Але ж де була Марічка? Йому так треба було бачити дівчину, говорити з нею. «Іван мав ще багато їй розказати. Він чув потребу оповісти їй ціле своє життя, про свій тусок за нею, безрадісні дні, свою самотність серед ворогів, нещасливе подружжя...» Іван подався у гущину шукати Марічку. Нараз почув її голос десь ззаду. Треба було вертатися назад. Він поспішав, стукався коліньми об смереки, відводив гілля і жмурив очі. Блукав довго, але не міг знайти полянки. Раптом він знову почув Марічкин голос: «Іва—а!..» Голос бринів десь з—під ніг, з провалля. Іван нарешті зрозумів, що треба спуститися швидше вниз. Він ще подумав, як вона змогла злізти звідси, бо тут же найкрутіше. А голос Марічки все кликав його, і він спускався, шукаючи підпору, кваплячись, примовляючи: «Іду, Марічко! Іван забув обережність, скакав по камінню, калічив руки і ноги, але поспішав на той рідний голос. І раптом відчув, що чорна безодня тягне його вниз. «Чорна важка гора розправила крила смерек і вмить, як птах, пурхнула над ним у небо, а гостра смертельна цікавість опекла мозок: об що стукнеться голова? Почув ще тріск кості, гострий до нестерпучості біль, що скорчив тіло,— і все розпливлось в червонім вогні, в якому згоріло його життя...» Ледь живого на другий день знайшли його пастухи. *** «Сумно повістувала трембіта горем про смерть. Бо смерть тут має свій голос, яким промовляє до самотніх кичер. Били копитами коні по каменистих плаях, і постоли шуршали у пітьмі ночі, як з леговищ людських, загублених в горах, поспішали сусіди на пізні вогні. Згинали перед тілом коліна, складали на груди мерцеві гроші — на перевіз душі — і мовчки засідали на лави. Мішали сиве волосся з вогнем червоних хусток, здоровий рум'янець з жовтим воском зморщених лиць. Смертельне світло сплітало сітку однакових тіней на мертвім і на живих обличчях. Драгліли вола багатих ґаздинь, тихо сяли старечі очі перед повагою смерті, мудрий спокій єднав життя і смерть, і грубі запрацьовані руки важко лежали у всіх на колінах». Палагна добре і вправно голосила, примовляючи до померлого чоловіка. Сусіди почали згадувати про різні епізоди, пов'язані з небіжчиком: один з ним пастушив разом на полонині, другий ще десь працював. Годилося потішити самотню душу, розлучену з тілом. А нові гості все йшли і йшли, товклися вже й біля порогу. «Чи не багато вже суму мала бідна душа? Така думка, видимо, таїлась підвагою гнітучого смутку, бо од порога починався вже рух. Ще несміливо тупали ноги, пхалися лікті, гуркотів часом ослін, голоси рвались та мішались в глухому гомоні юрми. І ось раптом високий жіночий сміх гостро розтяв важкі покрови суму, і стриманий гомін, наче поломінь, бухнув з—під шапки чорного диму». Почалася забава. Молоді голоси перегукувалися, пропонуючи один одному «купити зайця», називали один одного то носатим, то горбатим, то кривим. І вже ті, що прийшли останніми, повернулися спиною до тіла, і усмішки з'явилися на їх обличчях. «Один за одним гості вставали з лавок та розходились по кутках, де було весело й тісно». А у кутках вуст мерця застигло гірке міркування: що наше життя? «Як блиск на небі, як черешневий цвіт...» Вже про тіло забули. Молодиці цілувалися з чужими чоловіками, а ті обіймали чужих жінок. У хаті ставало все веселіше, а на подвір'ї почалися веселі ігрища. І навіть старі приймали участь у забаві. «Поміст двигнів у хаті під вагою молодих ніг, і скакало на лаві тіло, трясучи жовтим обличчям, на якому усе ще грала загадкова усмішка смерті. На грудях тихо бряжчали мідяні гроші, скинуті добрими душами на перевіз. Під вікнами сумно ридали трембіти». « Intermezzo» Присвячую кононівським полям Дійові особи: Моя утома Ниви у червні Сонце Три білих вівчарки Зозуля Жайворонки Залізна рука города Людське горе «Лишилось ще тільки спакуватись... Се було одно з тих незчисленних «треба», які мене так утомили і не давали спати»,— так починається твір. Це «треба» автор порівнює з многоголовим звіром». Але він розуміє, що «увільнитись» від нього можна лише на час. Бо життя йде, торкаючи кожного неодмінно, «іде, як хвиля на берег». Автор зізнається: «Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути самотнім». Інколи саме це дратує, стомлює, бо людині необхідно час від часу усамітнитись: «Мене втомили люди. Мені надокучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю!.. Нехай увійдуть у хату чистота і спокій». Це прагнення спокою і самітності інколи буває таким сильним, що ладен погодитися на будь—який спосіб досягнення жаданого: «Смерть? Сон?» Відтак приходить бажання бодай на якийсь час відпочити, послухати не «ревучі потоки людського життя», а жадану тишу. * * * Друга частина змальовує картину дороги, або, точніше, втечі від «залізної руки города». Здавалося, тишу глушили гучні голоси. Але ось уже зелене безмежжя природи, а «неба тут було так багато, що очі тонули в нім, як в морі». І ледве бричка вкотилася у двір — закувала зозуля. «Тоді я раптом почув велику тишу. Вона виповняла весь двір, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо, що мені соромно стало калатання власного серця». * * * Навіщо людині ота тиша? Щоб почути і побачити щось головне, важливе у житті, що затулене щоденною метушнею. Ця тиша впала так несподівано, що їй не ймеш віри. Здається, навіть предмети навкруги зазіхають на цю тишу. Ніби вони живуть своїм потаємним життям: «Хто знає, що робиться там, де людина не може бачити...» Кілька разів автор ніби сам собі повторює: «Хіба я що знаю? Хіба я знаю?» І тут ліричний герой відчуває, яку його серце просяться із зовнішнього світу люди, «всі ті, що складали у моє серце, як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання або криваву жорстокість звіра». їх так багато, що душа не в змозі сприймати усе так само гостро, як раніше. І герой це розуміє, розповідаючи про це відсторонено, ніби здалеку. Так, це ненормально, коли людина звикає до гучного болю і не реагує на нього більше. Але інколи треба дати спочинок зболеній душі: «Я не маю вже краплі гарячої крові... Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас, бо жах висмоктав із мене всю кров... Проходьте! Я утомився». І раптом... Розплющивши очі, герой бачить «глибоке небо і віти берези. Кує зозуля. Б'є молоточком у кришталевий великий дзвін — ку—ку! ку-ку! — і сіє тишу по травах». Світ, безмежний, сонячний, зелений огортає і пестить. Хай живе сонце! Хай живе небо! Хай живе світ і все живе в ньому! Ось три вівчарки зчинили ґвалт. Ні до чого ворожість. Цей світ такий лагідний і прекрасний, що в тому нема місця ненависті. І герой зізнається псу: «Я не ворог тобі». Тоді чого ж сердиться пес? Ланцюг тримає його, не дає дихати. Бракує волі. Герой відпускає пса з ланцюга, і той, забувши про попередні погрози, наосліп помчав кудись: «У, благородна псина: тобі воля дорожча, ніж задоволена злість». * * * «Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах... Я тепер маю окремий світ... На небі сонце — серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом. Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволосі вівса». Сама вічність у своїй радісній величній красі постає у цих словах ліричного героя, огортає зеленими руками жалюгідну купку хаток, ниви. «Що значить для них людина? Нічого. Он вийшла в поле дрібна біленька цятка і потопла у нім. Вона кричить? Співає? І робить рух? Німа безвладність просторів все це ковтнула. І знов нічого. Навіть сліди людини затерті й закриті: поле сховало стежки й дороги... Над всім панує тільки ритмічний, стриманий шум, спокійний, певний у собі, як живчик вічності. Як крила тих вітряків, що чорніють над полем: байдужно і безупинно роблять у повітрі круг, немов говорять: так буде вічно...: in saecula saeculorum (на віки вічні)». * * * Поступово той мир і спокій, що панував навколо, входить в душу ліричного героя, наповнює його: «Пізно я повертався додому. Проходив обвіяним духом полів, свіжий, як дика квітка. В складках своєї одежі приносив запах полів, мов старозавітний Ісав. Спокійний, самотній, сідав десь на ґанку порожнього дому й дивився, як будувалась ніч. Як вона ставила легкі колони, заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні, тремтячі стіни, а коли все це зміцнялось й темніло, склепляла над ними зорену баню. Тепер я можу спокійно спати, твої міцні стіни стануть між мною і цілим світом. На добраніч вам, ниви. Й тобі, зозуле». * * * За такою ніччю неодмінно буде сонячний яскравий день, і «я повний приязні до сонця і йду просто до нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною — крий боже! Яка невдячність! Я дуже щасливий, що стрічаюсь із ним тут, на просторі, де ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього: «Сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів — хто знає, що вийде з того насіння?» П'ючи сонце, мов цілющий напій добра, герой відчуває в душі любов: «Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була недоступна для комариного жала... (Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої істоти. Невже се значить, що мені вже бракує товариства людей?)». Разом із вівчарками він блукає полями, обережно несучи додому спокій і відчуття спорідненості з самою землею: «Спочивай тихо під сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу під чорний пар». * * * Може, тому й відчуває ліричний герой свою спорідненість із землею: «В городах земля одягнена в камінь й залізо — і недоступна. Тут я став близький до неї. Свіжими ранками я перший будив сонну ще воду криниці». Це спілкування з живою природою, з самою землею дарує йому особливе відчуття, що все на світі — прекрасне. Особливе молоко — «я знав, що то вливається в мене м'яка, як дитячі кучері, вика, на якій тільки ще вчора цілими роями сиділи фіолетові метелики цвіту. Я п'ю екстракт луки». Особливий і хліб. Відтак ліричний герой відчуває себе насправді багатою людиною. «Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю. Бо поза всякими програмами й партіями — земля належить до мене. Вона моя. Всю її, велику, розкішну, створену вже,— всю я вміщаю в собі. Там я творю її наново, вдруге,— і тоді здається мені, що ще більше права маю на неї». Треба уважно слухати цю землю, щоб зберегти це неповторне диво для нащадків. Очима серця побачив автор чудову картину: «Сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висіла над полем. Тріпала крильми на місці напружено, часто і важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо із землею в голосну арфу й грала на струнах симфонію поля. Се було прекрасно». *** «Так протікали дні мого intermezzo серед безлюддя, тиші і чистоти. І благословен я був між золотим сонцем й зеленою землею. Благословен був спокій моєї душі. З—під старої сторінки життя визирала нова і чиста — і невже я хотів би знати, що там записано буде?» Життя триває, воно розгортається чистим аркушем нового початку. * * * Але ось зустріч на ниⳠ— «я і людина». Герой зустрів «звичайного мужика». Він не знає, яким сам здається цьому чоловікові, але той викликав в пам'яті героя страшні картини життя українського народу: почорнілі солом'яні стріхи хат, «брудні, негарні» дівчата, що повертаються з тяжкої роботи, бліді, як тіні, жінки, голодні діти зі зголоднілими ж псами... «Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле місто, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в мені. Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю? Вже натяглися ослаблені струни, вже чуже горе може грати на них!» Так людське горе вривається в тишу душі героя, але тепер там немає холодної байдужості. І соціальні біди постають, як примара. Але надто реальна та примара: «Ходиш між людьми, як між вовками.. ..Бідний в убогого тягне сорочку із плота, сусіду сусіда, батько у сина. Людей їдять пранці, нужда, горілка, а вони в темноті жеруть один одного. Як нам світить ще сонце і не погасне? Як можемо жити?» «Говори, говори»,— повторює ліричний герой, ніби хоче заохотити співбесідника вилити у словах увесь біль і звільнитися від нього. «Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грім. Освіжи небо і землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, говори...» * * * «Город знову простяг по мене свою залізну руку не зелені ниви»,— так образно змальовує своє повернення до людей автор. З якими думками він повертається? «Прощайте, ниви. Котіть собі шум свій на позолочених сонцем хребтах. Може, комусь він здасться так, як мені. І ти, зозуле, з вершечка берези. Ти теж строїла струни моєї душі. Вони ослабли, пошарпані грубими пучками, а тепер натягаються знову. Чуєте? Ось вони бренькнули навіть. Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає...» _____________________________________________________________ Ольга Кобилянська «Земля» Недалеко від ріки Серету на Буковині простяглося село Д. Навкруги нього — рівні поля, а із заходу — великий панський ліс. Оддалік видніються ще невеликі ліски. Багато господарів їздили на заробітки до Молдови, тому хати й подвір'я занедбані. А от хата Докії, дружини заможного ґазди Василя Чоп'яка, вигідно виділялася серед сільських хат охайністю, ладом і чистотою, садком та квітником. І все це завдяки господині. Сам господар був пиякою, зневажав жінку й бив її, продавав потихеньку свою землю. Докія, відчуваючи, що втрачає щодень сили і здоров'я, вирішує віддати заміж свою молоду єдину доньку Парасинку, щоб бути спокійною за її долю. Найкраще б їй підходив син заможних газдів Михайло ,але тому йти в армію. Тоді мати вирішила, що віддасть Парасинку за Тодорику, не дуже гарного, але непитущого, хазяйновитого й багатого хлопця. Дівчина зі сльозами піддалася на умовляння матері. Відбувається весілля. Дружбою у Тодорики був Михайло. Усі дівчата крадькома на нього задивлялися, серед них і тиха панська най мичка Анна. Старий Івоніка Федорчук говорив Докії, що жалкує за такою невісткою, як Парасинка. Тим більше, що й землі їхні поряд. У нього два сини, але зовсім різні. Михайло працьовитий і чемний, а Сава байдужий до господарства, не любить землі. То він і не одержить її, якщо не зміниться. Адже земля "підпливла нашою кров'ю і нашим потом. Кожна грудка, кожний ступінь може посвідчити, як наші крижі угиналися тяжко, дороблюючися її, як часто голодом і холодом ми годувалися, аби зароблене не йшло на кусник хліба, але на неї, на грудочки її!" Івоніка розказував, як вони з жінкою працювали на будівництві, залишили там здоров'я, як шкодували для себе кусника м'яса й ложки молока, обертали все в гроші, щоб купити побільше землі. То хіба ж можна "так легко випускати з рук те, чого так тяжко дороблялося?" Докія дивиться, як гуляє Михайло, і з жалем питає, чому той має йти до служби. Івоніка признається, що має триста ринських і радо віддасть їх, щоб відкупити сина від служби. Піде до жида й домовиться. А коли будуть біля нього такі молоді робочі руки, як у Михайла, то все повернеться йому. Була весна. Івоніка з Михайлом пішли до міста, а Сава — наглянути в полі бурдеї, де була худоба. Хлопець із неприязню подумав про старшого брата — вказує йому, повчає. Ну й що, що любить чорнооку Рахіру? Хай його батько й посварився з батьком Рахіри Григорієм за фальшиве свідчення того, але він, Сава, у тому не винен. І нічого, що Рахіра йому родичкою доводиться — він гріхів не боїться. Сава любив стріляти, тішився, коли попадав у звірину чи пташину, не думаючи, потрібні вони йому чи ні. Думав, як добре, що Михайла візьмуть до війська, тоді йому не треба буде критися, йдучи до Рахіри. Марійка жила у згоді зі своїм чоловіком, поважала його. Була доброю господинею, але заощаджувала на всьому, тому в селі її звали скупою. Це її злило. Як не витрачає часу за балаканиною, не роздаровує добро, їсть просту їжу — то вже й скупа? Зате скільки в неї добра в скринях, придбаного для своїх дорогих дітей! Журилася, що Михайлові треба йти в армію. Побігла до ворожки, і та їй нагадала великий жаль, що бідним роздаватиме своє добро й од людей ховатиметься, а те, що наймиліше, піде од неї далеко, те, що далеке, стане близько до серця. І Сава був високий на зріст. Його обличчя можна 6 назвати гарним, якби не холодний блукаючий погляд великих сірих очей. Хлопець прийшов додому, так і не напоївши худоби, бо зголоднів. Мати Почала його лаяти, що не дбає про худобу й господарство, що ходить до безпутної дівчини, сказала, щоб ішов туди, звідки прийшов. Сава набрав яєць, вкрав курку й пішов до Рахіри. Прийшли з міста Михайло й батько, сказали, що хлопцеві все Ж доведеться йти до війська, бо жид, з яким Івоніка домовився про відкуп і якому дав гроші, десь зник. Наступного дня батько з Михайлом орали волами землю. Івоніка дивився на сина й не міг надивитися. Заговорили про Саву. Михайло сказав, що треба з ним суворіше, розповів, як той гостро йому відмовляв, ще й якимось зіллям ворожив. Зійшлися на тому, що Сава молодий, дурний, його підмовляє Рахіра, ось коли Михайло піде до війська, він буде допомагати батькам і порозумнішає. Син порадив батькові продати частину худоби, щоб легше було хазяйнувати, але Івоніка надумав, що саме з цими волами його старший син розпочне разом з молодою дружиною своє господарство. Був травень. Михайло був у бурдеї, пас волів, дивлячись на них, як на рідню, особливо, коли дізнався, що вони призначені йому. І думав про панську робітницю Анну, яку таємно любив. Вона наймичка, до міста не поїде, та це їй і не дозволить лиха мати, яка тільки й знала, що забирати в неї зароблені гроші, Брат теж вимагав грошей і бив, як не мала їх. Вперше Михайло побачив Анну на панському подвір'ї, як разом лузали кукурудзу. Анна була гарна, скромна, знала багато різних робіт, не дозволяла хлопцям сороміцьких жартів при собі. Усі її дуже поважали. Другого разу Михайло бачив дівчину, як ішов до крамниці по сіль. Анна допомагала матері чистити горох, а та почала скаржитися хлопцеві на невдячних дітей. Михайлові було дуже жаль Анночки, яку так несправедливо лаяла її погана мати. Після того Михайло став бачити Анну частіше, коли мав справу на панському дворі. Була вона інша, ніж сільські дівчата, — ніжніша й тонких звичаїв, охайніша. Товаришувала тільки з дочкою Докії Парасинкою. Сільські хлопці мало нею цікавилися, бо була бідною, не мала ні землі, ні грошей. Анна і сама не знала, як її душею заволодів Михайло. Був він добрий до неї і не так, як інші. Багатий, а говорив, як з рівною собі. Одного разу Анна поверталася з грибами з лісу, припізнилася Тут на стежці її чекав Михайло. І зізнався, що давно її любить, хоче мати за жінку. Анна не сподівалася такого щастя і теж призналася, що любить Михайла. Вони вирішили поки що не зізнаватися нікому. У цей час дівчині здалося, що із "сусіднього" ліска на них летить щось темне з вогняними очима. Вона злякалася, заплакала, перед чуваючи щось недобре, а парубок заспокоював її й розраджувати словами. А в цей час Сава прокрадався до Рахіри. Він приніс їй з дому крадькома взяті борошно й сир. Вони почали розмовляти, лаяти батьків Сави й брата, які все повчають хлопця. У Рахіри Сава почував себе вільно, робив, що хотів — пив, палив тютюн. Рахіра мала над ним якусь силу, казала слухати її, тоді буде він, Сава, багатим ґаздою, а вона — його ґаздинею. Настав жовтень. Федорчуки із сумом та плачем проводжали Михайла. Хлопець теж із жалем прощався з худібкою, з полем, зі стежиною, де стрічався з Анною. Зброї він не любив з дитинства і вважав її чимось скритим та небезпечним. Михайло звик до спокою і ритму, спорідненого з природою, а місто з його гамором та поспіхом знесилювало його душу. Минали тижні, а Михайло ніяк не міг звикнути до життя в казармі, у нього навіть закралася думка про дезертирство. Батько приходив тепер майже щотижня, приносив домашні гостинці, розраджував, умовляв. Дикі порядки армійської служби були нестерпні для Михайла, особливо після того, як капрал примусив жовнірів (Вилизувати сміття з підлоги в казармі. Щодня була якась новина: "там один умер, тут побив кінь якогось на смерть... там якийсь стратився...". Якось на солдатах узимку випробовували намети. Ті виявилися непридатними, й багато новобранців ледь не загинули вночі через мороз. Мати гнівалася на Саву й казала, що він не отримає землі, якщо буде знатися з Рахірою. Сава виказував, що батьки люблять Михайла більше і дбають лише про того, а він зробить так, як сам захоче. Пани виїхали до міста, Анну ж мати з ними не пустила. Тепер дівчина служила у попових панночок. З Михайлом вони бачилися на Великодні свята. Хлопець просив її потерпіти й почекати, поки він прийде зі служби, тоді всім і скажуть про себе. Минув рік. Усе було так само — Федорчуки працювали біля землі, на свята очікували сина й переживали та плакали за ним. Якось Па маневрах у спеку біля криниці Михайло випадково штовхнув лейтенанта, і той так побив парубка, що не можна було й пізнати. Анна пішла на прощу й дуже щиро молилася. Люди хвалили — яка побожна, а потім виявилося, що має гріх — от-от стане матір'ю. Усі дивувалися, мати й брат лютували, але не дізналися, хто батько майбутньої дитини. Тоді вигнали з дому. Оскільки не було в неї товаришок, то прийняла її прихильна до неї Докія й пообіцяла не кидати в тяжкій годині. Анна пасла худобу, шила й чекала Михайла, який вирішив, що скаже батькам про одруження на день свого патрона — святого Михайла. Якось Рахіра зустріла Анну, почала розпитувати її, намагаючись щось дізнатися про батька дитини, переповідала сільські плітки. Анна розлютилася й сказала, що про Рахіру думають у селі. Дівчата так посварилися, що Анна навіть ударила Рахіру й сказала, що Івоніка й Марійка ніколи не згодяться на невістку-чарівницю й ледащицю. Рахіра поскаржилася Саві й сказала, щоб покарав її кривдницю. Через деякий час Анна зустріла на стежці Саву, глянула в його страшні очі й зомліла. За чотири дні до святого Михайла в Івоніки трапилося нещастя. Собака напав на теля, те злякалося, стрибнуло через пліт і розпороло собі живіт. Худобину довелося дорізати. Це звіря призначалося Саві, й він був прикро вражений та засмучений. Вирішили з Михайлом піти в сусідній панський лісок уночі, щоб набрати дерева й відремонтувати огорожу. Михайло, який був у відпустці, не хотів іти, бо вважав це за крадіжку, але пішов. Вранці Марійка клопоталася по господарству, чекала синів, щоб хто із синів прийшов забрати їжу. Але побережник (лісник) приніс страшну новину — Михайло лежить у ліску застрелений. Мати, в чому була, кричачи, кинулася туди. Швидко зібралася громада й жахалася — кому Михайло завадив, кому він ворог? Івоніка того дня рано-вранці пішов до міста у справах, швидко все залагодив і, не відпочиваючи, потягся додому, бо на душі був якийсь неспокій. Наче грім ударив, коли побачив мертвого сина на возі. По хвилі спитав, де Сава (а його не було!), та вмовк. Багато людей зібралося в хаті. Всі плакали за добрим хлопцем. Та ось ледве ввійшла Анна й кинулася до Михайла. Батьки сполошилися, вони не вірили, що їхній син і є батьком майбутньої дитини Анни. Це був сором. Вони почали проганяти жінку, а та кинулася до Сави з криком, що той убивця. Марійка кричала на неї, гнала геть з хати, а на Михайлові виступила свіжа кров. Одна свічка впала, покотилася й загасла біля ніг Сави. Батько вийшов на двір і став гаряче молитися. Він зрозумів, що "за землю підняв Сава руку на свого брата, лиш за землю! Що іншого тут не могло бути, а чужий не сповнив свого страшного злочину. Як одинак надіявся колись дістати всю землю". Але як сказати на власного сина, що — вбивця? Другого дня приїхала комісія. Встановили, що стріляли зблизька, що він був би живий, коли б вчасно надали поміч. Коли розпитували людей, Сава був блідий і трясся, мов у пропасниці. Лікар звернув на нього увагу, подумав, чи не холера, бува. Підійшов і побачив на білих шароварах у того крапельки крові. Сава пробелькотів, що це від зайця. Саву запідозрили, обшукали бурдей, але нічого не знайшли. Коли робили розтин тіла Михайла, викотилася куля, і батько непомітно її підібрав. Він її упізнав — такими кулями користувався лише Сава. Але Івоніка не міг стратити й другого сина... Саву забрали до міста. Судді наказали ховати того ж дня, хоч як батько не просив відкласти це до завтра. Пишне поховання відбулося, а поминки робили в тому,ж лісі, де загинув хлопець. Анна народила близнят, двох хлопчиків. Докія потримала її в себе до весни, потім Анна мусила піти на роботу. За намовою Докії вирішила піти до батьків Михайла, може б, вони прийняли до себе хоч одного онука, але Марійка вигнала жінку із соромом і клятьбою. На Різдво, коли Марійка була сама в хатині, підійшов якийсь чоловік під вікно й сказав, що бачив, як брати йшли разом до лісу, а говорить він це тому тільки тепер, бо не хоче мати каменя на душі. Через брак доказів Саву відпустили, і він знову пішов до Рахіри, кажучи, що не потребує батьківської землі, піде з жінкою на заробітки до Молдови. Анна носилася з божевільною думкою вбити Саву, і той однієї її боявся, став навіть до церкви ходити. Вона кидалася на нього, як тигриця, де б не зустріла. Та померли близнята Анни, і вона майже збожеволіла, бродила полями безтямна, заходила до хат, не пізнаючи нікого. Зайшла й до Івоніки. Той тяжко картав дружину, що не прийняла онуків. Адже ж вона була Михайловою, і не просто так люди з розуму від жалю сходять. Після того Анну відвезли до шпиталю, і село внесло за неї кошти. Пройшло шість років. Івоніка й Марійка працювали на землі, як Н раніше, і все йшло за Михайлову душу — годували обідами бідних. Саву відділили, дали половину хати в селі, а землею не наділили — хай сам заробляє її. Марійка сама прийшла до думки, що Сава — братовбивця, й почала його ненавидіти та клясти, а Рахіру лаяла й била, де зустрічала. Петро, Докіїн брат, став лісником і одружився з Анною. Живуть уже п'ять років. У хаті рівновага й лад, невтомна праця й твердий ясний розум. Петро аж помолодшав. Народився у них хлопчик. Надумали його віддати до школи, щоб не прив'язувався до землі, бо не кожного вона щастям наділяє. Івоніка потайки від Марійки записав на хлопця найкращий лан Михайла. Для Анни з Петром їхня дитина — найбільша втіха, виповнення їхніх надій та мрій. Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) Повість "Земля" висвітлює одвічні проблеми — людини і землі, злочину й кари, батьків і дітей. Трагічна історія родини Федорчуків — це новітня інтерпретація християнського мотиву братовбивства, хоч і написана за реальними подіями, що відбулися в с. Димка, де жила якийсь час О. Кобилянська. Цьому творові притаманні глибокий психологізм та символізм у розкритті образів. Так, Михайло і Сава — протилежні психологічні типи. Марійка та Івоніка — уособлення цінностей народної моралі, Сава і Рахіра — втілення духовної деградації, образ Анни передає трагедію шляхетної, чутливої душі в жорстоких обставинах тогочасного сільського життя. «Людина» І Пан Епамінондас Ляуфер (У деяких виданнях — Ляуфлер. — Ред.) жив у добрі часи. Цісарсько—королівський радник, він мав велику повагу, вплив і немалі доходи. Була у нього і слабка сторона — пристрасть до спиртних напоїв. Але цього поки що ніхто не помічав. У Ляуфера було чотири доньки і один син, якого любив до нестями, вважав своїм майбутнім. Мати так само обожнювала сина, не раз у мріях бачила його лісовим радником в елегантній колясці поруч із багатою жінкою, а навколо усі йому з повагою низенько кланяються. А ще краще, якби він став лікарем або й надвірним радником. Це так гарно звучить! Якщо ж згадати, що багато великих людей вийшли з низького стану, то йому це зовсім буде неважко, адже він син лісового радника, а не якогось там пастуха. А те, що Герман—Євген—Сидор не любив учитися, матір недуже засмучувало. Хіба багато є таких, що люблять ту науку? Вона ненавиділа «висушених тверезих професорів», які мучили її синочка, називали упертим і злим. Тим часом підростали доньки. Природа не обділила їх красою, а пані радникова посилала, як водиться, вчитися французької мови й музики. Оскільки батько займав високе становище у суспільстві, то удівчат не було відбою від женихів. Одне непокоїло матір: дві середні дочки, Олена й Ірина, любили читати серйозні книги. Особливо Олена. А потім ще й так палко розказувала про них молодим людям, що юрбою її оточували. При цьому сперечалася, розбирала, і в її устах звучали такі пекучі й небезпечні слова, як «соціалізм, натуралізм, дарвінізм, питання жіноче, питання робітницьке...» Мати не спала ночами з тривоги, що дівчина хоче йти зовсім іншим шляхом, якій призначено природою. А слова доньки про «рівноправність між мужчиною і жінкою», про те, що жінкам треба вчитися і самим себе забезпечувати, викликали у неї сором і лють. Про таку небезпечну поведінку Олени, яка «губить легкодушно свою будучину і відстрашує від себе і віддругих сестер женихів», говорили й товаришки пані радникової. Вони радили їй заборонити Олені читати книги і висловлювати подібні крамольні думки. Сміялися: «Хто ж буде дома їсти варити, наколи жінка стане до уряду ходити? Хто буде порядкувати, прати, шити? Невже ж мужчина? Ха—ха—ха!» Однак мати нічого не могла вдіяти з Оленою і не наважувалася застосовувати силу. Тим більше, що за нею, «як тінь», піднімалася сестра Ірина і завжди знаходила слова, щоб заспокоїти матір і виправдати вчинки сестри. До них інколи приєднувався й молодий чоловік, студент—медик Стефан Лієвич, який приїхав додому на канікули. Чого він тільки не розповідав! А його слухали, ніби апостола правди. Про те, що в Швейцарії вже давно поширилася жіноча емансипація, що жінки навчаються в університетах, прагнуть бути самостійними і рівноправними з чоловіками. Тут же він побачив «сонне царство», а якщо якась жінка намагається «збудити сонну сестру», її висміюють і засуджують, як, наприклад, Олену. Йому за це навіть соромно. Олена відповідала, що це наслідок «нещасного виховання та вкоріненого пересвідчення, що думати—знати пристоїть мужчині, а жінці має воно служити за оздобу». Мати ненавиділа Лієвича ще й за те, що він ніколи не знаходив доброго слова для її сина, а, навпаки, при кожній нагоді «читав нотації» за його недостойну поведінку і лінощі. *** Пізній вечір після великодніх свят. Було тихо, тільки чувся шум гірської річки. Навколо величаво піднімалися Карпатські гори, верхівки яких магічним сяйвом освітлював місяць. З невеличкої хатини вийшли Олена і Лієвич. Сьогодні у них прощальний вечір, бо Стефан змушений поїхати на два роки, щоб закінчити навчання. Вони не знаходять слів, щоб висловити свої почуття. Він просить її говорити, щоб назавжди запам'ятати голос коханої. Вона з усміхом питає, що, може, йому ще й присягу на вірність зложити? Стефан говорить, що вірить не в присяги, а у силу любові, і розпитує, що вона подумала у першу хвилину, у другу, третю, коли побачила його... Олена відповідає, що полюбила з першої хвилини, коли зрозуміла, що він говорив правду, не боявся ніколи і нічого. І з другої хвилини, коли переконалася, що він цільна натура, «задивлювався на жінок не очима нинішнього брудного егоїзму, а людини людяної...» їй подобається і те, що не перетворював себе в «модну малпу», не дуже дотримувався умовностей «світського життя». Стефан висловлює жаль, що родина Олени його не терпить і може присилувати її вийти заміж за когось, на їхню думку, достойнішого. Але Олена відповідає, що цього ніхто не може зробити проти її волі і просить вірити в любов, а поки що їхні заручини — таємниця. Пристрасно прощаються, цілуючи руки і просячи один одного триматися ці два роки розлуки, любити і вірити. *** Прийшли нові часи і принесли радникові великі клопоти. Хоч для сина Германа—Євгена—Сидора наймали репетитора, він щоразу приносив за кожне півріччя все гірші і гірші свідоцтва. Батько лютився, а сестри ховали брата, поки не пройде батьків гнів. Мати заспокоювала, казала, то він ще молодий, прийде час — усе налагодиться. Радник відходив серцем, заспокоювався і збільшував синові суму кишенькових грошей. Згодом навіть купив йому золотого годинника і коня. Потім таємно милувався, який син вправний вершник, і пообіцяв, що віддасть його служити в гусари. Нарешті навчання Сидора закінчено. Він поїхав на однорічну військову службу. Разом з ним відійшло і щастя родини Ляуферів, бо незабаром стало з'являтися безліч векселів за борги сина. Пан радник же все частіше затримувався у кав'ярнях, інколи там і ночував. Його «слабка сторона» перемогла. Якось Ляуфер сидів з товаришами за склянкою горілки і жалівся, що син доведе його до жебрацтва пиятикою, картярством і «прочим ледарством». Товариші заспокоювали, мовляв, він ще молодий, прийде час, оду-мається і виправдає найкращі сподівання батьків. Хто з них у молодості не поводився таким же чином! Лікар жаліє приятеля і говорить, що у нього ж іще дві незабезпечені доньки. Йому заперечують, що дівчата, вийшовши заміж, самі себе поза-безпечують. Адже Олена уже, мабуть, заручена з К—им? Батько відповідає, що донька не хоче за нього заміж, бо не любить. Ляуфера підняли на сміх, сказали, що у нього вдома «бабське панування» і що це недопустимо, щоб дівчина відмовлялася від заміжжя лише з причини нелюбові. І раніше вибирали собі жінку за домовленістю, та й нічого — звикали, жили добре, тим більше, що жінка — як «молодий кінь», «почує сильну, залізну руку, так і подасться». Коли йшли додому, лікар запропонував радникові поговорити з Оленою, кажучи, що вона добра, шляхетна і не захоче, щоб родина страждала від бідності. Аби лиш забула того... І тільки тут батько дізнався, що його донька зустрічалася зі Стефаном Лієвичем, навіть була таємно заручена. Потім трапилося нещастя: молодий чоловік «набрався десь у шпиталі тифу й помер». Олена тяжко переживала, навіть захворіла, тому й звернулася за порадою до лікаря і змушена була йому все розповісти. Батько дуже образився, що останній про це дізнався, і попросив свого товариша поговорити з дочкою, умовити її. *** І лікар дійсно прийшов поговорити з Оленою. Вона була сама, на диво спокійна. Батьків приятель став говорити, що дівчина повинна думати не лише про свої почуття, а й про обов'язки перед родичами. Олена гостро відповіла, що «не мож інакше збирати, як сіялось» і що батьки самі винні у негідній поведінці її брата. Тоді лікар вирішив викласти всю гірку правду: «всі вони знищені, ...її батька через якусь—то суму, котру мав у себе в сховку й котрої недоставало, віддаляють зі служби». Олена вражена, але каже, що вона була до цього готова. І не бачить виходу з такого становища. Тоді лікар підказує — вийти заміж за К-ого, який незабаром проситиме її руки. Дівчина категорично відмовляється, бо не любить його: «А подружжя без любові се, по моїй думці, брудні відносини». Старий чоловік аж розсердився, доводячи, що їм нікуди дітися, якщо не прийде звичайна місячна платня, адже старша сестра сама має дітей і до того ж скупувата, на платню Ірини — вчительки музики — теж не проживеш. І хто ж буде догодовувати батьків, адже вони вас вигодували, виростили? Тоді Олена відповіла: «Відповідно до моїх сил, відповідно до моїх здібностей, а властиво відповідно до мого знання, котрим мене мій батько і теперішній устрій суспільний вивінували, хочу собі сама заробляти на кусник хліба, а заробленим щиро ділитися з родичами... Однак задля обов'язку проти волі сковуватись з мужчиною, з обов'язку його і себе оббріхувати... В чім мені тут добачувати святість обов'язку, коли самий сей обов'язок стане брехнею?» І сказала, що вона має розважливий критичний розум і не зверне «з раз обраного шляху», готова боротися з незлагодами життя, бо вона — людина. *** Якось через два тижні після цієї розмови повернувся радник додому сильно напідпитку і в лихім настрої. Жінка почала йому докоряти, жалкукк чи, що вчасно «не наложила ... поводів» на нього. Чоловік зло розсміявся і сказав, що у неї немає сили навіть доньку свою приборкати — вона й слухати не хоче про заміжжя з К—им, хоча це було б порятунком для усієї сім'ї. Тут почулися легкі кроки й увійшла Олена. Вона була з пачкою нот і сказала, що йде до Маргарети, а повернеться пізно. Мати лише кивнула, а батько грізно став на порозі, питаючи, яке діло вона має до вчительки музики у такий час і в таку погоду (надворі був дощ і сильний вітер). Олена відповіла, що вона за гроші переписала ноти і повинна їх сьогодні віднести. Батько розлютився: «Що? За гроші намазала ти ту дрань отут? Отже ти відважуєшся мені ще і в тім нечесть робити?» І продовжує, що не може порядним людям у лице подивитись, коли згадає, що донька «відкидає поважного чоловіка, й замість того, наче бідолашний писар, маже ноти за гроші; що безчестить моє ім'я, цілу мою родину; що хоче за всяку ціну відогравати якусь роль». Вони продовжували сваритись, докоряючи одне одному та ображаючи. Однак Олена сказала, що «ніяка сила світу не стопче в мені мислячої самостійної людини» і що вона ніколи не буде жити брехнею. Батько знову почав кричати і проклинати дочку, кажучи, що вона все одно підкориться йому, тому що ще неповнолітня. II До тієї самої хатини, звідки вони з Лієвичем виходили три роки тому, прямувала тепер Олена. Тут жила стара вчителька Маргарета С, зараз, правда, уже для неї не вчителька, а щира порадниця і подруга. У кімнаті були затишок, спокій і звучала музика Шопена. Олена, як вона це часто робила, тихенько сіла в крісло і поринула у спогади. Саме під таку музику Стефан і зважився сказати їй про свою любов. «Яка одинока незабутня хвилина! В якім неописанім зворушенню находився він тоді вЂ” звичайно спокійний, гордий! Признання його тодішнє було лиш відгомоном тої музики — скована пристрасть. А вона? Найніжніші нерви дрожали, тремтіли в ній. Адже обоє носили в серцю любов, однак і обоє були горді, вразливі, і одне не хотіло другому признатись, аж таки він перший почав... ...Се була сила глибока, могуча, піднімаюча сила, котра не знає ніяких перепон, нічого не жахається, котра, проломлюючи дорогу, пориває усе з собою, часто руйнує те, що закони і звичаї, і час з трудом збудували...» Пізніше стара дама закінчила грати і увійшла зі світлом до кімнати. Вона не здивувалася несподіваній гості, бо так бувало часто. Олена сказала, що хоче написати листа К—ому, щоб він не приходив просити її руки, не принижувався, адже вона його не любить і відмовить. Маргарета почала умовляти Олену підкоритися, доводила, що К—ий — непоганий молодий чоловік, добрий (забрав до себе матір)* і вона незабаром звикне. На це Олена гостро відповіла, що це «егоїст і чоловік гордий», він не раз хвалився перед Стефаном, що його нічого не дивує, усе він скуштував і «ніяка жінка не в силі довший час придержати, бо, мовляв, знає наперед про кож-ду, що потрібував би лише палець надставити, а мав би їх десять нараз». І про неї особисто сказав, що вона за допомогою своїх ідей «робиться... така інтересна в родинному гнізді», але коли б він захотів, то одразу б полишила ці ідеї і «не сміла б мені їх у мій дім заводити. А до делікатної кухні, яку я люблю, вона й не пасувала б». Отже, ким би Олена для нього була? «Нічим більше..., як ключницею його дому...» Маргарета подивувалася такій мові дівчини, її суворій правді, але не хотіла, щоб вона йдалі ступала «тою тернистою й небезпечною дорогою». Тому сказала, що слухаючи її, можна подумати, що чоловіки зовсім не мають добрих прикмет. Адже ж і Стефан, очевидно, мав якісь недоліки? Олена відповіла, що так. «Був нудний педант, був заздрісний, був гарячка». А ще мав спадкову схильність до пияцтва, і це її дуже непокоїло, але думала, що взаємна любов допоможе перебороти лихо. То ж чи може вона вийти за нелюба? «Ми вели б неустанну боротьбу між собою, котра б остаточно мусила виродитись у ненависть. Так, як я його знаю, то він не звернув би ніколи з шляху, раз обраного; а я, Маргарето, не єсьм натурою, котра б могла зносити на своїм карку панування другого». Стара вчителька відповіла з жалем, що такі думки не доведуть до доброго, адже ж зовсім не краще бути самотнім, нікому не потрібним, та ще й у бідності. То ж треба вітати К—ого «як свого ангела—спасителя». Олена відповіла, що ніколи, краще вмерти. Маргарета сказала, що не вмирається так легко, і в неї була така думка, коли помер чоловік, але ж живе, чекаючи кінця. Дівчина замислилася, зайшовши думками у безвихідь. Дійсно, що ж їй робити? Чим їй зайнятися? До писання не мала таланту, «а всяке дилетантство було їй ненависне». Вона розуміла, що повинна дотримуватися своїх поглядів, бо «пропаде, як тисячі перед і за нею». І думка «світу» для неї неважлива: «Ані їх хвальба, ані їх догана не були ніколи в силі постановити для мене якесь правило!» Єдина мрія — що настане час, коли «справедливість перестане бути якимось даром ласки, ...жінка не буде примушена жертвувати свою душу фізичним потребам». От коли б їй дали «поживу... душі; ...серйозну, тривалу працю...» Маргарета їй говорить, що вона забула про матеріальні потреби, на це Олена відповідає: «Моральна нужда і абсолютна бідність — се одне й те саме. Наслідки їх однакові». І просить паперу, щоб написати листа К—ому з відмовою. *** Жінки попрощалися холодно і німо. Вони обидві зрозуміли: щось їх роз'єднало після цієї розмови. *** Чаша горя, яку довелося випити родині Ляуферів, ще була неповна. Герман—Євген—Сидор закохався, але дівчина залишилася глухою до його почуттів і відмовилася стати дружиною. Хлопець не знайшов ніякого іншого виходу, як вистрілити собі в лоб. Невдовзі радника усунуто зі служби, і гарні, золоті часи залишилися в минулому. *** Найстарша дочка Ляуфера вийшла заміж за старого, але багатого чоловіка і проживала далеко від родичів, раз чи двічі на рік пишучи листи. Сестри не були між собою близькі, тому Олені було важко писати листа з проханням дати в оренду частину поля за містом, що належала зятеві. Відповідь чекали довго, нарешті зять погодився на невигідних для Ляуферів умовах, але діватися було нікуди. Родина виїхала в село. Найменшу сестру старша забрала до себе — доки звикне. *** Минуло п'ять років з того часу, як Ляуфери проживали на селі, відлучені від інтелігентного світу, від усякого товариства. Життя їх було тихе та сумне, приправлене бурхливими вибухами пияцтва Ляуфера. Ніхто не здержував його тепер від такої поведінки. При суперечках впадав у злість, поводився, наче божевільний, навіть кинув одного разу молотка на дружину. Тепер головувала в родині Олена. На її плечах «спочивав гаразд цілої родини». Адже Ірина вийшла заміж, але повдовіла і повернулася додому, а наймолодша, Геня, жила у родині старшої, де привчалася до господарювання: «За урядника не вийде, бо тим грошей треба, а тому, що вона не є гарною, то ще найлучче буде випровадити її на добру ґаздиню і охоронити її від усякої вищої освіти, котра в нашій родині відіграла таку нещасну роль...» (так написала найстарша сестра). *** Був осінній сонячний день. У селі панувала тиша. Багато людей поїхало на ярмарок. На полях нікого не видно, давно вже весь урожай позвожено додому. Сумний і непривабливий це був вид. Веселив око лише один темний дубовий ліс, до якого охоче звертали відпочити мандрівники. Туди попрямувала й Олена. Вона була така ж гарна, як і п'ять років тому, тільки лице «потемніло та обгоріло», а «біля уст уклалася морщина, котрої перше не було і котра надавала тепер цілому лицю вираз глибокого суму й утоми». Які ще мали бути наслідки життя у відриві «від усяких товариських зносин», в тяжкій праці і в безперестанній боротьбі з журбою? «Немає тяжчої кари для молодого живого духу, для бистроумних, енергійних, а надто ідеально уложених натур — як таке життя». Олену лякало, що й вона незабаром перейде в розряд людей байдужих, котрі турбуються лише про «фізичний добробут», тобто матеріальний достаток. Вона билася, «як той спійманий орел», у пошуках виходу з цього становища, але не бачила його. Олена задивилася на мурашник, що був поблизу неї і пригадала статтю відомого російського критика Д. Писарева «Бджоли». Як багато почуттів піднімалося в її душі колись проти «трутнів». Тепер вона читала дуже рідко. Згадала знову про лист, дістала з кишені і прочитала уже в котрий раз. Найстарша сестра писала, що хоче продати землю, яку вони орендують, то ж хай заздалегідь домовляються з новим господарем, інакше через рік опиняться без оселі. Пані радникова, колись «гарна і горда женщина», зломилась. Коли Олена розповіла їй про лист, та лише заплакала. Ірина часто хворіла, а найменша сестра, уже доросла, повернулася і тяжко працювала на полях нарівні з чоловіками. Сподіватися на чиюсь допомогу чи пораду було нічого, тому Олена й не розповіла родині про негативну відповідь нового господаря землі, а намагалася в котрий раз сама знайти вихід. *** Раптом почувся тупіт кінських копит, і вона побачила малий легкий візок, у якому сидів молодий чоловік, по одягу видно, що лісничий. Олена радо привітала його й дозволила себе підвезти. Почали говорити. Фельс, так звали цього її знайомого, говорив багато, розповів, що залишається на службі у барона, що купив ще одне село і замінив собі коня. Дівчина похвалила коня, сказала, що хотіла б навчитися правити кіньми, але це, напевно, важко. Фельс радо пообіцяв навчити і навіть дав у її розпорядження свій візок. Вона взяла поводи, а молодий чоловік сказав, що треба тримати сильно, а це для жінки з її ніжними руками важко. Тоді Олена, не соромлячись, сказала, що цими ніжними руками вона витягає п'ять—шість відер води для худоби, якщо цього нікому зробити. Фельс здивований прямотою дівчини, хоч і погоджується, що в господарстві інакше не можна. І розповідає, що його знайомі дочки священника теж «дуже господарні», особливо старша, панна Омелія. Вона «дуже образована», «грає на фортеп'яні», і у неї він бере журнали читати. Олена трохи вражена і питає, чим та панночка йому подобається, але Фельс відмовляється відповісти, говорячи, що він цього не знає. Дівчина зрозуміла, що «не любив він узагалі думати, а був більше чоловік чувства». Сказала, що й вона може дати йому книги для читання. Сама ж зараз не читає, не може... Раптом коні рвонули вбік і ледь не перевернули візок. Фельс ухопив поводи твердою рукою і люто вдарив коней. Потім повернувся до неї і м'яким голосом спитав, чи вона не злякалася. Олена відповіла, що стала боязлива, бо рідко виїжджає. Усі коні при роботі, а чужих просити не хоче. Фельс сказав, що мусить щодня виїжджати своїх коней, тому може їх давати їй. Однак Олена зауважила, що сама не поїде; зійшлися на тім, що виїздитимуть разом. *** Через чотири дні в ту саму пору Фельсів візок знову зупинився перед помешканням Ляуферів. Фельс привіз дівчину додому. Олена була стомлена, але привітним і лагідним голосом просила його приходити ще. *** Після цієї прогулянки Олена стала сумна, мовчазлива. З домашніми поводилася роздратовано, навіть різко. Коли ж Ірина вимовляла ім'я Фель-са, дівчина уникала її погляду, а та не розпитувала, хоч бачила, що з сестрою щось діється. Чекала, поки сама розкаже. Одного разу пані радникова стала допитуватися в Олени, коли та напише листа новому власникові землі. Дочка відповіла, що треба ще зачекати. Мати засумнівалася, чи принесе це чекання порятунок, але Олена запевнила, що все буде гаразд, «а ся дівчина не говорила ніколи на вітер». Тут увійшла Ірина і спитала, що це сестра знову бере на себе. Тоді Олена ніби жартома відповіла: — Вас беру на себе! Обидві стояли біля вікна та дивилися на сумний осінній краєвид. Ірина помітила, що сестра мала дуже змучений і засмучений вигляд. Сказала, що їй передавав вітання Фельс, якого вона зустріла в учителів. Олена була в замішанні, а Ірина продовжила, що їй здається, ніби Фельс цікавиться Оленою. При цьому додала, що «він добрий чоловік, але дуже ограничений...» Та підхопила: «Так, так, але всежтаки він маєдоходи; а головна річ: він добрий чоловік!..» Ірина в тривозі і здивуванні подивилася на сестру. Адже та не могла полюбити такого чоловіка, а якщо й полюбила, то що це була за любов? Вона не розуміла... Олена йшла повільно, щоб заспокоїтись. Було дуже ніяково перед сестрою, що обожнювала її, і тепер роздумувала, чи є в неї любов. Потім стала думати про Фельса, намагаючись віднайти у ньому щось привабливе для себе. Але не знаходила, хоч вірила, що його любов не могла не вплинути на неї. «Любов має те в собі, що наколи походить від симпатичних осіб, викликає і в нас настрій, подібний до любові...» *** Олена часто стрічалась із Фельсом, причому на самоті. А якщо хтось із родини з'являвся вдома, ставала мовчазною і шукала собі заняття на кухні. Коли випав сніг, лісничий почав приїжджати щонеділі і забирати усіх на прогулянку. Часто бувало, що катав саму Олену, щохвилини питаючи, чи їй не холодно. Він зовсім втратив свою сміливість щодо неї, а вона, навпаки, — говірлива, весела, зовсім ним заволоділа. Інколи він починав розмову про щось, не передчуваючи, що говорить проти її поглядів. Олена спиняла на ньому гордий, холодний погляд, і він бентежився. «вЂ” Чого говорите про речі, котрих добре не розумієте? Се ж вам не личить! Будьте таким, яким ви є, і не думайте йти другим під лад! — Тиранка з вас, панно Олено! — Чого мене слухаєте? Не робіть сього, наколи вам неприємно. — Чому ви до мене такі гострі? — питав з вимушеним усміхом. — Завсігди маєте щось на мені критикувати, а мені се болить. — Я не хочу, щоб над вами хто глумився, — відповідала вона м'яким, перепрошуючим голосом». Він їй одразу все прощав, цілував руки і «був би стерпів, хоть би вона й ногу на карк поставила». Вона це відчувала, і у неї зростала відраза, що він їй не противиться, а охоче піддається її сітям. Одного разу Фельс ледь їй не освідчився, а вона відштовхнула його такими різкими словами, що той, мало не заплакавши, подався геть. Потім перепрошувала його, говорячи, що вона така нещаслива. І це було правдою. *** Настав Великдень. Олена оглянула господарство і повідсилала парубків та дівчат до церкви. Сама пішла на город і журливо задумалась. Навіть природа, що оживала, не розігнала її сумних думок про майбутнє. Мимо саду йшла стара Катря, мати сільського старости, і привіталася, як велів звичай. Спитала, чи не йде дівчина до церкви, а потім стала розповідати про те, скільки гостей з'їхалося до пані лісничихи, скільки там усього напекли. Подарувала писанку і побажала, щоб за рік Олена їла паски уже не сама, а з чоловіком та дітьми, бо ж не годиться дівувати увесь вік. Згадала й свого покійного Івана. Він був добрим господарем і чоловіком. Як любив її! Хоч і частенько бив. Але то чоловікові можна, на те він і чоловік. Не дурно й кажуть: «Жінка не бита, а коса не клепана — одно й те саме!» Олені ж, за те, що вона читала їй листи віддоньки, Катря побажала стати панею молодого пана лісничого. І розповіла, що той купив недавно таку корову, якої у селі ще й не бачили. *** Того самого дня після обіду зійшлися гості, запрошені Оленою і її родичами: старі вчителі з синами, надлісничий, священик з родиною і молодий Фельс. їли «свячене», бажали добра, здоров'я, потіхи з дітей та онуків. Потім старі бажали молодим, а молоді вЂ” самі собі. Тоді старші, розчулені, залишили «любу молодіж» саму. Ніхто так не міг гордитися у той день своїм гумором, як Олена. Очі сяяли, коси спустила на плечі, здавалася набагато молодшою. Фельс не зводив з неї очей, і вона не полишала його увагою. Усі присутні милувалися і говорили, що з них вийде добра «пара». Іринка мала вигляд дуже утомлений. Вона слідкувала за сестрою, відкривши для себе її таємницю (одружитися з нелюбим, але багатим), і дуже непокоїлась. Спочатку намагалася розбити цей план Олени, потім говорила з нею, але сестра відповіла, що їм усім потрібне пристановище. Ірина плакала, говорила, що не може прийняти такої жертви, але Олена втішала її, що робить це задля родичів, хоча насправді її найбільше тривожила хвороблива Ірина, яка без неї пропала б. Гірко було спостерігати Ірині за тими «ловами», як висловилася Олена. Сьогодні усе мусило вирішитися. Олена з нетерпінням чекала, поки роз'їдуться гості, а більше всього боялася, щоб Фельс не став освідчуватися, бо сьогодні вона надто знервована й утомлена. Коли гості попрощались, Олена пішла в кімнату шукати якусь хустку. І тут до неї підійшов Фельс. Він був дуже блідий, а очі палали гарячим вогнем. — Олено! — Що ж? — Я не знаю. Я... — І я не знаю... — Оленочко! — повторив він. — Бажаєте чого-небудь?.. — Так. Се бачте... ви... «Він її боявся. її ж взяла колишня дика нетерпеливість й вона задро-жала на цілім тілі... — Ви знаєте, що ви такі гарнівЂ”гарні... Він станув нараз близько перед нею, і вона зачула від нього вино; але в тій же таки хвилі, заки вона змогла се завважити, пірвав її палко до себе. Вона скричала й відтрутила його далеко назад. її обняла сильна, несказанно глибока фізична відраза. — Тихо! — кликнув він у сильнім зворушенню. — Я вас люблю, Олено, не завдавайте мені болю!.. Брови його стягнулися грізно; закусивши долішню губу, глядів на неї заіскреними очима. — Чому відтрутили ви мене? Я вас люблю, Олено, будьте моєю жінкою! — сказав він пристрасно. Вона стояла перед ним, оперта о стіну, бліда, з широко отвореними очима, з дрожачими ніздрями, у важкій боротьбі. Сильно товклося в грудях її серце. Ноги дрожали під нею, і вона не змогла уст одтворити. — Олено, дорога, відповіжте мені! Вона мовчала. — Чи ви втратили мову? О, скажіть лише одне слівце. Вона ледве глянула на нього, опісля закрила розпучливим рухом лице і застогнала. Він зсунув лагідно з лиця її руки та шукав її очей. Вона відвернула голову від нього. — Ви не любите мене? — прошептав, глибоко зворушений. — Не хочете бути моєю жінкою? Не хочете? Минула мала хвилина, в часі котрої чути було лише її важкий віддих. — Коли так, то простіть! — Я хочу, Фельс! О боже, я хочу, хочу... — вирвалося з її уст». Коли Фельс почув це, то кинувся обіймати і цілувати Олену, а вона мовчки зносила ті любощі. Було вже пізно опівночі. Місяць ясно світив у кімнату сестер, заливався співом соловейко, розмірено йшов годинник, але його тикання часом переривав гіркий нервовий плач. Олена втішала: — Не плач, Іринко! Іринка відповідала, що вона не може, у неї серце розривається, благала, щоб сестра не робила цього. Тоді Олена сіла на ліжку і зареготалася упівголоса, як божевільна: ' «вЂ” Чи лише я збрехала? Чи лише я одна? Хто питає про правду, або про любов? Врешті я була між вами найсильніша, то хрест нести припало мені». То ж хай Ірина не будить у ній колишню людину, не мучить сумнівами, адже вона виконала своє «завдання». Сестри затихли. Олена лежала, немов у полум'ї, й думала про нього. Але так ні до чого й не додумалася, задрімала. І приснилося, ніби величезні морські хвилі все ближче підходять до неї. Шумлять грізно, а між їх шумом чути гучний, могучий голос. Все ближче до неї підходив той голос, зворушуючи аж до глибини душі. Серце ледь не вискакувало, не розривалося. Хотіла крикнути, обізватись, але море раптом стало спокійним і гладким, «а по його золотавій площині ступав мужчина, високий, відважний, з сяючим чолом: прямо підійшов до неї і ...усміхнувся... І не дивувалися вони, що так довго не бачились. Любувались собою і сперечались, а між тим шуміло море прастару звісну пісню, пісню про любов. А сонце горіло на заході червоним сяєвом...» *** Через місяць увечері на подвір'ї Ляуферів зібрався натовп селян. Стара Катря ходила між людей з пляшкою горілки і частувала, примовляючи: «За здоров'я молодих!» Ворота були відчинені, і на подвір'я заїжджали віз за возом з весільними гостями з усієї околиці. Фельс настояв, щоб весілля було гучним і пишним. Запрошені займають свої місця у святково прибраних кімнатах, а пані радникова проходжується між гостями. їй здалося, що повернулися старі добрі часи. Звідкись взялася давня зарозумілість у цій прибитій роками і горем жінці: «Вона подала ласкаво надлісничим руку, а вчителів привітала лише гордим поклоном. Здавалось, немовби вона і не проживала з ними ніколи у ближчих товариських відносинах. Вони ніби вперше, і то з ласки, знайшлися в її домі...» Вона пишалася, що її доньку вибрав найгарніший мужчина в околиці. А особливо тішила стару пані купа весільних подарунків, і серед них — велика скринька зі сріблом на дванадцять персон, яку подарував Фельсів барон. Приїхала на весілля і Маргарета. Вона постарішала і посумнішала. Ходила мовчки по кімнатах і слухала пані радникову, яка їй розповідала про нареченого. Та хвалилася, як Фельс любить Олену, який він добрий, і що віддав їм маленьку хатинку в місті. Матері з Генею легше буде там жити, а Ірина залишиться, звичайно, з Оленою. Далі пані радникова говорить, що Фельс «добрий, щирий хлопець, чесний, ретельний чоловік, і Олена буде з ним щаслива». Маргарета на це лише прошептала: — Дай Боже, дай Боже... Вона не може забути, що Олена так бездумно відмовила К—ому. Він тепер суддя, має великі доходи і живе безжурно, одружився з донькою багатого броварника. Мати сказала, що нічого, «нема нічого злого, щоби на добре не вийшло». Ще невідомо, як би до них поставився К—ий, чи був би такий прихильний. А що не так склалося, то винен тільки той безталанний Лієвич. Маргарета весь час думала про Олену. Зустрівшись, вони обидві збентежилися. Олена сказала: — Бачите, Маргарето, я таки віддаюсь! Зацікавлені гості сидять, перешіптуються, чекають молодого з молодою. Молодий незабаром приїде, а от де вона? Ірина, з виглядом як на похоронах, сказала, що молода зараз з'явиться, вона пішла на кілька хвилин у свою кімнату. Олена, у довгій білій сукні, справді заховалася в одинокім кутку, який їй ще лишився. Вона була зайнята дивною роботою — виймала зі скриньки один лист за другим і, не дивлячись, роздирала їх. Нарешті залишився один. Взяла до рук, але не витримала і вирішила прочитати в останній раз. «Що твій медвідь коли—небуть і заслабнути, а навіть і в ліжку лежати може, ти б, певно, й не думала, серденько! Тепер якраз пора, в котрій посилаю тобі свої записки, Оленко; а що мене Василь, з котрим тепер разом мешкаю, насилу запакував до ліжка, а сам десь полетів по якогось лікаря, а самота така страшна, то й хочу по змозі до тебе говорити. Хотів би я, моя рибчино, щоб ти була тут, тримала руку на чолі вЂ” твою легеньку малу руку... тоді й не боліла би вона так сильно. Я собі уявляю, що ти тут біля мене, сидиш на ліжку... бачиш, Оленко? Любов таки найкраща з усього, що життя лише має!.. Тепер, наприклад, коли мене голова так шалено болить, ти б певно усього спробувала, щоб лише мій біль усмирити. Я переконаний: ти б се інакше робила, як ми, лікарі, а воно би, певно, скорше перейшло. Ах, скільки мав би я тобі говорити! Маєш ще три місяці перед собою — а потому Великдень. Я все відкладаю на Великдень... душа так повна, ти мене знаєш... так, але лежачи, писати утомився...» Це були останні слова Стефана, писані для неї. Василь переслав їх Олені. Дівчина притиснула листа до уст, а потім подерла його на дрібні шматочки. Вона підійшла до вікна і закрила лице руками. З вікна долітав чудовий запах лілей. Тихо шумів ліс. Незабаром почула, як під'їхав візок. Вона добре знає, хто ним приїхав, чий це короткий, голосний сміх. Ноги під нею задрижали, у вухах щось бринить, а горло здавили корчі. Нерви напружені до краю. «Якесь незнане доти, упряме, дике чувство обгорнуло її — одне лише чувство. Вона ненавидить. Ненавидить з цілої глибини своєї душі! Вбивала б, проклинала б, затоптувала б, як ту гадюку... Чи — його? — Адже вона винувата!! Сама, самісінька вона... І чим вона оправдається? Що вона людина?.. Вона заллялась несамовито сміхом. ...Приклякнувши до землі, вона ридала нервово—судорожним плачем; а коли увійшов він, підняла руки, немов би просила порятунку. Він підвів її і притис до грудей. — Ха—ха—ха! Ти плачеш, Олено? Ну, звичайно, як усі дівчата перед шлюбом!!.» 1891. Село Димка, на Буковині. Василь Стефаник. «Камінний хрест» І «Відколи Івана Дідуха запам'ятали в селі ґаздою, відтоді він мав усе лиш одного коня і малий візок із дубовим дишлем. Коня запрягав у підруку, сам себе в борозну...» Отак разом із конем і підпрягався до будь—якої роботи. Іван Дідух працював багато, не менше, ніж його кінь. Але коня жалів більш, ніж себе. Десять років відслужив Іван у цісарській армії. А «як прийшов із войська додому, то не застав ні тата, ані мами, лише хатчину завалену. А всього маєтку лишив йому тато букату [шматок] горба щонайвищого і щонайгіршого над усе сільське поле. На тім горбі копали жінки пісок, і зівав він ярами та печерами під небеса, як страшний велетень. Ніхто не орав і не сіяв, і межі ніякої на нім не було. Лиш один Іван узявся свою пайку копати і сіяти». Конем підвозив гній під горб, а сам уже виносив його нагору. Так його колись і «підвіяв» вітер. Від того Іван зігнувся, тому й кликали його в селі Переломаним. «Але хоч той горб його переломив, то політки [врожаї] давав добрі. Іван бив палі, бив кілля, виносив на нього тверді кицки [грудки землі, брила, вивернуті плугом] трави і обкладав свою частку довкола, аби осінні і весняні дощі не сполікували гною і не заносили його в яруги. Вік свій збув на тім горбі». Були в Івана й дивацтва: до церкви ходив лише раз на рік — на Великдень, а ще «курей зіцірував. То так він їх научував, що жадна не важилася поступити на подвір'я і порпати гній». Їв Дідух на лаві, а не коло столу, пояснюючи це незвичкою. «Отакий був Іван, дивний і з натурою і з роботою». II «Гостей у Івана повна хата, ґазди і ґаздині. Іван спродав усе, що мав, бо сини з жінкою наважилися до Канади, а старий мусив укінці податися». Зібрав Іван ціле село і прощався з усіма, дивлячись на знайомі обличчя, ніби хотів навік запам'ятати. Так дивиться на воду камінь, який «долішня хвиля викарбутить... із води», «як на утрачене щастя». Іван бажав здоров'я односельцям, звертаючись до кожного, з ким поряд жив і працював, з ким хрестив дітей, з ким парубкував. Згадував про те, що сподівався зібрати гостей на синове весілля, але доводиться їхати з рідного краю. І для кожного гостя Іван знаходить тепле слово. «Та дєкую вам красно, та най вам бог дасть, що собі в него жєдаєте. Лай вам боже здоров'є, діду Міхайле... — Куме Іване, дай вам боже прожити ще на цім світі, та най господь милосердний щасливо запровадить вас на місце та й допоможе ласковсвоєв наново ґаздов стати! — Тимофіхо, кумо, я хочу до вас напитися. Дивюси на вас, та й ми, як якись казав, молоді літа нагадують си.... Ба, де, кумо, тоті роки наші! Ану— ко пережийте, та й вібачєйте, що—м на старість данець нагадав». Гримає лише на дружину: «Аді, видите, як плаче, та на кого, на мене? На мене, ґаздине моя? То я тебе викорінував на старість із твоєї хати?» Але за сердитими словами Івана криється туга, і він говорить: «Люди, такий туск, такий туск, що не памнєтаю, що си зо мнов робить!» Ill Пригощаючи гостей, Іван розповідає, як вони дійшли—таки згоди щодо від'їзду. Сини його були письменні, то й дістали якогось листа та мапу [географічну карту]. Відтоді в хаті тільки й чути було про Канаду: «Сини не хоте бути наймитами після моє голови та й кажуть: «Ти наш тато, та й заведи нас до землі, та дай нам хліба, бо як нас розділиш, та й не буде з чим киватиси [тут нахилятися, хитатися]». Іван розуміє синів, які мріють нормально жити, але йому жаль цієї землі, щедро политої його потом. Односельці намагаються якось розрадити його: «За цим краєм не варт собі туск до серця брати! Ца земля не годна кілько народа здержати та й кількі біди вітримати. Мужик не годен, і вона не годна, обоє не годні». Ніби й саранчі нема, але й пшениці нема, «а податки накипають». Але в Івана свою думка. З болем говорить він про те, що молодь відвертається від землі, нехтує працею на ній: «Атож бог не гніваеси на таких, що землю на гиндель [продаж, торгівля] пускають? Тепер нікому не треба землі, лиш викслів та банків. Тепер молоді ґазди мудрі настали, такі фаєрмани [крутії], що землев не згоріли». Підійшла старенька дружина Івана, Катерина, і звернувся до людей та до неї чоловік: «Бог знає, як з нами далі буде... а я хочу з тобов перед цими людьми віпрощитиси. Так, як слюбсми перед ними брали, та так хочу перед ними віпрощитиси з тобов на смерть». Ці його слова вразили присутніх пронизливою щирістю і урочистістю. Іван продовжував: «А то ті, небого, в далеку могилу везу...» «Але сих слів уже ніхто не чув, бо від жіночого стола надбіг плач, як вітер, що з—поміж острих мечів повіяв та всі голови мужиків на груди похилив». IV Іван звертається до людей з двома проханнями: перше — найняти службу у церкві, як сповістять сини, що старі померли: «Може, пан бог менше гріха припише. Я гроші лишу Якові, бо він молодий та й слушний чоловік, та не сховав дідів грейцір». Друге прохання Івану ніби й незручно виголошувати, але разом із тим він відчуває, що не може не сказати про це. Поставив Іван на тім горбу, який увесь вік обробляв, кам'яний хрест: «Такий тєжкий, що гроб го не скине, мусить го на собі тримати так, як мене тримав. Хотів—єм кілько памнєтки по собі лишити». Той горб, його поле, був йому такий дорогий, що «коли—м міг, та й би—м го в пазуху сховав, та й взєв з собою у світ. Банно ми за найменшов крішкову селі, за найменшов дитинов, але за тим горбом таки ніколи не перебаную [банувати — жалкувати, шкодувати за чимось]». Бо на тім горбі лишив Іван багато сили, здоров'я і праці. Це для нього святе місце. Коли він говорив, сльоза котилася по щоці: «Та я вас просю, ґазди, або ви, як мете на світу неділю поле світити, аби ви ніколи мого горба не минали». Усі присутні бачили, як важливо це для нього, бо дивився на всіх, «як коли би хотів рядном простелитися, як коли би добрими, сивими очима хотів навіки закопати в серцях гостей свою просьбу». І відповів Івану за всіх кум Михайло: «Ми васусе будемо нагадувати, раз назавше. Були—сте порєдний чоловік, не лізли—сте натарапом [нахабно] на нізкого, нікому—сте не переорали, ані не пересіяли, чужого зеренця не порунтали [порунтати — рушити, взяти, вкрасти]». V Гості сіли до столу і, добре пригостившись, почали розмовляти, кожен про своє. Ніхто нікого не слухав, але мусили ті слова бути сказані, хоч би й на вітер. Один вихвалявся кіньми, інший уголос міркував: «Били та катували наших татів, та в ярем запрегали, а нам уже кусня хліба не дають прожерти...» Усякої бесіди було багато, але «вона розліталася в найріжніщі сторони, як надгнилі дерева в старім лісі». Серед цього гамору співали Іван та Михайло, «то нахилювалися до себе і тулили чоло до чола і сумували». Той спів був дивним, брав за серце. «Іван та й Михайло отак співали за молодії літа, що їх на кедровім мості здогонили, а вони вже не хотіли назад вернутися до них навіть у гості». VI Син нагадав батькові, що вже б пора виходити, щоб устигнути до потягу. А Іван глянув на сина так, що той зблід і подався назад. Посидів старий якийсь час, поклавши голову в долоні, потім рішуче встав та й пішов до хати збиратися, бо вже й справді треба було виходити. «Як уходили назад до хати, то ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прірвалася, як би rope людське дунайську загату розірвало — такий був плач». А Іван, ухопивши дружину, пустився з нею до танцю. Страшний то був танок: «Люди задеревіли, а Іван термосив жінкою, як би не мав уже гадки пустити її живу з рук. Вбігли сини і силоміць винесли обоїх з хати». Але Іван ще і на подвір'ї продовжував танцювати, а його дружина вчепилася руками за поріг та голосила: «Ото—сми ті віходила, ото—сми ті вігризла оцими ногами! І все рукою показувала в повітря, як глибоко вона той поріг виходила». VII «Плоти попри дороги тріщали і падали — всі люди випроводжували Івана. Він ішов зі старою, згорблений, в цайговім, сивім одінню і щохвиля танцював польки. Аж як усі зупинилися перед хрестом, що Іван його поклав на горбі, то він трохи прочуняв і показував старій хрест: — Видиш, стара, наш хрестик? Там є відбито і твоє намено. Не біси, є і моє і твоє...» ________________________________________________ Леся Українка СО NТ RА SРЕМ SРЕ RО!* * Без надії сподіваюсь! (Лат.) Гетьте, думи, ви хмари осінні! То ж тепера весна золота! Чи то так у жалю, в голосінні Проминуть молодії літа? Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Жити хочу! Геть, думи сумні! Я на вбогім сумнім перелозі Буду сіять барвисті квітки, Буду сіять квітки на морозі, Буду лить на них сльози гіркі. І від сліз тих гарячих розтане Та кора льодовая, міцна, Може, квіти зійдуть - і настане Ще й для мене весела весна. Я на гору круту крем'яную Буду камінь важкий підіймать І, несучи вагу ту страшную, Буду пісню веселу співать. В довгу, темную нічку невидну Не стулю ні на хвильку очей - Все шукатиму зірку провідну, Ясну владарку темних ночей. Так! я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть, думи сумні! [2 травня 1890 р.] «Лісова пісня» Драма —феєрія в 3 діях Дійові особи: «Той, що греблі рве» Потерчата Русалка Водяник Русалка Польова Мати Лукашева Лукаш Дядько Лев Доля Злидні Перелесник Пропасниця Куць Мавка Лісовик Килина «Той, що в скалі сидить» Хлопчик Діти Килини Події відбуваються в старезному лісі, на Волині, протягом року. У творі діють міфічні істоти: Мавка і Русалка, Лісовик і Перелесник, Водяник і Потерчата. Кожна дія починається пейзажем, який змінюється відповідно до пори року. ПЕРША ДІЯ П'єса розпочинається з прологу — волинського лісового пейзажу: «Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посередлісу простора галява з плакучою березою і великим прастарим дубом... Саме озеро — тиховодне, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині. Містина вся дика, таємнича, але не понура — повна ніжної задумливої поліської краси». Із лісу на прогалину виходять дядько Лев і небіж його Лукаш. Ці люди з'явились до лісу, щоб збудувати тут хату. Але лісові істоти не хочуть, щоб серед лісу поселились люди. Русалка. Я не терплю солом'яного духу! Я їх топлю, щоб вимити водою той дух ненавидний. Залоскочу тих патрутнів, як прийдуть! Лісовик же говорить Русалці, що «давно б уже не стало сього дуба», якби не дядько Лев, він «заклявся на життя, що дуба повік не дасть рубати». У цей час починає все розвиватись, і ось із—за старої розщепленої верби з'являється Мавка. Вона прокинулася від зимового сну, почувши, що хтось грає на сопілці. Лісовик їй пояснив, що це грав людський хлопець, дядька Лева небіж, Лукаш на ймення. Мавка хоче зустрітися з Лукашем, але Лісовик її застерігає: «Не задивляйся ти на хлопців людських. Се лісовим дівчатам небезпечно...» І ось з'являється Лукаш, хоче з берези наточити соку, але Мавка підбігає до нього, хапає за руку. Вона говорить, що береза її сестра і сік ЇЇ — то кров. Лукаш дуже здивувався цим словам. З першої ж зустрічі Лукаш і Мавка припали до вподоби один одному. Мавці дуже подобається, як грає Лукаш на сопілці, і вона просить його заграти. Мавку зачаровує Лукашева гра. Від цієї гри в лісі розцвітає пишніше дика рожа, стає білішим квіт калини, закувала зозуля, заспівав соловейко. Та Мавці чомусь раптом стало сумно до сліз, мабуть, тому, щодень скінчився, їй не хотілося розлучатися так швидко з Лукашем. Лукаш їй розповів, що його восени хочуть оженити. Після цих слів Мавка зажурилася. Мавка (з тривогою). З ким? Л у к а ш . Я не знаю. Дядько не казали, а може ще й не напитали дівки. Мавка. Хіба ти сам собі не знайдеш пари? Л у к а ш . Я може б, і знайшов, та... Мавка. Що? Лукаш. Нічого. М а в к а . Чи у людей паруються надовго? Л у к а ш . Та вже ж навік! Перейнявшися довірою до Лукаша, Мавка скаржиться йому нате, що вона зовсім самотня. — В нас так нема, як у людей,— навіки! Лукаш.А ти б хотіла? Раптом чути голос дядька Лева, який кличе Лукаша. Мавка запитує юнака, чи повернеться він. ДРУГА ДІЯ Пізнє літо. Де—не—де вже є перші ознаки осінньої позолоти. До озера прийшли люди, оселилися, внесли в лісову сторону свої звичаї, гамір. Буденщина починає полонити й Лукаша. Лукаш виходить із лісу з сопілкою, а мати йому дорікає, що він усе грає, а робота стоїть. Матері потрібна помічниця — невістка, та про Мавку вона не хоче й чути, бо це «відьомське кодло». Лукаш. Та хто ганяє? Бидло ж я пасу, А Мавка помагає. Мати. Одчепися з такою поміччю! Потрібні ті квітки! Та ж я не маю у себе в хаті дівки на виданню... Йому квітки та співи в голові! Коли на подвір'ї з'являється Мавка, мати їй каже, що не слід дівці упадати за парубком, та лісовій красуні ці людські міркування незрозумілі: Мені ніхто такого не казав. Дядько Лев заступається за Мавку, говорить, щоб Лукашева мати не обзивала її відьмою, бо відьми живуть на селі, а не в лісі. Лев. Що лісове, то не погане, сестро,— усякі скарби з лісу йдуть... Мати (глузливо).Аякже! Л є в . З таких дівок бувають люди, от що! Виходить з хати Мавка, перевдягнена у сільський одяг, волосся зачесане у дві коси і укладене віночком навколо голови... Мати дає їй серпа і посилає жати. М а в к а . Ви хочете, щоб я сьогодні жала? Мати .Чому ж би ні? Хіба сьогодні свято? Ось на серпа — попробуй. Як управлюсь, то перейму тебе. Мавці не вдалося жати, бо виринула з жита Русалка Польова і стала благати «сестрицю» не губити її красу. Щоб допомогти їй, Мавка врізає собі руку серпом, а Русалка Польова дякує їй за це і зникає. На полі з'являються мати Лукаша і молода повновида молодиця. Побачивши, що Мавка нічого не зробила, мати стала її лаяти: Ой лишенько! Іще не починала! Ой мій упадоньку! Що ж ти робила? Нездаренько! Нехтолице! Ледащо! М а в к а . Я руку врізала... Незабаром приходить Лукаш і починає допомагати молодиці, яка заходилася жати. Лукаш із молодицею жнуть і в'яжуть снопи швидко, вправно. Робота підходить до кінця, мати кличе їх полуднувати. Трохи не дов'язавши снопів, Лукаш просить Мавку зробити це, але вона відмовляється. Мавка каже Лукашеві, щоб та жінка більше не приходила в ліс, бо вона лукава, лиха, «хижа, наче рись». Парубкові не подобаються її слова, і він відповідає їй, що й сам може перебратися з лісу на село. Хлопець дов'язує останнього снопа і йде до хати. Мавка сіла в борозні і похилилась у смутній задумі. З хати виходять мати, Килина і Лукаш. Мати наказує Лукашеві провести молодицю додому, бо вже звечоріло, і він охоче погоджується. На Мавку ніхто не звертає уваги. Вона підводиться і тихою втомленою ходою іде до озера, сідає на похилену вербу і тихо плаче. Дрібний дощик густою сіткою заволікає галявину, хату й гай. Цьому грайливому і бездушному водяному створінню Русалці ніколи не зрозуміти сили й жертовності Мавчиного кохання. Та сили природи співчувають Мавці: «Мавка знов похилилась, довгі чорні коси упали до землі. Починається вітер і жене сиві хмари, а вкупі з ними чорні ключі пташині, що відлітають у вирій». Мавка просить Лісовика допомогти їй знов стати такою, як була: То дай мені святкові шати, діду! Я буду знов, як лісова царівна, і щастя упаде мені до ніг, благаючи моєї ласки! Лісовик розкриває свою кирею і дістає з—під неї пишну, гаптовану золотом багряницю і срібний серпанок. Він надіває багряницю на Мавку, яка квітчається віночком з червоних китиць калини і склоняється перед ним. Лісовик накидає їй на голову срібний серпанок. З лісу вибігає Перелесник. Він підхоплює Мавку і кружляє її у вирі прудкого танцю. Срібний серпанок на ній звився вгору, чорні коси розмаялись і змішалися з вогнистими кучерями Перелесника. Танок стає шаленим, Мавка благає відпустити її, та він на це не зважає і мчить лісову красуню в танці зомлілу. Раптом з—під землі з'являється широке, страшне, темне Марище. Перелесник кинувся геть і зник у лісі. Марище умовляє Мавку піти з ним в незнаний далекий край: там, під землею, тиша, спокій, «ні дерево, ні зілля не шелестить, не навіває мрій». У лісі чується шелест людської ходи. Мавка. Ось той іде, що дав мені ту Муку! Зникай, Маро! Іде моя надія! З лісу виходить Лукаш, а назустріч йому іде Мавка. Вона дуже бліда, хоч у яскравому одязі. Л у к а ш (побачивши її). Яка страшна! Чого ти з мене хочеш? (Поспішає до хати і говорить матері.) Готуйте, мамо, хліб для старостів,— Я взавтра засилаюсь до Килини! Почувши ці слова, Мавка зриває з себе багряницю і звертається до Марища: Мавка. Бери мене! Я хочу забуття! Марище підхоплює її, накидає на неї чорну кирею, і обоє зникають під землею. ТРЕТЯ ДІЯ Хмарна, вітряна осіння ніч. Останній жовтий відблиск місяця гасне в хаосі голого верховіття. Стогнуть пугачі, регочуть сови, уїдливо хававкають пущики. Раптом все покривається протяглим сумним вовчим виттям, що розлягається все дужче, дужче і враз обривається. Настає тиша. Починається хворе світання пізньої осені. Біля Лукашевої хати чорніє якась постать — це Мавка. Вона в чорному одязі, але на грудях у неї червоний пучечок калини. З лісу виходить Лісовик у сірій свиті і в шапці з вовчого хутра. Він здивований, що Мавка тут, що її відпустив назад «Той, що в скалі сидить». М а в к а . Ти визволив мене своїм злочином. Лісовик. Ту помсту ти злочином називаєш, ту справедливу помсту, що завдав я зрадливому коханцеві твоєму? Хіба ж то не по правді, що дізнав він самотнього несвітського одчаю, блукаючи в подобі вовчій лісом? Авжеж! Тепер він вовкулака дикий! Хай скавучить, нехай голосить, виє, хай прагне крові людської,— не вгасить своєї муки злої! Мавка. Нерадій, бо я його порятувала. В серці знайшла я теє слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає. Мавка не змогла жити там, у кам'яній печері, до неї дійшло те протяжне виття. Вона прокинулась і збагнула, що забуття не суджено їй. Силою чарівного слова Мавка врятувала Лукаша, повернувши йому людську подобу. Сповнений туги і каяття, він кинувся в байрак терновий і зник з очей. Під вікном чути, як Лукашева мати лається з Килиною, докоряючи невістці, що та так довго спить, а ще у її корови так мало молока, а сама вона погана господиня. Мавка ж, як тінь, блукає коло хати Лукашевої, сподіваючись на зустріч з коханим. Килина побігла по воду і, повертаючись назад, побачила близько дверей постать Мавки. Вона запитує суперницю, чого та прийшла — мабуть, чекає на Лукаша. Мавка (притомніше, відступаючи од дверей). Стою та дивлюся, які ви щасливі. К и л и н а. А щоб ти стояла у чуді та в диві! (Мавка зміняється раптом у вербу з сухим листом та плакучим гіллям). З лісу виходить Лукаш, худий, з довгим волоссям, без свити, без шапки. Килина, яка сперш зраділа чоловікові, за хвилину накинулась на нього, дорікаючи за те, що він десь «тягався, волочився», обізвала п'яницею. Лукаш їй так само грубо відповідав: Мовчи! Не скигли! На запитання Лукаша, куди подівся дядьків дуб, від якого лишився тільки пеньок, жінка відповіла, що продала його купцям, аби не вмерти з голоду. Із хати вибігає мати, обіймає сина, хоч він холодно сприймає це вітання, і скаржиться на тяжке життя з «отою відьмою» — Килиною. У відповіді Лукаша звучать гіркий докір і сумна іронія: І та вже відьма? Ба, то вже судилось відьомською свекрухою вам бути. Та хто ж вам винен? Ви ж її хотіли. До них підходить хлопчик, з сопілкою, зробленою з верби, на яку перетворилася Мавка, просить Лукаша заграти на ній. Той спочатку відмовляється, але потім пристав на прохання хлопця. Лукаш. Заграти? (Починає грати спершу тихенько, далі голосніше; заводить згодом на ту веснянку, що колись грав Мавці. Голос сопілки промовляє словами.) «Як солодко грає як глибоко крає, розтинає мені груди, серденько виймає...» Лукаш (випускає з рук сопілку). Ой! Що се за сопілка? Чари! Чари! Кажи, чаклунко, що то за верба? К и л и н а . Та відчепися, відки маю знати? Я з кодлом лісовим не накладаю так, як твій рід! Зрубай її, як хочеш, хіба я бороню? Ось на й сокиру. Л у к а ш (узявши сокиру, підійшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона стенулась і зашелестіла сухим листом. Він замахнувся вдруге — і спустив руки). Ні, руки не здіймаються, не можу... чогось за серце стисло... Килина. Дай—ноя! (Вихоплює від Лукаша сокиру і широко замахується на вербу.) В сю мить з неба вогненним змієм—метеором злітає Перелесник і обіймає вербу. Верба раптом спалахує вогнем. Досягнувши верховіття, вогонь перекидається й на хату, солом'яна стріха займається, пожежа швидко поймає хату. Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що тільки можна вихопити, і разом із речами виносять Злиднів. Один лише Лукаш стоїть нерухомо. Килина просить чоловіка кинути ліс і повернутися на село, та Лукаш не погоджується на це. Жінка пішла геть. Аж тут з-за берези виходить біла, легка, прозора постать, що обличчям нагадує Мавку, і схиляється над Лукашем. Постать Мавки. Заграй, заграй, дай голос мому серцю! Воно ж одно лишилося від мене. Лукаш. Сети?.. Ти упирицею прийшла, щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай! (Розкриває груди.) Живи моєю кров'ю! Так і треба, бо я тебе занапастив... Мавка. Ні, милий, ти душу дав мені, як гострий ніж дає вербовій тихій гілці голос. Мавка ні в чому не винить Лукаша. Закінчується драма—феєрія ремаркою, що сама по собі сприймається як поетичний твір, як вірш у прозі: «Лукаш починає грати. Спочатку гра його сумна, як зимовий вітер, як жаль про щось загублене і незабутнє, але хутко переможний спів кохання покриває тугу. Як міниться туга, так міниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, весняні гуки озиваються в заквітлім гаю, тьмяний зимовий день зміняється в ясну, місячну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці. Лукаш кидається до неї з покликом щастя. Білий цвіт закриває закохану пару, а згодом переходить у заметіль. Коли завірюха ущухла, ми знову бачимо Лукаша, що сидить сам, прихилившись до берези. На вустах щаслива усмішка, очі заплющені. Сніг, ніби шапкою, нависає над його головою і падає, падає без кінця...» _____________________________________________________________ Микола Вороний . «Блакитна Панна» Має крилами Весна Запашна, Лине вся в прозорих шатах, У серпанках і блаватах... Сяє усміхом примар З-поза хмар, Попелястих, пелехатих. Ось вона вже крізь блакить Майорить, Довгожданна, нездоланна... Ось вона — Блакитна Панна!.. Гори, гай, луги, поля — Вся земля Їй виспівує: «Осанна!» А вона, як мрія сну Чарівна, Сяє вродою святою, Неземною чистотою, Сміючись на пелюстках, На квітках Променистою росою. І уже в душі моїй В сяйві мрій В’ються хмелем арабески, Миготять камеї, фрески, Гомонять-бринять пісні Голосні І сплітаються в гротески. _______________________________________________________________________ Олександр Олесь . «Чари ночі» Сміються, плачуть солов'ї І б'ють піснями в груди: "Цілуй, цілуй, цілуй її, - Знов молодість не буде! Ти не дивись, що буде там, Чи забуття, чи зрада: Весна іде назустріч вам, Весна в сей час вам рада. На мент єдиний залиши Свій сум, думки і горе - І струмінь власної душі Улий в шумляче море. Лови летючу мить життя! Чаруйсь, хмелій, впивайся І серед мрій і забуття В розкошах закохайся. Поглянь, уся земля тремтить В палких обіймах ночі, Лист квітці рвійно шелестить, Траві струмок воркоче. Відбились зорі у воді, Летять до хмар тумани... Тут ллються пахощі густі, Там гнуться верби п'яні. Як іскра ще в тобі горить І згаснути не вспіла, - Гори! Життя - єдина мить, Для смерті ж - вічність ціла. Чому ж стоїш без руху ти, Коли ввесь світ співає? Налагодь струни золоті: Бенкет весна справляє. І сміло йди під дзвін чарок З вогнем, з піснями в гості На свято радісне квіток, Кохання, снів і млості. Загине все без вороття: Що візьме час, що люди, Погасне в серці багаття, І захолонуть груди. І схочеш ти вернуть собі, Як Фауст, дні минулі... Та знай: над нас - боги скупі, Над нас - глухі й нечулі..." . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Сміються, плачуть солов'ї І б'ють піснями в груди: "Цілуй, цілуй, цілуй її - Знов молодість не буде!" «О слово рідне! Орле скутий!» О слово рідне! Орле скутий! Чужинцям кинуте на сміх! Співочий грім батьків моїх, Дітьми безпам'ятно забутий. О слово рідне! Шум дерев! Музика зір блакитнооких, Шовковий спів степів широких, Дніпра між ними левій рев... О слово! Будь мечем моїм! Ні, сонцем стань! вгорі спинися, Осяй мій край і розлетися Дощами судними над ним. 1907 Володимир Винниченко . «Момент» Було це навесні. Герой-оповідач їхав зі своїм другом-контрабандистом до кордону. Йому треба було обов'язково перейти кордон, ні дожидаючи ночі. Семен, людина серйозна, сказав, що це неможливо, можуть убити. Оповідач наполягав. Тоді Семен сердито сказав йому, щоб той ліг на дно воза, й прикрив рядном. Привіз до якоїсь повітки. Коли оповідач зайшов, то був вражений несподіванкою. Там уже сиділа на соломі гарна панна. Вона засміялася і запросила його сідати. Зайшов Семен і сказав, що треба тікати вже зараз, бо до нього йдуть з обшуком — стражники розшукують якусь панночку. їм дали сільський одяг і спрямували до лісу, де був кордон. Панна попросила в оповідача револьвер, і коли той поцікавився, чи вміє вона стріляти, відповіла, що убити себе зуміє. Йшли полем, відпочивали, дивилися один на одного. Ховалися в житі, як проїжджала підвода. Він запитав, як її звати, вона ж сказала, що не хоче говорити й не хоче знати, як звуть його. Потім раптом попросила, щоб супутник, коли раптом її вб'ють, а він залишиться живий, написав за адресою, яку вона кілька разів повторила, таке: "Мусю вбито на кордоні. Вмерла так, як вмирають ті, що люблять життя". Жито скінчилось. Почався ліс. Вони перебиралися від дерева до дерева то повзучи, то перебігаючи. Сідали відпочивати, дивилися, як у природі все живе, рухається, кохає. Йому так хотілося пригорнути її до себе, але вона відсторонилася. Тільки спитала, чи буде згадувати, як її уб'ють. Він сказав, що її не вб'ють, і сам у це повірив. Нарешті прийшли до лощини, побачили прикордонні стовпи. Серце застукало швидше. Муся, "з висмикнутим волоссям, з великими палаючими очима, з міцно стиснутими устами, зігнута... здавалася якимсь дивним, прекрасним звіром, сильним, напруженим, диким". Оповідач сказав, що вони кинуться через межу разом, не озираючись на крики й постріли. Побігли. Почулися вибухи, гуки. Летіли, аж вітер у вухах. А в грудях було "щось легке, широке, як небо, як повітря, як могучий потік". Зупинилися далеко від кордону, кинулися одне до одного, даючи волю почуттям. Потім довго і втомлено сиділи мовчки. Муся любовно-ласкаво глянула на свого супутника й сказала, що тепер вони попрощаються, і він ніколи її не шукатиме. Щастя може тривати лише момент, а далі вже йде буденщина, банальність. Розум героя-оповідача дивувався, протестував, а уста мовчали. Хто вона, де вона, він і досі не знає, але завжди носить її образ у своїй душі. Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) У новелі "Момент" поєдналися реалістичне змалювання дійсності і філософський підтекст про плинність життя, про щастя людини, про мить як частинку вічності. Образ Панни в новелі вЂ” це втілення ідеї вічної жіночності, краси й загадкової незбагненності, твір написаний в імпресіоністичному дусі. Павло Тичина О панно Інно О панно Інно, панно Інно! Я - сам. Вікно. Сніги... Сестру я Вашу так любив - Дитинно, злотоцінно. Любив? - Давно. Цвіли луги... О люба Інно, ніжна Iнно, Любові усміх квітне раз - ще й тлінно. Сніги, сніги, сніги... Я Ваші очі пам'ятаю, Як музику, як спів. Зимовий вечір. Тиша. Ми. Я Вам чужий - я знаю. А хтось кричить: ти рідну стрів! І раптом - небо... шепіт гаю... О ні, то очі Ваші.- Я ридаю. Сестра чи Ви? - Любив... 1915 «Арфами» Арфами, арфами - золотими, голосними обізвалися гаї Самодзвонними: Йде весна Запашна, Квітами-перлами Закосичена. Думами, думами - наче море кораблями, переповнилась блакить Ніжнотонними: Буде бій Вогневий! Сміх буде, плач буде Перламутровий... Стану я, гляну я - скрізь поточки як дзвіночки, жайворон як золотий З переливами: Йде весна Запашна, Квітами-перлами Закосичена. Любая, милая,- чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай. Там за нивами: Ой одкрий Колос вій! Сміх буде, плач буде Перламутровий... 1914 «Ви знаєте, як липа шелестить» Ви знаєте, як липа шелестить У місячні весняні ночі? - Кохана спить, кохана спить, Піди збуди, цілуй їй очі, Кохана спить... Ви чули ж бо: так липа шелестить. Ви знаєте, як сплять старі гаї? - Вони все бачать крізь тумани. Ось місяць, зорі, солов'ї... "Я твій",- десь чують дідугани. А солов'ї!.. Та ви вже знаєте, як сплять гаї! 1911 Максим Рильский «Молюсь і вірю…» Молюсь і вірю. Вітер грає І п'яно віє навкруги, І голубів тремтячі зграї Черкають неба береги. І ти смієшся, й даль ясніє, І серце б'ється, як в огні, І вид пречистої надії Стоїть у синій глибині. Клянусь тобі, веселий світе, Клянусь тобі, моє дитя, Що буду жити, поки жити Мені дозволить дух життя! Ходім! Шумлять щасливі води, І грає вітер навкруги, І голуби ясної вроди Черкають неба береги. Микола Хвильовий «Я (Романтика)» «ЦВІТОВІ ЯБЛУНІ» «З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. ...Я одкидаю вії і згадую... воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам'ятаю!) І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом». Мати каже, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе... Тоді я беру її милу сиву голову і кладу на свої груди. За вікном ідуть росяні ранки і падають перламутри. Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь і відходять у безвість літа, моя буйна юність. Природа томиться в передгроззі. А втім, чути ще й інший гул — глуха канонада. Насуваються дві грози. І Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. І мої мислі вЂ” до неможливості натягнутий дріт. День і ніч я пропадаю в «чека ». Наше помешкання — палац розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії — все це дивиться на мене з усіх боків мого випадкового кабінету. На розкішній канапі сидить озброєний татарин і монотонно наспівує азіатське «ала—ла—ла». Я бандит — за одною термінологією, інсургент — за другою, просто і ясно дивлюся на княжі портрети, і в моїй душі нема й не буде гніву, бо я — чекист, але і людина. Темної ночі в моєму надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це чорний трибунал комуни. «Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть. Обиватель: — Тут засідає садизм! Я: — ...(мовчу)». Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Моїх товаришів легко пізнати: доктор Тагабат, Андрюша, третій — дегенерат (вірний вартовий на чатах). Я: — Увага! На порядку денному діло крамаря ікс! З давніх покоїв, як і колись, виходять лакеї, схиляються перед новим синедріоном і ставлять чай. Свічі ледве горять. Скрізь тьма: електричну станцію зірвано. м,, ,. У доктора Тагабата біла лисина і надто високий лоб. У дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся і приплюснутий ніс. Він мені нагадує каторжника і не раз, мабуть, мусив стояти у відділі кримінальної хроніки. Андрюша сидить праворуч із розгубленим обличчям. Ревком призначив його сюди, в «чека» проти його кволої волі. Коли треба розписатися під темною постановою — «розстрілять», Андрюша завжди мнеться й розписується якимось химерним хвостиком, а не пише своє прізвище. Я: — Діло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте? Доктор (динамічно): — Розстрілять! Андрюша переляканий, мнеться, потім непевним голосом говорить, що він згодний. Доктор хрипло регочеться. Так було завжди, але на цей раз і я здригаюсь. Переді мною підводиться образ моєї матері... — ... «Розстрілять»??? І мати тихо, зажурено дивиться на мене. Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься канонада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. В скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять села. ...Доктор Тагабат натиснув кнопку, і лакеї вносять старі вина. Я дивлюся на доктора. Він і вартовий п'ють вино пожадливо, хижо. Я думаю: «так треба». Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається сказати, що так не чесно, що так комунари не роблять. Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша! Але коли Тагабат чітко підписався під постановою — «розстрілять» — мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, — це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. «І я, главковерх чорного трибуналу комуни, — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії». Але який вихід? Я не бачив виходу. Мабуть, правда була за доктором Тагабатом. ...Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери. Я подумав, що доктор — злий геній, зла моя воля, а дегенерат — па-лач із гільйотини. Атоді подумав — нісенітниця, який він палач, це ж йому в моменти великого напруження я складав гімни. І відходила від мене моя мати, прообраз загірної Марії. ...Свічі танули. До розстрілу присуджено — шість! На цю ніч досить! Я вийшов з княжого дому і пішов пустельними вулицями обложеного міста. Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три—чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверський край. Тьма. Дивлюся на княжий маєток і згадую, що шість на моїй совісті. Ні, неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів — тьма на моїй совісті!!! І знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час... Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором і вартовим. Я гублюся в переулках. Нарешті потрапляю до домика, де живе моя мати, де пахне м'ятою. Мати не спить. Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в долоні, схиляє свою голову на мої груди. Каже, що я зовсім замучив себе. Потім зажурено стає біля образу Марії. «Я знаю: моя мати і завтра піде в монастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо». Я здригнувся: «Хиже навколо? Як мати сміє думати так? Так думають тільки версальці!» І тоді, збентежений, запевняю себе, що ніякої матері немає, усе це не більше, як фантом. Ні, це неправда! Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного «я», якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі. — Кому потрібні мої переживання? Я справжній комунар/Невже я не маю права відпочити одну хвилину? Перед лампадаю, як різьблення, стоїть моя зажурена мати. А мою голову гладить тихий голубий сон. II Наші назад: з позиції на позицію. На фронті — паніка, в тилу — теж. Через два дні я й сам кинусь у гарматний гул. Мій батальйон на підбір: це юні фанатики комуни. Але зараз я не менше потрібний тут. Ідуть глухі нарікання, може спалахнути бунт. Мої вірні агенти ширяють по заулках, і вже нікуди вміщати «цей винний і майже невинний обивательський хлам». А канонада все ближче. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи. Тільки біля чорного трибуналу гнітюча мовчазність. Так: будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг! Я входжу в княжий маєток. Доктор Тагабат і вартовий п'ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Звертається до мене: — Слухай, друже! Одпусти мене! На фронт! Я більше не можу тут. В мені раптом спалахнула злість. Він не може? Він хоче бути подалі від цього чорного брудного діла? Хоче бути невинним, як голуб, віддає мені «своє право» купатися в калюжах крові? Кричу, що коли він ще раз про це скаже, то негайно розстріляю. Доктор Тагабат знову розреготався, потім сказав, що йде відпочивати і передав мені справу. Це було «діло № 282». Вартовий пішов за підсудними. (Так, це був незамінимий вартовий: він доглядав розстріли, від яких ухилявся не тільки Андрюша, а й ми з доктором.) У кабінет ввійшли двоє: жінка в траурі і мужчина в пенсне. Вони були налякані обстановкою: аристократична розкіш, княжі портрети й розгардіяш — порожні пляшки, револьвери й синій цигарковий дим. Почав до-. питувати. У них були зібрання в такий тривожний час уночі на приватній квартирі. Філософи? Шукачі нової правди? Чекаєте приходу нового спасителя світу? «Хто ж це?.. Христос?.. Ні?.. Інший спаситель світу?.. Так! Так!» «...Так, по-вашому, значить, назрів час приходу Нового Месії? Мужчина й женщина: — Так!» — Так чого ж ви не робите Месії з «чека»? — Розстрілять! Жінка сказала глухо і мертво, що вона мати трьох дітей. Чоловік упав на коліна. Підскочив вартовий і вивів їх. Увійшов дегенерат і сказав, що треба розібрати позачергову справу. Привели черниць, які на ринку вели одверту агітацію проти комуни. Я входив у роль, був в екстазі. Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну. — Ведіть! В кабінет ввалився цілий натовп черниць. Я стояв одвернувшись і смакував: всіх їх через дві години не буде! Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне: — Роз—стрівЂ”лять! але вертаюся і бачу — прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії. Я в тривозі метнувся — чи не галюцинація? І чую з натовпу зажурене: «Сину! Мій м'ятежний сину!» Мені погано, я схопився за крісло і похилився. Але в той момент мене оглушив регіт доктора Тагабата: — «Мамо»?! Ах ти, чортова кукло!.. «Мамо»?! Ти, зраднику комуни! Зумій розправитися і з «мамою», як умів розправлятися з іншими. ...Я остовпів. Стояв блідий перед мовчазним натовпом черниць, як зацькований вовк. Так! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинно ховати себе. Я маю тепер одне тільки право: — Нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне «я». І я голови не загубив. Що я мушу робити? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну? Здавив щелепи і кинув різко: «Всіху підвал. Я зараз буду тут». Не встиг я цього промовити, як кабінет знову задрижав від реготу. Тоді я повернувся до доктора й чітко спитав його, чи не хоче й він в штаб Духоніна разом ...з цією сволоччю? Мовчки вийшов з кабінету і пішов містом, мов п'яний, в нікуди. Ill Це були неможливі хвилини. Це була мука. Але я знав, як зроблю. Я мушу бути послідовним! І цілу ніч розбирав діла. Тоді на протязі кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі постріли: я виконував свої обов'язки перед революцією. І не моя вина, що образ матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину. ...В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро: — Слухай! Дозволь її випустить! Я: — Кого? — Твою матір! Я мовчу, потім починаю реготати і грубо кричу йому: «Провалівай!» Андрюша зблід. Він не розуміє, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. І нічого не бачить за моїм холодним дерев'яним обличчям. Кажу йому узнати, де ворог. У цей момент у маєтку розривається снаряд. Ворог близько, за три версти. Вискакуємо надвір. Бухкають гармати, летять кавалеристи, відходять на північ тачанки, обози. Не пам'ятаю, як потрапив до підвалу. Хотів глянути у віконце, де сиділа мати. Підходить дегенерат і хіхікає: — От так стража! Всі повтікали!.. А він залишився. «Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким вогнем». Я подумав тоді: «Це сторож моєї душі» — і побрів без мислі на міські пустирі. А надвечір південну частину околиці було захоплено. Інсургентам дано наказ задержатися до ночі, і вони стійко вмирали на валах, на підступах і в мовчазних підворіттях. Йшла спішна евакуація, палили документи. Я остаточно збився з ніг! ...Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурений і впертий голос. Чорний трибунал комуни збирається до втечі. Андрюша десь зник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі і п'є вино, мовчки стежачи за моїми наказами. Його погляд нервує мене і непокоїть. Сонце зійшло. Конає вечір. Різко кажу доктору: «Через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд». Тоді він іронічно й байдуже:« Ну і що ж? Добре!» Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене — це ж у цій партії засуджених моя мати. Не витримую й шаленію, кричу, щоб не жартував зі мною. Але голос зривається, і я раптом почуваю себе жалким і нікчемним. Вартовий увійшов і доповів, що партію привели, розстріл призначений за містом. ...З—за дальніх отрогів виринав місяць. В городі йшла енергічна перестрілка. Ми йшли по північній дорозі. Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії — темного натовпу на розстріл. Завсюдорогужодназчерницьне вимовила й слова. Я йшов по дорозі, як тоді вЂ” в нікуди, а збоку брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат. Матері не бачив у натовпі, але відчував: пахне м'ята. Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини. «Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовно дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни». Я раптом відкинувся: що це? Галюцинація? Невже це голос моєї матері? Невже я ведуїїна розстріл? Так, це була дійсність. «Справжня життьова дійсність — хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть». А може, це помилка? Може, треба зробити по—іншому? Ах, це ж легкодухість! Дійсність, як зграя голодних вовків. Але й єдина дорога «до загірних озер невідомої прекрасної комуни». «І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі. Мовчазна процесія підходила до бору. До мене підійшов доктор, поклав руку на плече і сказав: «Ваша мати там! Робіть, що хочете!» Я подивився — з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся. «...Я вийняв з кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам'ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями». Збоку вдарив у тривогу наш панцерник. Метнувся вогонь. Напирають ворожі полки. Треба спішити! Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть і зажурно дивиться на мене. Навкруги — пусто. Я держу маузер, але рука моя слабіє. Хочеться заплакати, як в дитинстві. Пориваюся крикнути: — Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе. І ріже мій мозок невеселий голос. Знову чую, як мати говорить, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе. Так, це галюцинація. Я давно вже стою на порожнім узліссі навпроти матері і дивлюся на неї. Вона мовчала. Здіймалися огні. Ворог пішов у атаку. «...Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню. Як зрізаний колос, похилилась вона на мене. Я положив її на землю й дико озирнувся. Навкруги було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи черниць». Я поспішив до свого батальйону. Але раптом зупинився, повернувся й підбіг до трупа матері. Впав на коліна й припав устами до лоба. По щоці, пам'ятаю, текла темним струменем кров. Та раптом — дегенерат: «Ну, комунаре, підводься! Порадо батальйону!» В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я кинувся туди, здавивши голову. ...Ішла гроза. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. Йшла чітка, рясна перестрілка. ...Я зупинився серед мертвого степу: — там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни». Подвійне коло У першій новелі «Подвійне коло» розкрито складне життя роду Половців, які жорстоко і непримиренно роз'єднані подіями громадянської війни. У кривавому бою сходяться брати. «Був серпень 1919 року. Загоном добровольчої армії генерала Антона Денікіна командував Половець Андрій. Купу кінного козацтва головного отамана Симона Петлюри вів Половець Оверко». Так сталося, що у цьому бою перемогу одержав Оверко. Поранений Андрій опинився в полоні у брата. Чи ворухнеться у серцях братів щось живе? Здається, так. Ось Оверко питає в Андрія, що йому згадується. У них спільне життя, спільні спогади, спільні батьки... Хіба цього замало? Андрій нагадує Оверкові батькові слова: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Чи зглянувся брат на брата? Ні. З погордою(відповів брат братові: «Рід — це основа, а найперше — держава, а коли ти на державу важиш, тоді хай рід плаче, тоді брат брата зарубає, он як!» «Нічого,— втішається Оверко,— рід переведеться, держава стоятиме». І вбиває брата, не слухаючи ані його благань, ані його проклять. А в степу, десь далеко, біля моря стоїть їхній батько і з теплотою згадує синів. Не знає він, що десь серед простору вже лежить неживий син Андрій, а в смертельному двобої зійшлися інші його сини — Оверко та Сашко з Панасом. Махновець Панас зупиняє чотирнадцятирічного Сашка, що хотів був добити пораненого Оверка. То, може, цього разу вбивства не станеться? Оверко нагадує братам слова батька про згоду. Але і в Панаса свої міркування: «...ріду державу вростає, в закон та обмеження, а ми анархію несем на плечах, нащо нам рід, коли не треба держави, не треба родини, а вільне співжиття?» «Проклинаю тебе»,— гукнув Оверко, повторяючи слова недавно вбитого ним брата Андрія. Не зглянувся Панас. Єдине, на що спромігся, — обом братам яму викопав. «По обличчю Панаса Половця бігли дощові краплі, збоку здавалося, що він слізно плаче коло готової могили, у всього загону текли дощові сльози, це була страшна річ, щоб отак плакав гірко цілий військовий загін, а дощ на вгавав». То, здавалося, сама природа, сам Бог плакав над тією гіркою могилою, бо не було справжніх сліз у людей. Аж тут де не взявся загін інтернаціонального полку на чолі з Іваном Половцем. І ролі помінялися знов. Знову перед Іваном стоять полонені брати Панас та Сашко, а Іван їм промовляє, що «скрізь по степах судяться зараз дві правди: правда багатих і правда бідних». Він виголошує славу Радянській владі і Червоній Армії, він вважає, що правда тільки на його боці. «Панас не чекав собі милості, він бачив, як загинули його вояки, що їх він збирав як зерно до зерна, а інші з них стали не його. У нього промайнуло в голові дитинство і дитячі роки на шаланді, і нічні влови, і запах материної одежі, неосяжний простір моря». Згадав тоді Панас батькові слова про згоду, та пізно й марно. Сильніша виявилась «правда» Івана. «От і бачиш сам, що рід розпадається, а клас стоїть, і весь світ за нас, і Карл Маркс». Панас проклинає брата і, вихопивши браунінга з—під френча, пускає собі в рот кулю. Так Іван Половець втратив трьох братів. «Одного роду,— сказав(комісар)Герт,— та не одногозтобою класу». Такий категоричний підсумок ніби обрубує усякі роздуми над подіями. А замислитися є над чим. Ю. Яновський емоційно переконливо зображує трагічну суть громадянської війни — розпад родини, розпад нормальних людських стосунків між тими, хто є народом, родиною. Чого варта будь-яка «правда», якщо в основі її лежить право на вбивство заради ідей — ось у чому гуманістична ідея цієї новели. Ціна великих соціалістичних перемог — чи не завелика для нашого народу, для нації? Дитинство Навіщо вміщена тут новела «Дитинство»? Не про війну розповідається в ній, а про дитинство майбутнього комісара, а потім письменника Данила Чабана, з яким читач ще зустрінеться у новелі «Батальойн Шведа». Дитинство — це початок усього в людини — і доброго, і злого. Данилка виховував степ, красу якого розумів малий серцем. «Комусь, не степовикові, не зрозуміло, як живуть люди на голій, порожній рівнині, а малий Данилко виходив крадькома з хати, покинувши сестру, коло якої був за няньку, степ простилався перед ним, як Чарівна долина, на якій пахне трава, пахнуть квіти, навіть сонце пахне, як жовтий віск...» А ще його виховував прадід, що знав усі степові таємниці. «Він здавався хлопцеві господарем степових звичаїв», знав безліч прикмет про вітер і сонце, трави і квіти, знав і шанував старовинні народні звичаї, без яких світ був би бідним. Очима маленького Данилка ми бачимо багатобарвну землю навесні, майстерно випеченого жайворонка, що його зробила мати на сорок святих і ще багато чого цікавого. Тепліє на душі від тих сторінок. Чи, може, власні спогади навіюють читачеві оті картини дитинства. Поетичний світ малого Данилка вимальований з такою емоційною теплотою, що пригортаєшся серцем до героя і віриш кожному слову. Сім'я була небагата, навіть поїсти не завжди було що, тож хлопчик молився зі справжнім натхненням під час посту «тією улюбленою молитвою, якої його навчив прадід Данило: «Дай мені, Боже, картоплі, киселю й розум добрий». Може, у цій жартівливій молитві була саме та народна мудрість, що формує мораль. Добрий розум мати, любити свою землю, поважати своїх батьків, свій народ, його віру і звич࿠— ось і є та наука, якої зазнав у дитинстві Данилко. Це те, що робить людину людиною — частиною свого народу. Це і є застава вічного життя на землі. Шаланда в морі Віє степом вітер—трамонтан. От і зараз «Трамонтан дмухав з берега, був місяць січень чи лютий, море замерзло на сотню метрів, на морі розходилися хвилі, на обрії вони були гарні з білими гривами, добігали до берега напроти вітру, вітер збивав з них білі шапки...» Насувався шторм. А на березі стояла стара Половчиха, «одежа на ній віялась, мов на кам'яній, вона була висока та сувора, яку пісні». Вона вирядила у море свого чоловіка Мусія і тепер виглядала його, а серце її калатало так, що ладне було вискочити з грудей. Море зажерливо ревло, схопивши її чоловіка, і вона подумки благала: «Ой, подми, вітре—трамонтане, оджени в море негоду та оджени й тумани, а я стоятиму тут самотня до краю, і хоч би з мене дерево стало, то я б усіма вітами над морем махала й листям би шуміла». Здавалось, цілі віки минули, віки чекання, поки з'явилася шаланда в морі, що ледве виднілася серед хвиль. Часом вона надовго ховалася за водяними горбами, потім з'являлася і знову впірнала, мов у безодню. Шаланда боролася з морем. У ній був Мусій Половець з якимсь чоловіком. Вони з усіх сил добивалися до берега, на якому зібралася вся артіль, з селища прибігли діти. Вони переживали, та нічим не могли допомогти у таку негоду. І от нарешті шаланда наблизилася, і Половчиха побачила, як зламалося весло, як шаланду перекинуло хвилею і на поверхні показалася лише одна голова. Шаланда блукала догори кілем, а хтось плив наввимашки до берега крижаним морем. Йому на допомогу кинулися рибалки. І от на берег нарешті вилізли стомлені люди і серед них — чужа людина, що була на шаланді разом із Мусієм. Половчиха впізнала Чубенка. «Товариші,— сказав Чубенко через силу,— я плачу за героєм революції, що визволив мене з французької плавучої тюрми». І всі пішли від моря. Лише стара Половчиха залишилася стояти на березі. Душа її скам'яніла. Там загинув її чоловік. Думки її поринули у ті далекі щасливі роки, коли вони побралися, коли народилися їхні сини. Сини. Кожен з них був їй рідним і згадувався чимось своїм. Кожний був їй дорогим. Давно нічого про них не чула Половчиха. «Тільки Іван працює на заводі і робить революцію...» А інші? Що сталося з ними, чи живі вони? Самотньо стояла жінка наодинці зі своїми думами. Та ось їй здалося, що шаланда ніби наблизилась до берега. Жінка подумала, що треба б почекати, може, шаланду приб'є до берега, то треба витягти її. Без неї риби не наловиш. Вона спустилася до моря, по коліна зайшла у воду і тільки тоді побачила за шаландою якесь чорне лахміття. «Ну що ж,— подумала вона,— буде хоч над чим потужити». Не кожній дружині рибалки випадало таке. Гинули чоловіки у морі. Та нараз вона почула голос, стомлений голос її чоловіка... Мусій розповів їй, як хотів врятувати шаланду, тому й сховався під кілем, щоб Чубенко сам плив до берега. А той усе пірнав та гукав, а потім і справді поплив до берега. Вони удвох з дружиною витягли під крижаним вітром шаланду, як робили усе життя — удвох. Берег був порожній. «І подружжя Половців пішло до домівки. Вони йшли, преніжно обнявшись, їм у вічі дмухав трамонтан, позаду калатало море, вони йшли впевнено і дружно, як ходили ціле життя». Хай там хто що говорить про «дві правди», у них вона одна на двох, бо вони — родина. Батальйон Шведа «Херсон — місто греків—вигнанців, чиновництва, рибалок; цвіте липа могутньо й задушливо над розпеченим каменем вулиць, сонце гріє no-південному, по—липневому, по-новому — в цей палючий дев'ятсот дев'ятнадцятий рік. Цвіте липа й пахне неймовірно, тече вулицями повною водою, марширує олешківський партизанський загін у складі двох босих сотень — батальйон Шведа». Веде цей батальйон молодий комісар Данило Чабан. Попереду оркестр, а перед оркестром сам товариш Швед — олешківський морячок, що «як і кожний моряк, мріє про кінноту і потроху вростає в цей красивий жанр військової професії». Описуючи парадний марш цих вояків, автор, немов той Боян, не втримується від пафосу. «О дев'ятнадцятий рік поразок і перемог, кривавий рік історичних баталій і нелюдських битв, критичний по силі, незламний по волі, затяжний і ніжний, наріжний і вузловий, безсонний дев'ятнадцятий рік!» Утому році, як і у всій війні, поєдналися надто різні почуття і дії, слова, мрії, наміри. Ось марширують босі вояки, а з Олешок починають бомбардувати Херсон шестидюймовими гарматами. Снаряд виє і вибухає коло плацу, матроси падають, а капельдудка, не розгубившись, грає польку—кокетку, і оркестр за роботою забуває про страх. На трибуні старий політкаторжанин — «вибухи снарядів здаються йому салютами волі і життю». Як описати усю оцю мішанину? Автор то піднімається до високого мовного стилю старовинних героїчних літописів, то відверто іронізує, розмірковуючи про низькі землі бажання вояків: «Олешківці йдуть, терплячи польку й гарматний обстріл, думають про солодкий дим кухні, про шеврові чоботи білого офіцерства, про шаблю товариша Шведа й про інші бойові речі». Та хіба й могло бути по-іншому! Той матроський загін виявився зовсім не матроським, «...вони зовсім не матроси, а миколаївські найманці, які не звикли воювати гарматами, їх завербовано за матроське вбрання... Це були офіцери з білим духом і найняті ватажки нальотчиків, спеціалісти мокрої і сухої справи, матроський цей загін мав зрадити при слушній нагоді». Почався обстріл, а єдина гарнізонна шестидюймовка відповідала. З болем дивився Данило у бінокль на Олешки, адже стріляли по своїх.«...там горіли від снарядів будинки, матері бігали по вулицях з дітьми на руках, матері поранені, діти закривавлені, він бачив рученята, підняті до неба, звідки летять невловимі вибухи, бачив багато такого, чого ні в який бінокль не видко». Ю. Яновський ніби безсторонній оповідач. Він розповідає, як Швед зібрав усіх у нічну експедицію, як метушилися усі коло шаланд і пароплавчиків, готуючись до бою. Яким контрастом звучить одразу після цього опис природи! «Вечір був прекрасної прозорості й липневої щедрості, у червні мели плідні дощі, і хоч хлібові це мало допомогло, проте трави та бур'яни розрослися без міри, гримів підземними водами дев'ятнадцятий рік. Вечори падали на Дніпро з усієї сили, вечори фіалкові, вечори смоляні...» В такі вечори люди мусять думати про кохання, про своє життя, а не виношувати плани битв. Про це роздумує товариш Данило. Усе це народжувало у ньому біль. І це природно. Неприродно було те, що більшість не відчувала цієї краси, не вміла цінувати саме життя. Подробиці бою випадають так, ніби автор змушений відволікатися на ці описи, коли над ним високе оксамитове небо, повне зір. А потім його самого заполонила прекрасна симфонія світанку: «Він майнув відобріюдо обрію, рожеворукий, голубоокий, торкаючи вершки верб. Починався липневий раноку плавнях і над Херсоном, беззвучно, без теми, без заспіву, світло лилося згори, наче з високого джерела». Уся ця новела ніби побудована як постійний діалог людей з протилежною точкою зору. Один вбачає романтику революції у кривавих боях дев'ятнадцятого року і захоплюється його подіями. Другий охоплений думами про вічність і загадковість життя, про велич людського серця. Так думав і Данило, що йшов після бою до свого дому, ще не знаючи, що снаряд влучив якраз у його хату. Єдине, що в нього зосталося,— це немовля. Яке життя чекає цю маленьку людину у такому неспокійному, суворому і немилосердному віці? Хтозна. Та життя є життя, і тим воно вже прекрасне. А доля в кожного своя. Листу вічність Ця новела розповідає про один з епізодів громадянської війни, коли готувалося більшовицьке повстання проти німців і гетьманців. Була саме клечальна субота. «Бездонний день клечальної суботи горів і голубів над селом, з лісу везли на возах клен —дерево, ліщину, дубове галуззя, терен, зелену траву, хати чепурили до клечальної неділі, подвір'я пахло в'ялою травою, прекрасне село стало ще милішим, воно прибралося в зело, заквітчалося клечанням, хати білі й суворі, двори увігнуті, чисті й затишні, і синюще неволилося й лилося». На фоні цього дивного спокою і краси розгортаються події життя людського. У селі німці шукають якогось листоношу, який знає, коли почнеться повстання і де захована зброя. У завзятих пошуках їм несподівано допомагають якісь два чоловічки. Вони розповідають, як ховаються в плавнях, і пропонують саме там пошукати листоношу, який, мабуть, лежить під водою, дихаючи крізь очеретину. «Одразу ж розшуки було поставлено як слід, озерця стали пильно обдивлятися, в озерця почали шкурляти ручні гранати. Хлопці негайно ж покинули шукати чорного дуба у Пслі і подалися геть розшукувати хати двох чоловічків, щоб їх підпалити». Хати й справді були знайдені і підпалені. Так сільська біднота помістилася тим, хто виказав листоношу. А того й справді знайшли під колодою серед тих озерець. Він виглядав жахливо: «босі ноги, руки й обличчя — все чорним—чорно від безлічі п'явок, і коли листоношу роздягли — на ньому не було живого місця, і п'явки купами поприсмоктувались до тіла». Коли листоноша потроху очуняв від капітанового дому й звільнився від п'явок, байдуже сказав: «Таки знайшли». Але усе для нього було ще попереду. Врятували його зовсім не тому, що пожаліли. Від нього чекали відомостей про день і час повстання та про заховану зброю. Але незабаром зрозуміли, що він не скаже так нічого, і почали бити. Він напхав до рота трави, щоб не стогнати і не проситися. «Він не мав права на смерть, він мусив нести своє закривавлене тіло крізь потік часу до ночі, прийняти всі муки, крім смертної, важко було боротися на самоті і не сміти вмерти». І листоноша повів показувати заховану зброю, щоб зберегти для себе час. «Він ішов затишним селом і відчував на собі сонячне тепло, він босими ногами торкався лагідної землі, йому здалося, що він іде сам через фантастичні степи, іде, як тінь од свого життя, міцніє в рішучості й запеклості. Він бачить людей і знає, які йому співчувають, а які ненавидять, він іде по цій розколині двох світів, і світи не з'єднаються після його смертної ходи». Серед миру і затишку клечальної суботи людство воює. Непримиренно й завзято. Брат іде на брата, свій на свого, бо у вогні громадянської війни так і буває. Тому і вважає Ю. Яновський, що громадянська війна — найстрашніша трагедія. А листоноша справді дожив до вечора, витримавши усі тортури. Він страждав за свою ідею. Увечері нарешті показав справжнє місце схову зброї, але вона не дісталася німцям та гетьманцям — її захопили повстанці. Листоношу розстріляли. ...Сотник підійшов до листоноші й вистрілив у лежачого, і це лист у вічність пішов од рядового бійця революції». Від рядового бійця революції. А він же був сам цілим світом. І жив на землі, виконував свою справу листоноші, мріяв носити й носити людям листи — добрі вісті. То про що не його остання думка, про що лист у вічність? Новела закінчується, як закінчуються усі трагедії на світі: скорботна матір схилилася над загиблим сином. «Коло листоноші сиділа зігнута Василиха, не зводячи очей з мертвого. Чубенко зняв шапку й поцілував Василиху в руку. Лист у вічність пішов разом із життям, як світло від давно згаслої одинокої зорі». Що сказати їй? Чим можна виправдати вбивство? А війна — то і є вбивство. Про це говорить письменнику кожній новелі. Володимир Сосюра «Любіть Україну» Любіть Україну, як сонце, любіть, як вітер, і трави, і води... В годину щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди. Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її, вічно живу і нову, і мову її солов’їну. Без неї вЂ” ніщо ми, як порох і дим, розвіяний в полі вітрами... Для нас вона в світі єдина, одна, як очі її ніжно-карі... Вона у зірках, і у вербах вона, і в кожному серця ударі. у квітці, в пташині, в кривеньких тинах, у пісні у кожній, у думі, в дитячій усмішці, в дівочих очах і в стягів багряному шумі... Як та купина, що горить — не згора, живе у стежках, у дібровах, у зойках гудків, і у хвилях Дніпра, у хмарах отих пурпурових, в огні канонад, що на захід женуть чужинців в зелених мундирах, в багнетах, що в тьмі пробивають нам путь до весен і світлих, і щирих. Юначе! Хай буде для неї твій сміх, і сльози, і все до загину... Не можна любити народів других, коли ти не любиш Вкраїну!.. Дівчино! Як небо її голубе, люби її кожну хвилину... Коханий любить не захоче тебе, коли ти не любиш Вкраїну. Любіть у труді, у коханні, в бою, в цей час, як гудуть батареї. Всім серцем любіть Україну свою, і вічні ми будемо з нею! Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) Найбільша любов поета В. Сосюри — його Україна. Для нього вона рівнозначна з матір’ю, із коханою. Письменник показує красу й привабливість рідного краю, мужність його захисників, закликає молоде покоління так само любити свою батьківщину. Не можна любити когось іншого, коли зневажаєш своє, стверджує він. За цей вірш В. Сосюру різко засудила офіційна влада й піддала гонінням, хоча поет закликав пише до любові, а був названий "буржуазним націоналістом". Валер*ян Підмогильний «Місто» Частина перша Степан стояв на палубі корабля, що плив до Києва по Дніпру, оглядав береги, прощався подумки з рідним селом, селами, що виднілися на березі. Він їде до великого міста, щоб учитись і жити, щоб здійсни ти свою давню мрію. Разом із ним їхали Надія та Левко, односельці, теж учитися. Надія була дуже цікава до всього, жваво розпитувала Левка, який уже був у Києві, заприятелювала й зі Степаном. Степан мав дядькового листа до знайомого крамаря. Коли хлопець знайшов крамареву хатину на Подолі, той байдуже зустрів його й запропонував перебути в столярній майстерні поруч із коровами. Степан спав на голих дошках, їв черствий хліб із салом, ходив далеко за місто на Дніпро, де була чистіша вода, щоб умитися чи скупатися. В інституті, куди він прийшов за направленням, треба було пройти приймальну комісію, оформити документи. Хотів улаштуватися на роботу, але ніхто ніде, попри сподівання, його не чекав, незважаючи на Степанові заслуги перед революцією. Хлопець відвідав Левка, позаздрив його затишній кімнатці. Навідався до Надійки, яка приваблювала його все більше й більше. Нарешті блискуче склав екзамени, отримав стипендію — студент. Треба було шукати житло. Прийшов господар і сказав, що Степан може залишитися в них, спати на кухні й мати обід, якщо доглядатиме за коровами, носитиме воду й допомагатиме хазяйці по господарству. Хлопець із радістю залишився. Тепер на зекономлену стипендію він зможе купити собі пристойний одяг. Блукаючи вулицями, Степан Радченко думав, що він, як і Левко, одержить у місті освіту, стане культурною людиною і повернеться на село, привезе туди нове життя. А місто й городяни — це так, старий порох, який треба стерти. Раптом хлопець озирнувся й побачив місто вночі, що сяяло вогнями, перекочувалося людськими хвилями, гукало голосом візників і гудками авто. Увесь гарно вдягнений натовп здався йому безглуздим і нікчемним. Надійка жила на квартирі з подругами. Там збиралася компанія. Один із юнаків запропонував піти всім разом на літературну вечірку. Письменники читали зі сцени свої твори, їм аплодували, їх хвалили, а Степан із заздрістю думав, що й він би хотів бути автором, чути оплески й вітання на свою адресу. І вирішив, що напише про свою бритву. Як він, перебуваючи у складі невеликого загону повстанців, потрапив у полон до денікінців, як відкупився у черкеса бритвою, як потім той солдат був убитий і Степан знову забрав свою бритву. "Долю своєї бритви він підніс до історії громадянської війни, зробив її символом виборюваної влади". Потім повинен був ще "вишити блискучими нитками, при-г брати в тіло й дух, щоб надати життя своїй ідеї". Оповідання закінчене. Треба підписати його. Прізвище в нього нічого, а от ім'я — грубувате. Може, краще буде не Степан, а Стефан? Так і вирішив. Поніс І свій твір знаменитому критикові, виступ якого чув на літературному вечорі, але той не захотів із ним навіть розмовляти. Степан був принижений і знищений. Безцільно блукав вулицями, зайшов до Надійки. Та радісно зустріла його, пішли в парк. Похмурий і розлючений, він грубо взяв дівчину за руку, та розплакалася. Тоді Степан сказав, Р що він іде назовсім. Потім довго мучився, потім зухвало подумав, що, мовляв, не він, так другий. І був ображений, ніби Надійка була винною, що його любов до неї виявилася фальшивкою. Степан познайомився із сином господарів Максимом, який виявився культурною, освіченою й розчарованою в коханні людиною. Радченко пішов до інституту й із запалом кинувся до науки. Багато в дечому він був уже на голову вищий від однокурсників. Писав ще оповідання. Якось похвалився землякові Борису, який учився їв інституті на відділенні цукрової промисловості. Той порадив послати твори до журналів, що він і зробив. Уночі до Степана стала приходити господиня дому Тамара. Розповідала про своє нещасливе подружнє життя. Син якось дізнався, назвав Радченка нічним злодієм. Хлопці побилися, і Максим зовсім пішов з дому. Степан добре засвоїв математичні науки, а от з українською мовою було важкувато. Тоді він засів за підручники й швидко все надолужив. Професор, який приймав екзамен, був здивований і задоволений. Дізнавшись, що студент має матеріальну скруту, порадив ї піти працювати — викладати на курсах української мови (їх багато відкрилося для держслужбовців у період українізації), і дав листа з рекомендацією до голови лекторського бюро. Степану дали роботу, але зауважили, що в лектора має бути відповідний одяг. Тепер, коли зміцнів його бюджет, він подумав, що досить йому займатися коровами й дровами. Купив собі новій і одяг, старий спалив і пішов від своєї "мусіньки" в кімнатку, яку за пропонував Борис. На курсах Степан познайомився з попереднім лектором. Ним ви явився поет Вигорський, якого він бачив на літвечірці. З того часу вони потоваришували. Частина друга Позбувшись злиднів, Степан продовжував жити просто — ходив купатися на Дніпро, вранці пив молоко, обідав у нархарчі (закладі народного харчування), увечері перекушував так само без великих розкошів. Склав собі жорсткий розпорядок дня й зайнявся вивченням літератури. Потім упорядковував свої знання, розкладаючи в голові по поличках, як колись книжки у сільбудівській книгозбірні. Взявся вчити також англійську та французьку мови. Увечері робив вправи за системою лікаря Анохіна й відчував стрункість своїх думок та епікурейську радість. Одного разу Степанові прийшов лист від Вигорського, який мандрував Україною. Той повідомив, що послав його оповідання в журнали. Степан схопився, вискочив на вулицю й купив у кіоску журнали. Там були надруковані твори, підписані його ім'ям. Відчув щастя. Він — письменник! Пішов у кафе, на концерт, купив купу лотерейних квитків, але нічого не виграв, тільки зібрав біля себе натовп здивованої публіки. Раптом вихопилася якась дівчина, взяла квиток, виграла дитячу соску й під радісний гук та оплески юрби вручила її Степанові. Так він познайомився із Зоською. Фортуна йому посміхалася. З харківського журналу прийшов йому гонорар і запрошення писати ще. Дівчина Зоська, непередбачувана, дивна та невгамовна, подобалася йому все більше. Він приходив до неї часто, дарував квіти, цукерки, водив у кіно й театри й урешті-решт домігся її прихильності. Якось в одному ресторані Степан зустрів сина своєї колишньої господині Максима. Із скромного хлопця він перетворився на завзятого пияку й розпусника. Зайшовши до редакції журналу за гонораром, Степан побачив, як там проводять дискусії молоді літератори. Незабаром і він прилучився до них, але поки що слухав, скромно відмовчувався. Навчання в інституті він покинув. Набрав годин лекцій на курсах, 3 тривогою очікував відповіді з журналів, куди послав свої оповідання. А її все не було. Аж ось прийшло повідомлення, що його збірка до друку ухвалена, гонорару пропонується 350 карбованців! У літературних колах спочатку Степана просто терпіли, трохи Згодом звикли, потім "він симпатії деякої набув своєю лагідністю і, заходячи, міг уже почути приязний вигук: "А, от і Радченко!" Якось до Степана прийшов Борис, сказав, що одружився з гарною дівчиною. З його опису Степан зрозумів, що то була Надійка. Хлопцеві чомусь стало прикро. "Гидким злочином уявлялось йому обернути блакитнооку Надійку в куховарку, прибиральницю, в охоронця пісного добробуту молодого міщанина". Незабаром вийшла збірка оповідань Стефана Радченка. А тут звільнилася посада секретаря в журналі. Кожна група висувала свого, пройшла ціла баталія. Як вихід, взяли Радченка — нейтральну особу, котра подавала надію на себе впливати. Степан з усією енергією кинувся до роботи. Наводив лад у редакційному господарстві, читав листи, рукописи, наглядав за друкарнею, приймав відвідувачів. "Новий секретар був з усіма незмінно й спокійно ввічливий. Він був певний в обіцянках, точний у словах, прекрасно розумів, що кому можна й треба сказати в літературній, завжди важкій атмосфері, силкуючись в міру змоги бути добрим вентилятором". Степанові захотілося більш затишної кімнати. Роботи в нього додалося, коли обрали до культкомісії місцевкому. Все важче було викроювати час для побачень із Зоською. Якось у пориві почуттів, коли вони зустрілися на квартирі у подруги, Степан запропонував Зосьці вийти за нього заміж. Та погодилася. Удома уявив, що хтось постійно буде зазіхати на його час, увагу, думки, що романтика перетвориться в прозу, дитяче вередування й сварки. Почав картати себе за дурість і вирішив порвати із Зоською. На вечірці в подруги він прямо сказав їй про це, але не пішов, а став одверто й зухвало залицятися до інших жінок, познайомився з красунею, актрисою з Харкова Ритою, що приїхала до батьків. У Степана зародилася думка написати великий твір про людей. Він уже уявляв собі той твір, бачив його струнку будову, чув голоси людей. Сів, із легкістю написав перший розділ. Але далі, скільки себе не змушував, нічого не виходило. Не писалося. Молодого автора охопив розпач. Минали дні за днями, а справа не рухалася. Степанові захотілося побачити Зоську, перепросити її, помиритися з нею, Коли він пішов до дівчини, то сусідка сказала, що Зоська отруїлася й померла. Хлопця охопив жах. Прийшов комісіонер і повідомив, що знайшов для Степана квартиру таку, як той хотів. Степан хотів відмовитися, але потім пішов аби куди, аби не сам. Кімната в семиповерховому будинку з ліфтом виявилася чудовою. Молодий письменник переїхав туди, обставив меблями, як хотів, але все там здавалося йому чужим Нудьга його не кидала. Якось зустрів односельця Левка. Той вивчився і тепер їхав працювати на Херсонщину, говорячи, що тут, у місті, йому все чуже — і люди, і життя! Згадав про степ. Радченкові теж пригадалися степ і село, і він вирішив, що і йому треба їхати звідси. Потім захотів розшукати Надійку, побачитися з нею. Пригадав адресу, яку казав йому Борис, і пішов. Надійку він ледь упізнав. Це була жінка, що розмовляла з ним "прикро, певно, погордо", її розповніла фігура вказувала на те, що Надійка чекала дитину. З тяжким серцем і гнівом Степан вийшов із дому, питаючи себе, навіщо він приходив сюди, до цієї міщанки. Потім заспокоївся, пішов по вулиці. І раптом зустрів свою знайому, красуню Риту. Йому здалося це щастям і розрадою. Коли розсталися, пообіцявши один одному зустрітися завтра, юнак побіг по сходах, не чекаючи ліфта, у квартиру, відчинив вікно й послав містові, що прослалося внизу, свій поцілунок. Сів за стіл і став писати свою повість про людей. Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) У романі "Місто" В. Підмогильний розробляє світовий мотив підкорення людиною міста. Образ молодого письменника Степана подається в єдності біологічного, духовного, соціального. Автор зобразив людину, в якій постійно борються добро і зло, яка інколи готова заради власного самоствердження здійснити моральний злочин і яка разом із тим є неординарною, талановитою, цілеспрямованою особистістю, не позбавленою вміння іронічно, скептично сприймати себе та навколишній світ. Радченко підкорив місто, але й місто підкорило його. Остап Вишня «Моя автобіографія» Письменник не має жодного сумніву, що він таки народився, хоч мати років з десять казала синові, що його «витягли з колодязя, коли напували корову Оришку». Ця подія відбулась 1 листопада (за ст. ст.) 1889 року, в містечку Груні Зіньківського повіту на Полтавщині. Але насправді він народився на хуторі Чечві, поблизу Груні в маєткові поміщиків фон Рот, де працював батько. Умови для розвитку були непогані, бо мама була поруч малого сина, годувала його, а він їв, спав і ріс собі помаленьку. Один дідусь, швець, жив у Лебедині, другий, хлібороб, у Груні. У батьків було аж сімнадцятеро дітей, «бо вміли вони молитись милосердному». Одного разу батько сказав про сина, що той писатиме, і це віщування з часом справдилось. Письменниками так просто не стають. їх завжди супроводжують якісь незвичайні явища, події, а якщо цього у житті не буває, то не буває й письменника. Втім головну роль у становленні майбутнього письменника відіграє все ж таки природа — картопля, коноплі, бур'яни. Саме вона навівала на дитину різні думки, а дитина сиділа собі і думала, думала. Все це відбувалося на городі, у картоплі, де хлопець сидів і колупав ямку, підриваючи картоплю. Хлопчик ріс нервовим, вразливим змалку. «Як покаже, було, батько череска, або восьмерика — моментально під ліжко й тіпаюсь». З раннього дитинства добре запам'яталась авторові одна подія: «Упав я дуже з коня. Летів верхи на полі, а собака з—за могили як вискочить, а кінь — убік! А я — лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся... Тижнів зо три після того хворів». Тоді він зрозумів що, мабуть, потрібний для літератури, якщо в такий момент не вбився. Ось так проминули перші роки дитинства. Пізніше хлопця віддали до школи — не простої, а «Міністерства народного просвещенія». Вчив старенький учитель Іван Максимович, білий, як бувають хати перед зеленими святами. Вчив сумлінно, інколи застосовуючи лінійку, що ходила по школярських руках. Може, ця лінійка виробляла літературний стиль письменника. «Вона перша пройшлася по руці моїй, оцій самій, що оце пише автобіографію. А чи писав би я взагалі, коли б не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лінійки, що примушувала в книжку зазирати?» Саме тоді почала розвиватися у автора «класова свідомість», і хоч за наказом батька він цілував пані ручку, та потім толочив їй квіткові клумби, тобто поводився, «як чистий лейборист». А коли пані починала кричати на хлопця, він ховався під веранду та й шепотів: «Пожди, експлуататоршо! Я тобі покажу...» До школи пішов дуже рано, не було й шести років. Коли скінчив школу, батько ,повіз сина в Зіньків у міську двокласну школу. Цю школу закінчив 1903 року, зі свідоцтвом, яке дозволяло «бути поштово—телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду». Але працювати: було ще рано, бо хлопцеві виповнилося лише тринадцять років. Повернувся додому, а батько сказав, що доведеться знов його вчити, а в сім'ї було вже дванадцятеро дітей. Мати повезла сина до Києва у військово--фельдшерську школу, адже батько, як колишній солдат, мав право в ту школу дітей оддавати на «казьонний кошт». Вперше попавши до Києва, автор йшов, роззявивши рота, бо все йому було цікаво. Закінчив школу, став фельдшером. А потім було нецікаве життя. Служив, вчився. Згодом вступив до університету. Найбільше враження на автора справила книга «Катехізис» Філарета. її треба було не просто читати, а знати напам'ять. Дуже любив книжки з м'якими палітурками: «Їх і рвати легше, і не так боляче вони б'ються, як мати, було, побачить. Не любив «Руського паломника», що його років двадцять підряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у мене душа аж у п'ятах. А решта книг читалася нічого собі». У 1919 році почав писати в газетах, підписуючись псевдонімом Павло Грунський. Перші матеріали — фейлетони. 1921 року працював в газеті «Вісті» перекладачем. Перекладаючи, зрозумів, що треба цю справу кинути і стати письменником: «Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації,— думаю собі,— в мене особливої нема, бухгалтерії не знаю, що я, — думаю собі,— робитиму». Зробився Остапом Вишнею, та й почав писати... Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) З гумором, легкою іронією пише Остап Вишня про себе. Добрим словом згадує своїх батьків і вчителя, що "літературний стиль І виробляв" йому, про своє захоплення книгами. Можна було тільки уявити собі, яким було життя в такій багатодітній бідній родині, найбільшим багатством якої була безмежна любов батьків та їхня турбота. Недаремно в сім'ї виріс ще один, крім Остапа Вишні, письменник — гуморист Василь Чечвянський (був потім незаслужено репресований і страчений). Свій шлях до літератури письменник жартома обґрунтовує подіями з дитинства, хоч у цьому він і мав рацію — очевидно, від батька передалося йому чудове почуття гумору, світлий оптимізм, а від матері — ліризм, поетичне світовідчуття, яке особливо виявилося в його нарисах та в "Мисливських усмішках". «Сом» За славним містом Енськом на Харківщині тече річка Оскіл, що впадає у Північний Донець. її заплава розбивається на кілька рукавів, зарослих густими очеретами, верболозом, соковитою травою. І скрізь сила-силенна озеречок, вкритих густою зеленою ряскою, [лататтям, лілеями. Пливуть, бувало, на човні дівчата, уквітчавшись (тими білими лілеями, й тихо пісню співають. Чарівна річка Оскіл! А скільки там диких качок! Як сядете на човна-довбанку й попливете тихо єриком, то неодмінно побачите чирятку-маму з чиряточками, що, мов мишенята, шмигають, болотяних курочок, лисок, крижнів, широконосок. Гуляють качатка, у теплій воді купаються... Якраз проти радгоспу річище в Оскола широченьке, вода чиста-чиста. Дід Панько розповідав, що там така глибочінь — і дна не дістанеш. Але купатися там не можна, закрутить, завертить — і немає чоловіка. Живуть там величезні соми. Якось дід Панько сидів із паном на березі. Пливе великий табун панських гусей. Раптом один гусак як закричить. Залопотів крилами і зник під водою, а на тому місці щось як ляпне по воді, ніби чорною лопатою. Сом! Вирішили дід із паном впіймати того клятого сома. Коваль зробив спеціального гака, насадили туди, як приманку, підсмажену гуску, прив'язали налигачами до осокора й закинули вночі в річку. Сидять, дрімають, слухають пісню, що її Христя про пана виспівує. Пан ніби не чує, налигача в руці тримає. Раптом як смиконе! І потягло! Пан вірьовку тримає, а дід — пана. Панько кричить, щоб від пускав, адже налигач все одно до дерева прив'язаний, а пан вирішив поводити сома, щоб стомився. Довго водили, поки й витягли рибину — пудів на п'ять! Розчинили — а там таке, що й поперелякувалися. Справа в тому, що в пана пропав мисливський собака Джой. Де тільки пан його не розшукував, листи писав — немає. А Джой любив у річці купатися. От сом його й ковтнув, усередині нього знайшли хвоста й шерсть собаки. Дід Панько сказав панові, що його Джой знайшовся. На питання пана, де ж він, Панько відповів, що пан сам його з'їв із сомом. Було тоді всім від пана, але й панові було гикавки та нудоти. Коли діда питали, чи він не бре-бре, той відповідав, що навіть у книжці відомого письменника Сабанєєва описано, як в Уфимській губернії сом проковтнув ведмедя. Соми — вони такі, й катера б про ковтнули, та шуму бояться. Сом — дуже сильна риба, могутня. Якось один дуже завзятий рибалка розповів, що вудив він на. Дніпрі. Раптом повз нього проти води промчав човен — і без мотора. Потім став на місці, закрутився, а з нього почувся одчайдушний крик про допомогу. Рибалка підплив ближче, а там — дідок переляканий. Однією рукою в човна вчепився, а друга у воду звисຠ— заплуталася у волосіні. Тільки рибалка хотів допомогти, а сом як рвоне — так і домчав два човни де сусіднього села. Коли втомився, то рибалкам вдалося зачепитися за кущ і зупинитися. Витягли сома, а той завбільшки з човен. Ледь руку дідові не перерізав. Сом — риба осідла, живе в якійсь ковбані. Найкраще ловиться літніми ночами. Інколи в його череві можна знайти й холодну закуску, наприклад, копчену ковбасу, шпроти й т. ін. Інтересна риба сом! Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) З великим замилуванням описує Остап Вишня природу — річку Оскіл, диких каченят. Розповідає з гумором неймовірні бувальщини про сомів, їхні звички, про пригоди, що трапляються з рибалками. І хоч у цих пригодах чимало, м'яко кажучи, перебільшень, це не заважає читачеві весело сміятися й дивуватися багатству та красі нашої рідної природи. Микола Куліш «Мина Мазайло» Дійові особи: Мина Мазайло —харківський службовець середніх літ. Лина (Килина) Мазайло —його дружина. Рина (Мокрина) Мазайло —їхня дочка. Мокій —їхній син. Уля —подруга Рини. Тьотя Мотя —сестра Мини з Курська. Тарас Мазайло —дядько Мини з Києва. Баронова —Козино —вчителька «правильних проізношеній» російської мови. Тертика Губа —комсомольці, друзі Мокія Аренський Дія відбувається в домі Мини Мазайла на Н—ській вулиці, 27, Холодної Гори м. Харкова, у тридцяті роки XX ст., в період найбільшого поширення українізації. ПЕРША ДІЯ 1 Приходить Уля. Рина в цей час перед люстерком. Відразу накинулася на подругу: «Ой, Упю, тобі не сором! Я так тебе жду, нерви як не луснуть. У нас в квартирі таке робиться! Це ти купила нові рукавички? За скільки? Таке робиться! Братик мій Мокій збожеволів од своєї укрмови, ти розумієш?» Уля теж швиденько до дзеркала, помилувалася собою, примружила очі: «За три сорок!» Рина й собі до дзеркала, зробила трагічні очі: — І, мабуть, уб'є папу. За три сорок? Дешево... Або папа його, бо вже третя лампочка перегоріла — так пише по-українському, цілу ніч пише, ти розумієш, навіть вірші! Уля здивована, а Рина продовжує розповідати, що тато й слухати не хоче про укрмову, а навпаки, хоче їхнє малоросійське прізвище змінити і підшукує собі вчительку, яка б навчила його правильної російської вимови. Уля ще більше дивується, а Рина продовжує розповідати, що Мокій про це ще не знає, а навпаки — мріє додати до прізвища Мазайло загублену половинку — Квач. Тато зранку пішов до загсу дізнаватися, чи можна змінити прізвище і чи має він право примусити Мокія. Мати пише секретного листа в цій справі до тьоті Моті в Курськ, щоб вона якнайшвидше приїжджала на допомогу. 2 Входить мати. Рина питає її, чи написала вона листа. Мати сказала, що написала, уже й відіслала. Рина — ...Одного листа мало. Треба телеграму! Та поки там тьотя одержить листа, ти знаєш, що у нас тут статися може? Мати пішла. Уля і Рина продовжують розмову. — Слухай, Ринко! Невже і прізвище в загсі міняють? — А ти думала де? Тількі в загсі! Прізвище, ім'я, по батькові, все життя тепер можна змінити тільки в загсі, розумієш? Ой Улю, ой Улюню! Коли ти мене любиш, зроби так, щоб Мокій закохався у тебе. Може, він кине свої українські фантазії, може, хоч прізвище дасть поміняти... — Ха—ха! Хіба це поможе? — Поможе. Закохуються ж так, що на розтрату йдуть, про партію забувають, і не абихто... — Я не зможу. Хіба я така? — Зможеш! У тебе чарівні очі, чудесні губи, прекрасний бюст. Ти його одним махом закохаєш. ...Він мені навіть якось сам казав, що в тебе напрочуд гарні очі, ...які нагадують два вечірні озерця в степу. Уля (до люстерка роздумливо, мрійно) — Що ти кажеш? (Потім критично.) Хоч це й поетично, проте... Знаєш, яку партію знайшла собі Оля Семихаткова? — Ну? — Комуніста. Молодий ще, ...але стаж надзвичайний! Щоліта відпочиватиме в Криму. А там не два озерця — море. Два моря! Чорне і Каспійське. Рина — Отож почни з Мокія, Улько, — практику матимеш, як треба закохувати. Думаєш, Оля Семихаткова ото так зразу й взяла комуніста? Практику мала, з комсомольцями. А наш Мокій теж у комсомолі скоро буде, розумієш? З Входить мати. Рина питає: — Написала? Мати — «Курськ, Корєнний ринок, 36, Мотроні Розторгуєвій. Негайно, негайно приїзди. Подробиці листом. Сестра Лина»... Рина — А подробиці листом навіщо? Мати — Як навіщо? Щоб з них напереддовідатись, що ж таке у нас робиться... Рина — Ну, то вона й ждатиме листа. Мати з досади прикусила язика. Тоді вЂ” То я хотіла, щоб не пропали десять копійок, що на листа витратила. Рина — Дай я покажу, як писати!... «Мрія воскресла. Мина міняє прізвище. Мокій збожеволів укрмови. Станеться катастрофа. Приїзди негайно». Мати пішла. Рина (до Улі) — Тепер ти розумієш? Жах! Ой, Улюню! Молю тебе, благаю — закохай! Уля (схвильовано) — Ну як я почну, чудійко ти? Сама знаєш, який він серйозний, ще й український. Ну як до нього підступитися? З якого боку? — З українського,... тільки з українського. — Ти, я бачу, Рино, дурна. Та в нього ж іншого боку нема, а ти кажеш: тільки з українського. Він же з усіх боків український. ...Не хочу, не можу, не знаю як... Рина — Побачиш, що зможеш. Ось зараз покличу. Він зразу розсердиться, нахнюпиться, це правда. Та я знаю, як до нього підійти, з якої сторони він одмикається. Дурненька, не бійся! Я тобі дам потайний ключик, я покажу стежечку до його сердечка. ...А хочеш, Улько, і він тебе поведе сьогодні в кіно? Як усяка Уля, Уля — кіноманка: — Ти серйозно? Рина не така, щоб назад. — От на! Тільки ти, Улю, не зірвись. Що не казатиму я, то немов з твого бажання, розумієш? Можеш навіть мовчати, тільки підтакни коли, кивни головою, усміхнися. Адалі вЂ” сама побачиш... (Постукала у двері до брата.) — Моко, вийди на хвилинку! 4 Увійшла мати. До Рини голосно й авторитетно: — Тьотя не одержить такої телеграми) Рина — Цс—с... Чого? Мати тихше) — А того, що в ній тринадцять слів, ти розумієш? Треба скоротити. 5 Увійшов Мокій, юнак... з мрійними, але злими очима. Хотів гримнути на сестру, та побачив, що вона не сама: — Ну? Рина (до брата) — Ти, здається, знайомився колись. Моя подруга — Уля Розсоха. Уля самими губами: — Розсохина. Рина (снатиском) — Розсоха. Мокій незграбно подав руку. Рина — На хвильку, Моко. Улі страшенно вподобалось українське слово — бразолійний, а я не знаю, що воно означає. Яка його тяма? Мокій — Бразолійний — темно—синій. (До сестри.) Більш нічого? (Взяв йти). Рина (до Улі) — Бразолійний — темно—синій, розумієш, .Улю? (До брата.) Уля каже, що воно звучне таке, свіже — бразолійний. М о к і й (do Улі. Стримано) — Ви де чули чи вичитали це слово? Ул я (розгубилася) — Я?.. Я не зна... Воно мені просто взяло й вподобалось... Рина (перехопила) — Улі ще одне подобалось слово... «Бринить», ти казала? ... Що таке «бринить», Моко? Мокій (м'якше) — А, «бринить». По—руському — «звучить». Та тільки одним словом «звучить» його перекласти не можна. «Бринить» має... (До сестри, нахмурившись.) Стривай! Ти мене колись про це слово вже питала... Просила, щоб я підлоги за тебе натер, і перед тим питала. Рина — Невже питала? Тепер пригадую. ...А я у тебе спитала для Улі, та забула... Ти ще, пригадую, сказав, що «бринить» — якесь надзвичайне слово... Мокій (до Улі) — «Бринить» має декілька нюансів, відтінків. По—українському кажуть: орел бринить. Це означຠ— він високо, ледь видко — бринить... Можна сказати — аеро бринить. А от іще кажуть: сніжок бринить. Це як випаде, а тоді зверху, в повітрі, ледь примітний такий, бринить... Або кажуть — думка бринить. Це треба так розуміти: тільки—тільки береться, вона ще неясна — бринить. Спів бринить. Це, наприклад, у степу далеко ледве чути пісню... (З гумором.) Губа бринить. Так на селі й кажуть: аж губа бринить, так цілуватися хоче. Уля — А знаєш, Рино? Мені справді вподобалось це слово. Рина — Браво! Ти, я бачу, тепер зрозуміла, які що. (До Мокія.) Між іншим, Уля страшенно любить українські кінокартини і написи... каже, що вони якісь... надзвичайні. Мокій — На жаль, гарних українських кінокартин дуже мало... Дуже мало! Рина — Оце ж вона й прийшла спитати, про оце ж і просить, щоб я з нею пішла сьогодні в кіно. А мені ніколи, розумієш? . Мокій — Гм... Я пішов би, та мені треба на збори комсомолу. Рина: — Я б сама з нею пішла, та коли ж її цікавить не так картина, як написи до неї: чи чистою укрмовою написано, чи робленою, чи попсованою. (До Улі.)Я не знаю, чого тебе це цікавить. Ул я (здивовано) — Мене? Рина — Не однаково — чи чистою, чи робленою?.. Мокій — Авжеж, не однаково! От, наприклад, написи в «Звениго𳻠— краса! Стильні, поетичні, справжньою українською мовою писані. А подивіться ви на написи по других кінокартинах. Олива з мухами! Немов навмисне псують таку прекрасну, таку милозвучну мову... Рина (до Улі) — От хто б тобі розказав, Улю! От хто б відповів на всі твої щодо української мови запитання! Мокій (до Улі) — Бачите, мені треба на збори комсомолу... А вас справді цікавить все це? Українська мова і... взагалі? Уля — Взагалі страх як цікавить! Рина — Як стане коло української афіші: читаєвЂ”читає, думаєвЂ”думає, чи справжньою мовою написано, чи фальшивою... Мокій — А знаєте, я сам такий. Побачу ото неправильно писану афішу, вивіску або таблицю — і досади тобі на цілий день. А які жахливі афіші трапляються, як перекручують українську мову... Уля — Серйозно? Мокій — Серйозно перекручують! Серйозно!.. Та ось я вам покажу одну таку афішку — помилуєтесь. Побіг. Рина (до Улі) — А що?! Ще один захід — і ти, Улько, сьогодні в кіно. Тепер ти розумієш, як з ним треба поводитися? Ти котись зараз просто до нього в кімнату, розумієш? Бо тут він покаже тільки афішу, а там у нього словники, книжки... Хоч до вечора розпитуйся, залюбки відповідатиме. Побачиш яку книжку — і питай, ...а тоді вЂ” в кіно. Ну, а там ти вже сама знаєш, як і що. Іди! Уля — А що, як не так спитаю? Не попаду на його смак? Рина — Попадеш. ...май на увазі: що тобі подобається, те йому не подобається, і навпаки, розумієш? Уля боязко підійшла до Мокієвих дверей. Постояла. І таки пішла. 6 Рина зітхнула з полегшенням. Входить мати. Рина — Ну що там у тебе з телеграмою? Написала? Мати — Вже й одіслала... Тільки я скоротила... Рина — Як же ти скоротила? Мати — Так, як я одна тільки вмію. Вийшло коротко й дешево. Ось копія: «Курськ, Корєнний, 36. Катастрофа. Мока українець. Приїзди. Лина. Негайно приїзди»... Рина — Ха—ха! Та тьотя ніколи не одержить такої телеграми! Мати — Не вигадуй дурниць! Це тобі досадно за тринадцять? Рина — Та кому телеграма? Корєнному ринкові? Мати прикусила язика, аж позеленіла. — Ну що ж тут такого? На Корєнному ринку здогадаються, що ця телеграма до тьоті Моті. Рина (закопію) — Ослице! Дай я допишу! Мати (вирвала назад) — Я сама! Дзвінок у двері. Приходить Мазайло. 7 В кімнату вскакує Мазайло. — Дайте води! (Випив води. Помацав серце.) Думав, не переживе... Мазайлиха і Рина — Не міняють? Мазайло — Ще як я підходив до загсу — думалось: а що, як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське — і заноровиться... Увійшов... а він сухо, якимсь арихметичним голосом: «Вам чого?» ...вся кров мені збігла в ноги і стала. Питаю і не чую свого голосу: «Чи можна, кажу, змініти прізвище?» Він подивився і знов: «Вам чого?» ... Як чого? Як чого? — заскакало огненно в голові. ...кажу, носю я це прізвище, і воно як віспа на житті — Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло! А він знову: «Вам чого? — питаю?» Мазайлиха — Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав? Рина — І тепер сміються, регочуть — Мокрина Мазайло, не сказав? Мазайло — Я нічого не сказав. То мені лише здавалося, що питаю, кажу. А вийшло так, що я став перед ним і мовчав. Мені заціпило... Хтось одвів мене до дверей. Все — яку тумані... І раптом — перед очима якесь писане оповіщення... Список осіб, що міняють своє прізвище... Я зрозумів, де я і чого прийшов, повернувся назад, питаю... і чую... щодалі симпатичніший: «Можна!» Отак і отак!.. Ура! — крикнуло серце. Усі радіють і починають думати, яке прізвище обрати. — Сіренєв! Сіренський! — Розов! Де Розе! — ТюльпаноⳠ— ФонЛілієн! Мазайлиха — З Мокієм що робити, Минасю? Він же і слухати не захоче... Мазайло — Він ще не знає?.. Заставлю! Виб'ю з голови дур український! А як ні вЂ” то через труп переступлю. Через труп!.. Мокію!.. Гей, ти! Дочка спинила — Папо, поки що йому про це ні слова! До публікації, розумієш? Мазайло — Тепер не боюсь!.. Аж нічого він не може вдіяти. Дочка — Ти, здається, маєш знайти собі вчительку! Мазайло — Правильних проізношеній?.. Вже знайшов! Найняв! В понеділок прийде на лекцію... Прекрасна вчителька. Рафінадна руська вимова... Прізвище Баронова—Козино. Мати з дочкою умовляють Мазайла мовчати про зміну прізвища, бо Мокій може влаштувати демонстрацію підчас лекції. Атим часом вони викличуть на підмогу тьотю Мотю з Курська. Дочка запропонувала викликати ще й дядька Тараса з Києва, але мати жахнулася: — Тараса Мазайла? Господь з тобою!.. Та чи не в нього наш Мокій і вдався?! Там такий, що в нього кури по-українському говорять. 8 Виходить Мокій, продовжуючи агітувати Упю: — Мазайло—Квач, Улю! Це ж таке оригінальне, демократичне, живе прізвище. Це ж зовсім не те, як якесь заяложене, солодко—міщанське: Аренський, Ленський, Юрій Милославський... Взагалі українські прізвища оригінальні, змістовні, колоритні... Рубенсівські вЂ” от! Уля (до Рини) — Ми йдемо в кіно! ДРУГА ДІЯ 1 Через два дні Рина допитувалася в Улі, чи закохала вона в себе Мокія. Уля сором'язливо віднікується, каже, що не знає. В кіно водив, зельтерською водою з сиропом пригощав, печиво купляв, провів до самого дому, ще й постояв трохи. Рина — І ти не знаєш, як він, — закохався чи?.. Уля — Стривай, я скажу... Як пили ми після кіно воду, я на нього глянула, отак... Він на мене — отак. Сказав, що по—українському «зрачки» «чоловічками» звуться. — Ну? — Тоді, як ішли додому, я, ти знаєш, спотикнулась, а він — хоч би тобі що. Тільки спитавсь, чи не читала я думи про втечу трьох братів? Там, каже, є такі слова: «свої білі ніжки на сире коріння, на біле каміння спотикає». От, каже, де збереглася українська мова. ...А біля воріт, як уже розставатися, сказав він мені: ваше прізвище Розсоха — знаєте, що таке «розсоха»? Показав на небо — он Чумацький Шлях, каже, в розсохах є чотири зірки — то криниця, далі три зірки — то дівка пішла з відрами, в розсохах, каже... А тоді подивився мені в очі глибоко—глибоко... — Ну? Ну? Уля зітхнула: — Попрощався і пішов... Ти не скажеш, Рино, як він — чи хоч трохи закохався, чи... Рина — Мені здається, що він закохався... Принаймні закохується. Тільки ти, Бога ради, поспіши, Улюню, прискор цей процес, розумієш? Треба, щоб він взагалі не вкраїнською мовою мріяв, а тобою, золотко, твоїми очима, губами, бюстом тощо. Ну, зроби так, Улю, ну що тобі стоїть? Уля — І зробила б, та коли ж він чудний такий. Ну чим ти на нього вдієш? Коли навпаки — він на тебе словами отими тощо... аж пахне. Рина — Він на тебе словами, віршами, ідеологією, а ти на нього базою, розумієш? Базою... Тим—то і поклалась я на тебе, Улько, що ти маєш такі очі, губи, взагалі прекрасну базу маєш. ...кличу Мокія. 2 Увійшов Мокій з книжкою, олівцем і сантиметром. Уля говорить юнакові, що вона прийшла до нього по книжку, але не знає, яку краще взяти почитати. Просить, щоб він дав їй таку, як сам хоче, наприклад ту, що в нього. Мокій відповідає, що це книга з української етнографії та антропології. Уля взяла її, подивилась і похвалила: «Гарна книжка — в палітурках і, здається, з золотим обрєзом...» Мокій — А знаєте, як по—вкраїнському сказати: з золотим обрєзом?.. (Піднесено.) Книжка з золотими берегами. Правда, прекрасно? — Надзвичайно! — А то іще можна сказати про матерію, що вона з берегами. Фартух дорогий — золоті береги. Уля (цілком щиро) - Надзвичайно!.. А скажіть, як буде по —вкраїнському «чулки с роїоиой клемкой»? Отакі, яку мене. Ось... (Хотіла показати, та засоромилась.) Мокій - Панчохи з рожевими бережками... Ато ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився берега чоловік, по—руському — на проізвол судь-би. Або, нарешті, кажуть, берега дати... Наприклад: треба українській неписьменності берега дати! Ах, Улю. Як ще ми погано знаємо українську мову... А яка ж вона поетична, милозвучна, що вже багата... Та ось вам на одне слово «говорити» аж цілих тридцять нюансових: говорити, казати, мовити, базікати, гомоніти, гуторити, повідати, торочити, точити, балакати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, верзти, плести, ґерґотати, бурмотати, патякати, варнякати, пасталакати, хамаркати, мимрити, цокотіти... З Увіходить суха, потерта якась дама у довоєнному вбранні. Звертається до Улі, що вона Баронова—Козино і прийшла, як домовлялися, давати її папі лекції «з правильних проізношеній». Уля відповідає, що її папа помер три роки тому, вона певне помилилася. Мокій здогадується, що то до його батька. Говорить: «Може, до Мазайла ви прийшли?» Вчителька радіє, що згадала нарешті прізвище, і каже: «Так! Мазайла! Він ще казав, що не треба запам'ятовувати прізвища, бо не сьогоднівЂ”завтра має змінити його у загсі на інше... Воно справді якесь чудне. Либонь, малоросійське?» Мокій гнівається і кричить: «Однині... у мене папи нема!» 4 Входить Мазайло, кидається до Козино. . — Жду вас, жду! Баронова — Козино — Вибачте, вийшло таке непорозуміння. Сказали — вас нема, що ви померли... Мазайло, сверлячи очима Мокія, запрошує вчительку до кімнати, а син гнівається: «Не дам! Не дозволю! І жодної лекції!» Потім до Улі: «Бачите тепер, Улю, який я самотній?.. Рідня — а нема до кого слова промовити, тим паче українського. Слухати не хочуть... Буду на зло, на досаду декламувати українське слово... Не розуміють його краси, а з моєї самотності сміються. Отак і живу, самотію, як місяць над глухим степом, як верства в хуртовину... А як хочеться знайти собі такого друга, теплого, щирого, щоб до нього можна було промовитись словом з Грінченкового словника та й з власного серця...» Уля (вже никла жалощами) — А як буде у вас подруга, щира й тепла... Навіть гаряча... Мокій — Ах, Улю! Мені вже давно хотілось вам сказати... Уля (трепетно) — Що? Мокій — Ще тоді хотілося сказати, як пили ви зельтерську воду, як дивились на зоряну криницю, на дівку з відрами... Хотілося сказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Давайте я вас українізую! Уля (мало не впала, обскочила) — Он ви що! Не хочу! Мокій іде у наступ, говорить, що вона ж українка, і прізвище у неї українське — Розсоха, та що там прізвище — у неї очі українські, губи, стан! І він це може довести за допомогою науки — антропології. Мокій починає обмірювати Улю сантиметром і пояснює, дивлячись у таблицю, що у неї скрізь «український індекс»: зріст, довгі ногі, смаглявість, темні очі тощо. І наполягає на своєму: — Отже, дозвольте мені вас українізувати, Улю! Уля (тихо) — Українізуйте, Моко. Мокій (узявши Улю за руку) — Ой, Улю, вивчивши мову, ви станете... Що там українкою. Ви станете... більш культурною, корисною громадянкою, от вам клянусь! Ви станете ближче до робітників, до селян та й до мене, а я до вас... 5 Увійшла Мазайлиха з якоюсь химерною електричною мухобійкою в руках. Почала ляскати на мух. Поляскавши, вийшла. 6 Мазайло уводить Баронову— Козино і починається урок. Вчителька хвилюється, ніяковіє, потім вирішує почати, як у гімназії — з молитви. Обоє натхненно і зі слізьми вичитують молитву. Далі Баронова—Козино говорить, ніби у класі перед учнями. Починають розучувати вірш «Сенокос». У Мазайла ніяк не виходить вимова російського «ге». Він у відчаї. Вчителька заспокоює його, просить не хвилюватися. Мазайло — О, як не хвилюватися, як, коли оце саме «ґе» увесь вік мене пекло і кар'єру поламало... Ще молодим... Губернатора дочка оддаля закохалася мною.... Почувши ж з уст моїх «Ге», «ге» вЂ” одвернулась, скривилась. Мокій вирішує перешкодити навчанню батька, одчиняє двері і починає вчити Улі української мови, читаючи народну пісню «Брат і сестра». У неї не виходить українське «ге». Далі чути почергово то голос Мазайла, то голос Улі. У першого тик І не виходить з російською вимовою, а у другої вЂ” з українською. їхні вчителі сміються, щоб досягти успіху, заміняти один звук іншим, близьким, виходить ще смішніше. Нарешті, зрозумівши, ідо нічого не вийде в обстановці перекрикування, обидві лекції припиняють і переносять на завтра. 7 Батько з сином сваряться. Мокій у запалі про батька: «У криницю його з новим прізвищем!» Мати трагічно: «Боже мій, почалась катастрофа! Що робити?» Мокій далі допитує батька, чи він справді міняє прізвище. Раптом дзвінок у двері. Це приїхала тьотя Мотя. Мати радіє: «Слава Богу! Спасителька наша приїхала». 8 Рина на ходу доказує тьоті Моті, яка в них сталася катастрофа в домі. Усі вітаються з тіткою, а вона весь час намагається щось сказати. Нарешті це їй вдається: — Я бачу, я розумію, але що у вас на вокзалі робиться? Усі затривожилися, почали розпитувати. Тьотя — Не бачили, не читали? «Харків» — написано. Тільки но під'їхала до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: «Харків». Дивлюсь — не «Харьков», а «Харків». Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город? Мазайло — А—а. Так про це ви спитайте ось у кого (на Мокія). Він знає. Мокій - Ах, тьотю! За нього тільки що взялись, щоб виправити, а ви вже питаєтесь — навіщо? Мазайло - Чули? То, може, ти й за наше прізвище візьмешся, щоб виправити? Мокій - Не може, а треба! Діда нашого було прізвище Мазайло—Квач — отож треба додати... Тьоти и здивуванні й з огидою питає Моку, невже він справді за «Харків» і за Квача? Мокій у роздратуванні кричить - Так! За Квача! За три Квача! За сто Квачів! За мільйон Квачів! Вибігає.) Усі бідкаються, що ж його тепер робити. Мати пропонує проклясти, батько — убити, а Рина — оженити. А тьотя ходила Наполеоном і думала. Мати заплакала — І в кого він такий удався? У кого? Здається ж, і батько, і я всякого малоросійського слова уникали... Рина — Ти ж казала, що він у дядька Тараса вдався. Мати — Ой, хоч не згадуй. Не дай Бог, оце трапився б ще він... Раптом дзвінок. Приїхав дядько Тарас. Мати й Мазайло (з жахом) — Що? Не пускай його! Скажи — нас нема. Нас арештовано! 9 Дядько Тарас (на дверях) — А де тут у вас ноги витерти? Всім як заціпило. Тарас: — Чи, може, й ви мене не розумієте, як ті у трамваї... Тільки й слави, що на вокзалі «Харків» написано, а спитаєш по-нашому, всяке на тебе очі дере... Всяке тобі штокає, какає, — приступу немає. Здрастуйте, чи що! ТРЕТЯ ДІЯ 1 Третього дня Рина зустріла Улю на порозі і повідомила, що настав вирішальний день: тьотя Мотя викликала Мокія на дискусію про зміну прізвища. Мокій же запросив комсомольців. Що з цього вийде — не знає, мабуть, один жах. Добре, говорить, що брат хоч з дядьком посварився за стрічку, за якийсь там стиль, від самого ранку гризуться. Чути Мокіїв голос: «Вузьколобий націоналізм! Шовінізм усе це». Дядько у відповідь: «Не шовінізм, бельбасе, а наше рідне, українське!» Потім Рина взялася розпитувати Улю, як у неї просувається справа із закохуванням Моки. Рина ...Невже ще й досі не прикохала? Невже нічого не вийде? Невже тьотя Мотя правду каже, що тепер Мокія і взагалі мужчину лише політикою і можна обдурити? Ул я (новим якимось голосом) — Нічого подібного! Ах, Рино!.. Ти знаєш, як по—українському кажуть: ночью при звьоздах не спітся? -Ну? — Зорію. Правда, прекрасно звучить? Рина — Це ж ти до чого?.. Та невже ти... Невже ти, Улько, замість закохати Мокія, ти сама ним, ідійотко, закохалася? Уля (зашарілася) — Ні, ні... Рина — Признавайся, Улько, щоб я по—дурному надій не плекала... Ти мені скажи, прикохаєш ти його, одвадиш од українських усяких дурниць, пригорнеш його на свій, себто на наш бік?.. Улю! Ще раз молю тебе і благаю!.. Уговтай Моку, ні вЂ” власкай його, улести, укохай!.. Затумань йому голову, захмели, щоб як п'яний ходив!.. — А знаєш, Рино, жінка по—вкраїнському «дружиною» зветься? — Ну? — І знаєш, «дружин໠— це краще, як «жінка» або «супруга», бо «жінк໠— означає «рождающая», супруга ж по—вкраїнському — «пара волів», а «дружина»... Ось послухай: рекомендую — моя дружина, або: моя ти дружинонько... Або по—вкраїнському — одружитися з нею... Це ж не те, що «жениться на ней», розумієш, Ринусько! Одружитися з нею, чуєш? З нею... Тут чується зразу, що жінка рівноправно стоїть поруч з чоловіком, це краще, як «жениться на ней», — ти чуєш? Рина — Дуреля ти... Та це ти вже, я чую, одМоки набралася! Бачу, він тебе, а не ти, на такі фантазії навів. Чую — він тобі такого наказав, начитав... Уля хотіла виправитись: — Ні, Ринко, я вже сама про це вичитала... Рина (до неї) — Са—ма?! 2 З Мокієвих дверей задом вийшов дядько Та р я с — Нехай ми шовіністи, нехай... Проте ми рясейіщши в нашій мові ніколи не заводили, а ви що робите? ...Є СВОЇ СЛОВО «універсал», а ви «маніфесте» заводите... Рідне слово «пристрій» нн на «нітрат» обернули, а забули, як у народній мові про це говориться? Що (Чи пристрою і блохи не вб'єш, забули, а ви думаєте апаратом, га? По галетах читаю — слово «просорушка» за «шеретовку» править, і це така українізація, питаюсь, га? Самі ви ще не шеретовані, і мова ваша радянська нешерстована... [шеретувати — очищати]. Мокій ...Годі! Не заважайте. Тепер треба її із заліза кувати. Із сталі стругати... Суперечка закінчується тим, що Мокій, зачиняючи двері, прибив дядькові носа і ще раз обізвав шовіністом. 3 Увійшли тьотя Мотя, Мазайлиха, Рина, Уля. Дядько Та р а с (не помітивши їх) — Українізатори! А чого б головного командувателя війська України та Криму на головного отамана або й на гетьмана не перекласти? Хіба б не краще виходило? Здрастуйте, козаки! Здоров був, пане головний отамане або й гетьмане! Помітив тих, що увійшли. ...По—їхньому, бачте, краще виходило: здрастуйте, товариші козаки! Здоров, здоров, товаришу головний отамане!.. Чули таке? Тьотя Мотя — Та як вони сміють до наших козаків якдо своїх товаришів звертатись? Дядько — А я ж про що кажу? 4 Увійшли Мазайло, Баронова—Козино. Тьотя Мотя (доМазайла) — Та ще й по-українському. Всі козаки говорили по—руському. Донські, кубанські, запорозькі. Тарас Бульба, наприклад.. Дядько Тарас (витріщивсь) — Хто? Тьотя — Тарас Бульба, Остап і Андрій — і я не знаю, як дозволив наш харківський Наркомос виступати їм і співать по-українському, та ще йде?.. У городській опері. Єто... Єто ж просто безобразіє! Дядько Тарас аж отетерів, здивовано перепитував: «Говорили по-московському?» На що тьотя відповіла: «А ви думали, по-вашому, по—хохлацькому?» Дядько Тарас — Тарас Бульба?.. Ніколи в світі! Тільки по—вкраїнському! Чуєте? Виключно по—вкраїнському... Тьотя Мотя — Єтого не может бить! — Га? — Єтого не может бить! — Доводи? — Доводи? Будь ласка, — доводи. Да єтого не может бить, потому што єтого не может бить нікада. Тьотя — Отак ви скоро скажете, що й Гоголь говорив, що й Гоголь ваш?.. Дядько — Він не говорив, але він... боявся говорити. Він — наш. 5 Увійшли комсомольці: один з текою [папкою], другий, чубатий і міцний, з футбольним м'ячем, і третій — маленький, куценький, з газетою. Вони роздивляються і обмінюються репліками: «Та—ак. Обставинки суто міщанські», «Чи варто й ув'язуватися?..», «Парень просив — треба помогти...» Увійшов Мокій — Невже прийшли? Спасибі!.. А я, бачте, заховався отут із своєю укрмовою... Сиджу сливе сам удень і вночі та перебираю, вивчаю забуту й розбиту, і все ж таки яку багату, прекрасну нашу мову! Кожне слово! Щоб не пропало, знаєте, щоб пригодилось воно на нове будування. Бо, знаєте, вивчивши мову так—сяк, нічого з неї прекрасного й цінного не складеш... От... Сідайте! Зараз почнемо. Аренський — Занадто захоплюється мовою. — Боліє. Питання — чого? Той, що з м'ячем — А того, що ти не болієш нею. І тільки псуєш. Партія пише, пише — візьміться, хлоп'ята, за українську культуру, не бузіть з мовою, а ти що? Ще йдосі «Комсомольця України» не передплатні). Парнютреба помогти! Парня треба витягти! 7 Усі зібралися на дискусію. Комсомольці знайомляться з присутніми. Тьотя Мотя кокетує: «Мені б років десять скинути, я б сама вписалась у комсомол. Ух, і комсомолка б з мене вийшла!» Зачувши прізвище комсомольця Аренського, Мазайли і всі в захопленні вЂ” яке чудове! Тоді інші комсомольці підкреслено називають свої: «Іван Тертика, Микита Губа». Дядько Тарас усе допитується, чи Тертика родом не із запорізьких козаків—отаманів, але той не знає, чим дуже розчаровує дядька. . Тьотя Мотя не знає, як почати дискусію, і повторює вичитану нею глибокодум -ну фразу: «Життя — то є все...» Потім, нарешті, здогадується і пропонує обрати президію у складі одного «председателя». Просить подати пропозиції щодо цього. Усі кричать, що хочуть обрати на головуючу тьотю Мотю. Вона швиденько питає: «Заперечень немає?» і бере слово: ...Ну, громадяни, товариші, а краще й простіше — мої ви милії люди, руськії люди, їй—богу!.. Давайте всі гуртом помиримо рідного сина з рідним батьком. По—милому, по-хорошому... Раптом комсомолець Губа запропонував обрати на голову зборів Тертику і сказав, що треба проголосувати. Тьотя — Будь ласка!.. Хто за Тертику на голову, будь ласка... Один, два, три, чотири... (Встромила гострі свої очиці в дядька Тараса.) Ну? Дядько Тарас — Не з тих Тертик... Утримуюсь. Уля, що весь час дивилась на Мокія, піднесла й собі за ним руку. Р и н а (до неї) — Улько, ти що? Уля — Ой... (Тихо.) Помилилась... Тьотя — Чотири! Хто за тьотю Мотю на голову? Один, два, три, чотири... Дядько Тарас знову утримується. Рина (доУлі) — Улько! Та ти що? Уля піднесла руку. Тьотя — П'ять! Більшість!.. Будь ласка... Хотіла по—милому, по—хорошому, а тепер... (Грізно зацокотіла каблучкою [перетнем].) Дискусія починається, і слово маєш ти, Моко! Мока відмовляється, говорячи, що не він викликав на дискусію, а його, тому не хоче починати. Тьотя пояснює, чому йому слово першому: — А тому, милий, що коли твій рідний папа заснував у власній квартирі... соцілістичеського лікнепа правильних проізношеній, ще й до того вигадав електричну мухобійку, то за таку прекрасну ініціативу, за такий масштаб, за те, що він прагне стати ну просто порядочним человєком, ти хотів його... Мазайло не витримав — Утопити в криниці. Починається сварка. Тепер уже кожен хоче забрати слово. Тьотя поцокотіла каблучкою — Я сказала — слово має Мокій. Мокій — Саме тепер, коли нам до живого треба, заснувавши в нас український лікнеп, перевести скоріш загальмовану, запізнену Холодну Гору на перший ступінь української грамотності, ...щоб ми наздогнали стару європейську... буржуазну культуру... на високості інтернаціональної культури — перший повстаєш проти цього ти, папо, засновуючи... замість українського лікнепу [ліквідація неписьменності] якогось інститутика старих класних дам за програмою: на ґарє русі ґаґочуть, пад ґарой сабакі ґафка-ють, та вигадуючи електричну мухобійку, од якої не меншає у нас мух навіть і зимою... Тьотя Мотя не витримує: — Годі!.. Годі!.. І скажи, нарешті, Моко, Моко, Моко, невже ти не руська людина? Мокій — Я українець! Тьотя — Та українці — то не руські люди? Не руські, питаю? Не такі вони, як усі росіяни? Мокій — Вони такі росіяни, як росіяни — українці... Тьотя — Тоді я не розумію, що таке українці, хто вони: євреї, татари, вірмени?.. Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями? Мазайло, випивши води: — Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української вЂ” і це наша малоросійська трагедія. Тьотя продовжує допитуватись, хто ж нони, ці українці — якої нації. Мазайло пояснює, що частина з них — наші малороси, тобто руські, а частина — галичани, австріяки. На це тьотя зауважує: — Я так і знала, я так і знала, що тут діло нечисте... Так он вони хто, ваші українці! Тепера я розумію, що таке українська мова. Розумію! Австріяцька видумка, так? Дядько Тарас — Зрозуміла, слава тобі Господи, та, жаль тільки, задом... Та тому вже триста тридцять два роки, як написано першого слов'яно—руського словника... найперший слов'яно—український словник Лаврентія Зизанія—Тустановського... Ау вас тоді писаний словник був? Був — питаюсь?.. Мокій ...Я ще не скінчив... Галичина — наша, українська земля, і галичани — наші брати українці, яких одірвали од нас, а нас од них... (До батька.) А твоя теорія, що українська мова є австріяцька видумка, була теорією російських жандармів і царського міністра Валуєва... Ти валуєвський асистент, папо! Мазайло хапається за серце і говорить, що серцем передчувຠ— нічого доброго з цієї українізації не вийде. Йому заперечує Губа, що вийде. Тертика підтверджує: «Капітальний факт!» — і бахкає м'яча ногою. Тьотя — Ви серйозно чи по—вкраїнському? Мазайло — А я не повірю вам, не повірю! І тобі, Мокію, раджу не вірити українізації. Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади. Дядько Тарас — їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було... Попереджаю! Мокій — Провокація. Хто стане нищити двадцять мільйонів самих лише селян—українців, хто? Тьотя: — А хіба селяни — українці?.. Селяни — мужики. Знову розгорається сварка. Дядько Тарас пив воду й аж захлинувся, потім, прокашлявшись: — Наші селяни не українці! Га?.. Та тому вже тисяча літ, як вони українці, а їх все не визнають за українців. Та після цього й ідіот не видержить, не тільки я. Вимагаю слова! Тьотя Мотя владно зацокотіла каблучкою: — Слово маю я! Милії ви мої люди! Яка у вас провінція, ах, яка ще провінція! Ой, яка ще темрява! Про якусь українську мову споряться і справді якоюсь чудернацькою мовою балакають. Боже! У нас, у Курську, нічого подібного! Скажіть, будь ласка, у вас і партійці балакають цією мовою? Мокій — Так! І партійці, і комсомольці. Тьотя — Не розумію. Тоді у вас якась друга партія. У нас, у Курську, нічого подібного. Всі говорять руською мовою. Прекрасною московською мовою, жаль тільки, що нам їїтрошки попсували євреї, що їм тепер дозволено жити у Курську. Та не про це, мої милі, я взялася вам сказати. Дуже жалько, дуже жалько, що у вас не виставляють на театрі «Дні Турбі -них» — я бачила в Москві... Це жтака розкіш. Така правда, що якби ви побачили, які взагалі осоружні, огидливі на сцені ваші українці, ви б зовсім одцуралися цієї назви... Грубі, дикі мужлани!.. І хоть би один путній, хоть трішки пристойний був. Жодного!.. Всі, як один, дикі й жорстокі... І тобі, Моко, після цього не сором називатися українцем, не сором поставати проти нового папиного прізвища! Та в «Днях Турбіних» Альоша, ти знаєш, як про українізацію сказав: все це туман, чорний туман, каже, і все це минеться... А якби ви знали, якою огидною, репаною мовою вони говорять на'сцені. Невже й ваші українці такою говорять? Жах! До речі, невже правда, що «акушерка» по-українському «пупорізка»? Ха—ха—ха... Невже «адвокат» по-вашому — «брехунець», а на лампу ви кажете — лямпа, а на стул — стілець? ճ—хівЂ”хі — стілець! Тут як не вихопиться дядько Тарас: — А по—вашому як буде «акушерка»? По—нашому «повитуха», а по-вашому як? Тьотя Мотя — Акушерка. Дядько Тарас — Нічого подібного! «Акушерк໠— слово французьке, «адвокат»вЂ”латинське, «лямп໠— німецьке. По—нашому білет — «квиток», а по—вашому як? Тьотя — Білет. Дядько Тарас — Адзуськи! Білет — слово французьке. Далі знову розгорається суперечка у досить грубій формі, хто у кого яке слово вкрав. Дядько Тарас кричить, що крали й вони, та не ховались, а тьотя Мотя — що теж крали, та хоч переробляли, а українцям ліньки було й переробити. Нарешті тьотя Мотя пропонує припинити дискусію. Знову проголосували, Уля знову завагалася, але все—таки підняла руку. Тьотя ...Маю пропозицію: змінити прізвище «Мазайло» на інше, більш людське, а яке — то придумати його тут же на зборах негайно, і за конкурсом. Мокій — Маю пропозицію: прізвище «Мазайло» не міняти. Навпаки — додати до нього десь загублену другу половину — Квач... Між тим комсомольці провели миттєве «засідання» комсомольської фракції і висунули пропозицію: — Ми, члени КСМУ, обговоривши питання про прізвище взагалі, принципово подаємо таку пропозицію: ми переконані, що за повного соціалізму між вільних безкласових людей поведуться зовсім інші, нові прізвища. Можливо, й не буде окремих прізвищ. Дядько Тарас — Аяк?.. Губа — А просто так, що кожний член великої всесвітньої трудової комуни замість прізвища матиме свого нумера, і все. Наприклад: товариш нумер 35— 51. Це визначатиме, що у всесвітньому статистичному реєстрі його вписано буде 35— 51-им, що нумер його трудової книжки, особистого телефону, аеромотора, кімнати і навіть зубощітки буде 35— 51. Отже, ми, Іван Тертика і Микита Губа, принципово за всесвітню нумерну систему. Але, вважаючи на далеку майбутність цієї системи, ми мусимо до того часу пристати на пропозицію товариша Мокія — не міняти прізвища «Мазайло», тим паче, що воно просте, демократично—плебейське... Навпаки, прізвище Мазайло—Квач, по складах видно, трудового походження. Мокієві предки або мазали колеса в колективних походах, або, принаймні, робили мазниці й квачі, себто ті речі, що й тепер у народному господарстві корисніші, ніж, скажімо, губна помада. Тьотя Мотя — Голосую! Хто за мою пропозицію, себто щоб змінити прізвище, прошу підняти руки. Один (на себе), два, три, чотири... Рина до Улі, що не підняла руки: — Улько—о! Уля — У мене рука болить... Веред... — Який веред? Де? — Отут, на правій руці... Отут, під пахвою. — Ліву підніми! — Лівою не можу. Тьотя і Рина засичали на неї: — Що! Без руки можна сказати. Скажи так: я за! Скажіть, Улю: я за. Милая, скажіть... Уля — Я за... була, що треба сказати... Крім того, не можу і, крім того, мені треба негайно вийти... (Вибігла.) Тьотя Мотя — Будь ласка! Без неї обійдемось. Хто за нашу резолюцію голосує, підніміть руку! Один, два, три, чотири... Дядько Тарас — Адайте мені тепер слова, бо я, мабуть, буду п'ять... Тьотя Мотя побачила, що погано — вийде чотири на п'ять, і дає слово Тарасові. Той починає вичитувати із записної книжки різні історичні факти, тьотя його відкликає і тиче свою записну книжку з іншими фактами, що свідчать на її користь. Вони тихенько, по секрету, сперечаються, і тьотя Мотя спішить оголосити, що дядько Тарас пристає на її пропозицію. Дядько Тарас — Тільки з умовою: подумай, Мино! Подумай, що скажуть на тім світі діди й прадіди наші, почувши, що ти міняєш прізвище... Мазайло задумався, тяжко замислився. Мислі, як важкі хмари, як туман, покрили посивілу голову. Заскакав якийсь дід—запорожець. Забриніла козацька пісня. Д і д заскакав, шаблею іржавою забряжчав — Я твій пращур і той дід, що надіявся на обід, та без вечері ліг спати... Запорожець славний був і колеса мазав. ...Отож і Мазайло—Квач прозивався. Як ішли козаки на чотири поля — мазав. Мазав, щоб не пропадала тая козацька слава, що по всьому світу дибом стала, а ти моє славне прізвище міняєш?! Заскакав другий дід, чумак, теж з мазницею, з квачем ...Я вЂ” твій прадід Василь, що надіявся на сіль, та й без солі ліг спати. Ще з діда Мазайло—Квач прозивався і чумацькі колеса мазав. Як рипіли вони на південь — мазав, як рипілина, північ — мазав, а ти моє славне прізвище міняєш? Заскакав ще третій дід, селянин, без мазниці й квача — Я твій дід селянин Авив, що був собі та жив, мазав чужії вози, бо свого вже не стало, а ти моє славне прізвище міняєш? Десь удалині з'явилась невідома постать з телефоном, на аеро-моторі під № 31 — 51. — Алло! Алло! Мої предки з Великого Лугу! Обміняйте свої прізвища на принципові числа у всесвітній нумерній системі. Дядько Тарас (Мазайлові) — Уля втекла, й я, мабуть, буду п'ятий. Чуєш, Мино, коли вже міняєш, то хоч корінь «маз» залиш! Га? Мазайлові здалося, ідо підскочив ще й четвертий дід з квачем і хоче його задушити. Він скакує і не своїм голосом кричить: — Ой—о! Залишаю! Залишаю корінь, тільки не чіпайте мене, діду, не чіпайте... Тьотя Мотя — Прекрасно! Ми на цей корінь придумаємо безподобне прізвище. Оповіщаю конкурс. Починають придумувати і вигукувати прізвища: «Мазов! Зашомгз (це дядько Tapac)\ Мазеленський! Де Мазе! Рамзес! Фон Мазел! Рамазай—Арзамасові Мазайловський (це знову дядько Тарас — схоже на гетьман Виговський)) Мазайлович (схоже на гетьман Самойлович — не перестає мріяти дядько Тарас)-». Нарешті Рина вигукує: «Мазєнін» — схоже на Єсєнін. Більшість з радістю погоджується. Мазайло — Деці маї! Я б ваші прізвища всі забрав би на себе і носив. Проте можна тільки одне носити, і мене здається — Мазєнін найкраще. ЧЕТВЕРТА ДІЯ 1 Четвертого дня прибігла Уля. Зворушена. Весела: — Я його прикохала, і знаєш чим, Рино? Знаєш? Рина — Ну, Улюню, золотко, ну? Уля ...Пам'ятаєш? Я тобі розповіла... як я вперше вела його через сквер і він сказав уривок із вірша. Я покрию свого милого слідочок, щоб вітер не звіяв... Рина — Пам'ятаю! Ну? Уля — Ото і запали мені вдушу ті слова. Ото і спитала якось, чи не зна він усього вірша. Ні, каже, Улю, ці слова у Грінченка, а де цілий вірш, то вже місяць шукаю і ніяк не можу знайти. Я й подумала: а що, як я знайду? І от уяви собі. Купила Грінченкового словника, одшукала слова аж у другому томі, Рино, аж на сторінці 647—й. Дивлюсь, під ними примітка: Чуб римське п'ять, 46. Кого тільки не питала, де тільки не була, не знають, що воно таке. Нарешті в одного іновця — квартири нема, то він по бібліотеках гріється, —дізналася, — Чубинського, том п'ятий, сторінка сорок шоста. У публічній [бібліотеці ] насилу знайшли. Додому не дають, дак я в бібліотеці вичитала, Рино... і от учора ввечері я стала перед Мокою та... читаю вірша. Боже, Рино, якби ти побачила... Затремтів увесь, запалав... Стиснув мені руки, в очі дивився: «Улю, — каже, — Улю... Давайте разом... читати». Рина (злісно) — Ха—ха—ха. Уля — Давайте разом жити... Бо мені, каже, без вас, Улю, одному трудно... Не можна... Не проживу... Рина — Так і сказав? Уля — Точнісінько так, а в самого аж сльози забриніли! УРини виблиснув новий план. — Так! Прекрасно!.. Сьогодні, Улько, ти їдеш до своєї тітки... Розумієш? Ул я (здивовано) — До якої тітки? Чого? У мене жодної тітки нема. Рина — Сьогодні, зараз ти скажеш Мокієві, що їдеш жити до тітки, в Одесу, розумієш? І тільки тоді, коли він погодиться змінити своє прізвище на Мазє-ніна, ти не їдеш, зостаєшся і ходиш до нас, розумієш тепер? Уля — Рино! Рина — Не сьогодні, то завтра буде опубліковано в газеті наше нове прізвище, але Мокій подав заяву, щоб йому залишили старе... Ти розумієш — Мокій випаде з нашої родини. Ти мусиш його привернути до нас, інакше, Улько, ти більш не побачиш ні Мокія, ні нашої кватирі! Уля — Я не зможу, Ринусю! Він же українець... Рина — Улько! Ти мусиш!.. Уля — Не можу! Я... Я сама вже українка... УРини трохи не вискочили очі. 2 Як вскакують тьотя Мотя й Мазайлиха: — Що? Що—о? Милая моя! Господь з вами!.. Що ви! Що ви! Рина — Яка ти українка, Улько! Ти вже й мови не знаєш. Сама ж казала, що тільки покійна твоя баба по—малоросійському говорила. Уля — Мама ще й тепер по-українському як коли закидають. Крім того, у мене очі українські, ноги українські, все, все. Жінки здивовані, до чого тут ноги. Уля їм пояснює, що в антропології пишеться про те, що українці здебільшого довгоногі, і що нема гіршого, як коротконога жінка. При цьому гордо витягує свою ногу. Усі одразу глянули на свої. Потім почали дружно умовляти Улю, що Мока просто захворів на українські фантазії, що він покохав у ній тільки українське і хоче зробити на ній українізацію... Тьотя Мотя — Боже!.. По—моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі україні-зірованной. Рина — Улько! Зараз ти викликаєш Мокія і кажеш йому отут: або ти Мазєнін, або я у тітки в Одесі... Отут казатимеш, в оцій кімнаті, чуєш? Я стоятиму за дверима! Тільки так! Або—або... Все! Пішли. Тьотя, побачивши, що всі вийшли, повернулася до дзеркала і почала пальцями вимірювати свої ноги. Рина визирнула з дверей і здивовано: «Тьотю?» Та зніяковіла: «Я зараз. Це у мене підв'язка спала...» 3 Увійшли Уля і Мокій. Мокій дуже радий, ласкаво говорить до Улі, читає вірша. Уля ж повідомляє йому, що їде жити до тітки в Одесу. Мока приголомшений, допитується, чому, на що дівчина відповідає: її примушують «нєпрєодолімиє прєпятствія...» Юнак розгублений — як же це так. Цитує вірша: «Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, анікогісінько нема». За дверима чути спонукальне шипіння Рини. Ул я (щиро, з болем) — Моко!.. А ви могли б зробити... щось, щоб я зосталася? Мокій — Щось? Що саме, Улю?.. Що?.. Уля — Що?.. Прощайте!.. З—за дверей знову шипіння. Мокій (глухо) — Улю!.. Можна вас хоч тепер... поцілувати? Уля — Аж тепер! Ах ви ж... (крізь сльози). Як по-українському — рази-ня, недогадлівий... Мокій — Ну, недомека... Уля — Поцілуйте ж, недомеко милий... Мокій незграбно, але міцно і палко поцілував Улю і став говорити, що він усе зробить, щоб вона зосталась, хай лише скаже. Уля хоче сказати, але потім передумує і з гіркотою: «Ні! Прощайте!» Пішла, а Мокій побіг у кімнату, ледь не плачучи. 4 Ускакують тьотя, Рина, Мазайлиха. Пропонують одна одній піти сказати Мокієві, що треба зробити йому, щоб Уля залишилася. Але так ніхто і не наважується. Тьотя жалкує: «Ах, який момент був! Такого моменту вже не буде». 5 Ускакує напіводягнений Мазайло з газетою в руках, хвилюється, хапається за серце і кричить, що є публікація. Усі побожно роздивляються газету, тьотя урочисто читає: — Харківський окрзагс на підставі артикулу 142— 144 Кодексу законів про родинну опіку та шлюб оголошує: громадянин Мина Мазайло міняє своє прізвище Мазайло на Мазєнін. Загальна радість. 6 Входить дядько Тарас, допитується, у чому справа, та на нього ніхто не звертає уваги, усі продовжують радіти, читати рядки з вірша «Сенокос» і приміряти на себе нове прізвище. Тьотя пропонує завести газету в рамку і відсвяткувати подію. Мина просить подати йому дореволюційний парадний сюртук. Дядько Тарас у відчаї обзиває себе дурнем. 7 Убігла Мазайлиха з сюртуком і сказала, щоб Мина швидше одягався, бо і їм треба до дзеркала. Може, знайомі, сусіди, дізнавшись про публікацію, прийдуть... Мазайло сам перед люстром: — Однині я — Мина Мазєнін. Починає вітатися сам із собою на різні голоси, представляти себе іншим, уявним високим чинам. Милується прізвищем. 8 Убігла Мазайлиха і повідомила, що раму для газети вже дістали. Мазайло продовжує уявну розмову, ніби знайомить гостей зі своєю дружиною. Мазайлиха підтримує гру. Мазайло вклонився — Мазєнін! Ні, краще так: вип'ємо за здоров'я нашого вельмишановного Мини Марковича Мазєніна!.. Мазайлиха — За мадам Мазєніну! За Килину Трохимівну Мазєніну!.. Дядько Тарас іде через кімнату, нікого не помічаючи і взиваючи себе дурнем. Мазайли продовжують милуватися своїм новим прізвищем. 10 Вскакує Рина. Вона здивована, що батьки ще не одягнені і стоять перед дзеркалом, з кимось розмовляють. Тоді розуміє, у чому справа, і підхоплює гру. Мазайло (замріяно) — Слово має Мина Марковим Мазєнін. Мазайлиха (замріяно) — Вам скільки аршин, мадам Мазєніна? Мазайло — Браво! Хай живе Мазенін!.. Мазайлиха — Ці квіти і конфекти однесіть, будь ласка... Рина (замріяно) — Рині Мазєніній... Мазайло — Чули? Помер Мазєнін, Мина Марковим... Мазайлиха — Засмучені тяжко, про це жалібно оповіщають всіх родичів і друзів дружина... Рина — І дочка Мазєніни... (Замислилась.) 11 Знову проходить дядько Тарас, лаючи себе дурнем. Мазайло — На цвинтарі пам'ятник золотими буквами: «Тут спочиває прах Мини Марковича». Рина — І наша вулиця — вулиця Мазєніних. Обнялися втрьох і од щастя заплакали. 12 Увійшла тьотя Мотя і здивувалася, чого всі плачуть. їй пояснили, що з радості, що нарешті вони — Мазєніни. Тьотя й собі слізку вронила — Треба буде й собі трошки одмінити прізвище. Розторгуєва — це прекрасне прізвище, та, жаль, не модне тепер... От, наприклад, Мєтало-ва—Темброва — зовсім інша річ... Увіходить дядько Тарас, сумно питаючи, чи нікому він тут не потрібний. Відповідають, що не потрібний, хіба що хай двері відчинить, як хто прийде поздоровляти. Дядько Тарас од образи не зна, що робити. Постукав до Мокія: — Тобі я ще не потрібний? 13 Виглянув М о к і й — Як комсомольцю кадила, так ви мені потрібні. Тоді дядько Тарас, дивлячись у дзеркало: — А собі ти ще потрібний? Знову починає лаяти себе, обзиваючи різними прізвиськами. Задзвонив у сінях дзвоник. Дядько пождав, чи не вийде хто відчиняти, нарешті вирішив відчинити сам. 14 Увійшла Баронова—Козино з букетом квітів. Побачивши, що в кімнаті нікого немає, занервувалася. Виходить дядько Тарас, і вона його питає, чи вдома Мазєніни. Дядько вирішив помститися і сказав: «Зайломази, ви хотіли спитати?» Баронова—Козино пояснює, що він, мабуть, не читав публікації в сьогоднішній газеті. Дядько Тарас у гніві кричить: «А в завтрашній буде моє спростування: тільки Зайломази!.. Як це так: раз, два — і вже Мазєніни, га? І розповідає, що за царських часів дуже важко було змінити навіть непристойне прізвище. Почувши одне з таких прізвищ, Баронова—Козино знепритомніла. Дядько Тарас знічев'я читає газету, і, побачивши підпис «Іона Вочре-вісущий», регочеться: «Люблю зладєя!» Вчителька очулася і образилася: «Ви ще й смієтесь! Ви ще й глузуєте!» Дядько Тарас відповідає: «Де ж пак! Читаєш фельєтона — зовсім не смішно й не дотепно, ну, а вже як дочитаєшся до підпису, не можна вдержатись». 15 Широко розчиняються двері, входять усі Мазайли, тьотя Мотя. Баронова— Козино привітала Мазайла та всіх присутніх. Баронова—Козино — А не забули ще... Пахнєт сеном над... Мазайло продовжує вірш, усі підхоплюють і разом натхненно декламують, намагаючись дотримуватися «правильних проізношеній», але у них це виходить дуже смішно. Дядько Тарас демонстративно починає читати слова однієї старовинної народної пісні, а Мокій — іншої. » Тьотя Мотя прибила на стіну газету в рямцях. Тоді: — Хай живе Мина Маркевич Мазєнін! Ура—а! Дядько Тарас — Хай живе Мазайловський! (Нишком.) Гетьман Виговський! Мокій — Мазайло—Квач! Тьотя, Мазайло, Мазайлиха, Баронова—Козино, Рина оточили Мокія, закружляли навколо нього, переможно закричали, приспівуючи «Сенокос». 16 Раптом увійшли: Тертика з м'ячем і з газетою «Комсомолець України», Губа і в перспективі за ними Уля. Мокій (дo них) — Поможіть хоч ви! Сам уже не можу, хіба ж не бачите... Комсомольці розпитують, з чого це такий шум учинився. Тьотя Мотя показує на газету, просить почитати голосно, щоб усім—усім було чути. Губа придивляється, починає читати, але не там. Його поправляють, а він раптом вичитує зовсім інші рядки в газеті: — «За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат Донвугілля, звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазайла—Мазєніна...» Усі ойкнули. Кинулись до Мазайла розпитувати, що ж це таке, невже правда, але той занімів... Тертика (до Мокія) — А ми прийшли врятувати тебе од міщанської стихії... Уля — Це я... Побачила — наші... йдуть... Так я покликала на поміч... Я вже до тітки ніколи не поїду. Мока в радості й захопленні: — Ну, Улю! Натхненно читає вірша, комсомольці підхоплюють його, а Тертика говорить: — Скоро скажемо всім Мазєніним: гол! Ударив м'яча. Губа підбив, за ним Мока та Уля. Богдан-Ігор Антонич «Різдво» Народився Бог на санях в лемківськім містечку Дуклі. Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий. Ніч у сніговій завії крутиться довкола стріх. У долоні у Марії місяць — золотий горіх. Коментар Біблійну легенду про народження Христа Б.-І. Антонич розкрив по-своєму. Син Божий має людську подобу, то чому б йому не народитися «в лемківськім містечку Дуклі»? А замість пастухів прийдуть лемки й принесуть у дарунок «місяць круглий», котрий буде у Матері Марії, як золотий горіх. І це не треба розуміти, як святотатство, це відчуття близькості своєї до Сина Божого, єдності з тим, хто взяв на себе гріхи людства й постраждав за нього. Олександр Довженко «Україна в огні» Одного тихого літнього дня у садочку зібралася родина колгоспника Лавріна Запорожця і тихо співала улюблену материну пісню «Ой піду я до роду погуляти». Шумить, гуде Тополівка. До Лавріна приїхали гості — сини Роман, лейтенант прикордонних військ, Іван, артилерист, Савка, чорноморець, Григорій, агроном, Трохим, батько п'ятьох дітей. «І дочка Олеся — всьому роду втіха. Тиха, без єдиної хмаринки на чолі, майстериця квітів, чарівних вишивок і пісень». Усі співали, а в матері Тетяни Запорожчихи життя ніби пропливло перед очима — і горе, і радощі, і турботи, і невпинна праця на велику родину з дрібними дітками. Вона раділа, що нарешті побачила всіх укупі вЂ” за стільки років діти з'їхалися разом пошанувати її п'ятдесятип'ятиліття. Ніхто не міг уявити навіть, яка біда підкрадається до сім'ї. Мати з плачем і смутком проводжала своїх синів на війну, і її стогін потонув у «морі людського плачу і скорбот, у розлуках, у реві моторів». А по шляху на схід від'їжджали грузовики з людом, що тікав від фашистської навали. Селяни, прив'язані «тисячолітніми узами до землі», дивувалися і лютували, чому всі тікають, а втікачі дивилися на тих, хто лишався, й собі дивувалися, чого вони не тікають, і говорили, що, мабуть, німців чекають. А в цей час біля холодної криниці край села стояла Олеся, «смутна йтиха, які всі дівчата в ті часи на нашій на кривавій Україні». Бійці пили в дівчини з відра воду, і, прощаючись, відходили. Грузовики ревли по дорогах, везучи біженців, яким від страху і відчаю здавалося ворожим усе, що не їхало з ними. Ті, що лишалися, проклинали і питали, на кого ж вони їх лишають. Тетяна Запорожчиха полола город, поки ЇЇ не прострочило кулеметом з ворожого літака. Горять жита, топчуться людьми та підводами. Бігають бездомні коні та корови. Ревуть аероплани і скидають бомби. Лаврін довіз своїх синів до переправи. Аж тут стали бомбардувати міст. Брати Запорожці кинулися врозтіч, лише Савка залишився на возі. Через хвилину впав мертвим. Батько зблід і крикнув синам, щоб ішли за міст, а сам повернув додому. Коні летіли житами, а Лаврін плакав на грудях мертвого сина. Воза зупинили німецькі диверсанти, викинули Савку, забрали коней і поїхали, сміючись. Олеся дивилася на шлях. «Вона не була звичайного дівчиною. Вона була красива і чепурна. Олесею пишалася вся округа. Бувало, після роботи, вечорами, вона, як птиця, ну так же багато співала коло хати на все село, так голосно і так прекрасно, як, мабуть, і не снилось ні одній припудреній артистці з орденами. А вишивки Олесі висіли на стінах під склом в європейських музеях: в Лондоні, в музеї Альберт—³кторія, в Парижі, в Мюнхені і Нью-Йорку, хоч вона про це й не знала. Учила її мати всьому. Була Олеся тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою хорошим чесним родом. Легковажні хлопці трохи соромились Олесі, вважаючи її за горду і неприступну...» Бійці пили воду і похмуро відходили далі. На Олесю нахлинула така хвиля гострого болючого жалю до себе, що вона зважилася на нечуваний, небачений ні в селі, ні в усім народі вчинок, який підказав їй грізний, незвичайний час і підсвідома мудрість, інстинкт роду. До Олесі підійшов один з останніх бійців, танкіст Василь Кравчина з—під Кам'янця—Подільського. «Був він добрий кремезний юнак... Здорові темні руки, патьоки на шиї і скронях і зморшки на чолі також не по літах». Боєць напився води і хотів іти, але Олеся його зупинила. «Слухай,—ска- зала Олеся,— переночуй зі мною. Вже наступає ніч... коли ще можна, чуєш?.. Вона поставила відро і підійшла до нього: — Я дівчина. Я знаю, прийдуть німці завтра чи післязавтра, замучать мене, поругаються наді мною. А я так цього боюся, прошу тебе, нехай ти... переночуй зі мною...— При останніх словах голос Олесі затремтів і неначе погас. — Я не можу ночувати з тобою,— сказав Кравчина чесно і одверто.-— Я в танку горів позавчора під бомбами. Я не герой. — Ти наш. — Я одступаю. Тікаю. Броня тонка. Я покидаю тебе. Зрозумій мій сором. Я не герой. — Ти нещасний. І я нещасна. Пойми ж і ти мене. Глянь, що робиться. Я хочу згадувать тебе усе життя, а не отих мерців, що вже пливуть Десною. Останься, правда!» Олеся дивилася на танкіста з такою довірою і мольбою, що він замовк і не зводив з неї очей. «Він дивився на неї, чужу, невідому, випадкову, аби ніколи вже потім ні на одну годину нігде не забути її, аби понести її, оцю дівчину, в своєму серці через усі бої, через усі вогні». І Кравчина погодився. Вони пішли до хати. Мати Олесі була в цей час у лікарні, а батько повіз братів. Юнак і дівчина соромилися один одного. Олеся запросила Василя за стіл, нагодувала. Принесла води помитися. Довго стелила чисту постіль, принесла квітів. «Якийсь хвилюючий сором все ж таки сковував і не покидав його, а її неначе ні. Вона і соромилась, і ні... Вона сповняла свій, одній лиш їй начертаний закон». Потім Олеся притулила Василеву руку до свого серця і сказала, що ніколи його не забуде. Попросила, щоб і він промовив такі слова... Над самою хатою ревла зграя ворожих літаків, а над шляхом голосила розлука. Хтось стукав у двері сусідньої хати. На порозі став літній чоловік Купріян Хуторний. Він побачив синів, які втекли з фронту. Грізно спитав: «За-щитники отечества?» Хлопці почали розповідати, що все пропало — генерал застрелився, мости підірвані. Батько сказав, що не пустить їх, дезертирів, на поріг, адже він «царя захищав, не тікав», а вони свою владу відстояти не можуть. Олеся прощалася з Василем. Вона щасливо плакала і шептала, що коли станеться так, що вони житимуть удвох, то ніколи за все життя не скажуть один одному поганого, слова, навіть не подумають злого. Василь обіцяв знайти, відвоювати її. І сказав: «Яка б ти не була, я вернусь до тебе. Хай ти будеш чорна, і хвора, і понівечена ворогом, хай посивієш ти від горя і сліз і побіліє твоя коса, хай ритимеш ти шанці проти мене, і плестимеш колючі німецькі дроти проти мене, і сіятимеш для ворога хліб під нагаями, ти зостанешся для мене прекрасною, як і зараз прекрасна ти»,— дивуючись своїм незвичайним словам. Юнак пригорнув дівчину сильними великими руками і додав, що коли станеться так, що він буде убитий, то все одно повернеться до неї: «Я пам'ятником стану з бронзи у твоїм селі, отам ось за вікном! Я зрозумів, Олесю,— стежка назад до тебе є одна, один є шлях. Шлях геройства». Прийшов до неї непотрібний, млявий, а тепер для нього відкрилися світ і мета в житті. Рано—вранці хлопець і дівчина попрощалися. Фашисти вторглися в село. Вони привітно віталися, а потім забирали продукти, висаджували двері, різали свиней. Жартували з хазяйками, а тоді стріляли в них. Два німці, не соромлячись, скинули одежу і веліли Купріянисі випрати її. Жінка образилась і хотіла відмовитися, а син—дезертир кинувся умовляти, кажучи, що її за це можуть убити. Тут вбігла дочка Христя і сказала, що німці забрали корову. Батько з гіркотою відповів, що раз нас завоювали, то тепер їхнє право. «Ще й вас поженуть, як биків на бойню, ще будете ви один одного пороти та стріляти, коли не вміли шануватися. Буде ще вас і по Німеччинах, і по Туреччинах». Менший син Павло з досади вибіг надвір, а там за його переляканим товаришем Іваном Гаркавенком бігли німці і стріляли. Хлопці хотіли втекти, але їх піймали, побили і, дізнавшись, що вони дезертири, дали гвинтівки та поставили стерегти гармати. У Києві бенкетувало офіцерство Адольфа Гітлера. Сюди прилетів сам гауляйтер Кох. У своїй промові він проголосив смерть слов'янству, демократії і національним меншостям, євреям. Кожному солдатові він обіцяв сорок п'ять гектарів землі української. Старий полковник німецької розвідки Ернст фон Крауз простяг своєму синові лейтенанту Людвігу Краузу жменю землі і сказав: «На, їж! Цю землю можна їсти!» Людвіг стиснув землю в жмені й лизнув її язиком. «Це був расовий гітлерівський пес останньої формації, жорстокий, лихий мерзотник, герой шибениць, масових палійств і ґвалтувань. Цей темний неук не раз ошарашував навіть свого старого вовка—батька одчайдушною своєю рішучістю і брутальною винахідливістю в розправах з ворогами імперії. Часом старий Крауз жахався свого виродка, проте німецька батьківська сентиментальність і давня жадібність мрійника завоювань заспокоювали його і радували». Батько й син стояли серед поля і милувалися ним, як своєю власністю, але раптом старий фон Крауз сказав, що це страшна земля. Цей народ не так просто знищити. Він тікав од нього у вісімнадцятому, його «життєздатність і зневага до смерті безмежні... Так не підкорятися і так умирати, як умирають українці, можуть лише люди високої марки. Коли я дивлюсь на їхню смерть, я завжди тремчу од жаху...». Фашистські офіцери якраз проїжджали село, в якому вішали людей. Машина стала. Кати збиралися повісити старого пасічника Запорожця, бо його бджоли закусали чотирьох німецьких солдат. Фон Крауз захотів дізнатися, що думає пасічник перед смертю. Той відповів, що справа їхня програна, раз вони бояться таких старих, як він. Побачивши військовополонених, дід Запорожець закричав: «А, посіпаки! Потяглися, щоб вам добра не було!.. Не встигла війна початися, вже здалися, покидали зброю! Вже повзете в неволю. А ворог з жінками регоче... Вішайте мене, душогуби! Щоб бодай хоч не бачили мої старі очі...». Людвігові стало страшно, але батько сказав, що і в цього народу є слабке місце, «ахілесова п'ята»: «Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один о