Тема 5 Особливостi нацiональних систем управлiння економiкою

Тема 1. Особливості національних систем управління економікою

План
1. Національні моделі державного регулювання економіки.
2. Світовий досвід реформування національної економіки.
3. Цілі та завдання держави щодо соціально-ринкової трансформації економіки.
Література.
Основна: 1, 2, 24, 26.
Додаткова: 27, 28, 31, 33, 34, 35, 36, 37, 57, 58, 59, 61.
13 SHAPE \* MERGEFORMAT 141513 SHAPE \* MERGEFORMAT 141513 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415
1. Національні моделі державного регулювання економіки.

Державне регулювання економікою охоплює всі сторони суспільства. Сферами (чи областями сфери) державного регулювання ринкової економіки є:
конкурентне ринкове середовище;
економічні цикли;
кризи на мікроекономічному рівні;
малозабезпечені та соціально незахищені групи населення.
Будь-який процес управління, у тому числі й державне управління, охоплює процеси організації, планування, регулювання і контролю. Тому державне регулювання є складовою державного управління.

Система управління національною економікою – сукупність регуляторів, які у взаємодії і взаємодоповненні забезпечують соціально-економічний розвиток країни.

Змішана система управління національною економікою - система макроекономічних регуляторів, що складається з таких основних елементів:
ринкові регулятори;
важелі державного впливу на економіку (державне регулювання);
корпоративне управління;
інститут соціального партнерства.
Інститут соціального партнерства виконує функцію узгодження (пошуку консенсусу - лат. згода, одностайність) загальнодержавних і групових інтересів у соціально-економічній сфері (доходів, зайнятості, умов праці тощо) шляхом переговорів, консультацій і досягнення домовленостей за участю представників цих груп.


Основні елементи системи управління національною економікою:

макроекономічний аналіз;
макроекономічне прогнозування;
макроекономічне планування та прогнозування;
організація і регламентація дій суб'єктів національної економіки;
стимулювання бажаних процесів;
оперативне регулювання;
контроль за дотриманням правил і норм економічної поведінки суб'єктів;
національне рахівництво.

Характерні риси змішаної системи управління

Основним регулятором економічних процесів виступає ринковий механізм. Державне регулювання економіки доповнює ринкові важелі.
Система поєднує гнучкість ринкового саморегулювання, що забезпечує високу економічну ефективність виробництва, можливість задоволення численних і швидкоплинних особистих потреб і стійкість державного управління, необхідного для задоволення соціальних потреб суспільства. Забезпечується реалізація вищих макроекономічних цілей: макроекономічна ефективність і конкурентоздатність, соціальна справедливість, стабільне економічне зростання.
Поряд з ринковими і державними макроекономічними регуляторами формується (насамперед у західноєвропейських та скандинавських країнах) ще один елемент управління - інститут соціального партнерства. У сучасних умовах управління розвитком національної економіки передбачає врахування рішень наднаціональних, міждержавних органів, а також корпоративного управління.
Змішана система макроекономічного регулювання притаманна країнам з розвиненою ринковою економікою. Маючи спільні риси, вона характеризується певними національними особливостями.

Виділяють два основні види регулювання - економічний лібералізм, економічний дирижизм та кілька моделей ДРЕ.
Економічний лібералізм (лат. - вільний) - система соціально-економічних відносин, у якій домінують ринкові регулятори, а роль держави зведена до мінімуму.
Економічний дирижизм (лат. - керований) передбачає значний вплив держави на соціально-економічний розвиток країни.
Характеристика країн економічного лібералізму й економічного дирижизму:


Ознака
Країни економічного лібералізму
Країни економічного
дирижизму


Країни


США, Канада, Велика Британія, Австралія та ін.
Швеція, Австрія, Японія, Німеччина, та ін.

Участь держави в регулюванні ринком
Мінімальна
Максимально допустима

Державний сектор
Незначний (до 10%)
Значний (10-20%
·), відіграє суттєву роль

Основні функції
Мінімальні
Широкі

Державні витрат, у % від ВВП
30-35
40-50
·
·

Методи державного регулювання економіки
Переважно економічні й опосередковані (непрямі)
Активне використання прямих,специфічних, а також адміністративних методів



· Найбільший державний сектор в Австрії 30 %.

·
· У Швеції понад 50 %.

Загальна лінія на розвиток змішаної системи не означає одноманітності і стандартизації. Реально в різних країнах і регіонах складаються різні моделі змішаної економіки. Вони відрізняються один від одного своїми "національними коефіцієнтами змішення" різних форм власності, ринку і державного регулювання. Ця особливість залежить від багатьох чинників: рівня і характеру матеріально-технічної бази, історичних і геополітичних умов формування суспільного устрою, національних і соціально-культурних особливостей країни, впливу тих або інших соціально- політичних сил і тому подібне. Більш того, в змішаній економіці, як правило, може домінувати та або інша сторона складових певної економічної системи.

Основні моделі державного регулювання економіки
Американська - лібералізована система управління національною економікою, у якій основний акцент переноситься на ринкові регулятори економічних процесів; державне регулювання зводиться до використання правових і опосередкованих методів з метою створення "правил гри" і сприятливих умов для розвитку бізнесу.

Американська модель побудована на системі всебічного заохочення підприємницької активності, збагачення найбільш активної частини населення. Малозабезпеченим групам створюється прийнятний рівень життя за рахунок часткових пільг і допомоги. Завдання соціальної рівності тут взагалі не ставиться. Модель заснована на високому рівні продуктивності праці і масової орієнтації на досягнення особистого успіху.

Японська - централізоване регулювання соціально-економічного розвитку країни з боку держави на основі використання переважно економічних, опосередкованих та неформальних методів ДРЕ. Домінує психологія колективізму, солідарності, підпорядкування особистих-інтересів колективним і державним.

Японська модель являє собою унікальну модель 50 на 50, тобто такою, що представлена наполовину монополізованою великим приватним капіталом економікою і вільним приватним підприємництвом «під дахом» великого капіталу при відсутності жорсткого державного контролю над майновою і соціальною диференціацією населення. У той же час її можна вважати моделлю регульованого корпоративного капіталізму, в якій є сприятливі можливості накопичення капіталу поєднуються з роллю державного регулювання в сферах програмування економічного розвитку, структурної, інвестиційної і зовнішньоекономічної політики і з особливим соціальним значенням корпоративного сектору.
Шведська - управління соціально-економічним розвитком країни на основі активного втручання держави у процес розподілу і перерозподілу доходів, створення сильної системи соціального захисту населення, домінування ідей рівності й солідарності.

Шведська модель є соціал-демократичною моделлю так званого функціонального соціалізму, економічною основою якого є ринкове господарство і в якій відводиться державі місце верховної соціально-економічної сили. Суттєвою ознакою цієї моделі є контроль держави над прибутками приватного сектора економіки через від’ємність права на розпорядження доходами. Ринкові важелі регулювання економіки поєднуються із державним регулюванням. Демократично вибраній державній владі делегуються повноваження з регулювання соціально-економічного життя. Проте не можна не визнати, що концептуальні відмінності між соціальною ринковою економікою і "скандинавським соціалізмом" на практиці стираються.

Німецька - система управління національною економікою з активним використанням ринкових регуляторів, насамперед конкуренції, і створенням на державному рівні ефективної системи соціального захисту громадян.

Німецька модель є моделлю соціального ринкового господарства, яка розширення конкурентних правил пов'язує із створенням особливої соціальної інфраструктури, що пом'якшує недоліки ринку і капіталу, з формуванням різноманітної інституційної структури суб'єктів соціальної політики за прошарками населення.
У німецькій економічній моделі держава не встановлює економічних цілей - це лежить в площині індивідуальних ринкових рішень, а створює надійні правові і соціальні рамкові умови реалізації економічної ініціативи. Такі рамкові умови утілюються в цивільному суспільстві і соціальній рівності індивідів відносно стартових можливостей і правового захисту. Вони фактично складаються з двох основних частин: цивільного і господарського права, з одного боку, і системи заходів з підтримки конкурентного середовища, з іншого.
Найважливіше завдання держави реалізується у забезпеченні балансу між ринковою ефективністю і соціальною справедливістю. Трактування держави як джерела і захисника правових норм, регулюючих господарську діяльність, і конкурентні умови не виходить за межі західної економічної традиції. Але розуміння держави в німецькій моделі і, в цілому, в концепції соціальної ринкової економіки відрізняється від розуміння держави в інших ринкових моделях уявленням про активніше втручання держави в економіку.
Німецьку модель можна охарактеризувати наступними рисами: індивідуальна свобода як умова функціонування ринкових механізмів і децентрализованного ухвалення рішень, яка забезпечується активною державною політикою підтримки конкуренції; соціальна рівність, тобто ринковий розподіл доходів обумовлений об'ємом вкладеного капіталу або кількістю індивідуальних зусиль, тоді як досягнення відносної рівності вимагає енергійної соціальної політики.
Соціальна політика спирається на пошук компромісів між групами населення, що мають протилежні інтереси, а також на пряму участь держави в наданні соціальних благ, наприклад, в житловому будівництві; стимулювання технологічних і організаційних інновацій; проведення структурної політики; захист і заохочення конкуренції. Перераховані особливості німецької моделі є похідними від основоположних принципів соціальної ринкової економіки, першою з яких є органічна єдність ринку і держави.


2. Світовий досвід реформування національної економіки.

Існує два основні економічні методи державного регулювання:
1) досить жорстка податкова політика, що дозволяє державі успішно вирішувати її соціальні завдання, а також перерозподіляти частину національного доходу з метою більш збалансованого розвитку продуктивних сил суспільства;
2) створення найбільш сприятливих умов господарювання в пріоритетних галузях економіки, розвиток яких дає найбільшу вигоду суспільству в цілому.
Економічна діяльність сучасної правової держави має такі напрями:
1. Державний вплив на економічне життя суспільства в цілому, що виражається у формуванні державою бюджету і в контролі за його витратами; у складанні програм економічного розвитку в масштабі країни; у фінансуванні програм промислових і наукових досліджень; у видачі субсидій виробникам матеріальних благ для стимулювання виробництва.
У державному регулюванні економічних процесів беруть участь вищі і місцеві органи державної влади, а також спеціалізовані установи. Такими установами, наприклад, у США є Адміністративно-бюджетне бюро, Рада економістів-консультантів, Національне управління трудовими відносинами, Федеральна резервна системам та ін. Вони входять в апарат президента країни. Стимулюючий вплив на економіку роблять і місцеві органи держави. Вони забезпечують приплив капіталу і розвиток бізнесу на підопічній території з метою одержання коштів для місцевого бюджету. Підтримуючи підприємництво, залучаючи на свою територію нові компанії, місцева влада, таким чином, розвиває інфраструктуру, вирішує проблему безробіття. Для здійснення цих завдань використовується механізм податків, виділяються під будівництво земельні ділянки, випускаються облігації для фінансування нових виробників. Економічна функція держави в основному полягає в регулятивних, стимулюючих, консультаційних діях, а не у створенні розподільних чи заборонних механізмів. У сучасному цивілізованому суспільстві тільки господарські одиниці і трудові колективи (виробники) можуть вирішувати, які органи державного і господарського керування їм потрібні, у чому мають полягати функції цих органів, скільки їм платити і за які послуги.
2. Економічна діяльність держави виражається також у безпосередньому господарському керівництві державним сектором економіки (на державних підприємствах, в установах, закладах). Тут держава саме виступає власником засобів виробництва, виробником матеріальних благ і послуг. Методи впливу на економічні відносини, що складаються в цьому секторі економіки, принципово не відрізняються від загальних методів державного регулювання економічних процесів у країні.
Соціально орієнтована ринкова економіка – модель організації суспільного виробництва, яка поєднує високу ефективність ринкового механізму й орієнтацію на досягнення справедливості та рівності. Це, по суті, є соціалізація ринкової економіки.
З огляду на деякі особливості функціонування сучасної ринкової економіки у високорозвинених країнах можна виокремити принаймні три різновиди соціально-орієнтованої економіки.
Перша - це ринкова економіка, яка сформувалась у таких країнах, як Великобританія, Канада, Ірландія. Вона характеризується відносно невисоким рівнем участі держави у вирішенні соціальних проблем суспільства, як безробіття, пенсійне забезпечення тощо. Високий рівень вирішення соціальних питань забезпечується потужним розвитком приватного сектору у сфері надання послуг, наприклад, широкорозвиненою і добре організованою системою недержавних пенсійних фондів. Для цих країн характерною є відносно невелика частина ВВП, яка перерозподіляється через бюджет (приблизно 30-40 %).
Другий тип сучасної організації суспільного виробництва існує в таких країнах, як Німеччина, Франція, Нідерланди, Австрія, Бельгія. Тут також діє модель соціально орієнтованої ринкової економіки, але в ній акцент зроблено на досягнення за активної участі держави високих соціальних стандартів. Це потужні програми із забезпечення високого рівня зайнятості, здійснення постійних заходів щодо соціального страхування своїх громадян, розвинута система трансфертних платежів. У цій групі країн досить високою є та частина ВВП, яка перерозподіляється через державний бюджет. Вона становить майже половину валового внутрішнього продукту.
Особливий тип соціально орієнтованої ринкової економіки сформувався в скандинавських країнах: Норвегії, Данії, Фінляндії і особливо у Швеції. Цьому типу притаманна дуже активна роль держави у вирішенні соціальних проблем. Акцент в економічній політиці держави тут сфокусований навколо забезпечення високого рівня життя населення. Досягнення соціальних стандартів здійснюється за рахунок потужних перерозподільчих процесів, які здійснює держава.
Через державний бюджет перерозподіляється більше половини ВВП. Для цих країн і, перш за все, для Швеції, характерним є досягнення соціального партнерства між власниками засобів виробництва і найманими виробниками. При цьому держава постійно здійснює пошук нових шляхів забезпечення соціальної солідарності в суспільстві.
По суті, у Швеції реалізовано ідеї соціалізму, з тією хіба що різницею від соціалізму, який будувався в колишньому Радянському Союзі, що цей соціалізм побудований на найефективнішій ринковій основі і вийшов у процесі реалізації на такий рівень досягнень, які в Радянській імперії навіть важко було уявити.

Метою економічної політики держави в соціально орієнтованій економіці є забезпечення:
Економічної ефективності (високої конкурентоспроможності).
Соціальної справедливості (рівності) і соціального прогресу суспільства.

Моделі реформування економіки
Американська (так зване стихійне входження в ринок) - передбачає поступовий характер реформ, пасивну роль держави у цьому процесі, яка зводиться в основному до законодавчої діяльності й використання традиційних економічних важелів регулювання. Японська - передбачає активну роль держави у трансформаційному процесі: державне сприяння входженню в ринок та жорсткий контроль з боку держави на основі використання комплексу прямих, непрямих, економічних, правових, специфічних і нетрадиційних методів регулювання. Як показує світовий досвід, умовами успішного реформування національної економіки є:
- формування реалістичної ідеї національного розвитку (відродження) країни; - наявність програми перетворень, політичної волі керівництва та команди реформаторів; - швидке проведення реформування (так швидко, як це можливо); - компетентний і працездатний уряд (поєднання досвіду і знань), кваліфікована державна служба;
- єдність, консолідація суспільства.

Функції державного регулювання економіки перехідного типу:
1. Постійні (традиційні): цільова, стимулююча, регулююча, коригуюча, регламентуюча, контролююча, соціальна.
2. Тимчасові - пов'язані із реформуванням системи соціально-економічних відносин і створенням умов щодо формування ринку:
- макроекономічна стабілізація й вихід із кризи;
- створення і впровадження стабільного ринкового законодавства; - реалізація конкурентних переваг країни (специфічних ресурсів розвитку);
- становлення національного конкурентоздатного виробництва з орієнтацією на світові стандарти якості;
- підтримка вітчизняного товаровиробника на основі критеріїв ефективності;
- роздержавлення і пошук ефективного власника;
- формування конкурентного середовища;
- кардинальна, структурна перебудова економіки;
- раціональна науково-технічна та інвестиційно-інноваційна політика;
- створення ефективної кредитно-грошової та фінансової систем;
- формування інститутів ринкової інфраструктури;
- забезпечення раціонального входження у світову економіку;
- формування ефективної системи соціального захисту населення;
- забезпечення раціонального входження у світову економіку, реалізація конкурентних переваг країни (специфічних ресурсів розвитку);
- створення умов для збереження економічної єдності країни, комплексного, раціонального розвитку регіонів;
- проведення інституційних перетворень (створення правових інститутів, системи нових організацій та установ ринкового типу, нової системи управління економікою) тощо.






3. Цілі та завдання держави щодо соціально-ринкової трансформації економіки.

Важливими проблемами для перехідної економіки розроблення комплексної економічної стратегії держави, яка включає стратегічну мету суспільства, напрями її досягнення, стратегічні завдання і пріоритети.
Стратегічна мета реформування економіки - створення соціально орієнтованої ринкової економіки, яка б на основі розвитку національного конкурентоздатного виробництва забезпечила гідний рівень життя населення, добробут нації в цілому.
Це побудова соціально орієнтованої ринкової економіки, в якій поєднуються інтереси різних прошарків суспільства з різними потребами й ідеологічними установками, прагнення до свободи і рівності із самореалізацією кожного індивіда, традиційна ментальність із загальнолюдськими цінностями, нівелюються індивідуалізм приватної власності і тоталітарність державної влади. Шляхи досягнення цієї стратегічної мети полягають у комплексному узгодженому впливі на всі сторони соціально-економічної системи виробничий потенціал, система економічних надбудовних відносин та їх урахуванні з метою усунення деформацій і забезпечення її гармонічного розвитку.

Сьогодні в Україні існують усі потенційні можливості для побудови соціально орієнтованої національної моделі. Основними напрямами реалізації такої моделі мають бути:
всебічне розширення сфери дії ринкових законів та інститутів як тривалий регульований процес з боку держави і поступовий перехід до посилення ринкового саморегулювання;
цілеспрямована підтримка державою ключових економічних параметрів, застосування критерію економічної безпеки для визначення ефективності соціально-економічної стратегії та тактики;
виважена промислова політика, цілеспрямована перебудова виробничої структури з метою досягнення соціальної ефективності і міжнародної конкурентоспроможності економіки, орієнтація на мобілізацію власних інвестиційних ресурсів;
максимальне залучення існуючої інституційної системи, урахування національної специфіки, використання історично сформованого менталітету економічних суб’єктів до договірної економіки. Поєднання сильної держави з сильними суб’єктами господарювання на ринку;
стимулювання ефективного попиту, незначний обсяг державних витрат у сукупному попиті;
постійне врахування соціальних проблем економічних перетворень.
Соціальна переорієнтація економічної політики це не тактичний крок, а основна мета здійснюваних реформ. Ідеться про безпосереднє втілення в життя завдань, що визначають довгострокову стратегію соціально-економічного розвитку держави, розбудову в Україні ефективної соціально орієнтованої ринкової економіки. Вивчення зарубіжного досвіду показує, що головними напрямами економічної стратегії української держави мають бути: формування основ ринкової економіки, економічна стабілізація, забезпечення економічного зростання та подолання негативних наслідків ринкової трансформації.
Перший напрям передбачає послідовне створення ринкового середовища. Поряд із традиційним забезпеченням правового середовища, податковою і соціальною політикою функціями держави стають свідома побудова ринкових інститутів і підтримання псевдоринкової рівноваги за допомогою утворення штучної координаційної структури, яка має підтримувати прогресивний рівень усуспільнення виробництва і з часом поступатиметься місцем сформованим ринковим важелям. При цьому зменшення ступеня безпосереднього керівництва економікою супроводжуватиметься посиленням непрямих методів управління нею. Формування основ ринкової економіки повинно забезпечувати саморегулювання економічної системи.
Економічна стратегія набуває реальної сили, якщо здобуває масову підтримку різних класів, груп, прошарків (страт) населення. Тому має бути сформована соціальна база, в інтересах якої бажано було б здійснювати перетворення згідно зі стратегічною метою. Досвід показує, що ефективний перехід до ринкової економіки в наш час можливий лише в рамках дотримання соціальних цінностей, особливо соціальної справедливості та стабільності.
Другий напрям має, на нашу думку, розглядатися ширше, ніж стабілізація в грошово-фінансовій сфері, і включати також стабілізацію виробництва, рівня життя населення, захист навколишнього середовища тощо.
Третій напрям на ґрунті реалізації перших двох має формувати умови для створення заінтересованості економічних суб’єктів у розширенні й удосконаленні виробництва, структурній перебудові економіки. Орієнтиром при цьому мають бути структурні зміни у продуктивних силах, послідовне усунення макроекономічних диспропорцій між фазами процесу відтворення нагромадженням і споживанням, проміжною і кінцевою продукцією, між сферами народного господарства, мікро- і макрорівнями, витратами і цінами, товарною і грошовою масами, продуктивністю праці та її оплатою тощо.
Стратегічний напрям забезпечення економічного зростання має сприяти відновленню збалансованого самовідтворення економічної системи.
Четвертий напрям повинен забезпечити подолання недоліків командно-адміністративної системи через руйнацію владних управлінських структур та визначення критерію ефективності їх діяльності, формування і розвиток ринкових інституційних структур, зменшення бюджетних витрат на державний апарат управління. На жаль, в економічному та політичному житті не припинялося протистояння Президента і парламенту. За 1991-2014 рр. замінилося більше десяти урядових кабінетів, але прихід чергового прем’єра аж ніяк не означає різкого повороту в проведенні економічної стратегії та розробленні нової тактики її реалізації.
Конкурентоспроможність національної економіки – це здатність економічної системи забезпечувати за будь-якого впливу внутрішніх та зовнішніх чинників соціально-економічну оптимальність, яка виявляється у високому суспільному ефекті.
Рівень конкурентоспроможності країни визначається за допомогою Індекса зростання конкурентоспроможності (Growth Competitive Index – GCI). Цей показник вимірює здатність економіки досягти стабільного економічного зростання в середній і довгостроковій перспективі, виходячи з існуючих рівнів доходів.
Для протистояння в жорсткій конкурентній боротьбі будь-яка система повинна мати певні переваги перед своїми конкурентами. Під конкурентною перевагою розуміють будь-яку ексклюзивну цінність, якою володіє система, яка дає цій системі перевагу над іншими.
Так складовою у теорії М. Портера виступають детермінанти конкурентних переваг країни, у межах яких відокремлено чотири параметри країни, що формують конкурентне середовище для місцевих фірм і впливають на її успіх у міжнародній діяльності:
параметри факторів виробництва (наявність факторів, ієрархія факторів і механізми та динаміка їх створення);
рівень попиту на внутрішньому ринку країни базування фірми, високі параметри якого виступають як підтримуючий і страховий чинник у разі операцій на зовнішньому ринку;
наявність у країні базування галузей-постачальників або інших галузей, що конкурентоспроможні на світовому ринку;
близькість національних моделей стратегії та структури фірми до глобальних параметрів; рівень внутрішньої конкуренції, яка впливає на діяльність фірми на зовнішньому ринку.

Конкурентні переваги країни – можна визначити як ті характеристики, які створюють для країни певну перевагу над своїми прямими конкурентами.

Конкурентні переваги України:
кваліфіковані трудові ресурси;
значні запаси чорнозему, вигідно розташовані сільськогосподарські угіддя та сприятливі природно-кліматичні умови;
значні вільні виробничі площі, використання яких дає можливість нарощувати виробництво з відносно невеликими витратами;
вигідне географічне положення та транспортна інфраструктура;
значний науково-технологічний потенціал (наукові школи, унікальні сучасні технології виробництва).

Пріоритети структурної політики України (за використанням конкурентних переваг):
1 група наукомісткі та технологічні галузі (ракетно-космічна техніка, літако- та моторобудування, електрозварювання, порошкова металургія, біотехнологія, мікроелектроніка, робототехніка, машинобудування, окремі виробництва ВПК);
2 група галузі та підгалузі агропромислового комплексу (зокрема переробні), що мають унікальні природні основи, традиції виробництва та експорту різноманітних продуктів харчування (харчова, борошномельно-круп'яна, кондитерська, овочево-консервна, комбікормова, галузі легкої промисловості, які спеціалізуються на первинній переробці сільськогосподарської сировини тощо);
3 група транзитні перевезення вантажів, транспортування нафти, газу, електроенергії, надання міжнародних послуг у галузі транспорту, зв'язку, телекомунікацій; 4 група рекреаційно-туристичний та оздоровчо-лікувальний комплекси Карпат, Причорномор'я, Приазов'я, інших регіонів країни;
5 група види діяльності, пов'язані із забезпеченням здоров'я людини і охороною навколишнього середовища.

За оцінками експертів, господарство нашої країни все більше набуває рис економіки колоніального типу. Фахівці вважають, що за якісними показниками ми знаходимося на відчутній дистанції від інноваційної економіки порівняно з початком та серединою 90-х років ХХ-століття. Результати аналізу фахівців Інституту економіки промисловості НАН України засвідчили:
- внутрішній інноваційний попит залишається низьким. Український капітал практично не інвестує складне виробництво, а вітчизняні нові технології та сучасна техніка лише в окремих випадках мають попит на ринках промислово розвинених країн світу;
- зарубіжні інвестори вважають доцільним вкладати кошти в нашу торгівлю, зв'язок, металургійну промисловість;
- недостатнє фінансування науки та розробок нових технологій;
- посилення конкуренції на світових ринках тих товарів, які складають основу українського експорту, передусім металів. Основними покупцями українського прокату до недавнього часу були Китай і Індія, проте в даний час ситуація змінилася. Китай, який за виробництвом чорних металів вийшов на перше місце в світі, не тільки повністю відмовився від імпорту українського прокату, але й у широких масштабах почав експортувати свій прокат у країни Південно-Східної Азії, позбавляючи українських металургів ринків, які вже стали для них традиційними;
- зростання ціни на газ, причому ціна імпортованого газу продовжує підвищуватися;
- інвестиційний клімат в Україні досі залишається несприятливим для інвестиційної діяльності, яка є життєво важливою для підвищення конкурентоспроможності та подальшої модернізації економіки.

Фактори, що впливають на формування системи ДРЕ в Україні: Об'єктивні:
- анексія Криму і воєнні дії на сході країни;

- корупція;

- висока сировинна, насамперед енергетична, залежність від інших країн; - деформована, нераціональна, неефективна структура народного господарства (високомонополізована, яка важко піддається структурній перебудові);
- ресурсомістке затратне виробництво, переважно незамкненого циклу;
- велика залежність від іноземної допомоги;
- високий рівень тінізації економіки тощо.


Суб'єктивні:
- повільний перебіг ринкових перетворень;
- непідготовленість уряду і населення до реформування, важкий і болісний процес адаптації до нових економічних умов;
- невпорядкованість відносин між основними гілками влади;
- недосконалість законодавчого забезпечення реформ;
- брак кваліфікованих фахівців (команди реформаторів);
- політична нестабільність;
- соціальної напруги, велика диференціація доходів, зубожіння значної частини населення;
- традиції державного патерналізму;
- українська ментальність (соціально-психологічні особливості нації): консерватизм, обережність, надмірна терплячість, утриманські настрої, сподівання на чиюсь підтримку.
Риси державного регулювання економіки України:

незбалансованість народного господарства (цілі не підкріплені ресурсами);
значний зовнішній та внутрішній борг;
слабка мотивація стратегічної діяльності, переважання тактичного управління;
відсутність ефективних стимулів до високопродуктивної праці та інтересу до виробничого нагромадження;
низька ефективність державного сектору і управління в ньому;
затратна ідеологія господарювання;
нераціональна організаційна структура управління;
традиційні бюрократизм і корумпованість службовців.

Проблеми соціально-економічного розвитку України:

повільні темпи модернізації структури державного управління відповідно до об’єктивних законів розвитку ринкової економіки;
деформована, нераціональна структура виробництва;
ресурсоємне, затратне виробництво;
високий рівень тінізації економіки;
велика диференціація в доходах населення.

Завдання щодо трансформації економіки України:

проведення інституціональних перетворень;
широке залучення внутрішніх джерел економічного зростання, що не потребують додаткових бюджетних витрат (прискорений розвиток середнього і малого бізнесу, зростання сільськогосподарського виробництва на основі приватизації землі і розвитку іпотеки, переорієнтація грошових потоків із фінансово-банківського сектору в реальний);
виважена промислова політика, цілеспрямована перебудова виробничої структури з метою досягнення соціальної ефективності і міжнародної конкурентоспроможності економіки, орієнтація на мобілізацію власних інвестиційних ресурсів;
дерегуляція та зменшення кількості точок дотику бізнесу та держави;
децентралізація та регіональний розвиток;
нова економічна політика: зниження витрат, спрощення та скорочення податків, контроль за трансфертним ціноутворенням, впровадження сучасної та конкурентної системи державних закупівель;
створення сприятливих умов для залучення прямих іноземних інвестицій;
формування ефективної системи соціального захисту населення.

Інституційні перетворення – формування системи соціально-економічних відносин шляхом створення відповідних правових, економічних та соціальних інститутів, а саме:
створення ринкового законодавства;
становлення інституту приватної власності;
ефективної кредитно-грошової, банківської та фінансової систем;
розвиток конкурентного середовища;
структурна перебудова економіки;
проведення адміністративної реформи;
розвиток інституту соціального партнерства;
розроблення макроекономічних прогнозів, планів тощо.










Заголовок 1 Заголовок 2 Заголовок 3 Заголовок 4 Заголовок 5 Заголовок 6 Заголовок 7 Заголовок 8 Заголовок 915

Приложенные файлы

  • doc 26634152
    Размер файла: 155 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий