метод указ семинар


Тема 1. Основи фінансової санації підприємства.

1.1. Фінансова криза на підприємстві
В останні роки в Україні спостерігалася тенденція до збільшення кількості підприємств, на яких виникла фінансова криза. До основних причин такого стану вітчизняних підприємств відносять: високу собівартість продукції, її низьку якість у порівнянні з продукцією закордонних виробників, незадовільну систему збуту та як наслідок значне падіння попиту і втрата позицій на ринку. Для подолання фінансової кризи, як вкрай негативного явища економіки країни в цілому, необхідно насамперед ретельно досліджувати це питання на рівні самого підприємства.
В ринкових умовах господарювання на перший план виходять інтереси покупця, а не продавця, як це було за часів командно-адміністративної системи. Необхідною була певна трансформація, але багато підприємств було не в змозі прийняти нові умови діяльності на ринку у зв'язку із застарілою ідеологією їх керівників та наявністю у них корисливих цілей щодо самих підприємств [43].
Інтеграція України у світову економіку робить її залежною від динаміки, що формує розвиток провідних країн світу. Тому уповільнення зростання основних показників світової економіки має значний вплив і на Україну.
Але не треба зневажати і позитивні тенденції. Так, економічну динаміку України у 2001 - 2003 рр. характеризували досить високі показники зростання ВВП: у 2001 р. воно складало 9,1%, тобто становило рекордне для України значення (ВВП у 2000 р. збільшився на 5,9%). Головними чинниками розвитку було підвищення внутрішнього попиту, активізація інвестиційної діяльності підприємств, поліпшувалися споживчі настрої громадян, зросли грошові витрати домашніх господарств та ін. Додатковою передумовою до зростання ВВП було закладено у 2000 р. більш ніж на чверть зріс обсяг експорту.
Суттєво вплинула на зростання ВВП динаміка розвитку промислового виробництва. За підсумками 2001 р. обсяги промислового виробництва зросли на 14,2%; у 2003 р. більш ніж на 15%, ВВП майже на 8%. Збільшення ВВП напряму залежить від зростання обсягів виробництва, тому можна очікувати позитивної динаміки щодо зростання цих показників і у 2004 р.
Окрім того, необхідно перенести акценти на інші показники, що характеризують діяльність підприємств не тільки з кількісної сторони. До таких показників можна віднести обсяги реалізації, темпи зростання продуктивності праці на одного працюючого, темпи приросту середньомісячної заробітної плати та інші.
Позитивним у 2001 р. було те, що реальна заробітна плата зросла на 18%. При цьому індекс споживчих цін зменшився на 0,2%. Така динаміка обох показників свідчить про дійсне зростання реальних доходів населення.
Оцінка діяльності багатьох промислових підприємств свідчить, що причиною виникнення кризової ситуації на підприємстві у деяких випадках є низький рівень менеджменту і відсутність на багатьох з них системи контролінгу.
Останнім часом промисловість в цілому за фінансовими результатами стала прибутковою. Такі тенденції характерні як в цілому для промислових підприємств України, так і для індустріально розвинутих регіонів, яким є Харківський, де найбільші суми прибутку було отримано по підприємствах машинобудування, харчової промисловості та перероблення сільськогосподарських продуктів їх частка складає 61% прибутку.
Разом з тим в цілому по промисловості Харківського регіону частка збиткових підприємств дорівнює половині їх загальної кількості. По Україні за підсумками 2003 р. частка збиткових підприємств скоротилась, але складає досить значну величину (40%).
Однією з негативних тенденцій, яка є наслідком незадовільного фінансового стану більшості вітчизняних підприємств, залишаються значні суми кредиторської і дебіторської заборгованості, що є наслідком неплатоспроможності більшості підприємств. Неплатоспроможність, у свою чергу, є підставою для оголошення підприємства банкрутом.
Як і в минулому році, обсяги взаємонеплатежів як в цілому по Україні, так і по Харківському регіону дорівнюють майже річному обсягу виробництва (більше 11 млрд. грн.). В цьому випадку необхідно мати або високу обіговість капіталу, або скорочувати як дебіторську, так і кредиторську заборгованість, що сприятиме більш ефективній діяльності виробничого комплексу області.
Банкрутство та ліквідація підприємства це не тільки неплатоспроможність і збитки, а й скорочення податкових надходжень до бюджетів різних рівнів, зростання безробіття, що на регіональному рівні веде до соціально-економічної напруги, а на макрорівні сприяє економічній нестабільності. Разом з тим по підприємствах, справи про банкрутство яких перебувають на розгляді, значний відсоток становлять такі, що потрапили у скрутне становище тимчасово. Вартість активів таких підприємств набагато вища за кредиторську заборгованість. За умови проведення досудової та судової санації ці підприємства можуть розрахуватися з боргами і продовжити ефективну фінансово-господарську діяльність.
Банкрутство підприємства свідчить про наявність глибокої фінансової кризи, під якою слід розуміти фазу розбалансованої діяльності підприємства та обмежених можливостей впливу його керівництва на фінансові відносини, що виникають на цьому підприємстві.
Фінансову кризу на підприємстві характеризують за трьома параметрами: причини (фактори) виникнення, вид кризи та стадія розвитку.
Розвиток кризового стану підприємства проходить декілька стадій. Перша з них складається з двох етапів: перший характеризується відсутністю на підприємстві вільних коштів та можливості погасити свої борги; другий коли власний капітал підприємства не покриває заборгованості.
Друга стадія відкриває можливість для визначення шляхів усунення неплатоспроможності підприємства.
Третя стадія - керівництво підприємства та його кредитори приходять до якоїсь угоди, яка вирішує долю підприємства.
Однією з головних причин кризи є загострення до критичного рівня внутрішніх суперечностей підприємства, порушення стану рівноваги в його функціональних підсистем.
Причини кризи можуть бути пов'язані з модернізацією і реструктуризацією підприємств, а також з несприятливим впливом зовнішнього середовища; можуть мати техногенний характер, що пов'язано з діяльністю людини, або залежати від форс-мажорних обставин.
Причини, які можуть спричинити фінансову кризу, поділяються на зовнішні та внутрішні.
Зовнішні це причини, які не залежать від діяльності підприємства. Головними з них є:
1) ринкові:
1.1) психологічні;
1.2) науково-технічні;
1.3) причини конкуренції;
2) національні:
2.1) економічні;
2.2) політичні;
2.3) демографічні;
3) міжнародні, що формуються з урахуванням:
3.1) загальноекономічних причин;
3.2) міжнародної конкуренції;
3.3) стабільності міжнародної політики.
Таким чином, зовнішні причини (фактори) визначають:
> зменшення купівельної спроможності, споживчий вибір, навички, традиції, рівень дохідності та накопичень населення;
> значний рівень інфляції, рівень витрат виробництва, технології, якості, маркетингу;
> нестабільність податкового законодавства та непрофесійність в управлінні;
> посилення конкуренції, фінансову, політичну та економічну нестабільність, нестабільність валютних ринків;
> сезонні коливання та кризи окремих галузей;
> посилення монополізму на ринку;
> міжнародний маркетинг тощо.
Внутрішні - це причини (фактори), які повністю визначаються умовами діяльності самого підприємства. Головні з них такі: принципи та шляхи діяльності, конкурентоспроможність продукції, можливості залучення та використання ресурсів, необхідні маркетингові стратегії, фінансовий та інвестиційний менеджмент.
Таким чином, внутрішні причини визначаються:
> неякісним менеджментом, невідповідним рівнем кваліфікації керівного складу та всього працюючого персоналу, традиціями, репутацією, іміджем підприємства;
> застарілою організаційно-штатною структурою управління підприємством;
> недоліками у виробничій сфері, інноваційній та інвестиційній діяльності;
> недосконалою концентрацією та диверсифікацією виробництва;
> низьким рівнем маркетингу та втратами ринків збуту продукції (збутова та цінова політика), фінансовим дефіцитом;
> відсутністю або незадовільною роботою служб контролінгу.
Усі наведені вище основні причини і принципи виникнення кризового стану тісно взаємопов'язані і в разі виникнення можуть призвести до:
> зменшення кількості замовлень і контрактів із збуту продукції;
> втрати оптових та роздрібних покупців готової продукції;
> неритмічного виробництва, неповного завантаження потужностей;
> підвищення собівартості та різкого зниження продуктивності праці;
> поганого ціноутворення;
> збільшення розміру неліквідних оборотних засобів та наявності наднормативних запасів;
> виникнення внутрішніх та зовнішніх конфліктів, підвищення плинності кадрів;
> істотного зменшення обсягів реалізації, а відтак недоотримання виручки від реалізації;
> низької конкурентоспроможності виробів та підприємства взагалі;
> зниження рівня прибутку та рентабельності тощо.
Типові наслідки впливу зазначених причин і факторів на фінансово-господарський стан підприємства такі: втрата клієнтів і покупців готової продукції; зменшення кількості замовлень і контрактів із продажу продукції; неритмічність виробництва, неповне завантаження потужностей; підвищення собівартості та різке зниження продуктивності праці; збільшення розміру неліквідних оборотних засобів і наявність наднормативних запасів; виникнення внутрішньовиробничих конфліктів і підвищення плинності кадрів; підвищення тиску на ціни; істотне зменшення обсягів реалізації і, як наслідок, недоодержання виручки від реалізації продукції.
Як вже зазначалося раніше, на підприємстві можуть існувати такі види кризи, як стратегічна, криза прибутковості та криза ліквідності. Слід зазначити, що між видами кризи існують тісні причинно-наслідкові зв'язки: стратегічна криза спричиняє кризу прибутковості, яка, у свою чергу, призводить до втрати підприємством ліквідності (29).
Важливою передумовою застосування правильних антикризових заходів є ідентифікація глибини фінансової кризи. Існують три фази кризи:
а) фаза, яка безпосередньо не загрожує функціонуванню підприємства (за умови переведення його на режим антикризового управління);
б) фаза, яка загрожує подальшому існуванню підприємства і потребує негайного проведення фінансової санації;
в) кризовий стан, що не сумісний з подальшим існуванням підприємства і призводить до його ліквідації.

1.2. Економічна сутність санації
Термін «санація» походить від латинського «sanaге» «оздоровлення, видужання». Для розуміння санації важливим є визначення економічного змісту, що полягає у реалізації системи заходів з впровадження справи про банкрутство та запобігання визнання боржника банкрутом, задоволення вимог кредиторів, реструктуризації боргів і капіталу та (або) зміни організаційної чи виробничої структури суб'єктів підприємницької діяльності.
Метою санації є покриття поточних збитків й усунення причин їх виникнення, поновлення і збереження ліквідності та платоспроможності підприємства і забезпечення фінансовими ресурсами проведення реорганізаційних, організаційно -господарських, управлінських, інноваційних, інвестиційних та фінансово-економічних проектів.
Згідно із Законом України «Про банкрутство» від 1992 р. санація це задоволення вимог кредиторів і виконання зобов'язань перед бюджетом та іншими державними цільовими фондами, у тому числі кредитором, що добровільно бере на себе задоволення зазначених вимог та виконання відповідних зобов'язань. Згідно з таким підходом санація за своєю правовою основою є лише інститутом переведення боргу.
Новий Закон «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», прийнятий у 1999 р., розрізняє поняття «санація» та «досудова санація». У цьому разі санація розглядається як система заходів, передбачених процедурою провадження справи про банкрутство з метою запобігання ліквідації боржника і спрямованих на оздоровлення його фінансового стану, а також на задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації боргів та капіталу і (або) зміною організаційної та виробничої структури боржника. Досудова санація система заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, здійснюваних власником боржника (інвестором) з метою запобігати його ліквідації, вдавшись до реорганізаційних, організаційно-господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, правових заходів у межах чинного законодавства до початку порушення справи про банкрутство. Недоліки наведених визначень санації також цілком очевидні.
Своє тлумачення поняття «санація» має і Національний банк України: режим фінансової санації це система не примусових і примусових заходів, спрямованих на збільшення обсягів капіталу до необхідного рівня протягом визначеного періоду з метою відновлення ліквідності та платоспроможності й усунення порушень, які призвели комерційний банк до збиткової діяльності або скрутного фінансового стану, а також наслідків цих порушень.
У Законі України «Про страхування» ми знаходимо також тлумачення терміна «санація». Згідно із цим Законом примусова санація страхової компанії передбачає: проведення комплексної перевірки фінансово-господарської діяльності страховика, у тому числі обов'язкової аудиторської перевірки; встановлення заборони на вільне користування майном страховика та прийняття страхових зобов'язань без дозволу Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю; встановлення обов'язкового для виконання графіка здійснення розрахунків зі страхувальниками; прийняття рішення про ліквідацію або реорганізацію страховика.
Кожен із зазначених підходів до визначення санації є досить однобічним.
Із наведеного спектра думок щодо сутності поняття санації треба виділити єдине визначення, яке має ввібрати в себе раціональне зерно кожного варіанта.
Таким чином, під санацією розуміється комплекс організаційних і економічних заходів, що направлені на забезпечення життєздатності підприємства (окремих його структурних підрозділів), що забезпечується шляхом радикальної зміни організаційно-економічного статусу, складу, структури, форм, а також методів керування, джерел і форм фінансування підприємства або його окремого структурного підрозділу.
Санація об'єднує різні заходи, які направлено на фінансове оздоровлення підприємства.
У фінансовій практиці виділяють такі основні типи санаційних заходів:
> фінансово-економічного характеру;
> організаційно-правового характеру;
> виробничо-технічного характеру.
У процесі санації важливе місце займають заходи фінансово-економічного характеру, які відображають фінансові відносини, що виникають у процесі виробництва. Фінансування санації підприємства може здійснюватися за рахунок:
> прибутку, амортизаційних відрахувань, коштів засновників, зменшення статутного капіталу (автономна санація);
> кредиторів, позик, державної фінансової підтримки, яка надається у вигляді прямої фінансової допомоги або непрямих методів сприяння санації: податкових пільг, особливих умов підприємницької діяльності та ін. (зовнішня санація).
Санаційні заходи організаційно-правового характеру спрямовані на вдосконалення організаційної структури підприємства. У цьому контексті виділяють такі види санації:
1) без зміни статусу юридичної особи. Таку санацію здійснюють з метою усунення неплатоспроможності підприємства, якщо його кризовий стан є тимчасовим явищем. Санація підприємства без зміни статусу юридичної особи може проходити у таких формах:

· погашення боргу підприємства за рахунок власних фінансових ресурсів, отриманих від проведення санаційних заходів;

· погашення боргу державного підприємства за рахунок коштів бюджету;

· переадресування боргу іншій юридичній особі підприємству, що виявило бажання взяти участь у санації підприємства-боржника. Умови переадресування боргу зумовлюються угодою. Для переадресування боргу на іншу юридичну особу має бути згода кредиторів;

· погашення боргу підприємства за рахунок цільового кредиту банку. Таку форму санації може здійснювати, як правило, комерційний банк, що обслуговує підприємство, після отриманого аудиторського висновку про його діяльність. У випадку коли надання прямого банківського кредиту неможливе, банк може здійснювати випуск облігацій (або інших боргових цінних паперів) під гарантію санатора;
2) за зміною статусу юридичної особи підприємства. Ця форма санації має назву «реорганізація підприємства» і передбачає здійснення процедур зміни форми власності, організаційно-правових форм діяльності та ін. Реорганізацію підприємства проводять у разі, коли воно перебуває у глибокому кризовому стані. Реорганізаційна санація може відбуватись у формах:

· поглинання підприємства-боржника підприємством-санатором. Для останнього таке поглинання є формою інвестування капіталу в цілісний майновий комплекс або його основної частини;

· злиття підприємства-боржника з іншим фінансово стійким підприємством. Спонукальними мотивами злиття можуть бути нові можливості внутрішньої кооперації, диверсифікації продукції або ринків збуту та ін.;

· перетворення у відкрите акціонерне товариство. Воно здійснюється за ініціативою засновників, що дозволяє суттєво розширити фінансові можливості підприємства, забезпечити шляхи його виходу з кризи. Умовою такої санації є забезпечення засновниками мінімального розміру статутного фонду товариства;

· передання в оренду. Така форма поширена за санації державних підприємств; умовою її здійснення є прийняття колективом орендаторів боргів підприємства;

· розподіл підприємства. Така форма санації характерна для підприємств, що здійснюють багатогалузеву господарську діяльність. Ефект санації у цьому випадку проявляється у значному скороченні суми постійних витрат на управління, утримання невиробничих і допоміжних служб.
Виробничо-технічні санаційні заходи пов'язані насамперед з модернізацією та оновленням виробничих фондів, зі зменшенням простоїв та підвищенням ритмічності виробництва, скороченням технологічного часу, поліпшенням якості продукції та зниженням її собівартості, вдосконаленням асортименту продукції, що випускається, пошуком та мобілізацією санаційних резервів у сфері виробництва.
Оскільки санація підприємства пов'язана, як правило, зі скороченням персоналу, велике значення мають санаційні заходи соціального характеру. Звільнення працівників може призвести до соціальної нестабільності в регіоні. Саме тому слід вести політику звільнення у взаємозв'язку із реалізацією соціального плану проекту санації. Тут може бути передбачено такі заходи, як створення та фінансування системи перепідготовки кадрів, пошук і пропозиція альтернативних робочих місць, додаткові виплати з безробіття, надання звільненим працівникам позик тощо.
Участь держави у санаційних проектах підприємств можлива за умови, що держава визнає їх продукцію суспільно необхідною. Фінансова підтримка здійснюється шляхом надання дотацій чи економічних привілеїв.

2.3. Класична модель фінансової санації
Економічно розвинені країни по-різному вирішують проблеми санації та банкрутства підприємств. Відмінності пояснюються особливостями економічного й соціального розвитку, принципами побудови національних фінансових систем та їх складових фінансів підприємств. Цілісний погляд на етапи проведення фінансового оздоровлення окремого підприємства являє собою «класичну модель санації», яка широко використовується як основа для розробки механізму фінансової санації суб'єктів господарювання у країнах з розвиненою ринковою економікою.
Згідно із цією моделлю санація має охоплювати такі основні стадії:
1. виявлення фінансової кризи;
2. аналіз внутрішніх та зовнішніх причин кризи, види та стадії кризи, а також обгрунтований аналіз наслідків цієї кризи на підприємстві. Як наслідок приймається рішення треба проводити санацію чи ні, що потрібно проводити далі: ліквідаційні процедури чи оздоровлення підприємства.
Ліквідація припинення діяльності підприємства у зв'язку з закінченням строку, на який воно було утворене, за рішенням вищестоящого органу або за рішенням суду. Буває добровільна та примусова ліквідація.
Добровільна ліквідація здійснюється ліквідаційною комісією, що її призначає ліквідаційна організація.
Примусова ліквідація здійснюється комісією за згодою державного органу або суду.
Головні причини ліквідації підприємств: вичерпування мети та завдань, в ім'я яких виникла організація, вихід діяльності підприємства за межі її статуту та законів, у випадку банкрутства, відсутність будь-яких ресурсів, без яких не може здійснюватись діяльність.
Санація система заходів, що здійснюється у процесі провадження справи про банкрутство, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського стану підприємства;
3. якщо на підставі перших двох стадій прийнято рішення про проведення на підприємстві санації, виконуються такі етапи нижчого рівня:
> з'ясування та встановлення цілей санації та її завдання;
> встановлення стратегії управління й розробки програм санації підприємства;
> розробка санаційних заходів;
> формування програми санації;
> складання плану санації, який містить:
інформацію про стан підприємства;
проведення фінансового аналізу.
4. Якщо приймається рішення про мирову угоду, то проводиться:
> оцінка можливих інвесторів;
> оцінка інвестиційних процесів у країні;
> формування програми залучення інвестора до окремого підприємства.
5. Аналіз результатів проведення санації та контроль за якістю виконання заходів.
Важливим компонентом санаційного процесу є координація та контроль за якістю реалізації запланованих заходів. Менеджмент підприємств має своєчасно виявляти та використовувати нові санаційні резерви, а також приймати об'єктивні кваліфіковані рішення для подолання можливих перешкод за здійснення оздоровчих заходів. Відчутну допомогу тут може надати оперативний санаційний контролінг, який об'єднує в собі інформаційну, планову, консалтингову, координаційну та контрольну функції. Завданням санаційного контролінгу є ідентифікація оперативних результатів, аналіз відхилень та підготовка проектів рішень щодо використання виявлених резервів та подолання додаткових перешкод.

План семінарського заняття

Фінансова криза на підприємстві, її економічний зміст.
Внутрішні та зовнішні причини кризи
Фактори, що зумовлюють різні види кризи.
Економічна сутність підприємства та мета санації.
Випадки, коли приймається рішення про фінансову санацію підприємства.
Класична модель фінансової санації
Менеджмент санації



Практичне заняття 
  Тема 1: Фінансова санація підприємств: економічний зміст і порядок проведення. 
План:
1.          Фінансова криза на підприємстві
2.          Внутрішні і зовнішні причини.
3.          Фактори, передбачаючі різні види кризи.
4.          Економічна сутність санації підприємств.
5.          Мета санації.
6.          Типи заходів санації.
7.          Менеджмент санації.
                                     



Задача 1
Умова:
Маржинальний прибуток на одиницю реалізованої продукції 5 грн., умовно-постійні витрати на виробництво товарної продукції – 600 тис. грн., умовно-змінні – 4 грн.
Завдання: Скласти графік точки беззбитковості.
Рішення.
Методичні вказівки:
В = F/ 1 – V/p
О = F/ p – V
Де В- виручка в точці беззбитковості;
О – обсяг реалізованої продукції;
F – умовно-постійні витрати;
Р – оптова ціна;
V - умовно-змінні витрати.
Маржинальний прибуток – різниця між виручкою від реалізації і умовно – змінними витратами.
Виручка від реалізації в точці беззбитковості
О=600000/5(9(5+4 ціна + витрати) – 4з)=120000 шт.
О=120000*9 опт. ціна =1080000 грн.
(600000/1-4/9)=1080000 – точка беззбитковості.
                    [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ]
Задача 2
Умова:
Маржинальний прибуток - 12 грн., умовно-змінні витрати – 10 грн., умовно-постійні – 1210000 грн.
Завдання:
Скласти графік. Розрахувати точку беззбитковості.

Задача 3
Умова:
Маржинальний прибуток - 25 грн., умовно-змінні витрати – 33 грн., умовно-постійні – 2780000 грн.
Завдання:
Скласти графік. Розрахувати точку беззбитковості.


Тестові завдання

Тест 1. До головних факторів, що зумовлюють стратегічну кризу на підприємстві, слід віднести такі:
а) дефіцити в організаційній структурі;
б) незадовільна структура капіталу;
в) зайві виробничі потужності;
г) незадовільна робота з кредиторами;
д) низький рівень контролю якості.
Тест 2. Санація підприємства - це:
а) надання підприємству зовнішньої фінансової допомоги;
б) задоволення вимог кредиторів та виконання зобов'язань перед бюджетом;
в) сукупність усіх заходів, що здатні привести підприємство до фінансового оздоровлення;
г) те саме, що й реструктуризація;
д) система заходів фінансового характеру.
Тест 3. Фінансова санація включає до себе:
а) рефінансування дебіторської заборгованості;
б) призначення тимчасової адміністрації;
в) реалізацію соціального плану;
г) реструктуризацію заборгованості;
д) технічне переобладнання виробництва.
Тест 4. До функціональних завдань менеджменту санації відносять такі:
а) проведення санаційного аудиту;
б) організація реалізації проекту санації;
в) розробка санаційної концепції;
г) пошук альтернатив;
д) організація контролю за виконанням проекту санації.
Тест 5. Модель проведення санації підприємства включає до себе:
а) причинно-наслідковий аналіз фінансової кризи;
б) оголошення підприємства банкрутом;
в) формування санаційної стратегії;
г) рішення арбітражного суду про проведення санації;
д) внесення до реєстру неплатоспроможних підприємств.


Програмні питання для самостійного вивчення теми
Менеджмент фінансової санації підприємства.
Коли приймається рішення про проведення фінансової санації підприємств.
Концептуальна суть санації
Сутність санаційної стратегії. ( т 2)
Контрольні запитання
Охарактеризувати симптоми економічної кризи підприємств.
Які види кризи ви знаєте.
Спільність та відмінність трьох форм економічної кризи.
Порівняти зовнішні та внутрішні фактори кризової ситуації на підприємствах.
За допомогою яких фінансових показників можна оцінити можливі фінансові труднощі та вірогідність кризи.
Що є основою для визнання підприємства банкрутом
Що таке санація
Назвати типи санаційних заходів та види санації.
У чому різниця між санацією та досудовою санацією
Охарактеризувати три основні блоки санації
У чому суть фінансового ризику.
Охарактеризувати основні передумови прийняття рішення про санацію
Хто може виступати ініціатором проведення санації
Які показники вивчаються при внутрішньому аналізі
Що є кінцевою метою санаційної стратегії
Які інструменті використовують органи контролінгу для виконання своїх функцій.

Рекомендована література [ 1, 14, 16, 18, 21, 25, 27, 29, 40, 43]

Тема 2. Оцінювання санаційної спроможності підприємства.

2.1. Санаційна спроможність підприємства.
Під санаційною спроможністю розуміють наявність у кризового підприємства фінансових, організаційно-технічних та правових можливостей, що мають змогу забезпечити успішний вихід підприємства зі скрутного становища, тобто забезпечити ефективну реалізацію плану фінансової санації. До загальних передумов санаційної спроможності відносять наявність у підприємства ефективної санаційної концепції та потенціалу для майбутньої успішної діяльності, а саме:
> стійких позицій на ринку та реальних можливостей збільшення обсягів реалізації;
> конкурентних переваг;
> виробничого та кадрового потенціалу;
> реальної та дієвої санаційної концепції.
До економічних показників стійкої санаційної спроможності підприємства відносять його здатність до забезпечення ліквідності, відновлення прибутковості та одержання конкурентних переваг.
З правового погляду санаційно спроможним підприємство буде в тому разі, якщо воно здатне підтримувати фінансову рівновагу в довгостроковому періоді, тобто є достатні передумови для відновлення та збереження стабільної платоспроможності, щоб кредитори не мали підстав звертатися із заявою до арбітражного суду, порушуючи справи про банкрутство.

2.2. Сутність та основні завдання санаційного аудиту
Робота з порятунку підприємства, що терпить кризу, звичайно починається з ретельної і різнобічної перевірки всіх аспектів реального його стану, яка здійснюється спеціально на це уповноваженими людьми аудиторами.
Аудиторська діяльність (аудит) - це підприємницька діяльність аудиторів (аудиторських фірм) зі здійснення незалежних перевірок бухгалтерської (фінансової) звітності, платіжно-розрахункової документації, податкових декларацій та інших фінансових зобов'язань і вимог економічних суб'єктів, а також з надання інших аудиторських послуг:
> постановка, відновлення і ведення бухгалтерського обліку;
> складання декларацій про доходи, бухгалтерської і фінансової звітності;
> аналіз фінансово-господарської діяльності;
> оцінка активів і пасивів економічного суб'єкта, консультування з питань фінансового, податкового, банківського та іншого господарського законодавства, навчання й ін.
Надання цих супутніх послуг стає в останні роки переважним в діяльності багатьох аудиторських фірм тих країн, де це дозволено законодавством (наприклад, Англія), і навіть у країнах, де аудит не передбачає надання додаткових послуг (зокрема, Франція). Фірми вишукують можливості ведення діяльності різноманітного характеру.
В українських стандартах аудиторської діяльності дається таке визначення аудиту: «Аудит - це незалежна експертиза фінансової звітності підприємства на основі перевірки дотримання порядку ведення бухгалтерського обліку (документів системи нормативного регулювання бухгалтерського обліку), відповідності господарських і фінансових операцій законодавству України, повноти і точності відображення у фінансовій звітності діяльності підприємства. Експертиза завершується складанням аудиторського висновку».
Аудитор - це кваліфікований фахівець, атестований на право аудиторської діяльності у порядку, встановленому законодавством.
У країнах з розвинутою ринковою економікою, де аудит існує вже давно, цей термін трактується досить різноманітно. В Англії, наприклад, під аудитом розуміються незалежна перевірка і вираження думки про фінансову звітність підприємства. При цьому термін «аудит» застосовується не тільки при перевірці підприємств, що підпадають під чинність Закону про компанії або Закону про промислові й інші суспільства, але і при відповідній перевірці урядових закладів і місцевих органів влади, а також при наданні клієнтам аудиторських послуг за згодою. Комітет з основних принципів аудиту Американської асоціації з бухгалтерського обліку дав наступне визначення аудиту: «Аудит це системний процес одержання й оцінки об’єктивних даних про економічні дії і події, що встановлює рівень їхньої відповідності до визначеного критерію і надає результати зацікавленим користувачам».
Аудит це вид діяльності, що полягає в зборі й оцінці фактів, що стосуються функціонування і положення економічного об'єкта (самостійного господарського підрозділу) або інформації про таке функціонування і положення, здійснюваної компетентною незалежною особою, що, виходячи з установлених критеріїв, робить висновок про якісну сторону цього функціонування. Отже, під аудитом розуміються незалежна перевірка і вираження думки про фінансову звітність підприємства. Головна мета аудиту визначення вірогідності і правдивості фінансової звітності компанії, контроль за дотриманням компанією визначених законів і норм господарського права, у тому числі і податкового законодавства.
Під аудитом розуміється і процес зниження до прийнятного рівня інформаційного ризику. Наявність різних трактувань аудиту говорить про те, що процес його становлення ще не закінчено. У той же час, виходячи із наведених тут визначень, можна дійти висновку, що основна суть аудита зводиться до представлення суспільству інформації про ступінь можливої довіри до тієї або іншої бухгалтерської звітності організації.
Санаційний аудит є окремим напрямком діяльності аудиторських фірм. Він має свої особливості як щодо методів, так і щодо об'єктів і цілей проведення. Характерним для санаційного аудиту є те, що він проводиться на підприємствах, які перебувають у фінансовій кризі. Головна його мета - оцінити санаційну спроможність підприємства на підставі аналізу фінансово-господарської діяльності та наявної санаційної концепції.
Замовниками санаційного аудиту підприємства, яке перебуває у фінансовій кризі, можуть бути:
> власники корпоративних прав підприємства;
> андеррайтери (якщо вирішується питання про викуп ними корпоративних прав нової емісії);
> позикодавець, наприклад банківська установа;
> безпосередньо підприємство, що перебуває у кризі, якщо воно виходить з пропозицією про укладання мирової угоди та проведення санації під час провадження справи про банкрутство;
> потенційний санатор;
> державні органи.
Санаційний аудит проводиться зовнішніми аудиторами в тісній співпраці з внутрішніми службами підприємства, особливо з відділом контролінгу. У правовому та економічному плані аудитор має бути повністю незалежним як від підприємства, котре він перевіряє, так і від замовника аудиторського висновку (кредиторів та інвесторів). Загалом санаційний аудит складається з таких етапів:
1) ідентифікація даних;
2) експертиза;
3) висновки;
4) вироблення рекомендацій.
Задачу проведення аудиту українських підприємств ускладнює формальна відсутність ефективних власників, зацікавлених у прозорості звітності. Аудит таких підприємств в діючих умовах не може виправдати надій. Аудиторська перевірка найчастіше трактується зараз як обов'язковий або добровільний ритуал для учасників ринку.
Проголошена законом незалежність аудитора поки не стала дійсністю. Це підриває довіру до такої професії. В Україні відсутній реальний механізм, що дозволяє встановити взаємну незалежність аудитора і клієнта.
Як вже зазначалося раніше, головною метою санаційного аудиту є оцінка санаційної спроможності підприємства, що стає основним критерієм прийняття рішення щодо санації чи ліквідації підприємства. Кінцевою метою фінансової санації суб'єкта господарювання є забезпечення його життєдіяльності в довгостроковому періоді. Таким чином, санаційна спроможність визначається здатністю підприємства до виживання.
Основними методами та прийомами санаційного аудиту щодо санаційно спроможного підприємства є:
> опитування (анкетування) співробітників;
> факторний аналіз відхилень;
> аналіз сильних і слабких сторін (SWOT-аналіз);
> розробка сценаріїв;
> портфельний аналіз;
> метод ланцюгових підстановок;
> нуль-базис бюджетування;
> вартісний аналіз;
> трендовий аналіз.
До санаційної програми включають такі питання.
1. Вивчення наявної санаційної концепції (плану санації) та збір необхідної інформації.
2. Оцінювання відображених у плані санації вихідних даних про підприємство.
3. Перевірка правильності визначення причин кризи та сильних і слабких сторін підприємства (включає і SWOT-аналіз).
4. Використання прийомів експертної оцінки запланованих санаційних заходів.
5. Правова оцінка діяльності підприємства та запропонованої санаційної концепції.
6. Оцінка ефективності санації та загрожуючих їй ризиків з метою досягнення найбільш оптимальніших результатів її проведення, оперативного контролю і своєчасного реагування на загрози, що виникають.
7. Оформлення аудиторського висновку.
Програма аудиту має переглядатися, якщо в процесі її виконання виявляються додаткові обставини та факти, які матимуть істотний вплив на санаційну спроможність підприємства.

2.3. Аналіз виробничо-господарської діяльності та порядок проведення аудиту
Отримавши пояснювальну записку до плану санації і сам план санації від керівництва підприємства або зовнішнього санатора, використовуючи надану за формою згідно законодавства фінансову звітність, аудитор починає процедуру експертизи даної документації.
Аналізуючи виробничо-господарську діяльність, аудитор:
1) вивчає загальну виробничу структуру підприємства;
2) оцінює рівень існуючої технології виробництва;
3) аналізує витрати на виробництво;
4) аналізує рух основних фондів та амортизаційних відрахувань;
5) оцінює показники праці.
Майновий стан підприємства оцінюється на підставі дослідження таких показників; коефіцієнт зносу основних фондів; коефіцієнт оновлення; коефіцієнт вибуття; частка активної частини основних фондів у структурі основних фондів.
Аналізуючи фінансовий стан підприємства, що перебуває у кризі, можна скористатися Методикою проведення поглибленого аналізу фінансово-господарського стану неплатоспроможних підприємств та Методикою інтегрального оцінювання інвестиційної привабливості підприємств та організацій, які затверджено Агентством з питань запобігання банкрутству підприємств, а також Положенням про порядок проведення санації державних підприємств, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1994 р. [7, 11] (рис. 2.1).
Відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.92 р. № 2343-XII (далі Закон про банкрутство) під банкрутством розуміють визнану судом нездатність боржника відновити свою платоспроможність і задовольнити визнані судом вимоги кредиторів тільки за допомогою застосування ліквідаційної процедури.
Діагностика банкрутства являє собою систему цільового фінансового аналізу, спрямованого на виявлення параметрів кризового розвитку підприємства, що генерують погрозу його банкрутства в майбутньому періоді.
Існує безліч методик проведення діагностики банкрутства, що відрізняються об'єктами спостереження, етапами проведення аналізу, масштабами дослідження, а також набором показників, за допомогою яких ведеться аналіз.
В даний час державними органами розроблено документ, у якому, по суті, викладено новий підхід до методики діагностики банкрутства українських підприємств. Це Методичні рекомендації з виявлення ознак неплатоспроможності підприємства й ознак дій з приховання банкрутства, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства, затверджені наказом Мінекономіки України від 17.01.2001 р. № 10 (далі Методичні рекомендації) [9]. Методика проведення діагностики банкрутства, викладена в ньому, максимально враховує вимоги Закону





















































Рис. 2.1. Структурно-логічна схема проведення санаційного аудиту
про банкрутство у відношенні наступних дій боржника у випадку, якщо фінансовому станові властиві ознаки неплатоспроможності.
Методичні рекомендації виділяють три основних показника неплатоспроможності підприємства:
1) показник поточної платоспроможності;
2) коефіцієнт забезпечення власними засобами;
3) коефіцієнт покриття.
Показник поточної платоспроможності розраховується за формулою:
Тп = ряд. 040 ф.1 + ряд. 045 ф.1 + ряд. 220 ф.1 + ряд. 230 ф.1 + + ряд. 240 ф.1 - ряд. 620 ф. 1.
Коефіцієнт забезпечення власними коштами характеризує наявність власних обігових коштів підприємства, необхідних для його фінансової стійкості, і визначається у такий спосіб:
Коб = 1П-1А/ІІА = ряд.380ф.1.- ряд.080 ф.1./ряд 260 ф.1.
Нормативне значення коефіцієнта забезпечення відповідно до Методичних рекомендацій 1,5.
Коефіцієнт покриття характеризує достатність обігових коштів підприємства для погашення своїх боргів і визначається за такою формулою:
Кn = ІІА/1VП = ряд.260 ф.1./ряд 620 ф.1.
Нормативне значення коефіцієнта покриття вважається рівним 1,5.
У табл.2.1. наведено алгоритм визначення ступеня неплатоспроможності підприємства в залежності від значень показників поточної платоспроможності, коефіцієнта забезпеченості власними коштами, коефіцієнта покриття та чистого прибутку. Також наведено нормативні значення цих показників та ступінь неплатоспроможності, яка визначається відповідним значенням розрахованого показника до його нормативного значення.
Фінансовий стан підприємства, у якого на початку і наприкінці звітного періоду мають місце ознаки поточної неплатоспроможності, відповідає законодавчому визначенню боржника, що не в змозі виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, у тому числі зобов'язання зі сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), протягом трьох місяців після настання встановленого терміну їх сплати.
Ознаки критичної неплатоспроможності відповідають фінансовому стану потенційного банкрутства.
Наявність ознак понадкритичної неплатоспроможності відповідає фінансовому становищу боржника, коли він відповідно до Закону «Про банкрутство» зобов'язаний звернутися у місячний термін до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство, тобто якщо задоволення вимог одного або декількох кредиторів приведе до неможливості виконання його грошових зобов'язань у повному обсязі перед іншими кредиторами.
Для своєчасного визначення формування незадовільної структури балансу у прибутково працюючого підприємства, необхідно проводити систематичний експрес-аналіз фінансового стану підприємства. Це дозволить здійснити попереджувальні заходи, спрямовані на запобігання банкрутства. Такий аналіз відповідно до методичних рекомендацій проводиться за допомогою коефіцієнта Бівера, що розраховується у такий спосіб:
Кб = Чистий прибуток – Амортизація / Довгострокові зобов'язання + поточні зобов'язання

Слід зазначити, що в Методичних рекомендаціях пропонується в чисельнику даної формули використовувати різницю між чистим прибутком і амортизацією підприємства. Розроблювачі цих рекомендацій вклали в цей показник такий зміст. З визначеною часткою спрощення можна сказати, що в даному документі пропонується з різниці доходів і витрат (уже включають у себе амортизацію) ще раз віднімати витрати (їхня частина у виді амортизації).









Таблиця 2.1.
Алгоритм визначення неплатоспроможності підприємства
Показник
Ступінь неплатоспроможності

Найменування
Порядок розрахунку
Нормативне значення-


Поточна
Критична
Понад-
Критична

1. поточна платоспроможність
Тп =стр.040 ф.1+стр.045 ф.1+стр.220 ф.1+стр.230 ф.1+ стр.240 ф.1-стр.620 ф.1
13 EMBED Equation.3 1415
13 EMBED Equation.3 1415
13 EMBED Equation.3 1415
13 EMBED Equation.3 1415

2. коефіцієнт забезпеченості власними коштами
13 EMBED Equation.3 1415
0,1
13 EMBED Equation.3 1415
13 EMBED Equation.3 1415
13 EMBED Equation.3 1415

3. коефіцієнт покриття
13 EMBED Equation.3 1415
1,5
13 EMBED Equation.3 1415
13 EMBED Equation.3 1415
13 EMBED Equation.3 1415

4. чистий прибуток
Стр.220 ф.2
13 EMBED Equation.3 1415
13 EMBED Equation.3 1415
13 EMBED Equation.3 1415
13 EMBED Equation.3 1415


На наш погляд цей показник не має ніякої економічної інтерпретації, до того ж найдеться небагато підприємств, у яких у чисельнику у формулі розрахунку коефіцієнта Бівера буде позитивне значення за розрахунку його в порядку, передбаченому Методичними рекомендаціями [9]. Автори вважають, що за розрахунку значення коефіцієнта Бівера в чисельнику необхідно використовувати суму чистого прибутку й амортизації. Цей показник має конкретний економічний зміст: у фінансовому менеджменті він має назву “показник потоку коштів”. Наприклад, А. А. Юркевич вказує, що “потік коштів являє собою суму чистого доходу й амортизації”. На це вказує і І. О. Бланк. Підтвердженням у цьому випадку можуть слугувати і норми П (Р) БО 4 “Звіт про рух грошових коштів”.
Крім того, коефіцієнт Бівера не є показником, “винайденим” розроблювачами Методичних рекомендацій, - його широко використовують як вітчизняні, так і закордонні фінансові аналітики. Наприклад, Л. Л. Самойлов вказує: “значення коефіцієнта Бівера, що рекомендується (дорівнює відношенню припливу коштів до загальної суми заборгованості) ...”. У свою чергу, як відзначалося вище, прилив коштів являє собою саме суму (а не різницю) чистого прибутку й амортизації.
Таким чином, розрахунок коефіцієнта Бівера необхідно робити у такий спосіб:

13 EMBED Equation.3 1415
у методичних рекомендаціях зазначено: якщо значення цього показника протягом тривалого часу (1,5-2 роки) не перевищує 0,2, то це свідчить про формування незадовільної структури балансу [9]. Значення рекомендованого коефіцієнта Бівера за міжнародними стандартами знаходитися в інтервалі 0,17 – 0,4.
У закордонній практиці для оцінки ризику банкрутства підприємств у рамках експрес-аналізу широко використовують також модель відомого західного економіста Альтмана, розроблену ним у 1968 р. Знаменитий Z – показник Альтмана представляє п’ятифакторна модель, розраховану за даними про банкрутство 66 американських компаній у 60-ті роки. Виникає глибокий сумнів у правомірності прямого застосування показника, розрахованого 40 років тому на вкрай обмеженій вибірці, в українських умовах.
Спів зіставлення даних, що отримані для ряду країн, показує, що ваги в Z-згортку сильно відрізняється не тільки від країни до країни, але і від року до року в рамках однієї країни. Виходить, що Z-методи Альтмана не мають стійкості до варіацій у вихідних даних. Статистика, на яку спираються Альтман і його послідовники, можливо, і репрезентативна, але у неї відсутня важлива властивість – статистична однорідність вибірки подій. Іншими словами, підхід Альтмана можна застосовувати тільки як допоміжний інструмент за діагностики, прогнозування банкрутства. Отже, кінцеві висновки мають робитися тільки після повного аналізу показників, що характеризують фінансово-господарську діяльність організації.
Щоб з’ясувати фактичний стан підприємства та перспективи його розвитку, у практиці санаційного аудиту застосовують так званий СОФТ-аналіз (SOFT-analysis) –аналіз сильних (Strength) і слабких (Failure) сторін, а також наявних шансів (Opportunity) і ризиків (Theat). В економічній літературі СОФТ-аналіз називають ще СВОТ-аналізом (SWOT-analysis). Матрицу СОФТ-аналізу умовного українського підприємства наведено на рис.2.2.
Цей вид аналізу може стосуватись всього підприємства, його підрозділів, а також окремих видів продукції. На основі результатів аналізу ендогенного середовища розробляється рекомендація, що мають на меті:
усунення наявних слабких місць;
ефективного використання існуючого потенціалу (сильних сторін).
Експертна оцінка запланованих санаційних заходів має охоплювати таке коло питань:
перевіряється повнота та правильність розрахунків цільових показників;
оцінюється правильність розрахунку потреби в капіталі, необхідному для проведення санації;
сильні сторони:
кваліфікований інженерно-технічний персонал;
низькі витрати на заробітну плату;
наявність власних виробничих споруд;
прихід молодих та енергійних співробітників фінансових служб;
слабкі сторони:
інертність та зловживання керівництва підприємства;
крадіжки на виробництві;
застарілий асортимент продукції;
висока енергомісткість продукції;
неефективна діяльність служби збуту;
додаткові шанси:
ринок сформовано в основному за рахунок імпорту;
держава вживає протекціоністських заходів, спрямованих на захист вітчизняного товаровиробника;
іноземні інвестори виявляють значний інтерес до галузі, якій належить підприємство;
ризики:
криміногенний ризик;
інфляційний ризик (знецінення реальної вартості капіталу);
ризик неплатоспроможності чи банкрутства контрагентів;
ризик зміни податкового законодавства та накладення фінансових санкцій;
Сильні сторони
Слабкі сторони

кваліфікований інженерно-технічний персонал;
низькі витрати на заробітну плату
наявність власних виробничих споруд;
прихід молодих та енергійних співробітників фінансових служб;

інертність та зловживання керівництва підприємства;
крадіжки на виробництві;
застарілий асортимент продукції;
висока енергомісткість продукції;
неефективна діяльність служби збуту;

Додаткові шанси:
Ризики:

ринок сформовано в основному за рахунок імпорту;
держава вживає протекціоністських заходів, спрямованих на захист вітчизняного товаровиробника;
іноземні інвестори виявляють значний інтерес до галузі, якій належить підприємство;
криміногенний ризик;
інфляційний ризик (знецінення реальної вартості капіталу);
ризик неплатоспроможності чи банкрутства контрагентів;
ризик зміни податкового законодавства та накладення фінансових санкцій;

Рис. 2..2. Матриця СОФТ-аналізу

> оцінюється реальність мобілізації окремих джерел фінансових ресурсів;
> оцінюється можлива збитковість підприємства на початкових етапах санації;
> перевіряється узгодженість строків проведення продажу майна, залучення інвестицій тощо з іншими санаційними заходами;
> перевіряється узгодженість всіх податкових аспектів санації;
> оцінюється фактична інтеграція та координація окремих структурних сфер підприємства для досягнення санаційної мети;
> дається правовий висновок щодо діяльності підприємства та санаційної концепції;
> оцінюється ефективність санаційних заходів за спеціальною методикою.
Завершується аудит загальною оцінкою санаційної спроможності підприємства з подальшим прийняттям рішення про доцільність санації чи ліквідації суб'єкта господарювання та складанням акта аудиторської перевірки.
Акт аудиторської перевірки може складатися з таких розділів.
1. Основні відомості про аудитора та аудиторську фірму. Подається така інформація: назва аудиторської фірми, номер і
дата видачі ліцензії Аудиторською палатою, адреса, телефон; відомості про аудитора: прізвище, ініціали, номер, дата видачі сертифіката аудитора.
2. Підстави для здійснення аудиту, мета, методи та обсяг.
3. Оцінка достовірності інформації та наданих доказів.
Акт має чітко викладати думку аудитора про відбитий у звітності фінансовий стан підприємства, а також про наведені у плані санації дані з погляду їх повноти, достовірності, реальності та об'єктивності.
4. Висновки про санаційну спроможність чи неспроможність.
З огляду на актуальну фінансово-господарську ситуацію та причини кризи на підприємстві об'єкті аудиту, сильні та слабкі сторони в його діяльності, найважливіші санаційні заходи, що плануються, робиться остаточний висновок про санаційну спроможність (неспроможність) цього підприємства. При цьому головним є таке:
> документальне підтвердження наявних передумов санаційної спроможності (неспроможності);
> визначення основних ризиків;
> оцінка санаційних заходів (якщо вони мають сенс). Остаточний висновок, що можливий у трьох варіантах:
1) однозначно стверджується, що концепція санації відбиває реальний стан справ і підприємство є санаційно спроможним;
2) зазначається, що план санації можна реалізувати, виконавши певні рекомендації, зроблені під час санаційного аудиту;
3) план санації визнається нереальним, а сама санація неможливою.
Таким чином, два перші варіанти дозволяють проводити санацію підприємства, а останній наполягає на його ліквідації.

План семінарського заняття

Санаційна спроможність підприємств.
Суть та основні завдання санаційного аудиту.
Методи та програма санаційного аудиту.
Порядок проведення санаційного аудиту.
Аналіз виробничо-господарської діяльності
Аналіз причин кризи та сильних і слабких сторін підприємства.
Акт аудиторської перевірки.






Задачі
Практичне заняття
  Тема 2: Форми, правила фінансування санації підприємств.
План
1. Суть і основні завдання аудиту санації.
2. Етапи проведення аудиту санації.
3. Порядок складання плану санації.
4. Визначення потреб в капіталі для проведення санації.
5. Забезпечення фінансової рівноваги.
6. Правила фінансування.
Задача 1.
Статутний фонд підприємства складає 100 000 грн.;
Збитки 12 000 грн. Загальними зборами товариства ухвалено рішення про зменшення статутного фонду передачею до анулювання корпоративних прав номінальною вартістю 11 000 грн. Окрім цього один з кредиторів частково списав короткострокову заборгованість підприємства по сплаті відсотків за користування кредитом на суму 2 000 грн.
Якщо не рахувати податкових нюансів, то баланс підприємства під час проведення вказаних операцій змінюється так:
1. Баланс підприємства до зменшення статутного фонду
Актив
Пасив

1.Основні засоби
2.Запаси і витрати
3.Дебиторська заборгованість
4. Грошові кошти
60 000
30 000
15000
3 000
1.Статутний фонд
2.Непокриті збитки
3.Довгострокові пасиви
4. Короткострокові пасиви
100 000
-12 000
10 000
10 000

Баланс
108000
Баланс
108000

2. Баланс підприємства після зменшення статутного фонду

Актив
Пасив

1.Основні засоби
2. Запаси і витрати
3. Дебіторська заборгованість
4.Грошові кошти
60 000
30 000
15 000
3 000
1.Статутний фонд
2.Непокриті збитки
3.Долгосрокові пасиви
4. Короткострокові пасиви
89 000
1000
10000
8000

Баланс
108000
Баланс
108 000

  Прибуток санації в сумі 13 тис. грн., який утворився унаслідок зменшення статутного фонду і списання заборгованості, направляється на покриття балансових збитків і на формування резервних фондів.

Задача 2.
Альтернативна санація
Обчислити розмір альтернативних цільових внесків, спрямованих на покриття балансових збитків, коли номінальна вартість акцій 50 грн.
Ситуація 1. АТ «Фіруза» понесло значні витрати, через які опинилося у фінансовій кризі. На загальних зборах акціонерів ухвалено рішення про фінансову санацію підприємства. Перед початком проведення санації баланс, грн., акціонерного товариства мав такий вигляд:




Актив
Пасив

1.Основні засоби
2.Запаси і витрати

3. Дебіторська заборгованість.
4. Грошові кошти
3955000
1650000
585000
60000
1. Статутний фонд
2. Резервний фонд
3. Непокриті збитки

4. Довгострокові пасиви
5. Короткострокові пасиви
   5000000
45000
-2850000
2705000
1350000

Баланс
6250000
Баланс
6250000

З метою оздоровлення балансу і мобілізації фінансових ресурсів була виконана двохступенева санація з використанням елементів альтернативної санації. Санацію характеризують такі дані:
1) загальні збори акціонерів ухвалили рішення про зменшення статутного фонду об'єднанням акцій в співвідношенні 5:2. Як альтернативу акціонерам запропонували здійснювати доплати в розмірі 60% до номіналу;
2) 60% акціонерів ухвалили рішення про обмін своїх акцій, а 40% вирішили здійснити доплату;
3) накладні витрати пов'язані із зменшенням статутного фонду склали 15 000 грн.;
4) одночасно прийняли рішення про збільшення статутного капіталу на 1500000 грн.;
5) всі акції нового випуску були реалізовані по курсу емісії 110%;
6) послуги андеррайтера коштували 100 000 грн.;
7) накладні витрати пов'язані із збільшенням статутного фонду склали 20 000 грн.
Визначити прибуток санації, а також об'єм статутного капіталу і суму грошових коштів, які залишилися у розпорядженні підприємства після здійснення фінансової санації за умови, що всі розрахунки щодо санації були виконані своєчасно. Скласти баланс підприємства. станом після фінансової санації. Пояснити, на які цілі використовується прибуток санації і засоби, мобілізовані в результаті збільшення статутного капіталу.
Задача 3.
Статутний капітал акціонерного товариства складає 4000000 грн. Номінальна вартість однієї акції 50 грн. Сума збільшення капіталу дорівнює 1000000 грн. Біржовий курс старих акцій 100 грн., курс емісії нових акцій 60 грн. Визначте середній курс акції після емісії.


Тести

Тест 1. Основна мета санаційного аудиту така:
а) визначення достовірності звітності підприємства, її повноти і відповідності чинному законодавству;
б) формування висновків щодо реального фінансового стану підприємства;
в) оцінювання санаційної спроможності підприємства на підставі аналізу фінансово-господарської діяльності та наявної санаційної концепції;
г) розробка санаційної концепції підприємства;
д) визначення повноти та правильності нарахування та сплати податкових платежів до бюджету.
Тест 2. Замовниками санаційного аудиту підприємства, яке перебуває у фінансовій кризі, можуть бути:
а) позикодавець (наприклад, банківський консорціум) - якщо вирішується питання про надання санаційного кредиту;
б) підприємство-боржник якщо воно пропонує укласти мирову угоду та здійснити санацію в ході провадження справи про банкрутство;
в) державна комісія з цінних паперів та фондового ринку у разі емісії цінних паперів;
г) потенційний санатор якщо вирішується питання про санацію підприємства його реорганізацією (злиттям, приєднанням);
д) консалтингова фірма - у разі розробки плану санації.
Тест 3. Аналізуючи виробничо-господарську діяльність підприємства, аудитор виконує таку роботу:
а) аналізує позичковий капітал;
б) обчислює показники ліквідності та платоспроможності;
в) аналізує витрати на виробництво;
г) аналізує рух основних фондів та амортизаційних відрахувань;
д) оцінює показники праці.
Тест 4. До основних показників, які характеризують структуру капіталу та фінансову незалежність підприємства, відносять:
а) показник фінансового лівериджу;
б) показник абсолютної ліквідності;
в) коефіцієнт покриття;
г) коефіцієнт автономії;
д) коефіцієнт фінансової стабільності.
Тест 5. Основні показники ліквідності та платоспроможності підприємства:
а) коефіцієнт покриття;
б) рентабельність продажу;
в) оборотність обігових засобів;
г) коефіцієнт абсолютної ліквідності;
д) коефіцієнт фінансового лівериджу.
Тест 6. Підприємство вважатиметься неплатоспроможним у такому разі:
а) наявних активів у ліквідній формі недостатньо для задоволення у встановлений строк вимог, висунутих до підприємства кредиторами;
б) коефіцієнт абсолютної ліквідності є меншим за 0,2;
в) коефіцієнт покриття дорівнює 1;
г) надто низьким є значення показника фінансового лівериджу;
д) до арбітражного суду надійшов позов з боку кредиторів.
Тест 7. Коефіцієнт абсолютної ліквідності визначає:
а) частину короткострокової заборгованості, яку підприємство може погасити найближчим часом;
б) частку довгострокових позик, залучених для фінансування активів підприємства;
в) ступінь мобільності використання власних коштів підприємства;
г) частку чистого обігового капіталу у структурі активів балансу,
д) залежність підприємства від довгострокових зобов'язань.
Тест 8. Діагностуючи сильні та слабкі сторони підприємства, а також потенційні ризики та додаткові шанси, застосовують такі методи:
а) СОФТ-аналіз;
б) бенчмаркінг;
в) нуль-базис бюджетування;
г) вартісний аналіз.

Програмні питання для самостійного вивчення теми

Етапи проведення санаційного аудиту.
Аналіз виробничо-господарської діяльності
Експрес-діагностика фінансового стану.
Аналіз причин кризи та сильних і слабких сторін підприємства.
Акт аудиторської перевірки.


Контрольні запитання

1. Що розуміють під санаційною спроможністю.
2. Назвіть основні методи та прийоми санаційного аудиту
3..Які суть та призначення санаційного аудиту
4. Чим санаційний аудит відрізняється від аудиту фінансової звітності
5. Який порядок проведення санаційного аудиту. Розкрийте етапи його проведення та запропонуйте окремі процедури, що можна використовувати на кожному з них.
6. Розкрийте місце SWOT- аналізу в санаційному аудиті.
7. Які управлінські функції досліджуються в SWOT- аналізі.
8. Назвіть порядок дослідження сильних та слабких сторін, можливостей та загроз за кожною управлінською функцією.
9. Які критерії оцінки використовуються аудитором для викладення думки в аудиторському висновку.
10. Назвіть основні елементи аудиторського висновку.

Рекомендована література [ 7, 9, 11, 12, 27, 29, 34]



Тема 3. Складання та узгодження плану фінансової санації.

3.1. Призначення плану санації та його узгодження
Розробка стратегії санації належить до компетенції стратегічного контролінгу і здійснюється в рамках стратегічного планування. Згідно з обраною стратегією санації розробляються концепція та план фінансового оздоровлення. Розробкою останнього займаються фінансові служби та служби контролінгу кризового підприємства. Якщо ж ця задача для самого підприємства досить складна чи бракує знань з цього питання, допомогу в розробці плану фінансового оздоровлення можуть надати представники потенційного санатора або незалежні аудиторські та консалтингові фірми.
Необхідність залучення зовнішніх консультантів під час розробки плану зумовлена трьома основними чинниками:
- затратами робочого часу, необхідного для розробки плану;
- потребою в належних знаннях та досвід;
- потребою в об’єктивності.
Для розробки плану санації використовують увесь методичний та функціональний арсенал контролінгу. При цьому керуються такими принципами:
- завершеність (врахування всіх найважливіших обставин справи (усі позиції плану мають базуватися на цілком перевірених даних);
- змістовність (розгляд лише тих обставин, які стосуються процесу санації);
- правильність (правдиве висвітлення проблематики кризи з відображенням усіх передумов та безпосереднього, логічного ланцюга аргументів);
- ясність (правдиве та однозначне висвітлення й відтворення інформації);
- об’єктивність (чітке розмежування між фактичними даними, власним поглядом контролера та висновками)

3.2. Розробка плану санації (санаційна концепція)
Об'єктами планування є фінансові, виробничі та трудові ресурси підприємства, а також процеси господарської та іншої діяльності, що мають істотний вплив на результати діяльності підприємства в цілому.
Засновуючись на надбаннях зарубіжного досвіду та синтезуючи його з вітчизняною практикою, розроблено методичні рекомендації щодо складання плану санації. Згідно із цією методикою план фінансового оздоровлення підприємства складається зі вступу та чотирьох розділів (рис. 3.1).
У вступі відображається загальна характеристика об'єкта планування, подаються відомості про правову форму організації бізнесу, форму власності, організаційну структуру, сфери діяльності та коротка історична довідка про розвиток підприємства. Разом з цим формулюється мета складання плану санації, висвітлюються замовники плану та методи, які використовуються в процесі його розробки.
Перший розділ містить відомості про поточну ситуацію на підприємстві.
Аналіз поточної ситуації на підприємстві містить такі підрозділи:
> оцінка зовнішніх умов;
> аналіз фінансово-господарського стану;
> аналіз причин фінансової кризи та слабких місць;
> наявний потенціал.
Оцінка зовнішніх умов основа стратегічного планування, вона передбачає вивчення загальних політико-економічних тенденцій, аналіз галузі та ринкового сегменту. Під час вивчення загальної політико-економічної ситуації розглядається розвиток економіки в цілому, демографічна ситуація, технологічні новації, зміна політичного середовища.
Метою оцінки навколишнього середовища є оцінка можливості пристосування стратегії розвитку підприємства до змін у суспільно-політичному житті країни.
За умов ринкової економіки для вирішення виробничих та комерційних завдань, які потребують вкладання коштів, необхідною є розробка внутрішньофірмового документа - бізнес-плану [43].
Вступ
Загальна характеристика підприємства



правова форма організації бізнесу та форма власності
організаційна структура
сфера діяльності
історична довідка

1-й розділ
Аналіз вихідних даних



оцінка зовнішніх умов
аналіз фактичного фінансового стану підприємства
аналіз причин кризи, слабких та сильних місць підприємства
ризики збуту продукції
наявний потенціал підприємства
обґрунтування доцільності санації

2-й розділ
Стратегія санації, оперативна Crash-програма



стратегічні цілі санації
каталог оперативних заходів щодо відновлення ліквідності

3-й розділ
План санаційних заходів



план маркетингу та оцінка ринків збуту
план виробництва та капіталовкладень
організаційний план
фінансовий план

4-й розділ
Ефективність санації та заходи для реалізації плану



організація реалізації санації
критерії оцінки ефективності
оперативний санаційний контролінг
можливі ризики в процесі виконання
суми можливих збитків
можливі позитиви та додаткові прибутки

Рис. 3.1. Структурно-логічна схема плану санації

Бізнес-план має:
> давати конкретні уявлення про те, як функціонуватиме підприємство, яке місце воно займатиме на ринку;
> містити всі виробничі характеристики майбутнього підприємства, детально описувати схему його функціонування;
> розкривати принципи та методи керівництва підприємством;
> обов'язково містити програму управління фінансами, без якої неможливо розпочати справу та забезпечити ефективність її виконання;
> показати перспективи розвитку підприємства інвесторам та кредиторам.
За складання бізнес-плану керуються такими стимулюючими мотивами:
1) подати інформацію про підприємство та наміри власників;
2) викласти стратегію і тактику підприємства та показати, як взаємодіють різноманітні підрозділи підприємства, будучи одним цілим;
3) висвітлити фінансові цілі та розробити детальні кошториси, з допомогою яких можна проконтролювати фактичні витрати та доходи;
4) переконати третю сторону надати необхідні кошти або сприяти підприємству в іншій формі.
Узагальнення ще не дуже великого досвіду складання бізнес-планів вітчизняними підприємствами дає змогу виділити такі галузі їх застосування:
> вибір економічно вигідних напрямків та способів досягнення позитивних фінансових результатів підприємствами за нових умов господарювання, неплатоспроможності суб'єктів;
> підготовка підприємствами інвестиційних проектів для залучення інвестицій та банківських кредитів;
> складання проектів емісії акцій, облігацій та інших цінних паперів підприємств;
> залучення іноземних інвесторів для розвитку підприємств;
обґрунтування пропозицій щодо приватизації підприємств державної та комунальної власності.
Фінансовий план – найважливіший елемент бізнес-плану, який складається як для обґрунтування конкретних інвестиційних проектів, так і для управління поточною та стратегічною фінансовою діяльністю. Цей розділ бізнес-плану включає такі складові:
прогноз обсягів реалізації;
баланс грошових надходжень та витрат;
таблицю доходів та витрат;
прогнозований баланс активів та пасивів підприємства;
розрахунок точки беззбитковості.
Нині, коли підприємствам надано самостійність у плануванні, фірми можуть не складати фінансового плану або складати його в будь-якій довільній формі, що її вважають для себе найбільш прийнятною.
Поточне фінансове планування є складовою частиною перспективного плану, його конкретизацією. Воно полягає в розробці: плану рухів грошових коштів, плану про прибутки (збитки), плану бухгалтерського балансу.
Складання фінансового плану може відбутися у три етапи.
Аналіз очікуваного виконання фінансового плану потокового рок.
Розгляд та вивчення виробничих, маркетингових показників, на підставі яких розраховуватимуться планові фінансові показники.
Розробка проекту фінансового плану.
Позначка складання фінансового плану полягає у взаємоузгодженні доходів та витрат.
Поточний фінансовий план складається на рік з розбивкою за кварталами, оскільки протягом року потреба в грошових коштах значно змінюється і може статися брак а бо надлишок фінансових ресурсів.
Розбивка річного фінансового плану на більш короткі проміжки часу дає змогу відстежувати виникнення вхідних і вихідних грошових потоків, визначити потребу в залученні коштів.
Розробка фінансового плану розпочинається з розрахунку показників дохідної, а потім витратної його частин.
Підприємство, які не складають бізнес-плану, виручку від реалізації визначають методом прямого рахунку, виходячи із запланованого обсягу асортименту виробів, або з допомогою укрупненого методу. Підприємства, які працюють з бізнес-планом, виручку від реалізації відображають у “Прогнозі обсягів реалізації”.
У процесі складання плану доходів та витрат необхідно перевіряти взаємо узгодженість запланованих сум витрат та відрахувань із джерелами покриття їх відповідними доходами та надходженням коштів, передбачених у першому розділі плану доходів та витрат. Витрати на реалізацію продукції, передбачені в іншому розділі плану доходів та витрат, повинні покриватися з виручки від реалізації та послуг (за вирахуванням податку на додану вартість та акцизного збору).
Якщо виручка від реалізації продукції та послуг (за вирахуванням податків) виявляється меншою за витрати на реалізовану продукцію, тоді прибуток у першому розділі буде відсутній. В іншому розділі з’являться збитки в сумі перевищення витрат над виручкою.
Після визначення всіх статей плану доходів та витрат на підведення підсумку в кожному розділі перевіряють рівень їхньої збалансованості. Для цього підсумки першого розділу порівнюють з підсумками інших розділів плану. Сальдо всіх надходжень і всіх витрат характеризують фінансовий результат діяльності підприємства. Якщо має місце негативний фінансовий результат (збиток), необхідно переглянути витрати в бік зменшення або відшукати додаткові резерви доходів та надходження коштів.
Таким чином, у процесі фінансового планування здійснюється конкретна ув’язка кожного виду витрат з джерелом фінансуванням.
Поточний фінансовий план можна розробляти на підставі річного плану руху грошових коштів за видами діяльності з розбивкою за кварталами.
Аналіз фінансово-господарського стану проводиться за двома напрямками:
аналіз виробничо-господарської діяльності;
аналіз фінансового стану.
У ході аналізу з’ясовується фактично фінансовий та майновий стан підприємства (фактичний обсяг реалізації, величина прибутків (збитків), рівень заборгованості, коефіцієнти платоспроможності, ліквідності, фінансового лівериджу тощо).
Аналіз причин фінансової кризи та слабких місць полягає у систематизації та оцінювання причин фінансової кризи та наслідків їхнього впливу на фінансово-господарську діяльність підприємства. Аналіз причин фінансової кризи проводиться з метою їхньої локалізації та усунення. Виявлення симптомів кризи робиться на підставі слабких місць підприємства. Обмежувальні чинники (слабкі місця) можуть виявлятися в таких сферах:
залучення капіталу (наприклад, втрата довіри кредиторів);
ринок (бар’єри на шляху входження чи виходу з ринку);
- персонал (позиція профспілок, висока мобільність, психологічні фактори);
- законодавство (податки, заборона звільнення працівників).
В умовах тривалої фінансової кризи фактори, що забезпечують потенціал підприємства, поступово втрачають свої позиції і як наслідок, стан підприємства погіршується.
За дослідження питання наявного потенціалу підприємства вивчаються сильні його сторони, можливі шанси та наявний потенціал у кадровій, виробничій, технологічній, маркетинговій та інших сферах. Наявний потенціал розвитку підприємства визначається такими основними факторами:
> фінансове забезпечення та можливості залучення додаткового капіталу;
> наявність кваліфікованого персоналу;
> наявність надійних та дешевих джерел постачання сировини та матеріалів;
> наявність ринків збуту продукції;
> виробничий потенціал;
> ефективна організаційна структура;
> висока якість менеджменту.
Ефективність проведення санації можна забезпечити планомірним розвитком та використанням наявного потенціалу підприємства, а також через усунення або послаблення чинників, що негативно впливають на ефективність проведення санації.
На підставі аналізу вихідної ситуації робиться висновок про доцільність санації підприємства чи про необхідність його ліквідації.
У другому розділі плану змальовуються стратегічні цілі санації, цільові орієнтири та розробляється стратегія санації підприємства.
Також доцільним елементом цього розділу є запропонування оперативної Crash-програми із відображенням заходів, спрямованих на покриття поточних збитків, відновлення платоспроможності та ліквідності підприємства. Успішне виконання цієї програми надасть підприємству можливість успішно реалізувати план санації, тобто здійснити заходи для відновлення прибутковості та досягнення стратегічних конкурентних переваг. У каталозі санаційних заходів у рамках Crash-програми можуть бути запропоновані такі, наприклад, заходи:
> рефінансування дебіторської заборгованості (форфейтинг, факторинг, звернення до господарського суду);
> мобілізація прихованих резервів через продажі окремих позицій активів;
> зменшення та збільшення статутного капіталу;
> реструктуризація кредиторської заборгованості;
> заморожування інвестиційних вкладень;
> зворотний лізинг;
> розпродаж за зниженими цінами товарів, що користуються низьким попитом.
Третій розділ є основною частиною плану санації, в якому конкретизуються заходи щодо відновлення прибутковості та конкурентоспроможності підприємства в довгостроковому періоді.
Складовими частинами цього розділу є:
> План маркетингу та оцінка ринків збуту продукції.
В цьому підрозділі визначають ринкові фактори, які впливають на збут продукції та місткість ринку; мотивацію споживачів; умови збуту; галузеві ризики; ситуацію на суміжних товарних ринках. Кількісна оцінка частини ринку, яка належить підприємству, проводитися за основними споживачами готової продукції з посиланням на поточні обсяги реалізації та перспективи її збільшення. Крім того, дається перелік можливих конкурентів, їхніх переваг та недоліків, а також схема реалізації продукції, методи стимулювання реалізації та пропозиції щодо оптимального співвідношення реалізаційної ціни й собівартості. Визначаються можливості та способи розширення ринків збуту. Дається оцінка діяльності підприємства з погляду антимонопольного законодавства;
> План виробництва та капіталовкладень.
Містить дані про використання обладнання, його знос, витрати, пов'язані з відновленням (придбання нового обладнання, ремонт та реконструкція), можливості оренди чи лізингу. Також характеризується виробничий процес, його «вузькі» місця, комерційні зв'язки з постачальниками, зазначаються конкретні заходи щодо поліпшення асортименту продукції та підвищення її якості з тим, щоб досягти конкурентних переваг. Слід вказати, яке саме обладнання, технічну документацію, технологію, «ноу-хау», у кого, за яких умов та в який термін потрібно придбати, суму витрат на придбання. Виходячи з цих даних, оцінюють потреби в інвестиціях. План виробництва та капіталовкладень складається у формі бюджету;
> Організаційний план.
Тут відображають організаційну структуру підприємства, можливості реструктуризації (реорганізації) та перепрофілювання, аналізують управлінський та кадровий склад, фактичну кількість працівників та пропозиції щодо її зменшення, пропонують заходи для посилення мотивації працівників та поліпшення організації менеджменту. У разі необхідності вивчаються можливості злиття, приєднання чи розукрупнення з урахуванням вимог антимонопольного законодавства;
> Фінансовий план включає:
а) прогноз обсягів випуску та реалізації продукції;
б) баланс грошових надходжень та витрат;
в) зведений баланс активів і пасивів (до початку санації, в окремі періоди під час санації та після її проведення);
г) форми та джерела мобілізації фінансових ресурсів;
д) графіки освоєння, окупності та повернення фінансових ресурсів (якщо їх було залучено на поворотній основі).
У фінансовому плані також відображається сума витрат на розробку плану санації та проведення санаційного аудиту (за необхідності). На підставі фінансового плану розраховується загальна потреба підприємства у фінансових ресурсах із зовнішніх джерел. Обсяг зовнішнього фінансування дорівнює різниці між загальною потребою підприємства у фінансових ресурсах (інвестиції в основні та оборотні засоби) та прогнозованою величиною виручки від реалізації окремих об'єктів активів, продаж яких здійснюється в рамках санації. Здобута величина коригується на позитивний чи негативний Cash-flow, який очікується в період проведення санації.
Розділ четвертий містить розрахунок ефективності санації, а також перелік організаційних заходів щодо реалізації плану та контролю за ходом реалізації. Тут деталізуються очікувані результати виконання проекту, а також прогнозуються можливі ризики та збитки. Основними критеріями оцінки ефективності санації є такі:
> ліквідність та платоспроможність;
> прибутковість;
> додаткова вартість, створена в результаті санації;
> конкурентні переваги.
Якщо за основу брати критерій прибутковості, ефективність санації (Е) можна визначити за такою формулою:
Е = Прогнозований обсяг додаткового прибутку / Розмір вкладень на проведення санації

Результати санації (крім подолання неплатоспроможності та відновлення конкурентоспроможності) можна оцінити через додатковий прибуток підприємства (різницю між сумою прибутків після санації і розміром прибутків (чи збитків) до її проведення). Для більш об'єктивної оцінки ефективності прогнозований обсяг прибутку приводитися до теперішньої вартості. Вкладення в проведення санації розглядаються як інвестиції санатора в підприємство, що перебуває у фінансовій кризі, з метою одержання прибутку (в абсолютній чи відносній формі).
Додаткова вартість, створена в результаті санації показує абсолютний приріст вартості активів підприємства, що очікується від реалізації плану санації. Додаткову вартість розраховують як різницю між потенційною вартістю підприємства (після проведення санації) та його вартістю до санації. Потенційна вартість визначається на підставі приведених до теперішньої вартості майбутніх грошових потоків. Цей метод оцінки ефективності санації базується на дисконтуванні майбутнього Cash-flow. Але проблема полягає в точності прогнозування майбутнього грошового потоку.
Оскільки додаткова вартість може визначатися як різниця між вартістю підприємства після санації (за виключенням суми знову залученого капіталу) та ліквідаційною вартістю підприємства, зіставлення даних величин відіграє вирішальну роль у прийнятті кредиторами рішення щодо акцептування плану санації чи ліквідації підприємства. Ця вартість підприємства береться до уваги також інвесторами, які можуть фінансувати санацію за умов часткової участі тощо.
Як уже зазначалося, у процесі реалізації плану санації важливу роль відіграє оперативний санаційний контролінг, який з допомогою свого методичного та функціонального інструментарію координує діяльність різних підрозділів, здійснює контроль за якістю реалізації запланованих заходів, проводити аналіз відхилень, ідентифікує та нейтралізує ризики, а також виявляє додаткові шанси та можливості.
Санація вважається успішною, якщо за допомогою зовнішніх та внутрішніх фінансових джерел, проведення організаційних та виробничо-технічних удосконалень підприємство виходить з кризи (нормалізує виробничу діяльність та уникає банкрутства) і забезпечує свою прибутковість та конкурентоспроможність у довгостроковому періоді.

3.3. Розроблення стратегії санації підприємства
Стратегія це сукупність дій, які мають досить узагальнений характер і спрямовані на досягнення поставлених перед підприємством цілей у віддаленому майбутньому. Стратегія необхідна для досягнення поставлених цілей підприємства через координацію та розподіл його ресурсів. Конкретні оперативні заходи в санаційній стратегії не відображаються. Кінцева мета санаційної стратегії полягає в досягненні довгострокових конкурентних вигод, які забезпечили б підприємству прибутковість та високу рентабельність. Суть її полягає у виборі найліпших варіантів розвитку підприємства та в оптимізації політики капіталовкладень.
Відповідно до обраної стратегії розробляється програма санації, тобто система прогнозованих, взаємозв'язаних заходів, спрямованих на виведення підприємства з кризи. Вона формується на підставі комплексного вивчення причин фінансової кризи, аналізу внутрішніх резервів, висновків про можливості залучення стороннього капіталу та стратегічних завдань санації.
Наступним елементом моделі оздоровлення підприємства є проект санації, який розробляється на базі санаційної програми і містить техніко-економічне обґрунтування санації, розрахунок обсягів фінансових ресурсів, необхідних для досягнення стратегічних цілей, конкретні графіки та методи мобілізації фінансового капіталу, строк освоєння інвестицій та їхньої окупності, оцінку ефективності санаційних заходів, а також прогнозовані результати виконання проекту.
Як і в будь-якому процесі, координація та контроль є важливим компонентом і в санаційному процесі. В даному випадку метою координації та контролю санаційного процесу є нагляд за якістю реалізації запланованих заходів. Менеджмент підприємств має своєчасно виявляти та використовувати нові санаційні резерви, а також приймати об'єктивні кваліфіковані рішення для подолання можливих перешкод під час здійснення оздоровчих заходів. Дійову допомогу в цьому випадку може надати оперативний санаційний контролінг. Допомога його є дієвою, бо він дозволяє синтезувати інформаційну, планову, консалтингову, координаційну та контрольну функції. Завданням санаційного контролінгу є контроль за ходом реалізації плану санації, ідентифікація оперативних результатів, аналіз відхилень та підготовка проектів рішень щодо використання виявлених резервів та подолання додаткових перешкод.

3.4. Оцінка ефективності реалізації плану санації
Основні критерії оцінювання ефективності санації такі:
ліквідність та платоспроможність;
прибутковість
додаткова вартість, створена в результаті санації;
конкурентні переваги.
Якщо за основу брати критерій прибутковості, то ефективність санації 13 EMBED Equation.3 1415
Результати санації (окрім подолання неплатоспроможності відновлення конкурентоспроможності) можна оцінити, знаючи додатковий прибуток підприємства, тобто різницю між сумою прибутків після санації і розміром прибутків (збитків) до її проведення. Для об’єктивнішого оцінювання ефективності прогнозований обсяг прибутку приводиться до теперішньої вартості. Вкладення в проведення санації розглядаються як інвестиції санатора в підприємство, що перебуває у фінансовій кризі, з метою одержання прибутку (в абсолютній чи відносній формі).
Додаткова вартість, створена в результаті санації, являє собою абсолютний приріст вартості активів підприємства, який очікується в результаті реалізації плану санації. Вона обчислюється як різниця між потенційною вартістю підприємства (після проведення санації) та його вартістю до санації. Потенційна вартість визначається за допомогою приведених до теперішньої вартості майбутніх грошових потоків.
Цей метод оцінювання ефективності санації базується на дисконтуванні майбутнього Cash-Flow. Проблема тут полягає в точності прогнозування майбутнього грошового потоку.
Оскільки додаткова вартість може визначатися як різниця між вартістю підприємства після санації (за відрахуванням суми знову залученого капіталу) та ліквідаційною вартістю підприємства, зіставлення зазначених величин відіграє вирішальну роль у прийнятті кредиторами рішення щодо акцептування плану санації чи ліквідації підприємства. Ця вартість підприємства береться до уваги й інвесторами, які можуть фінансувати санацію на умовах пайової участі.
У реалізації плану санації важливу роль відіграє оперативний санаційний контролінг, який за допомогою свого методичного та функціонального інструментарію координує діяльність різних підрозділів, контролює якість реалізації запланованих заходів, аналізує відхилення, ідентифікує та нейтралізує ризики, а також виявляє додаткові шанси й можливості.
Санація вважається успішною, якщо з допомогою зовнішніх та внутрішніх фінансових джерел, проведення організаційних та виробничо-технічних удосконалень підприємство виходить з кризи(нормалізує виробничу діяльність та уникає оголошення банкрутства) і забезпечує свою прибутковість та конкурентоспроможність у довгостроковому періоді.
План санації в рамках провадження справи про банкрутство має особливості порівняно з тим, який складається в рамках досудової санації (див. розд.9)

3.5. Система раннього попередження та реагування
Дієвим інструментом фінансового контролінгу, що займає важливе місто впровадженні ефективного антикризового управління підприємством, є система раннього попередження та реагування на поточну неплатоспроможність(банкрутство) підприємства. Першочерговим завданням цієї системи є своєчасне виявлення фінансової кризи на підприємстві, тобто ситуації безпосередньої чи опосередкованої загрози його існуванню.
Система раннього попередження та реагування – це особлива інформаційна система, за допомогою якої керівництво підприємства оперативно отримує інформацію про потенційну зовнішню чи внутрішню загрозу його діяльності. Тобто система має на меті свого існування проведення сукупності організаційних та інших необхідних заходів для попередження та протидії фінансовій кризі та банкрутству підприємства. Процес створення системи раннього попередження складається з таких етапів:
визначення сфер спостереження;
визначення індикаторів раннього попередження, які можуть вказувати на розвиток того чи іншого негативного процесу;
визначення цільових показників та інтервалів їх зміни стосовно кожного індикатора;
формування завдань для центрів обробки інформації (розробка висновків щодо впливу тієї чи іншої інформації на діяльність підприємства);
формування інформаційних каналів: забезпечення інформаційного зв’язку між джерелами інформації та системою раннього реагування, між системою та її користувачами – керівниками всіх рівнів.
В ході функціонування системи раннього попередження та прогнозування банкрутства на підприємстві широко застосовують дискримінантний аналіз. Зміст його полягає в тому, що за допомогою математично-статистичних методів будується функція та розраховується інтегральний показник на підставі якого можна з достатньою ймовірністю передбачити банкрутство суб’єкта господарювання. Дискримінантний аналіз базується на емпіричному дослідженні фінансових показників великої кількості підприємств, одні з яких збанкрутіли, а інші подолали кризу та успішно продовжують свою діяльність. Для цього добирається ряд коефіцієнтів, для кожного з яких визначається питома вага дискримінантної функції. Як і граничне значення вибраних показників вагомість може коригуватися. Вона залежить від галузі, до якої належить підприємство, загальної економічної та політичної ситуації в країні, рівня інфляції та інших чинників. Залежно від величини інтегрального показника робиться висновок про належність об’єкта аналізу до групи підприємств-банкрутів чи до таких, що успішно функціонують.
До часу формування дискримінантного аналізу як самостійного методу прогнозування існував тест на банкрутство Тамарі. В основу його покладено шість показників: коефіцієнт забезпеченості власним капіталом, прибутковість капіталу, абсолютна ліквідність, коефіцієнт співвідношення обігу від реалізації та дебіторської заборгованості.
У світовій практиці існує багато різноманітних підходів до прогнозування фінансової неспроможності суб’єктів господарювання. Кожна методика оцінки кредитоспроможності за своєю суттю є одночасно методикою прогнозування банкрутства. У зарубіжній практиці найбільш широкого поширення набули модель Альтмана та модель Спрінгейта.
Модель Альтмана розроблено в 1986 р. Вона має назву “розрахунок Z-показника”. Модель було побудовано цим методом на вибірці з 66 компаній – 33 успішних і 33 банкрутів. Перша версія модель включала 22 приблизно значимих коефіцієнта, отриманих з даних фінансової звітності. Коефіцієнт, що має найменшу статистичну значимість, відкидався після чого побудова моделі й аналіз статистичної значимості коефіцієнтів повторювалися. Коли число коефіцієнтів зменшилося з п’яти до чотирьох, статистична вірогідність моделі різко знизилася, що змусило Альтмана зробити висновок про те, що варіант з п’ятьма коефіцієнтами є кращим.
Розроблювачі подібних моделей вважають, що їх розумно застосувати в якості додаткового інструмента аналізу. Ось деякі варіанти такого використання:
“фільтрування” даних великого числа потенційних позичальників для оцінки порівняльного ризику їхньої неплатоспроможності;
обґрунтування рекомендацій позичальникам умов за якими їм може бути надано кредит.
Побудова “траєкторії” позичальника за даними звітності за кілька попередніх періодів (зростає ризик неплатоспроможності чи зменшується?). Це п’ятифакторна модель, де фактори є окремі показники фінансового стану підприємства:
Z=1,2А+1,4В+3,3С+0,6D+1,0Е.

Показник
Розрахункові складові

Z
інтегральний показник рівня загрози банкрутства

A
робочий капітал/загальна вартість активів

Y
чистий прибуток/загальна вартість активів

3
чистий дохід/ загальна вартість активів

D
ринкова капіталізація компанії (ринкова вартість акцій)/сума заборгованості

E
обсяг продаж/ загальна вартість активів


ЗНАЧЕННЯ ПОКАЗНИКА “Z”
ІМОВІРНІСТЬ БАНКРУТСТВА

До 1,8
ДУЖЕ ВИСОКА

1,81 – 2,70
ВИСОКА

2,71 – 2,99
МОЖЛИВА

3,00 і вище
ДУЖЕ НИЗЬКА


Точність прогнозування банкрутства за цією моделлю може становити 95%. На жаль, можливість використання її в Україні є проблематичною через інфляцію та монополізацію економіки.
Підсумковий показник – (“показник Z” Альтмана) є результатом дискримінантної функції. Очевидно, що “більш здоровими” є компанії, у яких більше “число Z”.Професор Альтман встановив, що підприємства, у яких “показник Z” перевищував 2,99, відрізнялися фінансовою стабільністю, і надалі в їх діяльності будь-яких ускладнень не спостерігалося. Фірми, у яких даний показник був менше 1,81 (зрозуміло, включаючи і негативні числа), рано чи пізно приходили до банкрутства. Лише незначна група подібних фірм вижила. Для підприємств із “показником Z” між 1,81 і 2,91 неможливо було скласти чіткий і переконливий прогноз.
В цілому можна сказати, що застосування методу Альтмана дозволяє прогнозувати фінансовий розвиток компанії.
Середній розмір сукупних активів фірм у вибірці Фулмера – 455 тис. дол. Початкова версія моделі включала 40 коефіцієнтів. Модель пропонує точність у 98% випадків на рік вперед і в 81% випадків на два років вперед. Модель має такий загальний вигляд:
13 EMBED Equation.3 1415









13 EMBED Equation.3 1415

13 EMBED Equation.3 141513 EMBED Equation.3 1415

13 EMBED Equation.3 1415

13 EMBED Equation.3 1415

13 EMBED Equation.3 1415

13 EMBED Equation.3 141513 EMBED Equation.3 1415

13 EMBED Equation.3 1415

13 EMBED Equation.3 1415

13 EMBED Equation.3 1415


Настання неплатоспроможності неминуче за Н13 EMBED Equation.3 14150.
Модель Альтмана включає показник ринкової капіталізації акцій і, таким чином, заснована тільки до компаній, на акції яких існує публічній ринок. Американська компанія, що бажає випустити акції в публічне звертання, зобов’язана мати річний обсяг реалізації не менше 15 млн. дол. З обліком того, що обіговість активів у більшості галузей американської економіки знаходиться в межах 0,9 – 1,9, це означає, що мінімальний розмір активів такої фірми складає біля восьми мільйонів доларів.
Модель Фулмера побудована на вибірці з небагато менших фірм (середній розмір активів – 455 тис. дол.) і не містить показників ринкової капіталізації.
Модель Спрінгейта побудовано на підставі дослідження впливу 19 фінансових показників. Вважається, що точність прогнозування банкрутства за цією моделлю становить 92%, однак з часом цей показник зменшується.
Z=1,03А+3,07В+0,66С+0,4D
Якщо Z13 EMBED Equation.3 14150,862, то підприємство є потенційним банкрутом.


ПОКАЗНИК
РОЗРАХУНКОВІ СКЛАДОВІ

A
Робочий капітал/загальна вартість активів

Y
Прибуток до сплати податків та відсотків/
Загальна вартість активів

3
Прибуток до сплати податків/
Короткострокова заборгованість

D
Обсяг продаж/загальна вартість активів


З використанням різних методик прогнозування банкрутства розраховано універсальну дискримінантну функцію. Вона має такий вигляд:

13 EMBED Equation.3 141513 EMBED Equation.3 1415

де 13 EMBED Equation.3 1415 - Cash-Flow/зобов’язання;
13 EMBED Equation.3 1415 - валюта балансу/зобов’язання;
13 EMBED Equation.3 1415 - прибуток/валюта балансу;
13 EMBED Equation.3 1415 - прибуток/виручка від реалізації
13 EMBED Equation.3 1415 - виробничі запаси/виручка від реалізації;
13 EMBED Equation.3 1415 - оборотність основного капіталу (виручка від реалізації/валюта балансу).
Одержані значення показника Z можна інтерпретувати так:
13 EMBED Equation.3 1415 - підприємство є фінансово стійким, і йому не загрожує банкрутство;
13 EMBED Equation.3 1415 - у підприємства порушено фінансову рівновагу (фінансову стійкість), але йому не загрожує банкрутство за умови переходу на антикризове управління;
13 EMBED Equation.3 1415 - підприємству загрожує банкрутство, якщо воно не здійснить санаційних заходів;
13 EMBED Equation.3 1415 - підприємство є напівбанкрутом. Головне значення прогнозування банкрутства полягає у своєчасній розробці контрзаходів, спрямованих на подолання на підприємстві негативних тенденцій.



План семінарського заняття

Контролінг та його роль у санації.
Призначення плану санації та його узгодження.
Розробка плану санації (санаційна концепція).
Розроблення стратегії санації підприємства.
Оцінка ефективності реалізації плану санації.
Система раннього попередження та реагування.


Практичне заняття
Тема5: Діагностика банкрутства.
  План
1. Зовнішні чинники виникнення фінансової кризи.
  2. Внутрішні чинники виникнення фінансової кризи.
3. Основні системи діагностики банкрутства.
4. Експрес діагноста банкрутства.
 
Задача 1
Є наступні дані про діяльність підприємства (таблиця 1) і агрегований баланс (таблиця 2).
Необхідно:
1. Оцінити вірогідність банкрутства підприємства в найближчі два роки використовуючи:
1) модель двохчинника;
2) модель п'ятичинника Альтмана;
3) За системою показників Бівера.
2. Оцінити, як вплине на вірогідність банкрутства в дворічній перспективі зниження ринкової вартості акцій на 20%, на 80%.
Таблиця 1.
(
Варіант 1

1. виручка від реалізації, тис. грн..
4320

2. % по кредитах, тис. грн.
86

3. прибуток, тис. грн.
288

4. ринкова ціна акцій, грн.
42

5. число розміщених акцій, тис. грн...
80

6. амортизація
73

Агрегований баланс, тис. грн.
Таблиця 2.
 
Варіант 1

Актив
 

1. необоротні активи
1872

2. оборотні активи
1008

3 витрати майбутніх періодів

Валюта балансу
2880

Пасив


1. капітал, в т.ч.:
- нерозподілений прибуток звітного року – 
-                минулих років
1296
172
938

2- довгострокові пасиви
1152

3-короткострокові пасиви
432

Валюта балансу
2880

 

 

Рішення.
1.Оцінювана вірогідність банкрутства підприємства використовуючи модель двохчинника.
Z = -0,3877 –1,0736 * К л.+0,0579 * Кп.з., де
Z кредитоспроможність;
Кл. - коефіцієнт поточної ліквідності;
К п.з. коефіцієнт позикових засобів
При моделі двохчинника оцінка вірогідності банкрутства. Якщо Z<0 - вірогідність, що підприємство залишається платоспроможним, якщо Z>0 - вірогідність банкрутства.
Кл. = оборотні активи : короткострокові пасиви
Кл.= 1008: 432 =2,3
Кп-з. = позикові засоби / валюта балансу.
Позикові засоби = довгострокові пасиви + короткострокові пасиви
Кп.з. =(1152+432) / 2880 =0,55
Z = - 0,3877 - 1.0736 * 2,3 + 0,0579 * 0,55 = - 2,8
Z<0, отже присутня вірогідність того, що підприємство залишається платоспроможним.
2. Оцінюєм вірогідність банкрутства підприємства, використовуючи модель п'ятичинника Альтмана виходячи з таких умов:
- якщо Z. до 1,8, то вірогідність банкрутства дуже висока;
- якщо Z в межах від 1,81 до 2,7, то вірогідність банкрутства висока;
- якщо Z в межах від 2,71 до 2,99, то вірогідність банкрутства можлива;
- якщо Z в межах 3 і вище, то вірогідність банкрутства дуже низька.
Z = 1,2х1 + 1,4х2 + 3,3хз + 0,6х4 + х5
x1 = власний оборотний капітал / валюту балансу
Власний оборотний капітал = капітал + довгострокові пасиви - необоротні активи
x1=( 1296+1152- 1872): 2880 =0,2
x2 = нерозподілений прибуток / валюта балансу
х2 = (172+938) / 2880 =0,39
x3 = прибуток до сплати % по кредитах і податках / валюта балансу
х3 = (86+288) / 2880 =0,13
x4 = ринкова вартість акцій / позиковий капітал
ринкова вартість акцій = кількість акцій * ринкову ціну акцій
ринкова вартість акцій = 80 * 42 = 3360 тис. грн.
Позиковий капітал = довгострокові пасиви + короткострокові пасиви
Позиковий капітал = 1152 + 432 = 1584 тис. грн.
x4=3360 / 1584=2,12 Х5"= виручка від реалізації / валюта балансу
x5= 4320 / 2880 =1,5
Z = 1,2 * 0,2 + 1,4 * 0,39 + 3,3 * 0,13 + 0,6 * 2,12 + 1,5 = 3,987
Значення Z вище 3,0 це свідчить про те, що вірогідність банкрутства даного підприємства дуже низька.
3. Оцінюємо вірогідність банкрутства підприємства за системою показників Бівера.
 
1. Коефіцієнт Бівера =
Чистий прибуток – амортизація


Довгострокові зобов'язання + короткострокові зобов'язання

Для благополучних компаній даний коефіцієнт в межах 0,4 0,45
Для підприємств за п'ять років до банкрутства 0,17. Для підприємств за один рік до банкрутства - 0,15
Чистий прибуток = прибуток - податок на прибуток
Чистий прибуток = 288 - 86,4 = 201,6 тис. грн.
Коефіцієнт Бівера = ( 201,6 - 73) / ( 1152 + 432) = 0,08
Коефіцієнт 0,08 говорить про те, що дане підприємство знаходиться за три роки до банкрутства.
2. рентабельність активів = чистий прибуток / активи * 100%
для благополучних компаній даний коефіцієнт в межах 6-8
для підприємств за п'ять років до банкрутства - 4
для підприємств за один рік до банкрутства –22
рентабельність активів = 201,6 : 2880 * 100 = 7
Коефіцієнт 7 говорить про те, що дане підприємство можна вважати благополучним і несхильним до банкрутства.
 
2. Фінансовий ліверидж =
 
Довгострокові + короткострокові зобов'язання


активи

Для благополучних компаній даний коефіцієнт менше або рівно 37.
Для підприємств за п'ять років до банкрутства менше або рівно 50.
Для підприємств за один рік до банкрутства менше або рівно 80.
Фінансовий ліверидж = (1152 + 432): 2880 = 0,55
Даний коефіцієнт 0,55 говорить про те, що дане підприємство можна вважати благополучним.
3. Коефіцієнт покриття активів чистим = оборотним капіталом
власний капітал – необоротні активи


активи

Для благополучних компаній даний коефіцієнт 0,4.
Для підприємств за п'ять років до банкрутства менше або рівно 0,3.
Для підприємств за один рік до банкрутства приблизно 0,06.
Коефіцієнт покриття
активів чистим = (1296 + 1152 - 1872) / 2880 = 0,2
оборотним капіталом
Даний коефіцієнт 0,2 говорить про те, що дане підприємство знаходиться за 5 років до банкрутства.
4.Коэффициент покриття = оборотні активи / короткострокові зобов'язання
Для благополучних компаній даний коефіцієнт менше або рівно 3,2.
Для підприємств за п'ять років до банкрутства менше або рівно 2. Для підприємств за один рік до банкрутства менше або рівно 1.
Коефіцієнт покриття = 1008 : 432 = 2,3
Даний коефіцієнт 2,3 говорить про те, що дане підприємство можна вважати благополучним.
4. Оцінюємо як вплине на вірогідність банкрутства в дворічній перспективі зниження ринкової вартості акцій на 20%, 80%
Ринкова вартість акцій спочатку 3360 тис. грн. Ринкова вартість акцій при зниженні на 20%
3360 * 80% = 2688 тис. грн. –
Ринкова вартість акцій при зниженні на 80%
3360*20 =672 тис. грн.
Згідно оцінки вірогідності банкрутства підприємства, використовуючи модель п'ятичинника Альтмана додатково розраховується x4:
x4 (при зниженні на 20%) = 2688 : 1584 = 1,7
x4 (при зниженні на 80%)= 672 : 1584 = 0,42
Розраховуємо вірогідність банкрутства при зниженні вартості акцій на 20%, на 80%.
Z (при зниженні на 20%) = 0,24 + 0,546 + 0,429 + 0,6 * 1,7 + 1.5 = 3,74
Z (при зниженні на 80%) = 0,24 -+- 0,546 + 0,429 + 0,6 * 0,42 + 1,5 = 2,97
Зниження ринкової вартості акцій на 20% не робить ні якого впливу на вірогідність банкрутства підприємства, оскільки Z = 3,74 більше 3,0, а отже вірогідність банкрутства підприємства залишається по-колишньому дуже низькою.
Зниження ж ринкової вартості акцій на 80%. коли Z = 2,97, то згідно таблиці Альтмана в межах від 2,71 до 2,99 виникає можливість банкрутства підприємства.
Висновок: Згідно приведених розрахунків оцінювання вірогідності банкрутства підприємства використовуючи різні методи, можна зробити висновок, що дане підприємства працює стабільно і у гіршому разі знаходиться за п'ять років до банкрутства.

Тести

Тест 1. Система раннього попередження та реагування включає до себе:
прогнозування можливих сценаріїв розвитку підприємства;
визначення індикаторів раннього попередження та реагування;
бенчмаркінг;
формування інформаційних каналів;
страхування фінансових ризиків.
Тест 2. Основні функції контролінгу такі:
залучення капіталу;
інформаційне забезпечення та планування;
контроль та координація;
управління кредиторською та дебіторською заборгованістю;
управління грошовими потоками.
Тест 3. Основні інструменти контролінгу:
система раннього попередження та реагування;
імітаційне реагування;
інвентаризація;
ревізія;
фінансовий контроль.
Тест 4. Головні завдання стратегічного планування:
визначення стратегічних напрямків діяльності підприємства;
бюджетування;
аналіз відхилень;
визначення горизонтів планування.
Тест 5. До основних характерних ознак бюджетування відносять такі:
короткостроковість;
середньо строковість;
високий рівень конкретизації;
низький рівень конкретизації;
тісна інтеграція з контролем та аналізом відхилень.
Тест 6. Бенчмаркінг являє собою:
внутрішній аналіз та порівняння показників діяльності різних структурних підрозділів одного підприємства;
маркетинговий аналіз ринку;
порівняльний аналіз продуктивності виробничих процесів та інших параметрів досліджуваного підприємства й підприємств-конкурентів;
порівняльний аналіз окремих процесів, функцій, методів і технологій досліджуваного підприємства та підприємств, які не є конкурентами даного;
аналіз сильних місць та слабин підприємства.
Тест 7. Наявний у підприємства потенціал розвитку визначається такими основними факторами:
фінансове забезпечення та матеріальні залучення додаткового капіталу;
наявність кваліфікованого персоналу;
пошук альтернативних постачальників.
Тест 8. Фінансовий план включає в себе такі позиції:
прогноз обсягів випуску та реалізації продуктів;
заморожування інвестування вкладень;
баланс грошових находжень та витрат;
форми та джерела мобілізації фінансових ресурсів;
перспективи збільшення реалізації
Тест 9. До каталога санаційних заходів у рамках Crash-програми можуть входити:
рефінансування дебіторської заборгованості;
мобілізація прихованих резервів продажем окремих позицій активів;
здійснення капіталовкладень;
організація санаційного контролінгу;
зворотний лізинг.


Програмні питання для самостійного вивчення теми

Сутність та основні завдання фінансового контролінгу.
Функції контролінгу
Система раннього попередження та реагування. Прогнозування банкротства.
Методи контролінгу.
Оцінка ефективності реалізації плану санації
Розроблення стратегії санації підприємства


Контрольні запитання
З яких розділів складається план фінансової санації
Що уявляє собою бізнес-план, як внутрішньо фірмовий документ
Які етапи складання фінансового плану, як елементу бізнес-плану
Сутність Crash- програми.
Як можна визначити ефективність санації.
Що таке система раннього попередження та реагування (СРПР)
Як можна згрупувати активи балансу по рівню ліквідності.
Згрупуйте пасиви балансу в залежності від терміну настання їх сплати
За яких умов баланс вважається ліквідним
Перерахуйте методи прогнозування банкрутства засновані на використання фінансових коефіцієнтів
Назвіть методи прогнозування банкрутства засновані на використанні порівняльного аналізу
Які методи прогнозування банкрутства застосовують на українських підприємствах і чому



Рекомендована література [ 23, 24, 30, 31, 34, 38, 43]



Тема 4. Досудове та судове врегулювання господарських спорів.

4.1. Досудове врегулювання спорів.
Досудове врегулювання спорів полягає у зверненні кредитора до дебітора з письмовою претензією щодо відшкодування заборгованості. У претензії мають міститися такі дані:
а) реквізити заявника претензії та підприємств, на адресу яких направляється претензія; дата та номер претензії;
б) обставини, на підставі яких заявляється претензія; докази, які підтверджують ці обставини;
в) вимоги заявника;
г) сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає грошовому оцінюванню;
д) перелік документів, які додаються до претензії.
Претензію підписує керівник підприємства або його заступник. Її надсилають адресату рекомендованим або цінним листом чи вручають під розписку. Претензія підлягає розгляду в місячний строк від дня її одержання. Якщо обов'язковими для обох сторін правилами або договором передбачено право повторної перевірки забракованої продукції (товарів) підприємством-виробником, то претензії, пов'язані з якістю та комплектністю продукції, розглядаються протягом двох місяців.
Підприємства та організації в разі потреби звіряють розрахунки, здійснюють експертизу або вдаються до інших дій, щоб забезпечити досудове врегулювання спору. Підприємства та організації, до яких надійшла претензія, зобов'язані задовольнити обґрунтовані вимоги заявника.
Про результати розгляду претензії заявника повідомляють письмово, наводячи таку інформацію:
а) повну назву та поштові реквізити підприємства (організації), яке дає відповідь, і підприємства (організації), якому вона надсилається; дату і номер відповіді; дату і номер розглянутої претензії;
б) коли претензію визнано повністю або частково визнану суму, номер і дату платіжного доручення на перерахування цієї суми чи строк та спосіб задоволення претензії, якщо вона не підлягає грошовому оцінюванню;
в) коли претензію відхилено повністю або частково - мотиви відхилення з посиланням на відповідні нормативні акти і документи;
г) перелік доданих до відповіді документів та інших доказів. Коли претензію відхилено повністю або частково, заявникові мають бути повернені оригінали документів, одержаних з претензією, а також надіслано документи, що обґрунтовують відхилення претензії, якщо їх немає у заявника претензії. Відповідь на претензію, підписану керівником чи заступником керівника підприємства (організації), надсилається рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку.
Можливі чотири варіанти дій контрагента після одержання претензії:
1) одержувач претензії не дав жодної відповіді на претензію;
2) заявник одержав лист-відповідь, в якому претензію відхилено повністю або частково;
3) претензію визнано повністю або частково, але не повідомляється про перерахування визнаної суми;
4) претензію визнано і заборгованість погашено - спір вважається врегульованим.
У разі коли претензія лишилася без відповіді або була відхилена, заявник змушений звернутися до господарського суду з позовною заявою про стягнення заборгованості.
Якщо претензію визнано повністю або частково, але з якихось причин кошти на розрахунковий рахунок кредитора не надійшли, заявник претензії через 20 днів від дня одержання відповіді має право подати до банку розпорядження про списання у безспірному порядку визнаної боржником суми. До розпорядження додається відповідь боржника, а якщо в ній не зазначено розміру визнаної суми, то й копія претензії. У разі неплатоспроможності боржника кредитор через місяць з дня отримання позивної відповіді на претензію (але не раніш ніж через 3 місяці з дня настання терміну платежу за договором, актом чи іншим документом) має право звернутися до господарського суду із заявою, порушивши справу про банкрутство неспроможного боржника.
У разі коли строки розгляду претензії порушено чи залишено без відповіді, господарський суд у процесі вирішення господарського спору має право стягнути в дохід державного бюджету з підприємства, яке припустилося такого порушення, штраф у розмірі 2% від суми претензії, але не менш ніж 5 розмірів мінімальних заробітних плат і не більш ніж 100 розмірів неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

4.2. Судове врегулювання господарських спорів
Якщо претензію залишено без відповіді чи відхилено повністю або частково, заявник, як уже зазначалося, вдається до судового врегулювання спору. Господарський суд порушує справи за позовними заявами зацікавлених підприємств та організацій, чиї права и законні інтереси порушено, а також державних та інших органів, що звернулися до господарського суду у випадках, передбачених законодавством України.
Господарський суд повертає позовну заяву і додані до неї документи без розгляду, якщо її оформлено з такими порушеннями:
1) підписано особою, яка не має такого права, або особою, посаду якої не зазначено;
2) не зазначено повної назви сторін та їх поштові адреси;
3) не названо причин подання позовної вимоги, не наведено вагомих підтверджень викладених у заяві обставин, відсутній обґрунтований розрахунок суми, яка має бути стягнена;
4) не подано доказів сплати державного мита в установленому порядку та розмірі;
5) порушено правила об'єднання вимог об'єднано в одній позовній заяві різні вимоги (до одного чи кількох відповідачів), спільний розгляд яких перешкоджатиме з'ясуванню прав і взаємовідносин сторін чи суттєво ускладнить вирішення спору;
6) не має доказів того, що відповідачеві надіслано копії позовної заяви та доданих до неї документів;
7) не подано доказів стосовно заходів, яких було вжито з метою доарбітражного врегулювання спору в установленому порядку;
8) немає свідчень про звернення до установи банку з метою одержати від відповідача заборговану суму, коли вона згідно із законодавством мала бути одержана через банк;
9) якщо минув строк позовної давності.
Позовна давність це встановлений законодавством строк, протягом якого потерпіла сторона для захисту порушеного права може звернутися до суду. Загальний строк позовної давності стосовно захисту прав на відшкодування основного боргу встановлено чинним законодавством (3 роки). Щодо відшкодування неустойки (штрафу, пені), то встановлено скорочений строк давності 6 місяців. Право на позов виникає з того дня, коли особа дізналася або мала дізнатися про порушення свого права. Наприклад, якщо строк виконання зобов'язання за договором чи іншим документом припадає на перше число місяця, але на цей момент його не виконано, то з другого числа поточного місяця сторона, законні інтереси якої порушено, має право на позов, і з цього числа починається відлік строку позовної давності, протягом якого можна звертатися до господарського суду для захисту своїх інтересів. Як уже зазначалося, закінчення строку позовної давності до подачі позову є підставою для відмови у позові. Згідно зі статтею 83 Цивільного кодексу України позовна давність не поширюється на податкові, бюджетні та деякі інші відносини.
Справи зі спорів, що виникають з приводу виконання господарських договорів та з інших причин, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача.
Позовна заява до господарського суду щодо вирішення господарського спору має містити:
1) назву господарського суду, до якого надсилається заява;
2) назви сторін, їхні адреси;
3) зміст позовних вимог;
4) зазначення ціни позову;
5) формулювання обставин, які спричинили позов;
6) докази, які підтверджують позов;
7) обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи є предметом спору;
8) відомості про вжиті заходи досудового врегулювання спорів;
9) перелік документів та доказів, які додаються до заяви. Позивач, який подає позов, зобов'язаний надіслати відповідачеві
копію позовної заяви та доданих до неї документів.
До позовної заяви додаються документи, що підтверджують: статус суб'єкта підприємницької діяльності, відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору (копія претензії та квитанція або повідомлення про вручення); відправлення відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів (квитанція або повідомлення про вручення); сплату державного мита в установленому порядку і розмірі; документи, що засвідчують повноваження представника позивача в господарському суді.
Важливим елементом позовної заяви є ціна позову. Під нею розуміють суму всіх вимог, поставлених до відповідача. Ціна позову визначається:
- у позовах про стягнення грошей – стягуваною сумою;
- у позовах про вимагання майна – вартістю майна, яке вимагається;
- у позовах, які складаються з кількох самостійних вимог, загальною сумою усіх вимог;
- у позовах про стягнення іноземної валюти – в іноземній валюті та у гривнях відповідно до офіційного курсу.
До ціни позову включаються також зазначені в позовній заяві суми неустойки (штрафу, пені), а якщо вони не зазначені, - їх суми, визначені арбітром. Якщо ціна позову зазначена неправильно її визначає арбітр.
Судові витрати складаються з державного мита, сум, що підлягають сплаті за проведення експертизи, призначеної господарським судом, а також витрат, пов’язаних із розгляданням справи.
Ставки державного мита щодо заяв, які подаються до господарського суду, встановлюються у таких розмірах:
1) щодо позовних заяв майнового характеру - 5% ціни позову, проте не менш як 0,25 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;
2) щодо позовних заяв немайнового характеру і позовних заяв стосовно спорів, які виникають під час укладання, зміни чи розірвання господарських договорів і розглядаються в обласних Київському і Севастопольському міських господарських судах, - 5 зазначених мінімумів;
3) щодо позовних заяв і спорів, які виникають під час укладання, зміни чи розірвання господарських договорів, котрі підлягають розгляду у Вищому господарському суді України, - 6 таких мінімумів.
Господарський суд за заявою сторони, яка подала позов, або з власної ініціативи має право вжити заходів щодо забезпечення позову. Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії провадження справи, якщо в разі невжиття таких заходів виконати рішення господарського суду може бути дуже складно або неможливо. Спір має бути вирішено господарським судом у строк, який не перевищує двох місяців від дня одержання позовної заяви. За результатами розгляду справи суд приймає рішення, в якому має бути висновок: задовольнити позов або відмовити в позові повністю чи частково. Якщо прийнято позитивне рішення про стягнення дебіторської заборгованості, а боржник не в змозі погасити заборгованість (є неплатоспроможним), то по закінченні одного місяця від дня винесення ухвали господарським судом (проте не раніш як за три місяці після встановленого для погашення строку) кредитор може звернутися із заявою стосовно порушення справи про банкрутство неспроможного боржника.


План семінарського заняття

Досудове врегулювання господарських спорів.
Судове врегулювання господарських спорів.


Тести

Тест 1. Якщо претензію визнано повністю або частково, але немає повідомлення про перерахування визнаної суми, заявник претензії може:
а) звернутися до відповідача з повторною претензією;
б) звернутися до господарського суду з позовом про вирішення господарського спору;
в) по закінченні 20 днів від дня одержання відповіді подати до банку розпорядження про списання у безспірному порядку визнаної боржником суми;
г) звірити заборгованість;
д) звернутися до господарського суду з позовом про оголошення боржника банкрутом.
Тест 2. Справу про банкрутство підприємства може бути порушено, якщо:
а) надійшла письмова заява будь-кого з кредиторів боржника;
б) надійшла письмова заява потенційного санатора;
в) надійшла письмова заява боржника стосовно його фінансової неспроможності або загрози такої неспроможності;
г) боржник не визнає претензії про відшкодування заборгованості;
д) боржник не повернув банківський кредит в зумовлений термін.
Тест 3. Боржник може звернутися до господарського суду з власної ініціативи із заявою про порушення справи про своє банкрутство у таких випадках:
а) якщо задоволення вимог одного або кількох кредиторів призведе до неможливості виконання грошових зобов'язань перед іншими кредиторами;
б) якщо податкові органи припинили операції за всіма банківськими рахунками боржника;
в) якщо в разі його ліквідації не у зв'язку з процедурою банкрутства він не має можливості задовольнити грошові вимоги кредиторів у повному обсязі;
г) після того як розрахунковий документ щодо стягнення заборгованості з боржника вміщено в картотеку;
д) за наявності ефективної концепції санації та відсутності необхідного часу для її реалізації.
Тест 4. До боржника арбітражний суд може:
а) застосувати реорганізаційні (санаційні) процедури;
б) здійснити ліквідаційні процедури;
в) укласти мирову угоду;
г) внести його до реєстру неплатоспроможних підприємств;;
д) оголосити підприємство неплатоспроможним.


Програмні питання для самостійного вивчення теми

1. Результати розгляду претензії.
2. Дії контрагента після одержання претензії
3. Можливі порушення позовної заяви.
4. Документальне оформлення позову.
5. Ціна позову

Контрольні запитання

1. Що означає позовна давність.
2. Що розуміють під ціною позову.
3. В яких розмірах установлюють ставки державного мита.
4. На кого покладається сплата державного мита.
5. Як забезпечується позов.

Рекомендована література [1, 2, 3, 4, 5, 8, 39,40]



Тема 5. Фінансування санації підприємств.

5.1. Форми та умови фінансування санації
Фінансова діяльність підприємства полягає в мобілізації капіталу для фінансування своєї операційної та інвестиційної діяльності.
Форми фінансування суб'єктів господарювання класифікують таким чином:
1) за джерелами надходження капіталу:
1.1) зовнішнє фінансування;
1.2) самофінансування;
2) за правовим статусом інвесторів:
2.2) власний капітал; 2.2) позичковий капітал.
Таким чином, фінансувати санацію можна за рахунок власних коштів підприємства (самофінансування), фінансових засобів власників, за допомогою кредиторів, за допомогою держави. Санація може бути спрямована на реструктуризацію активів або пасивів. За формальними ознаками розрізняють два види санації:
а) санація без залучення на підприємство додаткових фінансових ресурсів;
б) санація із залученням нового фінансового капіталу. У першому випадку санація може набирати таких форм:
> зменшення номінального капіталу підприємства;
> конверсія власності в борг;
> конверсія боргу у власність;
> пролонгація строків сплати заборгованості;
> добровільне зменшення заборгованості;
> самофінансування.
У другому випадку можливі такі форми:
> альтернативна санація;
> зменшення номінального капіталу з подальшим його збільшенням (двоступінчаста санація);
> безповоротна фінансова допомога власників;
> безповоротна фінансова допомога персоналу;
> емісія облігацій конверсійної позики;
> залучення додаткових позик.
У тому чи іншому разі санація має фінансуватися за рахунок якихось джерел. Далі розглянемо внутрішні джерела підприємства.

5.2. Внутрішні джерела фінансової санації підприємства
Основу керування власним капіталом підприємства в процесі стабілізації його діяльності та подальшого розвитку складає управління формуванням його власних фінансових ресурсів. З метою забезпечення ефективного керування цим процесом на підприємстві звичайно розробляється спеціальна фінансова політика, спрямована на залучення власних фінансових ресурсів з різних джерел відповідно до його розвитку в майбутньому періоді.
Політика формування власних фінансових ресурсів являє собою частину загальної стратегії формування фінансових ресурсів підприємства, що полягає в забезпеченні необхідного рівня самофінансування його виробничої діяльності.
Розробка політики формування власних фінансових ресурсів підприємства здійснюється за такими основними етапами.
1. Аналіз формування власних фінансових ресурсів підприємства в попередньому періоді. Метою такого аналізу є виявлення потенціалу формування власних фінансових ресурсів і його відповідності темпам розвитку підприємства.
2. Визначення загальної потреби у власних фінансових ресурсах.
3. Оцінка вартості залучення власного капіталу з різних джерел. Така оцінка виробляється в розрізі основних елементів власного капіталу, формованого за рахунок внутрішніх джерел. Результати такої оцінки є основою розробки управлінських рішень щодо вибору альтернативних джерел формування власних фінансових ресурсів, що забезпечують приріст власного капіталу підприємства.
4. Забезпечення максимального обсягу залучення фінансових ресурсів за рахунок внутрішніх джерел. Оскільки основними планованими внутрішніми джерелами формування власних фінансових ресурсів підприємства є сума чистого прибутку й амортизація, то в першу чергу в процесі планування цих показників варто передбачити можливості їхнього росту за рахунок різних резервів.
Підприємство може самостійно фінансувати санаційні заходи одним з двох прийомів у залежності від обраної стратегії (агресивної чи захисної):
1) збільшення вхідних грошових потоків підприємства:
1.1) збільшення виручки від реалізації;
1.2) оптимізація структури капіталу;
1.3) згортання довгострокових фінансових вкладень;
2) зменшення вихідних грошових потоків:
2.1) зменшення собівартості продукції;
2.2) зменшення витрат, що не відносяться на собівартість продукції;
2.3) згортання інвестицій.
Головним симптомом фінансової кризи на підприємстві, як правило, виступає зниження виручки від реалізації продукції, робіт, послуг. Розмір виручки від реалізації залежить від двох основних факторів: обсягу реалізації продукції та ціни реалізації. Для збільшення обсягу реалізації слід зробити більш активною збутову політику підприємства, тобто стимулювати маркетинговий відділ. Завдання вибору правильної ціни одиниці продукції належить планово-економічному або фінансовому відділу підприємства.
Реструктуризація активів (оптимізація структури капіталу) пов'язана зі зміною структури та складу активів балансу (досить часто ці зміни супроводжуються також змінами у складі та структурі пасивів). У рамках реструктуризації активів виокремлюють такі види санаційних заходів.
1. Мобілізація прихованих резервів. Розмір цих резервів в активі балансу дорівнює різниці між балансовою вартістю окремих майнових об'єктів підприємства та їх реальною (вищою) вартістю.
2. Використання зворотного лізингу (господарська операція, що передбачає продаж основних фондів з одночасним зворотним отриманням таких основних фондів в оперативний або фінансовий лізинг). Наприклад, збиткове підприємство продає лізинговій компанії адміністративну будівлю з одночасним укладанням договору про лізинг цього об'єкта нерухомості.
3. Здача в оренду основних фондів, які не повною мірою використовуються у виробничому процесі.
4. Оптимізація структури розміщення оборотного капіталу (зменшення частки низьколіквідних оборотних засобів, запасів сировини та матеріалів, незавершеного виробництва тощо).
5. Продаж структурних підрозділів (філій) та об'єктів основних фондів. За рахунок цієї операції підприємство може отримати інвестиційні ресурси для перепрофілювання виробництва на більш прибуткові види діяльності.
6. Використання факторингових операцій, тобто продаж дебіторської заборгованості зі знижкою банкам або іншим фінансовим установам.
Одним із головних напрямків підвищення платоспроможності та відновлення фінансової стійкості підприємств, що перебувають у фінансовій кризі, є зменшення вихідних грошових потоків, які можна класифікувати таким чином:
1) оплата товарів, робіт, послуг, які становлять собівартість продукції;
2) оплата товарів, робіт, послуг, які не належать до валових витрат;
3) здійснення реальних та фінансових інвестицій;
4) сплата податків та інших платежів до бюджету;
5) повернення капіталу, який був залучений на фінансовому ринку.
З вищенаведених потоків для підприємства найважливішими є грошові потоки, що спрямовані на оплату собівартості продукції та інших витрат, які не належать до валових.
Одним з основних заходів санаційного менеджменту є заходи щодо зниження витрат і зменшення собівартості продукції.
Для цього варто проаналізувати витрати підприємства. Як показує практика, зростання витрат підприємства відбувається за такими основними причинами:
> через зменшення обсягів виробництва;
> через зростання виробничих витрат;
> через зростання кількості оплачуваних і неоплачуваних простоїв;
> через використання застарілої технології й основних засобів;
> через дисбаланс виробничих потужностей і ін.
Одним з найважливіших показників успішності роботи менеджменту є зусилля зі зниження собівартості продукції. Вважається, що значно легше виявити резерви зниження витрат, ніж можливості (резерви) одержання додаткового доходу і прибутку. Численні приклади показують, що там, де перед керівництвом і персоналом поставлено задачу зниження витрат і колектив готовий шукати ці резерви, завжди знаходять безліч можливостей це зробити.
У типовому Положенні з планування обліку і калькуляції собівартості продукції (робіт, послуг) у промисловості № 473 (затверджене Кабміном України 26.04.1996 р.) було відзначено, що виробничі витрати можна класифікувати. Умовно постійними витратами Положення визначає витрати, що практично не залежать від збільшення або зменшення випуску продукції. Це витрати пов'язані з забезпеченням діяльності і управлінням виробничою діяльністю, а також з забезпеченням господарських потреб виробництва. Звичайно в закордонній літературі ці витрати називають постійними.
Аналогічно визначаються непрямі витрати, тобто витрати на утримання і експлуатацію устаткування, загальновиробничі витрати, загальногосподарські витрати, які пов'язані з виробництвом різних видів продукції одночасно і можуть бути включені у собівартість окремого продукту тільки за допомогою спеціальних процедур. Ці непрямі витрати формують комплексні статті звітності.
Умовно перемінними Положення визначає витрати, що змінюються пропорційно обсягові виробництва. Це витрати на сировину, паливо й енергію, матеріали, що комплектують вироби, напівфабрикати, оплату праці працівників, зайнятих у виробництві.
В іноземній літературі прийнято вважати цей вид витрат змінними. Положення додатково визначає і так звані, прямі витрати це витрати на сировину, основні матеріали, куплені вироби, напівфабрикати і т. д., які пов'язані з виробництвом окремих видів продукції і можуть бути безпосередньо включені у їхню собівартість.
Звичайна діяльність з визначення рівня витрат, значень собівартості і їхніх змін за різними статтями і позиціям (факторами) спирається на ряд методик і підходів.
Плани використання ресурсів і комплектуючих можуть бути розроблені за окремими видами продукції та окремими видами витрат. Для визначення резервів варто проаналізувати динаміку відхилень споживаних ресурсів від їхніх планових значень, співвіднести ці показники з результатами діяльності підрозділів і підприємства в цілому. До речі, саме цей метод пошуку резервів, заснований на так званому факторному аналізі найбільш активно використовують менеджери підприємств у країнах з розвинутою економікою.
Нагадаємо, що факторний аналіз, стосовно до даних проблем являє собою таке. Метою цього аналізу є визначення й оцінка причин відхилень фактичних показників від планових або від нормативних. Ці відхилення дають представлення про ефективність даного підрозділу, як деякого локального «центру витрат».
Вважають, що досить важливі фактори, які впливають на появу відхилень фактичних показників від нормативних, це зміна: обсягів виробництва, цін, а також норм витрат на виробництво одиниці продукції та ряд інших. Але такий підхід орієнтований тільки на внутрішні показники даного підприємства і дає оцінку змін, що вже відбулися, тобто тим, що неадекватні теперішньому стану підприємства.
Однак цей метод ефективний, якщо зміни зовнішнього середовища досить повільні і зберігають еволюційний характер.
На підприємстві за аналізу даних з результатів роботи в сьогоденні і попередніх звітних періодах має бути виявлено частку витрат, що не пов'язані з основною виробничою діяльністю, тобто
> перевитрата сировини, матеріалів, що комплектують і т. д., у процесі виробництва, збереження, транспортування;
> перевитрата енергії і паливних ресурсів на виробничі і невиробничі потреби;
> перевитрата грошових коштів (або їхнього еквівалента за бартерних постачань) за придбання сировини, матеріалів, що комплектують, енергії;
> перевитрата грошових коштів за доплат працівникам у випадку порушення нормальних умов праці (робота у внеробочий час, приписки і т. д.);
> ненормативні витрати за простоїв техніки і працівників (порушення трудової і технологічної дисципліни, погана організація виробничого процесу) і т. п.
Узагальнені розрахунки змін рівня витрат проводять за формування планів. Вони корисні для вивчення динаміки витрат і доходів; перевірки відповідності вартісних і матеріальних показників.
На базі факторного аналізу проводиться розрахунок рівня витрат за окремих факторів (за місцями виникнення витрат, за окремими групами витрат). Використовуючи ці дані, рекомендують відслідковувати динаміку зміни собівартості і її складових.
Розрахунки в рамках кошторису й обліку нормативів також корисні для раціональної організації контролю витрат. Останні розраховуються за статтями, на основі норм споживання ресурсів, трудозатрат і інших регламентованих норм і показників для кожного виробничого процесу і кожного елемента з продуктового ряду.
Так, наприклад, оплата праці персоналу, зайнятого у виробництві, визначається обсягами цього виробництва в цілому і питомим обсягом зробленої продукції, що припадає на одного працівника. Для розрахунків залучають норми виробітку (необхідний обсяг праці на одиницю продукції або на одну операцію). Використовуються кваліфікаційні коефіцієнти - розцінки (відповідно до розрядів) і тарифні ставки (за посадами).
У ряді випадків усі ці норми, розцінки, тарифні ставки мають бути розраховані фінансовим відділом підприємства знову. Іноземні консультанти часто рекомендують проводити звільнення працівників, використовувати неоплачені відпустки, неповний робочий день персоналу за необхідності зниження загального рівня витрат і собівартості продукції. Однак у випадку звільнення працівників необхідно враховувати відповідні соціальні витрати.

5.3. Визначення потреби в капіталі
Для забезпечення стабільної роботи підприємства необхідні грошові кошти. Тому перш ніж здійснювати будь-які заходи санаційного характеру, слід визначити потребу у капіталі.
Потреба в капіталі це виражена в грошовому еквіваленті потреба підприємства у грошових та матеріальних засобах, необхідних для виконання поставлених цілей та забезпечення фінансової рівноваги.
Для визначення потреби у капіталі сукупні витрати підприємства ділять на дві основні групи:
1) витрати, пов'язані з підготовкою та організацією виробництва
(капітальні витрати):
1.1) витрати на реорганізацію підприємства;
1.2) витрати на купівлю основних фондів та пусконалагоджувальні роботи;
2) витрати, пов'язані з веденням та обслуговуванням виробництва
(поточні витрати).
Витрати першої групи повинні фінансуватися за рахунок капіталу, залученого на довгосроковий період. Такий капітал ще називають інвестиційним.
Витрати другої групи пов'язані з оплатою праці персоналу та придбанням предметів праці. Для фінансування таких витрат визначають потребу в оборотному капіталі. Оборотний капітал (оборотні кошти) - це кошти, авансовані в оборотні виробничі фонди і фонди обігу для забезпечення безперервності процесу виробництва та реалізації продукції. Види потреб у капіталі унаочнює рис. 5.1.































13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415

Рис. 5.1. Види потреб у капіталі

Базою для визначення потреб в капіталі є дані аналізу фінансового стану підприємства та розшифрування кредиторської заборгованості за окремими контрагентами, обсягами заборгованості та строками погашення.
Потреба в капіталі для проведення виробничо-технічних санаційних заходів визначається за планом капіталовкладень, а також за організаційним та фінансовим планами проекту санації.
Потреба в інвестиційному капіталі визначається на підставі бюджету капіталовкладень, в якому відбито виробничу програму (асортимент товарів, робіт, послуг, які планується виробляти), а також зазначено, яке саме виробниче обладнання, технічну документацію, технологію, «ноу-хау» та в кого, за яких умов і у який термін слід придбати, суму витрат на придбання.
Визначення потреби в оборотному капіталі для фінансування виробничого процесу є набагато складнішою проблемою, ніж розрахунок потреби в інвестиційному капіталі, оскільки наявність та структура оборотних коштів підприємства залежить від періоду, протягом якого капітал, авансований у виробництво певного продукту, знову надійде на підприємство у складі виручки від реалізації.
У вітчизняній практиці потребу в оборотних коштах визначають на основі їх нормування.
Обсяг потреби в капіталі залежить не лише від розміру грошових надходжень підприємства, витрат на операційну та інвестиційну діяльність і часового розриву між витратами та надходженнями, а й від ефективності управління дебіторською та кредиторською заборгованістю.

5.4. Правила фінансування
На практиці існують певні правила щодо формування структури капіталу, яким приділяють велику увагу кредитори, санатори та інвестори підприємства для гарантування своїх вкладень. Не завжди додержання чи недодержання цих правил є вирішальним критерієм під час прийняття інвестиційних рішень. На практиці зазначені правила широко застосовуються для аналізу фінансового стану підприємств, оцінювання їх кредитоспроможності та інвестиційної привабливості. Додержання правил формування активів і пасивів необхідна умова забезпечення фінансової рівноваги та оптимізації структури капіталу.
Правила фінансування формують принципи, згідно з якими підприємство мобілізує фінансовий капітал для покриття потреби у фінансових ресурсах. На них слід зважити, виробляючи стратегію залучення фінансових джерел санації.
На практиці виділяють такі основні правила фінансування:
> золоте правило фінансування;
> золоте правило балансу;
> правило вертикальної структури капіталу.
Перші два правила характеризують горизонтальну структуру капіталу та майна підприємства. Останнє стосується лише пасиву балансу. Всі ці правила мають на увазі розрахунок показників, які відбивають співвідношення між окремими статтями балансу.
Золоте правило фінансування називають також золотим банківським правилом, або правилом узгодженості строків. Це правило вимагає, щоб строки, на які мобілізуються фінансові ресурси, збігалися зі строками, на які вони вкладаються в реальні або фінансові інвестиції. Це означає, що фінансовий капітал має бути мобілізовано на строк, не менший від того, на який відповідний капітал заморожується в активах підприємства, тобто в об'єктах основних та оборотних засобів.
Золоте правило балансу вимагає не лише паралельності строків фінансування та інвестування, а й додержання певних співвідношень між окремими статтями пасивів та активів. Загалом це правило потребує виконання двох умов:
> основні фонди мають фінансуватися за рахунок власного капіталу та довгострокових позик;
> довгострокові капіталовкладення мають фінансуватися за рахунок коштів, мобілізованих на довгостроковий період, тобто довгострокові пасиви мають використовуватися не лише для фінансування основних фондів, а й для довгострокових оборотних активів.
Правило вертикальної структури капіталу пов'язане з аналізом складу та структури джерел формування капіталу. Прив'язування до активів, тобто до напрямків використання фінансових ресурсів, у такому разі не здійснюється. Правило вертикальної структури вимагає додержання певного співвідношення між власним і позичковим капіталом підприємства.
Таким чином, розрахувати оптимальну структуру капіталу для всієї сукупності підприємств неможливо. Навіть для підприємств однієї галузі це робити недоцільно, оскільки оптимальне співвідношення власного та позичкового капіталу залежить від специфічних умов діяльності кожного підприємства.
Забезпечення постійної платоспроможності підприємства є основою успішності його діяльності. Основним завданням фінансового менеджменту є така координація вхідних та вихідних грошових потоків, щоб у будь-який час підприємство було спроможним виконати свої поточні платіжні зобов'язання. Цього можна досягти, додержуючи фінансової рівноваги в довгостроковому періоді.
Фінансова рівновага передбачає, що грошові надходження підприємства дорівнюють або перевищують потребу в капіталі для виконання поточних платіжних зобов'язань. Рівняння фінансової рівноваги можна подати у такому вигляді (5.2.)










·








Рис. 5.2. Рівняння фінансової рівноваги (базова модель)

Використання моделей фінансової рівноваги з метою забезпечення платоспроможності та ліквідності підприємства, що перебуває у кризі, спрямоване на збільшення вхідних грошових потоків та зменшення вихідних. Збільшення вхідних грошових потоків досягається за рахунок таких основних заходів:
1) мобілізація внутрішніх резервів;
2) погашення дебіторської заборгованості;
3) ріст збуту продукції підприємства;
4) залучення додаткового акціонерного (пайового) капіталу;
5) одержання нових короткострокових та довгострокових позик від банків чи інших фінансових установ.
Вихідні грошові потоки зменшуються в результаті таких основних заходів:
1) зниження собівартості продукції;
2) реструктуризація кредиторської заборгованості або її неповне погашення протягом періоду;
3) використання дивідендної політики, яка не передбачає виплати дивідендів;
4) згортання довгострокових вкладень підприємства.
Система санаційних заходів, що ґрунтується на використанні моделей фінансової рівноваги в довгостроковому періоді, формує тактичний механізм фінансової стабілізації

5.5. Джерела покриття балансових збитків підприємства
Згідно з Положенням про організацію бухгалтерського обліку та звітності в Україні прибуток (збиток) підприємства від реалізації продукції (робіт, послуг) визначається як різниця між виручкою від реалізації продукції (робіт, послуг) у цінах продажу без акцизного збору, податку на додану вартість, ввізного мита, митного збору та інших обов'язкових зборів і платежів, передбачених чинним законодавством, та витратами, що включаються до собівартості реалізованої продукції. Якщо зазначена різниця є додатною, то підприємство має прибуток від основної діяльності, якщо ж вона від'ємна, то суб'єкт господарювання є збитковим.
У П(С)БО 3 «Звіт про фінансові результати» подається таке визначення збитків: перевищення суми витрат над сумою доходу, для отримання якого було здійснено ці витрати.
Прибуток (збиток) від звичайної діяльності до оподаткування визначається як алгебраїчна сума прибутку (збитку) від основної діяльності, фінансових та інших доходів, фінансових та інших витрат (збитків).
Основні причини збитковості підприємства:
> зменшення обсягів випуску та реалізації;
> зменшення цін на продукцію;
> висока собівартість продукції;
> високі адміністративні та інші витрати;
> вимушені простої обладнання;
> знецінення запасів;
> втрати від курсових різниць;
> збитки від інших позареалізаційних операцій.
На підставі прийнятого рішення про джерела покриття непокритих збитків підприємства списують їх за рахунок:
1) резервних (страхових) фондів;
2) засобів цільового призначення (спеціальні фонди і цільове фінансування);
3) санаційного прибутку.
У річній звітності може відбиватися лише непокритий збиток звітного та минулих років. За рахунок нерозподіленого прибутку підприємство може здійснювати санаційні заходи.
Підприємства, як правило, не зацікавлені відбивати збитки у своїй звітності, зокрема в балансі. Особливо це стосується акціонерних товариств, оскільки їхні баланси публікуються у пресі. За наявності балансових збитків суб'єктам господарювання дуже важко розраховувати на залучення фінансових ресурсів із зовнішніх джерел, оскільки як для кредиторів, так і для потенційних інвесторів збиткове підприємство є непривабливим об'єктом фінансування. Крім того, у таких підприємств можуть виникнути складності з постачальниками факторів виробництва та зі споживачами продукції. Відбиття у балансі непокритих збитків означає, що всі наявні в підприємства джерела покриття їх уже вичерпано, тобто відсутні резервні (страхові) фонди.
Якщо збитки перевищують суму всіх інших статей першого розділу балансу, то кажуть, що підприємство має незадовільну структуру балансу. Єдиним виходом з такої ситуації, який залишається у підприємства, є спроба одержати санаційний прибуток з метою спрямування його на покриття збитків і в такий спосіб провести санацію балансу.
5.6. Економічний зміст та мета санації балансу підприємства
Санація балансу полягає в покритті відображених у балансі збитків та створенні необхідних резервних фондів за рахунок одержання санаційного прибутку. Основна мета приведення у відповідність статутного капіталу підприємства із чистими активами, які йому відповідають. Санацію балансу називають також «чистою», або «формальною», санацією.
Після спрямування на покриття балансових збитків всіх відкритих та прихованих резервів можливо проведення санації балансу за рахунок санаційного прибутку. Прибуток утворюється в результаті зменшення статутного фонду підприємства, добровільних доплат власників його корпоративних прав або у разі списання кредиторами підприємства-боржника своїх вимог.
Санаційний прибуток який виникає внаслідок викупу підприємством власних корпоративних прав (акцій, часток) за курсом, нижчим від номінальної вартості цих прав (дизажіо), у результаті їх безкоштовної передачі до анулювання, зниження номінальної вартості або у разі одержання безповоротної фінансової допомоги від власників корпоративних прав, кредиторів та інших зацікавлених у санації підприємства осіб.
Санаційний прибуток складається з кількох складових. Його перша складова - дізажіо дорівнює різниці між номінальною вартістю корпоративного права та ціною його викупу емітентом і затратами, пов'язаними з процедурою викупу прав і зменшення статутного фонду. Якщо корпоративні права надаються до анулювання безкоштовно, то санаційний прибуток дорівнює номінальній вартості наданих до анулювання прав за мінусом витрат, пов'язаних зі зменшенням статутного капіталу. Санаційний прибуток у частині емісійного доходу не є об'єктом оподаткування.
Власниками корпоративних прав, кредиторами підприємства та іншими зацікавленими в санації підприємства-боржника особами може надаватися безповоротна фінансова допомога: сума коштів, переданих підприємству на умовах, які не передбачають відповідної компенсації чи повернення таких коштів.
Безповоротна фінансова допомога включається до складу валових доходів підприємства-одержувача і підлягає оподаткуванню на загальних підставах. Якщо ж підприємство має непокриті збитки, фінансова допомога не оподатковується в тій частині, яка спрямовується на покриття збитків підприємства. Сума, яка залишається після погашення збитків, оподатковується на загальних підставах. Якщо безповоротну фінансову допомогу здійснює юридична особа, то суму зазначеної допомоги вона має відносити на рахунок власних коштів підприємства, які залишаються після сплати податків.
5.7. Основні цілі та завдання зменшення статутного фонду підприємства
Одержання санаційного прибутку та санація балансу пов'язані зі зменшенням статутного фонду підприємства. До головних цілей зменшення статутного фонду відносять:
> одержання санаційного прибутку, який спрямовується на покриття балансових збитків;
> зрівноваження (або перевищення) номінальної вартості акцій (часток) з їх ринковою ціною;
> забезпечення відповідності величини основних та оборотних засобів підприємства з розміром його власного капіталу;
> концентрація статутного капіталу в руках найбільш активних власників.
Згідно із законом України «Про господарські товариства» обсяги зменшення статутного капіталу визначаються рішенням зборів акціонерів (ВАТ), пайовиків (ТОВ). Рішення загальних зборів товариства про зміни статутного фонду приймаються більшістю у 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах (загальні збори визнаються правомочними, якщо в них беруть участь акціонери, котрі мають відповідно до статуту товариства понад 60% голосів).
Порядок зменшення статутного фонду нормативно регулюється з метою захисту майнових інтересів кредиторів. Надзвичайно важливим є те, що рішення товариства про зміни розміру статутного фонду набирає чинності лише з дня внесення цих змін до державного реєстру. Випуск акцій та інформація про емісію акцій у зв'язку зі зменшенням статутного фонду реєструється згідно з Положенням про порядок реєстрації випуску акцій і облігацій підприємств та інформацією про їх емісію.
Зменшення статутного фонду, яке пов'язане з виплатами компенсацій у вигляді грошових коштів чи товарно-матеріальних цінностей власникам корпоративних прав, за наявності заперечень кредиторів не допускається, оскільки в такому разі зменшується капітал, у межах якого власники несуть відповідальність перед кредиторами підприємства, а також обсяг майна, за рахунок якого могли б погашатися його борги.
Статутний фонд товариства з обмеженою відповідальністю може зменшитися в результаті виходу одного або кількох учасників із складу товариства. Такого роду зміни (а також будь-які інші зміни, пов'язані із зміною розміру статутного фонду) вимагають внесення змін до засновницьких документів з відповідною перереєстрацією підприємства.
5.8. Методи зменшення статутного фонду
Положенням про порядок збільшення (зменшення) статутного фонду акціонерних товариств та Законом України «Про господарські товариства» передбачено два методи зменшення статутного фонду акціонерного товариства:
1) зменшенням номінальної вартості акцій (деномінація);
2) зменшенням кількості акцій існуючої номінальної вартості. Зменшення номінальної вартості акцій (часток, паїв) називається також деномінацією. Зазначений метод зумовлює емісію нових акцій за новою номінальною вартістю, за умови обміну старих акцій на нові.
Другий метод означає як обмін, так і об'єднання деякої кількості акцій в одну. Зазначена процедура має назву конверсія акцій. Вона є одним зі способів зменшення кількості акцій, які є в обігу.
Щодо зазначених методів конверсія і деномінація мають, як правило, на меті приведення у відповідність номінальної вартості випущених в обіг акцій з розміром статутного фонду у разі його зменшення.
Деномінація не допускається, якщо номінальна вартість акцій дорівнює мінімально встановленому розміру. Тоді статутний фонд зменшується конверсією акцій або з допомогою комбінації різних методів, в тому числі викупом частини акцій з метою їх анулювання.
Вітчизняним законодавством встановлено, що рішенням акціонерного товариства про зменшення розмірів статутного фонду об'єднанням акцій не подані до анулювання акції визнаються недійсними, але не раніше, ніж через шість місяців після повідомлення про це всіх акціонерів. Встановлено також, що підприємство має покрити збитки акціонерів, пов'язані зі зменшенням статутного фонду. У разі коли акціонер відмовився від обміну акцій через зменшення статутного фонду зменшенням номінальної вартості акцій, емітент зобов'язаний запропонувати акціонерові викупити його акції за вартістю, не нижчою від номінальної.
Зменшити кількість акцій, які є в обігу, можна не лише об'єднанням акцій, а й викупом їх з метою анулювання.
Акціонерне товариство має право викупити в акціонера оплачені ним акції для таких цілей:
> для їх подальшого перепродажу;
> для розповсюдження серед своїх працівників;
> з метою анулювання.
Зазначені акції мають бути реалізовані або анульовані протягом не більш як одного року.
Протягом періоду, коли підприємство володіє власними корпоративними правами, розподіл прибутку, а також голосування і визначення кворуму на загальних зборах акціонерів здійснюється без урахування придбаних підприємством власних акцій (АТ) або часток (ТОВ).
Під час санації, що являє собою викуп емітентом корпоративних прав у їх держателів, попри важкий фінансовий стан, підприємство мусить мати у своєму розпорядженні достатньо ліквідних засобів, необхідних для виплати відшкодування держателям акцій (часток). При цьому слід додержувати вимог щодо захисту прав кредиторів у разі зменшення статутного капіталу.
Якщо акціонерне товариство викупає свої акції за ринковою (біржовою) ціною, можливі три варіанти розвитку подій.
Варіант 1: акції викупаються за ціною, вищою від номіналу. Це означає, що ринкова ціна акцій є вищою за номінал, оскільки за умови нормального функціонування фондового ринку підприємство може викупити акції власної емісії лише на таких самих умовах, як і інші інвестори. Джерелом викупу акцій є статутний фонд та додатковий капітал, зокрема емісійний дохід. Якщо ж останній відсутній, то на зазначені цілі можна спрямувати прибуток. Зрозуміло, що для санаційних цілей розглянутий варіант не придатний, оскільки санаційний прибуток не виникає, а якщо він є, то на такі цілі не спрямовується.
Варіант 2: ринкова ціна акцій дорівнює їх номінальній вартості. На практиці такого майже не буває. Джерелом викупу акцій при цьому є статутний капітал.
Варіант 3: акції викуповуються за ціною, нижчою від номінальної вартості. Це означає, що ринкова ціна акцій є нижчою за їх номінальну вартість, інакше жоден акціонер добровільно не продав би підприємству свої акції за ціною, нижчою від номінальної. Ціна акцій може бути нижчою від їх номінальної вартості насамперед у випадку збиткової діяльності підприємства.
Для акціонерного товариства викуп акцій є доцільним лише за курсом, нижчим за номінальну вартість. В протилежному випадку санаційний прибуток, який може бути спрямований на покриття балансових збитків, не виникає, а отже, зменшувати статутний фонд немає сенсу. При використанні даного методу санації підприємство може покрити засвідчені в балансі збитки, однак його платоспроможність та ліквідність дещо погіршуються, оскільки для придбання власних корпоративних прав витрачаються ліквідні засоби.
Дуже часто великі акціонери, власники контрольних пакетів акцій надають свої акції до анулювання безкоштовно, вносячи таким чином посильний вклад у фінансування санації.
Збитки для власників виникають не в момент зменшення номіналу (чи анулювання акцій), а тоді, коли підприємство отримало збитки від фінансово-господарської діяльності.



План семінарського заняття

Форми та умови фінансування санації підприємства.
Внутрішні джерела фінансової санації підприємства.
Визначення потреби в капіталі.
Правила фінансування
Санація балансу.
Джерела покриття балансових збитків підприємства.
Методи зменшення статутного капіталу.



Практичне заняття
  Тема 5: Внутрішні фінансові джерела санації.
План
1. Фінансування санації за рахунок акціонерного капіталу.
2. Збільшення вхідних грошових потоків.
3. Збільшення виручки від реалізації.
4. Реструктуризація активів.
5. Зменшення вихідних грошових потоків (зниження собівартості продукції).
6. Заходи, спрямовані на мобілізацію внутрішніх джерел.

Задачі 

Задача 1.
Статутний фонд АТ складає 800 000 грн.; номінальна вартість акції100 грн. Ухвалено рішення про збільшення статутного капіталу за рахунок нерозподіленого прибутку і резервних фондів, які перевищують необхідний передбачений законодавством розмір. Відношення, згідно з яким збільшується статутний фонд, прирівнюється 4:1.
Резерви і нерозподілений прибуток складає 1 000 000 грн. Сума збільшення - 200 000 грн. Розрахунковий курс акцій до збільшення: 1800/800 (225%) Розрахунковий курс після збільшення: 1800/1000 (180%) Це означає що 4 акції номіналом 100 по курсу 225% перед збільшення капіталу оцінюватимуться 900 грн. Чотири акції разом з однією додатковою акцією після збільшення статутного фонду в результаті курсу 180% знову оцінюватимуться в 900 грн.

Задача 2.
  Статутний фонд АТ складає 1500 000 грн.; номінальна вартість акції250 грн. Ухвалено рішення про збільшення статутного капіталу за рахунок нерозподіленого прибутку і резервних фондів, які перевищують необхідний передбачений законодавством розмір. Відношення, згідно з яким збільшується статутний фонд, прирівнюється 5:1.
Резерви і нерозподілений прибуток складає 2 000 000 грн. Сума збільшення - 500 000 грн. Розрахунковий курс акцій до збільшення: 3500/1500 (233%) Розрахунковий курс після збільшення: 3500/2000 (175%) Це означає що 5 акції номіналом 250 по курсу 233% перед збільшення капіталу оцінюватимуться 2580 грн. П'ять акції разом з однією додатковою акцією після збільшення статутного фонду в результаті курсу 175% знову оцінюватимуться 2580 грн.

Тести

Тест 1. Санація із залученням нового фінансового капіталу може набирати таких форм:
а) альтернативна санація;
б) двоступінчаста санація;
в) конверсія боргу у власність;
г) емісія облігацій конверсійної позики;
д) мирова угода.
Тест 2. Золоте правило балансу вимагає:
а) паралельності строків фінансування та інвестування;
б) додержання певних співвідношень між окремими статтями пасивів та активів;
в) щоб основні засоби фінансувалися за рахунок власного капіталу та довгострокових позик;
г) виконання певних співвідношень між окремими статтями пасиву;
д) щоб довгострокові пасиви використовувалися не лише для фінансування основних фондів, а й для довгострокових оборотних активів.
Тест 3. Правило фінансування, яке вимагає, щоб строки, на які мобілізуються фінансові ресурси, збігалися зі строками, на які вони вкладаються в реальні чи фінансові інвестиції, називається:
а) золотим правилом фінансування;
б) золотим банківським правилом;
в) правилом вертикальної структури балансу;
г) правилом узгодженості строків;
д) золотим правилом балансу.
Тест 4. База для визначення потреби в капіталі з метою здійснення виробничо-технічних санаційних заходів являє собою:
а) розмір поточних платіжних зобов'язань;
б) суму довгострокової кредиторської заборгованості;
в) обсяг потреби в інвестиційному та оборотному капіталі;
г) очікуваний обсяг виручки від реалізації окремих об'єктів активів;
д) додатний (від'ємний) Cash-flow, очікуваний у періоді проведення санації.
Тест 5. До правил, які характеризують горизонтальну структуру капіталу, належать:
а) золоте правило фінансування;
б) золоте банківське правило;
в) правило вертикальної структури балансу;
г) правило узгодженості строків;
д) золоте правило балансу.
Тест 6. Правило вертикальної структури балансу вимагає:
а) щоб відношення власного капіталу до позичкового дорівнювало 1:1;
б) щоб коефіцієнт заборгованості не перевищував 100%;
в) щоб структура капіталу та структура активів були узгоджені між собою;
г) дотримання певного співвідношення між власним та позичковим капіталом підприємства, що залежить від галузевих та інших умов діяльності останнього;
д) розрахунку двох показників: коефіцієнта фінансової незалежності та показника фінансового лівериджу.
Тест 7. Які з наведених висловлювань правильні:
а) з приростом заборгованості зростає рентабельність власного капіталу, якщо проценти за кредит менші за рентабельність сукупного капіталу;
б) якщо рентабельність активів дорівнює процентам за кредит, то останні дорівнюють рентабельності власного капіталу;
в) рентабельність власного капіталу зростає зі зростанням коефіцієнта заборгованості, якщо проценти за кредит перевищують рентабельність власного капіталу;
г) у разі від'ємного значення показника рентабельності активів рентабельність власного капіталу завжди буде від'ємною;
д) у разі додатного значення показника рентабельності активів рентабельність власного капіталу завжди буде додатною.
Тест 8. Фінансова рівновага передбачає рівність:
а) грошових надходжень підприємства та потреби в капіталі для виконання поточних платіжних зобов'язань;
б) резервів ліквідності на початок та кінець періоду;
в) власного та позичкового капіталу;
г) кредиторської та дебіторської заборгованості;
д) суми початкового стану резервів і надходжень від фінансової діяльності та суми інвестицій, погашеної заборгованості, дивідендів і поповнення резервів.
Тест 9. До вхідних грошових потоків підприємства можна віднести:
а) виручку від реалізації основної продукції;
б) амортизаційні відрахування;
в) кошти, залучені в результаті емісії корпоративних прав;
г) прибуток від основної діяльності;
д) кошти, залучені за умов позики.
Тест 10. Приховані резерви:
а) відбиваються у статті балансу «додатковий капітал»;
б) це частина капіталу підприємства, яку жодним чином не відбито в його балансі;
в) являють собою різницю між балансовою вартістю окремих майнових об'єктів підприємства та їх реальною (вищою) вартістю;
г) дорівнюють санаційному прибутку;
д) можуть мобілізуватися в результаті індексації балансової вартості майнових об'єктів.
Тест 11. Збільшення суми грошових активів за рахунок внутрішніх фінансових джерел можна досягти:
а) ліквідацією портфеля короткострокових фінансових вкладень;
б) рефінансуванням дебіторської заборгованості;
в) продажем частини основних фондів чи окремих структурних підрозділів підприємства;
г) збільшенням статутного фонду підприємства;
д) зниженням собівартості продукції.
Тест 12. До вихідних грошових потоків підприємства можна віднести:
а) оплату товарів, робіт, послуг, які становлять собівартість продукції;
б) оплату товарів, робіт, послуг, які не належать до валових витрат;
в) здійснення реальних та фінансових інвестицій;
г) амортизаційні відрахування;
д) повернення капіталу, який був залучений на фінансовому
ринку.
Тест 13. Розрізняють такі основні групи факторів, що впливають на зміну собівартості продукції:
а) зміна обсягів виробництва;
б) зміна цін на готову продукцію;
в) зміна структури (номенклатури та асортименту) продукції;
г) зміна ставок податку на додану вартість;
д) зміна організації виробництва та умов праці.
Тест 14. Інвестиції, здійснювані підприємством, що перебуває у фінансовій кризі, згортаються:
а) якщо підприємство є неплатоспроможним;
б) якщо відсутні джерела для продовження фінансування інвестицій;
в) з метою збільшення вхідних грошових потоків;
г) з метою зменшення вихідних грошових потоків.



Тест 1. Власний капітал підприємства являє собою:
а) підсумок першого розділу пасиву балансу;
б) капітал, у межах якого власники підприємства несуть відповідальність перед своїми кредиторами;
в) капітал, розділений на частки рівної номінальної вартості;
г) те саме, що і статутний капітал;
д) капітал, основними складовими якого є статутний фонд, додатковий капітал, резервні фонди та прибуток.
Тест 2. Додатковий капітал:
а) це сума приросту майна підприємства, яка виникає в результаті переоцінювання (індексації) безоплатно одержаних матеріальних цінностей та від емісійного доходу;
б) це капітал, у межах якого власники підприємства несуть відповідальність перед своїми кредиторами;
в) може бути лише у акціонерних товариств;
г) може бути спрямований на покриття збитків підприємства;
д) це один із видів доходів підприємства, які можуть бути розподілені між власниками корпоративних прав.
Тест 3. Санаційний прибуток являє собою:
а) прогнозований прибуток, який підприємство планує одержати після успішного завершення санації;
б) різницю між витратами на проведення санації та одержаною виручкою після фінансового оздоровлення;
в) різницю між прибутком підприємства після його санації та прибутком (збитком) до проведення санаційних заходів;
г) емісійний дохід у вигляді дизажіо;
д) прибуток, який підприємство одержує в результаті списання частини кредиторської заборгованості.
Тест 4. У процесі санації балансу:
а) підвищується розрахунковий та ринковий курс корпоративних прав;
б) поліпшується платоспроможність підприємства;
в) покриваються відображені в балансі збитки;
г) залучаються фінансові ресурси для проведення санаційних заходів виробничого характеру;
д) збільшується статутний фонд підприємства.
Тест 5. Акціонерне товариство може викупити акції власного випуску з метою:
а) подальшого перепродажу;
б) одержання дивідендів під час розподілу прибутку;
в) розповсюдження серед своїх працівників;
г) здійснення акціями власного випуску внесків у статутний фонд інших підприємств.
Тест 6. Основними цілями зменшення статутного фонду є такі:
а) одержання санаційного прибутку;
б) підвищення платоспроможності підприємства;
в) підвищення ринкової вартості корпоративних прав;
г) санація балансу.


Програмні питання для самостійного вивчення теми

Потреба в капіталі для проведення санації підприємства.
Визначення потреби в інвестиційному та в оборотному капіталі.
Ефект фінансового лівериджу.
Зниження собівартості продукції як напрям зменшення вихідних грошових потоків.
Власний капітал, його функції та складові.
Джерела покриття балансових збитків.
Основні цілі та завдання зменшення статутного капіталу.
Методи зменшення статутного капіталу.


Контрольні запитання
1. Вказати внутрішні джерела фінансування.
2. Вказати зовнішні джерела фінансування
3. Форми санації без залучення на підприємство додаткових фінансових ресурсів
4. Форми санації із залученням додаткових фінансових ресурсів.
5.Що являється базою для визначення потреби в капіталі.
6. Що є визначальним для розрахунку потреби в капіталі для проведення санаційних заходів.
7. Як розраховується обсяг фінансових ресурсів необхідних для проведення санації.
8. На якій основі визначають потребу в оборотних коштах.
9. Сутність рівняння фінансової рівноваги.
10. Зміст золотого правила фінансування
11. Умови золотого правила балансу.
12. Що вимагає правило вертикальної структури капіталу.
13. Що називається ефектом фінансового лівериджу.
14. Що характеризує ефект фінансового лівериджу.
15. Приховані резерви – це
16. Основні форми рефінансування дебіторської заборгованості.
17. Що розуміють під терміном « деномінація».
18. Що означає конверсія акцій.
19. Функції статутного капіталу.
20. Відображення збитку у річній звітності
21. Визначення санаційного прибутку


Рекомендована література [19, 20, 21, 22, 32, 33, 35, 40]


Тема 6. Зовнішні фінансові джерела санації підприємств

У відновленні платоспроможності неспроможного підприємства найбільш зацікавлені його власники, бо саме вони повинні фінансувати санаційні заходи. Фінансувати санацію власники можуть у таких формах:
> збільшення статутного фонду;
> надання позик;
> цільових внесків на безповоротній основі.
Зазвичай найчастіше застосовують першу форму. Але виникають ситуації, коли простіше та дешевше скористатися ресурсами ринку позикового капіталу. Кредит може надаватися під заставу майна підприємства або під поручництво третьої особи. Цілком зрозуміло, що за звернення до ринку позикового капіталу, підприємство, що знаходиться у стані санації, повинно мати розгорнутий варіант бізнес-плану свого оздоровлення [38].
6.1. Фінансування санаційних заходів за рахунок позикового капіталу
Ефективна фінансова діяльність підприємства неможлива без постійного залучення позикових засобів. Використання позикового капіталу дозволяє істотно розширити обсяг господарської діяльності підприємства, забезпечити більш ефективне використання власного капіталу, прискорити формування різних цільових фінансових фондів, а в кінцевому рахунку підвищити ринкову вартість підприємства.
Хоча основу будь-якого бізнесу складає власний капітал, на підприємствах деяких галузей економіки обсяг використовуваних позикових засобів значно перевищує обсяг власного капіталу. У зв'язку з цим керування залученням і ефективним використанням позикових засобів є однією з найважливіших функцій фінансового менеджменту спрямованою на забезпечення досягнення високих кінцевих результатів господарської діяльності підприємства [17].
Позиковий капітал, використовуваний підприємством, характеризує в сукупності обсяг його фінансових зобов'язань (загальну суму боргу). Ці фінансові зобов'язання в сучасній господарській практиці диференціюються у такий спосіб.
1. Довгострокові фінансові зобов'язання. До них належать усі форми функціонуючих на підприємстві позикового капіталу з терміном його використання більш одного року. Основними формами цих зобов'язань є довгострокові кредити банків і довгострокові позикові засоби (заборгованість за податковим кредитом; заборгованість за емітованими облігаціями; заборгованість з фінансової допомоги, Наданої на поворотній основі і т. п.), термін погашення яких ще не наступив або їх не погашено у передбачений термін.
2. Короткострокові фінансові зобов'язання. До них відносяться усі форми притягнутого позикового капіталу з терміном його використання до одного року. Основними формами цих зобов'язань є короткострокові кредити банків і короткострокові позикові засоби (як передбачені до погашення в майбутньому періоді, так і не погашені у встановлений термін), різні форми кредиторської заборгованості підприємства (з товарів, робіт і послуг; з виданих векселів; з отриманих авансів; з розрахунків з бюджетом і позабюджетними фондами; з оплати праці; з дочірніми підприємствами; з іншими кредиторами) та інші короткострокові фінансові зобов'язання.
У процесі розвитку підприємства в міру погашення його фінансових зобов'язань виникає потреба в залученні нових позикових засобів. Джерела і форми залучення позикових засобів підприємством досить різноманітні.
Діяльність підприємства з залучення позикового капіталу нерозривно пов'язана з функціонуванням кредитного ринку, розвитком його видів і сегментів, станом його кон'юнктури.
Угоди, укладеш на кредитному ринку, підрозділяються на обслуговуючі відчужувані (ті, що переуступаються) фінансові запозичення (комерційні і банківські перекладні векселі, акредитиви, чеки і т. п.) і невідчужувані види цих запозичень (пряме надання фінансових кредитів банками й іншими фінансовими інститутами конкретним суб'єктам господарювання; комерційний кредит, оформлений простим векселем і т. п.).
У рамках сукупного кредитного ринку звичайно виділяються такі його сегменти (ринки): короткострокових кредитних інструментів, довгострокових кредитних інструментів, міжбанківського кредиту і т. п.
Процес розвитку кредитного ринку характеризується постійним переливом кредитних ресурсів з одних його сегментів в інші і навіть між кредитним і фондовим ринком. Як приклад такого переливу можна навести процес, що спостерігається в останні роки, сек'юритизації, що характеризується переміщенням операцій з запозичення капіталу з кредитного на ринок цінних паперів (у першу чергу, ринок облігацій), що забезпечує позичальникові зниження витрат з залучення кредиту.
Прямими учасниками фінансових операцій на кредитному ринку виступають кредитори і позичальники.
Кредитори являють собою суб'єктів кредитного ринку, що надають позичку у тимчасове користування за визначений відсоток. Основною функцією кредиторів є продаж кредитних ресурсів у грошовій або іншій формах для задоволення різноманітних потреб позикоодержувачів у позиковому капіталі. Кредиторами на ринку можуть виступати держава (здійснюючи цільове кредитування підприємств за рахунок засобів загальнодержавного і місцевого бюджетів, а також державних цільових позабюджетних фондів); комерційні банки, що здійснюють найбільший обсяг і широкий спектр кредитних операцій; небанківські кредитно-фінансові інститути (лізингові фірми, факторингові компанії і т. п.); інші установи.
Позичальники представляють суб'єктів кредитного ринку, що одержують позички від кредиторів під визначені гарантії їх повернення і за визначену плату у формі відсотка. Основними позичальниками кредитних ресурсів є підприємства реального сектору економіки.
Головною особливістю механізму функціонування кредитного ринку є те, що ціною кредитних інструментів, що звертаються на ньому, виступає ставка відсотка за кредит.
У залежності від форм звертання окремих кредитних інструментів відсоток за кредит може здобувати на ньому різні види: кредитний депозитний, міжбанківський, обліковий і т. п.
Дисконтна ставка центрального банку є регульованим державою показником; це регулювання здійснюється виходячи з макроекономічних факторів відповідно до фінансової політики держави.
Ціна пропозиції грошових та інших кредитних інструментів на кредитному ринку їхнім продавцем формується на диференційованій основі за кожним конкретним кредитом у відповідності до такої моделі:
КВк = ВУС + 1П + ПР + ПЛ + М,
де КВК - рівень кредитного відсотка;
ВУС рівень діючої дисконтної ставки центрального банку країни;
ІП рівень інфляційної премії, що звичайно прирівнюється до прогнозованого темпу інфляції;
ПР рівень премії за ризик, розрахований виходячи з рівня кредитного ризику за конкретним позичальником;
ПЛ рівень премії за ліквідність, зумовлений терміном надання кредиту з урахуванням оцінки його майбутньої вартості;
М рівень маржі, зумовлений конкретною кредитно-фінансовою установою з урахуванням специфіки умов здійснення його кредитної діяльності.
Керування залученням позикових засобів являє собою цілеспрямований процес їхнього формування з різних джерел і у різних формах відповідно до потреб підприємства в позиковому капіталі на різних етапах його розвитку. Розмаїття задач, розв'язуваних у процесі цього керування, визначає необхідність розробки спеціальної фінансової політики в цій області на підприємствах, що використовують значний обсяг позикового капіталу.
Політика залучення позикових засобів являє собою частину загальної стратегії формування капіталу, що полягає в забезпеченні найбільш ефективних форм і умов залучення позикового капіталу з різних джерел відповідно до потреб розвитку підприємства [20].
Процес формування політики залучення підприємством позикових засобів включає такі основні етапи.
1. Аналіз залучення і використання позикових засобів у попередньому періоді. Метою такого аналізу є виявлення обсягу, складу і форм залучення позикових засобів підприємством, а також оцінка ефективності їхнього використання. Результати проведеного аналізу є основою оцінки доцільності використання позикових засобів на підприємстві у сформованих обсягах і формах.
2. Визначення цілей залучення позикових засобів у майбутньому періоді. Ці засоби залучаються підприємством суворо на цільовій основі, що є однією з умов наступного ефективного їхнього використання. Особливо цей аспект важливий для підприємств, що перебувають у кризі.
Основними цілями залучення підприємствами позикових засобів є:
> поповнення необхідного обсягу постійної частини оборотних активів. В даний час більшість підприємств, що здійснюють виробничу діяльність, не мають можливості цілком фінансувати цю частину оборотних активів за рахунок власного капіталу. Значна частина цього фінансування здійснюється за рахунок позикових засобів;
> забезпечення формування перемінної частини оборотних активів. Яку б модель фінансування активів не використовувало підприємство, у всіх випадках перемінна частина оборотних активів частково або цілком фінансується за рахунок позикових засобів;
> формування відсутнього обсягу інвестиційних ресурсів. Залучення позикових засобів у цьому випадку необхідність прискорення реалізації окремих реальних проектів підприємства (нове будівництво, реконструкція, модернізація); відновлення основних засобів (фінансовий лізинг) і т. п.;
> інші тимчасові нестатки. Принцип цільового залучення позикових засобів забезпечується й у цьому випадку, хоча таке їх залучення здійснюється звичайно на короткі терміни й у невеликих обсягах.
3. Визначення граничного обсягу залучення позикових засобів. Максимальний обсяг цього залучення диктується двома основними умовами:
а) граничним ефектом фінансового лівериджу. Оскільки обсяг власних фінансових ресурсів формується на попередньому етапі, загальну суму використовуваного власного капіталу може бути визначено заздалегідь. Стосовно неї розраховується коефіцієнт фінансового лівериджу (коефіцієнт фінансування), за якого його ефект буде максимальним. З урахуванням суми власного капіталу в майбутньому періоді та розрахованого коефіцієнту фінансового лівериджу обчислюється граничний обсяг позикових засобів, що забезпечує ефективне використання власного капіталу;
б) забезпеченням мінімальної фінансової стійкості підприємства. Вона має оцінюватися не тільки з позицій самого підприємства, але і з позицій можливих його кредиторів, що згодом забезпечить зниження вартості залучення позикових засобів.
4. Оцінка вартості залучення позикового капіталу з різних джерел. Проводиться в розрізі різних форм позикового капіталу, залучуваного підприємством іззовні. Результати такої оцінки основа розробки управлінських рішень щодо вибору альтернативних джерел залучення позикових засобів, що забезпечують задоволення потреб підприємства у позиковому капіталі.
5. Визначення співвідношення обсягу позикових засобів, залучуваних на коротко- і довгостроковій основі. Розрахунок потреби в обсягах коротко- і довгострокових позикових засобів ґрунтується на цілях їхнього використання у майбутньому періоді. Розрахунок необхідного розміру позикових засобів у рамках кожного періоду здійснюється в розрізі окремих цільових напрямків майбутнього їх використання. Метою цих розрахунків є встановлення термінів використання залучуваних позикових засобів для оптимізації співвідношення їх довго і короткострокових видів. У процесі цих розрахунків визначаються повний і середній термін використання позикових засобів.
Розрахунок повного терміну використання позикових засобів здійснюється в розрізі перелічених елементів виходячи з цілей їх використання і сформованої на фінансовому ринку практики встановлення пільгового періоду і терміну погашення.
Середній термін використання позикових засобів являє собою середній розрахунковий період, протягом якого вони знаходяться у використанні на підприємстві. Він визначається за формулою:

СТп = ТКп/2 +ПП + ТП/2

де СТп середній термін використання позикових засобів; ТКп термін корисного використання позикових засобів; ПП пільговий (граційний) період; ТП термін погашення.
Середній термін використання позикових засобів визначається за кожним цільовим напрямком залучення цих засобів; за обсягом їхнього залучення на коротко і довгостроковій основі; за залучуваною сумою позикових засобів у цілому.
Співвідношення позикових засобів, залучуваних на коротко- і довгостроковій основі, може бути оптимізовано також з урахуванням вартості їхнього залучення.
6. Визначення форм залучення позикових засобів. Ці форми диференціюються в розрізі фінансового кредиту; товарного (комерційного) кредиту; інших форм. Вибір форм залучення позикових засобів підприємство здійснює виходячи з цілей і специфіки своєї господарської діяльності.
7. Визначення складу основних кредиторів. Цей склад визначається формами залучення позикових засобів.
8. Формування ефективних умов залучення кредитів. До найважливіших з цих умов належать:
а) термін надання кредиту;
б) ставка відсотка за кредит;
в) умови виплати суми відсотка;
г) умови виплати основної суми боргу;
д) інші умови, пов'язані з одержанням кредиту.
Термін надання кредиту одна з визначальних умов його залучення. Оптимальним вважається термін протягом якого цілком реалізується мета його залучення (наприклад, іпотечний кредит на термін реалізації інвестиційного проекту; товарний кредит на період повної реалізації закуплених товарів і т. п.).
Ставка відсотка за кредит характеризується трьома основними параметрами: формою, видом і розміром:
За застосовуваними формами розрізняють процентну (для нарощення суми боргу) і дисконтну ставку (для дисконтування суми боргу). Якщо розмір цих ставок однаковий, перевагу має бути віддано процентній ставці, тому що в цьому випадку витрати з обслуговування боргу будуть меншими.
За застосовуваними видами розрізняють фіксовану (встановлювану на весь термін кредиту) і плаваючу ставку відсотка (з періодичним переглядом її розміру в залежності від зміни дисконтної ставки центрального банку, темпів інфляції і кон'юнктури фінансового ринку). Час, протягом якого ставка відсотка залишається незмінною, називається процентним періодом. За умов інфляції для підприємства кращою є фіксована ставка або ставка, що плаває, з високим процентним періодом.
Розмір ставки відсотка за кредит визначальна умова за оцінки його вартості. З товарного кредиту він приймається за оцінки в розмірі цінової знижки продавця за здійснення негайного розрахунку за поставлені товари, вираженої в річному вирахуванні.
Умови виплати суми відсотка характеризуються порядком виплати його суми. Він зводиться до трьох принципових варіантів виплати: всієї суми відсотка в момент надання кредиту; суми відсотка рівномірними частинами; всієї суми відсотка в момент сплати основної суми боргу (за погашення кредиту). За інших рівних умов кращим є третій варіант.
Умови виплати основної суми боргу характеризуються передбачуваними періодами, його повернення. Ці умови зводяться до трьох принципових варіантів: часткове повернення основної суми боргу протягом загального періоду функціонування кредиту; повне повернення всієї суми боргу після закінчення терміну використання кредиту; повернення основний або частини суми боргу з наданням пільгового періоду після закінчення терміну корисного використання кредиту. За інших рівних умов третій варіант є для підприємства найкращим.
Інші умови, пов'язані з одержанням кредиту, можуть передбачати необхідність його страхування, виплати додаткової комісійної винагороди банку, різний рівень розміру кредиту стосовно суми застави або застави і т. п.
9. Забезпечення ефективного використання кредитів. Критерієм такої ефективності виступають показники обіговості і
рентабельності позикового капіталу.
10. Забезпечення своєчасних розрахунків за отриманими кредитами. За найбільш великими кредитами може заздалегідь резервуватися спеціальний поворотний фонд. Платежі з обслуговування кредитів включаються в платіжний календар і контролюються в процесі моніторингу поточної фінансової діяльності [38].

6.2. Використання можливостей здешевлення позичкових коштів
За умов економічної кризи більш стійкі підприємства за визначеної інвестиційної підтримки та агресивної стратегії можуть розраховувати на успіх. Мова йде про:
> захоплення частки ринку, яку упустили конкуренти, що опинилися в кризовому стані;
> поглинання ослаблених, але потенційно перспективних конкуруючих компаній;
> розвиток нових виробництв із якісно іншою технологією або оновленим продуктовим рядом, що дає можливість створити і розвивати новий сегмент ринку, експлуатуючи підвищений через моду і цікавість споживачів попит на нові товари і послуги.
Однак, говорячи про перспективи росту за умов кризи, варто мати на увазі, що для цього, насамперед, необхідні інвестиції. Як приклад, розглянемо можливість фінансування деякого прогресивного проекту за умов України.
Якщо здобувається устаткування за $100 тис. за кордоном, то в дійсності знадобиться близько $113-126 тис, оскільки 13 або всі 26% треба зарезервувати для сплати ПДВ та мита. Для цього можна взяти кредит у твердій валюті під 25 - 30% річних, при цьому банк зажадає внести ліквідну заставу в розмірі від 150 200% до суми кредиту (справа в тому, що банк оцінить заставну вартість закладеного майна нижче його ринкової вартості, а якщо кредит дає іноземний банк-резидент, то там застава вдвічі більша, за ту, що її вимагають банки-резиденти з українським капіталом). З обліком усіх цих відсотків, вартість устаткування обійдеться в 1,7 2,4 разу дорожче його ціни в країні виробника.
Наявність у внутрішніх офшорах України лізингових компаній здатна значно здешевити придбання такого устаткування. Компанії, що працюють в офшорному просторі, звільняються від сплати ПДВ і мита за ввозу на територію України виробничого устаткування в рамках представленого в адміністрацію офшору і затвердженого нею інвестиційного проекту.
Нехай, наприклад, підприємство виплачує 30% вартості устаткування ($30 тис) за рахунок власних коштів, а для виплати інших 70% його вартості ($70 тис), лізингова компанія бере в банку кредит у твердій валюті під ті ж 25 30% річних під забезпечення лізингоодержувача. У заставу банкіри зажадають не більш 140% вартості всього устаткування (до 140 тис), але велику частину цієї застави складе саме устаткування, а залишкову частину забезпечення прийдеться внести самому підприємству, що одержує устаткування (лізингоодержувачу).
Взагалі кажучи, це може і не знадобитися, оскільки якщо внести в заставу все устаткування (100% його вартості, що дорівнює 100 тис) для забезпечення кредиту в 70% вартості устаткування (70 тис), то додаткового забезпечення, може, і не зажадають. Звичайні лізингові платежі (на які не нараховується ПДВ і які відносяться на валові витрати) на Україні в офшорних лізингових структурах не перевищують 10% річних, до яких варто додати 6% страхових платежів. Переваги такого фінансування полягають у можливості розтягти усі виплати у часі.
Якщо підприємство має іноземного інвестора, вартість фінансування придбання устаткування може ще зменшитися. Цим іноземним інвестором може контролюватися закордонна офшорна компанія. Використання офшорних компаній в Україні пов'язане з необхідністю зменшити ризик втрат у випадку діяльності з досить великими фінансовими результатами. Це експортні операції з високою прибутковістю у твердій валюті, операції з цінними паперами і т. д.
До цього списку може бути додано операції з придбання дорогого устаткування й організація спільних підприємств. Гроші в створених великими українськими підприємствами фірмах-посередниках у офшорних зонах за кордоном накопичують за рахунок: неповернення частини валютного виторгу, одержання відсотків за виданими українському підприємству кредитами, укладання фіктивних контрактів.
За обслуговування офшорної компанії можна використовувати кілька рахунків, причому усі вони дозволяють робити операції з різними валютами. Керуються рахунки, зрозуміло, за допомогою посередників.
6.3. Фінансування санації підприємства за рахунок збільшення статутного фонду
В результаті санації балансу підприємство не мобілізує додаткових коштів, проте створюються необхідні передумови (зрівноваження номінальної вартості акцій (часток) з їх ринковою ціною) для залучення зовнішніх фінансових джерел у майбутньому. На практиці з метою санації нерідко слідом за зменшенням статутного капіталу здійснюється його збільшення. Ця операція називається двоступінчастою санацією.
Збільшення статутного капіталу підприємства переслідує такі цілі:
а) мобілізація фінансових ресурсів для виконання санаційних заходів виробничо-технічного характеру, модернізації існуючих потужностей, переобладнання чи розширення виробництва;
б) збільшення частки капіталу, спрямоване на підвищення кредитоспроможності суб'єкта господарювання та його фінансової стійкості;
в) поліпшення ліквідності та платоспроможності підприємства;
г) акумуляція фінансового капіталу для купівлі корпоративних прав інших підприємств (агресивна політика).
Статутний фонд збільшують, щоб мобілізувати фінансові ресурси й підвищити фінансову стійкість підприємства.
Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку затвердила Положення про порядок збільшення (зменшення) статутного фонду акціонерного товариства, де у загальних рисах визначаються методи, джерела та порядок виконання операцій зі статутним фондом акціонерного товариства.
Згідно із цим Положенням, а також Законом України «Про господарські товариства» акціонерне товариство має право збільшувати статутний фонд, якщо всі раніше випущені акції повністю оплачені за вартістю, не нижчою від номінальної. Рішення про збільшення статутного капіталу приймається більшістю в 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у правомочних зборах. Збільшити статутний фонд товариства не більш як на 1/3 можна за рішенням правління, якщо таке передбачено статутом.
Відкриті акціонерні товариства зобов'язані зареєструвати інформацію про емісію акцій (у тому числі в разі прийняття рішення про збільшення або зменшення статутного фонду, випуску акцій нової номінальної вартості, випуску акцій з метою обміну на раніше випущені облігації або акції іншого акціонерного товариства тощо), для чого подають до реєструвального органу такі документи:
> заяву про реєстрацію інформації про емісію акцій;
> інформацію про емісію акцій;
> копію платіжного доручення про сплату до місцевого бюджету (за місцем державної реєстрації відкритого акціонерного товариства) державного мита за реєстрацію інформації про емісію цінних паперів у розмірі 0,1% сумарної номінальної вартості акцій, на які планується передплата;
> оформлене протоколом рішення про емісію акцій із зазначенням наявності збитків, форми випуску цінних паперів та інших відомостей;
> баланс, звіт про фінансові результати та їх використання, засвідчені підписами й печатками емітента та аудитора (аудиторської фірми), висновок аудитора (аудиторської фірми);
> копію договору з торговцем цінними паперами щодо розміщення акцій;
> копії свідоцтв про реєстрацію попередніх випусків цінних паперів.
Правління акціонерного товариства вносить пропозицію про збільшення статутного капіталу до загальних зборів товариства.
Протягом 3 4 тижнів акціонери мають визначитися, чи скористаються вони своїми переважними правами на купівлю нових акцій, чи продаватимуть їх іншим особам. У перший день торгівлі на біржі переважними правами курс акцій зменшується на вартість переважного права. Переважні права та старі акції продаються окремо.
Якщо в емітента чи його правового попередника протягом трьох календарних років, що передували емісії, здійснювалися заходи з економічного оздоровлення (санації) або було порушено справу про банкрутство, в інформації про емісію акцій слід навести відповідні дані.
Після реєстрації випуску цінних паперів емітенту видається свідоцтво, яке є підставою для друкування бланків сертифікатів цінних паперів, якщо останні випускаються у документованій формі. У разі коли цінні папери випускаються в недокументованій формі, свідоцтво є підставою для оформлення глобального сертифіката до депозитарію.
Не пізніше як через 15 днів після закінчення строку передплати на акції відкрите акціонерне товариство подає до реєструвального органу звіт про її наслідки, у якому зазначено: дати початку і закінчення передплати на акції; кількість акцій, на які здійснено передплату; загальну номінальну вартість акцій, на які здійснено передплату, в порівнянні із запланованою величиною; загальну сума коштів, одержаних у ході передплати на акції та ін.
Звіт про наслідки передплати на акції має бути підписано емітентом, торговцем цінними паперами (якщо емітент користується його послугами) та аудитором. Якщо передплата на акції не відбулася, емітент також подає реєструвальному органу звіт про відповідні наслідки.
Випуск акцій реєструється протягом ЗО днів з моменту подання заяви та потрібних документів до реєструвального органу.
Переважне право на купівлю корпоративних прав нової емісії. Законодавством України передбачено, що в разі збільшення статутного фонду акціонери (АТ) та учасники (ТОВ) користуються переважним правом на купівлю додатково випущених акцій (часток). Проте практичний механізм реалізації цього права відсутній. Дуже часто це призводить до конфліктних ситуацій між керівництвом підприємства та його власниками (що є характерним для багатьох постдержавних підприємств та банківських установ), а також проблем, пов'язаних з ігноруванням інтересів малих власників.
Неврегульованість механізму використання інституту переважних прав дозволяє без особливих труднощів, за допомогою додаткової емісії акцій (часток), змінити власника контрольного пакета та придбати весь контроль над підприємством. Ця проблема особливо актуальна з огляду на інфляційні процеси.
6.4. Методи та джерела збільшення статутного фонду
У разі виникнення на підприємстві потреби у збільшенні статутного фонду воно може скористатися для її задовільнення такими трьома методами:
1) збільшення кількості акцій без зміни їх номінальної вартості;
2) збільшення номінальної вартості акцій;
3) обмін облігацій на акції.
За використання першого методу збільшення статутного фонду він може зростати за рахунок трьох джерел:
> додаткової емісії акцій;
> реінвестиції прибутку;
> індексації основних фондів.
Після прийняття рішення про збільшення статутного фонду та виконання інших загальних передумов з метою швидкого та ефективного розміщення акцій доцільним є звернення емітента до послуг фінансових посередників (професійних торговців цінними паперами) андеррайтерів, які можуть взяти на себе зобов'язання з розміщення всієї емісії або її частини. При цьому вони надають емітентові гарантію на її розміщення.
Коли мова йде про збільшення статутного фонду кризового підприємства, то воно на цьому шляху стикається с проблемою небажання потенційних інвесторів ризикувати своїми фінансовими вкладеннями. 1 це цілком зрозуміло, оскільки спрямування капіталовкладень до такого роду підприємств пов'язане з підвищеним ризиком. Задля часткової компенсації цієї ризикованості потенційних інвесторів слід заохочувати різного роду пільгами та привілеями вкладення капіталу. Наприклад такими як:
> переваги щодо розподілу майбутніх прибутків;
> переваги під час прийняття управлінських рішень;
> пільги в разі розподілу ліквідаційної маси.
Якщо готовність бути інвесторами виявили колишні акціонери (акції нової емісії будуть розподілені між акціонерами) - це свідчить про високий рівень довіри до керівництва підприємства з боку його власників і може відіграти вирішальну роль у розв'язанні фінансових проблем із кредиторами.
Третій етап процедури збільшення статутного фонду підприємства додатковою емісією - встановлення курсу емісії. Це той курс, за яким передплачуються акції. З юридичної точки зору нижньою межею курсу емісії нових акцій є їх номінальна вартість, а з економічної номінальна вартість разом із витратами на здійснення емісії. До основних витрат на здійснення емісії належать:
а) оплата послуг аудиторів;
б) оплата послуг фінансових посередників;
в) витрати на друкування бланків цінних паперів;
г) витрати на сплату державного мита при реєстрації емісії (0,1% номінальної вартості запланованого обсягу емісії);
д) оплата послуг незалежного реєстратора;
є) витрати на рекламу та друкування проспекту нової емісії.
Витрати, пов'язані з емісією цінних паперів, включаються до складу валових витрат підприємства-емітента. Щоб стимулювати попит на акції нової емісії доцільно встановити їх максимальну вартість на рівні біржового курсу акцій старої емісії, а сама ціна акцій нової емісії не повинна перевищувати ринкової ціни старих акцій. Такий підхід є виправданим тому, що правильний вибір курсу емісії є вирішальним чинником успіху її розміщення. Чим вищий курс додаткової емісії, тобто чим ближчий він до біржового курсу старих акцій, тим більший обсяг ліквідних засобів залучається на підприємство за заданого обсягу збільшення статутного фонду й одного того ж самого збільшення капіталу і тим більшим буде емісійний дохід.
Ажіо, або емісійний дохід, це сума перевищення доходів, отриманих від емісії (випуску) власних акцій та інших корпоративних прав над номіналом таких акцій (інших корпоративних прав). Ажіо становить різницю між курсом емісії та номінальним курсом акцій. Для підприємства високий курс емісії є вигіднішим, оскільки в такому разі його власний капітал збільшується значною мірою за рахунок додаткового капіталу, на який не потрібно нараховувати дивіденди.
Але високий курс емісії може призвести до труднощів із поширенням додаткової емісії. Може скластися ситуація, коли біржовий курс старих акцій впаде нижче від рівня емісії нових. Тоді можна забезпечити ліквідність акцій та підтримку курсу за умови, що ці акції масово скуплять великі акціонери (держателі контрольного пакета) або саме підприємство-емітент.
Водночас чим менший курс емісії (чим ближчий він до номінальної вартості) за певного обсягу потреби в капіталі, тим більшим має бути номінальний капітал, а отже, і рівень «розмивання основного капіталу» та знецінення старих акцій, яке доведеться покривати за рахунок переважних прав.
За збільшення статутного фонду здійснюється випуск акцій тієї ж номінальної вартості, що визначена за раніше випущеними акціями. У разі емісії акцій внаслідок збільшення статутного фонду за рахунок реінвестицій чи індексації основних фондів акції додаткового випуску розподіляються серед акціонерів пропорційно до "їхньої частки у статутному фонді відкритого акціонерного товариства на момент прийняття рішення про додатковий випуск акцій.
Обмежувати термін отримання акціонерами акцій додаткового випуску неприпустимо. Якщо на момент прийняття рішення про додатковий випуск акцій власник акцій змінився, то всі права та зобов'язання щодо отримання акцій додаткового випуску переходять до нового акціонера.
Якщо відбувається збільшення номінальної вартості корпоративних прав, то акції попередніх випусків обмінюються на акції нової номінальної вартості відповідно до кількості акцій, якими володіє акціонер.
Збільшення статутного фонду акціонерного товариства збільшенням номінальної вартості акцій є підставою для анулювання реєстрації попередніх випусків акцій. Тому потрібно зареєструвати випуск акцій нової номінальної вартості.
У разі збільшення номінальної вартості акцій статутний фонд збільшується за рахунок таких джерел:
> додаткові внески власників корпоративних прав підприємства;
> індексація основних фондів.
Цей метод характерний тим, що кожен з акціонерів може доплатити до визначеного рівня нової номінальної вартості акцій. Якщо акціонер відмовився зробити це, емітент зобов'язаний запропонувати йому викупити його акції. Якщо акціонер не доплатив за акції і не прийняв пропозицію емітента щодо викупу належних йому акцій, він має отримати акції нової номінальної вартості в тій кількості, яка визначається діленням загальної номінальної вартості акцій, що йому належать, на нову номінальну вартість акцій. При цьому нова номінальна вартість акцій має бути визначена так, щоб забезпечити виконання умови неподільності акцій та уможливити обмін акцій, які належать акціонеру, на цілу кількість акцій нової номінальної вартості.
У разі збільшення статутного фонду обміном облігацій існуючої номінальної вартості на акції відповідного емітента цей фонд збільшується на загальну номінальну вартість облігацій, що обмінюються на акції. При цьому номінальна вартість облігацій, умовами випуску яких передбачається їх обмін на акції, має дорівнювати номінальній вартості акцій. Метод збільшення статутного фонду обміном облігацій на акції пов'язаний, передусім, з облігаціями конверсійної позики.
Конвертовані облігації це іменні облігації, які через певний час можна обміняти на звичайні акції підприємства. У науково-практичній літературі з питань санації конверсійні облігації характеризуються як особливо ефективний санаційний інструмент. Вони є однією з форм кредитування санації власниками та кредиторами підприємства. Конверсійні облігації можуть заохотити інвестора до надання фінансових ресурсів, якщо він не ризикує придбати звичайні акції.
Якщо кредитор скуповує цей вид акцій, він:
> добивається для себе відносної безпеки вкладень (у разі банкрутства підприємства претензії власників облігацій задовольнятимуться нарівні з іншими кредиторами);
> отримує можливості збільшити капітал, який дають звичайні акції.
Підприємства емітують такі облігації тоді, коли ставки на кредитному ринку доволі високі, а курс акцій через низьку прибутковість має тенденцію до зниження. Випуск звичайних акцій за таких обставин є проблематичним.
Відсотки за конвертованими облігаціями є нижчими за середню процентну ставку на кредитному ринку. Отже, інвестори дають згоду одержати нижчий процент, притаманний конверсійним облігаціям, заради можливості обміняти їх згодом на звичайні акції.
Оскільки збільшення капіталу в результаті обміну облігацій на акції призводить до змін курсу акцій та до розмивання прав акціонерів, вони мають такі самі переважні права на купівлю конверсійних облігацій, як і на купівлю нових акцій. Переважні права визначаються відношенням статутного фонду до загальної номінальної вартості емітованих облігацій.
Коефіцієнт конверсії (відношення, за яким планується конверсія) показує, скільки облігацій потрібно подати, аби одержати одну акцію, і визначається діленням номінальної вартості всіх облігацій, які перебувають в обігу, на обсяг збільшення (приріст) статутного фонду.
6.5. Види участі кредиторів у фінансовому оздоровленні боржника
Основою правових стосунків членів консорціуму кредиторів підприємства-боржника є зобов'язання, що виникають на підставі укладеного консорціумного договору, який засвідчує факт створення консорціуму, визначає його учасників, консорціумну участь кожного банку (квоти, співвідношення власності), мету, представництво й керівництво консорціуму, обов'язки, права та відповідальність учасників, форми майнової та іншої відповідальності, фінансові умови консорціумної угоди, зобов'язання членів консорціуму щодо головного банку (сума внесків або відсотків та комісійних за організацію консорціуму). У консорціумній угоді можуть брати участь не лише кілька банків, а й кілька позичальників, причетних до заходу, що кредитується.
Банк здійснює контроль за: виконанням позичальником умов кредитного договору, цільовим використанням кредиту, виконанням плану фінансового оздоровлення. При цьому банк протягом усього періоду санації та терміну дії кредитного договору підтримує ділові контакти з позичальником, перевіряє цілість майна, виявляє фактори, що можуть позитивно чи негативно вплинути на хід фінансового оздоровлення боржника. У разі виявлення фактів використання кредиту не за цільовим призначенням, порушень плану санації, виникнення нових обставин, що перешкоджають успішній реалізації запланованих заходів, банк має право достроково розірвати кредитний договір. Це є підставою для стягнення всіх коштів у межах зобов'язань позичальника за кредитною угодою у встановленому чинним законодавством порядку.
Як уже зазначалося, кредитування санаційних проектів пов'язане зі значними ризиками. Кредитори можуть зважитися на матеріальний ризик в обмін на майбутню участь у прибутках підприємства-боржника чи на великий пакет його акцій або сподіваючись отримати надійний ринок збуту своєї продукції (джерело постачання сировини для виробництва) тощо. Крім того, можна вжити ряд заходів щодо зменшення ризиків, пов'язаних із кредитуванням підприємств, що перебувають у кризі. Поряд із консорціумним кредитуванням вельми надійним засобом зменшення ризиків кредитора є призначення ним на період санації на керівні посади підприємства-боржника своїх довірених осіб або встановлення контролю над підприємством.
Поведінка кредиторів щодо боржника цілком залежить від обраної ними стратегії. Вони можуть звернутися в арбітражний суд з заявою про оголошення підприємство банкрутом, добитися проведення ліквідаційної процедури, реалізувати майно підприємства і за рахунок виручених грошових коштів погасити зобов'язання боржника. Це буде агресивна стратегія.
Стратегія очікування може застосовуватися, коли у боржника виникли тимчасові фінансові труднощі. У такому разі кредитор оголошує мораторій, який оформляється додатковою угодою. Кредитор зупиняє надання додаткових кредитів та займає очікувальну позицію.
Стратегія участі у санації виникає тоді, коли, по-перше, суми неповернених грошових коштів значні, і по-друге, коли кредитор зацікавлений в участі у керуванні підприємством-боржником.
Фінансова участь кредиторів у санації боржників може набувати таких форм:
> реструктуризація або пролонгація заборгованості;
> списання всієї або частини заборгованості;
> надання санаційних кредитів.
Форма участі кредиторів у санації істотно залежить від характеру їхніх фінансових та господарських стосунків із боржником. Відповідно розрізняють такі групи кредиторів:
> банки та інші фінансово-кредитні установи;
> постачальники сировини та матеріалів;
> споживачі готової продукції (за авансами одержаної);
> працівники підприємства (заборгованість з оплати праці);
> державні органи (заборгованість щодо розрахунків із бюджетом та за позабюджетними платежами).
Участь у санації кожної з цих груп залежить від законодавчих обмежень щодо надання санаційних кредитів чи реструктуризації заборгованості, а також від мотивацій кредиторів.
Розглянуті заходи щодо участі кредиторів у санації підприємства-боржника можуть застосовуватися в досудовому порядку, тобто до початку провадження справи про банкрутство неспроможного підприємства. Під час провадження справи на будь-якому її етапі між боржником і кредиторами може бути укладено мирову угоду, згідно з якою кредитори також можуть брати участь у санації боржника. Механізм укладання й виконання мирової угоди та здійснення санації за рішенням господарського суду розкривається далі.
Загроза банкрутства й зумовлені цим негативні економічні та соціальні наслідки змушують працівників підприємства робити свій внесок у фінансування санації. Основною причиною їх фінансової участі в санації підприємства є надія зберегти робочі місця, особливо в період, коли через дефіцит альтернативних робочих місць працівники почуваються залежними від підприємства.
Персонал підприємства може фінансувати санацію в таких формах:
> відстрочення або відмова від винагороди за виробничі результати;
> надання працівниками позик;
> купівля працівниками акцій свого підприємства.
В Україні діє порядок, згідно з яким керівництво підприємств, що приватизуються, має право додатково викупити за грошові кошти за номінальною вартістю пакет акцій акціонерних товариств, створених у процесі акціонування державних підприємств. Розмір пакета акцій, який може бути запропоновано Фондом державного майна керівництву підприємства, не повинен перевищувати 5% статутного фонду.
Законодавством України передбачено специфічну форму санації в разі, коли трудовий колектив державного підприємства, щодо якого порушено справу про банкрутство, за згодою кредиторів орендує або викуповує це підприємство у власність, беручи на себе його борги. Трудовий колектив може в такому разі реалізувати своє право на участь у санації згідно з вимогами Закону України «Про оренду державного майна». Законом передбачено, що трудовий колектив має заснувати певний вид господарського товариства і вже в цій новій ролі пропонувати послуги санатора державного підприємства, яке зазнало фінансового краху. За наявності кількох претендентів на участь у санації державного підприємства господарське товариство, засноване членами трудового колективу, не користується жодними перевагами порівняно з іншими претендентами і мусить брати участь у конкурсі на загальних засадах.
У цьому разі відбувається зміна власності: державне підприємство перетворюється на товариство з будь-якою іншою структурою (найчастіше акціонерне товариство або товариство з обмеженою відповідальністю).


План семінарського заняття

Фінансування санаційних заходів за рахунок позикового капіталу.
Використання можливостей здешевлення позикових коштів.
Фінансування санації підприємства за рахунок збільшення статутного капіталу.
Методи та джерела збільшення статутного фонду.
Види участі кредиторів у фінансовому оздоровленні боржника.



Практичне заняття
  Тема 6: Зовнішні фінансові джерела санації підприємств;
  План
1. Фінансове оздоровлення за рахунок акціонерного капіталу. Основні цілі і порядок збільшення статутного капіталу. Методи і джерела збільшення статутного капіталу.
2. Альтернативна санація
3. Участь кредиторів у фінансовому оздоровленні боржника.
4. Трансформація боргу.
5.  Пролонгація і списання заборгованості.
6. Санаційні кредити.
7. Фінансова участь персоналу в санації підприємств.


Задачі

Задача 1
Статутний капітал АТ складає 1 000 000 грн. (20 000 акцій номінальною вартістю 50 грн.) на загальних зборах акціонерів ухвалено рішення про збільшення статутного капіталу на 50%, тобто відношення, згідно з яким проводиться емісія по співвідношенню 2:1. Біржовий курс акцій до збільшення статутного фонду складає 100 грн. Курс емісії нових акцій - 70 грн. за акцію:
Статутний фонд

Номінальна вартість, грн
Кількість акцій, шт..

Курс, грн

Загальна вартість курсу, грн.

Початковий
1000000
20000
100
2000000

Сума збільшення
500000
10000
70
700000

 
Після збільшення капіталу загальний біржовий курс акції досягнув 2700 000 грн. Йому відповідає статутний капітал у розмірі 1 500 000 грн. (30 000 акцій номінальною вартістю 50 грн.). В результаті збільшення статутного капіталу формується новий біржовий курс акцій:
 
Кб.н.=
Кб+Ке
 
=
 
2000000 + 700000
 
= 90 (грн./акция)


Загальна к-ть акцій

20000 + 10000


  де Кб, Ке курс акцій щодо біржової і емісії (нових), грн.
Курсовий прибуток на кожну нову акцію прирівнюється 20 грн. курсовий збиток на кожну стару акцію - 10 грн. Під час купівлі продажу переважних прав компенсуються курсові збитки акціонерів за рахунок курсового прибутку власників нових акцій:
Акції
К-ть
Старий курс, грн...
Курс емісії, грн.
Середній курс, грн
Курсова вартість 1(1х2(3))
Курсова вартість 2(1х4)
Курсовий збиток (прибуток).

Старі
2
100
-
90
200
180
-20

Нові
1
-
70
90
70
90
+20

Разом
270
270
0

 
Якщо нові інвестори хочуть придбати акції нової емісії (або колишні власники придбати понад їх квоти в статутному капіталі), то їм слід придбати переважаючі права у тих акціонерів, які не мають намірів ними скористатися. Якщо акціонер поступається своїми правами на придбання нових акцій, то одержані їм від продажу цих прав грошові кошти можуть компенсувати зміну курсу акцій. Грошова оцінка переважного права на придбання нових акцій відповідає різниці між біржовим курсом старих акцій і середнім курсом, який формувався після збільшення капіталу. Якщо капітал виріс згідно відношенню 2:1, покупець нових акцій може придбати 2 переважаючі права для покупки однієї акції по курсу емісії.
В розглянутому прикладі інвестор, придбавши одну нову акцію, повинен заплатити 90 грн. (70+2*10), що відповідає середньому курсу після емісії.
Помітимо, що фінансово майновий стан старих акціонерів в результаті операції збільшення статутного капіталу не зменшується.
Вартість (грошова оцінка) переважного права на придбання нових акцій:
П=
Кб-Ке


С+1

де З - відношення, згідно з яким виконується емісія
С=
Ф1


Ф2+Ф1

Ф1Ф2 - розмір статутного фонду підприємства згідно до і після його збільшення.
Підставивши числові значення розглянутого прикладу
П=
100-70
=10


2/1+1


Фактична біржова ціна переважних прав визначається попитом і пропозицією на них, а також може відрізняться від розрахункової. Головним чинником який визначає попит на переважні права, є прогноз про майбутній ринковий курс акцій і розмір очікуваних дивідендів.
 

Тести

Тест 1. Двоступінчаста санація полягає у:
а) зменшенні статутного фонду підприємства з подальшим його збільшенням;
б) зменшенні номінальної вартості статутного фонду (акцій) або в безповоротній фінансовій допомозі власників;
в) збільшенні статутного фонду збільшенням номінальної вартості акцій;
г) випуску облігацій з подальшим їх обміном на звичайні акції;
д) комбінації різних форм збільшення статутного капіталу.
Тест 2. Переважне право на придбання акцій (часток) дає змогу колишнім власникам:
а) отримати додаткові доходи у разі збільшення статутного фонду;
б) зберегти свою частку (у процентному співвідношенні) у статутному капіталі;
в) попередити «розмивання» вартості своєї частки у статутному капіталі внаслідок емісії акцій за низьким курсом;
г) зберегти свою частку голосів на загальних зборах власників;
д) придбати нові акції за ціною, нижчою за номінальну вартість.
Тест 3. Статутний фонд акціонерного товариства збільшується завдяки:
а) емісії нових акцій;
б) збільшенню номінальної вартості акцій;
в) обміну облігацій на акції;
г) емісії конвертованих облігацій;
д) придбанню основних фондів.
Тест 4. Альтернативна санація передбачає:
а) альтернативний вибір фінансових джерел санації між власними та залученими;
б) комбінацію зменшення та збільшення статутного фонду підприємства;
в) зменшення номінальної вартості статутного фонду (акцій) або безповоротну фінансову допомогу власників;
г) випуск облігацій конверсійної позики;
д) трансформацію боргу у власність.
Тест 5. Фінансова участь кредиторів у санації боржників може набирати таких форм:
а) реструктуризація наявної заборгованості;
б) альтернативна санація;
в) зменшення або списання заборгованості;
г) надання санаційних кредитів;
д) конверсія власності у борг.



Програмні питання для самостійного вивчення теми

Основні цілі та порядок збільшення статутного фонду.
Альтернативна санація.
Трансформація боргу у власність
Пролонгація та списання заборгованості
Санаційні кредити
Фінансова участь персоналу в санації підприємства.


Контрольні запитання

Дайте визначення терміну «переважне право».
Перерахуйте та охарактеризуйте залучені зовнішні джерела санації.
Перерахуйте та охарактеризуйте позичені зовнішні джерела санації
Назвіть та охарактеризуйте джерела збільшення статутного фонду.
Назвіть та охарактеризуйте джерела збільшення номінальної вартості корпоративних прав.
Що таке емісійний дохід і до яких джерел фінансування санації його можна включати і в яких обсягах.
Який механізм формування емісійного доходу як джерела фінансової санації.
Дайте визначення та охарактеризуйте формування додаткового капіталу як зовнішнього джерела санації підприємства.
Що називається альтернативної санацією.
Назвіть форми участі кредиторів у санації боржника.
Які кредитори можуть залучатися до фінансування боржника.
Основні форми реструктуризації заборгованості.
У чому полягають переваги і недоліки залучення банківських кредитів як джерела коштів для санації підприємства.
Які форми забезпечення санаційного кредиту практикують в Україні.


Рекомендована література [17, 20, 38,40]





Тема 7. Реструктуризація підприємства.

Здійснюваний в Україні перехід до ринкових відносин, входження підприємств на товарні, фінансові й інші ринки, наростаюча конкуренція пред'являють нові жорсткі вимоги до виробничого, фінансово-економічного, управлінського і трудового потенціалу суб'єктів, що хазяюють. На жаль, більшість вітчизняних підприємств не відповідають цим вимогам, а тому опинилися в складному, нерідко кризовому, положенні.
В економічній теорії і практиці відомий і розповсюджений такий спосіб оздоровлення підприємств, які потрапили в подібне положення, як реструктуризація. Діюче українське законодавство також передбачає можливість використання реструктуризації як ефективного засобу відновлення платоспроможності підприємства. Його рекомендується застосовувати за здійснення санації підприємств.
7.1. Реструктуризація підприємства, її зміст і порядок проведення
Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» дає наступне визначення цього поняття:
«Реструктуризація підприємства це здійснення комплексу організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, виробничо-технічних заходів, спрямованих на реорганізацію підприємства, зміна форми власності, системи керування, організаційно-правової форми, для фінансового оздоровлення підприємства, збільшення обсягів випуску конкурентноздатної продукції, підвищення ефективності виробництва і задоволення вимог кредиторів».
У залежності від об'єкта і характеру здійснюваних заходів для реформування підприємства розрізняють такі форми:
1) реструктуризація виробництва;
2) реструктуризація активів підприємства;
3) фінансова реструктуризація;
4) реорганізація, тобто зміна організаційної структури підприємства.
Кожна з цих форм реструктуризації припускає проведення цілого комплексу заходів, спрямованих на вдосконалення й оптимізацію відповідної сфери підприємства.
Процедура реструктуризації підприємств здійснюється з дотриманням вимог нормативно-правових актів, що діють на момент її проведення. Базовими документами, що регламентують порядок здійснення реструктуризації (за станом на 01.06.2002 р.) є: «Положення про порядок реструктуризації підприємств», затверджене Наказом Фонду державного майна України від 12 квітня 2002 р. № 667, а також «Методичні вказівки з проведення реструктуризації державних підприємств», затверджені Наказом Міністерства економіки України від 23 січня 1998 р. № 9, «Комплексна програма реструктуризації державних підприємств», затверджена Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 29 серпня 2001 р. № 401-р.
Варто звернути увагу, що дія Положення поширюється на:
1) державні підприємства, що входять у сферу керування органів приватизації;
2) корпоратизовані підприємства, 100% акцій яких належить державі;
3) ВАТ, у яких держава має не менш блокуючого пакета акцій (25%+1 акція).
Дія Методичних вказівок і Комплексної програми розповсюджується тільки на державні підприємства.
Відповідно до Положення порядок здійснення реструктуризації підприємства передбачає етапи:
1) ухвалення рішення про проведення реструктуризації підприємства;
2) утворення Комісії з реструктуризації підприємства;
3) розробка і затвердження проекту реструктуризації підприємства;
4) реалізація цього проекту реструктуризації;
5) здійснення контролю за проведенням реструктуризації підприємства;
6) затвердження звіту про виконання заходів, передбачених проектом реструктуризації, керівником підприємства (головою правління ВАТ), а також загальними зборами акціонерів (або іншим вищим
органом ВАТ);
7) спрямування цього звіту в державний орган приватизації, яким створено Комісію з реструктуризації підприємства, видання їм наказу про припинення роботи Комісії.
Оскільки процес реструктуризації підприємства торкається корінних соціально-економічних прав й інтересів працівників, а також прав й інтересів профспілкової організації підприємства, участь у цьому процесі має приймати і профспілковий комітет.
У процесі реструктуризації підприємств може забезпечуватися досягнення цілей двох рівнів: державних та цілей конкретних суб'єктів господарювання. Головна мета, що держава може її досягти в процесі реструктуризації суб'єктів господарювання, полягає у створенні конкурентноздатних товаровиробників і підвищенні ефективності суспільного виробництва. Паралельно з цією головною метою досягаються локальні цілі, у тому числі: зростання надходжень у державний бюджет, зниження рівня безробіття, забезпечення реалізації найважливіших державних програм, зниження рівня монополізму і розвиток конкуренції й інші, значимість яких на різних етапах може мінятися.
Метою реструктуризації конкретного підприємства є оптимізація функціонування в ринкових умовах господарювання і підвищення його конкурентноздатності. Для досягнення цієї мети підприємство реалізує ряд локальних (проміжних) цілей: економічних, фінансових, структурних, управлінських, виробничих, техніко-технологічних, соціальних та інших.
Незважаючи на очевидну необхідність реструктуризації українських підприємств, темпи її, а головне - якість, усе ще перебувають на явно недостатньому рівні. Це зумовлено низкою макро- та мікроекономічних факторів. У першій групі факторів найбільш важливими, на нашу думку, є такі:
> недостатній розвиток ринкового середовища і конкуренції; багато підприємств у тому або іншому ступені користуються протекціоністською підтримкою держави. Це стримує їхню реорганізацію, дає тимчасові переваги й одночасно, «заганяє хворобу усередину організму»;
> нестабільність правового поля України, що не дозволяє виробити довгострокову стратегію реструктуризації;
> недостатня проробленість законодавства, що регулює процес реструктуризації. На багато питань, що виникають при реструктуризації, чинне законодавство не дає відповіді;
> слабкий розвиток українського фондового ринку і його інструментів;
> відсутність доступних джерел фінансування;
> недостатня підтримка процесу реструктуризації з боку держави;
> криза платежів, що призвела до хронічної нестачі обігових коштів для нормального функціонування підприємств і найбільш до їх відсутності для реструктуризації;
> високий рівень «бартеризації» економіки, що призводить до зменшення величини реальних коштів, що надходять на підприємства.
Фактори другої групи випливають і дуже залежать від факторів, що перераховані вище. В укрупненому виді вони можуть бути сформульовані у такий спосіб:
> психологічна неготовність українських менеджерів до проведення корінної реструктуризації. Багаторічні адміністративно-командні умови господарювання, панування типових правил, організаційних структур управління (ОСУ), функцій, прав і обов'язків виховали клас керівників, що не почувають необхідності постійних змін і неготових до проведення їх у життя. Подолання цього психологічного бар'єру досить важка задача. Однак доти поки її не буде вирішено, реструктуризація буде носити формальний характер і зводитися до зміни назв, косметичного коректування ОСУ і чекання зовнішніх інвестицій;
> відсутність напрацьованих методологічних підходів до реструктуризації підприємств і недостатність досвіду її проведення. Комплексна реструктуризація вимагає принципових змін у системі планування, аналізу, обліку, звітності й ін. Перетворення в цій сфері на українських підприємствах носили не системний характер і створили якийсь симбіоз інструментів централізовано-планового господарювання і ринкової економіки, що не забезпечує ефективного їх функціонування у нових умовах господарювання;
> відсутність на більшості підприємств якісного управлінського обліку, що не дозволяє вчасно реагувати на недогляди і приймати обґрунтовані управлінські рішення;
> недолік у підприємств власних засобів для проведення реструктуризації і їх низька кредитна привабливість, що не дає можливості дістати необхідні кошти з зовнішніх джерел на прийнятних умовах. Низька ліквідність цінних паперів вітчизняних емітентів також утруднює залучення фінансових засобів і серйозних інвесторів;
> складність використання кваліфікованих фахівців. Як відомо, у силу інертності і визначеного звикання до існуючого положення зсередини підприємства не завжди можна побачити слабкі сторони. Українські підприємства здебільшого не можуть використовувати послуги закордонних консалтингових фірм через високі ціни на ці дорогі роботи. Вітчизняний ринок консалтингових послуг усе ще розвинутий досить слабко.
Таким чином, спостерігається, з одного боку, нагальна потреба в найшвидшій корінній реструктуризації більшості вітчизняних підприємств. З іншого боку, має місце комплекс серйозних факторів, що стримують цей процес. Однак те, що кризові явища в економіці України зберігаються, а багато промислових і сільськогосподарських підприємств є збитковими, свідчить на користь неминучості реструктуризації.
Потреба в кардинальних змінах зумовила розвиток процесів реструктуризації на багатьох вітчизняних підприємствах. У ряді випадків це дає очікуваний ефект. Але досить часто одержувані результати не відповідають чеканням, а сама реструктуризація супроводжується підвищеними витратами і необґрунтованою, іноді неприпустимою, тривалістю. Таке положення в значній мірі зумовлене тим, що теоретичні аспекти реструктуризації стосовно до вітчизняних умов господарювання усе ще недостатньо пророблено. Можна сказати, що практика трохи випереджає теорію. Про це свідчить відсутність чіткого визначення сутності реструктуризації, а також видів і методів, за допомогою яких її може бути реалізовано.
Багато авторів виділяють стратегічну і тактичну (або оперативну), операційну і фінансову реструктуризацію, що зовсім не відбиває різноманіття її видів. Досить розгорнуту класифікацію представлено в роботі, де запропоновано такі класифікаційні ознаки: ціль проведення реструктуризації, обов'язковість її проведення, ініціатива реструктуризації, характер трансформаційних заходів, форми та масштаби реструктуризації, обсяг фінансових витрат на її проведення. Однак і вона не враховує низки важливих аспектів, у тому числі: область реструктуризації, зміна масштабів підприємства (укрупнення, розукрупнення), можливість переходу прав власності і зміни складу власників. Представляється, що повну класифікацію можливих видів реструктуризації може бути виконано з обліком таких кваліфікаційних ознак: цільова спрямованість реструктуризації, масштаби залучення в цей процес підрозділів підприємства, тривалість і обсяги робіт, область реструктуризації, форма корпоративної реструктуризації, ініціатор реструктуризації, зв'язок з цільовими програмами, можливість та характер і зміни масштабів підприємства, характер взаємозв'язку реструктуризації зі змінами зовнішнього середовища, джерела фінансування, зміна прав власності і складу власників, характер відображення результатів реструктуризації в балансі підприємства, обов'язковість проведення реструктуризації.
Однією з досить важливих цілей реструктуризації є оптимізація розмірів існуючих підприємств, що у залежності від специфіки й умов зовнішнього середовища може здійснюватися шляхом їхнього укрупнення або розукрупнення.
Наочно види зміни масштабів підприємства представлено на рис.7.1.







13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415
Рис.7.1 Види зміни масштабів підприємства.

Слід зазначити, що ступінь поширеності видів і методів реструктуризації крім специфіки конкретного підприємства, значною мірою визначається етапом розвитку економіки держави. Так, у вітчизняній практиці в даний час більш розповсюдженими є корпоративні перетворення, спрямовані на розукрупнення підприємств. Це зумовлене неефективністю функціонування в сучасних умовах господарювання створених раніше промислових гігантів у зв'язку недостатньою ємністю ринків збуту, негнучкістю організаційних структур управління, наявністю надлишкових виробничих фондів. Крім того, значна частина підприємств усе ще містить так звану соціальну сферу, тобто фонди невиробничого призначення. їх зміст важким фінансовим тягарем лягає на підприємства, погіршуючи їх і без того не бездоганний фінансовий стан.

7.2. Етапи реструктуризації підприємства
Реструктуризація - тривалий (1,5-2 роки) і творчий процес, що припускає розробку програми її реалізації для кожного конкретного підприємства з урахуванням його специфіки. Проведення реструктуризації являє собою послідовну реалізацію ряду взаємозалежних етапів, основними з яких є:
> аналіз зовнішнього середовища і стану підприємства;
> розробка концепції і формулювання цілей реструктуризації;
> вибір форми і методів реструктуризації;
> розробка бізнес-плану реструктуризації;
> розробка комплексної програми реструктуризації;
> керування процесом реструктуризації.
Етап 1. Аналіз зовнішнього середовища і стану підприємства Реалізація цього етапу дозволяє вивчити стан зовнішнього середовища, у якому функціонує підприємство, і адаптувати до цього середовища його діяльність з обліком властивої йому специфіки. Аналіз зовнішнього середовища припускає оцінку впливу на підприємство таких груп факторів: політичних, економічних, ринкових, технологічних і соціально-демографічних. Не применшуючи значущості інших груп, основну увагу варто звернути на розгляд ринкових факторів.
Управлінське обстеження підприємства припускає: вивчення рівня техніки і технології і його відповідності сучасним стандартам; оцінку фінансового стану, аналіз виробничої діяльності, дослідження ОСУ, методів управління і їхньої відповідності сучасним умовам господарювання; аналіз трудових ресурсів і ступеня зацікавленості працівників у результатах діяльності.
При цьому вивчення зовнішнього середовища і тестування підприємства мають бути взаємозалежні, тобто необхідний аналіз поводження підприємства у зовнішньому середовищі. З цією метою можуть бути використані досить добре розроблені і широко застосовані в західній практиці методи. Одним з них є «Матриця Бостон Консалтинг Груп», що дозволяє оцінити ступінь конкурентноздатності і доцільність подальшого розвитку виробництва окремих видів продукції підприємства, а також напрямки інвестування. Використання цього методу є необхідним за проведення виробничої (операційної) реструктуризації підприємства. Для підвищення обґрунтованості висновків доцільне використання альтернативних методів, спрямованих на одержання аналогічних оцінок, наприклад, матриця Маккінзі, матриця Хофера Шенделя.
У результаті реалізації цього етапу визначаються можливості і погрози для розвитку бізнесу, виявляються сильні і слабкі сторони підприємства. Ця інформація є основою для розробки обґрунтованої концепції реструктуризації, що дозволяє щонайкраще пристосуватися до зовнішнього середовища з урахуванням специфіки підприємства.
Етап 2. Розробка концепції реструктуризації
У рамках цього етапу розробляється стратегія реструктуризації і формулюються цілі її проведення. Стратегія реструктуризації являє собою напрямки діяльності, що мають забезпечити оптимальне функціонування підприємства у тривалій перспективі з урахуванням стану зовнішнього середовища і прогнозу її зміни. Слід зазначити, що стратегія реструктуризації може являти собою комплекс конкретних (часток) стратегій стосовних до різних аспектів діяльності підприємства.
На підставі обраних стратегій формується система фінансово-економічних, техніко-технологічних, маркетингових, виробничих і соціальних цілей підприємства.
Для забезпечення дієвості встановлювані цілі і показники мають відповідати наступним вимогам:
> конкретність і вимірність, тобто можливість кількісної оцінки;
> досяжність за визначеної напруженості;
> значимість для підприємства;
> терміновість, тобто встановлення терміну досягнення мети (показника).
Таким чином, у результаті реалізації цього етапу формується система цілей реструктуризації. Цю систему доцільно розробляти у виді «дерева цілей», що забезпечить повноту представлення і взаємозв'язок цілей різних рівнів.
Етап 3. Вибір форми і методів реструктуризації
Центральним етапом, що зумовлює ефективність усієї реструктуризації є вибір виду і методів її здійснення. На цей вибір впливає велике число факторів, у т. ч.: стратегії і цілі реструктуризації, особливості конкретного підприємства, наявність фінансових і інших ресурсів, досвід і знання власників і вищих менеджерів, гострота проблеми. При цьому якщо вид реструктуризації визначається у першу чергу розробленою концепцією, то методи у більшому ступені піддаються впливові таких факторів. Так, проведення комплексної реструктуризації найчастіше стримується відсутністю фінансових ресурсів. Не менш значимим є недолік знань і досвіду у цій області.
Етап 4. Розробка бізнес-плану реструктуризації
У рамках цього етапу розробляється документ, що докладно описує намічувану реструктуризацію, а також дає оцінку її ефективності. Його розробка здійснюється з метою підвищення обґрунтованості й ефективності реструктуризації, особливо у тих випадках, коли вона носить стратегічний характер.
Таким чином, бізнес-план реструктуризації являє собою чітко структурований документ, що описує цілі і задачі, які необхідно вирішити у процесі реструктуризації, способи і терміни досягнення поставлених цілей, а також техніко-економічні і фінансові показники підприємства, очікувані в результаті їхнього досягнення.
Етап 5. Формування комплексної програми реструктуризації
Наступним етапом є розробка комплексної програми реструктуризації. Програма повинна не дублювати зміст окремих розділів бізнес-плану, а деталізувати їх. її розробка доцільна, коли реструктуризація є комплексною, стратегічною, розрахованою на тривалу перспективу. Якщо ж реструктуризація є оперативною або фінансовою, - найчастіше буде досить розробити один з документів: бізнес-план або комплексну програму.
Етап 6. Проведення реструктуризації і управління цим процесом
Головним змістом цього етапу є організація виконання програми реструктуризації. На цьому етапі здійснюється контроль над ходом реалізації наміченої програми, у т. ч. її ретельний аналіз. В міру необхідності програма коректується.

7.3. Механізм реорганізації юридичної особи
Найважливішим документом, який складається під час реорганізації підприємств, є передавальний (розподільний) баланс. Передавальний складається в разі злиття чи приєднання підприємств, а розподільний - у разі поділу чи виокремлення.
Передавальний - це баланс підприємства, що реорганізується, на день припинення його діяльності. Отже, такий баланс складається за стандартними правилами, передбаченими нормативними актами, які регулюють порядок заповнення форм річної (квартальної) бухгалтерської звітності. Якщо підприємство має філії, то складається консолідований баланс, у тому числі баланси за всіма філіями. Оскільки передавальний баланс має силу акта приймання-передачі, його підписують директори та головні бухгалтери обох підприємств того, що реорганізується, та підприемства-правонаступника.
Розподільний це баланс підприємства, що реорганізується, на день припинення його діяльності, в якому окремими стовпцями відбиваються активи і пасиви, розподілені між ним і підприємствами -правонаступниками, тобто та частка майна, вимог і зобов'язань, яка передається підприємствам, що утворюються в результаті поділу чи виокремлення. Цей баланс має відбити баланси новостворених підприємств на момент початку їх господарської діяльності.
Перш ніж складати розподільний баланс, слід провести відповідну підготовчу роботу, забезпечивши реальність позицій, які буде у ньому відбито. З цією метою здійснюється інвентаризація усіх майнових прав і зобов'язань підприємства, що реорганізується. Головна ціль цієї роботи виявити й списати майно, не придатне до використання, а також безнадійну дебіторську заборгованість.
Згідно із загальним правилом складання розподільних балансів усі активи та пасиви реорганізованого підприємства розподіляються пропорційно до встановленої бази для нарахування. Як правило, такою базою є сума основних фондів, якими наділяються підприємства, утворювані в результаті поділу.
Загальні принципи, пропорції, строки та методи розподілу активів під час реорганізації підприємства поділом чи виокремленням визначаються угодою про реорганізацію.
Спинимося на деяких найістотніших особливостях складання роздільного балансу.
Перший розділ активу. У результаті реорганізації за підприємствами, що відокремлюються, закріплюються основні фонди. Майно має розподілятися за принципом виокремлення цілісних майнових комплексів усіх структурних підрозділів підприємств. Вартість основних фондів, які передаються новоутвореним суб'єктам господарювання, визначається на підставі інвентаризації Складність тут полягає в об'єктивному оцінюванні вартості окремих об'єктів основних фондів, оскільки балансова вартість майна підприємства, як правило, не відбиває його реальної ринкової ціни. У разі потреби на підприємство запрошується експерт з оцінювання вартості майна. Іншою особливістю є те, що основні фонди не завжди розподіляються пропорційно за окремими об'єктами. Так, деякі види нерухомості, нематеріальних активів чи устаткування можуть використовуватися в одних структурних підрозділах і бути не погрібними іншим. Такі об'єкти в повному обсязі передаються підприємствам, що створюються на базі відповідних структурних підрозділів.
Коли підприємство, що реорганізується, має довгострокові фінансові вкладення, у період підготовки до реорганізації слід вивчити можливість їх реалізації, аби одержані кошти спрямувати на погашення заборгованості підприємства.
Другий розділ активу. Коли йдеться про розподіл запасів сировини та матеріалів, малоцінних та швидкозношуваних предметів, незавершеного виробництва, готової продукції, має також діяти принцип виокремлення цілісного майнового комплексу кожного структурного підрозділу підприємства. Саме тому деякі види обігових активів у повному обсязі можуть перейти до одних новоутворених підприємств, а решта до інших. Тут також постає проблема об'єктивного оцінювання вартості майна, особливо це стосується залишків неліквідних обігових активів (деякі види комплектуючих, готова продукція тощо). Перед розподілом окремих статей грошових коштів та розрахунків слід провести інвентаризацію дебіторської заборгованості, щоб виявити нереальну та безнадійну заборгованість і списати її у встановленому порядку, вилучивши з розподілу. Залишок грошових коштів та дебіторської заборгованості розподіляється відповідно до частки активів, які передаються тому чи іншому підприємству. Угодою про реорганізацію може бути передбачено особливий порядок розподілу обігових коштів та дебіторської заборгованості.
Перший розділ пасиву. Тут відбивається власний капітал підприємства. Основними складовими власного капіталу є статутний фонд, додатковий капітал, резервний фонд та нерозподілений прибуток (непокриті збитки). За загальним правилом зазначені статті мають розподілятися відповідно до частки активів, якою наділяються новоутворені підприємства. Якщо збитки неможливо покрити, вони розподіляються пропорційно до суми статутного фонду між новоутвореними підприємствами. Може бути узгоджено також особливий порядок розподілу збитків. Якщо велика їх частина виникла через неефективну діяльність одного з підрозділів, то згідно з відповідним рішенням на підприємство, яке створюється на базі цього підрозділу, може бути списана більша частина збитків.
Другий та третій розділи пасиву. Порядок розподілу заборгованості визначається комісією з реорганізації підприємства на підставі аналізу напрямків використання одержаних кредитів та причин виникнення кредиторської заборгованості. При цьому має діяти правило, згідно з яким основний тягар погашення кредитів банку припадає на підприємства, які утворюються на базі структурних підрозділів, котрі використовували більшу частину кредитних ресурсів для оновлення свого виробництва, модернізації тощо. Якщо кредиторська заборгованість утворилася внаслідок невиконання одним зі структурних підрозділів зобов'язань з відвантаження продукції, то підприємству, створеному на його базі, за розподільним балансом має бути передана відповідна частка заборгованості. Проте загалом слід додержувати пропорційності між часткою активів, якими наділяються новоутворені підприємства, та часткою належних їм пасивів.
Ці постулати базуються на порядку складання звітності, який діяв до переходу вітчизняних підприємств на національні стандарти бухгалтерського обліку. Однак за реорганізації підприємств, які складають звітність за новими вимогами, діють ті самі засади складання реорганізаційних балансів.


План семінарського заняття

Реструктуризація підприємства, її зміст і порядок проведення.
Форми реструктуризації
Етапи реструктуризації підприємств
Механізм реорганізації підприємств.
Форми санаційної реорганізації
Передавальний та розподільчий баланс.





Практичне заняття
Тема 7: Реструктуризація підприємства.
План
1.          Суть і форми реструктуризації підприємств.
2.          Фінансовий механізм реструктуризації підприємств.
3.          Реорганізація направлена на укрупнення підприємств.
4.          Реорганізація, направлена на (розділення, виділення).
5.          Розподільчий, передавальний баланс.

Задачі

  Задача. 1
Ухвалено рішення реорганізувати акціонерне товариство «Марс», приєднавши його до акціонерного товариства «Зірка». Відношення, згідно з яким обмінюються корпоративні права у разі приєднання - 2:3. Як доплату до корпоративних прав акціонерного товариства «Зірка» виплачує на користь акціонерів АТ «Марс» компенсацію у розмірі 2,5 грн. За кожну акцію номінальною вартістю 50 грн. Обчислимо, на скільки збільшиться статутний фонд, і складемо баланс АТ «Зірка» після приєднання до нього АТ «Марс», якщо баланси обох підприємств до реорганізації мали такий вигляд:
Баланс АТ «марс», тис. грн., до реорганізації
Актив
Пасив

1.Основні засоби
2.Запаси і витрати
3.Дебіторська заборгованість
4. Грошові кошти
500
150
100
20
1. Статутний фонд
2. Додатковий капітал
3. Резервний фонд
4. Зобов'язання
420
60
40
250

Баланс
770
Баланс
770

АТ «Зірка», тис грн.. до реорганізації
Актив
Пасив

1.Основні засоби
2.Запаси і витрати
3.Дебіторська заборгованість
4. Грошові кошти
1400
300
200
100
1. Статутний фонд
2. Додатковий капітал
3. Резервний фонд
4. Зобов'язання
1200
300
200
300

Баланс
2000
Баланс
2000

Обчислення приросту статутного фонду АТ «Зірка»
Відношення обміну корпоративних прав 2:3 означає, що 3 акції АТ «Марс» обмінюються на 2 акції АТ «Зірка». Оскільки акції обмінюються за рахунок збільшення статутного фонду, то утворюється така рівність;
2 акції АТ «Зірка» / 3 акції АТ «Марс» дорівнюють приросту капіталу АТ «Зірка» / статутного фонду АТ «Марс», або 2/3 = приріст статутного фонду / 420 тис. грн.
Приріст статутного фонду АТ «Зірка» дорівнює 280 тис. грн. (420 х 2/3).
Звідси виходить що після реорганізації загальна сума статутного фонду складає 1480 тис. грн. (280+1200).
Загальна сума компенсаційних виплат акціонерам АТ «Марс» обчислюємо множенням кількості акцій (8400 на розмір компенсаційних доплат на 1 акцію (2,5 грн.)) і досягає 21 тис. грн. Це означає що в результаті реорганізації активи АТ «Зірка» збільшилися на суму активів АТ «Марс» і зменшилися на загальну суму компенсаційних виплат.
Сума приросту чистого прибутку АТ «Зірка» в результаті приєднання складає 219 тис. грн. Цей показник визначається різницею від суми власного капіталу АТ «Марс» (520 тис. грн.) суми компенсаційних виплат (21 тис. грн.) і вартості корпоративних прав, виданих колишнім акціонерам АТ «Марс». Вказана різниця включається до складу додаткового капіталу АТ «Зірка».
Сума зобов'язань АТ «Зірка» після приєднання до нього АТ «Марс» прирівнюється загальній сумі зобов'язань обох підприємств - 550 тис. грн. (250+300).
Баланс АТ «Зірка», тис. грн. після приєднання до нього АТ «Марс» має такий вигляд:
Актив
Пасив

1.Основні засоби
2.Запаси і витрати
3.Дебіторська заборгованість
4. Грошові кошти
1900
450
300
99
1. Статутний фонд
2. Додатковий капітал
3. Резервний фонд
4. Зобов'язання
1480
519
200
550

Баланс
2749
Баланс
2749

 
Висновок. Це форма реорганізації підлягає в придбанні корпоративних прав фінансово неспроможного, підприємства підприємством - санатором. Реорганізацію поглинання слід відрізняти від продажу майна боржникам як цілісного майнового комплексу, яка розглядається як один з методів санації підприємства в ході упровадження справи про банкрутство. В останньому випадку йдеться про викуп майна підприємства, а у разі поглинання - про придбання корпоративних прав. Поглинає підприємства може або зберегти свій статус юридичної особи стати дочірнім підприємством санатором, або бути приєднаним до підприємства санатора і стати його структурним підрозділом, втративши при цьому юридичний статус. Майнові права і зобов'язання боржника переходять до правонаступника.


Тести

Тест 1. Розрізняють такі основні форми реструктуризації:
а) реструктуризація виробництва;
б) приватизація;
в) реструктуризація активів;
г) фінансова реструктуризація;
д) реорганізація.
Тест 2, Основний зміст реорганізації полягає:
а) повній або частковій зміні власника статутного фонду юридичної особи;
б) перереєстрації підприємства;
в) зміні організаційно-правової форми організації бізнесу;
г) зміні розміру статутного фонду;
д) зміні складу засновників.
Тест 3. До заходів у рамках фінансової реструктуризації можна віднести:
а) реструктуризацію заборгованості перед кредиторами;
б) злиття підприємств;
в) ліквідацію підприємства;
г) збільшення статутного фонду;
д) заморожування інвестиційних вкладень.
Тест 4. З метою реструктуризації виробництва можуть здійснюватися такі заходи:
а) зміна керівництва підприємства;
б) впровадження нових прогресивних форм і методів управління;
в) диверсифікація асортименту продукції;
г) списання заборгованості;
д) підвищення ефективності маркетингу.
Тест 5. Необхідність перереєстрації підприємства постає в тому разі, коли реструктуризація підприємства спричинюється до змін:
а) організаційно-правової форми;
б) місцезнаходження підприємства;
в) форми власності;
г) розмірів статутного фонду;
д) назви юридичної особи.
Тест 6. У разі реорганізації боржника злиттям або приєднанням його до іншого, стійкішого підприємства:
а) бухгалтерські баланси обох підприємств консолідуються;
б) заборгованість підприємства-боржника покривається колишніми власниками його корпоративних прав;
в) підприемство-боржник виключається з державного реєстру та втрачає свій юридичний статус;
г) борги боржника визнаються безнадійними;
д) усі майнові права та обов'язки обох підприємств переходять до юридичної особи, яка виникла в результаті злиття (приєднання).
Тест 7. Які з наведених далі висловлювань правильні:
а) у разі злиття всі майнові права та обов'язки кількох юридичних осіб концентруються на балансі одного новоствореного підприємства;
б) коли відбувається приєднання, майно обох підприємств концентрується на балансі підприємства, яке на момент прийняття рішення про приєднання вже функціонує;
в) за злиття баланси обох підприємств консолідуються без створення нової юридичної особи;
г) приєднання обов'язково передбачає створення нової юридичної особи;
д) за приєднання підприємство-правонаступник може змінювати форму організації бізнесу (перетворення).
Тест 8. Реорганізація виокремленням характеризується такими особливостями:
а) частина активів і пасивів підприємства, що реорганізується, передається правонаступнику або кільком правонаступникам, котрі створюються внаслідок реорганізації;
б) підприємство, що реорганізується, продовжує свою фінансово-господарську діяльність;
в) підприємство, що реорганізується, не втрачає статусу юридичної особи, а лише вносить зміни до установчих документів згідно з чинним законодавством;
г) підприємство, що реорганізується, продовжує свою господарську діяльність, але втрачає юридичний статус;
д) реорганізоване підприємство має перереєструватися.


Програмні питання для самостійного вивчення теми.

Порядок проведення реструктуризації
Форми реструктуризації
Загальні передумови реорганізації
Реорганізація , спрямована на укрупнення
Реорганізація., спрямована на розукрупнення
Перетворення, як окремий випадок реорганізації
Передавальний та розподільчий баланси.

Контрольні запитання

У чому полягає сутність реструктуризації суб’єктів господарювання
Які види реструктуризації виділяють у залежності від об’єкта реструктуризації
У чому полягає мета виробничої реструктуризації
У чому полягає мета реструктуризації активів
У чому полягає мета фінансової реструктуризації
У чому полягає мета корпоративної реструктуризації
Основні етапи розробки проектів реструктуризації
У чому полягає різниця між реструктуризацією та реорганізацією
У чому полягає суть ефекту синергізму
Яких результатів можна досягти за рахунок реорганізації поділом

Рекомендована література [ 1, 7, 15, 39, 40]




Тема 8. Методи державної фінансової підтримки санації підприємств.

8.1. Зміст та необхідність державної санаційної підтримки підприємства
З категорією «санація» тісно пов'язане поняття «реструктуризація підприємств». Реструктуризація - це здійснення організаційно-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на зміну структури підприємства, його управління, форми власності, організаційно-правових форм, здатних привести підприємство до фінансового оздоровлення, збільшення обсягів випуску конкурентноздатної продукції, підвищення ефективності виробництва У процесі реструктуризації може бути використано такі заходи: заміна керівництва підприємства, часткове закриття, розподіл великих підприємств на частини, звільнення підприємств від об'єктів соцкультпобуту, конверсія, диверсифікованість і ін. Для надання методичної допомоги фахівцям галузевих міністерств, відомств, державних адміністрацій, суб'єктам господарювання в проведенні роботи з реструктуризації Міністерством економіки було розроблено Методичні рекомендації з проведення реструктуризації державних підприємств.
Особливе місце в процесі санації займають міри фінансово-економічного характеру, що відбивають фінансові відносини, які виникають у процесі мобілізації і використання фінансових джерел санації. Якщо мобілізованих з децентралізованих джерел фінансових ресурсів не вистачило для успішного проведення санації або реструктуризації, то у визначених випадках може бути прийняте рішення про державну фінансову підтримку.
Відповідно до Закону України «Про підприємства в Україні» у випадку збиткової діяльності підприємств держава (якщо вона визнає їх продукцію суспільно необхідною) може надавати їм дотації, інші пільги. За прийняття рішень виконавча влада повинна виходити з принципу фінансової підтримки насамперед життєздатних виробничих структур, підприємств і організацій, які вже адаптувалися до нових реалій економічного життя, здатні ефективно використовувати засоби і на цій основі протягом найкоротшого часу збільшити обсяг виробництва. Було розроблено критерії добору підприємств для надання цільової комплексної державної підтримки. Серед них потрібно відзначити такі:
> впровадження нових, більш ефективних ресурсозберігаючих і екологічно безпечних технологій;
> експорт (приріст експорту) конкурентноздатної продукції;
> заміна імпорту продукції, сировини, матеріалів, запчастин і т. д.;
> рішення проблеми енергозабезпечення народного господарства України;
> рішення проблеми енергозбереження (ресурсозбереження);
> збереження науково-технічного потенціалу (досліджень і розробок, що мають пріоритетне значення для України).
Надання підтримки орієнтоване, у першу чергу, на підприємства, здатні її використовувати з максимальною віддачею і забезпечити збільшення виробництва продукції, що позитивно впливає на дохідну частину бюджету.
Централізована санаційна підтримка може проводитися:
> шляхом прямого бюджетного фінансування;
> непрямими формами державного впливу.
Пряме бюджетне фінансування може здійснюватися на поворотних (бюджетні позички) і безповоротних засадах (субсидії, дотації, , повний або частковий викуп державою акцій підприємств, що знаходяться на грані банкрутства).


8.2. Державне фінансування санації підприємств
Одним з методів державного фінансового сприяння підприємствам є санаційна підтримка у формі повного або часткового викупу державою акцій тих підприємств, що знаходяться у фінансовій кризі. Виступаючи у ролі санатора, держава має керуватися, насамперед, народногосподарською ефективністю і доцільністю, протистояти спаду виробництва і збільшенню безробіття. Державу, у випадку її участі у капіталі, не можна розглядати як звичайного акціонера, оскільки монопольний прибуток, і прибуток взагалі, не є першорядною задачею діяльності держави в якості санатора. Головною метою державних інвестицій у даному випадку є сприяння відновленню ліквідності і забезпеченню життєздатності підприємств. Значну частину державного сектора в Німеччині, США, Швеції й інших країнах сформовано саме за рахунок колишніх приватних підприємств, які опинились на грані банкрутства.
У цьому контексті варто звернути увагу на Указ Президента України «Про загоди для забезпечення наповнення Державного бюджету і посилення фінансово-бюджетної дисципліни», яким встановлено що засоби на фінансування підприємств недержавної форми власності можуть виділятися з відповідних бюджетів тільки за умов кредиту з виплатою відсотків на рівні дисконтної ставки НБУ з застосуванням коефіцієнта 1,2 або за умови передачі в державну власність еквівалентної отриманим засобам частки (паю, акцій) у статутному фонді одержувача засобів. Такий підхід, по суті, відбиває прирівнювання бюджетних асигнувань до інвестування капіталу на принципах пайової участі.
Одним з непрямих методів державної санаційної підтримки підприємств є надання їм дозволу на порушення антимонопольного законодавства. Наприклад, у США це може виражатися в дозволі на злиття конкуруючих компаній у випадку, коли одна з фірм, що має значне народногосподарське значення, знаходиться на грані банкрутства. У цілому ж у практиці проведення санації цей метод використовується у виняткових випадках, оскільки надання дозволу на монопольні утворення може мати негативні мікро- і макроекономічні наслідки стратегічного характеру. Саме тому застосовувати його можна тільки в тому випадку, якщо підприємства доведуть, що при їхньому злитті буде найбільш повно використано ефект масштабу, істотно скоротиться рівень собівартості продукції, значно підвищаться її якісні параметри.
У залежності від економічної політики держави можливе використання санаційної підтримки фіскального характеру у виді списання або реструктуризації податкових зобов'язань, податкового кредитування, надання цільових податкових пільг підприємствам, що безпосередньо підлягають санації, а також шляхом фіскальних поступок основним кредиторам даних підприємств із метою активізації їх участі в санаційних процесах. При цьому необхідний строгий контроль і система санкцій за порушення термінів погашення реструктуризованої заборгованості.
Законом України «Про підприємства» встановлено, що у випадку неефективної (збиткової) діяльності суб'єктів господарювання держава може надавати їм дотації чи інші пільги. Таким чином держава намагається протидіяти зменшенню обсягів виробництва суспільно необхідної продукції та зростанню соціальної напруженості.
Основним принципом, яким користуються державні органи, приймаючи рішення про державне сприяння санації підприємств, є принцип фінансової підтримки життєздатних підприємств і організацій, які вже адаптувалися до умов ринкової економіки.
Державна підтримка може здійснюватися як за рахунок коштів державного бюджету, так і за рахунок місцевих бюджетів, так, господарський суд, за клопотанням органу місцевого самоврядування або відповідного центрального органу виконавчої влади, може винести ухвалу про санацію містотвірного підприємства або іншого суб'єкта господарювання, діяльність якого є суспільно необхідною для певного регіону. При цьому відповідні державні органи мають укласти з кредиторами договір поруки за зобов'язаннями боржника або погасити дані зобов'язання за рахунок надання кредитної підтримки чи фінансових ресурсів на безповоротній основі.
Основними критеріями відбору підприємств для надання їм цільової державної підтримки є:
> потенційна прибутковість;
> розвинений менеджмент на підприємстві;
> спрямованість на використання нових, ефективних ресурсозберігаючих та екологічно безпечних технологій;
> можливість експорту (приросту експорту) конкурентоспроможної продукції;
> заміна імпортної продукції, сировини, матеріалів вітчизняними;
> вирішення проблеми енергозабезпечення, енергозбереження (ресурсозбереження);
> збереження науково-технічного потенціалу (досліджень і розробок, що мають пріоритетне значення для країни);
> наявність ринків збуту продукції у країні та за кордоном.
Перевагу в підтримці надають передусім тим підприємствам, які здатні найбільш ефективно використати її та забезпечити збільшенні виробництва продукції, що в свою чергу забезпечить додаткові надходження до бюджету.
Вже тривалий час в Україні проблематика санації, реструктуризації та банкрутства підприємств перебуває в центрі уваги різного роду державних установ і відомств, але ефективність їх діяльності є незадовільною. Так, їх функції в основному зводяться до створення організаційного та методичного забезпечення процесів санації та реструктуризації підприємств.
Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника а о визнання його банкрутом» визначаються повноваження так званого державного органу з питань банкрутства. Основними функціями цього, органу є:
> сприяння організаційних, економічних, інших умов, необхідних для реалізації процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом;
> добір кандидатур арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) для державних підприємств або підприємств, у статутному фонді котрих частка державної власності перевищує 25% і щодо яких порушено справу про банкрутство;
> організація системи підготовки арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів);
> забезпечення реалізації процедури банкрутства щодо відсутнього боржника;
> ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено справу про банкрутство, встановлення та затвердження форми подання арбітражним керуючим інформації, необхідної для ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено справу про банкрутство;
> організація проведення експертизи фінансового становища державних підприємств і підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25%, під час підготовки справи про банкрутство до розгляду або у процесі її розгляду господарським судом у разі призначення судом експертизи та надання відповідного доручення;
> підготовка висновків про наявність ознак прихованого, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства щодо державних підприємств чи підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25%.
До компетенції Фонду державного майна України належить фінансова та організаційно-правова підтримка приватизованих підприємств та ВАТ, державна частка в статутних фондах яких перевищує 25%. Фінансова підтримка таких підприємств здійснюється наданням у межах коштів, одержаних від продажу майна відповідного підприємства, пільгових кредитів строком до 5 років на умовах повернення, платності та цільового використання для технічного переозброєння, створення нових робочих місць, реструктуризації прострочених боргів. Треба зазначити, що пільгові кредити з позабюджетного Державного фонду приватизації підприємствам, які мають прострочену заборгованість перед Державним бюджетом, не надаються. Кредити надаються під заставу ліквідних активів підприємств уповноваженими банками. Пропозиції щодо отримання та використання кредиту надаються у вигляді бізнес-плану з обгрунтованим графіком повернення основної суми боргу та відсотків, а також затвердженого відповідним органом відкритого акціонерного товариства переліку майна, яке передається під заставу.
Специфічними питаннями санації сільськогосподарських підприємств займається Міжвідомча комісія з питань проведення санації з одночасним здійсненням реструктуризації підприємств агропромислового комплексу.
Централізована санаційна підтримка може здійснюватися:
а) прямим фінансуванням;
б) непрямими формами державного впливу.
До основних форм прямого державного фінансування підприємств належать бюджетні позики, в тому числі на інноваційний розвиток, субсидії, придбання державою корпоративних прав підприємств.
До непрямої форми державної фінансової підтримки санації підприємств відносять податкові пільги, реструктуризацію податкової заборгованості, надання державних гарантій (поручительств), дозвіл на порушення антимонопольного законодавства.
Використання того або іншого методу державної підтримки санації і реструктуризації залежить від конкретних характеристик підприємства, його народногосподарського і регіонального значення.
8.3. Державні гарантії та поручництва як інструмент фінансового оздоровлення підприємств
Одним з головних факторів обмеженого доступу підприємств, що знаходяться на грані банкрутства, до кредитних ресурсів є повна відсутність або недостатній розмір кредитного забезпечення. У даному випадку вихід на фінансовий ринок можливий шляхом одержання санаційної підтримки у формі державних гарантій або поручительств (зобов'язання держави здійснити погашення боргів даного підприємства у випадку його нездатності самостійно виконати умови кредитного договору). Протягом 1992 - 1996 рр. українські підприємства залучили під гарантії Уряду 194 млн. дол. іноземних кредитів. За низкою таких позичок пішли гарантійні випадки, внаслідок чого виплати довелося здійснювати державі. У 1997 р. виплати за цими кредитами мали скласти 16,8 млн. дол. Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів з боржників, що порушують зобов'язання за іноземними кредитами, гарантованими урядом України, стягуються відповідні компенсації і штраф.
У принципі не виключено можливість надання державних гарантій і для одержання вітчизняними підприємствами внутрішніх кредитів, зокрема, під програми санації і реструктуризації виробництва. Однак варто враховувати, що кредити, гарантовані урядом України, за ступенем ризику (коефіцієнт ризику - 10) відносяться до другої групи активів комерційних банків. Таке положення зумовлене труднощами, що виникають у комерційних банків за повернення прострочених кредитів, наданих під гарантії уряду.
Незважаючи на те, що за багатьма позичками пішли гарантійні випадки, Міністерство фінансів не планує виконувати свої гарантії перед комерційними банками. З огляду на даної обставини, на наш погляд, питання надання державних гарантій і поручительств доцільно передати до компетенції спеціалізованих товариств, створених за участі державного капіталу. Наприклад, у США наданням державних гарантій займається заснований спеціально для даних цілей «Ексім-банк». Товариства з видачі державних гарантій мають здійснювати добір підприємств для надання їм санаційної підтримки у формі державних гарантій, а також нести відповідальність за цільове використання виданих під ці гарантії позичок і за своєчасне їх повернення. Відзначимо, що надання державних гарантій і поручительств стало одним з факторів успішного проведення санації таких відомих компаній, як «Телефункен» (Німеччина) і «Крайслер» (США).
Одним з непрямих методів державної санаційної підтримки підприємств є надання їм дозволу на порушення антимонопольного законодавства. Відповідно до Закону України «Про обмеження монополізму і недопущення несумлінної конкуренції в підприємницькій діяльності» з метою запобігання монопольного положення окремих підприємців на ринку такі форми санації підприємств, як реорганізація, злиття, приєднання, придбання активів, створення концернів і ряд інших, здійснюються за умови одержання згоди на це Антимонопольного комітету, У випадках же коли підприємці зловживають монопольним положенням на ринку, антимонопольні органи можуть прийняти рішення про реорганізацію монопольних утворень шляхом примусового їх розділу. У цьому зв'язку відзначимо, шо в США дозвіл на злиття конкуруючих між собою компаній може бути отримане у випадку, коли одна з фірм знаходиться на грані банкрутства, але вона представляє значний народногосподарський інтерес. У цілому ж у практиці проведення санації цей метод використовується у виняткових випадках, оскільки надання дозволу на монопольні утворення приводить до негативних мікро- і макроекономічних наслідків. Застосування цього методу може мати антиринковий ефект стратегічного характеру. Саме тому використовувати його можна лише в тому випадку, якщо підприємства доведуть, що в результаті їхнього злиття буде найбільш повно використано ефект масштабу, значно скоротиться рівень собівартості продукції й істотно підвищаться її якісні параметри. Злиття можливе тільки тоді, коли буде доведене позитивне сальдо між народногосподарською вигодою і негативними антиконкурентними наслідками. У залежності від напрямку економічної доктрини держави можливе використання того або іншого виду санаційної підтримки підприємств фіскального характеру, що може здійснюватися у виді списання або реструктуризації податкових зобов'язань, податкового кредитування, надання цільових податкових пільг підприємствам, що безпосередньо вимагають санації, а також шляхом фіскальних поступок головним кредиторам даних підприємств із метою активізації їхньої участі в санаційних процесах.
Особливе значення має фіскальна підтримка, пов'язана зі стимулюванням лізингової форми фінансування виробничо-технічних санаційних заходи. Основне значення лізингу як санаційного інструмента полягає у можливості залучення до процесу виробництва найбільш сучасних технологій за відсутності не тільки необхідних для здійснення капіталовкладень фінансових ресурсів, але і достатнього для виходу на фінансовий ринок кредитного забезпечення. У цьому зв'язку в Німеччині, наприклад, загальна сума знижок за різних видів податків за використання лізингу досягає 50% лізингових платежів.
Іншим напрямком фіскальної підтримки санації підприємств є активізація участі в ній найбільших кредиторів. Сприяння фінансовому оздоровленню підприємств із боку кредиторів може відбуватися у формі пролонгації термінів сплати заборгованості шляхом відмовлення від існуючих фінансових вимог або за допомогою надання додаткових кредитних ресурсів.
Разом з тим податковим законодавством України передбачено, що суми дебіторської заборгованості, термін позовної данности яких пройшов, можуть відноситися на зменшення оподатковуваного прибутку тільки у випадку подачі позову за цими сумами до Арбітражного суду. Це положення унеможливлює участь у санації кредиторів (постачальників сировини, матеріалів і ін.). У цьому зв'язку, на наш погляд, для підприємств, включених до державної програми санації, доцільно передбачити положення, відповідно до якого надана їм фінансова допомога не включалася б в об'єкт оподатковування, якщо вона здійснена виробничими партнерами і спрямована на розвиток виробництва. Останнім, у свою чергу, варто дозволити відносити на зменшення оподатковуваного прибутку суми простроченої дебіторської заборгованості підприємств, що підлягають санації.
На основі аналізу методів державної підтримки санації реструктуризації підприємств можна зробити висновок, що використання того або іншого методу залежить від конкретних характеристик підприємства. Однак у цілому прийнято вважати, що економічно найбільш раціональними є: надання державних гарантій, різні форми підтримки фіскального характеру, зокрема, спрямовані на стимулювання лізингу й активізацію участі найбільших кредиторів у санації підприємств, шо знаходяться в кризі, також державна допомога у виді сприятливої амортизаційної політики.
8.4. Вітчизняний досвід санації підприємств
Найбільш ефективною вважається програма санації українських підприємств, що була організована USALD, Виконання її здійснювалося «Barents groupe». Відмінність цієї програми від інших полягала в тому, шо ініціювання санації і реструктуризації передбачалося; саме власниками підприємств, а не керівниками, як у більшості інших випадків.
Друга відмінність була в тому, що консультанти не вважали за необхідне відразу ж виділяти з підприємства непрофільні або неефективні окремі структури і підрозділи. Спочатку треба було розібратися з внутрішньою структурою і зовнішнім оточенням підприємства, варіантами його можливих стратегій розвитку.
Спочатку було відібрано (за пропозиціями місцевих інвестиційних компаній) десяток підприємств. Програма передбачала активну підтримку кампанії з боку засобів масової інформації (ЗМІ) і регіональної влади.
Метою проведення таких акцій з боку іноземних держав і міжнародних організацій є не стільки реструктуризація і поліпшення бізнесу підприємств України, скільки підготовка і навчання місцевих фахівців адаптуванню економічної системи країни до умов ринкового середовища.
Санація в цьому випадку починалася зі з'ясування позиції керівництва підприємства до намічуваних змін. Якщо реакція на зміни була негативна або відсутня, таке керівництво приходилося заміняти фахівцями, більш зацікавленими в результатах реструктуризації. Потім з'ясовувався стан, у якому знаходився бізнес даного підприємства, перспективи розвитку підприємства, оцінювалися супроводжуючі ией розвиток ризики, з'ясовувалася можлива рентабельність усіх видів бізнесу, що існували або могли бути організовані. Якщо на всі їй питання одержано негативні або невтішні відповіді, підприємство мало сенс ліквідувати.
У випадку коли приймалося рішення про санацію, розроблявся план реалізації цього процесу, причому всі плановані заходи могли бути зібрані в три великі групи.
До першої групи (короткострокові заходи) можна було віднести: продаж ^використовуваного устаткування, здачу в оренду майнових комплексів, створення стандартного набору служб, необхідних для існування підприємства в умовах ринку (зокрема, маркетингових, фінансових служб, інноваційного відділу і т. д.) і переорієнтацію роботи підприємства на задоволення запитів споживача.
Середньострокові заходи складали другу групу процедур. Саме на цьому етапі відбувався процес дроблення структури підприємства і вичленовування з нього окремих виробничих і інших структур. Основне виробництво рятувалося від свідомо збиткових ланок і підрозділи} непрофільного характеру, від об'єктів соціальної сфери.
Частина з цих виділених структур ставала базою для формування нових господарських одиниць. Дроблення основного виробництва підприємства здійснювалося у випадку, якщо раніше підприємство існувало у виді географічне розділених виробництв, що були слабко пов'язані між собою і здійснювали подібну діяльність.
Довгострокові заходи (третя група) були пов'язані з інвестиціями в помітних обсягах. Це технічне перепрофілювання і технічне переозброєння, збільшення обсягів виробництва, розвиток структури збуту продукції.
Процеси санації і реструктуризації найбільше ефективно проходили на підприємствах, де з'явився консолідований власник (в Україні це, наприклад, підприємства харчової промисловості), а гірш за все на підприємствах колишнього ВПК, важкої індустрії і машинобудування, де обсяги необхідних інвестицій досить великі.
Міжнародні організації намагалися не займатися занадто великими підприємствами, тому якщо процеси санації і реструктуризації там і починалися, але їхніми ініціаторами було керівництво, директорат. Іноземні консультанти не завжди могли розібратися в складній структурі таких виробництв і топ-менеджери великих підприємств освоювали західний стиль керування прямо з коліс.
Основні зусилля направлялися на вивчення власних проблем підприємства, а також організацію збуту і постачання, що раніше підприємству планувалися зверху.
Так, наприклад, санацію науково-виробничої корпорації «Іста» проводила інвестиційна компанія «Славутич- Капітал» під керівництвом і за участі консультантів «Barents groupe». Насамперед було зроблено стратегічний аналіз конкурентоздатності корпорації, зібрано інформацію про ринок для розробки стратегії підприємства, проаналізовано витрати, виявлено собівартість кожного виду продукції (акумуляторні батареї), для чого були, освоєні методики розрахунку собівартості і ціноутворення, знайдено точки беззбитковості за кожним видом продукції.
Далі було сформовано план заходів шодо оптимізації фінансової діяльності, з підвищення ефективності виробництва, з організації маркетингу. Для його виконання було створено робочі групи для визначення переліку заходів, а також необхідних ресурсів для їх проведення.
За санації ВАТ «Луцький комбінат молочних продуктів» (з української сторони проводила інвестиційна компанія «Атланта») основний акцент було зроблено на нормалізації грошового обігу і відпрацьовуванні продуктової стратегії (тобто, вибір асортименту і просування продукції). Зусилля було сконцентровано на таких напрямках:
визначення стратегії підрозділів компанії, включаючи вибір пріоритетів, проведення раціоналізації асортименту і виділення продуктів, від випуску яких варто відмовитися;
організація силами відділу маркетингу дослідження з виявлення попиту і визначення нових видів продукції (нові ринкові можливості);
виявлення за допомогою консультантів можливостей зниження витрат, зростання продуктивності і якості продукції;
розробка заходів щодо реалізації експансії в інші регіональні ринки;
впровадження у свідомість керівників усіх рівнів бізнес-маркетингової концепті, що метою бізнесу компанії є створення (формування) споживчого попиту, а прибуток лише індикатор успішності діяльності.
Відразу ж було проаналізовано фінансово-економічні показники за низку років, почався пошук нових продуктів і нових ринкових ніш. Акціонери перемінили керівництво компанією, було відновлено контакти зі старими постачальниками та знайдено нові джерела постачань сировини, почалося реформування бухгалтерської звітності, впровадження нових елементів продуктового ряду разом з новим упакуванням. У результаті було сформульовано цілі реконструкції:
створення, адекватної структури управління;
розробка відповідного попиту нової продуктової лінії;
домогтися низького рівня витрат, удосконалити виробництво, скласти новий план капітального інвестування.
Перед керівництвом також було поставлено задачу сформулювати принципи, за яких має бути, складено план стратегічного розпитку підприємства з виходом за межі регіонального ринку з брендом національного масштабу.
Слід зазначити, що учасники процедур санації і реструктуризації, принаймні, на етапі підготовки Й у процесі приватизації, відзначали, що нав'язана зверху реструктуризація не завжди конструктивна, тому що не враховує думку нижніх ієрархічних структур підприємства і створює зайві напруги і перекоси.
8.5. Зарубіжне законодавство про банкрутство
У США нині діючий Bancruptcy Code було прийняте у 1978 р. він набрав сили у 1979 р. Це закон федерального рівня, його положення обов'язкові для всіх штатів. Проект закону почав розроблятися у 1970 р. (тоді було створено спеціальну комісію). Як і попередні зміни в законодавстві про банкрутство (1841, 1898, 1938 pp.), зміни 1978 р. були реакцією на утруднення в економіці.
Bancruptcy Code це дуже цікавий, складний і фундаментальний закон. Основна увага за аналізу цього нормативного акта звичайно фокусируется па главі 11 (реорганізація). І найбільш спірні моменти теж пов'язані з цією главою. У 1994 р. під натиском критики в Bancruptcy Code було внесено зміни, що поліпшують положення кредиторів.
Незважаючи на те що Bancruptcy Code прийнято в 1978 р. і вже після цього законодавства Франції, Англії, Німеччини, що регулюють питання неспроможності, було реформовано, значення Bancruptcy Code для світової юридичної науки не змінилося. У Франції історія розвитку кодифікованого законодавства про неспроможність починається з Наполеона (1807 р. тоді в основному застосовувалися засоби кримінальної відповідальності); у 1838 р. законодавство про неспроможність значно змінилося (стали застосовуватися в основному цивільно-правові засоби). Вносилися істотні зміни і приймалися нові законну 1898, 1935, 1967 pp.
Нині діючий у Франції закон про відновлення підприємств і ліквідацію їх майна в судовому порядку було прийнято у 1985 р. Французька система регулювання неспроможності характеризується тим, шо в основному законі про неспроможність є багато посилань на інші закони та підзаконні акти. Наприклад, закон 85 99 про конкурсних керуючих, ліквідаторів і експертів з визначення стану підприємств. Основа закону 85 - 99 полягала в тому, що головна увага і перевага виявлялися реабілітації підприємства-боржника на шкоду інтересам кредиторів. У даний час через обгрунтовану критику такої моделі в 1994 р. у французьке законодавство було внесено зміни на користь кредиторів.
Англійське право вплинуло на багато правових систем (у першу чергу США, Канади, Австралії). У 1543 р. в Англії було прийнято перший закон про банкрутство. У ньому головними наслідками для боржника були міри кримінальної відповідальності. Сучасне законодавство Великобританії почало розвиватися у XIX сторіччі (з 1825 p.), коли було розглянуто два закони про неспроможність. В подальшому протягом ХІХ ст. приблизно через 5 7 років видавалися закони, які безпосередньо регулювали конкурсний процес або питання, так чи інакше з ним пов'язані.
У 1914 р. було прийнято закон про банкрутство Bancruptcy Act, у 1976 p. закон про неспроможність Insolvency Act.
Особливістю англійського регулювання неспроможності в період до 1986 р. була його подвійність, що залежить від моменту інкорпорації юридичної особи. У 1985 р. було прийнято закон про неспроможність, що, однак, не вирішив проблем подвійності. І тільки у 1986 р., після прийняття нового закону про неспроможність, застосовується єдиний порядок регулювання. Слід зазначити, що хоча одним з нововведень англійського законодавства є режим управління з метою реабілітаиії боржника, він мало застосовується, тому що блокується кредитором, який володіє «правом забезпечення, що плаває» на всі активи боржника.
У даний час питання неспроможності в Німеччині регулюються двома законами Konkursordnung («конкурсне виробництво», прийнятий у 1877 р.) і Vergleichsordnung («світова угода», прийнятий у 1935 p.). Маються деякі особливості, пов'язані з недавнім об'єднанням Німеччини.
У 1994 р. німецький парламент схвалив новий законопроект про неспроможність Insolvenzording (можна перевести як «порядок регулювання неспроможності») [38]. Цікавим е сам процес розробки і вступу в силу цього закону. Міністерство юстиції Німеччини у 1985 р. створило комісію для підготовки законопроекту. У ній брали участь судді, що спеціалізуються: на банкрутстві, практики, академіки, банкіри, представники торговельних союзів. За схвалення законопроекту було прийняте рішення про те, що новий закон почне діяти з 1 січня 1999 р. Це зроблено для того, щоб до початку чинності закону всі зацікавлені суб'єкти змогли ознайомитися з ним і підготуватися до його введення.


План семінарського заняття

Зміст та необхідність державної санаційної підтримки підприємств
Державні органи з питань санації та банкрутства підприємств
Форми та методи державної підтримки підприємств.
Пряме державне фінансування санації підприємств
Непрямі форми державного фінансового сприяння санації
Державні гарантії та поручительства як інструмент фінансового оздоровлення підприємств
Вітчизняна практика фінансового оздоровлення підприємств
Зарубіжне законодавство про банкрутство


Тести




Програмні питання для самостійного вивчення теми

Державні органи з питань санації та банкрутства підприємств
Державні гарантії та поручительства як інструмент фінансового оздоровлення підприємств
Вітчизняна практика фінансового оздоровлення підприємств
Зарубіжне законодавство про банкрутство

Контрольні запитання

Розкрийте необхідність державної санаційної підтримки підприємств
Охарактеризуйте державні органи з питань санації та банкрутства підприємств
Назвіть порядок фінансової участі держави в санації підприємств.
Назвіть форми державної фінансової підтримки санації підприємств
На яких засадах відбувається пряме бюджетне фінансування при санаційній підтримці підприємств
Вкажіть форми непрямої державної підтримки підприємств
Особливості гарантії та поручительства, як вид державної фінансової підтримки
Які функції має виконувати законодавство про банкрутство підприємств
Що передбачає процедура санації підприємств


Рекомендована література [ 1, 2, 4, 5, 38, 39]




Тема 9. Економіко-правові аспекти санації банкрутства та ліквідації підприємств

9.1. Інститут банкрутства підприємств в Україні.
Державну політику щодо запобігання банкрутству, а також забезпечення умов реалізації процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом стосовно державних підприємств та підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25%, здійснює державний орган з питань банкрутства, який діє на підставі Положення, затвердженого у встановленому порядку.
Законодавство про банкрутство має виконувати три основні функції:
1) запобігати непродуктивному використанню активів підприємств;
2) реабілітувати підприємства, які опинилися на межі банкрутства, маючи значні резерви для успішної фінансово-господарської діяльності в майбутньому. Як правило, така реабілітація передбачає фінансову санацію (реорганізацію);
3) сприяти якнайповнішому задоволенню претензій кредиторів. Головне у провадженні справи про банкрутство підприємства якомога повніше задовольнити вимоги кредиторів, що пред'явлені до боржника. Цього можна досягти так:
а) у процесі ліквідаційної процедури продати майно боржника й розподілити виручені кошти між кредиторами;
б) втілити в життя план санації (реорганізації) боржника, що передбачає його збереження.
Господарський суд може застосовувати до боржника такі типи процедур:
а) ліквідаційні;
б) реорганізаційні;
в) санаційні.
До прийняття нового законодавства про банкрутство в Україні домінував перший метод. Проте в багатьох економічно розвинених країнах пріоритетною є санація, а не ліквідація підприємства-боржника. Новий закон передбачає більше можливостей для відновлення платоспроможності боржника до і після порушення справи про банкрутство. Сутність банкрутства випливає з визначень, наведених у законодавстві про банкрутство. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про банкрутство» від 1992 р. під банкрутством розуміють пов'язану з недостатністю активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи задовольнити у встановлений для цього строк виставлені до нього кредиторами вимоги і виконати зобов'язання перед бюджетом.
У червні 1999 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», який набрав чинності з 01.01.2000 р. Цей Закон є революційним у сфері банкрутства та санації підприємств. Він дає таке визначення банкрутства: банкрутство це визнана арбітражним судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Суб'єктом банкрутства вважається боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов'язання встановлена господарським судом.
Суб'єктами банкрутства можуть бути лише зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності юридичні особи, зокрема державні підприємства, підприємства з часткою державної власності у статутному фонді. Не можуть бути суб'єктами банкрутства відособлені підрозділи юридичних осіб (філії, представництва, відділення).
За своєю суттю інституція банкрутства є одним зі способів селекції суб'єктів господарювання. Саме цим і зумовлена необхідність такої інституції. Банкрутство підприємств - явище притаманне ринковій економіці. Із кожних 100 новостворених підприємств на ринку залишається тільки 20 30.
В Україні близько 10 - 15% всіх поданих позовів про банкрутство стосуються підприємств з державною формою власності. Поширеною є думка, що в перехідний до ринкової економіки період положення Закону «Про банкрутство» щодо державних підприємств мають бути поблажливішими, щоб запобігти лавині банкрутств таких підприємств. Поширення лояльного підходу на приватний сектор (зокрема на приватизовані підприємства) не вважається доцільним, оскільки тут криється певна небезпека. Якщо приватні підприємці не будуть повною мірою обмежені дією закону про банкрутство, то може суттєво постраждати фінансова дисципліна.

9.2. Порядок оголошення підприємства банкрутом
Послідовність провадження справи про банкрутство передбачена новим законодавством, яке значно відрізняється від того, що діяло до 2000 р. Охарактеризуємо докладніше послідовність дій зацікавлених сторін щодо оголошення підприємства банкрутом чи його санації, яка передбачена новим Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
Заява про порушення справи про банкрутство подається боржником або кредитором у письмовій формі, підписується керівником боржника або кредитора і повинна містити:
> найменування суду, до якого подається заява;
> найменування боржника, його поштова адреса;
> найменування кредитора та його поштова адреса;
> виклад обставин, що підтверджують неплатоспроможність боржника, з зазначенням суми боргових вимог кредиторів, а також строку їх виконання, розміру неустойки та ін.;
> перелік документів, що додаються до заяви.
Згідно зі статтею 15 ГПК та статтею 6 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» справи про банкрутство розглядаються господарськими судами за місцем перебування боржника.
Справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника становлять не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати і не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку.
До основних нововведень у новому законі про банкрутство у частині порушення справи слід віднести такі:
> запроваджено положення щодо мінімальних розмірів вимог кредиторів, не задоволених боржником;
> змінено строк, після закінчення якого у кредитора виникає право на звернення до господарського суду із заявою про порушення справи;
> змінено характер події, від якої відраховується строк, після закінчення якого кредитор може звернутися із заявою (3 місяці з дня, встановленого для виконання зобов'язань, замість одного місяця після визнання претензійних вимог).
Справа про банкрутство порушується за наявності формальних ознак фінансової неспроможності боржника. Законодавство про банкрутство виділяє дві такі ознаки:
> неплатоспроможність, тобто боржник вважається неплатоспроможним, якщо він неспроможний виконати свої платіжні зобов’язання, строк оплати яких настав;
> загроза неплатоспроможності. Боржник перебуває під загрозою неплатоспроможності, якщо він передбачає свою неспроможність виконати платіжні зобов'язання в разі настання строку їх погашення.
У законодавстві про банкрутство переважної більшості країн виокремлюють ще одну, третю ознаку фінансової неспроможності, яка може бути підставою для порушення справи про банкрутство боржника це перевищення заборгованості підприємства над його активами (майном). Неплатоспроможність такого підприємства настає з настанням строків виконання зобов'язань.
У першому випадку маємо справу із зовнішньою ознакою фінансової неспроможності (фактична неплатоспроможність). У другому та третьому -- із припущенням (прогноз неплатоспроможності).
Кредитор може звернутися із заявою про порушення справи лише в разі неплатоспроможності боржника, оскільки загрозу неплатоспроможності може виявити лише сам боржник. Кредиторами, які мають право порушувати справу про банкрутство, можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи, котрі мають підтверджені належними документами майнові вимоги до боржника, крім кредиторів, чиї майнові вимоги повністю забезпечені заставою.
Боржник у разі неплатоспроможності або загрози неплатоспроможності та за наявності майна, достатнього для покриття судових витрат, може звернутися до господарського суду з власної ініціативи із заявою про порушення справи про своє банкрутство за таких умов:
> якщо задоволення вимог одного чи кількох кредиторів унеможливить виконання грошових зобов'язань перед іншими кредиторами;
> якщо в разі ліквідації боржника не у зв'язку з процедурою банкрутства боржник не має змоги задовольнити грошові вимоги кредиторів у повному обсязі;
> за наявності ефективної концепції санації та відсутності необхідного часу для її реалізації (необхідних відстрочок платежів можна досягти, уклавши мирову угоду під час провадження справи про банкрутство).
Далі судця господарського суду має право прийняти заяву про банкрутство або відхилити її, аргументуючи свої дії.

9.3. Ліквідаційні процедури
Суб'єкт підприємницької діяльності вважається ліквідованим з моменту виключення його з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України. Згідно з вітчизняним законодавством рішення про ліквідацію юридичної особи можуть бути прийняті:
а) вищим органом управління чи власником суб'єкта підприємницької діяльності;
б) господарським судом.
Вищий орган управління або власники приймають рішення про ліквідацію підприємства у разі його реорганізації, недоцільності продовження господарської діяльності та в деяких інших випадках.
Господарський суд може прийняти рішення про ліквідацію підприємства в разі:
> визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів;
> здійснення ним діяльності, що суперечить установчим документам і законодавству;
> несвоєчасного повідомлення підприємством про зміну його назви, організаційно-правової форми власності та місцезнаходження;
> неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності згідно із законодавством;
> визнання підприємства банкрутом.
Можна виділити такі етапи ліквідації підприємства:
> прийняття рішення про ліквідацію підприємства;
> призначення ліквідаційної комісії;
> у триденний термін з дати прийняття рішення про ліквідацію до податкового органу, в якому підприємство перебуває на обліку, подається заява про зняття з обліку платника податків;
> у 10-денний термін з дня подання заяви платник складає податкові декларації, бухгалтерський звіт за формою річного (на дату прийняття рішення про ліквідацію) та подає їх для перевірки;
> ліквідаційна комісія виконує свої функції;
> підприємство звертається в банк із заявою про закриття всіх банківських рахунків. Основний рахунок може бути переоформлений на ім'я ліквідаційної комісії, яка у свою чергу вживає заходів щодо закриття додаткових рахунків;
> ліквідаційна комісія за результатами своєї роботи складає звіт та ліквідаційний баланс;
> податковим органом приймається рішення про документальну перевірку підприємства;
> розгляд та затвердження ліквідаційного балансу органом, який призначив ліквідаційну комісію;
> ухвала про ліквідацію юридичної особи;
> здача до відповідних органів внутрішніх справ печаток та штампів;
> здача до архіву документів, які підлягають довгостроковому зберіганню;
> подання до органу державної реєстрації заяви про скасування
державної реєстрації підприємства;
> орган державної реєстрації приймає рішення про відміну державної реєстрації та позбавлення підприємства статусу юридичної особи;
> виключення підприємства із державного реєстру. Недодержання цього порядку є підставою для відмови внести запис про ліквідацію юридичної особи до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України.
У разі виникнення спорів щодо виплати заборгованості підприємства його активи не підлягають розподілу між зацікавленими особами до вирішення спору в судовому порядку.
Після завершення розрахунків з кредиторами та бюджетом складається ліквідаційний баланс.
Згідно з Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 25.05.98 р., скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи - здійснюється органом державної реєстрації виключенням його з Реєстру після здійснення ліквідаційною комісією заходів щодо ліквідації суб'єкта підприємницької діяльності і подання до органу державної реєстрації таких документів:
> заяви (ухвали) власника (власників) або уповноваженого ним (ними) органу чи ухвали господарського суду (у випадках, передбачених законодавством);
> акта ліквідаційної комісії з ліквідаційним балансом, затвердженого органом, що призначив ліквідаційну комісію;
> довідки аудитора, якщо це необхідно відповідно до вимог законодавства для перевірки достовірності ліквідаційного балансу;
> довідки установ банків про закриття рахунків;
>довідки органу державної податкової служби про зняття з обліку; підтвердження про опублікування у друкованих засобах масової інформації оголошення стосовно ліквідації суб'єкта підприємницької діяльності;
> довідки архіву про прийняття документів, які підлягають довгостроковому зберіганню;
> довідки органу внутрішніх справ про прийняття печаток і штампів;
> оригіналів установчих документів (статут, установчий договір);
> свідоцтва про державну реєстрацію.
Орган державної реєстрації приймає рішення про відміну реєстрації та позбавлення ліквідованого підприємства статусу юридичної особи. Позбавлення такого статусу є основою для виключення підприємства із Державного реєстру. Інформація про це у десятиденний строк надсилається до органів статистики та державної податкової служби.

9.4. Мирова угода
Мирова угода є, мабуть, найбільш демократичним вирішенням питання заборгованості підприємства перед своїми кредиторам. Можливість укладання мирової угоди передбачена статтею 35 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
Мирова угода це процедура досягнення домовленості між боржником та кредиторами щодо пролонгації строків сплати належних кредиторам платежів або щодо зменшення суми боргів.
Мирова угода укладається переважно в тих випадках, коли боржник, якому загрожує неплатоспроможність, звертається із заявою до господарського суду щодо порушення справи про своє банкрутство. У такому разі боржник розраховує укласти мирову угоду в ході провадження справи про банкрутство, щоб виграти час для здійснення санації підприємства. У противному разі за наявності ознак неплатоспроможності кредитори самі звертаються із заявами стосовно порушення справи про банкрутство боржника. Проте тоді мирову угоду останньому укласти набагато важче.
Разом із заявою про порушення справи про банкрутство неспроможний боржник подає до господарського суду проект мирової угоди, список усіх кредиторів із визначенням сум заборгованості, баланс та інші документи, які свідчать про його фінансове і майнове становище.
Рішення про укладення мирової угоди від імені кредиторів приймає комітет кредиторів більшістю голосів кредиторів - членів комітету. Вона вважається прийнятою, коли всі кредитори, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника, висловили письмову згоду на укладення мирової угоди. Рішення про укладення мирової угоди від імені боржника приймає керівник останнього чи арбітражний керуючий (керуючий санацією, ліквідатор), які виконують повноваження органів управління та керівника боржника і підписують її. Від імені кредиторів мирову угоду підписує голова комітету кредиторів.
Угода укладається в письмовій формі і підлягає затвердженню господарським судом. З цією метою арбітражний керуючий протягом п'яти днів від дня укладення мирової угоди має подати до господарського суду заяву про затвердження мирової угоди.
Розрізняють дві основні форми поступок кредиторів, які можуть передбачатися мировою угодою:
> мораторій;
> списання .частини заборгованості.
У мирових угодах в деяких випадках передбачається комбінація мораторію та списання заборгованості.
Якщо боржник подав недостовірні відомості про свій фінансово-майновий стан, то за заявою будь-кого з кредиторів господарський суд може визнати мирову угоду недійсною.
Загалом мирова угода може бути розірвана за згодою сторін або за рішенням господарського суду, якщо:
> вона не виконується;
> спостерігається тривале погіршення фінансового стану боржника;
> певні дії боржника завдають збитків правам та законним інтересам кредиторів;
> вона містить умови, що передбачають переваги для окремих кредиторів або ущемлення прав і законних інтересів інших.
З дня затвердження господарським судом мирової угоди припиняються повноваження арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), проте комітет кредиторів може покласти на арбітражного керуючого наглядові функції за ходом виконання мирової угоди. Під час дії мирової угоди арбітражний керуючий не має права розпоряджатися майном боржника. Він лише контролює ефективність його використання.
Мирова угода щодо відстрочення сплати платежів до бюджету та цільових позабюджетних фондів укладається відповідно до вимог податкового законодавства. Державні органи можуть погодитися на відстрочення частини вимог, якщо внаслідок такої поступки підприємство відновить свою господарську діяльність і надалі матиме змогу сплачувати обов'язкові платежі на користь держави.



План семінарського заняття

1.Необхідність, функції та завдання інституту банкрутства підприємств
2. Порядок оголошення підприємства банкрутом
3. Ліквідаційні процедури
4. Фінансова санація на ухвалу арбітражного суду
5. Мирова угода
6. Приховане, фіктивне та зумисне банкрутство



Тести
Тест 1. Якщо претензію визнано повністю або частково, але немає повідомлення про перерахування визнаної суми, заявник претензії може:
а) звернутися до відповідача з повторною претензією;
б) звернутися до господарського суду з позовом про вирішення господарського спору;
в) по закінченні 20 днів від дня одержання відповіді подати до банку розпорядження про списання у безспірному порядку визнаної боржником суми;
г) звірити заборгованість;
д) звернутися до господарського суду з позовом про оголошення боржника банкрутом.
Тест 2. Справу про банкрутство підприємства може бути порушено, якщо:
а) надійшла письмова заява будь-кого з кредиторів боржника;
б) надійшла письмова заява потенційного санатора;
в) надійшла письмова заява боржника стосовно його фінансової неспроможності або загрози такої неспроможності;
г) боржник не визнає претензії про відшкодування заборгованості;
д) боржник не повернув банківський кредит в зумовлений термін.
Тест 3. Боржник може звернутися до господарського суду з власної ініціативи із заявою про порушення справи про своє банкрутство у таких випадках:
а) якщо задоволення вимог одного або кількох кредиторів призведе до неможливості виконання грошових зобов'язань перед іншими кредиторами;
б) якщо податкові органи припинили операції за всіма банківськими рахунками боржника;
в) якщо в разі його ліквідації не у зв'язку з процедурою банкрутства він не має можливості задовольнити грошові вимоги кредиторів у повному обсязі;
г) після того як розрахунковий документ щодо стягнення заборгованості з боржника вміщено в картотеку;
д) за наявності ефективної концепції санації та відсутності необхідного часу для її реалізації.
Тест 4. У проекті мирової угоди подаються пропозиції боржника з таких позицій:
а) форма платіжних поступок кредиторів;
б) бажаний період пролонгації заборгованості;
в) бажана сума списання заборгованості з платежів до бюджету;
г) обсяг початкового погашення заборгованості;
д) сума необхідного санаційного кредиту.
Тест 5, На першому етапі ліквідації підприємства:
а) воно знімається з податкового обліку;
б) складається ліквідаційний баланс;
в) задовольняються претензії кредиторів;
г) приймається рішення уповноваженим органом про ліквідацію
підприємства;
д) створюється ліквідаційна комісія.
Тест 6, Мирова угода в процесі провадження справи про банкрутство являє собою:
а) угоду між боржником і санатором про переведення боргу;
б) угоду між боржником і кредиторами щодо відстрочення сплати належних кредиторам боргів;
в) угоду між санатором та господарським судом про проведення фінансового оздоровлення боржника;
г) угоду між санаторами щодо розподілу їхніх прав і обов'язків у процесі санації фінансово неспроможного підприємства;
д) угоду між боржником і господарським судом про відстрочення початку провадження справи про банкрутство.
Тест 7. Мирова угода, укладена в ході провадження справи про банкрутство, може бути розірвана у таких випадках:
а) невиконання умов мирової угоди боржником;
б) якщо боржник подав недостовірні відомості про свій фінансово-майновий стан;
в) за відсутності осіб, які мають намір узяти участь у санації боржника;
г) провадження боржником дій, які завдають збитків правам та законним інтересам кредиторів;
д) якщо боржнику відмовлено в одержанні нових кредитів.
Тест 8. Призначена господарським судом ліквідаційна комісія має такі функції:
а) управляє майном банкрута;
б) відшукує санаторів;
в) вживає заходів для стягнення дебіторської заборгованості;
г) здійснює інвентаризацію, оцінювання та реалізацію майна банкрута;
д) затверджує ліквідаційний баланс підприємства.
Тест 9. У разі банкрутства підприємства в першочерговому порядку відшкодовуються:
а) вимоги щодо платежів до бюджету;
б) вимоги кредиторів, забезпечені заставою;
в) витрати, пов'язані з провадженням справи про банкрутство в господарському суді;
г) вимоги кредиторів, не забезпечені заставою;
д) зобов'язання перед працівниками підприємства-банкрута.
Тест 10. Ліквідаційний баланс підприємства в ході провадження справи про банкрутство затверджується:
а) комітетом кредиторів;
б) ліквідаційною комісією;
в) податковим органом;
г) господарським судом;
д) зборами засновників підприємства.



Програмні питання для самостійного вивчення теми

Етапи ліквідації підприємства
Діяльність ліквідаційної комісії
Черговість задоволення претензій кредиторів
Ліквідаційний баланс
Фінансова санація на ухвалу арбітражного суду
Приховане , фіктивне та зумисне банкрутство
Податкові аспекти банкрутства та ліквідації підприємств.


Контрольні запитання
Охарактеризуйте сутність банкрутства
Охарактеризуйте дії зацікавлених сторін щодо оголошення підприємства банкрутом чи його санації
У яких випадках господарський суд може прийняти рішення про ліквідацію підприємства
Охарактеризуйте етапи ліквідації підприємства
З якою метою здійснюється фінансова санація
Що таке мирова угода
Охарактеризуйте сутність прихованого банкрутства
В чому суть фіктивного банкрутства
Що таке умисне банкрутство.



Рекомендована література [ 1, 9, 11, 13, 41]



Тема 10. Особливості правового регулювання відновлення платоспроможності і ліквідації банку-боржника.

10.1. Правові засади застосування процедур банкрутства до банків
Правове регулювання відновлення платоспроможності і ліквідації банку-боржника має особливості, викликані специфікою банківської діяльності. Банківська діяльність полягає в залученні і наступному розміщенні коштів фізичних і юридичних осіб. Причому, на відміну від підприємств, частка залучених банком коштів звичайно в десятки разів більша власних коштів банку і ці кошти залучаються від значного числа юридичних і фізичних осіб. В результаті у випадку неплатоспроможності банку грошові вимоги на великі суми до банку може пред’явити істотно більша кількість кредиторів, ніж при неплатоспроможності середнього і навіть великого підприємства. Значну частину кредиторів в банку складають фізичні особи – вкладники банку, вимоги яких мають соціальну значимість. Треба також мати на увазі, що неплатоспроможність одного банку може викликати ланцюгову реакцію для інших банків і призвести до негативних змін економічного і політичного стану держави в цілому.

10.2. Діяльність тимчасової адміністрації
Тимчасова адміністрація складається з тимчасового адміністратора (керівника), призначеного НБУ, і залучених спеціалістів. Протягом трьох днів після призначення тимчасового адміністратора НБУ зобов’язаний опублікувати повідомлення про це в офіційних друкованих виданнях – газетах “Урядовий кур’єр” або “Голос України”. З дня призначення тимчасового адміністратора повноваження управління банку переходять до тимчасового адміністратора.
Закон про банківську діяльність встановлює, коли НБУ зобов’язаний призначити тимчасову адміністрацію, і визначає, коли НБУ може призначити тимчасову адміністрацію.
НБУ зобов’язаний призначити тимчасову адміністрацію у випадку істотної загрози платоспроможності банку. Поняття істотної загрози платоспроможності банку в Законі про банківську діяльність не визначено. Проте визначення неплатоспроможності банку у ч. 2 ст. 75 Закону про банківську діяльність можна зробити висновок, що стан істотної загрози платоспроможності банку характеризується зменшенням власних коштів банку більш ніж на 30 відсотків або зменшення капіталу банку до суми, що дорівнює 1/3 коштів банку.
Випадки коли НБУ має право, але не зобов’язаний призначити тимчасову адміністрацію викладені в ч. 2 ст. 75 Закону про банківську діяльність, а саме:
систематичні порушення банком законних вимог НБУ;
зменшення розміру регулятивного капіталу банку на 30 відсотків протягом останніх 6 місяців при одночасному порушенні хоча б одного економічного нормативу;
якщо банк протягом 15 робочих днів не виконує 10 і більше відсотків своїх прострочених зобов’язань;
арешт або набрання законної сили обвинувальним вирокам щодо злочинних діянь кредиторів банку;
вчинення банком дій щодо приховування рахунків, будь-яких активів, реєстрів, звітів, документів;
необґрунтована відмова банку у наданні документів чи інформації, передбачених Законом про банківську діяльність. Уповноваженим представниками НБУ;
наявність публічного конфлікту у керівництві банку;
наявність клопотання банку про призначення тимчасової адміністрації.
Тимчасовим адміністратором може бути фізична або юридична особа, що відповідає вимогам, викладеним у статті 76 Закону про банківську діяльність, має сертифікат НБУ на право здійснення функцій тимчасової адміністрації ліквідації банку. Права й обов’язки тимчасового адміністратора викладенні в статтях 80, 81 і 83 закону про банківську діяльність. Більшість повноважень адміністратора аналогічні повноваженням керуючого санацією, описаним у Законі про банкрутство. Відмінність полягає в тому, що тимчасовий адміністратор не звітує про свою роботу перед кредиторами і судом та за своїм статусом порівнюється до представника НБУ. Протягом одного місяця з дня свого призначення тимчасовий адміністратор розробляє і подає НБУ план заходів щодо стабілізації діяльності банку. Вимоги до програми фінансового оздоровлення банку викладені в додатку 1 до Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженого постановою правління Національного банку України від 28. 08. 2001 р. № 369 (далі – Положення НБУ).
Про свою діяльність тимчасовий адміністратор звітує перед НБУ у строки, встановленні НБУ. Під час здійснення функцій тимчасової адміністрації НБУ має право ввести мораторій на задоволення вимог кредиторів на строк не більше 6 місяців, дія якого регулюється главою 8 розділу V Положення НБУ.
У випадку якщо НБУ буде визнано неможливість фінансового оздоровлення банку протягом одного року (двох років для системоутворюючих банків), НБУ відкликає банківську ліцензію і здійснює ліквідацію банку. Порядок відкликання банківської ліцензії викладений у розділі VI Положення НБУ. НБУ також має право припинити виконання плану, відкликати банківську ліцензію і провести ліквідацію в будь-який час, якщо дійде висновку, що виконання плану не приведе до оздоровлення фінансового стану банку.
Діяльність тимчасового адміністратора припиняється із закінченням строку дії тимчасової адміністрації та на інших підставах передбачених статтею 86 Закону про банківську діяльність.
10.3. Участь кредиторів у процедурах банкрутства відносно банків
Законом передбачається здійснення тільки превентивних заходів для оздоровлення банку. Судові процедури розпорядження і санації, передбачені Законом про банкрутство не застосовуються у відношенні банків. Відповідно, суд і кредитори не беруть участь у розробці і затвердженні заходів щодо відновлення фінансового стану банку.
Законом обмежено й участь суду в ліквідації банку. Відповідно до Закону про банківську діяльність суд не наділений правом прийняти рішення про ліквідацію банку. Кредитори можуть звернутись до суду із заявою про визнання банку неплатоспроможним і його ліквідацію, але роль суду в розгляді такої заяви обмежується розглядом законності прийнятого НБУ рішення про ліквідацію банку і перевіркою відповідності вимогам Закону про банківську діяльність процедур ліквідації банку.
Перед зверненням до суду кредитори повинні звернутися в НБУ з заявою про ліквідацію банку, додати до заяви докази невиконання банком грошових зобов’язань.
Якщо кредитори протягом місяця не одержали відповідні від НБУ, вони можуть звернутися до суду. Суд може порішити справу тільки після відкликання у банку-боржника банківської ліцензії.
10.4. Ліквідація банків
При підготовці справи до розгляду суд повинен запросити в НБУ висновок щодо доцільності ліквідації банку. НБУ зобов’язаний відповісти на запит суду протягом місяця з дня отримання запиту.
Негативний висновок НБУ щодо доцільності ліквідації банку є підставою для залишення заяви кредиторів без розгляду.
Якщо банк неспроможний виконати рішення суду про примусове стягнення боргу протягом шести місяців, НБУ зобов’язаний відкликати ліцензію, ініціювати ліквідацію банку і призначити ліквідатора.
При позитивному висновку щодо доцільності ліквідації банку суд лише розглядає отриманий висновок НБУ і відповідність застосування процедури ліквідації з боку НБУ вимогам Закону про банківську діяльність.
Цими повноваженнями й обмежується за Законом про банківську діяльність роль суду у справі про ліквідацію банку.
Законом не передбачено утворення якогось органу кредиторів (зборів або комітету кредиторів) і, відповідно, не передбачено участь кредиторів у ліквідації банку.
Заходи щодо ліквідації банку здійснюються ліквідатором, що може бути призначений судом або НБУ. Розгляд справи в суді не зупиняє діяльності ліквідатора, призначеного НБУ.
Ліквідатором може бути фізична або юридична особа, що відповідає вимогам, викладеним у статтях 76 і 90 Закону про банківську діяльність і яка має сертифікат НБУ на право здійснення тимчасової адміністрації і ліквідації банків. Законом заборонено призначити ліквідатором особу, що виконувала функції тимчасової адміністрації в цьому банку раніше.
Ліквідатор виконує функції по управлінню банком та розпорядженню його майном, очолює ліквідаційну комісію, формує ліквідаційну масу з метою наступного продажу і задоволення вимог кредиторів, а також має інші повноваження, передбачені в статтях 92 – 95 Закону про банківську діяльність. Більшість повноважень ліквідатора аналогічні повноваженням ліквідатора підприємства – банкрута, описаним у Законі про банкрутство. Відмінність полягає в тому, як зазначалося раніше, що ліквідатор банку не звітує про свою діяльність перед кредиторами і судом, а за своїм статутом прирівнюється до представника НБУ.
Ліквідатор публікує відомості про відкриття ліквідаційної процедури в газетах “Урядовий кур’єр” або “Голос України”.
Кредитори мають право подавати свої вимоги ліквідатору протягом одного місяця з дня опублікування оголошення про початок ліквідаційної процедури.
Вимоги кредиторів, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, не розглядаються і вважаються погашеними.
Ліквідатор протягом трьох місяців зобов’язаний розглянути вимоги кредиторів і повідомити про їх визнання.
Кредитори мають право направити ліквідатору свої заперечення протягом одного місяця з дня одержання повідомлення.
Перелік вимог кредиторів (реєстр кредиторів) затверджується НБУ. До моменту затвердження НБУ перелік вимог кредиторів ліквідатор має право з дозволу НБУ погашати вимоги тільки за угодами, що забезпечують здійснення ліквідаційної процедури.
Інвентаризацію та оцінку активів банку ліквідатор здійснює за спеціальними правилами, викладеними в главі 11 підрозділу VI Положення НБУ.
Продаж майна банків погоджується ліквідатором з НБУ в порядку, передбаченому главою 14 розділу VI Положення НБУ.
Кошти, отримані в результаті ліквідації, направляються на задоволення вимог кредиторів відповідно до черги кредиторів, встановленої у статті 96 Закону про банківську діяльність.
Особливістю формування першої черги кредиторів банку є віднесення до цієї черги вимог Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.
Законом України від 20 вересня 2001 року № 2740-ІІІ “Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб” встановлено, що цей Фонд виплачує вкладникам неплатоспроможного банку гарантовану державою суму внесків у розмірі вкладів на день настання недоступності вкладів, але не більше 1200 гривень, включаючи відсотки по внесках. Виплати кредиторам-вкладникам понад установлені зазначеним Законом суми внесків виплачуються ліквідаторам у другій черзі кредиторів. Інші вимоги кредиторів першої і другої черги аналогічні вимогам кредиторів першої-другої черги підприємств-банкрутів, що передбачені у Законі про банкрутство.
Третя черга кредиторів банків відповідно до Закону про банківську діяльність є останньою. У третю чергу задовольняються вимоги всіх інших кредиторів, що не названі в першій і другій черзі. Це відрізняє Закон про банківську діяльність від Закону про банкрутство, яким передбачено шість черг кредиторів.
Процедура ліквідації повинна бути завершена не пізніше трьох років з дня відкликання банківської ліцензії.

10.5. Завершення процедури ліквідації
Не пізніше 10 днів після завершення процедури ліквідації ліквідатор складає ліквідаційний баланс та подає разом з матеріалами про свою роботу територіальному управлінню НБУ (Департаменту реорганізації та ліквідації банків – у разі ліквідації банків, накопичу вальні рахунки ліквідатора яких відкриті в Операційному управлінні) для розгляду та затвердження.
Територіальне управління НБУ після отримання ліквідаційного балансу та матеріалів до нього протягом 45 днів розглядає цей пакет документів і передає його до Департаменту реорганізації та ліквідації банків разом з протоколом засідання Комісії при територіальному управлінні НБУ і висновками про роботу ліквідатора..
Якщо ліквідаційний баланс і матеріали до нього передаються ліквідатором без посередньо до Департаменту реорганізації та ліквідації банків, то цей пакет разом із висновками про роботу ліквідатора передається на розгляд і затвердження Комісії НБУ в строк до 60 днів.
Розгляд матеріалів щодо ліквідації банку, затвердження ліквідаційного балансу та закриття накопичу вального рахунку здійснює Комісія НБУ при територіальному управлінні. Якщо ці матеріали готуються Департаментом реорганізації та ліквідації банків НБУ, то ліквідаційний баланс затверджується Комісією НБУ.
Ліквідація банку вважається завершеною, а банк – ліквідованим з моменту внесення запису про це до Державного реєстру банків після ухвалення НБУ звіту ліквідатора.
Ліквідатор зобов’язаний передати документи банку, що ліквідується, на зберігання до архіву територіального управління НБУ за територіальною ознакою.
Після виключення банку з Державного реєстру банків ліквідатор (ліквідаційна комісія) звільняється від будь-яких зобов’язань, пов’язаних з ліквідацією банку.



План семінарського заняття
Причини симптоми та наслідки фінансової кризи банківської установи
Правові засади застосування процедур банкротства до банків.
Санація комерційного банку
Діяльність тимчасової адміністрації
Участь кредиторів у процедурах банкрутства.
Ліквідація банків.


Тести


Програмні запитання для самостійного вивчення теми
Санація комерційного банку
Діяльність тимчасової адміністрації
Завершення процедури ліквідація.
Реорганізація як метод фінансового оздоровлення комерційних банків

Контрольні запитання
Назвати прямі симптоми кризи комерційного банку.
Назвати непрямі симптоми кризи комерційного банку.
В яких випадках приймається рішення про санацію комерційного банку.
Дати визначення терміну «режим фінансового оздоровлення».
Що є підставою для переведення банку в режим фінансового оздоровлення.
Які заходи забороняються проводити банку в режимі фінансового оздоровлення.
За якими варіантами надається стабілізаційна позика комерційному банку.
Мета діяльності тимчасової адміністрацій.
У якій послідовності задовольняються вимоги кредиторів до банку.
Види реорганізації комерційних банків.

Рекомендована література [ 1, 10, 11, 40]








ЛІТЕРАТУРА
Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від ЗО червня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України.- 1992.- № 31.- Ст. 440.
Закон України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. 1991.- № 49. Ст. 682.
Закон України «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України.- 1991.- № 47,- Ст. 406.
Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» від 18 лютого 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. 1992.
Закон України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. 1991. № 24. Ст. 272.
Закон України «Про пінні папери і фондову біржу» від 18 липня 1991 р.// Відомості Верховної Ради України. 1991.№ 38. Ст. 508.
Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про порядок санації державних підприємств» // Зібрання постанов уряду України, 1994. № 5.
Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Методики оцінки майна» № 1891 від 10.12.2003 р.
Методичні рекомендації з виявлення ознак неплатоспроможності підприємства й ознак дій з приховання банкрутства, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства. Затверджені наказом Мінекономіки України від 17.01.2001 р. № 10.
Постанова Правління НБУ від 19 березня 1998 р. «Про затвердження Положення про застосування Національним банком України заходів впливу до комерційних банків за порушення банківського законодавства».
Агентство з питань запобігання банкрутства підприємств. Методика інтегральної оцінки інвестиційної привабливості підприємств та організацій // Українська інвестиційна газета, 1998,- № 3.
SWOT-аналіз основа формування маркетингових стратегій підприємства: Навч. посіб. /Л. В. Балабанова, С. 1. Коломищева, 0. К. Воробйова. Донецьк: ДонДует, 2001, 208 с.
Арбитражное управление предприятием / Г. К. Таль, В. В. Григорьев и др.- М.: Дело, 2002.- 382 с.
Банкротство предприятия. М.: ПРИОР, 2000. 386 с.
15. Белых Л. П. Реструктуризация предприятия. М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2001.-398 с.
Бланк И. А. Основы финансового менеджмента. Т. 1. К.; Эльга-Н; Ника-Центр, 1999.- 512с.
Бланк И. А. Основы финансового менеджмента, Т. 2, К.: Эльга-Н; Ника-Центр, 1999.- 518 с.
Бланк И. А. Стратегия и тактика управления финансами. К,: 1996.- 534с.
Бланк И. А. Управление использованием капитала. К.: Ника-Центр, 2000.- 656 с.
Бланк И. А. Управление формированием капитала. 1C; Ника-Центр, 2000.- 512 с.
Буряк П. Ю. Фінансове забезпечення розвитку підприємства. -Львів: Інститут регіональних досліджень НАН України, 2000. 248 с.
Валдайцев С. В. Оценка бизнеса и управление стоимостью предприятия: Учеб. пособ. для вузов.- М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2001.- 720 с.
Даиле А. Практика контроллинга. М.: Финансы и статистика, 2001.- 336 с.
Дарманська Г. О. Контродінг. Навч. посіб, Хмельницький: ТУП, 2002- 108 с.
Демьяненко 1. В. Фінансова стабілізація підприємств і механізми її забезпечення. К.: Інститут аграгної політики, 2001. 72с.
Ван Хорн Дж. Основы управления финансами. М.: Финансы и статистика, 2000.- 800 с.
Забродский В. А., Кизим Н. А. Диагностика финансовой устойчивости функционирования производственно-экономических систем. X.: Бизнес Информ, 2000. 108 с.
Зятъковсъкий 1. В. Фінансове забезпечення діяльності підприємств. Тернопіль; Економічна думка, 2000. 232 с.
Ковалев А. ft. Диагностка банкротства. М.: Финстатинформ, 1995.- 92 с.
Контроллинг в бизнесе: методологические и практические основы построения контроллинга в организациях / А. М. Карминский и др. М.: Финансы и статистика, 1998. 256 с.
Контроллинг как инструмент управления предприятием/ Под ред. Н. Г. Данилочкиной. М.: Аудит, 1998. 280 с.
32. Котов А. С. Оценка стоимости предприятия,- X.: Бизнес Информ, 1999.- 56с.
Оценка стоимости предприятия (бизнеса): Учеб. пособ. / Колайко Н. А., Севастьянов А. В., Артеменко Т. В. М.: ЭКМОС, 2000.- 352 с.
Скворцов Н. Н. Как предотвратить банкротство предприятия; oт выживания к процветанию. К.: Будивельник, 1995. 144 с.
Соколенке В. А. Санационная оценка рыночной стоимости предприятия. X.: Основа, 2002. 250 с.
Соколснко В. А. Санационный менеджмент: реалии, проблемы, решения. X.: Основа, 2001. 250 с.
37. Статистичний щорічник України за 2002 рік / За ред. О. Г. Осауленка. К.; Видавництво «Консультант», 2003. 664с.
Степанов В. В. Несостоятельность (банкротство) в России, Франции, Англии, Германии. М.: Статус, 1999. 208 с.
Терещенко О. Государственное содействие реструктуризации и санации предприятия // Экономика Украины. 1998. № 2,С. 27 - 35.
Терещенко О. О. Фінансова санація та банкрутство підприємств: Навч. посіб.- К.: КНЕУ, 2000.- 430 с.
Тітов І. І. Банкрутство: матсріально-правові та процесуальні аспекти. X.: Консум, 1997. 192 с.
Унковская Т. Е. Финансовое равновесие предприятия: Монография. К.: Генеза, 1997. 328 с.
Уткин Э. А., Бинецкий А. Э. Аудит и управление несостоятельным предприятием: Учеб. пособ. М.: ЭКМОС, 2000.- 384 с.


Етапи проведення санаційного аудиту

Збирання та систематизація інформації про підприємство

Напрямки:
- оперативний
- стратегічний

Джерела:
- внутрішні
- зовнішні


Фінансовий стан:
- оцінка динаміки та структури валюти балансу
- аналіз джерел власних коштів
- аналіз структури дебіторської (кредиторської) заборгованості
- аналіз структури активів
- аналіз формування та використання прибутку

Виробничогоспод- арська сфера:
- характеристика виробництва
- стан та використання з основних фондів
- використання трудових ресурсів
- конкретне середовище
- об’єкти соцкультпобуту та незавершене будівництво
- екологічна сфера

Розрахунок та аналіз фактичних показників і тенденцій розвитку (оцінка глибини фінансової кризи)

Симптоми кризи:
- рівень ліквідності
- рівень прибутковості
- розмір Cash-Flow
- якість менеджменту
- відносини зі споживачами, виробничими партнерами та державними органами
- відносини із засновниками
- відносини з банками

Ідентифікація “слабких місць”
- дефіцит ліквідності
- високий рівень заборгованості
- високий рівень собівартості порівняно з конкурентами
- прорахунки в інвестиційній сфері
- відсутність контролінгу
- низька якість маркетингу тощо.

Аналіз причин і симптомів фінансової кризи, виявлення “слабких місць”

Прийняття рішення про санацію чи ліквідацію
(висновок про санаційну придатність підприємства)


Потреба в капіталі, необхідному для придбання факторів виробництва

Потреба в інвестиційному капіталі

Потреба в фінансових ресурсах для обслуговування залученого капіталу:
процентні платежі
дивіденди

Потреба в капіталі для повернення залучених фінансових ресурсів:
погашення кредитів
повернення внесків засновників

Потреба в капіталі для сплати податків та інших обов’язкових платежів до бюджету



ВИДИ ПОТРЕБ
У КАПІТАЛІ

Потреба в оборотному капіталі

ПОЧАТКОВИЙ СТАН РЕЗЕРВІВ
+
ВИРУЧКА ВІД РЕАЛІЗАЦІЇ ПРОДУКЦІЇ
+
НАДХОЛДЖЕННЯ ВІД ОПЕРАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
+
НАДХОДЖЕННЯ ВІД ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДЩІЯЛЬНОСТІ
+
НАДХОДЖЕННЯ ВІД ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ



ПОТОЧНІ ВИПЛАТИ В РАМКАХ ОПЕРАЦІНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
+
ІНВЕСТИЦІЇ
+
ПОГАШЕННЯ ЗАБОРГОВАНОСТІ (ОСНОВНА СУМА, ВІДСОТКИ)
+
ВИПЛАТА ДИВІДЕНДІВ


Зміна масштабів підприємства

Укрупнення

Розукрупнення

Зовнішнє
зростання

Зовнішнє

Внутрішнє

Внутрішнє зростання

Приєднання

Злиття

Придбання активів

Придбання прав власності

Виділення

Поділ

Продаж активів

Передача активів

Заснування нової юридичної особи



D:\Документы-Светланы\Мои документы\Финансовая санация предприятия\Тема 1.Финансовая санация предприятий. Экономическое содержание и порядок проведения\images\Пра1.gifRoot EntryEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation Native+Equation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation Native

Приложенные файлы

  • doc 26590524
    Размер файла: 1 MB Загрузок: 0

Добавить комментарий