семинар по истории2

Умови Брестського миру між УНР і країнами Четверного союзу

Основні положення:

1. Скасування воєнного стану між воюючими сторонами.

2. Визначення кордонів України.

3. Встановлення дипломатичних зв’язків.

4. Визначення економічних зв’язків.

5. У таємній декларації, підписаній з Австро-Угорщиною, зазначалося: райони Східної Галичини з переважно українським населенням мали відійти від королівства Галичини й об’єднатися з Буковиною в один коронний край у складі Австро-Угорщини. (Угода не була ратифікована і розірвана Австро-Угорщиною у липні 1918р.)

6. У додатковому договорі визначалися:

- принципи регулювання консульських відносин;

- принципи регулювання приватних справ;

- обмін військовополоненими;

- обмін надлишками сільськогосподарських і промислових товарів;

- курс валют (100 німецьких марок = 46 українських карбованців)

17 березня 1918р. УЦР ратифікувала умови Брестського договору, а 18 березня 1918р. УНР уклала військову конвенцію з Німеччиною та Австро-Угорщиною

Результати і наслідки:

1. Відбулося падіння радянської влади в Україні в результаті збройного втручання країн Четверного союзу.

2. Україна стала першою державою, що вийшла з Першої світової війни.

3. Україна стала повноправним членом міжнародних відносин.

4. Було визнано кордони Української держави.

5. Було відновлено владу УЦР і обмежено суверенітет України.
Падіння радянської влади в Україні

Берестейський договір визначив долю радянської влади в Україні. 18 лютого розпочався загальний наступ німецько-австрійських військ на Східному фронті від Балтійського моря до Чорного. На території України ці війська наступали як союзні Українській Центральній Раді.
Зукраїнізовані підрозділи, чисельність і боєздатність яких швидко зростали, наступали в авангарді, першими входили в залишені більшовиками міста й села. Союзним військам протистояли порівняно нечисленні загони, зведені в декілька «армій». Становище цих «армій» ускладнювало те, що їм доводилося воювати на два фронти, бо в тилу розгортався антирадянський збройний опір. Початок відступу радянських військ В. Антонов-Овсієнко описував так: «Гайдамацькі банди продиралися в глибину Правобережжя. Постійно вибухали контрреволюційні повстання.

Радянська влада ще не встановилась. Уряди, що їх посадила Центральна Рада, в багатьох селах не були усунені».
22 лютого 1918 р. Центральний Виконавчий Комітет Рад України, головним завданням якого було втілення в життя політики петроградського центру, звернувся із закликом до рішучої «відсічі окупантам». Рішенням ЦВК був створений Надзвичайний комітет з оборони революції. У прифронтових місцевостях було оголошено воєнний стан.
Але зупинити об'єднані союзні війська було неможливо...Без бою ЦВК рад України і Народний Секретаріат залишили Київ і. переїхали до Полтави.

2 березня у столицю ввійшли підрозділи армії УНР, а днем: пізніше німецькі війська. Воєнні дії перекинулися на Лівобережжя. Легітимний уряд Центральної Ради повернувся в Київ 7 березня.
З березня. 191.8 р. було укладено Брест-Литовський мир між РСФРР і Німеччиною та союзниками. Росія зобов'язувалася визнати угоду між Центральною Радою і Німеччиною та зі свого боку підписати мирний договір з УНР. Один із пунктів договору між Росією і Німеччиною передбачав:

«Росія укладає негайно мир з Українською Народною Республікою. Україна і Фінляндія негайно очищаються від російських військ і Червоної гвардії». II з'їзд рад України, який працював 1719 березня 1918 р. в Катеринославі, у резолюції про державний устрій зазначив, що мирний договір, нав'язаний німецьким: імперіалізмом Радянській Росії, формально припиняє федеративні зв'язки України з Росією. З'їзд оголосив Україну самостійною радянською республікою.
Але РСФРР, всупереч обмеженням Брест-Литовського миру, не припиняла допомогу більшовицьким силам в Україні, прагнучи використати регіональні об'єднання - Донецько-Криворізьку, Одеську, Кримську і Донську радянські республіки. ЦК РКГІ(б) намагався узгодити їх дії і створити єдиний фронт. Однак Німеччина не визнала тих штучних утворень, виходячи з того, що це українські землі, які підлягають юрисдикції Центральної Ради. І тут виявилося, що більшовики не мають стійкої підтримки навіть у робітничих центрах. Так, пролетаріат
Харкова зірвав спробу більшовиків демонтувати і вивезти до Росії обладнання заводів і фабрик.
У квітні червоні війська були витіснені з Донбасу і Півдня України. В Криму воєнні дії вела 1-ша Запорізька дивізія УНР на чолі з отаманом П. Болбочаном. Червоні війська були розбиті. Але німці передали владу на півострові царському генералу М. Сулькевичу, уряд якого негативно поставився до УНР. Ліквідація більшовицької влади в Україні визначила долю Народного Секретаріату. Більшовики розпустили цей маловідомий в Україні орган.
Замість Народного Секретаріату 19 квітня 1918 р. було створено на чолі з М. Скрипником Всеукраїнське бюро для керівництва повстанською боротьбою проти німецьких окупантів.






Якими були основні пункти мирного договору у Бресті-Литовському між УНР і Німеччиною та її союзниками?


Останні дні Центральної Ради

Деякий час після повернення до влади Центральної Ради зберігалася республіканська форма правління: усі державні акти підписувалися від імені Української Народної Республіки. Але її авторитет серед населення України падав. Заможні верстви дратувала соціалістична фразеологія Ради, проголошення нею націоналізації великої земельної власності, безпорадність у налагодженні роботи промисловості. Зі свого боку селянська біднота відчувала, що після повернення поміщиків обіцянки Ради наділити її землею перетворилися на пустопорожні декларації.
Водночас почали загострюватися відносини між окупаційним командуванням і урядом УНР. Рада виявилася неспроможною забезпечити вивезення до Німеччини продовольства: її можливості у цьому питанні, зазначав представник німецького командування, «не йшли далі сили німецького багнета». За такої ситуації кайзерівські чиновники, всупереч своїм обіцянкам, почали дедалі активніше втручатись у внутрішні справи УНР. Дійшло до того, що 25 квітня 1918 р. було оголошено про утворення військово-польових судів над українськими громадянами. Центральна Рада висловила протест. Поступово складалися передумови усунення Центральної Ради з політичної арени.
Українські політичні групи консервативного спрямування й офіцери Вільного козацтва пішли на закулісні переговори з німецьким командуванням. Для останнього встановлення в Україні твердої влади було гарантією успішного вивезення продовольства.

Гетьманський переворот

29 квітня 1918 р. загін німецьких військ зайняв приміщення, де засідала Центральна Рада. Останнім рішенням Ради було прийняття демократичної конституції УНР і обрання Президентом України М. Грушевського. Того ж дня Всеукраїнський з'їзд землевласників вирішив встановити монархічну форму державного правління і проголосити гетьманат. Гетьманом України було обрано одного з найвідоміших організаторів українізованих військових частин, почесного отамана Вільного козацтва генерала Павла Скоропадського, нащадка лівобережного гетьмана України початку XVIII ст. Серед перших рішень гетьмана було встановлення Української держави замість Української Народної Республіки, проголошеної Українською Центральною Радою.
Захистити Раду було нікому. Напередодні перевороту німці роззброїли Першу дивізію синьожупанників, дислоковану в Києві, інші частини, лояльні республіканському режимові. Під час перевороту було розформовано Галицький курінь Січових стрільців, що охороняв приміщення Центральної Ради і намагався дати відсіч німецьким частинам.
Гетьманська держава

Оточення Павла Скоропадського складалося з помірковано-консервативних чиновників, військових і громадських діячів, зв'язаних з Україною з дореволюційних часів. Більшість з них була українцями, щоправда, зрусифікованими. Про своє походження вони згадали лише після падіння імперії Романових. Серед членів гетьманського уряду - Ради Міністрів - переважало переконання, що переворот відкрив можливість побудови нової за формою Української держави, яка. встановить стабільний політичний лад на засадах приватної власності й забезпечить національне відродження.
Головою Ради Міністрів став Ф. Лизогуб, до революції октябрист з українофільською орієнтацією, великий поміщик з Лівобережжя. Спроба залучити до кабінету українських соціалістичних політиків виявилася невдалою. Абсолютна більшість не довіряла консерваторам, ставлячи партійні інтереси вище загальнонаціональних. Лише Д. Дорошенко, відомий історик, який на той час вийшов з Української партії соціалістів-феде-ралістів, погодився обійняти посаду міністра закордонних справ. В умовах опозиції з боку українських національних партій гетьман змушений був дедалі більше спиратися на стару дореволюційну бюрократію.
Старі чиновники доклали чимало зусиль щодо зміцнення державної влади, діючи звичними для себе репресивними методами. Після гетьманського перевороту Україною прокотилася хвиля арештів і розстрілів тих, хто ще недавно на чолі місцевих рад і ревкомів конфіскував поміщицьку власність, розподіляв землю і майно великих землевласників. Замість законності й правопорядку, які обіцяв гетьман, його урядовці чинили сваволю і беззаконня, залякування і терор. Такі методи давали тимчасовий ефект, адже вони не зменшували число невдоволених: заарештовували, а часто й страчували не лише активних революціонерів, але й їхніх родичів, сусідів, випадкових людей. Ще не розвіяв вітер попіл на згарищах поміщицьких маєтків, як запалали селянські хати.
Орієнтація на кваліфікованих П. Скоропадський і Вільгельм ІІ чиновників досить швидко дала. свої результати: в Україні запрацював адміністративний апарат, що узявся навести в суспільстві елементарний порядок, подолати безладдя. Але посилення апарату за рахунок службовців старої генерації несло загрозу Українській державі, бо саме в середовищі старого чиновництва була сильна опозиція національно-державному курсу уряду Ф. Лизогуба. Багато хто з урядовців вважав Українську державу лише етапом до неминучого відновлення «єдиної і неподільної Росії». Очевидець подій В. Андрієвський писав: «В установах знов почулася скрізь московська мова.
До української мови чимдалі, то все більш іронічно ставилися «українські» урядовці, без огляду на те, що її офіційно було проголошено мовою урядовою».
Було переформовано військові частини, організовані ще в період Центральної Ради. Найбоєздатнішими підрозділами були Окрема запорізька дивізія, організована на базі Запорозького загону, Сердюцька дивізія, переформований після перевороту галицький полк Січових стрільців, Сірожупанна дивізія та інші з'єднання. Функції поліції і державної безпеки виконувала Державна варта.
Гетьман зробив спробу відродити українське козацтво як окремий стан населення і резерв національної армії. 16 жовтня 1918 р. окремим Універсалом П. Скоропадський відновив козацтво в Чернігівській, Полтавській губерніях та на Слобожанщині. До козацтва записувалися не лише нащадки козаків, але й селяни, які взяли на себе зобов'язання щодо захисту прикордонних губерній України. Козаки кожної губернії складали Кіш з кошовим отаманом, який підлягав безпосередньо гетьману. В кожному Коші було декілька полків. Однак ці полки не було сформовано.
За гетьмана Україна продовжувала розширювати міжнародні контакти. Вона мала дипломатичні відносини з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Польщею, Фінляндією, Скандинавськими країнами, Кримом, а з осені 1918 р. з Францією, Англією, Румунією. Дипломатичні відносини підтримувалися також з Російською Федерацією, Доном і Кубанню.
Було зміцнено судову систему, проведено адміністративну реформу на місцях.
Відносного спокою в Україні гетьманський режим домігся, але орієнтація уряду на великих землевласників і буржуазію поступово відштовхувала від нього селянство, національну інтелігенцію, робітництво. Необхідного компромісу між різними соціальними групами гетьману досягти не вдалося.

Аграрна політика П. Скоропадського

Відразу після ліквідації в Україні радянської влади великі землевласники за допомогою німецьких і австрійських військ почали спішно відновлювати свою власність на землю і майно: на їхні вимоги власті примушували селян повертати не лише землю й реманент, а й відшкодовувати втрати, яких зазнали поміщики під час революції. При цьому, «стягуючи за збитки», вони нерідко вимагали значно більше, ніж втратили. Особливо великою була сваволя поміщиків у перші тижні окупації. Їхнє повернення в маєтки нерідко супроводжувалося масовими насильствами. Німецькі й австрійські воєнні власті охоче надавали в розпорядження поміщиків озброєні загони, а деякі землевласники формували з кримінальних злочинців власні каральні групи.
Разом з тим гетьманський уряд пішов на розробку аграрного законодавства й опублікував у липні 1918 р. «Проект загальних основ земельної реформи». Передбачалося збільшити кількість землевласників за рахунок наділення селян державними, удільними, а також викупленими у великих власників приватними землями. Землею за викуп наділялися «справжні хлібороби, які мали власні господарства» з робочою худобою і реманентом. Щодо лісових угідь, земельних ділянок у 140-200 дес. (а в деяких випадках і значно більше), то вони залишалися за власниками. Ця консервативна аграрна реформа відкидалася більшістю селянства. Негативно її сприйняли і великі землевласники. Зі свого боку гетьманський уряд нічого реального щодо впровадження в життя проголошеного проекту реформ зробити не встиг.

Становище в фінансах, на транспорті, в промисловості

Деякі заходи в галузі економіки були добре продуманими й вдалими. Успішно формувалася власна банківська система. Введена Радою національна грошова одиниця гривня - виявилася досить стабільною. Відновився залізничний рух, для чого відремонтовувалися локомотиви, залізниці та мости.
Певна стабілізація відбувалася і в промисловості. Але тут, як і в сільському господарстві, давалася взнаки непоступливість фабрикантів і заводчиків, яким власті повертали націоналізовані підприємства. Прикриваючись інтересами народного господарства, власники відкидали всі ті зміни у взаєминах з робітниками, які відбулися після Лютневої революції. В Україні була обмежена свобода профспілкової діяльності, хазяї на свій розсуд визначали рівень заробітної плати. Відновлювалося дореволюційне законодавство про покарання за участь у страйках. Швидко збільшувалося безробіття, яке у липні 1918 р, досягло 200 тис. чол. Соціальна напруга в місті не знижувалася.


Початок нового наступувійськ РСФРР в Україну


Проголошення Української держави і утвердження в ній консервативних порядків викликали незадоволення серед членів українських національних партій. Бурхливі дискусії точилися серед українських соціалістів, перш за все есерів і соціал-демократів, які свого часу становили більшість у Центральній Раді. У результаті в УСДРП і УПСР посилилося розмежування. У травні 1918 р. стався розкол в УПСР. Ліва її частина утворила партію, котра за назвою друкованого органу новоствореної партії газети «Боротьба» дістала назву УПСР-боротьбистів. Її лідерами були В. Блакитний (Елланський), Г. Гринько, О. Любченко, І. Михайличенко, О. [Думський. Боротьбисти виступали за відновлення радянської влади в Україні і, таким чином, також зближалися з КП(б)У. Однак між більшовиками і боротьбистами існували глибокі розбіжності щодо національного самовизначення України. Боротьбисти домагались утворення незалежної від Росії Радянської України, яка б перебувала з РСФРР у дружніх стосунках.


У вересні 1918 р. внаслідок об'єднання місцевих організацій загальноросійської партії лівих есерів виникла Українська партія лівих соціалістів-революціонерів. Лідерами партії були В. Качинський, Є. Терлецький, Б. Камков.


Директорія УНР

Саме так сприйняв цей крок П. Скоропадського Український національний союз (УНС),
який розпочав організацію антигетьманського повстання задля відновлення Української Народної Республіки. У ніч з 13 на 14 листопада на засіданні УНС для керівництва збройною боротьбою з гетьманом була утворена Директорія УНР, до складу якої ввійшли В. Винниченко (голова, член УСДРП), С. Петлюра (член УСДРП), Ф. Швець (Селянська спілка), А. Макарен-ко (представник Об'єднаної ради залізничників України), П. Андрієвський (член УПСС).

Ліквідація гетьманського режиму

15 листопада у зверненні до населення України Директорія закликала до збройної боротьби з гетьманом, пообіцявши народові демократичні свободи, 8-годинний робочий день, передачу поміщицьких земель селянам. 17 листопада Директорія підписала угоду з представниками окупаційних військ про їхній нейтралітет у подіях.
Директорії вдалося завоювати масову підтримку селянства, яке стихійно піднімалося на антигетьманську боротьбу. На її бік перейшла певна частина гетьманських військ, у тому числі добре навчений і дисциплінований полк Січових стрільців, яким командував Є. Коновалець. Під селом Мотовилівка (за 40 км від Києва) 18 листопада гетьманські війська, значну частину яких становили російські офіцерські дружини, були вщент розбиті. Після цього повстання стало всеукраїнським. 20 листопада повстанські війська, підійшли до столиці і почали її облогу. Через три тижні становище гетьмана стало безнадійним. 14 грудня Скоропадський зрікся влади. Гетьманський режим перестав існувати. Рада Міністрів передала владу Директорії. 18 грудня 1918 р. Директорія УНР урочисто вступила до Києва. Отаманом республіканських військ був С. Петлюра.

Політичний курс Директорії

Політичний курс нового режиму не відзначався послідовністю. У початковий період існування Директорії у виробленні її політичної лінії активну роль відіграв В. Винниченко, який належав до лівого крила УСДРП. Призначений Головою Ради Міністрів В. Чехівський також був лівим українським соціал-демократом. С. Петлюра, представник поміркованих кіл УСДРП, один із найавторитетніших членів Директорії, на той час повністю поринув у роботу в армії і помітного впливу на курс УНР не мав. Зайнявши Київ, Директорія оприлюднила ряд відозв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Частину з них притягнули до судової відповідальності. Було оголошено про намір ліквідувати нетрудові господарства в селі, монастирське, церковне і казенне землеволодіння. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав та планував установити в Україні національний варіант радянської влади, тим самим вибивши з рук більшовиків один з їхніх найважливіших пропагандистських козирів. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Законодавча влада в УНР належала Трудовому конгресові, який обирало населення без участі «поміщиків і капіталістів». Причому до «поміщиків і капіталістів» зараховували навіть національну інтелігенцію: адвокатів, лікарів, професуру, вчителів тощо.
Через свій непродуманий радикалізм Директорія залишалася без підтримки більшості спеціалістів, промисловців, чиновників державного апарату, без кого нормальне існування держави неможливе, Здійснюючи революційну перебудову всіх структур гетьманської держави, діячі Директорії не мали чіткого уявлення, чим їх замінити. Стихійні селянські формування, революційний натиск яких протягом кількох тижнів змів гетьманський режим, виявилися неспроможними протистояти наступові регулярних радянських військ. Революційність стала швидко перероджуватись у руйнівну анархію. Численні місцеві отамани і підпорядковані їм озброєні групи, які ще вчора під антигеть-манськими гаслами підносили Директорію до вершин влади, через кілька тижнів цю владу, а разом з нею і незалежну Українську державу, почали безжально нищити. Зупинити руйнівний процес соціалістична Директорія могла лише шляхом жорстокого насильства, вдаючись до деспотичних методів «наведення порядку». Однак стати на цей шлях вона не наважилася.

Поряд з лівими соціалістами були у складі Директорії і Ради Міністрів діячі, що виступали проти радикалізму нового режиму й схилялися до встановлення в Україні парламентської демократії, поміркованості та обережності в соціально-економічних перетвореннях. Але вирішального впливу в уряді вони не мали. Внутрішні суперечності паралізували республіканський режим.

Аграрна реформа

Непослідовність курсу Директорії проявилася передусім у розробці аграрної політики. Декларуючи вилучення землі у поміщиків без викупу і цим відповідаючи на тодішні запити селянства, Директорія прагнула заспокоїти і поміщиків, пообіцявши їм компенсації витрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні та ін.) вдосконалення, раніше проведені в маєтках. За землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, племінна худоба, виноградники тощо. Було також оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових заводів, що належали промисловцям і поміщикам-цукрозаводчикам. Конфіскації не підлягали й землі іноземних підданих. Нарешті, в руках заможних селян залишалися ділянки площею до 15 дес. землі. Хоча ці заходи обумовлювалися необхідністю зберегти від розладу економічне життя, та все ж більшістю селянської бідноти були розцінені як пропоміщицькі та прокуркульські й з обуренням відкидалися.
Поміщики й буржуазія в Україні також були незадоволені політикою Директорії, яка відверто ігнорувала їхні станові інтереси.

Пошук зовнішньо- політичних орієнтирів

Директорії вдалося добитися розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали
Угорщина, Чехо-Словаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але не вдалося налагодити нормальних відносин з країнами, від яких залежала доля УНР: Радянською Росією, державами Антанти, Польщею.
Наприкінці листопада, тобто в розпал боротьби між військами Директорії та гетьманату за Київ, більшовицька армія за участі військових частин з РСФРР розгорнула наступ на Україну з нейтральної зони. Фактично із самого початку свого існування Директорія перебувала в стані війни з Радянською Росією. У радіограмі на адресу РНК РСФРР 31 грудня 1918 р. Директорія запропонувала переговори про мир. Раднарком не визнавав Директорію представницьким органом українського народу, але на переговори погодився. На початку лютого 1919 р. у переговори включилася делегація більшовицького уряду України. Під час переговорів російська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

Утворення Комуністичної партії (більшовиків) України

Докорінні зміни в Україні поставили в нові умови політичні партії, які мусили чітко визначити свою стратегію і тактичну лінію на найближчий час. Більшовики, кількість яких в Україні зменшилася у травні до однієї тисячі, вирішили створити всеукраїнський партійний центр. 19-20 квітня 1918 р., відступаючи з України, вони провели у Таганрозі партійну нараду. В ній не брали участь їхні колеги з Харкова й Донбасу, які не бачили необхідності працювати спільно з більшовиками інших частин України, домагаючися власної Донецько-Криворізької республіки.
Представник катеринославських більшовиків Е.Квірінг запропонував утворити в Україні компартію, яка була б обласною організацією Російської комуністичної партії. Але на нараді перемогла точка зору М. Скрипника: заснувати самостійну Комуністичну партію (більшовиків) України, зв'язки котрої з РКП(б) планувалося здійснювати через Комуністичний Інтернаціонал, організація якого вже готувалася. Таким чином, протягом перших місяців свого існування КП(б)У була формально незалежною від РКГІ(б) політичною партією.
Це становище змінилося після І з'їзду Компартії більшовиків України, що відбувся 5-12 липня 1918 р. у Москві. У питанні про статус КП(б)У єдності серед делегатів, як і раніше, не було. Частина з них, очолювана М. Скрипником, виступила за створення окремої, організаційно самостійної Компартії України. Але з'їзд не підтримав Скрипника. Після напружених дебатів було вирішено створити автономну в місцевих питаннях КП(б)У зі своїм ЦК і своїми з'їздами. Ця партія оголошувалася складовою частиною РКП(б) з підпорядкуванням у програмних питаннях з'їздам РКП(б), а в питаннях загальнополітичних - ЦК РКГІ(б). Рішення І з'їзду КП(б)У визначило становище і напрями розвитку більшовицьких організацій в Україні на майбутні десятиліття.
З іншого боку, прихильники заснування в Україні незалежної від РКП(б) комуністичної партії після поразки не припинили своєї діяльності. І надалі вони прагнули поєднати перспективу національного відродження з радянським ладом, тобто створити незалежну Українську Радянську Республіку. Ці їхні наміри збігалися з настроями не лише багатьох членів Компартії України, але й лівих груп в УСДРП і УПСР.
Першим секретарем ЦК КП(б)У на з'їзді був обраний Г. П'ятаков. Для керівництва повстанським рухом з'їзд створив Центральний військово-революційний комітет (ЦВРК). Передбачалося формування під керівництвом більшовиків військово-революційних комітетів на місцях, перед якими ставилося завдання організації робітників і селян на боротьбу за відновлення більшовицької влади в Україні.

Початок нового наступу військ РСФРР в Україну

Проголошення Української держави і утвердження в ній консервативних порядків викликали незадоволення серед членів українських національних партій. Бурхливі дискусії точилися серед українських соціалістів, перш за все есерів і соціал-демократів, які свого часу становили більшість у Центральній Раді. У результаті в УСДРП і УПСР посилилося розмежування. У травні 1918 р. стався розкол в УПСР. Ліва її частина утворила партію, котра за назвою друкованого органу новоствореної партії газети «Боротьба» дістала назву УПСР-боротьбистів. Її лідерами були В. Блакитний (Елланський), Г. Гринько, О. Любченко, І. Михайличенко, О. [Думський. Боротьбисти виступали за відновлення радянської влади в Україні і, таким чином, також зближалися з КП(б)У. Однак між більшовиками і боротьбистами існували глибокі розбіжності щодо національного самовизначення України. Боротьбисти домагались утворення незалежної від Росії Радянської України, яка б перебувала з РСФРР у дружніх стосунках.
У вересні 1918 р. внаслідок об'єднання місцевих організацій загальноросійської партії лівих есерів виникла Українська партія лівих соціалістів-революціонерів. Лідерами партії були В. Качинський, Є. Терлецький, Б. Камков.

Боротьба проти гетьманського режиму

В умовах наростання масової боротьби трудящих проти гетьманського режиму соціалістичні партії лівішали. З весни 1918 р. Україною прокотилася хвиля робітничих страйків. У середині липня 1918 р. розпочався загальноукраїнський страйк залізничників, у якому взяло участь понад 200 тис. чоловік. Страйк підтримали більшовики Росії.
Влітку 1918 р. широко розгорнулася селянська боротьба у Звенигородському і Таращанському повітах на Київщині, де повстання охопило десятки тисяч селян. На боротьбу проти повстанців були кинуті великі сили, під тиском яких селянські загони частково перейшли до партизанської боротьби на Київщині, а частково, переправившись через Дніпро, з боями пройшли Лівобережну Україну і зупинились у «нейтральній зоні» (територія по лінії Сураж-Унеча-СтародубНовгород-Сіверський Глухів-РильськСуджа-Куп'янськ), на якій згідно з умовами Брест-Литовського миру не мали права розташовуватися більшовицькі й німецькі війська. Тут на їхній основі з допомогою радянської Росії почалося формування Богунського і Таращанського революційних полків. Повстанням на Чернігівщині керував штаб на чолі з підполковником царської армії М. Кропив'янським. У цьому повстанні також брали участь представники різних соціалістичних партій, у т. ч. більшовики.
На Катеринославщині й у Північній Таврії повстанський рух набрав виразного анархістського забарвлення. Він розпочався в районі Гуляйполя Олександрівського повіту Катеринославської губернії. На чолі його став сільський учитель Нестор Махно, який себе й своїх соратників називав анархістами-комуністами. Вони виступали за відновлення влади рад, але їхнє розуміння рад було особливе: ці органи в усьому мали бути підзвітні місцевому населенню й повністю визначати політику на місцях без будь-якого впливу центру. Перші збройні напади махновців на представників гетьманської влади, на військові загони й місцевих поміщиків відбулися наприкінці вересня 1918 р. А в ніч на 16 жовтня повстанці захопили Гуляйполе. Це був перший значний успіх махновців, який підвищив їхній авторитет серед селянства. Проти них було кинуто регулярні військові частини. Та повстанці уникали боїв з переважаючими силами., завдаючи дошкульних ударів дрібним з'єднанням, винищуючи поміщиків і гетьманських урядовців. У листопаді 1918 р. махновці стали значною воєнною силою, на яку гетьманські власті й німецьке командування змушені були серйозно зважати.

Початок нового наступу військ РСФРР в Україну

На початку листопада 1918 р. у Німеччині перемогла революція, яка справила величезний вплив на події в Україні. 13 листопада РСФРР анулювала Брест-Литовський мир,
зокрема в тих його пунктах, що стосувались українсько-російських відносин, визнання самостійності УНР. Тим самим РСФРР зняла з себе зобов'язання не втручатись у внутрішні справи України. Г. П'ятаков і В. Антонов-Овсієнко звернулися до В. Леніна з проханням погодитися на широкий наступ російських радянських військ Росії в Україну. Після деяких вагань керівництво Росії дало згоду. 17 листопада 1918 р. Рад-нарком РСФРР і ЦК РКП(б) ухвалили рішення створити Реввійськраду Групи військ Курського напрямку, на яку покладалося завдання керувати воєнними операціями в Україні. Так було започатковано створення Українського фронту. Як і рік тому, радянська влада йшла в Україну з півночі. Наприкінці листопада 1918 р. було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який керівництвом більшовицької партії розглядався не як орган влади незалежної держави, а як «обласна» адміністрація, керована ЦК РКП(б). 29 листопада уряд опублікував у Суджі (прикордонне з Україною місто в Росії), де він на той час перебував, маніфест, у якому оголосив про відновлення влади рад і закликав до боротьби «проти контрреволюції».
Наприкінці листопада 1918 р. розпочався наступ в Україну більшовицьких військ під командуванням В. Антонова-Овсієнка. В Україну перекидалися частини Московської робітничої дивізії, 2-ї Орловської кавалерійської дивізії, інші загони та з'єднання із центральних районів Росії. У складі новостворюваного фронту діяли й організовані в «нейтральній зоні» більшовиками партизанські з'єднання, які в надії на успішні мобілізації було названо Першою і Другою українськими дивізіями. Перша українська дивізія просувалась у напрямку на Київ, Друга - на Харків і Катеринослав. Як і рік тому, у північно-східних районах України червоні війська під прямим керівництвом з Москви почали встановлювати владу рад. Прикриттям їхніх дій був маріонетковий Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. П'ятаковим.


Війська Антанти на Півдні України

Після поразки німецько-австрійського блоку Антанта спробувала взяти під свій контроль
перебіг подій на всіх територіях, залишених військами противника. Наприкінці листопада 1918 р. військові кораблі Франції вже з'явилися на рейді Севастополя та Одеси й розпочали наступ в глиб української території. На північно-західному напрямку війська інтервентів дійшли до Тирасполя й залізничної станції Бірзула, на півночі - до Вознесенська і Нового Бугу, на північному сході - до Олешок і Берислава включно. Загальна кількість антантівських військ на півдні України і в Криму становила 60 тисяч чоловік. Просуватися далі охопленою полум'ям громадянської війни Україною інтервенти не наважались.
Втручання військ Антанти у війну в Україні не сприяло вирішенню жодного з питань, навколо яких точилась жорстока боротьба. Навпаки, у містах Півдня України замість «порядку і спокою», обіцяних союзниками, запанувала анархія, до небачених масштабів розрослася злочинність, посилився терор. В Одесі, наприклад, діяло 17 контррозвідок різних держав і режимів, війська яких перебували в місті. Кожна вела справжнє полювання на політичних суперників: анархістів, більшовиків, лівих есерів, меншовиків-інтернаціоналістів. На захопленій території зупинялися фабрики і заводи, не діяв транспорт. Не вистачало продуктів харчування, розгорнулася шалена спекуляція.

Більшість населення Півдня України вороже зустріла війська Антанти. Їхня орієнтація на білогвардійщину викликала незадоволення українських лівих соціалістичних партій, що активно включилися в боротьбу з іноземцями, організовуючи підпілля та партизанські загони.
Запеклий опір підпільників і партизанів, розгорнута ними агітація та пропаганда серед солдатів і матросів Антанти, призвели до поширення у військах інтервентів антивоєнних настроїв.

Відставка В. Винниченка та В. Чехівського

Невдачі переговорів УНР з РСФРР активізували діяльність проантантівських елементів Директорії, які все активніше вимагали зближення з командуванням англо-французьких військ на Півдні, пошуків союзу з ними. На шляху такого зближення стояли В. Винниченко, В. Чехівський та інші представники лівого крила в Директорії, уряді й армії УНР, які скомпрометували себе прорадянською політикою і безпідставними надіями на визнання УНР Радянською Росією.
Переговори з представниками Антанти були не менш складними, ніж з Росією. Держави Антанти орієнтувалися на білогвардійщину, яка виступала проти існування незалежної УНР. Президент Франції Ж. Б. Клемансо, найвпливовіший серед союзників, прагнув до створення великої Польщі та єдиної Росії на противагу Німеччині. УНР цікавила Антанту лише тією мірою, якою могла бути використана для розгрому більшовиків.
Французьке командування в Одесі, вважаючи керівників Республіки більшовика ми, відмовилося від переговорів з УНР доти, доки ті залишатимуться при владі. Щоб уможливити переговори, УСДРП й УПСР відкликали своїх членів із уряду. С. Петлюра залишився у складі Директорії, вийшовши з УСДРП. На чолі уряду став С. Остапенко, маловідомий економіст правосоціалістичної орієнтації. Переговори з французьким командуванням в Одесі відновились. Їх результатом стала попередня на Півдні України угода між Директорією, білогвардійцями та Антантою, за якою УНР зобов'язувалася спільно з військами Антанти і білогвардійцями включитися в боротьбу з владою більшовиків. До втілення в життя цієї угоди справа не дійшла.
В. Винниченко, оголосивши про відставку, виїхав за кордон. Його заступив С. Петлюра. Емігрували також М. Грушевський, М. Шаповал і В. Чехівський. Неготовність найвідоміших керівників національного руху до жорстких методів управління справила негативне враження на армію і державний апарат. Дезорганізація і розлад посилилися.

Розмежування у стані українських партій

Переговори Директорії з Антантою відбувалися за умов збройної боротьби між червоними військовими частинами й армією УНР.
Тиск більшовицьких військ посилювався. На фронт прибували все нові з'єднання з центральних районів Росії, у тому числі формування, що складались із чехів, словаків, поляків, румунів, угорців, татар, китайців та представників інших національностей. На цей час у стані Директорії радикальні елементи все рішучіше відходили від поміркованого крила. У січні 1919 р. від партії українських соціал-демократів відкололась група Ю. Мазуренка і М. Авдієнка, яка утворила партію Незалежна УСДРП. «Незалежники» також оголосили про прийняття радянської платформи. Боротьбисти, які ще за часів німецько-австрійської окупації заявили про прийняття радянської політичної платформи, тепер стали на шлях збройної боротьби з Директорією. Вони залучили на свій бік повстанські загони отамана М. Григор'єва і почали організовувати повстанський рух на Полтавщині.

Воєнні невдачі й анархія в тилу

Доля Директорії вирішувалася насамперед на російсько-українському фронті. Спроба армії УНР зупинити червоні війська на Лівобережжі зазнала невдачі. Війська УНР 3 січня 1919 р. залишили Харків, і туди переїхали ЦК КП(б)У та Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Харків став столицею більшовицької України.
Протягом трьох наступних тижнів зазнало поразки лівобережне угруповання військ Директорії: 12 січня війська Першої української радянської дивізії вибили петлюрівців із Чернігова, 19 січня було захоплено Полтаву, 27 січня - Катеринослав. Далі воєнні дії перекинулися на Правобережжя. 2 лютого
Директорія і уряд покинули Київ і перебралися на Поділля, до Вінниці. 5 лютого більшовики вступили до Києва.
Розклад військ Директорії відбувався дуже швидко. Від армії, яка налічувала близько 100 тис. чоловік, за. кілька тижнів після ліквідації влади гетьмана залишилося лише 25 тис.
Селяни-повстанці, котрі з великим завзяттям боролися з гетьманськими військами, після їх розгрому стали розходитися по домівках, не маючи ніякого бажання захищати Українську Народну Республіку, Частина перейшла на бік більшовиків, інші, очолювані місцевими отаманами, не визнавали ніякої центральної влади і захищали лише групові чи територіальні інтереси. Отаманщина підривала Директорію зсередини, знесилювала її у боротьбі з червоними військами.

Єврейські погроми

Наростання безладдя у тилу і на фронті супроводжувалось єврейськими погромами, в яких брали участь отаманські загони, майже неконтрольовані командуванням армії УНР. Повстанці звинувачували євреїв у співробітництві з більшовиками. Ці підозри не мали достатніх підстав: більшість єврейського населення була аполітичною, хоча серед більшовиків, особливо тих, які займалися хлібозаготівлями і служили в органах ЧК, досить часто зустрічалися євреї. За злочини, здійснювані на території України членами більшовицької партії - євреями разом з представниками інших національних груп, розплачувалося цивільне єврейське населення.
Директорія УНР прагнула налагодити дружні стосунки з єврейським населенням України. Було відновлено знищену гетьманським урядом єврейську національно-персональну автономію. Визначні єврейські діячі Арнольд Марголін і Соломон Гольдельман були включені до уряду УНР. Директорія видавала великі суми грошей на допомогу жертвам погромів. У складі Катеринославської групи армій УНР на початку 1919 р. діяв підрозділ «Поалей-Ціону» - Єврейської соціал-демократичної робітничої партії.
С. Петлюра намагався припинити погроми, віддавши до суду і стративши отамана Семесенка та деяких інших командирів.
Єврейські погроми в Україні тривали і після відступу з України військ Директорії. В них брали участь як більшовицькі війська, так і денікінські підрозділи, що влітку 1919 р. посунули з Дону на Україну і врешті-решт дійшли аж до Проскурова. За свідченням професора С. Гольдельмана, всі ці погроми були приписані петлюрівським військам.

Встановлення радянського контролю над Україною

Більшовицькі війська скористалися ослабленням тилу УНР для продовження наступу на
Правобережжі. 18 березня радянською стала Вінниця, а 19 березня - важливий залізничний центр Жмеринка. В результаті Український фронт було розірвано на дві ізольовані частини - південно-західну і північно-західну. Ряд підрозділів південно-західного угруповання, яке відступало на станцію Вапнярка, потрапило в оточення. Інші відступили на територію Румунії. За короткий час майже вся Правобережна Україна опинилася під контролем більшовиків. На середину квітня 1919 р. тут знову була встановлена їхня влада.
Лише в травні-червні 1919 р. Петлюрі вдалося здійснити ряд реформ, у результаті яких Українська армія позбулася напівпартизанщини, характерної для неї з початку війни. Це дало змогу стабілізувати становище на фронті, закріпившись на початку червня 1919 р. на лінії Старокостянтинів Проскурів -Кам'янець-Подільський.
З початку весни тривав наступ на півдні, який вела Група радянських військ харківського напрямку. У перших числах березня 1-ша бригада Задніпровської дивізії, якою командував отаман М. Григор'єв, що перейшов на радянську службу, зайняла Херсон і Миколаїв. Наприкінці березня червоні війська розгорнули наступ на Одесу. З квітня французьке командування почало евакуацію з Одеси. 6 квітня 1919 р. французи залишили місто.
Наступ більшовицьких військ розгорнувся і на кримському напрямку. 4 квітня війська під загальним командуванням П. Дибенка прорвались через Перекоп у Крим. Переслідуючи противника, вони 11 квітня оволоділи Сімферополем і Євпаторією, 12 Бахчисараєм і Ялтою, У середині місяця війська підійшли до Севастополя. У цей час різко посилилася політична активність моряків французького флоту, які відмовлялися воювати і прагнули повернутися додому. Командування військ втрачало контроль над флотом. У цій обстановці 21 квітня воно прийняло рішення залишити Севастополь. 29 квітня 1919 р. частини Другої української радянської армії вступили до Севастополя. На Правобережжі у цей період завершувався розгром військ Директорії. Отже, навесні 1919 р. на території України (крім Надзбруччя і західних областей) знову було встановлено більшовицьку владу.
Найголовнішою причиною нової поразки національно-демократичних сил була неспроможність Директорії створити життєздатний і стабільний політичний режим: державний апарат, армію, органи охорони громадського порядку, систему законодавчих і виконавчих органів як у центрі, так і на місцях. До того ж широкі маси українського населення не зовсім усвідомлювали загальнонаціональні інтереси, необхідність створення й зміцнення власної держави. Вкотре негативний вплив на перебіг подій в Україні справили вкрай несприятливі зовнішньополітичні обставини.



15

Приложенные файлы

  • doc 26590399
    Размер файла: 114 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий