tema_20 П.к.





ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ
Факти: діяльність австрійської та російської адміністрації в Галичині.
Персоналії: К. Левицький, Д. Дорошенко, Г. Бобринський.
Воєнно-політичніблокитаїхніціліувійні18 липня (1 серпня за н. ст.) 1914 р. почалася Перша світова війна.До війни світ ішов поступово. В умовах модернізації економічний розвиток відбувався нерівномірно. У другій половині ХІХ ст. великі європейські держави, США і Японія зробили різкий ривок уперед. Нарощування економічного потенціалу супроводжувалося гонкою озброєнь, у ході якої великі держави розробляли і брали на озброєння нові зразки військової техніки, збільшували чисельність своїх армій. На початку ХХ ст. вони вже відчули себе достатньо сильними, щоб реалізувати свої воєнно-політичні проекти, які розроблялися десятиліттями. Назрівала війна за перерозподіл уже поділеного світу, за розширення економічних і політичних впливів, за нові ринкизбуту. У цій війні зійшлися два воєнно-політичні блоки – Антанта (Росія, Франція, Велика Британія), з одного боку, і Центральні держави – Німеччина і Австро-Угорщина, у союзі з якими в різний час перебували Італія, Туреччина, Болгарія – з другого. На початку війни в союзі з Центральними державами перебувала Італія, тому це об’єднання називалося Троїстим союзом. Як складова Антанти Російська імперія сподівалася в результаті війни розширити свої кордони, істотно послабивши або знищивши при цьому противників – Австро-Угорщину, Німеччину, Туреччину. У контексті цього завдання передбачалося реалізувати давні стратегічні цілі імперії – об’єднати під своєю владою всіх слов’ян (у першу чергу українців), захопити столицю Туреччини Стамбул і стратегічно важливі протоки Босфор і Дарданелли, що забезпечило б контроль у регіоні, зокрема над Балканами і Східним Середземномор’ям.Характер війни ретельно приховувався. Усі воюючі сторони неодноразово оголошували, що війна ведеться заради визволення «малих народів», якими вважали й український. Крім того, Росія маскувала свої наміри посиланням на історичну місію, яку начебто їй належить виконати - визволити з-під мусульманського контролю християнські святині. Попри ці демагогічні заяви, війна з обох сторін мала несправедливий, грабіжницький, імперіалістичний характер.«Українське питання» в Першій світовій війні
Географічне положення України в Європі перетворило її в політичний театр Світової війни.По-перше, через Україну проходив російсько-австрійський кордон, який з початком війни став фронтом; по-друге, через її територію пролягав найближчий шлях з Німеччини і Австро-Угорщини на Кавказ, в Іран та Індію; по-третє, Україна була вигідним плацдармом для наступу Росії на Балкани і Туреччину.Особливістю України, як майбутнього театру воєнних дій, була політична невлаштованість і внутрішня нестабільність, викликані бездержавним становищем. Серед населення і політиків України не зникло бажання створити власну національну державу, об'єднати в межах цієї держави Схід і Захід. Але ці прагнення суперечили інтересам європейських держав, які бачили Україну у своєму складі. Таким чином, навколо України накопичилося багато міжнародних суперечностей, які в комплексі з нерозв'язаними проблемами українського суспільства становили «українське питання». Загалом, суть «українського питання» полягала у відсутності незалежної української держави, незадовільному матеріальному і національно-культурному становищі її населення, територіальній розчленованості українських земель, прагненні української еліти до національно-державного відродження. «Українське питання» було однією з важливих причин дестабілізації міжнародних відносин у Європі, що підштовхувало два воєнно-політичних блоки до конфлікту. У стратегічних планах Росії, з одного боку, і Австро-Угорщини та Німеччини, з іншого, завоюванню України надавалося першочергове значення. Доки у складі Російської імперії перебувала Наддніпрянська Україна, царський уряд прагнув захопити й Західну Україну. З іншого боку, доки Австро-Угорщина володіла Західною Україною, її правителів не полишала спокуса захопити Наддніпрянську Україну. Про це свідчив досвід XIX ст., так було й напередодні Першої світової війни.

Плани Російської імперії щодо України
У контексті стратегічної мети - розгрому Німеччини та її союзників, панування над протоками Босфор і Дарданелли - першим своїм завданням у війні Росія ставила встановлення контролю над Східною Галичиною, Північною Буковиною і Закарпаттям, заселеними українцями. Грабіжницький характер своїх намірів російська пропаганда прикривала заявами про прагнення зібрати воєдино всі «ісконно» російські землі, якими вона традиційно вважала українські етнічні території. Це був суто імперський проект розв'язання «українського питання».
Такий підхід дозволив розв'язати два завдання, які здавна ставила перед собою Російська імперія: по-перше, розширити свої кордони, послабивши або знищивши своїх противників; по-друге, ліквідувати організаційні центри визвольного руху в Галичині. У Росії добре знали про політично активних українців Наддніпрянщини, які називали Галичину «українським П'ємонтом», що стала центром боротьби за об'єднання і звільнення України з-під іноземного гніту. Знищивши «український П'ємонт», можна було сподіватися на швидку реалізацію «російського проекту» - злиття в «російському морі всіх слов'янських рік». Разом з тим зникало надокучливе «українське питання» - головний біль російської політики. До цього прагнули як російські урядовці, так і діячі неурядових політичних партій. Коли виникало питання про майбутнє України, усі вони говорили однією мовою - мовою великодержавного шовінізму. «Ця акція, - писав про майбутнє захоплення Західної України відомий російський політичний діяч ліберального спрямування П. Струве, - необхідна для оздоровлення Росії, бо існування малоросійської гілки в Австрії спричинить відродження "українського питання"».
Україна у воєнних планах Австро-Угорщини і Німеччини
Австро-Угорська імперія прагнула в ході війни зміцнити свої позиції в Західній Україні і приєднати до своїх володінь інші населені українцями території, у першу чергу Волинь і Поділля. Це дозволило б їй посилити вплив на інші слов'янські народи імперії (поляків, чехів, словаків, хорватів та ін.), позбавити претензій на керівну роль у слов'янському світі Росії. Разом з тим Австро-Угорщина обіцяла підтримувати визвольну боротьбу українського народу за створення самостійної України на відірваних від Росії територіях.
Зі свого боку, Німецька імперія домагалася розширення своїх територій за рахунок українських земель Сходу і Півдня - економічно найрозвинутіших. Загарбання України серед німецьких політиків вважалося найважливішим кроком для розгрому Російської імперії. «Хто володіє Києвом, той має ключ від Росії», - писав ще в 1897 р. німецький публіцист Пауль Рорбах. Крім того, Південний Схід України розглядався як зручний плацдарм для подальшого наступу на Схід, аж до Індійського океану.У Німеччині не виключали створення на відвойованих у Росії територіях формально самостійної, а по суті маріонеткової Української держави.Зокрема, восени 1915 р. німецький канцлер заявив у рейхстазі, що «німецький імперський уряд ставиться прихильно до можливого створення самостійної Української держави».Про свою підтримку ідеї відновлення Української держави заявляли Болгарія і Туреччина, які були союзниками Центральних держав.
Спільні прагнення українців у війні
Якщо країни Антанти і Центральні держави та їхні союзники у ході війни прагнули зміцнити імперську могутність і розширити сфери своїх впливів, то залежні народи сподівалися на поліпшення внаслідок війни свого становища, на ліквідацію національного гніту чи навіть відновлення національної державності своїх країн. Історичний досвід показує, що саме в результаті війн на політичній карті світу зникають одні держави і з'являються інші. Таким чином, інтереси правлячих режимів і пригнічених народів були протилежними.
Зазнавши впливу модернізації, залежні від Австро-Угорщини і Російської імперії народи приходили до висновку, що час старих імперій минув, і прагнули відновлення свого суверенітету. Український народ не став винятком. Його надії на краще посилювалися тими великими жертвами, яких він зазнав з перших днів війни. До російської, австрійської та угорської армій мобілізували мільйони українців (відповідно 4,0 млн і 0,3 млн чол.), які мусили воювати по обидва боки фронту. Для українців війна набула братовбивчого характеру.У цій ситуації перед представниками українських національних партій постало питання: яку позицію зайняти щодо війни? Єдиної лінії в цьому питанні українці виробити не зуміли. Однак було спільне, що об'єднувало політично активні верстви населення Наддніпрянської і Західної України: прагнення використати війну для поліпшення національно-культурного становища України, а якщо виникне можливість відродження її державності.
ФАКТИ
Позиції українських політичних сил Наддніпрянської України та західноукраїнських земель щодо війни
Ставлення до війни в Наддніпрянській Україні
Населення не одразу усвідомило масштаби трагедії, яка насувалася. Частина його поставилася до оголошення війни нейтрально, майже байдуже. У багатьох містах України відбулися демонстрації на підтримку війни. Нерідко призовники вимагали випивки. Доходило до пограбувань і втручання поліції. Виступів, які б мали антивоєнний характер, не було. Більшість селян також була налаштована патріотично, а зіткнення з поліцією відбувалися під час п'яних виступів і погромів винних погребів. Політичні партії підросійської України спільної лінії щодо позиції українців у війні не виробили. Так, Симон Петлюра, Максим Славінський і деякі інші діячі українського руху, відбиваючи настрої частини українського суспільства, закликали всебічно підтримати Росію у війні проти Німеччини та Австро-Угорщини. При цьому вони сподівалися, що після переможного закінчення війни російський уряд змушений буде надати Україні автономію, бо іншими методами такою великою і густозаселеною територією він просто не зможе управляти. При цьому ніяких обіцянок царський уряд ні С. Петлюрі, ні М. Славінському, ні іншим політикам чи організаціям не давав.
Марність цих сподівань показали перші дні війни. Поки Україною йшла масова мобілізація до російської армії, імперська влада закривала українські газети і журнали, видавництва, «Просвіту». Багатьох українських діячів, зокрема М. Грушевського, було заслано. Поступово в Наддніпрянщині серед представників національного руху почали наростати антиросійські настрої. Рада Товариства українських поступовців найвпливовішої української організації Наддніпрянської України - винесла постанову, що у світовій війні українці мають зайняти нейтральну позицію і не підтримувати жодну з воюючих сторін.
Ще одна група наддніпрянських діячів українського національного руху соціалістичного спрямування (А. Жук, Д. Донцов, В. Дорошенко, М. Меленевський та ін.) створила у Львові в серпні 1914 р. Союз визволення України (СВУ), який проголосив своїм завданням відокремлення України від Росії і створення на відвойованих у неї землях Української держави під протекторатом Австро-Угорщини і Німеччини.
Ставлення до війни в Західній Україні
Серед українців Західної України також не було єдності у ставленні щодо позицій воюючих сторін. З перемогою Росії пов'язували своє майбутнє москвофіли, але їхній вплив у Галичині був незначним.
Головні тодішні західноукраїнські партії - Національно-демократична, Радикальна і Соціал-демократична - з довоєнних часів мали проавстрійську орієнтацію.
У серпні 1914 р. вони створили Головну Українську Раду у Львові, яка закликала галичан до боротьби за визволення України шляхом всебічної підтримки Австро-Угорщини. Головою Ради було обрано націонал-демократа Костя Левицького, його заступниками - радикала Михайла Павлика і соціал-демократа Миколу Ганкевича.
Основними вимогами національної програми Головної Української Ради було утворення самостійної Української держави на територіях, які до війни належали Російській імперії, і національно-територіальної автономії західноукраїнських земель, об'єднаних в окремий коронний край.Головна Українська Рада створила військову організацію - легіон Українських січових стрільців, яка розглядалася як зародок майбутньої національної армії. Першим командиром став директор гімназії в Рогатині М. Галущинський. Здебільшого у Січові стрільці вступали молоді члени воєнізованих українських організацій: «Сокіл», «Січ», «Пласт» та ін. Бажаючих записатися до лав Українських січових стрільців (скорочено «усусів») лише протягом перших двох тижнів виявилося близько ЗО тис. чол. Незважаючи на те, що «усуси» воювали у складі австрійської армії, уряд дав згоду на озброєння лише 5 тис. чол. Австро-Угорщина всіляко обмежувала вплив українського національного руху, тримала його під своїм жорстким контролем.2) Перебіг воєнних дій на території України
ЗАХОПЛЕННЯ РОСІЙСЬКИМИ ВІЙСЬКАМИ СХІДНОЇ ГАЛИЧИНИ І ПІВНІЧНОЇ БУКОВИНИ
Успіхи російської армії в Галичині в 1914 р
Початок війни склався для Російської імперії вдало. Південно-Західний фронт (російські війська розташовані на території України) розгорнув надзвичайно успішний наступ у Галичині й на Буковині . Задум російського командування полягав у тому, щоб розгромити слабшу австро-угорську армію, завершити мобілізацію, а потім кинути основні сили проти Німеччини. Незважаючи на те, що сили сторін були приблизно рівними - по 1 млн солдатів і офіцерів, австрійські та угорські війська мусили відступати.Німецькі війська, згідно зі стратегічним задумом свого командування, у цей час вели наступ на Західному фронті, де сподівалися швидко розгромити Францію. На Східному фронті вони обмежувалися оборонними боями у Східній Пруссії, тому допомогти своїм австро-угорським союзникам не змогли.У ході Галицької битви (серпень 1914), яку визнали як одну з найбільших битв Першої світової війни, австрійська армія зазнала жорстокої поразки. Втрати її становили 400 тис. чол. Близько 100 тис. осіб потрапило в російський полон. Серед полонених виявилося багато українців з Галичини, Буковини і Закарпаття.
У березні 1915 р. після чотиримісячної облоги капітулювала фортеця Перемишль зі 117-тисячним гарнізоном. Напередодні Першої світової війни Перемишль перетворено в потужну фортецю, оточену кількома поясами оборонних фортів. Вона вважалася третьою за надійністю та величиною фортецею в Європі - після Вердена у Франції та Антверпена у Бельгії. Декілька разів австрійські війська намагалися деблокувати обложених, але даремно.Після падіння Перемишля думка про остаточне приєднання Галичини до Росії в імперії стала загальною. Російська армія заволоділа значною частиною Карпат і готувалася до остаточного розгрому австрійської та угорської армій і окупації Угорщини, відділення її від Австрії. Наступ тривав до кінця квітня 1915 р.
Репресії австро-угорської влади проти мирного населення. Населення Західної України - українці, поляки, євреї та інші - у більшості своїй залишалося лояльним до Австро-Угорщини й не надавало масової підтримки росіянам. Однак в умовах вибуху паніки й шпигуноманії, якими супроводжувалися успіхи російських військ, поодинокі факти співробітництва москвофілів з російськими властями були використані владою як привід до масових репресій проти галичан і буковинців, яких бездарне командування австро-угорської армії звинуватило у своїй поразці в Західній Україні. До того ж на початку війни проявилося давнє українсько-польське протистояння. Українським діячам здавалося, що польські політики у краї діють упереджено, прагнучи скористатися ситуацією для розправи з українцями.
Як наслідок, тисячі галичан, як москвофілів і українофілів, так і абсолютно байдужих до політики, заарештували й вивезли до Австрії, де їх було кинуто до концтаборів, зокрема до Телергофа. Часто за найменшою підозрою людей заарештовували і розстрілювали чи вішали без суду й слідства. Репресії викликали наростання антиавстрійських і антиугорських настроїв у Західній Україні.

Нищення українства російською окупаційною владою. Захоплення Західної України Російська імперія вважала своєю історичною місією. У Маніфесті головнокомандувача російської армії, оприлюдненому в серпні 1914 р., вторгнення російських військ у Галичину оцінювалося як продовження справи Івана Калити, який почав процес об'єднання московських земель: «Хай допоможе Господь царственому своєму помазанику, імператору Миколі Олександровичу всієї Росії, завершити справу великого князя Івана Калити». Ці слова не провіщали прихильникам національно-державного відродження України нічого доброго. Галичину і Буковину царизм розглядав як частину Росії, а українців, які тут мешкали, як «російських людей».З початком Галицької битви в Західну Україну масами посунули російські чиновники різних рівнів довершувати справу військових. Становище українського населення, яке ще недавно зазнало брутальних розправ австро-угорської влади, катастрофічно погіршилося. Росіяни поводилися як окупанти. На захоплених західноукраїнських територіях російським урядом було утворене Галицько-Буковинське генерал-губернаторство, на чолі якого поставлено графа Георгій Бобринського. У своїй промові перед представниками Львова він заявив: «Східна Галичина і Лемківщина -споконвічна частина єдиної великої Русі; у цих землях корінне населення завжди було російським, влаштування їх тому повинно бути на російських засадах. Я буду впроваджувати тут російську мову, закон і управління».
Слова російського сановника не розходилися з його ділами. З перших днів окупації російські військові і чиновники знищували тут будь-які прояви українського життя: закривалися українські газети й журнали, книгарні, видавництва. Була заборонена діяльність українських партій і громадських об'єднань («Просвіти», спортивних, молодіжних об'єднань). Усі українські школи також закрили. Почалася реорганізація шкільництва за російським зразком і з російською мовою навчання. Було видано спеціальні підручники для галицьких шкіл, написані російською мовою. Тисячі українських діячів, що залишилися в краї, було заарештовано й вислано в глиб Росії, зокрема Сибір. Гонінь зазнала Українська греко-католицька церква. Митрополита Ан-дрея Шептицького було заарештовано й ув'язнено в монастирській тюрмі в Суздалі, де він перебував до Лютневої революції 1917 р. Репресій зазнали й інші відомі представники греко-католицького духовенства. Царизм розгорнув кампанію навернення греко-католиків у православ'я. Для керівництва цією акцією Синод Російської православної церкви відрядив у Галичину фанатиків московського православ'я - владику Антонія (Храпо-вицького) з Харкова і Євлогія з Холма. На чолі близько 330 парафій було поставлено православних священиків.Уся політика російської окупаційної влади спрямовувалася на те, щоб знищити будь-які національні особливості українського населення, перетворити галичан на росіян. Серед далекоглядніших російських лібералів лунали поодинокі голоси протесту проти погромницької політики в Галичині. «Ми відкинули від себе рідний нам український народ і затьмарили ясне обличчя нашої великої визвольної війни», - говорив перед депутатами Державної думи у лютому 1915 р., у розпал Галицької битви, один з лідерів кадетів П. Мілюков. Справді, навіть серед тієї частини населення, що ставилася до Росії з симпатією, тепер почали поширюватися стереотипи офіційної пропаганди Німеччини і Австро-Угорщини, що росіяни - це варвари, а Росія - це дика Азія.
ВОЄННІ ДІЇ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ В 1915–1916 рр.
Контрнаступ німецько-австрійських військ у Західній Україні
Російське командування було впевнене, що в результаті Галицької битви Західна Україна назавжди стала частиною імперії. На початку квітня 1915 р. до Львова навіть приїхав Микола II - російський імператор, який потім відвідав і Перемишль - колишню австрійську твердиню.Цей візит повинен був засвідчити перехід під російську корону захоплених у ході наступу земель Західної України. Одночасно вважалося, що поява в окупованих районах імператора посилить бойовий дух військ.Однак час для візиту царя було вибрано надзвичайно невдало. На фронті назрівав перелом на користь німецько-австрійських військ, який російське командування проґавило. 19 квітня 1915 р. (2 травня за н. ст.) німецько-австрійські війська в Галичині почали контрнаступ. Командував ударною групою, до якої увійшли відбірні німецькі війська, таємно перекинуті із Західного фронту, генерал Макензен - один з найкращих воєначальників. Застосувавши на вузькій ділянці фронту в районі міста Горлиці в Західній Галичині масований артилерійський вогонь, вони прорвали фронт і змусили російську армію відступати.
Контрнаступ зупинили лише восени 1915 р. на лінії Кам'янець-Подільський-Тернопіль-Кременець-ДубноНова катастрофа для населення України
Відступ російської армії приніс для населення України, передусім Східної Галичини і Північної Буковини, нову катастрофу. Усіх, кого вважали «неблагонадійними», виселяли з прифронтової смуги. Ті ж, хто перейшов у православ'я, виїжджали добровільно, побоюючись розправи німець-ко-австрійських військ. І тих і інших російська влада спрямовувала в тилові області імперії, дуже часто - до Сибіру.Водночас російські війська змушені були відступати із Холмщини, Волині, Поділля, які до початку світової війни перебували в складі Російської імперії.Здавалося б, ставлення до цих земель, населених громадянами Російської імперії («своїми»), повинно бути іншим. Але ні. На своїй території російські війська вдалися до тактики «випаленої землі». Вони руйнували мости, залізниці, адміністративні споруди, склади, електростанції тощо. Начальник військових сполучень генерал І. Павський в одному зі своїх донесень писав: «Руйнування зроблено ґрунтовно». Сотні тисяч людей мусили покидати рідні домівки й на багато років ставали біженцями. Дорогою за Урал їх косив тиф. Медичного персоналу й ліків не вистачало, бо все спрямовувалося на фронт. Евакуйованих і біженців у самому лише Київському комітеті допомоги, який опікувався біженцями, було зареєстровано 3,3 млн чол.З осені 1915 р. розпочалася евакуація підприємств і навчальних закладів Правобережної України. Так, Київський університет перевозили до Саратова, а Київський політехнічний інститут - до Воронежа. Вивозили державні установи, заводи, школи, музеї, бібліотеки. Планувалося навіть евакуювати Києво-Печерську лавру з її святинями.
Брусиловський прорив і наступ російських військ
Утім, такі надзвичайні заходи виявилися передчасними. Навесні 1916 р. розпочалася славнозвісна наступальна операція російських військ в Україні, яка увійшла в історію під назвою «Брусиловський прорив» (див. карту). Російська армія під командуванням талановитого генерала Олексія Брусилова прорвала фронт, просунулася в глиб території противника на 80-120 км і знову захопила Чернівці, Коломию, Броди й Луцьк. Загальні втрати Австро-Угорщини і Німеччини становили 1,5 млн, Росії - близько 1 млн чол. Площа окупованої у ході операції території становила 2,5 тис. км2.!!!!
Загроза вторгнення нависла над Угорщиною. Але розвинути цей успіх російській армії не вдалося. Німецьке командування перекинуло частину своїх військ із Західного фронту (близько 400 тис. солдатів і офіцерів) і зупинило російський наступ. Фронт стабілізувався і в такому стані перебував до літа 1917 р.
3) Бойовий шлях легіону УСС
У складі австрійської армії воювало з'єднання, створене українськими патріотами Галичини, - легіон Українських січових стрільців («усусів»). «Усуси» складали військову присягу на вірність імперії і на вірність Україні. Себе вони вважали першим підрозділом української армії, що формуватиметься у ході війни і своєю метою матиме боротьбу за незалежність України. Початок бойового шляху Січових стрільців припадає на 25 вересня 1914 р. У розпал Галицької битви вони захищали в Карпатських горах Ужоцький перевал, який атакувала дивізія кубанських козаків. Але справжнє бойове хрещення УСС пройшли у квітні 1915 р. у боях за гору Маківку поблизу Славська, коли російське командування кинуло проти стрільців кілька полків і артилерію. Контроль над горою забезпечував росіянам дальше просування на Захід, тому боротьба за неї була особливо жорстокою і кровопролитною. Кілька разів цей важливий пункт переходив з рук у руки. У бій було кинуто кавалерію донських козаків під командуванням генерала Каледіна. Саме в ці дні російський цар Микола II об'їжджав Галичину, і військове командування прагнуло будь-що порадувати його ще однією перемогою. Врешті, ціною великих жертв російським солдатам вдалося закріпитися на горі Маківці, але в цей час розпочався їх загальний відступ з Галичини.УСС брали участь у наступальних операціях 1915 р. У червні вони першими ввійшли в місто Галич, піднявши над містом жовто-синій український національний прапор. Славною і разом з тим трагічною віхою на бойовому шляху УСС стали виснажливі бої на горі Лисоні поблизу Тернополя, які «усуси» вели в серпні-вересні 1916 р. Січові стрільці потрапили в оточення, й вирватися з нього вдалося лише частині з них. Після поповнення полк УСС знову опинився в епіцентрі бойових дій.Австрійське й німецьке командування неодноразово відзначало героїзм «усусів», їхні високі моральні якості й навіть називало полк УСС «найкращим підрозділом усієї австро-угорської армії». В умовах наростання у військах австро-німецького блоку антивоєнних настроїв, непоодиноких випадків дезертирства бойова звитяга «усусів» була справді нетиповим явищем. В її основі лежав патріотизм Січових стрільців, їхнє переконання, що в цій війні вони віддають своє життя і проливають кров за світлу мету: відродження незалежної української держави і щасливе майбутнє народу. Але ставлення командування до «усусів» було дуже нерівне. Один з них згадував: «Під час боїв австрійським похвалам не було кінця, під час же затишшя на фронті австрійським зневагам теж не було кінця: тоді Українські січові стрільці бували для австрійців лише "рутенськими зрадниками"».Українські січові стрільці в жорстоких умовах світової війни знаходили час для громадської і національно-культурної роботи. Останні місяці життя Івана Франка ним опікувалися «усуси». Сини Івана Яковича Петро й Тарас одними з перших вступили до легіону і брали безпосередню участь у боях. Наприкінці травня 1916 р. делегація УСС прямо з окопів виїхала до Львова на похорон І. Франка, де їхній представник виступив з яскравою промовою. А коли наприкінці 1916 р. «усуси» перебували на переформуванні на Волині, то організували 46 початкових українських шкіл, де вчителями були рядові стрільці й офіцери.
Формування легіону Українських Січових Стрільців (УСС).
Початком освіти легіону Українських Січових Стрільців по праву можна вважати 1911 рік. Саме в цьому році виникла ідея створення воєнізованих організацій з української молоді Галичини. Головною метою цих організацій була підготовка української молоді до збройної боротьби з самим грізним ворогом українського народу - Росією. Перші організації були таємними. Розміщувалися вони в середніх школах і університетах. Після загострення відносин між Російською та Австро-Угорською імперіями, ідея воєнізування молоді знайшла відгук і в політичних колах, і серед спортивно-громадських товариств, таких як ''Сокіл'',' 'Січ'', ''Пласт''.
18 березня 1913 К. Трильовський домігся твердження першого стрілецького товариства -''Січові Стрільці''. До нього приєдналися інші товариства з провінції. Першим керівником''Січових Стрільців''став львівський адвокат В. Старосольський, а його заступником - Д. Катамай, що пізніше став старшиною Українських Січових Стрільців.
25 січня 1914 у Львові засновано ще одне товариство під назвою''Січові Стрільці II''. Його керівником став Р. Дашкевич, став потім старшиною Київських Січових Стрільців. Крім цих двох центрів стрілецького руху, восени 1913 року, утворений третій -''Стрілецький курінь''при товаристві''Сокіл''. Всі ці організації навчали українську молодь військової справи. Але на їхньому шляху вставали перепони, поставлені австрійським керівництвом краю. Можливо, ці організації були б закриті, якби не Перша світова війна.
28 червня 1914 пролунали постріли у Сараєво. Цими пострілами було вбито ерцгерцог Франц Фердинанд і його дружина, а 28 липня 1914 року австро-угорський уряд оголосив війну Сербії, в яку, незабаром, виявилися втягнуті майже всі держави світу.
Під впливом цих подій, 2 серпня 1914 об'єдналися всі українські партії, створюючи''Головний Українська Рада''на чолі з К. Левицьким. Трохи пізніше''Головний Українська Рада''створив''Українську Бойову Управу''- організацію, яка повинна була стати Верховним командуванням українських збройних сил - легіону Українських Січових Стрільців (легіон УСС).
6 серпня 1914 Головна Українська Рада' і' 'Українська Бойова Управа''виступили з маніфестом, в якому вони проголосили готовність українського народу до боротьби на стороні країн Троїстого союзу та закликали українську молодь встати під жовто-блакитні прапори Українського Січового стрілецтва . Після проголошення цього маніфесту, молодь Галичини і люди старшого віку почали масово записуватися в Січові Стрільці. Спочатку вони збиралися повітових центрах, де працювали повітові комітети ''Бойової Управи''. З повітових центрів добровольців відправляли в міста: Стрий, Тернопіль, Станіслав, Перемишль, Дрогобич, а потім партіями до Львова, де починалося формування легіону Українських Січових Стрільців. Після евакуації зі Львова військових частин і державних установ, добровольців відправили до міста Стрий, для подальшого формування легіону.
Однак на шляху створення легіону виникли деякі проблеми:
Відсутність грошей на утримання добровольців;
Відсутність інструкторів для підготовки особового складу легіону;
Небажання створення окремої української військової частини австрійськими властями.
Перша з цих проблем була вирішена: гроші на утримання добровольців збиралися по всьому краю. У цих зборах брали участь усі верстви населення.
Друга проблема була вирішена тільки наполовину, так як з австрійської армії вдалося звільнити і перевести на службу до легіону тільки 20 старшин, які стали інструкторами.
Довго залишалася невирішеною третя проблема. Австрійські військові власті всіляко перешкоджали створенню легіону:
Вони вимагали, щоб з 10 тисяч добровольців, які прибули зі Львова до Стрия, в легіоні залишилося тільки 2 тисячі чоловік, озброїли Січових Стрільців гвинтівками системи Верндля, знятими з озброєння в 1888 році, легіон не забезпечили ні військовою амуніцією, ні обмундируванням, ні взуттям.
Але найголовнішим вимогою австрійської влади було прийняття присяги легіоном на вірність Австро-Угорської імперії.
Після тривалих переговорів з австрійським командуванням вдалося підвищити чисельність легіону до 2,5 тисяч осіб, вдалося отримати деяку кількість нового озброєння (автоматичні гвинтівки системи Маузера) та обмундирування, але за все це довелося заплатити присягою на вірність Австро-Угорської імперії. Таким чином, легіон Українських Січових Стрільців ставав не окремої української частиною в австрійській армії, а всього лише її придатком.
3 вересня 1914 легіон Українських Січових Стрільців прийняв присягу на вірність Австро-Угорщини, а через кілька годин - присягу на вірність України:
''Я, УСС, присягаю українським князям, гетьманам, Запорізькій Січі, могил і всієї України, що буду вірно служити Рідному краю, захищати його перед ворогом, воювати за честь української зброї до останньої краплі крові. Допоможіть мені, Господи Боже та Архангел Михаїл. Амінь.''[,]
Після прийняття присяг легіон виїхав в містечко Страбичово, так як 2 вересня 1914 року російські війська захопили Львів і впритул наблизилися до Стрия.
Склад легіону Українських Січових Стрільців.
У Страбичово легіон розділили на два з половиною куреня: 1-м куренем був призначений командувати М. Волошин, 2-м - Г. Коссак, половиною 3-го - С. Шухевич. Командиром всього легіону став М. Галущинського.
У кожен курінь входило 4 сотні (роти). Сотні складалися з 4 чет (взводів), чоти з 4 ройв (відділень) у 10 -15 осіб. Всього в сотні було 100 -150 чоловік. Крім цього в кожній сотні було по два ремісника (один швець і один кравець), сотенний писар і його помічник, два телефоніста.
До легіону входили не тільки курені, але й інші частини: додаткові бойові частини, запасні та допоміжні частини, а також спеціальні бойові частини. Додаткові бойові частини були представлені кіннотою, кулеметної сотнею, інженерної сотнею. Кіннота складалася з однієї сотні, в якій було чотири старшини і сто дванадцять стрільців. Командував кіннотою поручик Р. Камінський.
Кулеметна сотня складалася з одного командира сотні, двох командирів пар, чотирьох кулеметників та тридцяти двох чоловік обслуги. Озброєння - 4 кулемети системи ''Шварцлезе''. Першим командиром був В. Соловчук.
Склад інженерної сотні - 4 пари, в яких знаходилися різні фахівці. Командував сотнею І. Силка. Запасні частини були представлені запасний сотнею, пізніше полком. На перших порах запасний сотнею командував М. Волошин. Допоміжні частини: санітарна служба, Кіш, обоз, господарський відділ, Друкована квартира.
Склад санітарної служби: два доктори, чотири санітара. У їх розпорядженні знаходилися перев'язувальні матеріали, медичні інструменти і 2 пари коней з возами для вивезення поранених. Першими докторами, а отже і командирами, були І. Рихло і А. Беляй.
Обоз був приставлений до кожної сотні. Він складався з 4 возів з 2-ма парами коней і одній польовій кухні. Перша віз була призначена для перевезення канцелярії сотні, друга і третя - для продуктів, четверта - під амуніцію. Командував обозом підстаршина.
Господарський відділ (інтенданство) складався з одного головного інтенданта, його помічника, інтендантів у куренях і сотенних справників в сотнях. Головне завдання господарського відділу - забезпечення легіону продуктами харчування, обмундируванням, взуттям.
Кіш - тилова частина легіону Українських Січових Стрільців. Кош ділився на кілька відділів:
1) Евідаціонная канцелярія. Тут проводилася приписка бійців до легіону.
2) Відділ новобранців. Цей відділ відав розподілом новобранців по частинах легіону.
3) Відділ видужуючих. Тут збиралися стрільці, які після одужання поверталися в свою частину, а також збиралися і ті, хто отримавши поранення або захворівши, направлялися в госпіталь.
Станційна команда. Вона забезпечувала порядок на стоянках Коша.
Продуктовий старшина чи громадський старшина. Він відав усіма господарськими справами.
Відділ вербування. Тут набирали новобранців до легіону. Версія для квартира - літературно-художній гурток легіону. Завданням цього гуртка було збереження традицій Українських Січових Стрільців, всіх його боїв.
Спеціальна бойова частина. Під час Першої світової війни в піхотних частинах не було доданої їм артилерії і мінометних частин. Тому в легіоні була створена спеціальна подружжя, яка була озброєна легкими та важкими мінометами, гранатометами і вогнеметами. Завдання цієї пари полягала в тому, щоб захищати свої війська, коли йде наступ противника. Подружжя діяла в основному в обороні. Командиром подружжя був призначений хорунжий І. Рогульський. Підготовка легіону ще була не завершена, коли легіону довелося вступити в бій.
Бойові дії легіону Українських Січових Стрільців у 1914 - 1916 рр..
10 вересня 1914 австро-угорська армія програла бій під м. Львів. Залишки армії почали відступ на захід, в Карпати. Російські війська оточили Перемишль і без бою зайняли передгір'ї Карпат. На фронті склалася важка ситуація, і тоді командування австро-угорської армії згадало про легіоні Українських Січових Стрільців.
10 вересня 1914 сотня В. Дідушка виїхала до села Верецькому, а 17 вересня сотня О. Семенюка - до селища Сянки на підкріплення бойовій групі полковника Дрекслера. Сотні виїхали на фронт несподівано, не отримавши обмундирування та амуніції. На озброєнні сотень були гвинтівки системи Верндля, замінені на фронті гвинтівками системи Манліхера.
Ці неприємності не позначилися на боєготовності стрільців, і вже 25 вересня вони провели свій перший бій біля селища Сянки. Стрільці із сотні Семенюка зіткнулися з кінним роз'їздом кубанських козаків. З цього бою стрільці вийшли переможцями, захопивши козацького коня і зброю.
27 вересня відзначилися два подружжя з сотні В. Дідушка. Вони разом з однією кінною сотнею і однієї подружжям мадярських жандармів розгромили батарею російських знарядь і на кілька годин зупинили наступ російських частин на селище Сянки. Однак, в цей же день російські війська зайняли село. У бою за Сянки сотня О. Семенюка зазнала перших втрат: п'ятеро людей було вбито, кілька потрапили в полон.
На другий день, 28 вересня, російські війська перейшли мадярсько-галицьку кордон між містечками Климець і Верб'яж, і атакували сотню В. Дідушкав селищі Верецькому. Втрати сотні склали: десять убитих, одинадцять поранених, вісім взятих у полон.
У цей жн час австро-угорське командування перекидає під Сянки Другу армію, яка повинна була захищати Мадьярщіну. На напрямку Верецькому - Лавочкіна - Стрий була поставлена ​​бойова група генерала Гофмана, пізніше 25-й корпус. До складу цієї групи і увійшов і легіон Українських Січових Стрільців. Але легіон не брав участь у бойових діях спільно з усіма військами групи, так як для нього командування групи, а точніше поручик австрійського Генерального штабу П. Кватернік, поставили окреме завдання. Суть цього завдання полягала в тому, щоб розділити легіон на загони по двадцять чоловік, для ведення партизанської війни в тилу ворога.
26 вересня 1914 до містечка Волівци виїхали три сотні під командуванням Горук, Дудинського, Будзиновського. Вони були озброєні гвинтівками системи Верндля, а одягнені в цивільний одяг. У Волівцах їх розділили на 10 самостійних загонів, які включали командира, його заступника і вісімнадцять стрільців. На дорогу кожен боєць загону отримав 40 крон і, крім цього, командир загону отримав ще 400 крон на загальні витрати. Кожен загін повинен був самостійно перейти лінію фронту і почати діяти в призначеному районі. Після чотирьох тижнів партизанських дій, загони повинні були повернутися назад.
28 вересня до партизанських дій перейшли ще дві сотні під командуванням Є. Коніка та І. Барана. Вони повинні були перейти фронт трохи на схід інших загонів.
Однак, в цей час російські війська прорвали фронт, який тримався на Галицькій території. Фронт почав відкочуватися з Бескидського хребта на Закарпатті. І коли на Бескидах почали з'являтися стрілецькі загони, командири австрійських частин почали включати їх до складу своїх сотень. Таким чином, багато загонів, які дійшли до передових позицій, опинилися в різних частинах австрійської армії. Інші, побачивши долю своїх товаришів, повернулися в Волівци. Кілька загонів все-таки виконали наказ і перейшли лінію фронту. Загони почали діяти біля села Волове. Але, проблукавши деякий час, повернулися назад. Тільки одному загонові, під командуванням
Г. Іваненка, вдалося перейти в Дрогобичіну і почати активні дії. Загін з'єднався з легіоном після звільнення Галичини.
Так закінчилася партизанська діяльність легіону, яка не принесла нічого крім великих втрат і роз'єднаності частин легіону, тобто того, чого домагалося австрійське командування. Однак повністю знищити легіон йому не вдалося.
Наступною віхою в історії Українських Січових Стрільців стали бойові дії в жовтні 1914 року, коли після розгрому австрійських армій у Галичині, російське командування перекинуло декілька корпусів з Галичини під Варшаву, де збиралися війська для наступу на німців.
Саме в цей час австрійська армія, використовуючи ослаблення російських військ у Галичині, спільно з німецькими частинами розпочала бойові дії на півдні і заході. Вже в другій половині жовтня вони звільнили Перемишль, і з Карпат вийшли на лінію Хірів - Турка - Синьоводської, німецька армія на півночі дійшла до лінії Варшава - Івангород.
У цих бойових діях брав участь корпус генерала Гофмана, де знаходився легіон Українських Січових Стрільців. Корпусу було доручено вдарити в напрямку Стрия, і відразу ж після цього допомогти 8-ї кавалерійської дивізії генерала Лемана взяти Дрогобич.
У цієї бойової операції легіон Українських Січових Стрільців зіграв важливу роль, так як на всьому протязі операції був авангардом австрійських військ.
Корпус генерала Гофмана розділили на 3 групи: 1 - 130-а бригада, повинна була йти по дорозі Лавочне - Сколе - Синьоводської - Стрий; 2 - 129-а бригада - по дорозі Верецькому - Сколе, 3 - 131-а бригада - по дорозі Волове - Стрий, через Болехів.
3 сотні легіону під командуванням Г. Коссака були прикомандировані до 129-ій бригаді, сотня Барана - до 131-ій бригаді, а 2 сотні полукуреня С. Шухевича потрапили під командування генерала Лемана, командира 8-ї кавалерійської дивізії. Ця дивізія стояла в містечку Турки, куди і виїхали 2 сотні.
Енергійним ударом на Тухольки і Лавочне, почали бойові дії в напрямку Стрия 129-я і 130-а бригади. Можливо російські війська впоралися б із цим наступом, якби не загроза їх правому флангу в напрямку якого вдарила 8-а кавалерійська дивізія і 2 сотні легіону під командуванням Вітовського та Будзиновського. Вони швидким походом перейшли з містечка Турки (10 жовтня) через Явору, Ісаї, Кропивник (14 жовтня) і завдали удару. Цей удар послабив опір російських частин, і 3 сотні Г. Коссака 14 жовтня увійшли в село Скального. Однак російські війська зупинили наступ на позиціях на горі Комарницька, біля села Синьоводської. 18 жовтня Січові Стрільці прорвали оборону і змусили російські частини залишити Стрий і відійти в напрямку Гаї - Бригіда - Угорське. 19октября 1914 частини 130-ї бригади зайняли Стрий.
Після цього генерал Флайшман перекинув 129-у бригаду і 1 сотню Січових Стрільців під командуванням І. Коссака на допомогу кінноті генерала Лемана, яка спільно з двома сотнями з полукуреня С. Шухевича оточила Борислав і Нагуєвичі (19 жовтня), а також почала атакувати позиції російських військ у напрямку селищ врожаю і Цибулини. 20 жовтня 1914 сотня І. Коссака захопила Дрогобич.
У цей час дві інші сотні під командуванням Г. Коссака обороняли Стрий, тому що 21 жовтня російські війська, підтягнувши резерви, почали контрнаступ. Перша ж атака російських частин увінчалася успіхом - австрійські частини почали відступати. При відступі австрійських військ Українські Січові Стрільці стали їх ар'єргардом. У цих ар'єргардних боях Січові Стрільці показали героїзм і відмінну виучку, проте утримати противника не вдалося, і 7 листопада довелося відступити на лінію плаву - Аннаберг.
У анабергіт і сусідньому селі Феліціенталь легіон перебував дуже довго. Він захищав інші дивізії, які будували оборонні споруди.
У цей час, полукурень С. Шухевича охороняв відступ 8-ї кавалерійської дивізії, яка після невдалого наступу на селище Уріж потрапила у скрутне становище. Українські Січові Стрільці, проявивши героїзм і військовий вишкіл, дозволили дивізії відступити, а після стабілізації фронту по залізниці дісталися до анабергіт (12 листопада).
Таким чином, в Аннаберг зібрався майже весь легіон (сотня Барана, яка входила в 3-ї групи, приєдналася до сотень Г. Коссака 26 жовтня).
Після стабілізації лінії фронту, австрійське командування прийняло рішення провести спільно з німецькими частинами зимовий наступальний похід в Карпатах. Для цієї мети була створена Південна Армія, до якої увійшов легіон Українських Січових Стрільців. У цьому поході легіон зіграв одну з головних ролей.
Похід, а з ним і бойові дії, які почалися 21 січня 1915 року. Після запеклих боїв на вершинах гір, недалеко від колишньої галицько-мадярської кордону, австрійські та німецькі частини розбили супротивника і увійшли в Галичину. Обидва куреня Українських Січових Стрільців йшли на чолі своїх бригад. 1 лютого переможний похід зупинився на вершині гори Станеще (1-й курінь) і в спаленому Віжлове (2-й курінь), так як російські війська закріпилися на горі Великий Явірник і в селі Лавочне, які вони запекло обороняли. Саме під Лавочне легіон Українських Січових Стрільців здійснив подвиг, про який потім багато говоритимуть як в австрійській, так і в російській армії.
Вночі, 1 лютого 1915 року, в тридцятиградусний мороз, 1-й курінь під командуванням Горук зробив обхідний маневр, який змусив російські частини залишити Лавочне. Втрати куреня були великі: вісімдесят шість чоловік потрапило до лікарні з відмороженими кінцівками. Більшість з них залишилося каліками. Після цих боїв курені отримали п'ятиденний відпочинок в селі Тарнавци, а 10 лютого вони були переведені в запас бригад.
У цей час російські війська, отримавши підкріплення, почали наступ на частини Південної Армії, з метою відсунути їх на Бескидський хребет. Першим етапом цього наступу було захоплення гори Магура і гори Татарівка, а другим - захоплення гір Кликва і Маківка (У березні - квітні 1915 року). У боях за ці гори брав участь практично весь легіон Українських Січових Стрільців, який на другий день його перебування в резерві, перекинули в напрямку цих гір.
1-й курінь був спрямований на гору Кічерка. До 19 березня курінь або ніс службу на лінії фронту, або стояв у резерві бригади. 2-й курінь був спрямований на гору Татарівка. Однак, після відступу з цієї гори він був переведений в резерв 130-ї бригади, між горами Кликва і Маківка. Незабаром туди ж був переведений і 1-й курінь, завдання якого полягало в захисті північно-західного схилу Маківка. Таким чином, обидва курені перебували в складі однієї бригади.
У той час, коли легіон перебував у резерві, відбулася його реорганізація. Вона була проведена 23 березня 1915, хоча затвердження її відбулися 14 березня 1915 року. З цієї реорганізації легіон ділився на два самостійних куреня по 4 сотні в кожному. Командиром 1-го куреня став Г. Коссак, 2-го С. Горук. У справах організаційно-адміністративного напрямки курені підпорядковувались командуванню корпусу, а в тактичних - командуванню дивізії або обом бригадам. Таким чином, після реорганізації, легіон став дуже залежимо від австрійського командування.
В цей же час почалися бої за Маківка. З 23 березня по 4 квітня 1915 року російські війська безперервно атакували позиції Українських Січових Стрільців на лівому фланзі оборони гори, але нічого не досягли. Тоді, перегрупувавшись, російські війська почали наступ на правий фланг оборони гори, який захищали австрійські частини. На цьому фланзі російські частини досягли певних успіхів, які були зведені нанівець контрударом двох сотень Січових Стрільців. Ці сотні, під командуванням Дудинського і Носковського, вибили російські частини з тільки що зайнятих ними позицій.
Після цих подій на фронті встановилося затишшя, яке дозволило зосередити 1-й курінь в селі Головецько, а частина його відправити на відпочинок в Кош, який стояв біля Мукачева.
В цей же час німецької дивізії, що стояла лівіше 130-ї бригади, вдалося взяти вершину Гостру.
На заході австро-німецькі частини також готувалися до рішучих бойових дій. Російське командування дізналося про цю підготовку і вирішило випередити австро0немецкіе частини, ударивши по Південній Армії, а саме по частинах, які розташовувалися на горі Маківка.
28 квітня 1915 російські війська почали штурм Маківка. У цей час Маківці захищали австро-угорські частини, що входили до складу 35-го піхотного корпусу, а також мадярські і галицькі ополченці. Легіон Українських Січових Стрільців у цей час перебував у резерві 130-ї бригади, що стояла в селі Головецько.
Слабка оборона гори Маківка не витримала сильного удару російських військ, які вночі 28 квітня розбили лівий фланг оборони і захопили вершину. Курені легіону Українських Січових Стрільців були підняті вночі по тривозі. Після їх прибуття до Маківці три сотні 10го куреня і дві сотні 2-го куреня були кинуті в контрнаступ, яке почалося о 5 годині ранку. Сотні 1-го куреня почали наступ на лівому фланзі гори, а сотні 2-го куреня - на північно-східному схилі. Вже через годину сотні Будзиновського і Мельника захопили вершину, а сотні 1-го куреня зігнали російські частини до річки Головчанка.
Після закінчення бою (близько 10 годин ранку), сотні 1-го куреня відійшли в село, а дві сотні 2-го куреня зайняли оборону на висоті 952, зміцнивши галицьких ополченців.
Зазнавши невдачі на лівому фланзі, російські війська почали підготовку наступу на правий фланг, на вершину і на південний схил гори. Вони сподівалися, що на цих напрямках оборона буде менш сильною через природних перешкод.
Першу частину настання російські війська почали 29 квітня. Два дні і дві ночі російські війська по крутих схилах піднімалися до позицій стрільців з метою їх захоплення, але кожен раз були змушені під вогнем стрільців повертатися до підніжжя.
На світанку 1 травня російські війська за підтримки артилерії почали штурм правого флангу і, розбивши його, захопили вершину гори. У російський полон разом з австрійськими солдатами потрапила частина стрільців із сотень Мельника і Будзиновського. На допомогу двом сотням 2-го куреня підійшли три сотні 1-го куреня і дві сотні мадярських новобранців. Мадярські сотні, а також що залишилися в живих і не потрапили в полон Українські Січові Стрільці з 2-го куреня, почали наступ на вершину Маківка, а сотні 1-го куреня пішли трохи лівіше. Почався нерівний бій. Російські частини обороняли завойовані позиції так, що незабаром мадярські сотні вийшли з бою. Весь тягар нерівного бою лягла на Січових Стрільців, які вже два рази атакували і два рази відступали з гори. Але на третій раз Січові Стрільці, за підтримки австрійської артилерії, увірвалися на вершину гори, знову оволодівши Маківка.
У цих боях легіон зазнав тяжких втрат: сорок сім чоловік убитими, сімдесят шість пораненими, кілька десятків потрапило в полон. Проте ці втрати і мужність, з якою воювали Українські Січові Стрільці не залишилося не поміченим. Так у наказі командира 55-ї дивізії генерала Флайшмана говорилося:''Українці! З великою гордістю можете дивитися на Ваші героїчні дії. Кожен повинен бути гордий за приналежність до Вашого легіону, який по праву може називатися добірною частиною. Я впевнений, що в кожній небезпеки на Вас можна розраховувати. Щоб ці бажання здійснювалися - тричі слава!''[,]
Таким чином, бойові дії і перемога на Маківці зміцнили становище Українських Січових Стрільців у австрійській армії, а також сприяли підняттю авторитету стрілецтва в австрійському Генеральному штабі.
Після боїв за Маківці легіон брав участь ще в боях за Болехів, Галич, переправу через Дністер, під Заваловом, над Стрипою, під Семіківцамі.
22 вересня 1915 відбулася чергова реорганізація легіону в 1-й полк Українських Січових Стрільців. Командиром полку був призначений Г. Коссак.
26 листопада 1915 полк Українських Січових Стрільців був переведений на зимівлю в Соснов, де і знаходився всю зиму 1915 - 1916 рр..
Бойові дії в 1916 році Українські Січові Стрільці розпочали з новим командиром. 16 березня 1916 командиром полку Українських Січових Стрільців став А. Варивода, який замінив на цій посаді Г. Коссака.
13 травня 2-й курінь під командуванням С. Горук перейшов на позицію під назвою''Весела''на лівому березі річки Стрипи. 1-й курінь, під командуванням Є. Лисняк, перейшов на північний кінець Соснова, як резерв бригади. Ворожі ж позиції знаходилися далеко в степу на лінії Пантеліха - Заздрість - Настасья.
У 1916 році загальне положення на Німеччини та Австро-Угорщини на фронтах почав погіршуватися. Наступ австрійських військ на італійському фронті послабило Східний фронт. Додатково до цього німецькі війська почали бойові дії на Західному фронті. Для того щоб полегшити становище на цих фронтах, держави Антанти почали у відповідь бойові дії, в яких одну з головних ролей зіграли російські війська.
4 червня 1916 почався наступ російських військ під командуванням генерала О. Брусилова. За червень російські війська кількома сильними ударами розбили австро-німецький фронт на Волині і на південно-сході, після чого австро-німецькі війська відійшли на північ на лінію річки Стоходу, а на півдні - до буковинської-мадярської кордоні і за Солотвітскую Бистрицю. У такій обстановці Південної Армії також довелося відійти. Полк Українських Січових Стрільців покинув свої позиції на Стрипі тільки ввечері 11 серпня. Вночі, через села Антонівка, вівса, Литятіно, полк перейшов у село Потутори. Полку був відданий наказ по-якому він залишався в Потутори, для оборони самого селища та залізниці Підгайці - Бережани. 1-й курінь зайняв позиції на схилі пагорба, який знаходився на півночі від залізниці. 2-й курінь - уздовж східного краю Потутори до місця впадання річки Ценівка в річку Золота Липа. 14 серпня російські частини наблизилися до австро-німецького фронту.
Увечері того ж дня російське командування під прикриттям артилерійського вогню перекинуло передові загони через річку Ценівка. Ці війська, за допомогою яру близько висоти 327, несподівано увірвалися в розташування 35-го Стрілецького полку (колишній 35-й полк крайової оборони) та частково знищили його. Потім російські частини почали атаку на сотню Січових Стрільців 1-го куреня, що прикривала фланг полку і запасну сотню Січових Стрільців. Сотні були змушені відступити, залишаючи поранених.
Дві що залишилися сотні і загін кулеметників, що стояли ближче до дороги, встигли підготуватися до оборони. Але ця оборона нічого не дала і їм довелося відступити. На місці бою залишилася одна сотня 1-го куреня, на допомогу якої прийшов резерв 2-го куреня. Спільними зусиллями вони ліквідували прорив. Трохи пізніше до них приєдналися дві сотні 81-го моравського полку, які остаточно знищили прорвалися російські частини.
Дізнавшись про прорив російських військ австрійське командування повністю поклав провину за це на полк Українських Січових Стрільців та розформувало його на два окремих куреня.
Після цього обидва курені були відправлені в резерв у місто Посухів. Але вже 16 серпня 1-й курінь під командуванням Є. Лисняк перейшов на позиції між Потутори і лісом на Диких Полях. 2-й курінь залишився в Посухове і допомагав 1-му куреню будувати оборону.
В кінці серпня обидва курені зійшлися в Посухове і звідти пішли в бій на гору Лисоня.
На початку вересня 1916 року російські війська вдарили в центр Південної Армії, де перебувала 55-а дивізія. Наступ російських військ почалося зі взяття позицій 35-го Стрілецького полку на горі Лисоня увечері 2 вересня. На допомогу цьому полку командування послало 1-у і 2-у сотні 2-го куреня Українських Січових Стрільців. 1-а сотня відразу ж вступила в бій з російськими військами. Але російські війська швидко розбили її і змусили відступити.
На світанку 3 вересня на штурм Лисоні пішли залишилися три сотні 1-го куреня. 2-й і 3-й сотням вдалося зупинити просування російських частин, які почали наступ з Лисоні на Бережани. 4-а сотня зупинилася в одному з глибоких ярів під горою, для того щоб з'ясувати обстановку. На 9 годину ранку Лисоня обороняли загони Українських Січових Стрільців, що залишилися від 2-ї та 3-й сотні, а також залишки 310-го мадярського і 35-го Стрілецького полку.
Тільки завдяки цим частинам фронт на Лисоні ще тримався. У цей час російські війська, вдаривши на правому фланзі, захопили висоти 327 і 348 і зійшли в яр. Тут російські частини наткнулися на 4-у сотню, яка побачивши російські війська кинулася в атаку, але була розбита. Залишки сотні потрапили у полон. Після цього в бій вступив 2-й курінь. Він почав рух на висоту 348. По дорозі на висоту, 5-а лівофлангова сотня завдала удар по російським частинам в яру і звільнила залишки 4-ї сотні. Однак незважаючи на всі зусилля Січових Стрільців відбити зайняті позиції не вдалося.
4 вересня в 6 годині ранку, за наказом австрійського командування, Українські Січові Стрільці разом з доданими їм частинами пішли в контрнаступ. Але воно не вдалося.
У цей же день о 19 годині почався загальний наступ всіх частин 55-ї дивізії при підтримці артилерії. У цьому наступі вдалося зайняти позиції, взяті російським військами 2 вересня.
У бою на горі Лисоня Українські Січові Стрільці втратили вісімдесят однієї людини убитими, 293 пораненими і 285 полоненими, але вони врятували всю Південну Армію від поразки.
Після бою за гору Лисоня російське командування перекинуло бойові дії на південь, а фронт 55-ї дивізії залишило у спокої. Курені ж Українських Січових Стрільців були переведені в резерв дивізії, а після кількох днів відпочинку зайняли позиції на східних околицях Потутори.
29 вересня російські війська почали новий наступ, метою якого було взяття Бережан. З 29 до полудня 30 вересня російська артилерія знищила своїм вогнем позиції 129-ї бригади на Лисоні та в Потутори. Після полудня 30 вересня російська піхота пішла на штурм Лисоні і прорвалася в тому ж самому місці, де і 2 вересня. Зайнявши позиції 308-го мадярського полку, вона розгромила весь фронт до Потутори. Не зустрівши опору на своєму шляху, російські війська увійшли в долину річки Золота Липа і почали просування в напрямку Посухова. Потім з півночі і з півдня атакували курені Українських Січових Стрільців, розташовані в Потутори. З перших же хвилин бою Січові Стрільці були оточені з трьох боків і відрізані від інших частин фронту. Обороняючись протягом декількох годин, Січові Стрільці сподівалися на допомогу інших частин, але на допомогу ніхто не підійшов. Частина Українських Січових Стрільців під командуванням Г. Труха почала пробиватися з оточення. Кілька бійців дісталися до інших частин фронту. Інша частина Січових Стрільців потрапила в полон.
Героїчна оборона Потутори Українськими Січовими Стрільцями затримала просування російських військ і дозволила командуванню 55-ї дивізії підвести резерви, які остаточно зупинили наступ російських військ. Проте узяти Потутори підійшли, не змогли.
Після бою в Потутори від двох куренів Українських Січових Стрільців залишилося кілька бійців і уціліла інженерна сотня. Інженерну сотню залишили на фронті, а залишки куренів були відправлені в запасний полк Українських Січових Стрільців, який стояв у місті Развадов, для формування вже полку, яке тривало до березня 1917 року.
Українські Січові Стрільці у подіях 1917 - 1918 рр..
17 березня 1917 новий підлозі Українських Січових Стрільців у складі шести сотень виїхав до Бережан. Полком командував новий командир, чех за національністю, - підполковник Ф. Кікаль.
У Бережанах командування 25-го корпусу наказало з двох куренів полку Українських Січових Стрільців зробити один і присвоїти йому знову назву легіону, тобто полк знову ставав легіоном. Після цього легіон відійшов на позиції в містечку Куропатники, на південно-сході від Бережан, з яких легіон 15 травня перевели в резерв, на південно-схід села Конюхи. У цей час на фронті було спокійно, так як на іншій стороні фронту відбувалися великі зміни.
27 лютого 1917 в Росії відбулася Лютнева демократична революція, що повалила самодержавство. 17 березня 1917 в Києві була створена Центральна Рада, яка почала організовувати автономну владу на Україну.
Але війна ще не була закінчена.
О 5 годині ранку 29 червня 1917 року почали наступ російських військ. Російські частини завдали сильного удару по правому флангу чеської дивізії на півночі від Конюх, і розбивши її, вийшли на легіон Українських Січових Стрільців. Легіон нічого не знав про події на фронті, так як Січовим Стрільцям було дано наказ сидіти в бункерах, а телефонні лінії були зруйновані вогнем артилерії. Російські частини обійшли Конюхи і легіон, не встигнувши чинити опору, опинився в полоні. Від легіону залишилося лише дев'ять старшин і чотириста сорок чотири бійці.
4 липня залишки легіону були переведені під Куропатники, де їх поповнили і знову утворили легіон Українських Січових Стрільців. З Куропатники легіон вийшов 23 липня.
19 липня почалося загальне контрнаступ австро-німецьких військ. 23іюля легіон Українських Січових Стрільців вийшов з Куропатники в напрямку Козовій. Після дводенних боїв близько Козовій легіон повернули на південь. 27 липня легіон брав участь ще в декількох невеликих боях, а на початку серпня разом з іншими частинами австрійської армії вийшов до річки Збруч. Досягнувши річки Збруч, бойові дії на Східному фронті закінчилися.
7 листопада 1917 під час збройного повстання влада в Росії захопили більшовики, які взялися за ліквідацію війни. На фронті залишилися лише українські частини, які підпорядковувалися Центральній Раді.
В кінці серпня легіон Українських Січових Стрільців був переведений в Залісся та поповнено ще одним куренем. У Заліссі легіон простояв до Різдвяних свят. Після них легіон покинув Залісся і перейшов у містечка Сков'ятин і Шишківці, звідки в лютому 1918 року разом з австрійською армією здійснив похід на Наддніпрянську Україну, виконуючи постанови Брестського договору, укладеного між країнами Четвертного Союзу та Української Народної Республіки 9 лютого 1918 року. У цьому договорі йшлося про надання військової допомоги Центральній Раді країнами Четвертного Союзу у війні з більшовиками. Виконуючи цей пункт договору, 27 лютого 1918 австрійська армія рушила на Наддніпрянську Україну. Завданням цієї армії було очистити Правобережжі від військ більшовиків. У похід на Наддніпрянщину була відправлена ​​Південна Армія у складі трьох корпусів: 12-го, 17-го і 25-го. Легіон Українських Січових Стрільців, який перебував у складі 25-го корпусу, перейшов стару австро-російський кордон і зупинився в місті Кам'янець-Подільський. Тут легіон був прикомандирований до окремого загону, яким командував архикнязь Вільгельм Габсбург. Під його командуванням легіон залишався до розвалу Австро-Угорської імперії. Завдання ж, отримане легіоном, зводилося до ведення пропаганди на користь Австрії, охороні військових складів, збереження порядку в призначеному районі.
29 квітня 1918 відбулася зміна державної влади на Україну. Замість скинутої Центральної Ради був утворений гетьманат ''Українська Держава'' на чолі з гетьманом П. Скоропадським.
У червні легіон Українських Січових Стрільців направили на Херсонщину для придушення розгорілися там селянських повстань. Стрільці втихомирили ці повстання дипломатично, без застосування зброї. Це не сподобалося австрійському командуванню, і легіон перекинули на Буковину. Тут на Буковині легіон і простояв до розпаду Австро-Угорської імперії.Останнім бойовим завданням легіону Українських Січових Стрільців оборона Західноукраїнської Народної Республіки, утворене 13 листопада 1918 року, від польських загарбників. Легіон Українських Січових Стрільців під час цієї війни з поляками обороняв Львів, а також брав участь ще в декількох боях. Але в січні 1919 року була проведена реорганізація Української Галицької Армії, утвореної в листопаді 1918 року. У ході цієї реорганізації легіон Українських Січових Стрільців розформували, а самих Січових Стрільців розкидали по різних бригадам Української Галицької Армії.
Так закінчила своє існування перша українська військова частина.

ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ
УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ВІЙНА В 1915-1916 рр.
Участь української інтелігенції в діяльності громадських товариств допомоги жертвам війни
Царський уряд не розраховував на тривалу війну. Урядові тилові служби виявилися не готовими забезпечити армію боєприпасами, продовольством, спорядженням, достатньою кількістю шпиталів, не зуміли організовано прийняти біженців, нагодувати, розмістити їх, надати медичну допомогу. Ось чому після поразок російської армії в 1915 р. уряд змушений допустити громадські організації до справи забезпечення армії продовольством і спорядженням, до опіки над шпиталями, біженцями та населенням прифронтової зони. Виник ряд впливових організацій, зокрема Воєнно-промисловий комітет, Союз міст, Союз земств та ін., які для виконання покладених на них завдань отримували державні субсидії. У цих організаціях брала участь і українська інтелігенція, прагнучи з їхньою допомогою полегшити страждання, які принесла війна землякам.
Особливо посилилась активність української інтелігенції в 1915 р., коли після відступу російських військ з Галичини антиукраїнські настрої всередині російських урядових кіл трохи послабшали. Улітку було дано дозвіл на утворення у Києві «Товариства допомоги населенню Півдня України, що постраждало від воєнних дій». Товариство поставило за мету опіку над біженцями та допомогу заарештованим і висланим у Росію галичанам та іншим жертвам російської окупації в Західній Україні. Тоді ж українські діячі стали співпрацювати з Комітетом Південно-Західного фронту Всеросійського союзу міст. Через деякий час комітет, очолений відомим діячем Товариства українських поступовців (ТУП) Федором Штейнгелем, майже повністю опинився під контролем поступовців. Члени комітету використовували надані йому державні кошти на організацію дитячих будинків для дітей-сиріт. По суті, ці будинки стали українськими школами. Допомогу з фондів комітету одержували біженці й поранені українці. У роки війни відновилася діяльність «Просвіт», зокрема в південних губерніях України, де їх раніше забороняли.Крім традиційних форм роботи, просвітяни залучалися і до нових, викликаних обставинами війни. Зокрема, зусиллями катеринославської «Просвіти» створювалися дешеві їдальні для сімей тих мобілізованих, які втратили засоби до існування, організовувалися майстерні, де жінки-солдатки ткали, шили, вишивали, виробляли товари повсякденного вжитку. «Просвіта» брала шефство над біженцями і депортованими з Галичини українцями, допомагаючи їм влаштуватися в незвичних для себе умовах. Масштаби роботи катеринославської «Просвіти» налякали місцеву адміністрацію, що призвело в січні 1916 р. до її закриття. Активна допомога біженцям в Україні надавалася через різноманітні національні - єврейські, вірменські, латиські, польські та ін. - комітети сприяння. Горе не вибирало національність, і для підтримки його жертв об'єднувалися представники різних етнічних громад України.Національний рух у Наддніпрянській Україні
Антиукраїнська політика царського уряду, особливо яскраво продемонстрована під час російської окупації Галичини, сприяла наростанню антиросійських настроїв у Наддніпрянщині. Наприкінці вересня 1914 р. Рада ТУПу зібралася на засідання, на якому рішуче заявила про відмову від підтримки уряду і про нейтральну позицію організації у війні. Незгода з офіційною оцінкою війни як «народної», «визвольної» назрівала і в організаціях кадетської партії, які діяли в українських губерніях. Місцеві кадети мусили зважати на настрої українського населення. На з'їзді партії в лютому 1916 р. з критикою центрального комітету виступив делегат від м. Лубни Д.М. Дяченко. «Щоб війна проводилась заради малих народностей - це неправда!», - заявив делегат. Велике враження на громадськість Росії справив відкритий лист єпископа Енісейського і Красноярського Никона (який до війни був єпископом Кременецьким) під назвою «Орли і круки», написаний у червні 1915 р. Автор гостро критикував реакціонерів серед російського духовенства й адміністрації - «Чорних круків», які заповзятливо русифікували Галичину. У 1915-1916 рр. на адресу вищих російських урядовців і депутатів Державної думи було надіслано петиції відомих письменників і громадських діячів з вимогами надати свободу українському слову і друку, повернути із заслання всіх українців, засуджених за політичними справами, погодитися на надання Україні автономії.З вимогою надати Україні національно-культурні права, у т. ч. права автономії, у грудні 1916 р. знову виступило Товариство українських поступовців. При цьому вкотре було оголошено про нейтралітет українців у світовій війні.Союз визволення України
Союз визволення України (СВУ), утворений у Львові у серпні 1914 р. з метою сприяння поразці Російської імперії та відродженню незалежної Української держави, у ході війни розгорнув активну діяльність.Контактуючи з правлячими колами Туреччини, Австро-Угорщини і Німеччини, СВУ планував в одному з районів північного Причорномор'я у 1915 р. десант українського підрозділу, сформованого із Січових стрільців і добровольців з військовополонених українців. Цю збройну акцію передбачалося узгодити з повстанням моряків Чорноморського флоту, переважна більшість яких були жителями України. Ініціатори цієї акції пам'ятали про революційні виступи на флоті 1905-1906 рр. і сподівалися на їх повторення в умовах війни. Для реалізації цієї мети організували спеціальний німецько-турецький комітет. Але воєнні невдачі Туреччини змусили відмовитися від цього проекту.Членами СВУ була розгорнута широка інформаційна робота з метою ознайомлення європейської громадськості з історією України, її тогочасним становищем і законними вимогами українських політичних партій і організацій. Українською, німецькою і французькою мовами СВУ видавав періодичні інформаційні вісники, «Кобзар» Т. Шевченка, «Історію України» М. Грушевського, праці М. Костомарова, В. Антоновича, Ф. Вовка та ін. Зусиллями членів СВУ українська проблематика дедалі частіше висвітлювалася на сторінках німецьких, угорських, австрійських, турецьких, болгарських, румунських, шведських та італійських газет. Західний читач знайомився з цікавою інформацією, про яку ніколи не згадувалося: про географію розселення українців, їх чисельність, про видатних діячів української історії. Активісти Союзу виступали з лекціями з українського питання перед масовими аудиторіями в Німеччині та інших країнах Європи.Велика робота проводилася членами СВУ в німецьких і австрійських таборах для військовополонених. У цих таборах були представники різних країн Антанти, а українців окремо не виділяли, звично вважаючи їх «росіянами». Одному з керівників СВУ О. Скоропису-Йолтуховському вдалося домогтися від властей Німеччини і Австрії переведення 80 тис. українців до трьох таборів і дозволу на опікування полоненими Союзу визволення України. Це сприяло поліпшенню матеріального становища військовополонених, їх психологічного самопочуття. СВУ організував у концтаборах десятки шкіл грамоти, бібліотеки, читальні, хори, оркестри, курси української історії та літератури. Було збудовано невеличкі церкви, створено кооперативні крамниці, відкрито чайні. У кожному таборі видавалася українська газета. Усе це сприяло зростанню національної свідомості українців.Загострення українського питання в Австро-Угорщині
На відміну від російського уряду, уряд Австро-Угорщини в національному питанні здійснював значно гнучкішу політику. Але ця політика суттєво не поліпшувала становище українців. Навпаки, восени 1916 р. надії Головної Української Ради і всіх інших лояльних до Австро-Угорщини політичних сил Західної України на одержання автономії української частини Галичини й Буковини стали розвіюватися. 23 жовтня (4 листопада за н. ст.) 1916 р. уряд Німеччини проголосив утворення «самостійного» Польського Королівства з 10 губерній Польщі, які до 1914 р. належали Російській імперії, а в ході воєнних дій були захоплені німецькими військами. Одночасно імператор Австро-Угорщини Франц Йосиф І проголосив автономію Галичини без розподілу краю на східну та західну частини. Було проігноровано найважливішу вимогу західних українців, з якою вони зверталися до Відня десятки років: надати автономію Східній Галичині, населеній переважно українцями. Більше того, між урядами Німеччини й Австро-Угорщини відбувалися переговори щодо утворення в майбутньому з Польського Королівства й Галичини самостійної держави у формі конституційної монархії. Для Німеччини й Австро-Угорщини значно важливішим було мати в Європі союзних з ними поляків, ніж вирішувати «українське питання» в умовах, коли більша частина України перебувала під російським контролем.Життя підказувало українцям, як західним, так і наддніпрянським, що їхнє визволення залежить передусім від них самих.
ДАТИ
Серпень 1914 р. – утворення Головної української ради
Серпень 1914 р. – формування легіону УСС
Серпень 1914 р. – створення Союзу визволення України

ПОНЯТТЯ та ТЕРМІНИ
Світова війна - глобальне протиборство коаліцій держав із застосуванням засобів збройного насильства, що охоплює велику частину країн світу.
Термін зазвичай відносять до двох безпрецедентних конфліктів, що відбувалися протягом 20-го сторіччя Першої світової війни (1914-1918) та Другої світової війни (1939-1945).
Союз визволення України (СВУ) - політична організація, утворена у Східній Галичині 4 серпня 1914 р., головною метою якої було проголошення самостійності та соборності України.
Головна українська рада - міжпартійна організація, утворена 1 серпня 1914 року у Львові. Координаційний центр захисту інтересів українців в Австро-Угорщині(голова - Кость Левицький,заступник - Ганкевич i Павлик ).Програма Головної Української Ради передбачала такі основні завдання: вироблення загального напряму української політики, вирішення національно-політичних справ у зв'язку з війною, виступ у ролі єдиного політичного представника галицьких українців на міжнародному рівні, формування національного війська. Головною політичною вимогою організації було виборення державної самостійності України. 4 серпня 1914 Рада прийняла рішення про створення з добровольців української військової організації, що одержала назву Українських січових стрільців.
На початку вересня 1914 у зв'язку з наступом російських військ Головна Українська Рада перебралася до Відня, де проіснувала до травня 1915, коли була перетворена на Загальну Українську Раду.
Галицько-Буковинське генерал-губернаторство - тимчасова адміністративно-територіальна одиниця, створена царським урядом Російської імперії наприкінці 1914 року на завойованих російськими військами землях Галичини, Буковини і Посяння з центром у місті Чернівці.

Приложенные файлы

  • docx 23032791
    Размер файла: 3 MB Загрузок: 0

Добавить комментарий