добро і зло


В історії етико-філософської думки інтерес до моральних добра і зла, як до предмету досліджень, відзначається певною стабільністю. Адже однією з сутнісних рис моралі, як зазначалося вище, є якраз осмислення дійсності з точки зору протилежності добра і зла.
Традиційно добро і зло розглядаються в контексті розгортання категоріального устрою моральної свідомості. Саме в цих найважливіших в моралі поняттях найповніше виявляє себе її специфіка на відміну від права, науки, мистецтва. Для останніх важливими змістоутворюючими поняттями є відповідно "справедливість", "істина", "прекрасне". Мораль, право, наука, мистецтво змістами своїх найважливіших понять (категорій) демонструють наявність родових ціннісних орієнтацій категорії "благо".
Нагадаємо, що категорії - це такі основоположні поняття, які є відображенням найзагальніших властивостей дійсності і, в той же час, актуальними формами діяльності свідомості, що спрямована на відповідний вимір дійсності. Категорія добра, як цінність і провідна ідея моральної свідомості, та її антагоніст - категорія зла і визначають моральний вимір дійсності. Протистояння є формою зв'язку і тому скласти повне уявлення про зміст категорії добра і про добро як моральну цінність ми зможемо тільки взявши до уваги зміст категорії морального зла.
Прагнення розкрити таємницю "добра і зла" притаманне людині від найдавніших часів. За Біблійною версією, знанням добра і зла змій спокушає перших людей: "і ви будете, як боги, що знають добро і зло" (Кн. Буття: 3,5). Та ще більш давні літературні джерела, що дійшли до нас, вже містять і сумнів щодо цінності таких знань, цінності самого благодіяння.
Що ж таке моральне зло? Сучасна етика виокремлює три види зла як анти-блага, узагальнено визначеного як позитивна цінність предметів і явищ.
- фізичне зло;
- соціальне зло;
- моральне зло.
Сучасний дослідник А. Н. Скрипник зазначає, що моральне зло укорінене в людській суб'єктивності, воно є нероздільним з індивідуальною провиною, свободою і відповідальністю. Це таке використання специфічних здібностей (перед усе, свідомості і волі), яке спрямоване на руйнування людини і олюдненого світу. В феномені морального зла відбувається самознищення людського в людині, дегуманізація людей.
Б. Паскаль відштовхуючись від міркувань Аристотеля, зауважив, що зло дається всім без зусиль, і воно багатолике, в той час як добро, можна сказати, завжди однакове. Можливо, саме це багатство виявів зла у житті людини і зумовило більш гострий характер проблеми походження морального зла, осягнення причин вибору на користь зла ніж проблеми морального добра. Адже традиційно добро визначалось так: bonum est quod omnes desiderant (добро - це те, чого бажають усі), і, як дотепно зауважив англійський письменник Дж. Голсуорсі, людська доброта це якість, надлишок якої не шкодить. Здавалось би, добро є більш "природним" для людини. Однак маємо давню традицію, що простежується в різних культурах, досліджувати моральне зло як самостійну проблему філософії, етики, теології. Ця традиція започаткована першими спробами визначити ознаки праведного життя в межах міфорелігійної свідомості (Махабхарата, Старий Заповіт, Авеста...), окреслити ідеал мудреця та осягнути шляхи, що ведуть до вершини істинного життя, в античній філософії, розкрити сутність і походження зла ("Еннеади" Плотіна).
Щодо походження морального зла, зокрема, А. П. Скрипник виокремлює наступні дві головні його "протоформи", які умовно можуть бути визначені як ворожість і розпущеність. Перша з них виникає на підвалинах активного прагнення самоствердження за рахунок іншої людини і виявляє себе в різноманітних модифікаціях негативного відношення до неї.
Друга "протоформа" зла укорінена в небажанні чинити супротив зовнішньому тиску і володіти своїми власними потягами. З приводу цього добре писав Л. М. Толстой: одна з найбуденніших і ведучих до найбільших нещасть зваб є зваба словами: "Всі чинять так". А про значення володіння власними потягами, що виявляють себе як пристрасті, зробив лаконічний висновок американський письменник Генрі Шоу - чеснота полягає не у відсутності пристрастей, а в керуванні ними.
Для класифікації концепції походження зла французький дослідник П. Рікер у своїй відомій праці "Символізація зла" застосовує термін "парадигма". Парадигма (від грецького - приклад, зразок), термін вживаний в філософії та соціології, що означає: 1) строго наукову теорію, втілену в системі понять, що виражають істотні риси дійсності; 2) базову концептуальну схему, модель постановки проблем і їх вирішення, методів дослідження, пануючих протягом певного історичного періоду у науковому співтоваристві.
Вчений запропонував чотири основні парадигми зла в координатах міфологічного світогляду. Отож джерелами зла, за Рікером, є, по-перше, хаос, що виникає разом із хтонічними богами; по-друге, гріхопадіння людини, її відвернення від Бога; по-третє, трагічна доля героїв, що піддалися спокусі злих богів; нарешті, по-четверте, втілення душі, її перенесення з світу ідеального, вічного і нетлінного, в світ земній, плинний і тлінний.
Більш продуктивним є застосування терміну "парадигма" для позначення усталених, узвичаєних форм потрактування моральних добра і зла, що співвідноситься з історичними типами світогляду і культури. Це дає можливість розглянути не тільки культурно-історичні концепції походження зла, але й висвітлити ті зв'язки, що існують між відповідним типом культури, типами світогляду, які живляться його реаліями і стимулюють чи гальмують його розвиток. Ці зв'язки конкретизуються світоглядними образами моральних добра і зла, що узвичаївшись або в ідеологізованій формі релігійних, філософських, політичних приписів, мистецьких канонів, відіграють роль ціннісних орієнтирів для суспільства, його станів, прошарків, кожної окремої людини.
Історія культури та повсякденна життєва практика надають можливість виокремити кілька типових концепцій зла, що домінували в масовій свідомості і, розкриваючи його суть з різних сторін, впливали на формування відповідних парадигм співвідношення моральних добра і зла.
Етимологія підказує, що в сиву давнину добром вважалося те, що допомагало людині виживати, покращувати умови свого життя, досягати бажаної мети у жорсткому змаганні з силами природи. В умовах індоєвропейських народів "добро" (наприклад, у французів - bien, biens) означає буквально користь, благо, майно, збіжжя, власність, матеріальні цінності. А згадайте формулу "happy end'y" в українській казці: "І стали вони жити-поживати і добра наживати". На противагу цьому зло - все те, що створює перешкоди на життєвому шляху людини, нищить створене важкою працею, приносить негаразди у людський добробут (добре буття).
Початки цивілізованого державно організованого життя привнесли нове у розуміння добра і зла. Так, в силу синкретичності міфологічних уявлень про світ, його краса і благість пов'язувалися з його впорядкованістю, чіткою структурованістю. Слово "космос" у греків власне і означало, в першу чергу, "устрій", "порядок", а потім уже "Всесвіт"1. Космосу, як вищому втіленню добра, справедливості і краси, протистояв Хаос - безмежна первісна маса, полишена порядку, безлад, готовий поглинути все впорядковане, гармонійне. Грецьке chaos виводять з chaino - тобто позіхаю, розкриваю рот чи пащу. Як уособлення зла, потворного, Хаос, згідно "Теогонії" Гесіода, породив Ніч і Морок, від шлюбу яких світ наповнили Смерть, Печаль, Помста, Розбрат і сестри Мойри ("moira" - буквально доля, частина). Людське життя стало залежним від примх Клото, що тримала в руках нитку життя, Лахезис, що визначала жереб, і Атропос, що робила долю людську невідворотною.
Узагальнюючи багату на колізії практику полісного життя, політична свідомість вбачала зло у відокремленні частини суспільства від цілого і протиставленні своїх інтересів інтересам цілого (тобто, полісу). Відтак до недовершених форм правління потрапляють (за умови утвердження демократії) тиранія, як форма державної влади, встановлена насильницьким шляхом і заснована на одноосібному правлінні; олігархія, за якої влада належить вузькому колу осіб (багатіїв, військових тощо), охлократія - де влада належить "натовпу".
Починаючи з середини XIX століття, спочатку в роботах К. Маркса і Ф. Енгельса, а пізніше і в працях філософів-марксистів, формувалися ідеї, об'єднані в соціально-класову концепцію морального зла.
У праці "Анти-Дюрінг" Ф. Енгельс звертає увагу на очевидний факт того, що уявлення про добро і зло були до такої міри відмінними у різних народів і у різні часи, що досить часто суперечили одні одним. Опираючись на матеріалістичне розуміння історії, мислитель прийшов до висновку, згідно якого люди, свідомо чи несвідомо, черпають свої моральні уявлення в кінцевому рахунку з практичних відносин, на яких грунтується їх класове становище, тобто з економічних відносин, у яких здійснюються виробництво і обмін.
Розглянувши три системи моралі, що існували на той час, - християнсько-феодальну, буржуазну і пролетарську, Енгельс визнав, що у них є "багато спільного", адже всі три системи постають як "відмінні щаблі одного і того ж історичного розвитку...". Жодна з розглянутих трьох систем моралі, на думку Ф. Енгельса, не є абсолютною істиною, остаточно завершеною. Але пролетарська мораль містить загально значимих елементів значно більше, позаяк "представляє інтереси майбутнього".
Нехай ця палітра поглядів на джерела зла у світі і житті людини стане тлом наступного розгляду культурно-історичних парадигм розуміння моральних добра і зла.
Принципово важливим для розуміння моральних добра і зла, пошуків способів і засобів утвердження першого і подолання другого на практиці є відповідь на запитання: чи є зло за своєю суттю лише чимось негативним, лише запереченням і руйнуванням добра - чи воно позначає якусь особливу самодостатню реальність, тобто субстанцію, що є співвідносною з добром, взаємно зумовленою, проте такою, що має власні витоки в бутті? (В.А. Малахов).
Сучасна етико-філософська парадигма взаємовідношення моральних добра і зла своєю базовою ідеєю має наступну: осягаючи природу добра і зла марно відшукувати їх основу в бутті. Сутність моральних добра і зла має розкривати не онтологічне вчення (вчення про буття), а аксіологічне вчення (вчення про цінності). Взагалі пояснення походження добра і зла не може послужити їх обґрунтуванням. В цьому сенсі і релігійне, і світське тлумачення ціннісного навантаження цих понять збігається, попри розбіжності у переконаннях щодо джерел походження добра і зла - небесного чи земного.
Нормативно-ціннісний зміст добра і зла визначається не тим, в чому вбачається джерело ідеалу чи вищого блага, а тим, що є його зміст (Р.Г. Апресян).
Початки цієї парадигми було закладено в античній філософії ще до Сократа. Філософській культурі стародавнього грецького світу були відомі спроби використати філософію як засіб морально-естетичного, а тому творчо-діяльного перетворення людського Всесвіту.
Пріоритет такого тлумачення ролі Логосу по праву належить Емпедоклу (біля 490 - біля 430 до н.е.). М.М. Бахтін справедливо відзначив, що буття у Емпедокла не є об'єктом пізнання в традиційному вже для його часу розумінні, а є об'єктом морально-естетичної і релігійної волі.
Це буття гуманізоване, здатне мислити і відчувати, "значуще і промовляюче буття".
Приземляючи натурфілософію через наповнення її людським змістом Емпедокл повертав їй світоглядну цінність, яку вона втрачала, обмежуючись умоглядним аналізом природного буття. І тому з необхідністю, зазначає дослідник філософської спадщини Емпедокла A.B. Семушкін, онтологія як вчення про першооснови буття ставала у грецького філософа антропологією, вченням про людину; космогонія перетворювалась в по-людські значущу космічну антропологію. Саме ж буття з абстрактно-умоглядної схеми перетворювалось у близький людині світ цінностей.
Вчення Емпедокла розпочинає досить тривалу в часі боротьбу за подолання субстанціоналістського тлумачення моральних добра і зла, яке живилося джерелами міфологічної та релігійної свідомості і знаходило опертя, "друге дихання" в ідеї першоречовини як субстрата, з якого все виводиться і до якого все в кінцевому рахунку зводиться.
Парадоксально, але засіб подолання субстанціонально-моністичного принципу пояснення механізму космогенезу філософ бере з арсеналу міфологічної свідомості - принцип дуально-ієрархічний. Дякуючи цьому онтологічний статус першоелементів - стихій змінюється і всі вони утворюють висхідну для процесу еволюції фізичного світу опозицію, набувають певних ціннісних характеристик, що прив'язують їх до того чи іншого полюсу.
Сили, що організують цей безконечний круговорот від Єдності, абсолютної тотожності, до Множинності, абсолютної відмінності, як і названі діаметрально протилежні полюси буття, повинні протидіяти. І, за Емпедоклом, одна з них направляє Всесвіт "шляхом угору" до абсолютної тотожності, а інша - розчиняє його у абсолютній відмінності. Перша консолідує світобудову, долає ворожість і розлад множинних проявів речовини, збирає і гармонізує її за допомогою єдності і злагоди. Відповідно і персоніфікація цієї сили відбувається в образах Еросу (Любові), Дружби, Афродіти. Друга сила, за Емпедоклом, спричиняє вселенський розбрат, руйнацію . Внаслідок її дій світобудова втрачає свою цілісність і єдність, розпадається на безліч ворогуючих частин. Ця сила, що названа Емпедоклом Ненавистю, Ворогуванням, Аресом, полишає світ гармонії і повергає його в діяльний, демонічний хаос.
Емпедокл використовує для виразу нового філософсько-етичного змісту спадщину міфології. Іпостасями Добра і Зла, Любові і Ненависті є Афродита і Apec. Але нічого спільного з міфологічним чи гомерівським тлумаченням цих образів у Емпедокла ми не спостерігаємо. Повернення до анімістичних уявлень вже далекого минулого, що згасали в епічній творчості, необхідне було для того, щоб у новій редакції більш близькій досягнутому рівню осягнення "п'ятого елементу" - людської суб'єктивності, вести мову про духовність речовини і речевість духу.
Власне, Афродіта і Apec, своєрідні знаки синтезу буття і розпаду, у Емпедокла на відміну від традиційного тлумачення вже не є двома субстанціями, що абсолютно полюсно розведені і протистоять одна одній. Вони є проявами, іпостасями одного і того ж світового цілого. Вони є внутрішніми причинами безконечних трансформацій Всесвіту, які неможливо уявити без того чи поза тим, що вони приводять в рух, об'єднують чи руйнують. Аристотель справедливо зазначає, що Любов у Емпедокла є началом всіх речей, займає місце блага.
Плутарх, пояснюючи позицію Емпедокла, підкреслює, що допоки першоелементи живуть протягом того часу, котрий саме й називають життям, вони є (як буття - авт.) і спроможні відчувати добро і зло, а до того, як вони з'єдналися у смертних і після того, як вони розпались, вони є ніщо.
Сучасна етико-філософська парадигма взаємовідносин моральних добра і зла успадкувала з минулого ідею їх нерозривного взаємозв'язку. Ця ідея була притаманна багатьом етико-філософським вченням. Вона конкретизується кількома тезами.
По-перше, добро і зло пізнаються в єдності. Добро розкриває свій зміст через зло, а зло - через зміст добра. В пізнанні добра і зла слід брати до уваги діалектику змістів цих понять, що відображає діалектику вимірів життєвої практики. Саме на рівні індивідуальної моральнісної практики ми наштовхуємося на спокуси, що при відсутності чіткого, хай абстрактного, хай "книжного" поняття добра, здатні привести на шлях пороку, морального зла. Але ж, каятися добре та не чинити зла ще краще (Г. Флобер).
По-друге, знання зла і налаштованість проти нього ще не гарантують торжество добра. Як стверджує відоме прислів'я: "Благими намірами вимощена дорога до пекла". Зло повинне викликати якщо не жах, як на відомому полотні норвезького живописця Е. Мунка "Крик", то відразу. Необхідно ще й виховувати в собі готовність чинити опір злу. Існують істини, в яких недостатньо переконати будь-кого, але які треба дати можливість відчути; саме такими є істини моралі, вважав французький філософ Ш. Монтеск'є.
По-третє, добро і зло не просто визначаються одне через друге, вони функціонально взаємозумовлені, тобто добро отримує спонукальну цінність тільки у протистоянні злу і на практиці виявляє свою "буттєвість" як неприйняття зла.
Про готовність чинити опір злу "промовляють" конкретні вчинки, свідомо обрана лінія поведінки, тому істинне буття добра - це доброчинство, чеснота як практичне і діяльне виконання людиною моральних приписів. Байдужість щодо зла - морально осудна, а потурання злу є неприпустимим і фактично прирівнюються моральною свідомістю до творення зла: хто не карає зла, той сприяє його учиненню (Леонардо да Вінчі).
Моральне зло не знищуване в тому сенсі, що іншого способу виявити себе суб'єктом моральної діяльності, виявити свій олюднений зміст, ніж обрати між добром і злом у людини немає.

Приложенные файлы

  • docx 25368175
    Размер файла: 23 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий