Додатковий матеріал до уроку 26

Володимиро-Суздальське князівство
Починаючи з 30-х рр. XII ст. Київська Русь стала розпадатися на окремі князівства. До середини XII ст. Русь розпалася на 15 князівств, які лишалися лише у формальній залежності від Києва. Одначе, на цьому процес розпаду не припинився: князівства продовжували ділитися, і протягом XII ст. політична карта Русі нагадувала клаптикову ковдру. На початку XIII ст. на Русі вже існувало близько 50 земель-князівств. Одним з наймогутніших князівств було Володимиро-Суздальське.
Північно-Східна Русь завжди була далекою окраїною східнослов’янських земель. До IX ст. тут жили фіно-угорські та балтські племена. Лише на зламі IX – X ст. сюди з новгородської землі почали переселятися ільменські слов’яни, а з південного заходу в’ятичі. Від іншої частини Київської Русі ці землі відокремлювали густі й важкопрохідні ліси, тому цей край часто називали Залісним. У літописах збереглася згадка про те, як у XIII ст. під час князівських усобиць війська двох ворогуючих князів загубились у лісах, і тому битва не відбулася.
Чому східні слов’яни переселялись у глухі, забуті Богом місця, що приваблювало їх тут? По-перше, у межиріччі Волги, Оки та Клязьми було досить придатної для рільництва землі. На сотні кілометрів простягалися заливні луки. Густі ліси були багаті на гриби, ягоди, давали велику кількість хутра; річки та озера кишіли рибою. За наполегливої праці ті землі могли дати все необхідне для життя людини. По-друге, Північно-Східна Русь майже не страждала від нападів загарбників. Сюди не докочувалися навали степовиків і дружини варягів. Для всіх завойовників перешкодою ставали непрохідні лісові гущавини.
В XI – XII ст., коли ці землі стали найактивніше заселятися, тут поряд зі старими містами (Ростов, Муром, Рязань) виникли нові Ярославль, Суздаль, Владимир-на-Клязьмі, Переяславль-Залеський та ін. Підноситися Владимиро-Суздальське князівство, яке спершу називали Ростовським, потім Ростово-Суздальським (за назвами головних міст Ростова і Суздаля) стало за князя Юрія, прозваного Долгоруким.
Своє прізвисько Юрій Долгоруков отримав, мабуть, не за особливості побудови свого тіла. Просто за час свого княжіння він постійно простягав свої “довгі” руки з Суздаля, своєї столиці, у різні частини Руської землі, постійно брав участь у князівських усобицях, намагаючись підкорити інші землі. Він вів боротьбу за загарбання Новгорода, втручався у справи далекого Галицько-Волинського князівства і намагався закріпити за собою великокняжий престол у Києві. Постійно воював Юрій Долгорукий з Волзькою Булгарією, яка намагалася перешкоджати торгівлі купців його князівства, блокуючи шляхи на Схід і на Каспій. З ім’ям Юрія Долгорукого пов’язана перша літописна згадка про місто Москву. У 1147 р. він написав до свого тимчасового союзника у міжкнязівських усобицях чернігівського князя Святослава Ольговича: “Прийди до мене, брате, у Москов”, запрошуючи на переговори. Ця дата вважається часом заснування Москви столиці сучасної Росії. Двічі за своє життя захоплював Юрій Долгорукий Київ, володіння яким залишалося символом першості для руських князів. З 1155 р. він жив у Києві, одначе тримав себе так, що кияни казали, буцімто князем їм “не ужити”. У 1157 р. Юрій Долгорукий раптово помер (за деякими свідоцтвами від отрути).

Юрій Долгорукий залучав до переселення на свої землі селян з інших князівств, надаючи їм на перший час різноманітні пільги, сприяв господарському освоєнню нових земель. Він був одним з перших видатних державних діячів Північно-Східної Русі, за якого ці землі перетворились у молоде і могутнє Ростово-Суздальське князівство.
Коли Юрій Долгорукий після тривалої боротьби завоював Київ і осів там, він переселив сюди і свого сина Андрія. Однак Андрій, який не любив Київ, усупереч волі батька повернувся в Ростово-Суздальську землю. Столицею своєю він зробив Владимир-на-Клязьмі. Після смерті батька він став князем тепер уже Владимиро-Суздальського князівства Андрієм Боголюбським (1157 – 1174 рр.). Він влаштовував, як і його батько, військові походи проти Новгорода, Волзької Булгарії та Києва. Однак, якщо батько бажав зайняти великокняжий київський престол, то син вирішив просто знищити давню столицю Русі. У 1169 р. військо Андрія Боголюбського штурмом взяло Київ і пограбувало його.

Прямуючи додому після зруйнування Києва, Андрій забрав із собою одну з київських святинь мальовану у візантійському стилі ікону Богоматері, що була до того у Вишгороді. Як свідчить літопис, коні, що везли візок з іконою, зупинилися на околиці Владимира, і ніяка сила не могла зрушити їх з місця. Довелося князеві ночувати серед поля. Під час сну Андрієві привиділася Богородиця, яка наказала йому заснувати церкву на цьому місці, а ікону відвезти до Владимира. Разом із церквою князь побудував і палац. Його нова резиденція дістала назву Боголюбово, а сам князь прізвисько Боголюбський. Згодом цю ікону перевезли до Успенського собору, що у Владимирі, а згодом до Москви. Ікона “Богоматері Владимирської”, як її почали називати, вважалася головною святинею Московії

Більшість воєнних походів Андрія Боголюбського були невдалими. У невдачах він звинувачував бояр і влаштовував розправи. Зрештою бояри-змовники вбили свого князя.

Після боротьби за владу між братами Андрія Боголюбського, новим князем став Всеволод Велике Гніздо (1176 – 1212 рр.). Своє прізвисько він отримав за те, що мав вісім синів і вісім онуків, усі наступні князі владимирські й московські до Івана Грозного включно були його нащадками.

Всеволод зійшов на княжий престол у 22-річному віці і княжив 36 років. Всеволод мав титул великого князя владимирського і вважався наприкінці XII ст. найсильнішим князем у Східній Європі. Автор “Слова о полку Ігоревім” поетично оспівував могутність князя: “Великий князю Всеволоде! Ти можеш Волгу веслами розплескати, або Дон шоломами своїх воїнів вичерпати”. Всеволод продовжував політику свого брата Андрія Боголюбського, вів війни проти сусідів, але на відміну від нього набагато успішніше. Причина не лише у військовій вдачі князя, а й у тому, що він зумів спершу навести лад у своєму князівстві.

На початку свого правління всі сили Всеволод спрямував на боротьбу проти боярства, яке не бажало посилення князівської влади. У цій боротьбі він спирався на міста і дворянство. Саме за нього у Владимиро-Суздальському князівстві стала збільшуватися кількість дворян людей, які служили князеві й отримували за це землю, прибутки та інші привілеї. Дворяни обіймали всі основні посади у князівстві: у війську, судочинстві, збиранні податків. Підкоривши своїй владі бояр, Всеволод став чимраз більше втручатись у справи інших князівств і вести війни проти сусідів. Він здійснив кілька успішних походів до Рязанського князівства і підкорив його. Похід князя Всеволода на Волзьку Булгарію 1183 р. також закінчився блискучою перемогою. Тривалу боротьбу він вів і за те, щоб підкорити Новгородську землю, але не зміг цього досягти.
Ще за життя Всеволод почав надавати окремі наділи своїм синам. Після смерті Всеволода Велике Гніздо 1212 р. єдине Владимиро-Суздальське князівство було переділене на сім окремих князівств, де правили діти Всеволода.
У першій половині XIII ст. Північно-Східна Русь розпалася на окремі землі-князівства.

2. “Пан Великий Новгород”

Особливе місце серед руських князівств посідав “Пан Великий Новгород”, як шанобливо називали його сучасники. Новгородські землі охоплювали величезну територію Північно-Західної Русі: від Балтійського моря на заході до Уральських гір на сході та від Білого моря і узбережжя Льодовитого океану на півночі до межиріччя Волги і Оки на півдні.
У цих землях був холодніший клімат, ніж у Подніпров’ї та Південно-Західній Русі, і не такі родючі ґрунти. Тому заняттям населення цих земель, окрім рільництва, було тваринництво, городництво, полювання, рибальство тощо.
З давніх часів у Новгороді склався своєрідний, відмінний від інших земель-князівств, суспільно-політичний устрій. Для Новгорода було звичним закликати, запрошувати князя на престол. Князівської династії у Новгороді не було. З 1095 р. до 1304 р., приблизно за 200 років на новгородському престолі 58 разів змінювалася княжа влада. Князь був, передовсім, головою військової дружини, яку приводив із собою. Дружина князя була, одначе, лише невеликою частиною новгородського війська, основну частину якого складало ополчення. Тому ніколи князі, спираючись на дружину, не могли захопити владу в місті. Новгородці могли прогнати князя, якщо вважали, що він кепсько захищає їхні інтереси, але бувало, що й князі намагалися порушувати давні права новгородців.
Вирішальне значення для визначення стосунків між новгородцями та їхнім князем мали події 1136 р., коли новгородці визнали неспроможним захищати місто князя Всеволода Мстиславовича (онука Володимира Мономаха) і прогнали його. Відтоді в разі запрошення нового князя з ним укладали спеціальну угоду ряд. За тим договором князеві заборонялося втручання у справи міського управління, карати несправедливо новгородців, змінювати посадових осіб і набувати власність у новгородських землях. Князь остаточно перетворився у посадову особу, яка не мала вищої влади та була підпорядкована вічу народним зборам.
Вищим органом влади у Новгороді було віче. До його складу входило, однак, не все чоловіче населення міста, а лише 400–500 найза­можніших новгородців велике боярство і багате купецтво. Боярство було вищим станом новгородського суспільства. Саме багаті боярські родини тримали у своїх руках керівництво політичним життям міста. Бояри володіли землями, лісами, рибними угіддями, що давали їм хутра, мед, віск, рибу та інші продукти. Багатими дарами новгородської землі торгували купці, що також відігравали вирішальну роль у житті міста. Зовнішня та внутрішня торгівля була основним джерелом багатства Новгорода. Власне в Новгороді, раніше, ніж в інших містах Русі, з’явилися об’єднання купців, розвинулася система надавання кредитів і позик. Новгородські купці володіли великими складами, коморами, річковими та морськими суднами. Вони будували розкішні кам’яні будинки і гарні церкви.
На новгородському вічі обирали основних представників міської влади: посадника, тисяцького і владику (архієпископа).
Отже, після подій 1136 р. у Новгороді до влади доступилася міська аристократія боярство, купецтво та архієпископ. Установилася форма державного правління, що дістала назву аристократичної республіки, за якої реальна влада належала міській аристократії.
Новгород був одним із найбільших міст Європи. Тут уже 1044 р. кам’яними стінами було обнесено дитинець центр міста, а не пізніше XII ст. дерев’яними стінами на земляному валу оточено ціле місто. Новгород був для свого часу містом високої культури. Вулиці міста вкривала дерев’яна бруківка, що постійно оновлювалися, існували складні дренажні
·системи для відведення ґрунтових вод. Новгород був, мабуть, єдиним містом у середньовічній Європі, де більшість населення була письменною. Під час розкопок археологи знайшли більш як 800 берестяних грамот, на яких робили ділові та побутові записи, вчили грамоті дітей, писали нотатки до дружини, заповіти, вірші, листи коханим, боргові розписки і т.ін. Навіть прості теслярі позначали буквами колоди у зрубах.
У Новгороді було багато прекрасних архітектурних пам’яток. Син Ярослава Мудрого побудував тут Софійський собор, що став суперником за своєю красою і монументальністю Софії Київської. Дивували гостей міста своєю суворою, стриманою і величною красою собори Антоньєва і Георгіївського монастирів, церква Спаса на Нередиці з її чудовими фресками та багато інших пам’яток. Лівобережна і правобережна частини Новгорода з’єднувалися славнозвісним мостом через р. Волхов. На цьому мості завжди з’ясовували стосунки у кулачних бійках ворогуючі політичні угруповання, з нього скидали у Волхов засуджених до смертної кари злочинців.

3. Невська битва та Льодове побоїще
Протягом XIII ст. вся Прибалтика, крім Литви, опинилася під владою хрестоносців. Рицарі наблизилися до північно-західних кордонів руських князівств, але зупинятись не збиралися, оскільки серйозного опору зустріти не сподівалися.
Боротьба за руські землі виявилася набагато важчою, ніж уявляли собі хрестоносці. Руські князі вміло командували своїми дружинами, які завдали чимало відчутних поразок рицарям. Князь Ярослав Всеволодович на чолі новгородського і переяславського війська вщент розбив хрестоносців 1234 р. під Юр’євом. Навесні 1238 р. князь Данило Галицький розгромив тевтонських рицарів, що захопили місто Дорогичин. За словами літописця, Данило проголосив напередодні битви: “Не личить держати нашу Батьківщину крижевникам (хрестоносцям)!” То були перші перемоги руських князів над завойовниками.
Але на цьому боротьба не припинилася. Мечоносці й тевтонці, зазнавши 1237 р. значних втрат у боротьбі проти русичів, об’єдналися. Східна частина Тевтонського ордену дістала назву Лівонський орден. Із Німеччини прибули на допомогу нові численні загони рицарів і почали готуватися до нового наступу.
Першого удару завдали шведи. Влітку 1240 р. вони висадилися на землях Новгородської республіки біля гирла Неви і просунулися до місця, де в неї впадає річка Іжора. Частина шведських рицарів висадилася на лівий берег Неви і розбила там табір, а частина залишилася на кораблях поряд із табором.
Коли про висадку шведів дізнався 18-річний новгородський князь Олександр Ярославович, він вирішив діяти швидко і рішуче. На чолі невеликої новгородської дружини він рушив назустріч ворогові й 15 червня 1240 р. зненацька напав на шведський табір. Після запеклого бою шведи ганебно втекли на свої кораблі, залишивши табір і поранених, і відпливли додому. Загинуло в тій битві понад 200 знатних рицарів, а інших “безліч”. Перемога над шведами принесла князеві Олександру Ярославовичу гучну славу та ім’я Невський.
Того ж року перейшли в наступ німецькі рицарі. Вони заволоділи Псковом і всією Псковською землею та вторглися в Новгородську землю. Боротьбу проти загарбників знов очолив Олександр Невський. Він вибавив од рицарів Псков і Псковську землю, а потім рушив на захід проти головних сил ордену. Вирішальна битва сталася 5 квітня 1242 р. на кризі Чудського озера і закінчилася блискучою перемогою русичів. Її назвали Льодовим побоїщем.

Князь Олександр Невський розташував свої війська на березі озера так, щоб сама битва розгорталася на його кризі. Він врахував те, що на кризі його піхоті буде легше, ніж важко озброєним рицарям-кіннотникам. Військо німецьких рицарів побудувалося своїм звичним бойовим порядком тупим клином. Попереду йшли важко озброєні кіннотники, а за ними піхота. Своїм клином рицарі завжди розривали бойові порядки ворога на дві частини, а потім оточували і знищували їх. Олександр вирішив використати це і розмістив найсильніші загони з обох боків, на флангах. У засідці розмістилася княжа дружина. Коли розпочалася битва, німецький клин заглибився в центр руського війська і міцно загруз у рядах піхоти. З обох боків відразу вдарили русичі, змішуючи ряди ворога, а в тил несподівано вдарила княжа дружина. Хрестоносці почали втікати. Слабка квітнева крига не витримала ваги закутих у панцирі рицарів та їхніх коней, і вони потопилися в озері. Руські дружини вщент розгромили хрестоносців: понад 500 рицарів загинуло в битві, 50 потрапило у полон. Незабаром посол ордену прибув до Новгорода, урочисто заявив про відмову від зазіхань на руські землі й попрохав відпустити полонених.

Наступного року хрестоносці кілька разів намагалися поновити наступ, але щоразу полки Олександра Невського відбивали ці напади. У 1243 р. було укладено мир, за яким встановлювався кордон між Новгородом і Лівонським орденом. Перемоги руських князів над рицарями-хрестоносцями зірвала плани останніх під гаслами християнізації підкорити ці землі.

4. Монгольська навала, золотоординське іго
На початку ХІІІ ст. у далеких степах на північ від Великого Китайського муру під владою Чінгісхана об`єдналися монгольські племена. Європейці часто називали монголів „татарами”, за назвою одного з племен, яке підкорили монголи.

Майбутній великий хан монголів Темучжин народився між 1155 і 1167 р. (китайські та іранські джерела наводять різні дати його народження). У стародавній легенді про народження Темучжина говориться, що він був сином голубого вовка і дикої лані. У дійсності його батьком був вождь одного з могутніх родів південних монголів. Батька майбутнього великого хана отруїли, коли хлопчику ще не виповнилося восьми років. Очолюване батьком об’єднання монголів розпалося. Коли Темучжин підріс, він зібрав дружину і приступив до відновлення влади батька. У драматичній боротьбі він неодноразово опинявся за крок до загибелі. Проте Темучжин зумів об’єднати більшість монгольських племен. Його вважали безжалісним і підступним стосовно ворогів. За необхідності він міг відступити, а для досягнення своєї мети використовував будь-які засоби. Так, Темучжин не зупинився навіть перед убивством брата, якого запідозрив у змові. Завдяки власним зусиллям він пройшов важкий шлях від напівжебрака до вождя усіх монголів. У результаті цього 1206 р. на курултаї (зібранні) вождів племен, які визнали його владу, Темучжина проголосили Чингіс Каганом («Царем Всесвіту»). Так була заснована Монгольська держава.

Підкоривши собі більшість монголів, Чингісхан здійснив ряд перетворень, що зміцнили його владу, а згодом сприяло успіхам у завойовницьких походах. Зокрема, було запроваджено десяткову систему організації суспільства й армії.
Усе доросле населення поділялося на тумени (10 тис. осіб), тисячі, сотні й десятки. Десяток зазвичай збігався з однією монгольською родиною. Такий поділ зберігався як у мирний, так й у воєнний час. На чолі кожного загону (десятку, сотні й т. д.) стояли командири, які призначалися з кращих воїнів. Було чітке підпорядкування нижчого вищому. Якщо хоча б один з десятку тікав із поля бою або зраджував свого хана, то покаранню підлягав увесь десяток, якщо у зраді був винний десяток у цілому каралася сотня.
Ці перетворення дали змогу Чингісхану створити могутнє військо. Завдяки цьому порівняно нечисленний народ (близько 100 тис. воїнів: у кочовиків воїном був кожен четвертий або третій) зумів підкорити своїй владі півсвіту. Перший завойовницький похід монголів був спрямований проти Китаю (імперія Цзінь).
По завершенні війни з імперією Цзінь на курултаї було схвалено рішення про великий західний похід з метою довершити війну проти половців, а заразом покарати Волзьку Булгарію і Русь. Монголи не звикли прощати образ. Бо ще у 1223 р. руські дружини і половці дали бій монголам на р. Калка, які здійснювали розвідувальний похід у причорноморські степи.
Очолив похід онук Чингісхана Бату (Батий). Його найпершим радником став Субеде (Субудай). Армія монголів (30 – 40 тис. воїнів) рушила на захід. Першою жертвою стала Велика Булгарія. Після цього монголи підійшли до кордонів Рязанського князівства. Батий вислав до рязанців послів по “десятину”, тобто вимагав дати йому десяту частину людей, коней, зброї. На що рязанський князь Юрій відповів: “Тільки коли нас не буде, все те ваше буде”. Той бій рязанці програли. Монголи після жорстокої облоги взяли Рязань, а мешканців знищили. Загинув і князь. Розоривши Рязань, орда рушила на Владимиро-Суздальське князівство. По дорозі монголів наздогнав загін рязанського боярина Євпатія Коловрата. 1700 вояків мужньо напали на орду, завдавши їй значних втрат. Проте всі герої загинули. Владимиро-суздальський князь Юрій Всеволодович від’їхав на північ своїх володінь збирати сили, давши наказ обороняти Владимир-на-Клязьмі. Монголи взяли місто в облогу і завоювали його. Загинула княжа сім’я. Сам князь через необачність був несподівано атакований монголами в таборі на річці Сіті й загинув разом зі своїм військом.
Пограбувавши князівство, монголи рушили на Новгород. По дорозі вони затримались на два тижні під стінами містечка Торжок, яке мужньо оборонялось.
Весняне бездоріжжя і втрати змусили Батия повернути назад. У верхній течії Оки орда несподівано застрягла на сім тижнів біля Козельська. “Зле місто”, як його назвали монголи, зрештою було взято, а всі його мешканці загинули.
Після відпочинку і поповнення 1239 р. орда знову рушила в похід, тепер уже на південь. Розоривши Чернігівське і Переяславське князівства, взимку 1240 р. монголи оточили Київ. Обороною Києва керував воєвода Дмитро, поставлений князем Данилом Галицьким. Кияни мужньо захищалися, але монголи в районі Лядських воріт увірвалися до міста. Останнім пунктом оборони Києва стала Десятинна церква. Хоробрі захисники загинули під уламками церкви. Поранений воєвода Дмитро потрапив у полон до монголів. Його мужність викликала захоплення у монголів, і за наказом хана йому було збережено життя.
Після загарбання Києва Батий рушив далі на захід. Він з вогнем і мечем пройшовся землями Галицько-Волинського князівства, спалив Володимир, Галич та інші міста.
Розоривши руські князівства, війська монголів не зупинилися. Похід у Європу, як і всі попередні, був ретельно підготовлений. Монголи пройшлися Польщею, Угорщиною, Чехією, Далмацією, Сербією, Болгарією. Повернувшись у степи монголи заснували у Причорноморських і Прикаспійських степах державу, що отримала назву Золота Орда, яка, встановивши своє панування, стала вагомим чинником у подальшій історії руських князівств.








13PAGE 15


13PAGE 14115




15

Приложенные файлы

  • doc 25368089
    Размер файла: 81 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий