Додатковий матеріал до уроку 10

1. Середньовічна людина і Бог
Релігія і церква в Середні віки відігравала велику, навіть, можна сказати, провідну роль. Людям не спадало на думку, що Бога немає.
Усе життя людини, її свідомість були пройняті вірою. Уява людини середньовічної Європи про Бога, світ і людину впродовж багатьох віків формувалася на основі християнства.
Згідно з християнськими уявленнями, людину створив Бог, наділивши її особливими якостями: душею, розумом, мовою, почуттями, красою, силою. Сама природа, живі істоти були створені Богом заради людини. Але перші люди Адам і Єва ослухалися Бога, учинивши гріх перший, або первородний. За це вони були вигнані з Раю. Людина стала смертною, слабкою, нещасною. Душа будь-якої людини страждає, бо ув’язнена в гріховному тілі.
Хороші якості, почуття, вчинки людей називали чеснотами, дурні пороками або гріхами.
Ворогами людини були сім його «смертних гріхів»: гординя, заздрість, гнів, лінощі, жадібність, марнотратство, ненажерливість. Ці гріхи штовхали людину на брехню та всілякі злочини.
Усі віруючі повинні були приходити до священика на сповідь. Ідеалом середньовічної людини був аскет. Так називали людей, які заради любові до Бога відмовлялися від рідних усіх задоволень і багатств.
Люди вірили, що після смерті душа може потрапити або в Пекло, або в Рай. Усі дуже боялися Пекла. На Заході поступово склалося уявлення про чистилище місце, де душа може очиститися від дрібних гріхів і потрапити в Рай.
Середньовічна людина вважала, що час створений Богом, і тому все життя проходило за дзвоном церкви. Сам відлік часу вівся від народження Христа.

2. Християнська церква у ІV-VІ ст.
Відтоді, як 313 р. імператор Константин І Великий дозволив християнам відкрито сповідувати свою віру, і до того моменту коли припинила своє існування Римська імперія, християнська церква перетворилася у могутню організацію, яку не змогло знищити варварська навала.
Навіть навпаки, саме християнська церква „приручила” варварів.
Авторитет римського єпископа поступово зростав. Це пояснювалося тим, що для тогочасних людей Рим був центром світу.
Римського єпископа стали називати, як і верховного жерця Стародавнього Риму, великим понтифіком (Pontifex maximus) чи “батьком церкви” - папою.
Першим римським єпископом вважали одного з найближчих учнів Ісуса Христа апостола Петра, тому всі римські папи вважали себе наступниками цього апостола.
Символи папської влади
І - Перехрещені золотий і срібний ключі апостола Петра
ІІ - тіара головний убір, що його папа одягає під час урочистостей.
Основою папської тіари є митра особлива висока шапка. Її прикрашають три корони. Вони символізують потрійну владу папи: єпископа Рима, пастиря християнської церкви і голови Папської держави.
Офіційний титул римського папи тепер такий: єпископ Рима, намісник Ісуса Христа, наступник голови апостолів, первосвященик вселенської (католицької) церкви, патріарх Заходу, примас Італії, архієпископ і митрополит Римської провінції, монарх держави-міста Ватикан.
Символами влади єпископів є митра, каблучка і особливий посох.

На першому церковному соборі 325 р. в м. Нікеї римського єпископа було визнано єдиним патріархом (головою) церкви на Заході.
На Сході християнську церкву очолювали чотири патріархи: константинопольський, александрійський, антіохійський і єрусалимський.
Саме на Нікейському соборі за наполяганням римського єпископа аріанство було визнано єрессю “помилковими поглядами”, відступом від християнського вчення, а тих, хто підтримував єретичні погляди, називали єретиками.
Аріанство виникло як релігійний напрям у християнській церкві в ІV-V ст. Воно набуло великого поширення переважно у східних провінціях Римської імперії, а також серед варварів остготів, вестготів, вандалів, бургундів ін.
Заснував аріанство александрійський священик Арій. Він твердив, що Христос, Син Божий, не існував од віку, а є лише першою зі створених Богом істот. Це заперечувало одну з найголовніших догм християнства. Також Арій захищав права священиків, виступав за рівність усіх церковнослужителів, проти влади єпископів над ними. У ІV ст. аріанство було заборонене імператором Феодосієм.
На Нікейському соборі розпочали, а на Константинопольському 381 р. закінчили складати основні положення (догмати) християнства Символ віри.
Серед різних описів життя Ісуса Христа були визнані правильними (канонічними) лише чотири Євангелія від Матвія, Марка, Луки та Івана.
Ці Євангелія разом із Діяннями апостолів, Посланнями апостолів та Об’явленням апостола Івана Богослова склали Новий Заповіт. Він став продовженням Старого Заповіту зібрання стародавніх священних текстів, спільних для християн та іудеїв. Разом Старий і Новий Заповіт склали християнську Біблію, або Святе Письмо.

Християнське духівництво поділялося на дві великі групи: біле і чорне.
Біле духівництво
повинно було нести службу серед людей, у миру,
диякони, священики, єпископи і патріархи.
Диякони допомагали здійснювати церковні служби священикам.
Священики несли християнську віру членам парафії, до якої входило кілька сіл або кварталів міста.
Парафіяни сплачували особливий податок на утримання церкви десятину – десяту частину від усіх своїх прибутків.
Кілька церковних парафій об’єднувались у єпископство, очолюване єпископом.
Єпископства об’єднувалися в архієпископства.
На Сході архієпископства називали митрополіями, а їх голів митрополитами.
На Заході єпископи підпорядковувалися римському папі єпископу Рима.
На Сході митрополії об’єднувались у чотири патріархати з центрами в Антіохії, Єрусалимі, Константинополі та Александрії.
З-поміж чотирьох патріархатів Сходу найбільш впливовим був константинопольський, який вимагав, щоб його називали “вселенським патріархатом”.
Це викликало суперечки між ним і папою римським, який теж обстоював право зверхності над усіма християнами.
Значення і вплив християнської церкви на державні справи та суспільне життя Заходу і Сходу були різними. На Заході християнська церква намагалася заступити зруйновані варварами державні структури, а на Сході вона була частиною єдиного механізму державного управління. Різнилося й саме духівництво: західне значно поступалося освіченістю східному.
Окремою значною групою християнського духівництва було чернецтво, або чорне духівництво.
Чернецтво
Зародилося на Сході, в Єгипті.
Його засновник, св. Антоній, провів 21 рік самітником у єгипетській пустелі.
Під час однієї зі своїх мандрівок пустелею він побачив янгола божого, який працював, потім молився і знову працював. “Роби так, як я, сказав він Антонію, і ти врятуєшся”. Антоній став робити так, як наказав янгол. До нього приходили люди, які чули про його святість, і селилися поряд. Так виникла одна з перших чернецьких громад.
Засновником західного чернецтва вважають св. Бенедикта, який жив у першій половині VІ ст. Він, за прикладом східних ченців, склав для західних ченців устав правила життя, основою якого також були праця і молитва.
Ченці відмовлялися від мирського життя, яке заважало зосереджуватися на молитвах, і селились окремо від інших людей у горах, пустелях або лісах.
Якщо ченці селилися поряд із людськими оселями, наприклад, у містах, то вони відокремлювалися від інших людей високими мурами і утворювали свою громаду монастир.
На Заході великі монастирі стали називати абатствами (а їхніх керівників абатами); на Сході лаврами.
За раннього середньовіччя монастирі стали центрами християнської культури і освіти.
У ІV-VІ ст., коли руйнувався і зникав старий світ, християнська церква поступово перетворювалася на впливову силу, що стала однією з підвалин формування нової європейської цивілізації.

3. Християнізація Європи
На момент падіння Західної Римської імперії більшість її населення були християнами.
Проповідь християнства мала успіх і серед варварських племен. Так християнство прийняли вестготи, остготи, вандали та інші. Але у формі аріанства.
Лише франки христилися за західним римським зразком. Завдяки підтримці франкських королів саме римська церква зміцніла і остаточно утвердилася на Заході.
Карл Великий узаконив збирання на користь церкви десятину.
Велику роль у християнізації Європи також відіграли мандрівні ірландські ченці.
Ченці створювали дивовижні за красою рукописні книги релігійного і світського змісту.
Своє призначення вони вбачали в тому, щоби не лише зберігати, а й поширювати знання.
На невеликих човнах із дорогоцінними книжками пливли ченці до далеких берегів Європи, несли Слово Боже до варварів, засновували монастирі та майстерні для створення книг.
Після завоювання Британії ірландські ченці стали навертати у християнство англосаксів. Саме вони охрестили північну частину країни і прагнули поширити свою діяльність на інші території, але їм бракувало сил, щоб охопити всю Британію.
Зрештою римський папа перебрав на себе всю місіонерську діяльність серед варварських племен.
З новою силою християнізація Європи почалася у VІІІ ст. і тривало наступні два століття.
До християнізації долучився і Константинополь. Так, завдяки діяльності проповідників Кирила і Мефодія у ІХ ст. християнство поширилося серед болгар, сербів і Великоморавську державу, а згодом і на Русь.
У свою чергу Рим поширив свій вплив на поляків, чехів, угорців, скандинавські народи.

4. Клюнійський рух. Схизма 1054 р.
Від часів, коли Піпін Короткий подарував Папі Римському землі в Італії, багатства церкви значно зросли.
Однак її вплив на європейські справи був досить незначним. Церква залежала від світських володарів. Оскільки церковні посади забезпечували чималі прибутки, герцоги і графи надавали їх своїм родичам і друзям.
Духівництво набагато більше уваги приділяло примноженню свого багатства, ніж порятункові душ віруючих.
У середовищі церкви було чимало невдоволених таким станом речей. Найсвідомішими серед них були ченці абатства Клюні, що розташовувалося на сході Франції. Вони здобули повагу своїм аскетизмом і прагненням змінити церковне життя.
Клюнійці, зокрема, вимагали: звільнити церкву від підпорядкування світській владі; встановити сувору дисципліну для всього духівництва від ченців до папи римського.
Клюнійський рух, як його назвали, поступово поширився. Деякі з клюнійських монахів ставали єпископами, абатами і почали наводити лад у церковному житті. Нарешті один із них став папою Григорієм VІІ. Він розгорнув боротьбу за втілення в життя ідей клюнійців.
Впродовж 1073-1085 рр. ним були проведені наступні реформи:
Установив новий порядок обрання римських пап конклавом зібранням кардиналів (вищих духовних осіб католицької церкви), що виключало можливість втручання у вибори світських осіб;
Запровадив целібат заборону одруження для духовних осіб. Цим він забезпечував недоторканність земельних володінь церкви, що їх раніше дехто з духовенства намагався залишити у спадок своїм дітям;
Скасування інвеститури права імператора чи короля затверджувати духовних осіб на церковні посади;
Заборона симонії продажу і купівлі церковних посад.

У своєму прагненні зміцнити владу папства Григорій VII зустрів протидію світської влади.
В історію увійшло протистояння Григорія VII та німецького імператора Генріха IV. Ця тривала і виснажлива боротьба, що мала перемінний успіх, хоча і завершилася смертю папи.
Але реформи здійснені Григорієм VII заклали підвалини могутності папства у наступні століття.

«Із Диктату папи» (XI ст.)
Тільки римський єпископ по праву називається вселенським. Тільки він сам може усувати єпископів і призначати їх... Один він має право розпоряджатися знаками імператорської влади. Тільки папі всі князі цілують ноги... Один він у світі іменується папою. Він може усувати імператорів... Ніхто не може скасувати його (папи) рішення, а він сам скасовує будь-чиє.
Ніхто йому не суддя...
Ще одна важлива подія в житті християнської церкви припала на ХІ ст.
Суперечки між християнством Заходу і Сходу 1054 р. призвели до схизми (давньогрец. - розкол).
Римський папа і константинопольський патріарх прокляли один одного (анафема).
Відтоді єдина християнська церква поділилася на римо-католицьку і православну. Слово “католицька” означає всесвітня, а “православна” істинна, справжня.

5. Виникнення і діяльність чернечих орденів
Черне
·чий о
·рден в католицтві, а з певного часу і в деяких протестантів спільнота монахів, члени якого дотримуються загального статуту монастиря і приносять урочисті обітниці (на відміну від чернечого згромадження, в якій приносяться лише прості обіти).
Бенедиктинці
Францисканці
Домініканці
Жебрущі ордени (лат. mendicantes) ряд католицьких чернечих орденів, які повністю або частково відмовлялися від володіння майном і отримання постійних прибутків і жили за рахунок милостині.




Організація християнської церкви на Заході та Сході

Християнська церква

Захід
Схід

Папа римський
Вселенський патріарх константинопольський
Патріархи
александрійський
єрусалимський
антіохійський

Кардинали, архієпископи
Митрополити

Єпископи
Єпископи

Священики
Священики

Диякони
Диякони

Віруючі
Віруючі

Значення і вплив християнської церкви

Християнська церква намагалася заступити зруйновані варварами державні структури
Християнська церква була частиною єдиного механізму державного управління

Духівництво

Західне значно поступалося освіченістю східному
Освічене



Основні відмінності між католицькою і православною церквами

У догматах віри
вчення про головування папи і його непогрішимість не визнається православ’ям;
використання індульгенцій (звільнення від гріхів за плату) православ’я відкидає;
православ’я визнає існування лише пекла і раю, а католицизм проголошує існування також чистилища (перехідний стан між пеклом і раєм).

В обрядах
католики хрещення здійснюють обливанням, а православні зануренням у воду;
миропомазання у католиків здійснює лише єпископ і тільки над дорослими;
у католиків у суботу піст
у православних є ікони, у католиків немає, у них живопис;

В управлінні
церквою
заборона у католиків мирянам читати Біблію;
існування посади кардинала у католиків;
целібат у католиків з IX ст. У православних чернецтво поділяється на біле (одружене) і чорне (неодружене);

У звичаях
сидячі місця у католицькій церкві;
здійснення богослужіння лише латинською мовою у католиків і використання дзвінків для звертання уваги на найважливіші місця проповіді.










13PAGE 15


13PAGE 14115




15

Приложенные файлы

  • doc 25368029
    Размер файла: 112 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий