Матерiал_до_теми_8

Загальна характеристика розвитку світової системи господарства і провідних напрямів економічної думки в 50 – 70-ті роки XX ст.

Період 5070-х років XX ст. у розвитку світового господарства ознаменувався низкою фундаментальних зрушень, які першою чергою позначилися на структурних конструкціях економічних систем національних економік провідних країн світу. Спершу світова економічна криза 19291933 років, а згодом Друга світова війна деформували й мінімізували дієвість ринкових механізмів регулювання капіталістичного відтворення, відтак у повоєнний період відбувається пролонгація функціонування системи регульованого капіталізму й подальше поширення ідей дирижизму, кейнсіанства, інституціоналізму, що сприяли обґрунтуванню його фундаментальних засад. Спостерігається збереження економічними системами ознак етатизм державного я економічні відносини. У цей період етатизм трансформується в неоетатизм і стає одним із елементів змішаних економічних систем, котрі в різних модифікаціях втілювалися окремими країнами.
Змішана економіка, сформована у 1950 1960-х роках в усіх розвинених країнах, була представлена як приватним, так і державним секторами економіки. У відмінностях моделей змішаної економіки залежно від країни та групи країн просте жувалися певні особливості.
Так, у групі, до якої входила більшість країн Західної Європи, переважала нова етатизація змішаної економіки. Його характерними рисами були націоналізація як головний шлях утворення державного сектора, система впливів держави на приватне підприємництво з метою пришвидшення його науково-технічної перебудови, а також комплекс соціальних завдань, що їх мала вирішувати держава. Найяскравіше цей варіант був реалізований у Франції.
Розглядаючи структурні зміни у світовому господарстві, слід наголосити низку моментів. Після Другої світової війни світове господарство складалося з економічно розвинених країн, держав соціалістичного табору та країн, що розвиваються.
Основними факторами розвитку світового господарства були: розвиток науково-технічного прогресу; поглиблення всесвітнього поділу праці; інтернаціоналізація виробництва.
Загалом відповідно до вимог повоєнного часу, у відповідь на деструктивні впливи й наслідки Другої світової війни по-новому формувалася світова інфраструктура господарства: комплекс галузей, що обслуговували світові економічні відносини (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій); розширялися і набували нового змісту всі форми міжнародних економічних відносин.
До аналізу трансформаційних зрушень системного характеру слід віднести поширення впливу США на відбудову і відродження національних економік, ринкових господарств континентальної Європи та Японії. Так звана «американізація» втілювалася в перебудові й стабілізації світової валютної системи, широкомасштабному кредитуванні державного і приватного характеру, процесі інвестування відбудовчих програм, ініціатив трансформаційно-відбудовчого характеру індустріальних структур у Німеччині та Японії, розвитку й структуризації світової торгівлі.
Країни Західної Європи, США та Японія утворювали три панівні фінансово-промислові центри. У другій половині XX ст. тут відбувся поворот в інвестиційній сфері на користь масового споживання і соціальної інфраструктури.
Серед характерних особливостей економічного розвитку слід зазначити зростання у виробництві ролі науково-технічного прогресу, запровадження механізації й автоматизації виробництва, нових технологій, перетікання значних людських ресурсів із матеріальної сфери виробництва й використання їх у сфері послуг, підвищення життєвого рівня населення тощо.
Виснаження національних родовищ руд і вугілля, конкуренція імпортної нафти, підвищення ефективності використання палива зумовили скорочення у ВВП багатьох країн частки видобувних галузей. Випереджувальними темпами розвивалося виробництво електроенергії, газопостачання, хімічна промисловість. Провідне місце в структурі господарства посіла електротехнічна галузь, важлива роль належала машинобудуванню. Виникали нові галузі, зокрема аерокосмічна, радіоелектронна тощо.
У сільському господарстві тривав перехід до машинного виробництва, стандартизованої продукції, землеробства, широкого впровадження досягнень НТП. Сільське господарство перетворюється на індустріальну галузь, кількість працюючих тут поступово зменшується, що є характерним для розвитку індустріальних суспільств.
Особливого значення у розвитку світової системи господарства в середині 1950-х років набуває науково-технічний прогрес і його активізація. Істотні зміни в техніці охопили технологічний, транспортний, енергетичний, контрольно-управлінський види господарської діяльності. Від 1950-х до середини 1970-х років з'явилися обчислювальні системи четвертого покоління, що стали технологічним та інформаційним підґрунтям перетворення індустріальної економіки на постіндустріальну. Від середини 1970-х років інтенсивно розвивалося виробництво персональних комп'ютерів.
Серед інших факторів НТП слід назвати такі:
з'являються науково-виробничі комплекси територіальні об'єднання корпорацій із науковими лабораторіями, створені та фінансовані державним і приватним капіталом для випуску нової продукції;
домінантними стають інтенсивні фактори розвитку економіки модернізація, автоматизація виробничих процесів;
зростають капітальні вкладення в невиробничу сферу: освіту, професійну підготовку, науку, медицину.
Отже, для господарського розвитку провідних країн світу друга половина XX століття була періодом: поступової стабілізації основних галузей промисловості; зростання виробництва товарів споживання; підвищення життєвого рівня населення.

Посилення ролі держави в господарстві суспільств Західної цивілізації та його аргументація в економічній думці в 50 – 70-ті роки XX ст.

Вагомою особливістю повоєнного часу було створення державного сектора економіки, а відтак набуття державою, поряд із приватним підприємництвом, статусу великого власника. Набуття нового статусу державою, окрім постулатів, аргументованих Дж. М. Кейнсом за часів Великої депресії, зумовлювалося новими обставинами повоєнного періоду:
-по-перше, відчутними матеріальними втратами національних економік. Процес масштабної відбудови господарства став можливим лише за участі держави, яка стимулювала нарощування обсягів виробництва і зайнятості населення;
-по-друге, потребою в структурній перебудові економіки. Держава мусила прискорити цей процес, з одного боку, як суб'єкт господарювання, а з іншого як орган, що регулює економічний розвиток.
Безперечним є факт, що саме активна діяльність держави у повоєнний період відіграла вирішальну роль у стимулюванні НТП і забезпеченні сприятливого інституціонального середовища (режиму). Підґрунтя усвідомлення державою власної ролі як локомотиву НТП закладали провідні вчені прихильники передусім інституціонального напряму, зокрема американський економіст Волт, Вірмен, Ростоу.
Ростоу зазначав, що саме держава має стимулювати НТП, перебравши на себе турботу щодо організації фундаментальних досліджень, поліпшення системи освіти, професійного перенавчання, здійснення експериментальних і ризикових у комерційному плані проектів. Зв'язок держави з господарством після Другої світової війни здійснювався через її вплив на формування нової матеріальної культури (вдосконалення наявної техніки, упровадження нових технологій, розвиток інфраструктури транспорту й зв'язку тощо). Все це працювало на забезпечення швидкого, підконтрольного державі соціально зорієнтованого зростання економіки.
На особливу увагу у повоєнний період заслуговує інетитуціо-пальний напрям. Зазначимо, що від 5060-х років XX ст. тривають дослідження у межах інституціональпо-соціологічного напряму, виникнення якого датують кінцем XIX початком XX ст. Лідери цього напряму є прихильниками активної соціальної політики держави, прямого впливу її на пропорції відтворення шляхом індикативного планування. При цьому передбачалося збереження ринку та приватної власності. Найпоширенішим цей напрям виявився у повоєнній Франції, набувши форми політики дирижизму.
Представники інституціональної економічної теорії одними з перших висловили ідею державного контролю над економікою і в теоретичному плані підготували певну платформу для подальшого поширення кейнсіанства.
Отже, кейнсіанство до середини 1970-х років посідало домінантний центр, праве крило займали неолібералізм та неокласика, а відроджений у повоєнний період інституціоналізм займав ліве крило.

Вплив військово – конверсійних факторів на розвиток
національних економік провідних країн Європи після
Другої світової війни. План Дж.Маршалла.

Військово - конверсійний, або фактор війни (група факторів негативної і позитивної дії на повоєнний розвиток європейської та загальносвітової цивілізацій): геополітичні трансформації; демографічна криза й стагнація; дестабілізація економічної системи, фінансової сфери, сільського господарства, сфери праці та міжнародних економічних зв'язків, визрівання передумов для їх стабілізації.
Цей фактор спричинив низку змін геополітичного характеру, зокрема зусилля країн Західної Європи почали спрямовуватися на відбудову господарств, поліпшення соціальної сфери, поновлення міжнародних зв'язків.
Бурхливому розвитку економічної системи європейської цивілізації і США та Японії у період між 1945 і 1975 роками, передували такі явища світового масштабу як жорстка економічна депресія і кровопролитна війна. Повсюдно, за винятком США, перехід економіки на мирні рейки неймовірно ускладнився. Загалом фактор війни суттєво вплинув на світову господарську систему та її структурні елементи національні економіки. Одразу по завершенні війни активізувалася політична підсистема європейської цивілізації та США у відповідь на проблеми, пов'язані із повоєнним устроєм. За підсумками Другої світової війни докорінно змінилося співвідношення сил між державами світу. Європейська цивілізація зазнала найбільших втрат, а Німеччина тотальної поразки; Велика Британія та Франція відчутно послабшали, тоді як США збагатилися І почали домінувати над країнами Західної Європи. Не забарилися й ознаки розпаду колоніальної системи.
З огляду на суттєве посилення ролі інститутів і, насамперед, держави, яка й надалі утверджувалася в статусі гаранта економічних, соціальних і політичних прав особистості, місією політичних еліт провідних європейських країн стає розв'язання завдання захисту і безпеки існування європейської цивілізації.
Утім, незважаючи на інституціональний обвал і завдяки частковому збереженню політичної узгодженості дій ще під час війни, й особливо у повоєнний період, більшість країн Заходу вдалися до налагоджування відносин співпраці та соціальної згоди. Головним стимулом для їхньої солідаризації було утворення наприкінці 1950-х років світової соціалістичної системи. Тут сформувався внутрішній соціалістичний ринок, система якого мала позаекономічний характер. Цей розкол Європи й утворення ідеологічно незіставиих груп країн зумовив стан «холодної війни», який, своєю чергою, вийшов за межі внутріш-ньоєвропейського конфлікту. Утверджуються, по суті, два ідеологічно полярні та політично відмінні табори капіталістичний та соціалістичний, які розкололи Європу на два непримиренні полюси, протистояння яких зумовило пролонгацію нарощування військового потенціалу на шляху до встановлення балансу сил.
Отже, серед проблем повоєнного відновлення та співіснування провідних країн світу слід назвати такі:
--повоєнна відбудова національних господарств, упорядкування світової економічної системи;
- розв'язання проблем національної й колективної безпеки;
-потреба в уніфікації правового простору різних країн і вироблення спільних правил гри щодо координації економічної політики.
Звісно, головним для політикуму провідних країн світу по завершенні війни було вирішення проблеми колективної безпеки. З цією метою 25 квітня 1945 року у Сан-Франциско було відкрито конференцію Об'єднаних націй найбільший міжнародний форум того часу, який зібрав понад 800 делегатів від 50 країн. Представники багатьох країн, що брали участь у війні проти фашистської Німеччини та Японії, зібралися разом, щоб створити таку міжнародну організацію, котра б сприяла забезпеченню миру й безпеки всім народам після війни. Конференція у Сан-Франциско була завершальним етапом створення ООН. її учасники підбили підсумки тривалої й складної дипломатичної боротьби, котра віддзеркалювала докорінні зміни, що сталися на світовій арені за роки Другої світової війни.
Ініціаторами створення міжнародної організації з підтримки миру й безпеки були держави антигітлерівської коаліції - СРСР, США і Велика Британія. Члени ООН зобов'язалися вживати колективних заходів щодо запобігання й усунення загрози миру, боротьби проти актів агресії, домовилися розв'язувати свої суперечки мирними засобами, розвивати дружні відносини на засадах поваги, рівності та самовизначення народів, співпрацювати у розв'язанні економічних, соціальних і культурних проблем, заохочувати повагу до прав людини.
План Маршалла названо на честь державного секретаря США Джорджа Кетлета Маршалла (1880-1959). У червні 1947 року в Парижі на нараді Міністрів іноземних справ США, Великої Британії, Франції та СРСР було вирішено створити організацію з вивчення ресурсів і потреб європейських країн і визначення розвитку основних галузей промисловості. До неї ввійшли 16 країн (Англія, Франція, Італія, Бельгія, Люксембург, Швеція, Норвегія, Данія, Ірландія, Ісландія, Португалія, Австрія, Швейцарія, Греція, Туреччина). У липні 1942 року ці країни уклали конвенцію про створення організації європейської економічної співпраці (ОЄЕС), яка мала розробляти спільну програму відбудови Європи.
Серед причин виникнення й подальшого застосування плану Маршалла назвемо такі: уповільнені темпи повоєнного економічного відродження Західної Європи, посуха й низький урожай 1947 року; скорочення міжнародного товарообігу та дефіцит товарів як наслідок валютного контролю у довоєнний та воєнний періоди, а також дотримання збалансованих двохстороннІх торговельних потоків; брак американської валюти («доларовий голод») для подолання товарного дефіциту (дефіцитні товари можна було придбати в Північній та Південній Америці за долари); брак інвестицій; загрозу політичній стабільності Західної Європи (загострення «холодної війни» між США і СРСР та роль комуністичних партій у Франції й Італії),
План Маршалла реалізовували від квітня 1948 року до грудня 1951 року. Загальний контроль за його виконанням здійснювала Адміністрація економічної співпраці, очолювана відомими американськими фінансистами і політичними діячами. Допомогу надавали з федерального бюджету США у вигляді безоплатних субсидій і позик. За цим планом США видали 17 млрд доларів, основну частку з яких (60 %) отримали Англія, Франція, Італія, ФРН. 30 грудня 1951 року план був офіційно замінений законом «Про взаємну безпеку»,
Реалізація плану Маршалла мала низку наслідків.
По-перше, новий імпульс отримала промислова реконструкція країн та поновлення транспортної інфраструктури Західної Європи.
По-друге, створено умови для модернізації індустріального й сільськогосподарського обладнання, що позитивно позначилося на продуктивних силах національних економік Західної Європи.
По-третє, на стабільний рівень було виведено темпи виробництва продукції, полегшилися внутрішньоєвропейські розрахунки та розрахунки із боргами країн Західної Європи.
По-четверте, відбулося пожвавлення фінансового ринку та розширення світової торгівлі зі специфікою до відкриття європейського ринку збуту для США і Канади,
По-п'яте, розпочалося відновлення і зміцнення європейського середнього класу - гаранта політичної стабільності і сталого розвитку.
По-шосте, було усунено загрозу комунізму для Західної Європи.

Вплив інноваційно – технологічних факторів на розвиток національних економік провідних країн Європи та США у 50 – 70-ті роки XX ст.. Концепції НТР.

Інноваційно - технологічний фактор (НТР, «зелена революція») позначився па особливостях розвитку продуктивних сил та зміни структури суспільного виробництва; спричинив посилення вимог до кваліфікації праці та рівня освіти; зумовив подальше поширення й реалізацію ідеї масового виробництва та ефекту масштабу виробництва.
Вплив його у повоєнний період став чи не найвагомішим для прогресу господарської сфери в межах європейської та світової цивілізації. Нові економічні, соціальні й політичні умови вимагали принципово нових підходів, теорій і концепцій, які б пояснювали особливості трансформації економічних і соціальних структур.
Індустріальне суспільство XIX середини XX ст. потроху поступалося своїм місцем суспільству масового споживання 5060-х років XX ст., сформованому з принципово нових нук-леарних сімей (як соціальних і споживчих осередків), з новим уявленням про багатство нації як потік сталого споживчого попиту, що забезпечує динамічні ринки збуту. Економічний прогрес такого суспільства вможливлювало поточно-конвеєрне масове виробництво, насичення ринків якісними товарами і послугами, доступними для широких верств населення. Економічне зростання стає в цей період характерним явищем для розвитку національних господарств у межах Європейської цивілізації, США та Японії.
Визначальним фактором економічного зростання стає науково-технічний прогрес. Науково-технічний прогрес процес взаємопов'язаного прогресивного розвитку науки і техніки, зумовлений зростанням і ускладненням потреб суспільства, матеріального і нематеріального виробництва. Науково-технічний прогрес супроводжується багатьма факторами, що справляють вплив на суспільний розвиток, сукупність яких зумовила дві форми науково-технічного прогресу: еволюційну та революційну.
Еволюційна форма НТП порівняно помірне вдосконалення традиційних науково-технічних основ виробництва, тоді як революційна засвідчує високі темпи в короткі проміжки часу.
Саме революційна форма НТП стає вирішальною у 5070-х роках XX ст., бо забезпечувала вищий ефект, великі масштаби й пришвидшені темпи розвитку національних економік європейської цивілізації, США та Японії порівняно із довоєнним періодом. Ця форма НТП втілюється в науково-технічній революції. Зазначимо принагідно, що термін «науково-технічна революція» вперше вжив Дж. Бернал у своїй праці «Світ без війни» .
Ідея науково-технічної революції стає центральною віссю теоретичних концепцій, що визрівали в цей період і мали важливе значення в поясненні трансформаційних змін.
Таким чином, науково-технічна революція докорінне перетворення продуктивних сил, перехід їх у якісно новий стан на засадах перетворення науки на провідний чинник розвитку господарства.
НТР складова науково-технічного прогресу, серцевиною якого, власне, є прогрес науки і процес відтворення техніки, зокрема створення нової техніки в глобальних масштабах. До Другої світової війни відбулося дві загальні (глобальні) технічні революції: перша (кінець XVIII початок XIX ст.) була складовою промислового перевороту й ознаменувалася поширенням та застосуванням парового двигуна, робочих машин і формуванням машинобудування, а друга (кінець XIX початок XX ст.) пов'язувалася з такими процесами, як механізація й електрифікація виробництва.
Початок (або перший етап) третьої хвилі НТР припав на 19501970-ті роки.
Стрімкий розвиток фундаментальних наук з 1950-х років відкрив небачені раніше можливості впливу науки на виробництво завдяки продукуванню передових технологій. Під впливом науки виникає новий напрям науково-технічного прогресу автоматизація, за якої застосування технічних засобів призводить до часткової або повної заміни участі людини, її трудових зусиль в отриманні, перетворенні й використанні енергії, матеріалів та інформації. Такі системи дістали назву гнучких автоматизованих систем (ГАС), а перші їх складові елементи з'явилися вже у 1950-х роках це насамперед верстати із числовим програмним управлінням, а згодом створення роботів і комп'ютеризація. Вирішальним значенням ГАС була їхня спроможність швидко перевлаштовувати виробництво, переводити його з одного виду продукції на інший, тобто структурна перебудова, яка стала типовою для НТР.
Таким чином, визначаючи найхарактерніші особливості НТР 1950-1970-х років, слід вказати такі:
революційні зміни в науці (передусім у фундаментальних науках: фізиці, математиці, біології, хімії. Зрушення в цих науках відкрили перспективи розв'язання проблем, які вимагають мультидисциплінарного підходу, тобто комплексного вирішення економічних, соціальних, екологічних, політичних та інших проблем);
розвиток прикладних наук та значення їх у доведенні успіхів НТР до ринку;
оптимізація взаємодії науки та виробництва й створення на цій основі єдиного комплексу: наука - техніка (технологія) виробництво (наука стає самостійною провідною виробничою силою, а виробництво технологічним застосуванням науки);
виникнення нового напряму науково-технічного прогресу автоматизації (часткова або повна заміна участі людини в отриманні, перетворенні й використанні енергії, матеріалів та ін формації автоматизованими засобами виробництва);
запровадження гнучких автоматизованих систем (ГАС), основою яких стало виникнення верстатів із числовим програмним управлінням; створення роботів; комп'ютеризація;
запровадження автоматизованих систем управління (АСУ), проектування тощо.
Концепція ФордаТейлораДрукера концепція промислового перевороту, що пояснює характер розвитку масових ринків у розвинених національних економіках повоєнного часу за рахунок низки чинників, а саме:
розширення зайнятості в працемістких поточно-конвеєрних процесах галузей масового виробництва із високими заробітками працівників;
розширення споживчого кредиту сім'ям зі зростаючими потребами в товарах тривалого користування.
Значною помилкою П. Друкера можна вважати те, що він залишив новому масовому капіталомісткому поточно-конвеєрному виробництву і суспільству масового споживання стару назву «індустріальна система», що стирало принципову межу між добою НТР і антагоністичним фабрично-заводським виробництвом початку XX ст.
На відміну від концепцій НТР американських авторів, європейські концепції 19501960-х років створювалися за умов жорстких повоєнних класових зіткнень та конкуренції дешевих американських товарів. Основною лінією всіх концепцій стає ідея розвитку виробництва завдяки ускладненню техніки й запровадження автоматизації.
Однак зазначимо, що фабрично-заводська концепція НТР, що абсолютизувала значення капіталів і роль чиновника-технократа, не розкривала сутності глобального перевороту в матеріальному виробництві, що стався у 5070-ті роки XX ст. Саме цей переворот створив нове виробництво і замінив панування капіталу на панування знань.
Ж. Фурастьє, Ф. Штернберг, Р. Арон, Ж. Еллюль, які розглядали НТР 19501970-х років як другу хвилю розвитку автоматизації, складнішої техніки, підвищення продуктивності праці.
Загалом теорії перелічених авторів орієнтували масові організації на необхідність контролю за перебігом НТР, найгострішій критиці було піддано конвеєрну технологію, що дегуманізує і декваліфікує працю.
Ідея «всеосяжної автоматизації» послугувала ядром цієї теорії і в 19561965 роках набула визнання в програмах соціал-демократичних партій Європи, які були переконані, що автоматизація без революцій розв'яже проблеми рідкості благ і бідності. Позиція прихильників передових технологій влаштовувала керівників корпорацій, а наукові кола надихала ідея великої місії фундаментальних наук.

Вплив наднаціональних організацій (ООН, МОП, МВФ)на розвиток національних економік провідних країн Європи та США у 50 - 70-ті роки XX ст..

Головним для політикуму провідних країн світу по завершенні війни було вирішення проблеми колективної безпеки. З цією метою 25 квітня 1945 року у Сан-Франциско було відкрито конференцію Об'єднаних націй найбільший міжнародний форум того часу, який зібрав понад 800 делегатів від 50 країн. Представники багатьох країн, що брали участь у війні проти фашистської Німеччини та Японії, зібралися разом, щоб створити таку міжнародну організацію, котра б сприяла забезпеченню миру й безпеки всім народам після війни. Конференція у Сан-Франциско була завершальним етапом створення ООН. її учасники підбили підсумки тривалої й складної дипломатичної боротьби, котра віддзеркалювала докорінні зміни, що сталися на світовій арені за роки Другої світової війни.
Ініціаторами створення міжнародної організації з підтримки миру й безпеки були держави антигітлерівської коаліції - СРСР, США і Велика Британія. Члени ООН зобов'язалися вживати колективних заходів щодо запобігання й усунення загрози миру, боротьби проти актів агресії, домовилися розв'язувати свої суперечки мирними засобами, розвивати дружні відносини на засадах поваги, рівності та самовизначення народів, співпрацювати у розв'язанні економічних, соціальних і культурних проблем, заохочувати повагу до прав людини.
Ще одним наслідком війни виявилися міжнародні валютні угоди, підписані у червні 1944 року представниками 44 країн під час валютно-фінансової конференції у Бреттон-Вудсі (США); було вирішено створити Міжнародний валютний фонд (МВФ), вироблено основні правила міжнародних валютних відносин. Крім МВФ, був створений Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), що мали виконувати роль міжнародних кредитних центрів.
МВФ розпочав функціонування у березні 1947 року, правління розташовано у Вашингтоні, європейське відділення в Парижі.
Метою діяльності МВФ проголошувалося сприяння розвитку міжнародної торгівлі й валютної співпраці шляхом управління структурою обмінних курсів різних світових валют, а також фінансування короткотермінових дисбалансів у міжнародних платіжних відносинах.
Світова система валютних курсів із регульовано-фіксованими валютними курсами, що склалася у повоєнний період, проіснувала з деякими модифікаціями до 1971 року й характеризувалася такими ознаками:
1, Кожна країна член МВФ установлювала номінальний золотий вміст своєї грошової одиниці, що визначало паритет валют, а відтак і валютний курс.
2. Кожна країна зобов'язувалася дотримуватися незмінного курсу своєї валюти щодо валют будь-якої іншої країни
3. Країни-члени втратили право на необмежену кількість девальвацій. Девальвацію можна було провести лише з дозволу МВФ. Це дало змогу усунути довільні конкурентні девальвації валют
На міжнародній арені політику соціальної реабілітації населення мали здійснювати такі наднаціональні структури, як Організація Об'єднаних Націй та Міжнародна організація праці.
У руслі сучасної цивілізаційної парадигми людина є центральною постаттю суспільства, його стрижнем і найбільшою цінністю. Значною мірою розбудови інституції овального середовища соціальної сфери, із закріпленням за людиною її захисних статусних прав, сприяла Загальна декларація прав людини, ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН 30 грудня 1948 р. у вигляді резолюції. Ця декларація проголошує низку трудових прав людини: право на працю, на вільне обрання роботи; на захист від безробіття; на справедливі та сприятливі умови праці; на рівну оплату за однакову працю без будь-якої дискримінації; на справедливу та задовільну винагороду, що забезпечує гідне існування самої людини та її сім'ї й доповнюється іншими засобами соціального забезпечення; па створення профспілок та вступ до них для захисту своїх інтересів; на відпочинок і дозвілля; на розумне обмеження робочого дня та оплачувану щорічну відпустку.
У грудні 1966 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права людини. За юридичною природою цей документ є багатостороннім міжнародним договором, ратифікованим більшістю країн членів ООН.
Від 1946 року як спеціалізована установа ООН починає діяти МОП організація, створена ще 1919 року в складі Ліги націй. Попервах метою діяльності цієї організацією, визначеною західною соціал-демократією, було сприяння соціальному прогресу, встановленню і підтриманню соціальної злагоди. Конвенції та рекомендації МОП разом з численними актами ООН, чинними у світовому масштабі, та актами локальної дії, прийнятими регіональними організаціями, становлять своєрідний міжнародний кодекс праці.
Особливого значення у повоєнний період набула проблематика соціально-трудових відносин. Сприяти їх оптимізації мали норми, викладені в конвенціях, що були прийняті в цей період. Принагідно зазначимо, що всім документам МОП властива ідея присутності у всіх діях соціальних партнерів імперативу політичної волі щодо досягнення соціального компромісу.

Вплив міжнародно – інтеграційних факторів на розвиток національних економік провідних країн Європи та США у 50 -70-ті роки XX ст. та його відображення в дослідженнях Дж. Вайнера, Дж. Міда, Р. Ліпсі.

Загального передумовою інтеграційних процесів у Європі впродовж 1950-1970-х років було поглиблення міжнародного поділу праці за умов НТР, а отже зростання взаємозалежності та взаємовпливу національних економік.
Серед причин і чинників європейської інтеграції назвемо такі: наявність значних матеріальних втрат, завданих Другою світовою війною;
розв'язання проблем колективної безпеки за умов розгортання «холодної війни»;
уповільнені темпи засвоєння досягнень НТР та наявність більш успішних суб'єктів конкуренції у світовому господарстві, безпосередньо США та Японії;
наявність спільних історико-цивілізаційних, регіональних рис та особливостей соціально-економічного, політичного і загальнокультурного розвитку країн Західної Європи.
Уперше ідею європейської єдності сформулював Вінстон Черчілль, який у виступі 19 вересня 1946 року в Цюріху закликав до перебудови Європи па зразок Сполучених Штатів Америки, що, як вважав «великий англієць», дасть їй можливість стати такою ж вільною і щасливою, як Швейцарія.
Проте країни, які брали участь у плані Маршалла, вже в червні 1947 року заснували Комітет європейської економічної співпраці, який підготував конвенцію, підписану 16 травня 1948 року. Так виникла Організація європейської економічної співпраці (ОЄЕС), яка надавала рекомендації щодо розподілу економічної допомоги окремим країнам у рамках плану Маршалла й започаткувала Європейський платіжний союз.
Серед основних чинників європейської інтеграції слід назвати такі:
формування наднаціональних інститутів па західноєвропейському просторі;
утворення зони вільної торгівлі (спільного ринку) західно європейського регіонального блоку;
становлення спільного ринку із вільним рухом праці, капіталу та підприємництва;
визначення перспективи утворення валютного союзу та єдиної грошової системи;
перспектива створення єдиного парламенту та уряду Західної Європи;
вироблення єдиної стратегії щодо позаблокових країн.
Загалом європейський інтеграційний процес у повоєнний період має таку хронологічну послідовність:
1944 р. (Лондон) прийняття урядами Бельгії, Нідерландів і Люксембургу рішення щодо створення митного союзу;
1948 р. оформлення митного союзу під назвою «БЕНІЛЮКС», у межах якого скасовуються відміна обмеження па експорт-імпорт промислової продукції, вільне пересування робочої сили та вільний обіг капіталу;
-1948 р. домовленість щодо створення митного союзу між Францією та Італією (набрала чинності від 1950 року);
1952 р. (Париж)- створення Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС): Франція, ФРН, Італія та країни Бенілюксу;
1957 р. (Рим) створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) («Європа шести»): Франція, ФРН, Італія, Бенілюкс, на засадах чотирьох свобод Римського договору, а саме: вільного руху товарів між країнами-учасниками; вільної міграції робочої сили всією територією ЄЕС; вільного переміщення капіталу та свободи підприємництва, тобто права безперешкодного створення власних фірм, падання послуг у межах Співтовариства;
-1960-ті роки створення інституціональної структури ЄЕС, тобто міждержавних регулювальних органів, а саме: Рада Європи нарадчий орган, репрезентований главами держав і урядів, головним завданням якого є розроблення стратегії економічного і соціального розвитку країн ЄЕС; Рада міністрів країн-учасниць; Комісія ЄЕС, що мала представляти Співтовариство у міжнародних відносинах та організаціях; Європейський парламент орган з розроблення рекомендацій інтеграційної політики;
- 1960 р. створення Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ) у складі Великої Британії, Данії, Австрії, Швеції, Норвегії, Швейцарії, Португалії. Основою цього утворення було проголошення безмитного обігу товарів за відсутності інституціональної структури. Уже за кілька років це утворення розпалося, а країни, що до нього входили, приєдналися до ЄЕС.
Відомий дослідник економіко-інтеграційних процесів Дж. Вайнер у праці «Питання про митні союзи» (1950) наголошував, що розширення торгівлі підвищує добробут країн тією мірою, якою внутрішнє виробництво заміщується імпортом з країн-партнерів, що знижує витрати; відносно більш дешевший імпорт стає можливим завдяки скасуванню тарифів.
Далі Вайнер аналізував вплив наявних міжгалузевих відмінностей у структурі виробництва на ефект зростання добробуту від укладання митного союзу. Він вважав, що чим більш конкурентними (менш комплементарними) є структури виробництва країн-учасників, тим вищою є імовірність підвищення добробуту в результаті створення митного союзу.
Ця теза містила застереження стосовно того, що країни зі схожими структурами виробництва в разі створення митного союзу намагатимуться замінити вітчизняні товари па конкурентоспроможний імпорт із країн-партнер і в, тоді як відмінності в структурі виробництва всередині союзу змушують відмовлятися від продукції партнерів на користь дешевшого імпорту ззовні.
Ефект підвищення добробуту внаслідок вступу до митного союзу залежатиме також від витрат на транспорт. За інших рівних умов, чим нижчими є транспортні витрати в країнах учасницях союзу, тим більшим є позитивний ефект інтеграції. Так, вважається успішнішою участь сусідніх країн із більшими можливостями щодо розширення торгівлі одна з одною, ніж участь віддалених країн, здатна спричинювати пере спрямування зовнішньої торгівлі.
У середині 1960-х років Дж. Мід наголошував, що зрушення в потоках інвестицій у межах однієї країни та всього міжнародного ринку капіталів, як відомо, має певні відмінності. Якщо в першому випадку відбувається розподіл капіталу країни між галузями її господарства, то в другому спостерігається міжнародна аллокація капіталу.
Остання теза підводить до розгляду ситуації спільного ринку, на якому забезпечується повна мобільність усіх факторів виробництва. Дж. Мід уперше проаналізував дію цього фактора на добробут країн у межах інтеграційної зони. Він дійшов висновку, що свобода переміщення факторів виробництва с вигідною для країн-учасииць, оскільки знижує відносну ступінь рідкості цих факторів. Цей висновок передбачає, що вирівнювання цін на фактори виробництва за рахунок розвитку торгівлі не відбувається.
У подальшому Дж. Мід дотримувався такої логіки: якщо мобільність факторів виробництва між країнами учасницями інтеграційної зони і зовнішнім світом є обмеженою, зниження добробуту не відбувається завдяки посиленому переміщенню факторів на внутрішньому ринку союзу як реакції на пере спрямування потоків торгівлі кінцевою продукцією.
Ще один дослідник проблеми економічної інтеграції Р. Ліпсі зазначав, що ефект зростання добробуту від створення митного союзу має залежати від співвідношення частки у внутрішньому споживанні товарів, що виробляються всередині країни, і товарів, що імпортуються з країн, які не входять до союзу. За решти рівних умов, чим вищою у споживанні є частка місцевої продукції і чим нижчою частка імпорту з країн не членів союзу, тим більшою є ймовірність підвищення добробуту внаслідок створення митного союзу. Це пояснюється тим, що заміна товарів внутрішнього виробництва па товари країн-партнерів по союзу зумовить розширення зовнішньоторговельних потоків, тоді як заміна товарів, що імпортуються ззовні, призведе до пере спрямування їх.
Загалом у працях Вайнера, Міда та Ліпсі участь країни в митному союзі, що приводить до розширення зовнішньої торгівлі, розглядалася як засіб зменшення деструктивної дії її власних тарифів. Цей аргумент було доведено до логічного завершення С. Купером, Б. Месселом та Г. Джонсоном. Ці дослідники зазначали, що участь у митному союзі дає менший ефект порівняно з односторонньою відміною тарифів, яка ліпше стимулює розширення торгівлі, не зумовлюючи пере спрямування зовнішньоторговельних потоків.

Зростання національних економік провідних країн світу у 50-70-ті рр. ХХ ст. Неокейнсіанські теорії економічного зростання.

Розподіл темпів росту за країнами і порівняння результатів за період 19501970 років із результатами попередніх 80 років свідчить про найбільші успіхи насамперед Західної Європи та Японії .Якщо до 1960 року найвищі показники темпів зростання серед європейських країн демонструвала Німеччина, то вже в період від 3960 до 1970 року, економічний розвиток стає рівномірнішим. Ситуація 1960-х років характеризувалася як загальним прискоренням економічного зростання, так і певною уніфікацією його параметрів. Виняток становила хіба що Велика Британія, хоча й у цій країні темпи розвитку починаючи з повоєнного періоду були найвищими за період від 1870 до 1960 року. Рівень споживання у Західній Європі та Японії тривалий період був нижчим, ніж у США, і лише після 1950 року можна було казати про досягнення американського рівня споживання.
Рівень споживання у Західній Європі та Японії тривалий період був нижчим, ніж у США, і лише після 1950 року можна було казати про досягнення американського рівня споживання. У Західній Європі виникнення економіки, ґрунтованої на принципах взаємної співпраці та соціального партнерства сприяло об'єднанню інтересів власників капіталу, роботодавців, профспілок як представників інтересів найманих працівників та держави в єдиній політиці економічного зростання.
Виробництво сировини, енергії і продуктів харчування за межами національної економіки також забезпечувало великий потенціал для розвитку провідних країн світу шляхом використання потенціалу менш розвинених країн. Розглядаючи спрощену, однофакторну модель економічного зростання Харрода-Домара, зазначимо її основні риси: визначення вирішального умовою динамічної рівноваги(поступального руху) ринкової економіки, постійних (сталих) темпів економічного зростання;
визнання постійності в тривалому періоді норми нагромаджень (частка нагромаджень у доходах) і граничної ефективності інвестицій (маржинальний коефіцієнт);
пояснення того, що динамічна рівновага і сталі темпи економічного зростання досягаються не автоматично, а є результатом активного державного регулювання економіки;
визнання вирішальної ролі інвестицій у забезпеченні зростання доходу, що сприяє розширенню зайнятості, яка, своєю чергою, запобігає виникненню недовантаження підприємств і безробіття;
визнання кейнсіанської концепції про залежність характеру і динаміки економічних процесів від пропорцій між інвестиціями і заощадженнями, а саме: випереджувальне зростання інвестицій є причиною інфляції, а заощаджень причиною неповної зайнятості. Звідси лише рівність Інвестицій і заощаджень забезпечує економічну рівновагу без інфляції й за повної зайнятості.
Дослідження умов і факторів економічного зростання означало трансформацію статичного підходу в динамічний. Можливість існування сталої динамічної рівноваги доводиться в праці британського вченого Дж. Міда «Неокласична теорія економічного зростання» (1961).

Вплив державного регулювання на роз-к національної економіки Англії та Франції у 50-70 рр. ХХ ст.

Економічний розвиток Англії характеризувався більш вираженими ознаками неоетатизму, посиленням державного регулювання у зв'язку з проголошенням лейбористами (робітнича партія, яка прийшла до влади 1945 р.) переходу до соціалізму шляхом націоналізації промисловості.
Лейбористський уряд Клемента Річарда Етлі запроваджував такі елементи державного регулювання: здійснення контролю й регулювання капітальних вкладень у націоналізовані галузі (Рада національних інвестицій); контроль за випуском цінних паперів і зобов'язань, регулювання надання позик приватним підприємцям, планування діяльності приватнокапіталістичних підприємств, стимулювання інвестицій (Комітет емісії капіталів); - розроблення і застосування річних планів (кон'юктурних прогнозів) та чотирирічного плану 19491959 рр. із забезпечення безкризового розвитку (Планове економічне управління); проведення режиму економії (від 1947 р.) заморожування зарплати, інших доходів, обмеження споживання; підтримка фермерських господарств методом дотацій (покриття чверті виробничих видатків, закупівля продукції за гарантованими твердими цінами, преміювання за досягнення).
Результатами націоналізації галузей господарства, державного регулювання та впливу НТР (19461951) стали: перевага в націоналізації «старих» малорентабельних галузей (держава викуповувала ці галузі і таким чином давала можливість колишнім власникам освоювати «нові», перспективніші галузі, а старі модернізувала, чого не могли зробити колишні власники); перехід до державної власності підприємств сектора обслуговування (тобто підприємств, що надають паливо, енергію, метал і здійснюють перевезення); нагромадження золота і валюти та відмова (наприкінці 1950-х рр.) від допомоги за планом Маршалла;
спрямування великих капіталовкладень у промисловість та зростання господарства;
перевищення промисловістю довоєнного випуску продукції у 1948 році; зростання сільськогосподарського виробництва (від початку 1950-х до 1980-х рр.) більш як утричі;
60% споживаної продукції Англія виробляла сама;
сприяння НТР прискореному розвитку економіки 1960-х років.
Загалом у 1950-х роках Англія відставала за темпами розвитку від розвинених європейських країн.
Економіка Франції у роки Другої світової війни практично занепала. У 1945 р. обсяг виробництва промислової продукції становив лише 38% довоєнного рівня, а сільськогосподарської 50 %. Розпалася колоніальна імперія. Панівне становище в національній економіці посіли великі монополії. У 1946 р. 75 % виробництва сталі й 95 % потужностей із переробки нафти належали п'ятьом компаніям. В інших галузях спостерігалася аналогічна ситуація. Монополістичний капітал Франції, що відроджувався, орієнтувався на потужного партнера в особі США.
У Франції повоєнного періоду проводили економічний курс Шарля де Голля (1944-1946, 19581969), основними напрямами якого були:
націоналізація депресивних галузей промисловості;
- створення адміністративних рад для управління націоналізованими підприємствами;
- розширення прав фабрично-заводських профспілкових комітетів; - обмеження панування монополій;
- застосування державного індикативного планування;
- проведення (від 1958 р.) економічної політики«індустріального імперативу»;
-спрямування допомоги за планом Маршалла(12млрд.дол.)на розвиток і модернізацію промисловості;
Результатами економічної політики голлізму були: збільшення капіталовкладень у націоналізовану промисловість; відновлення більшості показників довоєнного розвитку (вже у 1948 році) та збільшення обсягів промислового виробництва (19581968) па 60%.Відбувалися зміни в структурі й організації французької економіки. Так, запроваджувалася нова структура промисловості:
- 1-й сектор: традиційні галузі (текстильна, металургійна, машинобудівна, виробництво предметів розкоші);
2-й сектор: нові галузі (автомобілебудування, авіапромисловість, нафтопереробна галузь);
3-й сектор: новітні галузі (атомна енергетика, електроніка, виробництво пластмас).
Із вступом Франції у 1957 р. до Європейського економічного співтовариства посилилося перекачування капіталів у важку промисловість. Структурна перебудова економіки в межах державно-монополістичного укладу призвела до того, що націоналізована власність разом із муніципальною становила 1/3 надбання країни. У сільському господарстві зростання виробництва в період від 1958 до 1968 року сягнуло 66 %.Повоєнній економіці Франції відбулися якісні зміни.

Німецьке економічне „диво” та роль представників німецького лібералізму в його підготовці.

Однією з найуспішніших економік повоєнного періоду, економічне зростання в якій набуло вражаючих темпів, стала економіка Німеччини. Прискорений економічний розвиток цієї країни та вихід ЇЇ на 2-ге місце в світі у 1950-х роках назвали «економічним дивом».
Основними чинниками реформування економіки слід вважати такі:
по-перше, відбувається поновлення основного капіталу за участі держави та мінімальних видатків на ВПК. Держава використала кошти від прибутків великих корпорацій, податок па прибуток яких у перші повоєнні роки становив 9094 %, а на військові потреби витрачалося всього 56 % державного бюджету;
-по-друге, виникає можливість розвитку невоєнних галузей;
по-третє, Німеччина отримувала гуманітарну допомогу від США, насамперед у вигляді споживчих товарів на суму 2,5 млрд дол.
Основою «економічного дива» послугувала реформа Людвіга Ерхарда - почесного професора факультету державного права Мюнхенського університету (у 1949 р. після утворення ФРН міністр економіки, а від 1963 р. канцлер ФРН). Слід зазначити, що всі перетворення в економіці Німеччини від кінця 1940-х до початку 1950-х дістали назву реформ Л. Ерхарда.
Сутність реформи зводилася до перетворення Західної Німеччини з країни із жорстко регулятивною економікою на країну розвиненого ринкового господарства.
Завдання реформи створення умов для розвитку вільної, конкурентоспроможної економіки та підвищення життєвого рівня населення. Сам процес модернізації було розпочато з грошової реформи 1948 року, основним завданням у руслі якої стало вилучення з ринку знеціненої грошової маси. Починаючи від 1949 року в Німеччині було проведено реформи щодо сприяння розвитку виробничої сфери.

Економічне зростання у США в 50-70-ті рр ХХ ст. Кейнсіансько-неокласичний синтез.

Загалом світове лідерство США у 19501970-х роках визначилося за параметрами: найбільший обсяг ВВП і рівня життя подвоєння доходів кожного покоління у до- і повоєнний періоди. Саме у США у 19501960-х роках визрівають умови та формується механізм щодо практичного переходу до нового інформаційного (постіндустріального) етапу розвитку. Напрямами структурної перебудови економіки США під впливом НТР були:
1) розвиток наукомістких і високотехнологічпих галузей, породжених НТР (авіакосмічна, електротехнічна, хімічна, машинобудівна.
2) скорочення економічної частки застарілих галузей (металургія, вугільна промисловість, суднобудування. та часткова науково-технічна модернізація їх.
У неокласичну систему не вписувалися такі явища, як кризи та безробіття, тому вона не могла пояснити причин економічної нестабільності, «Загальна теорія» Кейнса, навпаки, містила аналіз факторів, які виводили економіку зі стану рівноваги, та пропонувала конкретну програму дій, одначе по-справжньому загальної, системної форми вона не мала.
Як наслідок, у повоєнний період в економічній науці розгорнулася аналітична діяльність з об'єднання позицій Кейнса та неокласиків. Найактивнішу участь у цьому брали Дж. Хікс, Е. Хансен, П. Семюелсон, Л. Клейн та ін. Завдяки їхнім зусиллям було сформовано теоретичну систему «неокласичний, або кєйнсіансько-неокласичний синтез».
Після війни в країнах Заходу розпочалося економічне піднесення. Виникає необхідність у більш загальній концепції регулювання, придатній для умов зростання. Неокласично-кейнсіанський синтез па першому етапі передбачав розроблення так званої спрощеної моделі Кейнса. Жертвуючи аналізом фінансової сфери, спрощена модель змогла чітко сформулювати принцип визначення національного доходу, який ортодоксальні кейнсіанці вважають серцевиною концепції Кейнса.
Згодом до моделі було введено грошові параметри. Аналітичний апарат для цього ще 1937 року запропонував Дж. Хікс, пізніше її вдосконалив і використав Е. Хансен. У результаті з'явилася схема «доходів видатків» Хікса Хансена. Автори моделі, подібно до Кейнса, виходили з того, що інтенсивність інвестиційного процесу визначається граничною ефективністю капіталу, тобто відношенням між очікуваним доходом, який приносить одиниця капітального майна, та ціною її виробництва; при прийнятті рішення щодо інвестування чергової одиниці капіталу підприємець або сплачує за позичені кошти, або здійснює альтернативні витрати, відмовляючись від доходу, який міг би отримати за використання власних коштів в інший спосіб; здійснення інвестицій є доцільним за умови перевищення граничною ефективністю капіталу ставки відсотка; умовою рівноваги па товарному ринку є рівність інвестицій (І) і заощаджень (S);
заощадження відповідно до «основного психологічного закону» Кейнса визначаються рівнем національного доходу: S = S (Y). Звідси, чим вищим є рівень доходу, тим більшим є обсяг заощаджень. Таким чином, отримуємо функцію IS [І (г) = S (Y)]. У графічному зображенні ця крива з від'ємним нахилом, яка показує відповідність кожної пари значень У і г рівності заощаджень та інвестицій, тобто певний рівень рівноваги товарного ринку.




Економічний роз-к Японії в 50-70-ті рр. ХХ ст. Економічне зростання в інституціональній теорії.

Дослідження С. Кузнеця розглядають у руслі інституціональної теорії економічного зростання. Серед факторів, які справляють основний вплив на динаміку національного доходу, С. Кузнець називав: рух і чисельність населення, зміни його розподілу за віком, родом занять, професійним рівнем; структурні зрушення у промисловості; технічний прогрес; зміни структури та якості капіталу; зміни у соціальній сфері; інституціональні та політичні зміни, які безпосередньо стосуються ринкових відносин; розвиток міжнародної торгівлі; процеси міграції капіталів.
Кузнець дійшов висновку, що за сучасних умов економічне зростання залежить від внесків у «людський капітал» куди більшою мірою, ніж від інвестицій в уречевлений капітал.
Завдяки використанню емпіричних статистичних даних було виявлено, що підґрунтя процесу економічного зростання становлять тривалі структурні зрушення, зумовлені різноманітними факторами, що діють у промислових секторах. У зв'язку з цим учений розробив систему вимірювання граничної капіталомісткості. Оскільки відносний обсяг акціонерного капіталу зазвичай зростає у процесі економічного розвитку, годі як частка акціонерного капіталу в прибутку із часом зменшується, внесок капіталу в зростання національного виробництва є відносно незначним.
Успішний приклад економічного поступу та зростання демонструвала у повоєнний період і Японія, стрімко перетворюючись на економічного лідера Південно-Східної Азії.
Ця країна, подібно до країн Західної Європи, переживала невтішні наслідки Другої світової війни: скорочення випуску промислової продукції (у 1945 р. 28,5 % від рівня 19351937 рр.); руйнування міст і більшості промислових об'єктів, моральне и фізичне зношування обладнання; загострення продовольчої кризи; дефіцит бюджету та інфляційні явища. Крім того, в Японії гостро постала проблема браку природних ресурсів для відновлення економіки та неможливості придбання їх.
Найважливішими аспектами повоєнного відновлення економіки Японії було проведення реформ, успіх яких зумовив ще одне (поряд із німецьким) економічне диво.
Першою реформою була декартелізація методом реорганізації дзайбацу закон про ліквідацію дзайбацу ухвалили 1945 року. Нагадаємо, що дзайбацу форма монополії .
Економічному зростанню Японії сприяли й такі чинники:
-низькі (за умовами капітуляції) воєнні видатки (вони не мали перевищувати 1 % національного доходу);
-низький рівень (порівняно зі США та Західною Європою)заробітної плати у промисловості (у 5,6 раза нижче, ніж у США,в 1,4 раза нижче, ніж у Франції, у 2,6 раза нижче, ніж у ФРН).Отже, японському «економічному диву» передовсім сприяла модернізація інституціонального середовища. Визначаючи особливості «японського дива», слід звернути увагу па особливі форми відносин праці та високий рівень капіталовкладень у національному доході. Японія інвестувала в господарство близько третини валового національного продукту.

15

Приложенные файлы

  • doc 25367938
    Размер файла: 152 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий