відповідь до мкр


21. Сучасний розвиток вітчизняного літературознавства характеризується зростаючим інтересом до проблеми художнього часу, простору та хронотопу, що обумовлений поглядом на твір як особливий тип реальності. Значну ж увагу сучасного літературознавства звернено на питання часо-просторових аспектів і вимірів змісту творів художньої літератури, як характеристику особливостей часового і просторового світобачення автора. Часо-просторові категорії в художньому творі постають як певна точка зору, виражаються через систему мовностилістичних та виражально-зображальних засобів, нерозривно пов’язаних з авторськими естетичними засадами. Зображення часу та простору пов’язане зі змістом твору, підпорядковане йому, і разом з тим є своєрідною характеристикою індивідуального стилю письменника. Художній простір розглядається як місце, де в певний момент відбувається якась зображена подія. З іншого боку, М. Бахтін вважав, що час та простір художнього твору є воротами до сфери смислів . Іноді художній простір – це «мова опису», закодована характеристика та оцінка зображених подій та їхніх дійових осіб. В такому випадку, за словами Ю. Лотмана, «просторова мова» виступає для вираження «непросторових понять»
22. Під фокалізацією в широкому сенсі слова мається на увазі перспектива, кут зору, під яким передаються певні події. У.Марголін визначав фокалізацію як наратив, що включає текстову репрезентацію специфічних існуючих сенсорних елементів текстуального світу оповіді, які сприймаються та реєструються (записуються, зображуються, кодуються, моделюються та зберігаються) певною свідомістю або записуючим засобом, який є членом цього світу. Виділяють такі види фокалізації: нульова фокалізація, тобто оповідь від імені всезнаючого автора; внутрішня фокалізація – коли оповідач говорить лише те, що знає персонаж, а події передаються з точки зору одного або кількох персонажів; та зовнішня фокалізація – оповідач говорить менше, ніж знає окремий персонаж, обмежуючись описом поведінки персонажів. М.Бел пропонує об’єднати нульову та зовнішню фокалізацію у єдину підгрупу зовнішньої фокалізації (не тому, що події описуються «ззовні», а тому що вони передаються з точки зору автора, який знаходиться ззовні по відношенню до оповіді).
Точка зору-життєва позиція, з якої суб'єкт оцінює події ,які відбуваються навколо нього.Термін походить від «точки зору» - місця, де перебуває спостерігач і від якого залежить видима їм перспектива.
Класифікація по обличчю або позиції• Особиста точка зору (Я, 1-а особа) (див. суб'єктивність);• Точка зору співрозмовника (ти, 2-а особа);• Точка зору спостерігача (він, такий собі, 3-я особа).
Стороння точка зору з деякою метою або роллю (варіанти 3 особи)• Мрійник• Критик• РеалістРізні точки зору допомагають краще проаналізувати явище. Уникнути упередженого судження. Знайти оригінальне рішення проблеми
23. Деталізація внутрішньої текстової комунікації призвела до виділення 2 основних перспектив викладу:мімезису і діагезису. По-перше, мімезис - зрима інформація або візуальний аспект,коли ми безпосередньо бачимо і чуємо героїв-того ,хто мовить і того,хто слухає. «Мімезис»- це «повільна розповідь»,у яуій те,що сказано і зроблено, « інсценізується» для читача, створює ілюзію,що ми самі «чуємо» й « бачимо» те,що відбувається. «Дієгезис»- розповідь про подію,історію ,де окрім
зримо представлених того,хто говорить і того ,хто слухає,була введена ще одна пара локалізатора, з точки зору якого ведеться оповідь. «Двєгезис»- опосередкована кимось розповідь про історію ,оповідь про подію,дискурсивні аспекти оповіді. Частини оповіді, представлені таким чином,характеризує « стрімкість», «панорамність» й « узагальненість» Метою цього типу оповіді є подати нам найважливішу інформацію якомога ефективнішим способом, без наміру створити ілюзію, що події відбуваються перед нашими очима, тобто оповідач просто розповідає нам,що сталося,не намагаючись показати,як це відбулося.
24. Оповідь часто повертається назад чи забігає вперед, так що послідовність викладу не відповідає тому, як відбувалися події. Інколи в оповідці трапляються ретроспекції, у яких ідеться про події,що сталися в минулому, і ці події пов.язуються з теперішніми,- такі елементи можна назвати «аналептичними». Більше того, оповідь може також «випереджати події», щоб натякнути на те, що станеться пізніше: такі її частини можна назвати «пролептичними». Розповідаючи історію, автори часто використовують аналепсис і пролепсис зі стратегічною метою, позаяк починати з початку- не найкраща тактика. Оповіді часто починаються посередині,аналептичні елементи описують те, що було раніше , а пролептичні механізми натякають на майбутні наслідки, зацікавлюючи таким чином читача та зосереджуючи увагу на центральному моменті оповіді.

Приложенные файлы

  • docx 25367874
    Размер файла: 17 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий