МР ЛЗ №1 вступ лекція


МОЗ УКРАЇНИ
ПЕРВОМАЙСЬКИЙ МЕДИЧНИЙ КОЛЕДЖ
Цикл терапевтичних дисциплін



МЕТОДИЧНА РОЗРОБКА ЛЕКЦІЇ

НА ТЕМУ :

«Вчення про медсестринство у внутрішній медицині».

ПРЕДМЕТ : медсестринство у
внутрішній медицині
Курс – ІІІ
Семестр – V
Спеціальність -512010102
Кількість годин – 2
ПІДГОТУВАЛА : викладач
терапії Павлик О. А.

Розглянуто і схвалено
на засіданні методичної комісії
терапевтичних дисциплін
Протокол № _______від_____2014
Голова циклової комісії _________
/Сакалюк С. В. /
І. АКТУАЛЬНІСТЬ ТЕМИ .
Спрямованість сучасної медицини на збереження здоров'я передбачає професійну готовність медичного працівника до фізіологічно осмисленої оцінки рівня здоров'я пацієнтів, вчасного розпізнавання хвороби, вміння своєчасно і адекватно призначити необхідні методи діагностики та лікування, а також проводити профілактичні заходи та заходи , спрямовані на зміцнення здоров`я населення. Тому цілком очевидно, що підґрунтям цілеспрямованої дії медичної сестри повинні бути знання клінічних дисциплін, в тому числі і терапії. Саме вивченням терапії ( внутрішніх хвороб) ми і будемо займатися протягом цього і послідуючих навчальних років.
Внутрішні хвороби – важлива дисципліна клінічної медицини, її основи повинні бути добре засвоєні середнім медичним персоналом. Від знань і вмінь медичної сестри, а також від її професійного ставлення до пацієнтів залежить успіх виконання державної програми Охорони Здоров’я.
Майбутнім медичним сестрам необхідно ознайомитись з історією розвитку терапії у світі і на Україні, зокрема, з діючими в сучасних умовах медсестринськими теоріями і концептуальними моделями, впровадженням в терапевтичну практику медсестринського процесу.
Основною метою вивчення предмету є підготовка студентів до майбутньої практичної діяльності на належному фаховому рівні.

II. НАВЧАЛЬНІ ЦІЛІ .
Ознайомитись з історією розвитку вчення про внутрішні хвороби –
· І.
Проаналізувати основні історичні етапи розвитку терапії в Україні –
· І.
Розкрити внесок академіків М.П. Кончаловського, Г.Ф.Образцова,
М.Д. Стражеско, М.М.Губергріца, Ф.Г. Яновського, В.М.Іванова,
В.Х. Василенка, Л.Т.Малої, Г.Й. Яновського та інших вчених у розвиток вітчизняної терапії –
· І.
4. Проаналізувати принципи організації та методи надання лікувально-
профілактичної допомоги пацієнтам в Україні –
· І.
5. Ознайомитись з основами законодавства з питань охорони здоров’я населення і
довкілля –
· І.
6. Проаналізувати принципи санітарно-просвітньої роботи м/с–
· ІІ.
7. Визначити суть поняття „хвороба”, етіологія, патогенез, періоди, стадії, діагностика, прогноз, перебіг, види, лікування –
· ІІ.

Ш. ВИХОВНІ ЦІЛІ .
На матеріалі теми розвинути :
А) Формування почуття відповідальності за своєчасність і правильність професійних дій, які базуються на глибоких знаннях терапії,
Б) розвинути у студентів клінічне мислення, вміння пов`язати матеріал теми з різними клінічними дисциплінами .
В) Розвивати загальний світогляд та інтелект у студентів.
Г) Виховувати любов до обраної професії та почуття професійного обов’язку і милосердя.
IV. МІЖПРЕДМЕТНИЙ ЗВ`ЯЗОК .

Дисципліна
Знати
Вміти

1.
Попередні ( забезпе-
чуючі) дисципліни.
А) Фізіологія людини
Б) Анатомія людини


В) Фармакологія



Г) Основи права




Д) Основи медсестринства




Є) Історія медицини




Ж) Гігієна


Будову і функції кожної структурно - функціональної системи організму.

Вплив лікарських препаратів на органи і системи .

Основи законодавства України з питань Охорони Здоров’я населення і довкілля.

Медсестринський процес.
Методику спілкування.
Етику та деонтологію




Історичні етапи розвитку внутрішньої медицини в Україні.


Особливості проведення санітарно-освітньої роботи.


Пояснити зв`язок між будовою і функціональними можливостями органа та змінами в ньому під час хвороб .
Пояснити дію лікарських препаратів на пошкоджені органи.
Використовувати одержані знання із дисципліни в процесі вивчення внутрішньої медицини.
1)Здійснювати етапи медсестринського процесу.
2)Спілкуватися з пацієнтом.
3)Дотримуватися правил етики та деонтології.
Використовувати одержані знання із дисципліни в процесі вивчення внутрішньої медицини.
Використовувати одержані знання в проведенні сан. просвіт. роботи.

2.
Внутрішньопредметна інтеграція.
Всі наступні теми

Історію вивченні хвороб, їх діагностики та лікування.

Етіологію, патогенез, клініку, можливі ускладнення кожної хвороби окремо, спираючись на знання цих понять.
Використовувати одержані знання із дисципліни в процесі вивчення внутрішньої медицини.


3.
Наступні дисципліни.
Невідкладні стани у внутрішніх хворобах

Використовувати одержані знання із дисципліни в процесі вивчення інших клінічних дисциплін

V. ПЛАН ТА ОРГАНІЗАЦІЙНА
СТРУКТУРА ЛЕКЦІЇ .

П/П
Основні етапи
лекції та
її зміст .
Цілі в
рівнях
абстрак
ції
Тип лекції.
Засоби активізації
студентів.
Матеріали
методичного забезпечення
Розподіл
часу.

1.



2.























3.

Підготовчий етап.
Визначення актуальності теми, навчальних цілей, мотивації.

Основний етап.
Викладення лекційного матеріалу за планом:
Історія розвитку вчення про внутрішні хвороби, їх місце серед інших клінічних дисциплін

2. Основні історичні етапи розвитку терапії в Україні.

3. Внесок академіків
М.П. Кончаловського, Г.Ф.Образцова,
М.Д. Стражеско, М.М.Губергріца,
Ф.Г. Яновського, В.М.Іванова,
В.Х. Василенка, Л.Т.МалоЇ,
Г.Й. Яновського.

Принципи організації та методи надання лікувально-профілактичної допомоги пацієнтам в Україні.

Основи законодавства з питань охорони здоров’я населення і довкілля.

Пропаганда санітарних знань, гігієнічне та фізичне виховання населення, формування здорового способу життя, боротьба зі шкідливими звичками.

Поняття про хворобу, етіологію, патогенез, періоди, стадії, діагностику, прогноз, перебіг, види лікувань.


Заключний етап
1) резюме лекції, загальні висновки,
2) відповіді на можливі запитання,
вирішення тестів, ситуаційних завдань,
3) завдання для самопідготовки .






І


І


І




І



І

І



ІІ





Клінічна лекція

Засоби наочності :
Мультимедій-не забезпе-
чення,
портрети
вчених,
санітарні
бюлетні,
роздатковий
матеріал .


Питання , тести.

Навчальна література,
завдання , питання .

Домашнє завдання -
Навчальна
література,
завдання, питання.
М.І. Швед «Медсестринство в терапії», Тернопіль, «Укрмедкнига», 2004 р.,
стор. 113-122
В.В.Стасюк «Медсестринство у внутрішній медицині», Київ, ВСВ «Медицина», 2010 р.
Орієнтовна карта для самостійної роботи з літературою.

5 %
( 5 хв )


90 %
(70 хв )










5 %
( 5 хв)



VI. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОГО МАТЕРІАЛУ
( розгорнутий конспект ) .

Середній медичний персонал найчисленніший загін медичних працівників. Медичний працівник здійснює призначене лікарем лікування, постійно спілкується з хворими, полегшує їх страждання. Саме тому середній медичний працівник є незамінним помічником лікаря у лікарнях і поліклініках, здоровпунктах підприємств, у жіночих консультаціях і пологових будинках.
Зважаючи на це, стає зрозумілим, що знання , які мають медичні сестри є дуже важливими для надання медичної допомоги населенню в цілому. Для якісної роботи , як помічника лікаря , м /с повинна володіти знаннями з багатьох клінічних дисциплін, основною з яких є терапія.
Внутрішні хвороби ( або ще як її називають – терапія ) важлива дисципліна клінічної медицини, яка вивчає захворювання внутрішніх органів, що лікуються консервативними методами. Ця дисципліна вивчає етіологію, патогенез, клінічні прояви хвороб внутрішніх органів, а також методи їх діагностики, лікування і профілактики. Основи внутрішніх хвороб повинні бути добре засвоєні середнім медичним персоналом, тому що знання значною мірою зумовлює ефективність роботи медичного персоналу будь-якого профілю терапевтичного, педіатричного, хірургічного, інфекційного та ін.
Крім зазначених аспектів, слід чітко розуміти, що розвиток багатьох захворювань зумовлений характером поведінки людей, способом життя, наявністю шкідливих звичок. Отже, перед кожною м/с в процесі трудової діяльності постає проблема формування здорового способу життя у населення основи профілактики, єдино правильної лінії системи охорони здоров'я. У програмі охорони здоров'я людей передбачено також здійснення охорони навколишнього середовища, поліпшення умов праці та відпочинку населення, утвердження здорового способу життя, проведення профілактики захворювань тощо.

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ВЧЕННЯ ПРО ВНУТРІШНІ ХВОРОБИ
Історія розвитку клінічної медицини та вчення про внутрішні захворювання бере свій початок із глибини віків. Ще давньогрецький лікар Гіппократ, виходець із Коської медичної школи, який жив між 460377 роками до нашої ери, вмів лікувати різні гарячкові стани, поранення, переломи і вивихи. Донині зберегли своє діагностичне значення такі симптоми, як «обличчя Гіппократа», шум тертя плеври та інші. Гіппократ вчив своїх учнів бути спостережливими, вміти систематизувати результати опитування, огляду зовнішніх покривів, обмацування. Гіппократ і представники його школи вважали, що будь-яка хвороба, незалежно від того, що її спричинило, є боротьба між цілющими силами організму і причиною, що зумовила недугу. Головне призначення лікаря і полягає в тому, щоб усіма засобами зміцнити цілющі сили організму й допомогти йому в боротьбі з хворобою. До наших часів зберігся збірник медичних праць, відомий під назвою «Кодекс Гіппократа», в якому висвітлено найрізноманітніші питання, зокрема описано внутрішні та жіночі хвороби, хірургічні методи лікування, обов'язки лікаря. За вченням Гіппократа в медицині не може бути шаблонного підходу. Лікар повинен лікувати не хворобу, а хворого. Це допомагає лікареві передбачити перебіг і прогноз недуги. Всім медикам відома клятва Гіппократа, порушити яку не має права жодний з них.
Вагомий внесок у розвиток медицини вніс лікар середньовіччя Абу Алі Ібн-Сина (Авіценна). В залишених ним рукописах знаходимо лікувальні рекомендації, які не втратили свого значення і донині, йдеться про застосування рослинних засобів (відхаркуючих, жовчогінних).
У середині XVIII ст. Цельсій відкрив термометр для вимірювання температури тіла, Ауенбруггер запропонував новий метод дослідження хворих перкусію, Лаенек розробив метод аускультації.

Основні історичні етапи розвитку терапії в Україні.
Здавна розвивалася і удосконалювалася медицина і в Україні.
Серед стародавніх слов'ян, які жили великими поселеннями в межах сучасних кордонів України, як повідомляють літописці, були чоловіки і жінки, що знали лікарські рослини, вміли надавати допомогу хворим. Це були перші народні цілителі волхви, знахарі, відуни. Із стародавніх народів, що населяли степові південні землі, найзначніші пам'ятки залишили по собі скіфи, котрі мали певні знання щодо лікування захворювань і ушкоджень.
У XXII ст. у Києві серед представників різних професій були й особи, які займалися лікувальною справою. Вже в ті часи окремі з них «спеціалізувалися» в лікуванні ран, переломів, пусканні крові, лікуванні очей, прийманні пологів, тощо. У часи свого розквіту Київська Русь мала зв'язки з країнами Європи і найбільшими країнами Сходу. Нещодавно в Італії виявлено медичний трактат, написаний внучкою Володимира Мономаха Євпраксією. У трактаті дуже змістовно підсумовано значну кількість відомостей з тогочасної медицини і гігієни. Розповідається про користь свіжого повітря і рухів для здоров'я людини, подаються поради щодо шлюбних стосунків, поведінки під час вагітності, догляду за немовлятами, лікування ряду захворювань, йдеться про раціональне харчування. Зміст трактату свідчить, що Євпраксія була обізнана з медичною науковою літературою і ґрунтувалася в своїх порадах на власних спостереженнях.
З тогочасних праць енциклопедичного характеру, в яких є багато відомостей медичного змісту, особливе місце займає «Ізборник Святослава».
В «Ізборнику» знаходимо поради, як лікувати шлунково-кишкові розлади, шкірні хвороби, тощо. З лікарських засобів згадуються блекота, болиголов, полин, оцет, мед, жовч, мідь, припікання залізом. Даються поради щодо харчування, підкреслюється особливе значення для здоров'я постійного підтримання бадьорості.
В XIII ст. усі землі Київської Русі опинилися в тяжкій монголо-татарській неволі. За часів цього лихоліття кількість покалічених хворих, взагалі осіб, що потребували опіки, набагато збільшилася. Глибокий занепад економічного і культурного життя народу не міг сприяти розвиткові лікувальної справи в ці часи. Тільки в XV ст. почалася підготовка вчених лікарів, спочатку у Польщі в Краківському університеті, пізніше в Замойській академії в м. Замості (коло Львова), яка була заснована з ініціативи графа Замойського. На медичному факультеті академії кількість студентів не перевищувала 45 чоловік. При академії був госпіталь на 40 ліжок. Кількість випускників цієї школи, особливо українців і білорусів, була невелика; вони осідали в містах, обслуговували заможні верстви населення. Окремі випускники, діставши знання в Кракові чи Замості, продовжували своє навчання в університетах Італії, де здобували вчений ступінь доктора медицини.
Георгій Дрогобич-Катермак (14501495) під ім'ям Георгія Михайла сина Доната з Дрогобича був записаний у 1468 р. студентом Краківського університету; дістав ступінь бакалавра у 1470 р., магістра у 1473 р. Далі він навчався у Болонському університеті. В 1478 р. він дістав звання доктора філософії, а в 1482 р. доктора медицини. З 1488 р. Катермак викладав медицину в Краківському університеті. До наших часів збереглася надрукована в Римі книжка під заголовком: «Прогностична оцінка поточного 1483 р. магістра Георгія Дрогобича з Русі, доктора мистецтв і медицини Болонського університету щасливо виконана». Це перша в історії друкована книжка нашого співвітчизника. Майже все своє трудове життя Георгій Дрогобич провів за межами батьківщини.
Серед українських вчених більш пізніших часів слід згадати Єпіфанія Славинецького. Закінчивши Київську братську школу, він вчився за кордоном, далі працював викладачем у Києво-Могилянській колегії, став монахом, йому належить переклад на слов'янську мову скороченого підручника анатомії Андрія Везалія під заголовком: «Врачевська анатомія латинська, от книги Андреа Вессалия Брукселенска». До наших часів переклад не зберігся.
У підготовці медичних кадрів значну роль відіграла Київська академія. Протягом 14 років (з 1754 по 1788 р.) з Київської академії вступило до медичних шкіл понад 300 осіб. Пізніше кадри для медичних шкіл готували колегії в Чернігові, Переяславі та Харкові.3 1802 р, в Києво-Могилянській академії запроваджено курс медицини. В медичному класі навчалися 150167 учнів.
Першу справжню вищу медичну школу на Україні було засновано в 1805 р. у Харкові. З професорів Харківського медичного факультету першої половини XIX ст. варто відзначити професорів хірургії М. І. Єллінського та
П. Я. Народовича, професора патології і терапії Петра Бутковського, котрий написав перший вітчизняний підручник з питань психіатрії.
З відкриттям медичного факультету були організовані терапевтична та хірургічна клініки на 8 ліжок, що позитивно позначилося на діяльності новоутвореного факультету.
Медичне обслуговування населення у XVIII і на початку XIX ст. було вкрай незадовільне. Державного контролю за діяльністю лікарів не було. Першу соматичну лікарню в Києві було відкрито в 1803 р.
У повітових містах існували лікарні, але фактично це були притулки для бездомних і солдатів-інвалідів.
У 1840 р. вперше було наказано «на кожного хворого, що перебуває в лікарні, завести скорботний лист, в якому слід відбивати хід хвороби, її напади і лікування». Це був прототип сьогоднішньої історії хвороби.

3.Внесок академіків М.П. Кончаловського, Г.Ф.Образцова, М.Д. Стражеско, М.М.Губергріца, Ф.Г. Яновського, В.М.Іванова, В.Х. Василенка, Л.Т.МалоЇ, Г.Й. Яновського.

Максим Петрович М. П. Кончаловський (1875-1942) вивчав систему травлення, особливо патологію шлунку, вивчав ревматизм як алергічний процесв якому інфекція є лише поштовхом. Ним була описана клініка пізнього хлорозу, симптом «джгута» при тромбоцитопеніях тощо.

Позитивну роль у вирішенні фундаментальних проблем терапії й у підготовці медичних кадрівт відіграли наукові терапевтичні школи. Київська терапевтична школа була створена у другій половині XIX століття видатними вченими-клініцистами В.П. Образцовим, Ф.Г. Яновським і М.Д. Стражеско.

Василь Парменович Образцов (1849-1920) особливу увагу приділяв розробці й удосконаленню методів клінічного обстеження хворого. Впровадив у широку лікарську практику методичну глибоку ковзну пальпацію органів черевної порожнини. Поряд із цим, В.П.Образцов успішно вивчав різні форми серцево-судинної патології. Він вперше, користуючись своїм методом безпосередньої аускультації, вивчив походження і клінічне значення порушень ритму серця (зокрема, ритм галопу, з’ясував механізм його утворення), описав симптоматологію недостатності півмісяцевих клапанів аорти, клінічну картину неврозів серця. В.П. Образцовим було висунуто пріоритетне положення про те, що мелодія серця здорової людини складається не з двох, а з трьох серцевих тонів. Разом із М.Д. Стражеско вперше прижиттєво діагностував тромбоз коронарних судин серця. Клініка В.П. Образцова мала великий вплив на розвиток тогочасної наукової клінічної терапевтичної думки.

М.М.Губергріц, (1886-1951) Одним з талановитих учнів Образцова був Марк Мофйсейович Губергріц. Особливе значення в його науковій діяльності вало вивчення ЕКГ, зміни на ній при застосуванні серцевих глікозидів при лікуванні серцевої патології. Він також описав клініку дуоденіту, вивчав патології підшлункової залози.








Активну участь у формуванні й розвитку Київської терапевтичної школи брав видатний вчений- клініцист Феофіл Гаврилович Яновський (1860-1928).
Наукова та клінічна діяльність Ф.Г. Яновського була різноплановою. Особливо багато ним було зроблено щодо діагностики захворювань органів дихання. Вчений запропонував нову конструкцію скляного стетоскопа, визначив діагностичне значення простору Траубе при плевриті, зробив великий вклад у вивчення проблем етіології та патогенезу туберкульозу.






Іванов В. М. (1892-1962)
Талановитим учнем Яновського був Вадим Миколайович Іванов. Основним лозунгом його роботи була тісна співпраця фізіології і клініки. Він вивчав питання гастроентерології, онкології, клініку виразкової хвороби шлунку.





Ще одним з талановитих учнів Яновського був Володимир Харитонович Василенко(1896-1987), який разом з вчителем вивчали проблеми хронічного порушення кровообігу.







Яскравим представником Київської терапевтичної школи був академік Микола ДмитровичСтражеско (1876-1952).
Під його керівництвом розроблялись питання хроніосепсису, алергії, ревматизму, геронтології, кардіології. Він запропонував класифікацію недостатності кровообігу, розробив теорію патогенезу ревматизму. Перу вченого належать понад 300 робіт. Він став організатором створеного в 1936 році у м. Києві Українського інституту клінічної медицини (сьогодні – це Український НДІ кардіології ім. М.Д. Стражеско).



Видатним терапевтом сучасності була Любов Трохимівна Мала ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]) , яка вивчала серцево – судинну патологію, в т.ч. інфаркт міокарду. Вона є ініціцатором організації відділень інфаркту міокарду в Україні. Любов Трохимівна підготувала 33 докторів, 171 кандидата медичних наук. Вона була заступником Генерального директора Міжнародного бібліографічного центру (Кембридж, Велика Британія), членом Міжнародної асоціації терапевтів, автором 600 наукових праць, 15 монографій.




Великий вклад у розробку різних питань клінічної медицини внесли такі видатні вчені України, як заслужений діяч науки, професор Г. й. Бурчинський, професори А. П. Пелещук, академіки О. й. Грицюк, Г. О. Бабенко, Л. А. Пиріг та інші.
Не дивлячись на досягнуті успіхи в організації та діяльності медичної служби в Україні, як і в інших країнах колишнього СРСР, необхідно зазначити, що якість медичного обслуговування населення, забезпеченість хворих необхідними медикаментами, оснащеність медичних закладів діагностичною та лікувальною апаратурою в нашій країні була значно нижчі, аніж у передових країнах світу.
З розвитком нових суспільних відносин, демократизації нашої Української держави, можна сподіватися, що медична наука та практична охорона здоров'я населення досягнуть належного рівня, який відповідатиме світовим стандартам.

4.Принципи організації та методи надання лікувально-профілактичної допомоги пацієнтам в Україні.
Реформування організації надання лікувально-профілактичної допомоги населенню привело до розподілу її на відповідні рівні, з яких виділено первинну медико-санітарну допомогу, вторинну і третинну.

Первинна лікувально-профілактична допомога є основною частиною медико-санітарної допомоги населенню і передбачає консультацію лікаря, просту діагностику і лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь, профілактичні заходи, направлення пацієнта для подання спеціалізованої і високоспеціалізованої допомоги. Первинна лікувально-профілактична допомога надається переважно за територіальною ознакою сімейними лікарями або іншими лікарями загальної практики.
Допомагає в роботі дільничному терапевту дільнична медична сестра.
Штати дільничних медичних сестер встановлюється з розрахунку 1,5 посади на кожну посаду дільничного терапевта (наказ МОЗ України №33 від 23.02.2000р.).
Функції дільничної медсестри полягають у підготовці необхідної документації та надходжень медичних карток амбулаторного хворого з реєстратури, вимірюванні артеріального тиску, проведенні , пояснює хворим порядок підготовки до лабораторних та інструментальних досліджень.
Медична сестра під контролем лікаря заповнює облікову медичну документацію (статистичний талон для реєстрації заключного діагнозу, талон амбулаторного пацієнта, екстрене повідомлення про інфекційне захворювання, довідку про тимчасову непрацездатність, виписує направлення на діагностичні обстеження).
Одна з основних вимог, на якій акцентує увагу Всесвітня організація охорони здоров'я – це фізична доступність медичної допомоги населенню. Відповідно до засад "Європейської політики з досягнення здоров'я на XXI століття", на рівні первинної медико-санітарної допомоги (ПМСД) державою повинна бути забезпечена безперервність медичної опіки. Цим вимогам відповідає концепція надання медичної допомоги на засадах сімейної медицини, яка для будь-якого пацієнта та членів його сім'ї є фізично доступною, безперервною та невідкладною. У зв'язку з цим виникла необхідність у формуванні якісно нової схеми надання ПМСД населенню та якісно нового спеціаліста – сімейного лікаря, повноваженнями якого було б вирішення більшості медичних питань одночасно із наданням кваліфікованих рекомендацій з питань соціальної, правової, профілактичної і реабілітаційної допомоги. Вивчивши світовий досвід та усвідомлюючи відповідальність за суттєві проблеми в системі охорони здоров'я та на основі, затвердженої 30 січня 2010 року Верховною Радою України, Загальнодержавної програми розвитку первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини на період до 2012 року, МОЗ України пропонує основні зусилля спрямувати на розвиток первинної медичної допомоги на засадах загальної практики сімейної медицини, яка є одним із головних пріоритетів розбудови національних систем охорони здоров'я, особливо в умовах дефіциту фінансових ресурсів.
ДИСПАНСЕРИЗАЦІЯ. Сьогодні охорона здоров'я вступила в якісно новий етап свого розвитку, який характеризується можливістю задовольнити потребу населення не лише в медичній допомозі, але й здійснювати всебічне обстеження, регулярний нагляд за здоров'ям кожного громадянина суспільства. З давніх-давен передові вітчизняні вчені, лікарі, розуміли, що необхідно навчитися попереджувати розвиток захворювання. З цією метою в Україні введена диспансеризація.
Диспансеризація - це система охорони здоров'я населення, що полягає в активному динамічному спостереженні за здоров'ям різних контингентів населення (здоровими, з факторами ризику та хворими людьми), в вивченні умов життя, праці, забезпечення їх фізичного розпитку, попередженню захворювань, виявлення їх на ранніх стадіях розвитку та проведення лікувально-оздоровчих заходів.
Центральна роль в організації і проведенні диспансерної роботи належить дыльничому лікарю, що безпосередньо займається лікувально-профілактичною діяльністю, та його помычнику – м/с. Вони координують всю діяльність щодо диспансеризації.
Диспансеризацію дорослого населения регламентує наказ МОЗ № 770 від 30.05.1986 р. "Про порядок проведення загальної диспансеризації населення" Визначення контингенту населення, що підлягає диспансерному спостереженню здійснюється лікарями під час амбулаторних прийомів, при відвідуванні хворих на дому, при лікуванні хворих в стаціонарі, під час проведення профілактичних оглядів метою яких є виявлення патологічних станів і захворювань на ранніх стадіях розвитку.
Ретельне обстеження дозволяє дільничному терапевту зробити висновок про стан здоров'я пацієнта, та включити його до однієї з диспансерних груп.
Існує три групи диспансерного спостереження:
Першу групу складають здорові люди.
До другої групи входять практично здорові люди, але схильні до того чи іншого захворювання, тобто ті, що мають фактори ризику.
Третя група - це хворі в стадії повної компенсації.
Аналіз ефективності диспансеризації - це підведення підсумку по диспансеризації за рік. Він дає можливість оцінити проведену роботу, виявити недоліки та намітити заходи по їх усуненню.

Вторинна (спеціалізована) лікувально-профілактична допомога надається лікарями, які мають відповідну спеціалізацію і можуть забезпечити більш кваліфіковане консультування, діагностику, профілактику і лікування, ніж лікарі загальної практики.
Третинна (високоспеціалізована) лікувально-профілактична допомога надається лікарем або групою лікарів, які мають відповідну підготовку у галузі складних для діагностики і лікування захворювань, у разі лікування хвороб, що потребують спеціальних методів діагностики та лікування, а також з метою встановлення діагнозу і проведення лікування захворювань, що рідко зустрічаються (ст. 35 Основ законодавства України про охорону здоров'я).


Основи законодавства з питань охорони здоров’я населення і довкілля. Закони у сфері охорони здоров’я

- Конституція України
Стаття 3. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Стаття 27. Кожна людина має невід’ємне право на життя.
Стаття 49. Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.

- Цивільний кодекс України
–закріплює низку важливих прав людини у сфері охорони здоров'я, зокрема, право на охорону здоров'я (ст. 283), медичну допомогу (ст. 284), медичну інформацію (ст. 285), медичну таємницю (ст. 286).

- Кримінальний кодекс України.:
ЗУ «Основи законодавства України про охорону здоров'я»:
права та обов'язки громадян у сфері охорони здоров'я, забезпечення здорових і безпечних умов життя, медична допомога, забезпечення лікарськими і протезними засобами охорона здоров'я, матері та дитини медична експертиза, медична і фармацевтична діяльність.
ЗУ «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині»
ЗУ "Про донорство крові та її компонентів"
ЗУ "Про психіатричну допомогу"
ЗУ "Про боротьбу із захворюв
анням на туберкульоз"
ЗУ "Про заборону репродуктивного клонування" від 14 грудня 2004 року

- База стандартів медичної допомоги в Україні
є інструментом, створеним для підтримки завдань ефективного пошуку та подальшого аналізу документів, які регламентують клінічні аспекти надання медичної допомоги хворим у вигляді:
стандартів медичної допомоги; клінічних протоколів (а також протоколів надання медичної допомоги); нормативів надання медичної допомоги; методичних рекомендацій,та інших нормативних документів, які можуть бути використані для визначення лікування, яке має
отримати хворий (зокрема, медикаментозного лікування -фармакотерапії).

- Міжнародно-правові акти як джерело медичного права.
Низка міжнародних декларацій, хартій, угод , які захищають права пацієнта в будь – яакій країні світу.
(Хартія про право на охорону здоров’я
(Лісабонська декларація про права пацієнта
(Декларація про медичну допомогу, орієнтовану на пацієнта
(Венеціанська декларація стосовно невиліковних захворювань
(Гельсінська декларація. Рекомендації для лікарів, які проводять біологічні обстеження людини
(Дванадцять принципів організації охорони здоров'я для будь-якої національної системи охорони здоров'я
(Декларація Організації Об'єднаних Націй про клонування людини
(Декларація прав людини і особистої свободи медичних працівників
(Декларація про евтаназію
(Декларація про розвиток прав пацієнтів в Європі
(Декларація стосовно незалежності і професійної свободи лікаря
(Декларація стосовно прав людини і особистої свободи медичних працівників
(Декларація стосовно трансплантації людських органів
(Декларація ВООЗ про політику в галузі дотримання прав пацієнта в Європі
(Декларація про медичну допомогу, орієнтовану на пацієнта
(Європейська конвенція про соціальну і медичну допомогу
(Європейська угода про обмін лікувальними субстанціями людського походження
(Європейська хартія прав пацієнтів
(Європейський кодекс соціального забезпечення (переглянутий)
(Женевська декларація
(Загальна декларація про геном та права людини
(Конвенція про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини: Конвенція про права людини та біомедицину
(Додатковий протокол до Конвенції про захист прав і гідності людини щодо застосування досягнень біології та медицини, стосовно заборони клонування людських істот (ETS N 168)
Міжнародний Кодекс медичної етики
(Принципи захисту психічно хворих осіб і поліпшення психіатричної допомоги
(Положення про захист прав та конфіденційність пацієнта
(Положення про торгівлю живими органами
(Положення щодо доступність медичної допомоги
(Рекомендація щодо охорони здоров'я працівників на місцях роботи N 97
(Резолюція ПАСЕ 1763 (2010) "Право на відмову від надання законної медичної допомоги з мотивів сумління"
(Сіднейська декларація стосовно смерті
(Статут Всесвітньої організації охорони здоров'я
(Хартія про право на охорону здоров’я

6.Пропаганда санітарних знань, гігієнічне та фізичне виховання населення, формування здорового способу життя, боротьба зі шкідливими звичками.
Санітарна освіта є органічною частиною охорони здоров’я, одним із розділів ідеологічної роботи та носить державний характер. В організації і проведенні санітарної освіти беруть участь державні заклади і в першу чергу, медичні. Водночас санітарне просвітництво є одним із видів суспільноі діяльності. До проведення санітарно-просвітньої роботи серед населення залучаються всі лікарі та середні медичні працівники. Для кожного медичного працівника санітарна освіта та гігієнічне виховання населення – почесна місія і службовий обов’язок.
Санітарне просвітництво в Україні широко використовується в якості діючого засобу підвищення загальної і санітарної культури населення – найважливішої передумови збереження і зміцнення здоров’я людей, підвищення їхньої працездатності та довголіття, виховання здорового покоління. Виняткове значення полягає ще і в тому, що саме спосіб життя, як чинник, який впливає на здоров’я населення, є визначальним.
За визначенням ВООЗ, спосіб життя-це спосіб існування, заснований на взаємодії між умовами життя і конкретними моделями поведінки особи.
До передумов здорового способу життя відносять:
матеріальний стан,
житлово-побутові умови,
соціальне оточення,
стосунки в сім’ї, колективі, громаді,
сталі ресурси,
стабільна екосистема,
рівень освіти, с
оціальна захищеність особи,
соціальна справедливість,
рівність, неупередженість,
якість харчування.
Спосіб життя формується суспільством, або групою, в якій живе людина. Тому формування здорового способу життя не є безпосереднім завданням медицини. В той же час принципи здорового способу життя – прерогатива медицини і інших наук про людину.
Формування здорового способу життя в Україні постає як надзвичайна проблема виживання суспільства і нації взагалі.
Розрізняють за напрямами діяльності п`ять великих груп (або комплексів) заходів щодо формування здорового способу життя.:
формування сприятливої для здоров`я політики,
створення сприятливого середовища існування людей (природних і соціальних),
підвищення активності громад,
розвиток персональних людських навичок,
переорієнтація служб охорони здоров`я в бік профілактики.
Найважливішим принципом напрямку формування ЗСЖ є активність і відповідальність особистості у реалізації стратегій формування здоров’я, тобто адекватного до нього відношення. Традиційно це завдання вирішувалось шляхом розповсюдження пропаганди медичних та гігієнічних знань (санітарна освіта), що в деякій мірі має місце і сьогодні. У країнах ЕС заходи щодо зміцнення здоров’я описують формулою: інформація +освіта+професійний тренінг.

Одним із стратегічних документів є Концепція розвитку охорони здоров’я населення України, затверджена у 2000р. Окремий її розділ «Створення умов для здорового способу життя» передбачає вдосконалення нормативно-правової бази, формування державної політики щодо зміцнення здоров’я населення, запровадження системи соціально-економічного стимулювання здорового способу життя, обмеження реклами шкідливих для здоров’я речовин, трансформацію гігієнічного виховання населення у державну систему безперервного навчання і здійснення його на усіх етапах соціалізації особистості, широке впровадження профілактичних технологій в роботу закладів охорони здоров’я, особливо первинної ланки.
Відповідно до стратегічних напрямків європейської політики «Здоров’я для всіх» в Україні розроблено Міжгалузеву комплексну програму «Здоров’я нації на 2002-2011 роки» і ще ціла низка програм і документів.

На сьогодні відпрацьовані дві моделі профілактичних втручань і формування ЗСЖ:
мобілізація первинної медико-санітарної допомоги (медична модель),
мобілізація громадськості (муніципальна модель).

Медична модель функціонує на рівні первинної медико-санітарної допомоги (ПМСД), залучаючи в роботу поліклініки, сімейні лікарські амбулаторії, сільські лікарські амбулаторії, фельдшерсько – акушерські пункти, інші структурні підрозділи ПМСД, а також Центри здоров’я, що є ланкою спеціалізованої допомоги на рівні ПМСД.
Муніципальна модель працює на муніципальному рівні, використовуючи в якості інструментів впровадження різних національних, міжнародних проектів і програм з навчання здоров’ю: «Школи сприяння здоров’ю», «Здорові робочі місця», «Здорові міста», «Просвітницькі заходи за методом «рівний-рівному» щодо формування здорового способу життя», CINDI та інші.
Форми роботи з формування здорового способу життя:
санітарно-просвітницька діяльність,
навчання життєвим навичкам молоді.

Санітарна освіта в Україні– система державних, суспільних і медичних
заходів, спрямованих на підвищення рівня санітарно-гігієнічної культури населення з метою збереження та зміцнення здоров’я, збільшення працездатності та тривалості рівня життя. В Україні створена мережа спеціальних установ по проведенню санітарного просвітництва. Діяльність їх здійснюється відповідно до наказу Міністерства охорони здоров’я України.
Санітарно-освітня робота є невід’ємною та органічною частиною медицини. Вона– обов’язковий розділ діяльності кожного лікувально-профілактичного закладу та медичного працівника.

Санітарна освіта поділяється на загальні та спеціальні питання.
Загальні питання орієнтовані на дотримання здорового способу життя, організацію умов праці та побуту, первинну профілактику в аспектах боротьби з основними захворюваннями.
Спеціальні питання – на цільові групи населення(дітей молодшого віку, підлітків, учнівської та студентської молоді, вагітних, хворих тощо). Отримання медичних знань залежить від методів санітарної освіти при індивідуальній, груповій і масовій роботі.

Методи та засоби санітарної освіти являють собою спосіб і вивчення теоретичних і науково-практичних аспектів у сфері санітарної освіти. В залежності від методів санітарної освіти розрізняють: методи індивідуального впливу та методи впливу на групу осіб.
Метод індивідуальної санітарно-освітньої інформації зводиться до індивідуального впливу в процесі прямого або опосередкованого спілкування, при цьому використовуються індивідуальні бесіди, санітарно-гігієнічний інструктаж, санітарно-освітня консультація.
Метод групової санітарно-освітньої інформації розглядається як диференційований санітарно-освітній вплив на різні статево-вікові та професійні групи населення. Ефективність даного методу визначається однорідністю групи, яку вивчають.

ОСНОВНЕ ЗАВДАННЯ САНІТАРНОЇ ОСВІТИ - є виховання здорового способу життя через прищеплення гігієнічних навичок у побуті та на виробництві, розповсюдження знань про правильний режим праці, відпочинку, харчування, які базуються на новітніх досягненнях сучасної медичної науки, ознайомлення населення з причинами виникнення різних захворювань та заходами боротьби з ними.
Засоби санітарної освіти:
-живе слово (усний метод );
-друковане слово;
-наочний метод (зображувальні матеріали).

Наразі існує ситуація, коли реалізація багатьох програм, пов’язаних зі збереженням здоров’я, спрямована на проведення лікувальних, а не послідовних, систематичних, цілеспрямованих, головне, комплексних профілактичних дій. У той же час, науковий аналіз факторів впливу на здоров'я людини свідчать про те, що якщо прийняти здоров’я людини за 100 %, то на 20 % воно залежить від спадковості, на стільки ж від стану екології, ще на 10 % від якості системи охорони здоров’я, але найбільше – на 50 % здоров'я людини визначають фактори, пов'язані з її способом життя. Тобто вирішення проблеми здорового способу життя - це усвідомлення кожною людиною особистої відповідальності за власне здоров’я незалежно від її віку та статусу, й саме від способу життя залежить її майбутнє, майбутнє її сім’ї, дітей та рідних.
Тому формування здорового способу життя є соціальною проблемою, в якій медична складова виступає у органічній єдності з правовою, економічною, політичною та психолого-педагогічною її частинами.
До основних передумов здоров'я зараховують 8 чинників: мир, дах над головою, соціальна справедливість, освіта, харчування, прибуток, стабільна екосистема, сталі ресурси.
Упродовж останнього десятиліття в Україні спостерігається невтішна картина із психічним здоров'ям українців. Так, за приблизними оцінками майже 70% українців постійно перебувають у стані стресу, а третина усього населення – у стані сильного стресу. Внаслідок постійних стресів майже 80% людей набувають хвороби, яка зветься синдромом хронічної втоми.
Одним із найважливіших чинників, які впливають на тривалість життя та здоров'я населення – це якість продуктів харчування.
Актуальною та надзвичайно гострою проблемою України залишається низька якість питної води. За власними запасами води, доступними до використання, Україна є однією з найменш забезпечених країн Європи. Майже половина очисних споруд та каналізацій сьогодні застарілі по технології і не можуть відповідати стандартам. Технології очистки води на водопровідних станціях працюють по 3-х ступеневій системі, в той же час всі цивілізовані країни працюють практично по 7-8 ступеневій системі очистки питної води.
За нещодавно оприлюдненими даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, алкоголь є причиною майже 4% всіх смертей у світі. Від зловживання спиртним гине більше людей, ніж від СНІДу, туберкульозу, війн.
Україна значно випереджає країни Європи за кількістю курців. В Україні 12 млн. курців (3,6 млн. жінок і 8,4 млн. чоловіків) – це 40% населення працездатного віку, кожна третя-четверта жінка репродуктивного віку (20-30 років). Куріння спричиняє в Україні приблизно 110 тис. смертей щорічно. Україна, за рівнем споживання алкоголю не надто відрізняється від Німеччини. Це приблизно 12 літрів на душу населення. В Україні існує проблема ставлення батьків до споживання алкоголю їхніми дітьми. Більше 70% перших вживань алкоголю дітьми це вживання, які відбулися з дозволу батьків.
Наразі ситуація щодо поширення негативних явищ серед української молоді має сумну статистику. Так, за результатами дослідження щодо динаміки вживання алкоголю, наркотиків, поширеності тютюнопаління серед учнівської молоді 91 % дівчат та хлопців віком 15 – 16 років уже мають досвід вживання алкоголю (у 1995 році таких було 87 %), 63 % – досвід тютюнопаління, ще 14 % – вже „спробували” марихуану. Найбільш поширеним як серед хлопців так і серед дівчат є вживання пива (відповідно 70 % і 56,5 %). У 2008 р. медиками було вперше зареєстровано 48 випадків (0,6 на 100 тис. дітей) дитячого хронічного алкогольного синдрому.
За даними Міністерства освіти і науки України лише близько 25 % дітей займаються фізкультурою поза школою, в той час, коли переважна більшість віддає перевагу пасивному відпочинку біля телевізора чи комп’ютера.
Тому підвищення ефективності фізичного виховання, поліпшення рухової активності, збереження й зміцнення здоров’я, формування здорового способу життя нині визнано найактуальнішими проблемами, що нагромадилися у загальноосвітніх навчальних закладах протягом останніх десятиріч.
На вирішення вищевикладених проблем, в Україні реалізовується низка загальнодержавних програм, заходи яких спрямовані на вирішення соціальних проблем молоді, сприяння її соціальному розвитку. Це, зокрема: Державна програма „Репродуктивне здоров’я нації” на період до 2015 року, Національна програма забезпечення молоді житлом на 2003–2012 роки, Загальнодержавна програма забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, лікування, догляду та підтримки ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2009-2013 роки, План заходів щодо виконання Концепції реалізації державної політики у сфері протидії поширенню наркоманії, боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів на 2011-2015 роки, Державна програма розвитку фізичної культури і спорту на 2007–2011 роки, Державна цільова соціальна програма “Молодь України“ на 2009–2015 роки.
Держава сприяє популяризації здорового способу життя населення шляхом поширення знань з питань охорони здоров’я, екологічного і фізичного виховання, здійснення заходів, спрямованих на підвищення гігієнічної культури населення, створення необхідних умов для підвищення індивідуального рівня фізичного та психічного здоров’я, занять фізкультурою, спортом і туризмом, розвитку мережі центрів здоров’я, профілакторіїв, баз відпочинку та інших оздоровчих закладів.

7. Поняття про хворобу, етіологію, патогенез, періоди, стадії,
діагностику, прогноз, перебіг, види лікувань.

Кожен медик в процесі свої роботи спикається з двома станами в житті людини – здоровий і хворий. Виникає питання – що ж таке здоров`я і хвроба?
У преамбулі Статуту Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) говориться, що здоров’я  це не тільки відсутність хвороб або фізичних дефектів, а стан повного фізичного, психічного та соціального благополуччя.
Вважається, що здоров’я – це нормальний стан організму, який характеризується оптимальною саморегуляцією, повною узгодженістю при функціонуванні всіх органів та систем, рівновагою поміж організмом та зовнішнім середовищем при відсутності хворобливих проявів.
Хвороба виявляється в порушенні цілісності організму, пристосуванні його до навколишнього середовища і в зміні самопочуття. Іншими словами, хвороба є реакцією організму на його ушкодження.
Отже, хвороба це порушення життєдіяльності організму, що відбувається під впливом зовнішніх факторів (травми, інтоксикації тощо), а також змін, що відзначаються в самому організмі (несприятлива спадковість, зниження опірності захисних сил тощо).
Наука , яка вивчає ознаки хвороби ( симптоми) називається семіотикою .
Наука , яка вивчає хвороби і їх класифікацію називається нозологією .

Нозологія включає в себе три великих розділи:
етіологію ( причини хвороби і умови її виникнення) ,
патогенез ( закономірності розвитку , перебігу і завершення хвороби ) ,
морфогенез ( морфологічні зміни структур організму у процесі розвитку хвороби) .

Визначають 4 періоди розвитку хвороби:
прихований (латентний, інкубаційний);
продромальний проміжок між виникненням перших симптомів захворювання і повним розвитком хвороби;
повного розвитку захворювання( розпалу хвороби);
кінцевимй ( завершальний) період.

1 – ЛАТЕНТНИЙ ПЕРІОД ( прихований , інкубаційний – для інфекційних хвороб) триває від початку дії патологічного фактору до появи перших ознак хвороби . Тривалість залежить від :
- характеру пошкоджуючого агенту ( від секунд до років ) ,
- від реакції організму на пошкодження ( стан імунітету , харчування , реактивності організму) .

2 – ПРОДРОМАЛЬНИЙ – триває від появи перших ознак хвороби до розвитку повної клінічної картини хвороби . Характеризується нечіткими ознаками , загальними скаргами ( головний біль , слабкість , зниження апетиту ) .

3 – ПЕРІОД РОЗПАЛУ( період виражених проявів) – характеризується наявністю характерних для даної хвороби симптомів ( наприклад , пожовтіння шкіри при хворобі Боткіна( вірусному гепатиті) , поява крові в сечі при гломерулонефриті ) Період розпалу за перебігом має різні форми :
- легку ( стерту) ,
- абортивну ( швидкого зворотнього розвитку ) , блискавичну .

4 – ПЕРІОД ЗАВЕРШЕННЯ ХВОРОБИ – може бути різним :
- одужання ( повне і неповне ) ,
- рецидивуючим ( періодичне повернення хвороби) ,
- хронічного перебігу з періодичними ремісіями ( тимчасовим покращеням стану хворого) ,
- з ускладненнями ,
- смерть .

ПОВНЕ ОДУЖАННЯ – буває тоді , коли організм повністю ліквідує заподіяне організму пошкодження . „ Полом” зникає безслідно , а організм може набути стійкого імунітету .

НЕПОВНЕ ОДУЖАННЯ – характеризується наявністю стійких анатомічних і функціональних змін , дефектів , які сформувалися під час хвороби . ( обмеження рухів після складних травм суглоба , залишкові явища після інсульту.)

РЕЦИДИВ – це повторний спалах хвороби після деякого періоду її відсутності ( удаваного одужання ) Найчастіше рецидиви бувають у інфекційних хвороб ( тиф , дизентерія).

УСКЛАДНЕННЯ – це приєднання до хвороби таких патологічних змін , які пряммо не пов`язані з хворобою . ( наприклад , пролежні у лежачих хворих , атрофія м`язів ) .

За характером перебігу захворювання може набувати
гострої,
підгострої ,
хронічної форм.











Гостра форма захворювання характеризується раптовим виникненням, швидким розвитком клінічних проявів і порівняно коротким періодом перебігу (грип, інфекційний гепатит, кір тощо). Гостра форма захворювання може перейти в хронічну, наприклад, пневмонія.

Підгострі захворювання є перехідною між гострою і хронічною формами.

ХРОНІЧНИЙ ПЕРЕБІГ – це така течія хвороби , при якій періоди клінічних проявів чергуються з тривалими ремісіями ( тобто , тимчасовим покращенням стану )
Хронічний перебіг характеризується етапністю перебігу -4 етапи:
ремісія,
рецидив,
ускладнення і
кінець.






Ремісія це поліпшення стану хворого під час хронічного перебігу захворювання, наприклад, ремісія під час перебігу виразкової хвороби шлунка.

Рецидивом називається повторна поява ознак захворювання після більш або менш тривалого періоду їх відсутності (рецидив раку шлунка). Як наслідок того чи іншого захворювання можуть виникнути ускладнення, наприклад, прорив шлунка у хворих на виразкову хворобу.
Ускладнення – це приєднання до основних проявів хвороби нових ознак, які значно погіршують перебіг хвороби.
Кінець захворювання може бути різним:
одужання,
тривала ремісія,
перехід у хронічну форму,
смерть.
Видужання – це процес, який веде до ліквідації порушень, спричинених
хворобою, до адаптування організму у певному середовищі, для людини –
відновлення її працездатності.
Видужання може бути повним і неповним. Повне видужання – це стан,
при якому зникають усі наслідки хвороби і організм повністю відновлює
свої пристосувальні можливості. Видужання не завжди означає повернення
до початкового стану. При неповному видужанні виражені наслідки хво-
роби.
Видужання настає тоді, коли комплекс пристосувальних реакцій виявляєть-
ся достатньо сильним, щоб компенсувати можливі порушення.

Рецидив – це повторне виникнення проявів хвороби після удаваного
або повного її припинення, наприклад, відновлення болю при виразковій
хворобі після більш або менш тривалого інтервалу. Говорять про рецидив
запалення легень, коліту та ін.

Перехід у хронічну форму означає, що хвороба перебігає повільно з тривалими періодами ремісії (поліпшення стану хворого на місяці і навіть роки). Такий перебіг хвороби визначається вірулентністю збудника і здебільшого реактивністю організму. Так, у старості багато хвороб набувають хронічного характеру (хронічний бронхіт, хронічний коліт).

Захворювання може закінчуватися смертю при невиліковних захворюваннях або при несвоєчасному наданні невідкладної допомоги. Припинення життя відбувається поступово, навіть при, здавалося б, миттєвій смерті.
Смерть є процесом, і в цьому процесі можна виділити кілька стадій (термінальних станів): преагонію, агонію, клінічну і біологічну смерть.
Кожна хвороба має свої причини виникнення, викликає низку змін в організмі, які супроводжуються клінічними проявами.
Етіологія
це вчення про причини та умови виникнення хвороб.
Існують зовнішні і внутрішні причини їх розвитку.






























До зовнішніх причин виникнення хвороб належать такі чинники:
Фізичні переохолодження, перегрівання, зміна атмосферного тиску. Внаслідок переохолодження організму можуть виникнути ангіна, трахеїт, бронхіт, пневмонія. Місцева дія холоду призводить до обмороження. Перегрівання тіла може спричинити тепловий удар, зміна атмосферного тиску під час піднімання на висоту 3,5 км і вище висотну хворобу;

Хімічні - зокрема різноманітні хімічні речовини (концентровані розчини кислот, основ), які у разі місцевої дії зумовлюють тяжкі опіки. Бойові струминні речовини спричинюють ураження центральної нервової та дихальної систем, серця та інших органів. Промислові отрути (свинець, ртуть) уражають центральну нервову систему (ЦНС), печінку, нирки;

Механічні - до них належать струс мозку, поранення, переломи кісток, вивихи суглобів. Механічні ушкодження можуть стати причиною розвитку тяжких станів, наприклад, перелому хребта, ушкодження кровоносних судин з наступною кровотечею;

Біологічні це хвороботворні збудники (мікроби, віруси), які спричиняють розвиток грипу, ангіни, скарлатини, дизентерії, туберкульозу та інших хвороб, а також кровоносні комахи (воші, комарі, мухи, кліщі), що переносять збудників тифу, малярії, дизентерії, та глисти й найпростіші, які уражають внутрішні органи та шкіру;

Психогенні - впливають на ЦНС і психіку людини і можуть призвести до розвитку захворювань серця, шлунка, кишечника. На важливу роль цих чинників у розвитку порушень вищої нервової діяльності вказував російський фізіолог І. П. Павлов.

Соціальні - важливу роль у виникненні та розвитку захворювань відіграє соціальне середовище. Тяжка виснажлива праця, антисанітарні житлові умови, безробіття, голод і злидні призводять до зростання захворюваності серед трудящих.

До внутрішніх причин розвитку хвороб належать ендогенні ( спадковість , конституція , вік , стать )
Наприклад, спадкові чинники, що зумовлюють виникнення таких захворювань, як атеросклероз, гіпертонічна хвороба, цукровий діабет тощо. Вплив спадкових чинників можна зменшити, створивши відповідні умови праці, побуту, харчування.

Для того , щоб причина себе проявила , необхідні відповідні умови .

Хвороботворні умови – це фактори , які самостійно не викликають хвороби , але сприяють її виникненню ( переохолодження , іонізуюче випромінювання , психологічні перевантаження )
Вони поділяються на:
1 – сприятливі / розлять організм схильним до хвороби /,
2 – несприятливі / запобігають розвитку хвороби/
Усі хвороботворні умови реалізують себе у взаємодії з організмом , впливаючи на його реактивність .
„ Реактивність – це здатність живого організму відповідати на зміни зовнішнього середовища доцільними реакціями” .

Останнім часом широко використовується термін „ фактори ризику” .
„ Фактори ризику – це внутрішні і зовнішні умови , які збільшують вирогідність появи хвороби”































Патогенез
це механізм розвитку захворювання.
Наприклад, пневмонія виникає під впливом пневмококів та переохолодження організму. Внаслідок розвитку патологічного процесу спочатку в альвеолах легенів утворюється серозний випіт (ексудат), а потім у нього проникають лейкоцити, еритроцити, фібрин, що призводить до порушення дихальної функції легень.
Патогенез розкриває шляхи ушкодження окремих органів і систем протягом перебігу захворювання. Знаючи патогенез, можна пояснити, чому ушкоджуються органи, порушуються їх кровообіг і функції.

Клінічні прояви
складаються з симптомів і синдромів.

Характерні прояви захворювання називаються симптомами. Симптоми поділяють на суб'єктивні та об'єктивні.
До суб'єктивних симптомів відносять певні відчуття, які виникають в організмі внаслідок змін, що відбулися в ньому (наприклад, біль, нудота).
Симптоми, виявлені під час обстеження хворого (жовтяниця, збільшення печінки, наявність білка або крові в сечі тощо), є об'єктивними.



















13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415
Синдром сукупність симптомів споріднених спільними патогенетичними коренями.
Синдром – це сукупність симпомів, які характерні для певного захворювання.
Найчастіше симптоми будь-якого захворювання виникають не ізольовано, а в поєднанні один з одним. Зокрема, у разі розвитку уремії, у хворих з тяжкими нирковими захворюваннями відзначаються нудота, блювання, пронос, свербіж шкіри, втрата маси тіла, зниження зору, зміни показників крові, сечі, кровотечі тощо.

На підставі симптомів та синдромів формується висновок про хворобу
діагноз. Він може бути попереднім, клінічним та заключним (перед виписуванням з лікарні).
Діагноз це короткий лікарський висновок про характер і суть захворювання.
Наука, яка вивчає методи обстеження хворого з метою розпізнавання захворювання, називається діагностикою.

Діагноз включає:
назву хвороби;
етіологію;
наявність загострення чи ремісії;
наявність чи відсутність ускладнень.

Види діагнозу:
попередній (на підставі суб’єктивного та об’єктивного обстеження);
клінічний (з урахуванням результатів лабораторно-інструментальних досліджень);
заключний (перед виписуванням з лікарні.)

Попередній діагноз ставиться на підставі суб’єктивного та об’єктивного
обстеження хворого. Обстеження хворих поділяють на суб'єктивне та об'єктивне. Дані обстеження записують в історію хвороби, відомості про перебіг хвороби у щоденник. З попереднім діагнозом хворого направляють до лікарні,
де з урахуванням результатів лабораторно-інструментального дослідження
(додаткових методів) ставиться клінічний діагноз, проводиться диференціальна діагностика і призначається патогенетично обґрунтоване лікування.
Диференціальна діагностика передбачає порівняння симптомів і синдромів,
що є у хворого. Звичайно для диференціальної діагностики виносяться два-
три (рідше чотири-п’ять) захворювань з подібною симптоматикою. При цьому спочатку фіксують подібні симптоми, а потім такі, які їх розмежовують.
Зваживши всі “за” і “проти”, врахувавши попередній діагноз і результати
лабораторно-інструментального дослідження хворого, установлюють заключний клінічний діагноз.

Після встановлення клінічного діагнозу хворому призначають лікування. Воно завжди комплексне.
Лікування включає наступні заходи:
Руховий режим.
Дієтичний режим.
Медикаментозну терапію.

Будь-який вид лікування передбачає певний режим суворий ліжковий, ліжковий, палатний. Лікування може проводитися в щадному, щадно-тренувальному чи тренувальному режимах.
Наступним компонентом лікування є раціональне харчування. За ним
закріпився термін “дієтотерапія”. За М.І. Певзнером, розрізняють 15 дієтичних столів.
Основним у терапії внутрішніх захворювань є медикаментозне лікування, яке передбачає введення ліків різними шляхами внутрішньо, підшкірно, внутрішньом’язово, внутрішньовенно, крізь пряму кишку тощо.
Фармакологічні препарати можна вводити також з використанням фізичних факторів (електрофорез, фонофорез, внутрішньоорганний електрофорез).
Важливим лікувальним фактором є лікувальна фізкультура.

ВИДИ ФАРМАКОТЕРАПІЇ:
Етіотропна терапія – спрямована на усунення причин захворювань (антидоти, антибіотики).
Патогенетична терапія – пригнічення або усунення механізмів розвитку хвороби (протизапальні, антигіпертензивні засоби, анти аритмічні).
Симптоматична терапія – спрямована на окремі прояви хвороби (знеболювальні, відволікаючі, протикашльові).
Замісна терапія – при дефіциті природних біогенних речовин (гормони, ферменти, вітаміни).
Профілактична терапія – для запобігання розвитку захворювання (вакцини, дезінфікуючі засоби).

Усі методи лікування повинні супроводитися добре налагодженим доглядом за хворими.

Лікування може бути амбулаторним, стаціонарним у лікарнях, клініках, центрах, стаціонарним удома, денним стаціонарним у поліклініці, лікарні, сільській амбулаторії, санаторно-курортним тощо.
Прогноз захворювання – це передбачення можливих наслідків і закінчення хвороби, що ґрунтуються на знаннях досягнень сучасної медицини. Прогноз щодо видужання чи життя хворого може бути сприятливим або несприятливим.

При деяких захворюваннях є необхідність невідкладної терапії, без якої хворий може померти. Деякі захворювання виліковуються силами самого організму.

Пацієнт і його рідні повинні бути поінформовані про можливі терміни лікування, обов’язковість виконання рекомендацій медичного працівника.

Знати можливості захисту від хвороби – то вже половина успіху в лікуванні.
Профілактика захворювань – це комплекс рекомендацій, спрямованих на сприятливий перебіг захворювання або його попередження.

Первинна профілактика – це комплекс заходів, спрямованих на запобігання виникненню захворювання на етапі перед хвороби, тобто тоді, коли є ще лише фактори ризику захворювання.

Вторинна профілактика – це комплекс заходів, спрямованих на запобігання рецидивам та повторному захворюванню.


ЗАКЛЮЧЕННЯ.
Підводячи підсумки лекції, можна зробити такі висновки :
1 – для успішної роботи кожного медичного працівника необхідні знання з багатьох клінічних дисциплін,
2 –базовою наукою медицини є терапія, тому знання її історії і основних етапів розвитку є необхідними кожному медику ,
3 – кожен студент – медик повинен знати, що всі хвороби мають спільні періоди розвитку і загальні ознаки тощо.


А тепер для того , щоб з`ясувати , наскільки добре ви засвоїли матеріал лекції проведемо невелике тестування .
А. Питання з теми

Який вклад давньогрецького лікаря Гіппократа в розвиток медицини?
Як називається збірник медичних знань написаний Гіппократом?
Що означає вислів Гіппократа: „Лікар повинен лікувати не хворобу, а хворого? ”
Яке значення для розвитку медицини має внесок лікаря середньовіччя Авіценни?
Що ви знаєте про відкриття Цельсія?
Хто став першим представником медичної науки Київської Русі?
Що ви знаєте про Євпраксію?
Коли було засновано першу справжню вищу медичну школу в Україні?
Що ви знаєте про основи законодавства України з питань охорони здоров’я населення і довкілля?
Що таке хвороба?
Що таке етіологія?
Що таке патогенез?
Які ви знаєте періоди хвороби?
Що таке медсестринський діагноз?
Які принципи лікування будь-якого захворювання?
Що таке профілактика, диспансерне спостереження?

Б. Тести для самоконтролю:

Знайдіть правильну відповідь до запропонованих тестів

Що вивчає нозологія :
А) хвороби і їх класифікацію,
Б) симптоми хвороб,
В) морфологічні зміни при різних хворобах .

Що таке симптом хвороби :
А) загальний прояв хвороби,
Б) характерний прояв хвороби ,
В) сукупність характерних проявів хвороби .

Що таке синдром хвороби :
А) загальний прояв хвороби,
Б) характерний прояв хвороби ,
В) сукупність характерних проявів хвороби .

Що таке рецидив хвороби :
А) загострення хвороби
Б) тимчасове покращення стану хворого ,
В) сукупність характерних проявів хвороби .

Що таке ремісія хвороби :
А) загострення хвороби
Б) тимчасове покращення стану хворого ,
В) сукупність характерних проявів хвороби

Що таке ускладнення хвороби :
А) загострення хвороби
Б) тимчасове покращення стану хворого ,
В) приєднання до основних ознак хвороби інших ознак, які погіршують перебіг.

Що вивчає етіологія :
А) це причини хвороби,
Б) прояви хвороби,
В) морфологічні зміни при хворобі .

З якого періоду починається хвороба :
А) латентний період ,
Б) продромальний ,
В) період розпалу,
Г) період завершеня .

Що таке фактори ризику виникнення захворювання :
А) це внутрішні і зовнішні умови , які збільшують вирогідність появи
хвороби ,
Б) це фактори , які самостійно не викликають хвороби , але сприяють
її виникненню .
Що вивчає патогенез :
А) причини та умови хвороби,
Б) загальні закономірності розвитку , перебігу та завершення хвороби,
В) морфологічні зміни при хворобі .

В. Ситуаційні задачі для самоконтролю:

Знайдіть правильну відповідь до запропонованих ситуаційних задач

Завдання № 1
У робітника лісопильного заводу ушкодження правого передпліччя з незначними подряпинами на шкірі та гематомою м’яких тканин.
Чи можна визнати його хворим?
Аргументуйте відповідь.

Завдання № 2
Група робітників, жителів півдня беруть участь у будівництві газової магістралі у Сибіру. Під час переїзду на роботу і додому на південь деякі почувають себе погано. Їх турбує головний біль, біль у ділянці серця, погіршення настрою.
Чи можна визнати їх хворим?
Аргументуйте відповідь.

Завдання № 3

Чоловік М., 42 років, правильної статури через службове становище часто змушений перевтомлюватися, переживати конфліктні ситуації. На здоров’я не скаржиться.
Чи можна визнати його хворим?
2. Аргументуйте відповідь.

ІСТОРІЯ ХВОРОБИ № 1

В сімейну амбулаторію звернувся хворий К., 47 років, зі скаргами на остуду, біль і ломоту в усьому тілі, слабкість, головний біль, підвищення температури до 390С. Захворів день тому, після переохолодження.
Об’єктивно: гіперемія щік, почервоніння зіва та задньої стінки глотки. У легенях везикулярне дихання, тони серця ритмічні, тахікардія. Температура тіла – 39,70С, пульс – 100 за 1 хв., АТ – 100/60 мм.рт.ст.
Що з хворим?
Назвіть суб’єктивні та об’єктивні симптоми.

ІСТОРІЯ ХВОРОБИ № 2

Хворий П., 39 років, скаржиться на ядуху, загальну слабкість, запаморочення.
Об’єктивно: стан тяжкий, положення в ліжку вимушене, шкіра ціанотична. Перкуторно – над легенями коробковий звук,
аускультативно – на фоні різко ослабленого дихання з подовженим видихом поодинокі сухі свистячі хрипи; тони серця глухі, ритмічні,
АТ – 130/85 мм.рт.ст.
Що з хворим?
Назвіть суб’єктивні та об’єктивні симптоми.

Еталони відповідей до ситуаційних завдань

Завдання № 1
Так
Робітника можна вважати хворим, тому що хвороба виникла під впливом механічних чинників.

Завдання № 2
1.Ні.
2.Групу робітників, які беруть участь у будівництві газової магістралі не можна вважати хворими тому, що погіршення стану здоров’я в них виникає тільки під час переїздів на роботу і назад на південь.

Завдання № 3
1. Ні.
2. Цього чоловіка не можна вважати хворим, тому що в нього тільки психогенні чинники.

ЕТАЛОНИ ВІДПОВІДЕЙ НА ІСТОРІЇ ХВОРОБИ
ІСТОРІЯ ХВОРОБИ №1

У хворого застудне захворювання (грип, ГРВІ, ангіна).
Суб’єктивні симптоми:
остуда;
біль і ломота у всьому тілі;
слабкість;
головний біль
Об’єктивні симптоми:
гіперемія щік;
почервоніння зіва та задньої стінки глотки;
тахікардія;
пульс – 100 уд. за 1хв;
температура тіла – 39,70С.

ІСТОРІЯ ХВОРОБИ № 2
У хворого напад бронхіальної астми.
Суб’єктивні симптоми:
загальна слабкість;
запаморочення.
Об’єктивні симптоми:
положення вимушене;
шкіра ціанотична;
коробковий звук над легенями;
ослаблене дихання з подовженим видихом;
сухі свистячі хрипи;
тони серця глухі.

VI. МАТЕРІАЛИ АКТИВІЗАЦІЇ СТУДЕНТІВ.
Таблиці:
Етіологія, патогенез, симптом, синдром, перебіг хвороби

Мультимедійне забезпечення:
слайди,
відеоматеріал.
Роздатковий матеріал : - набір таблиць з теми лекції,
- набір схем з теми лекції,
- тестові завдання,
- ситуаційні задачі.

VIІ. МАТЕРІАЛИ ДЛЯ САМОПІДГОТОВКИ СТУДЕНТІВ.

ЛІТЕРАТУРА ПО ТЕМІ, ЩО ВИКЛАДЕНА В ЛЕКЦІЇ.
1. Навчальна:
А) Основна –
М.І.Швед, Н.В.Пасєчко «Медсестринство в терапії», Тернопіль «Укрмедкнига», 2004 р., ст.

Н.М.Середюк «Внутрішня медицина», Київ «Медицина» 2009 р.,
ст.

М.Б.Шегедин, І.А. Шуляр «Медсестринство у внутрішній медицині», Київ «Медицина», 2009 р.

Б) Допоміжна -
1. В.А.Левченко «Внутрішні хвороби», Львів, «Світ», 1994 р.

2.В.Г. Передерія «Збірник задач з внутрішніх хвороб», К: Здоров’я, 1992р.

3. В.С.Тарасюк «Збірник тестів», К: «Здоров’я», 1997р.,

2. Методична:
- В. Є. Мілерян « Методичні основи підготовки та проведення навчальних занять в медичних ВУЗах»,
- Збірник нормативно - методичних матеріалів з організації навчального процесу у вищих медичних закладах освіти.
- А.Д.Бондаренко «Навчально-методичний посібник з терапії»,
К: «Здоров’я», 2003 р.








13PAGE \* MERGEFORMAT142815




ХАРАКТЕР ПЕРЕБІГУ ХВОРОБИ


ГОСТРИЙ


ПІДГОСТРИЙ


ХРОНІЧИЙ

Етапи хронічного перебігу

РЕМІСІЯ

РЕЦИДИВ

УСКЛАДНЕННЯ

КІНЕЦЬ ХВОРОБИ


Механічні (струс мозку, поранення, перелом)

Хімічні (місцевий вплив кислот, лугів, промислові отрути)

Біологічні (мікроби, віруси, найпростіші)

Психогенні

Соціальні

ПРИЧИНИ ХВОРОБИ

Спадковість

ЗОВНІШНІ

ВНУТРІШНІ

Фізичні (переохолодження, перегрівання, зміна атмосферного тиску)

Зовнішні

Порушення режиму праці

Порушення харчування

Перевтомлення

Стреси

Соціальні умови

УМОВИ РОЗВИТКУХВОРОБИ

СПРИЯТЛИВІ

ГАЛЬМІВНІ

Внутрішні

Поганий догляд

Вік

Спадкова обтяженість

Патологічна конституція

Компенсаторні зрушення

Імунологічна реактивність

СИМПТОМИ

СУБЄКТИВНІ

ОБЄКТИВНІ

Біль

Слабкість

Ціаноз

Запаморочення

Нудота

Втрата апетиту

Набряк

Почервоніння

Припухлість

Температура тіла

СИНДРОМИ

Геморагічний

Астеноневротичний

Диспепсичний

Кровоточивість

Геморагії на шкірі

Носова кровотеча

Різке схуднення

Іпохондрія

Нервозність

Зниження працездатності

Слабкість

Метеоризм

Блювання

Закреп

Відрижка

Нудота

Погіршення апетиту

Тяжкість у надчеревній ділянці




Приложенные файлы

  • doc 22844616
    Размер файла: 559 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий