Natlyya Chernish Osnovi bibliologiyi


Чтобы посмотреть этот PDF файл с форматированием и разметкой, скачайте его и откройте на своем компьютере.
М. С. Тимошик
, д-р філол. наук, проф. (
иївський національний
снови бібліології:
авч. посібник. – Львів:
країнська
академія друкарства, 2008. – 168 с.
исвітлено основні етапи становлення та розвитку систе
ми книгознавчого знання. Подано відомості про книгу як об’єкт
бібліологічних досліджень. Значну увагу приділено проблемам
формуванню української бібліології. Досліджено питання типо
логії книги як практичної проблеми книгознавства.
Для студентів вищих закладів освіти, які навчаються за спе
1.1.
озпочинаючи вивчення теоретичних проблем книгознавс
тва, необхідно насамперед чітко сформулювати визначення
цієї науки.
аме визначення розкриває суть книгознавства, його
завдання, дає уявлення про зміст та межі досліджень книги.
зуміння цих проблем у їх сутності дозволяє з’ясувати місце кни
нигознавство – це відносно молода дисципліна, яка заро
дилася наприкінці XV
ст., дуже повільно розвивалася у XIX
ст., а на початку XX ст. (1910–1935 рр.) стрімко сформувалася.
межі 20–30-х рр. була заборонена і визнана ідеологічно шкідли
вою наукою.
ідродження її пов’язане з хрущовською відлигою
(кін. 50-х – поч. 60-х рр. XX ст.). З того часу наука розвивається і
перше термін “книгознавство” (рос. “книговедение”) було
використано у 1820 р. видатним російським бібліографом
настасевичем. Його праця “
Про необхідність сприяння російському
” поклала початок розвитку книгознавчих дослід
продовж століття ця наука про книгу поступово розвива
лася, у 40-х рр. XX ст. термін “книгознавство” зникає, а напри
кінці 50-х рр. знову відроджується.
20-х рр. XX ст. паралельно
з терміном “книгознавство” широко використовували й термін
“бібліологія” на позначення науки про книгу та книжкову спра
ву. Протягом тривалого часу терміном “книгознавство” називали
всі аспекти багатогранної діяльності, пов’язані з книгою, а саме
практичну та теоретичну роботу із видання, розповсюдження,
вивчення і використання книги.
сучасних умовах обидва тер
озуміння книгознавства як окремої науки сформувалось не
одразу. Протягом усього XIX ст. і до 80-х років XX ст. точилися
суперечки про його характер.
сучасній теорії щодо визначення
нигознавство – це єдина комплексна наука про книгу і
нигознавство – це комплекс, система окремих, цілком са
мостійних наук про книгу (представники цієї наукової концепції
нигознавство – це загальна теорія, яку використовують на
ретя точка зору нині практично не використовується до
слідниками, а перші дві перебувають у постійній боротьбі.
торично тлумачення книгознавства як комплексу, системи ок
ремих, цілком самостійних наук склалося раніше, ніж розуміння
книгознавства як єдиної комплексної науки. З огляду на це, пер
ша точка зору є прогресивнішою, більш відповідною сучасним
аким чином, можна подати таке визначення “книгознавс
Книгознавство – це комплексна суспільна наука про
книгу та книжкову справу, яка вивчає в історичному, су
часному та прогностичному планах процеси створення,
розповсюдження і використання творівв писемності та
цьому визначенні можна чітко визначити ключові слова,
(тобто книгознавство сприймається як єдина на
(наука вивчає книгу у взаємозв’язках із суспільством,
в історичному, сучасному та прогностичному планах
(вивчає книги
в конкретних умовах, коли вони з’являлися і починали впливати
твори писемності та друку
(адже книгознавство вивчає як дру
До складу єдиної комплексної науки книгознавства входять
споріднені, тісно пов’язані між собою, однак відносно самостійні
дисципліни, які називають дисциплінами книгознавчого циклу,
Видавнича справа
– вивчає питання підготовки видань та
– досліджує книжкову торгівлю, сприяє
практичному налагодженню належного розповсюдження ви
дань, вивчає методи й форми пропаганди та реалізації творів
– вивчає бібліотечну справу, проблеми
комплектування фондів бібліотек, організовує спеціальну оброб
ку та зберігання видань, здійснює довідково-інформаційне об
– здійснює опис, облік, системати
зацію творів друку, а також займається пропагандою книги та
допомагає читачам у її використанні. Завдяки бібліографознавс
тву кожна нація має інформацію про свої культурні й наукові
єі дисципліни книгознавчого циклу мають три особливості,
що ускладнюють розуміння книгознавства як єдиної комплекс
, кожна з цих дисциплін книгознавчого циклу, в
свою чергу, може поділятися на окремі, відносно самостійні га
лузі знань.
ак, зокрема, до складу видавничої справи входять те
орія редагування, економіка видавничої справи, теорія мистецтва
книги, основи видавничої техніки та інші відносно самостійні
, дисципліни книгознавчого циклу існують на трьох
рівнях і можуть розглядати факти у трьох часових вимірах: мину
ле (історія), сучасне (теорія і практика), майбутнє (прогностика).
єі рівні діалектично пов’язані між собою, що дозволяє вивчати
минуле, усвідомлювати сучасне і передбачати майбутнє.
наголосити, що дисципліни книгознавчого циклу на трьох рів
нях відображено у сучасному визначенні книгознавства, де за
значено: “вивчає в історичному, сучасному та прогностичному
планах процеси створення, розповсюдження та використання
, окремі книгознавчі дисципліни виникають і роз
виваються на межі (на стику) з іншими галузями знань.
ак, на
приклад, соціологія книги та читання виникла на межі із загаль
ною соціологією, а проблеми психології читання (у відповідному
аспекті) досліджуються як в межах загальної психології, так і в
науках книгознавчого циклу, зокрема в бібліотекознавстві, видав
е можна не зауважити, що всі дисципліни книгознавчого
циклу єднає книга, однак загалом книгознавство досліджує книгу
оригінально, відмінно від інших наук. Якщо представники інших
наук орієнтовані виключно на вивчення змісту книг (так, нап
риклад, як літературознавці досліджують твори письменників),
то книгознавці зосереджені на книзі як окремому самостійному
Як явище духовної культури (тобто аналізує зміст книги і лі
Як явище матеріальної культури (тут, передусім, враховують
особливості конструювання книги, художнього оформлення,
аким чином, книгознавство вивчає книгу як систему, склад
нигознавство як наука досліджує ряд проблем, пов’язаних з
нига як складна система. Бібліологія одночасно досліджує і
нига як суспільне явище, що виникає, розвивається й фун
кціонує в суспільстві.
ниги немає без суспільства.
оно в особі
читачів, авторів, дослідників впливає на книгу вибором певних
тем, вимогами досконалого змісту, зручної і якісної матеріальної
форми, дешевизни, демократичності книги.
нига, в свою чер
гу, впливає на суспільство – ідеями, втіленими в ній, фактичним
нига в системі засобів масової комунікації. Бібліологія до
сліджує переваги книги порівняно з іншими засобами масової
нига, що реально існує в багатогранних проявах: дитяча
книга, енциклопедія, художня книга.
ому четверта проблема
полягає у виробленні наукових критеріїв, за якими ми класифі
куємо книгу, – типології видань.
творення сучасної типології
книги допомагає читачам правильно зорієнтуватися на книжко
вому ринку й вибрати те, що потрібно для дозвілля, навчання,
Для того, щоб усвідомити зміст книгознавства – єдиної ком
плексної науки – треба визначити її об’єкт, предмет, а також ме
Щодо визначення об’єкта книгознавства, то у науковців і досі
немає єдиної думки.
а перший погляд видається, що об’єктом
книгознавства повинна бути книга. Проте книгу, зокрема її зміст
(а не явище книги як такої), вивчає багато наук, тому таке тракту
вання непереконливе. Загалом існує декілька підходів до визна
озглядають об’єкт книгознавства як книгу у взаємодії з чи
тачем (тобто книгу як відгук на потреби читача і як фактор впли
изначають об’єкт книгознавства як систему “
нига – книж
кова справа” (орієнтуючись передусім на підготовку до видання,
озглядають об’єкт книгознавства як систему “
чи
тач”, приділяючи основну увагу тому, як книга впливає на чита
ча, а читач – на книгу). єя точка зору є домінуючою в сьогод
нішніх умовах.
учасні науковці вважають, що система з такими
взаємовпливами відповідає вимогам суспільного характеру кни
налізують об’єкт книгознавства як систему “
кни
читач” (адже один і той самий твір може бути втілений у
різних видах видань: збірках, окремих виданнях, зібранні творів
изначають об’єкт книгознавства як систему “
книжкова справа
читач”. Прихильники цієї точки зору під
креслюють, що випуск і розповсюдження книги значною мірою
Як бачимо, більшість дослідників наголошують на суспіль
ному характері книгознавства, на взаємозв’язках між книгою та
читачем, їх взаємовпливах.
аким чином,
об’єкт книгознавства
– це твори писемності та друку у зв’язках з діяльністю людей,
тими умовами, в яких вони виникають та впливають на громад
ське суспільне життя.
Предмет книгознавства
(тобто зміст цієї
науки) становлять закономірності (причини) виникнення, роз
нигознавство як наука використовує як загальнонаукові,
так і специфічні методи дослідження.
ласне, комплексний ха
рактер книгознавства та складний об’єкт вивчення зумовлюють
застосування різних методів, способів та прийомів дослідження.
Проблема методу – ключова у бібліології, що підтверджується,
зокрема, значною кількістю публікацій, присвячених цьому пи
танню. Загалом у книгознавстві використовують дві групи ме
Загальнонаукові методи
, тобто такі, якими, окрім книго
єі два методи використовують у видавничій справі при
оцінці авторського оригіналу та складанні редакційного виснов
(за цим методом книгу розглядають в контексті тих
суспільно-історичних обставин, коли вона побачила світ і здійс
нила вплив на читачів). Його широко використовують у книго
знавстві, зокрема у видавничій справі, дослідженні питань історії
книги (наприклад, в праці
. Маслова “
Етюди з історії рукописної
Спеціальні книгознавчі методи
, які не використовує жод
на інша наука.
х багато, і для кожного з етапів розвитку книго
До них можна віднести бібліографічний, друкарський (па
леографічний), аналітико-тематичний, структурно-типологіч
ний, порівняльно-історичний, функціональний, системний
ак, за допомогою
бібліографічного методу
твори писемності
та друку вивчають за зовнішніми, суто фактичними даними, які
входять до складу бібліографічного опису: ім’я автора, назва,
місце та час видання, мова, обсяг, наклад, ціна, наявність ілюс
трацій, таблиць тощо. єе один з перших методів, який почали
застосовувати книгознавці.
ін дозволяє дослідникам зробити
суттєві висновки та узагальнення, зокрема при укладанні націо
нальної бібліографії, створенні бібліографічних покажчиків дав
Друкарський (типографський) метод
розглядає книгу як явище
матеріальної культури, результат друкарського, поліграфічного
втілення твору. За цим методом вивчають обкладинку (палітур
ку), особливості шрифтів, ілюстрацій, книжкових шпальт. Якщо
книга не друкована, а рукописна, то метод називають палеогра
Аналітико-тематичний метод
з’ясовує основні теми видань у
певній галузі знань чи в певний історичний період, в окремому
видавництві або в групі видавництв.
аме цей метод використо
вують у студентських дослідженнях, він дозволяє робити виснов
ки в курсових і дипломних роботах. За допомогою аналітико-те
матичного методу науковець може отримати цінну інформацію
про стан книговидання та спрогнозувати основні теми на май
Структурно-типологічний метод
вивчає типи та види видань
(монографії, підручники, довідники тощо) і визначає їх відсоток
у загальному масиві.
икористовується при дослідженні значних
за обсягом продукції видів літератури.
априклад, за цим мето
дом визначено, що в
країні 60% видань належать до навчальної
Що ж стосується
порівняльно-історичного методу
, то він характе
ризує певний історичний період книговидання за всіма аспекта
ми, а саме: видавництва, що діяли у визначений час, основні типи
їх видань, кількість випущених книг, пріоритетні теми тощо.
обов’язково передбачає порівняння, зіставлення і ґрунтовні вис
Функціональний метод (підхід)
започаткував наприкінці 50-х рр.
XX ст. професор М.
ікорський, автор підручника “
Теорія і прак
тика редагування
”. За цим методом книгу вивчають з позиції чита
ча (реального чи потенційного), у взаємозв’язках зі суспільством
(останнє включає такі поняття, як актуальність, злободенність
теми, рецензування, громадська оцінка тощо). Функціональний
изначення цільового та читацького призначення книги
(для якого кола читачів і з якою метою видана, а також як саме
З’ясування теми, тематики твору, оцінку його наукової, пізна
наліз відповідності змісту книги, її оформлення цільовому
цінку структури (побудови) твору, його жанрових особли
изначення доцільності науково-довідкового апарату з ура
Громадську оцінку твору та книги, рецензії фахівців, відгуки
изначення можливих шляхів розповсюдження, реалізації
оцінювати літературне втілення твору (тобто, композицію,
знати читача, його потреби в інформації та можливості її
аме функціональний метод дозволяє книгознавцям вико
нати основне завдання – дослідити систему “
Книга - читач
”, про
Системний (системно-типологічний) метод
сформувався на по
чатку 70-х рр. XX ст. і отримав теоретичне втілення у працях
. Бєловіцької, автора підручника “
Загальне книго
”. За цим методом книгу вивчають як цілісне явище, як
систему з єдністю її змісту, матеріально-конструктивної форми
(враховуючи всі елементи книги). єей метод називають також
системно-типологічним, оскільки при проведенні досліджень
науковці широко використовують сучасну типологію книги.
арто наголосити, що системний метод не заперечує функціо
нальний, а доповнює його, логічно збагачує та поглиблює.
сучасному книгознавстві системний метод набув широкого виз
Для дослідження тих чи інших книгознавчих проблем мо
жуть бути використані й інші методи, які базуються на перера
хованих вище, зокрема,
тематико-типологічний метод
(він аналізує
пріоритетні теми та їх втілення у виданнях різних типів та видів
а кожному історичному етапі розвитку книгознавства про
відним вважається певний метод.
ак, нині дослідники надають
перевагу системному методу. Загалом розробка методичного ар
сеналу книгознавства остаточно не завершена, цей процес про
Бем Г., Вернер Й., Гарт Г.
идавець майбутнього.
Сміт Д.
Посібник книговидавця. –
.: Любіть
Реалії та перспективи сучасного книжкового ринку
: Зб. ста
тей і матеріали круглого столу “
озвиток інформаційно
го маркетингу на книжковому ринку
країни” /
Биковський Л.
нижкова торгівля на
країні // Біб
Коваль О.
ниговидавничий бізнес в
країні – важко,
але не безнадійно /
нига і преса в контексті культур
но-історичного розвитку суспільства. –
ип. 2. – Львів:
Мигонь К.
аука о книге: очерк проблематики. – М.:
Бібліотекознавство як складова частина книгознавс
Абрамов Н., Валеев А., Карташов И.
Библиотековедение. Проблемы теории
чебное посо
Каліберда Л.
Бібліотечна справа в
країні і проблеми
її удосконалення //
нижкової палати
Культура читання як проблема педагогічного книгознавс
Баренбаум И., Барсук А.
вопросу о методах книго
ведческих дисциплин //
сследования и матери
Барсук А.
опросы общей теории книговедения //
уть та значення функціонального підходу в книго
Баренбаум И.
Функциональный подход и его при
менения в книговедении //
нига и социальный про
Баренбаум И., Барсук А.
вопросу о методах книго
ведческих дисциплин //
сследования и матери
Проблемы общей теории книговедения
борник статей /
Сикорский Н.
нига. Читатель. Библиотека:
нигознавчі дослідження завжди привертали увагу науков
ців, адже книга в усі часи відігравала величезну роль у суспільно
перше книгознавство почали ґрунтовно розробляти у
рр. XVIII ст.
встрійський бібліограф
М. Деніс
написав
працю “
Вступ до книгознавства
”, у якій виклав своє розуміння цієї
науки. Загалом у книгознавстві він вбачав філологічну науку –
бібліотекознавства та каталогізації (створення бібліографіч
арто відмітити певну однобічність розуміння книгознавс
тва з акцентом на бібліотечно-бібліографічну справу, характерну
для того часу.
цьому проявилася й обмеженість наукових пог
лядів М. Деніса, адже він не вивчав і не визнавав суспільної ролі
Зацікавлення книгознавчими дослідженнями та, зокрема,
бібліографією у широкому розумінні яскраво виявились у кін
ці XVIII ст. у Франції, де після
еликої французької буржуазної
революції величезні бібліотеки, що зберігалися у замках, маєт
ках, монастирях, були націоналізовані. Для каталогізації книг,
налагодження наукової обробки видань, серед яких було чимало
унікальних як рукописних, так і друкованих, необхідні були фах
ому у великих містах Франції в багатьох навчальних закла
дах заснували курс бібліографії, який мав історичний характер і
а початку ХIХ ст. у Франції завдяки школам книгознавства,
які діяли в потужних містах, було сформовано ґрунтовну наукову
школу французького книгознавства, яка переважно зосереджу
валася на історії книги та бібліографуванні всіх відомих видань
(рукописних і друкованих). єю школу представляли
Е. Пеньо
Ф. Еберт
, які вважали, що книгознавство як наука вивчає іс
торію книги крок за кроком та здійснює опис усіх відомих книг
різних народів, різних історичних періодів.
аким чином, на по
чатку ХIХ ст. дослідники до складу книгознавства включали дві
а початку XIX ст. в
осії формується національна школа
бібліографії, розпочинається ґрунтовна робота з вивчення книги.
ому з 20-х рр. ХIХ ст. і до середини ХIХ ст. центром книгознав
чих досліджень стає
осія. Засновником російської бібліографії
В. Сопіков
– засновник наукової бібліографії, автор фунда
ментального дослідження “
Досвід російської бібліографії
” (1813 р.).
ін походив із купецької родини, займався самоосвітою, вивчав
мови, цікавився видавничою та книготоргівельною справами.
опікова в
анкт-Петербурзі була осередком куль
турного, літературного життя; саме там зберігалися унікальні
книги, зібрані дослідником.
бійнявши посаду головного біб
мператорської бібліотеки,
опіков організував та
налагодив бібліографічну роботу.
аме він був ініціатором за
кону про обов’язковий примірник для бібліотеки, що піднесло
бібліотечну справу на новий етап розвитку. Заслуги
Значно розширив завдання бібліографії: на думку
кова, вона не лише фіксує випущені книги, а й радить читачам,
яку літературу слід використовувати.
аким чином виникла реко
озширив поняття “слов’янське книгодрукування”.
ін вва
жав, що це не лише книги, друковані слов’янськими мовами
(російською, українською, білоруською, болгарською), а й кни
ги, видані на території слов’янських держав, незалежно від мови
Домігся указу імператора
. За цим законом кож
ний видавець зобов’язаний був надсилати один примірник книги
мператорську бібліотеку. Жодна книга не зникала безслідно.
творив унікальну працю “
Досвід російської бібліографії
”, куди
відомі йому російські рукописні й друковані книги,
опікова продовжив
В. Анастасевич
, який після
його смерті очолив
мператорську бібліотеку.
настасевич по
ходив з
країни, з родини поміщиків, навчався в Петербурзько
му університеті.
ін першим у своїх наукових працях використав
термін “книгознавство” на позначення окремої науки (“
Про не
обхідність сприяння російському книгознавству
”, 1820 р.). Заслуги
рганізував бібліографічну роботу із систематизації та опи
икористав оригінальну схему групування літератури за
об’єктами пізнання, висунувши на чільне місце науки про при
Першим подав ідею створення бібліографічних товариств,
які мали б налагодити належний обмін видань та створення біб
ліографічних покажчиків різноманітного змісту і призначення,
оскільки вважав, що бібліографія відіграє важливу роль у підви
щенні рівня освіченості. Щоправда, організувати бібліографічні
товариства на початку і в середині ХIХ ст. не вдалося, оскільки
З середини ХIХ ст. центр книгознавства повертається до Єв
ропи, де науковці
імеччини та
встрії ґрунтовно розробляють
ауковці країн Західної Європи –
. Пеньо, Ф.
берт, Й.
стрейхер – упродовж всього XIX ст. прагнули від
межувати власне бібліографію від книгознавства (часто назива
ючи його “бібліологією”).
. Пеньо вважав, що бібліогра
фія охоплює лише питання опису та класифікації видань, а
бібліологія є теорією бібліографії (саме таку думку він провадить
Й. Лелевель
у своєму відомому науковому трактаті “
Дві біб
ліографічні книги
” (1823 – 1826 рр.) поглибив розуміння власне
бібліографії, до складу якої включив три розділи: науку про ру
кописи (“графіку”), науку про друковану книгу (“типографіку”)
та науку про бібліотечну справу (“бібліотекознавство”). Погля
ди Й. Лелевеля були підтримані багатьма дослідниками книги
ст. та визначили основні напрями тогочасних бібліографіч
К. Естрейхер
у своїх працях і не використовував тер
мінів “книгознавство” чи “бібліологія”, він все ж відмежовував
бібліографію від книгознавства.
ак, вчений розрізняв дві біб
ліографії: “
”, яку ототожнював з бібліологією і витлумачу
вав як розділ історії літератури й енциклопедії, та
, що
вивчає книгу передусім як матеріальну конструкцію (формат,
шрифт, друкарське виконання та ін.) в історичному та сучасному
імецькі науковці, зокрема
Ф. Ейхлер
, також вбачали сут
тєву різницю між власне бібліографією та книгознавством, на
зиваючи останнє “бібліотекознавством” та обмежуючись пере
важно розробками з історії книги та друкарства.
арто, однак,
наголосити, що саме Ф.
йхлер вперше поставив за мету дослід
жувати суспільну роль книги, той вплив, який вона здійснює на
априкінці ХIХ ст. центр книгознавства повертається до
осії, де працює вчений
М. Лісовський
, який здійснив вагомий
внесок у формування книгознавства як окремої комплексної на
уки про книгу і книжкову справу.
аме його цілком слушно вва
жають засновником нових поглядів, що відокремили цю галузь
знань від споріднених.
своїх відомих працях “
Книгознавство як
предмет викладання, його сутність і завдання
” (1915 р.), “
його предмет і завдання
” (1922 р.) вчений визначив книгознавство
як “
наукову дисципліну, яка об’єднує технічні, теоретичні і
практичні знання, дотичні до книги у її минулому та сучас
ному, та має на меті з’ясувати умови виникнення, розпов
сюдження й використання творів писемності і друку
”. М.
Лісовський запропонував чітку та логічно переконливу структуру
книгознавства, поділивши його на три основні розділи: книго
виробництво, книгоопис та книгорозповсюдження.
завданням книгознавства, на думку науковця, є вивчення еволю
ції книги у її якісному та кількісному відношеннях, дослідження
книги як явища не лише бібліографічного, а й історичного та
соціального. М. Лісовський не обмежувався науковою працею, а
й провадив значну організаційну справу: був редактором провід
них спеціалізованих видань “
Російська бібліографія
” та “
продуктивно працював у
осійському бібліологічному товарис
тві, вперше розробив і прочитав курс лекцій з книгознавства у
Петербурзькому та Московському університетах.
несок М. Лі
совського у книгознавство, яке він розділив на енциклопедичну
та соціальну науки, дає підстави вважати його основоположни
ком російського книгознавства, видатним вченим, чиї погляди
визначили напрям розвитку цієї галузі знань на десятиліття. За
слуга М. Лісовського перед книгознавством полягає в тому, що
тілив ідею
настасевича про організацію бібліографіч
них товариств: на початку ХХ ст. було засноване Московське,
алагодив випуск книгознавчої періодики, був організа
тором і редактором двох бібліографічних видань “
Російська біб
Першим розробив навчальний курс книгознавства, викладав
книгознавство в Петербурзькому (1913–1916 рр.) та Московсько
ХХ ст. розвиток книгознавства можна умовно поділити на
20-ті рр.
– книгознавство розглядається як історична дис
ципліна, яка використовує статистику, спогади, складені попе
редньо описи видань. єе початковий етап узагальнення та сус
Кінець 30-х – 40-ві рр.
– важливий період з точки зору ме
а основі ідеологічних документів того часу розроб
лялись методологічні проблеми книги.
а першому плані – ідео
логічний аспект книги як знаряддя марксистсько-ленінських
поглядів. Заперечувалися досягнення попередніх етапів розвитку
50-ті рр.
– перша половина 60-х рр.
– період відродження
книгознавства як комплексної науки.
творюються узагальнені
праці про видавничу справу – перший підручник “
Лекції з теорії
і практики редагування
колективу московських авторів
творено ряд
робіт з історії книгознавства й історії книги – “
400 років російського
”, “
Історія книги
” (Є.
ацпржак), “
Історія книги
” (Й.
Сучасний етап
– підвищена увага дослідників до історич
них проблем: історії книги, видавництв, книгарень, бібліотек,
життя та діяльності видатних діячів книги. Практичний напрям
– робота окремих видавництв, розробка певних видів літерату
Перша третина XX ст. засвідчила активізацію книгознавчих
досліджень у багатьох аспектах: так званому “функціональному
книгознавстві” (
. Ловягін), філософії книги (М.
уфаєв), біб
ліопсихології (М.
убакін), історії книги і друкарства (П. Бер
. Люблінський) та ін.
днак, спроби тоталітарного режи
му політизувати книгознавство, обмежити його завдання лише
“вивченням книги як особливої форми ідеології”, що призвело
до заперечення книгознавчої спадщини видатних дослідників
– бібліографів, істориків, бібліотекознавців – та заборони їхніх
праць, мали вкрай негативні наслідки.
а межі 20–30-х рр. було
припинено діяльність книгознавчих дослідницьких осередків,
закрито наукові та бібліографічні товариства, перестали вида
ватися книгознавчі часописи і наукові збірники.
було проголошено буржуазною наукою, шкідливою для народу
ідродження книгознавства як науки про книгу та книжкову
справу відбулося наприкінці 50-х рр. і було пов’язане з “інфор
маційним вибухом” – різким зростанням кількості друкованих
видань, збільшенням фондів книгозбірень та певними трудно
щами у пошуку необхідної інформації, що з ними стикалися чи
кремі науковці, зокрема М. Мак-Люен у праці “
скарпі у дослідженні “
Революція у світі книг
” вис
ловлювали думку, що книга вичерпала свої можливості і повин
на поступитися місцем новим засобам комунікації.
асправді й
досі прогнози, пов’язані з відмиранням традиційних друкованих
форм реєстрації та розповсюдження інформації (книг, газет,
журналів тощо), не знайшли підтвердження. Щорічне зростання
числа друкованих видань як у світі загалом, так і в тих країнах, які
створили розвинуту мережу електронних засобів масової комуні
Значну роль у формуванні методологічних настанов комп
лексної науки про книгу та книжкову справу відіграла функціо
нальна школа книгознавства, засновником якої був професор
М. Сікорський
. Завдяки його зусиллям було об’єднано наукові
кадри книгознавців, започатковано розв’язання загальних про
блем історії, теорії та методики книгознавства, розпочато ви
пуски фундаментального наукового збірника “
Книга. Дослідження
та матеріали
” (виходить з 1959 р.).
чений очолював
комплексного вивчення книги при
ауковій раді
з іс
торії світової культури, керував найбільшою бібліотекою
завідував кафедрою редагування та книгознавства Московсько
го поліграфічного інституту. Діяльність М.
ікорського та його
учнів, серед яких –
. Бєловіцька, інших видатних книгознавців
60–90-х рр. XX ст. (передусім Й. Баренбаума,
. Гречихіна, Є.
. Мильнікова, Д. Ленського) не лише сприяла
усвідомленню статусу книгознавства як об’єктивної необхідної
інтегративної науки, а дала змогу чітко визначити його об’єкт,
предмет та структуру, збагатити арсенал методів, що ними опе
рує книгознавство (зокрема, сам М.
ікорський розробив фун
кціональний метод, а
. Бєловіцька – системно-типологічний).
Започатковані в 1971 р. конференції з книгознавства (відбува
ються раз на чотири роки) мали на меті опрацювання теоре
тичних і методичних аспектів науки про книгу, налагодження
зв’язків книгознавства і практики книжкової справи, залучення
широкого кола науковців до історичних та актуальних проблем
сучасних умовах бібліологія як комплексна суспільна на
ука про книгу та книжкову справу стрімко розвивається, адже
книга продовжує відігравати важливу роль у житті суспільства,
є невід’ємною складовою його культури. Перспективними на
створення узагальнюючих праць з історії книги, видавничої
розвиток бібліотечної та бібліографічної літератури, ство
рення різноманітних каталогів літератури, опис раніше закритих
Любов до книги, усвідомлення її важливості здавна при
таманні українцям.
аші предки розуміли, що саме книга аку
мулює духовний потенціал нації.
країнська рукописна книга
ст. була винятковим явищем книжкового мистецтва.
Про це свідчать пропорційність елементів, досконалі шрифти,
надзвичайно яскраві ілюстрації, ошатні оправи. Прикладом лю
бові до книги можна назвати найбільшу в Європі на той час кни
гозбірню, якою володів київський князь Ярослав Мудрий, і яка
налічувала 1100 томів. З ХV по ХVII ст. книгодрукування було
дуже розповсюдженим на теренах
країни. З огляду на книжкову
чені вважають, що передумовою розвитку українського
книгознавства є поступ історичної, історико-літературної та па
леографічної науки.
собливого розвитку бібліологія набула в
50–60-х рр. ХIХ ст., коли її усвідомлюють як окрему науку.
починаються дослідження українських стародруків і створення
бібліографічних покажчиків.
цей час Європа ототожнює кни
гознавство з бібліографією, що впливає і на дослідження україн
ців. Значний вплив на розвиток української книги мала німецька
школа (бібліографія та історія книги).
впродовж другої полови
ни ХIХ ст. по всій території сучасної
країни розповсюджують
1849–1850 рр.
М. Максимович
створює покажчик “
ная старина Южнорусская
”, в якому є розширені бібліографічні
описи з характеристикою видань. єей твір вважається однією з
Пізніше осередком книгознавчих досліджень стає Чернігів,
де видається газета “
Черниговские губернские ведомости
аме на
сторінках цієї газети відомий етнограф
П. Єфименко
ідомою працею середини Х
Х ст. є “
Опыт указателя источ
ников для изучения Малороссийского края
”, виданий у 1853 р.
О. Ла
З середини Х
Х ст. надзвичайно активно розгортаються
книжкові дослідження і у Львові.
середком таких досліджень
був так званий
ародний дім, який мав потужну бібліотеку.
идатним українським бібліографом середини –
половини
ст. був
Я. Головацький
, який уклав три бібліографічні пра
ці: “
Библиография Галицко-Русская в 1772– 1848 гг
.”, “
ческие находки во Львове
” (про рідкісні стародруки) та “
Дополнение к
очерку Славяно-Русской библиографии В. М. Ундольского
”. єі праці да
туються 60–70 рр. Х
Х ст. і продовжують загальний для Європи
Яскраво представлений в українському книгознавстві й на
прям, пов’язаний з історією книги, накопиченням та збережен
другій половині Х
Х ст. у Львові працював колекціонер і
дослідник стародруків
А. Петрушевич
, який написав декілька
важливих історичних праць (“
О начале книгопечатания на Руси вооб
ще и в городе Львове в особенности
”, “
Хронологическая роспись церковных
и мирских русско-словенских книг, напечатанных кирилловскими буквами
в городе Львове
” та ін.), які поєднують бібліографічні та історико-
80-х рр. розпочинає свої бібліографічні публікації найви
датніший український бібліограф кінця Х
Х – початку ХХ ст.
Іван Омелянович Левицький
ін жив у Львові й досліджував
українські книги (трохи менше часописи), випущені на тере
сновна бібліографічна праця вченого
– “
Галицько-Руська бібліографія
”, в якій описано
книги, надруко
вані українською мовою в
горщині. єе велика, копітка
праця, пов’язана з віднаходженням книжок, бо
. Левицький опи
сував лише ті видання, які бачив і тримав у руках, тобто викорис
товував принцип
de visu
(від лат. – “на власні очі, як очевидець”).
з заснуванням у 1873 р.
овариства ім.
. Шевченка і його
перетворенням у
Наукове товариство ім. Т. Шевченка
, вчені Галичини розпочинають окремі книжкові дослід
айвидатнішими бібліографами тих років були
. Фран
Іван Франко
уклав бібліографічний покажчик “
до галицької бібліографії
”, в якому об’єднав видання різних, навіть
найдрібніших друкарень і непомітних авторів.
. Франко був над
звичайно прискіпливим і методичним: він розробив загальний
план покажчика (хронологічний, а в його межах – алфавітний),
сформував план опису кожної книги. Покажчик Франка містив
е менш відомим діячем був
Михайло Павлик
, який на
писав покажчик “
Спис творів І. Франка за перше 25-ліття його літе
ратурної діяльності
”. Після відкриття бібліотеки
Ш у 1893 р.
ідомим бібліографом кінця Х
Х ст. був
Василь Дома
, який склав ґрунтовний бібліографічний покажчик
публікацій періодичного органу
Ш – “
Покажчик змісту “Лі
тературно-наукового вісника
”. Покажчик Доманицького пізніше до
З 80-х рр. Х
Х ст. важливими книгознавчими осередками ста
ють Харків та
деса. До революції 1917 р. в Харкові працювали
відомі бібліографи, книгознавці, зокрема
Христина Алчевська
яка розробляла проблеми так званої рекомендаційної бібліогра
фії, тобто джерел для самоосвіти.
она розробила тритомний
покажчик “
Что читать народу
”, де були перераховані книги, які
слід було читати для самоосвіти. Після революції 1917 р. Харків
став потужним книгознавчим центром.
ут до 1970-х рр. ХХ ст.
нижкова палата
країни, яка вела статистику друку
десі був осередок бібліографічних досліджень, який
очолював відомий український бібліограф
Михайло Кома
чений працював над укладанням цінних бібліографічних
праць, найважливішою з яких був “
Бібліографічний покажчик но
вої української літератури (1798–1883 рр.)
”. М.
омаров вважається
засновником нової української бібліографії, оскільки першим
звернув увагу на необхідність укладання національної бібліогра
рім того, укладав оригінальні покажчики: “
Бібліографія з пи
тань українського фольклору
”, “
Українська драматургія
”, “
Шевченко в
аким чином, на початку ХХ ст. в
країні проводилися ці
озробка бібліографічних покажчиків – переважно українсь
екомендаційна бібліографія (зокрема, праці Х.
лчевсь
Проте, існував недолік: всі навколокнижкові дослідження
здійснювали ентузіасти – видатні науковці, для яких книга була
однією з галузей наукових зацікавлень, а фахових дослідників,
зосереджених виключно на книзі, не було. До того ж, на кінець
Х ст. в
країні не було сформовано наукових осередків, які б
об’єднали зусилля окремих вчених і піднесли книгознавчу робо
1909 р. у межах
аукового товариства ім.
. Шевченка у
Львові було створено спеціалізований центр, який займався про
блемами української книги (передусім, вивчав історію книги та ук
ладав книгознавчі праці) –
бібліографічну комісію
. єя комісія
опікувалася трьома проблемами:
творення різноманітних бібліографічних праць, оскільки
треба було зберегти відомості про всі українські видання, випу
щені на теренах
встро-
горщини.
творення наукових засад бібліографічного опису книг і ча
сописів.
идання книгознавчих часописів, оприлюднення результатів
праці науковців.
омісія досліджувала українську книгу та бібліографію і ста
вила за мету створити повний перелік українських книг під назвою
Національна бібліографія
”, починаючи з “
Енеїди

.
отляревського
(1798 р.).
ажливу роль у створення комісії відіграв український
бібліограф і бібліотекар
Зенон Кузеля
, який на той час перебував
у
ідні й був поінформованим про стан європейської бібліогра
фії.
1908 р. З.
узеля написав до
НТ
Ш листа “
В справі української
бібліографії
”, в якому чітко розроблено наукову програму діяльності
бібліографічного осередку й накреслено основні напрямки робо
ти. Фактично, З.
узеля став ініціатором створення бібліографіч
ної комісії при
НТ
Ш.
До складу комісії увійшли відомі науковці, які мали в сфері
своїх зацікавлень книгу й книгознавство: М. Грушевський,
С
вєн
ціцький,
.
ревецький,
. Франко,
. Доманицький, М.
К
омаров.
чолив комісію
.
. Левицький.
Бібліографічна комісія надзвичайно плідно працювала в різні
роки.
її діяльності можна видалити 3 періоди:
І. Довоєнний (початковий)
, що тривав з 1909 по 1913 р.
(в цей рік помер Левицький, що суттєво вплинуло на роботу ко
місії).
ІІ. Воєнний (до 1922 р.)
– найгірший період для комісії, ос
кільки чимало вчених служило у війську. До того ж, під час окупа
ції було знищено бібліотеку
НТ
Ш.
ІІІ. Повоєнний (1922–1939 рр.)
.
омісію очолив
. Доро
шенко.
1939 р. діяльність
НТ
Ш і бібліографічної комісії зокрема
було припинено.
омісія проводила свою роботу досить організовано.
ї чле
ни збиралися приблизно один раз на рік (на початках діяльності
– два рази), обговорювали наукові проблеми, виголошували ре
ферати, які пізніше були рекомендовані до друку.
1923 р. до
складу комісії увійшли науковці з інших міст, зокрема з
Ю. Меженко,
імович, Л. Биковський.
сі дослідження нау
ізноманітні часописи
Ш (“Літературно-науковий віс
ник”, “Записки
Ш”, “
країна”). Часопис “
Стара Ук
” виходив в 1924–1925 рр., головним редактором був
сновне місце в цьому часописі посідали історичні
1924 р. було видано спеціальний випуск з нагоди
ізноманітні спеціалізовані книгознавчі часописи, зокрема
Бібліологічні вісті
” (1923–1932 рр.,
иїв), “
” (1922–1923
таніслав), “
” (видавався
країнським товариством при
З 1937 р. бібліографічна комісія
Ш почала випуск влас
ного спеціалізованого видання “
Українська книга
” – щомісячного
журналу, який виходив до кінця 1939 р. у Львові, а в 1941–1943
мав річні номери, випущені в
ракові. Часопис містив результа
ти досліджень з бібліографії членів комісії і публікував матеріали
у рубриках “
сторичне книгознавство”, “Бібліотекознавство”,
“Мистецтво книги”, “Бібліографія”, “
нижкова справа в сучас
ному”, “
ові видання” і “
ецензії”. Часопис “
країнська книга”
мав спеціальний випуск, присвячений 450-й річниці українсько

єентральним напрямом видавничої діяльності бібліографіч
ної комісії
Ш був випуск ґрунтовних наукових праць у серії
Матеріали до української бібліографії
”. Загалом було випущено сім
ІІІ
томах містилося дослідження
О
Левицького “
Укра-
їнська бібліографія Австро-Угорщини 1887–1890 рр.
” (щоправда, було
обліковано видання загалом до 1893 р.).
ут були зареєстровані
всі українські книги, випущені в
горщині, – твори про
країну, публікації в періодиці. єе фундаментальне досліджен
ня, яке базується на реальних виданнях, описаних за принципом
IV том містить працю
. Дорошенка “
Спис творів І. Франка
з додатком статей про нього і рецензій на його писання
” і поділяється
на два випуски. Перший, опублікований в 1917 р., подає описи
літературних творів
. Франка, частково критику і публіцистику.
Другий випуск вийшов аж у 1930 р. і вміщує завершення кри
тики і публіцистики Франка.
основу праці Дорошенка було
покладено відомий бібліографічний покажчик М. Павлика, який
V том з’явився у 1924 р. і містив працю
алиновича “
ом VI – це бібліографічне дослідження
. Дорошенка “
в українських перекладах, переспівах та наслідуваннях
”. єе невелика за
обсягом праця (всього 12 сторінок), яка містить описи всіх пере
ом V
вийшов у 1937 р. До нього ввійшли “
Матеріали до
бібліографії Січових Стрільців
”, укладені
. Шендриком, який очо
лював видавництво генерального штабу української армії під час
українсько-польської війни. Після 1937 р. видання зі серії не ви
сі видання серії – матеріали до української бібліографії є
всі видання є методично довершеними (з огляду на стан біб
всі видання відрізняються високою культурою, мають різно
акож всі праці серії пройшли наукову апробацію в біб
аким чином, бібліографічна комісія
Ш працювала над
звичайно плідно, мала великі видавничі здобутки, внесла вагомі
иїв – столиця
країни, центр культурного життя, ще в Х
ст. мав декілька осередків переважно історичного спрямування,
які в колі своїх зацікавлень розглядали й українську книгу. єе
були, передусім, історичні товариства (особливо товариство
естора-літописця), які досліджували проблеми історії українсь
кої книги, розробляли бібліографічні покажчики українських
иєві було зосереджено чимало книжкових багатств
їни – рукописних і друкованих, зокрема в книгозбірнях
Печерської Лаври, Михайлівського монастиря, приватних біб
а той час європейська книгознавча думка обмежувала біб
Після Жовтневого перевороту 1917 р. в
країну повернувся
відомий науковець
Юрій Меженко
, який навчався в універси
тетах Петербурга та Москви, де прослухав курс М. Лісовського
з книгознавства і мав знання, необхідні для розбудови українсь
кої бібліології.
цей час гостро постали проблеми організації
книжкової справи і книжкового руху. Потрібно було створити
національну книгозбірню, центр статистичних досліджень, схо
вище обов’язкових примірників, налагодити облік і наукове до
1918 р. найбільші бібліотеки
иєва були об’єднані в одну,
що отримала назву
сенародна бібліотека
крім само
го Ю. Меженка до праці були залучені й інші видатні українські
книгознавці –
ревецький, Л. Биковський. Бібліотека видавала
періодичний орган “
Книжковий вісник
” і організовувала діяльність
інших бібліотек, була тим потужним центром, який започаткував
тому ж 1918 р. у Харкові, другому за значенням місті
їни, було засновано Головну українську книжкову палату.
нижкова палата працювала в
иєві, однак дуже швидко
була переведена до Харкова, який став книгознавчим осередком
нижкова палата знову перебуває в
иєві. єе
центр державної реєстрації і опрацювання обов’язкового сиг
нального примірника, укладач різноманітних бібліографічних
видань, зокрема “
Літопису книг України
” і “
Нових видань України
нижкова палата так само, як і інші осередки, об’єднала дослід
ників української книги.
ак, тривалий час тут працював Михай
е менш важливою подією в розвитку українського книго
знавства, зокрема після 1917 р., було створення наукового центру
з вивчення проблем книги.
аким осередком став
науковий інститут книгознавства (УНІК)
, який розпочав
свою діяльність в 1922 р. Завдяки керівництву Ю. Меженка,
об’єднанню зусиль найвидатніших українських дослідників кни
. Маслова, Д. Балики, П. Попова)
став євро
пейським центром книгознавства, найавторитетнішим книжко
вим осередком, діяльність якого впливає і на сучасні дослідження
озробка загальних питань книгознавства, теорії книги. єе
унікальне завдання: жодний осередок на той час не займався тео
рією книги. Передусім ці питання розробляли М.
уфаєв у праці
Філософія книги
алинович у статті “
Тайна і святиня книги
Проблема, пов’язана з визначенням, збиранням та опрацю
ванням української книги.
у вперше було наведене науко
надрукована на території
країни (будь-яка, незалежно від
матеріали про
країну, надруковані українською чи будь-
якою іноземною мовою за межами
країни (наприклад, праця
Of Ukraine
аким чином, розроблене в
у тлумачення української
книги, є доволі широким, включає численні видання українознав
Р
екламно-організаційне завдання.
історичних умовах 20-х
рр.
треба було поширювати любов до читання, пропагувати книгу.
Працівники інституту організовували книжкові виставки, пере
сувні бібліотечки, зустрічі з письменниками, авторами видань
УНІК
налагоджував випуск різноманітних видань, пов’язаних
з книжковою справою. Передусім, було створено бібліотечку
науково-популярних та наукових праць, виданих
ом. До
складу цієї бібліотечки увійшли праці
. Маслова “
Рукописна кни
” і “
Українська друкована книга XVI–XVIII ст.
”, П. Попова “
З 1923 р. в
у видавався найавторитетніший книгознав
аціональний характер роботи
у, спрямований на
дослідження української книги, призвели до звинувачень в на
ціоналізмі. З 1929 р. почалися репресії проти науковців, Ю. Ме
женко був заарештований і виїхав після арешту за межі
працював в Петербурзі.
1932 р.
і часопис “
” було закрито.
країнське книгознавство, як і книгознавство
нижкова палата
країни пройшла важкий і тернистий
шлях свого становлення та розвитку.
азом з державною біб
ліографією та її друкованим органом – літописами – Палата
розвивалась та удосконалювалась і стала центром державної біб
сновними напрямами наукової діяльності
нижкової па
країни є внесок у розвиток науки, культури, освіти, біб
ліографічної, книговидавничої й бібліотечної справи, інформа
тизації суспільства, збереження й пропаганда української книги.
ї наукова діяльність знаходить свій вияв в організації та здійс
нигознавство як комплексну науку про книгу й книжкову
справу представлено в науковій діяльності Палати самостійними,
проте тісно пов’язаними напрямами, серед яких особливе місце
займає бібліографознавство. Протягом десятиліть у Палаті ство
рюється методологічна база для аналізу й узагальнення фактич
ного матеріалу, досліджуються закономірності розвитку, функ
ції, об’єкти, методи бібліографії, розробляється система термінів,
відеотипологічна структура, проводиться різностороння науко
во-методична робота з удосконалення бібліографічного опису
літератури та уточнення принципів відображення матеріалів в
органах державної бібліографії і зведених бібліографічних пра
цях, обґрунтовується система бібліографічного обслуговування
користувачів бібліографічної інформації, розробляються мето
ди й правила бібліографічної роботи, питання міжнародного
аукові дослідження в бібліографознавстві проходять у про
цесі його безперервного взаємозв’язку з бібліографією як галуз
зю її науково-практичної діяльності, інформатикою й іншими
спорідненими дисциплінами суспільних наук. Здійснюючи де
ржавну бібліографію,
нижкова палата щорічно бібліографічно
опрацьовує, піддаючи обліку та реєстрації, опису, класифікації
і каталогізації до 120 тис. одиниць усіх видів друку. За 85 років
свого існування Палатою бібліографічно опрацьовано понад
12,5 млн. одиниць друкованої продукції.
она створює і видає
поточні, кумулятивні, ретроспективні бібліографічні покажчи
ки, реферативні журнали та інші універсальні бібліографічні ви
дання, конче необхідні для наукових установ, бібліотек й інших
творчих організацій.
1996 році було відновлено започатковану
ще в 20-х роках традицію створення бібліографії літератури мо
Здійснено ряд наукових досліджень у галузі реферування
інформації, зокрема генерування реферативної інформації та
розроблення методики наповнення її баз даних.
система бібліографічної інформації Палати всебічно охоплює
всі видання
країни і є найвагомішою складовою частиною за
Для класифікаційних потреб і введення української терміно
логії в інформаційну галузь проведено наукову роботу з удоско
налення та уточнення наукової галузевої термінології, впровад
ження класифікаційної системи
і видання таблиць
Дослідження процесів розповсюдження книги, впроваджен
ня системи Міжнародної стандартної нумерації книг (
N) доз
волило Палаті розробити концепцію створення національної
інформаційної книготорговельної мережі, реалізацію положень
нижкова палата здійснює багатопланову статистику друку:
поточний облік друкованої продукції, щорічні узагальнюючі її
розробки і порівняльні аналізи статистичних даних про випуск
творів друку.
татистичні матеріали Палати є базою для дослід
ження тенденцій і перспектив розвитку книговидавничої справи
Чимало зроблено
нижковою палатою в здійсненні цент
ралізованої каталогізації і класифікації літератури.
ипуск біб
ліографічних карток на книги, журнальні статті та рецензії знач
ною мірою сприяє підвищенню науково-методичного рівня
довідково-бібліографічного апарату бібліотек та економії робо
чого часу бібліотечних працівників.
картковий репертуар ка
талогів Палати дозволяє їй проводити велику й різноманітну за
еоретичні узагальнення наукових досліджень
вої палати в галузі історії та практики державної бібліографії та
книгознавства, розроблення актуальних проблем книговидання
і друкованих засобів масової інформації одержують своє ви
світлення в цілому ряді монографій, статей, методичних і нав
чальних посібників на сторінках журналу “
озквіт української книгознавчої періодики тісно пов’язаний
з розквітом українського книговидання та бібліології.
журналів і газет виходило в 20–30 роках і потім з середини 90-х
рр.
ХХ ст.
Першим книгознавчим часописом був “
”, який ви
ходив у
иєві за редакцією Миколи Зерова в 1917–1920 рр. єей
часопис визначив структуру й зміст усіх наступних книгознавчих
бібліографія видань, тобто створення повного переліку то
статті теоретичного та історичного характеру з історії книги,
Пізніше виходили такі видання як “
Книжковий вісник
” (1919
р., орган
сенародної бібліотеки
країни); часопис “
Голос друку
(вів статистику видань); часопис “
” (1923–1924 рр.); часо
пис “
”, який з часом перетворився на “
Нову книгу
” (1924–
станні два видання були дуже політизованими й ба
Головним тогочасним виданням був часопис “
ні вісті
”, заснований у 1922 р.
країнським науковим інститу
том книгознавства. Головним редактором був Юрій Меженко.
часописі публікувалися праці науковців
у (Ю. Меженка,
Маслова, П. Попова, М. Ясинського), бібліографічної комісії
Ш (
вєнціцького), зарубіжних книгознав
ців, які з різних причин виїхали за межі
країни (
Л. Биковський,
Бібліологічні вісті
” розглядали тео
ретичні проблеми книгознавства.
часописі було три основних
теорія книги – статті, які досліджували теоретичні проблеми
історія книжкової справи, книжкового руху, української кни
найцікавіший розділ – “Хроніки”.
ньому вміщували відо
мості про тогочасне книжкове життя – відкриття виставок, кон
ференцій, роботу музеїв, архівів, бібліотек, аналіз найкращих
публікацій з європейських журналів, тобто було надзвичайно
Часопис було закрито в 1932 р. у зв’язку зі забороною кни
На західноукраїнських землях
теж було чимало книго
знавчих видань: виходили часописи “
”, “
Стара Україна
Часопис “
” видавався в
таніславові (тепер –
Стара Україна
” – загальнокультурологічний часопис, у яко
му багато місця відводилось книзі, зокрема історії української
книги. Часопис видавався у 1924–1925 рр. у Львові бібліографіч
Українська книга
идавався з 1937 до 1939 рр., пізніше – в
1941 – 1943 рр. в
ракові. єе був орган бібліографічної комісії
аукового товариства ім.
. Шевченка.
часописі розглядались
різні питання бібліотечної справи, бібліографії, історії книги.
ині в
країні видається приблизно 30 видань, призначе
Наукові праці національної бібліотеки України ім. Вернадського
єе – щорічне видання, друкує теоретичні статті з книгознавства
продовж 1994–2007 рр. публікувався часопис “
який розглядав безліч питань, зокрема з технології, і містив статті
теорія видавничої справи (рубрика “Заочний університет
Протягом 1994–2006 рр. виходив часопис “
Палітра друку
який окрім питань технології друку розглядав і проблеми видав
країнська академія друкарства видає наукові збірники
Поліграфія та видавнича справа
” (з 1964 р.), “
Квалілогія книги
1996 р.) та “
Наукові записки
” (з 1999 р.).
афедра видавничої
справи та редагування випускає науковий збірник “
Книга і преса в
1.
Беловицкая А.
бщее книговедение. – М.:
нига, 1987.
2.
Запаско Я.
З історії книги на
країні: Збірник статей.
.:
аукова думка, 1978.
3.
Здобнов Н.
збранное:
руды по книговедению и биб
лиографоведению. – М.:
нига, 1980.
4.
Історія розвитку українського друкарства
//
існик
ниж
кової палати. – 2000. – № 11.
5.
Немировский Е., Горбачовський Б.
книгой через века и
страны. – М.:
нига, 1964.
6.
Огієнко І.
сторія українського друкарства. –
.: Либідь,
1994.
озвиток книгознавства у першій половині XX ст.
7.
Беловицкая А.
бщее книговедение. – М.:
нига, 1987.
8.
Мигонь К.
аука о книге:
черк проблематики. – М.:
нига, 1991.
9.
Рубакин М.
збранное:
2 т. –
.1. – М.:
нига, 1975.
країнське книгознавство у XIX ст.
10.
Голубицький В.
країнське книгознавство // Бібліо
течний вісник. – 1994. – № 5-6.
11.
Гуменюк М.
Біля джерел української радянської біб
ліографії. – Л., 1983.
12.
Солонська А.
До історії книжкової торгівлі 20-30-их
р.
на
країні // Бібліотечний вісник. – 1996. – № 5.
країнський науковий інститут книгознавства (
УНІК
)
як центр книгознавчих досліджень в
країні
13.
Бібліологічні вісті, 1923
1930
:
истематичний аното
ваний покажчик /
клад. Г.
овальчук:
аціональна пар
ламентська бібліотека. –
.:
брис, 1996.
14.
Гуменюк М.
Журнал “Бібліологічні вісті” (1923–
1930)
// Біля джерел української радянської бібліографії.
., 1991.
15.
Дашкевич Я.
“Бібліологічні вісті” – ідеї та люди //
нижник. – 1991. – № 1.
16.
З історії УНІК
// Бібліотечний вісник. – 1997.
2.
17.
Ковальчук Г.
идавнича діяльність
УНІК
у // Бібліо
логічні вісті. – 1997. – № 2.
18.
Ковальчук Г.
Феномен
УНІК
у //
нижник. – 1991.
№ 2.
19.
Королевич Н., Лазерний Л.
“Прекрасно рредагований
фаховий журнал” //
нижник.
20.
Ковальчук Г.
УНІК
: історія та наукова діяльність //
Бібліотекознавство та бібліографія:
аук.-метод. збір
ник.

ип. 31.
– 1992. – № 1.
21.
Меженко Ю.
погади про журнал “Бібліологічні вісті”
//
нижник. – 1992. – № 1.
22.
Солонська Н.
“Я, Маслов – нацдемівець і український
фашист...” // Голос
країни. – 1997. – 15 серпня.
23.
Стрішенець Н.
зірець справжнього професіона
ла
//
У
країнська культура. – 1992. – № 6.
24.
Теорія та історія радянської книги на Україні
: Збірник на
укових праць. –
.:
аукова думка, 1993.
учасні центри книгознавчих досліджень та їх наукова
проблематика
25.
Васильєв О.
нформаційні продукти та бази даних
нижкової палати
країни //
існик
нижкової палати.
1997.
– №
10.
26.
Видання НТШ. Десять років видавничої діяльності.
– Львів,
1999.
27.
Гумницька Н.
Двадцята наукова сесія: Черговий огляд
здобутків
НТ
Ш //
існик
НТ
Ш. – зима 2001.
28.
Захарова Н.
айбільша бібліотека країни.
аціональ
на бібліотека ім.
.
ернадського – 80. //
країнська куль
тура.
– 1998. – № 8-9.
29.
Книжковій палаті України – 78.
//
нижковий клуб.
1997.
– № 5 (42).
30.
Тимошик М.
“При тих же університетах належить
бути друкарням...” До 165-річчя видавничої справи
иївсь
кого університету ім.
. Шевченка //
рядовий кур’єр.
– 1999. – 30
лист.
нижкова палата
країни як центр сучасних книго
знавчих досліджень
31.
Броніцька Г.
ідділ державної статистики друку: ста
новлення та розвиток //
існик
нижкової палати.
– 1998.
– Липень.
32.
Васильєв О.
нформаційні продукти та бази даних
нижкової палати
країни. –
існик
нижкової палати.
1997.
– №
10.
33.
Вісник Книжкової палати: науково-практичний журнал
Щомісячник / Гол.ред. М.
енченко. –
. – 1998. –
чень.
34.
Волох В.
едакційно-видавничий відділ //
існик
нижкової палати. – 1998. –
ересень.
35.
Зубарєва О.
ідділ державних поточних бібліографіч
них покажчиків: історія та сьогодення //
існик
нижко
вої палати.
– 1998. –
равень.
36.
Книжкова палата України в рік свого ювілею
//
існик
нижкової палати. – 2000. – № 1.
37.
Книжкова палата України (1919-1999)
:
ауково-біб
ліографічний покажчик /
клад.: П.
енько,
. Журавльо
ва,
.
енченко. –
., 1999.
38.
Кочубей Л.
ідділ реферування
нижкової палати
раїни: сучасний стан та перспективи //
існик
нижкової
палати.
– 1998. – Жовтень.
39.
Крижанівська Т.
Державний архів друку //
існик
нижкової палати. – 1998. – Лютий.
40.
Меженко Ю.
Бібліографія на
країні та потреби нау
кової роботи // Бібліологічні вісті. – 1930. – № 4.
41.
Неліпа Г.
ідділ обов’язкових примірників: історія
становлення, завдання, труднощі //
існик
нижкової па
лати.
– 1998.
– Березень.
42.
Плиса Г.
ідділ державної стандартизації //
існик
нижкової палати. – 1998. – Червень.
43.
Погорєловська І.
ідділ ISBN //
існик
нижкової па
лати.
– 1998. – Листопад.
44.
Сенченко Н.
нижковій палаті
країни – 80 років //
існик
нижкової палати. – 1999. – № 1.
45.
Сенченко Н.
нижкова палата
країни.
тановлення
державної бібліографії. –
.:
нижкова палата
країни,
1999.
46.
Ступак В.
ауково-методичне забезпечення аналі
тико-синтетичної переробки газетних публікацій у
ниж
ковій палаті
країни //
існик
нижкової палати.
– 2000.
№ 4.
47.
Чухно Н.
сторія
нижкової палати
країни //
іс
ник
нижкової палати. – 1996. – № 1-3.
48.
Чухно Н.
До 80 - річчя заснування
нижкової палати
країни //
існик
нижкової палати. – 1998.- № 1.
49.
Чухно Н.
Початок харківського періоду //
існик
нижкової палати. – 1998. – № 2.
аукове товариство імені
. Шевченка як осередок ук
раїнської науки про книгу
50.
Базелюк М.
Духовний центр національної науки // За
ільну
країну. – 1991. – 17 грудня.
51.
Гуменюк М.
Біля джерел української радянської біб
ліографії. –
.:
аукова думка, 1991.
52.
Дашкевич Я.
уїна. Як нищим незнищенне // Дзвін.
1991.
– № 8.
53.
Жуковський А.
Діяльність
нституту
нциклопедії
раїнознавства при
ауковому товаристві ім.
. Шевченка
//
аукове товариство ім.
. Шевченка і українське націо
нальне відродження. – Львів, 1992.
54.
З історії наукового товариства ім. Т. Шевченка
: Збірник
доповідей і повідомлень наукової сесії і конференції
НТ
у Львові. – Львів, 1997.
55.
Корнейчик І.
сторія радянської бібліографії: Дожовт
невий період. – Харків, 1971.
56.
Кучер Р.
аукове товариство ім.
. Шевченка: Два
ювілеї.

.:
аукова думка, 1992.
57.
Наукове товариство ім. Т. Шевченка і українське національ
не відродження
. – Львів, 1992.
58.
Семчишин М.
исяча років української культури:
сто
ричний огляд. –
.: Фенікс, 1993.
нигознавча періодика першої половини XX ст.
59.
Биковський Л.
иховання книгарських практикантів.
22.
– ч. 8-10.
60.
“Бібліологічні вісті” як науковий часопис вітчизняного книго
знавства
// Доп. та повід. першої
сеукраїнської наук.-теор.
конф. “
країнська періодика: історія і сучасність”, 1993.
61.
Гнатюк В.
Дорога до одної літературної мови. – 23.
ч.
1–5.
62.
Зеленкевич І.
ооператива і народна освіта. – 23. – ч.
6-10.
63.
З преси.
ятуймо культуру. – 23. – ч. 6-10.
64.
“Українська книга” як книгознавче і бібліографічне джере
ло
// Мат. Міжнар. конф. “
еоретичні і методичні про
блеми формування репертуару української книги”
– Львів,
1996.
65.
Українські книгознавчі видання на еміграції у 20
30 рр.
//
країнська періодика: історія і сучасність / Доп. та повід.
четвертої
сеук.-теор. конф. – Львів, 1997.
“Бібліологічні вісті” як тип книгознавчого періодич
ного видання
66.
Гуменюк М.
Журнал “Бібліологічні вісті” (1923–
1930)
// Біля джерел української радянської бібліографії.
.:
аукова думка, 1991.
67.
Гуменюк М.
Журнал “Бібліологічні вісті” (1923-1930)
//
нигознавство та бібліографія. – 1983.
68.
Дашкевич Я.
“Бібліологічні вісті”: ідеї та люди //
нижник. – 1992. – № 1.
69.
Каганов И.
Журнал “Библиологические вести” и его
роль в развитии советского книговедения. – М., 1977.
70.
Ковальчук Г.
Журнал
УНІК
у “Бібліологічні вісті” //
Бібліотечний вісник. – 1997. – № 2.
71.
Королевич Н., Лазебний Л.
“Прекрасно редагований
фаховий журнал” //
нижник. – 1992. – № 1.
72.
Тарнавська М.
Бібліотекознавча періодика двадцятих
років в
країні //
лово і час. – 1992. – № 11.
учасна українська книгознавча періодика та її внесок
у розвиток науки про книгу
73.
Грузов М., Шудря М.
країнська книга”
нотований
покажчик змісту часопису. –
.: М
Г, 1998
74.
Друкарський кур’єр
:
езалежний журнал для праців
ників видавничо-поліграфічної галузі: Щоквартальник.
1998. – № 4.
75.
Здоровега Й.
країнська періодика у сучасному націо
нальному інформаційному просторі //
країнська періо
дика: істо-рія і сучасність. – Львів, 1995.
76.
Книжковий клуб
: Газета / Гол. ред. Ю. Поцілуймо.
., 1998.
77.
Книжковий кур’єр
: Щомісячник /
ед.
. Гошуляк.

.,
1997.
78.
Книжковий світ
:
екламно-інформаційна газета /
ед.
Г. Маценко. – Львів, 1996.
79.
Книжкова тека
: Газета
ВС
“Просвіта”: Щомісячник /
ед. Г.
лючковська. – Львів, 1997.
80.
Книжка в контексті економічної кризи
:
нтерв’ю з голо
вою Держкомвидаву
країни Юрієм Дяченком //
ітчиз
на.
– 1994.
– № 1-2.
81.
Книга і преса в контексті культурно-історичного розвитку
суспільства
: Зб. наук. праць кафедри видавничої справи і
редагування
УА
Д. – Львів, 1995.
82.
Ключковська Г.
плив ЗМ
на їх зміст // Поліграфія і
видавнича справа. –
ип. 36.
83.
Палітра друку
:
идавничо-поліграфічний журнал:
Щомісячник / Гол.
ед.
.
удин. – Львів, 1995.
84.
Поліграфіст
: Газета
УА
Д: Щомісячник /
ед. М. Ши
керинець. – Львів, 1998.
85.
Про державну підтримку творчих спілок, преси та книго
видавничої справи
: Постанова від 15 березня 1993 р. № 194 /
абінет Міністрів
країни //
рядовий кур’єр. – 1993.
– 20
березня.
86.
Тимошик М.
ї величність – книга.
сторія видавничої
справи
иївського університету (1834–1999): Монографія /
Передмова
.
копенка. –
.:
аша культура і наука, 1999.
87.
Українська періодика: історія і сучасність
:
ези доп. і повід.
сеукр. наук.-теоретичної конф. (9-10 грудня 1993
р.) /
ед. кол.: М.
оманюк та ін. – Львів, 1993.
ивчаючи книгознавство, необхідно дати визначення ос
новоположному поняттю – книзі.
науковому сенсі це завдає
неабияких труднощів.
сучасних тлумачних словниках визна
чення книги починається з етимологічної довідки (пояснення
походження цього слова).
слов’янських народів слово “кни
га” походить від кореня
кнея
, в деяких
куєн
, що означає “обрубок
деревини”.
а таких обрубках, вирізках з дерева й зафіксовані
перші тексти слов’ян.
інших народів етимологія цього слова
також пов’язана з конкретною породою дерева, наприклад, з
буком (з англ.
book
– “книга”).
снує версія, що в слов’янські
мови слово “книга” могло потрапити через тюркські мови, на
приклад, з
итаю, де слово
куєн
означає “сувій шовку” (ткани
ни, на яких записували текст).
тже, в основі етимології слова
“книга” лежить матеріал, призначений для нанесення на нього
певного повідомлення.
ьогодні тлумачні словники зазначають, що слово “книга”
вживається в трьох значеннях:
нига – це витвір друку у вигляді скріплення аркушів папе
ру з будь-яким текстом.
нига – це твір, який становить зміст книги.
нига – це великий за обсягом підрозділ, частина літера
турного твору, що складається з багатьох глав.
кладність тлумачення книги полягає в тому, що вона
– жива, змінна за змістом, матеріальною конструкцією, спосо
бами поліграфічного оформлення складова культури. Багато
книгознавців намагалися подати свої власні визначення книги.
Перші спроби робилися ще наприкінці Х
Х – на початку ХХ
ст. російськими (М. Лісовський, М.
уфаєв) та українськими
(наприклад,
.
алинович у праці “
Тайна і святиня книги
”) вчени
ми.
асправді дати визначення поняття “книга” надзвичайно
важко. єе зумовлено чотирма причинами:
складністю книги як суспільного явища;
багатогранністю, багатоаспектністю зв’язків книги з сус
пільством;
важливістю книги в житті суспільства;
розумінням книги як явища духовного та матеріального
змісту.
аким чином, можна погодитися з думкою видатного
французького книгознавця
.
скарпі, який у своїй праці “
Ре
волюція у світі книг
” пише: “
Як і все живе, книга не вкладається в
жорсткі рамки визначення, у будь-якому випадку ще нікому досі не вдалося
дати їй чітке та стабільне визначення
”.
сучасних умовах існує два визначення поняття “книга”:
міщене в енциклопедичному словнику “
Книгознавство
(80-ті рр. XX ст.).
Книга – найважливіша форма закріплен
ня семантичної інформації (переважно зв’язного та до
сить об’ємного тексту), призначеної для її передачі в часі
та просторі.
едолік визначення – не враховано особливості
книг, які передають інформацію у вигляді ілюстрацій.
міщене в енциклопедії “
Книга
” (1999 р.).
Книга – най
важливіша, історично обумовлена форма закріплення
та передачі у часі і просторі багатогранної інформації у
вигляді текстового та (або) ілюстративного матеріалу, що
склалися у процесі історії.
Для книгознавства надзвичайно важливим є розуміння
книги як діалектичної єдності трьох складових:
Змісту (думки, ідеї, поняття, які вкладені автором в книгу).
Деякі дослідники називають зміст соціальною інформацією
книги.
еміотичної форми – жанру, побудови книги, мовних за
собів, за допомогою яких автор викладає свою думку.
собливої матеріально-конструктивної форми, яка фор
мується протягом століть і тисячоліть.
Досить часто некваліфіковані книгознавці ототожнюють
книгу лише з певною, особливою матеріальною конструкцією.
єе невірно, адже книга – це не лише форма, а й зміст, думка,
ідея. Природа книги не матеріальна, а ідеальна.
ому надзви
чайно популярним є філософське визначення:
книга – це ду
ховна сутність, обтяжена матерією.
нига як явище виникла на основі писемності, оскільки
кожна книжка можлива тоді, коли існує певна система знаків чи
зображень, за допомогою яких людина передає інформацію.
Першим різновидом писемності можна вважати
предметне письмо
що базувалося на використанні різноманітних предметів, яким
надавали певного значення (намисто вампум північноамери
канських індіанців, вузликове письмо (кіпу) древніх інків, письмо
палицями у народів
встралії й
ової Зеландії). Згодом варіан
том писемності були позначки-рахівнички. Пізніше, в XV ст.
до н. е. з’явилося
(від. лат.
– “намальований”
і грец.
– “пишу”) або малюнкове письмо.
піктографіч
ному письмі предмети, події і явища передавали за допомогою
умовних знаків, схем, малюнків. Поступово піктограми конкрет
них предметів стали символізувати окремі слова або абстрактні
поняття. Малюнки спростилися, стали називатися ідеограмами.
ідеографічне письмо
використовують у
итаї, Японії у виг
ляді ієрогліфів.
деографічне письмо було дуже складним, його
вивчали церковнослужителі, і з метою укріплення своєї влади
вони розробляли особливу систему позначок, яка була касто
вою, не поширеною. Поява
фонетичного письма
датується
тис. до
н. е.
фонетичному письмі кожна позначка означає звук, це не
обов’язково літера.
перше записи з використанням фонетич
ного письма були знайдені на території Єгипту, це так званий
озеттський камінь, на якому клинописом вміщено текст на по
шану царя Єгипту Птолемея і його дружини
чином, в розвитку письма ми спостерігаємо шлях:
Давній Греції використовувалося фо
нетичне письмо, яке налічує 24 літери. Грецький алфавіт було
покладено в основу латинського. Для слов’янських народів азбу
ку винайшли візантійські монахи
ирило та Мефодій у 863 р.
сучасних умовах у світі використовується 8 тисяч різноманітних
Давніми центрами творення книги були Єгипет, Греція та
творення книжок у
базувалося на традиціях близь
а території сучасного
раку та
ирії потужно роз
вивалося виготовлення книг на глиняних дощечках. єі дощеч
ки мали однакові розміри (приблизно 33x22 см), товщину від 2
до 4 см.
акі пластини з м’якої глини обпалювали і зберігали у
спеціальних дерев’яних скринях.
а кожній глиняній дощечці
у верхньому куті зазначали назву книги чи розділу. Дощечки
з’єднували металевими пластинами, фактично створювали ту
конструкцію, яка подібна на сучасну.
кремі глиняні дощечки
вціліли до нашого часу і зберігаються музеях світу (в Луврі, Бри
танському музеї).
Давньому Єгипті спробували запровадити
глиняні книги, але вони були важкими і крихкими, тому єгиптя
ни розпочали виготовлення особливого матеріалу для книги
папірусу (IV ст. до н. е.). Єгипетські книжки мали вигляд
папірус намотували навколо круглої основи.
увої мали довжину
Давній Греції
на основі здобутків Єгипту розпочався
високий рівень розвитку літератури (
високий рівень освіти, виникнення шкіл, рівень розвитку
Матеріальна конструкція книжки в давній Греції була надз
вичайно різноманітною.
початку книжки писали на глиняних
дощечках, які натирали воском, писали спеціально загостреною
паличкою –
. Пізніше ця незручна і недовговічна фор
ма була замінена книжкою на папірусі у вигляді сувою. Папірус
завозили з Єгипту, він був дуже дорогим, тому греки почали шу
кати власний матеріал для написання книжок.
Греції вперше
було використано пергамент, тобто спеціально оброблені шкіри
тварин, розрізані та скріплені в книгу. Проте, пергаментні грець
айбільший розквіт книги відбувся в
у
ст. до н. е.
имляни запозичили грецький алфавіт, спростивши його. Запо
зичили з Греції і пергамент, як матеріальну основу для книжки.
Проте вони не використовували грецьку форму сувою, а згинали
аркуші й скріплювали їх у формі
(від лат.
– “дощечка
для письма, книга”).
перше цю форму було застосовано у II ст.
до н. е і використовують її донині.
Давньому
имі книжкова
справа стає сферою промисловості, у ній з’являється розподіл
початку переписувачі (каліграфи) переписували текст.
имляни запровадили три суворі редакторські правила перепи
текст уважно переписували з оригіналу, а після перепису
переписані тексти надходили до художників, ілюстраторів
(їх називали ілюмінаторами). Художник розташовував ілюстра
ції, заставки, ініціали різними фарбами (червоною вписував на
при потребі до переписуваного тексту кваліфіковані науков
ці створювали так звані маргіналії – примітки на берегах, які по
Для урочистості пергамент розмальовували в різні кольори.
Формати книжок були різноманітні, не існувало ніяких правил.
аліграфи працювали не поодинці, а в спеціальних майстернях.
Часто в одній майстерні налічувалося до 50 переписувачів книг.
кремо для переписуваних книг виготовлялися палітурки (це
була вже інша сфера виробництва).
кремо існували книгарні,
де можна було придбати книжку.
нижки не створювалися в од
ному екземплярі, мали наклад до 100 примірників. єіна книги
залежала від якості пергаменту, обсягу видання, від популярності
рім книгарень в
имі відкривали й бібліотеки. Пуб
лічних бібліотек було 28.
снували також приватні бібліофіли,
книгозбірні яких містили до тисячі книжок. Можна сказати, що
саме в ту епоху зародилося бібліофільство, стали цінувати давні
нига в Давніх Єгипті, Греції та
имі сприяла розвитку
знань, освіченості населення, слугувала джерелом передавання
інформації. Поєднання тексту, ілюстрацій, створення форми ко
дексу запровадило розуміння книги як цілісного організму, зок
рема основи подальшого розвитку і вдосконалення рукописної
адзвичайно цікавими з точки зору мистецтва були книжки
а початку
ередньовіччя, після повстань рим
ських рабів, падіння
вященної імперії, настав період
занепаду книги.
ї переписували у рідкісних на той час монас
тирях, переважно це були праці римських авторів (єицерона,
ергілія та ін.), середньовічних філософів (Фоми
вгустина Блаженного та ін.), легенди, епоси різних народів та
добу
ередньовіччя найчастіше переписували Біблію
грец. “книга”). Біблія – це збірка священних книг, яку за ле
гендами Бог надіслав людям. Біблія складається з
ового і
рого Завітів.
скільки її дуже часто переписували, то до тексту
потрапляли помилки.
ому, на Християнському
оборі було
проведено ревізію тексту Біблії і введено
– єдино правиль
ний текст, у якому кожна літера вважалася священною, і не могла
бути змінена.
ексти, визнані неканонічними, а також додаткові
Біблію на старослов’янську мову переклали
ирило та Ме
фодій у 863–888 рр.
ам текст Біблії було завезено з
добу раннього
ередньовіччя найвідоміший центр пере
писування книг знаходився в
. Доба правління династії
аролінгів IX–XI ст. називається добою каролінгського рене
сансу – розквіту рукописної книги.
рландії, відомим цен
тром переписування була
ам знаходився монастир
іваріум, де вперше було запроваджено наукову організацію ро
боти переписувачів книг.
ниги переписувались в особливому
приміщенні монастиря –
. Переписування вважалося
божественною справою, тому, перш ніж писати книжки, монахи
молилися, постили, а переписування Біблії починали з великої
Переписували зазвичай три типи видань, і залежно від типу
К
ниги, призначені для церковних відправ і забезпечення ін
єе були розкішні книги, переважно великого форма
сю книгу писав один монах, використовуючи особливий
шрифт –
такому тексті чітко дотримувались про
порцій сторінки (розміри берегів, рівність рядочка, розміри лі
тер тощо). Монах переписував текст з канону, вичитував, при
потребі виправляв помилки.
екст переписувався на пергаменті
різного кольору. Писали необов’язково чорною фарбою, часто
використовували спеціально розведене золото і срібло. Пере
писані книги надходили до інших монахів, які вручну здійсню
вали ілюстрування. Для ілюстрування використовували фарби
з натуральної сировини.
ому книги з ілюстраціями коштували
дорого. Проілюстровані аркуші інші монахи скріплювали й ви
готовляли палітурки (зроблені з дорогоцінних матеріалів, особ
ливо підготовленої шкіри, з рідкісних тканин). Прикрашалися
книги ювелірами, які використовували дорогоцінні камені, емалі
для прикрас.
ака книга ставала витвором мистецтва і набувала
особливої матеріальної цінності.
середньому книга перепису
валася до трьох років, півроку витрачали для ілюстрування, виго
К
ниги, у яких зосереджувалися наукові тексти, тексти літера
турних творів, а також окремі релігійні книжки, призначені для
ниги цього типу виготовлені за спрощеною технологією
скрипторії одночасно працювало 30–40 мо
екст книги вони писали під диктовку.
виданнях цьо
го типу дозволялося використовувати скорочення слів, а також
так звані лігатури, тобто пропускати частину слова, заміняючи
його певним знаком.
аким чином досягалася швидкість писан
ня, забезпечуючи потреби читачів.
акі книги писалися іншим
шрифтом –
имоги щодо якості були нижчими, було
менше ілюстрацій, створювалися простіші та дешевші палітур
ки. Якщо видання першого типу писали на замовлення, то книги
Т
ретій тип видань сформувався у XII ст., коли в Європі по
чали виникати університети, центри освіти.
идання були дуже
ілюстрацій, дуже часто без оправ.
х виготовляли не на пер
гаменті, а на папері.
Європі папір стали використовувати з
ст., вперше почали виробляти в
спанії. Папір, порівняно з
пергаментом був дешевшим, оскільки книги на папері швидше
добу Середньовіччя
книга стала справжнім витвором
мистецтва, чимало видань дійсно унікальні й неповторні.
майстерня мала свій особливий стиль писання книги, шрифти,
компонування простору сторінки, ілюстрації.
собливо цінни
ми були палітурки видань.
ілюстраціях переважали готичні ар
Доба Відродження
принципово змінила книги та книжкові
цей період формувалося буржуазне суспільство, зрос
тали міста, збільшувалася кількість міського населення, виникали
нові професії.
ому з’являється потреба у професійних видан
нях, збільшується кількість університетів, розвиваються наукові
дослідження з різних галузей. Зростає зацікавленість художнім
письменством: як давньою, так і національною літературою різ
крім прикладної книги, а також традиційних релігійних
видань, потреба в яких не зменшується, формуються нові на
прями, налагоджується випуск наукової та художньої літератури.
успільство вимагало більше книг, більшої кількості видань, а
центри переписування не справлялися зі завданням.
ому сус
пільство починає шукати нові технологічні можливості, нові
спроби продукування книг, які б поєднували якість видань і ви
сокі наклади.
XIV ст. та на початку XV ст. починаються спро
би вдосконалення технології книги, які можна виокремити у дві
Пов’язана зі запозиченням досвіду китайських друкарів.
буває розповсюдження
ксилографічний друк
(від. грец.
– “де
– “пишу”), у
итаї цей спосіб використовували з
ст., а з X ст. так друкували всі книги. За цією технологією
виготовляють дерев’яну форму для друку: на великій дерев’яній
основі різьбяр вирізає текст та ілюстрації у дзеркальному відоб
раженні. Після цього дощечку змащують фарбою і притискають
до неї аркуш пергаменту чи аркуш паперу.
а початках ксилогра
фічна книга повернулася до давньої форми сувою, бо друкувати
навчилися лише на одній стороні паперу. Пізніше технологію
вдосконалили і книга набула звичного для нас вигляду – кодексу.
силографія використовувалась також для друкування грошей
Європі в цей час з’являються паперові гроші), а також карт.
силографія давала можливість видруковувати наклад до 15 тис.
відбитків, що сприяло розповсюдженню книжкових видань.
нижки стали дешевшими, їх стало більше, але ксилографія не
набула такого розвитку, як на
ході, оскільки з’являються нові
спроби друкування книг.
обто, ксилографія не відмінила пере
Практично з початку XV ст. проводяться досліди, пов’язані
з винаходом книгодрукування.
дея друкування книг належить
X ст. китайська друкарня Пі Шена друкувала книги
з літер, виготовлених з глини.
а оскільки глина – нетривкий
матеріал, то ця технологія була недосконалою.
кінці XIV ст. та
на початку XV ст. в різних країнах Європи, зокрема у Франції,
ідерландах здійснювалися спроби друкувати за допо
могою окремих літер, вирізаних з дерева.
днак, немає жодного
видання того часу, яке б підтвердило існування цього винахо
ду. Лише в середині XV ст. завдяки винаходу
Йоганна Ґутен
було технологічно вирішено проблему книгодрукування.
Йоганн Ґутенберґ, німець за національністю, народився в м.
Майні, працював у майстерні з виготовлення дзеркал, а також
навчався ювелірного мистецтва.
собливо багато уваги він при
ділив виготовленню монет, вдосконалив технологію їх чеканки.
Пізніше, з 1447 р. Йоганн Ґутенберґ почав випускати книги, за
стосовуючи вдосконалену технологію.
1456–1457 рр. вийшла
1272-сторінкова Біблія, виготовлена за новою технологією. єя
Біблія називається 42-рядковою, бо на кожній сторінці вміщено
два стовпчики тексту по 42 рядки. Половину накладу (приблиз
но 250–300 примірників) надруковано на папері, а решту – на
инахід Йоганна Ґутенберґа був комплексним, оскільки він
винайшов форму для друку, яку складали з окремо відлитих
винайшов спеціальний сплав з різних металів – гарт, з якого
виготовлялись літери. єей сплав давав можливість виготовляти
багато відбитків і водночас забезпечував точність відтворення
Йоганн Ґутенберґ забезпечив діяльність друкарень необхід
ним обладнанням та технологіями.
лаву Йоганна Ґутенберґа ба
гато разів піддавали сумніву.
Європі протягом тривалого часу
першим друкарем вважали його учня – Петера Шеффера, який
успадкував друкарню Йоганна Ґутенберґа і надрукував у 1457 р.
за технологією Ґутенберґа Псалтир.
історії ця книга дістала
назву “Майнський Псалтир”. Причина суперечки вчених у тому,
що в книжках Йоганна Ґутенберґа не було вихідних відомостей,
зокрема дати випуску, а Шеффер вперше почав подавати повні
3.4.
ґзєитґк кҐижкґєґї спраєи є цVШ–цVШШ ст.
инахід Ґутенберґа швидко розповсюдився по різних краї
авіть у Львові в 1480 р. існувала друкарня, яку відкрив
львівський міщанин, українець
тепан Дропан.
же в 1500 р. в
Європі діяло понад 1000 друкарень, чимало з яких були пересув
ниги, видані до 1500 р. називаються
(від лат.
“в колисці”). До цього року в Європі було видано більше десяти
мільйонів примірників книг.
а початку XVI ст. в друкованих
книжках ілюстрації, які в інкунабулах виконувались ще вручну,
стали друкованими.
нкунабули мають такі загальні особли
Друкувались особливим шрифтом, який за накресленням
нагадував рукописний і називався
готичний мінускул
(це був спро
щений скорописний шрифт). Пізніше з’явився інший за накрес
е мали титульних сторінок.
итул розташовували вкінці,
де тепер розташовують вихідні відомості, або замінювали його
Мали досить великий формат – ін-фоліо, тобто в 1/2 арку
ниги, надруковані до 1550 р. називають
палеотипами

кра-
їні книги, надруковані до 1800 р. називають
стародруками
).
айвідомішими на той час були друкарні братів
льдів,
Христофора Плантена та родинної фірми

це родинна фірма, заснована в 1490 р. у
айбільше усла
льд Мануцій, людина, яка принципово змінила зовніш
ній вигляд книги і підхід до книгодрукування.
огочасні видавці,
насамперед, розуміли книгу як джерело культури і просвіти, але
водночас і як джерело прибутку.
формувався підхід до книжок
як до товару, що спонукало видавців відповідати на потреби чи
тачів і посилювало зв’язок книги з суспільством.
льд Мануцій
ставить книговидавничу справу на наукову основу, створює ре
дакційну раду “
ова академія” для підготовки текстів та оцінки
аукової перевірки, як правило, потребували тексти
давніх авторів, цікавість до яких зросла в добу
ідродження. єя
перевірка була своєрідним прообразом наукового редагування,
льди суттєво змінили матеріальну конструкцію книги,
запровадили нові шрифти, формати.
они винайшли шрифт
антиква і почали використовувати курсив.
идавці використо
вували нові формати видань в 1/4 і в 1/2. Менші формати ро
били книжку демократичнішою і зручнішою.
рім того,
ди вперше звернули увагу на ємність друкарського аркуша. Для
підвищення ємності, а значить, для зменшення загального обся
гу видань і їх здешевлення, в них подавали дуже мало ілюстрацій,
друкували дрібним шрифтом.
льдів виходили накла
єікавим є те, що видавнича фірма
льдів вперше запрова
дила видавничу марку (дельфін, обвитий ланцюгом), щоб вбе
регтися від підробок, яких на той час було вже дуже багато.
вовведенням було й те, що видавці почали вкладати свої видання
в палітурки.
історію видання
льдів увійшли під особливою
назвою –
они вважаються зразком поліграфічної техні
льдів, значну увагу якості видань приділяли в друкарні
(родина французьких друкарів XVI ст.). Діяльність цієї
фірми цікава тим, що видавці вивішували віддруковані сторінки
на спеціальному стенді і призначали нагороду (один золотий!)
а початку XVII ст. розпочав свою діяльність голландсь
кий друкар
Христофор Плантен
, француз за походженням, усе
життя працював в Голландії та Бельгії. Плантен відомий тим, що
створив ідеальний текст Біблії і видрукував його на найвищому
поліграфічному рівні. До XV ст. текст Біблії неодноразово пере
писували і вносили в нього різноманітні помилки та хиби.
давець запросив видатних науковців, які провели наукове дослід
ження тексту і зняли з нього всі нашарування. Біблія Плантена
вирізнялась високим рівнем оформлення.
ній було використа
идавець Плантен вперше використав у роботі не дерев’яну,
а мідну форму, що дозволило якісніше виконувати гравюри.
також перший використав фронтиспис.
рім Біблії, Плантен ви
давав чимало інших видань. Йому належить ідея випуску книжок
невеликих форматів – кишенькових.
идавець мав свою слово
литню, друкарні в різних країнах. Плантен був першим європей
XVII ст. найвідомішими друкарями були
. єе
родинна фірма голландських друкарів, яка існувала в Європі май
же 150 років.
она відкрила нову сторінку в історії книговидав
ничої справи.
ХV–ХV
ст. перші друкарі та власники видавни
чих фірм, як правило, виступали і в якості видавців, і як продавці
XVI ст. книговидавнича справа підпадає під усілякі
дозволи та заборони. Для випуску книжок друкар мав так зва
ний привілей, відповідно до якого за друкарем закріплювалось
право видавати певні видання. Привілей надавали монархи, які
були зацікавлені розвитком книговидання і отриманням прибут
ків. Друкарі об’єднувались в гільдії і ухвалювали закони, за якими
мали працювати всі члени гільдії. єі закони обмежували кіль
середині XVI ст. було запроваджено цензуру. Папа римсь
кий випускав так званий індекс, у якому були зазначені книжки,
друкування і розповсюдження яких було заборонено.
другій
половині XVI ст. з’являються підпільні друкарні, які випускають
піратські видання.
обто, не маючи привілею, такі друкарні ви
користовували марки інших видавців і випускали продукцію, на
яку не мали права.
же в XVII ст. з’являються книжки, видані на
народних мовах (французькою, німецькою, італійською тощо),
а на зміну мертвій латині приходить жива розмовна мова. єе
сприяє розвитку національних літератур, удосконаленню мови.
иникає потреба у демократичних наукових, навчальних ви
даннях просвітницького характеру.
озвиваються університети,
а початку XVII ст. була започаткована видавнича фірма
нтернаціональність фірми.
она випускала книжки іншими
мовами (європейськими) і налагодила міжнародну торгівлю.
відміну від Плантена,
льзевіри частину накладу реалізовували у
досконалили матеріальну конструкцію книги.
вагу фірми,
насамперед, привертали малоформатні видання, які були деше
льзевіри використовували формати в 1/16, 1/24, а також
винайшли оригінальний формат в 1/12 (його називають фор
мат ельзевір).
они піднесли художньо-технічне оформлення
видань, звертаючи увагу не на ілюстрації, а на пропорції книж
кової шпальти.
льзевіри використовували особливий шрифт,
Загалом, XVII ст. дає підстави говорити про піднесення рів
ня якості книг з точки зору змісту, запровадження додрукарської
підготовки, появу книг з демократичними рисами і водночас
XVII ст. друкарі переходять на публікацію актуаль
них повідомлень, що означає зародження періодичної преси.
Ще в добу
ередньовіччя були розповсюджені рукописні пові
домлення про історичні події, нормативні документи, однак їх
було дуже мало. Пізніше, на початку XVII ст. почали друкувати
окремі аркуші повідомлень (відомості про ціни тощо), продава
ти та вивішувати для загального ознайомлення.
оштували ці
листівки дешево.
енеції за них платили найменшу монету,
аким чином, XVII ст. – це період активного розвитку кни
XVIII–XIX ст. в історії – це період буржуазно-демократич
них революцій, розвитку капіталістичних відносин у всіх сферах
життя і культури, зокрема в книговидавничій справі. XVIII ст.
було неоднаковим у тенденціях книжкової справи.
а початку
століття в культурі панує стиль пізнього бароко, який називається
ідповідно до цього стилю формується аристократична
книга, яка стає основною на книжковому ринку. Панує література
легковажна, еротична.
идання вирізняються вишуканим офор
мленням (книжки у вигляді квітки, серця тощо).
оформленні
таких розкішних видань брали участь відомі художники, випус
кались вони обмеженими накладами і коштували дуже дорого.
ожен примірник часто мав свій номер, що підкреслювало його
цей же час починають з’являтись особливі типи
видань –
они мали кишеньковий формат і призна
чались для читання в дорозі, на прогулянках.
кремі альманахи,
зокрема, у Франції, почали виходити з певними проміжками часу
середині XVIII ст. починається доба Просвітительства.
цей період книжки суттєво змінюються, як за тематикою, так
і за зовнішнім виглядом, оформленням.
идавці все частіше
звертаються до викладу простих, побутових, прикладних тем.
З’являються практичні довідники, багато пізнавальних, науко
во-популярних видань, чимало практичних керівництв з різних
ремесел, технологій тощо. Починають поширюватись книжки
днак, чимало видань, змінивши свій зовнішній вигляд, за
а зміну бароко прийшов стиль класицизм, який відрізнявся
благородною простотою, надмірною увагою до пропорцій.
вий стиль дещо нагадував античний. Яскравим представником
класицизму був італійський друкар
Джамбаттіста Бодоні
. Його
іменем названо шрифт, а також формат, який передбачає досить
великі береги порівняно з книжковою шпальтою.
увагу Бодоні приділяв розташуванню прямокутної шпальти на
паперовому аркуші, дбав про пропорції рядка і прогалин.
вець ніколи не використовував білий папір, в нього переважав
папір кольору слонової кістки.
а жаль, Дж. Бодоні мало уваги
приділяв якості тексту, не проводив підготовчих (редакторських
та ін.) робіт, тому в його виданнях багато помилок і різночи
середині XVIII ст. формується традиція створювати капі
тальні, багатотомні серії. Для зручності читачів такі видання мож
на було передплатити, таким чином, з’являються передплатні
айкращою на той час була передплатна серія родини
льзевірів, яка називалась “
” (кожний том серії присвяче
ний певній країні).
цих серійних виданнях вперше з’являється
априкінці XVIII ст. чітко виявляються дві нові тенденції у
книговидавничій справі. По-перше, з’являється особливий тип
видання – енциклопедія. По-друге, кінець XVIII ст. – це період,
коли активно видають агітаційну літературу, зокрема листівки,
памфлети та брошури невеликого обсягу.
цей час у суспільстві
виявляються революційні тенденції, письменники висловлюють
свої погляди на громадське життя, коронованих осіб, традиції
суспільства тощо. єі погляди були критичними і висловлюва
лись так званою езопівською мовою.
акі листівки, брошури
друкувались просто, без особливого оформлення, на дешевому
папері й розповсюджувались серед широких мас. Дуже часто їх
Загалом, початок XVIII ст. увійшов в історію частково, як пе
ріод розкішної книги, а переважно, як доба брошури та листівки.
кінці XVIII ст. в книговиданні удосконалюються техно
логії, з’являються стереотипи, які спрощують процес друку
вання книжок. Друкують не зі складених літер, а з форми, яка
була відлита зі стереотипу.
цей період запроваджено особливу
типометричну систему
вимірювання шрифтів, яку поліграфісти
використовують і сьогодні.
XVIII ст. французький друкар П.
Фурньє запровадив нову одиницю вимірювання – пункт (з
сновними шрифтами були: корпус (10 пунктів),
боргес (9 пунктів), петит (8 пунктів), нонпарель (6 пунктів), а та
кож вводились квадрат (48 пунктів) і цицеро (12 пунктів).
му Фурньє пізніше вдосконалив французький друкар Ф. Дідо. З
того часу всі вимірювання в поліграфії проводяться в типомет
собливості книговидання в XIX ст. визначає технічний
прогрес. Змінилися технології, технічне оснащення галузі, що
дало змогу поліпшити якість друкування книги, якість відтворен
ня ілюстрацій, урізноманітнити шрифти, вдосконалити палітур
ні процеси тощо.
а початку XIX ст. в друкарські процеси за
проваджують використання механічних двигунів, з’являється
швидкодрукарська машина (вперше використана в
нглії). При
нцип зворотно-поступального руху в поліграфічних машинах
використовується і сьогодні. З’являються офсетні машини, ро
таційний друк, запроваджено фотографію та кольороподіл. По
чинають використовувати монотип – машину для механічного
виливання літер.
сі ці здобутки поклали початок становленню
поліграфії як особливого виду діяльності в процесі виробництва
другій половині XIX ст. поглиблюється розподіл праці
ласне друкарська, де здійснюється поліграфічне відтворен
XIX ст. пріоритетними напрямками видання є наукова та
довідкова література, а також періодична преса. єе століття га
цей же період з’являються серійні видання, формується
велика кількість різних серій, зокрема для дитячого читача (до
XIX ст. поглибило диференціацію книжок на 2 категорії:
і книга
. Для розкішної книги, при
значеної для заможного читача, використовували особливий
папір, зафарбовували корінець, замовляли ілюстрації у відомих
художників. Палітурки таких видань передбачали використання
дорогих матеріалів, були оздоблені тисненням.
озкішні книж
ки видавались обмеженими накладами, кожний примірник був
пронумерований. Демократичні ж видання випускали масови
ми накладами, які називались комерційними (близько 150 тис.
примірників). Друкували їх на дешевому папері низької якості,
переважно газетному. Палітурки були жовтуватого кольору.
кільки їх друкували поспіхом, дуже часто ці видання надходили
в продаж нерозрізаними.
ому книжки в цей період читали зі
спеціальним ножем.
огочасні видавці доволі часто практикува
ли випуск однієї книжки відразу у двох варіантах: розкішному і
екст видання в обох варіантах залишався нез
априкінці XIX ст. центром видавничої справи стала
де сформувався тип видавця-комерсанта-просвітителя, людини,
яка одночасно виконує завдання просвітителя і отримує прибут
айвідомішими такими видавцями були М.
. Маркс
Вольф Маврикій Осипович
походив з німецької родини,
мешкав у Європі.
середині XIX ст. переїхав до Петербурга,
працював у книжкових крамничках, і згодом розпочав свою ви
давничу справу.
ін став першим мільйонером у книговиданні.
ольфа була універсальною.
ін мав власний цілком
завершений цикл виробництва книги (словолитню, друкарню,
паперові фабрики, торгову мережу).
своїй діяльності
орієнтувався на той прошарок читачів, який саме формувався в
осії, тобто на чиновництво, буржуазію.
ольф пропонував їм
якісні дорогі книжки великого формату, з хорошими ілюстра
ціями, переважно зібрання творів.
идавець запровадив також
випуск подарункових видань для дітей.
Маркс Адольф Федорович
зайняв іншу нішу на книж
ковому ринку – нішу середнього класу. Маркс навчався за кор
доном, працював у відомих книговидавничих фірмах Європи.
Переїхавши до
осії, Маркс спочатку працює у
ольфа, а потім
відкриває власну справу.
її основі лежить видання журналу для
сімейного читання “
Нива
”. єей щотижневик випускався накла
дом до 500 тис. примірників.
озповсюджувалось видання в ма
лих та середніх містах
осії, де не була налагоджена книжкова
торгівля. Журнал можна було передплачувати. Пізніше Маркс
почав випускати додатки до видання.
початку це були кален
дарі, різноманітні портрети.
боротьбі за читачів він запрова
див практику безкоштовних додатків (це були зібрання творів
у демократичному варіанті). Маркс був монополістом з випуску
картографічних видань.
Ситін Іван Дмитрович
походив з селян. Працював у
книжкових крамничках, а потім розпочав власну, дуже скромну
видавничу справу.
ін видавав луб’яні картинки (різноманітні
репродукції картин, портрети царів, вельмож, письменників,
ілюстрації до казок, пісень тощо). єі картинки випускались
безмежними накладами, до 50 млн. примірників щороку.
итін
налагодив свою систему торгівлі через розповсюджувачів-кни
гоношів (їх називали офенями), які виїжджали ледь не в кожне
село. Згодом починає видавати календарі – універсальні довід
ники для народу. Займається також виданням журналів, науко
во-популярних і дитячих книжок.
айвідоміші видання
итіна:
Библиотека для самообразования
”, “
Детская энциклопедия
”, журнал
Вокруг света
”.
идавець уславився найкращою поліграфічною
технікою, яка пізніше стала основою багатьох московських
друкарень.
оль книги в житті суспільства багатогранна.
нига висту
пає джерелом знань та естетично значущим предметом.
ус
пільна роль книги реалізується в її соціальних функціях: ідеоло
гічній, інформаційній, комунікативній, естетичній та етичній.
Ідеологічна функція
книги полягає в її впливі на формування
системи поглядів у суспільстві. Залежно від того, якого змісту
видається література, можна визначити ідеологію суспільства в
певний період.
Інформаційна функція
– будь-яка книга розповсюджує інфор
мацію чи то для практичної діяльності, чи то наукової, побуто
вої потреби (довідники, посібники тощо).
Комунікативна функція
– книга містить інформацію й пере
дає її іншим. Читач, відповідно, стає учасником комунікативно
го акту.
Естетична функція
– книга як матеріальна конструкція може
приносити естетичну насолоду вже своєю формою: якістю ви
конання, папером, кольором тощо.
крім того, важливу роль
для задоволення читача має змістове наповнення книги.
Етична функція
– книга виховує читача, пропонує йому мо
делі поведінки, зокрема ставлення до книги як до матеріального
об’єкту.
кожному виді літератури певна функція виступає про
відною.
нига відіграє в суспільстві величезну роль, яку не втра
чає і в сучасних умовах конкурентної боротьби з іншими за
собами масової комунікації: телебаченням, радіо, пресою,
комп’ютерними мережами.
світі постійно зростають наклади
видань, кількість книжок на одного жителя (у розвинутих краї
нах 25 книг на рік на душу населення, а в
країні за даними
2005 р. – 1,15 книг).
сучасних умовах книга переживає ряд негативних момен
тів свого існування:
втрата монополії в передачі інформації;
відсутність оперативності;
порівняно з кіно й телебаченням книга поступається в емо
ційності;
нині все більшого поширення набуває так звана “електрон
на книга”, в якій інформація міститься на електронному носії й
може бути прочитана з монітора.
Проте, книга не втрачає свого значення в сучасних умовах.
єьому є декілька причин:
вона вчить самостійно оцінювати дійсність, активізує наші
інтелектуальні можливості;
книжкова форма передачі інформації є найзручнішою, ос
кільки довго зберігається (порівняно з електронними носіями)
і не потребує додаткових зчитувальних пристроїв.
рім того,
сприйняття тексту в друкованій книзі значно полегшене завдя
ки поділу на сторінки, які сприяють запам’ятовуванню його
просторового розташування.
книга є джерелом емоційної насолоди. Поєднання змісту
й оформлення книги, навіть її запах і відчуття на дотик при
мушують людину переживати такі емоції, які (попри всю свою
багатогранність) навряд чи забезпечать інші засоби масової ко
мунікації.
а основі вивчення історичного розвою книги як такої
можна визначити загальні закономірності цього процесу:
Форма книги залежить від рівня розвитку виробництва,
знарядь праці та матеріалів.
ематика та зміст книги тісно пов’язані з рівнем розвит
ку науки, техніки та суспільними потребами.
ак, для
еред
ньовіччя характерна релігійна тематика, для епохи
ідродження
– інформаційна, навчальна, просвітницька тематика, для Про
світництва
– довідкова.
ХVIII ст. популярною була художня
тематика, в ХIХ ст. – художня і науково-популярна.
Досить відчутною є нерівномірність розвитку галузевої
книги, що можна пояснити нерівномірністю розвитку галузей
видавництва та окремих наук (у певний період часу переважали
видавництва певної тематики).
озвиток і зміна різних типів книг зумовлені національни
ми та науковими потребами (наприклад, в ХIХ ст. існували ви
давництва подарункової книги).
нига завжди була і є джерелом ідей, поглядів, досвіду лю
дей, джерелом соціальної інформації.
продовж усієї історії розвитку книги на перший план за
вжди висувався її зміст.
днак, книга – це не лише творчість ав
тора, витвір духовної культури.
нига – це явище матеріальної
культури.
нига впливає на читача не лише своїм змістом, але
й оформленням.
Список рекомендованої літератури
Зміст книгознавчої категорії “книга”
1.
Беловицкая А.
бщее книговедение. – М.:
нига,
1988.
2.
Книговедение
: Энциклопедический словарь / Под
ред.
С
икорского. – М.:
ов. Энциклопедия, 1986.
3.
Мигонь К.
аука о книге:
черк проблематики. – М.:
нига, 1991.
4.
Социальная роль книги
:
борник научных трудов
АН
УССР

.:
аукова думка, 1987.
сторія книги як складова частина книгознавства
5.
Баренбаум І.
сторія книги: Підруч. для вищ. навч.
закладів.
– М.:
нига, 1984.
6.
Баренбаум И., Давыдов Г.
стория книги:
чебник
для библиотеч.фах. ин-тов культуры. – М.:
нига, 1971.
7.
Владимиров Л.
сеобщая история книги. – М.:
нига
1988.
8.
Запаско Я., Мацюк О.
Львівські стародруки:
ниго
знавчий нарис / Художник
. Плесканко. – Львів:
аме
няр, 1984.
9.
Запаско Я.
Першодрукар
ван Федоров. – Львів
1984.
10.
Кацпржак Е.
стория письмености и книги. – М.:
скусство, 1955.
11.
Книговедение: энциклопедический словарь
/
ед. кол.:
.
емировський и др. – М.:
овецкая энциклопедия,
1982.
12.
Мигонь К.
аука о книге. – М.:
нига, 1991.
13.
Немировский Е.
Путешествие к истокам русского
книгопечатания. – М.: Просвещение, 1991.
14.
Фриц Ф.
ниговедение:
сторический обзор
книжного дела / Под. ред. Л.
емировского. –
ысшая
школа, 1982.
нига в епоху
ередньовіччя
15.
Доблаш-Рождественская О.
стория письма в сред
ние века.
– М., 1978.
16.
Киселева Л.
чем рассказывают средневековые ру
кописи.
– Л.:
аука, 1978.
17.
Романова В.
укописна книга в XIII-XIV веке. – М.:
Политиздат, 1975.
собливості книг-інкунабул
18.
Боброва Е.
аталог инкунабул
кадемии наук
СССР
– М.:
аука, 1963.
19.
Владимиров Л.
сеобщая история книги. – М.:
ни
га, 1988.
20.
Запаско Я., Мацюк О., Стасенко В.
Початок українсь
кого друкарства. – Львів: єентр Європи, 2000.
уть та значення винаходу Й. Ґутенберґа
21.
Варбанец Н.
Йоганн Ґутенберґ и его начало книго
печатания в Європе. – М.:
нига, 1980.
22.
Васильев В.
азвитие издательско-полиграфичес
кой техники. – М., 1987.
23.
Венгерова-Зилинг Э.
ктовые свидетельства о жизни
и деятельности Й. Ґутенберґа //
нига:
сследования и
материалы.

ып. 22.
24.
Кестер И.
Йоган Ґутенберґ. – Львов:
зд-во при
Львовском ун-те, 1987.
25.
Киселев Н.
еизвестные фрагменты Древнейших
памятников печати Германии и Голландии. – М.:
нига,
1961.
26.
Лихачева В.
скуство
изантии IV-XV веков. – М.,
1981.
27.
На родине Ґутенберґа
: Музей // Полиграфист и из
датель.
– 1999. – № 4.
28.
Немировскии Е.
Й. Ґутенберґ:
коло 1399-1468.
– М.:
аука, 1989.
29.
Овчинников В.
инайдення Йогана Ґутенберґа //
Друкарський кур’єр. – 2000. – № 2.
30.
Різник М.
Письмо і шрифт. –
., 1978.
чні та продовжувачі справи Й. Ґутенберґа
31.
Варбанец Н.
Ґутенберґ и начало книгопечатания.
М.:
нига, 1980.
32.
Немировскии Е.
ачало совецкого книгопечата
ния.
– М.:
нига, 1971.
33.
Функе Ф.
ниговедение:
сторический обор книж
ного дела. – М.:
нига, 1982.
Мистецтво книги як складова частина книгознавста
34.
Валуєнко Б.
Шрифт в художньому оформленні
сучасних книжкових видань в
країні // Друкарство.
1995. – Березень.
35.
Герчук Ю.
б искусстве книги. – М.: Знание, 1977.
36.
Запаско Я.
Мистецтво книги на
країні в XVI–
XVII
ст.
– Львів, 1995.
37
Запаско Я.
шатність української рукописної кни
ги.
– Львів: Фенікс, 1998.
38.
Запаско Я.
країнська рукописна книга. – Львів.:
віт, 1995.
39.
Ляхов В.
черки теории искусства книги. – М.:
нига, 1971.
40.
Ляхов В.
скусство книги. – М.:
ов. Худ., 1978.
41.
Шудря М., Грузов М.
Четвертий вимір образотвор
чості // Друкарство. – 2000. – Лютий.
42.
Анастасевич Є.
укописная светская книга XVIII ст.
на
краине:
сторические сборники. –
., 1983.
43.
Жолтвський М.
Художнє життя на
країні в XVI–
XVIII ст.

.,1983.
нига в системі засобів масової комунікації
44.
Друковані та електронні засобі масової (комунікації) ін
формації України
. –
.:
нижкова палата
країни, 1999.
45.
Мельников М.
ниговедение, книга и средства мас
совой коммуникации: Проблемы соотношения //
ни
га:
сследования и материалы. –
ып. 57.
46.
Иваницкий В.
редства массовой коммуникации и
книговедение //
нига:
сследования и материалы.
ып. 52.
47.
Книга в соціокультурному просторі
// Доповіді і пові
домлення Міжнародної наук. конф., 3–5 травня 1995 р.
– Львів, 1995.
48.
Кравченко В.
онцепция современной книги.
ис
тема.
труктура. Модель. //
нига:
сследования и ма
териалы.

ып 50.
49.
Сенченко М.
ниговидання
країни // Палітра
друку.
– 1998. – № 5.
50.
Слісаренко І.
Мас-медіа і міжнародні процеси //
лово-зброя. –
.,1999. – № 12.
51.
Судин А.
Держава може, але чи повинна? // Паліт
ра друку. – 1999. – № 1.
52.
Фінклер Ю.
учасна масова комунікація і сучас
на масова культура: проблеми взаємопроникнення та
включеність аудиторії //
нига і преса в контексті куль
турно-історичного розвитку українського суспільства.
ип.2.
– Львів: Фенікс, 1999.
книзі втілена праця видавця, художника, друкаря, перепи
аме оформлення та графічне виконання сприяють кра
щому сприйняттю книги та ефективному й зручному користу
Книжковий блок
– це скріплені між собою елементи книги
(зошити, карти, схеми, ілюстрації), підготовлені до оправлення.
(з нім. “перед”) – це складений вдвоє аркуш папе
ру між палітуркою та книжковим блоком. Призначення форзацу
– кольорова тасьма з потовщеним краєм, яку при
клеюють зверху і знизу до корінця книжкового блоку для його
Обкладинка чи палітурка
– це оправа видання, що запобі
гає його пошкодженню від зовнішніх впливів, містить основні
інформаційні дані про видання, виступає елементом зовнішньо
го оформлення. Палітурка має давню історію, її використовува
– додаткова обкладинка з клапанами-
манжетами, що прикриває палітурку чи обкладинку і виступає
елементом зовнішнього оформлення видання.
ка оберігає палітурку від пошкодження та певним чином прикра
Титульний аркуш
– це початковий аркуш видання, який
інформує про автора, назву, місце, рік видання книги й інші
итульний аркуш відносно новий елемент книги.
ін виник на початку XVI століття. До цього часу книжки не
мали титульних сторінок, необхідна інформація подавалася в
кінці книги або на колонтитулах.
итульні сторінки в сучасній
книзі надзвичайно різноманітні.
– це ліва сторінка
на розвороті титульного аркуша, де вміщено особливу інфор
мацію (про серію, зібрання творів загалом, відомості іноземною
– це перша сторінка книжкового блоку (коли
є колонтитул або фронтиспис), де вміщено видавничу марку чи
марку серії.
Розворотний титул
– це особливий титул, який ви
користовується у багатотомних, серійних або перекладних ви
кладається з двох титулів: основного (стандартного)
і контртитула.
рім того у виданні є
– це непарна
сторінка розворотного титульного аркуша, на якій вміщують
портрет автора або особливу ілюстрацію, яка відображає ідею
твору). Фронтиспис теж відносно молодий елемент книги, який
з’явився лише у XVI ст.
– це додатковий титул, який
обов’язково розташовується на правій стороні книжкового роз
вороту, як правило, з порожнім, незадрукованим зворотом.
користовується тільки для того, щоб розділити частини (глави,
розділи) особливої, урочистої книги, а також у збірках, збірни
– заголовкові дані, винесені за основний текст,
розташовані переважно у верхній частині шпальти, часто у поєд
нанні з
та
. єе своєрідний заголовок
тексту, вміщеного на сторінці, а колонлінійка відділяє колонти
тул від основного тексту.
історії книги колонтитули відіграли
особливу роль, бо в давній рукописній книжці не було титульно
го аркуша, тому використовувався переважно колонтитул.
– порядковий номер зошита.
игнатура необ
хідна в процесі брошурування книги, вона дає можливість пра
вильно (послідовно) розташувати зошити. Подається на нижнь
– коротка назва книжки чи прізвище автора, яке
розташовується на кожному друкованому аркуші поряд із сиг
натурою (у лівому куті нижнього берега).
орма важлива в про
цесі брошурування.
окремі періоди свого розвитку рукописна
книга мала ще й інші елементи, які з часом, з удосконаленням
. Службова частина видання
– елементи, які забезпечують
зручність користування книгою, належне її опрацювання в орга
нах книжкової статистики, бібліографії тощо.
кремі дослідни
ки (Б.
. Мільчин, М.
ікорський) називають службову
частину апаратом (науково-довідковим апаратом) видання.
су
часних умовах український книгознавець М.
имошик запрова
див термін “службова частина”, що включає всі відомі елементи
засоби, що відрізняють одне видання від іншого (автор,
назва, рубрикація, анотація, вихідні відомості, епіграф, присвята
засоби доповнення та супроводження тексту (передмова,
вступна стаття, післямова, коментарі, примітки, список літерату
довідково-пошукові засоби (зміст чи оглав, додатки, покаж
Дослідники поділяють всі ці елементи книги на дві великі
зовнішні (обсяг, палітурка, суперобкладинка, форзац, фор
внутрішні (текст, ілюстрації, які складають книжкові шпаль
Матеріальна конструкція книги є надзвичайно складною,
вона не сформувалася одночасно. Певні елементи книги є ре
зультатом історичного розвитку, технологій виготовлення ма
теріальних носіїв для закріплення тексту, можливостей відтво
основі сучасної книги складені в кілька разів (зігнуті,
сфальцьовані) і скріплені між собою в корінці аркуші певного
аме в рамках цієї конструкції книга виявилася найзруч
нішою і найпрактичнішою для користування: задрукований з
обох боків аркуша однакового формату матеріал (на папірусі,
шкірі, тканині, папері) можна легко відшукувати, надійно збері
гати, переносити, брати з собою в дорогу.
днотипне просторо
ве розміщення тексту на чітко обумовлених видавцем розмірах
книжкових сторінок, що мають геометрично чіткі координати,
дає можливість легко членувати такий текст на ієрархічно підпо
статочний варіант книги-кодексу, який маємо сьогодні,
формувався протягом тривалого часу.
хоч певні технічні засо
би виготовлення книги весь час змінювалися, удосконалювалися
відповідно до поступу наукової думки, сутність її побудови з точ
ки зору матеріальних складових залишалася незмінною.
• книжковий (паперовий) блок та його деталі (вкладки, на
оротко зупинимося на характеристиці кожної зі складових
нижковий (паперовий) блок – це основа книги, яка скла
дається із обрізаних із трьох сторін і з’єднаних у корінці зошитів
або окремих аркушів паперу відповідного формату і яка підготов
лена для накладання й прикріплення оправи чи обкладинки. єе,
по суті, напівфабрикат книги, який утворюється після склеюван
ня чи прошивання з одного боку аркушів із сторінками, розміще
них у результаті кількаразового згинання (відповідно до заданого
формату) у строгій послідовності.
омплект таких сторінок, кіль
кість яких завжди дорівнює кратності долі друкарського аркуша
апередодні скріплення такі зошити передаються у видав
ництво для остаточної звірки на предмет виявлення в них по
милок чи можливої непослідовності сторінок, допущеної при їх
би в майбутній книзі зошити трималися міцно і при
багаторазовому користуванні не розсипалися, їх скріплюють.
Простіший і дешевший спосіб – методом склеювання.
ніший і дорожчий – методом прошивання нитками.
ибір спо
собу скріплення залежить від того, хто готує книгу.
ний і серйозний видавець, якщо він дбає не про скороминущу
економічну вигоду від продажу своєї продукції, а про репутацію
свого видавництва й інтереси читача, ніколи не випускатиме із
склеєним блоком підручники, словники, довідники, зібрання
творів чи документів у кількох томах, книги для дітей.
обто, ті
видання, якими часто користуються читачі.
авпаки, вузькоспе
ціалізовану, монографічну, службову літературу, для здешевлен
ня процесу її виробництва, можна й не прошивати в книжковому
Додатковими деталями книжкового блока можуть бути
вкладка і наклейка.
кладка – це конструктивний елемент книжкового видання,
який являє собою дробову долю аркуша і у вигляді одного листа,
четвертини, половини чи цілого друкованого аркуша вкладається
між зошитами книжкового блока.
кладка виготовляється або з ін
шого матеріалу, ніж сторінки блока, або іншим способом друку,
або містить відмінну кількість кольорів. єей елемент може скріп
люватися з книжковим блоком або додаватися автономно.
Прикладом вкладки можуть слугувати аркуші енциклопедії з
кольоровими слайдами або чорно-білими ілюстраціями на крей
дяному папері або папері іншого ґатунку, відмінного від того, на
якому друкується текст.
аклейка – елемент книжкового блока, надрукований окре
мо для заповнення (наклеювання) спеціально звільненої від тексту
порожньої сторінки.
а відміну від вкладки, наклейка не є само
стійним листом у книзі. Приклади наклейок:
• віддруковані іншим способом ілюстрації;
• таблиці, схеми, карти, що мають інший, ніж книжкова
сторінка, розмір. Після вклеювання до книжкового блока вони
згинаються відповідно до цього формату.
кладки, а особливо наклейки, належать до трудомістких
процесів редакційної підготовки та поліграфічного відтворення,
тому вони не отримали широкого застосування. єе, здебільшого,
подарункові, мистецькі або малотиражні бібліофільські видання.
кріплений нитками чи клеєм книжковий блок на одному з ос
танніх процесів поліграфічного виробництва обрізують з трьох
сторін на відповідному обладнанні, готуючи його таким чином до
підготовленого заздалегідь “вдягання”.
аким своєрідним одягом для книжкового блока є обкладинка
чи оправа.
бкладинка – важлива складова книги, що слугує покриттям
книжкового блока, виготовлена з паперу, відмінного від того, на
якому друкуються сторінки книги і яка покликана виконувати кіль
ка функцій: скріплювальну, захисну, художню, інформаційну.
бкладинка виступає одним з елементів завершення фор
мування “обличчя” книги. Як правило, виготовляється з паперу,
що має більшу щільність, – чим матеріал цупкіший, міцніший,
тим зручніше користуватися книгою. Поряд із цим великий ма
сив видань випускається у звичайній паперовій обкладинці, ча
сом такого самого гатунку, як і книжковий блок, лише іншого
такому “одязі” виходять різноманітні брошури, лі
тература для службового користування, малотиражні видання,
а зорі книгодрукування обкладинку використовували
передусім для тимчасового захисту книжкового блока. Покуп
ці таких книг згодом замовляли у спеціальних майстернях оп
рави, які відповідали загальному стилю оформлення бібліотек,
або характеризували матеріальний добробут власника книжко
вої колекції. Пізніше, із розширенням книговидавничого руху,
обкладинка стала використовуватися як привабливий елемент
оформлення книги.
станнім часом вона міцно ствердила свої
позиції, особливо в тих виданнях, які випускаються значними
накладами, недорогі за ціною і на які є стабільний попит.
час відбулося удосконалення її зовнішнього вигляду і технічних
инішні видавці прагнуть робити обкладинку
яскравою, різноколірною. Для продовження “молодості” кни
ги широко застосовуються відносно недорогі методи лакування
або припресування обкладинкового матеріалу прозорою плів
аке покриття обкладинки робить видання, окрім усього,
ще й привабливим.
айпоширенішим на сьогодні матеріалом
на обкладинку слугує фінський льон (у формі узору шкаралупи
яйця чи ряднини) і крейдяний папір проби від 270 до 400 грамів
права – важлива складова книги, виготовлена із спеціаль
а відміну від обкладинки, що з матеріальної точкизору від
значається дешевизною, оперативністю виготовлення і просто
тою, оправа є складнішою і дорожчою конструкцією.
кажучи, це твердий, дуже надійний “одяг” для всього книжково
го блока.
кладається він із картону або штучних чи дерев’яних
пластин, обтягнутих із зовнішнього боку надійним гнучким
покриттям – тканиною, шкірою, синтетичним матеріалом (бум
вінілом, лідерином), рідше – папером.
останньому випадку
продовжити життя книзі покликана плівка, яка накладається на
покритий папером картон. Функції оправи такі ж, як і обкладин
от роль і значення осібні: надавати книзі особливо ошат
ного вигляду, забезпечити її довговічність, цінність.
до оправи, як до особливої складової книги, формувалося ще
в давнину.
ерідко, на замовлення коронованих осіб, знатних
вельмож, оправу робили надто коштовною, з використанням зо
лота, срібла, алмазів.
айбільше це стосувалося богослужбових
книг. При багатьох монастирях, храмах чи соборах працювали
спеціальні майстерні, де виготовлялися такі коштовні оправи до
наш час дорогими оправами “вдягають” енциклопедич
ні, ювілейні, словникові, подарункові, бібліофільські видання,
зібрання творів. Подекуди, здебільшого з рекламною метою,
видавець випускає гарно оправлену книгу ще і з суперобкладин
уперобкладинка – це яскрава в художньому плані обгортка,
яка накладається на оправу і тримається за допомогою клапанів
(загинів). Певною мірою, це додатковий, підсилюючий елемент,
крім рекламної і художньо-естетичної функцій, супероб
кладинка призначена також захистити оправу, зберегти надовго
її первинний святковий вигляд.
станнім часом вона виконує ще
й інформаційну роль: на згинах подається лаконічно написаний
текст, покликаний зацікавити, заінтригувати читача, спонукати
ажливим елементом конструкції книги, яка видається в оп
Форзац – це аркуш паперу формату розгорнутої книги,
який однією половиною повністю приклеєний до внутрішньої
частини оправи, а частиною іншої половини (вузькою смугою
вздовж корінця) прикріплений до книжкового блока. єе поняття
походить від двох німецьких слів: Vor – перед, Zatz – складання,
тобто в контексті конструкції книги ці слова можна тлумачити
як місце перед початком складання.
скільки оправа покриває
книжковий блок з двох боків, то й форзаців у книзі буває два – на
Зважаючи на найголовнішу функцію, яку виконує фор
– скріплення, втримування в єдиному цілому книжкового
блока і оправи, для нього має використовуватися спеціальний
гатунок паперу, цупкіший від того, на якому друкуються книж
кові сторінки.
крім цього, форзац може слугувати елементом
художнього оформлення. Малюнки, орнаменти, репродукції, які
часто вміщуються на цих місцях, є своєрідним композиційним
завершенням бачення книги художником – від обкладинки до
ілюстративного матеріалу всередині видання.
нколи на форзаци
покладається й інформаційна місія: вміщені тут таблиці, форму
ли, топографічні карти, інші узагальнюючі довідкові матеріали,
як правило, незначного обсягу, якщо вони мають відношення до
змісту всього видання (наприклад, у підручниках, довідниках за
галузями знань), є надзвичайно доречними і зручними для ко
икористання на форзаці ілюстративного чи інформацій
но-довідкового матеріалу потребує додаткових фінансових за
трат, а отже, збільшує собівартість видання. З цієї причини ба
гато видавців не використовують сповна зазначені можливості
орінець – це елемент матеріальної конструкції книги, який
знаходиться в середній, центральній, частині оправи або обкла
динки, що обрамлюють скріплені аркуші чи зошити книжково
айкраще функцію корінця читач може оцінити, коли ди
витиметься на видання, розміщені один поміж одним на книжко
вих полицях.
аме за написом на корінці можна віднайти книги
відповідних авторів і назви.
за зображенням можна відразу виз
начити рівень її видавничого і поліграфічного виконання.
корінець виконує дві найголовніші функції: інформаційну й ху
За формою корінці бувають прямими, напівкруглими.
явність художніх елементів та кількість тексту на корінці зале
жить від обсягу книги: чим більше в ній сторінок, тим ширшим
є поле для реалізації творчої фантазії художника. Дедалі часті
ше на корінцях великообсягових книг стало модним вміщувати
портрети авторів, фрагменти кольорових слайдів, що характе
ризують зміст видання, тощо. Гарно і привабливо виглядають
За наявності в книжковому виданні оправи ще однією необ
аптал – це приклеєна на верхньому і нижньому краях
корінця смужка з тканинного матеріалу (здебільшого бавовни
або шовку) з потовщеним окантуванням на виході певного ко
Функція капталу подвійна: з одного боку, він зміцнює кріп
лення книжкового блока; з іншого – прикрашує зовнішній вигляд
олір окантовки капталу, як правило, гармоніює з домі
нуючими кольорами оправи.
книговиданні віддавна пошире
на практика, коли виготовляють для особливо цінних витворів
друку додаткову захисну конструкцію у вигляді твердої коробки,
з отвором на корінці або й зовсім закритої.
аку конструкцію
називають футляром.
озрізняють службовий і функціональний
лужбовий виготовляється із звичайного однотонного
картону і призначений для упаковки кожного примірника видан
ня при транспортуванні чи тривалому зберіганні. Функціональ
ний футляр слугує складовою художнього задуму творців книги
і є частиною книги.
станніми роками українські видавці, наслі
дуючи досвід західних колег, починають відмовлятися від виго
товлення службових картонних футлярів для своїх коштовних
видань, використовуючи для захисту спеціальну поліетиленову
, нарешті, останній елемент матеріальної структури видан
ін малопомітний, але дуже важливий і в контексті підви
щення культури читача, і для зручності користування книгою, і
для належного збереження її внутрішньої частини. Йдеться про
Закладка – допоміжний елемент матеріальної структури ви
озрізняють два види закладок. Перший: вузька кольорова
тканинна стрічка, прикріплена верхнім кінцем до капталу або
корінця книжкового блока, яка за розміром є на один-два сан
тиметри довшою від нижнього обрізу книжкового блока. Дру
гий: спеціально виготовлений вузький аркуш паперу підвищеної
щільності, вкладений між сторінки книги.
акий аркуш може
містити певну пізнавальну чи рекламну інформацію.
видавець, який працює на перспективу, ніколи не нехтуватиме
таким, здавалося, другорядним і не зовсім обов’язковим елемен
том, який цілком толерантно і ненав’язливо формує в будь-якого
читача поважне, бережливе ставлення до книги.
собливо пот
рібний цей елемент у тих книжках, які за змістом не структуро
вані так як, скажімо, навчальні чи наукові. За відсутності закладки
невибагливий читач або загинає навскіс аркуш сторінки, на якій
зупинився, або вкладає на те місце якийсь предмет, від чого кни
Зупинимося на внутрішньому строєві книги, пов’язаному із
зібраною в ній значною за обсягом текстовою та зображальною
Якщо уважно приглянутися до розміщення тексту на книж
кових сторінках, то можна відразу зауважити, що в цілому він
просторово організований. Передусім впадають в око поділені
різними заголовками на частини чи виділені різними шрифтами
окремі частини тексту. При дуже прискіпливому огляді сторінок
можна помітити очевидну ієрархію їх як основних і допоміжних.
Між ними простежується ритмічно організований ряд художніх,
графічних елементів. Певна логіка розміщення “прочитується” і
аким чином, перед нами постає видання з єдиною, ціль
ною, закономірно побудованою не лише зовнішньою, а й внут
сновна частина – це головний елемент змісту всієї книги,
який складається власне з авторського тексту, поділений на ло
гічно завершені і співмірні за розмірами структурні підрозділи.
ін потребує особливо ретельної праці і автора, і редактора-ви
Передусім ідеться про правильний вибір системи членуван
ня текстів на ієрархічно підпорядковані частини.
ншими сло
вами, належить вибрати оптимальне співвідношення головних
блоків і роздрібнення їх на невеликі за обсягом підрозділи, дба
ючи при цьому не про механічний поділ, а про логічно вмо
тивовану структуру самого тексту, залежно від змісту і характеру
викладу самого матеріалу.
виданні це відтворено через систему
Загальновідомо, що роздроблення тексту на окремі частини,
позначення цих частин заголовками відповідної рубрикації полег
шує читання книги, спрощує читачеві пошук потрібного фраг
мента тексту, сприяє виділенню головного і другорядного, систе
матизує в цілому роботу з книгою.
Проте слід пам’ятати, що не кожен авторський оригінал при
датний для поділу його на ряд взаємно підпорядкованих частин.
єе залежить від ряду факторів.
еред них: обсяг видання, його вид
за цільовим призначенням, авторська концепція викладу матеріа
лу.
кажімо, у виданнях творів художньої літератури, публіцисти
ки поділ тексту на окремі підзаголовки не завжди є доцільним.
нак і в цьому випадку досвідчений редактор може творчо підійти
до структурування авторського оригіналу, згрупувавши запропо
новані автором у довільній формі твори в окремі блоки, об’єднані
спільною темою або проблемою.
лужбова частина (апарат видання) складає передусім на
працьований історичним досвідом і регламентований певними
нормами, стандартами тієї чи іншої країни мінімум уніфікованих
інформаційних даних, які вміщуються на початкових і прикінце
вих сторінках книжкового видання з метою його ідентифікації як
усередині країни, так і за кордоном.
ількість таких сторінок залежить від характеру видання і кон
цепції оформлення книги. Йдеться передусім про її вихідні відо
мості.
юди ж можна віднести також зміст, подачу якого українські
видавці, за прикладом зарубіжного книговидання, останнім часом
активніше переносять з кінця на початок книги, а також колон
цифри, колонтитули, що розміщуються по тексту видання.
скільки йдеться про важливі службові елементи внутрішньої
структури книги, які визначають обличчя всього видання, рівень
культури видавництва, то цю частину, яку в радянському книго
знавстві традиційно називали апаратом видання, варто розглянути
в окремій темі.
ступна частина – це додатковий до основної частини текст
або кілька текстів, підготовлені за ініціативою видавництва чи ав
тора для повнішого і глибшого сприйняття читачем пропонова
ного видання.
яких випадках виникає доцільність, а то й необхідність,
виокремлення вступної частини видання? їх декілька. Звернемо
• раритетність видання, повернення його читачеві з колиш
• перевидання, обумовлене незадоволеним читацьким по
питом чи внесеними автором (видавництвом) змінами, уточнен
• перше видання популярного серед масового читача чи
надто важливого з наукової точки зору твору в перекладі з іншої
• ювілейне або поліпшене щодо художнього оформлення
чи поліграфічного виконання видання, спонукане ювілеєм авто
ра, неординарною в житті країни, регіону чи навчального закла
• актуальність твору в конкретному часовому вимірі, для чіт
Є ряд й інших випадків, коли вступна частина видання ви
являється цілком доречною й логічно вмотивованою.
кажімо, у
випадках, коли слід звернути увагу читача на принципи відбору
й спосіб укладання текстів, їх призначення, їх відмінність від по
передніх видань подібної тематики чи одного й того ж автора, на
особливості використаних джерел, побудови покажчиків тощо.
идавець чи редактор, які ставляться до підготовки кожного свого
чергового видання як особливого і які хочуть бачити його в роз
маїтому морі друкованої продукції неповторним, завжди можуть
знайти підстави почати змістову частину не з першої сторінки
цілому не існує якихось правил, що регламентують пере
лік обов’язкових складових цієї частини побудови книги. єе за
лежить і від автора, і від видавця, і від теми, проблематики та виду
самого видання.
ак, у виданнях художньої літератури вступна
частина може бути цілком спрощеною.
атомість, у наукових
виданнях – складнішою, повнішою. Які ж складові вступної час
мовно до цієї частини можна віднести такі складові зміс
Передмова – складова вступної частини видання, яка орієн
тує читача у змісті, структурі та призначенні видання, звертає
увагу на його особливості.
озрізняють передмови за авторською
належністю.
ворцями їх можуть бути автори, редактори, упоряд
ники, перекладачі, провідні фахівці з проблематики, якій присвя
чене видання, або відомі політики, діячі культури, науки, освіти.
Звідси й різні варіанти назв передмов – “
ід автора”, “
ід редак
тора”,
ід упорядника”, “
ід видавництва”, “
ід перекладача”.
оротко зупинимося на змістовій насиченості одного з видів пе
редмов, скажімо, “
ід видавництва”. Його інформаційний привід
– прагнення видавництва привернути особливу увагу читача до
причини появи чи засад такого видання. єе може бути: представ
лення нового видавничого проекту; обґрунтування причини по
яви другого видання, його відмінностей від попереднього; пред
ставлення організацій або меценатів, які прилучилися до реалізації
цього проекту; коротке цільове звернення до читача з конкретною
пропозицією, проханням чи закликом.
ізновидом передмови виступає поширене нині у видавничій
практиці переднє слово. Єдина відмінність у тому, що про авто
рство такого тексту зазначається. З коротким переднім словом час
то виступає відомий, знаний уже спеціаліст з тієї галузі знань чи
проблематики, якій присвячена книга. єе може бути також керів
ник установи, галузі (у відомчих виданнях), авторитетний політик,
митець, учений, державний діяч (у виданнях масового попиту,
ювілейних, подарункових), який, зрештою, високо поціновуючи
нову книгу, образно кажучи, ніби благословляє її в світ.
аке представлення значно підвищує імідж видання, тому ви
давці, готуючись до оприлюднення суспільно значущих проектів,
заздалегідь дбають про запрошення високоавторитетного автора
до переднього слова. Будь-який із видів означених вище передмов
покликаний налаштовувати читача на зацікавлене й небайдуже
читання книги, тому однією з найголовніших вимог, яка вису
вається до їх написання, – лаконічність, жвавість стилю і наявність
у поданій інформації елементів, які б могли відразу заінтригувати
потенційного покупця чи користувача такої книги.
творення ці
кавих передмов стає особливо складним завданням не лише для
авторів, а й для видавців.
бсяг передмов, як правило, невеликий
здебільшого це одна-дві сторінки, рідше – кілька сторінок.
ступна стаття – складова вступної частини видання, голо
вне завдання якої – дати читачеві більше доступно написаного
нового, аналітичного матеріалу, що допоможе краще, глибше
зрозуміти твір, суспільно-політичні умови його створення і жи
тейську долю його творця.
втором вступної статті, як прави
ло, виступає відомий у цій галузі знань спеціаліст.
ін ґрунтовно
розглядає життєвий і творчий шлях автора книги, фахово аналі
зує твір, звертає увагу на його позитивні сторони й недоліки.
статті особливо доречні, коли готуються до друку твори, засклад
ні для сприйняття читачем або неоднозначні у трактуванні кри
тиків журнальних варіантів, що були опубліковані напередодні
появи цієї книги в світ.
бсяг вступної статті коливається залеж
но від обсягу самої книги, її проблематики і призначення – від
а відміну від вступної статті, історико-біографічний нарис
є більшим за обсягом і самостійним твором. Його проблемати
ка часто виходить за межі означеної праці, що публікується.
менше аналізується сама праця, але значна увага звертається на
історичне, суспільно-політичне тло, умови формування світог
ляду автора, ретроспективу його життя і творчості.
акий еле
мент вступної частини міцно закріпився у наукових виданнях по
пулярних міжвидавничих серій “Літературні пам’ятки
“Пам’ятки історичної думки
кільки складників вступ
ної частини може бути у конкретному виданні? Чіткої регламента
ції в цьому питанні немає.
идавнича практика засвідчує широке
поле спільної творчості авторів, видавців і редакторів.
кажімо, у
першому томі 50-томного академічного видання творів Михайла
Грушевського, яке здійснює від 2002 року львівське видавництво
віт”, є кілька елементів вступної частини: дві передмови (“
редакційної колегії”, “
ід видавництва”), один історико-біогра
фічний нарис (“
ворча спадщина М.
Грушевського і сучас
ність”) та одна вступна стаття (“Політична публіцистика Михай
сторико-біографічний нарис стосується більше розкриття
маловідомих сторінок життя і творчості видатного українсько
го історика, а вступна стаття – проблематики власне першого
нший принцип формування вступної частини виробило
видавництво “
аша культура і наука”, випускаючи в світ спіль
но з Фундацією імені митрополита
ларіона (
гієнка) чергові
томи видавничого проекту “Запізніле вороття” з рукописних і
друкованих видань канадських архівів.
ожен випуск проекту по
чинається з передмови “
ід Фундації...” (коротке ознайомлення
читача з історією повернення твору в
країну, акцент на засади
видання) та ґрунтовної вступної статті про новинку першодруку.
ажливо також наголосити на місці розташування та візу
альному виділенні вступної частини видання. Зазвичай її елемен
ти розміщуються відразу після титульного аркуша і набираються
шрифтом іншої гарнітури, відмінної від основної частини. Якщо
передмова невелика за обсягом, нерідко її верстають на іншу ши
рину рядка (частіше – вужчу) або із зміненими від основної час
Заключна частина – це підготовлений за ініціативою ви
давництва чи автора додатковий до основної частини текст або
кілька текстів, які доповнюють її зміст, тлумачать, узагальнюють
окремі положення, допомагають читачеві повніше і глибше зро
зуміти текст в усьому його обсязі і в контексті із суспільно-полі
юди входить кілька складових тексту книги. їхня кількість,
як і у вступній частині, залежить від виду видання та прагнень
видавця й автора зробити його повнішим, зручнішим для ко
• післямова;
• примітки;
• коментарі;
• додатки;
• покажчики різного виду;
• глосарій (перелік основних термінів);
• списки використаної літератури, архівних та інших джерел;
ожна з цих складових потребує короткого коментарю. Зна
чення терміна післямова зрозуміле: це завершальний, заключний
акорд до змісту всієї книги.
тож, і вміщується він наприкінці ви
дання. єя складова книги має деякі спільні ознаки з передмовою
(вступною статтею): тут також зібрано додатковий, здебільшо
го аналітичний, матеріал про сам твір, його автора, суспільно-
політичне тло тощо.
днак відмінність у тому, що післямова має
інше завдання: подати додатковий матеріал читачеві, який уже
ознайомився з твором, склав про нього свою думку.
аким чи
ном, якщо передмова готує читача до сприйняття нового твору,
формує наперед думку, допомагає розібратися в деяких складних
перипетіях сюжету, то післямова здебільшого доповнює пред
ставлену книгу новою інформацією, яка могла бути невідомою
Примітки є стислою, лаконічною довідкою до того чи ін
шого слова, яке може бути незрозуміле читачеві. Здебільшого
йдеться тут про слова іноземного походження, діалектизми чи
архаїзми, які вживають герої твору чи сам автор. Часом є потре
ба робити короткі примітки до авторських скорочень, абревіатур
а відміну від приміток поява коментарів обумовлюється
необхідністю детального й розгорнутого тлумачення окремих
фрагментів авторського тексту, певних подій, явищ, персонажів.
озрізняють текстологічні, літературно-історичні, лінгвістичні,
видавничі коментарі.
текстологічних коментарях ідеться про
історію створення тексту, його цензурування, редагування.
лі
тературно-історичних – увага зосереджується на художніх особ
ливостях твору, його темі та ідеї, місці в літературному процесі;
тут уточнюються або розшифровуються з позицій сьогодення
певні історичні події чи конкретні особи, маловідомі читачеві
Лінгвістичні коментарі передбачають аналіз особливостей
мови та стилю автора, повідомлення читачеві про принципи і
міру редакторського втручання в текст.
идавничий коментар
обов’язково акцентує увагу читача на відомостях про першу пуб
ерідко видавці нової генерації, не відчуваючи принципо
вої різниці в цих поняттях, під заголовком “Примітки” вміщують
розгорнуті текстові пояснення і, навпаки, під “
оментарями” по
дають лише короткі уточнення до слів. Практика книговидання
засвідчує, що примітки здебільшого не виносяться до заключної
частини книги і подаються на тих сторінках, де знаходяться по
яснювальні слова (їх ще називають посторінковими).
ж здебільшого відокремлюються від тексту книги і подаються в
априкінці багатьох книжкових видань, залежно від особ
ливостей їх змісту та потреб читача, подаються додатки.
науко
вих, навчальних виданнях це можуть бути малодоступні для ко
ристувача книги різноманітні документи, нормативні акти, карти
чи таблиці; у виданнях художніх творів (переважно багатотом
них, академічних) – варіанти текстів, окремі редакції; додатком
до основної частини тексту може бути блок ілюстративного
матеріалу. їхнє призначення цілком конкретне – доповнити,
збагатити книгу такими матеріалами, які не введені до основної
частини, але мають до неї безпосереднє відношення за змістом
чи проблематикою.
ажливою складовою заключної частини книги є покаж
чик. Покажчик – це своєрідний путівник для читача, який спро
щує пошук наявних у книзі різноманітних даних – термінів,
імен, дат, географічних назв, документів, ілюстрацій тощо із
вказівкою конкретних сторінок, на яких вони зазначені в тому
чи іншому контексті по всьому виданню.
идавнича практика виробила різні види покажчиків, най
поширенішими серед яких є: предметні, іменні, тематичні,
географічні.
іменний виносяться практично всі прізвища,
імена і псевдоніми, міфологічні істоти, дійові особи, які згаду
ються в тексті. Предметний покажчик зосереджує увагу читача
на поняттях, термінах, назвах, що визначають проблематику і
зміст видання. Географічний покажчик, відповідно, – населені
пункти, країни, річки, гори. Залежно від виду видання в ньому
можуть додаватися різні покажчики.
кажімо, у мистецьких ви
даннях доречними будуть покажчики ілюстрацій; у наукових
– таблиць, діаграм; в історичних – архівних документів.
ви
даннях з історії літератури, журналістики чи видавничої справи
не обійтися без покажчиків творів, періодичних видань, друка
рень, книг. Є ще покажчики абревіатур, символів, формул.
истема покажчиків є важливою і корисною заключною
частиною будь-якого видання.
ле особливо цінна вона в
довідкових, наукових, науково-популярних, нормативних, нав
чальних виданнях.
обто в книгах, тексти яких призначені для
частого і вибіркового користування. За принципом розміщення
тексту переважна більшість покажчиків будується в алфавітно
му порядку. Хоча може подаватися і в хронологічному та сис
тематичному.
омпонування наприкінці тексту книги окремої
групи малозрозумілих слів з коротким поясненням їхнього зна
чення або перекладом з іншої мови отримало назву глосарія.
Поширений останнім часом у видавничій лексиці, цей
термін походить від латинського glossarium, що означає слов
ник, зібрання слів, які потребують пояснення. Здебільшого цей
елемент заключної частини книги готується у виданнях текстів
античної доби, богослужбових книг або стародавніх писемних
пам’яток.
е можна уявити сьогодні переважної більшості про
фесійно зорієнтованих видань без уміщення в окремому блоці
бібліографічного опису використаної літератури і джерел. єя
складова заключної частини книги виконує важливу довідкову
й інформаційну функції і потребує особливо ретельного став
лення видавця до оформлення. Бібліографічний опис здійс
нюється у відповідності до затверджених у кожній країні видав
ничих стандартів і передбачає обов’язковий перелік головних
ідентифікаційних характеристик: ім’я автора, назва твору, місце
і рік видання, кількість сторінок чи конкретну сторінку, на яку
робиться посилання в тексті.
видавничій практиці, залежно
від виду видання і його призначення, застосовують повний і
скорочений бібліографічний опис літератури.
Двомовні словники термінів і понять, як також і список
скорочень і умовних позначень, ретельно і грамотно підго
товлені видавництвом, завжди засвідчують культуру видання,
прагнення видавця зробити книгу зручною і корисною для ко
ристувача.
Книга
: Энциклопедия /
едкол.:
.
. Баренбаум,
.
. Беловицкая,
.
. Говоров и др. – М.: Большая
оссийская Энциклопедия, 1998. – 800 с.
Мильчин А. Э.
ультура издания, или
ак не
надо и как надо делать книги: Практическое руко
Мильчин А.Э., Чельцова Л. К.
правочник изда
теля и автора:
едакционно-изд. оформление кни
ги.
– М.:
ЛМ
-Пресс, 2003. – 800 с.
Настольная книга издателя
/
. Малышкин,
Э. Мильчин,
. Павлов,
. Шадрин. – М.:
Сава В. I.
снови техніки творення книги:
Тимошик М. С.
идавнича справа та редагуван
авч. посібник. –
аша культура і наука,
Энциклопедия книжного дела
/ Ю. Ф. Майсурадзе,
. Э. Мильчин, Э. П. Гаврилов и др. – М.: Юристъ,
ині українська книжкова справа характеризується кількома
тенденціями:
кількісне зростання книговидання (понад 1,36 примірника на
душу населення);
сучасні видання вирізняються різноманітністю змісту, охоплю
ють широку палітру тем (15 тис. назв видань);
сучасні видання неоднорідні за структурою, композицією (втім,
ця тенденція спостерігалася й раніше);
нині книжки все частіше вирізняються оригінальністю дизай
ну, є відмінними за художнім і технічним оформленням.
Маючи таке різноманіття книжкової продукції, книгознавці
прагнуть укласти всі відомі різновиди у певну систему. Для вирі
шення цього завдання бібліологія використовує свій спеціальний
розділ “
ипологія книги”, що є не окремою дисципліною, а лише
галуззю книгознавства.
ласне, типологія книги втілює практичну
спрямованість сучасної бібліології, хоча зазвичай витлумачується як
теоретична дисципліна.
ипологія книги дає можливість ефектив
но організувати книговидання, запропонувати читачеві різні види
видань, удосконалити книгорозповсюдження, пропаганду, налаго
дити належний облік та зберігання книг.
аким чином,
типологія
книги – це галузь книгознавства, яка вивчає і розробляє на
укові засади та принципи класифікації книг за їх суттєвими
функціональними книгознавчими ознаками.
Мета типології полягає у:
виявленні типових, об’єднуючих якостей книг;
об’єднанні книг у групу (тип) на основі виявлених якостей;
вивченні цієї групи книг як соціального явища.
учасна типологія оперує поняттями “тип видання”, “вид ви
дання” і “підвид видання”.
Тип видання
– це узагальнена ідеалізована модель видання, яка яв
ляє собою сукупність найсуттєвіших ознак, що визначають типові
змістові особливості та зовнішні якості видання. Простіше кажучи,
ипґлґгія кҐиги як практичҐа прґблїма кҐигґзҐаєстєа
це деталізована характеристика видання однієї книги за книгознав
чими ознаками. До найсуттєвіших книгознавчих ознак належать:
цільове (функціональне) призначення;
читацька адреса;
матеріально-конструктивна форма (книга, брошура);
знакова форма основного матеріалу (текст, ноти, ілюстрації,
карти);
характер зв’язку з іншими виданнями (серія, зібрання творів,
вибрані твори, комплектне видання);
часові особливості випуску (неперіодичне, періодичне, про
довжуване).
ип видання є основою для визначення виду видання.
идан
ня, які мають однакові (типові) типологічні ознаки, утворюють єди
ну групу – вид.
Вид видання
– це група видань, які мають однакові
суттєві (типові) ознаки:
соціально-функціональне призначення (наприклад, навчання,
розвиток науки, наведення довідок, розвага тощо);
матеріальна конструкція (книга, брошура, листівка);
читацька адреса (для дорослого, дитячого читача тощо);
знакова форма інформації (текст, ілюстрація, ноти, карти);
зв’язок з іншими виданнями та часові особливості випуску.
середині виду видання виділяють підвиди.
Підвид видання
– це
група видань всередині виду, виокремлена за менш суттєвими оз
наками, ніж вид.
априклад, вид – це довідкові видання, а підвиди
– енциклопедії, словники, власне довідники. Підвиди в межах виду
відрізняються за:
побудовою (структурою);
особливостями змісту;
знаковою формою інформації.
країні типологією книги займаються як окремі науковці,
так і наукові інституції.
айзначнішим науковцем є Галина Швецо
ва-
одка, яка має дві монографії на цю тему. З практичної, редак
торської точки зору питання типології вивчає Микола
имошик: в
посібнику “
Книга для автора, редактора, видавця
” є розділ “
идавнича
продукція та критерії її поділу на види”.
озроблено важливий нормативний документ – Д
СТУ
3017–95
идання.
сновні види.
ерміни та визначення”.
акож на основі
російського нормативного документу Г
ОСТ
7.60–2003 “
здания.
сновные виды, термины и определения” розроблено міждержав
ний стандарт “
СИ
Д.
здания.
сновные виды, термины и опре
деления”, прийнятий в 2004 р. одинадцятьма країнами, і
країною
в тому числі.
ідповідно до Д
СТУ
3017–95 “
идання.
сновні види.
ермі
ни та визначення” всі видання поділяють за такими ознаками.
5.1.
ільґєї призҐачїҐҐя
офіційне видання
– видання матеріалів інформаційного, норма
тивного чи директивного характеру, що публікуються від імені де
ржавних органів, відомств, установ чи громадських організацій;
наукове видання
– видання результатів теоретичних і (чи) експе
риментальних досліджень, а також підготовлених науковцями до
публікації пам’яток культури, історичних документів та літератур
них текстів;
науково-популярне видання
– видання відомостей теоретичних та
(чи) експериментальних досліджень в галузі науки, культури і техні
ки, викладених у формі, зрозумілій читачам-нефахівцям;
науково-виробниче видання
– видання відомостей результатів теоре
тичних та (чи) експериментальних досліджень, а також конкретних
рекомендацій щодо їх впровадження у практику;
виробничо-практичне видання
– видання відомостей з технології,
техніки й організації виробництва, а також інших галузей суспільної
практики, призначене фахівцям певного профілю та відповідної
кваліфікації;
нормативне виробничо-практичне видання
– видання норм, правил і
вимог з конкретних сфер виробничо-практичної діяльності;
виробничо-практичне видання для аматорів
– видання відомостей з
технології, техніки та організації виробництва, окремих його галу
зей, а також інших сфер суспільної практики, викладених у формі,
зрозумілій читачам-нефахівцям;
навчальне видання
– видання систематизованих відомостей нау
кового або прикладного характеру, викладених у зручній для вив
чення і викладання формі;
громадсько-політичне видання
– видання твору громадсько-полі
тичної тематики;
довідкове видання
– видання коротких відомостей наукового чи
прикладного характеру, розміщених у порядку, зручному для їх
швидкого пошуку, не призначене для суцільного читання;
ипґлґгія кҐиги як практичҐа прґблїма кҐигґзҐаєстєа
видання для організації дозвілля
– видання популярно викладених
загальнодоступних відомостей щодо організації побуту, дозвілля,
різноманітних форм самодіяльної творчості, різних видів захоп
лень;
рекламне видання
– видання відомостей щодо виробів, послуг,
заходів, культурно-історичних об’єктів, творчих колективів тощо, у
формі, яка привертає увагу, сприяє реалізації товарів і послуг, запро
шує до ознайомлення чи відвідування;
літературно-художнє видання
– видання твору художньої літерату
ри.
5.2.
Ґалітикґ-сиҐтїтичҐа пїрїрґбка іҐфґрмації
інформаційне видання
– видання систематизованих чи узагальне
них відомостей відносно опублікованих чи неопублікованих даних
з першоджерел, випущене друком організаціями, що здійснюють
науково-інформаційну діяльність;
бібліографічне видання
– інформаційне видання упорядкованої су
купності бібліографічних записів;
реферативне видання
– інформаційне видання сукупності біб
ліографічних записів, включно з рефератами;
оглядове видання
– інформаційне видання публікації одного чи
декількох оглядів, які відображають підсумки аналізу та узагальнен
ня відомостей з різних джерел;
дайджест
– видання публікації у вигляді добірки витягів із кон
кретного тексту, відібраних і згрупованих таким чином, щоб дати
про нього загальне уявлення, чи добірки найцікавіших матеріалів,
передрукованих з інших видань.
5.3. ШҐфґрмаційҐі зҐаки
текстове видання
– видання, більшу частину обсягу якого займає
словесний, цифровий, у вигляді ієрогліфів, формул (хімічних або
математичних) чи змішаний текст;
нотне видання
– видання запису музичного твору за допомогою
нотних знаків;
картографічне видання
– видання картографічного твору;
образотворче видання
– видання живописних, графічних, скуль
птурних творів мистецтва, спеціальних чи художніх фотографій та
інших графічних робіт, креслень, діаграм, схем тощо.
5.4.
атїріальҐа 괥струкція
книжкове видання
– видання у вигляді блока скріплених у корінці
аркушів друкованого матеріалу будь-якого формату в обкладинці чи
оправі;
журнальне видання
– видання у вигляді блока скріплених у корін
ці аркушів друкованого матеріалу встановленого формату в обкла
динці або оправі, яке видавничо пристосоване до специфіки даного
періодичного видання;
аркушеве видання
– видання у вигляді одного чи декількох аркушів
друкованого матеріалу будь-якого формату без скріплення;
газетне видання
– видання у вигляді одного чи декількох аркушів
друкованого матеріалу встановленого формату, видавничо присто
соване до специфіки даного періодичного видання;
буклет
– видання у вигляді одного аркуша друкованого матеріа
лу, сфальцьованого будь-яким способом у два чи більше згинів;
карткове видання
– видання у вигляді картки встановленого фор
мату, надруковане на матеріалі підвищеної щільності;
плакат
– видання у вигляді одного чи декількох аркушів друко
ваного матеріалу встановленого формату, надруковане з одного чи
з обох боків аркуша, призначене для експонування;
поштова картка
– карткове видання, надруковане з одного чи з
обох боків;
комплектне видання
– сукупність видань, зібраних до папки, фут
ляра, бандеролі чи укладених в обкладинку;
книжка-іграшка
– видання особливих конструктивних форм,
призначене для розумового та естетичного розвитку дітей.
5.5. пбсяг
книга
– книжкове видання обсягом понад 48 сторінок;
брошура
– книжкове видання обсягом від 4 до 48 сторінок;
листівка
– аркушеве видання обсягом від 1 до 4 сторінок.
5.6. тклаі ґсҐґєҐґгґ тїксту
ипґлґгія кҐиги як практичҐа прґблїма кҐигґзҐаєстєа
моновидання
– видання, що містить один твір;
збірник
– видання, що містить ряд творів.
5.7. рїріґіичҐість
неперіодичне видання
– видання, що виходить одноразово і про
довження якого не передбачене;
серіальне видання
– видання, що виходить протягом часу, три
валість якого заздалегідь не визначена, як правило, нумерованими
чи датованими випусками (томами) з постійною спільною назвою;
періодичне видання
– видання, що виходить через певні проміжки
часу, має заздалегідь визначену постійну щорічну кількість і назву
нумерованих чи датованих, однотипово оформлених випусків, які
не повторюються за змістом;
продовжуване видання (видання, що продовжується)
– видання, що ви
ходить через заздалегідь невизначені проміжки часу, в міру нако
пичення матеріалу, нумерованими та (чи) датованими випусками,
неповторюваними за змістом, однотипово оформленими, із спіль
ною назвою.
5.8. ттруктура
серія
– видання, однотипово оформлене, що включає сукуп
ність томів, об’єднаних спільність задуму, тематики, цільовим або
читацьким призначенням;
однотомне видання (однотомник)
– неперіодичне видання, випуще
не в одному томі;
багатотомне видання (багатотомник)
– неперіодичне видання, що
складається з двох чи більше нумерованих томів і становить єдине
ціле за змістом і оформленням;
зібрання творів
– однотомне чи багатотомне видання творів од
ного або декількох авторів, що дає уявлення про його (їхню) твор
чість у цілому;
вибрані твори
– однотомне чи багатотомне видання, що містить
частину найзначніших, відібраних за певними засадами творів од
ного чи декількох авторів.
5.9. ШҐфґрмаційҐі ґзҐаки (єиіи
ҐїпїріґіичҐих єиіаҐь)
монографія
– наукове книжкове видання повного дослідження
однієї проблеми або теми, що належить одному чи декільком ав
торам;
автореферат дисертації
– наукове видання у вигляді брошури
авторського реферату проведеного дослідження, яке подається на
здобуття наукового ступеня;
препринт
– наукове видання з матеріалами попереднього харак
теру, які публікуються до виходу у світ видання, в якому вони мають
бути вміщені;
тези доповідей (повідомлень) наукової конференції (з’їзду, симпозіуму)
– на
уковий неперіодичний збірник матеріалів попереднього характеру,
таких як анотації, реферати доповідей чи повідомлень, опублікова
них до початку конференції;
матеріали конференції (з’їзду, симпозіуму)
– неперіодичний збірник
підсумків конференції, доповідей, рекомендацій та рішень;
збірник наукових праць
– збірник матеріалів досліджень, викона
них у наукових установах, навчальних закладах чи товариствах;
статут
– офіційне видання зведення правил, які регулюють
принципи організації та порядок діяльності;
інструкція
– офіційне чи нормативне виробничо-практичне ви
дання правил регулювання виробничої та суспільної діяльності або
користування виробами і (чи) послугами;
стандарт
– нормативне виробничо-практичне видання з комп
лексом норм, правил та вимог щодо об’єкта стандартизації, встанов
лених та затверджених у відповідності з чинним законодавством;
прейскурант
– нормативне виробничо-практичне видання і (чи)
довідкове видання систематизованого переліку матеріалів, виробів,
обладнання, виробничих операцій, послуг із зазначенням витрат
праці та цін, а інколи їхніх коротких характеристик;
паспорт
– виробничо-практичне видання основних відомостей
щодо устаткування, приладів чи речей господарського вжитку;
посібник
– видання, призначене на допомогу в практичній діяль
ності чи в оволодінні навчальною дисципліною;
наочний посібник
– видання, зміст якого передається, в основному,
зображувальними засобами;
практичний посібник
– виробничо-практичне видання, призначе
не практичним працівникам для оволодіння знаннями та навичка
ми при виконанні будь-якої роботи, операції, процесу;
ипґлґгія кҐиги як практичҐа прґблїма кҐигґзҐаєстєа
навчальний посібник
– навчальне видання, що доповнює або час
тково (повністю) замінює підручник та офіційно затверджене як
таке;
навчальний наочний посібник
– навчальне образотворче видання
матеріалів на допомогу у вивченні, викладанні чи вихованні;
навчально-методичний посібник
– навчальне видання з методики
викладання навчальної дисципліни (її розділу, частини) або з мето
дики виховання;
практичний порадник
– видання, розраховане на самостійне ово
лодіння будь-якими виробничо-практичними навичками;
підручник
– навчальне видання з систематизованим викладом
дисципліни (її розділу, частини), що відповідає навчальній програмі
та офіційно затверджене як таке;
хрестоматія
– навчальне видання літературно-художніх, істо
ричних та інших творів чи уривків з них, які є об’єктом вивчення;
методичні рекомендації (методичні вказівки)
– навчальне або ви
робничо-практичне видання роз’яснень з певної теми, розділу або
питання навчальної дисципліни, роду практичної діяльності, з ме
тодикою виконання окремих завдань, певного виду робіт, а також
заходів;
курс лекцій
– навчальне видання повного викладу тем навчальної
дисципліни, визначених програмою;
текст лекцій
– навчальне видання викладу матеріалу певних роз
ділів навчальної дисципліни;
конспект лекцій
– навчальне видання стислого викладу курсу лек
цій або окремих розділів навчальної дисципліни;
навчальна програма
– навчальне видання, що визначає зміст, об
сяг а також порядок вивчення і викладання певної навчальної дис
ципліни чи її розділу;
практикум
– навчальне видання практичних завдань і вправ, що
сприяють засвоєнню набутих знань, умінь і навичок;
словник
– довідкове видання упорядкованого переліку мовних
одиниць (слів, словосполучень, фраз, термінів, імен, знаків), допов
нених відповідними довідковими даними;
енциклопедія
– довідкове видання, зведення основних відомостей
з однієї чи усіх галузей знання та практичної діяльності, викладених
у коротких статтях, розташованих за абеткою їхніх назв або в систе
матичному порядку;
енциклопедичний словник
– енциклопедія, статті якої викладені в
стислій формі та розташовані за абеткою їхніх назв;
мовний словник
– словник переліку мовних одиниць з їхніми ха
рактеристиками або перекладом іншою (іншими) мовою (мовами);
тлумачний словник
– мовний словник, що пояснює значення
слів певної мови, дає граматичну, стилістичну характеристики, при
клади застосування та інші відомості;
термінологічний словник
– словник термінів та визначень певної
галузі знання;
розмовник
– популярний чи мовний словник загальнопобутової
лексики, фразеології, що служить посібником із спілкування;
довідник
– довідкове видання прикладного характеру, побудоване
за абеткою назв статей або у систематичному роботи.
нигознавці
усвідомлюють, що книга постійно вдосконалюється, змінюється,
тому розробити нормативний документ для всіх видів видань на всі
часи практично неможливо.
країні чимало науковців опрацьо
вують проблеми редагування та підготовки до виходу в світ окремих
видів видань.
ожен з них пропонує свою деталізовану типологію,
яка б могла відповідати сучасним реаліям видавничої справи.
Список рекомендованої літератури:
учасна типологія видань та її значення у роботі редак
тора
1.
Гречихин А.
Проблемы критерия в современной типоло
гии книги //
нига:
сследования и материалы.

ып.
54.
2.
Гречихин А.
овременные проблемы типологии кни
ги.

оронеж:
зд-во
оронежского ун-та, 1989.
3.
Моргенштерн И.
Проблемы типологии современной
книги
//
нига:
сследования и материалы. –
ып. 30.
4.
Типология книги
. – М., 1990.
5.
Типологічні аспекти квалілогії книги
//
валілогія книги:
Доп. і повід. міжнар. наук.-практ. конференції. – Львів:
УА
Д,
1996.
6.
Фельдблюм И.
Методологические вопросы типологии
произведений научно-технической литературы //
аучно-
техническая информация. – 1976. – № 7.
7.
Швецова-Водка Г.
ипология книги. –
.:
нижная пала
та
краины, 1999.
ґбґча прґграма курсу
за єимґгами
лн
тписґк рїкґмїҐіґєаҐґї
літїратури іґ єсьґгґ курсу
ррґграма сїміҐарських
заҐять з іисцип볥и
“псҐґєи бібліґлґгії”
їматика рїфїратіє та
괥трґльҐих рґбіт іля
ст󳿥тіє іистаҐційҐґї
фґрми Ґаєч॥я
рит॥я іля прґєїіїҐҐя
괥трґльҐих рґбіт з
іисципліҐи “псҐґєи
бібліґлґгії”
їстґєі пит॥я іля пїрїєірки
зҐаҐь ст󳿥тіє з іисцип볥и
“псҐґєи бібліґлґгії”
гиіатҐі кҐигґзҐаєці XIX–XX ст.
ҐигґзҐаєчі єиіаҐҐя
20-30-х рр. цц ст.
1. Місце дисципліни у навчальному процесі
урс “
снови бібліології” має важливий методологічний
характер і продовжує вивчення циклу книгознавчих дисциплін у
навчальному плані спеціальності “
идавнича справа і редагуван
ня”. Як спеціально-наукова методологія “
снови бібліології” дає
можливість систематизувати різні за рівнем узагальнення і конк
ретності знання про книгу і таким чином виходить на практику.
урс “
снови бібліології” тісно пов’язаний з попередньо
вивченими студентами такими дисциплінами, зокрема з “
сторією
книжкової справи в
країні”, “Загальною і спеціальною бібліогра
фією”, а також із спеціальними курсами видавничого циклу, на
самперед з “
едакторським аналізом і методикою редагування”.
Дисципліна передусім є тією фундаментальною базою, яка забез
печує методологічну і теоретичну єдність книгознавчої підготовки
фахівців для наукової і практичної діяльності в галузі видавничої
справи.
. Перелік теоретичних знань,
практичних вмінь
та навичок, необхідних для вивчення дисципліни
туденти повинні знати:
конкретно-історичні умови існування книги як об’єктивного
явища соціальної дійсності, її роль;
функції книги в житті суспільства;
особливості редакційно-видавничого процесу при підготовці
книги до друку;
суть сучасних поліграфічних технологій та їх вплив на якість
книги;
основні положення та завдання типології книги;
організаційну структуру книговидання та книгопоширення, а
також форми й методи реклами й пропаганди книги залежно від її
цільового та читацького призначення.
3. Мета вивчення дисципліни
она полягає в наступному:
засвоєння загальної теорії книги і сучасної книгознавчої ме
тодології;
закріплення понятійно-термінологічного апарату книгознавс
тва;
оволодіння відомостями про логічні й історичні закономір
ності виникнення, розвитку і способи існування книги і книжкової
справи;
формування комплексу знань про історичний процес виник
нення і функціонування науки про книгу і книжкову справу;
опанування категоріально-понятійного апарату книгознавс
тва, його фундаментальної проблематики (об’єкт, предмет, струк
тура і склад книгознавчого знання, основні методи);
формування вмінь знаходити, систематизувати та професійно
опрацьовувати спеціальну літературу з проблем книгознавства.
4. Програма лекційних занять
Тема 1.
ступ. Мета, завдання, структура та джерелознавча
база курсу. Загальне книгознавство як методологія науки про кни
гу.
Тема 2.
сновні категорії книгознавчого знання.
б’єкт,
предмет, структура книгознавства.
Тема 3.
нига як важливий компонент загальнолюдської
культури, її суспільно-історичне значення.
Тема 4.
сновні етапи розвитку книги та книговидання. Дав
ні центри виникнення писемності та книги.
собливості руко
писних книг.
уть та значення винаходу Й. Ґутенберґа.
озвиток
книговидавничої справи у подальший час і здобутки видавців в
удосконаленні матеріальної форми книги.
Тема 5.
нига як предмет бібліологічних досліджень.
снов
ні етапи становлення та розвитку системи книгознавчого знання.
Тема 6.
Формування вітчизняної бібліології.
нигознавчі ас
пекти в діяльності вчених
країни. Діяльність
країнського науко
вого інституту книгознавства (
УНІК
).
Тема 7.
учасний стан книгознавчої теорії.
логічна концепція книгознавства як діалектична єдність систем
Тема 1.
сновні етапи становлення та розвитку системи
Тема 2.
озвиток українського книгознавства у XIX – пер
Тема 4.
лементи книги як матеріальної конструкції, їх фун
Тема 5.
озвиток книгознавчої теорії на сучасному етапі.
Тема 1.
Вступ. Мета. Завдання, структура та джерелознавча база
нигознавство як система знання про книгу і книжкову
справу. Проблеми єдності і специфіки окремих книгознавчих
дисциплін. Понятійно-термінологічний апарат, завдання його
заємозв’язок історичної і логічної тенденції у фор
Загальне книгознавство як теоретична основа, що інтегрує
різні за ступенем узагальнення і конкретності знання про кни
гу, як основний розділ книгознавства. Методологія книгознавс
тва як система наукового знання про принципи, методи і засоби
пізнання книгознавчих об’єктів і, перш за все, книги. Фундамен
оль курсу у підготовці фахівців видавничої справи і реда
Послідовність вивчення курсу “
снови бібліології”, його
зв’язок з іншими дисциплінами навчального плану. Форми та
методи роботи студентів при засвоєнні курсу. Джерелознавча
Беловицкая А.А
сновные этапы развития книгове
Гречихин А.А.
оль книговедческой теории в со
вершенствовании подготовки специалистов книжного
// Перестройка изд.-полигр.комплекса и подготов
: Энциклопедия. – М.: Большая
оссийская Эн
: Энциклопедический словарь. – М.:
Тема 2в
Основні категорії книгознавчого знанняв Обхєктг
клад і структура книгознавчого знання (книговидавниче,
книготоргівельне, бібліотекознавче, бібліографознавче), його
б’єкт і предмет книгознавчого знання, його структура: за
гальне редагування; теорія книговидавничого і редакційно-видав
ничого знання; історія книговидавничої і редакційно-видавничої
б’єкт і предмет книготоргівельного знання (бібліополісти
ки), його структура: загальна бібліополістика; теорія бібліополіс
тики; історія бібліополістики; книжкова торгівля; методика кни
б’єкт і предмет бібліотекознавчого знання, його структура:
загальне бібліотекознавство; теорія бібліотекознавства та бібліо
б’єкт і предмет бібліографознавства, структура бібліогра
фознавчого знання: загальне бібліографознавство; теорія біб
ліографознавства; історія бібліографознавства та бібліографіч
2.
Баренбаум И.Е., Барсук А.И.
вопросу о методах
книговедения //
нига:
сследования и материалы.
ып.
29.

. 20 – 45.
3.
Беловицкая А.А.
бщее книговедение:
чебное посо
бие. – М.:
нига, 1987. – 255 с.
4.
Беловицкая А.А.
сновные этапы развития книговеде
ния:
чебное пособие. – М., 1984. – 255 с.
5.
Гречихин А.А.
ниговедения и теория книжной тор
говли:
борник научных работ. –
ып. 1. –
49–84.
6.
Гречихин А.А.
нижное дело как система //
здатель
ское дело: обзорная информация. – М.:
нижная палата,
1990. –
ып. 4. – 80 с.
7.
Ельников М.Б.
ниговедения, книга и средства массо
вой коммуникации (Проблема соотношения) //
нига:
сследования и материалы. –
ып. 57.

17–38.
8.
Иоффе А.М.
ведение в книговедение. – М., 1984.
9.
Книга
: Энциклопедия. – М.: Большая
оссийская эн
циклопедия , 1999. – 846 с.
10.
Книговедение
: Энциклопедический словар. – М.:
ов.
Энциклопедия, 1986. – 664 с.
Тема 3.
Книга як важливий документ загальнолюдської культури, її
ивчення книги як суспільного явища, феномена людської
діяльності, дослідження її соціальної суті.
нига і її елементи,
діалектична суть книги.
нига як єдність духовної і матеріальної
культури, соціальної інформації й матеріально-конструктивної
нига як складова системи засобів масової комунікації.
Гречихин А.А.
нижное дело как система //
тельское дело: обзорная информация. – М.:
Запаско Я.П.
країнська радянська книга. – Л.:
Ельников М.Б.
ниговедения, книга и средства массо
вой коммуникации (Проблема соотношения) //
Ельников М.Б.
Методология книговедения (предпо
сылки формирования) //
сследования и мате
: Энциклопедия. – М.: Большая
оссийская эн
: Энциклопедический словар. – М.:
Немировский Е.И.
Что такое книговедение? – М.,
Сава В
снови техніки творення книги. – Львів:
Тимошик М.С.
нига для автора, редактора, видав
оціально-історичні і культурні передумови появи книги.
Загальні закономірності виникнення, розвитку і функціонування
книги як засобу концентрації і поширення соціальної інформації.
Давні центри виникнення писемності та книги.
нига у добу
редньовіччя.
уть та значення винаходу Й. Гуттенберга у XV–XVI
ст.
собливості книг-інкунабул.
озвиток книговидання у добу
ідродження.
собливості тематики та матеріальної конструкції
книг XVII – XVIII ст. Здобутки видавців XIX
ст. в удосконаленні
матеріальної конструкції книги.
ехнічний прогрес XIX–XX ст. та
його вплив на матеріальну конструкцію книги.
1.
Баренбаум И.Е.
стория книги. – М.:
нига, 1984.
2.
Владимиров Л.И.
сеобщая история книги. – М.:
нига,
1988.
3.
Запаско Я.П.
країнська радянська книга. – Л.:
віт,
1995.
4.
Иоффе А.М., Сбитнєва А.А.
ниговедение и история
книги. – М., 1989.
5.
Люблинский В.С.
нига в истории человеческого обще
ства. – М.:
., 1972
6.
Огієнко І.
сторія українського друкарства. –
.: Либідь,
1994
7.
Тимошик М.С.
сторія видавничої справи: Підручник.
аша культура і наука, 2003. – 496 с.
Тема 5.
Книга як предмет бібліологічних досліджень. Основні етапи
становлення та розвитку системи книгознавчого знання.
сторія книгознавства як складова частина методології науки
про книгу. Предмет історії книгознавства – закономірність зарод
ження, розвитку, зміни форм і структури книгознавчого знання.
нига як центральне поняття бібліології.
б’єктивні труднощі
формулювання універсальної дефініції “книга”: дуалізм її природи,
багатофункціональність, традиційне ототожнення з формою дру
кованого паперового кодексу і т. д.
сновні підходи до визначення
поняття книга в руслі бібліологічних досліджень.
Зв’язок науки про книгу і загальної теорії книгознавства, їх ево
люція.
сторична необхідність осмислення суті і значення книги
як передумова виникнення спеціальної науки – бібліології.
ермін
“книгознавство” і розуміння його змісту на різних етапах розвит
ку про книгу. Зародження науки про книгу у рамках бібліографії.
Бібліографія як всеохоплююча наука про книгу (ототожнення
бібліографії і книгознавства) у праці М. Деніса “
ступ до книго
знавства” (1777 – 1778.
. 1 -2).
проба розмежування бібліографії
у “
лумачному словнику з бібліології” Г. Пеньо (1802 – 1804.
. 1
– 2).
озширене трактування бібліографії
С
опікова. “
ища біб
ліографія” (книгознавство) у розумінні
А
настасевича.
Принципова схема науки про книгу, розроблена М. Лісовсь
ким, її значення для подальшого розвитку книгознавства.
истема
тизація науки про книгу у працях
. Ловягіна.
Бібліотечна теорія М.
убакіна. Методологічні аспекти діяль
ності в монографіях М.
уфаєва “Проблеми філософії книги”.
ідтворення історичного процесу формування книгознавчої теорії
у працях дослідників XX ст.
нигознавчі центри у 30-ті роки.
уть книгознавчої полеміки
у цей період, тотальна ідеологізація книгознавчої науки.
ниго
знавчі дослідження 40–50-х рр., їх основна проблематика: історія та
мистецтво книги, видавнича справа та редагування, бібліографоз
навство та бібліотекознавство.
учасні проблеми книгознавства.
Список рекомендованої літератури:
1.
Баренбаум И.Е.
сновы книговедения. – Л., 1988.
2.
Беловицкая А.А.
бщее книговедение:
чебное посо
бие. – М.:
нига, 1987. – 255 с.
3.
Беловицкая А.А.
сновные этапы развития книговеде
ния:
чебное пособие. – М., 1984.
4.
Гуменюк М.П.
Біля джерел української радянської біб
ліографії. – Л., 1991.
5.
Иоффе А.М.
ведение в книговедение. – М., 1984.
6.
Книга
: Энциклопедия. – М.: Большая
оссийская эн
циклопедия , 1999. – 846 с.
7.
Книговедение
: Энциклопедический словар. – М.:
ов.
Энциклопедия, 1986.
8.
Мигонь К.
аука о книге:
черк проблематики. Пере
вод с польск. – М.:
нига, 1991. – 198 с.
9.
Теорія та історія радянської книги на Україні.

.:
аукова
думка, 1982.
10.
Тимошик М.С
нига для автора, редактора, видавця.
.:
аша культура і наука, 2006. – 560 с.
Тема 6.
Формування української бібліології. Книгознавчі аспекти в
нижкова культура
нигознавчі аспекти
нигознавчі концепції Х.
лчевської, Б. Грінченка, М. Дра
. Франка та ін.
сторична проблематика у книгознав
чих працях
ірополка. Показ особливостей
розвитку книжкової справи в
країні у науковій та практично-
бібліографічній діяльності
. Доманицького, М.
. Ле
еоретичні проблеми книгознавства у творчому доробку
Л.
Биковського. Його критична праця “
країнська бібліографія
на еміграції” (
аршава, 1922.) та “Замітки про книгознавство та
книговживання” (Подебради, 1923.) як “енциклопедія українсько
го книгознавства”. Часопис Бібліологічної комісії
НТ
Ш та
кра-
їнського
овариства Бібліофілів у Львові – “
країнська книга”
(1927–1943рр.): призначення та проблематика.
Діяльність бібліографічної комісії
Ш. Діяльність
кової палати
країни в області книгознавства історико-ретрос
оціальні засади створення
країнського наукового інс
титуту книгознавства (
у) та його організаційна структура.
Засновники і співробітники
сновні функції та завдан
у: формування книжкової “україніки”, наукова розроб
ка та популяризація питань книгознавства, бібліотекознавства,
бібліографії, підготовка фахівців-книгознавців.
екції та комісії
у, відображення в їх діяльності фундаментальних проблем
обота по формуванню української книгознавчої
идавнича діяльність
у. “Бібліографічні вісті”
як провідний часопис
у у галузі книгознавства та суміжних
наук (1923–1930). Його завдання, проблематика. Ю. Меженко як
1.
Беловицкая А.А.
сновные этапы развития книговеде
ния:
чебное пособие. – М., 1984.
2.
Бібліологічні вісті
. –
. – 1923 – 1932.
3.
Гуменюк М.П.
Біля джерел української радянської біб
ліографії. – Л., 1991.
4.
Иоффе А.М., Сбитнєва А.А.
ниговедение и история
книги. – М., 1989.
5.
Корнєйчик І.І.
сторія української бібліографії.
– Х.,
1971.
6.
Королевич Н.Ф.
країнські бібліографи XX ст.

.:
нижкова Палата
країни, 1988.
7.
Рудь М.П.
Проблеми книгознавста в працях вчених
раїни //
еорія та історія радянської книги на
країні. –
.:
аукова думка, 1988. –
. 5 – 29.
8.
Теорія та історія радянської книги на Україні
. –
.:
аукова
думка, 1982.
9.
Черниш Н. І.
Бібліографічна комісія
НТ
Ш як центр до
слідження української книги (1909 – 1939 рр.):
авч. посіб
ник. –
.
аша культура і наука, 2006.
ктивізація книгознавчих досліджень в
країні та ближньо
му зарубіжжі у кінці 50-х – на поч. 60-х рр. Початок видання тео
Дискусії з проблем книгознавства.
аукові і навчальні цент
ри підготовки кадрів для книжкової справи; центри книговидав
Міжнародні конференції з книгознавства як відображення
поступового розвитку загально книгознавчої теорії та методо
логічних засад окремих книгознавчих дисциплін.
сновні пуб
лікації та напрями діяльності вчених – представників сучасного
ідображення послідовної еволюції науки про
книгу в концепціях комплексності, системності, “пересічних
сновні напрями і тенденції розвитку книгознавства у єв
ропейських країнах. Монографія
. Мигоня “
аука про книгу”
в контексті світової літератури з загальної теорії книгознавства.
учасний стан книгознавчої теорії в
озробки та теоре
Баренбаум И.Е., Барсук А.И.
вопросу о методах
книговедения //
сследования и материали.
Гречихин А.А.
ниговедения и теория книжной тор
Гречихин А.А.
оль книговедческой теории в со
вершенствовании подготовки специалистов книжного
// Перестройка изд.-полиграфического комплекса
: Энциклопедия. – М.: Большая
оссийская эн
Мигонь К.
аука о книге:
черк проблематики. Пере
Рудь М.П.
Проблеми книгознавста в працях вчених
країни //
еорія та історія радянської книги на
подальша розробка методологічних основ книгознавства,
поглиблене дослідження сутності книги та книжкової справи
в рамках системно-типологічної концепції, тобто на всіх стадіях і
функціональне дослідження книги як явища соціальної дій
подальша деталізація та обґрунтування системи книгознав
діалектичне поєднання загальнокнигознавчих, спеціально-
книгознавчих та конкретно-дисциплінарних методів пізнання
інтегративне дослідження проблем типології книги на всіх
рівнях існування категорії “книга”, типологічне конструювання
розробка конкретних методів дослідження складових книж
формування наукових принципів управління практикою
1.
Баренбаум И.Е.
стория книги. – М.:
нига, 1984.
2.
Баренбаум И.Е.
сновы книговедения. – Л., 1988.
3.
Баренбаум И.Е., Барсук А.И.
вопросу о методах книговедения
//
нига:
сследования и материали. –
ып. 29.
4.
Беловицкая А.А.
бщее книговедение:
чебное пособие. – М.:
нига, 1987.
5.
Беловицкая А.А.
сновные этапы развития книговедения:
чеб
ное пособие. – М., 1984.
6.
Бібліологічні вісті.

. – 1923 – 1932.
7.
Владимиров Л.И.
сеобщая история книги. – М.:
нига, 1988.
8.
Гречихин А.А.
ниговедения и теория книжной торговли:
бор
ник научных работ. –
ып. 1. –
. 49 – 84.
9.
Гречихин А.А.
нижное дело как система //
здательское дело:
обзорная информация. – М.:
нижная палата, 1990. –
ып. 4. – 80 с.
10.
Гречихин А.А.
оль книговедческой теории в совершенствова
нии подготовки специалистов книжного дела // Перестройка изд.-поли
графического комплекса и подготовки кадров – Львов, 1988. –
49–54.
11.
Гуменюк А.
країнські бібліографи XIX – початку XX ст. – Хар
ків:
нижкова палата
УРСР
, 1969.
12.
Гуменюк М.П.
Біля джерел української радянської бібліографії.
Л., 1991.
13.
Запаско Я.П.
країнська радянська книга. – Л.:
віт, 1995.
14.
Ельников М.Б.
ниговедения, книга и средства массовой комму
никации (Проблема соотношения) //
нига:
сследования и материа
лы. –
ып. 57. –
. 17 – 38.
15.
Ельников М.Б.
Методология книговедения (предпосылки фор
мирования) //
нига:
сследования и материалы. –
ып. 61. –
. 5– 30.
16.
Зберский М.
емиотика книги. – М.:
., 1981.
17.
Иоффе А.М.
ведение в книговедение. – М., 1984.
18.
Иоффе А.М., Сбитнєва А.А.
ниговедение и история книги.
– М.,
1989.
19.
Книга
: Энциклопедия. – М.: Большая
оссийская энциклопедия,
1999. – 846 с.
20.
Книговедение
: Энциклопедический словар. – М.:
ов. Энциклопе
дия, 1986.
21.
Корнєйчик І.І.
сторія української бібліографії. – Х., 1971.
22.
Королевич Н.Ф.
країнські бібліографи XX ст. –
.:
нижкова Па
лата
країни, 1988.
231.
Куфаев М.Ф.
збранное: Проблемы по книговедению и библи
ографоведению. – М., 1981.
24.
Люблинский В.С.
нига в истории человеческого общества.
– М.:
., 1972.
25.
Мигонь К.
аука о книге:
черк проблематики. Перевод с польск.
– М.:
нига, 1991. – 198 с.
26.
Немировский Е.И.
Что такое книговедение? – М., 1987.
27.
Огієнко І.
сторія українського друкарства. –
.: Либідь, 1994.
28.
Рубакин Н.
Психология читателя и книги:
раткое введение в
библиологическую психологию. – М.:
., 1977.
29.
Рудь М.П.
Проблеми книгознавста в працях вчених
країни
//
еорія та історія радянської книги на
країні. –
.:
аукова думка, 1988.
. 5–29.
30.
Сава В.
снови техніки творення книги. – Львів:
аменяр, 2000.
31.
Сикорский Н.М.
нига. Читатель. Библиотека:
б. книговедчес
ких работ. – М.:
., 1979.
32.
Теорія та історія радянської книги на Україні.

.:
аукова думка,
1982.
33.
Тимошик М.С.
сторія видавничої справи: Підручник. –
аша
культура і наука, 2003.
34.
Типологічні аспекти квалілогії книги
//
валілогія книги: Доп. і повід.
міжнарод. наук-практ. конф. – Львів:
УА
Д, 1996.
35.
Типология изданий.
– М.:
нижная палата, 1990.
36.
Типологія книги (підсумки і проблеми)
//
еорія та історія радянської
книги на
країні. –
.:
аукова думка, 1988.
37.
Труды выдающихся книговедов.
– М.:
нига, 1970 – 1980.
38.
Функе К.
ниговедение. – М.:
ысшая школа, 1982.
39.
Черниш Н. І.
Бібліографічна комісія
НТ
Ш як центр дослідження
української книги (1909 – 1939 рр.):
авч. Посібник. –
.
аша культура
і наука, 2006.
40.
Швецова-Водка Г.
Документ і книга в системі соціальних комуні
кацій. –
івне, 2001.
Семінарське заняття № 1.
Основні етапи становлення та роз
Проблеми визначення книгознавства як комплексної сус
несок європейських вчених у становлення окремої науки
идатні російські книгознавці XIX – XX ст. та їх наукові
1.
Баренбаум И.Е.
сновы книговедения. – Л., 1988.
2.
Баренбаум И.Е., Барсук А.И.
вопросу о методах книго
ведения //
нига:
сследования и материали.

ып.
29.
3.
Беловицкая А.А.
бщее книговедение:
чебное посо
бие. – М.:
нига, 1987.
4.
Беловицкая А.А.
сновные этапы развития книговеде
ния:
чебное пособие. – М., 1984.
5.
Ельников М.Б.
ниговедения, книга и средства массо
вой коммуникации (Проблема соотношения)
//
нига:
сследования и материалы.

ып.
57.

. 17–38.
6.
Иоффе А.М.
ведение в книговедение. – М., 1984.
: Энциклопедия. – М.: Большая
оссийская эн
: Энциклопедический словар. – М.:
Семінарське заняття № 2.
Розвиток українського книгознавс
Початки дослідження проблем книгознавства та бібліогра
аукове товариство ім.
. Шевченка як осередок української
країнського наукового інституту книгознавства
країнська книгознавча періодика 20 – 40-х рр. XX ст. та її
“Бібліологічні вісті” – найавторитетніший український кни
Гуменюк М.П.
Біля джерел української радянської
Корнєйчик І.І.
сторія української бібліографії.
– Х.,
Королевич Н.Ф.
країнські бібліографи XX ст.
Рудь М.П.
Проблеми книгознавста в працях вчених
країни //
еорія та історія радянської книги на
Теорія та історія радянської книги на Україні.

Семінарське заняття № 3.
Основні етапи розвитку книги та
Давні центри писемності як осередки створення перших
собливості книгописання та книгорозповсюдження у Дав
инахід Й. Ґутенберґа.
чні та продовжувачі справи друкаря
Баренбаум И.Е.
стория книги. – М.:
нига, 1984.
Владимиров Л.И.
сеобщая история книги. – М.:
нига,
1988.
Запаско Я.П.
країнська радянська книга. – Л.:
4.
Иоффе А.М., Сбитнєва А.А.
ниговедение и история
книги. – М., 1989.
5.
Книга
: Энциклопедия. – М.: Большая
оссийская эн
циклопедия , 1999. – 846 с.
6.
Люблинский В.С.
нига в истории человеческого об
щества. – М.:
., 1972.
7.
Тимошик М.С.
сторія видавничої справи: Підруч
ник.

аша культура і наука, 2003.
8.
Черниш Н. І.
Бібліографічна комісія
НТ
Ш як центр до
слідження української книги (1909–1939
рр.):
авч. посіб
ник. –
.
аша культура і наука, 2006.
Семінарське заняття № 4.
Елементи книги як матеріальної
изначення основоположного поняття книгознавства – кни
плив сучасних технологій на удосконалення матеріальної
Запаско Я.П.
країнська радянська книга. – Л.:
: Энциклопедия. – М.: Большая
оссийская эн
Мигонь К.
аука о книге:
черк проблематики. Пере
Сава В.
снови техніки творення книги. – Львів:
Тимошик М.С.
Побудова книги: матеріальна та зміс
Семінарське заняття № 5.
Розвиток книгознавчої теорії на
ідродження книгознавства як окремої науки у 50–60-х рр.
тановлення функціонального підходу як основного сучас
ного методу книгознавства.
нші сучасні методи книгознавчих
учасна типологія книги як практична книгознавча дис
єентри книгознавчих досліджень, їх наукові досягнення та
Баренбаум И.Е., Барсук А.И.
вопросу о методах
книговедения //
сследования и материали.
Беловицкая А.А.
сновные этапы развития книгове
Гречихин А.А.
ниговедения и теория книжной тор
Ельников М.Б.
ниговедения, книга и средства массо
вой коммуникации (Проблема соотношения) //
: Энциклопедия. – М.: Большая
оссийская эн
Рудь М.П.
Проблеми книгознавста в працях вчених
країни //
еорія та історія радянської книги на
Теорія та історія радянської книги на Україні.

1.
Зміст книгознавчої категорії “книга”.
2.
К
нигознавство як наука про книгу та книжкову справу.
3.
О
б’єкт і предмет книгознавства.
4.
С
учасні методи книгознавства.
5.
К
нига в системі засобів масової комунікації.
6.
В
идавнича справа як складова частина книгознавства.
7.
І
сторія книги як складова частина книгознавства.
8.
Мистецтво книги як складова частина книгознавства.
9.
Бібліополістика як складова частина книгознавства.
10.
Бібліографознавство як складова частина книгознавства.
11.
Бібліотекознавство як складова частина книгознавства.
12.
С
уть та значення функціонального підходу у книгознавстві.
С
Р
Р
Р
У
У
У
країнський науковий інститут книгознавства як центр
С
учасні центри книгознавчих досліджень та їх наукова
нституту книги
аціональної бібліотеки
К
“Бібліологічні вісті” як тип книгознавчого періодичного
С
учасна українська книгознавча періодика та її внесок у
Н
аукове товариство ім.
. Шевченка як осередок ук
О
сновні етапи та напрямки діяльності бібліографічної
Бібліографічна комісія
Ш та бібліотека
Ш: взає
С
ерія “Матеріали до української бібліографії”: особли
С
ерія “Матеріали до української бібліографії” в контексті
Проблеми історії книги, бібліографії, книжкової справи
І
Порівняльна характеристика журналів “
Журнал “
країнська книга” (1937 – 1943) в контексті ста
новлення української бібліографічної періодики першої поло
Проблематика книгознавчих публікацій журналу “
35.
Є. Ю. Пеленський – редактор журналу “
країнська книга”.
К
Значення діяльності бібліографічної комісії
Ш для
піднесення рівня книжкової культури галицького суспільства
С
учасні книгознавчі дослідження наукової та видавничої
Значення історико-культурної спадщини бібліографіч
ної комісії
Ш у процесі відродження і розвитку національної
О
К
К
К
К
К
К
К
К
К
В
В
В
В
В
В
В
В
В
В
В
В
В
В
В
В
В
1.
К
нигознавство як наука про книгу і книжкову справу.
2.
О
б’єкт та предмет книгознавства.
3.
С
учасні методи книгознавства.
4.
С
уть та значення функціонального підходу у книгознавстві.
5.
К
омплекс книгознавчих дисциплін та їх особливості.
6.
О
сновні проблеми книгознавства як науки.
7.
В
изначення поняття «книга» у сучасному книгознавстві.
8.
Р
оль та значення книги у житті суспільства.
9.
К
нига в системі засобів масової комунікації.
10.
Р
озвиток книгознавства у XVIII – XIX ст.
11.
Р
озвиток книгознавства у першій половині XX ст.
12.
Р
озвиток книгознавства у другій половині XX ст.
13.
У
країнське книгознавство у XIX ст.
14.
У
країнське книгознавство у XX ст.
15.
УНІК
як центр книгознавчих досліджень в
країні.
16.
К
нигознавча періодика першої половини XX ст.
17.
С
учасна українська книгознавча періодика та її внесок у роз
виток науки про книгу.
18.
“Бібліологічні вісті” – провідне книгознавче періодичне ви
дання початку XX ст.
19.
С
учасні центри книгознавчих досліджень та їх наукові до
сягнення.
20.
В
идавнича справа як складова частина книгознавства.
21.
Давні центри виникнення писемності та книги.
22.
К
нига у добу
ередньовіччя.
23.
О
собливості книг-інкунабул.
24.
С
уть та значення винаходу Йоганна Ґутенберґа.
25.
К
нига в епоху
ідродження.
26.
У
чні та продовжувачі справи Й. Ґутенберґа у XV–XVI ст.
27.
Р
озвиток книговидавничої справи у XVII–XVIII ст.
28.
Р
озвиток книговидання у XIX – поч. .XX ст.
29.
Здобутки видавців XVII–XIX ст. в удосконаленні матеріаль
ної форми книги.
30.
Загальні закономірності розвитку книги.
31.
К
нига як явище духовної та матеріальної культури.
32.
О
сновні елементи книги як матеріальної конструкції.
33.
Т
ипологія книги як основна проблема книгознавства.
34.
С
учасна типологія видань та її значення у роботі видавни
чих працівників.
35.
К
нигознавча спадщина М. Лісовського.
36.
К
нигознавча спадщина М. Ловягіна.
37.
К
нигознавча спадщина М.
уфаєва.
38.
К
нигознавча спадщина М.
убакіна.
39.
К
нигознавча спадщина
. Люблінського.
40.
К
нигознавча спадщина П. Бєркова.
41.
К
нигознавча спадщина
.
настасевича.
42.
К
нигознавча спадщина Д. Балики.
43.
К
нигознавча спадщина Ю.Меженка.
44.
К
нигознавча спадщина
. Левицького.
45.
К
нигознавча спадщина
.
гієнка.
46.
К
нигознавча спадщина
. Франка.
47.
К
нигознавча спадщина Х.
лчевської.
48.
К
нигознавча спадщина Л. Биковського.
49.
К
нигознавча спадщина М.
ікорського.
50.
К
нигознавча спадщина
. Дорошенка.
1. Хто з науковців і коли вперше використав термін «кни
гознавство»?
1)
опіков
.
. у 1804 р.;
2)
настасевич
. Г. у 1820 р.;
3) Лісовський М. М. у 1913 р.;
2. Яка точка зору на загальне книгознавство відпові
дає його сучасному розумінню?
1) єдина комплексна наука про книгу та книжкову справу;
2) комплекс, система самостійних наук про книгу;
3) загальна теорія, яку використовують науки про книгу та
книжкову справу.
3. Книгознавство – це:
1) комплекс тісно пов’язаних, однак відносно самостій
них наукових дисциплін, які вивчають твори друку, процеси їх
створення, розповсюдження та використання;
2) комплексна суспільна наука про книгу та книжкову спра
ву, яка вивчає в історичному, сучасному та прогностичному
планах процеси створення, розповсюдження та використання
творів писемності і друку в суспільстві;
3) комплексна наука про книгу, книжкову справу та книго
використання.
4. Які науки складають комплекс книгознавчих дис
циплін?
1) історія книгодрукування, соціологія читання, мистецтво
книги, теорія і практика книгорозповсюдження;
2) видавнича справа, бібліополістика, бібліотекознавство,
бібліографознавство;
3) теорія і практика редагування, палеографія, культура
книги, книжкова торгівля.
5. Що становить об’єкт книгознавства?
1) книга;
2) книга і книжкова справа в історичному, сучасному і про
гностичному планах;
3) система книга-читач.
6. Що становить предмет книгознавства?
1) твори писемності та друку у зв’язках з діяльністю людей,
умовами, в яких вони виникають та впливають на громадську
думку, суспільне життя;
2) закономірності виникнення, розвитку та функціонуван
ня книги у взаємодії з читачем;
3) особливості видань певних історичних періодів розвит
ку суспільства та умови їх розповсюдження і використання.
7. До сучасних методів, які використовує книгознавс
тво, належать:
1) бібліографічний та структурно-типологічний;
2) аналітико-тематичний та палеографічний;
3) функціональній та системний.
8. Хто з науковців розробив функціональний метод
книгознавчих досліджень?
1) Ю. Меженко;
2)
. Бєловицька;
3) М.
ікорський.
9. Яка з дисциплін книгознавчого комплексу найшир
ше використовує функціональний метод?
1) художньо-технічне оформлення та конструювання видань;
2) видавнича справа і редагування;
3) книжкова торгівля і бібліотекознавство.
10. У сучасних книгознавчих дослідженнях провідним є:
1) функціональний метод;
2) системний (системно-типологічний) метод;
3) структурно-типологічний.
11. Першим дослідником, який теоретично опрацював
проблему книгознавства, був:
12. Е. Пеньо та Ф. Еберт – це:
1) австрійські бібліографи XIX ст.;
2) засновники французької школи книгознавства початку
XIX
ст.;
3) французькі друкарі, які розробили типометричну систему
вимірювання шрифта.
13. Закон про надходження обов’язкового примірника у
бібліотеки запровадив:
1)
.
опіков;
2)
.
настасевич;
3) Ю. Меженко.
14. Слов’янське книгодрукування – це:
1) книги, випущені до 1700 р. церковнослов’янською мовою;
2) видання слов’янських народів, які використовували кири
личний шрифт;
3) видання слов’янських народів, які використовували кирили
цю і латинку.
15. Хто з книгознавців запровадив систематичний бібліо
течний каталог?
1) Й. Лелевель;
2)
.
настасевич;
3) Ю. Меженко.
16. Ідея створення бібліографічних товариств-осередків
книгознавчих досліджень сформульована у працях:
1) М.
убакіна;
2)
. Левицького;
3)
.
настасевича.
17. Хто і коли запровадив бібліографування журнальних
статей?
1)
.
опіков у 1814 р.;
2)
.
настасевич у 1821 р.;
3) М.
убакін у 1893 р.
18. “Книговиробництво – книгорозповсюдження – кни
говживання” як основні складові частини книгознавства те
оретично виділені у працях:
1) М. Ловягіна;
2) М.
убакіна;
3) М. Лісовського.
19. Хто з видатних українських науковців та культурних
діячів брав участь у книгознавчих дослідженнях?
1)
. Франко,
. Доманицький, М.
омаров, Х.
лчевська;
2)
. Гнатюк, М. Грушевський, Ф.
овк, Леся
країнка;
3) Б. Грінченко, П.
уліш,
.
ечуй-Левицький,
.
оби
лянська.
20. Бібліографічні товариства на українських землях були
організовані у:
1)
иєві,
атеринославі;
2) Львові,
десі;
3) Харкові, Чернігові.
21. Першим українським книгознавчим періодичним ви
данням був часопис:
1) “Бібліологічні вісті”;
2) “
нигарь”;
3) “
країнська книга”.
22. Український науковий інститут книгознавства було
організовано:
1) у 1921 р. у Харкові;
2) у 1922 р. у
иєві;
3) у 1923 р. у Харкові, а потім перевели до
иєва.
23. Хто з українських книгознавців був директором Ук
раїнського наукового інституту книгознавства:
1) Ю. Меженко;
2) Л. Биковський;
24. Український науковий інститут книгознавства ви
пускав часопис:
1) “
країнська книга”;
2) “
нигарь”;
3) “Бібліологічні вісті”.
25. Наукове товариство ім. Т. Шевченка було засновни
ком книгознавчого часопису:
1) “
нижка”;
2) “
країнська книга”;
3) “
нижковий вісник”.
26. В Україна в сучасних умовах випускають такі книго
знавчі видання:
1) “Палітра друку”, “Друкарство”, “
існик
нижкової палати”;
2) “Бібліотечний порадник”, “Друг читача”, “
нига”;
3) “
ниголюб”, “
нижкова тека”, “Голос друку”.
27. Книга – це:
1) витвір друку у вигляді зброшурованих аркушів паперу з
яким-небудь текстом;
2) найважливіша форма закріплення інформації (переважно
зв’язного та досить об’ємного тексту);
3) результат книжкової справи, що становить матеріально-
конструктивну та художню цінність.
28. Діалектичне розуміння книги передбачає:
1) єдність змісту, семіотичної форми та матеріальної конс
трукції;
2) усвідомлення духовної сутності, що обтяжена матерією;
3) багатогранність, багатоаспектність книги як суспільного
явища.
29. Основні елементи книги як матеріальної конструкції
наступні:
1) авантитул, апарат видання, сигнатура і норма;
2) блок, форзац, палітурка;
3) каптал, титульний аркуш, фронтиспис.
30. Порядковий номер друкарського аркуша – це:
1) колонцифра;
2) сигнатура;
3) норма.
31. Формат книги – це:
1) розмір книжкової шпальти;
2) розмір сторінки після обрізування блока;
3) товщина корінця.
32. Сучасна форма книги – кодекс – вперше була вико
ристана:
1) у
итаї у II ст. до н. е.;
2) у
имі у II ст. н. е.;
3) у Греції у II ст. н.е.
33. Коли почали використовувати папір при виготовлен
ні книг?
1) у II ст. н. е.;
2) у XII ст. н. е.;
3) у XVI ст. н. е.
34. Скрипторій – це:
1) особливий аркуш видання, який вміщували замість титуль
ної сторінки;
2) місце у монастирі, де працювали ченці-переписувачі книг;
3) назва особливого рукописного шрифта.
35. Ксилографічна книга відрізняється від друкованої
тим, що
1) містить більше ілюстрацій, ніж тексту;
2) поєднує у собі частину друкованого та рукописного ма
теріалу;
3) подає лише кольорові, виконані художником-ілюстрато
ром, з використанням натуральних фарб гравюри.
1) середньовічні рукописні книги, що відрізнялися особли
3) книги на пергаменті, відтворені за допомогою ксилогра
38. Типометричну систему вимірювання шрифта
40. Автором підручника “Загальне книгознавство”, ре
Алчевська Христина Данилівна (1841-1920)
– український
педагог-просвітитель, видатний діяч народної освіти, публіцист,
письменник, бібліограф..
ародилася у 1841 р. в м. Борзні Чернігівської губернії у ро
дині вчителя. Дитячі та юнацькі роки минули в
урську. Закінчи
ти школу чи здобути систематичну освіту Х.
лчевська не змогла.
50-ті рр. формуються її суспільні погляди, вона зацікавлюється
проблемами народної освіти. Брала участь у гуртку “Громада”.
Харківська недільна школа була заснована Х.
лчевською у
1862 р. і проіснувала до 1919 р., тобто 57 років. З ініціативи діячки
було створено шкільну бібліотеку і розроблено правила користу
вання нею.
Х.
лчевською складено критичний анотований покажчик
книг для народного і дитячого читання “Что читать народу”* (т.
1-3). Покажчик містив відгуки читачів, за допомогою яких охарак
теризовано 4183 видання, зокрема у першому томі (1884 р.) зроб
лено аналіз 1007 видань, у другому томі (1889 р) зроблено аналіз
1477 видань, а третьому (1906 р.) – 169 видань. Праця підсумувала
наукові дослідження читача: Х.
лчевська запровадила у своєму
виданні класифікацію рекомендованих книг за тематичними роз
ділами, віком читачів, рівнем підготовленості. єі принципи ши
роко застосовувалися протягом тривалого часу при організації
народних бібліотек та читалень.
Бібліографічну цінність становлять упорядковані Х.
лчевсь
кою “
аталог книг”, “Програми викладання у недільних школах”,
а також книга “Передуманное и пережитое” (1912 р.).
Анастасевич Василь Григорович( 1775-1845)
– один із за
сновників книгознавства, бібліограф, журналіст.
ародився 1775 р. у м.
иєві у родині небагатого поміщика.
идавав журнал “
лей” (1811-1812), в якому опублікував першу
в
осії теоретичну статтю з бібліографії.
.
настасевич вперше
гйебу
оШ
л
дпио
XIX–XX
ст
використав термін “книгознавство”.
исунув ідею організації біб
ліографічних товариств.
працях “
библиографии” (1811), “
начале ведомостей
и повременных изданий (газет и журналов) в
вропе”, “
необ
ходимости содействия русскому книговедению” (1820) не лише
пояснював роль бібліографії, а й підкреслював її значення як засо
бу констатації успіхів просвітництва, вбачав обов’язковою умовою
належного наукового рівня систематизацію матеріалів.
исунув
низку практичних пропозицій: удосконалення схем бібліографіч
ного опису, організація колективної роботи з бібліографування
журнальних статей, поліпшення бібліотечного обслуговування.
настасевич застосував оригінальну схему групування літератури
за об’єктами людського пізнання, запровадив систематичний біб
ліотечний каталог.
айвідоміша бібліографічна праця науковця – “
оспись рос
сийским книгам для чтения из библиотеки
. Плавильщикова,
систематическим порядком расположенна” ( ч. 1–3, 1820).
Балика Дмитро Андрійович (1894-1971)
– український біб
ліотекознавець і бібліограф, автор теоретичних праць з питань
бібліотекознавства, бібліографії.
ародився у 1894 р. в м.
еднів на Чернігівщині.
авчався в
Петербурзькому політехнічному інституті на електромеханічному
відділенні (1912-1916).
1920 р. закінчив педагогічне відділення
омського університету, потім викладав там педагогіку. Працював
бібліотекарем у
иєві в бібліотеці
ійськово-політичної школи
країнського військового округу, у 1925-1930рр. – у Публічній біб
ліотеці
країни. З 1930 р. жив у м.
ижній
овгород, де працював
в педагогічному інституті.
Перші друковані праці – результат спостережень і роздумів
дослідника щодо поліпшення бібліотечної справи, позашкільно
го читання. Д. Балика писав статті, спрямовані на удосконалення
предметного каталога, бібліотечної технології, методики спілку
вання з читачем, зокрема розробив нову схему, принципи, показав
переваги предметного каталога.
ін склав бібліографічний пока
жчик “
ивчення українського читача” (1920-ті рр.), куди увійшли
праці українських письменників (Б.Грінчека, П.
уліша,
.Франка
та ін), видатних науковців, відомості про діяльність культурно-
просвітницьких громад; подав перелік українознавчих видань, що
були заборонені на території
країни. Бібліотекознавча теорія
Д.Балика найповніше втілена в працях “
налітичний та система
тичний метод вивчення читачівства” (1928).
праці “Бібліологіч
на соціологія” (1933) характеризує погляди відомих книгознавців
.Ловягіна, М.Лісовського, М.
уфаєва. Головна праця дослідника
– ”Бібліотека в минулому”(видання
країнського наукового інс
титуту книгознавства, “
ауково-популярна бібліотека книгознавс
тва”).
Берков Павло Наумович (1896 – 1969)
– книгознавець, до
слідник історії книги.
ародився у 1896 р. в м.
ккермані на
дещині.
авчався в
деському та
іденському університетах на історико-філологіч
ному факультеті. Працював в інституті Літератур і мов Заходу і
ходу при
анкт-Петербурзькому університеті, де займався вив
ченням літератури XVIII ст.
же в цей період вчений зацікав
люється історією книги.
оли організували
нститут книги у м.
анкт-Петербурзі в 1932 р. П. Берков очолив відділ книги.
еоретичні питання бібліографії, бібліофільства і історії кни
ги розроблялись дослідником у статтях “
азвития истории книги
как науки” (1931), “Предмет и обьем истории книги как науки”
(1936), монографіях “
ведения в технику литературоведческого
исследования” (1955), “Библиографическая євритсика” (1960), “
людях и книагх”(1965), “
усскиє книголюбы” (1967) та у фунда
ментальній праці “
стория советского библиофильства”(1971).
ауково-громадська робота П. Беркова була пов’язана з про
пагандою книги та її вивчення.
20-30-их рр. він викладав на
курсах бібліотекознавства, що існували при Публічній бібліотеці
ім. М.
алтикова-Щедріна, що в
анкт-Петербурзі, був головою
нформаційно-бібліографічної комісії міжнародного комітету
славістів (1958-1963).
кремі праці П. Беркова, що стосувались вивчення книги,
були зібрані у виданні “
збранное” (1978), що входили в серію
руды отечественных книговедов” (видавництво “
нига”).
нигознавець також грунтовно вивчав праці своїх попере
дників – бібліографів: «
деологическая позиция
.
.
опикова в
пыте российськой библиграфии” (1933), “
. Мезьер – библио
граф-романтик”(1962), “
.
. Фомин (1887-1939).
черк жизни и
научной деятельности” (1949) та ін.
Займаючись історією книги та книгознавства, вчений вважав,
що історіографія і книгознавство мають відповідати потребам су
часності.
ін розглянув бібліографію як самостійну науку, яка має
свої специфічні методи, чітко окреслене коло питань.
Биковський Лев Юстимович (1895 – 1992)
– теоретик-кни
гознавець, бібліотекар, громадський діяч.
ародився 1895 р. у с.
ільхівці на
иївщині. Після закінчен
ня школи переїхав до Петербурга, де навчався у політехнічному, а
згодом в лісотехнічному інституті.
ивчав філософію у
аршавсь
кому університеті (1921 – 1922), закінчив економіко-кооператив
ний факультет
країнської господарської академії (1927). Працю
вав у
аціональній бібліотеці
країни (1918), де під впливом Ю.
Меженка захопився книгознавством і бібліографією, оволодів те
орією їх дослідження.
нигознавчу та бібліографічну діяльність Л. Биковського
можна поділити на такі періоди: київський (до 1921), варшавський
і чехословацький (1921 – 1948), американський (1948 – 1992).
Працював секретарем видавничого товариства “Друкар”,
у народній бібліотеці у
иєві, керівником її загального відділу
(1919); заснував товариство бібліологів у
аршаві і редагував його
часопис “
країнське кингознавство” (1922 – 1923). Провадив ши
року редакційно-видавничу працю в Празі, започаткував видання
серії “
нигозбірня українського бібліографічного мікроба” (1924
– 1926), був представником
країнського наукового інституту кни
гознавства у Польщі (1928 – 1929), засновником бібліотекарської
школи (1929), директором
аршаської бібліотеки 30 – 40-х рр.,
членом першої управи
країнської
ільної
кадемії
аук у
(1950).
Л. Биковський всебічно вивчав не лише українську дру
карську справу, книжкову культуру, а й ґрунтовно осмислював
концептуальні теоретичні засади книгознавства, зокрема виділив
в українсьому книгознавстві два періоди: столичний (1917 – 1919)
і провінційний (1920 – 1921).
толичний період вважав суто біб
ліграфічним, а провінційний – часом формування комплексу
складових книгознавуства.
чений визначив, що книга діє в сис
темі “книготворення – книгопоширення – книговживання “. Пог
ляди дослідника суттєво вплинули на формування концепції кни
гознавства як науки, стали основою сучасної теорії книгознавчих
дисциплін. Доробок вченого здобув широке визнання у світі.
Грінченко Борис Дмитрович (1863 – 1910)
– письменник,
літературний критик, публіцист, педагог, журналіст, видавець, біб
ліограф.
ародився у 1863 р. у с.
ільховий Яр на Харківщині у дрібно
поміщицькій родині.
авчався у Харківському реальному училищі,
звідкибув виключений за розповсюдження забороненої літератури.
1881р. склав іспит на звання народного вчителя, став вчителюва
ти у сільській школі.
З 1902 р. жив в
иєві, редагував першу українську щоденну га
зету “Громадська думка” (з 1905), (“
ада”),а пізніше журнал “
ова
громада” (1906), у 1906 – 1909 рр. очолював товариство “Просві
та”.
Б. Грінченко упорядкував і з додатком власного матеріалу видав
ловник української мови” (1907 – 1909), що містив 68 000 слів, та
започаткував унормування українського правопису.
1894 – 1900 рр. завдяки Б. Грінченкові діяло видавництво у
Чернігові, де було видруковано 45 художніх та науково-популярних
видань, понад 200 тис. примірників (твори П. Грабовського, М.
цюбинського, Л. Глібова,
. Шевченка, Ю. Федьковича; науково-
популярна та просвітницька література).
Чи не першою його спробою в галузі бібліографії треба вва
жати “
аталог книг учительської бібліотеки” (1888), складений за
пропозицією
лчевської.
а найціннішим викладом Б. Грінченка
в українську бібліографію були його праці з українського фолькло
ру і перш за все “Литература украинского фольклора. 1777 – 1900.
пыт библиографического указания” (1901).
сього покажчик міс
тить 1763 назви видань російською, українською та іншими мовами.
рім того Б. Грінченко підготував ряд оригінальних бібліографіч
них покажчиків: “
гляд етнографії” (з 1903 р.), “
аталог печатных
книг музея украинских древностей
.
.
арнавского” (1900), “
ляд української лексикографії” (1905) та інші. Підготував бібліогра
фічну працю “Перед широким світом” (1907), що підсумувала про
ведені Б. Грінченком соціологічні дослідження народного читання.
гляди Б. Грінченка займали головне місце в мовознавчій біб
ліографії.
они друкувалися в 1905 – 1907 рр. в “Записках
ауково
го товариства ім.
. Шевченка”.
бібліографічній діяльності книгознавця істотне місце зай
мала його робота в бібліографічних відділах журналів “Зоря”,
“Л
НВ
” та ін.
Певний вклад вніс Б. Грінченко в розвиток бібліотечної спра
ви на
країні. Зокрема, упорядкував бібліотеку Чернігівського гу
бернського земства.
Деніс Міхаель (1729 – 1800)
– бібліограф, один з перших
теоретиків книгознавства.
ародився у 1729 р. у м. Шердинг,
ерхня
встрія. Працював
у
іденській придворній бібліотеці з 1784 р., де підготував до друку
дві наукові праці – “
арис бібліографії” (1774) та “
арис історії
літератури” (1776), які пізніше доопрацював та об’єднав у грунтов
не дослідження “
ступ до книгознавства”: т. 1 – “Бібліографія”,
т. 2 – “
сторія літератури” (1777 – 1778).
праці загалом було за
бібліографовано майже три тисячі назв видань.
ожений том мав
особливий зміст.
ак, у т. 1 – “Бібліографія” основну увагу було
приділено історії книги до кінця XVIII ст. М. Деніс у цій частині
подав класифікацію наук та витлумачив своє розуміння книго
знавства.
ін відніс бібліографію до філології та виділив у ній па
леографію (вивчає рукописну книгу), типографіку (вивчає друко
вану книгу), бібліотенознавство, ”каталоги книг”.
т. 2 – “
сторія
літератури” вміщено бібліографічний покажчик, у якому окремий
розділ складають видання з книгознавства та бібліотекознавства.
Пізніше М. Деніс доповнив цей покажчик переліком видань XV
ст. (інкунабул), що склали окремий том “Доповнення”.
в 1789 р.
автор випустив доповлення до “
ипографських анналів”, в яких
були враховані неописані раніше виданя.
акож М. Деніс відомий такою працєю – “
сторія друкарів
ідня до 1560р.”, яка була видана 1782 р.
Доманицький Василь Михайлович (1877 – 1910)
– історик
літератури, літературний критик, книгознеавець.
ародився в с.
олодисте на Черкащині у родині священни
ка.
1900 р. закінчив історико-філологічний факультет
иївсь
кого університету, деякий час учителював. Брав активну участь у
створенні українського видавництва “
ік” (1895 —1900).
дна з
найвідоміших праць вченого – перше текстологічне дослідження
ритичний розслід над текстом “
обзаря” Шевченка” (1906).
. Доманицький наполегливо працював у галузі бібілографії.
Йому належать грунтовні праці “Покажчик змісту “Літературно-
наукового вісника” (1903), “Бібліографічний покажчик творів
ониського, написаних по-українському» (1901), а також чимало
бібліографічних оглядів, низка рецензій, надрукованих в “Літера
турно-науковому віснику” , «Записках
аукового товариства ім.
Шевченка» та ін.
“Покажчик змісту “Літературно-наукового вісника”, томів
—ХХ (1898 – 1902)” поділений на чотири розділи.
межах кож
ного з них література розташована в алфавітному порядку імен
авторів чи назв творів.
вори кожного з авторів наведені за хро
нологією.
. Доманицький – автор відомих бібліографічних оглядів
бзор украинско-русской литературы за 1898 г.”, “Малорусские
издания 1900 г.”, “
країнська преса в 1906р.”, “
країнська літе
ратура в 1906 р.”, “
країнське письменство 1908 р.”, ”
країнська
та про
країну література в році 1909” , “
країнська література в
осії в 1910 р.”
Бібліографічну цінність має і праця
. Доманицького “
раїнський видавничий рух в
осії в останні п’ятнадцять років”
(1910), в якій автор підсумував діяльність 17 українських видав
ництв.
чений приділяв увагу й вивченню читацьких запитів, зай
мався книжковою статистикою (стаття “Як читається Шевченко”
(1904)).
Матеріали, зібрані та опрацьовані
. Доманицьким-бібліогра
фом, увійшли як складова частина до видань загальноукраїнської
бібліографії.
Дорошенко Володимир Вікторович (1879 – 1963)
– біб
ліограф, бібліотекознавець, видавець, бібліолог, журналіст.
ародився у 1879 р. в м. Петербурзі, виховувався на Полтав
щині.
авчався в Московському університеті на правничому та
історико-філологічному факультетах та курсах українознавства.
Працював в бібліотеці
аукового товариства ім.
. Шевченка біб
ліотекарем з 1909 р., а пізніше – директором (1937 – 1944).
чо
лював Бібліологічну комісію
аукового товариства ім.
. Шевчен
ка (1913 – 1940). Під час Першої світової війни емігрував до
ідня
і працював у
оюзі визволення
країни, де був головним редакто
ром і автором цієї організації.
чений опублікував чимало статей, спогадів, рецензій, інфор
маційних заміток, бібліографічних праць зі статистики, лутерату
рознавства, історії
країни (“
гнище української культури:
сторія
аукового товариства ім.
. Шевченка”, “Життя і слово: статті на
літературні теми”).
нікальною працею є “Західно-українська біб
ліографія” (1911 – 1913), яка зберігається у вигляді арток в архіві
алиновича.
фера наукових зацікавлень дослідника доволі широка.
ак,
в низці праць він виступає як історик бібліографії (“Пам’яті ук
раїнських бібліографів” (1953); “
країнська національна бібліо
тека” (1936)).
днак центральне місце посідають бібліографічні
огляди та покажчики.
Першим самостійним бібліографічним покажчиком, складе
ним
.Дорошенком, був “
пис творів
вана Франка з додатком
статей про нього і рецензій на його писання”, що виданий Біб
ліографічною комісією
аукового товариства ім.
. Шевченка як
окремий том “Матеріалів до української бібліографії” (т. 4).
ершиною бібліографічної праці
. Дорошенка став “Пока
жчик видань Шевченкових творів та опис бібліографічних праць
про Шевченка” (
аршава, Львів; 1939), який складався з чотирьох
розділів.
чений опублікував бібліографічні праці, присвячені
.
билянській (у співавторстві з
.
імовичем), П.
улішу (1928), М.
Грушевському (1929).
. Дорошенко вивчав і популяризував твори не тільки ук
раїнських діячів.
літературознавчих і бібліографічних працях
дослідника нерідко відбиваються українсько-російські зв’язки.
1929 р. надруковано бібліографічний покажчик
. Дорошенка у
співавторстві з
. Дроздовиким “Л. М.
олстой в українських пе
рекладах”.
. Дорошенко брав участь у підготовці тритомної “
країнсь
кої загальної енциклопедії” (1930 – 1935), був її основним редак
тором.
Еберт Фрідріх Адольф (1791 – 1834)
– бібліограф, бібліоте
кознавець.
ародився у 1791 р. у м.
ауха (
імеччина). Працював біб
ліотекарем у Дрездені та
ольфенбюттем.
втор низки важливих
праць з бібліографії та бібліотекознавства, серед яких – “
світа
бібліотекаря” (т.1-3, 1820 – 1827), “
сторія та опис
оролівської
публічної бібліотеки у Дрездені” (1822). Головною працею до
слідника вважають “Загальний бібліографічний словник” (т. 1-2,
1821 – 1830) – анотований алфавітний перелік майже 25 тисяч цін
них та рідкісних видань.
передмові до словника Ф.
берт виклав
свої теоретичні міркування щодо змісту та завдань бібліографії як
науки.
Естрейхер Кароль (1827–1908)
– книгознавець, бібліотекар.
ародився у 1827 р. у м.
раків (Польща).
авчався в Яге
лонському (
раківському) університеті, після закінчення якого от
римав ступінь доктора філософії, викладав. Протягом 1865 – 1905
рр. був директором Ягелонської бібліотеки, керував бібліогра
фічними дослідженнями. Головною працею дослідника вважа
ють капітальний бібліографічний покажчик літератури Польщі
– “Польску бібліографію”. Покажчик складається з трьох частин
(серій). Перша (т.1-7, 1870 – 1882) відображає літературу, що була
надрукована у Польщі протягом 1800 – 1880 рр. та видана польсь
кою мовою в інших країнах за цей час; друга (т. 8-11, 1882 – 1890)
описує книги, надруковані від початку польського друкарства у
1473 р. і до 1889 р. у хронологічному порядку; третя (т. 12-22 до лі
тери “М”, 1891 – 1908) охоплює літературу Польщі і про Польщу
в алфавітному порядку із зазначеням змісту журналів та збірників
XV-XVIII ст.
.
стрейхер підготував і продовження першої час
тини (за 1881 – 1900 рр.), яке часто вважають четвертою частиною
“Польської бібліографії”.
праву
.
стрейхера продовжили його сини
таніслав та
ароль, що довели обсяг третьої частини з 22 до 34 томів, тобто
майже до кінця алфавіту, та підготували доповнене перевидання
першої частини “Польської бібліографії”.
Праця
.
стрейхера мала великий вплив на укладачів за
гальноукраїнської бібліографії, зокрема, слугувала зразком для
алиновича, була відома
. Левицькому,
.
ревецькому та Ю. Ме
женку.
Калинович Іван Титович (1884 – 1927)
– бібліограф, вида
вець, перекладач, громадський діяч.
ародився у 1884 р. у м. Львові. Закінчив учительську семі
нарію у м. Заліщики (1904), де пізніше вчителював. Був вільним
слухачем на істоико-філологічному факультеті Львівського уні
верситету (1906). Працював на пошті (1908), а з 1918 р. був на
чальником пошти в м. Дрогобичі.
авчався на спеціальних курсах
бібліографії у м. Брюселі (1908).
еодноразово виїжджав до
ідня
(1916 – 1917; 1919 – 1922), де працював у бібліотеках , збираючи
українознавчі матеріали. Був членом Бібліографічної комісії
ау
кового товариства ім.
. Шевченка з 1917 р., а з 1922 р. – її секре
тарем.
1922 р. організував бібліотечно-бібліографічне бюро у
м. Золочеві. Бібліографічну працю поєднував з літературною та
видавничою роботою, де видавав твори
. Пушкіна, Ф. Шіллера,
Й. Гете,
.
ороленка та ін. письменників в українських перекла
дах, зокрема у 1914 р. організовував видавництво “
сесвітня біб
ліотека”.
.
алинович – укладач різноманітних за тематикою і грун
товністю бібліографічних розробок, фундатор ретроспективної
загальноукраїнської бібліографії. Йому належать краєзнавчі пока
жчики (про Прикарпатську
країну, Закарпаття,
олинь, Поділ
ля,
иївщину); галузеві бібліографічні праці (“Бібліографія украї
нознавства за 1923 – 1924 рр.”, “Про
ічових
трільців”, “Про
Галицьку
еспубліку”); персональні розробки (“Преса з приводу
смерті
. Я.Франка”, “
олодимир
инниченко”), додаткові ма
теріали бібліографічного характеру, що супроводжували окремі
видання “
сесвітньої бібліотеки”.
єентральне місце у доробку
.
алиновича-бібліографа нале
жать дослідження репертуару української книги від 1798 р., що піз
ніше були використані Ю. Меженком при розробці національної
бібліографії української книги.
До однієї з найважливіших праць
.
алиновича варто також
віднести “
гляд “воєнної” української бібліографії (За час першо
го року
вітової війни)” (1915).
1917 р. видає працю – “
ажливіші джерела до історії
раїнських
ічових
трільців”.
ротягом 1921 – 1922 рр. у часо
писі “
країнське слово” періодично публікувались редаговані
алиновичем бібліографічні списки під назвою “
сесвітня біб
ліотека”.
.
алинович автор низки важливих праць з бібліографії, се
ред яких – “Бубліографія українознавства за 1914 – 1923 рр.”, яка
складається з 20 розділів, у яких зібраний матеріал з історії
краї
ни, починаючи з періодичних часів (археологія) по Х
Х ст.; “
раїнська преса і видавництва зі 1923 рік”; “Покажчик української
культури” (1924; 1925) – який є першою спробою реєстрації ук
раїнських установ по (
країні) обидва боки Збруча”.
вої міркування про роль бібліографії та бібліографа
.
али
нович виклав у праці «
учасний стан української бібліографії», а
про бібліотечну справу – у статті «Що робити по читальнях «Про
світи» (1926), “
пис видань товариства “Просвіта” у Львові, 1868
– 1924 рр.” (1926) – це бібліографічний покажчик 685 назв, які
були видані протягом існування товариства.
Дослідник займався також книжковою статистикою, склав
статистичні таблиці української книжкової продукції за 1914 –
1924 р., де літературу групував за галузями знань, видами та жанра
ми.
сновна праця цього напрямку – “
учасний стан українського
друкованого слова”.
.
алинович склав також поточні бібліографічні покажчи
ки українознавчих матеріалів (“Літопис української публікації за
1918 рік”, “Бібліографія за 1922 рік”, “
сеукраїнська бібліографія
за 1923 рік” тощо).
Комаров Михайло Федорович (1844 – 1913)
– бібліограф,
критик, етнограф, історик літератури, видавець.
ародився у 1844 р. у с.Дмитрівка на
атеринославщині.
ав
чався на юридичному факультеті Харківського університету (1867),
після його закінчення якого працював при окружному суді в м.
строгожську, нотаріусом в м.
мані (1883) та
десі (1888). Фор
мування світогляду і культурних інтересів припадає на студентські
роки, коли М.
омаров почав збирати фольклорний матеріал.
Протягом 80-90-х рр. XIX ст. М.
оиаров був співробітником
багатьох періодичних видань (“
иївськая старина”, “
десские но
вости”, “Діло”, “Зоря”, “Правда” та ін.), де виступав з історико-
літературними нарисами, бібліогрфічними оглядами, рецензіями,
щорічними аналітичними статтями щодо стану книговидання.
гомим внеском у книгознавство є його “Бібліографічний покаж
чик нової української літератури” (1883), де зібрано відомості про
видання 1798 – 1883 рр.
аме тут М.
омаров вперше запровадив
так звані “персональні гнізда”, які дозволяють читачеві швидко
відшукати відомості як про праці автора, так і джерела про ньо
го. М.
омаров долучився і до складання бібліографічного репер
туару нової української книги, опублікувавши “Бібліографічний
покажчик нового русько-українського письменства від 1798 до
1887року”.
М.
омаров є автором таких праць як “
. Шевченко в ли
тературе и исскустве” (1903), “Бібліографічний покажчик видань
про
отляревського, творів та писань про нього” (1904), “Библио
графический указатель музикальной и литературной деятельнос
ти
.
. Лысенко” (1904), “
країнська драматургія. Збірник біб
ліографічних знадібків до історії української драми і театру (1815
– 1906)” (1906), “До “
країнської драматургії” (1912.
станньою бібліографією М.
омарова був список ого влас
них друкованих матеріалів – “Библиографический указатель к ли
тературной деятельности М. Ф.
омарова (1865 – 1913)” (1913).
списку зареєстровано 104 праці М.
омарова і 8 про його життя і
творчість.
Кревецький Іван-Мар’ян Іванович (1883 – 1940)
– історик,
бібліограф, книгознавець, бібліотекар.
ародився у 1883 р. у с.
ванівці на Львівщині, навчався на
філологічному факультеті Львівського університету (1903 – 1907).
З 1905 р. працював у бібліотеці
аукового товариства ім.
Шевченка та історичного видання
аукового товариства, де за
початкував відділ українських рукописів, налагодив книгообмін із
різними європейськими науковими осередками. Протягом 1909
– 1937 рр. (з перервою у 1914 – 1921рр.) очолював книгозбірню
осередку.
едагував матеріали до “Літературно-наукового вісника”,
освітянський орган «
аша школа”, часописи “
еспубліка”,
трілець”, організував випуск журналу “
країнська старовина”
(1915 – 1919), та історичного видання
аукового товариства ім.
Шевченка “
тара
країна” (1921 – 1925). Працював у бібліотеці
країнської академії наук в
иєві над каталогізацією фондів (1919
– 1921).
ерував семінаром з української військової історії в
раїнському таємному університеті.
.
ревецький автор багатьох наукових і науково-популярних
праць з історії періодичної преси в
країні, книгозбірень та ар
хівів, питань дослідження стародруків.
айвідоміші праці вчено
го: “Часописи Галицького Поділля” (1919), “Перша газета на
раїні” (1927), “
країнська преса за кордоном: статистика і партійна
класифікація” (1907), “Перша бібліотека на
країні”(1937), “
ові
праці з української бібліографії”(1932).
Куфаєв Михайло Миколайович (1888 – 1948)
– книгозна
вець, бібліограф, дослідник історії книги.
ародився у 1888 р. у
оронезькій губернії. Закінчив істори
ко-філологічний факультет Петербурзького університету (1907
– 1911) та Петербурзький археологічний інститут (1909). З 1918
р. працював професором Петербурзького університету, (наукові
інтереси-педагогіка, історія, архівознавство), бібліографом у Пе
тербурзькому відділі
нижкової палати (1919), обіймав посаду за
ступника директора з наукової частини Державного інституту кни
гознавства (1921).
1920 р. починає вперше читати курс історії
книги в
нституті позашкільної освіти, бере участь у роботі
місії по виданню пам’яток давньоруської літератури (1928).
дин
із керівників Ленінградського товариства бібліофілів, провідний
дослідник давньої книги.
М.
уфаєв осмислював феномен книги і книжкової справи з
філософської точки зору, вважав цілісною наукою з проваідним
об’єктом, предметом, методами дослідження, зі своєю специфі
кою і закономірностями. Його передусім цікавило питання ви
никнення книги, а тому книгознавство вчений вважав історичною
дисципліною.
совїй головній праці із загальної теорії книгознавства
– “Проблемы философии книги” (1924) – М.
уфаєв розробляє
проблеми структури науки про книгу, а саме виділяє 3 рівні книго
знавчого знання: філософія книги, філософія книгознавства (яку
називає бібліологією) і методологія книгознавчих дисциплін (ем
піричні науки про книгу).
ажливе місце в книгознавчій концепції М.
уфаєва займали
філософія книги, бібліопсихологія і бібліосоціологія, що відобра
жено в монографії “
нига в процессе общение” (1927).
М.
уфаєв-автор бібліографічних досліджень та монографій:
стория и книговедение”(1924), “
нига как понятие и предмет
науки” (1925), “
еория библиографии”(1927), “
ностранная биб
лиография.
раткий очерк развития и современное состояние”
(1947) та ін.
Левицький Іван Омелянович (1850 – 1913)
– бібліограф,
видавець, громадський діяч.
ародився у 1850 р. в с. Берлоги на
таніславщині.
світу
здобув на філософському факультеті
іденського університету
(1877), протягом 1878 – 1912 рр. працював службовцем у страхо
вих товариствах Львова: “
лавія”, “Дністер”, “
кцієнда”.
. Левицький редагував журнал “
ародная школа” (1875), га
зети “Друг народа” (1876), “Мир” (1885 – 1886), співпрпацював у
часописах «
лово», “
аука”, де публікував публіцистичні виступи,
писав статті з питань історії, політики, еконогміки, освіти.
. Левицький першим розпочав укладання бібліографії захід
но-українських видань “
країнська бібліографія
встро-
горщи
ни” ( т. 1-3, 1909 – 1911), підготував до друку унікальну “Галицко-
русскую библиографию XIX столетие” ( т. 1 – 2, 1888 – 1895) та
“Галицько-руську бібліографію за роки 1772 – 1800” (1903). Для їх
створення вчений дослідив книжкові фонди всіх наукових бібліо
тек Галичини, зокрема бібліотеки
ссолінських, «
ародногодо
ма» у Львові; відвідав місцеві друкарні, переглянув їх архіви, зібрав
грунтовну бібліографічну картотеку, де було опубліковано книги,
видані на західноукраїнських землях різними мовами.
.Левицький
реєстрував та описував всі види друку – книги, журнали, газети,
відозви товариств, книготоргівельні оголошення тощо. “Галиц
ко-русская библиография XIX столетие” відзначається бездоган
ністю бібліографічних запасів: в ній точно відтворено відомості
титульного аркуша, збережено особливості мови і шрифт оригі
налу. Загалом у двох томах своєї бібліографічної праці
. Леви
цький описав понад чотири тисячі видань. Дослідник підготував
до друку перший том бібліографічного словника “Прикарпатська
усь в XIX віці в бібліографіях і портретах її деятелей”(1898), де
вперше подав бібліогафічні довідки про культурних, громадських
та інших діячів Галичини, які супроводжуються бібліографічними
матеріалами, збирав відомості до словника псевдонімів та крип
тонімів українських письменників Галичини (усього майже 2000
біографій).
. Левицький – перший голова бібліографічної комісії
ауко
вого товариства ім.
. Шевченка (1909 – 1911), засновник серії «Ма
теріали до української бібліографії» та автор її окремих видань.
Лелевель Іоахім (1786 – 1861)
– бібліограф, історик, громад
ський діяч.
ародився у 1786 р. у м.
аршава (Польща). Закінчив
ленський (
ільнюський) університет (1808), займався літератур
ною творчістю, викладав в університеті (1815 – 1818, 1821 – 1824).
Був активним учасником польського повстання 1830 – 1831 рр.,
очолював Патріотичне товариство. Після поразки повстання жив
у Парижі та Брюсселі.
сновні наукові праці дослідника пов’язані з історією польсь
кої книги та бібліографії, зокрема, це “Дві книги з бібліографії”(т.
1-2, 1823 – 1826), “Що таке бібліографія”(1826).
. Лелевель оп
рацював теоретичні проблеми книгознавства, яке ототожнював з
бібліографією.
Лісовський Микола Михайлович (1854 – 1920)
– біб
ліограф, кигознавець, журналіст.
ародився у 1854 р. у м. Москві. Поступив до Петербурзького
аграрного інституту, але залишив навчання (1874 – 1875).
80-х
рр. XIX ст. співпрацював із редакціями часописів “Голос”, ”Музы
кальный мир”, “Зритель”, “
семирная иллюстрация”, ”
гоняк”
(1880-ті рр.).
1881 – 1882 р. був редактором журналу “
оссийс
кая библиография”, де вміщував праці, присвячені дослідженню
книги.
1884 – 1894 рр. – редактор-видавець журналу “Библио
граф”.
1891 р. в статті “Материалы для словаря русского книго
ведения” М. Лісовський запропонував під книгознавством, окрім
бібліографії, розуміти і всі ті галузі діяльності, які мають до неї
хоть якесь відношення: 1. а) книгописання до запровадження в
осії книгодрукування; б) книгодрукування і відомості про діяль
ність типографій; 2. книгознавство; 3. книгоопис або бібліогра
фія; 4. книгозберігання; 5. книжкова торгівля; 6. цензура.
цьому
переліку немає розділу “діло, тобто справа” і практики, теорії, але
названі всі сфери книжкової справи.
сновні праці М. Лісовського – бібліографічний каталог
усская периодическая печать. 1703 – 1900” (вип. 1 – 4, 1895
– 1915), “Библиография и библиографическое общество” (1884),
ниговведение как предмет преподавания, его сущности и зада
чи” (1915), “
ниговведение, его предмет и задачи” (1922).
Головна заслуга М. Лісовського в теорії книгознавства полягає
у розробці принципової схеми науки про книгу, що передбачає
наявність не лише знань про книговиробництво, книгорозпов
сюдження та книгоопис (бібліографію), а й про статистику друку.
а думку М. Лісовського, книгознавство – це енциклопедична, со
ціальна наука.
За внесок у книгознавство М. Лісовського було призначено
приват-доцентом.
ін вперше розробив курс лекцій з дисциплі
ни “
нигознавство”, яку викладав в Петербурзькому та Московсь
кому університетах (1918 – 1920). М. Лісовський – організатор та
активний діяч російських бібліографічних товариств, зокрема
осійського бібліографічного товариства в Петербурзі,
осійсько
го бібліографічного товариства в Москві.
исунув ряд практичних
пропозицій: запровадити уніфіковану схему опису видань у виг
ляді каталожної картки на звороті титульного аркуша; налагодити
державний обмін, реєстрацію та статистику друку; започаткувати
діяльність
серосійського бібліографічного товариства.
Ловягін Олександр Михайлович (1870 – 1925)
– книгозна
вець, бібліограф, бібліотекознавець, теоретик бібліології.
ародився у 1870 р. у м.
евель (
аллін). Займався самоосві
тою.
иступив ініціатором створення та очолив
осійське бібліо
логічне товариство (1899 – 1919). Був почесним членом
осійсь
кого бібліографічного товариства в Москві, вченим-секретарем
нституту книгознавства в Петрограді, виступав із доповіддю про
свою роботу за 1920 – 1924 рр. на Першому
серосійському біб
ліографічному з’їзді в Москві (1924).
ерував бібліотекою Ленін
градського державного університету, з 1920 р. викладав курс кни
гознавства в Ленінградському педагогічному інституті та на курсах
книгознавства в Ленінградському університеті (1924 – 1925).
сновні праці дослідника присвячені з’ясуванню обсягу і
змісту понять “бібліографія” і “бібліологія”. Якщо на початках ці
поняття ототожнювались, з часом
. Ловягін сформулював про
тилежну теорію, висвітливши її в доповіді “Библиология или об
щая наука о книге” (1920).
праці “
сновы книговедения” (1925)
він зазначив, що “бібліологію” можна вважати “книгознавством”,
адже ця “теоретична наука об’єднує в одну цілісну систему знання
і спостереження про книгу”
.Ловягін сформулював низку теоретичних положень, важ
ливих для становлення книгознавства, зокрема визначив його як
“науку про книгу як знаряддя спілкуваня між людьми”, розробив
власні схеми класифікації, наголосивши передусім на соціологіч
ному та культурологічному аспектах.
Люблінський Володимир Сергійович (1903 – 1968)
– кни
гознавець, дослідник давньої книги.
ародився у 1903 р.
авчався в Петерпбурзькому університеті
на історичному факультеті.
1922 – 1948 рр. працював у Пуб
лічній бібліотеці ім. М.
алтикова-Щедріна у Ленінграді, завідував
відділом рідкісної книги.
1949 р. започаткував роботу відділу реставрації інкунабул,
яким керував (1949 – 1957). До 1968 р. очолював лабораторію
консервації та реставрації книги, документа та письма
АН
СРСР
икладав історію книги в навчальних закладах
анкт-Петербурга.
сновні наукові праці дослідника пов’язані з вивченям ін
кунабул, альдін та ельзевірів (“
нтичные авторы в изданиях XV
в.”, “
аталог библиотеки
ольтера”, “
анняя книга как ступень
развития інформации”, “
аучное значение инкунабул” та ін).
Люблінському належить низка науково-популярних видань з іс
торії книговидання (“
а зоре книгопечатания”, “Подвиг Й. Гутен
берга”).
працях вченого книгознавство розглядається як частина
історії науки, історії людського суспільства.
Маслов Сергій Іванович (1880 – 1957
) —літературознавець,
фольклорист, дослідник стародруків, книгознавець.
ародився в 1880 р. у м.
чні на Чернігівщині в сім’ї селяни
на. Закінчив істрико-філологічний факультет
иївського універ
ситету (1907). Після складання магістерських іспитів
. Масков
розпочав викладацьку діяльність у київських навчальних закладах,
згодом очолив кафедру
иївського університету. Працюючи в ба
гатьох навчальних закладах, був одним з перших в
країні викла
дачів історії книги та історії бібліотек.
вої перші статті з історії книги і книгодрукування на
країні
Маслов публікує в 1920 – 1911 рр.
З 1923 р.
. Маслов починає співробітничати в журналі “Біб
ліогічні вісті”.
1923 – 1930 рр. працює в
країнському науковому
інституті книгознавства, очолює комісію та сектор історії книги
цього наукового осередку.
сновні наукові праці дослідника пов’язані з історією ук
раїнського друкарства та стародрукованої книги – “
країнська
друкована книга XVI – XVIII ст.”, “
тюди з історії стародруків”,
“Друкарство на
країні у XVI – XVIII ст.”, “
проба інструкції та
план роботи над складанням українського бібліографічного ре
пертуару XVI – XVIII ст.”.
сі вони написані вченим у 30-ті роки,
під час роботи в
країнському науковому інституті книгознавс
тва.
. Маслов зробив детальний бібліографічний аналіз 27 ру
кописів XVII – XIX ст., частина з яких належить до українського
письменства.
1925 р. вчений видав “
аталог ювілейної виставки
українського друкарства”, присвячений 350-річчю українського
друкарства.
ут забібліографованопонад 200 видань друкарень
країни за XVI – XVIII ст., що зберігались у бібліотеках
иєва
та окремих осіб. Матеріал розміщений за друкарнями; у межах
кожної друкарні – у хронологічному порядку.
пізніший період
наукової діяльності
. Маслов зосередився на досліджені творів
давньої літератури, написав монографію “
ирило
ранквіліон-
тавровецький та його літературна діяльність”, яка була видана
після смерті вченого у 1984 р.
Меженко (Іванов) Юрій Олексійович (1892 – 1969)
– кни
гознавець, бібліотекознавець, літературознавець.
ародився у 1892 р. у м. Харкові. Закінчив історико-філоло
гічний факультет Московського університету (1917). Працював
консультантом з питань бібліотекознавства та бібліографії в Гене
ральному секретаріаті
УНР
, очолював
нижкову палату
країни
(1920),
аду бібліотекарів
сенародної бібліотеки
країни (1918),
був засновником та директором
країнського наукового інституту
книгознавства (1922 – 1931), керував бібліотекою
АН
УРСР
(1945
– 1948).
Протягом 1934 – 1945 рр., 1948 – 1960 рр. жив у Ленінграді,
де очолював відділ науково-бібліографічної роботи в Публічній
бібліотеці ім. М.
алтикова-Щедріна, працював у навчальних за
кладах.
1960 – 1964 рр. – завідувач редакцією бібліографії
раїнської радянської енциклопедії (м.
иїв).
Ю. Меженко заснував і редагував книгознавчі видання, зок
рема, журнал
країнського наукового інституту книгознавства
“Бібліологічні вісті” (1923 – 1930), серію “
ауково-популярна біб
ліотека книгознавства”, “
руди
країнського наукового інституту
книгознавства”.
икладав бібліотекознавство та бібліографію у навчальних
закладах
країни, написав декілька посібників з цих дисциплін
(“Міжнародна децимальна бібліографічна класифікація” (1919),
“Бібліотечна техніка” (1921), Практическое руководство по биб
лиотековведении” (1924)). Ю. Меженко вважається першим тео
ретиком наукової бібліографії в
країні. Йому належить чимало
грунтових статей, рецензій, вступних статей до бібліографічних
покажчиків.
своїх книгознавчих працях вказував на необхідність
виділення бібліографії з системи дисциплін, об’єднаних назвою
“книгознавство і бібліологія” (“
еоретичні передумови організації
української бібліографічної роботи” (1926), “
ктуальні питання
української бібліографії” (1927)). Ю. Меженко поділяв читачів на
дві групи: 1) ті, яким бібліографія допомагає у доборі книг і сприяє
підвищенню культури читання; 2) фахівці з даного питання, а у
бібліографії загалом розрізняв загальну і спеціальну.
Ю. Меженко розробив також практичні аспекти методики
укладання бібліографічних покажчиків (“
пыт роботи по со
ставлению библиографии периодических изданий
оссии 1900
– 1916”), вперше підготував навчальний курс із загальної методики
бібліографії. Ю. Меженко – ініціатор створення загальноукраїнсь
кої бібліографії, репертуару української книжки за 1798 – 1916 рр.,
координатор підготовчих робіт, організатор низки нарад книго
знавців, бібліографів
країни (доповідь “Бібліографія української
книги, її завдання, обсяг і методи її створення”, 1946).
Як літературознавець Ю. Меженко написав декілька пра
ць з українського літературознавства 20-х рр.
едагував 11-томне
зібрання творів
.
ечуя-Левицького.
иступав з рецензіями на
твори українських письменників – П.
ичини, М.
ильського, Є.
Плужника, М. Хвильового та ін.
Павлик Михайло Іванович (1853 – 1915)
– громадський
діяч, журналіст і редактор, бібліграф, видавець.
ародився у 1853 р. в с. Монастирське на
таніславщині.
авчався у Львівському університеті (1874 – 1877), але через
нестатки і переслідування його не закінчив. Брав активну участь
у громадсько-політичному та культурному житті Галичини кінця
XIX – початку XX ст., зокрема разом з
.Франком видавав часопи
си “
овариш”, “Громадський друг”, “
арод”, газету “Хлібороб”,
альманахи “Дзвін” і “Молот”, серію науково-популярних та ху
дожніх видань для народу “Дрібна бібліотека”.
1903 – 1905 рр. М. Павлик був директором бібліотеки
ау
кового товариства ім.
. Шевченка, де впорядкував фонди, здійс
нив належну класифікацію видань. Завдяки наполегливій праці М.
Павлика у книгозбірні було започатковано книгообмін із наукови
ми установами та видавництвами багатьох європейських країн.
З іменем Павликатісно пов’язана історія бібліотечної справи,
йому належать одні з перших спроб вивчення запитів у Галичині
(“Про русько-народні читальні” (1887)).
днією з перших праць, що мала бібліографічний характер
була стаття “Потреба етнографічно-систематичної роботи в Га
личині” (1976).
ажливе значення для розвитку української пер
сональної бібліографії мав випуск “
писку творів
. Франка за
перше 25-ліття його літературної діяльності”, підготовлений М.
Павликом. єе було перше велике бібліографічне видання, при
свячене сучасному українському діячу.
покажчику реєструвалися
окремі видання і публікації з журналів, газет і збірників, зокрема й
передруки. Бібліограф зарахував переклади творів
.Франка росій
ською та угорською мовами, а також частково відгуки критиків.
Покажчики відрізнялися бездоганною точністю бібліогрфічних
записів, до багатьох з яких додано цінні примітки письменника.
Пеньо Етьєн Габріель (1767 – 1849)
– книгознавець, біб
ліограф, бібліотекар.
ародився у 1767 р. у м.
рк-ан-Барруа (Франція). Працю
вав бібліотекарем єентральної школи департаменту Приморська
ена.
втор низки грунтових книгознавчих та бібліографічних
праць, серед яких – “Бібліографічне керівництво, або Дослід
ження про давні та сучасні бібліотеки і про пізнання книг” (1800),
перший бібліографічний каталог втрачених (знищених) видань
ритичний, літературознавчий і бібліологічний словник най
важливіших книг, призначених для спалювання, заборонених чи
виправлених цензурою” (т. 1-2, 1806), “
ніверсальний бібліогра
фічний репертуар” (1812), “
лумачний словник з бібліології” (т.1-
2, 1802 – 1804).
Рубакін Микола Олександрович (1862 – 1946)
– книговида
вець, бібліограф, бібліопсихолог.
ародився у 1862 р. в м.
ранієнбаум, поблизу Петербурга.
Закінчив фізико-математичний та юридичний факультети Петер
бурзького університету, протягом усього житя займався самоосві
тою. З 1907 р. жив у Швейцарії
втор низки наукових праць, зокрема це “Практика самооб
разования”(1914), “Психологія читателя і книги”(1929). М.
убакі
ну належить створення нової галузі книгознавства-бібліопсихо
логії, яку він назвав наукою про соціальні і психологічні впливи.
Дослідник розробляв типологію видань у тісному вщаємозв’язку
з вивченям психології основних типів читачів.
айбільш яскраве
вираження бібліопсихологічна концепція отримала в книзі М.
бакіна “Психология читателя и книги.
раткое введение в библи
ографическую психологию” (1929).
айвідоміша праця дослідника – “
реди книг”.
пыт обзора
русских книжных багатств в связи с историей научно-философс
ких и литературно-общественных идей.
правочное пособие для
самообразования и для систематизации и комплектования обще
образовательных библиотек и книжных магазинов» (т. 1-3, 1911
– 1915). єе видання надає допомогу у самоосвіті читачу будь-якого
рівня, є видатним внеском в теорію і практику самоосвіти.
М.
убакіну належать також грунтовні праці з галузі бібліоте
кознавства (зокрема, про принципи комплектування книжкових
фондів), він активно працював у видавничій сфері – у видавництві
.
итіна (1902), спільно з Д.
лексєєвим створив власне видав
ництво “
убакін і
лексєєв”, зібрав дві великі бібліотеки (понад
230 тис. томів), які передав в дар народу.
ся діяльність М.
убакі
на періоду 1916 – 1946 рр. була спрямова на експериментальну
перевірку “основних законів бібліопсихології” та їх практичного
застосування в різних галузях книжкової справи.
рім “
реды книг”праці М.
убакін упорядкував і опублікував
більш як 20 покажчиків, каталогів рекомендаційного характеру,
склав списки кращих книжок російською мовою для Міжнародної
комісії інтелектеального співробітництва в Парижі (1924 – 1928).
За кордоном організував виставки видань радянських видавництв
(видвництва “
кадемии”, “
аботник просвещения” та ін.).
Сарана Федір Кузьмович (1921 – 1995)
– бібліограф, літе
ратурознавець.
ародився у 1921р. у с.Йосипівка на
іровогращині. Закін
чив бібліографічний факультет Харківського бібліографічного
інституту. Займався біблографічною і редакторською роботою в
крдержвидаві (нині видавництво “
країна”), працював в
кадемії
наук
УРСР
завідувачем сектору бібліографії
нституту літератури
ім.
. Шевченка, головним біблографом єентральної наукової біб
лотеки
кадемії наук
УРСР
, у видавництві “
УРЕ
”.
сновні праці Ф.
арани стосується бібліографії та літерату
рознавства, результативною у науково-бібліографчній діяльності
вченого була Шевченківська тематика.
1958 р. він опублікував
покажчик “Матеріали до бібліографії Шевченкіани за роки
ели
кої
ітчизняної війни», де вміщено понад 600 назв, які системати
зовані у семи розділах.
1958 – 1964 рр. Ф.
арана доопрацював
“Матеріали до бібліографії Шевченкіани”, і в 1968 р. видає капі
тальну працю “
. Г. Шевченко: Бібліографія ювілейної літерату
ри.1960 – 1964”.
З 1963 р. дослідник працює над фундаментальною бібліогра
фічною роботою “
лов’янська філологія на
країні”, укладає ряд
бібліографічних покажчиків (зокрема покажчика змісту журналу
“Літопис революції”, який видавався на
країні в 1922 – 1933 рр.,
покажчика “
идання
овариства для поширення політичних і на
укових знань
країнської
РСР
за 1948 – 1957 рр.”). З початку 60-х
рр. Ф.
арана працює у Головній редакції
радянської радянської
енциклопедії, де завідує редакціями літератури, мови, педагогіки,
народної освіти і бібліографії, бере активну участь у підготовці
науково-енциклопедичних видань “Шевченківський словник”,
сторія українського мистецтва”, довідника “
иїв”, першого та
другого видань
радянської радянської енциклопедії. За працю
над “Шевченківським словником “ Ф.
арану було відзначено Де
ржавною премією
країни ім.
. Шевченка.
Сікорський Микола Михайлович (1919 – 1997)
– книгозна
вець, редактор, бібліограф.
ародився у 1919 р. в с. Хутір Мінської області. Закінчив ре
дакційно-видавничий факультет Московського поліграфічного
інституту.
50-80-х рр. М.
ікорський очолював кафедру книго
знавства та редагування Московського поліграфічно інституту, де
розробив і прочитав цикл лекцій, які пізніше лягли в основу нав
чальної дисципліни “
еорія і практика редагування”.
1961 – 1963 рр. був головним редактором видавництва
ка
демії наук
СССР
. З1972 – 1979 рр. працював директором Держав
ної бібліотеки
СССР
М.
ікорський був засновником та головним редактором на
укового збірника “
нига.
сследования и материалы” (з 1959 р.),
очолював
омісію комплексного вивчення книги
аукової ради з
історії світової культури
кадемії наук
СРСР
(з 1979 р.).
Дослідник опрацював питання загальної теорії книгознавства,
журналістики, редагування, бібліотечної справи.
втор фундамен
тального підручника “
еория и практика редактирования” (1971),
головний редактор енциклопедичного словника “
ниговведе
ние” (1981), керівник авторського колективу підручника “
едак
тирование отдельных видов литературы” (1976), низки наукових
збірників книгознавчих матеріалів.
ніціатор та організатор проведення міжнародних конферен
цій з книгознавства, розробки низки наукових програм, пов’язаних
із дослідженням книги та теоретичних проблем книгознавства.
Сопіков Василь Степанович (1765 – 1818)
– бібліотекар,
бібліограф, засновник бібліографії та бібліотекознавства.
ародився в м.
уздалі у
олодимирській губернії у 1765 р.,
походив з купецької родини. Займався самоосвітою.
1788 р. від
крив у Петербурзі книжкову лавку з публічною “бібліотекою для
читання”, для якої видавав списки літератури. З1803 р. займався
перекладацькою і видавничою діяльністю, з 1811 р. працював по
мічником бібліотекаря в
мператорській публічній бібліотеці, де
створив окремий фонд російської книги та запровадив правило
доставки обов’язкового примірника будь-якої книги в Публічну
бібліотеку.
.
опіков увійшов в книгознавство як дослідник теорії біб
ліографії та історії книгодрукування в
осії і Західній Європі. Для
нього характерне особливе розуміння бібліографії як галузі, що
відзеркалює розвиток наук і виховує хороший смак у читачів.
опіков першим витлумачив поняття “слов’янське книгодруку
вання”, вважаючи, що це не лише книги російською і церков
но-слов’янською мовами, надруковані кирилицею, але й видання
мовами слов’янських народів, які послуговуються латинкою і гла
голицею.
сновна праця
.
опікова – “
пыт российской библиогра
фии” (ч. 1-5, 1813 – 1821, остання частина підготовлена до друку
після смерті автора
настасевичем).
ній вміщено опис 13249
книг і журналів, виданих російською і церковно-слов’янською мо
вами від початку книгодрукування і до 1818 р.
Франко Іван Якович (1856 – 1916)
– письменник, жур
наліст, критик, публіцист, громадський діяч, учений, видавець,
бібліограф.
ародився у 1856 р. в с.
агуєвичі на Львівщині в сім’ї коваля.
1877 р. закінчив філософський факультет Львівського універ
ситету.
1878 р. організував видання “Дрібної бібліотеки”- серії бро
шур з різних галузей знання.
півробітничав у часописах “Зоря”,
“Діло”.
1894 – 1897 рр. видавав журнал “Життє і слово”. Про
тягом 1893 – 1905 рр.
. Франко був головою Філологічної секції
аукового товариства ім.
. Шевченка, редагував “Збірники Філо
логічної секції”, “Літературно-науковий вісник”.
1878 – 1880 рр. організував видання “Дрібної бібліотеки”,
яка згодом трансформується в “Літературно-наукову бібліотеку”
(1889 – 1898).
півпрацював у часописах “Зоря”, “Діло”, “Правда”
, “
віт” та ін.
1894 – 1897 рр.
идавав журнал “Життє і слово”.
1885 р.
. Франко увійшов до складу
НТ
Ш і протягом 1855 – 1905
рр. був головою Філологічної секції
аукового товариства ім..
Шевченка, редагував “Збірники Філологічної секції”, “Літератур
но-науковий вісник” (1898 – 1907), а також брав активну участь у
виданні “Записок
НТ
Ш”.
1898 р. була заснована
тнографічна
комісія, головою якої став
. Франко, який пізніше був одним із
засновників і редакторів “
тнографічного збірника”.
Звернувшись до бібліографії вперше в 70-х рр. Х
Х ст.,
Франко цікавиться цією галуззю до останніх років свого жит
тя.
айбільш істотною за обсягом і значенням частиною біб
ліографічної спадщини є його бібліографічні огляди (“Галицьке
краєзнавство”, 1892), рецензії й анотації на книги, а такої інфор
мації про нові книги.
аких матеріалів нараховано понад 500.
Франко звертав увагу читачів на книги з багатьох галузей знань, а
також одним з перших на
країні звернувся до вивчення читаць
ких запитів.
. Франко цікавився ретроспективною бібліографією захід
ноукраїнської літератури, зокрема, брав участь у доповненні біб
ліографічних праць
. Левицького.
1898 р. письменник зробив
докладний опис десяти західноукраїнських видань 1848 – 1849
рр. з приватної колекції
стермана, які були невідомі іншим біб
ліографам. Його бібліографічна праця пожвавилась після органі
зації Бібліографічної комісії
аукового товариства ім.
. Шевчен
ка.
. Франко захоплюється ідеєю доповнення “Галицко-русской
библиографии XIX столетия”
. Левицького, продовжує дослід
ницьку роботу, сам займається пошуком книжкових раритетів. За
редакцією
.Франка Бібліографічна комісія
аукового товариства
ім.
. Шевченка видала п’ятий том “Матеріалів до української біб
ліографії”. З часом передбачалось включити до наступних томів
видання матеріалів, зібраних ним.
. Франко грунтовно відредагував та підготував до друку відо
мий “Покажчик змісту “Літературно-наукового вісника”, укладе
ний
. Доманицьким, висловив ряд принципових міркувань щодо
бібліографічної частини бібліографічного словника
. Левицько
го “Прикарпатська
усь в XIX віці в біографіях і портретах її де
ятелей”.
Ґигарь”
Вересень 1917 – березень 1920 рр., Київ, видавництво “Час”. Редактори:
В. Королів-Старий (1917, ч. 1 – 1919, ч. 18), М. Зеров (1919, ч. 19
– 1920,
ч. 31)
Часопис формували статті, рецензії, хроніка, повідомлення
про діяльність і плани видавництв, зміст нових книжок тощо.
убрики часопису: “
сторія”, “
сторичні оповідання”, “Публі
цистика”, “
кономіка”, “Політико-агітаційна література”, “
расне
письменство” (белетристика), “Педагогіка і школа”, “
идання для
дітей”, “Довідкова література”, “Медицина”, “Мистецтво”, “По
езія”, “
еатр і преса”, “Художні видання”, “Біографії”, “Часопи
си”, “Музика”, “
елігія та церква”.
озділ “
ритика і бібліографія” містив огляд тогочасних но
винок книжкового ринку
країни. До роботи над рецензіями було
залучено Д. Багалія,
. Білоусенка,
. Дорошкевича, Г. Митецько
го, М. Зерова,
.
римського,
. Лоського,
. Лотоцького,
. Мод
залевського,
.
леся,
. Петлюру, Д.
евуцького, М.
адовського,
.
вєнціцького,
. Черкасенка й ще більш ніж 60 авторів.
нигарь” вмістив понад 130 критичних розвідок: українська
книга в історичному аспекті та її сучасний стан, мовознавчі статті,
розвідки з питань бібліотечної справи та бібліографії, статті з про
блем художньої літератури й літературної критики. Прорецензова
но 1100 видів друкованої продукції (за ознаками наукової вартості,
проблематики, художньої цінності, актуальності, мови, зовнішньо
го оформлення). До роботи залучено понад 500 критиків.
Матеріал, опублікований на сторінках “
нигаря”, умовно
можна поділити на три частини. Перша – це статті, розраховані на
широкі кола читачів і присвячені питанням художньої літератури,
літературної критики, історії книги, книжковій торгівлі, культурі
книги; розвідки з питань бібліотечної справи та бібліографії. Друга
частина – відомості про літературне життя (“звістки і чутки”), видав
нича хроніка та листування редакції.
ретя, найбільша за обсягом,
частина власне бібліографічна і вміщувала, в основному, рецензії
(розділ “
ритика і бібліографія”), списи нових книг, надісланих до
редакції та спроби реєстру нових українських періодичних видань.
ле практично матеріал бібліографічного характеру містили усі
три частини.
Журнал припинив існування навесні 1920 року, коли в
країні
встановилася радянська влада, яка почала здійснення “культурних”
реформ, внаслідок яких ліквідовувалися приватні бібліотеки. “
ни
гарь” було закрито “на основі, що не може бути ніякого видавниц
тва ні книжок, ні журналів, крім державних”.
Список рекомендованої літератури:
1.
Гринівський Т.
Діячі української культури на сторінках
часопису “
нигарь” // Друкарство. –
., 2003. – №
4.
92–95.
2.
Дашкевич Я.

нигарь” – журнал епохи революцій і
контрреволюцій //
країна.
аука і культура. –
., 1991.
ип. 25. –
. 26–44.
3.
Квітко І.
едакторська проблематика на шпальтах жур
налу “
нигарь” //
країнська періодика: історія і сучас
ність:
ези доповідей і повідомлень
сеукраїнської науко
во-теоретичної конференції (9-10 гр. 1993 р.). – Львів, 1993.

. 180–184.
4.
Королевич Н., Лазебний Л.
нигарь” через сімдесят
років //
нижник. –
., 1990. – № 4. –
. 39–40.
5.
Петров С.
ак народжувався часопис “
нигарь” //
Друкарство. –
., 2001. – № 1. –
. 4–6.
6.
Чорній В.
Журнал “
нигарь” (1917–1920) як джерело
до бібліографії української книги // Записки наукової біб
ліотеки ім.
.
тефаника. –
., 1995. –
ип. 3. –
107–115.
Ґижка”
1921–1923 рр., Станіславів, видавництво “Бистриця”. Редактор:
І.
Чепіга.
півпрацювали з часописом: М. Глущинський,
. Дорошен
ко, З.
узеля, Б. Заклинський, Б.
жепецький, М. Чайківський, Д.
Дорошенко,
.
ірополко, П.
лунний та інші.
важаючи, що “
нижка” видається передусім в інтересах ви
давців і книгарів, редакція одночасно сподівалася на зацікавлення з
боку найширших кіл інтелігенції, тому освітнім товариствам і чи
тальням надсилала журнал безкоштовно.
Протягом усього часу “
нижка” зберігала сталу структуру,
кожне її число складалося із чотирьох розділів:
.
татті,
ІІ
.
ецен
зії,
ІІІ
. Бібліографія,
V. Хроніка. Були представлені усі жанри, ха
рактерні для більшості критико-бібліографічних часописів.
статейному розділі “
нижки” переважають публікації агіта
ційного та інформаційного характеру, що обговорювали питання
видавництва і поширення української книги.
изка публікацій тор
кається непростих стосунків з українськими книгарями в
мериці
та
анаді. Загалом “
нижка” приділяла велику увагу українському
видавничому рухові, проте були відсутні солідні наукові публікації,
що значно знижувало її вартість у порівнянні з “Бібліологічними
вістями” та “
країнською книгою”.
кремі розділи відводились на поточну та критичну біб
ліографію.
різних розділах друкувалися більш чисельні тематич
ні списки літератури, реєстр українських видавництв і періодичних
видань, видавничо-торговельні списки книг. Проте поточна біб
ліографія містила чимало пропусків, помилок і неточностей через
те, що не завжди існувала можливість звірки.
елике значення видавці “
нижки” надавали рецензуванню
нових книг.
айчастіше увагу рецензентів привертали твори ху
дожньої літератури, адже за кількістю назв вони займали перше
місце серед видань. Доволі часто у рецензії був присутній момент
рекомендації.
озділ “Хроніка” інформував читача про основні події то
гочасного культурного життя.
ут друкувалися повідомлення про
конкурси, свята, виставки, ювілеї письменників тощо, висвітлюва
лись заходи, пов’язані з діяльністю книгознавчих організацій.
рім
традиційного для більшості часописів огляду культурних явищ,
нижка” систематично подавала в “Хроніці” списки й адреси ук
раїнських видавництв, книгарень, періодичних видань.
Список рекомендованої літератури:
1.
Антоник О.
країнські книгознавчі видання на емігра
ції у 20–30-ті рр. //
країнська періодика: історія і сучас
ність: Доповіді і повідомлення четвертої
сеукраїнської
наук.-теорет. конференції (19–20 грудня 1997 року).
– Львів,
1997.

. 91–94.
2.
Рибчинська Н.
нижка” (1921–1923): історико-книго
знавчий аспект // Записки Л
Б ім.
.
тефаника.
– Львів,
2000. –
ип. 7/8. –
. 121–135.
Ґига”
1921 р., Відень-Київ, збірник Об’єднання українських видавців. Редак
тор: Д. Антонович.
Збірник, солідний за змістом та обсягом (80 сторінок), мав
служити “урегулюванню” українського видавництва за кордоном,
“вияснити” потреби книжкового ринку в
країні і можливість від
повідати цим потребам з-за кордону.
Програма збірника і зміст опублікованих матеріалів свідчать
про широкий бібліологічний характер видання.
труктурно пуб
лікації “
ниги” можна поділити на проблемно-аналітичні стат
ті, рецензії, інформаційні огляди (з питань літературного життя,
діяльності видавничих товариств та науково-літературних установ
тощо), різноманітні бібліографічні матеріали й оголошення про
книжковий асортимент того часу.
еред статей варто виокремити “Бібліографічні мандрування”
лька Борщака (йдеться про унікальні документи з життя і діяль
ності Пилипа
рлика, знайдені автором у паризьких архівах).
Загалом україніка була наріжним каменем “
ниги”. Про це пе
реконливо свідчать стаття М. Грушевського “
країнські стародру
ки” та бібліографічний огляд
.
алиновича “Літопис української
публікації” за 1918 рік.
Хроніка фіксує видання про
країну шведською, французь
кою, італійською мовами, інформує про виставку книг у
ідні, про
музеї українського наукового товариства у
иєві тощо.
ийшов лише один випуск збірника.
Список рекомендованої літератури:
1.
Антоник О.
країнські книгознавчі видання на емігра
ції у 20–30-ті рр. //
країнська періодика: історія і сучас
ність: Доповіді і повідомлення четвертої
сеукраїнської
наук.-теорет. конференції (19–20 грудня 1997 року).
– Львів,
1997.

. 91–94.
“вібліґлґгічҐі єісті”
1923–1930 рр., Київ, видавався Українським науковим інститутом
книгознавства. Головний редактор: Ю. Меженко, директор УНІКу.
идання готував гурток київських бібліографів – М.
ванченко,
.
гнатієнко, Д. Лисиченко, Ю. Меженко,
. Міяковський, Я.
те
шенко, М. Ясинський та ін.
Загалом на сторінках “Бібліографічних вістей” надруковано
250 статей більш як 100 авторів, не враховуючи численних замі
ток, за якими можна вивчати історію книжкового життя
країни
20-х років.
еред дописувачів були академіки
. Єфремов, Д. Ба
галія, П.
утковський,
. Перетц,
.
овицький, київські науков
ці Д. Балика, Б. Зданевич,
.
гнатієнко,
.
ондра,
. Маслов, П.
Попов, М. Ясинський, харківські вчені
.
йзеншток,
. Дубняк,
.
озаченко, М. Яшек, одеські дослідники
. Боровий, Б.
ома
ров,
.
убінштейн, та представники Західної
країни М.
озняк,
. Дорошенко,
.
рип’якевич,
.
вєнціцький,
.
алинович.
сторінках “Бібліографічних вістей” також виступали вчені Москви,
Ленінграді, інших міст
осії, Білорусі, оскільки журнал був у своє
му роді єдиний на весь
оюз і гуртував довкола себе прогресивні
наукові сили.
убрики журналу: “Miscellanea”, “
ецензії.
гляди”, “Хроні
ка”, “Пам’яті згаслих”, “Personalia”, “По закордонних часописах”,
“Varia”, “Desiderata”, “Бібліологія”, “Бібліографія”, “Бібліоте
кознавство”, “
идавнича справа”, “Друкарство”, “Бібліофілія”,
“Мистецтво книги”.
Характерною рисою часопису була велика увага до історії та
мистецтва книги. Публікуючи відповідні статті, редакція ставила
перед собою завдання на прикладі досягнень книжкового мистец
тва минулого виховувати кадри поліграфістів і художників, сприяти
створенню нової книги.
журналі друкувалися огляди фондів ста
родруків багатьох бібліотек, що надає публікаціям “Бібліологічних
вістей” особливого значення.
журналі розміщені також роботи
методологічного характеру щодо описання стародруків.
евід’ємною складовою часопису було вміщення у різних
формах бібліографічної інформації: списки видань
УНІК
у, покаж
чики “Бібліотековіана
сенародної бібліотеки
країни”, покажчи
ки
. Дорошенка і
.
оздовського “Л. М.
олстой в українських
перекладах”,
. Дорошенка “Гоголь українською мовою”, приста
тейні списки, наприклад, до статті про
.
алиновича, бібліогра
фічні огляди змісту як радянських, так і зарубіжних газет і журналів
тощо.
При потребі в “Бібліографічних вістях” використовувався не
тільки ілюстративний матеріал, а й поліграфічне оздоблення.
ак,
ювілейний випуск журналу (1924 р.), присвячений 350-річчю ук
раїнського друкарства, оформлено з використанням оригінальних,
стилізованих під стародруки, заставок, ініціалів, кінцівок. Ю. Ме
женко залучав найкращих художників-графіків, тому часопис був
прекрасно ілюстрований і мав мистецьку обкладинку Ю. Михай
лова. Художнє оформлення, вдало поєднуючись зі шрифтами та
рамкою на обкладинках, справляло приємне враження на читача і
свідчило про високу видавничу і художню культуру редакторів.
Список рекомендованої літератури:
1.
Бібліографічні вісті, 1923–1930
:
истематичний аното
ваний покажчик /
клад. Г.
овальчук:
аціональна пар
ламентська бібліотека. –
.:
брис, 1996.
– 58 с.
3.
Ковальчук Г.
Журнал
УНІК
у “Бібліологічні вісті”
//
Бібліотечний вісник. –
.:
НАН
країни,
ім.
.
.
ер
надського, 1997. – № 2. –
. 26–28.
4.
Ковальчук Г.
Феномен
УНІК
у //
нижник. – 1991
– №
2. –
. 36–39.
5.
Королевич М., Лазерний Л.
Прекрасно редагований фа
ховий журнал //
нижник. – 1992. – №
1.

22–23.
6.
Рибчинська Н.
“Бібліологічні вісті” (1923–1930) в кон
тексті української книговидавничої періодики // Записки
Б ім.
.
тефаника. –
., 1999.

ип.
11.

. 145–147.
“ттара
кр࿥а”
1924–1925 рр., Львів, видає Книгарня Наукового товариства ім. Шев
ченка, згодом Наукове товариства ім. Шевченка. Редактор: І. Кревецький.
виданні вміщувалися статті з історії і культури старої
краї
ни, про історичні традиції, видатні постаті держави, мемуари, давні
пам’ятки, історичні документи тощо.
днак редакція розуміла
раїну не у “вузькій етнографічній концепції, але як географічно-
державну одиницю”.
ерідко номери часопису були присвячені
окремим темам або ж виходили спеціальними випусками.
ак, 1924
року побачили світ спеціальні випуски “
350-ліття друкарства на
країні” (ч. 2/5), “
країнський некрополь” (ч. 6), “
країнська ме
муаристика в Х
Х–ХХ ст.” (ч. 9/10).
убрики часопису: “Замітки і матеріали”, “Хроніка” (часом
мала підрубрику “Ukrainica”, що друкувалась також як самостійна
рубрика), “Miscellanea”, “
цінки і звіти”, “Бібліографія”, “
ові
книжки” тощо.
Під рубрикою “Бібліографія” вміщено рецензії на праці
гієнка,
.
олесси, М.
озняка, Я.
трипського,
.
тудинського,
Д. Багалія, Д. Дорошенка, Д.
нтоновича,
.
ічинського тощо.
рім того, іноді у часописі аналізувались наукові видання, зокрема
“Бібліографічні вісті”, “
країна”.
убрика “
ові книжки” вміщувала короткий перелік книжко
вих новинок.
Загалом автори статей та дописів турбувалися питаннями за
гальнонаціонального характеру.
Список рекомендованої літератури:
1.
Антоник О.
країнські книгознавчі видання на емігра
ції у 20–30-ті рр. //
країнська періодика: історія і сучас
ність: Доповіді і повідомлення четвертої
сеукраїнської
наук.-теорет. конференції (19–20 грудня 1997 року).
– Львів,
1997.

. 91–94.
2.
Животко А.
сторія української преси. –
., 1999.
291.
“вібліґтїчҐий пґр೥ик”
1925–1926 рр., Львів, видання товариства “Просвіта”. Редактор: М.
Галущинський.
півпрацювали з часописом М.
озняк,
.
алинович,
. До
рошенко,
. Мудрий,
. Яворницький.
Завданням видання була “допомога” самоосвітнім прагненням
народу, надання послуг читальням і членам “Просвіти” у плані
інформування про книжковий ринок.
міщувалася докладна ін
формація про ті видання, які можна було придбати в Галичині.
Часопис зазначав, що не ставить за мету дати повну бібліографію
українських видань, а орієнтується насамперед на доступні, ті, що
можуть формувати бібліотеки товариства “Просвіта”.
Докладна бібліографічна інформація подавалася за кількома
напрямами – історія, природа і техніка, економіка, дитяча і художня
література.
міщено велику кількість коротких анотацій про книги
багатьох авторів як з різних галузей знань, так і на художні твори.
собливої уваги заслуговують вміщений на сторінках “Бібліотеч
ного порадника” “
пис видань товариства “Просвіта” (1868–1929
рр.)”
.
алиновича та ведена ним рубрика “
країнська просві
тянська бібліотека”, у якій друкували статті бібліографічного та
просвітницького характеру М. Галущинський, М. Литвицький,
Малицька,
.
адзикевич,
.
тарий,
. Шимович, Ю. Яворацький
Список рекомендованої літератури:
1.
Бутрин М. Л.
Бібліографічні інформація на сторінках
української преси в Галичині 20–30-х років ХХ ст. //
раїнська періодика:
сторія та сучасність:
ези доп. і пові
домл.
сеукраїнської наук.-теорет. конф. (9–10 груд. 1993
р.). – Львів:
НАН
країни, Л
Б ім.
.
теваника,
аук.-до
слідний центр періодики, 1993. –
. 206–211.
2.
Галушко М. В., Романюк М. М.
країнські часописи
Львова 1848–1939 рр.:
сторико-бібліогр. дослідж.:
3-х т.:
. 3, кн. 1. – Л.:
віт, 2003. – 912 с.
3.
Галушко М. В., Романюк М. М.
країнські часописи
Львова 1848–1939 рр.:
сторико-бібліогр. дослідж.:
3-х т.:
. 3, кн. 2. – Л.:
віт, 2003. – 928 с.
Ґигґлюб”
1927–1932 рр., Прага (Чехословаччина), видання Українського това
риства прихильників книги. Редактор: С. Сірополко, голова Товариства.
кожному числі “
ниголюба” був розділ “Хроніка”, у якому
вміщувались повідомлення про тематику рефератів, прочитаних
на фахових наукових засіданням
овариства, а часом і тексти цих
рефератів.
1927 році на сторінках “
ниголюба” почалась і в цьому ж
році припинилась реєстрація українських періодичних видань. Зі
сторінок часопису також дізнаємося про видавництва за кордоном,
які продукували українську книгу (Чехословаччина,
встрія,
імеч
чина).
До 15 числа у “
ниголюбі” існувала рубрика, в якій подавали
ся відомості про україніку чеською, німецькою, італійською, фран
цузькою, англійською, вірменською тощо мовами. єі матеріали
були епізодичного характеру. Для полегшення бібліографічної
роботи бібліотечно-бібліографічна комісія
овариства мала намір
здійснити огляд місцевих бібліотек і реєстрацію важливих пуб
лікацій з книгознавства, українознавства, що є в цих бібліотеках,
скласти покажчик бібліотечних сигнатур до них для полегшення
загального користування ними українських дослідників.
а сторін
ках “
ниголюба” знаходимо статтю
.
ірополка, який системати
зував певний каталог і зареєстрував 96 назв українських періодич
них видань.
Список рекомендованої літератури:
1.
Антоник О.
країнські книгознавчі видання на еміграції
у 20–30-ті рр. //
країнська періодика: історія і сучасність:
Доповіді і повідомлення четвертої
сеукраїнської наук.-тео
рет. конференції (19–20 грудня 1997
року).
– Львів, 1997.
. 91–94.
2.
Лазебний Л.
мігрантський жовто-блакитний “
ниго
люб” //
нижник. – 1991. – № 5. –
. 23–24.
3.
Чорній В.
Діяльність
країнського товариства прихиль
ників книги у Празі і журнал “
ниголюб” (1927–1932)
//
Записки Л
Б ім.
.
тефаника. – Львів, 2000.

ип. 7/8.
. 173–180.
ҐижҐик”
1927 р., Львів, видання “Союзу українських накладень і книгарень”. Від
повідальний редактор: М. Матчак.
едакція планувала “реєструвати всю українську видавничу
продукцію на західноукраїнських Землях (себто на тих українських
землях, які нашлися під Польщею,
умунією, Чехословаччиною)
та у всіх прочих державах Європи і
мерики, де живуть українські
емігранти”.
еєстрація друкованої продукції проводилося згідно із
започаткованим “Літописом українського друку”, який видавався у
той період українською
нижковою палатою у Харкові.
першу чергу реєстрації на сторінках “
нижника” підляга
ли неперіодичні видання. Ля опису періодики планувалося відво
дити окремі випуски журналу. Методика реєстрації нових видань
відповідала правилам, розробленим
країнським інститутом кни
гознавства. Здійснюючи важливу роботу з реєстрації української
книги, журнал враховував також видання, що готувалися до друку.
При цьому відомості про книгу подавалися мовою оригіналу.
наміри редакції входило друкувати цікаві статті про видавни
чі та книжкові справи.
часописі подано схему бібліографічного опису видань, спис
ки книг, календарів, каталоги, видані в
країні у 1926 році.
писки
представлених видань подавалися в алфавітній послідовності.
ад
руковано “Покажчик тих видань в чужих мовах, що дотичать до
українського народу та українських земель” – UKRAINICA, пов
ну реєстрацію готував
.
алинович.
ожен бібліографічний опис
містив у собі точні відомості про книгу: автора твору, рік видання,
заголовок та підзаголовок, місце видання, відомості про видавця,
друкарню, формат, кількість томів, частин, сторінок, малюнків, до
датків, примірників, ціну, зміст, додаткові дані щодо назви серії чи
колекції, в якій видано твір, матеріали щодо особливостей видання
чи твору тощо.
едакція зверталася до видавців з проханням більш виважено
та відповідальніше підходити до надсилання обов’язкових примір
ників до бібліотеки
НТ
Ш у Львові, підкреслюючи, що на основі
отриманих книг буде відбуватися реєстрація видань у “
нижни
ку”.
Список рекомендованої літератури:
1.
Галушко М. В., Романюк М. М.
країнські часописи
Львова 1848–1939 рр.:
сторико-бібліогр. дослідж.:
3-х т.:
. 1, кн. 2. – Л.:
віт, 2003. –
. 658–660.
2.
Животко А.
сторія української преси. –
., 1999.
291.
кр࿥ська кҐига”
1937–1939 рр., Львів, видання Бібліологічної комісії НТЩ та Ук
раїнського Товариства Бібліофілів. Головний редактор: Є.-Ю. Пеленський.
За програмою редакції зміст часопису: розвідки про історію
українських рукописів, книжок і преси; інформація про нові ук
раїнські видання; історичне і сучасне бібліотекознавство; бібліо
фільство, справи, пов’язані з мистецьким вивченням книжки та за
галом її культурою; бібліографічні покажчики поодиноких видань,
біжуча західноукраїнська повна бібліографія; книгознавча всячина.
Головний редактор Є.-Ю. Пеленський був автором багатьох
публікацій. До співпраці в журналі були залучені не лише місцеві,
львівські, сили (
.
рип’якевич, М.
озняк,
. Пачовський, М.
уд
ницький,
.
ревецький, Б.
оманенчук,
. Дорошенко та інші), а й
видатні діячі книги з еміграції – Чехословаччини, Франції,
імеч
чини (Л. Биковський,
. Борщак, Д. Дорошенко,
. Животко,
ірополко, П. Богацький, Д. Чижевський, П. Зленко,
.
оролів-
тарий). Журнал передруковував також дослідження
ергія Єфре
мова з поля літературознавства та книгознавства.
айцікавіше й
найглибше на сторінках “
країнської книги” було подано розвідки
про видатних українських книголюбів, про приватні бібліотеки іс
торичних діячів
країни, про рідкісні стародруки, що їх збереглося
обмаль, а деякі були унікальними.
сновні рубрики видання: “
сторичне книгознавство”, “Біб
ліотекознавство”, “Мистецтво книги”, “Бібліографія”, “
нижкова
справа в сучасному”, “
ові видання”, “
ецензії” тощо.
ивчаючи поточну бібліографію творів друку в Галичині за
країнською книгою” ми отримаємо цінну інформацію про чис
ленні видавництва і друкарні того періоду.
ак, найбільша частина
книжок, виданих 1937 року і зареєстрованих часописом видана у
Львові – 450 із 623.
ешта припадає на інші міста не тільки в Га
личині, а й Польщі, Чехії,
анаді. Протягом 1938 року “
країнська
книга” нарахувала 570 назв видань. Досліджені відомості свідчать
про значне зниження обсягу книжкової продукції в цьому році.
1939 року вийшло лише одне число “
країнської книги”.
Часопис виходить ще й у 1942–43 рр. на теренах Польщі.
Згодом через десятки років українська діаспора в
ор
ганізувала випуск щоквартальника “бібліографії і книгознавства”
овариства українських книголюбів і бібліофілів й
овариства ук
раїнських бібліотекарів та Бібліографічної комісії
НТ
Ш під тією ж
назвою – “
країнська книга” – та з тією ж обкладинкою М. Буто
вича.
едактором став Богдан
оманенчук. Проте це видання було
цілком іншим за змістом.
Список рекомендованої літератури:
1.
Бутрин М. Л.
Бібліографічні інформація на сторінках
української преси в Галичині 20–30-х років ХХ ст. //
раїнська періодика:
сторія та сучасність:
ези доп. і пові
домл.
сеукраїнської наук.-теорет. конф. (9–10 груд. 1993
р.). – Львів:
НАН
країни, Л
Б ім.
.
теваника,
аук.-до
слідний центр періодики, 1993. –
. 206–211.
2.
“Українська книга”
:
нотований покажчик змісту часо
пису. –
.: Маг, 1998. –
. 3–6.
Відповідальний редактор
Надія
ЕЛІНС
КА
омп’ютерна верстка і дизайн
К
сенія Дітчук
Підписано до друку __.__.____ Формат 84×108/32.
Гарнітура Garamond. Папір офсетний. Друк офсетний.
м.-друк. арк. 8,82
бл.-вид. арк. 6,98 Зам № _______
іддруковано з готових діапозитивів у друкарні
ОВ

з-
рт”
вул.
озланюка, 17, Львів, 79017
лектронна адреса: [email protected]

Приложенные файлы

  • pdf 24104132
    Размер файла: 4 MB Загрузок: 0

Добавить комментарий