ShPORI PERFEKT AZIYa ред


Проблема територіального суверенітету у зовнішній політиці Японії в 50-і – 70-і рр.
Сан-Франциський мирний договір. Після закінчення воєнних дій на Далекому Сході й підписання акта про капітуляцію Японію окупували американські війська, що виступали від імені всіх союзних держав. Верховна влада у країні перейшла до рук американської окупаційної армії, яку очолював генерал Дж. Макартур
Американська адміністрація зробила дуже багато для ліквідації японського мілітаризму, для впровадження конституції (почала діяти з 3 травня 1947 р.), проведення низки прогресивних реформ, які усунули середньовічні пережитки і спрямували країну на шлях буржуазно-демократичного розвитку. Так, у конституції 1947 р. владі імператора було надано номінального характеру — її обмежили статусом "символа держави та єдності нації". Завдяки аграрній реформі 1946—1949 рр. було ліквідовано поміщицьке землеволодіння. Держава викупила в багатіїв і продала селянам 80% усіх сільськогосподарських угідь. Отже, збільшився внутрішній ринок Японії. Крім того, серйозної структурної перебудови зазнала вся економічна система країни. Було успішно здійснено й реформу податкової системи, запропоновану американським. фінансовим радником Доджем.
Для підписання угоди про мир з Японією 20 липня 1951 р. у м. Сан-Франциско (СІЛА) було скликано мирну конференцію за участю делегацій 52 країн. Одначе на конференції були відсутні делегації азійських країн, з якими воювала Японія. Делегації СРСР, а також Польщі та Чехо-Словаччини відмовилися поставити свої підписи під угодою, що була підписана 7 вересня 1951 р.
Учасники угоди оголосили про припинення стану війни з Японією, визнали повний суверенітет японського народу над Японією та її територіальними водами. Японія визнала незалежність Кореї, відмовилася від усіх прав і претензій на Тайвань та інші острови у Тихому океані. Один із пунктів угоди проголошував відмову Японії "від усіх прав, правозасад і претензій на Курильські острови і на ту частину острова Сахалін і прилеглих до нього островів, суверенітет над якими Японія набула за Портсмутського мирною угодою від 5 вересня 1905 року". В угоді було обумовлено можливість розміщення або залишення іноземних збройних сил на японській території за дво- чи багатосторонньою угодою.
Того ж дня було підписано Угоду про безпеку між Японією та США, що закріпила перебування американських військ на території Японії.
Таким чином, хоч Японія відмовилася від Курильських островів і Південного Сахаліну, СРСР не підписав Сан-Франциської мирної угоди. Це дало змогу Японії поставити питання про Південнокурильські острови (Шикотан, Хабомаї, Кунашир, Ітуруп), які належали їй за Портсмутським договором.
Тільки у жовтні 1956 р. в Москві було підписано Спільну декларацію СРСР і Японії, що юридично припиняла стан війни між державами та проголошувала відновлення миру і добросусідських відносин між двома країнами. Мирну угоду так і не було підписано. Проблему островів не розв'язано й досі.
Основні правові та політичні засади демілітаризації японської політики.
Важливою позитивною мірою по зміні державного устрою Японії було ухвалення 3 листопада 1946 р. нової конституції, що набула чинності 3 травня 1947 р. (діє по теперішнього часу). Вона скасувала абсолютну монархію і фактично усунула імператора від політичної влади, оголосивши його тільки «символом єдності нації». Була проголошена суверенна влада народу. Новим в практиці буржуазного державного права з'явилася декларація про відмову Японії «від війни як суверенного права нації, а також від загрози або застосування озброєної сили як засобу вирішення міжнародних суперечок».
Конституція Японії забороняла створювати озброєні сили, але ця заборона була частково обійдена в 1950 році, коли були утворені Резерв національної поліції і «сили самооборони», які по своєму вигляду і функціям не відрізнялися від армії. Поступово чисельність цих формувань виросла до 250 тис. чоловік, на чому це зростання і припинився. Витрати на оборону складали менше 1% від ВНП (який, проте, різко ріс) і близько 6-7% витрат бюджету на зміст уряду, що було відносне скромним показником. У 70-х роках в Японії почалися спори, чи слід їй перетворюватися на ядерну державу: її вага в світі прямого говорила на користь такого рішення, але існували особливі як політичні, так і конституційні перепони. Японія підписала Договір про часткову заборону ядерних випробувань, хоча це було зайве, якщо чітко дотримуватися конституції, і до того ж громадськість Хіросіми і Нагасакі надзвичайно хворобливо реагувала на здійснення ядерного варіанту. Інцидент, що відбувся в 1954 році, посилив антиядерні настрої. У березні цього року японське риболовецьке судно «Фукурю мару» («Щасливий дракон»), знаходячись в декількох милях за межами зони, закритої для рибальства зважаючи на американські ядерні випробування на острові Бікіні, потрапило під радіоактивні осідання від водневої бомби.
Доктрина Йосіди.
Прем'єр-міністр Йосида Сигэру прийшов до влади в Японії в 1946 році. У той час ВВП країни становив $10,31 млрд. Прем'єр використав для підйому японської економіки свої гарні відносини з американцями.
Згідно "доктрини Йосіди", Японія довірила власну безпеку США, витрачала на військові потреби лише 2% бюджету, а зекономлені засоби кинув на піднесення промисловості під гаслом "Наздоженемо Америку!".
Основна суть доктрини — відновлення та посилення позицій Японії у міжнародній торгівлі. Енергію японського народу слід направити на розбудову економіки, використовуючи дешеву привізну сировину, а зовнішню політику проводити під захистом США.
Незабаром вона стала другою економічною державою миру. Коли Йосіда пішов у відставку в 1954 році ВВП країни становив уже $118,89 млрд.
Основні пріоритети зовнішньої політики Японії у 1980-і рр.
Розвиток подій у світі і передусім посилення „х.в.” на початку 80-х рр. Не сприяли відродженню Японії як самостійного центру міжнародної політики, що володіє відповідним арсеналом засобів реалізації власних зовнішньополітичних інтересів. Японія так і не стала великою політичною державою, хоча майже всі цілі та завдання доктрини національних інтересів зразка 70-х втілила. На початку 80-х прем`єр-міністр Охіра проголосив доктрину „Тихоокеанського співробітництва”(див. Я. в АТР). Після смерті Охіра її обговорення на деякий час припинилося, оскільки новий прем`єр Судзукі по-іншому бачив ЗП, що вилилось у доктрині „комплексного гарантування національної безпеки”(КГНБ). Саме на КГНБ ґрунтувалась практична діяльність Я. на міжнародній арені у 80-ті рр. Доктрина складалась з трьох частин. На перший план винесена політична безпека, специфіка якої полягала не лише в зміцненні стратег. Трикутника США-Європа-Японія, а й у бажанні утворити інший: США-Японія-Китай. Причина- антирадянська і пекінська політика Вашингтона. Друга складова – економ. безпека – необхідність розв`язання суперечностей за лінією Захід- Схід і Північ-Південь . Третя складова – воєнна безпека, що передбачала зміцнення військових зв`язків зі США, іншими членами НАТО і власних збройних сил. При цьому зона дії останніх розширювалась на 1000 миль від території Я. Наголошується на ідеїї глобальності та неподільності безпеки всієї ринкової зони перед лицем загрози з боку РС. Яскравим прикладом економічного внеску у боротьбу з РС являють собою економічні санкції початку 80-х.
Головним ЗП партнером Я. залишались США, багатосторонні відносини з якими продовжували розвиватись, проте були економічні конфлікти (незбалансована торгівля).Намагаючись зменшити економ. тертя, яп. уряд не рідко спекулював на зацікавленості США мати сильного партнера в Азії і на Тихому океані.Я. консультувалась з США по всіх аспектах власної дипломатії, підкреслюючи солідарність з глобальним курсом США і особливе значення японо-американського „договора безпеки”. Рамки його дії були уточнені і розширені в 1978р. „Керівними принципами двосторонньої співпраці в області оборони”. З початком 80-х США вимагали від Я. збільшити витрати на власну оборону і на утримання амер. Військ на території. На зустрічі Рейгана і Накасоне в 1983р. підкреслено „спільна доля” країн на Тихому океані. Накасоне заявив про прагнення Я. стати „нетонучим авіаносцем”.В 1987р. досягнуто угоди про участь яп. фірм в науково-дослідних роботах в рамках амер. „стратегічної оборонної ініціативи”. Негативний вплив на яп.- рад. Відносини мало посилення амер.-рад. Конфронтації, ввід рад. військ в Афганістан, посилення угрупування сухопутніх військ РС на Далекому Сході для стримування Китая, розміщення рад. військ на Курильських о-вах. На зустрічі глав держав „G7” 1988р. Такесіта закликав Захід чинити „міжнародний тиск” на РС з „проблеми повернення північних територій”. При візиті Шеварднадзе в Токіо Такесіта виразив надію на позитивні зміни в рад-яп. стосунках, домовлено про зустріч вищих керівників РС і Я.
Зовнішньополітичні стратегії Японії у 1990-і - 2000-і рр.
Після закінчення „х.в.” в Я. знов спалахнули дискусії щодо її майбутньої міжнародної ролі. Геостратегічна ситуація навколо неї ускладнювалася: занепокоєність з приводу зменшення військової присутності США в регіоні, майбутня поведінка Китаю та намірів Я. стати воєнною державою. В офіційних яп. документах початку 90-х рр. Ці загрози мали такий вигляд: Росія, корейський вузол, Китай, ПСА(раніше малася на увазі нестабільність в Індокитаї, тепер – тер. Суперечки в Під.-Кит. морі). ЗП Я. в 90-х не була теоретично оформлена як офіційна доктрина. Її лідери фактично взяли на озброєння концептуальні засади доктрини національних інтересів США. В рамках концепції нового світового устрою Токіо мав на меті: гарантувати мир і безпеку; поважати свободу і демократію; гарантувати безпеку та процвітання у світі в межах системи відкритої ринкової економіки; захищати навколишнє середовище, в якому забезпечуються гуманітарні стандарти життя; встановити стабільні МВ, базовані на діалозі та співробітництві. Головними стовпами ЗП Я. в 90рр. Були японо-америк. Відносини як основа всієї ЗП; зміцнення зв`язків з країнами АТР; участь у розв`язанні глобальних проблем(нерозповсюдження зброї, гуманітарна допомога та інтелектуально-культурна програма). На тлі офіційної позиції уряду в країні не припиняються дискусії щодо „вибору шляху”, тобто певної нової стратегії ЗП. Ці дискусії фокусуються на таких варіантах: пан`японізм, неоазіанізм(два варіанти на чолі з Я. або ж двосторонній кондомініум з КНР); спільна глобальна гегемонія(два варіанти – економічний і військово-політичний) та спільна регіональна гегемонія.1993р. доктрина Міядзави передбачала необхідність більш тісної співпраці з членами АСЕАН у пошуках тривалого бачення майбутнього миру і безпеки в регіоні. Сьогодні в Я. є реальним один напрям – на США, або ширше – на Захід. Сучасна політика Японії базується на доктрині спільної глобальної гегемонії. Три групи еліти, що підтримують його. Перша – за збереження наявних відносин з США з невеликими модифікаціями. Я. готова надати США право відповідати не лише за глоб. безпеку, а й за регіон., залишивши за собою статус молодшого брата. Друга – співробітництво має бути рівноправним і взаємовигідним, складова - участь японських „сил самооборони” в миротв. оп. ООН. Третя – готовність Я. поділити відповідальність за безпеку як на рег., так на глоб. рівні, зупинившись на цьому, Я. зможе стати світовою політичною державою.
Потрібно згадати про продовження амер-яп. договору безпеки, коли в квітні 1996р. Хасімото і Клінтон підписали спільну декларацію з питань безпеки. В вересні 1997р. відбулось підписання нових „Керівних принципів двосторонньої співпраці в сфері оборони”. Доктрина Хасімото „Євразійська дипломатія” – покращення всього спектра двосторонніх відносин з Росією, в тому числі, укладення мирного договору.2000р. план „Єльцина-Хасімото” – програма торгово-економю співпраці, що охоплює великі проекти в інвестиційній, енергетичній сферах, використання атома в мирних цілях. Під час візиту Путіна в Токіо 2000 року підписано Спільну заяву про взаємодію в МВ. Р. чітко виразила підтримку кандидатури Я. на постійне членство в РБ, а Я. заявила про важливість інтеграції Р. в СОТ. В рамках „Євразійської дипломатії” 4 принципи політики щодо КНР: взаєморозуміння, активізація діалога, розширення співпраці і спільна діяльність по будівництві нового світового порядка в цілях забезпечення миру в Азії після закінчення”х.в.”. Я. проводить політику 4 „ні” щодо Тайваня: ні – ідеї двох Китаїв, ні – ідеї незалежності Тайваня, ні – вступу Тайваня в ООН, ні – використанню Китаєм сили для приєднання острова. В 1998р. країни підписали Спільну декларацію, яка проголосила встановлення дружнього партнерства і співпраці в сфері миру і розвитку.
Концепції політики Японії щодо країн Південно-Східної Азії.
Пд.- сх. Азії традиційно – одне з перших місць в ЗП Японії (економ, політ, військово-стратегічні інтереси). Поразка Японії в Другій світовій змусила її відновити, поглибити та розширити увесь комплекс зв’язків на дво- та багатосторонній основі в регіоні, щоб забезпечити тут собі лідерство. Тут було не скільки прагнення відновити зв’язки з державами, скільки знову отримати доступ до стратегічних матеріалів вкрай необхідних для відбудови яп економіки. До кінця 60-х відносини Яп. з країнами пд.-сх Азії були обмеженими. Формально, курс Японії в 60-ті в пд.-сх Азії був суто економічним і вільним від ідеологій, хоча насправді вона прагнула стати регіональним лідером.
В 70-ті рр. японські монополії утвердилися на ринках пд.-сх Азії, зокрема АСЕАН, стала для цих країн головним експортером та імпортером. Причини такої уваги до пд.-сх Азії: географічна близькість, економічний потенціал, сировине та енергетичне багатство регіону, значні ресурси робочої сили, відносна політична стабільність в країнах регіону, зростаюча стратегічна значимість (перехрестя морських шляхів).
З другої половини 70-х – зміни у внутрішньополітичній обстановці потягли за собою й зміни у зовнішній політиці, особливо через тиск з боку США. Відбувається диверсифікація зп, «багатостороння дипломатія» Фукуди, або «дипломатія на всі напрямки». ЗП реалізувалась лише економічними та дипломатичними засобами. Японія активізує пд.-сх. азіатський напрямок ЗП, зокрема АСЕАН. Фукуда виділив три принципи відносин з АСЕАН: 1)Японія відмовл від ролі воєнної держ та готова сприяти миру та процвітанню в пд.-сх Азії, 2)Японія зобов’язується докласти зусиль для зміцнення довіри на основі «щирих» взаємовідносин з країнами АСЕАН в усіх сферах, 3)рівноправність із партнерами АСЕАН, намір співпрацювати з ними заради їх солідарності, досягнення взаємопорозуміння з країнами Індокитаю. Ці принципи дістали назву «Манільська доктрина» або «доктрина Фукуди». Ця доктрина відіграла важливу роль у формуванні концепції тихоокеанського співробітництва(ТОС). Сутність ідеї ТОС зводилася до обєднання США, Канади, Японіі, Австралії Нової Зеландії, з приєднанням в подальшому ряду пд.-сх азіатських країн, що розвиваються, зокрема країни АСЕАН.
АТР у ЗП Японії в 1980-2000 рр.
У 80-ті роки особлива увага булла відведена Тихоокенському регіону.
84 рік – Японія та Австралія стали основою для співробітництва всередині регіону. АТЕС
Причини регіонального зближення:
США та КНР, їх співпраця= як загроза регіональній політиці
Японія та СРСР, Курильські острови, як аспект нестабіфльності та відсутність гарантій. Хоча, весь цей період Країна підтримувала досить тісні зв’язки з обома країнами.
Кінець 80-х років. Питання безпеки в регіоні. Співпраця щодо подолання наслідків Другої Світової війни.
В цей же час: постає питання баланс сил в регіоні. США (за АТЕС)-СРСР. Японія протии всіх інших держав у регіоні. Особливо КНР. З цим було пов’язано рішення відмовитися від статусу регіонального лідера.
В 90-ті. Угоди з: Південною Кореєю (92 р.); Індія (93 р.); з країнами Південно-східної Азії.
В кінці 95 року –ідея про створення регіонального союзу. Криза регіональної політики. Покращення відносин з КНР.
80-90 – АСЕАН – АТЕС (2 декларації щодо моделей інтеграції). Питання РФ в АСЕАН (формат АСЕАН +1).
КНР-АСЕАН – Зони Вільної Торгівлі. Японія протии до 99 року. В 2001 році уряд Коідзумі – за!
З цього часу – поглиблення регіональної співпраці + глобальна співпраця (ООН, США).
З 2007 року – питання реформування ЗП в АТР.
Проблеми: Корея.
Азиатско-Тихоокеанское экономическое сотрудничество (АТЭС) — международная (региональная) экономическая организация.
Образовано в 1989 г. в Канберре по инициативе премьер-министров Австралии и Новой Зеландии. Главные цели организации — обеспечение режима свободной открытой торговли и укрепление регионального сотрудничества.
Первоначально высшим органом АТЭС были ежегодные совещания на уровне министров, но с 1993 г. стали проводиться и встречи лидеров (саммиты). Органы АТЭС: конференции на высшем уровне, сессии министров иностранных дел и экономики, Постоянный секретариат, Азиатско-Тихоокеанский парламентский форум и др.
В 1994 г. в качестве стратегической цели объявлено создание к 2020 г. в АТР системы свободной и открытой торговли и либерального инвестиционного режима. Наиболее развитые страны должны осуществить либерализацию к 2010 г. Каждая страна самостоятельно определяет свой статус и сроки введения новых режимов на основе индивидуальных планов действий.
В АТЭС входит 19 стран Азиатско-Тихоокеанского региона (АТР) и две территории — Гонконг (Сянган, являющийся частью КНР) и Тайвань, поэтому официально его участники называются не странами-членами АТЭС, а экономиками АТЭС.
Асоціації держав Південно-Східної Азії (англ. Association of Southeast Asian Nations, ASEAN, АСЕАН) — це геополітична та економічна міжнародна організація, до якої входять 10 краïн, розташованих в Південно-Східній Азіï.
Організація була створена 8 серпня 1967 року Філіпінами, Малайзією, Індонезією, Сінгапуром та Тайландом, які прийняли Бангкокську декларацію. Пізніше до них приєднались Бруней, Камбоджа, Лаос, М’янма і В’єтнам.
Проте сам союз був закріплено на папері у вигляді Договору про друбжу та співробітництвов АСЕАН в Південно-Східній Азіï лише в 1976 році на Балі.
Батьками-засновниками АСЕАН вважають цих міністрів іноземних справ:Адам Малік з Індонезіï, Нарцисо Рамос з Філіпін, , Абдул Разак з Малайзіï, С. Раджаратнам з Сінгапуру та Танат Хоман з Таïланду.
Миротворча діяльність у зовнішній політиці Японії.
В Японии принята мирная конституция, и, согласно ей, страна твердо придерживается трех безъядерных принципов, придает важное значение нераспространению ядерного оружия и в принципе не экспортирует вооружения и военные технологии. В ходе войны в Персидском заливе многонациональные силы пытались сдержать агрессию Ирака против Кувейта, и в тот момент от Японии потребовалось внести и свою лепту. После войны в условиях существования мирной конституции в Японии воцарились пацифистские воззрения, и направление сил самообороны за рубеж было табу. Не имея возможности внести свой вклад в форме направления в район боевых действий организованного людского контингента, Япония приняла решение сделать взнос в сумме тринадцати миллиардов долларов на покрытие расходов по сдерживанию агрессии и на оказание помощи странам, граничащим с районом боевых действий. Это была совсем не малая сумма. Получалось, что все население Японии, включая грудных младенцев, выделило более чем по сто долларов с человека. Однако на нее обрушились с критикой, назвав это "чековой дипломатией" и заявив, что Япония сидит сложа руки и откупается деньгами в то время, как молодые парни из других стран проливают кровь и пот в песках пустыни. Для японского народа это явилось настоящим шоком.
В связи с этим в парламенте началось серьезное обсуждение вопроса об участии сил самообороны Японии в деятельности ООН по поддержанию мира.
В июле 1992 года был принят Закон об участии японских военнослужащих в миротворческой деятельности под эгидой ООН, позволяющий силам самообороны выполнять некоторые международные функции, не связанные с ведением боевых действий. Это грузовые перевозки, восстановление разрушенной инфраструктуры, наблюдение за ходом выборов и полицейские операции.
Япония активно участвует в миротворческой деятельности ООН, направленной на предотвращение и разрешение конфликтов на Ближнем Востоке, в Африке и других регионах. Она покрывает более шестнадцати процентов расходов ООН на операции по поддержанию мира.
С 1992 года - Миротворческая миссия на Голанских высотах в Сирии1992—1993 годы. Участие в организации работы Временного органа Организации Объединённых Наций в Камбодже (UNTAC).
1993 год Участие в операции ООН в Мозамбике.
Следующим событием, которое ускорило принятие решения об активизации зарубежной деятельности сил самообороны, стала антитеррористическая операция в Афганистане. Японское правительство оперативно откликнулось на призыв США объединиться для борьбы с терроризмом. В своем заявлении Д. Коидзуми назвал борьбу с терроризмом вопросом, связанным с обеспечением национальной безопасности страны.
Примерно через месяц после террористических актов, 29 октября 2001 года, был принят Закон о специальных антитеррористических мерах. В результате силы самообороны получили возможность участвовать в антитеррористических операціях.
С целью укрепления взаимодействия в области борьбы с терроризмом 27 июля 2003 года был принят закон о специальных мерах по поддержке гуманитарного восстановления Ирака. Этот закон позволял премьер-министру отправить сухопутные силы самообороны в Ирак для оказания помощи американским войскам.
9 декабря 2003 года правительство приняло решение направить контингент сухопутных сил самообороны в Ирак на основе принятого закона. Перед силами самообороны были поставлены задачи восстановления Ира-ка в зонах, где не ведутся боевые действия, а также оказания тыловой поддержки американским войскам, обеспечивающим порядок в стране.
Проблема нерозповсюдження ядерної зброї у зовнішній політиці Японії.
Питання ядерної зброї завжди було болючим для Японії. Це єдина країна, яка зазнала цілеспрямованих ядерних ударів під час бойових дій. Тому всередині японського суспільства завжди був сильним спротив ідеї ядерних озброєнь та взагалі насторожене відношення до ядерних технологій. Досвід ядерних бомбардувань став підґрунтям для заснування численних антиядерних рухів.
Після ІІ Св. Війни країні було заборонено мати будь-які збройні сили, в тому числі і неядерні. Проблему становило знаходження на території Японії американської ядерної зброї. Ситуацію погіршували й інциденти з японськими рибалками, що ставали жертвами американських ядерних випробувань. Японія не мала змоги завадити американцям у їхній ядерній політиці у регіоні, оскільки була зв’язана умовами Договору безпеки 1951 р.
Ситуація змінилася наприкінці 60-х рр., коли Японія дістала змогу проводити більш самостійну зовнішню політику. Чи не найперш це стосувалося політики стосовно ядерних озброєнь. У 1967 р. прем’єр Ейсаку Сато виголосив «три неядерних принципи» - не виробляти, не мати та не ввозити на територію країни ядерну зброю. У 1968 р. Японія приєднується до ДНЯЗ. У 1971 р. три неядерних принципи були закріплені спеціальною резолюцією парламенту, розвинувши далі антивоєнні принципи японської конституції. США вивели свою ядерну зброю з території Японії, проте за умовами американо-яп. договору вона знаходиться під американською ядерною парасолькою. 28 листопада 1995р. принципи були записаніи в Основні напрямки програми національної оборони Японії на період з 1996р.
Японія бере участь в міжнародних акціях, які очолює „група семи” , з надання фінансової та технічної допомоги при демонтажі російської ядерної зброї. Спроби Я. у створенні зони вільної від ядер.зб. в ПСА. Південно тихоокеанським форумом в 1985р. підписаний договір Раротонга про створення без`ядерної зони в південній частині Тихого океану, до якого в 1996р. приєдналась Я. На сесії ГА ООН в жовтні 1996р. яп. Делегація підтримала безумовне і безстрокове продовження ДНЯЗ.
Уряд Хосокави закликав всі ядерні держави зайнятись роззброєнням, виголосивши підтримку в справі знищення стратегічних наступальних ракет, тим самим підтвердивши неядерний курс на майбутнє. В 1996р. на сесії ГА ООН Я. підписала Договір про всеохоплюючу заборону ядерних випробувань. Японські офіційні представники запропонували навіть азійську модель ЄВРОАТОМА. В 1994р. Керівник Управління науки і техніки Макако Танка закликав передати плутонієві запаси Японії під міжнародне управління. Я. співпрацює з США та Південною Кореєю в пошуках шляхів розв`язання кризи, пов`язаної з політикою КНДР. Токіо виділив 100 млн. дол. Для програми допомоги Росії, Україні, Білорусі та Казахстану для демонтажу яд.зб.
Незважаючи на усталену у суспільстві традицію стійкої відрази до ядерної зброї, останнім часом все сильнішими стають настрої щодо відмови від без’ядерного статусу. Це є не лише наслідком поступової ремілітаризації. Проблему становлять конфлікти на територіальному підґрунті з сусідніми державами, котрі володіють ядерною зброєю. Особливо сильно вплинули на суспільну думку загострення конфлікту за острови Сенкаку з КНР восени 2012 р та Корейська ядерна криза 2013 р. Ядерна зброя починає розглядатися як фактор безпеки, що здатний забезпечити територіальну цілісність країни від зазіхань інших держав. Традиційну підтримку ця думка знайшла у правих колах японського політикуму. Свого роду маніфестом цих ідей стало інтерв’ю губернатора Токіо Сінтаро Ісіхари, відомого своїми ультраправими поглядами, газеті Independent восени 2012 р. Проте урядові кола підходять до ситуації більш практично. Ідея отримання Японією ядерної зброї навряд чи викличе велике захоплення навіть у найближчих союзників і може серйозно дестабілізувати розстановку сил у Східноазійському регіоні. Водночас, подібні заяви можуть серйозно підірвати довгострокові амбіції Японії стати постійним членом РБ ООН.
Проблема суверенітету Японії в японсько-американських відносин у 1950-і – першій половині 1970-х рр.
В перші повоєнні роки Вашингтон в основному домігся того, щоб Японія не становила воєнної загрози для США. Я. – головний військово-стратегічний плацдарм на Далекому Сході для США. Вашингтон розпочав підготовку до укладання сепаратного мирного договору з Я. 8 вересня 1951 р. цей договір було підписано (Радянський Союз відмовився підписати його), за ним: збереження на японській території американських військ, військових баз та інших військових об'єктів. Слідом за підписанням сепаратного мирного договору 8 вересня 1951 р. був підписаний яп-ам Договір безпеки, який дав змогу США утримувати в Я й поблизу неї будь-які військові контингенти, оснащені будь-якою зброєю, використовувати збройні сили на власний розсуд для ведення воєнних операцій під приводом підтримання «міжнародного миру і безпеки на Далекому Сході й забезпечення безпеки Японії від збройного нападу ззовні, включаючи допомогу, що надається на спеціальне прохання японського уряду для придушення великих внутрішніх заколотів і заворушень у Японії».
28 лютого 1952 р. Японія і США підписали Адміністративну угоду: в розпорядженні США залишилися фактично всі ті військові бази та інші військові об'єкти на японській території, котрі вони утримували тут до набрання чинності Сан-Франциським мирним договором.
Прямим наслідком японо-американського союзу стало прямування Я у фарватері зовнішньої політики США 8 березня 1954 р. Я і США підписали Угоду про допомогу в забезпеченні взаємної оборони, що мала на меті втягнути Я в гонку озброєнь, сприяла посиленню залежності японських збройних сил від поставок американської зброї. Отже, вступивши у військово-політичний союз зі США, японські правлячі кола тоді добровільно відмовилися від певної частини суверенітету на користь США, сподіваючись відновити з американською допомогою свою втрачену могутність.
На кінець 50-х років внутрішня ситуація в Японії суттєво змінилася. В країні розгорнувся рух за ліквідацію американських військових баз на території Японії, за анулювання кабального «договору безпеки», за повне відновлення незалежності Японії та її перехід на позиції миру, свободи й нейтралітету. Під тиском громадськості в грудні 1954 р. змушений був піти у відставку відверто проамериканський уряд С. Іосіда. На зміну йому прийшов уряд Хатояма, котрий успішно нормалізував япо-но-радянські дипломатичні відносини.
Згодом, «договір безпеки» явно перестав задовольняти і Сполучені Штати. Конкретна домовленість про початок переговорів була досягнута у вересні 1958 р., а 4 жовтня в Токіо розпочались і самі переговори. 19 січня 1960 р. Договір про взаємне співробітництво і гарантії безпеки між Я і США. Він замінив «договір безпеки» 1951 р., а також угоду про засоби обслуговування територій та статус збройних сил США в Японії.
Японія залишалась головним союзником США в азіатсько-тихоокеанському регіоні і в 70-ті роки, що було зумовлене спільністю стратегічних інтересів партнерів. Японію як «третю промислову державу» закликали відіграти роль «головного джерела стабільності» в Азії.
Одну з причин, що затьмарювала японо-американські відносини, становила проблема повернення Я о.Окінави. 17 червня 1971 р. була підписана угода про передачу під управління Японії архіпелагу Рюкю, до складу якого входить Окінава. Угода передбачала збереження американських військових баз на Окінаві, але відповідальність за безпосередню оборону архіпелагу покладалася на японські сили самооборони.
На середину 70-х років військово-політичні позиції США в азіатсько-тихоокеанському регіоні серйозно послабилися, про що свідчили падіння проамериканських режимів в Індокитаї й розпад СЕАТО. Все це викликало помітний поворот управо в політичному мисленні правлячих кіл США. Прихильники «жорсткого курсу» щодо країн протилежної соціально-економічної системи отримали аргументи на користь посилення конфронтації з цими країнами. В умовах подальшого послаблення міжнародних позицій США Вашингтон почав розглядати як невідкладне й першочергове завдання американської політики в Азії зміцнення відносин зі своїми партнерами, передусім з Японією.
Основні проблеми японсько-американських відносин у другій половині 1970-х-1980-і рр.
На середину 70-х років військово-політичні позиції США в азіатсько-тихоокеанському регіоні серйозно послабилися (падіння проамериканських режимів в Індокитаї й розпад СЕАТО). В умовах подальшого послаблення міжнародних позицій США Вашингтон почав розглядати як невідкладне й першочергове завдання американської політики в Азії зміцнення відносин зі своїми партнерами, передусім з Японією.
Зміна пріоритетів в азіатсько-тихоокеанській стратегії США чітко визначилася вже з середини 1975 р., коли об'єктом найбільшої дипломатичної активності Вашингтона стала Японія. З цього часу по суті почався новий етап у розвитку японо-американських відносин, що позначився більш високим рівнем військового співробітництва і рішучістю дотримуватися погодженої політико-дипломатичної лінії у відносинах із третіми державами. Обидві сторони підтвердили намір своїх країн підтримувати високий рівень двосторонніх відносин, убачаючи в цьому основу такого «світопорядку», який відповідав би інтересам Заходу. Досягли неофіційної домовленості про збереження системи щорічного автоматичного продовження «договору безпеки» протягом тривалого часу, в усякому разі на період дії ДНЯЗ. США формально підтвердили ядерні гарантії своєму союзникові. Адміністрація Картера виступила з офіційною заявою про намір ураховувати позицію свого партнера з усіх серйозних міжнародних проблем і не здійснювати без попередніх консультацій з японським урядом ніяких дипломатичних акцій, що зачіпають його інтереси. Одночасно й Токіо почав уникати дипломатичних акцій, передусім щодо країн соціалістичної системи, які можна було б тлумачити як проведення сепаратного курсу.
Трансформація японсько-американського союзу у 1990-і-2000-і рр
Основною доктриною зовнішньої політики залишається концепція доцільності союзу з США, які продовжують мати в своєму розпорядженні військові бази в Японії (найбільша з них — в р. Місава). У 1987 р. було укладено угоду про участь Японії в програмі «Зоряних воєн». Осінню 1997 р. військові міністри і міністри закордонних справ США і Японії підписали у Вашингтоні нову угоду про основні напрями їх військової співпраці на основі японо-американського «договору безпеки». Його мета (за Офіційною версією) — визначення ширших параметрів військової співпраці обох держав в Азіатсько-тихоокеанському регіоні (АТР). Ще раніше, в квітні 1996. р., на зустрічі президента США Б.Клинтона і прем'єр-міністра Японії Р.Хасімото була підписана декларація, в якій підкреслювалося, що військова співпраця США і Японії разом із захистом її території від нападу ззовні ставить своєю метою сумісні дії по ліквідації конфліктів, що виникають в суміжних з Японією районах АТР.
На сучасному етапі Японія створює власну систему протиракетної оборони спільно із Сполученими Штатами, які і далі залишатимуться її головним союзником в забезпеченні безпеки країни. Проте Колін Пауелл, будучи держсекретарем США, заявив в серпні 2004 року, що Японії слід внести поправки до своєї конституції, щоб стати постійним членом Ради Безпеки ООН. При цьому вищий американський чиновник прямо рекомендував японцям переглянути 9-у статтю конституції, яка заважає армії воювати за кордоном. У цьому відбилася загальна позиція американської адміністрації, що вважає, що сильна у військовому плані і Японія, що активно діє в регіоні, необхідна для забезпечення стратегічних інтересів США в Східній Азії. Для Японії військовий союз з США не менш важливий. І перш за все у вигляді американської «ядерної парасольки», яка, на думку японців, надійно їх захищає від нападу ядерних держав впродовж п'ятдесяти років. Необхідність в ньому, вони вважають, не зникла і в наші дні, коли росте потужність Китаю і коли Північна Корея не приховує наявності у неї ядерної зброї і засобів його доставки. У Токіо також усвідомлюють, що, якщо союз розпадеться, Японії доведеться удвічі, а то і втричі збільшити витрати на оборону, щоб компенсувати втрату можливостей, які їй сьогодні надає співпрацю з США. Але навіть в цьому випадку їй не вдасться створити такий же унікальний військовий і розвідувальний потенціал, яким володіють Сполучені Штати. Разом з тим японські політики не приховують, що хотіли б з часом отримати для країни велику самостійність і рівноправ'я в рамках союзу. Проте це прагнення навряд чи коли-небудь стане реальністю, оскільки японо-американське партнерство вже за визначенням не може бути рівноправним із-за різниці в розмірах і стратегічних «вагових категоріях» його учасників. В черговий раз це було продемонстровано в ході багатомісячних переговорів Японії і США про плани по реструктуризації американської військової присутності в Японії. Угода про висновок близько 8 тисяч американських солдатів з Окінави на Гуам і про закриття ряду військових баз було досягнуто ще в жовтні 2005 року.
Нормалізація японсько-радянських відносин. Спільна декларація 1956 р.
Глибинні причини суперечливого характеру но-радянських відносин після другої світової війни зумовлені складним комплексом історичних, ідеологічних, політичних та міжнародних факторів, писання в 1951 р. японо-американського Договору безпеки, який фактично розглядав Радянський Союз потенційного воєнного супротивника, визначило антирадянську спрямованість зовнішньополітичного курсу Японії. У зв'язку з втягненням Японії у військово-політ стратегію Вашингтона зростання напруженості в радянсько-американських відносинах майже автоматично cпричиняло посилення антирадянських тенденцій у японській зовнішній політиці.
Дипломатичні відносини Японії й СРСР залишались перерваними з серпня 1945 до жовтня1956 р. Уря С Йосіда проводив проамериканську політику. На виборах 1954 р. ліберали зазнали поразки, і 7 грудня кабінет С. Йосіда пішов у відставку. Новий кабінет Демократичної партії на чолі з І. Хатоямою виступав за проведення більш незалежної від СІЛА політики, за нормалізацію відносин із СРСР та іншими соціалістичними країнами, що й сприяло перемозі Демократичної партії на виборах. У січні 1955 р. І. Хатояма заявив, що Токіо слід взяти на себе ініціативу й запропонувати Москві нормалізувати відносини, насамперед припинивши стан війни між Японією і СРСР.
Противники нормалізації відносин із СРСР наголошували на територіальному питанні: Південний Сахалін та Курильські острови — Хабомаї,Шикотан, Ітуруп та Кунашир — були передані СРСР після капітуляції Японії. їх підтримували СІЛА, які намагались ізолювати Японію від соціалістичних країн і попереджали, що лінія Японії на розширення економічних зв'язків з СРСР «може стати перешкодою для здійснення програми допомоги Японії, що розроблялась урядом США».
Враховуючи зміну міжнародної обстановки на Далекому Сході у зв'язку з припиненням війни в Кореї та Індокитаї, СРСР здійснив активні кроки для встановлення контактів з Японією. Він постійно підкреслював бажання жити з нею в мирі й дружбі, необхідність припинення стану війни, встановлення нормальних дипломатичних відносин. З червня 1955 р. в Лондоні розпочались японо-радянські переговори, перші місяці яких виявились безплідними. Попередньою умовою відновлення відносин і укладення мирного договору японська сторона висунула задоволення територіальних претензій Японії, а саме: повернення їй Курильських островів і Південного Сахаліну, репатріацію засуджених у Радянському Союзі військовополонених тощо.
Радянська делегація запропонувала проект мирного Договору, виявивши готовність задовольнити деякі японські побажання, в тому числі територіальні. Враховуючи, що острови Малого Курильського пасма Хабомаї й Шикотан розташовані поблизу японського острова Хокайдо, СРСР погоджувався передати їх Японії. Проте Радянські пропозиції не були відповідним чином оцінені японською стороною. її представник на японо-радянських переговорах наполягав на переданні Японії, окрім островів Хабомаї й Шикотан, також островів Кунашир Ітуруп. Крім того, питання про статус двох останні Курильських островів і південної частини Сахаліну японці пропонували передати на розгляд міжнародної конференції.
В березні 1956 р. з ініціативи Японії переговори були перервані. В їхньому ході сторони погодили статтю договору щодо необхідності укладення угоди про регулювання й обмеження вилову лососевих у північно-західні частиш Тихого океану. Під тиском японських рибо-і промисловців японський уряд запропонував розпочати двосторонні японо-радянські переговори про укладання угоди з питань риболовства. Ці переговори проходили Москві з 29 квітня по 14 травня 1956 р. і завершились підписанням Конвенції про риболовство й Угоди про надання допомоги людям, що потерпають у морі. В ході переговорів була досягнута домовленість відновити переговори про нормалізацію радянсько-японських відносин не пізніше 31 липня 1956 р.
Проте й після відновлення 31 липня 1956 р. двосторонніх переговорів японський міністр закордонні справ М. Сігеміцу обстоював повернення Японії островів. Радянський уряд не змінив своєї позиції. М. Сігеміцу висловився за тимчасове припинення переговорів порекомендувавши японському урядові піти на укладання мирного договору на запропонованих Радянським Союзом умовах.
Такий поворот подій викликав роздратування Вашингтона. Він офіційно попередив Токіо, що в разі визнання Японією за мирним договором із СРСР Південного Сахаліну й Курильських островів володінням Радянського Союзу США на основі ст. 26 Сан-Франциського договору вимагатимуть «аналогічних переваг»! Мова йшла про довічне збереження за США островів Окінава та Бонін (Огасавара).
У жовтні 1956 р. в Москву прибула японська урядова делегація на чолі з І. Хатояма. Переговори на найвищому рівні (13—19 жовтня) завершились успішно, і 19 жовтня 1956 р. була підписана спільна радянсько-японська декларація, яка передбачала:
припинення стану війни, відновлення миру та добросусідських дружніх відносин;
відновлення дипломатичних і консульських відносин;
підтримку прохання Японії про вступ до ООН;
репатріацію всіх засуджених японських військовополонених;
відмову від репараційних претензій;
проведення переговорів про укладення мирного договору.
СРСР погодився на повернення Японії островів Хамобаї й Шикотан після укладення мирного договору. З підписанням декларації набрали чинності Конвенція про риболовство й Угода про надання допомоги людям, що потерпають у морі. Було підписано також ряд протоколів, зокрема про торгівлю й режим найбільшого сприяння.
Декларація заклала підвалини для успішного розвитку японо-радянських відносин. 18 грудня 1956 р. вона була прийнята до ООН, у лютому 1957р. нормалізувала відносини з Польщею і Чехословаччиною, а згодом з Угорщиною, Болгарією та Румунією
14. Японсько-китайські відносини у 1990-і – 2000-і рр.
На початку 1990-х років Японія інвестувала в Китай, а до кінця 90-х рр.. торгівля пішла на спад, але відновилася до 2000 року. Можливо, на такий сплеск торгівлі вплинула перспектива Китаю стати членом Світової організації торгівлі (СОТ).
Торгово-економічні зв'язки Японії та Китаю розвиваються дуже інтенсивно. Так, в 2010 р. обсяг двосторонньої торгівлі склав 230 млрд. дол, прямі інвестиції Японії в китайську економіку - близько 70 млрд. дол На території КНР діє більше 25 тис. компаній з японським капіталом.
Період 2001-2006 рр.. був відзначений різким погіршенням японо-китайських відносин. Перервався політичний діалог Токіо-Пекін. Китай в документі «Основні напрями програми національної оборони-2005» був названий в якості потенційної загрози безпеки Японії. В умовах погіршення відносин з Китаєм відбулося істотне поглиблення військового співробітництва Японії з США.
У 2006-2009 рр. відносини між Токіо і Пекіном були повернуті в нормальне русло. На держ.рівні були зафіксовані домовленості про розвиток між двома країнами «стратегічних взаємовигідних відносин». Китайська сторона проявила прагнення залучити Японію в більш глибоке і широке співробітництво на двосторонньому та регіональному рівнях.В США з настороженістю була сприйнята загроза відходу Японії від союзницьких зобов'язань Японо-американського договору безпеки, що має завдання «стримування Китаю». Не без американського впливу в червні 2010 р. достроково пішов у відставку прем'єр-міністр Ю.Хатояма, що мав намір проводити «збалансований курс відносно США і Китаю», будувати «більш рівноправні союзницькі відносини з США».
Новий глава японського уряду Н.Кан виявив готовність «скоригувати» ЗП курс, зробивши упор на поліпшенні японо-амер. відносин. Домогтися цього без одночасного погіршення відносин з Китаєм він не зміг. Фатальну роль у цьому зіграв інцидент в японо-китайських відносинах у вересні 2010 р. в районі островів Сенкаку (Дяоюйдао), суверенітет на які дві країни оскаржують. Це влаштовувало Вашингтон.
Виразним знаком початку нового етапу японо-американського зближення стало прийняття японським урядом у грудні 2010 р. нової програми будівництва сил самооборони на чергове десятиліття. У документі підкреслено прагнення Японії до «подальшого посилення і розвитку свого нерозділеного союзу з США».
Наступним кроком у поглибленні японо-американського військово-політичного співробітництва стало узгодження планів формування під егідою США тристороннього альянсу США-Японія-Південна Корея, метою якого, за оцінкою фахівців, ставиться, насамперед, «стримувати» Китай. У січні 2011 р. в Сеулі міністри оборони Японії і Південної Кореї підписали два документи про співпрацю у військовій області. Один з них - Угода про порядок обміну розвідувальною інформацією, про заходи її захисту від розголошення. Другий документ узаконює порядок обміну предметами постачання (продукти харчування, вода, паливо, транспорт і ін), а також послугами в ході спільних операцій.
15. Становлення зовнішньополітичної програми КНР у 1940-і- на початку 1950-х рр.
Китай з самого початку свого проголошення прагнув захистити свій суверенітет, територіальну цілісність і бути незалежним в діях під час співпраці з більш і менш потужними країнами. Іншою характерною рисою китайської ЗП було те, що проведення зовнішньої політики іноді не співпадало з офіційною політикою. Крім того, лідерам держави, часто доводилось приймати рішення у відповідь на події та обставини, а не просто розробляти раціональні зовнішньополітичні доктрини.
Зовнішня політика Китаю характеризується наступними основними моментами:
- Китай незалежно і самостійно виробляє свою позицію і політичний курс з усіх міжн. питань, не вступає ні в які союзи і не встановлює жодних стратегіч. відносин з великими державами чи блоками країн, виступає проти гегемонізму і політики сили.
- Метою зовнішньої політики Китаю є захист миру в усьому світі і створення мирної міжнародної обстановки, яка сприяла модернізації країни.
- Китай прагне розвивати відносини з усіма країнами на основі п'яти принципів мирного співіснування, а саме: взаємної поваги суверенітету і територіальної цілісності, взаємного ненападу, невтручання у внутрішні справи один одного, рівності і взаємної вигоди, мирного співіснування.
- Зміцнення солідарності та співробітництва з країнами, що розвиваються «третього світу».
Разом із тим китайські керівники висунули гасло «триматися однієї сторони», тобто СРСР. Визначений курс зумовлювався ворожою політикою США до комуністичного уряду КНР.
Війна в Кореї та участь у ній КНР ще більше загострила амер.-кит. суперечності, підкресливши особливе значення для КНР підтримки з боку СРСР. Пекін неодноразово заявляв публічно про позитивну роль СРСР у справі розбудови народ. господарства в КНР.
У 50-ті роки бурхливо розвивалося співробітництво КНР з іншими країнами соціалізму. За 1950—1956 рр. обсяг торгівлі з ними збільшився у 20 разів, на їхню частку припадало більш ніж 22 % зовнішньоторговельного обороту КНР. Будь-яких серйозних чвар у відносинах КНР з соціалістичними країнами не виникало. Виняток становили відносини з Югославією. Пекін звинувачував Югославію в ревізіонізмі, змові з імперіалізмом. Специфічним був і підхід Китаю до Монголії: зовні відносини виглядали нормальними, але Пекін постійно порушував питання про повернення Монголії до складу КНР.
В умовах загострення рад.-кит. полеміки характер відносин КНР із країнами соціаліст. блоку почав змінюватися. Китай став на бік Албанії в її конфлікті з радянським керівництвом. У зв'язку з прихильністю лідерів соціалістичних країн до настанов КПРС, побоюваннями зіпсувати відносини з СРСР вони підтримували Москву в її суперечках з Пекіном.
6. Зовнішньополітичні доктрини КНР у 1950-х – першій половині 1960-х рр.
У 50-ті роки бурхливо розвив. співробітництво КНР з ін. країнами соціалізму. За 1950—1956 рр. обсяг торгівлі з ними збільшився у 20 разів, на їхню частку припадало більш ніж 22% зовнішньо торг. обороту КНР.
В умовах загострення рад.-кит. відносин, відносини КНР із країнами соціалістичного блоку почали змінюватися. Китай став на бік Албанії в її конфлікті з радянським керівництвом. Після 1960р. більшість європейських країн соц. системи разом з СРСР зменш. масштаби співробітництва з КНР.
Уже на початк. етапі свого існування КНР вдалося прорвати амер. блокаду в Пд-Сх та Пд Азії. В 1949—1955 рр. були встановлені дипломатичні відносини КНР з Бірмою, Індією, Пакистаном, Цейлоном, Афганістаном, Індонезією. Незважаючи на це, суттєві суперечки виникали з Індією щодо територіальних питань, політики Китаю в Тибеті. З'явилася потреба в уточненні кит.-бірман. кордону.Таїланд та Філілпіни не визнали новий китайський уряд.
Країни Азії і США створили військ.-політ. блоки СЕАТО, АНЗЮС, що значною мірою були спрямовані проти Китаю. Успіхові політики США сприяв той факт, що кит. комуністи намагалися стимулювати революційний рух у сусідніх азіатських країнах. Проте ЗП можливості Пекіна в Азії суттєво обмежувала його участь у корейському конфлікті, що її Вашингтон кваліфікував як вияв «китайської загрози». З підписанням угоди про припинення війни в Кореї (1953) ситуація для КНР дещо поліпшилася. Зміцненню довіри до Китаю сприяла гнучка політика китайської делегації на Женев. нараді з питань Кореї та Індокитаю (1954). Зусилля китайської дипломатії спрямовувалися на те, щоб запобігти прямій воєнній конфронтації з США та забезпечити безпеку південних кордонів країни.
Важливою віхою в ЗП діяльності КНР стала бандунзька конференція 1955 р. де кит.представник виступив із закликами боротися за цілковите знищення колоніалізму та запевнив молоді держави, що КНР не має до них територіальних або будь-яких інших претензій. Після цієї конференції Пекін пожвавив відносини з Індонезією, Бірмою, Єменом, Іраком. Наприкінці 50—60-х років він установив дип. відносини з великою групою нових африкан. держав (Алжир, Гвінея, Конго). Тоді ж Китай налагодив дружній діалог з Латинською Америкою.
КНР для розбудови власної економіки намагався вийти з ізоляції та нормалізувати відносини з США. Вашингтон розглядав Китай як продовження радянської могутності, як комуністичну загрозу Азії.
Дружні відносини з Індією не склалися. Незважаючи на інтенсивний політ. діалог територ.суперечки поглиблювалися. Китай відмовився зайняти чітку позицію в інд.-пакист. конфлікті. Серйозні прикордонні сутички, що відбулися 1959—1962 рр., підірвали й надовго загальмували розвиток китайсько-індійських відносин.
Великобританія визнала КНР, побоюючись за долю Гонконгу. Встановили офіц. віднос. з Китаєм скандин. держави, Нідерланди, Японія пішла на певний розвиток торг-екон. та культур. зв'язків. Японія підтримувала Тайвань.
ЗП КНР у 60-ті рр. здійснювалася під гаслом «Завдавати ударів обома руками», тобто виступати одночасно проти «ревізіонізму й імперіалізму», які втілювали СРСР і США відповідно. Рад.-кит. відносини стали стрімко погіршуватися після відкликання з Китаю в 1960 р. рад.спеціалістів. Після цього суттєво скоротилися торгівля та екон. співробітництво між СРСР і КНР.
Дедалі непримиреннішого характеру набирали ідеологічні протиріччя. Розгорнулося кит.-рад.е суперництво в країнах, що розвиваються, посилювалися розбіжності в підходах Москви й Пекіна до проблем роззброєння, регіональних конфліктів. Китай усіляко перешкоджав участі СРСР у різних форумах країн Азії, Африки та Латинської Америки, звинувачуючи його в змові з Заходом. З 1960 р. почалися прикордонні інциденти. В 1966 р. КПК відмовилася направити партійну делегацію на XXIII з'їзд КПРС, міжпартійні зв'язки припинилися. Водночас було припинено зв'язки по лінії комсомолу, товариств дружби, органів інформації та ін.. Почастішали інциденти на кордоні. В середині 60-х років китайські лідери звели СРСР у статус ворога разом зі США Увійшла у вжиток теза про «загрозу з Півночі». 
Це підштовхнуло Пекін до пошуку нових партнерів — екон., політ., ідеологіч. Активізувалося намагання зняти гостроту конфронтації зі США. Через різноманітні канали китайське керівництво давало зрозуміти Вашингтонові, що не бажає зіткнення та триматиметься осторонь від війни в Індокитаї. КНР установила непрямі екон.контакти з США, зокрема купуючи нафтопродукти та хімічні товари через Гонконг і Макао.
Досить успішно розвивалася торгівля Китаю з західноєвропейськими державами, зокрема з ФРН, суттєво поглибилися неофіційні контакти з Японією.
Китай підтримував «третій світ» у його боротьбі за політичні та економічні права, закликав молоді держави до проведення курсу неприєднання, досягнення єдності та згуртованості, вирішення суперечок мирним шляхом.
Китайське керівництво почало розвивати концепцію революційних воєн. Але практика довела її нежиттєздатність, найкращим свідченням чого стала індонезійська трагедія 1965 р. Зірвалися спроби КПК розпалити партизанську війну в Малайзії, Бірмі, на Філіппшах, у деяких районах Латинської Америки.
17. Зовнішньополітичні концепції КНР періоду „культурної революції”.
«Культурна революція», що спалахнула в КНР в 1966 р., завела в цілковитий хаос і внутрішнє життя, і ЗП країни. На зовнішньому фронті Пекін здійснив спроби нав'язати багатьом країнам, що розвиваються, досвід «культурної революції», китайську модель соц.-екон. та політ.організації суспільства. Це порушило відносини КНР з десятками країн Азії, Африки та ЛА. Китай посварився фактично з усіма країнами «соц. табору» (за винятком Албанії та Румунії), включаючи ті, з якими мав дружні взаємини — ДРВ та КНДР. Загострилися також відносини КНР із цілим рядом держав Заходу, в тому числі Великобританією та Японією. Згубно відбилася «культурна революція» й на відносинах з СРСР. Стала широко вживаною теза про «загрозу з Півночі», підкреслювалося, що радянські ракети можуть долетіти з Москви до Пекіна. Відбув. збільшення угруповань рад. військ на кордоні, натяки про можливість вживання заходів до КНР та ін.
Квітень 1969 – 9 з’їзд КПК: закріпив курс на протидію СРСР, по суті назвав СРСР ворогом № 1. Після 9-го з’їзду КПК китайська преса стверджує, що не можна обійтися без війни. Збереження антирадянської спрямованості ЗП Китаю.
У виступі представника КНР на спец. сесії ООН у 1974 р. всі минулі тези було зведено в загальну теорію «трьох світів». Спочатку ця теорія виглядала таким чином: «перший світ» — СРСР та США — дві «наддержави»; йому протидіють «другий світ» — розвинуті держави та «третій» — країни, що розвиваються. Виходячи з цього, Мао зробив висновок про необхідність спільної боротьби «другого» та «третього» світів проти «першого». Однак означені настанови було швидко змінено: СРСР став вважатися «більш небезпечним, ніж США, вогнищем світової війни», а США, таким чином, — державою, що мало не потерпіла від радянської агресії. З цієї теорії випливало, що всім країнам потрібно створити «широкий міжнародний фронт боротьби» проти СРСР. Теза про те, що СРСР — головний ворог, була внесена до Конституції КНР 1978 р.
18.  Зовнішньополітичні концепції КНР кінця 1970-х рр.
У 1974 р. Ден Сяопін в ООН виклав розгорнутий варіант нової теорії «трьох світів». Спочатку ця теорія виглядала таким чином: «перший світ» — СРСР та США — дві «наддержави»; йому протидіють «другий світ» — розвинуті держави та «третій» — країни, що розвиваються. Виходячи з цього, Мао зробив висновок про необхідність спільної боротьби «другого» та «третього» світів проти «першого».
Перш за все, різкій критиці піддаються «дві наддержави». І СРСР, і США звинувачуються ним у тому, що вони «прагнуть захопити світ, використовуючи різні методи, прагнуть поставити країни, що розвиваються під свій контроль, є новими вогнищами війни» і т.п.
Місце КНР: «КНР - одночасно і розвивається, і соціалістична держава». Надалі анти рад. аспект у ЗП підходах КНР посилювався. Хоча в офіційних документах з'їзду ще не було прямого заклику до створення антирадянського «єдиного фронту» з включенням до нього США, Ден Сяопін прямо висловився в даному сенсі в інтерв'ю, що «треба зірвати глобальний план, виношуваний СРСР». І далі додав, що він сподівається, що в цю справу включиться весь світ: «третій світ», «другий світ» і навіть частина «першого світу» - США.
Через деякий час, з остаточним приходом до влади прихильників Ден Сяопіна, ця тенденція на порівняно короткий термін вилилася в проголошення на офіційному рівні доктрини «єдиного міжнародного фронту боротьби» проти Радянського Союзу.
Він оголосив курс «чотирьох модернізацій», очевидний акцент робився на здійсненні внутрішньоекономічних перетворень. ЗП була відведена допоміжна роль, пов'язана із забезпеченням сприятливих зовн. умов для модернізації Китаю. Відповідно до цього змінювався комплекс ЗП пріоритетів. На передній план виходять не підштовхування світової революції, ідеологічної боротьби і «стратегічного розширення», а проблеми нац. безпеки, пов'язані із забезпеченням мирного стабільного оточення, і питання розвитку, які прямо залежать від перспектив оптимізації положення Китаю в структурі світових економічних і науково-технічних контактів.
Протягом 60-70 рр. в Пекіні вважали, що сам факт існування у світі імперіалістичних (або соціал-імперіаліст. держав) означає неминучість, а в певному відношенні і бажаність нової світової войни. Проте скоро серед цілей кит. дипломатії згадується завдання боротьби за більш тривалий мир.
19.  Вплив внутрішніх і зовнішніх чинників на зовнішню політику КНР у другій половині 1980-х – 1990-і рр.
Екон. розвиток Китаю в 80-ті рр. був пов’язаний з основними ЗП установками – відмова від війни, економічні засоби ЗП, скорочення витрат на озброєння.
Китай був, є і буде однією з наддержав Сх Азії.
В зовнішньополітичну концепцію КНР зміни вніс 12 з’їзд компартії Китаю у вересні 1982 р.
ЗП концепція КНР до 1958 р. – соціалістична ЗП. Китайське керівництво – застосування ЗП концепції СРСР – соціалістична співдружність, тощо, теорія 3х світів. Китайське керівництво ставило питання про багатополярність світу. “Курс на самостійність ЗП курсу КНР”. “Китай у жодному випадку не піддається тиску будь-яких великих держав”.
4 грудня 1982 р. – 4 конституція. Основні елементи ЗП Китаю:
Китай незалежно і самостійно визначає ЗП політику і курс. Не вступає в союзи з великими державами. Мета ЗП Китаю – захист миру в усьому світі. Китай бажає розвивати відносини усіма країнами на основі принципів мирного співіснування. Зміцнення солідарності та співробітництва з 3 світом. Розвиток дружніх відносин з прикордонними крахнами. Китай висупає за Новий міжнародно-політичний порядок.
Внесені принципи Панча-шила: взаємна повага до суверенітету та територіальної цілісності, взаємний ненапад, невтручання у внутрішні справи, рівність і взаємовигода, мирне співіснування. П'ять принципів мирного співіснування увійшли в конституцію КНР 1982 р. і стали основоположними установками, якими керується Китай, встановлюючи та розвиваючи дружні взаємини з усіма країнами світу. На основі цих принципів на 1995 р. Китай установив дипломатичні відносини з 159 країнами.
Весна 1982 р. – з’їзд КПРС – початок зближення СРСР і КНР. Брежнєв заявив, що СРСР розглядає Китай як соціалістичну країну. На той період міждержавні стосунки набули гостроти.
Березень 1986 року – оприлюденно 10 основних напрямків неазлежності і самостійності ЗП КНР
Основні цілі: боротьба з гегемонізмом, збереження загального миру, розвиток дружби і співробітництва з іншими державами, спряння загально-економічному процвітанню.
КНР виступає за рівність усіх країн, щоб їх внутрішні справи вирішувались ними самими.
КНР буде діяти незалежно. Сама буде визначати позицію та політику в міжнародних справах у кожному окремому випадку, керуючись принципами мирного співіснування, не вступатиме в союз з жодною великою державою.
КНР відноситься до ІІІ світу, виступає проти імперіалізму, колоніалізму, расизму.
КНР є противником гонки озброєнь і розповсюджнення її в космос.
КНР проводить відкриту політику щодо всіх країн – капіталістичних, соціалістичних, розвинених і країн, що розвиваються.
Сприяє розвитку контактів з організаціями і народами інших країн
Основна увага приділялась капіталістичним країнам.
Значення зовнішніх економічних зв'язків КНР суттєво зросло після того, як була проголошена т.зв. «відкрита зовнішньоекон. політика», що відводила співробітництву з зарубіжними країнами важливу роль у модернізації народного господарства Китаю. Спочатку ця політика була зорієнтована переважно на розвинуті капіталістичні держави, а у кінці 80-х рр. поширилася й на колишні соціаліст.країни.
20.  Зовнішньополітичні доктрини КНР у 1980-і – 1990-і рр.
У 1982 році на XII з'їзді була прийнята центральна установка на проведення «незалежної і самостійної зовнішньої політики». Нарешті, в 1982 р. китайські керівники піднімають питання не просто про можливість відтягнення війни, а про те, чи можливо в принципі не допустити війну і добитися миру, не обмеженого тимчасовими рамками.
З переглядом концепції війни і миру пов'язане висунення ряду нових ЗП установок, які зачіпають проблеми взаємин Китаю з навколишнім світом. Найбільш важливу роль відіграє ЗП установка на проведення «відкритої політики», яка, мабуть, у вирішальній мірі визначає загал. характер ЗП КНР.
Найбільш великі стратегічні проблеми в сучасному світі за Ден Сяопіном (1985)
1. Проблема світу - це проблема «Схід - Захід»,
2. економічна проблема - це проблема «Північ - Південь».
Але головну увагу він приділив не військ.-політ., а політ.-економ. аспектам розвитку МВ, що зайвий раз підтвердило тенденцію підвищення питомого значення невійськових аспектів аналізу міжнародної ситуації.
На цьому етапі можна спостерігати завершення процесу еволюції найбільш загал. уявлень керівництва КНР - від концепції "воєн і потрясінь" до діаметрально протилежної концепції "миру і розвитку". Був узятий курс на "мирне піднесення" на основі спільного розвитку з іншими державами. Проголошувалась відмова кит. керівників від постійних супротивників, відносини з якими можливо засновувати лише на непримиренній боротьбі.
На передній план вийшли, насамперед, проблеми, пов'язані із забезпеч. мирного стабільного оточення, і питання розвитку, які прямо залежать від перспектив оптимізації положення Китаю в структурі світових економічних і наук.-техніч. контактів.
У ще одній важливій концепції - теорії "миру і розвитку", вперше оприлюдненій Ден Сяопіном в 1984 р., було заявлено, що двома "найбільш великими стратегічними проблемами в сучасному світі, що носять глобальний характер, є проблема миру і економічна проблема". Концепція "комплексної державної міці" також привела керівництво КНР до висновку про зниження ролі військ. чинника в суч. умовах для забезпеч. нац. безпеки. Її суть в тому, що в сучасних умовах сила держави і її вплив на міжн. арені визначається не тільки величиною військового потенціалу, а й рівнем економ. і наук.-техніч. розвитку, а також зваженим зовнішньополітичним курсом, при цьому домінуючим фактором є економічний потенціал країни.
В кінці 1980-х рр.. у китайському керівництві стало переважати бачення світу з позиції багатополюсності. Воно відображало прагнення різних держав світу до проведення незалежного політичного курсу на світовій арені, і означало кінець безроздільного домінування "однієї-двох наддержав".
Прагнення виключити негативний вплив з боку США та інших іноземних держав у міру зростання національної могутності країни підштовхнуло китайське керівництво до розширення своєї участі у підтримці існуючого міжнародного порядку. У першій половині 1990-х рр.. керівництвом КНР були закріплені важливі концептуальні положення про необхідність встановлення мирного, стабільного, справедливого і розумного нового міжнародного порядку.
Концепція нового міжнародного порядку може розглядатися як найважливіша теоретична основа зовнішньої політики КНР на сучасному етапі, не тільки яка несе ідеологічне навантаження, але і відображає основні методи регіональної політики Пекіна. Вона заснована на уявленні китайського керівництва про те, що порядок міжнародного суспільства залежить від "стандартизації" національних інтересів, а стабільність міжнародного порядку - від "загальноприйнятих стандартів". При цьому підкреслюється, що сучасний світ потребує двох основних перетвореннях:
1. Твердження "нового світового політичного порядку"
2. Твердження "нового світового економічного порядку".
"Концепція нової безпеки". Як підкреслюють китайські дослідники, після закінчення "холодної війни" з'явилося розуміння, що ні військові альянси, ні однакова політична система більше не є запорукою миру і безпеки. З втратою значення традиційних форм оборонної дипломатії, що існували у формі військових союзів, в нових умовах міжнародної обстановки був запропонований оригінальний підхід до роззброєння і співробітництва з безпеки.
21.  Доктрина зовнішньої політики КНР на початку ХХІ століття.
Мультиполярність світу. Китай виступає проти гегемонізму і захищає мир у всьому світі. Китай вважає, що держави, не великі і малі, не сильні і слабкі, не багаті і бідні, є рівноправними членами міжнародного співтовариства. Вирішення конфліктів між країнами здійснюється мирним шляхом; не треба вдаватися до зброї і погрожувати один одному силою, не можна ні під якими приводами втручатись у внутрішні справи інших країн. Китай ніколи не нав'язує іншим країнам свій соціальний порядок і ідеологію, і не дозволяє іншим країнам нав'язувати їх соціальний лад і їх ідеологію Китаю.
Концепція мирного розвитку і мирного зростання. Китай активно сприяє створенню справедливого і раціонального нового міжнародного політичного та економічного порядку. Китай вважає, що новий порядок повинен відображати вимоги розвитку історії та вікового прогресу, повинен виражати загальні побажання і інтереси народів усього світу. П'ять принципів мирного співіснування та інші загальноприйняті правила міжнародних відносин повинні стати основою для створення нового міжнародного політичного та економічного порядку.
Внесені принципи Панча-шила: взаємна повага до суверенітету та територіальної цілісності, взаємний ненапад, невтручання у внутрішні справи, рівність і взаємовигода, мирне співіснування. П'ять принципів мирного співіснування увійшли в конституцію КНР 1982 р. і стали основоположними установками, якими керується Китай, встановлюючи та розвиваючи дружні взаємини з усіма країнами світу. На основі цих принципів на 1995 р. Китай установив дипломатичні відносини з 159 країнами.
Концепція активної дипломатії. Зміцнення згуртованості і співробітництва з країнами, що розвиваються, розглядається як основна передумова китайської зовнішньої політики. Китай і країни, що розвиваються, знаходяться в загальному історичному процесі, перед ними стоять спільні цілі, а саме: захист незалежності країни і здійснення економічного розвитку. Співпраця між ними є широким і перспективним.
Багатостороння дипломатія. Китай здійснює всебічну політику розширення зв'язків із зовнішнім світом, він бажає на основі рівності і взаємної вигоди займатися з усіма країнами і регіонами світу торгівлею, здійснювати техніко-економічну співпрацю та культурний обмін з метою сприяння спільному процвітанню. Китай приймає активну участь у багатосторонніх дип. заходах, будучи надійною силою у справі захисту миру у світі та стабільності у регіонах світу.
Доктрина заперечення свободи дій (США у Тихому океані), концепція асиметричності (сильна держава не є стор. в багатостор. дипл.), регіональний вимір ЗП (АСЕАН, Центр. Азія, АТР), нарощення потенціалу, претензії на лідерство.
22.  Виникнення тайванської проблеми та підходи КНР до її вирішення у 1950-і – 1960-і рр.
Каїрська деклар-я 1943 (США,ВБ, Китай) – після капітул-ї Яп-ї – Тайвань поверн Китаю. Підтв. на Потсдамській конф-ї. В Китаї -проблема створ. коаліції націон-партіотичних сил-Гоміньдан і КПК (в 1927 поч. бор-ба) громад війна+війна на різних фронтах.Чан Кайші в 1946 починає наступ проти комуністів, комуністи контрнаступ із допомогою СРСР(трофейна япон зброя), КПК -перемога.
1.10.49-Мао Цзедун проголошує КНР, залишки гомін. Армії на Тайвань. 1.03.50 –Проголошення Кит республіки на о-ві Т., Ч. Кайші – президент КР. Гасло «очистити Китай від комуністів». КНР з поч. 50-х намаг. повернути о-в. Корейська війна в 50-і - Сх.. Азія для США «зона свободи», входить Тайвань:1) В Тайв протоку 7 флот амер армії 2) статус Т. невизначений до стабілін-ї положення в Аз-Тихоокеан регіоні 3)програма ам доп-и Чан Кайші. 51 – дог-р з Яп-ї, але лише відмова Яп-ї від о-вів, без конкретизації на чию користь. 53- СНБ США 146\2 –Т.включ в «оборонний периметр» (в лінію Ачесона). 54 КНР публікація резолюцій з метою «визволення Китаю».54-55 – перша тайванська криза –обстріл комуністами Цзиньменю – загинуло в т.ч. 2 амер офіцери. Можливе втруч США, СРСР – можл. широкомасшт війна. Нова Зеландія (керована Нью-Йорком та Лондоном) запропонув в ГА ООН проект резол-ї про припин-я вогню. СРСР-свій проект про засудження США та виведення військ Ч.Кайші. Резол-ї не були прийняті. СРСР пропонує скликати конфер-ю, КНР відмовляється – «внутрішня справа». 55 «Формозька резол-я» США – надання презид-ту необмежених повноважень для виріш-я проблеми оборони Т. і Пескадорських о-в. 57-на о-х амер ракети «Матадор». 58 Заява КНР – вимога передачі прилеглиг о-в у Т.протоці-Заяви США про оборону Т-ю в разі нападу.(КНР зупинилась) – 2 тайв криза.62 – спроба агресії Чан Кайші проти материка. Але Кеннеді по «Варшавському переговорному каналу» повідомляє КНР, що не підтримає Ч.Кайші. (КР зупинилась).
60-і: 1)В’єтнамська війна,2)загострення відносин КНР-СРСР. КНР не здійснює спроб загострити сит-ю в Т.протоці, що склало б для США додаткові проблеми, і для КНР- Т. міг би стати потенційним «2 фронтом» для КНР. В 60-і – дипломатична боротьба за представництво ООН. В 45 гомінданівська делегація серед 50-ти засновниць в Сан-Франциско. КНР в 49 заявляє про прагнення зайняти місце в ООН (з 50-х- місце КР)Підтрим – СРСР,Польща, Чехословач. США вносять «резол-ю про мораторій» (заборона вносити питання КНР навіть в порядок денний). В 60-х в ООН виросла кількість незалежних держав, лідерство США не таке беззаперечне. КНР та КР почала боротьбу за залучення на свій бік країн 3-го світу – з допомогою грошей, техн. допомоги, продажу зброї. КР-виграє. З 37 нових членів – 21 встановили дипвідносини з КР і визнали тайв режим як єдино законний. США змінюють резол-ю про мораторій на резол-ю про важливе питання – обговорювати пит КНР можна, але лише за підтримки 2/3 голосів. В 65 КНР майже набрала 2/3, не вистачило декількох голосів. КНР – відносини з Зах. Д-ми- в 64 з Францією дипвідносини. Італія – головний «провідник» в ООН (серед зах-х) – ініціатива комітету вивчення пит-я про предст-во КНР. Але культ революція КНР зіпсувала репутацію, питання про представництво КНР в ООН на дек. років втратило актуальність.
23.  Тайванська проблема в зовнішній політиці КНР у 1980-і – 2000-і рр.
Головне завдання КНР-об’єднання, доктрина єдиного Китаю. Осн. ЗП завдання:1) блокувати прийняття Т-ю до міжуряд організацій – СОТ(Т. подав заявку в якості «митної терит-ї Тайвань.Пенху, Цзинмень, Матцу»)КНР наполягала на її першочерговому вступі, хоча острівна ек-ка відповідала більше вимогам СОТ. – ООН- КР заявляє в 93 про прагнення вступу., Китай блокує (і з доп-ю дипл.тиску на країни) В 93- в Білій книзі КНР «неможливість доблення національного суверенітету,що витікає з членства Т. в міжуряд орг-ях» 2)спроба блокув відносин Т. з іншими країнами, хоча Т. використовує модель «неофіційних відносин», візити лідерів КР відбуваються як приватні («відпускна» дипломатія- Лі Денхуей-през-т КР і в Індонез-ю,Таїланд, Філіппіни, Україну(96),віце-през-т Лянь Чжань- Австрію,Ісландію,Чехію, Угорщину..), однак формально нічого не порушується, у КНР немає приводу. 3) відносини США-КНР-КР. Візит Лі Денхуея в 95 в США (в Корнуельський ун-т,де навчався, на юбілей). КНР у 96 висилає посла США, США у вдповідь висилає кит посла. В 96 під час виборів на Т-і (деякі політичні сили КР говорили про оголошення незал-і в разі їх перемоги, що КНР вважала умовою введення військ на Т) КНР випробування високоточних ракет(засіб головного устрашения для Т) в Східно-Китайському морі, хоча на відстані в 150 км від Т., напруга зростала. США направляють до Т. кораблі ВМФ США до зони маневрів НОАК, що знаходились в готовності допомоги. Вибори відбулися, кит ракети на Т. не впали. (през-т Лі Денхуей). США формально підтримувалися політики трьох ні: ні підтримці політики «двох Китаїв», ні незалежності Т, ні Т. в організаціях (хоча США готували проект зміни в Хартію МВФ,щоб КР стала членом). Однак США вимагали від КНР відмови від застосування сили проти Т.+ гарантії США щодо безпеки й оборони Т. залишались. В 2000 перед виборами в Т. напруга знову підвищилась, США активно постачають Т. зброю, «гонка озброєнь» з материковим Китаєм.
Новий погляд КНР на проблему Тайваню. У зв’язку з новим урядом КПК і Гоміньдан об’єднуються задля цілісності Китаю (1 держава 2 системи). Бо нове правління за тайванізацію і створ сам ост держави. А це уже проблема МВ а не внутрішньо кит. Загроза в неможливості об’єднання Китаю. Важливе значення транскордонного співробітництва. Політичний діалог КПК та Гоміньдану зберігається навіть після приходу до влади останніх.
24.  Китайсько-американське зближення на початку 1970-х рр. Китайсько-американські комюніке.
Передумови: 1)9-й з’їзд компартії КНР-СРСР-ворог №1 (необхідність нових партнерів) 2) необх-сть в економічному та науково-технічному потенціалі Заходу (+в рамках модернізації) 4) для США – ринок КНР, В’єтнамська війна. КНР – потужний партнер в Азії.
1971 Адміністрація Ніксона курс на нормалізацію, тактика «малих кроків» (зняття ембарго на торгівлю з КНР).71 «таємний» візит Кіссінджера до КНР-узгодження майбутньої нормалізації. 71-адм-я Ніксона заявляє про підтримку вступу КНР в ООН, але без виключення КР, резолюція США, Яп, Австралії про «подвійне предст-во» (КР сама залишила ООН). 72-прийняття КНР до ООН. 72 – офіційний візит Ніксона до КНР (вперше Америка през-т до КНР). Шанхайське комюніке. 73 – 2-га Конст-я КНР-закріплено анти рад курс+курс на зближення з Заходом. 74 доктрина «єдиного міжнародного фронту» - бор-ба проти СРСР (модифікована версія маоцзедунівської теорії трьох світів-СРСР,США-1, розвинені країни-2 країни, що розв-3-й світ,- 2+3 повинні об’єдн проти 1-го, в новій доктрині США – «менше зло», ніж СРСР. 74-відміна Формозької резол-ї 79-встановлення дипвідносин США-КНР. Оновна проблема – Тайвань. США погодились розірвати дипвідносини з КР, денонсувати америк-тайв Дог-р про взаємну оборону (1955-го), вивести з о-ва американські контингенті. США визнали юрисдикцію КНР над Т. США зберігали право підтримувати з КР неофіційні торг, кльт, наук зв’язки. (в 769 Конгрес прийняв Акт про взаємовідносини з Т-м, в рамках якого був створений «Американський інститут з Тайваню», наділений фактично повноваженнями посольства США в Т-і)79-Держ візит До США заступника прем’єра Держ.Ради КНР Деня Сяопіна – закладено основи міжн консультацій та політичної координації сторні на основі тези про «протистояння гегемонії» (СРСР).
Шанхайське комюніке 72р. : 1)Умови нормал-ї амер-кит відносин; 2) відмова д-в від спроб встановлення гегемонії в Східній Азії; 3) готовність протистояти встановленню такої гегемонії будь-кого іншого; 4) принцип мирного вирішення спорів (між КНР та КР), відмова США втручатися у мирне вирішення, хоча Дог-р з Т. про взаємну оборону залишався
Спільне комюніке 78: визн-я, що Тайвань- частина КНР. База для встановлення дипвідносин (право на неоф контакти, ренонс-я ам-тайв дог-ру…)
Спільне комюніке 82: Друге Шанхайське комюніке: про позицію обох країн щодо Т. То же самое+ Зброя може продаватися Т-ю оборонного хар-ру; «неофіційні» гарантії безпеки ( проти будь-якої форми агресії) проти Тайваню – попередження для КНР.
25.  Проблеми китайсько-американських відносин у другій половині 1990-х – 2000-і рр.
У червні 1989р. Відбулися виступи Китайської молоді, що требо вали лібералізації політичної системи країни, на площі Тяньоньмэнь у Пекіні . У відповідь США призупинили постачання озброєнь у Китай, загальмували політичний діалог і наданні КНР кредитів на суму 1,3 млрд. дол.
На думку експертів, у цей період Вашингтон керувався думкою не про стратегічну важливість співробітництва з Пекіном, а його економічної ролі в азіатсько-тихоокеанському регіоні. У 1993р. Бив Клінтон після свого приходу до влади став погоджувати питання прав людини з наданням Китаю "найбільшого сприяння" у торгівлі, що максимально погіршило китайсько-американські відносини. Шанс виходу відносин між Китаєм і США з тупика найшовся в листопаду того ж року на неформальному самміті організації азіатсько-тихоокеанського економічного співробітництва (АТЭС) у Сиэтле, у ході якого голова КНР Цзян Цзэминь і президент Б.Клінтон провели першу зустріч. Цзян Цзэминь підкреслив , що обидві сторони повинні звертати свої погляди на увесь світ і приділяти увагу майбутньому, щоб підтримувати тим самим здорові і стабільні китайсько-американські відносини, а також вивести спокійний, стабільний і безпечний світ у XXІ століття . Б.Клінтон у свою чергу виразив намір американської сторони поліпшити відношення з Китаєм. Під впливом зустрічі на вищому рівні в Сиэтле уряд Б. Клінтона в 1994р. висунуло політикові контактів з Китаєм. У тому ж році відновилися міжурядові візити на високому рівні, односторонньо перервані США три роки тому. Вашингтон одночасно оголосив про відділення питання прав людини з наданням Китаю "статусу найбільшого сприяння", однак що розвиваються китайско-американські відносини в 1995р. зазнали невдачі - 6 травня всупереч рішучим запереченням китайського уряду американська адміністрація відверто погодилася на поїздку Дэнхуэя в США, що заморозило відносини двох країн на самій нижчій крапці протягом 16 років після встановлення дипломатичних відносин між ними.
Після подій 11.09.2001 р. Китайська Народна Республіка запропонувала сильну підтримку у війні з тероризмом. Незабаром після 11 вересня, США і КНР почали контртерористичний діалог, що призвело до тісної співпраці не лише міждержавних, алей на регіональних рівнях.
У даний період динамічно розвиваються економічні відносини. Започаткований у 2006 р. економічний діалог разом із стратегічним діалогом, започаткованим у 2005 р., призвів до справжнього прориву в американсько-китайських відносинах. Ці діалоги переросли у новий Стратегічний та Економічний Діалог, започаткований Б.Обамою у 2009 р. задля підняття відносин на більш високий рівень.
Слід зазначити, що у 2005 році КНР стала другим за обсягом торговим партнером США та утримує цю позицію до сьогодні. На сьогодні, Китай є найбільшим кредитором США, що дає змогу китайському уряду надавати власні умови.
Саме у цей час урядом США був сформульований новий підхід до американо-китайських відносин, так зване «стратегічне завірення», суть якого полягає у тому, що США не будуть заважати китайському сходженню до влади, якщо він, в свою чергу, погодиться на «мирне співіснування». США пішли на поступки КНР, щоб заручитися їх підтримкою у північно корейському та іранському питаннях. Проте, ці сподівання так і не здійснилися, тому Б. Обома пообіцяв прийняти у себе Далай-Ламу, що знову вивело проблему Тибету передній план . Проте ні проблема Тибету, ні знов проявлена на початку 2010 року проблема Тайваню, не змогли дестабілізувати відносини між Китаєм та США .
26.  Причини розколу у китайсько-радянських відносинах.
Розкол між двома комуністичними гігантами загострився після 1960, коли СРСР припинив надання Китаю економічної допомоги і відкликав технічних фахівців. ДО 1966 китайські лідери засуджували СРСР за "псевдокоммунизм", "сучасний ревізіонізм" і "реставрацію капіталізму". У відповідь радянські лідери обвинуватили Китай у "догматизмі" і "авантюризмі ". У 1968 протистояння ще більш ускладнилося в зв'язку з різким осудом Китаєм вторгнення країн Варшавського договору в Чехословакию. Навесні 1969 ворожі відносини вилилися в прямий військовий конфлікт на ділянці границі, що проходить по р.Уссурі в північно-східній Маньчжурії.
Наприкінці 1970-х років нове китайське керівництво , що згуртувалося навколо Дэн Сяопіна, виразило побажання поліпшення відносин між двома країнами. Однак у 1970-1980-і роки взаємний антагонізм знову загострився спочатку через підтримку Радянським Союзом в'єтнамської окупації Кампучии (Камбоджі), а потім через військове вторгнення в Афганістан. Китайське керівництво , розглядаючи подібні дії в геополітичному плані, оцінювало їх як "оточення" Китаю. У відповідь Китай почала надавати військову допомогу камбоджійської армії й афганських моджахедів. Протягом 1980-х років китайські лідери підкреслювали, що китайсько-радянська прикордонна суперечка і конфлікти в Афганістану і Камбоджі є основними факторами, препятствовующими нормалізації китайсько-радянських відносин. До початку 1990-х років усі три вищезгадані проблеми були в значній мірі дозволені.
Ідеолог. суперечка між СРСР та КНР, що стала явною після 20-го з'їзду КПРС (1956), який визначив курс на демократизацію сусп. життя в СРСР і підвищення матеріал, добробуту рад. народу, а в зовнішній політиці поставив завдання розрядки міжнар. напруженості і налагодження ділового співробітництва з Заходом, призвела до загострення протиріч між двома д-вами. З 1958 поступово почав змінюватися зовн.-політ, курс КНР, китайська позиція проявлялась у відмінному від СРСР та його союзників баченні шляхів вирішення найважливіших міжнар. проблем. З того ж року пішли на спад рад.-китайські відносини. У 1959 СРСР відмовився передати КНР технологію вир-ва ракетно-ядерної зброї відповідно до рад.-китайської угоди від 15.10.1957, мотивуючи своє рішення тим, що в разі нападу на КНР третьої д-ви СРСР виступить на боці КНР; влітку 1960 Кремль відкликав із КНР рад. спеціалістів, що ще більше загострило рад.-китайські відносини. Подальше їхнє погіршення було спричинене висуненням КНР територ. претензій до СРСР. Пекін посилався на нерівноправний характер дог-рів, укладених між Китаєм і Російською імп., за якими визначалась існуюча лінію кордону між СРСР і КНР (див. Айгунський договір 1858, Пекінський російсько-китайський додатковий договір 1860, Лівадій-ський договір 1879, Петербурзький договір 1881). У квітні — травні 1962 відбулися перші сутички на рад.-китайському кордоні. У ноті МЗС КНР від 27.09.1963 китайський уряд офіційно підняв питання «про нерівноправні договори"
Зростала напруженість на рад.-китайському кордоні. Безпосередньою причиною збройного конфлікту на о. Даманський стали претензії КНР на нього. За Пекінським договором 1860 і картами розмежування, підписаними представниками Росії та Китаю в 1861, кордон між двома д-вами в районі острова було встановлено по китайському березі р. Уссурі, а о. Даманський став невід'ємною частиною рос. території. Під час консультацій з прикордонних питань в 1960 рад. сторона визнала, що відповідно до заг.-прийнятих норм міжнародного права кордон має проходити не китайським берегом, а головним фарватером р. Уссурі; в такому разі о. Даманський мав відійти до КНР. Але сторони не уклали нового дог-ру про розмежування, і острів залишався частиною території СРСР. 2.03.1969 китайські війська здійснили спробу за допомогою сили встановити контроль над о. Даманським; збройний конфлікт згодом поширився, зіткнення відбувались також на кордоні провінції Сіньцзян та Казахської РСР. Сутички було остаточно припинено після переговорів 11.09.1969 в Пекіні між Чжоу Еньлаєм та головою Ради міністрів СРСР О. Косигіним. Р.-к. п. к. став проявом відкритої конфронтації двох д-ав після 9-го з'їзду КПК (квітень 1969), який оголосив СРСР класово ворожою «соціал-імперіалістичною державою» і «ворогом №1» та закріпив антирад. курс КНР.
27. Китайсько-російське стратегічне партнерство.
На современном этапе российско-китайское взаимодействие характеризуется широким спектром областей сотрудничества, включающих интенсивные контакты на высшем уровне, торгово-экономические и гуманитарные связи, сотрудничество на международной арене, в том числе в Совете безопасности ООН, совместное участие в международных и региональных организациях (ШОС, БРИКС) и др.
Отношения, в истории которых периоды «братской дружбы» сменялись вооружённым противостоянием, в настоящее время характеризуются обеими странами как «стратегическое партнёрство и взаимодействие»
Россия — КНР — Индия
Идею создания стратегического треугольника Россия — Индия — Китай первым из известных политических деятелей выдвинул ещё в 1998 году российский премьер-министр Евгений Примаков. Не в состоянии остановить готовившуюся операцию НАТО против Югославии, Примаков призвал к сотрудничеству трёх стран как своего рода противодействию однополярности в мире. Потребовалось, однако, несколько лет для того, чтобы это предложение было поддержано дипломатами.
Первые трёхсторонние встречи в этом формате состоялись в Нью-Йорке в период сессий Генеральной Ассамблеи ООН в 2002 и 2003, а в 2004 — в Алма-Ате в ходе Совещания по взаимодействию и мерам доверия в Азии. В июне 2005 встреча министров иностранных дел России, Китая и Индии впервые состоялась на территории одного из трёх государств «треугольника» — во Владивостоке.
Взаимодействие трёх государств, суммарное население которых составляет 40 % населения земного шара, позволяет повысить международный вес каждой из них. Судя по заявлениям лидеров трёх стран, их сотрудничество не направлено против кого бы то ни было, но в то же время оно призвано сделать мир многополярным и способствовать демократизации миропорядка.
Каждое из государств, по-видимому, преследует, помимо общих, ещё и индивидуальные интересы:
Индия и Китай рассчитывают получить доступ к российским энергоносителям — нефти и газу;
Россия подчёркивает важность практического сотрудничества в борьбе с международным терроризмом, наркотрафиком и другими новыми угрозами (особенно в зоне, прилегающей к территории всех трёх стран, — в Центральной Азии, поскольку возможное усиление исламского экстремизма в этом регионе способно ударить по каждому из трёх государств);
Индия рассчитывает на поддержку её стремления стать постоянным членом Совета Безопасности ООН; Россия и Китай согласны, что ООН нуждается в реформах; предполагается, что к сентябрьской сессии ООН три государства выйдут с совместными предложениями.
Индия стремится войти в Шанхайскую организацию сотрудничества (ШОС) и играть более активную роль в Центральной Азии.
Сотрудничество в рамках «треугольника» уже позволило начать процесс нормализации отношений между Китаем и Индией и урегулирования пограничных проблем. Полностью урегулированы пограничные вопросы между Китаем и Россией.
Наблюдатели указывают на то, что партнёрство трёх государств организационно пока никак не оформлено и, возможно, не примет чётких международно-правовых форм, поскольку это означало бы образование альтернативного США центра силы в Азии и неминуемо вызвало бы их негативную реакцию.
В настоящее время ни одному из трёх государств этого по разным причинам не хотелось бы. В частности, Россия рассматривает США как партнёра в борьбе с распространением ядерного оружия и за поддержание стратегической стабильности в мире.
28. Проблема “возз’єднання батьківщини” в сучасній зовнішній політиці КНР.
Надо помнить, что Тайвань — это не государство, а неотъемлемая часть Китая. В течение пятидесяти лет китайское правительство ведет борьбу за воссоединение страны. В ноябре нынешнего года мы будем отмечать двадцатую годовщину возобновления контактов и обменов между соотечественниками, проживающими на двух берегах Тайваньского пролива. В течение этих двадцати лет китайское правительство предпринимает последовательные и активные действия для стимулирования контактов и сотрудничества между двумя берегами в экономической, культурной и других областях, для развития их непосредственных коммерческих отношений, почтовой связи, морского и воздушного сообщения, чтобы, сплачивая широкие слои тайваньских соотечественников,
непрерывно расширять масштаб взаимодействия. Континентальная часть Китая — это не только историческая родина тайваньских соотечественников, исток китайской культуры, но и надежный тыл экономического развития Тайваня в настоящее время. За двадцать лет соотечественники на двух берегах углубили взаимопонимание, расширили область общин интересов, и их уже связала общая судьба.
Урегулирование тайваньского вопроса и полное воссоединение Китая — это общин чаяния (прагнення) соотечественников на двух берегах. Китайское правительство активно и искренне стремится к мирному воссоединению, постоянно призывает стороны к равноправным консультациям по этому вопросу. Хотя возобновлению переговоров мешает сепаратистская деятельность властей Чэнь Шубяня, идея о мирных переговорах уже укоренилась в сердцах граждан. Китайское правительство будет и дальше придерживаться основополагающего курса на «мирное воссоединение, одно государство, две системы» и установки на развитие межбереговых отношений и воссоединение Родины в новой ситуации и, прилагая максимум усилий, искренне стремиться к улучшению благосостояния соотечественников на двух берегах, утверждению мира в районе Тайваньского пролива. Но китайское правительство ни в коем случае не смирится с попытками расколоть Китай. К этому мы никогда не будем относиться снисходительно и пассивно. Китайское правительство и народ полны решимости и вполне могут защитить государственный суверенитет и территориальную целостность страны.
Недавно на XVII Всекитайском съезде КПК были определены руководящие идеи и общин требования к работе с Тайванем в последующий период, продемонстрирована твердая решимость упорно бороться с сепаратистской деятельностью движения «Независимость Тайваня» и стремление к всемерному развитию межбереговых отношений. Уверен, что соотечественники на обоих берегах будут прилагать усилия к тому, чтобы вместе шагать в новый этап мирного развития межбереговых отношений.
Конституция Китайской Народной Республики 1982 года. При её принятии специально оговаривалось также, что Тайвань «является частью священной территории Китайской Народной Республики. Завершение великого дела воссоединения Родины — священный долг всего китайского народа, в том числе и наших соотечественников на Тайване»
29. Політика КНР в Індокитаї у 1960-і – 1980-і рр.
В экспансии Китая на юг и юго-запад все снова переменилось после окончания Второй мировой войны, ухода европейцев из ЮВА, победой китайской революции и провозглашения КНР в 1949 г. Наступил период китайского возвращения в регион, после более чем 150 лет вынужденного отступления. Существуют несколько точек отсчета начала этого процесса, которые можно считать знаковыми:
Первая - заявление, сделанное в августе 1951 г. премьером уже коммунистического китайского правительства Чжоу Эньлаем. Он сказал, что «Острова в Южно-Китайском море испокон веков являлись частью китайской территории». (Границы Китая - история формирования М., 2001 с.421). Новый китайский премьер фактически повторил то, что до него заявлял его политический антагонист - Чан Кайши, а это свидетельствовало о том, что смена властей в Пекине в 1949 г. и провозглашение КНР, при всех радикальных переменах во внутренней политике, никак не сказались на курсе Китая в отношении ЮВА.
Вторая - высадка китайских войск на группе островов Амфитрит в Парасельском архипелаге в 1956 г., которая засвидетельствовала то, что впервые за последние 150 лет Китай готов с помощью армии и флота продвигать сферу своего контроля и защищать свои интересы в ЮВА.
Что касается побудительных мотивов к возобновлению экспансии в ЮВА, то они в это время лежали скорее в плоскости восстановления престижа страны, демонстрации новой силы Китая, чем в сфере экономики или политики. Издание карт с историческими границами со странами ЮВА, которые не соответствовали современным, выдвижение к этим странам территориальных претензий как по морской, так и по сухопутной границам, заявления об исторической ответственности Китая за положение дел в Юго-Восточной Азии, свидетельствовали о том, что вне зависимости от руководящих персоналий их идеологии в китайском самосознании непрерывно сохраняются идущие из глубины веков представления о том, что вся ЮВА есть вассальное по отношению к Китаю сообщество государств, где только Китай может доминировать.
«Подтверждением этого вывода может служить и то, что отдельными и очень влиятельными китайскими публицистами страны ЮВА рассматриваются ныне как чуть ли не потерянные территории, как регион, где доминирование Китая должно быть восстановлено в первую очередь. Многие китайские политологи стали включать в формирующийся с их точки зрения «Большой Китай» (материковый Китай, Тайвань, Гонконг и Макао) еще и Сингапур, а также зарубежную китайскую диаспору (главным образом ее «азиатскую» часть). Еще четче эту мысль сформулировал китайский политолог Чжао Хун. По его мне-нию, под термином «Большой Китай» следует понимать «экономическую, культурную и историческую целостность континентального Китая с сателлитами». (Проблемы Дальнего Востока № 5 1998. с. 61), Совершенно очевидно, что в этом определении понятие сателлиты относится в первую очередь к государствам ЮВА, признававших китайский сюзеренитет и в понимании китайцев как раз и являвшихся сателлитами «срединной империи».
Проведенный анализ показывает, что сегодня нет никаких сомнений, что руководство КНР последовательно и настойчиво на протяжении уже многих лет ищет пути для восстановления исторических позиций Китая в этом регионе мира, утраченных в колониальный период истории ЮВА. Цель этих усилий очевидна- добиться исторического реванша именно в ЮВА, как территории прилегающей к китайской границе и как «историческом» регионе китайского верховенства, там где отступление Китая в XIX и в начале XX веков было для него особенно жестким и болезненным.
4. Основные этапы и модели в китайской политике в ЮВА
В этой борьбе Китая за восстановление своего верховенства и доминирования в ЮВА можно проследить несколько основных этапов - с начала 50-х и до начала 70-х длительный период, когда в Пекине рассчитывали на то, что политика поддержки местных коммунистических партий при непризнании правящих политических режимов, позволит коммунистам в странах ЮВА придти к власти и, тем самым, вопрос о возвращении Китая в регион как доминирующей силы был бы решен.
Второй этап - начало 70-х годов и вплоть до конца 90-х можно назвать периодом двойной политики, когда с одной стороны последовало признание правящих политических режимов в странах ЮВА, а с другой проводилась политика непрерывного на них военно-политического давления и расширения китайского присутствия в регионе. В этот период были захвачены все Парасельские острова, значительные части островов Спратли, сохранилась и еще более усилилась и прозрачность сухопутных границ с Бирмой, Лаосам и Вьетнамом.
30. Енергетична безпека в зовнішній політиці КНР в 1990-і – 2000-і рр.
После 1993 года вопрос энергетической безопасности КНР стал одной из главных проблем, обсуждаемых экспертным сообществом внутри страны и во всем мире. Причем за пределами страны главным стал вопрос о том, к каким последствиям во внешней политике Китая приведет увеличение потребностей страны в энергоресурсах.
За десять лет было выработано два принципиально различных сценария.
Первый из них сводится к тому, что растущий спрос в совокупности с подъемом военной мощи страны могут развязать руки руководству Китая и спровоцировать дестабилизирующие действия со стороны КНР. Развитие ситуации в этом ключе может быть самым разнообразным: от самостоятельного военного укрепления месторождений и транспортных путей до бартерного обмена энергоресурсов на оружие.
В соответствии со вторым сценарием растущая зависимость Китая от состояния мировой экономики и стабильности иностранных рынков не дадут этой стране совершить какие-либо агрессивные шаги. В результате КНР придется решать проблемы с поставкой энергоресурсов путем дальнейшей интеграции в международные механизмы торговли, открытия собственных рынков и продолжения их либерализации (в частности, например, акционирования нефтяных компаний).
Каждый из этих сценариев имеет определенную долю вероятности. Попробуем проанализировать их. Для этого прежде всего следует понять, кто же принимает решения в энергетической политике страны, и какими мотивами эти агенты руководствуются.
Наиболее влиятельными в вопросе энергетической безопасности являются три нефтяные компании Китая. Вес их голоса в дебатах растет вместе с котировками нефти, а, следовательно, с финансовой зависимостью государства от состояния дел этих предприятий. Кроме того, руководители этих компаний назначаются Центральным Комитетом Компартии Китая (ЦК КПК), что также дает хорошую возможность влиять на решения по энергетической политике на самом высоком уровне. Нефтяные гиганты КНР действительно обладают значительным практическим опытом, и будущие планы могут строить на основании объективной реальности, которую лучше них не знает никто. Главным интересом «большой тройки» является увеличение объема инвестиций в зарубежные проекты по разработке месторождений, так как это позволяет им «убить двух зайцев» сразу: с одной стороны, обеспечить долгосрочный запас нефти, с другой — выполнить свою основную функцию максимизации прибыли и повышения конкурентоспособности. Последнее совсем немаловажно, ведь все три компании котируются на фондовых биржах Китая, и успех их деятельности напрямую влияет на доходы высшего менеджмента.
Госплан, переименованный в 2003 г. в Комиссию по Национальному Развитию и Реформам (КНРР), является главным государственным органом, определяющим энергетическую политику государства. За ним закреплены функции по созданию пятилетних планов развития, в т.ч. установления цен на энергоносители. Это же ведомство должно утвердить любой проект с государственным участием, сумма сделок по которому превышает 30 миллионов долларов США — следовательно, без «зеленого света» со стороны КНРР не может быть реализован ни один проект по разработке нефтяных месторождений.
В 2002 году КНРР официально определила приоритеты в энергетической политике страны. Основной упор был сделан на инвестиции в нефтяные поля, находящиеся на территории других государств, а также создание национального стратегического резерва, в т.ч. прекращения добычи на еще неистощенных месторождениях страны. До 2003 г. важным игроком также являлась Государственная Комиссия по Экономике и Торговле, однако три года назад она была упразднена, а ее обязанности де-факто перешли к КНРР.
Министерство иностранных дел КНР, пожалуй, наиболее активно пропагандирует расширение международных связей как основное средство обеспечения энергетической безопасности. Это вполне естественно, если учитывать специфику ведомства. Однако МИД не только продвигает теоретические идеи, но и отвечает за фактические результаты. Именно в стенах этого учреждения определяются приоритетные географические направления межгосударственного сотрудничества. Как будет показано ниже, этот аспект текущей политики МИД Китая вполне обоснованно может вызывать беспокойство у западных аналитиков.
Разумеется, значительную роль в вопросах определения действий по обеспечению гарантий энергобезопасности играют силовые ведомства. Китайские военные в своих рекомендациях и стратегии в основном исходят из сценария китайско-американского конфликта. Подобное развитие событий возможно, если КНР предпримет агрессивные попытки по присоединению Тайваня — этот регион представляет особый интерес для США. Предложения китайских военных по энергетической политике сводятся к укреплению национальных сил и физическому усилению контроля территорий, по которым проходят транспортные линии (нефте- и газопроводы).
2005 р. була оприлюднена Національна стратегія розвитку енергетики на 15-річний період (до 2020 р.). Чільне місце в ній відведено ядерній та альтернативній енергетиці. А 26 грудня 2007 уряд видав перший документ стосовно енергетичної політики: «Доклад про розвиток енергетики Китаю » («Блакитна книга») та «Про положення політики Китаю в енергетичній сфері» («Біла книга») в яких зазначені внутрішні та зовнішні заходи щодо забезпечення енергетичної безпеки Китаю. До внутрішніх включають наступні компоненти: підвищення енергоефективності економіки; поглиблення ринкових реформ в галузі; розвиток газової галузі, атомної енергетики та альтернативних видів енергії з метою диверсифікації джерел та підвищення екологічної безпеки; створення державного нафтового резерву; впровадження технологій чистого вугілля для оптимального використання внутрішніх запасів вугілля.
Зовнішня складова складалася під сильним впливом китайських державних нафтових корпорацій. На сьогоднішній день вона включає два компоненти: диверсифікація нафтових постачальників і маршрутів поставок; участь китайських компаній у розробці родовищ вуглеводнів в інших країнах.
«П’ятирічний план» 2011 року знову стосується поновлюваних джерел енергії. Таких як сонячна енергія, енергія вітру, біопаливо, ГЄС тощо. В план входить диверсифікований розвиток на основі внутрішніх ресурсів і охорони навколишнього середовища. Зміцнення взаємного міжнародного співробітництва, налаштування і оптимізація енергетичної структури і побудова безпечної, стабільної, економічної і чистої сучасної енергетичної системи. Наприклад, розробка безпечних та ефективних вугільних шахт, а також реорганізації підприємств що задіяні у вугільних шахтах.
31. Проблема об’єднання у зовнішній політиці країн Корейського півострова.
Еще в 60-х годах КНДР выдвинула идею конфедерации, которая тогда означала объединение путем проведения всеобщих выборов. В 1980 г. эта идея была конкретизирована, смысл его сводился уже к созданию конфедеративного государства, в котором каждая часть развивалась бы своим путем, и в то же время решались бы совместные проблемы. Со второй половины 80-х годов Северная Корея предлагала ввести меры доверия на Корейском полуострове, включающие ограничение военных учений, запрет маневров иностранных войск. Южнокорейские инициативы сводились к расширению экономических и гуманитарных контактов. В 1990-1992 pp.межкорейский диалог успешно развивался, состоялось 8 встреч на уровне премьер-министров двух государств. КНДР отказалась от тезиса «две делегации - одно место», после чего оба корейских государства были приняты в ООН (сентябрь 1991 p.). КНДР и РК подписали Соглашение о примирении, ненападении, обменах и сотрудничестве (декабрь 1991 г.) и Совместная декларация о безъядерном статусе Корейского полуострова (февраль 1992 p.). Начала налаживаться экономическое сотрудничество. В это время США обвинили Северную Корею в разработке ядерного оружия (1993), хотя подтвердить факт наличия у нее военной ядерной программы не смогла ни одна международная инспекция, включая МАГ ATE. США исходили из того, что страна имела ядерные реакторы на АЭС и теоретически могла изготовить атомную бомбу. Конструктивные межкорейские контакты были прерваны, много совместных проектов заморожено.
В 1993 г. Ким Ир Сен выдвинул «Программу великой национальной консолидации всей нации для объединения Родины» из 10-ти пунктов.Предлагалось создать Демократическую конфедеративной республики Коре, в которой сосуществовали бы различные социально-экономические, идеологические, политические системы Севера и Юга. Во главе объединения должна стать Верховная национальная конфедеративное совет из равного количества представителей КНДР и РК и определенного количества соотечественников из-за рубежа. Совместное правительство координировал работу обеих региональных правительств. Это объединение должно было иметь безъядерный статус, на его территории запрещалось размещение иностранных войск, военных баз, производство, ввоз, применение ядерного оружия. Корейский полуостров навечно превращался в зону мира.
Официальные власти Южной Кореи выступали за предыдущую унификации двух систем перед объединением, что означало бы поглощение одного государства другим. Они считали, что после введения политики открытости их система будет добровольно принята на Севере. Лидер южнокорейской оппозиции, нынешний президент Республики Корея Ким Дэ Чжун предложил программу «Три принципа и три этапа». Тремя принципами объединения он назвал «мирное сосуществование, мирные обмены и мирное объединение».Создание общей корейского государства, по его мнению, должно происходить в три этапа, по мере создания необходимых условий: 1) конфедерация двух независимых государств, 2) федерация двух региональных частей, 3) объединение, при котором образуется «одна страна, одна нация , одно правительство ». Первый этап проекта Ким Дэ Чжуна близок к идее создания Демократической Федеративной Республики Корея. Возникла основа для поиска компромиссов и сотрудничества.
25 февраля 2008 г. в Южной Корее был выбран новый президент Ли Мен Бак. Он подчеркнул, что проблема объединения остается одним из главнейших приоритетов внешней политики Южной Кореи. Объединение – это мечта 70 млн. корейского народа. По словам Ли Мен Бака, межкорейские отношения должны развиваться болем продуктивно. Он заявил, что будет относиться к этому вопросу не как к идеологи ческому, а как к практическому. «Наша цель – это счастливая жизнь народа Юга и Севера и создание основы для объединения страны.
Возможно ли мирное объединение двух Корей? В нынешних условиях оно нереально по ряду причин, прежде всего - из-за нежелания руководства Пхеньяна и Сеула делиться властью с соперником. Существует, также, и стойкое опасение соседей по региону потерять своё исключительное влияние на одну из двух Корей. США и Япония не хотят объединения Юга с Севером, т.к. будут затронуты их экономические и стратегические интересы. По тем же причинам КНР и РФ не хотят чтобы КНДР вдруг становилась частью объединённой Кореи. Договориться же этим сторонам между собой предстоит ещё нескоро... Но нужно ли мирное объединение самим корейцам? Югу (при нынешнем правтельстве консерваторов), также как и Северу (находящемуся под пятой династии Кимов), нужно объединение исключитительно на своих условиях. Такой сценарий подразумевает полное поражение противника или его добровольный отаказ от претензий на власть. Однако так было не всегда. Проводившаяся с 1998 по 2008 в Южной Корее "Политика солнечного тепла" по отношению к Северу, подразумевала мирное сосуществование двух Корей и их тесное экономическое и культурное сотрудничество, примирение и взаимодействие. Но даже тогда мирное объединение в федерацию или конфедерацию оставалось невозможным из-за (опять!) нежелания обоих режимов делиться властью в будущем федеральном или конфедеративном паралменте. На Юге в два раза больше жителей и депутатов в объединённом парламенте тоже должно быть больше, что никогда не устраивало Север.
Постепенно процесс смены поколений в КНДР и в РК приведёт к более спокойному отношению двух Корей друг к другу. Старые обиды и идеологическая несовместимость двух обществ уйдут на второй план (как это было в 1998-2008 гг.). Возможно, лет через 30-40, КНДР сумеет улучшить свою экономическую ситуацию и без капитализма. Люди будут жить лучше материально и получат ряд важных свобод, котрые реально не будут отличаться от уровня жизни и свобод в Южной Корее. Но к тому времени северные и южные корейцы уже станут на столько разными, что жить в одном государстве им будет совсем неуютно.
Концепции объединения. Существуют три концепции объединения Кореи: Сев. Корея поглощает Юж.; Юж Корея поглощает Сев; Сев. и Юг создают конфедерацию и постепенно идут к объединению.
В настоящее время первая концепция представляется нереалистичной из-за огромного разрыва в развитии между двумя частями Кореи. В Южной Корее левые политики в основном поддерживают третью концепцию, а правые — вторую.
32. Міжкорейський діалог у 1980-і – 2000-і рр.
Наступление "оттепели" в международной обстановке в 70-е XX века проецировалось и на Корейский полуостров. Активизировались действия руководства обеих Корей в пользу объединительного процесса. Однако их основой по-прежнему оставались попытки использования переговорного процесса для завоевания симпатий международного сообщества и решения внутренних проблем.
Союзные договоры между КНДР и СССР, с одной стороны, и США и РК, с другой, фактически способствовали сохранению "баланса сил" на протяжении периода "холодной войны". В результате в КНДР и РК сложились автономные политические структуры. В то же время упомянутые договоры позволили избежать развязывания еще одной "корейской войны", которая привела бы к осложнению обстановки не только в регионе, но и в мире в целом.
В 80-е годы создаются достаточно серьезные предпосылки для международно-правового закрепления статус-кво двух Корей. Но вместе с тем делаются и первые реальные шаги на пути к объединению, особенно со стороны южнокорейского руководства с приходом к власти первого демократически избранного президента РК Но Тэ У. Южнокорейские руководители впервые отказываются от идеологического подхода к "корейскому вопросу" и провозглашают демократические принципы построения общества на Юге. "Северная политика" президента РК Но Тэ У была успешной и результативной. При нем был заложен принцип фазового сближения национального объединения. Вместе с тем, Сеул не отказался от американского военного присутствия на своей территории. Это давало Пхеньяну возможность использовать данный факт в качестве серьезного контраргумента против политики Юга в "корейском вопросе".
В конце 80-х годов, с приходом к власти в СССР Горбачева М.С. и проведением политики "перестройки", возникла необходимость существенной корректировки советской политики в Корее. Однако просчеты и ошибки, допущенные в этот период во внешней политике руководства СССР, явились причиной упущения открывшихся уникальных возможностей для Советского Союза - выступить в качестве посредника между Севером и Югом Кореи в вопросе объединения, когда был заключен Договор о сотрудничестве. Неоправданное свертывание политических кон- , тактов с руководством КНДР сделало Москву неинтересной для Сеула, и в результате СССР перестал быть активным участником межкорейско- 1 го диалога.
С окончанием холодной войны наметились новые тенденции во взаимоотношениях между обоими государствами. После распада социалистического лагеря мировой порядок приобрел новый облик. В контексте происходящих в мире с конца 1980-х годов политических процессов ситуация
межкорейского противостояния стала меняться.
В декабре 1991 г. Сеул и Пхеньян подписали «Межкорейское соглашение о примирении, ненападении, обмене и сотрудничестве», в котором заявлялось о взаимном официальном признании двух сторон. Это соглашение является первым документом, подписанным двумя Кореями. Республика Корея и КНДР согласились на невмешательство, ненападение и экономическое сотрудничество между сторонами.4 С этого момента постепенно начали налаживаться контакты между Республикой Корея и КНДР с целью мирного объединения страны в будущем. В основном эти контакты носят гуманитарный характер.
С 1998 г., когда президентом Республики Корея стал Ким Дэ Джун, северокорейская политика РК по отношении КНДР стала именоваться политикой «солнечного тепла», что подразумевает ослабление напряжения в межкорейских отношениях. Политика «солнечного тепла» была направлена на преодоление враждебности, сотрудничество, и включала также помощь Северу в борьбе с отстальностью.
Итак, на рубеже XX–XXI вв. появилась надежда на мирное объединение двух Кореей. В июне 2000 г. впервые в истории состоялась межкорей ская встреча на высшем уровне. С 13 по 15 июня южнокорейский президент Ким Дэ Джун находился в Пхеньяне на межкорейском саммите. Перед отъездом Ким Дэ Джун заявил, что этот саммит должен быть первым шагом на пути к миру на Корейском полуострове, к сотрудничеству и, наконец, к объединению, положить конец 55-летней конфронтации и взаимному недоверию между двумя государствами.12 Первый межкорейский саммит привлек внимание политических деятелей и широкой общественности всего мира.
В ходе саммита 15 июня 2000 г. была подписана совместная межкорейская декларация. Можно сказать, что первый межкорейский саммит был предпосылкой перехода межкорейских отношений на начальный этап мирного сосуществования. Сам факт того, что политические лидеры и одновременно
главнокомандующие вооруженными силами Юга и Севера встретились и подписали совместное политическое соглашение был знаковым событием в истории межкорейских отношений, который мог стать основой для преодоления системы взаимной вражды и отчуждения, возникшей в годы холодной войны на Корейском полуострове. Лидеры двух Корей продемонстрировали намерение сотрудничать и работать для мирного объединения нации. Можно сказать, что благодаря саммиту межкорейские отношения перешли на новый этап своего развития.
После саммита 2000 г. за 7 лет так и не произошел обещанный ответный визит северокорейского лидера Ким Чен Ира в Сеул. Президент Южной Кореи Но Му Хен, продолжая политику «солнечного тепла» свого предшественника, заявил, что Южная Корея всегда готова провести саммит независимо от времени и места.
Второй межкорейский саммит в Пхеньяне состоялся 2-4 октября 2007 г.
33. Міжнародні механізми розв’язання «ядерної проблеми» на Корейському півострові.
Прихід до влади в СРСР Михайла Горбачова призвів до того, що колишній міцний союзник північних корейців вже не так беззастережно підтримував офіційний Пхеньян у його ядерних стремліннях. Так, обіцяючи сприяння в будівництві АЕС, Радянський Союз поставив умову: Північна Корея повинна приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, що й трапилося 1985 року [4]. Ще більшого удару по ядерній програмі КНДР наніс розпад СРСР, і, як наслідок, припинення належного фінансування багатьох ключових проектів.
Кінець 80 – х – початок 90 – х років характеризувався активним діалогом (як позитивним, так і негативним) між КНДР з одного боку, та США, ООН і МАГАТЕ – з іншого, що, однак, не є предметом нашого аналізу. Можна лише сказати, що суть цього діалогу зводилася до того, що міжнародна спільнота намагалася змушувати Північну Корею виконувати умови ДНЯЗ, тоді як остання робила спроби протидіяти цьому та проводити самостійну ядерну політику. Однак складне економічне становище та смерть Кім Ір Сена в 1994 році змусили Північну Корею зробити певні поступки. Тому в цьому контексті для нас важливою є Рамкова угода між США та КНДР від 21 жовтня 1994 року, згідно з якою КНДР зобов’язувалась вивести з ладу дослідницький реактор потужністю 5 МВт, а також припинити будівництво двох газографітних реакторів, замінивши їх на легководні реактори з Південної Кореї [5]. Також створювався спеціальний орган – КЕДО (Міжнародний консорціум з розвитку енергетики на Корейському півострові), котрий мав відігравати ключову роль у виконанні положень угоди.
До початку 2000 – х років мав місце період, коли ядерна програма Північної Кореї була призупинена, натомість відбувався в цілому плідний діалог з міжнародною спільнотою. Прихід до влади в США адміністрації Джорджа Буша – молодшого докорінно змінила ситуацію. Між США та КНДР почалися тертя у зв’язку з несумісністю підходів до виконання тих чи інших положень Рамкової угоди. До честі КНДР слід сказати, що саме позиція Вашингтону була деструктивною в плані співпраці між обома державами. Так, 30 січня 2002 року американський президент «включив» Північну Корею до «осі зла», що, хоча прямо не стосувалося раніше досягнутих угод, серйозно погіршило відносини між США та КНДР.
Відповідь Пхеньяна була хоч і не блискавичною, проте досить категоричною. 12 грудня 2002 року КНДР заявляє про відновлення ядерної програми, 22 грудня відбувається реконсервація реактора в Нйонбені, а 31 грудня інспекторам МАГАТЕ наказано покинути країну. В січні 2003 року КНДР виходить з ДНЯЗ, мотивуючи цей крок необхідністю захисту національних інтересів в умовах «все більш ворожої політики і тиску» з боку США.
З 2003 року можна відраховувати новий етап ядерної програми КНДР. Характерною рисою цього періоду є започаткування механізму шестисторонніх переговорів за участі КНДР, Південної Кореї, КНР, США, Росії та Японії. З одного боку, ці переговори свідчать про готовність Північної Кореї вести діалог та йти на певні поступки, проте з іншого – і як показує практика – Пхеньян використовує шестисторонні перемовини в якості своєрідної ширми, за якою прихована активна діяльність з набуття ядерної зброї. За цей період відбувалося чимало подій, пов’язаних з відтягуванням переговорів з боку КНДР та його кроками в ядерних розробках. Для зручності дослідження вкажемо на найбільш значущі події, що стосуються ядерної програми КНДР, включно з трьома ядерними випробуваннями.
Так, 10 лютого 2005 року, вже після кількох невдалих раундів шестисторонніх зустрічей, МЗС Північної Кореї поширює заяву створення в країні ядерних озброєнь, котрі носять цілком «оборонний характер» і залишатимуться «силою ядерного стримування» [4]. 9 жовтня 2006 року КНДР проводить перше підземне ядерне випробування, потужність якого становила від 5 до 15 кілотонн.
2007 – 2008 роки можна назвати періодом позитивних зрушень, коли КНДР знову пішла на поступки іншим учасникам шестисторонніх переговорів. Пхеньян навіть виконав на дві третини план з денуклеаризації півострова, що був узгоджений в лютому 2007 року і полягав у так званих «11 кроках» щодо припинення роботи устаткувань Центру ядерних досліджень в Нйонбені [1]. Крім того, восени 2008 року Північна Корея перестала розглядатися з боку Сполучених Штатів як країна – спонсор тероризму, внаслідок чого інспектори МАГАТЕ були допущені на територію КНДР [4]. Проте вже в 2009 році ця позитивна динаміка була порушена. В квітні КНДР здійснює запуск балістичної ракети, що було негативно сприйнято міжнародною спільнотою [4]. А 25 травня 2009 року було здійснене друге ядерне випробування потужністю від 10 до 20 кілотонн [1]. ООН різко засудила ці дії, закликавши Північну Корею відмовитися від ядерної зброї та ядерних програм, а також повернутися до ДНЯЗ [3]. В 2010 році стало також відомо про завод зі збагачення урану в тому ж таки Нйонбені, що згодом було офіційно підтверджено урядом КНДР [4;5]. До 2012 року знову спостерігається зближення Північної Кореї з учасниками шестисторонніх перемовин, зокрема щодо питань призупинення ядерних програм в обмін на допомогу продовольством.
Події початку 2013 року знову продемонстрували, що КНДР продовжує активно втілювати в життя свою ядерну програму. Мова йде, передусім, про третє ядерне випробування, яке Північна Корея здійснила 12 лютого [2]. Знову ж таки, офіційна позиція Пхеньяну полягає в «захисті національної безпеки проти ворожості США».
34. Основні пріоритети та принципи зовнішньої політики Індонезії в кінці 1950-х – на початку 1960-х рр.
27 грудня 1949 р. королева Нідерландів Юліана підписала ухвалу про надання суверенітету Сполученим Штатам Індонезії, внаслідок чого Індонезія стала незалежною державою. 19 травня 1950 р. уряди Сполучених Штатів Індонезії й Республіки Індонезії підписали угоду про скасування федерального устрою й утворення унітарної держави, яка дістала назву Індонезійської Республіки.
В перші роки існування незалежної унітарної держави її ЗП мала прозахідну орієнтацію. В цей період наочно виявилися переорієнтація Індонезії на США та відхід ід Нідерландів. У лютому 1952 р. уряд Сукимана таємно від парламенту зробив спробу укласти зі США угоду про «взаємне забезпечення безпеки», яка передбачала отримання американської економічної й військової допомоги. Коли американо-індонезійський договір про «взаємне забезпечення безпеки» набув широкого розголосу, уряд Сукимана мусив піти у відставку. В той період найінтенсивніші контакти Індонезія встановила з Індією. В 1950 р. президент А. Сукарно і прем'єр Д. Неру обмінялися державними візитами. В серпні того ж року в Індонезію прибув посол КНР.
У сер. 50-х років основні напрями міжнародної діяльності Індонезії полягали в боротьбі за мир і безпеку в Азії, в неучасті у військово-політичних блоках і союзах. Неприєднання було однією з відправних точок індонезійської зовнішньої політики в 1955—1965 pp. Прийняття Індонезією проголошених у Бандунзі принципів мирного співіснування і співробітництва сприяли здійсненню країною активної й незалежної зовнішньої політики.
Індонезія активно розвивала зв'язки з Індією. 29 грудня 1955 р. дві країни підписали договір про дружбу, а невдовзі — угоду про культ. спів роб-во. 28 лютого 1956 р. була підписана індонезійсько-індійська угода про взаємну допомогу у сфері військово-повітряних сил, яка передбачала підготовку індонезійських офіцерів в Індії й обмін військовим спорядженням.
Особливу лінію ЗП діяльності Індонезії після Бандунзької конференції становили відносини з КНР. Протягом 1955—1957 pp. були закладені основи тісного співробітництва між двома країнами. Слід підкреслити, що, розвиваючи відносини з КНР, індонезійська сторона передусім прагнула виключити втручання Китаю в її внутрішні справи та поставити відносини з ним на рівноправну основу.
На початку 1957 р. президент А. Сукарно висунув тезу «скерованої демократії», тобто управління державою шляхом концентрації законодавчої й виконавчої влади в руках президента. ЗП завданням першочергової ваги для Індонезії в цей час залишалося завершення боротьби за Західний Іріан, що перебував під управлінням Нідерландів відповідно до рішення конференції «круглого столу» від 2 листопада 1949 р. У зв'язку з тим, що черговий розгляд питання про Закідний Іріан на XII сесії ГА ООН у листопаді 1957 р. завершився безрезультатно, в урядових колах Індонезії визріло рішення про визволення Західного Ірану без сприяння ООН. Відносини з Нідерландами дедалі більше погіршувалися, в серпні 1960 р. уряд Індонезії розірвав з ними дипломатичні відносини. Загострення відносин з колишньою метрополією супроводжувалося поглибленням внутрішньополітичної кризи в Індонезії, що вилилося в один з найнебезпечніших антиурядових заколотів. Під загрозою опинилася єдність держави, її безпека. В цій обстановці індонезійський уряд звернувся по підтримку до всіх дружніх країн. З морально-політичною підтримкою Індонезії виступили СРСР, КНР, Індія, КНДР, ДРВ, ОАР.
У цей період зазнали змін відносини з Індією. Сукарно явно претендував на лідерство в регіоні й ревниво ставився до успіхів Індії на міжнародній арені. Правлячі кола Індонезії почали інакше розцінювати незбіг поглядів з Індією з ряду питань, зокрема з проблем, пов'язаних з оверненням Індонезії Західного Ірану, з питань відносин із КНР. Коли в 1959 р. різко загострились індійсько-китайські відносини, Індонезія зайняла позицію мовчазного спостерігача.Починаючи з 1960 року Індонезія почала претендувати на роль провідної держави регіону. Першочерговим завданням країни в галузі зовнішньої політики, велась боротьба проти світового імперіалізму й колоніалізму, за визволення Західного Іріану. В умовах проникнення індонезійських збройних груп на західноіріанську територію розпочалися індонезійсько-нідерландські переговори, які закінчилися підписанням 15 серпня 1962 р, двостороннього договору про передання з 1 жовтня 1962 р. до 1 травня 1963 р. Західного Іріану під управління Тимчасового виконавчого органу ООН. З 1 травня 1969 р. над усією територією мав майоріти прапор Індонезії.
Після визволення Західного Іріану Індонезія спрямовує свою зовнішню політику на проблему утворення Федерації Малайзії. В середині 50-х років Індонезія прагнула до розширення традиційних зв'язків з Малайською Федерацією і Сінгапуром, хоча колоніальний статус останніх перешкоджав налагодженню відносин по всіх лініях політичного й економічного життя. На початку 1963 р. індонезійське керівництво оголосило Малайзію породженням неоколоніалістських задумів імперіалістичної Великобританії й проголосило боротьбу проти держави, що створювалась. Постання нового державного утворення на північних кордонах Індонезії, на яке мали поширитися особливі військово-політичні відносини Малайзії з Великобританією, розглядалось урядом Сукарно як закріплення і розширення позицій Великобританії в Південно-Східній Азії. Джакарта побоювалася, що пов'язана з Заходом Малайзія стане містком для його втручан¬ня у внутрішнє життя Індонезії, місцем зосередження підривних елементів, які загрожуватимуть безпеці країни. На підхід керівництва Індонезії до майбутньої Федерації справляли вплив і його великодержавні амбіції. У новій державі вбачався можливий суперник у боротьбі за провідні позиції в регіоні. На курс опору планам утворення Федерації Малайзії Індонезію підштовхувало й керівництво КНР, яке прагнуло використати націоналістичні настрої індонезійської правлячої верхівки у своїх інтересах. Після утворення 16 вересня 1963 р. Федерації Малайзії уряд Сукарно проводив політику конфронтації під гаслом «розтрощити Малайзію». Індонезійсько-малайзійський конфлікт ще більше загострився, коли в травні 1964 р. Сукарно закликав добровольців розпочати активні дії проти Малайзії, надати «революційним народам» Малайзії, Сінгапуру, Сараваку й Сабаху підтримку, щоб ліквідувати маріонеткову державу Малайзі». Проте демонстрація Індонезією сили щодо Федерації Малайзія не здобула широкої підтримки в афро-азіатському світі. Джакарта опинилася в ще скрутнішому становищі, коли 7 січня 1965 р. президент Сукарно зробив заяву про вихід Індонезії з ООН у відповідь на обрання Федерації Малайзія непостійним членом Ради Безпеки ООН.
Співробітництво Індонезії з КНР розвивалось на основі збігу їхніх інтересів. З 1960 р. відбувалося послідовне встановлення контактів із КНР у багатьох сферах політичного, економічного та культурного життя. У квітні 1961 р. сторони підписали договір про дружбу й угоду про культурне співробітництво, а в жовтні того ж року — угоду про економічне й технічне співробітництво. Керівництво КНР підтримало ідею Сукарно про скликання «другого Бандунга». Дедалі більше орієнтуючись на КНР, правляча верхівка Індонезії зайняла недружню позицію щодо СРСР. Разом з китайською делегацією на конференції Комітету афро-азіатської солідарності індонезійські представники намагалися заблокувати пропозиції Індії та інших країн про участь у її роботі радянської делегації.Розбіжності між Індонезією і Індією стосувалися не тільки питання скликання «другого Бандунга». У вересні 1961 р. на Белградській конференції країн, що не приєдналися, суперечності між двома країнами переросли у відкритий розрив. Загостренням двосторонніх відносин і посиленням орієнтації Джакарти на Пекін можна пояснити мовчання Індонезії в період китайської агресії р. проти Індії. Роль стороннього спостерігача вибрала для себе індонезійська делегація і на конференції в Коломбо, скликаній наприкінці 1962 р. для вирішення спірних питань індійсько-китайських відносин.
Такі тенденції в зовнішній політиці Джакарти відповідали планам керівництва КНР, яке прагнуло використати напруженість в Азії у своїх інтересах. Саме з цих міркувань індонезійська делегація виступила в Каїрі в жовтні 1964 р. на другій конференції країн, що не приєдналися. Індонезія фактично продемонструвала перехід від політики неприєднання до рівняння на авантюристичний курс Китаю, який підтримав концепцію А. Сукарно про те, що мирне співіснування «нових сил, що народжуються» і «старих, сформованих» неможливе.
Прокитайська орієнтація дедалі більше віддаляла Індонезію від країн Азії, завдавала шкоди її позиціям в Азії як миролюбної країни, як активного провідника принципів Руху неприєднання. Важливо підкреслити, що нові тенденції в зовнішній політиці Індонезії набирали сили в обстановці ускладнення внутрішньої ситуації в країні, спричиненого кризовими явищами в економіці, зростаючим погіршенням становища широких народних мас. Криза в економіці, авантюризм у зовнішній політиці призвели до різкого загострення соціально-економічних і політичних суперечностей у країні. Наслідком цього загострення стало падіння наприкінці 1965 р. уряду на чолі з президентом А. Сукарно.
35. Зовнішньополітичні концепції Індонезії у другій половині 1960-х – 1980-і рр.
З перших років державності в якості основних принципів зовнішньої політики Індонезії декларуються незалежність і активність, а також рівновіддаленість від конфронтаційних блоків. У 1950-ті роки Джакарта була в числі основних ініціаторів створення Руху неприєднання і до теперішнього часу залишається одним з найбільш активних його учасників (у 1991-1995 роках головувала в русі). При цьому, якщо для періоду президентства Сукарно було характерно зближення країни з СРСР та іншими країнами соціалістичного блоку, то після 1965 року є взято курс на щільне політичне і економічне партнерство із Заходом. Характерно, що якщо з СРСР і після 1965 зберігалися повноцінні дипломатичні відносини і здійснювалися систематичні контакти в різних сферах, нехай і на менш інтенсивному рівні, ніж до того, то зв'язки з Китаєм були повністю заморожені: звинувативши КНР в пособництві спробі державного перевороту 30 вересня 1965 року народження, уряд Сухарто розірвало з нею дипломатичні відносини (відновлені в 1990 році) і перервало контакти у політичній, економічній і культурній галузях.
Крім цього, з середини 1960-х років найважливіше місце в шкалі зовнішньополітичних пріоритетів Індонезії займає регіональне співробітництво. У 1967 році при ініціативної ролі Індонезії була створена Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) - з тих пір вона незмінно залишається неформальним лідером цієї організації, виступаючи за активізацію інтеграційних процесів, розвиток нових форм внутріасеанівської співпраці та взаємодії Асоціації з партнерами за межами Південно- Східної Азії - зокрема, в рамках Регіонального форуму АСЕАН (АРФ) і різних діалогових механізмів.
МВ режиму «нового порядку». Провал руху З0 вересня 1965 р. став зручним приводом для антикомуністичної й антипрезидентської кампанії, кінцевою метою якої був державний переворот в Індонезії. Розгромивши протягом двох місяців компартію і масові демократичні організації й позбавивши тим самим президента Сукарно можливості ефективного політичного маневрування, військове керівництво приступило до усунення з політичної арени наближених до президента кіл цивільної демократії й поетапного усунення від влади самого А. Сукарно. З формуванням генералом Сухарто кабінету міністрів відбулася фактична передача військовим виконавчої влади, а в червні—липні 1966р. сесія Тимчасового народного консультативного конгресу (ТНКК) позбавила Сукарно титулу довічного президента. Цим самим було покладено початок легітимації нового політичного режиму, що дістав назву «нового порядку». Весною 1967 р. спеціальна сесія ТНКК призначила генерала Сухарто виконуючим обов'язки президента, а в березні 1968 р. — обрала його новим президентом країни. Внаслідок численних реорганізацій кабінетів і військового керівництва новий політичний режим ставав дедалі авторитарнішим. Це відбивалося у сфері не тільки внутрішньої, а й зовнішньої політики країни, основний зміст якої визначався передусім президентом та його найближчим оточенням.
Улітку 1966 р. на сесії ТНКК було прямо заявлено, що попередня зовнішня політика недостатньо відповідала національним інтересам і цілям індонезійської революції, підкреслено, що прагнення Індонезії виступати в ролі «маяка» для країн Азії й Африки за відсутності політичної, воєнної й економічної стабільності всередині країни викликало лише збільшення злиднів і страждань народу, підірвавши його віру в уряд, а конфронтація з Малайзією і вихід з ООН призвели врешті-решт до міжнародної ізоляції країни. Конгрес закликав повернутися до активного й незалежного зовнішньополітичного курсу, що базується на національних інтересах, які не повинні приноситись у жертву міжнародним. Зазначалося також, Що проголошена після перемоги революції 1945 р. незалежна й активна зовнішня політика має базуватися на принципах мирного співіснування і добросусідства, на принципах Бандунга, на прагненні до регіонального співробітництва. В рішеннях ТНКК указувалося, що Індонезія, відмовляючись від участі у військових блоках і союзах, виступає також за заборону розміщення іноземних військових баз будь-якої країни на території іншої, оскільки наявність останніх веде до посилення міжнародної напруженості. Конгрес звернув особливу увагу на те, що ядерна зброя являє собою загрозу для справи миру в усьому світі й існування людства.
Вже 30 травня в Бангкоці (Таїланд) розпочались індонезійсько-малайзійські переговори, наслідком яких стала лише спільна заява для преси. В ній сторони констатували досягнення згоди відновити дружні відносини й підтримувати прямі контакти. Тоді в справу втрутилися західні країни, які прямо чи опосередковано підтримували Малайзію як антикомуністичний бар'єр на шляху індонезійсько-китайського зближення в період «скерованої демократи». Вони дали зрозуміти індонезійській стороні, що доки не припиниться конфронтація з Малайзією, ні про яку економічну допомогу не може бути й мови. В контексті викладеного слід підкреслити, що ТНКК націлював індонезійський уряд на проведення зовнішньополітичного курсу, який відповідав би передусім економічним інтересам країни. 11 серпня 1966 р. в Джакарту прибула малайзійська делегація на чолі з прем'єр-міністром країни А. Разаком, і в той самий день був опублікований текст угоди про припинення конфронтації. Одночасно з припиненням конфронтації з Малайзією Індонезія здійснила кроки до нормалізації відносин із Сінгапуром, який вона не визнала після його виходу в серпні 1965 р. зі складу Малайзійської Федерації. Дипломатичні відносини з Малайзією і Сінгапуром Індонезія офіційно встановила восени 1967 р. Нормалізація відносин із сусідами відповідала національним інтересам Індонезії, сприяла поліпшенню її економічних зв'язків із традиційними ринками Малайзії й Сінгапуру-Наприкінці вересня 1966 р. Індонезія відновила своє співробітництво з ООН.
Усі ці кроки вивели Індонезію з певної дипломатичної ізоляції на регіональному й міжнародному рівнях. У цей період зовнішня політика країни набирала дедалі виразнішого прозахідного характеруЗближення з провідними капіталістичними державами, особливо на основі економічного співробітництва, вносило серйозні корективи в індонезійський курс неприєднання, яке Індонезія почала трактувати як відмову від підтримання політики обох протилежних суспільно-політичних таборів.
Викладене певною мірою проливає світло на ставлення лідерів «нового порядку» до міжнародних подій, що відбувалися в південно-східноазіатському регіоні в другій половині 60-х — 70-х роках. Індонезія припинила надавати підтримку боротьбі в'єтнамського народу проти агресії Вашингтона в Індокитаї, заявила, що вона не визнає офіційного статусу за представництвом Національного фронту визволення Південного В'єтнаму, відкритим у Джакарті в попередні роки, а визнання створеного в червні 1969 р. Тимчасового революційного уряду Південного В'єтнаму було відкладено до закінчення переговорів у Парижі. Індонезійські представники в Міжнародній контрольній комісії з В'єтнаму аж до перемоги південно-В’єтнамської революції весною 1975 р. виступали на підтримку сайгонського режиму.
Таким чином, внутрішня політика правлячих кіл Індонезії, які пов'язували надії на економічну й політичну стабілізацію в країні з провідними капіталістичними державами, справляла вплив на зовнішню політику країни, що об'єктивно відбивалося в прозахідній орієнтації при проведенні політики неприєднання.
Сухарто переорієнтував Індонезію на тісну взаємодію з некомуністичними країнами (відносини з Китайською Народною Республікою залишалися «замороженими» аж до 1990), уникаючи офіційного вступу у військово-політичні союзи. Сухарто припинив (11 серпня 1966) конфронтацію з Малайзією, повернув Індонезію в ООН, активно домагався припливу іноземних капіталовкладень. Призначені Сухарто і пройшли підготовку в США індонезійські економісти змогли стабілізувати національну економіку завдяки сприянню Міжнародного валютного фонду (МВФ) і Світового банку.
Після розпаду португальської колоніальної імперії війська Сухарто в 1975 захопили східну частину о.Тімор, західна половина якого раніше належала Індонезії. Незважаючи на заперечення Португалії і засудження ООН, Східний Тимор був офіційно анексований в 1976. До 1993, незважаючи на голод і значне число жертв серед населення Східного Тимору, індонезійська армія так і не зуміла придушити збройного опору населення острова. Тим часом ООН продовжувала вважати цю територію протекторатом Португалії, а деякі держави Заходу призупинили або скоротили яку надають Індонезії економічну допомогу на знак протесту проти захоплення Східного Тімору.
36. Місце АСЕАН у зовнішній політиці Індонезії
Інтеграційні процеси в Південно-Східній Азії. Створення АСЕАН та її діяльність у 60—70-ті рокиПолітичні зміни, що відбулися в Південно-Схід-ній Азії в першій половині 60-х років, позначилися на подальшому розвитку міжнародних відносин у регіоні і в Азії в цілому. В Брунеї на виборах 1962 р. в законодавчу раду перемогла Народна партія Брунею, проте розпочате під її керівництвом збройне повстання було придушене, а сама партія поставлена поза законом. У 1963 р. шляхом об'єднання Малайської Федерації з Сінгапуром, Сараваком та Сабахом утворилася Федерація Малайзія. В 1965 р. Сінгапур вийшов зі складу цієї федерації й був проголошений самостійною держа¬вою. У внутрішній і зовнішній політиці Індонезії відбувся різкий поворот управо внаслідок установлення в країні політичного режиму «нового порядку», вирішальна роль У якому належала індонезійській армії. Політику придушення демократичних свобод здійснювало військове керівництво Таїланду, що прийшло до влади в 1957 р.
Таким чином, на другу половину 60-х років у Південно-Східній Азії сформувалася група країн з однотипною західною орієнтацією, але неоднотипним державним устроєм. Правлячі кола цих країн розуміли, що вирішення економічних і політичних проблем, життєво важливих для їхнього розвитку, нерозривно пов'язане зі зміцненням миру й принципів добросусідства та співробітництва в Південно-Східній Азії, з досягненням прогресу в справі роззброєння.Передумови створення в Південно-Східній Азії суб-регіональної організації склалися в другій половині 60-х років. Прагнення країн регіону до встановлення взаємних різносторонніх зв'язків становило вияв універсальної й об'єктивної тенденції до регіональної інтеграції. Не випадково тоді в «третьому світі» поширилася концепція колективної опори на власні сили», яка ідеологічно обґрунтовувала необхідність економічного, політичного й культурного зближення цих країн, зміцнення їхнього взаємного співробітництва.
Створенню Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) сприяли такі фактори, як одно типність економічних систем країн, схожість соціальщ політичних структур, культурна спільність та ідеологічна однорідність. 8 серпня 1967р. на засіданні міністрів закордонних справ Малайзії, Сінгапуру, Індонезії, Таїланду, Філіппін у Бангкоці було проголошено утворення на субрегіональній основі Асоціації держав Південно-Східної Азії. Офіційна мета організації — прискорення економічного зростання, соціального прогресу й культурного розвитку, сприяння встановленню миру й стабільності в Швденно-Східній Ази. Найвищим органом організації стали щорічні конференції міністрів закордонних справ, що проводились по черзі в столицях країн Асоціації. У випадках виникнення надзвичайних обставин, кризових ситуацій, конфліктів і т.д. передбачалося проведення спеціальних конференцій міністрів закордонних справ з метою вирішення особливо важливих і термінових, переважно політичних, проблем.
Головними спонукальними причинами, які привели до створення субрегіональної організації, були причини не тільки внутрішнього, а й зовнішнього характеру. До того ж політичні міркування нерідко превалювали над економічними. Створення АСЕАН за часом збіглося з апогеєм американської агресії у В'єтнамі, коли азіатські союзники Вашингтона вочевидь упевнилися в його нездатності силою стримати зростання національно-виз¬вольного руху в Південно-Східній Азії, забезпечити спри¬ятливі політичні умови для стабільного розвитку країн регіону. Вашингтон, як вважали в регіоні, не зміг також протистояти посиленню там позицій Радянського Союзу й Китаю. Створюючи АСЕАН, керівники п'яти держав прагнули завчасно підготуватися до будь-якого можливого наслідку боротьби між двома політичними силами в Індокитаї, створити умови для того, щоб азіатські проблеми вирішувалися самими азіатами в межах регіонального співробітництва. Внутрішньорегіональним чинником створення АСЕАН було намагання ухвалювати колективні рішення і мирним шляхом усувати складні суперечки й конфлікти, що виникають між державами Південно-Східної Азії. 
Проблема забезпечення регіональної безпеки безпосереднім чином пов'язана з таким елементом політичного співробітництва між країнами—членами АСЕАН, як координація їхньої зовнішньополітичної діяльності. Мабуть, найважливішим здобутком початкового етапу становлення АСЕАН стало вироблення концепції «зони миру, свободи й нейтралітету» в Південно-Східній Азії, проголошеної в Куала-Лумпурі в листопаді 1971 р. Сутність концепції полягає в прийнятті державами Південно-Східної Азії зобов'язання будувати свої відносини на основі принципів мирного співіснування, утримуватись від участі в конфліктах між великими державами, від розміщення на своїх територіях іноземних баз тощо.
У 70-ті роки під впливом розрядки міжнародної напруженості й зміни політичної ситуації в Південно-Східній Азії країни АСЕАН виявили прагнення не тільки до взаємного зближення і нормалізації відносин між ними на базі принципів мирного співіснування, а й до розширення на цій основі зв'язків з іншими країнами азіатського континенту, зокрема з КНР, яку більшість держав субрегіону не визнавали протягом тривалого відрізка часу. Мова йде про Малайзійську Федерацію, Філіппіни й Таїланд, які встановили дипломатичні відносини з Пекіном у 1974 і 1975 pp. відповідно. Цим самим були усунуті перешкоди на шляху розвитку міждержавних відносин між цими країнами.Важливою віхою розвитку АСЕАН стала Перша конференція глав держав і урядів країн-учасниць, що відбулася на острові Балі (Індонезія) в лютому 1976 р. Скликання цієї конференції спричинювалося необхідністю дати оцінку новій ситуації в Південно-Східній Азії, яка склалася внаслідок воєнної перемоги В'єтнаму й поразки авантюристичного курсу Вашингтона в Індокитаї, потребою підбити підсумки початкового етапу розвитку Асоціації, виробити нову стратегію і тактику. Таким чином, Балійський саміт відкрив новий етап У розвитку АСЕАН, виявив тенденцію до її організаційного зміцнення й політичної консолідації.
В серпні 1977 р. в Куала-Лумпурі відбулася Друга конференція глав держав і урядів країн—членів АСЕАН. Вона підтвердила, що асеанівські зустрічі у верхах остаточно перетворилися на вищий політичний орган Асоціації, а характер питань, які обговорювалися, засвідчив поступальний, хоча й повільний, розвиток інтеграційних процесів у межах АСЕАН.
37. Ісламський фактор в зовнішній політиці Індонезії.
На тлі останніх кількох років, відмічених підвищеною активністю Індонезії на міжнародній арені, велися вельми поширені обговорення щодо обгрунтованості претензій цієї країни на роль глобального гравця в ісламському світі. Зазначена проблематика розглядається як зарубіжними аналітиками, так і їх колегами безпосередньо в країні.
Але ставлячи питання подібним чином, жодною мірою не можна забувати, що Індонезія надто далека у своєму розумінні Ісламу від того як це відбувається або принаймні ще недавно відбувалося в арабських країнах. Іслам в Індонезію прийшов відносно пізно, у ХIII-ХIV ст. Його поширення найбільш активно йшло вздовж торгових шляхів, носило вогнищевий характер, переплітаючись з існуючими до цього індуїзмом, споконвічним анімізмом і стародавніми містичними культами. Результатом з'явилися територіальні відмінності глибини ісламізації і практично повсюдна еклектика конфесійної орієнтації мусульманського населення. Звідси безліч в Індонезії різних об'єднань і партій мусульман, що мають власні програми та власні погляди на тлумачення Ісламу. У своїй переважній більшості вони дуже далекі від побудови теократичної держави і суворого дотримання Корану. Ще недавно здавалося, що подібне мусульманське співтовариство навряд чи може виявитися прикладом для наслідування в країнах справжнього Ісламу, де кожен пункт Корану є життєвим законом. Мала місце вельми поширена точка зору, що Іслам, який сповідують серед арабів і той, якого дотримуються в Індонезії, в значній мірі різні релігії, взаємно неприйнятні один одному.
Тим не менш, в Індонезії роки правління президента Юдойоно демонструють підвищену активність на міжнародній арені, і в першу чергу в ісламському світі. При цьому керівництво країни не покидають надії на підвищення своєї ролі і значимості на цьому терені. Про їх масштаби свідчить вже те, що в місцевій пресі з'являються висловлювання щодо того, що «Республіка Індонезія має хороший шанс стати наступним постійним членом Ради Безпеки ООН» [1]. Немає необхідності стверджувати, що така заява викликає чимало роздумів. Що ж до надій, пов'язаних з положенням в ісламському світі, то президент заявив, що Індонезія може стати авангардом у відновленні слави і величі Ісламу. «Інші мусульманські країни також сподіваються, що наша країна стане лідером відродження ісламської цивілізації в XXI столітті». [2]
На тлі таких заяв нерідко ставилося питання і про те, чи в змозі Індонезія, будучи найбільшою мусульманською країною, політичний устрій якої базується на демократичних принципах, продемонструвати «позитивне» вплив на міжнародну обстановку, і насамперед на ісламський світ. Часом полеміка заходила далі і полягала в наступному - чи може Індонезія, спираючись на власний досвід, продемонструвати всьому світу те, що, кажучи словами президента країни Юдойоно, «Іслам здатний йти рука об руку з демократією» і тим самим стати переконливим прикладом для його проходження з боку інших, більш консервативних мусульманських держав. Одночасно складалося враження, що популяризація успіхів індонезійського мусульманського співтовариства, постійно виходить із вуст президента країни, при всіх їхніх незаперечних досягненнях, швидше за все, мають відгук або навіть розраховані не на фундаменталістські країни Затоки, а на Захід з його прагненням реформувати ісламський світ відповідно до власними інтересами. Резонно було вважати, що в цій взаємної зацікавленості Індонезія очікує від Заходу підтримки своїх претензій на роль глобального гравця між ним та ісламським світом. Така роль безумовно обіцяла б їй певні перспективи у побудові нової системи взаємин із зарубіжними одновірцями. По всій імовірності, це і є основна козирна карта в честолюбних прагненнях індонезійського керівництва. Звідси і реверанси перед Америкою, і певне загравання з Ізраїлем, і багато іншого.
Але така постановка питання при її реалізації таїть у собі чималий потенціал протиріч і конфліктів. Однією зі специфічних рис суспільного життя Індонезії є те, що за наявності близько 90 відсотків мусульман в загальній чисельності населення країни будь-яка політична проблема неминуче зміщується в площину її розгляду на конфесійному рівні. Досить згадати конференцію на о. Балі, присвячену Голокосту. Тоді ця подія викликала в країні неоднозначну реакцію і послужило приводом для сплеску бурхливих емоцій з боку радикально налаштованих мусульман. Саме поняття Голокост в Індонезії мало відомо. Протестуючі швидше виступали проти присутності в країні делегації Ізраїлю. Доречно додати, що рішення про проведення цієї конференції було прийнято керівництвом Індонезії після проведення президентом Ірану Ахмадінежадом також конференції з цього питання. Але іранська конференція ставила своїм завданням довести нереальність Голокосту, представити його мало не історичною вигадкою, спрямованою лише на досягнення Ізраїлем політичних цілей. Тоді це викликало абсолютно виправдану негативну реакцію з боку Ізраїлю та США. Своєю балійської конференцією Індонезія явно підіграла Заходу. Примітно також рішення Індонезії в 2007 р. як непостійного члена Ради Безпеки ООН під тиском американців підтримати санкції щодо Ірану. У результаті скандал в Індонезії і за її межами і звинувачення у зраді інтересів ісламського світу. Керівництву країни довелося проявити чимало зусиль для нормалізації обстановки.
Говорячи про суперечності, присутніх в індонезійському мусульманському співтоваристві, слід згадати події, що розгорнулися в країні наприкінці 2007 р., коли опозиція різко виступила з приводу надмірних зовнішньополітичних амбіцій керівництва країни. Пристрасті розпалилися настільки, що в повітрі без особливого заклику до його реалізації все ж витало слово «імпічмент». До критичної тональності щодо зовнішньополітичного курсу Юдойоно приєдналася центральна преса. Як писала «Джакарта пост», «індонезійська зовнішня політика за останні два роки (малося на увазі період правління Юдойоно. - М.Г.) подібна поведінці підлітка, який дуже хоче спробувати все, не маючи достатніх можливостей і навіть не здатного свої можливості оцінити . Ставши першим в історії країни президентом допомогою прямого голосування і домігшись певної політичної стабільності, Юдойоно оголив важко приховуване бажання поширити свій вплив за межі країни і зайняти рівне місце серед найбільш видатних світових політичних лідерів »[3]. Опоненти президента заявили про те, що для реалізації висунутих ідей Індонезії потрібні більш реальні сили, тобто економічні та військові можливості. Підтвердженням тому послужила ситуація, пов'язана з Іраком. Тоді у прагненні допомогти США вийти з пов'язаного з цією країною конфлікту Юдойоно висунув ідею формування ісламських миротворчих сил, здатних скласти альтернативу військовій присутності країн коаліції під егідою США. Але цей план вимагав того, щоб Індонезія поклала на себе відповідальність за його реалізацію. Індонезія ж заявила, що вона готова відправити війська до Іраку, якщо це буде підкріплено серйозною підтримкою інших мусульманських держав. Але сама вона такими можливостями практично не володіє. Як писала все та ж «Джакарта пост», «створюється враження, що уряд забув прорахувати економічну і політичну вартість входження до Іраку. У країні присутні побоювання, що недостатність можливостей, яка виходить із обмеженості політичних та економічних ресурсів, при надмірній кількості ініціатив робить не настільки переконливим статус Індонезії на міжнародній арені і може призвести до підриву її економічного потенціалу. Висловлювалися думки, що Індонезія може втратити політичну кредитоспроможність, закріпити за собою репутацію країни, здатної не більше ніж на потрясіння повітря своїми ініціативами, і що проблема країни в галузі зовнішньої політики полягає в тому, що вона повинна визначити список пріоритетів, виходячи з наявності ресурсів для їх реалізації.
Представляють інтерес у цьому зв'язку і виступи низки мусульманських об'єднань Індонезії, які закликають до розвитку відносин з Китаєм у його протиборстві з Сполученими Штатами за розширення сфер впливу в Азії. Китай експлуатує ці настрої для того, щоб полегшити собі завдання з негласного витіснення Сполучених Штатів з регіону. Він проявляє підвищену увагу до розуміння ісламського мислення і націлений в перспективі на зміцнення своїх позицій в ісламському світі. При всій своїй очевидною економічної експансії, поза всяким сумнівом, є частиною загальносвітового процесу глобалізації, Китай зумів не ускладнити відносини з ісламським світом. У Південно-Східній Азії він не асоціюється з тими змінами, які в уявленні багатьох мусульман тотожні американізації. Більше того, при виробленні зовнішньополітичного курсу Китай є предметом ісламоцентрістскіх розрахунків окремих мусульманських лідерів. Він розглядається ними як потенційного противника США, здатного послабити їх вплив на світову політику і тиск на ісламський світ. Американцям доводиться враховувати властиві Індонезії націоналістичні та ісламські тенденції, які все більш зближуються. На цьому, як видається, небезуспішно грають китайці.
Опозиціонери звинувачують президента у тому, що він, йдучи в фарватері інтересів США, зраджує забуттю інтереси власного народу. Ці думки, а також неприйняття курсу Юдойоно на подальше зближення з зовнішньополітичним курсом США поділяють не лише радикали, а й адепти помірного Ісламу. До них відносяться два провідних об'єднань мусульман Індонезії «Нахдатул Улама» (НУ) і «Мухаммадія» значною мірою визначають політичні пріоритети індонезійського суспільства і налічують спільно в своїх лавах близько 100 млн. послідовників. Кожне з цих двох об'єднань можна сміливо прирівняти за чисельністю до більш, ніж середньої мусульманській країні. Незважаючи на наявні між ними розбіжності і суперництво, в даному випадку вони виступили з єдиною платформою, що закликає керівництво країни у своїй діяльності віддавати перевагу положенню в країні, а не зовнішньополітичним інтересам [4]. У цьому крім іншого закладено їх негативне ставлення до Сполучених Штатів. НУ вустами свого голови Хасима Музаді у вельми м'якій формі, властивій цієї організації помірних прихильників Ісламу висловило своє ставлення до США. Це проявилося у формі прес-релізу, зробленого Музаді на семінарі у Вашингтоні, присвяченому протистояння індонезійських помірних мусульман ісламському тероризму і екстремізму. Семінар відбувся в серпні 2008 року. Індонезійська релігійний і політичний діяч висловився в тому плані, що Сполучені Штати часто несправедливі у своєму прагненні реалізувати власне розуміння ситуації в різних частинах світу. Будучи в теж час президентом Всесвітньої конференції з проблем релігії та світу, він вказав на те, що «США бувають вельми далекі від того, щоб зрозуміти іншу точку зору». «Я вважаю, що світова спільнота повинна рахуватися з думкою США, але і Америка повинна відповідати тим же», - заявив Хасим Музаді, зазначивши при цьому, що труднощі, пов'язані з вирішенням палестино-ізраїльської проблеми не повинні перешкоджати здійсненню цих принципів. Він також піддав критиці американські підходи до боротьби зі світовим тероризмом [5].
Перші кроки Обами на посту президента вселили в ісламський світ, в тому числі і в мусульман Індонезії, певні надії на зміну зазначеної ситуації. Це тривало не довго. Як заявив керівник «Мухаммад», багато мусульман у всьому світі були натхнені виступом Барака Обами в Каїрі, коли він закликав до нової системи взаємин Заходу і Сходу, заснованої на взаємному розумінні та взаємній повазі. Але, висловив жаль Дін Самсуддін, ці ініціативи не підкріплені діями і на сьогодні зовнішня політика Обами мало чим відрізняється від курсу, який проводив Буш.
Наявність певного зовнішньополітичного альянсу між Індонезією і Америкою очевидно. Це проявилося черговий раз з приходом адміністрації Абама. Свідчать того, зокрема, візит до Індонезії Х. Клінтон в лютому 2009 р. Вибір першого візиту глави американського зовнішньополітичного відомства в мусульманські країни після того як Барак Обама проголосив курс на налагодження відносин з мусульманським світом припав на Індонезію. У Джакарті Х. Клінтон закликала Індонезію до наведення мостів між адміністрацією Обами і ісламським світом, до того, щоб служити свого роду «м'якою силою» у вирішенні глобальних проблем усього мусульманства [6]. Дещо пізніше ці положення під час візиту до Індонезії підтвердив Барак Обама, висловивши впевненість, що в поточному столітті роль Індонезії на міжнародній арені значно зросте.
Слідом за цим відбувається різке підвищення зовнішньополітичної активності з боку Індонезії. Новопризначений міністр закордонних справ Марті Наталегава намагається всіляко підкреслити виняткову роль своєї країни на міжнародній арені. Про це досить красномовно свідчать його заяви про те, що «Індонезія в 2010 р. продовжить виконувати свої зобов'язання з врегулювання світових конфліктів ... Індонезія нарощуватиме свою роль у наведенні мостів для усунення розбіжностей у непростій міжнародній обстановці. Наша зовнішня політика, заснована на діалозі і дипломатичних підходах, сприяє тому, що Індонезія постійно знаходить роль посередника на міжнародній арені »[7]. Слід при цьому зазначити, що весь попередній хід розвитку подій і наступні заяви міністра говорять про те, що у викладеному контексті першочергове значення має позиція Індонезії в ісламському світі, де її явно не влаштовує традиційно склалося периферійне положення. Наталегава зокрема зазначив, що Індонезія продовжить всемірну підтримку мирного процесу за створення незалежної Палестинської держави. Міністр також додав, що індонезійська зовнішня політика не має наміру ігнорувати проблеми ісламського світу пов'язані з Афганістаном, Іраком і положенням справ з іранською ядерною програмою [8]. До сказаного, по всій видимості, доречно додати, що відмічені «зобов'язання з врегулювання світових конфліктів» на Індонезію ніхто не покладав, і що теза про те, що «Індонезія постійно знаходить роль посередника на міжнародній арені» потребує певної коригуванні. Міністр також повідомив про намір його країни грати більш активну роль у здійсненні процесу перемир'я в Афганістані. «Індонезія сповнена ідеєю просування миру і процвітання в охоплених чумою війни країнах Південної Азії». «Ми постійно відстежуємо пов'язані з цим проблеми ... Спочатку ми хочемо почути, що афганці насправді очікують від нас з тим, щоб діяти відповідно до їх потребами і інтересами», - заявив Наталегава. Він висловився в тому плані, що Індонезія, враховуючи її попередній досвід, могла б сприяти досягненню перемир'я між ворогуючими сторонами і координувати дії інших країн, які висловили бажання докласти свої зусилля в цьому ж напрямку [9].
Новий сплеск політичної активності індонезійського керівництва після чергової перемоги на президентських виборах 2009 р. викликав своєрідну реакцію з боку вищого духовенства. При цьому слід зазначити принципово новий момент. Якщо раніше лідери мусульман Індонезії загалом, не засуджуючи керівництво країни в його прагненні до більш високого становища в табелі про ранги мусульманських держав, лише несхвально ставилися до його надмірного на їх погляд зближенню зі Сполученими Штатами, то тепер становище змінюється. НУ повідомила про те, що в якості найбільшого в світі об'єднання мусульман вона передбачає нову формулу своєї ролі на міжнародній арені. Генеральний секретар НУ Сумант Аль-Кутуба заявив про те, що об'єднання поміркованих мусульман (яким є НУ) мають відігравати активну роль у вирішенні світових конфліктів, особливо щодо мусульманських країн. Як він зазначив, НУ велика і впливова організація та її роль у міжнародних справах необгрунтовано незначна [10]. Подібні висловлювання прозвучали і з боку керівництва «Мухаммад». З урахуванням викладеного раніше заклику до уряду робити акцент на вирішення внутрішніх проблем, а не міжнародних, ця заява виглядає досить симптоматично.
Але цим все не обмежується. Духовенство намагається розширити сферу свого політичного впливу. «Нахдатул Улама» заявила про свій намір відігравати провідну роль у боротьбі з ісламським екстремізмом і тероризмом, що також має безпосередній вихід на міжнародні відносини. Організація ставить своїм завданням формулювання відповідної стратегічної програми на наступні роки. Керівництво НУ відзначає, що, незважаючи на зовнішній спокій, індонезійське мусульманське співтовариство є благодатним грунтом для тероризму. При цьому підкреслюється певна податливість індонезійської натури, її схильність до зовнішніх впливів. «Багато індонезійські мусульмани по поверненню з Близького Сходу стають великими арабами, ніж самі араби, а по поверненню зі Сполучених Штатів великими американцями, ніж американці» [11]. Але стосовно аналізованої темі питання полягає в іншому. Чимале вплив на світовідчуття індонезійських мусульман чинять події, що відбуваються на міжнародній арені і, перш за все, в ісламському світі. Як відомо, в цій країні співвідношення прихильників помірного і радикального Ісламу на користь останнього різко зростає в періоди загострення ситуації в ісламському світі як то гротескні картинки на адресу Пророка, агресія Ізраїлю в Лівані, США в Іраку і пр. Є підстави стверджувати, що проголошений курс ставить своїм завданням направити обгрунтований в таких випадках гнів ревних поборників Ісламу в конструктивне русло, що не компрометує віру екстремістськими проявами. Примітно, що ініціатива НУ практично збіглася в часі з проголошенням многостраничной фетви глобального мусульманського руху з абсолютним засудженням тероризму і, як найбільш жахливого його прояви, терористів-смертників. Про це світ сповістив відомий пакистанський релігійний діяч Мухаммад Таір-алі-Куадрі, засновник широко поширеного вчення на підтримку неполітичного, толерантного Ісламу [12].
Лідер НУ - Музаді також висловив думку, що ісламські радикали застосовують терористичні акти в якості засобів боротьби за глобальну справедливість і тим втягують Індонезію в ідеологічну війну недозволеними засобами. На думку Музаді, зусилля організації та її священнослужителів повинні бути спрямовані на виховання основної маси поборників Ісламу в дусі справжніх мусульман, здатних гідно сприймати ісламські цінності, необхідні для побудови вільного плюралістичного суспільства. У цьому НУ проявляє інтерес до співпраці з другої за кількістю прихильників індонезійської організацією мусульман «Мухаммадія», також готової направити свої зусилля на виховання в мусульман стриманого підходу до релігії і відмови від прагнення до радикалізму з тим, щоб запобігти релігійний екстремізм і тероризм. У цьому плані Музаді надає великого значення організації загальнонаціональної компанії по дерадікалізаціі поглядів і настроїв індонезійських мусульман.
Крім того, Асоціація ісламознавців НУ (IPNU) виступила із засудженням діяльності радикальної студентської організації (Rokhis), що займається на її думку поширенням релігійного радикалізму. IPNU настійно рекомендувала Міністерству освіти Індонезії відмовитися від слідування курсом, що дозволяє присутність Roknis в якості клубу ісламських релігієзнавців у вищих навчальних закладах країни. Одним із спонукальних моментів для подібних дій з'явилися заяви активістів цієї студентської організації, що розглядають плюралізм думок в якості анафеми.
Разом з тим вищим духовенством виявляється тиск на уряд країни і безпосередньо на президента. У січні 2011 р. була організована зустріч духовних лідерів. Дев'ять видатних релігійних діячів п'яти основних конфесій закликали уряд дати пояснення з приводу «принаймні 18 випадків брехні» і припинити їх подальше прояв. До релігійних ієрархів приєдналися популярні активісти від економіки, соціальних проблем та цивільного права. Основні претензії стосувалися свободи віросповідання та єдності нації, боротьби з тероризмом, цивільних прав, продовольчої та енергетичної безпеки, свободи преси, боротьбі з корупцією, транспарентності уряду та інші. Відомий ісламознавство Ахмад Сайяф Мааріф звернув увагу на непослідовність уряду щодо викорінення бідності. У висловлюваннях учасників зустрічі вказувалося на нещирість президента країни в його промовах і обіцянках щодо плюралізму, толерантності та свободи релігії. Видний буддійський чернець Шрі Паннйяваро Махатеро сказав, що більшу небезпеку становить ситуація при якій керівники країни брешуть і не усвідомлюють відповідальності за це. Лідер індонезійських поборників індуїзму Нйоман Удайяна Санггінг висловився в тому плані, що в умовах сформованої системи брехні з боку уряду дійсність не відповідає очікуванням людей. На зустрічі були присутні лідери НУ і «Мухаммад». Дін Самсуддін засудив уряд за те, що воно «не тільки бреше, але й не виконує своїх обіцянок» [13]. Він не забарився скористатися поточною ситуацією для виведення очолюваного ним об'єднання мусульман країни на нові горизонти. На проведеному в березні 2011 р. і організованим спільно Індонезією та Іраном міжнародному діалозі, присвяченому розвитку взаєморозуміння між мусульманськими країнами і Заходом, партнером уряду Ірану з організації заходу постало не уряд Індонезії, а «Мухаммадія».
Разом з тим, необхідно відзначити, що весь розклад політичних сил і протистояння їхніх інтересів перебуває під впливом серйозних змін, що відбуваються у всесвітній уммі. Говорячи про принципово нові моменти в цій сфері не можна не приділити увагу відзначається рядом дослідників Ісламу думку про те, що відбувається «згасання політичного Ісламу», що в першу чергу відноситься до його радикального оформлення у вигляді екстремізму і тероризму. Відбуваються періодично сплески терористичної діяльності ісламістів розцінюються ними як агонізірующій відхід з політичної арени, як марне бажання гучно заявити про себе всупереч поточної ситуації. І дійсно, світова спільнота, а разом з ним і ісламський світ втомилися від постійної загрози, перебування в стані підлозі війни підлозі світу, шукають вихід із трагічної ситуації. Та й самі терористи за роки своїх кривавих діянь не здобули особливих політичних дивідендів. Голодні і знедолені маси, інтереси яких вони не більше ніж декларували у своїй бузувірській діяльності, віддали перевагу інший шлях з реалізації своїх інтересів. Про це наочно свідчать події, що відбуваються в Північній Африці. Масові виступи в Тунісі та Єгипті, що призвели до повалення одіозних фігур, що стоять при владі в цих державах, мотивовані не релігійним фанатизмом, за що довгі роки повсюдно ратував міжнародний тероризм, а вимогами соціальної справедливості та громадянських свобод.
Події, що відбуваються в цих країна, ставлять чимало питань про їх витоках та перспективи. Виникають питання і про подальший розвиток ситуації в арабському світі. Безумовно, в першу чергу це відноситься до Тунісу та Єгипту з їх часом досить драматичним розвитком подій. Вельми цікаво цьому плані те, що спостерігачі безпосередньо належать територіально і генетично до арабського світу з його часто консервативним підходом до питань побудови суспільства, розглядають ситуацію з принципово нових позицій. В якості можливих варіантів подальшого розвитку подій вони звертаються наприклад Індонезії.
До недавнього часу таке навряд чи б вважалося можливим. Тепер же преса Близького Сходу заявляє про те, що «індонезійська революція надихнула арабський світ», приміряючи при цьому етапи відповідних індонезійських подій на дійсність арабських країн. Що стосується Індонезії, то маються на увазі події 13-ти річної давності - падіння деспотичного правління режиму Сухарто, який перебуває при владі понад 30 років. Говориться про те, що цей приклад Індонезії став початковою ланкою в «реакції доміно» прокотилася по півночі Африки і можливо ще не закінчила свій рух. Як зазначається в пресі, сьогодні Індонезія поряд з Туреччиною демонструють світовій спільноті успішний приклад побудови демократії в країні з переважно мусульманським населенням. Очевидно, враховуючи специфіку арабського світу, автори статті звертають увагу на те, перехід Індонезії до демократичних принципів не було простим і легким, маючи на увазі під цим між общинні чвари, сплески виступів представників радикального Ісламу, що намагаються нав'язати теократичний режим, спроби військових повернутися в влади та інші . Як незавершеність демократичної побудови суспільства розглядається наявність корупції та некомпетентність ряду державних органів. В якості досягнення індонезійського суспільства наводиться факт того, що після повалення в 1998 р. військової диктатури в країні вже три рази проводилися прямі вільні вибори, а також вдосконалення інституту парламентаризму. Вказується на те, що індонезійські громадяни тепер можуть обговорювати і критикувати керівництво країни без побоювання арешту або ж зникнення. Підкреслюється особлива і важлива роль у створенні і функціонуванні вільної преси, об'єктивне висвітлення виборів, діяльності різних політичних партій і викриття корупціонерів. Особливо звертається увага на певну схожість історичного розвитку Тунісу та Індонезії, вказуючи на те, що обидві держави були поліцейськими протягом 30 років. Відзначається, що індонезійська демократія ще далека від досконалості. Проте, на думку авторів, розвиток країни йде в правильному напрямку і може служити прикладом для розвитку політичної системи Тунісу і Єгипту [14].
У теж час в Індонезії лунають голоси на підтримку антиурядових виступів в Єгипті (де режиму Мубарака також було більше 30 років). Як заявив член парламенту Сідарто Данусуброто: «Індонезія - третя в світі найбільша демократія. Я сподіваюся, що уряд (Індонезіі. - М.Г.) критично розгляне ситуацію в Єгипті і підтримає вимогу єгипетського народу здійснити політичні реформи »[15].
Сказане вище відображає принципово нові моменти, що відбуваються в суспільно-політичному житті ісламського світу. Як видається, вони безпосередньо пов'язані з пошуками виходу з того глухого кута, в який всесвітню умму завів консервативний Іслам і як його продовження Іслам радикальний. Той факт, що знаходиться на краю периферії цього світу Індонезія розглядається в якості варіанту прикладу для проходження йому говорить багато про що. Це свідчить про початок процесу зміни пріоритетів у тлумаченні віри, відходу від його консервативних форм у бік плюралізму.
Разом з тим, є підстави вважати, що відбуваються в Північній Африці і на Близькому Сході події можуть істотно відбитися на стані справ в Індонезії. Певною мірою їх можна розглядати як демонстрування країною з переважаючим ісламським населенням революційного прикладу переходу від тоталітарного режиму до принципів демократії. І цей приклад береться на озброєння. Тим самим відбувається підвищення її ролі в ісламському світі. Цілком можливо, що така ситуація може загострити протистояння між світською та духовною владою. Роль помірного Ісламу набуває в світі та країні новий зміст. Президент і його оточення можливо спробують представити подію як власне досягнення. Але справжніми носіями помірного Ісламу і його ідеології в країні є не вони, а передусім «Нахдатул Улама» і «Мухаммадія». Вони навряд чи погодяться віддавати пріоритети президенту. Тим більше що на їхньому боці потужна ідеологічна опора в особі Ісламу в його ліберальному тлумаченні. В даний час в світі немає іншої релігії або ж ідеології настільки ж привабливою для стражденних і знедолених, та й інших верств суспільства, окрім як Іслам. Іслам, судячи з усього, поза конкуренцією. Конкуренція всередині його. Цілком можливо, вона йде на спад, оскільки радикальний Іслам себе вичерпує. Перед двома найбільшими об'єднаннями мусульман Індонезії відкривається широке поле діяльності. Наявність єдиної мети або ж спільного супротивника об'єднує. Їх взаємна діяльність цілком імовірна до досягнення певних спільних висот, після чого співпраця неминуче переростає в суперництво.
38. Регіональна політика Індонезії в ПСА та АТР в 2000-і рр.
Територія, населення (четверте місце у світі), рівень економічного та політичного розвитку роблять Індонезію однією з ключових країн Південно-Східної Азії. Зовнішньополітична лінія президента країни С.Б.Юдойоно дозволила Джакарті зміцнити вплив на міжнародній арені, підвищити статус в регіоні і в ісламському світі завдяки активній дипломатії і конструктивного зміцненню двосторонніх зв'язків з провідними центрами сили.
Перше десятиліття XXI століття стало знаменним для Індонезії. Протягом цього часу ми стали свідками перетворення Індонезії в третю найбільшу демократію в світі. В результаті чого чверть мільярда людей в даний час користуються поряд з економічними і соціальними, громадянськими і політичними правами. І на доказ вищесказаного ми бачимо, що іслам і демократія можуть йти рука об руку. Республіка Індонезія розташована в Південно-Східній Азії, до її складу входять 17 500 великих і малих островів Малаккського архіпелагу. Країна володіє значними природними (енергетичними, мінеральними, біологічними та іншими) ресурсами. За кількістю населення Індонезія займає четверте місце в світі і є найбільшою країною мусульманського світу, тому що 87% населення сповідують іслам. Багата ресурсна база, значна чисельність населення - очевидні зовнішньополітичні переваги країни.
За національним складом Індонезія є поліетнічною державою. Строкатий національний та етнічний склад, широка протяжність кордону стають джерелами проблем. Забезпечення територіальної цілісності - одне з основних завдань зовнішньої і внутрішньої політики Індонезії. У 2002 р. незалежність отримала колишня індонезійська провінція Східний Тимор. Сильні сепаратистські тенденції в провінціях Аче і Західна Папуа, де діють радіальні партизанські групи, що використовують терористичні методи боротьби.
Основні напрямки зовнішньої політики Індонезії при С.Б.Юдойоно. Індонезія традиційно проводить «активну і незалежну» [1] зовнішню політику, орієнтовану на відстоювання національних інтересів, участь у вирішенні найбільш актуальних міжнародних проблем, сприяння миру, стабільності і безпеки у глобальному і регіональному вимірах. Професор МДІМВ Л.М. Єфімова вважає, що перераховані вище об'єктивні фактори визначають основні завдання зовнішньої політики Індонезії:
Захист незалежності держави, яка має досить протяжні кордону, його територіальної цілісності в умовах архіпелажного положення;
Забезпечення економічного і соціального процвітання всіх районів, між якими є серйозні природні та соціально-політичні відмінності, а також благополуччя і процвітання країни в цілому [2].
На зовнішню політику Індонезії значний вплив робить внутрішньополітична ситуація, важливим фактором є особистість лідера країни, обраний ним зовнішньополітичний курс. Прихід до влади С.Б. Юдойоно [3] в 2004 році окреслив кінець перехідного періоду в Індонезії, що почалося в травні 1998 р. [4] Демократизація внутрішньої політики Індонезії вплинула і на зовнішньополітичний курс країни. Були 19 серпня 2005 р. у нагоди 60-річчя МЗС Індонезії, президент С.Б.Юдойоно висловив кілька важливих положень концептуального характеру. Він заявив, що у Індонезії є три альтернативи в сучасному світі, що змінюється: стати об'єктом змін, слідувати за змінами або очолити цей процес. Індонезія повинна не просто слідувати за змінами, а й у певних випадках займати лідируюче положення на міжнародній арені. На його думку, зовнішня політика повинна грунтуватися на чотирьох головних принципах: конструктивність підходів, самобутність у сучасному вигляді, націоналізм і відмова від військових союзів з іншими країнами. Індонезія повинна грати активнішу роль в регіональних та міжнародних форумах, таких, як АСЕАН, ОВК та ООН [5].
Індонезія активізувала свою роль на регіональній і міжнародній арені. На перше місце вийшла діяльність в рамках АСЕАН, а також співробітництво в регіоні Східна Азія. Сам по собі акцент на прагнення вивести Індонезії на авансцену світової політики був підтверджений зустріччю у верхах у квітні 2005 року, присвяченій 50-річчю конференції у Бандунгу. На Азіатсько-африканському саміті президент заявив, що «наша нація і наша держава вийшли на загальносвітовий рівень, і ми починаємо грати більш активну роль у встановленні загального миру, як це наказує преамбула Конституції 1945 ..» [6].
Підводячи підсумок першого терміну президентства С.Б. Юдойоно, можна сказати, що досить сприятлива внутрішньополітична ситуація вплинула на те, що Індонезія стала робити акцент на зовнішньополітичний курс, зміцнювати свою позицію не тільки в Південно-Східній Азії, але і в світі в цілому, стала активно виступати в міжнародних організаціях.
Початок другого терміну президентства С.Б. Юдойоно [7] затьмарили події 2009 р. Цей рік став трансформаційним етапом у міжнародних відносинах. Список випробувань, з якими зіткнулося світове співтовариство, дійсно гнітючий: фінансовий, економічний, енергетичний та продовольча криза, загроза пандемії, проблеми зміни клімату. Це лише кілька прикладів. Вирішення цих проблем може бути знайдено шляхом міжнародного співробітництва. Саме багатосторонній підхід до вирішення міжнародних проблем залишається незамінним.
Можна припустити, що зовнішньополітичний курс Індонезії при С.Б. Юдойоно не зазнає істотних змін. В основі зовнішньої політики, що проводиться чинним президентом, лежать принципи незалежності, опори на міжнародне право, багатостороннього підходу до вирішення глобальних проблем, гнучкості та прагматичності. Основні зусилля Джакарти спрямовані на створення сприятливих умов для підтримки високих темпів економічного розвитку, сприяння вибудовування багатополярного світу, тверде відстоювання національних інтересів, формування позитивного іміджу Індонезії як помірною мусульманською країни, яка демонструє сумісність цінностей демократії та ісламу.
Роль Індонезії у вирішенні глобальних проблем і врегулювання конфліктів. Індонезія продемонструвала високу активність у вирішенні глобальних проблем при С.Б. Юдою-но. Перш за все, вона брала участь в роботі РБ ООН у період 2006-2008 рр.. в якості непостійного члена, а також увійшла до «Групи двадцяти» найбільших економік світу в 1999 році.
На думку Індонезії, ООН повинна відігравати центральну роль у вирішенні глобальних проблем і викликів сучасності, з якими світ, ймовірно, зіткнеться в 2011 р. Щоб діяльність ООН стала більш ефективною, необхідна реформа її Ради Безпеки. Індонезія підкреслює пріоритет права в міжнародній політиці і необхідність формування багатополярного світу.
Індонезія, швидше за все, і надалі буде перебувати на передньому плані у справі зміцнення її ролі в ООН у вирішенні глобальних проблем, беручи участь в різних напрямках діяльності організації, при цьому підкреслюючи необхідність її реформування. У 2010 році ці питання актуалізувалися, так як 20 - 22 вересня відбувся Саміт ООН у Нью-Йорку, присвячений «Цілям розвитку тисячоліття» [8], які були узгоджені з усіма членами ООН, включаючи Індонезію. Індонезія взяла активну участь у рамкової Конференції з ДНЯЗ у Нью-Йорку з 3 по 28 травня 2010 р. в якості координатора Руху неприєднання з питань роззброєння. Індонезія є також членом Групи 77
В останні роки особливий акцент був зроблений на проблематику боротьби з глобальною зміною клімату. Індонезія активно включилася у вирішення цієї проблеми. У Копенгагені 15 грудні 2009 року пройшла конференція, присвячена даній тематиці. Досягнуте в Копенгагені угода, для якого потрібно два роки напружених переговорів і повномасштабна участь світових лідерів, являє собою помітний прорив у що зайшла в глухий кут обстановці, роками не дозволяла зробити дії з боротьби зі зміною клімату
Вперше країни, в тому числі і Індонезія, погодилися обмежити підвищення глобальної температури до 2 ° за Цельсієм. Вони запевнили, що вживуть заходів для фінансування, необхідного для запобігання збезлісення і виродження лісів, і підтримають зусилля з адаптації до змін клімату за рахунок виділення в розмірі 30 мільярдів доларів США протягом найближчих трьох років [9]. Але, в кінцевому рахунку, Конференція не виправдала покладених на неї надій.
Індонезія бере участь і в подоланні наслідків світової фінансової кризи та формування нової, більш стійкою фінансово-економічної архітектури. У 2010 році країна стала відігравати активну роль у форумі G-20, будучи єдиною впливовою країною Південно-Східної Азії, що входить у форум.
Так як G-20 підтверджує статус форуму з економічних питань, Індонезія ставить перед собою завдання зайняти свою нішу в Групі, що є важливим для неї як для великої та країни, що розвивається. Індонезія в рамках форуму G-20 наполягає на скороченні числа країн з дефіцитом бюджету і буде надавати підтримку кожній країні, якщо це буде необхідно для зниження рівня залежності від боргів. Міністр фінансів Агус Мартоварджо в інтерв'ю 24 червня 2010 заявив, що основною темою на найближчому форумі буде співпраця щодо сприяння економічному розвитку в кожній країні, а також обговорення поліпшення міжнародних фінансових інститутів, таких як Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк. Необхідно реформувати і переглядати фінансове регулювання, обговорювати створення інфраструктури, реформування правил для поліпшення стану фінансового сектора, а також торгівлі та інвестицій [10].
Індонезія активно включилася у врегулювання основних міжнародних конфліктів. Так, наприклад, на Близькому Сході не дозволений арабо-ізраїльський конфлікт. Індонезія підтримуватиме справу палестинського народу і мирного процесу, спрямованого на досягнення незалежності палестинської держави. Індонезія заохочує активізацію дипломатичних зусиль «квартету», куди входять представники США, Росії, ООН та ЄС.
Не варто забувати про труднощі в Афганістані та Іраку. Індонезія готова внести свій внесок у встановлення порядку в цих країнах у відповідності зі своїми можливостями і принципами зовнішньої політики. На запрошення Міністра закордонних справ Литви Аудронюс Ажубаліс Індонезія взяла участь у міжнародній конференції, яка пройшла 12 листопада 2010 р у Вільнюсі. У ході даного заходу обговорювались питання, пов'язані з поточними реформами, що проходять в ІРА, проблемою безпеки, завданням ефективного управління країною, захистом прав людини, питання прав жінок, у тому числі участі їх у політичному житті країни, а також співпраця країн у справі допомоги Афганістану [11]. Аудронюс Ажубаліс також закликав Індонезію взяти участь у відновленні провінції Гор в Афганістані, де працює група під керівництвом ЄС [12].
Незважаючи на підвищену увагу міжнародного співтовариства до передбачуваної ядерну загрозу на Корейському півострові і в Ірані, 2010 рік примітний тим, що Індонезія внесла істотний внесок у зусилля по створенню світу, вільного від ядерної зброї. Індонезія виступала за скорочення ядерних озброєнь.
Що стосується ситуації на Корейському півострові, то Джакарта вважає, що без відновлення шестисторонніх переговорів напруженість може досягти небезпечного рівня. «Раніше чи пізніше, всі сторони повинні повернутися до діалогу, за стіл переговорів. І, на погляд Індонезії, краще раніше, ніж пізніше, у зв'язку з неминучим ризиком, що розвиток подій може вийти з-під контролю », - заявив Міністр закордонних справ Марті Наталегава [13]. Він також знову висловив жаль з приводу загибелі південнокорейського військового корабля 26 березня цього року, чи не поклавши провину за цей інцидент на яке-небудь конкретне держава.
Важливим пріоритетом для Індонезії є боротьба з міжнародним тероризмом. У самій Індонезії діють ісламські терористичні організації. Індонезія активно бере участь у міжнародних зусиллях по боротьбі з тероризмом в рамках ООН. Індонезія продовжуватиме використовувати двосторонні, регіональні та глобальні зусилля з подолання цієї загрози. Зміцнення інституційного потенціалу буде основним. Сюди входить обмін інформацією і розвідданими.
Підводячи підсумок, можна відзначити, що Індонезія бере активну участь у вирішенні глобальних проблем сучасності, врегулюванні конфліктів, виступає за формування справедливого та безпечного світового порядку. При цьому Індонезія проводить самостійну, незалежну, гнучку зовнішню політику.
Участь Індонезії в інтеграційних об'єднаннях та міжнародних організаціях. При президенті С.Б. Юдойоно Індонезія не тільки збільшила свою роль безпосередньо в регіоні Південно-Східної Азії, але, в той же час, підвищила рівень своїх власних інтересів у інших регіонах. Країна представила концепцію зовнішньої політики «тисяча друзів і жодного ворога» [14], спрямовану на реалізацію своїх національних інтересів. Будучи лідером АСЕАН, Джакарта приділяє серйозну увагу розвитку тісної співпраці в рамках цього об'єднання, головною метою якого залишається створення Спільноти АСЕАН до 2015 р.
В останні роки ми бачимо відродження інтересу до ідеї Східно-Азіатського співтовариства з широким залученням країн регіону. Для Індонезії не може бути ВАС без АСЕАН як основної складової. Таким чином, АСЕАН, різні «АСЕАН +», АРФ, а також ВАС є багатосторонній шлях до Східно-Азіатському спільноти з центральної ядром в особі АСЕАН. Саме інтерес до ВАС стане основою в 2011 році.
Варто звернути увагу на той факт, що 30 жовтня 2010 р. у в'єтнамській столиці Ханой завершився 17-й саміт АСЕАН. У ході зустрічі керівників 10 країн-учасників Асоціації на тему: «Від надії до дій: крок до Спільноти АСЕАН» були прийняті програми дій, спрямовані на досягнення мети будівництва Спільноти АСЕАН до 2015 року. Однак нерівномірність у розвитку членів Асоціації залишається серйозною загрозою процесу інтеграції.
На саміті Індонезія запропонувала, щоб в 2011 р. АСЕАН стала більш помітною на міжнародній арені, займаючись глобальними питаннями, такими як зміна клімату, проблеми безпеки. Було кинуто ретроспективний погляд на прогрес, досягнутий у процесі інтеграції Асоціації, та визначено напрямки роботи по створенню економічного співтовариства, співтовариства безпеки та соціально-культурної спільноти. Учасники саміту взяли комплексний план взаємних зв'язків і взаємних обмінів АСЕАН та інші документи, реалізація яких стане гарантом будівництва Спільноти АСЕАН в намічений термін - до 2015 року. Комплексний план включає в себе більше 700 проектів і планів. Асоціація розраховує, що її члени та країни-партнери по діалогу візьмуть активну участь у цих проектах і планах шляхом різноманітного інвестування і практично просунуть взаємні зв'язки і взаємні обміни всередині АСЕАН і між асоціацією та її країнами-партнерами по діалогу. Керівники організації також вирішили створити комісію з координації взаємних зв'язків і взаємних обмінів АСЕАН з метою координації і контролю за процесом втілення в життя цього документа. Крім того, лідери заявили про намір проводити активну співпрацю і створити фонд об'єктів інфраструктури АСЕАН [16].
Як зазначив президент Індонезії, економіка, торгівля і фінанси - пріоритетні напрямки зовнішньої співпраці. Така активізація Індонезії в рамках АСЕАН пов'язана з тим, що в 2011 р. країна стала головою АСЕАН. Відбудуться дві зустрічі на вищому рівні в жовтні і в квітні у Джакарті і на о. Балі відповідно. Саме тому вже почалася активна робота кабінету міністрів з Секретаріатом АСЕАН, щоб забезпечити успіх керівництва країни в Асоціації. Мета С.Б.Юдойоно - вивести АСЕАН на новий рівень. Як зазначає президент: «Зустрічі на вищому рівні і на рівні міністрів повинні бути не тільки значними, а й успішними і давати конкретні результати». ВАС буде розширений, цього року туди увійдуть Росія та США. Президент планує особливе місце відвести обговорення економічних, політичних і проблем безпеки.
Сусіло Бамбанг Юдхойоно у квітні цього року заявив, що країною взято курс на диверсифікацію двосторонніх зв'язків з основними зовнішніми партнерами, насамперед з метою залучення в країну більшої кількості інвестицій. Тут варто відзначити створення зони вільної торгівлі Китай-АСЕАН [17] в 2010 р., яка є безпосередньою можливістю залучення інвестицій до Індонезії.
У зв'язку зі створенням зони вільної торгівлі, індонезійський уряд розробило стратегічні контрзаходи, включаючи сприяння підвищенню промислової конкурентоспроможності країни і проведення урядової політики сприятливою розвитку промисловості в країні. Президент підкреслив, що поряд з підвищенням конкурентоспроможності необхідно приділити серйозну увагу якості продукції та встановити стандарти для імпортованих товарів.
У рамках ОВК Індонезія особливу увагу приділяє проблемам ісламофобії, неправомірному ототожнення громадською думкою Заходу ісламу з тероризмом. Для вирішення цієї проблеми, на думку індонезійського президента, потрібно удосконалювати управління країнами, що входять до ОВК, і «ліквідувати дефіцит демократії» [18]. Такий шлях до зняття напруженості і вирішення конфліктів. Діяльність ОВК повністю підтримується генеральним секретарем ООН Пан Гі Муном. Він, зокрема, заявив на саміті ОІК у березні 2008 року в Сенегалі, що ОВК та ООН повинні «йти рука об руку» на шляху заперечення ототожнення ісламу і тероризму [19]. С.Б. Юдойоно закликає країни ОІК підвищити свою роль у забезпеченні миру і безпеки, а також у викоріненні бідності.
Крім вищезгаданих організацій, Індонезія входить до ОПЕК і приділяє велику вплив енергетичної дипломатії, бере активну участь у роботі АТЕС. Членство в спеціалізованих організаціях дозволяє Індонезії проводити збалансовану і різновекторну зовнішню політику, підвищувати свій статус на міжнародній арені, вирішувати завдання економічного розвитку.
Двосторонні зв'язки у зовнішній політиці Індонезії. Звичайно ж, глобальні та регіональні дипломатичні зусилля повинні підкріплюватися твердої двосторонньої дипломатією. Індонезія зміцнює стратегічне партнерство з Австралією, Південною Африкою, Бразилією, Китаєм, Японією, Південною Кореєю, Пакистаном, Росією і США.
2009 ознаменувався активізацією відносин між Індонезією і США. Виступаючи 29 вересня о Гарвардському університеті, С.Б. Юдойоно заявив, що «у нас спільна мета - глибше поглянути на відносини між Заходом і світом Ісламу і продовжити шлях.» [20] Президент висловив упевненість, що США з їх ресурсами можуть внести суттєвий внесок у створення нового світу.
Під час саміту АТЕС в Сінгапурі 15 листопада 2009 президенти двох країн заявили про намір підняти двосторонні відносини на новий рівень і висловили готовність підписати нову угоду про партнерство. Варто відзначити, що США потребують Індонезії та її ринку, щоб протистояти зростаючому впливу Китаю [21].
Не менш важливими залишаються і російсько-індонезійські відносини, які 3 лютого 2010 відзначили своє 60-річчя [22]. Як зазначає Надзвичайний і Повноважний Посол Російської Федерації в Республіці Індонезії А.А. Іванов, «XXI століття - це нова ера у відносинах між двома країнами, які повинні грунтуватися на прагматичності і верховенстві національних інтересів. Співпрацю в політичній, військовій, торговельної, інвестиційної, соціальній, культурній сферах має зміцнюватися, а взаємодія в рамках регіональних та міжнародних форумів - розширюватися »[23].
Співпраця між Росією та Індонезією видається цілком сприятливим. Цей висновок підтверджується підсумками шостого засідання Російсько-індонезійської спільною комісією з торговельно-економічного та технічного співробітництва 19-20 жовтня 2009 року в Джакарті. Комісія відзначила активізацію в таких сферах як енергетика, горнодобича, високі технології, культура та туризм, співпраця по лінії торговельно-промислової палати.
У листопаді 2009 року в Москві створений російсько-індонезійська ділова рада на чолі з директором, головою правління ГМК «Норільський нікель» В.І. Стржалковского, який покликаний сприяти зміцненню контактів бізнес-еліти двох сторін. Хороші перспективи має двостороннє військово-технічне співробітництво, яке спирається на давні традиції.
15 жовтня 2010 на запрошення Міністра закордонних справ Російської Федерації С.В. Лаврова з офіційним візитом прибув Міністр закордонних справ Республіки Індонезія М. Наталегава. Міністри обговорили питання подальшого зміцнення та диверсифікації російсько-індонезійського співробітництва. Була висловлена ​​готовність до розвитку політичного діалогу, розширення договірно-правової бази, активізації зв'язків і контактів з торгово-економічних, науково-технічних питань [24].
Обмін думками з міжнародної проблематики підтвердив близькість бачення Росією та Індонезією проблем сучасного розвитку та шляхів їх вирішення. Міністри погодилися з необхідністю продовження тісної взаємодії в організаціях системи ООН та інших міжнародних форумах. У ході міністерської наради АТЕС, яке відбулося 11 листопада 2010 р. о Йокогамі, заступник Міністра закордонних справ Російської Федерації О.М. Бородавкін зустрівся з генеральним директором МЗС Індонезії у справах Азіатсько-Тихоокеанського регіону та Африки Т.М. Хамза Тайеб. В результаті цієї зустрічі сторони підтвердили готовність тісно координувати зусилля в контексті підготовки до головування Росії та Індонезії в цьому Форумі в 2012 і 2013 рр.. А також продовжувати взаємодію в рамках Східноазійські самітів, в роботу яких Росію включиться з 2011 р. [25]
Сторони висловилися за зміцнення ролі «Групи двадцяти» як ключового інструменту реформи глобальної фінансово-економічної архітектури на новій основі з метою уникнення кризових потрясінь. Особливу увагу було приділено процесам, що відбуваються в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Буде продовжено взаємодію в рамках саміту «Азія-Європа». Індонезії повністю підтримало активне включення Росії у ВАС.
М. Наталегава з інтересом сприйняв інформацію про висунутої главами Росії та Китаю спільної ініціативи зі зміцнення безпеки в АТР на основі розвитку довіри і транспарентності, дотримання норм і принципів міжнародного права. Це відкриває нові можливості для російсько-індонезійського співробітництва у вирішенні проблем АТР. Роблячи прогноз, можна припустити, що в якості пріоритетного завдання Індонезія бачить вдосконалення договірно-правової бази співробітництва між двома країнами. У цій сфері вже зроблено чимало, але належить прискорити роботу над реалізацією знаходяться на стадії узгодження міжурядових та міжвідомчих документів.
Відповідно з гаслом «тисяча друзів і жодного ворога», зовнішня політика Індонезії найближчим часом буде активно намагатися піднімати на вищий рівень відносини з країнами у всіх куточках земної кулі - в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, Африці, Європі і в Південній Америці. Це робитиметься і засобами економічної дипломатії.
Зовнішня політика Індонезії враховує тенденцію стирання кордонів між міжнародними і внутрішніми проблемами країн і народів. Одним з таких питань є захист громадян Індонезії за кордоном, головним чином, індонезійських робітників за кордоном. Зовнішня політика Індонезії буде спрямована на те, щоб ввести правові рамки на місцях.
Демократизація індонезійської зовнішньої політики мати ключове значення. Індонезія має бути відкрита до співпраці із зацікавленими в цьому сторонами, так як ефективна зовнішня політика вимагає відповідальності і участі зацікавлених сторін. Індонезії вдається використовувати двосторонні зв'язки для підвищення свого статусу на міжнародній арені, залучення інвестицій і створення сприятливих умов економічного розвитку, при цьому зберігаючи свободу маневру і незалежність зовнішньої політики.
39. Регіональна політика Індії в Південній Азії у 1990-і – 2000-і рр.
Десять країн Південно-Східної Азії та Індія становлять і значну територію, і великий відсоток населення азійського континенту. Країни-члени АСЕАН і Індія, як близькі географічно сусіди, мають чимало спільних проблем і викликів, які при конструктивній регіональній політиці могли б розв’язувати ефективніше. Зокрема всім країнам АСЕАН, як і Індії, властива велика релігійна та соціокультурна розмаїтість, політичний плюралізм, проблеми подолання бідності. Однак, попри щоразу динамічніші глобальні процеси у світі, і зокрема в Азії, кожна з країн-членів АСЕАН, як і Індія, живуть ніби в ізольованому світі, хоча вони є частиною одного геополітичного та гео-економічного довкілля. Взаємодію країн Південно-Східної Азії та Індії сьогодні здебільшого  визначають їхні пріоритети та потреби. Однією з важливих рис, є передусім співпраця в галузі безпеки, подальше розширення якої може мати визначальний вплив на стабільність в усьому Азійсько-Тихоокеанському регіоні (АТР). Очевидно, що кожна з країн цього регіону має свої методи та підходи в розв’язанні тих чи тих проблем, однак не варто забувати, що ці відмінності природні й можуть якраз допомогти поліпшити взаєморозуміння та поглибити регіональну співпрацю.
Відносини країн Південно-Східної Азії та Індії, хоча й були історично багатими й насиченими, однак більшість країн АСЕАН концентрувала свою увагу власне на відносинах із Китаєм. Провідні засоби масової інформації цього регіону дипломатично характеризують ці взаємини як скромні: “Скромність – це саме те слово, яким можна схарактеризувати відносини Індії з країнами регіону, якщо порівнювати їх із відносинами країн Південно-Східної Азії та Китаю”. [12]. Крім того, країни-члени АСЕАН мають різні погляди на перспективи розвитку взаємин і регіональної співпраці з Індією. Історично Індія мала сприятливі та відносно безконфліктні відносини з усіма країнами регіону. Останніми роками навіть непорозуміння в роки холодної війни вже відійшли в минуле. За останні десять років країни Південно-Східної Азії особливо відчули результати відкритості індійської економіки та прогрес Індії в розвитку нових технологій, в автомобільній промисловості, фармацевтичній галузі тощо. Міністр торгівлі та промисловості Сингапуру Вівіан Балакрішнан (Vivian Balakrishnan) в одній із своїх промов 2004 року заявив, що “розвиток та відродження Індії вже неможливо зупинити” [3]. У цій ситуації країни-члени АСЕАН повинні виходити з прагматичних цілей особливого зацікавлення в поглибленні політичних та економічних відносин із Індією, особливо що стосується розширення економічних зв’язків і співпраці в сфері оборони.
Індія не має жодних територіальних суперечок із жодною країною-членом АСЕАН, натомість має підписану низку двосторонніх угод про співпрацю в оборонній сфері. Крім того, Індія регулярно проводить спільні військові та військово-морські навчання із країнами-членами АСЕАН. Індія 2004 року провела спільні військово-повітряні навчання разом із представниками Сингапуру. Є приклади діяльної практичної співпраці у сфері оборони. Наприклад, патрулювання Бенгальської протоки спільно здійснюють представники військово-морських сил Індії та країн-членів АСЕАН.
У рамках багатосторонньої співпраці АСЕАН 1996 року запросила Індію приєднатися до Регіонального Форуму АСЕАН (АРФ), який є неформальним багатостороннім діалогом в АТР з питань політики та безпеки. Відтоді Індія є активним учасником міжсесійних зустрічей АРФ, а також зустрічей на рівні міністрів. Набуття членства в АРФ дало змогу Індії використати свій шанс стати вагомим геополітичним гравцем на сцені АТР. Індія вміло скористалася шансом зробити прорив у відносно закриті для неї простори Південно-Східної Азії. Індія зуміла привернути увагу багатьох країн АСЕАН до питання регіональної військо-морської безпеки, зважаючи на значний рівень піратства в прибережних водах Сингапуру, Індонезії та Таїланду, а також сконсолідувати країни АСЕАН в питаннях боротьби з тероризмом та організованою злочинністю.
Варто зауважити, що позиція Індії в сфері ядерних випробувань значно відрізнялася від позиції учасників АРФ. Після ядерних випробовувань у травні 1998 року Індія зазнала значної критики від представників АРФ. Однак завдяки дипломатичним переговорам Індії з кожною державою-членом АСЕАН, під час яких вона зуміла пояснити свою позицію, а також завдяки позиції АСЕАН, яка подібно до Індії була противником дискримінаційної політики нерозповсюдження ядерної зброї, вдалося досягнути порозуміння та підписати в липні 1998 року під час зустрічі АРФ в Манілі стриману та коректну заяву, в якій було висловлено лише “жаль із приводу проведення Індією ядерних випробовувань”, але без їх осуду, як це зробили декілька країн після проведення випробувань [8].
Країни-члени АСЕАН вирішили поставити проблему ядерних випробовувань у ширші рамки і з урахуванням глобального контексту. Міністр закордонних справ Індонезії Алі Алатау, висловивши жаль з приводу ядерних випробовувань у Південній Азії, наголосив, що він більше стурбований ставленням до цієї проблеми держав, які підписали Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 року, зокрема США, Росії, Китаю, Франції та Великобританії. Міністр зокрема зауважив, “що неспроможність цих держав забезпечити швидке ядерне роззброєння впродовж останніх тридцяти  років, сприяла тому, що держави, які не володіли ядерною зброєю, змогли її розвинути” [9, c. 81]. Позиція АСЕАН допомогла Індії уникнути подальшої критики впродовж наступних років. У лютому 2000 року Індія проголосила, що вона буде діяти відповідно до протоколу про створення Зони вільної від ядерної зброї у регіоні Південно-Східної Азії [7]. АСЕАН, усвідомлюючи, що хоча й Індія, як і Пакистан та Ізраїль, не підписала згаданого Договору  1968 року про нерозповсюдження ядерної зброї, не міг не оцінити її  намагання останньої.
Крім АРФ, були й інші намагання щодо створення консультативних органів і багатостороннього діалогу з питань безпеки на неурядовому рівні в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Після розпаду СРСР 1991 року зміна характеру загроз у сфері безпеки призвела до відповідної зміни завдань, що постали на порядку денному, і водночас вимагала ухвалення конкретних рішень залежно від розвитку військово-політичної ситуації в тому чи іншому регіоні. Створення 1992 року мережі аналітичних та стратегічних центрів у десяти країнах АТР, поставило за мету сприяти діалогу з різних питань безпеки не тільки на загальному – міжнародному, а й на регіональному, субрегіональному й національному рівнях, а також призвело до заснування Ради з питань співпраці в сфері безпеки в АТР (СSCAP). Ця Рада сьогодні налічує близько 20 членів, зокрема Індонезію, Таїланд, В’єтнам, Малайзію, Філіпіни та Сингапур. Деякі політичні оглядачі охарактеризували створення цієї Ради “як одну з найбільш амбіційних пропозицій щодо створення постійного і діалогу, чітко сфокусованого навколо питань безпеки в АТР” [5, c. 1].
Індія стала асоційованим членом Ради в грудні 1994 року, а повноправного членства набула в червні 2000 року, і впродовж останніх років намагалася зосередити свою увагу здебільшого на питаннях боротьби з тероризмом, морської безпеки та міжнародної організованої злочинності. Можна стверджувати, що Рада з питань співпраці в галузі безпеки в АТР є і ще одним з форумів, де Індія має широкі можливості знаходити спільні точки дотику щодо співпраці в різних сферах безпеки.
У вересні 2004 року на Генеральній Асамблеї ООН Індія, Японією, Бразилія та Німеччина заявили про те, що вони домагатимуться отримати постійні місця в Раді Безпеки ООН у рамках реформування органів ООН. У цьому питанні Індія дипломатично гнучко шукала підтримки з боку країн-членів АСЕАН, оскільки ця підтримка додавала їй упевненості в боротьбі за постійне місце в Раді Безпеки ООН. Стратегія гнучкого ненав’язливого діалогу принесла для Індії очікувані результати: В’єтнам, Лаос, Камбоджа та Таїланд 2004 року висловили свою повну підтримку Індії. Сингапур висловив свою підтримку за включення Індії, Японії та Німеччини, як постійних членів, однак висловився проти надання права вето новим членам, оскільки за словами міністра закордонних справ Сингапуру, “це призведе до паралічу в процесі прийняття рішень” [10, c.3].
Незважаючи на те, що взаємини країн-членів АСЕАН та Індії будуються на намаганні розв’язати спільні проблеми, в їхніх відносинах можна знайти і деякі розбіжності. Ці розбіжності передусім відбуваються через два основні чинники: різноманітності регіону Південно-Східної Азії та різниці між Індією і країнами Південно-Східної Азії в їхньому сприйнятті та ставленні до світових лідерів. У межах самого АСЕАН водночас існують різні погляди щодо співпраці в галузі безпеки. Індонезійське та малайське сприйняття цього питання дещо відрізняється від погляду на цю проблему у В’єтнамі та Сингапурі. Індонезійці тривалий час висловлювали побоювання з приводу розширення військово-морської присутності Індії в регіоні. Лише з часом про ці побоювання вдалося забути завдяки тіснішій співпраці на дипломатичному, економічному та політичному рівнях. З іншого боку, на відміну від Індонезії та Філіпін, в яких майже не було військової співпраці з Індією, особливо в роки холодної війни, В’єтнам завжди вважав Індію стратегічним партнером у співпраці у сфері безпеки, зокрема у військово-морській сфері.
Іншим чинником, який може призвести до розбіжностей між Індією та країнами Південно-Східної Азії, є ставлення обох до таких держав, як США та Китай. Cьогодні всі члени АСЕАН, окрім М’янми (до червня 1989 року країна називалася Бірмою, або Бірманським Союзом), де панує військовий режим, мають надзвичайно тісні та близькі відносини зі США, хоча варто зазначити, що ступінь їхньої заангажованості в ці відносини не рівномірний. Індія для США є одним із головних стратегічних партнерів, і поглиблення співпраці особливо останніми роками у військовій та космічній сферах – добра ілюстрація цього. Не варто, однак, забувати, що Індія всіляко висловлює своє занепокоєння питанням війни в Іраку та американською політикою щодо нерозповсюдження ядерної зброї.
Щодо відносин із Китаєм, то і з боку Індії, і з боку країн-членів АСЕАН, відчувається посилення співпраці, особливо в економічній сфері. Проте кожну з країн АСЕАН, окрім власних інтересів у відносинах із Китаєм, турбує низка інших національних і регіональних проблем. Незважаючи на потепління відносин між Індією та Китаєм, надалі очевидною є напруга в їхніх взаєминах у сфері безпеки. Можна припустити, що ці розбіжності між Індією та Китаєм можуть вплинути і на розбіжності у співпраці у сфері безпеки між Індією та країнами Південно-Східної Азії. Власне можливість прямого діалогу під час зустрічей лідерів Індії, Китаю та країн-членів АСЕАН на різних саммітах та форумах, що стосуються подальшого майбутнього розвитку Східної Азії, повинні якраз поменшити ймовірність виникнення згаданих розбіжностей.
Для більшості країн Південної Азії найскладнішою проблемою початку 90-х років минулого століття було подолання соціополітичних та економічних наслідків затяжної фінансової кризи 1997–1998 року. Індія, яка відносно безболісно пережила кризу, була тоді зосереджена на подоланні політичних та економічних наслідків, після здійснення ядерних випробувань в травні 1998 року. Обидва регіони спокійно увійшли в нове тисячоліття тоді, як увесь світ сколихнули події 11 вересня 2001 року. Міжнародний тероризм не був чимось новим для цього регіону. Держави Південно-Східної Азії (особливо Таїланд та Індонезія) і Індія були жертвами ісламського фундаменталізму досить тривалий час. І країни АСЕАН, і Індія тривалий час боролися з терористами та сепаратистами, які насильницьки намагалися на мирних та конституційно керованих територіях здійснити політичні зміни.
Події 11 вересня у США принесли нову парадигму безпеки в Південній та Південно-Східній Азії. Геополітична сфера зазнала помітних змін із серйозними наслідками, зокрема в економічній та енергетичній сферах. Особливість Індійського океану, прилеглих морів і проток далася взнаки, коли вони стали головним театром для проведення військових операцій для боротьби з тероризмом у Пакистані та Афганістані. Війна в Іраку уявнила політико-безпекову важливість країн цього регіону.
Однак чергові виклики глобального характеру спонукають Індію та країни АСЕАН переосмислити регіональну співпрацю та співпрацю у сфері безпеки. Питання боротьби з тероризмом особливо гостро стоїть на порядку денному в індійських штатах Джаммі та Кашмір, у Філіпінах, Індонезії та Таїланді. Для прикладу, в південних районах Таїланду, населених переважно мусульманами, вже декілька десятиліть діють повстанці-сепаратисти. Кількість жертв терору на півдні Таїланду тільки за останні чотири роки перевищило дві тисячі осіб. Очевидно, що насильство в Таїланді неабияк хвилює Індію, оскільки від кінця 1980-х років контрабандисти зброєю, які діють на території, що близька до кордону Таїланду з Лаосом і Камбоджею, продають зброю та амуніцію для терористичної організації "Тигри звільнення Таміл Ілама" та інших різних терористичних угруповань на півдні Індії.
Боротьба з тероризмом змусила Індію та країн-членів поглибити співпрацю в сфері боротьби з тероризмом, зокрема в питаннях обміну інформацією розвідувальними службами та випрацювання узгодженого плану спільних скоординованих дій. Під час візитів лідерів обидвох регіонів питання боротьби з тероризмом надалі є основним на порядку денному. Серед важливих угод та договорів, варто згадати угоду про екстрадицію між Індією та Філліпінами, підписану в березні 2004 року, договір між Індією та Таїландом про взаємну правову допомогу з кримінальних питань, підписаний 2004 року та подібний договір між Індією та Сінгапуром, підписаний під час візиту прем’єр-міністра Сінгапуру Лі Сянь Лунга до Індії в червні 2005 року [11, c. 5]. Ці угоди спрямовані на боротьбу з терористичними організаціями та джералами їх фінансування. Заплановано також підписати договір про скоординованість дій для боротьби з тероризмом між Камбоджею та Індією. Особливо важливим видається підписання на саміті в Балі в жовтні 2003 року спільної декларації між Індією та країнами-членами АСЕАН про співпрацю в сфері боротьби з міжнародним тероризмом. Декларація, в якій чітко прописані сфери та ділянки, в яких буде вестися боротьба з тероризмом, зокрема заперечує “будь-які спроби асоціювати тероризм із будь-якою релігією, расою та національністю” та засуджує “будь-які терористичні акти, незалежно від того де, хто та на якій території їх здійснював” [2].
І ще однією проблемою у відносинах між двома регіонами є міжнародна організована злочинність. Для Індії та Південно-Східної Азії, які мають значний рівень безробіття та зубожілого населення, ця загроза і надалі є серйозним викликом. Проблеми нелегальної імміграції, торгівлі наркотиками та зброї, торлівлі жінками та дітьми, відмивання грошей стоять особливо гостро у відносинах між Індією та країнами-членами АСЕАН. Існування так званого “Золотого Трикутника”, який проходить територією Таїланду, М’янми та Лаосу і на який припадає близько 15 процентів світового виробництва наркотиків, лише сприяє розширенню міжнародної організованої злочинності, зосереджену в цьому регіоні. Попит споживачів із розвинених країн – основна причина поширеної культивації маку на територіях “Золотого Трикутника”. Торгівля наркотиками також створює чимало проблем й Індії, через те що майже весь опій і героїн потрапляють на територію Індії через індо-бірмський кордон. Наркотики, які виготовляють у М’янмі та Таїланді, спочатку потрапляють нелегально до північно-західних частин Індії, потім до Пакистану, а потім далі на захід до Європи. Хоча обидві держави підписали 1993 року договір про співпрацю в сфері боротьби з торгівлею наркотиками, його виконання значно ускладнюється тим, що при владі в Бірмі перебуває військова хунта, яку також звинувачують у виготовленні героїну і метамфетаміну і в торгівлі ними [1].
Політична стабільність і мир у М’янмі є важливим чинником безпеки для обидвох регіонів. Для віддалених і малорозвинених північно-східних частин Індії, які межують із М’янмою, подальша інтеграція з розвиненими регіонами решти Індії буде можливою лише завдяки розширенню та поглибленню економічної співпраці цього рагіону з Бірмою та країнами Південно-Східної Азії. Прикордонна торгівля, зв’язок та економічна співпраця, особливо в сфері сільського господарства, з М’янмою, повинні стати провідними елементами в стратегії взаємин Індії з Таїландом, Лаосом і В’єтнамом. Країни-члени АСЕАН зі свого боку повинні відігравати активнішу роль у налагоджені відносин  М’янми з рештою світу та переходу останньої до демократичної форми правління, особливо на фоні подій осені 2007 року, коли буддистські монахи наважилися на приречене на провал повстання проти правління місцевої військової хунти, яка наважилася вперше в історії цієї країни зазіхнути на релігійну недоторканність монахів. Самі ченці взяли на себе роль виразників волі народу, і за це вони зазнали політичних переслідувань і репресій.
У цьому контексті важливо розглянути релігію як вагомий чинник, що впливає на відносини країн Південно-Східною Азією та Індії? Обидва регіони є оселею для найбільших релігій світу. Індуїзм і буддизм походять з Індії. Іслам у Південно-Східній Азії має також тісний історичний зв’язок з Індією, бо саме купці та ісламські проповідники з Індії стали першими місіонерами цієї релігії на територію Південно-Східної Азії. Тривалий час на території Індії траплялися лише поодинокі конфліктні інциденти та ситуації, пов’язані  з Індія та країни Південно-Східної Азії мають подібний підхід до політизації ісламу. Для регіону важливим об’єднувальним девізом є “єдність в розмаїті” (Bhinneka Tunggal Ika, що є девізом Індонезії)  та мирне співіснування [6, с. 7]. Те, що більшість країн Південно-Східної Азії йдуть демократичним шляхом розвитку – важливий чинник для взаємної довіри та певності в регіональній стабільності. Крім того, довгострокові міцні економічні та культурні зв’язки повинні лише сприяти зменшенню розбіжностей і допомогти досягненню порозуміння між регіонами.
            Поглиблену співпрацю між двома регіонами в сфері безпеки можна побудувати лише за умови взаємодовіри, взаємовигоди, порозуміння. Співпраця між країнами Південно-Східної Азії та Індії не може бути грою з нульовою сумою. Потрібно достатньо місця та рівних можливостей для кожного з учасників, щоб вони разом домоглися успіху, незважаючи на різні форми та формати регіональної співпраці. Консультації з питань безпеки і співпраця в оборонній сфері між обома регіонами вимагатиме інтенсивнішої та чітко сфокусованої взаємодії. Рамки співпраці в галузі безпеки повинні бути структуровані так, що специфічні робочі програми з питань безпеки мають бути визначені наперед і впроваджувані впродовж певних часових рамок. На багатосторонньому рівні, якщо брати до уваги регіональний форум країн-членів АСЕАН, то метою для цих регіонів має бути підсилення всіх процесів співпраці. Тому заходи випереджувальної дипломатії та зміцнення довіри між усіма сторонами цих процесів і учасниками регіональної співпраці дають добрі можливості для стабільного та безпечного майбутнього цього регіону. Що стосується боротьби з тероризмом, то обидва регіони повинні й надалі активніше співпрацювати, щоб розв’язати цю болючу проблему.
Терористичні групи Південної та Південно-Східної Азії тісно контактують між собою. Індія та країни-члени АСЕАН мають значну базу даних, знання та досвід, як можна побороти терористичні організації на території згаданих країн. Потрібно якнайшвидше створити конкретні механізми співпраці й використовувати їх систематично і регулярно. Треба також надалі підписувати договори між Індією та окремими країнами-членами АСЕАН про взаємодопомогу в боротьбі з тероризмом і спільну координацію дій між спецслужбами держав регіону.
40. Проблема регіонального лідерства в зовнішній політиці Індії в 1970-і – 1980-і рр.
У вересні 1961 р. у Белграді, Югославія, відбулася перша конференція Руху неприєднання, в якій брали участь 25 держав. Одним з головних організаторів цієї конференції була Індія. Белградська декларація ДН виступила на підтримку деколонізації, проти расової нерівності, за мир і роззброєння, по суті - за неучасть у холодній війні. Декларація зажадала усунути спадщина колоніалізму та імперіалізму - економічна нерівність між країнами, вказала на зростаючий розрив у рівні життя небагатьох багатих країн і більшості держав, що розвиваються. Країни - засновники ДН також заявили про необхідність розширення членства Ради Безпеки ООН.
Згодом на конференціях ДН в Каїрі (1964 р.), Лусаці (Замбія, 1970 р.), Алжирі (1973 р.) і Коломбо (Шрі-Ланка, 1976 р.) приєдналися країни приділяли особливу увагу питанням соціально-економічних і культурних перетворень . Так, у політичній декларації конференції ДН в Коломбо, в якій взяли участь 86 країн, підкреслювалося, що неприєднання символізує пошук миру і безпеки в світовому співтоваристві і рішучість встановити новий і справедливий міжнародний економічний, соціальний і політичний порядок; воно є динамічною силою в боротьбі проти імперіалізму в усіх його формах і проявах, а також проти всіх інших форм іноземного панування; неприєднання підтримує право всіх народів на свободу і самовизначення, право всіх держав проводити незалежну стратегію розвитку і брати участь у вирішенні світових проблем [1209].
Прем'єр-міністр Індії І. Ганді в березні 1983 р. на сьомої Конференції глав держав і урядів неприєднаних країн в Делі, яка проходила під її головуванням, розвинула і розширила поняття неприєднання. На її думку, Рух неприєднання являло собою найважливіший історичний процес, в якому злилися в єдиний потік історичні, духовні та культурні течії різних країн. Воно виражало сподівання тих, хто протягом довгого часу відчував позбавлення і лише нещодавно знайшов свободу. У цьому русі втілювалася резолюція людства вижити, незважаючи на пригнічення, ескалацію гонки озброєнь і ідеологічні розбіжності. Це рух було позбавлено догматизму і мало динамічний характер [1210].
На цій конференції ДН Індією були підняті актуальні проблеми сучасності. По-перше, це право палестинського народу на створення незалежної держави. Ганді виступила з жорсткою заявою з цього приводу: «Ми (країни ДН) дотримуємося одного думки в нашій підтримці сміливого, позбавленого батьківщини і багатостраждального народу Палестини. Ізраїль відчуває себе вільним здійснювати будь насильства, неприкриту агресію, не замислюючись про порушення міжнародного права і норм поведінки. Але чи зможе він вічно перешкоджати здійсненню законних прав палестинців? ». Гострій критиці індійського керівництва був підданий режим апартеїду в Південній Африці, який ігнорував думку міжнародної спільноти і зводив расизм в ранг державної політики. Ще однією проблемою, навколо якої були об'єднані зусилля країн ДН, стала мілітаризація Індійського океану і створення американської військової бази на острові Дієго-Гарсія [1211].
На посту голови ДН Індію в вересні 1986 р. змінив Зімбабве. Виступаючи на конференції в столиці Зімбабве Хараре, що минає з поста голови Руху неприєднання прем'єр-міністр Індії Раджів Ганді говорив про фундаментальні завдання, що стояли перед ДН: боротьбі за гідність і права людини, за виживання в ядерному столітті, мирне співіснування, відстоюванні принципів рівності і демократії , незалежності та безпеки всіх країн, усунення бідності. Відзначалася важливість співпраці країн, що розвиваються (Південь-Південь) і залучення до нього розвинених держав (Півночі).
У своїй зовнішній політиці Індія постійно підтверджувала, що в основі її неприєднання лежить національна незалежність і свобода, боротьба за мир і запобігання конфліктів і конфронтацій, рівність між країнами, демократизація міжнародних відносин, дружба з усіма, за винятком расистських урядів і тих, хто загрожують свободі інших країн. На конференції І. Ганді знову підтвердила, що Рух неприєднання аж ніяк не є розпливчастим, негативним або нейтральним.
Зростання числа членів Руху неприєднання до 100 держав до кінця 1980-х років довів, що воно відповідало інтересам сотень мільйонів людей на різних континентах. Індія, як і інші його члени, виступала за докорінну перебудову міжнародних економічних відносин на основі справедливості та рівноправності. Вона відстоювала право кожної країни на свої ресурси і свою політику, вимагала відстрочки виплати боргів країн, що розвиваються, проведення реформи міжнародної валютно-фінансової системи, яка, на її думку, безнадійно застаріла, стала несправедливою і неадекватною. Проблема економічного розвитку, на думку Індії, була однією з найважливіших. Країнам, які входили в Рух неприєднання, здебільшого бідним і відсталим, було не під силу задовольнити навіть найскромніші сподівання їх народів. Залишалася ще й нелегке завдання збереження незалежності через що чиниться на ці країни економічного, політичного і військового тиску.
Тектонічні зрушення в міжнародних відносинах в кінці XX ст. в результаті розпаду СРСР і фактично створення однополярного світу на чолі з США різко послабили Рух неприєднання і, здавалося, прирекли його на зникнення. Однак ДН знайшло в собі сили адаптуватися до нових умов у світі і навіть розширити свої ряди. На початку XXI ст. до нього входили понад 110 країн, які поставили перед ДН завдання оновлення з урахуванням нових реалій. На думку Індії, Рух неприєднання повинно в перспективі прийняти в якості керівних принципів наступне: досягти консенсусу з основних питань, в яких зацікавлені всі країни, що розвиваються; не заглиблюватися в спірні проблеми між країнами-учасницями; докладати зусилля, щоб стати полюсом в багатополюсний світ; зміцнити співпраця між країнами Півдня в якості важливого пункту економічного порядку денного руху, і, нарешті, всі країни-учасники повинні розвивати такі цінності, як демократія, права людини і багато культурність.
На зустрічах на рівні міністрів закордонних справ країн Руху неприєднання (Дурбан, квiтень 2002 р.; Нью-Йорк, вересень 2002 р.) відзначалася важливість цих завдань і необхідність повного роззброєння. У свою чергу, Індія знову підкреслила значення Руху неприєднання.
У листопаді 2002 р. міністр закордонних справ Індії Яшвант Сінха зазначив, що під керівництвом Неру, Насера ​​і Тіто Рух неприєднання стало серйозною політичною силою, а група 77, що включала в себе більшість неприєднаних країн, перетворилася на важливий інструмент обговорення економічних питань. Завдяки неприєднання, сказав він, Індія грала і продовжує грати помітну роль у міжнародних відносинах. Я. Сінха прямо заявив: «Я вважаю, що філософія неприєднання до цих пір є досить актуальною для сучасної зовнішньої політики, оскільки в її основі лежить ідея незалежної зовнішньополітичної лінії нашої країни».
Головною темою Xlll конференції Руху неприєднання (Куала-Лумпур, лютий 2003 р.) було «відродження Руху неприєднання». Брала участь в ній делегація Індії на чолі з прем'єр-міністром А.Б. Ваджпаі підкреслила, що рух має зосередитися на глобальних проблемах сучасності, які об'єднують його членів, а не роз'єднують їх. Воно повинно прийняти позитивний порядок денний з акцентом на створення багатополюсного світу, реформі системи ООН, співробітництво між Північчю і Півднем і між країнами Півдня. Така позиція індійського уряду на чолі з Бхаратія Джаната Парті тим більше важлива, бо раніше, перебуваючи в опозиції, вона заявляла, що неприєднання не може бути ні її ідеологією, ні основою зовнішньої політики країни [1216].
Який прийшов до влади в 2004 р. уряд Об'єднаного прогресивного альянсу на чолі з Індійським національним конгресом також підкреслило необхідність відродження Руху неприєднання, його реконструкції та оновлення, для того щоб відповідати викликам початку XXI ст. При цьому воно відзначало, що Рух неприєднання і саме неприєднання не є синонімами. Якщо сорок років тому важливими питаннями були колоніалізм, апартеїд і імперіалізм, то на початку XXI ст. визначилася новий порядок денний. Це фінансові питання, тероризм, проблеми екології, демографії. Приєдналися країни повинні також об'єднати свої зусилля в ООН, у тому числі з питання реформування Ради Безпеки ООН. У ньому Азія, Латинська Америка та Африка представлені всього лише однією країною - Китаєм - в якості постійного члена РБ, а західний світ - чотирма країнами: США, Францією, Великобританією і Росією, що абсолютно недемократично [1217].
Думка про переорієнтацію ролі неприєднання в період після холодної війни прозвучала у виступі президента Індії Абдул Калама на спільному засіданні обох палат парламенту 7 червня 2004 У свою чергу, міністр закордонних справ Індії Натвар Сінгх так поставив питання про значення Руху неприєднання: якщо неприєднання паче не є актуальним, то чому ж актуально існування Організації Північноатлантичного договору (НАТО), створеної в 1949 р.? Варшавський договір більш не існує, а НАТО просунулася до кордонів Росії. А що потрібно НАТО в Афганістані, де 99% населення не бачили моря, тим більше океану? [1218]
На початку XXI ст. Рух неприєднання знову початок набувати впевненості у своїх силах, що одержало вираження в адаптації його ідей і дій до нових реальностей, що склалися у світі. Це проявилося і в роботі XlV конференції Руху неприєднання, яка відбулася 15-17 вересня 2006 р. до Гавані, Куба (перша така конференція в Гавані пройшла в 1979 р. в розпал холодної війни). Драматичні зміни за минулі роки позначилися на роботі конференції 2006 Незважаючи на економічну блокаду Куби з боку США, на конференцію прибули представники 118 держав-членів ДН, 16 країн-спостерігачів [1219]. Характерно, що США отримали запрошення брати участь в цій зустрічі, але навіть не підтвердили отримання такого запрошення.
У своєму виступі на конференції прем'єр-міністр Індії Манмохан Сінгх говорив про прагнення цих країн об'єднати свої зусилля по захисту миру і безпеки на основі міжнародних законів, на основі культурного і політичного різноманіття світу. Він підкреслив, що в Рух неприєднання входять представники різних релігій, ідеологій, етнічних груп і культур і закликав до зближення цивілізацій, засудивши теорію їх «зіткнення». Він закликав до об'єднання зусиль з іншими «близькими по духу націями» для розвитку демократії в процесі глобального управління, для вироблення нової глобальної політики, «заснованої на законі, розумі і рівність» [1220]. «Сьогодні ми знову повинні виступити проти загрози розколу світу з штучно створеним культурним і релігійним розділовим лініям. Рух неприєднання, що охоплює всі релігії людства, всі етнічні групи та ідеологічні напрямки, - сказав М. Сінгх, - знову займає унікальне місце, щоб грати роль моста в досягненні порозуміння між різними країнами »[1221].
На конференції ДН в Гавані Індія заявила про необхідність вирішення в рамках цього руху проблем рівноправного розвитку в усьому світі, глобальної енергетичної безпеки, а також більш активної роботи з підйому Африки [1222]. ДН виступило на підтримку демократії як універсального політичного інструменту, проте вказало, що жодна країна не має права визначати суть демократії для всього іншого світу. Було також підкреслено, що кожна країна має суверенне право вибирати свою форму правління.
У цілому позиція Індії на конференції відрізнялася виваженістю підходів і акуратністю формулювань, особливо з тих питань, які могли б викликати роздратування США. Це знайшло відображення у Політичній декларації ДН, яку експерти охарактеризували як «ідеологічно нейтральну». І, тим не менш, в тексті декларації знайшлося місце для слова «гегемонія», який передбачає США [1223].
Конференція ДН в Гавані підтвердила той факт, що в нинішньому різноманітному світі зростає і зміцнюється тенденція до об'єднання зусиль країн, що представляють більшість населення планети, тих, хто не входить в «золотий мільярд». Йдеться про більш ефективне співробітництво між країнами Півдня, які до початку XXI ст. помітно просунулися у своєму економічному і політичному розвитку. Про це свідчить і те, що на частку країн, що входять в ДН, припадало 43% від їх світової торгівлі [1224]. На відміну від 1960-1980-х років ДН НЕ протиставило себе розвиненим країнам, а висловило готовність співпрацювати з ними на рівноправних умовах. Політичні декларації ДН, що відображають погляди і таких зростаючих держав, як Індія і Китай, самі по собі були великим чинником світової політики. Подальша XV конференція ДН, в якій Індія взяла участь, відбулася в липні 2009 р. в Шарм-ель-Шейху (Єгипет).
У сформованих у світі умовах на початку XXI ст. Рух неприєднання принципово змінило свій характер порівняно з тією роллю, яку воно відігравало до розколу Радянського Союзу. На передній план замість політичних вийшли питання економічного розвитку, співробітництва як між країнами, що розвиваються, що входять в цей рух, так і з розвиненими країнами. Для Індії участь у новому за своєю суттю Русі неприєднання означає те, що вона може виступати в якості сполучної ланки між цими двома групами країн і використовувати цю можливість для нарощування свого економічного і політичного впливу в світі.
41.  Нейтралізм і неприєднання як основи зовнішньої політики Республіки Індії.
В Индии “архитектором неприсоединения” и “родоначальником” движения неприсоединения называют Джавахарлала Неру и ведут отсчет истории этого движения с 1946–1947 гг. Именно тогда Дж. Неру впервые выступил с идеей неприсоединения, и Индия начала осуществлять независимую политику неприсоединения. Правда, сам термин “неприсоединение” появился только в 50-е годы.
в январе 1947 г., Неру уточнил эту идею (“свою собственную политику как свободная страна, а не как сателлит другой страны”), заявив в одном из очередных выступлений, что Индия “...хочет остаться независимой и свободной от... блоков и сотрудничать на равноправной основе со всеми странами”.
 Став премьер-министром Индии после провозглашения независимости в августе 1947 г., Дж. Неру постепенно разработал эту идею во внешнеполитическую концепцию, которая была положена в основу внешней политики Индии.
Кроме Дж. Неру большой вклад в формирование индийской концепции неприсоединения внесли Индира Ганди и Раджив Ганди.
1. Неприсоединение – это, прежде всего неприсоединение к любым блокам и неучастие в “холодной войне” как в организационном плане, так и в военной, политической и идеологической областях. Это свобода политических суждений и оценок, полная самостоятельность в выборе позиции.
2. Неприсоединение не самоцель. Его суть – мирное сосуществование. Главная цель – избежать войны или предотвратить ее. Движение неприсоединения – крупнейшее движение за мир.
3. Неприсоединение – это не пассивный нейтралитет и не “равноудаленность”, не политика среднего пути. Это активная, позитивная и конструктивная политика.
4. Неприсоединение против деления мира на блоки. Оно призвано служить созданию новой системы международных отношений, которая должна основываться на равенстве, мире, свободе и сотрудничестве.
5. Неприсоединение – это распространение идей демократии в области международных отношений. Неприсоединение не признает за кем-либо права навязывать свой образ жизни другим народам. Необходимо проявлять терпимость к политическому многообразию мира.
6. Движение неприсоединения – противник конфронтации двух блоков, проводник дружбы и доверия между ними, сторонник ненасильственного решения всех споров и конфликтов в мире путем переговоров.
7. Неприсоединение к блокам не означает одинакового отношения ко всем державам. Отношения с одними из них могут быть дружественными, с другими – враждебными. Нельзя классифицировать страны в качестве постоянных противников или постоянных союзников.
8. Неприсоединение – это логическое следствие национально-освободительной борьбы, а не побочный продукт “холодной войны”. Это продолжение движения несотрудничества с колониальными властями. Основа неприсоединения – антиимпериализм, антиколониализм и антирасизм.
9. Неприсоединение Индии не “просоветское” и не “прозападное”. Неприсоединившаяся Индия настроена только проиндийски.
10. Миролюбие неприсоединения не пацифизм. Неприсоединение не означает отказа от укрепления собственной обороны страны, от идеи коллективной безопасности по Уставу ООН и сопротивления агрессии. Но сильнее, чем армия, национальную безопасность укрепляет международная политика дружбы. Неприсоединение связано с нежеланием участвовать в большой войне. Но в случае мировой войны неприсоединившаяся страна не в состоянии остаться нейтральной. Она может присоединиться к той или иной воюющей стороне по собственному выбору.
Індія активно виступила проти політики Заходу в Азії, яка полягала в насадженні військово-політичних блоків і союзів, наданні азіатським країнам військової допомоги й створенні на їхніх територіях іноземних військових баз. Індійське керівництво слушно вважало, що така політика нав'язує азіатському континентові участь у «холодній війні», протиставляє азіатські народи один другому і, що найважливіше, суперечить інтересам їхнього мирного розвитку.
Важливою складовою зовнішньополітичного курсу Індії була активна підтримка національно-визвольних рухів, боротьби проти колоніалізму, неоколоніалізму, расизму. Вона виступила на захист боротьби алжирського народу за свободу, самовизначення і незалежність, за надання незалежного розвитку конголезькому народові, проти жорстоких репресій Португалії в Анголі. Гнів і обурення в Індії викликала англо-франко-ізраїльська агресія ЗО жовтня 1956 р. проти Єгипту, який 26 липня 1956 р. націоналізував компанію Суецького каналу з метою встановлення свого суверенітету над його зоною. Індійський уряд негайно звернувся до ООН із закликом ужити рішучих заходів для відсічі агресії. Зіткнення антиколоніальної позиції Індії й колоніальних інтересів Заходу спричинило погіршення її відносин з західними країнами. Ці відносини ще більше ускладнились на початку 60-х років у зв'язку з діями Індії щодо утвердження її повного суверенітету над португальськими володіннями в Індії.
Краеугольным камнем внешней политики Индии является принцип неприсоединения. В основу положена также концепция мирного сосуществования, получившая известность как "панча шила" - пять принципов:
1.      уважение территориальной целостности и суверенитета,
2.      взаимное ненападение,
3.      невмешательство во внутренние дела друг друга,
4.      равенство,
5.      взаимная выгода.
«Пять принципов мирного сосуществования» («панча шила») — индийско-китайское соглашение 1954 года. Мирное сосуществование было прервано китайско-индийской пограничной войной 1962.
После конфликта между Китаем и Индией из-за Тибета, начавшегося в 1949 году, отношения были нормализованы в 1954 году подписанием индийско-китайского соглашения о Тибете.Индия признала Тибет частью Китая.
Позднее эти принципы легли в основу итогового документа Бандунгской конференции 1955 года и движения неприсоединения в целом.
Індії належала вирішальна роль у тому, що політика неприєднання була визнана міжнародною спільнотою як активний миролюбний курс країн, що визволились. Саме з ініціативи Індії, Індонезії та Югославії 1—6 вересня 1961р. в Белграді відбулася Перша конференція глав урядів і країн, що не приєднались. Індія дотримувалась такого розуміння неприєднання, яке передбачає активний вплив країн, що не приєднались, на глобальні проблеми й не обмежується антиколоніальними позиціями, як вважало багато інших учасників руху неприєднання. Власне під впливом Індії в рішеннях конференції першочергове значення було надане загальним проблемам забезпечення миру, роззброєння та недопущення війни.
42.  Проблеми міжнародної безпеки в зовнішній політиці Індії в 1970-і – 1990-і рр.
1970 унаслідок заворушень у Пакистані (арешту Рахмана, та переслідувань індусів Пакистану) 10 млн. біженців в Індії. За часів Бангладеш.кризи Індія відкрито підтримала Бангладеш. Незалежн. Бангладеш за підтримки Інідії. 72 – Сімлська угода між Інд та Пакистаном (про законність Бангл.). Думали, що Бангладеш залишиться вірним Індії, однак – НІ – зайняв сторону КНР. Те, щ Б.зайняв сторону КНР - виклик для Індії.
74 – І ядерне випробування Індії. Жорстка критика ДНЯЗ. З 74 – офіц..статус регіонального лідера (Кіссінджер приїхав до Індії). Тоді ж започаткована індійська «Доктрина Монро» спрямована на Пд-Сх.Азію. питання щодо кордону з Пакистаном – не вирішено.
Після Індіри Ганді (66-77) – Морарджі Десаі (1977-79). Індія відмовила СРСР підтримати ввід військ в Афганістан.
“Look at East” – ряд візитів до АСЕАН. Виведено війська Вєтнаму з Кампучії.
77 – проект інтеграції (Асоціація Співроб.країн Пд.Азії - СААРК) – ств.у 85 у Дакка.
У 80-х почалося економічне співробітництво із США. 82 – США дозволили Індії запустити супутник.
86 – Делійська декларація – про бажання звільнити світ від ядерної зброї. Горбачов і Раджив Ганді прийшли у 84у, обидва прихильники безядерного світу. 8 спільних зустрічей. 84 – спільний індо-радянський космічний політ.
Раджив Ганді намагався нормалізувати відн-и і з Пакистаном («крикетна дипломатія»).
83 – початок конфлікту на Шрі-Ланці. 87р. – Індо-Шрі-Ланкська угода. Миротворчий контингент від Індії – але
ПРОВАЛ. Не призвело до покращення ситуації. 91 – смерть Ганді від тамілів.
Продовження діалогу з КНР. У 91-у – остаточно нормалізовані.
43.  Зовнішньополітичні концепції Індії у 1990-і – 2000-і рр.
З к.70-х – проводила «Доктрину Монро по відн. До Пд.Азії». Із закінч.холодної війни – це непросто. До сер.90-х підтрим. «Погляд на Схід».
Післа розраду СРСР – позиція щодо розбудови багатополюсного світу. Диверсифікація ЗП напрямків.
1991 – 1996 – ПМ Нарасімха Рао. ». Створення Національної Ради Безпеки. Зростання військового бюджету => ядерні другі випробування у 1998 році (за офіц.версією через небезпеку КНР). Одразу після випробування – проголошено мораторій на повторне випробування. Сьогодні ракети «агні» - для КНР, «пріклі» - для Пакистану. У планах – ств.ракети «Сонце».
1992 – започаткування відносин з Ізраїлем (до цього завжди підтрим.арабів, коли ж Ізраїль завжди підтримував Індію).
Продовження політики попередників: «Погляд на Схід» (розвиток відносин з АСЕАН). І половина 90-х відн-ни з країнами Азії – ключове. Член АРФ з 96 р.. У 92 – візит Рао до Японії (Японію приваблюють ринки Індії).
96 – 2000 – «Доктрина Гуджрала (ПМ з 97 по 98)» - доктрина регіональної політики (ще ліпші відносини з ПД-Сх Азією). 5 принципів: взаємне визнання цілісності та суверенітету, вирішення проблем шляхом переговорів… Повністю співпадала з «пана шилою». Індія – більш поступлива. => покращилися відносини з Бангладеш (96 – угода зодо розподілу ресурсів річки Ганг). Покращення відносин з Непалом і Бутаном. З 98-го р. – ЗВТ зі Шрі-Ланкою.
97 – візит Гуджрала до США. 2000 – візит Клінтона до Індії (в Індії він пробув 5 днів, у Пакистані – 5 годин).
ліберальний економічний розвиток => входження в СОТ у 95 (азійська фінансова криза не вплинул на економіку Індії. ВВП після неї – 7,5%. Сьогодні – 9%). «Компютеризація» Індії!!! Конструктивний діалог із США (у 70-80-і США підтримували Пакистан, який розглядався як форпост стримування СРСР в Азії, однак у 90-х, розпад СРСР, Пакситан підтримує талібів, які проти США. До того ж Індія – більш перспективний ринок для США, ніж Пакистан). => США – найбільший інвестор в економіку Індії. Однак Індія критикує національну ПРО США, бо це буде сприяти мілітаризації космосу.
З РФ – налагодження відносин. РФ – ринок зброї, необхідної для Індії (у часи СРСР імпортувалось поняд 100 одиниць, за часів РФ – 9. Сьогодні – РФ – основний постачальник зброї до Індії, спільне виробництво військової техніки. Спільна участь у ГЛОНАСС, спільні нафтові дослідження, розробка шельфу Баренцевого моря, Видобуток алмазів у Якутії. РФ підтримує Індію у її прагненні до постійн.членства в ООН. Індія – спостерігач у ШОС.). Відноисни нормалізовані МЗС РФ Примаковим. 2000 – Декларація про стратегічне партнерство з РФ
98 – 2004 – ПМ Ваджпаї – у 2001 підписав із США «Декларацію про стратег.партнерство». З 2003 р. поновились спільні військ.навчання з США. Співроб.у ядерній енергетиці. 2005 – угода про співробітн.у ядерній сфері із США. США погодились, що Індія – велика ядерна держава. Концепція «могутності індійської нації». Питання національної безпеки – на першому мійсі.
Кінець 90-х – Концепція «Індія-2020» перетворення Індії на високо розвинуту. 5 програм: 1) розвиток с/г, харч.промисловості. 2)енергетика, 3) розв.освіти, охрорни здоровя. 4) пріоритетність інформац.техно. Індія – 6-а Д, яка почала космічну програму (сьогодні - багатоступенева).
2002 – офіційна доктрина «Хололдного старту»: війна на 2 фронти – Пакистан, КНР, масовані швидкі удари.
44.  Індійсько-радянське співробітництво.
Большой простор для сотрудничества двух стран открылся в результате завоевания Индией в августе 1947 г. независимости. У 1953 р була підписана перша рад-інд торговельна угода яка зокрема передбачала надання довгострокового кредиту Інд стороні. Примечательно, что дипломатические отношения были установлены еще до этого, в апреле 1947 г. Знаменательной датой стал и 1955 г., отмеченный обменом впервые совершенными визитами на высшем уровне и началом широких экономических связей. Советский Союз оказывал Индии широкое содействие в самых различных областях. Он поддерживал ее требования в отношении Кашмира в 1957 и 1962 гг. Позиция Советского Союза в значительной степени препятствовала планам пекинского руководства во время китайско-индийского конфликта (1962). СССР первым предоставил Индии весомую помощь в создании тяжелой промышленности в госсекторе. Важным был советский вклад в усиление обороноспособности Индии. В целом, взаимодействие с Советским Союзом способствовало упрочению экономики Индии, укрепляло ее международные позиции, помогало отразить попытки давления со стороны различных внешних сил.
В 1971 г. В марте на парламентских выборах ИНК получил 2/3 депутатских мест. Наряду с тем, что после раскола в правящей партии значительно ослабли силы, склонявшиеся к прозападной линии, этот успех предоставил правительству И. Ганди, придерживавшемуся в то время в целом левоцентристской ориентации, большую дипломатическую инициативу и позволял более последовательно проводить курс на укрепление сотрудничества с СССР. События в Восточной Бенгалии и реакция Индии на эти события в немалой степени отразились на советско-индийских отношениях. Ситуация, сложившаяся в Восточном Пакистане и ее опасные последствия не могли не привлечь внимания Советского Союза. С целью избежать негативного развития событий в Южной Азии, советское правительство высказало Яхъя Хану свою озабоченность и тревогу из-за сложившегося положения, и подчеркивало необходимость политического решения возникших проблем. Между Москвой и Дели поддерживались постоянные контакты относительно ситуации на субконтиненте. В заявлениях И. Ганди, сделанных через некоторое время после вспышки кризиса, говорилось, что в результате интенсивного притока беженцев в Индию, события в восточной части Пакистана перестали быть его внутреннем делом, а превратились в проблему международную, которая «угрожает миру и стабильности Индии».
Министр иностранных дел Индии С. Сингх отправился в поездку по ряду столиц развитых стран с целью разъяснить политику своей страны и подробнее ознакомиться с позициями других государств. В первую очередь он нанес неофициальный визит в СССР, где находился с 6 по 8 июня 1971 г. В результате переговоров, было констатировано «совпадение точек зрения Индии и Советского Союза по всем важнейшим международным проблемам». Особо важно отметить, что обе стороны высказались за необходимость принятия в Восточном Пакистане неотложных мер по обеспечению прекращения потока беженцев на территорию Индии. Ввиду серьезности обстановки стороны согласились поддерживать контакты для обмена мнениями по возникающим в связи с этим вопросам.
В 1965 году Советский Союз успешно служил в качестве мирного посредника между Индией и Пакистаном после индийско-пакистанского приграничного конфликта. Алексей Косыгинвстретился с представителями Индии и Пакистана, а также помогал им вести переговоры об окончании военного конфликта в Кашмире.
9 серпня 1971 Договору про сир. Дружбу та співробітництво між СРСР та індією. Договір сприяв розвитку політ, екон, культ співробітництва між двома країнами.
45.  Індійсько-американські відносин у 1990-і – 2000-і рр.
Поворотним у розвитку двосторонніх стосунків слід вважати 2000-й рік коли відбувся успішний обмін офіційними візитами през США Клінтона та Інд пре-мін Ваджпаї . під час переговорів на вищому рівні сторони висловили свою вірність справі демократії та свободи, досягли розуміння щодо необхідності початку якісно нового етапу двосторонніх відносин. Серед факторів які сприяли поліпшенню стосунків насамперед-інтенсифікація економічної взаємодії. Протягом останнього десятиріччя США змушені були „призвичаїтися до успіхів індій економіки” Вагомою була роль індійського земляцтва у США (загальна чисельність на початку 2000-х рр. становила майже 1,7млн осіб), широко відомо, що за рівнем прибутків та освіти індійці випереджають всі інші етнічні іммігрантські спільноти у США. Зокрема на початку 2000-х рр.. індуси складали значний відсоток працівників таких всесвітньо відомих корпорацій як NASA, MICROSOFT.Активізація розвитку Інд-амер відносин набула безпрецедентного характеру після приходу до білого дому адміністрації Буша. Схожість позицій двох сторін було підтверджено під час візитів до США у 2001р двічі- міністра оборони індії. В обох випадках йому було надано теплий прийом з боку Буша відбулись також зустрічі керівника індійського зовнпол офісу з держсекретарем США пауелом, віце-презиентом Чейні, міністром оборони рамсфілдом та радником президента з питань нац безпеки к. райз. Було підтверджено бажання сторін розвивати економічне співробітництво а також проводити консультації з питань ядерного роззброєння та боротьби з глобальним тероризмом. Останній фактор набув особливого значення після подій 11вересня 2001р у нью-йорку та Вашингтоні і був в фокусі переговорів під час другого візиту мін оборони Інд (Сінгха). Індія підтримала створення анти терористичної коаліції. посилаючись на власний досвід боротьби з терористами у кашмірі. Спільний погляд на таку загальносвітову , як боротьба з тероризмом став ще одним вагомим чинником розвитку двосторонніх відносин. У листопада 2001 буш та Інд прем’єр ваджпаї оголосили про стратегічне партнерство між своїми країнами, у січні 2004 ваджпаї у спеціальній заяві оголосив про задоволення обох сторін розвитком відносин та про перспективи щодо подальшого укріплення партнерства: За цей час країни досягли значних успіхів у співробітництві, які стосуються передусім, трьох специфічних галузей: використання ядерної енергії у мирних цілях, космічна програма та галузь високих технологій. До означених напрямків додано розширення діалогу з питань ракетної безпеки. Також з огляду н великі досягнення Інд вчених останнім часом приділяється значна увага розвитку співробітництва у галузі біотехнології.29 червня 2004р міністр науки та технології індії (Сібал) та посол США у респ індія (малфорд) підписали угоду щодо проведення спільних наукових досліджень у галузі біотехнологій та подальшого використання для розвитку сільського господарства двох країн. Інд-амер економ та фінанси форум, який проходив у квітні 2004р засвідчив намагання сторін докладати спільних зусиль до вирішення макроекономічних та фінансових проблем на глоб рівні, обговорювалися шляхи запобігання терористичним нападам та, окремо-захист благодійних організацій.
Індія не підтримує нац..ПРО США, США не дуже активно виступає за входження Індії до Постійних членів РБ.
46.  Вплив територіальних проблем на відносини Індії із сусідами у 1960-і –1970-і рр.
Авторитет Неру в жовтні 1962 був значно підірваний після вторгнення китайських військ на територію штату Аруначал-Прадеш та на територію на Пн-сх.Кашміру. Китай намагався заставити індію відмовитись від прав на стратегічно важливу рівнину аксайчин на сході ладакха в кашмірі. Озброєнні сили кнр нанесли декілька ударів індійській армії і окупували територію. До того часу коли китай заявив про вивід військ із всіх зайнятих районів крім аксайчина Неру змушений був звернутися за військовою допомогою до США (зброя з ВБ та США до Індії за умови, що Індія буде налагоджувати діалог з Пакистаном). СРСР не підтримав КНР (нейтралітет)! Випадки з прикордонними інцидентами мали місце і пізніше.
В 1959—1969 рр. взаємні пошуки Індією і Пакистаном шляхів до нормалізації відносин привели до досягнення двосторонніх домовленостей, що розв'язували ряд неврегульованих проблем: Кашмір, а також проблема розподілу між двома країнами водних ресурсів річки Інд.
Проте на рубежі 60-х років спостерігається нове загострення дещо приглушених у попередні роки суперечностей між Індією і Пакистаном. Погіршення індійсько-китайських відносин Пакистан намагався використати з вигодою для себе. В січні 1962р. президент Пакистану відхилив індійську пропозицію вести переговори щодо кашмірської проблеми на основі визнання лінії припинення вогню в Кашмірі постійним кордоном між двома країнами, а 3 травня того самого року -спільне китайсько-пакистанське комюніке про згоду сторін провести переговори з метою визначення й уточнення кордонів. Воєнна акція Китаю проти Індії восени 1962 р. ускладнила її міжнародне становище й певним чином послабила індійські позиції в індійсько-пакистанському протистоянні. Врегулювання спірних питань з Пакистаном з урахуванням домагань останнього висувалось Заходом як одна з умов надання Індії військової допомоги Під їхнім тиском наприкінці грудня 1962р. Індія розпочала прямі переговори з пакистанською стороною.
У квітні 1965 р. сталися серйозні збройні сутички між військами Індії й Пакистану через невелику прикордонну ділянку в районі Качського Ранну, які вдалося припинити за посередництва англійського уряду. 30 червня 1965 р. була досягнута індійсько -пакистанська угода про припинення вогню, відновлення статус-кво й відведення збройних сил на позиції, які вони займали на 1 січня 1965р.Припинення воєнних дій на Качському Ранні не привело до пом'якшення напруженості в індійсько-пакистанських відносинах. На початку серпня 1965 р. її центром стає Кашмір, внутріполітична ситуація в якому була вкрай нестійкою. Політичну нестабільність у Джамму і Кашмірі Пакистан використав для перекидання через лінію припинення вогню переодягнених у цивільне пакистанських військових з метою організації диверсій і заворушень.. Власті Ісламабада, відхилили звинувачення Індії.. Після переходу 25 серпня 1965 р. індійськими військами лінії припинення вогню в Кашмірі сутичка набрала форми повномасштабної війни,
Рада Безпеки 00Н 4 і 6 вересня 1965 р. прийняла резолюції , які закликали обидві сторони до негайного припинення вогню і відведення військ на вихідні позиції. Пакистанська сторона намагалася пов'язати питання припинення воєнних дій з питанням «гідного врегулювання кашмірського спору», що, звичайно, не могло не відбитися на позиції індійської сторони. 20 вересня 1965р. Рада Безпеки одноголосно ухвалила резолюцію, що вимагала припинення вогню 22 вересня і подальшого відведення всіх збройних формувань на позиції. В ніч на 23 серпня вогонь на індійсько-пакистанських фронтах був припинений.
В такій обстановці нетривкого перемир'я роль посередника в урегулюванні індійсько-пакистанського конфлікту взяв на себе СРСР. Уряди США й Великобританії висловилися на підтримку радянської пропозиції про добрі послуги при прямих переговорах між Індією і Пакистаном і порадили їм прийняти запрошення радянського уряду. Виявивши добру волю, обидві сторони прийняли радянську пропозицію без будь-яких попередніх умов, і 4 січня 1966 р. в Ташкенті розпочалися важкі переговори прем'єр-міністра Індії Л. Б. Шастрі і президента Пакистану Мохамеда Айюб-Хана з питань урегулювання міждержавного конфлікту. Вони закінчилися підписанням 10 січня 1966 р. Ташкентської декларації, в дев'яти статтях якої були визначені невідкладні заходи з відновлення в регіоні нормального й мирного становища. Зокрема, сторони проголосили рішучість відновити нормальні й мирні відносини, сприяти взаєморозумінню й дружбі, добросусідству й співробітництву.
1970 унаслідок заворушень у Пакистані (арешту Рахмана, та переслідувань індусів Пакистану) 10 млн. біженців в Індії. За часів Бангладеш.кризи Індія відкрито підтримала Бангладеш. Незалежн. Бангладеш за підтримки Інідії. 72 – Сімлська угода між Інд та Пакистаном (про законність Бангл.). Думали, що Бангладеш залишиться вірним Індії, однак – НІ – зайняв сторону КНР. Те, щ Б.зайняв сторону КНР - виклик для Індії.
47.  Кашмірська проблема в зовнішній політиці Індії.
Кашмірська проблема – територіальний спір щодо приналежності території колишнього князівства Джамму і Кашмір між Республікою Індія та Ісламською Республікою Пакистан. Витоки конфлікту традиційно пов‘язуються з особливостями Закону про незалежність Індії (14.VIII.1947), в якому в основу розподілу Британської Індії на два домініони (Пакистан та Індійський Союз) було покладено релігійно-общинний принцип: території, де переважало мусульманське населення, мали увійти до Пакистану, території, населені індусами – до Індії (“план Маунтбеттена”). На 1947 рік понад 70 % населення Кашміру становили мусульмани, магараджа.Початок конфлікту - спровокованим Пакистаном вторгненням пуштунських племен з Пн-Зх Прикорд провінції Пакистану і Смуги Племен на територію князівства. На захопленій пуштунами території з представників Мусульманської конференції Джамму і Кашміру, було створено тимчасовий уряд “Азад Кашміру” (“Вільний Кашмір”1947). В умовах військового краху магараджа звернувся по допомогу до Індії. Як передумову надання такої допомоги індійський уряд висунув вимогу приєднання Кашміру до Індійського Союзу. 26.Х.1947 Акт про приєднання був підписаний правителем Кашміру, наступного дня – прийнятий індійським парламентом, одночасно було здійснено перекидання індійських військ, що зупинили вторгнення. Факт приєднання не було визнано Пакистаном, що заявив про незаконність Акту і надав військову допомогу Азад Кашміру Таким чином, розпочалася перша індійсько-пакистанська війна (1947-1949). у січні 1948 року питання Кашміру було передано Пакистаном на розгляд Ради Безпеки ООН.1948 РБ прийняла резолюцію, створено Комісію з Індії та Пакистану що мала розглянути обставини спору і виступити в якості посередника між сторонами, Індія зобов‘язувалася скоротити до мінімуму свою військову присутність в Кашмірі, після чого передбачалося проведення плебісциту, за результатами якого мала вирішуватися приналежність Джамму і Кашміру. Зрештою під тиском міжнародного співтовариства в особі ООН Індія та Пакистан погодилися на перемир‘я 1949.
Угодою про лінію припинення вогню між Індією та Пакистаном у Джамму та Кашмірі, підписаною в Карачі 27.VII.1949. Ця угода розподілила територію Кашміру на дві частини – індійську та пакистанську. Під контроль Пакистану перейшла пд-зх ч. Кашмірської долини на території якої існував формально незалежний Азад Кашмір, а також колишні Гілгітське агентство, Балтистан, Хунза, Нагар, що під час війни оголосили про приєднання до Пакистану. Індія зберігала контроль над більшою частиною Кашмірської долини, Джамму, Ладакхом., 1957 року прийнято Конституцію (26.І.), що забезпечувала широку автономію Кашміру у складі Індії .Пакистан неодноразово висловлював протести щодо дій Індії в Кашмірі, Індія розглядала такі дії як втручання до її внутрішніх справ, відмовлялася від проведення плебісциту, Врегулюванню конфлікту перешкоджала також динаміка холодної війни, в якій Індія зайняла нейтральну позицію, водночас підтримуючи тісні зв‘язки з СРСР, у той час, як Пакистан проводив прозахідну політику. Стратегічне розташування Кашміру на стику радянської Центральної Азії, Афганістану, китайських Тибету та Сінцзяну стало причиною пильної уваги наддержав до Кашмірської проблеми, що додатково ускладнювало її вирішення 1965 році Кашмір опинився у центрі другої індійсько-пакистанської війни.У зв‘язку з провалом переговорів по Кашміру, а також спровокованими Пакистаном заворушеннями в Кашмірі (“Операція Гібралтар”) поч. бойові дії. Після їх припинення за посередництва СРСР відбулася -конференція в Ташкенті (3-10.І.1966), прийнято Ташкентську декларацію, сторони зобов‘язалися не вдаватися до застосування сили і вирішувати спірні проблеми мирним шляхом, здійснювати відносини на основі принципу невтручання до внутрішніх справ, Третя індійсько-пакистанська війна (1971 також безпосередньо зачепила питання Кашміру у відносинах двох країн: після втручання Індії до бойових дій у Сх Бенгалії і обстрілу позиції індійських військ у Кашмірі індійська армія перетнула лінію припинення вогню і захопила част тер Азад Кашміру, яку утримувала до укладення перемир‘я сторін (17.ХІ.1971).1972 було підписано Сімлську угоду, яка передбачала перетворення лінії припинення вогню в Кашмірі станом на 17.ХІ. на “лінію контролю”, за якою де-факто закріплювався статус кордону .Сторони відмовлялися від спроб змінити лінію контролю “в односторонньому порядку, незалежно від відмінностей у поглядах на проблему”.
Протягом 1970-1980-их років кашмірська проблема залишалася у центрі уваги політичних кіл та громадської думки Індії та Пакистану., пакистанська сторона продовжувала наполягати на необхідності проведення плебісциту. 1989 року масові антиіндійські виступи у Кашмірі. Делі оголосив Пакистан їх винуватцем, у відповідь Ісламабад звинуватив індійську владу у порушенні прав людини в Кашмірі щодо мусульманського населення. З 1990 року у штаті введено пряме президентське правління (до 1996). У травні-червні 1999 року у високогірних районах Кашміру відбулися зіткнення індійських військ з підрозділами пакистанської армії, що проникли за лінію контролю (Каргільський інцидент). У 2000-2001 роках індійський уряд вдався до спроб мирного вирішення конфлікту, оголосивши 19.ХІ.2000 припинення вогню в Кашмірі на час Рамазану і запропонувавши опозиційним угрупованням розпочати переговори. У зв‘язку з діями сил, що не прийняли умов перемир‘я, мирні ініціативи було зірвано
Весь грудень 2001 і січень 2002 року обидві держави знову балансували на грані війни. У травні 2002 року положення в Кашмірі загострилося знову. напруженість на кордоні досягла піка в травні-червні, коли Індія й Пакистан стояли ближче до війни, ніж коли-небудь, після Каргила.. Ситуацію вдалося розрядити за доп Росії й США. Джамму й Кашмірі -вибори, що відбулися у вер-жов 2002 року в Законодавчі збори штату. На виборах до влади прийшов коаліційний уряд ІНК і Народно-демократичної партії.
48. Індійсько-пакистанські конфлікти у 1960-і – 1970-і рр.
Причини. Проблеми індійсько-пакистанських відносин були спричинені недоліками плану Маунтбеттена, відповідно до Індія мала бути поділена за релігійною ознакою на дві частини – власне Індію, де переважало індуське населення та Пакистан, де проживали у переважній більшості мусульмани. Кожне окреме князівство самостійно мало вирішувати до якої з цих держав приєднатися.
Варто зазначити, що під час поділу Британської Індії не враховувалися економічні характеристики майбутнього Пакистану та Індії. Так територія Пакистану була роз’єднана у півтори тисячі кілометрів індійською територією. Більше того на території Пакистану на момент розділу майже не було важкої промисловості, натомість добре розвивалося сільське господарство. Принцип розділу території за релігійною ознакою привів до того, що виникла проблема міграції населення з Індії до Пакистану і навпаки, що часом супроводжувалася кривавими погромами.
Найбільше проблем викликав майбутній статус князівств Джамму та Кашмір. Зокрема у князівстві Кашмір проживало 77% мусульман, але економічно був більше зв’язаний з Індією та більшість індійських правителів народилися в Кашмірі.
Причини другої війни. Якщо говорити про розвиток індійсько-пакистанського протистояння у 60-70-х роках варто розпочати з того, що у 1956 році Конституційна Асамблея Кашміру визнала Кашмір територією Індійського Союзу. Таке рішення визнала і Комісія ООН з Кашміру, але звичайно не Пакистан. У цей час Пакистан посилює відносин з Сполученими Штатами, свідченням чого є Договір про взаємодопомогу та вступ до СЕНТО і СЕАТО. Окрім того, зміцнюються його відносини з Китаєм, особливо після прикордонного конфлікту Індії та Китаю у 1962 році. У зв’язку з посиленням регіонального впливу Пакистану Індія йде на переговори з метою вирішення питання Кашміру мирним шляхом. На таку пропозицію Індії Пакистан не погодився і вже у 1965 році розпочалась війна в районі Качського Ранну.
Результат Одразу після початку конфлікту була підписана мирна угода, яка що цікаво того ж року була порушена Пакистаном. Задля вирішення цього конфлікту була оприлюднена резолюція 209 та 210 про припинення вогню. Як сполучені так і Радянський Союз голосували за цю резолюцію, адже конфлікт не сприяв стабільності в регіоні. Більше того Радянський Союз виступив посередником у підписанні Ташкентської декларації у 1966 році, що було безперечним зовнішньополітичним успіхом цієї країни, оскільки була фактично заблокована китайська участь у конфлікті та зменшений вплив США в регіоні. Ташкентська декларація складалася з 9 статей про відновлення соціально-економічних зв’язків між двома державами, відновлення дипломатичних відносин та мирного співіснування. Що важливо у ній йшлося про проведення плебісциту, але механізм його проведення передбачений не був, що викликало розбіжності у тлумаченні цього положення(Пакистан хотів під міжнародним контролем, Індія –ні).
Третя війна. Причини
Будівництво пакистансько-китайського шосе між Гілгітом і Синьцзяном, оскільки Гілгіт був незаконно окупованою територією Пакистаном, Індія – проти
Будівництво греблі Фаррака на річці Інд не було вигідним для Східної Бенгалії
Після Кашмірської війни 1965 року погіршилося економічне становище Пакистану, у Східній Бенгалії відцентрові тенденції(до влади приходить Муджибур Рахман, який хоче незалежності)
У 1971 році Індія підписує з РС договір про Дружбу і партнерство, готується до війни і успішно атакує Пакитан (Індійський бліцкриг грудень 1971), що було зірковим часом Індіри Ганді. Поразка у війні Пакистану сприяла незалежності Бангладешу.
Результат.1972 – Симлська угода, яка закріплювала кордон у Джаммі та Кашмірі на момент припинення вогню 1971 року. Бангладеш визнав Пакистан у 1974
Розпочинається нормалізація індійсько-пакистанських відносин. Індія послідовно відстоювала позицію, згідно з якою проблему було врегульовано Сімлською угодою, пакистанська сторона продовжувала наполягати на необхідності проведення плебісциту.
49. Індійсько-пакистанські відносини у 1990-і – 2000-і рр
Наприкінці 1989 року загострюються відносини та відбуваються масові антиіндійські виступи у Кашмірі. Делі оголосив Пакистан їх винуватцем, у відповідь Ісламабад звинуватив індійську владу у порушенні прав людини в Кашмірі щодо мусульманського населення. З 1990 року у штаті розміщено значне угруповання індійських військ, що розпочало боротьбу з пропакистанськими та сепаратистськими угрупованнями, що ведуть партизанську. З 1989 по 1999 рік за офіційною статистикою осіб з обох сторін конфлікту загинуло близько 60 тис. чоловік, поширеною є практика терористичних дій. У травні-червні 1999 року у високогірних районах Кашміру відбулися зіткнення індійських військ з підрозділами пакистанської армії, що проникли за лінію контролю (Каргільський інцидент).
У 2000-2001 роках індійський уряд вдався до спроб мирного вирішення конфлікту, оголосивши 19 листопада 2000 припинення вогню в Кашмірі на час Рамазану і запропонувавши опозиційним угрупованням розпочати переговори. У зв‘язку з діями сил, що не прийняли умов перемир‘я, мирні ініціативи було зірвано. Після початку глобальної боротьби з тероризмом та нападу на Індійський парламент 13 грудня 2001 року індійський уряд зайняв жорстку позицію щодо кашмірських повстанців і намагався вирішити проблему силовими методами.
Большое значение для снижения напряженности и развития добрососедских отношений имела встреча в Исламабаде в начале 2004 г. руководителей двух государств, в ходе которой было принято решение о проведении т.н. «Комплексного диалога» между двумя странами.
Переговорный процесс только-только начал набирать обороты, как в июле 2006 г. в индийском г.Мумбаи (ранее Бомбей) был совершен террористический акт, в результате которого погибли почти 200 человек. Индийская сторона немедленно обвинила Исламабад в прямом содействии кашмирским сепаратистам
После упоминавшегося выше теракта в Мумбаи мирный диалог между двумя странами был прерван по инициативе индийской стороны в декабре 2008 г. Одновременно была заморожена двусторонняя торговля между странами. 
Серьезным шагом вперед в улучшении двусторонних отношений стало выступление Манмохан Сингха в Сринагаре (наиболее крупном городе индийского штата Джамму и Кашмир) в конце октября 2009 г., в котором он четко обозначил готовность Индии рассматривать в ходе переговоров в том числе и кашмирскую проблему. В том же году наметилась готовность пакистанского руководства возобновить «комплексный диалог» с Индией.
Подводя краткий итог сказанному заметим, что сейчас пакистано-индийские отношения достигли такого высокого уровня, который не наблюдался после раздела в 1947 г. колониальной Индии непосредственно на Индию и Пакистан. И даже террористические действия боевиков (в частности, взрывы в Мумбае в ноябре 2008 г.) не смогли нарушить поступательный процесс их развития. Представляется, что нынешнее руководство обоих государств всерьез настроено на то, чтобы попытаться урегулировать отношения между двумя странами, даже несмотря на существующие серьезные разногласия по основной проблеме – кашмирской.
50. Нормалізація індійсько-китайських відносин
Після прикордонного конфлікту1962 року та введення військ в Тибет 1959 (наслідок-Далай Лама і тибетці втекли в Індію) відносини почали налагоджуватись лише у 70-х роках, зокрема у 1976 дипломатичні місії відновили свою роботу. У 1979 році – візит до Китаю Ваджпаї(МЗС), а у 1981 – Хуан Хуа(МЗС) до Індії. Проривом був візит Р.Ганді до Китаю у 1988 році. Наслідок – відновлення двостороннього діалогу на найвищому рівні. Домовилися про створення Спільної робочої групи з прикордонних питань, а також Спільної економічної групи.
1993 – Угода про мирне вирішення питань про кордон.
Візит до індії 1996 році Дзян Дземіна був першою офіційною поїздкою президента.1996-ще один договір про кордон.
На початку 2000- збільшилося торговельно-економічне псівробітництво, зв’язки в обороні. У цьому ж році – візит до КНР президента Індії Нарайанана.
Червень 2003 – візит Ваджпаї до Китаю.Підписано 10 угод.Основна – Декларація про принципи відносин та всебічну кооперацію між Індією і Китаєм.
Позиції Індії та Китаю збігаються з глобальних проблем:відносини Північ-Південь, необхідність встановлення нового соціально-економічного устрою. Вони члени БРІК і РІКІ.Але тим не менше залишаються суперниками у боротьбі за світові ресурси та геостратегічний вплив.
Товарооборот между двумя странами в 2010 году достиг 60 млрд долларов США. Китай и Индия успешно сотрудничают как в двустороннем формате, так и в рамках многосторонних форумов – таких как Совет безопасности ООН, «большая двадцатка», БРИКС, ШОС. Голосование по наиболее значимым вопросам международной политики показывает, что позиции двух стран достаточно близки (так, Индия и Китай, наряду с Россией и рядом других стран, воздержались при голосовании по резолюции №1973, открывшей дорогу НАТО для начала военной операции против режима Муаммара Каддафи в Ливии).
Близости позиций двух стран на международной арене способствует одинаковое неприятие однополярного мироустройства, утвердившегося после распада СССР. Обе страны традиционно проводят независимую внешнюю политику, не приемля диктата извне.
Сходство позиций объясняется и общими проблемами, стоящими между обеими странами: необходимость поддержания высоких темпов экономического развития, борьба с бедностью, проблемы сепаратизма и терроризма, присутствующие в обеих странах.
51.Еволюція Індії на Середньому і Близькому Сході
Афганістан
З 1947 - конструктивні відносини, активна співпраця.1979 – засудили вторгнення РС.Після виведення військ підтримали Наджибуллу.З 1994 не підтримують талібів, але і не підтримали у 2001 році акцію США і НАТО.Підтримуюють діяльність ООН спрямовану на подолання тероризму в регіоні.
Центральна Азія
Пріорітети: енергетична безпека, транспортні проекти, військо-тех. Співробітництво.Найбільше співпрацюють з Узбекистаном і Казахстаном.
Іран
Дуже плідні відносини.За всю історію лише у 1996 році був відмінений візит Гуджрала, бо Іран засудив вбивство мусульман в Кашмірі.У 2002 році – Тегеранська декларація про двосторонні відносини.Пріоритети: енергетична сфера, транспортні проекти, військово-тех співробітництво.
Ізраїль
До 1992 році підтримувала арабів, в 1992 році – встановлення дипломатичних відносин. Активно розвивається військово-технічне співробітництво.
52. Ракетгно-ядерна програма Індії та етапи її реалізації
Началом работ в области атомной энергии в Индии можно считать основание 19 декабря 1945 г. в Мумбаи (шт. Махараштра) Института фундаментальных исследований (независимость от Великобритании Индия получила 15 августа 1947 г.). С того момента в стране сформирована научнопроизводственная база, позволяющая создавать практически все виды ядерной продукции как мирного, так и военного назначения.
Считается, что решение об ускоренном осуществлении В. я. п. было принято премьер-министром Индии Л.Б. Шастри в конце 1964 г. после проведения Китаем первого ядерного испытания. В. я. п. Индии ориентирована на создание ЯЗ на основе плутония. При этом ЯЗ хранятся отдельно от носите лей (немає нормальних систем попередження несанкціонованого запуску) и в оперативно развернутые войсковые соединения в мирное время не передаются.
С 1974 г. в шт. Раджастан существует ядерный полигон Похран, на котором 18 мая 1974 г., а также 11 и 13 мая 1998 г. были проведены одно (взорван один ЯЗ) и три (взорваны пять ЯЗ) ядерных испытаний соответственно. Первое ядерное испытание руководством страны было официально объявлено «мирным ядерным взрывом», а для создания ЯЗ применен плутоний, наработанный в канадском реакторе «Сайрус», который использовал тяжелую воду, поставленную США. При этом Индия фактически нарушила свои обязательства перед обеими странами, т. к. согласно Ст. III индийско-канадского соглашения о поставке реактора и п. 9 Соглашения между Индией и США о поставке тяжелой воды взяла на себя обязательства использовать поставляемые материалы и оборудование исключительно в мирных целях.
В 1998 г. согласно заявлению индийской стороны были испытаны пять ЯЗ, один из которых – термоядерный.
Согласно разработанному проекту ядерной доктрины (опубликован в 1999 г., однако до настоящего момента официально не утвержден правительством страны), минимальные ядерные силы сдерживания Индии создаются на основе «ядерной триады» и призваны нанести неприемлемый ущерб любому противнику (в качестве наиболее вероятных рассматриваются Китай и Пакистан). При этом особое внимание уделяется выживаемости ядерных сил, что диктует необходимость акцентированного развития ракетных средств доставки с дальностью в несколько тысяч километров и морской компоненты в виде подводных лодок с ракетно-ядерным вооружением. Проект ядерной доктрины Индии предусматривает следование концепции неприменения ядерного оружия первыми.
Индия является последовательным критиком Договора о нераспространении ядерного оружия (ДНЯО) и до сих пор остается вне его рамок. В настоящее время осуществляются мероприятия по разделению ядерной программы страны на мирную и военную составляющие. В то же время планируется, что ключевые для В. я. п. объекты ЯТЦ продолжат оставаться вне гарантий со стороны МАГАТЭ. В 2008 г. США удалось добиться внесения изменений в установленные Группой ядерных поставщиков международные правила экспорта, которые теперь позволяют осуществлять ядерный экспорт в Индию.
После ядерных испытаний в мае 1998 г. Индия объявила мораторий на их дальнейшее проведение, однако по состоянию на 1 октября 2008 г. Договор о всеобъемлющем запрещении испытаний ядерного оружия (ДВЗЯИ) не подписала, выдвигая в качестве причины необходимость запрещения проведения т. н. подкритических экспериментов, которые ДВЗЯИ не запрещает. Согласно имеющимся данным, Индия продолжает наработку оружейных ядерных материалов.
53. Багатостороння дипломатія Індії на сучасному етапі. Індія і реформа ООН.
Если изменения, в действительности, были центральной темой внешней политики Индии в последние годы, нигде это более не очевидно, чем в отношениях с великими державами. Во время холодной войны Индия неуклонно дрейфовала к Советскому Союзу, а ее связи со всеми другими основными центрами силы - США, Западной Европой, Китаем и Японией остались недоразвитыми. Тем не менее, от состояния «отчужденных демократий», которое было еще несколько лет назад, Индия и США перешли к беспрецедентному участию, одновременно интенсивному и широкому. После длительного охлаждения в двусторонних отношениях Индии и Китая с 1960 по 1980 гг. Пекин стал крупнейшим торговым партнером Индии, и в то же время, когда Индия выстраивает стратегическое партнерство с ЕС и Японией, ей удалось сохранить свои особые отношения с постсоветской Россией.
Забегая вперед, можно очертить пять главных задач, которые стоят перед внешней политикой Индии в начале XXI века: (1) создание зоны мира и процветания на Юго-азиатском субконтиненте; (2) строительство стабильной архитектуры мира и сотрудничества в Азии; (3) мирное урегулирование морского достояния Азии; (4) новый интернационализм, который будет зависеть от углубления интеграции в мировую экономику и эффективного вклада в управление глобальными проблемами, и (5 ) четкая грань между своими собственными демократическими ценностями и навязывании их другим.
Субконтинент в качестве зоны мира. Первая и самая важная задача для Индии состоит в создании зоны мира и процветания на Юго-азиатском субконтиненте. С конца 1970-х гг. в северо-западной части субконтинента происходили беспорядки и насильственные конфликты, которые влияли не только на Индию, но и на весь мир. Способность Индии справиться с этой турбулентностью была подорвана ее напряженными отношениями с Пакистаном. Индия намерена сотрудничать со своими соседями в регионе.
Индия потратила много энергии, как дипломатической, так и политической за последнее десятилетие в преобразовании своих отношений с Пакистаном. Три премьер-министра, представляющие три различные политических тренда - Индер Кумар Гуджрал, Атал Бихари Ваджпаи и Манмохан Сингх настойчиво пытались нормализовать отношения с Пакистаном. Усилия начали приносить плоды. Индия и Пакистан в настоящее время осуществляют дорожную карту для комплексной нормализации двусторонних торговых отношений. Они также подписали соглашение в сентябре 2012 года по либерализации давности ограничительного визового режима сорокалетней давности.
Индия намерена поддерживать усилия афганского народа по восстановлению своей разрушенной войной экономики. Ее интересы в области безопасности афганского государства находят свое отражение в соглашении о стратегическом партнерстве, подписанном год назад.
Стремление к нормализации отношений Индии с Пакистаном и углублению стратегического партнерства с Афганистаном являются частью единого видения, которое направлено на достижение политической стабильности, экономической модернизации и региональной интеграции на северо-западе континента.
Индия стремится работать с другими крупными державами в развитии региональных связей, что отражается в понятии "нового шелкового пути". Мир и процветание на северо-западе субконтинента будет зависеть от успеха Индии в рекультивации роли региона в качестве моста между различными частями Азии. Кроме того, Индия в одностороннем порядке открывает свои рынки для своих других соседей на субконтиненте, что способствует внутренней стабильности и процветанию Бангладеш, Непала, Шри-Ланки, Бутана и Мальдивских островов.
Стабильная архитектура для мира и сотрудничества в Азии. Вторая проблема для Индии заключается во внесении эффективного вклада в строительство стабильной архитектуры мира и сотрудничества в Азии. Идея азиатского единства и солидарности глубоко повлияла на индийское национальное движение в первые десятилетия ХХ века, а содействие политической солидарности и экономическому сотрудничеству в рамках недавно освобожденной Азии было одной из дипломатических инициатив независимой Индии.
Более шести десятилетий спустя многие из этих идей стали реальностью.. Это привело к беспрецедентному уровеню благосостояния и континент вновь становится важной движущей силой мировой экономики. Внеочередные достижения Азии за последние несколько десятилетий, однако, могут быть легко свернуты, если регион станет жертвой соперничества между большими державами, национал-шовинизма и необузданной гонки вооружений. Индии нужно помочь предотвратить такой исход, ускорив ее экономическую интеграцию в регионе, углубив двустороннее и многостороннее партнерство в области безопасности, содействуя всеобъемлющему политическому порядку в Азии и найдя баланс между интересами крупных держав.
Обеспечение безопасности морского достояния. Возникающие негативные тенденции в Азии наиболее ярко проявляются в морской сфере. Усиление территориальных споров на небольших островах начали угрожать азиатским водам. Растущая уверенность Китая и "поворот к Азии" США, скорее всего, предвещают напряженный период в международных отношениях в регионе. В то же время, когда Азии необходимо строго придерживаться принципов морского права, правовая основа для поддержания порядка на море, по-видимому, выходит из строя. Конкурирующие интерпретации принципа свободы судоходства угрожают жизненно важным коммуникациям, соединяющим различные части Азии и связывающие ее с остальным миром.
Между тем, если роль морской торговли в экономической жизни Азии растет, все крупные державы в регионе, в том числе Китай и Индия, укрепляют свой морской потенциал. Появление новых морских держав в Азии связано с неизбежными трениями с США, которые уже давно были доминирующей морской державой в Индийском и Тихом океанах. Индия не согласна с утверждением, что морская политика Азии представляет собой игру с нулевой суммой. Она также не считает, что неизбежно произойдет противостояние между Китаем и США в Индо-Тихоокеанском регионе.
Индия уже сотрудничает с США по вопросам морской безопасности. Она также планирует приступить к морскому диалогу с Китаем и приступить к первым шагам в скоординированной борьбе с пиратством в Аденском заливе. Индия поддержала предложение госсекретаря США Хиллари Клинтон по трехстороннему взаимодействию между Вашингтоном, Пекином и Дели, и надеется, что рано или поздно Китай согласится начать переговоры в таких трехсторонних рамках. Сильное и устойчивое сотрудничество между США, Китаем и Индией является ключом для мирного урегулирования морского достояния Азии.
Новая международная роль Индии. Существует значительный интерес в США и Европе к тому, какой будет глобальная роль, которую Индия могла бы взять на себя в XXI веке, и вклад, который она должна сделать, чтобы решить многие глобальные проблемы, стоящие сейчас перед миром. В Индии также проходят интенсивные дебаты о значении нового качества Дели как ответственной державы в XXI веке. Новый интернационализм в Индии, вероятно, будет сформирован двумя факторами. Во-первых, углублением интеграции Индии в мировую экономику.
Не менее важным является второй фактор. Рост Индии - это не просто дополнительный фактор в мировой экономике. Продвижение Индии будет иметь системные последствия для мира в целом ряде вопросов, от энергетической безопасности и глобального потепления до менеджмента морским достоянием и глобального управления. Проще говоря, Индия не может процветать без эффективного вклада в управление глобальными проблемами что, следовательно, подталкивает Индию к развитию многосторонних отношений.
Демократические ценности Индии. Один из величайших политических успехов Индии после обретения независимости состоял в ревностной защите демократических ценностей. После окончания холодной войны и в последнее время, в связи с арабской весной, возникло много вопросов о том, что демократические силы должны сделать, чтобы помочь другим двигаться в направлении политического плюрализма, верховенства права и представительного правительства. Тем не менее, Индия проводит четкую грань между удовлетворением от своих собственных демократических ценностей и навязывания их другим. Демократия - это не подарок, которым один человек может осчастливить другого. Надо остановиться и задуматься о недавнем опыте использования внешней силы для содействия переменам внутри различных странах, а также затратах и выгодах от международного вмешательства. Как и в оказании медицинской помощи, так и в случае применения силы для продвижения демократических преобразований, руководящий принцип должен быть простым: не навреди.
Выводы: Индия сегодня посягает на мир невиданными доселе способами. В то же время она все больше зависит от остального мира в вопросах своей собственной безопасности и процветания. Это создает основу для все большей и широкой роли Индии на мировой арене.
54. Відносини стратегічного партнерства в з.п. Індії у постбіполярний період
США
До 80-х Індія і США – погані відносини.США критикували індійську ядерну програму,в 1997 році Олбрайт оголосила, що США не буде посередником у Кашмірському питанні, чого і домагалася Індія.
В США 2млн індусів, 75% з них – освічені.В 1997 році Вуджрал поїхав до США.Клінтон запропонував розвивати стратегічне партнерство.Індія їм потрібна у якості буферу на противагу КНР.
За правління Буша ще кращі відносини.В 2001 – Декларація про стратегічне партнерство.З 2002 року проводять спільні військові навчання.
2005 – Угода про співробітництво у сфері ядерної енергетики.
РФ
До середини 1990-х РФ співпрацює з пакистаном.Лише у 1994 році Єльцин їде до Індії
2000 рік – Дкларація про стратегічне партнерство.
2007 – військові контракти з Індією.Разом розробляють СУ-30
Енергетичне співробітництво(Сахалін-1, Сахалін-2).
РФ пдтрмує прагнення Індії ввійти до пост члені Радбезу.
Транспортні коридори Північ-Північ разом з Іраном.
Індія спостерігач в ШОС
Співпраця в БРІКС
КНР
Конкуренти в ідеологічній сфері
В політичній сфері – конкуренти за вплив на сусідні країни.
В економічній сфері – конкуренти за ринки збуту та енергоресурси
55. Відносини Індії із країнами СНД
Росія. Взаимный товарооборот демонстрирует позитивную динамику, сейчас – около 10 млрд.дол..
Военно-техническое сотрудничество остается одним из основных приоритетов. Эта сфера является локомотивом всего комплекса российско-индийских отношений. Индия - единственная страна мира, совместно с которой реализуется долгосрочная программа сотрудничества в области вооружений. Она рассчитана на 10 лет с 2011 года по 2020 год. Этот стратегический документ закрепляет российское присутствие на индийском рынке, запускает новые проекты совместных опытно-конструкторских разработок, хотя индийцы предпочитают диверсифицировать свой военный импорт.
Здесь реализуется ряд знаковых проектов – создание перспективного авиационного комплекса пятого поколения, разработка крылатых ракет "Брамос", продажа авианосца "Викрамдитья", а также аренда ВМС Индии атомной подводной лодки "Нерпа". Акценты в сфере ВТС смещаются в сторону передачи лицензий на производство в Индии российского вооружения – налажен выпуск многофункциональных истребителей Су-30МКИ и основных боевых танков Т-90. Совместные разработки предназначены не только для перевооружения собственных армий, но и нацелены на рынки третьих стран. Так, крылатая ракета "Брамос" уже вызвала значительный интерес на международном рынке вооружений: Бразилия, ЮАР, Чили и многие другие страны уже заказали эти ракеты на сумму 13 млрд. долл.
В текущем году Индия увеличила свой оборонный бюджет на 17%, и он составил более 42 млрд. долл.. По оценкам экспертов, 36% всех заказов выполнит Россия. Хотя Россия и сохраняет первое место в области поставок вооружений, ее доля неуклонно снижается (в 2004-2007 гг. Россия поставила 54% вооружений) (там же). Более того, по мнению Центра анализа мировой торговли оружием, в 2013 году лидером на индийском рынке вооружений станут США, что связано с реализацией крупных контрактов на поставку самолетов именнов этот период. Таким образом, предстоит обострение конкурентной борьбы на индийском рынке.
Активное развитие вооруженных сил Индии, их модернизация и переоснащение объясняются, в том числе сложной обстановкой вблизи ее границ. В Южной Азии идет активная милитаризация. При этом регион остается в числе наиболее взрывоопасных. По итогам 2011 года Индия заняла первое место, а Пакистан вошёл в пятерку стран –крупнейших импортёров вооружений в мире. Тем временем остается нерешённым вопрос о границе с Китаем, который также уделяет военному строительству серьёзное внимание.
Россия и Индия приступают к реализации перспективных проектов в области добычи полезных ископаемых, в металлургии, обрабатывающей, ювелирной и химической промышленности, а также авиа- и машиностроении, космосе, транспорте и связи. Индийские компании участвуют в разработке месторождений нефти и газа "Сахалин-1". Индийская "ONGC"ввложила в проект около 2,7 млрд. долл. и владеет его 20%-й долей. Эта же компания осваивает нефтяные залежи в Томской области (в планах увеличить добычу в 10 раз, то есть до 5 млн. тонн в год (там же)). Индия испытывает дефицит нефти и газа, поэтому она будет все активнее участвовать в освоении крупных месторождений в России. Единственно возможный путь транспортировки – это использование мощного танкерного флота для перевозки нефти и сжиженного газа. К слову, на Дальнем Востоке страны создается верфь «Звезда-ДСМЕ» для собственных судов такого класса.
Крупным инвестором в российскую экономику является индийская группа компаний «САН», которая входит в число 20 компаний, представленных в Консультативном совете по иностранным инвестициям при председателе правительства Российской Федерации. Объём ее капиталовложений составляет более 1 млрд. долл.; инвестиции направлены, в основном, в нефтегазовый сектор, разработку месторождений золота, платины, других редкоземельных металлов. Также индийские компании совместно с «РусГидро» создают сеть гидроэлектростанций на севере Индии.
Перспективным направлением является фармацевтика. Около трети индийского импорта в Россию приходится на медицинские препараты и лекарства. По данным ООН, Индия вошла в число 15-и наиболее крупных экспортеров лекарственных средств в мире с долей в 1,44%. В 2010 году в России принятафедеральная целевая программа по развитию фармацевтической и медицинской промышленности до 2020 года. Индийские фармацевтические фирмы, обладая большим опытом производства недорогих и качественных препаратов, могли бы принять участие в техническом переоснащении и модернизации фармацевтической отрасли и медицинской промышленности России.
Дополнительный импульс российско-индийским деловым контактам придаст вступление России во Всемирную торговую организацию. Снижение тарифов на импорт товаров (прежде всего, промышленных) существенно расширит двустороннюю торговлю. К примеру, снижение пошлин на 10% на новые легковые автомобили позволит индийским автопроизводителям увеличить свою долю на российском рынке.
Откроет новые возможности и реализация интеграционных проектов на евразийском пространстве. Создание Таможенного союза, Единого экономического пространства России, Белоруссии и Казахстана со свободным движением капиталов, товаров и услуг, едиными техническими регламентами, ёмким, растущим 165- миллионным рынком заинтересует российских внешнеторговых партнёров, в том числе и индийских.
Что касается российских инвестиций в экономику Индии, то они представлены, в основном, в атомной промышленности, машиностроении, энергетике, строительстве инфраструктуры, в области связи и телекоммуникаций.
Россия реализует масштабный проект по возведению АЭС "Куданкулам". Достигнуты соглашения о продолжении сотрудничества и расширении станции до 8 энергоблоков. Россия обладает современными, проверенными, что немаловажно, безопасными технологиями в этой сфере. Такой серьёзный задел позволит России принять активное участие в развитии атомной энергетики Индии. Эта страна планирует потратить на развитие атомной энергетики около 150 млрд. долл.и увеличить производство атомной электроэнергии с нынешних 4,7 ГВт до 60 ГВт в 2035 году. Тем более что другие влиятельные игроки рынка – США и Франция – также продвигают свою продукцию на индийском направлении. Соединенные Штаты даже пошли на смягчение санкций, наложенных на Индию после ядерных испытаний, и подписали с ней так называемую "ядерную сделку" в 2008 году.
К концу 2013 года в Индии будет насчитываться 1,159 млрд. зарегистрированных сим-карт мобильных телефонов. По этому показателю она опередит Китай, у которого будет "всего" 1,106 млрд. сим-карт. Рынок сотовой связи растет огромными темпами: в 2009 году в Индии насчитывалось 508 млн. сим-карт. Естественно, что крупные российские компании не оставили без внимания такое поле деятельности. АФК «Система» намерена вложить около 5,5 млрд. долл. в создание крупного всеиндийского сотового оператора под брендом МТС. В настоящее время компания столкнулась с бюрократическими трудностями со стороны индийских властей. Скорее всего, они будут урегулированы.
Ещё один масштабный проект реализуется в области металлургии. Российская «Северсталь» совместно с индийской NMDC инвестируют около 2 млрд. долл. в создание сталелитейного завода в Индии мощностью 2 млн. тонн продукции в год. В Индии налажен выпуск российских грузовиков марки «Урал».
В российско-индийском сотрудничестве на мировой арене почти нет разногласий. Россия и Индия успешно взаимодействуют на различных международных площадках, в том числе ООН, Группе двадцати, БРИКС. Подходы наших стран к основным вопросам международной повестки дня совпадают или очень близки. Россия поддерживает индийскую позицию в вопросе разрешения конфликта в Кашмире. Это, однако, лишает нас определённой гибкости, потому что любые попытки расширить российско-пакистанские контакты наталкиваются на негативную реакцию Дели.
Большое значение имеет гуманитарное сотрудничество. Наши народы связывают давние традиции дружбы и взаимоуважения. Граждане обеих стран проявляют взаимный интерес к культуре, религии, искусству друг друга. Большой общественный отклик вызвал недавний перекрестный год культур России и Индии.
При всех положительных результатах существующий уровень торгово-экономических контактов все же не соответствует потенциалу России и Индии. Традиционные источники роста себя уже исчерпали, поэтому необходимо придать торговле дополнительный импульс, вывести ее на качественно новый уровень.
Во-первых, конкурентная борьба за индийский рынок вооружений стала еще более острой. При этом Индия постепенно сокращает импорт готовых образцов вооружений, требуя получения новых технологий и участия в их разработке. России в данной ситуации необходимо делать ставку на реализацию совместных инициатив. Один из самых перспективных примеров в этой области - создание самолетов пятого поколения.
Приоритетом военного строительства Индии являются высокотехнологичные современные вооруженные силы. Следуя этой логике, она закупает самые лучшие по техническим характеристикам образцы. Поставщикам, которые являются одновременно конкурентами, приходится кооперироваться для удовлетворения запросов Индии. Так, Су-30 МКИ оснащён радиоэлектронным оборудованием производства России, Израиля и Франции. Россия должна проявить определённую гибкость в международной кооперации. Конечно, не в ущерб интересам безопасности.
Главное, чтобы Россия в этой технической гонке не отстала от своих конкурентов и требований индийской стороны. Большие надежды возлагаются на масштабную государственную программу перевооружения до 2020 года стоимостью 20 трлн. рублей. Она включает и внушительный бюджет на модернизацию отечественного ВПК, который укрепит лидерские позиции России на мировом рынке вооружений.
Во-вторых, российско-индийское торгово-экономическое сотрудничество требует модернизации. Доставка в Индию основных экспортных товаров России трудноосуществима и имеет неприемлемо высокую себестоимость. Любые проекты трубопроводов из России в Индию представляются утопичными. Поэтому акцент необходимо делать на новую экономику, высокотехнологичную, наукоемкую продукцию. Следует устранять излишние административные барьеры на пути движения товарных потоков, а также совершенствовать кредитно-финансовую инфраструктуру сотрудничества, переходить во взаиморасчетах на национальные валюты. Кроме того, необходимо создавать благоприятный инвестиционный климат для прихода индийских инвесторов в Россию, создавать тесные технологические альянсы, интегрированные производственные цепочки в тех областях, где у России и Индии есть существенный кадровый и ресурсный потенциал. Это энергетика, в том числе атомная, инфраструктурное строительство, системы связи, совместное освоение космоса.
В-третьих, важно и дальше расширять российско-индийское взаимодействие на международной арене, в том числе укреплять формат БРИКС, который уже стал влиятельным центром в мире. Индия – это тот партнер, который выступает за взвешенные, продуманные подходы к решению основных проблем мировой политики. Ее внешнеполитический курс достаточно гибок, лишен каких-либо идеологических штампов. При этом ее внешнеполитический вес и авторитет весьма высок. К мнению Дели прислушиваются многие азиатские страны, которые, кстати, достаточно настороженно относятся к усилению позиций Китая. Поэтому Индию необходимо привлекать к урегулированию горячих конфликтов в мире, решению актуальных политических вопросов, реформированию международной финансово-экономической архитектуры. Это особенно важно с учетом того, что в 2013 году Россия председательствует в Группе двадцати.
Україна. В 2003-2010 гг. Индия входила в пятёрку стран, на которые приходится три четверти экспорта украинских вооружений. В частности, Индия уже сегодня закупает 12% экспортируемых украинских самолётов, бронетехники, иных видов вооружений. Существует опыт совместного сотрудничества в разработке военно-транспортного самолета АН-70.
Далее, можно говорить о том, что энергетика также может стать перспективной сферой углубления двусторонних отношений. Во всяком случае, данный потенциал был заложен предприятиями УССР ещё в годы существования СССР. С 2002 г. Украина участвует в области программы наращивания энергетических мощностей Индии. Украинские специалисты принимали участие в строительстве гидроэнергетического комплекса «Тери», в создании теплоэлектростанций в городах Корб, Бакри, Нейвели, Обри, завода тяжелого энергетического оборудования в Хардвари. Потенциально возможным является сотрудничество в сфере ядерной энергетики. Примером является существование договора о снабжении акционерным обществом «Турбоатом» четырех энергоблоков для АЭС «Кайга», «Раджа стан». Кроме того, существуют перспективы сотрудничества в сфере инфраструктуры. Индия заинтересована в модернизации автодорог, реконструкции газопроводов, в создании новых производственных мощностей в сфере тяжелого, энергетического и транспортного машиностроения, черной металлургии.
Однако нельзя говорить о безоблачном характере перспектив отношений Индии и Украины. Спорным моментом в двусторонних отношениях является т. н. «танковый контракт» 1996 г. с давним и непримиримым геополитическим противником Индии Пакистаном, с которым со времён независимости идёт геополитическое, экономическое и военное противостояние за региональное лидерство в Южной Азии, с которым существует ряд территориальных споров. В частности, после подписания Украиной с Пакистаном в 1996 г. контракта на поставку танков Т-80УД, произошло замораживание отношений с Индией вплоть до начала 2000-х гг. Не стоит забывать о том, что Пакистан является одним из активнейших импортёров украинского вооружений. К примеру, в 2012 г. был подписан контракт на поставку в Пакистан двигателей к танкам.
Однако наличие спорных моментов касательно военно-технического сотрудничества Украины и Пакистана, не мешает динамичному развитию торгово-экономического сотрудничества с Индией. В частности, если в 2006 г. двусторонний товарооборот составлял 1,2 млрд. долларов, то в 2010 г. вырос до 2,1 млрд. $, а за январь-июль 2012 г. составил 1,8 млрд. $. Учитывая то, что 60% товарооборота Украины и Индии составляет продукция фармацевтической промышленность. В случае подписания новых контрактов в других сферах взаимного интереса, можно предположить его увеличение.А в декабре 2012 г. там был Янукович.
Бэларусь. В Беларуси на базе Парка высоких технологий в январе 2012 г. открыт белорусско-индийский учебный центр в области информационно-коммуникационных технологий. Его деятельность направлена на подготовку высококвалифицированных кадров в IT-сфере. 
Еще один совместный проект осуществлен в области энергетики. В частности, индийская компания Bharat Heavy Electricals Ltd (BHEL)  предоставила оборудование для строительства Гродненской ТЭЦ-2. Для реализации этого проекта индийское правительство предоставило кредитную линию в размере $ 56 млн. Стороны намерены развивать взаимодействие в этой сфере. В настоящее время рассматриваются совместные проекты  в области разработки и использования альтернативных источников энергии, в том числе водородной и солнечной.  Актуальными направлениями совместной деятельности являются также новые материалы и нанотехнологии, биотехнологии и фармацевтика. В частности, речь идет о создании совместного центра исследований в области новейших технологий и совместного предприятия по производству медицинских препаратов. Индия не критикует Бацьку и ему норм.   
Центральна Азія и Кавказ. В структуре МИД Индии создано даже специальное подразделение по работе со странами Центральной Азии и Кавказа, ведущие исследовательские центры страны вплотную изучают возможности реализации тех или иных совместных проектов, в которых Индия выступала бы в качестве незаменимого партнера.
Особая роль отводится реализации проекта «Север–Юг», а также проектам строительства трубопроводов из Прикаспийского региона в Индию. В частности, предусматривается, что после реализации проекта «Север–Юг», связывающего страны Северной Европы, Россию, страны Каспийского моря, Иран и Индию, удельный вес Дели во внешней торговле со странами Центральной Азии и Кавказа существенно возрастет.
В связи с этим было бы не лишним напомнить, что совсем скоро будет отмечаться десятилетие со дня заключения межправительственного соглашения о международном транспортном коридоре «Север–Юг», подписанного Россией, Ираном и Индией в ходе второй Евроазиатской конференции по транспорту 12 сентября 2000 года в Санкт-Петербурге. Индия надеется, что через два-три года этот проект начнет реально работать и тогда можно будет смело строить более амбициозные планы по сотрудничеству со странами региона.
Примечательно, что нефтегазовой сфере в этом сотрудничестве отводится пусть и существенная, но далеко не определяющая роль. Индия всерьез заинтересована в развитии кооперационных связей в таких отраслях, как металлургия, добыча полезных ископаемых (в частности, урана, значительные залежи которого находятся в Узбекистане и Таджикистане), химическая промышленность, информационно-телекоммуникационные технологии и пр.
56. Роль Індії в русі неприєднання
В итоге первое правительство Индии во главе с Неру выработало принципиально новую концепцию позитивного нейтралитета, фундаментом которого стало неприсоединение Индии к двум противостоящим мировым блокам, возглавляемым СССР и США. Индия заявила о неприсоединении в качестве ключевого элемента своей внешней политики. Это означало, что она не будет вступать в военные блоки или тесно сближаться с тем или иным лагерем в начавшейся холодной войне. Однако неприсоединение Индии не означало ее отстранения от мировых дел. Наоборот, имелось в виду, что она должна активно участвовать в мировой политике, выступая в важной роли лидера Азии и всех неприсоединившихся стран. В эти годы Индия проявила себя как борец против колониализма и империализма, за мир, стабильность и мирные перемены. По мнению Неру, Запад был прямо связан с колониализмом и империализмом. Кроме того, идеи Неру входили в известное противоречие с капитализмом. Однако он не мог не учитывать, что Запад, прежде всего США, располагал большими экономическими и военными ресурсами, а также одобрительно относился к усилиям Индии в развитии демократии.
Независимость от колониализма создала условия для зарождения Движения неприсоединения (ДН). На Конференции по отношениям между странами Азии (март 1947 г., Дели) Неру заявил, что Индия будет сотрудничать со всеми странами и народами в укреплении дела мира, свободы и демократии. Эти принципы внешней политики неоднократно подтверждались как самим Неру, так и другими руководителями Индии.
Крупным шагом в этом направлении было проведение в апреле 1955 г. Бандунгской конференции, в которой приняли участие 29 стран Азии и Африки. К началу 1960-х годов холодная война вступила в активную стадию. Не случайно, что на XlV сессии Генеральной Ассамблеи ООН (1960 г.) Неру, Нкрума (Гана), Насер (Египет), Сукарно (Индонезия) и Тито (Югославия) совместно внесли резолюцию, призывающую США и СССР «найти решение нерешенных проблем». Позже в ООН была принята Декларация о предоставлении независимости колониальным странам и народам. Это стало началом появления в ООН, а затем и в мировом сообществе новой силы, которая позже оформилась в Движение неприсоединения.
В сентябре 1961 г. в Белграде, Югославия, состоялась первая конференция Движения неприсоединения, в которой участвовали 25 государств. Одним из главных организаторов этой конференции была Индия. Белградская декларация ДН выступила в поддержку деколонизации, против расового неравенства, за мир и разоружение, по существу – за неучастие в холодной войне. Декларация потребовала устранить наследие колониализма и империализма – экономическое неравенство между странами, указала на растущий разрыв в уровне жизни немногих богатых стран и большинства развивающихся государств. Страны – учредители ДН также заявили о необходимости расширения членства Совета Безопасности ООН.
Впоследствии на конференциях ДН в Каире (1964 г.), Лусаке (Замбия, 1970 г.), Алжире (1973 г.) и Коломбо (Шри-Ланка, 1976 г.) неприсоединившиеся страны ГОВОРИЛИ ОДНО И ТО ЖЕ уделяли особое внимание вопросам социально-экономических и культурных преобразований..
Премьер-министр Индии И. Ганди в марте 1983 г. на седьмой Конференции глав государств и правительств неприсоединившихся стран в Дели, которая проходила под ее председательством, развила и расширила понятие неприсоединения. По ее мнению, Движение неприсоединения представляло собой важнейший исторический процесс, в котором слились в единый поток исторические, духовные и культурные течения разных стран..
На этой конференции ДН Индией были подняты актуальные проблемы современности. Во-первых, это право палестинского народа на создание независимого государства. Острой критике индийского руководства был подвергнут режим апартеида в Южной Африке, который игнорировал мнение международного сообщества и возводил расизм в ранг государственной политики. Еще одной проблемой, вокруг которой были объединены усилия стран ДН, стала милитаризация Индийского океана и создание американской военной базы на острове Диего-Гарсия.
На посту председателя ДН Индию в сентябре 1986 г. сменила Зимбабве. Выступая на конференции в столице Зимбабве Хараре, уходящий с поста председателя Движения неприсоединения премьер-министр Индии Раджив Ганди говорил о фундаментальных задачах, стоявших перед ДН: борьбе за достоинство и права человека, за выживание в ядерном веке, мирном сосуществовании, отстаивании принципов равенства и демократии, независимости и безопасности всех стран, устранение бедности. Отмечалась важность сотрудничества развивающихся стран (Юг–Юг) и вовлечение в него развитых государств (Севера).
В своей внешней политике Индия постоянно подтверждала, что в основе ее неприсоединения лежит национальная независимость и свобода, борьба за мир и предотвращение конфликтов и конфронтаций, равенство между странами, демократизация международных отношений, дружба со всеми, за исключением расистских правительств и тех, кто угрожают свободе других стран. На конференции И. Ганди вновь подтвердила, что Движение неприсоединения отнюдь не является расплывчатым, негативным или нейтральным.
Рост числа членов Движения неприсоединения до 100 государств к концу 1980-х годов доказал, что оно отвечало интересам сотен миллионов людей на разных континентах. Индия, как и другие его члены, выступала за коренную перестройку международных экономических отношений на основе справедливости и равноправия. Она отстаивала право каждой страны на свои ресурсы и свою политику, требовала отсрочки выплаты долгов развивающихся стран, проведения реформы международной валютно-финансовой системы, которая, по ее мнению, безнадежно устарела, стала несправедливой и неадекватной. Проблема экономического развития, по мнению Индии, была одной из важнейших. Странам, входившим в Движение неприсоединения, по большей части бедным и отсталым, было не по силам удовлетворить даже самые скромные чаяния их народов. Оставалась еще и нелегкая задача сохранения независимости из-за оказываемого на эти страны экономического, политического и военного давления.
Тектонические сдвиги в международных отношениях в конце XX в. в результате распада СССР и фактически создания однополярного мира во главе с США резко ослабили Движение неприсоединения и, казалось, обрекли его на исчезновение. Однако ДН нашло в себе силы адаптироваться к новым условиям в мире и даже расширить свои ряды. В начале XXI в. в него входили более 110 стран, которые поставили перед ДН задачу обновления с учетом новых реалий. По мнению Индии, Движение неприсоединения должно в перспективе принять в качестве руководящих принципов следующее: достичь консенсуса по основным вопросам, в которых заинтересованы все развивающиеся страны; не углубляться в спорные проблемы между странами-участницами; прилагать усилия, чтобы стать полюсом в многополюсном мире; укрепить сотрудничество между странами Юга в качестве важного пункта экономической повестки дня движения; и, наконец, все страны-участники должны развивать такие ценности, как демократия, права человека и многокультурность.
На встречах на уровне министров иностранных дел стран Движения неприсоединения (Дурбан, апрель 2002 г.; Нью-Йорк, сентябрь 2002 г.) отмечалась важность этих задач и необходимость полного разоружения. В свою очередь, Индия вновь подчеркнула значение Движения неприсоединения.
В ноябре 2002 г. министр иностранных дел Индии Яшвант Синха отметил, что под руководством Неру, Насера и Тито Движение неприсоединения стало серьезной политической силой, а группа 77, включавшая в себя большинство неприсоединившихся стран, превратилась в важный инструмент обсуждения экономических вопросов. Благодаря неприсоединению, сказал он, Индия играла и продолжает играть заметную роль в международных отношениях. Я. Синха прямо заявил: «Я считаю, что философия неприсоединения до сих пор является весьма актуальной для современной внешней политики, поскольку в ее основе лежит идея независимой внешнеполитической линии нашей страны».
Главной темой Xlll конференции Движения неприсоединения (Куала-Лумпур, февраль 2003 г.) было «возрождение Движения неприсоединения». Участвовавшая в ней делегация Индии во главе с премьер-министром А.Б. Ваджпаи подчеркнула, что движение должно сосредоточиться на глобальных проблемах современности, которые объединяют его членов, а не разъединяют их. Оно должно принять позитивную повестку дня с акцентом на создание многополюсного мира, реформе системы ООН, сотрудничестве между Севером и Югом и между странами Юга. Такая позиция индийского правительства во главе с Бхаратия джаната парти тем более важна, ибо ранее, находясь в оппозиции, она заявляла, что неприсоединение не может быть ни ее идеологией, ни основой внешней политики страны.
Пришедшее к власти в 2004 г. правительство Объединенного прогрессивного альянса во главе с Индийским национальным конгрессом также подчеркнуло необходимость возрождения Движения неприсоединения, его реконструкции и обновления, для того чтобы соответствовать вызовам начала XXI в. При этом оно отмечало, что Движение неприсоединения и само неприсоединение не являются синонимами. Если сорок лет назад важными вопросами были колониализм, апартеид и империализм, то в начале XXI в. определилась новая повестка дня. Это финансовые вопросы, терроризм, проблемы экологии, демографии. Неприсоединившиеся страны должны также объединить свои усилия в ООН, в том числе по вопросу реформирования Совета Безопасности ООН. В нем Азия, Латинская Америка и Африка представлены всего лишь одной страной – Китаем – в качестве постоянного члена СБ, а западный мир – четырьмя странами: США, Францией, Великобританией и Россией, что абсолютно недемократично.
Мысль о переориентации роли неприсоединения в период после холодной войны прозвучала в выступлении президента Индии Абдул Калама на совместном заседании обеих палат парламента 7 июня 2004 г. В свою очередь, министр иностранных дел Индии Натвар Сингх так поставил вопрос о значении Движения неприсоединения: если неприсоединение более не является актуальным, то почему же актуально существование Организации Североатлантического договора (НАТО), созданной в 1949 г.? Варшавский договор более не существует, а НАТО продвинулась к границам России. А что нужно НАТО в Афганистане, где 99% населения не видели моря, тем более океана?
В начале XXI в. Движение неприсоединения вновь начало обретать уверенность в своих силах, что получило выражение в адаптации его идей и действий к новым реальностям, сложившимся в мире. Это проявилось и в работе XlV конференции Движения неприсоединения, которая состоялась 15–17 сентября 2006 г. в Гаване, Куба (первая такая конференция в Гаване прошла в 1979 г. в разгар холодной войны). Драматические изменения за прошедшие годы отразились на работе конференции 2006 г. Несмотря на экономическую блокаду Кубы со стороны США, на конференцию прибыли представители 118 государств-членов ДН, 16 стран-наблюдателей. Характерно, что США получили приглашение участвовать в этой встрече, но даже не подтвердили получения такого приглашения.
В своем выступлении на конференции премьер-министр Индии Манмохан Сингх говорил о стремлении этих стран объединить свои усилия по защите мира и безопасности на основе международных законов, на основе культурного и политического многообразия мира. Он подчеркнул, что в Движение неприсоединения входят представители разных религий, идеологий, этнических групп и культур и призвал к сближению цивилизаций, осудив теорию их «столкновения». Он призвал к объединению усилий с другими «близкими по духу нациями» для развития демократии в процессе глобального управления, для выработки новой глобальной политики, «основанной на законе, разуме и равенстве». «Сегодня мы снова должны выступить против угрозы раскола мира по искусственно созданным культурным и религиозным разделительным линиям. Движение неприсоединения, охватывающее все религии человечества, все этнические группы и идеологические направления, – сказал М. Сингх, – вновь занимает уникальное место, чтобы играть роль моста в достижении понимания между разными странами»].
На конференции ДН в Гаване Индия заявила о необходимости решения в рамках этого движения проблем равноправного развития во всем мире, глобальной энергетической безопасности, а также более активной работы по подъему Африки]. ДН выступило в поддержку демократии как универсального политического инструмента, однако указало, что ни одна страна не имеет права определять суть демократии для всего остального мира. Было также подчеркнуто, что каждая страна имеет суверенное право выбирать свою форму правления.
В целом позиция Индии на конференции отличалась взвешенностью подходов и аккуратностью формулировок, особенно по тем вопросам, которые могли бы вызвать раздражение США. Это нашло отражение в Политической декларации ДН, которую эксперты охарактеризовали как «идеологически нейтральную». И, тем не менее, в тексте декларации нашлось место для слова «гегемония», подразумевающего США.
Конференция ДН в Гаване подтвердила тот факт, что в нынешнем многообразном мире растет и укрепляется тенденция к объединению усилий стран, представляющих большинство населения планеты, тех, кто не входит в «золотой миллиард». Речь идет о более эффективном сотрудничестве между странами Юга, которые к началу XXI в. заметно продвинулись в своем экономическом и политическом развитии. Об этом свидетельствует и то, что на долю стран, входящих в ДН, приходилось 43% от их мировой торговли. В отличие от 1960–1980-х годов ДН не противопоставило себя развитым странам, а выразило готовность сотрудничать с ними на равноправных условиях. Политические декларации ДН, отражающие взгляды и таких растущих держав, как Индия и Китай, сами по себе были крупным фактором мировой политики. Последующая XV конференция ДН, в которой Индия приняла участие, состоялась в июле 2009 г. в Шарм-эль-Шейхе (Египет).
В сложившихся в мире условиях в начале XXI в. Движение неприсоединения принципиально изменило свой характер по сравнению с той ролью, которую оно играло до раскола Советского Союза. На передний план вместо политических вышли вопросы экономического развития, сотрудничества как между развивающимися странами, входящими в это движение, так и с развитыми странами. Для Индии участие в новом по своей сути Движении неприсоединения означает то, что она может выступать в качестве связующего звена между этими двумя группами стран и использовать эту возможность для наращивания своего экономического и политического влияния в мире.
НО! Индия ускоренными темпами выходит на позиции глобальной державы и теряет интерес к лидерству в ДН, не желая ассоциировать себя с Югом. По своему политическому и экономическому потенциалу она скорее претендует на позиции Севера для закрепления на рынках развивающихся стран.
57. Засади зовнішньої політики Пакистану у 1950-60-і роки
Пакистанское руководство понимало невозможность разгрома Индии, более крупного по населению и экономической мощи государства, собственными силами. Поэтому важнейшим направлением внешней политики Пакистана стало приобретение и использование на антииндийской основе могущественных друзей и союзников. В противоположность Дели Исламабад добровольно вступил в военно-политические блоки СЕАТО и СЕНТО для получения от них поддержки против Индии. Со временем, однако, пакистанская дипломатия убедилась, что члены этих блоков не собираются конфликтовать с Индией из-за претензий к ней со стороны Пакистана: эти блоки изначально задумывались их западными организаторами как орудие борьбы с КНР и СССР и левой опасностью в странах Ближнего и Среднего Востока. 
Во время индо-китайского пограничного конфликта в Гималаях 1959-62 гг. Пакистан проявлял готовность помочь Дели в обмен на Кашмир. Получив отказ, Исламабад начинает политическую переориентацию на КНР при сохранении военной ориентации на США (Вашингтон не возражал: полусоюзник дешевле и полезнее, к тому же индо-пакистанская вражда и гонка вооружений усиливали позиции правых на полуострове). 
Параллельно известной переориентации на Пекин пакистанская дипломатия приобретает поддержку мусульманских государств (Индонезия при Сукарно рассматривала Индию как соперника в третьем мире; Иран был союзником Пакистана по СЕАТО; Турция поддерживает кашмирские притязания Пакистана в обмен на его поддержку Турции на Кипре; для Иордании и С. Аравии кашмирская проблема ассоциировалась с палестинской). 
Вторая война с Индией, развязанная Пакистаном, завершилась восстановлением статус кво на Ташкентской мирной конференции 1965 г. Однако экономика страны была этой войной подорвана вплоть до 1970 г. (доходы бюджета уменьшились на 10%, а военные расходы увеличились в 2 раза). Пакистанская Армия, опора режима Айюб-хана, считала Кашмир "символом национального унижения" и вместе с правомусульманскими фанатиками требовала "священной войны индийскому империализму", чтобы "разрушить Индию навсегда". Китайские военные поставки (40 вертолетов, пехотное вооружение для двух дивизий) и американское вооружение за 7,5-20% цены способствовали наращиванию пакистанской военной мощи. В марте 1969 г. Президент Яхья-хан ликвидировал все атрибуты буржуазной демократии для мобилизации сил и ресурсов страны против Индии. 
В 1969 г. на выборах победила Народная Партия Восточного Пакистана, добивающаяся автономии Бенгалии. В ответ пакистанская военщина развязала геноцид против бенгальского народа, который привел к бегству 10 млн. чел. в Индию, что легло на нее тяжелым бременем. Критика со стороны Дели была расценена в Исламабаде как "вмешательство во внутренние дела Пакистана" и использована в качестве повода для развязывания третьей индо-пакиетанской войны. Эта война в декабре 1971 г. закончилась столь быстро, что США и КНР не успели поддержать Пакистан. 
58.  Основи пакистансько-американського і пакистансько-китайського зближення у 1980-і рр.
Пакистанська армія, яка з перервами керувала країною 24 роки, не могла дозволити скорочення військових асигнувань або їх перерозподілу на користь освіти чи соціальної сфери. Коштів для фінансування витрат на "оборону" перенаселена країна з економікою аграрного характеру і обмеженим експортним асортиментом не могла знайти самостійно. Тому поступово Пакистан перетворюється на великого займача довгострокових кредитів. В результаті цього країна опинилась в складній фіскальній кризі, її міжнародна заборгованість стрімко зростала. В цих умовах Пакистан був врятований вторгненням радянської армії до Афганістану в 1979 році. Керівництво країни прийняло політичне рішення про допомогу афганським моджахедам в боротьбі проти радянських військ. Пакистан надав дозвіл американським літакам здійснювати розвідувальні польоти над СРСР з своєї території, погодився відкрити у себе табори з підготовки моджахедів і постачати американську зброю афганській опозиції. США негайно надали Пакистану статус прифронтової країни, скасували більшу частину його боргу, асигнували лише за офіційними підрахунками понад чотири мільярди доларів економічної допомоги і велику кількість сучасних озброєнь. Значні фінансові вливання Пакистан отримав від Саудівської Аравії і інших монархій Перської Затоки, які побоювались поширення комунізму і ідей атеїзму в цьому регіоні.
Однак, з закінченням Холодної Війни і виведенням радянських військ з Афганістану Пакистан втратив свою стратегічну привабливість для США і країн Перської Затоки. Припинилась будь-яка допомога ісламабадському режиму.
59.  Ядерна програма Пакистану та її реалізація.
В политическом и военном противостоянии Индии и Пакистана и стремлении обоих стран занять лидирующее положение в Азиатско-тихоокеанском регионе ядерная составляющая занимает особое место, так как создает реальную угрозу не только для обеих стран, а так же для всего региона Южной Азии. Интенсивное развитие ракетных программ обеих стран также позволяет говорить о возрастающей угрозе безопасности южным районам Российской Федерации.
Отправной точкой развития ядерной программы Пакистана можно считать создание Комиссии по ядерной энергии в 1956 году, значительно позже индийской. Основателем ее являлся Зульфикар Али Бхутто, первоначально как министр топлива, энергетики и природных ресурсов, и позже как президент и премьер-министр. Однако, в отличие от индийской ядерной программы, которая развивалась постепенно, начало пакистанской ядерной программы имеет строго определенную дату – 24 января 1972 года, когда на встрече с физиками и инженерами в городе Мультан З. Бхутто четко обозначил задачу на получение Пакистаном собственной «исламской ядерной бомбы».
Поводом для этого стало  поражение Пакистана в войне с Индией в 1971 году за Восточный Пакистан, в результате которой в мире появилось новое государство – Республика Бангладеш, Пакистан потерял более половины своего населения, огромную территорию. Не смотря на складывавшиеся в предыдущие десять лет тесные взаимоотношения с Китайской Народной Республикой, во время наиболее острого противостояния военная и политическая помощь Китая была небольшой. Он не сумел организовать какого-либо давления на Индию, в виде сосредоточения войск вблизи государственной границы, проведения крупномасштабных учений, передачи больших партий вооружений и военной техники союзнику и т.п. Разделенный на две части, оставшись без союзников, Пакистан на примере этой войны показал полную неспособность победить индийские Вооруженные Силы при применении обычных средств поражения. По мнению Бхутто, ядерное оружие Пакистана должно было установить паритет между огромными по численности индийскими ВС и немногочисленными, но вооруженными ядерными зарядами пакистанскими ВС.
Кроме того, в Пакистане более серьезно к ядерной программе стали относится после успешно проведенного Индией в 1974 году испытания «мирного» ядерного заряда мощностью 25 кТ в тротиловом эквиваленте.
Однако, процесс получения ядерного оружия долгий и требующий больших финансовых затрат, а также большого политического желания и мужества. Кроме того, необходимо наличие собственных запасов урана , чтобы не зависеть от иностранных поставок.  Дера Газиа Хан было идентифицировано как многообещающее месторождение урановой руды, хотя она и имеет относительно низкий сорт, т.е. содержит всего несколько килограммов урана на тонну (в сравнении с десятками килограммов в высококачественной руде в Канаде или Австралии).
Более того, с самого начала программы необходимо выбрать направление – урановое (дешевое, но тупиковое) или плутониевое (дорогое, но позволяющее разрабатывать современные ядерные устройства и средства их доставки). Оба направления представляют собой сочетание множества высокотехнологических процессов, доступных в настоящее время только ряду развитых стран, т.к. США, Россия, Великобритания, Франция, Канада. В мире существует практика легальной торговли технологиями переработки радиоактивного топлива, приносящая огромные прибыли. Однако, все процессы ограниченны мирным использованием ядерной энергии и ни одна страна не продаст полную технологию производства боевого ядерного оружия. АЭС не позволяют решить задачу получения заряда, необходимо продолжение «цепочки» - заводы по обогащению урана или переработке плутония, а также технологию производства самого боевого заряда (боеголовка, авиабомба, артиллерийский заряд) из полученного урана или оружейного плутония.
Ученым Исламской Республики Пакистан и представителям Межведомственной разведки удалось сделать невозможное в условиях острой нехватки денежных средств и международного экономического и политического давления. Из различных источников за короткое время была получена технология полного цикла производства ядерного оружия.
Первым реальным шагом в развитии программы явилось строительство Центра ядерных исследований в Исламабаде и затем, после предоставления в 1960 году помощи США размере 350 тыс. долларов  - возведение исследовательского легководного реактора мощностью 5 МВт, который начал функционировать в 1965 году.
В тоже время, не имея на тот момент необходимого научного и технического потенциала, правительство З. Бхутто приняло решение пойти по второму, более технологически сложному пути создания оружейного плутония. С этой целью в 1970 году с Канадой, а затем в феврале 1976 году с Францией были заключены контракты на строительство в Исламской Республике Пакистан АЭС с реакторами на «тяжелой воде» и заводов по ее производству. В 1976 году канадский проект в г. Карачи был полностью завершен и сдан в эксплуатацию, французский проект оказался заморожен в 1978 году на стадии завершения (был построен полностью первый энергоблок на АЭС в г. Часма и завод по производству «тяжелой воды»), когда  совершенно ясно обозначились ядерные амбиции руководства ИРП. Франции пришлось отказаться от продолжения сотрудничества, в том числе после оказанного давления со стороны США. Однако в распоряжении Комиссии по ядерной энергии остался ряд французских технологических документов по переработке ядерного топлива с АЭС.
Основной прорыв в ядерной программе Пакистана был сделан в 1975 году с появлением доктора Абдулы Кадир Хана, благодаря деятельности которого в стране появилась технология и проекты центрифуг обогащения урана. Основа любой ядерной программы военного назначения – производство специальных ядерных материалов, необходимых для оружия – плутоний или обогащенный уран. Основная часть ядерной программы ИРП была сконцентрирована на построенном заводе по обогащению урана, использующем технологию и проект центрифуг, незаконно присвоенные у Европейского консорциума URENCO (Великобритания, Германия, Нидерланды), производящего газовые центрифуги.
Абдул  Кадир Хану удалось убедить правительство Пакистана в необходимости развивать «урановое» направление ядерной программы, требующее меньше финансовых затрат и более простое технологическое оборудование. Для производства «уранового» заряда нет необходимости в строительстве реактора по производству оружейного плутония и завода по его дальнейшей переработке, достаточно иметь технологию обогащения урана в центрифугах. Таким образом, Абдул  Кадир Хан в 1976 году основал Технические научно-исследовательские лаборатории в г. Кахута, позднее названные НИЛ Хана.
Другим мощным толчком развития ядерной программы Пакистана стало подписание в 1986 году пакистано-китайского соглашения в области ядерных исследований. В ходе реализации данного соглашения китайской стороной была передана технология изготовления ядерного заряда мощностью 25 кТ. Данное устройство представляет собой прототип первых неуправляемых американских и советских ядерных зарядов, весом около тонны. Кроме этого, Китайская национальная ядерная корпорация направила в НИЛ Хана своих специалистов с целью налаживания газовых центрифуг. В 1996 году из КНР также были получены 5000 кольцевых магнитов для монтажа более современных установок по обогащению урана.
Интенсивное сотрудничество с КНР в ядерной области подтолкнуло правительство ИРП к развитию параллельной программы по созданию заряда на основе оружейного плутония, закрытой в 1976 году. В середине 1990-х годов с помощью китайских специалистов был построен и вышел на полную мощность первый реактор на «тяжелой воде» на АЭС в районе г. Кхушаб (пр. Синд).
Это обстоятельство, а также технология переработки плутония, полученная от Франции в 1974-76 годах, позволило Пакистану вырабатывать плутоний, необходимый для создания современных, компактных ядерных зарядов. Интенсивность работ по созданию «исламской бомбы» характеризуется тем, что уже к концу 90-х годов у Пакистана имелось до 10 ядерных зарядов на основе урана и от 2 до 5 зарядов на основе оружейного плутония. Итогом 30-летней интенсивной работы по созданию ядерного оружия явились испытания, проведенные 28 и 30 мая 1998 года на полигоне Чагаи в провинции Белуджистан. Это был ответный шаг на ядерные испытания, проведенные Индией в начале мая 1998 года. Всего за два дня было проведено 6 подземных ядерных взрывов.
Таким образом, Пакистан показал не только Индии, но и всему миру, что имеет не только технологию получения ядерного оружия, но и уже реально обладает им, и готов его применить в случае реальной угрозы национальной безопасности.Наряду с активной работой ученых, инженеров и представителей Межведомственной разведки Пакистана по добыванию технологий и оборудования, к середине 1980-х годов сложилась строгая и четко работающая система по планированию, координации деятельности подразделений, занятых в разработке ядерного оружия для пакистанских ВС.
Совет национальной безопасности - высший орган управления и координации развития всей ядерной программы
Исламской Республики Пакистан, орган стратегического планирования отрасли. Решения данного Совета, хотя и носят рекомендательный характер, поступают напрямую к Президенту.
Ядерная программа Пакистана исторически построена таким образом, что различные научные подразделения занимаются только одним определенным направлением, исключая дублирование и перепроверку. Вероятно, это связано с жесткой экономией финансовых средств на разработку ядерных устройств. Так, подразделения Министерства обороны (Комитет научных исследований по обороне и Управление производства) занимаются разработкой и созданием авиационных и артиллерийских средств доставки, а также вопросами защиты от поражающих факторов ядерного оружия.Научно-исследовательские лаборатории Хана и Комиссия по ядерной энергии занимаются разработкой и созданием ядерного устройства.
Научно-исследовательские лаборатории Хана.
Одно из первых пакистанских научно-исследовательских учреждений, которое непосредственно с июля 1976 года начало работать над созданием ядерного оружия. Руководил им доктор Абдул Кадир Хан, который до этого работал в корпорации URENCO, Нидерланды, и воспользовался технологиями и чертежами газовых центрифуг данной корпорации. Работа по созданию «исламской бомбы» находилась под непосредственным контролем премьер-министра Бхутто. С мая 1981 года  – НИЛ Хана. Особенность: за основу взят урановый путь, как более простой и экономичный; в качестве средств доставки рассматриваются жидкотопливные многоступенчатые ракеты «Гаури» (прототип северокорейские ракеты).
Комиссия по ядерной энергии Пакистана (PAEC).
Основанная в 1972 году Комиссия  была призвана решить задачу серьезной нехватки электроэнергии в стране, а также использовать ядерные технологии в других областях: медицина, сельское хозяйство, машиностроение и т.п.  С самого начала во главе Комиссии встал доктор Усмани, благодаря которому в Пакистане и появились первые экспериментальные реакторы в Равалпинди, АЭС в Карачи. В 1974 году главой Комиссии по ядерной энергии Пакистана стал доктор Мунир Ахмад Хан, который и вывел данное подразделение на ключевое место в программе разработке ядерного оружия, подчинив себе большинство институтов и научных центров, учебные центры, добывающую промышленность и, непосредственно, огромные производственные мощности.
Особенность: за основу взят плутониевый путь, позволяющий перерабатывать урановое топливо с АЭС в оружейный плутоний, из которого можно делать более легкие и компактные боеголовки. В качестве средств доставки рассматриваются твердотопливные многоступенчатые ракеты «Хатф» (прототип китайские ракеты «Дунфэн-11, 15»). Кроме того, особую опасность представляет бесконтрольное расползание оружейных ядерных технологий по ближневосточному региону. Поэтому вопрос контроля над ядерной программой Пакистана будет оставаться в центре внимания Российской Федерации.
60.  Місце Афганістану у зовнішній політиці Пакистану.
В декабре 1979 года советский ограниченный контингент вошел в Афганистан. В Пакистане эта акция вызвала крайне отрицательную реакцию. Пакистано-американские отношения к этому моменту находились не в лучшем состоянии. Накануне президент США Дж. Картер предложил этому государству финансовую «помощь» в размере 400 млн долларов. Тогдашний президент Пакистана Зия уль-Хак на созванной по этому поводу пресс-конференции откровенно высмеял «подарок» Картера, заявив, что «семечки нам не нужны».
После ввода советских войск в Афганистан (а пакистанские представители на различных уровнях стали утверждать о появлении войск Советского Союза на границах Пакистана) пакистано-американские отношения качественно меняются.
Реакция в Пакистане на советскую акцию проводилась по обычному сценарию: после проповедей в мечетях тысячные толпы разъяренных фанатиков двинулись к нашему посольству. И только после нашего предупреждения пакистанским властям, что мы будем вынуждены обратиться за защитой к своему правительству (от афгано-пакистанской границы до Исламабада нашим танкам потребовалось бы полтора часа хода), толпа была остановлена, не дойдя до посольства.
После ввода советских войск в Афганистан в этой стране начала стремительно развиваться гражданская война. Оппозиционные вооруженные формирования исламских партий и организаций базировались на территории Пакистана, где имели широкую сеть лагерей по подготовке моджахедов. Вся эта деятельность проходила под непосредственным контролем пакистанских спецслужб и пакистанских инструкторов. Пакистанцы предоставляли моджахедам военную технику и снаряжение. (Так что ко времени создания организации «Талибан» пакистанские военные и спецслужбы имели значительный практический опыт.)
Активизируя лозунги исламской солидарности и священной войны — «джехада», — тогдашний президент Пакистана Зия уль-Хак преследовал конкретные внешнеполитические цели — «заработать» благоприятный имидж в глазах западного международного сообщества и получить военную и финансово-экономическую помощь, в которой Пакистан остро нуждался. В значительной мере Зие уль-Хаку это удалось. Генерал, который был широко известен как глава военного режима, грубо нарушающего права человека, расправляющийся со своими политическими противниками, стал одним из самых близких союзников Соединенных Штатов. Не это ли еще одно красноречивое подтверждение двойных стандартов «великой американской демократии»? Отношения между двумя странами характеризуются теперь не иначе как «стратегическое согласие». Вскоре Вашингтон выделил Исламабаду 3,2 млрд долларов, причем большая часть этой суммы предназначалась на военные цели. (Вспомним Картера и его «семечки» — 400 млн долларов.)
Имеется более чем достаточно подтверждений и свидетельств о действиях пакистанских военных и спецслужб в Афганистане, прямо направленных против СССР и осуществлявшихся при прямом и активном содействии США. Такое «сотрудничество» Пакистана и Соединенных Штатов опять же пригодится им до определенного этапа при создании организации «Талибан».
Установив свое господство над Афганистаном руками талибов, Исламабад мог бы перейти к практическому претворению своих замыслов в отношении бывших среднеазиатских республик бывшего Советского Союза.
Дальнейшие события в Афганистане стали развиваться по сценарию, несколько отличному от того, что хотела пакистанская военно-политическая и религиозная верхушка. Несмотря на значительные военные успехи талибов (они захватили большую часть Афганистана), подавляющее большинство населения этой страны не приняло талибов и установленный ими «новый порядок». Аскетичный, ортодоксально-консервативный ислам в их трактовке, жестокие репрессии против инакомыслящих не могли не вызвать у большинства афганцев негативного отношения к «завоевателям». И это очень ярко проявилось после изгнания талибов войсками «северного альянса» и американцами с оккупированных ими территорий — для подавляющего большинства афганцев наступил праздник освобождения. Это был ощутимый удар по престижу Пакистана, который, как в древних мифах, «выпустил джинна из бутылки», но не смог с ним совладать.
61. Кашмір у зовнішній політиці Пакистану.
Фази конфлікту:
Перша фаза – наслідки пост-колоніального розподілу та перша індо-пакистанська війна. 3 червня було прийнято Закон про незалежність Індії, згідно з яким правителі князівств могли або увійти до складу Індії чи Пакистану, або залишитися домініоном Британії. В Кашмірі переважна більшість населення – мусульмани, але магараджа Кашміру вирішив не робити такого непростого вибору і оголосив Кашмір незалежним. Деспотичність його правління спричинила хвилю невдоволення та спровокувала вторгнення на територію Кашміру мусульман-пуштунів з Пакистану. Стурбований магараджа запросив підтримки Індії в обмін на приєднання князівства. В жовтні 1947 року сторони підписали документ, яким підтверджувалося приєднання Кашміру до Індії. Пакистан не визнав такого кроку, що спричинило перше військове зіткнення між Індією та Пакистаном.
Війна завершилася 1 січня 1949 року, після чого в липні-серпні цього ж року під егідою ООН було встановлено лінію припинення вогню, яка поділила Кашмір на дві частини – пакистанську (близько 40% території на заході та північному заході) та індійську (решта території князівства, яка пізніше, в 1956 році, стала індійським штатом Джамму і Кашмір).
Друга фаза – втручання в конфлікт Китайської народної республіки. Наприкінці 1950-х років виникли територіальні суперечки між Індією та Китаєм; останній почав зближення із Пакистаном. 1962 року спалахнула індо-китайська війна, що завершилася встановленням китайського управління над спірною територією Аксай Чин. У 1963 році між Пакистаном та Китаєм підписано угоду, за якою територія Транс-Каракорум перейшла під китайське управління. Між Китаєм та Пакистаном з того часу існує постійний зв’язок т.зв. каракорумським шосе.
Третя фаза – другий індо-пакистанський збройний конфлікт у серпні-вересні 1965 року. За посередництва СРСР та тиску РБ ООН військові дії було припинено, війська відведено, а лінію кордону відновлено станом на 5 серпня. Втрати Пакистану в цій війні перевищили 3800 чоловік, втрати Індії – близько 30000. Основні післявоєнні переговори проводилися в Ташкенті у 1966 році.
Четверта фаза – третя індо-пакистанська війна 1971 року. Із березня 1971 року у Східному Пакистані розпочинаються громадські заворушення, проти яких уряд використовує війська. Спровокований прикордонними сутичками із індійською армією масштабний конфлікт завершився капітуляцією пакистанської армії у східних провінціях та відторгненням ї від Пакистану. Так було утворено державу Бангладеш. Влітку 1972 року представники Індії та Пакистану підписали Угоду про припинення вогню. В ході війни індійська армія втратила близько 1500 солдатів, пакистанська – 20000. При цьому 93.000 були захоплені в полон
П’ята фаза – початок ядерного протистояння та Каргільська війна. У 1998 році індо-пакистанський конфлікт набув нового виміру – обидві держави провели успішні випробування ядерної зброї. Це поклало початок потеплінню у відносинах, що тривало протягом 1998-1999 років. Однак, вже в травні 1999 року розпочався черговий етап ескалації конфлікту – т.зв. Каргільска війна. Навесні 1999 групи пакистанських бойовиків за підтримки артилерії захопили ряд індійських прикордонних пунктів, внаслідок чого індійська армія була втягнута у виснажливу операції із повернення захоплених прикордонних територій, що потребувала вперше за багато років застосування військової авіації. Втрати індійської армії – близько 700 чоловік; серед бойовиків – більше 4000. Пакистанський уряд заперечував свою причетність до діяльності бойовиків, але двосторонні відносини суттєво погіршилися.
З цього часу періоди короткого примирення змінюються поновленням ворожнечі та провокаціями. З них найбільш відомою є напад терористів на індійський парламент 13 грудня 2001 року, після якого Індія звинуватила Пакистан в підтримці терористів.
Принципиальная позиция Пакистана по территориальным спорам остается основой внешней политики. «Мы будем продолжать поддерживать право народа Джамму и Кашмир мирно выбирать свою судьбу в соответствии с давней резолюцией Совета Безопасности ООН по этому вопросу. Кашмир остается символом неудачи... Мы считаем, что решение этих вопросов может быть только в атмосфере сотрудничества... Мы считаем, что должны искать взаимовыгодные решения. Региональное сотрудничество и связи приблизят нас и свяжут нас вместе», заявил А.А.Зардари.
62.  Бангладешська криза та її наслідки для зовнішньо-політичної стратегії Пакистану.
Напруженість в індійсько-пакистанських відносинах зростала і з огляду на ряд інших причин. Зокрема, Індія негативно поставилася до пакистано-китайської угоди про будівництво шосе між Гілгітом і Синьцзяном, вважаючи цей район Кашміру незаконно окупованим Пакистаном і у зв'язку з цим таким, що не може бути об'єктом па-кистано-індійської угоди. Зі свого боку, Пакистан негативно відреагував на будівництво Індією на річці Інд греблі Фаракка, яке, на його думку, позбавляло річкової води Східну Бенгалію і ставило її у скрутне становище. Двосторонні зустрічі як технічного, так і політичного характеру виявилися неефективними.
Суттєвою причиною напруженості була й нелегальна міграція пакистанців в Індію, що розцінювалося індійською стороною як порушення національного кордону. У зв'язку з ускладненням внутрішньої ситуації в Пакистані тисячі індусів та мусульман переселялися зі Східного Пакистану в Індію в пошуках безпеки й засобів для існування. Додаткову напруженість у міждержавні стосунки вносила також релігійно-общинна проблема. Пакистан використовував будь-які заворушення на цьому грунті в Індії для різкої критики її внутрішньої політики й пропаганди своєї теорії двох націй. Індія висловлювала серйозне невдоволення роздуванням Пакистаном релігійних чвар та його втручанням у її внутрішні справи. Пік загострення кризи в індійсько-пакистанських відносинах припав на період масового руху в Східній Бенгалії за відділення від Пакистану. Опозиційність східнобенгальських політиків особливо посилилася після встановлення в Пакистані військового режиму генерала Ях'я-хана. Ще в лютому 1966 р. лідер східнобенгальської Народної ліги Муджибур Рахман висунув програму з шести пунктів, центральним з яких була вимога про надання Східному Пакистанові цілковитої регіональної автономії при збереженні в компетенції федеральної влади тільки питань зовнішньої політики та оборони.
Політична криза в країні ще більше загострилася після загальнопакистанських парламентських виборів, що відбулися в грудні 1970 р. На цих виборах Народна ліга Муджибура Рахмана завоювала мало не всі місця від Східної Бенгалії й відповідно здобула більшість у Національних зборах країни. Згідно з парламентською практикою Муджибур Рахман та його партія мали право сформувати центральний уряд, що було цілком неприйнятним для правлячої еліти Західного Пакистану. Перенесення на невизначений термін відкриття сесії, парламенту у зв'язку з суперечностями між лідерами Партії пакистанського народу й Народної ліги, яка одержала більшість голосів на попередніх парламентських виборах, ускладнило внутрішньополітичну ситуацію в країні. Спроба її врегулювання була здійснена під час переговорів у лютому— березні 1971 р. генерала Ях'я-хана і 3. А. Бхутто з Муджибуром Рахманом. Проте, як показав подальший перебіг подій, розпочинаючи переговори з Народною лігою, західнобенгальська верхівка намагалася виграти час, щоб підготуватись до розгрому руху за автономію Східної Бенгалії. Під час цих переговорів у Дакку та інші східнобенгальські міста перекидалися військові частини й бойова техніка із Західного Пакистану. Військовий режим готувався завдати нищівного удару силам руху за автономію, щоб раз і назавжди зняти це питання внутрішньополітичного життя країни. З арешту в ніч на 26 березня 1971 р. лідера Народної ліги Муджибура Рахмана й розгрому керівних органів партії в Східній Бенгалії розпочалися жорстокі репресії. В багатьох містах Східної Бенгалії відбулися збройні сутички між урядовими військами й загонами повстанців. Мільйони біженців рушили через кордони до Індії.Події в Східному Пакистані викликали занепокоєння й обурення Індії. Визнаючи, що вони є внутрішньою справою Пакистану, індійський уряд водночас засудив дії пакистанської армії й заявив про свою готовність надати допомогу жертвам репресій. Занепокоєність Індії зростала в міру збільшення потоку бенгальських біженців. Стакнувшись із проблемою забезпечення понад 10 млн біженців в умовах погіршення соціально-економічного становища у власній країні, індійський уряд розпочав спочатку неофіційну, а потім і відкриту допомогу східно-бенгальським повстанцям.Своє занепокоєння ситуацією, що склалася на Індо-станському півострові у зв'язку з подіями в Східній Бенгалії, висловило радянське керівництво. Вже 2 квітня 1971 р. голова президії Верховної Ради СРСР звернувся до президента Пакистану із закликом вжити невідкладних заходів до того, щоб припинити кровопролиття й репресії проти населення Східної Бенгалії, перейти до методів мирного політичного врегулювання. Москва активізовувала свої зв'язки з Делі в міру погіршення радянсько-пакистанських і радянсько-китайських відносин. Це засвідчило підписання в Делі в серпні 1971 р. індійсько-радянського Договору про мир, дружбу й співробітництво. Договір створив міцну базу для розвитку індійсько-радянських відносин, надав їм нового виміру, адже радянська підтримка стала вирішальним фактором в усуванні надзвичайно серйозної загрози безпеці й цілісності Індії. В опублікованій у вересні того самого року після радянсько-індійських переговорів на найвищому рівні спільній заяві вказувалось, що інтереси збереження миру в Південній Азії вимагають вжиття невідкладних заходів для досягнення політичного вирішення проблем, що там виникли, з урахуванням волі, невід'ємних прав і законних інтересів народу Східного Пакистану, а також для прискореного й безпечного повернення біженців на батьківщину.
Позиція американського уряду була далеко не однозначною. Заявивши про свій нейтралітет як щодо Пакистану, так і щодо Індії, американський уряд фактично протягом 1971 р. дедалі більше схилявся до підтримки Пакистану, надаючи йому військову й економічну допомогу. Хоч обсяги американської військової допомоги Ісламабаду були невеликими, проте вони стали формою його політичної підтримки. У протистоянні з Індією Пакистан одержав допомогу й підтримку і з боку Китаю, уряд якого запевнив Ісламабад, що «якщо індійські експансіоністи наважаться вчинити агресію проти Пакистану», Китай надасть йому «тверду підтримку». Суттєвий вплив на ситуацію на Індостані справляла й нормалізація китайсько-американських відносин, що розпочалася за згоди обох сторін.
За таких умов пакистанський уряд не здійснив заходів з політичного врегулювання в Східному Пакистані, а продовжував посилювати воєнні приготування проти Індії. З 21 листопада в прикордонних районах спалахнули бої, в яких були застосовані важка артилерія, танки й авіація. 2— 3 грудня пакистанські військово-повітряні сили здійснили нальоти на ряд міст та аеродромів Північно-Західної Індії, а артилерія піддала обстрілу індійську територію на кордоні між Індією і Західним Пакистаном. Так розпочалася третя пакистано-індійська війна.
Воєнні дії між Пакистаном і Індією проходили на тлі опосередкованого суперництва великих держав. Надаючи Індії військово-матеріальну допомогу в межах Договору про мир, дружбу й співробітництво, Радянський Союз підтримував її і політично, заблокувавши в ООН прийняття будь-яких антиіндійських рішень. Зі свого боку, підтримуючи Пакистан, СІНА оголосили на початку грудня 1971 р. про припинення військової й економічної допомоги Індії. Поряд з цим Вашингтон удався до демонстрації військової сили, направивши до Бенгальської затоки кораблі 7-го флоту під виглядом турботи за долю американських громадян у Дацці.
Радянська підтримка позиції Індії в бангладешській кризі мала вирішальне значення для Індії, яка натрапила на об'єднану опозицію СІНА, Китаю та Пакистану. Ця підтримка дала Індії можливість знайти оптимальний для неї шлях виходу з серйозної кризи, що склалась на її східних кордонах і могла втягнути в конфлікт великі держави. Спираючись на радянську військову допомогу, Індія легко завдала поразки Пакистану. 16 грудня пакистанські війська в Східному Пакистані капітулювали, і того ж дня прем'єр-міністр Індії І. Ганді віддала наказ індійським військам про припинення вогню по всьому західному фронтові з 17 грудня.
Одностороннє припинення вогню Індією і перемога сил національного визволення Східної Бенгалії створили нову обстановку в Раді Безпеки ООН. 21 грудня 1971 р. Рада Безпеки ухвалила компромісну резолюцію, що підкреслювала необхідність забезпечення тривалого миру на Індостанському півострові й містила важливі положення, які сприяли нормалізації ситуації. В умовах перемоги сил національного визволення Східної Бенгалії положення резолюції про припинення вогню сприяли справедливому політичному врегулюванню в регіоні.
Воєнна поразка Пакистану спричинила ослаблення впливу США в Південній Азії. Військово-політичне співробітництво з Пакистаном дедалі більше втрачало значення для Вашингтона, оскільки «в масштабах субконтиненту Пакистан перестав бути реальною противагою Індії». Вашингтон змушений був також заявити про своє невтручання у вирішення спірних питань, що виникли внаслідок бангладешської кризи, хоч Ісламабад дуже розраховував на американську підтримку. Така позиція Вашингтона визначалася, зокрема, тим, що в'єтнамська авантюра на той час багато в чому скомпрометувала його політику не тільки на азіатському континенті, а й у всьому «третьому світі». На початку 70-х років для СІЛА більш важливими були зв'язки з демократичною нейтральною Індією, ніж з військовим режимом Пакистану.
Криза 1971 р. справила глибокий багатосторонній вплив на внутрішнє життя Пакистану. Величезними були не тільки матеріальні, а й морально-політичні втрати. Цілковитого банкрутства зазнали як військово-політичні методи управління країною, так і спроби вирішення зовнішньополітичних проблем з позиції сили. 20 грудня 1971 р. прем'єр-міністром країни став 3. А. Бхутто — лідер Партії пакистанського народу, яка під гаслами широких соціально-економічних і загальнодемократичних перетворень добилась перемоги в Західному Пакистані на загальнопакистанських парламентських виборах 1970 р. Наслідки чергового збройного конфлікту з Індією засвідчили життєву необхідність для Пакистану мати мирні, добросусідські відносини з цією країною
Зміни внутрішнього й зовнішнього характеру, що відбулися на Індостані в 1971 p., утворення незалежної Народної Республіки Бангладеш справили значний вплив на співвідношення сил у Південній Азії, на розвиток системи міжнародних відносин у цьому регіоні. Становище, в якому опинився Пакистан унаслідок подій 1971 p., вимагало нагальних дій у сферах як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Для посилення позицій Пакистану на міжнародній арені необхідна була стабілізація ситуації всередині країни, а успіхи в економіці прямо залежали від зміцнення старих і встановлення нових міждержавних зв'язків, знаходження ринків збуту пакистанських товарів, збільшення іноземної допомоги. Стабілізація внутрішньополітичного становища значною мірою зумовлювалась урегулюванням відносин з Індією, а також Бангладеш, ставлення до якої в Пакистані було вкрай складним і напруженим. Це спонукало пакистанський уряд виступати за поетапне врегулювання відносин із сусідніми країнами, і передусім за репатріацію військовополонених і цивільних осіб та відведення військ із зайнятих у ході бойових дій територій. Індія висловлювалася за одночасне врегулювання проблем за участі Бангладеш, що вимагало визнання цієї держави Пакистаном.
Унаслідок мирних ініціатив Індії й доброї волі Пакистану в червні—липні 1972 р. в Сімлі пройшла зустріч глав урядів двох країн, на якій були визначені шляхи розв'язання спірних проблем. 2 липня сторони підписали угоду, яка стала важливою віхою в процесі нормалізації обстановки в Південній Азії. Сімльська угода містила програму вирішення конкретних проблем і водночас визначала перспективи відносин між двома країнами, вона стала правовою основою індійсько-пакистанських відносин на тривалий період. Сімльська угода сприяла тому, що Національна Асамблея Пакистану в липні 1973 р. надала урядові повноваження визнати Народну Республіку Бангладеш. Офіційне визнання Ісламабадом цієї країни відбулося в лютому 1974 р.
63.  Етнічний фактор у з.п. Пакистану
Пакистан является одной из самых больших по численности населения стран мира (190 млн человек, 6-е место в мире — оценка на декабрь 2012 года). По некоторым прогнозам, при нынешних тенденциях к 2020 году население Пакистана может достичь более 200 млн человек.
Этнический состав: пенджабцы 44,7 %, пуштуны 15,4 %, синдхи 14,1 %, сарьяки 8,4 %, мухаджиры 7,6 %, белуджи 3,6 % и др. (6,3 %).
Большинство верующих — 95 % — мусульмане: (сунниты 75 %, шииты 20 %), 5 % — христиане и индуисты.
Почти 50 % населения — грамотны (63 % мужчин и 36 % женщин, оценка 2005 года).
Языки
Государственными языками Пакистана являются — урду и английский язык. В провинциях Пакистана также имеют распространение провинциальные языки: в Пенджабе — панджаби, в Синде — синдхи, в Белуджистане — белуджский, вХайбер-Пахтвухве — пушту. В таблице показан процент от общей численности населения, по материнскому языку, среди этнических групп Пакистана.
Религия 
Пакистан является второй по численности мусульманского населения страной в мире[17] и второй по численности мусульман-шиитов[18]. 96 % населения является мусульманами, из них 75 % — сунниты, и 20 % — шииты.
Конфессиональный состав населения:
мусульмане — 173,000,000 (96 %).
индуисты — 3,200,000 (1.85 %)
христиане — 2,800,000 (1.6 %)
сикхи — 20,000 (0.001 %)
также парсы, ахмадие, буддисты, иудеи, бахаи и анимистыПроблеми енергетичної безпеки в Пакистані.
Питання не висвітлено в інтернеті належним чином. Може, комусь пощастить його знайти. Єдине, що я пам’ятаю, так це із конспекту Бурділовської: вона говорила, що Пакистану бракує енергоресурсів і тому він поширює та інтенсифікує свої зв’язки із країнами Центр. Азії та Близького Сходу. Відкрита гілка трубопроводу «Туркменістан – Пакистан». Планувалося ще й до Індії її дотягнути, але остання відмовилася. Також є проекти по імпорту енргересурсів із Казахстану, Ірану, але єдина проблема – недостатньо розвинута інфраструктура, зокрема газо – та нафтотраснтспортна. Шукайте далі…
65.  Участь Пакистану в антитерористичних кампаніях. Проблема Вазірістану.
Пакистан бере дуже активну у част у миротворчих операціях ООн у Пд Азії. Він є першим донором проведення мирот. Операцій у Пд Азії ( потім Бангладеш та Індія). У прведенні антитерористичних заходів орієнтується перш за все на політику США, особливо, що стосується протидії талібів. Як відомо, спочатку Пак. Спряив призходу талібів до влади в Афганістані, але після зміни президента у самому Пакистані, він перестав їх підтримувати та розірвав з ними зявязки. А з огляду на те, що Пак. намагався якось збільшити свою політичну вагу у цьому регіоні та продемонструвати США, що на нього ще можна покластися та з ним співпрацювати, особливо у сфері безпеки, то Пак. І скористувався шансом у 2001 році і почав разом із США проводити військові заходи проти талібів. Після повалення режиму талібів в Афганістані, таліби перемістилися у пакист. Провінцію Вазірістан та розмістилися у військовій базі. Пак. У відповідь за підтримки СШа розпочав каральні заходи. Таліби проголосили незалежну Ісламську Державу Вазірістан, яку, звичайно, ніхто не визнав. Иаліби були розгромлені. Також Пак. приймав участь у подоланні наслідків природного лиха на Шрі-Ланці ращом із Індією. Присутні також па кист. миротворці і на Бл. Сході та в Афганістані.
66.  Основні проблеми зовнішньої політики Ірану у 1940-і – на початку 1950-х рр.
У другій половині 40-х років Іран став ареною постійних змін урядів, заворушень та спроб державних переворотів. Додаткові труднощі іранському уряду створювали інспіровані СРСР національні рухи азербайжанців та курдів. 12 грудня 1945 р. у головному місті радянської зони окупації Тебрізі проголошено Азербайжанську республіку. Озброєні радянською зброєю іранські комуністи захопили владу в північних районах країни, й, орієнтуючись на радянські зразки, розпочали творення власної адміністративної системи. Лише після того, як під тиском США радянські війська залишили Іран, тегеранському урядові вдалося повернути контроль над населеними азербайжанцями районами.
У наступні роки продовжився період політичної нестабільності. Найбільшого загострення ситуація сягнула у 1951 р., коли прем'єром країни став лідер лівих націоналістів Махаммед Мосаддик. Він вдався до націоналізації власності нафтової англо-іранської компанії, що викликало різку реакцію Лондона. Англійці, відкликавши своїх фахівців, паралізували роботу нафтопереробного заводу в Абадані й схилили союзні країни до припинення закупівлі нафти в Ірані, Спричинене цим різке погіршення фінансового становища країни поглибило внутрішньополітичну кризу і призвело до конфлікту між М. Мосаддиком і шахом.
Прем'єр змусив шаха на початку 1953 р. виїхати за кордон, але вже кількома днями пізніше англійські та американські спецслужби провели спільну операцію "Аякс", унаслідок якої здійснено державний переворот. Генерал Захеді, який очолив переворот, віддав під суд М. Мосаддика, його міністрів та уряд і оголосив про бажання нормалізувати стосунки з країнами Заходу. У серпні 1954 р. Іран підписав терміном на 25 років угоду про рамки нафтового консорціуму. СШАта Англія, які відігравали головну роль у цьому об'єднанні, отримали особливі права на розробку іранських нафтових родовищ. Роком пізніше Іран вступив до створеного під патронатом США Багдадського пакту, що представляв військове об'єднання лояльних до Заходу політичних режимів. 5 березня 1959 р. Іран підписав зі США угоду про довготривалу програму двостороннього співробітництва.
Завдяки потужним інвестиціям та наданню технічної допомоги упродовж десятилітгя Іран зумів майже подвоїти видобуток нафти: з 32 млн. тонн у 1950 р. до 57 млн. тонн у 1961 р. Вирішальну роль у цих процесах відіграла фінансова допомога США, що становила в 1960 р. 800 млн. доларів. Антимосаддиковський переворот заклав основи подальшої тісної співпраці між Іраном та США, Сполучені Штати використовували Іран як мусульманську країну, що протиставлялася насерівському варіанту панарабізму та панмусульманства, а пізніше також для підтримки курдського руху в Іраці.
67.  Політика Ірану на Близькому та Середньому Сході у 1960-і – 1970-і рр.
В 1950-і роки ближньо- і середньосхідна політика Ірану не відрізнялася особливою активністю, але стабілізація економічного становища до середини 1960-х рр. змусила шахську адміністрацію задуматися про «історичну місію» Ірану в регіоні.
Шах Мохамед Реза Пехлеві мріяв привести Іран “до великої цивілізації”. Для цього необхідно було досягти таких проміжних цілей:
по-перше, вирішення внутрііранських завдань, зокрема забезпечення військово-політичної стабільності держави, створення незалежної економіки з розвинутою промисловістю, будівництво потужних збройних сил;
і, по-друге, перетворення Ірану в регіональний центр сили шляхом досягнення на Ближньому й Середньому Сході політичного, економічного й військового лідерства.
Перше завдання повинна була вирішити так називана «біла революція» - програма реформ по кардинальній модернізації іранського суспільства.
Що стосується другого пункту, то варто згадати, що менш ніж за десять передреволюційних років шах, завдяки вдало сформованій нафтовій і політичній кон'юнктурі зміг перетворити свою армію в найбільш потужну на той час на Ближньому й Середньому Сході. Так, за цей період чисельність особового складу іранських збройних сил зросла в 2,5 рази (з 161 тис. чоловік в 1970 р. до 415 тис. в 1978 р.),
За цей же період значно збільшився бойовий склад ВР Ірану. Особливо глибокі зміни відбулися у ВПС і ППО. Так, якщо в 1970 р. у країні налічувалося три винищувально-авіаційні бази, то в 1978 р. їхнє число зросло до дев'яти. Більш ніж подвоїлася кількість ескадрилій тактичної авіації, у чотири рази стало більше ескадрилій допоміжної авіації. У цілому бойовий склад ВПС Ірану виріс більш ніж у два рази.
За 1970-і роки зросли кількість й інтенсивність проведених навчань і маневрів як по національних програмах, так й у рамках регіональної військово-політичної організації СЕНТО.
Політика шахського керівництва, спрямована на нарощування військової потужності країни, принесла певні плоди. Однак перемога ісламської революції в лютому 1979 р. наочно продемонструвала, що ця “шахіншахська армія” була не в змозі врятувати шахський трон.
68.  Зовнішньополітичні стратегії Ірану в 1970-і рр.
Політика Ірану на Близькому та Середньому Сході у 1950-і – 1970-і рр.
В 1950-і роки ближньо- і середньосхыдна політика Ірану не відрізнялася особливою активністю, але стабілізація економічного становища до середини 1960-х рр. змусила шахську адміністрацію задуматися про «історичну місію» Ірану в регіоні.
Шах Мохамед Реза Пехлеві мріяв привести Іран “до великої цивілізації”. Для цього необхідно було досягти таких проміжних цілей:
по-перше, вирішення внутрііранських завдань, зокрема забезпечення військово-політичної стабільності держави, створення незалежної економіки з розвинутою промисловістю, будівництво потужних збройних сил;
і, по-друге, перетворення Ірану в регіональний центр сили шляхом досягнення на Ближньому й Середньому Сході політичного, економічного й військового лідерства.
Перше завдання повинна була вирішити так називана «біла революція» - програма реформ по кардинальній модернізації іранського суспільства.
Що стосується другого пункту, то варто згадати, що менш ніж за десять передреволюційних років шах, завдяки вдало сформованій нафтовій і політичній кон'юнктурі зміг перетворити свою армію в найбільш потужну на той час на Ближньому й Середньому Сході. Так, за цей період чисельність особового складу іранських збройних сил зросла в 2,5 рази (з 161 тис. чоловік в 1970 р. до 415 тис. в 1978 р.),
За цей же період значно збільшився бойовий склад ВР Ірану. Особливо глибокі зміни відбулися у ВПС і ППО. Так, якщо в 1970 р. у країні налічувалося три винищувально-авіаційні бази, то в 1978 р. їхнє число зросло до дев'яти. Більш ніж подвоїлася кількість ескадрилій тактичної авіації, у чотири рази стало більше ескадрилій допоміжної авіації. У цілому бойовий склад ВПС Ірану виріс більш ніж у два рази.
За 1970-і роки зросли кількість й інтенсивність проведених навчань і маневрів як по національних програмах, так й у рамках регіональної військово-політичної організації СЕНТО.
Політика шахського керівництва, спрямована на нарощування військової потужності країни, принесла певні плоди. Однак перемога ісламської революції в лютому 1979 р. наочно продемонструвала, що ця “шахіншахська армія” була не в змозі врятувати шахський трон.
Ірано-американські відносини. 
Під час 2с.в. співробіт. з Нім.. Брит. війська окупували Іран з Півдня а СРСР- з півночі. СРСР намагався розбити Іран на дрібні утворення. Іран приєднується до Багдадського пакту. 1955 ірано-амер угода стосовно нафтових проблем і військової допомоги США. 1960 Іран бере учать у заснуванні ОПЕК. 1965 початок опозиційної діяльності Хомейні (потім втік до Парижу). !979 відбулися військові реформи що стали вирішальним фактором революції. 1979 -- шах втікає, СЕНТО (Багд пакт) припиняє свою діяльність.
Первыми внешнеполитическими шагами молодого государства стали: отказ от союза с США, аннулирование военных соглашений и заказов на покупку вооружений, ликвидация военных баз США в Иране, выход из блока СЕНТО, вывод иранских войск из Омана, разрыв отношений с Израилем, Египтом, установление тесных связей с Организацией освобождения Палестины, провозглашение во внешней политике независимого курса и вступление в Движение неприсоединения. Новое руководство на первых порах уделяло больше внимания политическим вопросам в ущерб экономическим.
Вскоре после прихода к власти радикально настроенные круги шиитского духовенства выдвинули лозунг борьбы за победу «всемирной исламской революции» и создание «исламской уммы (общины) во всем мире», который привел к обострению отношений Ирана со многими арабскими государствами, возглавляемыми мусульманами-суннитами, в частности, с Бахрейном, Кувейтом, Оманом, Иорданией, Саудовской Аравией.
С первых лет правления духовенства накалились отношения ИРИ с США. Главной причиной было то, что Соединенные Штаты оказывали поддержку шаху, которого многие считали “врагом иранского народа”. То, что США предоставили убежище шаху, стало поводом для беспрецедентного нарушения международного права в виде захвата американского посольства в Тегеране, персонал которого был взят в заложники и удерживался в плену более года. Іран і США відмовилися від будь-яких прямих контактів одна з одною (1980 – розірвані дипл відносини, до сьогодні не відновлені). СРСР дуже зрадів цьому і почав розгул Ірак як можливу сферу розширення свого впливу, але Хомейні сказав “ні Захід, ні Схід”, проводячи політику обособленості. Під час ірано-іракської війни 1980-1988 років американці відкрито підтримували Ірак. Найвищою точкою напруження між країнами став інцидент 1988 року, коли над Перською Затокою американська ракета знищила іранський авіалайнер і загинуло 280 чоловік.
На сьогодні залишаються заблокованими значні іранські кошти на рахунках в американських банках. США зробили кілька спроб повністю ізолювати Іран в першій половині 90-х років. Зокрема, В мае 1995 года было введено полное эмбарго на торговлю с Ираном, которое действует и поныне. Оно предусматривает: 1) запрет на покупку и продажу американскими компаниями иранской нефти; 2) запрет на весь экспорт США в Иран; 3) запрет на все виды инвестирования. Этим Соединенные Штаты не ограничились. В августе 1996 года президент Клинтон подписал закон, предложенный сенатором А. д’Амато, по которому иностранные компании, делающие в Иране инвестиции более чем на 40 млн. долларов, должны подвергаться экономическим санкциям. Діє повна заборона американським компаніям на торгівлю з Іраном.
Керівництво США усвідомлює, що політика ізоляції Ірану є непродуктивною, адже на місце американських корпорацій на іранському ринку приходять європейські, китайські і російські. Сполучені Штати втратили в Ірані ринок, який на початку 70-х років приносив американським корпораціям чотири мільярди доларів щорічно. Іран, зважаючи на його географічне положення, енергоресурси і місткий ринок, завжди буде привабливим партнером для співробітницва.
Бывший президент ИРИ Хашеми-Рафсанджани, который занимал этот пост до лета 1997 года, пытался сделать политику Ирана более гибкой и умеренной.
Новый этап во внешней политике ИРИ наступил с приходом к власти в мае 1997 года президента Мухаммада Хатами. Он заявляет о готовности Ирана иметь добрые отношения с любой страной. Большой международный резонанс вызвало интервью Хатами корреспондентке CNN 7 января 1998 года, в котором он фактически заявил о готовности вести диалог с США. Но к этому негативно отнеслось правящее в Иране консервативное крыло. В своем выступлении в ноябре 1998 года по случаю 19-й годовщины захвата американского посольства духовный лидер ИРИ аятолла Али Хаменеи отверг возможность официальных или неофициальных связей с США.
С 1997 Хатамі став президентом. Відхід від ізоляційної політики і заявленная как основа внешнеполитического курса, концепция «диалога цивилизаций» (політика спілкування і діалогу) снимает опасения о религиозной нетерпимости иранцев. На этом фоне достаточно странным выглядит факт, что ирано-американские отношения на протяжении 90-х гг. не только не проявили признаков нормализации, но и заметно ухудшились при президентстве У. Клинтона, при котором был принят в 1995-96 гг. ряд санкций в отношении Ирана: запрет на покупку нефти в Иране, полный запрет экспорта и инвестиций в Иран, знаменитый ИЛСА (Iran and Libya Sanctions Act); Иран был объявлен главным спонсором международного терроризма и поставлен на одну доску с режимом С. Хусейна.
Іранська опозиція близькосхідному мирному процесу, тренування бойовиків з арабських країні, фінансова допомога палестинським екстримістським рухам.
США звинувачуюь іранське керівництво в сприянні міжнародному тероризму. Американці здійснюють тиск на Китай для того, щоб той не допомагав Ірану розробляти зброю масового знищення і засоби її доставки. США насторожує те, що Іран запросив багатьох російських фахівців в галузі ракетних і ядерних технологій для розробки власної ядерної зброї.
В 2004 на виборах консерватори на чолі з Хоменеі відсторонили від виборів багатьох прибічників Хатамі
69. Конституційні та ідеологічні засади зовнішньої політики Ісламської Республіки Іран.
Відповідно до статей 152 й 154 Конституції Ісламської Республіки Іран, зовнішня політика країни заснована на запереченні будь-якого прагнення встановити свою гегемонію над іншими й непокорі чужому пануванню, збереженні незалежності у всіх сферах життя, територіальної цілісності, захисту прав всіх мусульман, неприєднанні до держав, а також на підтримці мирних взаємин з неворожими державами. Своїм ідеалом Ісламська Республіка Іран бачить “щастя людини у всьому людському суспільстві, розглядаючи незалежність, свободу й верховенство права й правосуддя в якості права всіх людей. Тому ІРІ утримується від якого-небудь втручання у внутрішні справи інших народів і підтримує справедливу боротьбу пригноблених проти гнобителів у всіх частинах миру”.
У рамках вчення імама Хомейні, на базі його основних концепцій формулюються державні інтереси Ірану, які і є керівним початком у визначенні пріоритетів його політики та її основних цілей.
Відповідно до інтересів ІРІ головна мета політики клерикального керівництва полягає в створенні під егідою Ірану “світової ісламської громади - умми”. Дане положення, суть якого офіційно закріплена в статті 11 Конституції ІРІ, має довгостроковий характер.
Можливість реалізації цієї мети ставиться в пряму залежність від успішного вирішення найважливіших завдань глобального характеру, У найбільш узагальненому вигляді вони зводяться до політичного, економічного й військового об'єднання ісламського світу по іранському зразку. Виходячи з даних стратегічних установок можна виділити три рівні довгострокових цілей зовнішньої політики Ірану, на реалізацію яких направляються основні зусилля керівництва країни.
Перший рівень цілей пов'язаний з перетворенням Ірану в загально-мусульманський центр сили. Його досягнення варто розглядати як досить віддалену перспективу, оскільки постановка даних цілей на порядок денний без утвердження Ірану загально-регіональним центром сили в зоні Ближнього й Середнього Сходжу не має реального змісту.
Другий рівень саме й припускає перетворення ісламського Ірану в регіональний центр сили. Для цього іранське керівництво прагне до досягнення в регіоні політичного, економічного й військового лідерства.
Третій рівень цілей розташований на “національній території”, тобто пріоритети зовнішньої політики зосереджені на вирішенні внутрішньоіранських завдань, зокрема на забезпеченні політичної стабільності держави, створенні незалежної економіки з розвинутою промисловістю, будівництві потужних збройних сил.
70. Концепція та політика експорту ісламської революції у зовнішній політиці Ісламської Республіки Іран.
Ісламська революція в Ірані 1979 послужила вихідним пунктом безлічі спроб експорту революції. Шиїтський режим практично одночасно з взяттям в влади в Тегерані в 1979 році почав планувати розширення революції на переважно шиїтський Ірак, Північний Ємен, а з 1982 також на Ліван. Для цього була створена спецлужб Кодс. Спроби переворотів тим не менш провалювалися. У 1980 році Ірак нападає на Іран (див. Ірано-іракська війна). Фактичне поразку Ірану в 1988 і провал експорту революції пішов на користь Саддаму Хусейну, допоміг йому утримувати Ірак в ізоляції від тенденцій решти ісламського світу. Незважаючи на те, що лідер революції аятолла Рухолла Мусаві Хомейні закликав радянського керівника Горбачова до прийняття ісламу і перетворенню СРСР в "Союз Ісламських Радянських Республік", експорт ісламської революції в країни Середньої Азії не відбувся. Зі смертю Хомейні в 1989 вже здавалося, що з ідеєю експорту революції покінчено, але вже в 1991 після поразки Іраку у Війні в Перській затоці Ірак намагається знову підтримати повсталих іракців в Ірані своїми військами, щоб привести до перемоги ісламську революцію. Алжирський режим в 1992 також звинувачував Іран в спрямованою проти нього політиці. Після третьої війни (див. Іракська війна) також вже і США звинувачують Іран у новій спробі експорту революції в Ірак. Незважаючи на відмову Тегерана від ідей експорту революції, число прихильників ідей експорту ісламської революції тільки зросла, в тому числі в Єгипті.
Концепція експорту ісламської революції базується на ідеології хомейнізму. Ідеологічну основу військової доктрини Ірану становить вчення імама Хомейні або “неошиїзм”. Ця політика здійснюється, умовно говорячи, трьома методами: “мирним” (пропагандистським), “напіввійськовим” й “військовим”. Однією зі сторін позитивної еволюції клерикального режиму в ІРІ за чверть століття стала переоцінка значимості кожного із трьох методів експорту ісламської революції. З об'єктивних і суб'єктивних причин пріоритет до 2005 р. явно віддавався “мирному” методу. Однак, не можна стверджувати, що остаточно відкинуто й два інших. Це випливає хоча б з того, що одним з компонентів військової доктрини Ірану є будівництво національних збройних сил, якими, як заповів імам Хомейні, повинна стати “Ісламська армія 20 мільйонів”.
Ісламський фундаменталізм, проповідуваний Тегераном, сьогодні є головною небезпекою для ряду близькосхідних країн. Іранську присутність видно неозброєним оком у Судані й Лівані, Тегеран не робить секрету зі своєї підтримки організації ХАМАС на окупованих Ізраїлем арабських територіях. Він категорично проти мирного процесу на Близькому Сході.
Тегеран активно виступає проти арабо-ізраїльських переговорів по близькосхідному врегулюванню. Виступаючи на словах з антиізраїльських позицій, Іран насправді переслідує свої власні цілі, прагнучи взяти під контроль радикальні палестинські угруповання, що виступають проти переговірного процесу, і тим самим розширити базу ісламської революції. Він також працює з метою об'єднання радикалів у Палестинському русі опору, для того щоб утворити єдиний фронт на противагу Організації визволення Палестини.
Особливо ж ситуація загострилась після президентських виборів літа 2005 р., коли до влади прийшов ультра-консервативний Мохамед Ахмадінежад.
На своїй першій прес-конференції новообраний президент досить чітко виклав свої цілі — перетворити Іран на сучасну ісламську державу і почати експорт ідей ісламської революції за її межі. Втім, претендуючи на таке духовне лідерство в ісламському світі або навіть на планеті загалом, Іран фактично кидає виклик своєму головному супернику — Сполученим Штатам. Та водночас, напевне, саме так Тегеран може змусити Вашингтон рахуватися з власною думкою.
71. Зовнішньополітичні концепції ІРІ в 1990-і рр.
В 90-е годы внешнеполитический курс ИРИ претерпел определенные изменения, внешнеполитическая стратегия стала характеризоваться большей умеренностью. В Иране все больше внимания стали уделять отношениям с непосредственными соседями.
После распада СССР Иран получил возможность свободно развивать отношения со странами Центральной Азии, что было невозможно ранее, когда все связи контролировались центральным руководством СССР и его внешнеполитическим ведомством. С другой стороны, вакуум, образовавшийся после исчезновения Советского Союза, поспешили заполнить не только Иран, но и другие силы, присутствие которых в регионе, а в особенности в непосредственной близости от своих границ, не устраивало Иран во всех аспектах. После распада СССР обострилась социальная напряженность в регионе, ставшая в значительной степени результатом ухудшения экономического положения в новых независимых государствах Центральной Азии. Увеличилась опасность возникновения конфликтов на этнической, национальной, конфессиональной почве. Иран потенциально уязвим с точки зрения внутренних этнических конфликтов и, если произойдет дестабилизация обстановки в любой из центральноазиатских республик, внутренние проблемы региона могут выйти из-под контроля. Все это, естественно, не могло не вызывать обеспокоенности ИРИ, и Центральная Азия стала объектом пристального внимания Ирана, превратилась в одно из основных направлений его внешней политики, что сохраняется и сейчас и открыто признается руководителями иранского внешнеполитического ведомства.
Период 1998--2000 годов можно назвать прорывом ИРИ на Запад. Уже в первой половине 1998г. состоялись первые контакты глав руководителей внешнеполитических ведомств ИРИ и стран Западной Европы, в ходе которых подчеркивалось обоюдное стремление сторон к нормализации отношений. В сентябре 1998 г. в ходе очередной сессии Генеральной Ассамблеи ООН между министрами иностранных дел Великобритании и ИРИ была достигнута договоренность о восстановлении дипломатических отношений на уровне послов. Министерством иностранных дел поставлена задача: сохранение внешней политики принцип последовательности, уважение к ценностям исламской революции, сделать её боле экономически адоптированной и ориентированной к новой политической ситуации.
В 1998 году президентом Ирана стал Мохаммед Хатами, пользовавшийся репутацией либерала и реформатора. В скором времени он призвал к "диалогу между цивилизациями", что подразумевало восстановление полноценных связей Ирана с окружающим миром, прежде всего, с США. Результатом дипломатических зондажей стало выступление госсекратаря США Мадлен Олбрайт\Madeleine Albright, которая в 2000 году официально принесла извинения Ирану за свержение Моссадыка, указав, что приход к власти шаха (последовал за свержением) замедлило процесс развития Ирана. После этого США смягчили санкции против Ирана.
Однако результатом этой речи стало ужесточение иранской позиции. Кеннет Поллак\Kenneth Pollack, автор книги "Персидская Головоломка"\The Persian Puzzle, пишет, что Иран был неудовлетворен этим шагом США. Во-первых, извинения были произнесены слишком поздно и в слишком расплывчатой форме, а, во-вторых, в речи Олбрайт содержалась критика "неизбираемых" иранских властей, что было воспринято как камень в огород иранской теократии. По мнению Поллака, это вызвало гнев Верховного Лидера Али Хаменеи.
После 1998 года Исламская Республика Иран в своей внешнеполитической деятельности особо акцентировала внимание на экономические аспекты. Проблему сближения национальной экономики с мировой экономикой невозможно решать без привлечения иностранных инвестиций, участия других стран в развитии современных, наукоемких и высокотехнологических отраслей промышленности, укрепления международного доверия, развития культурных связей между государствами, внедрения новых передовых технологий и активного участия Ирана в деятельности региональных и международных организаций и на перспективе получения статуса члена Всемирной торговой организации (ВТО).
72. .  Ірансько-російські відносини
Российско-иранские отношения уходят корнями в историю обеих стран и на протяжении многих лет переживали разные взлёты и падения. Изучение этих связей, а также треугольника Россия – Иран – США, имеет большое значение, особенно - если учесть, что в последние годы произошли значительные перемены на региональном и международном уровне, улучшились взаимоотношения Москвы с Вашингтоном и сменилась политическая элита в России. С 1990 года российско-иранские отношения стали понемногу улучшаться, если не считать эпизода, связанного с отказом российской стороны поставлять в Иран ракетный комплекс С-300. Для более глубокого анализа рассмотрим три существующих в Иране подхода к отношениям с Россией.Первый подход - абсолютно пессимистический. Его сторонники, ссылаясь на историю отношений двух стран - Туркманчайский и Голестанский договоры первой половины XIX века, в результате которых большая часть Кавказа вошла в состав Российской империи; невыполнение Россией принятых на себя обязательств в отношении Бушерской атомной электростанции и ракетного комплекса С-300 и т.д. - считают Москву ненадёжным партнёром. Те, кто разделяет эту позицию, полагают, что все проблемы Ирана вызваны его отношениями с Россией, которая использует его, как пешку на шахматной доске дипломатии.
Второй подход - абсолютно оптимистический. Его апологеты, ссылаясь на дружественные отношения в прошлом, считают Россию стратегическим партнёром. С точки зрения сторонников этого мнения, в 1991 году с развалом Советского Союза растаял лёд во взаимоотношениях двух стран и они достигли уровня, не виданного за последние 400 лет. При таких условиях Россия стала защитницей Ирана в ООН и предоставила ему множество современных технологий, которыми отказался делиться Запад. Согласно этой позиции, обе страны в нынешних обстоятельствах учитывают интересы друг друга в регионе, и если в их двусторонних отношениях возникают проблемы, то они касаются лишь способов руководства, и их можно решить при помощи урегулирования или унификации этих способов.Третий подход является компромиссным. Он базируется на том, что отношения России с Ираном имеют большей частью политический характер. Так, если смотреть на эти отношения более реалистично, мы поймём, что не следует судить категорично об отношениях двух стран. Они обе преследуют свои национальные интересы, и политические круги Тегерана прекрасно осознают роль и значимость России. Поэтому в условиях общего равенства, действия Ирана определяются более тесным сотрудничеством с Россией. Согласно мнению сторонников этого взгляда, даже если бы Россия не была сверхдержавой и членом Совета Безопасности ООН, она всё равно представляет собой крупную региональную державу, обладающую чрезвычайно значимым геополитическим и геоэкономическим потенциалом, поэтому сотрудничество с этой страной необходимо. Если исходить из естественной потребности поддержания контактов с разными странами, Москва является одним из главных внешнеполитических партнёров Тегерана. Кроме того, сторонники этого взгляда подчёркивают, что из трёх уровней сотрудничества (международного, регионального и двустороннего), первый играет в отношениях Москвы и Тегерана ведущую роль. Однако региональный и двусторонний аспекты тоже не должны оставаться без внимания. Другими словами, на двустороннем уровне большой важностью обладает то направление сотрудничества, которое касается международной безопасности. По этой причине утверждается, что российско-иранские отношения по большей части касаются обсуждения вопросов безопасности. Однако, сторонники третьего взгляда убеждены, что надо ломать ограничения и рамки и расширять отношения двух стран.Из-за роста напряженности в отношениях с Западом, в первую очередь, с США, Иран нашел поддержку на стороне России. Руководство Ирана чрезвычайно заинтересовано в том, чтобы ограничить влияние США в Центральной Азии и на Ближнем Востоке. В этой связи президент Ирана Махмуд Ахмадинежад форсировал переговоры о вступлении Ирана в Шанхайскую Организацию Сотрудничества, и в 2005 по инициативе России ему был предоставлен статус наблюдателя. В скором времени возможно начало полноценного участия Ирана в этой организации. Сближение Ирана с ШОС считается самым большим дипломатическим успехом страны со времени Исламской революции.
При посредничестве России в мае 2004 Иран подписал с Арменией договор о поставках газа в эту страну на ТЭС в городе Раздан по новому газопроводу Иран — Армения, так как из-за нестабильной ситуации, связанной с «Революцией роз» в Грузии, Россия не могла гарантировать бесперебойные поставки газа в Армению. Тем не менее, «Газпром», владеющий блок-пакетом акций «Армросгазпрома», пытается ограничить поставки из Ирана только объёмами, необходимыми Разданской ТЭС.
По утверждению генерал-майора госбезопасности Анзора Майсурадзе "26 февраля 1921 года, Советское правительство подписало с Ираном документ, который остается в силе и по сей день. На основании этого соглашения, СССР, а после его развала Россия, обладает правом без согласования с иранским правительством вводить свои войска на иранскую территорию в случае, если Иран не сумеет самостоятельно справиться с внешней угрозой. Многие не помнят об этом договоре, однако о нем не забывают дипломаты и, конечно же, руководители государств, подписавших документ"[2].
После распада СССР Россия пыталась наладить с Ираном сотрудничество в военной сфере, так как Иран являлся одним из самых перспективных рынков. Были подписаны контракты на поставку и обслуживание вооружения: танков Т-72, БМП, самолетов, ракет, но под давлением Соединенных Штатов в 1995 Россия заморозила поставки Ирану военной техники.
Со временем ситуация наладилась. Сегодня Иран и Россия активно развивают военно-техническое сотрудничество. Россия весьма успешно использует санкции западных стран в отношении Ирана, поставляя вооруженным силам республики свою технику — самолеты Су-27[источник не указан 1096 дней], МиГ-29[источник не указан 1096 дней], Ил-76[источник не указан 1096 дней], системы ПВО Тор[источник не указан 1096 дней] и т. д., постепенно заменяя западную технику.
Пожалуй, важнейшим фактором в отношениях России и Ирана является иранская ядерная программа. Двустороннее сотрудничество в области мирного использования атомной энергии началось в 1992 с подписанием соответствующего договора. В 1995 был подписан контракт на достройку атомной электростанции в городе Бушер на юге Ирана. Строительство ведется с 1998 компанией «Атомстройэкспорт».
Иранская ядерная программа является проблемным вопросом в отношениях России и США. Россия всячески защищает контракты с Ираном от международных санкций. Соединенные Штаты часто инициируют в Совете Безопасности ООН рассмотрение резолюций по «иранскому атомному досье», которые в изначальном варианте содержат угрозы санкций и применения военной силы, но после прений с Россией и корректировки их принятие уже фактически не несет никакого значения.
73. Ірансько-американські відносини у 1980-і – 2000-і рр.
До исламской революции в Иране (1979 год) Вашингтон и Тегеран были близкими союзниками. После этого отношения резко ухудшились. Посольство Ирана в Вашингтоне и иранские консульства были закрыты в 1979 году, а здание посольства и иные активы были заморожены (то же самое с американской собственностью сделал Иран). Единственным дипломатическим представительством Ирана на территории США осталось посольство при ООН в Нью-Йорке. В 2002 году, после терактов 11 сентября 2001 года, несколько членов иранской делегации были задержаны в момент, когда они производили видеосъемку - их немедленно попросили покинуть США. В свою очередь, у США не осталось никаких представительств в Иране. Бывшее посольство США в Тегеране ныне превращено в музей антиамериканской пропаганды.
В 1979 году США ввели экономические санкции против Ирана. Эти санкции периодически продлеваются и действуют по сей день. С 1995 года США не закупают товары и услуги у фирм, которые ведут бизнес в Иране. Иранцы убеждены, что США активно используют свое влияние в международных финансовых структурах - таких, как Всемирный Банк\World Bank и Международный Валютный Фонд\International Monetary Fund, чтобы лишить Иран доступа к кредитам.
США успешно препятствуют строительству международных нефте- и газопроводов, проходящих по территории Ирана. Кроме того, в 1990-е годы США заблокировали ряд крупных инвестиционных проектов в Иране (к примеру, в 1994 году Япония отказалась предоставить Ирану крупный кредит на строительство дамб). В 2002 году США не допустили вступления Ирана во Всемирную Торговую Организацию\World Trade Organization (с 2005 года Иран имеет статус наблюдателя в ВТО).
США и Иран не первый раз оказываются на грани военного противостояния. Ситуация, подобная иракской, в начале 1980-х годов сложилась в Ливане, в котором шла полномасштабная гражданская война, осложненная вторжением израильских войск. Тогда Иран финансировал, вооружал и обучал шиитские группировки, которые атаковали американские объекты в Ливане. В частности, "Хезболла" в 1983 году взорвала посольство США в Бейруте, а в 1984 году взорвала казарму, в которой находились американские морские пехотинцы (часть международного миротворческого контингента, расквартированного в Ливане).
В 1986 - 1987 годы шла "танкерная война" между Ираком и Ираном - нападения авиации и военно-морских сил враждующих сторон на нефтепромыслы и танкеры. Всего были атакованы 546 танкеров (данные страховой компании Lloyd), принадлежавших различным странам мира. После того, как Иран атаковал одновременно несколько кувейтских кораблей, Кувейт обратился к Вашингтону с просьбой о защите. Тогда США разрешили танкерам ряда государств идти под американским флагом (то есть, атака на подобный танкер означала атаку на США) и создали международные силы по охране коммуникаций в Персидском заливе. Этим было положено начало постоянному присутствию ВМФ США в зоне Персидского залива. Военные корабли эскортировали танкеры (большей частью перевозившие иракскую нефть) и проводили поиск мин. В результате, флоты Ирана и США оказались в опасной близости друг от друга. Это не могло не привести к столкновению. В 1987 году иранский самолет атаковал (как утверждали иранцы - по ошибке) американский эсминец Stark, убив 37 моряков. Чуть позже ВМФ США уничтожили иранскую нефтяную платформу в Персидском заливе в ответ на ракетный обстрел танкера, шедшего под американским флагом из Кувейта. В 1988 году силы коалиции задержали иранский корабль, который устанавливал мины в международных водах - ранее Иран угрожал заминировать международные судоходные маршруты в Персидском заливе и Индийском океане, если иные государства не прекратят поддерживать Ирак. В середине апреля 1988 года произошло настоящее морское сражение между ВМФ США и Ирана - по числу кораблей, крупнейшее со времен Второй Мировой войны. Целью США было уничтожение иранских нефтяных платформ в качестве возмездия за подрыв на иранской мине, установленной в международных водах, американского фрегата Samuel B. Roberts. превосходство США в силах быстро сказалось: Иран потерял шесть ракетных катеров, США - вертолет-разведчик, потерпевший крушение, возможно, в момент ухода из-под обстрела.
Последним актом противостояния стала гибель иранского пассажирского лайнера, сбитого ракетой, выпущенной американским крейсером Vincennes, в результате чего погибло 290 человек. США впоследствии утверждали, что команда крейсера приняла лайнер Airbus за иранский истребитель. Впоследствии появились сообщения, что в момент атаки Vincennes находился в территориальных водах Ирана. В 1996 году США согласились выплатить семьям погибших пассажиров компенсацию в $61.8 млн., причем Вашингтон отказался компенсировать стоимость самого самолета.
В 1990 году Иран разработал стратегию противостояния США. Эта стратегия получила название "арка кризиса". Суть ее заключается в том, что в гигантском регионе - от Индии до Марокко - Иран поддерживает близкие по идеологии движения, которые осуществляют постоянное давление на США и стремятся уменьшить влияние Запада в своих странах. В общей сложности, близкие Ирану структуры (наиболее известной из них является ливанская "Хезболла") действуют в 17-ти государствах этого региона.
В последующие годы США (а также ряд иных государств) постоянно обвиняли Иран в поддержке международного терроризма - путем вливания денег, снабжения оружием и обучения боевиков(особенно мощными проиранские структуры были в Ливане - "Хезболла" и в Палестине - "Хамас" и "Исламский Джихад"). Периодически США и Иран делали определенные шаги навстречу друг другу, однако заметный прогресс достигнут не был. Например, в конце 1990-х годов возникла идеология "диалога цивилизаций" (подразумевались Иран и демократический мир). Тогда президент США Билл Клинтон\Bill Clinton публично принес извинения Ирану за предыдущие американские ошибки (в частности, за помощь в свержении правительства Моссадыка - 1952 год).
Впоследствии высокопоставленные представители США и Ирана объявляли о намерении сотрудничать в деле борьбы с наркоторговлей, стабилизации обстановки в Афганистане. И Иран, и США рассматривали режим талибов как угрозу - в 2002 году американские и иранские дипломаты впервые участвовали в двусторонних переговорах, которые, правда, закончились ничем. Схожие взгляды были у Вашингтона и Тегерана и по поводу режима Саддама Хусейна - наиболее мощного и последовательного врага Ирана в этом регионе. Ситуация изменилась к худшему после прихода к власти в Иране президента Махмуда Ахмадинеджада (сменившего Хатами, пользовавшегося репутацией реформатора и призывавшего - хотя бы на словах - к нормализации отношений с США), который сделал ряд агрессивных заявлений и активно защищает право Ирана на создание ядерного цикла.
Иран долгое время претендует не только на титул региональной супердержавы, но и пытался стать лидером мира Ислама. К примеру, во время войны в Югославии Иран вооружал мусульман-боснийцев. Ныне эта политика вызывает раздражение у традиционных лидеров исламского мира - Саудовской Аравии и Египта.
В течение последних двух лет у Ирана и США появился один важный общий интерес − Афганистан. Там Иран имеет сравнительно меньший потенциал влияния, и в этом контексте сотрудничество с США для подавления талибской оппозиции для Ирана является естественным. Контакты Вашингтона и Тегерана по афганскому вопросу скорее всего участятся по мере потенциального роста нестабильности в Афганистане.
Реальные цели (и реальные шаги) внешней политики США в отношении Ирана сводятся к тому, чтобы:
Создать международную антииранскую коалицию из числа стран, граничащих с Ираном. Окружить Исламскую Республику сетью военных баз;
Уничтожить режим Асада в Сирии, чтобы ослабить влияние Ирана в Ливане;
Жестко противодействовать стремлению Ирана расширить собственное влияние в Персидском заливе;
Максимально ослабить отношения Ирана с Россией и Китаем;
Не допустить иранского лидерства в процессах "исламского возрождения".
А дестабилизация обстановки в самом Иране — это самая главная задача США.
74. Основні проблеми зовнішньої політики ІРІ в 2000-і рр.
В первом после победы публичном выступлении Ахмадинежад заявил, что хочет построить «образцовое исламское общество», «образцовую, передовую и могущественную исламскую страну». (переміг на виборах в 2005 р.)
Во внешней политике Ахмадинежад обещал прекратить налаживание сотрудничества с США, подвергал критике иранский МИД за уступки Западу, особенно в вопросе ядерной программы. Ахмадинежад — убеждённый сторонник продолжения обогащения урана собственными силами. В этой связи отмечается, что консервативные идеи как никогда сильны в Иране, а ядерная программа выступает как национальная идея, так что при новом президенте позиция Ирана на переговорах с ЕС и МАГАТЭ4 может стать ещё более неуступчивой.
На своей первой пресс-конференции 26 июня новый президент Ирана подчеркнул, что Иран продолжит развитие национальной ядерной программы, поскольку ядерные технологии нужны стране для энергетических, медицинских, сельскохозяйственных целей и научного прогресса. Вместе с тем президент готов продолжить переговоры по ядерной программе с европейской «тройкой» (Германия, Франция, Великобритания), но при условии признания за Ираном права на использование атомной энергии.
Иракская война, несомненно, окажет существенное воздействие на изменение всей структуры международных отношений на Ближнем Востоке и в мире в целом. Свержение режима С. Хусейна и деятельность США по установлению послевоенной власти в Ираке и нового миропорядка на всем Ближнем Востоке, скорее всего, приведет к изменению сложившегося в регионе баланса сил и политики ключевых ближневосточных государств, одним из которых является Иран. Несомненно, война в Ираке и присутствие американских войск в этой стране будет оказывать серьезное влияние на формирование основных направлений внешней политики ИРИ, которая в частности в отношении Ирака за последние полгода неоднократно менялась от резкого неприятия силового вмешательства США, до активного нейтралитета накануне войны и просто нейтралитета в ходе военных действий. С одной стороны Иран рассматривает свержение режима С. Хусейна в качестве определенного позитивного факта - устранения военной угрозы, с другой,- сохраняющееся военно-политическое присутствие США на границе с Ираном представляет потенциальную опасность для ИРИ. Присутствие войск антииракской коалиции во главе с США в Ираке внушает серьезные опасения иранскому руководству. Иран опасается, что это может привести в конечном итоге к его окружению проамериканскими режимами в случае укрепления правительства Карзая в Афганистане, развития военно-политического сотрудничества США с Турцией, Пакистаном и странами Центральной Азии, усиления американского присутствия в Саудовской Аравии и других монархиях Персидского Залива.
Иракская война оказывает неоднозначное влияние на политику соперничающих группировок в иранском руководстве. Если сторонники Хатами могут проявлять больше гибкости и инициативы в поисках компромиссов и диалога с США, то консервативные элементы во главе с Хаменеи, напуганные военными успехами США пытаются активизировать усилия по эксплуатации антиамериканских настроений, особенно в арабском мире, с целью ограничить американское присутствие в Персидском Заливе. В тактическом плане иракская война и американские планы по переустройству ближневосточного региона могут укрепить консервативное направление во внешней политике ИРИ. Но в тоже время факты свидетельствуют о том, что идет поиск новых подходов к выработке внешнеполитического курса ИРИ.
Так, если Хаменеи в ходе пятничной проповеди сразу же вслед за падением Багдада в своем обращении на арабском языке к иранскому народу и всему Арабскому миру продолжал демонстрировать враждебное отношение к США, то бывший президент ИРИ Рафсанджани придерживается более реалистичных взглядов в отношении внешней политики Ирана. В интервью иранской газете Рахбар», издаваемой Центром стратегических исследований Ирана, Рафсанджани не исключил возможности изменений в традиционно враждебном отношении Ирана к США и Египту. Он подчеркнул, что действительно существуют проблемы в отношении Ирана с США и Египтом, но они уходят корнями еще во времена имама Хомейни. В настоящее же время «Велаяте Факих» имеет свое видение этой проблемы. Рафсанджани отметил, что хотя США по - прежнему рассматриваются в Иране как фактор угрозы, а возможно и по этой причине, изменение тактических внешнеполитических установок ИРИ могло бы укрепить региональные и международные позиции Ирана.
Этим своим заявлением Рафсанджани попытался несколько смягчить позицию, занятую Хаменеи в связи с агрессией США против Ирака. С другой стороны, заявление Рафсанджани является определенной реакцией иранского руководства на усиливающийся нажим со стороны США на Иран, особенно, в вопросах разработки и создания ракетно-ядерной программы. Выступление Рафсанджани идет дальше предыдущих заявлений большинства иранских лидеров и свидетельствует о некотором пересмотре приоритетов внешнеполитического курса ИРИ.
Что это не случайное высказывание бывшего президента свидетельствует и интервью, данное Рафсанджани IRNA 12.04.03., где он заявил, что МИД ИРИ может вести самостоятельную внешнюю политику без одобрения других органов власти (имеется в виду духовенство). При этом он ссылался на слова Хаменеи - о том, что самые важные религиозные обязанности иранцев могут быть пересмотрены с учетом требований к системе государственного устройства и необходимости ее приспособления к современным обстоятельствам. «Наша идеология гибкая. Ввергнуть страну в хаос, мотивируя это соображениями ислама, не имеет ничего общего с религией», - заявил Рафсанджани. Бывший иранский президент считает, что проблема в отношениях с США может решаться двумя путями. Путем референдума и ратификации меджлисом и «Велаяте Факих» и путем передачи этой проблемы для решения в Совет по целесообразности, который и определит, в чем состоит национальный интерес Ирана. Конечно, решение Совета должно быть одобрено «Велаяте Факих». Рафсанджани добавил, что МИД ИРИ должен ускорить процесс принятия решений по этим важным вопросам.
Заявление Рафсанджани, несомненно, является пробным шаром в отношении консервативного иранского духовенства и его реакции на падение режима С. Хусейна в Ираке. Действительно, на протяжении последних 6 лет определяющее воздействие на формирование внешней политики ИРИ оказывала внутриполитическая борьба между так называемой «реформаторской» частью правящей элиты, деятельность которой обычно ассоциируется с именем президента М. Хатами, и консервативными силами в иранском руководстве, группирующимися, как принято считать, вокруг А. Хаменеи. Элитарный характер реформаторского движения в Иране и, в общем, пассивная позиция М. Хатами в вопросе противодействия противникам углубления реформ, которые занимают ряд ключевых постов в правительстве, армии и силах госбезопасности, в целом отрицательно сказываются на внешнеполитическом курсе ИРИ, его последовательности и ясности (вышеприведенный пример с изменением позиции ИРИ в отношении Ирака служит хорошим подтверждением этого) и может дезориентировать союзников Ирана, прежде всего, в арабо-мусульманском мире. В этой связи, по-видимому, не случайно Рафсанджани выбрал для интервью издание Центра стратегических исследований, который был создан в 1989 г. одним из бывших руководителей контрразведки Ирана Саидом Хаджаряном. Сегодня ЦСИ является своеобразным «мозговым центром» для МИД и Высшего совета национальной безопасности ИРИ, и вместе с Ассамблей борющегося духовенства, представляющей интересы либерального направления в иранском духовенстве, является лабораторией реформаторских идей и платформой для объединения различных реформаторских сил иранского общества. Деятельность этих организаций оказывает непосредственное влияние на выработку внешней политики Ирана еще и потому, что многие их участники ранее занимали высокие посты в армии и спецслужбах и имели отношение к наиболее деликатным и малоафишируемым вопросам внешнеполитической деятельности. Так, один из лидеров Ассамблеи бывший министр внутренних дел ИРИ Али Акбар Мохташеми Пур считается одним из организаторов создания ливанской «Хизбаллы» в бытность послом ИРИ в Сирии в начале 80-х годов. Один из сотрудников ЦСИ бывший высокопоставленный офицер разведки КСИР Мохсен Армии с 1983 по 1989 гг. служил в штабе КСИР в Ливане и т.п.
Американское военное присутствие в Ираке, несомненно, окажет сдерживающее влияние на консервативное иранское направление во внешней политике в регионе. С другой стороны иранское руководство занимает выжидательную позицию в отношении планов США по созданию нового Ирака. Иран пока не дает позитивных сигналов Высшему совету исламской революции и другим проиранским шиитским организациям в деле сотрудничества с коалиционными войсками в сохранении нового Ирака и вряд ли будет это делать, пока не увидит хотя бы в тактическом плане выгоды для себя.
У Ирана имеются долгосрочные интересы в отношении шиитской общины в Ираке. Этот интерес базируется на религиозной общности, идеологической основе, на политических и экономических соображений. Ослабленный Ирак - означает усиление роли Ирана в Персидском заливе, более выгодное распределение квот в ОПЕК и многие другие плюсы. Иранская политика в отношении шиитской общины Ирака будет определяться стремлением ИРИ, иметь на своих границах дружественный Ирак с сильным шиитским элементом во властных структурах. Однако, эту политическую линию Иран сможет проводить только крайне осторожно из-за необходимости сохранения дружественных отношений с арабскими монархиями Персидского залива и стремлением избежать конфронтации с США в вопросах развития своего ракетно-ядерного оружия. Возможность усиления шиитского сепаратизма в Ираке вызывает озабоченность у руководства арабских монархий Персидского залива. По их оценкам это может привести к нарушению баланса сил в Персидском заливе и укреплению там иранского влияния. В связи с этим очень своевременно прозвучало заявление президента Ирана М. Хатами во время визита на Ближний Восток в середине мая с.г. На одном из митингов в Бейруте он заявил, что Иран не поддерживает идею конфессионализма в любой форме как основу для устройства новой власти в Ираке. Иран заинтересован в интернационализации усилий международного сообщества в создании нового Ирака и скорейшего вывода сил коалиции из Ирака и стран ССАГПЗ (в этом интересы России и Ирана совпадают).
В связи с этим представляет интерес заявление сделанное лидером Высшего совета исламской революции Бакр Аль-Хакимом, который вернулся в Ирак после 23 летнего пребывания в Иране. Выступая 10 мая с.г. перед многотысячной толпой в Басре, он высказался в поддержку демократии в Ираке и следовании новому курсу, таким образом, он фактически продемонстрировал свою готовность сотрудничать с американской администрацией в ее планах переустройства Ирака.
С другой стороны Иран опасается, что падение режима Хусейна может в перспективе ослабить роль Ирана как духовного центра шиизма в мире и регионе. После прихода к власти в Ираке режима С. Хусейна шиитские духовные лидеры вынуждены были выехать из религиозных центров Ирака (Неджеф, Кербела) и обосноваться в Куме. С этого времени Кум превратился в мировой духовный центр шиизма. Поэтому Иран и его духовенство стремится сохранить свою определяющую роль и укрепить легитимную основу своих претензий на лидерство. Одним из косвенных подтверждений этих опасений иранского духовенства может служить обострившиеся накануне войны в Ираке разногласия между консервативным руководством ИРИ и шейхом Фадлаллой - духовным лидером ливанской «Хизбаллы», который ориентирован на Неджеф в большей степени, чем на Кум. Согласно информации некоторых арабоязычные изданий («Аль-Ватан Аль-Арабий», «Ас-Сафир», «Аль-Хаят»[январь-февраль с.г.]) отдельные клерикальные деятели ИРИ, якобы, даже планировали физическое устранение Фадлаллы. Конфликт между Фадлаллой и духовными руководством ИРИ особенно обострился с начала с. г., когда шейх выпустил несколько фетв с резким осуждением политики США в отношении Ирака. Подобные высказывания не только противоречили занятой Ираном позиции нейтралитета в вопросе американского удара по Багдаду, но и дезориентировали сирийского президента Б. Асада, который внезапно отменил ранее согласованный визит в Тегеран. Иран обвинил шейха в самоуправстве, раскольнической деятельности внутри шиитской общины Ливана, попытках подорвать сирийско-иранские отношения. На этом фоне выступления генсека ливанской «Хизбаллы» Хасана Насраллы и его обращения к шиитской общине Ирака в канун поминовения Хасана и Хусейна («шахсей вахсей»), суть которого сводилась к тому, что «война в Ираке - не наша война», в отличие от антиамериканских заявлений Фадлаллы, отличались умеренностью и больше соответствовали позиции иранского руководства.
Еще одно из последствий иракской войны, вызывающее обеспокоенность у иранского руководства и способное повлиять на внешнеполитический курс ИРИ, - вопросы ближневосточного урегулирования, особенно палестино-израильского . Если США смогут разблокировать ближневосточный мирный процесс по своему сценарию, то это может привести к изменению баланса сил в регионе не в пользу ИРИ. Усилившийся после окончания боевых действий в Ираке нажим США на Сирию и Ливан, являющихся одним из главных союзников Тегерана, вызывает особую озабоченность иранских руководителей. Не случайно, накануне визита госсекретаря США К. Пауэлла в Сирию и Ливан, в Дамаск и Бейрут отправился заместитель министра иностранных дел ИРИ А. Садр, который провел переговоры с сирийским и ливанским руководством и передал твердое намерение Тегерана поддерживать исламское сопротивление на юге Ливана и в Палестине. Иран крайне заинтересован в том, чтобы не дать США изолировать ИРИ от участия в важнейших политических процессах на Ближнем Востоке, которые оказывают серьезное влияние на развитие внутриполитической ситуации в Иране.
В этой связи, нельзя исключать того, что ближневосточное направление внешней политики ИРИ будет в ближайшее время являться императивом внешней политики Ирана. Это же подтверждает и состоявшийся в мае с.г. визит президента М. Хатами в Ливан и Сирию. В своих выступлениях в противовес американской политике силы в Ираке и регионе в целом, президент Хатами противопоставил политику «диалога цивилизаций». Выступая в Бейруте, он дал ясно понять, что хотя принципиальные положения внешней политики ИРИ в регионе остаются прежними (поддержка сопротивления юга Ливана, справедливое решение палестинской проблемы, освобождение всех оккупированных Израилем арабских земель и т.п.) средства ее реализации могут меняться. Подтверждая продолжение иранской поддержки сопротивлению юга Ливана и палестинцам, Хатами сделал акцент на ее политическом и гуманитарном характере.
Происходящие на Ближнем Востоке события непосредственно затрагивают государственные интересы ИРИ. Будучи крупной региональной державой, Иран озабочен тем, чтобы иметь возможность оказывать влияние на развитие обстановки в регионе с учетом обеспечения своих интересов. В тоже время Иран сталкивается с очень серьезными проблемами в регионе и враждебной Ирану политикой со стороны США. Война в Ираке и ее последствия непредсказуемо меняют конфигурацию политических сил в регионе и заставляют Иран опасаться за свою безопасность. В связи с этим меняются и внешнеполитические приоритеты политики ИРИ.
75. Політика Ісламської Республіки Іран щодо країн Перської затоки.
Одне з важливих завдань зовнішньої політики ІРІ – зміцнення позицій у Перській затоці. Іран - одна з найбільших держав регіону. На всьому протязі своєї історії Іран боровся за домінуюче положення в цьому районі. В 60-70-і роки ХХ століття він був близький до здійснення своєї мрії. Але в результаті ісламської революції 1978-1979 р. Іран перестав бути лідером у Перській затоці, особливо ослабли його позиції після ірано-іракської війни.
Іран життєво зацікавлений у нормалізації відносин зі своїми південними сусідами як з політичної, так й економічної точок зору. Безпека ІРІ завжди буде перебувати під загрозою, якщо арабські держави й особливо Саудівська Аравія, будуть проявляти ворожість до Ірану. Іранська економіка також має потребу в зближенні ІРІ з багатими арабськими сусідами. Але підтримка іранськими радикалами ісламістських рухів у ряді мусульманських країн заважає цьому зближенню.
Важливо й те, що Іран не відмовився від прагнення зайняти лідируюче положення в Перській затоці. З ослабленням Іраку в результаті операції “Бура в пустелі” в Ірану знову з'явилися надії на провідну роль у регіоні. Після закінчення ірано-іракської війни й у результаті політики нейтралітету, яку зайняв Іран у кувейтсько-іракському конфлікті, довіра до ІРІ в арабських країнах зросла, що привело до певної нормалізації відносин з державами Перської затоки. Іранський уряд спробував навіть взяти участь у системі регіональної безпеки, що спочатку складався успішно в рамках “Дамаської декларації” 1991 р. Однак, країни Перської затоки уклали ряд двосторонніх угод про оборону зі США, і це викликало невдоволення Ірану у зв'язку зі зміцненням американської присутності в Перській затоці. Тегеран переглянув своє ставлення до Дамаської угоди. Підключення до угоди Єгипту й Сирії, що не є прибережними державами, і виключення з нього Ірану викликали протест іранської влади.
Іран виступав проти присутності американських й англійських військ у Кувейті. Безпека регіону, з погляду ІРІ, повинна бути забезпечена винятково силами прибережних держав з обов'язковою участю Ірану.
Але це викликає невдоволення членів Ради співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ). На їхню думку, Іран прагне стати регіональною наддержавою. При укладанні договору про регіональну безпеку роль ІРІ відповідно до іранського військового, економічного і людського потенціалу буде настільки велика, що це буде небажаним і навіть небезпечним для інших країн Перської затоки й, у першу чергу, для Саудівської Аравії, що сама прагне відігравати роль лідера. Виходячи із цього, Ірану було відмовлено у вступі в РСАДПЗ й в інші об'єднання арабських держав.
Найбільш істотним каменем спотикання у відносинах ІРІ з арабськими сусідами по Перській затоці є багаторічна суперечка про приналежності трьох островів у Затоці. Тегеран наполягає, що острови Абу-Муса, Великий і Малий Томб по праву належать йому й не можуть розглядатися як предмет переговорів з Об’єднаними Арабськими Еміратами, які у свою чергу також претендують на ці острови. Арабські країни Перської затоки підтримують ОАЕ.
76. Ядерна програма Ісламської Республіки Іран і позиції великих держав
Ядерна програма Ірану завжди викликала занепокоєння як у західному світі, так і у багатьох сусідів по регіону. Особливо гостро питання міжнародного контролю над ядерним проектом Ісламської Республіки постало після обрання влітку 2005 року президентом Ірану радикального лідера Махмуда Ахмадінежада. Щойно він прийшов до влади, як відразу ж почав нагнітати ситуацію в країні. Пошук ворогів не забрав у нього багато часу. Вони традиційні: Ізраїль, США і західний світ. При цьому слід віддати належне президенту Ірану. Він вправно грає на ностальгії за війною серед певної частини іранського керівництва, і навіть серед молоді.
Події останніх кількох місяців не виключають навіть силового варіанту розв’язання проблеми. Особливо жорсткі позиції щодо Ірану зайняли Ізраїль і Сполучені Штати.
Що стосується європейських партнерів США, насамперед Великобританії, Франції та Німеччини, то у 2004-му США добровільно віддали їм вирішення. Об’єднавшись у «євротрійці», ці країни спочатку домагалися лише вироблення умов, за яких Іран зберігав би свої зобов’язання, проте вже влітку 2005 року стало зрозуміло: останні не готові запропонувати нічого такого, що зацікавило б Тегеран.
Мабуть, поки що тільки Росія зберігає слабку надію на мирне вирішення. Саме ця країна внесла пропозицію про збагачення іранського урану на території Росії з наступною поставкою Ірану готових паливних зборок. Тегеран, утім, не великий прибічник цього рішення, бо, знову-таки, воно не дає йому в руки бажаного – повного циклу ядерного виробництва.
Позиція Ісламської Республіки в такій обстановці ніяк не сприяла залагодженню конфлікту. Президент країни Махмуд Ахмадінежад неодноразово заявляв, що ніхто не зможе відібрати в іранського народу право мати власні ядерні технології.
П’ять постійних членів Ради Безпеки ООН — США, Велика Британія, Франція, Китай і Росія — підготували спільно з Німеччиною текст, у якому виконавчому органу МАГАТЕ пропонується повідомити найвищій інстанції Організації Об’єднаних Націй про заходи, які вимагаються від Ірану, та про всі рішення, що вже прийняті МАГАТЕ з цього приводу.
Іран виявився міцним горішком: своїми діями він поставив перед світовим співтовариством цілу низку запитань, на які воно, як випливає з дискусії в Радбезі ООН, не може поки що дати відповідь. Країни, постійні члени Радбезу ООН, фактично стали заручниками своєї політики подвійних стандартів і підходів до розв’язання глобальних проблем. У тому числі і стосовно нерозповсюдження зброї масового ураження (ЗМУ). МАГАТЕ, яке, з одного боку, має сприяти розвиткові атомної енергетики, а з іншого — перешкоджати потраплянню в інші країни ядерних технологій, у випадку з Іраном опинилося в глухому куті. (Втім, таких суперечностей не виникло, коли ядерними де-факто, а потім і де-юре стали Індія та Пакистан.)
11 квітня 2006 року Ахмадінежад голосно заявив, що Іран став державою, яка володіє технологією ядерного синтезу.
Таким чином Іран усіляко дає зрозуміти, що тепер питання повернення до вихідного становища — коли він добровільно утримувався від виробництва збагаченого урану — зняте з порядку денного.
77.Зовнішня політика Турецької Республіки на початку "холодної війни" (1948-1953 рр.)
Згідно з доктриною Трумена Туреччина отримувала від США допомогу в боротьбі з внутрішніми рухами. У кінцевому підсумку реалізація доктрини сприяла прийому Туреччини в НАТО 1952.
За угодою по плану Маршалла вона отримувала допомогу, взамін вона надавала право США розміщувати воєнні бази на її території.
Учасниця Багдадського пакту з 1955 до серпня 1959р, потім СЕНТО (Ірак, Іран, Пакистан, Туреччина 1979 року припинив діяльність),
Починаючи з 1940-х, активне співробітництво зі США, Великою Британією та Францією у військ.-політ, сфері.
29.03.1946 був підписаний тур.-іракський договір про дружбу й добросусідські відносини, який обидві сторони, а також США та Велика Британія, розглядали як основу для створення регіонального блоку. Упродовж 1946 тур. уряд намагався схилити арабські країни, перш за все Єгипет, Сирію та Ліван, до вступу в цей союз. У січні 1947 Туреччина уклала з Трансйорда-нією договір про дружбу, а у квітні 1947 угоду про союз. На противагу тиску зах. д-ав і Туреччини більшість арабських країн підписали 17.06.1950 Пакт про колективну безпеку. Після вступу в НАТО у вересні 1951 Туреччина активізувала зусилля, спрямовані на приєднання арабських д-ав до регіонального військ, блоку. У жовтні 1951 Туреччина, підтримувана США, Великою Британією та Францією, запропонувала Єгипту проект військ, союзу під назвою «Середньосхідне командування», за яким планувалось включити арабські країни, Туреччину й Ізраїль. Туреччина також активно підтримувала план створення військ, союзу на Бл. Сході, висунутий США й Великою Британією восени 1952 («Середньосхідна оборонна організація»). Позиція Туреччини призвела до загострення відносин з арабськими країнами.
початок 50 – х зближення з Ізраїлем
1951 рік – офіційні контакти з Ізраїлем
1952 рік – торгова угода з Ізраїлем
78.Зовнішньополітичні концепції Туреччини в 1980-і -1990-і рр.
Туреччина є потужним субрегіональним лідером із власною системою інтересів. В часи холодної війни Туреччина виконувала функцію південного флангу НАТО і слугувала опорою безпеки США. Наслідок - політична ізоляція від Середнього Сходу, протистояння з Північчю. Турецькі амбіції в Балканському регіоні грунтуються на переконанні, що розпад СРСР і СФРЮ дав Туреччині унікальний шанс повернути в нових формах свій політичний, економічний, культурний і воєнний вплив у межах колишньої Османської імперії. Саме мусульманське населення повинно стати одним з основних інструментів цього впливу. Особливу сміливість Туреччині надає могутня підтримка з боку Сполучених Штатів. Туреччина збільшує флот і, зокрема, пояснюється це серйозними проблемами в Середземному (Кіпр) і Егейському морях. Пріоритети політики Туреччини зрозумілі: збереження стійкої і значної переваги, в тому числі й воєнно-морської, над основним супротивником - Грецією. Зумовлюється це необхідністю захисту своїх інтересів в Егейському морі, де греки, всупереч міжнародним домовленостям, проводять ремілітаризацію прилеглих до турецького узбережжя островів, а також недопущення силової ревізії кіпрських реалій, що склалися після окупації турецькими військами північної частини острова.
Туреччина має досить обгрунтовану альтернативу європейському вектору у вигляді своїх південних, ісламських і центральноазійських зацікавлень. Тургут Озал, архітектор нової Туреччини, почав використовувати тюркський символізм для проникнення турецького економічного та політичного впливу в Центрально-Азійський та Кавказький регіони (концепція пантюркізму – єдність тюркських народів від Туреччини до Якутії, спроби витіснити тут панування СРСР, а потім і Росії після його розпаду). Туреччина входить в Чорноморський консорціум, Союз Тюркських держав, Організацію Економічного співробітництва - інституціоналізовані форми, що підвищують її регіональ нийстатус. Посилення позицій Туреччини в регіоні пов'язано з її власним досвідом модернізації, що реалізується через сучасні універсальні технології розвитку, коли робиться акцент на регіональних економічних інтересах, енергії приватного капіталу.
Не припиняє спроб вступити до ЄС, підтримує мусульманські рухи по всьому світу (допомагає боснійським мусульманам, чеченським повстанціям). Викорінює антитутрецькі рухи (Робітнича Партія Курдистану, Вірменська секретна армія за визволення Вірменії). В 1991 році приймає опосередковану учась у війні в Перській затоці. Надає США всоївійськово-повітряні бази.
79.Проблеми безпеки в зовнішній політиці Туреччини в 1940-і - 1950-і рр.
Починаючи з 1940-х, активне співробітництво зі США, Великою Британією та Францією у військ.-політ, сфері розгорнула Туреччина. 29.03.1946 був підписаний тур.-іракський договір про дружбу й добросусідські відносини, який обидві сторони, а також США та Велика Британія, розглядали як основу для створення регіонального блоку. Упродовж 1946 тур. уряд намагався схилити арабські країни, перш за все Єгипет, Сирію та Ліван, до вступу в цей союз. У січні 1947 Туреччина уклала з Трансйорда-нією договір про дружбу, а у квітні 1947 угоду про союз. На противагу тиску зах. д-ав і Туреччини більшість арабських країн підписали 17.06.1950 Пакт про колективну безпеку. Після вступу в НАТОу вересні 1952 Туреччина активізувала зусилля, спрямовані на приєднання арабських д-ав до регіонального військ, блоку. У жовтні 1951 Туреччина, підтримувана США, Великою Британією та Францією, запропонувала Єгипту проект військ, союзу під назвою «Середньосхідне командування», за яким планувалось включити арабські країни, Туреччину й Ізраїль. Туреччина також активно підтримувала план створення військ, союзу на Бл. Сході, висунутий США й Великою Британією восени 1952 («Середньосхідна оборонна організація»). Позиція Туреччини призвела до загострення відносин з арабськими країнами. На поч. 1954 Єгипет фактично припинив дип. зносини з Туреччиною.
2.04.1954 був підписаний тур.-пакистанський договір про дружбу і співробітництво, який передбачав активне співробітництво з питань взаємної оборони, вир-ва зброї та військ, спорядження. Туреччина запропонувала арабським д-вам приєднатися до дог-ру з метою створення військ, союзу, але цю пропозицію прийняв лише Ірак. Після тур.-іракських переговорів у ІІ-й пол. 1954 — на поч. 1955 в Багдаді була досягнута домовленість про створення двостороннього військ, союзу. Пакт про взаємне співробітництво між Іраком і Туреччиною («Багдадський пакт») був підписаний 24.02.1955 в Багдаді. 4.04.1955 до Багдадського пакту приєдналася Велика Британія; у вересні й листопаді 1955 — відповідно Пакистан та Іран. На установчих зборах у Багдаді в листопаді 1955 військ, блок офіційно одержав назву «Багдадський пакт». Туреччина наполягала на приєднанні США до Пакту, але амер. представники офіційно брали участь лише в роботі екон. комітету й комітету з б-би з підривною діяльністю.
турецько-пакистанська угода
Багдадський пакт
початок 50 – х зближення з Ізраїлем
1951 рік – офіційні контакти з Ізраїлем
1952 рік – торгова угода з Ізраїлем
1954 рік – угода про військове співробітництво з Ізраїлем, що передбачала постачання матеріалів з Ізраїлю, модернізацію військової техніки
1957 рік – візит Бенгуріона до Анкари, результатом якої стала угода про дипломатичну співпрацю, угода про військове співробітництво.
1954 – 1960 закріплення проамериканського курсу в ЗП курсі Туреччини
80.  Турецько-американські відносини після завершення «холодної війни».
Аналіз динаміки розвитку турецько-американських відносин дає підстави стверджувати, що ці відносини проходять трансформацію від турецької залежності від США на ранньому етапі до асиметричної (на користь США) взаємозалежності у недалекому минулому, з поступовим наближенням до моделі більш симетричної взаємозалежності, наслідком чого стає рівноправне стратегічне партнерство. На сучасному етапі зберігається певна залежність Туреччини від США, перш за все в економічному відношенні, у поставці озброєнь та воєнної техніки. У той же час можна констатувати, що Туреччині, незважаючи на втрату актуальності позиції форпосту „вільного світу” проти радянського експансіонізму після завершення холодної війни, в умовах постбіполярного світу вдалось зайняти важливу нішу в зовнішньополітичній стратегії США та Заходу в цілому, запропонувавши себе як провідника західних інтересів на Близькому Сході, країну, що знаходиться в авангарді боротьби з новими загрозами безпеки, надійного та передбачуваного партнера. Всі ці чинники сприяли закріпленню ролі Туреччини в якісно новій позиції стратегічного партнера Сполучених Штатів.
На Близькому Сході Туреччина є основним оплотом США у реалізації завдань американської регіональної політики по встановленню контролю над нафтовими родовищами, підтримці Ізраїлю, стримуванню Іраку та Ірану, недопущенню радикалізації політичних систем країн регіону та розповсюдження зброї масового ураження. Це продемонструвало активне залучення Туреччини до війни у Перській затоці у 1990-1991 році, що, до речі, принесло її економіці лише прямі та непрямі (від припинення торгівлі з Іраком) збитки. Балкани також стали плацдармом, на якому загартувалось турецько-американське партнерство. А в Центральній Азії та Закавказзі США та Туреччина часто діють у тандемі. Співпраця цих країн у воєнній сфері давно перевищує мільярд доларів. Так що є багато ключових сфер, у яких Туреччину та Сполучені Штати поєднує спільність інтересів та позицій.
Водночас історія турецько-американських відносин має достатньо напружених моментів. Серед подій останніх років – непорозуміння між партнерами через стриману реакцію Анкари на американський проект „Великого Близького Сходу”, поглиблення відносин між нею та Москвою, Дамаском, Тегераном. Справжнім тестом на міцність турецько-американського стратегічного партнерства стала війна в Іраку. До самого початку воєнних дій в Іраку Туреччина виступала за виключно дипломатичні методи врегулювання проблеми. А у березні 2003 року турецький парламент спершу відхилив рішення про дозвіл на дислокацію американських військ на турецькій території, чого Вашингтон зовсім не чекав. Під час іракських подій Туреччину „неприємно вразила відсутність розуміння всієї складності ситуації, в якій вона опинялась у випадку повного підпорядкування своїх інтересів інтересам Вашингтону. Не дивно, що всі ці події лише загострили антиамериканізм турецької громадської думки, і змусили багатьох турецьких аналітиків та навіть державних діячів пророкувати крах стратегічного партнерства.
Одним з основних питань, яке хвилювало Туреччину у контексті подій в Іраку, була курдська проблема. Як відомо, проблема курдського сепаратизму – одне із вразливих місць Туреччини, 15 мільйонів населення якої складають курди. На фоні її напруженої боротьби з бойовиками Робочої партії Курдистану як на власній території, так і в Північному Іраку, більш ніж лояльне, на думку Анкари, ставлення Вашингтону до цієї терористичної організації та його намагання використати іракських курдів у своїх цілях під час іракської воєнної кампанії не відповідають змісту стратегічного партнерства.
Як бачимо, випадки виникнення певного напруження у стосунках Туреччина-НАТО та окремо Туреччина-США не поодинокі. Але в обох сторін є усвідомлення життєвої необхідності підтримання партнерства на високому рівні.
81.  Кіпрська проблема в зовнішній політиці Туреччини.
Турецкое вторжение на Кипр произошло в 1974 году, в последние дни правления в Греции хунты «черных полковников», и стало в большой степени реакцией на бездеятельность США и Великобритании, выступавших гарантами ранее заключенного соглашения о разделе полномочий между общинами.В 1964 и 1967 годах уже наблюдались вспышки межэтнической розни, между турками и греками, и обстановка на острове оставалась достаточно напряженной. В июле 1974 при поддержке греческой хунты президент Кипра Макариос был отстранён от власти, а контроль над островом перешёл к группе радикалов, возглавляемых Никосом Сампсоном, представителем греческой подпольной организации, выступавшей за присоединение Кипра к Греции, известной своим экстремизмом и антитурецкой активностью в прошлом. Несмотря на заверения нового руководства в лояльности по отношению к турецкому населению острова, в качестве ответной меры 20 июля 1974 года Турция отправила на остров свою армию (операция «Атилла»). Турция обосновала свои действия Договором о гарантиях независимости Кипра 1960, согласно которому гарантами независимости выступали Греция, Турция и Великобритания. Высадка и активность турецких войск привели к де факто разделу острова на две части, населенные турками и греками соответственно, и, уже во вторую очередь, к реставрации правительства Макариоса.
Остров Кипр в результате оказался разделённым на Север, контролируемый Турцией и Юг, контролируемый греками-киприотами. Советом Безопасности ООН признана оккупация Турцией северной части острова. Линию, разделяющую остров на два сектора, охраняет контингент Вооружённых сил ООН по поддержанию мира на Кипре (ВСООНК, англ. UNICYP). Осенью 2004 Генеральный секретарь ООН Кофи Аннан рекомендовал Совету Безопасности продлить мандат этих сил, но сократить на треть численность их военного компонента , укрепив при этом политический и гражданский компоненты миссии. В 1983 турецкий сектор провозгласил себя Турецкой Республикой Северного Кипра, однако это государство признала только Турция. Согласно международному праву, Республика Кипр сохраняет суверенитет над всей территорией, входившей в её состав до 1974.
Переговоры об объединении острова идут с момента высадки турецких войск на Кипре, но без видимых результатов. Последнее предложение по решению проблемы было провалено на референдуме, который прошёл на острове под эгидой ООН 26 апреля 2004. Против объединения проголосовали 75 % греков-киприотов, в отличие от турок-киприотов, большинство из которых поддержали объединение на основе плана, предложенного Генеральным секретарём ООН Кофи Аннаном. Определенные надежды на прогресс в области переговоров связываются с победой на президентских выборах 2008 года Димитриса Христофиаса, сторонника активизации усилий по достижению компромисса.82. Турецько-грецькі відносини.
Стосунки цих двох країн завжди були дуже напруженими. І одним із найбільш впливових факторів погіршення грецько-турецьких відносин по завершенні ІІ світової війни стало підписання 1947 року в Парижі мирного договору з Італією, за яким усі острови Егейського моря перейшли під суверенітет Греції. Під час підписання договору на протести Туреччини переможці уваги не звертали. Очевидно, це й стало причиною жорсткої політики Анкари щодо населення островів, які належали Туреччині, але були заселені греками. У вересні 1955 року в Стамбулі було спровоковано погроми грецького населення, у 1958 році турецький уряд заборонив Грецький союз Константинополя – культурно-просвітницьку організацію. В 1964 році Туреччина односторонньо денонсувала Договір про торгівлю і навігацію від 1930 року. Того ж року із Туреччини було вислано всіх громадян Греції. Разом з тим, формально і фактично відносини між двома країнами залишались мирними. В кінці 60-х та в 70-х роках почалася нова хвиля греко-турецьких суперечностей, насамперед економічного і військово-стратегічного характеру. Наступне загострення у відносинах двох країн відбулося в 1975 році, коли Греція оголосила про розширення своїх територіальних вод до 12 морських миль, факт чого Анкара вважала casus belli, оскільки територіальні води грецьких островів у такому випадку, блокували б три із п’яти Егейських портів Туреччини. Далі, в 1989 році Анкара оприлюднила закон “Про пошуки і рятування”, який розширював її компетенцію аж до середини Егейського моря.
Початок 90-х років ознаменувався глобальними геополітичними змінами, що знайшло своє відображення в стосунках Туреччини та Греції та їх співвідношенні сил. Зникнення Радянського Союзу як постійного фактора загрози для Заходу, швидке. З наміром продемонструвати свою “політичну волю” Анкара розробила, а в 1994 році ввела в дію інструкцію про обмеження проходу торгових суден через чорноморські протоки, мотивуючи це екологічною обстановкою в Мармуровім морі, хоч режим проток регламентується Конвенцією Монтре 1936 року. В 1994 році відбулася нова серія інцидентів щодо 12-мильної зони територіальних вод Греції. Вона досягла свого апогею в 1995 році. 8 червня 1995 р. Турецький парламент санкціонував будь-які дії уряду, включаючи військові, якщо Греція здійснить розширення своїх територіальних вод. У грудні 1995 р. Турецьке судно увійшло в води грецького острова Імія (архіпелаг Додеканес). Офіційна Анкара заявила, що вказаний район не є територіальними водами Греції. Випадок на острові Імія набув дещо символічного характеру: час від часу представники однієї з сторін висаджувалися там, знімали державний прапор своїх візаві і піднімали свій.
83.  Місце НАТО в зовнішній політиці Туреччини.
Туреччина приєдналася до НАТО 18 лютого 1952, тобто через три роки після створення альянсу. Цей крок Анкари продиктований її історичним вибором на користь співпраці з Заходом і бажанням протидіяти поширенню комуністичних ідей на інші країни регіону. Яскравою демонстрацією цього бажання стало рішення про відправку турецьких військ до Кореї у складі коаліційних сил, що виступили проти КНДР. Вступ Туреччини до альянсу, з одного боку, дозволив НАТО посилити її «південний фланг», а з іншого - звільнив Анкару від радянського тиску через доступ до стратегічних морських маршрутів.
1954 р. – угода про військове співробітництво (США) , що закріпила: статус американських баз в Тур.(7 баз), технічне співробітництво, продаж сучасної зброї для Туреччини.
1954-1960 р. – закріплення проамериканського курсу в ЗП курсі Туреччини
Займаючи важливе стратегічне положення в Середземномор'ї і на Близькому Сході, Туреччина протягом багатьох десятиліть залишалася вірним членом альянсу. Вона внесла значний внесок у безпеку НАТО, особливо в період «холодної війни», забезпечуючи захист найдовшого кордону з колишнім СРСР. Туреччина надала в розпорядження блоку значні контингенти своїх збройних сил: майже всі сухопутні об’єднання і обидві повітряні армії. Таким чином, вона зайняла в альянсі одне з перших місць за кількістю виділених військ. У цей же час Анкара робила активні кроки для зниження напруженості між Заходом і Сходом.
Після розпаду Радянського союзу і закінчення «холодної війни» Туреччина підтримала ідею розширення альянсу в рамках політики «відкритих дверей», спрямованої на прийом в союз країн колишнього соціалістичного табору. Вона також взяла активну участь у механізмах партнерства альянсу з іншими державами не членами НАТО. Зокрема, підтримуючи розвиток особливих партнерських відносин між альянсом і країнами Центральної Азії та Кавказу, посольства Туреччини взяли на себе роль «контактного пункту НАТО» в столицях Азербайджану, Туркменістану і Киргизії. Крім цього в рамках розвитку програми «Партнерство заради миру» у 1998 р. в Анкарі було створено спеціальний навчальний центр, в якому проводяться курси та семінари з метою забезпечення стратегічної і тактичної підготовки та навчання військового і цивільного персоналу країн-партнерів НАТО відповідно до принципів і завданнями цієї програми. Будучи активним учасником «середземноморського діалогу» (ініційованого альянсом в 1994 р. для зміцнення безпеки стабільності в цьому регіоні), Туреччина відкрила у себе навчальний центр для проведення курсів для підготовки фахівців у рамках цього діалогу.
Туреччина є активним учасником операцій з підтримання миру, що проводяться під егідою НАТО. Військовослужбовці турецької армії були задіяні в операції в колишній Югославії і війні в зоні Перської затоки. Підрозділи Туреччини діють у складі Міжнародних сил сприяння безпеці в Афганістані (ISAF), а ВПС цієї країни також були залучені до участі в операції НАТО в Лівії. Туреччина є одним з п'яти держав-членів альянсу (нарівні з Бельгією, Німеччиною, Італією та Нідерландами), які мають на своїй території ядерні боєприпаси НАТО. Цікаво, що уряд Туреччини відмовив США у базуванні літаків-носіїв ядерної зброї, щоб не допустити повного підпорядкування бази командуванню НАТО, що є поодиноким випадком у практиці альянсу.
Територія Туреччини досі залишається місцем зосередження великих іноземних військових об'єктів та проведення натівських вчень. У рамках низки двосторонніх угод з США в Туреччині побудовано більше 60 різних військових об'єктів.
В останні роки відзначається більш самостійна поведінка Анкари в рамках Альянсу. Так, Туреччина активізувала свої військові зв'язки з Росією і Китаєм. Крім цього вона зайняла особливу позицію щодо ядерної програми Ірану.
У відносинах НАТО і Туреччини існує проблема, викликана тим, що Анкара блокує участь Кіпру в стратегічній співпраці між НАТО і ЄС. У свою чергу, ЄС відмовляється вести діалог про співпрацю без участі всіх своїх членів. Як наслідок, вето Туреччини перешкоджає спільним діям у Афганістані збройних сил НАТО і поліції, підпорядкованій ЄС. За словами Расмуссена, співпраця НАТО і ЄС у сфері безпеки поступово поглиблюється. Найбільшою перешкодою на шляху розвитку взаємодії виявилася позиція Туреччини, яка не дозволяє Кіпру скористатися можливостями співпраці з НАТО. За словами Расмуссена, дана ситуація піддає ризику солдатів НАТО і знижує ступінь їх захищеності від терористичних атак. На думку Расмуссена, керівництву Туреччині слід подивитися на ситуацію більш широко, так як під загрозою опиняються й турецькі солдати, які беруть участь в операціях НАТО в Афганістані.
Анкара послідовно займала сторону Тегерану, підтримуючи Махмуда Ахмадінежада, захищаючи іранську ядерну програму, підтримуючи розробку іранських нафтових родовищ, передаючи іранську зброю Хезболлі, відкрито підтримуючи Хамас, злісно засуджуючи Ізраїль і підбурюючи турецьку громадськість проти США.
84.  Проблема інтеграції Туреччини в ЄС в 1990-і – 2000-і рр.
Перша заявка Туреччини на асоційоване членство в ЄЕС була подана ще у 1959 р. У 1961 і 1962 рр. заявку про асоційоване членство подавали знов. Під час переговорів сторони обговорили умови Договору асоціації і у вересні 1963 р. він був підписаний.
У 1987 р. Туреччина офіційно подала заявку про повне членство в ЄЕС, яка керівними органами організації практично була проігнорована. Це було викликано низкою причин, а саме: Туреччині вказувалося на недоробки у сфері соціальних і політичних свобод, на ущемлення прав національних меншин, невирішеність кіпрської проблеми і наявність спірних питань з Грецією, що є країною-членом організації, невирішеність «курдського питання», що фактично переросло у військове протистояння. До того ж Туреччині не вдавалось зупинити постійно зростаючу інфляцію.
У 90-ті роки поряд з економічною відсталістю на перший план висунулися політичні перепони, зокрема, незадовільна ситуація з дотриманням прав людини і основних демократичних свобод в країні. Насамперед це стосується поваги прав курдської меншини і немусульманських конфесій, відмови від застосування тортур у в'язницях, зменшення особливої ​​ролі армії в політичному житті країни. Крім того, до недавнього часу улюбленою темою противників входження Туреччини до Євросоюзу був її конфлікт з Грецією з приводу Кіпру. Позитивний результат голосування за «планом Аннана» серед турків-кіпріотів в квітні 2004 р. частково позбавив ЄС цього козиря.
Серед основних перешкод, висунутих Заходом на шляху Туреччини до ЄС, треба згадати швидке зростання населення в країні, внаслідок чого Туреччина буде володіти найбільшим представництвом у Європарламенті, загрозу напливу турецьких мігрантів до країн ЄС, а також сусідство Туреччини з такими проблемними зонами, як Близький Схід і Закавказзі.
На парламентських виборах у 95 р. перемогу здобули ісламісти, на зміну яким у 1999 р. прийшли праві та ліві націоналісти, що не могло не позначитись на поглядах Європи щодо вступу Тур. Угода про митний союз – березень 1995 р.
До середини 90-х рр. Тур. виконала практично всі умови, передбачені Додатковим протоколом 1970 р. В кінці 1997 р. відносини між Тур. і ЄС знову загострилися через невизначеність перспектив вступу Туреччини, після того як ЄС оголосив про початок переговорів про повноправне членство з Польщ., Чех., Угорщ., Словен., Ест. та Кіпром. При цьому Тур. не потрапила навіть у другу хвилю розширення. Поясненням позиції ЄС стало те, що країна не відповідає поки економічним і політичним вимогам.
Статус кандидата в члени ЄС Туреччина отримала лише у 2000 р. на самміті в Хельсінкі. Вступ в ЄС вимагає від Туреччини певної трансформації внутр. і зовн. політики, що в середині країни сприймається неоднозначно. У 2002 р. до влади в Туреччині прийшла Партія справедливості і розвитку, яка базується на ісламських політичних принципах, в той же час наполягає на тому, що вона є сучасною політичною проєвропейською силою, яка вважає для себе пріоритетними соціально-політичні питання. До найголовніших програмних цілей ПСР відносить вступ Туреччини до Євросоюзу та інтеграцію у світову економіку. Завдяки зусиллям ПСР Великі Національні Збори Туреччини у серпні 2002 р. прийняли рішення про внесення змін у Конституцію країни, які відповідали б вимогам ЄС. У той же час Туреччина спиралася на підтримку США для досягнення своєї мети - вступу до ЄС. Необхідною умовою вступу Туреччини до Євросоюзу була відповідність її Копенгагенським політичним критеріям. У жовтні 2004 року Європейська Комісія прийняла рішення про те, що країна відповідає зазначеним критеріям в цілому.
Після 2002 – реформа Конституції та законодавства. Адаптація тур. економіки до вимог європейського ринку проходила в досить жорстких умовах, оскільки Тур. так і не отримала від ЄС раніше обіцяної фін. допомоги на економ. реструктуризацію (заблок. Грецією).
2002 – саміт в Копенгагені, вимога – дип. визнання Кіпру.
Запуск переговорного процесу – жовтень 2005 р.
Австрія, Угорщ., Данія, Люксемб. і Фр. – найактивніші противники прийому Тур. в ЄС. Населення країн зі значним мусульман. прошарком – Фр., ФРН і Австрія - налаштоване найбільш негативно в питанні прийняття Тур.. Копенгаген проти вступу Туреччини через педантичність щодо дотримання турецькою владою прав людини. З іншого боку, Італія є прихильником вступу Тур. до ЄС. ВБ і Португ. також виступають за прийняття Тур.
У цілому, перспективи вступу Тур. в ЄС у найближчому майбутньому можуть бути сприятливими, але це залежить від великої кількості внутрішніх і зовнішніх факторів. До числа внутр. факторів відноситься здатність Тур. демократизувати свою політичну систему в напрямку європейської моделі (3 гілки влади). Максимально можлива приватизація держсектора і зменшення адміністративного тиску влади на економіку також є необхідною складовою руху до західної моделі. Дуже значущим є політ. лобізм з боку США, які хочуть мати «вірного» союзника в дуже неспокійному, але вкрай важливому сировинному регіоні світу. У свою чергу, ЄС у разі прийняття Тур. різко збільшує свій політичний потенціал за рахунок зростання військової могутності та впливу в ісламському світі. Крім того, ЄС має можливість поліпшити демограф. ситуацію в Європі, геополітично проникнути на регіон поставок енергоресурсів, збільшити ринки збуту і сфери вкладення капіталу.
Гальмуючі внутр. фактори: повільний процес політ. демократизації, відсутність інформац. відкритості та свободи слова, недостатньо ефективні реформи у сфері екон. лібералізації. Виною всьому, можливо, брак політичної волі влади, надмірне вплив армії на внутрішнє життя країни, сильна корупційна складова, небезпека виникнення регіонального та міжконфесійного розколу внаслідок демократизації суспільства згори.
До числа зовнішніх факторів, що обтяжують прийняття відносяться: ротація політичного керівництва європейських держав з погано передбачуваною реакцією на хід переговорів з Анкарою, перспектива різкого зростання ісламського впливу в ЄС, диспропорції між потенц. політ. значимістю Тур. в органах ЄС та її екон. внеском, вихід ЄС безпосередньо на межі гарячих точок Бл. і Сер. Сходу та Кавказу. У соц.-екон. сфері на підсумок переговорів може негативно позначитися швидке зростання ксенофобських настроїв у «старих» країнах Європейського Союзу внаслідок деформації ринку праці ЄС «дешевими» міграційними потоками і перспектива високих фінансових витрат ЄС на підтягування тур. економіки до стандартів Спільного ринку. Аналітики прогнозують можливий вступ Тур. у 2015 р.
85.  Турецько-ізраїльські відносини.
Тур.-ізраїл. відносини почалися і розвивалися в умовах Хол. війни. З цієї причини вони залишалися під впливом США. Двосторонні відносини підтримувалися військ., політ., фін. та екон. допомогою США. Адміністрація США і єврейське лобі докладали зусиль, щоб тур.-ізраїл.відносини розвивалися позитивно. США і західний світ у цілому вважали Туреччину та Ізраїль близькими собі державами і сприймали їх як зах. і демократ. гравців на Близ. Сході. Це рівняння в період Холодної війни кілька разів змінювалося. Вперше це сталося в 1967 р. під час окупації Ізраїлем трьох арабських територій, потім в 1980 р., коли Ізраїль на противагу нормам міжнародного права оголосив Єрусалим столицею. У 1967 р. Тур. засудила окупацію Ізр., а в 1980 р. понизила свої відносини з Ізраїлем до другорядного рівня. Негативний розвиток в тур.-ізраїл. відносинах у 70-их рр., умови періоду Хол. війни і операція Тур. на Кіпрі в 1974 р. негативно вплинули на відносини Тур. з США. Дійшло до того, що США ввели військове ембарго щодо Туреччини. Відомо, що в рішенні США впливову роль грали греко-кіпріотське та ізраїльське лобі.
«Стратегічний союз» між Туреччиною й Ізраїлем, заснований на військово-економічній співпраці, сформувався до сер. 90-х років, коли Туреччина мала проблемні відносини майже з усіма своїми сусідами – Вірмен., Сирією, Іраном, Іраком, Болгар. та Грец. З трьома з цих країн (Сирією, Іраном та Іраком) Ізраїль також перебував у стані конфронтації, яка тривала десятиліттями.
Головною метою Ізраїлю у військово-політичному союзі з Тур. було подолання політичної ізоляції в регіоні і отримання «стратегічної глибини» в можливих військових операціях проти згаданих держав. Для Тур. Ізраїль був перш за все джерелом отримання високотехнологічних озброєнь, які вона не могла одержати з інших країн. Таким чином, в 90-х роках зближення між Тель-Авівом і Анкарою в політ. відношенні виглядало цілком природним. Проте слабким місцем турецько-ізраїльських відносин була і залишається та обставина, що вони підтримувалися виключно на рівні правлячих еліт і не користувалися підтримкою переважної більшості турецького населення. Турецько-ізраїльські відносини почали відчутно ускладнюватися після приходу до влади в Тур. політ. сили, що одержала безпрецедентну підтримку цієї більшості. Перед Ізраїлем виникла виразна загроза втрати єдиного союзника на Близькому Сході.
На листопадових парламентських виборах 2002 року нинішня правляча Партія справедливості і розвитку (ісламісти). Хоча правляча партія позиціонує себе як помірно-ісламістська, у ЗП лідер ПСР все більше проводить курс на активне зближення країни з іншим ісламським світом. Особливо це стало проявлятися в світлі подій навколо збройних конфліктів на Близькому Сході з безпосередньою участю в них Ізраїлю, де Анкара відстоює досить ясну і недвозначну позицію.
З початком проведення військових дій Ізраїлем в ході другого ліванського конфлікту і фізичного усунення лідерів руху ХАМАС шейха Ахмада Ясина і Абдулазіза Рантісі, влада Туреччини в особі прем'єр-міністра Ердогана вкрай негативно відреагували на методи Тель-Авіва у врегулюванні близькосхідної проблеми, охарактеризувавши політику єврейського керівництва схильної до «державному тероризму». Більше того, як заявив тоді Ердоган, «неможливо усунути тероризм за допомогою тероризму».
Певним індикатором погіршення турецько-ізраїльських відносин може слугувати відстрочення на невизначений термін візиту Ехуда Ольмерта до Тур., запланованого на 2004 р. Причиною цього була «надзвичайна зайнятість» тур. керівництва кіпрською проблемою. В той же час це не перешкодило уряду Туреччини в ті ж дні прийняти в Анкарі мін.закорд.справ Сауд. Аравії. На думку міжнародних експертів, така поведінка Анкари свідчить про бажання грати більш вагому роль в ісламському світі, незважаючи на наявну військово-стратегічну взаємодію між Туреччиною та Ізраїлем, а також США. Більше того, цей демонстративний крок ув'язується також з думкою, що Анкара не стане відсувати вектор, спрямований на співпрацю з ісламським світом на «задвірки зовнішньої політики» на користь інтенсифікації відносин з Ізраїлем.
Різке погіршення турецько-ізраїльських відносин містить у собі загрозу посилення ізоляції Ізраїлю на Близькому Сході і значно підриває позиції Тель-Авіва на міжнародній арені. Тому Ізраїль докладає всіляких зусиль із метою нейтралізації зростання антиізраїльських настроїв у Туреччині як в урядових колах, так і серед громадськості. Між тим, Туреччина добилася вигідною для обох сторін ролі посередника у вирішенні спору за Голанські висоти між Сирією та Ізраїлем, а також у ряді інших спірних моментів на Близькому Сході.
86.  Арабська політика Туреччини у 1960-і - 1970-і рр.
Упродовж 60-70-х рр. в політиці Анкари простежується прагнення до зближення з арабським світом одночасно зі збереженням стратег. відносин з Ізраїлем. У цей період тур. керівники розглядали економічне співробітництво з мусульман. країнами, передусім з араб., як істотний чинник розвитку нац..економіки. Проте у взаємовідносинах Тур. з арабськими сусідами - Сирією і Іраком - виявилися серйозні протиріччя з проблем використання ресурсів Тигру і Євфрату, по курдській та інших регіональних проблемах. Після іранської революції 1979 р. упродовж багатьох років напруженими залишалися відносини Туреччини з ще одним сусідом - Іраном, який спонсорував радикальних турецьких ісламістів.
У 60 рр. Анкара почала боротьбу за відновлення довіри до себе з боку арабо-мусульманського світу для вирішення зовнішньоторговельних і кіпрської проблеми. Це виразилося в поєднанні прозахідної і проарабської позицій тур. дипломатії: з одного боку проарабский нейтралітет в третій і четвертій арабо-ізраїльських війнах (визнання Резолюції ООН № 242, пропуск радянських кораблів через протоки в Середземномор'ї), з іншого боку, збереження дип. відносин з Тель-Авівом і неучасть у санкціях проти нього.
Під тиском арабських країн на конференції в Марокко у травні 1979 р. Туреччина приєдналася до більшості і проголосувала за призупинення членства Єгипту в ОІК внаслідок єгипетсько-ізраїльського договору в Кемп-Девіді. Послідовну проісламську позицію Туреччина зайняла і в питанні про статус Єрусалиму. Разом з тим у співпраці з арабськими країнами все виразніше проступала економічна складова. Турецький уряд все менше турбувала релігійна спрямованість і обгрунтованість такої співпраці
87.  Зовнішньополітичні концепції Туреччини в 2000-і рр.
В 2001 году свет увидела книга Ахмета Давутоглу: "Стратегическая глубина: международная позиция Турции". Давутоглу з 2009 року МЗС. Вагома постать у Туреччині. Його праця - «Стратегічна глибина» початок 200—років – це Розгорнута програма ЗП, яка відображала в основному погляди про ісламістські налаштованих сил.
«регіональне лідерство». знову у ЗП повертається ідея регіонального лідерства при чому на найвищому рівні. Туреччина просто не може не бути регіональним лідером. Це є природній стан речей. Регіональне лідерство Туреччини як запорука миру і стабільності на Близькому Сході.
Багатостороння дипломатія як інструментарій ЗП. З часів Ататюрка – пріоритет належав двостороннім відносинам.
Глобальна роль Туреччини – мета ЗП. Туреччина як глобальна держава у МВ. Багатовекторність політики формується остаточно, відмова від єдиного головного прозахідного вектору. ( Тому Туреччина поступово починає залучатись до міжнародних питань, питань регіональних, які безпосередньо не торкаються Туреччини, але сприяють утвердження Туреччини як важливої держави на міжнародній арені).
З 2007 року Туреччина остаточно відходить від єдиного прозахідного вектору. Європейський вектор залишається важливим, але не пріоритетним, на рівні з іншими векторами.
88.  Політика Туреччини на Близькому Сході у 1990-і – 2000-і рр.
В кінці 80-х на початку 90- х років за ініціативи Озала проголошується мета ЗП – регіональне лідерство. У політичних колах з’являються ідеї пантюркізму (до Озала ця ідея була не надто поширеною). Під час інтервенції до Кувейту підтримує США ( Туреччина як один з ключових партнерів для США). Але тут Туреччина також просуває власні інтереси і робить певні виключення: її війська не будуть задіяні, право на реалізацію власної політики в курдському питанні (можливість здійснювати на пн. Іраку бойові операції, якщо сам Ірак буде не здатним. У тому числі і проти курдських бойовиків, які перебазовувалась з турецької території до пн. Іраку. Тобто Туреччина заявляє, що вона не є безапеляційним союзником США, а й свою власну специфічну позицію.
Курдське питання . З другої пол. 90- х років розпочинає діяльність на території Пн. Іраку (спецпідрозділи, прикордонні бойові операції), користуючись існуванням безпольотної зони та втратою центральної влади Іраку над пн. Іраком. Створення баз бойовиків РПК на території пн. Іраку. США час від часу висловлює своє незадоволення політикою Туреччини проти іракських курдів, які співпрацюють з США. 96-97 р. – перебування при владі Ербакана (урядову коаліцію очолює вперше ісламістська партія Добробуту) – погіршення відносин з близьким сходом. У цей час з боку арабських держав Лівії, Єгипту лунають звинувачення про курдську політику Туреччини. У цей період відбувається зближення з Ізраїлем (угода про військово-політ. Співробітництво, угода про співпрацю у військовій сфері – турецькі полігони для артилерії, авіації давались у користування Ізраїлю, Ізраїль допомагав у свою чергу у переоблаштуванні систем зв’язку). Ці дії негативно були сприйняті арабськими державами. 2 пол. 90-х низка провалів у ЗП Туреччини, Туреччина відмовляється на певний час від вживання поняття регіонального лідерства). З’являється тенденція до неприпустимості лише прозахідного економічного напрямку ЗП. 1997 – нормалізація з РФ. ( погані відносини в першій половині 90-х через експансію Туреччина на пострадянському просторі, негативна позиція Туреччини щодо Чеченської війни, підтримка курдів РФ) нормалізація відносин. Згодом з’являється ідея «блакитного потоку». Туреччина як транспортна держава. З 1997 нормалізація відносин з Іраном. (енергетична співпраця). З 1998 – ОІК. З 2002 року при владі ісламісти (партія).
2003 рік – інтервенція США до Іраку. Туреччина розглядалась США як осн. плацдарм для проведення операції. Туреччина висуває вимоги: відмова у використанні турецької території для здійснення інтервенції. Туреччина вперше відмовляє своєму головному союзнику у наданні допомоги у інтервенції. При цьому Туреччина політично підтримує США. США отримує право використовувати турецькі військові бази лише для транспортних операцій, та рятувальних операцій. Позиція позитивного нейтралітету щодо політики США у Іраку. Разом з цим Туреччина залишає знову за собою право здійснювати військові дії проти курдів на півночі Іраку за необхідності.
З 2007 року поступово Туреччина повертається обличчям до мусульманського світу. Претендує на статус посередника у близькосхідному врегулюванні.. Виступає послідовним захисником палестинців особливо у Секторі Газа. Висуває претензії на статус посередника палестинців і Ізраїлю. У цьому контексті можна згадати про конфлікт з Ізраїлем через захоплення останнім кораблів Туреччини, що прямували з гуманітарною допомогою до Сектору Газа. Наразі Ізраїль приніс Туреччині свої вибачення.
Особливу роль зайняла у Арабській весні: ні з західними державами, ні з арабськими.
Найбільш неоднозначним підтвердженням зацікавлення Туреччини у Близькосхідному регіоні став розвиток відносин з Ізраїлем середини 90-х рр. На той час Туреччина мала проблемні стосунки майже з усіма сусідами – Вірменією, Сирією, Іраном, Іраком, Болгарією та Грецією. З трьома країнами – Сирією, Іраном та Іраком – Ізраїль також знаходився у стані конфронтації. Співпраця двох країн надала Туреччині нових важелів впливу в регіоні та стала аргументом у дипломатичній суперечці з Сирією восени 1998 р. щодо підтримки останньою Робітничої партії Курдистану. Крім цього, Ізраїль набув статусу головного постачальника високотехнологічного озброєння. У той же час зростання напруги у арабо-ізраїльських відносинах надавало партнерству з Ізраїлем специфічного забарвлення у відносинах з арабським світом, і без того непростих.
Після приходу до влади Партії справедливості і розвитку в листопаді 2002 р. регіональна політика зазнала відчутних змін. Вона характеризується неухильним зближенням з арабськими країнами та послабленням ізраїльсько-турецьких стосунків. Нормалізовані стосунки з Сирією та Ліваном, активізовані контакти з Єгиптом.
На протязі значного часу найскладнішими вважалися відносини з найближчим сусідом - Сирією. Однак після приходу до влади сирійського прагматичного президента Башара Асада в червні 2000 р. взаємні стосунки покращились. Візит Б. Асада в Туреччину на початку 2004 р. назвали історичним, бо став першим з часів другої світової війни. Сирія привітала турецьку ініціативу виступити посередником на сирійсько-ізраїльських переговорах.
Стосунки з Іраком визначались двома факторами – економічним та етнополітичним. Приєднання Туреччини до антиіракської коаліції не завадило їй з часом відновити нормальні стосунки з С. Хусейном, виходячи з енергетичних інтересів.
Загрозу Туреччині становить зброя масового знищення, яка розгортається поблизу кордонів країни. Територія Туреччини потрапляє в радіус дії балістичних ракет, розміщених на території Ірану та Сирії. Враховуючи швидке накопичення технологічного потенціалу в регіоні, кількість країн, які володіють балістичними ракетами, може збільшитися у майбутньому, що становитеме неприховану загрозу для Туреччини. Ядерні розробки Ірану можуть похитнути хиткий баланс безпеки в регіоні в цілому та на кордонах Туреччини зокрема. Найактуальнішими питаннями безпеки залишаються арабо-ізраїльська конфронтація, конфлікт у Афганістані та можливість військових дій з Іраком.
89.  Політика Туреччини у Кувейтській кризі 1990-91 рр. та у іракській компанії 2003 р.
В кінці 80-х на початку 90- х років за ініціативи Озала проголошується мета ЗП – регіональне лідерство. У політичних колах з’являються ідеї пантюркізму (до Озала ця ідея була не надто поширеною). Під час інтервенції до Кувейту підтримує США ( Туреччина як один з ключових партнерів для США). Але тут Туреччина також просуває власні інтереси і робить певні виключення: її війська не будуть задіяні, право на реалізацію власної політики в курдському питанні (можливість здійснювати на пн. Іраку бойові операції, якщо сам Ірак буде не здатним. У тому числі і проти курдських бойовиків, які перебазовувалась з турецької території до пн. Іраку. Тобто Туреччина заявляє, що вона не є безапеляційним союзником США, а й свою власну специфічну позицію. . Для підтримання економічних санкцій, накладених на Ірак, Туреччина закрила нафтопровід Кіркук-Юмурталік.
2003 рік – інтервенція США до Іраку. Туреччина розглядалась США як осн. плацдарм для проведення операції. Туреччина висуває вимоги: відмова у використовуванні турецької території для здійснення інтервенції. Туреччина вперше відмовляє своєму головному союзнику у наданні допомоги у інтервенції. При цьому Туреччина політично підтримує США. США отримує право використовувати турецькі військові бази лише для транспортних операцій, та рятувальних операцій. Позиція позитивного нейтралітету щодо політики США у Іраку. Разом з цим Туреччина залишає знову за собою право здійснювати військові дії проти курдів за необхідності. Важливий висновок: Турция перестала быть послушным проводником воли США и НАТО на Ближнем Востоке, она начала вести иную политику.
90.  Політика Туреччини на пострадянському просторі.
Самым крупным торговым партнером Турции в СНГ является Россия. З 1997 – нормалізація з РФ. (погані відносини в першій половині 90-х через експансію Туреччини на пострадянському просторі, негативна позиція Туреччини щодо Чеченської війни, підтримка курдів Російською Федерацією, яка розглядала їх як і американці у якості союзників). У рамках посилення співпраці Туреччина все активніше заявляє про себе , як про транспортну державу. Згодом з’являється ідея «блакитного потоку».
Трошки детальніше про відносини Росія- Туреччина. (Турецьке зацікавлення Кавказом та Центральною Азією ускладнило відносини з Росією та надало історичному суперництву нового поштовху. Росія розглядає Туреччину як головного суперника за вплив у регіоні і блокує будь-які спроби останньої встановити там свій геостратегічний опорний пункт. Відносини Анкари з Москвою характеризуються двозначністю. Вперше за багатовікову історію Росія і Туреччина не мають спільних кордонів. За іронією долі, їх стратегічний регіон “близького зарубіжжя” у вигляді Кавказу та Центральної Азії є спільним.
У середині 1990-х рр. Росія сприймала Туреччину як серйозну загрозу власній безпеці. “Біла книга” російських спецслужб характеризувала Туреччину як амбітну регіональну силу, яка підтримує “мусульманські рухи” та розвиває “ідеї пантюркізму”. Москва неодноразово звинувачувала Анкару у фінансовій та ідеологічній підтримці чеченців у першій чеченській війні.
Наприкінці 1990-х рр. Росія докорінно змінила свою думку щодо ролі Туреччини у Євразії і почала розглядати її як “цінного партнера”. Багато аналітиків наголошують на тому, що головною причиною прискореного розвитку двосторонніх відносин між Туреччиною та Росією є газ. Росія все частіше розглядає Туреччину як транзитну країну для енергоносіїв, а не тільки як експортний ринок. Зростання економічної взаємозалежності між Росією та Туреччиною є одним з найбільших здобутків останньої у зовнішній політиці щодо Євразії.
Під час другої чеченської війни Анкара не надавала політичної і фінансової підтримки чеченцям, а також зробила більш жорсткою політику щодо чеченців у Туреччині. Росія і Туреччина мають подібну позицію щодо Ірану та Іраку, яка якісно відрізняється від позиції США. Обидві країни покращили свої відносини з Ізраїлем. Туреччина стала першим членом НАТО, який почав закуповувати російську зброю, гелікоптери та бронетранспортери для військових дій, зокрема, проти Робітничої партії Курдистану у південно-східній Туреччині та в північному Іраку (1990).
Чорноморський вектор:Плодом внешнеполитической деятельности Т. Озала стала созданная в 1989 г. Организация Черноморского Экономического Сотрудничества, интеграционный проект, направленный на возвращение причерноморского региона под экономический контроль Турции. 2004 рік ініціатива Чорноморської гармонії- перша турецька безпекова програма, не повязнана з США чи НАТО.
Кавказький вектор. Пріорітетним напрямком є політика Туреччини щодо Кавказького регіону.
Туреччина –Грузія. Отношения Турции и Грузии в области экономики носят стратегический характер. Страны связаны транзитными магистралями, значение которых выходит далеко за региональные масштабы: нефтепроводом Баку-Тбилиси-Джейхан и газопроводом Баку-Тбилиси-Эрзурум. Строящаяся железная дорога Баку-Тбилиси-Карс, по мнению Ахмеда Давутоглу, должна стать звеном в магистрали, которая в перспективе свяжет Стамбул с Исламабадом. Проникновение турецкого капитала в Грузию началось ещё в последние годы существования СССР. В настоящее время позиции турецкого бизнеса в Грузии очень прочные.
Туреччина – Вірменія. Армения остаётся именно тем соседом, с которым у Турции имеются наиболее сложные проблемы. В последнее время Турцией были сделаны несколько решительных шагов по размораживанию отношений с Арменией, вплоть до подписания в Цюрихе "Протокола об установлении дипотношений" и "Протокола о развитии двусторонних отношений" в 2009 году. Ратификация этих документов не состоялась ни в одной из подписавших их стран из-за давления армянской диаспоры с одной стороны, и Азербайджана, с другой. Наразі відносини з Вірменією дуже погані, велику роль відіграє питання про геноцид вірмен.
Туреччина-Азербайджан. «Особые» отношения Баку и Анкары носят во многом политический характер. Турция поддерживает Азербайджан в вопросе территориальной целостности, в свою очередь Азербайджан поддерживает Турцию в некоторых спорных международных вопросах (геноцид армян, кипрский вопрос). Анкара также является важным торговым партнером для Баку. Энергетическое сотрудничество двух стран реализуется посредством многонационального проекта транзита нефти по линии Баку-Тбилиси-Джейхан. Кроме того, Азербайджан входит в зону тюркского языкового пространства.
Достаточно конструктивной была попытка Турции выступить примирителем во время конфликта вокруг Южной Осетии в 2008 году. После войны в Южной Осетии в 2008 году Анкара продемонстрировала большую заинтересованность в переформатировании региональных международных отношений. Турция выступила с амбициозным планом общего кавказского урегулирования - Платформой стабильности и сотрудничества на Кавказе. Реализация в регионе многочисленных экономических проектов континентального масштаба, при крайней уязвимости дорогой инфраструктуры этих проектов в случае военных конфликтов, на взгляд Турции, требует ото всех стран региона объединения в кавказский аналог ОБСЕ во имя обеспечения многосторонней безопасности и поддержания региональной стабильности. В новую организацию Турция пригласила Россию, Грузию, Армению и Азербайджан.
Центральна Азія. У цілому політика Туреччини є менш ефективної, ніж хотілося б Туреччині. При содействии Анкары произошло включение тюркских республик в состав региональных экономических и политических объединений: ОБСЕ, Организацию экономического сотрудничества, Черноморское экономическое сотрудничество, Организацию «Исламская конференция». Турция сыграла важную роль в присоединении республик Центральной Азии к программе НАТО «Партнерство ради мира». Анкара также способствовала проникновению в эти государства международных финансовых организаций (МВФ, Всемирный банк, Азиатский банк развития). На международном экономическом форуме в Давосе стало традицией проводить встречи лидеров Турции и центральноазиатских государств.

Приложенные файлы

  • docx 24032824
    Размер файла: 390 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий