attachment2

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАУКОВО-МЕТОДИЧНИЙ ЦЕНТР ВИЩОЇ ОСВІТИ




В.І. Штанько, Н.В. Чорна, Т.Г. Авксентьєва, Л.А. Тіхонова



ПОЛІТОЛОГІЯ:
КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

Видання 3-тє, перероблене та доповнене


Рекомендовано
Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів









Київ 2010

УДК 32.001(075.8)
ББК 66.0я73
П 11



В.І. Штанько, Н.В. Чорна, Т.Г. Авксентьєва, Л.А. Тіхонова. Політологія: кредитно-модульний курс. Навч. посібник. – , 2010.– 368 с.

ISBN 966-378-1

Навчальний посібник є систематичним викладенням курсу політології згідно програми та стандартів Міністерства освіти і науки України. Розроблений за стандартами кредитно-модульної системи навчання у відповідності з вимогами Болонського процесу. Написаний з урахуванням сучасних досягнень зарубіжної та вітчизняної політологічної думки. Розглядаються вузлові проблеми політології, що стосуються політичної влади, політичної системи, політичних інститутів, держави, політичної культури, міжнародної політики. Аналізується досвід політичного розвитку зарубіжних країн та України.
Теоретичний матеріал курсу доповнений тестами, проблемними запитаннями, творчими завданнями, запитаннями для самоконтролю, політологічним словником. Для студентів вищих навчальних закладів технічного напрямку.

Рис.: 1




Рецензенти:
Дяченко М.В., доктор філос. наук, проф., завідувач кафедри філософії і політології, Харківська державна академія культури



Поліщук І.О., доктор політ. наук, доцент кафедри політології, Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна



Фісун О.А., доктор філос. наук, проф. кафедри політології, Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна




ISBN 966-364-378-1

© В.І. Штанько, Н.В. Чорна, Т.Г. Авксентьєва, Л.А. Тіхонова, 2010


ЗМІСТ


13 TOC \o "2-3" \t "Заголовок 1;1;AR;1;AR1;2" 14ПЕРЕДМОВА 13 PAGEREF _Toc253059831 \h 14515

МОДУЛЬ 1 13 PAGEREF _Toc253059832 \h 14715

1.   ПОЛІТОЛОГІЯ ЯК НАУКА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА 13 PAGEREF _Toc253059833 \h 14715
1.1   Виникнення політології, її розвиток та основні парадигми 13 PAGEREF _Toc253059834 \h 14715
1.2   Предмет, методи та функції політології 13 PAGEREF _Toc253059835 \h 141315

2.  СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В ІСТОРІЇ ЛЮДСТВА 13 PAGEREF _Toc253059836 \h 142415
2.1   Політична думка у суспільствах стародавнього світу 13 PAGEREF _Toc253059837 \h 142415
2.2   Політична думка періоду Середньовіччя 13 PAGEREF _Toc253059838 \h 143315
2.3   Політичні ідеї Відродження та Нового часу 13 PAGEREF _Toc253059839 \h 143515
2.4   Історія розвитку політичної думки в Україні 13 PAGEREF _Toc253059840 \h 145015
2.5   Основні напрямки розвитку політичної думки у Новітній час 13 PAGEREF _Toc253059841 \h 146515

3.   ПОЛІТИКА І ВЛАДА ЯК СУСПІЛЬНІ ЯВИЩА 13 PAGEREF _Toc253059842 \h 148615
3.1   Зміст, походження та функції політики 13 PAGEREF _Toc253059843 \h 148615
3.2   Взаємодія політики з іншими сферами суспільного життя 13 PAGEREF _Toc253059844 \h 149015
3.3   Поняття та структура влади, її легітимність 13 PAGEREF _Toc253059845 \h 149415
3.4   Політичні відносини та політичне життя суспільства 13 PAGEREF _Toc253059846 \h 149915

4   ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА І ДЕРЖАВА ЯК ЇЇ БАЗОВИЙ ІНСТИТУТ 13 PAGEREF _Toc253059847 \h 1410815
4.1   Політична система: поняття, структура, функції 13 PAGEREF _Toc253059848 \h 1410815
4.2   Природа, ознаки і функції держави 13 PAGEREF _Toc253059849 \h 1411215
4.3   Устрій сучасної держави 13 PAGEREF _Toc253059850 \h 1411615
4.4   Громадянське суспільство і правова держава 13 PAGEREF _Toc253059851 \h 1412215
4.5   Національна держава на початку XXI ст. 13 PAGEREF _Toc253059852 \h 1413115

5.  ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ СУЧАСНОСТІ 13 PAGEREF _Toc253059853 \h 1413715
5.1   Сутнісні характеристики сучасних політичних режимів 13 PAGEREF _Toc253059854 \h 1413715
5.2   Демократія та її форми 13 PAGEREF _Toc253059855 \h 1415415
5.3   Сучасні виборчі системи 13 PAGEREF _Toc253059856 \h 1416415

МОДУЛЬНИЙ КОНТРОЛЬ 13 PAGEREF _Toc253059857 \h 1417715

МОДУЛЬ 2 13 PAGEREF _Toc253059858 \h 1418315

6   ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ, ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА РУХИ 13 PAGEREF _Toc253059859 \h 1418315
6.1   Політична партія як організація. Функції та типологія 13 PAGEREF _Toc253059860 \h 1418315
6.2   Громадські організації та рухи 13 PAGEREF _Toc253059861 \h 1419215
6.3   Становлення багатопартійності в Україні 13 PAGEREF _Toc253059862 \h 1419915

7.   ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ ТА ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО 13 PAGEREF _Toc253059863 \h 1421015
7.1   Політична еліта 13 PAGEREF _Toc253059864 \h 1421015
7.2   Формування політичної еліти в сучасній Україні 13 PAGEREF _Toc253059865 \h 1422115
7.3   Політичне лідерство 13 PAGEREF _Toc253059866 \h 1422815

8.   ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ ТА ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА 13 PAGEREF _Toc253059867 \h 1424115
8.1   Політична свідомість: рівні, структура, типи 13 PAGEREF _Toc253059868 \h 1424115
8.2   Політична культура 13 PAGEREF _Toc253059869 \h 1424915
8.3   Політична культура сучасного українського суспільства 13 PAGEREF _Toc253059870 \h 1425415
8.4   Політична соціалізація особистості: сутність, інститути, етапи 13 PAGEREF _Toc253059871 \h 1426415

9.   ОСНОВНІ СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ІДЕЇ ТА ТЕЧІЇ В СУЧАСНОМУ СВІТІ 13 PAGEREF _Toc253059872 \h 1427115
9.1   Традиційні соціально-політичні ідеї та течії 13 PAGEREF _Toc253059873 \h 1427115
9.2   Сучасні соціально-політичні ідеї та концепції 13 PAGEREF _Toc253059874 \h 1428715

10.   МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ ТА МІЖНАРОДНА ПОЛІТИКА 13 PAGEREF _Toc253059875 \h 1430115
10.1   Міжнародні відносини та міжнародна політика: поняття, принципи та методи 13 PAGEREF _Toc253059876 \h 1430115
10.2   Тенденції розвитку міжнародних відносин в умовах глобалізації світу 13 PAGEREF _Toc253059877 \h 1430615
10.3   Міжнародні організації 13 PAGEREF _Toc253059878 \h 1431315
10.4   Євроатлантична і європейська інтеграція 13 PAGEREF _Toc253059879 \h 1431615

МОДУЛЬНИЙ КОНТРОЛЬ 13 PAGEREF _Toc253059880 \h 1433215

ПІДСУМКОВИЙ ТЕСТ З КУРСУ «ПОЛІТОЛОГІЯ» 13 PAGEREF _Toc253059881 \h 1433815

ПОЛІТОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК-ДОВІДНИК 13 PAGEREF _Toc253059882 \h 1434815
15


ПЕРЕДМОВА
Кожній людині, незалежно від її професії, статусу, віку необхідні політичні знання та культура політичної поведінки. Без політичної грамотності людина стає об’єктом маніпулювання в складній політичній грі. Особливо необхідні політичні знання й навички молодим людям, які відрізняються максималізмом і нігілізмом, радикальністю суджень і дій, сприйнятливістю до демагогічних гасел.
Курс політології у вищих навчальних закладах спрямований на розвиток вміння майбутніх фахівців орієнтуватися в складних суспільно-політичних відносинах.
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів технічного напрямку підготовлений відповідно до навчальної програми з курсу «Політологія», що затверджена Міністерством освіти і науки України. Він розроблений за стандартами кредитно-модульної системи навчання у відповідності з вимогами Болонського процесу. Структура курсу побудована таким чином, що кожна з наступних тем є логічним продовженням попередньої. З урахуванням результатів досліджень вітчизняної та зарубіжної політології у навчальному посібнику розглядаються наріжні аспекти історії світової й української політичної думки, важливі сучасні проблеми політичної влади, політичної системи, політичних інститутів, політичних режимів, демократії, політичної свідомості та політичної культури, міжнародних відносин та світової політики.
Політика не стоїть на місці, мабуть, у цьому і є привабливість політології. Саме тому в навчальному посібнику приділяється увага як новітнім політичним явищам так і традиційним проблемам політики.
Змістовий діапазон політології різноманітний і є предметом дискусій. Автори не прагнули охопити весь цей діапазон. Ключем до вибору тематики навчального посібника було прагнення зосередитися на безпосередньо політологічних проблемах, керуватися їхньою актуальністю для умов сучасного суспільно-політичного життя України. Щоб навчити студентів не тільки отримувати певну інформацію, а й мислити творчо і самостійно, до кожної теми курсу додаються запитання для самоконтролю, творчі завдання, проблемні запитання, список рекомендованої літератури, що доповнює матеріал посібника.
Навчальний посібник «Політологія: кредитно-модульний курс» розроблений під редакцією доктора філософських наук, професора В.І. Штанько.
Авторський колектив: передмова – д. філос. н., проф. Штанько В.І.; розділи 1, 2, 9 – канд. філос. н., проф. Тіхонова Л.А.; розділи 3, 4, 8 – канд. політ. н., доц. Авксентьєва Т.Г.; розділи 5, 6, 7, 10, підрозділи 2.4., 2.5, тести, творчі завдання, політологічний словник-довідник – канд. іст. н., проф. Чорна Н.В.
Автори навчального посібника сподіваються, що він допоможе студентству не тільки ознайомитися з основними категоріями політичної науки, а й знайти відповіді на актуальні питання, що виникають у суспільно-політичному житті нашої країни і світу.
Автори щиро дякують доктору політичних наук, професору кафедри політології та державного управління Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Наталії Юріївні Ротар та науковому співробітнику Національної академії наук України Сергію Миколаєвичу Смоленському за цінні зауваження, що певною мірою сприяли покращенню змісту посібника.

МОДУЛЬ 1
1.   ПОЛІТОЛОГІЯ ЯК НАУКА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА
1.1   Виникнення політології, її розвиток та основні парадигми
Виникнення, формування, еволюція та інституалізація політичної науки – тема дискусійна. Термін «політична наука» (англ. – political science) запропонував у 1857 р. американський вчений Ф. Лібер для кафедри, що проводила дослідження в політичній сфері. Основне завдання політичної науки – отримання знань про політику на основі узагальнення отриманих даних. Існує також інший термін – «політичні науки» (англ. – policy sciences), запропонований у 1951 р. Г. Лассуеллом. Політичні науки – це міждисциплінарна галузь досліджень, які націлені на використання прийомів і методів наукового пізнання для поліпшення державної політики і вирішення проблем державного життя. Отже, назви політичні науки або політична наука вживаються як у множині, так і в однині.
Політична наука чи політологія? Відповідь на запитання, як повинна називатися наука, предметом якої є політика, її взаємовідносини з людиною і суспільством – «політологія» чи «політична наука», може бути такою. Політологія (від грецьк. polіtеke – мистецтво управляти державними і суспільними справами і logos – вчення, наука) – є одночасно і наукою, і навчальною дисципліною. Саме термін «політологія» у назві навчальної дисципліни про політику набув широкого ужитку на пострадянському просторі.
Політологія – це наука про політику, про сутність, закономірності, тенденції функціонування і розвитку політики, її місця і ролі в житті суспільства.
Кожна суспільна наука, у тому числі й політологія, проходить три ступеня розвитку – філософський, емпіричний та стадію ревізії емпіричного стану. Перший, філософський період розвитку політології охоплює період приблизно з часів Аристотеля до громадянської війни в Америці (1861 – 1865 рр.). Це був час накопичення філософського знання про суспільство та політику й зроблені найвагоміші відкриття. Вже у Стародавній Греції Аристотель дав визначення політичних режимів і ввів такі терміни, як «монархія», «аристократія», «олігархія», «демократія» та ін. З того часу політична філософія стала невід’ємною частиною духовного життя суспільства.
Дуже важливий вплив на майбутню політологію мала творчість італійського мислителя епохи Відродження Н. Макіавеллі (1469 – 1527 рр.). Макіавеллі одним з перших розглянув політику як самостійну галузь знання. В центрі його політичного вчення була проблема державної влади, а всі його дослідження підпорядковані вирішенню практичних завдань державного управління.
Другий, емпіричний період тривав від громадянської війни в Америці (1861 – 1865 рр.) до закінчення Другої світової війни (1945 р.). Дослідженням політичної дійсності був наданий науковий характер. Почалося вивчення поведінки людей у зв’язку з їх участю у державному управлінні, виникли наукові установи, що вивчали політичні відносини.
Третій період розвитку політичної науки розпочався після закінчення Другої світової війни та продовжується дотепер. Тобто ми живемо у такий період, коли відбувається критичне переосмислювання всього арсеналу накопичених емпіричних і теоретичних знань та їх подальше поглиблення.
Сучасного вигляду політологія набула у другій половині ХІХ ст. Цьому сприяли об’єктивні причини, насамперед, розвиток демократії на Заході і у Північній Америці, активізація політичного життя, що породжувало потребу в політичних знаннях, які сприяли би успішній боротьбі за владу та розв’язанню соціально-політичних конфліктів. Як самостійна наукова дисципліна, політологія виникла у США – країні, де на той час установи і норми демократії мали більш глибоке коріння, ніж у Європі.
Перша кафедра історії та політичної науки була створена у 1857 р. при Колумбійському коледжі США. А у 1903 р. політологи США об’єднались в Американську асоціацію політичних наук. Політологія почала розвиватись як самостійна навчальна дисципліна. Американська політологія і сьогодні значно впливає на розвиток політичних досліджень.
Суттєве значення для розвитку політичної науки мають дослідження європейських вчених. У 1895 р. в Англії була заснована Лондонська школа економіки і політичних наук, а у 1912 р. – кафедра політики в Оксфорді.
На початку ХХ ст. процес виділення політології у самостійну дисципліну в основному був завершений. Ще у 1948 р. ЮНЕСКО прийняла рекомендацію щодо необхідності викладання політології у вищих навчальних закладах країн, що є її членами. Згідно з цією рекомендацією, у 1949 р. була створена Міжнародна асоціація політичної науки. Практично всі країни Заходу прислухались до цієї рекомендації. Але у республіках СРСР до другої половини 80-х років ХХ ст. на політологію була накладена ідеологічна заборона. Тільки у 1989 р. у нашій країні з’явились перші кафедри політології, а з 1990 р. цей предмет вивчається у вищих навчальних закладах.
Зараз політологія займає належне їй місце у системі суспільствознавства та чинить помітний вплив на реальні політичні процеси. У розпорядженні вітчизняних політологів – великий світовий політологічний матеріал.
Сучасна політична наука – одна з галузей наукового знання, що має не тільки теоретичне, але й практичне значення. Прийняття політичних рішень – процес складний і багатогранний. Він передбачає наявність різноманітних знань про соціальну реальність. І те, що тепер називається політикою, насамперед, є результатом аналітичних зусиль мережі науково-дослідних інститутів, кафедр і груп, наслідком колективної праці багатьох людей.
Як і в інших науках, в політології панують певні парадигми, які формуються науковими співтовариствами і зумовлюють певне тлумачення сутності, природи і джерел розвитку політики.
Досить умовно парадигми в системі політологічного знання підрозділяють на: теологічні, натуралістичні, соціальні, раціонально-критичні.
1. Теологічна парадигма. На ранніх етапах існування суспільства панувало надприродне тлумачення політичної влади, адже люди ще не були в змозі обґрунтувати внутрішні та зовнішні фактори політичних явищ. Таке тлумачення політики важко назвати концептуально-теоретичним. Тому вважається, що інтерпретація теологічної парадигми політики затвердилася, починаючи з праць Фоми Аквінського.
Аквінський виходив з того, що існує три елементи влади: принцип, засіб та існування. І якщо перший йде від Бога, то другий і третій – від колективного людського розуму, від народу. Божественне право, на його думку, дає владу не одній людині, а багатьом. Могутність влади йде від бога, а роль і призначення людини полягають у необхідності найточнішого та повного відображення у своїй поведінці визначень всевишнього.
Сучасна політологія вважає, що тоталітарні режими точно скопіювали логіку політичних взаємовідносин людей і влади, запропоновану середньовічним філософом. Теологічна парадигма виходила з того, що люди у своїй масі не можуть зрозуміти найвищі визначення Бога, і тому влада несе у собі вічну нез’ясованість, загадку, з’ясувати яку можуть тільки посередники між народом і Богом.
Нежиттєвість і непродуктивність цієї парадигми роблять її у сучасний період суто умоглядною конструкцією, яка не здатна вирішувати будь-які політичні проблеми.
2. Натуралістичні парадигми намагаються з’ясувати природу політики, виходячи з домінуючого значення чинників, які мають несоціальний характер: територіальні, економіко-географічні, фізико-кліматичні та інші явища.
Тому натуралістична група парадигм включає у себе географічну, біологічну та психологічну парадигми. Найбільш суттєвими підходами при натуралістичному поясненні явищ політики вважаються геополітика, біополітика та психологічні концепції.
Засновником географічної парадигми є Жан Боден (XVІ ст.), котрий сформулював теорію впливу клімату на політичну поведінку людей. Він вважав, що народи країн, з помірним кліматом сильніші та менш хитрі, ніж народи Півдня; вони розумніші та менш сильні, ніж народи Півночі і найбільше підходять для управління державою. Тому великі армії прийшли з Півночі, тоді як окультизм, філософія та математика прийшли від південних народів.
Наприкінці ХІХ ст. ці уявлення та ідея щодо порівняння історії людства та історії природи оформились у самостійний науковий напрямок у політичній науці – політичну географію.
Біологічна парадигма та біополітика започатковані у доктринах Ц. Ламброзо та М. Нордау про біологічну природу пануючого класу. Сутність біопарадигми полягає у визнанні одностороннього впливу фізіологічних властивостей людини на політичне життя суспільства. Марксизм, який багато років панував у нашому житті, заперечував вплив біологічних факторів на сферу політики.
Психологічна парадигма пояснює політичний і соціальний розвиток суспільства психологічними властивостями людей. Її автори зводять усі політичні явища до дії психологічних якостей людини.
3. Соціальна група парадигм представлена різними теоріями, які пояснюють природу та походження політики через дію інших сфер суспільного життя або соціокультурними властивостями політичного суб’єкта. Наприклад, широко відоме теоретичне положення марксизму, що пояснює походження та природу політики визначним впливом економічних відносин. При такому підході політична надбудова підпорядкована дії тенденцій, що панують у матеріальному виробництві.
Політика також інтерпретується через такі поняття як право, культура, релігія, економіка.
Багато прихильників соціальної парадигми політики розглядають політику тільки як продукт діяльності людей і тому різні політичні явища ставлять у залежність від якостей людини.
4. Раціонально-критична парадигма пояснює природу політичної взаємодії людей не зовнішніми (стосовно політики) факторами, а її внутрішніми причинами та властивостями.
Раціонально-критична парадигма складається з різних теоретичних підходів, які виходять з того, що політика – це цілком самостійне соціальне явище, що виникає та розвивається за своїми внутрішніми законами та правилами. Спроби відкрити внутрішні джерела природи політики виявилися дуже плідними. Тому зараз існує багато концептуальних підходів, що розглядають політику як самостійне явище.
Наприклад, парадигма конфлікту. Вона ґрунтується на ідеї внутрішнього протиріччя, конфліктності політичного життя. Засновники цієї парадигми – К. Маркс, А. Бентлі та ін. Вони не розглядають політичний конфлікт як загрозу політичному розвитку суспільства, адже конкуренція – це джерело руху та еволюції політичних організмів.
Характерною рисою нашого часу вважається повільний перехід від групових до індивідуальних цінностей. Такий підхід до конфліктів стимулює їх безперервне виявлення та урегулювання. А це, в свою чергу, є гарантією не тільки розвитку суспільства і політики, а й запобігання їх від прихованих джерел напруги та підриву балансу соціальних і політичних сил.
Парадигма згоди (консенсусу). На противагу парадигмі конфлікту в політичній науці сформувався напрямок, основною ідеєю якого є згода. При такому підході соціальні та політичні конфлікти мають підпорядковане значення порівняно з цінностями, які розділяє більшість населення.
Парадигма згоди виникла наприкінці ХІХ ст. і не мала переважного значення порівняно з теорією конфлікту. Але у 70 – 80 рр. XX ст. почалося теоретичне зближення конфліктної та консенсусної парадигми. Парадигма консенсусу (згоди) не заперечує ролі та важливості конфлікту, але акцент робить на його вторинності.
Таким чином, виділення основних парадигм, на яких ґрунтується політологія, дає змогу пояснити зв’язок політологічних теорій з найбільш загальними науковими та соціально-філософськими дослідженнями, побачити, як змінюються уявлення про політичну картину світу.
Очевидно, що аргументи надприродного пояснення політичних процесів, як і положення біополітичних учень, у сучасних умовах мають малу переконливість порівняно з раціональними та соціокультурними концепціями.

Усю сукупність політичної проблематики, що вивчає сучасна політологія, можна розділити на певні підрозділи. Головними елементами структури політичної науки є:
теорія політики, що розглядає філософсько-методологічні засади політики, політичних відносин та розвитку політичної влади;
історія політичних вчень і політична ідеологія, що вивчає витоки, джерела політичної науки, зміст різних соціально-політичних доктрин та концепцій;
теорія політичних систем та їх елементів – держави, громадських об’єднань і партій, політичних режимів тощо;
теорія управління соціально-політичними процесами, що вивчає цілі, завдання та форми управління суспільством;
теорія міжнародних відносин, що розглядає міждержавні аспекти влади та форми реалізації владних відносин у міжнародних стосунках.
Сучасна політологія допомагає людині не тільки орієнтуватися у подіях, але й мати свою точку зору на те, що відбувається у суспільстві.
Життя показує, що у вирішенні політичних питань не слід покладатись на випадковість, а треба пам’ятати пораду Н. Макіавеллі – виносити з історії та досвіду принципи політичної поведінки. Багатьох помилок, що сталися з нами у минулому, можна було б уникнути, якщо б ми більше використовували політичний досвід, накопичений поколіннями людей, здобутки вітчизняних і зарубіжних вчених, політичну науку взагалі.

1.2   Предмет, методи та функції політології
Об’єкт і предмет політології. У визначенні предмета політології на сьогодні не існує єдиного підходу, що зумовлено багатозначністю терміна «політика» і можливістю різноманітних засобів його тлумачення.
У загальній формі політологія – це наука про політику та її взаємовідносини з людиною та суспільством. Можна також сказати, що політологія – система знань про політику, політичну владу, політичні відносини та політичні процеси, про організацію політичного життя суспільства.
Як усі науки, політологія має об’єкт і предмет дослідження. Об’єктом політології є політика, політична сфера суспільства.
Політична сфера суспільства – область суспільних відносин, що пов’язана із взаємодією багатьох спільнот людей – соціальних груп, класів, націй, народів. До неї входять соціальні інститути та організації, найважливішою з яких є держава. Участь у справах держави, визначення задач та змісту діяльності держави і є політикою – головним змістом діяльності людей у політичній сфері.
Але політичну сферу життя суспільства вивчають і інші дисципліни – філософія, соціологія, теорія держави, історія. Кожна з них розглядає процеси, що відбуваються в політиці, під своїм кутом зору, тобто має свій предмет вивчення.
Під яким же кутом зору вивчає політичну сферу суспільства політологія? Специфіка політології полягає в тому, що всі соціальні явища та процеси вона розглядає відносно політичної влади. Без влади немає політики. Влада є засобом її реалізації.
Отже, предметом політології є феномен політичної влади, закономірності її функціонування та розвитку, її використання у суспільстві.
Сучасні політологи вважають, що межі політології постійно змінюються, а іноді навіть важко визначаються. Постійно збільшується кількість тем, які вивчає політологія. Це відбувається тому, що сучасна політика торкається багатьох областей людської діяльності.
Загальна характеристика політології вимагає визначення системи її понять та категорій. Це дуже важливо тому, що поняття і категорії відображають суттєві зв’язки й відношення реальної дійсності. Вони є головним конструктивним елементом будь-якої науки.
Поняття та категорії політології можуть бути розділені на такі, що мають відношення до загальної теорії політики такі, що відображають процеси змін та розвитку політичної дійсності.
До перших відносяться: політика, політична влада, політичні відносини, політична система суспільства, політичний інститут, держава, політична партія, політична ідеологія, політична культура, політична свідомість, громадський рух тощо.
До других – політична діяльність, політичне рішення, політичний процес, реформа, революція, політичний конфлікт, політична роль, політична участь та ін. Крім того, в політології дуже широко використовуються поняття та категорії інших дисциплін.
Як вже було сказано, політологія – самостійна наука і має свій специфічний предмет дослідження. Але змістовно політологія пов’язана практично з будь-якою із соціальних наук. До таких наук відносяться насамперед філософія, теорія держави та права, політична економія, політична історія, соціологія, соціальна психологія, географія.
Філософія – це загально-методологічна дисципліна. Політологія використовує філософію для визначення методології та спрямованості аналізу політичних явищ.
Політологія і теорія держави співпадають в частині дослідження ролі держави як суспільного інституту та головного елемента політичної системи суспільства. Але предметом політології є теорія політики в широкому розумінні та у зв’язку з цим відносно теорії держави політологія є методологічним підґрунтям.
Політична історія досліджує процес розвитку політичного життя суспільства, а політична наука допомагає створювати теоретичне підґрунтя для аналізу еволюції політичних процесів. З іншого боку, історія та сучасна практика – це не тільки критерій правильності теоретичних висновків політології, але й основа нових висновків та узагальнень.
Із соціологією політологія пов’язана найбільше. Така область соціології, як політична соціологія, дуже схожа об’єктом і методами на політологію. Але існує суттєва різниця у предметах досліджень цих дисциплін. Так політологія розглядає політику як процес, що підпорядковується певним закономірностям. Соціологія політики досліджує цей процес не взагалі, а тільки його «людський вимір», тобто соціологія перш за все цікавиться тим, як політика впливає на розвиток людських спільнот.
Соціальна психологія вивчає соціально-психологічні явища сучасного суспільства. Її предметом також є і суспільно-психологічні явища у сфері політики. Тому політологія та соціальна психологія – партнери у вивченні політики. Знання психологічних закономірностей дозволяє зазирнути в глибини політичних процесів. Зараз на межі політології і соціальної психології створений та успішно розвивається новий самостійний науковий напрямок – політична психологія.
Навіть географія, яка на перший погляд мало пов’язана з політологією, є її важливим партнером. Ще з давнього часу відомо, що географічні та кліматичні умови впливають на політичні процеси. Тому будь-який політологічний аналіз повинен враховувати дані географічної науки. У сучасній політології досить часто застосовується термін «геополітика» і навіть існує науковий напрямок з такою назвою.
Політологія взаємодіє не тільки з цими науками, але й з антропологією, демографією, логікою, кібернетикою, статистикою та багатьма іншими суспільними та природничими науками.
Які ж головні практичні завдання вирішує політологія?
По-перше, розробляє основні напрямки, форми і методи демократизації політичної системи. По-друге, знаходить правильні шляхи до розбудови правової держави. По-третє, виявляє оптимальне співвідношення загальнолюдських і державних інтересів у міжнародних відносинах. По-четверте, знаходить умови та шляхи об’єднання суспільно-політичних сил.
Методи політології. Для розуміння політичної науки важливим є питання про її методи. Що таке метод науки взагалі і якими методами користується політологія під час вирішення науково-дослідних завдань?
Метод – це інструмент, за допомогою якого будь-яка наука досліджує закономірності та категорії, що становлять її предмет, тобто конкретні способи здійснення досліджень.
Усі методи, що використовує політологія, можна поділити на три групи: загальні методи дослідження політичних об’єктів, загально-логічні методи, методи емпіричних досліджень.
До загальних методів відносяться:
соціологічний – ґрунтується на визнанні соціальної зумовленості політичних явищ, у тому числі впливу на політичну систему економічних відносин, соціальної структури, ідеології, культури. Він являє собою сукупність способів і методів конкретно-соціологічних досліджень, що спрямовані на збирання та аналіз фактів реального політичного життя. Методи соціологічних досліджень – анкетування, опитування, експерименти, статистичний аналіз, математичне моделювання дозволяють зібрати багатий матеріал, на його основі вивчати політичні явища і процеси, робити політичні прогнози.
системний, якому політологи надають особливу пізнавальну цінність. Засновниками є Т. Парсонс та Д. Істон. У його рамках політичне життя розглядається як система – цілісний, складно організований і саморегульований механізм, що знаходиться у безперервній взаємодії з навколишнім середовищем через вхід та вихід системи. Неповторність і цінність цього методу полягає в цілісному розумінні об’єкта дослідження та всебічному аналізі зв’язків між його окремими елементами. Системний метод застосовує як вітчизняна, так і зарубіжна політологія.
культурологічний, що орієнтується на виявлення залежності політичних процесів від рівня політичної культури;
нормативно-ціннісний, що з’ясовує значення політичних явищ для суспільства та особистості;
структурно-функціональний, що ґрунтується на вивченні залежностей між політичними явищами (наприклад, між рівнем економічного розвитку та політичним ладом, ступенем урбанізації та політичною активністю населення та ін), що мають місце у суспільстві;
біхевіористський (біхевіоризм – від англ. behavіour – поведінка) полягає у застосуванні для дослідження політики методів, що використовуються у природничих науках і конкретній соціології. Засновниками біхевіоризму вважаються Є. Торндайк, Дж. Уотсон, В. Вільсон. Суть біхевіористського методу полягає у вивченні політики шляхом конкретного дослідження різноманітної поведінки окремих осіб і груп, а не політичних інститутів. Його застосування у політології базується на впевненості, що політика як суспільне явище має, перш за все, індивідуальний вимір, а тому всі групові форми діяльності вона намагається вивести виключно з аналізу поведінки індивідів, які поєднанні груповими зв’язками. Біхевіористський метод є одним з головних дослідницьких напрямків американської політології. Його особливості: а) об’єктом дослідження вважаються не законодавчі інститути, політичні програми і закони, а дії людей, спрямовані на досягнення політичної мети; б) науковою цінністю вважаються не теоретичні ідеї, а оброблені емпіричні факти; в) застосування методів інших наук, у тому числі природничих; г) необхідною умовою науковості дослідження проголошується можливість емпіричної перевірки дослідницьких процедур. Значний внесок біхевіоризм вніс у вивчення поведінки електорату, політичного лідерства, процесу прийняття рішень.
інституційний, орієнтований на вивчення політичних інститутів суспільства, до початку ХХ ст. він був пануючим у політичній науці;
антропологічний, що вимагає вивчення зумовленості політики не соціальними факторами, а природою людини як родової істоти, яка має інваріантний набір потреб (у їжі, житлі, безпеці тощо). Цей метод виходить з усталеності родових якостей людини як розумної істоти, яка одвічно володіє свободою; універсальності та цілісності людського роду та невід’ємності істотних прав людини, їх пріоритету відносно законів та діяльності держави.;
порівняльний (компаративний), заснований на порівнянні однотипних політичних явищ (систем, партій та ін.). Він дозволяє шляхом порівняння двох або більше політичних об’єктів виділити загальні тенденції розвитку політичних процесів;
історичний, що потребує дослідження політичних явищ у їх історичній послідовності та з урахуванням історичного контексту.

До загальнологічних методів відносяться: аналіз і синтез, індукція та дедукція, абстрагування та моделювання.
До групи методів емпіричних досліджень відносяться: використання електоральної статистики; анкетне опитування; спостереження; аналіз документів; експеримент.
Всі ці методи дозволяють політології виділити певні закономірності політичного життя. Сучасні дослідники підрозділяють всі закономірності політології на чотири групи.
Першу групу складають політико-економічні закономірності, які відображають співвідношення між економічною базою суспільства та політичною владою. Ця група закономірностей була виділена ще К. Марксом, який вважав, що економіка визначає політику. Сьогодні не всі дослідники розділяють цей погляд на зв’язок політики та економіки. Існує твердження, що політична влада має певну самостійність, а іноді і визначає курс економічного розвитку суспільства.
Друга група – соціально-політичні закономірності. Вони характеризують розвиток політичної влади як особливої соціальної системи з певною логікою та структурою. Ця група закономірностей зумовлює функціонування політичної влади заради стабілізації суспільства і вимагає врахування інтересів і потреб усіх елементів соціальної структури суспільства. Слід зазначити, що у різноманітних політичних системах ці закономірності реалізуються по-різному. Авторитарній політичній системі притаманні максимальна концентрація влади та насильство. Демократична система спирається на принципи заохочення та згоди, прийняття рішень з урахуванням думки опозиції.
Третя група – політико-психологічні закономірності, які відображають взаємовідносини між особистістю та владою. До цієї групи входять закономірності процесів соціалізації особистості, формування ціннісних орієнтацій, а також формування політичних лідерів і завоювання ними влади.
Четверта група закономірностей політології – закономірності розвитку політичного процесу. Це: закон загальносоціального історичного прогресу – розширення сфери політичного життя та підвищення його ролі у суспільстві; закон суперечної єдності загальносоціального та класового у політичній сфері, політика як засіб реалізації загального інтересу; закон різноманітності форм взаємовідносин суб’єктів політичного життя (політична боротьба, гегемонізм, співробітництво, згода, союз, ізоляція, нейтралізація тощо); закон циклічності існування політичних режимів; закон залежності політичної діяльності від свідомості соціальних суб’єктів ін.



Функції політології. Особливості політології як науки виявляються у її функціях.
Теоретико-пізнавальна функція політології означає вивчення, систематизацію, пояснення, аналіз, узагальнення й оцінку політичних явищ. Завдяки цій функції політологія виявляє об’єктивні тенденції соціально-політичного розвитку суспільства і дає оцінки політичним ситуаціям.
Методологічна функція політології виявляється в розробці системи соціально опрацьованих принципів і засобів раціонального пізнання політичних процесів та політичної діяльності; формуванні навичок застосування принципів політичного мислення, засобів реалізації політичних рішень. За допомогою цієї функції розкриваються загальні закономірності політики, різних політичних систем, політичних відносин, створюється база для розвитку окремих політичних теорій.
Аналітична функція полягає у накопиченні, вивченні, систематизації фактів та явищ політичного життя для пошуку відповідей на актуальні питання політичного життя. Ця функція політології дозволяє аналізувати та оцінювати діяльність всіх елементів політичної організації суспільства, а її результатом є судження та висловлювання, які стверджують або заперечують будь-що про політичні явища. Аналітична функція робить можливим перехід від спостереження явищ до виявлення їх причин.
Прогностична функція полягає у передбаченні шляхів розвитку політичних процесів, різних варіантів політичної поведінки. Прогностична функція шукає відповідь на питання, якою буде дійсність у майбутньому та коли відбудуться певні політичні події. За допомогою цієї функції здійснюється передбачення політичних процесів. Частіше за все результатом цієї функції є створення прогнозів – гіпотез, які спираються на вже відомі тенденції розвитку політичних явищ.
Функція політичної соціалізації забезпечує процес включення людини в політичну сферу життя суспільства і формування певного типу політичної культури.
Світоглядна функція сприяє утвердженню цінностей, ідеалів, норм цивілізованої поведінки в суспільстві, політичної культури соціальних суб’єктів, дозволяє зрозуміти цілі, інтереси суспільних рухів, спрямованість політичних процесів.
Політологія як наука і навчальна дисципліна має авторитет не тільки в західних країнах, вона швидкими темпами утверджується на теренах посттоталітарних країн. Така увага до неї зумовлена необхідністю формування в цих країнах нової політичної культури, створення громадянського суспільства, утвердження гуманізму та поширення демократичних норм і цінностей. Політологія може і повинна відіграти певну роль в оновленні українського суспільства.

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ТА КАТЕГОРІЇ ТЕМИ
Політика, парадигми політики, предмет політології, методи політології, біхевіоризм, категорії політології, закономірності політології, функції політології.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
Що вивчає політологія як наука та навчальна дисципліна?
Які етапи розвитку пройшла політологія як наука?
Коли політологія стала самостійною науковою дисципліною?
Що є об’єктом і предметом політології?
Які методи використовуються під час дослідження у політології?
Які функції виконує політологія?
Який зв’язок політології з іншими суспільно-гуманітарними науками?
Які парадигми політології ви знаєте?
У чому значення біхевіористського методу?
Що для розуміння природи політики дає соціологічний метод?


ЗАВДАННЯ ТА ПРОБЛЕМНІ ЗАПИТАННЯ
Як ви вважаєте, впливає політика на професійну діяльність людини чи ні? Аргументуйте свою відповідь.
Мислителі античності вважали, що політична наука вивчає державу. Сучасні політологи як предмет політології вивчають владу. Як ви думаєте, чим обумовлена різниця у розумінні предмета політології мислителями минулого і сучасності?
Політику визначають як мистецтво можливого. Чи означає це, що політологія як наука не може дати об’єктивне знання щодо політичних явищ, які постійно змінюються і пов’язані з інтересами людей?
Ознайомтеся з роботою М. Вебера «Політика як покликання та професія». Що вона дає дослідникам для розуміння суті політики та політичної роботи?
Знайдіть в Інтернеті основні спеціалізовані політологічні сайти. Ознайомтеся з ними. Яку інформацію можна знайти на них щодо політичних відносин, політичного життя суспільства?

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Бурдье П. Социология политики. – М., 1993. – С. 55-97, 181-230.
Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избр. произв. – М., 1990. – С. 644-707.
Панарин А.С. Политология: Учебник. – М.: ТК Велби, 2004. – С. 3-10.
Политология: Учеб. пособие для вузов / Сост. и ред. Н. Сазонова. – Харьков: Фолио, 2001. – С.6-34.
Политология: Хрестоматія / Сост. Б.А. Исаев, А.С. Тургаев, А.С. Хренов. – СПб.: Питер, 2006. – С.7–20.
Політологічний енциклопедичний словник.: Навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів. – К. : Генеза, 1997. – 400 с.
Політологія. Посібник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. – К.: Академія, 1998 – 368 с.
Потульницький В.А. Теорія української політології. Курс лекцій. – К., 1993. – С. 12-21.
Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию. Учебник.: – М., 2002. – С. 24-48.
Хейвуд Эндрю. Политология: Учебник для студентов вузов / пер. с англ. под ред. Г.Г. Водолазова, В.Ю. Бельского. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2005. – С. 3-27.
Штанько В.І., Чорна Н.В., Авксентьєва Т.Г., Тіхонова Л.А. Політологія. Навч. посібник. Видання 2-е, – К.: Видавництво «Фірма «Інкос», Центр учбової літератури, 2007. – С. 6-20.

2.  СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В ІСТОРІЇ ЛЮДСТВА
2.1   Політична думка у суспільствах стародавнього світу
Політична думка давнини пов’язана з долями стародавніх народів Єгипту, Індії, Китаю, Персії, Греції, Риму. Оскільки усі політичні теорії відображають реальні політичні відносини суспільства, то й з’явитись вони могли лише з появою політичного життя суспільства та держави.
Творці та носії міфологічної концепції політики – народи Давнього Єгипту, Вавилону, Індії, Персії. У ІІІ – ІІ тис. до н. е. у дельтах великих рік (Нілу, Тигру, Євфрату, Інду, Хуанхе) виникають могутні держави – Єгипет, Шумер, Аккад, Вавилон, Ассірія, Китай. Необхідність постійної організації складного іригаційного господарства зумовила розвиток цих суспільств шляхом твердої державної централізації, що призвело до створення політичних структур деспотичного типу. Ці структури мали такі основні особливості: адміністративно-командне управління суспільством через міцний бюрократичний апарат; присвоювання державою власності та господарчих функцій низових одиниць; централізований перерозподіл державою ресурсів.
Соціально-політичні уявлення давньосхідних суспільств носять переважно релігійно-міфологічний характер, який підкреслює божественне виникнення існуючих відносин влади та порядку. Міфологічна традиція схвалює існуючий порядок і є теоретичним виправданням його необхідності. Наприклад, у Давньому Єгипті рабовласницька ідеологія знайшла свій вираз у таких творах як «Повчання гераклієпольського царя своєму сину», де стверджується необхідність укріплення державної влади шляхом проведення політики, що поєднує суворість до одних і прихильність до інших. Ті, що не підкоряються верховній владі, підлягають фізичній розправі.
Політичні ідеї Давнього Вавилону яскраво передані у законах царя Хаммурапі (XVІІІ cт. до н.е.). Укріплення влади рабовласників і охорона інтересів службових людей – головна з них.
Політична думка Давньої Індії відображала релігійно-політичну ідеологію буддизму та брахманізму. Послідовники буддизму вважали, що світом править природний закон і людські справи залежать від власних зусиль людей. Буддизм заснований на визнанні морально-духовної рівності людей. Саме тому для політичної думки Давньої Індії характерне поєднання ідеї твердої державної системи з релігійно-моральним індивідуалізмом. Саме у Давній Індії вдалося детально розробити концепцію людських обов’язків і практично не залишити місце для прав.
Певний відхід від ранніх міфологічних уявлень у бік раціональних відбувся у Давній Персії і пов’язаний він з ім’ям Заратустри. Згідно з його вченням, у світі йде боротьба добра і зла, в якій у кінцевому підсумку переможе добро. Держава має бути земним втіленням небесного царства, а монарх повинен захищати підданих від лиха, боротися проти зла у державі. Кастовий розподіл суспільства ґрунтується на вільному виборі кожним того чи іншого виду занять.
Власне політичні теорії аграрних деспотичних держав, що мали новий раціоналістичний характер, були створені тільки у рамках китайської суспільної думки. Філософи Давнього Китаю знайшли головний нервовий вузол існування азіатського деспотизму – поділ суспільства на тих, хто працює, і тих, хто керує.
Головним питанням для китайських філософів була проблема ефективного управління суспільством. Вони запропонували декілька варіантів вирішення цього питання: два основних (конфуціанство та легізм) та дві соціальні утопії (моїзм та даосизм).

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Конфуцій

Конфуцій (Кун Фуцзи. 551 – 479 рр. до н.е.) вважав, що найвищої ефективності управління державою можна досягти лише на принципах патріархально-кланової форми підпорядкування – по старшинству в родині. Згідно з його вченням, держава – це одна велика родина, де влада імператора – влада батька, а відносини правителів і підданих – родинні відносини. Конфуцій пропонує будувати відносини у середині держави на засадах принципів доброчинності, які відповідають нормам та ритуалам («Лі»). Конфуціанська модель державного устрою могла функціонувати тільки в умовах існування ідеального в морально-етичному плані державного апарату. Всі проблеми в суспільному житті Конфуцій пояснював недосконалістю суспільної моралі і вважав, що від моральності правлячих залежить моральність підданих.
Політична концепція Конфуція включає до свого складу такі ідеї: суворий ієрархічний розподіл обов’язків між членами суспільства, в сім’ї, у державі за принципом «правитель має бути правителем, підданий – підданим»; культ предків, мудрості, знання; досягнення людьми рівня «шляхетного мужа», який є добрим і справедливим до народу, шанобливим до старших і вищих; правління мерітократії (гідних, талановитих); встановлення ідеальних відносин у сім’ї та державі відповідно до принципу «чого не бажаєш собі, того не робиш іншим».
Конфуціанство (а з VІ ст. н.е. – неоконфуціанство) було не тільки панівною ідеологією в Китаї, але й було поширене в Японії, Кореї, В’єтнамі та інших країнах Сходу.
Зовсім інше вирішення проблеми найкращого управління суспільством запропонувала доктрина «легізму», яка найбільш послідовно викладена Шан Яном (400 – 338 рр. до н.е.). Він поставив під сумнів практичну ефективність конфуціанських закликів до управління на засаді доброчесності і запропонував альтернативний варіант управління на засаді твердої системи адміністративних наказів – законів «Фа». Держава в уявленні Шан Яна – це абсолютна інституція, мета і вінець діяльності людини, а право і закон – найкращі засоби досягнення цієї мети. Головні риси закону – верховенство, жорстокість, універсальність та обов’язковість для всіх. Шан Ян вважав, що побудувати міцну деспотичну державу можливо шляхом матеріального стимулювання приватних власників і спонукання їх на землеробство.
На його думку, основний чинник, що підриває засади суспільства, – це торгівці та ремісники, котрі знаходяться поза системою безпосереднього бюрократичного контролю і збагачують себе, а не державу. Він вважав, що це шлях до сильного народу і слабкої держави, а деспотизм може довго існувати тільки при зворотному співвідношенні: слабкий народ – сильна держава. Слабким народом може бути лише контрольований народ, він має бути постійно заляканим та дисциплінованим. Основні методи побудови деспотичної держави – матеріальне стимулювання приватних власників, метод «зрівнювання», тобто заохочення бідних до набуття власності, а багатих – до добровільної віддачі частини майна бідним; метод нагород та покарань тощо. Не інтереси підлеглих, а інтереси правителя має забезпечити держава. Отже, легісти вперше створили завершену модель деспотичної держави з її адміністративною системою та органами придушення інакомислення. Проте реалізація ідей легізму призвела до краху династії Цинь у кінці ІV ст. до н. е. Конфуціанство, а не легізм, стало офіціальною ідеологією китайської імперії.
Окрім конфуціанства та легізму, у політичній думці Китаю треба виділити ще два варіанти вирішення проблеми стабілізації політичних структур.
Перший варіант – «моїзм» – політична доктрина казарменого рівноправ’я, що була створена Мо-цзи (479 – 400 рр. до н.е.). Найзначнішим досягненням моїзму є обґрунтування теорії суспільного договору (стосовно виникнення держави) та висунення ідеї федеративного устрою. Крім того, Мо-цзи розробив певні принципи державного управління і практичні пропозиції щодо побудови жорсткої адміністративної структури.
Другий варіант – даосизм (від кит. дао – шлях). Його ідеї викладені у трактаті «Дао-децзін», авторство якого приписується напівлегендарному Лао-цзи (604 р – ? до н.е.). У даному вченні дао – це найвищий безликий абсолют, а держава, суспільство і людина – природна частина Дао і Космосу. Усі вони (людина, суспільство і держава) підпорядковані законам вічності. Даосизм вважає, що цивілізація і всі її надбання – це штучні утворення, які протистоять природному і підривають природний порядок. Держава має бути маленькою – селищем, а народ – неписьменним, що дозволить зробити головними методами державного управління «мудрість простоти», засновану не на знаннях, а на інтуїції.
Вершиною політичної думки Стародавнього світу вважається антична політична думка і зокрема політичні ідеї Стародавньої Греції та Стародавнього Риму. Концепція політики, запропонована античними філософами, отримала назву «філософсько-етичної».
Еллада дала людству багату духовну спадщину, пронизану духом гуманізму, розумної організації суспільного буття. Ця розумна організація була втілена у давньогрецьких полісах.
Мислителі Стародавньої Греції та Стародавнього Риму трактували державу філософськи. Вони вважали, що держава – це найбільше втілення розуму і намагались створити модель держави, що уособлює розум. Для них суспільне перевлаштування здійснювалося не тільки для зміцнення державної влади, а, насамперед, з метою створення необхідних умов для реалізації природного права вільної людини. Найвищого розвитку політична думка античності досягла у вченнях давньогрецьких філософів Платона та Аристотеля.

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Платон

Платон Афінський (428 – 347 рр. до. н.е.) пропонував збудувати таку державу, в якій пануватимуть мудрість і справедливість. Головними політологічними творами Платона є трактати «Держава», «Закони», «Політик» та «Крітій».
Згідно з його проектом ідеальної держави, вільні громадяни мають бути розподілені на правителів-філософів, стражів-воїнів та ремісників-виробників. Справедливість вимагає, щоб кожна з груп займалася своєю справою (філософи здійснювали управління державою, воїни її захищали, інші на неї працювали). Пізнати закони розумного управління державними справами, на думку Платона, під силу тільки філософам, які й покликані очолити державу. Платон вважав правильним типом держави монархію, а найкращим державним устроєм – державу розуму, в якій поєднане все найкраще від олігархії й демократії.
Платон одним з перших звернувся до характеристики політичних форм правління державою. Він вважав недосконалими формами тімократію (владу честолюбців), олігархію (владу не багатьох багатіїв), демократію (владу народу), називаючи останню головним лихом політики. Для Платона демократія – це влада посередності, яка неминуче призведе до тиранії більшості. Крім того, Платон попереджав, що демократії зазвичай короткочасні, і натовп дуже швидко поступається владою на користь тирану.
У політичному вченні Платона можна побачити як витоки тоталітаризму, так і розумні основи громадськості, але сучасна політологія розцінює платонівський проект держави як утопію. Платон тричі намагався реалізувати свій проект на практиці і все більше переконувався в тому, що філософа-правителя знайти неможливо. Подальший розвиток політична думка античності набула у творах учня Платона – Аристотеля Стагіріта (384 – 322 рр. до н.е.).

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Аристотель

Аристотель вперше в історії суспільної думки у своїй праці «Політика» розглянув виникнення і функції держави через призму зв’язків, що необхідні для існування виду, і зв’язків між господарем і рабом, що потрібні для утворення стабільного соціального об’єднання. На цих двох типах зв’язків тримається будинок (сім’я), над сім’єю височить громада, а над ними – держава, яка на думку Аристотеля і є вищою формою суспільства.
Аристотель вважав, що поява держави зумовлена об’єктивними життєвими потребами людей, вона забезпечує розквіт особистості, оскільки за своєю природою людина – істота суспільна. Для Аристотеля держава – не акт доброї волі, а завершальний етап виникнення приватної власності, політична організація, яка покликана цю власність заохочувати. Справедливість, вважав він, вимагає, щоб відносини між правителями і громадянами будувались не у формі влади господаря над рабом, а на відносинах між вільними і рівними людьми, які належать до одного кола спілкування. Справедливою може бути тільки та держава, де панує закон, а не воля окремих осіб. Саме «закон має бути над усім», він гарант проти насилля і свавілля в суспільстві.
Усі політичні форми Аристотель поділяв на правильні й неправильні. Правильні державні форми правління – це такий державний лад, при якому переслідується загальне благо, незалежно від того, править одна особа (монархія), група людей (аристократія), або велика кількість народу (політія – збалансоване керування відібраної на основі майнового цензу більшості заради загального блага).
Неправильні державні форми правління – це такий державний лад, при якому переслідуються приватні цілі правителів. До них Аристотель відносив тиранію (обмежене правління одного в своїх власних інтересах), олігархію (правління небагатьох громадян заради власного благополуччя) та демократію (необмежене правління більшості, що здійснюється в інтересах виключно незабезпеченої більшості). На думку Аристотеля, неправильні форми розвиваються з правильних, коли мета загального блага замінюється приватними цілями одного, небагатьох або багатьох правителів. Він визначав два можливих типи ідеального державного устрою – аристократію і політію. При цьому для більшості полісів бажана саме політія, бо вона забезпечує найбільшу стабільність суспільства, тому що в ньому володарюють середні верстви («середній елемент»), а не багаті або бідні. Тільки середні верстви в змозі забезпечити рівновагу сил у політичному житті. На думку Аристотеля, політія може об’єднати кращі елементи з різних політичних форм і стати справжньою аристократією.
Таблиця 2.1
Типологія політичних форм правління за Аристотелем
Тип правління
Правління в ім’я загального блага
Правління в ім’я власного блага

Правління однієї людини
Монархія
Тиранія

Правління небагатьох
Аристократія
Олігархія

Правління більшості
Політія
Демократія


Політичний ідеал Аристотеля орієнтувався не на минуле, а на сучасність і майбутнє. Створений ним категоріальний апарат, в тому числі й у політології, значною мірою зберіг свою цінність і в наш час.
Багато для розвитку політичної думки Стародавнього світу зробили і давньоримські мислителі Цицерон, Сенека, Лукрецій Кар та інші.

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Цицерон

Так, Цицерон (106 – 43 рр. до н.е.), спираючись на твори своїх грецьких попередників, у працях «Про державу», «Про закони», «Про межі добра і зла», створив учення про державу та увів поняття «юридична особа». Він вважав, що держава виростає згідно з божественною настановою природним шляхом із родини заради загального блага вільних громадян та захисту їх власності. Цицерон створив концепції «істинного правителя», «ідеального громадянина» та «істинного права». На його думку, «істинний правитель» – це мудрий, справедливий, передбачливий, красномовний і виважений, обізнаний з ученням про державу правитель, який готовий на все заради блага держави. «Ідеальний громадянин» – це той, хто прагне справедливості і благопристойності, добре працює, не шкодить власності і захищає батьківщину. «Істинне право» – природне право, яке виникло задовго до держави і повністю відповідає божественним настановам, природі й справедливості та є постійним, вічним і незмінним. Цицерон заклав основи міжнародного політичного спілкування та міжнародного права.

2.2   Політична думка періоду Середньовіччя
Криза греко-римської цивілізації, вступ Європи в період феодального середньовіччя суттєво вплинули на формування політичної думки. Панування християнської ідеології, вплив церкви, боротьба між світською і духовною владою було характерним для політичного життя цього періоду.
Церква прагнула не тільки повної незалежності у релігійних справах, вона також активно втручалась у політику. Вимоги церкви щодо участі у системі державної влади детально і аргументовано викладені у працях авторитетних вчених-теологів Аврелія Августіна та Фоми Аквінського. Саме вони вважаються основними творцями християнської політичної концепції.

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Аврелій Августін

Аврелій Августин (Блаженний, 354 – 430 рр.) належить до тих мислителів, які заклали основи світогляду Середньовіччя. Він запропонував цілісну картину світу і створив теорію особистості, в центрі якої бачив нову у відношенні до Бога і світу людину. Августин закликав людей до праці в ім’я ідеалу. Через всю його творчість проходить тема становлення моральної особистості через подолання себелюбства в любові до Бога. На думку Августина, тільки віра є єдиним джерелом істини і спасіння, бо гріховне суспільство або не знає вищого закону, або знає але не може його здійснити.
Теорія християнської держави, створена Аврелієм Августином, знаходиться у безпосередньому зв’язку з його теорією особистості. Августин вважав, що гріхи людства породжують гріховність державного устрою, і тільки церква є Божою державою. Держава, яка не підпорядкована церкві, нічим не відрізняється від банди розбійників. Реальна держава, за Августином, – це різновид необхідного зла, і єдине, що може виправдати її існування, – це служіння церкві та спрямованість земного світу до світу небесного. Церква, на його думку, може користуватися примусовою владою держави, щоб змусити заблудлих підкоритися і повернутися до церкви.
Ідеї Августина справили величезний вплив на розвиток християнської концепції політики і права.
Другим відомим теологом та філософом Середньовіччя був Фома Аквінський (1225 – 1274 рр.). Свої політичні ідеї він обґрунтував у трактатах «Сума теології» та «Про правління володарів». Аквінський слідом за Августином розглядав державу як частину універсального порядку, творцем і правителем якого є Бог. Він дійшов висновку, що держава має позитивну цінність. Вона не тільки зберігає мир, але і є виявом божого провидіння та волі в ім’я людей. Політика, на його думку, означає моральну відповідальність, спрямування волі людини у всіх соціальних діях. У роботі «Сума теології» Ф. Аквінський розглядає чотири види права: вічне право, божественне право, природне право та позитивне право.
Вічне право – мудрість Бога як правителя усього. З нього витікає божественне право – заповіді, які усім відомі. Природне право – належить людям як свідомим моральним і соціальним істотам. Існує один стандарт істини та справедливості, він природний, і усі його знають. Позитивне право (те, що існує насправді) необхідне, щоб заважати людям робити зло та забезпечувати мир.
Якщо позитивне право, яке увів суверен, суперечить природному – воно незаконне. Ф. Аквінський визнавав право народу на виступ проти монарха у випадках, коли влада виступає проти Бога та моральних принципів, коли влада перевищує свою компетенцію, або коли правитель починає діяти несправедливо. Але остаточне рішення про долю влади, на думку Ф. Аквінського, залежить від церкви. Влада йде від Бога, а церква є його виразником.
Аквінський вважав найкращою формою держави монархію, оскільки одна людина править краще, ніж багато людей. Влада монарха повинна бути об’єднуючим началом і спиратися на мудрість правителя, який має ставитися до управління державою як до мистецтва. Але таку владу необхідно обмежувати законами і рахуватися з волею народу.
Слідом за Августином, Фома Аквінський обґрунтовував верховенство церкви над державою і закликав безжально карати єретиків. Тому гуманістичне по суті вчення Фоми Аквінського стало водночас теоретичною підставою та виправданням інквізиції.
Завдяки теології політична думка піднялась на новий рівень. Християнство стверджувало, що людині від Бога призначений індивідуальний спосіб існування та підкреслювало її цінність; вчило людину не бачити в підпорядкуванні ненависного тягаря, а сприймати владу тільки як тягар відповідальності.

2.3   Політичні ідеї Відродження та Нового часу
Епоха Відродження (XV – XVI ст.) внесла новий імпульс у розвиток політичної думки. На зміну теології, пануванню церкви приходять нові гуманістичні ідеї. Гуманізм – це система поглядів, у центрі яких – людина, її місце в житті суспільства, власні права і свободи У цей період виникає і набуває свого розвитку громадянська концепція політики, а держава розглядається як унікальна незалежна організація, що необхідна для захисту та безпеки людей.

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Нікколо Макіавеллі

Видатним представником епохи Відродження, що виступив проти панування релігії в житті суспільства, її догматів про божественне походження влади, був Нікколо Макіавеллі (1469 – 1527 рр.). Він запропонував виділити науку про політику в окрему галузь та відділити її від релігійних пут. Макіавеллі є автором нового методу в політиці – здобуття з історії та досвіду принципів політичної поведінки. Він вважав, що історія повторюється, і даючи оцінку справам минулого, ми отримуємо знання про наш час і про майбутнє. В політичних трактатах «Володар», «Історія Флоренції», «Роздуми на першу декаду Тіта Лівія» він сформулював основні положення своєї політичної концепції: політика має розглядатися як самостійне явище, що не залежить від моралі і релігії; держава є вищим проявом людського духу, а служіння державі – змістом, метою і щастям людського життя; найкраща форма правління – республіка, демократія, яка забезпечує свободу людини та її відповідальність за свої дії; у громадян мають бути розвинуті громадянські чесноти, а якщо їх немає, то створити сильну державу можливо за допомогою ідеального монарха, причому для досягнення політичної мети він може використовувати всі засоби, не рахуючись з вимогами моралі; політика не повинна вивчати уявні ситуації, треба досліджувати ті ситуації, які вже склалися.
Неправильно говорити про якусь загальну мораль, стверджував Макіавеллі. Вона підпорядкована певним кінцевим політичним цілям, головною серед яких є збереження і зміцнення держави. Якщо дії правителя спрямовані на досягнення цієї мети, то вони є моральними, незважаючи на будь-які засоби (вбивство, насилля, плітки, зрада, підкупність тощо), які він застосовує при цьому. Такий підхід до політики отримав назву «доктрини моральної доцільності», а образ політичної діяльності, що не гребує ніякими засобами заради досягнення власної мети, стали називати «макіавеллізмом».
Подальший розвиток наукового трактування політики пов’язаний з ім’ям Томаса Гоббса (1588 – 1679 рр.) – сучасника англійської буржуазної революції, якого вважають батьком політології. Своє політичне вчення він виклав у філософській праці «Про громадянина» та у трактаті «Левіафан».
Державу Гоббс розглядав як людське, а не божественне установлення. На його думку, вона виникла на засадах суспільного договору із природного додержавного стану. У своїй роботі «Левіафан» Т. Гоббс змальовує хаос додержавного суспільства, в якому була війна всіх проти всіх. Люди шукали миру і знайшли його шляхом суспільного договору. Першим суспільним договором, на думку Гоббса, був заповіт (союз) між Богом і патріархом Авраамом, згідно з яким Бог обіцяв Аврааму свій захист, а Авраам зобов’язав себе та своїх нащадків підкоритися велінням та законам Бога.
Громадянське суспільство, яке утворюється в результаті договору, має істотні переваги перед природним станом міжлюдських стосунків. Головною з них є спроможність передати владу абсолютному суверенові (монарху), який забезпечує мир та право людини на життя. Якщо право на життя не гарантується належним чином, це є тією єдиною підставою, яка виправдовує заміну складеного суспільного договору.
Ефективною формою держави, на думку Гоббса, є абсолютна монархія. Але по суті його ідея – не монархічний принцип, а необмежений характер державної влади. Влада верховного правителя (або асамблеї, зборів) неподільна й абсолютна. Він може втручатися в питання суспільної думки, судити, схвалювати, забороняти. Навіть церква має йому підкорятися, тобто держава може втручатися у справи релігії. Розподіл влади не допустимий тому, що це призводить до послаблення держави. Абсолютна влада, з точки зору Т. Гоббса, – це гарант миру і реалізації природних законів.

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Джон Локк

Концепція суспільного договору була також центром побудов відомого філософа, економіста, політичного діяча Джона Локка (1632 – 1764 рр.), якого вважають засновником лібералізму. Лібералізм – це вчення та суспільно-політична течія, яка містить у собі установу на забезпечення свободи особистості та інших громадянських, політичних прав індивіда та обмеження сфери діяльності держави.
У праці «Два трактати про управління державою» Джон Локк виклав ідеї щодо створення держави та суспільства. Він стверджує, що людське суспільство не є суспільством політичним. Політичне суспільство, на думку Локка, виникло внаслідок досягнення спільної згоди, яка обмежувала свободу окремої людини. Люди погодилися підкоритися політичній владі тільки для того, щоб зберегти свою власність. Отже, головною причиною виникнення і основою держави є приватна власність.
Локк вважав, що держава і суспільство виникають на основі природного права, яке збігається із здоровим глуздом: якщо люди рівні й незалежні, ніхто не має права позбавити людину життя, здоров’я, свободи і майна. Тому природними правами є право на життя, право на свободу, право на власність і право на захист всіх цих прав. Права людини переважають над будь-якими державними правами. Держава створюється тільки з метою кращого втілення і гарантованого захисту цих прав особи. Громадяни зобов’язані підпорядковуватись державі доти, поки вона не починає загрожувати їх основним інтересам.
Державна влада, за Локком, поділяється на законодавчу, виконавчу та федеративну (союзну). Законодавча влада належить загальнонаціональним представницьким зборам (парламенту), а виконавча – королю або кабінету міністрів. Законодавча влада обмежена дією встановлених нею ж законів, застосування яких залежить не від неї, а від виконавчої влади. Правителі відповідальні перед народом, а громадяни зберігають за собою право виступити проти державної влади.
Дж. Локк вважав необхідним відокремити державу від влади. І таке відокремлення він пов’язує з двома угодами: суспільним договором, який встановлює держава, і урядовим договором, що встановлює влада. Будь-яка революція може скасувати владу, але не може знищити державу.

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Шарль-Луї Монтеск’є

Суттєвий розвиток політичні ідеї набули у працях мислителів французької Просвіти, одним з яких був Шарль-Луї Монтеск’є (1689 – 1755 рр.). Він розглядав суспільне життя як результат історичного процесу, в якому велику роль відіграють географічні чинники, особливо клімат. На відміну від Дж. Локка, Монтеск’є не ставив особистість над державою і не протиставляв права громадян правам держави. Його головним досягненням стала теорія розподілу влади. Аналізуючи британську політичну систему, де внаслідок стихійного розвитку був створений механізм розподілу влади, Монтеск’є теоретично обґрунтував його. У праці «Про дух законів» він постійно підкреслював, що головне завдання держави – забезпечити людині як політичні, так і громадянські свободи. А це можливо тільки за умов незалежного існування в державі трьох гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової. Їхнє поєднання створює загрозу для політичної свободи. Монтеск’є вважав, що законодавчу владу потрібно надати парламенту, котрий має дві палати: верхню (аристократичну) і нижню (народну). Він розглядає обидві палати як рівноправні заклади, що повинні стримувати один одного. Виконавча влада зосереджується у короля, вона має право зупиняти дію законів, прийнятих парламентом. У свою чергу парламент має можливість визначити межі діяльності виконавчої влади. Монтеск’є шукав можливі компроміси між трьома основними силами суспільства: народом, королівською владою і дворянською верхівкою. Зосередженість влади в руках однієї особи, на його думку, приводить до загибелі свободи та зловживань чиновників. Хоча проект Монтеск’є так і не було реалізовано, загальні принципи організації влади на базі внутрішніх стримувань і противаг стали фундаментом побудови влади у сучасних демократичних державах. Ідеї Монтеск’є справили неабиякий вплив на український конституціоналізм XIX – XX ст.
Соціальна концепція політики, що прийшла на зміну громадянській, – це реакція на достатню зрілість суверенної держави. У соціальній концепції змінюються акценти: відправною точкою є не індивід, а група (клас, нація, людство); у з’ясуванні характеру держави увага переводиться з закону на історію (держава розглядається з точки зору розвитку) та головна увага приділяється економічним проблемам, до яких держава стає причетною.

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Жан Жак Руссо

Найбільш відомим представником радикального, революційно-демократичного напрямку в рамках соціальної концепції політики був Жан-Жак Руссо (1712 – 1778 рр.).
Головне в концепції Руссо – егалітаризм, ідея майнової, соціальної та політичної рівності. Причини нерівності між людьми він бачив у приватній власності, вважаючи, що шлях до ліквідації нерівності, до створення справедливого суспільного устрою – у наділення всіх людей відносно рівною приватною власністю, зрівняння у громадянських і політичних правах всіх громадян. Руссо тлумачив природний стан як найщасливіший період людства. Укладення суспільного договору веде до утворення республіки як асоціації вільних і рівних членів суспільства. Він пропонував таку угоду, за якою індивіди забезпечують собі громадянські права і свободи.
На його думку, найкращий державний устрій – республіка, в якій верховний властитель – народ, а участь в управлінні – громадянський обов’язок кожного. Кожен громадянин володіє часткою суверенітету. Спільна воля висловлюється рішенням більшості громадян шляхом референдуму (плебісциту). Верховна влада – неподільна, бо вона є народною.
Отже, Ж.Ж. Руссо вважають засновником концепції народного суверенітету, сутність якого полягає в тому, що народ є джерелом і носієм державної влади. Суверенітет здійснюється через участь усіх громадян у законодавчому процесі. Ідеї Руссо мали винятковий вплив на діячів Великої французької революції, а також на його прихильників у Росії та Америці.
Перемога буржуазних революцій в Європі і Північній Америці викликала відповідну реакцію з боку феодально-аристократичних верств та їх ідеологів. Їх політичні концепції являли собою принципово іншу течію політичної думки ХVІІІ – XІX ст. – консерватизм. Консерватизм орієнтується на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Едмунд Берк

Одним із засновників консерватизму був Едмунд Берк (1729 – 1797 рр.), який у 1790 р. опублікував книгу «Роздуми про Французьку революцію», що дотепер вважається Біблією консерватизму.
Берк ставився до революції суто негативно і наголошував на необхідності поступовості й обережності в політичній діяльності. Для нього держава та суспільство – не винахід людського розуму, а результат природної еволюції. Основна мета держави – охороняти порядок і закон. Берк критично ставився до ідеї істотних прав людини, не довіряв людській природі та сумнівався у здібностях розуму людей покращувати життя. Він визнавав необхідність нововведень, але вважав, що вони мають відбуватися відповідно до розвитку історії.
Ще один противник французької революції – Алексіс Токвіль (1805 – 1859 рр.). Токвіль є автором декількох фундаментальних політичних праць, головною з яких вважається «Демократія в Америці» (1835 – 1840 рр.). У цій книзі Токвіль не сформулював власної концепції демократії, а лише описав побачене ним в Америці. Він залишився прихильником монархії, а успіхи демократії в Америці пояснював тим, що в країні відбулася децентралізація влади, тривало існував суд присяжних, що привчило громадян до застосування народної влади.
Токвіль вважав, що демократичні ідеї неухильно пробивають собі дорогу у багатьох країнах. Демократії, на його думку, притаманні два небажаних наслідки: демократія не дає народові найвправнішого уряду та демократія – це політична тиранія більшості. Але є у демократії і дві основні переваги: вона сприяє добробуту найбільшої кількості громадян і забезпечує політичні свободи та широку участь мас у політичному житті.

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Ієремія Бентам

Розглядаючи соціальну концепцію політики, не можна не згадати англійського філософа, соціолога, юриста Ієремію Бентама (1748 – 1832 рр.), який розробив теорію утилітаризму (від utіlіtarіs – користь). Утилітаризм – це теорія, яка визнає корисність вчинку певним критерієм його моральності. На погляд Бентама, людина у своїх вчинках керується принципами корисності та особистої вигоди. Принцип корисності бере свій початок від таких людських почуттів як задоволення і страждання. До першого людина завжди прагне, а другого намагається уникнути. Вільна реалізація особистих інтересів – це найвище благо та завдання діяльності держави. Всі незручності, які випливають з наявності держави для свободи індивідів, мають бути мінімізовані. Держава не повинна втручатися в економічні процеси, стримувати економічну діяльність громадян. «Загального блага», вважав Бентам, можна досягти за умов представницької демократії, в якій законодавча влада є вищою владою, вона контролює уряд та інші виконавчі органи і, в свою чергу, звітує перед своїми виборцями. Бентам був одним з найвпливовіших мислителів свого часу в Європі та консультував уряди багатьох країн.
Значні заслуги у розвитку політичних ідей належать німецьким мислителям Іммануілу Канту (1724 – 1804 рр.) та Георгу Вільгельму Фрідріху Гегелю (1770 – 1831 рр.).

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Іммануїл Кант

Іммануїл Кант зробив великий внесок у розробку таких проблем, як держава і право, особа і мораль, закони і політика. Він заклав основи сучасної концепції правової держави. Держава, за Кантом, – це об’єднання багатьох людей, підпорядкованих діючим законам. Держава діє трьома способами: видає закони, здійснює виконавчу та судову діяльність. На цьому ґрунтується функціональний розподіл органів влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки. В теорії Канта робиться спроба поєднання ліберальної, радикально-демократичної та авторитарної лінії розвитку політичної думки. По-перше, він вважав, що центральним інститутом публічного права є прерогатива народу брати участь у встановленні правопорядку шляхом прийняття Конституції. По-друге, замість «рівноваги» влад Кант висуває принцип їх координації та взаємодоповнення, при якому законодавча влада зберігає певний пріоритет над владою виконавчою. З цієї позиції Кант проводить чітке розмежування деспотичних і республіканських форм правління. Деспотичним правлінням, на його думку, може бути і абсолютна монархія, і демократія, якщо в обох випадках суб’єкти влади (монарх або народ) одночасно створюють закони та самі їх виконують. Республіканським правлінням може бути конституційна монархія, якщо в ній виконавча влада відділена від законодавчої.
Центральне місце в політичному вченні Канта посідає людина, яка виступає, з одного боку, як емпірична істота, що підпорядковується причинному закону і не може бути вільною. З іншого боку, – людина, як «річ у собі» цілком вільна і діє згідно з законом свободи – категоричним імперативом.
На думку Канта, головна мета людства – це розвиток і здійснення свободи, громадянської рівності та справедливості, створення громадянського суспільства, тобто досягнення всезагального правового громадянського стану. Мета громадянського суспільства – це щастя громадян, а мета держави – торжество ідей права.

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Георг Вільгельм Фрідріх Гегель

Особливе місце в історії світової політичної думки належить Георгу Вільгельму Фрідріху Гегелю (1770 – 1831 рр.), який створив завершену систему діалектичного способу мислення. Гегель мав власне оригінальне бачення особистості, громадянського суспільства, держави, міжнародних відносин. Він вважав, що головна мета історії – це еволюція свободи особистості у громадянському суспільстві і внаслідок цього вона поділяється на декілька етапів. Перший етап історії – давньосхідний, коли народи знали, що свобода належить єдиній людині. Другий етап – давньогрецький і давньоримський, коли народи знали, що свобода належить групі людей. І, зрештою, сучасний етап, коли народ знає, що свобода належить усім.
Гегель досліджував два головних поняття – громадянське суспільство та держава. Громадянське суспільство, на думку Гегеля, – це сукупність формально рівних індивідів, приватновласницькі інтереси яких тісно переплетені між собою. Воно складається з вільних індивідів, котрі взаємодіють між собою у процесі реалізації власних потреб та інтересів переважно у сфері суспільно-економічної діяльності. Громадянське суспільство є сферою реалізації приватних інтересів окремої особи. Воно внутрішньо диференційоване за станами: землевласники, фабриканти, торгівці, дворяни, ремісники, селяни, чиновники тощо. Індивід трансформує свій приватний економічний інтерес у політичний лише як член того чи іншого стану.
Політичні аспекти діяльності належать державі. Держава, на думку Гегеля, – вінець розвитку моральності, серцевина сім’ї і громадянського суспільства. Вона забезпечує реалізацію прав і свобод громадян завдяки загальнообов’язковим, об’єктивним і розумним законам та власним інституціям. Держава як ціле складається з трьох влад: законодавчої, урядової і влади монарха. Громадянське суспільство відображає свої інтереси в державі через законодавчі органи (двопалатний парламент). Верхня палата парламенту є спадковою, а нижня палата формується за виборами депутатів від громад, товариств та інших організацій, які направляють свого найдостойнішого делегата, відібраного шляхом внутрішнього відбору. Таким чином, концепція Гегеля є теорією конституційного етатизму, яка побудована на засадах панування держави над особою і суспільством.
Поряд з політичними ідеями, які обґрунтовують виникнення та утвердження капіталістичних відносин (лібералізм) або відстоюють старі суспільні порядки (консерватизм), у XVІ – XVIII ст. у Західній Європі розвивався напрямок суспільно-політичної думки, представники якого у своїх працях повністю заперечували як старий (феодальний) так і новий (буржуазний) соціально-політичний лад, виступаючи захисниками інтересів пригнічених народних низів.
У таких творах обґрунтовувалася необхідність принципово нового суспільного порядку, який базувався на рівності усіх членів суспільства, колективній власності, обов’язковій праці та суспільному самоврядуванні. Цей суспільний устрій отримав назву утопічного соціалізму. Його найвідомішими представниками є англієць Томас Мор (1478 – 1535 рр.), італієць Томмазо Кампанела (1568 – 1639 рр.), французи Жан Мельє (1664 – 1729 рр.), Анрі де Сен-Сімон (1760 – 1825 рр.), Шарль Фур’є (1772 – 1837 рр.) та англієць Роберт Оуен (1771 – 1858 рр.).
У творах соціалістів-утопістів майбутнє суспільство пов’язується із народовладдям, із широкою участю трудящих в управлінні суспільними справами. Наприклад, в ідеальній державі, яка була описана Т. Мором у книзі «Утопія», усі посадові особи обираються народом, діють в інтересах народу та звітують перед ним.

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Томмазо Кампанела

На чолі Міста Сонця – ідеальної республіки, що була сконструйована Т. Кампанелою у його однойменній книзі – стоїть колегія вчених, а головний правитель – наймудріший та всезнаючий первосвященик Сонце, який має всі необхідні для управління знання та знайомий з усіма видами практичної діяльності. Т. Кампанела одним з перших висунув ідею щодо можливості наукового управління суспільством. І Т. Мор, і Т. Кампанела пропагували ідеї соціальної рівності, братерства, взаємодопомоги, які, на їх думку, можливі тільки в умовах суспільної власності.
Утопічний соціалізм Сен-Симона, Фур’є та Оуена відрізнявся від ранніх утопічних ідей тим, що критикував існуючий буржуазний лад і стверджував, що у майбутньому політичне правління людьми має перетворитися у розпорядження речами та керівництво процесами виробництва. Великі соціалісти-утопісти висунули цілий ряд важливих ідей: про закономірності та протиріччя суспільного та історичного прогресу, про працю, як першу життєву потребу людини та необхідність трудового виховання. Соціалісти-утопісти вважали, що майбутня держава втратить насильницький характер, а головний зміст влади становитиме організація виробництва та споживання, розвиток науки й культури.
Законним спадкоємцем та продовжувачем революційно-демократичних і соціалістичних традицій західноєвропейської соціально-політичної думки Нового часу стало вчення К. Маркса (1818 – 1883 рр.) – марксизм.

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Карл Маркс

Марксизм – не просте продовження попередніх соціально-політичних ідей. Він являє собою спробу дати відповіді на нові питання, які поставив хід історії у першій половині ХІХ ст. Найважливішим з них було питання про шляхи утвердження ідеалу вільної особистості, який був проголошений ще епохою Просвітництва.
Марксистська політична концепція містила такі основні положення: держава існувала не завжди, її виникнення пояснюється поступовим розподілом праці, появою додаткового продукту та привласненням засобів виробництва, що привело до появи соціально антагоністичних класів. Держава стала знаряддям панівного класу, що використовується для пригноблення інших класів. К. Маркс та Ф. Енгельс з класових позицій підходили до сутності політичної влади, визначаючи її так: «політична влада у власному розумінні слова – це організоване насильство одного класу для придушування іншого» (К. Маркс, Ф. Энгельс, Соч. 2-е изд., т. 4, с. 477).
Для утримання влади держава використовує армію, поліцію, бюрократію. Непримиренність антагоністичних класів неминуче призводить до класової боротьби. Рушійна сила революційного процесу – пригноблені народні маси, в ХІХ ст. – пролетаріат. Виборюючи свободу для себе, він тим самим добивається свободи для всього суспільства. Революційне насильство неминуче, воно є необхідною умовою переходу до нового суспільного ладу. Для здійснення революційного насильства щодо буржуазії пролетаріат встановлює свою диктатуру – диктатуру пролетаріату. Вона потрібна на перехідному етапі (від капіталізму до соціалізму). Після зникнення антагоністичних класів держава відімре і встановиться самоврядування народу.
Отже, головним у марксистському аналізі політики як суспільного явища виступає положення про класову боротьбу як боротьбу політичну, спрямовану на завоювання та утримання влади. Раніше буржуазні мислителі та соціалісти-утопісти також знали про існування класової боротьби, але вони не розглядали боротьбу класів як рушійну силу історії.
Марксистська теорія мала і має прихильників в усіх країнах світу, які неодноразово намагались втілити її в життя. Керуючись цією теорією, російські більшовики захопили владу в 1917 році, утримували її протягом багатьох десятиріч, нав’язували свій «досвід» іншим країнам. Проте крах тоталітарного режиму в СРСР в 90-х роках ХХ ст. потягнув за собою кризу марксизму.
Таким чином, у творах західноєвропейських мислителів епохи Відродження та Нового часу закладені засади та розроблені найважливіші положення політичної науки.

2.4   Історія розвитку політичної думки в Україні
Політичні ідеї та теорії, які створювалися видатними політичними діячами та мислителями України, тісно пов’язані з її історією, віддзеркалюють політичні процеси та їх тенденції. Політична думка в Україні формувалась як на вітчизняному досвіді, так і на використанні здобутків західноєвропейських дослідників. Тому історія політичної думки в Україні відображає реальну боротьбу різних суспільних сил, зіткнення різноманітних культурних впливів.
Намагання прогресивної вітчизняної спільноти глибоко проникнути в сутність проблем колективного існування й національного утворення стає головним завданням української політичної думки. Дослідження національної соціально-політичної думки починають з того часу, коли вона знаходить своє відображення в писемній літературі. Це був період Київської Русі – першого державного утворення на українській етнічній території.
Виникнення Київської Русі – однієї з наймогутніших держав світу в період раннього Середньовіччя – явище великого історичного значення. Воно сприяло об’єднанню східних слов’ян у єдиний державний організм, подоланню залишків старого родового устрою слов’янських племен, утвердженню нового, прогресивнішого на той час економічного ладу, що значно прискорило економічний і культурний розвиток давньослов’янської держави.
Величезне значення для зміцнення феодального ладу, посилення Київської держави та княжої влади мало прийняття у 988 р. християнства. Воно зіграло важливу роль у політичному об’єднанні східних слов’ян усіх удільних князівств навколо Києва. Християнство залучило давньослов’янську державу до політичного та культурного життя європейських народів, сприяло розвитку писемності та освіти.
Разом з християнським вченням у Київську Русь почали проникати нові політичні ідеї й поняття, за допомогою яких усвідомлювались актуальні питання суспільного життя. Предметом політичних міркувань були такі проблеми, як походження держави, правомірність панування правлячої династії, шляхи укріплення княжої влади.
До пам’ятників літератури Київської Русі, в яких відображена актуальна для того часу політична проблематика, відносяться «Слово про закон і благодать київського митрополита Іларіона» (1049 р.), «Ізборник Святослава» (1073 – 1076 рр.), літопис «Повість временних літ» (1113 р.), «Повчання князя Владимира Мономаха своїм дітям» (1121 р.), «Руська правда» (XI ст.), поема «Слово о полку Ігоревім» (1187 р.), «Молєніє Даніїла Заточника» (1229 р.) та ін. Головні ідеї цих творів: рівноправність руського народу з іншими європейськими народами; єдність руської землі; захист підлеглих від порушень законів всередині країни; необхідність суспільного примирення, загальної згоди, «братолюбства» тощо.
У системі політичних поглядів важливе місце відводиться представницьким органам влади. В Київській Русі функціонували князівська дума, боярська дума, феодальні з’їзди, собори. На князівську владу помітно впливало віче. Воно було верховним органом влади міст і земель, вирішувало питання війни і миру, фінансів, обговорювало закони. Таким чином, існування віче, незважаючи на авторитет і суспільну вагу князя, обмежувало князівську владу, робило його інститутом, що оберігав інтереси суспільства, свідчило про елементи демократизму політичної влади.
Найвищого розквіту Давньослов’янська держава досягла в ХІ ст. за часів князювання Ярослава Мудрого, але після його смерті почалося дроблення держави, і у другій половині ХІІ ст. вона розпалася на окремі князівства і землі. В цей час на території Київської Русі розпочинається формування трьох народностей: на північному сході – російської, яка одержала назву Велика Русь, на південному заході – української, яка одержала назву Мала Русь, або Україна (назва «Україна» зустрічається у писемних джерелах з 1187 р.), на заході формувалась білоруська народність з назвою Біла Русь. Найбільша заслуга великого князя київського перед нащадками, за що вони й прозвали його Мудрим, – це законотворча діяльність як автора Короткої редакції «Руської правди», або «Правди Ярослава», збірника норм давньоруського права, за яким нормувалося життя тогочасного суспільства.
Київська держава, поклавши початок державотворенню і поширивши ідеї державності, дала стимул для формування нових політичних і культурних центрів. Галицька земля стала удільним князівством наприкінці IX ст., а після занепаду Київської Русі продовжувала і розвивала її державницькі та духовні традиції протягом 150 років. Князь Роман Мстиславович створив єдине Галицько-Волинське князівство, піклувався про єднання і авторитет своїх земель, підтримував дружні стосунки з Візантією. Його син Данило Галицький продовжував батьківські зусилля з консолідації руських земель. Але саме тоді на Сході Європи з’явилась нова руйнівна сила, яка змітала все на своєму шляху, – монгольські орди.
У ХІІI – ХVІ ст. українські землі були роз’єднані і грабувалися – спочатку татаро-монгольською навалою, а потім Литвою, Польщею, Угорщиною, Молдавією, турками, кримськими татарами. Кінець XVI ст. ознаменувався в Україні зростанням селянсько-козацьких повстань проти іноземних феодалів-поневолювачів та українських поміщиків. Намагаючись збити хвилю народного протесту проти соціального та національного гніту, верхівка українських і білоруських феодалів пішла на змову з правлячими колами Польщі й Ватиканом, уклавши унію православної церкви в межах Речі Посполитої з папським престолом (Брестська церковна унія, 1596 р.). Водночас на захист православних активно виступили К. Острозький (1526 – 1608 рр.), Г. Балабан (1530 – 1607 рр.), М. Копистенський (кінець XVI – поч. XVII ст.) та інші політичні й церковні діячі, які надали дихання особливому жанру політичної ідеології – полемічній літературі.
Одним з найяскравіших представників цього напрямку літературно-політичної творчості став І. Вишенський (1550 – 1620 рр.). Він закликав до боротьби з тиранією, пропагував природну рівність людей, колективізм; бачив головне призначення влади, яка належить Богові, а не царям, у ствердженні законності та справедливості. Українські полемісти виступали з ідеями гуманізму і демократії, критикували феодально-кріпосницьку дійсність, всі форми гноблення, засуджували деспотичне управління, Ватикан і католицьке папство.
Збагачували богословську політичну думку XVI – XVII ст. численні православні братства і братські школи, які до того ж дали практичні зразки організації громад на засадах рівності, свободи і братерства. Згодом з них постали колегії, академії, тобто центри розвитку національної культури, освіти і науки.
До цього періоду відноситься видатна пам’ятка української культури XVІ ст. «Пересопницьке Євангеліє. Ця рукопис у наш час стала четвертим (після гімну, герба, прапора) символом країни. На оригінал Пересопницького Євангеліє у 1991 р. поклав руку перший президент назалежної України Леонід Кравчук. З того часу стало традицією, що президенти нашої країни присягають на вірність її народу на Пересопницькому Євангеліє, як і на Конституції України.
Великий внесок у розвиток політичної думки в Україні XVII – XVIII ст. зробили вчені Києво-Могилянської Академії. Вже у трактатах П. Могили (1597 – 1647 рр.) – засновника Академії – є підходи до концепції власної української державності, незалежності від Польщі та від Росії. В питаннях політичного устрою П. Могила дотримувався ідей про ідеального монарха, «філософа на троні», який сприяє просвіті, турбується про добробут громадян, поліпшує закони і має добрі відносини з сусідніми державами. Закон і право П. Могила підносив вище за будь-яку земну владу, і царську, і церковну, кажучи, що вона є не лише дар Божий, а й сам Бог, котрий його дав.
Філософ, письменник, церковний і громадський діяч, один з ректорів Академії Феофан Прокопович (1681 – 1736 рр.), був знайомий з працями тогочасних європейських філософів і першим почав пропагувати в академії філософію Декарта, Локка, Бекона, Спінози, Гоббса, які закликали йти до осягнення істини шляхом знань. Враховуючи погляди західноєвропейських мислителів на проблеми держави і права, ґрунтуючись на теорії природного права і суспільного договору, Ф. Прокопович створив теорію державного абсолютизму, згідно з якою просвічений монарх є верховним носієм державної влади і спрямовує свою діяльність на загальну користь. Це сприяло утвердженню пріоритету світського начала, науки, що спирались на авторитет сильної і просвіченої державної влади заради «всенародної користі».
До середини ХVІІ ст. влада в країні належала польському королю, а потім російському царю. Боротьба українського народу проти соціального гноблення, колонізації та окатоличення вилилась у хвилю повстань і призвела до утворення Запорізької Січі, яку історики називають християнсько-демократичною республікою з чіткою структурою громадських інститутів і військовою організацією на чолі з гетьманом.
Українське національне відродження продовжувалось у XVIII ст. Особливе місце в духовному житті цього періоду належить таким просвітителям, як Г. Сковорода (1722 – 1794 рр.), Я. Козельський (1729 – 1795 рр.), В. Каразін (1773 – 1842 рр.) та ін.

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Григорій Сковорода

Український просвітитель, гуманіст Г. Сковорода викладав свої соціально-політичні погляди у філософських творах, перекладах, численних поезіях, особливо у збірнику «Сад Божественних пісень». Центральною у творчості Сковороди є проблема людини, її природа, щастя, самопізнання, рівність і свобода. Свою головну мету він вбачав у тому, щоб розбудити народ, допомогти йому усвідомити себе як активну творчу силу в суспільстві. Г. Сковорода мріяв про справедливе суспільство, шлях до якого, на його думку, пролягає через освіту і моральне вдосконалення людини. Свій соціальний ідеал він бачив у суспільстві, формою правління якого буде республіка, заснована на справедливості, рівності, дружбі, де кожна людина зможе трудитися і приносити користь собі і суспільству. Таким чином, його уявлення про майбутні форми суспільного устрою, хоча й теологічні за формою, за своїм змістом були демократичними й патріотичними, оскільки в рівному володінні всіх членів суспільства всіма благами Г. Сковорода вбачав основу суспільства, у праці – суспільний добробут, у республіці – найрозсудливіший політичний устрій, у поширенні освіти серед народу – умову його духовного розвитку.
До демократичного напрямку суспільно-політичної думки належав також філософ і просвітитель Я. Козельський. Він одним з перших відійшов від ідеї «просвіченого абсолютизму», теоретично обґрунтував право пригнічених на революційний опір. Ідеал Козельського – суспільство рівних трудівників, у якому кожна людина має рівне з усіма іншими людьми право на власність.
Неодноразово піддавався репресіям з боку царського уряду відомий вчений і громадський діяч, засновник Харківського університету В. Каразін, особливо за ліберально-демократичні проекти перебудови державного управління, створення на базі імперії конституційної монархії, за заклики до скасування кріпацтва, ідею формування української територіальної економіки тощо.
Розпад феодально-кріпосницької системи, який почався ще в попередні роки, перейшов у першій чверті XIX ст. у тривалу кризу, що загострювалася з кожним десятиріччям. Після придушення повстання декабристів (1825 р.) була встановлена жорстка військово-поліцейська диктатура. Невдоволення зростаючим соціальним гнітом охоплювало дедалі ширші маси населення. Зростаючий селянський антифеодальний рух дав поштовх подальшому розвитку політичної думки серед передової інтелігенції.
У грудні 1845 – січні 1846 рр. у Києві утворилася таємна політична організація Кирило-Мефодіївське товариство. Засновниками його були М. Гулак (1822 – 1899 рр.), М. Костомаров (1817 – 1885 рр.), П. Куліш (1819 – 1897 рр.), В. Бєлозерський (1825 – 1899 рр.) та ін. Політична програма товариства викладена: в «Книгах буття українського народу», «Статуті Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія» тощо. Своїм завданням члени товариства вважали: ліквідацію самодержавства, скасування станів і кріпацтва; визволення та об’єднання слов’ян у федеративну республіку з парламентським ладом, з наданням кожному народові автономії; запровадження загальної освіти народів тощо. Вища законодавча влада передавалася двопалатному парламенту, виконавча – президенту. Реалізацію своєї програми товариство планувало виключно мирним шляхом – здійсненням реформ. Своєю активною пропагандою ідей слов’янської єдності та прагненням до створення демократичної федерації кирило-мефодіївці сприяли утвердженню патріотичної та інтернаціональної свідомості народів.
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Михайло Грушевський

Історик, громадський і державний діяч М. Грушевський, перу якого належить близько двох тисяч праць з історії, соціології, літератури, етнографії, увійшов у вітчизняну історію як автор фундаментальної «Історії України-Русі». Створена ним цілісна концепція українського історичного процесу увібрала в себе кращі здобутки сучасної йому світової української науки. М. Грушевський вважав, що вся історія українського народу – це розбуджена енергія національного самозбереження перед небезпекою національної загибелі. На такому історичному ґрунті з’являються ідеали українського народу: свободи, рівності та «народний ідеал справедливості» або автономії. Сутність автономії М. Грушевський визначає як «право жити за своїми законами».
У його статті «Якої автономії і федерації хоче Україна?» визначені такі умови автономії для України: створення «української території», яка повинна самостійно розв’язувати всі питання економічного, політичного і культурного розвитку; створення власної армії, свого законодавства, суду, адміністрації. Тільки в деяких справах, спільних з Російською федерацією, Україна зобов’язується виконувати постанови спільного уряду, в якому братимуть участь представники України у пропорційній кількості щодо її населення і населення всієї Росії. Федерацію М. Грушевський розуміє як союзну державу, яка має суверенітет.
В середині 1917 р. після лютневої буржуазно-демократичної революції М. Грушевський повертається до Києва й очолює Центральну Раду. Із розвитком політичних подій його погляди трансформуються. Він, особливо після прийняття IV Універсалу, виступає за незалежність України, її повний державний суверенітет, за встановлення справедливого демократичного ладу. На його думку, влада у державі має належати особам, обраним народом на демократичних засадах, працювати для народу, спиратися на волю його більшості.
Український консервативний напрямок був представлений професорами В. Липинським (1882 – 1931 рр.), С. Томашівським (1875 – 1930 рр.), В. Кучабським (1895 – 1945 рр.). Головний його зміст – збереження традиційних форм державного управління і життєдіяльності суспільства, визнання провідної ролі держави у суспільно-політичному житті та ролі політичної еліти у державотворчому процесі.
У своїх працях В. Липинський сформулював політичну доктрину української монархічної державності: 1) політичним ідеалом для України є спадкова монархія на чолі з гетьманом, в якому втілюється українська національна ідея; 2) республіканський парламент, демократія є непридатними для України; 3) найбільш придатним політичним режимом для України є класократія, що являє собою режим влади, який реалізується активною меншістю – аристократією (найкращі представники від купецьких, робітничих, селянських, учительських та ін. рад). В. Липинський двічі за життя змінював свої погляди, один раз у бік демократії (перед першою світовою війною), вдруге, – до конституційної монархії (наприкінці життя). Незмінною, творчою, консолідуючою у концепції В. Липинського є думка: «...ніхто не збудує державу, коли самі не збудуємо, і ніхто за нас не зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо бути».
Національно-державницький напрямок в українській політичній думці представлений ідеями С. Дністрянського (1870 – 1935 рр.), С. Рудницького (1877 – 1937 рр.), В. Старосольського (1878 – 1942 рр.), О. Ейхельмана (1854 – 1943 рр.). Базовими для цього напряму були такі засади: обґрунтування права українського народу на автономію і державну незалежність, ідея демократичного політичного режиму і республіканської форми правління.
Український правознавець, політолог і політичний діяч С. Дністрянський у праці «Україна й мирова конференція» (1919 р.) не лише глибоко обґрунтував право України на самостійну державу, а й гостро засудив більшовицький режим, який «хоче на розвалинах особистої свободи та рівності замість справжньої демократії запровадити владу одного класу». У 1920 р. він підготував для ЗУНР (Західно – української народної республіки) проект її конституції, яка мала стати основним законом Республіки. В основу проекту було покладено принцип свободи, в тому числі й політичної. С. Дністрянський, згідно з розробленою ним конституцією, уявляв собі майбутню українську державу як народну республіку, влада в якій належить народові та обраним ним органам і поділяється на законодавчу, виконавчу і судову.
На початку ХХ ст. в Україні посилюється суспільно-політичний рух. Виникають політичні партії та рухи, які об’єднували різні прошарки суспільства. Багато політичних партій і рухів ставили за мету побудову суверенної України. Погляди прогресивної інтелігенції та політичних діячів різнилися у підходах до вирішення соціально-економічних і політичних проблем. В Україні почали формуватися різні ідейно-політичні течії. Серед них найбільш впливовими були: націоналістична, соціалістична і комуністична.
Український націоналізм, як ідейно-теоретична течія у революційному русі, розвивався поряд з соціалістичним рухом. У 1900 р. у м. Харкові було створено першу національну партію в Україні – Революційну українську партію (РУП), до якої входили вільні громади восьми міст. Засновниками партії були: Д. Антонович, М. Русов, Н. Порш, С. Петлюра, В. Винниченко. Це була національна революційно-демократична організація, яка ставила за мету створення шляхом революції самостійної демократичної держави як автономної частини демократичної Росії і побудову в ній соціалістичного суспільства, на зразок західних соціал-демократій. Національна ідея в ідеології партії була переважаючою. Це знайшло відбиття в програмному документі партії – «Самостійна Україна». Автором цього документу був харківський адвокат М. Міхновський (1873 – 1924 рр.).
Теоретиком українського націоналізму був український публіцист і громадський діяч Д. Донцов (1883 – 1973 рр.). Свої ідеї щодо української нації та її держави він виклав у своїх творах «Історія розвитку української державної ідеї» (1917 р.), «Підстави нашої політики» (1921 р.), «Націоналізм» (1926 р.) та ін. Свою творчість він почав із заперечення традиційного українського націоналізму XIX ст., назвавши його за федералістичні, автономістичні мрії хуторянством. Основна проблема для Д. Донцова – як перетворити поневолену націю у націю господарів, володарів своєї ж країни. Критично оцінюючи невдачі національної революції та національно-визвольного руху, він звернув особливу увагу на проблему формування національної політичної. Поняття політичної волі, волі до влади, займає центральне місце в концепції Д. Донцова. Спираючись на ідеї Макіавеллі, він вважав, що прояви політичної волі – самолюбство, ненависть, любов, прагнення. Саме вони є головною рушійною силою в житті людини і народу. Експансія і фанатизм в ім’я зміцнення нації, на думку Д. Донцова, є моральним. Він відкидав ідею самовизначення всіх націй, які живуть в Україні, відкидав ідею федерації, а за найкраще для України вважав авторитарну систему влади. Політична система майбутньої держави мала засновуватися на владі однієї націоналістичної партії на чолі з вождем.
Видатним представником соціалістичного світогляду в українській політичній думці був письменник і політичний діяч, член та заступник голови Центральної Ради, перший голова Генерального Секретаріату уряду України, Голова Директорії В. Винниченко (1880 – 1951 рр.).

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Володимир Винниченко

Значний політичний інтерес становлять його твори «Відродження нації» (1920 р.) та «Заповіт борцям за визволення» (1949 р.). Він вважав, що відродження української нації можливе лише у поєднанні соціального і національного визволення українського народу, у встановленні режиму національної української влади. Надаючи перевагу соціальній політиці, він водночас критикував націоналістів, які вважали національне визволення метою революції, нехтуючи вирішенням соціальних проблем. В. Винниченко був прибічником ідеї створення української національної держави, але спочатку схилявся до того, щоб Україна набула статусу культурно-національної автономії у складі Російської федеративної республіки, і лише згодом, в еміграції дійшов висновку про необхідність утворення самостійної української державності. Що ж до організації політичної влади у майбутній державі, то В. Винниченко був категоричним: «цілковите радикальне знищення будь-якого національного і політичного поневолення, самостійність України і демократія».
Комуністичні погляди в українській політичній думці уособлювали ідеологи комуністичної партії. У 20-х рр. ХХ ст. була розроблена концепція коренізації (українізації), яка передбачала висунення на керівні посади представників корінної національності, організацію сітки україномовних шкіл, видання газет і книг переважно українською мовою. Така українізація була припинена на початку 30-х рр. ХХ ст. Сталінізм поклав край різноманітності течій у розвитку політичної думки. У країні пригнічувалась нестандартна, творча думка, а роль єдиного генератора соціально-політичних ідей привласнив собі Й.В. Сталін (1878 – 1953 рр.). Він висунув ряд політичних постулатів, наприклад, щодо загострення класової боротьби у процесі розбудови соціалізму, перехід до комунізму в окремо взятій країні, зосередження влади в руках виконавчого апарату держави.
Україна, як і інші республіки СРСР, не мала державної незалежності, та знаходилась під владою московського центру. Тільки після другої світової війни Україна повернула собі національну цілісність.
Післясталінський період до середини 80-х рр. ХХ ст. був відзначений політичним доктринерством, ідеологічним догматизмом, невмінням та небажанням радянських керівників враховувати вітчизняний та іноземний досвід політичної культури. Але в країні і в цей період зберігалося тверезе критичне мислення, яке уособлював дисидентський рух.
Після 1991 р., коли Україна стала незалежною, й дотепер аналізом вітчизняної соціально-економічної та політичної ситуації займаються українські фахівці усіх напрямків суспільствознавства, політичні лідери і діячі. Національна школа політології активно розвивається. В країні працюють Українська академія політичних наук, Українська асоціація політичних наук, Асоціація політологів Слобожанщини, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень, Центр економічних і політичних досліджень ім. Розумкова, Національний інститут стратегічних досліджень та ін. Переглядаються концепції минулого та збагачуються сучасним досвідом, створюється теоретична база для виникнення нових напрямів політичної науки. В умовах сьогодення, спираючись на здобутки світової та національної політичної думки, українські політологи зосереджують увагу на розвитку фундаментальних положень політології щодо політики і політичного життя; політичної влади, її ознак і функцій; політичної системи та політичних інститутів; політичних партій і громадських організацій; політичних конфліктів та стабільності суспільства.

2.5   Основні напрямки розвитку політичної думки у Новітній час
На початку ХХ ст. у світі виникла нова політична реальність, яка характеризувалася змінами у механізмах і способах організації політичного процесу. Вона пов’язана з розвитком індустріального суспільства, діяльністю масових політичних партій, які борються за владу і вплив на виборців; розвитком засобів масової інформації та комунікації, здатних значною мірою впливати на громадську свідомість; потребою перебудови традиційних відносин панування/підпорядкування у суспільстві.
ХХ ст. багате на політичні події. Революції, світові війни та їх наслідки, утвердження тоталітарних режимів, демократизація громадського життя, господарське взаємопроникнення розвинених держав, зростаючі фінансове переплетіння і політична взаємодія, призвели до того, що класичні політичні теорії стають все більш неефективними. В останню чверть ХХ ст. розвинуті індустріальні країни Західної Європи, Північної Америки, Японія, Австралія та ін. вступили у фазу постіндустріального розвитку, створили основи постіндустріального, інформаційного суспільства. Це вимагало по-новому подивитися на державу і політику, перейти від аналізу формальної структури влади до досліджень її реальної організації, виявити її приховані структури, мотиви і підвалини. Фундамент нової реалістичної політичної науки було закладено у концептуальних побудовах Г. Моски (1858 – 1941 рр.), В. Парето (1848 – 1923 рр.), М. Вебера (1864 – 1920 рр.), Р. Міхельса (1876 – 1936 рр.), які значною мірою визначили загальний напрямок по досліджень сфери політики у ХХ ст.
Італійський соціолог і політолог Г. Моска увійшов в історію політичної науки як фундатор теорії еліт. Автор низки творів, зокрема «Теорія урядів і парламентська система», «Сучасні конституції», «Основи політичної науки», «Історія політичних доктрин» та ін., Г. Моска став автором ідеї нового політичного класу. Цей новий клас, на його думку, є правлячим, він бере на себе управляння суспільством, монополізує владу, а тому користується у суспільстві певними привілеями. Функціонування демократії, вважає Г. Моска, є неможливим без координації та організації її з боку правлячого класу. За умов парламентаризму цей процес відділення керуючої меншості відбувається з допомогою механізму виборів до політичних установ. Тобто демократія в чистому вигляді (як правління народу), на його думку, взагалі є міфом, який не має нічого спільного з реальною політичною дійсністю.
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Вильфредо Парето
Італійський соціолог, економіст, політичний мислитель В. Парето в своїй основній праці «Трактат із загальної соціології» сформулював власну соціологічну систему, яка розглядала суспільство, взяте в цілому, як певну систему, що перебуває у стані постійно порушуваної та відновлюваної рівноваги. Процес коливання системи (вихід з рівноваги й повернення до неї) утворює соціальний цикл, хід якого визначає «циркуляція еліт». В. Парето визначив еліту як клас, що складається з людей, найбільш продуктивних і здібних у галузі своєї діяльності. На його думку, у суспільстві можна виділити еліту, яка прямо або опосередковано бере участь у керівництві («правляча еліта»), а також ту, що не бере в ньому участі, а діє в художній, науковій або виробничих сферах («неправляча еліта»). Суть суспільних процесів полягає в постійному русі від низів до еліти і з еліти до низів. Кожна еліта має свій стиль панування. Інстинкт комбінацій зумовлює використання переконань, компромісів (тип еліти – «лиси»). Інстинкт постійних агрегатів передбачає авторитарний стиль панування, насильство (тип еліти – «леви»). Неспроможні до управління суспільством еліти поступаються іншим елітам, ті, в свою чергу, наступним. Отже, процес циркуляції еліт відбиває глибокі суспільні процеси, коли правлячі еліти не в змозі вирішувати політичні та соціально-економічні проблеми, що виникають у ході суспільного розвитку.
Таким чином, італійські вчені Г. Моска і В. Парето були впевнені, що політична стабільність неможлива без оновлення правлячої меншості, а тому консервація еліти є початком застою і виродження.

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Макс Вебер

Наукові праці німецького політичного філософа, соціолога, історика Макса Вебера значною мірою вплинули на формування сучасної парадигми політичної науки. Він перший з європейських учених усвідомив фундаментальність феномена влади та вторинність державно-правових інституцій, відмовився від суто юридичного уявлення щодо влади. М. Вебер аналізує систему і соціальні функції політичної влади, сутність політики. Політику він вбачає як прагнення участі у владі або здійснення впливу на розподіл влади чи то між державами, чи всередині держави, чи між групами людей, які вона в собі містить. Держава, за М. Вебером, є відношенням панування людей над людьми, що спирається на легітимне (суспільно визнане) насильство як засіб. Поняття «легітимність» у його розумінні означає сукупність цінностей і правил, які дають можливість досягнути згоди у владних структурах. Згідно з підставами, на яких здійснюється панування, учений виділяє три типи легітимного панування.
Перший тип – це традиційне панування, яке ґрунтується на переконливості у святості традицій, законності репрезентованих ними органів, на пануванні авторитету володаря. Другий тип – раціонально-легальне панування – досягається шляхом дотримання законності, розумних правил і норм. Для забезпечення такого типу панування необхідний професійний апарат (бюрократія). Третій тип – харизматичне панування, яке передбачає безумовну та ірраціональну віру в надприродні якості лідера, довіру до встановленого ним порядку. Структура панування подана так: панівна меншість (еліта); апарат управління (функціонери); підпорядковані пануванню маси.
М. Вебер переглянув ідеї класичної демократії. Він запропонував теорію плебісцитарної демократії, згідно з якою харизматичний лідер, вибраний плебісцитарним шляхом (пряме голосування всього народу), має доповнити недостатню легітимізуючу силу парламентарної демократії. Демократична система, на його думку, може бути легітимізованою через комбінацію кількох систем відносин панування/підпорядкування: професійний апарат управління (формально-раціональний засіб реалізації влади); плебісцитарний вождь (який визначає політичний курс і його підтримують маси); парламент (критично-контрольна інстанція традиційного типу). М. Вебер аналізував і форми демократії без вождя, метою яких має стати зведення до мінімуму панування людини над людиною завдяки створенню системи раціонального представництва інтересів, механізмів колегіальності та розподілу влади.
Отже, теоретична спадщина М. Вебера (поняття типів панування, раціональної бюрократії, плебісцитарної демократії, харизматичного лідерства) стала парадигмальними основами сучасних політологічних студій, а його праці лишаються теоретико-методологічною домінантою політології ХХ – XXI ст.
Німецький соціолог і політичний мислитель Р. Міхельс (1876 – 1936 рр.) у своєму головному творі «До соціології партійності в сучасній демократії» на прикладі німецької соціал-демократії досліджував «олігархічні тенденції у груповому житті». Він поєднав і довів до логічного завершення ідеї, накреслені теорією еліт Г. Моски і В. Парето та теорією типів панування М. Вебера. Він дійшов висновку щодо утопічного характеру демократії як народовладдя й стверджував, що сама структура кожного організованого суспільства викликає необхідність в існуванні еліти. Партійна демократія готує вибори, формулює програми та управляє фінансами. Для виконання цих функцій, зазначав Р. Міхельс, необхідно мати спеціальну освіту, професійну підготовку. Це призводило до відкидання демократії та встановлення влади еліти, вождів або політичної олігархії. Еліту Р. Міхельс кваліфікує як касту, а масу – як «демократичну декорацію». На його думку, природа організації така, що вона наділяє владою і привілеями лідерів, водночас, даючи їм можливість не бути контрольованими й відповідальними перед членами організації. За будь-якої демократії головні рішення приймає переважно олігархія. Але її гарантом може бути суперництво олігархій. Таким чином, Р. Міхельс відзначав, що тяжіння до олігархії, коли правляча меншість намагається зберегти владу і посилити свої позиції, є історичною необхідністю, «залізним законом» історії, від якого нездатні були ухилитися навіть найбільш демократичні держави та найбільш прогресивні політичні партії.
Перетворення політичної науки в університетську, академічну дисципліну відбулося у Західній Європі і США на початку ХХ ст. Будучи тісно пов’язаною з правом і розвиваючись в руслі позитивізму, вона претендувала на статус «точної» (поряд з природознавчими) науки. Політологія концентрувала увагу на формальних інститутах політичної системи: державі, партіях, профспілках, зовнішній політиці. Тому інституціональний метод став головним для західної та світової політичної науки. Разом з тим виявлялися його обмеження: формалізм, статичність, вузький історизм, непридатність для порівняльного аналізу політичних систем тощо. Інституціональний метод був доповнений біхеріористським.
З 20 – 30-х рр. ХХ ст., коли американська «Чикагська школа» політичної науки проголосила актуальність вивчення людської поведінки в інституціях, групах, політичному процесі в цілому, біхевіористська парадигма політичних досліджень стала методологічною орієнтацією політичної науки. Політологи-біхевіористи головну увагу приділили дослідженню мотивів, що визначали суб’єктивне ставлення людей до політики, віддавали перевагу емпіричним, конкретним методам збирання, опрацювання та узагальнення первинної інформації. Відповідно до цього проводилися емпіричні дослідження з політичної поведінки в інститутах законодавчої, виконавчої та судової влади, аналіз політичних партій, виборів, добору кадрів, політичного лідерства тощо. В цілому біхевіоризм (в політології – біхевіоралізм) ставить у центр дослідження поведінку індивідуумів у політичній ситуації, розробку різних методів спостереження і класифікації такої поведінки, вивчення і розподіл владних і авторитетних цінностей у суспільстві, дослідження групових інтересів і «груп тиску».
Під впливом біхевіоризму характерною рисою світової політичної науки, особливо американської, стають: статистичний аналіз політико-соціологічних матеріалів, в особливості виборчих кампаній; постійні опитування населення за допомогою спеціальних тестів, в тому числі зондаж суспільної думки до, під час та після виборів; наукові спостереження політичної поведінки тощо.
Так, нові тенденції політичного життя початку ХХ ст. аналізував американський теоретик Артур Фішер Бентлі (1870 – 1957 рр.). Він започаткував теорію зацікавлених груп у праці «Процес керівництва. Вивчення громадських рухів» (1908 р.) й обґрунтував реальну роль політичних партій, політичного лідерства у політичному процесі, їхній вплив на діяльність державних інститутів.
Теорія А. Бентлі виходить з того, що діяльність людей визначається їхніми інтересами. Вона структурується за напрямками через різні «зацікавлені групи». Люди відстоюють власні інтереси в певних спільнотах, котрі перетворюють індивідуальні інтереси в загальні, групові. Отже, група – це масова діяльність людей у межах реалізації інтересу. Це постійно-мінливий процес, при якому відбувається тиск громадських сил (інтересів) на уряд (владу) з метою змусити його підкоритися їхній волі. У цьому процесі сильні групи домінують і примушують підкорятися собі слабкіші. Державне управління, таким чином, включає до своїх функцій адаптацію, врегулювання конфліктів та досягнення рівноваги між протидіючими групами. Стабільність самих державних інститутів зумовлює стабільність політичного управління, а залежить вона від їхньої здатності знаходити прийнятні компроміси для розв’язання групових конфліктів й виступати їх арбітром. Отже, аналізуючи політичний процес крізь призму спільних інтересів різних груп, А. Бентлі накреслює контур інтерпретації теорії плюралістичної демократії, що стала популярною у дослідженнях політологів ХХ ст.
Концепції плюралістичної (конкурентної) демократії (Й. Шумпетер, Р. Даль, Д. Трумен, С. Ліпсет, Д. Рісмен, Дж. Сарторі та ін.) у своїй основі мають твердження, що в умовах соціально-політичної стратифікації суспільства й вільного волевиявлення народу політична влада та прийняття державних рішень стають результатом вільної гри інтересів, конкуренції різних соціальних груп. Політична влада розподіляється між певними суб’єктами влади, відбувається її «дифузія», що є виразом плюралізму групових інтересів. Роль держави полягає в нормуванні умов вільного доступу до влади різних груп, дотримання визначених правил «політичної гри».

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Йозеф Шумпетер

Австрійський економіст Йозеф Шумпетер (1883 – 1950 рр.) у праці «Капіталізм, соціалізм і демократія» (1942 р.) найчіткіше сформулював основні принципи теорії плюралістичної демократії. Він вважає, що оскільки у сучасному суспільстві є неможливою безпосередня участь громадян у політичному процесі, то на перший план у змістовному трактуванні демократії виходить проблема способу визначення осіб, які прийматимуть політичні рішення. Політика у демократичному суспільстві – це свого роду політичний ринок, в якому кожен політик пропонує на продаж свій «товар», а виборець вільний зробити свій вибір як споживач. Таким чином, демократія, як вважає Й. Шумпетер, є не способом керівництва (більшості чи ще когось), а способом визначення, хто керуватиме та з якою метою.
На початку ХХ ст. із становленням індустріального суспільства з’явилася потреба не лише у фахівцях для промислового виробництва, а й у професіоналах-управлінцях у сферах політики та соціального життя суспільства. Це стало об’єктивною основою, сприятливим ґрунтом для формування технократичних політичних концепцій щодо участі інженерно-технічних фахівців у владних процесах.
Виникнення концепції технократії (від грец. тechnikos і kratos – влада ремесла, майстерності, вміння) пов’язується з ім’ям американського професора Т. Веблена (1857 – 1929 рр.) За Т. Вебленом, головна мета верхівки існуючого суспільства – «нагромадження багатства», досягнення надприбутків. Такий підхід приводить до конфліктних ситуацій між інтересами виробництва та інтересами капіталістів, протистояння проходить по лінії «індустрія – бізнес». У таких умовах влада все більше концентрується в руках управляючих (менеджерів), радників, експертів тощо. Виникає нова соціально-політична група – технократія. Влада технократів не тільки враховує інтереси суспільства, а і досягнення науки спрямовує в інтересах суспільства. Тому інженерно-технічна інтелігенція, яка управляє виробництвом, повинна взяти політичну владу в свої руки і управляти політичними процесами.
Ця концепція має багато послідовників – Г. Саймона (науково-кероване суспільство), Д. Белла (постіндустріальне суспільство), Б. Беквіта (експертократія), З. Бжезинського (технотронне суспільство), О. Тоффлера (надіндустріальне або інформаційне суспільство) та ін.
У другій половині ХХ ст. емпіричні дослідження влади і політичної поведінки доповнилися розробкою в рамках біхевіоризму загальних теоретико-методологічних проблем за допомогою системного та структурно-функціонального аналізу. Серед них: теорія «політичної системи» Д. Істона, Г. Алмонда, класифікація політичних систем Е. Шилза, А. Лейпхарта, Ж. Блонделя, теорія «політичної культури» Г. Алмонда, С. Верби та ін., про які буде йти мова розділі 4 та 8 цього навчального посібника.
Системний аналіз в політичній науці виник як науковий напрямок у другій половині ХХ ст., коли політологи відчули необхідність у розробці теоретичного аналізу політики, який би тлумачив ґенезу різних типів інститутів. Прибічники системного аналізу вважають, що будь-яка політична система суспільства є сукупністю функцій її структур та їх взаємодія. Системний аналіз надав політологам нові можливості для удосконалення комплексного підходу до вивчення політики в цілому, для поглибленого вивчення феномену влади, її ролі, методів функціонування в суспільстві.
В 60-70-ті рр. ХХ ст. в політичній науці формується необіхевіоралістський (постбіхевіоралістський) метод, в основі якого закладаються такі принципи:
зміст повинен передувати методиці. Політичній науці слід повніше відповідати сучасним соціальним проблемам, аналізувати будь-які політичні проблеми, відповідати на сучасні реальні запити людства;
політологія повинна виробляти альтернативні рішення та проекти. Тільки у змаганні різних політологічних шкіл можна знайти ключ до успішного розвитку політичної науки;
історична роль політології – у захисті гуманістичних цінностей цивілізації.
У ХХ ст. актуалізується футурологія – галузь суспільствознавства, завданням якої є розробка концепцій щодо майбутнього людства, перспективи розвитку різних соціально-політичних процесів. Американський політолог-футуролог О. Тоффлер, проаналізувавши американське та західноєвропейське суспільства, прийшов до висновку, що вони трансформувалися в «надіндустріальні», «інформаційні». Головною суперечністю таких суспільств стають конфлікти між науковим знанням, компетентністю та некомпетентністю, неусвідомленням сучасних політичних процесів. У трилогії «Футуршок», «Третя хвиля», «Метаморфози влади» він простежує ті якісні зміни, що відбуваються у постіндустріальних суспільствах у сфері політичної свідомості та культури. Він одним з перших детально проаналізував соціально-політичні аспекти нового інформаційного суспільства, вказав, що контроль над знаннями дає сьогодні можливість контролювати політичну владу. Зростання темпів науково-технічної революції, що приводить до прискорення соціально-політичних змін, породжує у людей шок від майбутнього.
На думку О. Тоффлера, вся історія людства поділяється на три основні періоди, або хвилі. Перша соціально-політична хвиля триває від початку розвитку суспільства до 1650 – 1750 рр., визначається низьким розвитком науки і техніки, нерозвиненістю соціальних стосунків, замкнутістю політичного життя. Друга хвиля – індустріальна цивілізація – виникає під впливом промислових революцій XVII – XVIII ст. Характерними ознаками цієї хвилі є стандартизація, спеціалізація та концентрація виробництва і політичної влади. З середини 50-х рр. ХХ ст. розпочинається період третьої хвилі – надіндустріальної цивілізації. Цей період супроводжується динамічним розвитком соціально-політичних структур, збільшенням обсягу наукової продукції, процесами урбанізації світу. Пріоритет у соціальному устрої мають знання, вони стають символічною формулою капіталу, який є невичерпним, доступним великій кількості людей, а тому головним продуктом тут є інформація, що отримана в результаті пізнання. Кардинальної зміни зазнає сама природа влади, яка може бути лише вищої якості. Це влада знання, яке підпорядкувало собі силу й багатство, стало визначальним чинником влади.
Згідно з поглядами О. Тоффлера, у розвинених країнах відбувається криза індустріального суспільства, причина якої криється у консервативній природі людей. Їх біологічна сутність не може пристосуватися до зростаючих темпів соціально-політичних змін, тому їх захисною реакцією є страх перед майбутнім. Цей страх проявляється у переоцінці цінностей, про що свідчить широке поширення у суспільстві наркоманії, песимізму, містицизму, апатії, сумування за минулим. Все це і є футуршок. Державний капіталізм не може подолати існуючі недоліки, тому потрібно радикально його реформувати шляхом розвитку всебічної демократії та розширенням меж свободи окремих особистостей.
Потреби суспільного життя, реалії сучасної дійсності другої половини ХХ ст. вимагали свого теоретичного осмислення. Суспільно-політична думка цього часу розвивалась в умовах ліберально-консервативного консенсусу (неолібералізму). Ідеологія неолібералізму проголошувала принципи свободи, пріоритет індивіда, ліквідацію різних форм державного примусу, парламентаризм тощо. Видатними теоретиками неолібералізму є Ф.А. Хайєк, Р. Дарендорф та ін.
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Фрідріх Август фон Хайєк
Фрідріх Август фон Хайєк (1899 – 1988 рр.) – політичний філософ, Лауреат Нобелівської премії в галузі економіки, у працях «Дорога до рабства», «Згубна самовпевненість» та ін. здійснив ґрунтовний аналіз соціалістичного суспільства. Він критикує соціально-політичні та економічні цінності тоталітарних держав і пропонує повернутися до відомих цінностей ліберальної демократії – обмеження урядової влади, невтручання держави в економічне життя, самоврядування, скорочення до мінімуму державного планування, що обмежує свободу й приводить до диктатури. Відкрите суспільство, на його думку, – це не демократія більшості, яка може перетворитися у деспотію, а свобода, індивідуалізм, що має певні межі – «дисципліну свободи», яка захищає людину від свавілля держави. Особливо учений наголошував на тому, що вільне суспільство функціонує в рамках закону, який однаково застосовується до всіх суб’єктів політичної діяльності, в тому числі і до уряду.

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Ральф Дарендорф

Німецький соціолог і політичний діяч Ральф Дарендорф у творі «Клас та класовий конфлікт в індустріальному суспільстві» проаналізував сучасне суспільство з позиції теорії конфліктів. На його думку, у кожному об’єднанні завжди вирізняються дві основні групи – правлячих і підлеглих, між ними точиться постійна боротьба. Правляча група зацікавлена у збереженні, а підлегла – у перерозподілі влади або авторитету. Розвиток зазначеної суперечності становить сутність будь-якого суспільно-політичного конфлікту. Учений вважає, що у суспільстві існують групи, які поки що не усвідомлюють сутність власних інтересів («квазігрупи»). Їх «латентні» інтереси (від лат. latens – прихований або невиявлений) перетворюються у «маніфестні» (ті, що відкрито виявляються) лише тоді, коли вони висловлені через ідеологію. Лише ідеологія дає змогу прихильникам «квазігрупи» сприйняти інтереси власної групи та оцінити інтереси протилежної, це перетворює їх у прихильників «конфліктних груп». Результатом конкуренції або зіткнення цих груп є перерозподіл авторитету і влади. Внаслідок цього конфлікт є джерелом суспільно-політичних змін. У свою чергу, наголошує Р. Дарендорф, перерозподіл авторитету і влади закладає підвалини для нових конфліктів, що безперервно повторюються.
У ХХ ст. склалася теорія тоталітаризму, який став феноменом цього століття. Значне місце проблеми тоталітаризму займають у працях Х. Аренд, К. Фрідріха, З. Бжезінського, Р. Арона, Ф.А. Хайєка, А. Безансона, К. Поппера та ін.
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Карл Поппер
Англійський політичний мислитель і філософ австрійського походження Карл Поппер (1902 – 1994 рр.) у своїй відомій праці «Відкрите суспільство та його вороги» проаналізував реальне протистояння «відкритого» (демократичного) та «закритого» (тоталітарного) суспільств середини ХХ ст. Він визначає «закрите» суспільство як таке, в якому держава бере на себе функції регулювання практично всього життя громадян, жорстко встановлює норми поведінки людини. У «відкритому» суспільстві навпаки – люди мають змогу проявляти свою особистість, відстоювати індивідуальну позицію. Цьому суспільству притаманні вибір та свідоме прийняття рішень кожним громадянином. Свобода особистості, вважає К. Поппер, взаємопов’язана з рівнем свободи суспільства. Головна політична проблема полягає не в тому, хто перебуває при владі, а в тому, як організувати через політичні інститути ефективний контроль за владою. Це можливо лише за умов демократії. Тільки демократія, доводить учений, забезпечує можливість встановлення контролю за діями посадових осіб, дозволяє змінювати правителів без застосування сили, створює можливість добиватися реформ навіть всупереч волі правителів.

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Самюель Хантингтон
На початку 1990-х рр. в політичну науку широко входить нова теоретична парадигма «хвиль демократизації», яка вписує національні процеси утвердження сучасних інститутів демократичного правління в транснаціональний контекст світових модернізаційних процесів. Серед учених, що внесли вагомий внесок у розробку цієї проблематики, назвемо С. Хантінгтона, Р. Даля (про їх погляди ви дізнаєтесь у розділі 5 цього навчального посібника), Ф. Шміттера, К. Джаггерса, Т. Гарра та ін.
У другій половині, особливо в останній чверті ХХ ст., дослідники приділяють значну увагу феномену глобалізації, яка стрімко охоплює сучасний світ. Західні вчені (Д. Белл, У. Беко, З. Бжезинський, І. Валлерстайн, Ф. Фукуяма, Д. Хелд, М. Хард, А. Негрі та ін.) роблять висновок, що глобалізація – це ліберальна (безкровна) революція, невід’ємний факт сучасності, яка охоплює понад мільярд жителів планети («золотий мільярд»). Так, М. Хард та А. Негрі у роботі «Імперія» (2004), висловили оригінальні ідеї щодо феномену плюралістичності, яка не піддається спрощенню, одномірному інтерпретуванню глобалізації тільки через самі інтеграційні процеси. Д. Хелд, Д. Гольдблатт, Е. Макгрю, Дж. Перратон у роботі «Глобальні трансформації: політика, економіка, культура» (2004), зробили систематичний аналіз процесів глобалізації, а саме дослідили, як сучасна фаза глобалізації трансформує суспільства у сферах політики, економіки, культури і комунікацій, а також у галузях міграції, охорони навколишнього середовища, війни і міжнародного права.

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Іммануїл Валлерстайн

Основоположник світ-системного аналізу в політології І. Валлерстайн, досліджуючи глобалізацію як процес становлення світової капіталістичної системи, стверджує, що земна куля підкорилася правилам загального розподілу праці, що і уможливило формування світової системи з поділом на периферію, напівпериферію і центр – відповідно до рівня соціально-економічного розвитку. Криза суверенітету національних держав, причиною якої називають глобалізацію, не є унікальним явищем для нашого часу: жодна сучасна держава ніколи не була по-справжньому внутрішньо суверенною де-факто, оскільки завжди існувала протидія владі з боку внутрішніх сил. Жодна держава ніколи не була в дійсності суверенною іззовні. Завжди була сумно відома практика, коли сильні держави відмовлялися визнавати суверенітет слабких тією мірою, якою вони вимагали цього визнання для себе. Кризу державного суверенітету він пов’язує з трансформацією геокультури, в основу якої була покладена теза про необхідність стійкого розвитку, і втратою довіри з боку народних мас до ліберального реформізму.
Вагомий внесок в дослідження проблем глобалізації вносять російські дослідники (С. Долгов, В. Іноземцев, О. Неклесса, О. Панарін, В. Лапкін, М. Чешков, А. Уткін, М. Ільїн та багато ін.) та українські вчені (М. Сазонов, О. Фісун, В. Воронкова та ін.).
Отже, підбиваючи підсумки розгляду політологічних концепцій Новітнього часу (далеко не всіх), слід зауважити, що вони характеризуються плюралізмом різноманітних течій, напрямків, шкіл, політичних теорій. Кожна змістовна політологічна концепція у сьогоднішньому світі має право на існування. Різноманітні політологічні концепції стають основою політичних платформ, дій партій та громадських рухів, перетворюючись у загально визнані орієнтири політичних кіл суспільства.

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ТА КАТЕГОРІЇ ТЕМИ
Аристократія, олігархія, охлократія, демократія, тиранія, теократія, політія, теорія суспільного договору, макіавеллізм, теорія розподілу влади, утилітаризм, утопічний соціалізм, марксизм, український націоналізм, біхевіоризм, необіхевіоралізм.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
Класифікуйте основні форми правління по Платону і Аристотелю. В чому їх різниця?
Складіть схеми форм правління по Платону і Аристотелю. В чому їх сучасне значення?
Що таке політія? Яка робота Аристотеля присвячена її дослідженню?
Які переваги та недоліки прямої демократії в Стародавній Греції?
Охарактеризуйте проект ідеальної держави Платона.
Чому Платон і Аристотель вважаються основоположниками порівняльної політології?
У чому полягає сучасне значення політичної думки Стародавньої Греції?
Охарактеризуйте політико-правові ідеї Цицерона.
У чому сутність християнських теократичних концепцій?
Охарактеризуйте вчення Н. Макіавеллі. Які підходи до його розуміння?
В чому зв’язок між ідеями Відродження і вченням Н. Макіавеллі?
Що розуміється під ідеєю суспільного договору?
У чому формальна різниця у підходах Д. Локка і Ш.Л. Монтеск’є до теорії розподілу влади?
У чому сучасне значення вчення А. де Токвіля про демократію?
У чому суть ідей про державу і право І. Канта та Г.Ф. Гегеля?
У чому суть основних політичних ідей марксизму? Які положення політичної теорії К. Маркса втратили свою актуальність, а які раціонально використовуються в сучасних умовах?
Проаналізуйте особливості англійської (французької, німецької, американської) політичної думки.
У чому суть теорії політичних еліт Г. Моски та В. Парето?
Розкрийте основні положення теорії про легітимне панування М. Вебера.
Що вивчає футурологія? Охарактеризуйте погляди О. Тоффлера.
Охарактеризуйте погляди Р. Дарендорфа про класи та класові конфлікти в індустріальному суспільстві.
У чому особливості політичної думки України у порівнянні із Заходом?
Яку роль відіграли братства у розвитку політичних ідей в Україні?
Яку роль відіграли громади у розвитку політичних ідей в Україні? Охарактеризуйте європейські погляди на політику і владу М. Драгоманова.
Що ви знаєте про революційно-демократичний рух в Україні у ХІХ – ХХ ст.?
Охарактеризуйте політичні погляди М. Грушевського.
Що ви знаєте про український націоналізм, як ідейно-політичну течію у революційному русі?

ЗАВДАННЯ ТА ПРОБЛЕМНІ ЗАПИТАННЯ
Китайський філософ Шан Ян, засновник школи легістів, підкреслював, що у державі повинно бути багато покарань і мало нагород. Яка держава, на Ваш погляд, буде стабільною: там де багато покарань, або та, де багато нагород? Який існує зв’язок між нагородами і покараннями, з одного боку, та стабільністю – з іншого?
Яке із стверджень про сутність держави ближче до істини:
а) «державним благом є справедливість», тобто те, що слугує загальній користі» (Аристотель);
б) «слабкий народ – значить сильна держава, сильна держава – значить слабкий народ. Послаблення народу – це головне завдання держави...» (Шан Ян).
Поясніть, чим обумовлена різниця у розумінні природи держави у античних мислителів і школи легістів у Китаї.
Деякі політологи вважають, що політичне вчення Платона про ідеальну державу є теоретичним джерелом тоталітаризму. Які, на Ваш погляд, ідеї Платона можуть це підтвердити.
Ш. Монтеск’є вважав, що зловживання владою виходить із самої природи людини. Чи погоджуєтеся Ви з цим ствердженням? Через які механізми, на Ваш погляд, потрібно стримувати зловживання владою?
Т. Гоббс та Ж.Ж. Руссо були противниками розподілу влади, вважаючи, що влада повинна зосереджуватися в одному органі влади. Дж. Локк і Ш. Монтеск’є обґрунтовували необхідність розподілу влади. Чим пояснюється така різниця у підходах до даної проблеми у сучасників? Як аргументують свою позицію прибічники та противники ідеї розподілу влади?
Як Н. Макіавеллі аргументував своє ствердження, що якщо володар бажає утримати владу, він не повинен звертати увагу на обвинувачення у жорстокості? Чи згодні Ви з подібною логікою? Чи завжди можна виправдовувати жорстокість? А може, вона не має ніяких виправдань? Поясніть свою точку зору.
Ж.Ж Руссо відомий як противник ідеї народного представництва. Він вважав представницьку владу рабством. Які аргументи він наводить для обґрунтування своєї позиції? Чи згодні Ви з ним?
Порівняйте дві точки зору по питанню співвідношення цілей і засобів у політиці Н. Макіавеллі та Конфуція.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Антология мировой политической мысли. В 5-ти т. / Ред. Семигин Г.Ю. – М., 1997.
Аристотель. Политика. Кн.3, 4. // Соч.: В 4 т. – Т.4. – М., 1984. – С. 455-471, 488-497, 501-513.
Гегель Г. Философия права. / Пер. с нем. / Ред. и сост. Д.А.Керимов и В.С. Нерсесянц. – М., 1990. – С. 227-228, 265-285, 308-357.
Гоббс Т. Левиафан или материя, форма и власть государства церковного и гражданского / Пер. с англ. – Соч.: В 2 т. – Т. 2. – М., 1991. – С. 129-150, 163-173, 250-275.
Истон Д. Политическая наука в Соединенных Штатах: прошлое и настоящее // Современная сравнительная политология. Хрестоматия. – М., 1997, – С. 9-30.
История политических и правовых учений: Древний мир. Р. II, гл. 3, Р. III, гл. 1, 2, – М., 1985.
История политических и правовых учений: Средние века и Возрождение. Р. I, IV, V. – М., 1986.
Локк Дж. Два трактата о правлении // Соч.: В 3 т. – Т. 3. – М., 1988. – С. 310-319, 334-356, 378-404.
Макиавелли Николло. Государь. – М., 1996. – 638 с.
Монтескье Ш.Л. О духе законов. Кн. 2, 3, 11 // Избр. соч. – М., 1955. – С. 169-186, 188-300.
Платон. Государство // Собр. соч.: В 4 т. – Т. 3. – М., 1994. – С. 188-220, 232-244, 328-359.
Политология: Учеб. Пособие для вузов / Сост. и ред. Н. Сазонова. – Харьков, 2001. – С. 34-56, 57-75, 79-109, 114-164, 165-204.
Политология: Хрестоматія / Сост. Б.А. Исаев, А.С.Тургаев, А.С.Хренов.– СПб.: Питер, 2006. – С. 20-71.
Політологічний енциклопедичний словник. – К., 1997. – 400 с.
Політологія// Під. Ред. М.І. Сазонова. – Харків: «Фоліо», 1998.
Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. – Т. 1. – К., 1994. – 444 с.
Потульницький В.А. Теорія української політології. Курс лекцій. – К., 1993.
Потульницький В.А. Нариси з української політології. (1819 – 1991 рр.). Навчальний посібник. – К., 1997. – 320 с.
Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. – К., 1993. – С. 21-86.
Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре // Трактаты. – М., 1969. – С. 151-152, 160-165, 167-174, 191-208, 217-232.
Тоффлер Э. Третья волна. – М., 1999. – 487 с.
Фисун А.А. Демократия, неопатримониализм и глобальные трансформации: Монография. – Харьков: Константа, 2006. – 352 с.
Хардт М., Негри А. Империя. – М.: Праксис, 2004.
Шаров І. 100 видатних імен України. – К., 1999. – 496 с.
Штанько В.І., Чорна Н.В., Авксентьєва Т.Г., Тіхонова Л.А. Навч. посібник. Видання 2-е, – К.:Видавництво «Фірма «Інкос», Центр учбової літератури, 2007. – С. 21-67.
3.   ПОЛІТИКА І ВЛАДА ЯК СУСПІЛЬНІ ЯВИЩА
3.1   Зміст, походження та функції політики
Політика і влада – найважливіші складові суспільного життя. Сучасна людина постійно відчуває на собі вплив політики. В умовах демократичного переходу її ефективність постає важливим чинником стабільності нашого суспільства. Саме її регулюючий вплив на суспільні процеси повинен сприяти подоланню кризових явищ. Кожен з нас має усвідомити значення політики, політичної участі, сутність політичних відносин, влади та політичного життя, виявити для себе механізми їх функціонування. Від вирішення цієї проблеми нашим суспільством залежить просування його шляхом демократії.
Термін «політика» походить від давньогрецького слова «polіs», що означає місто-держава (в античній Греції). З назвою «поліс» пов’язаний і інший термін polіteіa, що дослівно означає «брати участь у політичному житті». Один з перших творів, присвячених дослідженню політики – трактат Аристотеля «Політика» – у перекладі має назву «те, що відноситься до держави». Отже, термін «політика» означав «державне життя», «державний устрій». За Аристотелем, політика входить до родового визначення людини. Він, визначаючи сутність людини, називав її політичною твариною. Інший давньогрецький філософ Платон під політикою розумів здатність жити разом за умов полісу, шляхом дотримання певного комплексу правил соціального співжиття. Таким чином, починаючи з давніх часів, політика – це вміння досягати розподілу функцій громадян, зберігати цілісність спільноти.
Складовою частиною політики є влада. Відповідно під політикою розуміють діяльність та відносини щодо здійснення влади в суспільстві. Так, німецький політолог М. Вебер зазначав, що політика – це прагнення влади, її завоювання і утримання в різних великих суспільних колективах. За Д. Істоном, політика постає як реалізований владою розподіл цінностей (матеріальних і духовних). Слід зазначити, що до кінця XІX ст. політика пов’язувалась традиційно і переважно із державною владою, напрямками її діяльності та формами устрою. Отже, особливу увагу привертав інституційний аспект розуміння політики. Інша позиція формується в XX ст. Вона репрезентує політику як владу не лише державну, а й пов’язану з недержавними структурами, в яких також зосереджується влада (партії, групи тиску, ЗМІ тощо). Значно доповнює цю позицію підхід, сформований у другій половині XX ст. на підґрунті політичного біхевіоризму. У цих межах політика асоціюється з областю діяльності політичної людини, її інтересами, поведінкою.
Ще одну домінанту у визначенні політики становить виявлення її соціального змісту. У зв’язку з цим виділяють два напрямки. Перший напрямок розглядає політику як об’єднання людей для досягнення загального добробуту, а також для формулювання й висловлення загального інтересу. Це сфера компромісу, консенсусу. Отже, вона визначається як спосіб соціальної інтеграції і спілкування (комунікації). Другий – абсолютизує конфліктний зміст політики. Відповідно політику розглядають як забезпечення панування одних груп або суб’єктів над іншими, як вираз боротьби за владу. Конкретним втіленням цього підходу є диктатура одного з класів, або відстоювання дихотомії «друг-ворог» (за К. Шмідтом), «наші-чужі». Політика, за цією домінантою, є формою реалізації тих або інших цілей, які в кінцевому підсумку є проявом боротьби за владу (морально-духовну, соціально-культурну тощо). Зрозуміло, що в цьому плані розмаїття підходів може бути дуже широким – наприклад, зростання блага та управління згідно з принципами справедливості; здійснення раціонального мислення; встановлення соціального балансу сил та підтримка цілісності суспільства; здійснення загальної волі .
Політика також може розглядатися як нормотворчість, тобто діяльність, спрямована на збереження або трансформацію суспільних відносин, на закріплення у суспільстві загальнообов’язкової моделі поведінки, що є втіленням суспільної згоди. Політика, як бачимо, пов’язана з управлінням. Процес прийняття рішень у політиці має творчий характер, в ньому наявні елементи ризику, адже результати не завжди можна передбачити. Тому політику ще визначають як «мистецтво можливого». Безумовно, всі ці концептуальні складові необхідно враховувати під час аналізу такого феномену, як політика. Це дасть змогу уникнути однобічного підходу до цього складного явища.
На ранніх етапах розвитку суспільства, коли люди були об’єднані кровнородинними зв’язками, необхідності в політиці не було. Це не означало, що у середині родів та племен не було владних відносин: обиралися старійшини, ради старійшин, але загалом не було різкого протиставлення інтересів. Механізми самоорганізації в отриманні та поділі продуктів, релігія, традиції природним чином регулювали як процес задоволення потреб, так і підтримку цілісності соціуму. Однак, з прогресом матеріального виробництва, ускладнення суспільства, зростання його багатомірності постає проблема врегулювання суперечливих інтересів та збереження його цілісності. Племена об’єднуються у більш великі спільності – народності, йде внутрішня диференціація суспільства за соціальними, етнічними, релігійними та іншими ознаками. Ускладнення соціальної структури веде до виникнення різноманітних конфліктів, для розв’язання яких потрібна специфічна політична організація суспільства – держава та відповідний державний апарат. Виникає держава, яка за рахунок використання засобів примусу забезпечує необхідні загальнообов’язкові форми соціальної поведінки для всіх верств населення. Це якісно новий рівень регулювання міжгрупових відносин, розповсюджених на значній території. Формується особливий прошарок людей, що здійснює владу і управління (апарат управління). Тобто складається чітка ієрархія підпорядкування, суспільні функції розмежовуються на керування та підкорення.
Приналежність до державної влади, як ми бачимо, впливає на можливості задоволення соціальними групами своїх запитів і потреб. Необхідність вступати в опосередковані державою відносини з іншими групами та з самими центрами влади передбачало в свою чергу відбір владнозначущих інтересів та оформлення групових зазіхань. Це сприяло виникненню нових соціальних асоціацій, а також приводило до зростання кількості людей, які спеціально займалися управлінням.
Отже політику можна визначити як систему відносин між людьми, що виникають з приводу організації та використання державної влади у суспільстві.
Політичний характер суспільних відносин вимагає усвідомлення своїх інтересів як групою в цілому (на рівні політичних програм, цілей, ідеологій), так і кожним її представником окремо. Людина повинна усвідомлювати свою приналежність до даної групи. Політичне усвідомлення інтересів включає співвідношення їх із запитами інших груп і визначення засобів та ступеня державного втручання у процес суспільної взаємодії. Коли спільнота не може усвідомити свої політично значущі інтереси, вона стає заручницею власної еліти або об’єктом маніпулювання з боку інших груп. Таким чином, політичні усвідомлення інтересів необхідні для формування політичної волі, спрямованої на ефективну участь в політичному процесі.
Підсумовуючи, можна визначити політику як сферу переважно цілеспрямованих відносин між групами з приводу використання інститутів публічної влади для реалізації їх суспільно значущих запитів і потреб.
Визначимо тепер основні функції політики:
відбиття владно значущих інтересів соціальних груп суспільства (завдяки політиці люди отримують додаткові можливості задовольняти свої потреби та інтереси);
політика раціоналізує суперечності, що виникають, сприяє вирішенню конфліктів;
управління, налагодження суспільної взаємодії (важливий засіб цього – можливість використання примусу щодо членів суспільства);
політика передбачає інтеграцію суспільства, забезпечує гармонію приватних і суспільних інтересів (через це завдяки політиці підтримується цілісність суспільства, стабільність та суспільний порядок);
політика є середовищем соціалізації особистості (людина, що входить до політики, виробляє своє ставлення до суспільної взаємодії з приводу використання державної влади);
у процесі політики людина засвоює загальноприйняті уявлення;
крім усього, політика, використовуючи методи політичного регулювання, може утворювати нові форми соціальної організації життя. Інакше кажучи, вона забезпечує інноваційність суспільного розвитку. Можливості політики розширюються завдяки взаємодії з іншими сферами суспільного життя.

3.2   Взаємодія політики з іншими сферами суспільного життя
Політика зазнає впливу економіки, моралі, права, художньої культури тощо. Але ж і вона впливає на ці та інші сфери.
Тривалий час політика сприймалась як всезагальна універсальна форма людської активності. Розуміння певної автономії політики дало змогу більш чітко співвіднести політику з іншими сферами життя.
Це співвідношення різні мислителі оцінювали доволі неоднозначно. Деякі бачили її як першорядну сферу людської діяльності (Моска); інші, навпаки, розчиняли її в різних видах діяльності, заперечували можливість її автономізації (Фрейд); декотрі розглядали її як залежну від економіки (Маркс), права (Гоббс), моралі (Аристотель) чи релігії (теологічна парадигма); інші – визначали її як відносно автономну і рівноправну з іншими сферу суспільного життя.
Існують дві крайні точки зору: одна з них детермінує політичні процеси неполітичними факторами, інша гіперболізує самодетермінованість політики, доводить її непідвладність впливу інших сфер життя.
Більш об’єктивним є підхід, за яким політика та інші сфери взаємодіють, взаємозалежать як відносно самостійні системи регулювання соціальних процесів. Можлива перевага тих чи інших регуляторів обумовлюється різними причинами (історична ситуація, менталітет та ін.).
В умовах стабільних демократій зв’язок політики з іншими сферами має стійкий динамічний характер. Простежується тенденція до зниження ролі політичного регулювання і посилення впливу моральних, релігійних норм, методів самоорганізації в суспільстві.
Перехідний стан політичного режиму, який часто супроводжується кризою, сприяє посиленню впливу факторів політичного характеру, підвищує значення політичної волі та рівня інституціоналізації політичних відносин. Особливо це виявляється в логіці дій авторитарного режиму, для якого політика – засіб посилення регулювання соціальних процесів.
Щодо тоталітарного режиму, то в ньому політична сваволя досягає неосяжних розмірів. Політичні методи підміняють та девальвують чинники іншого порядку. Навіть економічна доцільність поступається місцем ідеологічним міркуванням. Політика набуває гіпертрофованого значення, вона проникає навіть у особисте життя громадян. Приміром, у класичному вигляді тоталітаризм був втілений у СРСР та фашистській Німеччині, сучасний тоталітаризм можна бачити у КНДР, КНР, на Кубі.
Тепер розглянемо конкретну взаємодію політики з деякими сферами людської життєдіяльності.
Політика і економіка. Економіка має значний детермінуючий вплив на формування політичної влади. Зокрема, девелопментський підхід (з англ. – «розвиток») визначає, що слабко розвинута економіка потребує централізації влади, що у свою чергу посилює авторитарні тенденції. Високий рівень економічного розвитку є важливим фактором встановлення та збереження стабільної демократії. Зазвичай демократичні країни є економічно розвиненими.
Дослідники використовують інтегральну характеристику - індекс комплексного розвитку, в якому економічні показники посідають важливе місце. Залежно від їх розміру прогнозується перспектива встановлення стабільної демократії в тій чи іншій країні, що переживає етап модернізації.
Зарубіжний дослідник Б. Рассет синтезував показники соціально-економічного та політичного характеру та виділив п’ять типів держав, які відповідають п’яти типам соціально-економічного розвитку суспільства:
традиційні, примітивні суспільства;
традиційні цивілізації;
перехідні суспільства;
суспільства промислових революцій;
суспільства високого масового споживання.
Зв’язок політики та економіки необхідно розглядати діалектично. Політика має регулюючі можливості щодо економіки, адже є формою владно-державного примусу. У разі необхідності вплив її набуває особливого значення. Сьогодні як ліберальні ідеологи Заходу, так і консервативні відмовляються від негативного ставлення до державного регулювання економіки. Вони визнають необхідність застосування цих важелів.
У сучасній Україні, як і в інших державах, що проводять посттоталітарні трансформації, питання посилення регулювання соціальних процесів є найбільш актуальним. Так, заходи політичного характеру необхідні для подолання негативних наслідків попередньої системи та кризових явищ перехідного періоду. Однак не менш значущим виявляється розвиток вільної економічної діяльності, утвердження господарської ініціативи та широкий розвиток підприємництва.
Економіка та політика взаємодіють опосередковано через соціальні відносини. Тому характер їх взаємодії багато в чому залежить від змісту інтересів соціальних груп, що складають те чи інше суспільство.
Політика і право. Правова, юридична сфера закріплює в законодавстві основні принципи політичного панування. Воно постає своєрідним індикатором зрілості політики держави, визначає межі припустимої політичної поведінки суб’єктів політичної діяльності. Особливо це стосується правлячих кіл. За умови тоталітарного режиму право повністю слугувало політиці, тому ніяк не регламентувало владне свавілля. Абсолютна влада розбещує абсолютно.
Політика і мораль. Дослідження проблеми співвідношення політики і моралі бере свій початок ще у давні часи. В цілому в історії філософської та політичної думки можна виділити три основні підходи.
Перший підхід (Макіавеллі, Моска, Міхельс, Бентам) відкидає будь-яке серйозне значення моралі для політики.
Другий підхід (Платон, Аристотель, Фромм), навпаки, розчиняв політичні підходи в морально-етичних оцінках. Висловлювалась точка зору, що етичні орієнтири є найсуттєвішими в людській життєдіяльності (однаково в усіх сферах, не відокремлюючи політику).
Третій підхід (А. Швейцер, М. Ганді) відстоював думку щодо узгодження політики з мораллю. З цього погляду, мораль є важливим чинником оцінки політичної діяльності взагалі.
У політиці процес формування та реалізації інтересів первинно пов’язаний з моральним вибором людини. Уявлення про справедливість, про межі свободи та рівність впливають на її політичні настанови й поведінку. У відносинах з державою (державною владою) людина керується вимогами користі та моральності. Мораль розміщує політичні питання у площині взаємовідносин «добра» та «зла». Індивідуальний вибір більшою мірою залежить від моральних факторів, тоді як професійні аспекти управлінської діяльності еліт не дуже переймаються мораллю.
Зрозуміло, що моральність політики відносна, тим більше, що моральна оцінка політичних засобів, що застосовуються, залежить від конкретної ситуації. Наприклад, держава може ефективно використовувати своє монопольне право на застосування сили тільки тоді, коли моральні почуття народу збігаються з нормами офіційної владної моралі.
У відносинах моралі та політики також необхідний баланс: неприпустимий як гіперморалізм, що призводить до містифікації політичних уявлень і навіть до соціальних катастроф, так і нехтування соціальними принципами, що характерно для всіх відомих історії диктаторських режимів.
Якщо політика не цурається моральних вимог, їй притаманне прагнення досягти цілей за рахунок меншої соціальної ціни, зберегти мир та громадянську згоду. Політика зобов’язана співвідноситись з мораллю, інакше влада втрачає підтримку і схвалення, стає нелегітимною. Але в реальному житті навряд чи варто говорити про те, що політика в змозі повністю спрямовуватися мораллю та орієнтуватися на неї. Мова йде, швидше за все, про певні етичні вихідні начала політики, що визначають межі дозволеного, встановлюють відповідальність за ті чи інші політичні дії.
Індивідуальний, груповий та загальнолюдський рівні політичної свідомості мають бути збалансованими. Перевага одного з них негативна за своїм впливом, оскільки порушує динамічний баланс між політикою та мораллю, реальним та ідеальним. Для збереження цього балансу необхідно посилювати ті настанови, що об’єднують суспільство, а не призводять до його розпаду. Стабільність суспільства передбачає одним з важливих чинників мораль як джерело політичного розвитку та політику – як засіб укріплення норм і цінностей моралі.

3.3   Поняття та структура влади, її легітимність
Ядром політики є влада. Розглянемо детальніше цей феномен.
Сучасна політологія, як правило, виходить із розуміння влади, яке запропонував М. Вебер. Влада постає як здатність окремої людини або групи людей стверджувати у сфері соціальних відносин, не дивлячись на опір, власну волю. Влада проявляється повсюди: в родині, у виробничих колективах, в армії, у державі загалом. В останньому випадку ми маємо справу з верховною політичною владою. За своєю природою влада – явище соціальне, її існування в суспільстві викликане необхідністю регулювання соціальних відносин, узгодження інтересів, потреб людини і соціальних груп.
Сутність влади полягає у відносинах управління, владарювання і підкорення.
Існують різні тлумачення влади. Телеологічний підхід розглядає владу з позиції досягнення цілей, результативності діяльності соціальних суб’єктів. За ним, влада може бути визначена як реалізація встановлених цілей. Наприклад, з двох суб’єктів владою володіє той, хто досягає найвищих результатів.
Біхевіористське трактування розглядає владу як особливий тип поведінки, коли одні люди командують, а інші – підкоряються. Цей підхід індивідуалізує розуміння влади, зводячи його до взаємодії реальних особистостей. Особлива увага приділяється суб’єктивній мотивації влади. Людиною керує бажання до влади, прагнення її. Вона сприймається людьми як засіб збагачення, престижу, безпеки, добробуту. Політична влада складається із зіткнень волі до влади як балансу, рівноваги політичних сил.
До біхеовіористського трактування близький і психологічний підхід. Загальне в ньому те, що влада має джерелом індивідуальну поведінку. Влада виникає як взаємодія волі до влади одних та готовності до підкорення, «добровільного рабства» – з боку інших. У психіці людини є структури (за З.Фрейдом), які роблять її схильною до прийняття підкорення заради особистої захищеності та заспокоєності через довіру до правителя.
Системне трактування влади протилежне попередньому. Влада, згідно з ним, – це похідна не від індивідуальних, міжособистісних відносин, а від соціальної системи і виявляється у взаємовідносинах частин та цілого.
Структурно-функціональні інтерпретації розглядають владу як соціальні відносини, зумовлені тими ролями (функціями), які виконуються різними суб’єктами в суспільстві.
Реляціоністське (від «relatіon» англ. – відношення) визначення влади: влада – це відношення між двома партнерами, за якого один з них значно впливає на іншого. Інакше кажучи, влада – це взаємодія між суб’єктом і об’єктом, за якої суб’єкт за допомогою певних засобів контролює об’єкт.
Структура влади. Структура влади складається з суб’єкта, об’єкта та ресурсів. Суб’єкт втілює активне начало. Суб’єктами політичної влади є: держава, політичні партії, політичні еліти, політичні лідери та ін. До об’єктів політичної влади відносять індивідів, соціальні групи та спільноти. Відносини влади мають асиметричний характер (влада завжди концентрується на боці суб’єкта, але сутність суб’єкт-об’єктних відносин залежить від типу політичного режиму). Реакція об’єкта влади визначається мотивами підпорядкування й тими ресурсами, які використовує суб’єкт.
Ресурси влади – це всі ті засоби, використання яких забезпечує вплив на об’єкт влади відповідно до цілей суб’єкта. Ресурси можна поділити на утилітарні, примусові, нормативні (за А. Етціоні):
утилітарні – це матеріальні та інші соціальні блага, пов’язані з повсякденними інтересами людей. Вони можуть використовуватись як для заохочення, так і для покарання.
примусові ресурси – це міра адміністративного покарання. Їх застосовують тоді, коли перші (утилітарні) виявляються не ефективними або вичерпаними.
нормативні – включають ті заходи, які впливають на внутрішній світ людини, на норми поведінки та ціннісні орієнтації (ЗМІ, художня література, різні сфери культури, діюче законодавство, традиції тощо). Цей тип ресурсів впливає саме на свідомість людини, тоді як перші два види – на реальні обставини життєдіяльності людини, а через них – на поведінку.
Можна також проводити класифікацію ресурсів відповідно до сфер життєдіяльності: політичні, економічні, соціальні, політико-силові, культурно-інформаційні. Розглянемо її докладніше.
Економічні ресурси – це матеріальні цінності, необхідні для суспільного виробництва та споживання. Це гроші, засоби виробництва, земля, корисні копалини, продукти харчування тощо.
Соціальні ресурси дають змогу впливати на соціальний статус людини. До них відносяться, наприклад, матеріальний добробут, кар’єра, престиж, освіта, медичне обслуговування, соціальна захищеність.
До культурно-інформаційних ресурсів належать знання та інформація, а також засоби їх отримання та розповсюдження (заклади освіти і науки, ЗМІ, заклади культури). Деякі дослідники вважають, що XXІ століття стане століттям панування інформаційних ресурсів влади. Саме знання лежать в основі влади «вищої якості», влади найбільш ефективної, бо даний ресурс може бути застосований і для покарання, і для винагороди, і для переконання, і навіть для перетворення ворога в союзника.
Політико-силові ресурси – це державний апарат фізичного примусу (армія, поліція, суди, прокуратура, служба безпеки тощо).
Важливо зазначити, що і сама людина є специфічним ресурсом влади (демографічні ресурси). Вона створює всі інші ресурси влади. Людина може виступати знаряддям влади як засіб впливу на інших людей. Тобто людина може виступати і суб’єктом, і об’єктом влади.
Ми визначили, що таке влада як феномен суспільного буття. Вона може бути класифікована за такими видами: економічна, соціальна, духовно-інформаційна, примусова, політична.
У чому полягає специфіка політичної влади? Визначимо ряд ознак, що її відрізняють:
легальність у використанні сили в межах держави та з боку держави;
верховенство (обов’язковість рішень політичної влади над будь-якими іншими);
публічність (політична влада від імені всього суспільства звертається до усіх громадян за допомогою права);
моноцентричність (наявність єдиного центру прийняття політичних рішень). Інші види влади поліцентричні;
розмаїття ресурсів політичної влади.
Політична влада відрізняється від усіх інших форм суспільної влади своєю суверенністю: загальні закони і порядки поширюють її на всіх громадян; вона виносить остаточне рішення в усіх випадках; представляє громадянське суспільство у міжнародних справах.
Вирішальним засобом застосування влади виступає монополія насильства як внутрішнього (право покарання), так і зовнішнього (право на війну). Для політичної влади мають значення не стільки інтереси окремих осіб чи груп, скільки загальні інтереси всіх громадян суспільства.
Політична влада реалізує свої можливості у формах, протистояти яким не можуть антисоціальні тенденції і антигромадянські дії. Вона спирається на специфічні знаряддя і засоби влади: юридично-судові, адміністративні, карні, військові. Змістом політичної влади має бути прагнення до збереження суспільства, запобігання його від розпаду і створення умов для його розвитку.
У сучасному суспільстві простежується кумулятивний ефект – накопичення влади, що посилюється. Різні види влади взаємодіють одна з одною.
Для того, щоб виконувати свої функції, влада має бути закріплена у формі політичного панування. Це означає структурування в суспільстві відносин владування і підкорення, організаційне оформлення і закріплення розподілу управлінської праці. Зазвичай, з останньою пов’язані, з одного боку, соціальні привілеї, з іншого – виконавча діяльність. Політичне панування виникає, коли влада інституціалізується, перетворюється на стійкі відносини. Воно пов’язане з розподілом статусних позицій у суспільстві.
Панування оцінюється громадянами по-різному. Позитивна оцінка прийняття влади населенням, визнання ним її права управляти та згода підкорюватися означає легітимність влади. Така влада характеризується як справедлива та правомірна. Вона має авторитет. Більшість населення впевнена, що існуючий порядок є найкращим з можливих для цього суспільства. Легітимність влади супроводжується наявністю консенсусу щодо основних цілей і цінностей розвитку.
Необхідно розрізняти легітимність влади та її легальність. Перше поняття носить етичний характер, друге – юридичний. Легальною є влада, яка юридично правомірна, тобто отримана законним шляхом. При цьому вона може бути не легітимною (наприклад, коли населення знаходиться в пасивній або активній опозиції до влади). У цьому випадку легальна влада часто вдається до примусу і насилля як по відношенню до окремих членів суспільства, так і суспільства загалом.
Залежно від мотивів підкорення М. Вебер виділив три типи легітимності влади: традиційний, харизматичний та легальний.
Традиційна влада ґрунтується на переконанні у святості традицій і законності репрезентованих ними органів. Ця влада має дві модифікації:
базується на патріархальному пануванні, визначається примітивною згодою з продиктованим владою перебігом суспільних процесів і пріоритетною значущістю при цьому патріарха як володаря;
базується на становому пануванні з притаманною йому ієрархією, яка виражається у моральній та майновій нерівності станів при повазі до існуючих звичаїв і володаря.
Харизматична влада (від грец. сharisma – божий дар) передбачає безумовну та ірраціональну віру в надприродні якості володаря. Термін «харизма» запозичений з історії християнської церкви, де його використовують для позначення проповідників, котрі мали дар безпосереднього спілкування з божеством і обминали при цьому офіційні релігійні інституції. В політичній практиці під харизмою розуміють виняткові якості керівника і оратора.
Легальна влада (або раціонально-правова) базується на раціонально зрозумілому інтересі. Для цього типу характерна переконаність у законності встановлених порядків. Для забезпечення такого типу панування необхідний професійний апарат. Основою цієї влади є визнання важливості законів. Люди підкорюються не особистості, а законам, у межах яких обираються і діють представники влади. Така форма легітимності є характерною, як правило, для політичної влади в державах з демократичними політичними режимами.
Описані М. Вебером типи легітимності влади є «ідеальними», які в реальній політичній практиці в чистому вигляді не зустрічаються. У різних політичних системах завжди існує кілька типів панування влади з перевагою певного типу легітимності. Від міри підтримки і схвалення влади залежить її ефективність (результативність). Низький рівень легітимності призводить до кризи влади. Отже легітимність виступає обов’язковою передумовою ефективного функціонування політичної влади.

3.4   Політичні відносини та політичне життя суспільства
Конкретним проявом політики і влади в суспільстві є політичні відносини та політичне життя. Політичні відносини є різновидом суспільних відносин, але вони визначаються специфічними особливостями:
по-перше, вони виникають між великими соціальними спільностями (державами, націями, партіями) з приводу політичної влади.
по-друге, вони висловлюють інтереси і потреби соціальних груп.
по-третє, політичні відносини проявляються у боротьбі за владу.
по-четверте, вони не статичні, а є проявом об’єктивного і суб’єктивного, стихійного і свідомого в політиці.
Політичні відносини – це зв’язки та взаємодії між членами суспільства стосовно загальних та обов’язкових для всіх інтересів, що реалізуються через державну владу.
Політичні відносини охоплюють головні питання суспільного життя: хто володарює та управляє в суспільстві, в чиїх інтересах здійснюється влада, як взагалі здійснюється влада та управління.
Політичні відносини складаються між суб’єктами різних рівнів і підсистем політичного життя. Вони можуть бути відносинами на макрорівні (загальнодержавні, загальнопартійні), а також на регіональному та місцевому рівнях. За методами здійснення вони можуть бути насильницькі або не насильницькі. За характером здійснення політичні відносини бувають конфронтаційні, консенсусні, компромісні, елітарні, авторитарні, демократичні тощо. Межі та форми політичних відносин задаються політичними традиціями і культурою, політико-державними інститутами, а також політико-правовими нормами й нормативною системою певного суспільства. До основних форм політичних відносин належать:
політична позиція – стійка сукупність взаємодій і взаємозв’язків політичних суб’єктів, що формує спосіб їхньої спільної діяльності;
політичний компроміс – знаходження згоди на основі взаємних поступок між представниками різних, протилежних інтересів, думок, поглядів;
політичний конфлікт – крайнє загострення суперечностей сторін, пов’язане з протиставленням політичних інтересів, цілей і цінностей;
політична консолідація – об’єднання суб’єктів політики з метою досягнення загальних цілей на основі спільних принципів взаємовідносин;
політична боротьба – форма політичних відносин між суб’єктами політики, спрямована на досягнення міцних позицій у системі володарювання, впливу на владу шляхом реалізації своєї політичної волі.
В основі політичних відносин знаходяться політичні інтереси. Політика є сферою людської життєдіяльності, де проявляються відмінності соціальних інтересів, де ці інтереси стикаються, протиставляються й узгоджуються. Кожна людина має свої інтереси й потреби, у задоволенні яких і полягає сенс людського життя. За своєю природою політичні інтереси являють собою концентрований вираз соціально-економічних інтересів.
Конкретний зміст політичних інтересів завжди усвідомлений. Він виражає потреби певних соціальних груп у визначеній політиці та політичних структурах як інструментах її реалізації. Політичні інтереси характеризують сталу орієнтацію та визначений напрям поведінки соціальних груп у сфері політичних відносин. Наприклад, орієнтацію на підтримку державного курсу в галузі внутрішньої та зовнішньої політики або, навпаки, на рішучу непідтримку діяльності уряду, бойкот його рішень тощо.
Політичні інтереси завжди загальні. В своїй основі вони характеризують однакове положення визначених соціальних груп (а не окремих індивідів) у політичному житті, фіксують єдине прагнення людей до того, що ними визнається як благо. Безумовно, загальний політичний інтерес не існує поза групового чи індивідуального інтересів. Сенс політичної діяльності полягає в узагальненні, узгодженні різноманітних інтересів і прийнятті тих політичних рішень, які були б загальноприйнятими у суспільстві. Проте, в існуючих у тій чи іншій країні політичних відносинах відбиваються інтереси тільки певних соціальних груп, а не інтереси всього народу.
Таким чином, характер політичних відносин відображає домінуючі складові функціонування політичної влади, як то: боротьба політичних інтересів і партій, бажання цих сторін до суспільної злагоди й вирішення загальних проблем – громадянська війна чи громадянський мир, постійне очікування соціального вибуху в будь-якій формі або стабільність і почуття безпеки. Все це є важливими показниками політичного життя суспільства.
Політичне життя. Термін «політичне життя» був введений у політичну науку американським вченим Д. Лєйном у середині 50-х років ХХ ст. Він дозволяє розглянути політику в єдності інституціонального та поведінкового підходів, що виражається в таких ознаках:
політика може виступати або як сфера і результат взаємодії соціальних і політичних інститутів, або як дії суб’єктів політичних відносин;
політичне життя є сфера дії публічного інтересу й управління, а її головним інструментом виступають влада, авторитет, примус;
активний діяльний характер політики дозволяє людям з її допомогою впливати на різні сторони життя: економіку, політику, науку, культуру, мораль;
у політичне життя залучені великі маси народу, від яких залежить результативність політичних подій;
центр політичного життя – це різноманітні взаємозв’язки між особистістю та державою.
Виникнення політичного життя пов’язане з виникненням у суспільстві різних груп інтересів. Політичне життя – частина суспільного життя з конкретною свідомою, цілеспрямованою політичною діяльністю людей. Як витвір економічного, соціального життя суспільства, політичне життя концентрує, інтегрує в собі всі суспільно значимі потреби та інтереси і виступає своєрідним завершенням суспільного життя. Воно завжди виступає в конкретних історичних формах, зумовлених матеріальними і соціокультурними факторами. Політичне життя включає всіх соціальних суб’єктів з їх потребами та інтересами, їх відношення і діяльність, політичні інститути, норми, свідомість і культуру, політичну владу та інші компоненти.
Політичне життя суспільства – це процес і результат діяльності її соціальних суб’єктів і політичних інститутів. Від інших сфер суспільного життя політичне життя відрізняється тим, що воно прямо або побічно пов’язане з політичною владою, виявляється у політичних зв’язках і відносинах, які дуже різноманітні: від політичного співробітництва, політичної консолідації, політичного компромісу до політичного конфлікту, політичної напруги, політичної боротьби.
На політичне життя впливає багато факторів:
природне середовище (територія, ресурси, клімат тощо);
економічні відносини, що панують у суспільстві;
розвиток техніки, швидкість поширення інформації, статус країни (індустріальний, постіндустріальний) тощо;
характер етнонаціональних відносин;
релігія;
ідеологія як засіб впливу на людей, управління ними;
засоби масової інформації, які формулюють та інтерпретують суспільну думку;
політична психологія суспільства, що проявляється в настроях людей, темпераменті народу, його ментальності, характері лідерства тощо.
Політичне життя суспільства багатогранне і різнобарвне. Воно є найбільш динамічною і мінливою сферою суспільного життя. Його динаміка зумовлена динамікою суспільно значимих інтересів, потреб, цінностей, а також прагненням політичних суб’єктів використовувати будь-яку можливість, котру можна використовувати для зміцнення (якщо йдеться про суб’єктів, які перебувають при владі) або послаблення (мова про опозицію) існуючої влади.
Політологи здійснюють класифікацію політичного життя за такими ознаками:
за обсягом охоплення сфери: внутрішньополітичне і загальнополітичне;
за суб’єктами політики – державне, партійне, громадсько-політичне;
за діяльністю політичних органів – парламентське, президентське, адміністративне;
за рівнем здійснення – на міжнародному, міждержавному, державному рівнях, за місцем проживання тощо;
за формами організації – організоване, слабко організоване, стихійне. Отже, політичне життя включає різні ознаки, серед яких головна – політична діяльність людей з їх інтересами і потребами.
Політична діяльність – це управління людськими спільнотами, спрямоване на вирішення загальних інтересів і цілей. Політична діяльність включає різні форми взаємодії політичних сил: консенсус (згода), компроміс (угода), конфлікт (зіткнення). У широкому розумінні слова політична діяльність постає як реалізація політико-суспільних відносин, як взаємодія різних суб’єктів з приводу завоювання, утримання та використання влади. У вузькому значенні політична діяльність – це методи і засоби виконання владних функцій певними політичними силами і соціальними групами.
Необхідним компонентом політичного життя суспільства є політична участь громадян. Політична участь – це залучення в тій чи іншій формі людини або соціальної групи до процесу політико-владних відносин, до прийняття рішень і управління. Політична участь може бути пряма (безпосередня) або опосередкована (представницька), професійна або непрофесійна, легальна або нелегальна, конструктивна або деконструктивна, стихійна чи усвідомлена, насильницька чи ненасильницька тощо. Політична участь дозволяє виявити конкретну роль громадянина, окремих соціальних груп у політиці.
Мотивами політичної участі можуть бути: підвищений інтерес до політики, спрямований на пізнання суті політичних явищ і подій; прагнення до соціального єднання з іншими громадянами; бажання свідомого здобуття для себе певних вигод та задоволення честолюбних намірів.
Конкретні форми політичної участі – це вибори, референдуми, участь у діяльності політичних партій, демонстрації, мітинги, збирання підписів тощо. На ступінь політичної участі впливають: політичний режим, соціокультурне середовище, рівень освіти, ступінь доступу до інформації, матеріальні можливості суб’єктів політики тощо.
Таким чином, політичне життя виконує певні функції, має свої особливості. Однією з основних функцій є забезпечення стабільності суспільного розвитку. Це такий стан рівноваги, коли зберігається сталість, відсутність впливу конфліктних ситуацій на якісні зміни у політичному житті. На протилежність політичної стабільності у суспільстві може виникати політична стагнація. Це такий стан політичного життя суспільства, що знаходиться під постійним впливом різного роду соціально-політичних конфліктів, які призводять до розвалу політичної стабільності. Тому у політичному житті важливе місце займає вся сфера управління політичними процесами.
Суттю політичного управління є свідомий цілеспрямований вплив владних структур на суспільство в цілому або на окремі його сфери з метою оптимізації (впорядкування, вдосконалення і розвитку). Основними елементами політичного управління є прийняття рішення, організація його виконання, здійснення контролю, координація і регулювання дії, перевірка виконання та оцінка результатів. Політичні рішення можуть сприяти як узгодженню інтересів суб’єктів політики, їх примиренню, так і загостренню їх, вести до переростання суперечностей у конфліктну стадію. Важлива роль у функціонуванні політичного життя належить особі, без чого немає соціально-політичної діяльності. Отже, політичному житті суспільства притаманна багатоманітність політичних процесів, у яких розкривається спрямованість політичної діяльності всіх суб’єктів політики.

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ТА КАТЕГОРІЇ ТЕМИ
Функції політики, влада, легітимація і делегітимація влади, легальність влади, традиційна влада, харизматична влада, раціонально-правова влада, політичні відносини, політична позиція, політичний компроміс, політична консолідація, політична боротьба, політичний конфлікт, політичне життя суспільства, політичний інтерес, політична діяльність, політична участь, політичні цінності.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
Наведіть визначення влади.
Чому суспільство не може обійтись без влади? Яке, на ваш погляд, головне призначення влади у суспільстві? Аргументуйте свою відповідь.
Чим політична влада відрізняється від влади економічної, ідеологічної, релігійної?
Що таке ресурси влади?
Що означає поняття «легітимність влади»? Як воно співвідноситься з поняттям «легальність влади»?
У чому особливість традиційного типа легітимності? Чи зберігся цей тип сьогодні?
У чому особливість харизматичного типу влади? Приведіть конкретні приклади.
Які ресурси у раціонально-легального типу влади?
У чому суть розподілу влади?
Яка роль моралі у політиці?

ЗАВДАННЯ ТА ПРОБЛЕМНІ ЗАПИТАННЯ
Який ресурс влади Ви використовуєте для впливу на інших? Які ресурси влади використовують для впливу на Вас ваші батьки, викладачі тощо?
Як ви вважаєте, які ресурси використовує сучасний політичний режим в Україні?
Як змінювався тип легітимності влади в історії України?
Які особливості влади в Україні (структура, організація, засоби)?
Поясніть, яка роль знань у структурі (засобах) влади.
Заповніть таблицю «Концепції влади»
Концепції влади
Характеристика

Телеологічна


Біхевіористська


Психологічна


Системна


Структурно-функціональна


Реляціоністська



Відомо, що влада базується на авторитеті, примушенні, прямому насильстві... Чи можете ви доповнити цей список?
Чи завжди легітимна влада буває ефективною, тобто оперативно та успішно вирішує проблеми, що назріли у суспільстві. Наведіть приклади неспівпадання легітимності та ефективності влади.
Визначте масштаб та обсяг повноважень трьох рівнів влади:
а) макрорівня; б) мікрорівня; в) мегарівня.
В якій мірі нові інформаційні технології впливають на зміни характеру, природи влади, а також засобів її здійснення.
Для підтримки правопорядку влада часто використовує примушення. Як використання примушення співпадає з її легітимністю?

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Вебер М. Избранные произведения. / Пер. с нем. – М., 1990. – 808 с.
Власть: Очерки современной политической философии Запада / В.В. Мшвениерадзе, И.И. Кравченко, Е.В. Осипова и др. – М., 1989. – 328 с.
Вятр Е. Социология политических отношений : Пер. с польск. – М., 1979. – 463 с.
Макиавелли Н. Государь: Рассуждения о первой декаде Тита Ливия. О военном искусстве. – М., 1996. – 638 с.
Платон. Государство. Соч. В 3-х т. – Т.3. – Ч.1. – М., 1971. – С.82-455.
Политология. Хрестоматия / Сост. Б.А. Исаев, А.С. Тургаев, А.Е. Хренов. – СПб: Питер, 2006. – С. 71-94.
Политология: Учеб. Пособие для вузов / Сост. и ред. Н. Сазонова. – Харьков, 2001. – С. 206-228, 236-262.
Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию: Учебник для студентов вузов. – М., 2002. – С. 94-132.
Тоффлер О. Метаморфозы власти: знание, богатство и сила на пороге XXI века. – М., 2001.
Штанько В.І., Чорна Н.В., Авксентьєва Т.Г., Тіхонова Л.А. Політологія. Навч. посібник. Видання 2-е, – К.:Видавництво «Фірма «Інкос», Центр учбової літератури, 2007. – С. 68-87.

4   ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА І ДЕРЖАВА ЯК ЇЇ БАЗОВИЙ ІНСТИТУТ
4.1   Політична система: поняття, структура, функції
Політична система – одне з ключових понять у політології. Теорія політичної системи з’явилася у середині минулого століття. Її поява відобразила незадоволеність низки американських учених однобічним інституціональним підходом до дослідження політики, в межах якого політика переважно розглядалась крізь призму інститутів влади. Системний метод орієнтується не тільки на дослідження всього комплексу політико-владних інститутів, а й розглядає відносини між суб’єктами політики, політичні правові норми, що регулюють ці відносини. Системний метод також дозволяє дослідити взаємодію політичної системи і навколишнього середовища (суспільство в цілому). У свою чергу навколишнє середовище складається з безлічі інших систем (економічної, духовно-ідеологічної, екологічної тощо). Завданням політичної системи, як і будь-якої іншої, є збереження стабільності за наявності змін.
Політична система має певні межі, складається з багатьох частин (елементів, які взаємодіють між собою) і є єдиним цілим. Відмінною рисою політичної системи є легітимне право карати, примушувати, підпорядковувати.
Системний аналіз увійшов до політичної науки завдяки теорії соціальної системи американського соціолога Т. Парсонса, який представив суспільство як взаємодію чотирьох підсистем, що забезпечують його життєдіяльність: економічної, політичної, соціальної та духовної. У політології системний метод був уперше застосований у середині ХХ ст. американським ученим Д. Істоном. Разом з іншими американськими вченими Г. Алмондом, К. Дейчем, він вважається автором класичної теорії «політичної системи».
За Д. Істоном, політична система – це взаємодії, 13REF SHAPE \* MERGEFORMAT 1415за допомогою яких у суспільстві авторитетно розподіляються цінності (матеріальні й духовні) і тим самим запобігаються конфлікти між членами суспільства. Від інших видів соціальних систем її відрізняють дві ключові функції: 1 – розподіл цінностей у суспільстві; 2 – здатність переконувати своїх громадян у необхідності прийняти такий розподіл як обов’язковий.
Механізм функціонування політичної системи. Механізм функціонування політичної системи включає три цикли: вхід (вплив на політичну систему навколишнього середовища у формі вимог і підтримки), перетворення (реакцію системи на вимоги навколишнього середовища, їх перетворення на певні рішення), вихід (здійснення ухвалених рішень у формі конкретних дій системи). Система є засобами, за допомогою яких імпульси входу трансформуються в імпульси виходу, тобто політична система за Д. Істоном є сукупністю динамічних перетворень, які сприяють формуванню стабільності суспільства (схема 4.1).

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415


Схема 4.1 Модель функціонування політичної системи Д. Істона


Розглянемо головні компоненти моделі політичної системи за Істоном. «Вимоги» – це дії і думки з приводу розподілу цінностей у суспільстві, які впроваджуються суб’єктами влади. Вимоги стосуються розподілу благ і послуг, регулювання поведінки у суспільстві, забезпечення комунікації та інформації.
«Підтримка» – це позиції і поведінка груп та індивідів, які сприяють функціонуванню політичної системи. Форми підтримки можуть бути різними: сплата податків, дотримання законів, участь у політичному житті (наприклад, у голосуванні на виборах, поважне ставлення до влади). Підтримка спрямована на мінімальний консенсус у суспільстві, необхідний для збереження політичної єдності (тобто на політичне співтовариство). Вона поширюється на політичний режим, який розуміють як специфічну сукупність цінностей, норм і характеру розподілу владних ролей. Без підтримки неможливе й існування так званого «правління» (до якого відносяться політичні авторитети – органи влади і політичні лідери). «Вимоги» та «підтримку», що являють собою вхідні чинники, політична система трансформує у рішення і дії (тобто в економічну, соціальну, зовнішню політику тощо). Завдяки зворотному зв’язку як одному з елементів механізму функціонування політичної системи вона впливає на «вимоги» і «підтримку». Рішення та дії – це способи реагування системи на навколишнє середовище і побічно на саму себе. Зворотний зв’язок являє собою такі елементи: адаптацію влади до певних ситуацій (шляхом рішень і дій системи та їх наслідків); зворотну інформацію (потік зворотних відомостей про стан системи і наслідки реагуючої діяльності).
Зворотний зв’язок є механізмом усунення напруги у суспільстві. Ефективність цього механізму залежить від того, наскільки влада здатна адекватно впливати на імпульси, що надходять до системи. Модель Істона дозволяє оцінювати й аналізувати умови стабільності і нестабільності політичних систем.
До структури політичної системи входять три підсистеми: інституційна, інформаційно-комунікативна та нормативно-регулятивна.
Першу складають політичні інститути.
Політичний інститут ( від лат institutum – установлення) – елемент політичної системи, що існує у вигляді організацій, установ, об’єднань громадян і виконує спеціальні функції в політичному житті суспільства. Основними характеристиками політичного інституту є чітка внутрішня структура, визначене місце в політичній системі. До політичних інститутів відносять державу, політичні партії, суспільно-політичні організації, рухи.
Другу підсистему складають інститути та механізми, завдяки яким забезпечуються потоки інформації та зв’язки як між інститутами політичної системи, так і між системою і навколишнім середовищем. Наприклад, комісії з розслідування певних питань, слухання на відкритих засіданнях державних органів влади, консультації з різними зацікавленими групами, засоби масової інформації.
Третя підсистема складається з норм, які визначають поведінку людей у політичному житті, фіксовані у законах та нефіксовані, але наявні у суспільстві правила участі у всіх типах політичного процесу. Ці норми підрозділяються на норми-закони і норми-звички.
Отже, політична система – це сукупність взаємозалежних державних і недержавних соціально-політичних інститутів, цінностей і норм, а також принципів організації та здійснення політичної влади.
Визначимо загальні функції політичної системи суспільства:
визначення цілей і завдань розвитку суспільства, розробка програми його життєдіяльності;
мобілізація ресурсів суспільства для досягнення поставлених цілей;
інтеграція всіх елементів суспільства, підтримка його цілісності та стабільності;
обов’язковий для всіх громадян розподіл цінностей у суспільстві.
Можна також виділити специфічні функції входу та виходу щодо політичної системи.
На вході це політична соціалізація (залучення до участі у політиці, поширення у суспільстві думки стосовно можливості впливу на прийняття політичних рішень). Артикуляція інтересів (вираз інтересів, які мають розмиті форми, у конкретні пропозиції, програми та лозунги). Агрегація інтересів (перетворення різноманітних вимог в альтернативи державної політики шляхом їхньої систематизації, узгодження інтересів різних соціальних груп; зрештою, агрегація являє собою виділення найбільш важливих вимог, задоволення яких дасть змогу вирішити багато інших другорядних завдань). Політична комунікація – передача інформації та переконань як усередині влади, так і між владою і суспільством.
Специфічні функції виходу – розробка норм-законів, вживання норм-законів і контроль за їх застосуванням.
Отже для підтримки стабільності в суспільстві рішення та дії системи на «виході» повинні відповідати вимогам і підтримці на «вході». Саме на підтримку рівноваги системи спрямовані механізми зворотного зв’язку (цінності політичної культури, ідеологія, політична соціалізація, рекрутування політичної еліти та ін.).

4.2   Природа, ознаки і функції держави
Ядро політичної системи становить держава. В уявленні будь-якої людини держава ( це ті органи, установи, організації, що видають закони, встановлюють певний порядок і стежать за його виконанням, а якщо потрібно, то і застосовують силу. Держава визначає все наше життя: встановлює розміри мінімальної заробітної плати, стипендії, пенсії; регулює відпустки, ціни, податки тощо. Це повсякденне, звичайне уявлення про державу. Воно хоча й правильне, але не повне. А суспільство передусім цікавить, якою повинна бути держава, а не якою вона вже є. Чому вона побудована так, а не інакше, чи відповідають її функції потребам сьогодення, як зробити її кращою і гуманнішою?
Держава є центральним інститутом політичної системи суспільства. В її діяльності концентрується основний зміст політики.
Термін «держава» зазвичай вживається у двох значеннях. У широкому сенсі ( це країна, суспільство, народ, що розташовані на певній території і мають органи влади. В цьому значенні зазвичай говорять про німецьку, англійську, американську, українську держави.
У вузькому значенні термін «держава» називає організацію, що має верховну владу на певній території.
Ознаки держави. Держава має ряд ознак, які допомагають виявити її сутність.
відокремлення публічної влади від суспільства, її розбіжність з організацією всього населення, поява верств професіоналів-управлінців.
державна влада є найвищою на певній території, вона має суверенітет. На відміну від різноманітних організацій, що мають певну владу над людьми, держава має найвищу владу, рішення якої обов’язкові для всіх громадян.
держава має територію, чітко обмежену державним кордоном. Закони і повноваження держави поширюються на людей, які проживають на цій території. Держава будується за територіальним принципом.
держава володіє монополією на законне застосування сили і фізичного примусу. Вона може не тільки обмежити свободу людини, а навіть фізично знищити її. Для цього у держави є спеціальні засоби: зброя, армія, поліція, служба безпеки, суд, прокуратура.
держава має виняткове право на прийняття законів і норм, обов’язкових для всього населення.
державною прерогативою є стягнення податків і зборів, необхідних для утримання численних державних службовців і матеріального забезпечення державної політики.
Ці ознаки відрізняють державу від інших організацій і об’єднань, але не розкривають її зв’язки з суспільством і чинниками, що лежать в основі її виникнення та еволюції.
Які ж причини виникнення держави? Існує кілька точок зору щодо цього питання. Більшість дослідників погоджуються, що держава з’явилася внаслідок розпаду родоплемінного ладу, появи верств управлінців-професіоналів і поступового зосередження в їхніх руках управлінських функцій, ресурсів влади і соціальних привілеїв під впливом цілої низки чинників. Зазвичай до них відносять:
розвиток суспільного розподілу праці, виокремлення управлінської праці у спеціальну галузь. Внаслідок розвитку всього суспільства і виробництва, появи додаткового продукту, розширення господарських і зовнішніх зв’язків у суспільства з’явилася потреба в укріпленні управлінських функцій і створенні для цього державних органів;
виникнення із розвитком суспільства приватної власності, класів і експлуатації. Найбільш детально цю точку зору обґрунтовує марксизм, який на перший план у діяльності держави ставить функцію класового пригноблення. Сучасна наука не заперечує важливого впливу виробничих відносин і економічно панівних класів на державу. Але водночас його поява й існування не пов’язуються з виникненням приватної власності і класів. І те, що спочатку управління здійснювалося безпосередньо всіма членами роду без спеціально уповноважених осіб та установ, пояснюється зовсім не тим, що суспільство було вільне від класів, а незначним обсягом і простотою суспільних відносин;
завоювання одних народів іншими. Існує точка зору, за якою держава виникає не внаслідок внутрішнього класового розмежування, як стверджує марксизм, а в результаті зовнішнього і політичного насильства, що поглиблюють соціальну нерівність і ведуть до утворення класів і експлуатації. Автори цієї теорії – Ф. Оппенгеймер і Л. Гумплович. Однак вплив завоювань на утворення і розвиток держави не слід абсолютизувати;
демографічні фактори. Це передусім зростання чисельності і густоти населення, перехід народів від кочового до осілого способу життя, упорядкування шлюбних відносин;
психологічні фактори. Держава розглядається як плід людського розуму, який формувався під впливом певних потреб і емоцій людини. Деякі вчені вважають, що потужним мотивом створення держави був страх людей перед агресією, побоювання за своє життя, свободу і майно. Інші висувають на перший план людський розум, який дійшов висновку про необхідність створення спеціального органу – держави, здатного краще забезпечити природні права людей, аніж їхні традиційні, додержавні форми співжиття;
антропологічні фактори. Вони означають, що державна форма організації має коріння в самій суспільній природі людини. Вона виникає в результаті розвитку людської природи і за допомогою права вносить в життя людей справедливі моральні начала.
Доведено, що держава виникає та розвивається під впливом цілої низки факторів і виділення одного з них майже неможливе.
Якщо процес утворення держави розглядати з точки зору особливостей взаємовідносин держави і особи, втілення в державному устрої раціональності, принципів свободи і прав людини, то можна виділити тільки два глобальних етапи її розвитку: традиційний і конституційний, а також проміжні стадії, що поєднують риси традиційних і конституційних держав.
Традиційні держави виникли та існували здебільшого стихійно, на основі звичаїв і норм, коріння яких сягають у сиву давнину. Типовим втіленням такої держави є монархії.
Конституційний етап у розвитку держави пов’язаний з його підпорядкованістю суспільству і громадянам, з конституційною визначеністю сфери державного втручання, з правовою регламентацією всієї діяльності держави і створенням гарантій прав людини.
Конституційні держави істотно відрізняються від держав традиційних засобами формування, внутрішньою побудовою і функціями.
Більшість сучасних держав будуються і функціонують на базі конституції. Конституція – це система зафіксованих у спеціальному документі відносно стабільних правил, що визначають устрій держави, її організацію, способи виявлення політичної волі, прийняття рішень, а також положення особи в державі.
У сучасних демократичних державах конституції, як правило, складаються з двох частин. У першій частині визначаються норми взаємовідносин громадян і держави, права і свободи особи. У другій – характер держави, статус гілок влади, правила взаємовідносин парламенту, президента, уряду і суду, а також структура і порядок функціонування органів управління.
Наявність демократичної конституції – важливий показник конституційності держави лише в тому випадку, якщо вона реально втілена в державній організації і безперечно виконується органами влади і громадянами.

4.3   Устрій сучасної держави
Устрій держави характеризує її форми: форми правління і форми територіального устрою. У них втілюється організація верховної влади, структура і порядок взаємовідносин вищих державних органів, посадових осіб і громадян.
Форми правління поділяються відповідно до засобу організації влади і її формального джерела на монархії і республіки.
Монархія – форма держави, що існувала тисячоліттями, в якій джерелом влади вважається вищий правитель (король, імператор).
Абсолютна монархія існує сьогодні в дуже обмеженій кількості країн і характеризується зосередженням в руках правителя законодавчої, виконавчої і судової влади. Така форма правління існує зараз у Саудівській Аравії, Катарі, Омані, Бахрейні, Брунеї.
Конституційна монархія – така форма правління, за якої повноваження монарха обмежені конституцією. Конституційна монархія може бути дуалістичною (Йорданія, Кувейт, Марокко), в якій монарх наділений здебільшого виконавчою владою і лише частково законодавчою, і парламентською, в якій монарх, хоча й вважається главою держави, але фактично влада його обмежена представницькими функціями, хоча інколи він має право вето на рішення парламенту.
Більшість сучасних конституційних монархій – парламентські. Уряд у них формується парламентською більшістю і підзвітний парламенту, а не монарху.
У специфічній формі монархія збереглася сьогодні майже у третині всіх країн світу, в тому числі у державах Західної Європи: Великобританії, Швеції, Данії, Іспанії та ін. Сучасні монархії мало чим відрізняються від республік – другої основної форми правління.
У республіці джерелом влади вважається народна більшість, вищі органи влади обираються громадянами. В сучасному світі існує три головні види республік: парламентська, президентська і змішана або напівпрезидентська. Історія знає і багато інших різновидів республік: рабовласницьку, аристократичну, радянську, теократичну та ін.
Парламентська республіка. Характерною рисою парламентської республіки є утворення уряду на парламентській основі і його відповідальність перед парламентом. Парламент здійснює щодо уряду такі функції: формує і підтримує уряд, видає закони, що приймаються урядом до виконання, затверджує державний бюджет і завдяки цьому встановлює рамки діяльності уряду. Здійснює контроль над урядом, критикує урядову політику, подає альтернативні варіанти урядових рішень і всього політичного курсу.
На відміну від парламенту, уряд має виконавчу владу, а нерідко і законодавчу ініціативу, а також може клопотати перед президентом щодо розпуску парламенту.
У більшості країн членство в уряді не виключає збереження депутатського мандату. Це дозволяє залучати до роботи в уряді не тільки лідерів правлячих партій, але і впливових депутатів парламенту.
Офіційно керівник уряду (прем’єр-міністр, канцлер) не є главою держави, але реально саме він – перша особа в державі. Президент у парламентській республіці займає більш скромне місце. Він обирається або парламентом, або зборами виборців, або безпосередньо народом. Його роль у парламентській республіці мало чим відрізняється від функцій глави держави в парламентських монархіях.
Наприклад, у Німеччині Бундестаг – вищий орган, що представляє німецький народ і є вирішальним у законодавчому процесі. Бундесрат (Рада федерації), на загальну думку, не є другою палатою парламенту, через цей конституційний орган земельні уряди впливають на законодавство й управління на рівні федерації, і саме завдяки йому працює вся федеральна система. Федеральний принцип державного устрою Німеччини вплинув на структуру виконавчої влади – вона «двоголова». Федерального президента обирають Федеральні збори, що складаються із членів Бундестагу й однакового числа депутатів, обраних на пропорційній основі представницькими зборами земель. Його повноваження дуже обмежені компетенцією канцлера, міністрів, уряду в цілому. Уряд є вищим федеральним колегіальним органом, рівним по рангу Бундестагу, і виконує завдання політичного керівництва державою. Федеральний уряд (кабінет) складається з федерального канцлера і федеральних міністрів. Канцлер відіграє в ньому керівну роль.
Президентська республіка. Головна ознака президентської республіки полягає в тому, що президент у ній є водночас і главою держави, і главою уряду. Він керує внутрішньою і зовнішньою політикою держави і є верховним головнокомандуючим збройних сил. Президент обирається безпосередньо народом, але інколи і колегією виборців (США). Він сам призначає членів кабінету міністрів, які несуть відповідальність перед ним, а не перед парламентом.
У президентській республіці існує жорсткий розподіл влади, парламент не може винести уряду вотум недовіри, а президент не має права розпустити парламент.
Не зважаючи на всі свої позитивні якості, президентська республіка не була широко поширена в Західній Європі. У країнах Латинської Америки, деяких країнах Азії президентська республіка нерідко виступає у вигляді суперпрезидентської, де майже вся реальна влада зосереджена у президента (Сирія, Ірак періоду С. Хусейна,Єгипет, Туніс, Алжир).
Класичним прикладом президентської республіки є США. Конституція США надала законодавчій і виконавчій владі широкі владні повноваження й одночасно визначила гальма й противаги, що не дозволяють жодній із них концентрувати надто багато влади, тим більше узурпувати її. Конгрес США бікамерний, у ньому дві палати: Палата представників і Сенат. Закон не може набути чинності, доки його не схвалять в обох палатах. Основна законодавча діяльність Конгресу відбувається у комітетах, функціонують також спільні комітети Палати і Сенату. Окрім комітетів, у Палаті й Сенаті є другий шар влади – це лідери демократів і республіканців, які прагнуть максимально збільшити вплив своїх партій.
Президент США, відповідно до Конституції, має великі повноваження, але його влада одночасно обмежується владою Конгресу і суддів (це було зроблено свідомо, через побоювання «президента-короля»). Президент спирається на адміністрацію Білого дому (керівник президентської адміністрації, радники з національної безпеки, рада економічних консультантів, штат, що спеціалізується на зв’язках із Конгресом і засобами масової інформації). Президент США, здійснюючи політику, спирається на віце-президента, функції якого доволі обмежені. Та в одному його роль значна: коли президент раптово залишає пост, віце-президент займає його місце. У цілому ж президент США – це лідер нації.
Напівпрезидентська або змішана республіка. Така форма існує в Австрії, Ірландії, Португалії, Польщі, Фінляндії, Франції, Болгарії та ін. У напівпрезидентській республіці поєднується сильна президентська влада з ефективним контролем парламенту за діяльністю уряду. При цьому вона не має сталих типових рис (як президентська і парламентська) і в різних країнах має істотні відмінності. Головна риса напівпрезидентської республіки ( подвійна відповідальність уряду перед президентом і парламентом.
Класичним прикладом напівпрезидентської республіки є Франція. Тут президент і парламент обираються незалежно один від одного. Парламент не може усунути президента, котрий, у свою чергу, має право розпустити парламент, проголосивши дату позачергових парламентських виборів. Президент є главою держави і верховним головнокомандуючим, представляє країну на міжнародній арені, має право відкладного вето на рішення парламенту і право введення надзвичайного стану.
Без погодження з парламентом президент призначає главу уряду, спільно з яким формує кабінет міністрів. Глава держави головує на засіданнях уряду, затверджує його рішення і завдяки цьому контролює його діяльність. Такі широкі повноваження президента Франції закріплено у конституції 1958 р., яка була спрямована на посилення ролі виконавчої влади, щоб покласти край парламентській нестабільності, що мала місце до цього. Демократична легітимність французького президента помітно виросла у результаті переходу після 1962 р. до процедури його прямого обрання у ході всенародних виборів.
Парламент (двопалатний, складається із Сенату і Національних зборів) контролює уряд через затвердження щорічного бюджету, а також за допомогою винесення йому вотуму недовіри.
Отже, ми розглянули всі головні форми правління, які існують у сучасних державах. Однак хотілося б звернути увагу на те, що ці форми не вичерпують усіх механізмів правління народу. Одним з таких механізмів є референдум (лат. Referendum – те, що має бути повідомлене) – всенародне волевиявлення з важливих державних або суспільних питань.
Референдуми широко використовуються більшістю демократичних країн світу, особливо на місцевому рівні, хоча в цілому вони мають підлегле положення щодо законотворчої діяльності парламенту. За допомогою референдуму народ здатний безпосередньо висловлювати свою волю, бути творцем законів, виявляти ініціативу. З іншого боку, можливість проведення референдуму змушує державні органи і уряд більше орієнтуватися на думку народу.
Окрім політичної організації держави, існує ще й її територіальна організація, яка характеризує співвідношення цілого і частин, центральних і регіональних органів влади. У сучасному світі розрізняють дві основні форми територіального устрою держави: унітарну і федеративну.
Унітарна держава являє собою єдину політичну однорідну організацію, що складається з адміністративно-територіальних одиниць, які не мають власної державності. Вона характеризується простим устроєм, єдиною конституцією і громадянством, єдиною системою вищих державних органів, права і суду, діючих без обмеження на всій території країни. Унітарній державі притаманний високий ступінь централізації державної влади, широкий контроль центру над місцевими органами влади.
Унітарні держави сформувалися здебільшого в країнах з мононаціональним населенням (окрім Іспанії і Бельгії до 1988 р.). Водночас для цілої низки унітарних держав характерна наявність певної автономії для утворень, які входять до їхнього складу. Деякі з цих автономій створені за історико-географічними (більшість областей Італії та Іспанії) або за національно-територіальними (Іспанія – Басконія, Каталонія; Індія – союзні території і округи) ознаками.
Унітарні держави бувають централізованими (Швеція, Данія та ін.) і децентралізованими (Франція, Італія, Іспанія, Україна).
Централізовані держави можуть надавати досить широку самостійність місцевим органам управління, але середній рівень управління при цьому не має значної автономії і безпосередньо орієнтується на виконання рішень центру.
У децентралізованих унітарних державах крупні регіони користуються широкою автономією і навіть інколи мають власні парламенти. Вони самостійно вирішують делеговані центром питання в області організації комунального господарства, охорони громадського порядку тощо. При цьому вони зазвичай значно обмежені центром у питаннях фінансової діяльності і тому дуже залежать від центру.
Федеративна форма територіального устрою держави відрізняється від унітарної тим, що джерелами влади, суб’єктами державного суверенітету в ній виступають як крупні територіальні утворення, так і весь народ.
Федерація – це форма державного устрою, що передбачає наявність у складі держави низки державних утворень – суб’єктів федерації (штатів, республік, провінцій, земель, кантонів), що мають певну самостійність, свій адміністративно-територіальний розподіл і власне законодавство.
Федерація будується на основі розподілу функцій між суб’єктами і центром, що зафіксований у конституції країни. Владні повноваження поділені на:
виняткові повноваження центру (як правило, контроль за обігом грошей, зовнішня політика, оборона, податки, мито, керівництво збройними силами та ін.);
виняткову компетенцію суб’єктів федерації – організація місцевого самоврядування і охорони громадського порядку та ін.;
спільну компетенцію союзу і його членів.
Розвиток федерації може здійснюватися як у бік зміцнення і розширення повноважень влади центру, так і у бік розширення компетенції влади суб’єктів федерації.
Члени федерації не мають індивідуального суверенітету і права одностороннього виходу з союзної держави.
Федерація як форма територіального устрою держави довела свою життєздатність. Чого не можна сказати про конфедерацію.
Конфедерація – це форма міждержавного об’єднання, союз держав для виконання певних завдань (економічних, політичних, військових та ін.). Члени конфедерації повністю зберігають державний суверенітет і передають до компетенції союзу лише рішення обмеженої кількості питань – переважно в галузях оборони, зовнішньої політики, транспорту, зв’язку. Для координації дій у конфедерації, як правило, створюються загальні органи влади і управління. Ця форма державного об’єднання не досить міцна і, як правило, еволюціонує у федерацію, або розпадається зовсім. Наприклад, конфедерації в США (1776 – 1787 рр.), Швейцарії (до 1848 р.), Німеччині (1815 – 1867 рр.). Зазначимо, що до кінця XIX ст. конфедерація розглядалася як тип державного устрою.

4.4   Громадянське суспільство і правова держава
Це питання теми є логічним продовженням попередніх. Такі категорії, як «політика», «держава», про які йшлося раніше, тільки у взаємодії з категорією «громадянське суспільство» дозволяють розкрити суспільний механізм, спрямований на створення умов для вільного життєзабезпечення і реалізації життєвого потенціалу кожної людини.
Громадянське суспільство – це безпосередньо не контрольована державою сфера життєдіяльності індивідів.
Громадянське суспільство – це сукупність неполітичних відносин у суспільстві, тобто економічних, моральних культурно-духовних, релігійних, національних; сфера реалізації інтересів вільних індивідів, асоціацій і організацій громадян, які добровільно сформувалися й захищені законом від прямого втручання й довільної регламентації з боку органів державної влади. Це поняття співвідноситься з категоріями «держава» і «правова держава».
Звернемо увагу на те, що не можна змішувати або ототожнювати «суспільство» як людську спільноту з категорією «громадянське суспільство» як історичним феноменом, що виникає на певному етапі розвитку суспільства. Громадянське суспільство якісно відрізняється від того, що прийнято називати людським суспільством взагалі. Якщо «суспільство» характеризує спільність життєдіяльності людей, то «громадянське суспільство» – це така система зв’язків та інтересів, яка забезпечує вільну реалізацію кожною людиною своїх природних прав – права на життя і гідне існування, працю, свободу робити все, що не на шкоду іншим, власність, рівність перед законом тощо.
Громадянське суспільство означає устрій суспільства з точки зору інтересів кожного його члена. Звідси і поняття «громадянин» ( не просто людина або індивід, а особа, суб’єкт особистих прав, своїх законних повноважень, установлених суспільством.
В широкому значенні громадянське суспільство включає всю безпосередньо не охоплену державою частину суспільства. Воно виникає як незалежна від неї сфера. В цьому значенні громадянське суспільство сумісно не тільки з демократією, але і з авторитаризмом. Лише тоталітаризм означає повну або часткову абсорбцію громадянського суспільства політичною владою.
Найчастіше термін «громадянське суспільство» вживається у вузькому, власному значенні і розглядається як певний рівень розвитку громадянського суспільства в широкому розумінні. В основі концепції громадянського суспільства в його вузькому розумінні лежить прагнення гарантувати свободу життєвих проявів особи, захистити її від сваволі і небажаного втручання з боку державної влади, обмежити сферу діяльності держави, поставити її під контроль народу.
Теорія громадянського суспільства складалася в рамках лібералізму і пов’язана з творчістю Локка, Руссо, Канта, Гегеля та інших мислителів минулого.
Громадянське суспільство – продукт буржуазної епохи, розвитку ринку і демократії, сфера вільної гри приватновласницьких інтересів та індивідуалізму. Воно формується здебільшого знизу, як результат розкріпачення індивідів, їхнього перетворення з підданих держави у вільних громадян-власників, готових взяти на себе господарську і політичну відповідальність.
Громадянське суспільство має складну структуру. Воно включає господарські, економічні, сімейні, релігійні та правові відносини, мораль і політичні відносини між індивідами (як первинними суб’єктами політичного життя), партіями, групами інтересів та ін.
На відміну від держави, у громадянському суспільстві переважають не вертикальні, а горизонтальні зв’язки, відносини конкуренції і солідарності між юридично вільними і рівноправними партнерами.
За сучасних умов провести чітку грань між громадянським суспільством і державою досить складно. Але не зважаючи на це, розподіл на громадянське суспільство і державу не втратив своєї актуальності і служить передусім своєчасному відкриттю і запобіганню тоталітарних тенденцій, забезпеченню суверенітету народу відповідно його ставлення до влади, свободи особи.
Для посттоталітарних країн формування громадянського суспільства являє собою необхідну умову їх переходу до правової державності.
Правова держава, на думку сучасної науки, це реальне втілення конституційної державності. В її основі лежить прагнення захистити людину від державного терору, дрібної опіки з боку органів влади, гарантувати індивідуальну свободу особи та її головні права.
Правова держава – це держава, обмежена в своїх діях правом, що захищає свободу та інші права особи і підпорядковує владу волі суверенного народу.
Відносини між особою і владою визначаються в ній конституцією, яка є суспільним договором між народом і владою.
У відносинах між державою і громадянами пріоритет належить правам людини, які не можуть бути порушені законами держави та її діями. Для того, щоб народ міг контролювати державу, необхідно здійснити розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову.
По відношенню до громадян у правовій державі застосовується принцип «Дозволено все, що не заборонено законами, що відповідають конституції».
По відношенню до держави діє засіб дозволу, що обмежує діапазон її компетентності рамками права.
Концепція правової держави формувалася поступово, на базі відповідних ідей і елементів державності, деякі з яких з’явилися ще в глибокій давнині. Наприклад, про владу закону, однакового для всіх громадян, говорив ще в VІ ст. до н. е. давньогрецький архонт Солон, про співвідношення природних прав людини писали Аристотель і Цицерон. Остаточно концепція правової держави склалася в XVІІ – XІX ст. у працях Локка, Монтескьє, Канта, Джефферсона та ін.
Термін «правова держава» з’явився в XІX ст. у працях німецьких юристів К. Велькера, Р. фон Моля та ін.
Сучасні дослідники відзначають недостатність класичної концепції правової держави для забезпечення справжньої свободи особи і соціальної справедливості. Вони вважають, що ця теорія акцентує увагу на розподілі суспільства і держави і на захисті лише формальної свободи особи, життєвого простору, втручання держави до якого обмежено. Реальна свобода людини та її права можуть забезпечуватися тільки через взаємодію суспільства і держави.
Тому в політичних системах багатьох країн принцип правової держави сьогодні доповнюється принципами демократії, заохочення участі мас у політичному житті та соціальної держави.
Чи не найсерйознішою небезпекою в процесі реалізації політичного курсу на створення правової держави слід вважати реальну можливість зробити його лише формально-правовим. У зв’язку з цим загальні вимоги, яким має відповідати правова держава, такі:
повна відповідність діяльності держави, всіх організацій і кожного громадянина не тільки букві, а й духу Основного Закону країни, що розуміється як керівна умова забезпечення практичної реалізації принципів функціонування суспільства;
відповідність законодавства найважливішим інтересам усіх класів і соціальних верств, тенденціям соціально-економічного розвитку і морально-психологічної ситуації в суспільстві;
обмежене включення законодавства в контекст практичного процесу вирішення нагальних проблем;
сувора відповідність поточного законодавства конституційному, практичне забезпечення верховенства закону відносно підзаконних актів;
поєднання стабільності і динамізму законодавства;
наявність відпрацьованих демократичних процедур участі громадян у правотворчому процесі;
єдність правотворчої організаційної, ідеологічної та правозастосовної діяльності держави;
всебічна гарантованість основних прав громадян, наявність налагодженого, неважкого і легкодоступного юридичного механізму практичної реалізації конституційних прав і свобод особи та їхній захист;
наявність юридичного механізму розв’язання спірних і конфліктних ситуацій між суб’єктами права на всіх рівнях політичної, державної та соціальної структури;
професійна і моральна бездоганність працівників державного апарату та апарату суспільних організацій, їхня зацікавленість в якісному виконанні своїх професійних обов’язків;
високий рівень правових знань і правової культури громадян країни.
Враховуючи вже існуючий досвід виникнення і розвитку різноманітних правових держав, можна виділити їхні загальні ознаки:
наявність розвиненого громадянського суспільства;
розширення діяльності держави у сфері охорони прав і свобод особи, суспільного порядку, створення сприятливих правових умов для господарської діяльності, відповідальність кожного за власне благополуччя;
правова рівність всіх громадян;
загальність права, його поширення на всіх громадян, організації та органи державної влади;
суверенітет народу, конституційно-правова регламентація державного суверенітету. Це означає, що народ є джерелом влади, державний же суверенітет має представницький характер;
розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки, що не виключає єдності їхніх дій на основі процедур, передбачених конституцією і певного верховенства законодавчої влади, конституційні рішення якої обов’язкові для всіх;
пріоритет у державному регулюванні громадянських відносин дозволу над забороною. У правовій державі діє принцип «Дозволено все, що не заборонено законом»;
свобода і права інших людей – єдиний обмежувач свободи індивіда. Правова держава не означає абсолютної свободи особи. Свобода кожного закінчується там, де порушується свобода інших.
Правова держава – важливий етап у розширенні свободи людини і суспільства. Теоретики і засновники ідеї правової держави вважали, що забезпечення кожному свободи і заохочення конкуренції підуть на користь всім, зроблять індивідуальну власність доступною кожному, підвищать індивідуальну відповідальність, ініціативу та зрештою загальні добробут і благополуччя. Але цього не сталося.
Індивідуальна свобода, рівноправність і невтручання держави у справи громадянського товариства, проголошені у правових державах, не могли перешкодити монополізації економіки та її періодичним кризам, жорстокій експлуатації, загостренню соціальної нерівності і класової боротьби.
Фактична нерівність громадян знецінювала їхню рівноправність і сприяла використанню конституційних прав і привілеїв на користь заможних класів. Ані класична ліберальна теорія правової держави, ані спроба адміністративно-командного соціалізму не змогли забезпечити кожній людині матеріальну свободу і встановити в суспільстві соціальну справедливість і рівність.
У відповідь на недосконалість цих концепцій ученими була створена теорія, на засадах якої здійснювалась практика соціальної держави.
Соціальна держава – це держава, що прагне забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності; а в ідеалі – приблизно однакових стартових можливостей для реалізації життєвої мети, розвитку особи. Діяльність такої держави спрямована на загальний добробут, утвердження в суспільстві принципу соціальної справедливості. Вона намагається згладжувати майнову та іншу соціальну нерівність, надає допомогу слабким, збіднілим і знедоленим, піклується про збереження миру в суспільстві.
Витоки соціальної держави можна знайти у соціальній практиці далекого минулого. Ще у давнині деякі правителі піклувались про найбідніших громадян. Але головне навантаження з соціального забезпечення слабких і знедолених у той час лежало на великих сім’ях і общинах.
Індустріалізація та урбанізація зруйнували традиційні форми соціального забезпечення, загострили соціальні проблеми і класову боротьбу в суспільстві. Розв’язання цього питання потребувало різкого розширення об’єктів соціальної політики та її перетворення на один з провідних напрямків діяльності держави.
У результаті цих процесів, приблизно в 60-х роках ХХ сторіччя виникли соціальні держави. Необхідною умовою їх виникнення став високий рівень економічного розвитку ряду країн Заходу, що дозволив їм забезпечувати прожитковий мінімум кожному.
Діяльність сучасної соціальної держави багатогранна. Вона включає:
перерозподіл суспільного доходу на користь менш забезпечених верств суспільства;
політику зайнятості та забезпечення прав робітника на підприємстві;
соціальне страхування;
турбота про безробітних, молодь, інвалідів, старих;
розвиток доступної для всіх освіти, охорони здоров’я, культури тощо.
Теорія соціальної держави виявилася конструктивною відповіддю на критику недосконалості правової держави в її класичному ліберальному варіанті, її неспроможності забезпечити реальні права і добробут усім громадянам.
Між правовим і соціальним типами держав існує як єдність, так і певні відмінності.
Єдність їх полягає в тому, що обидві вони покликані забезпечувати добробут і благополуччя індивіда. Правова держава – індивідуальну свободу і основоположні права особи за допомогою встановлення чітких меж державного втручання і гарантій проти узурпації влади.
Соціальна держава – гідні умови існування кожного.
Протиріччя між ними виявляється в тому, що правова держава за своїм задумом не повинна втручатися в питання розподілу суспільного багатства, а соціальна держава безпосередньо займається вирішенням цих проблем, хоча і прагне не підривати такі основи ринкового господарства, як індивідуальна власність, конкуренція, індивідуальна відповідальність тощо.
На відміну від адміністративно-командного соціалізму, що намагався встановити загальний добробут усіх громадян за допомогою порівняльного розподілу матеріальних благ, соціальна держава орієнтується на забезпечення кожному гідних умов життя, насамперед, за рахунок розвитку виробництва, збільшення його ефективності, підвищення індивідуальної активності та відповідальності.
Правовий і соціальний етапи розвитку сучасної держави не завершують процес його розвитку. Сучасні держави вступають у нову екологічну стадію, для якої характерно висування на перший план проблеми виживання людства і забезпечення екологічних прав людини. В нових умовах існування держави спільно з громадськістю намагаються відвернути ядерну та екологічну катастрофи.
У житті сучасних держав спостерігається дві тенденції. Перша з них – активізація формування громадянського суспільства, розширення впливу політичних партій і груп інтересів, зміцнення системи місцевого самоврядування. Друга – виявляється у підвищенні ролі держави як регулюючого органу всього суспільства. Держава все активніше втручається в економічні, соціальні та інформаційні процеси, стимулює розвиток виробництва за допомогою інвестиційної, податкової та кредитної політики.
Безпосередньо до проблем становлення громадянського суспільства, правового і соціального типу держав примикає проблема громадянства.
Громадянство – це нормативно-правовий інститут, що встановлюється з метою упорядкування відношень особи і держави, надання їм законодавчо-юридичних форм, а також для захисту інтересів особи. Громадянство – це приналежність особи до певної держави, що означає поширення на неї прав і обов’язків, встановлених законодавством держави. У державах з монархічною формою правління замість «громадянство» вживається термін «підданство».
Українська держава гарантує охорону і захист прав, свобод та інтересів своїх громадян. Відповідно до законодавства України громадянами України є особи, що проживають в Україні, незалежно від їхнього соціального і майнового положення, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, виду і характеру занять; якщо вони не є громадянами інших держав і висловили бажання стати громадянами України.
Держава здійснює захист громадян України, що перебувають за кордоном. Дипломатичні представництва і консульства України, всі посадові особи зобов’язані вживати заходи для забезпечення громадянам можливості користуватися в повному обсязі правами, наданими законом країни перебування, міжнародними угодами, учасниками яких є Україна і держава перебування, а в разі необхідності вживати заходи для відновлення порушених прав громадян України.
Реально суспільна роль держави неухильно зростає разом з ускладненням матеріального і духовного життя суспільства і зростанням масштабів політики.
Світ об’єктивно все більше потребує організації й управління, але інстанції світової влади, що могла б його організувати, немає. Частково її функції виконують регіональні союзи держав – традиційна форма координації політики.
Реальним шляхом інтернаціонального розвитку держави стала її участь у системі міжнародних організацій, в інтернаціоналізації демократичного процесу, а також подолання ізоляціонізму, відсталості, політичного та ідеологічного захисту ідеї особливої історичної винятковості будь-якої країни.

4.5   Національна держава на початку XXI ст.
Об’єктивною реальністю сучасної цивілізації є глобалізація. Процес глобалізації у сфері політики стає домінуючою концепцією в політології на межі XX-XXI ст., породивши абсолютно різні оцінки перспектив подальшого розвитку національних держав. Поява нових суб’єктів світової політики – від громадської думки і неурядових організацій до транснаціональних рухів і наднаціональних структур, розвиток системи міждержавних інститутів, зникнення різноманітних кордонів у сфері інформаційного і культурного обміну, поширення уніфікованої масової культури й етики – знайшло відображення в ідеї «розмивання» або «ерозії» суверенітету. З одного боку, державний суверенітет зазнає могутнього впливу ззовні від транснаціональних компаній і великих міжнародних організацій і союзів держав. З іншого боку, державний суверенітет відчуває на собі сильний тиск зсередини, про що свідчить посилення тенденції до більшої автономії національних, релігійних та інших меншин, кількість яких у даний час збільшується.
Питання про долю суверенітету є одним із найбільш актуальних у політичній науці, оскільки від нього залежить парадигма політичного майбутнього. На суверенітет держави впливають такі виклики:
формування єдиної глобальної економіки, в якій транснаціональні корпорації беруть на себе ряд повноважень національних держав;
зміни в системі міжнародних відносин, постійне збільшення кількості та впливу міжнародних урядових і неурядових організацій, що претендують на створення нової системи транснаціональної влади;
глобальні екологічні проблеми, розв’язання тільки яких у межах національної держави стає неможливим;
культурна глобалізація, що змінює свідомість людей шляхом появи нового виміру самоідентифікації (не національної, а індивідуальної), – з одного боку, і космополітичної – з іншого.
Усі ці виклики, що отримує національна держава в умовах глобалізації, сприймаються дослідниками цих явищ неоднозначно. Умовно можна виділити такі дві позиції дослідників:
під натиском глобалізації суверенні держави втрачають свої функції по керуванню соціальними і політичними процесами, що відбуваються як на їх території, так і за її межами (Д. Хелд, К. Омає, П. Друкер та ін.);
глобалізація не вносить якісно нових змін у сформовану міжнародну структуру, де суверенні держави є головними суб’єктами (С. Краснер, Р. Кеохейн та ін.).
Першої позиції дотримуються учені, які прогнозують занепад національного суверенітету, зникнення національної держави та її політичних інститутів з міжнародної арени майбутнього. З їх точки зору, державний суверенітет зазнає часткової реструктуризації шляхом делегування частини своїх повноважень наднаціональним органам влади (хоча навіть сама можливість втрати державою частини своїх повноважень багатьма сприймається вкрай неоднозначно). Насамперед, це пов’язано з процесом економічної та фінансової глобалізації, коли значна частина фінансових потоків виходить з-під контролю національної влади і звужується сфера компетенції національних урядів при прийнятті рішень у зовнішньоекономічній сфері. Сьогодні виробництво може стати ефективним, тільки якщо воно орієнтується на глобальний ринок, а не обмежується рамками національної держави. Національна держава більше не відіграє ролі єдиного захисника економічних інтересів, а в регіонах уряд більше не розглядається як основний інструмент забезпечення національної безпеки.
Підсумовуючи позицію дослідників, що прогнозують неминучість занепаду державного суверенітету, можна аргументами відомого теоретика глобалізації Д. Хелда, що говорить про застарілість самого поняття суверенітету. Суверенітет сьогодні варто розуміти і вивчати як розподілену владу, розподілену між національними, регіональними і інтернаціональними суб’єктами і який є через цю іманентну множинність обмеженим.
Другої позиції дотримуються учені, які стверджують, що глобалізація дійсно звужує сферу діяльності національної влади, але не становить серйозної загрози для суверенітету держави як юридичної категорії. Глобалізація спонукає національні уряди розділяти з іншими інститутами свої повноваження верховного арбітра, зберігаючи головні правові та політичні функції. Глобалізація якісно змінює характер сформованої міжнародної системи. Слабкі держави змушені боротися не тільки за здійснення ефективного контролю за внутрішньою і міжнародною політикою, але й за те, щоб не допустити зовнішнього втручання у свої внутрішні справи. Різке збільшення обсягів міжнародних угод не є, на думку вчених, загрозою для здійснення реального контролю з боку національної влади над територією власної держави. Більше того, посилення інтеграції, що спостерігається протягом останніх 50 років, супроводжується не зменшенням, а, навпаки, посиленням активності держави. Посилення глобалізації і посилення активності держави відбуваються паралельно і, навіть, глобалізація посилює державний суверенітет.
Таким чином, суверенна держава на початку XXI ст. зберігає істотну роль, важелі і функції. Національна держава не зникає, а лишається, хоча і піддається при цьому суттєвим змінам. Незважаючи на те, що глобалізація робить світ все більш взаємозалежним і інтегрованим, наближаючи країни і народи, державний суверенітет продовжує зберігати свою значущість як необхідну умову для самовиживання і самовизначення на світовій арені.

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ТА КАТЕГОРІЇ ТЕМИ
Політична система суспільства, системний аналіз у політиці, модель функціонування політичної системи, артикуляція інтересів, агрегація інтересів, політична комунікація, політична стабільність, політична стагнація, держава, ознаки держави, функції держави, форми правління у державі, форми територіального устрою держави, громадянське суспільство, правова держава, соціальна держава.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
З чим пов’язано застосування системного методу при вивченні політики? Що нового дає він для розуміння природи політики?
Що таке політична система суспільства? Як вона функціонує?
В якому стані, на ваш погляд, знаходиться політична система, якщо на «вході» переважають вимоги?
Які, на ваш погляд, види підтримки переважають у політичній системі України? Аргументуйте свою відповідь.
Які підсистеми входять у політичну систему і яку роль вони відіграють в її функціонуванні?
Що таке функція політичної системи? Розкрийте зміст функцій політичної системи та визначте їх значення для життєдіяльності суспільства в цілому.
Чому держава є найбільш вагомим політичним інститутом?
У чому суттєві відмінності держави від інших політичних інститутів: політичних партій, рухів тощо?
Що таке суверенітет державної влади на практиці?
Що таке устрій держави?
Чим обумовлюється існування унітарної форми державного устрою?
Чим федерація відрізняється від унітарної держави?
Що таке конфедерація і в чому її особливості?
Яка держава вважається правовою, а яка ні?
У чому сутність монархії як форми правління? Які її ознаки і недоліки?
У чому різниця між абсолютною і конституційною монархією? Назвіть країни з цими формами правління.
Чим відрізняються парламентські, президентські та президентсько-парламентські республіки?

ЗАВДАННЯ ТА ПРОБЛЕМНІ ЗАПИТАННЯ
Поміркуйте та визначте, що об’єднує політичні системи: а) Великої Британії, Швеції, Норвегії, Данії, Бельгії, Іспанії; б) Саудівської Аравії, Бахрейну, Кувейту, Йорданії, Марроко. До якого типу політичних систем їх можна віднести?
Яка форма національно-державного устрою існує в сучасній Україні, якщо прийняти до уваги Автономну Республіку Крим та її обсяги повноважень?
Сформулюйте основні відмінності унітарної держави від федеративної у відповідності з ознаками, що вказані в таблиці
Ознаки
Унітарна держава
Федеративна держава

Хто приймає визначальні рішення?



Територія



Ступінь самостійності адміністративно-територіальних одиниць



Конституція



Громадянство



Суб’єкт зовнішньої політики




Сформулюйте основні відмінності федерації від конфедерації у відповідності з ознаками, що вказані в таблиці.
Ознаки
Конфедерація
Федерація

Хто приймає визначальні рішення



Територія



Ступінь самостійності адміністративно-територіальних одиниць



Конституція



Громадянство



Суб’єкт зовнішньої політики




Політична система має функції «входу» та «виходу». Назвіть їх. Розподіліть ці функції по відповідним розділам таблиці:
Функції «входу»
Функції «виходу»

1....
1...

2...
2....

3...
3....


Опишіть механізм функціонування політичної системи.
Що розуміється під громадянським суспільством? Як формується громадянське суспільство в Україні і які його особливості?
Чи може, на ваш погляд, співіснувати вільна особистість та держава? Аргументуйте свою відповідь.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Анохин М.Г. Политические системы: адаптация, динамика, устойчивость. – М., 1996.
Конституція України. – К., 2008.
Парламенты мира. – М., 1991.
Политология. Хрестоматия / Сост. Б.А. Исаев, А.С. Тургаев, А.Е. Хренов. – СПб: Питер, 2006. – С. 94–116, 130–156.
Политология: Учеб. Пособие для вузов / Сост. и ред. Н. Сазонова. – Харьков: «Фолио», 2001. – С. 299–334.
Політика європейської інтеграції: Навчальний посібник / Під ред. В.Г. Воронкової – К.: ВД «Професіонал», 2007. – С. 332–403.
Порівняльна політика. Основні політичні системи сучасного світу / За заг. ред. В. Бакірова, М. Сазонова. – Х.: ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2008.
–576 с.
Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию: Учебник для студентов вузов. – М., 2002. – С. 171–194.
Світова класична думка про державу і право. Навчальний посібник: Під ред. Є.Ф. Безродного – К., 1999. – 397 с.
Штанько В.І., Чорна Н.В., Авксентьєва Т.Г., Тіхонова Л.А. Політологія. Навч. посібник. Видання 2-е, – К.: Видавництво «Фірма «Інкос», Центр учбової літератури, 2007. – С. 88–109.

5.  ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ СУЧАСНОСТІ
5.1   Сутнісні характеристики сучасних політичних режимів
Політичний режим (лат. regime – керування) – це функціональна сторона політичного життя, яка складається в результаті соціальної направленості діяльності соціальних суб’єктів і владних інститутів.
Політичний режим – це загальна характеристика форм і методів здійснення політичної влади в тій чи іншій країні, порядок взаємовідношень громадянського суспільства і політичної влади. Він включає порядок формування представницьких органів влади, взаємовідношення законодавчої і виконавчої влади, центральних і місцевих органів, положення і умови діяльності політичних партій, груп інтересів, правовий статус особистості, порядок функціонування каральних і правоохоронних органів, зміст допустимого та забороненого. На політичний режим впливає рівень політичної стабільності суспільства, співвідношення соціальних сил у ньому, історичні, соціокультурні традиції, включаючи іноді й особистість глави держави.
Будь-який політичний режим прагне самолегітимації, тобто намагається викликати прихильність до себе, переконати громадян у правильності та обґрунтованості свого правління, його ефективності. Проте, легітимних політичних режимів самих по собі не існує, оскільки легітимність досягається створенням емоційно-оціночного стану підлеглих цього режиму.
Політичний режим – це вираз політичного напрямку здійснення політичної влади, її політичних пріоритетів, він характеризує спосіб функціонування політичної системи суспільства і пов’язаний з нею загалом і з усіма її складовими.
У науковій літературі визначаються критерії класифікації політичних режимів.
Критерії класифікації політичних режимів:
за способом і порядком формування представницьких установ (демократичний чи недемократичний);
за взаємовідносинами між законодавчою і виконавчою владою (верховенство законодавчої чи диктат виконавчої влади);
за принципами національно-державного устрою (добровільний чи примусовий характер об’єднання, їх рівноправність чи залежність);
за станом діяльності каральних органів у політичній системі (домінуючий без контролю чи під контролем законодавчої влади);
за роллю недержавних установ (рівень незалежності від держави);
за реальним правовим статусом громадян.
Найбільш широко поширена класифікація політичних режимів на тоталітарний, авторитарний і демократичний. Кожен з них має свої ознаки, які складають сутнісну основу їх відмінності один від одного.
Тоталітарний політичний режим. Термін «тоталітарний» (від лат. тotalіtas – повний, цілісний) увійшов у політичну лексику завдяки лідеру фашистської Італії Беніто Муссоліні та ідеологу фашистської партії Джовані Джентіле, які намагалися створити тоталітарну державу («Stato totalіtarіo») за принципом: «все у державі, нічого поза державою, нічого проти держави». Наприкінці 20-х років ХХ ст. цей термін одержав поширення в англомовній пресі стосовно гітлерівського режиму та політичного устрою в Радянському Союзі. Теорія тоталітаризму складалася у 40 – 50-х роках ХХ ст. завдяки роботам західних політологів Ф. Хайєка («Пагубна самовпевненість», «Дорога до рабства»), Х. Аренд («Походження тоталітаризму»), К. Фридріха, З. Бжезинського («Тоталітарна диктатура і автократія»), Р. Арона («Демократія і тоталітаризм»), К. Поппера «Відкрите суспільство та його вороги» та ін. Нова хвиля інтересу до проблеми тоталітаризму припала на кінець 80-х – початок 90-х років ХХ ст., коли відбувся крах тоталітарних режимів у СРСР та інших країнах колишнього соціалістичного табору. Тоталітарним можна назвати той політичний режим, який має такі риси:
єдину офіційну ідеологію, відповідно до якої має жити кожен член суспільства і яка відображає все політичне життя країни (марксизм-ленінізм у колишніх країнах тоталітарного соціалізму, соціалізм у Північній Кореї та на Кубі, мобутизм у Заїрі в 60 – 80-х рр. ХХ ст., нкрумаізм у Гані в 60-х рр. ХХ ст., ісламський фундаменталізм в Ірані, гібрид соціалізму й ісламу у Лівії тощо);
єдину масову партію, яка очолюється лідером-вождем і зрощується з державою;
систему жорсткого політичного контролю, усунення будь-якої опозиції режиму, мілітаризація суспільства, нагнітання психозу щодо пошуку ворогів;
монополію партії-держави на контроль за всіма засобами масової інформації (зміст інформації, її дозування для суспільства береться під суворий контроль);
монополію партії-держави на контроль за збройними силами, правоохоронними та каральними органами;
централізоване керівництво економікою за допомогою адміністративно-командної системи управління.
Американський політолог М. Картис називає більше десяти ознак тоталітарності. Існують й інші точки зору на проблему тоталітаризму. Інтерпретація тоталітаризму через ідеологію і терор (Х. Аренд) або через віру у переважний доступ до істини певної сили (Е. Карр), як і традиційне визначення через поглинання суспільства державою, не дають змоги чітко диференціювати його як виключно сучасний режим. Тоталітаризм можна визначити як політичний режим, у якому влада намагається змінити природу чи дегуманізувати людину. Тоталітаризм примушує людей мати за реальну дійсність ідеологічну надреальність (А. Безансон), він прагне позбавити їх засобів мислити, перетворити їх на прості «коліщатка машини» (М. Геллер). Тобто, як передбачив Дж. Оруєлл, тоталітарний режим має намір перетворити людину на піддатливий предмет. Він скерований на те, щоб зробити людину «безмозкою», розірвавши всяке усвідомлення нею об’єктивної дійсності.
Зрозуміло, що, як і кожне соціальне явище, тоталітарний політичний режим може мати багато визначень. Проте, незважаючи на кількість ознак, думки фахівців можна об’єднати одним загальним твердженням, що тоталітарний політичний режим тим і відрізняється від інших типів політичних режимів, що встановлює тотальний контроль над усіма сферами суспільного життя, над кожною особою, її діями і навіть думками. Цей загальний момент можна вважати тлумаченням суті тоталітаризму.
Тоталітарний політичний режим став реальністю у ХХ столітті, проте його ідейні коріння сягають глибокої давнини. Тоталітарні погляди і, насамперед, ідеї необхідності повного підкорення частини цілому, індивіда державі існують більше двох тисячоліть. Згадаємо тоталітарні моделі держави Платона, Т. Мора, Т. Кампанелли, Г. Бабефа, А. Сен-Сімона, Ж.-Ж. Руссо, Г.В.Ф. Гегеля, К. Маркса, Ф. Ніцше, В. Леніна та інших.
Об’єктивними передумовами виникнення тоталітаризму були особливості періоду індустріалізації, що поєднували процеси швидкого руйнування структур традиційного суспільства, етатизацію (одержавлення) суспільного життя, посилення соціальних функцій держави.
Політичними провідниками тоталітаризму стали масові партії на чолі з лідером-вождем, які прагнули до монополізації державної влади, пропагували «світле майбутнє» згідно із запропонованими ними символами віри.
Фундаментальною соціально-психологічною основою тоталітаризму є соціальний конформізм. Соціальний конформізм – це некритичне прийняття і слідування пануючим точкам зору і стандартам, стереотипам масової свідомості та пропагандистським кліше. До головних рис соціального конформізму відносяться: відсутність індивідуальної точки зору, «стадні» почуття бути «як усі», рабська залежність від влади, нездатність протистояти маніпулюванню свідомістю, стандартність мислення, створення образу ворога, з яким не може бути примирення тощо. Тому соціальну базу тоталітаризму складають маргінальні групи і прошарки населення, найбільш сприятливі до пропаганди тоталітарних ідей.
Прихід до влади тоталітарно орієнтованих партій та їх кадрове злиття з державним апаратом вивели тоталітаризм із сфери політичних уявлень і теорій у сферу політичних реалій. Політичний тоталітаризм у ХХ ст. існував у вигляді комунізму, фашизму і націонал-соціалізму.
Форми тоталітаризму. Історично першою класичною формою політичного тоталітаризму був комунізм (соціалізм) радянського типу. В Росії у жовтні 1917 р. прийшла до влади соціал-демократична партія, яка проголосила своєю метою побудову держави диктатури пролетаріату. На практиці з перших кроків радянської влади стала укріплятися диктатура партії, її центральних органів і персонально – вождів. Почала складатися традиція особистого керівництва як у партії, так і у державі. Партійний контроль над урядовою політикою доповнювався шляхом включення членів партії у всі відділи адміністративного апарату на всіх рівнях. Партія здійснювала призначення на ключові адміністративні посади держави. В роки громадянської війни більшовики поставили поза законом всі інші політичні партії. Комуністичний тоталітаризм являв собою повне знищення приватної власності, надання абсолютної влади державі, ідеологізацію політичного життя, терор (табори, політичні процеси проти інакомислення, чистки, насильство проти суспільства). Це означало повну ліквідацію автономії особистості.
Тоталітаризм радянського типу знайшов відображення у політичних системах багатьох держав, які входили до орбіти впливу СРСР. Якщо для східноєвропейських країн соціалістичного табору руйнація і крах СРСР стали точкою відліку нового часу і цілковитої відмови від тоталітарного минулого, то для Північної Кореї, Куби, Китаю, В’єтнаму актуальним стало завдання адаптації до змінених зовнішніх умов без докорінної перебудови політичних структур і конституційної моделі у цілому. У порівняльному плані відповідь на нові «виклики» у Китаї та В’єтнамі є радикальнішими, чим у КНДР і на Кубі, – вона реально торкнулася економічних систем цих країн, і, безумовно, позначається на трансформації політичного режиму.
Так, у Китаї зміни до Конституції, що були внесені протягом 1990-х рр. ненабагато обмежують втручання держави в економічні відносини, допускаючи у певних межах розвиток ринкової економіки. Однак вони не торкнулися ролі держави у цілому. Держава залишається основною силою, що визначає розвиток суспільних відносин і регулює їх, вона не позбулася тотальних прав втручатися в усі сфери життєдіяльності китайського суспільства. Китайська модель трансформації у сучасних умовах базується на порівняно ліберальній економіці з елементами ринкового господарства при директивному державному плануванні і тоталітарній політичній системі з обов’язковою державною ідеологією і керівною роллю однієї партії.
Специфічно унікальною є політична система і політичний режим у Лівії (Соціалістична Народна Лівійська Арабська Джамахірія). У цій країні немає Конституції, а офіційною метою побудови соціалістичного суспільства, що базується на ісламських цінностях, є ідея так званої «третьої світової теорії» лідера країни – Муамара Каддафі. Сутність цієї ідеї в тому, що відкинуті «фальшиві форми демократії» (парламент, уряд, партії) як неспроможні повною мірою висловлювати інтереси народу, а проголошено принцип джамахірії – прямого народовладдя. З 1979 р., після відмови Муамара Каддафі й інших колишніх членів Ради революційного командування від усіх офіційних посад «в ім’я продовження революції», було створено Колегіальне революційне керівництво, що стало найвищим політичним органом країни, який контролював законодавчу діяльність Загального Народного Конгресу й Вищого народного комітету (уряду) через революційні комітети, що підпорядковувалися безпосередньо Каддафі. Владна партія Арабський соціалістичний союз (перейменована у Загальний народний конгрес) оголосила своєю ідеологією арабський націоналізм й іслам. Політична діяльність поза її межами, інші політичні партії були заборонені, монополія однієї партії на владу й її злиття з державним апаратом свідчать про утвердження в цій країні тоталітарного політичного режиму ісламського типу.
Ще один приклад тоталітарної реальності становить собою політичний режим на Кубі. Згідно з Конституцією, Республіка Куба є «соціалістичною державою». Найвищим органом законодавчої влади є Національна асамблея народної влади, що обирається загальним голосуванням на п’ятирічний термін. Асамблея вибирає зі свого складу Державну раду. Вона представляє її між сесіями, виконує її постанови й фактично керує централізованою системою державної влади. Рада є відповідальною перед асамблеєю й підзвітна їй. Головою Державної ради первісно і тривалий час був лідер держави Фідель Кастро Рус ( у 2008 р. ці повноваження передано брату Раулю Кастро).
На Кубі однопартійна система. Керівна роль закріплена за Комуністичною партією Куби, створеної у 1965 р. Під її контролем функціонують профспілки, молодіжні, жіночі та інші громадські організації. Поправки до Конституції Куби (1976 р.) підтверджують мету побудови комуністичного суспільства, однак як ідейно-політична основа держави на перший план висуваються національно-визвольні ідеали, принципи незалежності, самобутності; із тексту основного закону вилучено посилання на марксизм-ленінізм і науковий соціалізм.
Показовим щодо зміщення акцентів є одне із положень закону про конституційну реформу 2002 р., яке проголошує, що Куба ніколи не повернеться до капіталізму. Дане положення чітко закріплює соціалізм як остаточну політичну систему країни, що збережеться навіть після смерті Фіделя Кастро. Незважаючи на те, що за законом 1993 р. кубинцям дозволяється займатися приватним підприємництвом, розширилися можливості для проникнення на Кубу іноземного капіталу, ця країна все ще залишається країною закритого типу, що ілюструє собою тоталітарну модель політичного режиму.
Фашизм (вперше був встановлений в Італії у 1922 р.) намагався досягти твердої державної влади, установлення порядку, забезпечення колективної ідентичності на культурному та етнічному ґрунті. На шляху до концентрації влади в руках фашистів були утворені Велика фашистська рада та Добровільна міліція національної безпеки, які були підпорядковані лідеру Б. Муссоліні. Велика фашистська рада контролювала всі законопроекти перед внесенням їх до парламенту та діяльність самого уряду. Остаточно парламентаризм в Італії був ліквідований у 1928 р., коли була змінена система виборів до парламенту. Балотуватися до вищого законодавчого органу могли тільки кандидати за списком від фашистської партії, інші партії до виборів не допускалися. Велика фашистська рада була оголошена вищим органом фашистської партії і держави. В Італії межі фашистського тоталітаризму встановлювалися позицією впливових у державі кіл – короля, аристократії, офіцерського корпусу, церкви. Коли падіння режиму стало очевидним, ці кола самі відсторонили Муссоліні від влади. Тому тоталітарні риси у фашистській Італії проявлялися не повною мірою.
Націонал-соціалізм як різновид тоталітаризму (виник у Німеччині у 1933 р.), базувався на національній відмінності німецької раси від інших націй і народів. Утверджуючи однопартійну систему, націонал-соціалісти заборонили діяльність своїх політичних опонентів – комуністів, соціал-демократів, вільних профспілок. Разом з цим здійснювався процес зрощування партії і держави. Місцеві земельні уряди були замінені спеціальними уповноваженими центрального уряду з числа націонал-соціалістичної партії, а земельні парламенти ліквідовані. Гітлер у 1934 р. одержав пости канцлера і президента.
Фашистська партія Італії та націонал-соціалістична партія Німеччини створювалися на воєнний зразок й підкорялися суворій дисципліні. Саме слово «фашизм» має символічне значення, оскільки походить від італійського fascismo – «пучок», «в’язка», «об’єднання».
У радянського і німецького проявів тоталітаризму багато спільних рис, починаючи з суттєвих особливостей тоталітарного режиму взагалі і закінчуючи суто зовнішніми деталями (специфіка партійного життя та організації, адміністративно-управлінська структура, масові заходи, навіть архітектура, художня література, кінематографія, живопис, музика тощо).
Історія довела, що тоталітарний політичний режим має достатньо високу можливість мобілізації ресурсів і концентрації засобів для досягнення обмежених цілей, наприклад, перемоги у війні, оборонного будівництва, індустріалізації тощо. Деякі автори розглядають тоталітаризм як одну з політичних форм модернізації слабкорозвинених держав. Проте, політичний досвід ХХ століття також доводить, що тоталітарний режим сам себе штовхає до загибелі, рано чи пізно виявляє свою неефективність, недоцільність, невідповідність людській природі. В деяких країнах тоталітарні режими були ліквідовані збройними силами коаліції інших країн (гітлерівський режим у Німеччині у 1945 р.), у деяких країнах – скинуті (наприклад, під час скинення диктатури Чаушеску в Румунії загинули тисячі людей), в інших країнах їх вдалося досить мирно трансформувати в демократичні або напівдемократичні режими (постсоціалістичні держави).
Тоталітаризм як крайня форма соціального контролю, що вимагає тотального контролю над свідомістю людей, – це не тільки явище минулого, але й одна з можливих альтернатив розвитку людства у майбутньому. Багато сучасних дослідників акцентують увагу на небезпеці інформаційно-фінансового тоталітаризму, який стає реальністю в умовах глобалізації і розвитку інформаційного суспільства. Посилення ролі засобів масової інформації, поява нових інформаційних технологій, створення глобальних комунікативних мереж і насамперед Інтернету може бути використане як в інтересах укріплення демократії, розширення політичної інформованості та компетентності громадян, так і в цілях укріплення привілейованого положення певних соціальних груп або окремих держав. Комунікаційна революція створила можливість електронного контролю за життям, свідомістю, настроями як окремих громадян, так і суспільних організацій. Швидкий доступ до інформації практично про кожного громадянина або організації, її централізоване оброблення й узагальнення дають можливість владі повністю контролювати дії та у непрямий спосіб управляти поведінкою людей.
Інформаційно-фінансовий тоталітаризм – це явище нове та мало вивчене. Проте він розвивається дуже динамічно. Перешкодою розвитку інформаційно-фінансового тоталітаризму може бути лише реальний рух на шляху до здійснення ідеалів народовладдя, свободи особистості та соціальної справедливості.
Авторитарний політичний режим. Одним з альтернативних тоталітарному виступає авторитарний політичний режим (від лат. аutorіtas – влада авторитету). З тоталітаризмом його пов’язує автократичний, не обмежений законами характер влади, з демократією – наявність автономних, не регульованих державою суспільних сфер, особливо економіки та приватного життя, збереження елементів громадянського суспільства. Авторитарний режим виникає найчастіше в умовах радикальних соціально-економічних перетворень суспільства.
Наполеонівський режим вважається одним з перших проявів авторитарних режимів, він був породжений Революцією, спирався на принципи 1789 р., зміцнював юридичний порядок, що виступав як основа цієї Революції. Навпаки, диктатура Франко – інший приклад авторитарного режиму – видає себе за контрреволюцію і намагається зберегти і підсилити засоби патріархального уявлення. З іншого боку, франкістська диктатура, на відміну від диктатури Салазара в Португалії, сприяла економічній модернізації в Іспанії. Мусульманські монархії також вважаються авторитарними, як і деякі націоналістичні режими Близького Сходу.
Авторитарному політичному режиму притаманні:
автократія (самовладдя) або незначна кількість носіїв влади (олігархічна група, воєнна хунта тощо) – вибори депутатів парламенту відбуваються часто на основі етнічних, кланових і релігійних пристрастей, вибори президента підкоряються харизматичному принципу або організуються таким чином, що президент стає безстроковим (наприклад, парагвайський президент А. Стресснер до його скинення вибирався на вісім строків, Сухарто в Індонезії до його скинення вибирався на безальтернативній основі сім разів);
монополізація влади і політики, недопущення опозиції і політичної конкуренції, діяльність політичних партій і груп інтересів зведені до мінімуму й носять декоративний характер;
непідконтрольність влади суспільству;
опора (реальна або потенційна) на силові структури, якщо існує загроза владі, збройні сили часто відіграють політичну роль;
відмова від тотального контролю над суспільством, невтручання держави у позаполітичну сферу і, перш за все, в економіку;
скасування або значне обмеження політичних прав і свобод людини;
рекрутування політичної еліти шляхом призначення зверху, а не шляхом конкурентної боротьби.
Таким чином, авторитарний політичний режим – це такий режим, при якому влада належить одній людині або групі людей, не допускається політична опозиція, але зберігається певна автономія особистості та суспільства у позаполітичних сферах. Західні дослідники вважають важливою характеристикою авторитарного політичного режиму обмежений плюралізм.
Авторитаризм може мати консервативний або реформаторський характер. У першому випадку режими підтримують існуючий порядок, що має власні закони функціонування і власні еліти (релігійні, економічні, військові, соціальні). До цієї категорії відносилася значна кількість латиноамериканських диктатур. У разі реформаторського авторитаризму (наприклад, режим Мустафи Кемаля Ататюрка у Туреччині) громадянська влада є біль широкою. Держава проводить реформи, які змінюють традиційний порядок, вона значною мірою справляє тиск на підданих, але при цьому не існує ні жорсткого обрамлення суспільства, ні контролю за думкою, подібних тим, що ми спостерігаємо у тоталітарних режимах. Широкий спектр реформ, ініціатором проведення яких виступив Мустафа Кемаль (1881 – 1939 рр.), був покликаний відкрити перед турецькою державою реальні перспективи оновлення. Ось стислий перелік цих безперечно прогресивних перетворень: відмова від багатовікової монархічної форми правління – султанату; скасування халіфату як вищого органу духовної влади мусульман колишньої Османської імперії; відокремлення релігійних інститутів від держави; надання жінкам рівних прав з чоловіками; зміни в галузі економіки й побуту та багато інших. Зазначені нововведення були започатковані проголошенням 29 жовтня 1923 р. Турецької республіки – першої республіки на Близькому та Середньому Сході. Ці реформи піднесли турецьку націю до рівня сучасної цивілізації.
Отже, авторитарні політичні режими відрізняються один від одного. Принципи легітимності в них не однакові, ступінь свавілля, ступінь насильства мінливі, цілі різноманітні за своєю природою. Авторитарний політичний режим практично втілений не в «чистому» типі, а в різноманітних модифікаціях і формах. Політична наука виділяє декілька форм авторитарного правління.
Форми авторитаризму.
Деспотизм являє собою архаїчну форму режиму, він відповідає двом спотвореним формам правління, якими є тиранія та олігархія (за Аристотелем). Держава стає об’єктом приватного привласнення з метою задоволення особистих потреб того або тих, хто править. Список колишніх деспотичних правителів довгий – Бокасса у Центральноафриканській Республіці, Дювальє на Гаїті, Трухільо у Домініканській Республіці, Маркос на Філіппінах, Мобуто в Заїрі.
Деспотичні диктаторські форми політичного режиму залишаються життєздатними і в сучасні часи, хоча такий режим притаманний більшою мірою країнам із низьким рівнем розвитку промислового виробництва та грамотністю населення. Запорукою політичного існування сучасних диктаторів (тиранів) є насилля, тортури, страх. Наприклад, Омар аль-Башир (Судан, при владі з 1989 р.); Тан Шве (М’янма, при владі з 1992 р.); Робарт Мугабе (Зімбабве, при владі з 1980 р.); Теодоро Обіанг Нгуема Мбасого (Екваторіальна Гвінея, при владі з 1979 р.); Муамар Каддафі (Лівія, при владі з 1969 р.)
Диктатура – це авторитарний режим, що виходить за рамки особистих інтересів правителя або правителів і стосується співтовариства загалом: проект національної консолідації, проект соціального або морального збереження, розвитку і модернізації. У чистому вигляді диктатура визнає себе такою і постає головним чином як перехідна форма. Починаючи з 60-х років ХХ ст., у багатьох країнах світу встановлювався режим так званого «нового» або «м’якого» авторитаризму. Його головною метою було не тільки утворення «нової держави», але й реалізація серйозних економічних реформ, які забезпечили б вихід на протязі посттоталітарного періоду з економічної прірви й подальше переростання авторитарного суспільства в демократичне. Приклади тому: Іспанія, Південна Корея, Аргентина, Бразилія, Чилі, Філіппіни, Греція, Португалія. Така популярність авторитаризму продиктована його перевагами, особливо відчутними в екстремальних ситуаціях: здатністю забезпечити суспільний порядок, знайти консенсус між владою й опозицією, швидко здійснити реорганізацію суспільних структур, сконцентрувати зусилля на вирішенні певних конкретних питань. Все це надає привабливості авторитаризму та спонукає владні структури до застосування його методів як досить ефективного засобу проведення радикальних реформ.
Військовий режим – має кілька різновидів: а) військово-диктаторський, де армія є пріоритетною правлячою силою, розділяючи виконавчу владу з правлячою бюрократією; б) військово-демократичний, при якому армія стає однією з політичних інституцій і не підмінює інших; в) військового державного перевороту (як правило він не довговічний), г) авторитарний преторіанізм (від лат. praetoriani – преторіанці – наймані війська, що є опорою насильницької влади, основаної на грубій силі).
У країнах Азії й Африки досить поширеною формою політичного режиму є «стратократія», яку розуміють як правління військових, що «узаконюють» неконституційним шляхом свою владу і проголошують себе вищим органом державної влади. Утвердження військових у сфері політичного керівництва супроводжують: по-перше, відміна або призупинення дії конституції; по-друге, концентрація законодавчої влади в руках військової ради; по-третє, заборона будь-якої політичної діяльності (включаючи розпущення або призупинення діяльності політичних партій, громадських організацій тощо); по-четверте, обмеження конституційних прав і свобод громадян, широке застосування насильницьких методів управління (введення надзвичайного стану). Стратократія – недовговічний політичний режим, оскільки він не є легітимним. Навіть якщо військові не відмовляються від влади, вони стискаються з проблемою створення хоча б якого-небудь конституційного фасаду (проводять референдуми, перейменовують лідера військової хунти на президента або призначають на пост глави держави підставну фігуру з цивільних політиків; засновують правлячу партію, від імені якої реалізують свою владу). Так було у Єгипті (1952 р.), Сирії (1963 р.), Іраку (1963 і 1968 рр.), Йемені (1962 р.), Алжирі (1965 р.), Лівії і Судані (1969 р.). Пізніше всі інститути військового правління було замінено на президентські (як правило, однопартійні) режими зі збереженням значної ролі армії і військових у політиці.
Афро-азіатські держави не можна однозначно інтерпретувати ні як тоталітарні ні як тоталітарні режими (адже в них відсутня технічна інфраструктура, яка допомагає здійснювати загальний контроль за поведінкою людей), ні як демократичні, тому що створення конституційно-правового демократичного фасаду не означає встановлення відповідних демократичних правил «політичної гри». Розвиток нової парадигми у концептуалізації афро-азіатської дійсності пов’язаний з розробкою понять «патрімоніалізм» і «неопатрімоніалізм».
Поняття «патрімоніалізм» походить від слова «patrimonium», що ще з Римського права означає «спадкове родове майно». Традиційний патрімоніалізм був притаманний різним давнім і середньовічним східним суспільствам. Головна його особливість полягала у дистанціюванні між центром політичної влади та суспільством. Для неопатрімоніалізму характерним є симбіоз деяких елементів традиціоналізму й сучасної держави, коли «зовнішній фасад» держави (наявність конституції, парламенту, політичних партій, системи виборів тощо) не співпадає з внутрішньою логікою функціонування влади. У таких режимах:
політичний центр концентрує всі ресурси влади (політичні, економічні, символічні), одночасно закриваючи доступ для всіх інших груп і прошарків до цих ресурсів та контролю над ними;
правлячі групи керують державою як приватною власністю (патримоніумом), які «приватизують» громадські інститути і їх функції , використовуючи їх як джерело власних прибутків;
етнічні, кланові, релігійні та сімейно-родові зв’язки відтворюються у сучасних політичних і економічних відносинах, визначаючи принципи їх функціонування;
відбувається персоналізація влади, коли культ нового вождя – керівника держави стає об’єктом релігійного вшанування й сакралізації;
реальним принципом функціонування політичної системи стає клієнталізм (відносини особистої залежності, які випливають із взаємообміну послугами між патроном і його клієнтами) , або патронажні відносини.
Останніми роками у багатьох афро-азіатських країнах відбувається демократизація політичної системи.
Авторитарним за своєю суттю є монархічний режим, особливо це стосується ісламських монархій (Саудівська Аравія, Кувейт, Бахрейн, Катар, Оман). Релігія в ісламському світі є домінуючою формою суспільної свідомості й способу життя. Якщо західне суспільство може генерувати свої закони, то мусульманське – лише тлумачити дане зверху. Абсолютний характер віри визначає й абсолютний характер державності та підлеглості суспільства державі. Покора правителю є своєрідною формою богослужіння, непокора – гріх і злочин.
Процес економічної модернізації у ХХ ст. спричинив соціальні зміни в ісламських монархіях, проте поряд із західними стандартами рівня і якості споживання незмінною зберігається роль ісламу як основи суспільно-політичного життя, консервується абсолютна влада правлячих родин. Економічна лібералізація, що активізувалася в країнах Аравійського півострова наприкінці ХХ ст. і спричинилася процесами глобалізації, привела до паростків демократизації в цих країнах. Монархії прийняли конституції або рівнозначні їм акти, перевівши тим самим функціонування державної системи з традиційних, родоплемінних засад на сучасні основи легітимності влади. Але ті ж таки конституції зафіксували центральне місце в системі влади за монархом. Він і дедалі відіграє головну роль у прийнятті законодавчих актів, є головою виконавчої влади, недоторканою особою. Консультативні ради, які з’явилися тільки в 90-х рр. ХХ ст. у Саудівській Аравії, Катарі, Омані, та парламенти (Кувейт), є дорадчими утвореннями, а не органами, що дозволяють брати участь у вирішенні питань національного розвитку. Адже їх склад частково або цілком формується монархом. Водночас ці законодавчі органи успішно функціонують і виконують свою роль у суспільстві, яке модернізується.
Традиційною за змістом залишається й система виконавчої влади. Міністерства тут лише зовні схожі на західні. Природа цієї системи така: уряд відповідальний перед монархом, а його голова і члени призначаються ним, як це відбувалося протягом століть. Серед урядовців зростає кількість осіб, котрі не належать до королівської родини (в Саудівській Аравії, наприклад). Проте ключові посади в уряді (безпека, оборона, нафтова галузь) і місцевій адміністрації належать членам правлячої династії. Це пояснюється природною необхідністю міцного зв’язку між правителем, який приймає рішення, і апаратом, який його виконує, для ефективної роботи всієї системи державного управління.
Таким чином, авторитарна система правління для аравійських суспільств є не лише природною. Протягом усього їх незалежного розвитку вона стала також запорукою здійснення соціально-економічних реформ, що було можливим лише за умов централізованого керівництва процесом соціальної трансформації, мобілізації економічних ресурсів і згуртованості такого неоднорідного (племінні групи, ліва й ісламська опозиція) суспільства. Отже авторитарна система тут більшістю не сприймається як зло чи недолік. Вона ототожнюється із запорукою добробуту та прогресу.
Таким чином, авторитарний політичний режим здатний відносно безболісно трансформуватися в демократичний режим. Основна передумова такої трансформації – наявність за авторитаризму певної сфери громадянського суспільства.
Демократичний політичний режим. Демократичний політичний режим є одним із найважливіших показників зрілості будь-якого суспільства. Демократичні режими поширені в економічно розвинутих країнах із сталими традиціями демократії, лібералізму, плюралізму, активістської політичної культури.
Основними його чинниками є – юридична та фактична гарантія прав людини; суверенність особистості; плюралізм соціального й політичного життя; пріоритетна роль громадянського суспільства і правової держави; створення органів влади шляхом змагальних відкритих виборів; легітимність влади; реалізація принципу розподілу влади; наявність багатопартійної системи й політичної конкуренції; забезпечення законності в урегулюванні конфліктів; базова єдність суспільства, високий рівень професійних і моральних якостей лідера.
Закріплені конституцією права і свободи громадян є важливими цінностями демократії. При цьому першочерговими у міжнародному праві визначаються політичні права і свободи: свобода слова, переконань, віросповідання для всіх людей, незалежно від їх раси, статі, мови і релігії. У демократичному суспільстві гарантується недоторканість особи, її житла, забороняється обмеження у виборі місця проживання громадян і їх переміщення в середині власної країни, забезпечується право на виїзд і в’їзд у свою країну. Громадянам гарантуються соціально-економічні права, зокрема, право на працю і вільний вибір професії, вони реально беруть участь у вирішенні державних, громадських справ.
При демократичному політичному режимі дозволяється вільна діяльність всіх політичних партій, суспільно-політичних організацій, які діють у межах законів.
Важливий атрибут демократичного політичного режиму – принцип розподілу влади у системі державної влади. Згідно з цим принципом законодавча, виконавча і судова влада відокремлені і досить незалежні одна від одної, водночас вони постійно взаємодіють між собою у процесі формування і виконання державної політики. При розподілі влади кожна з них врівноважує іншу, не даючи жодній з них зайняти панівні позиції в державі.
Обов’язковою умовою демократичного політичного режиму є прозорість дій державних органів влади, політичних партій та інших громадських організацій. Активну роль у забезпеченні прозорості влади відіграють вільні від урядової цензури засоби масової інформації.
Демократичний політичний режим несумісний з такими насильницькими актами, як незаконні репресії держави проти громадян, придушення владою інакомислення та легальної опозиції. Отже, гарантувати захист громадян від державного свавілля здатний тільки демократичний політичний режим.
При демократичному політичному режимі значна роль у системі державного устрою відводиться органам місцевого самоврядування. Під місцевим самоврядуванням розуміється право і реальна здатність органів місцеві влади регламентувати значну частину місцевих справ і управляти нею, діючи в межах закону, під свою відповідальність і в інтересах місцевого населення. Тим більше, що прерогативою місцевої влади є такі важливі сфери суспільного життя, як освіта, охорона здоров’я, підтримання правопорядку, будівництво доріг тощо.
Демократичний політичний режим допускає наявність незалежного контролю за владою, який здійснюється «знизу». Контроль за владою з боку громадянського суспільства запобігає таким негативним явищам, як корупція, бюрократизм, патронажні відносини тощо.
Демократизація суспільства вимагає такої політики, яка забезпечила б розумний компроміс між зростанням політичної активності людей, з одного боку, і збереженням порядку, дотриманням законності, виключенням насильства під час розв’язання конфліктів – з іншого. Для цього необхідно, щоб громадяни, всі суб’єкти політичної діяльності вчилися жити в умовах демократії.
У світі відбувається постійна еволюція політичних режимів. Розглядаючи динаміку їх розвитку, можна сказати, що в цілому в сучасну епоху існує тенденція до збільшення кількості демократичних режимів. Багато режимів є перехідними: від авторитарних до демократичних або авторитарними з демократичними тенденціями розвитку.

5.2   Демократія та її форми
Термін і ґенеза демократії. В сучасних умовах слово «демократія» (від грец. demos – народ і kratos – влада) є найбільш популярним у народів і політиків всього світу. Загальновідомо, що історична генеза (від грец. genesis – походження, виникнення; процес утворення) демократії тривала і суперечлива. Народжена в Античній Греції (перша демократична держава – Афінська республіка), ідея демократії не знайшла там палких прихильників серед мислителів. Концепції найяскравіших філософів того часу Платона і Аристотеля ґрунтувались на протиставленні «правильних» і «неправильних» форм державного устрою і влади. Демократію вони відносили до «неправильних» форм.
Термін «демократія» в часи свого виникнення у грецькому полісі справді визначав соціальний лад, за якого в управлінні беруть участь усі, хто складає народ – демос. Проте демос в античні часи не ототожнювали навіть з низовими категоріями вільних громадян, які становили переважну більшість населення полісу. Афінська держава дала світові зразок публічної влади, не знайшовши, однак, механізму обмеження тотальної влади в усіляких її проявах. Це завдання спробувала виконати Римська республіка. Вона винайшла інститут народного трибунату як противагу владі сенату і консулів.
В подальшому також панувало скептичне ставлення до демократії, хоча елементи демократії вже почали зароджуватися у формі представницьких органів, що обмежували абсолютну владу монархів (парламент Англії, Генеральні штати Франції, кортеси Іспанії, Військова Рада Запорізької Січі). Після Французької буржуазної революції (1789-1799) стало зрозумілим, що саме демократія є засобом більш розумної політичної та соціальної організації суспільства, держави, влади. В ХІХ ст. у демократії були свої досягнення, але, в цілому, до неї було негативне ставлення.
Після виходу в світ книги А. Токвіля «Демократія в Америці» (1-й том вийшов у 1835 р., 2-й – у 1840 р.) почало формуватися позитивне ставлення до демократії. На початку ХХ ст. практично не залишається політичних доктрин, включаючи і більшовизм, і фашизм, які в основу своїх ідеологічних конструкцій не закладали б побудову демократії різного роду.
Велике значення в утвердженні сучасних норм демократії відіграли «Декларація прав людини», прийнята ООН (1948 р.), Гельсинська нарада (1975 р.), правозахисний рух у постсоціалістичних країнах, Паризька нарада голів урядів європейських країн і прийнята нею «Паризька хартія для нової Європи» (1990 р.).
У політології термін «демократія» вживається в чотирьох значеннях:
як влада народу – народовладдя;
як форма устрою будь-якої організації, заснованої на принципах рівноправності її членів, виборності й прийняття рішень більшістю (виробнича, партійна, профспілкова, молодіжна тощо);
як рух за здійснення демократичних цілей і ідеалів (соціал-демократичний, ліберальний, християнсько-демократичний, соціальний тощо);
як ідеал суспільного устрою і відповідний йому світогляд та система цінностей.
Таким чином, демократія є одночасно й ідеологічним постулатом, і основною соціальною технологією.
Одним з основних принципів демократії є принцип більшості. Принцип більшості означає, що будь-яке питання політичного управління суспільством має здійснюватись у відповідності з волею більшості. Принцип більшості складає суть доктрини народного суверенітету, відповідно до якого народ проголошується джерелом верховної влади у демократичному суспільстві. Проте, важливо враховувати, що розуміється під поняттям «народ» і як здійснюється його суверенітет.
В історії політичної думки народ трактувався як чернь, «нетворча більшість» у протиставленні до «творчої меншості», а тому не здатним раціонально мислити, приймати рішення, управляти. В сучасній політичній теорії такий тип правління відображає античне поняття «охлократія», що означає влада натовпу, черні.
Сучасне розуміння народу як дорослого населення країни, що має рівні політичні права, дає можливість говорити про загальну демократію. Але до початку ХХ ст. жодна з існуючих демократій не надавала всьому дорослому населенню рівних політичних прав, а тому була соціально обмеженою. Це були класові (для власників, які мали нерухомість) або патріархальні (тільки для чоловіків) демократії. Наприклад, вперше виборчі права жінкам були надані у Новій Зеландії у 1893 р., Австралії у 1902 р., Фінляндії у 1905 р., в інших країнах світу – у 20-х роках ХХ ст., у Франції, Бельгії, Швейцарії – після другої світової війни.
В сучасних умовах принцип більшості здійснюється у декількох формах: конституційна більшість (дві третини або три чверті від встановленого числа), абсолютна більшість (50% плюс один голос) та відносна (проста більшість). Відомі теоретики демократії розуміли, що право більшості не є абсолютно ефективним способом вирішення багатьох суспільних проблем. Адже і більшість не застрахована від помилок. Більш того, історія свідчить, що можливі варіанти «диктатури більшості», коли демократія перетворюється в свою протилежність – деспотію. Тому для запобігання таких наслідків поряд з правом більшості в сучасних демократіях практикується принцип захисту прав меншості. Він означає, що в цілому підкорюючись рішенню, за яке проголосувала більшість, меншість має право захищати свою позицію у будь-яких конституційних формах: створенням опозиції в парламенті, відстоюванням своєї точки зору через засоби масової інформації тощо.
Моделі демократії. Існує декілька конкуруючих теорій або моделей демократії, кожна з яких пропонує свою особисту версію народовладдя:
класична демократія;
ліберальна демократія;
демократія розвитку;
народна демократія.
Класична модель демократії – це Афінська демократія, про яку вже згадувалось. В ній управління здійснювалося народними зборами. Всі головні рішення приймались еклесією, до складу якої входили всі громадяни і збиралася вона не менш як сорок разів на рік. Якщо були потрібні державні службовці для постійної роботи, то їх обирали на основі жеребкування або системи ротації, щоб було представництво найбільшої кількості громадян. Виконавчим органом народних зборів була Велика рада, до якої входили 500 громадян; існувала також Колегія п’ятидесяти, яка подавала пропозиції Великій раді. Незважаючи на те, що у афінській демократії був великий рівень політичної активності громадян, її головним недоліком було те, що з процесу прийняття рішень були виключені окремі категорії населення (участь була обмежена народженими у Афінах чоловіками віком від 20 років).
Класична модель прямої і безперервної народної участі у політичному житті у сучасний час має місце, наприклад, при електронному опитуванні громадян (електронна демократія); вона лежить в основі консультативних референдумів.
Сутність ліберальної демократії – у індивідуалістичному розумінні свободи, що було характерно для раннього лібералізму XVI і XVIII ст. Демократія розумілась як засіб, завдяки якому люди могли огородити себе від втручання уряду в їхнє життя. Ліберальна демократія являє собою обмежену і непряму форму демократії. Практично згода (консенсус) досягається шляхом голосування на регулярних й змагальних виборах, що забезпечує підзвітність суспільству тих, хто ним керує. Політична рівність у даному випадку розуміється як рівність виборчих прав.
Демократія розвитку орієнтована на розширення сфери політичної участі суспільства. Найбільш сміливий для свого часу підхід запропонував Жан-Жак Руссо, для якого демократія є засобом, за допомогою якого люди мають свободу лише тоді, коли вони прямим чином приймають участь у житті суспільства. Теорію Ж.-Ж. Руссо ми вже згадували у розділі 2 цього навчального посібника. Його ідеї допомогли сформуватися одній сучасній ідеї, з якою у 1960-1970-х рр. виступили теоретики «нових лівих». Мова йде про «суспільство участі» – суспільство, в якому кожний громадянин мав би повну свободу розвитку через участь у прийнятті рішень, що визначають його життя. В основі цієї моделі лежить концепція «низової» демократії: політична влада повинна йти знизу до верху. Небезпека такого підходу в тому, що, якщо «загальну» волю неможна визначити, опитавши громадян про їх бажання (бо ними може керувати елементарний егоїзм), то з’являється можливість визначити цю волю зверху. Не виключно, що це може зробити диктатор, який назве себе носієм «істинних» інтересів суспільства. Ось чому таке бачення демократії називають тоталітарною демократією.
Концепція демократії розвитку мала і більш поміркований варіант (Джон Стюарт Мілль, Алексіс де Токвіль). Демократія в цій концепції несе в собі небезпеку того, що меншість і свобода особистості можуть бути принесені у жертву ідеї народу. Більшість не завжди права, істина не визначається процедурою підняттям рук при голосуванні. Представники цієї концепції підтримували ідею парламентської демократії.
Концепція народної демократії породжена марксистською традицією. Марксисти не приймали ліберальну або парламентську демократію, бачили в ній форму «буржуазного», «капіталістичного» правління. З їх розуміння демократія – це суспільна рівність на базі суспільної власності (суспільна демократія). Така демократія була реалізована у Радянському Союзі, в країнах із ортодоксальними комуністичними режимами. Після революції 1917 р. у Росії диктатура пролетаріату була проголошена як вищий тип пролетарської демократії. Життя розвінчало міф про «соціалістичну демократію», яка тільки нав’язувала народу ілюзію народовладдя, а насправді проголошений демократизм був декоративним і фальшивим.
Поліархія. У наш час багато уваги серед дослідників приділяється тому, як демократія працює на практиці, який сенс потрібно вкладати у поняття «демократизація».
Американський політолог Р. Даль у роботі «Демократія і її критики» (1989 р.) увів у науковий обіг поняття «поліархія» (від грец. polys – багато і arche – влада, джерело, засада; дослівно багатовладність, багатозасадність) – на противагу «демократії». Під демократією він розуміє «ідею», «ідеал», а під поліархією – її реальне втілення. На його думку, поліархія означає правління меншості, що вибирається народом на конкурентних виборах. Мінімальний набір необхідних ознак сучасної політичної демократії складається з таких формальних процедур:
загальні виборчі права громадян;
можливість для громадян претендувати на обіймання виборних посад;
регулярне проведення вільних, конкурентних і справедливих виборів;
надання конституційним правом вибраним посадовим особам можливості контролювати урядові рішення;
відсутність утисків стосовно політичної опозиції;
право громадян створювати незалежні асоціації й організації (включаючи незалежні політичні партії і групи інтересів) і приєднуватися до них;
вільний доступ громадян до джерел альтернативної інформації.
Історично поліархія асоціюється з суспільством, для якого характерні:
відносно високий рівень доходів на душу населення;
зростаючий рівень доходів і багатства на душу населення на протязі тривалого часу;
високий рівень урбанізації;
порівняно маленька частина населення, що зайнта у сільському господарстві;
багатоманітність сфер професійної діяльності;
широке розширення грамотності;
велика кількість людей, що навчаються у вищих учбових закладах освіти;
економічний устрій, при якому виробництвом зайняті відносно автономні фірми, що орієнтовані на національні й міжнародні ринки;
значення традиційних індикаторів добробуту, таких як кількість лікарів на тисячу жителів; довготривалість життя; доля сімей, які можуть собі дозволити купівлю товарів тривалого споживання тощо.
Таким чином, вважає американський учений Р. Даль, якщо у суспільстві відсутні названі риси, то поліархії (якщо вони взагалі виникають) не можуть бути сталими, в них відбувається чергування поліархічних і недемократичних режимів.
Хвилі демократизації. На початку 90-х рр. ХХ ст. у політичну науку широко входить нова теоретична парадигма «хвиль демократизації», яка вписує національні процеси утвердження сучасних інститутів демократичного правління (або поліархії) в контекст світових модернізаційних перетворень. Американський соціолог і політолог С. Хантінгтон у своїй книзі «Третя хвиля: демократизація в кінці ХХ століття» відзначив три хвилі демократизації, кожна з яких відрізнялася своїми історичними умовами, особливостями протікання, причинами зміцнення демократії в окремих країнах і регіонах та невдачами демократичних експериментів в інших. Схема С. Хантінгтона подається таким чином:
Перша – тривала хвиля демократизації: 1828 – 1926 рр. (від подій Американської та Французької революцій до становлення 29 демократій, які характеризуються парламентаризмом, партійною системою, широким виборчим правом). Перший спад: 1922 – 1942 рр. (коли домінуючою тенденцією світового розвитку стає повернення до авторитарних і нових політичних режимів тоталітарного типу).
Друга – коротка хвиля демократизації: 1943 – 1962 рр. (пов’язана з розвитком антиколоніального руху та перемогою над фашизмом). На 1957 – 1975 рр. припадає друга «спадна хвиля» (одна третина 32 реальних демократій, що існували в світі, прийшли до різних форм авторитаризму).
Третя, або «глобальна демократична хвиля», починається у 1974 р. з падіння авторитарних режимів у Португалії та Греції і триває дотепер. В 1975 р. після смерті генерала Франко завершується тридцятишестирічний період авторитарного правління і починається процес переходу до демократії в Іспанії, який успішно закінчується прийняттям нової демократичної конституції і вільними парламентськими виборами у березні 1979 р.
Рух до демократії охопив латиноамериканський і азіатський континенти. В 1970-х рр. приймаються конституції і відбуваються вибори в Еквадорі, Болівії, Перу, Уругваї, Бразилії. В 1980-х рр. приходять до влади цивільні уряди в Туреччині, на Філіппінах, у Пакистані.
Наприкінці 80-х на початку 90-х рр. ХХ ст. відбуваються «оксамитові революції» у Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Болгарії. В 1991 р. після розпаду Радянського Союзу на політичній карті світу з’являються нові незалежні держави, які заявляють про свій демократичний вибір (Україна, Росія, Білорусія, Литва, Латвія, Естонія, Казахстан та інші).
Консолідація демократії є найважливішим етапом переходу від авторитарної форми правління до демократичної. Він розпочинається після вирішального розриву з попереднім режимом і закінчується тоді, коли можна вже говорити про те, що встановлена демократія розвивається на своїй власній основі, яка дозволяє при всіх негараздах економічного, соціального і культурного життя підтримувати стабільність і забезпечувати стійкий розвиток. Під час переходу створюються політичні інститути нового демократичного режиму, які починають працювати і взаємодіяти згідно з новими правилами гри. Для консолідації демократії важливо, щоб політичні еліти (лідери партій, бізнес-кіл тощо) були здатні спільно діяти в ім’я довготривалих цілей національного розвитку. Консолідація демократії значною мірою залежить від здатності громадськості проводити принципову межу між демократичним режимом і демократичними правителями. Розчарування у результатах діяльності конкретних політичних еліт не повинно переноситися на ідею демократії в цілому (наприклад, трансформуватися у вимогу переходу до більш авторитарного правління, яке нібито здатне «навести порядок» тощо).
Таким чином, можна сказати, що країна має консолідовану демократію, якщо всі основні політичні сили приймають правила демократичної гри, що відповідають базовій характеристиці демократії.
У сучасному світі демократія розглядається як найбільш адекватний і ефективний вид політичного устрою. Тому не випадково, наприклад, повсюди спостерігається достатня сталість базових демократичних орієнтацій навіть в умовах економічної кризи й падіння життєвого рівня населення.
Форми демократії. В залежності від того, як народ бере участь в управлінні, хто і як безпосередньо виконує владні функції, виділяють три форми демократії: пряму, плебісцитарну та представницьку (репрезентативну).
Пряма форма демократії надає можливість самим громадянам брати участь у підготовці, обговоренні й прийнятті рішень або знаходженні консенсусу між протилежними інтересами членів свого співтовариства. Практично вона можлива у невеликих колективах (на підприємствах, у селах, мікрорайонах тощо) або на рівні місцевого самоврядування (ізраїльські кібуци, швейцарські, американські громади, російські земські збори тощо).
Плебісцитарна форма демократії теж надає можливість безпосередньо виявити волю народу через механізм голосування для підтримки законів або інших політичних рішень, які готуються президентом, урядом, партією або ініціативною групою.
Таким чином, якщо пряма форма демократії припускає участь громадян у підготовці, обговоренні й прийнятті рішень, то плебісцитарна форма демократії – тільки у голосуванні (референдуми, опитування тощо).
Важливими процедурами громадянського волевиявлення стали референдуми (від лат. referendum – «те, що має бути повідомлене»), які проводяться з метою ухвалення закону або інших рішень на основі виявлення волі народу щодо актуальних питань державної політики і суспільно-політичного життя в цілому. Перший референдум був проведений в 1439 р. у Швейцарії щодо фінансового стану цієї республіки. Інститут референдуму знайшов своє законодавче закріплення у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. у конституціях багатьох країн світу, особливо у Франції, Італії, Данії, Норвегії, Ірландії, Канаді, Бразилії та ін. 1 грудня 1991 р. референдум проводився в Україні щодо підтримки Акту незалежності України.
Всенародні голосування на референдумах мають або вирішальний, або консультативний характер. Але в будь-якому випадку їхні результати в демократичному суспільстві завжди мають велике значення.
Суть представницької (репрезентативної) форми демократії – в опосередкованій участі громадян у прийнятті рішень шляхом передачі своїх повноважень виборним депутатам, які мають висловлювати інтереси своїх виборців і приймати рішення в їх інтересах. При такому управлінні демократія розуміється як компетентне й відповідальне перед народом представницьке управління. Носіями представницької демократії є парламенти, інші законодавчі органи влади як у центрі, так і на місцях, а також виборні представники виконавчої і судової влади.
Жодна з цих форм демократії у «чистому вигляді» не існує. Політична реальність свідчить, що поєднання різних форм демократії є надійним інструментом виявлення волі більшості народу. Але принцип більшості не можна вважати бездоганно демократичним, якщо при цьому не забезпечується право меншості на опозицію. В такому випадку демократія може стати «тиранією більшості», переродитися на диктатуру парламенту або парламентської більшості. У демократичному суспільстві і більшість, і меншість громадян цілком рівні у своїх правах і свободах.
Таким чином, у сучасному світі демократія набула визнання та поширення, хоча у багатьох країнах вона є тільки фасадом для авторитарної влади. Для того, щоб розвивались демократичні форми політичного життя, потрібні соціальні, економічні та культурні умови. Це – високий рівень економічного розвитку країни, різноманітність форм власності, наявність розвинутого ринку, конкуренції товаровиробників. Економічний розвиток і супроводжуючий його добробут призводить до соціальних зрушень: зростання урбанізації, освіти, грамотності, масових комунікацій. Саме вони ведуть до формування масового середнього класу як соціальної бази демократії, а також до розвитку демократичної політичної культури.
Перехід до демократії – це шлях створення цивілізованої сучасної системи, здатної до саморозвитку. Демократизація суспільства потребує такої політики, яка забезпечила б розумний компроміс між зростанням політичної активності громадян, з одного боку, і збереженням порядку, дотриманням законності – з іншого. Для цього необхідно також, щоб усі суб’єкти політичних відносин навчилися жити в умовах демократії.

5.3   Сучасні виборчі системи
Вибори – одна з головних ознак демократичного устрою суспільства. Вибирати – означає віддавати перевагу комусь або чомусь. Натомість обирати – значить визнавати когось авторитетною людиною, гідною вершити громадські справи. Представницька демократія – це така форма народовладдя, за якої громадяни не беруть безпосередньої участі в управлінні спільнотою і розв’язанні спільних проблем, а доручають це своїм представникам (делегатам, депутатам), уповноважують їх представляти свої інтереси, делегують своє право на належну громадянам частку влади, через своїх обранців впливають на стан у суспільстві, на управління державою.
Вибори – це спосіб формування органів влади та управління за допомогою висловлення за певними правилами політичної волі громадян. В умовах сучасних демократій вибори – це стрижневий механізм і головна форма прояву суверенітету народу. Головне призначення виборів – відображаючи думку і волю громадян, забезпечувати представництво основних суспільних груп в органах влади та формувати ефективний уряд.
Вибори відбуваються за певними виборчими системами. Виборча система – це важливий суспільний інститут, механізм розподілу представницьких мандатів відповідно до підсумків голосування. Основні правила визначення підсумків голосування та меж виборчих округів можуть мати вплив на результати виборів, тому ці питання стають предметом політичної боротьби. Виборча система включає: якісний критерій, за яким визначаються результати виборів (мажоритарний або пропорційний); тип виборчих округів (одномандатний, багатомандатний або єдиний загальнонаціональний); форми висування кандидатів та способи голосування; тип виборчого списку та спосіб його заповнення.
Види виборчих систем. Існують три види виборчих систем: мажоритарна, пропорційна та змішана.
Мажоритарна виборча система – це такий порядок визначення результатів голосування, коли обраним вважається кандидат або список кандидатів, що отримали більшість голосів у виборчому окрузі. Інші партії або кандидати за умов цієї системи, на відміну від пропорційної, ніяких мандатів не отримують. Назва цієї системи походить від французького слова majorite (більшість). Мажоритарна система може базуватися на трьох видах більшості: кваліфікована більшість, абсолютна більшість та відносна більшість.
За умов мажоритарної системи кваліфікованої більшості закон встановлює визначену долю голосів, яку має отримати кандидат (список кандидатів), щоб бути обраним. Кваліфікована більшість становить більше ніж 50% плюс один голос ( 2/3, 3/5, 65%). Наприклад, у Чилі, депутат щоб бути обраним у першому турі, мусить отримати 2/3 голосів. Під час виборів президента Азербайджану також для обрання у першому турі кандидат повинен отримати не менше 2/3 голосів виборців, що взяли участь у голосуванні. Однак така система найчастіше призводить до того, що у першому турі ніхто не отримує перемоги. Для визначення остаточних результатів проводиться другий тур виборів через один-два тижні. У цьому турі, як правило, беруть участь кандидати, які отримали найбільшу кількість голосів порівняно з іншими.
Мажоритарна система абсолютної (простої) більшості. За її умов для обрання необхідно отримати понад 50% голосів виборців плюс один голос від загальної кількості голосів виборців, що взяли участь у волевиявленні. Слід зазначити, що враховуються лише ті бюлетені, які визнані дійсними, інші (недійсні) при підрахунку не враховуються. Ця система також частіше передбачає наявність другого туру виборів, оскільки навіть просту більшість складно отримати будь-кому з кандидатів. Другий тур може базуватися на таких принципах: на повторне голосування виносяться дві кандидатури, які отримали найбільшу кількість голосів; у другому турі беруть участь усі кандидати, що одержали встановлений законом відсоток голосів (наприклад, 15% в Угорщині, 12,5% у Франції при виборах у парламент). Для перемоги у другому турі необхідно набрати відносну більшість голосів порівняно з іншими.
Між першим і другим турами виборів партії та кандидати, які не досягли помітного успіху, зазвичай знімають свої кандидатури та звертаються до виборців з проханням віддати свої голоси політично близьким кандидатам для того, щоб запобігти перемозі тих опонентів, які є для них неприйнятними.
Мажоритарна система відносної більшості передбачає, що кандидат (список кандидатів) обирається тоді, коли отримує більшість голосів виборців ніж будь-який інший. Ця система виникла у Великій Британії та діє приблизно у 43 країнах світу, багато з яких були Британськими колоніями. Відповідно до Британської політичної традиції, цю систему характеризують як «перший по той бік фінішу» – «the first – past the post». За умов цієї системи отримання відносної більшості голосів призводить до отримання у виборчому окрузі одного мандату. Наприклад, у виборчому окрузі подано сто тисяч голосів, які розподіляються між чотирма кандидатами на одне місце. Кандидат А отримав сорок тисяч голосів, кандидат Б – тридцять тисяч, кандидат В – двадцять тисяч, а кандидат Г – десять тисяч. Мандат отримує кандидат А, хоча сукупно за інших кандидатів проголосувало більше виборців. У цьому випадку діє принцип – переможець отримує все. Складається ситуація, що голоси, які були подані за інших кандидатів, зовсім не враховуються. Для того щоб пом’якшити такі негативні наслідки цієї системи, може застосовуватися принцип прохідного відсотку: кандидат буде обраним, коли він отримає не менше визначеної долі усіх поданих голосів (Єгипет – 20%). Мажоритарна система відносної більшості за умов прохідного відсотку також може передбачати наявність другого туру, коли ніхто із кандидатів не отримав встановлений законом відсоток голосів. Така система впливає на електоральну поведінку виборців – ті виборці, хто симпатизує кандидатам (партіям), які мають незначні шанси отримати перемогу, налаштовуються змінювати свої електоральні вподобання та голосувати за одну з більших партій або за того кандидата, який має реальні шанси перемогти.
У політичній практиці реалізації мажоритарної системи виборів можуть застосовуватися ще два різновиди: одного неперехідного голосу (іноді її називають полу пропорційною) та кумулятивного вотуму. Перший різновид передбачає голосування, у якому застосовуються багатомандатні округи. Однак кожний виборець може віддати свій голос лише за одного кандидата з будь-якого партійного списку, що є у бюлетені. Обраними вважаються кандидати, які отримали найбільшу кількість голосів. Визначення результатів виборів відбувається за мажоритарним принципом, тому ця система розглядається як різновид мажоритарної, хоча і з відхиленням (голосування за багатомандатними округами, як це завжди буває у пропорційних виборчих системах).
Кумулятивний (або сукупний) вотум передбачає, що у виборця є декілька голосів. Він може використовувати їх, як вважає за потрібне – може віддати усі голоси одному кандидату, а може розділити їх між різними кандидатами однієї партії. Виборець, коли це передбачено законом, може застосувати панашаж (від франц. panachage – змішення), тобто проголосувати за кандидатів з різних партійних списків, обираючи не партійну належність, а особисті якості кандидатів. Кумулятивний вотум реалізується за принципом відносної більшості. Обраними вважаються кандидати, які одержали більше голосів, ніж інші, відповідно до кількості мандатів, що розподіляються в окрузі. Таким чином, ці різновиди мажоритарної системи дозволяють краще визначити політичні вподобання виборців.
Пропорційна виборча система – це такий порядок визнання результатів голосування, за якого розподіл мандатів між партіями, або списками кандидатів у представницький орган влади проводиться пропорційно кількості отриманих ними голосів. Щоб провести вибори за такою системою, створюються багатомандатні округи або єдиний загальнодержавний (національний) виборчий округ. Наприклад, у Чехії створюються дрібні багатомандатні округи (81 округ для 200 мандатів), у Японії – великі (11 для розподілу 200 мандатів з 500), у Німеччині – половина депутатів бундестагу (нижньої палати парламенту) обирається за загальнодержавним округом. Принципове значення у цій системі має визначення виборчої квоти (виборчого метру). Виборча квота показує, скільки голосів необхідно отримати для обрання одного депутату.
Існують різні способи для визначення виборчої квоти. Вони регламентуються законодавством країни, де проводяться вибори. Найбільш простим вважається метод британця Хейра (застосовується, наприклад, у Румунії). Він називається ще методом природної квоти: загальна кількість поданих в окрузі голосів ділиться на кількість депутатських мандатів у даному окрузі. Так само розраховується виборчий метр і загальнодержавним округом. Наприклад, у виборчому окрузі, від якого обираються п’ять депутатів, подано сто тисяч голосів, які визнані дійсними. У виборах брали участь чотири партії (блоки), кожна з них висунула п’ять кандидатів на кількість депутатських мандатів у даному окрузі. Партія А отримала сорок тисяч голосів, партія Б – двадцять чотири тисячі голосів, партія В – двадцять тисяч, партія Г – шістнадцять тисяч. Виборча квота становить двадцять тисяч (сто тисяч голосів поділити на п’ять депутатських мандатів). Далі розраховується, скільки разів цей виборчий метр «лягає» у загальну кількість голосів, що отримала кожна партія – стільки мандатів з числа вакантних місць вона має отримати. Таким чином, у нашому прикладі партія А отримує два мандати, партія Б – один мандат, партія В – також один мандат.
За умов пропорційної системи може скластися ситуація, коли залишаються нерозподілені мандати. У таких випадках передбачаються додаткові правила, які також фіксуються у виборчому законі. Наприклад, для вдосконалення способу визначення квоти застосовується такий принцип: до дільника (кількість мандатів) додають одиницю або два. Це призводить до зменшення квоти і дає можливість розподілити більше мандатів. Такий метод називають системою Хогенбаха-Бішоффа, Друппа або штучною квотою. Однак застосовувати таку квоту треба дуже обережно. Квота може виявитися замалою. Складеться ситуація, коли на претендентів не вистачить депутатських мандатів.
Поширеним є метод математика д’Ондта. Він застосовується у Болгарії, Польщі, Іспанії. Цей метод передбачає таке підраховування квоти: кількість голосів, одержаних кожною партією (списком) ділять на ряд послідовних цілих чисел, починаючи з одиниці. Ці числа – дільники. Зазвичай достатньо дільників у межах 1 – 4 (для округу). Але у Болгарії є своя специфіка: дільниками є непарні цифри (1, 3, 5, 7 і т.д.). Цей спосіб називають методом Імперіалі. У Латвії дільниками є 1, 4, 7 і т.д.
Для визначення квоти за цим методом розташуємо отримані числа голосів кожної партії (блоку) у зменшувальному порядку. Квота буде у цьому рядку на тому місці, що відповідає кількості депутатських мандатів, які розподіляються за даним округом. На відміну, приміром, від методу природної квоти, цей метод надає більше можливостей розподілити одразу усі мандати, оскільки квота виявляється меншою.
Застосування будь-якого різновиду квот не забезпечує гарантований розподіл усіх мандатів, тому дуже важливими є додаткові правила, що встановлюються законом для розподілу залишків.
Існує декілька варіантів додаткових правил розподілу мандатів за пропорційною системою. За правилом найбільшого залишку місця, що не були розподілені за квотою, отримують за чергою партії з найбільшим залишком голосів, який виявився після застосування квоти. Правила найбільшого виборчого числа передбачає, що місця, які залишилися нерозподіленими після застосування квоти, передаються за чергою партіям, що отримали найбільшу кількість голосів. Це своєрідна премія партіям-лідерам виборчої кампанії. Третє правило базується на методі підсумовування усіх залишків голосів партії за окремими округами у масштабі країни та підсумовування усіх не розподілених мандатів за країною в цілому. Після такого підсумовування розраховують нову квоту для країни в цілому і розподіляють залишки мандатів між партіями. Таке правило використовується, приміром, у Бельгії, Австрії, Нідерландах. На різних етапах підрахунків можуть застосуватись різні варіанти квот, наприклад, на першому етапі – природна квота, а для розподілу залишків – квота за методом д’Ондта. Це правило можна застосовувати беззаперечно, коли у масштабі всієї країни за різними округами змагаються одні й ті самі партії. Проте, коли у різних округах змагаються партії як загальнонаціональні, так і регіональні, застосовувати це правило буде важко.
В умовах застосування у виборчій системі єдиного загальнодержавного округу переважно використовується четверте правило. Оскільки не розподілені місця залишились внаслідок дії загороджувального бар’єра, остільки партії, що не змогли перетнути бар’єр (зібрали кількість голосів меншу за встановлений законом мінімальний відсоток голосів, необхідний для допуску до розподілу мандатів), не беруть участі у розподілі місць. Отже, решта мандатів, які залишилися нерозподіленими, передаються партіям, які перетнули загороджувальний бар’єр. Розподіл місць реалізується пропорційно кількості голосів, отриманих кожною партією. За цією системою преференції (від лат. praeferre – віддавати перевагу) отримують більш впливові партії, які на виборах зібрали більшу кількість голосів. Застосування загороджувального бар’єра (пункту) спрямовано на те, щоб сприяти формуванню в парламенті великих партійних фракцій. Це, в свою чергу, сприятиме формуванню стабільної партійної більшості у парламенті та, як наслідок, спиранню уряду на цю більшість. Особливе значення загороджувальний бар’єр має в умовах великої кількості партій, що беруть участь у виборах. Така ситуація може свідчити про те, що партійна система в державі ще не структурувалася і тільки формується (наприклад, постсоціалістичні країни). Отже, за суттю загороджувальний бар’єр необхідний для запобігання роздробленню партійних сил у парламенті, коли його структуру складатиме конгломерат дрібних партій. У плані перспективи цей метод сприяє посиленню впливу великих партій та впорядкуванню (структуризації) партійної системи.
Приклади загороджувального бар’єра в різних країнах: Ізраїль – 1%, Данія – 2%, Україна, Іспанія, Аргентина – 3%, Італія, Угорщина, Швеція – 4%, Німеччина, Польща – 5%, Росія – 7%, Єгипет – 8%, Турція – 10%, Греція – 17%. Для партійних коаліцій (блоків) може встановлюватись більш високий відсоток, наприклад, у Польщі він 8%, у Словаччині загальний відсоток для партій – 5%, для коаліцій з двох- п’яти партій – 7%. Загороджувальний бар’єр може змінюватися.
Розподіл місць у середині партійного списку кандидатів відбувається за різними принципами. По-перше, існує принцип черги кандидатів у списку: мандати отримують ті, хто стоїть у списку на перших місцях. По-друге, застосовується принцип преференції: виборець може підтримати визначену партію і разом з тим віддати перевагу конкретній кандидатурі або кандидатурам з даного партійного списку. Виборець може визначити свої вподобання цифрами 1, 2, або якимось іншим знаком, визначаючи, кого він бажав би бачити обраним у першу чергу. Закон, звичайно, не дозволяє багато преференцій. Наприклад, у Фінляндії, Італії, Бельгії дозволяється визначити одну преференцію. Отже, за цим принципом виборча комісія після підрахування кількості різних преференцій проголошує обраними не тих, хто займає перші місця у списку, а тих, хто отримав більше перших, а потім других преференцій (відповідно до кількості мандатів, що отримала партія на виборах).
Існує ще два варіанти розподілу місць у середині партійного списку. Перший – панашаж, завдяки якому виборець має декілька голосів та може голосувати у багатомандатному виборчому окрузі за кандидатів з різних партійних списків. Другий – об’єднання списків. Виборчий закон може передбачати, що партії, які йдуть на вибори самостійно, можуть заздалегідь проголосити, що вони розглядатимуть свої списки як єдиний блоковий список. Виборець голосує за список тієї партії, яка відповідає його вподобанням. Однак, партії, які проголосили про об’єднання, вимагають розподілу депутатських місць відповідно до блокового списку. Вже після цього партії розподіляють депутатські мандати між собою. Отже, розподіл мандатів за домовленістю між партіями не завжди відповідає волі виборців.
Специфічним різновидом пропорційної системи є система єдиного голосу, що передається (наприклад, вибори сенату Австралії, вибори в Ірландії, Північній Ірландії). За цією системою виборець має один голос, однак він може використати його не для голосування за партійний список, а для того, щоб надати преференцію одному з кандидатів будь-якого партійного списку. Він може відзначити інших кандидатів преференціями 2, 3. Спочатку підраховуються преференції першого порядку у кожного з кандидатів, і якщо перших преференцій немає, кандидат виключається з подальшого змагання. Після підрахунку перших преференцій визначається квота і обрані депутати. Ця система передбачає, що тим кандидатам, яким недостатньо преференцій першого порядку, додаються преференції 2, 3.
У виборчій системі за партійними списками є свої сильні та слабкі сторони.
Сильні сторони:
це варіант «чистого» пропорційного представництва, справедливого для всіх партій, що збільшує їх відповідальність перед виборцями;
сприяння солідаризації виборців, які ідентифікують себе в більшій мірі з країною, партією, ніж з виборчим округом;
збільшуються шанси на обрання для кандидатів від меншин і жінок, якщо, безумовно, вони включені у партійні списку;
присутність великої кількості партій ставить їх перед необхідністю домовлятися, йти на компроміс;
загороджувальний бар’єр відсікає малі партії, які можуть бути і екстремістського плану.
Слабкі сторони:
присутність великої кількості партій може привести до нестабільного і слабкого уряду;
зв’язки між представниками партій і округами незначні, або повністю відсутні;
система працює так, що непопулярні політики, які попадають на перші позиції партійного списку, практично не можуть бути відсторонені від посад.
У політичній практиці частіше застосовуються змішані виборчі системи.
Змішана виборча система – це такий порядок визначення результатів голосування, в якому поєднані елементи мажоритарної і пропорційної систем. Така система може об’єднати позитивні сторони вже названих систем і подолати їх недоліки. За цією системою одну половину парламенту обирають за пропорційною системою, а другу – за мажоритарною. При голосуванні виборець отримує два бюлетені. За допомогою одного він обирає особу, а за допомогою іншого – партію. Наприклад, така система застосовується у Німеччині у пропорції 50/50, в Італії – 75/25, в Азербайджані 80/20.
Сильні сторони цієї системи:
змішаний характер системи дозволяє об’єднати переваги двох систем, результатом чого є більш репрезентативний законодавчий орган;
система дозволяє виборцю обирати від округа кандидата однієї партії і, в той же час, проголосувати за іншу партію.
Слабкі сторони:
система сприяє централізації й посиленню ролі партій, оскільки вони вирішують, хто буде балотуватися від округа, а хто буде включений до партійних списків і яку позицію займе кандидат.
Змішана виборча система сприяє розвитку партій та блоків і не порушує представництво населення та принципів пропорційності.
Таким чином, виборча система є однією із головних складових політичного режиму, моделлю трансляції народного волевиявлення у формуванні владних політичних інститутів. Будь-які вибори виконують декілька функцій. По-перше, вони надають громадянам можливість обирати своїх представників у владу. По-друге, виборча система визначає технологію формування уряду. По-третє, впроваджує систему перманентної конкуренції в середовище політичних партій. Метою такої конкуренції є боротьба за право контролювати уряд. Вибори відбуваються у різних країнах за різними виборчими системами і сприяють волевиявленню народу.

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ТА КАТЕГОРІЇ ТЕМИ
Політичний режим, автократія, тоталітаризм, авторитаризм, деспотизм, диктатура, неопатрімоніалізм, демократія, пряма форма демократії, плебісцитарна форма демократії, представницька форма демократії, поліархія, консолідація демократії, вибори, виборча система, вето, імпічмент.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
Що означає поняття «політичний режим»?
Як співвідносяться поняття «політичний режим» та «політична система»?
Чим відрізняється політичний режим від форми правління?
Чому для політичного режиму важлива легітимність?
Яке значення мають та яку роль виконують політичні партії у різних політичних режимах?
Чим тоталітаризм відрізняється від диктатури?
Чому тоталітаризм виник у ХХ столітті?
Які різновиди тоталітаризму виділяються у політології?
Чим авторитаризм відрізняється від тоталітаризму?
Які різновиди авторитарного режиму ви знаєте? У чому їх особливості?
Як змінилося розуміння демократії з моменту її першого згадування? Які значення тепер має цей термін?
У чому переваги та недоліки демократії? Назвіть ознаки демократичного політичного режиму.
Що таке виборча система? Які Ви знаєте виборчі системи?

ЗАВДАННЯ ТА ПРОБЛЕМНІ ЗАПИТАННЯ
Сформулюйте ознаки авторитаризму. Чи може авторитарний режим відігравати позитивну роль в історії? Наведіть приклади.
Який політичний режим існує в сучасній Україні? Аргументуйте свою відповідь.
Які причини виникнення тоталітарного режиму в Італії у 20-х рр. ХХ ст. та Німеччині у 30-х рр. ХХ ст.? Які прояви мав режим в цих країнах?
Чим сучасна демократія відрізняється від античної? Заповніть таблицю.
Антична демократія
Сучасна демократія

1. Пряма
1.

2. Воля більшості
2.

3. Переслідування інакомислення
3.

4. Право політичної участі розповсюджується тільки на вільних громадян
4.


У країні Х проводяться вибори і існує парламент. Чи можна на основі цих ознак стверджувати, що в цій країні демократичний політичний режим?
Порівняйте політичні режими за наступними критеріями
Критерії
Тоталітаризм
Авторитаризм
Демократія

Ступінь політичної свободи, наявність прав і свобод




Принцип розподілу влади




Місце та роль держави




Зрілість громадянського суспільства




Наявність опозиції, інакомислення




Існування конкурентної партійної системи або монополія однієї партії




Виборча система





РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Авксентьєва Т. Г. Політична система тоталітаризму/ Порівняльна політика. Основні політичні системи сучасного світу. – За заг. ред. В.С. Бакірова, М. І. Сазонова. – Харків.: ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2008. – с. 371-406.
Арон Р. Демократия и тоталитаризм. – М., 1993. – 303 с.
Бенетон Ф. Введение в политическую науку / Пер. с фр. – М.: «Весь мир». – 2002. – 368 с.
Герасіна Л. Політичні системи Азії і близького Сходу/ Порівняльна політика. Основні політичні системи сучасного світу. – За заг. ред. В.С. Бакірова, М. І. Сазонова. – Харків.: ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2008. – с. 505- 573.
Даль Р. Демократия и ее критики / Пер. с англ. Под ред. М.В. Ильина. – М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2003. – 576 с.
Даль Р. О демократии / Пер. с англ. А.С. Богдановского, под ред. О.А. Алякринского. – М.: Аспект Пресс. – 2000. – 208 с.
Дарендорф Г. После 1989. Размышления о революции в Европе. – М.: Изд. фирма «Admarginet». – 1998. – 271 с.
Джилас М. Лицо тоталитаризма, – М., 1992. – 544 с.
Желев Желю. Фашизм. Тоталитарное государство. – М., 1991.
– 336 с.
Лазаренко О.В., Лазаренко О.О. Теорія політології. – К., 1996. – С. 115 – 134.
Лейпхарт А. Демократия в многосоставных обществах: сравнительное исследование. – М.: Аспект-пресс., 1997. – 287 с.
Ницше Ф. Воля к власти: опыт переоценки всех ценностей. – М., 1994. – 352 с.
Политология. Хрестоматия/ Сост. Б.А. Исаев, А.С. Тургаев, А.Е. Хренов. – СПб: Питер, 2006. – С. 156-187, 204-274.
Политология: Учеб. пособие для вузов /Сост. и ред. Н. Сазонова. – Харьков: Фолио, 2001 – С. 771 – 812.
Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. – Т.1. – К., 1994. – 444 с.
Пророченко Н. Сила ісламських традицій. Політичні традиції й демократизація у державах Аравійського півострова // Політика і час. – 2003. – №8. – С. 62-68.
Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию: Учебник для вузов. – 4-е изд., перераб. и доп. – М.: Аспект Пресс, 2002. – С. 171-248, 384-406.
Пшеворский А. Демократия и рынок: Политические и экономические реформы в Восточной Европе и Латинской Америке. – М.: РОССПЭН, – 2000. – 320 с.
Сравнительная политика. Основные политические системы современного мира /Под общ. ред. В.С. Бакирова, Н.И. Сазонова. – Х.: ХНУ имени В.Н. Каразина, 2005. – 592 с.
Трипольський В.О. Демократія і влада. – К.: Парламентське видавництво, – 2000. – 174 с.
Фисун А.А. Демократия, неопатримониализм и глобальные трансформации: Монография: Константа, 2006. – 352 с.
Хейвуд Д. Политология: Учебник для студентов вузов, Пер. с англ. под ред. Г.Г. Водолазова, В.Ю. Бельского. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2005. – С.82-105.
Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран: Учебник. – 3-е изд. перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2003. – С. 215-253.
Штанько В.І., Чорна Н.В., Авксентьєва Т.Г., Тіхонова Л.А. Політологія. Навч. посібник. Видання 2-е, – К.:Видавництво «Фірма «Інкос», Центр учбової літератури, 2007. – С. 110–143.


МОДУЛЬНИЙ КОНТРОЛЬ
ТЕСТ ДО МОДУЛЯ 1
1. В який історичний період політологія стала самостійною науковою дисципліною?
А) IV-III ст. до н.е.;
Б) XII-XIII ст.;
В) кінець XIX ст.;
Г) середина XX ст.

2. Хто з політичних мислителів Стародавнього світу запропонував етико-патерналістську концепцію управління державою?
А) Конфуцій;
Б) Платон;
В) Аристотель;
Г) Цицерон.

3. Хто першим в історії політичної думки створив проект «ідеальної держави»?
А) Т. Мор;
Б) Платон;
В) К. Маркс;
Г) Ф. Аквінський?

4. «Правильними» формами правління за Аристотелем є:
А) монархія;
Б) демократія;
В) аристократія;
Г) політія.

5. Кому з політичних філософів можуть належати ці слова: «там, де починається політика, закінчується мораль»?
А) Т. Гоббсу;
Б) Дж. Локку;
В) Н. Макіавеллі;
Г) К. Марксу.

6. Якому мислителю належить фраза: «для того, щоб не було можливості зловживати владою, необхідний такий порядок, за яким різні гілки влади могли б стримувати одна одну»?
А) Дж. Локку;
Б) Ж.-Ж. Руссо;
В) Н. Макіавеллі;
Г) Ш. Л. Монтеск’є.

7. Хто з політичних мислителів першим в історії політичної думки став розглядати політику як самостійне явище, вільне від теології?
А) Аристотель;
Б) Н. Макіавеллі;
В) Дж. Локк;
Г) Т. Гоббс.

8. Який державний устрій був кращим у політичній концепції Ж.-Ж. Руссо?
А) абсолютна монархія;
Б) конституційна монархія;
В) республіка;
Г) тиранія.

9. Хто є автором концепції трьох форм панування – традиційного, раціонально-легального і харизматичного?
А) М. Вебер;
Б) Г. Моска;
В) В. Парето;
Г) Р. Міхельс.

10. Кому належить наступне визначення політики: «політика – це сфера панування й придушення одних соціальних груп іншими»?
А) Аристотелю;
Б) Н. Макіавеллі;
В) К. Марксу;
Г) М. Веберу.

11. Назвіть інституціональні суб’єкти політики:
А) парламент;
Б) політична партія;
В) індивід;
Г) уряд.

12. Визначте соціальні суб’єкти політики:
А) президент;
Б) індивід;
В) соціальна група;
Г) судові органи влади.

13.  Які ресурси влади можна віднести до утилітарних ресурсів?
А) матеріальні та соціальні блага;
Б) інформацію;
В) інститути фізичного примушення;
Г) авторитет керівника.

14. Які функції політичної системи відносять до функцій «входу»?
А) агрегація інтересів;
Б) артикуляція інтересів;
В) розробка норм-законів;
Г) контроль за дотриманням встановлених правил.

15. Які функції політичної системи відносять до функцій «виходу»?
А) агрегація інтересів;
Б) артикуляція інтересів;
В) розробка норм-законів;
Г) контроль за дотриманням встановлених правил.

16. Форма державного устрою, яка утворюється із союзу суверенних держав називається
А) федерація;
Б) конфедерація;
В) автономія;
Г) унітарна держава.

17. Які судження відбивають зміст президентської форми правління:
А) президент є главою держави;
Б) президент є главою держави і уряду;
В) уряд формується парламентом;
Г) уряд підзвітний президенту і парламенту.

18. Характерною рисою якого типу республіки є подвійна відповідальність уряду (і перед президентом, і перед парламентом)?
А) парламентської;
Б) президентської;
В) змішаної.

19. Які риси властиві тоталітарному політичному режимі?
А) права і свободи особистості;
Б) терор;
В) монополія на владу однієї партії;
Г) недопущення, але і не заборона опозиції.

20. Які риси не характерні для демократичного політичного режиму?
А) розподіл влади;
Б) багатопартійність;
В) політичний центр контролює всі ресурси влади;
Г) використання силових структур для утримання влади.


КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ ДО МОДУЛЯ 1

Основні парадигми політології.
Особливості політичної думки Стародавньої Греції та Стародавнього Риму.
Особливості політичної думки Середньовіччя.
Новий підхід до політики в роботах Н. Макіавеллі.
Концепції суспільного договору Т. Гоббса і Дж. Локка.
Теорія розподілу влади Ш. Л. Монтеск’є.
Теорія плебісцитарної демократії Ж.-Ж. Руссо.
Політична теорія марксизму.
Історія розвитку політичної думки в Україні.
Політична думка у Новітній час.
Зміст, походження та функції політики.
Взаємодія політики з іншими сферами суспільного життя.
Політичні відносини, їх форми та політичне життя суспільства.
Сутність влади: поняття, концепції, природа панування і підкорення.
Суб’єкти, об’єкти і ресурси влади.
Поняття і типи легітимності влади.
Поняття демократії: ознаки, види.
Пряма і представницька форми демократії.
Механізм функціонування політичної системи.
Монархія та її види.
Республіка та її види.
Загальна характеристика тоталітаризму.
Характеристика різновидів тоталітарного режиму.
Сутність авторитаризму і характеристика його різновидів.
Характеристика демократичного політичного режиму.


МОДУЛЬ 2
6   ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ, ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА РУХИ
6.1   Політична партія як організація. Функції та типологія
Політичні партії є важливими суб’єктами політичного процесу. Їх стан практична діяльність є показником демократичності суспільства, характеру його історичного розвитку. Сучасні політично розвинуті країни є в своїй основі такими, що мають достатньо зрілу партійну систему, яка вимагає активної участі партій у функціонуванні механізму політичної влади. Таким чином, певною мірою усувається монополізм держави як політичного органу управління суспільством. Народ має можливість делегувати свої повноваження не лише державним політичним інститутам (президенту, парламенту, уряду тощо), а й політичним партіям. Цим досягається можливість контролю народу за політичною владою кількома шляхами. Створювана таким чином конкуренція держави (як політичного інституту) та політичних партій сприяє зростанню їх відповідальності перед народом.
Термін «партія» (від лат. рartіs – частина) відомий з давніх часів. Існує декілька точок зору на проблему виникнення партій. Згідно з однєю з них, емотивістською, партії існували з того часу, коли з’явився такий рід діяльності, як політика. Змінювалися лише функції і ставлення суспільства до них. Континентально-європейські політологи вважають, що партії з’явилися з установленням загального виборчого права, тобто клуби часу Французької революції, асамблеї, політичні групи – це їх прообрази. Англо-американські політологи появу партій відносять до XVІІ – XVІІІ ст. Вони вважають, що партії античного світу були нестійкими угрупуваннями, які об’єднувалися для підтримки особистостей (клієнтелами). В середині XVІІІ ст. англійський філософ Д. Юм вперше запропонував класифікувати партії: за інтересами (об’єднуються на основі загального інтересу); за афектами (на основі симпатій до того чи іншого лідера); за принципами (на основі загальних принципів). Він справедливо вважав, що за «партіями за принципами» – майбутнє.
Щодо історії становлення політичних партій багато дослідників погоджуються з М. Вебером і виділяють три етапи: партії як аристократичні групи політичної еліти; партії як політичні клуби, що залучали до своєї політичної діяльності впливових людей; масові партії сучасного типу.
У сучасному вигляді партії почали формуватися наприкінці XVІІ – початку XVІІІ ст. у країнах Західної Європи і Північної Америки («вігі» і «торі» у британському парламенті, «федералісти» і «антифедералісти» у США, політичні клуби якобінців і жирондистів у Франції). Закономірно, що партії як необхідний елемент політичного життя вперше виникають у парламентських країнах. Вони репрезентували інтереси буржуазії, яка вимагала: у політиці – утвердження представницько-конституційної держави, в економіці – принципу свободи приватної власності і підприємництва.
Масові політичні партії (в основному соціалістичні, комуністичні, соціал-демократичні) виникають у другій половині XІX ст., що пов’язано зі зростанням політичної активності робочого класу та усвідомленням ним своїх класових інтересів. З цього часу політичні партії починають не лише вести ідеологічну роботу в суспільстві, але й відкрито боротися за владу. В цей час створюються програми та статути партій, багато з партій оформлюються організаційно.
Наприкінці ХХ ст. сталися історичні зрушення в політичній сфері західних суспільств. Політичні партії почали позбуватися традиційної класовості та звертатися не стільки до певних соціальних прошарків, скільки до всіх груп населення. Американський політолог Дж. Лапаламбара назвав цей тип політичних партій «партіями хапай усіх», а потім «партіями виборців». Згодом до останньої додалася назва – «універсальні партії». Особливість цих партій полягає в тому, що вони сповідують суто прагматичний підхід до ідеології, максимально розширяючи її до рівня загальнонародної, тобто надають перевагу пошукові спільної мови з багатьма, іноді протилежними соціальними групами з єдиною метою – залучити на свій бік якомога більшу кількість голосів виборців.
Політична партія – це громадсько-політична організація, яка добровільно об’єднує певні суспільні групи і верстви населення. Її організаційна структура визначає принципи членства і внутрішню субординацію. Кожна партія має лідерів, партійний актив, рядових членів, партійний електорат (тобто тих, хто голосує за неї на виборах), програмні документи. Для політичної партії важливим є наявність ідеології. Найважливішою особливістю діяльності партії є боротьба за владу, за завоювання і використання влади окремо або в коаліції.
Отже, політична партія – це добровільна громадсько-політична організація певних соціальних верств населення, яка склалася на ідеологічній основі та у своїй діяльності спрямована на завоювання, розподіл, утримання політичної влади. По суті, політична партія покликана бути посередником між громадянським суспільством і політичною системою та виконувати роль політичного інструмента у формуванні й представництві інтересів певних верств населення.
Причини виникнення партій. Партії виникають з різних причин. Це загострення суспільних конфліктів, соціальна нерівність, наявність певних інтересів суспільних груп, що потребують захисту, причини національного характеру, різні погляди на політичний устрій тощо. В демократичних країнах конституціями або спеціальними законами заборонено створення та діяльність партій, які пропагують насилля, національну і соціальну ворожнечу або мають антиконституційні цілі. Партії можуть утворювати тільки громадяни держави; іноземці та люди без громадянства на це не мають права. Реєстрацію політичних партій здійснюють різні органи держави: міністерство юстиції (Україна), міністерство внутрішніх справ (Франція, Іспанія, Бенін), місцевий суд столиці (Болгарія, Угорщина, Польща), Верховний народний суд (Ангола), Вищий виборчий трибунал (Бразилія), Федеральна виборча комісія (Мексика), суди штатів (США).
Функції партії. Політичні партії у сучасному суспільстві виконують такі функції:
функція представництва інтересів – виявлення, формування і представництво інтересів певних соціальних груп і верств населення;
політична функція, яка реалізується у боротьбі за владу або досягненні максимальної кількості місць у законодавчих органах влади, одержанні права на формування державних виконавчих органів, уряду;
ідеологічна функція, яка фіксується в програмних документах партії, рішеннях з’їздів, конференцій, її метою є переконання у своїй ідейній правоті якомога більше людей;
організаторська функція знаходить своє відображення в діяльності партії по виконанню її програми і рішень, розширенню складу, розвитку взаємовідношень з іншими партіями, відбору і рекрутуванню політичних лідерів та політичних еліт для всіх рівнів політичної системи тощо.
Існують й інші функції політичних партій. Саме через функції виявляється суть, соціальне призначення і роль партії в суспільстві. Способи реалізації функцій партіями залежать від місця партії в політичній системі. По-різному діють партії, наприклад, при демократичних і авторитарних режимах, або коли вони правлячі чи опозиційні. Критерієм функціональної діяльності партії виступають політичні, соціальні та економічні результати, досягнуті партією відповідно до цілей, які вона ставила, а також ступень задоволення інтересів тих соціальних верств і груп, які вона представляла. Не випадково одним з аспектів наукової методології виступає вимога судити про політичні партії по їх справах, а не по заявах. Підтвердженням цього може бути досвід США.
В 30-ті роки ХХ ст. президент Ф. Рузвельт проголосив «Новий курс» – «New Deal». Однак в нову стадію розвитку американське суспільство перейшло тільки після Другої світової війни, коли стали відчутними результати діяльності Демократичної партії, яка цей курс декларувала. Жодному лідеру, навіть такому як Ф.Рузвельт, не вдалося вирішити проблему, а саме партії через Конгрес, законодавчі збори штатів, губернаторів вдалося виконати це завдання.
Типологія партій. Характер і набір функцій партій безпосередньо пов’язаний з їх типологією. В середині ХХ ст. французький політолог М. Дюверже запропонував бінарну класифікацію політичних партій: їх поділ на кадрові та масові партії. Кадрові утворюються «зверху» на базі парламентських груп, груп тиску, об’єднань партійної бюрократії та орієнтовані, передусім, на участь професійних політиків; у них встановлені досить жорсткі вимоги щодо членства, дисципліни й відсутній механізм організованого прийняття у партію (наприклад, консерватори у Великій Британії). Основна функція таких партій – відбір і просування кадрів у державні органи влади та управління, тому лідери таких партій, як правило, є членами (головами) парламентських фракцій.
Масові партії, які утворюються «знизу», відкриті для всіх бажаючих, вони артикулюють інтереси певних груп населення, мають фіксоване членство і широку мережу місцевих партійних організацій. Основна функція цих партій – ідеологічна та виховна.
М. Дюверже виділив також партії з оригінальною структурою – масові непрямі партії. Наприклад, лейбористи у Великій Британії, де людина спочатку вступає у профспілку, а потім автоматично зараховується членом Лейбористської партії.
Зазначимо, що інші авторитетні політологи (Дж. Лапаламбара, Дж. Сарторі, Ж. Шарло та ін.), не заперечуючи бінарну класифікацію М. Дюверже, доповнили її третім типом партій – «партії виборців» або «універсальні партії», про які вже говорилося вище. Багато політологів вважають, що за універсальними партіями – майбутнє в постіндустріальному суспільстві.
Для більш детального розуміння суті політичних партій звернемося до нової типології, яку запропонували американські політологи Р. Гантер та Л. Даймонд (2003 р.). Ця типологія має три новації. По-перше, автори виділяють новий різновид масової партії – прото-гегемоністські фундаменталістські партії (наприклад, Ісламський Фронт порятунку в Алжирі або Партія Добробуту у Туреччині). По-друге, новий тип партій – етнічні партії, які мають два різновиди – чисто етнічні партії та «конгрес-партії», що об’єднують декілька етнічних груп. По-третє, новий тип електоральної партії – персональні (лідерські) партії.
Зазначимо, що типологія політичних партій представляє більш-менш абстрактну схему, яка слугує для упорядкування різноманітних політичних партій, що діють у політичних системах світу.
За внутрішньою організацією розрізняють партії з сильною і слабкою структурою. Наприклад, партії консерваторів і лейбористів Великої Британії є партіями з сильною структурою. Їхня внутрішня дисципліна спонукає депутатів підкорятися розпорядженням керівництва парламентської групи. Депутати ж від демократичної і республіканської партії США мають певну свободу голосувати в конгресі. Це партії зі слабкою структурою, проте відсутність жорсткої дисципліни забезпечує нормальну роботу президентського режиму і в тих випадках, коли президент не має більшості у конгресі.
Для сучасної політології характерна типологія партій у залежності від соціальних (аграрні партії), етнічних (ультраліва баскська партія «Еррі батасуна»), релігійних (Християнсько-демократичний союз Німеччини, Мусульманська ліга у Пакистані), демографічних (жіноча об’єднана партія Бельгії), культурологічних (партії любителів пива в Німеччині і Росії) підстав.
За способом функціонування розрізняють демократичні та авторитарні партії. За характером доктрин – ідеологічні, прагматичні, партії ділових інтересів. За ставленням до характеру перетворень суспільства – реформістські, революційні, консервативні. За статусом у політичній сфері – правлячі, опозиційні. За правовим становищем – легальні і нелегальні. За ідеологічним генотипом – ліберальні, консервативні, соціал-демократичні, соціалістичні, комуністичні, націоналістичні, фашистські. За місцем у спектрі політичних сил – ліві, центристські, праві.
Таким чином, у політології запропоновано чимало підходів до типології політичних партій. Проте тенденції в розвитку партій дозволяють їм змінювати своє місце в типологічній шкалі. Еволюція партій перетворила одних на органічну складову частину політичної системи, інших – вивела за межі політичних процесів.
Партійні системи. Політичні партії, які діють у певному суспільстві, як правило, утворюють партійну систему. Вона виступає важливим показником рівня розвитку політичного плюралізму в суспільстві. Партійна система – це частина (підсистема) політичної системи, у її формуванні найбільшу роль відіграють характер соціальної структури суспільства, діюче законодавство, соціально-культурні традиції, гострота соціальних конфліктів тощо. Головні ознаки партійної системи – взаємодія партій на нормативно-організованій основі; здійснення зв’язків у площині боротьби за владу та її реалізацію, контроль за діяльністю владних структур; зв’язок із державними закладами, громадськими об’єднаннями й електоратом. Правові основи цих стосунків закладаються у Конституціях, законах про партії, законах про вибори та інших юридичних документах.
Види партійних систем. Історично сформувалися три основних види партійних систем: біпартізм, система «двох з половиною партій» і багатопартійність.
Біпартізм (Велика Британія, США, Австралія, Туреччина, Мексика, Аргентина, Бразилія, Гондурас, Колумбія, Коста-Ріка, Парагвай та ін.) автоматично забезпечує одній з двох партій більшість місць у парламенті. Біпартізм може мати фактичний характер, якщо в країні існує багато партій, але до влади протягом багатьох років по черзі приходять тільки дві (наприклад, Республіканська і Демократична партії в США, консерватори і лейбористи у Великій Британії). Більшість місць у парламенті, що одержує партія-переможниця, гарантує сталу роботу кабінету міністрів (тобто дозволяє уряду працювати відпущений йому законодавством термін) і робить можливим найбільш повне представництво інтересів громадян. Це заощаджує кошти на паралельні вибори голови уряду, або ним стає лідер тієї партії, яка одержала перемогу. При біпартізмі змагаються дві в багатьох випадках однакові (гомогенні) партії. Безумовно, кожна з них має свій погляд на суспільний розвиток і хоче мати якомога більше місць у вищих державних установах. Біпартізм сприяє «керованості» держави та політичному реалізму, оскільки є джерелом суспільної згоди.
Система «двох з половиною партій» (Німеччина) – це перехідна форма від біпартізму до багатопартійності. Така система складається за умови, що перевага на виборах однієї з двох конкуруючих партій є незначною, тому самостійно вона не в змозі забезпечити перемогу без підтримки «третьої» партії. Ця «третя» партія не тільки забезпечує перемогу на виборах однієї з партій, а й політичну орієнтацію всієї урядової коаліції.
Багатопартійна система – це така форма взаємостосунків між партіями, коли місця в парламенті розподіляються між трьома й більше партіями, а уряд формується на коаліційній основі. При багатопартійності змагаються різні за ідеологією, ставленням до характеру перетворень у суспільстві партії (гетерогенні партії). Більшість західноєвропейських країн практикують багатопартійність у різних обсягах, наприклад, у Німеччині, Франції на виборах до парламенту беруть участь понад 40 партій, в Іспанії – більше 200, в Японії на період виборів утворюються тисячі партій.
У залежності від кількості партій, які реально впливають на політику в країні та ідеологічної дистанції між ними, розрізняють дві основні різновиди багатопартійних систем: партійна система поміркованого плюралізму та партійна система поляризованого плюралізму.
Партійна система поміркованого плюралізму характеризується середнім рівнем партійної фрагментації (наявністю в парламенті трьох-п’яти партій, які формують уряд на основі компромісу у відповідності з кількістю здобутих мандатів) та незначною ідеологічною різницею між партіями. Така система існує у більшості європейських парламентських демократій. Наприклад, у багатопартійній Фінляндії існує тричленний поділ: консерватори – ліберали – соціалісти.
Партійна система поляризованого плюралізму характеризується високим рівнем партійної фрагментації (за владу борються більше шести партій), значною ідеологічною дистанцією між ними. Така партійна система, наприклад, привела до краху Веймарську республіку у Франції, демократичний режим у Чилі (до встановлення воєнної диктатури у 1973 р.). Аналогічні тенденції спостерігаються в Італії, Ізраїлі, Україні.
Систему «неконкуруючих партій» представляє однопартійна система. Вона мала місце в СРСР (до 1989 р.), існує у В’єтнамі, Північній Кореї, на Кубі, а також в деяких країнах Африки. Крім правлячої, решта партій офіційно заборонена (як, наприклад, це було в Алжирі, Заїрі, Конго та інших тоталітарних державах) або їх створення є неможливим (Катар, Кувейт, Оман, Саудівська Аравія, Об’єднані Арабські Емірати). Основний недолік однопартійної системи в тому, що правляча партія, використовуючи своє монопольне становище в системі влади, самоізолюється від критики, нових ідей, конструктивних пропозицій з боку опозиційних сил, що зрештою веде до догматизму, закостеніння та застою, як це трапилося, наприклад, з Комуністичною партією СРСР.
У деяких країнах (Швеція, Китай, Індія, Туніс, Єгипет, Сенегал) в рамках багатопартійності склалася система з однією домінуючою партією, яка протягом десятиліть знаходиться при владі. У Мексиці 71 рік (до 2000 р.) правила країною Інституційно-революційна партія, в Парагваї – 50 років партія «Колорадо», в Греції – 20 років партія Всегрецький соціалістичний рух. Така ситуація тривалий час мала місце в Італії (Християнсько-демократична партія), в Японії (Ліберально-демократична партія).
Таким чином, для кожної країни характерний свій тип партійної системи, або його відсутність. Політологи і політики розходяться в оцінках, яка конкретно партійна система краще: з великою кількістю партій чи біпартійна, з домінуючою правлячою партією чи без неї. Наприклад, італійський політолог Дж. Сарторі вважає, що поява п’яти й більше партій утворює «крайню багатопартійність». І чим більше партій бере участь у боротьбі за владу, тим нестабільніша політична система. Багато політологів визначає позитив біпартійної системи, її стабільність та ефективність. Але така система теж не ідеальна, оскільки при ній знижується можливість повноправної участі незалежних кандидатів або «третіх сил» у процесі прийняття рішень. Справа в тому, що не існує єдиного стандарту в оцінці ефективності тих чи інших партійних систем. Партійна система відображає об’єктивні політичні реалії кожної країни: соціальний склад населення, історичні традиції, політичну культуру, релігійність населення, політичний режим.
На рубежі 90-х років ХХ ст. почалося становлення багатопартійної політичної системи в Україні. Виникнення партій у нашій країні пов’язане з формуванням громадських організацій і рухів, метою яких є участь у системі управління суспільством та взяття на себе відповідальності за результати цієї діяльності.

6.2   Громадські організації та рухи
Громадські організації та рухи є структурним елементом політичної системи будь-якого демократичного суспільства. Вони виступають своєрідними формами прояву політичної участі населення у вирішенні різноманітних питань.
Виникнення громадських організацій та рухів – процес об’єктивний і закономірний, зумовлений потребою людей у колективному, творчому розвитку ініціативи, здібностей для вирішення соціально-політичних проблем. Свідчення про об’єднання людей зі спільними поглядами на природу, суспільство, літературу, мистецтво можна знайти вже у стародавніх суспільствах. Починаючи з античних часів, у різні періоди з’являються різноманітні суспільні об’єднання, котрі певною мірою впливали на суспільно-політичний розвиток. Такими об’єднаннями можна вважати численні філософські школи Стародавньої Греції, середньовічні лицарські ордени, літературні й художні течії епохи Відродження, різноманітні таємні товариства і політичні клуби Нового часу. З розширенням демократії та зростанням загального рівня політичної культури людства у ХХ ст. відбувається зростання впливу громадських організацій і рухів на соціально-політичне життя різних країн світу.
Громадські організації є невід’ємною складовою розвиненого громадянського суспільства. Добровільні об’єднання громадян, для визначення яких уживають різні терміни (громадські, неприбуткові, волонтерські, недержавні, неурядові організації або «третій сектор»), лобіюють інтереси соціальних груп, здійснюють контроль за діяльністю влади і політичних партій, впливають на прийняття політичних рішень.
Громадська організація – це добровільне об’єднання людей, що виникає внаслідок їхнього волевиявлення на основі спільних інтересів і завдань. Як правило, громадські організації є масовими, мають свою програму або статут, характеризуються чіткою структурою, а також зареєстровані в органах влади. Громадські організації діють на принципах добровільності, доступності, гласності, незалежності і відкритості. Більш успішно діють ті організації, які мають чіткі організаційні структури, конкретні цілі, завдання та механізм їх виконання і спираються на активність населення.
Право на громадські об’єднання як невід’ємне право людини й громадянина проголошене Загальною декларацією прав людини. Найбільш поширеними різновидами громадських організацій є: профспілки робітників і службовців, селянські кооперативи, об’єднання підприємців, жіночі та молодіжні організації, екологічні, благодійні, спортивні, культурно-просвітницькі спілки тощо. В деяких країнах Африки існують племінні об’єднання, в Індії – кастові спілки (в багатьох державах вони заборонені законом).
На відміну від політичних партій громадські організації не ставлять своїм головним завданням боротьбу за владу (винятком була, зокрема, діяльність польських профспілок «Солідарність»). Головна мета таких організацій – задоволення і захист соціальних, професіональних, економічних, культурних та інших інтересів їх членів. Виконуючи ці завдання, деякі масові об’єднання здійснюють тиск на державну владу, в тому числі шляхом організації демонстрацій, страйків, голодування тощо. Такі об’єднання в політології називають «групами інтересів» та «групами тиску».
Групи інтересів – це об’єднання людей, які виходячи з певних інтересів або потреб, висувають вимоги до інших груп суспільства чи суспільства в цілому, з метою підтримати або поліпшити свої позиції, досягти певних цілей.
Існують різні типології груп інтересів. Найчастіше групи інтересів класифікують за сферами їх діяльності: групи інтересів в економічній сфері – об’єднання підприємців, профспілки тощо; групи інтересів у соціальній сфері – об’єднання по захисту соціальних прав (наприклад, товариство інвалідів), об’єднання соціальних досягнень (наприклад, благодійні організації), групи взаємодопомоги (анонімних алкоголіків тощо); групи інтересів у сфері дозвілля і відпочинку – спортивні об’єднання, гуртки для спілкування і реалізації хобі; групи інтересів у сфері релігії, науки, культури – церкви, секти, наукові асоціації, творчі клуби тощо; групи інтересів у суспільно-політичній сфері – правозахисні, екологічні, жіночі тощо.
Групи тиску – це громадські об’єднання, які прагнуть задоволення власних інтересів засобом впливу на органи державної влади або політичні партії.
Політологи виділяють три основні ознаки групи тиску:
існування і діяльність групи поза офіційними структурами й органами влади;
здійснення тиску на політичні інституції з метою прийняття державними органами певних рішень;
вимоги групи відображають специфічні інтереси тих чи інших верств або об’єднань громадян.
Групи тиску можуть діяти на всіх рівнях влади і прагнуть впливати на всі три гілки влади (законодавчу, виконавчу, судову) і громадську думку. Характер здійснення функцій групами тиску залежить, насамперед, від того, законні вони чи незаконні.
Законні дії передбачають:
участь в урядових і парламентських консультаціях, офіційних слуханнях, які проводить уряд чи парламент;
безпосереднє представництво групи тиску в парламенті;
заяви, рекомендації напередодні слухань у парламенті;
субсидування політичних партій або окремих кандидатів у депутати;
технічну або організаційну допомогу під час проведення виборчих кампаній тощо.
До незаконних форм діяльності відноситься хабарництво, підкуп чиновників, фінансова підтримка нелегальних об’єднань, контроль за особистим життям політиків з метою збирання компромату тощо.
У багатьох країнах світу широко практикується така форма тиску на законодавчу владу, як лобізм (від англ. Lobby – кулуари, критий, прогулянковий майданчик, коридор). Лобізм виник як специфічний інститут політичної системи США для впливу приватних осіб і окремих громадських організацій на процес ухвали рішень органами влади з питань внутрішньої та зовнішньої політики. Постійні представництва лобістів у Вашингтоні та столицях американських штатів є характерною рисою політичного життя у США. З 1946 р. у цій країні діє федеральний закон, який вимагає обов’язкової реєстрації лобістських організацій з точним визначенням організації, котру вони представляють, кошторису витратних статей на лобіювання. Політична практика американського лобізму активно поширюється в інших країнах, у тому числі й в Україні. Лобіюванням займаються колишні чиновники законодавчих і виконавчих органів влади, які підтримують тісні зв’язки зі своїми колишніми колегами, а також досвідчені адвокати, близько знайомі із закулісним життям державних інститутів влади. Практично всі великі корпорації, підприємницькі союзи, професійні асоціації мають у своєму складі особливі підрозділи, що займаються тільки лобістською діяльністю.
Методи лобізму можуть бути різні:
збирання інформації, її блокування або надання зацікавленим особам; пропагандистські кампанії з рекламою або антирекламою певної акції;
кампанії тиску з місць (телеграми, листи тощо);
фінансування виборчої кампанії, висування й призначення на посаду в уряді;
надання «потрібним особам» різних послуг (організація виступів за високий гонорар), влаштування для чиновників різного роду розваг за рахунок зацікавлених організацій тощо.
виступи і слухання у комітетах і комісіях парламенту тощо.
Послуги лобістів щедро оплачуються. Лобізм – це потужна, широко розгалужена, з високорозвиненою структурою система спостереження за діяльністю органів державної влади й справляння на них тиску.

Таблиця 6.1
Види лобізму
По методам
Легальний
Нелегальний

По цілям
Економічний
Соціальний
Соціокультурний

По об’єктам
Парламентський
Урядовий
Президентський

По сферам
Галузевий
Регіональний


По відношенню до політичної системи
Внутрішній
Зовнішній


Особливу небезпеку для будь-якої політичної системи становлять різноманітні мафіозні структури, які виникають внаслідок зрощування злочинного світу з представниками влади і соціального управління. Вони підривають довір’я громадян до існуючих політичних інститутів, легальних засобів реалізацій інтересів і потреб, а також готують ґрунт для виникнення або реставрації тоталітаризму.
На відміну від громадських організацій, громадські рухи носять більш масовий характер, структурно можуть бути оформленими або не оформленими, але їх сила виявляється в період передвиборчих кампаній та за певних кризових ситуацій, які виникають у суспільстві. Якщо організація є об’єднанням однодумців, то громадські рухи охоплюють різноманітні групи, течії, представників різних партій, які об’єднуються для досягнення конкретних цілей. Отже, в рухи входять громадяни, погляди яких не завжди співпадають. Прикладом більш-менш оформленого громадського руху були (а деякі й зараз існують) народні, національні, вітчизняні фронти у країнах тоталітарного соціалізму. До складу фронтів входили майже всі партії й масові громадські організації. Керівною силою фронту була комуністична партія. Сьогодні такі об’єднання існують у В’єтнамі, Китаї, КНДР, Сирії.
У поваленні тоталітарних режимів у країнах Східної Європи та Радянського Союзу велику роль відіграли масові громадські рухи – Громадянський форум у колишній Чехословаччині, Союз демократичних сил у Болгарії, «Солідарність» у Польщі, Демократичний форум в Угорщині, «Саюдіс» та Народні фронти у Прибалтиці, Народний рух «Демократична Росія», Народний рух України. Характерною рисою цих масових громадських об’єднань стала діяльність, спрямована на національне відродження, розбудову держави, утвердження суверенітету. Це означає формування інститутів політичної системи як знаряддя вільного волевиявлення народу.
На світовій арені активно діють міжнародні громадські рухи, які ставлять своїм завданням збереження і розвиток загальнолюдських цінностей: миру, прав людини, морального і фізичного здоров’я людей, охорону природи. На ці цінності орієнтовані люди різних світоглядних і політичних переконань у різних країнах і на різних континентах. Наприклад, Всесвітній рух прибічників миру (організаційно оформлений у 1950 р.), Пагуошський рух за мир, роззброєння і міжнародну безпеку (створений у липні 1955 р.), правозахисні об’єднання «Гельсинський союз», «Міжнародна амністія», молодіжні об’єднання «Всесвітня федерація демократичної молоді», «Міжнародна спілка студентів», екологічний рух «Грінпіс».
Аналіз виникнення і розвитку громадських рухів показує, що вони мають свій життєвий цикл. Польський політолог Єжи Вятр у монографії «Соціологія політичних відносин» розрізняє п’ять основних стадій їхнього існування.
На першій стадії створюються умови виникнення громадського об’єднання. Незадоволення існуючим станом речей, прагнення його змінити приводить до пошуків контактів між активними громадянами, обміну ідеями; кристалізується загальна думка про необхідність формування руху, виникає ініціативна група.
Друга стадія включає формування програмних документів, які віддзеркалюють об’єднані індивідуальні прагнення.
Третя стадія – це стадія перевірки життєздатності громадського об’єднання, його відповідності потребам суспільного розвитку. Ця стадія включає агітацію, пропаганду ідей, пояснення причин, що призвели до створення руху. До об’єднання залучаються нові члени.
Четверта стадія – це активна політична діяльність руху, впровадження у життя своєї програми. Залежно від мети, характеру і сили руху, а також зовнішніх умов цей етап може мати різну тривалість.
П’ята стадія – це згасання політичного руху, коли мета руху або досягнута, або взагалі не може бути реалізована.
У демократичних суспільствах діяльність громадських організацій і рухів регламентується законодавством та конституцією. Різноманітні види громадських об’єднань відіграють неоднакову роль у політиці, а деякі (наприклад, спілка філателістів, рибалок) взагалі не мають відношення до політики. Проте, в сучасних умовах громадські об’єднання неполітичного характеру не відокремлені від політики, в тому числі й міжнародної (наприклад, відомий екологічний рух «Грінпіс»). В окремих країнах навіть релігійні рухи беруть участь у політиці, хоча у конституціях закріплене положення про відокремлення церкви від держави (наприклад, у Польщі). До того ж законодавство різних країн неоднакове: в одних країнах, наприклад, у Болгарії, неполітичним об’єднанням забороняється займатися політичною діяльністю – для цього утворюються партії; в інших країнах, наприклад у державах тоталітарного соціалізму, законодавство передбачає активну участь профспілок та інших об’єднань у політиці.
В Україні громадські організації не є суб’єктами виборчого процесу, але у нашій країні є потужні громадські структури, які створені спеціально для участі у виборчих процесах, наприклад, Комітет виборців України, Всеукраїнський громадський моніторинговий комітет тощо. Вони займаються моніторингом ЗМІ і виборчого процесу, порушеннями у виборчому законодавстві, екзит-полом, просвітницькою діяльністю, правовою підготовкою членів виборчих комісій тощо.
Відносна відокремленість громадських організацій і рухів від політики пов’язана насамперед з тим, що держава безпосередньо не втручається в їх діяльність, а лише регулює її відповідно до чинного законодавства. До того ж громадські організації і рухи на відміну від державних інститутів не наділені владними повноваженнями. Вони відрізняються від політичних партій, оскільки не ставлять за мету оволодіння державною владою.
Отже, за своєю природою і характером діяльності громадські організації і рухи не є політичними організаціями. Однак їх діяльність почасти набуває політичного характеру. Вони об’єднують людей, які входять до спектра політичних сил, на їх ґрунті можуть виникати нові політичні партії, вони формують і поповнюють політичну еліту, створюють систему тиску на державні інститути влади. Громадські об’єднання виступають як інституціалізовані канали залучення людей до політики і, тим самим, впливають на формування політичної культури в суспільстві. Політичні партії, уряд, законодавці не можуть не рахуватися з цим фактом і повинні постійно шукати шляхи взаємодії і діалогу з ними.

6.3   Становлення багатопартійності в Україні
У сучасних умовах існуюча в Україні багатопартійність, яка почала розвиватися на рубежі 90-х рр. ХХ ст., є важливим аспектом демократизації суспільного життя. Через партії до активної державотворчої діяльності залучаються значні прошарки населення, які роблять істотний внесок у формування засад демократії.
Політичні партії відповідно до положень Конституції України почали відігравати дедалі помітнішу роль у суспільно-політичному житті країни. Основний закон нашої держави визначає засади організації та діяльності політичних партій. Зокрема, стаття 15 Конституції України встановлює принцип політичної та ідеологічної багатоманітності суспільного життя в Україні. Цією статтею встановлюються державні гарантії свободи політичної діяльності, не забороненої Конституцією і чинними законами України. Статтею 36 Основного Закону передбачається і гарантується право громадян України на свободу об’єднання у політичні партії для здійснення своїх прав і свобод, а також задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених державою в інтересах національної безпеки і збереження громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей. Цією ж статтею Конституції України визначено основну мету діяльності партій: сприяння формуванню і вираженню волі громадян, зокрема, через вибори.
Становлення політичних партій в Україні відбулося завдяки національно-визвольному та дисидентському руху 60-70-х років ХХ ст. У цей час розпочала свою роботу Українська Гельсінська спілка, з середовища якої згодом виникла Українська республіканська партія (УРП) – перша офіційно зареєстрована не комуністична політична партія. Учасники дисидентських угрупувань стали найбільш активними діячами та провідниками суспільно-політичних рухів, що були спрямовані спочатку на реформування, а потім на злам авторитарно-бюрократичної системи.
Подальший розвиток подій об’єктивно призвів до домінування рухів національного спрямування, які поставили на порядок денний створення незалежної української держави. В нашій країні з’являються Народний Рух України, Українська республіканська партія тощо. На початок 1991 р. офіційно в Україні було зареєстровано 13 партій. Переломним моментом стали події в Росії у серпні 1991 р. та заборона Комуністичної партії України, ліквідація політичної монополії КПУ.
В умовах незалежної України почали з’являтися політичні партії, підставою створення яких стали певні ідеї (ідеологічна доктрина, суспільний ідеал) або наявність авторитетного політичного лідера. На відміну від розвитку партійності, властивого західним демократіям, де партійна організація і партійна ідеологія пристосовувалися до реальних умов політичної боротьби, схема створення українських партій не мала ніякого спрямування. Зареєстровані як партії об’єднання здебільшого запозичали чужі принципи, являли собою професійні, аматорські, дискусійні об’єднання невеликої кількості громадян та були декорацією для неформальних політичних об’єднань, які впливали на політичне життя в Україні. Такі партії навіть самі не бажали боротися за владу, брати участь у формуванні владних структур і здійсненні влади.
Правові основи діяльності партій в Україні були закріплені в Законі України «Про громадські об’єднання» від 15 червня 1992 р., який проголосив право громадян на свободу об’єднання – невід’ємним правом людини, а обов’язок держави – сприяти розвитку політичної та громадської активності населення.
Особливим стимулом для зростання впливу політичних партій на перебіг суспільно-політичних подій в Україні стало прийняття Верховною Радою в жовтні 1997 р. нової редакції Закону «Про вибори народних депутатів України». Основою Закону стало те, що запроваджувалася змішана мажоритарно-пропорційна виборча система, за якою половина складу парламенту під час виборів 28 березня 1998 р. обиралася в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі (за списками політичних партій, виборчих блоків партій), а друга половина – в одномандатних виборчих округах.
Таким чином, виборча кампанія по виборах народних депутатів України стала своєрідною знаменною подією в історії українського державотворення. Політичні партії одержали можливість стати самостійними суб’єктами виборчого процесу. Введення в Україні змішаної (мажоритарно-пропорційної) виборчої системи мало зіграти роль каталізатора партійного розвитку, консолідації малочисельних партій довкола кількох принципово важливих центрів політичного впливу.
Активними суб’єктами виборчого процесу були політичні партії та виборчі блоки партій під час виборчої кампанії по виборах Президента України в 1999 р. та під час проведення всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. За станом на 1 червня 1999 р. Міністерством юстиції України було зареєстровано вже 75 політичних партій. Важливою ділянкою взаємодії виборчих комісій з політичними партіями під час виборів Президента України став передбачений законом інститут офіційних спостерігачів від кандидатів у Президенти України, політичних партій, виборчих блоків партій, що дозволило здійснювати громадський контроль за процедурою голосування і підрахунку голосів.
Отже, участь політичних партій у виборчих кампаніях 1997 – 2000 рр. свідчила про те, що вони почали реально виконувати передбачену для них Конституцією України функцію – брати участь у виборах.
18 жовтня 2001 р. Верховною Радою України був прийнятий Закон «Про вибори народних депутатів України», який посилив роль політичних партій у виборчому процесі. За станом на 1 квітня 2001 р. Міністерством юстиції України було зареєстровано вже 115 політичних партій.
25 березня 2004 р. Верховною Радою України був прийнятий новий Закон «Про вибори народних депутатів України», який набув чинності 1 жовтня 2005 р.
За новим Законом вибори депутатів здійснюються за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків політичних партій. Таким чином, ще більше підвищується відповідальність політичних партій за суспільно-політичне життя в країні.
Політичні партії та виборчі блоки партій продемонстрували свою активність під час виборчої кампанії по виборах Президента України в 2004 р. Ці вибори відбувалися у дуже напруженій обстановці, з масовими порушеннями виборчого законодавства, звинуваченнями у фальсифікаціях. Незважаючи на велику кількість кандидатів (їх було 26), лідерами президентських перегонів стали В. Янукович (діючий на той час прем’єр- міністр, який репрезентував лівоцентристську програму) та лідер опозиції В. Ющенко (право-ліберальний напрямок), які вийшли у другий тур. За офіційними даними другого туру переміг В. Янукович. Але опозиція не погодилася з результатами і заявила про фальсифікації. Це призвело до політичної кризи і масових акцій громадянської непокори, яка отримала назву «помаранчева революція». Верховний суд України анулював результати другого туру виборів президента України і постановив провести його повторно. В результаті повторного голосування 26 грудня 2004 р. Президентом України був обраний В. Ющенко (51,99% голосів).
У грудні 2004 р. у період політичної кризи були внесені зміни в Конституцію України, які зводились до переходу до парламентсько-президентської республіки, тобто до збільшення повноважень парламенту, в тому числі й у питанні формування уряду.
Згідно з новою редакцією Конституції України, парламентські фракції повинні сформувати коаліцію, до складу якої повинні ввійти не менш 226 депутатів.
Згідно з новою редакцією статті 90 Конституції України дострокове припинення повноважень Верховної Ради України відбувається у випадках, якщо:
протягом одного місяця у Верховній Раді не сформована коаліція депутатських фракцій згідно із статтею 83 Конституції;
протягом 60 днів після відставки Кабінету Міністрів не сформовано нового складу Кабінету Міністрів;
протягом 30 днів однієї сесії пленарні засідання не можуть розпочатися. При цьому стаття 90 передбачає, що протягом одного року після проведення дострокових виборів Верховна Рада не може бути розпущена. Також повноваження Верховної Ради не можуть бути достроково припинені останні півроку повноважень Верховної Ради або Президента України.

Парламентська виборча кампанія 2006 р. пройшла за складних умов, через незначний час після напруженої президентської кампанії 2004 р. і за нової пропорційної системи із закритими списками, з прохідним бар’єром у 3%.
У 2007 р. політична криза спіткала політичний режим України. Головною причиною кризи стала боротьба між Президентом та урядовою коаліцією в умовах недовершеності конституційної реформи. Ухвалення Закону про Кабінет Міністрів України наприкінці 2006 р., який звужував повноваження Президента, а також загроза формування антипрезидентської конституційної більшості у Верховній Раді України стали головними приводами для видання чотирьох указів Президента Ю. Ющенка про розпуск українського парламенту п’ятого скликання та оголошення дострокової виборчої кампанії 2007 р.
Вибори до Верховної Ради України відбулися 30 вересня 2007 р., 3% бар’єр подолали: Партія Регіонів (34,37%), Блок Юлії Тимошенко (30,71%), Блок «Наша Україна - Народна Самооборона» (14,15%), Комуністична партія України (5,39%) та Блок Литвина (3,96%).
Таким чином, чисто пропорційна виборча система із закритими списками, вибори за партійними списками до місцевих органів влади, зведення на один час виборів до Верховної Ради і до місцевих органів влади показали й свою слабку ефективність, а значить – потребують подальшого покращення й реформування.
Формування багатопартійної системи в Україні проходить складно і суперечливо, супроводжуючись раптовою появою і настільки ж швидким зникненням з політичної арени великої кількості партій, розколами і розмежуваннями партійних рядів. Причин тому декілька. Насамперед, слід визнати вибуховий характер формування багатопартійності в Україні. Політичні партії, що виникали, за своїми можливостями і способами впливу на прийняття рішень відрізнялися нечисельністю, відсутністю соціальної бази, організаційною слабкістю, аморфністю програм, популізмом.
В основі утворення партій в Україні часто лежить принцип об’єднання навколо лідера, що вербує прихильників під ту чи іншу ідею. Багато лідерів розглядають партію як трамплін для проникнення у вищі щаблі державної служби.
Труднощі становлення багатопартійності в Україні пов’язані і зі складністю конкретної історичної ситуації, коли перед суспільством постає проблема пошуку і вибору нового шляху розвитку, що відповідав би як культурним, історичним особливостям України, так і стандартам, виробленим світовим співтовариством.
Отже, процес формування багатопартійної системи в Україні складний і суперечливий. З одного боку, в наявності артикуляція суспільно значимих інтересів за допомогою політичних партій, їхня реальна участь у політичному житті суспільства. З іншого боку, має місце політико-правова невизначеність статусу, ролі й основ діяльності політичних партій, їх непрофесіоналізм, реальна малочисельність й аморфність, їх нездатність прийняти на себе відповідальність за долю країни, за здійснення влади, відсутність інтелектуальних, кадрових та інших ресурсів, достатнього впливу та суспільної підтримки.
Партійна система України. Функціонування політичного режиму здебільшого визначається характером партійної системи. Цей інституціональний аспект впливає на взаємодію законодавчої і виконавчої влади, виступає відображенням сфери громадянського суспільства, соціальної структури громадського цілого. Партійна система в нашій країні ще не набула тієї якості, про яку говорить М. Дюверже, характеризуючи поняття партійної системи, коли протягом більш або менш тривалого періоду кількість партій, їх внутрішня структура, ідеологія, їх відносні розміри, альянси, типи опозиції набувають певної стабільності. Цей стабільний ансамбль і утворює «систему партій».
Партійна система може бути охарактеризована за підставі таких критеріїв: кількість партій, градація партій за їх розмірами, структура партій, стосунки їх між собою. Використовуючи вказані критерії, можна проаналізувати партійну систему в Україні, що склалася за роки розбудови держави. Вона являє собою мультипартізм, тобто визначається значною кількістю політичних партій. Основна їх маса малочисельна, не має соціальної основи, не впливає на хід політичних подій. Їм бракує розгалуженої організаційної системи і достатньої кількості професійно підготовлених кандидатів у депутати. В Україні поки що немає жодної загальнонаціональної політичної партії, яка підтвердила б на виборах свій ідеологічний, політичний та організаційний вплив на більшість регіонів країни. Натомість все ще спостерігається регіональний характер впливу політичних партій.
В умовах мультипартізму досягнення парламентської більшості набуває особливої актуальності. Труднощі у формуванні політично впливової коаліції, а над усе її відсутність, дисфункціонально впливають на законотворчий процес і на можливості стабілізації політичного режиму в цілому. В нашій країні незбалансованість передвиборних програм кандидатів, регіональний характер впливу партій не дає можливості створити як панівну, так і опозиційну коаліції партій у Верховній Раді. Протистояння крайніх ідеологічних полюсів утруднює можливість конструктивного діалогу між політичними партіями, ускладнює утвердження ідеології центризму серед української політичної еліти.
Центризм – одна з найважливіших складових політичного процесу в стабільних демократіях. Це не лише визначена модель політичного курсу, що зорієнтований на дистанційність від крайнощів, а й тип політичної свідомості. Основа його – баланс інтересів, спрямованих на відносну рівновагу між прагненнями до економічної ефективності та вимогами соціальної справедливості, між свободою підприємницької діяльності та бажанням багатьох суспільних верств досягти більшої соціальної рівноваги.
Центризм – це синтез понять свободи і справедливості. Визнання політичних прав і свобод, реалізація принципів вільного ринку мають поєднуватися з необхідністю гарантій соціального захисту, співучасті в управлінні виробництвом, визнанням соціальної значущості державного регулювання економіки. В ідеалі – це основа становлення умов для реалізації особистості. Крім того, центризм – це основа становлення порозуміння в українському суспільстві, інтегративна база для утворення широких політичних коаліцій.
Таким чином, партійна система України належить до мультипартізму. Властива їй поляризація, відсутність у парламенті стабільної більшості негативно впливають на роботу Верховної Ради, уряду та ускладнюють стабілізацію політичного режиму в Україні. Враховуючи те, що партійна система в Україні знаходиться ще на стадії свого формування, є надія, що в Україні прийде усвідомлення необхідності існування партій у сучасному розумінні цього поняття – як інструментів реалізації політичного процесу з наявністю чіткої ідеології та іншими необхідними ознаками таких інститутів. Нажаль, сьогодні партії в Україні – це партії лідерів, а не ідеологій.

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ТА КАТЕГОРІЇ ТЕМИ
Політична партія, функції партії, партійна система, біпартізм, багатопартійна система, однопартійна система, система з однією домінуючою партією, громадська організація, громадський рух, групи інтересів, групи тиску, лобізм, відсотковий виборчий бар’єр, мультипартізм, центризм, коаліція, опозиція.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
Які різновиди політичних сил існують у сучасних державах? Для чого і ким вони утворюються?
Коли почали виникати політичні партії? Як змінюється їх роль у ході історичного процесу? Що є причиною створення сучасних партій?
Що таке політична партія?
Назвіть ознаки партії.
У чому різниця між опозиційними та правлячими партіями?
У чому різниця між революційними, консервативними і центристськими партіями?
Які функції виконують партії у сучасному суспільстві?
Які функції партій, на Ваш погляд, є найбільш важливими?
Що таке партійна система?
За якими ознаками розрізняють партійні системи у сучасних суспільствах?
Сформулюйте переваги та недоліки однопартійної, біпартійної та багатопартійної систем.
Що таке «політична вага» партії?
Яка із партійних систем, на ваш погляд, дозволяє досягти злагоди і стабільності в суспільстві?
Дайте визначення понять «громадські організації», «громадські об’єднання», «громадські рухи».
Охарактеризуйте роль громадських організацій та рухів у політичній системі держави.
Які ви знаєте різновиди громадських організацій та рухів?
Розкрийте форми і методи діяльності громадських організацій та рухів.
Що таке «групи інтересів»?
Що таке «групи тиску»?
Що ви знаєте про лобізм?

ЗАВДАННЯ ТА ПРОБЛЕМНІ ЗАПИТАННЯ
Порівняйте кадрові і масові партії за такими ознаками: а) структура партій; б) принципи діяльності; в) характер членства; г) функції партій.
На основі відомих вам історичних фактів визначте різні шляхи формування партій.
За якими критеріями розрізняють сучасні українські партії?
Як відбувалося становлення багатопартійності в Україні?
Назвіть країни, де існують однопартійні, біпартійні та багатопартійні системи. Від яких факторів залежить характер партійної системи?
Що таке «закон олігархічних тенденцій»? Відомий політичний мислитель Р. Міхельс сформулював закономірності переродження демократичних партій в олігархічні: «партія утворюється як засіб досягнення мети. Проте, діставши мети, вона зазвичай стурбована своїми особистими задачами, інтересами, що відчужує її від того класу, який вона представляє». Як ви вважаєте, чому так відбувається?
Проаналізуйте партійні орієнтації українського електорату (за матеріалами останніх президентських та парламентських виборів).
Яка роль опозиції у політичному житті суспільства?
У чому особливості партійної системи України? Охарактеризуйте її.
Порівняйте політичні програми основних політичних партій і блоків України. Заповніть таблицю.
Партія, блок партій
Форма правління
Національно-державний устрій
Економічна модель розвитку
Соціальний захист
































РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Вятр Е. Социология политических отношений / Пер. с польс. – М., 1979. – 463 с.
Головенко В.А. Український молодіжний рух у ХХ столітті: історико-політологічний аналіз основних періодів. – К., 1997. – 159 с.
Дюверже М. Политические партии/ Пер. с франц. Изд. 3-е. М.: Академический Проект; Королев, Парадигма. – 2005. – 544 с.
Конституція України. К. – 2008.
Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. – К., 1998. – 446 с.
Мазуренко Г. У спробах подолати недоліки «чистих» форм. Особливості взаємодії виборчої та партійної систем при різних формах державного правління // Політика і час. – 2002. – №9. – С. 61-66.
Политология. Хрестоматия/ Сост. Б.А. Исаев, А.С. Тургаев, А.Е. Хренов. – СПб: Питер, 2006. – С. 187-204.
Политология: Учеб. пособие для вузов / Сост. и ред. Н. Сазонова. – Харьков, 2001. – С. 559-588.
Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию. Учебник,: М., 2002. – С. 267-286.
Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию: Учебник для студентов вузов. – М., 2002. – С. 267-286.
Штанько В.І., Чорна Н.В., Авксентьєва Т.Г., Тіхонова Л.А. Політологія. Навч. посібник. Видання 2-е, – К.:Видавництво «Фірма «Інкос», Центр учбової літератури, 2007. – С. 144-167.
Юм Д. О партиях вообще// Соч. вдвух томах./ Под общ. ред. И с примеч. И.С. Нарского. Пер. с англ. – М.: Мысль, 1966. – Т.2. – С.597-605.

7.   ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ ТА ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО
7.1   Політична еліта
Влада в кожній країні, незалежно від політичного режиму, здійснюється певною групою людей – елітою (від лат. – elіgo – відбираю та франц. – elіte – краще). Відповідно до суспільства цим словом називалася краща, найбільш цінна група людей, яка в силу особистих якостей управляла масами (термін «аристос» у стародавні часи означав «кращий», «аристократія» – влада кращих).
Термін «еліта» був введений у науковий обіг наприкінці XIX – на початку ХХ ст. завдяки працям Ж. Сореля, який вживаючи даний термін, визначав еліту як найкращу, найціннішу групу людей, що керує суспільством завдяки притаманним їй винятковим якостям.
Елітисти (вчені, які вивчають проблему еліти) стверджують, що ще з стародавніх часів людство було розділено на дві нерівні частини – правлячу групу і маси. Такий поділ суспільства був зумовлений багатьма об’єктивними та суб’єктивними факторами. Довготривала еволюція суспільного розподілу праці призвела до відділення особливого виду професійної діяльності – управлінської праці, що потребує спеціальної підготовки, знань, компетентності. Становленню політичної еліти сприяла сама структура політичної організації суспільства та виділення в ній необхідного апарату управління суспільними процесами.
Найбільш послідовне обґрунтування ідеї аристократії одержали у Конфуція, Платона, Макіавеллі, Ніцше, а вже наприкінці XIX – на початку ХХ ст. з’явилися теорії еліт Г. Моски та В. Парето.
Засновники теорії еліт стверджували, що в кожній соціальній структурі виокремлюється обмежене коло «творчих особистостей», що піднімаються «над» суспільством, задають йому цілі розвитку й користуються певними привілеями. Відносно еліти все інше населення є «нетворчою масою», що виконує, перш за все, репродуктивну функцію.
Так, за Г. Москою, влада не може здійснюватися усіма громадянами відразу, суспільством керує меншість – правлячий клас, що виконує всі основні політичні функції, монополізує владу і одержує вигоди зі свого привілейованого положення. Г. Моска виділяє три основні якості, що дають можливість входження до правлячого класу: доблесть, багатство та церковний сан (з якими пов’язані три форми аристократії – військова, фінансова і церковна).
В. Парето вводить у науковий обіг термін «еліта» як синонім термінів «правлячий клас», «аристократія», «вищий прошарок суспільства». За Парето, еліта складається з тих, хто має найвищі здібності в тій чи іншій сфері діяльності.
Структура еліти включає правлячу еліту і не правлячу (контреліту). Правляча еліта – це ті, хто безпосередньо беруть участь в управлінні, у прийнятті рішень. Контреліта – це група людей з видатними здібностями, особистими якостями, але які не мають доступу до важелів керування.
Типи правлячих еліт є такими (за термінологією Н. Макіавеллі, В. Парето): «лисиці» (майстри демагогії і хитрощів, які використовують як основний метод управління політичну маніпуляцію) і «леви» (авторитарні лідери, яким притаманні силові методи управління).
За Парето, правляча еліта повинна постійно оновлюватися, що зумовлюється постійною зміною самого суспільства. В періоди соціальної стабільності, коли суспільство не вимагає рішучих змін ефективним є правління політичної еліти, що складається переважно з «лисиць». Якщо перед суспільством постають завдання трансформації окремих його підсистем, то з’являється попит на політичну еліту «левів», здатних до вирішення термінових проблем, навіть за рахунок радикальних заходів. Такий постійний процес оновлення вищого соціального прошарку суспільства В. Парето назвав «циркуляцією еліт». Якщо ж циркуляція припиняється, еліта стає закритою, втрачає здатність до ефективного управління й поступово деградує. Це призводить до посилення в суспільстві контреліти, що зсуває правлячу еліту й установлює своє панування.
Соціальна рівновага досягається через циркуляцію талановитих і честолюбних людей з нееліти до еліти.
Проблема політичних еліт є однією з центральних у політології, оскільки вона безпосередньо пов’язана з характером і якістю політичної влади, з конкретним способом її структурування. Якість політичної влади визначається якістю політичних еліт та їх взаємостосунками.
Політичний клас. Іноді поняття політичної еліти розмежовують із ширшим поняттям «політичний клас». В англомовній літературі існують три терміни, які позначають цей клас: ruling class (панівний клас), power class (клас, який володарює), governing class (клас, який управляє). Коли мова йде про панівний клас, то приймається до уваги той факт, що членам цього класу належить влада. Якщо говориться про клас, який управляє, то в цьому контексті люди, які управляють не обов’язково мають владу, вона може належати й комусь іншому. Співвідношення між поняттями «панівний» і «управляючий» клас схоже з співвідношенням термінів «власник» і «менеджер»: перші є реальними власниками, які можуть залишатися й поза кулісами процесу. Управляючі не є власниками і, здійснюючи функції управління та контролю, діють за дорученням власників.
Політичний клас неоднорідний: всередині себе він має групи, які різняться функціями, характером діяльності, обсягом владних повноважень тощо. Його структура залежить від політичної системи й змінюється кожний раз, коли вона реформується. Політичний клас (за Т. Боттомором) вбирає в себе й утворює всі ті групи, які здійснюють політичну владу або мають вплив і безпосередньо втягнені у боротьбу за політичне лідерство. Політичною (або правлячою) ж елітою є лише одна з цих груп; у ній поєднуються ті індивіди, що реально здійснюють політичну владу в певному суспільстві у визначений час. Отже, за Т. Боттомором, до складу політичної еліти входять: члени уряду, вищої адміністрації, військові керівники, а також в окремих випадках політично впливові здатні родини і керівники потужних економічних корпорацій.
Межі й обсяг політичного класу визначити дещо важче. Звичайно, в його складі знаходиться політична еліта, але в ньому можуть перебувати і контреліти, що складаються з лідерів політичних партій, відсторонених від влади, керівників профспілок, організації підприємців, інтелектуалів, що беруть активну участь у політиці.
Таким чином, політичний клас формує еліту і, одночасно, є джерелом її поповнення.
Термін «політичний клас», однак, не набув широкого визнання у сучасній науковій літературі. Більшість дослідників прагнуть говорити про політичні еліти, що об’єднують індивідів, які прямо чи опосередковано впливають на хід справ у суспільстві. У межах кожної з них, і перш за все правлячої еліти, багато дослідників вирізняють «політиків» (вище керівництво, що приймає стратегічні рішення) і функціонерів (вище чиновництво).У певних ситуаціях і за певних умов «чиновники» відіграють зовсім не допоміжні ролі, а навпаки, основні при підготовці й ухвалені важливих рішень. Тоді вони стають реальними носіями політичної влади і політичного впливу.
Політичну еліту сучасного суспільства не варто ототожнювати з численною армією функціонерів, з яких утворені державний апарат, виконавчі органи місцевого самоврядування, апарат і актив політичних партій, громадських рухів та організацій. Також не можна обмежувати політичну владу колом людей, що посідають вищі командні адміністративні місця у державі і мають повноваження ухвалювати рішення. Визначити межі політичної еліти, її реальний персональний склад дуже важко. Політологи сперечаються з приводу того, якою є конкретна композиція політичної еліти, які її функції у суспільстві, як їх треба оцінювати (позитивно чи негативно), якою мірою політичні еліти є замкнені чи відкриті, наскільки консервативно чи прогресивно вони налаштовані, яким чином взаємодіють з неелітами. Та все ж переважно дослідники виходять з того, що для політичних еліт характерні:
максимальна концентрація влади у межах суспільства в цілому або якогось одного з його основних сегментів;
рекрутування нових членів переважно з вищих щаблів суспільства;
певний рівень внутрішньої згуртованості й взаємозв’язку;
спільність політичних поглядів і переконань;
спільні інтереси і прагнення.

Отже, еліта – це не сукупність індивідів, що діють самі по собі, Це люди, близькі за походженням, які інтенсивно взаємодіють і (як правило) мають спільні цінності, схильності й цілі.
Існує багато елітистських концепцій. Це обумовлено неоднаковою інтерпретацією самих понять «еліта» та «політична еліта». В соціальній науці до виникнення сучасних теорій еліт зміст терміна «еліта» в основному обмежувався двома компонентами. Необхідними ознаками еліти вважались, по-перше – відповідність прийнятому в даному суспільстві еталону соціальних норм; по-друге – вплив на зміни в соціальній структурі або на її підтримку у певному стані.
З ХІХ ст. термін «еліта» став використовуватися відповідно до груп, що займають високе положення в системі соціальної ієрархії.
Як вже зазначалося, наприкінці XIX – початку ХХ ст. італійською школою була вперше запропонована концепція політичної еліти, як особливої групи індивідів у суспільстві, що має свої специфічні характеристики, механізми виникнення і функціонування. Концепція політичних еліт, розроблена Г. Москою, В. Парето, Р. Міхельсом, одержала назву макіавелістської.
Багато дослідників намагаються ідентифікувати феномен еліти за допомогою її класифікації. Наприклад, американський політолог Р. Дарендорф виділяє економічну еліту, політичних лідерів, професорів та учених, духовенство, видатних журналістів, військових, суддів та адвокатів. Проте у його класифікації не знаходить відображення вплив кожної із названих груп на процес прийняття суспільно значимих рішень. Американський політолог З. Бжезинський виділяє серед еліти три найбільш значущих із політичної точки зору групи: владну еліту, ділових лідерів та військових. Ці три групи не ізольовані одна від одної. Між військовою та діловою частинами еліти у сучасному суспільстві виникають досить тісні взаємостосунки, в результаті яких економіка у розвинутих державах знаходиться у залежності від воєнної індустрії.
Інший спосіб визначення еліти запропонував німецький учений К. Маннгейм. З його очки зору еліта – це ієрархія, що базується на особистих досягненнях, а не на елітарному походженні. Залучення ж широких мас до політики значною мірою деформує політичний процес, тому еліта завжди намагається створити свою «елітарну культуру». Як показує учений, вона прагне залишити певні істотні риси власної групової культури (розваги, типи спілкування, особливості мови) недоступними для широкого кола. Раціональний спосіб подолання цього К. Маннгейм вбачає в удосконаленні освітнього рівня мас, культурної підготовки до виконання певної соціальної ролі. Пріоритетну роль у такому культурному вдосконаленні мас учений віддає елітам, які прищеплюють масам «смак» до політики, допомагають виробити відчуття єдності з владою, запобігаючи тим самим формуванню у мас негативних соціальних настроїв та емоцій. Як інструмент таких дій К. Маннгейм називає конкуренцію еліт за владу. Тим самим він пропонує новій спосіб самоінтерпретації еліти, зорієнтований на якісне перетворення мас, на пом’якшення соціальних колізій між масами та елітою, що зумовлено багато в чому потребами самої еліти, яка стає дедалі неоднорідною.
Суттєвий вплив на розвиток елітарної концепції зробив американський дослідник Ф. Хантер, який підкреслював пріоритетні позиції бізнесменів серед еліти. Він виділив декілька політично ангажованих спілок – економічних, політичних, парламентських, релігійних, професійних, громадянських, культурних. З точки зору ученого, всі ці спілки знаходяться у залежності від людей, які керують суспільним життям в економічній сфері. У групі, що формує політику, домінує економічний інтерес.
Таким чином, різноманітні концепції еліт виходять із твердження про необхідність правлячого прошарку в кожному (в тому числі сучасному демократичному) суспільстві, й безумовній наявності у цього прошарку політичних переваг.
Отже, у політології існують багато визначень політичної еліти:
особи, що отримали найвищий індекс в області їх діяльності (В. Парето);
найбільш активні в політичному відношенні люди, орієнтовані на владу (Г. Моска);
люди, що володіють високим статусом у суспільстві і завдяки цьому впливають на соціальний процес (Дюпре);
особи з найвищим відчуттям відповідальності (Х. Ортега-і-Гассет);
харизматичні особи (М. Вебер);
меншість, що здійснює найбільш важливі функції у суспільстві, має найбільшу вагу і вплив (С. Келлер) тощо.
Спроби згрупувати різні визначення еліти дають можливість політологам виявити два загальні концептуальні підходи у поясненні цієї проблеми: ціннісний та структурно-функціональний.
На теорії В. Парето був заснований ціннісний підхід, який пояснює існування еліти певною «перевагою» (моральною, інтелектуальною тощо) одних людей над іншими, природним виокремленням найбільш цінних людських ресурсів, здатних якнайкраще здійснювати керівництво. На даному підході (еліта як «ієрархія власних досягнень») базується концепція мерітократії ( лат. meritus – гідний і kratos – влада), появу якої пов’язують з дослідженнями таких вчених як К. Маннгейм, Д. Белл, А. Гоулднер. Основним ресурсом політичної влади мерітократичної еліти є знання, інформація.
Найбільш поширений варіант ціннісного підходу – теорія «демократичного панування еліт» (теорія елітарної демократії). Її прихильники вважають, що позиції еліти в політичних інститутах плюралістично структурованої влади заповнюються завдяки змаганню особистостей, які роблять власну кар’єру в межах того чи іншого сектора суспільного буття. Цей процес виводить на командні позиції найкваліфікованіших людей, здатних якнайкраще представляти і захищати певні групові та інституціональні інтереси. При цьому також існує контроль за їх діяльністю, насамперед через альтернативні вибори. Розвиток демократії, інформатизація суспільства і глобалізація світу постійно висувають на перший план лідерів різних еліт, тому еліти все частіше розглядаються як «групи інтересів», здатні робити суттєвий вплив на демократичні процеси в суспільстві, а демократія – як сила, що дозволяє контролювати вплив тієї чи іншої еліти, досягати балансу еліт.
Структурно-функціональний підхід акцентує увагу на важливості функцій управління, які визначають владну роль людей, котрі її виконують. Проте й за цим поясненням еліта, як носій влади, не може бути елітою без інтелектуальних, моральних якостей. Це – принципове питання для теорії та практики елітаризму.
В межах структурного функціоналізму сформувалася концепція плюралізму еліт, представники якої визнають наявність у будь-якому суспільстві безлічі еліт, вплив яких обмежений певними сферами діяльності. Співвідношення демократії та елітарної структури суспільства представники цієї теорії вирішують у такий спосіб: демократія можлива при наявності конкуренції між елітами, що робить їх залежними від суспільства й запобігає формуванню єдиної еліти.
У політичній науці займає свою нішу концепція пануючої еліти. Американський соціолог Ч.Р. Мілль на прикладі американського суспільства довів, що демократичні інститути деградували, а політична влада монополізується невеликою групою людей, статус і склад якої не може бути пояснені особливими здібностями і талантом. Таку групу людей треба аналізувати, за Міллсом, в контексті економічної та політичної структури суспільства. Життя сучасного суспільства є високо інституціолізованим, деякі інститути тут відіграють головну роль (потужні корпорації, виконавча влада, армія). Еліту складають вищі керівники цих інститутів, між якими існує тісний взаємозв’язок, є спільні інтереси, цінності; ці керівники переходять з однієї інституціональної верхівки до іншої. Лідери великого бізнесу переходять на керівні посади до уряду, а потім повертаються до бізнесу тощо. Для еліти властиві спільний стиль життя, почуття єдності, спільності.
Отже, з точки зору цієї концепції, реальне народовладдя досить сильно обмежується, правляча еліта, займаючи всі значимі посади в державі, не допускає маси до реальної участі у політиці. Представники цієї концепції вважають основною елітоформуючою ознакою не видатні індивідуальні якості людини, а володіння певними командними позиціями.
Особливе місце серед наукових напрямків у рамках теорії еліт займають концепції, спрямовані на вивчення феномена політичної еліти тоталітарного суспільства – в першу чергу, концепція «правлячого класу». Поняття «правлячий клас» не застосовується для аналізу демократичних суспільств. Під правлячим класом розуміється певна соціальна група (партійний апарат, адміністративна бюрократія), члени якої мають доступ до ресурсів влади і об’єднуються спільною свідомістю та інтересами. Для правлячого класу характерні таки риси (за М. Джиласом): концентрація влади; особливий соціально-економічний статус, заснований на злитті влади і власності; монолітність структури, відсутність внутрішньої конкуренції, особливі критерії відбору.
Отже, кожна із розглянутих концепцій відбиває певні аспекти політичної дійсності, орієнтується на конкретні історичні періоди й країни. Узагальнюючи основні характерні риси політичної еліти, її можна визначити таким чином: політична еліта – це самостійна, нечисленна соціальна група, яка володіє особливими якостями, займає найвищу позицію в суспільстві й бере безпосередньо участь у здійсненні рішень, пов’язаних із використанням політичної влади.
Критерієм для виділення основних видів політичної еліти є обсяг владних функцій. Так, представники вищої політичної еліти займають провідні позиції в системі прийняття рішень на державному рівні. Це, наприклад, монархи, президенти, прем’єр-міністри, керівники законодавчих і виконавчих органів, радники тощо. Середня політична еліта формується з депутатського корпусу, лідерів політичних партій і суспільно-політичних рухів, мерів міст тощо.
Системи рекрутування еліт. У формуванні якісної політичної еліти велике значення має система її рекрутування. Система рекрутування еліт може забезпечити більш-менш рівні можливості доступу до влади всіх громадян, або обмежити ці можливості. В процесі рекрутування еліти беруться до уваги такі важливі моменти, як широта її соціальної бази, коло людей, що здійснюють відбір (селекторат), процедура, механізм цього відбору.
Розрізняють дві системи рекрутування еліт: система гільдій та антрепренерська (підприємницька) система. В чистому вигляді вони зустрічаються рідко. Антрепренерська система більш характерна для демократичних політичних систем, система гільдій – для авторитарних, хоча її елементи застосовуються і в демократичних країнах, особливо в економіці та державно-адміністративній сфері.
Для системи гільдій характерні:
закритість, ієрархія, відбір претендентів на високі посади з самої еліти;
наявність великої кількості формальних вимог для заняття посад (партійність, вік, освіта, персональна характеристика тощо);
закрите коло селекторату (люди, що здійснюють відбір), до якого входять лише члени керівного органу влади (бюро, ради) або питання вирішує один керівник (президент, голова уряду, фірми тощо);
тенденція до репродукції існуючого типу еліти: тоталітарного, авторитарного, демократичного.
Таким чином, «закриті» еліти регулюють мобільність своїх членів за допомогою спеціальних органів: самостійно ні вступити, ні вийти зі складу еліти неможливо. Тут особисті якості мають велике значення, але все ж таки вони підпорядковані відданості системі або авторитарній особистості. Широко розповсюджені патронажні відносини. Пріоритетною цінністю в «закритій» еліті є абсолютна відданість. Ця еліта байдужа до громадської думки, недоступна їй.
Для антрепренерської системи характерні:
відкритість, можливість претендувати на посаду багатьом представникам різних соціальних груп;
невелика кількість формальних вимог;
широке коло селекторату, який включає всіх виборців країни, конкурентність відбору;
першочергова значимість особистих якостей кандидата, його вміння захопити ідеями і програмами;
можливість досягнення пропорційності представництва в еліті різних соціальних груп населення, політичних партій і рухів.
Отже, «відкрита» еліта є публічною, соціально мобільною, її члени дбають про свою репутацію. Вони припускають спонтанний прихід нових членів, здійснюють саморегуляцію співтовариства. Пріоритетною цінністю у «відкритій» еліті є найвищий професіоналізм у певній галузі діяльності.
Ці дві системи рекрутування еліт мають як позитивні, так і негативні риси. Антрепренерська система відкрита для молодих лідерів та інновацій, проте існує імовірність ризику, непрофесіоналізму, непередбаченості в політиці. Система гільдій характеризується більшим професіоналізмом, досвідом, прогнозуванням, проте вона схильна до бюрократизації, консерватизму, призводить до перетворення еліт у замкнуту касту. Дана тенденція типова для держав з авторитарним і тоталітарним політичними режимами.
Для сучасного індустріального та постіндустріального суспільства основним критерієм рекрутування в політичну еліту стають особисті здібності, знання, заслуги та досягнення представників тих чи інших соціальних прошарків суспільства. Найбільш поширений спосіб формування політичної еліти – це вибори шляхом виборчої кампанії чи на з’їздах партій. На ключові посади вибираються президенти, губернатори, мери, судді, керівники партій і т.д. Однак більшість важливих посад заповнюється шляхом призначення, зокрема, головою виконавчої влади (президентом або прем’єр-міністром).
У сучасних демократичних державах політична еліта формується в основному із представників бізнесу, державних службовців, відомих юристів, видатних вчених, політиків. Прагнення багатьох людей увійти до політичної еліти пояснюється різними мотивами. Наприклад, належність до політичної еліти надає її представникам престижу, можливості приймати важливі рішення, певні привілеї, недоторканість та інші блага.
Отже, повторимо услід за одним із засновників теорії еліт італійським вченим В. Парето, що подобається це комусь чи ні, але людське співтовариство є неоднорідним і люди відрізняються фізично, морально, інтелектуально. Для політолога еліта – це меншість суспільства, яка має доступ до інструментів влади. Така меншість існує за будь-якого політичного режиму.
Політичний досвід показує, що з розвитком суспільства вимоги до якості управління, у тому числі і до якості політичної еліти зростають. У світі є багато країн, які не мають значних природних ресурсів (Японія, Гонконг та ін.), однак під керівництвом ефективної національної еліти і в силу раціонального управління досягають значних успіхів у своєму розвитку. У той же час деякі країни з багатою ресурсною базою в силу неефективного управління з боку своїх національних еліт знаходяться у скрутному соціально-економічному положенні.
Головне завдання політичної еліти – створення сталої рівноваги політичних сил, формування стабільного і ефективного режиму, розробка і забезпечення стратегічного курсу конкурентоспроможного і демократичного розвитку суспільства, стійкого до викликів XXI століття. Політична система функціонує ефективно, якщо еліта легітимізована визнанням мас, якщо її цінності розглядаються масами як зразкові. Разом з тим здорова недовіра мас до еліти (або не повна довіра) виправдана і значною мірою конструктивна: вона запобігає зосередженню в руках еліти деспотичної влади.
Умовою збереження демократії є постійний контроль народу за елітою; обмеження привілеїв еліти лише тими, які функціонально необхідні для здійснення її повноважень; максимальна прозорість її діяльності; можливість необмеженої конструктивної критики еліти; розподіл влади й відносна автономія політичної, економічної, культурної та інших еліт; наявність опозиції; боротьба і змагальність еліт, де арбітром виступає народ.
Сучасне суспільство наближається до рівня інформаційного суспільства. В цих умовах можлива ефективна система прямого та зворотного зв’язку між органами управління та всіма членами суспільства, що дозволяє виявляти і враховувати думки всіх громадян з питань політичного управління.

7.2   Формування політичної еліти в сучасній Україні
В історії нашої країни неодноразово відбувалася зміна правлячої політичної еліти. Для сучасної України, що стала на шлях демократизації політичної системи, особливого значення набуває проблема якості політичної еліти, яка здатна була б конструктивно розв’язувати складні завдання сьогодення. Саме від її організуючого впливу багато в чому залежить подолання існуючого правового нігілізму і створення дійових законодавчих механізмів функціонування нашого суспільства.
За часів незалежності українська еліта структурно, функціонально і за своєю суттю дуже змінилася. Керівна еліта протягом перших років української незалежності значною мірою носила постноменклатурний характер. Ця риса політичної української еліти навіть отримала визначення феномену «партії влади». Остання являла собою неформальну, вірніше, публічно не оформлену, але впливову громадську силу з певними політичними й економічними інтересами і потужними засобами їх захисту. Її визначали як політичний блок, який складався з прагматично орієнтованих і деідеологізованих вищих кіл старої комуністичної номенклатури, представників державного апарату і засобів масової інформації, керівників традиційних секторів промисловості і сільського господарства. Саме для них був характерний політичний та економічний консерватизм, схильність до авторитаризму і командно-адміністративних методів діяльності, корумпованість, висока ступінь кругової поруки і кланових зобов’язань. «Партія влади» визначалась як криптокомуністична (від грецьк. kryptos – таємний, прихований), а її впливовість, як елемента політичної еліти, накладала відповідний відбиток на процеси модернізації політичного режиму в Україні.
Номенклатура, яка фактично була керівною олігархією у комуністичному режимі і складала «внутрішню партію» (за визначенням відомого письменника Дж. Оруела) у КПРС, була за суттю колективним власником державної влади і власності, оскільки втілювала державний апарат. Вона відмовилася від марксистсько-ленінської ідеології, розпустила «зовнішню партію», декоративну за змістом, щоб зберегти владу і власність та провести тіньову приватизацію державної власності. Для досягнення нової легітимації вона своєчасно змінила гасла.
З метою збереження своїх позицій «партія влади» пішла на певний компроміс (рекрутувала до своїх лав більшість конформістських лідерів колишньої контреліти), використовуючи національно-демократичні гасла. Цим вона не тільки підсилила свої власні позиції, але й внесла розкол у лави націонал-демократів. Таким чином, відбулася своєрідна дифузія влади – колишньої комуністичної еліти і конформістської частини контреліти.
З часом місця в колись монопольній піраміді влади зайняли численні елітні угрупування, що знаходяться між собою у відносинах конкуренції. Еліта втратила велику частину важелів, які були у старого правлячого класу. У цих умовах зросла роль економічних факторів управління суспільством, треба було шукати нових союзників, йти на тимчасові альянси. Замість стабільного правлячого класу із сильними вертикальними зв’язками створилися динамічні елітні групи, між якими активізувалися зв’язки горизонтальні і неформальні. Тому в нашій країні існують дві осі розгортання елітних груп – вертикальна, як і в кожному суспільстві, та горизонтальна, як у суспільстві, яке є або свідомо федеративним, або ще не консолідувалося в політичну єдність.
Вертикальна стратифікація суспільства відображає рівень доступу елітних груп до політичних та економічних важелів та ресурсів. Тут можна виділити дві еліти – новостворену політичну, яка пов’язана з новим бізнесом, та стару номенклатурну, яка теж породила новий бізнес, але, окрім того, ще міцно прив’язана і до старого, соціалістичного за своєю суттю виробництва.
Горизонтальна стратифікація відображає регіональну структуризацію України. Ще в радянську епоху сформувалися такі регіональні утворення, як київське, дніпропетровське, донецьке, харківське, одеське, західноукраїнське та ін. Кожна з регіональних еліт має свій специфічний склад і свою специфічну економічну базу. З них випливають і політичні орієнтації відповідних територіальних елітних груп.
Взаємовідносини між регіональними елітними групами (кланами) розгортаються у напрямку перерозподілу впливів та власності у державі. На першому етапі незалежності та приватизації регіональні та галузеві еліти (клани) більше утверджувалися у регіонах та галузях промисловості. Натомість тепер розпочалися горизонтальні процеси укрупнення капіталів і впливів, які починають формувати вищий рівень елітних груп. Можливо, з часом їх можна буде назвати загальнонаціональними.
У перші роки незалежності в Україні з’явилася своя «українська олігархія». Проте, не відміну від класичних олігархій, вона формувалася за іншим принципом. Це – владні неформальні утворення, що виникли на уламках радянської адміністративно-командної системи і отримали нічим не обмежений доступ до фінансових та економічних ресурсів у зв’язку з прямою чи опосередкованою приналежністю до державного керівництва. Тобто, до реальної влади прийшли колишні радянські чиновники. У центрі формування української олігархії стояли, як правило, чиновники середньої і вищої управлінської ланки або колишні начальники системи держторгівлі, а також легалізовані під час перебудови тіньові підприємці.
Американський дослідник Дж. Мейс дав визначення феномену корумпованої влади як «клептократії» (влади лиходіїв). В умовах корупції спостерігається специфічний «розподіл влади». Він здійснюється між політиками-прагматиками, які належать до «класу керівників», а також особами, союз і взаємодовіра між якими скріплені особистими стосунками та інтересами, різного типу політиками-романтиками, мафіозними колами тощо. В Україні спостерігається перерозподіл сфер впливу між різними кланами керівної олігархії і структурами мафіозного типу. Як наслідок, відбувається замикання політичної еліти на своїх вузько групових, егоїстичних інтересах та дистанціювання її від громадської більшості.
Суспільний і економічний вплив українських олігархів незмірно зріс з того часу, коли вони отримали прямий і нічим не обмежений доступ до прийняття і реалізації рішень загальнодержавного значення, а також можливість загального та оперативного впливу на перших осіб держави – Президента, прем’єр-міністра тощо. Це пояснюється тим, що в умовах стрімкої деградації української економіки, політики і громадського життя другої половини 90-х рр. ХХ ст. авторитет держави дуже сильно упав. Зате зріс авторитет власника і розпорядника частини державних ресурсів, тобто відбулося закріплення олігархів як нових важливих суб’єктів економіко-політичних відносин. Українські олігархи утверджувалися в новому статусі за допомогою методів, які не мають відношення до методів класичних: перепродаж ресурсів (здебільшого іноземних), ігри на валютному ринку, корупція державних чиновників, співробітництво зі структурами транснаціональної та організованої злочинності.
Таким чином, величезна кількість національних ресурсів випадала з офіційної економіки та переходила в її нелегальний сектор. Ситуація ускладнювалася тими обставинами, що в умовах незбалансованої інвестиційної і податкової політики прибутки, які одержувалися в цьому секторі, масово вивозилися за кордон. Американський політолог З. Бжезинський наводить цифри, що з 1992 по 1995 роки з України на Захід було вивезено близько 20 млрд. доларів (Бжезинський З. Вирішальна роль України на пострадянському просторі // Політика і час. – 1997. – №9. – С. 25).
З початком оформлення багатопартійної системи в Україні почала структуруватися партійно-парламентська еліта. Якщо в перші роки незалежності України ця еліта складалася переважно з комуністів та безпартійних, то вже починаючи з виборів до парламенту 1996 р. вона представлена членами політичних партій різного спрямування.
В Україні ще за перших часів незалежності інститут президентства став ключовим інститутом політичної системи. Саме президент міг контролювати процес становлення суспільно-політичних відносин і прийняття політичних рішень. За своєю суттю та за методом обрання інститут президентства є репрезентантом інтересів всього народу, а не якоїсь конкретної організаційно оформленої політичної сили. В умовах неструктурованості громадянського суспільства, дезінтеграції та аморфності соціальних інтересів і відсутності реальних механізмів артикуляції цих інтересів президент отримував можливість діяти у вільному від політичних і передвиборних обіцянок просторі. Протягом тривалого часу фігура президента була практично неконтрольована у кадрових призначеннях. Незалежним президент був і від певної політичної команди. Це призводило до ситуативності його дій, проявів непередбаченості та вульгаризації влади. Наприклад, Л.М. Кравчук, який виступав головним опонентом РУХу і націонал-демократичних організацій перед виборами, на посту Президента України підтримував програму націонал-демократів. Подібні зміни політичної позиції спостерігалися й у другого Президента України Л.Д. Кучми. Виступаючи на виборах як прихильник поміркованої політичної реформи та проросійської політики, він, коли став президентом, орієнтувався на радикальні перетворення у вирішенні мовного питання підтримав позицію націонал-демократів.
В 2004 р. у громадян України, які голосували за В. Ющенка, були величезні надії на нового Президента, але фактично не відбулося відокремлення олігархічного бізнесу від влади, гасла «помаранчевої революції» залишилися тільки гаслами, а політична еліта України розмежувалась на «помаранчевих» і «біло-блакитних».
Таким чином, за роки розбудови державності України відбувається процес формування нової української еліти. В ній виділяється декілька складових: правляча еліта (складається з політиків-чиновників); «олігархи», що використовують головним чином владу грошей; партійно-парламентська еліта; регіональні еліти.
Характерною рисою сучасної української політичної еліти є не тільки глибокі ідеологічні розбіжності між її фракціями, але й наявність не менш суттєвих регіональних відмінностей. Домінування у її складі «олігархів» обумовлює велику роль адміністративних каналів «входження у владу», при цьому вирішальне значення мають особисті зв’язки. Другим механізмом відтворення загальнонаціональної еліти є вибори до Верховної Ради, місцевих, обласних та інших органів влади. З переходом нашої країни на пропорційну виборчу систему до політичної еліти , крім депутатів Верховної Ради України, членів уряду, голів обласних адміністрацій слід віднести і лідерів політичних партій країни. Виходить, що українська політична еліта – це категорія осіб, яка володіє владою незалежно від того, які чинники зумовили їх владне походження: фінансовий стан, зв’язки, освіта або особисті заслуги.
Нашому суспільству в значній мірі властиві такі принципи формування нової еліти, як особиста відданість, земляцтво, досвід попередньої спільної роботи, клановість, протекціонізм тощо. Тому в Україні все ще продовжується олігархізація політичної еліти, тобто зрощення бізнесу і влади. Олігархи самі проходять у владу і стають політиками-депутатами, як в загальнодержавному масштабі, та і на регіональному рівні.
Процес формування політичної еліти України триває. Перспективи демократичної еволюції в Україні багато в чому залежать від реальної здатності її правлячої еліти адекватно відповідати на виклики часу та знаходити політичне порозуміння.
Політичне порозуміння, як і соціальна однорідність, традиційно розглядаються як фактори стабільної демократії. У багатоскладових суспільствах політичне порозуміння набуває особливого значення, оскільки такі суспільства внутрішньо поділені сегментарними протиріччями. Україна також багато в чому належить до суспільств цього типу. У багатоскладових суспільства політичні протиріччя в цілому збігаються з лініями соціального розподілу. Ці протиріччя можуть бути релігійного, ідеологічного, мовного, регіонального, культурного або расового чи національного характеру. Особливо загрозливим є збіг таких меж розподілу з територіальними межами у середині держави. Як вважає відомий сучасний політолог А. Лейпхарт, у таких суспільствах основний фактор стабільності – це співпраця еліт, яка передбачає стратегію врегулювання конфліктів через домовленість між елітами, а не через боротьбу за владу. Така стратегія на перспективу сприятиме виникненню взаємної довіри як на рівні еліт, так і на рівні мас. У процесі співпраці накопичується досвід спільного розв’язання конфліктів, стверджується ідеологія центризму, йде становлення соціального порозуміння, тобто формується спільне соціокультурне поле між суспільними силами.
Політична практика в Україні свідчить, що крайні політичні позиції є вагомими не тільки на рівні мас, а й на рівні еліт. Протидіючі сторони налаштовані на нав’язування своїх поглядів, а не на пошук шляхів порозуміння. Громадське порозуміння, про яке так часто і голосно декларується, на жаль, не є виявленою реалією серед представників політичної еліти. На цьому тлі ми бачимо необхідність формування сильного і впливового центру, який мав би бути гарантом політичної стабільності та еволюційного розвитку. Саме центристські позиції могли б стати своєрідним стрижнем для формування у політичній сфері, особливо у парламенті, великих коаліцій. Феномен великих коаліцій передбачає залучення до співпраці представників широких політичних сил, попри всі розбіжності, налаштованих на конструктивний діалог, пошуки злагоди на шляху національного розквіту.

7.3   Політичне лідерство
Лідерство – невід’ємний компонент політичної діяльності. Лідерство є всюди, де є організація і влада. Саме слово «лідер» (з англ. «leader») означає «ведучий», «керуючий». Проблеми лідера й лідерства, їхнього місця в суспільстві минулого, сучасного та майбутнього, перспективи їх розвитку та умови формування постійно хвилюють людство. З їх розв’язанням пов’язують долі людей та прогнози розвитку суспільства.
Лідерство – поняття багатовимірне. Під ним розуміється складний механізм взаємодії лідерів і підлеглих. Головними складовими частинами даного поняття є, по-перше, здатність лідера точно оцінювати ситуацію, знаходити оптимальні шляхи вирішення проблем, впливати на розум і енергію людей з метою мобілізації їх на виконання поставлених цілей; по-друге, лідерство як особливий механізм взаємодії лідера і підлеглих допускає, що останні приймають і активно підтримують його рішення і дії, свідомо та добровільно підкоряються йому.
Політичний лідер – це авторитетний член організації, групи, суспільства, особистий вплив якого дозволяє йому відігравати вагому роль у політичних процесах і ситуаціях. Лідер в області політики працює на рівні певних соціальних груп, співтовариств, громадських рухів, а також у системі владних відносин.
Політичне лідерство – це вищий рівень лідерства, оскільки воно відображає політичні процеси та відносини у вищих структурах влади, фіксує владні відносини між суб’єктом і об’єктом політики на верхівці політичної піраміди. Політичне лідерство – це постійний пріоритетний і легітимний вплив одного або декількох людей, що займають владні позиції, на все суспільство, організацію або групу.
У світовій політичній науці і практиці відомі щонайменше два пріоритетних підходи до політичного лідерства. Перший – це орієнтація на лідера як на людину – програму, коли основну увагу приділяють певним теоретичним, ціннісним, ідейним міркуванням, викладеним у програмі лідера. Цей пріоритет є специфічною західноєвропейською конструкцією, коріння якої сягають Великої Французької революції. Другий підхід пов’язаний з давніми історичними традиціями персональної оцінки політичних лідерів.
Розглянемо деякі західні концепції лідерства. Однією з популярних упродовж тривалого часу залишається «теорія рис» (і її різновиди). Вона виникла під впливом досліджень американського психолога і антрополога Ф. Гальтона, який пов’язував лідерство зі спадковістю. В рамках цього напряму були здійснені дослідження царських династій різних націй, аналіз шлюбів між правителями тощо. Основною ідеєю такого підходу була впевненість у тому, що коли лідеру притаманні якості, які передаються спадкоємно і відрізняють його від інших, то ці якості можна виділити. Проте скласти перелік таких рис не вдалося. В першій половині ХХ ст. американський психолог К. Берд склав список із 79 рис, які згадувалися дослідниками як «лідерські». Серед них були названі ініціативність, почуття гумору, ентузіазм, впевненість в собі тощо. Але жодна з них не займала домінуючого місця в переліках: 65% названих рис були згадані тільки один раз, 16 – 20% – двічі, 4 – 5% – тричі і лише 5% рис були названі чотири рази. Цей факт дав можливість американському психологу Ю. Дженнінгсу пояснити суб’єктивізм цієї теорії, яка, з його точки зору, значною мірою відображала риси самих дослідників, а не риси лідера. Незалежно від ставлення до теорії рис та її наукової цінності, люди продовжують вважати, що політичний лідер (президент, прем’єр-міністр тощо) повинен обов’язково мати певні важливі риси: чесність, моральні якості, продуктивність ідей, здатність розв’язувати конфлікти, високий рівень інтелекту, ораторські здібності тощо.
Надзвичайна важливість відповідного набору персональних якостей для лідера є незаперечною. Однак, що у цьому наборі відіграє пріоритетну роль? Що є стрижневою характеристикою лідера, яка його не просто виокремлює серед інших громадян, а робить власне лідером у системі владних відносин?
На політичне керівництво можуть впливати такі фактори:
політичні уподобання лідера;
політичний стиль лідера;
мотиви лідерства;
реакція лідера на тиск і стрес;
обставини, в результаті яких лідер вперше опинився у ролі політичного керівника;
минулий досвід лідера;
політичний клімат, в якому лідер розпочав свою діяльність.
Отже, уподобання лідера задають політичні цілі й визначають стратегію. Важливо розуміти, як лідер діє: віддає перевагу особистій дипломатії, детально цікавиться проблемами, що виникли, чи нав’язує своє особисте бачення дійсності; від цього залежить його стиль лідерства.
Для політичного лідера однією з головних рис є здатність справляти політичний вплив на своїх послідовників. Цей аспект лідерства пояснює теорія послідовників (конституентів). Вона тлумачить лідерство як особливий тип взаємин між керівником і послідовниками (виборцями, активними прихильниками лідера, тими, на кого він справляє вплив). Лідер і його послідовники складають єдину систему. Позиція лідера стосовно своїх послідовників залежить від ступеня концентрації ним влади, рівня політичної культури його і суспільства, політичного режиму, в рамках якого реалізується його лідерство. Засадами політичного впливу, на думку американського дослідника Б. Рейвіна, можуть виступати: законна влада, коли послідовники підпорядковуються дії закону; обіцянка винагороди або загроза покарання матеріального, соціального плану; влада знань і досвіду лідера; інформаційна влада, яка діє завдяки спеціально підібраній і логічно аргументованій інформації відповідно до цілей і потреб лідера.
Чому ж в реальному житті лідерами стають не найяскравіші індивідуальності? Певною мірою відповіддю на це запитання є розуміння головних тез ситуаційної теорії лідерства. Ситуаційна теорія лідерства стверджує, що лідер є функцією певної ситуації (місця, часу, обставин), тому його вибір має визначатися конкретними ситуаціями, що виникають у «піраміді влади». Ці обставини можуть бути сприятливими, нейтральними, несприятливими, такими, що збігаються з програмою лідера, або такими, що заперечують їх. Теоретики ситуаційного підходу (В. Ділл, Г. Хиптон, А. Голднер та ін.) саме дією ситуації пояснюють таке явище, як культ особистості.
Ситуаційна теорія не заперечує значення індивідуальних рис особистості проте відстоює позицію відносності їх значення для лідера. Вона доводить, що якісно різні обставини можуть потребувати якісно різних лідерів. Це твердження співзвучне вислову класика американської літератури Ліона Фейхтвангера, який у своєму «Лженероні» писав, що влада в змозі навіть пустопорожню людину наповнити змістом. Історія знає багато таких прикладів. Навіть знаходячись у напівсвідомому стані, деякі люди (генеральні секретарі Комуністичної партії СРСР Л. Брежнєв, К. Черненко) об’єктивно виконували роль політичного лідера великої країни СРСР і були символами держави.
Для того, щоб зняти можливості заперечення, що ситуаційна теорія розглядає особистість як маріонетку, американський вчений Е. Хартлі запропонував модифікацію цієї теорії. Він припустив, що, по-перше, якщо людина стає лідером в одній ситуації, не виключно, що вона їм стане і в іншій; по-друге, в результаті стереотипного мислення ситуативні лідери розглядаються групою як «лідери взагалі»; по-третє, ставши лідером у конкретній ситуації, людина набирає авторитету, який сприяє її обранню і наступного разу; по-четверте, лідером частіше обирають людину, яка має мотивацію до досягнення влади. Проте, така точка зору не зняла однобічності ситуаційної теорії і тому породила компромісний варіант – особистісо-ситуаційну теорію. Американські вчені Г. Герт і С. Мілз виділили чотири чинники, які потрібно враховувати під час розгляду феномена лідерства: риси і мотиви лідера як людини; постать лідера і мотиви, які існують у свідомості його послідовників і змушують їх йти за ним; стиль лідера; інституціональний контекст, тобто ті офіційні правові параметри, в яких працює лідер. Отже, лідерство стало розглядатися як відношення між людьми, а не як характеристика окремого індивіда, що позиціонує себе на роль лідера.
Поясненню природи політичного лідерства допомагає психологічна теорія, яка ґрунтується на психоаналізі З. Фрейда. В основі психоаналізу З. Фрейда – теорія фрустрації, яка пояснює стан збудження людини, коли вона усвідомлює, що існують перешкоди на шляху до реалізації її інтересів.
В основі лідерства лежить подавлене лібідо – переважно несвідома тяга сексуального характеру. В процесі сублімації вона виявляється у прагненні до творчості, в тому числі й до лідерства. Теорія фрустрації пояснює, як сексуальні мотиви (лібідо) трансформуються в інші, в тому числі й політичні мотиви і бажання.
Послідовники З. Фрейда (Е. Фромм, Т. Адорно та ін.) стверджують, що людина за природою індивідуальна, одержима волею до влади. Деякі дослідники навіть вважають лідерство певним видом затьмарення, наслідком неврозу. Вони виявили тип особистості, що схильна до авторитаризму й деспотизму. Влада над іншими надає такій людині сексуальну насолоду, тобто, вона є своєрідною формою садизму. Для авторитарної особистості влада є психологічною потребою, яка дозволяє визволитися від особистих комплексів шляхом нав’язування своєї волі іншим людям. Така особистість ірраціональна, містифікована, керується емоціями, не терпить рівності. Дійсно, історія свідчить, що багато авторитарних політичних лідерів були невротиками – Наполеон, Гітлер, Сталін, Фідель Кастро тощо.
Максимально завищена оцінка функцій і ролі політичного лідера в історії – сутність феномена культу особи (від лат. cultus – шанування, поклоніння). Це одна з передумов і закономірний наслідок тоталітарного політичного режиму, хоча має місце і в авторитарних, а частково і в демократичних державах. Особа може увійти в історію як сатрап, деспот, тиран. Яскравий приклад тому політичні біографії Гітлера, Сталіна, Чаушеску, Хусейна і ще багато кого. Ідейні джерела культу особистості знаходяться в тоталітарній ідеології, її претензії на монопольне володіння істиною. Передумовою його виникнення є знищення політичних противників і усунення критики на адресу вождя, правителя. Від культу особистості не застраховане жодне суспільство, яке розвивається недемократичним шляхом, використовує нелегітимні способи концентрації та здійснення політичної влади.
Отже, специфіка діяльності політичного лідера пов’язана з його посадовим перебуванням у певній структурі управління і передбачає тривале використання влади. Відмінна риса політичного лідерства – нерозривний зв’язок з феноменом влади.
Поряд з формальним лідерством існує і неформальне політичне лідерство. Лідер може не займати високих державних або партійних посад, але значно впливати на політичні події. Неформальне лідерство характеризує суб’єктивну здатність, готовність і вміння виконувати роль лідера, а також визнання за ним права на керівництво з боку членів групи (суспільства). Воно ґрунтується на авторитеті й особистих якостях людини.
Ряд факторів політичного лідерства (характер лідера, взаємозв’язок лідера і конституєнтів, конкретна ситуація) відображені у чотирьох збиральних іміджах: «прапороносець», «служитель», «торговець», «пожежник» (Херманн М. Дж. Стили лидерства в формировании внешней политики // Полис. – 1991. – №4, – С.91-92).
Імідж «прапороносця» базується на демонстрації особистих рис лідера як «великої людини», яка має мрію-ціль. «Служитель» є виразником очікувань виборців, послідовників, коли їх інтереси проголошуються як політичні цілі. «Торговець» переконує конституєнтів «купувати» його ідеї й, ти самим, втягує їх в реалізацію цих ідей. «Пожежник» реагує на виклики ситуації, відгукується на події, що вже сталися, вирішує проблеми конституєнтів, що поставленні конкретною реальністтю. У реальному житті більшість політичних лідерів використовують усі чотири названі іміджу, приводять особисті інтереси у відповідність з інтересами свого оточення і будують взаємовідносини з ним, приймаючи до уваги особливості конкретного моменту.
Одним з аспектів проблеми політичного лідерства є питання класифікації цього феномена. В науковій літературі існує багато класифікацій, які базуються на різних критеріях. Наведемо деякі приклади.
Перший критерій – психологічні особливості поведінки лідерів. При цьому розрізняють: а) експертів – людей раціонального складу розуму, послідовного логічного мислення, які віддають перевагу фактам і цінують точність; б) організаторів – діяльних особистостей, котрі виявляють ініціативу, просуваються до влади цілеспрямовано, контролюють свої емоційні прояви; в) комунікаторів – емоційних і спонтанних політиків, які йдуть до успіху, керуючись інстинктами, інтуїцією, використовуючи існуючу ситуацію; г) стратегів – непересічних у своїй поведінці, оригінальних людей, які роблять політичне життя навколо себе насиченим і неспокійним.
Другий критерій – це ставлення лідера до пануючих у суспільстві цінностей культури. Виділяють наступні типи: а) консерватор, тобто прихильник базових цінностей, який намагається зберегти або адаптувати їх до мінливих умов життя; б) реформатор, якому притаманна віра у цінності, але він прагне внести в них потрібні зміни; в) революціонер, який відкидає взагалі базові цінності культури в ім’я утвердження нових.
Третій критерій – стиль діяльності лідера. Розрізняють авторитарний (директивний) і демократичний (колегіальний) стилі діяльності. Для авторитарного характерне жорстке керівництво з акцентом на адміністративний примус і егоцентризм лідера під час прийняття рішень. Демократичний стиль відрізняють гнучкість мислення, схильність до отримання повної інформації, колегіальність під час прийняття рішень.
Четвертий критерій – змістовний смисл, суспільна цінність політичної діяльності лідера. Цей критерій визначає п’ять типів лідера.
Перший тип лідера – цезаристський, тобто лідер, який зосередив у своїх руках усю повноту влади, має необмежену свободу прийняття політичних рішень.
Другий тип лідера – плутократичний (від грецьк. рlutos – багатство та kratos – сила, влада), він характерний для держав індустріального рівня розвитку. Тут можуть стати політичними лідерами нувориші, тобто люди, які швидко розбагатіли. Їм потрібна влада й вони її «купують».
Третій тип лідера – популістський (від лат. populus – народ, боротьба за інтереси народу). Такий тип лідера відрізняється прагненням «показності» під час виконання ролі виразника інтересів народу, він заграє з масами, багато чого обіцяє, улещує «пересічного громадянина», проголошуючи пріоритет волі народу над політичними рішеннями, висловлюючи недовіру тим, хто монополізував владу. У діяльності популістів відсутні знання реальності, багато амбіційності, мало прозорливості. По суті це диктаторський стиль лідерства, завуальований іноді доброзичливими патерналістськими мотивами.
Четвертий тип лідера – харизматичний. Такий лідер не посилається ні на звичаї, ні на закон, домагаючись для себе влади. Обґрунтуванням підпорядкування йому він вважає свої особливі, незвичайні індивідуальні здібності. Харизма – це особливий дар, властивість особистості, що обдаровує його магічною силою. На цьому заснована історична місія лідера та віра людей в його здібності вести їх за собою. Харизматичний лідер над усе цінує відданість особисто йому.
П’ятий тип лідера – професійний. Це лідер, згідно з термінологією американського дослідника Д. Белла, технотронного або постіндустріального суспільства. Він органічно поєднує в собі високий інтелект, вольове устремління, інтуїтивну проникливість, розвинену здатність генерувати й сприймати нові ідеї. Професійний лідер використовує свої харизматичні якості, щоб привабливо викласти ідеї і програми, його стиль діяльності демократичний та визначається моральністю.
У політології існують й інші класифікації лідерства. Різноманітність типів лідерів пояснюється широким колом функцій, які вони виконують. Функції, які здійснюються лідерами, зумовлюються тими цілями, які вони ставлять, і тією ситуацією (економічною та політичною), в якій їм доводиться діяти.
Функції політичного лідера зосереджені на:
об’єднанні громадян навколо спільних цілей і цінностей;
визначенні та прийнятті оптимальних політичних рішень;
соціальному арбітражі та патронажі, тобто захисті народу від беззаконня влади;
забезпеченні політичної, інформаційної, емоційної комунікації влади та народу;
генеруванні у свідомість мас оптимізму, соціальної енергії для досягнення проголошених цілей.
Лідер, як вважають політологи, повинен бути членом своєї групи, команди, «одним із нас», повинен мати однакові або близькі цілі і інтереси, уподобання і принципи. Реальними умовами, що підтверджують право на лідерство є:
наявність особистої політичної програми;
вміння боротися за здійснення цієї програми;
популярність;
можливості, щоб продемонструвати своє лідерство.
Соціальна значимість і функції лідерів прямо залежать від характеру політичного режиму. Вони відрізняються в авторитарних, теократичних, демократичних державах. У сучасних демократичних політичних системах, як вважають сучасні російські вчені В. Пугачов та О. Соловйов, проявляються три головні тенденції, які змінюють традиційні уявлення про лідерство. Це – професіоналізація, інституціалізація та збільшення ресурсної значимості лідерства.
Професіоналізація політичного лідерства ускладнюється в міру ускладнення суспільства в цілому та управління ним. У сучасних умовах політик фактично перетворюється у спеціаліста в галузі комунікацій, головними завданнями якого є: забезпечення чіткого формулювання потреб населення; налагодження необхідних для прийняття колективних рішень та їх реалізації контактів з парламентськими та урядовими органами, засобами масової інформації, громадськими організаціями та окремими людьми; розв’язання конфліктів і знаходження злагоди. Сьогодні неможливо ефективно виконувати ці функції людьми без спеціальної кваліфікації, знань, навичок та досвіду. Політична діяльність стала професією, аналогічною професії лікаря, адвоката, конструктора.
Інституціалізація політичного лідерства пов’язана з тим, що процес рекрутування, підготовки, руху до влади і самої діяльності політичних керівників здійснюється в межах політичних інститутів – норм і організацій. Можливості лідерів обмежені розподілом законодавчої, виконавчої, судової, інформаційної влади, конституціями та іншими законодавчими актами. Крім того, лідери відбираються та підтримуються політичними партіями, контролюються ними, а також опозицією та громадськістю. Все це значно обмежує їх владу, збільшує вплив соціуму на прийняття рішень. Діяльність сучасних політичних лідерів більш ніж будь-коли підпорядкована вирішенню повсякденних творчих завдань.
Збільшення ресурсної значимості політичного лідерства обумовлено тим, що в сучасних умовах кар’єра загальнонаціональних політичних лідерів визначається фінансовими (гроші), людськими (спеціалісти з організації виборчих технологій) та інформаційними (телебачення та інші ЗМІ) ресурсами. Сьогодні багатьох політиків роблять лідерами національного масштабу, перш за все, вмілі організатори виборчих кампаній, іміджмейкери та інші спеціалісти з політичних технологій, які доволі часто використовують і «брудні» методи для досягнення цілей. Безумовно, «брудні» технології рекрутування політичних лідерів несумісні з демократією. Тому «очищення» та демократизація механізму рекрутування політичних еліт і відбору лідерів є головною умовою становлення реальної демократії в кожній країні світу.

КЛЮЧОВІ ПОНЯТТЯ
Політичний клас, політична еліта, мерітократія, системи рекрутування еліт, політичне лідерство, концепції політичного лідерства, типологія політичного лідерства, популізм еліти, харизматичне лідерство, традиційне лідерство, легальне лідерство.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
Які причини існування політичної нерівності, чому одні люди приймають рішення, а інші їх виконують?
Що таке «політична еліта»? Чим обумовлена роль політичних еліт у розвитку суспільства?
Чим політична еліта відрізняється від економічної, воєнної, інтелектуальної тощо?
Як тлумачив потребу в елітах В. Парето? Чим він обґрунтовував поділ еліти на «левів» та «лисиць»?
За якими критеріями виділяють різні типи еліт?
Які системи рекрутування еліт існують у сучасному суспільстві?
Назвіть переваги і недоліки існуючих систем рекрутування еліт.
Які ви знаєте визначення політичного лідерства?
Які якості ефективного політичного лідера?
Які існують типи політичного лідерства?
Які ви знаєте теорії політичного лідерства?
Яка роль політичних лідерів у сучасному суспільстві?

ЗАВДАННЯ ТА ПРОБЛЕМНІ ЗАПИТАННЯ
Г. Моска виявив три способи існування «політичного класу»: а) «увічнити» без оновлення; б) «увічнити» з оновленням; в) часте оновлення. Який із способів можна вважати найбільш оптимальним для розвитку суспільства?
Що таке мерітократія? Англійський соціолог М. Янг сформулював теорію мерітократії. В ній він наголосив на тому, що правління організованої більшості переростає в мерітократію, тобто в правління людей, які мають заслуги та переваги («вдосконалена еліта»). Ступінь соціального прогресу, на його думку, залежить від міри взаємодії влади та інтелекту. Як ви думаєте, що краще – правління більшості чи правління компетентної еліти? Чи можна вважати, що в основі діяльності політичного керівництва сучасної України знаходиться принцип мерітократії?
За класифікацією політичного панування М. Вебера, лідери бувають раціонально-легальні, харизматичні, традиційні. Чи можуть раціонально-легальні лідери водночас бути харизматичними лідерами? Наведіть конкретні приклади.
Які типи лідерів мали місце в українській історії? Наведіть приклади.
Використовуючи класифікацію лідерства за стилем, назвіть серед сучасних світових лідерів тих, хто відповідає їм.
Який тип лідера (за політичним стилем) може бути корисним для сучасної України?
Як відбувається формування політичної еліти в сучасній Україні?
Наскільки справедливим є твердження, що лідерство – функція ситуації? Наведіть приклади того, як видатні особистості використовували ситуацію для особистого звеличення.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Адорно Т. Авторитарная личность. – М., 1998. – 304 с.
Ашин Г.К. Формы рекрутирования политических элит // Общественные науки и современность. – 1998. – №3. – С.85-96.
Бакунин М. Государственность и анархия. – М., 1992. – С. 189-190, 187-188.
Бусова Н.А. Делиберативная модель демократии и политика интересов. // Вопросы философии. – 2000. – №1. – С. 44-54.
Вебер М. Харизматическое господство // Социологические исследования. – 1998. – №5. – С. 139-147.
Канетти Э. Масса и власть: Пер. с нем. – М., 1997. – 528 с.
Крыштановская О. Анатомия российской элиты. – М.: Захаров, 2005. – 384 с.
Миллс Р. Властвующая элита. – М.. 1956. – 536 с.
Моска Г. Правящий класс // Социологические исследования. – 1994. – №10. – С. 187-198.
Панарин А.С. Политология: Учебник. – М., 2004. – С. 209 – 228.
Политология. Хрестоматия/ Сост. Б.А. Исаев, А.С. Тургаев, А.Е. Хренов. – СПб: Питер, 2006. – С. 327- 347.
Политология: Учеб. пособие для вузов / Сост. и ред. Н. Сазонова. – Харьков, 2001. – С. 365-417.
Політологія: Навч. посібник/ Упоряд. та ред. М.І. Сазонова. – Харків, 1998. – С. 335-338.
Погорілий Д. Є. Політологія: кредитно-модульний курс. Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури. Фірма «Інкос». 2008. – С. 62-75.
Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию: Учебник для студентов вузов. – М., 2002. – С. 132-171.
 Шварценберг Р. Политическая социология. – М., 1995. – Ч.1. – С. 16, 17, 19, 20, 23.
Штанько В.І., Чорна Н.В., Авксентьєва Т.Г., Тіхонова Л.А. Політологія. Навч. посібник. Видання 2-е, – К.:Видавництво «Фірма «Інкос», Центр учбової літератури, 2007. – С. 168-190.
Щербина Н.Г. Теории политического лидерства. Учебное пособие. – М.: Изд-во «Весь мир», 2004. – 184 с.


8.   ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ ТА ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА
8.1   Політична свідомість: рівні, структура, типи
Політичні знання та культура політичної поведінки необхідні кожному, адже вони є запорукою захисту власної гідності, свободи і прав.
Байдужість людини до політичного життя, відсутність політичної освіти сприяють можливості маніпулювання нею. Суспільство, що бажає зберегти свободу, має усвідомити свою відповідальність за власну долю, долю країни. Отже, необхідне формування ціннісних орієнтацій, настанов і моделей поведінки, які відповідали б вимогам становлення та збереження демократичної держави.
Політика і політичні відносини є частиною політичного буття. Отже, і політична свідомість виступає як відбиття в духовному житті людей їхнього політичного буття. Ця категорія політичної науки характеризує суб’єктивний бік політики та виявляється у сукупності різноманітних духовних утворень. У загальному плані – це уявлення людей про стосунки з інститутами влади, з іншими людьми з приводу реалізації управління спільними справами у державі. За змістом ці уявлення можуть бути різними: емоційними і теоретичними, ціннісними і нормативними, раціональними і підсвідомими. Вони визначають спроможність людини до існування у політичній сфері. Наприклад, те, як людина вміє захищати свої права і свободи, як складаються її взаємовідносини з органами держави та політичної системи в цілому, яка її роль і місце у політичному процесі, тобто які функції вона виконує. Отже, визначення політичної свідомості як віддзеркалення політичної дійсності зовсім не означає, що вона є пасивним елементом політичного процесу. Навпаки, вона виступає як активне начало у політиці та навіть може випереджати суспільну практику, прогнозувати розвиток подій і завдяки цьому стимулювати політичну діяльність.
Політична свідомість є атрибутом політичної дії, її неодмінним елементом. Політичні уявлення, притаманні суспільству, безпосередньо впливають на характер реалізації влади (цілі і засоби режиму правління), на зміст політичних процесів.
Політика – цілеспрямована діяльність, і вона передбачає наявність у діючого суб’єкта певних уявлень про політичну дійсність, усвідомлення своїх інтересів, формулювання мети, вибір засобів і способів її досягнення. Оскільки об’єктом політичної діяльності є всі сфери суспільного життя, то й політична свідомість в цілому містить у собі все відбите соціальне буття. Головне місце в структурі політичної свідомості займає питання про державну владу. Без його прояву не може бути й мови про свідому участь у політиці. Власне політичний рівень соціальних уявлень виникає у людини на основі таких чинників: людина усвідомлює свою групову приналежність; порівнює та співвідносить свої групові інтереси з інтересами та потребами інших суспільних груп; усвідомлює той факт, що реалізація інтересів потребує взаємодії з державою, партіями, політичними елітами. Отже, важливе місце в політичній свідомості займає проблема політичних інтересів людей, які спонукають їх на політичні дії. Політична мотивація дій формується тільки у процесі специфічного усвідомлення інтересів як на рівні соціальної групи, так і на рівні індивіда.
Соціальні групи формують програми, визначають цілі, ідеологічні та політичні прихильності. Людина усвідомлює свою групову ідентичність і відповідно відносить себе до певних політичних позицій (лівих радикалів, лібералів, консерваторів тощо).
Оскільки політика – сфера відносин між соціальними групами з приводу використання інститутів публічної влади для реалізації їх суспільно значущих потреб, то політична свідомість виступає як специфічна форма вираження політичних інтересів соціальних груп. Саме усвідомлення групового характеру владно значущих інтересів становить важливий зміст політичної свідомості. Спільноти, що неспроможні усвідомити свої політично значущі інтереси, стають або заручниками владних еліт, або об’єктами маніпулювання з боку інших політичних суб’єктів, засобами реалізації чужих інтересів.
Політична свідомість може належати тільки певним суб’єктам політичних відносин (індивідам, соціальним групам, класам, націям, суспільству). Відповідно розрізняють політичну свідомість індивіда, соціальної групи, класу, нації, суспільства. І кожна соціальна група і суспільство в цілому, що є суб’єктами політики, виробляють свої власні політичні уявлення. Політична свідомість групи і суспільства не є простою сумою політичних уявлень індивідів, що їх складають.
Оцінка соціально-політичної дійсності залежить від місця, що займає її носій у системі суспільних відносин, тому політичній свідомості соціальних суб’єктів об’єктивно притаманні соціально-структурні риси. Кожна соціальна група намагається представити свої політичні інтереси як ті, що відповідають загальним інтересам. Однак найбільш істотний вплив на характер політичної свідомості суспільства справляють соціальні сили, що володіють максимальними можливостями для духовного виробництва і відповідно для свого впливу на всіх членів суспільства. Разом з тим, політична свідомість характеризується і загальнонаціональними рисами, притаманними всім соціальним групам та індивідам.
Між соціально-структурними і національними елементами політичної свідомості відбуваються складні процеси взаємодії і взаємовпливу. Обидва ці елементи постійно, тією або іншою мірою, притаманні свідомості будь-якого суб’єкта політики, однак в різні періоди суспільного розвитку домінують той або інший. Зрозуміло, що в періоди зовнішньої загрози безпеці країни на перший план у політичній свідомості всіх суспільних сил виходять загальнонаціональні інтереси. Наприкінці XX ст. на тлі глобальних проблем людства в політичній свідомості народів все більше місце займають загальнолюдські цінності й інтереси.
Політична свідомість – явище багаторівневе. Рівень політичної свідомості соціального суб’єкта відображає певний рівень пізнання процесів і явищ у сфері політичних відносин. У свою чергу структура політичної свідомості має три рівня: повсякденний, емпіричний і теоретичний.
Повсякденний рівень політичної свідомості – сукупність політичних уявлень і поглядів суспільства, класу, соціального прошарку, групи або окремого індивіда, що виникають під час безпосереднього сприйняття соціального буття. Характерною особливістю цього рівня є емоційно-розумове осмислення дійсності. Його характеризують розмитість, фрагментарність і несистематизованість уявлень про політичні явища. Проте його проста логіка, що ґрунтується на «здоровому глузді», є достатньо надійним орієнтиром у політичних подіях. Повсякденна свідомість відіграє в політиці суттєву роль, оскільки від її якісного стану значною мірою залежить зміст важливих політичних рішень.
Повсякденна свідомість є історично першою формою ідеального відтворювання дійсності, джерелом накопичення реалістичного знання, виконує особливу функцію в структурі суспільної свідомості – відтворює у формах повсякденного знання все розмаїття життя суспільства.
Відносно розвиненою формою буденної свідомості є такий феномен, як громадська думка (суспільна думка). Суспільна думка – історично зумовлений стан суспільної свідомості великих груп людей, що постійно змінюється і висловлюється публічно з проблем, важливих для суспільно-політичного життя. Вона не є сукупністю різноманітних думок, що висловлюються особами або групами, з яких складається суспільство. Громадська думка – конкретні судження з тих або інших проблем життя, що поділяються багатьма членами суспільства. З первинно одиничних або небагатьох суджень, які збігаються в певних умовах, може виникнути громадська думка. Але для того, щоб судження з політичної проблеми набуло характер громадського, необхідно, щоб воно мало досить широке розповсюдження, щоб його поділяло багато людей.
Як форма свідомості громадська думка – більшою мірою продукт емоційної, ніж раціонально-пізнавальної діяльності. Вона виникає не на ґрунті ретельної інтелектуальної роботи і емпіричного підтвердження уявлень, що складаються, а в результаті цілеспрямованого впливу (головним чином, засобів масової інформації) на емоційну сферу людей. Тому громадська думка часто спотворено тлумачить політичні явища або виступає як упередження людей, які непохитно впевнені у своїй правоті.
Проте політичне життя суспільства важко уявити без громадської думки. Вона є політичним змістом колективної волі і необхідним елементом функціонування політичної системи. Від спрямування загальної громадської думки значною мірою залежить успіх зусиль правлячої політичної групи з досягнення поставлених цілей. Саме тому будь-яка державна влада та різноманітні політичні сили (в тому числі опозиційні) зацікавлені у мобілізації всіх ресурсів ЗМІ на свою користь, інакше кажучи, кожна політична сила прагне мати вирішальний вплив на четверту владу, тобто ЗМІ. Саме вона – четверта влада – є чи не найвпливовішим чинником формування і повсякденної, і масової свідомості.
Слід зазначити, що повсякденна свідомість і масова свідомість – різні речі. Поняття «повсякденна свідомість» і «масова свідомість» розрізняються за носіями та змістом. Повсякденна політична свідомість має конкретних постійних носіїв – індивід, соціальна група, спільнота; характеризується відносно усталеними рисами. Зміст і функціональні властивості масової свідомості зумовлені особливою природою її носія – маси.
Маса – особлива спільність, не тотожна ані народу, ані соціальній групі, ані класу. В літературі терміном «маса» прийнято визначити як невизначену в кількісному та якісному відношеннях, різнорідну за своїм складом, не оформлену в структуровану цілісність множину людей. Така спільність виробляє свої уявлення про навколишню соціальну дійсність і виступає носієм специфічної форми суспільної свідомості – масової.
Із змістовної точки зору, в масовій свідомості віддзеркалюються знання, уявлення, норми, цінності, що поділяються сукупністю індивідів, яка формується у певних соціально-політичних обставинах. Масова свідомість є результатом спільного сприйняття під час безпосереднього/опосередкованого спілкування людей, отримання інформації про події та процеси, що відбуваються. Більшість дослідників вказує на наявність у масовій свідомості таких рис як несталість, ірраціоналізм, алогізм, відсутність здорового глузду, функціонування в режимі підсвідомості. Природа і властивості масової свідомості піддаються чіткій фіксації й опису.
Емпіричний рівень політичної свідомості – більш-менш усвідомлена сума уявлень про явища і процеси політичного життя, що виникають у його учасників. Цей рівень формується на ґрунті практичного повсякденного досвіду людей. На відміну від повсякденного, емпіричний рівень свідомості характеризується більшою визначеністю і предметністю уявлень про соціально-політичні процеси.
У емпіричного і повсякденного рівній політичної свідомості є чимало спільного. Їм обом притаманні яскраво виражені психологічні риси: почуття, настрої, імпульсивність, емоційне сприйняття політичних подій, що відбуваються. Питома вага психологічного компоненту політичної свідомості значно зростає в часи політичної нестабільності, кризових ситуацій, перехідного періоду суспільного розвитку.
Теоретичний рівень політичної свідомості – найбільш високий щабель у пізнанні політичної дійсності. Це система поглядів та ідей, вироблених на підставі наукового осмислення всієї сукупності соціально-політичних відносин. Теоретичний рівень політичної свідомості містить у собі більш-менш цілісне уявлення щодо соціально-політичної дійсності. На теоретичному рівні зміст політичної свідомості виражається у вигляді наукових понять і категорій, а також соціально-політичних теорій, учень, концепцій і доктрин.
Теорія (від грецьк. teorіa – спостереження, дослідження) в широкому значенні – це комплекс уявлень і принципів, що пояснюють будь-які явища. У вузькому сенсі – обґрунтована, логічно несуперечлива система знань, що дає цілісне уявлення про істотні властивості, закономірності, причинно-наслідкові зв’язки, що визначають характер функціонування і розвиток певної реальності.
Політична теорія – найбільш цілісне знання про істотні зв’язки й закономірності, що притаманні політичній дійсності. Розвинена політична теорія (наука) – це не механічна сума знань про політичні процеси і явища, а система, що містить у собі певний механізм побудови цього знання, розкриває логічну залежність одних його елементів від інших. Сформовані на основі суспільної практики, політичні теорії є науковими засадами практичної політичної діяльності.
Політична концепція (від лат. cancepcіo – розуміння, система) – певний спосіб розуміння будь-якого політичного явища або процесу, визначена точка зору на те або інше питання суспільного життя.
Політична доктрина (лат. doktrіna – вчення) найчастіше виступає як більш-менш послідовно викладена концепція, сукупність взаємоузгоджених принципів підходу до розгляду політичних явищ і організації політичної діяльності. Доктрина нерідко використовується як засіб боротьби за владу.
Соціально-політичне вчення – сукупність теоретичних положень про будь-яку область явищ соціально-політичної дійсності. У деяких випадках ученням називають систему соціально-політичних переконань того чи іншого мислителя.
У змістовному відношенні політична свідомість містить також ідеї й уявлення, в яких різноманітні групи людей усвідомлюють свої політичні інтереси і спрямування. Цей елемент політичної свідомості прийнято називати політичною ідеологією.
Термін ідеологія (від грец. іdea – думка, задум і logos – слово, поняття) в широкому значенні означає систему поглядів та ідей, в яких усвідомлюються й оцінюються ставлення людей до дійсності та один до одного. В ідеології відбивається розуміння соціальних проблем і конфліктів, а також містяться цілі соціальної діяльності. Термін «політична ідеологія» має більш вузьке і специфічне значення.
Політична ідеологія – відносно систематизована сукупність понять, ідей та уявлень, через які суб’єкти політичних відносин – індивіди, соціальні групи, класи, нації, суспільство – усвідомлюють свої політичні інтереси, якими вони виправдовують свої політичні спрямування. Іншими словами, політична ідеологія – доктрина, що обґрунтовує зазіхання будь-якої групи на владу або її використання та передбачає ту або іншу стратегію політичних дій.
Термін «тип політичної свідомості» використовується для характеристики істотних особливостей віддзеркалення в свідомості різноманітних категорій людей політичних явищ та їхнього ставлення до цих явищ. Така своєрідність закріплюється в політичних позиціях, які займають різні суб’єкти суспільних відносин і які виявляються в їх політичній поведінці.
Єдиний засіб виявити особливості політичної свідомості людей – зробити аналіз їхньої реальної політичної поведінки.
Політичну свідомість людей можна класифікувати за різноманітними підставами. Найчастіше проводиться типологія за такими підставами:
за прихильністю людей до тих або інших суспільних ідеалів і цінностей (ліберальна – що висуває як пріоритет у політиці принцип свободи індивіда, консервативна – спрямована на збереження традиційних суспільних устоїв і цінностей, соціалістична – що орієнтується на пріоритет у політиці принципів колективізму, соціальної рівності і справедливості, інтернаціоналістська – спрямована на реалізацію, насамперед, загальних інтересів і цілей народів, націоналістична – відмінною рисою якої є переконання у вищості однієї нації над іншими);
за характером ставлення суб’єкта соціальної дії до держави як політичного інституту (етатистський тип політичної свідомості – що орієнтується на активну участь держави у суспільних процесах, у тому числі й у сфері економіки; анархістський тип, для якого характерна орієнтація на позадержавне регулювання розвитку суспільства і, передусім, у сфері матеріального виробництва);
за прихильністю суб’єктів політики до тих або інших форм політичного устрою суспільства можна виділити демократичний, авторитарний і тоталітарний типи політичної свідомості;
 за соціально-класовим складом учасників політики (буржуазна, дрібнобуржуазна, пролетарська);
 залежно від орієнтації на той або інший характер соціальної діяльності суб’єкта політична свідомість може бути консервативною (орієнтованою на збереження колишніх суспільних порядків), радикальною (орієнтованою на докорінні перетворення), реформістською (орієнтованою на здійснення соціальних перетворень шляхом реформ).
Той або інший тип політичної свідомості у чистому вигляді зустрічається рідко. В свідомості і поведінці одного і того ж суб’єкта політичних відносин може водночас поєднуватись риси декількох типів, що були розглянуті вище.

8.2   Політична культура
Поняття політичної культури стійко увійшло до складу ключових категорій політичної науки. Це зумовлене тим, що політичний процес, не зважаючи на всі притаманні йому випадковості, непередбачені події, альтернативні ситуації, що виникають, підпорядковується внутрішнім закономірностям, які не можуть бути виведені безпосередньо ні з економіки, ні з психології. Дослідження політичної культури дозволяє розширити уявлення про політичний процес в цілому та виявити у ньому ті закономірності, які були раніше поза увагою, а також особливості політичної свідомості й поведінки людей у сучасному суспільстві. Аналіз цієї проблеми дає можливість зрозуміти, чому групи людей і навіть народи, що діють у межах ідентичних політичних систем, але виховані на різних цінностях і мають власний історичний досвід, по-різному сприймають схожі політичні події, по-різному поводять себе в однакових політичних ситуаціях.
Поглиблене вивчення політичної культури дає, крім того, можливість передбачати реакцію населення на конкретні політико-управлінські рішення, запропонувати певні заходи, що забезпечать ефективність їх реалізації.
Свої витоки проблема політичної культури бере в працях стародавніх мислителів, які зверталися до питань звичаїв, соціальної етики, критеріїв ідеального громадянина і правителя. Виникнення перших знань про політику та їхнє використання на практиці в античній Греції можна розглядати як зародження політичної культури. Вперше термін «політична культура» був вжитий німецьким філософом Іоганом Гердером ще у XVІІІ ст. Згодом, особливо наприкінці XІX – початку XX ст., ця категорія стала використовуватись у політичних дослідженнях різноманітними політичними школами.
У 50-і роки ХХ сторіччя в західній політології виникає теоретичний напрямок, що досліджує соціокультурний зміст суспільних процесів, у підґрунті якого лежить положення зумовленості політики культурою. Теорія політичної культури відбила прагнення дослідників подолати формальні, інституціоналізовані методи вивчення політики. Головна увага була приділена вивченню ціннісно зумовлених зв’язків між владою і суспільством, виявленню залежності між процесом прийняття політичних рішень і політичною поведінкою. Значний внесок у розробку теорії політичної культури зробили Г. Алмонд і С. Верба, С. Ліпсет, М. Дюверже, У. Розенбаум, М. Кроз’є.
Найбільш відоме визначення політичної культури було запропоновано Г. Алмондом і С. Вербою в книзі «Громадянська культура» (1963 р.). Під політичною культурою вони розуміють «... інтернаціоналізацію політичної системи через пізнання, почуття і судження її членів». Тобто ці вчені розглядають її як сукупність психологічних орієнтацій людей щодо політичних об’єктів. Такий підхід тяжіє до ототожнення політичної культури і політичної свідомості.
Прибічники другого підходу, так званої всеосяжної інтерпретації, включають до політичної культури, поряд із психологічними настановами, відповідні їм форми поведінки суб’єктів.
Третю групу склали об’єктивістські підходи, які розкривають зміст політичної культури через санкціоновані норми поведінки громадян і груп.
Для четвертої групи уявлень характерне визначення політичної культури як нормативної моделі бажаної поведінки і мислення.
Політична культура являє собою систему історично сформованих, відносно усталених настанов, переконань, уявлень, ціннісних орієнтацій, моделей поведінки суб’єктів політичного процесу.
Вона містить у собі культуру політичної свідомості, культуру політичної поведінки і культуру функціонування політичних інститутів.
До складу політичної культури входять знання про політику, ознайомлення з фактами, інтерес до них, оцінка політичних явищ, оціночні думки про те, як має здійснюватися влада, емоційний бік політичних позицій, приміром, любов до Батьківщини, негативне ставлення до проявів екстремізму, визнані в суспільстві зразки політичної поведінки.
Слід розрізняти політичну культуру особистості та політичну культуру суспільства. У структурі політичної культури особистості важливими складниками є усвідомлення суті й мети політичного процесу, знання своїх прав і обов’язків, рівень участі у реалізації політичної влади. Політична культура суспільства – це, у першу чергу, історичний і соціальний досвід спільнот. Наприклад, історичні традиції справляють активний формуючий вплив на політичну діяльність індивідів, великих і малих соціальних груп. Таким чином, політична культура суспільства є зафіксований у законах, звичаях, традиціях політичний досвід суспільства, рівень уявлень щодо політичного процесу.
Більшість дослідників політичної культури звертається до проблеми її типологізації. Без цього неможливо проаналізувати специфіку політичного життя в тому чи іншому суспільстві, поведінку різноманітних груп і шарів населення.
Г. Алмонд і С. Верба виділили три «чистих» типи політичної культури:
провінціалістський (патріархальний), для якого характерна відсутність інтересу громадян до політичного життя. Члени суспільства не очікують жодних змін з боку політичної системи, тим більше не виявляють власної ініціативи, щоб ці зміни мали місце. Аполітичність, замкнення на місцевій або етнічній солідарності характерні для цього типу політичної культури. Така культура може відразу стати панівною в молодих державах, але вона зберігається і в розвинених індустріальних країнах, коли світогляд більшості громадян обмежений прихильністю до своїх коренів, свого місця проживання.
підданський, де присутня сильна орієнтація на політичні інститути, що поєднана з низькою індивідуальною активністю громадян. Державна влада уявляється більшістю як реалізація трансльованих зверху норм, наказів, яких необхідно дотримуватися. Людьми керує або побоювання покарання, або очікування благ.
партиціпаторний або політична культура участі, для якої характерна зацікавленість громадян у політичній участі і прояв на практиці такої активності.
Автори цієї типологізації підкреслюють, що ці три типи на практиці взаємодіють між собою, утворюючи змішані форми з перевагою тих або інших компонентів: провінціалістсько-підданський, піддансько-партиціпаторний, провінціалістсько-партиціпаторний.
Перший змішаний тип характерний для переходу від провінціалізму до централізованої влади, коли населення виявляє лояльність до центрального уряду, а згодом і відходить від орієнтації на місцеві центри влади. Другий тип поєднує в собі появу політичної активності у значної частини населення і політичну пасивність – у іншої. Третій тип характерний для країн, що розвиваються, на етапі переходу до ліберальної демократії. Головне завдання полягає у збереженні спадкоємності в розвитку.
Для країн зі стабільним демократичним режимом характерний громадянський тип політичної культури, що є похідним від трьох перелічених основних типів культур. До найважливіших його ознак відносяться: прихильність до демократичних цінностей, збалансованість політичних орієнтацій, помірний рівень політичної активності, раціоналізм в прийнятті політичних рішень, терпимість (що не розповсюджується однак на екстремальні ситуації та екстремістські сили). Стабільність демократичного політичного режиму спирається на наявність консенсусу стосовно легітимності політичних інститутів, напрямку і змісту політики. Визнання неминучості конфліктів, як результату прояву різноманітності інтересів, поєднується з прихильністю до демократичних засобів їхнього розв’язання.
Деякі політологи проводять типологізацію політичної культури за рівнем суспільного розвитку, виділяючи чотири типи: архаїчну, елітарну, представницьку та політичну культуру високої громадянськості.
Польський політолог Є. Вятр запропонував інший критерій – характер здійснення владних відносин у суспільстві. Головними Є. Вятр визначає три типи: авторитарну, тоталітарну і демократичну (яка тотожна громадянському типу Г. Алмонда і С. Верби).
Ми розглянули приклади створення універсальних типологій. Актуальною є побудова й аналіз типології політичної культури окремих країн, виділення субкультур. Під політичною субкультурою в політології розуміють сукупність політичних орієнтацій і моделей поведінки, що суттєво відрізняються від домінуючих у суспільстві.
Субкультурні розходження, що впливають на політичні переваги та політичні курси, отримали назву культурних розломів. Згідно з теорією американських вчених Г. Алмонда і Дж. Пауелла, існують поперечні та кумулятивні культурні розломи. Розломи кумулятивного характеру характеризують зіткнення людей або соціальних груп одночасно з цілої низки питань, тоді як поперечні розломи визначають протистояння соціальних груп тільки з одного питання. Якщо лінії розломів у країні мають кумулятивний характер (об’єднуючи, наприклад, мову, етнічну приналежність, релігію та історію), особливо, при спів паданні з економічною нерівністю, то вони утворюють підґрунтя для насильства та безкомпромісної боротьби. В ситуації, коли окремі соціально-культурні розходження посилюють інші, політичне напруження зростає, що приводить до політичних конфронтацій.
Політична культура суспільства не складається з політичних субкультур, а вбирає найбільш усталені, типові ознаки, характерні для основної маси населення. Кожна політична субкультура містить і те загальне, що характеризує домінуючу в суспільстві політичну культуру, і те специфічне, що відрізняє замкнену субкультуру. Ступінь рівноваги між різноманітними субкультурами впливає на політичну стабільність країни.
Політична культура виконує такі функції:
ідентифікації (формування групової ідентичності, усвідомлення індивідом свого місця в системі політичних відносин);
політичної соціалізації та адаптації (залучення людини до політичної сфери, засвоєння індивідом політичних знань, норм і цінностей, що сприяють формуванню необхідних якостей для виконання певних функцій і ролей);
інтеграції (об’єднання індивідів і соціальних груп на основі певної системи політичних цінностей та ідеалів);
політичної орієнтації (вироблення знань про політичні явища і процеси);
комунікації (забезпечення збереження, нагромадження й передачі знань, інформації про політичні явища й процеси);
регуляції (вироблення взаємодії суб’єктів політичних відносин, забезпечення функціонування політичної системи)
Необхідно зазначити, що політична культура є найбільш консервативним елементом політичної системи. Так, розвиток політичного процесу в Україні багато в чому залежатиме від перетворень у політико-культурній сфері.

8.3   Політична культура сучасного українського суспільства
Політичні традиції, історичний шлях, геополітичне положення та специфіка конкретного етапу розвитку суспільства впливають на стан політичної культури. Україна має багату на події історію, вельми вражаюче геополітичне розташування, поліетнічний склад населення. Сьогодні наше суспільство знаходиться на шляху демократичних перетворень, намагаючись увійти повноправним членом до співтовариства стабільних, відкритих, демократичних країн світу. Можна визначити зіткнення у політичній культурі України ціннісних тенденцій як мінімум, двох типів. Перший тип зіткнення обумовлений своєрідним геополітичним розташуванням наших земель між Сходом і Заходом. На відміну від західноєвропейської культури, яка пронизана духом індивідуалізму, культурі країн Сходу притаманні пріоритетність колективістських інтересів, неприпустимість політичного плюралізму, персоніфікація влади, тяжіння політичних лідерів до прямих (поза опосередкованих політичними інститутами) контактів з масами. Другий ти зіткнення політико-культурних цінностей пов’язаний із сучасним етапом розвитку українського соціуму. Демократичний перехід природно передбачає зіткнення тих цінностей, які належать до традиції, з тими, що визначають нові елементи – елементи модернізації.
У Росії неодноразово здійснювались спроби політичної модернізації, які зазвичай мали незавершений характер: за смугою реформ йшли контрреформи. Внаслідок зміцнювалася дихотомія двох субкультур: тоталітарно-етатистської та громадянської. Розвиток останньої був перерваний у жовтні 1917 р. Історичні традиції були підкріплені жорстким тотальним контролем держави, що виключав будь-яку ідеологічно несанкціоновану активність громадянина. Майже три генерації радянських людей зросло в умовах ідеології тоталітарного режиму, для якого характерні: настанова на насильницьке «ощасливлення» людей, відсутність плюралізму думок, політичний фанатизм, конфронтаційність мислення, прихильність до силових засобів розв’язування конфліктів.
Історична доля України відобразила таку пріоритетну взаємодію двох тенденцій у духовному і соціально-політичному розвитку. З одного боку, наявність давніх демократичних традицій, створення на початку XVIII ст. відомої Конституції П. Орлика, волелюбний дух і глибоке почуття національної гордості нашого народу, здатність і прагнення до незалежності, вистраждані у протистоянні з численними загарбниками, й особливо у тривалій боротьбі з татарськими набігами. З іншого боку, існування України у складі Російської імперії, потім СРСР, що зумовлювало пригнічення національної своєрідності і політику державного диктату, наклали свій відбиток на характер політико-культурного розвитку нашого суспільства.
У державі, де панувало тоталітарне розуміння стабільності, не лише було покладено край будь-якому прагненню до самостійного вирішення проблем національного розвитку, але й нівелювалися особистісні засади духовної свободи. Населенню України насаджувалося почуття залежності від волі держави, яка уособлювалася повним спектром начальників.
У радянський період пріоритет інтересів держави і колективного перед індивідуальним був доведений до абсурду. Радянська людина будувала те, що складало «соціальні завоювання соціалізму». Усі ці «надбання» не передбачали ані індивідуальної гідності, ані панування права, а ні приватної власності, а ні політичного та ідеологічного плюралізму.
Таким чином, у політичній культурі нашого суспільства ще й дотепер присутні орієнтації на державу як на основного агента суспільних перетворень. Більш того, можна вести мову про наявність значної консервативної культурної орієнтації, яка особливо виражена серед людей старшого віку, працівників бюджетної сфери. Її поява пов’язана з історичною ситуацією, що склалася в період динамічних змін після 1991 р. Це своєрідна реакція на ці події.
Хворобливий характер модернізації в Україні для значної частини населення викликав ностальгійне сприйняття минулого, відчуття зв’язку з ним. Ця культурна орієнтація визначається відчуттям втрати права на благополуччя (яким би воно не було за радянських часів), точніше, відчуттям втрати традиції, яка стала правом. Саме у цьому, на наш погляд, полягає сутність політико-культурного зв’язку з минулим у певної частини нашого населення. Під час виборчих кампаній такі настанови виявляються у прихильності виборців до таких якостей в ієрархії політичних образів, як «борець з несправедливістю», «захисник», «борець за правду», «борець проти мафії та корупції». Це є відображенням прагнення населення до порядку, стабільності, соціальної справедливості, а також типового для масової свідомості феномену – пошуку «ворога» (в сучасних умовах у ролі такого «ворога» виступають корумповані чиновники). Люди стомилися від нескінченного руйнування всього того, що було звичним, стомилися від демагогії, порожніх обіцянок. Тому притаманні українському суспільству такі складові політико-культурних орієнтацій, як бажання соціальної захищеності, ностальгія за великою Батьківщиною.
Однією з суттєвих характеристик політичної культури є політична активність населення та її особливості. В Україні модернізація політичного режиму супроводжується конфліктом цінностей різного порядку. Злам колишньої суспільної системи призвів до відмови від формально-загальної участі в політиці, від необхідності показного вияву безмежної відданості режиму, від всеохоплюючої політизації. Ці зовнішні прояви колишнього режиму були зметені ще першим вітром ліберальних змін на початку 90-х рр. XX ст. Однак більш глибинні політико-культурні пласти досить консервативні відносно змін.
За типологією політичної культури Г. Алмонда і С. Верби, можна вести мову про те, що радянське суспільство базувалося на поєднанні підданського та провінціалістського «чистих» типів. Панівна психологія «гвинтиків» виключала учасницький тип політичної культури (він передбачає особливу якість участі в політиці, коли індивід – не лише об’єкт політичного впливу, але й повноправний учасник-суб’єкт, який усвідомлює свою політичну впливовість). «Гвинтик» був важливим у кількісному плані як одиниця всенародної підтримки режиму. Офіційно був встановлений кліше-образ «будівника комунізму», але на практиці він не відповідав реаліям життя.
На відміну від минулого, демократичні перетворення в Україні висувають на перший план формування у населення таких політико-культурних якостей, як раціональний підхід на основі особистого інтересу, незалежність і відповідальність за свої рішення.
Сьогодні в Україні ми бачимо зміни настанов на політичну участь. Це, по-перше, пов’язано з розширенням можливостей висловлювати свої позиції та брати участь у суспільно-політичному житті країни. По-друге, обумовлено тим, що більшість населення беззаперечно приймає саму ідею демократії та відмовляється від тоталітарної традиції у відносинах між владою і народом.
Однак, випробовування демократією є дуже складним. Під час змін природною є криза довіри до влади та криза цінностей. Старі ідеали виявляються зруйнованими, а формування і сприйняття нових йде повільними темпами. Політико-культурні орієнтації свідомості тоталітарного типу ще не до кінця викоренені. Цьому сприяє об’єктивна ситуація, коли не тільки не виправдовуються очікування значної частини населення на значне зростання добробуту, а навпаки, реформи асоціюються з погіршенням власного матеріального стану. Атмосфера дезорієнтації, невпевненості в завтрашньому дні пов’язана з відсутністю у значної частини населення країни ринкових настанов, втратою історичної пам’яті відносно володіння й розпорядження власністю. Все це робить хворобливим становлення нової моделі поведінки.
Для політичної культури України характерне позитивне сприйняття демократичного реформування і неприйняття таких шляхів і механізмів реалізації реформ, що ведуть до збіднення більшої частини населення. Бідність – категорія не тільки економічна, але й політико-культурна. Соціокультурна поляризація зосереджує конфлікт на двох протилежних позиціях, виникають умови для розв’язування конфронтації засобами силового тиску. В політичній культурі нашого суспільства ще наявні такі елементи, як харизматичне мислення, відсутність настанов на особисту відповідальність, правовий нігілізм. Негативними тенденціями у політичній культурі є зростання недовіри до політичного режиму, відчуження громадян від політики, обмеження світогляду значної частини населення проблемами особистого та місцевого значення, дистанціювання суспільства від держави. Погляд на політику як на замкнену сферу, що функціонує для задоволення інтересів вузької соціальної групи, також не сприяє поширенню орієнтацій щодо активної політичної участі.
Слід визначити, що історичний шлях до незалежності України та сучасні події, які пов’язані з президентськими виборами 2004 року, парламентськими виборами 2006 р., позачерговими виборами до Верховної Ради 2007 р., свідчать, наскільки загрозливим для суспільної свідомості можуть бути неспівпадання очікувань та реальності.
Принципи лібералізму, які набули свого розвитку за вектором західноєвропейського досвіду, в сьогоднішній українській реальності отримали перетворену і, навіть, протилежну первинним настановам форму. Наприклад, одна з ключових цінностей лібералізму – індивідуалізм – означає індивідуальну гідність, яка реалізується лише через належність до спільності людей – громадянського суспільства. За наших умов індивідуалізм замінюється атомізацією соціального життя. Це означає порушення соціальних зв’язків, поширення переконань індивідуального анархізму, коли індивідуальна свобода сприймається як безмежна, а соціальні зв’язки оцінюються на рівні твердження «людина людині – вовк». Вільний ринок і приватизація державної власності перетворилися на легальне пограбування цієї власності неономенклатурою. Принцип правління законів, властивий лібералізму, не отримав поки що провідного статуса в політичній культурі нашого суспільства. Це зумовлено нечіткістю, непослідовністю і нестабільністю законодавчої сфери України. Як наслідок цих процесів, маємо неповагу до законів, прояви правового «безмежжя».
«Помаранчева революція» в Україні стала неординарною подією не тільки вітчизняної, але й світової політики. Політична активність українських громадян, пов’язана з протестами проти фальсифікації другого туру президентських виборів 2004 р., була несподіваною для багатьох експертів. До чинників, що обумовили масову участь населення в акціях протесту під час президентських виборів, можна віднести:
по-перше, реалізована в Україні в 90-ті роки ХХ ст. схема грабіжницької приватизації розшарувала суспільство і не створила середнього класу;
по-друге, високий рівень незадоволеності населення умовами життя;
по-третє, зростання рівня недовіри до структур влади і політичних лідерів;
по-четверте, низький рівень політичної участі населення в легітимних формах суспільно-політичного життя (членство в партіях, політичних рухах, асоціаціях, участь у виборах тощо);
по-п’яте, низький рівень політичної ефективності – відчуття людиною неможливості здійснювати легітимним шляхом вплив на соціальні процеси і політичні рішення, що безпосередньо зачіпають його інтереси. Тому «майдан» був результатом зневіри людей у демократизм існуючого політичного режиму.
Однак надії, що покладалися на революцію учасниками майдану, не виправдалися. Обіцяні «революційні» зміни, соціально-економічний прорив не відбулися.
У політичній культурі України наявні регіональні відмінності. Специфіка виявляється щодо таких проблем, як участь у СНД, ЕЕП; взаємодія з Росією, ЄС та відповідний вибір пріоритетів; вступ до НАТО; ставлення до важливих історичних подій, особливо оцінка постатей нашої вітчизняної історії; мовне питання – у ракурсі перспектив використання у нашій державі російської мови; останнім часом пожвавились дискусії щодо ефективності унітарної та федеративної моделей державного устрою.
Існують також специфічні відмінності у поглядах на шляхи й методи економічного розвитку країни. Регіональні відмінності політичної культури українського суспільства обумовлені факторами об’єктивного характеру, насамперед, пов’язаними з досвідом історичного розвитку народу. Однак не лише історичні, а й соціально-економічні, духовні, психологічні, мовні фактори впливають на сприйняття людьми політичних подій та їх політичну поведінку.
Українські землі багато часу були поділені між різними державами, не мали власної державності та самостійного досвіду правління. Українському народу нав’язувалися запозичені культурний, політичний, соціально-економічний зразки життя. Не можна не погодитись з відомим українським мислителем В. Липинським, який вважав відсутність власної національної еліти головною проблемою на шляху українського державотворення. Багаторазова денаціоналізація еліти України була пов’язана з ополяченням (XVII – XVIII ст.), русифікацією (XVIII – XIX ст.), створенням однотипної соціальної структури та нової радянської еліти (XX ст.). Це, з одного боку, залишило українські землі без власного державотворчого прошарку керівників, а з іншого, сприяло відчуженню народу від власної еліти.
Перед незалежною Україною насамперед стояло завдання сформувати національно-державницьку свідомість у більшості населення. Сьогодні можна сказати, що український народ вже має стійку вертикальну ідентифікацію, яка означає наявність не лише міцного зв’язку зі своєю нацією-державою, а й почуття патріотизму, визнання та захист незалежної держави як цінності. Відчуття належності індивіда (на основі різноманітних зв’язків, впливів) до усталеної, наповненої змістом спільноти людей (нації) є дуже важливим у соціокультурному плані. Воно поширює дію спільного простору взаємодії людини з іншими членами співтовариства, закріплює горизонтальну ідентифікацію (тобто ступінь ідентифікації індивіда з іншими членами спільноти, ступінь довіри до них, особливо як до політичних партнерів).
Слід зазначити, що значна кількість громадян сучасної України розуміють націю саме у політичному плані. Її інтегруюча суть визначається у спільному історичному досвіді, у злагоді в сьогоденні, у бажанні жити разом і зберігати неподільною отриману спадщину. Така нація цементується структурами громадянського суспільства, єдиною громадянською самосвідомістю. Згуртованість нації обумовлюється також єдиними громадянськими законами, спільними економічними та політичними інтересами, єдиною культурою, визнанням індивідуальної цінності особи як основи національної єдності.
Поряд з політичним розумінням нації в сучасному світі існує етнічний підхід до її визначення. Цей підхід базується на пріоритеті традиційних факторів мовного, культурно-етнографічного, релігійного характеру. На відміну від цього підходу, в політичному розумінні нації вказані фактори є важливими, але другорядними. Вони важливі для відображення різноманітності суспільства «безлічі безлічей» (за визначенням французького історика Ф. Броделя), що динамічно розвивається. Однак, інтереси стабільності суспільства одночасно потребують обмеження їх локалізуючого впливу всередині держави, що перешкоджає загальнонаціональному єднанню та ідентифікації з певною політичною системою.
Народу України близька ідея «збирання і відновлення народної сили та державної єдності», для того, щоб утворився «...духовний стрижень життя, на якому все тримається як на органічній своїй основі. Необхідне не механічне сприйняття і застосування будь-яких зовнішніх форм влади і демократичного устрою, які самі по собі не виведуть наш народ з величезної безодні падіння, а лише новий поворот загальної свідомості...», необхідно «подолати розбіжності й відчути загальний зв’язок, поза яким немає спасіння для держави» (Новгородцев Л.И. Восстановление святынь (об общественном идеале). – М., 1991. – С. 580).
Отже, концепція розвитку державності в сучасній Україні повинна в своїй основі мати принцип дотримання інтересів і розквіту всієї української нації. На такій основі можливо подолати недостатню горизонтальну ідентифікацію у політичній культурі України та її значну фрагментарність.
Фрагментарність означає наявність різних типів і пластів у нашій політичній культурі. Як вже зазначалося, однією з ознак цієї фрагментації є регіоналізм. Наприклад, центральний регіон України характеризується поміркованими політичними орієнтаціями. Ця поміркованість стосується ставлення до економічної взаємодії з Росією, яка розцінюється як необхідна. Саме у Центрі можна визначити найвищу ступінь порозуміння між різними соціальними, культурними й особливо етнічними групами стосовно ключових проблем сучасності.
Найбільші розбіжності в ціннісних уподобаннях та політичних прихильностях ми можемо бачити між Заходом і Сходом. Захід традиційно налаштований на проєвропейську позицію. В цьому регіоні більше прибічників скорішої євроінтеграції та євроатлантичної інтеграції. В свою чергу на Сході Росію традиційно розцінюють як дружнього сусіда, партнера та віддають пріоритет саме цьому напрямку. На Заході пріоритет мають національно-державницькі аспекти ціннісних орієнтацій. Захід завжди найбільш послідовно відстоював незалежність української держави. Саме українці з Галичини здійснювали подорожі до Києва для того, щоб брати участь у демонстраціях біля Верховної Ради та справляти тиск на урядовців для прийняття більш рішучих дій у напрямку незалежності. Й сьогодні в парламенті серед політичних сил націоналісти представлені більшою мірою саме галичанами. На Сході фактори національно-державницького характеру розцінюються як другорядні, тоді як безумовний пріоритет там мають фактори економічного та громадянсько-політичного характеру (безпека, порядок, політична стабільність).
Південь країни у політичному плані можна віднести до політично пасивного регіону, за винятком Криму. У цьому регіоні наявна слабкість українських національних традицій. В етнічному плані регіон представлений різноманітними групами: українці, росіяни, греки, татари, болгари, молдовани, турки тощо. Ці групи налаштовані, насамперед, на задоволення своїх соціокультурних інтересів.
Особливо слід визначити Автономну Республіку Крим. У цьому регіоні політичні протиріччя між росіянами та українцями, з одного боку, та кримськими татарами, з іншого, виражені найбільш активно. Важливим чинником є те, що росіяни у Криму складають 65%, українці – 25%, кримських татар нараховується близько 300 тисяч. Більшість росіян та українців Криму налаштовані на посилення взаємодії з Росією.
Кримські татари виявляють активність у політичному плані. Вони мають свій орган самоврядування – Меджліс. Їх вимоги стосуються отримання виконавчої влади Меджлісом на територіях, де компактно проживають татари, прав власності на землю та ін. Кримсько-татарська громада стурбована проблемами забезпечення виховання своєї молоді у національних традиціях. Так, останнім часом у Криму створюються недержавні навчальні заклади (медресе), в яких молодь отримує мусульманську освіту. Вихованці цих закладів стають імамами (священиками) та викладачами ісламу.
Внутрішня фрагментарність у політико-культурному плані Півдня і, особливо, Криму, як ми бачимо, є можливим підґрунтям для загострення міжетнічних конфліктів у цьому регіоні.
Фрагментарність має негативні наслідки – недостатній ступінь порозуміння стосовно ключових цінностей та цілей розвитку суспільства між представниками різних субкультур. Як вже зазначалося, це з одного боку, є наслідком історичного шляху нашого суспільства, з іншого, провокується сучасними факторами політичного життя. Серед них можна, наприклад, вказати: політичну нестабільність, недостатню структурованість демократичних елементів політичної системи, соціальне розшарування, нестійкі та ламкі досягнення в сфері економіки, високий рівень корумпованості влади та послаблення зв’язку між державою і суспільством.
Сучасний стан політико-культурних процесів в Україні свідчить про те, що фактори об’єктивного соціально-економічного та політичного характеру мають великий вплив на укріплення національно-державної свідомості та кристалізацію загальнонаціональної ідеї. Необхідні впливові, реальні дії влади, спрямовані на забезпечення на теренах усієї держави порозуміння. Його складові – демократичне відкрите суспільство, прозора відповідальна влада, сильна держава з ефективною економікою, підтримка правопорядку і збереження миру на багатонаціональній землі України.
Таким чином, за сучасних умов в Україні особливо актуальним є збереження національної злагоди на засадах суспільного консенсусу щодо демократичного реформування. Необхідні одночасні перетворення в економічній, політичній і соціальній сферах з урахуванням духовного рівня суспільства. Політичній стабілізації сприяла б наявність чітко визначеної мети політики демократичних перетворень. Враховуючи історичні традиції, вони повинні об’єднувати у собі ідеї економічної ефективності та соціальної справедливості. У сфері соціального реформування необхідне визначення меж, вихід за які неприпустимий.
Відправною точкою в сучасному політичному житті має стати суверенітет особистості, економічною гарантією якого виступає приватна власність, незалежно від того, чи полягає вона в мільйонних акціях, родинній фермі або в продукті інтелектуальної власності. Формування чіткої законодавчої бази, розмежування компетенції центральних і місцевих органів влади, стимулювання регіональних програм у сфері соціально-економічного реформування може стати базою для політико-культурних змін. Сьогодні лише в окремих колах міського населення, серед підприємців і частини інтелігенції, керівників підприємств відбулася повна ціннісна переорієнтація. Тому проблема зниження впливу негативних явищ традиціоналістської політичної культури знаходиться в безпосередній залежності від ефективності демократичних перетворень і підвищення інтенсивності міжкультурного обміну.

8.4   Політична соціалізація особистості: сутність, інститути, етапи
На різних шаблях свого розвитку політична культура суспільства виконує одну з найважливіших своїх функцій – політичну соціалізацію (тобто, входження людини до політики, її підготовка та включення у владні відносини). Політична соціалізація здійснюється в процесі засвоєння людиною панівних культурних норм та орієнтирів, цінностей і моделей політичної поведінки. В свою чергу, політична соціалізація забезпечує відтворення існуючої політичної культури, спадкоємність політичного розвитку суспільства, сприяє встановленню суспільного порозуміння, впорядковує відносини між громадянином та державою. В кінцевому підсумку – гарантується відносна стабільність політичного режиму.
Політична соціалізація дає змогу особистості орієнтуватися в політичному просторі, брати участь у політичному житті суспільства.
Процес політичної соціалізації передбачає не лише засвоєння особистістю інформації, вимог з боку політичної системи та формування лояльності до режиму. За сучасних умов цей процес має включати ще й самостійну оцінку особистістю традицій і переконань, усвідомлений вибір моделей поведінки.
Універсальними інститутами політичної соціалізації є родина, система освіти, засоби масової інформації, державні та суспільні організації, окремі політичні події. Завдяки цим інститутам здійснюється залучення людей до домінуючої політичної культури. В різних країнах роль, значення та спрямованість дії даних інститутів політичної соціалізації можуть суттєво відрізнятися.
Політична соціалізація має два якісних стани – первинний та вторинний. Різниця між ними залежить від віку людини, конкретного політичного досвіду та ступеня самостійності політичної поведінки та дії.
Первинна політична соціалізація характеризує початкове (зазвичай з трьох-п’яти років) сприйняття людиною політичних явищ, категорій. Поступово йде формування вибірково-індивідуального ставлення людини до явищ політичного життя. Американські вчені Д. Істон та І. Деніс розрізнюють чотири головні складові цього стану. Це безпосереднє сприйняття політичного життя, інформацію про яке дитина отримує у своїй родині, прислухаючись до оцінок політичних подій своїми батьками. Поступово у неї формується своя позиція, тобто відбувається персоналізація політики. Ті чи інші фігури, пов’язані з владою, постають для неї як образи контакту з політичною системою. Такими фігурами можуть бути, наприклад, президент країни, поліцейський; оцінки їхніх дій дитина засвоює як ту чи іншу модель поведінки щодо влади. Отже, навчаючись любити чи ненавидіти різні політичні образи, дитина персоналізує політику.
Вторинний етап політичної соціалізації починається тоді, коли процес засвоєння людиною політичної інформації (у конкретних формах), а також оволодіння спеціалізованими ролями в сфері влади здійснюється особистістю незалежно від тиску групової свідомості чи впливу політичної ситуації. Вторинна політична соціалізація також може мати різні рівні. В ній найбільш важливим є здатність людини до самостійної оцінки різного роду цінностей, уявлень, переваг.
Таким чином, політична свідомість та політична культура є одними з найважливіших складових політичного життя, що визначають його зміст та напрямки розвитку. Кожне суспільство характеризується специфічними особливостями політичної свідомості та політичної культури. Аналіз політичної свідомості та політичної культури дає нам змогу зрозуміти, чому окремі соціальні групи і навіть цілі народи ведуть себе по-різному в однакових політичних умовах, по-різному оцінюють одні і ті самі явища політичного життя. У цих феноменах втілюється зв’язок поколінь, вплив традиції. Завдяки ним людина входить до суспільного та політичного життя, бере участь у суспільній взаємодії. Отже, політична свідомість і політична культура несуть велике функціональне навантаження.
Типи політичної соціалізації. Сучасні політологи виділяють декілька типів політичної соціалізації.
Гармонічний тип політичної соціалізації. Він визначає відносини між людиною та інститутами влади, при яких існують раціональні настанови до правопорядку, держави, до своїх громадянських обов’язків. Цей тип характерний для сталих демократій (англо-американський тип політичної системи). У межах цього типу налагоджений діалог між індивідом та владою. Як індивід, так і влада прихильні до однакових ідеалів та цінностей, що сприяє цивілізованому механізму політичної соціалізації.
Гегемоністський тип політичної соціалізації характеризується негативним ставленням людини до будь-яких соціальних і політичних систем, окрім «своєї». Такий тип присутній у закритих політичних системах. Він був пануючим у радянському минулому. Входження людей до політики відбувається на основі цінностей класу, релігії або ідеології.
Конфліктний тип політичної соціалізації поширений у країнах, які відносяться до частково індустріального або доіндустріального типу політичної системи. Політична соціалізація у більшості країн Азії, Африки проходить на фоні жорстокої боротьби між носіями різних субкультур. Досягнення порозуміння в умовах такого типу утруднено, він налаштований на застосування сили.
Плюралістичний тип політичної соціалізації передбачає визнання людиною рівних прав у порівнянні з іншими громадянами. Він характерний для країн Західної Європи. Наявність різних субкультур не призводить до непримиренних конфліктів, оскільки люди прихильні до ключових демократичних цінностей. Вони поважають свободу інших та прихильні до толерантної поведінки у політиці. Порозуміння стосується таких ліберальних принципів, як приватна власність, індивідуалізм, права людини, свобода. Людина в умовах цього типу має автономію, спроможна до самоорганізації, тому має змогу засвоювати інші ціннісні вподобання, навіть змінювати свої політичні орієнтири.
Інститути соціалізації. Існують універсальні соціальні та політичні інститути, завдяки яким здійснюється політична соціалізація. Серед них: сім’я, система освіти, засоби масової інформації, державні, партійні організації, групи інтересів та окремі політичні події. В залежності від країни значення та спрямованість цих інститутів може відрізняться. В Україні багатопартійна система та структури громадянського суспільства ще формуються. Вплив політичних партій та участь у їх роботі населення незначні. Отже, все це робить ці канали політичної соціалізації малоефективними. Крім того, різні інститути політичної соціалізації не мають злагоди відносно цілей виховання молодого покоління, а також відносно політичних вподобань. Такі інститути, як сім’я, школа відчувають на собі кризові явища соціально-економічного характеру. В умовах боротьби за виживання зрозуміло, що роль цих інститутів знижується. Важливим аспектом негативного впливу на державу, як на інститут політичної соціалізації, є корумпованість влади, пов’язані з цим скандали, відчуження людей від політики та почуття зневіри у позитивному потенціалі влади. Отже, в Україні в плані політичної соціалізації особливо виділяються засоби масової інформації та конкретні політичні події. Наприклад, події президентської кампанії 2004 року стали поштовхом до прискорення процесів формування громадянського суспільства та активної політичної позиції більшості населення країни.

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ТА КАТЕГОРІЇ ТЕМИ
Політична свідомість, громадська (суспільна) думка, масова свідомість, рівні політичної свідомості, політична ідеологія, політична психологія, політична культура, субкультура політична, конформізм, маргінальність, типи політичної культури, політична соціалізація, типи політичної соціалізації.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
Що таке політична свідомість?
Назвіть носіїв політичної свідомості.
Що таке масова свідомість і чим вона відрізняється від звичайної свідомості?
Які рівні і види політичної свідомості ви знаєте?
Що таке політична ідеологія?
Що таке тоталітарна свідомість?
Що таке політична культура?
Яку роль відіграє політична культура у житті суспільства, особистості?
Охарактеризуйте основні види і типи політичної культури.
Що означає поняття «політична субкультура»?
Що ви розумієте під поняттям «політична соціалізація»?
Охарактеризуйте стан та типи політичної соціалізації.

ЗАВДАННЯ ТА ПРОБЛЕМНІ ЗАПИТАННЯ
Чи можна за допомогою поняття «політична культура» обґрунтувати різницю в політичному устрої, організації влади у конкретних державах світу? Аргументуйте свою відповідь конкретними прикладами.
Чим, на ваш погляд, відрізняється українська політична культура від сучасної американської чи російської політичної культури?
Назвіть найбільш характерні риси політичної культури у сучасних політичних лідерів України.
Який тип політичної культури висловлений у формулі китайського філософа Конфуція: «Володар повинен бути володарем, підданий – підданим, батько – батьком, син – сином»? Які цінності знаходяться в основі такого типу політичної культури?
Охарактеризуйте політичну культуру сучасного українського суспільства. Назвіть цінності і орієнтації, до яких, на ваш погляд, повинні прилучатися українські громадяни і які можуть забезпечити стабільність, єдність українського суспільства?
Сформулюйте і назвіть основні риси традиційної української політичної культури.
У політології протиставляють західні та східні політичні культури. Порівняйте їх позиції і орієнтації між собою. Які цінності української політичної культури близькі до західних, а які – до східних? Заповніть таблицю.
Цінності і орієнтації західної політичної культури
Цінності і орієнтації української політичної культури
Цінності і орієнтації політичної культури Сходу

Орієнтація в політиці на раціональні цілі, інтереси

Орієнтація в політиці на етнічні цінності, традиції

Верховенство прав і свобод особистості, автономність індивіду.

Верховенство суспільних, групових інтересів над особистими

Орієнтація на конфлікт і улагодження різних інтересів. Визнання прав опозиції. Толерантність.

Орієнтація на безконфліктність суспільства. Негативне ставлення до опозиції і інакомислення

Орієнтація на горизонтальні зв’язки. Цінності громадянського суспільства

Орієнтація на патронажно-клієнтальні зв’язки. Цінності сім’ї, роду, корпорації.

Орієнтація на домінування інновацій

Орієнтація на домінування традицій

Орієнтація на забезпечення правопорядку з боку держави, гарантії прав і свобод людини

Орієнтація на патронаж з боку держави.


РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Гаджиев К.С. Американская нация: национальное самосознание и культура. – М., 1990. – 418 с.
Гальчинський А.С. Помаранчева революція і нова влада. – К.: Либідь, 2005. – 368 с.
Веденеев В.А. Политическая культура постсоветских обществ: традиции, либеральные ценности и перспективы. – Кривой Рог: Минерал, 2002, - 194 с.
Дженусов А.И. Политическая культура: концептуальные аспекты // Социально-политический журнал. – 1994. – №11, 12. – С. 75–83.
Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї. – К., 1991. – 48 с.
Донцов Д. Націоналізм // Українська суспільно-політична думка в ХХ столітті. – Т.2. – Торонто, 1983. – С. 116–142.
Зернецька О. Культурна ідентичність і глобальна культура в добу глобалізації // Політика і час. – 2003. – №11. – С. 83–89.
Мовчан М. Головні «мотори» європейської інтеграції. Проблеми розвитку національної ідентичності та ідеології Франції і Німеччини у контексті європейської інтеграції // Політика і час. – 2003. – №11. – С. 68–77.
Политология. Хрестоматия/ Сост. Б.А. Исаев, А.С. Тургаев, А.Е. Хренов. – СПб: Питер, 2006. – С. 274–306.
Политология: Учеб. пособие для вузов / Сост. и ред. Н. Сазонова. – Харьков, «Фолио», 2001. – С. 511–540.
Поліщук І.О. Еволюція культури політичних виборів в Україні: Монографія. – Харків, ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2008. – 352 с.
Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию. Учебник,: М., 2002. – С. 306–330.
Цимбалістий Б. Тавро бездержавності. Політична культура українців. – К., 1994. – 286 с.
9.   ОСНОВНІ СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ІДЕЇ ТА ТЕЧІЇ В СУЧАСНОМУ СВІТІ
9.1   Традиційні соціально-політичні ідеї та течії
До традиційних соціально-політичних ідей та течій відносяться лібералізм, консерватизм, соціалізм, соціал-демократія, релігійні концепції та доктрини.
Лібералізм. Термін «[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]» походить від лат. lіberalіs – вільний. Цим терміном позначається ідейно-політична течія та соціально-політична теорія, в якій обґрунтовується пріоритет природних і невід’ємних прав індивідів, а державне втручання у приватне життя обмежується. Він почав використовуватися у першій половині ХІХ ст., але витоки лібералізму походять ще з епохи революцій XVІІ – XVІІІ ст.
Як самостійна ідеологічна течія, лібералізм сформувався на базі політичної філософії Джона Локка, Ієремії Бентама, Шарля-Луї Монтеск’є, Адама Сміта та ін. Він виник у період боротьби проти феодалізму, абсолютизму та духовного панування [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Його ідеї були висловленням світогляду середнього класу, що був представлений вільними підприємцями. З того часу лібералізм є провідною соціально-політичною течією у світі.
Батьківщиною ліберальних ідей і першим місцем їх практичного втілення була Англія. Тут зуміли обмежити владу монарха вже за часів середньовіччя, коли в континентальній Європі ще панував абсолютизм. «Велика хартія вільностей», що була прийнята у 1215 p., обмежувала права монарха та проголошувала права громадянина на особисту свободу та безпеку.
Лібералізм виходить з положення, що світ підпорядковується законам, які нам не підвладні. Тому природним принципом поведінки людини мають бути здоровий глузд та адаптація до обставин і вимог суспільства. Найважливіший принцип ліберальної ідеології – це свобода людини як умова реалізації нею своїх невід’ємних прав.
Економічна доктрина класичного лібералізму ґрунтується на декількох положеннях: право людини на власність; вільний ринок; вільна конкуренція; незалежність економічної діяльності від держави.
Політичний лібералізм розглядає свободу людини як абсолютну цінність, обмежену тільки законом. Згідно з ліберальним ідеалом, мета створення держави – збереження і захист природних прав людини, держава має виконувати тільки єдину функцію – охорону власності. Відносини між окремою людиною і державою повинні мати договірний характер, а верховенство закону є інструментом соціального контролю. У суспільстві віддається пріоритет громадянським свободам над політичними, юридичними та моральними нормами. Вплив держави конституційно обмежений, вона не повинна втручатись в економічне життя суспільства.
З самого початку лібералізм звертався до високоморальної особи, яка діє виважено, поєднує свої інтереси з інтересами соціального цілого і несе за нього відповідальність.
Таблиця 9.1
Основні компоненти лібералізму
Абсолютна цінність особистості та рівність всіх людей від народження.

Індивідуалізм.

Визнання свободи особистості та прав людини: на життя, свободу, власність.

Невтручання держави в економіку.

Ідея громадянського суспільства як суспільства, яке економічно базується на приватній власності, ринку, незалежне від держави і політичних інститутів

Ідея «природної нерівності людей». Нерівність – природній біологічний, соціальний, історичний факт, який обумовлений нерівністю талантів, здібностей, працелюбства.


З часу свого виникнення лібералізм відстоював критичне ставлення до держави, принципи високої політичної відповідальності громадян, релігійну віротерпимість та ідею конституціоналізму. Головними проблемами ліберальної ідеології були і є: визначення ступеня та характеру державного втручання у приватне життя індивіда, поєднання демократії та свободи, вірності Батьківщині та універсальних прав людини. Спроби вирішити ці проблеми призвели до виникнення у лібералізмі численних внутрішніх течій. Поряд з традиційним лібералізмом з’явилась його нова форма – неолібералізм.
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] – це насамперед нове розуміння соціальної та економічної ролі держави. Неоліберали намагаються поєднати основні ліберальні цінності з тотальною опорою на державу або з соціально орієнтованими ідеями, що стверджують більшу відповідальність суспільства за добробут усіх людей, а не окремого індивіда. На думку неолібералів, сучасна держава повинна не тільки охороняти власність, але й захищати та підтримувати дрібних і середніх підприємців через прийняття антимонопольного законодавства.
Неоліберали найважливішою характеристикою політичної системи вважають справедливість, а уряду – орієнтацію на моральні принципи та цінності. Політична програма неолібералів ґрунтується на ідеях згоди між правлячими та підлеглими, необхідності участі мас у політичному процесі, демократизації прийняття рішень. Вони вже не визначають демократичність політичного життя за критерієм, відповідно якому політичні рішення повинні спиратися на думку більшості, а віддають перевагу плюралістичним формам здійснення державної влади.
З одного боку, в неолібералізмі зберігається орієнтація на публічні види людської діяльності та ставлення до моралі як до приватної справи людини, що не сприяє зміцненню зв’язків та покращенню відносин у суспільстві й обмежує електоральну базу неолібералізму. З іншого боку, саме головні цінності лібералізму зумовили зміни у багатьох країнах світу та дали життя теоріям політичної участі та демократичного елітизму. Це дало можливість деяким вченим вважати, що світова спільнота наближається до універсалізації держав, які втілюють принципи свободи та рівності громадян і тому здатні вирішити всі проблеми людського суспільства.
В основу політичної програми неолібералізму покладені ідеї: згоди між тими, хто управляє, й тими, ким управляють; необхідності участі мас у політичному процесі, демократизації процедури прийняття управлінських рішень; плюралізм форм організації та здійснення державної влади. Теоретичні розробки відомих неолібералів Р. Даля, Ч. Ліндблюма, Ф. Хайєка, Д. Ешера, Г. Олсона сформували принципово нові уявлення щодо ролі та функції держави в сучасному світі. Місце ліберальної теорії «держави нічного сторожа» займає ідея «держави добробуту», суть якої полягає в суттєвій зміні функцій і завдань держави. Перш за все – втручання держави в економіку, що має на меті створення і підтримку сприятливих умов для конкуренції.
Ідея «відповідальності держави» за добробут усіх громадян, що лежить в основі цієї концепції, принципово протистоїть ідеї ринкового регулювання відносин розподілу. Саме ці егалітарні риси теорії і практики неолібералів були піддані критиці в 70 – 80-х рр. ХХ ст. представниками «неоконсервативної хвилі», які вбачали в державі-покровителі небезпеку для ефективного функціонування капіталів, а також для існуючої системи цінностей.

Таблиця 9.2
Основні компоненти неолібералізму
Метою суспільства проголошується прогрес людства на основі конституції, законів і порядку.

Визнання необхідності втручання держави в економічну сферу.

Розширення діяльності держави у соціальній сфері.

Принцип розподілу влади через систему стримувань і противаг у відношеннях між її інститутами.

Підтримка плюралізму думок, яка реалізується через багатопартійність.

Рівність розглядається не як імператив, а тільки як можливість. Пріоритет віддається компетентності.


[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] (від лат. conservare – зберігати) – це соціально-політична течія, орієнтована на збереження та зміцнення форм економічного, соціального та політичного життя, що склалися, традиційних духовних цінностей і заперечення революційних змін.
Ця течія виникла після Великої Французької революції як підсумок критичної оцінки її досвіду та результатів. Засновниками консерватизму вважаються [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], Жозеф де Местр та Луї Бональд, а книга Е. Берка «Роздуми про революцію у Франції» – це «Біблія» консерватизму.
Консерватори вважають, що людський розум обмежений у своїх можливостях, а суспільними справами править божественна сила. Соціальний процес вони розглядають як результат спроб і помилок, досвід, накопичений у соціальних інститутах та цінностях, які людина не конструювала і не повинна змінювати.
Для консерваторів держава – це постійно існуюча органічна цілісність, окремі частини якої з’являються, змінюються та зникають, але сама вона є незмінною. На їх думку, збереження минулого може зняти напругу з сучасності і тому має розглядатися як моральний борг відносно прийдешніх поколінь, а індивідуальна свобода руйнує цілісність людської спільноти.
До характерних рис консервативної ідеології належать: ставлення до конституції як до прояву найвищих принципів, що не можуть змінюватись людиною; впевненість у необхідності верховенства закону та обов’язковості моральних засад у діяльності незалежного суду; розуміння громадянської законослухняності як форми індивідуальної свободи.
Можна виділити кілька різних інтерпретацій консерватизму.
Історична інтерпретація розглядає консерватизм як аристократично-клерикальну реакцію на Велику французьку революцію, як намагання зберегти феодальні порядки, як неприйняття ліберальних прагнень.
Антропологічна інтерпретація розглядає консерватизм як вічну загальнолюдську позицію з такими ідеями й цінностями, як традиції, стабільність, авторитет, порядок, свобода разом з відповідальністю тощо. Людина розглядається як істота, що керується у своїх діях інстинктом, почуттям, розумом. Суспільство вище за окремого індивіда, а права людини витікають з її обов’язків.
В ситуаційній інтерпретації консерватизм розуміється як спосіб мислення і дій класів, прошарків і соціальних верств, які намагаються зберегти існуючі порядки. Це позиція, котра постійно повторюється у різні часи соціальними групами, партіями, рухами.
Як і лібералізм, консерватизм поступово змінювався, бо змінювалось суспільство. По-перше, захищаючи цінності індустріального суспільства, консерватори почали чинити опір державному втручанню в економіку, оскільки воно гальмує розвиток вільного ринку та конкуренції. По-друге, криза в індустріальних державах на початку XX ст. сприяла появі різних реакційних консервативних течій. Наприклад, антисемітизму, расизму, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], що не приймають демократію та пропагують національну дискримінацію.
Після другої світової війни виникли нові форми консерватизму: національний, технократичний, християнсько-католицький, реформаторський та ін. Вони значно пом’якшили своє ставлення до державного регулювання економіки та участі населення в управлінні, але при цьому дуже рішуче ставили питання про зміцнення законності, державної дисципліни та порядку.

Таблиця 9.3
Основні компоненти консерватизму
Традиція і вшанування історичного минулого.

Ієрархія. Держава і правляча еліта повинні не тільки управляти суспільством, а й були мудрістю нації.

Соціальні зміни повинні відбуватися поступово й не відходити від існуючого порядку.

Критичне ставлення до потенційних можливостей людини і суспільства: тільки релігійна віра може зробити людину кращою, політичні закони ж тільки змушують її не робити погано.

Приватна власність – це те, що робить людину незалежною від уряду, примушує поважати закон і власність інших людей.

Державний патерналізм.


Поступова еволюція консервативних ідей призвела до появи неоконсерватизму – ідеологічної течії, що сформувалася після економічної кризи 1973 – 1974 рр.
Неоконсерватизм досить вдало пристосував традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства. В умовах кризи суспільного життя в капіталістичних країнах неоконсерватизм запропонував суспільству духовні цінності родини та релігії, соціальної стабільності, що ґрунтується на взаємодопомозі держави та громадянина, недовірі до надмірної демократизації, міцному державному порядку та стабільності.
Орієнтири сучасного неоконсерватизму спрямовані на збереження у суспільстві універсальних моральних законів, без яких неможливий економічний і технічний розвиток суспільства. На відміну від ліберальної держави, що орієнтована на індивіда, який самостійно шукає сенс буття, держава неоконсерваторів ґрунтується на моральних принципах і збереженні цілісності суспільства, забезпеченні необхідних індивіду життєвих умов на засадах законності та порядку. Неоконсервативної ідеології дотримуються нині великі політичні партії в західних країнах (республіканська в США, ліберально-консервативна в Японії, консервативна у Великобританії та Данії).
Неоконсерватори усвідомлюють необхідність технологічних, соціально-економічних і політичних змін у суспільстві постіндустріальної доби. У багатьох країнах правління неоконсервативних партій виявилося досить ефективним. Їм вдалося приборкати інфляцію, зменшити безробіття, стимулювати ділову активність та ліквідувати збиткові галузі промисловості. Неоконсерватизм пропонує людям ясну форму взаємовідносин між соціально відповідальним індивідом і політично стабільною державою та поєднання раціонального ставлення до дійсності з моральними принципами.

Таблиця 9.4
Основні компоненти неоконсерватизму
У світовому плані:
У політичній сфері:

Пріоритет принципу свободи над принципом рівності. Рівність можлива тільки як рівність можливостей, а не як рівність умов і результатів.
Функціонування політичних інститутів представницької демократії.

Визнання людиною обов’язків перед самим собою, суспільством, державою.
Демократія повинна бути вертикальною, елітарною. Політична діяльність – професія, хоча і доступна кожному, але лише за умов наявності здібностей, визнання і спеціальної освіти.


Соціалізм. Ідея соціальної справедливості відома людству з давніх часів, але форми соціалістичного вчення вона набула лише у ХІХ ст. Перші спроби окреслити ідеал соціалізму зробили мислителі Нового часу Т. Мор і Т. Кампанела, а наприкінці ХVIII – на початку ХІХ ст. – утопічні соціалісти Сен-Симон, Р. Оуен, Ш. Фур’є. В середині ХІХ ст. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та Ф. Енгельс спробували дати теоретичне обґрунтування соціалізму, пов’язавши його побудову з процесом історичного становлення комуністичного суспільства.
Суспільно-політичний ідеал соціалізму ґрунтується на суспільній власності в різноманітних формах, відсутності експлуатації, соціально забезпеченій свободі особистості, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці. Соціалізм заперечує значення економічної свободи індивідів, конкуренції та неоднакової винагороди за працю в залежності від потрібної кваліфікації. Головний пріоритет у соціалістичній моделі належить не індивіду, а державі, не еволюційним соціальним процесам, а «соціалістичним перетворенням», що проводяться «зверху» і виправдовуються суспільними інтересами.
У політології існує марксистське розуміння соціалізму, яке ґрунтується на формаційному підході до розвитку всесвітньої історії, теорії додаткової вартості та теорії класів.

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Карл Маркс

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Фрідріх Енгельс

К. Маркс і Ф. Енгельс у своїх дослідженнях капіталістичного суспільства дійшли висновку, що в його надрах постійно розвивається глобальний соціальний конфлікт – класовий антагонізм буржуазії та пролетаріату. Причина цього конфлікту – у нерівному ставленні різних класів до засобів виробництва, що генерує загальний стан напруженості та протистояння. З цього Маркс робить висновок: необхідне кардинальне перетворення капіталістичного суспільства – усуспільнення власності на засоби виробництва. А усуспільнення власності передбачає руйнування системи ліберальної держави та заміну її самоврядуванням. Така заміна, на думку Маркса, необхідна, адже ліберальна держава конституційно оформлює приватновласницькі відносини, а представницька парламентська демократія є ширмою для панування буржуазії над пролетаріатом.
На думку класиків марксизму, у новому суспільстві, з одного боку, відбувається суттєве розширення сфери управління. З другого – суспільство одразу не в змозі здійснити владу народу і залучити до управління державою всіх трудящих. Тому народне самоуправління тимчасово має здійснюватись «найбільш свідомими» представниками народу – партією-авангардом. Суспільні функції у новому суспільстві втрачають свій політичний характер і перетворюються на прості адміністративні функції, але право на їх здійснення дається не всім, а тільки тим, хто вважається «достойним».
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Володимир Ульянов (Ленін)
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] спробував поєднати ці ідеї з робітничим рухом в Росії та розробив теорію соціалістичної революції. Він розглядав соціалізм як безпосередню політичну мету діяльності партії «нового типу». Намагаючись обґрунтувати, чому революції відбуваються в найменш, а не найбільш розвинутих країнах, Ленін і його прихильники стали провідниками фундаменталістської течії у «науковому соціалізмі».
Реалізація соціалістичної ідеї на практиці здійснювалась через соціальне насильство, повну заборону приватної власності, ринкових відносин і політичної опозиції, в результаті чого соціалістичний суспільний лад протиставив себе свободі та демократії, що призвело не тільки до глибокої кризи та ліквідації самого ладу, але й до кризи уявлень про соціалізм.
Соціал-демократія. На відміну від марксистського розуміння [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] концепція соціалізму, визначає його як суспільний лад, що досягається не революційною ліквідацією капіталізму, а його реформуванням зі збереженням приватної власності, забезпеченням росту (у відсотках, по відношенню до частки інших шарів населення) середнього класу, досягненням вищого рівня соціальної рівності та справедливості.

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]Едуард Бернштейн

Засновником такого підходу вважається німецький соціал-демократ Е. Бернштейн (1850 – 1932 рр.), якого іноді називають батьком сучасної соціал-демократії. Бернштейн вважав, що сучасний пролетаріат не досяг того рівня політичної та моральної зрілості, який дозволив би йому управляти суспільними процесами та взяти на себе всю повноту державної влади. Він критикував марксистське розуміння пролетаріату як однорідної цілісності.
На думку Бернштейна, перехід до соціалізму може відбутися не внаслідок революції, а через соціалізацію капіталізму. Тому найближчими цілями робітничого руху є боротьба пролетаріату за економічні й політичні права. Ідея соціалізму, в тлумаченні Бернштейна, полягає в тому, що соціалізм не означає конкретного суспільного ладу. Це ідея, орієнтуючись на яку, трудящі маси консолідуються і борються за свої права, тобто це морально-етичний ідеал. Виходячи з цього, стає зрозумілою формула Бернштейна «Кінцева мета – ніщо, рух – усе».
Як політична течія, соціал-демократія утворилася в міжнародному робітничому русі в останній третині XІX ст. Після розколу ІІ Інтернаціоналу під час першої світової війни розпочалася ворожнеча між комуністами марксистсько-ленінської течії (прихильниками революційних методів досягнення соціалізму) і соціал-демократами (прихильниками реформістських форм переходу до соціалізму), яка продовжувалася до кінця 80-х рр. XX ст.
У 70 – 80-х рр. сформувалися нові центри соціал-демократії в Латинській Америці та Африці. На межі 80 – 90-х рр. XX ст. соціал-демократичні партії були поновлені в країнах Східної Європи та державах, які входили до складу колишнього СРСР. У сучасному світі налічується понад 80 партій соціал-демократичної орієнтації з кількістю членів близько 20 млн. чоловік. Переважна більшість їх об’єднана в Соціалістичний Інтернаціонал, заснований у 1951 р.
Ідеологічною основою соціал-демократії є доктрина демократичного соціалізму. Базові цінності соціал-демократії – свобода, справедливість, рівність і солідарність. Вирішальна умова утвердження соціалізму – здійснення справжньої демократії.
«Декларація принципів», яка була прийнята 1989 р. на конгресі Соцінтерну, проголосила вірність основним цінностям демократичного соціалізму. Сучасна соціал-демократія віддає перевагу еволюційному розвитку політичного процесу, розглядаючи його як безкінечне наближення до мети – забезпечення соціальних прав трудящих, ліквідації всіх форм гноблення, дискримінації, вільного розвитку кожної особи. В центрі уваги соціал-демократії – ідея створення «соціальної держави» як інструмента формування «солідарного суспільства», в якому мають поєднатися два великих досягнення XX ст.: індивідуальність творчості та колективна солідарність. Визнається примат громадянського суспільства над державою.
Партії-члени Соцінтерну вважають, що демократичного соціалізму можна досягти лише в окремих країнах, але демократія стає найважливішим засобом народного контролю тих сил, що змінюють нашу планету, не турбуючись про її збереження. Саме тому Соцінтерн приділяє велику увагу охороні навколишнього середовища, об’єднанню прогресивних сил людства проти загрози ядерної війни, боротьбі проти розповсюдження хімічної та біологічної зброї.
На думку соціал-демократичних партій, демократія повинна охопити всі сфери життя суспільства: політику, економіку, соціальні відносини, культуру.
У 70 – 90-ті роки ХХ ст. почалося зближення соціал-демократії з лібералізмом, що позначилося на організаційних принципах соціал-демократичних партій (внутрішньопартійна демократія, свобода дискусій, терпимість до інакодумців). Політичний стиль соціал-демократів відзначається практицизмом, здатністю коригувати свої позиції з важливих проблем щоразу, коли вони перестають відповідати реальностям. Практичними завоюваннями соціал-демократії вважаються створення інституту соціального партнерства, ефективної системи соціального захисту, забезпечення гідного життєвого рівня для трудових верств населення в країнах Заходу.
Класичні орієнтири соціал-демократії з часом доповнювалися новими концепціями: концепцією якості життя, самоврядного соціалізму, економічної демократії.
Концепція якості життя намагається встановити тісний зв’язок між традиційними матеріальними інтересами та новими потребами трудящих. На думку соціал-демократів, якість життя трудящих – найвища цінність у соціальній державі, діяльність якої спрямована передусім на соціальну сферу.
Концепція самоврядного соціалізму передбачає залучення всіх громадян суспільства до процесу опрацювання і винесення рішень. Такий соціалізм активізує маси громадян, громадянські організації та організації місцевого самоврядування. Держава не ліквідується, але практично всі її функції передаються органам самоврядування. Самоврядний соціалізм передбачає політичну демократію: багатопартійність, свободу опозиції, можливість перебування при владі декількох партій тощо.
Після другої світової війни соціал-демократичні партії Німеччини та Скандинавських країн розробляють концепцію економічної демократії.
Сутність економічної демократії полягає в тому, що вона розвивається через участь трудящих в управлінні підприємствами та економікою взагалі. Для цього створюються органи соціального партнерства або економічного самоврядування.
У своїх гаслах сучасні соціал-демократи близькі до лібералів, оскільки основним девізом вони вважають не перерозподіл доходів, а збільшення виробництва та захист соціальних прав.
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]Адольф Гітлер
Фашизм і неофашизм. У ХХ ст. в деяких європейських країнах набула поширення ідейно-політична доктрина фашизму. Фашизм (від лат. fascio – пучок, в’язка, об’єднання) перетворився в ідейно-політичну течію та політичний рух на початку 20-х рр. XX ст. у Німеччині та Італії і став різновидом тоталітаризму.
Фашистська політична доктрина складається з фрагментів, які були взяті з різноманітних політичних і філософських течій. У політичній доктрині фашизму індивід – це ніщо. Він має розчинитись у вищій силі нації та відчувати гордість від участі в ній. Згідно з фашистською ідеологією, головна мета виховання – вміти стерти з людської поведінки контури особистісного «Я». Проповідь самопожертви, з одного боку, спрямована на тих, чиє економічне становище позбавляє будь-якої можливості особистого щастя. З іншого боку – вона сприяє створенню ідеї про «надлюдину». Тільки «надлюдина» може подолати негаразди життя, здатна покінчити з розпустою та брехнею і при цьому вона має право нехтувати мораллю, руйнувати традиції та вирішувати долю людей. Фашистська ідеологія заперечує цінності демократії та лібералізму, оскільки вони, на думку ідеологів фашизму, розбурхують «старі інстинкти» людини. Через політичну конкуренцію, боротьбу за владу демократія гальмує єдність нації.
Для політичної доктрини фашизму ідеал суспільного ладу – тоталітаризм. Тільки тоталітарна держава може здійснити всеохоплюючий контроль за особою та суспільством в ім’я єдності та процвітання великої раси. Природа цієї держави дозволяє вести війну, а війна робить націю сильною і загартованою. Гітлер вважав, що кожне покоління повинно мати свою війну. А той народ, що не може завоювати собі життєвий простір, має загинути, оскільки не заслуговує права на життя.
Політику фашизм визначає дуже своєрідно. Гітлер вважав, що політика – це мистецтво здійснення боротьби народу за життя, за його земне існування. Зовнішня політика – це мистецтво забезпечення народу необхідного життєвого простору в необхідних розмірах, якості та формах відповідно до його расової цінності й чисельності. Внутрішня політика розглядається фашистами як функція зовнішньої політики, яка має надати могутності у боротьбі за існування.
В основу фашистського світогляду покладено ідеї расизму. Німецькі нацисти вважали, що на світі є лише одна раса, яка має права на існування. Це арійська, нордична, тобто німецька раса. До її складу входять німці та деякі народи німецького коріння. Кров, що тече в їхніх жилах, є носієм героїчного духу, творчого генія, почуття відповідальності та гідності. Ця кров надає особливу інстинктивну мудрість, яка не залежить від інтелекту. Ці якості тим вищі, чим чистіша кров. Тільки німці є власне людьми, але простими людьми, «надлюдина» лише одна – фюрер. Решта людства – це складова тваринного світу і поводитися з ними треба, як з тваринами. Їх можна і навіть слід знищувати, якщо цього потребують інтереси арійської раси. Фашисти будь-якої національності завжди формували свою ідеологію на засадах національної виключності та месіанської ролі свого народу. Расизм став підвалиною і неофашистської ідеології.
Неофашизм – це модифікований повоєнний фашизм. Сучасні неофашисти піддали гітлерівський расизм певному удосконаленню. Гітлерівську тезу про перевагу німців над усіма народами було відсунуто на другий план. Тепер неофашисти протиставляють «кольоровим народам» білу людину взагалі. Вони наголошують на зв’язку расистського вчення з мальтузіанством і часто посилаються на тезу неомальтузіанців про «демографічний вибух» у країнах Азії, Африки та Латинської Америки, який оголошується джерелом «смертельної загрози» для всіх цивілізованих націй. Ідеологи неофашизму, з одного боку, постійно звертаються до витоків фашистської доктрини, намагаються відродити «справжній», «первинний», «чистий» фашизм. З іншого боку – зовні відмежуватися від злочинів фашизму.
У наш час серед неофашистів поширилась теорія «нового гуманізованого» фашизму французького письменника М. Бардіна. Він вважає, що фашизм – це лише психологічна схильність людей до рішучих дій, незалежно від соціальних інтересів. Особливе місце в ідеології фашизму посідає проблема культури. Це пов’язано з тим, що в епоху НТР зростає суперечність між культурою та цивілізацією. Ідеологи фашизму вважають, що в наш час зростає інтенсивність праці, яка призводить до перенапруження психофізичних можливостей людей. Реакцією на надмірні навантаження, високі темпи життя, ускладнені вимоги до виробництва є прагнення до простоти та ясності. А простоту і ясність можна знайти тільки в ідеології фашизму.
Як політична течія, неофашизм виник у 60-х pp. XX ст. З 70-х pp. організації неофашистів усього світу проводять загальні збори. У 80 – 90-х pp. ХХ ст. неофашисти спробували координувати свої дії в міжнародному масштабі. Неофашистські організації діють практично в усіх країнах Європи, Америки, більшості країн Азії, в Австралії та країнах Африки. Але вважається, що людство вже виробило потужні політичні та правові методи для боротьби з насильством, які дозволяють сказати, що неофашизм приречений на поразку. Водночас сучасне суспільство має дуже уважно ставитись до появи на політичному ринку ідей, які прагнуть закріпити перевагу будь-якої нації над іншою і не зупиняються ні перед чим заради досягнення своїх цілей.

9.2   Сучасні соціально-політичні ідеї та концепції
До цієї групи відносяться концепція постіндустріального суспільства, теорія соціальної держави та альтернативні соціально-політичні течії.
Вважається, що термін «індустріальне суспільство» ввів у науковий обіг ще Анрі де Сен-Симон, але засновником концепції індустріального суспільства по праву є французький філософ та соціолог Огюст Конт. Свого найвищого розвитку та визнання ця теорія досягла у 50 – 60 роки XX ст. після появи книги Уолта Ростоу «Стадії економічного росту» та лекцій Раймона Арона. Розвитком ідей цих авторів є концепція постіндустріального суспільства та її новітня модифікація – теорія інформаційного суспільства, що їх розробляють Д. Белл, З. Бжезинський, Дж. Гелбрейт, А. Тоффлер та ін.
В основі концепції [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та її продовження – теорії інформаційного суспільства – принцип технологічного детермінізму: вирішальне значення в розвитку суспільно-економічних структур належить змінам у технічних і технологічних сторонах виробництва. На думку авторів цієї теорії, будь-які зміни техніко-технологічного порядку тягнуть за собою зміну соціальних структур та відносин. Доіндустріальне, індустріальне, постіндустріальне (інформаційне) суспільства – це результати послідовних стадій технологічних змін у виробничих процесах.
У доіндустріальному суспільстві виробництво ґрунтується на доньютонівській науці, примітивних технологіях та на спрощених уявленнях про зовнішній світ. Таке виробництво – це натуральне господарство. Соціальна структура у такому суспільстві має станово-ієрархічний характер, панують священики та землевласники. Головним регулятором суспільних відносин є традиція.
Для індустріального суспільства характерним є високий рівень розвитку промислового виробництва, що орієнтований на масовий випуск товарів тривалого використання (телевізорів, автомобілів, пилососів тощо). Головним підґрунтям для переходу до індустріального суспільства вважається промислова революція, що призвела до нововведень у виробництві та управлінні, які, в свою чергу, обумовили до зміни характеру виробництва та перетворення всієї суспільної структури, починаючи з форм поведінки та соціального спілкування і закінчуючи раціоналізацією мислення взагалі. У такому суспільстві виробництво повністю стає товарним, воно зорієнтоване на отримання максимальних прибутків. Основа організації такого суспільства – капітал і праця, домінуюче місце у соціальній структурі займають бізнесмени, банкіри, торговці. Поглиблюються протиріччя між найманими робітниками та капіталістами.
При переході від традиційного суспільства до індустріального скасовуються привілеї, що пов’язані з походженням і діставались у спадок. Влада набуває централізованого характеру, розвиваються демократичні форми правління і традиція поступається місцем закону.
Автори концепції постіндустріального суспільства стверджують, що за час існування нашої цивілізації в залежності від рівня розвитку техніки у суспільстві послідовно панують: сільське господарство, промисловість, сфера послуг. Концепція постіндустріального суспільства виходить з того, що на кожній із стадій економічного розвитку пануюче положення у суспільстві займають певні соціальні групи. Це – священики та феодали у традиційному суспільстві, бізнесмени – в індустріальному, вчені та спеціалісти – у постіндустріальному. Кожній економічній стадії притаманні також свої головні соціальні інститути. У традиційному суспільстві – це церква та армія, в індустріальному – промислово-фінансові корпорації, у постіндустріальному – університети та науково-дослідні установи. При переході від індустріального суспільства до постіндустріального відбуваються істотні зміни в різних сферах життя. В економіці відбувається перехід від товаровиробницької до обслуговуючої економіки, переважає питома вага сфери послуг над сферою виробництва. В соціальній структурі класовий розподіл поступається місцем професійному, при якому зберігається природна нерівність людей. У політичній сфері має місце розподіл на правлячу технократичну еліту та на ті маси населення, якими правлять. Автори концепції постіндустріального суспільства не заперечують існування у такому суспільстві соціальних і політичних конфліктів, але вважають, що їх природа є зовсім іншою. Якщо в індустріальному суспільстві головний конфлікт пов’язаний із власністю, що зосереджена в руках капіталістів, то у постіндустріальному суспільстві він зумовлений змінами у змісті праці і виступає як конфлікт між знанням та некомпетентністю.
Істотним елементом теорії постіндустріального суспільства є ідеї, що відносяться до процесів розвитку світової спільноти. Головне місце серед них посідає ідея взаємозалежності народів, посилення інтеграційних тенденцій у світовому розвитку при наближенні до постіндустріальної стадії.
Різновидом теорії постіндустріального суспільства є концепція інформаційного суспільства. Інформаційна стадія розвитку суспільства характеризується тим, що значно підвищується інтелектуалізація праці. Культура, освіта та охорона здоров’я втрачають своє традиційне призначення «невиробничої сфери» і трансформуються в самостійну виробничу силу, що орієнтована на виробництво не тільки матеріальних благ, але й самої людини. Основними продуктами стають інформація і знання, а провідними технологіями – інформаційні технології.
Одним із базових у концепції інформаційного суспільства є положення про посилення нематеріальної мотивації трудової діяльності людей у сучасній виробничій корпорації.
Вважається, що у розвинутих країнах Заходу такий мотив до праці як висока заробітна платня поступово відходить на другий план, а на перший план виходять зміст праці, можливість самореалізації, перспективи професійного зростання, психологічний клімат у колективі та інші. Один з авторів цієї теорії Дж. Гелбрейт (книга «Нове індустріальне суспільство») вважає, що важливими мотивами в діяльності техноструктури є ототожнення та пристосування, тобто добровільна заміна своїх цілей цілями організації та зв’язок з організацією для того, щоб привести її цілі у відповідність зі своїми. Це призводить до розвитку різних форм соціальної взаємодії та злагоди – солідаризм та формування органічних людських спільнот – комунітаризм. Це означає, що інформаційне суспільство, заперечуючи індустріальне суспільство з його запереченням традиційного суспільства, повертається до неотрадиціоналістських форм життя.
Продовженням теорії постіндустріального та інформаційного суспільства є також концепція соціальної держави. Термін «соціальна держава» увійшов у політичну та правову літературу після того, як у 1949 році в Конституцію ФРН був включений вислів «соціальна правова держава». Німецькі вчені прийшли до висновку, що уряд країни має здійснювати політику, спрямовану на забезпечення гідного людини рівня життя, задоволення основних життєвих потреб усіх соціальних груп. Цей принцип поступово був розвинутий до концепції соціальної держави.
Соціальна держава покликана здійснювати політику, спрямовану на забезпечення блага для всіх своїх громадян, підтримку соціально слабких груп населення, встановлення у суспільстві соціальної справедливості. Разом із терміном «соціальна держава» використовується термін «держава загального благоденства». Ці терміни означають одне і теж – державу сучасного демократичного типу в умовах постіндустріального суспільства. Автором концепції такої держави вважається американський економіст Дж. Гелбрейт. Ідея соціальної держави є конструктивною відповіддю на критику недосконалості держави ліберального типу, що не може забезпечити соціальні права та гідний рівень життя усім громадянам. Ця ідея виходить із межі давніх уявлень про зміст прав індивіда, які класичний лібералізм обмежував, оскільки задовольнявся тільки формальним їх проголошенням та забезпеченням лише рівності усіх громадян перед законом.
Згідно з сучасними уявленнями, соціальна держава для досягнення своїх цілей має забезпечувати: конституційні гарантії громадянських, політичних, економічних і соціальних прав особистості; багатоукладність економіки; поєднання планових і ринкових механізмів регулювання суспільного виробництва; доступні всім системи освіти, охорони здоров’я та соціального забезпечення; створення умов для забезпечення зайнятості населення; державну підтримку незаможних категорій громадян; організацію боротьби із злочинністю та антисуспільними явищами; розробку та здійснення державних програм, спрямованих на вирішення істотних соціальних проблем.
Більшість сучасних дослідників вважають, що концепція соціальної держави відбиває закономірність суспільних змін на індустріальній та постіндустріальній стадіях розвитку виробництва: трансформацію як західного, так і східного суспільств у напрямку взаємного зближення та взаємопроникнення. У цій концепції синтезуються найкращі риси як класично-ліберальної, так і державно-соціалістичної моделей суспільного устрою. Можливо, тому практично у всіх країнах світу метою суспільного розвитку проголошується соціально-демократичне суспільство.
Альтернативні соціально-політичні ідеї та течії. Спроба вийти за межі традиційних ідеологічних систем та усвідомити нові суспільні проблеми з точки зору гуманізму виражена в формуванні сучасних альтернативних соціальних ідей. Носіями альтернативного світогляду є, насамперед, учасники нових соціальних рухів. Наприклад, таких як пацифізм, фемінізм та антиглобалізм.
Пацифізм (від лат. расіfіcus – миротворчий) – це не тільки світова громадська ліберально-демократична течія, яка сповідує пасивні методи збереження миру, вважає головним засобом запобігання війни засудження її аморального, антигуманного характеру, але й один з напрямів антивоєнного руху, представники якого виступають проти будь-яких воєн, незалежно від того, який вони мають характер і мету.
Перші пацифістські організації, що ґрунтуються на вірі в можливість відвернення будь-якої війни силою переконання, виникли у першій половині XІX ст., але найбільшого поширення набули наприкінці XІX ст., залучивши до своїх лав досить широкі кола громадськості.
На міжнародних конгресах пацифістів (у Брюсселі 1848 р., на Генеральній Асамблеї делегатів громадського миру в Турині 1898 р. тощо), висувалися вимоги заборонити війни, здійснити загальне роззброєння, вирішувати суперечки, які виникають між державами, у міжнародних третейських судах.
Нова хвиля пацифізму почалася після другої світової війни. В умовах зростання мілітаризму це було результатом усвідомлення того факту, що нова світова війна і застосування ядерної зброї загрожує самому існуванню людства. Найбільшого розмаху пацифістський рух досяг у Західній Європі у 80-ті роки XX ст.
Поширення наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. XX ст. «нового політичного мислення» та докорінні зміни у розкладі політичних сил на міжнародній арені після розпаду світової системи соціалізму і СРСР дещо дезактивізували пацифістський рух. З 90-х років ХХ ст. спостерігається зближення його з масовими демократичними рухами.
Внесок пацифізму в антивоєнну боротьбу миролюбних сил на Землі є досить значним. Завдяки урахуванню думки представників пацифістського руху, войовничі політики почасти утримуються приймати крайні, мілітаристські рішення.
Фемінізм (від лат. femina – жінка) – загальна назва руху жінок проти дискримінації за ознаками статі. Йдеться про одну з форм дискримінації – сексизм (англ. sex – пол), що має місце в культурі поряд з расизмом – дискримінацією за расовим (етнічним) принципом та ейджизмом (англ. age – вік) – дискримінацією за віком. Прихильники фемінізму вважають, що жінка займає у сучасному суспільстві залежне становище. Досить поширена професійна дискримінація.
Фемінізм не є систематичною ідеологією. У сучасній літературі можна зустріти не менше чотирьох інтерпретацій поняття «фемінізм». Перша з них вважає фемінізм цілісною теорією, що пов’язана з проблемою глобального пригнічення жінок та їх підкорення чоловікам. Друга вважає, що це соціополітична теорія та практика, яка спрямована на визволення всіх жінок від дискримінації та експлуатації. Третя – розглядає фемінізм як соціальний рух, що поєднує у собі стратегічну конфронтацію з гендерно-класовою системою. І, нарешті, четверта інтерпретація бачить фемінізм як ідеологію, що знаходиться в діалектичному протиріччі з усіма жінконенависницькими ідеологіями та діями.
Але, не зважаючи на різні підходи, в основі феміністських поглядів лежить загальне підґрунтя – розуміння культури західного суспільства як патріархальної за своєю суттю та мускулинсько орієнтованої (від maskuline – чоловік).
Фемінізм вважає, що у сучасному суспільстві чоловіки домінують і ця домінанта є апеляцією до раціональності (тобто нехтування емоційністю), культом сили та агресії, пануванням верховної влади та насильством над природою. Соціальні ролі індивідів у сучасному суспільстві – нерівні. Жінка, що є носієм та зберігачем загальнолюдських моральних цінностей та особливостей (етнографія розподіляє народи за особливостями приготування їжі та виховання дітей – традиційно жіночих турбот), у мускулинній культурі є вторинним. «Людина» у такій культурі розуміється як «чоловік». Дуже довго жінка була виключена з суспільного життя і вважалась носієм чеснот, протилежних чоловічім: ірраціональності, емоційності, чуттєвості. Традиційно сутність жінки визначалась через негативні характеристики. Вважалось, що жінка – неповноцінна та залежна істота, що стоїть нижче чоловіка і сенс життя жінки – служити чоловікові та бути йому корисною.
Засновницею фемінізму вважають англійського соціального філософа Мері Воллстоункрафт (1759 – 1797), яка у 1792 р. надрукувала в Лондоні книгу «Захист прав жінок». У цій книзі авторка вперше написала про необхідність включення в раціоналістичну культуру жіночого життєвого досвіду. Вона відмітила недосконалість системи жіночої освіти того часу і вважала, що чесноти людини мають оцінюватись незалежно від її статі. Дещо пізніше Г. Мілль і Д. Мілль надрукували ряд есе, в яких обґрунтовували жіночу емансипацію. Вони вважали, що жінкам доступна раціональна думка і вони заслуговують таких самих прав, що гарантовані чоловікам.
Цілі, сформульовані раннім ліберальним фемінізмом, актуальні і зараз. Серед них – припинення правової, економічної та соціальної залежності від чоловіків; забезпечення рівних свобод і можливостей в отриманні освіти; підтримка відкритого змагального функціонування ринку праці; прискорення процесу модернізації; введення законів та інституцій (які гарантують рівність вибору та можливостей), що приводили б до покращення статусу жінки.
У жіночому русі прийнято виділяти два етапи. Перший етап тривав з середини XIX ст. до 1960-х років. Жінки боролися за рівні права і, насамперед, за виборчі права. З 20-х років ХХ ст. такі права були надані жінкам у багатьох країнах: у Фінляндії, Норвегії, Бельгії, Данії, Германії, Польщі, Канаді, США та ін. Досягнуті успіхи на деякий час загальмували розвиток фемінізму і тільки наприкінці 60-х – на початку 70-х років ХХ ст. жіночий рух перейшов до нового етапу в своєму розвитку. Центром «жіночого відродження» стали США, де у цей час спостерігався активний демократичний рух проти різних типів дискримінації. Жіночий рух набув різних форм, в ньому виділились три головні напрямки: ліберальний, радикальний і соціалістичний.
Ліберальний фемінізм орієнтується на досягнення рівності чоловіків і жінок без радикальної зміни патріархальної системи. Радикальний фемінізм виборює новий суспільний порядок, в якому передбачається відособлене існування жінок і чоловіків, зниження впливу патріархальних структур суспільства. Соціалістичний фемінізм розглядає жіночу тему з точки зору класового та расового панування, разом з якими має бути зруйнована і статева дискримінація.
Об’єктивними засадами формування альтернативних соціальних ідей є необхідність вирішення комплексу взаємозумовлених проблем, які раніш не були предметом розгляду ідейно-політичних концепцій. До них відносяться:
нові економічні проблеми – продовження економічного зростання в нових умовах або відмова від нього, пошук нових джерел енергії, розробка «м’яких» технологій і визначення оптимального співвідношення між концентрацією та децентралізацією виробництва;
міжнародні – збереження миру та відмова від ядерної зброї, пошуки форм співіснування Заходу і Сходу та подолання нерівності між Північчю і Півднем;
соціальні – досягнення нової суспільної згоди, що пов’язана із змінами у соціальному складі населення, забезпечення рівноправ’я жінок, ліквідація безробіття;
моральні – розкріпачення особистості, самореалізація та соціальна відповідальність;
політичні – подальший розвиток і втілення демократичних принципів, політичного плюралізму та демократії участі;
культурні – формування контркультури.
Відомо, що більшість цих проблем існувала і раніше, але в 70-і роки XX ст. принципово змінились їх масштаби та гострота. Вони набули всесвітнього характеру і примусили теоретиків шукати відповіді на питання поза межами старих ідеологічних концепцій і постулатів.
Ідеологи альтернативних течій шукають відповіді на ці питання не на традиційних шляхах, а у зміні оцінки перспектив розвитку суспільства.
Головним у концепціях альтернативного розвитку є положення про вичерпаність і безперспективність індустріального шляху. Цей висновок ґрунтується на усвідомленні того, що індустріальний розвиток призводить до концентрації та централізації виробництва, зрощення великого виробництва та держави і утворення «мегамашини», що протиставляє себе індивідові. Теоретики альтернативних течій вважають, що сучасне суспільство не дає можливості особистості не тільки реалізувати себе, але й навіть усвідомити свої інтереси. На їх думку, в постіндустріальну епоху розвинені держави орієнтуються тільки на економічне зростання та збільшення споживання.
Велике значення для альтернативних течій має ідея децентралізації влади. Крім того, вони вважають, що запобігти екологічній катастрофі можливо тільки, загальмувавши технологічний розвиток та відмовившись від економічного зростання.
Таким чином, сутність запропонованої альтернативи – суспільство, метою якого є вільний розвиток особистості. А головне завдання сучасного етапу – подолання відчуження в економіці, політиці, культурі, приватному житті. Альтернативні політичні течії прагнуть урахувати не тільки всі досягнення цивілізації, але й небезпечні межі на шляху розвитку індустріалізму, мобілізувати не тільки розум, а й потенціал людських емоцій.
Антиглобалізм. У сучасних умовах відбувається загально-цивілізаційний процес, який справляє величезний вплив на всі сфери людського буття – глобалізація (від англ. global – світовий, всесвітній). Антиглобалізм – це соціально-політична течія, що виступає проти глобалізації сучасного світу.
Глобалізація, на думку антиглобалістів, це процес неоднозначний.
З одного боку, це об’єктивна інтернаціоналізація технологій і культур, з іншого – глобальний капітал, як особлива, історично конкретна форма цього процесу. Світовий антиглобалістський рух виступає не проти глобалізації як об’єктивного процесу посилення взаємозалежності та взаємозв’язку всіх країн, а проти конкретної сучасної моделі глобалізації. Не проти відкритого суспільства взагалі, а проти конкретного типу такого суспільства. Тому самі антиглобалісти називають себе альтерглобалістами, підкреслюючи альтернативність свого бачення розвитку майбутнього суспільства.
Альтерглобалісти згодні з тим, що в XXI ст. світ розвивається в умовах інтеграції технологій, економік та культур, і процес цей має об’єктивний характер. Але вони категорично не згодні з тим, що єдино можливою формою такого процесу є всевладність «глобальних гравців». Вони стверджують, що сьогодні йдеться про глобальну гегемонію корпоративного капіталу. Глобальна влада капіталу створює тотальний ринок як простір боротьби глобальних мереж. Вона не просто експлуатує найманих робітників, а цілком підкоряє їх особистість. Одночасно проходить монополізація ключових ресурсів розвитку та зростання глобального політичного та ідеологічного маніпулювання, інформаційний і культурний тиск. Але всі ці процеси створюють передумови для контрглобалізації та контргегемонії і викликають до життя всебічну альтернативу інтернаціональному відчуженню. Відчуження альтерглобалісти трактують як процес відриву людини як родової істоти від здійснення перетворень природи та суспільства у відповідності з законами їх розвитку. Вони вважають, що власні властивості та здібності людини перетворюються глобалізацією у світ зовнішніх, чужих і непідвласних йому сил. Альтерглобалістський рух пропонує солідарність, співробітництво та відповідальність як альтернативи відчуженню, організація руху здійснюється на засадах вільної асоціації та використовує механізми мережної, консенсусної та партисіпаторної демократії.
Учасники руху – це різні суспільні об’єднання: профспілки, жіночі, молодіжні, гуманітарні та неурядові організації, наукові та освітні об’єднання тощо. Антиглобалісти – це насамперед кілька радикальних організацій, які беруть участь у гучних політичних акціях, палітра політичних поглядів і обраних методів яких істотно відрізняється. Не існує у них і єдиних координуючих органів. Найбільш авторитетні серед них – досить великі організації, кожна з яких, як правило, спеціалізується у визначеній сфері (суспільно-політичні, екологічні, анархістські тощо). Наприклад, найбільш масова і популярна антиглобалістська організація «Аттак» у Франції, яка вимагає ліквідувати всі борги країни, що розвиваються, і пропонує обкласти великих фінансистів податками, що дало б змогу зрівняти рівень життя людей. Подібного плану організації є в Італії (радикальна анархістська організація «Ya Basta» («Досить!»), у США («Антикапіталістичний блок») та ін. У протестуючих є загальний набір гасел і вимог, висунутих під час проведення спільних акцій протесту. Передусім це протест проти грабіжницької, на їхню думку, політики транснаціональних корпорацій, що втручаються у внутрішні справи держав, котрі прагнуть підкорити їх собі. Посилення контролю корпорацій над урядами і їхнього впливу на прийняття рішень, які визначають майбутнє людства і всієї планети, є основним об’єктом нападів антиглобалістів, що, до речі, постійно відхрещуються від самого терміна «антиглобалізм», вважаючи його лайливим. Їм більше до вподоби назва «рух за глобальну демократизацію», вказуючи тим самим, на ворога не у вигляді абстрактної глобалізації, а у вигляді цілком конкретного зла – засилля транснаціональних корпорацій.
Таким чином, антиглобалізм не пропонує серйозної політичної програми, крім вимог багатополярного світоустрою. Рух антиглобалістів можна охарактеризувати не як конфронтуючий глобалізаційним процесам, а як один із проявів самої глобалізації. Його характерними рисами є над національність, відсутність єдиного керівного центру, демократичність використання новітніх комунікаційних технологій. Породжений сучасними інтеграційними процесами, рух ще цілком не оформився і не виробив конкретні цілі, але вже встиг проявити себе як досить сильний інститут сучасного громадянського суспільства, поява якого стала можливою тільки в епоху глобалізації.

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ТА КАТЕГОРІЇ ТЕМИ
Лібералізм, неолібералізм, консерватизм, неоконсерватизм, соціалізм, соціал-демократія, неофашизм, постіндустріальне суспільство, інформаційне суспільство, пацифізм, фемінізм, антиглобалізм, екстремізм.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
У чому суть ліберальних ідей?
Яка різниця між лібералізмом і неолібералізмом?
Охарактеризуйте консерватизм і неоконсерватизм.
Які ідеали у соціалістичній ідеології?
Яка специфіка соціал-демократичної ідеології?
У чому особливості фашистської ідеології?
Що таке неофашизм?
У чому суть соціально-політичної доктрини католицизму?
Що є головним у соціально-політичні доктрині православ’я?
У чому суть концепцій постіндустріального суспільства та теорії соціальної держави?
Що таке пацифізм, фемінізм, антиглобалізм?

ЗАВДАННЯ ТА ПРОБЛЕМНІ ЗАПИТАННЯ
Назвіть основні положення ліберальної ідеології. Як ви думаєте, у чому її переваги і недоліки?
Чи завжди погано бути консерватором? Які позитивні моменти консервативної ідеології?
Чому з’явилася комуністична ідеологія? Чиї інтереси вона представляє?
Чому з’явився фашизм? Опишіть те суспільство і ту державу, яку намагалися побудувати ідеологи фашизму.
Чим обумовлена практична ефективність соціал-демократичної ідеології? Які країни при соціал-демократичних урядах досягли прогресу у своєму розвитку?
Американський соціолог Д. Белл у книзі «Кінець ідеології» стверджує, що ера ідеології завершена. Проте інший американський соціолог і економіст У. Ростоу каже, що ідеї завжди правили світом, а рушійною силою розвитку суспільства завжди є світогляд. Порівняйте ці два ствердження. Наведіть приклади «за» та «проти».
Яка, на ваш погляд, роль ідеології та політичної пропаганди у формуванні суспільної думки, групових і індивідуальних інтересів та цінностей?
Обґрунтуйте свою думку, яка ідеологія потрібна Україні? Чи може отримати перемогу в Україні якась одна із класичних ідеологій?
Чи мають місце в українській політичні культурі неофашистські ідеї? Аргументуйте свою думку.
Чи популярні в Україні феміністські ідеї? Як здійснюється гендерна політика у нашій країні?

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Бузгалин А.В. Альтерглобализм как феномен современного мира // Полис. – 2003. – № 2. – с. 71-86.
Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. – М.: Akademia, 1999. – 786 с.
Валлерстайн И. Конец знакомого мира: Социология ХХI века / Пер. с англ. Под ред. В.И. Иноземцева. – М.: Логос, 2004. – 368 с.
Донцов Д. Націоналізм // Українська суспільно-політична думка в ХХ ст. – Т. II. – Торонто, 1983. – С. 116–142.
Желев Желю. Фашизм. Тоталитарное государство / Пер. с болг. – М., 1991. – 336 с.
Козловски Петер. Общество и государство: неизбежный дуализм. – М., 1998. – 368 с.
Мельник В.А. Политология. – Минск: Высш. шк., 1996.
Мелюхин И.С. Информационное общество: истоки, проблемы, тенденции развития. – М.: Изд-во МГУ, 1999. – 208 с.
Новая технократическая волна на Западе. – М., 1986. – 451 с.
Политология. Хрестоматия/ Сост. Б.А. Исаев, А.С. Тургаев, А.Е. Хренов. – СПб: Питер, 2006. – С. 306–327.
Политология: Учеб. Пособие для вузов / Сост. и ред. Н. Сазонова. – Харьков: Фолио, 2001.
Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів. – К.: Генеза, 1997. – 400 с.
Поппер К. Спалах пророцтва: Гегель, Маркс та послідовники // Відкрите суспільство та його вороги. – Т.2. – К., 1994. – 494 с.
Пугачев В.П.,Соловьев А.И. Введение в политологию: Учебник для студентов вузов. – М.: Аспект Пресс, 2002. – С. 286–306.
Рассел Б. Історія західної філософії. – К., 1995. – 759 с.
Тоффлер Э. Третья волна. – М., 1999. – 487 с.
Хайек Ф. А.Пагубная самонадеянность. Ошибки социализма. – М., 1992.
Химанен П., Кастельс М.. Информационное общество и государство благосостояния: Финская модель. – М., Логос, 2002. – 224 с.
Штанько В.І., Чорна Н.В., Авксентьєва Т.Г., Тіхонова Л.А. Політологія. Навч. посібник. Видання 2–е, – К.:Видавництво «Фірма «Інкос», Центр учбової літератури, 2007. – С. 219–248.
10.   МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ ТА МІЖНАРОДНА ПОЛІТИКА
10.1   Міжнародні відносини та міжнародна політика: поняття, принципи та методи
Міжнародні відносини та міжнародна політика займають важливе місце у політичному житті людини з глибокої давнини. На першій стадії історії державності міжнародні відносини характеризувалися наявністю наддержави, яка домінувала над іншими державами перевазі у воєнній силі та економічному потенціалі (Стародавній Єгипет, Персія, Стародавній Китай та ін.).
Сучасна система міжнародних відносин виникла з появою централізованих держав у XVI – XVII ст. Свій вираз цей процес знайшов у Вестфальському договорі (1648 р.), яким завершилася Тридцятирічна війна і в якому європейські держави офіційно проголосили принцип державного суверенітету.
Вихід на міжнародну арену у XVII – XIX ст. одночасно декількох держав, що суперничали у могутності між собою, зробили міжнародні відносини більш складними і конфліктними. Боротьба за ресурси призвела до того, що у світовій політиці на перший план вийшов блоковий принцип. Світ став розпадатися на два полюси: Англія, Франція, Росія і Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина.
Після революційних подій у Росії 1917 р. у світовій політиці зберігся двополюсний принцип, але цими полюсами вже стали система соціалізму, яку уособлював СРСР, і система капіталізму на чолі з США. Дві могутні наддержави – СРСР і США – володіли ядерною зброєю і стримували наміри одна одної шляхом нарощування воєнної сили. Інші держави у своїй зовнішніх орієнтирах наслідували політику тієї чи іншої наддержави.
У 1991 р. період «холодної війни» завершився, а з ним пішла у минуле і двополюсна (біполярна) модель міжнародних відносин.
Припинення існування Радянського Союзу, Організації Варшавського Договору поява в результаті розвалу СРСР нових незалежних держав на рубежі 80-90-х рр. ХХ ст. призвели до формування якісно нових геополітичних реалій, створення однополюсного світу, де домінуючі позиції стала займати тільки одна наддержава – США. Відсутність стримуючих факторів призвела до того, що нові регіони почали входити у сферу впливу США. Одночасно посилюються інтеграційні процеси в Європі.
Разом з тим однополюсна модель не забезпечила міцного миру, зниження напруженості і на початку XXI ст. почала схилятися до занепаду. Фактично США багато в чому виявилися заручником власної політики, ув’язнувши у затяжну війну в Іраку (з 2003 р.).
У наш час відбувається відродження економічної могутності й політичного впливу у світі Росії, Китаю, Індії, тому можливе створення нових коаліцій зі зміною ролі блоків і наддержав з новим витком боротьби за ресурси.
На початку ХХI ст. під впливом глобалізації стало очевидним, що змінюються самі основи політичного життя. Під питанням тепер стоїть розділ на внутрішні і зовнішні аспекти політики; глобалізація стерла межі між ними, направила людство на шлях до єдиного «глобального суспільства». Національна держава залишається важливим субєктом на світовій арені, але неможливо заперечувати той факт, що в сучасних умовах стрімко зростає значимість наднаціональних організацій і транснаціональних структур.
У сучасній науковій літературі відрізняють поняття «міжнародні відносини» і «міжнародна політика», які схожі за визначенням, але мають різні смислові навантаження.
Міжнародні відносини – це система міждержавних взаємодій, суб’єктами яких є держави і міждержавні організації, партії, приватні особи. У сферу міжнародних відносин включаються економічні, воєнно-політичні, гуманітарні, екологічні та інші проблеми світового співтовариства.
Міжнародна політика – це система економічних, правових, дипломатичних, військових, культурних та інших зв’язків і відносин між народами, державами і групами держав, провідними політичними, економічними, гуманітарними організаціями, що діють на світовій арені.
Поняття «міжнародні відносини» ширше за поняття «міжнародна політика». У політичних документах поняття «міжнародні відносини» застосовують, коли треба підкреслити офіційний характер зв’язків між країнами на відміну від позаурядових, громадських або особистих контактів та ініціатив.
Основним суб’єктом міжнародних відносин виступає суверенна держава. Вона є представником усього суспільства і народу в міждержавних переговорах, у всій міжнародній політиці. В залежності від своїх національних інтересів саме держава вирішує, яку вибирати зовнішньополітичну стратегію і тактику, в які міжнародні об’єднання вступати (чи обмежитися двосторонніми договорами), як взагалі діяти на міжнародній арені.
До суб’єктів міжнародних відносин і світової політики відносяться і міжнародні політичні або військово-політичні організації. Серед них: Організація Об’єднаних Націй (ООН), Європейський Союз (ЄС), Організація північноатлантичного договору (НАТО), Рада Європи, Організація африканської єдності (ОАЄ), Асоціація держав Південно-Східної Азії тощо.
Принципи міжнародної політики – це фундаментальні норми міжнародного права, визначені Статутом Організації Об’єднаних Націй та іншими документами ООН. Серед них:
мирне співіснування, суверенна рівність держав, рівноправність народів і їх право самостійно визначати свою долю;
неприпустимість застосування сили або загрози силою в міжнародних відносинах;
непорушність державних кордонів;
територіальна цілісність держав;
врегулювання суперечок мирним шляхом, невтручання у внутрішні справи держав;
сумлінність виконання зобов’язань за міжнародним правом і угодами;
загальна повага прав людини та її основних свобод.
Зміст і спосіб здійснення міжнародної політики тієї чи іншої країни визначають сили, що знаходяться при владі. І хоча останнім часом у міжнародних відносинах все ширше застосовується консенсус (від лат. сonsensus – згода) як принцип переговорів і прийняття рішень, однак питання застосування сили або її загрози все ще є актуальним.
Зовнішня політика держави – це діяльність держави та інших політичних інститутів суспільства по здійсненню своїх інтересів і потреб на міжнародній арені. Зовнішня політика держави – це продовження її внутрішньої політики. Вона має більш широкий вимір, оскільки характеризує взаємодію двох і більше країн. Її функціонування пов’язане не тільки з конкретною формою влади, що існує в країні, а й з широким спектром міжнародних норм і цінностей, які були створені людством у ході його тривалого еволюційного розвитку.
Специфіка зовнішньої політики обумовлена і тим, що у світі існують різні держави з різними політичними режимами, з не завжди співпадаючими інтересами і цілями розвитку. Все це обумовлює необхідність узгодження інтересів задля збереження миру та безпеки у світі, потребує скоординованих дій держав і корекції їх внутрішньої політики. Отже, зовнішня політика раціоналізує внутрішню політику відповідно до міжнародних реалій.
У своїй зовнішньополітичній діяльності держави ставлять такі основні цілі: захист державного суверенітету, безпека країни, збереження територіальної цілісності, створення зовнішніх умов, сприятливих для економічного співробітництва, культурних і гуманітарних зв’язків тощо. Цих цілей держава досягає, керуючись як національними інтересами, так і загальноприйнятими у міжнародному співтоваристві принципами.
Національні інтереси – це інтегральне вираження інтересів усіх членів суспільства, яке реалізується через політичну систему. При цьому враховуються не взагалі інтереси громадян, які належать до даного суспільства, а кожного громадянина, зокрема, інтереси національних, соціальних, політичних груп та інтереси держави. Зовнішня політика держави будується на базі її національних інтересів, тому надзвичайно важливо правильно їх розуміти.
До національних інтересів України слід віднести:
гарантування суверенітету, державної незалежності, самостійності України;
підтримання територіальної цілісності і непорушності кордонів України;
досягнення надійної безпеки в усіх її вимірах: воєнно-політичному, економічному, інформаційному, гуманітарному тощо;
подолання економічної кризи та інтенсивний розвиток народного господарства, досягнення високого стабільного життєвого рівня населення;
створення правової демократичної держави, яка інтегрувалася б у європейську і світову спільноту;
забезпечення національної злагоди, політичної і соціаль