Ekzamen Arkheologiya


1. Термін «археологія» з'явився в Греції (4 ст. до н. е.) в розумінні наАрхеоло́гія (грец. αρχαιος — стародавній, λογος — слово) — наука, що висвітлює історію людського суспільства на основі вивчення пам'яток кам'яного, мідного (бронзового), залізного віків і почасти пізніших, часів. До цих пам'яток, що називаються археологічними, належать: стоянки, поселення, поховання, різні типи знарядь праці, зброї, посуду, прикрас, предмети побуту, мистецтво тощо. У своїй роботі спеціалісти-археологи користуються даними таких до- поміжних історичних дисциплін, як епіграфіка — наука про давні й серед- ньовічні написи на каменях; сфрагістика — наука про печатки; нумізма- тика — наука про монети; геральдика — наука про герби та ін. В археологічних дослідженнях часто беруть участь представники су- міжних наук: етнографи, антропологи, палеонтологи, палеоботаніки, лін- гвісти, геологи та ін. На підставі даних етнографії вдається повніше з'ясувати питання куль- тури і побуту, суспільного ладу і вірувань, розселення народів. В західноєвропейській археології широкого застосування останнім часом набули методи вивчення шляхом експериментального відтворення різних стародавніх технологічних і господарських процесів (експериментальна археологія). Палеоантропологи вивчають викопні рештки стародавньої людини і роб- лять висновки про походження, еволюцію, закономірності морфологічної організації людини і її рас та поширення рас на земній кулі. Порівняння лінгвістичних даних, зокрема топонімічних, з археологічними допомагає більш надійно вирішувати питання розселення та визначати етнічну приналежність носіїв окремих археологічних культур чи їхніх груп. Палеозоологія і палеоботаніка допомагають уявити картину навко- лишнього світу стародавніх часів. Палеозоологи визначають, наприклад, на яких тварин людина полювала, які тварини були вже приручені. Па- леоботаніками розроблено методику визначення диких і культурних рослин та їх видів за викопними рештками.
2. Джерела археологічні - різновид історичних джерел, що визначаються об'єктами археологічної науки та джерелом її пізнання. Якщо об'єктом археології як історичної науки є минуле суспільство, то джерелом його вивчення в археології є рештки предметного світу минулих суспільств. Від давніх суспільств залишається нетлінний компонент колишньої культури, який і є основним джерелом археологічних досліджень з метою історичної реконструкції колишнього суспільства. Археологічні джерела поділяються на такі типи: поселення, поховання, культові місця, скарби, поодинокі знахідки тощо. Для вивчення кожного з цих типів джерел застосовують спеціальні методи дослідження.
3. Археологічні пам'ятки класифікують за місцями проживання стародавньої людини — стоянки, поселення, селища, городища, міста; за приналежністю до різних видів діяльності — шахти, копальні, майстерні, кузні, ливарні тощо. Стоянка — це місце тимчасового мешкання людей кам'яного віку, зде- більшого невеликих розмірів. Для позначення короткочасних місць меш- кання стародавньої людини застосовують ще терміни стійбище, місцезна- ходження. Місця осілого проживання, з житлами, називають поселеннями. На території лісостепової частини УЦкраїни у трипільській культурі відкрито поселення-гіганти площею до 500 га. Великі поселення, з товстим культурним шаром, мають назву селищ. Городища — це укріплені селища; часто вони складаються з огородженого дитинця та навколишнього посаду. Від колишніх укріплень на городищах переважно зберігаються вал і рів. У більш пізній період історії (античність, середньовіччя) з'явилися міста. Місто — центр ремесла і торгівлі — виникало, здебільшого, на основі великого городища. Специфікою давньоруських міст було створення на південних кордонах Київської Русі величезних земляних захисних споруд у вигляді валів ("Змієві вали") завдовжки у декілька десятків і навіть сотень кілометрів. Вони захищали землеробське населення від набігів кочовиків. У первісну епоху з'являються шахти й копальні для видобутку кременю, мідної руди та іншої сировини, з якої виготовляли різні речі. Місця, де Розділ І. Предмет археології, її методи і завдання 7 обробляли сировину, умовно називають майстернями. На місцях таких майстерень знаходять велику кількість відходів виробництва — крем'яні відщепи, шлаки, браковані речі, формочки для відливання виробів тощо. Предметом археологічних досліджень є святилища (храми, каплиці, скити), поховання і могильники. Могильники бувають безкурганні, або плоскі, і курганні. Кожен курган являє собою складну поховальну споруду, в якій може бути від одного до кількох десятків поховань. Скарби стародавніх речей — прикрас, знарядь праці, монет — також ста- новлять інтерес для археологів. Найдавніші скарби (схованки) знарядь праці, знайдені вченими, належать до часів неоліту—бронзи. Цінними археологічними пам'ятками є стародавні статуї, малюнки на каменях (петрогліфи) тощо. Крім названих археологічних об'єктів, пов'язаних з певним місцем, па- м'ятками археології називають також окремі знахідки — знаряддя праці, предмети озброєння, прикраси, побутові речі, посуд тощо.
4. Основні методи:
1. Типологічний метод в археології є конкретизацією загальнонаукової методики класифікації об'єктів дослідження. В археології розрізняють типи різних категорій знахідок (кераміка, кам'яні знаряддя, озброєння тощо) та об'єктів дослідження (поселення, поховання і т. ін.).
2. Трасологічний метод передбачає вивчення функції стародавніх знарядь за слідами спрацьованості, що дає змогу відрізняти, напр., ножі для обробки риби від інших ножів
3. Експериментальний метод має на меті моделювання первісних виробничих процесів (виготовлення кераміки, знарядь праці) та експериментування з їх використанням (жнива крем'яними серпами, технологія обробки каменю, металу тощо)
4. Картографічний метод полягає в картографуванні археологічних типів та об'єктів для вивчення археологічних культур і комплексів.
5. Порівняльний метод у XIX ст. - порівняння археологічних знахідок зі зразками етнографічних джерел для визначення функцій археологічних артефактів. Археологія тісно пов'язана з етнографією, антропологією, лінгвістикою, історичною географією.
Основні етапи: Першим етапом археологічного дослідження є розвідка та розкопки археологічних пам'яток, загалом які мають назву полеві роботи. Розвідка може здійснюватися пішим обходом усієї досліджуваної території з уважним її оглядом та описом, при цьому можуть застосовуватися й технічні засоби. Другий етап: після розвідки починаються розкопки. Усі знахідки поділяють за категоріями, групами, класами, типами та видами. В залежності від матеріалу, з якого виготовлені знахідки, їх поділяють на п'ять категорій: вироби з каміння, цегли, кістки, металу та дерева. Враховуючи первинну обробку матеріалів, кожна категорія поділяється на групи. Так, наприклад, кераміка поділяється на ліпнину, виготовлену руками, та гончарну. В залежності від характеру вторинної обробки матеріалів кожна група поділяється на класи, класи – на типи, типи – на види.Кожна знахідка вимірюється, встановлюється її призначення, з'ясовується, з якого матеріалу і як вона була виготовлена, підраховується, скільки аналогічних до неї речей знайдено у даному комплексі, яку частку вони становлять у загальній кількості усіх занхідок. Усі ці дані підсумовують по кожній пам'ятці та порівнюють з іншими комплексами речей. На карті відмічають поширення схожих комплексів, а у деяких випадках і окремих речей. За такими картами визначають кордони розселення племен та народів, з'ясовують торгівельні шляхи.Третій, завершуючий етап археологічного дослідження – кабінетна праця, написання статей та книг про життя древніх людей на підставі отриманих даних та проведених досліджень.
5. Археологія України, під якою ми маємо на увазі дослідження й осмислення старожитностей у межах сучасних кордонів нашої країни, виникла і розвивалася тривалий час як складова російської, формування якої певною мірою дублювало ритми розвитку західноєвропейської археології, хоча й мало свої особливості.Величезна кількість пам'яток, зокрема монументальних — великих курганних могильників, які почали зводити за доби енеоліту, городищ та валів, які вирізнялися своєю масштабністю у період залізного віку, — ясна річ, не могла залишатися непоміченою. Для Нестора-літописця давно залишені городища ("гради") стали одним із аргументів для висвітлення історії розселення слов'ян. Однак передісторія археології на землях України пов'язана передусім із церковною археологією, спрямованою на придбання і збереження церковних святинь. Та й перші розкопки в Україні — Десятинної церкви П. Могилою (1636) — було проведено не з науковою метою, а щоб довести польському урядові давність православної церкви (боротьба проти церковної унії).
6. Палеоліт (стародавній кам'яний вік) — перший і найтриваліший період кам'яного віку. Датується палеоліт приблизно 3 млн. — 10 тис. років тому, хоча тривалість його на різних континентах була далеко неоднаковою. Це час появи людини і формування її сучасного фізичного типу. Протягом палеоліту людина освоїла вогонь, виготовила перший одяг, спорудила пер- ші житла. Основним заняттям було збиральництво і полювання. Знаряддя праці виготовлялися з кам'яних порід, найчастіше кременю, шляхом про- стого оббивання, а в кінці епохи — ретушуванням. Первісна людина повністю залежала від сил природи, її знаряддя були примітивними і малоефективними, рівень виробництва — низьким, він ледве забезпечував мінімальні потреби існування. За палеоліту склалися основи первіснообщинного ладу—першої в історії людства суспільної економічної формації. Відповідно до змін у техніці виготовлення кам'яних знарядь, фізичному типі людини, у суспільних відносинах палеоліт поділяють на ранній, се- редній і пізній. У ранньому палеоліті виділяють олдувайську й ашельську, в середньому — мустьєрську, а в пізньому — перигорійську, оріньякську, солютрейську і мадленську пори (культури). Назви культур походять від назв міст, місцевостей і печер на території Західної Європи. Деякі вчені ділять палеоліт лише на два періоди — ранній і пізній, відносячи мустьєр- ську культуру до раннього палеоліту. Вважають, що існував період, коли людині в її трудовій діяльності за знаряддя правили предмети, виготовлені самою природою: камені, пали- ці, кістки тварин. Уламки кременю, ніби штучно оброблені, називають еолітами (грецькою "еос" — зоря, "літос" — камінь), а всю епоху — еолі- тичною. Проте ні про тривалість цього періоду, ні про його конкретний зміст щось певне сказати неможливо, як неможливо довести, які саме еоліти використовувала людина, а яких ніколи не торкалася її рука. З точки зору антропогенезу всю історію людства поділяють на три пе- ріоди, пов'язані з існуванням архантропів, палеоантропів та неоантропів. 18 Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України Архантропами називають найдавніших людей типу гомо габіліс (люди- на уміла), пітекантроп, синантроп, атлантроп. Приблизно 150 тис. років тому з'являється неандертальська людина (палеоантроп). До неоантропів, або гомо сапієнс (людина розумна), належать кроманьйонці, грімальдійці, люди з верхніх шарів печери Джоу-Коу-Тянь.
7. Сучасні погляди на проблему еволюції
Тривалий час згадані форми людиноподібних мавп та людських істот розглядалися як послідовні, генетично пов'язані етапи прогресивного розвитку гомінід, який закономірно привів до появи людини сучасного типу. Вважалося, що кожна наступна форма людських істот була прямим генетичним нащадком попередньої і розвивалася безпосередньо з неї. Така прямолінійна схема антропогенезу сформувалася наприкінці XIX — на початку XX ст. за умов панування еволюціонізму в науці. Накопичення фактів, запровадження новітніх методик дослідження, а також перехід від прямолінійно-еволюціоністських схем минулого людства до розуміння багатоваріантності історії з найдавніших часів, внесли суттєві зміни в осмислення процесу антропогенезу сучасними вченими. Спрощеним стадіальним уявленням про антропогенез уже давно суперечили численні палеоантропологічні знахідки, які свідчили про одночасне існування кількох різновидів гомінід, частина з яких опинилася на узбіччі антропогенезу і вимерла, не залишивши нащадків. Виявилося, що Homo habilis тривалий час мешкали серед австралопітеків, а пізніше — серед пітекантропів. Останні, своєю чергою, співіснували з неандертальцями. A Homo sapiens протягом тисячоліть конкурував на теренах Близького Сходу та Європи з класичними неандертальцями. Новітні генетичні дослідження кісток неандертальців та людини сучасного типу докорінно змінили спрощено-еволюціоністські погляди на антропогенез. Від середини 80-х років до аналізу палеоантропологічних матеріалів були застосовані нові методики визначення ДНК за кістками стародавніх людей. Виявилося, що генний набір Homo sapiens принципово відрізняється від геному неандертальця. Різниця між ними сумірна з різницею між геномом сучасної людини і шимпанзе. На думку відомих генетиків, що досліджували цю проблему, генетичний аналіз заперечує саму можливість походження сучасного людства від неандертальців і вилучає їх із числа наших прямих пращурів. Біомолекулярний аналіз ДНК засвідчує, що генетичні лінії палеантропів і неоантропів розійшлися приблизно 600 тис. років тому. Це спонукало дослідників переглянути традиційний погляд на згадувані антропологічні рештки з ознаками Homo sapiens з Близького Сходу та Африки, які раніше вважалися кістками сапієнтних неандертальців. За новітніми даними, в печерах Схул, Табун та Кафзех були знайдені рештки не палеантропів, а архаїчних Homo sapiens, які мешкали на Близькому Сході вже 120—100 тис. років тому.Новітні дослідження генетиків показали незначну розбіжність генетичних наборів різних популяцій сучасних представників білої і жовтої рас. Обмеженість генетичної варіабельності у вихідців із Європи та Азії свідчить про те, що всі вони є носіями генів досить обмеженої кількості пращурів. Вчені намагалися пояснити цей феномен походженням сучасного людства від кількох чи навіть однієї жінки. Оскільки більшість дослідників вважають колискою людства Африку, то ця гіпотеза дістала назву "чорної Єви".Лише 40—35 тис. років тому, судячи з археологічних даних, неоантропи Палестини розселилися на схід — у Центральну, Південну та Південно-Східну Азію, а також на захід — у Європу. Якщо на півдні Азії архаїчні Homo sapiens, мабуть, застали рештки популяції пізніх пітекантропів, то в Європі вони зіткнулися з неандертальцями. Тут Homo sapiens мешкав поряд з класичним неандертальцем, очевидно конкуруючи з ним, 35—28 тис. років тому. Відсутність спільних генів у цих різновидів людських істот свідчить про те, що між ними не було шлюбних контактів. Новітні дослідження свідчать, що рештки колись численної популяції неандертальців зберігалися на півдні Піренейського, Апеннінського, Балканського півостровів та в горах Криму ще 28 тис. років тому, а за деякими даними, навіть 20 тис. років тому.8. Територія сучасної України багата на знахідки періоду раннього палео- літу: досліджено стоянки поблизу сіл Лука-Врублівецька і Сокіл на Дністрі, в печері Кіїк-Коба в Криму, біля Житомира, а також поблизу сіл Королеве, Рокосове на Закарпатті та ін. Окремі крем'яні ашельські знаряддя виявлено поблизу міст Амвросіївка на р. Кринка та Ізюм на Сіверському Дінці. Останнім часом численну колекцію ашельських знарядь знайдено на стоянці Співак в долині р. Горинь на Волині. Ранньопалеолітичні пам'ятки України в різні роки вивчали Г. А. Бонч- Осмоловський, П. Й. Борисковський, О. П. Черниш, С. В. Смирнов, Ю. Г. Ко- лосов, О. С. Ситник, О. В. Колесник, Ю. В. Кухарчук, В. М. Степанчук, В. П. Чабай та ін. Важливий внесок у вивчення ашельської пори зробив В. М. Гладилін, який дослідив багатошарове поселення Королеве, де виявлено 14 різночасових горизонтів, що належали до ашельського, мустьєрського і пізньопалеолітичного періодів.
9. Мустьєрська пора припадає на кінець рісського зледеніння і ріс-вюрмсь- кого інтергляціалу. Рісське (його ще називають дніпровським) зледеніння було найбільшим. Вважають, що льодовик у цей час спускався з півночі Європи далеко на південь і досягав широти сучасного Дніпропетровська. Рівень світового океану на кілька десятків метрів був нижчий, ніж тепер, і материки з'єднувалися між собою. На території Європи, аж до південних її районів, поряд з мамонтом і шерстистим носорогом водилися такі види арктичної фауни, як північний олень, песець та інші. Розділ II. Палеоліт 21 За мустьєрського часу жили неандертальці — представники людини нового фізичного типу — кремезні, невисокого зросту (близько 160 см), з об'ємом мозку близько 1400 см3. Вони мали дуже похилий лоб з вели- ким надорбітальним валиком, нижню щелепу без підборідного виступу; лицева частина черепа значно виступала вперед. У мустьєрську пору триває розвиток техніки обробки кременю та виго- товлення знарядь праці. Поряд з ручними рубилами, що в цей час дещо зменшуються в розмірі (так звані біфаси), з'являються також гостроконеч- ники і скребла. Гостроконечники були вістрями до списів, скребла вико- ристовувались як ножі. Якщо раніше крем'яні вироби (рубила) виготовля- лися з природного уламка кременю, то тепер для формування гостроконеч- ників і скребел спочатку робилася спеціальна заготовка у вигляді відщепа або пластини. Ці заготовки сколювались із спеціально підготовлених ядрищ — нуклеусів. Найбільш поширеною формою мустьєрського нуклеуса був дископодібний, з якого сколювали широкі з великою ударною площадкою і відбивним бугорком відщепи. Пластини сколювали і з нуклеусів іншої форми: черепахоподібних, клиноподібних, торцевих тощо. Кожен такий нуклеус формувався для того, щоб зняти з нього одну велику і міцну пластину. Наявність на відщепах і пластинах ударної площадки і відбивного бугорка, хвильовидність зламу — характерні ознаки штучного їх сколювання. Щоб перетворити відщеп або пластину в гостроконечник, скребло чи якесь інше знаряддя, поверхню заготовки ретушували, тобто сколювали з неї у потрібних місцях ударами відбійника чи натисками ретушера дрібні лусочки доти, доки не виникало готове знаряддя. Основним заняттям людей мустьєрської пори було полювання на великих тварин — мамонтів, носорогів, бізонів, північних оленів тощо. В культур- ному шарі Старосільської стоянки в Криму серед решток тварин, на яких полювали її мешканці, переважають кістки дикого осла. Винятковою є знахідка в культурних шарах стоянки Заскельна VI (Колосовська) у Криму решток дельфінів, адже систематичне використання морських ресурсів розпочалося значно пізніше, вже в кінці пізнього палеоліту. Холодний клімат кінця ашельської і мустьєрської пори змушував людей широко користуватися вогнем, який неандертальці вже, мабуть, уміли штучно добувати. В печері Крапіна в Хорватії біля вогнища пізнього ашелю-мустьє виявлено веретеноподібні палички з обпаленими кінцями. Вважають, що за Допомогою цих знарядь тертям чи свердлінням тут добували вогонь. Оволодіння способами штучного добування вогню було дуже важливим кроком у розвитку культури людства. У мустьєрську холодну пору починається інтенсивне заселення печер. Людині, очевидно, довелося витримати у зв'язку з цим нелегку боротьбу з попередніми мешканцями — печерними хижаками (гієною, ведмедем). Там, де не було придатних для життя печер, виникають штучні житла. Рештки одного з них досліджено О. П. Чернишем на стоянці Молодове І на середньому Дністрі. Воно мало округлу форму, було обкладене навколо кістками мамонтів, мабуть, перекривалось шкурами диких тварин. Розділ II. Палеоліт 23 Мустьєрських стоянок і місцезнаходжень на території України виявлено і досліджено значно більше, ніж ашельських. Нині їх налічується близько 300: Кіїк-Коба (верхній шар), Молодове, Ак-Кая, Кодак і Орел у Надпоріж- жі, Деркул на Сіверському Дінці, Антонівка в Донбасі, Іллінка під Одесою, гроти Старосілля, Чокурча, Кабазі і Шайтан-Коба, Заскельне в Криму, Радо- мишль і Рихта на Волині, Замкова Гора в Закарпатті та ін. Важливими є багатошарові стоянки на Дністрі — Молодове І, V, Стінка, Пронятин, Єзупіль та ін.; на Донбасі — Антонівка, Білокузьминівка; на Дніпрі — Кодак, Орел, Скубова Балка; на Поліссі — Житомирська, Ріхта, Жорнів. На підставі вивчення знахідок з мустьєрських стоянок (крем'яних зна- рядь праці) вчені вважають, що розселення на території сучасної України йшло з півдня і південного заходу в обхід Чорного моря — через Кавказ та Центральну Європу.
10. Цей період охоплює понад 25 тис. років. Він збігається у часі з різким похолоданням в усій Європі. Зниження температури, що почалося наприкінці середнього палеоліту, в Європі поширювалося з півночі та північного заходу (Фенноскандії) а у північно-східній частині колишнього СРСР — з півночі. Цей новий наступ льодовикових явищ знаменував настання останнього, досить значного за своїми масштабами, валдайського (вюрмського) зледеніння.
Вплив зледеніння позначився і на природі Південно-Східної Європи. Середньоруська, Придніпровська, Волино-Подільська височини та степи Північного Причорномор'я і Приазов'я перетворилися на холодні рівнини й невисокі узгір'я, що подекуди набули вигляду тундри. Скоротились лісові масиви, які займали долини рік та складчасті ділянки рельєфу. Збільшилася питома вага хвойних та інших холодолюбних порід дерев, що просунулися далеко на південь. Береза, наприклад, стала типовою для рослинності Криму.
У пізньому палеоліті змінився також склад європейської фауни. Південно-Східну Європу заселили тварини помірних та північних широт. Численні стада мамонтів стали невід'ємною частиною фауни лісотундри, шерстистий носорог, північний олень, вівцебик заселили холодні степи і ділянки тундри. Тут з'явилися песці й дрібні гризуни — лемінги, що прийшли з півночі. Поруч з північними видами копитних тварин паслися давні аборигени цих місцевостей — дикі коні, осли, зубри, сайгаки. Іноді зустрічалися й гігантські олені — тварини, що почали поступово зникати. Серед хижаків найбільш численними на той час стали вовки та песці, нерідко зустрічалися й ведмеді.
У пізньому палеоліті відбувалося інтенсивне заселення людиною середніх і навіть високих широт Північної півкулі. Людські колективи просувалися далеко на північ, аж до арктичної зони, досягаючи Льодовитого океану. Такі широкі міграції пізньопалеолітичної людини могли відбуватися лише за умов досить високої їх організації, а також при належному матеріальному забезпеченні. Ці пересування відбувалися в складних умовах низької температури навіть у середній смузі Старого Світу, не кажучи вже про північні широти, де життєдіяльність людських колективів ще більше ускладнювалася коротким світловим днем та полярною ніччю.
Причини, які спонукали пізньопалеолітичну людину здійснювати такі далекі й небезпечні подорожі, поки що не з'ясовані. Просування людини у північні широти тривало протягом кількох поколінь. Шляхи міграції звичайно пролягали берегами річок. В межах певної території періодично складалися умови, що викликали необхідність змінювати місце проживання й шукати нові мисливські угіддя. Отже, і в пізньому палеоліті діяли закономірності, що зумовлювали вимушені міграції внаслідок відносного перенаселення. Це, однак, не означає, що пізньопалеолітичній людині в основному був притаманний кочовий або напівкочовий спосіб життя. Навпаки, характерною особливістю пізньопалеолітичних угруповань була їхня відносна осілість, тривале існування жител і поселень, що пов'язано з стабільною забезпеченістю колективів їжею й можливістю активного пристосування до навколишнього середовища.
11. У пізньому палеоліті людина розселилася майже по всій Східній Європі. Лише в сучасних межах України відомо близько 500 пізньопалеолітичних місцезнаходжень. За особливостями матеріальної культури вони утворюють окремі зони, близькі за рівнем розвитку, способом життя й соціальним укладом племен. Найбільш густо були заселені Прикарпаття і особливо Подністров'я.
За приблизними підрахунками, населення сучасної території України у пізньому палеоліті становило близько 20 тис. чоловік, тобто на одну людину припадало понад 3 км2. Досить густим воно було тільки на окремих ділянках — на берегах річок — і не виходило за вододіли плато або в безводні, сухі, холодні степи.
У пізньому палеоліті в Європі, а також у Північно-Східній Азії відбувалися значні зміни в усіх галузях людської діяльності. Вдосконалювалася виробнича діяльність людей, підвищувалася їх матеріальна забезпеченість.
12. Як один із проявів суспільної свідомості за пізнього палеоліту вини- кають різні форми релігійних вірувань: тотемізм, магія, анімізм. Первісна людина повністю залежала від природного оточення, часто вона була без- силою в боротьбі проти стихійних сил. Не спроможна зрозуміти і пояснити причин виникнення тих чи інших явищ природи, людина боялася їх, приписувала їм надприродне походження, одухотворювала їх. Прояви первісних форм релігії зафіксовані в пізньопалеолітичних пам'ятках, іс- нування їх засвідчено етнографічними даними. Тотемізм — це віра в те, що кожна родова група має свого спільного предка—тотема, яким могли бути тварина, рослина, комаха чи навіть пред- мети неживої природи. На тотемну істоту заборонялося полювання. За допо- могою магії, магічних дій, різних заклинань і чар людина сподівалася змінити природний хід подій, вплинути на них у потрібному для неї напрямку. Тому первісні мисливці, перш ніж йти на полювання якоїсь тварини, часто здійснювали обряд "убивання" її зображення, нанесеного на пісок чи на стіну печери. Такі зображення тварин, "поранені" списами, відомі в первісному образотворчому мистецтві. З обрядом магії пов'язується віра первісної людини в те, що реальний предмет або істоту можна підмінити її частиною. Наприклад, роги оленя, покладені в могилу, мали замінити померлому реальну тварину, якій вони належали. 34 Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України Рис. 6. Зразки образотворчого мистецтва (І, 2, 4) та прикраси (3, 5-8) пізнього палеоліту. Анімізм — віра в існування у людини і оточуючих її предметів душі. З анімістичним віруванням пов'язана турбота про потойбічне життя помер- лих, про що свідчать розкопки пізньопалеолітичних поховань нерідко із знахідками при них. Згадані форми релігії існували не відособлено; частіше вірування первісної людини виявлялися в їх органічному поєднанні і переплетенні.
13. Мистецтво пізнього палеоліту існувало в кількох формах: декоративно-ужитковій, образотворчій (скульптура, графіка, живопис), музичній. Під час розкопок пізньопалеолітичних поховань нерідко траплялися прикраси, виготовлені з бивня мамонта або черепашок: підвіски, буси, пронизки. У Мізині виявлено браслети, виготовлені з бивня мамонта. Один з них суцільний, другий складається з п'яти окремих смужок. Обидва вони мають складний врізний орнамент. Мізинські браслети належать до унікальних зразків прикладного мистецтва Європи, аналоги яким поки що невідомі. До зразків декоративно-ужиткового мистецтва слід відносити і розпис фарбами на кістках Мізинського і Межиріцького жител. Дуже цікавою
і важливою знахідкою є уламок бивня з Межирічів з вирізьбленим складним малюнком, в якому вбачають план самого поселення. На унікальному по- хованні двох дітей на стоянці Сунгир (Росія) зібрано кілька тисяч прикрас. Відомо також дуже багато зразків образотворчого мистецтва. Виникло воно, як і декоративно-ужиткове, із суспільних потреб у процесі трудової діяльності людини. Первісне мистецтво було синкретичним, тобто воно по-єднувало в собі кілька видів. Вироби були досить примітивними, але вже за пізнього палеоліту намітилось кілька напрямків: один—більш реалістичний, натуралістичний спосіб зображення об'єкта, інший—дуже схематизований, навіть стилізований. Прикладом першого напрямку є жіночі статуетки з Вілендорфа (Австрія), Гагаріного, Костенок (Росія). Дуже стилізованими є мізинські (Україна), пшедмостівські (Моравія) знахідки. Умовно твори первісних митців можна поділити на мистецтво малих форм (статуетки людини, фігурки тварин, різьблення по кістці) і монументальне — печерний живопис, наскельні барельєфи та ін. Жіночі статуетки є найбільш поширеним видом мистецтва малих форм. Вони виявлені на багатьох стоянках пізнього палеоліту Східної, Центральної та Західної Європи, а також у Сибіру. Різьблення по кістці з палеолітичних місцезнаходжень інколи вражає високохудожнім зображенням об'єктів і сцен реального життя, як на знахідках у гротах Лорте — "Олені переходять Річку" і Тейжа — "Стадо оленів" (Франція). У межах Східної Європи різьблення по кістці представлене менше. Справжніми шедеврами палеолітичного образотворчого мистецтва є пам'ятки печерного живопису. Вперше зображення тварин (бізонів) було виявлено наприкінці XIX ст. в печері Альтаміра в Іспанії, пізніше відкрито настінний розпис червоною вохрою в печері Камбарель у Франції. Нині у Західній Європі відомо кілька десятків печер з палеолітичним живописом — Фон-де-Гом, Ласко, Ніо та ін. Печерний живопис відкрито і в Каповій печері в Башкирії. Палеолітична людина на стінах і стелях гротів і печер зображувала, перш
за все, диких тварин — бізонів, мамонтів, коней, оленів. Фігури інших тварин, а також людини, зустрічаються рідше. Виконувались малюнки здебільшого червоною вохрою, розведеною на жиру, завдяки чому зобра-ження збереглися до наших днів.
14. Епоха мезоліту (середнього кам'яного віку), або епіпалеоліту, на різ- них територіях Європи і Близького Сходу розпочалася не одночасно: в Середземномор'ї і в країнах Стародавнього Сходу — в ХІ-Х тисячо- літтях до н.е., а в межах Східної і Центральної Європи—у другій половині ЕХ тисячоліття до н.е. Закінчується вона в різних місцях також не одночасно. На півдні Східної Європи перехід від мезоліту до неолітичної епохи відбувся в середині VI тисячоліття до н.е., а на більш північних територіях — у V — на початку IV тисячоліття до н.е. На території України мезолітична епоха датується кінцем IX — VI тисячоліттям до н.е. Це час значних змін у природі Європи. Повністю закінчується льодо- виковий період і встановлюється геологічна сучасність — голоцен. Припи- няється накопичення лесу, і на його поверхні розпочинається ґрунто- творний процес і формування сучасної гідрографічної сітки, поширюються голоценові флора і фауна. Серед великих тварин, на яких полювала людина мезолітичної епохи, залишилися благородний олень, зубр, кабан тощо. Холодовитривалі тварини пізнього палеоліту зникають. Перехід від холодного клімату палеолітичної епохи до сучасного не був раптовим. Пом'якшення клімату відбувалося поступово з періодами коливання його в бік більшої сухості чи вологості. На підставі вивчення пилкових діаграм у відкладах торфовищ та інших даних палеоботанікам вдалося визначити кілька таких періодів, а саме: 1. Дріасовий, ще досить холодний; мав два потепління: аллерод і бел- лінг; закінчується в середині IX тисячоліття до н.е. 2. Пребореальний, холодний і сухий; датується 8300-7000 рр. до н.е. 3. Бореальний, трохи тепліший і сухий (7000-5000 рр. до н.е.). 4. Атлантичний, теплий і вологий (5000-3000 рр. до н.е.). 5. Суббореальний, подібний до бореального, але трохи тепліший (ЗООО- 5 0 0 рр. до н.е.). 6. Субатлантичний, подібний до атлантичного, але дещо сухіший (триває до нашого часу). 38 Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України Цю періодизацію, розроблену на аналізі даних переважно північних районів, можна застосовувати і до території України. Мезолітична епоха припадає на пребореальний, бореальний і частково на атлантичний періоди. На відміну від палеоліту, культурні шари мезо- літичних стоянок залягають неглибоко в ґрунті або в підґрунті, найчастіше на надзаплавних терасах.
15. На території України відомо понад 400 мезолітичних стоянок, чотири могильники та ряд окремих поховань. Питання культурно-територіального членування цих пам'яток у нас вперше було поставлене П. П. Єфіменком у 1924 р. Пізніше цій проблемі, а також періодизації і хронології мезоліту присвятили свої праці М. Я. Ру- динський, М. В. Воєводський, О. О. Формозов та інші. В наш час пам'ятки цієї епохи вивчають О. П. Черниш,Д. Я. Телегін, В. Н. Станко, Я. Г. Мацкевой, Л. Л. Залізняк, О. О. Яневич, Д. Ю. Нужний та ін. За складом знарядь праці мезолітичні пам'ятки України поділяються на дві великі зони — південну, з мікролітичними знаряддями, та північну, з мікро-макролітичними виробами. У межах північної зони окрему групу становлять пам'ятки середнього Подністров'я та Прикарпаття. За стратиграфічними спостереженнями та даними радіокарбонного датування виділяються ранньомезолітичні (IX—VIII тисячоліття до н.е.) і пізньомезолітичні (VII-VI тисячоліття до н.е.) пам'ятки. Південна степова зона пам'яток охоплює Північне Причорномор'я, Крим, Приазов'я, Донбас, а також Нижнє і частково Середнє Подніпров'я. Найповніше тут досліджені стоянки Криму — Шан-Коба, Фатьма-Коба, Мурзак-Коба, Ласпі, Сюрень II, Кукрек та ін. Значну кількість їх відкрито і в Північному Причорномор'ї—Білолісся, Гребеники, Гіржове, Мирне; в басейні Сіверського Дінця — Рогалик, Моспине; у Приазов'ї — Кам'яна Могила поблизу Мелітополя на р. Молочній, на Середньому Дніпрі — Велика Андрусівка вище Кременчука, Осокорівка та Ігрень у Надпоріжжі. Для цієї зони характерними є мікролітичні вироби геометричних форм: у ранньомезолітичних комплексах Криму і Північного Причорномор'я пе- реважають мікроліти-сегменти, а в пізньомезолітичних — трапеції. Крем'яні знаряддя місцезнаходжень степової зони мають і певні ло- кальні особливості, у зв'язку з чим дослідники виділяють ряд археологіч- них культур, зокрема, кримську, рогалицьку, гребениківську і кукрецьку. Серед них остання помітно виділяється наявністю значної кількості так званих вкладишів кукрецького типу і кукрецьких різців, що зовсім не вла- стиві комплексам інших культур зони. Своєрідним для Криму виявився склад крем'яних виробів стоянки Сюрень II, де знайдено багато вістер свідерського типу, характерних, як побачимо далі, для ранніх поселень Волині. Деякі з названих культур, наприклад, кримська, рогалицька, розвивалися протягом усієї мезолітичної епохи, а гребениківська і кукрецька вважають- ся пізньомезолітичними. Стоянки Криму та Північного Причорномор'я з характерним мікро- літичним інвентарем мають близькі аналогії на Кавказі, Нижньому Подуна- в'ї, Балканах. У межах південної зони розкопано чотири мезолітичних могильники волосько-василівського типу, розміщені в Надпоріжжі (Волоський, Василів- ка І, III та Чаплинський).
Мезолітичні поховання відомі і в печерах Криму (Мурзак-Коба, Фатьма-Коба). Для могильників волосько-василівського типу характерне скорчене тру- попокладення, зазвичай, в позі поклоніння (руки перед обличчям). Похо- вання часто посилані червоною вохрою, що розцінюється як символ вогню, крові й тепла. Знахідок при похованнях небагато — черепашки, дрібні кре- 44 Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України Рис. 9. Експериментальні реконструкції мезолітичних вкладеневих наконечників стріл (за Д. Ю. Нужним). м'яні речі. У кістках деяких скелетів виявлено вістря стріл. Це типові тупоспинні вістря. При ударі об кістку стріли часто роздроблювалися. Ці знахідки свідчать про якісь військові сутички, що мали місце між окремими групами мезолітич- ного населення. Останки людей мезолітичних поховань Подніпров'я і Криму за антро- пологічними ознаками неоднорідні. Вважають, що тут проживали нащадки пізньопалеолітичних кроманьйонців і представники середземноморського типу, а також метисоване населення, яке поєднувало в собі риси обох цих типів. Матеріали могильників волосько-василівського типу України мають важ- ливе значення для розуміння культури і вірувань населення мезолітичної епохи Східної Європи. За цими знахідками вперше вдалося вивчити похо- вальний обряд у мезоліті України. Аналогії цим пам'яткам відомі лише у Франції та Іспанії. Пам'ятки північної полісько-лісостепової зони. У Лісостепу і на По- ліссі України стоянок розкопано менше, ніж на півдні, могильники не відомі. Найповніше досліджені стоянки Дробишеве та Минівський Яр на Сіверському Дінці, Пісочний Рів і Смяч — на Десні, Нобель, Корост, Рудий Острів — у басейні Прип'яті, Таценки, Бородянка — у Київському Подні- пров'ї. Характерною ознакою мезолітичних пам'яток північної частини Украї- ни є наявність як мікролітичиих, так і макролітичних форм. З мікролі- тичних форм найбільш типові трапеції, часто високої форми, багато косих Розділ II. Палеоліт 45 вістер на пластинах, тупоспинних вістер і пластинок; на Волині знайдено багато вістер свідерського типу, що зустрічаються також на Десні і Сівер- ському Дінці. Макролітичні вироби представлені сокирами типу транше та сокирами-різаками. Стоянки північної зони, як і південні, поділяють на ранні і пізні. Для раннього мезоліту характерне поширення наконечників на пласти- нах свідерського типу, в тому числі нобельського варіанту свідерської культури (Нобель, Корост, Шепель) на Волині і типу Смяч — на середній Десні. Деякі дослідники пам'ятки свідерської культури відносять до пізнього па- леоліту. У пізньому мезоліті в культурах північної зони наконечники свідер- ського типу зникають, а поширюються косі вістря до стріл, тупоспинні вістря і пластини, наконечники стріл так званого пісочноровського типу тощо. Виходячи з особливостей складу крем'яних знарядь, переважно вістер, ролі пластинчастої і відщепово-макролітичноїтехніки, серед пам'яток пів- нічної зони, як і на півдні України, виділяють кілька археологічних культур: дніпро-прип'ятську, або рудоострівську, на Волині кудлаївську і пісочнорів- ську на Дніпрі в районі Києва і на Десні, а також донецьку на Сіверському Дінці. За характером матеріальної культури, особливостями крем'яної тех- ніки мезолітичні пам'ятки північної зони України мають дуже близькі аналогії в культурах цього часу Польщі, Білорусі, Балтії та Волго-Окського району (свідерській, янісловіцькій, коморницькій, бутовській, ієнєвській та ін.). Мезолітичні пам'ятки середнього Подністров'я, де виділяються стоян- ки оселівського, вороцевського, старунського та інших типів, сформувалися на місцевій пізньопалеолітичній основі. Розвивалися вони в ранній період під значним впливом свідерської культури, а пізніше тут набувають поширен- ня елементи степових, а можливо, і центральноєвропейських культур. Остан- нє, зокрема, простежується на значному поширенні тут трикутних вістер та асиметричних трапецій. Розглянуті вище мезолітичні пам'ятки були базою для формування культур наступного періоду розвитку людства — неоліту.
16. Неоліт — новий кам'яний вік, хронологічно йде за мезолітом і пере- дує епосі появи перших металів. На території Східної Європи неолітичний період датується серединою УІ-ІІІ тисячоліттям до н.е.; у країнах Стародав- нього Сходу ця епоха розпочинається у VIII-VIІ тисячоліттях до н.е. Неоліт характеризується значними зрушеннями в розвитку економіки і соціальних відносин. Саме в неоліті людина переходить від виключно привласнюючих способів добування засобів існування (мисливство, рибальство, збираль- ництво), що панували досі протягом довгих тисячоліть, до нових, "відтво- рюючих", форм господарства (землеробство і скотарство). Скотарство виросло із мисливства і було справою чоловіків, бо вони добре розумілися на звичках тварин і могли легше їх приручити. Майже всі великі господарські тварини — бик, свиня, коза, вівця — були приручені в неоліті. Шляхи і послідовність одомашнення тварин у різних народів були різні. На Іранському нагір'ї і Передньому Сході ще в кінці X — на початку IX тисячоліття до н.е. були приручені вівця і коза; бик і свиня стали свійськими тут значно пізніше — у VIII тисячолітті до н.е. У межах півдня Східної Європи було навпаки: першими свійськими тваринами стали бик і свиня, їх приручення, як згадувалося вище, розпочалося ще напри- кінці мезоліту. Вівця й коза були одомашнені лише наприкінці V тисячо- ліття до н.е. Землеробство виникло зі збиральництва, яким займалися переважно жін- ки, що поступово від збирання корисних рослин перейшли до їх виро- щування. Вирощування культурних злаків — пшениці, ячменю вперше розпочалося на нагір'ях Західного Ірану, Малої Азії і Палестини, де росли дикі предки пшениці і ячменю. В Європі лише на Балканах відома дика пшениця-двозернянка. Вважають, що на Україну через Балкани злаки потрапили до неолітичних племен буго-дністровської культури, а потім їх почали вирощувати й інші племена, які проживали на території України, або ж вони були принесені з Середнього Подунав'я населенням культури лінійно-стрічкової кераміки. Розділ II. Палеоліт 47 Розвивається і рибальство. Влітку рибу ловили сітками, а взимку, під льодом, — загорожами і вершами. У техніці виготовлення знарядь з'являються нові прийоми: розпилю- вання, шліфування каменю, наприкінці неоліту — свердлення. Саме ці нові способи обробки каменю і дали назву всьому періоду (нео — новий). У техніці шліфування виготовлявся також і кам'яний посуд. Крем'яні зна- ряддя, що з'явилися за попередніх епох, удосконалюються, створюються нові. Значного поширення набувають інструменти для обробки дерева: сокири і тесла, що нерідко виготовляються тепер у техніці шліфування. Широко використовуються крем'яні ножі і вістря списів і стріл з двобічною оббивкою. З'являються булави і так звані човники, призначення яких не- відоме. Не виходять з ужитку і мікроліти. Серед знахідок — велика кіль- кість скребків, різці трапляються рідше. Важливою рисою неоліту є поява глиняного посуду — кераміки. Кера- міка — одне із значних досягнень людської культури. Вона значно сприя- ла покращенню умов життя людини, зокрема, дала можливість робити більші запаси продуктів харчування та вживати варену їжу. З появою глиняного посуду значно збільшується осілість людей. На Передньому Сході поява кераміки датується VIII—VII тисячоліттями до н.е. В межах Східної Європи глиняний посуд з'являється в VI тисячолітті до н.е. Він мав просту форму, був гостродонний і погано обпалений. Ліпили його з глиняних качалочок так званим джгутовим способом. Гостродонний посуд було легше виліплювати. Обпалювався він на відкритих вогнищах догори дном. У гостродонних горщиках на примітивних відкритих вогнищах швид- ше закипала вода. З часом техніка виготовлення кераміки вдоскона- лювалася. У глину домішували траву, полову, товчені черепашки, пісок. Посуд покривали орнаментом. Особливо був поширений візерунок з від- тисків гребінцевого штампу, прокреслених ліній, ямок, наколів тощо. За технологією, формою, орнаментацією глиняний посуд у різних племен чи їх груп був далеко не однаковим, бо кожна група первісного населення робила все це часто по-своєму. Тому для вчених такі знахідки мають дуже важливе значення, оскільки допомагають за типами кераміки визначати район поширення культури окремих племен, територію їх розселення. Важливі перетворення в господарській діяльності неолітичної людини (приручення тварин, винайдення землеробства), як і досягнення в розвитку техніки виготовлення знарядь, інколи називають "неолітичною револю- цією".
17. Розвиток неоліту почався на Близькому Сході, в Малій Азії та в Загросі. До початку-середини VII тис. до н. е. неоліт проходить так звану докерамічну фазу розвитку. Окремі регіони земної кулі були втягнуті в процес неолітизації неодночасно. Так само й перехід до наступної епохи, енеоліту, для якого властива поява перших виробів із міді, відбувався в різних регіонах у різний час. Розвиток неоліту України охоплює проміжок часу з середини VIII до початку IV тис. до н. е. При цьому, період із середини VI до початку IV тис. до н. е. характеризується співіснуванням неолітичних і енеолітичних культур.
Найдавнішою неолітичною пам'яткою на території України є Кам'яна Могила, де вперше відзначені сліди відтворюючого господарства на території України (7500 до н. е.). Протягом першої половини VII тис. до н. е. неоліт починає розвиватися на всій території степової і лісостепової України, а також у Криму. Період розвитку неоліту України з середини VIII до середини VII тис. до н. е. називається докерамічним. Основні археологічні культури: кукрецька в Запорізькій обл. (Кам'яна могила І), в'язівоцька на Полтавщині (В'язівок IV), буго-дністровська в басейнах Південного Бугу та Дністра (Заньківці), Таш-Аїр в Гірському і степовому Криму (Таш-Аїр, Фронтове IV) та платовоставська наЛуганщині (Зимівники-1-3, Должик, Мурзіна балка). Загальною рисою всіх без винятку докерамічних неолітичних культур України є використання відтискної техніки розщеплення кременю, виробництво складних знарядь. Незважаючи на початок розвитку землеробства і скотарства, мисливство та рибальство залишаються провідними формами господарства. В Кам'яній могилі знайдені так звані «чуринги», взірці наскельного мистецтва.
В середині VII тис. до н. е. починається розвиток керамічної фази неоліту. Кераміка протягом 200–300 років розповсюджується на території всієї степової і лісостепової України, а також у гірському Криму. Перші керамічні вироби були гостродонними і містили, як правило, значний домішок трави або інших органічних речовин у фактурі глиняного тіста. Керамічний неоліт можна розділити на три етапи: ранній (6500-6000 рр. до н. е.), середній (6000-5500 рр. до н. е.) та пізній (5500-3900 рр. до н. е.).
В ранньому керамічному неоліті продовжує існувати кукрецька культура. Керамічну стадію кукрецької культури в Північно-Західному Приазов'ї і Дніпровському Надпоріжжі прийнято називати сурською культурою (за епонімними пам'ятками Остров Сурський 1 і 2). Кераміка сурського типу характеризується гостродонністю, S-подібною формою, використанням лінійно-накольчастого орнаменту. Подібну кераміку виготовляли і носії культури Таш-Аїр у Криму. Кукрецьке населення басейну Південного Бугу також розпочало виготовляти кераміку (Печера I, Добрянка ІІ), але до кінця раннього етапу було повністю витіснене носіями буго-дністровської культури. З розселенням кукрецького населення пов'язано також виникнення донецької культури у басейні Сіверського Дінця.
На межі VII–VI тис. до н. е. клімат стає більш посушливим, кордон степу значно піднімається на північ. В цей час виникають нові археологічні культури на території України, які співіснують із культурами, які існували на ранньому етапі. Протягом 1 половини VI тис. до н. е. новими явищами на території України стали азово-дніпровська і нижньодонська культури в степовому Лівобережжі,тубинська культура на Сіверському Дінці, києво-черкаська культура в середній течії Дніпра, яніславицька або волинська культурав Правобережному Поліссі. На лівобережному Поліссі виникають неолітичні пам'ятки типу Струміль і Студенок. Поява неоліту Яніславиці, Струмілю і Студенка характеризувала процес неолітизації мезолітичного населення лісової зони. Процес неолітизації України до середини VI тис. до н. е. завершується.
В середині VI тис. до н. е. починається пізній етап розвитку керамічної фази неоліту України. В цей час перестали існувати кукрецька, буго-дністровська, донецька культури, платовоставська. Натомість триває розвиток культур, які тільки виникли на попередньому етапі. На цьому ж етапі на територію України з території Центральної Європи потрапляють традиції культури лінійно-стрічкової кераміки, які були пов'язані з прогресивними методами ведення землеробського господарства, і з території лісової смуги Російського Подесення — культури ямково-гребінцевої кераміки, які навпаки — продовжували традиції мисливсько-рибальського господарства.
Неолітичні культури пізнього керамічного етапу співіснували на території України з енеолітичними трипільською і середньостогівською культурами, носії яких навчилися обробляти мідь.
Яскравим явищем у розвитку неолітичної культури є могильники маріупольського типу, знахідки яких пов'язані з басейнами Дніпра, Сіверського Дінця, а також з територією Північного Приазов'я. Аналіз поховань дає матеріали для реконструкції духовної культури неолітичного населення (наявність довготривалих родових могильників, культчерепу), а також дають багаті матеріали для реконструкції одягу і його прикрас. Небіжчиків ховали у випростаному стані, часто в колективних усипальницях. Поховання спочатку були безінвентарними, потім пов'язані з покладенням у поховання кістяних прикрас, керамічних і крем'яних виробів. Дуже часто в процесі поховань використовувалась вохра.
Більшість питань, пов'язаних із походженням, розвитком, хронологією українського неоліту, залишаються дискусійними.
18. Культура лінійно-стрічкової кераміки, пам'ятки якої виявлено на те- риторії України, мала в Європі дуже значне поширення: від Рейну на заході до Дністра і Горині на сході. Вона вважається класичною неолітичною культурою Європи. Склалася ця культура десь у Подунав'ї, звідки проникла і в Україну. Датується другою половиною V тисячоліття до н.е. (одержано вже більше 100 радіовуглецевих дат). На території України відомо більше 30 стоянок і місцезнаходжень цієї культури, у тому числі: Незвисько, Торське (на Дністрі), Луцьк, Баїв (на заході Волинської області), Ольшаниця (на Горині). На поселеннях відкрито і досліджено житла стовпової конструкції і напівземлянки. Це чітко виявлена землеробсько-скотарська культура. Населення розводило всі основні види свійських тварин — овець, кіз, велику рогату худобу і свиней, вирощувало кілька сортів пшениці, ячмінь, просо, вику та ін. Мисливство відігравало дуже незначну роль. Серед знарядь праці, виготовлених з каменю, кістки і рогу, знайдено мотики, зернотерки, сокири особливої форми — у вигляді башмачної ко- лодки, а також дрібні крем'яні інструменти — ножі, скребки та ін. Кераміка досить досконала, кругло- і плоскодонна. За виготовленням та орнаментацією умовно поділяється на кухонну і столову. Кухонна — товстостінна, виготовлена з домішками трави, має наліпний орнамент. Сто- лова — тонкостінна, сірого кольору, виготовлена з добре вимішаної глини, прикрашена лінійно-стрічковим орнаментом. У Центральній Європі досліджено багато могильників цієї культури. Основний обряд — скорчене на боці трупопокладення, кисті рук перед обличчям. Покійників часто посипали червоною вохрою. На території України розкопано лише два поховання: Незвисько на Дні- стрі і Баїв у Рівненській області. При похованні в Незвисько виявлено близько 20 посудин з багатим лінійно-стрічковим орнаментом. 54 Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України Рис. 11. Матеріали культури лінійно-стрічкової кераміки: 1,2 — камінь; 3-5 — кремінь; 6-Ю — глина. За матеріалами поховань встановлено, що носії культури лінійно-стріч- кової кераміки належали до середземноморського типу. Вони були невисокі на зріст, вузьколиці, з тонкими рисами обличчя.
19. Мідний вік, або енеоліт, у межах території України датується IVIII тисячоліттями до н.е. У країнах Стародавнього Сходу він розпочався понад 5 тис. років тому, а окремі мідні вироби знаходять тут ще раніше, навіть у шарах середини VI тисячоліття до н.е. (Яримтепе в Іраку, Чатал- Гуюк в Туреччині) чи кінця VIII тисячоліття до н.е. (Алі-Кош в Ірані). З енеолітом пов'язана велика кількість відкриттів і нововведень. Люд- ство опанувало перші метали — мідь і золото. Перша мідь була самородна, знаряддя з неї ковані. Але скоро люди навчилися плавити цей метал з руди. Виникають копальні. Одну з них, що датується IV тисячоліттям до н.е., досліджено, наприклад, в урочищі Аї-Бунар у Болгарії. Тут відкрито великі виробітки мідної руди, виявлено знаряддя праці — рогові кайла, мідні сокири, а також кераміку. З самородного золота в мідному віці виготовляли прикраси. Виникає орне землеробство з використанням тяглової сили бика. Доказом цього є знайдена на одному з поселень культури лійчастого посуду у Польщі (Кржниця Яра) глиняна статуетка — бики в ярмі. Румунські па- леозоологи встановили деяку деформацію шийних хребців у биків, що ходили в ярмі. З'являється колесо, а відтак — гарба, в яку запрягали також бика. Зо- браження таких двоколісних гарб є, наприклад, на плитах Кам'яної Могили поблизу Мелітополя. У курганах ямної культури виявлено рештки дерев'яних гарб. Вперше на території України їх знайдено в кургані Сторожова Могила поблизу Дніпропетровська. Тепер таких знахідок відомо багато. Лише однією Каховською експедицією у 1973 р. було виявлено 29 коліс від возів. У мідному віці коня привчають до верхової їзди. Важливу роль у при- рученні коня відіграли племена середньостогівської і ранньоямної культур степової зони Східної Європи. Удосконалюється керамічне виробництво, з'являються гончарні печі, залишки яких виявлено, зокрема, у трипільців. Поширюється і роз- вивається прядіння і ткацтво. Входить у практику циліндричне свердлення 64 Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України кам'яних порід за допомогою порожнистого свердла, що застосовувалося найчастіше при виготовленні бойових сокир-молотів. У Західній Європі з'являються мегалітичні (великі кам'яні) споруди культового призначення: менгіри (область Бретань у Франції"), дольмени, кромлехи (Стоунхендж в Англії) та ін. Створення цих монументів для первісної техніки становило, безперечно, ряд складних технічних завдань, оскільки вага окремих кам'яних брил в конструкції споруд сягає 40-100 і більше тонн. У деяких випадках камені кромлехів привозили більш як за 100 км. Інколи мегалітичні споруди називають "могилами гігантів", а дехто вбачає в них результати діяльності космічних пришельців, що відвідали нашу землю у мідному віці. Відповідно до змін у виробничій діяльності відбуваються зміни у віру- ваннях, що відбилися в глиняній пластиці, монументальній кам'яній скульп- турі, в обряді курганних поховань, орнаментиці. У цей час відбуваються помітні зміни в соціальній структурі суспільства.
20. Трипільська культура (ІУ-ІИ тисячоліття до н.е.). У зв'яз- ку з активним розвитком радіовуглецевого аналізу у визначенні хронології пам'яток трипільської культури останнім часом дослідники поглиблюють появу перших трипільських поселень до V і навіть VI тис. до н. е. (Є. М. Черних, М. Ю. Відейко). Це—одна з найбільш вивчених і яскраво виражених культур розписної кераміки в Європі. Вона займала все лісостепове Правобережжя і Прикарпаття України, а на пізньому етапі поширилася на Волинь і Степ, до Одеси включно. Відкрита культура наприкінці XIX — на початку XX ст. київським археологом В. В. Хвойкою, що провів перші розкопки поселень біля Трипілля на Київщині. У подальшому важливий внесок у вивчення трипілля зробили Т. С. Пассек, С. М. Бібіков, Ю. М. Захарук, К. К. Чер- ниці, Т. Г. Мовша, В. І. Маркевич, М. М. Шмаглій, В. Г. Збенович, В. О. Круц, О. В. Цвек, М. Ю. Відейко та ін. Пам'ятки трипільської куль- тури відомі і в Молдові. На території Румунії трипільській культурі відпо- відають пам'ятки типу Кукутені. У межах України виявлено понад 2000 трипільських поселень, значну частину з яких розкопано. У розвитку культури виділяють три періоди: ранній (А) — поселення Лука-Врублівецька, Гринівка, Бернашівка; середній (В) — Володимирівка на Синюсі, Коломийщина поблизу Києва та ін.; пізній (С) — Жванець, Козаровичі, Усатове (тепер територія м. Одеси), Городськ на Волині, Софіївка на Київському Подніпров'ї та ін. Деякі дослідники пізньотрипільські пам'ятки, що помітно відрізняються від більш ранніх, відносять до окремих культур — усатівської, городської, софіївської. Для визначення абсолютного віку трипільських поселень одержано кілька десятків радіокарбонних та археомагнітних дат. Культура раннього та середнього етапів Трипілля характеризується до- сить високим рівнем житлобудування. Вони споруджувалися з глини (до- лівка теж була глиняна), мали прямокутну форму, розмір — 30-50 м2. По- крівля двосхила. Помешкання, зазвичай, ділилося на кілька частин, у кожній з яких були піч, жертовник, стояв посуд. Забудова поселень здійснювалася по колу, в центрі — загін для худоби (Володимирівка). Таке саме плану- вання поселень зберігається і на початку пізнього Трипілля. У Майданецькому поселенні на Уманщині, наприклад, у розміщенні жител налічується 10 концентричних кіл, поділених радіальними вулицями. Тут на площі 300-400 га зафіксовано близько 1500 жител. Такі ж поселення-гіганти, які умовно називають "протомістами", досліджено також поблизу сіл Доброводи і Тальянки. Про способи житлобудування, зовнішній вигляд жител і планування поселень вчені дізнаються не лише з розкопок, а й у результаті вивчених так званих модельок жител, виліплених з шини і випалених на вогні. Найкращі зразки таких модельок відомі з сіл Полудня, Володимирівка, Розсохуватка на Черкащині. Останні свідчать про те, що у трипільців були і "двоповерхові" будівлі з житловою частиною і підпіллям. Крім наземних жител, розміри 1 форма яких добре впізнаються під час розкопок за завалами обпаленої потни (так звані площадки), будували і напівземлянкові, заглиблені у ґрунт житла. Основним заняттям було землеробство. Трипільці вирощували кілька с«Ртів пшениці, ячменю, просо. Займалися також і скотарством, тримали 70 Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України Рис. 19. Реконструкція житла трипільської культури з поселення Ленківці (Чернівецька область). биків, свиней, овець, кіз; коней було мало. Землю обробляли, зазвичай, рого- вими мотиками. Злаки жали серпом. Кістяний серп з крем'яними вкладишами був досить продуктивним знаряд дям землероба: працюючи таким серпом, один чоловік з одноденного ужинку міг одержати 10 кг зерна. На місцях поселень виявлено багато зернотерок, на яких зерно переробляли в муку і крупу. Трипільці розумілися і на обробці металу. Мідь кували, але могли вже й плавиш. Знали витяжку, рубання і пробивання отворів у металевих виробах. У відомому Карбунському скарбі (Молдова) виявлено понад 400 металевих виробів. Це прикраси, амулет, серед яких були й антропоморфні, та знаряддя праці. До скарбу входила також мідна провушна сокира. Невеликий, але досить цікавий скарб мідних речей у трипільському розписному горщику знайдено в с. Городниця Івано-Франківської області. До його складу входили: провушна сокира-тесло, клиноподібна сокира, кинджал, уламки діадеми і кілька десятків намистин. Спектральний аналіз ранньотрипільських мідних виробів показав, що всі вони виготовлені з чистої міді. Мідь до трипільців надходила з Балкан і Нижнього Подунав'я. У трипільців було досить розвинене прядіння і ткацтво, про що свідчать знахідки глиняних прясел до веретен і тягарців від примітивного ткацького верстата. Іноді на днищах трипільських керамічних виробів трапляються відбитки тканин двох способів ткання — полотняного і репсового. На поселенні Поливанів Яр Чернівецької області знайдено навіть клубочок обвуглених ниток. Кераміка трипільської культури поділяється на дві великі групи: кухонну і столову. Перша, більш проста за формами, виготовлялася з глини, до якої Розділ V. Мідний вік 71 домішували шамот (товчені черепки) або подрібнені черепашки. Орнамент скупий, складається з окремих наліпів, "перлин" та пальцевих защипів по шийці посуду. Столовий посуд був досить досконалий, виготовлявся з добре відмуленої шини, був дуже добре випалений. Черепок здебільшого червоний і міцний. Форм столового посуду багато — горщики, миски, глечики, покришки, так звані біноклеподібні форми та ін. Орнамент багатий, переважно спірально-меандровий. На ранніх етапах культури він прокреслений, а пізніше — нанесений розписом чорною, бу- рою, рідше білою фарбами. На середньому етапі культури більше пошире- ний поліхромний орнамент, на етапі пізнього Трипілля — монохромний. Серед орнаментальних схем на посуді зустрічаються зображення людей і тварин (Ржищів, Гребені у Київському Подніпров'ї, Круті Броди і Жванець на Хмельниччині тощо). Вважають, що спіраль на трипільській кераміці є стилізованим зображенням змії. Інколи на ранньотрипільському посуді (Бернашівка) зображення змії в орнаменті впізнається досить чітко. Серед керамічних виробів важливе місце у трипільців посідає пластика. Тут виявлено велику кількість жіночих (рідше — чоловічих) статуеток, фігурок тварин — бика, свині (Пеніжкове Черкаської області). Статуетки людини часто стилізовані (Усатове, Троянів на Житомирщині), але є і досить реалістичні (Володимирівка, Верем'я на Київщині). Статуетки і фігурки, як часто і орнамент на кераміці, мали, очевидно, релігійне значення, пов'язане з культом плодючості, матері-прародительки тощо. На зв'язок трипільських статуеток з культом плодючості і врожайності вказує наявність у глині, з якої їх виготовлено, домішок зерен злаків або крупно змеленого борошна (Лука-Врублівецька). У с. Кошилівці на Тернопільщині знайдено унікальне зображення голови бика, на лобовій поверхні якого наколами відтворено силует жінки з піднятими догори руками, тобто в позі, що нагадує зображення богоматері Оранти, відомої в Середземномор'ї. Пізньотрипільські пам'ятки. На пізньому етапі у житті трипільських племен важливішу роль починає відігравати скотарство, спрощується домо- будування, зменшується кількість розписної кераміки, пластика стає більш стилізованою, її дуже мало. У цей час у трипільській культурі виділилися локальні групи пам'яток: на Волині — пам'ятки городського типу, у При- чорномор'ї— усатівського, у Подністров'ї—касперівського, у Київському Подніпров'ї — лукашівського, софіївського та інших типів. У с. Городське (Житомирщина) розкопано поселення з житлами напів- землянкового характеру. Кераміка орнаментована шнуровим візерунком. 72 Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України Рис. 20. Зразки орнаменту на посуді трипільської культури. Жіночі статуетки мають стилізований вигляд. Серед знахідок виявлено також крем'яні сокири і ножі, багато прясел, у тому числі орнаментованих. В Усатовому (нині територія Одеси) досліджено пізньотрипільські кур- гани, ґрунтові могильники і поселення. Обряд поховання в курганах і ґрунтових могилах — скорчене на боці трупопокладення. У деяких по- хованнях виявлено багатий інвентар, у тому числі мідні кинджали, при- краси з міді і срібла, розписний посуд. Основним заняттям усатівського Розділ V. Мідний вік 73 Рис. 21. Глиняна пластика трипільської культури. 1, 2, 3. б — антропоморфні статуетки; 4, 5, 7, 8 — зооморфні скульптурні зображення. населення, як і городського, було скотарство. Пластика своєрідна — на прямокутному постаменті формувалась у вигляді стовпчика видовжена шия і голова людини. Кераміка розписна або прикрашена відбитками шнура. На поселенні Маяки усатівського типу досліджено укріплення. У Софіївці на Дніпрі (південніше Києва) розкопано великий могильник, де в глиняних урнах або в неглибоких ямках, викопаних у піску, було знайдено обпалені кістки, що свідчить про існування обряду трупоспалення. Досліджено близько 150 поховань, де поряд з останками виявлено глиняний посуд, бойові шліфовані сокири-молоти, мідні кинджали, вістря стріл, крем'яні ножі, прикраси тощо. Софіївська кераміка виготовлялася з глини зі значною домішкою товчених черепашок, вона бідно орнаментована, розпис тут майже зовсім відсутній. Могильники, подібні до Софіївського, розкопано на хуторі Червоному (нині територія Києва) та біля с. Чернин на Дніпрі (північніше Києва). Відомо також кілька поселень софіївського типу, одне з них — ус. Козаровичі — було укріплене оборонним ровом і валом. Могильники трипільської культури вивчені слабо, тому слід згадати два Могильники цієї культури — Вихватинський у Молдові і Чапаївський по- близу Києва. У Вихватинському могильнику виявлено понад 30 поховань 74 Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України зі скорченим на боці трупопокладенням і велику кількість посуду, статуе- ток, знарядь праці, прикрас тощо. Основним обрядом поховання в Чапаївсь- кому могильнику було випростане на спині трупопокладення. Антропологічно племена трипільської культури вивчені неоднаково на різних етапах їх розвитку. Для раннього та середнього етапів розвитку трипільської культури виявлено лише поодинокі поховання, а антропологіч- ний матеріал, здебільшого, належить до пізнього етапу. Пошуки могильників раннього та середнього етапів трипілля представляються одним з найпріо- ритетніших напрямків у вивченні антропології та поховального обряду цієї важливої культури енеоліту і вирішення на їх основі багатьох наукових проблем з її розвитку та історичної долі. Що ж до згаданих поховань, то, здається, тут ми маємо справу з представниками різних типів населення — середземноморським (Вихватинці) і потемками місцевих неолітичних племен пізньокроманьйонського типу (Чапаївка).
21. На Середньому і Нижньому Подніпров'ї, степовому Лівобе- режжі, у Причорномор'ї і Криму в мідному віці розвивалися три основні скотарські культури — середньостогівська, ямна та кемі-обинська. Остан- ня включає два варіанти — власне кемі-обинську у Криму та нижньо- михайлівську у Подніпров'ї і Північному Причорномор'ї. Середньостогівська культура, що була більш ранньою, і ямна, яка слідувала за нею, генетично споріднені між собою. Кемі-обинська культура розвивалася, значною мірою, паралельно із середньостогівською та ямною. Крім цих культур, на півдні України недавно виділено групу поховань так званого новоданилівського типу з великою кількістю мідних речей та групу підкурганних поховань постмаріупольського типу. Ґрунтовне вивчен- ня пам'яток цих груп розпочалося порівняно недавно. Середньостогівська культура була поширена в лісостеповій і степовій частині межиріччя Дніпра і Дону. Окремі місцезнаходження цієї культури виявлено на захід від Дніпра, зокрема в межах Кіровоградської області Назву культурі дало розкопане А. В. Добровольським поселення в урочиші Середній Стіг (нині на території м. Запоріжжя). Всього тепер відомо близь- ко 100 пунктів цієї культури — поселень, могильників, поховань чи окремих знахідок. Найповніше досліджено поселення і могильник У с. Дереївка поблизу Кременчука на Дніпрі, поселення і могильник Олексан- дрія на Осколі (розкопки Д. Я. Телегіна), поселення Костянтинівка на Ниж- ньому Дону (розкопки В. Я. Кіяшко) та ін. Для вивчення абсолютного віку поселення і могильника біля с. Дереївка одержано 10 радіокарбонних дат у Київській, Каліфорнійській та Оксфорд- ській лабораторіях. Переважна їх більшість припадає на другу половину IV тис. до н.е. Вік середньостогівської культури також визначається на підставі синхронізації різних періодів її з пам'ятками Трипілля, Майкопа і Датується серединою IV — другою чвертю III тисячоліття до н.е., тобто існувала вона близько 700-800 років. За характером орнаментації на посуді 86 Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України в її розвитку виділяють два основні етапи — дошнуровий і шнуровий, або дереївський. Про склад і характер матеріальної культури найповніше уявлення дає поселення Дереївка. Тут на площі 2000 м2 розкрито невеликий "дворик", оточений трьома трохи заглибленими в землю житлами прямокутної форми. Багаття в житлах горіло у невеликих ямках, часто обкладених камінням. Виявлено багато господарських ям, культові поховання собаки, а також че- репа коня в супроводі двох собак. На "дворику" поблизу одного з жител виділяються місця "гончара" і "точильника", де формували глиняний посуд та виготовляли за допомогою шліфування кістяні знаряддя. На поселенні зібрано більше 10 тис. знахідок. Це, перш за все, кераміка, знаряддя праці, прикраси. Пластика представлена жіночими статуетками і фігурками тварин. Кераміка (горщики, глечики) середньостогівської культури майже ви- ключно гостродонна, лише невелика частина мисок мають плоске дно. Вінця, як правило, досить високі, інколи трохи "роздуті". У глиняне тісто додавали велику кількість товчених черепашок. Орнамент, що покривав лише верхню частину посуду, у дошнуровий період наносили гребінцевим штампом, пізніше з'явився гусеничний орнамент. За деріївського періоду посуд прикрашали за допомогою скобкоподібних штампів чи відбитками шнура. Середньостогівська культура була першою на Україні, в якій виникає шнуровий орнамент, що потім відіграв велику роль у культурах мідного і бронзового віків Європи. Серед знарядь праці середньостогівської культури багато крем'яних ножів, скребків, вістер дротиків і стріл, кам'яних зернотерок, мотик, лощил, рибальських гачків з рогу і кістки. З рогу оленя виготовлялися бойові молоти та псалії (деталь кінської вуздечки). Металевих речей ще дуже мало. Основним заняттям середньостогівських племен було скотарство, голов- ним чином, розведення коней — серед фауністичних решток їхні кістки становлять інколи до 60-80 %. Середньостогівські племена були одними з перших у Європі, які почали використовувати коня для верхової їзди. Зай- малися вони також мисливством, рибальством, землеробством, про що свідчать знахідки відповідних знарядь праці і кісток тварин. Проте ці види занять відігравали другорядну роль. Могильники середньостогівської культури, зазвичай, невеликих роз- мірів, ґрунтові, плоскі, хоча поява перших невеликих насипів над похо- ваннями цього часу не виключається. Поховання окремі, рідко — парні. Поховані лежали на спині, з підігнутими в колінах ногами. На багатьох Розділ V. Мідний вік 87 скелетах виявлено порошок червоної вохри, супровідний інвентар — посуд, знаряддя праці. Ямна культура виділена В. О. Городцовим після розкопок курганів у басейні Сіверського Дінця, поблизу м. Ізюм та на річці Бахмут. Названа так за типом поховань у простих ґрунтових ямах. Історію і культуру ямних племен вивчають, в основному, за матеріалами поховань, яких лише в межах України досліджено понад 1000. Здебільшого це поховання під курганами, на Дніпрі розкопано і кілька безкурганних могильників. Пам'ятки ямної культури поширені у степових районах від Заволжя до пониззя Дунаю. На цій величезній території виділяється кілька місцевих локальних варіантів культури, що різняться, передусім, особливостями ке- раміки. Для визначення віку культури одержано близько 150 радіокарбонних дат, на підставі яких її пам'ятки відносять до ХХУП-ХІХ ст. до н.е. У розвитку культури виділяється два етапи — ранній, що тривав одне-два століття, і пізній. Найпізніші пам'ятки ямної культури відносять до бронзового віку. Племена ямної культури, як і всі степовики періоду міді-бронзи, зай- малися переважно скотарством. Вони розводили велику рогату худобу, коней, овець, кіз. Роль коня в господарстві ямних племен була не завжди однакова: помітно більша на ранньому етапі і менша у пізньоямний час. Скотарі ямної культури вели, очевидно, досить рухливий спосіб життя, пересуваючись за своїми стадами. Все домашнє начиння вони перевозили на гарбах, запряжених биками. Про це свідчать знахідки решток таких гарб (Сторожова Могила) та їх зображень (Кам'яна Могила). Під час роз- копок у Подніпров'ї в могилах ямної культури вдалося виявити також решт- ки ярма, ручок від батогів-нагайок та інші речі, пов'язані з запряганням биків. У ямному похованні кургану Курбан-Байрам у Криму разом з рештка- ми возика знайдено залишки саней-волокуші. На просторах степового півдня Східної Європи лише як острівці іс- нували окремі поселення ямних племен, що інколи були досить великими і довготривалими. Відкриття і дослідження поселень дали матеріали для всебічної характеристики культури. Одне з таких поселень розкопане О. ф. Лагодовською в 1951-1955 рр. поблизу с. Михайлівка на Херсонщи- ні. Воно розмістилося на трьох горбах вздовж берега р. Підпільної (рукав Дніпра) і займало площу близько 1500 м2. Розкопками встановлено три Різночасові культурні горизонти. Спочатку, ще за доямного часу, тут існу- вало невелике ("нижньомихайлівське") поселення. Потім виникають два 88 Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України культурні шари ямних племен: раннього і пізнього етапів. Саме стратигра- фія Михайлівського поселення і була основним критерієм для виділення в розвитку ямної культури двох зазначених вище етапів. На пізньому етапі існування Михайлівське поселення вже було обнесене кам'яною стіною, висота якої сягала понад 2 м. На площі поселення розко- пано рештки численних жител, побудованих на кам'яній основі, виявлено сліди вогнищ, господарських ям та зібрано велику кількість знахідок. По- близу поселення виявлено ґрунтовий безкурганний могильник того ж часу. Кераміка ямної культури досить примітивна і в цілому одноманітна. Серед форм домінує округлобокий гостродонний горщик з високими (на ранньому етапі) або низькими (в пізньоямний час) вінцями. Орнаментація скупа. Візерунок розміщений, зазвичай, у верхній частині горщика. Найчасті- ше це ряди відбитків шнура чи гребінцевого штампа. Зустрічаються за- штриховані трикутні фігури. Інколи невеликі горщечки мають петельчасту ручку. На поверхні посуду досить помітні сліди згладжування рідкозубим гребінцем. Крім горщиків, трапляються також невеликі мисочки, інколи на ніжці. Серед знарядь праці і предметів озброєння ямної культури мідні речі зустрічаються набагато частіше, ніж у середньостоіівській. Тут виявлено плоскі мідні сокири, вістря стріл і списів, шила, швайки, ножі тощо. Багато цих виробів виготовлялося також і з кременю. У цей час набувають значного поширення бойові сокири-молоти з каменю. В Надпоріжжі в урочищі Скеля поблизу ропетровська виявлено майстерню, де виготовляли ці вироби. Крім закінчених сокир тут зібрано також кілька десятків так званих вивертків, що виникають при свердленні отвору в сокирах порожнистим свердлом. , 3 появою в степах Східної Європи ямних племен поширюється курган- ний обряд поховання. Кургани раннього періоду мали невеликі розміри. У пізньоямний час виникають насипи висотою 10 і більше метрів. У біль- шості випадків можна простежити різночасове досипання насипу у зв'язку з окремими похованнями. Кургани містять інколи до 20 і більше ямних могил. Пізніше в цих курганах часто влаштовували могили інші племена. Покійників ямної культури клали на дно ями здебільшого прямокутної форми зазвичай у скорченому положенні на спині, часто посипали порош- ком червоної вохри; біля них інколи ставили горщик, очевидно, з водою, залишали їжу і знаряддя праці та озброєння — списи, бойові сокири- молоти тощо. Поряд з похованими часто знаходять кістяне намисто, що складається здебільшого з трьох типів прикрас: кістяних трубочок з гвинто- вою нарізкою, молоточкоподібних шпильок з того ж матеріалу і просвердле- 90 Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України них зубів хижака (собаки, вовка). Такий набір прикрас є характерною рисою культури ямних племен. У кількох випадках на території України і Калмикії вдалося простежити глиняні маски (?) на лицевій частині черепа померлих. За антропологічними ознаками носії ямної культури, як і середньосто- гівської, були далекими нащадками племен пізніх кроманьйонців. Тут, проте, виділяється також група більш низькорослих, вузьколицих осіб, що за рядом ознак тяжіють до середземноморського типу. Особливо велику кількість таких представників виявлено в курганах межиріччя Дунаю та Дністра, а також у Нижньодунайському регіоні. Особливості антропологічного складу та керамічного інвентаря у похованнях, генетично пов'язаних з пізньо- трипільськими похованнями усатівського типу, культури Фолтешті та культур бронзової доби Нижнього Подунав'я (Коцофені, Езеро, культур шнурової кераміки Прикарпаття) послугували для виділення окремої Буджацької культури другої половини III тис. до н. е. Племена ямної культури відіграли помітну роль в історії населення Схід- ної Європи у другій половині III — на початку II тисячоліття до н.е. Вони, потіснивши пізньотрипільські і кемі-обинські племена, проникли далеко на захід від Дніпра, аж до Прикарпаття і на Балкани, та на південь — у Крим, про що свідчить поява тут "степових поховань з вохрою". У носіїв ямної культури існували тісні контакти з населенням Північного Кавказу і лісо- степових районів Східної Європи. Історична доля ямних племен остаточно не з'ясована. На початку П тисячо- ліття до н.е. ямну культуру на значній території змінює катакомбна, що, здається, генетично з нею не була пов'язана. Вважають, що у Поволжі на базі ямної культурі \ розвинулася полтавкинська культура. Кемі-обинська культура. Серед культур мідного віку України кемі- обинська культура виділяється рядом характерних особливостей. Племена цієї культури досягли виняткових успіхів в обробці каменю, їм належать перші на території України зразки монументальної кам'яної скульптури, у них склався своєрідний обряд поховання в скринях, часто розписаних фарба- ми. Кемі-обинська кераміка досить помітно виділяється серед глиняних виробів інших синхронних культур. Дані стратиграфії поховань під курганами і нашарувань на поселеннях свідчать про те, що кемі-обинська культура розвивалася паралельно з ям- ною, але на ранніх своїх етапах вона передувала їй, а на пізніх — пережила її. Вона склалася у першій половині III тисячоліття до н.е. Пізню, верхню, дату цієї культури доводять до середини II тисячоліття до н.е. Ці пізні пам'яткі і кемі-обинської культури належать уже до віку бронзи. Розділ V. Мідний вік 91 Рис. 29. Матеріали з пам 'яток кемі-обинської культури: І, 2, 4 — глина; 5, 6 — мідь; 3, 8 — бронза; 7 — кремінь. Культура виділена А. О. Щецинським. Свою назву вона отримала за кур- ганом Кемі-Оба, розкопаним у 1957 р. поблизу м. Білогорськ у Криму. До цієї культури в Криму належать також поселення Дружне, Холодна Бал- ка, Сімферопольське, поховання Казанки, Скала, Мамай та ін. Пам'ятки, близькі за характером до кемі-обинських, виявлено і в Північному При- чорномор'ї, зокрема в басейні рік Інгул, Інгулець та пониззі Дніпра, де їх називають нижньомихайлівськими, оскільки культурний шар цього типу у Подніпров'ї вперше був розкопаний у нижньому шарі згадуваного вище Михайлівського поселення (О. Г. Шапошникова, Д. Я. Телегін). У цьому шарі досліджено чотири напівземлянкових житла, одне з яких загинуло від пожежі. Житла мали підпрямокутну форму з глинобитним чи кам'яним відкритим вогнищем у центрі і двосхилу покрівлю, виготовлену зі снопів очерету. У житлах і поблизу них зібрано значну кількість кераміки, фау- ністичних решток, кістяних, рогових і кам'яних виробів. Важливим джерелом для вивчення кемі-обинської культури є курганні поховання, яких уже виявлено кілька сотень. Під насипами курганів часто зустрічаються кам'яна обкладка — панцир, а також кромлехи. Переважа- 92 Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України ють поховання в скринях — кам'яних або дерев'яних. Кам'яні скрині споруджені, зазвичай, із кількох великих плит, підігнаних одна до одної на кутах спеціальними пазами. Зверху скрині перекриваються такою самою плитою, щілини між плитами замазані глиною, найчастіше зеленого кольо- ру. З середини стінки часто мають візерунок у вигляді сосонок, драбинок, трикутників, ромбів тощо, виконаних червоною вохрою. Рідше зустріча- ються заглиблений орнамент, антропоморфні або зооморфні зображення. Поховання окремі або парні. Покійників клали у скорченому положенні на спині чи на боці головою на схід або північний схід. Поховальний інвентар досить багатий — посуд, кістяні, кам'яні або металеві речі. Кераміка кемі-обинської культури темного чи зовсім чорного кольору, виготовлена з додаванням товчених черепашок або вапняку, з зовнішнього боку часто досить старанно вилощена. Горщики і амфори опуклобокі з плос- ким або заокругленим дном. Характерною ознакою цієї кераміки є відсут- ність будь-якого орнаменту. Якщо візерунок і зустрічається, то він скла- дається лише з кількох рядків насічок або відбитків шнура. Серед кам'яних і крем'яних виробів Кемі-Оби виділяються вістря спи- сів і стріл, підтрикутної форми ножі-серпи, бойові сокири-молоти. Останні досить досконалої техніки виготовлення, інколи з рельєфним орнаментом. Металеві знаряддя більш численні і різноманітні, ніж у сусідніх племен, зокрема ямних. Тут уже зустрічаються провушні сокири, тесла, своєрідні вироби у вигляді двозубої вилки, вістря стріл, браслети тощо. Важливою рисою кемі-обинської культури є висічені з каменю антропо- морфні стели різних розмірів, у тому числі інколи на повний зріст людини. У межах України їх виявлено близько 300. Більшість стел має примітивний вигляд, без деталізації частин тіла і зображень на їх поверхні. Проте зустрі- чаються і досить досконалі зразки передачі рис обличчя, частин тіла і чи- сленних зображень на поверхні. Такі стели виявлено, зокрема, біля сіл Керносівка в долині р. Орель, Наталівка на Дніпропетровщині, Олександрія Кіровоградської області, Казанки, Верхоріччя в Криму тощо. За поставою голови, положенням рук, характером зображень на поверхні стели розріз- няють два їх типи. В одному випадку це зображення гордої постаті вождя, воєначальника, повелителя; в іншому — перед нами постава людини в позі змирення, поклоніння. Можливо, у стелах цього типу втілювався образ служителя культу—шамана, чаклуна тощо. Вважають, що стели виготовля- лися для спеціальних святилищ. Частина стел потім потрапила в кургани поховань ямної культури, де нерідко їх використовували як простий камінь Розділ V. Мідний вік 93 З кемі-обинською культурою пов'язують дві унікальні знахідки із зображеннями сю- жетних сцен. Це плита з Єні-Бахчі-Єлі поблизу Сімферополя і наскельний розпис під навісом Таш-Аїр біля Бахчисарая. На плиті з Єні-Бахчі-Єлі вирізьблено людські постаті, сокиро- чи ралоподібні фігури та ін. Ці зображення витлумачують як боротьбу добра і зла або як сцену, пов'язану з культом врожайності й землеробства. Наскельний розпис Таш-Аїра виконаний бурою фарбою. Складається з численних зо- бражень людських постатей, тварин, дерев, загородок, загадкових знаків. Зміст цього малюнка не розшифровано. Основним заняттям кемі-обинців було скотарство. У нижньому шарі Михайлівки серед фауністичних решток виявлено 95 % кісток свійських тварин, переважно овець морфні стели: і КІЗ. У цьому кемі-обинська культура близь- 1 — с. Казанки в Криму; 2 — ка до культур Північного Кавказу, зокрема с• Наталівка в Подшпров 'і. майкопської. Кемі-обинська культура справила помітний вплив на формування ямної й усатівської культур, з якими певний час розвивалася паралельно. Від ке- мі-обинських племен звичай поховань у кам'яних скринях проник до ямної культури; носії останньої з часом почали запозичувати від кемі-обинців і техніку виготовлення стел. У другій половині III тисячоліття до н.е. кемі- обинці, очевидно, були витиснуті з Північного Причорномор'я пізньоямни- ми племенами. Отже, епоха міді стала новим кроком у розвитку економіки, культури та соціальних відносин населення України в IV—III тисячоліттях до н.е. Лю- дині почав слугувати перший метал — мідь. У мідному віці стабілізується племінна організація, виділяються більш- менш постійні ареали окремих культурних і етнічних груп населення, за- початковується процес виникнення сучасних лінгвістичних сімей, у тому числі індоєвропейської, фіно-угорської та ін.
22. Бронзовий вік — останній великий період первіснообщинної формації. Наприкінці його починають формуватися класові суспільства. У межах Східної Європи вік бронзи датується II—початком І тисячоліття до н.е. Таке поширене визначення цього періоду останнім часом зазнало серйозних змін щодо його початку та кінцевого етапу, Застосування у хронології археологічних культур радіовуглецевого аналізу вказує на те, що, наприклад, така культура бронзової доби, як катакомбна, розвивалася ще в ІП тис. до н.е., а культури кінцевого етапу розвитку доби бронзи отримали більш ранні дати. Тому бронзовий вік України на сучасному етапі може датуватись III — кінцем II тис. до н.е. Останнє вказує на більш рівномірне входження стародавніх племен України до бронзової доби разом з іншим стародавнім населенням Передньої Азії, Кавказу та Східного Середземномор'я. На півдні України бронзовий вік змінюється кіммерійсько-скіфським періодом раннього залізного віку. Бронза є першим штучним металом: вона являє собою сплав міді й олова (інколи олово замінювали сурмою або миш'яком). Бронза витіснила мідь, бо знаряддя з неї були твердішими за мідні. Перевага бронзи над міддю полягає також у значно нижчій температурі плавлення. Температура плавлення бронзи становить 800-900°, а міді — понад 1000° С. Бронзу плавили в печах — горнах, у невеликих гостродонних товсто- стінних глиняних тиглях. Розливали по формах глиняними ложками — ллячками. Форми-матриці виготовляли, здебільшого, з м'якого каменю. Кожна матриця складалася з двох половинок, на яких вирізалася форма речі. Існував ще спосіб лиття по восковій моделі у глиняних формах. На території України досліджено багато майстерень, де виготовляли бронзові речі. Наприклад, на площі такої майстерні біля с. Волоське в Над- поріжжі знайдено близько 70 кам'яних і глиняних матриць для виготов- лення 17 предметів — серпів, ножів, сокир-кельтів і кинджалів. Багато подібних майстерень досліджено у Причорномор'ї. Одну таку пам'ятку роз- копано поблизу с. Острівець Івано-Франківської області. Серед знахідок зустрічаються керамічні трубочки, що служили соплами при штучному дутті міхами у бронзоплавильних горнах. • Розділ VI. Бронзовий вік 95 Рис. ЗІ. Знаряддя бронзоливарного виробництва: 1-5 — форми-матриці; 6-7 — лійки: 8 — тигельок для плавлення металу. Про значний розвиток бронзоливарного виробництва та посилення обміну між племенами свідчить також велика кількість скарбів бронзових виробів, знайдених, зокрема, у Причорномор'ї і Закарпатті. До їх складу найчастіше входять щойно виготовлені бронзові речі ще без слідів використання, а також зливки металу. Досить цікавими і багатими були, наприклад, Бориславський (з нижнього Подніпров'я) та Інгульський (с. Антонівка Привільнянського району Миколаївської області) скарби. Останній містив понад 50 серпів, 13 сокир-кельтів, два кинджали, кілька прикрас, а також 20 зливків бронзи загальною вагою близько 11 кг. На думку спеціалістів, Північне Причорномор'я за кількістю відкритих тут металургійних майстерень з численними матрицями періоду міді-брон- зи не має собі рівних. і Мідь, що була основною складовою частиною бронзи, плавили з руди, яку добували в копальнях. Залишки таких копалень виявлено, наприклад, у басейні р. Бахмут, притоки Сіверського Дінця поблизу м. Артемівськ До- нецької області. Біля сіл Мідна Руда, Климівка, Пилипчатине та інших до- тепер на поверхні збереглися котловани глибиною до 2-3 м, звідки була вибрана мідна руда, представлена тут мідистими пісковиками. У високих відвалах породи, що лежать навколо котлованів, знаходять сліди поселень бронзового віку та рештки мідеплавильних печей (дослі- дження С. Й. Татаринова). Важливими міднорудними центрами Європи, звідки метал надходив до Східної Європи, були Балкани, Прикарпаття, Кавказ та Урал. Важливе значення для розвитку металообробки на Україні в добу енеоліту та бронзи мали і місцеві поклади міді Донецько-Бахмутського та Волинського районів. Бронзові знаряд дя праці в житті населення відігравали досить помітну роль, але вони не могли повністю витиснути з ужитку кам'яні вироби. По- ряд з бронзовими серпами, вістрями до списів досить широко використо- вувались і крем'яні знаряддя цього типу. З каменю виготовлялися також бойові сокири-молоти, зернотерки, прикраси тощо. У бронзовому віці триває поглиблення першого суспільного поділу праці. У степових племен посилюється роль кочового скотарства. Первісні па- стухи поступово освоюють усі пасовиська, у тому числі і на плато, розмі- щених досить далеко від долин великих рік. Люди в цей час, мабуть, уже оволоділи технікою спорудження криниць-колодязів. У лісостепових племен важливу роль відігравало землеробство. З опану- ванням більш досконалих знарядь, виготовлених з бронзи, набуло поши- рення орне землеробство. Асортимент культурних рослин значно зріс. По- ряд з кількома сортами пшениці, ячменю тепер культивуються льон, коно- плі, горох, сочевиця. Розвивається садівництво. На розкопках виявлено кісточки вишні, сливи-угорки, насіння ріпи, цибулі, часнику та маку. Зі зростанням продуктивності праці створилися умови для посилення майнової нерівності. Про це красномовно свідчать виявлені скарби дорого- цінностей і перші багаті поховання віку бронзи. Один такий скарб знайдено у 1912 р. поблизу с. Бородино Бессараб- ської губернії (тепер в Одеській області). Він містив 11 цілих і 6 фрагменто- ваних предметів: два срібні вістря до списів, втулку від третього, срібний кинджал і чотири шпильки з ромбічною головкою, бронзові платівки від облямівки дерев'яної чаші, чотири кам'яних сокири-молоти і уламки п'ятої, три булави з нефриту, змійовика і алебастру. Частина срібних речей має позолоту. Кам'яні вироби гарної, досконалої форми, відполіровані до блиску Такі речі в ті часи становили, безперечно, велику цінність. Датується Бородинський (Бессарабський) скарб серединою II тисячоліття до н.е У бронзовому віці далі посилюється роль батьківського права в роді, що завершується встановленням патріархальних відносин. Доказами по- силення влади чоловіка — патріарха в сім'ї і роді — є парні поховання чоловіка і жінки катакомбної культури, де засвідчено сліди насильницького умертвіння жінки. За бронзового віку почали частіше споруджувати малі за площею житла, де могла мешкати лише одна сім'я. Цей факт свідчить, напевно, про по- дальший процес виділення парної сім'ї в роді. З удосконаленням способів пересування по воді і суходолу у бронзовому віці збільшується рухливість населення. Це зумовило розвиток обміну металевими виробами, прикра- сами тощо. Пересування і змішування племен бронзового віку були більш властиві південним степовим районам України. Вони нерідко супроводжу- вались військовими сутичками. У цей час виникали великі етно-культурні утворення. Археологічне вивчення культур бронзового віку разом з даними порів- няльного мовознавства і топоніміки має важливе значення для розв'язання проблеми формування і поширення основних груп індоєвропейців (у тому числі слов'ян, балтів, фракійців, германців, іранців та ін.) та походження багатьох сучасних народів. Дослідження археологічних культур роблять зримим цей процес уже на рубежі III і II тисячоліть до н.е. Умовно бронзовий вік поділяють на три періоди: ранній (ХХУ-ХУІІ ст. до н.е.), середній (ХУІІ-ХУ ст. до н.е.) і пізній (ХУ-ІХ ст. до н.е.). Куль- тури цих трьох періодів виявлено як у степовій, так і в лісостеповій части- нах України. Карта розселення племен на Україні і суміжних територіях була досить строкатою. За найновішими даними, протягом II тисячоліття до н.е. в межах України виділяється близько 20 археологічних культур. За типом господар- ства, етнографічними і територіальними ознаками їх можна поділити на три основні групи, а саме: а) скотарські і землеробсько-скотарські культури лісостепового Право- бережжя, Полісся, Волині і Прикарпаття; б) група культур скотарських племен Північного Причорномор'я, При- азов'я та Лівобережжя; в) культури Закарпаття.
23. В ранньобронзовому віці (наприкінці III – в першій половині II тисячоліття до н.е. на території лісостепового Правобережжя України, Полісся, Волині і Прикарпаття проживали скотарські племена культур шнурової керамікиабо бойових сокир. Їхня кераміка оздоблена своєрідним орнаментом, що наносився на поверхню сирої глини за допомогою переплетеної мотузки, іноді обв’язаної навколо палички. Іншою характерною рисою цієї культури є наявність кам’яних шліфованих сокир з отвором для руків’я, які, напевно, символізували високий соціальний статус. Дуже рухливі племена цієї культури проживали на величезній території Центральної і Східної Європи від Ельби та Одера до Прип’яті і Дніпра, і на базі цієї групи населення розвинулися потім племена германців, балтів і слов’ян. У формуванні комарівської і тшинецької культур важливу роль відіграли культури шнурової кераміки, з якими вони генетично споріднені, та пізньотрипільська культура, яка була представлена раніше на значній території їхнього поширення
24. В першій половині ІІ тис. до н.е. тут починається катакомбна археологічна культура і культура багатопружкової кераміки, які змінилися в пізньому бронзовому віці зрубною, сабатинівською і білозерською археологічними культурами.
Катакомбна культура поширювалась на степових просторах від Дністра до Дону, відома в Криму і на Маничі у Передкавказзі. Носії катакомбної культури ховали своїх померлих в підземних камерах – катакомбах. На дні катакомб розміщували одне, рідко – два чи кілька поховань. Покійників клали на боці, обличчям до виходу, ноги трохи підігнуті, кісті рук поблизу колін. Деякі археологі вбачають в такому положенні позу вершника, що скаче на коні. Речей при похованих набагато більше, ніж у час ямників. Це кам’яні і бронзові сокири, ножі, кам’яні булави, крем’яні наконечники стріл, а також дуже різноманітна плоскодонна кераміка зі шнуровим орнаментом, прикраси з міді, каменю, кісток і зубів тварин. В похованнях зустрічаються дерев’яні вози-гарби, що мали шатро, виготовлене з лози.У поховальному обряді катакомбних племен важливу роль відігравав вогонь.Населення займалось, в основному, скотарством – в похованнях знайдені кістки вівці і корови, але при одному з поховань у кургані Висока Могила, що в Запорізькій області, знайдено дерев’яне рало. Отже катакомбники займались і ральним землеробством. З бронзи виготовляли вислообушні сокири, тесла, жолобчасті долота, гаки, столові ножі і виделки. Знайдені лавролисті дволезові ножі, шила, прикраси, зустрічаються прикраси і зі срібла.
Зрубна культура в епоху пізньої бронзи була поширена в степовій і лісостеповій зонах Східної Європи від Дунаю до Волги. Вона була розкопана на Сіверському Дінці на початку минулого століття одночасно з ямною і катакомбною культурами. Природно, що зрубні племена на всій території свого поширення вступали в контакт з місцевим населенням, внаслідок чого виникали локальні відмінності в їхній культурі. Важливою рисою зрубної, сабатинівської і білозерської культур є значна кількість бронзоливарних майстерень та скарбів бронзових виробів.
Населення Сабатинівської культури, яка займала степ і частково лісостеп Правобережжя між Дніпром і Дунаєм до узбережжя Чорного моря. Біля села Сабатинівка Ульянівського району Кіровоградської області було розкопане двошарове поселення, нижній шар якого належить до Трипільської культури, а верхній – до пізнього періоду бронзового віку. От і отримала археологічна культура цього періоду назву сабатинівської. Важливою рисою цієї культури є значна кількість бронзоливарних майстерень та скарбів бронзових виробів. Доведена участь сабатинівського населення в навалі “народів моря” . Зброя причорноморського типу (наконечники стріл і списів, кинджали, короткі дволезові мечі, круглі щити) зустрічається в археологічних шарах і зображеннях в різних регіонах Середземномор’я.
25. До найбільш ранніх пам'яток бронзового віку на території лісостепового Правобережжя України, Полісся, Волині і Прикарпаття нале- жать поселення і могильники культур шнурової кераміки. Середнім періо- дом бронзового віку датуються тшинецька і комарівська культури, пізнім — білогрудівська, культура Ноата ін. Актуальність вивчення історії носіїв переважної більшості названих культур полягає в тому, що території, на яких вони мешкали протягом брон- зового віку, за даними лінгвістів, палеогеографів, істориків, археологів, входили в зону прабатьківщини слов'ян. Наприкінці ПІ і в першій половині II тисячоліття до н.е. великі простори Східної і Центральної Європи заселяли скотарські племена культур шнурової кераміки, або бойових сокир. На території України до числа цих культур належать городоцько-здовбицька і стжижовська на Волині, підкарпатська у верхньому Подністров'ї та середньодніпровська культура в долині Д ніпра. У лісовій зоні Східної Європи (Волго-Окський басейн, Пониззя Ками) була поширена своєрідна культура шнурової кераміки, що отримала назву фатьянівської. У Прибалтиці виділяється дві групи пам'яток зі шнуровою керамікою—човнуватих сокир і поодиноких поховань. Ряд культур шнуро- вої кераміки — саксо-тюринзька, чесько-моравська, злотська та інші — відомі в Центральній Європі. Проблема походження культур шнурової кераміки, питання етнічної приналежності та історичної долі їх носіїв остаточно ще не розв'язані і є предметом гострих дискусій спеціалістів. Одні дослідники вважають, що культури шнурової кераміки України мають місцеве походження, інші виводять їх із заходу чи сходу. Доведеним можна вважати, що район по- ширення культур шнурової кераміки охоплював територію Центральної і Східної Європи від Ельби та Одера до Прип'яті і Дніпра. Помітна спільність у матеріальній культурі цього населення пояснюється досить рухливим характером життя окремих племен та тісними культурними контактами. Вважають, що носії культур шнурової кераміки в етнічному плані належали До індоєвропейської групи населення, на базі якої розвинулися потім пле- мена германців, балтів і слов'ян. Городоцько-_______здовбицька, стжижовська і підкарпатська культури. Основні роботи з вивчення цих культур шнурової кераміки Волині і Поділля Належать І. К. Свєшнікову. Городоцько-здовбицька і стжижовська культури займали практично одну й ту саму територію Волині. Спочатку тут розвивалася перша, пізніше — друга, їх пам'ятки виявлено на Західному Бузі і правих притоках Прип'яті — Турії, Стоході, Стирі й Горині. Пам'ятки підкарпатської культури виявлено, головним чином, у басейні верхньої частини Дністра і частково у верхів'ях Прута та на території Південної Волині. За складом матеріалів, основними формами ведення господарства і поховальним обрядом ці культури дуже близькі між собою. Спеціалісти розрізняють їх лише за деякими особливостями кераміки. Всі вони датуються першою половиною II тисячоліття до н.е. Як і племена інших культур шнурової кераміки, населення Прикарпаття і Волині вело, очевидно, відносно рухливий спосіб життя, особливо на ранніх етапах розвитку їх культур. Для підкарпатської культури раннього етапу характерні лише тимчасові поселення-стоянки, виявлені, наприклад, при розкопках житлових бугрів у с. Кавське на Львівщині. Осілість населення помітно зростає лише на пізніх етапах городоцько-здовбицької та стжи- жовської культур. На поселеннях Городок, Зозів, Здовбиця на Рівненщині виявлено сліди наземних і напівземлянкових жител цих культур. Зростання осілості йшло паралельно зі зменшенням ролі скотарства в господарстві та посиленням значення землеробства. На поселеннях стжижовської культури виявлено багато зернотерок, розтиральників, серпів тощо. Культури доби середньої бронзи (ХУІІІ-ХУІ ст. до н.е.). — С.410-411). Пам'ятками, що характеризують культури шнурової кераміки Волині, є скарби і копальні. Два скарби бронзових речей стжижовської культури виявлено поблизу сіл Стеблівка (Стубло) і Липа на Рівненщині. До Стеб- лівськош скарбу входили дві вислообушні сокири, місяцеподібна підвіска, дев'ять браслетів та десять скроневих кілець. У копальнях городоцько-здовбицької і стжижовської культур видобу- вали кремінь, з якого виготовляли знаряддя, що часто ставали предметами обміну. Сокири, ножі, вістря списів, серпи з волинського кременю знахо- дять далеко за межами Волині: аж до Вісли на заході і Дону на сході. Обряд поховання цих культур Волині і Прикарпаття включає трупо- покладення (скорчені або випростані скелети) і трупо спалення. Поховання курганні або безкурганні. Зустрічаються поховання в кам'яних скринях (Здовбиця, Стрільче Івано-Франківської області). Кількість безкурганних поховань у більш пізніх культурах (стжижовська) помітно зростає, інколи трапляються плоскі безкурганні могильники досить значних розмірів (Торчиї і Волинської області — 19 поховань). Супровідний інвентар поховань складається з кераміки, кам'яних, кістяних і бронзових речей. Глиняний посуд культур шнурової кераміки Прикарпаття і Волині харак- теризується наявністю значної кількості двовухих амфор, глечиків і циліндричні їх мисок з ручкою тощо. Більшість цього посуду орнаментована шнуровим візерунком. У стжижовській культурі з'являється валикова орнаментація, а поверхня посуду має сліди характерного штрихування, очевидно пучком трави, по сирій глині. Серед керамічних виробів трапляються прясла біконічної форми З крем'яних виробів, крім сокир, вістер до стріл і списів, знайдено значну кількість серпів та кинджалів, виготовлених у техніці двобічного оббивання. Виявлено два типи мідно-бронзових сокир — вислообушні і плоскі; рибальські гачки; чимало кістяних і рогових знарядь — кайла (з рогу оленя), голки з вушком; знайдено свисток для принаджування птахів тощо. Асортимент прикрас представлений досить повно у згаданому вище Стеблівському скарбі, крім того, відомі ще бочкоподібні і "гофровані" кістяні пронизки, персні з кінцем, загнутим у щиток, сережки тощо. В одному з курганів, розкопаному в с. Колпець Івано-Франківської області, знайдено намисто, виготовлене з єгипетської склоподібної маси — фаянсу (?). Середньодніпровська культура склалася наприкінці III тисячоліття до н.е.; її розквіт припадає на першу половину II тис. до н.е. Вона займає територію Середнього та Верхнього Подніпров'я і басейн Десни в межах України, Білорусі, Росії. Представлена поховальними пам'ятками, виявленими в курганах (розкопано близько 100) і ґрунтових могильниках, та посе- леннями (розкопано 27). Найвідоміші з розкопаних курганів: у селах Гатне і Стретівка на Київщині, Зеленьки, Бурти поблизу Канева. Поселення роз- міщені або в заплавах річок на піщаних узвишшях (Ошитки, Козинці, Вишеньки Київської області), або на виступах надзаплавних терас (Євмин- ки Чернігівської обл.). Вперше на пам'ятки середньодніпровської культури звернув увагу В. О. Го- родцов. їм присвятила статтю Т. С. Пассек. У наш час середньодніпровську культуру вивчали 1.1. Артеменко, М. М. Бондар, С. С. Березанська та ін. Вона є однією з найповніше досліджених культур шнурової кераміки України і суміжних територій. На поселеннях середньодніпровської культури виявлено залишки жител стовпової конструкції. Вони мали прямокутну форму, складалися з двох приміщень, підлога і стіни були з глини, стеля — двосхила. У житлах і за їх межами виявлено господарські ями. Кургани середньодніпровського населення, споруджені на початк\ II тисячоліття до н.е., є найдавнішими в лісостепових районах Подніпров'я. Обряд поховання — трупопокладення у випростаному стані або трупо- спалення. В обох випадках копали велику яму і досить часто клали багато речей: посуд, знаряддя праці, прикраси, мідні і бронзові речі. Є, проте, і зовсім безінвентарні поховання. Інколи поховання здійснювали без ями і зверху перекривали курганним насипом. В одному з таких поховань, розко- паному поблизу с. Стретівка, виявлено, наприклад, сім невеликих посудин, у проміжках між якими лежали дві крем'яні сокири, три сокири-молоти та крем'яне вістря до стріли. Кераміка культури своєрідна як з точки зору форми посуду — округло- донні глечики, чаші, округлобокі амфори, горщики, так і за орнаментом, що, зазвичай, покриває всю або майже всю поверхню посудин. Візерунок має вигляд насічок, відбитків палички, шнура, прокреслених ліній. Мотиви досить різноманітні — заштриховані трикутники (паркетний орнамент), вертикальні колонки (рушнички з гарною оторочкою), горизонтальні смуги тощо. Посуд має явні сліди закріплення мотузяної ручки для перенесення. Великих, незручних для транспортування посудин тут мало. Знаряддя праці і предмети озброєння виготовлялися з каменю (бойові сокири- молоти), кременю (теслярські сокири, вістря стріл і списів, скребки), а також з бронзи (вислообушні сокири, вістря списів з втулкою або довгим черенком, шила тощо). Виявлено багато прикрас з міді і бронзи, кістки, зубів тварин, бурштину. Деякі з них нагадують прикраси ямної культури, інші подібні до зразків культур шнурової кераміки більш західних територій (мідні верболисті підвіски). Є також пронизки, виготовлені з прибалтійського янтарю, "окуляроподібні" підвіски у вигляді двох спарених спіралей, скручених з мідного дроту, персні з того ж металу. У скарбі мідних речей, виявленому в Києві, крім інших знахідок є місяцеподібна підвіска і так звана діадема у вигляді широкого обруча, що поступово звужується до кінців, яким надано форму закруток. Знахідки прикрас вказують на широке коло зв'язків племен середньо- дніпровської культури, що йшли, перш за все, в західному і північно-захід- ному напрямку до населення інших культур шнурової кераміки. Хімічний аналіз металевих виробів свідчить про те, що мідь і бронзу середньодніп- ровці одержували в основному з Карпато-Балканського району, а частко- в° -— з Кавказу. Комарівська і тшинецька культури. В середині II тисячоліття до н.е. на зміну культурам шнурової кераміки приходять дві культури середнього брон- зового віку—комарівська і тшинецька, що займали великі території від Дніпра До Вісли і Одера і розвивалися тут протягом трьох-чотирьох століть. Назви 108 Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України культур походять від досліджених пам'яток: молільника і поселення поблизу с. Комарів Івано-Франківської області та Тшинецького поселення в Польщі. Комарівська і тшинецька культури мають дуже багато спільних рис у типах знарядь праці, кераміки, прикрас, поховальному обряді тощо. Інколи ці дві культури, між пам'ятками яких навіть не завжди вдається провести точне територіальне розмежування, зараховують до однієї, тшинецько-комарівської культури. Комарівські племена жили переважно на більш південних територіях, у Прикарпатті та південній частині Волині, а тшинецькі — в долині Серед- нього Дніпра, басейні Прип'яті в межах України і Білорусі і далі на захід на території Польщі. Пам'ятки, споріднені з тшинецькими, відомі і на схід від Дніпра, в басейні Десни і Сейму. Більшість дослідників (І. К. Свєшніков, С. С. Березанська та ін.) вва- жають, що у формуванні комарівської і тшинецької культур важливу роль відіграли культури шнурової кераміки, з якими вони генетично споріднені, та інші місцеві культури — пізньотрипільська, пізньонеолітична культура гребінцево-накольчастої кераміки, а також культури сусідніх південних те- риторій, зокрема культура Монтеору, відома в Румунії. Основними заняттями племен комарівської і тшинецької культур були землеробство і скотарство, про що свідчить наявність зернотерок, крем'я- них серпів та кісток свійських тварин — великої рогатої худоби, свиней, коней, рідше — овець і кіз. Землеробство вже було підсічним і плужним. що вимагало очищення від лісу значних ділянок землі. Останнє здійсню- валось за допомогою крем'яних і бронзових сокир. Спосіб життя населення обох культур був осілий, про що свідчить наяв- ність досить великих поселень. У с. Комарів досліджено, наприклад, за- лишки наземних жител прямокутної форми довжиною Ф-5 м. Збереглися обгорілі залишки дерев'яних стін на кам'яних підвалинах. В одному з кут- ків житла стояла глинобитна піч, а попід стінами — ряди напівукопаних великих посудин. Поблизу хутора Пустинка на Дніпрі (Чернігівська область) розкрито ціле поселення тшинецької культури, що складалося з кількох десятків різних жител. господарських і культових споруд. Це поселення вже мало вуличне планування Житла трохи заглиблені в ґрунт, прямокутні в плані, до 10-12 м завдовжки. Поблизу кожного з них виявлено споруди господарського призначення; окремі з них зведені на стовпах. Тут, очевидно, зберігалося збіжжя. На місці однієї культової споруди, заглибленої, округлої у плані, із залишками ям від стовпів навколо неї, виявлено значну кількість уламків зернотерок. Знаряд дя праці і предмети озброєння комарівської та тшинецької культур за асортиментом і матеріалом, з якого їх виготовлено, значною мірою повто- рюють відповідні вироби культур шнурової краміки. У с. Зазим'я під Києвом виявлено кам'яну матрицю для відливання кельтів, відомі глиняні ллячки, що свідчить про наявність тут власного бронзоливарного виробництва. Набагато краще за поселення досліджені поховальні пам'ятки. Племена обох культур— комарівської і тшинецької—ховали померлих під курганами або в ґрунтових могильниках. Кургани, зазвичай, розміщені на підвищених ділянках великими групами. У с. Комарів, наприклад, досліджено 65 курганів, по одному похованню в кожному. Переважають трупопокладення, скорчені на боці або, рідше, випростані, а також трупоспалення. Навколо поховань, що залягали на горизонті чи в неглибоких ямах, виявлено багато шматків дерев'яного вугілля та численний інвентар. Найбільше тут глиняного посуду (інколи до 12 посудин під насипом), а також крем'яні сокири, серпи, скребки, вістря до стріл, шила, важки, зрідка — бронзові прикраси. Деякі поховання відносно багаті — з бронзовими речами та золотими прикрасами. Безкур- ганні поховання комарівської культури у кам'яних скринях досліджені поблизу сіл Білий Потік на Тернопільщині і Ставок у Волинській області. Поховання тшинецької культури вивчені дещо гірше, ніж комарівські. В селі Колосівка (Войцехівка) на Хмельниччині розкопано кургани цієї куль- тури, а на Дніпрі поблизу Києва (Вишеньки, Плютовище та ін.) — без- курганні могильники з обрядом трупоспалення. У типах кераміки та її орнаментації, що є найбільш чутливим показником етнографічної самобутності племен, комарівська і тшинецька культури мають також багато спільних рис, хоча помітні і деякі відмінності. Обом культурам властиві, наприклад, дуже характерні за формою високі горщики з розведеними вінцями, що отримали назву тюльпаноподібних. У тшинецькій культурі їх, однак, помітно більше, в той час як серед комарів- ських пам'яток переважають приземисті широкогорлі горщики. Орнамен- тація на посуді обох культур, в основному, прокреслена, але в комарівській, крім того, часто застосовувались канелюри, наліпні шишечки. Комарівська кераміка взагалі орнаментована помітно пишніше. З інших форм посуду в обох культурах зустрічаються миски, глиняні ложки тощо. У тшинецькій культурі були поширені так звані "рогаті прясла"—вироби невідомого при- значення. На деяких з них помітні загадкові знаки. Прикраси численні й різноманітні; їх помітно більше в комарівській культурі. Виготовлені вони, в основному, з міді і бронзи, х о ч а т р а п л я ю т ь ся і срібні, і золоті. Всі тшинецько-комарівські прикраси можна поділити на кілька основних типів: шпильки, браслети, фібули, кільця, підвіски. Шпильки розрізняються за формою головки—ромбічні, спіральні, круглі або конічні Браслети мають один чи кілька обертів; їх кінці часто закручені у великі спіральні щитки. Є фібули (застібки) і хрестоподібні підвіски. Крім того, у комарівській культурі виявлено також лійчасті, спіральні підвіски та підвіски У формі півмісяця. Спіраль у різних варіантах була, очевидно, основним Мотивом у виготовленні прикрас цих культур. За кількістю й різноманітністю прикрас комарівська і тшинецька культури, здається, не мають собі рівних серед культур середнього бронзового віку України і сусідніх територій. Поблизу Києва в с. Дударків Бориспільського району, тобто на території поширення племен тшинецької культури, виявлено унікальну знахідку, що характеризує стиль образотворчого мистецтва населення Подніпров'я — рогову сокиру-молот. На її поверхні вигравірувано композицію, яку склада- ють стилізоване дерево з кроною у вигляді спіральних закруток та зобра- ження семи тварин, серед яких впізнаються свиня, кінь, лань і, очевидно, якийсь хижак. Ближче до обуха сокири вирізьблено складний геометрич- ний орнамент. Сюжет зображень на дударківській сокирі трактується по- різному: або як сцена полювання в лісі, або ж як відображення якихось міфологічних уявлень стародавнього населення. У Подніпров'ї та на Волині відомі й інші знахідки бронзового віку із загад- ковими зображеннями, наприклад, амулети (?) з Бондурівки на Вінниччині, Сахнівки Черкаської області та ін. Білогрудівська культура. У пізньому періоді бронзового віку розвиток культур лісостепового Правобережжя України, Волині і Прикарпаття відбу- вався в різних напрямках. У лісостеповій частині Правобережжя та в південних районах Волині була поширена білогрудівська культура, що склалася, в основному, на базі комарівської і тшинецької культур. У Попруття і Верхнє Подністров'я з заходу і південного заходу проникають племена двох інших культур: спочатку культури Ноа, які в XIII ст. до н.е. витиснули або частково асимілювали кома- рівські племена, а на початку залізного віку—культури фракійського гальштату Племенам усіх цих культур властивий осілий спосіб життя. Населення за- ймалося, головним чином, землеробством та розведенням свійських тварин. Білогрудівська культура отримала назву від Білогрудівського лісу на Уманщині; датується кінцем П — початком І тисячоліття до н.е. Представ- лена поселеннями, похованнями і зольниками. Найбільш п о в н о досліджене поселення на правому березі Дніпра біля с. Велика Андрусівка Кіровоград- ської області, де розкопано десять споруд, розміщених в один чи два ряди. Житла за конструкцією нагадують тшинецькі і комарівські. Вони трохи заглиблені, прямокутні в плані, довжиною до 12 м. Долівка глиняна. Могильники курганні і ґрунтові безкурганні. Кургани невеликі. Під на- сипами в неглибоких ямах виявлено кістяки у скорченому положенні на боці. Рідко зустрічаються поховання за обрядом трупоспалення. У могиль- никах знайдено кераміку та бронзові прикраси. Курганні могильники до- сліджені біля с. Печери на Вінниччині, Макіївка поблизу м. Біла Церква. Ґрунтовий могильник розкопано біля с. Білий Камінь Вінницької області. Зольники — невеликі горби попелу висотою до 0,8 і до 40-50 м у діа- метрі, що створювались на рівній площадці. Тут трапляються фрагменти ке- раміки, знарядь праці, інші поламані речі, а під ними — сліди вогнищ. Золь- ники зустрічаються групами (до 5 шт.). Про їхнє походження єдиної думки немає. Одні дослідники вбачають у них залишки житлових споруд або прості попелища поблизу них. На думку інших, зольники слід пов'язувати з культом вогню і хатнього вогнища, який вшановували білогрудівці. Білогрудівська кераміка представлена горшками, мисками і черпаками. Горшки високого профілю, тюльпаноподібні. Посуд орнаментований харак- терним для культур бронзового віку валиком. Валик буває суцільний або з незамкненими кінцями, що звисають. Зустрічається прорізний орнамент, а також зроблений зубчастим колесом. Населення займалося переважно землеробством. Розводили також усіх свійських тварин. Тут, як і в тшине- цькій культурі, знаходять глиняні цідилки, якими, можливо, користувалися при виготовленні сиру, значну кількість зернотерок, крем'яних серпів, у тому числі складаних. З металевих виробів були поширені сокири-кельти, вістря списів, шила, а також прикраси, які нагадують тшинецькі і комарівські, — спіральні підвіски, пронизки, шпильки, накладки тощо. Серед кістяних знарядь знайдено лощило, шило і т. ін. Відомі псалії, що свідчить про використання білогруцівським населенням коня для верховоїїзди. У невеликій кількості виявлено глиняну пластику — фігурки тварин. З глини ліпили також прясла, модельки "хлібців" і "коржики". Останні вияв- лені в основному в зольниках, вони мали, очевидно, культове призначення. У IX ст. до н.е. білогрудівська культура на значній території південної частини Лісостепу змінюється культурами передскіфського часу. Племена культури Ноа (ХІІІ-ХИ ст. до н.е.) в пізньому бронзовому Віці утворюють досить велику етнічну спільність, що займала територію Південно-Східної Трансільванії, частину Румунії, Молдови і Середнє Подністров'я. У межах України відомо близько 20 поселень цієї культури, зольники, могильники і скарби бронзових виробів. Найповніше досліджено поселення біля сіл Магала Чернівецької області (розкопки Г. І. Смирнової). Острівець і Бовшів на Івано-Франківщині (розкопки Е. А. Балаїурі). В Ос- трівці поблизу поселення розкопано і могильник, де виявлено 183 ґрун- тових скорчених на боці поховання та два трупоспалення. Біля скелетів знай- дено глиняний посуд і бронзові прикраси. Зольники, виявлені на поселеннях культури Ноа, аналогічні білогру- дівським, але часто значно більші за розмірами. Скарби культури Ноа виявлено поблизу Заліщиків на Тернопільщині. Держева на Львівщині. Складалися вони, в основному, з бронзових серпів та прикрас. Скарб із Держева містив, зокрема, хрестоподібну підвіску, шо нагадує стилізоване антропоморфне зображення. Цікаво, що єгипетськіїй ієрогліф такої форми є символом життя. Можливо, цим підвіскам, вияв- леним також і в інших скарбах України, наприклад в Інгульському, старо- давнє населення теж надавало якогось магічного значення. Для кераміки культури Ноа характерна наявність значної кількості двовухих широковідкритих ваз та одновухих черпаків, часто з потовщенням і виступами у верхній частині ручок. В Острівецькому комплексі таких ваз знайдено більше 100. Крім того є горщики, серед яких зрідка трапляються тюльпаноподібні, миски, друшляки тощо. Орнаментація бідна: на горщиках це наліпний валик, на черпаках і вазах — прокреслена лінія, від якої "звисають" пучки рисок. Більшість знарядь і прикрас виготовлені з бронзи й кістки, хоч трапляю- ться і вироби з каменю. Виділяються, зокрема, кілька видів бронзових кельтів, у тому числі так звані семиградський і східнотрансильванський, чотири типи серпів, долота, шила з бронзи, а також наконечники списів, мечі та численні прикраси (кілька типів шпильок, браслета, намисто, хрестоподібні підвіски). Більшість бронзових речей походить з карпато-дунайського ареалу, але частину з них виготовляли вже на місці, у Прикарпатті. На поселенні Острівець виявлено, наприклад, кам'яні матриці для відливання кельтів. Вироби з бронзи доповнювали кістяні та кам'яні знаряддя, серед яких є кістяні псалїї, проколки, так звані штампи з лопаток тварин, крем'яні серпи. За кількістю й асортиментом бронзових виробів, особливо прикрас, культуру Ноа можна порівнювати, очевидно, лише зі станівською культурою Закарпаття, що розглядатиметься далі.
26. На початку І тисячоліття до н.е. стародавнє населення на території сучасної України почало застосовувати у своєму побуті новий метал — залізо. Це мало вирішальне значення для подальшого розвитку суспільства. Залізо сприяло появі знарядь такої міцності й гостроти, яких не можна було виготовити з каменю, міді чи бронзи. Окремі давні народи знали залізо ще в IV—III тисячоліттях до н.е. У Єгипті і Месопотамії використовували метеоритне, чисте залізо, яке йшло на виготовлення ювелірних прикрас. Античні греки вважали винахідниками заліза стародавній народ халібів, мешканців Південно-Східного При- чорномор'я. Відносно ранню обробку рудного заліза у Закавказзі та на сході Малої Азії зафіксовано й археологічними дослідженнями. Заміна бронзи залізом на території України почалася приблизно в XIIX ст. до н.е. В кургані білозерського періоду зрубної культури поблизу Каховки знайдено залізні кинджальчики. Поширення заліза у племен і на- родів Південно-Східної Європи припадає на IX — середину VII ст. до н.е. Раннім залізним віком на території України археологи вважають час від VIII ст. до н.е. до IV ст. н.е. Стародавня технологія одержання заліза з болотної залізної руди сиро- дутним способом була досить складною і малопродуктивною. Руду промивали подрібнювали і випалювали (просушували) на відкритих вогнищах (так званий агломераційний процес). Потім її разом з деревним вугіллям завантажували у горно, на дні якого було розкладено багаття. Давній каркас металургійного горна виготовляли з дерева й каменю і обмазували глиною. Шари руди і де- ревного вугілля чергувалися. У верхній частині горна залишали невеликий отвір для виходу відпрацьованих газів, у нижній — робили сопла, які з'єдну- валися з шкіряними міхами. За допомогою цих міхів у горно нагніталося непі- дігріте ("сире") повітря. Температура в горні досягала 1200°С, хоча при інтен- сивному згорянні деревного вугілля оксиди заліза відновлюються оксидами вуглецю вже при температурі 900°С. Технологія сиродутного процесу полягала Розділ VII. Ранній залізний вік 137 практично в тому, що залізо концентрувалося в нижній частині горна у в'язкому тістоподібному стані. За такого технологічного процесу приблизно 50 % заліза залишалося в шлаках. Після закінчення технологічного циклу давні майстри розбирали каркас горна і виймали залізну, з пористою поверхнею, болванку — крицю. Після відповідної обробки на ковадлі одержували досить високої якості залізо, з якого виготовляли знаряддя праці, побутові речі та предмети озброєння. Землеробство, як галузь господарства, характерне для більшості стародав- нього населення території України, розвивалося в тісному зв'язку з подаль- шим удосконаленням залізоробного ремесла. Не випадково, що історія ряду важливих знарядь праці починається у ранньому залізному віці (заступ, сокира, пилка, напилок тощо). За свідченням Арістотеля (IV ст. до н.е.), давні греки вже знали спеціальні технічні терміни: "сідерос"—залізо і "халіпс"—сталь. Зі сталі виготовляли клинки мечів, кинджалів, ножів та ін. У залізному віці з самого початку були створені нові технічні можливос- ті для спеціалізації ремесел. Це зумовило другий великий поділ праці: ремесло відокремилося від землеробства. У зв'язку з цим виникає вироб- ництво безпосередньо для обміну, тобто товарне виробництво, а разом з ним і торгівля, що з часом вийшла за межі окремого племені. Розвиток землеробства, ремесла і торгівлі сприяв поглибленню майно- вого розшарування, використанню праці рабів у населення І тисячоліття до н.е., що проживало на території Південно-Східної Європи. Це простежується, зокрема, у племен скіфів і сарматів, в античних державах Північного Причорно- мор'я, а також частково у давніх східних слов'ян межі першої половини І ти- сячоліття н.е. (зарубинецька, пшеворська і черняхівська культури).
27.
28. Передскіфський період в історії України (ІХ-УІІ ст. до н.е.) представлений такими основними археологічними культурами: кіммерій- ською у степовій зоні, чорноліською на землях Правобережного Лісостепу, висоцькою і лужицькою в західних областях України (на межі з Польщею) та культурою фракійського гальштату в Молдові і частково на території Середнього Подністров'я й Північної Буковини. Археологічну класифікацію старожитностей передскіфської доби на території України та в суміжних землях Південно-Східної Європи розроб- лено в другій половині XX ст. Кіммерійська культура. Найдавнішим населенням у Північному Причорномор'ї, про яке відомо з писемних джерел (ассирійські клинописи, давньогрецькі міфи, поеми Гомера), були кіммерійці. За даними Геродота (V ст. до н.е.), вся земля, яку на той час займали скіфи, раніше належала кіммерійцям. Геродот називає також пов'язані з ними топоніми і гідроніми: кіммерійські стіни, кіммерійські переправи, Кіммерія, Кіммерійський Боспор. Страбон (І ст. до н.е. — І ст. н.е.), обстоюючи думку про давні історичні корені кіммерійців у Північному Причорномор'ї, пише про Бос- пор Кіммерійський (Керченська протока), про м. Кіммерік, кіммерійські поселення, про гору Кіммерій у Гірському Криму. Проблематичність реальної історії кіммерійців пов'язана з тим, що протягом багатьох років археологами не були виявлені специфічні риси доскіфської культури в Степу. Остаточно не з'ясована етнічна приналеж- ність кіммерійців — лінгвісти вважають, що за мовою, найімовірніше, вони належали до іранської групи. В науці існувала думка про те, що ранні скіфи і пізні кіммерійці певний час проживали разом у Північному Причорномор'ї (Б. М. Граков, О. О. Ієс- сен, М. І. Артамонов, О. М. Лєсков та ін.). На основі широких археологічних досліджень 60-70-х рр. XX ст., узагальнених О. І. Тереножкіним, стало зро- зумілим, що у формуванні кіммерійської культури брали участь племена зрубної і білозерської культур доби бронзи. Вчені вважають, що кіммерій- цям належать пам'ятки чорногорівського типу (виділений О. І. Теренож- кіним у 1976 р.) та новочеркаського (виділений О. О. Ієссеном у 1954 р.). Над вивченням кіммерійських старожитностей в останні десятиліття пра- цювали археологи України (Б. А. Шрамко, С. В. Махортих, С. А. Скорий) та Росії (А. Ю. Алєксєєв, Н. К. Качалова, С. Р. Тохтасьєв). Кіммерійці раніше від інших народів Південно-Східної і Центральної Європи опинилися у безпосередніх контактах з передовими країнами Схід- ного Середземномор'я; першими у досить широких масштабах оволоділи технікою виготовлення заліза і сталі. Сусідні племена і народи переймали у кіммерійців зразки зброї (залізні кинджали і мечі з бронзовими рукоят- ками), спорядження верхового коня. Кіммерійці відіграли важливу роль у поширенні заліза не лише у Східній, а й частково в Центральній Європі. Так, на території Угорщини і Словаччини у значній кількості виявлено ха- рактерні для кіммерійців речі (предмети озброєння і кінські в у з д е ч к о ві набори). На території Болгарії (поблизу сіл Білоградець і Єнджа) д о с л і д ж е - но кургани кіммерійських вождів. Серед пам'яток кіммерійців, відомих археологам, переважають поховання Із супровідного інвентаря найчастіше знаходять зброю і рештки кінської збруї. Досліджено впускне поховання в кургані недалеко від с. Зольне поблизу м. Сімферополя, відкрите А. О. Щецинським. Могила являла собою глибоку (2,6 м) прямокутну яму, вздовж стін були вбиті у землю стовпчики, перекривав її дерев'яний настил. Кістяк чоловіка лежав у витягнутому положенні головою на південний захід. При похованому виявлено короткий залізний меч з бруско- подібною головкою, точильний брусок, а на перекритті могили лежали брон- зові, залізні й кістяні наконечники стріл, бронзові вудила з двокільчастими кінцями та трипетельчастими псаліями, багатий набір кістяних блях з різьбле- ним орнаментом і червоною інкрустацією з вуздечки. У кургані поблизу хутора Чорногорівка Донецької області було вияв- лено три впускні могили. У першій лежав дитячий кістяк, орієнтований головою на захід. У другій головою на північний схід лежав жіночий кістяк, який супроводжувався керамічним глечиком з ручкою, а також бронзовим шилом та бронзовою голкою. У третій відкрито кістяк чоловіка. На лобі у нього лежав віночок з тонких бронзових пластинок, на грудях — бронзові вудила зі стременоподібними кінцями і бронзові псалії з трьома отворами у потовщеннях. Тут же виявлено вуздечкові бляхи та лунницю. Поблизу с. Комишуваха Луганської області під курганом відкрито впускну могилу. Кістяк чоловіка, орієнтований на схід, супроводжували бронзові вудила зі стременоподібними кінцями, пара псалій з трьома отворами і грибоподібними кінцями, лунниця і ніж з горбкуватою спинкою. У впускному похованні в кургані Мала Цимбалка поблизу с. Велика Білозерка Запорізької області також були бронзові вудила зі стременоподіб- ними кінцями, пара бронзових псалій з трьома отворами у муфтоподібних потовщеннях, кругла бляшка. Тут знайдено довгу золоту пронизку, бронзові та кістяні наконечники стріл, чорнолощену керамічну посудину з вузькою шийкою, оздобленою зубчастим орнаментом з білою пастою та інкрустацією. Поховання кіммерійців відкриті також у курганах поблизу с. Петрове- Свистунове біля порогів Дніпра, поблизу м. Дніпрорудного Запорізької області, біля сіл Суклеїта Паркани в Молдові. У всіх випадках кіммерійські поховання впускні. Спостерігається поступова заміна скорченого положення кістяків витягнутим. Зброя представлена бронзовими і залізними наконечниками стріл з довгою втулкою і плоскою ромбічною або овальною головкою, залізним мечем з брускоподібною головкою, схожим на скіфські акинаки. Бронзові вудила виготовляли з двокільчастими кінцями, трипетельчастими псаліями та круглими бляхами від вуздечки. Керамічні вироби представлені горщиками тюльпаноподібної форми, кількома видами келихів і великих посудин, орнаментованих різьбленими трикутниками, пофарбованими білою пастою. Ця кераміка за походженням пов'язана з білозерським періодом зрубної культури, але має також еле- менти лісостепової чорноліської культури. Чорноліська культура. Якщо кіммерійці населяли степові простори України, то чорноліська культура належала їхнім сучасникам — лісостепо- вим землеробським племенам Дністро-Дніпровського межиріччя. Окрему групу чорноліської культури зафіксовано й на Лівобережжі, в басейні р. Ворскли. У 1949 р. у верхів'ях Інгульця О. І. Тереножкін виявив Чорноліське городище (Кіровоградська область), за матеріалами якого виділив чорно- ліську культуру і систематизував її старожитності. Чорноліська к у л ь т у ра є проміжною ланкою між білогрудівською та культурою скіфського часу у Правобережному Лісостепу. Хронологічно вона поділяється на два етапи: ранній (ХІ-ІХ ст. до н.е.) та пізній (IX — перша половина VIII ст. до н.е.). Пізніше в басейні р. Тясмин було відкрито й досліджено кілька городиш чорноліської культури. Відомі також численні поселення і поховання Досліджували пам'ятки чорноліської культури Г.Т. Ковпаненко, О.Ф. Пок- ровська, Е.О. Петровська та ін. Неукріплені поселення чорноліських племен займали перші надзаплав- ні і низинні тераси річок; наприклад, поселення Унбек, поблизу с. Велика Андрусівка (Черкаська область), було розташоване в болотистій низині р. Тясмин. Тут виявлено 10 наземних жител, розташованих уздовж русла ріки в один та в два ряди. Аналогічні чорноліські поселення зафіксовано в межах міст Умань та Київ, на Канівщині, а також на Поділлі й Волині. Житла чорноліських племен — це наземні і напівземлянкові споруди площею 60-100 м2. Стіни зводили по дерев'яному каркасу, потім обма- зували глиною. У житлах виявлено глинобитні печі та відкриті вогнища. Про осілий спосіб життя чорноліських племен свідчать відбитки соломи, полови та зерна злакових у глиняній обмазці будинків, кам'яні зернотерки, 146 Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України численний керамічний посуд та інші побутові речі. У житлах та за їх межа- ми знайдено ями господарського призначення. На Суботівському городищі (Черкащина) виявлено чимало уламків глиняних ливарних форм—залиш- ків бронзоливарного виробництва. Городища чорноліське населення споруджувало переважно на мисах корінних берегів річок. Основою городища було, зазвичай, кругле у плані укріплення діаметром 40-100 м. Вал складався з клітей, зроблених з дере- в'яних колод у вигляді зрубу (Лубенецьке, Голов'ятинське, Калантаївське городища). Будували і додаткові оборонні споруди. З усіх відомих городищ найкраще укріпленим є Чорноліське. Кругле у плані укріплення тут було обнесене трьома лініями додаткових валів і ровів. Уся площа, обмежена давніми фортифікаціями, мала 1,5 км у поперечнику. Житла на городищах розміщували вздовж внутрішнього боку валу. Цен- тральну частину майданчика, зазвичай, не забудовували. У чорнолісців також були укріплення, взагалі не забудовані житлами. Гадають, що під час воєн їх використовували для захисту населення з навколишніх неукріп- лених селищ. На Поділлі розкопано і досліджено городища чорноліського типу в се- лах Григорівка (Вінницька обл.) та Рудківці (Хмельницька обл.). Ці укріп- лені поселення мають багато спільного з матеріалами чорноліських пам'я- ток Середнього Подніпров'я. Давні фортифікації Григорівського та Рудко- вецького городищ були зведені на крутих, неприступних схилах невеликих річок, приток Дністра. Крім того, вони займали значні ділянки плато, що прилягали до цих схилів. Усі підступи до городищ були надійно захищені спеціально спорудженими валами і ровами, а також вдало використаними природними перешкодами. Як показали дослідження, населення постійно проживало лише в цен- тральних укріпленнях. Інші частини фортифікацій використовувалися мешканцями навколишніх неукріплених поселень в період воєнної небез- пеки. Фортифікації Григорівського, Рудковецького та інших схожих горо- дищ Середнього Подністров'я побудовані з дерева, землі й каменю. З ка- меню викладено і зовнішні схили валів центральних майданчиків городищ. Мешканці дністровських городищ виготовляли такий самий кераміч- ний посуд, як і решта лісостепового чорноліського населення; їжу готували в горщиках тюльпаноподібної форми, прикрашених наліпним валиком по тулову. Лощений посуд складали великі корчаги, глибокі черпаки з висо- кою ручкою, кубки, миски з багатим геометричним орнаментом. Серед Розділ VII. Ранній залізний вік 147 Рис. 50. Матеріали чорноліської культури із Рудковецького городища: 1-3 — кераміка; 4 — кам 'яна зернотерка. кераміки трапляються, проте, форми посуду, характерні для зони Дністро- Дунайського межиріччя, заселеної гето-фракійськими племенами. На городищах Середнього Подністров'я, як і на всій території чорно- ліських племен, виявлено давні сільськогосподарські знаряддя: кістяні, ро- гові рала, що використовувалися як робочі частини дерев'яних сох, рогові мотики, кам'яні зернотерки. Знайдено також багато зразків різноманітних за формою глиняних прясел і грузил — рештки прядильного і ткацького виробництва. Знахідок з металу порівняно мало. Серед них виділяються характерні для VIII—VII ст. до н.е. бронзові наконечники для стріл. Виявлено глиняні фігурки, очевидно, культового призначення. Це — скульптурні зображення коня, а також вироби, схожі на лапу ведмедя (Григорівка). На чорноліських городищах трапляються й невеликі речові скарби. Скарб Залевкинського городища містив бронзову кобанську мисочку та вудила з двокільчастими кінцями, дротяні та у вигляді пластин пронизки, підвіски, зливок бронзи і скляні намистини. На Суботівському городищі виявлено два скарби. У першому були бронзовий кельт, залізне тесло та два браслети. Другий складався з двох комплектів бронзових прикрас (браслета, бляшки, дротяні сережки, пронизки та дрібний бісер з голубуватої пасти). Відомі кілька могильників чорноліських племен Правобережної Украї- ни. Поховання з обрядом трупоспалення виявлено поблизу сіл Стретівка, Лука, Луковиця на Київщині. Вони супроводжувалися типовими литими бронзовими браслетами з орнаментом. В одному з могильників у кераміч- ній посудині (урні) знайдено обпалені кістки та бронзові браслети. Одне з поховань на Київщині складалося з шести великих чорноліських урн з об- паленими останками. 148 Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України Поховання з обрядом трупопокладення виявлено біля с. Печера на Вінни- ччині. Померлі були поховані у скорченому положенні в ямах під неви- сокими курганними насипами. У могильнику знайдено чорноліську кера- міку, браслети, кільця та бляхи з бронзи. У насипу кургану біля с. Мервин- ці Вінницької області виявлено поховання у складеному з кам'яних вапнякових плит ящику. Могилу було пограбовано. Знайдено лише залізний ніж, посудину, прикрашену рівним валиком, і чорну лощену миску. Під Носачівським курганом поблизу Сміли у дерев'яній гробниці вияв- лено скелет чоловіка, що лежав головою на захід. При похованому знайдено залізний меч з брускоподібною головкою та наконечник до списа, брон- зові наконечники стріл з довгою втулкою та ромбічною головкою і один трилопатевий. У цьому ж кургані виявлено кістяк коня, поряд з яким лежали речі кінської збруї: бронзові двокільчасті вудила з трипетельчас- тими псаліями, бляхи, серед яких були і вироби ассирійського походження, кістяні бляхи з різьбленим, червоної фарби, орнаментом. У чорноліських племен переважав обряд трупоспалення з похованням у безкурганних могильниках. Але трапляються, особливо у південних ра- йонах, трупопокладення під курганними насипами, що можна пояснити впливом культури степових племен. За ранньочорноліського часу зовнішні зв'язки населення лісостепового Правобережжя залишались порівняно незначними. Відчутні зміни сталися в VII ст. до н.е. Цим періодом датується поява на території Правобережжя та в басейні р. Ворскли різних степових, кіммерійських предметів озброєн- ня та кінської збруї, а на Середньому Подніпров'ї—виробів давніх кавка- зьких майстрів. У лісостеповій смузі трапляються і речі західного поход- ження: бронзова італійська фібула VIII ст. до н.е. (с. Гребені на Київщині), "крилата" бронзова пронизка (Михалківський скарб на Західному Поділлі) та окремі лужицькі кельти. Культурним впливом, що йшов з Дністро-Дунайського басейну, вчені пояснюють появу серед чорноліської кераміки Лісостепу корчаг вілланів- ського типу, наявність жолобчастого орнаменту, а також дрібних штампів в орнаментації посуду. Фракійський гальштат. У Карпато-Дунайському регіоні в передскіф- ський період жила північна група фракійських племен, представлена рядом подібних між собою археологічних культур. На території України (Тернопільська, Чернівецька, Івано-Франківська області) дослідженнями Т. Сулімирського та І. К. Свєшнікова виділено Розділ VII. Ранній залізний вік 149 Рис. 51. Вироби культури фракійського гальштату: 1 — золота діадема: 2, З — фібули; 4-6 — прикраси; 7 — кельт; 8 — псалія; 9 — глиняний горщик; 10 — серп. голіградську групу пам'яток, названу за скарбом, знайденим біля с. Го- лігради Тернопільської області. Ця група пам'яток відома за поселеннями та скарбами. Зафіксовано близько 20 поселень, неукріплених, розташова- них переважно на берегових висотах. Площа поселень була густо забудована 150 Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України житлами зі стовповими каркасними стінами і глинобитними печами, але трапляються і землянки з вогнищами. Поблизу жител виявлено господар- ські ями. Найповніше вивчено поселення біля с. Магала Чернівецької області (розкопки Г. І. Смирнової). Для поховань характерний обряд трупоспалення в урнах і наявність дрібних прикрас при похованих. Речові скарби голіградського часу знайдено біля сіл Грушки Івано-Фран- ківської області (скарб містив фрагментовані бронзові знаряддя, прикраси та зброю), Семеринівка Львівської області (прикраси), Михалків (набір золотих речей) і Голігради Тернопільської області (набір бронзових предме- тів від кінського спорядження). Кераміка голіградської групи представлена кухонним і столовим посу- дом. Серед кухонного посуду найбільше горщиків банкоподібної форми, що звужуються до дна, а столовий посуд представлений лощеними мисками та корчагами. Найпоширеніший орнамент на столовому посуді — різнома- нітні канелюри. Значно рідше зустрічаються різьблений орнамент і зубчас- тий штамп. Кухонні горщики пізньоголіградського часу зберігають банко- подібну форму, але на їхніх зовнішніх стінках з'являються виступи—упори. За пізньоголіградського часу побутують також корчаги і миски. Вінця мисок увігнуті. Поширюються черпаки з широкою кільцеподібною ручкою. Для оздоблення використовують різноманітний рельєфний орнамент. Серед інших керамічних виробів трапляються прясла, важки для ткаць- ких верстатів, фігурки коней, брязкальця. Голіградська група фракійського гальштату, на думку Г. І. Смирнової, походить від культури Ґава (Румунія). Ранньоголіградські пам'ятки дату- ються ХІ-Х, а пізньоголіградські — IX—VIII ст. до н.е. Голіградська група пам'яток фракійського гальштату мала певний вплив на культуру передскіфського часу південно-західних районів Лісостепової України. У Середньому Подністров'ї, зокрема, простежується деяке запози- чення місцевим населенням окремих форм фракійського посуду та орна- менту. Лужицька культура, початок функціонування якої датують XIVXIII ст. до н.е., охоплювала значну територію від Середньої Чехії та Моравії на півдні до Балтійського моря на півночі, від р. Ельба на заході до Білорусі та України на сході. Вона сформувалася на базі передлужицької і тшине- цької культур. Відома за неукріпленими поселеннями і городищами, моги- льниками і скарбами бронзових знарядь та прикрас. Племена лужицької Розділ VII. Ранній залізний вік 151 к у л ь т у р и займалися орним землеробством та приселищним скотарством. За гіпотезою польського археолога Ю. Костжевського, носії лужицької к у л ь т у р и були праслов'янами. Сучасні вчені пов'язують лужицьку культуру зі слов'янським, фракійським і германським етносами. Вважають, що територією поширення пам'яток лужицької культури на з а х о д і України були землі вздовж верхньої і середньої течії Західного Бугу: тут вони з'являються наприкінці II тис. до н.е. Поблизу с. Млинище дослі- джено могильник, в якому виявлено близько ЗО поховань з трупоспален- НЯМИ і супровідний інвентар, що містив типово лужицький посуд. Подібний могильник досліджено поблизу с.Тяглів на Львівщині. Відомо небагато зразків лужицьких бронзових та залізних виробів. Скарб з с. Чехи (нині Луговське) Львівської області складається з лужиць- ких прикрас. Окремі пам'ятки (кельти, браслети, шпильки) зустрічаються на сході аж до Дніпра. Деякі східні вироби проникають з Подніпров'я на захід, на територію лужицької культури. Це свідчить про економічні і куль- турні зв'язки лужицьких племен з населенням Середнього Подніпров'я. Висоцька культура представлена окремими селищами, могильниками і скарбами. Пам'ятки висоцької культури локалізуються у східній частині Львівської і на заході Тернопільської областей, у верхів'ях Західного Бугу. Старожитності цієї культури досліджували Т. Сулімирський, В. І. Канівець, Л. І. Крушельницька, М. С. Бандрівський. Вчені поділяли висоцьку культуру на два хронологічних етапи: ранній — ХІ-ІХ ст. до н.е. — і пізній — УИІ-УІ ст. до н.е. Проте після ряду відкриттів в останній третині XX ст. Л. І. Крушельницька і М. С. Бандрівський вияви- ли і більш ранні пам'ятки та запропонували виділяти три етапи у розвитку цієї культури. До ранньовисоцького часу належить могильник поблизу с. Бельзець (нині Гончарове), до розвинутого етапу культури — Висоцький, Чеський та Золочівський могильники. У похованнях переважав обряд трупопокла- дення. Зустрічаються і трупоспалення в урнах або в ямках. Поховання бувають групові і парні, супроводжуються невеликою кількістю речей (мініатюрні посудини, прикраси та зрідка знаряддя праці або предмети озброєння). У могилах виявлено кам'яні свердлені шліфовані сокири й молотки, залізні і бронзові ножі. Цікавими є бронзові ножі, які мають леко профільо- вану спинку і коротке руків'я з пазами для накладок з органічного матеріа- лу. На території висоцької культури виявлено три бронзові бритви, які, на думку вчених, були виготовлені місцевими майстрами за італійськими зразками. Унікальною знахідкою є шолом протоетруського типу (с. Кремінна на Хмельниччині). Відомі крем'яні, а також бронзові та залізні дволопатеві і трилопатеві наконечники стріл. З прикрас переважають бронзові та залізні шпильки з заокругленою головкою, шпильки з головкою у вигляді спіраль- ного щитка, звичайні гривни з бронзи, браслети у вигляді пружин із зі- мкнутими та незімкнутими кінцями, сережки та ін. Для форм кераміки характерні горщики тюльпано-, банко- та дзвоно- подібної форм, прикрашені проколами по краю вінець, валиком з ямками та рядами ямок. Серед столового посуду зустрічаються біконічні чарки, черпаки з дугоподібною ручкою та миски з увігнутим вінцем. Трапляються глиняні брязкальця, фігурки птахів, прясельця. Таким чином, висоцька культура, яка сформувалася у контактному районі Середньої та Східної Європи, поєднує в собі лужицькі та середньо- дніпровські етнокультурні елементи.
29. Носіями цілої групи культур, які в сучасній науці називають культурами скіфського типу, були, як вважають спеціалісти, споріднені між собою іраномовні кочові племена: в Казахстані і Киргизії — саки, на схід від Каспію — масагети, в Поволжі та Південному Приураллі — савро- мати, в Північному Причорномор'ї — скіфи. Культурам скіфського типу були властиві морфологічно близькі предмети озброєння, кінського спо- рядження, побутові речі та одяг, специфічне прикладне мистецтво, вираз- ною рисою якого є стилізоване зображення тварин — так званий скіфський звіриний стиль. У Північному Причорномор'ї скіфська культура механічно замінила попе- редні. Її пам'ятки докорінно відрізняються від матеріальної культури найпізніших передскіфських комплексів. Тут наприкінці VII ст. до н.е. завершилось політичне формування Скіфії, до складу якої входили різні за етнічним походженням племена (це власне іраномовні скіфи у Причорномор'ї, а також праслов'яни — у лісостеповій зоні Дніпро-Дністровського межиріччя, фракійське населення—у Подунав'ї). Суспільний лад скіфів УІІ-ІУ ст. до н.е. визначався скотарським харак- тером виробництва. Висока продуктивність скотарства сприяла швидкому майновому розшаруванню суспільства. Вчені вважають, що скіфське су- спільство належить до ранньокласових. Багаті скіфи володіли основною масою худоби, мали численних рабів. Разом з рабами найтяжчу роботу виконували збіднілі родичі, як це було в усіх кочових народів. Скотарський характер виробництва мав, безумовно, вирішальне значення в соціально- економічному і політичному розвитку скіфського суспільства. Скіфська держава виступає, насамперед, як військова організація, що відповідала умовам розвитку кочового господарства У-ІУ ст. до н.е. Скіфи мали сильне, добре озброєне і дисципліноване військо. Основою військо- вих підрозділів були рід і плем'я, що втратили свої початкові виробничі й соціальні функції. Влада скіфських царів була необмеженою. Цар був війсь- ковим начальником та верховним суддею, що мав право винесення смерт- ного вироку. Його влада спиралася на раду старійшин, рішення началь- ників, які очолювали військо. У скіфському суспільстві царська влада вва- жалася божественною за походженням. Єдиними владиками над собою скіфські царі визнавали Папая (Зевса) і Табіті—божественну царицю скіфів. Розділ VII. Ранній залізний вік 155 (за О. І. Тереножкіним та В. А. Іллінською). Центральне місце у скіфській державі, за даними Геродота, займали цар- ські скіфи, які вважали решту населення своїми рабами. Йдеться, очевид- но, про царську скіфську владу, яка експлуатувала населення власне скіфських і деяких прилеглих до них земель. Від царських скіфів у дан- ницькій залежності були інші скіфські й сусідні племена, згадувані Геродо- том. Крім данницьких відносин мали місце і безпосередньо військові по- ходи скіфів, під час яких, за свідченням Геродота, вони грабували інші народи. Пізніше, в IV ст. до н.е., соціально-економічні стосунки між племенами могли бути більш врегульованими. Зі свідчень Страбона відомо, наприклад, про мирні, врегульовані данницькі відносини скіфів з сусідніми землероб- ськими народами Криму. Данина землеробів складалася з продуктів землеробства, в основному пшениці. Ремісники осілого населення могли Постачати скіфам різні вироби (знаряддя праці, зброю, кінське спорядження тощо).
30. Старожитності Степової Скіфії відомі пе- реважно за курганними похованнями кочовиків. Досліджено також залиш- ки поселень. Над вивченням і узагальненням цих пам'яток у різні роки працювали І. Є. Забєлін, М. І. Веселовський, М. І. Ростовцев, а також Б. М. Граков, В. А. Іллінська, О. І. Тереножкін, О. М. Лесков, Є. В. Чернен- ко, В. І. Бідзіля, Б. М. Мозолевський, В. В. Отрощенко, В. Ю. Мурзін. Курганні старожитності Степової Скіфії представлені похованнями ря- дових скіфів і гробницями царської знаті. Трапляються, однак, поховання, які за речовим інвентарем можна вважати могилами заможних простих скіфів. Отже, різні курганні поховання свідчать про складну соціальну структуру скіфського суспільства.
31. їх ще називають "царськими" за пишність поховального обряду. Ці старожитності У-ІУ ст. до н.е. мають важливе значення для розуміння соціальних взаємин у скіфському суспільстві та його політичного ладу. "Царські" кургани зосереджені у південній, степовій, зоні України на території сучасних Дніпропетровської, Запорізької, Донецької, Херсонської та інших суміжних областей. Дослідження їх розпочалося ще в минулі століття. Одним з найдавніших поховань скіфської знаті (VI ст. до н.е.) є Литий (Мельгуновський) курган біля с. Кучерівка Кіровоградської області. Він був розкопаний 1763 р. за дорученням губернатора Новоросійської губернії О. П. Мельгунова (звідси й назва). Разом з похованням одного зі скіфських племінних вождів тут було виявлено залізний меч у золотих піхвах, прикрашених зображеннями крилатих левів, які стріляють з лука, і крилатих биків з людськими обличчями. Знайдено також золоту діадему, золоті бляшки — нашивки у вигляді орлів, срібні прикраси. Ці речі та їх орнаментику вчені пов'язують з впливом на скіфів VI ст. до н.е. Ассирії та Вавилонії. Скіфський курган Солоха поблизу с. Велика Знам'янка Запорізької області був розкопаний у 1912-1913 рр. М. І. Веселовським. Під курганним насипом 18 м заввишки було виявлено два поховання: центральне, пограбоване ще в давнину, і бічне, яке збереглося. Про багатства пограбованого поховання можна здогадуватися, виходячи з уцілілої могили двох коней, вуздечки яких були прикрашені золотими рельєфами на дерев'яній основі: налобники у вигляді риби і нащічники у вигляді крил. З предметів, що супроводжували саме "царське" поховання, збереглися золота голка і нашивні бляшки для одягу, срібна чаша і бронзовий кубок. В окремому приміщенні стояли бронзові візок і великий котел з їжею. У бічній катакомбі разом з "царем" був похований насильно умертвлений слуга — юнак-зброєносець. Трохи віддалік знайдено могилу п'яти коней з конюхом. Навколо "царського" поховання було виявлено зброю, посуд, золоті і срібні побутові предмети, серед них — золоту чашу і три бронзових котли з їжею. На лівій руці похованого було два, а на правій — три золотих браслети. На шиї "царя" знаходилася золота гривна, прикрашена зображеннями лев'ячих голівок. Біля голови лежали бронзовий шолом і майстерно виконаний масивний золотий гребінь, на спинці якого зображено фігури п'яти лежачих левів, а над ними — сцена бою двох вершників і піхотинця: поранений кінь одного з вершників упав; прикриваючись щитом, воїн, що спішився, намагається відбити натиск вершника зі списом. Завершить перемогу піхотинець, який кидається на ворога з мечем. За задумом художника, загибель вершника, який спішився, неминуча. Гребінь виконано у стилі античного грецького мистецтва.
32. За скіфського часу (УИ-ІІІ ст. до н.е.) в лісостепо- вому Правобережжі мешкало населення, не пов'язане з власне скіфським етносом. Тут виділяють київську, східноподільську, західноподільську та волинську локальні групи. Це були, очевидно, нащадки носіїв чорноліської культури Дністро-Дніпровського межиріччя. Отже, населення Правобереж- ного Українського Лісостепу, яке продовжувало традиції осілих землероб- ських чорноліських племен, можна розглядати як праслов'янське. До них прилягала і ворсклинська група пам'яток Лівобережної України, також пов'язаних з чорноліською матеріальною культурою за походженням. Інші 172 Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України лівобережні групи пам'яток УИ-ІІІ ст. до н.е. — посульська і сіверсько- донецька — пов'язані з власне скіфським степовим населенням. Окремо стоїть молдовська група. Генетично пов'язана з фракійським гальштатом, вона представляє, очевидно, давнє північнофракійське населення. Старожитностям усіх зазначених груп, незважаючи на локальні особли- вості, властиві загальноскіфські форми металевих виробів та основні риси поховального обряду.
33. Грецькі поселення, або, як їх іще називають, колонії, з'явилися на узбережжі Чорного моря на завершальній стадії Великої грецької колонізації (VIII—VI ст. до н. е.). Окрім Північного Причорномор'я, грецькі поселення були засновані також на Апеннінському півострові, берегах Сицилії, Середземного, Мармурового морів та на північному узбережжі Африки. Колонізація значно розширила кордони ойкумени. Вона була наслідком демографічного вибуху та інтенсивного зростання виробничих сил, розвитку сільського господарства, ремесла й торгівлі. Неабияке значення у прискоренні цього процесу мав воєнний тиск на грецькі міста Іонії персидських царів, унаслідок чого греки змушені були покидати облаштовані місця. Нові поселення формувалися як поліси і були незалежними від міст-метрополій, хоча й підтримували з ними різнобічні зв'язки. Міста-метрополії були заінтересовані в отриманні від колоній продовольчих ресурсів, насамперед зерна, та різної сировини. У грецькій колонізації Північного Причорномор'я значну роль відіграв Мілет, який був великим ремісничим і культурним центром грецького світу. На нових місцях, утому числі й у Північному Причорномор'ї, греки-колоністи вступали в контакти з місцевим населенням, чим зумовлювалася специфіка історичного розвитку грецьких центрів у конкретно-історичних умовах їхнього існування.
Колонізація Північного Причорномор'я поділяється на три етапи. На першому етапі (приблизно середина VII ст. до н. е.) на о. Березань було засновано грецьке поселення Борисфен. На другому етапі (перша половина — середина VI ст. до н. е.) населення Борисфена освоює найближчі сільськогосподарські території і засновує Ольвію (с. Парутіно на Бузькому лимані). На початку другої чверті VI ст. до н. е. на сучасних Керченському і Таманському півостровах виникли Пантікапей (м. Керч), Німфей, Мірмекій, Тірітака, Феодосія, Гермонасса, Фанагорія, Кепи та інші поселення. На третьому етапі (друга половина VI — початок V ст. до н. е.) відбувалася найбільш інтенсивна міграція греків, що було пов'язано з розгромом Іонії персами (545 р. до н. е.) та падінням Мілета (494 р. до н. е.). У цей час переважно вихідцями з Іонії освоюються землі у Нижньому Подністров'ї, де були засновані Ніконій (Роксоланівське городище) і Тіра (сучасний Білгород-Дністровський), а навколо Ольвії виникає густа мережа сільських поселень. У третій чверті VI ст. до н. е. було засновано Херсонес Таврійський (м. Севастополь) — єдину дорійську колонію у Північному Причорномор'ї, а в останній чверті цього століття на Західному узбережжі Криму виникло невелике поселення, відоме під назвою Керкінітіда (м. Євпаторія). У період грецької колонізації в Північному Причорномор'ї, за винятком околиць Херсонеса, було відсутнє стабільне осіле населення. Тому на початковому етапі розвитку античні центри регіону розвивалися, не відчуваючи тиску з боку варварського оточення (рис. І).
Історія античних держав Північного Причорномор'я налічує близько тисячі років. Ураховуючи тісний зв'язок цих міст-держав з античним світом у цілому, їхній розвиток можна поділити на п'ять періодів: архаїчний (середина VII—VI ст. до н. е.), класичний (V — IV ст. до н. е.), елліністичний (остання третина IV — середина І ст. до н. е.), римський (середина І ст. до н. е. — третя чверть ІІІ ст. н. е.) та пізньоантичний (кінець III — перша чверть VI ст. н. е.). Кожен із зазначених періодів писемними та епіграфічними джерелами висвітлений доволі фрагментарно. Проте внаслідок археологічного вивчення цих держав сьогодні можна визначити те загальне й особливе, що було характерним для їхньої історії та археології протягом античної епохи.
34. Античні держави Північного Причорномор'я були засновані давньо- грецькими колоністами у VII-V ст. до н.е. "Велику грецьку колонізацію", яка значно розширила межі античного світу, зумовили специфіка соціально- економічного й політичного розвитку давньогрецького суспільства, а також місцевих племен Північного Причорномор'я. Це, передусім, нестача земель у метрополії та їх перенаселення, намагання греків налагодити торговельні зв'язки з населенням багатих хлібом і худобою причорноморських степів. Однією з причин колонізації був недостатній розвиток продуктивних сил. Це вимагало обмеження чисельності населення античних держав, що спри- чинювало вимушену еміграцію. Важливим фактором заснування греками перших поселень на території Північного Причорномор'я були пошуки джерел сировини, зокрема металу. Розвиток ремесел сприяв зростанню торгівлі і мореплавства. Грецькі пе- реселенці прагнули також освоїти придатні для ведення сільського госпо- дарства землі, забезпечити себе всім необхідним і бути економічно і полі- тично незалежними від грецької метрополії. Найбільше колоній на причорноморських землях, за свідченням Стра- бона, мало іонійське місто Мілет. Разом з Мілетом у колонізації Північ- ного Причорномор'я і Приазов'я брали участь вихідці з інших грецьких міст: Теоса, Фокеї, Гераклеї, Ефеса, Клазомен, Колофона та ін. У заселенні греками Північного Причорномор'я вчені простежують кілька етапів. На першому етапі (середина VII ст. до н.е.) у Північно-Захід- ному Причорномор'ї було засновано два поселення: Істрію у Подунав'ї і Борисфен на о. Березань. На другому етапі (перша половина — середина VI ст. до н.е.) греки освоюють узбережжя Березанського і Бейкуського лиманів. У пониззі Південного Бугу виникає античне місто Ольвія; кілька землеробських поселень з'являється на берегах Дніпровсько-Бузького і Березанського лиманів. На Боспорі Кіммерійському були засновані міста 202 Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України Пантікапей, Гермонасса, Німфей, Мірмекій, Кепи та ін. Усі вони розміщені на узбережжі Керченської протоки, а землеробські поселення становили їхню сільську периферію. На третьому етапі (друга половина VI — початок V ст. до н.е.) почина- ється освоєння району Нижнього Подністров'я, де було засновано міста Ніконій і Тіра. Створюється ряд сільськогосподарських поселень на схід- ному узбережжі Дністровського лиману. В цей час значно розширюється територія міста Ольвії і виникають поселення на берегах Бузького лиману. На четвертому етапі (кінець V ст. до н.е.) на території Західного Криму вихідці з Гераклеї Понтійської заснували місто Херсонес. Цим етапом, практично, завершився процес колонізації греками Північного Причорномор'я. В основі колонізації давніми греками Північного Причорномор'я лежали експлуатація родючих земель, розвиток різноманітних ремесел, торгівля і рибний промисел. Зрозуміло, що населення сільських поселень, а подекуди й міст, було етнічно неоднорідним. Але в самих античних полісах, безперечно, переважало грецьке населення. У ПІ ст. до н.е. виникли важливий торговельний осередок — м. Танаїс в усті Дону, а також боспорські міста Патрасій, Кітей і Синдська Гавань та Калос-Лімен на західному узбережжі Криму. Протягом свого майже тисячо- літнього існування (до IV ст. н.е.) держави Північного Причорномор'я не пори- вали зв'язків із середземноморським античним світом. Водночас елліни підгри- мували тісні економічні й культурні контакти з місцевими причорноморськими племенами, що, безумовно, залишило свій слід в історії скіфів, фракійців, синдів, меотів, таврів, сарматів. Початок дослідження античних пам'яток Північного Причорномор'я припадає на кінець XVIII — першу половину XIX ст. Він пов'язаний з істо- рико-археологічними подорожами П. Сумарокова, П. С. Палласа, І. Пото- цького, Г. Е. Келера, П. І. Кеппена, під час яких було зібрано перший архео- логічний матеріал. У другій половині XIX ст. розпочалися широкі археологічні розкопки Боспору (А. Є. Люценко, В. Г. Тізенгаузен, І. Є. Забєлін, А. А. Сибірський), планомірні дослідження античного Пантікапея та його некрополя (К. Е. Дум- берг). На рубежі XIX і XX ст. античну тематику плідно розробляли В. В. Ла- тишев, К. К. Косцюшко-Валюжинич, М. І. Ростовцев. У першій половині XX ст. Херсонес та античні старожитності Південно- Західного Криму вивчали Р. І. Лепер, К. Е. Гриневич, В. М. Дьяков та ін. В Ольвії розкопки провадили С. А. Семенов-Зусер і Б. В. Фармаковський. У 1932-1940 рр. активні роботи вела Боспорська археологічна експедиція під керівництвом В. Ф. Гайдукевича, яка відкрила залишки боспорських міст Тірітака і Мірмекій. 204 Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України Протягом останніх десятиліть систематично проводяться розкопки Пан- тікапея, Мірмекія, Тірітаки, Ілурата, Кітея, Феодосії, Німфея, Фанагорії, Кеп, Танаїса, Херсонеса, Ольвії, Тіри та інших північнопричорноморських античних міст. Найвагоміший внесок у вивчення цих пам'яток зробили археологи В. Ф. Гайдукевич, В. Д. Блаватський, Д. Б. Шелов, Г. Д. Бєлов, Л. М. Славін, І. Т. Кругликова, П. М. Шульц, А. М. Щеглов, П. О. Кариш- ковський, Ю. Г. Виноградов, Е. І. Соломоник, С. Д. Крижицький, В. І. Ка- дєєв, В. М. Зубар, О. І. Домбровський, С. Ф. Стржелецький. У кінці XX ст. об'єктом дослідження українських археологів стали залишки святилища Ахілла на острові Зміїному в Чорному морі (С. Б. Охотников, А. С. Остро- верхов).
35. Важливе місце в економічному житті Ольвії, Херсонесу та інших міст займали землеробство і скотарство. Наприклад, Ольвія мала свою сільськогосподарську територію - хору, на якій її мешканці могли вирощувати хліб і городину, пасти худобу. Хліборобством і скотарством займалися також мешканці поселень, що оточували Ольвію. У прибережних районах було дуже розвинуте рибальство. Херсонес з самого початку розвивався як центр сільськогосподарського виробництва. Мешканці міста володіли значним сільськогосподарським районом. Західне узбережжя Криму, що херсонесці називали "рівниною", було житницею Херсонесу, яка поставляла місту зерно. Територія на крайньому південному заході Криму, що називається тепер Герак-лійським півостровом, була поділена на велику кількість наділів-клерів розміром 25-30 гектарів. Клер являв собою земельну ділянку з укріпленою садибою, що складалася звичайно з будинку, різних господарських будівель, цистерни для води. було виноградарство, але до складу клерів входили також сади, пасовиська і поля.Значну роль відігравало ремісниче виробництво. Так, великих успіхів досягли ольвійські майстри у виготовленні металевих виробів, відлитих із бронзи або міді, дзеркал, прикрас, статуеток, які часто виконувались у "скіфському звіриному стилі". В Ольвії розвивалося керамічне виробництво, ювелірне, деревообробне, ткацьке та інші ремесла. Металургійні, ювелірні, текстильні підприємства працювали у Херсонесі. Вироблялася різноманітна кераміка. Херсонеські ремісничі вироби збувалися не тільки у самому місті, але й за його межами — у скіфських поселеннях Криму.
36. Тісна взаємодія культур двох світів великою мірою виявилася також, у політеїстичних релігійних уявленнях як місцевих племен, так і населення античних міст. Ряд основних божеств у тих і інших мали аналогічні функції. Про це, зокрема, повідомляє Геродот, який порівнює найшановнішого скіфського бога Папая із Зевсом, богиню Табіті — з Гестією, бога війни називає Ареєм.
Релігія античних міст Північного Причорномор'я, особливо на початку їхнього існування, була єдиною з релігією метрополії. Тут шанувалися Зевс, Афіна, Аполлон, Артеміда, Кібела у різних іпостасях, Геракл та ін. В особливій пошані були божества, зв'язані з землеробством і родючістю: Деметра, Кора-Персефона, Діоніс. В окремих районах Північного Причорномор'я простежуються місцеві особливості в значенні окремих культів. Так, у ряді місцевостей Північно-Західного Причорномор'я першорядне значення мав культ Ахілла, в Ольвії — Аполлона Дельфінія і Зевса Ольбіоса, на азіатській частині Боспору — Афродіти Апатури тощо. Для відправлення культових церемоній існували спеціальні священні ділянки, будувалися храми, численні вівтарі, присвячені окремим божествам. Поступово у релігійні уявлення жителів античних міст Північного Причорномор'я проникають елементи культів божеств місцевого, негрецького походження. Так, у Херсонесі поширився культ таврської богині Діви.
37. Антична культура в своїй основі була культурою класового суспільства — культурою рабовласників і рабів, багатих і бідних. Поділ суспільства за соціально-економічною ознакою знайшов певний вияв майже в усіх галузях культури. Але особливо яскраво цей процес позначився на диференціації житлової забудови міст за соціально-економічною і, можливо, правовою ознакою, коли в центральних їх частинах селилися звичайно найбільш заможні громадяни; на розмірах, типах і декорі жител; характері комплексів побутових речей. Так, будинки багатіїв типу ольвійського Протогена мали площу понад 500 м2 кожний. Їх внутрішні двори оточувалися звичайно з усіх боків портиками, парадні приміщення мали галькові підлоги з сюжетними або орнаментальними мотивами, а стіни приміщень — розписи. Проте відомі й однокімнатні будинки з подвір'ям, що не мали портиків, та з досить скромним декором приміщення. Мешканцями таких будинків, які могли здаватися і в найом, очевидно, були вільні, але найбідніші верстви міського населення. Житло раба обмежувалося невеликою комірчиною в будинку його власника. Величезна різниця в становищі багатих і бідних жителів виразно простежується і в поховальних пам'ятках. Монументальні кам'яні склепи, з курганними насипами, розписом стін, з багатим поховальним інвентарем — розписним посудом, ювелірними виробами, різними прикрасами тощо — належали представникам найвищої знаті. Разом з тим зустрічаються звичайні грунтові могили з одною чи кількома простими посудинами або й зовсім без них, що являють собою поховання найбідніших жителів, а можливо, і рабів. Розглянемо найбільш важливі сторони культурного життя населення античних міст Північного Причорномор'я. До нашого часу дійшло багато пам'яток офіційної лапідарної епіграфіки — написів, вирізьблених на кам'яних плитах, що містили державні закони, декрети, угоди тощо. Судячи з великої кількості графіті на уламках посуду, стилів — кістяних паличок для писання — та інших пам'яток, значна частина населення античних міст була письменною. Діти вільних громадян звичайно одержували початкову освіту. Їх навчали читати, писати, лічити. Відомо, наприклад, що досить задовільну освіту здобув у молоді роки син вільновідпущеника, тобто представника нижчих верств суспільства, Біон Борисфеніт (III ст. до н. е.), згодом відомий філософ. Діти старшого віку навчалися в одно- або дворічних школах, де вони опановували мистецтво риторики, філософію, музику. Для занять спортом існували спеціальні споруди — гімнасії. Зокрема, залишки такого гімнасія, збудованого у IV — на початку III ст. до н. е., знайдені в Ольвії. Населення північнопричорноморських міст було непогано обізнане з тогочасною літературою, зокрема з ліричною та епічною поезією. Так, за свідченням Діона Хрисостома, жителі Ольвії навіть у І ст. н. е. читали Гомера, майже всі знали напам'ять «Іліаду». В місті також були свої поети, які перед битвами для піднесення бойового духу громадян читали вірші.
Значного розвитку досягла музична культура. Населення охоче відвідувало виступи приїжджих музикантів. У цьому плані цікава розповідь Полієна: у 80-х роках IV ст. до н. е. під час війни Пантікапея з Феодосією один з навархів Гераклеї Понтійської, що допомагала Феодосії, родосець Мемнон, щоб підрахувати кількість населення Пантікапея, послав у місто відомого кіфариста, вважаючи, що всі жителі зберуться на його виступ до театру. Були в причорноморських містах і власні професіональні музиканти. Судячи з написів, скульптури, живопису та зображень на монетах, тут поширилися ліри, флейти, труби, кіфари. Музиканти Північного Причорномор'я були відомі і за його межами. До нас дійшло, зокрема, ім'я боспорця Ісіла (III ст. до н. е.), учителя музики, який брав участь у дельфійських змаганнях.
Популярністю користувалися також театральні вистави. Відомо про існування театрів в Ольвії, Херсонесі та Пантікапеї. Проте розкопано частково лише театр Херсонеса, що виник ще в елліністичний час і проіснував до VI ст. н. е. Цей театр вміщував близько трьох тисяч глядачів. Крім постановки п'єс, у театрах також відбувалися виступи музикантів.
38. Докладніші відомості є про прикладне й образотворче мистецтво античних міст Північного Причорномор'я, зокрема про архітектуру, скульптуру, живопис та особливо виготовлення металевих, дерев'яних, кам'яних, кістяних та інших художніх виробів. На перших етапах розвитку міст досить значне місце посідав імпорт мистецьких виробів з метрополії, спочатку переважно з Іонії, а в класичний час — з Аттіки. Починаючи з V ст. до н. е. стало розвиватися власне мистецтво, яке згодом відігравало дедалі більшу роль у житті північнопричорноморських міст і навколишніх племен.
На початку існування античних держав мистецтво в них розвивалося в тих самих напрямах, що і в самій Греції. Але з часом тут почали виявлятися нові тенденції в усіх галузях мистецтва і, зокрема, у містобудуванні, в архітектурі громадських та культових споруд, у типах, конструкціях та декорі житлових будинків тощо. Відособлений розвиток північнопричорноморських міст зумовив появу у мистецтві оригінальних елементів, нових художніх образів, породжених специфічними умовами життя на далекій периферії античного світу. Не могли не позначитися на мистецтві і впливи різноплемінного оточення, які виразно виявилися наприкінці елліністичного часу й особливо у перші століття нашої ери. Найбільше місцеві впливи виявилися в мистецтві Боспору.
о монументального мистецтва належать підлоги з сюжетними або орнаментальними зображеннями, складеними з дрібної різноколірної гальки на вапняному розчині. Вони прикрашали парадні приміщення багатих будинків. Так, в одному з будинків Ольвії III—II ст. до н. е. в орнаментальних рамках галькового вимощення підлоги зображені грифони, леви, пантери, кабани. Галькова підлога із сценою вмивання відкрита в одному з херсонеських будинків.
Велику мистецьку та пізнавальну цінність являють собою надмогильні пам'ятники — стели. Якщо спочатку це були рівні мармурові або вапнякові плити, увінчані карнизом або фронтоном, на яких були тільки написи, то з III ст. до н. е. на стелах зустрічаються рельєфи з зображенням небіжчиків, іноді їх родичів, сцени з життя померлих. Цікавими є боспорські стели IV—III ст. до н. е., в розписах яких простежуються аттічні художні традиції (це, зокрема, стели з зображенням Апфи — дружини Афінея — та воїна), а також портрет юнака з Херсонеса (IV ст. до н. е.), намальований восковими фарбами на кам'яному надгробку.
Вплив культури місцевих племен особливо посилився близько рубежу нової ери. Крім того, у цей час у мистецтві античних міст-держав з'являються й елементи романізації. Таким чином, грецьке у своїй основі мистецтво в ході самостійного розвитку під впливом різних контактів, особливо у перші століття нашої ери, набуває багатьох оригінальних рис, що дає можливість твердити про формування локального, північнопричорноморського варіанта античної культури.
39.
40. Перші пам'ятки цієї культури відкрито наприкінці XIX ст. В. В. Хвойкою поблизу с. Зарубинці на Київщині. Тут досліджено залиш- ки безкурганного могильника з трупоспаленням. Серед супровідного інвен- тарю виявлено специфічний ліпний посуд та бронзові фібули. Широкі роз- копки були проведені на могильнику зарубинецького типу у с. Корчувате поблизу Києва у 1940-1941 рр. І. М. Самойловським, який відкрив тут понад 100 поховань. У другій половині XX ст. пам'ятки зарубинецької культури вивчали Є. В. Максимов, В. І. Бідзіля, А. І. Кубишев, С. П. Пачкова, П. І. Хавлюк, П. М. Третьяков, Ю. В. Кухаренко, К. В. Каспарова та ін. Дослідженнями визначено п'ять локальних районів, що становлять територію поширення зарубинецької культури: Середнє Подніпров'я, ГІрип'ятське Полісся, Верхнє Подніпров'я, Південне Побужжя, Верхнє Подесення. Елементи зарубинецької культури виявлено на землях Західного Побужжя, Верхнього і Середнього Подністров'я—у зоні стику зарубинецького масиву з пшеворською культурою і з південно-західними групами пам'яток гето- фракійського населення. Зарубинецька культура відома за групою неукріплених поселень, горо- дищ, могильників. Поселення займали високі миси річок, ярів або розта- шовувалися на надзаплавних терасах. Розміри поселень в середньому до 2 га. Іноді селища розміщувалися на місцевості невеликими групами по 10- 15 поселень. Для Середнього Подніпров'я Є. В. Максимов виділив три такі групи: канівську, ржшцівську і київську. ІДля зарубинецької культури характерні наземні і заглиблені в землю житла площею в середньому 18-20 м2. При спорудженні будинків використовували техніку дерев'яного каркасного будівництва. Стіни стовпової конструкції обмазували рідкою глиною і білили. Покрівлі зарубинецьких жител були двосхилими. Для покрівлі використовували жердини, солому або очерет. Опалювали житлові приміщення відкритими вогнищами. Рештки вогнищ виявлено і за межами жител (очевидно, літні печі). Поблизу жител зафік- совано також господарські ями 1,2 м в діаметрі і глибиною до 1 м, що у вертикальному перерізі мали циліндричну або дзвоноподібну форму. Населення вело осілий спосіб життя. Основні залізні знаряддя (серпи, коси), виявлені на зарубинецьких пам'ятках (Бабина Гора. Зарубинці, Мо- настирьок), свідчать про землеробський характер господарства. Цікаво, що на Круглицькому поселенні Середнього Подністров'я серед поєнешти- лукашівських матеріалів знайдено зарубинецький залізний наральник, а також серпи і коси. Мешканці зарубинецьких поселень вирощували просо, пшеницю-двозернянку, ячмінь. Зерно зберігали в керамічних корчагах. Вони споживали кашу, виготовлену з круп зернових культур, а також випечені на керамічних сковородах хлібні коржі. З городніх культур були відомі горох і ріпа. Вирощували також коноплі і льон. У скотарстві переважало розве- дення корів, свиней, дрібної рогатої худоби й коней. На поселеннях знайдено кістки собак, що виконували сторожові та мис- ливські функції. Зарубинецькі мисливці полювали на кабана, оленя, лося, зубра, ведмедя, бобра, куницю. Залізо добували з болотних (озерних) руд у спеціальних глинобитних горнах, що працювали на деревному вугіллі. У результаті плавки одержу- вали невеличку залізну крицю, яку потім проковували. У деяких поселеннях існували досить крупні, як на ті часи, залізоробні майстерні. Одну з них відкрито й досліджено в Лютежі (В. І. Бідзіля, С. П. Пачкова). У ковальсь- кій справі використовували крицеве залізо, знали вже й сталь, яку одержува- ли за допомогою цементації (Г. О. Вознесенська, В. Д. Гопак). На зарубинецьких поселеннях виготовляли і керамічний посуд. Для фор- мування посуду використовували гончарний круг ручного типу. Сформо- вану і просушену посудину випалювали. Виготовлення посуду, проте, не вийшло за межі домашнього ремесла. Ювелірні вироби виготовляли з привізної бронзи. Бронзу плавили в кера- мічних тиглях на вогнищах. Застосовували також про ковку, протяжку, чеканку. Виробляли фібули-застібки для одягу, шпильки, браслети, кільця та ін. Про існування ткацтва в зарубинецьких племен свідчать керамічні піра- мідальні важки для ткацького вертикального верстата, а також глиняні прясельця. Тканини виготовляли з льону, конопель, вовни. Шкіри та хутра уміли обробляти кістяними знаряддями, залізними ножами, голками і проколками. Дерево обробляли сокирами, стругами, теслами, долотами, свердлами, ножами. З кістки виготовляли проколки,, рукоятки ножів, з каменю — зерно- терки, точильні бруски, ливарні форми. Зарубинецьке населення мало економічні й культурні зв'язки з сусідніми племенами, а також з периферією античного світу. На південь по Дніпру вивозили хутра, шкіри, мед і віск. З півдня завозили вино й олію в кера- мічних амфорах, а також деякі тканини, ювелірні вироби тощо. Могильники зарубинецьких племен представлені ґрунтовими безкур- ганними похованнями (трупоспалення в урнах або просто в ямах). Серед супровідного інвентарю знайдено керамічний посуд (лощені горщики, мис- ки, кухлі), а також інші побутові речі (переважно бронзові фібули, браслети, кільця). Трупопокладення на могильниках зустрічаються рідко. На заруби- нецьких могильниках Середнього Подніпров'я у Пирогові, Корчуватому, Дідовому Шпилі виявлено лише по кілька трупопокладень. Чотири похо- вання-трупопокладення відомі у Велемичах на Прип'яті. Відомі і кенотафи, які не мають залишків поховання, але вміщують у поховальних ямах той самий речовий інвентар, що супроводжує справжні могили. Це, очевидно, імітовані поховання меморіального характеру на честь людей, що загинули або померли на чужині. Загальна хронологія зарубинецької культури визначається кінцем III ст. до н.е. — II ст. н.е. У кожному з локальних регіонів (Середнє Подніпров'я, Прип'ятське Полісся, Верхнє Подніпров'я, Південне Побужжя, Верхнє Подесення) дати визначаються конкретно на підставі типів привізних амфор і фібул. . Сучасні дослідники не мають єдиної думки щодо етнічного складу зару- бинецьких племен. їх пов'язують з слов'янами, германцями, балтами. Про- те, дані мовознавства, типологічна близькість зарубинецьких пам'яток з київ- ською культурою III—V ст. н.е. та культурами ранньосередньовічних сло- в'ян У-УІІ ст. н.е. — пеньківською і колочинською — дають підстави вва- жати зарубинецьку культуру ранньослов'янською.
41. Черняхівська культура першої половини І тис. н.е. є архео- логічним еквівалентом великих соціально-економічних зрушень і етно- культурних утворень. Черняхівські старожитності поширені у лісостеповій і степовій зонах Правобережної України, у Лісостепу лівобережжя Дніп- ра, Молдові, на лівобережжі Нижнього Дунаю з виходом на землі Транси- льванії в Румунії і Південно-Східної Польщі. Культуру відкрив В. В. Хвойка. У 1900-1901 рр. він дослідив могиль- ники у селах Черняхів і Ромашки Київської області, а також обстежив за- лишки поселень поблизу сіл Стрітівка, Жуківці, Витачів у Середньому Подніпров'ї. Усі ці пам'ятки археолог об'єднав в одну культуру. Протягом XX ст. пам'ятки черняхівської культури вивчали К. Гадачек, С. С. Гамченко, М. Є. Макаренко, М. Я. Рудинський, А. В. Добровольський, М. Ю. Смішко, М. О. Тиханова, Е. О. Симонович, Є. В. Махно, М. Ю. Брайчевський, В. Д. Ба- ран, В. П. Петров, І. С. Винокур, В. К. Воляник, А. В. Гудкова, Л. В. Ва- куленко, Н. М. Кравченко, Б. В. Магомедов, Г. Ф. Нікітіна, А. Т. Сміленко, П. І. Хавлюк та ін. Нині на території України зафіксовано понад 3 тисячі пам'яток черня- хівської культури. Досліджено понад 100 поселень і 50 могильників, від- крито 400 жител і 3000 поховань. Племена черняхівської культури залишили цілі серії неукріплених посе- лень, розміщених, зазвичай, на південно-східних схилах перших над- заплавних терас річок та їхніх приток. За площею і приблизною кількістю житлово-господарських комплексів у кожному з них селища можна поді- лити на великі, середні та малі. Карта 19. Головні пси»'ятки черняхівської культури. І— поселення і могшьники черняхівської культури Лісостепу; II — скіфо-сармато-черняхівські пам 'ятки Степу. Групу великих поселень становили селища протяжністю 2 км і більше при ширині смуги 150-200 м. Вважають, що на території таких селищ було понад 30 жител. Великі селища відомі поблизу сіл Колінківці і Вороно- виця (Чернівецька область), Оринин (Хмельницька область), Кочубеївка (Черкаська область), Житні Гори (Київська область). Середні за розмірами поселення займали ділянки від 1 до 2 км завдовжки і 80-100 м завширшки. Вони складалися з 20-25 жител. Такі селища відомі, наприклад, поблизу сіл Шилівці (Чернівецька область), Ружичанка, Самчики (Хмельницька область), Іванківці (Житомирська область), Антонівка (Черкаська область). До групи малих поселень належать селища, що займали ділянки до 1 км завдовжки і 60-80 м завширшки. В них було 8-15 жител. Такі селища досліджено біля сіл Теремці (Хмельницька область), Слободище і Маркуші (Житомирська область), Рижавка (Черкаська область). Поділ поселень на великі, середні й малі е типовим для різних районів лісостепового Дністро-Дніпровського межиріччя, лівобережжя Дніпра, а також порубіжжя Лісостепу і Степу. Він відбиває, очевидно, історико- етнографічні традиції і відповідні суспільні відносини, що формувалися у про- цесі поступового розкладу великої патріархальної сім'ї і переходу до інди- відуальної, а також становлення територіальної сусідської общини. З укріплених поселень (городищ) черняхівської культури нині відомо тільки три: Башмачка у Дніпропетровській області, Олександрівка і Горо- док — у Миколаївській. На черняхівських поселеннях виявлено і досліджено такі основні типи житлових і господарських споруд: наземні дерево-каркасні, наземні з ка- м'яними конструкціями (переважно у Причорномор'ї) і напівземлянки стовпової або зрубної конструкції. Житла мали переважно двосхилу по- крівлю, були вкриті соломою або очеретом. Для опалення жител влаштову- валися відкриті вогнища, глинобитні печі і печі-кам'янки. Крім жител, на поселеннях відкрито наземні і заглиблені в землю господарські приміщен- ня. Зокрема, типовими є ями-льохи для зберігання харчових продуктів. За межами жител виявлено також залишки літніх печей та вогнищ. Керамічний комплекс черняхівської культури включає гончарні й ліпні вироби (піфосоподібні зерновики, кухонні горщики, миски, глечики, вази з трьома ручками, кубки). Імпортна кераміка представлена амфорами про- вінційно-римських майстерень III—IV ст. н.е., трапляються й амфори пізнішого часу — кінця IV — V ст. н.е. Черняхівське населення користува- лося також привізним і місцевим скляним посудом (переважно кубки). У побуті черняхівців були кістяні вироби (проколки, лощила, гребені, а також пірамідальні підвіски, часто прикрашені вічковим орнаментом). На селищах черняхівської культури виявлено прямі свідчення існування орного землеробства: залізні наральники, леміші та різаки-чересла, тобто частини плуга. Знаряддя орного землеробства виявлено на селищах Стрим- ба (Одеська область), Грицівці (Тернопільська область), Ріпнів (Львівська область), Бакота (Хмельницька область) та ін. Для збирання злакових та інших сільськогосподарських культур черняхівці використовували залізні серпи і коси: їх виявлено в Леськах, Новолипівському (Черкаська область), Витачеві, Жуківцях, Сайках (Київська область), Лепесівці і Бакоті (Хмель- ницька область), Вікнинах Великих, Неслухові (Тернопільська область), Киселеві (Чернівецька область). Важливими господарськими об'єктами у черняхівців були млини з вико- ристанням круглих кам'яних ротаційних жорен. Таку млинову конструкцію досліджено поблизу с. Іванківці Любарського району Житомирської облас- ті. Млин, що зберігся найкраще, містився у двокімнатній наземній будові і обслуговував, очевидно, все селище. У виробничому приміщенні знай- дено дві пари круглих ротаційних кам'яних жорен. Жорна лежали на вима- заних глиною підвищеннях у спеціальному дерев'яному каркасі, сліди якого простежено у вигляді обгорілого дерева і золи. Перед жорновими поставами виявлено спеціальну округлу заглибину, куди зсипали борошно, також вимазану глиною і обпалену. Звідси його, очевидно, пересипали У мішки, а може й у керамічну тару. У сусідньому приміщенні виявлено піч і запасне ротаційне кам'яне жорно, що лежало в кутку. Очевидно, тут мешкали люди, які обслуговували млинарський комплекс. Черняхівські племена добре знали різноманітні ремесла: залізоробне, гончарське, ювелірне, склоробне, будівельне, бондарське тощо. Залишки залізоробних горен-домниць та залізні шлаки зафіксовано У черняхівських поселеннях Завадівка, Новолипівське (Черкаська область), Максимівка (Полтавська область), Слободище, Пряжів, Скрапіівка (Жито- мирська область), Острів Варковецький, Мирогоща (Рівненська область), Бакота, Іванківці, Лука-Врублівецька і Ружичанка (Хмельницька область). Гончарні майстерні або окремі гончарні печі відкрито в Завадівці (Чер- каська область), Микільському, Лоцманській Кам'янці, Майорці, Капулівці (Дніпропетровська область), Лепесівці, Бакоті, Лісогірці, Луці-Врубліве- цькій (Хмельницька область), Підлужжі (Рівненська область), Неслухові (Львівська область). Глиняні тиглі або ллячки, за допомогою яких кольоровий метал плави- ли і виливали у форми, зафіксовано в Радушківці (Полтавська область), Пряжеві (Житомирська область), Лепесівці (Хмельницька область), Вікни- нах Великих (Тернопільська область), Черепині (Львівська область). Поблизу с. Комарів Чернівецької області М. Ю. Смішко дослідив за- лишки склоробної майстерні черняхівців. Тут виявлено плавильні горна, глиняну форму для виготовлення скляних кубків, шлаки, а також браковані скляні вироби (кубки, намистини тощо). Отже, йдеться про налагоджене виробництво скляних виробів у Середньому Подністров'ї III—IV ст. н.е. На черняхівських поселеннях знайдено багато залізних знарядь для обробки дерева і кістки, глиняні важки для ткацьких верстатів і керамічні біконічні прясельця для веретен. Наявність великої кількості знарядь праці, особливо залізних, є свідченням того, що в черняхівському суспільстві відбувався другий великий поділ праці — відокремлення ремесла від землеробства і скотарства. Черняхівська культура склалася на основі різних етнічних груп. Поча- ток її формування припадає на кінець II — початок III ст. н.е. У період свого розквіту (ІП-ІУ ст. н.е.) черняхівська культура була поширена на значній території від верхів'я Західного Бугу до Північного Дінця, від приток Дніпра, Прип'яті і Сейму до Нижнього Дунаю й Чорноморського узбереж- жя. На цій великій території у період формування черняхівської культури існували різні попередні культурно-історичні групи, що зумовило місцеві особливості. М. О. Тиханова у 1957 р. зробила спробу виділити п'ять локальних варі- антів черняхівської культури: Середнє Подніпров'я, Порожистий Дніпро, Подністров'я, Нижній Дунай з Північно-Східною Трансильванією, Волинь. І. С. Винокур у 1972 р. довів, що лісостепову смугу Дністро-Дніпровсь- кого межиріччя можна вважати основною територією черняхівської куль- тури, пов'язаною з історією стародавніх східних слов'ян. В. Д. Баран виді- Розділ IX. Ранні слов'яни 271 Рис. 89. Прикраси та предмети побуту черняхівської культури: 1,2 — скляні імпортні кубки; З — бронзовий браслет; 4, 10 — підвіски з кістки та раковини; 5 — рунічні знаки на кераміці; 6,7 — пряжки; 8, 9 — гребінці з кістки; 11, 12 — фібули. лив три локальні варіанти черняхівської культури, що відповідають трьом регіонам: Північно-Західне Причорномор'я, межиріччя Дністра, Пруту і Дунаю, а також лісостепову зону України. Локальні варіанти свідчать про строкатий етнічний склад населення першої половини І тисячоліття н.е. У Пів- нічно-Західному Причорномор'ї переважали еллінізовані скіфо-сармати; У Дністро-Прутсько-Дунайському регіоні — гето-даки; у лісостеповій зоні України—східнослов'янські племена. Останні контактували на північному заході з готськими, а на південному сході — з сарматськими племенами. У зв'язку з навалою гунів наприкінці IV — на початку V ст. н.е. південні регіони черняхівської культури були спустошені. Однак у Лісостепу, особ- ливо на його північному заході, черняхівська осілість функціонувала. На цей період припадає трансформація черняхівської культури Лісостепу у ранньосередньовічні східнослов'янські старожитності корчацько-празької та пеньківської культур У-УІІ ст. н.е. Відома група черняхівських поселень з підквадратними у плані напівземлянками з пічкою-кам'янкою або з глино- битною піччю (Бакота, Устя, Сокіл, Теремці, Черепин у Подністров'ї, Ріпнів II у Західному Побужжі та Журівка у Подніпров'ї). Матеріали, які є в розпорядженні сучасної науки, дають можливість з'ясувати уявлення черняхівців ІІ-У ст. н.е. про навколишній світ, при- роду. Вдається простежити перші кроки синтезу, узагальнення природних явищ. Цей синтез у багатьох деталях ще переплітався з тогочасними язич- ницькими релігійними віруваннями, але він існував реально — про це незаперечно свідчать археологічні та етнографічні матеріали. Спостере- ження черняхівців за природою знайшли своє відображення у створенні землеробського календаря. Землеробські календарі відкрив Б. О. Рибаков, який звернувся до символічного орнаменту деяких ритуальних керамічних виробів ІІ-У ст. н.е. з Ромашок (дослідження В. В. Хвойки), Лепесівки (дослідження М. О. Тиханової) та ін. Користуючись "чертами и резами", населення Лісостепу у першій половині І тисячоліття н.е. створило систему піктограм, які символізували господарські календарі, язичницькі гадання про погоду, врожай, господарське благополуччя тощо. Економічні й культурні зв'язки черняхівців з провінційно-римським світом, можна думати, сприяли виробленню певних математичних знань. Спостереження над пропорціями довжини і ширини будинків у черняхів- ських племен показує, що вони, в основному, укладаються в лінійну схе- му, яка базувалася на антропометричному принципі, а останній лежав в основі вироблення геометричних знань. Поширення серед племен Лісостепу знач- ної кількості римських монет, використання їх у внутрішньому і зовнішньому обігу були можливими лише за наявності певних арифметичних знань. Адже тисячі римських монет зі скарбів слід було рахувати. Перші спроби фіксації математичних понять збігаються у черняхівських племен із зародженням писемності. Відомо, що числові системи, засновані на давньогрецькому класичному алфавіті з 24 літер, виникли приблизно у V ст. до н.е. Ця нумерація від століття до століття змінювалася у графіці числових знаків, але постійно за альфою зберігалося значення одиниці, Розділ IX. Ранні слов'яни 273 Рис. 90. Посуд черняхівської культури з календарними символами: 1 — чаші з Лепесівки; 2 — реконструкція землеробського календаря за орнаментом на Лепесівській чаші (за Б. О. Рибаковим); З — глек з Ромашок. за бетою — двійки, за гамою — трійки тощо. На черняхівській кераміці (Лепесівка, Бакота) відомі прокреслені давньогрецькі літери. На окремих побутових речах (Вороновиця, Ріпнів II, Будешти, Косанове) трапляються прокреслені латинські літери. Таким чином, ранньослов'янське суспільство першої половини І тисячо- ліття н.е. розвивало свою писемність у двох напрямках: удосконалюючи далі техніку "черт и резов", воно разом з тим переймало і використовувало елементи грецької та латинської писемності. Лепесівка, за М. О. Тихановою). Наявні археологічні матеріали дають можливість розглянути основні нап- рями вірувань та релігії у черняхівських лісостепових племен. Черняхівські язичницькі жертовники — капища з кам'яними антропоморфними ідолами у натуральний зріст людини вивчені на території Середнього Подністров'я (їванківці, Ставчани, Бакота). Чоловічі постаті ідолів, зазвичай, тримають у руках ріг — символ врожайності та господарського благополуччя. Аналогічні ідоли були і в інших районах Лісостепу. З давньоруського літо- пису відомо, що антропоморфних ідолів східні слов'яни Подніпров'я виго- товляли переважно з дерева, проте до нашого часу вони не збереглися. Щодо Подністров'я, то тут, очевидно, паралельно з дерев'яними виготовляли язичницькі скульптури з порівняно м'якої місцевої породи — вапняку. Тепер на Середньому Дністрі відома ціла група таких скульптур; їх вва- жають типологічними і генетичними попередниками відомого давньорусь- кого язичницького Збруцького ідола ІХ-Х ст. н.е., який, на думку багатьох учених, уособлює верховне божество у східних слов'ян періоду Київської Русі. Таким чином, кам'яна антропоморфна язичницька скульптура II—V ст. н.е. — переконливе свідчення належності черняхівських пам'яток Лісостепу до східнослов'янського етнічного масиву. Для характеристики релігійних вірувань та обрядів черняхівських племен значний матеріал дають дослідження могильників. Поховальному обряду черняхівської культури властивий біритуалізм (трупоспалення і трупопокла- дення). Поховальний обряд і ритуал черняхівців мають свої генетичні корені, насамперед у пам'ятках попередньої епохи (старожитності зарубинецької, пшеворсьмзї та гето-фракійської культур). Крім того, певну роль у становленні поховального обряду черняхівців відіграли, очевидно, сармагги. Можливо також, що поява трупопокладень у черняхівців якоюсь мірою пов'язана з поширенням під впливом провінційно-римської культури елементів нової, християнської релігй. Обряд трупоспалення у похованнях черняхівських племен, без сумніву, успадкований від носіїв зарубинецької, пшеворської та гето-фракійської культур. Різні типи трупоспалень (в урнах і без урн, ямні з речами та без речового інвентарю) властиві старожитностям рубежу нової ери і пам'ят- кам черняхівської культури ІІ-У ст. н.е. Крім того, окремі елементи обряду трупоспалення простежено і в звичайних черняхівських трупопокладеннях. Попіл, яким посипали померлих при обряді трупопокладення, присутній на ряді черняхівських могильників (Раковець Чеснівський, Рідкодуби, Ружи- чанка, Устя, Баглаї) лісостепового Дністро-Дніпровського межиріччя. На роль сарматів у формуванні черняхівського обряду трупопокладень вказав Г. Б. Федоров. Але оскільки на деяких зарубинецьких могильниках поряд із трупо спаленнями були окремі трупопокладення, то можна думати, що поява нового обряду пов'язана з племенами зарубинецької культури. Важливою рисою поховальної обрядності є орієнтація поховань щодо сто- рін світу. На одних і тих самих могильниках простежуються різні орієнтації трупопокладень, хоча переважають північна та західна орієнтації. Як пока- зали дослідження, поховання з північною орієнтацією більш ранні щодо хронології, ніж поховання із західною орієнтацією. Можливо, що поховання із західною орієнтацією пов'язані з християнським поховальним обрядом. Крім звичайних трупопокладень та трупоспалень на черняхівських могильниках виявлено і так звані перекопані, зрушені поховання. Кістки Цих поховань, зазвичай, лежать без анатомічного порядку. Одні дослідники вважають ці поховання пограбованими в давнину, інші схильні пов'язувати іх з певним магічним ритуалом. На користь останнього свідчить унікальне поховання, досліджене на Раковецькому могильнику. Виявлений у цьому похованні кам'яний фалічний ідол переконливо доводить наявність магічної обрядності, пов'язаної з такого роду похованнями. Припускають, що ритуальний магічний обряд супроводжував поховання чаклунів, жерців. На черняхівських могильниках трапляються кенотафи. Це символічно поставлені в яму посудини з жертовною їжею, очевидно, на честь людини, яка загинула або померла на чужині (Ружичанка, Волоське, Будешти та ін.). Речовий інвентар деяких поховань свідчить про рід заняття померлих. Так, на могильнику в с. Косанове Вінницької області виявлено поховання з набором кам'яних лощил — інструментів давнього гончара. На Ружичан- ському могильнику в Хмельницькій області відкрито жіноче поховання у супроводі шести глиняних біконічних пряселець. На могильнику біля с. Коблеве Миколаївської області виявлено так зване поховання "хірурга", де поряд з уламками кераміки лежав бронзовий ланцетоподібний ніж з чотиригранною скрученою рукояткою та кільцем на кінці. На могильниках представлено також жіночі поховання з бронзовими голками та кістяними гольниками (Будешти, Косанове, Ружичанка, Маслове та ін.). На багатьох черняхівських могильниках виявлено залишки тризни: би- тий посуд, кістки тварин і птахів, прошарки попелу, вуглини від давніх вогнищ (Раковець, Ружичанка, Косанове, Компанійці, Малаєшти, Будешти та ін.). Тризни влаштовувалися, очевидно, під час поховального ритуалу, можливо, були і повторні тризни, через певний проміжок часу, коли поми- нали покійників. Певне місце у системі релігійних вірувань і обрядів черняхівських пле- мен поряд з поховальним ритуалом посідають і деякі язичницькі символи в орнаментиці. Це хрест, коло, місяцеподібні і певні рослинні зображен- ня-символи на керамічному посуді. Існували також зооморфні та антро- поморфні зображення. Йдеться про фібули, які стилізовано передають зо- браження птахів, а також про намистини з сердоліку стилізованої антропо- морфної форми. Археологічні матеріали першої половини І тисячоліття н.е. разом з пи- семними історичними джерелами й матеріалами етнографії проливають світло на надзвичайно важливий період історії Південно-Східної Європи, коли європейські племена, завершуючи традиції військової демократії, по- ступово і неухильно переходили від родоплемінної організації суспільства до класових, державних утворень. У писемних історичних джерелах зафіксовано стосунки, які існували між лісостеповим слов'янським населенням ІІ-У ст. н.е. і гото-гепідськими (германськими) племенами. Германські племена вельбарської культури, які перед цим мешкали на південному побережжі Балтійського моря, під час свого переселення до Північного Причорномор'я з а с т і й на Волині та в найближчих прилеглих районах цілком сформовану о с і л у землероб- ську людність, яка стояла на досить високому рівні розвитку своєї еконо- мічної, соціальної та політичної консолідації. Відома розповів Йордана про боротьбу остготського короля Вінітара зі слов'янським іЮЖдем Божем у 70-х роках IV ст. н.е. З поразкою Божа процес консолідації слов'янських пЛемен не при- пинився. Вони стали основою формування нової етнокультурної спільності. У складі цієї спільності опинилася і слов'янська частіша населення черняхів- ської культури, що мешкало на території Лісостепу України. У черняхівських племен існувало кілька напрямів зовнішньої торгівлі: Північне Причорномор'я, середньодунайські і західні прс)віНції (Панно- нія, Норик, Галлія), Дакія. Відомо також про економічні та культурні зв'язки лісостепових племен П-У ст. н.е. з населенням Полісся та угрупованнями Центральної Європи. У всіх напрямах зовнішньої та внутрішньої торгівлі значну роль відігра- вали римські монети. На черняхівських пам'ятках знайдеію чимало рим- ських срібних монет, датованих переважно І-ІІ ст. н.е. Процес Другого великого суспільного поділу праці і Пов'язані з ним явища соціально-економічного та політичного розвитку сіірИяли подаль- шій еволюції майнової і появі зародків соціальної диференціації у черня- хівських племен. Це простежується у різних за характером категоріях ре- чових і писемних історичних джерел. Показовими; щодо щ>0го є черняхів- ські могильники, де виявлено багаті за інвентарем поховання заможних черняхівців і зовсім безінвентарні могили простого люду. Про майнову та зародки соціальної нерівності черняхівського суспіль- ства свідчать також речові та грошові (римські монети) скарби Виникнення приватної власності і майнове розшарування у черняхівських племен не- минуче приводили до соціальної диференціації суспільства. Черняхівські племена, остаточно пориваючи з інститутами первіснообщинного ладу і використовуючи елементи рабовласництва, створили ті економічні, соціа- льні та політичні передумови, які привели їх до організації ранніх напівдер- жавних феодальних утворень. Напівдержавний вій«ськово-п0літичний союз антів, як показують писемні джерела й археологічнії матеріали, зміцнювався саме єдністю економічного, культурного та соціального укладу черняхівсь- кого лісостепового населення Дністро-Дніпровського межиріччя. Яскрава єдність і монолітність матеріальної і духовної культури цих лісостепових племен ІІ-У ст. н.е., очевидно, являють собою археологічний еквівалент антського (східнослов'янського) союзу у першій половині І тисячоліття н.е. Навали гунів і аварів загальмували дальший поступальний розвиток східнослов'янських племен. Досягнення соціально-економічного та полі- тичного розвитку у слов'ян середини І тисячоліття н.е. були відроджені вже на новому історичному етапі, у УІІ-УІІІ ст. н.е., в період генези Давньо- руської ранньофеодальної держави
42.
43. Найдавніший період історії слов'ян сягає у глибину століть. Існує дум- ка, що предками слов'ян були осілі племена доби бронзи і раннього заліз- ного віку, які мешкали між Дніпром, басейном Вісли, а можливо, й Одера. Ранні східні слов'яни займали, очевидно, основну територію лісостепового межиріччя Дніпра і Дністра з виходом на землі Верхнього Подніпров'я і ГІрип'ятського Полісся. Про історію слов'янських племен рубежу і першої половини І тисячо- ліття н.е. відомо з писемних джерел. Автори І—II ст. н.е. називають слов'ян, що жили на території Південно-Східної Європи, венедами. За даними Плі- нія Старшого, Птолемея і Таціта, слов'яни-венеди проживали у Повісленні, а також на південний схід від Вісли і на північ від Чорного моря. Отже, йдеться про землі лісостепової смуги і частини Полісся, як однієї зі скла- дових частин розселення слов'ян на рубежі та в перші століття нової ери. Про давніх східних слов'ян II—V ст. н.е. згадують у своїх творах візан- тійські автори VI-VII ст. н.е. Прокопій Кесарійський, Менандр Протіктор, Псевдо-Маврикій, Феофілакт Сімокатта, а також давньогерманський істо- рик VI ст. н.е. Йордан. Ці ранньосередньовічні письменники знали слов'ян під назвою венедів, антів і склавінів. Вони відводять слов'янам важливе місце в історії Південно-Східної та Центральної Європи. За свідченням Прокопія Кесарійського, анти населяли територію від Дніпра до Дністра, а склавіни — від Дністра і далі на північний захід. Отже, порубіжною зоною між антами (східні слов'яни) і склавінами (західні слов'яни) була територія Подністров'я, що, можна думати, не роз'єднувала, а, навпаки, консолідувала спільні здобутки матеріальної і духовної культури східних і західних слов'ян. Південно-західними сусідами давніх східних і західних слов'ян були гето-фракійські племена Дністро-Дунайського межиріччя, про які також йдеться у давніх писемних і картографічних джерелах, зокрема в римських подорожніх таблицях (т.зв. карта Касторія, або Певтингерові таблиці). Цікаво, що у Подунав'ї у першій половині та середині І тисячоліття н.е. на Розділ IX. Ранні слов'яни північ від фракійців фіксуються поселення слов'ян (Йордан, Прокопій, Псев- до-Маврикій). Це знаходить своє підтвердження і в пам'ятках археології. Письмові історичні свідчення про слов'ян рубежу і першої половини 1 тисячоліття н.е. можуть бути конкретизовані на основі вивчення архео- логічних культур Південно-Східної та Центральної Європи. Тут поряд зі слов'янськими старожитностями представлені пам'ятки гето-фракійських, пізньоскіфських і сарматських племен у Північному Причорномор'ї та у лісо- степовому межиріччі Подніпров'я і Подністров'я. Певне місце займають елементи давньогерманського етносу, які просочилися в епоху "великого переселення народів" з Повіслення через землі Південно-Західної Білорусі на територію лісостепової України і в Північне Причорномор'я.
44. Пам'ятки вельбарської культури поширені у Західній Волині (до Горині) та у верхів'ях Південного Бугу, а її основний ареал охоплює Північно-Східну Польщу.
Культура дістала свою назву, запропоновану польським дослідником Р. Волонгевичем наприкінці 1970-х років, за могильником у Вельбарку, поблизу гирла Вісли. Раніше її називали гото-гепідською або східнопоморсько-мазовецькою, а в Україні та Білорусі — "тип Брест-Тришин-Дитиничі. На території України старожитності цього кола почали вивчати з 1950-х років. Перший вельбарський могильник у Східній Європі, поблизу с. Дитиничі, був досліджений І. К. Свєшниковим та М. Ю. Смішком. Згодом дослідження низки поселень було здійснено М. Ю. Смішком, М. О. Тихановою, Л. І. Крушельницькою, В. В. Кропоткіним, Д.Н. Козаком.
Вельбарська культура у своєму основному ареалі існувала з рубежу н. е., але до Східної Європи її носії потрапили значно пізніше. Лише в останній чверті II ст. на Волині з'являються поселення Лепесівка, Боратин, Линів, могильники Любомль, Могиляни-Хмельник та ін. У другій половині III ст. сюди просувається нова хвиля переселенців; виникають вельбарські пам'ятки Дитиничі, Дерев'яне, Ромош, Загаї II (рис. 11). Тут вони існують до кінця римського часу.
Для вельбарської культури на території України характерні поселення, площа яких не перевищує 2—3 га. Вони займають переважно берегові тераси річок. Житла представлені прямокутними наземними будівлями та заглибленими спорудами, як правило, невеликих розмірів. Наземна будівля з Лепесівки мала більші розміри (12,5x6 м) і була поділена на дві частини — житлову і хлів. Довга споруда з Великої Слободи (14,8x4,8 м), можливо, використовувалася для громадських зборів. Конструкція цих будівель — каркасно-плотова, стіни обмащувалися глиною.
Основним типом поховального ритуалу було спалення на стороні з подальшим розміщенням решток кремації у ямці або в урні (горщики, інколи — миски та вази). Більшість поховань супроводжувалася кількома глиняними посудинами, прикрасами та деталями убрання, особистими речами (бронзовими фібулами та пряжками, скляними і бурштиновими намистинами, роговими гребнями, пряслицями). На Волині відомо також кілька вельбарських тілопокладень. У могилах, як правило, відсутня зброя й узагалі вироби із заліза. Поховання із Рудки належало особі "князівського" рангу. Тілопокладення містилося у глибокій (2,1 м) ямі й супроводжувалося багатим інвентарем: бронзовими мискою й казаном, скляним келихом, глиняними посудинами, срібними фібулою, шпорами й ножем, скляними жетонами для гри тощо.
Кераміка представлена ліпними горщиками, зокрема з увігнутим усередину краєм, різноманітними лискованими мисками, вазами, глечиками, келихами. Для кухонних горщиків характерні хроповата поверхня і загладжені вінця та низ. Столовий посуд не рідко має "малі" вушка, прикрашений заглибленими геометричними візерунками у вигляді трикутників або зигзагів (рис. 17). З кінця ІІІ ст. на вельбарських пам'ятках з'являється невелика кількість гончарної кераміки черняхівського походження.
Деталі одягу, прикраси, побутові речі належать до центральноєвропейських типів. Специфічними для вельбару є деякі типи підв'язних арбалетоподібних фібул, пряжок, наконечників ременя, одношарові багаточасні рогові гребені, ритони для напоїв та ін. Крім того, у вельбарських комплексах із території України досить часто трапляються черняхівські речі (фібули, тришарові гребені, намиста тощо).
Потрапивши на територію України наприкінці II ст. н. е., носії вельбарської культури займають місця проживання населення зубрецьких племен, витісняючи їх на захід, у верхів'я Дністра і Західного Бугу. Друга хвиля мігрантів з'являється на Волині у III ст. Характерною рисою вельбарських пам'яток на території України є наявність елементів іншої північно-західної культури — пшеворської. Це явище пояснюється тим, що вельбарські групи населення, рухаючись через Мазовію на південний схід, втягували у міграційний потік пшеворські племена. Таким чином, на сході вельбарська культура була насичена пшеворськими компонентами.
Носії вельбарської культури брали активну участь у процесах етнокультурної інтеграції, що супроводжували формування черняхівської культури. Більша частина вельбарсько-пшеворських племен, просуваючись протягом III—ІV ст. на південь та схід, втрачають свої етнографічні риси і набувають черняхівських. Такі черняхівські пам'ятки з вельбарською традицією, мешканцями яких можна вважати східних германців, трапляються практично в усьому ареалі цієї культури від Подунав'я до Дніпровського Лівобережжя.
Схожість рис вельбарської та пшеворської культур зі ста рож итн остям и германського кола Центральної Європи переконливо засвідчує, що їхніми носіями були готи, досить чітко локалізовані у Нижньому Повісленні писемними джерелами. Присутність готів у Причорномор'ї відображена давніми авторами у зв'язку зі Скіфськими війнами проти Риму у 30—60-ті роки III ст. Разом з ними згадуються й інші племена германського походження — гепіди, тайфали, герули.
45. Празька.Найвідомішою зі слов'янських культур раннього середньовіччя є празька. Вона охоплює значний ареал: від басейну Прип'яті на півночі та Дніпра на сході, до Дунаю на півдні та межиріччя Ельби і Заале на заході. Таким чином, празька культура поширена на території не лише України та Білорусі, а й Центральної Європи: у Польщі, Чехії, Німеччині (рис. 19).
Пам'ятки цього кола вперше були досліджені С. С. Гамченком поблизу с. Корчак на Житомирщині близько ста років тому, пізніше такі старожитності були виділені І. Борковським серед знахідок Празького музею. Цю культурну групу інколи називають пам'ятками типу Прага-Корчак або празько-корчацькою культурою. Найвідомішими пам'ятками на території України є поселення Корчак на Східній Волині, Ріпнів і Зимне на Західному Бузі, Рашків 3, Теремці, Лука Каветчинська і Бернашівка на Дністрі, Кодин на Пруті (розкопки В. В. Ауліха, І. П. Русанової, Б. О. Тимощука, В. Д. Барана, І. С. Винокура та ін.), а також низка пам'яток на території Центральної Європи.
Неукріплені поселення здебільшого мають невеликі розміри (0,5—1 га) і розміщуються по краях першої тераси, на підвищеннях у заплаві, інколи — на корінному березі. Зокрема, на території Києва відомі два празьких поселення: Луг 4 (Оболонь) на великій дюні у заплаві Дніпра, та на схилах Старокиївської Гори. У Подністров'ї зафіксована також низка великих поселень. Зокрема, у Рашкові 3 досліджено 92 житла і 53 господарські ями, по кілька десятків споруд — у Бернашівці, Луці Каветчинській та Теремцях. Селища нерідко розташовані групами на відстані 0,5—3 км одне від одного. Відомі також поодинокі празькі городища, передусім Зимне у басейні Західного Бугу, що загинуло у вогні. Воно розміщене на останці, схили якого були подекуди підсипані чи підрізані. Майданчик оточений частоколом, а з південно-західного боку — ще й земляним валом. Уздовж стін стояла довга дерев'яна споруда, поділена на окремі камери.
На території України між Дніпром і Західним Бугом досліджено приблизно 350 жител. Серед них переважають невеликі напівземлянки зрубної або стовпової конструкції з піччю-кам'янкою в одному із кутків. Лише на кількох поселеннях у Західному Побужжі та Поліссі печі споруджувалися із глини (Ріпнів, Підріжжя, Городок та ін.). Глиняними були й печі жител на Старокиївській Горі у Києві. їхня основа вирізалася у материковому останці, а склепіння зводилося із глиняних яйцеподібних блоків (вальків). Між Віслою і Одером житлобудівництво празької культури дещо відрізнялося від східних регіонів. Тут зруби не вставлялись у квадратний котлован, а зводилися на поверхні ґрунту навколо овального заглиблення. Окрім печей, на заході набули поширення вогнища з кам'яними чи глиняними черенями.
Окрім жител і господарських ям, на празьких поселеннях виявлено кілька виробничих споруд. Зокрема, в одному із жител поселення Ріпнів досліджено три металургійні чи ковальські горни, вирізані у материковій стінці.
Могильники празької культури на території України вивчені недостатньо — відомі лише 12 невеликих могильників і окремих поховань. Зате в Чехії та Румунії досліджені великі поля поховань, що налічують сотні й тисячі поховань (Пржитлуки, Серата Монтеору). Поховальний обряд — тілоспалення на стороні з уміщенням решток кремації у горщик-урну або неглибоку яму. Поховання здійснювалися на ґрунтових або курганних могильниках під насипом заввишки до 1 м діаметром 4—10 м. В останньому випадку урни стоять на ритуальних кострищах на рівні давнього горизонту. Відомі також безурнові поховання у насипу, на горизонті чи в ямках. Кремації іноді супроводжувалися уламками кераміки або окремими посудинами.
Провідним типом празької кераміки є ліпний горщик більш-менш витягнутих пропорцій з опуклим плечем у верхній частині посудини й короткими прямими вінцями. Горщики лише в поодиноких випадках орнаментовано горизонтальним валиком під вінцями, насічками чи зигзагами. Керамічний комплекс доповнюється сковорідками з невисоким бортиком і одиничними мисками (рис. 20). На ранніх пам'ятках празької культури на Дністрі та Пруті трапляються уламки гончарної кераміки черняхівського типу. На заході зони свого поширення, між Віслою і Одером, празький посуд часто має нижчі пропорції, наближаючись до високих мисок.
Знахідки знарядь праці та зброї пов'язані виключно з поселеннями, причому найширший асортимент демонструє городище Зимне. Серед них — залізні наральники, серпи, коси, ножі, шила, долота, кам'яні жорна, ливарні форми" глиняні пряслиця, ллячки, кістяні проколки тощо. Менш поширеними були сокири, ковальські молотки, зубила, ковадла, токарні різці. Предмети озброєння — залізні наконечники списів, дротиків і стріл. Останні представлені кількома типами: двокрильчасті, ромбо- та листоподібні.
Основні прикраси і предмети убрання також походять із Зимна. Це — браслети з потовщеними кінцями, різноманітні пряжки, кільця, пластинчасті підвіски і накладки, невеликі пальчасті фібули, різнокольорові скляні намистини. Принаймні частина цих прикрас виготовлялася місцевими майстрами, про що свідчить знахідка 64 різноманітних ливарних форм в одному із жител поселення Бернашівка, а також напівфабрикати браслетів із Зимна.
Найбільш архаїчні празькі пам'ятки датуються серединою V ст. за двома знахідками залізних двочленних фібул типу Прага (Кодин), ранньої пальчастої фібули з Теремців та підв'язної застібки із Луки Каветчинської. На поселенні Острів у Поліссі та Пархомівка на Південному Бузі виявлено дві пізньочерняхівські фібули, проте спроба І. О. Гавритухіна пролатувати найраніші празькі комплекси IV ст. не дістала підтримки. Більшість дощувальних знахідок, зо центральноєвропейськими аналогіями, належить до VI чи, переважно, VII ст. Значну кількість знахідок цього періоду виявлено на городінні Зимне (пальчасті фібули, пряжки візантійських типів, браслети та ін.).
Походження празької культури найбільш загадкове порівняно з іншими ранньосередньовічними культурами півдня Східної Європи. На думку В. Д. Барана, вона виникла на основі слов'янських пам'яток північно-західної частини черняхівської культури. Припускають також, що центр її формування лежить не на черняхівській периферії, а в глибині лісової зони, у середовищі північних пам'яток київської культури або подібних їм (К. Годловський). Подальша доля празької культури у східній частині її ареалу зрозуміліша — наприкінці VII cm. вона переростає в райковецьку культуру. Територія поширення празької культури досить чітко збігається із визначеним Йорданом і Прокопієм ареалом склавінів, тому вважається, що носіями празької культури були саме вони.
Пеньківська. Пеньківська культура охоплювала приграничні райони Лісостепу і Степу. її ареал простягається відносно вузькою смугою від Сіверського Дінця до Пруту і далі до Нижнього Подунав'я, тобто від Бєлгородської області Росії до Молдови і Румунії (рис. 19). О.М. Приходнюк виділяє чотири локальні варіанти пеньківської культури: лівобережний, надпорізький, дніпро-дністровський і дністро-прутський. У пониззі Дунаю пеньківські пам'ятки співіснують із празькими та гето-дакійськими старожитностями, утворюючи своєрідну культуру Іпотешть-Киндешть-Чурел.
Пеньківські пам'ятки уперше стали відомі наприкінці 1950-х років після розкопок на берегах майбутнього Кременчуцького водойми та. Експедиція під керівництвом Д.Т. Березовця дослідила кілька поселень поблизу с. Пеньківка на Тясмині. Тоді ж на Південному Бузі П. І, Хавлюком були розкопані селища Скибинці, Семенки, Самчинці та ін. На сьогодні всебічно досліджені також поселення Кочубіївка і Вільховчик на Дніпрі, Хитці, Рябівка, Занки на Дніпровському Лівобережжі та ін. (розкопки О. М. Приходнюка, Є.О. Горюнова, А. М. Обломського та ін.). Відомі також металургійний центр поблизу с. Гайворон у Південному Побужжі, могильники неподалік Великої Андрусівки у Середньому Подніпров'ї (розкопки В. І. Бідзілі та Д. Т. Березовця). У Будищі в Середньому Подніпров'ї та Селіште в Молдові зафіксовано городища.
Нині на території України відомо близько 300 пеньківських пам'яток, серед яких основну масу становлять поселення відкритого типу. Майже всі вони займають низькі ділянки перших терас або підвищення у заплаві, поблизу води та заплавних лук, на легких для обробітку фунтах. Площа більшості селищ не перевищує 1,5—2 га, а кількість жител на них — 30, причому одночасно існувало, найімовірніше, не більше 10—15 споруд.
Основні риси житлобудівництва пеньківської культури можна простежити за матеріалами приблизно 160 жител. Воно порівняно різноманітне і представлене будівлями кількох типів. Провідне місце серед них займає квадратна напівземлянка зі стінами зрубної чи каркасно-стовпової конструкції, причому на ранньому етапі поширені житла із вогнищем, нерідко — із центральним стовпом, що нагадують споруди київської культури. Дещо пізніше на Правобережжі у житлах з'являються печі-кам'янки, що, очевидно, пов'язано із впливом сусідньої празької культури. У Надпоріжжі та на Орелі під впливом кочовиків виникають юртоподібні напівземлянки овальних обрисів, а також житла на кам'яних цоколях.
Поблизу розташовувалися господарські споруди, численні ями-льохи та вогнища просто неба з глиняними чи кам'яними черенями. Неподалік с. Гайворон, на острові Південного Бугу, розкопано металургійний центр, де виявлено більш як 20 залізоробних горнів.
Поховальний обряд вивчений недостатньо. Він представлений тілоспаленнями на стороні з уміщенням решток кремації в горщик-урну або неглибоку яму. Поховання здійснено на ґрунтових могильниках, проте на кожному з них досліджено лише по кілька кремацій. Ямні поховання здебільшого безінвентарні, тоді як урнові часто супроводжуються посудинами-приставками і бронзовими прикрасами. Зрідка трапляються інгумації (Мохнач, Олексіївка, Селіште, Данчени), які підтверджують тісні взаємозв'язки слов'ян із тюрками-степовиками. Зокрема, у Мохначі на Харківщині у глибокій могилі з підбоєм було поховано жінку в повному вбранні типу "старожитностей антів". Поховання супроводжувалося типовим пеньківським ліпним горщиком.
Про близькі стосунки носіїв пеньківської культури з кочовим населенням свідчать також гончарні центри на кордоні слов'янського і степового світів, де виготовляли кераміку в північнокавказькому стилі, у балці Канцирка і Мачухах.
Весь посуд леньківського типу ліпний. Керамічний комплекс включає насамперед горщики біконічних та опуклобоких форм із максимальним розширенням корпусу на середині висоти, зрідка трапляються слабо профільовані посудини. Великі біконічні корчаги нерідко орнаментовано горизонтальним валиком під вінцями, на горщиках у поодиноких випадках трапляються наліпи у вигляді "підковок" чи "вух". Інші категорії посуду представлено дисками, сковорідками з низьким бортиком і одиничними мисками (рис. 21). На ранніх пам'ятках зафіксовано уламки гончарної черняхівської кераміки, а на пізніх – фрагменти посудин канцирського типу.
Знахідки знарядь праці та зброї пов'язані лише з поселеннями. Серед них – залізні наральники, серпи, мотижки, ножі, шила, долота, кам'яні жорна, ливарні форми, глиняні пряслиця, ллячки, кістяні проколки, голки та ін. Предмети озброєння представлені залізними наконечниками списів і стріл, а також кістяними обкладками від лука тюркського типу з Хитців.
Набір прикрас із бронзи і срібла містив пальчасті та литі дунайські фібули, браслети з потовщеними кінцями, поясні набори "геральдичного" стилю, зоо-і антропоморфні фібули тощо (рис. 22). З пеньківською культурою пов'язана південна зона поширення скарбів типу "старожитностей антів", серед яких найвідомішими є Мартинівський, Вільховчицький, Козієвськнй та ін. Особливий інтерес у дослідників викликав скарб срібних поясних прикрас у горщику, виявлений на поселенні пеньківської культури у Вільховчику.
Найбільш архаїчні пеньківські пам'ятки датуються серединою V ст. за кількома знахідками залізних двочленних фібул (Куня, Звонецьке, Осокорівка) та пряжки з могильника Велика Андрусівка 3. Спроба О. М. Приходнюка продатувати найраніші пеньківські комплекси IV ст., залучивши до них пізньою київське поселення Роїще на Чернігівщині, не дістала підтримки більшості фахівців. Основна маса речей кола "старожитностей антів " може бути пробатована VI, а головним чином VII ст. на підставі численних дунайських та кримських аналогій.
За сучасними уявленнями, пеньківська культура склалася у Лісостепу внаслідок просування на південь носіїв київської культури та їхніх наступників.
На це вказує певна близькість пеньківської та сусідньої коломийської культур, особливо помітна на їх ранньому етапі. У формуванні пеньківки також, мабуть, брали участь слов'янські племена, які мешкали у Лісостепу ще за часів черняхівської культури і залишилися там у гунський період. На Правобережжі пеньківська культура зазнала значного впливу празької, ставши надалі субстратом нової, райковецької, культури. На Лівобережжі вона є одним із компонентів наступної волинцевської культури.
Територія поширення пеньківської культури доволі чітко збігається з визнане ним Йорданом і Прокопієм ареалом антів, тому вважається, що носіями пеньківської культури були саме ці племена. Низка кочових елементів у пеньківській культурі, очевидно, свідчить про перебування серед її носіїв не лише слов'ян, а й якоїсь частини степовиків.
Колочинська.На північ від пеньківського ареалу, переважно на Дніпровському Лівобережжі, поширювалася колочинська культура. Вона охоплювала Північно-Східну Україну і сусідні області Росії та Білорусі, тобто південь лісової зони й північ Лісостепу (рис. 19).
Перші колочинські пам'ятки виявлено oе на початку XX ст. Зокрема, М. О. Макаренко 1909 p. дослідив поховання з кремацією у ребристій посудині-урні в с. Артюхівка поблизу Ромен, однак тривалий час ця знахідка вважалася унікальною. Ці старожитності були виділені в окрему культурну групу Е. О. Симоновичем після розкопок у 1955—1960 pp. городища Колочин на Дніпрі поблизу Гомеля. В наступні роки найцікавіші матеріали отримано під час розкопок могильників Новий Бихов, Тайманово і Тощи ця поблизу Могилева, Лебяжого, Княжого, Картамишевого на Куршині, а також на поселеннях Великі Будки на Сумщині, Дегтярівка, Роїще та Олександрівка на Чернігівщині (розкопки Л. Д. Поболя, Ю. А. Ліпкинга, Є. О. Горюнова, Р. В. Терпиловського та ін.). Нині відомо більш як 100 поселень. На 20 із них проведено розкопки, в ході яких виявлено понад 50 споруд, а також 12 могильників, на яких досліджено близько 400 поховань.
Поселення здебільшого мають невеликі розміри й розташовуються на краю першої тераси, інколи — на дюнах у заплаві. В північній частині колочинського ареалу відомо кілька городищ (Колочин, Мощонка та ін.), які слугували сховищами для мешканців розташованих поблизу відкритих селищ.
Основний тип житла — квадратна напівземлянка з вогнищем і центральним стовпом, дуже схожа на будівлі київської культури. Стіни — зрубної чи каркасно-стовпової конструкції. Відомо також кілька наземних жител (Деснянка) та напівземлянок з піччю-кам'янкою у кутку. Останні, очевидно, з'являються у колочинських племен під впливом правобережного населення празької культури. Господарські споруди представлені головним чином ямами-льохами.
Поховальний обряд колочинської культури порівняно з іншими ранньосередньовічними старожитностями Східної Європи вивчено доволі ґрунтовно.
Найхарактернішими є ґрунтові могильники, що інколи налічують більш як 100 трупоспалень (Тайманово, Лебяже). Кремації у невеликих округлих ямах зазвичай кількісно переважають. Винятком є могильник Княжий, де урнові поховання становлять майже 70 %. Кальциновані кістки потрапляли до ямних поховань здебільшого перемішаними з попелом і вуглем, а до урн клали очищені кістки. Урни інколи накривали перевернутою великою корчагою, в одному випадку урна була накрита глиняним диском. У похованнях зрідка, окрім посуду, трапляються металеві прикраси кола "старожитностей антів" і наконечники списів.
Відомо також кілька невеликих курганних могильників у різних частинах коломийського ареалу. Зокрема, два кургани досліджено на могильнику Бездрик поблизу Сум. Безурнові поховання тут супроводжувалися уламками ліпного посуду і бронзових прикрас, глиняними пряслицями, кістками домашніх тварин.
Кераміка — ліпна, неорнаментована. Як виняток трапляється рельєфний орнамент у вигляді горизонтальних наліпних валиків під вінцями чи "вух". Асортимент кераміки поступається попередній київській культурі — майже відсутні миски і підлошений столовий посуд. Керамічний комплекс представлений переважно горщиками та корчагами слабопрофільованих (тюльпано- і банкоподібних), опуклобоких і циліндроконічних форм, а також дисками і сковорідками (рис. 21). Для ранніх фаз культури доволі типовими є ребристі посудини, тоді як на пізніх домінують опуклобокі та слабопрофільовані горщики.
Знаряддя праці виготовлено головним чином із заліза і сталі: це ножі, серпи, риболовецькі гачки та ін. Використовувалися також кістяні кочедики і проколки, глиняні пряслиця, кам'яні зернотерки і бруски. Зброя походить зі спаленого городища Колочин 1 або ж є інвентарем окремих поховань (Лебяже, Княжий). Відомо кілька наконечників списів та стріл, великий (можливо, бойовий) ніж.
Предмети убрання і прикраси переважно знайдені у похованнях. Серед бронзових і срібних прикрас поширені так звані "старожитності антів" (великі пальчасті фібули, пряжки та деталі поясного набору, шийні гривни тощо). Великі скарби таких речей виявлено останнім часом на колочинських поселеннях у Трубчевську на Десні та в Гапоновому на Сеймі. На поселенні Великі Будки знайдено скарб речей, що належав ювелірові. До його складу входило кілька залізних знарядь, поламані срібні прикраси, а також дві невеликі пальчасті фібули і численні нашивки на одяг різних типів, виготовлені зі свинцево-олов'яного сплаву.
Найбільш архаїчні колочинські пам'ятки датуються серединою V ст. за кількома знахідками залізних фібул типу Прага (Ходосівка, Колодязний Бугор, Яловщина). Більшість датувальних знахідок належить до VI, переважно VII ст. Зокрема, серединою — другою половиною VII ст. датуються речі зі скарбів, знайдених на колочинських поселеннях у Гапоновому і Великих Будках.
Колочинська культура є прямим наступником київської. На півночі, у верхів'ях Дніпра, вона межує з пам'ятками типу верхніх шарів Банцеровщини й Тушемлі, що склалися на місцевому балтському субстраті під впливом київської культури. На Лівобережжі колочин, нарівні з пеньківкою, є одним із компонентів наступної волинцевської культури. Колочинська культура, найімовірніше, належала північно-східним угрупованням ранньоісторичних слов'ян — північній частині антів чи венетам, локалізації яких Йордан не дає. Можливо, на півночі ареалу до її складу входили окремі балтські племена.
46. Райковецька.Ареал культури охоплює значну територію, що більш-менш збігається з ареалом попередньої, празької культури: Правобережну Україну і Закарпаття, а також суміжні області Білорусі на півночі, Молдови, Болгарії та Румунії на південному заході (рис. Окремі пам'ятки почали досліджуватися ще наприкінці XIX — на початку XX ст. (розкопки на Житомирщині, а також на Старокиївській Горі у Києм тощо), проте широких масштабів ці дослідження набули вже у повоєнний період, з кінця 1940-х років. Загалом, райковецька культура до останнього часу визначалася як "пам'ятки типу Луки Райковецької" за поселенням в урочищі Лука поблизу с. Райки на Житомирщині, розкопки на якому були проведені В. К. Гончаровим у 1946—1947 pp. Дещо пізніше були досліджені поселення Канів, Сахнівка і городища Монастирок на Канівщині, поселення Макарів Острів і могильник Велика Андрусівка на Тясмині, Тетерівка і Шумськ на Житомирщині, Семенки 2 і Коржівка на Південному Бузі (розкопки Г. Г. Мезенцевої, В. Й. Довженка, Д. Т. Березовця, І. П. Русанової, П. І. Хавлюка, О. М. Приходнюка, В. О. Петрашенко). На заході України масштабні розкопки були здійснені В. В. Ауліхом, В. Д. Бараном, Б. О. Тимошуком, Л. П. Михайлиною, М.А. Филипчуком та іншими дослідниками. Найбільш повно досліджені поселення і городища Ріпнів, Рашків І, Кодин, Чорнівка, Пліснеськ, Бабка, Ревне, Добринівціта ін. У Прикарпатті відомі також Ревнівський та Чорнівський могильники, низка святилищ і культових місць, металургійний центр поблизу Григорівки.
Нині на території України зафіксовано близько 500 райковецьких пам'яток, переважну більшість з яких становлять неукріплені поселення. їхня площа, як правило, не перевищує 3 га. Топографія таких селиш досить різноманітна: від низьких терас річок і підвищень у заплаві до ділянок на плато та гірських схилах. Поселення відрізняються і за розмірами: зокрема, у Рашкові І на Дністрі досліджено 90 жител і понад 100 господарських ям, у Чорнінні зафіксовано 160 ям-западин на місці споруд. Однак частіше трапляються поселення з 10—20 будівлями.
Селища нерідко розташовані поблизу городищ, що займають берегові миси і підвищення. Вони поділяються на городиша-сховища, що не мали постійної забудови, і ремісничо-адміністративні центри племінних князівств. Складна система укріплень включала дерев'яні стіни, розділені на окремі приміщення, частоколи, земляні вали і рови. Слід зазначити, що металургійний центр у Григорівні на Дністрі, де збереглося 25 залізоробних горнів, та частину святилищ Прикарпаття було збудовано на місці городищ раннього залізного віку.
Основним типом житла є традиційна для слов'ян прямокутна напівземлянка, хоча інколи трапляються й глибші будівлі. Стіни у більшості випадків мали стовпову конструкцію. Опорні стовпи встановлювалися по кутках, а також посередині кожної стіни. Досить широко використовувалися зруби, трапляються також стіни з плоту, обмащеного глиною. Покрівля, очевидно, була двосхилою, причому дерев'яна основа часто засипалася зверху шаром глини. Переважають встановлені у кутку печі, складені з каменю, менш поширеними були печі, виліплені з глини на дерев'яному каркасі або комбіновані, кам'яно-глиняні. На печах часто встановлювали великі глиняні жаровні, що застосовувалися, можливо, для просушки збіжжя. Як опалювальні споруди інколи використовувалися вогнища з глиняними черенями. На городищі Ревне І, крім напівземлянок, зафіксовано наземні невеликі житла з прямокутними підвалами, а також довгі житлові споруди уздовж лінії укріплень. У материкових стінках останніх були вирізані численні печі-каміни.
Окрім жител, на поселеннях трапляються господарські будівлі, ремісничі майстерні, двоярусні гончарні горни, ями-льохи та ін. Такі споруди мають більш легку порівняно з житлами конструкцію. Ями для зберігання зерна, зі стінками, обмащеними глиною і обпаленими, мають діаметр і глибину близько 2 м, а іноді й більше.
Поховальні пам'ятки представлені поодинокими тілоспаленнями, лише на кількох фунтових могильниках досліджено по кілька десятків поховань (Велика Андрусівка — 29 урнових і 14 ямних кремацій, Ревне — 37 ямних). В останньому випадку, окрім поховань, досліджено святилище, яму-крематорій та наземну культову споруду.
Тілоспалення під курганними насипами відкрито на Волині (Пересопниця, Миляновичі), Буковині (Чорнівка) та Закарпатті (Червеневе, Звянцеве). Чорнівський могильник, розташований неподалік від ґрунтового у Ревному, на іншому березі Пруту, складався більш як із 80 курганів. Підкурганні поховання поділяються на три типи: у ямах, на горизонті у вигляді ритуальних кострищ та в урнах. Під курганами інколи фіксуються сліди дерев'яних огорож навколо поховань. Крім урн, у похованнях трапляються посудини-приставки, дрібні металеві прикраси, ножі, наконечники стріл, скляні намистини зі слідами вогню. Протягом IX—X ст. у середовищі носіїв райковецької культури певного поширення набувало тілопокладення, що інколи пов'язують із впливом християнства Великої Моравії.
На відміну від інших слов'янських старожитностей раннього середньовіччя серед пам'яток райковецької культури відомі культові споруди у вигляді різноманітних укріплених і неукріплених святилищ. Зокрема, у Прикарпатті невеликі округлі майданчики були оточені одним-двома кільцевими валами, на яких збереглися кам'яні вимостки зі слідами кострищ (Ржавинці, Крутилів). Знахідка чотиригранного кам'яного стовпа на одному з таких святилищ у Ржа-винцях дає підстави припустити, що в центрі майданчика могли стояти язичницькі ідоли. На думку І. П. Русанової та Б. О. Тимощука, саме з подібним культовим місцем на горі Богіт пов'язана знахідка відомого Збруцького ідола, опис якого дається у наступному розділі.
Неукріплене святилище досліджено неподалік с. Шумська на р. Гнилоп'ять. Споруда мала неправильну хрестоподібну форму з великою стовповою ямою у центрі. У святилищі зафіксовано рештки кострищ, камені-жертовники, кістки тварин, уламки посудин тощо. До святилища примикав могильник, а неподалік стояла садиба старійшини, що, можливо, виконував також функції жерця.
Серед кераміки переважає ліпний посуд. На ранньому етапі культури він абсолютно домінує. Керамічний комплекс цього часу складається з горщиків опуклобокої форми, часто орнаментованих вдавленнями по вінцях, конічних чи опуклобоких мисок і кухлів, сковорідок із високим бортиком. Згодом поширюється гончарний посуд місцевого виготовлення, за формами близький до ліпних горщиків. Він прикрашений лінійно-хвилястим орнаментом по усій поверхні. Миски і сковорідки залишаються ліпними, лише іноді трохи підправленими на гончарному крузі (рис. 23).
На поселеннях, розташованих на Дніпрі та Дністрі, трапляється невелика кількість імпортної кераміки, сіроглиняної салтівського типу та амфорної із Криму.
Сільськогосподарські та ремісничі знаряддя праці, зброя і побутові речі виготовлені із заліза та сталі. Це наральники, серпи, коси-горбуші, мотижки, сокири, тесла, різці-ложкарі, ножі, шила, риболовецькі гачки, різні типи наконечників стріл та списів, шпори, кресала, деталі дерев'яних відер тощо. З каменю виготовлено жорна, точильні бруски, з глини — пряслиця, ливарні форми, з кістки — гребені, проколки, лощила та ін.
Прикраси і деякі деталі одягу виготовлені з кольорових металів. Серед них, зокрема, дротяні скроневі кільця, підковоподібна фібула, сережки-лунниці, підвіски-бубонці, різні пряжки (рис. 22). Імпортними, найімовірніше, були скляні намистини та пронизки. На поселеннях Подніпров'я і Подністров'я трапляються знахідки арабських срібних дирхемів, що були на той час універсальною валютою.
Загальний нас існування райковецької культури (кінець VII—IX/Х ст.) визначається на підставі стратиграфічних спостережень, археомагнітного датування ряду об'єктів, аналізу знахідок дирхемів, прикрас, зброї та знарядь, що мають численні аналогії серед старожитностей Центральної та Східної Європи. Пам'ятки правобережжя Дніпра дослідники поділяють на два етапи, що відрізняються відсутністю на ранньому та наявністю на пізньому етапі місцевого гончарного посуду. Ранній етап Луки Райковецької (за І. П. Русановою), близький за своїми ознаками до пам'яток типу Сахнівка (за О. М. Приходнюком), можна датувати кінцем VII—VIII ст., пізній — IX ст. Найпізніші пам'ятки, в яких зафіксована кераміка так званого курганного типу (Канів, Монастирок та ін.), є перехідними до давньоруських і продовжують існувати навіть у X ст.
Райковецька культура, як доведено І. П. Русановою, виникає на основі празької. У південній частині ареалу її субстратом стала, очевидно, пеньківська культура, що зазнала празьких впливів ще в VI—VII ст. Вважається, що пам'ятки типу Луки Райковецької є головним компонентом формування давньоруської культури. Таким чином, витоки Київської Русі безпосередньо пов'язані з ланцюжком старожитностей типу Прага-Корчак і Лука Райковецька, тоді як інші слов'янські культури півдня Східної Європи до цих процесів мали побічне відношення.
У межах ареалу райковецької культури літопис уміщує низку племен Правобережного Подніпров'я і Подністров'я — полян, уличів, деревлян, волинян (бужан, дулібів), хорватів, тіверців. Проте типологічна одноманітність пам'яток типу Луки Райковецької утруднює визначення конкретних особливостей матеріальної культури, властивих кожному з цих племен.
Волинцівська.Археологічне вивчення слов'янських пам'яток Лівобережжя розпочалося ще в середині XIX ст., коли були проведені розкопки Донецького городища поблизу Харкова. Наприкінці XIX — на початку XX ст. їх досліджували Д.Я. Самоквасов, В. О. Городцов, О. О. Спіцин, В. В. Хвойка та ін. Пам'ятки роменського типу дістали свою назву після розкопок М. О. Макаренком городища поблизу м. Ромни у 1901, 1906, 1924 pp. Він відкрив також залишки могильника з урновими тілоспаленнями у верхів'ях Сули, які на той час ще не були виділені в окремий волинцевський тип.
У повоєнний період роменські пам'ятки активно досліджували П. М. Третяков, І.І. Ляпушкін, Ф. Б. Копилов. Д. Т. Березовець після розкопок своєрідних поселень і могильників поблизу с. Волинцеве Сумської області та м. Сосі і и ця Чернігівської області у 1948—1950 pp. запропонував виділити ці старожитності в окремий культурний тип під назвою волинцевського.
Особливе значення мають дослідження І.І. Ляпушкіна, в ході яких було повністю розкопане городище Новотроїцьке на р. Псел. У наступні роки масштабні розкопки волинцевських пам'яток проводилися на Битицькому городищі та поселенні Волинцеве на Сумщині, поселеннях Роїте й Олександрівна поблизу Чернігова, а також в Обухові та Ходосівці під Києвом (О. В. Сухобоков, С. П. Юренко, Р. В. Терпиловський, О. В. Шекун, H. М. Кравченко, В. О. Петрашенко). Водночас продовжувалося вивчення роменських та роменсько-давньоруських поселень, городищ і могильників Ніцаха, Кам'яне, Латишівка, Опішня, Лтава (І. І. Ляпушкін, О. В. Сухобоков, В. В. Приймак, О. Б. Супруненко). Волинцевські та роменські старожитності вивчалися також на Сеймі та Пслі в Курській області Росії.
Поселення волинцевського типу розташовані у відносно низьких місцях поблизу води (на краю першої тераси чи на підвищеннях у заплаві). Поселення Обухів та Ходосівка поблизу Києва займають ділянки високого корінного берега. На широко розкопаному Волинцевському поселенні досліджено близько 50 житлових споруд. Розміри інших селищ, очевидно, були меншими, в них налічувалося не більш як 10—20 будівель.
Єдиним волинцевським городищем (площа 7 га, досліджено більш як 60 жител) є Битиця, хоча її укріплення належать переважно до скіфо-сарматського часу. На думку дослідників, це був великий торговельно-ремісничий та адміністративний центр. У Битиці простежується співіснування слов'янського і тюркського населення, що дає підстави вважати її форпостом Хозарського каганату на слов'янській території.
Топографія роменських поселень значною мірою відрізняється від волинцевських. Серед місцевих пам'яток переважають городища, які часто супроводжуються відкритими селищами. Городища займають підвищення, що панують над місцевістю, іноді дюни у заплавах річок та серед боліт. Нерідко для своїх поселень роменські племена використовували невеликі городища раннього залізного віку, оточені системою валів і ровів. Власне роменські городища були не стільки штучними, скільки природними укріпленнями. З напольного боку мису чи останця, інколи по всьому периметру, будували вали і рови, ескарпували схили. "Болотяні" городища оточували кільцевими валами. На валах інколи встановлювали дерев'яні укріплення типу палісаду чи частоколу. На кількох городищах зафіксовано застосування каменю при будівництві фортифікаційних споруд.
Основним типом волинцевського житла була прямокутна напівземлянка з довжиною стіни 4—5 м, долівка якої заглиблена на 0,2—0,4 м у материк. Стіни здебільшого мали стовпову конструкцію. Опорні стовпи встановлювалися у кутках, а також посередині кожної стіни. Масово використовувалися зруби, менш поширеними були стіни з плоту, обмащеного глиною. Покрівля, мабуть, була двосхилою, гребінь даху іноді спирався не на стіни, а на два стовпи, вкопані за межами котловану. Дерев'яну основу покрівлі часто засипали зверху шаром землі чи глини.
На відміну від лівобережних жител попереднього часу, де використовувалися лише вогнища, у волинцевських житлах як опалювальні споруди використовувалися глиняні пені, зведені в одному із закутків. Основа печі вирізувалася в лесовому останці, залишеному в кутку, або виліплювалася зі спеціально принесеної глини, якщо котлован був виритий у піщаному фунті. Склепіння печі викладалося із глиняних яйцеподібних блоків — вальків. Менш поширеними були вогнища з глиняними черенями.
Житла роменської культури в цілому подібні до волинцевських і відрізняються від них лише деталями. Вони дещо глибші, стіни напівземлянок часто облицьовані колодами, укріпленими вертикальними стояками. Печі, вирізані в материкових останцях, мали здебільшого кубоподібну форму (рис. 24).
Окрім жител, на поселеннях зафіксовано господарські споруди і ремісничі майстерні. Зокрема, у Волинцевому у великій та глибокій будівлі відкрито три печі, з яких лише одна була побутовою, а дві інші — металургійними або ковальськими горнами. Зазвичай господарські споруди вирізняються невеликими розмірами й легкою каркасною конструкцією. Стінки колоколоподібних ям-льохів, завглибшки 1,5 м, для кращого зберігання зерна обмащувалися глиною.
Певні відмінності простежуються і між поховальними обрядами волинцевської і роменської культур. У першому випадку це тілоспалення на стороні з подальшим похованням залишків кремації в урнах разом із особистими речами (Волинцеве, Сосниця, Лебяже 3). Інвентар представлено металевими браслетами, скляними намистинами, фрагментами кольчуги, піхов меча тощо. Урни супроводжувалися посудинами-стравницями і встановлювалися під шаром дерну на безкурганних могильниках. Кожне з урнових поховань, досліджених поблизу сіл Малі Будки та Константанів, було огороджене товстими кілками.
Роменські поховання вивчені краще, вони здійснені під курганними насипами заввишки 1,5—3 м й діаметром 5—12 м. Зафіксовано три основні типи ритуалу: урнові кремації, тілоспалення на місці й трупопокладення. На думку Д. Т. Березовця, у найраніших роменських курганах урни установлювали нагорі, а в більш пізніх — усередині насипу. Потім з'являється спалення небіжчика на місці, а згодом — і тілопокладення.
Основу волинцевського керамічного комплексу становлять ліпні горщики з яйцеподібним корпусом і чітко профільованою верхньою частиною, орнаментовані вдавленнями по вінцях. Вони схожі на кераміку правобережних пам'яток типу Сахнівка. Трапляються також слабопрофільовані посудини, миски, кухлі, сковорідки з високим бортиком. Специфічними є гончарні горщики з високими вертикальними вінцями, орнаментовані пролошеними або врізлими лініями (рис. 25). Загалом їх небагато, лише на Битицькому городищі вони становлять 60 %. Мабуть, гончарний посуд виробляли саме тут.
Ром енські ліпні горщики мають широку горловину, по вінцях та плечиках вони орнаментовані відбитками гребінчастого штампу, палички, обмотаної мотузкою, защипами, врізними та хвилястими лініями у різних сполученнях (рис. 25). Фриз у верхній частині горщика з Полтави утворено відбитками скроневих кілець. Гончарний посуд представлено імпортом салтівської культури та візантійськими амфорами, на заключному етапі культури — давньоруською керамікою.
Доволі широким асортиментом представлено запізні сільськогосподарські та ремісничі знаряддя, побутові речі. Це — наральники різних типів, чересла, серпи, коси-горбуші, мотижки, сокири, тесла, ковальські кліщі, різці-ложкарі, ножі, шила, риболовецькі гачки та ості, кресала, деталі дерев'яних відер та ін. Зброя — наконечники стріл, дротиків та списів, бойові ножі та сокири, шабля, уламок меча, фрагмент кольчуги. З каменю виготовлено жорна, точильні бруски, із глини — пряслиця, ливарні форми, із кістки — різні проколки, кочедики тощо (рис. 26).
Із кольорових металів виготовлені волинцевські прикраси, найповніші комплекти яких походять із Харівського, Фативізького, Бітицького та Андріяшівського скарбів. До їх складу входили срібні та бронзові браслети, сережки, шийні гривни, антропоморфні фібули, пряжки, ланцюжки, скляні намистини (рис. 22). Основні типи прикрас, судячи з речей, що входили до складу Суджанського, Івахниківського, Полтавських, Новотроїцьких скарбів, зберігають ся й у роменський час. Крім того, тут зафіксовано спіральні скроневі кільця, що вважаються етнографічною ознакою сіверян, персні, гудзики-бубонці, сережки і підвіски салтівського типу та ін. На роменських поселеннях трапляються знахідки не лише поодиноких арабських дирхемів, а й скарбів таких монет.
Хронологічні рамки існування волинцевської культури визначаються у межах VIII ст. за численними датувальними речами з комплексів, а також за її позицією між попередніми пеньківськими та колочинськими старожитностями і наступною роменською культурою. Спробу О. В. Сухобокова і С. П. Юренко віднести її початок до VII ст. на підставі деяких речей, що походять, зокрема, з могильника Лебяже 1, не можна вважати вдалою, оскільки ці речі походять не з волинцевських, а з колочинських поховань. Загальна хронологія пам'яток роменського типу визначається певним архаїзмом культури, наявністю монетних знахідок, салтівськими імпортними виробами у межах другої половини — кінця VIII — X ст.
Роменська.За сучасними уявленнями, волинцевська культура сформувалася внаслідок просування із заходу на Лівобережжя племен празької культури або їхніх прямих нащадків (носіїв пам'яток типу Сахнівка), то засвідчують форми та орнаментація ліпної кераміки і житла з печами. Протягом першої половини VIII ст. прибульці асимілювали пеньківські та колочинські племена й увійшли в контакт із салтівським населенням, що спричинило появу специфічних рис матеріальної культури. Згодом на основі волинцевської виникає роменська культура, що, своєю чергою, стає одним із компонентів формування давньоруської культури! Вважається, що їхніми носіями були північно-східні східнослов'янські угруповання — сіверяни, котрі, за літописом, мешкали на Десні, Сеймі та Сулі, тобто по сусідству з хозарами, а потім увійшли до складу Київської Русі.
47.
48.
49. Що ж стосується духовної культури східних слов'ян, то слід сказати, що релігією, яку сповідували східні слов'яни було язичництво (останнім часом частіше вживається інший термін - політеїзм, тобто багатобожжя) [1]. Наші предки шанували сили природи. Перше місце за значимістю належало Даждьбогу (у деяких слов'янських племен називався Ярило, або Хорс, або Велес) - богу Сонця, почитавшегося як джерело тепла і світла. Необхідно зауважити, що Велес іноді ставав окремим божеством - покровителем худоби, а Хорсом називали саме Сонце. Даждьбог за переказами щоранку виїжджав на колісниці, запряженій білими вогнедишними кіньми. Його сестри - Ранкова Зоря і Вечірня Зоря - по черзі виводили і заводили в стайню коней Даждьбога, крім того у нього були дві служниці, розганяють хмари і з допомогою дощів очищає його обличчя. Іншим важливим божеством був Перун - бог грому і блискавки. Крім того він був покровителем дружинників і військової справи. Слов'яни вважали, що Перун пускає свої стріли - блискавки з вогняного лука - веселки. Іноді його блискавки зображували у вигляді залізних мечів. Вважалося також, що Перун озброєний величезною палицею. Всі ці знаряддя служили йому для боротьби зі злими демонами - велетнями, повелителями хмар і туманів. Перун, врешті-решт захоплює владу над іншими язичницькими богами. Свято Перуна відзначався щорічно - 20 липня, і в цей день йому приносили в жертву бика або півня. Також слов'яни поклонялися Сварогу - богу неба і покровителю ремісників, Стрибога - богу вітрів, Мокоші - богині землі і родючості, покровительці жіночого рукоділля. Сварог - бог неба і вогню небесного, за повір'ями стародавніх слов'ян розбивав променями - стрілами небесний покрив. Колись Сварог кинув на землю з неба ковальські кліщі, і з тих пір люди навчилися кувати залізо. Спочатку перше місце в пантеоні східних слов'ян займав Даждьбог, потім його поступово відтіснив Перун, якому поклонялися князівські дружинники. Зовнішній культ божеств у слов'ян був не розвинений. Храми не будувалися, на відкритих місцях ставили ідолів, яким приносили жертви, іноді людські. Такі місця називалися капищами. Слов'янські волхви не перетворилися ні в жрецьке стан, як у Стародавній Греції, ні в касти жерців, як жерці на Сході. Набагато більший розвиток отримав культ предків. Давно померлий засновник роду обожнювався, його так і називали Родом. Відповідно, шановані прародительки називалися рожаницами. Після розпаду родової громади місце Рода зайняв домовик, покровитель будинку, в якому він живе. Культом предків частково пояснюється і довго існував у слов'ян звичай кровної помсти. Слов'яни вірили в те, що душі мертвих можуть бродити по світу живих (русалки). Русалками вважали померлих ще до заміжжя дівчат, як правило втопившись від нещасного кохання чи через підступи злої мачухи. В уяві наших предків лісу і озера населяли лісовики і водяні. Лісовик - це дух лісу, який живе в дуплі старого дерева і наводить на людей жах своїми протяжними завиваннями, моторошним реготом, стогонами і плачем. Вінлюбить співати, але в його пісні немає слів. Водяний ж - це дух річок і озер. Слов'яни вважали, що для залякування людей він голосно реготав, плескав у долоні, міг наслідувати промови людини або тварин. Вважалося, що водяний має здатність до перетворень і обертається то колодою, то рибою, то свинею, то коровою, то собакою.Мара вважали злих духів людського житла, або лісу (потвори болотні). Вони представлялися східним слов'янам, як жінки - невидимки, згорблені, бридкі. Вважалося, що вони можуть вижити господарів з дому, шкодять тваринам, особливо курям. Вони ворожі по відношенню до чоловіків, рвуть у господаря волосся, б'ють посуд, турбують вночі. Але, в той же час. Якщо господиня їм сподобається, вони можуть допомогти пекти хліб, мити, прибирати. Щоб захистити себе від гніву божеств і злих духів, недобрих сил і лихого ока слов'яни придумали різні Оберга - предмети, які нібито рятували від напасті і відводили чаклунські чари. У кожної людини постійно при собі був амулет у вигляді ведмежого кігтя, вовчого зуба чи кабанячого ікла. У будинках ж на видному місці ставилася вирізана з дерева фігурка будинкового, який як би оберігав спокій, стеріг житло від злодіїв і зберігав від пожежі. Заступницею жінок була Мокоша, тому багато слов'янки носили на шиї і грудях зображення цього божества. Оберегами могли бути всякі знаки і візерунки на предметах повсякденного побуту і побуту: на ложці, на гребені, на ручці ножа або на глечику. На одязі, покривалах, рушниках і хустках теж були обереги: особлива кольорова вишивка мул красивий малюнок на тканині. Велику надію слов'яни покладали на захисну силу слова. Промовляючи заповітні заклинання, які трималися у великому секреті, а іноді вдаючись до брутальної лайки, стародавні слов'яни прагнули прогнати біду, налякати ворога, перемогти хворобу, не піддатися страху і т.д. Щоб позбавити померлих від безпритульного ходіння по світу, існували традиційні обряди поховання. Мертвих спалювали, збирали попіл в судину, яка або закопували, насипаючи зверху курган, або ставили на стовпі, де сходилися кілька доріг. При поховання князя разом з ним спалювали коня, одну з дружин або рабиню, начиння, озброєння, щоб померлий ні в чому не відчував браку в загробному житті. Основні слов'янські свята та обряди також були нерозривно пов'язані з культом природи і предків. Наприклад, в кінці грудня відзначалося свято Коляди, пізніше співпав з Різдвом. Він був приурочений до початку додавання дня, "поворотом сонця на літо". За коляду йшли інші свята на честь сонця: проводи зими, зустріч весни ("Червона гора"). 24 червня відзначалося свято Івана Купали, божества достатку і земних дарів. Існувала легенда, що в ніч на Купала цвіте папороть, який обіцяє тому, хто зуміє його знайти, незліченні багатства. Крім свят, пов'язаних зі зміною року, існували й обряди, які були даниною померлим, тризни. До їх числа відносяться весняна Радуниця і літні русалії. Пізніше багато язичницькі свята були приурочені до християнських: проводи зими - до Масниці, Коляди - до Різдва і Святки, Купала і русалії - доІванова дня. 
50. Вивчаючи епоху Київської Русі, спеціалісти відзначають на території східних слов'ян IX — початку ХІУ ст. основні категорії архео- логічних пам'яток: городища, селища, капища-жертовники і могильники. Вони широко відомі на територіях України, Росії і Білорусі. Починаючи з кінця X ст. (з офіційним прийняттям християнства), з'являються храмові християнські споруди — церкви. Городища. Наприкінці XIX ст. в Росії, Україні і Білорусі були проведені відповідні роботи щодо фіксації на місцевості городищ, укріплених валами й ровами. Зокрема, по Київській, Волинській, Подільській і Харківській губерніях були створені й опубліковані археологічні карти. Важлива роль у створенні цих карт належала Б. І. та В. М. Ханенкам, В. Б. Антоновичу, Ю. Й. Сіцінському, Д. І. Баталію. Особливу увагу дослідженню городищ пара- лельно з вивченням курганів Лівобережжя Дніпра приділив Д. Я. Самоква- сов. В. Г. Ляскоронському належить заслуга складання схематичних планів городищ Лівобережжя Середнього Подніпров'я (по Сулі, Пслу і Ворсклі). Перші спеціальні розкопки на давньоруських городищах України здійснив на початку XX ст. В. В. Хвойка (у Києві, біля сіл Шарки, Кононча, Витачів, Білгород). У другій половині XX ст. на території України проведено масштабні дослід- ження давньоруських пам'яток, зокрема городищ, визначено їх поетапну хронологію. Всього на території України зафіксовано понад 500 городищ часів Київської Русі. Більш як на шістдесяти з них проведено стаціонарні розкопки, в яких брали участь О. О. Ратич, Б. О. Тимощук, 1.1. Ляпушкін, П. О. Раппопорт, М. П. Кучера, Р. О. Юра та ін. Городища зосереджені, переважно, у лісостеповій зоні України, менше їх у північних поліських районах. На заході частина городищ знаходиться на території сучасної Польщі (верхів'я річок Сян, Вепш і вздовж західних приток Західного Бугу). На південному заході до складу Русі входили землі Верхнього і Середнього Подністров'я, верхів'я Пругу й Серету, верхів'я Тиси у Закарпатті. Південною межею Русі було Середнє Подністров'я і вер- хів'я Південного Побужжя, а далі до Дніпра — р. Рось. Південно-східною межею Русі на Лівобережжі Дніпра була р. Сула. Території у верхів'ях річок Псел, Ворскла і Сіверський Донець теж входили-до складу Русі. У Середньому Подніпров'ї протягом Х-ХІІ ст. були споруджені систе- ми оборонних фортифікацій—так звані Змієві вали. їх дослідження й сис- тематизацію здійснив М. П. Кучера. Після навали ординців, у середині і другій половині ХПІ ст., городища поступово втрачають своє значення. За соціальним змістом городища Київської Русі класифікував Б. О. Ти- мощук, який вважає, що існувало 5 їх типів: общинні центри, князівські (державні) фортеці, сторожові фортеці, феодальні замки, давньоруські міста. При цьому слід мати на увазі, що деякі з цих городищ поєднували в собі ознаки різних типів. Феодальний замок, наприклад, міг одночасно виконувати функції сторожової фортеці, те саме стосується частини кня- зівських (державних) фортець. Хронологічно давньоруські городища, за Б. О. Тимощуком, охоплюють період від X до кінця ХШ — початку XIV ст. У валах більшості досліджених городищ відкрито рештки дерев'яних конструкцій. Це — прямокутні зруби, які зміцнювали насип валу. У валах городищ дослідники зустрічають один, два і три ряди зрубів. Ряди зрубів прилягали один до одного по периметру валу городища. Зруби були запов- нені ґрунтом, вийнятим при спорудженні рову, розміщувалися в зовнішньо- му ряду укріплень. їх позначають літописним терміном городні. Крім того, на городищах відомі й порожні зруби — кліті. Кліті використовували для оборони і для зберігання різноманітних господарських припасів, а також як житла, що входили у конструкцію валу. Ось чому у клітях іноді трап- ляються залишки вогнищ, печей, обвугленого зерна злакових культур, сіль- ськогосподарські знаряддя та побутові речі. На території України зафіксовано також городища з дерев'яно-земляними форти фікаціями стовпової конструкції. Вони складалися зі стіни у вигляді частоколу, присипаного з зовнішнього боку землею. Виявлено також укріп- лення, що формувалися з приміщень-клітей, зміцнених посередині або по кутах стовпами. Таким чином, стовпова конструкція дерев'яно-земляних укріплень співіснувала зі зрубною (М. П. Кучера, Б. О. Тимощук). Окремі городища, крім дерев'яно-земляних фортифікацій, мали у своїх конструкціях кам'яні кладки і вимостки, а також кладки з сирцевої цегли. Останні зафіксовано безпосередньо перед городнями з зовнішнього боку валу на городищах Білгорода, Переяслава, Василева у Середньому Подні- пров'ї. На Середньому Дністрі, на місцях деяких давніх городищ, відкрито залишки кам'яних стін, які зводили у найбільш уразливих ділянках форти- фікацій, з боку поля (Хотин, Кам'янець-Подільський). На окремих городищах у валах вдалося простежити в'їзди. Вони були обмежені стінами частоколу (Судова Вишня у Прикарпатті, Заріччя на Р- Стугна, Стара Ушиця на Середньому Дністрі). Ці в'їзди мали вигляд коридора довжиною 13-15 і шириною 2,5-3 м. В'їзди закривалися воро- тами, перед якими могли бути підйомні містки. Зверху над воротами 330 Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України знаходилися звичайні оборонні стіни. У великих городищах відомі кам'яні ворота-в'їзди (Золоті ворота у Києві і Володимирі на Клязьмі, ворота Києво- Печерської лаври, Єпископські ворота у Переяславі). Над паралельними стінами таких воріт зводили башту з церквою, яка могла використовуватися під час оборони (М. П. Кучера). Розміри й загальну площу городища вчені вважають однією з ознак, яка дозволяє говорити про їхнє значення. Встановлено, що більшість горо- дищ мали площу до 1 га. Більші за площею городища, з дитинцем і околь- ним градом, є, зазвичай, залишками міст. Селища. Неукріплені селища—найбільш поширені археологічні пам'ят- ки Київської Русі. Нині на території України зафіксовано понад 600 селищ. Вони відомі у лісовій і лісостеповій смузі, а також вздовж Дніпра аж до його устя. Селища розташовувалися по берегах річок, озер, іноді на вододілах, пісковикових дюнах, підвищеннях у заплавах. У степовій зоні давньоруські селища зафіксовано вздовж Дніпра по схилах других надзаплавних терас. Дослідженнями сільських поселень у Подніпров'ї (Н. М. Кравченко, В. О. Петрашенко) та Північній Буковині (Б. О. Тимощук, Я. В. Баран) встановлено, що для УІІІ-Х ст. характерні великі поселення, які відпові- дають землеробській сусідсько-великосімейній общині. ВIX ст. з'являють- ся двори-господарства — ізольовані від інших дворів комплекси, що складалися з житлової будівлі та господарсько-виробничих споруд. До складу двору могли входити і присадибні землі. Цій общині відповідає термін "верв" "Руської правди", який багатьма дослідниками пов'язується зі словом "верьовка", яка виступала інструментом при розподілі землі. Я. В. Баран відкрив принцип, що відображає структуру сільських по- селень давньоруського періоду: пізніші житла у переважній більшості пла- ніграфічно пов'язані з більш ранніми. Вони зорієнтовані так, що лінія, проведена через кут, в якому розташована піч і протилежний за діагоналлю кут, впирається в один із кутів більш раннього житла. Інша закономірність полягає в тому, що одночасові житла, збудовані близько, завжди розташо- вані так, щоб не закривати одне одному ту частину стіни, до якої прилягає задня стінка печі. Забудова проводилась за груповим принципом, будівлі утворювали групи у вигляді дуги. Для Х-ХІ ст. типовими були житла-напівземлянки стовпової або зрубної конструкції площею до 30 м2. У житлах виявлено печі-кам'янки або глинобитні печі. Трапляються також відкриті вогнища, споруджені з глини Розділ XI. Археологія епохи Київської Русі 331 і каменю. У ХІІ-ХІІІ ст. напівземлянки поступово замінюються наземними житлами. Розміри наземних жител становили від 9 до 36 м2. Печі у житлах глинобитні. На Волині, у Подніпров'ї їх споруджували на материкових останцях, вирізаних під час будівництва жител (Городок, Райки, Ржищів, Григорівка, Дніпровське, Кічкас, Балка Яцева). На селищах відкрито залишки господарських споруд наземного й напів- землянкового типів площею 7-12 м2, а також зернові ями. З речового інвен- таря на селищах виявлено залізні лемеші, ножиці для стриження овець, наконечники стріл, списи, остроги, рибальські гачки, важки тощо. Кераміка належить до наймасовіших знахідок. Кухонний посуд пред- ставлений горщиками і покришками до них. Для Середнього і Верхнього Подніпров'я Х-ХІ ст. характерна так звана кераміка курганного типу. Це гор- щики зі специфічним манжетоподібним краєм вінця. Такий посуд став осно- вою формування кераміки середньодніпровського типу, який згодом по- ширився на всі давньоруські землі. Разом з цим дослідники вказують на певні локальні особливості кераміки ХІІ-ХІІІ ст. Київщини, Галицької і Волинської земель. Столовий посуд представлений глеками і мисками. Серед керамічної тари побутували амфори київського типу, а також херсо- неські. Виявлено чимало глиняних пряселець, але вже у Х-ХІ ст. з району Вручая (нині Овруч) у різні землі Київської Русі надходили рожеві шиферні прясельця, які користувалися значним попитом серед жінок. У ХІІ-ХІІІ ст. набувають поширення скляні браслети. Розділ XI. Археологія епохи Київської Русі 333 У соціально-економічній системі Київської Русі сільські поселення відігравали досить значну роль, адже сільське господарство становило осно- ву феодальної економіки. У селах розвивалися деякі ремесла та промисли. Давньоруські могильники. На території України досліджено понад 200 курганних і понад 100 ґрунтових могильників, на яких виявлено і вив- чено понад 5 тисяч поховань. Отже, сучасна археологічна наука має у своєму розпорядженні цілі серії поховальних пам'яток, матеріали яких допов-нюють характеристику побуту, соціально-економічного розвитку і культури населення Київської Русі. Курганні могильники характерні для більшості районів лісостепової і по- ліської смуг давньої Русі. Кількість курганних насипів на могильниках сягає десятків і сотень. Особливістю курганних могильників, розміщених на рівних ділянках, є досить значна густота насипів; навколо них часто знаходять кільцеві рови. Похованих під курганами, а також у звичайних ґрунтових могилах клали переважно головами на захід. За обрядом поховання поділяють натри групи: трупоспалення на місці; трупоспалення на стороні; звичайні трупопокладення. В окремих випад- ках зафіксовано кенотафи — символічні меморіальні поховання на честь людей, що померли на чужині. Типовою пам'яткою з обрядом трупоспа- лення є могильник поблизу с. Пересаж Чернігівської області. Під кожним курганом тут виявлено по одному трупо спаленню. Кострище підпрямо- кутної форми (1 х 2 м). На згаслому кострищі рештки кремації збирали в урну і ставили її на кострище. Підкурганні трупопокладення Лісостепу Х-ХІІІ ст. дослідники поді- ляють на поховання, здійснені на рівні давнього горизонту, і поховання в ямах (І. П. Русанова). По обох берегах Дніпра від Любеча до р. Рось, по його правих притоках Тетереву, Ірпеню і Стугні та по лівих притоках Десні і Сулі панував обряд поховання в ямах під курганами. Такі поховання зафіксо- вано у Києві, Чернігові, Переяславі та інших місцях. На території древлян у Х-ХІІ ст. переважав обряд трупопокладення під курганами на горизонті. Є поховання у дерев'яних колодах. Основний інвентар, який їх супровод- жує, — це перстенеподібні скроневі кільця, бронзові персні, намистини із зернінням, залізні кресала, уламки типового посуду та ін. На Житомирському курганному могильнику з 500 насипів було дослід- жено 77. У них виявлено трупопокладення на горизонті. Цікаво, що при трупопокладеннях виявлено попіл і дрібні вуглини з вогнищ — явні пере- житки обряду трупоспалення. У деяких похованнях знайдено цвяхи і за- лишки дерев'яних домовин. Супровідний інвентар становлять кільця, на- мистини, персні, залізні ножі, кресала, рештки дерев'яних відер, молот- ки, серпи, фрагменти кераміки, прясельця. Безкурганні ґрунтові могильники відомі як на території міст, так і в сіль- ській місцевості. На території Південно-Західної Русі (по Дністру і Пруту) в ХІ-ХІП ст. панував безкурганний поховальний обряд. Частина ґрунтових поховань перекрита кам'яними плитами. Переважна більшість цих поховань не має супровідного інвентаря, але в окремих ґрунтових могилах трапляються кільця, намистини, персні, підвіски, пряжки, ґудзики, керамі- ка, ножі, кресала, кам'яні точильні бруски тощо. Окрему групу могильників складають так звані дружинні поховання. Вони відкриті і досліджені в Ладозі (район Новгорода), у селі Михайлово під Ярославлем (Росія). На території України дружинні могильники дослід- жено в Києві, Чернігові, Шестовиці, Седневі, Білгороді, Пліснеську та в інших місцях. Це — курганні поховання, які виділяються розмірами поховальних споруд, їх дерев'яними конструкціями, а також тим, що цент- ральні чоловічі поховання феодалів-дружинників супроводжували убиті раби і рабині та коні. Тут виявлено дорогу зброю, дорогі речі та прикраси, окремі деталі костюма. За обрядом поховання дружинні могильники дають зразки кремації і звичайної інгумації померлих. До багатих дружинних поховань Київської Русі належить курган Чорна Могила у Чернігові. Його висота становила 11, а довжина кола основи насипу — 125 м. Під курганом виявлено поховання воїна, підлітка і жінки. Поховальний комплекс супроводжувала велика кількість зброї, побутових речей, жертовних тварин і двох коней зі збруєю. Б. О. Рибаков висловив думку, що в Чорній Могилі було поховано князя, який за життя виконував функції військового і жреця. У цьому зв'язку цікаві знайдені тут дві посу- дини —ритони, виготовлені з рогів тура, окутих сріблом. На срібній пластині одного з них викарбувано рослинний орнамент, на другому, як вважає Б. О. Рибаков, дано зображення кощія, дівчини та орла (тотем). Кощій стріляє в орла, але стріла повертається у бік кощія. Отже, один із сюжетів давньосло- в'янської міфології знайшов своє відображення в цьому визначному творі прикладного мистецтва (курган добре датується золотою візантійською монетою 945-959 рр.). Одне з дружинних поховань виявлено під фундаментом Десятинної Церкви кінця X ст. на території Києва. Дружинник був похований у дере- в'яному зрубі в супроводі убитого бойового коня зі збруєю. Біля похова- ного виявлено залізні наконечники списів, бойову сокиру, рештки сагайдака з 25 стрілами, залізні вудила і стремена, рештки шкіряних поясів з брон- зовими пластинами, залізні і срібні пряжки. У с. Шестовиця на Десні протягом 50-60-х років XX ст. досліджено понад 150 курганів (Д. І. Бліфельд). Серед поховань переважали трупоспа- лення, здійснені на місці. Рештки кремації, зсипані у глиняні горщики, супроводжувалися багатим інвентарем. Поряд із трупоспаленням на мо- гильнику виявлено і трупопокладення. Так, під курганом у прямокутній Розділ XI. Археологія епохи Київської Русі 337 Рис. 115. Ритон (ріг) з Чорної Могили: 1 — загальний вигляд одного з ритонів; 2 — розгортка срібного окуття; З прорис частини окуття. поховальній споруді (4 х 3 м) відкрито чоловічий та жіночий кістяки, їх супроводжував убитий бойовий кінь. Біля чоловічого поховання знайдено сокиру, меч, ніж, кинджал, наконечник списа, сагайдак зі стрілами, а також рештки одягу з дорогої тканини. У жіночому похованні були тільки намисто з бісеру та бронзовий перстень. Вважають, що цей курган вміщував по- ховання воїна-дружинника з бойовим конем і рабинею. Серед інвентарю дружинних могильників трапляються окремі привізні речі. На цій підставі норманісти шукають підтвердження теорії про те, що начебто держава на Русі була створена скандинавами. До скандинавських речей зараховують так звані каролінзькі мечі та черепахоподібні фібули. Істо- рики зброї довели, що мечі каролінзького типу однаково характерні для багатьох європейських країн. Вони знайдені і на тих землях, де варягів- норманів ніколи не було (Чехія, Словаччина, землі південних слов'ян). Місцеві зброярі, безперечно, виготовляли і мечі каролінзького типу. Подібний меч виявлено поблизу містечка Фощувата на Полтавщині. На йо- го лезі є клеймо давньоруського майстра: з одного боку леза читаємо "ко- валь", а з другого — "Людота" або "Людоша" (очевидно, ім'я зброяра). Що стосується так званих черепахоподібних фібул, то вони дійсно походять зі Скандинавії. Виявлені у давньоруських дружинних могильниках, ці зна- 338 Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України хідки підтверджують, що у складі князівського війська були і скандинавські воїни-найманці. Місцеве східнослов'янське походження дружинних кур- ганних могильників на Русі підтверджує виявлена в Гнєздовському могиль- нику під Смоленськом давньоруська корчага з написом "горушна". Корчага з написом за комплексом супровідних речей датується серединою X ст. Отже, дружинні могильники ІХ-Х ст. належали представникам міс- цевої феодальної знаті Київської Русі. Відомі поховання представників феодальної знаті у християнських храмах або біля їх стін. Виявлено князівські поховання у кафедральних соборах Києва, Чернігова, Галича, Переяслава. У київському Софій- ському соборі, наприклад, було відкрито мармуровий саркофаг, в яко- му поховано Ярослава Мудрого. Біля кафедрального собору Галича також виявлено кам'яний саркофаг. Біля церков у порівняно невеликих давньоруських містах теж знайдено поховання у кам'яних саркофагах Розділ XI. Археологія епохи Київської Русі 339 (Василів на Середньому Дністрі). Поблизу церков і монастирів, у печерах ховали церковних служителів (Києво-Печерський монастир, Бакота на Середньому Дністрі та ін.). Поховальні пам'ятки Київської Русі дають змогу певного мірою з'ясу- вати етнічне питання. Вони доводять, що населенню різних районів Русі були притаманні певні етнографічні особливості, пов'язані з давніми тради- ціями східнослов'янських племен. За матеріалами ІХ-Х ст. простежується також взаємне проникнення традицій населення суміжних областей. Щодо неслов'янського населення, то на півдні Середнього Подніпров'я його представляли тюркомовні кочовики. Певну, але незначну роль відігравали у складі населення Київської Русі вихідці зі Скандинавії, що перебували на службі у військових князівських дружинах. Серед поховань Середнього Подніпров'я є й могили вихідців з фіно-угорських областей Східної Євро- пи. Нарешті, у лісостеповій зоні Подніпров'я наприкінці X ст. з'явилася частина населення з районів проживання кривичів, радимичів, дреговичів. Змішаний склад населення, як свідчать поховальні пам'ятки, особливо добре простежується у великих містах. Загалом матеріали могильників засвідчують переважання місцевого східнослов'янського населення.
51. Київська Русь, що об'єднала всі східнослов'янські землі, стала однією з наймогутніших ранньофеодальних держав Європи. Економічною її основою була феодальна власність на землю. Значного розвитку досягни землеробство, ремесла, торгівля, культура. Важливими осередками реме- сел, торгівлі, культури стали міста. У давніх літописах до середини XIII ст. на Русі згадується 414 міст. Давньоруське місто було досить складним соціа- льним організмом. Тут розвивалися ремесла і торгівля, знаходилися двори феодалів, функціонували церкви та монастирі. Такі великі міські осередки, як Київ, Чернігів, Переяслав, Галич, Володимир-Волинський, Новгород- Сіверський, Смоленськ, Суздаль, Ростов, Туров, Рязань, Новгород, Полоцьк, посідали провідне місце в економічному, політичному і куль- турному житті Давньої Русі. Київське і Переяславське князівства. Київ. Перша літописна згадка про місто належить до 862 р. Під 882 р. йдеться про об'єднання Новгорода і Києва і створення єдиної держави — Київська Русь. Сучасна археологічна наука відносить початок історії міста Києва до кінця V ст. н.е. Історія археологічного вивчення Києва починається з кінця XVIII — початку XIX ст. і пов'язана з іменами М. Берлінського, Є. Болховітінова, К. Лохвицького. У ХЕХ ст. дослідження продовжили О. Анненков, А. Став- ровський, Я. Волошинський, П. Лашкарьов, Г. Кибальчич, І. Хойновський. У XX ст. київські старожитності вивчали В. В. Хвойка, Д. В. Мілєєв, С. П. Вельмін, В. Г. Ляскоронський, С. С. Гамченко, Т. М. Мовчанівський, М. К. Каргер, В. А. Богусевич, В. К. Гончаров, П. П. Толочко, С. Р. Кіліє- вич, Ю. С. Асєєв. Починаючи з 1970 р., на території Києва працює постійно діюча Київська археологічна експедиція (керівник — П. П. Толочко). До- слідження проводяться в усіх історичних частинах міста. Вони пов'язані з новобудовами. Зокрема, у зв'язку зі спорудженням однієї з ліній київсь- кого метрополітену археологи відкрили на території Подолу залишки дво- поверхових дерев'яних будинків і внесли багато нового у вивчення типо- логії міського житла стародавнього Києва. Територію Києва та його околиць почали заселяти ще за часів кам'я- ного віку. Тут проживали люди у добу неоліту, міді та бронзи, але початок історії Києва як міста сучасні дослідники пов'язують із старожитностями середини І тис. н.е. Саме в кінці V — на початку VI ст. н.е. на Замковій горі функціонувало поселення. На ньому разом з культурним шаром і з типо- вим ліпним посудом виявлено візантійські монети Анастасія (498-518 рр.), Юстиніана І (527-566 рр.). Матеріали середини І тис. н.е. відкрито і в районі Старокиївської гори. Тут досліджено житло з ліпною корчацькою керамікою кінця V — VI ст. н.е. (П. П. Толочко, В. К. Гончаров), а також одне з жител VII-VIII ст. н.е. Аналогічні матеріали середини І тис. н.е. стали відомі на Щекавиці та Подолі. Проведений П. П. Толочком аналіз археологічних матеріалів показав, що з кінця V ст. н.е. починається історія Києва як першого невеличкого містечка. Останнє у ІХ-Х ст. перетворюється на центральне ядро давньоруського Києва. Заснування Києва пов'язують з князем Києм (Б. О. Рибаков). Протягом ІХ-Х ст. територія Києва охоплює гори Старокиївську, Замкову, Лису, Щекавицю, Дитинку, Кудрявець і Поділ. У різних частинах міста виявлено скарби херсонесько-візантійських монет, арабські диргеми УІІІ-ІХ ст., що засвідчує широкі торговельні зв'язки Києва. У ІХ-Х ст. на Старокиївській горі знаходився дитинець; посад розташовувався на Подолі, Лисій горі, Щекавиці, Кудрявці та в інших районах. Центральною частиною міста часів Володимира Святославича була Ста- рокиївська гора, де розміщувалися князівські будинки і перша кам'яна храмова споруда кінця X ст. — Десятинна церква. Площа дитинця X — початку XI ст. становила 10 га. У першій половині XI ст., за часів Ярослава Мудрого, укріплена тери- торія київського дитинця значно розширюється. "Місто Ярослава" мало троє в'їзних воріт. Найважливішу роль відігравали Золоті ворота. Вони були споруджені з бутових круглих каменів та плінфи, скріплених цем'янкою. Реставровані сьогодні Золоті ворота мають вигляд великої арки-проїзду по- над 6 м завширшки. Над аркою воріт були сторожовий майданчик і Благовіщенська церква. У центральній частині "міста Ярослава" у 1037 р. було споруджено Софійський собор. З деякими добудовами пізнішого часу він зберігся до наших днів. У другій половині XI ст. забудовується Михайлівська гора (верхня частина нинішньої Володимирської гірки). Археологи вважають, що цей район в ХІ-ХПІ ст. також мав свою систему фортифікацій. В'їзні ворота знаходилися десь поблизу Михайлівського Золотоверхого собору. В ХІ-ХШ ст. більша частина київського посаду локалізується на Подолі. Площа Подолу становила тоді 180-200 га. Дослідження (П. П. Толочко, К. Н. Гупало, Г. Ю. Івакін, М. А. Сагайдак) показали, що цей район було за- будовано переважно зрубними будинками. До посадських районів Києва ХІ- ХПІ ст. належать також Замкова гора, Дитинка, Щекавиця. У цей же час навколо Києва існували приміські слободи, села, князівські двори й монастирі: княже село Предславино над р. Либідь, Кирилівський монастир на північній околиці міста, княже село Берестове на південній околиці і Печерський монастир поблизу нього, замок Всеволода Ярославича і Видубицький монас- тир. Як показали історико-топографічні і демографічні дослідження, проведеш П. П. Толочком, Київ ХІ-ХШ ст. займав площу понад 380 га — на Верхнє місто припадало 80, на посад — близько 250, на околиці — 50 га. Загальна чисельність мешканців Києва могла становити 50 тис. чоловік. Це означає, що місто було одним з найбільших у середньовічній Європі. Нині на території Києва відкрито понад 200 жител і господарських спо- руд. Садиби розміщувалися вздовж вулиць та провулків, які частково існують і сьогодні. Житла представлені наземними зрубними і заглибле- ними в землю стовпової конструкції спорудами. У верхній частині міста зрубні будови майже не простежуються, хоч у давнину вони там були. Це пов'язано із обезводненою структурою ґрунту, в якому дерево не збері- гається. На території Подолу дослідженнями встановлена масова система зрубної дерев'яної житлової забудови. Будинки були одно- і двоповерхові. їх планування і конструктивні особливості нагадують житла Новгорода, інших міст північно-західних районів Русі. Великого розмаху набуло в Києві кам'яне будівництво. Залишки кня- зівських споруд відкрито на території Володимирового та Ярославового міста. Знайдено також залишки фундаментів світської громадської кам'яної будови—ротонди ХІІ-ХІІІ ст. і храму кінця XII — початку XIII ст. П. П. То- лочко констатує, що в Києві відкрито понад 40 кам'яних будівель часів Київської Русі. В історії розвитку стародавнього Києва простежуються три основні ета- пи: перший — кінець V—VIII ст., другий — ІХ-Х ст., третій — ХІ-ХІІІ ст. Перший період характеризується висуненням Києва на одне з провідних місць у східнослов'янському світі, на другому етапі місто стає центром держави східних слов'ян, на третьому — Київ досягає свого найвищого економічного і культурного розвитку. Стародавні київські кладовища були розташовані на території Верх- нього міста, а також на Кирилівських висотах. Поховання проводили за обрядами трупоспалення і трупопокладення. Поряд з численними рядо- вими похованнями на київських могильниках досліджено також поховання феодальної знаті—їх виявлено у дерев'яних зрубних спорудах на Старокиїв- ській горі і в районі Кирилівських висот. Ці поховання супроводжувалися виробами із золота й срібла, рештками дорогого одягу, дорогою зброєю та арабськими диргемами. Переяслав. Залишки цього міста виявлено на території нинішнього Переяслава-Хмельницького Київської області. Перша літописна згадка про Переяслав належить до 907 р. Літопис також переповідає легенду про заснування Переяслава київським князем Володимиром Святославичем у 993 р. на місці перемоги слов'янської дружини над печенігами. За леген- дою, Володимир заснував місто там, де було розташоване давньоруське вій- сько (біля р. Трубіж) і назвав його Переяславом: "зане перея славу отрок". З літописних свідчень можна припустити, що на початку X ст. існувала група поселень — попередників Переяслава, а в кінці X ст. місто, як осередок ремесла і торгівлі, сформувалося остаточно. У Х-ХІИ ст. Переяслав був важливим форпостом на Лівобережжі Дніпра у боротьбі зі степовими кочовиками. У 1054 р. місто стало центром Переяславського князівства. Рештки архітектурних пам'яток стародавнього Переяслава в XIX ст. вивчали А. Анненков і П. Л. Лашкарьов. Археологічні дослідження на кур- ганних могильниках міста в 70-х роках XIX і на початку XX ст. проводили Д. Я. Самоквасов і М. Є. Бранденбург. Протягом XX ст. на території міста працювали Б. О. Рибаков, М. К. Каргер, П. О. Раппопорт, М. Ю. Брайчев- ський, Ю. С. Асєєв, Р. О. Юра, М. І. Сікорський. Стародавнє місто займало мисовидне підвищення при впадінні р. Альта в р. Трубіж. Воно складалося з добре укріплених дитинця площею 10 га і посаду площею близько 80 га. До міста прилягали передгороддя і великий курганний могильник. Археологічні дослідження на дитинці показали, що по ширині валу йшло кілька рядів дубових городень, а зовнішній бік було зміцнено кладкою сирцевої цегли. У північній частині дитинця знаходився князівський двір з Князівськими воротами, а в південній — двір єпископа Розділ XI. Археологія епохи Київської Русі 347 палац; 4 — Церква Андрія; 5, 8, 9 — церкви; б — Богородична церква; 7 — каплиця. з Єпископськими ворітьми. Рештки останніх відкрито і досліджено. Від цих воріт збереглися дві масивні стіни з цегли та каменю, що йшли поперек валу. Між стінами був проїзд шириною близько 4 м, вимощений камінням. Стіни проїзду були опорою арок склепінчастого перекриття. Розкопками виявлено завал будівельних матеріалів від надворітної церкви. Збереглися Фрагменти штукатурки з рештками фрескового розпису, смальта від мозаїк, шматки свинцевих листів від покрівлі та уламки круглого віконного скла. До воріт прилягала башта з кам'яним фортечним муром. Відкритий комп- лекс археологи й архітектори датували кінцем XI ст. 348 Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України На дитинці відкрито рештки монументальної кам'яної будови XIXII ст. — єпископського палацу. Будова (18 х 11 м) складалася з двох приміщень. Простежено два входи з мармуровими колонами. Підлогу па- лацу було викладено шиферними плитами, інкрустованими мозаїкою. Внут- рішню поверхню стін було оздоблено мозаїкою і панелями з мармурових плит. На підлозі знайдено речі: вислу свинцеву печатку єпископа, наконеч- ник списа, керамічний і скляний посуд. На території дитинця й посаду відкрито рештки кількох наземних і трохи заглиблених у ґрунт жител. Типове житло ХП-ХІІІ ст. зафіксовано у схід- ній частині посаду. Воно мало квадратну у плані форму (4,4 х 4,45 м) і було заглиблене на 0,7 м. Стіни будови дерево-стовпової конструкції. На глино- битній долівці житла виявлено уламки кам'яних жорен, типової місцевої кераміки, кістки тварин. У посадській частині, крім жител, простежено залишки ремісничої діяльності. Окремі ремісничі об'єкти були й на дитинці. Так, М. І. Сікорський відкрив там залишки склоробної майстерні. Стіни її товщиною близько 1 м було складено з каменю та плінфи. Місцями вони заповнені застиглою масою смальти, а в заглибленнях між плінфою вияв- лено товсті шари застиглого скла. На місці майстерні знайдено уламки круглого віконного скла і багато круглих заготовок смальти зеленого та вишневого кольору. Майстерню, яка функціонувала протягом тривалого часу, датовано кінцем XI ст. У Переяславі відомі ряд монументальних храмових споруд. Головною серед них був Михайлівський собор 1089 р. Археологічні дослідження показали, що давній храм мав розміри 27,6 х 33 м. Він був значно більшим за сучасну Михайлівську церкву, яка стоїть на місці стародавньої споруди. За своїм планом давньоруська Михайлівська церква, як вважають спеціа- лісти, нагадувала київський Софійський собор. Стіни храму було прикра- шено фресками і мозаїкою, а підлогу вимощено мозаїкою, шиферними плитами й різнокольоровими глазурованими плитками. Тут же, на дитинці, досліджено фундаменти літописної А н д р і ї в с ь к ої церкви XI ст. (14,2 х 11,5 м), а також одноапсидної церкви з п р и т в о р о м . У північній частині дитинця відкрито рештки храму кінця XI ст. Це, очевид- но, літописна Успенська (Богородицька) церква, збудована в 1098 р . В о на мала три нефи розміром 20 х 12 м. Підлогу храму було викладено глазурова- ними керамічними плитками жовтого, зеленого та вишневого к о л ь о р ів У північно-західній частині дитинця, поряд з князівським двором, з н а х о д и - лася невелика однонефна церква XII ст. Розділ XI. Археологія епохи Київської Русі 349 У північній частині посаду відкрито залишки храму, невеликої (15,5 х 8 м) церкви-усипальниці XI ст. Її стіни мали фресковий розпис, а підлога була викладена глазурованими керамічними плитками. У спеціальних ні- I шах стін археологи відкрили шиферні саркофаги з останками представни- \ ків якогось видатного феодального роду. На підлозі храму під час розко- пок знайдено уламки бронзового хоросу і свічник, прикрашений зображен- нями звірів. Ці речі є зразками високохудожнього прикладного мистецтва. Над рештками храму сьогодні функціонує спеціальний павільйон, в якому розміщено одну з експозицій історико-культурного заповідника. У західній частині посаду досліджено фундаменти великого тринефного ціестистовпового храму (21 х 14 м) XII ст. з фресковим розписом стін і підлогою, вимощеною керамічними глазурованими плитками. У стінах споруди влаштовано ніші-усипальниці. Дослідники вбачають у споруді один з великих міських соборів. На плінфі церкви виявлено окремі написи. По- руч з храмом знайдено бронзовий водолій у формі лева. На курганному могильнику ХІ-ХИІ ст. розкопками відкрито похован- ня в ямах з досить скромним супровідним інвентарем (ножі, гребені, персні, ґудзики). Тільки в окремих похованнях виявлено срібні прикраси. Є на могильнику і зовсім безінвентарні поховання. Навколо Переяслава зафіксовано залишки селищ ХІ-ХІІІ ст. Можливо, вони пов'язані з князівськими, боярськими і монастирськими володіннями, що згадуються в літописі. В усті р. Трубіж знаходилася гавань Переяслава. Життя міста було перерване нашестям орди Батия у 1239 р., яка пере- творила його на руїни. У наступні століття місто було відроджене. У XVIXVII ст. воно стає одним із центрів Лівобережної України. Вишгород був одним із визначних центрів Київської Русі. Вперше літо- пис згадує про Вишгород у зв'язку з підкоренням княгинею Ольгою древ- лянської землі (946 р.). За літописом, данину з древлян розподіляли між Києвом і Вишгородом. В Іпатіївському літописі від 946 до 1214 рр. Виш- город згадується 38 разів у контексті різних політичних подій. Початок археологічного вивчення міста припадає на 20-ті роки XIX ст. і пов'язаний з дослідженням решток кам'яного храму. У XX ст. широкі Дослідження на території Вишгорода провадили В. И. Довженок, М. К. Кар- тер, Б. О. Рибаков, П. О. Раппопорт. Давній Вишгород виник на одному з відрогів правого берега Дніпра, За 20 км на північний захід від Києва. Рештки дитинця з високими (до Ю м) валами збереглися у західній та південно-західній частинах. Площа 350 Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України дитинця становила в середині XII ст. 9 га. На решту території міста при- падало понад 70 га. У конструкції земляного валу використано дерев'яні зруби. Крім дитинця, існував ремісничо-торговельний посад. Історична топографія показує, що планування міста, яке склалося у сере- дині XI ст., не зазнало істотних змін аж до середини ХШ ст. Історія Вишго- рода як великого економічного, політичного і культурного центру пов'язана з князюванням Ярослава Мудрого та його нащадків. У Вишгороді був замісь- кий двір Ярослава, тут зосереджувалася і церковна влада. Під час розкопок знайдено кілька вислих свинцевих печаток, пов'язаних з іменами князів київ- ських Ізяслава Ярослав ича (1054-1078), Володимира Мономаха (1113-1125). Археологічні дослідження пролили світло на характер забудови міста, типи його житлово-господарських споруд. Житлові квартали мали приса- дибне планування. Садиба складалася з житлового будинку, двох або біль- ше господарських будівель. Житла мали зрубну або стовпову конструкцію стін. Господарські споруди будували за легким деревоплетеним каркасом. Розміри зрубних будинків становили 5,5 х 7 м. Стіни будинків стовпової конструкції мали у довжину 5-8 м. Житлові будинки, як правило, були двокімнатні. Це так звані хати-п'ятистінки. Обігрівали їх глинобитні печі підковоподібної у плані форми, розташовані в кутках на глиняній вимостці. Площа господарських споруд у середньому становила близько 9 м2. На садибах виявлено і господарські ями з випаленими стінками; їх, очевидно, перекривали легкими дерев'яними конструкціями. Забудова північної частини Вишгорода, як показують розкопки, була досить щільною. Відкрито сліди частоколів від трьох розміщених упритул одна до одної садиб. У давньому Вишгороді набули значного розвитку різноманітні ремесла. Поблизу південного кінця східного схилу городища відкрито залишки мета- лургійних горен і залізоробного виробництва. Масові вироби місцевих ковалів (ножі, цвяхи, замки, ключі, кресала, ножиці, наконечники стріл) підтверджують високий рівень залізоробного і ковальського виробництв. У південній частині городища відкрито 13 гончарних печей XII ст. Горна мали типову для Русі двох'ярусну конструкцію. Крім кухонного і столового посуду, гончарі виготовляли полив'яні глазуровані декоративні плитки, двох'ярусні світильники, антропоморфні і зооморфні фігурки (іграшки). У Вишгороді знали і склоробне виробництво. Тут відкрито залишки майстерні, серед яких збереглися склоподібні шлаки, зливки свинцю, шма- ток сірки і глиняний товстостінний тигель з напливом жовто-коричневої емалі. Біля приміщення склоробної майстерні знайдено ллячку, яку могли використовувати при розливанні розплавленого скла. З Вишгорода похо- дять понад 200 фрагментів скляного посуду, понад 500 скляних браслетів, десятки скляних намистин, кілець і перснів XI—XIII ст. Ювелірне ремесло Вишгорода зафіксоване у серії специфічних зна- хідок. Інструменти ювелірів представлені штампом для тиснення колтів, бронзовою матрицею для виготовлення щитків-медальйонів, ювелірними молоточками, зубилами, ллячками. Відомі багато різноманітних ювелірних виробів, що походять з Вишгорода. Залишки ювелірної майстерні відкрито поблизу основи південно-західного валу. Тут виявлено дві ливарні форми і штамп для виготовлення лоточків очілля ХІ-ХІІ ст. Залишки косторізної майстерні зафіксовано біля східного схилу горо- дища, де виявлено значну кількість обрізаних і спилених шматків оле- нячого рогу. У письмових джерелах згадується ряд церковних споруд, які було зве- дено у Вишгороді. Перший вишгородський християнський храм споруд- жено за часів князювання Володимира Святославича наприкінці X ст. У 20-х роках XI ст. на місці спаленого Василівського храму споруджено нову дерев'яну п'ятикупольну церкву. Храм будували під керівництвом відомого архітектора Мілонега. Після завершення будівництва сюди було перенесено останки Бориса і Гліба. Наступний храм зводили під керівництвом Ждан-Ніколи. Урочисте освя- чення церкви відбулося у 1072 р. у присутності синів Ярослава Мудрого — Ізяслава, Святослава і Всеволода. Спеціалісти з історії Київської Русі вважають, що саме тоді у Вишгороді було прийнято "Правду Яросла- вичів" — важливе зведення законів Русі у зв'язку з розвитком законодав- ства, започаткованого Ярославом Мудрим. За Святослава Ярославича в 1072 р. у Вишгороді розпочали будівництво кам'яного монументального храму на честь Бориса і Гліба. Завершення будів- ництва і освячення храму відбулося у 1115 р. Це була, як показали архео- лого-архітектурні дослідження, одна з найбільших у Київській Русі восьмистовпова тринефна церква. Її площа становила 924 м2 (42 х 22 м). Кладовище стародавнього Вишгорода розташоване за 2 км на захід від Городища в урочищі Могилки на ставках. Могильник мав курганні на- сипи. Сліди курганів простежуються і за 500 м на північний схід від горо- Дища. Вивчення поховального обряду — одне з важливих завдань наступ- них археологічних досліджень Вишгорода. Археологічні матеріали і дані літопису засвідчують, що Вишгород часів Київської Русі був одним з міських центрів Середнього Подніпров'я. Місто мало широкі економічні і культурні зв'язки не тільки з різними давньоруськими князівствами, а й із зарубіжними країнами (Візантією. Центральною і Західною Європою, Прибалтикою). Нашестя орд Батия в середині XIII ст. перервало поступальний розвиток середньовічного міста. Білгород. Стародавній Білгород розташовувався за 23 км на захід від Києва на правому березі р.Ірпінь (нині територія с.Білогородка Київської області). Перша літописна згадка про Білгород стосується 980 р. Після цього він, за підрахунками Г. Г. Мезенцевої, понад 40 разів згадується в літо- писі у зв'язку з важливими внутрішньо- і зовнішньополітичними подіями Київської Русі Х-ХІІІ ст. Археологічне вивчення міста розпочалося в другій половині XIX ст. розвідками В. Б. Антоновича, І. П. Хрущова. У XX ст. тут працювали В. В. Хвойка, Б. О. Рибаков, Ю. С. Асєєв, А. М. Кірпічников, П. О. Раппо- порт, Д. І. Бліфельд, Г. Г. Мезенцева, Є. А. Линьова. З другої половини І тис. н.е. на території Білгорода функціонувало горо- дище. Його площа становила 8,5 га. В кінці X ст. князь Володимир зміцнює фортифікації і розширює територію міста. Площу дитинця було доведено до 12,5 га. З усіх боків дитинець мав потужні земляні вали, укріплені де- Розділ XI. Археологія епохи Київської Русі 353 Рис. 123. Реконструкція оборонної стіни Білгорода (за М. Г. Городцовим і Б. О. Рибаковим). рев'яними конструкціями з сирцевим заповненням. Висота валів досягала в окремих місцях 11,5 м. Як свідчить літопис, на дитинці Білгорода розташовувалися князівські і боярські тереми, храми, єпископський двір. Один із храмів XII—XIII ст. був усипальницею білгородських єпископів. Вчені вважають, що саме в Білгороді вівся ранній літопис історії Київської Русі. Місто було резиден- цією київських князів. У XII ст. в Білгороді велося досить велике будів- ництво, зокрема, у 1197 р. зведено великий шестистовповий храм Апос- толів. Під час розкопок відкрито фундаменти храму. Це була прямокутна У плані споруда (26,1 х 19,2 м). Зі східного боку храму виступало три апсиди. Собор вінчали три куполи. Стіни храму розписані фресками, а підлога вкрита різнокольоровими майоліковими плитками. Фундаменти ще однієї церкви, відкриті В. В. Хвойкою, було додатково досліджено Б. О. Рибаковим. Це досить великий чотиристовповий храм з однією апсидою (20,2 х 14,5 м), з підлогою, викладеною майоліковою плиткою. Під храмом відкрито рештки горілої дерев'яної каплички, а також прибудову з білокам'яним саркофагом. У ньому, як вважав Б. О. Рибаков, було поховання єпископа Максима, що помер у 1189 р. • На території дитинця досліджено цілу серію жител, майстерень та гос- подарських приміщень. Частину житлових споруд пов'язують з князівськими і боярськими палацовими комплексами. Інтер'єр цих приміщень прикра- шено майоліковими плитками. Житла рядового населення представлені напівземлянками прямокутної у плані форми площею до 20 м2. У житлах виявлено округлі глинобитні печі, а також лежанки вздовж внутрішніх стін, вирізані в материковому ґрунті. Посад Білгорода (площа 40 га) був розташований на схід від дитинця. З півночі до дитинця й посаду прилягав окольний град (площа 45 га). І посад, і окольне місто були оточені валами з дерев'яними конструкціями, заповненими сирцевою цеглою. Житла посаду були напівземлянковими Серед майстерень привертають увагу 9 гончарних печей у плані округлої і грушоподібної форми типової двох'ярусної конструкції. Поряд з горнами знайдено чимало кераміки, у тому числі з клеймами у вигляді двозубця. Ця кераміка добре датується Х-ХІІ ст. (Є. А. Линьова, Г. Г. Мезенцева). На посаді досліджено також залишки металообробної майстерні (6 х 5,7 м) з двома печами. Тут знайдено залізні шлаки і цілу серію різноманітних за- лізних виробів, що датуються Х-ХІП ст. (Г. Г. Мезенцева, В. Д. Гопак). Стародавнє кладовище Білгорода локалізується за південною лінією валів посаду. Тут відкрито 22 поховання з трупопокладеннями за християнським обрядом. Поховання супроводжували срібні та бронзові скроневі кільця і персні, а в одному виявлено залишки одягу з дорогої парчової тканини. На кладовищі відкрито і більш давні поховання — трупоспалення. Г. Г. Мезенцева і Я. П. Прилипко пов'язують їх з дружинними похованнями X ст. Речовий інвентар одного з таких поховань складався з залізних стре- мен, вудил, частини руків'я меча з емалевим узором. Друге поховання відносять до трупоспалення у лодії: тут виявлено залишки горілого човна разом з кальцинованими людськими кістками. Серед супровідного інвентарю були залізна шийна гривна, бронзові та срібні прикраси. Отже, могильні комплекси також датують історію Білгорода Х-ХІП ст. Розділ XI. Археологія епохи Київської Русі 355 Білгород, як і Київ, зазнав нападу орди Батия у 1240 р. Пізніше життя у місті частково відродилося, на його території простежено залишки жител післямонгольського часу. Родень. Стародавнє місто Родень було розташоване на правому березі Дніпра між сучасними Каневом і с. Пекарі Черкаської області. Перша літо- писна згадка про Родень відноситься до 980 р. і пов'язана з боротьбою за київський князівський престол між Володимиром і Ярополком. Археологічні дослідження міста розпочав у 1876 р. Д. Я. Самоквасов. Подальші розкопки проводили М. Т. Біляшівський, експедиція Київського університету під керівництвом Г. Г. Мезенцевої. Княжа гора, на якій виявлено залишки стародавнього Роденя, підноси- ться на 63 м над Дніпром і навколишньою місцевістю. Площа Княжої гори становить сьогодні всього 4 га. Г. Г. Мезенцева вважає, що неодноразові обвали схилів гори значно скоротили її первісну площу. Історія Роденя своїми коренями пов'язана з полянами середини і третьої чверті І тис. н.е. Одне з поселень полян УП-ІХ ст. було розташоване біля підніжжя Княжої гори. Протягом кількох років це селище досліджувала Г. Г. Мезенцева. Вона вважає, що планування поселення, типи жител, господарських при- міщень і весь речовий комплекс УІІ-ІХ ст. дуже близькі до пізніших пам'яток Княжої гори, тому історію Роденя, вважає дослідник, слід по- в'язувати із згаданим селищем. Давнє місто складалося з дитинця й посаду. Дитинець займав мисову частину гори і був укріплений валом і ровом. Вздовж гребеня валу стояли дубові стіни-городні. Залишки їх виявлено під час розкопок. З напільного боку відкрито в'їзд до дитинця. Знайдено також залишки дерев'яної башти, яка височіла над в'їздом. Башта була покрита листовою міддю, рештки якої виявлено археологами. Цікаво, що на Княжій горі знайдено мідну пластину, на якій золотою інкрустацією зображено триповерхову башту і частину фортечної стіни, біля якої стоять воїни зі списами й щитами. Пластина датується ІХ-Х ст. і, можливо, передає зовнішній вигляд укріп- лень Роденя. Посад міста, укріплений валами і ровами, займав решту території Кня- жої гори, а за площею був удвічі більшим за дитинець. Дослідники від- значають значну щільність у забудові міста. Розкопками в Родені виявлено залишки численних будівель — наземні і напівземлянкові житла, господар- ські та ремісничі приміщення. На дитинці відкрито основу трьох великих 3РУбних споруд. Це були, очевидно, князівські хороми. Тут знайдено срібні та золоті прикраси. Неподалік стояла дерев'яна церква. Від неї збереглися частини бронзового панікадила, лампада, свічники, хрести, дзвони та цер- ковний посуд. Щодо основної забудови, то вона являла собою садиби з житлами і господарськими спорудами. Важливу роль в економіці Роденя відігравали різноманітні ремесла: ко- вальське, ливарне, ювелірне, гончарне, косторізне, деревообробне, каме- нерізне та інші. Знайдено інструменти ковалів (кліщі, ковадла, молотки тощо), ювелірів (ливарні форми, штампи, заготовки). З Роденя походять речові скарби, які містили золоті, срібні, бронзові прикраси (шийні гривни, браслети, сережки, скроневі кільця, персні). Гончарі міста виготовляли кухонний і столовий посуд та інші різноманітні вироби. Майстри обробки кістки залишили серії кістяних рукояток мечів, кинджалів, а також гребені, різьблені рукоятки дзеркал, каменерізи — невеликі іконки, натільні хрес- Розділ XI. Археологія епохи Київської Русі 357 тики. Відчутну роль в економіці відігравало сільське господарство. На території міста знайдено лемеші, чересла, коси, серпи, ножиці для стри- ження овець. Про розвиток торгівлі свідчать знахідки східних і візантійсь- ких монет, гривень з Києва і Новгорода, чашечки вагів для зважування золота, свинцева гиря, вислі печатки та інші речі. Родень був також одним із форпостів Київської Русі у боротьбі з пече- нігами та половцями. На Княжій горі виявлено чимало предметів озброєння (понад 600 наконечників списів і стріл, мечі, шаблі, кинджали, бойові бу- лави, кістені, гирі, шоломи, кольчуги, панцирі, умбони щитів). Увесь житлово-господарський комплекс з серіями речових знахідок свідчить про високий економічний і культурний розвиток міста Х-ХІІІ ст. У 1240 р. місто спалили ординці. Біля міських воріт, у ямі, знайдено 60 чоло- вічих кістяків, чимало людських кісток виявлено і безпосередньо біля стін. Це, очевидно, останки захисників міста. Після ординського розгрому жит- тя в Родені більше не відновлювалося. Юр 'єв. Давньоруський Юр'єв пов'язують з територією сучасного міс- та Біла Церква Київської області. Таку локалізацію літописного Юр'єва запропонував український краєзнавець другої половини XIX ст. Л. І. Похи- левич. М. М. Тихомиров, П. П. Толочко, М. П. Кучера підтримали цю вер- сію. Уперше в літописі Юр'єв згадується під 1072 р. у зв'язку з місцевою єпископією. У 1095 р. Юр'єв витримав облогу половців, але мешканці залишили місто. У 1103 р. за князя Святополка Ізяславича місто було від- будовано. Перші археологічні розвідки на території міста у 1957 р. здійснили М. Ю. Брайчевський і П. А. Трохимець. Пізніше стаціонарні розкопки про- вадила археологічна експедиція під керівництвом Р. С. Орлова. Дитинець стародавнього Юр'єва ХІ-ХПІ ст. був розташований на Зам- ковій горі (у ХУІ-ХУП ст. тут стояв білоцерківський замок). Площа дитинця становила, очевидно, 4 га. З південно-східного боку від дитинця знаходився окольний град, або посад, площею близько 10 га. Отже, сучасна Замкова гора, розміщена на високому лівому березі р. Рось, являє собою північну мисову частину городища стародавнього Юр'єва. На території дитинця досліджено залишки восьми заглиблених жител ХІ-ХІІІ ст., дві будівлі ХП-ХІІІ ст. господарського призначення. Житлові споруди були прямокутні або квадратні у плані, їх площа становить близько 25 м2. у житлах виявлено печі — глинобитні і каркасної конструкції. Житла Розташовані досить щільно, що дає можливість простежити присадибний характер забудови. З однією з таких садиб пов'язана "поварня", яка скла- далася з двох будівель з печами і господарської ями. На подвір'ї між бу- динками виявлено ще три печі. Тут знайдено обгоріле зерно і борошно. Дослідження культурного шару показали, що на Замковій горі про- стежуються сліди двох великих пожеж: в XI і в середині XIII ст. Між цими двома періодами у житті Юр'єва існувала певна спадкоємність. Зокрема, житла ХІІ-ХІІІ ст. були зведені на місці попередніх будівель XI ст. Ці матеріали підтверджують повідомлення літопису про пожежу у місті в кінці XI ст. і про його наступне відновлення. Пожежа і зруйнування міста в середині XIII ст. пов'язані з нашестям ординців. Під час розкопок житлових і господарських споруд та культурного шару виявлено значний речовий матеріал: уламки круглих кам'яних ротаційних жорен, залізні шлаки, шматки мідного лиття, обрізки пластин, наконечники списів і стріл, псалії, трубчасті замки, ключі, ножі, прясельця з овруцького шиферу, цвяхи, кільця, кам'яні точильні бруски, уламок ланцюга від хороса, кістяний гребінь, кістяні руків'я ножів. У шарі середини ХІП ст. виявлено шматки візантійської дорогої тка- нини, кілька писал із заліза та мідного сплаву, вироби зі скла (браслети, кубки) місцевого виробництва, уламки візантійських червоноглиняних амфор. Загальний характер знахідок керамічного комплексу типовий для давньоруських міст XI—XIII ст. Могильник ХІ-ХІІІ ст. досліджено у північно-східній частині Замкової гори. Тут розкопано 43 поховання, здійснених за християнським обрядом у ямах і дерев'яних домовинах. Виявлено одне поховання у саркофазі з плін- фи та брускової цегли. Тут же простежено залишки фундаментів трьох- апсидного чотиристовпового храму, присвяченого Георгію. Фундамент храму було складено з великих валунів із внутрішньою забутовкою на глиня- ному розчині. Збереглися й інші будівельні матеріали: плінфа, брускова цегла, вапняковий розчин, керамічні плитки підлоги. На протилежному, правому, березі р. Рось, поблизу с.Яблунівка, до- сліджено курганний могильник ХІ-ХІІІ ст. із 169 насипами. Розкопано понад 60 насипів. Під насипами виявлено поховання за обрядом трупопокладення на давньому рівні. Речовий інвентар складався з меча, шаблі, ножів, кресал, тесел, наконечників списів і стріл, пружинних ножиць, браслетів, намиста. Археологічні дослідження показали, що стародавнє місто Юр'єв, засно- ване як фортеця для боротьби з кочовиками, у XII ст. стало важливим економічним і релігійним центром у Середньому Подніпров'ї (в місті, за Розділ XI. Археологія епохи Київської Русі 359 даними літопису, згадано ряд єпископів). Життя в місті після нашестя ординців у 40-х роках ХГП ст. не припинилося. У письмових історичних джерелах 60-х років XIV ст. місто згадується під назвою Біла Церква. Воїнь. Давньоруське місто Воїнь було розташоване на правому березі р. Сула при її впадінні у Дніпро. Тепер рештки міста, значною мірою до- сліджені археологами, затоплені водосховищем Кременчуцької ГЕС. Воїнь згадано в літописі під 1055, 1079, 1110, 1147 рр. у зв'язку з боротьбою Русі проти торків і половців, чиї напади часто доводилося відбивати місту, розташованому на південному рубежі Переяславського князівства. Вперше пов'язав городище з літописним Воїнем В. Г. Ляскоронський. У 1956— 1959 рр. на городищі проводилися широкі стаціонарні дослідження у зв'яз- ку з будівництвом Кременчуцької ГЕС. Тут працювала експедиція Інституту археології НАН України під керівництвом В. Й. Довженка, В. К. Гончарова, В. А. Богусевича. Городище являло собою ділянку надзаплавної тераси, обнесену міцним у плані підковоподібним валом. Місто складалося з двох укріплених час- тин: дитинця і посаду. Зовнішня лінія фортифікацій проходила з півночі на південь на 100 м західніше дитинця, а далі, різко повертаючи на схід, прилягала до самого дитинця. Особливість Воїнського городища полягає в тому, що воно було укріплене ще й гаванню. Пізніше у системі укріплень замість двох ліній валів було створено одну міцну лінію фортифікацій. Внаслідок цього захист зосереджувався в одному місці — у дитинці-гавані. Загальна площа міста становила 27,6 га. Західніше дитинця на площі 23 га розміщувався міський посад. Дослідженнями встановлено, що Воїнь існував з кінця X до середини XIII ст. Найдавніші фортифікації X ст..не збереглися. В XI ст. укріплення Дитинця було реконструйовано, а на посаді — знівельовано. У ХП ст. на місці більш давніх фортифікацій дитинця й посаду було проведено нову рекон- струкцію. Основою валу були дерев'яні зруби-кліті, у північно-східній частині (з боку р. Сули) два ряди городень і внутрішній ряд клітей складали єдину конструкцію. На одній з ділянок вершини валу виявлено залишки стіни з порожнистих дубових зрубів. Останні під час пожежі впали на внутріш- ню сторону дитинця. В'їзд на городище простежено у північно-східній частині. Він мав ви- ^ Д дороги довжиною 8 і шириною 2,6 м, вимощеної дубовими колодами, покладеними на поздовжні лаги. 360 Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України Зруби-кліті використовувалися мешканцями міста для господарських потреб, а також як укриття під час військової небезпеки. У чотирьох клітях, наприклад, знайдено жорна, обгоріле борошно та уламки замків. У деяких клітях трапляються рідкісні знахідки: деформований пожежею бронзовий дзвін, бронзова лампадка, кістяна бойова булава, візантійська мідна монета XI ст. тощо. В одній з клітей відкрито набір ковальсько-слюсарських інстру- ментів (молот-кувалда, ковадло, молоток), предмети озброєння (частини залізного панцира, кольчуги), а також побутові речі (три ключі, бронзовий дзвіночок, бронзова застібка від книги, шість горщиків, уламки дерев'яного точеного посуду, шиферне овруцьке прясельце). У шести клітях виявлено тару (горщики, дерев'яні діжки, берестяні короби, дерев'яні миски, вито- чені на токарному верстаті). Тут же знайдено скупчення обвуглених зерен злакових (проса, пшениці, жита). Розкопками на ділянках з внутрішнього боку валу виявлено залишки наземних і напівземлянкових жител, а також господарських ям. Численні фрагменти посуду датують ці об'єкти ХІ-ХІІІ ст. На посаді відкрито 20 наземних, 7 напівземлянкових жител і понад 15 господарських споруд. У житлах і господарських будовах простежено сліди пожежі. Хронологію Воїня визначає, насамперед, масовий керамічний матеріал. Майже вся кераміка — це гончарні вироби X — першої половини XIII ст., характерні для всієї Київської Русі. Про заняття мешканців міста сільським господарством свідчать уламок наральника, чересло плуга, уламки серпів і кіс. Аналіз остеологічних матеріалів показує, що приселищне скотарство спеціалізувалося на розведенні великої рогатої худоби, свиней та овець. У місті були розвинуті ремесла. Про залізоробне і ювелірне виробництва свідчать ковальські молоти, кліщі, ковадла, кам'яні і керамічні форми для відливання прикрас. Дерево обробляли за допомогою теслярських сокир, тесел, доліт, пилок, свердел, різців. Про косторізну справу свідчать численні обрізки та заготовки кістяних виробів. З предметів озброєння виявлено пере- хрестя шабель і меча, наконечники списів, бойові сокири, кістяну булаву і бойові кістені, залізні наконечники стріл, шматки кольчуги й пластинчастого панцира. Рідкісними для давньоруських городищ і важливими датованими речами вважаються знайдені 10 візантійських монет Х-ХІ і ХНІ ст. Якщо до цього додати виявлені у Воїні пломбир для накладання свинцевих товарних пломб,свинцеві вагові гирі, залізні заклепки від човнів, то з'ясовується спе- цифічна функція міста як укріпленої гавані. Розділ XI. Археологія епохи Київської Русі 361 Західніше міського посаду виявлено могильник (100-150 х 200-300 м). Усі поховання є трупопокладенням за християнським обрядом. Могильник, в основному, безінвентарний. Лише при чотирьох похованнях виявлено при- краси (три персні і одна намистина), які датують кладовище ХІ-ХІІ ст. Другий могильник було відкрито у південній частині дитинця. В одному з поховань виявлено наконечник залізної стріли у грудях небіжчика. Вченими висловлено припущення, що на колишньому дитинці і в післяординський період ховали померлих. Основне населення залишило городище і пересели- лось у навколишні урочища. Стародавнє місто Воїнь забезпечувало інтереси Київської Русі у тор- гівлі з Північним Причорномор'ям і Візантією. Це сприяло його подаль- шому соціально-економічному розвитку. Про високий рівень міської культури свідчать залізні писала для письма і бронзові застібки книг. Висла печатка XI ст. використовувалася для скріплення князівської грамоти. Заснування Воїня дослідники пов'язують з діяльністю князя Володи- мира Святославича. Місто мало важливе військове значення, про що свід- чить сама його назва. Воно піддавалося нападам з боку степових кочо- виків —торків і половців, підтвердженням чого є сліди пожарищ, виявлені на укріпленнях міста. Воїнь, як місто і південний страж Русі, функціонував до середини XIII ст. За часів навали ординців місто занепало. Чернігівське і Сіверське князівства. Чернігів. Стародавній Чернігів — друге за розмірами і значенням після Києва місто — вперше згадується в літо- писі під 907 р. Археологічні дослідження на території міста розпочав у 70- 80-х роках XIX ст. Д. Я. Самоквасов. Він зосередив свою увагу на вивченні численних курганів, зокрема, розкопав і дослідив нині широко відомий чернігівський курган Чорну Могилу. Протягом XX ст. пам'ятки стародав- нього Чернігова вивчали М. Є. Макаренко, Б. О. Рибаков, В. А. Богусевич, Д. І. Бліфельд, М. В. Холостенко, експедиції Чернігівського історичного музею, Чернігівського державного архітектурно-історичного заповідника, Чернігівського педінституту. Початок історії Чернігова як міста сучасні дослідники пов'язують з тре- тьою чвертю І тис. н.е. Рештки житла VII-VIII ст. досліджено Б. О. Рибако- вим на березі р. Стрижень, що є притокою Десни. Аналогічні матеріали виявив В. П. Коваленко. На території міста у культурному шарі простежено кераміку волинцівської і роменської культур УПІ-Х ст. Б. О. Рибаков вважає, що Чернігів виріс на основі кількох слов'янських поселень, одне з яких перетворилося згодом на дитинець (правобережна 362 Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України тераса р. Стрижень). Саме тут простежуються культурний шар VII—VIII ст. і наступні нашарування ІХ-Х ст. Вал і рів оточували не тільки дитинець, а й ремісничо-торговельний посад на високому правому березі Десни. До нашестя орди хана Батия Чернігів був столицею великого князівства. Місто відігравало важливу роль в історії Київської Русі. За міськими стінами виявлено могильник. Поряд з ним було язичницьке святилище. Ще одне святилище пов'язують з берегом озера, де дослідники локалізують Святу діброву. Біля Чернігова досліджено дружинні могильники. Найважливіші з них — Чорна Могила і курган княжни Черни, в яких виявлено поховання пред- ставників князівсько-феодального осередку у супроводі дорогоцінної зброї і забитих коней. Курган Чорна Могила коротко описано вище. Під насипом кургану княжни Чорни виявлено поховання воїна в кольчуз.і. Серед супро- відних речей знайдено срібне окуття від рогу тура, прикрашене черню (Б. О. Рибаков). На території Чернігова (в різних його частинах) нині вивчено понад 130 житлових і господарських споруд (В. А. Богусевич, Б. О. Рибаков, В. П. Коваленко). Основні типи жител: наземні зрубні і ледь заглиблені зі стовповою конструкцією стін. Б. О. Рибаков відкрив на дитинці садибу одного з чернігівських бояр. Вона складалася з великого наземного зруб- ного житла. Стіни було викладено поліхромними глазурованими плитками. На розкопках виявлено бронзові рукомийники-водолії XII ст., шиферні прясельця, багато кераміки. Залишки двох аналогічних садиб зафіксовано на Третьяку. Вивчено пам'ятки світської і культової монументальної архітектури. На княжому дворі виявлено рештки двох кам'яних будівель. Вважають, що це були дво- і триповерхові тереми, зі стінами, розписаними фресками (В. А. Богусевич, М. В. Холостенко). У другій половині XII ст. в Чернігові функціонували в'їзні ворота з надворітною церквою. Збереглося дві па- ралельні стіни товщиною 2,5 м, між якими був проїзд шириною 3 м, пере- критий склепінням, на другому поверсі якого і знаходилася надворітна церква. Споруда була прикрашена мозаїкою, фресками і кольоровими глазурованими плитками. З пам'яток храмової архітектури у Чернігові відомі Спаський собор, споруджений у 30-х роках XI ст., Борисоглібський собор XII ст., Михайлівська (1174 р.) і Благовіщенська (1186 р.) церкви, від яких збе- реглися тільки фундаменти. У XII ст. кам'яні храми було споруджено на території Слецького та Іллінського монастирів. Ще одну порівняно неве- лику церкву зведено наприкінці XII — на початку XIII ст. на високій терасі між Єлецьким та Іллінським монастирями. На міському торзі Чернігова функціонувала П'ятницька церква кінця XII — початку XIII ст. Чернігів був великим ремісничим центром Русі. Речовий матеріал засвідчує розвиток залізоробного, бронзоливарного, гончарного і ювелір- ного ремесел. Були розвинуті й інші виробництва. Високий рівень ювелір- ної справи підтверджують і 11 дорогоцінних речових скарбів ХІІ-ХІІІ ст., виявлені на дитинці, у прибудові Спаського собору, на посаді та в районі Єлецького монастиря. Речові скарби містили золоті колти, срібні гривни, браслети, сережки, персні, дротяні плетені ланцюжки зі змієподібними голівками-наконечниками. Крім місцевих ювелірних виробів в одному з речових скарбів разом з великою срібною з позолотою чашею, прикра- шеною зображеннями людини, звірів, птахів, геральдичних знаків, викона- них чеканкою, виявлено масивну кришку золотої дарохранильниці роботи ювелірів Нижньої Лотарінгії другої половини XII ст. (В. П. Даркевич, 1.1. Єдомаха). Згадані скарби вчені пов'язують з подіями 1239 р., коли ординці, незважаючи на мужню боротьбу захисників, оволоділи Черніго- вом. Економічне, політичне і культурне значення міста було значною мірою підірвано. Новгород-Сіверський. Першу згадку про місто знаходимо у "Повчанні Володимира Мономаха дітям" у зв'язку з боротьбою проти половців у 1078— 1079 рр. Після Любецького з'їзду Новгород-Сіверський став столицею князівства, що відокремилося у 1140-1150 рр. від Чернігівської землі. По- літична історія міста пов'язана з діяльністю Ольговичів — нащадків Олега Святославича. Новгород-Сіверський привернув увагу дослідників у кінці XIX — на початку XX ст. Тут працювали Д. Я. Самоквасов, М. В. Воєводський та ін. Починаючи з 1979 р. розкопки на території міста проводить археологічна експедиція Інституту археології НАН України та Чернігівського історич- ного музею. Місто виникло наприкінці X ст. на високому правому березі р. Десна на базі кількох поселень роменської культури. Ядром міста був дитинець площею 2 га. Його оточував окольний град площею близько 30 га. До стін окольного града прилягали неукріплені селища. Найдавніші фортифікації на дитинці було зведено в останній чверті X ст. У валу відкрито дерев'яні конструкції. Наприкінці XI — на початку XII ст. оборонні споруди дитинця було реконструйовано з метою їх зміцнення. З південного боку виявлено в'їзд до замку. Окольиий град також мав свою систему фортифікацій, яка складалася з валу та рову. Вал, як і на дитинці, мав дерев'яні конструкції. В окольному граді було троє воріт: Чернігівські, Курські та Водяні. Літописні та археологічні дані показують, що на території дитинця зна- ходився князівський палац і центральний храм міста — церква Михайла. Деякі будови, відкриті розкопками на дитинці, дослідники пов'язують з князівським двором. Це, зокрема, рештки князівського погреба — медуші XII ст. Медуша була напівземлянковою спорудою площею близько 50 м2, де зберігалися понад 100 амфор з вином і медом, а також інші продукти. У підлозі погреба були вириті спеціальні заглиблення, в яких вертикально стояли амфори. Виявлено ями, в яких зберігалися запаси м'яса, риби. У місті археологічно зафіксовано житла двох типів: наземні і напівзем- лянки. Одну з напівземлянок досліджено на дитинці. Ця споруда мала стовпову конструкцію стін. Житло датується (роменською керамікою) кін- цем X ст. Біля житла відкрито залишки господарського комплексу, який являв собою заглиблену в землю будову з трьома господарськими ямами- погребами. Поряд виявлено ще кілька господарських ям. Наземні житла зберігаються гірше і фіксуються за завалами обмазки стін та концентрацією речових знахідок. В одній з таких наземних будов виявлено рештки печі- кам'янки, що стояла на дерев'яному опічку, характерному для жител північ- них районів Русі. Житло датується (керамікою та іншими супровідними речами) кінцем XII — початком XIII ст. На території посаду досліджено залишки металургійних домниць ям- ного типу, залізні криці та шлаки, сліди ковальського, гончарного, ювелір- ного, косторізного та інших ремесел. Печі-домниці датуються (керамікою) X—початком XI ст. Озброєння (бойові сокири, наконечники списів і стріл) і побутові предмети (ножі, кресала, замки, ключі) свідчать про високий рівень розвитку залізоробного і ковальського ремесел. Існування ювелір- ного та склоробного ремесел зафіксовано знахідками ливарних форм, улам- ків виробів, шлаками тощо. Про торговельні зв'язки Новгорода-Сіверського свідчать вироби з прибалтійського янтарю, східний скляний посуд, шиферні прясельця з Овруча, скляні браслети з Києва та Візантії. За 2 км від міста, вниз за течією Десни, у ХІІ-ХІІІ ст. діяв Спасо- Преображенський монастир. Тут досліджено центральний Спаський собор — трьохапсидний чотиристовповий храм (20,1 х 13,3 м). Із захід- ного боку церква мала прямокутний у плані притвор. До північного і південного фасадів були прибудовані округлі притвори типу апсид. Стіни 366 Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України споруда зведено за технікою рівношарової кладки плінфи на розчині з цем 'янкою. Виявлено уламки штукатурки з фресковим розписом, є й окремі графіті. Міське кладовище, як вважають, містилося приблизно за 1 км на схід від давньоруських фортифікацій, там, де знаходився розкопаний скарбошу- качами курган. Систематичні дослідження некрополя не провадилися. Новгород-Сіверський був одним з важливих осередків міської культури, центром князівства, займав вагоме місце в історії Київської Русі Х-ХІІІ ст. Нашестя орд Батия обірвало розвиток міста. У XIV ст. Новгород-Сіверсь- кий потрапляє під владу литовських феодалів, а з 1500 р. переходить до Московської держави. Любеч. Рештки цього стародавнього міста виявлено на території селища міського типу Ріпкинського району Чернігівської області на лівому березі Дніпра. Перша літописна згадка про Любеч пов'язана з подіями 882 р., коли ним оволодів новгородський князь Олег. Під 907 р. про Любеч згадано як про одне з важливих міст у договорі Київської Русі з Візантією. Подальші літописні згадки про місто (1147, 1159 рр.) пов'язані з міжусобною боро- тьбою чернігівських і смоленських князів. Археологічне вивчення Любеча розпочалося наприкінці XIX ст. роз- копками 30 курганів, першими роботами на території Замку. У XX ст. тери- торію Любеча вивчали М. К. Якимович, В. К. Гончаров, Б. О. Рибаков. Дитинець Любеча — городище Замок — локалізується у центральній частині горбів, поблизу устя р. Гончарівка, на високому (близько 40 м) останці з крутими схилами. Дитинець був укріплений могутнім валом і ро- вом. З північного боку від дитинця, у дніпровській заплаві, була пристань, про що свідчить аналіз культурного шару і знахідки візантійських монет. На північний схід від дитинця виявлено невелике мисове городище, яке дослідники пов'язують з частиною міського посаду. З півдня і з заходу до дитинця також прилягали території посадів. На західному боці був розташо- ваний Воскресенський монастир Х-ХІІ ст. і печера Антонія Печерського. Курганний могильник Любеча знаходився переважно на північний схід від міста. Посади і дитинець Любеча сформувало східнослов'янське населення середини і третьої чверті І тис. н.е. Як вважає Б. О. Рибаков, у IX ст. на дніпровському водному шляху виникло спочатку невелике містечко, а після утворення Давньоруської держави Любеч став одним з важливих міських форпостів Києва. Подальший розвиток міста припадає на X ст., коли навколо його посадів було зведено вали. Розділ XI. Археологія епохи Київської Русі 367 Рис. 126. Замок в Любечі (реконструкція Б. О. Рибакова). У другій половині XI ст. любецькі фортифікації було реконструйовано. Укріплення дитинця-замку складалися з дубових городень, заповнених глиною. Над ними були дерев'яні стіни-заборола. До городень з внутріш- нього боку городища примикали житлові зруби-кліті з рівною дерев'яною покрівлею, перекритою шаром глини. Це були бойові майданчики заборол, куди вели сходи з колод. Вздовж внутрішнього периметра оборонних стін у землю закопували великі мідні казани для "вару" — окропу, яким поливали ворогів під час штурму. Замок Любеча від посаду відокремлював 1 сухий рів, через який було перекинуто підйомний міст. Від посаду до мосту вів високий насип — пандус — шириною понад 10 м. Ворітьми з двома баштами охоронявся і контролювався вхід до замку. Археологи відкрили •.залишки приміщень для варти, а також господарські кліті з різними запа- сами, медуші з рештками корчаг, господарські ями-погреби, ями для збереження води та ін. На території дитинця відкрито залишки високої будови — башти-дон- жона. У підземеллі цієї башти виявлено речовий скарб високохудожніх золотих і срібних прикрас, який, на думку Б. О. Рибакова, міг належати багатому боярину — коменданту замку. Важливою спорудою замку був дерев'яний князівський палац (40 х 9-13 м) з трьома теремами. За матеріа- лами досліджень Б. О. Рибаков реконструював триповерховий будинок 368 Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України князівського палацу. За палацом виявлено залишки дерев'яної церкви (6,5 х 6,5 м) з шатровою покрівлею. Поблизу церкви було кладовище. У замковій частині відкрито залишки рядових жител: двоповерхових, одноповерхових і напівземлянкових з глинобитними печами. Одне з жител належало майстру-ювеліру. Тут знайдено значну кількість керамічних ти- гельків, уламки мідних предметів і мідного дроту. У другому з розкопаних жител мешкав косторіз XI ст. На городищі були також майстерні, де виго- товляли шиферні прясельця і скляні браслети (дослідження Ю. Л. Ща- пової). Б. О. Рибаков вважає Любецький замок доменіальним володінням чер- нігівських князів ХІ-ХІІ ст. Замок був пограбований, очевидно, під час усобиці між смоленським князем Ростиславом і чернігівськими Ольгови- чами. За літописом, це трапилося в 1147 р.; сліди згарищ зафіксовано в різних частинах дитинця. Пограбування й спалення замку в середині XII ст. є головною причиною того, що тут знайдено порівняно невеликий речовий інвентар. Лише у потайних місцях виявлено срібні грошові гривні, а також дорогоцінні прикраси із золота й срібла (браслети, намисто, колти, скроневі кільця, персні, бляшки з перегородчастою емаллю). Знайдено також пред- мети озброєння (перехрестя меча, бойова сокира, уривки кольчуги, булава, наконечники списів і стріл), землеробські знаряддя праці (серпи, жорна) та різні побутові речі. Цікавими є знахідки шиферних пряселець з написа- ми, в яких зафіксовано імена Іванка, Степаниди, Нежили, Миколая. Знай- дено і кам'яну ікону з написом на її зворотному боці "Яковь". Як довів Б. О. Рибаков, Любецький замок вважався резиденцією чернігівських кня- зів, а засновником замку був чернігівський князь Володимир Мономах (1074-1094 рр.). Рядове населення міста мешкало за межами дитинця. Про це свідчать потужний культурний шар Х-ХІІІ ст., а також рештки наземних і напівзем- лянкових жител на посадах Любеча. На західному валу посаду розкопками відкрито рештки дерев'яної сторожової вежі. Поховальний обряд реконструюється на основі могильників. Один кур- ганний некрополь (30 курганів) виявлено на північний схід від міста. Дру- гий курганний могильник (близько 100 курганів) розташовувався на пів- денно-східній околиці міста. Цей могильник частково пов'язаний з терито- рією сучасного кладовища. Третій могильник досліджено на північно-схід- ній периферії міста. На могильниках археологічно досліджено 45 курганів (З трупоспалення на стороні, 18 трупоспалень на місці, 2 трупопокладення в ямах під курганами). У деяких курганах виявлено порушені поховання, деякі можна вважати кенотафами. Широкі розкопки на території Любеча вперше у слов'яно-руській архео- л о г і ї дозволили Б. О. Рибакову повністю реконструювати і відновити зов- н і ш н і й вигляд багатого феодального замку ХІ-ХІІ ст. Вчений визначив також певне співвідношення великих ремісничо-торгових посадів і відок- ремленої від них князівської резиденції. І Путивль. Стародавній Путивль займав високі миси правого берега р. Сейм. Перші літописні згадки про Путивль виявлено під 1146 р., коли місто було оточене військами київського князя Ізяслава Мстиславичата його союзників — князів чернігівського і переяславського. Після тривалої облоги місто здалося. Переможці захопили путивльський князівський двір Святослава і розділили між собою його майно. Після подій 1146 р. Путивль було передано під владу чернігівських князів, а в 1149 р. місто знову переходить у володіння Свято- слава Ольговича і його нащадків — новгород-сіверських князів. З Путивля у 1185 р. виступив у похід на половців новгород-сіверський князь Ігор Свято- славич. Літопис повідомляє про участь путивльської дружини у битві на Калці 1223 р. За часів навали орд Батия (1237-1241 рр.) Путивль, очевидно, спіткала доля інших міст, які трапилися на шляху ординців. Перші археологічні обстеження Путивля здійснив у 1947 р. Д. Т. Бере- зовець. Пізніше тут працювали В. А. Богусевич, Б. О. Рибаков, експеди- ція Інституту археології НАН України під керівництвом О. В. Сухобокова. Дослідження показали, що на території міста у УІІІ-Х ст. існувало кілька поселень роменської культури. Вони розташовувалися в урочищах Ніколь- ська Гірка, Коптєва Гора, де під час розкопок виявлено залишки жител і господарських споруд УІІІ-Х ст. На городищі в урочищі Городок, яке топографічно домінує, також зафіксовано культурний шар УІІІ-Х ст. Саме це городище і стало дитинцем міста. Воно займає мис площею 1 га, оточений крутими терасоподібними схилами та глибоким яром. В'їзд на городище відкрито у північно-східній частині, на вузькому (10 м завширшки) пере- К Шийку. На північ від дитинця знаходився посад і захищений дерев'яними стінами "острог". У конструкції валу виявлено рештки дубових зрубів-городень, датова- них другою половиною XII ст. Під ними у валу північно-західної частини Городка виявлено залишки дерев'яних фортифікацій кінця X — середини XI ст., а ще нижче — залишки оборонної стіни у вигляді двох'ярусного частоколу УІІІ-ІХ ст. Таким чином, дитинець Путивля зберігає у своїх нашаруваннях сліди фортифікаційних споруд від УІІІ-ІХ до XII ст. На цьому городищі представлено також культурний шар ХУ-ХУІІІ ст. У центральній частині дитинця В. А. Богусевич і Б. О. Рибаков відкрили залишки фундаменту кам'яної палацової церкви. Споруда була прямокутною у плані (18 х 20 м), мала два напівкруглих виступи з північного та південного боків. Три вівтарних виступи напівкруглої форми збереглися зі східного боку, а на західному був притвор прямокутно-овальної форми. Б. О. Рибаков дійшов висновку, що будівельні рештки храму, виявлені під шаром зі слідами пожежі кінця 30-х років ХШ ст., свідчать, що церкву почали будувати до нашестя ордин- ців. Однак будівництво її не було завершене (не знайдено штукатурки і слідів фресок). У цій же частині городища, поряд з церквою, було досліджено житлово- ремісничий комплекс майстра-ювеліра. У напівземлянці площею 7,5 виявлено кераміку ХІІ-ХПІ ст., набір тигельків і шматки мідного шлаку Поблизу церкви відкрито кілька ям-погребів, у яких знайдено кераміку, господарський інвентар, предмети кінського спорядження, окремі прикра- си ХІІ-ХІІІ ст. На північний схід від залишків фундаменту храму археологи відкрили колективну могилу, в якій виявлено розміщені у кілька ярусів кістяки загиб- лих у 1239 р. людей. Під цим колективним похованням оборонців міста досліджено напівземлянку зі слідами пожежі. У приміщенні знайдено за- паси червоної вохри і кілька мініатюрних керамічних посудин. Очевидно, тут мешкав художник. Його житло стало місцем колективного поховання. Поряд, теж у згорілому приміщенні, виявлено кістяк дитини, яка сховалася там, коли в місто увірвалися ординці, і загинула. Посад Путивля був густо забудований. Про це свідчать знайдені під час розвідкових робіт серії посуду, уламки скляних браслетів, шиферні прясельця, меч, кольчуга, наконечники списів і стріл. Навколо посаду Путивля розміщувалися приміські села. За 1,5-1,8 км на захід від дитинця виявлено потужний культурний шар з рештками жител і господарських споруд ХІІ-ХІІІ ст. Аналогічні залишки простежено і в уро- чищі Підмонастирська слобода. Залишки могильника ХІІ-ХІІІ ст. зафіксував О. В. Сухобоков в урочищі Нікольська Гірка. Тут виявлено 20 поховань-трупопокладень за християн- ським обрядом. Тут же було знайдено 3 поховання зі слідами часткового трупоспалення, які О. В. Сухобоков датує Х-ХІ ст. Археологічні дослідження в Путивлі будуть продовжені. Але вже те, що відомо про його давню історію сьогодні, засвідчує: в ХІ-ХІІ ст. Пу- тивль функціонував як місто. Воно лежало на шляхах, що пов'язували північно-західні та північні райони Київської Русі. У лихоліття ординського нашестя його спіткала доля інших давньоруських міст і містечок. Галицько-Волинське князівство. Галич уперше згадується в літописі у середині ХП ст. Тоді Галич був столицею князівства, до якого увійшли Галицьке, Звенигородське, Перемишльське і Теребовльське князівства. За часів князювання Ярослава Осмомисла (1153-1187) могутність стольного Галича значно зросла. З 1199 р. Галич стає столицею об'єднаного Галицько- Волинського князівства. Він був одним з найвизначніших економічних, політичних і культурних центрів стародавньої Русі. Розвитку Галича сприя- ло його вигідне розміщення на перехресті важливих торговельних шляхів, що пов'язували землі Київської Русі з Подунав'ям і Причорномор'ям. Га- лич оточували родючі землі і масиви лісів Прикарпаття. Недалеко від міста знаходилися поклади солі. В історичній науці XIX ст. не було єдності думок щодо локалізації сто- лиці Галицько-Волинської Русі. Довгий час вважалося, що стародавній Галич був розташований на місці нинішнього однойменного районного центру Івано-Франківської області. У 1890 р. А. Чоловський висунув нову концепцію, згідно з якою рештки літописного Галича слід шукати в с. Кри- лос над р. Луква, де розташовано велике городище. Перші археологічні дослідження у 1882-1884 рр. провів 1.1. Шараневич. На околицях Галича, Крилоса і Залукви відкрито фундаменти семи біло- кам'яних монументальних споруд—храмів. Початок широких археологіч- них досліджень у Крилосі припадає на 30-ті роки XX ст., коли Я. Пастер- нак відкрив тут фундаменти Успенського кафедрального собору. Це від- криття і вирішило проблему локалізації столиці Галицько-Волинської Русі. Пізніше археологічні дослідження літописного Галича проводили експе- диції під керівництвом В. Й. Довженка, В. К. Гончарова, М. К. Каргера, В. В. Ауліха. Стародавній Галич розташовувався на мисі високого корінного берега р. Луква. Висота мису над рівнем річки становила 70 м. На цьому підви- щенні стояла фортеця, площа якої у ХІІ-ХІІІ ст. становила близько 50 га. Все верхнє місто було поділене на три частини. Перша з них (150 х 200 м) розташована на краю мису і мала назву Золотий Тік. Золотий Тік був обне- сений валом і ровом. Тут, як вважають вчені, був князівський двір. За пів- денним валом і ровом знаходилася єпископська частина міста. Тут стояв великий білокам'яний кафедральний храм Успіння. Далі на південь розта- шовувався міський посад. Його захищала потрійна лінія валів і ровів. Між валами єпископської частини і посаду є розрив — Воротище, який вказує на місце давнього проїзду з воротами. На низині, біля західного підніжжя верхнього міста, по обох берегах р. Луква на площі 200 га локалізувалися підгороддя. До околиць міста прилягали села і садиби бояр. Біля впадіння Лукви в Дністер знаходилася пристань Галича. Археологічні дослідження останніх років показали, що початок фор- мування Галича як міста можна віднести до кінця VII — початку VIII ст. У 1991-1992 рр. археологічна експедиція під керівництвом В. Д. Барана і Б. П. Томенчука відкрила на місці літописного кургану Галичина могила символічне поховання (кенотаф) на честь князя, який міг бути засновником міста Галича. Поховальна яма мала форму човна. По краях всього пери- метра ями і були виявлені залишки дерев'яного човна-однодеревка. Знахідки, що супроводжували кенотаф: дві залізні бойові сокири, кинджал, наконеч- ник дротика, два наконечники стріл та рештки позолоченого щита. Вказані речі датуються приблизно X ст. Галич виник і формувався в епоху раннього феодалізму в результаті природного зростання початкових неміських поселень. На початковому етапі утворення на місці майбутнього Галича функціонувала група поселень. Серед них виділялося поселення мисового типу на Крилоській горі. Воно виникло наприкінці УП — на початку УПІ ст. Із досліджених останнім часом 20 жител верхнього міста 15 належать до напівземлянок з печами-кам'ян- ками і керамікою УПІ —X ст. У зв'язку з ранніми житловими комплексами кінця УП — X ст. розглядають речі Крилоського скарбу VII ст. н.е., а також грошовий скарб куфічних монет X ст. Ці скарби, безперечно, пов'язані з дав- німи торговельними шляхами, що вели до Візантії та країн арабського світу. Важливу роль у торгівлі давньоруського населення Прикарпаття відігравали центри солеваріння — Калуш і Долина. Саме вони постачали сіль у Подніпров'я. Очевидно, біля соляного торговельного шляху і виникло посе- лення, яке стало основою майбутнього міста. Його подальший соціально- економічний, політичний і культурний розвиток визначався рівнем сільського господарства, ремесел і торгівлі. Пам'ятки Галича ХІ-ХШ ст. характеризують етап його піднесення і розквіту в системі інших населених пунктів Галиць- кого, а потім Галицько-Волинського князівства. На середньому майданчику верхнього міста за часів Ярослава Осмомисла було споруджено кафедраль- ний Успенський собор, який за розмірами поступається тільки Київській Софії. Собор зведено з білого дністровського каменю-вапняку у стилі галиць- кої архітектурної школи. Це п'ятинефний трьохапсидний храм, прикраше- ний фігурною та орнаментальною різьбою. Зразком галицької школи різьби по каменю є рельєф із зображенням дракона. Підлога храму була вимощена керамічними глазурованими плитками, які згодом замінили кам'яними. При дослідженнях фундаменту відкрито кам'яний саркофаг з останками кістяка чоловіка. Вважають, що тут було поховано Ярослава Осмомисла. На Золотому Тоці досліджено рештки численних наземних жител з глинобитними печами і керамікою ХІІ-ХІІІ ст. Саме тут виявлено речі, які могли належати феодалам міста. Це цілі й фрагментовані хрести-енкол- піони, золоті колти з емаллю, срібні сережки. Знайдено серію побутових залізних виробів, а також різноманітну масову кераміку. Цікавими вияви- лися два житла ХІІ-ХІІІ ст., одне з яких загинуло від пожежі. Тут знайдено кілька керамічних посудин, залізне чересло, дві коси-горбуші, три сокири, кайло, свердло для дерева, уривки кольчуги, кінські пута, флягу з бронзової бляхи, шість цілих скляних браслетів та інші речі. У цій же частині дитинця В. В. Ауліх відкрив своєрідну комору ювеліра- ливарника. У ній знайдено 150 тигельків для плавлення бронзи, матриці для виготовлення порожнистих прикрас і нашивок-бляшок, велику кіль- кість пошкоджених бронзових прикрас і предметів культу (фрагменти кіль- кох хрестів-енколпіонів), а також три кам'яні і дві бронзові іконки. На території Підгороддя виявлено культурний шар та об'єкти ХІ-ХШ ст., в урочищі Царинка — рештки згорілого двоповерхового будинку. В уро- чищі Церквище досліджено залишки залізоробного виробництва. Залишки кузні і бронзоливарної майстерні відкрито в урочищі Юрівське, рештки склоробного виробництва — на околиці с. Вікторове. Потужний культур- ний шар простежено в обривах берега р. Луква. У Підгород ді відомі залишки кількох давньоруських білокам'яних храмів, зокрема Благовіщенської і Вос- кресенської церков. Фундаменти стін Благовіщенської церкви споруджено з річкового каменю на міцному вапняно-піщаному розчині. У західній час- тині споруди виявлено не зрушені з місця фрагменти підлоги з різнокольо- рових керамічних полив'яних плиток. Під церквою відкрито залишки зго- рілої дерев'яної культової споруди зрубної конструкції та кількох поховань. В урочищі Царинка Ю. В. Лукомський виявив залишки монументаль- ної споруди Галича. Археолог натрапив тут на два фундаменти, відстань між якими становила 9 м. Між ними простежено добре збережену підлогу з тесаних вапнякових плит, полив'яних керамічних плиток, а також похо- вання літнього чоловіка у саркофазі, виготовленому з вапнякового моноліту. Дослідники вважають, що виявлені фундаменти є залишками літописної Розділ XI. Археологія епохи Київської Русі 377 церкви у монастирі Івана, де поховано Ростислава Івановича Берладничича. Всього на території літописного Галича виявлено залишки 9 пам'яток мону- ментальної архітектури. З письмових джерел відомо ще близько 20 місць, де можливі знахідки аналогічних споруд. Отже, давньоруський Галич був великим міським економічним, полі- тичним і культурним центром Південно-Західної Русі. Тут тісно переплелися місцеві давньоруські традиції з впливами Центральної Європи. Галицька архітектурна школа, наприклад, зазнала відчутного впливу романського мис- тецтва. Вироби галицьких ювелірів, різьбярів по кістці цінували не тільки на Русі, а й у центральноєвропейських країнах. Нашестя орд Батия у 1241 р. підірвало могутність Галича. Значна час- тина міста й округи постраждала від завойовників. Але місто існувало і в післяординський час. Остання літописна згадка про нього датована 1272 р. Остаточний занепад Галича стався в середині XIV ст. внаслідок воєнної інтервенції польсько-литовських феодалів. Пліснеськ. Залишки міста виявлено поблизу хут. Пліснеська і с. Підгірці Бродівського району Львівської області. У літописі Пліснеськ згадується під 1183 і 1233 рр. Дослідження Пліснеська розпочато в 1810 р. У XX ст. тут працювали експедиції Львівського університету, Інституту суспільних наук (нині — Інститут українознавства НАНУ) та Інституту археології НАН України під керівництвом І. Д. Старчука, В. К. Гончарова, М. П. Кучери. Пліснеське городище овальної у плані форми складається з двох частин — верхньої і нижньої. Верхня займає мисове плато, а нижня — навколишню долину та прилеглі до плато схили. Загальна площа городища становить 160 га. Вся його територія обнесена зовнішнім валом і ровом. Внутрішні фортифікації поділяють її на кілька частин. Археологічні матеріали показують, що городище Пліснеська існувало протягом тривалого часу, починаючи від раннього залізного віку. Культурний шар УІІІ-ІХ ст. свідчить про те, що в другій половині І тис. н.е. місцеве східнослов'янське населення пристосувало городище для своїх потреб. У Х-ХІІ ст. тут зосередилася значна група давньоруського населення, якій і належать найважливіші ар- хітектурні об'єкти і старожитності міста. Наприкінці X — на початку XI ст. мисова частина городища мала мо- гутні фортифікації з кам'яною кладкою і дерев'яними конструкціями. У Пліснеську відкрито 70 житлових і господарських споруд напівземлян- кового і наземного типів. Напівземлянки використовувалися з УІІІ-ІХ до 378 Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України Рис. 131. Матеріали з літописного Пліснеська; 1 — фрагмент шкатулки з кістки; 2, 4-6 — прикраси; 3 — гудзик; 7-14 — вироби з заліза; 15, 16 — кераміка; 17 — пряжка; 18 — глиняна писанка. XIII ст., наземні житла функціонували у ХІІ-ХІІІ ст. Напівземлянки УІІІ- ІХ ст. (10-12 м2) мали печі-кам'янки. Ця ж традиція зберігалася і в XXI ст. Напівземлянки ХІІ-ХІІІ ст. стають більшими за площею (30-40 м2) і мають глинобитні печі. Від 22 наземних жител ХІІ-ХІІІ ст. збереглися залишки глинобитних печей. З багатих міських наземних будинків XII- ХІП ст. походять 168 фрагментованих керамічних плиток, які використову- валися для оздоблення інтер'єру. У житлах, господарських спорудах і навколо них виявлено різноманіт- ний речовий матеріал, який дає уявлення про економічний, соціальний уклад і культуру міста. Із знарядь землеробства знайдено 2 залізних нараль- ники, різак-чересло, 19 серпів, 4 коси, фрагменти залізних окуть від лопат. Знахідки характеризують і рівень розвитку ремесел. Скупчення залізних шлаків виявлено в різних частинах культурного шару. Виявлено кілька залізних криць, ковальські зубила, пробійники, два кам'яних точильних круги. Знаряддя ливарників і ювелірів представлені ливарними формоч- ками, тигельками-ллячками, пінцетом, пуансоном і матрицею для тиснення прикрас. Із знарядь для обробки дерева виявлено 6 сокир, 3 тесла, скобель, 5 доліт, З різці, стамеску. На городищі знайдено багато предметів озброєння (107 наконечників стріл, наконечник списа, перехрестя меча, три уламки одно- лезових мечів, кістяна бойова булава, 2 кістені, 23 шпори, залізні окуття від колчанів, вудила, псалії). До загальних побутових речей належать 40 залізних ключів, кілька ножиць, кресал, понад 20 залізних і бронзових пряжок, бронзові й срібні підвіски, бронзові та мідні браслети. Є кілька культових речей (бронзова підвіска панікадила та скляний хрестик). Серед виробів з каменю знайдено 140 точильних брусків, 133 прясельця, з яких 107 — шиферні, овруцькі і 26 — з місцевої вапнякової породи. Скляні вироби представлені браслетами, намистинами, перснями. Крім того, виявлено кілька скляних кубків, якими користувалися представники замож- ної верхівки міста. Серед знахідок найбільше керамічних виробів. Увесь посуд (за винят- ком кількох ліпних горщиків) виготовлено на гончарному крузі. Форми й орнаментація посуду типові для давньоруських міст і поселень ХІ-ХІІІ ст. Курганний могильник Пліснеська досліджено у північній частині горо- ' дища на площі 6 га. Матеріали досліджень показують, що до початку XI ст. тут панував обряд кремації. Починаючи з XI ст., поширюються звичайні трупопокладення. У ХП-ХПІ ст. інгумація стає найпоширенішою формою поховальної обрядності. Поховання-трупоспалення супроводжувалися кера- мічним посудом з жертовною їжею і напоями, трупопокладення — сріб- лі ними скроневими кільцями, бронзовими перснями, залізними ножами, кам'яними точильними брусками. У шести похованнях виявлено досить багатий інвентар (мечі з золотою та срібною інкрустацією, кольчуга, золоті браслети і персні, срібні хрести і прикраси зі скла та каменю). Ці поховання пов'язують з воїнами-дружинниками і датують XI ст. Групу поховань-трупопокладень XIII — початку XIV ст. супроводжу- вали окремі побутові предмети і прикраси. Деякі з поховань були перекриті кам'яними плитами. Таким чином, дослідження літописного Пліснеська показали, що місто у X ст. стало одним із західних форпостів Київської Русі. Можна думати, що тут була резиденція представника центральної князівської влади. У ХІІ- ХІІІ ст. Пліснеськ входив до складу Галицького, а потім — Галицько- Волинського князівства. Життя у місті після нашестя ординців припини- лося не відразу, в окремих його частинах воно тривало і в другій половині ХІІІ-ХІУ ст. Звенигород. Недалеко від Львова, у Пустомитівському районі, на р. Білка розташоване сучасне с. Звенигород, на місці якого знаходилося однойменне стародавнє місто. Давньоруські літописи неодноразово згадують про Зве- нигород. У Лаврентіївському списку літопису перша згадка про місто дато- вана 1086, в Іпатіївському — 1087 р. За літописами, Звенигород в ХІ- ХІІІ ст. перебував у вирі князівських міжусобиць, тимчасово потрапляв під владу угорських феодалів. Археологічні дослідження Звенигорода було розпочато у 1953 р. експе- дицією Львівського історичного музею під керівництвом І. К. Свєшнікова. Ці роботи продовжив В. С. Терський-Шелом'янцев. У 1965-1972 рр. роз- копки у Звенигороді проводила експедиція Інституту суспільних наук (нині — Інститут українознавства НАНУ) та Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури під керівниц- твом О. О. Ратича. У 70-80-х роках експедицію знову очолив І. К. Свєшніков. Нині дослідження стародавнього міста триває. Залишки городища займають площу близько 12 га. Дослідженнями вста- новлено, що пагорб у південно-західній частині городища — це природне підвищення. У західній частині пагорба відкрито залишки валу, що оточу- вав і захищав дитинець. У зовнішній конструкції валу розкопками виявлено рештки дерев'яних городень, а з внутрішнього боку — залишки житлових приміщень. За західним валом городища, в урочищі Загородище, дослід- жено посад площею до 3 га. Інший, північно-східний, посад міста виявлено в урочищі П'ятницькому: він мав площу близько 10 га. Таким чином, загаль- на площа міста становила понад 25 га. Разом з навколишніми селами й садибами бояр літописний Звенигород являв собою одне з типових міст Галицько-Волинського князівства. Багаторічні археологічні дослідження проводилися на території дитинця і на землях посадів. У північно-східній частині городища розкопками відкрито залишки двох напівземлянок, що були, очевидно, житлами і майстернями ремісників-косторізів. Тут знайдено залізні знаряд дя для обробки кістки і рогу. Розділ XI. Археологія епохи Київської Русі 381 Рис. 132. Хрести-енколпіони з галицьких міст: 1-3, 5 — Галич: 4 — Звенигород; б — Василів. а також оздоблені кістяні накладки дерев'яних скриньок, рукоятки ножів, гребінець, заготовки для ложки і бойового кістеня. Вироби Звенигородських майстрів-косторізів, очевидно, буяй відомі не тільки у Південно-Західній Русі, а й у сусідніх країнах. На городищі досліджено також наземні житла, печі та господарські ями. У центральній частині Звенигорода відкрито фундаменти двох мону- ментальних споруд XII ст. Стародавній кам'яний храм (12,5 х 10,6 м) був чотиристовповим, однокупольним. Храм мав прямокутну прибудову з південно-західного боку, яка, можливо, була усипальницею. Від другої кам'яної монументальної будови залишилися фрагменти фундаментів (24,5 х 20,3 м). Вважають, що тут стояв князівський палац. Підлога його була викладена керамічними полив'яними плитками. На площі споруди виявлено бронзовий хрест з перегородчастою емаллю, скарб скляних браслетів, орнаментований кістяний гребінь та інші речі. Розкопками на території посаду Зашродище виявлено культурний шар і залишки двох залізоплавильних горен ХИ-ХШ ст., частину садиби шевця XI ст., майстерню ремісника-бронзоливарника початку XII ст. У заплаві старого річища Білки відкрито чимало людських кістяків під тонким шаром задернованого торфу, осторонь лежали черепи. Люди не були поховані. І. К. Свєшніков вважає, що у 1241 р. ординці стратили туї групу людей, які потрапили до них у полон. Розкопками на території П'ятницького посаду виявлено обгорілі решт- ки дерев'яної церкви ХП ст. прямокутної у плані форми (9,25 х 6,5 м). Тут досліджено окремі фрагменти підлоги, викладеної керамічними полив'я- ними плитками. У південній частині споруди знайдено поховання чоловіка під кам'яною плитою. Поховання могло належати особі, причетній до спо- рудження церкви. Тут же виявлено частину потрійної іконки, виготовленої з рожевого овруцького шиферу. На ній зображено двох апостолів. Як свід- чить назва урочища, це могли бути залишки церкви Параскеви-П'ятниці. яка вважалася покровителькою торгівлі у давньоруських містах. Отже, церква у П'ятницькому стояла, очевидно, на торговій площі. У торфовому ґрунті північно-східного посаду Звенигорода добре збе- реглися дерев'яні конструкції та стародавні вироби з дерева і шкіри: дере- в'яні миски, черпаки, ложки, дитячі іграшки, бондарські вироби, зразки шкіряного взуття. До унікальних знахідок належать дві сопілки, виготов- лені з бузини. Тут знайдено також зерна пшениці, проса, насіння огірків, лісові і волоські горіхи, кісточки черешні, сливи, персика. Археологічними розкопками встановлено, що від міських укріплень через посад пролягала вимощена деревом вулиця завширшки 5,1 м. Розчи- щено 70 м цієї вулиці. Вона складалася з повздовжніх лаг, перекритих поперечним настилом з колод. Тут відкрито залишки дерев'яних будинків- зрубів. Один з будинків розташований на перехресті головної і бічної ву- лиць. Це була одноповерхова споруда (4,25 х 3,6 м), від якої збереглися нижні дубові колоди стін, залишки глиняної печі. На подвір'ї садиби вияв- лено залишки господарської будови площею 16,5 м2. Крім одноповерхових, у Звенигороді відкрито залишки кількох двоповерхових жител, аналоги яким відомі у Новгороді, Києві та інших давньоруських містах. Вдалося простежити три головні будівельні періоди. Найдавніші будин- ки Звенигорода зведено наприкінці XI ст. Початком XII ст. датується другий, а серединою XII ст. — третій будівельний періоди. У верхньому будівель- ному горизонті виявлено 24 споруди, серед яких було 10 житлових будинків. Розділ XI. Археологія епохи Київської Русі 383 З майстерні, 3 кузні та 8 будівель ще не з'ясованого призначення. Найбіль- ший з досліджених зрубних будинків (7 х 7 м) мав підлогу з дощок, право- руч від входу стояла велика глинобитна піч. До однієї зі стін була прибудо- в а н а двох'ярусна споруда довжиною понад 10 м. Її нижній поверх правив за комору і мав вимощений деревом проїзд на подвір'я. Вздовж фасаду йшла галерея на дубових обтесаних восьмигранних стовпах. Житлові кім- нати розміщувалися на другому поверсі. Цей комплекс І. К. Свєшніков пе- реконливо пов'язує з садибою боярина або купця. Саме тут виявлено багато бронзових, срібних і бурштинових прикрас — перснів, сережок, браслетів, хрестиків. Знайдено також уламки візантійських амфор і скляних кубків київського та візантійського походження, різнокольорове скляне намисто і кістяний предмет з вирізьбленим зображенням сокола. Описану споруду добре датує знайдена тут свинцева печатка галицького князя Івана Василь- ковича (1140-1141 рр.). Археологічні матеріали показують, що у Звенигороді мешкали мета- лурги, ковалі, гончарі, бронзоливарники, ювеліри, теслярі, майстри по об- робці каменю, кістки й дерева, шевці та ін. Зокрема, рештки ювелірної майстерні досліджено на посаді. Тут знайдено велику кількість буршти- нових, металевих і скляних прикрас (намистин, перснів, браслетів, підві- сок, медальйонів). Про роботу Звенигородських живописців свідчать вияв- лені під час розкопок грудки мінеральної фарби — кіноварі, вохри, а також мініатюрні керамічні посудинки, в яких розтирали фарби. У Звенигороді знайдено сім свинцевих підвісних печаток XI — початку XII ст. Вони належали князю теребовльському Васильку, київському митро- политу Костянтину, князю теребовльському і галицькому Івану Василько- вичу. За печатками та іншими археологічними матеріалами простежено економічні і культурні зв'язки Звенигорода з Києвом, Херсонесом, а також з прибалтійськими і західноєвропейськими містами. Під час досліджень у Звенигороді виявлено дві берестяні грамоти, ана- логи яких відомі в Новгороді та інших північно-західних містах. Стародавній Звенигород мав два кладовища, розташовані в урочищах Гоєва Гора і Загуменки. Тут відкрито 76 поховань-трупопокладень, які за обрядом характерні для населення Південно-Західної Русі. Срібні і брон- зові персні та сережки, виявлені у жіночих похованнях, дозволяють дату- вати кладовища ХІ-ХІ І ст. Львів. Стародавній Львів — одне з важливих південно-західних міст Київської Русі, входило до складу Галицько-Волинського князівства. На початку 50-х років XIII ст. галицько-волинський князь Данило Романович спорудив замок на Княжій горі (нині Високий Замок) і назвав його на честь сина Львовом. Літописні згадки про стародавній Львів знайдено під 1256 і 1259 рр. у зв'язку з боротьбою Південно-Західної Русі проти монголо- татар. З літопису відомо, що за наказом татарського воєводи — темника Бурундая — укріплення львівського замку разом з фортецями деяких інших міст Галицько-Волинського князівства було зруйновано. Згодом замок був відновлений. Археологічні пам'ятки Львова свідчать про існування на його тери- торії поселень енеоліту (культура лійчастого посуду) і раннього залізного віку (висоцька культура). Є відомості і про існування тут слов'янських селищ. На базі цих селищ і було споруджено в середині XIII ст. Львів- ський замок — дитинець середньовічного міста. Паралельно з попередніх слов'янських поселень формувалася територія міського посаду. Сліди давньоруського городища виявлено на Замковій горі у 80-х роках XIX ст. під час земляних робіт. Під руїнами фундаментів стародавнього кам'яного замку залягав потужний шар вугілля й попелу, під яким були залишки дерев'яних зрубів. Вони належали, очевидно, до давньоруського часу, але були знищені при розбиранні фундаментів і загинули для науки. У 1955-1956 рр. експедиція Інституту суспільних наук (нині — Інсгитуг українознавства НАНУ) під керівництвом О. О. Ратича провела археоло- гічні розкопки на території парку Високий Замок, де знаходився дитинець стародавнього Львова, а також на території Підзамчого, де був розташо- ваний його ремісничо-торговельний посад. Розкопки на Замковій горі ви- явили близько 15 тисяч різних знахідок. Найчисельнішим серед них є кера- мічний посуд. Переважає кераміка часів Давньої Русі, але трапляються і більш ранні форми. Це, наприклад, ліпна сковорідка ЕХ-Х ст., а також уламки амфор, характерних для типів Х-ХІ ст. Подібні амфори виявлено в Києві, Вишгороді та в інших давньоруських містах. Ранні форми кераміки показують, що найстаріше давньоруське поселення існувало на Замковій горі у Х-ХІ ст. Масова гончарна кераміка ХІ-ХШ ст. включає вироби, на денцях яких виявлено різноманітні клейма майстрів, наприклад, знайдено клейма у вигляді знаків Рюриковичів. Це зображення двозубця, тризубця. Подібні клейма зустрічаються на Русі з X до середини XII ст., головним чином у великих містах. Кераміку зі знаками Рюриковичів виготовляли у гончарних майстернях, пов'язаних з вотчинним господарством князя. З цього випливає, що у давньоруському Львові функціонували гончарні Розділ XI. Археологія епохи Київської Русі 385 майстерні, які належали князю. Тут же, на Замковій горі, під час досліджень виявлено уламки плінфи X — початку XI ст. З побутових предметів, крім кераміки, привертають увагу ножі, кресала, дужки від відер, пряжки, підкови для взуття, скоби, цвяхи і висячі замки. Предмети озброєння представлені наконечниками арбалетних стріл, схрещенням меча і шпори; із знарядь виробництва знайдено свердло, долото, сокиру, серп. Легко датуються бронзові хрести-енколпіони — XII — перша половина XIII ст. Нарешті, на Замковій горі знайдено кілька уламків скляних браслетів, характерних для давньоруських міст Х-ХІІІ ст. Отже, комплекс виявлених знахідок свідчить про формування добре укріпленого поселення міського типу ХІ-ХІІ ст. Очевидно, саме на основі цього давньоруського поселення Данило Галицький і побудував у середині XIII ст. нове місто. У 1992 р. археологічна експедиція під керівництвом В. М. Петегирича і В. І. Івановського провела широкі розкопки на місці торгово-ремісничого району давньоруського Львова, що займав територію від підніжжя Замкової гори до берегів р. Полтви. Вперше при археологічних дослідженнях у Льво- ві вдалося відкрити досить значну ділянку дерев'яної забудови із зрубними двох'ярусними будівлями, рештками вулиці, вимощеної деревом, а також дворами міських жителів, ремісничих майстерень ХІІІ-ХІУ ст. Отже, крім дитинця, у місті розвивався ремісничо-торговельний посад. Про характер забудови стародавнього Львова маємо і деякі побічні свідчення. Найстарішою монументальною спорудою у місті була церква св. Мико- лая, розташована на колишньому Волинському шляху. Згадку про цей храм зустрічаємо у князівській грамоті 1292 р. Його вінчали куполи з хрестами, зі східного боку він завершувався апсидою, теж увінчаною куполом. Храм вписується в серію аналогічних споруд, які з'явилися на Русі під впливом візантійського зодчества. Характер старої, давньоруської кладки стін збе- рігся в апсидній частині. Під фундаментом церкви виявлено поховання, які, можливо, пов'язані з більш давньою дерев'яною будівлею. Під час зондування виявлено плінфу і керамічні полив'яні плитки. Це підтверджує, Що кам'яний храм споруджено не пізніше другої половини XIII ст. Споруду кілька разів відновлювали після руйнувань. Теперішнього вигляду храм набув, очевидно, у першій половині XVII ст. Храм Івана Хрестителя відкрито на площі Старий ринок—він датується 1260 р. Дослідженнями експедиції Інституту українознавства НАНУ під керівництвом Р. С. Багрія з'ясовано, що у первісному вигляді це була одно- 386 Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України нефна церква прямокутної форми 9,7 х 7,4 м. Фундаменти храму споруджено з каменю на гіпсовому розчині. Знайдено прямокутні керамічні полив'яні плитки підлоги, характерні для давньоруського часу. Розкопками, проведеними всередині храму, на різних глибинах (від 0,5 до 1,5 м) виявлено 38 різночасових поховань. Поховання нижнього, тре- тього, ярусу відносять до ХІІ-ХІІІ ст. Поряд з давньоруським населенням у Львові XIII ст. існувала вірмен- ська община. Наприкінці XIII ст. вірмени збудували церкву св. Анни (вона не збереглася), а німці — церкву Марії Сніжної. Остання збереглася до наших днів, але внаслідок перебудови та реставрації у XIX ст. вона втра- тила свій первісний романський характер. Таким чином, княжий Львів був одним із найбагатших давньоруських міст. Тут розвивалися ремесла, торгівля, культура. Часті напади моншло- татар, династичні чвари поступово підірвали міць Галицько-Волинського князівства. Литовські і польські феодали скористалися цим. Вони нападали на землі Південно-Західної Русі, грабували їх. З 40-х років XIV ст. Львів потрапляє під владу королівської Польщі, але традиції давньоруської куль- тури Х-ХІІІ ст. залишили тут свій глибокий слід. Василів згадується у Галицько-Волинському літописі під 1229 р. Руїни міста виявлено на території с. Василів Заставнівського району Чернівецької області. Експедиція Чернівецького краєзнавчого музею і Чернівецького універ- ситету під керівництвом Б. О. Тимощука дослідила територію стародавньо- го міста, на якій виявлено укріплений дитинець, ремісничий посад і при- міські поселення. Поряд з поселенням знаходився феодальний замок. Дитинець розташований у північній частині села на високому мисі пра- вого берега Дністра. Площа дитинця — 130 х 100 м. З напільного боку він був укріплений ровом. По периметру дитинця у ХІІ-ХІІІ ст. функціонували дерев'яні фортифікації зрубної конструкції. З внутрішнього боку городища до стін прилягали деревоглинобитні житла. У північно-східній частині май- дану виявлено залишки дерев'яної церкви (обвуглене дерево, каміння, кера- мічні глазуровані плитки). Поряд знаходилося кладовище, на якому відкрито кілька поховань у ґрунтових ямах. Одне з поховань було перекрите кам'я- ною плитою. За оборонними стінами дитинця розташовувався посад. Його сліди про- стежено вздовж берега Дністра. На території посаду вивчено залишки назем- них жител зі стовповою та зрубною конструкцією стін. Печі у приміщеннях Розділ XI. Археологія епохи Київської Русі 387 були глинобитними. Виявлено також кілька майстерень. Одна з них пов'язана із залізоробним виробництвом, друга — з гончарним. На місці останньої досліджено 9 одно- і двох'ярусних гончарних горен. Поблизу дитинця, в урочищі Торговиця, очевидно, була торговельна площа, в центрі якої виявлено залишки дерев'яної споруди (можливо, церкви). Від неї збереглися скупчення глиняних глазурованих плиток, каміння, обвуглене дерево, уламки керамічного посуду ХП-ХІИ ст. На високому (до 20 м) горбі, розташованому у південно-східній частині посаду, відкрито фундаменти білокам'яного трьохапсидного чотиристов- пового храму (21,2 х 13,6 м). За технікою спорудження василівський храм віднесено до галицької архітектурної школи. Стіни храму було складено з великих тесаних блоків вапняку з внутрішньою забутовкою. Фасад споруди прикрашали деталі з різьбленого каменю (капітелі, колонки, напівколонки). Вінчав споруду купол. Підлога приміщення була викладена глазурованими керамічними плитками трикутної і чотирикутної форми жовтого, зеленого і коричневого кольорів. У притворі церкви відкрито 5 кам'яних саркофагів з місцевого вапняку, а в центрі приміщення — 6 кам'яних місць для перепоховання. Біля храму було кладовище, на якому досліджено 12 кам'яних саркофагів, аналогічних виявленим у храмі. У кожному з них знаходилися останки кількох поховань. Саркофаги були перекриті кам'яними плитами. На плиті одного з них збереглися вирізьблені зображення "вавилона", "знаків Рюриковичів", круга з хрестом, палички тощо. Б. О. Тимощук вважає, що в саркофазі під плитою з вибитими малюнками міг бути похований зодчий — будівник храму. Крім головного, на території посаду зафіксовано ще 3 кладовища XII— XIII ст. Поховання були оточені кам'яними кругами 6-12 м у діаметрі. У сере- дині таких кругів було по кілька поховань у дерев'яних домовинах. Похо- вання супроводжувалися срібними і мідними сережками, перснями і скро- невими кільцями. Феодальний замок локалізується на високій горі Хом, де простежено залишки городища. На площі 80 х 50 м тут виявлено залишки наземних її будинків з глинобитними печами і дерев'яної церкви ( 8 x 8 м), в середині якої відкрито кам'яний саркофаг. На території замку знайдено бронзовий хрест-енколпіон, бронзову бойову булаву, скляні браслети і кераміку ХІІ- ХІІІ ст. Як свідчать результати проведених досліджень, місто Василів виникло У першій половині XII ст. на основі "гнізда" стародавніх поселень. Василів входив тоді до складу Теребовльського князівства. Б. О. Тимощук вва- жає, що за ініціативою теребовльського князя Василька (1092-1124) на пра- вому березі Дністра було споруджено замок, названий на його честь Василе- вим. Навколо замку з "гнізда" давньоруських поселень у XII—XIII ст. роз- винулося місто, згадуване в літописах. Під час нашестя ординців, у сере- дині XIII ст., фортифікації Василева були зруйновані. Однак частина насе- лення залишилася у міському посаді. Василів як село згадується в істо- ричних документах під 1448 р. Хотин. Стародавній Хотин (нині у Чернівецькій області) вперше згаду- ється наприкінці XIV ст. в "Списку руських міст дальніх і ближніх". Розділ XI. Археологія епохи Київської Русі 389 Археологічні дослідження в Хотині проводила експедиція Чернівецького краєзнавчого музею за участю студентів Чернівецького університету і школярів під керівництвом Б. О. Тимощука. Дитинець давньоруського Хотина розміщувався на скелястому мисі пра- вого берега Дністра. Тут збереглися кам'яні мури і башти фортеці XIIIXVI ст. За археологічними даними, мис і прилеглі до нього навколишні ді- лянки дністровського берега були заселені, починаючи з мідного віку. Потім тут мешкали племена раннього залізного віку. На території фортеці під кам'я- ними мурами виявлено сліди більш давньої дерев'яної фортеці, поруч з якою функціонувало неукріплене селище. На території цього селища розкопано напівземлянкові житла з печами-кам'янками, що датуються ІХ-Х ст. А на глибині 1,2-1,4 м простежено культурний шар VII-VIII ст. Отже, матеріали досліджень свідчать про існування в Хотині слов'янського поселення вже у VIII ст. У ІХ-ХІ ст. Хотин був значним населеним пунктом. Тоді він займав площу понад 20 га. У ХІІ-ХІІІ ст. Хотин входив до складу Галицько-Волинського князівства. Розвиток міста в цей час був тісно пов'язаний з торговим шляхом, що проходив по Дністру. Про це свідчить скарб монет ХП-ХИІ ст., знайдений тут у 1890 р. Скарб містив понад тисячу монет саксонського, тюринзького, чеського та угорського походження. У зв'язку з будівництвом кам'яного замку найдавніші культурні наша- рування були значною мірою зруйновані. Але, не дивлячись на це, під час археологічних розкопок вдалося виявити давніше ядро фортифікацій, зве- дених у середині XIII ст. Із зовнішнього боку східного оборонного муру, в урвищі мису, простежено залишки оборонного рову, на дні якого виявлено кераміку другої половини XIII ст. та залізний наконечник стріли листко- подібної форми з черенком. Виявлений оборонний рів добре узгоджується з давньою кам'яною стіною, залишки якої знайдено у товщі східного муру XV ст. За 10 м на південь від північної вежі давня кам'яна стіна стоїть на скелі. Вона скріплена вапняковим розчином з домішками битої цегли (до 40-50 %). Подібний розчин — "цем'янку" широко застосовували в давньо- руському будівництві. Вважають, що перші кам'яні укріплення в Хотині були зведені в період від середини XIII—до другої половини XIV ст., найвірогідніше, у 40-50-х роках XIII ст., коли, за свідченням літопису, заходами князя Данила Романовича (1245-1261) було побудовано багато укріплень для захисту давньоруських земель від татар. У другій половині XIII ст. в містах Галицько-Волинського 390 Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України князівства велося інтенсивне кам'яне будівництво (Холм, Гродно, Кам'янець- Литовський та ін.). Посад Хотина межував із зовнішніми стінами дитинця на півдні. Ця територія у процесі розширення пізньосередньовічної фортеці у південному напрямку в ХУ-ХУІІ ст. зазнала значних змін. Бакота. Місце локалізації стародавньої Бакоти нині затоплене у зв'яз- ку зі спорудженням Дністровського водосховища. Уперше місто згадується в Іпатіївському літописі під 1240 р. як центр Бакотської волості, що охоп- лювала значну територію сучасного Поділля. В той час, коли Данило Ро- манович шукав допомоги у боротьбі проти татар в Угорщині та Польщі, галицькі бояри поділили між собою землі і стали в них правити як незалеж- ні господарі. Боярин Доброслав Судич захопив у 1240 р. Пониззя Дністра з Бакотою. Посилення феодальної експлуатації та боярська сваволя спри- чинили тут селянське антифеодальне повстання 1241 р., яке згодом поши- рилося на всю Галицьку землю. Повернувшись з Угорщини, Данило по- слав у Бакоту свого воєводу Кирила, який прогнав Судича з Пониззя і при- душив повстання. Розділ XI. Археологія епохи Київської Русі 391 Наприкінці 1252 р. в районі Бакоти з'являються золотоординці. Вони висунули вимогу, щоб укріплення міст дністрянського Пониззя були зни- щені. Тоді й зруйновано давньоруські фортифікації в Бакоті. Перші археологічні дослідження на території Бакоти здійснив у 1891- 1892 рр. В. Б. Антонович, який дослідив курган над урочищем Монастири- сько і за допомогою місцевих селян відкрив на околиці Бакоти скельний давньоруський монастир. У 1961 р. наукові працівники Кам'янець-Поділь- ського історичного музею-заповідника під керівництвом Б. О. Тимощука провели розвідки в Бакоті і виявили ряд археологічних пам'яток від кам'я- ного віку до середньовіччя. У Бакоті працювала також експедиція Кам'я- нець-Подільського педінституту та історичного музею-заповідника під ке- рівництвом І. С. Винокура. Рятівні розкопки на території Бакоти у зв'язку з початком будівництва Дністровського водосховища проводили експедиції Кам'янець-Подільського педуніверситету та Інституту археології НАН України (І. С. Винокур, О. М. Приходнюк, Р. О. Юра, П. А. Горішній). Наприкінці IV — в середині V ст. н.е. на території Бакоти функціону- вали черняхівські поселення, на основі яких у другій половині І тис. н.е. виникли слов'янські поселення. Вони досліджені в урочищах На Клину, Пуш- карівка, на теремецьких полях. Саме ці селища і передували утворенню стародавньої Бакоти. Важлива роль у цьому процесі належить розвитку реме- сел і торгівлі на водному дністровському шляху. Дитинцем Бакоти було городище, розташоване на мисоподібному підви- щенні лівого берега Дністра в урочищі Скельки. Мис підносився на 20 м над рівнем Дністра. Площа городища становила 150 х 120 м. Тут просте- жено контури залишків валу. Рів і вал були з напільного боку. На всій площі городища та у розвідувальних траншеях виявлено уламки давньоруського посуду ХІІ-ХІІІ ст. Відкрито залишки наземного дерев'яного житла з глино- битною піччю. В центральній частині житла виявлено залишки череня другої, більш давньої печі. У житлі знайдено уламки великої корчаги та глечика, фрагмент круглого кам'яного жорна, три залізні ножі, ковані цвяхи, уламки скляних браслетів, глиняні прясла та грузило. За межами дитинця простежено територію посаду, що простягався вздовж лівого берега Дністра в напрямі сіл Теремці і Студениця. Тут на площі близько 12-13 га на певній відстані від берегової лінії зафіксовано місця розташування зруйнованих жител і господарських споруд. Рештки окремих наземних і напівземлянкових будівель добре датуються керамікою, скляними браслетами ХІІ-ХПІ ст. На посаді простежено скупчення заліз- 392 Винокур І. С, Телегін Д. Я. Археологія України Рис. 135. Житло-напівземлянкаХ-ХІст. з піччю-кам 'янкою та жаровнею (урочище На Клину в околиці літописної Бакоти). І — канавка; II — каміння; III, IV— обпалена глина. них шлаків, знайдено й уламок криці. Очевидно, тут була ковальська май- стерня. На правому березі Дністра, поблизу від переправи, навпроти лівобереж- ного урочища Курник відкрито залишки трьох гончарних горен (Г. Т. Ков- паненко). Гончарні печі були двох'ярусними, у печах та поблизу них виявлено уламки давньоруської кераміки ХІІ-ХНІ ст. З метою пожежної безпеки горна спорудили безпосередньо біля води. Цю гончарну май- стерню можна вважати частиною ремісничої периферії літописної Бакоти. В урочищі Монастирисько, у високих скелях лівого берега Дністра, досліджено залишки давньоруського монастиря. В. Б. Антонович виявив і розчистив три печери-коридори. У стінах і на підлозі цих печер-коридорів досліджено висічені за давньоруських часів довгасті ніші-заглиблення на середній зріст людини. В окремих із цих заглиблень були людські кістки. Всього відкрито 17 ніш у печерах та 19 гробниць у підлозі. Між першою та другою печерами було відкрито арку, перед нею стояв тесаний з каменю поміст-стіл. Далі було простежено рештки стовпів, що підтримували скле- піння. Тут же під час розкопок виявлено кам'яні брили із залишками шту- катурки з рештками фрескового розпису. Очевидно, це залишки давньої печерної монастирської церкви. Розділ XI. Археологія епохи Київської Русі 393 Рис. 136. Наскельний напис та фрески з Бакотського печерного монастиря Біля входу до печерного монастиря, на рівній площі скелі, вибито дав- ньоруський напис: "Благослови, Христос, Григория игумена, давшего силу святому Михаилу". Пізніше поряд було вибито короткий напис: "Григорий воздвиг место се". М. М. Тихомиров, враховуючи палеографічні особли- вості, вважав, що перший напис зроблено в XI ст., а другий — наприкінці XII ст. Другий короткий напис був своєрідним поясненням змісту першого. Ці написи добре датують монастир ХІ-ХІІІ ст. В урочищі Біла, розташованому над печерним монастирем, зафіксовано рештки земляних валів і руїни білокам'яної стіни, яка захищала урочище Карта 29. Городища Х-ХІУ ст. в зоні затоплення Дністровського водосховища. І — літописне місто; II — кам 'яна фортеця; III — городище — феодальний замок. Розділ XI. Археологія епохи Київської Русі 395 з напільного боку. Можливо, тут розміщувався один з феодальних замків або господарський двір скельного монастиря. В урочищі Двір, на схилі гори, відкрито й досліджено залишки двоповер- хової палацової будови післямонгольського часу. Основний масив будинку (ЗО х 10 м) складався з трьох приміщень. Рештки фундаментів і частково стін, що збереглися (товщина 0,75-0,80 м), зведено з рваного вапнякового каменю на вапняковому розчині з домішками піску і вугілля. Отвори для дверей (ширина 1,1 м) і вікон (ширина 0,9 м) вузькі, зі скошеними пазами. У західній частині споруди відкрито перехід на другий поверх. Закінчується він площадкою, викладеною керамічною облицювальною плиткою прямо- кутної форми. Підлогу нижнього поверху викладено кам'яними квадрат- ними плитами. Бічні фундаменти споруди були опорою для стовпів, на які спиралася крита галерея. Будівельники приділили увагу зовнішньому і внут- рішньому декору будинку. Про це свідчать різьблені з білого каменю карнизи, наличники, керамічні облицювальні плитки. Палацова будова датується кінцем XIV ст. У 1362 р. Поділля потрапляє під владу феодальної Литви. Як і в інших містах Подністров'я ХІУ-ХУ ст., у Бакоті правив намісник, якого призна- чала литовська, а потім польська феодальна верхівка. Ім'я одного з бакотсь- ких намісників (Немир) збереглося в документах 1382-1392 рр. Можливо, йому і належав замок-палац у Бакоті. Таким чином, археологічні дослідження разом з письмовими свідчен- нями літописів дали змогу простежити головні етапи історії центру дніст- рянського Пониззя ХИ-ХІУ ст. — міста Бакота. У кінці XIII — на початку XIV ст. значення Бакоти поступово зменшується. Роль нового центру По- ділля переймають в цей час інші міста: Смотрич, а потім — Кам'янець. Кам 'янець. Давньоруський Кам'янець (нині м. Кам'янець-Подільський Хмельницької області) вперше згадується в Іпатіївському літописі під 1196 р. У тому ж літописі під 1240 р. Кам'янець згадується знову. В науці дискутується питання місцезнаходження стародавнього Кам'янця. Деякі Дослідники вважали, що літописні згадки не стосуються Кам'янця на По- діллі. За Н. П. Барсовим, наприклад, місто Кам'янець мало лежати на сході Волині. Деякі вчені схиляються до думки, що в літописах ідеться саме про Кам'янець на Поділлі. Перші археологічні дослідження на території стародавнього Кам'янця провів у 1879 р. М. В. Доронович, який відкрив залишки фундаментів Вос- кресенського давньоруського монастиря. Ю. И. Сіцинський, звертаючись 396 Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України до історії Кам'янця, відзначав, що місто було засноване на зруйнованих татарами укріпленнях дністровського Пониззя. Археологічні розвідкові й стаціонарні розкопки у Кам'янці-Подільському проводили І. С. Винокур, Є. М. Пламеницька, М. Б. Петров, С. К. Шкурко. Дитинець Кам'янця локалізується на високому скелястому мисі над р. Смотрич (притока Дністра), на території, де у пізньому середньовіччі функціонував монументальний кам'яний замок. Мис площею 3,5 га підні- мається над рівнем річки на 38 м. Найвразливішою ділянкою цього мису була його західна частина. Саме тут і відкрито рештки городища, обнесено- го у давнину валом і глибоким ровом. Тут у частині замку, що прилягає до башти Донної, відкрито культурний шар ХИ-ХШ ст. майже півметрової товщини (горіле дерево, обпалене каміння, прошарки попелу й давньо- руська кераміка). Наприкінці ХП ст. земляні і дерев'яні укріплення валу у зв'язку зі зміною військової тактики було підсилено кам'яним муром із зубцями-мерлонами та вузькими щілиноподібними бійницями. Фрагментарні залишки стіни виявлено на двох ділянках укріплень загальною довжиною близько 20 м. Оскільки мис з північно-східного боку мав не дуже круті схили, тут дити- нець було додатково обмежено ровом, згодом засипаним внаслідок руйну- вання валу та у зв'язку зі спорудженням кам'яних стін і башт фортеці у XIV ст. В'їзд до дитинця вів із північно-західного боку через ворота у валу. Другий в'їзд розміщувався з боку посаду. До посаду з боку дитинця через гостроверхий гребінь вів дерев'яний міст, який пізніше реконструювали з використанням техніки кам'яного будівництва (у наш час його називають Турецьким). Кам'янецький посад розміщувався на території півострова, оперезаного течією р. Смотрич. Пло- ща цієї частини міста понад 120 га. Зрозуміло, що не вся ця територія була заселена у давньоруський період. Археологічні розвідкові дослідження і спостереження за земляними роботами дозволили більш чітко фіксувати планування посаду Кам'янця. Під час земляних робіт тут було розчищено напівземлянкове житло, в якому знайдено ліпну кераміку ІХ-Х ст. В одному з котлованів виявлено гончарну кераміку Х-ХІ ст., що залягала на глибині 1,8-2 м. Кераміку ХІІ-ХІІІ ст. виявлено у північній частині посаду, біля Руської брами та в інших прилеглих кварталах. Ці пам'ятки дають можли- вість говорити про безперервність функціонування на місці посаду давньо- руських поселень з IX по XII ст., які у процесі подальшого суспільного розподілу праці злилися і переросли у місто. У 1981 р. на Польському ринку Старого міста досліджено залишки дво- поверхового давньоруського деревоглинобитного житла кінця XII — по- чатку XIII ст. Його виявлено у комплексі будинків ХІУ-ХУІП ст. на гли- бині 2,75 м від сучасної поверхні. Житло було зруйноване пожежею. Його заповнення складалося з обвалу горілих дерев'яних конструкцій, великих частин глинобитних стін, обпалених до червоного кольору. Після розчистки давніх нашарувань чітко визначилися межі прямокутної у плані споруди з добре збереженою нижньою частиною, заглибленою у материк на 0,37- 0,45 м. Ці залишки споруди представлені обвугленими і перетлілими дере- в'яними брусками та стовпами. Довжина основи будинку становила 5,25 м. У ширину розчищено лише на 3,2 м, оскільки на площі цієї споруди у XIVXV ст. було зведено будинки з кам'яними фундаментами. Житло орієн- товане стінами за сторонами світу так само, як і кам'яні мури будинків XVXVI ст. Це означає, що в забудові посаду пізнього середньовіччя були вико- ристані містобудівні планувальні традиції ХІІ-ХІІІ ст. Розчистка, проведена в основі двоповерхового житла, показала, що ниж- ній поверх складався з двох кімнат, в одній з яких виявлено залишки глино- битної печі з черінем. Знахідки у житлі та поблизу нього представлені фрагментами керамічного посуду, характерного для XII — початку XIII ст. Кераміку виготовлено на гончарному крузі й орнаментовано прямими і хвилястими лініями. Виявлено й залізні вироби, які, на жаль, втратили свою форму внаслідок корозії. В Кам'янці виявлено також архітектурні пам'ятки, започаткування яких можна віднести до другої половини XIII ст. Це, наприклад, П'ятницька церква, фундаменти якої частково стоять на залишках попереднього дав- ньоруського храму. Під час розкопок тут знайдено бронзовий хрест-скла- день, типовий для ХІІ-ХІІІ ст. Крім давньоруського населення, у Кам'ян- ці існувала вірменська община. Однією з монументальних архітектурних пам'яток цієї общини є Миколаївська церква XIV ст., яка, на думку спеціа- лістів, стоїть на фундаментах давньоруського храму ХІІ-ХІІІ ст. Нарешті, на Руських фільварках, як зазначалось, досліджено руїни Воскресенського монастиря. Археологічні матеріали показують, що навколо дитинця й посаду роз- ташовувалися приміські селища. Поселення XI—XIII ст. обстежені на полях урочища Татариська, на Довжку, у Гуменцях, Підзамчому та інших перед- містях. Давньоруські поховання ХІІ-ХІІІ ст. зафіксовано у приміському с. Цибулівка. Розділ XI. Археологія епохи Київської Русі 399 Таким чином, започаткування Кам'янця-Подільського слід пов'язувати з "гніздом" давньоруських поселень ІХ-Х ст., що в ХІ-ХІІ ст. переростають у феодальне місто. Стародавній Кам'янець ХІІ-ХІІІ ст. був значним еконо- мічним і культурним центром Галицько-Волинського князівства. Як відомо з літопису, населення Подністров'я в 40-50-х роках XIII ст. вело боротьбу з ординцями. Останні примусили знищити укріплення в багатьох містах Пониззя Дністра. Така сама доля спіткала в середині XIII ст. і Кам'янець. Пізніше, у другій половині ХІІІ-ХІУ ст., життя в місті тривало в нових історичних умовах. . Ушиця. Стародавнє місто Ушиця було розташоване на території с. Ста- ра Ушиця (Кам'янець-Подільський район Хмельницької області), нині затопленого водами Дністровського водосховища. Першу літописну згадку про Ушицю виявлено під 1144 р. Археологічними дослідженнями, які проводили в 1976-1977 рр. М. П. Ку- чера, П. А. Горішній, на території городища, розташованого на лівому березі Дністра, виявлено залишки дитинця літописної Ушиці. Городище Ушиці було округлої форми, його площа становила 0,2 га. З боку яру відкрито залишки в'їзду у вигляді двох паралельних рівчаків, у яких на глибину до 1 м, очевидно, були вкопані стовпи частоколу, що утворювали стіни воріт. Довжина в'їзду становила 6, ширина — 2,5 м. Під внутрішнім схилом оборонного земляного валу досліджено за- лишки 16 приміщень-клітей (3-3,2 х 2-2,6 м), що згоріли під час пожежі. В одній з клітей виявлено вогнище з обпаленим глиняним черенем. У цьому приміщенні знайдено два горщики, бронзову шпору, бойовий залізний ніж, два срібних кільця, на яких прикріплювався ніж до пояса, залізне долото. У другій кліті виявлено дві напівсферичні бронзові з позолотою прикраси від кінської збруї. В інших клітях були уламки давньоруського керамічного посуду ХІІ-ХІІІ ст., окремі кістки тварин. Очевидно, кліті на городищі використовувалися як тимчасові сховища. За межами дитинця у північно-східному напрямі розміщувався посад. Розвідкові роботи показали, що посад Ушиці займав територію від краю Дитинця, розміщеного на березі Дністра, до р. Ушиця. Площа посаду стано- вила 30-40 га. За 2 км на північ від давньоруського міста Ушиця при впадінні безімен- ного струмка в р. Ушиця розташоване урочище Городисько. Експедиція Кам'янець-Подільського педінституту виявила тут залишки великого городи- ща. Планування його не типове для давньоруського часу. У культурному 400 Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України шарі, крім давньоруської кераміки, знайдено уламки посуду раннього заліз- ного віку. Мабуть, давньоруське населення використало більш давнє горо- дище і пристосувало його для своїх потреб. Воно могло бути сторожовим форпостом, що охороняв Ушицю від можливих нападів з поля. Запалене на городищі сигнальне кострище добре було видно в Ушиці та інших навколиш - ніх населених пунктах. Отже, м. Ушиця було одним з міських осередків Галицько-Волинського князівства ХП-ХІІІ ст. У середині XIII ст. Ушиця, як і інші поселення Серед- нього Подністров'я, зазнала нашестя ординців. Володимир. Місто Володимир — одне з найдавніших на території Во- лині. Першу літописну згадку про нього знайдено під 988 р. Вона пов'яза- на з офіційним прийняттям на Русі християнства як державної релігії. Археологічні дослідження у Володимирі проведено у 1982-1985 рр. експедицією Луцького педагогічного інституту і місцевого краєзнавчого музею під керівництвом М. М. Кучінка. Стародавній Володимир був розташований на правому березі р. Луга (басейн Західного Бугу). Місто складалося з дитинця й посаду. Дитинець за- ймав площу 100 х 150 м і був обнесений потужним земляним валом і глибо- ким ровом, у якому виявлено забиті в землю загострені зверху дубові палі. Центральний в'їзд до дитинця простежено у північній частині валу, а дру- гий, додатковий, знаходився на південному боці фортифікацій. Укріплення у вигляді валу та рову захищали й окольне місто, що простягнулося вздовж берега р. Луга на площі 1000 х 800 м. М. М. Кучінко обстежив вали і на території посаду. Конструктивні характеристики фортифікацій виявилися такими ж, як і на дитинці. На підставі стратиграфічних спостережень та аналізу масового речового матеріалу, зокрема кераміки, найдавніший культурний шар на території дитинця і посаду датується X ст. Дослідженнями встановлено, що літопис- ний Володимир був досить великим містом з розвинутими сільським гос- подарством, ремеслами і торгівлею. Місто було також значним релігій- ним і культурним центром Волині та Південно-Західної Русі в цілому. На території Володимира виявлено залишки 8 давньоруських храмів. Тут вели літопис. Археологічними розкопками на дитинці та посаді виявлено залишки наземних і напівземлянкових жител, а також виробничих і господарських споруд та ям. Житла, виробничі та господарські споруди мали стовпову або зрубну конструкцію стін. У досліджених об'єктах, а також у культурно- Розділ XI. Археологія епохи Київської Русі 401 му шарі навколо них виявлено різноманітний речовий матеріал Х-ХІІІ ст. Це масова гончарна кераміка, шматки залізних шлаків і криць, шлаки скло- робного виробництва, вироби з кістки (гребені, руків'я ножа, проколки, ковзани), скла (уламки браслетів і намистини). Представлені також залізні ножі і ножиці, окуття лопати, наконечники списа і стріл, бронзова бойова булава. На керамічному посуді, прясельцях, камені виявлено написи, що свідчить про поширення грамотності серед міського населення. Інтенсивне соціально-економічне, політичне й культурне життя у дав- ньоруському Володимирі тривало до середини XIII ст. З літопису відомо, що навесні 1241 р. орди Батия, прямуючи з Києва на захід по волинських землях, захопили Володимир. Луцьк. Літописне місто локалізується у старій частині сучасного Луцька — центру Волинської області. Перша літописна згадка про місто пов'язана з епізодом міжусобної боротьби князів і датується 1085 р. Археологічні та археолого-архітектурні дослідження у Луцьку проводили у 1978, 1982-1984 рр. М. М. Говденко, М. М. Кучінко, М. В. Малевська. На території давньоруського Луцька по обох берегах р. Стир зафіксова- но східнослов'янські поселення УІІІ-Х ст. На їх основі і сформувалося давньоруське місто. Дитинець було споруджено на зручному для оборони місці — у вигині р. Стир та її приток. Місто розташувалося на давньому торговому шляху, що проходив з Києва у Західну Європу. Ремісники та купці утворили навко- ло луцького дитинця посад. На кінець XI ст. давньоруський Луцьк, як міс- то, був широко відомий. Традиційно вважалося, що фортифікації давньоруського Луцька були, як у більшості городищ ХІ-ХІП ст., дерев'яно-земляними. Однак писемні джерела цього не підтверджують. З літопису лише випливає, що Луцька фортеця в ХІ-ХІИ ст. була досить міцною. Повідомлення літопису під 1149, 1150, 1155 рр. засвідчують, що військові дружини Юрія Долгорукого, Володимира Володаревича, Ярослава Володимировича так і не змогли оволодіти Луцьком. На цю обставину звернули останнім часом увагу археологи та історики архітектури: вони зосередили свої зусилля на поглибленому вивченні пам'яток замку у Луцьку. Цікаві дані одержано під час розкопок 1978 р. біля Стирової вежі. Було виявлено її нижній ярус. Він мав товсті стіни (3-3,5 м), викладені з колотих каменів, шви між якими були заповнені щебенем та розчином. Цей нижній ярус не міг бути синхронним з цегляною вежею, яка збереглася. Її, очевидно, було споруджено на залишках попередньої — кам'яної. У нижньому ярусі виявлено фрагменти давньоруської кераміки ХІ-ХІІІ ст., орнаментовану рогову проколку, кістяну трубку, заготовку кістяної ложки і залізний черешковий ромбічний наконечник стріли. Отже, дослідники дійшли висновку, що дитинець Луцька ще в ХІ-ХІІІ ст. мав кам'яні стіни та башти. Точну дату початку спорудження цегляного луцького замку встановити важко, але на основі археолого-архітектурних досліджень найбільш імовірно, що він був закладений наприкінці XIII ст. на місці раніше зруйнованого кам'яного. У 1983-1984 рр. на території фортеці під фундаментами палацової будо- ви ХГУ-ХУІ ст. було відкрито залишки фундаментів кам'яного палацу другої половини XIII ст. На території замку досліджено також фундаменти монументальної храмової споруди другої половини XII — початку ХЗП ст. — церкви Іоанна Богослова. Стіни одноапсидного храму досліджено його східний бік) було складено з плінфи, підлогу викладено керамічними глазурованими плитками. Збереглися фрагменти штукатурки з фресковим розписом і графіті (М. В. Малевська). Крім того, у Луцьку проведено археолого-архітектурні дослідження Покровської церкви, збудованої напри- кінці XIII — на початку XIV ст. Дослідження посаду в Луцьку, як і в інших містах, пов'язані з певними труднощами. Нині тут проводяться спостереження за земляними роботами. Міста та замки Болохівської землі. Болохівська земля ХІІ-ХІІІ ст. займала своєрідне положення серед інших князівств. Вона лежала між верхів'ями Південного Бугу, по Случі аж до Тетерева і Горині, тобто на межі Поділля і Південно-Східної Волині. Перша літописна згадка про Болохівську землю відноситься до 1150 р. У 1231, 1235,1241,1257 рр. болохівські міста знову згадуються в літописі. У XIX ст. багато уваги історії Болохівської землі приділив М. П. Дашкевич. У XX ст. і на початку XXI ст. питаннями історії та археології Болохівської землі різною мірою цікавилися і займалися І. С. Винокур, О. І. Журко, Б. А. Звіздецький, С. А. Липко, В. В. Мавродін, В. П. Мегей, В. Т. Пашуто, П. О. Раппопорт, К. І. Терещук, Л. К. Терещук, В. І. Якубовський та ін. Болохівські правителі—бояри-олігархи—не хотіли коритися владі гали- цько-волинського князя Данила Романовича, а спиралися на силу князя Михайла Чернігівського та київського князя Ізяслава. Крім того, вони, як повідомляє літопис, увійшли в контакт з монголо-татарськими баскаками. За непокору й блокування з силами, що протидіяли Галицько-Волинській Розділ XI. Археологія епохи Київської Русі 403 Рис. 138. Старожитності ХІІ-ХІІІ ст. з Болохівської землі: І — кам 'яна іконка; 2 — бронзове скроневе кільце; 3,4 — підвіски; 5 — замок; б — ключ; 7-10 — "болти" — наконечники арбалетних стріл; 11 — іграшка. державі, Данило Романович, як повідомляє літопис, провів у 1241 р. каральну військову експедицію у Болохівську землю. При описі цих подій літописець зазначив болохівські міста і замки, захоплені Данилом, — "Деревич, Губин і Кобуд, Кудин, Городець, Божьскьій, Дядьков". У 1257 р., за даними літопису, військам Данила і Василька знову довелося приборкувати Болохівську землю. Археологічні дослідження проведено у Деревичі, Губині, на городищах поблизу м. Деражня і м. Шепетівка, с. Теліжинці у Хмельницькій області, поблизу м. Новоград-Волинський, у селах Колодяжин, Райки Житомир- ської області та ін. У процесі розкопок на місцях літописних міст і замків Болохівської землі виявлено та вивчено залишки фортифікаційних споруд, жит- лово-господарські комплекси ХІІ-ХІІІ ст., а також зібрано значний речовий матеріал: керамічні вироби, вироби із заліза, кістки, бронзи, скла, срібла і т. п. 404 Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України Рис. 139. Схема одного з болохівських міст (біля с. Городище під Шепетівкою). Римськими цифрами позначено скарби, знайдені археологами. На городищах болохівців знайдено і речові скарби ХІІ-ХПІ ст., які належали представникам та представницям феодальної верхівки суспільства. Вказані речові скарби за своїм характером аналогічні подібним скарбам, виявленим у Києві, Чернігові, Галичі та інших давньоруських центрах. Разом з цим окремі прикраси засвідчують досить розвинуте місцеве ювелірне виробництво у болохівців ХІІ-ХІІІ ст. Особливістю Болохівської землі і в територіальному розміщенні, і щодо її соціально-політичного статусу є переплетіння інтересів правителів XII XIII ст. Галицько-Волинського, Київського і Чернігівського князівств. В умовах феодальних усобиць і сформувалось "буферне" утворення — Болохівська земля. Подальші археологічні дослідження городищ Болохівської землі пов'я- зані із з'ясуванням важливих питань історії Південно-Західної Русі ХІІ - ХІІІ ст. Дослідників історії та культури Болохівської землі чекають попереду нові відкриття.
52. Землеробство
У період Київської Русі землеробство, давно вже стало у східних словян основною галуззю господарства, помітно просунулася вперед. Землеробство було поширене по всій території давньоруської держави, але були місцева відмінності, які визначаються як географічним фактором, так і рівнем розвитку продуктивних сил.
Необхідно мати на увазі, що в північній половині Східно-Європейської рівнини лежали великі ліси, на півночі - хвойні, а на південь - змішані. Далі на південь тяглася смуга лісостепу, порівняно вузька біля Дніпра (300 км), що розширюється до Дона (500 км.) - Чорноземні грунту йдуть із заходу на схід, захоплюючи на півночі Київ. Тут виникає одне з найдавніших осередків землеробства у Східній Європі.
Чергування лісових і степових просторів лісостепової зони в широтному напрямку диктувала умови для господарського освоєння земель. Населення освоювало перш за все райони з найбільш сприятливими для землеробства печивом, водним режимом, що кліматичними умовами, що сприяло отриманню достатніх врожаїв.
На північному сході Русі складається успішно розвивається землеробське господарство. Наявність у лісових масивах так званих «Ополе» (відкритого простору з досить родючими грунтами) дозволяло отримувати задовільні врожаї сільськогосподарських культур.
Основним землеробським знаряддям була соха, але на півдні застосовували плуг або рало (деревяний плуг). Переліг і покладу вимагали обробки землі пашущімі знаряддями із застосуванням тяглової сили худоби. При орного землеробства різко підвищується продуктивність праці і зявляється можливість обробляти великі ділянки землі - поля (ріллі).
Розвиток землеробства разом із зростанням населення призводило до освоєння нових земель і на краще використання земель, вже були в обробці. Отримує розвиток двухпольная система сівозміни. У центральних районах, населених гущі інших, починає розповсюджуватися трипілля.
В північних районах, зонах підзолистих і дерено-підзолистих грунтів з великими лісовими площами, заболоченими землями, з порівняно невеликими тепловими ресурсами, потрібними для вегетації культурних рослин, можливості освоєння земель в цей період були обмежені. На півночі панувала вогнева підсічна система землеробства. Застосування в північних районах в якості основних знарядь обробітку землі сохи і мотики сковувало розвиток землеробського господарства.
У цілому по країні в землеробському виробництві брали участь невеликі площі. Це відповідало заселеності низької концентрації і населення в окремих відносно невеликих районах. В основному це були річкові долини, Ополе всередині лісових масивів, Приозерні землі. Питома вага південних земель в землеробському господарстві був, поза сумнівом, вище північних районів.
Основними сільськогосподарськими культурами на Руси були жито, пшениця, ячмень, просо, горох, овес, льон, коноплі, боби, сочевиця, ріпа, капуста. Але серед жита, під якими розумілися всі хлібні злаки, основним було жито. Розвивалися також городництво та садівництво.
Тваринництво
Важливою галуззю господарства було тваринництво, тісно повязане у східних словян із землеробством, так як, з одного боку, збільшувалися запаси кормів, з іншого, - зростала потреба в тяглової сили. Розводили коней, волів, корів, овець, свиней, птахів (курей, гусей, качок).
У господарстві феодалів успішно розвивалися скотарство і конярство.В князів Ігоря і Святослава Олегович (XII ст.) Було «кобил стадних 3000, а коней 1000». Смерди ж були погано забезпечені худобою і кіньми.
Землеробство скотарство в Київської Русі, будучи провідними галузями господарювання, досягли такого рівня розвитку, який в основних рисах зберігся й у наступні часи. За рівнем сільськогосподарської техніки, ступеня розвитку землеробства і набору культур Київська Русь стояла на тому ж рівні, що й сучасні їй країни Західної Європи.
Проте в цілому агротехнічний рівень землеробства не дозволяв ще зробити цю галузь господарства стійкою. Як і в Західній Європі, неврожайні роки у різних місцях Русі в XI - XII вв. були дуже частішим явищем, що призводило до масового голоду і вимирання населення.
Промисли
Допоміжну роль, хоча і дуже важливу, грали різні промисли. Охота, бортництво мали вищу питому вагу в північних районах, де продукція сільськогосподарської діяльності, в першу чергу землеробства, не могла повністю забезпечити потреби населення.
Мисливський промисел задовольняв потреби населення не стільки в їжі, скільки в одягу, взуття, яка робилася зі шкір і хутра не тільки домашніх, але і диких тварин. Крім того, хутром стягувалися данину, податки. Полювали на рисей, турів, лосів, ведмедів, оленів, кабанів, зайців, соболів, куниця, горностай, білок, песців та інших мешканців лісу, лісостепу, степів.
Мисливські угіддя були великі і при порівняно низької щільності населення майже невичерпні. Літописи відзначають лісові багатства північних земель, у першу чергу Новгородської, де за старою народною легендою «оленці мали» і «вевериць (білка) Млада» падають у ліси з проходять хмар і «взрастають і розходяться по землі».
Певну роль у господарстві грала рибна ловля.У харчовому раціоні того часу риба займала велике місце. Прийняття християнства з його системою постів затвердив рибу як один з компонентів пісної їжі.
53. Слов'яни від найдавніших часів знали примітивні ремесла, що служили щоденним потребам: як оброблювати дерево, шкіру, ріг, робити полотно, виробляти посуд та ін. З розвитком культури ремесла щораз удосконалювалися почасти завдяки місцевим винаходам, а головним чином під впливом культурніших сусідів. Спочатку найбільше користали ми зі Сходу, від персів і арабів, від Х в. став переважати вплив Візантії, а від XII в. все більше помітні стали впливи Заходу, головно Німеччини.
Ремесла і промисли на території України пройшли тривалий шлях розвитку. В другій половині І тис. н. е. переважала реміснича промисловість. Найпоширенішими її видами були прядіння, ткацтво, обробка шкіри, дерева і каменю. Ремісничого характеру набуло залізоробне, гончарне, ювелірне виробництво.
Залізоробне виробництво поділилося на металургійне та ковальське. Виплавка заліза була майже повсюдним заняттям, переважно в лісостеповій зоні, де болотна руда часто виходила на поверхню. Наявність великих лісових масивів забезпечувала виробництво деревного вугілля. Залізо виплавляли у сиродутних горнах. Отримували крицю — в'язку. масу, яку для надання твердості проковували, варили кілька разів. Існувало вже до 20 видів ковальських виробів: знаряддя праці, воєнне спорядження, побутові речі тощо.
Провідними галузями були металургія та обробка заліза.
У багнистих околицях, головно на Поліссі, була у нас залізна руда, яку з дуже давніх часів почали обробляти на всяке знаряддя. Відбулася спеціалізація ковальської справи. За даними археологічних досліджень, налічувалося до 150 видів виробів із заліза і сталі.  Ковач, кузник, кузнець — це три давні назви коваля. З ковальського знаряддя згадується наковальня (кувадло), молот, кліщі і ковальський міх. «Не вогонь розжарює залізо, але подув міха»,— каже Данило Заточник. Залізні вироби були дуже різнорідні: сокири, топори, долота, свердла, пили, мотики, рискалі, ножі, цвяхи, шила, голки, вудки, замки, коси, серпи, рала, всякого роду зброя. Кували не тільки залізо, але й інші метали. Найбільше знайдено предметів для ведення сільського господарства — сокир, серпів, кіс, наральників, лопат, ножів, цвяхів, підков, кресал, пряжок, замків, ключів, гаків, обручів. Важливе місце займало виготовлення зброї, кольчуг. При виробленні залізних і сталевих речей застосовували зварювання, карбування, різання, обпилювання, полірування, паяння. Проводилися наварювання сталевих лез і термічна обробка заліза. Існувало до 16 спеціальностей ремісників з обробки заліза і сталі. » Згодом поширилася по Україні також умілість відливати метал. Потім розвивається й дзвонарство. У перші християнські часи не вживали в нас дзвонів, а тількибила, або клепала,— дерев'яні або металеві плити, по яких били молотком. Дзвони перший раз в Україні згадуються в Путивлі 1146 р.: князь Ізяслав забрав «колоколи» з церкви Вознесіння. Але у Новгороді Великім дзвони були вже 1066 р., певно, й до нас вони прийшли скорше. Що у нас виливали дзвони — про це оповідає виразно Галицьковолинський літопис 1259 р. Давньоруські ремісники досягли високої майстерності в ливарній справі, центрами якої були Київ, Львів, Володимир, Галич і Холм. За словами літописця, в Холмі для церкви Святої Богородиці майстри вилили поміст з міді й чистого олова, що "блищав, як дзеркало". Для цього храму частину дзвонів привезли з Києва, а решту вилили на місці. За наказом волинського князя Володимира Васильковича було вилито мідні двері для церкви в Любомлі. І по сьогодні красується в кафедральному храмі Святого Юра у Львові дзвін-велет, вилитий місцевими майстрами в 1341 р. Збереглося ім'я автора знаменитого витвору — Яків Скора. Поряд з виливанням поширеними були кування та карбування. Перші вироби цього роду — це монети, що появилися в нас за Володимира Великого.
Високорозвиненим ремеслом було виготовлення прикрас з кольорових і благородних металів. Прийняття християнства і будівництво церков сприяло розвитку виготовлення предметів церковного вжитку. З міді виливали дзвони і хрести. Ювеліри славилися далеко за межами краю. Прикраси виробляли способом тиснення срібла і золота, волочіння дроту, виготовлення скані, назерні, філіграні (пе-регородчастої емалі). Широко застосовували техніку позолоти, оздоблення срібних виробів черню.
Інтенсивно розвивалося гончарство. У могилах і давніх селищах віднайдено багато останків давнього посуду, так що можемо стежити за розвитком кераміки від простих горщиків, ліплених руками, до дуже гарних мистецьких виробів. У княжі часи вироблювали по більших містах цеглу і з неї будували мури міст та визначніші церкви й світські будови.
 Воно було поширене як у містах, так і на селі. Посуд, що вироблявся у місті, відрізнявся якістю обробки і різноманітнішими формами. Майже весь він виготовлявся на ручних гончарних кругах, обпалювався в спеціальних печах — горнах, що мали двох'ярусну конструкцію з глиняною перегородкою міх ярусами та піччю в нижньому ярусі. Майстри виготовляли миски, горщики, черпаки, кухлі, прялиці для ткачів, світильники, писанки, іграшки, речі церковного вжитку. Для нанесення орнаменту на посуд застосовували складні штампи, іноді покривали речі поливою. Вироблялася цегла — плінфа, з якої будували князівські палаци, храми, фортеці.
В деяких околицях знали також виріб скла. Такі назви, як стекляник (скляр) і стекляна кузня, вказують на техніку скляних виробів. Багато скляного посуду привозили до нас із Візантії та з Заходу.
Склоробне виробництво досягло високого рівня. Для монументального живопису (мозаїки) використовували різнокольорову смальту (кубики зі скляної маси). Із скла робили прикраси. Матеріалами для виробництва скла були пісок, поташ, вапно, кухонна сіль. Часто скло заварювали.
У буйних пущах, де жили спочатку слов'яни, розвинулися дуже скоро деревні промисли. У княжі часи знаємо вже кілька різних назв для ремісників, що обробляли дерево: древоділи, платники, городники (що ставили городи), мостники. Ці теслі мали власні організації зі своїми старійшинами. Були також окремі ізвозники, що звозили дерево до міста.
Повсюдно використовували сокири, долота, кліщі, струги, пилки. Існував токарний верстат. «Мідяна сокира від сухого дерева сама нищиться»,— наводить приповідку Кирило Турівський
З дерева робили всяке господарське приладдя і все потрібне до обстанови хати. Згадуються вози, сани, столи, ліжка, лави, стільці, відра, каді, бочілки, ковші, ложка, лопата, колибель (колиска), ступа, драбина,врешті корста—домовина. Вироблювали також рогожі, плели великі коші й менші кошниці.
3 дерева робили буквально все — від колиски, домовини, меблів до палаців, храмів.
Серед інших ремесел відомі кравецтво, обробка кістки та каменю, оброблення шкур і виробництво з них одягу і взуття. З шкури кравці шили кожухи, шапки, шевці — чоботи, черевики, ходаки. Прості люди широко використовували личаки, постоли. З полотна та сукна шили свити, жупани, плащі, киреї, шапки, штани, запаски, пояси, хустки, сорочки, гуні. Прядіння і ткацтво довго залишалися ремісничою діяльністю.
Високо стояли шкіряні промисли, головно ж гарбарство та кушнірство. Свіжа шкіра звалася кожа,виправлена — усна, або усніє. Звідси походять назви кожевник і уснар для гарбаря й кушніра. При обробці шкіри уживали усніяний квас, тобто гарбарський квас. Шкіру м'яли руками, як це видно з оповідання про Кожум'яку. Знаємо різні назви ремісників, що користувалися шкірою: швець — означало й шевця, й кравця,сідельник робив сідла, тульник виготовлював тули — сагайдаки для стріл.
Ткацтво було відоме слов'янам від давніх часів. Це був жіночий промисел. Жінки пряли прядиво з льону чи конопель, при чому вживали куделю йверетено. У слов'янських могилах часто стрічаємо пряслиця, вироблені з камінчиків, що їх насаджували на веретена. Потім ткач або ткаля вироблювали полотно на кроснах. Спочатку були відомі у нас тільки грубі полотна, що їх звали товстинами; таких полотен уживали також на вітрила до кораблів. Пізніше навчилися вироблювати тонше полотно, тончицю, а також різнорідні оздобні тканини: полавочники, скатерті, убруси. З вовни плели різні частини одежі, як клобуки — шапки, або копитця — рід панчох. Здавна також робили в нас сукно, але просте, грубе. Тонші сукна, а також шовки й усякі дорогоцінні матерії привозили з-за кордону, з Візантії та з Західної Європи.
Високого розвитку набули будівельна справа і архітектура. У Києві були споруджені Десятинна церква, Успенський і Софіївський собори, Золоті ворота, в Галичі — 20 мурованих церков, серед яких Успенський собор, в Чернігові — Спаський і Борисо-Глібський собори. Славилися мостобудівники. Про міст через Дніпро повідомляє літопис за 1115р.
54. Характерні риси та особливості розвитку культури Київської Русі. У Київській державі сформувалася і досягла високого рівня її своєрідна і неповторна культура. Побудована на традиціях землеробської культури східних слов'ян, вона увібрала в себе кращі досягнення Заходу і Сходу.За часів Володимира започатковують освіту, відкривають періпі школи. Літопис про це сповіщає так: «Послав і почав брати у визначних людей дітей і давати їх на книжну науку, а матері цих дітей плакали за ними, бо ще не утвердилися у вірі, плакали, як за мерцями». Князь Ярослав запроваджує обов'язкове навчання для молоді вищих станів, готуючи її для майбутньої ДІЯЛЬНОСТІ.Шкільну справу у свої руки взяла церква, що надало освіті певної однобічності. Навчали за допомогою богословської літератури, передусім Псалтиря.Не цуралися знань і князі. Так, Ярослав Мудрий заснував першу бібліотеку при Софії, Володимир Мономах написав літературні повчальні твори, уславився як філософ волинський князь Володимир Василькович. Писемність поширювалась і серед простого люду. Це підтверджують знайдені в Новгороді «берестяні грамоти» і велика кількість написів, які робили на своїх виробах ремісники. Математичні знання зводилися до чисто практичних — чотири дії, дроби, обчислювання відсотку.Популярністю користувалися різного роду переклади з латині і грецької мови. Це були візантійські хроніки, історія Олександра Македонського та ін. Спочатку оригінальні літературні твори являли собою переробку перекладацьких мотивів. Згодом вводяться місцеві сюжети — «Моління Данила Заточ-ника» (збірка життєвих і політичних порад новгородському князю Ярославу), славнозвісне «Слово про закон і благодать» київського митрополита Їларіона (середина XI ст.). Вершиною літературної творчості було «Слово о полку Ігоревім» (кінець XII ст.), в якому широко представлено народну символіку, міфологію та звичаї, на основі котрих формулювалися основні моральні вимоги до захисників Русі, заклики до об'єднання роздроблених князівств у спільну боротьбу проти зовнішніх ворогів, утверджувалися лицарські чесноти творців держави.У монастирях ченці вели літописи. Найвідомішим серед них є «Повість временних літ», започаткована (близько 1039 р.) ченцем Києво-Печерського монастиря; продовжував літопис Никон, а впорядкував у 1112 р. Нестор.Народ відтворював Історичні події у казках, билинах, піснях.Великого поширення набули медичні знання, які почи-"акіть витісняти знахарство і ворожбитство. Згідно з літописом У Києво- Печорському монастирі в другій половині XI ст. перебували відомі лікарі — Дем'ян, Пресвітер та Агопіт Лічець. Поширюються й знання з географії. Найбільшу популярність мала праця чернігівця «Ходіння Даниїла», в якій автор описав землі, що бачив під час подорожі до Палестини (кінець XI— початок XII ст.).Значного розвитку в Київській державі набула архітектура. Перебуваючи під впливом Візантії, Малої Азії І Балкан, давньоруські архітектори виробили так званий візантійський стиль, відповідно до якого побудовано храм св. Софії в Києві, а також храми в Полоцьку, Чернігові, ВишгородІ, у київських монастирях — Видубецькому і Києво-Печерському. Про могутність оборонних споруд свідчать залишки Золотих воріт у Києві і замкового будівництва в Галичині.Високого рівня досягає малярство. Про цс свідчать як великомасштабні високохудожні розписи церков, так і мініатюри в рукописах. Далеко за межами своєї батьківщини були відомі київські ювеліри, Іконописці, зброярі. Багато з ювелірних прийомів (чернь, фініфть, зернь) залишалися секретом київських майстрів.
55. Архітектура міст і сіл Київської Русі представлена насамперед дерев'яними спорудами. Археологічні дослідження виявили численні залишки зрубних будівель. Окремі з них — справжні шедеври народної архітектури. Такими, вочевидь, були будинки заможних верств населення, згадувані в писемних джерелах під назвою "хороми". У великих містах князівсько-боярські і купецькі "хороми" мали два і більше поверхи. Житло бідноти — однокамерні будинки площею до 20 м2. Із дерева зводились укріплення давньоруських міст — кліті, заборола, башти, а також церкви, храми. Свідчення літопису про 600 київських храмів, знищених пожежею 1124 р., підтверджують це. Контакти з візантійською культурою обумовили виникнення монументальної кам'яної архітектури. Довгий час вважалося, що першою кам'яною спорудою була Десятинна церква (989—996 рр.). Проте аналіз даних про палаци княгині Ольги, а також відкриття монументальної будівлі в центрі найдавнішого київського дитинця, що старша за Десятинну церкву, принаймні, на 50 років, суттєво коригує цю думку. Перші кам'яні будівлі на Русі з'явилися під орудою візантійських майстрів. Так, Десятинна церква належала до хрестово-купольних візантійського типу храмів. Після завершення будівництва церкву прикрашали іконами, дорогоцінним посудом, хрестами, які Володимир вивіз із Херсонеса і успадкував як посаг за принцесою Анною. Підлога була викладена майоліковими плитами та мозаїкою, стіни розписані фресками і прикрашені мозаїчними панно. В оздобу Десятинної церкви покладено багато мармуру, що дало підстави сучасникам називати її "Мраморяною". Перший кам'яний храм Київської Русі став останнім оплотом героїчних захисників Києва від ординців у грудневі дні 1240 р. Літописець повідомив, що через велику кількість киян, які зібралися на хорах, обвалилося склепіння, поховавши усіх, хто шукав порятунку від татаро-монголів.
Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують будівлі "міста Ярослава" у Києві. На цю добу давньоруське зодчество набуває чітких національних рис. Це засвідчує такий шедевр архітектури, як Софіївський собор (1037 р.). В архітектурно-художньому ансамблі Софії особливу роль відігравало внутрішнє опорядження. Розмаїття мозаїк, фресок, стовпи, арки, відкоси віконних пройм — все це вражало пишнотою. За прикладом Софії Київської зводились однойменні собори (1045—1050 рр.) у Полоцьку і Новгороді. У Чернігові за велінням брата Ярослава Мудрого Мстислава було споруджено Спаський собор, який мав схожість з Десятинною церквою.
У другій половині XI ст. культове будівництво набуває поширення в багатьох давньоруських містах. У цей час засновуються монастирі й саме в них зводяться нові кам'яні храми. У Києві — це собори Дмитрівського, Михайлівського, Видубицького, Печерського, Кловського монастирів. Першим взірцем монастирського храму був Успенський храм Печерського монастиря (1078), будували його грецькі майстри. Володимир Мономах побудував схожий храм у Ростові. У Києві близький до Успенського був Михайлівський Золотоверхий храм (1108р.).
У Північній Русі в XII ст. набули значного розвитку Київська, Чернігівська і Переяславська архітектурні школи. Характерними пам'ятками цього періоду є храм Федорівського монастиря (1131 р.), церква Богородиці Пирогощі (1132 р.) на Подолі, Кирилівська (1146 р.), Васильківська (1183 р.) церкви у Києві; Юріївська (1144р.) у Каневі; Борисоглібський (1128 р.) і Успенський (40-ві роки XII ст.) храми у Чернігові. Близькою до архітектури Києва і Чернігова була архітектура Володимира-Волинського з відомим Успенським (Мстиславовим) собором 1160р. Також центром архітектури княжої Русі був древній Галич.
Монументальні споруди Галичини зведені зі світло-сірого вапняку. За Ярослава Осмомисла формується князівський двір, до якого входив білокамінний Успенський собор (1157р.). Під час розкопок у Галичі знайдено рештки 10 церков, а єдина, що збереглася до наших днів, церква св. Пантелеймона (1200р.), і на ній бачимо впливи романської архітектури сусідніх країн (Польщі, Моравії і Угорщини). Літопис свідчить, що в Холмі місцевим зодчим і різьбярем Авдієм була зведена церква св. Іоанна. її фасади прикрашали скульптурні маски, кольоровий розпис, позолота, вставлені вітражі.
Крім Холма, традиції галицької білокам'яної архітектури розвинулися у Львові, де в кінці XIII ст. і на початку XIV ст. було збудовано церкви св. Онуфрія, св. П'ятниць і св. Миколая.
Наприкінці XII — поч. XIII ст. монументальна архітектура Русі збагатилась ускладненням зовнішніх форм.
У Києві та на Київщині були зведені храми — Трьохсвятительський (1189р.), св. Василія (1190р.) в Овручі, Апостолів (1197 р.) у Білгороді. Деякі з них, на думку дослідників, побудував київський архітектор Петро Милоніг. Новий архітектурний стиль найвиразніше проявився у П'ятницькій церкві (поч. XIII ст.), що в Чернігові.
56. Літературні та археологічні джерела засвідчують існування у східних слов’ян писемності ще до прийняття християнства. Болгарський письменник Храбр у праці «О письменах» говорить про два види письма – примітивні піктографічні знаки (риски і зарубки), та грецьке й латинське письмо, що не передавало багатьох слов’янських звуків. Писемність у дохристиянські часи була поширена у зовнішньополітичній, економічній і торгівельній сферах суспільного життя, а також у язичницькому культі.
Проникнення християнства на Русь зумовило виникнення у східних слов’ян письма, якого потребувала держава і церква. Це письмо називалось «кирилиця», воно прийшло на Русь разом із писцями і богослужебними книгами із Болгарії. Поступово воно витіснило стару писемність. Пам’ятки давньоруського письма можна побачити на різних предметах та виробах – пряслицях, горщиках, корчагах, голосниках, ливарних формочках та інших предметах домашнього вжитку. Вони свідчать, що писемність була поширена серед простого люду.
Важливими писемними пам’ятками є знайдені у Новгороді, Звенигороді та інших містах, берестяні грамоти – переписка городян про господарські справи.
Оригінальними пам’ятками давньоруського письма є графіті ХІ – ХІV ст., що містяться на стінах Софійського собору, Кирилівської церкви, Видубицького монастиря, Успенського собору Печерського монастиря, церкви Спаса на Берестові та Золотих воріт.Цікавими пам’ятками є стилі (залізні, бронзові і кістяні писала) для письма на воскових дощечках, бересті і штукатурці. Вони дають повне уявлення про грамотність прихожан соборів та широких верств населення Київської Русі. Усі ці пам’ятки вказують на те, що писемність у Київській Русі була не тільки привілеєм князів і духовенства, але і надбанням широких верств міського населення.
¨ “Слово про закон і благодать”. Написане митрополитом Іларіоном між 1037 і 1050 рр. В цьому творі автор поставив питання про місце Київської Русі серед інших держав.
¨ “Повчання дітям” Володимира Мономаха. Твір, де автор виклав свої політичні і філософсько-етичні погляди, зокрема, про діяльність влади на користь людей і держави.
¨ “Повість минулих літ”, яку впорядкував у 1112 р. Нестор-літописець, “Київський літопис”, “Галицько-Волинськийлітопис”, які поклали початок вітчизняній історіографії.
¨ “Слово о полку Ігоревім”. Твір, в якому викладено історію походу 1185 р. новгород-сіверського князя ІгоряСвятославовича проти половців.
57. Рання історія волинських міст залишається слабо вивченою через фрагментарність та лаконічність писемних джерел, у першу чергу літописів. На сучасному етапі історичних досліджень розширити і поглибити наші знання дозволяє залучення археологічних джерел. З 2004 р. Рівненською філією ДП НДЦ «Охоронна археологічна служба України» ІА НАНУ проводяться археологічні експертизи та розкопки в містах Острозі та Дубні. Отримані нові археологічні джерела в поєднанні з результатами робіт попередніх дослідників дозволяють розглянути історичну топографію цих міст, проаналізувати процеси їх зародження та розвитку в епоху Київської Русі.Єдину згадку про Острог знаходимо в Повісті минулих літ під 1100 р. [4, с. 155]. Документальні джерела ХVІ – початку ХVІІ ст. повідомляють про такі частини міста, як Замок (він складався із Дитинця і Пригородка) та Місто [6, с. 88–89]. Дитинець площею 0,5 га був резиденцією князів Острозьких, тут вони збудували Богоявленський собор (рис. 1, А). Пригородок – прилегла до замку укріплена частина поселення із князівськими будівлями, дворами шляхти, Успенською та Миколаївською церквами і костелом Успіння Богородиці (рис. 1, Б). Площа Пригородка – близько 2,7 га. Саме місто також мало укріплення, від яких до нашого часу збереглися Луцька і Татарська башти (рис. 1, В, Г) [15, с. 90; 7].  Дитинець і Пригородок були розташовані у східній частині високого мисоподібного виступу корінного лівого берега р. Вілії, їх площадки підвищуються над заплавою на 20–22 м. Із північного сходу вони були обмежені давньою вузькою долиною, по якій протікав струмок (тепер по цій долині проходить проспект Незалежності). На північний схід від цієї долини, на значно нижчому мисі, знаходилось середньовічне місто. Вивчення археологічних пам’яток Острога розпочалося у 1925 р. із розкопок Й.В. Новицького на слов’янському курганному могильнику, що знаходився поблизу єврейського кладовища, на північний схід від Луцької брами. Окремі знахідки з поховань були закуплені для Варшавського археологічного музею, зокрема, там зберігається срібне дротяне скроневе кільце із кінцями, що накладаються один на один [18, с. 248]. Такі прикраси були поширені на Волині та в інших регіонах Південної Русі у Х–ХІІ ст. [5, с. 44].Вперше культурні шари на території замку вивчав І.В. Бондар у 1957, 1958 рр. [1; 2]. На Замковій горі (дитинці) у двох шурфах на схід від круглої башти вдалося простежити залишки оборонної стіни замку князів Острозьких, було знайдено уламки керамічних виробів епохи Київської Русі і наступних періодів [2, с. 14–15]. На території Пригородка І.В. Бондар прокопав чотири розвідкові траншеї на підвищенні між замковим ровом і вул. Академічною. Було виявлено культурні нашарування потужністю до 2,5–2,8 м. Нижній культурний шар містив знахідки трипільської культури, середній – залишки об’єктів і речі, які автор розкопок датував ХІ–ХІІІ ст., а верхній шар із матеріалами ХV–ХVІІ ст. залягав до глибини 1,5 м. У 1967–1969 рр. на Замковій горі дослідження проводила архітектор О.М. Годованюк. З короткої публікації про ці роботи довідуємося, що фундаменти кам’яного муру замку князів Острозьких прорізали внутрішній схил давнього оборонного валу, його спорудження дослідниця датувала ХІІ ст. або ж кінцем ХІ ст. [3, с. 322]. Сформована в ході цих робіт невелика колекція речових знахідок доби середньовіччя, що зберігається у фондах державного історико-культурного заповідника м. Острога, включає в тому числі і кілька вінець давньоруських гончарних горщиків ХІІ – першої половини ХІІІ ст.   У 1979 р. співробітник державного історико-культурного заповідника м. Острога О.А. Бондарчук на дитинці прокопав шурф до материка на північ від вежі Мурованої. Потужність культурних нашарувань у шурфі перевищувала 4 м. Знахідки гончарних горщиків з цього шурфу дозволяють датувати слов’яно-руське поселення на Замковій горі Х–ХІІІ ст.  Нові дослідження на Пригородку були проведені у 2004 р. на подвір’ї костелу Успіння Пресвятої Богородиці Діви Марії (рис. 1, 2), а в 2008 р. на схід від костелу, на ділянці, де до середини ХІХ ст. знаходилась Миколаївська церква (рис. 1, 4). Обидва розкопи розташовані на природному мисі, форма якого добре простежується і в наш час. Із північного сходу він обмежений давньою долиною, що виходила до заплави р. Вілії (проспект Незалежності), а з півдня – яром (вулиця Академічна). Розкоп 2004 р. розмірами 15×20 м знаходився за 15 м на північ від будівлі костелу [9]. На площі розкопу культурні нашарування мали потужність від 2 до 3,5 м, простежено пониження материка на північ, до давньої долини. Від рівня сучасної денної поверхні до глибини 0,8–0,9 м виявлено пізні підсипки ґрунту, нижче залягав верхній культурний шар доби князів Острозьких ХV–ХVІІ ст. потужністю 0,4–0,7 м. Під ним знаходився шар слов’яно-руського часу Х–ХІ ст. завтовшки 0,4–0,7 м. На материку (жовтий лесоподібний суглинок) лежав щільний темно-коричневий ґрунт завтовшки до 0,6–0,7 м, він містив знахідки трипільської культури. Слов’яно-руський культурний шар та об’єкти на дослідженій ділянці мали добру збереженість, однак, у східній та частково південній частинах розкопу вони були частково зруйновані земляними роботами ще до початку досліджень. Виявлено ділянку оборонного валу, насипаного із материкового суглинку вздовж північного краю узвишшя. Підошва валу залягала на глибині 2 м від рівня сучасної денної поверхні. Загальну ширину насипу валу можна визначити в межах 14–16 м, найбільшої висоти (до 1 м) він досягав ближче до північного краю площадки. Пов’язаний із цим валом рів простежено під час археологічної експертизи ділянки на вул. Князів Острозьких, 12 (рис. 1, 1). Результати археологічних досліджень і спостереження за рельєфом місцевості дозволяють зробити висновок, що ця лінія оборони захищала поселення із півночі та заходу.У розкопі 2004 р. до слов’яно-руського періоду віднесено 43 об’єкти, в тому числі 17 жител, а також господарські будівлі, зернові ями, ями для випалювання дьогтю і вогнища. Виявлено окремі групи жител (від двох до чотирьох), у кожній з яких будівлі взаємно перекривалися, а отже, використовувались в різний час. Вдалося виділити два етапи розвитку слов’яно-руського поселення біля костелу. До першого етапу (Х ст.) віднесені будівлі, перекриті насипом валу та синхронні їм. До другого етапу (ХІ – рубіж ХІ–ХІІ ст.) належали об’єкти, що існували після спорудження валу. Дата спорудження валу визначається рубежем Х і ХІ ст. У розкопі 2008 р. дослідження проведені на площі 266 кв. м., виявлено культурні шари та об’єкти поселень пізньотрипільського, слов’яно-руського, литовсько-польської доби та християнські поховання періоду функціонування Миколаївської церкви ХVІ–ХVІІІ ст. Материк – жовтий лесоподібний суглинок, досягнуто на глибині 2,5–2,7 м.  До слов’яно-руського поселення належать 40 об’єктів, в тому числі 7 жител, 4 господарські будівлі (з них дві з великими нішоподібними печами), шість зернових ям, інші господарські ями та вогнища. Всі житла та більшість об’єктів датовані Х–ХІ ст. В культурному шарі поселення та в кількох господарських ямах зібрано матеріали ХІІ ст., але залишків жител цього часу не виявлено. Вірогідно, житла ХІІ ст. не мали глибоких котлованів, а тому їх рештки були зруйновані котлованами будівель ХV–ХVІІ ст. та могильними ямами.Колекція речей включає різноманітні вироби із глини, металів, кістки, скла. Деякі із знахідок вказують на високий соціальний статус жителів цієї частини поселення ХІ–ХІІ ст., відзначимо скляне різнокольорове намисто (понад 50 намистин), кістяне вістря із вирізаною головою звіра на тупому кінці, срібний перстень, скляні браслети, книжкову застібку.Досліджені на Пригородку житла мали заглиблені в ґрунт котловани, чотирикутні в плані, з довжиною стін від 2,6 м до 4,4 м, заглиблені в ґрунт на 1,2– 1,6 м. А в найбільш пізніх будівлях глибина котлованів становила 0,5–0,6 м. Стіни жител мали як каркасно-стовпову так і зрубну конструкцію дерев’яних стін. Печі були збудовані із каміння та глини на долівці в одному з кутів котловану, як правило, біля північної чи східної стіни. Рештки слов’янського поселення виявлені також на північний схід від Пригородка, на території старого міста. Цікаві матеріали отримані під час досліджень ділянки на проспекті Незалежності, 3 (рис. 1, 5). У 1988 р. тут почалося будівництво будинку культури і виявлені в ході земляних робіт об’єкти досліджували О.А. Бондарчук та О.Л. Позіховський. Всього розкопано сім жител-напівземлянок. Два найбільш ранні відносяться до культури типу Луки-Райковецької і можуть бути датовані ІХ – першою половиною Х ст. [8, 82–83]. Ще п’ять будівель містили комплекси гончарної кераміки, які датовані Х – початком ХІ ст. (2 житла) і ХІ ст. (3 житла). Об’єктів ХІІ–ХІІІ ст. не було знайдено.У 2007 р. на цій ділянці розпочалося будівництво нового корпусу Національного університету «Острозька академія». Тому в 2007–2008 рр. тут проводились археологічні роботи, в ході яких виявлено слов’яно-руський шар завтовшки 0,4–0,5 м, досліджено рештки жител та різноманітних об’єктів. Найбільший інтерес становить раннєслов’янське житло № 38. Це напівземлянка розмірами 4,95х4,05 м, заглиблена на 0,65 м від рівня виявлення. Піч-кам’янка знаходилась у північно-західному куті житла. Серед каміння, з якого було складено піч, знайдено кістки тварин, уламки ліпних ранньослов’янських горщиків та крейдяне прясельце. Ці знахідки дозволяють віднести побудову печі до VІІІ ст. Здобуті археологічні джерела дозволяють стверджувати, що поселення на цій ділянці (проспект Незалежності, 3) почало формуватись у  VІІІ–ІХ ст., а найбільш активно розвивалось у Х–ХІ ст.    Добре збережений культурний шар Х–ХІІІ ст. виявлено під час археологічної експертизи на вул. Островського (рис. 1, 6). Він мав товщину до 0,6 м і був перекритий пізнішими нашаруваннями потужністю  2,5–2,8 м. Материк на цій ділянці досягнуто на глибині 4,5 м. Слов’яно-руський культурний шар і об’єкти Х–ХІІ ст. відкрито також під час археологічних робіт на ділянці на розі вул. Островського та Яворницького (рис. 1, 7). Наявні археологічні джерела свідчать, що на лівому березі давнього струмка в районі колишньої Ринкової площі у VІІІ–ІХ ст. існувало значне ранньослов’янське поселення. У Х ст. зростає щільність забудови на селищі та формується нове укріплене поселення площею 3,2 га на високих ділянках корінного берега р. Вілії в межах пізніших Дитинця та Пригородка. Найбільш інтенсивний розвиток ранньосередньовічного Острога припадає на Х–ХІ ст., поселення мало складну структуру і включало дитинець, окольне місто та посад. Археологічні показники дозволяють характеризувати його як ранній міський центр.Важливі зміни у плановій структурі Острога простежуються з рубежу ХІ–ХІІ ст., коли площа поселення скорочується приблизно в два рази. У ході археологічних робіт не виявлено слідів погрому чи пожежі на поселенні. Вірогідно, простежені процеси трансформації Острога відбувалися мирним шляхом і були викликані політико-адміністративними заходами, направленими на заміну старих племінних структур державно регульованим заселенням.  Першу згадку про Дубно знаходимо в Повісті минулих літ під 1100 р. [4, с. 155]. У 1149 р. біля Дубна стояли з військами Андрій Боголюбський та його брат Ростислав, вони були учасниками походу на Волинь Юрія Довгорукого [4, с. 227]. Місто згадується також у числі володінь Мстислава Даниловича, сина Данила Галицького, в зв’язку з подіями, які дослідники датують 1288 р. [4, с. 439]. Середньовічне місто сформувалося на півострові, який з півдня і сходу був обмежений заплавою р. Ікви, а із північного заходу – широкою заболоченою низиною. У південно-східному куті півострова князями Острозькими було збудовано замок (рис. 1, А), із заходу в ХVІ ст. місто захищали рів і земляний вал із Луцькою брамою (рис. 1, Б) [15, с. 123–124].Перші археологічні розвідки на території Дубна були проведені в 20–30-х рр. ХХ ст. на ділянці, що підвищується над заплавою ріки на 5–6 м на схід від замку, на лівому березі р. Ікви (рис. 1, 1). Тут було зібрано уламки глиняного посуду ХІІ–ХІІІ ст. [18, с. 237]. Це давнє мисове поселення в 1946–1947 рр. обстежили М.І. Островський та М.Ю. Смішко і визначили його як залишки городища [16, с. 352]. Нині це мисове укріплення частково зруйноване земляними роботами, забудоване житловими та господарськими будівлями, але вивчення планів міста кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. дозволяє визначити його первісні розміри – близько 120х60–100 м. У 2007 р. було прокопано археологічний шурф на південному краю збереженої частини мису, що має розміри 50х40 м, виявлено матеріали слов’яно-руського часу Х–ХІІІ ст. та литовсько-польської доби ХІV–ХVІ ст.  У 1995 р. І.К. Свєшніков провів розкопки на території замку. На ділянці розкопу материк досягнуто на глибині близько 4 м. Відкрито потужні нашарування литовсько-польсьокї доби та два слов’яно-руські житла, датовані другою половиною Х – початком ХІ ст. (№ 7) і ХІІ ст. (№ 6) [19]. Важливі нові археологічні джерела для вивчення ранніх етапів розвитку Дубна були отримані в ході досліджень на двох сусідніх ділянках на Майдані Незалежності, 3 та на вул. Замковій, 10. Вони знаходяться на відстані 70–100 м на захід від південного бастіону замку князів Острозьких (рис. 2, 3, 4).На Майдані Незалежності, 3 рятівні археологічні розкопки були проведені в 2005–2006 рр. на площі 190 кв. м. Виявлено культурні нашарування Х–ХІІ ст. і ХV–ХVІІІ ст. потужністю 2–2,8м. Відкрито залишки житла ХІ ст.,  господарської будівлі Х ст. з великою нішоподібною піччю, дві господарські ями Х ст. і ХІІ ст. та різноманітні об’єкти литовсько-польської доби [12; 13]. На ділянці, що на  вул. Замковій, 10 розкоп мав площу 270 кв. м. Виявлено культурні нашарування потужністю 1,5–2,2 м та 18 різночасових об’єктів, у тому числі 9 слов’яно-руських, які відносяться до різних етапів розвитку поселення, від Х ст. до ХІІІ ст. Найбільш ранні об’єкти на цій ділянці давнього поселення датовані Х ст. – це житло № 2 та господарська будівля № 17. Житло № 2 – прямокутна в плані напівземлянка (3,6х3,75 м) зі стінами каркасно-стовпової конструкції, заглиблена в материк на 0,3–0,4 м. Рештки печі-кам’янки знаходились у північному куті. До того ж типу напівземлянок віднесені житло ХІ ст. (№ 5) розмірами 4,2х4,25 м і житло № 3, що мало котлован розмірами 4х4 м і глинобитну піч, датоване кінцем ХІ – першою половиною ХІІ ст. До іншого конструктивного типу належала пізніша будівля № 1а. Це було наземне житло з потужним підвалом (підкліттю). Відкрито прямокутний котлован розмірами 4,2х4,6 м, заглиблений у ґрунт на 0,8 м від рівня виявлення. Вхід до котловану у вигляді похилого коридору простежено з північного боку. В котловані виявлено потужний завал зруйнованої глинобитної печі. Речові знахідки дозволяють датувати житло № 1а ХІІ – першою половиною ХІІІ ст.Слов’яно-руський культурний шар і об’єкти Х–ХІ ст. було відкрито під час археологічних робіт на розі вул. Данила Галицького та Кирила і Мефодія (рис. 2, 5) [14], на вул. Свободи (рис. 2, 7, 8), на вул. Шевченка, 14 (рис. 2, 14), а матеріали Х–ХІІІ ст. трапилися на вул. Замковій, 17 (рис. 2, 2), на вул. Кирила і Мефодія, 18-а (рис. 2, 6) [13].   У 90-х рр. ХХ ст. В.В. Ткач виявив у старій частині Дубна середньовічні поселення поблизу провулка Купального (рис. 2, 13), на підвищенні, де знаходиться Спасо-Преображенська церква (рис. 2, 12) і на правому березі р. Ікви на старому передмісті Сурмичі навколо Георгіївської церкви (рис. 2, Е), а також на окремому підвищенні в заплаві правого берега р. Ікви, при впадінні в неї р. Липки (рис. 2, 16) [10].Освоєння території Дубна слов’янами відбулося не пізніше кінця V–VІ ст., про це свідчать знахідки об’єктів празької культури на південній окраїні міста, на поселенні Волиця [11]. Ранньослов’янський ліпний і ранній гончарний посуд VІІІ – початку Х ст. зібрано на Сурмичах (рис. 2, 16, 17) і на ділянці на вул. Лесі Українки (рис. 2, 9). У Х – на початку ХІ ст. заселена площа на обох берегах р. Ікви різко збільшується, формується культурний шар, що свідчить про швидке зростання чисельності населення, щільності заселення території навколо замку князів Острозьких. Суцільна заселена площа на лівому березі р. Ікви від мисового городища на сході до вул. Кирила і Мефодія на заході становила в Х–ХІ ст. близько 6 га.У ХІІ–ХІІІ ст. Дубно продовжує розвиватись як середньовічне місто: ускладнюється його структура, зростає площа. Ядром давньоруського міста було городище на схід від замку князів Острозьких – давній дитинець (рис. 2, 1), а новий замок (рис. 2, А) було збудовано, вірогідно, в межах окольного міста епохи Київської Русі. Міська територія, включаючи посадські райони на лівому та правому берегах р. Ікви, становила близько 20 га. Здобуті в ході досліджень Острога та Дубна археологічні джерела доповнюють скупі повідомлення літописів і дозволяють простежити ранні етапи формування цих волинських міст. На їх території знайдені рештки ранньослов’янських поселень культури типу Луки-Райковецької VІІІ–Х ст. Підйом Острога і Дубна добре простежується з Х ст. Зростає заселена площа і щільність забудови, частина поселення перетворюється на фортецю. Вірогідно, в цей час вони були значними племінними центрами волинян. В ХІ ст. Острог і Дубно демонструють поступальний розвиток. Отже, після входження Волині до складу Київської Русі вони залишались важливими адміністративними центрами в регіоні. Але в ХІІ ст. Острог втрачає своє значення, його площа зменшується майже вдвічі. Вірогідно, ці зміни були пов’язані зі швидким розвитком Дорогобужа, який на початку ХІІ ст. став центром удільного княжіння в середній течії Горині. Пряма залежність економічного розвитку міст від їх політичного значення простежувалася ще на ранньофеодальному етапі історії Київської Русі і залишалась визначальною у ХІІ–ХІІІ ст. [17, с. 74–75]. На відміну від Острога, літописний Дубен у ХІІ ст. зберігає статус адміністративного центру значної за площею волості в середній течії р. Ікви, а тому продовжує розвиватись як середньовічне місто. 
58. Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов.янських племен — дулібів, полян, волинян. Поступово з розкладом родоплемінного ладу і появою класів у VIII—IX ст. набирає силу процес об.єднання окремих племен та їхніх союзів. Саме на цьому грунті і виникають державні утворення — племінні князівства та їхні федерації. За свідченням арабських авторів, уже в VIII—IX ст. існувало три осередки східнослов.янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) і Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Найбільшим було державне об.єднання, яке літописець називає Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Як вважають фахівці, саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого і зросла Давньоруська держава. Показово, що існування ранньо-державного осередка у дніпровських слов.ян з єдиновладним правителем на чолі підтверджується численними вітчизняними і зарубіжними джерелами. Зокрема, французька урядова придворна хроніка |Бертинські аннали| повідомляє про послів |народу Рос|, які у 839 p. прибули до імператора франків Людовика Благочестивого у Інгельгейм.У V—VI ст. суспільний лад слов.ян перебував у стадії становлення, відбувався перехід від первісно-родового до класового суспільства. Це була доба військової демократії, суть якої полягала в тому, що реальна влада належала племінним зборам, а не концентрувалася у руках знаті (старійшин та князів). Проте з часом глибокі зміни в суспільному житті, що відбулися у VII—IX ст., підштовхнули процес державотворення. Становлення державності у східних слов.ян логічно випливало з їхнього суспільного розвитку:1. Еволюція родоплемінної організації, збільшення об.єднаних територій, постійна воєнна активність зумовили необхідність переходу до нових методів і форм управління. Роль народних зборів поступово занепадає і на перший план у політичному житті дедалі впевненіше виходить князівська влада (спочатку виборна, а пізніше — спадкова).2. Зростаюча зовнішньополітична активність перших осередків державності. Посилення соціально-політичної ролі князівської влади сприяли виділенню дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію професійних воїнів, що стояла поза общиною і над нею. Будучи спочатку лише силовою опорою для князів і племінної аристократії, дружина з часом перетворилася на своєрідний самостійний орган публічної влади.3. Прогресуюча соціальна диференціація суспільства зумовила появу постійних органів примусу. Протягом усього І тис. матеріальна культура східних слов.ян зберігала спільні риси. Як правило, слов.янські поселення мали площу 1—2,5 га ї розташовувалися на південних схилах річок та інших водоймищ цілими групами недалеко одне від одного. Житлом для людей служили напівземлянки або землянки із плетеними чи зрубними стінами і вогнищем, а з V ст. — пічкою-кам.янкою. Кераміка була ліпною, інколи оздоблювалася врізними узорами. Тенденції до формування спільної матеріальної культури посилювалися спільністю діалектних говорів, створюючи сприятливий Грунт для консолідації слов.ян.Отже, зміни, що відбулися у суспільному житті східних слов.ян у VI--IX ст. (удосконалення техніки та технології землеробства, піднесення ремесла, пожвавлення торгівлі, розклад родово-общинного ладу, класова диференціація, виділення дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію, формування спільної культури, поява перших протодержав) сприяли створенню фундаменту, на якому в IX ст. зросла могутня будова Давньоруської держави. Подальше становлення державності у східних слов.ян було закономірним підсумком внутрішньої еволюції їхнього суспільства. У процесі державотворення помітну роль відіграли зовнішні сили: варяги, які сприяли активізації політичного життя східнослов.янського суспільства, та хозарський каганат, який, постійно загрожуючи агресією, підштовхував слов.янські землі до консолідації. Водночас історичні факти свідчать, що перші протодержавні утворення — князівська влада та інші елементи державотворчого процесу, мають головним чином місцеве походження і виникли задовго до утворення Давньоруської держави.
59.
60. Археологічні дослідження пам`яток козацької доби
в м. Нікополі у 2003-2004 рр.
З 2000 р. група археологічної розвідки Нікопольського державного краєзнавчого музею, очолювана автором, щорічно проводить польові дослідження на території м. Нікополя. Їх метою був пошук залишків земляних укріплень Микитинської Запорозької Січі (1639-1652 рр.). Ця Січ відіграла видатну роль в історії України. Вона була одним з перших козацьких міст-фортець на правому березі Великого Лугу. Саме тут 19 квітня 1648 р. (за старим стилем) велика козацька рада обрала Гетьманом України Богдана Хмельницького, та звідси розпочалася Визвольна війна українського народу середини XVII ст.
Археологічна розвідка проводилася на території центральної частини міста у західному секторі міського парку ім. 40-річчя Перемоги. Це місце було обрано як перспективне для локалізації ймовірного розташування Січі на підставі вивчення ряду картографічних документів XVIII-XIX ст., праць істориків Д. Яворницького,
Я. Новицького, Л. Падалки, І. Кареліна, які засвідчували тут наявність земляних валів та рову. Проте останні були сплановані бульдозерами під час будівництва парку в 70-х роках XX ст., та на їх місці були посаджені дерева.
Лише під час третього польового сезону у 2002 р. в районі висоти 71,8 м в шурфах № 23 і № 24 були виявлені контури заповнення рову із стінками, що йдуть нахилом під кутом 40 - 50 %. Заповнення зверху до низу являє собою послідовно розташовані прошарки: техногенного ґрунту завтовшки до 0,2-0,3 м; глини з напівкруглим низом глибиною до 0,4-0,5 м від рівня поверхні нижче - чорнозему до дна рову. Розчистка заповнення показала, що це середня і нижня частини рову шириною від 2,8 до 3,1 м, глибиною до 1,5-1,7 м від рівня поверхні. Довжина дослідженої у 2002 р. частини рову складала 4,5 м. Його орієнтація: північ-північний захід - південь-південний схід. Із вибраного ґрунту була здійснена реконструкція валу по західній стороні рову.
У 2003-2004 рр. польові дослідження на місці, де був виявлений фрагмент рову, були продовжені. Шурфи закладалися у північно-західному та південно-східному напрямках по вісі рову. Також закладалися археологічні шурфи у вигляді траншей довжиною від 5,0 до 10,0 м та шириною 1,0 м перпендикулярно до рову.
Після знесення перемичок між шурфами, що закладалися у заповненні рову, утворився його єдиний фрагмент довжиною 27,0 м та глибиною від 1,0 до 2,0 м від рівня поверхні. Цікаво відзначити, що на дні рову, який має ширину від 0,2 до 0,3 м, через 1,5-2,0 м розташовані підвищення висотою до 0,3 м та довжиною від 0,3 до 0,6 м.
На глибині 0,2-0,3 м від рівня поверхні (тобто під техногенним шаром ґрунту) були знайдені дві мідні російські монети першої половини XIX ст., кінська підкова XIX ст. розміром 0,16 х 0,14 м, залізні кавалерійські шпори розміром 0,13 х 0,07 м орієнтовно XVIII-XIX cт., біметалічна (мідь-залізо) підкова чобота орієнтовно кінця XIX - початку XX ст., фрагменти кераміки XIX-XX ст. тощо.
Найцікавішою знахідкою був виявлений у розкопі № 7 в заповненні по центру рову на глибині 1,82 м від рівня поверхні та висоти 0,03 м від дна підбір чобота. Він напівовальну форму розміром 0,07 х 0,068 х 0,03 м, зроблений із великої кількості вирізаних по фасону клаптиків шкіри. На верхній поверхні розташовані дугою голчасті отвори. На нижній поверхні підбору – підківки із залізних цвяхів. Вони мають грибоподібну шляпку діаметром до 10 мм та висотою до 5 мм. Нижче шляпки – стрижень конусоподібної форми з гвинтообразним вістрям. Загальна довжина цвяха 22 мм. Цвяхи розташовані двома концентричними параболічними рядами та з одним повздовжнім в центрі меншого ряду. В підборі збереглося 27 цвяхів, але їх було більше, оскільки частина підбора в його нижній частині пошкоджена. Прошарки шкіри, з якої створено підбір, перебували в деформованому стані, залізні цвяхи підківки – в іржі. Для збереження знахідки була проведена його очистка та первинна консервація. На думку автора, цей підбір з чобота виготовлений за європейським зразком у середині XVII ст. Він знаходиться, як і інші знахідки, у фондах Нікопольського державного краєзнавчого музею1.
У 2003 р. також була розпочата археологічна розвідка у східній частині площі Визволення у старій частині м. Нікополя. Тут у 1795-1934 рр. була розташована Нікопольська Соборна Свято-Покровська церква. Вона була спадкоємцем своїх однойменних попередниць – Січової та містечка Микитин Перевіз, що були збудовані коштом Війська Запорозького Низового. До моменту знищення більшовиками Свято-Покровської церкви вона також була місцем зберігання культових цінностей Січової Свято-Покровської церкви (Мал. 1).
Мал. 1. Свято-Покровська церква 1795-1934 рр.
Розвідка має обмежене завдання: скласти план нижньої частини фундаменту церкви по його верхній поверхні для завершення оформлення документації про взяття на державний облік та охорону залишків цієї єдиної у Нікополі нерухомої пам`ятки XVIII ст.
На території колишнього розташування Свято-Покровської церкви у 1946 р. було споруджено пам`ятник В.І Леніну. Сам пам`ятник та покриття із залізобетонних плит навколо нього, доріжки та багаторічні дерева обмежують можливість дослідити весь периметр фундаменту церкви.
В 2003-2004 рр. на схід від пам`ятника було закладено 10 шурфів розмірами 2,0 х 2,0 м, в яких під техногенним шаром на глибині 0,30-0,35 м від рівня поверхні був виявлений фрагмент нижньої частини фундаменту північно-східного кута апсиди храму. Він прямокутної форми шириною від 0,85-0,9 м, довжиною 5,3 м на захід-схід та 7,8 м на північ-південь. Поверхня має сліди руйнувань. Контрольний шурф показав, що висота виявленої частини фундаменту складає 1,45 м. Він розташований на подушці із кришки завтовшки 0,05 м. В зовнішній поверхні стіни фундаменту простежується каміння різних розмірів 0,2 х 0,3 м до 0,8 х 0,9 м скріплених вапняковим розчином. В шурфах, закладених над нижньою частиною фундаменту та його внутрішньому куті, були виявлені фрагменти посуду XIX-XX ст., ковані залізні цвяхи XVIII ст. Останні завдовжки від 0,1 до 0,13 м чотирикутної форми у горизонтальному розрізі з круглими шляпками діаметром в середньому до 0,02 м. Також було знайдено фрагменти кераміки доби бронзи, скіфського та пізньоримського часу.
Найцікавішою знахідкою є козацька підківка середини XVII ст. Вона виготовлена у формі вигнутої півколом залізної смужки з трьома отворами для шипів, якими верхнім краєм кріпилась до підошви. Кінці вигнуті перпендикулярно висотою до 0,9 см. Загальний розмір підкови 5,0 х 4,0 см.
Польові археологічні дослідження в м. Нікополі проводяться, незважаючи на щорічні звернення до органів влади, в умовах повної відсутності фінансування з державного і місцевого бюджетів. Необхідні також кошти на проведення науково-дослідницької роботи для розробки проектної документації по реконструкції та консервації валу і рову Микитинської Запорозької Січі. Саме ці роботи є одним із завдань Національної програми відродження і розвитку Українського козацтва, ухваленої Указом Президента України від 15 листопада 2001 р.
Городище доби пізнього середньовіччя
в с. Старий Чорторийськ на Волині
Вперше місто Чорторийськ або Чарториськ, Черториськ (зараз село Старий Чорторийськ Маневицького району Волинської області) згадується під 1100 р. (коли дістався Давиду Ігоровичу), а всього у Галиць-ко-Волинському літописі в зв’язку з різними політичними подіями — 6 разів1. В останнє місто згадується під 1289 р. у зв’язку з важливою подією: „Того ж року він (князь Мстислав Данилович) у Чорторийську в городі заклав башту кам’яну”2. Отже, місто було важливим сторожовим пунктом на північно-східних рубежах Волинської землі в XIII ст.
В 1340 р. місто разом з іншими населеними пунктами увійшло до складу Литовського князівства. В XV ст. стає власністю князя Льва Свидригайла (р.н.невідомий — 1452 р.). В 1442 р. переходить до князів Чорторийських.3
Місто знаходилось на важливому торговельному шляху, що дозволяло власникам контролювати його. Це підтверджують писемні джерела, в яких згадується митниця. В акті 1488 р. в переліку державних і приватних замків Білорусії та України вказується: „отъ нашого дубаса и от его комяги мыта не брали бы есте: …в Чорторыйску…”4; це також підтверджується в акті 1545 р. в переліку митниць на Волині: „...В Чорторыйське князей старостичей Луцких отъ комяги берут по восеми грошей,...да отъ пособнаго шеста по три гроша”; „В Чорторыйське князем Чорторыйским брать мыто вековечное, а присаднаго не надобно брать”5. На важливість даного городища в соціальному значенні вказує таке повідомлення в цьому ж акті: „...главное вотчиное имение наше [князів Чорторийських- Ю.М.], Чорторыйськъ, находится не въ Волынськом, но в Литовскомъ повете”6.
В акті 1547 р. про поділ маєтків між князями Олександром та Іваном Чорторийськими уперше виступає замок і місто Чорторийськ7. Треба відмітити, що місто дісталось князю Олександру (син Федора, воєвода волинський, прихильник унії, помер 1571 р.), разом з містом Литовижем, над р.Бугом8, що, ймовірно, давало можливість контролювати важливий сухопутний торговий шлях між річками. Про це місто йдеться також у володимирській гродській книзі за 1568 р. та поборових реєстрах 70-80-х років9. В актах 1602 р. згадується передмістя, важливий компонент міського просторового розвитку10; 1609 р. —замкова в’язниця11; 1620 р. — замок12.
В 1601 р. Чорторийські продають місто за 400 тисяч польських злотих мінському воєводі Казимірові Пацові13, яке згодом перейшло до Лещинських, з 1677 р. — до Вишневецьких, а з 1725 р. — до Радзивілів14. Після Радзивілів містом володів граф Федір Пацей15. Після повстання 1830-1831 рр. місто було конфісковане урядом Російської імперії і передане у державну власність16.
На даний час село розташоване на лівому березі р.Стир, цей берег високий з крутими схилами, порослий переважно хвойним лісом. Долина річки шириною в середньому біля одного кілометра, в цій частині заплави переважають лукові і заболочені пониження, а також стариці, зарослі водно-болотистою рослинністю. Русло переважно звивисте, в даному районі розгалужене. Донедавна річка була судноплавною.
На території села на краю берега знаходиться два городища: Старий Чорторийськ-I і II (Рис. 1).
Перше розташоване в східній частині села, в урочищі „Городище”, круглої форми, діаметр верхньої площадки 117 – 125 м, висота верхньої площадки 11 – 15 м, із заходу городище відділене ровом від берегового плато.
В 1960-1961 рр. на пам’ятці проводились археологічні дослідження, культурний шар датується XI – XIII ст.; також було виявлено фундамент башти, яку згадує літопис. Дане городище ототожнюється з дитинцем літописного Чорторийська17.
За 0,9 км на захід від вищезгаданого знаходиться друге городище, урочище „Замок”. В 1960-1961 рр. розвідку городища провів П.О.Раппопорт, старший науковий працівник Ленінградського відділення Інституту археології АН СРСР. Дослідник інтерпретує дане городище як замок Радзивілів і датує XVI – XVIII ст.18 .
В 2002 – 2003 рр. обстеження городища провів автор. Оскільки опис та археологічна характеристика пам’ятки є недостатньо відомими, то подаємо їх нижче.
Городище круглої форми (Рис. 2), верхня укріплена площадка діаметром біля 90 м;
Рис. 2. План і профілі городища Старий Чорторийськ – ІІ.
нижня частина діаметром 150-155 м. Майданчик рівний, будь-яких ознак валу не виявлено, схили по периметру ескарповані, висота їх нерівномірна, найвища південна частина зі сторони річки городища — 22 м, північна частина — 6 м, крутизна схилів — в 30о-50о. Укріплена площадка відрізана від берегового плато широким ровом: з заходу ширина 70-60 м, в північно-західній частині звужується до 25 м; з півночі, напільної сторони, рів сильно запливний (ця частина забудована присадибними ділянками, що утруднює визначення ширини); зі сходу ширина 40-50 м. З заходу і сходу від пам’ятки рів понижується в бік річки до рівня заплави, тобто переходить у горизонтальну терасу з південного боку (Рис. 3).
Площа городища (укріплена площадка, оборонні рови) становить приблизно 3,5 га.
Городище розташоване на найбільш високій частині берега річки в даному районі, приблизно одна третя частини городища виступає в бік заплави. Таке розміщення фортифікаційної споруди дозволяло прострілювати підходи і вздовж крутого берегового схилу по обидва боки.
Отже, укріплення займає ніби проміжне положення між городищами, які мають круглу форму і відносяться до мисового типу. Круглий тип має давні традиції на Волині; починаючи з X ст. поряд з мисовими і острівними городищами відомі укріплення, які мають свідомо надану їм правильну круглу форму. Помітні зрушення проходять в XII ст., коли дещо більш явні посилення ролі круглих фортець видно в північно-західній частині Волинського князівства, це, зокрема, простежується на прикладі городища Старий Чорторийськ – I.
З другої половини XII – XIII ст. в розвитку типової структури оборонних споруд спостерігаються дві тенденції. Перша — посилення штучних укріплень шляхом створення багаторядної системи оборони. Друга – починається будівництво фортець на високих, важкодоступних вершинах. Ці тенденції переслідували одну ціль — значне посилення обороноздатності фортець перед фактом різкого підйому потужностей осадної техніки. У формі городища Старий Чорторийськ – II спостерігається давня традиція круглих городищ, оскільки в розвитку військового зодчества дуже важливого значення набуває функціональна доцільність.
В тактичному відношенні круглі фортеці відповідали тим же цілям, що й фортеці, розміщені на мисах або на окремих підвищеннях. Оскільки основним прийомом штурму в той час була облога, схема оборони повинна була будуватись на фронтальній стрільбі, направленій вперед, у бік противника, зі всього периметру фортечних стін. Така стрільба не дозволяла обложникам наблизитися до укріплень і була основною причиною, яка перешкоджала противникові увірватись у фортецю і взяти її штурмом19.
В пізньосередньовічні часи городище знаходилось на перехресті важливих шляхів: з Луцька через Жидичин, Четвертню, Колки, Чорторийськ і вздовж Стиру можна було дістатись до Пінська і далі в Білорусь20; Стиром і Прип’яттю до Києва21, а також, як відмічалось вище, князь Олександр Чорторийський, власник Чорторийська і Литовижа, міг вигідно використовувати сполучення між цими містами, як один з напрямків трансконтинентального торгового шляху. Таке розміщення укріпленого пункту безпосередньо над річкою дозволяло контролювати транспортний рух як сухопутний, так і річковий22.
Треба відмітити, що по східному рову біля городища в давнину проходила дорога до річки, яка, ймовірно, виходила до переправи або до шляху вздовж берега.
Отже, місцерозташування забезпечувало якнайкращу обороно-здатність, а планувальна схема укріплення сприяла неприступності городища. Ландшафтні особливості навколишнього середовища (підвищення рельєфу, наявність річки та широкої заплави, лісів і т.д.) були вирішальними факторами при виборі ділянки для будівництва фортеці: оборонна функція відігравала провідну роль. Домінування над оточенням підкреслювало суспільну роль власника. Генетичним фактором для формування більшості міст і містечок Правобережної України XIV-XVII ст. були давні городища, якщо вони виникали на місцях поселень або природно захищених підвищених місцях, навколо яких розвивалося місто, якщо забудова міста проводилася на новому місці23. Тобто, існував своєрідний „genius loci” стосовно розміщення нового об’єкту; відбувалося історичне наслідування найкращого місцерозташування. Але в даному випадку спостерігаємо виключення. На певному етапі відбулося своєрідне просторове „роздвоєння замку”24.
Досліджуючи урбанізаційний процес на Волині, Андрій Заяць торкнувся питання творення так званих „нових” міст при вже існуючих міських поселеннях, яких не можна розглядати як цілком окремі та самостійні міські центри, але їх можна і потрібно трактувати у руслі урбанізаційного руху як його складовий елемент. В Луцькому повіті в досліджуваний час зафіксована поява наступних „нових” міст: Новий Тучин (1602), Новий Острожок (1613), Новий Остріг (1620, 1630, 1635), Новий Корець (1624, 1629), Новий Мильськ (1645).Окрім того, дослідник звернув увагу, що в акті 1602 р. вживається назва Старий Чорторийськ, що відповідно мало б свідчити про існування і Нового Чорторийська25.
Отже, співставляючи писемні, топографічні, археологічні дані, можемо припустити, що з побудовою другого городища починають вживатись назви Старий і, ймовірно, Новий Чорторийськ, але згодом домінуючою залишається лише перша назва.
Путивль і його округа доби пізнього середньовіччя
(замітки із комплексного джерелознавства)
Аналізуючи етногенез давньоруської та української народностей, П.П.Толочко звернув увагу на те, що свого часу М.І.Костомаровим виділялася сіверська народність (Давня історія України. Т. 3, 2000, с. 228). Своєрідність даного регіону підкреслювали також В.В.Сєдов, О.В.Сухобоков, а також інші сучасні дослідники Сіверської землі (Багдоновская, 2003). Слід зазначити, що окремішність севрюків відмічена і в одному із творів Петра Могили (Із легенд у записах Петра Могили, 1987, с. 426-429). Таким чином, мова йде про глибоку історіографічну традицію означеної ідеї.
На сучасному етапі наукового вивчення процесу етногенезу східнослов’янських народів ті ідеї етнографів та істориків, які багато десятиліть тому не були підтримані сучасниками, часом отримують блискуче підтвердження. Так, зокрема, сталося із тезою про дві великоросійські народності, висловлену Д.К.Зеленіним (Зеленин, 1991, с. 511). На сьогодні своєрідність мови і політичного розвитку Новгорода і Північно-Західної Русі доби розвинутого і пізнього середньовіччя аргументовано доведені (Янин, 1997 , с. 6-12). Це ставить на порядок денний комплексне дослідження міст Сіверської землі, зокрема, Путивля, який був одним із її центрів. Сучасних монографічних робіт про це місто доби пізнього середньовіччя ще не створено, як не з’явилося і жодної збірки наукових праць із означеної теми.
Досліджений В.А.Богусевичем та Б.О.Рибаковим храм на дитинці Путивля (Асєєв, 1980, с. 183, 192-193; Вагнер, 1985, с. 314-316; Раппопорт, 1982, с. 47, 122; Приймак, 2001, с. 146-147) простояв аж до ХVI ст., тобто до часу, коли відбувалися бойові дії путивльських козаків під керівництвом дяка Ржевського проти татар (1556 р.) разом із героєм української історії Байдою – Дмитром Вишневецьким. Їх шлях до Дніпра пролягав Пслом. Через Путивль пройшов маршрут походу Сагайдачного на Москву у 1618 р. (Грушевський, 1995, с. 117-118, 376).
Із Путивлем тісно пов’язана Молчанська Софроніївська Пустинь, яка останнім часом відбудовується, у процесі чого здійснюються археологічні спостереження за земляними роботами (Коваленко 2003, с. 115-118). На жаль, Ю.О.Коваленко повністю довіряє легенді про заснування пустині ченцями Києво-Печерського монастиря близько 1300 року, яка була записана у середині XIX ст. Між тим, є факти, які ставлять під сумнів положення легенди. Перш за все, у районі Софроніївської Пустині знаходиться одне із гнізд пам’яток другої половини XIII-XIV ст. На кожному із поселень цього гнізда (Пересипки, Чаплища, Волинцеве – Стан-2) проводились археологічні розкопки (Супруненко, Приймак, Мироненко, 2004, с. 46-74). Відстань між цими поселеннями становить приблизно 6-8 км, а від селища Стан - 2 (найближчого) до Софроніївської Пустині – 10 км.
Враховуючи, що у документах третьої чверті XV ст. чітко зафіксовано село Чаплища біля Путивля, яке разом із „землею Терн” надавалося боярину Демиду київським князем Семеном Олельковичем (Шабульдо, 1987, с. 83), говорити про цю територію як „пустельну”, „незаселену і непрохідну” не доводиться. Путивльські севрюки мали свої угіддя у радіусі понад 100 км навколо міста, що засвідчено у писемних джерелах, зокрема, фактами зіткнень козаків-засновників Сум із першими.
Другий момент – серед підземель Софроніївської Пустині, першим дослідником яких був О.Б.Авагян, відмічаються викопані методом траншей і перекриті згори цеглою та металевими прутами, тобто, дуже пізні, створені з метою підняття авторитету монастиря, що було поширеним явищем у ХІХ-ХХ ст.
Раціональне зерно легенди полягає в тому, що дата і факт появи на місці Софроніївської Пустині ченців Києво-Печерського монастиря є правдоподібними, оскільки це випливає із контексту нещодавно введених до наукового обігу документів (Русина 1992, с. 300-306). Спершу мова могла йти про надання Києво-Печерському монастирю у даному районі „отчин і земель”, подібно володінням інших монастирів у „Путивльському уїзді”. Є й інші джерела, які виразно свідчать про інтенсивність життя у районі Глухова й Путивля у золотоординський період. Тут називаються ординські волості (Зайцев 1996, с. 48), із Путивля походять монети Володимира Ольгердовича, із Глухівського повіту і с. Івот Шосткинського р-ну – великі (понад 500 монет у кожному) скарби джучидських дірхемів, датованих близько рубежу XIV-XV ст. (Козубовський, 1992, с. 4; Котляр, 1972, с. 74-75, 87-88). Скарб злитків – гривен із Путивля має точну прив’язку до садиби (ОАК 1913, с. 206-207; Приймак, 1992, с. 75,77), що дає можливість, за умови проведення пошукової роботи, досить точно його локалізувати.
У публікації Ю.О.Коваленка зазначено, що „...дослідження підтвердили приблизну дату заснування монастиря, ...пізніші етапи його відродження та життєдіяльності”. І далі: „Підтвердженням гіпотези про поселення саме монахів є знайдення у великій кількості кісток риби, на відміну від тваринних” у одній із господарських ям (Коваленко, 2004, с. 35, 37). Доки мова йде про обмежені роботи, які на сьогодні не дають можливості говорити ні про точні розміри поселення, ні про його характер, такі висновки є передчасними. Якщо за таким критерієм, як відсутність кісток тварин і наявність залишків риби, визначати присутність ченців, то може виявитися, що вони жили на Путивльщині задовго до появи християнства, ще із епохи каменю.
Характер місцевості, де Ю.О.Коваленком було відкрито археологічні матеріали доби Київської Русі і золотоординського часу, а також розташування їх на певній відстані від краю берегового плато, дає змогу припускати, що площа поселення перевищувала 1 га, тобто, воно було центральним щодо гнізда пам’яток, про яке вище говорилося. У майбутньому, коли на пам’ятці все ж розпочнуться охоронні археологічні розкопки, як це передбачено чинним законодавством, вдасться з’ясувати, чи це було селище-супутник городища Скиток, розташованого за 1 км північніше, культурний шар якого зруйнований, чи городище і (або) селище, сильно пошкоджені при земляних роботах за століття розбудови монастиря. Щодо місця, яке займало поселення, то воно могло бути населеним пунктом Дороголивської волості (принаймні, доки у с. Волинцеве не буде відкрито переконливих матеріалів цього часу, питання щодо локалізації цього населеного пункту не може вважатися вирішеним, тим більше, що відкрите у с. Нові Вирки городище також може претендувати на цю роль). Не виключено, що означена пам’ятка може інтерпретуватися і як одна із татарських слобід. Оскільки із Ратського комплексу, із яким багато дослідників ототожнюють одну із Ахматових слобід, походять виразні матеріали XIV ст., цілком справедливо було зроблено висновок щодо продовження засилля татар у Посейм’ї (Егоров, 1996, с. 75-77; Супруненко, Приймак, Мироненко, 2004, с. 71). Спираючись на свідчення писемних джерел, О.В.Русина з’ясувала, що впродовж XIV-XV ст. Посейм’я було зоною активних тюрко-слов’янських контактів, де осідали татарські феодали (таким способом, очевидно, і проникали тюркізми у Посейм’я, про яке у середньо-вічних джерелах цього часу більше свідчень, ніж про Київщину) (Русина, 1998, с. 30-33). Публікація Ю.О.Коваленка значно виграла б від залучення матеріалів розкопок О.В.Сухобокова у Путивлі (Археология Украинской ССР, Т.3, 1986, с. 310-314). Так, поховання у господарській ямі № 2 нагадує інгумації із братської могили розколу № 2 на Городку у Путивлі, датовані 1239 р. (Сухобоков, 1991. – С. 72).
Разом з тим епізод із Ахматовими слободами взимку 1290 р. (датування за В.О.Кучкіним) також може пояснювати відкриття такого поховання, адже при здійсненні каральної акції в околицях Воргола відбувалися страти населення у кожному населеному пункті (Кучкин, 1996, с. 19).
Аналізуючи питання про достовірність „Слова о полку Ігоревім”, М.С.Грушевський зазначав: „Деякі самовидці вважали письмо ще пізнішим, XVII в., і добачали подібність до почерку митр. Дмитра Тупталенка...”. Дослідник літературознавчої спадщини М.С.Грушев-ського С.К.Росовецький наголосив, що Дмитро Туптало, згадавши збірник, у якому містилося „Слово”, в одній із своїх праць практично першим увів його до наукового обігу (Грушевський, 1993-а, с. 162, 244-245). На жаль, у нарисі, присвяченому с. Будища, де знаходиться Петропавлівський монастир, ігуменом якого багато років був Д.Туптало, про це не згадано жодним словом (Тупик, 2002, с. 27-29, 107-108) (остання брошура видана за сприяння В.О.Грицишина – міського голови Сєвєродонецька).
Свого часу Л.М.Махновець показав зв’язок слів із коренями „гост” та „путь” з переправами та шляхами. Щодо кореня „лоз”, то цим знавцем літописів не пропонувалося етимологій, які б дозволяли пов’язувати їх із перелазами (Літопис Руський, 1989, с. 547-551), як це робить В.Б.Звагельський. Це й не дивно, адже у XV ст. значення слова „лоза” було тотожним сучасному, а слово „лазь” позначало викорчувану ділянку лісу, призначену під пасовисько чи поле (Словник староукраїнської мови XIV – XV ст., Т. 1, 1977, с. 537, 555-556). Слово „перевоз” у зазначений час розуміли як місце, що придатне або спеціально пристосоване для переїзду, переправи через річку або іншу перепону, плату за переправу, перевіз, а також право збирати плату за них. При цьому у документах спеціально обумовлювалося, що за перехід річки вбрід чи по льоду плата не береться (Словник староукраїнської мови XIV – XV ст., Т. 2, 1978, с. 135). Слово „перелаз” у даному словнику відсутнє, а Д.І.Багалій обидва терміни розумів як синоніми (Багалій, 1993, с. 19). Саме на переправах у литовсько-польський період відбувалося стягування мита (Грушевський, Т. VI, 1995, с. 9-11), тому не можна виключати відмінності між цими термінами у джерелах саме через наявність чи відсутність плати за перевіз.
Слід звернути увагу на те, що у московських джерелах нерідко спотворюються місцеві назви. Так, Ромен давньоруських літописів і сучасності звучить як Ромон або навіть Рамон (Книга Большому Чертежу, 1950, с. 107-109, 185). Через це довіряти написанню річки Мужиця як Межева і будувати на цьому етимології за наявності згадки у ханському ярлику 1507 р. міста Мужеч (Грушевський, Т. IV., 1993, с. 87), є неприпустимим без спеціального аналізу. Обстеження показали, що з Мужечем ототожнюється комплекс пам’яток біля с. Комарівка на Сеймі (Супруненко, Приймак, Мироненко, 2004, с. 68). У басейні Псла також фіксується чергування Мужева і Межева щодо одного гідроніма (Словник гідронімів України, 1979, с. 358).
Принагідно слід зазначити, що М.С.Грушевський, описуючи відгалуження Муравського шляху на Путивль і Брянськ, підкреслював, що ця дорога „після татарських погромів кінця XV ст. стала одначе дуже небезпечною, й її уживали з великою обережністю, коли хотіли обминути литовські замки.” Очевидно, про цей же маршрут іде мова в описі шляху до Криму московських послів В.Тяпкіна та М.Зотова 1681 р., які від Сум просувалися у супроводі 600 рейтарів та козаків. Судячи із назв міст, мова у цьому випадку може йти про „Лосицьку дорогу”, характеристиці якої присвятив одну із праць В.Б.Звагельський. Однак М.С.Грушевський і Д.І.Яворницький не називають це відгалуження Муравського шляху Лосицькою дорогою. Загалом в археологічній літературі давно використо-вуються свідчення різних джерел для реконструкції шляхів. Так, С.О.Плетньовою узагальнено дані про відгалуження „Шовкового шляху” від Саркела до сіверян та Києва, перший із яких, очевидно, співпадає із маршрутом горезвісного походу 1185 р. Фахівцями з археології та нумізматики Східної Європи доби раннього і розвинутого середньовіччя давно враховано весь масив інформації для реконструкції шляхів, зокрема, предмети експорту та імпорту, як і свідчення писемних джерел раннього і розвинутого та пізнього середньовіччя. Необхідно лише врахувати ці дані при створенні реконструкцій, що передбачає знання історіографії проблеми (Грушевський, Т.VI, 1995, с. 9-11; Яворницький, Т. 1, 1990, с. 66; Плетнева, 1996, с. 146-150; Приймак, Поряднева, 2002, с. 108-110).
Крім сумнівних етимологій із коренями „лоз” і близькими до нього (очевидно, під впливом Залозного шляху давньоруської доби), В.Б.Звагельський ставить під сумнів і достовірність назв із основами „залізо” та „железо”. Між тим, свого часу на території межиріччя Десни і Сейму В.І.Бідзіля перевірив наявність слідів виробництва заліза поблизу топонімів „рудня” і т.п., зокрема, побував і у районі с. Залізняк неподалік Сум. Для дослідника висновок був невтішним: майже усі топоніми чітко прив’язувались до виробничих центрів доби пізнього середньовіччя. Проте це дає можливість датування подібних топонімів і знімає невиправдані сумніви з цього приводу В.Б.Звагельського. Наприклад, на р. Есмань, де зафіксовано один із аналізованих В.Б.Звагельським топонімів, протока згаданої річки зветься Ржавка, як слушно зазначив А.М.Обломський на маршруті розвідки, напевно названа за кольором води. Слід додати, що походження назв Вороніж, Путивль і Хотин — Хотінь та подібних їм дослідники пов’язують з іменами, а не шляхами (Бучко, 1995, с. 133-145).
Лінгвістами також поставлено практичні завдання, які дозволять перевірити висновки М.І.Костомарова. Зокрема, за матеріалами Генерального опису Лівобережної України 1765 – 1769 рр. пропонується створити діалектологічний атлас та словник говірок Лівобережної України. Опрацювання матеріалів Ніжинського і Стародубського полків (Київське Полісся, 1989, с. 194-195), на територіях яких виділяються дві групи говірок: Середино-Будська і Посеймська (Куриленко, 2001, с. 156), дозволить вирішити питання щодо мовної своєрідності зазначених регіонів доби пізнього середньовіччя. Без оцінки точності географічних назв Дніпровського Лівобережжя у передачі московських джерел лінгвістичні побудови В.Б.Звагельського залишаються інтуїтивними, а побудовані на таких даних реконструкції географічних назв та шляхів – гіпотетичними чи навіть фантастичними, адже кожне повідомлення цього автора дослідники змушені будуть перевіряти за тими словниками, якими мав скористатися, насамперед, сам реконструктивіст.

Приложенные файлы

  • docx 24022954
    Размер файла: 352 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий