Modulna 2 APP

Поняття та види доказів в АП.
Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
Докази суду надають особи, які беруть участь у справі. Суд може запропонувати надати додаткові докази або витребувати додаткові докази за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи
Види доказів :
Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників
Пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників про відомі їм обставини, що мають значення для справи, оцінюються поряд з іншими доказами у справі.
Показання свідка
Показаннями свідка є повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини. Якщо показання свідка ґрунтуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані.
Письмові докази
Письмовими доказами є документи (у тому числі електронні документи), акти, листи, телеграми, будь-які інші письмові записи, що містять в собі відомості про обставини, які мають значення для справи.
Письмові докази, які витребовує суд, надсилаються безпосередньо до адміністративного суду. Суд може також уповноважити заінтересовану сторону або іншу особу, яка бере участь у справі, одержати письмовий доказ для надання його суду.
Речові докази
Речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.
Призначення судової експертизи
Для з’ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд може призначити експертизу. Особи, які беруть участь у справі, мають право подати суду питання, на які потрібна відповідь експерта. Кількість і зміст питань, за якими має бути проведена експертиза, визначаються судом. Суд повинен вмотивувати відхилення питань осіб, які беруть участь у справі. Висновок експерта
У висновку експерта зазначаються: коли, де, ким (ім’я, освіта, спеціальність, свідоцтво про присвоєння кваліфікації судового експерта, стаж експертної роботи, науковий ступінь, вчене
звання, посада експерта), на якій підставі була проведена експертиза, хто був присутній при проведенні експертизи, питання, що були поставлені експертові, які матеріали експерт використав, докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки та обґрунтовані відповіді на поставлені судом питання. Експерт дає свій висновок у письмовій формі. Висновок експерта приєднується до справи.
Класифікація доказів в АП.
Чітке й послідовне розрізнення доказів як відомостей про факти, обставини та їх процесуальних джерел мають певне прикладне значення при оцінці та перевірці доказів. У науковій літературі1 докази поділяються:
1. Залежно від відношення до обставин, що підлягає доказуванню на прямі та непрямі.
Прямі докази це докази, з яких можна зробити достовірний висновок про існування чи відсутність доказуваного факту, тобто прямі докази безпосередньо вказують на обставину, що підлягає доказуванню.
Непрямі докази це докази, з яких можна зробити ймовірний висновок про існування чи відсутність доказуваного факту.
2) в адміністративно-деліктних провадженнях залежно від обставин, що обтяжують чи пом'якшують відповідальність на обвинувальні та виправдувальні.
Обвинувальні докази вказують на те, що правопорушення було вчинене саме даною особою з певною метою, є наявність вини та обставин, що обтяжують відповідальність.
Виправдувальні докази вказують на те, що немає складу правопорушення, відсутні його юридичні ознаки, відсутня сама подія правопорушення, що дана особа до вчиненого правопорушення непричетна або особа вчинила правопорушення з необережності, випадково, чи ця особа є неповнолітньою, визнала свою провину тощо;
3) за джерелами відомостей докази, а також самі джерела на первісні та похідні.
Первісні докази це докази, отримані із першоджерел. Наприклад, показання свідка-очевидця, оригінал документа, пошкоджений транспортний засіб та ін.
Похідні докази це докази, які отримані «з других рук»
Поняття діяльноті з доказування в АПП
Доказування є різновидом практичної діяльності, метою якого є пізнання всіх істотних обставин, що мають значення для прийняття правильного рішення2.
Обов'язок доказування покладено на сторони адміністративного процесу (ч. 1 ст. 71 КАСУ). Проте в адміністративних справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок доказування правомірності свого рішення покладається на відповідача (ч. 2 ст. 71 КАСУ). Ііільше того, у випадках, коли особа, яка бере участь у справі, не може самостійно надати докази, суд сприяє в реалізації цього обов'язку і витребовує необхідні докази (ч. З ст. 71КАСУ), адже тягар збирання доказів, на відміну від цивільного судочинства, лежить не лише на сторонах. В адміністративному судочинстві позивачем, як правило, є фізична чи юридична особа, а значна частина доказового матеріалу знаходиться у відповідачасуб'єкта владних повноважень, що не сприяє позивачеві у збиранні необхідних доказових матеріалів... Наприклад, складання протоколу про адміністративні правопорушення, який фіксує вчинення правопорушення і є джерелом доказів, здійснюється за відповідною формою і змістом (ст. 256 КУпАП), встановленими законодавством уповноваженими на те посадовими чи службовими особами (ст. 255 КУпАП).
Структурні елементи процесуального доказування.
Процесуальному доказуванню притаманні 4 елемента: предмет доказування; суб'єкт доказування; засіб доказування та діяльність по збиранню, дослідженню, перевірці, переробці, оцінці та використанню доказів.
В якості згаданих чотирьох елементів виступають: 1) пізнавальна (інформаціно евристична) діяльність; комунікативна (фіксація і забезпечення передачі фактичних даних у часі і просторі); засвідчувальна (підтвердження достовірності фактичних даних); обґрунтовуючи діяльність (використання доказів для встановлення істини.) В ході пізнавальної діяльності виявляються джерела доказової інформації. На комунікативну діяльність покладається завдання фіксації одержаної інформації, її процесуальне оформлення та пристосування до використання на стадії вирішення. Засвідчувальна діяльність спрямована на встановлення достовірності зібраних доказів. Фіксацію джерела інформації, здійснення перенесення виявлених даних на новий матеріальний носій, перетворення їх в словесно-знакову форму, вживання заходів до індивідуалізації предметів, що вилучаються і фіксацію їх індивідуальних ознак процесуальних документах. А доказувальна обґрунтовуючи діяльність - це діяльність по переконанню учасників процесу в істинності зроблених висновків. Ця діяльність знаходить свій прояв у описово-мотивувальній частині проміжкових і завершального процесуальних актів.
Під дослідженням доказів розуміють з'ясування смислу та інформаційного їх значення. Під перевіркою доказів - визначення їх належності до справи, допустимості та достовірності.

5 . Предмет доказування - це коло обставин, які належить установити по адміністративній справі. Метою доказування є встановлення об'єктивної істини; а предмет доказування вказує на коло обставин, які утворюють юридичне значимі елементи такої істини. Предмет доказування закріплюється або шляхом перелічення обставин, що мають бути встановленими в ході адміністративного розгляду та /або перелічення питань, які провід зобов'язаний вирішити при прийнятті адміністративного рішення. Оскільки у вітчизняній юридичній науці панує погляд про абсолютність істини, то необхідно вводити таке правове поняття, як межі доказування.
У провадженнях із адміністративного судочинства доказуванню підлягають наступні загальні факти:
факти протиправних рішень, дій чи бездіяльності органу владних повноважень, що порушують права, свободи чи інте реси фізичних і юридичних осіб.
факти наявності чи відсутності адміністративно-право вого спору або спору про право;
факти наявності інтересів третіх осіб;
факти неможливості відмови позивача від адміністратив ного позову повністю або частково, а відповідача визнати адміністративний позов повністю або частково;
факти необхідності забезпечення доказів;
факти щодо невідкладного розгляду і вирішення справи;
факти про відмову у відкритті провадження в адміністра тивній справі;
факти залишення позовної заяви без розгляду;
факти зупинення та поновлення провадження у справі;
факти закриття провадження у справі;
чи підлягає позов задоволенню;
чи заподіяно рішенням, дією чи бездіяльністю органу владних повноважень майнову моральну шкоду;
13) чи є підстави допустити негайне виконання постанови.
6. Межі доказування - це такий ступінь достатності і достовірності системи доказів, який дозволяє зробити однозначний і неспростовний висновок як по кожному з елементів предмета доказування, так і по справі в цілому. Він характеризується повним, усебічним та об'єктивним дослідженням усіх обставин справи. Повнота в адміністративному процесі, зокрема, означає, що всі зацікавлені особи мали можливість узяти участь у провадженні: повідомлення про адміністративний розгляд виконані у належний спосіб. Усебічність - це глибоке вивчення всієї сукупності належних до справи обставин, їх сторін, реально існуючих між ними зв'язків і взаємозалежностей. Не потребують доказування при розгляді справи і факти, які згідно з законом припускаються встановленими, тобто законні презумпції (презюмовані факти). На відміну від загальновідомих і преюдиціальних фактів, законні презумпції можуть бути спростовані в загальному порядку. Правовими презумпціями (praesumptiones) є закріплені законодавством припущення про наявність або відсутність юридичних фактів. Суть презюмованого факту полягає у тому, що сторона, на користь якої встановлено таку правову норму (презумпцію), не зобов'язана доводити відповідну обставину. Наприклад, особа, якій завдано шкоду малолітньою особою, не повинна доводити, що шкода має бути відшкодована відповідно до ст. 1178 ЦК батьками, усиновителями, опікунами чи закладом, який здійснював нагляд за такою особою. Однак останні, у свою чергу, можуть доводити наявність обставини, які стануть підставою для звільнення їх від відповідальності.
Не потребують доказування обставини, встановлені рішення суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду

7. Доказуванням в адміністративному процесі є виявлення, збирання, закріплення, перевірка та оцінка інформації про фактичні дані, на підставі яких суд, орган владних повноважень, уповноважена посадова особа встановлюють наявність або відсутність обставин, що мають значення для всебічного, повного і об'єктивного розгляду і вирішення адміністративної справи. Збирання доказів - необхідний елемент процесу доказування. У процесуальній літера-турі по-різному визначається сутність збирання доказів. У судовій практиці оцінці доказів завжди передує їх дослідження, здійснюване в різних формах і різними шляхами. Дослідження доказів - це пізнання судом їх змісту, перевірка достовірності існування тих фактичних даних, які становлять зміст доказу, встановлення узгодженості (зв'язку) даного доказу з усіма іншими доказами в справі. Це визначення містить вказівку на мету дослідження доказів: а) пізнання, розкриття змісту доказу; б) перевірку вірогідності існування фактів-доказів; в) встановлення узгодженості доказів. Дослідження доказів нерозривно пов'язане з їх збиранням, перевіркою та оцінкою. Воно має місце вже в ході віднайдення джерел доказової інформації Перевірка доказів. Відповідно до вимог закону всі зібрані у справі докази підлягають ретельній, всебічній та об'єктивній перевірці. Мета перевірки з'ясування доброякісності, придатності зібраних доказів для встановлення фактів, що входять до предмета доказування. Перевірка доказів включає перевірку віднесеності до справи, до¬пустимості та достовірності зібраних речових джерел інформації, документів та інших доказів. Використання доказів. Всебічна оцінка доказів завершується побудовою висновків у справі та обґрунтуванням рішень, які приймаються щодо використання доказів. Сутність цієї діяльності полягає в логічному обґрунтуванні певної тези. Доказування-обґрунтування знаходить зовнішній вияв у здійсненні окремих процесуальних актів. Наприклад, складання обвинувального висновку, вироку тощо.Ним охоплюються такі дії, як пред'явлення доказів під час допитів, очних ставок, впізнання, судового слідства.

8.. Засобами доказування (носіями фактичних даних) є: 1) пояснення зацікавленої особи. Так, командир військової частини після розгляду матеріалів розслідування справи про матеріальну відповідальність військовослужбовця зобов'язаний особисто провести бесіду з військовослужбовцем. Якщо вину його повністю доведено, то командир частини не пізніше 1 місяця видає наказ про притягнення до відповідальності; 2) матеріали-письмові докази: заяви сторін і додані до них документи , акти лідируючих суб'єктів, що закріплюють фактичні дані, письмові пояснення учасників; 3) усні пояснення учасників. Так, зокрема у ході засідання дисциплінарної палати  кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури за розсудом палати можуть бути заслухані повідомлення осіб, запрошених з ініціативи адвоката; 4) відео- та звукозапис; 5)речові докази; 6) висновки експертів; 7) протоколи процесуальних дій. Вони є носіями доказової інформації різного рівня: вони містять фактичні дані, що мають значення основних доказів, а також допоміжні докази. В якості останніх виступають дані про процедуру процесуальної дії, що дозволяє судити про достовірність закріплених висновків за результатами процесуальної дії. Доказове значення мають не тільки самі процесуальні документи, але й різні додатки до них.

9. Строком визначено певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Термін - певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Однак розмежування строку і терміну навряд постає доцільним, зважаючи на їх синонімічне значення, коли строк є одним із значень слова “термін” [8, с.1241]. На підставі проведеного вище аналізу різних наукових підходів щодо сутності категорій “час”, “строк”, можна зазначити, що поняття процесуального строку в адміністративному судочинстві можна сформулювати, враховуючи три положення: а) категорію “час”; б) наявність таких елементів часу як момент, тривалість; в) наявність зв'язку факту настання чи спливання із юридичними наслідками. Таким чином, процесуальний строк можна визначити як установлений законом або судом проміжок часу початок чи закінчення спливання якого або настання якого тягне юридичні наслідки та в межах якого вчиняються процесуальні дії. Це визначення доцільно закріпити в нормі ч.1 ст. 101 КАС України, замінивши чинну редакцію.Процесуальним строком визнається визначений законом або судом чи органом владних повноважень період часу, з перебігом якого учасники адміністративних проваджень виконують відповідні дії, спрямовані на виникнення, зміну та припинення адміністративно-процесуальних відносин щодо визнання, реалізації та забезпечення прав і законних інтересів фізичних чи юридичних осіб.

10. Юридичні строки поділяються на такі види: давнішні та процесуальні. Процесуальний строк - це визначений нормативним актом відрізок часу, що обчисляється за встановленими правилами, протягом якого уповноважені особи вправі вчиняти процесуальні дії, виконати обов'язок, або момент часу, в який належить учинити процесуальну дію. При сплину строків давності провадження закривається, прийняті акти втрачають юридичну значимість (стають недійсними). Прикладами строків давності в адміністративному законодавстві є: строк притягнення до адміністративної відповідальності; строки давності виконання постанови; строки погашення накладеного стягненого стягнення. В правилах про процесуальні строки містяться такі елементи: 1) Розмір строку; 2) Початок плину строку, який пов'язується з дією чи подією. В ряді випадків початок перебігу строку пов'язується з технічними обставинами (вручення процесуального акта); 3) Термін закінчення строку. При цьому розрізняють припинення строку та пропуск строку. Якщо дії протягом процесуального строку не були вчинені, значить, строк пропущений. Пропуск строку не припиняє провадження по справі; 4) Правила зупинення (незаліку) та заліку строків. Зупинення означає, що той чи інший відрізок часу за наявності визначених законодавством обставин у строк не зараховується. За загальним правилом процесуальні строки проваджень про застосування санкції включаються в матеріальні строки притягнення до відповідальності. Однак є винятки. Процесуальні строки (строки розслідування) по дисциплінарних проступках працівників прокуратури не включаються до перебігу матеріальних строків накладення дисциплінарних стягнень.

11. Слід пам’ятати, що останній день строку триває до 24 години, тому допускається вчинення дій протягом всієї доби. Але коли в цей строк процесуальну дію потрібно було вчинити в суді, де робочий час закінчується раніше, строк закінчується в момент закінчення цього часу. Разом з тим, строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здано на пошту чи передані іншим відповідним засобам зв’язку. Якщо пропущення процесуального строку відбулось за відсутності вини учасника судового процесу, то до суду необхідно подати клопотання про поновлення процесуального строку з посиланням на докази, які спростовують вину такої сторони. Питання про поновлення чи продовження пропущеного строку суд вирішує з повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені, не перешкоджає розгляду клопотання. Наслідком пропущення строків процесуальних строків є втрата права на вчинення процесуальної дії. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, якщо суд за клопотанням особи, що їх подала, не знайде підстав для поновлення або продовження строку. Строки, встановлені судом – продовжуються, а строки, встановлені законом – поновлюються. Питання про поновлення чи продовження пропущеного строку вирішує суд, у якому належало вчинити процесуальну дію або до якого потрібно було подати документ чи доказ. Про місце та час розгляду цього питання повідомляються особи, які беруть участь у справі. Присутність цих осіб не є обов’язковою. Одночасно з клопотанням про поновлення чи продовження строку належить вчинити ту дію або подати той документ чи доказ, стосовно якого заявлено клопотання. Із зазначених питань судом постановляється ухвала (ст. 102 КАСУ, ст. 73 ЦПКУ). Ухвала про відмову в поновленні (продовженні) строків або про поновлення (продовження) таких строків може бути оскаржена.
12. Способи встановлення строків: у правовій нормі, юрисдикційним органом, за погодженням із стороною
Строки мають суттєве значення в правовому регулюванні суспільних відносин. З ними пов'язані початок і закінчення дії правової норми матеріального права, вони вказують на своєчасне здійснення прав і обов'язків, визначають момент настання чи припинення виконання будь-якої процесуальної дії. Можливість захисту прав та інтересів у багатьох випадках залежить від дотримання строків, встановлених законом для звернення за захистом прав та інтересів, розглядом і вирішенням адміністративних справ, оскарженням і переглядом постанов, інших актів у адміністративних справах. Процесуальні строки визначаються годинами, днями, місяцями і роками, а також можуть визначатися вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати. Перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язаний його початок.Строк, що визначається роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року цього строку. За способом визначення строки поділяються на:встановлені законом;визначені судом, органом владних повноважень (посадовою особою).
13. За способом визначення строки поділяються на:
встановлені законом;
визначені судом, органом владних повноважень (посадовою особою).
Встановлені законом строки, в свою чергу, за сферою регулювання суспільних відносин поділяються на: 1. Строки звернення за захистом порушених прав. У провадженнях у сфері управління, за загальним правилом, строком звернення за захистом порушених прав вважається один рік з моменту прийняття неправомірного рішення чи адміністративного акта, але не пізніш одного місяця з часу ознайомлення громадянина з прийнятим рішенням. У провадженнях з адміністративного судочинства для звернення до адміністративного суду за захистом пропущених прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа мішалася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Позовну заяву може бути подано до суду в десятиденний строк із дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів із приводу рішень, дій або бездіяльності державної Строки повідомлення про час і місце розгляду справи. У провадженнях у сфері управління законодавець не встановлює строків повідомлення про час і місце розгляду адміністративної справи. Проте органом владних повноважень (посадовою особою), іншим уповноваженим суб'єктом направляється запрошення учасникам процесу для дачі пояснень і участі у слуханнях адміністративної справи, в якому вказуються час і місце її слухання. Відсутність учасника адміністративного провадження не може бути перешкодою для проведення адміністративного слухання. 3. Строки розгляду адміністративних справ. У провадженнях у сфері управління, за загальними правилами, строк здійснення провадження не повинен перевищувати тридцяти днів із дня реєстрації заяви, скарги, початку провадження за ініціативою уповноваженого суб'єкта. У разі коли розгляд адміністративної справи не вимагає додаткових заходів, п'ятнадцяти днів. Строк здійснення провадження може бути продовжений, але не більш як на п'ятнадцять днів. Строки оскарження постанов у справі та перегляду справи.Скарга щодо перегляду адміністративного акта, прийнятого органом владних повноважень (посадовою особою), подається протягом тридцяти днів після набрання ним чинності. 14. Провадження по справі передбачає певні грошові витрати, що виникають у зв’язку з проведенням огляду на місці, експертизи, притягненням свідків, експертів, спеціалістів, розшуку відповідача та інші.
Метою встановлення судових витрат є застереження сторони (позивача) від подання явно необґрунтованого позову, покладення витрат на сторони для добровільного виконання своїх обов’язків, самостійного врегулювання правових спорів. Оплата одночасно і є частковим відшкодуванням витрат держави на вчинення правосуддя.
Відповідно до ст. 79 ЦПК до судових витрат відносяться:
· судовий збір;
· витрати, пов’язані з розглядом справи.
Розмір судового збору, порядок його сплати і звільнення від сплати встановлюються законом (п. 2 ст. 79 ЦПК). Відповідно до п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦПК до набрання чинності законом, який регулює порядок сплати і розміри судового збору, судовий збір при зверненні до суду сплачується у порядку і розмірах, встановлених законодавством для державного мита. Державне мито справляється державними органами у вигляді грошового збору з фізичних та юридичних осіб, за вчинення окремих дій та видачу документів, що мають юридичне значення. Розмір державного мита залежить від ціни позову та від виду дій, що ним обкладаються.
До витрат, пов’язаних з розглядом судової справи, належать:
1) витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи;
2) витрати на правову допомогу;
3) витрати сторін та їх представників, що пов’язані з явкою до суду;
4) витрати, пов’язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз;
5) витрати, пов’язані з проведенням огляду доказів за місцем їх знаходження та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи.
Розмір витрат, пов`язаних з розглядом судової справи (за винятком витрат на інформаційно-технічне забезпечення), на відміну від державного мита, залежить від фактичних затрат, пов`язаних з участю у справі свідків, експертів, перекладачів і з виконанням ними своїх функцій.
Правовий режим судових витрат врегульований ст.ст. 79-89 ЦПК та іншими законодавчими та підзаконними актами.
15 . Судові витратиурегульована чинним законодавством сплата грошових коштів за рахунок сторін або держави, пов'язана із необхідністю розгляду та вирішення адміністративним судом публічно-правового спору. Згідно зі статтею № 87 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних із розглядом справи. Розмір судового збору на сьогодні залежить від типу скарги чи позову, що подається До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: - на правову допомогу; - на транспорт учасників процесу до суду; - пов'язані з залученням свідків, спеціалістів, експертів, проведенням експертизи; - пов'язані з проведенням інших дій, необхідних для розгляду справи.
16. Охарактеризуйте поняття адміністративних проваджень. Визначте місце серед них неюрисдикційних проваджень. В науці адмін.-процесуального права немає єдиної думки не тільки щодо змісту та суті адмін. процесу, але й щодо структури та критеріїв класифікації адміністративних проваджень.
Відомі наступні класифікації:
Російський вчений Коконов вирізняє такі вид адмін. процесу:
1. Адміністративно – розпорядчий;
2. Адміністративно – охоронний.
Інший російський вчений Козлов виділяє:
1. Адміністративно – процедурний;
2. Адміністративно – юрисдикційний.
Його концепцію підтримали вітчизняні вчені, зокрема Тищенко, Бандурко та ін.., які в цілому поділяють адмін. процес на:
1. Адміністративно – юрисдикційний;
2. Адміністративно – неюрисдикційний.
В свою чергу Колпаков адміністративно – неюрисдикційний процес поділяє на:
1. Адміністративно – правотворчий;
2. Адміністративно – правонаділяючий.
Найбільш доцільно адмін. процес поділяти наступним чином:
1) Адміністративно – юрисдикційний процес;
2) Адміністративно – неюрисдикційний процес:
а. адмін. – нормотворчий;
б. адмін. – установчий;
в. адмін. – правонаділяючий.
Адміністративно – юрисдикційний процес – це діяльність суб’єктів владних повноважень, спрямована на вирішення суперечок між учасниками процесу а також застосування заходів адміністративного та дисциплінарного примусу здійснюваного в адмін.-процесуальній формі.
Адміністративно – нормотворчний процес – це діяльність суб’єктів владних повноважень з прийняття нормативних адмін. актів у порядку встановленому процесуальною формою.
Адміністративно – установчий процес – це діяльність уповноважених та заінтересованих суб’єктів з метою створення, реорганізації, ліквідації організаційних структур і комплектування їх персоналом.
Адміністративно – правонаділяючий процес – це діяльність суб’єктів владних повноважень з прийняття та виконання правозастосовних актів, спрямованих на організацію виконання законів та інших НПА здійснювана в адмін.-процесуальній формі.
Вищезазначені групи адмін. процесу об’єднують адмін. провадження.
Адміністративне провадження – це вид адміністративного процесу який об’єднує послідовно здійснювані уповноваженим суб’єктом процесуальні дії щодо розгляду і вирішення індивідуальних справ.
У відповідності до вищезазначеного групування адмін. процесу виділяють наступні види проваджень:
І. Адмін. – юрисдикційні:
1. Провадження за скаргами громадян;
2. Дисциплінарні провадження щодо спеціальних суб’єктів;
3. Провадження із застосуванням заходів адмін. примусу(попередження, запобігання, стягнення);
4. Адмін. – судочинні провадження:
а. адмін.-позовне провадження;
б. переглядні провадження:
- апеляційне провадження;
- касаційне провадження;
- перегляд справ у ВСУ;
- перегляд за нововиявленими обставинами.
ІІ. Адмін. – неюрисикційні (позитивні):
1. Адмін. – нормотворчі провадження;
2. Адмін. – установчі провадження;
3. Адмін. – правонаділяючі провадження.
17. Вкажіть класифікацію адміністративних проваджень. Класифікація адміністративних проваджень безпосередньо залежить від підходів до змісту та особливостей структури адміністративного процесу. За класифікацією В. Д. Сорокіна, виділяють такі види адміністративних проваджень:
з прийняття нормативних актів державного управління;
з пропозицій та заяв громадян і звернень організацій про реалізацію наданих їм прав у сфері державного управління;
щодо організаційних справ у апараті державного управління;
у справах про застосування примусових заходів у сфері дер жавного управління.
На думку В. А. Юсупува, критерієм класифікації адміністративних проваджень доцільно обрати характер функцій управління. М. Я. Масленніков виділяє три види проваджень у сфері адміністративної юрисдикції:
в органах адміністративної юрисдикції першої інстанції;
прискорене;
в органах адміністративної юрисдикції другої інстанції.
Зазначені провадження він називає загальними, додатково уточнюючи, що вони здійснюються стосовно громадян (фізичних та посадових осіб) за правилами КУпАП. М. Я. Масленніков виділяє особливі види проваджень. До таких він відносить провадження щодо господарюючих суб'єктів, здійснювані на підставі спеціальних нормативно-правових актів у справах про порушення: митних правил; земельного законодавства (здійснюється органами із земельних ресурсів та землеустрою); земельного законодавства (здійснюється органами охорони природних ресурсів); земельного законодавства; ліцензійної діяльності на транспорті; правил дорожнього руху; санітарних правил; у галузі будівництва; антимонопольного законодавства; прав споживачів; законодавства про рекламу; правил сертифікації та стандартизації; правил рибоохорони; прав і законних інтересів інвесторів на ринку цінних паперів; у сфері виробництва та обігу етилового спирту, алкогольної та спиртовмісної продукції; стосовно юридичних осіб за порушення законодавства про вибори та референдум і, нарешті, провадження у справах про порушення податкового законодавства. Д. М. Бахрах зазначає, що поділ адміністративного процесу на провадження зумовлює формування інститутів адміністративно-процесуального права (наприклад, інститут дисциплінарного, приватизаційного провадження).
Адміністративно-процесуальна діяльність конкретизується й об'єктивується у рамках конкретних адміністративних проваджень.
Однопорядкові провадження, як уже зазначалося, утворюють групи: неконфліктні та конфліктні. Отже, до неконфліктних проваджень, в яких відсутня суперечка про право, віднесено:
нормотворче провадження;
дозвільне провадження;
реєстраційне провадження;
контрольне провадження;
атестаційне провадження;
провадження з розгляду пропозицій та заяв.
До конфліктних проваджень, якими розглядається суперечка про право, віднесено:
провадження у справах про адміністративні делікти;
провадження в адміністративних справах про дисциплінарні проступки;
провадження з розгляду скарг;
виконавче провадження;
адміністративно-позовне провадження.
Будь-яке провадження в адміністративних справах складається з ряду окремих операцій. Вивчення таких операцій у різних видах адміністративних проваджень свідчить, принаймні, про чотири ознаки, які притаманні для них. По-перше, вони здійснюються послідовно, тобто одна операція змінює другу, утворюючи своєрідний ланцюг дій. По-друге, розташування операцій у цьому ланцюгу має невипад-ковий характер. їхня послідовність логічно визначена. Так, винесення постанови у справі не може передувати такій операції, як складання протоколу про адміністративні правопорушення. По-третє, різним видам адміністративних проваджень притаманні різні за характером і призначенням операції. Різняться вони і за ступенем урегульованості адміністративно-процесуальними нормами. По-четверте, здійснення тієї або іншої операції у тому або іншому провадженні визначається адміністративно-процесуальними нормами і виступає як момент реалізації матеріальних норм адміністративного права.
18. Розкрийте особливості нормотворчих проваджень.
Адміністративно-нормотворчі провадження – це сукупність процедур врегульованих нормами адмін.-процесуального права що регламентують порядок підготовки і прийняття підзаконних НПА різного рівня.
Нормотворча діяльність у публічній сфері як правило становить собою достатньо складний та тривалий процес. Упорядкування відповідної процедури, введення її в чіткі процесуальні рамки слугує важливою гарантією доцільності й законності підзаконних актів створюваних у сфері функціонування органів публічної адміністрації.
Для регламентації процесу нормотворення визначаються стадії та етапи цієї діяльності.
В цілому виділяють наступні стадії:
1. Підготовка НПА.
2. Прийняття НПА.
3. Реєстрація НПА.
4. Вступ НПА в дію (набрання чинності).
5. Оскарження чи опротестування.
19. Вкажіть види нормотворчих проваджень.
В залежності від сфери організуючого впливу розроблюваних НПА прийнято виділяти такі нормотворчі провадження:
1) Провадження з ухвалення вказівок то розпоряджень ПУ.
2) Провадження з прийняття постанов і розпоряджень КМУ.
3) Провадження з видання наказів, інструкцій та інших актів міністерств та інших ЦОВВ.
4) Провадження з видання розпоряджень МДА.
5) Провадження з видання локальних актів (наказів, положень, правил) керівниками державни підприємств, установ та організацій.
6) Провадження з видання рішень ОМС.
20. Охарактеризуйте стадію підготовки нормативного акту у нормотворчому провадженні.
Підставою виникнення нормотворчого процесу є ухвалення офіційного рішення про підготовку проекту нормативного акта. З прийняттям такого рішення виникає зобов`язання відповідних органів підготовити початковий текст проекту, визначити тему майбутнього акта та його загальну спрямованість. Кожний нормативний документ повинен бути професійним і корисним. Нормативний документ мають розробляти професійні юристи із залученням науковців та практиків. Тому досить ефективним засобом підвищення якості нормотворчої діяльності як процесу та відповідно його кінцевого результату – нормативно-правового акта є створення нормопроектних робочих груп. Основними завданнями нормопроектної робочої групи є підготовка якісного змісту проекту, а також координація зусиль центральних органів виконавчої влади та інших органів під час розробки проекту. До складу робочих органів включаються представники центральних та місцевих органів виконавчої влади, а також народні депутат України, представники інших органів, представники громадських організацій, науковці. Утворюється робоча група у два способи. По-перше, на виконання доручення вищого органу. Так, відповідно до розділу 4 Тимчасового регламенту Кабінету Міністрів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 5 червня 2000 р. № 915, Кабінет Міністрів України з метою забезпечення розроблення проектів актів законодавства (крім законопроектів, головним розробником яких є Міністерство юстиції) може утворювати постійні і тимчасові робочі органи. По-друге, робоча група може бути утворена за власною ініціативою органом, на який покладено обов`язок підготувати проект нормативно-правового акта. Так, у випадку, якщо Міністерство юстиції України визначене головним розробником проекту, воно може ініціювати створення робочої групи. Склад такої робочої групи затверджується наказом Міністерства юстиції України. На робочу групу покладаються функції головного розробника, а саме: - аналіз стану справ у відповідній сфері правового регулювання та причини, які зумовлюють необхідність підготовки проекту нормативно-правового акта; - підготовка проекту; - перевірка, у разі потреби, проекту на відповідність міжнародним зобов’язанням України та основним положенням законодавства ЄС; - у разі розроблення проекту регуляторного акта проведення аналізу його регуляторного впливу, який надсилається Держпідприємництву; - узгодження проекту із зацікавленими органами, у разі отримання зауважень до проекту опрацювання їх та внесення необхідних поправок; - усунення можливих розбіжностей щодо проекту. З цією метою організовується та проводиться детальне обговорення варіантів рішень із спірних позицій та оцінок за участю міністрів, інших керівників зацікавлених органів, які мають зауваження; - направлення проекту нормативно-правового акта Міністерству юстиції України. Взагалі найкращий спосіб підготовки проекту нормативно-правового акта, особливо акта, що регулює найважливіші суспільні відносини, полягає в роботі над ним на двох етапах, а саме: розроблення концепції акта та формулювання тексту проекту акта на основі обраної концепції. Розроблення концепцій передбачається відповідними планами та актами нормотворчої діяльності Кабінету Міністрів України, рішеннями урядових комітетів, а також дорученнями Прем`єр-міністра, Першого віце-прем`єр-міністра, Віце-прем`єр-міністра (відповідно до розподілу функціональних повноважень), а також ініціативою керівників органів виконавчої влади. Концепції розробляються органами виконавчої влади, до компетенції яких належить вирішення тих чи інших питань, узгоджуються із заінтересованими органами виконавчої влади, установами та організаціями, подаються Кабінету Міністрів України, та готуються його Секретаріатом для розгляду в установленому порядку. Відповідно до розділу 5 Тимчасового регламенту Кабінету Міністрів України концепція повинна мати шість розділів. У першому розділі концепції «Проблема» наводяться формулювання проблеми, яка має бути врегульована, окреслюються її масштаби та зазначається пояснення, чому це питання є пріоритетним для вирішення. У другому розділі «Суттєві фактори» викладаються статистичні, аналітичні, інші дані, які треба взяти до уваги під час прийняття рішення. У третьому розділі «Альтернативи» дається ґрунтовний виклад різних можливих варіантів вирішення питання, що розглядається. У четвертому розділі «Узгодження» чітко визначаються будь-які протилежні точки зору та розбіжності в позиціях заінтересованих органів виконавчої влади, які виникли в ході консультацій та узгодження запропонованого варіанта рішення. У п’ятому розділі «Оптимальний варіант» рекомендується прийняття Кабінетом Міністрів оптимального варіанта рішення, наводиться перелік аргументів на його користь. В останньому шостому розділі концепції подається вичерпний перелік заходів, які мають бути здійснені для впровадження рекомендованого рішення (перелік нормативно-правових актів, які потрібно прийняти, адміністративних заходів, питання кадрового забезпечення тощо). Затверджується концепція розпорядженням Кабінету Міністрів України. Проект такого розпорядження повинен місти пропозиції щодо рішення Кабінету Міністрів з детальним описом усіх суттєвих складових обраного варіанта у формулюваннях, які б не допускали іншого тлумачення запропонованого вибору варіанта вирішення питання і були б достатні як завдання для розроблення відповідного проекту акта. До змісту концепції проекту включаються такі параметри, як його загальний зміст, основні ідеї, характеристика і загальний план. Залежно від наукової обґрунтованості концепції визначаються терміни прийняття акта, перевіряється його якість і ефективність. У концепції нормативного акта зазначається також і віднесення його до відповідного ієрархічного рівня правової системи, що є особливо важливим на даному етапі її формування. Наступним етапом розробки проекту нормативно-правового акта (за умови прийняття відповідної концепції) є формулювання його тексту. Підготовка тексту проекту нормативно-правового акта – це спеціалізована юридична діяльність, яка вимагає спеціальних знань і відповідної практики. Ця робота не може виконуватися будь-яким юристом, адже такий досвід не набувається ні в процесі юридичної освіти, ні в ході звичайної юридичної практики. Підготовка тексту проекту вимагає систематичного і часто дуже прискіпливого використання специфічних навичок проведення аналізу та редагування проекту. Головним завданням робочої групи при підготовці тексту є перенесення концепції проекту у площину єдиної системи нормативних правил. Підготовка тексту проекту нормативно-правового акта як етап нормотворчого провадження включає: 1. Попередні роботи, що передують складанню тексту проекту, затвердження плану і графіка роботи над проектом; підбір матеріалів, необхідних для розробки проекту: відомості про закордонне законодавство та практику його застосування, про досвід регулювання відповідних питань у закордонних країнах, ознайомлення з науковою літературою, а також із практикою підготовки відповідних проектів в інших органах, ретельне врахування чинного законодавства. Після вирішення питань стосовно мети, межі дії, юридичної сили та форми майбутнього акта головний розробник – робоча група зазвичай переходить до розробки його загальної схеми, яка окреслює основні, принципові положення проекту. Загальну схему найбільш великих актів доцільно виносити на затвердження органу, що прийняв рішення про підготовку. 2. Формулювання тексту початкового варіанта проекту. Як свідчить практика, робоча група не завжди готує проект у цілому. При виробленні проектів значних за розміром нормативно-правових актів різні глави, а навіть окремі статті, готують члени комісії, найкомпетентніші у вирішенні цього питання. Потім готовий варіант глави або статті обговорюється й остаточно доопрацьовується на засіданні робочої групи. Може бути й так, що одну й ту саму статтю або главу проекту паралельно розробляють декілька авторів, і в процесі обговорення остаточно приймається найкращий варіант. У процесі складання проектів деяких актів виникає необхідність підготовки інших актів з метою їхніх розвитку і конкретизації. 3. Попереднє обговорення, доопрацювання та узгодження проекту. Ця дія завершує підготовку тексту проекту. Попереднє обговорення проекту, яке відбувається до його внесення в орган, що приймає акт, - одна з дій щодо підготовки тексту проекту. Необхідним етапом подальшої розробки проекту є узгодження його з усіма зацікавленими органами. Органи, яким проект поданий для узгодження, як правило, складають спеціальний висновок щодо нього. Він містить загальну оцінку проекту, а також оцінку окремих його положень. Також важлива оцінка структури акта, чіткості викладу нормативних положень, мови і стилю проекту. Зацікавлений орган опрацьовує положення проекту з питань, що належать до його компетенції, та у разі відсутності зауважень погоджує його і повертає головному розробникові – робочій групі. У разі наявності зауважень та пропозицій зацікавлений орган із підписом керівника повідомляє про них головного розробника - робочу групу з чітким формулюванням відповідних положень. При цьому керівник зацікавленого органу зобов`язаний взяти особисту участь у врегулюванні спірних питань, якщо головний розробник визнає за необхідне проведення узгоджувальної процедури. Невисловлена зацікавленими органами та організаціями позиція щодо проекту акта у визначений термін вважається рівнозначним його узгодженню. Після узгодження із зацікавленими особами підготовлений проект нормативно-правового акта головним розробником – робочою групою подається до Міністерства юстиції України, яке проводить правову експертизу проекту на відповідність законодавству, а також основним положенням законодавства Європейського Союзу. У разі отримання від Міністерства юстиції зауважень до проекту постанови робоча група розглядає їх з метою пошуку взаємоприйнятного рішення. Якщо такого рішення не знайдено, проект вноситься до органу законодавчої ініціативи – Кабінету Міністрів України в установленому порядку з викладенням розбіжностей.
21. Охарактеризуйте стадію прийняття нормативному акту у нормотворчому провадженні. Підготовлені проекти постанов Кабінету Міністрів України візуються керівником органу, що є головним розробником, а в разі його відсутності –особою, яка його заміщує. До проекту додаються: - пояснювальна записка, у якій зазначаються підстава та мета розроблення проекту, визначається його місце у відповідній сфері правового регулювання, міститься аналіз причин, наводяться факти і цифрові дані, що обґрунтовують необхідність його прийняття, відображаються фінансово- економічні розрахунки та пропозиції щодо джерел покриття витрат (якщо реалізація акта не потребує фінансування з державного чи місцевого бюджетів, то про це окремо повідомляється у записці), прогнозуються очікувані соціально-економічні результати у реалізації акта; - довідка про погодження проекту; - висновки міністерства юстиції щодо відповідності проекту нормативно-правового акта законодавству, є також основним положенням законодавства ЄС, якщо цей проект є предметом правового регулювання, належить до пріоритетних сфер адаптації законодавства України до законодавства ЄС, разом з довідкою про відповідність проекту нормативного акта основним положенням законодавства ЄС; - порівняльна таблиця, якщо проект передбачає внесення змін до інших нормативно-правових актів, у якій зазначаються положення (норми), які є чинними, а також пропозиції щодо змін у них; - концепція проекту правового акта. Проект постанови, внесений до Кабінету Міністрів України, передається в день його реєстрації до відповідного структурного підрозділу Секретаріату Кабінету Міністрів України. Зазначений підрозділ перевіряє проект акта та матеріали до нього на відповідність встановленим вимогам щодо їхнього складу і оформлення, проводить аналіз та фахову експертизу проекту і обґрунтувань до нього. Робота з підготовки поданого проекту постанови для розгляду Кабінетом Міністрів України проводиться структурними підрозділами Секретаріату Кабінету Міністрів протягом не більш як десяти днів, виходячи з того, що цей проект має бути розглянутий Кабінетом міністрів протягом місяця з дня його надходження. У разі потреби термін підготовки проекту в Секретаріаті може бути продовжено. Після проведення аналізу та експертизи проект постанови Кабінету Міністрів України візується відповідними спеціалістами та керівниками структурних підрозділів Секретаріату та заступником Міністра Кабінету Міністрів – директором юридичного департаменту. Проект постанови та матеріали до нього разом з експертним висновком і списком посадових осіб, яких – пропонується запросити на засідання урядового комітету, передаються структурному підрозділу, що відповідає за організаційне забезпечення підготовки та проведення засідань урядових комітетів для формування порядку денного та внесення на розгляд відповідного урядового комітету. Схвалений урядовим комітетів проект постанови візується головою комітету та направляється Міністру Кабінету Міністрів для внесення в порядок денний засідання Кабінету Міністрів. Проект постанови подається під час його розгляду на засіданні Кабінету Міністрів міністром чи головою урядового комітету. Стосовно інших нормативно-правових актів, які приймаються центральними органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, то після необхідного доопрацювання за результатами експертної оцінки і вивчення інших отриманих зауважень може відбуватися затвердження нормативно-правового акта. Узгоджений проект направляється на розгляд керівнику органу (міністру, голові, директору) з поданням пояснювальної записки й інших матеріалів, що її підтверджують. У записці обґрунтовується необхідність прийняття акта, зазначається, хто його підготував, з ким узгоджений проект, які зауваження надійшли і як вони враховані в кінцевій редакції. Після прийняття (затвердження) відповідного нормативно-правового акта він має бути зареєстрований в установленому порядку.
22. Охарактеризуйте стадію реєстрації нормативного акту у нормотворчому провадженні. Державній реєстрації в Міністерстві юстиції України підлягають нормативно-правові акти міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, а також нормативно- правові акти Національного банку України (ст. 56 Закону України «Про Національний банк України»); документи нормативного характеру Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття , які стосуються прав і обов’язків страхувальників та застрахованих осіб (ст. 11 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття»); постанови правління та інші документи нормативного характеру Пенсійного фонду, що стосуються прав і обов’язків громадян (ст. 61 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування») тощо. Державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти будь-якого виду незалежно від строку їх дії (постійні чи обмежені певним часом) та характеру відомостей, що в них містяться, у тому числі з грифами «Для службового користування», «Особливої важливості», «Цілком таємно», «Таємно» та іншими, а також прийняті в порядку експерименту, якщо в них є одна або більше норм (правил поведінки), що: - зачіпають соціально-економічні, політичні, особисті та інші права, свободи й законні інтереси громадян, проголошені й гарантовані Конституцією та законами України, установлюють новий або змінюють, доповнюють чи скасовують існуючий організаційно-правовий механізм їх реалізації; - мають міжвідомчий характер, тобто є обов’язковими для інших органів виконавчої влади, органів господарського управління і контролю, а також підприємств, установ і організацій, що не належать до сфери управління органу, який видав нормативно-правовий акт. Таким чином, державна реєстрація містить такі етапи процесуальної діяльності: а) проведення правової експертизи нормативно-правових актів; б) прийняття рішення щодо їх державної реєстрації або відмови; в) занесення зареєстрованих нормативно-правових актів до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів. Пунктом 13 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.92 № 731 (із змінами) (далі - Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади) передбачено підстави відмови в державній реєстрації поданого до Міністерства юстиції України нормативно-правового акта, якщо він: а) не відповідає Конституції України; б) виданий з порушенням чинного законодавства; в) не узгоджений із заінтересованими органами; г) викладений з порушенням правил правопису; д) не узгоджується з дорученням, даним органу, що видав акт. Відповідно до абзацу четвертого пункту 13 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади є нормативно-правовий акт, у державній реєстрації якого відмовлено, підлягає скасуванню органом, що його видав, у 5-денний термін з дня отримання рішення про відмову в державній реєстрації акта.

23. Охарактеризуйте стадію вступу нормативного акту в дію у нормотворчому провадженні.
Відповідно до Указу Президента України «Про порядок офіційного обнародування нормативно-правових актів і введення в дію» від 10.06.1997 р. № 503/97 закони України, інші акти Верховної Ради України, акти Президента України, Кабінету Міністрів України не пізніше ніж у 15-денний термін після їхнього прийняття у встановленому порядку і підписання підлягають обнародуванню державною мовою в офіційних друкованих виданнях. Акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України можуть бути в окремих випадках офіційно обнародувані через телебачення і радіомовлення. Офіційне обнародування нормативно-правових актів здійснюється після включення їх до Єдиного державного реєстру нормативних актів із указівкою привласненого їм реєстраційного коду. Нормативно-правові акти можуть бути опубліковані в інших друкованих виданнях лише після їхнього офіційного обнародування відповідно до Указу Президента України. Нормативно-правові акти, опубліковані в інших друкованих виданнях, мають інформаційний характер і не можуть бути використані для офіційного застосування. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України набирають чинності з моменту їхнього прийняття, якщо пізніший термін уведення їх у дію не передбачений у цих актах. Акти Кабінету Міністрів України, що визначають права й обов`язки громадян, набирають чинності не раніше дня їхнього опублікування в офіційних друкованих виданнях. Нормативно-правові акти Президента України набирають чинності через 10 днів після опублікування, якщо пізніший термін уведення їх у дію не передбачений у цих актах. Нормативно-правові акти набувають чинності через десять днів після їх державної реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку набрання чинності. Якщо нормативно-правові акти зачіпають права і законні інтереси громадян, вони набувають чинності в той самий строк, але не раніше дня їх доведення до відома населення. Досить детальний порядок підготовки і прийняття розпоряджень керівників місцевих органів виконавчої влади одержав своє закріплення в Типовому регламенті місцевої державної адміністрації, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 11 грудня 1999 р. № 2263.
24. Охарактеризуйте стадію оскарження та опротестування нормативного акту у нормотворчому провадженні.
Стаття 55 Конституції України визначає право звернення до суду та встановлює, що скарги на рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, «підлягають безпосередньому розгляду в судах незалежно від того, що прийнятим раніше законом міг бути встановлений інший порядок їх розгляду (оскарження до органу, посадової особи вищого рівня по відношенню до того органу і посадової особи, що прийняли рішення, вчинили дії або допустили бездіяльність). Подання скарги до органу, посадової особи вищого рівня не перешкоджає оскарженню цих рішень, дій чи бездіяльності до суду». Наступний вид провадження – провадження по зверненням громадян, поєднує в собі юрисдикційні (провадження по скаргам) та неюрисдикційні (інші види звернень) елементи. Правове регулювання даного виду провадження здійснюється, перш за все, Конституцією України, спеціальним Законом України "Про звернення громадян" від 2 жовтня 1996 року та іншими законами та підзаконними актами, які відображають специфіку провадження по скаргам в окремих сферах державного управління (податкових органів, органів внутрішніх справ, митних органів тощо). Громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення. Військовослужбовці, працівники органів внутрішніх справ і державної безпеки мають право подавати звернення, які не стосуються їх службової діяльності. Особи, які не є громадянами України і законно знаходяться на її території, мають таке ж право на подання звернення, як і громадяни України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами. Під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги. Пропозиція (зауваження) - звернення громадян, де висловлюються порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально- культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства. Заява (клопотання) - звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліків діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання - письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо. Скарга - звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян, посадових осіб. До рішень, дій (бездіяльності), які можуть бути оскаржені, належать такі у сфері управлінської діяльності, внаслідок яких: порушено права і законні інтереси чи свободи громадянина (групи громадян); створено перешкоди для здійснення громадянином його прав і законних інтересів чи свобод; незаконно покладено на громадянина які-небудь обов'язки або його незаконно притягнуто до відповідальності. Скарга може бути подана до органу або посадовій особі вищого рівня протягом одного року з моменту його прийняття, але не пізніше одного місяця з часу ознайомлення громадянина з прийнятим рішенням. Законодавством встановлені певні вимоги до звернення, так, згідно ст. 5 Закону України "Про звернення громадян, " звернення адресуються органам державної влади і місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям незалежно від форм власності, об'єднанням громадян або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань. У зверненні має бути зазначено прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання громадянина, викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги. Звернення може бути усним (викладеним громадянином і записаним посадовою особою на особистому прийомі) чи письмовим, надісланим поштою або переданим громадянином до відповідного органу, установи особисто чи через уповноважену ним особу, якщо ці повноваження оформлені відповідно до чинного законодавства. Звернення може бути подано як окремою особою (індивідуальне), так і групою осіб (колективне). Письмове звернення повинно бути підписано заявником (заявниками) із зазначенням дати. Звернення, оформлені належним чином і подані у встановленому порядку, підлягають обов'язковому прийняттю та розгляду. Забороняється направляти скарги громадян для розгляду тим органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються. Письмове звернення без зазначення місця проживання, не підписане автором (авторами), а також таке, з якого неможливо встановити авторство, визнається анонімним і розгляду не підлягає. Органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об'єднання громадян, посадові особи зобов'язані розглянути пропозиції (зауваження) та повідомити громадянина про результати розгляду. Пропозиції (зауваження) Героїв Радянського Союзу, Героїв Соціалістичної Праці, інвалідів Великої Вітчизняної війни розглядаються першими керівниками державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій особисто. Звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п'яти днів. Адміністративне провадження з розгляду звернень громадян – це регламентована адміністративно-процесуальними нормами діяльність органів публічної адміністрації з розгляду скарг, заяв і пропозицій окремих громадян та їхніх колективів. Адміністративне провадження з розгляду звернень громадян характеризується низкою особливостей: 1) на відміну від більшості адміністративних проваджень, котрі порушуються органами публічної влади, це провадження здійснюється внаслідок волевиявлення громадян. Громадянин (колектив громадян) у ньому завжди є єдиним ініціатором та, одночасно, головною зацікавленою стороною; 2) провадження по розгляду звернень громадян – це єдине адміністративне провадження, яке не може бути однозначно віднесене до розгляду конфліктних або неконфліктних. У його рамках можуть розглядатися як адміністративні справи «позитивного» (управлінського) характеру, так і справи, що виникають з приводу конфлікту між учасниками правовідносин (перший тип справ базується на заявах та пропозиціях громадян, другий – на їхніх скаргах). Отже, принцип поділу Особливої частини адміністративно- процесуального права на конфліктну та неконфліктну групи проваджень вимагає розмежовувати провадження з розгляду скарг громадян та провадження з розгляду заяв і пропозицій. 3) Звернення громадян становить собою універсальний процесуальний засіб для порушення інших адміністративних проваджень (ліцензійного, реєстраційного, дозвільного, адміністративно-позовного тощо), а також їхніх окремих стадій або етапів. Так, наприклад, відповідно до ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження», підставою для відкриття виконавчого провадження є відповідна заява стягувача або його представника. Цілий ряд адміністративних проваджень (нормотворче, дисциплінарне, у справах про адміністративні делікти та ін.) мають факультативну стадію оскарження, яка реалізується шляхом подання громадянином скарги на дії або рішення уповноважених суб’єктів адміністративної юрисдикції. Слід також стисло зупинитись на характеристиці найбільш поширених та численних видах проваджень неюрисдикційного характеру - дозвільних та реєстраційних провадженнях, які спрямовані на упорядкування відносин, пов'язаних як з офіційним підтвердженням певних прав, так і з обігом об'єктів, використання яких потребує спеціального дозволу компетентних органів. Разом з тими зазначені види проваджень досить тісно пов'язані із реалізацією контрольно-наглядових повноважень. Формування напряму дозвільного провадження в адміністративному процесі залежить від пануючого в правовій теорії та практиці підходу до детермінації явища дозвільної системи.
25. Розкрийте особливості установчого провадження у адміністративному процесі.
Установче провадження – це специфічна діяльність уповноважених суб’єктів з реалізації норм матеріального адмін. права щодо створення, реорганізації, ліквідації організаційних структур і комплектування їх персоналом.
До установчих проваджень відносяться:
1) Провадження щодо створення організаційних структур;
2) Провадження щодо реорганізації організаційних структур;
3) Провадження щодо ліквідації організаційних структур;
4) Провадження щодо комплектування організаційних структур персоналом.

Провадження щодо створення організаційних структур включає наступні стадії:
1. Збір та первинне вивчення інформації про потребу в створенні організаційної структури;
2. Обґрунтування потреби створення організаційної структури;
3. Вибір та аналіз норм що підлягають застосуванню;
4. Скликання установчих зборів (конференцій, з’їздів);
5. Ухвалення рішення про створення організаційної структури;
6. Підготовка документів до реєстрації організаційної структури.
Провадження щодо реорганізації організаційних структур включає наступні стадії:
1. Збір та первинне вивчення інформації про потребу організаційних змін;
2. Обґрунтування потреб змін;
3. Вибір та аналіз норм що підлягають застосуванню;
4. Розгляд справи компетентним органом;
5. Винесення рішення.
Провадження щодо ліквідації організаційних структур включає наступні стадії:
1. Виникнення потреби ліквідації організаційної структури та її обґрунтування;
2. Вибір та аналіз норм що підлягають застосуванню при добровільній та примусовій ліквідації організаційної структури;
3. Розгляд справи компетентним органом;
4. Винесення рішення;
5. Оскарження (опротестування) рішення.
Провадження щодо комплектування організаційних структур персоналом включає наступні стадії:
1. Вивчення інформації про необхідність комплектування організаційних структур персоналом;
2. Узгодження умов трудового договору та вжиття необхідних організаційних заходів;
3. Вибір та аналіз норм що підлягають застосуванню;
4. Розгляд справи компетентним органом;
5. Прийняття рішення;
6. Оскарження (опротестування) рішення.

26. Вкажіть види установчих проваджень та розкрийте їх зміст в адміністративному процесі.
До установчих проваджень відносяться:
1) Провадження щодо створення організаційних структур;
2) Провадження щодо реорганізації організаційних структур;
3) Провадження щодо ліквідації організаційних структур;
4) Провадження щодо комплектування організаційних структур персоналом.

Провадження щодо створення організаційних структур включає наступні стадії:
1. Збір та первинне вивчення інформації про потребу в створенні організаційної структури;
2. Обґрунтування потреби створення організаційної структури;
3. Вибір та аналіз норм що підлягають застосуванню;
4. Скликання установчих зборів (конференцій, з’їздів);
5. Ухвалення рішення про створення організаційної структури;
6. Підготовка документів до реєстрації організаційної структури.
Провадження щодо реорганізації організаційних структур включає наступні стадії:
1. Збір та первинне вивчення інформації про потребу організаційних змін;
2. Обґрунтування потреб змін;
3. Вибір та аналіз норм що підлягають застосуванню;
4. Розгляд справи компетентним органом;
5. Винесення рішення.
Провадження щодо ліквідації організаційних структур включає наступні стадії:
1. Виникнення потреби ліквідації організаційної структури та її обґрунтування;
2. Вибір та аналіз норм що підлягають застосуванню при добровільній та примусовій ліквідації організаційної структури;
3. Розгляд справи компетентним органом;
4. Винесення рішення;
5. Оскарження (опротестування) рішення.
Провадження щодо комплектування організаційних структур персоналом включає наступні стадії:
1. Вивчення інформації про необхідність комплектування організаційних структур персоналом;
2. Узгодження умов трудового договору та вжиття необхідних організаційних заходів;
3. Вибір та аналіз норм що підлягають застосуванню;
4. Розгляд справи компетентним органом;
5. Прийняття рішення;
6. Оскарження (опротестування) рішення.

27. Визначте особливості провадження щодо реорганізації організаційних структур.
Кожна організаційна структура підприємства має як свої переваги так і недоліки. Форми, методи і засоби реорганізації управлінських структур багатогранні і в цілому їх можна звести до декільком напрямків:
вдосконалення структур за рахунок внутрішніх спрощень;
заміна структур ієрархічного типу на адаптивні;
інтегрування (створення) різноманітних форм органічних структур всередині ієрархічної структури;
створення конгломератів;
формування структур майбутнього – модульних і атомістичних організацій.
Будь-яку перебудову структури управління необхідно оцінювати передусім з точки зору досягнення поставленою перед нею мети. В незалежності від причин, що викликають перебудову, вона обов’язково має на меті розширення повноважень на нижчих рівнях ієрархії управління і підвищення виробничо-господарської самостійності підрозділів, що входять у склад організації. Практично це означає залучення все більшої кількості працівників до процесу виявлення і вирішення проблем організації. Тому разом з цими можливостями, які нова структура управління створює для покращення економічних і соціальних параметрів, її оцінка здійснюється за такими напрямками, як швидкість обробки і отримання інформації, необхідної для прийняття рішень; використання інформаційної технології, що спрощує не тільки вирішення проблем, але і всю систему взаємодій, які необхідні в процесі розробки і реалізації управлінських рішень.
28. Охарактеризуйте провадження щодо ліквідації організаційних структур.
Організаційна структура управління (або субординаційна структура) - один з видів моделей, сукупність яких має назву організаційних структур підприємства; на відміну від інших видів надає структурні зв'язки підпорядкування ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]) посад та підрозділів підприємства (або інших видів організацій). Як недоліки цього виду організаційної структури управління можна назвати: порушення принципом повноправного розпорядництва принципу єдиноначальності; тривала процедура прийняття рішень; труднощі підтримки постійних взаємозв'язків між різними функціональними службами; зниження відповідальності виконавців за роботу, оскільки кожен виконавець одержує вказівки від кількох керівників; неузгодженість і дублювання вказівок і розпоряджень, які одержують виконавці «зверху»; кожен функціональний керівник і функціональний підрозділ ставлять свої питання на перше місце, не погоджуючи їх з необхідністю досягнення поставлених перед підприємством цілей. Деякою мірою ліквідації недоліків лінійної і функціональної організаційних структур сприяють лінійно-штабна і лінійно-функціональна структури управління, що передбачають функціональний поділ управлінської праці в підрозділах різних рівнів і сполучення лінійного і функціонального принципів управління. В цьому випадку функціональні підрозділи можуть проводити свої рішення або через лінійних керівників (в умовах лінійно-штабної структури), або в межах спеціальних повноважень прямо доводити їх до спеціалізованих служб чи окремих виконавців на нижчестоящому рівні (в умовах лінійно-функціональної структури управління).

29. Провадженнящодокомплектування організаційних структур персоналом.
Адміністративний процес являє собою системне утворення із складною і не до кінця дослідженою структурою. Первинним і основним компонентом йогоструктури виступає окремо взяте адміністративне провадження.
Окремим видом установчогопровадженняє провадження щодо комплектування організаційних структур персоналом.
Стадії провадження щодо комплектування організаційно правових структур персоналом:
Виявлення інформації щодо необхідності комплектування організаційної структури персоналом.
Узгодження умов трудового договору та вжиття необхідних організаційних заходів.
Вибір та аналіз норм, щопідлягаютьзастосуванню.
Розглядсправикомпетентними органами.
Прийняттярішення.
Оскарженнячиопротестуваннярішення по справі.
Управління персоналом постійний процес вирішення проблем комплектування організації персоналом відповідної якості і кількості, що вимагає виконання певних завдань: набір, підбір, управління кар'єрою та мотивацію організації.
Підбір персоналу це процес вивчення психологічних і професійних якостей працівника з метою встановлення його відповідності до вимог робочого місця і підбору з наявних претендентів того, хто найбільше підходить на це робоче місце, з врахуванням його кваліфікації, спеціальності, особистих якостей, здібностей, характеру та інтересів організації.
Обраному кандидату служба персоналу пропонує оформити відповідні документи, якими можуть бути: трудовий договір, трудовий контракт чи трудова угода. Трудовий договір оформляється наказом адміністрації на основі форми Т-1, яку готують працівники кадрових служб, в одному примірнику і підписується керівником або його заступником, який має таке право. Наказ оголошується працівникові під розписку до початку роботи. На основі наказу заповнюється особова картка працівника за формою Т-2, потім робиться відповідний запис у трудовій книжці, відкривається особовий рахунок або відповідний документ у бухгалтерії.
Як правило, в наказі встановлюється термін випробування для перевірки відповідності працівника його обов'язкам. Цей термін не може бути більше 3-х місяців, а в окремих випадках 6 місяців. Також за узгодженням сторін цей термін може бути коротшим. У цей період на працівника поширюються дії законів про працю. Якщо після закінчення випробного терміну працівник продовжує працювати, то він вважається прийнятим і його звільнення допускається тільки на загальних підставах. Звільнення й переведення працівників проводять аналогічно.
30. охарактеризуйте стадії установчих проваджень.
Установчі провадження – це специфічна діяльність уповноважених суб’єктів з реалізації норм матеріального адміністративного права щодо створення, реорганізації, ліквідації організаційних структур і комплектування їх персоналу.
До установчих проваджень відносяться:
1. провадження щодо створення організаційних структур;
2. провадження щодо реорганізації організаційних структур;
3. провадження щодо ліквідації організаційних структур;
4. провадження щодо комплектування організаційних структур персоналом;
Провадження щодо створення орг.структур включає такі стадії:
1.збір та первинне вивчення інформації про потребу в створенні організаційних структур.
2. обґрунтування потреби ств.організаційної структури.
3. вибір та аналіз норм,що підлягають застосуванню.
4. скликання установчих зборів.(конференції з’їзди)
5. ухвалення рішення про ств.організаційної структури.
6. підготовка документів до реєстрації орг.структури.
Провадження щодо реорганізації структури вкл.такі стадії:
1.збір та первинне вивчення інформації про потребу організаційних змін
2. обґрунтування потреби змін.
3. вибір та аналіз норм, що підлягають застосуванню.
4. розгляд справи компетентним органом
5. винесення рішення
Стадії провадження щодо ліквідації організаційних структур:
виникнення потреби ліквідації організаційної структури та її обґрунтування.
вибір та аналіз норм,що підлягають застосуванню при добровільній та примусовій ліквідації організаційної структури.
розгляд справи компетентним органом.
винесення рішення.
Стадії провадження щодо комплектування організаційної структури персоналом
вивчення інформації про необхідність комплектування орг.структури персоналом.
узгодження умов трудового договору та вжиття необхідних організаційних заходів
вибір та аналіз норм, що підлягають застосуванню
розгляд справи компетентним органом
прийняття рішення
оскарження чи опротестування

31. Назвіть різновиди правонаділяючих проваджень в адміністративному процесі.
За своєю правовою природою правонаділяючі (контрольно-наглядові) провадження ОВС відносяться до адміністративно-правових засобів попередження правопорушень у суспільстві і мають на меті: 1) здійснення превентивного впливу на правовідносини; 2) отримання інформації (даних) про фактичний стан підконтрольного об’єкта, даних щодо виконання ними вимог нормативно-правових актів, виявлення правопорушень; 3) надання допомоги підконтрольній структурі в наведенні порядку на об’єкті; 4) припинення порушення вимог законодавства.
Отже, на підставі зазначеного до системи контрольно-наглядових проваджень можна віднести такі, відносно самостійні провадження щодо: а) проведення перевірок; б) вилучення документів; в) витребування інформації та документів; г) контроль за дотриманням правил паспортної системи; д) забезпечення безпеки дорожнього руху; е) ведення профілактичного обліку правопорушників, криміналістичного та оперативного обліків. Також, на наш погляд, до контрольно-наглядових проваджень слід віднести розгляд скарг та заяв в ОВС (підрозділами, відділеннями, секторами, окремими співробітниками міліції, які наділені контрольно-наглядовими повноваженнями).

32. Вкажіть види проваджень із вжиття в адміністративному порядку заходів заохочення і стимулювання.
Провадження щодо застосування заходів заохочення і стимулювання
в державному управлінні;
а) провадження в справах про нагородження державними нагородами, відзнаками Президента, грамотами тощо;
б) провадження в справах про присвоєння почесних та інших звань;
в) провадження в справах про преміювання;
г) провадження в справах про зняття стягнення тощо.
Заохочення як метод публічного управління реалізується шляхом заохочувального провадження. Цей вид провадження почав визнаватися серед дослідників нещодавно.
Неактивне застосування заохочень спричинено послабленою увагою керівників управлінь, територіальних органів та їх кадрових служб до оформлення заохочувальних матеріалів відповідно до встановлених вимог, а також зниження вимоги до підлеглих та відсутності відповідного контролю за організацією цієї роботи.
Заохочувальне провадження можна віднести до неконфліктних проваджень, оскільки воно не має на меті вирішення суперечки про право.
Заохочувальне провадження – це послідовний порядок дій компетентних органів щодо застосування до особи, яка сумлінно виконала покладений на неї обов’язок, заходів заохочення, що реалізується через відповідну адміністративну справу.
чотири стадії: 1) порушення клопотання про заохочення; 2) направлення подання про заохочення до відповідного державного органу; 3) розгляд подання про заохочення та прийняття рішення; 4) практичне здійснення заохочення.
Заходами процесуального примусу є: 1.       попередження ; 2.       видалення із залу судового засідання; 3.       тимчасове вилучення доказів для дослідження судом; 4.       привід;

33. Визначте особливості провадження у справах щодо нагородження державними нагородами, відзнаками Президента, грамотами тощо.
За Законом державні нагороди України є вищою формою відзначення громадян за видатні заслуги в розвитку економіки, науки, культури, соціальної сфери, захисті Вітчизни, охороні конституційних прав ; свобод людини, державному будівництві та громадській діяльності, за інші заслуги перед Україною. Державні нагороди встановлюються виключно законами України. Державними нагородами є: звання Герой України; орден; медаль; відзнака «Іменна вогнепальна зброя»; почесне звання України; Державна премія України; президентська відзнака.
Президент України затверджує: статут для звання Герой України та кожного ордену; положення для інших державних нагород. Статути і положення про державні нагороди визначають підстави для нагородження, містять опис державної нагороди, а також встановлюють порядок нагородження, вручення, носіння державних нагород та інші правила. Нагородження державними нагородами провадиться указом Президента України. Нагородженому вручається державна нагорода та документ, що посвідчує нагородження нею.

34. Охарактеризуйте провадження у справах щодо присвоєння почесних та інших звань.
З листопада 2009 року триває провадження Уповноваженого з прав людини щодо захисту прав багатодітних матерів на присвоєння почесного звання України «Мати-героїня» та своєчасне одержання відповідної одноразової винагороди. 15 грудня 2010 року Уповноважений з прав людини внесла подання Президентові України В.Ф. Януковичу «Про забезпечення прав матерів-героїнь на одержання матеріальної винагороди».
Це провадження має на меті надати особі за певні заслуги у сфері культури, науки або іншої галузі певні права та можливості. Зокрема почесні звання визнаються не як заохочення, а як зокрема подяка, винагорода за здійснення певної роботи у певній сфері. Це провадження набирає великого оберту, адже не так багато почесних звань отримують особи, які на це заслуговують. Нагородження почесним званням провадиться указом Президента України.

35. Визначте особливості провадження у справах щодо преміювання.
Одним із методів забезпечення дисципліни праці (згідно зі ст. 140 КЗпП) є заохочення, стимулювання ініціативи працівника спрямоване на сумлінне виконання ним його трудових обов'язків. Саме тому заохочення с важливим елементом внутрішнього трудового розпорядку. Види і форми заохочення працівників, відповідно до ст. 143 КЗпП України визначаються і затверджуються трудовим колективом підприємства, установи, організації в правилах внутрішнього трудового розпорядку. Власник або уповноважений ним орган разом з профспілковим комітетом або за погодженням з ним може застосовувати види морального (оголошення працівникові подяки, нагородження грамотою, занесення на дошку пошани тощо) і матеріального (нагородження премією, цінним подарунком) заохочення, навіть поєднуючи їх. За особливі трудові заслуги працівники представляються у виші органи до нагородження орденами, медалями, почесними грамотами, до присвоєння почесних звань і звання кращого працівника за професією.
Заохочення оголошуються наказом
·(розпорядженням) керівництва і заносяться до особової справи та трудової книжки працівника. Якщо заохочення це форма визнання позитивної поведінки працівника в трудовому процесі, вияв схвалення його роботи і поведінки під час праці, то недотримання ним вимог дисципліни праці, невиконання трудових обов'язків тягне застосування до нього видів дисциплінарної відповідальності.До працівників підприємств, установ, організацій можуть застосовуватись будь-які заохочення, що містяться в затверджених трудовими колективами правилах внутрішнього трудового розпорядку. Заохочення застосовуються власником або уповноваженим ним органом разом або за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації. Заохочення бувають як у матеріальній формі (наприклад, грошова премія або ж цінний подарунок), так і в нематеріальній формі (наприклад, оголошення подяки або вручення грамоти).

36. Охарактеризуйте провадження у справах щодо зняття стягнення.
Види дисциплінарних стягнень
На осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ за порушення службової дисципліни можуть накладатися такі види дисциплінарних стягнень:
1) усне зауваження;
2) зауваження;
3) догана;
4) сувора догана;
5) попередження про неповну посадову відповідність;
6) звільнення з посади;
7) пониження в спеціальному званні на один ступінь;
8) звільнення з органів внутрішніх справ.
Перед накладенням дисциплінарного стягнення начальник або особа, яка проводить службове розслідування, повинні зажадати від порушника надання письмового пояснення. Небажання порушника надавати пояснення не перешкоджає накладенню дисциплінарного стягнення.
Про накладення дисциплінарного стягнення видається наказ, зміст якого оголошується особовому складу органу внутрішніх справ.
Оголошувати дисциплінарне стягнення особі начальницького складу в присутності його підлеглих заборонено..
За кожне порушення службової дисципліни накладається лише одне дисциплінарне стягнення. При визначенні виду дисциплінарного стягнення мають враховуватися тяжкість проступку, обставини, за яких його скоєно, заподіяна шкода, попередня поведінка особи та визнання нею своєї вини, її ставлення до виконання службових обов'язків, рівень кваліфікації тощо.

37. Провадження по реалізації громадянами своїх прав і обов'язків:
а) провадження по пропозиціях, скаргах, заявах громадян;
б) провадження по одержанню громадянами дипломів, авторських свідоцтв, патентів і т. ін.;
в) провадження по виконанню громадянами військового обов'язку;
г) провадження по виконанню громадянами обов'язку мати паспорт;
д) провадження по одержанню громадянами житла;
е) провадження по реалізації громадянами права користуватися комунально-побутовими послугами тощо.

38. Законодавець поділяє провадження за зверненнями громадян на 3 види. Це провадження за пропозиціями (зауваженнями), провадження за заявами (клопотаннями), провадження заскаргами. Таким чином, термін «провадження за зверненнями громадян» є родовим і об'єктивується в одному із зазначених проваджень. Кожному із вказаних видів проваджень притаманні загальні та особливі риси.
Особливості провадження за заявами (клопотаннями). Цей вид проваджень спеціально регламентований ст. 15 Закону України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р.
Стосовно суб'єктів, що розглядають заяви (клопотання) і приймають за ними рішення, цією статтею встановлено, що вони зобов'язані:
а) розглядати такі звернення, по-перше, об'єктивно; по-друге, вчасно;
б) перевіряти викладені в них факти;
в) приймати за результатами перевірки рішення відповідно до чинного законодавства;
г) забезпечувати виконання прийнятих рішень;
д) повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань). Слід зазначити, що обов'язки цих суб'єктів у проваджені за заявами збігаються з їх же обов'язками у проваджені за скаргами.
Окремі вимоги у чинному законодавстві зафіксовані й щодо відповідей за результатами розгляду заяв (клопотань). Така відповідь дається обов'язково тим органом, який отримав ці заяви і до компетенції якого входить вирішення порушених у заявах (клопотаннях) питань. Підписує відповідь керівник або особа, яка виконує його обов'язки.
Рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на закон і викладенням мотивів відмови, а також із роз'ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.
Компетенція усіх інших суб'єктів, що діють у даному проваджені, також збігається з їхньою компетенцією у провадженні за скаргами.

39.охарактер.провадження з одержання громадянами дипломів
Цей порядок розроблено відповідно до наказу Міністерства освіти і
науки України від 10.12.2003 року № 811 „Про затвердження положення про
ІВС „Освіта” та „Порядку замовлення, видачі та обліку документів про освіту
державного зразка”, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України. . Оформлення дозволів на отримання Бланків документів про освіту. Письмове клопотання керівника навчального закладу на ім’я директора
ДП «ДЦ ПІТ» про надання дозволу на отримання Бланків документів про
освіту державного зразка у визначеній кількості за освітньо-кваліфікаційними
рівнями, із зазначенням назв і кодів напрямків підготовки, спеціальностей (із
визначенням мови документа для іноземних студентів).
державного зразка (надалі Дозвіл) та подальше отримання Бланків
документів навчальним закладом здійснюється на підставі попередньо
оформленого замовлення. Письмове клопотання оформлюється на бланку
навчального закладу, реєструється у встановленому порядку, підписується2
керівником навчального закладу та посвідчується печаткою. Визначена
кількість бланків документів може бути меншою, ніж зазначено у Ліцензії на
право надання освітніх послуг (у разі часткового отримання бланків
документів), проте, у будь-яких інших випадках вона не повинна
перевищувати встановлений ліцензійний обсяг. Усі копії документів, які подаються для отримання дозволу, мають
бути посвідчені печаткою та завірені підписом керівника навчального закладу.
Відсутність будь-яких документів із вказаних у переліку є підставою для
відмови у розгляданні клопотання.
40.В Конституції України у Ст.65.ч.1 зазначено, Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. ч.2 Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Загальний військовий обов’язок відрізняється від інших конституційних обов’язків громадян України тим, що має обмежений характер в часі його виконання, вікові обмеження і певним станом здоровя.
Види державної служби:
1.Строкова військова служба
2.За контрактом
3.Навчання за контрактом курсантів, а також ВНЗ які мають кафедри військової підготовки.
4.За контрактом осіб офіцерського складу
Громадяни мають право на зміну загального військового обов’язку альтернативною службою.
Згідно ЗУ «Про альтернативну (невійськову) службу» Ст 1. Альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті
виконання обов'язку перед суспільством. Ст2. право на альтернативну службу мають громадяни
України, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Ст.6.Строк альтернативної служби у 1.5 раза перевищує строк військової служби.
На строкову військову службу в мирний час призиваються придатні до неї за станом здоровя , виповнилось 18р. Призов проводиться на підставі Указу президента 2 на рік.
Не підлягають на строкову військову службу:
звільнені від призову
проводиться дізнання чи попереднє слідство
які були засудження до позбавлення волі
Може надаватись відстрочка у випадках:
Ст. 17.Надається призовникам за рішенням районної (міської) призовної комісії відповідно до цього Закону за сімейними обставинами (непрацездатних батька і матір, дітей, на час здійснення опіки чи піклування), станом здоров'я (до 1р.), для здобуття освіти та продовження професійної діяльності(але до досягнення ними 21р.).
Призовникам яким надана відстрочка забов’язані щорічно до 1 жовтня подавати у військові комісаріати документи, що підтверджують їх право на відстрочку.
Отже виконання громадянами загального військового обов’язку є конституційним обов’язком який має свої особливості,такі як вік особи, стан здоровя та обмежений характер в часі виконання. Є ряд обставин при яких особа має право на зміну загального військового обов’язку альтернативною службою, особа не підлягає призову, може надаватись відстрочка або особа звільняється від проходження загального військового обов’язку.
41.провадження з виконання громадянами обов’язку мати паспорт.

Обов'язок громадянина мати паспорт.
Видавати, замінювати паспорта, реєструвати громадян за місцем проживанняі місцем тимчасового перебування, знімати їх з обліку, здійснювати контроль за дотриманням паспортного режиму зобов'язані органи внутрішніх справ і в цілому МВС . На громадян паспортний режим покладає дві головні обов'язки: мати паспорт і дотримуватися правил реєстраційного обліку.
Обов'язок мати паспорт, по-перше, включає в себе такі обов'язки,як: отримувати паспорт, замінювати його (продовжувати його дію), зберігати,здавати. По-друге, її реалізація забезпечується організаційної діяльністю ОВС з видачі та заміни паспортів. По-третє, особливість цієї обов'язки полягає в тому, що вона охороняється адміністративними стягненнями. Встановлена адміністративна відповідальність за проживання безпаспорта, порушення термінів його заміни, втрату його через недбалість, а також за незаконне його вилучення. По-четверте, це адміністративно -правоваобов'язок. По-п'яте, розглянута обов'язок, як і обов'язки піклуватися про здоров'я, отримувати загальну освіту, входить до групи правових явищ, які можна назвати право обязанностямі. Обов'язок отримати паспорт може бути первинною, вона виникає з досягненні громадянином 16-річного віку, при прийомі в російське громадянство. Цей обов'язок стає вторинної у разі втрати паспорта самим громадянином, особами, його вилучили, іншими суб'єктами.
За загальним правилом паспорт отримують-за місцем проживання громадянина, а ввиняток - за місцем його перебування. Дітям-сиротам, іншим дітям,що залишилися без піклування батьків і перебувають у спеціалізованихвиховних установах паспорти видаються за місцем знаходження цихустанов. Особам, які звільняються з місць позбавлення волі, якщо раніше вони неотримували паспортів, якщо їх паспорти загублені в ході слідства, вони видаютьсяза місцем розташування установ, які виконують покарання.

42.Надання громад. Спеціальних прав.
Тому виникає потреба в спеціальному правовому захисті осіб, що входять до таких груп. Сутність спеціальних прав полягає не в наданні кому-небудь додаткових прав, а в забезпеченні правовими засобами умов, за яких усі могли б рівною мірою користуватися універсальними правами та свободами. Наприклад, надання представникам мовних меншин права користуватися мовою меншини не позбавляє інші мовні групи можливості користатися своєю мовою, але водночас захищає таку меншину від асиміляції. Міжнародні договори не тільки містять норми про спеціальні права, а й наказують державам-учасницям імплементувати їх у національне законодавство.Перелік груп, яким мають бути надані спеціальні права, не є постійним. Він залежить зрештою від усвідомлення конкретним суспільством наявності тих чи інших дискримінованих груп. Чинні універсальні міжнародні договори надають спеціальні права особам, які належать до національних, етнічних, релігійних, мовних меншин, жінкам, дітям, біженцям. Відбувається становлення норм про спеціальний захист осіб, хворих на невиліковні хвороби, й інвалідів.спец.право по суті є дозволом,який надається для занятя певними видами діяльності за наявності певних умов(спец.знань,навичок,стану здоровя).до спец.прав ми відносимо-П:право керування трансп.засобом,право полюваня


43. Визначте особливості провадження з одержання громадянами житла.
Особливості отримання громадянами у власність кв. з Державного житлового фонду (ДЖФ) врегульовано ЗУ «Про приватизацію ДЖФ» (19.06.92.) Приватизація ДЖФ - це відчуження кв. (будинків), кв. у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у кв., де мешкають 2 і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень ДЖФ на користь громадян Укр. ДЖФ - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи управлінні держ. підприємств, організацій, установ. Не підлягають приватизації: кв.-музеї; кв.(будинки), розташовані на територіях закритих військ. поселень та підприємств, природних та історико-культурних заповідників, нац. парків, бот.садів; кв. в аварійному стані; кв., віднесені до службових, кв., розташовані в зоні аварії на ЧАЕС.
Приватизація здійснюється шляхом: безоплатної передачі громадянам кв. (кімнат, будинків) з розрахунку 21м2 загальної площі на наймача і кожного члена його сім’ї та додатково 10м2 на сім’ю; продажу надлишків загальної площі кв.(будинків) громадянам Укр., що мешкають в них або перебувають в черзі потребуючих поліпшення житлових умов. Члени сім’ї наймача - громадяни, які постійно проживають разом з наймачем або за якими зберігається право на житло. Якщо загальна площа кв. < площі, яку має право отримати сім’я наймача безоплатно, наймачу та членам його сім’ї видаються житлові чеки, сума яких визначається виходячи з розміру недостатньої площі та відновної вартості 1м2. Якщо загальна площа кв.(будинку) > площі, яку має право отримати сім’я наймача безоплатно, наймач здійснює доплату цінними паперами, одержаними для приватизації держ. підприємств чи землі, або грошима. Незалежно від розміру загальної площі безоплатно передаються у власність громадян займані ними: 1-кімнатні кв.; кв., одержані у разі знесення або відселення всіх сімей з будинків, які належали їм на праві власності, якщо колишні власники не одержали за них грошової компенсації; кв., в яких мешкають: громадяни, які постраждали внаслідок Ч. катастрофи», сім’ї загиблих при виконанні держ. обов'язків та на виробництві, багатодітні сім’ї; Герої Рад.Союзу і Соц.Праці, ветерани ВВВ, воїни-інтернац., інваліди I і II груп, інваліди з дитинства та ін. Кожний громадянин Укр. має право приватизувати займане ним житло безоплатно в межах номінальної вартості житлового чеку або з частковою доплатою один раз. Спори, що виникають при приватизації, вирішуються судом.

44. Провадження щодо реалізації громадянами своїх прав і обов'язків:
- провадження щодо пропозицій, скарг, заяв громадян;
- провадження щодо одержання громадянами дипломів, авторських свідоцтв, патентів;
- провадження щодо виконання громадянами військового обов'язку;
- провадження щодо виконання громадянами обов'язку мати паспорт;
- провадження щодо одержання громадянами житла;
- провадження щодо реалізації громадянами права користуватися комунально-побутовими послугами тощо.

45. Однією із стадій створення юридичних осіб є її легалізації. Мета такої стадії – офіційне визнання створеної юридичної особи.
Легалізація здійснюється шляхом державної реєстрації юридичної особи.
Державна реєстрація юридичних осіб здійснюється з метою контролю за законністю їх створення.
Перелік документів, що подаються для здійснення державної реєстрації чітко встановлений законом. Реєстраційному органу за місцем знаходження суб’єкта підприємницької діяльності подаються такі документи:
рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу про створення юридичної особи (крім приватного підприємства)
статут, якщо це необхідно для створюваної організаційної форми підприємництва;
3) реєстраційна картка встановленого зразка, яка є водночас заявою про державну реєстрацію;
4) документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску до статутного фонду суб'єкта підприємницької діяльності в розмірі, передбаченому законом;
5) документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію.

46. Законодавство України дає підстави вести мову про виділення кількох відносно самостійних реєстраційних процедур залежно від об’єкта державної реєстрації:
1) первинна державна реєстрація, тобто державна реєстрація суб’єкта, який раніше не проходив такої процедури;
2) державна реєстрація змін і доповнень до установчих документів;
3) перереєстрація;
4) видача дубліката свідоцтва про державну реєстрацію;
5) скасування державної реєстраці. Слід звернути увагу також на те, що спеціальні права, надані заявнику після завершення ліцензування і реєстрації, необхідно відрізняти від спеціальних прав, що можуть бути анульовані в результаті вчинення адміністративного проступку. При припиненні або зупиненні реєстраційних відносин анулюється і спеціальне право, надане органами юстиції або органами внутрішніх справ. Такі наслідки можуть настати в разі виявлення фальшивих документів, наданих для державної реєстрації в органи юстиції чи органи внутрішніх справ, в інших випадках. У сфері адміністративно-деліктних відносин позбавленню спеціального права обов’язково передує вчинення проступку, тоді як анулювання прав, наданих при ліцензуванні або державній реєстрації, може бути здійснено й щодо сумлінних юридичних і фізичних осіб, наприклад при ліквідації юридичної особи – правовласника. Можливість же позбавлення спеціального права передбачається як санкція за вчинене адміністративне правопорушення. З іншого боку, спеціальне право, надане ліцензійним органом, припиняється майже завжди в позасудовому порядку. Виходячи з вимог Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” заявник зобов’язаний надати наступні документи:
а) заяву про видачу ліцензії із зазначенням в ній таких відомостей:
б) копію свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності або копію довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріусом або органом, який видав оригінал документа
47. Охарактеризуйте провадження з надання юридичним особам пільг.
Щодо пільг, наданих юридичним особам, то вони, як правило, мають чітке соціальне забарвлення і рідко можуть бути використані звичайними комерційними підприємствами. До таких пільг, зокрема, можна віднести пільги, надані дитячим санаторно-курортним та оздоровчим закладам (у тому числі тим, що перебувають на балансі підприємств); підприємствам та організаціям, заснованим громадськими організаціями інвалідів (з урахуванням обмежень щодо частки інвалідів в середньооблікової чисельності штатних працівників та у разі наявності дозволу на право користування такою пільгою); підприємствам фізкультурно-спортивної спрямованості тощо. Від сплати податку, щоправда, на період дії фіксованого сільськогосподарського податку, звільняються власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі за умови передавання земельних ділянок та земельних часток (паїв) в оренду платникові фіксованого сільськогосподарського податку (ФСП).
48. Окремі вчені формою реалізації наглядово-контрольної діяльності називають наглядово-контрольне провадження як різновид адміністративного провадження. Так, Д. Осінцев залежно від процесуальних засобів адміністративно-правового регулювання відокремлює такі адміністративні провадження: правотворче провадження, яке пов’язане з встановленням спеціальних адміністративно-правових режимів та правозастосовне провадження з прийняття декларативних статусних актів, конститутивних статусних актів, правозасвідчувальних актів, яке складається з повідомного, наглядово-контрольного та виконавчих проваджень. За своєю правовою природою контрольно-наглядові провадження ОВС відносяться до адміністративно-правових засобів попередження правопорушень у суспільстві і мають на меті: 1) здійснення превентивного впливу на правовідносини; 2) отримання інформації (даних) про фактичний стан підконтрольного об’єкта, даних щодо виконання ними вимог нормативно-правових актів, виявлення правопорушень; 3) надання допомоги підконтрольній структурі в наведенні порядку на об’єкті; 4) припинення порушення вимог законодавства. Доречно вкотре зауважити, що поєднання контрольних і наглядових повноважень служб, інспекцій та підрозділів міліції дозволяє їм не лише констатувати факти порушень, але й давати обов’язкові вказівки про їх усунення з метою профілактики правопорушень; дозволяти чи забороняти певні дії; застосовувати до винних заходи адміністративного впливу. На підставі вказаного вище та завдань, які стояли перед нами, ми вважаємо, що контрольно-наглядове провадження ОВС – форма адміністративно-правової діяльності уповноважених суб’єктів міліції (її службами, підрозділами, інспекціями, секторами та окремими співробітниками, які володіють контрольно-наглядовими повноваженнями), яка здійснюється в межах їх компетенції, регламентується нормами адміністративного процесу і виражається у здійсненні юридичних дій зі спостереження, перевірки відповідності виконання і дотримання підконтрольними (піднаглядовими) об’єктами правових актів, припинення правопорушень відповідними організаційно-правовими засобами й застосовування до винних заходів адміністративного впливу.
49. Контрольно-наглядові провадження мають важливе значення в сфері управління державою і не тільки. По-перше, це контрольна діяльність в рамках всеохоплюючого режиму законності, підкорення законові, його вищій юридичній силі. По-друге, створення належної нормативно-правової бази, що не допускає різностороннього тлумачення однієї і тієї ж норми права, її нецільового використання. По-друге, дотримання виконавчої дисципліни органами, що здійснюють функції державного контролю. Дотримання принципу субординації між вищими і нижчими ланками вертикалі державного контролю.
Нормативно-правову базу режиму державного контролю повинні складати: Конституція України, що визначає основні принципи не тільки діяльності всіх органів державного управління, а й побудови усього суспільства; Закони України, що визначають систему органів, покликаних здійснювати державний контроль, їх повноваження, права і обов’язки, методи контролю, процедуру. Зокрема, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Митний кодекс, Закон України “Про державну службу”, “Про міліцію” тощо. Це мають бути нормативно-правові акти, що визначають компетенцію контролюючих органів, посадові інструкції, технічні правила та інші, за дотриманням яких здійснюється контроль.
До контрольної діяльності висувається цілий ряд вимог, згідно з якими вона повинна бути:
1) підзаконною, тобто контроль має здійснюватися тільки в рамках конкретних нормативних приписів;
2) систематичною, тобто нести регулярний характер;
3) своєчасною, тобто проводитися своєчасно, що значно підвищує його ефективність;
4) всебічною, тобто охоплювати найбільш важливі питання, поширюватися на всі служби і структури підконтрольних органів;
5) глибокою, тобто перевірці повинні підлягати не тільки ті підрозділи, які мають слабкі результати роботи, а й ті, що мають добрі результати. Ця вимога дозволяє виявляти і поширювати передовий досвід, попереджувати помилки та упущення;
6) об'єктивною, тобто виключати упередженість;
7) гласною, тобто її результати повинні бути відомі тим, хто підлягав контролю;
8) результативною (дієвою).

51. Особливості провадження з контролю за установчою діяльністю органів управління.
Стадії контрольних функцій:
Вибір об’єкта контролю та способів його здійснення;
Спостереження і перевірка з метою виявлення фактичного стану справ;
Аналіз, тобто, співставлення фактичного виконання з певною метою і заданою програмою діяльності та оцінка допущених невідповідностей і порушень;
Вироблення та прийняття рішень, рекомендацій з поліпшення стану чи інформація компетентних органів про свої висновки і пропозиції щодо поліпшення діяльності цього підконтрольного органу;
Виконання рішення, що дасть змогу позбутися причини порушень у майбутньому.
Стадії, в свою чергу, поділяються та такі етапи:
Безпосереднє вивчення уповноваженими особами (контрольно-наглядового органу, служби, інспекції ) стану справ на підконтрольному об’єкті або щодо суб’єкта, що перевіряється (шляхом аналізу та порівняння з нормативними вимогами, закріпленими у чинному законодавстві);
Документальне оформлення результатів, що були отримані посадовими особами у ході виконання контрольно-наглядових повноважень;
Прийняття та ухвалення юридично значущого рішення про порушення контрольно-наглядового провадження (підставами тут є наявність об’єктивної інформації про правопорушення, про недоліки на об’єкті контролю (щодо суб’єкта нагляду), отриманої за результатами контрольно-наглядової діяльності посадових осіб).Аналіз стадій контрольно-наглядових проваджень ОВС дозволяє розкрити специфіку контрольно-наглядової діяльності, юридичну природу та цілісність змісту контролю та нагляду, конкретні функції складових її стадій та склад утворюючих елементів.
53. особливості провадження щодо здійснення прокурорського нагляду
Для реалізації у виконавчому провадженні наглядової функції прокурор передусім використовує право доручати відповідним органам державної виконавчої служби проведення перевірок, отримувати необхідні документи і пояснення службових осіб і громадян, вживає передбачених законодавством заходів реагування щодо порушників закону.
З огляду на подвійну роль прокурора у виконавчому провадженні (як особа, що здійснює нагляд за законністю, і як особа, що ініціює відкриття виконавчого провадження), необхідно включити прокурора до складу учасників виконавчого провадження, передбачених статтею 10 Закону України «Про виконавче провадження».
Згідно з ч. 1 ст. 11 цього Закону прокурори мають право знайомитися з матеріалами виконавчого провадження, робити з них виписки, знімати копії, подавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у провадженні виконавчих дій, давати усні та письмові пояснення в процесі виконавчих дій, висловлювати свої доводи, міркування з усіх питань, що виникають у процесі виконавчого провадження, у тому числі при проведенні експертизи, заперечувати проти клопотань, доводів та міркувань інших учасників виконавчого провадження, заявляти відводи у випадках, передбачених цим Законом, оскаржувати дії (бездіяльність) державного виконавця з питань виконавчого провадження та користуватися іншими правами, наданими цим Законом.

Предметом нагляду за додержанням і застосуванням законів є:
1) відповідність актів, які видаються всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, вимогам Конституції України та чинним законам;
2) додержання законів про недоторканність особи, соціально-економічні, політичні, особисті права і свободи громадян, захист їх честі і гідності, якщо законом не передбачений інший порядок захисту цих прав;
3) додержання законів, що стосуються економічних, міжнаціональних відносин, охорони навколишнього середовища, митниці та зовнішньоекономічної діяльності.

У ході прокурорських перевірок, тобто під час здійснення нагляду, прокурор має право:
1. Безперешкодно, за посвідченням, що підтверджує займану посаду, входити у приміщення органів державної влади та органів місцевого самоврядування; об'єднань громадян; підприємств; установ; організацій, незалежно від форм власності, підпорядкованості чи приналежності; до військових частин; установ без особливих перепусток, де такі запроваджено.
2. Вимагати для перевірки рішення, розпорядження, інструкції, накази та інші акти і документи, одержувати інформацію про стан законності і заходи щодо її забезпечення.
3.
Вимагати від керівників та колегіальних органів проведення перевірок, ревізій діяльності підпорядкованих і підконтрольних підприємств, установ, організацій та інших структур незалежно від форм власності, а також виділення спеціалістів для проведення перевірок відомчих і позавідомчих експертиз.
4 Викликати посадових осіб і громадян, вимагати від них усних або письмових пояснень щодо порушень закону. У разі виявлення порушень закону прокурор або його заступник,


55. Розкрийте поняття та особливості юрисдикційних проваджень.
Адміністративно-юрисдикційні провадження – сукупність адміністративних проваджень, що являють собою процесуальну діяльність у процесі якої вирішується юридична справа, здійснюється правовий захист порушених або оспорюваних інтересів, виноситься державно-владне рішення про застосування відповідної санкції чи відновлюється порушене право.
Особливості:
Наявність правового спору
Належне процесуальне регулювання
Обов*язкове прийняття рішення у вигляді юридичного акту
Різноманітність органів, які здійснюють такі провадження.

56. Визначте особливосі юрисдикційних проваджень в адміністративному процесі. Вкажіть їх відмінності від неюрисдикційних проваджень.
Особливості:
Наявність правового спору
Належне процесуальне регулювання
Обов*язкове прийняття рішення у вигляді юридичного акту
Різноманітність органів, які здійснюють такі провадження.
Відмінністю юрисдикційних проваджень від неюрисдикційних проваджень полягає в тому, що неюрисдикційні провадження пов*язані з діяльністю суб*єктів владних повноважень, які спрямовані на вирішення справ позитивного характеру і не пов*язаних із застосуванням адміністративного примусу, а юрисдикційне провадження має на меті вирішення і застосування певної санкції

57. Розкрийте особливості провадження за скаргами громадян.
Аналіз правових актів в сфері правового регулювання звернень громадян дозволив сформулювати такі особливості провадження за скаргами громадян:
1. дотримання порядку прийому прийому та реєстрації скарг громадян;
2. обов*язковість розгляду відповідними органами і посадовими особами скарг громадян;
3. дотримання органами і посадовими особами передбачених нормативними актами прав громадян при розгляді їх скарг та належне виконання компетентними особами передбачених законодавством обов*язків щодо розгляду скарг громадян;
4. дотримання передбачених нпа термінів розгляду скарг громадян;
5. безоплатність розгляду скарг громадян.

58. Охарактеризуйте стадію відкриття провадження за скаргами громадян.
Скарга може бути усною чи письмовою. Після отримання письмової скарги вона реєструється і передається особі, уповноваженій на розгляд такого звернення. Щодо будь-якої скарги не пізніше ніж у 5-денний термін повинно бути прийняте одне з таких рішень:
Прийняття до свого провадження;
Передати на вирішення в підпорядкований чи інший орган, який входить в систему органів до якого звернувся громадянин;
Надіслати за належністю до іншого органу що відноситься до інших сфер життєдіяльності.

59. Охарактеризуйте стадію розгляду та вирішення справи за скаргами громадян.
Етапи:
Стадія первинної обробки скарги.
Перевірка скарги та аналіз ситуації.
Прийняття рішення за скаргою.
Уповноважений орган приймає одне з таких рішень:
Залишення рішення без зміни або скаргу без задоволення;
Скасування рішення що оскаржується з одночасним винесенням нового рішення або без нього;
Внесення до рішення в частині що не відповідає чинному законодавству змін;
Припинення незаконної дії посадових осіб чи органу;
Скасування рішення і направлення справи на новий розгляд;
Закриття провадження у справі.
60. Охарактеризуйте стадії оскарження та виконання рішення за скаргами громадян.
Рішення за скаргою може оскаржувати особа(и) стосовно якої її було винесено а також опротестувати прокурор. Стаття 297. Опротестування рішення по скарзі.
Рішення по скарзі на постанову по справі про адміністративне правопорушення може бути протестовано прокурором.
Протест на рішення по скарзі вноситься у вищестоящий орган (вищестоящій посадовій особі) відносно органу (посадової особи), який прийняв рішення по скарзі.
Ця стаття вказує на можливість опротестування рішення за скаргою на постанову про адміністративне правопорушення, що вноситься вищестоящому органу (посадовій особі) прокурором.
Виконання рішення за скаргою.
Строки виконання адміністративних рішень за скаргою обмежені строками позовної давності. До прикладу, при скасуванні прийнятих проводом системи Державної контрольно-ревізійної служби України рішень суми стягнутих коштів і фінансових санкцій підлягають поверненню з тих бюджетів або державних цільових фондів, на які вони були зараховані, за умови, що не минуло 3 роки з моменту стягнення.
Забезпечення виконання рішення за скаргою здійснює провід, рішення якого оскаржувалось. Провід, який задовольнив скаргу самостійно, не вправі вчинити ті дії, які віднесені до компетенції нижчестоящого органу. До прикладу, орган міграційної служби, у разі прийняття Комісією Державного комітету України у справах національностей та міграції з розгляду скарг на рішення про надання і позбавлення статусу біженця, що приймаються органами міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі позитивного рішення за скаргою, протягом тижня з дня його отримання повинен видати заявникові посвідчення біженця.

61. Що є фактичною підставою дисциплінарного провадження в адміністративному процесі.
Фактичною підставою порушення дисциплінарного провадження є вчинення службовцем (працівником) діяння, яке містить ознаки порушення службової дисципліни.
Дисциплінарний проступок – це протиправне, винне, каранне, суспільно шкідливе діяння (дія або бездіяльність), яке полягає у невиконанні або неналежному виконані своїх службових обов’язків або іншому порушенні службової (трудової) дисципліни, за яке законом передбачена ДВ.
ДВ може застосовуватись також за здійснення інших правопорушень а також правопорушень аморального характеру. В окремих випадках ДВ може застосовуватись і за адмін. правопорушення. У зв’язку з цим державний службовець може визнатись одночасно особою, яка є порушником і дисциплінарних і адмін. норм, але оскільки в Україні діє принцип неможливості подвійного притягнення до відповідальності, то як правило застосовується дисциплінарне стягнення.

62. Охарактеризуйте дисциплінарне провадження щодо державних службовців.
ДП щодо державних службовців це сукупність дій уповноважених осіб та інших учасників заінтересованих у розгляді дисциплінарної справи, спрямованих на вирішення конкретної справи і реалізації державної відповідальності державних службовців.
Підставами для порушення ДП є:
1) Скоєння державним службовцем дисциплінарного проступку, який може виражатись у: невиконані чи неналежному виконанні служб. обов’язків; перевищенні своїх повноважень; порушенні обмежень, пов’язаних з проходженням державної служби; скоєння вчинку, який порочить його як державного службовця.
2) Надходження доповідних записок, рапортів а також відповідні записи в облікових документах та інші відомості про порушення держ. службовцем дисципліни, які мають достатні дані, шо вказують на вчинення держ. службовцем діяння які містять склад дисциплінарного правопорушення.
Виділяють 5 стадій ДП щодо держ. службовців. 1) порушення справи; 2) Розслідування справи; 3) Розгляд справи та прийняття по ній рішення; 4) виконання рішення; 5) перегляд прийнятого рішення.
До держ. службовця може бути застосовано одне з таких видів дисц. стягнень: 1) зауваження; 2) догана; 3) затримка до 1 р. у присвоєнні чергового рангу ДС; 4) попередження про неповну службову відповідність; 5) припинення дії службового договору; 6) припинення державної служби.

63. Охарактеризуйте дисциплінарне провадження щодо суддів.
Дуже докладна регламентація притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності пов'язана з тією роллю, яку відіграють суди, значенням, що надається державою дотриманню дисципліни в органах правосудця. Дисциплінарна відповідальність суддів закріплена в Законі України «Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України».
Справи про дисциплінарні проступки судців розглядаються кваліфікаційною комісією, склад якої визначається законом. Виділяються наступні стадії дисциплінарного провадження: перевірка даних про дисциплінарний проступок судді; порушення дисциплінарного провадження; розгляд дисциплінарної справи.
При вирішенні питання про дисциплінарний проступок судді голова кваліфікаційної комісії, його заступник або один із членів комісії в місячний термін із дня надходження даних про дисциплінарний проступок судді перевіряють їх шляхом отримання письмового пояснення від судді й інших осіб, витребування й ознайомлення з матеріалами судових справ, отримання іншої інформації від певних органів, підприємств, установ, організацій, а також громадян. У випадку, якщо перевірка проводиться щодо голови чи членів кваліфікаційної комісії, її здійснюють за дорученням комісії три її члени.
За результатами перевірки готується довідка, яка повинна містити виклад обставин, встановлених при перевірці, висновки і пропозиції перевіряючих та їхні підписи. Суддя, щодо якого проводиться перевірка, має бути ознайомлений з довідкою і матеріалами перевірки. При цьому він може давати додаткові пояснення, заявляти клопотання про додаткову перевірку окремих обставин. У випадку відмови судді від ознайомлення з довідкою і матеріалами перевірки про це складається протокол, що підписується особами, що здійснювали перевірку.
Всі матеріали перевірки передаються до відповідної кваліфікаційної комісії, що вирішує питання про порушення дисциплінарного провадження.
Підставами порушення дисциплінарного провадження щодо судді є: подання Міністерства юстиції України і його органів за результатами перевірки заяв чи повідомлень громадян, подання голови відповідного або вищестоящого суду, народних депутатів України, керівників або заступників керівників державних органів, органів місцевого самоврядування, а також повідомлення в засобах масової інформації. За наявності зазначених обставин дисциплінарне провадження може порушуватися постановою голови відповідної кваліфікаційної комісії, головами Верховного Суду і Вищого арбітражного суду України, їхніх заступників, Головою Верховного Суду Автономної Республіки Крим, головами обласних, Київського і Севастопольського міських судів, головами апеляційних судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, головами військових судів регіонів і Військово-Морських Сил України або рішенням кваліфікаційної комісії.
Дисциплінарне провадження щодо голови або члена кваліфікаційної комісії порушується рішенням відповідної комісії. Законом передбачено, що дисциплінарне провадження порушується у десятиденний строк з дня отримання даних про дисциплінарний проступок, а в разі потреби проведення перевірки у строк не більше десяти днів з дня закінчення перевірки.
Кваліфікаційна комісія розглядає справу в десятиденний строк з дня порушення провадження. При розгляді справи комісія зобов'язана заслухати пояснення судді, а також може заслухати інших осіб, запрошених по клопотанню як судді, так і комісії. У ході засідання оголошуються документи і розглядаються матеріали, що маються в справі. Неявка судді на засідання комісії без поважних причин не перешкоджає розгляду справи.
Рішення в справі приймається більшістю голосів членів комісії, присутніх на засіданні. У ньому необхідно вказати назву комісії, прізвище, ім'я, по батькові і посаду судді, що притягується до дисциплінарної відповідальності, обставини дисциплінарного проступку, пояснення судці та дані, що характеризують його особу, мотиви прийнятого рішення, вказуючи на докази, конкретне дисциплінарне стягнення, застосоване в даному випадку, або підстави припинення справи, а також порядок і строки оскарження рішення. Дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше шести місяців після виявлення проступку. При цьому не враховується строк тимчасової непрацездатності судді або перебування його у відпустці.

64. Охарактеризуйте дисциплінарне провадження щодо військовослужбовців.
На військовослужбовця, який порушує військову дисципліну або громадський порядок, можуть бути накладені лише ті дисциплінарні стягнення, які визначені ЗУ Про Дисциплінарний статут Збройних Сил України і відповідають військовому званню військовослужбовця та дисциплінарній владі командира, що вирішив накласти на винну особу дисциплінарне стягнення.
Статут передбачає такі стягнення:
а) зауваження;
б) догана;
в) сувора догана;
г) позбавлення чергового звільнення з розташування військової частини чи корабля на берег;
д) призначення поза чергою в наряд на роботу - до 5 нарядів;
є) позбавлення військового звання
г) попередження про неповну службову відповідність;
ж) звільнення з військової служби за контрактом за службовою
невідповідністю.
е) пониження в посаді; та інші
Прийняттю рішення командиром про накладення на підлеглого дисциплінарного стягнення може передувати службове розслідування. Воно проводиться з метою уточнення причин і умов, що сприяли вчиненню правопорушення, та ступеня вини.
Після розгляду письмової доповіді про проведення службового розслідування командир проводить бесіду з військовослужбовцем, який вчинив правопорушення. Якщо вину військовослужбовця повністю доведено, командир приймає рішення про накладення дисциплінарного стягнення.
Під час накладення дисциплінарного стягнення та обрання його виду враховується: характер та обставини вчинення правопорушення, його наслідки, попередня поведінка військовослужбовця, а також тривалість військової служби та рівень знань про порядок служби.
Дисциплінарне стягнення має бути накладене не пізніше ніж за 10 діб від дня, коли командирові (начальникові) стало відомо про правопорушення, а у разі провадження службового розслідування - протягом місяця від дня його закінчення. Під час накладення дисциплінарного стягнення командир не має права принижувати гідність підлеглого.
Військовослужбовець, який вважає, що не вчинив правопорушення, має право протягом місяця з часу накладення дисциплінарного стягнення подати скаргу старшому командирові або звернутися до суду у визначений законом строк.
Заборонено за одне правопорушення накладати кілька дисциплінарних стягнень або поєднувати одне стягнення з іншим, накладати стягнення на весь особовий склад підрозділу замість покарання безпосередньо винних осіб.
Дисциплінарне стягнення виконується, як правило, негайно, а у виняткових випадках - не пізніше ніж за три місяці від дня його накладення. Після закінчення зазначеного строку стягнення не виконується, а лише заноситься до службової картки військовослужбовця.
Особи, з вини яких не було виконане стягнення, несуть дисциплінарну відповідальність.
У разі зняття дисциплінарного стягнення у службовій картці військовослужбовця в розділі "Стягнення" робиться запис - коли й ким стягнення знято.

65. Охарактеризуйте дисциплінарне провадження щодо осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ України.
ДП щодо службовців системи МВСУ – це врегульований нормами законодавства порядок розгляду уповноваженими на те суб’єктами справ стосовно службових осіб системи МВСУ, які вчинили дисциплінарні проступки, спрямований на вирішення справи і реалізації дисциплінарної відповідальності цих осіб.
Стадії такого провадження: 1) порушення ДП та призначення службового розслідування; 2) проведення службового розслідування; 3) прийняття та виконання рішення про застосування заходів дисциплінарного впливу;4) оскарження прийнятого рішення.
Підставою для порушення дисциплінарного провадження є скоєння службовою особою системи МВСУ дисциплінарного проступку.
ДП порушується безпосередньо начальником винної особи. З метою зясування всіх обставин справи дисциплінарного проступку начальник призначає службове розслідування і посадову особу, яка буде його проводити.
Підставами для проведення служб. розслідування є: 1) заяви, скарги, листи громадян; 2) повідомлення державних органів, ГО, телебачення, радіо та інших ЗМІ; 3)повідомлення органів дізнання, попереднього слідства, прокурора, суду; 4) повідомлення працівників ОВС про допущені або виявлені порушення.
Відповідно до Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ України на осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ можуть накладатися наступні дисциплінарні стягнення: зауваження; догана; сувора догана; затримка в присвоєнні чергового спеціального звання на термін до одного року; попередження про неповну службову відповідність; зниження в посаді; зниження в спеціальному званні на один ступінь; звільнення з органів внутрішніх справ.
При визначенні дисциплінарного стягнення беруться до уваги характер проступку і його наслідки, обставини вчинення, попередня поведінка винного, його ставлення до служби, стаж служби і рівень кваліфікації. Перед накладенням стягнення від винного береться письмове або усне пояснення.
66. Охарактеризуйте дисциплінарне провадження у справах про порушення правил попереднього ув*язнення, умов і порядку відбуття кримінального покарання.
Порядок і строк утримування осіб, узятих під варту, в ізоляторі тимчасового утримування, на гауптвахті або у тюрмі визначаються законодавством України. Згідно з вимогами ч. 4 ст. 155 КПК України, особи, узяті під варту, можуть перебувати в місцях утримування затриманих щонайбільше три доби, а якщо їх доставления у слідчий ізолятор у цей строк неможливе через віддаленість або за відсутністю належних шляхів сполучення до десяти діб. Строки утримування під вартою регламентуються ст. 156 КПК України. Граничний строк утримування під вартою при розслідуванні злочинів у кримінальних справах не може перевищувати 1,5 року. Продовження строку не допускається, і обвинувачений, якого утримувають під вартою, підлягає негайному звільненню. Час ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи при обчисленні строку утримування під вартою як запобіжного заходу не враховується.
Якщо особи, які відбувають покарання у місцях позбавлення волі чи дисциплінарних батальйонах, притягуються до кримінальної відповідальності за вчинення іншого злочину і до них як запобіжний захід обрано взяття під варту, то вони за постановою особи, яка здійснює розслідування, можуть перебувати у штрафному ізоляторі виправно-трудової колонії або у дисциплінарному ізоляторі виховно-трудової колонії чи на гауптвахті
Постанови і вказівки прокурорів щодо додержання встановлених законодавством порядку і умов утримування осіб, узятих під варту, підлягають обов'язковому виконанню адміністрацією місць попереднього ув'язнення.
Обмеження волі встановлюється на строк від одного до п'яти років.
Обмеження волі може бути застосоване в порядку заміни невідбутої частини покарання більш м'яким (на підставі статті 82 [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]).
Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] жінок, жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] строкової служби, до [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] I та II груп.

67. Охарактеризуйте дисциплінарне провадження у справах про порушення правил внутрішнього розпорядку приймальників-розподільників для неповнолітніх та осіб, затриманих за бродяжництво.
Приймальники-розподільники для неповнолітніх та приймальни-ки-розподільники для осіб, затриманих за бродяжництво - це спеціальні установи місцевої міліції, призначені для тимчасового ізольованого тримання відповідних категорій громадян1. Порушення умов або порядку тримання у приймальниках-розподільниках тягне за собою застосування щодо винної особи примусових заходів у порядку, встановленому законодавством. Зауважимо, що до порушників внутрішнього розпорядку приймальників-розподільників застосовуються не лише заходи дисциплінарної відповідальності, а й інші заходи впливу, як-от: зв'язування, тримання у наручниках тощо. Природно, що діяльність із застосування зазначених заходів не охоплюється рамками дисциплінарного провадження, оскільки вони не мають характеру стягнення.
Незважаючи на те, що організаційно-правові засади функціонування приймальників-розподільників для неповнолітніх та осіб, затриманих за бродяжництво, визначаються достатньо широким колом нормативно-правових актів загальної дії питання дисциплінарної відповідальності утримуваного контингенту цих закладів регламентуються лише окремими відомчими наказами.
Згідно з п. 4.5 Положення про приймальники-розподільники для неповнолітніх, до порушників дисципліни можуть застосовуватись такі дисциплінарні стягнення:
а) попередження;
·>' б) догана;
·і в) поміщення до дисциплінарної кімнати на строк до трьох діб.
Поміщення до дисциплінарної кімнати проводиться тільки на підставі постанови, винесеної черговим приймальника-розподільника та затвердженої його начальникомПеред поміщенням неповнолітнього до дисциплінарної кімнати начальник приймальника-розподільника зобов'язаний особисто перевірити всі обставини, на підставі яких вирішено ізолювати підлітка, заслухати його пояснення і оголосити своє рішення безпосередньо неповнолітньому, котрий вчинив проступок.
Дещо інші дисциплінарні стягнення застосовуються до порушників правил внутрішнього розпорядку у приймальниках-розподільни-ках для осіб, затриманих за бродяжництво. Так, відповідно до п. 5.8 Положення про приймальники-розподільники для осіб, затриманих за бродяжництво, залежно від характеру або тяжкості вчиненого нею проступку, на затриману особу накладається одне з таких стягнень:
а) попередження;
б) позачерговий наряд на прибирання приміщень приймальника- розподільника;
в) позбавлення прогулянки на строк від 1 до 5 діб (позбавлен ня прогулянки не застосовується до жінок, які мають при собі дітей).


68. Розкрийте поняття адміністративного правопорушення та адміністративної відповідальності.
Адміністративне правопорушення – це протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку за законом передбачено адміністративну відповідальність. (ст. 9 КпАП).
Діяння визнають адміністративним правопорушенням за наявності чотирьох ознак: суспільної шкідливості, протиправності, вини й адміністративної караності.
Суспільна шкідливість дії чи бездіяльності означає, що вона заподіює або створює загрозу заподіяння шкоди об'єктам адміністративно-правової охорони, які передбачено в ст. 9 КпАП.
Протиправність означає, що дію чи бездіяльність прямо заборонено адміністративно-правовими нормами. Ознака проти-правності вказує також на неприпустимість аналогії закону, що сприяє зміцненню законності, виключає можливість притягнення до адміністративної відповідальності за діяння, не передбачені законодавством про адміністративні правопорушення.
Адміністративним правопорушенням (проступком) може бути тільки винне діяння.
Вина полягає в психічному ставленні особи до діяння та його шкідливих наслідків і може бути умисною або необережною. Ступінь вини враховують під час накладення адміністративного стягнення, під час звільнення від адміністративної відповідальності чи передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд товариського суду, громадської організації або трудового колективу.
Адміністративна караність свідчить, що адміністративним проступком визнають лише таке протиправне, винне діяння, за яке законодавством передбачено застосування адміністративних стягнень. Реалізація адміністративного стягнення не завжди супроводжує адміністративний проступок, але можливість застосування стягнення становить його обов'язкову властивість.
Адміністративна відповідальність виступає одним з видів юридичної відповідальності. Під адміністративною відповідальністю слід розуміти застосування уповноваженим органом чи посадовою особою адміністративного стягнення до особи, яка вчинила правопорушення, що за своїм характером не тягне за собою відповідно до чинного законодавства кримінальну відповідальність.
Адміністративна відповідальність встановлюється законами й підзаконними актами чи їхніми нормами про адміністративні правопорушення. У цих актах визначаються склади адміністративних правопорушень і санкції, а в деяких випадках - і порядок їх застосування.
В основі адміністративної відповідальності лежить адміністративне правопорушення, кримінальної відповідальності - злочин, дисциплінарної - дисциплінарний проступок, матеріальної - спричинення матеріальної шкоди.
Суб'єктами адміністративної відповідальності виступають як фізичні особи, так і колективні утворення, а за кримінальної відповідальності - тільки фізичні особи.
Особливість адміністративної відповідальності полягає в тому, що адміністративні стягнення накладаються спеціально уповноваженими органами виконавчої влади і посадовими особами чи суддями; кримінальне покарання накладається виключно судами.
Між адміністративним правопорушенням та особою, яка накладає адміністративне стягнення, відсутні службові стосунки.
Заходи адміністративної відповідальності застосовуються відповідно до законодавства, що регламентує провадження по справах про адміністративні правопорушення. Кримінальні справи розглядаються згідно з кримінально-процесуальним законодавством.
Отже, адміністративна відповідальність має особливості, що вирізняють її з-поміж інших видів відповідальності. Причому основна особливість - це те, що необхідною підставою для її застосування є наявність адміністративного правопорушення, а заходом впливу має бути адміністративне стягнення.

69. Назвіть склад та ознаки адміністративного правопорушення.
Склад адміністративного правопорушення - це передбачена нормами права сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, за наявності яких те чи те діяння можна кваліфікувати як адміністративне правопорушення. Він криє в собі: а) об'єкт; б) об'єктивну сторону; в) суб'єкт; г) суб'єктивну сторону.
Об'єкт адміністративного правопорушення - це сукупність суспільних відносин, що охороняються адміністративним правом, а також регулюються нормами трудового, цивільного, земельного, фінансового права, за порушення яких накладаються адміністративні стягнення. Об'єктом адміністративного правопорушення можуть бути також здоров'я, честь і гідність людини.
Об'єктивна сторона адміністративного правопорушення знаходить свій прояв у дії чи бездіяльності, що заборонені адміністративним правом. У багатьох випадках вона залежить від місця, часу, обставин і способу скоєння адміністративного правопорушення, а також від причинного зв'язку між діянням і шкідливими наслідками цього діяння, вчинення протиправного діяння в минулому, його системності. Законодавство про адміністративні правопорушення охоплює саме ці елементи змісту об'єктивної сторони адміністративного правопорушення.
Суб'єктами адміністративних правопорушень виступають громадяни чи посадові особи. Адміністративній відповідальності підлягають осудні особи, яким на момент скоєння правопорушення виповнилося 16 років. Особа у віці 16-18 років, яка скоїла адміністративне правопорушення, притягається до відповідальності на загальних підставах. Іноземні громадяни та особи без громадянства підлягають адміністративній відповідальності на загальних підставах згідно з чинним законодавством України.
Суб'єктивна сторона адміністративного правопорушення охоплює вину, мотив і мету поведінки правопорушника. Адміністративне правопорушення може бути вчинене як умисно, так і з необережності.
Ознаки адмін. правопорушення:
1) Будь-який адмін. проступок – це завжди діяння у формі дії чи бездіяльності.
2) Суспільна небезпека (суспільна шкідливість) діяння. Будь-яке правопорушення заподіює шкоду законності та правопорядку, при цьому в більшості адмін. правопорушень це проявляється не в реальній шкоді, а в створенні умов для її настання (Напр. перевищення швидкості, порушення правил пожежної безпеки).
3) Протиправність адмін. проступку. Полягає в тому, що особа, вчиняючи поступок, або ж прямо порушує встановлений нормою припис, або ж не здійснює дій, які зобов’язана була зробити.
4) Адмін. правопорушення завжди є винним діянням (окрім Ю.О.), тобто таким, в якому проявляється воля і розум особи правопорушника.
5) Караність правопорушення. Означає що дія чи бездіяльність може бути визнана правопорушенням лише в тому випадку, якщо за її вчинення законодавством передбачена адміністративна відповідальність.

70. Розкрийте поняття провадження у справах про адміністративні правопорушення.
Провадження в справах про АП це визначений законом порядок здійснення певних процесуальних дій, пов’язаних із розглядом і вирішення справ про адмін. правопорушення, винесенням по них законних та об’єктивних рішень та їх виконання.
Кінцевим результатом провадження не завжди є застосування адмін. стягнень, оскільки провадження може завершатися закриттям справи у зв’язку із виправданням особи або ж справа може бути передана на розгляд уповноваженим органам як кримінальна.
Стаття 245. Завдання провадження в справах про адміністративні правопорушення
Завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.
Являючись різновидом адмін. проваджень, провадження у справах про АП має відповідати всім принципам адмін. процесу, проте в КпАП закріплюється невелика частина принципів адмін. процесу.
В кодексі закріплено лише 5 принципів адмін. процесу:
Принцип законності, зміст якого випливає із завдань провадження, які є у ст. 25 кодексу. Ця стаття стверджує, що справи повинні вирішуватись у точні відповідності із законом.
Принцип встановлення об’єктивної істини по справі, який також випливає із ст. 25. Цей принцип зобов’язує органи та посадові особи, які ведуть справу досліджувати всі матеріали справи для того щоб виключити суб’єктивний підхід до винесення рішення.
Принцип забезпечення права на захист та змагальності сторін. Цей принцип реалізується шляхом надання учасникам провадження широких процесуальних прав, закріплених у ст. 286. Згідно цієї статті сторонам в провадженні надається право і можливість доказувати свою правоту усіма законними засобами. Також елементом реалізації права на захист є можливість оскаржувати постанови та інші процесуальні документи органів та посадових осіб, які вони видають з приводу розгляду справи.
Принцип рівності громадян перед законом та органом, що розглядає справи ст. 248.
Принцип гласності полягає у відкритості розгляду справи про АП та передбачає обов’язок відповідного органу чи посадової особи повідомляти учасникам справи про час і місце її розгляду а також ознайомлювати із всіма процесуальними документами.
Одним із основних принципів провадження повинна стати презумпція невинуватості, проте зміст ст. 62 КУ, яка визначає дану презумцію, не дозволяє застосовувати її в адмін. справах, оскільки КУ обмежує її дію лише злочинами.

71. Охарактеризуйте стадію порушення провадження у справі про адміністративне правопорушення.
Стадія порушення справи про адміністративне правопорушення укладається в складанні протоколу уповноваженим на те особою або представником громадської організації. До них ставляться посадові особи виконавчих органів сільських, селищних рад, органів внутрішніх справ, органів транспорту, суспільні інспектори охорони природи й ін. Перелік осіб, які мають право становити протоколи про адміністративні правопорушення, наведений у ст. 255 КУпАП.
Наявність протоколу про адміністративне правопорушення свідчить про те, що є підстави для порушення справи, причому протокол повинен бути складений уповноваженою особою з дотриманням певним, установленим законом форми. У противному випадку справа про адміністративне правопорушення не може бути почато.
У протоколі повинні вказуватися: дата й місце його складання; посада, прізвище, ім'я та по батькові особи, що составили протокол; відомості про особистість порушника; місце, час здійснення й суть адміністративного правопорушення; нормативний акт, що передбачає відповідальність за дане правопорушення; прізвища, адреси свідків і потерпілих, якщо вони є; пояснення порушника; інші відомості, необхідні для дозволу справи.
Протокол підписується особою, його що склала, і особою, що зробила адміністративне правопорушення. При наявності свідків і потерпілих протокол може бути підписаний і цими особами.
У випадку відмови особи, що совершили правопорушення, від підписання протоколу в ньому робиться запис про це. Особа, що зробила правопорушення, вправі представити прикладені до протоколу пояснення й зауваження по втримуванню протоколу, а також викласти мотиви своєї відмови від його підписання.
У деяких випадках, прямо передбачених законом, протокол про адміністративне правопорушення не складається. Ці випадки вичерпно визначені в ст. 258 КУпАП. Але якщо правопорушник заперечує стягнення, що накладається на нього, то протокол про адміністративне правопорушення складається.
Перша стадія провадження по справах про адміністративні правопорушення закінчується з моменту напрямку протоколу органу (посадовій особі), уповноваженому розглядати справу про адміністративне правопорушення. До нього повинні додаватися й всі інші матеріали про правопорушення (пояснення свідків, протокол вилучення речей і т.п.).

72. Охарактеризуйте стадію адміністративного розслідування у справі про адміністративне правопорушення.
Основною метою стадії розслідування справи - встановлення обставин проступку та їх кваліфікація.
Стадія розгляду справи про адміністративне правопорушення й винесення в справі постанови полягає в тому, що компетентний орган (посадова особа) проводить остаточне розслідування в справі й дає правову оцінку діям особи, що позначено в протоколі як правопорушник.
Одержавши матеріали справи, компетентний орган (посадова особа) готовить його до розгляду. При цьому він вирішує: чи ставиться до його компетенції розгляд даної справи; чи правильно складені протокол і інші матеріали справи про адміністративне правопорушення; чи сповіщені особи, що беруть участь у розгляді справи, про час і місце його розгляду; чи витребувані необхідні додаткові матеріали; чи підлягають задоволенню клопотання особи, приваблюваного до адміністративної відповідальності, що потерпели, їхніх законних представників і адвоката.
Справа про адміністративне правопорушення розглядається відкрито, як правило, по місцю його здійснення. При розгляді Справи орган (посадова особа) з'ясовує: чи було зроблено адміністративне правопорушення; чи винне дана особа в його здійсненні; чи підлягає воно адміністративної відповідальності; чи є обставини, що зм'якшують або обтяжують відповідальність; чи заподіяна майновий збиток; чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд товариського суду, комісії з боротьби з пияцтвом, утвореної на підприємстві, в установі, організації або їхніх структурних підрозділах, громадській організації, трудового колективу, а також з'ясовує інші обставини, що мають значення для правильного дозволу справи.
За загальним правилом справа про адміністративне правопорушення розглядається в п'ятнадцятиденний строк від дня одержання органом (посадовою особою), правочинним розглядати справу, протоколу про адміністративне правопорушення й інших матеріалів справи. Скорочені строки розгляду справи - одні доба, трьох-, п'яти- і семиденний строк - установлені законодавством про адміністративні правопорушення для деяких видів правопорушень.
Розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) виносить постанову в справі. Постанова виконавчого органа селищної, сільської ради в справі про адміністративне правопорушення приймається у формі рішення. Утримування постанови і його форма врегульовані в ст. 283 КУпАП. Воно повинне містити: найменування органа (посадової особи), вынесшего постанову, дату розгляду справи; відомості про особу, у відношенні якого розглядається справа; виклад обставин, установлених при розгляді справи; вказівка на нормативний акт, що передбачає відповідальність за дане адміністративне правопорушення; прийняте в справі рішення.
Якщо при рішенні питання про накладення стягнення за адміністративне правопорушення адміністративними комісіями, виконавчими органами селищних, сільських рад, районними (міськими) судами (суддями) одночасно вирішується питання про відшкодування винним майнового збитку, то в постанові в справі вказуються розмір збитку, що підлягає стягненню, порядок і строк його відшкодування.
Постанова в справі повинне містити рішення питання про вилучені речі й документи (якщо таке вилучення проводилася), а також вказівка про порядок і строк його оскарження.
Постанова колегіального органа приймається простою більшістю голосів членів колегіального органа, присутніх на засіданні, підписується головуючим на засіданні й секретарем цього органа.
При розгляді справи про адміністративне правопорушення посадові особи, крім КУпАП і інших нормативних актів загального характеру, керуються також положенням про органи, представниками яких вони є (наприклад, Положенням про адміністративні комісії й ін.). Своє рішення вони оформляють шляхом винесення постанови або роблять запис про мерю стягнення на протоколі про адміністративне правопорушення. Таке право надане, наприклад, начальникові райвідділу міліції або його заступникові.
Після розгляду справи орган (посадова особа) виносить у відповідності зі ст. 284 КУпАП одне з наступних постанов: 1) про накладення адміністративного стягнення; 2) про застосування мер впливу, передбачених ст. 241 КУпАП; 3) про припинення справи.
Постанова про припинення справи виноситься при оголошенні усного зауваження, передачі матеріалів на розгляд товариського суду, комісії з боротьби з пияцтвом, утвореної на підприємстві, в установі, організації або їхніх структурних підрозділах, громадській організації або трудовому колективі або передачі їхньому прокуророві, органу досудебного слідства, а також при наявності обставин, передбачених ст. 247 КУпАП.
Якщо ж була винесена постанова про накладення адміністративного стягнення, то воно оголошується негайно по закінченні розгляду справи. Копія постанови протягом трьох днів вручається під розписку або висилається особі, у відношенні якого воно винесено. Копія постанови в той же строк вручається або висилається потерпілому на його прохання. У випадку, якщо вона висилається, про це робиться відповідна оцінка в справі.
Оголошенням постанови в справі про адміністративне правопорушення закінчується стадія розгляду справи про адміністративне правопорушення.
Постанова про накладення адміністративного стягнення в деяких випадках обов'язково доводить до відомості громадськості. Ці випадки передбачені в ст. 286 КУпАП.

73. Охарактеризуйте стадію розгляду справи та винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення .
Дана стадія є головною в провадженні у справах про адміністративні правопорушення, оскільки саме на цій стадії вирішується питання про ступінь вини особи та призначається покарання.
Стадія розгляду справи складається з таких етапів:
1) підготовка справи до розгляду і слухання;
2) аналіз зібраних матеріалів, обставин справи;
3) прийняття постанови;
4) доведення постанови до відома зацікавлених осіб.
На першому етапі орган, що розглядає справу повинен:
1) з'ясувати чи належить до його компетенції розгляд даної справи;
2) перевірити якість протоколу, інших матеріалів справи, правильності їх складення;
3) сповістити осіб, які беруть участь у справі, про час і місце її розгляду.
4) витребувати необхідні додаткові матеріали;
5) з'ясувати чи підлягають задоволенню клопотання особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, потерпілого, їх законних представників та адвоката.
Аналіз зібраних матеріалів, обставин справи. Аналізуючи ситуацію, суб'єкт адміністративної юрисдикції визначає характер вчиненого діяння, ступінь винуватості особи, оцінює всі докази.
На даному етапі необхідно встановити:
1) чи було вчинено правопорушення;
2) чи винна дана особа в його вчиненні;
3) чи підлягає вона адміністративній відповідальності;
4) чи є обставини, що пом'якшують чи обтяжують відповідальність;
5) чи заподіяно майнову шкоду;
6) чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадській організації, трудовому колективу;
7) з'ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
При розгляді справи колегіальним органом ведеться протокол, який підписується головуючим на засіданні та секретарем.
Прийняття постанови. Постанова є процесуальним документом, в якому містяться результати розгляду справи, встановлюється ступінь вини особи, проводиться кваліфікація її діяння, на підставі чого встановлюється міра відповідальності (вид та розмір адміністративного стягнення).
Доведення постанови до відома зацікавлених осіб. Після того як булла винесена постанова, орган що її виніс на протязі 3-х днів повинен вручити цю постанову усім зацікавленим у справі особам. Такі особі як порушник копія постанови вручається обовязково і під розписку.
Завершальним етапом стадії розгляду справи про адміністративне правопорушення є прийняття постанови. Постанова є процесуальним документом, в якому містяться результати розгляду справи, встановлюється ступінь вини особи, проводиться кваліфікація її діяння, на підставі чого встановлюється міра відповідальності (вид та розмір адміністративного стягнення).
Постанова по справі про адміністративне правопорушення повинна містити:
1) найменування органу (посадової особи), який виніс постанову, дату розгляду справи;
2) відомості про особу, щодо якої розглядається справа;
3) викладення обставин, уставлених при розгляді справи;
4) зазначення нормативного акта, який передбачає відповідальність за дане адміністративне правопорушення;
5) прийняте по справі рішення.
У випадках, коли при розгляді справи вирішувалося питання про відшкодування шкоди, заподіяної проступком, то в постанові зазначаються розмір шкоди, що підлягає стягненню, порядок і строк її відшкодування.
Постанова повинна також містити вирішення питання про вилучені речі і документи, а також вказівку про порядок і строк її оскарження.
По справі про адміністративне правопорушення виноситься одна з таких постанов:
1) про накладення адміністративного стягнення;
2) про застосування заходів впливу, передбачених ст. 24-1;
3) про закриття справи.

74. Охарактеризуйте стадію перегляду (оскарження0_ постанови у справі про адміністративне правопорушення.
Завдання стадії перегляду (оскарження) постанов у справах про АП: дотримання законності у провадженні в справах про адміністративні правопорушення, а також забезпечення гарантії захисту прав особи. Контроль та перевірка роботи органів, уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, щодо законності та обґрунтованості прийнятих ними рішень.
Процесуальними підставами перегляду можуть бути:
1) скарга громадянина, відносно якого винесено постанову;
2) скарга потерпілого;
3) протест прокурора;
4) ініціатива вищестоящого органу або органу, який прийняв рішення.
Правом оскаржувати постанову в справі про адміністративні правопорушення наділені порушник та потерпілий.
Подання скарги або протесту на постанову по справі по-суті зумовлює необхідність перегляду, тобто нового розгляду справи суб'єктом, який наділений правом скасувати, змінити або залишити прийняте раніше рішення без змін.
Існує два види оскарження постанови по справі: альтернативне та інстанційне.
Альтернативне оскарження полягає в тому, що громадянин має право подати скаргу або до вищестоящого органу, або до суду.
При інстанційному оскарженні скарга спочатку подається до вищестоящого органу, а при незгоді з його рішенням - до суду.
Відповідно до ст. 288 КпАП, постанову по справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржено:
1) постанову адміністративної комісії - у виконавчий комітет відповідної Ради або в районний (міський) суд;
2) рішення виконавчого комітету селищної, сільської Ради - у відповідну раду або в районний (міський) суд;
3) постанову іншого органу (посадової особи про накладення адміністративного стягнення - у вищестоящий орган (вищестоящій посадовій особі) або в районний (міський ) суд.
4) постанову районного (міського) суду - до відповідного апеляційного суду.
Скаргу на постанову в справі про адміністративне правопорушення може бути подано протягом 10 днів з дня винесення постанови. В разі пропуску зазначеного строку з поважних причин цей строк може бути поновлено органом чи посадовою особою, які уповноважені розглядати скаргу (ст. 289 КпАП).
Можливість оскарження постанов місцевих судів є відносно новим положенням КпАП (з 2008р.), оскільки донедавна постанови судів про накладення адміністративного стягнення були остаточними і оскарженню не підлягали, що суттєво обмежувало право на захист порушника, потерпілого та інших зацікавлених у справі осіб.
Орган чи посадова особа за результатами розгляду скарги або протесту на постанову приймає одне із таких рішень (ст. 293КпАП):
1) залишає постанову без змін, а скаргу чи протест без задоволення;
2) скасовує постанову і надсилає справу на новий розгляд;
3) скасовує постанову і закриває справу;
4) змінює захід стягнення в межах, передбачений нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, але так, щоби стягнення не було посилено;
Якщо буде встановлено, що постанову було винесено органом чи посадовою особою, неправомочним вирішувати дану справу, то така постанова скасовується і справа надсилається на розгляд компетентного органу.
Скасування постанови із закриттям справи тягне за собою повернення стягнених грошових сум, оплатно вилучених і конфіскованих предметів, а також скасування інших обмежень, пов'язаних з цією постановою. У разі неможливості повернення предмета повертається його вартість.
За наслідками розгляду апеляційної скарги, протесту прокурора суд апеляційної інстанції має право:
1) залишити апеляційну скаргу чи протест прокурора без задоволення, а постанову без змін;
2) скасувати постанову та закрити провадження у справі;
3) скасувати постанову та прийняти нову постанову;
4) змінити постанову.
У разі зміни постанови в частині накладеним стягнення, в межах, передбачених санкцією статті КпАП, воно не може бути посилено.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили негайно після її винесення, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Після закінчення апеляційного провадження справа не пізніше ніж у п'ятиденний строк направляється до місцевого суду, який її розглядав.

75. Охарактеризуйте стадію виконання постанови у справі про адміністративне правопорушення.
Суть даної стадії полягає в практичній реалізації адміністративного стягнення, яке призначено правопорушнику юрисдикційним органом.
Постанова про накладення адміністративного стягнення підлягає виконанню з моменту її винесення, якщо інше не встановлено КпАП та іншими законами України.
Якщо негайне виконання постанови про накладення адміністративного стягнення у вигляді адміністративного арешту, виправних робіт або штрафу є неможливим, орган (посадова особа), який виніс постанову, може відстрочити її виконання на строк до одного місяця.
При оскарженні або опротестуванні постанови вона підлягає виконанню після залишення скарги або протесу без задоволення, за винятком постанов про застосування стягнення у вигляді попередження, а також накладення штрафу, що стягується на місці вчинення адміністративного правопорушення.
У разі винесення кількох постанов щодо однієї особи кожна постанова виконується окремо.
Ст. 302 КпАП встановлює, що у випадках видання акта амністії, який усуває застосування адміністративного стягнення, скасування акта, який встановлює адміністративну відповідальність, а також настання смерті особи, щодо якої винесено постанову, орган, який її виніс, припиняє виконання постанови.
Не підлягає виконанню постанова, якщо її не було звернуто до виконання протягом трьох місяців з дня винесення. В цей строк не включається час відстрочки або час зупинення виконання постанови у зв'язку з поданням протесту або скарги. Виконання стягнення після закінчення тримісячного строку є порушенням законності. Однак, якщо виконання розпочато до закінчення строку, то його можна продовжувати стільки, скільки це необхідно.
Зазначені вище положення є загальними для будь-якого виду постанов про накладення адміністративного стягнення.
Постанови стосовно конкретного виду адміністративного стягнення мають свої особливості виконання.
Постанова про накладення адміністративного стягнення у вигляді попередження (ст. 306 КпАП) виконується органом (посадовою особою), який виніс постанову, шляхом оголошення постанови порушнику.
Штраф (Глава 27 КпАП) має бути сплачений порушником не пізніше як через 15 днів з дня вручення йому постанови, а в разі оскарження або опротестування 15 днів з дня повідомлення про залишення скарги або протесту без задоволення. У разі відсутності самостійного заробітку в неповнолітніх, штраф стягується з їх батьків або осіб, які їх замінюють. Штраф сплачується в установу будь-якого банку.
Постанова про оплатне вилучення предмета (Глава 28 КпАП) виконується державним виконавцем. Вилучені предмети здаються державним виконавцем для реалізації в спеціалізовані магазини за місцем знаходження майна, що підлягає вилученню. Сума, виручена від реалізації оплатно вилученого предмета передається колишньому власнику з відрахуванням витрат, пов'язаних з проведенням виконавчих дій.
Постанова про конфіскацію предмета або грошей (Глава 29 КпАП) виконується державними виконавцями. Виконання даної постанови здійснюється шляхом вилучення конфіскованого предмета і безоплатного примусового звернення цього предмета у власність держави.
Постанова про позбавлення спеціального права виконується на підставі положень глави 30 КпАП.
Постанова про позбавлення права керування транспортним засобом виконується посадовими особами ОВС, а річковими і маломірними суднами посадовими особами органів річкового транспорту та Головної державної інспекції України з питань безпеки судноплавства.
Постанова про позбавлення права полювання виконується посадовими особами органів мисливського господарства. Вона виконується шляхом вилучення мисливського квитка.
Постанова суду про застосування виправних робіт (Глава 31 КпАП) надсилається органу Державного департаменту України з питань виконання покарань на виконання не пізніше як наступного дня після її винесення. Виправні роботи виконуються за місцем постійної роботи порушника на протязі не більше двох місяців. В цей час із заробітку порушника проводиться відрахування до 20% в дохід держави.
Постанова районного (міського) суду про застосування адміністративного арешту (Глава 32 КпАП) виконується негайно. Осіб, підданих арешту, тримають під, вартою в місцях, визначених ОВС. При цьому арештований піддається особистому оглядові. Особи, піддані адміністративному арешту можуть використовуватись без оплати праці на фізичних роботах (прибирання вулиць, роботи з благоустрою та ін.). Організація трудового використання осіб, підданих адміністративному арешту, покладається на виконавчі органи місцевих рад.
Постанова районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду (судді) про застосування громадських робіт надсилається на виконання органу Державного департаменту України з питань виконання покарань не пізніше наступного дня після її винесення Стаття 321-1 КпАП).
Виконання стягнення у вигляді громадських робіт здійснюється на основі участі порушників у суспільно корисній праці, види якої визначають органи місцевого самоврядування. Строк стягнення у виді громадських робіт обчислюється в годинах, протягом яких порушник виконував визначену суспільно-корисну працю (ст. 321-2 КпАП).


15

Приложенные файлы

  • doc 24019431
    Размер файла: 460 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий