5курс

 МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ
імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО


завдання
до практичних ЗАНЯТЬ
з кримінології


для студентів V курсу денних
і ІV курсу заочного факультетів



Харків
2006

ЗМІСТ

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
3

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
4

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Поняття, ознаки злочинності, її кількісно-якісні показники і тенденції розвитку........................

4

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]



Злочинність – соціально-правове негативне явище.....................................................................

9


Загальна характеристика сучасної злочинності в країні.....................................................................

9

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Особа злочинця......................................................
10

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Причини й умови вчинення конкретного злочину....................................................................

13

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]



Поняття і кримінологічне значення віктимної поведінки потерпілих............................................

17

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Запобігання злочинності.......................................
18

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]



Спеціально-кримінологічне запобігання злочинності.............................................................

25

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Правоохоронні органи і суд – суб’єкти запобігання злочинності..................................................

25

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]



Слідча профілактика злочинів.............................
32

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Методика кримінологічних досліджень..............
32

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Злочинність неповнолітніх....................................
35

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Організована злочинність......................................
38

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Рецидивна злочинність..........................................
41



Загальні положення

Практичні заняття сприяють закріпленню й більш глибокому засвоєнню студентами матеріалу, який викладається на лекціях і вивчається під час самостійної роботи над рекомендованою літературою. Так, практичні заняття з кримінології ставлять за мету поєднати теоретичні знання з набуттям навичок їх практичного застосування.
Тематика практичних занять підібрана в цьому виданні відповідно до найбільш важливих розділів кримінології. До кожної теми надаються питання для обговорення, законодавчі акти, рекомендована література та набір завдань, які визначаються викладачем для конкретного заняття. З деяких тем як вид контролю передбачається написання аудиторних робіт. Практичні заняття мають включати в себе також підготовку студентами рефератів з окремих питань, проведення письмових бліц-опитувань тощо.
Студенти повинні ознайомитися з питаннями для обговорення по заданій темі, необхідною літературою і законодавчими актами, підручниками, конспектами лекцій, а потім письмово розв’язати завдання.


Тематика практичних занять

Т е м а 1. ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ ЗЛОЧИННОСТІ,
ЇЇ КІЛЬКІСНО-ЯКІСНІ ПОКАЗНИКИ
І ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ

Питання для обговорення

Поняття, ознаки і визначення злочинності.
Співвідношення між злочинністю, окремими видами (групами) злочинів і конкретним злочином.
Кількісні показники злочинності: рівень злочинності, рівень судимості, коефіцієнти, ціна злочинності.
Якісні показники злочинності: структура, географія, екологія і топографія.
Кількісно-якісні показники злочинності: стан, динаміка, характер.
Латентна злочинність: поняття, різновиди, негативні наслідки, засоби її виявлення.
Загальна характеристика злочинності та її тенденції у сучасній Україні.

Список літератури

Даньшин И.Н Общетеоретические проблемы криминологии: Моногр. – Х.: Прапор, 2005.
Кальман А.Г., Христич И.А. Понятийный аппарат современной криминологии: Терминол. слов. – Х.: Гимназия, 2005.
Кримінологія. Загальна та Особлива частини: Підруч. – Х.: Право, 2003.
Преступность в Украине // Бюл. законодательства и юрид. практики Украины. – 1994. – № 2.

ЗАВДАННЯ

1. Населення П. області складає 2,5 млн.чол., із них осіб, які не досягли 14-річного віку, – 700 тис. Протягом року на території цієї області було зареєстровано 1 850 злочинів, вчинених 2 010 злочинцями.
У сусідній Х. області мешкає 3,1 млн.чол., із них молодше 14-річного віку – 800 тис. За цей же час у Х. області 2 300 злочинців скоїли 2 180 злочинів.
Визначте коефіцієнти злочинної інтенсивності і злочинної активності в цих двох областях у розрахунку на 10 тис. і 100 тис. чол. населення. Дайте характеристику рівня злочинності в П. і Х. областях.

2. За рік у країні було зареєстровано 540 тис. злочинів, скоєних 250 тис. злочинців. Суб’єктами 33 тис. злочинів були жінки, 32 тис. – неповнолітні; ніде не працювали і не навчалися 87 тис. чол. Серед загальної кількості злочинів 340 тис. – корисливі, 21,5 тис. – насильницькі, 39 тис. – корисливо-насильницькі. Також серед зафіксованих 66 тис. – групові злочини, 46 тис. – рецидивні, 145,5 тис. – тяжкі та особливо тяжкі, 361 тис. – середньої тяжкості, 31 тис. – невеликої тяжкості. У містах було вчинено 376,6 тис., у сільській місцевості – 121,6 тис. злочинів, а також у сфері економіки – 39,9 тис. Кількість нерозкритих злочинів складає 226,4 тис.
На основі наведених даних визначте структуру злочинності за соціально-демографічними, кримінально-правовими і кримінологічними показниками та її характер. Які тенденції злочинності простежуються при аналізі її структури за цими даними?

3. У табл.1 наведена кількість злочинів, зареєстрованих в Україні за 14 років.

Таблиця 1

Роки
Кількість злочинів

Роки
Кількість злочинів


1991
405 500
1998
575 900

1992
480 400
1999
545 400

1993
539 300
2000
553 600

1994
572 200
2001
503 600

1995
641 900
2002
450 600

1996
617 300
2003
556 300

1997
589 200
2004
520 100


Розрахуйте абсолютні зміни (зростання, зниження) динаміки злочинності в Україні за базовим і ланцюговим методами.

4. У кримінальній статистичній звітності району не знайшли відображення такі злочини:
прораб С. украв і продав приватним особам будівельні матеріали на суму 15 000 грн. Ці матеріали шляхом ретельної підробки були оформлені як використані на ряді збудованих об’єктів. Поточними перевірками крадіжку було виявлено;
у нетверезому стані П. учинив сварку в робітничому гуртожитку, побив молодого робітника Ш., заподіявши йому тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості. Ні потерпілий, ні його товариш, який був присутній при цьому, боячись розправи з боку П., не повідомили нікому про те, що трапилось;
група шулерів виграла у кількох громадян 1 000 грн. Згодом, через три тижні, під час затримання і обшуку у винних було вилучено 2 500 грн. На допитах винні показали, що вони вигравали гроші за допомогою шахрайських засобів. У свою чергу потерпілі заявили, що вони вели себе необережно, азартно, часом даремно ризикували, одразу не усвідомили, що стали жертвами шахрайства. У зв’язку з цим вони своєчасно не повідомили про факт злочину; невідомі особи викрали мотоцикл ІЖ-58 у громадянина Д. Розглянувши заяву потерпілого, слідчий виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи на тій підставі, що мотоцикл довгий час експлуатувався, на даний момент знаходиться в поганому технічному стані, для власника не має значної цінності.
До якого різновиду латентної злочинності належить кожен із цих злочинів?

5. Використовуючи дані, наведені в табл. 1, обчисліть темп зростання (зниження) і темп приросту (зниження) злочинності відносно 1991 року.

6. На основі даних, наведених у табл. 1, побудуйте статистичний графік динаміки злочинності в Україні. Охарактеризуйте тенденції розвитку злочинності у країні за цей період.

7. У 2004 р. в Україні було виявлено і зареєстровано 260 702 злочинці, серед них 6 410 – неповнолітні (учні шкіл, ліцеїв, гімназій – 6 499; учні ПТУ-СПТУ, коледжів, технікумів – 2 444); 33 478 – жінки: 172 985 – працездатні, які не працювали і не навчалися; 22 419 – безробітні; 50 962 – ті, що раніше вчинили злочин; 1 626 – іноземні громадяни; 39 049 – особи у стані алкогольного сп’яніння; 6 246 – ті, що вчинили побутові злочини.
Побудуйте й охарактеризуйте соціально-демографічну та кримінально-правову структури злочинців за цими даними.

8. У М. області була зареєстрована наступна кількість зґвалтувань: січень – 8, лютий – 9, березень – 15, квітень – 16, травень – 22, липень – 15, червень – 13, серпень – 11, вересень – 22, жовтень – 11, листопад – 13, грудень – 9.
Дайте характеристику сезонних коливань цього виду злочину. Які, на Вашу думку, чинники впливають на сезонні коливання цього злочину?
9. В один із років в Україні було викрито 309 808 осіб, які вчинили злочини. До кримінальної відповідальності притягнуто 143 949 осіб, звільнено від кримінальної відповідальності 62 011 осіб. Суд розглянув справи щодо 129 910 осіб, було засуджено 120 222; до позбавлення волі – 40 950, до виправних робіт – 25 978, умовно – 18 054, до інших покарань – 47 640; стосовно 8 126 осіб кримінальні справи припинено.
За наведеними даними розрахуйте питому вагу рівня судимості й дайте йому кримінологічну характеристику.

10. У 1990 р. в Україні до позбавлення волі було засуджено 35 947 чол., у 1996 р. – 35 055, у 1997 р. – 83 396, у 1998 р. – 86 437, у 1999 р. – 85 233, у 2000 р. – 80 765, у 2001 р. – 70 438, у 2002 р. – 61 168, у 2003 р. – 61 103, у 2004 р. – 54 224 чол.
Скільки в середньому кожного року засуджено до позбавлення волі?

11. Назвіть і дайте характеристику соціально-економічним і правовим факторам, що впливають на динаміку злочинності.
Які, на Вашу думку, чинники впливають на динаміку злочинності в Україні?

12. Ознайомтесь із табл. 2, в якій наведені кількісні показники злочинів в Україні за період 1989 – 2004 рр.

Таблиця 2
Роки
Кількість злочинів
Роки
Кількість злочинів

1989
173 997
1997
337 908

1990
186 683
1998
330 067

1991
187 468
1999
316 995

1992
207 326
2000
309 057

1993
242 363
2001
284 724

1994
269 599
2002
270 307

1995
340 421
2003
259 721

1996
387 360
2004
260 702

Визначте методом укрупнення інтервалів (інтервал – 5 років) і ковзної середньої загальну тенденцію злочинності в Україні за цей період.

13. Чи всі наведені дані можна вважати основними рисами сучасної злочинності в Україні (так, ні): а) тенденція до неухильного зростання злочинності; б) наявність організованої злочинності; в) дуже незначна питома вага у структурі злочинності тяжких і особливо тяжких злочинів; в) невеликий відсоток осіб, які вчинили злочини у стані алкогольного сп’яніння; г) зменшення числа і ступеня суспільної небезпеки злочинів, що вчиняються у групі та рецидивістами; д) істотний зріст жіночої злочинності; е) певне зростання необережних злочинів; є) зниження побутових злочинів (суспільно небезпечних дій на ґрунті сімейно-побутових конфліктів); ж) стабілізація крадіжок приватного майна громадян; з) зростання економічної злочинності; і) низька латентність злочинів.

А у д и т о р н а к о н т р о л ь н а р о б о т а

Злочинність – соціально-правове
негативне явище

Варіанти:

Поняття й ознаки злочинності.
Злочинність – соціальне явище.

Загальна характеристика
сучасної злочинності в країні

Варіанти:

Кримінально-правова структура злочинності в Україні.
Кримінологічна структура злочинності в Україні.

Т е м а 2. ОСОБА ЗЛОЧИНЦЯ

Питання для обговорення

Поняття та визначення особи злочинця.
Формування специфічних рис осіб, які вчиняють суспільно небезпечні діяння.
Рівні кримінологічного вивчення особи злочинця.
Структура особи злочинця (соціально-демографічні, особисто-рольові, морально-психологічні, кримінально-правові риси).
Соціальне й біологічне у структурі особи злочинця.
Типологія злочинців.

Список літератури

Даньшин И.Н. К вопросу о понятии личности преступ-ника // Пробл. законності. – Х.: Харк. юрид. ін-т, 1980. – Вип.6.
Даньшин И.Н Общетеоретические проблемы криминологии: Моногр. – Х.: Прапор, 2005.
Кримінологія. Загальна та Особлива частини: Підруч. – Х.: Право, 2003.
Сахаров А.Б. Личность преступника и причины преступности в СССР. – М.: Госюриздат, 1961.

ЗАВДАННЯ

1. Вів Ф. безладний спосіб життя: маючи високу кваліфікацію механіка, довго не затримувався на одному місці роботи (його неодноразово звільняли за численні прогули); систематично пиячив, внаслідок чого був визнаний хронічним алкоголіком; непристойно поводився у громадських місцях. Дружина і неповнолітній син залишили його, оскільки він постійно конфліктував, ображав їх, продавав спільне майно з метою придбання спиртного. Також Ф. підозрювався в розкраданні продуктів із магазину, але справу було припинено за недоведеністю.
Одного разу Ф. на подвір’ї свого будинку в нетверезому стані вчинив правопорушення, брудно лаявся, чіплявся до мешканців будинку, ображав їх. У зв’язку з цим його затримала міліція. Згідно зі ст.173 Кодексу України про адміністративні правопорушення Ф. притягнуто до відповідальності за дрібне хуліганство.
Чи можна вважати Ф. злочинцем? Обґрунтуйте свою позицію. Дайте визначення особи злочинця.

2. Які з наведених нижче ознак і властивостей особи злочинця належать до соціально-демографічних, особисто-рольових, морально-психологічних і кримінально-правових:
ухилення від виконання своїх службових обов’язків; освіта; правовий нігілізм; потреби, інтереси індивіда, мотивація поведінки; наявність колишньої судимості; навмисна вина; каяття у вчиненому злочині; стать і вік особи; жорстокість; соціальний статус, який обумовлює злочинну поведінку (наприклад, особа – член злочинної групи); сімейний стан; вид вчиненого злочину; особливості вольової й емоційної сфери.
Це завдання може бути виконано шляхом групового аудиторного безмашинного контролю за успішністю студентів.

3. Ознайомтесь із наведеними фабулами кримінальних справ.
А. З 11 років П. почав тікати з дому, займався крадіжками продуктів і речей із магазинів. У зв’язку з цим перебував на профілактичному обліку в міліції. У 14 років його було притягнуто до кримінальної відповідальності за квартирну крадіжку. У перший же місяць після звільнення з колонії разом з Н., з яким познайомився під час відбування покарання, вчинив грабіж (ч.2 ст.186 Кримінального кодексу України (далі – КК України), за що був засуджений до шести років позбавлення волі. Відбувши покарання, він влаштувався працювати на завод. В один із робочих днів П. у відповідь на справедливе зауваження бригадира наніс останньому тяжке тілесне ушкодження. Суд визнав його винним у злочині, передбаченому ч.1 ст.121 КК України, і призначив покарання у вигляді позбавлення волі строком на вісім років. У колонії він порушував режим, ухилявся від праці, брав участь у бійках з іншими засудженими, які стали на шлях виправлення.
Б. Убивши свою дружину, Д. розчленував труп, склав у валізу і вийшов із дому. На вулиці його затримали працівники міліції. Слідством було встановлено, що Д. неодноразово судимий за хуліганство, грабіж і розбій.
В. Мати трьох дітей М., працюючи в ательє з пошиву жіночого одягу, одного разу під час примірки помітила, що замовниця вийшла з примірочної, залишивши там сумку. Скористувавшись цим, М. викрала гаманець із грошима. На роботі вона характеризувалася позитивно, користувалася повагою у співробітників. Факт вчинення злочину пояснила тим, що хотіла пошити сукню своїй донці до випускного балу у школі, а грошей не мала.
Г. Колишній спортсмен (штангіст) Ж., побачивши, що двоє хлопців пристають до дівчини, зробив їм декілька зауважень і зажадав, щоб вони припинили свої неправомірні дії. На що останні нецензурно відповіли, а своїх дій не припинили. Тоді Ж. ударив одного з них в обличчя, той упав і вдарився головою об стіну будинку, а на другий день помер у лікарні від отриманих тілесних ушкоджень. За місцем роботи і в побуті Ж. характеризувався позитивно, ніяких порушень громадського порядку не допускав і до відповідальності не притягався. Був законослухняним громадянином.
Використовуючи кримінологічну типологію, визначте тип особи злочинця, відповідь обґрунтуйте.

Т е м а 3. ПРИЧИНИ Й УМОВИ ВЧИНЕННЯ КОНКРЕТНОГО ЗЛОЧИНУ

Питання для обговорення

1. Загальні питання детермінації індивідуальної злочинної поведінки.
2. Безпосередні причини вчинення конкретного злочину.
3. Умови, що сприяють учиненню конкретного злочину.
4. Конкретна криміногенна життєва ситуація: поняття, різновиди, значення. Привід і зачіпка до вчинення злочину.
5. Взаємозв’язок між причинами, умовами і конкретною життєвою ситуацією в механізмі злочинної поведінки.
6. Роль віктимної поведінки потерпілих у механізмі вчинення конкретного злочину.

Список літератури

Даньшин И.Н Общетеоретические проблемы криминологии: Моногр. – Х.: Прапор, 2005.
Даньшин И.Н. Введение в криминологическую науку. – Х.: Право, 1998.
Зелінський А.Ф., Оніка Л.П. Детермінація злочину: Навч. посіб. – Х.: УкрЮА, 1994.
Кримінологія. Загальна та Особлива частини: Підруч. – Х.: Право, 2003.
Курс кримінології. Загальна частина: Підруч. // За ред. проф. Джужи О.М. – К.: Юрінком Інтер, 2001.
Ривман Д.В., Устинов В.С. Виктимология: Учеб. – М.: Юрид. центр Пресс, 2000.
Туляков В.А. Виктимология. Социальные и криминологические проблемы. – О.: Юрид. лит., 2000.

ЗАВДАННЯ

1. За крадіжку К. було засуджено.
На попередньому слідстві й у судовому засіданні виявлено, що К. ріс і виховувався в несприятливому середовищі. Батько К. залишив дружину і трирічну дитину. Мати вела аморальний спосіб життя, досить часто вдома розпивала зі сторонніми спиртні напої, вихованням сина не займалась. Незабаром її було засуджено за крадіжку. Хлопчик жив у бабусі. У школі він вчився погано, двічі залишався на другий рік. Пізніше його направили до профтехучилища. Свій вільний час проводив на вулиці з старшими за віком хлопцями, почав пиячити, грати в азартні ігри. Для цього були потрібні гроші. Він позичив у “друзів” значну суму. Невдовзі вони зажадали повернення боргу. І К. вирішив скоїти крадіжку. Суд кваліфікував його дії за ч.3 ст.185 КК України (крадіжка, поєднана з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище або що завдала значної шкоди потерпілому).
Назвіть причини вчиненого К. злочину? Які обставини його особистого життя сформували схильність до злочинної поведінки?

2. Голова правління акціонерного товариства на неодноразові домагання Б. ввести його до складу акціонерів і членів президії товариства без внесення своєї частки до статутного фонду неодмінно відмовляв йому. Протягом трьох місяців Б. погрожував голові правління розправою. Про цей факт останній сигналізував до органів міліції. Однак ніяких попереджувальних заходів із цього приводу не було прийнято.
Одного разу Б. зайшов до кабінету голови, зачинив двері, поклав на стіл пістолет і заявив: “Або моє прохання буде задоволено, або ти звідси живим не вийдеш”. Голова правління намагався викликати охоронця, але комутатор було вимкнуто. Тоді він спробував заволодіти пістолетом. Виникла бійка, у ході якої вимагач вистрілив і смертельно поранив голову правління. Почувши постріл, прибігли охоронці й затримали злочинця.
У ході попереднього слідства і судового розгляду було встановлено: Б. раніше був двічі судимий за вимагання. Після умовно-дострокового звільнення над ним був встановлений адміністративний нагляд, правила якого він неодноразово порушував. Займався придбанням і зберіганням вогнепальної зброї.
За місяць до вбивства голови правління Б. телефонував його дружині й погрожував зробити її вдовою, наполягаючи вплинути на свого чоловіка. Органи міліції її заяву з цього приводу залишили також без уваги.
Які причини та умови сприяли вчиненню даного злочину?

3. Неповнолітній Є. вчинив особливо злісне хуліганство із застосуванням холодної зброї (ножа).
До вчинення злочину він працював слюсарем на заводі. До роботи ставився недбало, з’являвся в нетверезому стані, з товаришами по роботі був неввічливим, у громадських місцях поводився розбещено і цинічно. Керівництво цеху не реагувало на непристойну поведінку Є. На своєму робочому місці він виготовив ніж.
Злочин було вчинено в літньому парку культури, де проводилися дискотеки для молоді. Ці заходи супроводжувались колективними випивками. Патрулювання нарядів міліції у парку було неналежним.
Допит сусідів Є. показав, що він часто конфліктував у сім’ї, затівав п’яні дебоші у дворі будинку, де мешкав, погано впливав на підлітків – мешканців цього і сусідніх будинків.
На основі наведених даних складіть проект подання слідчого або окремої ухвали суду. До яких органів слід подати ці документи?

4. Дев’ятнадцятирічний П., звільнившись з місць поз-бавлення волі, де відбував покарання за крадіжку, протягом року ніде не працював, жив, за його словами, на “кишенькові” гроші, що давала йому мати – продавець винного відділу магазину. Інколи його не було вдома по декілька днів. Мати заявляла, що не могла позитивно впливати на сина, котрий зовсім її не слухав. Батько зловживав спиртними напоями, іноді разом із сином.
Призову до армії П. не підлягав: за висновком медич-ної комісії він страждав психічним розладом.
Через деякий час П. залучив до злочинної діяльності неповнолітніх Ч. і К., мешканців сусіднього під’їзду. Разом вони вчинили 6 крадіжок майна з магазинів району на загальну суму 30 тис. грн. Їх затримали. Було порушено кримінальну справу.
Слідством установлені наступні факти:
– П. перебував на обліку районного психіатра як хворий, що потребує регулярного обстеження, яке не було зроблено за останні три роки жодного разу;
– після відбуття строку покарання адміністративний нагляд над ним не був запроваджений, хоча адміністрація установи виконання відбування покарання характеризувала його вкрай негативно;
– школярі Ч. і К. навчалися в одному класі. Були серед відстаючих і недисциплінованих учнів. Вечорами збиралися в під’їзді, де жив П., останній багато і з захопленням розповідав про злочинний світ. Тут же вони іноді пиячили, не розходились до пізньої ночі. Неодноразово хлопці з цієї компанії пропонували мешканцям дому речі та продукти за низькими цінами, про що останні в міліцію не заявляли, вважаючи, що це не їхня справа;
– до дільничного інспектора міліції доходили чутки про негативну поведінку компанії П., але ніяких заходів ним вжито не було;
– у школі, де навчались звинувачені неповнолітні, класне керівництво здійснювалося формально. Індивідуальна робота з учнями носила поверховий характер. Проте директор школи все ж повідомив райвідділ міліції про непристойну поведінку Ч. і К. і попрохав викликати їх разом із батьками для бесіди, але така зустріч не відбулась;
– сім’ї Ч. і К. зовні благополучні. Батьки були перевантажені роботою і належної уваги дітям не приділяли, вважаючи їх поведінку нормальною;
– за даними статистики за останні три роки в районі спостерігалось помітне зростання рівня злочинності, у тому числі й серед неповнолітніх. Як реагували на цей факт правоохоронні органи, у матеріалах справи не відображено.
Визначте причинно-наслідковий комплекс, який підштовхнув П., Ч. і К. до вчинення зазначеного злочину.

5. За зґвалтування Н. притягнуто до кримінальної відповідальності.
Потерпіла у своїй заяві, а потім під час допиту у слідчого повідомила, що познайомилася з Н. у престижному кафе. Там вони вдвох танцювали та вечеряли. Потім він запропонував їй піти до нього додому. За словами потерпілої, хлопець справляв “гарне враження”. У його квартирі вони дивилися програми по телевізору на “пікантні сюжети”. Потім господар, застосовуючи фізичну силу, зґвалтував її.
Як слід розглядати необачну, легковажну поведінку потерпілої при вчиненні злочину Н.?

А у д и т о р н а к о н т р о л ь н а р о б о т а

Поняття і кримінологічне значення віктимної
поведінки потерпілих

Варіанти:

Поняття віктимології як науки.
Роль віктимної поведінки в “механізмі” вчинення злочину.
Види віктимної поведінки.


Т е м а 4. ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИННОСТІ

Питання для обговорення

1. Поняття, визначення, цілі запобігання злочинності за Конституцією України.
2. Загальносоціальне і спеціально-кримінологічне запобігання злочинності, їх структура і загальна характеристика. Індивідуальне запобігання злочинності.
3. Об’єкт запобігання злочинності, його поняття, властивості та класифікація.
4. Методи спеціально-кримінологічного запобігання злочинності.
5. Суб’єкти діяльності по запобіганню злочинності. Міжнародні кримінологічні організації. Кримінологічні установи розвинутих зарубіжних країн.
6. Основні вимоги щодо заходів запобігання злочинності.
7. Науково-інформаційне, правове та інше ресурсне забезпечення спеціально-кримінологічного запобігання злочинності.
8. Віктимологічний аспекти запобігання злочинності.
9. Система запобігання злочинності в зарубіжних країнах.
10. Кримінологічне прогнозування та планування боротьби зі злочинністю.

Список літератури

Голина В.В. Криминологическая профилактика, предотвращение и пресечение преступлений: Учеб. пособ. – К.: УМК ВО, 1989.
Голіна В.В. Попередження злочинності: Конспект лек-цій. – Х.: Укр. юрид. акад., 1994.
Голина В.В. Научные подходы к деятельности по предупреждению преступности // Пробл. законності. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 1996. – Вип. 31. – С.127 – 136.

Голіна В.В. Злочинності – організовану протидію. – Х.: Рубікон, 1998.
Даньшин И.Н. Общетеоретические проблемы криминологии: Моногр. – Х.: Прапор, 2005.
Зелінський А.Ф. Методика кримінологічних досліджень: Навч. посіб. – К.: НМК ВО, 1992.
Кримінологія. Загальна та Особлива частини: Підруч. – Х.: Право, 2003.
Литвак О. Злочинність, її причини та профілактика. – К.: Україна, 1997.
Литвак О.М. Державний вплив на злочинність: Кримінолого-правове дослідження. – К.: Україна, 2000.

ЗАВДАННЯ

1. У відомому трактаті “Про дух законів” Ш. Монтеск’є обґрунтовав думку, що мудрий законодавець не стільки дбає про покарання за злочини, скільки про їх запобігання і робить це шляхом поліпшення моральності суспільства. Ч.Беккарія у роботі “Про злочини й покарання” впевнено зазначав, що основним засобом попередження злочинності є вдосконалення виховання – цього самого важкого, але й самого надійного засобу запобігання злочинів. Сім’я і держава, на його думку, повинні виступати як єдина виховна система.
Про який різновид запобігання злочинності йде мова? Прокоментуйте ці вислови з огляду на загальносоціальне запобігання злочинності.

2. Стаття 27 Конституції України проголошує: “Кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави – захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань.”
Назвіть основні кримінологічні напрями захисту цих прав людини.
3. Про який різновид запобіжної діяльності йде мова в наведених нижче випадках залежно від стадій розвитку злочинних посягань і можливості усунення криміногенних явищ:
– працівники районного відділу внутрішніх справ, довідавшись про можливість розкрадання державного майна в особливо великих розмірах, затримали групу злочинців, які зробили замах на вчинення цього злочину;
– робітник механічного заводу К. був засуджений за систематичне розкрадання матеріальних цінностей, які вивозив з території заводу, використовуючи залізничний порожняк. Органи попереднього слідства внесли до адміністрації заводу подання, в якому зазначили необхідність старанного догляду порожняка перед виїздом з території заводу з метою недопущення розкрадання запасних частин;
– робітники автозаводу Ф. і П. вирішили вкрасти дев’ять коліс та акумуляторну батарею й умовилися вивезти це на автомобілі З., якого збиралися схилити до вчинення злочину. Про намір стало відомо робітникам служби захисту економіки від злочинних посягань РВВС. До міліції Ф., П., З. викликали для пояснення;
– безробітний М. з метою виготовлення і збуту в крупних розмірах фальшивих грошей установив у себе вдома спеціальний прилад і поліграфічне обладнання, придбав гравірувальний інструмент, цинк, фарби, спеціальний папір та ін. На цій стадії учинення злочину його було затримано і засуджено до позбавлення волі;
– у портфелі учня 10-го класу Н. був виявлений щоденник, де йшлося про те, що він має намір украсти з шкільного тиру пістолет Марголіна і використати його для розбійних нападів. Працівники карного розшуку РВВС вилучили пістолет з тиру. Дізнавшись про це, Н. відмовився від продовження злочинної діяльності;
– заздалегідь Д. і М. домовились викрасти з міського музею картину відомого художника, яку збиралися продати за кордоном. Злочинці були затримані.
Обґрунтуйте свою відповідь.
4. Підсумки проведеного інтерв’ю зі ста керівниками господарчих органів і громадських організацій з питань запобігання корисливим злочинам у системі агропромислового комплексу показали, що серед негативних явищ, які сприяють їх учиненню, значну роль відіграють такі обставини: помилки у підборі кадрів – 3%; недоліки обліку й контролю за матеріальними цінностями – 15%; нераціональне використання відходів – 2%; недбайливе використання автотранспорту – 2,5%; недоліки контрольно-ревізійної роботи – 30%; недоліки організаційно-технічного забезпечення охорони державного та колективного майна – 68%; слаба ефективність роботи правоохоронних органів – 7%; інші обставини – 6%.
Назвіть найбільш криміногенні об’єкти, які породжують і сприяють корисливим злочинам у системі агропромислового комплексу, відповідь обґрунтуйте. Які методи запобіжного впливу можуть бути використані?

5. Вирішальну роль у безпосередньому формуванні особи неповнолітніх, які в певних ситуаціях можуть учинити злочин, відіграють наступні криміногенні обставини: негативний вплив сім’ї або оточуючого середовища; підбурення з боку дорослих злочинців; тривала відсутність певних занять у неповнолітніх, які залишили навчання; бездоглядність; недоліки навчально-виховної роботи, організації працевлаштування і виховання в трудових колективах, в організації дозвілля, правового виховання, діяльності правоохоронних органів тощо.
Відомо, що початок злочинного шляху підлітків зазвичай зумовлюється одночасною чи послідовною дією криміногенного набору з трьох – п’яти криміногенних об’єктів.
Складіть ці криміногенні набори.

6. У ході вивчення кримінальних справ щодо навмисних убивств і тяжких тілесних ушкоджень встановлено тісний взаємозв’язок між цими злочинами і двома різновидами конкретної життєвої ситуації: а) одноразовий конфлікт злочинця зі знайомими, родичами, подружжям, членами сім’ї (відповідно 47% і 35%); б) стала криміногенна ситуація, що характеризується високим напруженням міжособистих відносин (відповідно 68% і 42%), пов’язаних з алкоголізацією особи злочинця, попередньою судимістю, віктимною поведінкою потерпілих, невтручанням органів влади і правоохоронних органів та ін.
Які заходи ви запропонували б для розробки комплексу перспективних заходів запобігання навмисних убивств і тяжких тілесних ушкоджень?

7. За даними дослідження така криміногенна властивість особи, як алкогольне сп’яніння, досить висока серед убивць і осіб, що вчинили тяжке тілесне ушкодження (відповідно 77% і 70%).
Який якісний показник криміногенності особи наведений у даному прикладі? Які ще кількісно-якісні показники криміногенного об’єкта ви знаєте?

8. Визначте суб’єкти, для яких запобігання злочинності є:
– основною або однією з основних функцій;
– однією з функцій у межах організаційно-управлінської діяльності;
– однією з функцій у межах правоохоронної діяльності;
– однією з функцій у межах державного управління та іншої загальносоціальної діяльності або її супутнім наслідком;
– неформальною реалізацією громадського обов’язку.

9. До системи суб’єктів запобігання злочинності у великому місті було включено й такі органи, установи та організації, як міські лікарні, друкарні, управління оперативної інформації міліції, органи реєстрації актів громадського стану (РАГС), нотаріальні контори та ін.
Представники управління оперативної інформації міліції, органів РАГС, лікарнень просили виключити їх із цього переліку, оскільки запобігання злочинності взагалі не входить до їх функцій.
Обґрунтуйте цю заяву. Кого можна вважати суб’єктом запобігання злочинності? Назвіть основні ознаки суб’єкта спеціально-кримінологічного запобігання злочинності.

10. До районного комплексного плану боротьби зі злочинністю були запропоновані такі запобіжні заходи:
– органам міліції не реєструвати осіб, які мають судимість за вчинення тяжких злочинів;
– узяти всіх осіб, звільнених із місць позбавлення волі, на профілактичний облік;
– поліпшити виховну й культурно-масову роботу серед старших класів;
– заборонити прийняття на роботу осіб, які мають судимість за вчинення тяжких злочинів;
– удосконалити пропускну систему на підприємствах з метою здійснення постійного контролю за часом приходу, перебування на роботі та її залишення працівниками;
– усіх хворих на алкоголізм і наркоманію притягти до відповідальності;
– відновити й поширити мережу громадських формувань для участі в охороні правопорядку і профілактичній роботі;
– вивчити стан і поширеність дитячої бездоглядності та безпритульності, а також криміногенний вплив злочинного елемента на підлітків, способи втягнення неповнолітніх у злочинні групи;
– опрацювати правові й організаційні основи ведення обліку, обстеження та лікування осіб, які мають залежність від алкоголю;
– розробити і здійснити запобіжні заходи щодо повного виключення проникнення корупції, організованої злочинності у правоохоронні та інші владні структури.
Ознайомтесь із запропонованими заходами та визначте щодо кожного з них (з посиланням у разу необхідності на нормативно-правові акти), чи відповідають вони таким вимогам, як законність, обґрунтованість, реальність, комплексність, конкретність.

11. Вимоги, що пред’являються до заходів запобігання злочинів: відомість, універсальність, законність, ефективність, економічна доцільність, докорінність, конкретність, реальність, гуманність, гласність, комплексність, цілеспрямованість.
Чи правильно вони названі?

12. Назвіть і обґрунтуйте правове забезпечення спеціально-кримінологічного запобігання злочинності в Україні.

13. Випишіть із Кримінального кодексу України статті, у диспозиції яких безпосередньо вказані ознаки віктимної поведінки потерпілих, що пом’якшують кримінальну відповідальність.

14. Групі вчених і практичних працівників було доручено підготувати короткочасний прогноз злочинності у місті на один рік уперед. Їм надали: статистичні дані про злочинність у місті за минулий рік; відомості про осіб, яких було засуджено до позбавлення волі; інформацію про територіальну поширеність злочинів; перелік підприємств, на яких зареєстровано найбільшу кількість правопорушників.
Яким методом прогнозування в даному випадку слід користуватися? Чи достатньо цих матеріалів для побудови кримінологічного прогнозу?

15. Об’єктом кримінологічного дослідження обрано велике промислове підприємство. Для його проведення залучено представників правоохоронних органів, профспілковий актив, громадськість підприємства.
Складіть схему плану-програми вивчення злочинності на окремому об’єкті.

А у д и т о р н а к о н т р о л ь н а р о б о т а

Спеціально-кримінологічне
запобігання злочинності

Варіанти:

1. Поняття та визначення спеціально-криміналістичного запобігання злочинності.
2. Види спеціально-кримінологічного запобігання злочинності та їх загальна характеристика.
3. Система запобігання злочинності в зарубіжних країнах.

Т е м а 5. ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ
І СУД – СУБ’ЄКТИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИННОСТІ

Питання для обговорення

Загальна характеристика роботи правоохоронних органів щодо запобігання злочинів.
Діяльність служб і спеціальних підрозділів органів внутрішніх справ.
Слідча профілактика злочинів.
Запобігання злочинності судовими органами.
Основні напрямки запобігання злочинності органами прокуратури.

Список літератури

Голіна В.В. Слідча профілактика злочинів: недоліки та шляхи удосконалення // Рад. право. – 1985. – № 12.
Голіна В.В. Попередження злочинності правоохоронними органами: Навч. посіб. – К.: НМК ВО, 1991.
Даньшин И.Н Общетеоретические проблемы криминологии: Моногр. – Х.: Прапор, 2005.
Кримінологія. Загальна та Особлива частини: Підруч. – Х.: Право, 2003.
Про міліцію: Закон України від 20 груд. 1990 р. № 565-XII // Відом. Верхов. Ради України. – 1991. – № 4. – Ст.20.
Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю: Закон України від 30 черв. 1993 р. № 3342-XII // Там же. – 1993. – № 35. – Ст.358.
Про прокуратуру: Закон України від 5 листоп. 1991 р. № 1789-Х11 // Там же. – 1991. – № 53. – Ст.793.
Положення про Державну службу боротьби з економічною злочинністю: Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 5 лип. 1993 р. № 510 // ЗП України. – 1994. – № 2. – Ст.30.
Положення про кримінальну міліцію у справах неповнолітніх: Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 8 лип. 1995 р. № 502 // Там же. – 1995. – № 9. – Ст.237.
Про дотримання правоохоронними органами України конституційних гарантій та законності в забезпеченні прав і свобод людини: Постанова Верхов. Ради України від 23 берез. 2000 р. № 1592-III // Офіц. вісн. України. – 2000. – № 15. – Ст.596.

ЗАВДАННЯ

1. Охарактеризуйте напрями діяльності органів внутрішніх справ щодо спеціально-кримінологічного запобігання злочинам (кримінологічна профілактика, запобігання та припинення злочинів), використовуючи нормативно-правові акти.
Назвіть основні.

2. Для яких служб і підрозділів органів внутрішніх справ запобігання злочинності є: а) суттєвим результатом основних функціональних обов’язків; б) одним із функціональних обов’язків; в) основним функціональним обов’язком; г) складовою частиною функціональних обов’язків.
Назвіть ці служби і підрозділи, використовуючи необхідні нормативно-правові акти та літературу.

3. Серед основних напрямів спеціально-кримінологічного запобігання органів внутрішніх справ названо такі: запобігання антисуспільним проявам у громадських місцях; нагляд за дотриманням законності в місцях позбавлення волі; запобігання розкраданням, крадіжкам, порушенням прав і законних інтересів громадян, підприємств, установ, фірм, організацій; припинення вчинення злочинів; виявлення й усунення девіантної поведінки, також причин і умов, що сприяли вчиненню злочинів; запобігання бездоглядності та безпритульності дітей; кримінологічний аналіз злочинності на певній території; припинення незаконного придбання, схову, перевезення зброї, вибухових речовин, наркотиків тощо; запобігання порушенням паспортного режиму; запобігання порушенням правил дорожнього руху; нагляд за особами, які відбули покарання.
Чи правильно дана відповідь?

4. Серед наведених запобіжних заходів назвіть такі, що належать до діяльності карного розшуку і відділу боротьби з економічною злочинністю:
– аналіз злочинних проявів на території;
– виявлення й усунення причин і умов учинення корисливих злочинів;
– організація оперативно-розшукових заслонів;
– своєчасне усунення й затримання злочинців-гастролерів;
– запобігання фіктивному підприємництву, хабарництву, порушенням правил про валютні операції тощо;
– розшук викраденого транспорту і майна;
– активізація боротьби з корупцією і службовими посяганнями;
– виявлення осіб, раніше судимих за службові та господарчі злочини, які знову обіймають матеріально-відповідальні посади.
5. У вересні поточного року з місць позбавлення волі звільнився раніше двічі судимий за умисні злочини Ф., який формально підпадає під дію Закону України “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі”.
З часом він зареєструвався і влаштувався на роботу. Протягом півроку Ф. мав три порушення громадського порядку, за які був попереджений органами внутрішніх справ про те, що до нього може бути застосовано адміністративний нагляд. Згодом він знову вчинив порушення громадського порядку, за що його оштрафував начальник внутрішніх справ.
Дільничний інспектор від свого імені виніс постанову про встановлення до гр. Ф. адміністративного нагляду.
У постанові зазначені такі обмеження: заборонити вихід із дому з 21 до 6 год., перебування в кафе та ресторанах міста, виїзд за межі міста в особистих справах без дозволу органів внутрішніх справ; щомісячна реєстрація в міліції.
Дайте визначення індивідуального запобігання злочинності. З’ясуйте, чи правомірно підготував дільничний інспектор постанову про адміністративний нагляд від свого імені? Обґрунтуйте законність обмежень дій піднаглядного Ф. Назвіть нормативні документи, які регламентують обмеження щодо дій піднаглядних.

6. Подання слідчого – найбільш поширена форма його роботи щодо запобігання злочинам. У ньому підсумовується й узагальнюється запобіжна робота, яку проводив слідчий під час розслідування конкретної кримінальної справи.
У чому полягає зміст слідчої профілактики злочинів? Чи можна процесуальними засобами виявити причини й умови, що сприяли вчиненню злочину? Яким вимогам має відповідати подання слідчого?

7. Перевіряючи виконання подання по кримінальній справі, слідчий виявив, що службові особи, на ім’я яких воно було винесено, ніяких заходів для усунення причин і умов учинення злочину не вжили, хоча минуло більше 30 діб від дня одержання адміністрацією установи слідчого подання.
Що повинен зробити у цьому випадку слідчий? Дайте варіанти можливої реакції слідчого.

8. Використовуючи матеріали виробничої практики, назвіть типові помилки, яких припускаються органи попереднього слідства при виконанні вимог, передбачених ст.23.1 КПК України.
Відповідь обґрунтуйте.

9. Восени і навесні в місті збільшилась удвоє кількість зареєстрованих автотранспортних подій. Аналіз ситуації показав, що аварії вчиняють переважно водії легкових автомобілів особистого користування, а також мотоциклісти. Світлофори на багатьох перехрестях побиті і не налагоджені. Проїзна частина багатьох вулиць не відповідає технічним вимогам, розмітку порушено. Кожен третій водій, який спричинив аварію, був у нетверезому стані, кожна десята машина мала серйозні технічні несправності, з якими її не можна було випускати на лінію. З вини пішоходів, які грубо порушували правила переходу вулиць, виникло 20% дорожніх подій.
Назвіть загальносоціальні і спеціально-кримінологічні заходи, спрямовані на зменшення аварій у місті.

10. Робітник ремонтного заводу Д., який раніше притягався до адміністративної відповідальності за дрібну крадіжку, продовжував систематично красти запасні деталі з заводу. Під час обшуку в нього було вилучено цих деталей на загальну суму понад 5 000 грн. З огляду на актуальність справи та з метою підвищення профілактичного впливу на робітників керівництво і громадські організації заводу звернулися до суду з клопотанням про розгляд справи виїзною сесією безпосередньо на заводі. Однак суд залишив клопотання без уваги.
Чи правильно зробив суд? Які завдання та цілі ставить і вирішує суд при розгляді справи на виїзній сесії?
11. Судом у відомчому плані спеціально-кримінологічного запобігання злочинності серед заходів удосконалення запобіжної діяльності були передбачені й такі:
– організація виїзних сесій по кожній кримінальній справі;
– виявлення по кожній кримінальній справі причин і умов, які сприяли вчиненню злочину;
– винесення по кожній кримінальній справі окремих ухвал щодо усунення причин і умов злочину;
– застосування судом заходів впливу до осіб, які допустили аморальну й антигромадську поведінку під час учинення злочину;
– інформування громадськості про окремі процеси й загалом про роботу суду в боротьбі зі злочинністю;
– підвищення ефективності участі громадськості в судових процесах;
– активізація діяльності з реалізації окремих ухвал та інформування суду;
– посилення правового і кримінологічного інформування.
Чи правильно сформульовані заходи? Які вимоги порушені? Які заходи щодо поліпшення запобіжної роботи ви ще знаєте?

12. Завідуючого складом Л. було притягнуто до суду за розкрадання державного майна, зловживання службовим становищем і службове підроблення. Свою злочинну діяльність Л. приховував оформленням фіктивних і безтоварних накладних. Він також систематично зловживав спиртними напоями, про що було відомо керівництву підприємства. За семирічний період роботи Л. на посаді завідуючого складом було проведено шість інвентаризацій, із яких п’ять – із грубим порушенням установленого порядку і правил їх проведення. Зокрема, перевіряючі не вимагали від Л. матеріального звіту на день інвентаризації, до справи ставилися формально. За рік завідуючий складом побудував жилий будинок, використовуючи дорогі будматеріали і залучаючи будівельників підприємства. До відповідних органів надходили сигнали про недостойну поведінку Л., але вони не були перевірені.
Запропонуйте проект окремої ухвали суду щодо обставин, які сприяли вчиненню Л. ряду злочинів. Кому слід адресувати цю ухвалу?

13. Визначте основні завдання прокурорського нагляду за виконанням законів про запобігання злочинності:
– контроль за виконанням законів щодо боротьби з пияцтвом, наркоманією, бродяжництвом, іншими криміногенними явищами;
– надання методичної та іншої допомоги суб’єктам запобігання злочинності;
– забезпечення прав і законних інтересів громадян, службових осіб, державних і громадських організацій, які виконують обов’язок щодо запобігання злочинам;
– вивчення громадської думки про причини й умови злочинності та ефективності заходів щодо їх усунення;
– збір матеріалу для складання інформаційних записок у різні органи влади та управління.
Відповідь обґрунтуйте.

14. Прокурор міста, ознайомившись із результатами вибіркового кримінологічного дослідження, звернув увагу на недостатню обізнаність громадян щодо положень закону про необхідну оборону і добровільну відмову від доведення злочину до кінця. Так, з 3 600 опитаних, серед яких 627 осіб мали вищу освіту, 1 971 – середню, 1 002 – неповну середню, на ряд питань щодо поняття і змісту цих положень правильно відповіли: на перше – 12%, на друге – 9%, а 79% опитаних не змогли дати позитивної відповіді на жодне запитання. Наведені дані свідчать про низьку правову поінформованість населення.
Яких заходів може вжити прокурор у даному разі на підвідомчій йому території?
15. Прокурор, аналізуючи стан дорожньо-транспорт-них злочинів за минулий рік, виявив, що до криміногенних об’єктів, які викликають ці злочини, належать: нетверезий стан водіїв; необережність пішоходів; експлуатація несправного транспорту; небезпечний стан шляхів; погана оснащеність шляхів і вулиць дорожніми знаками; недостатня професійна підготовка працівників ДАЇ.
Найчастіше злочини вчинялися водіями державних і колективних сільськогосподарських підприємств.
Що може запропонувати прокурор для запобігання автотранспортним злочинам?

Аудиторна контрольна робота

Слідча профілактика злочинів

Варіанти:

Поняття “слідча профілактика”.
Форма та зміст подання слідчого.
Форми контролю за виконанням подання слідчого.

Т е м а 6. МЕТОДИКА КРИМІНОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Питання для обговорення

1. Загальна характеристика і класифікація методів кримінологічних досліджень.
2. Суцільне і вибіркове спостереження. Правила вибірки.
3. Конкретно-соціологічні методи збору інформації.
4. Методи економічного аналізу.
5. Узагальнення й аналіз кримінологічної інформації.



Список літератури

Зелінський А.Ф. Методика кримінологічних досліджень. – К.: УМК ВО, 1992.
Кальман А.Г., Христич И.А. Понятийный аппарат современной криминологии: Терминол. слов. – Х.: Гимназия, 2005.
Кримінологія. Загальна та Особлива частини: Підруч. –Х.: Право, 2003.
Панкратов В.В. Методика криминологических исследований. – М.: Юрид. лит., 1972.

ЗАВДАННЯ

1. Складіть план-програму кримінологічного вивчення причин і умов скоєння господарських злочинів у районі.

2. Складіть план-програму кримінологічного вивчення причин і умов корисливих посадових злочинів і заходів щодо їх запобігання в районі.

3. Вивчається роль пияцтва у злочинах на автотранспорті.
Якою повинна бути кількість спостережень (кількість вибірки), щоб їх результати відхилялись не більш як на 4% від відповідних показників у країні (відомо, що 40% автоаварій скоюються водіями у нетверезому стані)?

4. Приблизна питома вага тяжких насильницьких злочинів по країні складає 10%.
Якою повинна бути вибірка при визначенні частки засуджених за ці злочини, щоб допустима помилка репрезентативності не перевищувала ( 3%?

5. Дослідники, вивчаючи особистість неповнолітніх правопорушників, встановили, що близько 20% із них виховувались у неповних сім’ях (без одного чи двох батьків).
Чи достатньо цих даних для висновку про те, що неповна сім’я є одним із криміногенних факторів формування особи злочинця? Що являє собою контрольна група і яким вимогам вона повинна відповідати за таких умов?

6. Для дослідження процесу соціальної адаптації осіб, звільнених із місць позбавлення волі, вибірково було вивчено 300 осіб.
Визначте можливу помилку репрезентативності такого дослідження (відомо, що протягом року після звільнення близько 20% знову скоюють злочин).

7. Складіть анкету для стандартизованого інтерв’ю стосовно вивчення громадської думки про заходи щодо боротьби з економічною злочинністю в державі.

8. Визначте з наведеного нижче переліку, від чого залежить величина помилки вибірки:
1) способу відбору; 2) кількості одиниць, узятих для вибірки; 3) величини заданої помилки репрезентативності; 4) однорідності середовища, з якого проведена вибірка; 5) організації вибіркового дослідження; 6) способів обробки даних.

9. Які з поданих помилок можуть бути наявні при проведенні вибіркового дослідження: 1) реєстрації; 2) репрезентативності; 3) систематичності; 4) випадковості.
Відповідь обґрунтуйте.

10. Які психологічні методи можуть бути використані при розробці плану-програми індивідуальної профілактики злочинності стосовно неповнолітніх?
Дайте аргументовану відповідь.

11. Які статистичні, математичні та кримінологічні методи застосовуються для прогнозування розвитку злочинності?
Назвіть і охарактеризуйте їх з точки зору вірогідності.
12. Які відомості і з яких джерел потрібно отримати для вивчення рівня, динаміки, структури, причин та умов злочинності на окремому об’єкті?
Дайте переконливу відповідь.

13. Зазначте способи відбору одиниць сукупності для вибіркового дослідження. Обґрунтуйте, який спосіб відбору дає більш репрезентативні дані.


Т е м а 7. ЗЛОЧИННІСТЬ НЕПОВНОЛІТНІХ

Питання для обговорення

Поняття, рівень, структура та динаміка злочинності неповнолітніх.
Особистість неповнолітнього злочинця.
Чинники злочинності неповнолітніх.
Запобігання злочинності неповнолітніх: загальносоціальні, спеціально-кримінологічні та індивідуальні заходи.

Список літератури

Костюк О.В., Оболенцев В.Ф. Злочинність неповнолітніх та заходи її попередження в Україні за сучасних умов. – Х.: СПДФО Иолтуховський В.Л., 2003.
Кримінологія: Загальна та Особлива частина: Підруч. – Х.: Право, 2003.
Про захист суспільної моралі: Закон України від 20 листоп. 2004 р. № 11296 // Офіц. вісн. України. – 2003. – № 52. – Ч.2. – Ст.2736.
Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх: Закон України від 24 січ. 1995 р. № 2095-ВР // Відом. Верхов. Ради України. – 1995. – № 6. – Ст.35.
Про попередження насильства в сім’ї: Закон України від 23 берез. 2000 р. № 1613 // Там же. – 2000. – № 27. – Ст.211.
О ратификации Конвенции о правах ребёнка: Пост. Верх. Совета УССР от 27 февр. 1991 г. № 789-ХII // Відом. Верхов. Ради УРСР. – 1991. – № 13. – Ст.145.
Положення про кримінальну міліцію у справах неповнолітніх: Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 8 лип. 1995 р. № 502 // ЗП України. – 1995. – № 9. – Ст.237.
Судова практика у справах про злочини неповнолітніх і втягнення їх у злочинну діяльність // Вісн. Верхов. Суду України. – 2003. – № 4. – С.12 – 35.
Питання боротьби зі злочинністю // Зб. наук. пр. Ін-ту вивчення пробл. злочинності АПрН України. – Х.: Право, 2004. – Вип. 8.

ЗАВДАННЯ

1. Основні кримінологічні риси особи неповнолітніх злочинців:
стать, вік особи; освіта; правовий нігілізм; духовні потреби, мотивація поведінки; наявність колишньої судимості; професійна зайнятість; навмисна вина; розкаяння у вчиненому злочині; участь у злочинній групі; сімейний стан; вид вчиненого злочину; особливості вольової і емоційної сфери особи, егоїзм, жорстокість.
Визначте соціально-демографічні, особистісно-рольові, морально-психологічні і кримінально-правові:

2. Ознайомтесь з даними кримінальних справ.
А. Підліток Я. вважався “важким”. У школі постійно конфліктував з однолітками, часто пропускав заняття. Займався крадіжками продуктів і речей із магазинів. У зв’язку з цим перебував на профілактичному обліку в міліції. У 12 років утік із дому. У 15 років його було притягнуто до кримінальної відповідальності за крадіжку з магазину. У колонії Я. постійно порушував режим, ухилявся від праці. Одного разу жорстоко побив іншого неповнолітнього засудженого.

Б. Виховувався Х. у неповній сім’ї. Він був одним із трьох дітей. Через скрутне матеріальне становище пішов працювати. До роботи ставився безвідповідально. Маючи доступ до матеріальних цінностей, Х. вкрав виробничу сировину, продав її, а отримані гроші витратив на розваги.
В. Родина М. була матеріально забезпечена. Батьки постійно опікувалися сином, давали йому значні суми на “кишенькові витрати”. Коли цих грошей М. стало не вистачати для забезпечення своїх розваг, він під загрозою фізичного насильства почав вимагати гроші у своїх однокласників. Потім з цією метою створив підліткову групу, яку очолив. Неодноразово організовував крадіжки речей із машин.
З’ясуйте тип злочинця, відповідь аргументуйте.

3. Вирішальну роль у безпосередньому формуванні особи неповнолітніх злочинців мають такі криміногенні обставини: 1) недостатнє виховання в сім’ї, бездоглядність; 2) негативний вплив оточуючого середовища; 3) підбурення з боку дорослих злочинців; 4) недоліки навчально-виховної роботи і відсутність контролю педагогів у школі; 5) неналежна організація дозвілля; 6) слабке правове виховання; 7) недоліки діяльності правоохоронних органів тощо.
Як відомо, злочинний шлях підлітків зазвичай обумовлюється послідовною дією трьох – п’яти криміногенних об’єктів, що становлять криміногенний набір.
Складіть ці криміногенні набори.

4. Дайте загальну характеристику діяльності сім’ї, школи, міліції, прокуратури як суб’єктів запобігання злочинності неповнолітніх.

Т е м а 8. ОРГАНІЗОВАНА ЗЛОЧИННІСТЬ

Питання для обговорення

Визначення поняття “організована злочинність” і її основні ознаки.
Кримінологічна характеристика організованої злочинності в Україні за останні п’ять років.
Чинники відтворення організованої злочинності у країні.
Особливості загальносоціального і спеціально-кримінологічного запобігання організованій злочинності.

Список літератури

Бажанов М.И. Понятие организованной преступной группы и преступной организации // Зб. наук. пр. Харк. цент-ру вивчення організ. злочинності. – Х.: Право, 2000. – Вип. 1. – С. 7 – 25.
Даньшин І.М. Усталені форми злочинності (кримінол. нарис). – Х.: Акта, 2002.
Дослідження ефективності боротьби з організованою злочинністю / В.І. Борисов, Г.А. Матусовський, І.М.Даньшин та ін. // Вісн. Акад. правових наук України. – 1997. – № 1. – С. 155 – 210.
Єфремов С. Поняття організованої злочинності // Право України. – № 9. – 2002. – С. 89 – 91.
Кулик А.Г. Факторы, обуславливающие распространение организованной преступности в Украине // Зб. наук. пр. Харк. центру вивчення організ. злочинності. – Х., 2000. – Вип. 1. – С. 139 – 161.
Кримінологія. Загальна і Особлива частини: Підруч. – Х.: Право, 2003.
Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю: Закон України від 30 черв. 1993 р. № 3341-12 // Відом. Верхов. Ради України. – 1993. – № 35. – Ст.358.
Усатий Г. Можливості кримінально-правового компромісу в боротьбі з організованою злочинністю // Вісн. прокуратури. – 2003. – № 1. – C. 36 – 43.
Шостко О.Ю. Організована злочинність в Україні: деякі питання щодо ефективності боротьби з нею // Пробл. законності. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2003. – Вип.68. – С.91 – 101.

ЗАВДАННЯ

1. Дайте ознаки організованої злочинності (схематично).

2. Ознайомтесь із фабулами кримінальних справ.
А. Управлінням СБУ в Тернопільській обл. припинена діяльність організованої групи, до складу якої входило п’ять посадових осіб ТОВ “Транссервіс”, а також три громадянина Німеччини, які підозрюються в контрабанді транспортних засобів із Німеччини до України. Національне Центральне Бюро Інтерполу в Україні встановило, що співвласником німецької фірми “Континентінтернешнел”, яка експортувала ці автомобілі, є хазяїн фірми-імпортера в Україні Н. Ця німецька фірма не була продавцем автомобілів, а виконувала лише експедиторські (посередницькі) послуги, тобто вона фактично змінювала вартість транспортних засобів задля уникнення повноцінного оподаткування імпорту в Україні. За наявними даними автомобілі вносились до статутного фонду ТОВ “Транссервіс” під виглядом інвестицій на загальну суму 865,5 тис. євро.
Б. У ході оперативно-розшукових заходів було затримано П., К. і Д. Слідством встановлено, що П., 1980 р.н., раніше був засуджений за злочини, передбачені ст. 309 КК України. Після звільнення з місць позбавлення волі, він продав свою квартиру і на отримані кошти організував виготовлення і переробку наркотичної сировини. К. і Д. були також раніше засуджені. Пересуваючись по території Харківської обл., скуповували ацетильований опій у осіб циганської національності, після чого постачали його П. Останній, у свою чергу, збував сировину особам, не встановленим слідством. Під час оперативно-розшукових заходів проведено три оперативні закупки наркотичної речовини, у результаті яких було вилучено 32 мл ацетильованого опію.
В. Троє мешканців м. Харкова (двоє були приватними підприємцями, один ніде не працював і не навчався) дали об’яви в рекламних газетах про набір дівчат віком від 18 до 25 років на роботу танцівницями й офіціантками до Туреччини. П’ятьом дівчинам, які відгукнулись на об’яви, організатор Віктор із захопленням розповів про переваги роботи за кордоном. Його спільники С. і З. через знайомих у туристичній фірмі оформили необхідні папери і позичили частково гроші на квитки. Через два місяці дівчатка вже були в Туреччині. Турок, зустрівший їх в аеропорту, відвіз українок у похмуре місце, назвавши його “агентством працевлаштування”. Жінка, яка відрекомендувалась агентом, попросила паспорти дівчат для легальної реєстрації. Коли дівчата віддали паспорти, вона зникла. Цю жінку дівчата більше не бачили. Замість бару і клубу українки потрапили до публічного будинку. “Спочатку ми категорично відмовлялися, вирішили не піддаватися на погрози, незнайомі люди нагадали, що ми повинні повернути гроші за придбані квитки. Нас почали бити, не давали їсти, двом дівчатам, які особливо опиралися, кололи наркотики”. Пригнічені, “зламані” дівчата почали виконувати свої “обов’язки”. Одного разу, коли українок перевозили в інше місце, одна з них змогла втекти і зателефонувати додому. Після втручання правоохоронних органів України і Туреччини, проведення спільних операцій решта українських громадянок була знайдена й повернута на Батьківщину.
Визначте, до якого рівня організованої злочинності належать дії учасників організованих груп і злочинних організацій за ступенем організованості, територіальною поширеністю, спрямованістю злочинної діяльності.

3. Розкрийте повноваження суб’єктів запобігання організованій злочинності, використовуючи Закон України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”.

4. У чому полягає взаємозв’язок і взаємообумовленість організованої злочинності й корупції?

5. Яким чином організовані групи і злочинні організації використовують прибутки, отримані в результаті злочинних дій? Запропонуйте заходи спеціально-кримінологічного запобігання “відмиванню” грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом.

6. Назвіть основні напрямки запобігання організованій злочинності.

Т е м а 9. РЕЦИДИВНА ЗЛОЧИННІСТЬ

Питання для обговорення

1. Поняття, рівень, структура та динаміка рецидивної злочинності.
2. Особистість злочинця-рецидивіста. Злочинна кар’єра.
3. Чинники рецидивної злочинності, причини та умови рецидивної злочинності в місцях позбавлення волі.
4. Запобігання рецидивній злочинності: загально-соціальні, спеціально-кримінологічні та пенітенціарні заходи.

Список літератури

Кримінологія: Загальна та особлива частина: Підруч. – Х.: Право, 2003.
Даньшин І.М. Усталені форми злочинності: Кримінол. нарис. – Х.: Акта, 2002.
Зелинский А.Ф.Рецидив преступлений (структура, связи, прогнозирование). – Х.: Выща шк., 1980.
Батиргареєва В.С. Особливості детермінації рецидивної злочинності // Право України. – 2005. – № 2. – С. 63 – 66.
Батиргареєва В. До постановки проблеми “злочинної кар’єри” рецидивістів // Юрид. Україна. – 2005. – № 10 (34). – С. 64 – 70.
Кримінально-виконавче право України: Підруч. – Х.: Право, 2005.
Кримінальне право України: Загальна частина: Підруч. / За ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.: Юрінком Інтер, 2004.

ЗАВДАННЯ

1. Згідно зі ст. 316 КК України Д. був засуджений до обмеження волі строком на два роки. Після відбуття покаран-ня він пройшов курс лікування і позбавився наркозалежності, створив сім’ю, організував власний бізнес, не допускав жод-них правопорушень.
Через чотири роки Д. повторно вчинив злочин, перед-бачений ч.2 ст. 248 КК України, за що отримав покарання у вигляді позбавлення волі строком на чотири роки і шість місяців.
Чи можна вважати Д. рецидивістом? Аргументуйте свою відповідь.

2. Звільнився Д. із місць позбавлення волі, де відбував покарання за груповий грабіж. Після цього він систематично зловживав спиртними напоями, не працював, жив за рахунок крадіжок виробів із кольорових металів.
Одного разу 15-річний В. запропонував Д. вчинити розбійний напад на одиноку 85-річну С., інваліда II групи, яка за його інформацією отримала 600 євро компенсаційних виплат за примусову працю в Германії у воєнні часи, на що Д. відразу погодився.
Уночі В. і Д., одягнувши шапочки зі спеціальними прорізами, виламали двері і проникли в будинок С. Не знайшовши у кімнатах грошей, В. запропонував Д. викрасти посуд із алюмінію і покинути приміщення. Останній із такою пропозицією категорично не погодився і пішов до кімнати, в якій спала потерпіла, щоб примусити її показати схованку грошей. У процесі катування потерпіла впізнала по голосу свого сусіда В., який, злякавшись, благав Д. утекти, на що той відповів: “Живі свідки нам не потрібні”. Після цього наніс наперед заготовленим ножем два удари в шию потерпілої, від яких настала її смерть.
Назвіть причини та умови рецидивної злочинної поведінки Д. Складіть проект подання слідчого про усунення причин та умов вчинення даного злочину.

3. Неповнолітній В. виховувався у неблагополучній сім’ї: батько двічі відбував покарання, мати зловживала спиртними напоями, була сожителькою різних чоловіків. Хлопець часто утікав із дому, жив на вокзалі з приятелями. За вчинення крадіжок на базарі був засуджений до трьох років позбавлення волі з відстрочкою виконання кримінального покарання. Протягом випробувального строку В. не розлучився зі старою компанією і через півроку став учасником групового грабежу, за що отримав покарання у вигляді позбавлення волі із приєднанням невідбутої частини.
У колонії В. приєднався до вихованців антисуспільної спрямованості, злісно порушував вимоги режиму, за що двічі примусово поміщувався до дисциплінарного ізолятора.
Після переведення у виправну колонію вчинив бійку з засудженим А., якому спричинив середньої тяжкості тілесні ушкодження, за що отримав новий строк покарання.
Після звільнення зустрів особу, з якою відбував покарання, і під час розпиття спиртних напоїв, у ході конфлікту з приводу взаємних образ, наніс смертельне поранення складаним ножем, який завжди носив із собою.
Назвіть умови формування особистості рецидивіста В., прослідкуйте основні етапи його злочинної “кар’єри”.
4. Неповнолітній С. вчинив злочин, передбачений ч.1 ст. 185 КК України, за що йому було призначено покарання у вигляді двох років позбавлення волі, від відбування якого його звільнено згідно зі ст. 75 КК України. Протягом випробувального терміну С. знову вчинив крадіжку, за яку був засуджений до одного року і шести місяців позбавлення волі.
У колонії С. познайомився з досвідченими злочинцями, які навчили його професійних прийомів шахрайства в різного роду азартних іграх. Відшліфувавши злочинні навики, С. постійно обманним шляхом вигравав у карти в інших засуджених, змушуючи їх у рахунок погашення карткового боргу фізично розправлятися із засудженими, які стали на шлях виправлення.
Яких, на Ваш погляд, доцільно вжити заходів пенітенціарного запобігання у даному випадку?
















міністерство освіти І НАУКИ україни
національна юридична академія україни
імені ярослава мудрого




Завдання

до практичних занять
з навчальної дисципліни
“складання процесуальних документів із цивільних справ”

для студентів 5 курсу денних факультетів


Харків
2006



Т е м а 1. ПРОЦЕСУАЛЬНІ АКТИ – ДОКУМЕНТИ
З ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ

Питання до колоквіуму

1. Суть правосуддя в цивільних справах та поняття “цивільний процес” (“цивільне судочинство”).
2. Поняття, види і значення актів правосуддя – процесуальних документів з цивільних справ.
3. Процесуальні дії осіб, які беруть участь у справі, а також суду та їх процесуальне оформлення в цивільному процесі.
4. Судові рішення: вимоги до них та щодо їх процесуального оформлення (форма і зміст).
5. Законна сила судових рішень.

С п и с о к н о р м а т и в н и х а к т і в
т а л і т е р а т у р и

Цивільний процесуальний кодекс України / Відом. Верхов. Ради України, 2004, № 40 – 41 (продовж. у № 42). – Ст. 452.
Про судове рішення: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1976 р. № 11 (з відповідними змінами, внесеними постановами від 24.03.1981 р. № 4, від 25.12.1992 р. № 13 та від 25.05.1998 р. № 15) // Постанови Пленуму Верхов. Суду України з заг. питань суд. діяльності та в цивіл. справах. – К.: Юрінком Інтер, 2004.
Штефан М.Й., Заворотько П.П. Судове рішення. – К.: Київ. ун-т, 1971.
Гурвич М.А. Судебное решение. – М., 1976.
Проблемы науки гражданского процессуального права: Под ред. проф. В.В. Комарова. – Х.: Право, 2002.
Луспеник Д.Д. Настільна книга професійного судді при розгляді цивільних справ (складання судових процесуальних документів за новим ЦПК України). – Х.: Харків юрид., 2005.


Т е м а 2. ЗАЯВИ ОСІБ, ЯКІ БЕРУТЬ УЧАСТЬ
У СПРАВІ. СУДОВІ РІШЕННЯ В СТАДІЇ ВІДКРИТТЯ ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВІ

1. Лаврова працювала у ВАТ “Лісова ягода” бухгалтером. 17.01.2005 р. вона подала заяву про звільнення за угодою сторін з 19.03.2005 р., про що був виданий наказ. 12.02.2005 р. заяву про звільнення нею було відкликано, однак 19.03.2005 р. її до роботи не допустили.
Лаврова вважає своє звільнення та недопуск до роботи незаконним, оскільки ще до припинення з нею трудових відносин відкликала свою заяву про звільнення за угодою сторін, на що голова правління товариства дав усну згоду, крім того вона не була ознайомлена з наказом про звільнення.
Яким чином Лаврова може захистити свої права? На основі норм матеріального та процесуального права складіть відповідний документ, що містив би вимоги про поновлення на роботі, стягнення заборгованості із заробітної плати, середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. На які засоби доказування потрібно посилатися позивачу?

Додаткові запитання

1. Які види й елементи позову?
2. Чи повинна (або чи може) Лаврова спочатку звернутися за вирішенням спору до КТС?
3. Чи вправі суд відмовити у відкритті провадження у справі за позовом Лаврової в разі пропуску нею строку позовної давності для звернення до суду, якщо вона не просить цей строк поновити?
4. Які існують способи захисту цивільних прав?

2. У березні 2006 р. заступник прокурора Київського району м. Харкова в інтересах Попової звернувся до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення з заводу “Поршень” на її користь нарахованої, але не виплаченої заробітної плати в сумі 3059 грн.
Складіть відповідну заяву.

Додаткові запитання

1. Чи вправі суд відмовити у прийнятті заяви про видачу судового наказу з посиланням на те, що прокурор не вправі подавати такі заяви в порядку наказного провадження?
2. З яких елементів складається заява про видачу судового наказу?
3. За якими вимогами судовий наказ може бути виданий?

3. Степаненко пред’явила позов до Овода про визнання батьківства та стягнення аліментів, посилаючись на те, що з відповідачем вони проживали в її будинку, вели спільне господарство, під час вагітності він турбувався про неї та придбав одяг для дитини, але напередодні народження дитини залишив її і не надає ніякої допомоги, заявляючи, що він не є батьком дитини.
З посиланням на норми матеріального і процесуального права складіть відповідний процесуальний документ. На які засоби доказування потрібно посилатися позивачці?

Додаткові запитання

1. Визначте коло осіб, які відповідно до ст. 3 ЦПК України мають право подати відповідний позов?
2. Яка відмінність між визнанням батьківства в позовному провадженні від встановлення факту визнання батьківства і факту батьківства в порядку окремого провадження?

4. Марченко, 1948 р. народження, проживає в квартирі № 10 по вул. Павлова, 26 разом із братом Котовим. Після трагічної загибелі її чоловіка вона захворіла на психічну хворобу і з 14.01.2005 р. перебуває на обліку в психоневрологічному диспансері № 3 м. Харкова. Оскільки вона не розуміє значення своїх дій та не може ними керувати, Котов звернувся до адвоката з проханням роз’яснити порядок встановлення опіки над Марченко.
Яку відповідь адвокат повинен дати Котову? Складіть від його імені відповідний документ.

Додаткові запитання

1. Як має вчинити суд, якщо Котов не заявить клопотання про призначення судово-психіатричної експертизи?
2. До якого виду провадження належить розгляд відповідної заяви та в чому її особливість?

5. Рябов звернувся до суду з позовом до прокурора Ленінського району м. Харкова про визнання його дій неправомірними та відшкодування моральної шкоди і судових витрат. Позивач зазначив, що 14.07.2005 р. звернувся до прокурора району із заявою про порушення кримінальної справи за самоуправство відносно Теплової, яка самовільно зайняла його частку земельної ділянки. Однак прокурор у встановлений строк у процесуальному порядку не розглянув його заяви та не виніс відповідної постанови, а листом дав відповідь, що він вправі звернутися до суду для вирішення земельного спору.
Складіть ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі на підставі п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК України з роз’ясненням Рябову, до якого суду він вправі звернутися.

Додаткові запитання

1. Що таке судова юрисдикція та які види судових юрисдикцій існують? Що є предметною компетенцією кожного з видів судової юрисдикції?
2. Які обставини складають передумови права на звернення до суду за судовим захистом?
3. Які ще (крім наведеного прикладу) існують підстави для відмови у відкритті провадження у справі?


6. Рябошапка звернувся до суду з позовом до своєї колишньої невістки Тищенко про визнання її такою, що втратила право користування жилим приміщенням, оскільки остання понад два роки без поважних на те причин не проживає у квартирі № 2 по вул. Блюхера, 1 в м. Харкові. При поданні позову позивач не сплатив судовий збір та витрати на інформаційно-технічне забезпечення, а в позовній заяві не вказав місце проживання відповідачки, зазначивши, що йому воно не відоме; не навів та не надав доказів, що підтверджують вимоги; не притяг до участі у справі (на зазначив у позові) власника будинку (балансоутримувача).
Як має діяти суд? Складіть відповідну ухвалу. Як повинен поступити суддя в разі виконання позивачем вказівок суду і в разі їх невиконання? Складіть відповідні процесуальні акти.

Додаткові запитання

1. Що обов’язково повинна містити в собі позовна заява?
2. Які обставини визначають порядок реалізації права на звернення до суду з позовом?

7. ЗАТ “Трубний завод” пред’явило до суду позов до Гонтаренка про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки, посилаючись на те, що винним у ДТП є відповідач, який порушив пп. 12.1, 13.1 Правил дорожнього руху України та визнаний винним постановою суду за правилами КпАП України.
Складіть ухвалу про відкриття провадження у справі.

Додаткові запитання

1. Чи має якесь процесуальне значення для позивача наявність постанови суду про притягнення Гонтаренка до адміністративної відповідальності за порушення Правил дорожнього руху України?
2. У який термін суд повинен вирішити питання про відкриття або відмову у відкритті провадження у справі?
3. Яка різниця в правових наслідках між ухвалою про відмову у відкритті провадження у справі і ухвалою про повернення позовної заяви?

8. Тополев пред’явив позов до Тополевої про розірвання шлюбу та поділ спільного майна, набутого за час шлюбу, крім цього він просив відстрочити сплату судового збору за позов про поділ майна подружжя, посилаючись на тяжкий матеріальний стан. Тополева пред’явила зустрічний позов про стягнення аліментів на двох неповнолітніх дітей та просила позови об’єднати в одне провадження.
Як повинен вчинити суд? Складіть відповідні ухвали за заявами Тополевої та Тополева.

Додаткові запитання

1. Які правила пред’явлення зустрічного позову?
2. Які ще, крім пред’явлення зустрічного позову, є способи захисту прав відповідача?
3. Чи вплинуло б на процесуальні дії судді при об’єднанні позовів наявність за позовом Тополева про поділ майна подружжя в якості третьої особи без самостійних вимог його матері, яка давала йому особисті кошти на придбання деяких речей?
4. Яка відмінність між розірванням шлюбу в позовному провадженні від розірвання шлюбу за заявою подружжя в порядку окремого провадження (ч. 3 ст. 234 ЦПК України) та від встановлення факту розірвання шлюбу (п. 4 ст. 256 ЦПК України)?

Т е м а 3. СУДОВІ РІШЕННЯ В СТАДІЇ ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВІ ДО СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ

9. До Жовтневого районного суду м. Харкова надійшла позовна заява Сидорова до Сидорової про оспорювання батьківства.
Позивач зазначав, що 03.04.2004 р. зареєстрував шлюб з відповідачкою по справі, з якою раніше підтримував дружні стосунки. 25.11.2004 р. вона народила дочку Олену. Сидоров вважає, що не є батьком цієї дитини, оскільки, згідно з амбулаторною картою про народження, вона народилась дев’ятимісячною і можливий час її зачаття вказано з 1 по 14 січня 2004 р.
На той час він не був з відповідачкою в шлюбі, до того ж перебував на зимовій сесії у Вищому технічному училищі ім. Баумана в м. Москві.
Яка мета попереднього судового засідання? Визначте зміст підготовки справи до судового розгляду. Складіть ухвалу попереднього судового засідання та відповідний протокол судового засідання.

Додаткові запитання

1. У який строк суддя повинен провести попереднє судове засідання та чи можливо його відкласти? Який порядок проведення попереднього судового засідання?
2. Чи по всіх категоріях справ є обов’язковим проведення попереднього судового засідання, а також після скасування ухваленого рішення суду з направленням справи на новий судовий розгляд?

10. Пащенко звернулась до Ленінського районного суду м. Харкова з позовом до Петрова про реальний поділ будинку та визначення порядку користування земельною ділянкою. Вона зазначала, що є власником 1/3 частини будинку № 16 по вул. Соціалістичній в м. Харкові, 1/3 частина будинку належить її брату Петренку, а ще 1/3 – її сестрі Назаренко. З сестрою у неї нормальні відносини, і вона позову до неї не заявляє.
З братом виникли суперечки з приводу користування жилими кімнатами будинку та земельною ділянкою. Посилаючись на вказані обставини, позивачка просила суд провести реальний поділ будинку в натурі і виділити їй, згідно з планом, кімнати: 1-4 – жилою площею 16 кв.м., 1-7 – жилою площею 12 кв.м. та 1-8 – кухню і визначити порядок користування земельною ділянкою.
Як має діяти суддя при підготовці цієї справи до розгляду? Складіть відповідний процесуальний документ.

Додаткові запитання

1. Чи може суд без проведення відповідної експертизи (якої саме?) вирішити спір по суті? Як вчинити суду, якщо сторони не заявляють клопотання про призначення експертизи?
2. Які процесуальні права мають сторони в стадії провадження до судового розгляду?

11. Долгова звернулася до суду з позовом до Борисової про визнання недійсною угоди дарування будинку № 3 по вул. Тарасовській м. Харкова, посилаючись на те, що під час підписання відповідного договору була хворою і не розуміла значення своїх дій. У зв’язку з тим, що вказаний жилий будинок згодом був куплений Кірєєвою, відповідачка заявила клопотання про притягнення останньої до участі у справі в якості третьої особи на її стороні.
Яке процесуальне судове рішення повинен прийняти суд? Складіть відповідну ухвалу.

Додаткові запитання

1. На які види поділяються треті особи і яка між ними різниця?
2. Чи може Кірєєва пред’явити зустрічний позов про визнання її добросовісним набувачем будинку та чи є в цивільному законодавстві такий спосіб захисту цивільних прав?

12. Олійник звернулася до суду із заявою про оголошення її чоловіка Олійника померлим, посилаючись на те, що понад шість років тому він виїхав на заробітки в район Далекого Сходу (РФ) і з того часу від нього немає ніяких відомостей. Проведені нею пошуки вказують на те, що він помер по дорозі до м. Владивостока, оскільки потяг “Москва-Владивосток” зазнав катастрофи, внаслідок чого деякі тіла ідентифікувати було неможливо. Оскільки свідки цієї події Травкін та Топова, з якими її чоловік виїжджав на заробітки, найближчим часом знову виїжджають працювати за кордон, заявник заявила клопотання про негайний їх допит у якості свідків у порядку забезпечення доказів.
Які процесуальні дії слід провести судді в стадії підготовки цієї справи до судового розгляду? Складіть відповідну ухвалу щодо заяви Олійник.

Додаткові запитання

1. Чи є різниця в процесуальних діях судді щодо змагальності та диспозитивності цивільного процесу в позовному та окремому провадженнях?
2. Чи є різниця між оголошенням фізичної особи померлою та встановленням факту смерті особи?
3. Які дії суду в разі появи фізичної особи, яку було оголошено померлою?

13. У грудні 2005 р. Герасимов звернувся до суду з позовом до Полякова про відшкодування матеріальної шкоди в розмірі 1000 грн та моральної шкоди в розмірі 50 000 грн, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, в якій винним визнано відповідача. У ході проведення попереднього судового засідання позивач у порядку забезпечення позову подав заяву, в якій просив накласти арешт на автомобіль відповідача, приблизною вартістю 15 000 грн, однокімнатну квартиру, приблизною вартістю 20 000 грн та на майно АТ “Сузір’я”, одним із власників якого є відповідач. Відповідач проти задоволення клопотання про забезпечення позову заперечував, мотивуючи це тим, що позов не визнає, а забезпечувати позов немайнового характеру (відшкодування моральної шкоди, яка безпідставно значно вища майнової шкоди) законом не передбачено.
Визначте підстави для забезпечення позову. Складіть відповідний процесуальний документ.

Додаткові запитання

1. Який порядок розгляду заяви про забезпечення позову? Яка різниця між процедурою забезпечення позову в порядку реалізації п. 7 ч. 6 ст. 130 ЦПК України та ст. 153 ЦПК України?
2. На що не допускається вжиття заходів забезпечення позову та чому?
3. Чи може суд в інтересах позивача за своєю ініціативою забезпечити позов, особливо у справах про стягнення аліментів, зарплати?

14. У травні 2006 р. Борисов та інші акціонери звернулися до суду з позовом до АТ “Продукти-Сервіс” про визнання недійсним рішення загальних зборів акціонерного товариства від 31.03.2006 р. про додатковий випуск акцій та про внесення змін до Статуту товариства. У порядку забезпечення позову до вирішення спору по суті просили: 1) АТ – заборонити проводити збори акціонерів; 2) спостережній раді АТ – здійснювати будь-які дії відповідно до повноважень, наданих їй Законом України “Про господарські товариства”, Статутом товариства та оспореним рішенням загальних зборів від 31.03.2006 р.; 3) АКБ “Мегабанк” – проводити дії, пов’язані з організацією та проведенням загальних зборів акціонерів АТ.
Визначте підстави забезпечення позову. Складіть відповідний процесуальний документ.

Додаткові запитання

1. Чи встановлені законом певні вимоги до змісту заяви про забезпечення позову та які дії суду, якщо така заява не відповідає цим вимогам закону (у разі їх наявності)?
2. Чи можна замінити вид забезпечення позову та які існують способи оскарження такої ухвали?

15. Баранова звернулася до Київського районного суду м. Харкова із заявою про визнання її чоловіка Баранова недієздатним, оскільки він тяжко хворіє психічним розладом здоров’я і перебуває на лікуванні в психіатричній лікарні міста. Заявник просила призначити судово-психіатричну експертизу.
Що таке забезпечення доказів? Складіть відповідну ухвалу суду.

Додаткові запитання

1. Чи існують в законі вимоги до змісту заяви про забезпечення доказів та які дії суду, якщо заява таким вимогам не відповідає?
2. Який порядок розгляду заяви про забезпечення доказів?
3. Що таке обов’язкове призначення експертизи та які наслідки ухилення від участі в експертизі?
4. Які особливості призначення комісійної, комплексної, додаткової і повторної експертиз?

16. Романов звернувся до Фрунзенського районного суду м. Харкова з позовом до Євсєєвої про стягнення суми за договором позики. У ході попереднього судового засідання відповідачка позов не визнала, пояснивши, що борг позивачу віддала, однак боргову розписку від нього забула отримати, однак факт повернення позики можуть підтвердити свідки, які проживають у Київському районі м. Харкова. Тому вона просила суд доручити Київському районному суду міста допитати вказаних свідків на підтвердження її доводів.
Які дії суду та які умови направлення судового доручення? Складіть відповідну ухвалу.
17. Скориков звернувся до суду з позовом до Петрової про відшкодування матеріальної шкоди в розмірі 2300 грн, завданої її малолітнім сином. Позивач зазначав, що, на його думку, син відповідачки безпричинно вдарив його у відповідь на зроблене ним зауваження щодо недостойного поводження підлітка в трамваї, внаслідок чого він упав та пошкодив дорогі часи, шкіряну куртку. У ході проведення попереднього судового засідання відповідачка, незважаючи на те, що позивач не надав доказів щодо розміру завданої йому шкоди, повністю визнала позов.
Які дії суду? Складіть відповідне рішення суду.

Додаткові запитання

1. Які судові рішення суд може ухвалити в попередньому судовому засіданні?
2. Чи є відмінність між змістовною частиною рішення суду, ухваленого в попередньому судовому засіданні, від такого ж рішення, ухваленого в ході судового розгляду справи?

18. Кравцова 21.02.2006 р. звернулася до суду з позовом до Чижова та Київського райвиконкому м. Харкова про визнання ордера недійсним та виселення Чижова. Позивачка зазначала, що її сім’я, яка складається з чотирьох осіб, проживає в кімнаті 20,3 кв.м. трикімнатної комунальної квартири № 3 по вул. Сумській, 58 м. Харкова. Кімната площею 15,6 кв.м., яка звільнилась у зв’язку зі смертю наймача, виконком виділив двірнику ЖЕК Чижову, а не їй, чим порушив її житлові права.
Які дії повинен вчинити суддя при підготовці справи до судового розгляду? Які факти має довести позивачка, а які – відповідачі? Складіть ухвалу про призначення справи до судового розгляду.

Додаткові запитання

1. У який строк справа має бути призначена до розгляду? Який існує порядок направлення судових повісток?
2. Чи може позивач у попередньому судовому засіданні відмовитися від позову? Якщо так, то які дії суду і який процесуальний документ постановляється?

Т е м а 4. СУДОВІ РІШЕННЯ В СТАДІЇ СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ

19. При розгляді цивільної справи за позовом Петрова до Тихонової про визнання договору довічного утримання недійсним представник позивача Осипова та свідок зі сторони позивача Олецька, яка вже була допитана, вели себе таким чином, що головуючий у справі постійно робив їм зауваження, стосовно Осипової постановив ухвалу про попередження та видалив її із зали судового засідання. Внаслідок цього позивач Петров заявив судді відвід з тих підстав, що суддя прямо чи побічно заінтересований у розгляді справи, оскільки позбавив його правової допомоги.
Які обов’язки головуючого та осіб, які беруть участь у справі, в судовому засіданні? Складіть ухвали про видалення Осипової із зали судового засідання та про розгляд заяви Петрова про відвід судді.

Додаткові запитання

1. Які існують заходи процесуального примусу та порядок їх застосування?
2. Які можливі заходи процесуального примусу щодо прокурора, адвоката?

20. Полякова була звільнена з посади двірника КЖЕП-118 м. Харкова за власним бажанням. Звільнити двокімнатну службову квартиру по вул. Акад. Павлова вона відмовилася. Московський райвиконком м. Харкова пред’явив до суду позов про її виселення з квартири без надання іншого житлового приміщення. При розгляді справи відповідачка стверджувала, що спірна квартира не є службовою, а відповідного рішення виконкому про визнання спірної квартири службовою позивач суду не надав, тому вона заявила клопотання про витребування зазначеного рішення.
Як повинен вчинити суд? Складіть відповідну ухвалу про задоволення клопотання.

Додаткові запитання

1. Який існує порядок подання та витребування доказів?
2. Які існують засоби доказування?

21. Томашко звернулася до Дзержинського районного суду м. Харкова з позовом до Томашка про розірвання шлюбу. Справа двічі призначалась до розгляду, сторони давали свої пояснення, однак суд відклав розгляд справи і призначив їм строк для примирення. На чергове судове засідання позивачка не з’явилася (без поважних причин), відповідач з’явився і наполягав на ухваленні рішення про розірвання шлюбу, заявляючи, що в матеріалах справи достатньо даних про права та обов’язки сторін і що вони не помирилися.
Що має вирішити суд? Складіть відповідний процесуальний документ.

Додаткові запитання

1. Яким могло бути судове рішення, якщо б на судове засідання без поважних причин не з’явився відповідач?
2. Які в ЦПК України існують підстави для відкладення судового розгляду та оголошення перерви в розгляді справи?

22. Ковальов працював водієм АТП-2234. Наказом по АТП від 10.03.2006 р. його було звільнено за власним бажанням, однак розрахунок при звільненні з ним не провели, тому Ковальов звернувся до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення з відповідача 1280 грн заборгованості із заробітної плати. Після видачі судового наказу АТП-2234 подало заяву про скасування судового наказу, посилаючись на те, що Ковальов був прийнятий на роботу без трудової книжки і два роки працював без неї, тому вони не повинні йому нічого виплачувати.
Складіть судовий наказ. Чи є підстави для скасування судового наказу за заявою АТП? Складіть відповідну ухвалу.

Додаткові запитання

1. Чим судовий наказ відрізняється від судового рішення?
2. Які загальні положення ЦПК України застосовуються в наказному провадженні, а які не застосовуються?
3. Чи є підстави для постановлення окремої ухвали стосовно керівництва АТП?

23. Іванов звернувся до суду з позовом до АТП-2312 про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої внаслідок ДТП. У ході розгляду справи представник відповідача пояснила, що підприємство вину не визнає, відносно водія АТП Петрова розглядається кримінальна справа. У зв’язку з наведеним вона просила зупинити провадження у справі до набрання законної сили рішення суду в кримінальній справі.
Чи є підстави для зупинення провадження у справі? Складіть відповідний процесуальний документ.

Додаткові запитання

1. Які існують підстави для зупинення провадження у справі?
2. На які строки провадження у справі зупиняється?
3. Які існують підстави для закриття провадження у справі та залишення заяви без розгляду?
4. Який порядок апеляційного оскарження ухвал суду?

24. Сіроштан звернувся до суду із позовом до Іванченка та Кравченка про визнання угоди купівлі-продажу будинку недійсним, як укладеної внаслідок обману.
Позивач зазначав, що в порядку спадкування, після смерті батьків, став власником будинку № 2 по вул. Ільїнській м. Харкова. 10.01.2006 р. до нього з пропозицією купити будинок звернувся Кравченко, який за дорученням представляв інтереси Іванченка. Того ж дня в нотаріальній конторі був посвідчений договір купівлі-продажу будинку за 27 200 грн.
Незважаючи на те, що в договорі зазначено про одержання ним грошей за проданий будинок, в дійсності ніяких грошей він не отримав, оскільки Кравченко пообіцяв передати гроші після посвідчення угоди та повної оплати ним комунальних боргів. Проте свого зобов’язання він не виконав.
Кравченко в судовому засіданні не заперечував, що гроші за куплений будинок не передавав через те, що їх в нього викрали.
Іванченко проти позову заперечував, посилаючись на те, що є добросовісним набувачем, усі умови договору виконав, гроші передав, про що прямо зазначено в договорі.
На основі норм матеріального та процесуального права із урахуванням відповідної постанови Пленуму Верховного Суду України складіть рішення суду.

Додаткові запитання

1. Які вимоги пред’являються до судового рішення?
2. Які існують можливості усунення неповноти судового акта?
3. Що таке незмінність, виключність, преюдиціальність, загальнообов’язковість, здійсненність судового рішення?

25. Тимченко є одним з керівників правоохоронного органу м. Харкова. 25.01.2006 р. та 03.02.2006 р. у газеті “Новини” опубліковано статті журналіста Петрова про те, що “Тимченко зловживає своїм посадовим становищем, причетний до гучних кримінальних справ у місті, підтримує кримінальних авторитетів”, “займається незаконним бізнесом, отримує винагороди за непорушення кримінальних справ проти поширювачів наркотиків”.
Тимченко звернувся до суду з позовом до редакції газети та журналіста про захист честі, гідності та ділової репутації і спростування вказаної вище недостовірної інформації, а також відшкодування моральної шкоди в розмірі 10 000 грн з редакції і 7000 грн з журналіста. У судовому засіданні позивач пояснив, що поширені про нього відомості не відповідають дійсності.
Представник редакції та журналіст позов не визнали, пояснивши, що вони надали громадськості відомості, які викликали широкий резонанс, оскільки про це по місту ходили чутки. Незважаючи на те, що в них немає письмових доказів наведеного в газеті, журналіст використав своє право на поширення своїх думок у вигляді припущень, які є оціночними за змістом, тому не можуть бути спростовані.
Чи встановлений по даній категорії справи спеціальний порядок розподілу тягаря доказування між сторонами? На основі норм матеріального і процесуального права, з урахуванням роз’яснень, даних у відповідній постанові Пленуму Верховного Суду України, складіть рішення суду.

Додаткові запитання

1. Що таке розумний строк розгляду справи?
2. Які особливості ухвалення вступної та резолютивної частини рішення суду, який порядок проголошення та порядок оскарження?
3. Які існують можливості усунення неповноти судового акта?

26. Попова звернулася до суду з позовом до КЖЕП-30 м. Харкова про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої з вини підприємства залиттям її квартири 30.05.2006 р. унаслідок прориву каналізаційної труби.
Представник відповідача Іванов у попередньому судовому засіданні позов не визнав, надав письмові пояснення. У судове засідання представник відповідача не з’явився, керівник КЖЕП надіслав суду листа с проханням розгляд справи відкласти через те, що представник Іванов знаходиться у відрядженні. Суд визнав неявку відповідача без поважних причин і з урахуванням доказів, наданих позивачем, ухвалив заочне рішення.
Складіть заочне рішення.

Додаткові запитання

1. Чи є відмінність змістовної частини заочного рішення від звичайного?
2. Які в ЦПК України визначені умови для ухвалення заочного рішення?
3. Чи існують для сторін особливості апеляційного оскарження заочного рішення?
4. Яка відмінність в умовах перегляду судом першої інстанції свого ж виданого судового наказу та ухваленого заочного рішення?

Т е м а 5. ПРОЦЕСУАЛЬНІ АКТИ – ДОКУМЕНТИ
В СТАДІЇ АПЕЛЯЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ

27. Науменко звернулася до Московського районного суду м. Харкова з позовом до Пономаренко Олени про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої внаслідок залиття квартири.
Позивачка зазначала, що є власниками квартири № 31 по вул. Гарібальді, 1 м. Харкова. 23.03.2005 р. з вини відповідачки, яка є власником квартири № 34 у цьому ж будинку поверхом вище, її квартира була залита водою. Факт залиття її квартири, причина залиття та вина відповідачки зазначені в актах КЖЕП. Унаслідок залиття квартири Науменко була спричинена матеріальна шкода в розмірі 5068 грн. З урахуванням уточнених позовних вимог та проведеної судової будівельно-технічної експертизи вона просила стягнути з відповідачки розмір матеріальної шкоди в сумі 7198 грн, понесені судові витрати і крім того – 1000 грн для відшкодування моральної шкоди.
Ухвалою суду від 11.12.2005 р. задоволено клопотання відповідачки Пономаренко і у якості другого відповідача до участі у справі притягнуто Горєлого Костянтина, проти чого позивачка не заперечувала. Разом з тим позивачка просила стягнути суму заподіяної шкоди з відповідачки Пономаренко.
У судовому засіданні суду першої інстанції позивачка позов підтримала, відповідачка Пономаренко позов не визнала, вказуючи на те, що шкоду позивачці не спричиняла, оскільки залиття її квартири відбулося з вини знайомого її брата Горєлого, який тимчасово проживав у її власній квартирі. Відповідач Горєлий Костянтин позов визнав у частині відшкодування матеріальної шкоди, пояснивши, що дійсно залиття квартири позивачки відбулося з його вини, але заявлений позов про відшкодування моральної шкоди не визнав.
Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 16.06.2006 р. позов задоволений частково. Суд стягнув на користь позивачки солідарно з Пономаренко Олени та Горєлого Костянтина матеріальну і моральну шкоду в заявлених розмірах та судові витрати.
У апеляційній скарзі Пономаренко просить рішення суду скасувати, постановити нове рішення, яким стягнути суму спричиненої позивачці шкоди лише з відповідача Горєлого через недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, і невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення норм матеріального і процесуального права.
При цьому вказується, що районний суд: не врахував той факт, що шкода може бути стягнута лише з винної особи, яка безпосередньо її завдала, тобто з Горєлого, який свою вину визнав; Пономаренко у власній квартирі не проживає і не заливала квартиру позивачки; Горєлий не є членом її сім’ї; суд не довів, що шкода була спричинена їх спільними умисними діями; позивачка вимог до Горєлого не заявляла.
Складіть заяву про апеляційне оскарження та апеляційну скаргу.

Додаткові запитання

1. Хто має право на апеляційне оскарження судових рішень та який порядок подання апеляційної скарги?
2. Чи має право на подання апеляційної скарги прокурор, який не брав участі в суді першої інстанції?
3. Що таке матеріальні процесуальні межі розгляду справи апеляційним судом?
4. Які судові витрати сплачуються при поданні апеляційної скарги?

28. У грудні 2005 р. Шевченко, суддя у відставці, звернувся до суду з позовом, у якому просив зобов’язати відповідача ВАТ “Харківгаз” здійснити перерахунок комунальних платежів за користування скрапленим газом, посилаючись на те, що має пільги по сплаті за вказані послуги згідно із Законом України “Про статус суддів”, що неодноразово підтверджено Рішеннями Конституційного Суду України, однак відповідач не визнає за ним такого права і нараховує за послуги та вимагає стовідсоткової оплати. Крім цього позивач просить відшкодувати завдану йому такими неправомірними діями відповідача моральну шкоду.
Ухвалою Зміївського районного суду Харківської області від 16.12.2005 р. у відкритті провадження за позовом Шевченка відмовлено з підстав, передбачених п. 1 ст. 205 ЦПК України, оскільки суд вважав, що спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства через те, що суддя та відповідач є суб’єктами владних повноважень.
У апеляційній скарзі Шевченко просить ухвалу суду скасувати, як постановлену з порушенням норм ЦПК України, та зобов’язати суд розглянути справу по суті, оскільки вважає, що його спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Складіть заяву про апеляційне оскарження та апеляційну скаргу.


Додаткові запитання

1. Який порядок оскарження та подання апеляційної скарги на ухвалу суду?
2. Чи всі ухвали суду першої інстанції в силу п.8 ст. 129 Конституції України можуть бути оскаржені в апеляційному порядку?
3. Якими мають бути форма і зміст заяви про апеляційне оскарження та апеляційної скарги?

29. Районний суд розглянув цивільну справу за позовом Петрова до ВАТ “Автолюбитель” про поновлення на роботі, стягнення зарплати та моральної шкоди. Рішенням суду від 24.06.2006 р. позов задоволений у повному обсязі. Голова правління ВАТ 23.07.2006 р. подав апеляційну скаргу на рішення суду, одночасно просив поновити строк на апеляційне оскарження рішення суду, посилаючись на те, що суд після розгляду справи ухвалив лише вступну та резолютивну частини, а повний текст судового рішення їм не направив.
Складіть відповідний процесуальний документ за клопотанням відповідача.

Додаткові запитання

1. Який суд, першої чи апеляційної інстанцій, повинен розглянути зазначене клопотання? Який процесуальний порядок розгляду цієї заяви?
2. Як повинен вчинити суд у разі подання апеляційної скарги з пропуском строку на оскарження судового рішення без заявлення клопотання про поновлення строку?

30. Районний суд розглянув цивільну справу за позовом Тимченка до Ларіонова про стягнення суми за договором позики та відшкодування моральної шкоди. Рішенням суду від 23.06.2006 р. позов задоволений у повному обсязі. У апеляційній скарзі представник відповідача Кравченко просить рішення суду скасувати і відмовити в позові, посилаючись на те, що борг позивачу віддано, а права на відшкодування моральної шкоди в договірних правовідносинах позивач не має, тому що це не було обумовлено договором, а звідси він і не сплачує судовий збір.
При цьому відповідач не надав копію апеляційної скарги для позивача та склав скаргу російською, а не державною мовою.
Чи є підстави для залишення апеляційної скарги без руху? Складіть ухвалу суду.

Додаткові запитання

1. Який суд, першої чи апеляційної інстанцій, вправі залишити апеляційну скаргу без руху?
2. Як оформляються повноваження представника та які повноваження має представник в стадії апеляційного розгляду справи?
3. Який порядок підготовки справи до апеляційного розгляду?

31. Шапоренко звернувся до АК “Харківобленерго” з позовом про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди. Третя особа – голова правління АК “Харківобленерго” Хомутов.
Позивач зазначав, що з 06.03.2002 р. за строковим трудовим договором, який декілька разів переукладався, працював у відповідача, а 05.12.2004 р. був незаконно звільнений з посади контролера з контролю та обліку електроенергії другої категорії за п.2 ст. 36 КЗпП України по закінченні строку договору. Вважає, що мало місце порушення трудового зако-нодавства, оскільки його не було попереджено про звільнення, з ним не провели розрахунку при звільненні. Вважає, що строковий трудовий договір з ним був продовжений на невизначений строк.
Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 16.02.2005 р. суд поновив Шапоренку пропущений строк на подачу позовної заяви, однак у задоволенні позову відмовив. Суд виходив з того, що його звільнення відбулося відповідно до вимог КЗпП України, оскільки закінчився строк дії строкового трудового договору, ознайомитися з наказом про звільнення та одержати трудову книжку позивач відмовився, розрахунок при звільненні з ним був проведений.
У апеляційній скарзі Шапоренка ставиться питання про скасування рішення суду та постановлення нового рішення про повне задоволення позову через неповноту з’ясування судом обставин по справі, що мають значення для справи, недоведеність обставин, які суд вважав встановленими, та неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права. При цьому вказується, що районний суд не взяв до уваги те, що хоча він і був прийнятий на роботу за його заявою на певний строк, але після його закінчення трудові відносини продовжувались. Цей строковий договір декілька разів переукладався на підставі заяв, які він писав вимушено, а це значить, що з ним уклали трудовий договір на невизначений строк. Розрахунок при звільненні з ним своєчасно не провели, трудову книжку не видали.
Яке судове рішення повинен прийняти апеляційний суд? Складіть відповідний процесуальний документ.

Додаткові запитання

1. Чи може апеляційний суд досліджувати в апеляційному суді нові докази, за яких умов?
2. Які повноваження апеляційного суду?

32. Семененко звернувся до суду із заявою про встановлення юридичного факту нещасного випадку на виробництві. Заінтересована особа – Управління державної служби охорони при УМВС України в Харківській області (ДСО).
У обґрунтування зазначених вимог заявник посилався на те, що працював у відділі ДСО з 21.05.1987 р. по 20.03.1989 р. начальником команди службового собаківництва. Під час виконання трудових обов’язків 18.12.1988 р. трапився нещасний випадок, він зазнав каліцтва. Однак Управління акт за формою Н-1 не склало і не визнає за ним права на відшкодування шкоди. Позов про відшкодування шкоди судом виділений в окреме провадження, розгляд зупинений до вирішення цієї справи.
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 26.05.2005 р. встановлений факт, що 18.12.1988 р., приблизно о 15 год., Семененко, виконуючи трудові обов’язки начальника службового собаківництва відділу ДСО, внаслідок несправності поворотного механізму котла одержав термічні опіки киплячою їжею для собак (каша з м’ясом і овочами) передньої поверхні грудної клітки, верхніх і нижніх кінцівок 2-3 АБ ступеню, загальною площею 10 % поверхні тіла.
У апеляційній скарзі начальника Управління ДСО при УМВС України в Харківській області ставиться питання про скасування рішення суду та постановлення нового рішення про відмову в задоволенні вимог Семененка через неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, та порушенням судом норм матеріального і процесуального права. При цьому він посилається на те, що суд повинен був розглянути справу в порядку розгляду трудових спорів, відповідно до яких Семененко пропустив строк позовної давності, судом не поновлений; допитаним свідкам щодо обставин нещасного випадку суд дав неналежну оцінку, оскільки їх показання суперечать фактичним обставинам. Судом не враховані роз’яснення, дані в п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 р. № 5 з відповідними змінами „Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення” та п. 1-1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.03.1992 р. № 6 з відповідними змінами „Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди”.
Яке рішення повинен прийняти апеляційний суд? Складіть відповідний процесуальний документ.

Додаткові запитання

1. Який порядок ухвалення, проголошення та набрання чинності судового рішення апеляційного суду?
2. З яких структурних елементів складається судове рішення апеляційного суду?

Т е м а 6. ПРОЦЕСУАЛЬНІ АКТИ – ДОКУМЕНТИ
В СТАДІЯХ ПЕРЕГЛЯДУ СУДОВИХ РІШЕНЬ,
ЩО НАБРАЛИ ЗАКОННОЇ СИЛИ

33. Чернявська звернулась до суду з позовом про розірвання шлюбу з Чернявським. Київський районний суд м. Харкова рішенням від 23.09.2005 р. позов задовольнив за відсутності відповідача. Чернявський, дізнавшись про це рішення, 25.07.2006 р. подав до Верховного Суду України касаційну скаргу, одночасно просив поновити строк на оскарження рішення суду.
Суддя Верховного Суду України ухвалою від 02.08.2006 р. відмовив у відкритті касаційного провадження у справі, не розглядаючи питання про поновлення пропущеного процесуального строку.
Чи правильні дії судді? Складіть ухвалу судді Верховного Суду України.

Додаткові запитання

1. Хто має право на касаційне оскарження судових рішень? Який порядок та строк касаційного оскарження?
2. Як визначається розмір судового збору при поданні касаційної скарги?

34. У квітні 2005 р. Панченко звернувся до суду із позовом про стягнення з Самсонова суми боргу за договором позики та понесених збитків. У обґрунтування свого позову вказував, що 23.06.2004 р. згідно з договором позичив відповідачу 55 899 грн строком до 31.07.2004 р. Однак у зазначений строк відповідач борг не повернув, визнає його, але відмовляється повертати.
Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 28.09.2005 р., залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Харківської області від 12.11.2005 р., позов задоволений.
У касаційній скарзі Самсонов просить ухвалені судові рішення скасувати і відмовити в позові, вказуючи, що суди не дали належної оцінки його показанням, а також показанням свідків про те, що договір позики фактично не укладався, а носив формальний характер, оскільки між сторонами була наявна комерційна угода про спільне заняття бізнесом.
Одночасно з цим Самсонов додав до касаційної скарги позовну вимогу про визнання договору позики недійсним і просив Верховний Суд України її розглянути, а також додатково допитати свідків на підтвердження його доводів.
Які дії суду касаційної інстанції? Складіть судове рішення Верховного Суду України.

Додаткові запитання

1. Які межі розгляду справи судом касаційної інстанції?
2. Що включає попередній розгляд справи судом касаційної інстанції та які судові рішення можливо прийняти на цьому етапі касаційного перегляду справи?
3. Які повноваження суду касаційної інстанції?

35. У листопаді 2004 р. Козлова звернулася до суду з позовом до Олійник про повернення подвійної суми завдатку, посилаючись на те, що 27.11.2004 р. укладено угоду про завдаток, згідно з якою вона передала відповідачці 5500 грн в рахунок виконання передбачуваного договору купівлі-продажу квартири. Оскільки Олійник відмовилась укладати договір, просила позов задовольнити.
Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 24.05.2005 р. позов задоволено. Рішенням апеляційного суду Харківської області від 12.06.2005 р. рішення районного суду скасоване, у задоволенні позову Козловій відмовлено.
У касаційній скарзі Козлова просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення районного суду, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
При розгляді судом касаційної інстанції касаційної скарги Козлова звернулася до суду із заявою про відмову від позову.
Які дії суду касаційної інстанції? Складіть ухвалу суду.

Додаткові запитання

1. Який порядок розгляду справи судом касаційної інстанції?
2. Які повноваження суду касаційної інстанції?

36. У листопаді 2004 р. Коваленко звернувся до суду з позовом до ВАТ “Цукровий завод” про відшкодування матеріальної шкоди. Позивач посилався на те, що 11.12.1984 р. під час виконання трудових обов’язків з ним трапився нещасний випадок на виробництві, внаслідок чого він став інвалідом третьої групи і втратив 45 % професійної працездатності. За невиконання ним вимог по охороні праці рішенням правління ВАТ від 10.11.2002 р. розмір одноразової допомоги йому змен-шено на 20 %. Вважає зменшення розміру одноразової допомоги неправомірним.
Рішенням Краснокутського районного суду Харківської області від 25.03.2005 р. позов задоволено. Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 14.06.2005 р. рішення суду скасоване, справу направлено на новий судовий розгляд.
Суд апеляційної інстанції виходив з того, що суд ухвалив рішення на неповно з’ясованих обставинах справи, бо не запропонував позивачу надати додаткові докази відсутності його вини в порушенні правил охорони праці та не призначив відповідну експертизу. Оскільки ці докази районним судом не досліджувалися, то апеляційний суд позбавлений можливості вирішити справу по суті.
Позивач Коваленко подав касаційну скаргу на ухвалу суду апеляційної інстанції.
Яке судове рішення повинен прийняти суд касаційної інстанції. Складіть відповідну ухвалу.

Додаткові запитання

1. Які повноваження суду касаційної інстанції?
2. Яка процедура розгляду касаційної скарги, що надійшла до суду касаційної інстанції після закінчення касаційного розгляду справи?
3. У яких випадках суд касаційної інстанції вправі постановити окрему ухвалу?

37. У вересні 2003 р. Богомазова звернулася до суду з позовом до Чередниченка про визначення порядку користування земельною ділянкою. У жовтні 2003 р. аналогічний зустрічний позов подав Чередниченко.
Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 02.12.2005 р. зазначений позов Богомазової задоволений, у позові Чередниченку відмовлено. Рішення суду набрало чинності, оскільки залишено без зміни ухвалою апеляційного суду Харківської області від 20.04.2006 р.
19.06.2006 р. до районного суду звернувся Чередниченко із заявою про перегляд зазначених судових рішень у зв’язку з нововиявленими обставинами, посилаючись на те, що, ознайомившись з матеріалами справи після апеляційного перегляду, встановив, що деякі обставини, які підтверджуються наявними у справі доказами, судами не були враховані, як то: те, що він понад 15 років відкрито, добросовісно та безперервно користується частиною земельної ділянки, яка була добровільно визначена з Богомазовою; другий варіант експертизи від 12.02.2004 р. суперечить будівельним правилам; експертиза щодо оцінки плодоносних насаджень не проводилась; з нього безпідставно стягнуті судові витрати за проведення експертизи, прийнятої на користь Богомазової.
Складіть ухвалу суду, взявши до уваги також і відповідну постанову Пленуму Верховного Суду України.

Додаткові запитання

1. Які судові рішення можуть бути переглянуті у зв’язку з нововиявленими обставинами та які підстави для такого перегляду зазначені в ЦПК України?
2. Які суди здійснюють перегляд у зв’язку з нововиявленими обставинами та яка процедура розгляду таких заяв?

38. Рішенням районного суду від 24.04.2004 р., залишеним без змін ухвалою апеляційного суду від 23.06.2004 р. та ухвалою Верховного Суду України від 25.02.2006 р., відмовлено Травкіну в задоволенні позову до Білоглазової про захист честі, гідності та відшкодування моральної шкоди. Відмовляючи в задоволенні позову, суди виходили з того, що надання Білоглазовою відомостей про Травкіна, який вважав такі відомості недостовірними, при розгляді іншої цивільної справи про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, не є поширенням недостовірної інформації, оскільки Білоглазова давала свої показання суду в порядку, встановленому ЦПК України.
27.06.2006 р. Травкін звернувся до Верховного Суду України зі скаргою у зв’язку з винятковими обставинами, посилаючись на те, що іншим рішенням від 28.05.2006 р. суд касаційної інстанції задовольнив аналогічний позов Рикова, вважаючи, що відомості, висловлені при розгляді іншої цивільної справи, є поширенням інформації, якщо вони не були предметом дослідження та оцінки в судовому рішенні.
Складіть ухвалу суду про допуск скарги до провадження у зв’язку з винятковими обставинами та витребування справи.

Додаткові запитання

1. Які судові рішення можуть бути переглянуті у зв’язку з винятковими обставинами та які підстави для такого перегляду зазначені в ЦПК України?
2. Які суди здійснюють перегляд у зв’язку з винятковими обставинами та яка процедура розгляду таких скарг?

Т е м а 7. ПРОЦЕСУАЛЬНІ АКТИ – ДОКУМЕНТИ
В СТАДІЇ ВИКОНАННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ

39. У травні 2006 р. ЗАТ КБ “ПриватБанк” в порядку розділу VII ЦПК звернулось до Червонозаводського районного суду м. Харкова зі скаргою на неправомірні дії державного виконавця Державної виконавчої служби у Червонозаводському районі м. Харкова Іванова. Заявник просив визнати неправомірною та скасувати постанову державного виконавця від 07.05.2006 р. про відкриття виконавчого провадження по примусовому виконанню постанови № 14 від 21.04.2006 р. Управління Національного банку України в Харківській області про стягнення з банку штрафу в дохід держави в розмірі 2300 грн за порушення валютного законодавства.
За правилами якого виду судочинства підлягає розгляду зазначена скарга на дії державного виконавця? Складіть відповідну ухвалу суду.

Додаткові запитання

1. Що собою представляє виконавче провадження?
2. Хто є державними виконавцями?

40. Мащенко в січні 2006 р. пред’явила позов до Мащенка про розірвання шлюбу та стягнення аліментів на дітей: сина Михайла (12.01.2003 р. народження) та дочку Анастасію (23.02.2005 р. народження). Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 03.03.2006 р. позов задоволено в повному обсязі, зокрема з відповідача на утримання двох дітей стягнуто аліменти в розмірі 2/3 частини всіх видів його заробітку.
Складіть проект виконавчого листа за рішенням суду про стягнення аліментів.
Додаткові запитання

1. Хто є стягувачем за рішенням суду про стягнення з відповідача по вказаній справі судового збору на користь держави?
2. Який порядок звернення судових рішень до виконання?

41. Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 05.04.2006 р. з Панченка на користь Самохвалової стягнуто 34 000 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої злочином (убивством її сина). У порядку виконання рішення суду державний виконавець державної виконавчої служби у Дзержинському районі м. Харкова наклав арешт на майно, яке знаходилось в квартирі за місцем проживання засудженого. Мати засудженого, Півень, звернулася до суду з позовом про виключення майна з акта опису і арешту, посилаючись на те, що все описане майно належить лише їй, а її неповнолітній син не мав свого власного майна в квартирі, де він жив. Про подання позову до суду вона повідомила державного виконавця.
Які дії державного виконавця? Складіть відповідну постанову.

Додаткові запитання

1. Які можливі ускладнення у виконавчому провадженні?

42. При виконанні рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 21.04.2006 р. про відшкодування збитків, заподіяних Шаровим заводу “Агросервіс”, його директор Громов звернувся із заявою про відвід державного виконавця державної виконавчої служби у Фрунзенському районі м. Харкова Суворова, посилаючись на те, що Шаров та Суворов є друзями, тому не виключена можливість зникнення найбільш коштовних речей, після чого реальне виконання рішення стане неможливим.
Хто розглядає заяву про відвід державному виконавцю? Складіть відповідну постанову.

Додаткові запитання

1. Що таке відомчий та судовий контроль в стадії виконання судових рішень?

43. Державним виконавцем державної виконавчої служби в Ленінському районі м. Харкова 07.04.2006 р. було відкрито виконавче провадження про стягнення на користь Трофименка з ВАТ “Мрія” 34 000 грн. У зв’язку з тим, що 01.04.2006 р. ВАТ “Мрія” було реорганізовано шляхом поділу на ТОВ “Мрія” і ТОВ “Мрія-союз”, у державного виконавця виникли труднощі з виконанням судового рішення. З урахуванням наведеного, державний виконавець звернувся до суду із заявою про роз’яснення рішення.
Складіть відповідний документ.

44. У лютому 2006 р. державним виконавцем Державної виконавчої служби у Фрунзенському районі м. Харкова Петровим відкрито виконавче провадження з виконання рішення суду цього ж району від 12.12.2005 р. про стягнення з ТОВ “Продукти” на користь Іванченка 2390 грн, а на користь держави – 51 грн судового збору. Станом на 15.06.2006 р. виконавчі дії здійснені в повному обсязі: стягувачам – Іванченку і державі – перераховані відповідні кошти.
Який документ у зв’язку з цим має постановити державний виконавець? Складіть відповідну постанову.

Додаткові запитання

1. У яких справах суд повинен допустити судові рішення до негайного виконання?

45. 03.10.2005 р. Бобров звернувся до суду зі скаргою на дії державного виконавця. Заявник зазначав, що у провадженні державного виконавця державної виконавчої служби у Московському районі м. Харкова Писаренка знаходиться виконавчий лист про стягнення з нього на користь КП „Харківські теплові мережі” заборгованості за комунальні послуги. Незважаючи на те, що ним добровільно виконано рішення суду, державний виконавець направив до відділення ПФУ вимогу про утримання з його пенсії грошових коштів на виконання вже виконаного рішення суду.
Судом встановлено, що на виконанні у державного виконавця знаходився виконавчий лист, виданий на підставі рішення суду від 10.06.2004 р., про стягнення з Боброва на користь КП „Харківські теплові мережі” заборгованості за теплопостачання. 25.08.2005 р. державний виконавець Писаренко відкрив виконавче провадження, визначив строк для добровільного виконання до 10.09.2005 р., а 30.09.2005 р. направив до Московського районного відділення ПФУ розпорядження про утримання 20% грошових коштів з пенсії Боброва на виконання рішення суду. Державний виконавець посилався на те, що в нього не було даних про добровільне виконання рішення суду.
Яке судове рішення повинен прийняти суд? Складіть відповідний процесуальний документ.

Додаткові запитання

1. Яка процедура розгляду скарг на дії державного виконавця?
2. Які дії, бездіяльність та постанови державного виконавця згідно із Законом України “Про виконавче провадження” можуть бути оскаржені в суді?

46. Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 15.09.2005 р. задоволено позовну заяву КП “Харківські теплові мережі” та на користь підприємства з Костенко Ірини та Костенка Михайла солідарно стягнуто заборгованість у розмірі 945 грн.
Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 14.12.2005 р. рішення суду було скасоване, а справа направлена на новий судовий розгляд. Ухвалою районного суду від 15.04.2006 р. провадження по справі закрито у зв’язку з відмовою позивача від позову.
Подружжя Костенків 02.06.2006 р. звернулося до суду із заявою про поворот виконання рішення суду від 15.09.2005 р. Заявники посилалися на те, що вказане рішення суду було ними виконано 01.11.2005 р. за вимогою державного виконавця на підставі відкритого виконавчого провадження; оскільки суд розглянув справу за їх відсутності, рішення суду було звернуто до виконання, а потім вже за їх клопотанням був поновлений пропущений строк на апеляційне оскарження та скасовано рішення з направленням справи на новий судовий розгляд. До заявленого клопотання подружжя Костенків надало відповідні документи.
Як повинен поступити районний суд? Складіть відповідний процесуальний документ.

Додаткові запитання

1. У яких випадках та за якими категоріями справ поворот виконання не допускається?
2. Які суди розглядають та яка процедура розгляду заяв про поворот виконання?

47. Рішенням Ленінського районного суду м. Саратова (РФ) від 10.03.2005 р. з Гудкова на користь Гудкової стягнуті аліменти в розмірі 1/4 частини всіх видів заробітку на утримання дочки Ксенії, 09.06.2002 р. народження, починаючи з 22.02.2005 р. і до дня її повноліття.
Рішення, що набрало чинності, на території РФ не виконувалось. Відповідачу Гудкову, який проживає по вул. Гір-шмана, 5 кв. 35 м. Харкова (Київський район), про розгляд справи в суді РФ було повідомлено належним чином.
У листопаді 2005 р. Гудкова звернулася до компетентного суду України з клопотанням про визнання рішення іноземного суду та надання дозволу на примусове виконання.
З урахуванням норм ЦПК України та Конвенції про правову допомогу та правові відносини по цивільних, сімейних і кримінальних справах, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 10.11.1994 р., складіть відповідний процесуальний документ.

Додаткові запитання

1. Які вимоги пред’являються до змісту клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду?
2. Який процесуальний порядок розгляду таких клопотань?



Додаток 1

____________ районному суду м. ___________
Позивач: ________________________________
(п. і. п., місце проживання)
Відповідач: ______________________________
(п. і. п, місце проживання)
Ціна позову ______ грн

П О З О В Н А З А Я В А
_____________________________________________________
(викласти зміст позовних вимог, обставини, що обґрунтовують
_____________________________________________________
позов, а також зазначити докази, що підтверджують кожну обставину)

На підставі статей _________ ЦК України (ЖК, СК, ЗК і т.п.), керуючись статтями 3, 119 ЦПК України,

П Р О Ш У:
1._____________________________________________ (чітко та зрозуміло викласти зміст вимог)
2. Викликати свідків: ____________________________
_____________________________________________________
(зазначити прізвища, адреси)
3. Витребувати _________________________________
_____________________________________________________
(найменування письмових, речових доказів та зазначити,
чому ці докази позивач не може надати)

До позовної заяви додаю:
1. _____________________________________________
_____________________________________________________
(найменування засобів доказування)
2. Квитанції про сплату судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.
3. Копію позовної заяви для відповідача.

Дата Підпис



Додаток 2

_______________ районному суду м. ___________
___________________________________________
(п.і.п., адреса)
___________________________________________
(процесуальне положення у справі:
___________________________________________
позивач, відповідач, 3-я особа і т.п)

К Л О П О Т А Н Н Я
про продовження пропущеного строку для усунення
недоліків позову

Ухвалою судді ____________________ районного суду ________________ області від „___” ________ 200 __ р. моя позовна заява до відповідача ___________ (п.і.п.) про __________________________ залишена без руху. Усунути недоліки позовної заяви я повинен у строк до „____” ___________ 200 __ р. У встановлений судом строк усунути недоліки позовної заяви не представляється можливим, оскільки (зазначити поважні причини, наприклад, запізно отримав ухвалу суду про залишення позову без руху, навівши і надавши докази, тощо).
Відповідно до ч. 1 ст. 73 ЦПК України суд продовжує строк, встановлений судом, пропущений з поважних причин.
На підставі викладеного, керуючись ст. 73 ЦПК України,

П Р О Ш У С У Д :
Задовольнити моє клопотання, продовжити процесуальний строк, встановлений судом для усунення недоліків моєї позовної заяви, залишеної без руху.
Про розгляд зазначеної заяви повідомити осіб, які беруть участь у справі.

Дата Підпис




Додаток 3

____________ районному суду м. ___________
Заявник: ________________________________
(п. і. п., місце проживання)
Боржник________________________________
(п. і. п. (найменування), місцезнаходження)

З А Я В А
про видачу судового наказу

Я працює слюсарем на заводі „Р”.
За період з „___”_________ 200 __ р. по „___” ________ 200 __ р. заробітна плата мені нараховувалась, але не була виплачена у зв’язку з відсутністю коштів.
Загальна сума заборгованості складає ______ грн. Довідка про заборгованість додається.
На підставі статей 98, 102 ЦПК України

П Р О Ш У:
Видати судовий наказ на стягнення з заводу „Р” на мою користь ____ грн.
Додаток:
1) копія трудової книжки,
2) копія наказу про прийом на роботу,
3) довідка про заборгованість із заробітної плати,
4) копія заяви для боржника.

Дата Підпис




Додаток 4

__________________ районному суду м. ___________
Заявник:_______________________________________
(п. і. п., місце проживання)
Заінтересовані особи: 1)_____ _____________________
_______________________________________________
(найменування органу опіки та піклування, адреса)
2)_____________________________________________
(п. і. п, місце проживання батьків заявника (усиновлювачів)
або піклувальника)
З А Я В А
про надання неповнолітній особі повної
цивільної дієздатності
„___” _________ 200 __ р. у віці 15 років 4 місяці я народила сина (дочку) _________ (зазначити ім’я) і відповідно до актового запису цивільного стану ____________ (зазначити № акта, дату, установу, що видала акт) є матір’ю цієї дитини.
Для того, щоб я самостійно виховувала сина (дочку), влаштувала дитину в дитячий садок і працевлаштувалась, потрібне надання мені повної цивільної дієздатності. Однак мої батьки ((усиновлювачі) або піклувальник) заперечують проти цього.
На підставі ст. 35 ЦК України, статей 242-243 ЦПК України,
П Р О Ш У:
Прийняти заяву до розгляду.
Ухвалити рішення про надання мені повної цивільної дієздатності.
У якості свідків, що можуть підтвердити доводи заяви, прошу викликати:
1) Петрова Ігоря Матвійовича, що проживає за адресою: _____________________________ ;
2) Лізуна Дмитра Олеговича, що проживає за адресою: _________________________________.
Додаток:
1) копія актового запису про народження дитини,
2) квитанція про сплату судового збору,
3) копії заяви для заінтересованих осіб.
Дата Підпис



Додаток 5

Справа № 2-124/200 __ р.

У Х В А Л А
про відкриття провадження у справі
„____”______________200___р. ________
Суддя __________________ районного (міського, міськрайонного) суду _____________ області Пивоваров Д.Р.,
розглянувши позовну заяву Петрова Івана Миколайовича до Копилова Дмитра Івановича про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, спричиненої дорожньо-транспортною пригодою,
в с т а н о в и в :
Петров І.М. звернувся до суду з позовною заявою до Копилова Д.І., в якій зазначає, що __________ 200___ р. скоїлася ДТП з вини відповідача. У результаті цієї пригоди його автомобілю ______________, який належить йому на праві власності, завдані технічні пошкодження, вартість ремонту якого з урахуванням втрати товарного вигляду становить ____ грн. Вказує, що зазначеними діями відповідача йому завдана моральна шкода, яку він оцінює в ____ грн. У зв’язку з наведеним позивач просить позов задовольнити.
Позовна заява подана з додержанням вимог статей 119-120 ЦПК України.
Керуючись статтями 11, 122 ЦПК України,
У Х В А Л И В :
Відкрити провадження у справі за позовною заявою Петрова І. М. до Копилова Д. І. про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, спричиненої дорожньо-транспортною пригодою.
Призначити попереднє судове засідання на________ 200___ р.
Направити відповідачеві копію позовної заяви з копіями доданих до неї документів та запропонувати подати у строк до ___________ 200__ р. письмові заперечення проти позову та посилання на докази, якими вони обґрунтовуються.
Копію ухвали направити сторонам у справі.
Ухвала може бути оскаржена лише щодо недотримання правил підсудності у встановлений законом строк і порядок, в іншій його частині ухвала оскарженню не підлягає.
Суддя (підпис)



Додаток 6

Справа № 2-2435/200__ р.

У Х В А Л А
про повернення позовної заяви у зв’язку з непідсудністю
справи даному суду
„____”______________200___р. ________

Суддя __________________ районного (міського, міськрайонного) суду_______________ області Ніконов В.Д.,
розглянувши позовну заяву Яресько Ніни Павлівни до Яреська Дмитра Миколайовича про визнання права власності на 1/2 частину житлового будинку в порядку поділу спільного майна подружжя,
в с т а н о в и в :
Яресько Н.П. звернулася до __________________ районного (міського, міськрайонного) суду з позовом про визнання за нею права власності на 1/4 частину житлового будинку в порядку поділу спільного майна подружжя, що знаходиться в с. Червоне ________________________ району ________________ області, який зареєстрований на ім’я відповідача, але нажитий ними за час шлюбу.
Відповідно до ст. 114 ЦПК України, яка визначає виключну підсудність, позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред’являються за місцезнаходженням майна або основної його частини.
Житловий будинок, щодо якого виник спір про право власності в позовній заяві Яресько Н.П., знаходиться в ____________ районі _____________ області. У зв’язку з цим справа, яка стосується права власності на зазначений житловий будинок, даному суду не підсудна і підлягає поверненню позивачеві.
Приєднання Яресько Н.П. до позовної заяви письмової згоди відповідача про розгляд справи за місцем його проживання в м. ____________ , де й вона проживає, не може бути підставою для відкриття провадження у справі, тому що виключна підсудність не може бути змінена згодою сторін, про що зазначено в ст. 112 ЦПК України.
Керуючись п. 4 ч. 3 ст. 121 ЦПК України,
У Х В А Л И В :
Позовну заяву Яресько Ніни Павлівни про визнання права власності на 1/2 частину житлового будинку повернути позивачці, роз’яснивши, що для вирішення цього спору потрібно звернутися до суду за місцезнаходженням житлового будинку.
Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку до _________________________ через суд першої інстанції шляхом подачі в 5-денний строк з дня винесення ухвали заяви про апеляційне оскарження і поданням після цього протягом 10 днів апеляційної скарги, з подачею її копії до апеляційної інстанції або в порядку ч. 4 ст. 295 ЦПК України.

Суддя (підпис)



Додаток 7

Справа № 2-4653/200 __ р.

У Х В А Л А
про забезпечення позову
„____”______________200___р. _______

Суддя____________міськрайонного суду___________ області Іванін Г.Р., розглянувши у попередньому судовому засіданні заяву Романькова Петра Тодоровича про забезпечення позову,
в с т а н о в и в :
Романьков П.Т. звернувся до суду з позовом до Романькової П.Д. про поділ майна, придбаного за період спільного проживання і ведення спільного господарства з 1989 по 2004 роки. За твердженням позивача, за цей період ними спільно було придбано: _______________________________________
(дати чіткий перелік майна)
на загальну суму ____ грн. Добровільно поділити майно відповідач відмовляється.
Романьков П.Т. у поданій до суду належним чином оформленій заяві просить у порядку забезпечення позову накласти арешт на зазначене майно, стверджуючи, що відповідачка може це майно приховати або вивезти, оскільки між ними склалися неприязні відносини і вона не раз про це йому говорила.
Заява Романькова П.Т. підлягає задоволенню.
Відповідно до ст. 151 ЦПК України забезпечення позову за заявою осіб, які беруть участь у справі, допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.
Майно у вигляді предметів домашньої обстановки і побуту, про поділ якого позивач просить, знаходиться, за його твердженням, за місцем проживання відповідачки. При проведенні попереднього судового засідання і під час її опиту вона категорична відмовлялася передавати будь-які речі позивачеві.
Усе зазначене дає підстави припускати, що невжиття заходів забезпечення позову може утруднити або зробити неможливим виконання рішення суду. Тому на спірне майно, зазначене позивачем, яке знаходиться на місцем проживання відповідачки, необхідно накласти арешт.
Керуючись статтями 151-153 ЦПК України,
У Х В А Л И В:
Задовольнити заяву Романькова П.Т. про забезпечення позову.
Накласти арешт на наступне майно, що знаходиться за місцем проживання Романькової Пелагеї Дмитрівни за адресою: м. ___________, вул. Зелена, 5 кв.7:__________________
_____________________________________________________
(чітко зазначити майно, на яке накладено арешт)
Копію ухвали для виконання направити відділу Державної виконавчої служби ___________ міського управління юстиції.
Копію ухвали суду після її виконання направити Романьковій П.Д.
Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку до _____________________ через суд першої інстанції шляхом подачі в 5-денний строк з дня проголошення ухвали заяви про апеляційне оскарження і поданням після цього протягом 10 днів апеляційної скарги, з подачею її копії до апеляційної інстанції або в порядку ч. 4 ст. 295 ЦПК України.

Суддя (підпис )



Додаток 8

Справа № 2-75/200 __ р.

У Х В А Л А
про призначення справи до розгляду
„____”______________200___р. _______

Суддя ___________ районного (міськрайонного, міського) суду _________________області Іванов Р.Д., розглянувши позовну заяву Тихонова Владислава Петровича до Петрової Зінаїди Володимирівни про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним і відшкодування моральної шкоди, третя особа, яка на заявляє самостійних вимог щодо предмета спору – приватний нотаріус _________________ нотаріального округу Зінов’єва Ірина Петрівна,
в с т а н о в и в :
Справа підготовлена для розгляду в судовому засіданні.
У ході підготовки справи до судового розгляду проведені наступні дії:
1) уточнені позовні вимоги позивача та заперечення проти позову відповідача;
2) вирішено питання про склад осіб, які беруть участь у справі;
3) визначено факти, які необхідно встановити для вирішення спору: які визнаються стороною і які підлягають доказуванню;
4) з’ясовано, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи і заперечення щодо невизнаних обставин, і вони подані у встановлений судом строк;
5) за клопотанням позивача і відповідача витребувані докази та викликані за їх заявами свідки;
6) за клопотанням позивача вирішено питання про забезпечення позову шляхом накладення арешту на квартиру.
З урахуванням наведеного, керуючись ст. 156 ЦПК України,

У Х В А Л И В:
Цивільну справу за позовною заявою Тихонова Владислава Петровича до Петрової Зінаїди Володимирівни про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним і відшкодування моральної шкоди, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору – приватний нотаріус _________________ нотаріального округу Зінов’єва Ірина Петрівна, призначити до судового розгляду у відкритому судовому засіданні на „____” _________ 200___ р. на _____ год. у залі судового засідання № 2 у приміщенні суду.
Про час і місце судового засідання повідомити сторони у справі, третю особу та викликати свідків.

Суддя (підпис )



Додаток 9

Справа № 2-12/200 __ р.

У Х В А Л А
про залишення позовної заяви без розгляду у зв’язку з
повторною неявкою позивача в судове засідання
„____”______________200___р. _______

___________ районний суд м. ___________ у складі: судді Іванової Н.Г., при секретарі Воропаєвій З.Б., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою Петренко Олени Павлівни до Патової Наталії Анатоліївни, Патова Віктора Дмитровича про встановлення земельного сервітуту,
встановив:
У вересні 200 __ р. Петренко О.П. звернулася до суду зі вказаним вище позовом, зазначаючи, що проживає по вул. Енгельса, 2 в м. __________, відповідачі є власниками суміжного будинку. Для проведення газифікації будинку вона одержала письмову згоду від Патової Н.А., оскільки запроектований газопровід має пройти через земельну ділянку останньої, на проведення цих робіт нею витрачені значні кошти. Пізніше відповідачі заборонили встановлювати на їх земельній ділянці опори для газопроводу, у зв’язку з чим вона просила встановити постійний земельний сервітут, тобто використати земельну ділянку відповідачів для прокладання і експлуатації газопроводу.
Позивачка Петренко О.П. у судове засідання на „___” _________ 200 __ р. не з’явилася, про час і місце судового засідання їй було повідомлено належним чином, про що свідчать розписки про одержання судових повісток.
На „___” _____________ 200 __ р. позивачка повторно у судове засідання не з’явилася, будучи належним чином повідомленою про час і місце судового засідання, причини своєї неявки суду не повідомила, заяви про розгляд справи за її відсутності не подавала.
Таким чином, в силу ч. 2 ст. 77 ЦПК України, суд визнає, що позивачка повторно не з’явилася до суду без поважних причин.
Відповідно до вимог ч. 3 ст. 169, п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без розгляду, якщо належним чином повідомлений позивач повторно не з’явився в судове засідання без поважних причин або повторно не повідомив про причини неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності.
Керуючись ч. 3 ст. 169 та п. 3 ч. 1, ч. 2 ст. 207 ЦПК України,
У Х В А Л И В :
Позовну заяву Петренко Олени Павлівни до Патової Наталії Анатоліївни, Патова Віктора Дмитровича про встановлення земельного сервітуту залишити без розгляду.
Роз’яснити позивачці її право на повторне звернення до суду після усунення умов, що були підставою для залишення заяви без розгляду.
Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку до _________________________ через суд першої інстанції шляхом подачі в 5-денний строк з дня винесення ухвали заяви про апеляційне оскарження і поданням після цього протягом 10 днів апеляційної скарги, з подачею її копії до апеляційної інстанції або в порядку ч. 4 ст. 295 ЦПК України.

Суддя (підпис)


Додаток 10

Справа № 2- н -23/200 __ р.

С У Д О В И Й Н А К А З
„____”______________200___р. ________

Суддя________________районного (міського, міськрайонного) суду _________________ області Ларіонов В.Д., розглянувши заяву Попова Бориса Петровича, який проживає за адресою: м. ___________ , вул. __________ , 12, про видачу судового наказу за вимогою про стягнення з боржника Настасєва Ігоря Дмитровича, який проживає у м. ___________, по вул. ____________, 31, боргу в розмірі _____ грн за договором позики.
Відповідно до ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.
Керуючись статтями 96, 102, 103 ЦПК України, статтями 1047, 1049 ЦК України,
Н А К А З У Ю :
Стягнути на користь Попова Бориса Петровича з Настасєва Ігоря Дмитровича суму позики в розмірі ____ грн, витрати по сплаті судового збору в розмірі ____ грн та на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в розмірі ____ грн.
Заперечення проти вимог стягувача можуть бути подані в заяві про скасування судового наказу протягом 10 днів з дня його отримання судді, який видав наказ.
Суддя (підпис)



Додаток 11

Справа № 2-176/200 __ р.

Р І Ш Е Н Н Я
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
про задоволення позову про стягнення позики у зв’язку
з його визнанням у попередньому судовому засіданні
„____”______________200___р. _______

_________________ районний (міський, міськрайонний) суд _____________ області в складі: головуючого судді Макарова О.П., при секретарі Івановій О.Г., розглянувши в попередньому судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою Каца Ігоря Васильовича до Сидорчука Петра Павловича про стягнення суми за договором позики,
в с т а н о в и в :
Кац І.В. _____________ 200 __ р. звернувся до суду з позовом про стягнення з Сидорчука П.П. ____ грн за договором позики, посилаючись на те, що ___________ 200___ р. передав йому зазначені грошові кошти на термін півроку, про що позивальник надав йому розписку. Однак у зазначений термін відповідач свої зобов’язання не виконав, грошові кошти не повернув.
Відповідач позов визнав, про що надав суду письмову заяву, при цьому пояснив, що дійсно спірний договір з позивачем укладався, на даний час повернути позикодавцеві грошові кошти не може через їх відсутність.
Виходячи з наведеного суд вважає, що рішення у справі можливо постановити при проведенні попереднього судового засідання.
Відповідно до ч. 4 ст. 130 ЦПК України при визнанні позову ухвалюється судове рішення в порядку, встановленому ст. 174 цього ж Кодексу. Згідно з ч. 4 ст. 174 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову.
Матеріалами справи встановлено, що позивач __________ 200__ р. передав відповідачеві згідно з письмовою розпискою ____ грн, який зобов’язався їх повернути через півроку, тобто до _________ 200___ р., однак своїх зобов’язань не виконав. Причини невиконання таких зобов’язань правового значення для справи не мають.
Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики, який згідно зі ст. 1047 цього ж Кодексу був укладений представленою позивачем письмовою розпискою, одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики).
Таким чином, визнання відповідачем пред’явленого позову не суперечить закону, не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб.
Відповідно до ст. 88 ЦПК України суд стягує на користь позивача витрати, пов’язані зі сплатою ним при пред’явленні позову ____ грн судового збору та ____ грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.
Керуючись ст. 1046 ЦК України, статтями 130, 174 ЦПК України,
В И Р І Ш И В :
Позовну заяву Каца Ігоря Васильовича задовольнити.
Стягнути на користь Каца Ігоря Васильовича з Сидорчука Петра Павловича: ____ грн за договором позики, а також ____ грн витрат по сплаті позивачем судового збору і ___ грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, а всього ____ грн.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до _____________________ через суд першої інстанції шляхом подачі в 10-денний строк з дня проголошення рішення заяви про апеляційне оскарження і поданням після цього протягом 20 днів апеляційної скарги, з подачею її копії до апеляційної інстанції або в порядку ч. 4 ст. 295 ЦПК України.

Суддя (підпис)



Додаток 12

Справа № 2 – 3043/2005 р.

З А О Ч Н Е Р І Ш Е Н Н Я
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
про відмову у стягненні заробітної плати
та відшкодуванні моральної шкоди
„____”______________200___р. _______

___________ районний суд м. ___________ у складі: судді Петросова Л.Д., при секретарі Грабовській Г.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою Лавочкіна Сергія Юрійовича до університету „Р” – засновника спеціалізованої середньої загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням іноземних мов при університеті „Р” – про стягнення заборгованості із заробітної плати і відшкодування моральної шкоди,
встановив:
У січні 200 __ р. Лавочкін С.Ю. звернувся до суду з позовом до університету „Р”, який є засновником спеціалізованої середньої загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням іноземних мов при цьому ж університеті, про стягнення заробітної плати та відшкодування моральної шкоди.
Позивач зазначав, що працював у школі при університеті „Р” з 30.08.1999 р. по 01.02.2004 р. на посаді вчителя історії і лаборанта комп’ютерного класу. У зв’язку із звільненням за власним бажанням на порушення вимог КЗпП України кінцевий розрахунок при звільненні з ним проведений не був, тому просив стягнути на його користь заборгованість із заробітної плати в розмірі ____ грн.
Також посилався на те, що невиплатою заробітної плати йому завдані моральні страждання та нервові переживання, оскільки він вимушений був докладати додаткових зусиль для організації свого життя, і просить відшкодувати йому моральну шкоду в розмірі ____ грн.
Лавочкін С.Ю. просив стягнути зазначені суми саме з університету „Р”, як засновника школи при цьому ж університеті, в якій він працював, посилаючись на те, що університет, згідно Статуту школи, здійснює фінансування школи і, як засновник, є її власником.
У судовому засіданні позивач та його представник позов підтримали. Директор університету „Р” в ході проведення попереднього судового засідання направив суду свої заперечення проти позову, в яких вказує на те, що не є неналежним відповідачем за позовом Лавочкіна С.Ю., оскільки позивач знаходився у трудових відносинах саме зі школою при університеті як з окремою юридичною особою, яка й повинна відповідати за позовом.
Відповідача про час і місце судового засідання було повідомлено належним чином, про що свідчить розписка про одержання судової повістки. Причину неявки свого представника суду не повідомив. Зі згоди позивача суд ухвалює рішення при заочному розгляді справи, що відповідає положенням ст. 224 ЦПК України.
Судом установлені такі факти та відповідні їм правовідносини.
Матеріалами справи встановлено, що Лавочкін С.Ю. з 30.08.1999 р. по 1.02.2004 р. працював учителем у школі І-ІІІ ступеня з поглибленим вивченням іноземних мов при університеті „Р” (а.с. 4, 6), тобто позивач знаходився у трудових відносинах зі школою при університеті і у трудових відносинах з університетом „Р” не знаходився (а.с. 8).
Приймав на роботу і звільняв Лавочкіна С.Ю. з роботи, згідно запису у трудовій книжці (а.с. 12), директор (президент) школи при університеті „Р”, що не заперечується позивачем, саме директор школи надавав довідку про заборгованість із зарплати школи перед позивачем з проставленням печатки школи (а.с. 3), з цією ж юридичною особою (зі школою) позивач 06.12.2001 р. укладав письмову угоду про відстрочку оплати його праці (а.с. 23).
Таким чином, суд дійшов висновку, що трудовий договір, відповідно до умов укладання трудового договору, позивач уклав зі школою при університеті „Р”.
Зазначене вказує на те, що відповідно до положень статей 94, 116 КЗпП України розрахунок із позивачем при його звільненні з роботи повинна була провести школа при університеті „Р”, яка, згідно розуміння трудових правовідносин між сторонами, є власником установи, де працював Лавочкін С.Ю. Положення Статуту школи про те, що засновник школи є її власником стосується корпоративних правовідносин між ними.
Крім того, відповідно до п.п. 6, 7 Статуту школи при університеті „Р” школа є юридичною особою, має право виступати в суді позивачем, відповідачем; школа не відповідає по зобов’язаннях засновника, а засновник – по зобов’язаннях школи (а.с. 18-21).
Пункти 88, 89 Статуту школи при університеті „Р” вказують на те, що джерелами фінансування кошторису школи є, разом з коштами засновника, й інші кошти, доходи від інших видів діяльності, добровільні грошові внески тощо; кошти школи зберігаються на її рахунку в установі банку і знаходяться в розпорядженні школи.
Тобто школа при університеті „Р” самостійно здійснює фінансово-господарську діяльність.
Посилання позивача Лавочкіна С.Ю. та його представника на те, що школа при університеті „Р” не зможе оплатити заборгованість із зарплати, оскільки її розрахункові рахунки та майно арештовані державним виконавцем та правоохоронними органами, не мають правового значення для справи. Крім того, дані твердження стосуються майбутнього, а на даний час згідно з даними банку АКБ „Н” на розрахунковому рахунку школи є кошти (а.с. 32-33).
Суд також не знаходить підстав для задоволення позову про відшкодування моральної шкоди, оскільки не встановлено, що університет „Р” своїми діями завдавав таку шкоду позивачеві.
Позивач Лавочкін С.Ю. не позбавлений можливості пред’явити позов на загальних підставах до школи при університеті „Р”.
Керуючись статтями 10, 11, 209, 212, 214-215, 224-226 ЦПК України, статтями 94, 116, 237-1 КЗпП України, суд
ВИРІШИВ:
Відмовити Лавочкіну Сергію Юрійовичу у задоволенні позову до університету „Р” про стягнення заборгованості із заробітної плати і відшкодування моральної шкоди.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до _____________________ через суд першої інстанції шляхом подачі в 10-денний строк з дня проголошення рішення заяви про апеляційне оскарження і поданням після цього протягом 20 днів апеляційної скарги, з подачею її копії до апеляційної інстанції або в порядку ч. 4 ст. 295 ЦПК України.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом 10 днів з дня отримання його копії.

Суддя (підпис)



Додаток 13

Справа № 2-143/200 __ р.

Д О Д А Т К О В Е Р І Ш Е Н Н Я
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
у справі про поновлення на роботі
„____”______________200___р. _______

___________ районний суд м. ___________ у складі: судді Погрібняк П.Д., при секретарі Володько Р.В., розглянув-ши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за заявою Кононова Петра Іларіоновича про ухвалення додаткового рішення,

встановив:
Рішенням ____________ районного суду м. _________ від „___” _________ 200 __ р., ухваленим у справі за позовом Кононова Петра Іларіоновича до Будівельного тресту „Р” про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, позивач поновлений на роботі на посаді старшого інженера з технічної інформації тресту, на його користь стягнуто _____ грн заробітної плати за час вимушеного прогулу.
У заяві Кононова П.І. ставиться питання про ухвалення додаткового рішення суду, оскільки суд не допустив рішення суду до обов’язкового негайного виконання, тому відповідач не бажає поновлювати його на роботі та виплатити середній заробіток за один місяць до розгляду справи в апеляційному порядку.
У судовому засіданні Кононов П.І. підтримав доводи заяви. Представник відповідача заяву не визнав, вказавши, що вони мають намір оскаржити рішення суду, яке, на їхню думку, є незаконним.
Суд, заслухавши показання сторін, вивчивши матеріали справи, вважає, що заява підлягає задоволенню.
Відповідно до п. 7 ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує питання, чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення.
Стаття 367 ЦПК України передбачає випадки обов’язкового і факультативного негайного виконання рішення суду.
Так, згідно з пп. 2 і 4 ч. 1 ст. 367 суд допускає негайне виконання рішень у справах про присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць (п. 2), про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника (п. 4). Зазначені випадки зобов’язують суд в обов’язковому порядку допустити рішення до негайного виконання.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 220 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може ухвалити додаткове рішення, якщо суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених ст. 367 цього Кодексу.
Керуючись п. 3 ч. 1 ст. 220, пп. 2 і 4 ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд
ВИРІШИВ:
Доповнити рішення ____________ районного суду м. __________ від „___” _________ 200 __ р. у справі за позовом Кононова Петра Іларіоновича до Будівельного тресту „Р” про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, позивач поновлений на роботі.
Рішення суду в частині поновлення Кононова Петра Іларіоновича на роботі і стягнення заробітної плати за один місяць допустити до негайного виконання.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до _____________________ через суд першої інстанції шляхом подачі в 10-денний строк з дня проголошення рішення заяви про апеляційне оскарження і поданням після цього протягом 20 днів апеляційної скарги, з подачею її копії до апеляційної інстанції або в порядку ч. 4 ст. 295 ЦПК України.

Суддя (підпис)



Додаток 14

Судовій палаті у цивільних справах
Апеляційного суду ________області
Особа, яка подає скаргу, Іванов Василь Петрович,
проживаю в м. ______, вул. ________
№ 45 кв.4, контактний тел. ________
Особи, які беруть 1. Васильєв Леонід Тимофійович,
участь у справі, проживає в м. _________, вул. _______
№ 45 кв.4, телефону немає
2. Іванова Марина Тимофіїв проживає в м. _______, вул. _______
№ 45 кв. 4, телефону немає
3. __________ виконком м. __________
м.__________ , вул. ____________, 4
телефон _________.

А П Е Л Я Ц І Й Н А С К А Р Г А
„___” ___________ 200 __ р.

____________ районним судом м. ____________ ухвалено рішення у справі за позовом Васильєва Леоніда Тимофійовича, Іванової Марини Тимофіївни до мене, Іванова Василя Петровича, про визнання таким, що втратив право користування жилим приміщенням, третя особа – ___________ райвиконком м. __________ , яким позов задоволений.
Вважаю рішення суду незаконним і необґрунтованим, яке підлягає безумовному скасуванню як таке, що ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Я проживаю в квартирі № 4 по вул. __________ , 45 м. __________ більше п’яти років, зареєстрований в ній зі згоди його колишнього основного наймача, мого тестя Васильєва Тимофія Петровича, який помер у _______ році.
У квартирі знаходяться мої речі: меблі, одяг, книги, телевізор та ін.
Останні два роки я, дійсно, у квартирі буваю рідко, оскільки працюю вахтовим методом за межами міста, про що відповідачі: син померлого основного наймача та його дочка, а моя колишня дружина, знали. У них була моя адреса тимчасового проживання. З квартирою зв’язку я не втрачав, на зазначену адресу надходить для мене поштова кореспонденція, я передавав Васильєву Л.Т. кошти для оплати комунальних послуг.
Зазначені обставини судом враховані не були, чим порушені вимоги статей 71, 72 ЖК України, оскільки визнати особу такою, що втратила право користування жилим приміщення можливо лише у випадку її непроживання у цьому приміщенні визначений законом час без поважних причин. Моє тимчасове непроживання у спірній квартирі викликано поважними причинами.
Крім того, суд позбавив мене належних мені за законом процесуальних прав: брати участь у судовому засіданні, надавати докази, брати участь у дослідженні доказів, давати пояснення, виступати в судових дебатах тощо. Я не був у порядку, передбаченому ст. 76 ЦПК України, належним чином повідомлений про час і місце судового засідання, судових повісток не одержував, у зв’язку з чим зазначені вище доводи судом не спростовані і не оцінені в сукупності з іншими доказами.
На підставі статей 292, 294, 295, 296, п. 5 ч. 1 ст. 307, п. 3 ст. 311 ЦПК України
П Р О Ш У :
1. Прийняти апеляційну скаргу до розгляду.
2. Скасувати рішення __________ районного суду м. ____________ від „___” ___________ 200 __ р. і передати справу на новий розгляд до того ж суду іншим суддею.
3. У порядку підготовки справи до апеляційного розгляду прошу: 1) вирішити питання про виклик свідків, згідно з доданою до скарги заявою про забезпечення доказів; 2) вжити заходів щодо забезпечення позову шляхом заборони відповідачам, Центру приватизації оформляти документи про приватизацію спірної квартири, які вже підготовлені.
4. Копія апеляційної скарги Апеляційному суду ___________ області надіслана.
Додаток: заява про забезпечення доказів; довідка про роботу вахтовим методом; довідка поштового відділення про одержання кореспонденції; копії зазначених документів і апеляційних скарг відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі; квитанція про сплату судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

Дата Підпис


Додаток 15

Справа № 22-ц- 123/200 __ р.

Р І Ш Е Н Н Я
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
про скасування рішення суду першої інстанції
у справі про відшкодування моральної шкоди і ухвалення нового рішення
„___” ____________ 200 __ р. ____________
Судова колегія судової палати у цивільних справах Апеляційного суду ___________ області в складі: головуючого – судді Гапоненка І.Д., суддів – Орлова О.Д., Панченко Л.Д., при секретарі Міщенко В.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за апеляційною скаргою Рідченка Василя Кириловича на рішення __________ районного суду _________ області від „___” ________ 200 __ р. по цивільній справі за позовом Самсонова Віктора Петровича до Рідченка Василя Кириловича про відшкодування моральної шкоди,
встановила:
У липні 200 __ р. Самсонов В.П. звернувся до суду зі вказаною позовною заявою. У обґрунтування своїх вимог він посилався на те, що відповідач „___” __________ 200 __ р. звернувся до ___________ райвідділу міліції _________ області з безпідставною заявою, у якій звинуватив Рідченка В.К. у спричиненні йому тілесних ушкоджень, яких той, як з’ясувалось, йому не спричиняв. У результаті розгляду цієї заяви у порушенні кримінальної справи проти нього було відмовлено, бо посилання відповідача нічим не були підтверджені. Вказав, що зазначеними діями відповідач завдав йому моральної шкоди, викликавши неприємні відчуття: він переживав, нервувався, приходилось працівникам міліції давати пояснення, витрачати свій час.
З урахуванням наведеного позивач просив стягнути з відповідача моральну шкоду в розмірі ____ грн.
У судовому засіданні суду першої інстанції позивач позовні вимоги підтримав, відповідач позов не визнав, пояснивши, що моральної шкоди Самсонову В.П. не спричиняв, бо, навпаки, насправді той його побив, а постанова органів міліції, куди він на законних підставах звернувся за розслідуванням події, є незаконною, яку він оскаржив.
Рішенням ___________ районного суду __________ області від „___” _________ 200__ р. позов задоволений частково. Суд стягнув на користь Самсонова В.П. з Рідченка В.К. ____ грн для відшкодування моральної шкоди і ____ грн витрат, пов’язаних зі сплатою судового збору.
У апеляційній скарзі Рідченко В.К. просить рішення суду скасувати і провадження у справі закрити, посилаючись на те, що судом порушені норми матеріального і процесуального права та суд неповно з’ясував обставини, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.
При цьому вказується, що суд не звернув уваги на те, що він на законних підставах звернувся до органів міліції для розслідування складу злочину, який, на його думку, вчинив саме позивач, і він мав на це право, передбачене нормами КПК України. Позивач не довів факту завдання йому моральної шкоди його діями і її розмір, суд же стягненої моральної шкоди не мотивував; вважає, що суд не розібрався у правовідносинах, що виникли, оскільки захист честі, гідності регулюється ст. 297 ЦК України, на що фактично направлений позов, а не ст. 1167 ЦК України; вважає, що рішення суду не мотивоване, неповне, неясне і нечітке.
У своїх запереченнях на скаргу позивач її доводи не визнав, вказавши на їх безпідставність і на законність та обґрунтованість рішення суду.
Судова колегія, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін по справі, перевіривши матеріали справи й обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що вона підлягає задоволенню частково.
Задовольняючи частково позов Самсонова В.П., районний суд виходив з того, що відповідач безпідставно звернувся до райвідділу міліції з заявою про притягнення позивача до відповідальності за його побиття; оскільки в порушенні кримінальної справи було відмовлено, відповідач не довів суду факт його побиття позивачем. З огляду на це, суд вважав, що відповідач спричинив позивачеві моральну шкоду в розмірі ____ грн, бо вимушений був давати пояснення в міліції, хвилювався, йому було неприємно, безпідставно витрачав свій час.
Однак погодитись з таким висновком районного суду не можна, оскільки висновки суду не відповідають обставинам справи, суд неправильно застосував норми матеріального закону.
Судова колегія вважає, що вказані порушення призвели до неправильного вирішення справи, тому суд апеляційної інстанції на підставі пп. 3 і 4 ст. 309 ЦПК України рішення суду першої інстанції скасовує, ухвалює нове рішення із наступних підстав.
Судом апеляційної інстанції встановлено, сторони по справі цього не заперечують, що між ними наявні складні стосунки. „___” _________ 200 __ р. Рідченко В.К. звернувся до __________ РВ УМВС України в ________ області з заявою про те, що Самсонов В.П. напередодні завдав йому тілесних ушкоджень.
Постановою органу дізнання від „___” _________ 200__ р. за фактом конфлікту між сторонами у порушенні кримінальної справи було відмовлено згідно з п. 2 ст. 6 КПК України (а.с.5). На даний час постанова є чинною, у ній зазначено, що факт спричинення тілесних ушкоджень відповідачу Самсоновим В.П. нічим не підтверджений.
Матеріали справи також містять заяву Рідченко В.К. від „___” _______ 200 __ р. до цього ж районного суду про скасування зазначеної вище постанови (а.с.7), а також акт судово-медичного дослідження № 5 від „___” _________ 200 __ р. (а.с. 88). В акті зазначається, що Рідченку В.К. у зв’язку з подіями, що мали місце „___” _________ 200 __ р., за поясненнями самого заявника та з дослідження медичної документації йому спричинені легкі тілесні ушкодження, що не спричинили короткочасного розладу здоров’я.
Таким чином, судова колегія вважає, що наявні матеріали справи свідчать про те, що відповідач Рідченко В.К. мав законне право на звернення до органів міліції із заявою про розслідування злочину. Як вважає відповідач, тілесні пошкодження йому завдав саме позивач, але вони не знайшли свого підтвердження в ході проведеного дізнання.
Відповідач звернувся до органу, який за своїми функціональними обов’язками вправі проводити дізнання, тобто відповідач скористався своїм суб’єктивним правом, передбаченим нормами КПК України, про що також зазначено в Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням гр. Сердюка В.А. про офіційне тлумачення положення ч. 1 ст. 7 ЦК України (в редакції 1963 р.) від 10.04.2003 р. у справі № 1-9/2003.
Позивач на заявляв вимог про захист честі, гідності, тому посилання апеляційної скарги про те, що суд не застосував положення ст. 297 ЦК України є безпідставним, оскільки позовні вимоги стосувалися відшкодування моральної шкоди, а ці правовідносини регулюються ст. 1167 зазначеного Кодексу.
Крім того, судова колегія вважає, що підстави для відшкодування моральної шкоди відсутні.
При з’ясуванні фактів, з якими закон пов’язує відшкодування моральної шкоди, слід виходити з вимог ст. 1167 ЦК України, яка визначає підстави покладання обов’язку по відшкодуванню такої шкоди та обставини, які мають враховуватися при визначенні розміру відшкодування.
Відповідно до роз’яснень, даних в п.5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 р. № 4 “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди”, обов’язковому з’ясуванню при вирішенні справ про відшкодування моральної шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв’язку між шкодою та протиправними діяннями її заподіювача та вина останнього в її заподіянні. Зокрема, суд повинен з’ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або витрат немайнового характеру, за яких обставин та якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі позивач оцінює заподіяну шкоду та з чого він виходив при цьому.
Позивач Самсонов В.П. не довів свого позову, що є його обов’язком відповідно до засад змагальності процесу за ст. 10 ЦПК України. При цьому суд створив всі умови для змагального процесу, роз’яснював позивачеві його права та обов’язки.
Судова колегія вважає, що в діях відповідача Рідченка В.К. відсутні протиправність дій, вина та причинний зв’язок з можливим спричиненням моральної шкоди позивачеві, про що зазначено вище. Крім того, позивач не довів, що відповідач, звертаючись до органів міліції, оговорив його або мав такий намір, оскільки наявна у справі відповідна розписка про зазначене за „___” _______ 200 __ р. Рідченком В.К. не підписана, до того ж він її не писав – вона написана самим позивачем, що ним не заперечується, бо, як він сподівався, розписка Рідченком буде підписана.
Судова колегія враховує і той факт, що Рідченко В.К. за неправдивий донос до відповідальності не притягався.
Правових підстав для закриття провадження у цивільній справі, як того просить Рідченко В.К., судова колегія не вбачає.
Керуючись статтями 301, 303, 304, п. 2 ст. 307, пп. 3 і 4 ст. 309, статтями 316, 317, 319 ЦПК України, судова колегія судової палати,
В И Р І Ш И Л А:
Апеляційну скаргу Рідченка Василя Кириловича задовольнити частково.
Рішення __________ районного суду ___________ області від „___” _________ 200 __ р. скасувати.
У задоволенні позовної заяви Самсонова Віктора Петровича до Рідченка Василя Кириловича про відшкодування моральної шкоди в розмірі ____ грн відмовити.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржено шляхом подачі касаційної скарги протягом двох місяців з дня набрання законної сили до суду касаційної інстанції.

Головуючий суддя (підпис)
Судді колегії (підписи)



Додаток 16

Справа № 6-123 кс/200 __ р.

У Х В А Л А
про відкриття касаційного провадження у справі,
зупинення виконання рішення
„___” __________ 200 __ р.
Суддя Верховного Суду України Петров Г.Д., розглянувши касаційну скаргу Полтавченко Наталії Петрівни на рішення ___________ районного суду м. __________ від „___” ________ 200 __ р. та ухвалу судової колегії судової палати у цивільних справах Апеляційного суду ____________ області від „___” _____________ 200 __ р. та її ж заяву про зупинення виконання рішення по цивільній справі за позовом Полтавченко Наталії Петрівни до Власової Галини Олексіївни про визнання права власності на частину будинку, встановлення порядку користування будинком та земельною ділянкою,
в с т а н о в и в:
Касаційна скарга Полтавченко Наталії Петрівни на рішення _________ районного суду м. _______ від „___” _____ 200 __ р., залишене без змін ухвалою апеляційного суду ___________області від „___” _________ 200 __ р., якими їй в позові відмовлено, оформлена відповідно до вимог ст. 326 ЦПК України, подана в установлений законом строк на касаційне оскарження.
У зв’язку з цим касаційне провадження у справі підлягає відкриттю.
Заява Полтавченко Н.П. про зупинення виконання рішення суду підлягає задоволенню, оскільки вона посилається на те, що відповідач має намір продати спірний будинок, а наведені нею в касаційній скарзі доводи містять ознаки неправильного застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Керуючись ст. 328 ЦПК України,
У Х В А Л И В:
Відкрити касаційне провадження за касаційною скаргою Полтавченко Наталії Петрівни на рішення ___________ районного суду м. __________ від „___” ________ 200 __ р. та ухвалу судової колегії судової палати у цивільних справах Апеляційного суду ____________ області від „___” _____________ 200 __ р.
Витребувати із суду першої інстанції вказану цивільну справу, направити копію касаційної скарги особам, які беруть участь у справі, та надати їм 10 днів для подання можливих заперечень на касаційну скаргу.
Зупинити виконання зазначених судових рішень.
Ухвала оскарженню не підлягає.

Суддя (підпис)



Додаток 17


Справа № 6-1244 кс/200 __ р.

У Х В А Л А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
про скасування судового рішення апеляційного суду
і залишення в силі рішення суду першої інстанції
у справі про господарський спір

„___” __________ 200 __ р.
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: ______________________ ____________________________________________________ ,
(зазначити прізвища та ініціали головуючого і суддів)
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Григор’єва Леоніда Дмитровича до ЗАТ “Фірма “У” та дочірнього підприємства “Спеціалізоване будівельно-монтажне управління “Ж” (далі – ДП) про визнання недійсним положення про Спеціалізоване будівельно-монтажне управління “Ж” за касаційними скаргами ЗАТ “Фірма “У” та ДП “СБМУ “Ж” на рішення судової колегії судової палати у цивільних справах Апеляційного суду ____________ області від „___” __________ 200 __ р.,
в с т а н о в и л а:
У лютому 200 __ р. Григор’єв Л.Д. звернувся до суду з позовом до ЗАТ та ДП про визнання недійсним положення про відокремлений структурний підрозділ СБМУ “Ж”, яке затверджене головою ради акціонерного товариства у вересні 200 __ р. В обґрунтування своїх вимог посилався на те, що всупереч статуту ЗАТ “Фірма “У” оскаржуване положення не приймалося на загальних зборах акціонерів.
Рішенням __________ районного суду м. __________ від „___” __________ 200 __ р. Григор’єву Л.Д. у задоволенні вказаного позову відмовлено.
Рішенням судової колегії судової палати у цивільних справах Апеляційного суду ___________ області „___” ___________ 200 __ р. рішення _________ районного суду м. ____________ „___” ___________ 200 __ р. скасоване та ухвалене нове рішення, яким положення про відокремлений структурний підрозділ СБМУ “Ж” ЗАТ “Фірма “У” визнано недійсним.
На зазначене рішення апеляційного суду надійшли касаційні скарги ЗАТ та ДП, у яких ставиться питання про його скасування та залишення без зміни рішення суду першої інстанції, з посиланням на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права.
У поданих запереченнях на скаргу Григор’єв Л.Д. просить у задоволенні скарги відмовити через її необґрунтованість.
Касаційні скарги підлягають задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ч. 6 ст. 35 та ст. 36 Закону України “Про господарські товариства” установчі збори приймають рішення про створення акціонерного товариства, його дочірніх підприємств, філій та представництв, про обрання ради акціонерного товариства (спостережної ради), виконавчих і контролюючих органів акціонерного товариства, затверджують статут.
Судом встановлено, що рішення про створення акціонерного товариства та його відокремлених структурних підрозділів було прийняте установчими зборами, які відбулися „__” ________ 200 __ р.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржене позивачем положення про відокремлений структурний підрозділ СБМУ “Ж” ЗАТ “Фірма “У” теж було затверджене в межах своєї компетенції установчими зборами засновників, які відбулися „___” ________ 200 __ р.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд всупереч вимогам статей 35, 36 Закону України “Про господарські товариства” помилково виходив з того, що до набуття товариством статусу юридичної особи воно не вправі створювати дочірні підприємства, філії та представництва і затверджувати положення про них.
При цьому не врахував, що на момент звернення позивача до суду і ухвалення рішення оскаржене положення вже втратило чинність.
Оскільки судом першої інстанції з достатньою повнотою з’ясовано фактичні обставини справи і до них правильно застосовано норми матеріального права, а апеляційний суд, внаслідок помилкового тлумачення, неправильно застосував норми матеріального права, ухвалене у справі рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням без зміни рішення суду першої інстанції.
Керуючись п. 3 ч. 1 ст. 336, ст. 339 колегія суддів,
У Х В А Л И Л А :
Касаційну скаргу ЗАТ “Фірма “У” та ДП “СБМУ “Ж” задовольнити, рішення судової колегії судової палати у цивільних справах апеляційного суду ___________ області від „___” _________ 200 __ р. скасувати і залишити в силі рішення __________ районного суду м. ___________ від „___” __________ 200 _ р.
Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя (підпис)
Судді колегії (підписи)



Додаток 18

______________ районному суду м. _______ Заявник:________________________________
(п. і. п., місце проживання)
Особи, які брали участь у справі:
1)______________________________________
(п. і. п., місце проживання)
2)_______________________________________
(п. і. п., місце проживання)

З А Я В А
про перегляд рішення суду по цивільній справі
у зв’язку з нововиявленими обставинами

У провадженні___________________ суду м._______ (назва суду, що ухвалив судове рішення)
знаходиться цивільна справа за позовом (заявою)__________
(п.і.п. позивача)
до ____________________ про _________________________
(п.і.п. відповідача) (зазначити суть судового рішення)
Вважаю, що рішення суду підлягає перегляду у зв’язку з нововиявленими обставинами_____________________________
_____________________________________________________
(зазначити підстави для перегляду відповідно
до ст. 361 ЦПК України)
Керуючись п. ___ ч.2 ст. 361, статтями 362-364 ЦПК України,
П Р О Ш У:
1. Переглянути у зв’язку з нововиявленими обставинами та скасувати рішення _________________ суду м. ___________ від “___” _________ 200 __ р.
2. Викликати свідків_____________________________
_____________________________________________________
(зазначити п.і.п., адреси свідків)
Додаток:
1) наявні докази;
2) копії заяви відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі.
Дата Підпис



Додаток 19

Справа № 2-2354/200 __ р.

У Х В А Л А
про відмову у задоволенні заяви про
поворот виконання рішення суду
„____”______________200___р.

___________ районний суд м. ___________ у складі: судді Макаренка Г.Б., при секретарі Борисовій Н.Д., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву Петрова Бориса Матвійовича про поворот виконання рішення суду,
в с т а н о в и в :
Калініна Марія Іванівна у травні 200 __ р. звернулася до суду з позовом до Петрова Бориса Матвійовича про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом. Позивачка зазначала, що відповідач, керуючи автомашиною, належною йому на праві власності, внаслідок порушення правил дорожнього руху наїхав на неї і завдав тяжких тілесних ушкоджень. За це відповідача засуджено вироком _________ районного суду
м. _________ за ч. 2 ст. 286 КК України.
Рішенням ___________ районного суду м. __________ від „___” ________ 200 __ р., залишеним без змін ухвалою судової колегії судової палати у цивільних справах Апеляційного суду ____________ області від „___” ___________ 200 __ р. позов задоволено частково. Ухвалою __________ районного суду м. _________ від „__” ________ 200 __ р. ухвалене рішення районного суду скасоване у зв’язку з нововиявленими обставинами і, відповідно до ч. 2 ст. 363 ЦПК України, ухвала апеляційної інстанції втратила законну силу.
„___” _________ 200 __ р. Петров Б.М. звернувся до суду із заявою про поворот виконання рішення суду та стягнення з Калініної М.І. ____ грн, посилаючись на те, що при скасуванні судових рішень не вирішено питання про поворот виконання за час, коли рішення суду виконувалось.
У судовому засіданні заявник доводи заяви підтримав, Калініна М.І. до суду не з’явилася, повідомлялася про час і місце розгляду питання про поворот виконання рішення суду належним чином, її неявка не перешкоджає вирішенню справи.
Суд, заслухавши пояснення Петрова Б.М., перевіривши матеріали справи, вважає, що його заява задоволенню не підлягає за таких підстав.
Відповідно до положення ч. 1 ст. 382 у разі скасування у зв’язку з нововиявленими обставинами рішень у справах про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, поворот виконання допускається, якщо скасоване рішення було обґрунтоване на повідомлених позивачем неправдивих відомостях або поданих ним підроблених документах.
З матеріалів справи не вбачається, щоб судове рішення у справі було скасоване у зв’язку з тим, що рішення обґрунтовано на неправдивих відомостях позивача Калініної М.І. або поданих нею підроблених документах. Не надав таких доказів і заявник. Тому поворот виконання рішення суду не допускається.
Керуючись статтями 380-382 ЦПК України,
У Х В А Л И В :
У задоволенні заяви Петрова Бориса Матвійовича про поворот виконання рішення __________ районного суду
м. __________ від „___” __________ 200 __ р. у справі за позовом Калініної Марії Іванівни до Петрова Бориса Матвійовича про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, відмовити.
Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку до _____________________ через суд першої інстанції шляхом подачі в 5-денний строк з дня проголошення ухвали заяви про апеляційне оскарження і поданням після цього протягом 10 днів апеляційної скарги, з подачею її копії до апеляційної інстанції або в порядку ч. 4 ст. 295 ЦПК України.

Суддя (підпис )

ЗМІСТ

Тема 1. Процесуальні акти – документи з цивільних справ....3
Тема 2. Заяви осіб, які беруть участь у справі.
Судові рішення в стадії відкриття
провадження у справі......................................................4
Тема 3. Судові рішення в стадії провадження у справі
до судового розгляду......................................................9
Тема 4. Судові рішення в стадії судового розгляду.................15
Тема 5. Процесуальні акти – документи в стадії
апеляційного провадження...........................................20
Тема 6. Процесуальні акти – документи в стадіях
перегляду судових рішень, що набрали законної
сили..................................................................................27
Тема 7. Процесуальні акти – документи в стадії виконання
судових рішень..............................................................32
Додатки........................................................................................38





міністерство освіти І НАУКИ україни
національна юридична академія україни
імені ярослава мудрого





соціологія права



Харків
2006


З М І С Т

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]..................................................................................
3

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Науковий статус соціології права............................
6

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Соціологія права як наукова дисципліна................
6

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Предмет, структура і методи соціології права.......
8

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Функції соціології права...........................................
12

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Основні наукові школи в сучасній соціології права.

14

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Право як соціальне явище........................................
20

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Соціальна обумовленість та цінність права...........
20

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Соціальні характеристики суб’єктів права.............
22

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Соціальний механізм дії права. Соціальні функції права.........................................................................

28

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Соціальна ефективність права.................................
32

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Методологічні засади вивчення соціальної ефективності права...........................................................

32

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Критерії та показники соціальної ефективності права.........................................................................

35

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Методика аналізу та умови соціальної ефективності права.................................................................

40

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Правова соціалізація особистості............................
43

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Зміст і особливості процесу правової соціалізації особистості...............................................................

43

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Механізм правової соціалізації...............................
49

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Правова культура та правова поведінка.................
56

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Поняття й структура правової культури.................
56

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Правова свідомість і правова поведінка особистості. Соціальний аспект проблеми правосвідомості..................................................................


62

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Соціологія юридичної діяльності............................
67

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Специфіка соціологічного підходу до нормотворчої діяльності.........................................

67

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Закон як соціальне явище.........................................
71

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Соціальний механізм нормотворчості (законотворчості)...............................................................

73

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Соціологічні аспекти дослідження судової діяльності...........................................................................

79

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Соціальна природа правосуддя та його цілі...........
79

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Судовий процес як соціальна взаємодія.................
81

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Соціологічна експертиза і соціологічне тлумачення закону..............................................................

83

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Соціологічні аспекти вивчення ефективності правосуддя. Соціальні аспекти судових помилок.

86

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Соціальний механізм правозастосування та правової охорони, забезпечення їх ефективності........

89

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Соціологічний підхід у дослідженні злочину........
89

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Суспільна небезпека злочинів та соціальна обумовленість кримінально-правових заборон...........

91

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Соціальний механізм дії кримінально-правових норм та забезпечення їх ефективності....................

95

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Кримінально-правова політика, забезпечення її ефективності............................................................

99




Передмова

Якщо уважно придивитися до всіх аспектів життя людей у суспільстві, то виявиться, що вони нічого не сприймають так гостро, як правовий устрій навколишньої соціальної дійсності та їх власного повсякденного буття. При цьому в центрі уваги постають не фахові правознавчі тонкощі, а турбота про те, щоб право йшло їм назустріч, вирішувало їхні наболілі проблеми, було справедливим і соціально доступним, тобто те, що зветься соціальними аспектами права. Залежно від того, як вони реалізуються, так суспільство і ставиться до права, перетворюючи його або в могутній механізм суспільної злагоди і вищу оціночну інстанцію всіх сфер життя, або у віртуально діючу систему, чи, що ще гірше, – у щось чуже і вороже людським інтересам.
Щоб запобігти другому варіанту розвитку подій, і право в цілому, і кожен його представник невмолимою логікою суспільного життя повинні на будь-якому етапі своїх конкретних правових дій звірятися з їх соціальним контекстом і суспільними вимогами та обирати відповідну фахову поведінку. Йдеться не про підлещування до суспільства та пристосування до його найбільш галасливих представників. Про це не може бути й мови: закон є закон. Але він не є чимось мертвим і бездушним, навпаки, закон – дуже чутливе суспільно-правове явище, це видно хоча б із того, що він, наприклад, передбачає за однакові, на перший погляд, провини різне за суворістю покарання, а також такі процесуальні форми, які б не суперечили ні справедливому та беззастережному його застосуванню, ні гуманному ставленню до людини.
У зв’язку з цим викликає сумнів відомий вираз: “Нехай загине світ, але торжествує закон”. Закон, у якому, навіть у зародку, криється можлива загибель світу, тобто суспільства, то не закон. Справжній, правовий закон покликаний для того, щоб не губити, а рятувати світ. У праві й у відправленні законності правове й соціальне повинні бути в гармонії; якщо цього немає, то випробування не витримує ні закон, оскільки він не служить суспільству, ні саме суспільство.
Однією з фундаментальних передумов досягнення такої гармонії є розуміння соціального аспекту функціонування права, а значить, і оволодіння соціологічними знаннями. Без його врахування правознавцеві загрожує перетворення на ремісника. Неможливо знайти жодного видатного юриста, який одночасно не був би тонким знавцем соціальних відносин, в яких діє право і які воно повинно „лікувати” або встановлювати. Це стосується не лише таких імен, як Максим Ковалевський чи Богдан Кістяковський. Подібний принцип став однією з вітчизняних особливостей ставлення до права і відправлення правосуддя.
Існує думка (не тільки серед пересічних громадян, а навіть і представників права), згідно з якою професіоналізм правознавця – це знання законів і тонкощів юридичної практики. Щось заперечити цьому неможливо, і все ж професіоналізм – явище більш складне, ніж здається на перший погляд. У реальному житті справжні труднощі для фахівця-юриста виникають, коли постає питання, а який із існуючих законів застосувати в даному конкретному випадку й існуючому соціальному контексті. Тобто коли виникає проблема необхідності врахувати суспільно-правовий фактор.
Проблема соціологічного підходу до права має широкий контекст і постає перед самим правом як соціальним інститутом і перед окремим юристом. Причому ключовим виявляється питання про сутність суспільного призначення правової діяльності та її ефективність. Є декілька варіантів відповіді на нього. Перший – щоб здійснювати і ураховувати успішні конкретні правові дії. Другий можливий варіант відрізняється від першого тим, що до кількісної оцінки успішних правових додається прагнення до схвалення цих дій суспільством або його окремими ланками. Характеристику третього варіанта можна почати відомим англійським прислів’ям : „Слід гребти ні за течією, ні проти течії, а туди, куди треба”. Відповідь, куди “треба гребти”, ураховуючи особливості кожного суспільства та існуючих у ньому обставин, дає саме соціологія права. Інакше і бути не може, оскільки право – це могутній соціальний інструмент впливу на суспільство (навіть тоді, коли мова йде про долю окремої людини), а суспільство – об’єкт цього впливу. Щоб поєднання інструмента й об’єкта впливу права було найбільш доцільним та ефективним, необхідно, щоб вони відповідали один одному з точки зору інтересів суспільства. Було б помилкою вважати, що ця вимога стосується лише „високих сфер” юридичної діяльності. Без її дотримання в кожному окремому випадку не може успішно діяти жоден юрист. Головне професійне призначення соціології права для будь-якого юриста полягає в тому, щоб за допомогою її понять, принципів і закономірностей можна було зрозуміти, чим є право не в приписах, а в реальному житті, живих стосунках між людьми і соціальними інститутами та що необхідно зробити, щоб воно дійсно впливало на всі сторони життя людей, створюючи для них передумови реалізації їхніх прав і свобод. Недооцінка соціальних аспектів будь-якого напрямку юридичної діяльності (законотворчої, правозастосовчої, правоохоронної, судової) руйнівним чином впливає на її ефективність. Наприклад, відомо, що основним недоліком багатьох законів і правових приписів є декларативність, тобто відірваність від соціальної дійсності. Тому на другий день після їх прийняття починається „латання” прогалин у них. А оскільки закон з латками такий же незручний для користування, як і латаний одяг, то краще з самого початку робити добротно. І не лише з позицій юридичної технології, але й з обов’язковим урахуванням потреб і очікувань тих, на кого правовий акт розрахований.

Р о з д і л 1. НАУКОВИЙ СТАТУС СОЦІОЛОГІЇ ПРАВА

1.1. Соціологія права як наукова дисципліна

Трансформація суспільних відносин у країні потребує вдосконалення правового регулювання. У зв’язку з цим зростає роль досліджень, які дають змогу охопити право в цілому, побачити його частиною соціального цілісного. Саме соціологія права як самостійна галузь науки покликана виконати завдання, що стало одним із нагальних для суспільства.
Понад столітня історія соціології права (а дехто її лічить тисячоліттями, починаючи з античності) обтяжена гострими дискусіями щодо її наукового статусу – можливостей у правопізнанні.
Згідно з поширеним у сучасному наукознавстві підходом до класифікації наук, основними критеріями існування нової наукової дисципліни чи субдисципліни є: а) визначеність об’єкта та предмета досліджень, наявність базових теоретичних концепцій, підходів, дослідницьких процедур; б) існування сукупності дослідників, що чітко визначають свою належність до цієї наукової дисципліни; в) функціонування інституційної бази (наукових установ, професійних асоціацій, навчальних курсів у вузах, захист дисертацій, наявність наукових публікацій тощо); г) визнання академічною спільнотою нової наукової дисципліни як нової галузі науки.
Ведучи розмову про соціологію права, важливо визначити певні її змістовні ознаки, що мають бути вихідними точками аналізу. По-перше, соціологія права – це галузь наукових знань, що з точки зору об’єкта досліджень має міждисциплінарний характер, тобто вона сформувалась і розвивається на межі соціології та правових наук.
По-друге, з погляду традиційної класифікації наук (по суті позитивістської, але загальновизнаної і такої, що визначає як соціальну організацію науки, так і предметну структуру освіти) вона дає приклад “подвійної дисциплінарної інституціалізації”. Тобто її можна розглядати і як спеціальну соціологічну науку (“теорію середнього рівня” за Мертоном), і як спеціальну юридичну науку, що існує поруч з теорією права, філософією права тощо, а не складає “аспект”, “зріз” теорії держави і права.
По-третє, предметом соціології права є закономірності взаємодії соціального і правового в суспільстві, що становлять ядро механізму правоформування. Вивчаючи за допомогою специфічних теоретико-методичних засобів специфічний зріз соціальної реальності, соціологія права тісно взаємодіє з іншими соціальними та гуманітарними науками; її методологія є відкритою для включення до різних контекстів правопізнання (нормативістський, природноправовий тощо).
Об’єктивною підставою для виокремлення такої особливої галузі знань служить те, що право – це важливий не тільки політичний і юридичний, але й соціальний інститут, якому належить найважливіша роль у соціальному контролі та в усьому соціальному регулюванні.
Правові явища і процеси не можуть бути глибоко і всебічно вивчені поза їх зв’язком із суспільством як соціальною системою, тобто поза соціальними зв’язками.
Соціологія права – наука про загальні та специфічні соціальні властивості, закономірності й механізми взаємодії суспільства як соціальної системи і права як його підсистеми, як засобу соціального регулювання.
Для соціологічних досліджень у праві суттєво, що соціальна дія, тобто діяльність, яка відбувається в суспільстві, являє собою взаємодію.
Соціологія права виходить із примату суспільних відносин над правовідносинами та юридичною нормою. Характер суспільних відносин визначає і систему правових норм, і ступінь їх порушення, і форму реагування суспільства на правопорушення.
На відміну від юридичного підходу (правові норми – судова практика), соціологічний служить для розкриття більш глибинних зв’язків, що відбивають суть правових явищ: суспільні відносини – право – функціонування правових норм у суспільстві – їх соціальна ефективність.
Право – відносно самостійне суспільне явище, і в цьому розумінні воно – предмет юридичної науки. Право також є стороною суспільства, і в цьому розумінні воно виступає предметом соціології права.
Оскільки право породжено суспільством, то всі юридичні явища тією чи іншою мірою є соціальними. Однак зворотне було б невірним: не всякий соціальний феномен є правовим. Існує неправове соціальне, наприклад, те, що називається звичаями. Коли, обідаючи в ресторані, людина починає з супу, закінчує десертом, а потім вимагає рахунок – це приклад феномена звичаїв, а не феномена права (коли людина почуває себе зв’язаною договором)[1].
Отже, соціологія права є міждисциплінарною галуззю наукового знання, що поєднує в собі пізнавальні ресурси юриспруденції як системи наук про право та державу і соціології як науки про закономірності формування, розвитку й функціонування суспільства.

1.2. Предмет, структура і методи соціології права

Право – складне, багатогранне й різнорівневе суспільне явище. Об’єктом соціології права є не взяті окремо правове і соціальне, а їх взаємозв’язок і взаємодія, соціальне в праві й соціальне призначення (роль) права як складної (функціональної, структурної, інституціональної) частини соціуму.
У широкому розумінні об’єктом соціології права є право (правова реальність); у конкретному (вузькому) – це соціальне в праві, взаємодія права й соціуму. Предмет соціології права можна визначити як знання про соціальні закономірності функціонування та зміни права, форми прояву і механізми його дії у поведінці й діяльності індивідів, соціальних груп, суспільства в цілому.
До предмета дослідження соціології права належать взаємодія юридичних і неюридичних чинників, взаємозв’язок правових і неправових явищ.
Таким чином, правові явища (правові чинники) становлять інтерес для соціології права (на відміну від традиційної юриспруденції) не самі по собі, а через їх зв’язки з неюридичними чинниками; неюридичні ж чинники є значущими для соціології права (на відміну від загальної соціології) зв’язками, впливами, взаємодією саме з правовими явищами.
Соціальні чинники, які взаємодіють з правовими явищами, а також механізм і закономірності такої взаємодії і складають предмет соціології права.
Соціологія права, з огляду на предмет її вивчення, орієнтує конкретні дослідження на пошуки нових неюридичних чинників, що впливають на право або зазнають його впливу, на з’ясування нових механізмів і напрямів взаємозв’язку юридичних і неюридичних чинників, виявлення нових тенденцій і в кінцевому підсумку закономірностей у відповідній сфері суспільного життя.
Дослідження права з точки зору соціології передбачає вивчення юридичних явищ за трьома основними напрямами.
Перший напрям охоплює вивчення тих особливостей соціально-економічних умов життя, що потребують юридичного врегулювання суспільних відносин у кримінально-, цивільно-, адміністративно-правових та інших формах. Тут набувають свого матеріального обґрунтування всі юридичні інститути та норми. Іншими словами, у ході дослідження за цим напрямом виявляються потреби суспільства в певному виді правового регулювання і робиться пояснення вибору юридичних засобів їх задоволення.
Другий напрям поєднує дослідження соціального, соціально-психологічного і юридичного механізмів дії правової норми. Вивчення соціального й соціально-психологічного механізмів передбачає визначення відповідних чинників, що впливають на виконання юридичних норм і побудову певних моделей поведінки і дозволяють досліджувати сукупну дію всіх цих соціально та юридично значущих чинників, зведених до єдиної системи. Його результати стають теоретичною базою для науково обґрунтованих рекомендацій органам, що застосовують право, та для вдосконалення законодавства збагаченням його соціального змісту шляхом відбиття у правових нормах економічних, політичних, соціально-психологічних та інших чинників. У свою чергу дослідження юридичного механізму сприяє створенню теоретичного фундаменту для поліпшення структури самих правових норм, чіткішого відбиття їх юридичного змісту шляхом уточнення прав і обов’язків учасників правовідносин та раціоналізації законодавчої техніки.
Третій напрям включає вивчення ефективності правових норм, у процесі якого виявляється достатність або недостатність юридичних засобів, обраних для досягнення поставлених цілей.
Соціологія права як наукова дисципліна має основні, саме їй притаманні проблеми.
Структурно соціологія права складається із:
– загальних теоретичних та методологічних питань;
– спеціальних проблем і конкретних соціально-правових досліджень;
– методики і техніки соціально-правових досліджень.
Серед загальних проблем важливе місце посідають такі, як соціальні джерела права, соціальна система і соціальний механізм функціонування правових інститутів, система соціальних функцій права, правові проблеми соціального планування, взаємодія права і громадської думки, престиж права й юридичних професій у суспільстві.
Що стосується спеціальних проблем, то можна визначити такі, як соціогендерний аспект у соціології права, соціологічні проблеми нормотворчості та діяльності по застосуванню права, соціологічний підхід до дослідження судової діяльності, інститутів і норм кримінального права тощо.
Соціологія права має не тільки теоретичну частину, тобто набір спеціальних проблем, які складають її теоретичну основу, але й складний комплекс питань, що стосуються методології та процедури дослідження.
Структуру соціології права на емпіричному рівні складають факти й емпіричні закони, а також методика і техніка конкретних досліджень.
Емпірична соціологія права накопичує той фактологічний матеріал, на базі якого розвивається при відповідному теоретичному узагальненні вся соціологія права. Одним із важливіших завдань, яке вирішується соціологією права, є пояснення емпіричних даних.
Предмет емпіричної соціології права становить фактична поведінка людей у сфері дії права. Це пояснюється тим, що соціально-правові факти проявляються як реальні дії людей.
Предмет дослідження тієї чи іншої науки нерозривно пов’язаний із її методом. Метод науки – це шлях наукового пізнання соціальної дійсності. Соціологія права використовує різні загальнонаукові методи:
– діалектичний – що виходить із принципів єдності й боротьби протилежностей як джерела розвитку, єдності логічного й історичного в пізнанні, включаючи сходження від абстрактного до конкретного, поєднання аналізу і синтезу;
– системного аналізу – спрямований на дослідження об’єкта як частини цілого і як цілого, яке складається з частин, як системної цілісності з акцентом на виявленні механізмів забезпечення цілісності об’єкта, на аналізі зв’язків між різними елементами системи;
– структурно-функціонального аналізу – що становить один із напрямів системного аналізу, основним принципом якого є дослідження об’єкта як структурно розчленованої цілісності, де кожний елемент має своє функціональне призначення;
– статистичний – такий, що ґрунтується на математичних методах дослідження масових явищ випадкового характеру;
– соціологічних досліджень – базується на застосуванні, насамперед, різних способів тестування тощо.
Особливе місце належить соціологічним методам емпіричних досліджень – методам збирання емпіричної інформації (спостереженню, опитуванню, аналізу документів, експерименту).
Конкретні соціологічні дослідження у праві націлені на вивчення як соціальної обумовленості, так і соціальної дії, ефективності дії права та його інститутів, розкриття впливу права на суспільні відносини, на практику і зворотну дію соціальних чинників на право.
Отже, соціологія права є певним чином структурованою системою соціальних знань про право як особливий соціально-юридичний феномен у його генезисі, а також дії, тобто як соціально діюче (соціально спрямоване) явище, процес.

1.3. Функції соціології права

Найважливішими функціями соціології права, як і кожної наукової дисципліни, є теоретична (методологічна) та практична. Відповідно до них умовно можна виокремити дві моделі, два види соціології права: чисту (теоретичну) соціологію права і прикладну соціологію права. Проте слід ураховувати, що існують вони взаємозалежно та взаємопов’язано у рамках соціології права.
Теоретична (методологічна) функція соціології права забезпечує поглиблення та поширення обсягу теоретичних знань, уявлень про право, його функціонування й розвиток, а також про методологічні засади соціологічного дослідження.
Розкриваючи конкретні закономірності взаємодії суспільства та права, соціологічна теорія виконує функцію безпосередньої методології емпіричних досліджень права. Методологічна функція соціології права полягає не тільки в тому, що вона теоретично орієнтує дослідника під час роботи з емпіричним матеріалом (постановці проблеми, висуненні гіпотез, поясненні фактів тощо). Не менш важливе й те, що вона формулює вимоги до емпіричного аналізу права.
Інформаційна функція забезпечує одержання інформації про реальні юридичні явища, процеси, систематизацію такої інформації та формування уявлень про проблеми, що потребують вирішення.
Виявити і пасивно запротоколювати юридичні явища – цього замало. Ми бажаємо знати, чому або принаймні як виникли ці явища. Ми бажаємо знати причини речей. Людський розум стає повністю задоволеним лише тоді, коли пояснення здатне прийняти форму причинно-наслідкової закономірності, тобто наукового закону, який не тільки розкриває, чому сталася певна подія, але й дозволяє передбачити її повторюваність у майбутньому. Розробка причинно-наслідкових законів також належить до функцій соціології права.
Соціологія права йде поруч з традиційною юридичною наукою, яка повністю спрямована на практичну діяльність. Сферами найбільш активного практичного застосування соціології права є мистецтво судити, законодавче мистецтво, юрисдикція та законотворчість. Існує ще одна сфера – мистецтво договору (яке частково містить те, що цивілісти називають позасудовою практикою, наприклад нотаріальною). Соціологія права і тут може виступати як прикладна наука.
Створення системи знань, яка відображає правові явища як моменти життя суспільства, належить соціології права. Вона виходить із того, що не тільки про право слід судити по суспільству, яке його створило, але й, навпаки, про суспільство можна судити по праву, яке їм створено. Отже, соціологія права розглядає генезис, функціонування і розвиток права як соціально обумовленого феномена.
Питання про соціальну обумовленість права, соціальні функції права, соціальну природу права, умови його суспільної дії становлять зміст соціології права як наукової дисципліни. Досліджуючи зазначене коло проблем, соціологія права не тільки виконує важливі загальнонаукові функції у межах юриспруденції, але й робить свій внесок у вирішення карди-нальних завдань сучасної соціально-правової практики, які пов’язані з науковим забезпеченням реформ, що проводяться у країні, досягненням громадської підтримки, попередженням і своєчасним розв’язанням соціальних конфліктів, створенням умов для стійкого правопорядку, із реалізацією прав і свобод особистості, формуванням у країні громадянського суспільства і правової держави.


1.4. Основні наукові школи в сучасній соціології права

Інституалізація соціології права як наукової дисципліни носить незавершений характер. Хоча ще наприкінці ХІХ ст. програмні заяви про створення соціології права (“юридичної соціології”) були проголошені Л. Дюгі, С. Муромцевим, а також іншими європейськими науковцями останньої чверті XX ст., надто часто знаходила підтвердження теза Ж. Гурвіча, що “соціологія права знаходиться на етапі дисциплінарного становлення”.
Аналіз розвитку та сучасного стану соціології права свідчить про наявність трьох визначальних фаз, що фіксують зміну її якісних станів:
1) становлення соціологічного підходу в правознавстві та виокремлення його теоретичного ядра – соціології права (“відкриття соціології – юристами, відкриття права – соціологами”, за висловом М.Тімашева); 2) оформлення основних (“класичних”) теорій у соціології права: М.Вебер, К. Маркс, Е.Дюркгейм, Т.Парсонс; 3) методологічні трансформації 60 – 90-х рр. ХХ ст., завершення інституалізації базових парадигм соціології права як наукової дисципліни (субдисципліни).
Сучасні уявлення про предмет, проблематику та пізнавальні структури соціології права в різноманітності теорій як минулого століття, так і нинішнього, дають змогу чітко окреслити певні “відправні моменти”, теоретичні конструкції, що стали вирішальними для інституалізації соціології права та її розвитку. Такі теорії звичайно називають “класичними”, найчастіше відносячи до них учення М.Вебера, Е.Дюркгейма, К.Маркса, Т.Парсонса. Неважко помітити, що “класичні теорії у соціології права” спирались на певні загальносоціологічні й навіть соціально-філософські парадигми, що стали віхами розвитку гуманітарного знання в цілому.
З ім’ям видатного французького соціолога Е. Дюркгейма пов’язана класична парадигма в соціології права, що залишається однією з теоретичних засад сучасної соціології права. Це стосується, зокрема, дослідження ролі соціальних конфліктів у суспільних відносинах, учення про покарання, про зв’язок права и форм соціальних відносин, концепції аномії і т.п. Але значення вчення Е.Дюркгейма полягає не тільки у формулюванні основних положень власне соціології права, але й у вагомості внеска, зробленого ним для формування соціології як науки. Визначаючи основи “соціологічного методу”, Дюркгейм відстоював необхідність його поширення на інші соціальні науки, які поступово, у міру того, як основою синтезу їх висновків стає соціологічний метод, перетворюються на різновид соціологічної науки. Такі погляди були типовими в соціології кінця ХІХ – початку ХХ ст. і отримали назву “соціологічний імперіалізм”.
Ще одна класична парадигма соціології права пов’язана з ім’ям німецького вченого М.Вебера, для якого соціологічний аналіз права був не просто можливістю застосування розробленої ним загальної соціологічної теорії, а важливим елементом її конструювання. Т.Парсонс зазначав, що “серцевиною соціологічного вчення Вебера є його соціологія права”. Найважливіші складові веберівської соціології права такі: а) концепція панування через використання державного апарату, у рамках якого раціональні правила або закони є важливою формою легітимного панування; б) учення про взаємодію політичних структур і права; в) учення про взаємодію права й економічної системи; г) концепція соціальної ролі професійних юристів.
Дискусійним є питання щодо значення марксистської парадигми в розвитку соціології права. Оцінки правових явищ займали досить незначне місце в роботах К.Маркса і Ф.Енгельса, що давало змогу окремим західним авторам взагалі заперечувати наявність марксистської парадигми. Разом з тим Ж.Карбоньє вважає, що “марксизм створив соціологію права”. Можливість розглядати марксистську соціологію права як реальний феномен він пов’язує з трьома фундаментальними положеннями: а) методологією історичного матеріалізму; б) ученням про класову боротьбу; в) ученням про відмирання держави.
Сутність історико-матеріалистичного розуміння права полягає в його інтерпретації як надбудови по відношенню до економічної структури суспільства, яка є базисом і визначає основну лінію причинно-наслідкових зв’язків правової надбудови. Перетворення економічної структури на внутрішній елемент політико-правових інститутів є становленням сутності права. У марксистській моделі “базис – надбудова” ідея детермінізму як основа їх взаємодії доповнюється ідеєю “зовнішньої самостійності” надбудови, що пояснює можливість впливу на право інших соціальних факторів і зворотного впливу права на базис. Наступним базовим положенням є теза про класовий характер права та роль класової боротьби у правовому розвитку. Розподіл суспільства на класи породжує ситуацію, коли “економічно пануючий клас” на службу своєму “інтересу” ставить усі елементи надбудови і перш за все – право та державу. Тобто правом стає система норм, нав’язаних суспільству панівним класом через примус держави, яка є не чим іншим, як апаратом насильства одного класу над іншим. Право ж є не чим іншим, як возведеною в закон “волею класу, зміст якої визначається матеріальними умовами” буття цього класу, на чому наголошували марксисти.
Згодом марксистська соціологічна концепція розвивалась та доповнювалась, ставши одним із теоретичних джерел сучасної соціології права.
З середини ХХ ст., за виразом К.Девіса, “синонімом соціологічної теорії” стало поняття “структурний функціоналізм”. Відповідно, саме структурно-функціональний метод став панівною теоретичною парадигмою в соціології права, створивши її категорійне ядро й стиль пізнання та інтерпретації правової реальності. Створення цієї парадигми пов’язується з ім’ям американського соціолога Т.Парсонса і його послідовників (насамперед, Р.Мертона), для яких проблеми методології дослідження правової реальності органічно входили до загальної методології аналізу, але були виключно суттєвими через значимість нормативних структур для суспільства. Нормативна структура є важливою характеристикою суспільства. Т.Парсонс виділяє в ній чотири субординованих елементи: цінності, норми, колективи (спільноти), ролі. Він розглядає цінності як загальновизнані уявлення про бажане суспільство. Соцієтальні норми (а право в позитивному розумінні є їх найважливішою частиною) виникають як застосування фундаментальних цінностей до особливих умов функціонально диференційованих спільнот чи підсистем суспільства. Спільноти (колективи) утворюють зразки поведінки у специфічних ситуаціях (наприклад, у сфері професійної діяльності бюрократії, військових тощо), а ролі є нормативними очікуваннями відповідної поведінки окремих індивідів як членів суспільства.
Феномен “подвійної інституалізації соціології права” на стикові соціології та правознавства у другій половині ХХ ст. залишався важливим чинником розвитку цього напрямку досліджень. У 60-ті рр. відбулось інституційне оформлення “соціально-правових досліджень” як специфічного напрямку вивчення правових явищ, виникнення якого було обумовлено об’єктивною потребою доповнити та збагатити методичний інструментарій традиційної юриспруденції шляхом запозичення класичних методів соціальних наук (опитування, спостереження, експерименту і т.ін.) для дослідження соціальних умов існування права в його традиційному розумінні – як сукупності норм і орієнтації на конкретні потреби функціонування правової системи. Тобто методологія правопізнання була в основі нормативістською, а методи – соціологічними. Такий підхід дозволив отримувати цінну інформацію для проведення правових реформ. А.Тревез стверджував, що фактично існують дві соціології права, з якісно відмінними концепціями соціально-правових досліджень. Ця дихотомія підтверджувалась численними чинниками, що лежали як у сфері методології обох наук, так і у сфері професійної діяльності юристів. Серед них найбільш суттєвими є наступні:
а) традиції правового формалізму в теоретичному правопізнанні, орієнтація на логіко-аналітичні методи пізнання, обмеження об’єму досліджень змістом правових норм системи позитивного права;
б) залежність правових наук від потреб юридичної практики, що обумовлює пріоритетність таких напрямків досліджень, як розробка правової термінології, техніки тлумачення юридичних текстів, логічних процедур доказування тощо;
в) слабка обізнаність професійних соціологів із проблематикою правових наук;
г) збереження “соціологічного імперіалізму”, тобто певна абсолютизація загальнонаукового характеру соціологічного підходу, його протиставлення традиційній методології пізнання права;
д) недостатня поширеність інституційних форм взаємодії соціології і правових наук у сфері правових досліджень, правової освіти, юридичної практики.
Методологічна криза 70 – 80-х рр., що зруйнувала безмежну віру в можливості соціологічного мислення, мала суттєвий вплив на соціологію права. Насамперед це проявилось у спробах створити універсальні соціологічні теорії, що долали б і надмірний емпіризм соціально-правових досліджень, й абстрактний схематизм і стабільність “методологічного лідера” 50 – 60-х рр. – структурного функціоналізму. Такі теорії спирались на вже існуючі теоретико-методологічні традиції і значною мірою були їх розвитком. Серед них привертає особливу увагу системна теорія права Н.Лумана, який висловив стурбованість відсутністю єдиної соціологічної теорії, що здатна відтворити складність реального світу, і запропонував нову парадигму соціологічного знання, яка замість поняття “соціальна дія” спирається на поняття “система”. Н.Луман вважає право однією з таких самодостатніх (аутопоетичних) систем. Його самодостатність полягає в тому, що ця система функціонально специфічна і її основні функції не можуть бути передані іншим системам. Хоча теорія носила абстрактний характер, що стало приводом для її визначення як “чистої соціології права” (по аналогії з “чистим вченням” Кельзена), вона мала значний вплив не тільки на розвиток соціології права, але й на спеціально-юридичні праці[2].
На принципово інших засадах була побудована теорія американського дослідника Д.Блека, який запропонував одну з найсучасніших неопозитивістських парадигм у соціології права, що являє собою не нову версію соціології права, а нову (соціологічну) концепцію права, яка має замінити традиційну концепцію права як сукупності норм та принципів їх організації. Основні принципові відмінності двох концепцій Д.Блек зводить до наступного: якщо у традиційній моделі права для оцінки будь-якої юридичної ситуації акцентується увага на співвідношенні норм, їх порівнянні з встановленою поведінкою особи, то соціологічна концепція за основу бере соціальну структуру правової ситуації, тобто рівень соціального статусу, який мають її учасники, характер їх відносин тощо; у традиційній моделі право виводиться як логічний процес, у соціологічній – це виключно фактична поведінка людей та груп.
У рамках його концепції реалізується завдання реконструкції соціології права – перетворення її у “чисту науку”, тобто вільну від оціночних процедур, ідеологічних контекстів і орієнтовану лише на дослідження фактів.
Спроби створення узагальнюючої теорії мають місце і на методологічних засадах західної марксистської традиції у соціології права. З початку 80-х рр. ХХ ст. європейські вчені (переважно представники “критичних правових досліджень” – А.Хант, Р.Крейз і Д.Кейрі) намагалися обґрунтувати так звану “конститутивну теорію права”. Д. Кейрі стверджує, що “право не слід розглядати як об’єкт впливу певних зовнішніх сил, що формують його зміст із цінностей, ідей, права і т.п., що привносять зовні; право – це частина складної соціальної тотальності, в якій воно і формується і формує, і наповнюється і наповнює, і організується й організує”[3]. У ранніх варіантах “конститутивна теорія права” ставила проблему відносності (релятивізму) природи та змісту права, відмовляючись від будь-яких проявів прямолінійного економічного детермінізму. Суспільні виробничі відносини не можуть розглядатись як логічно відокремлені та незалежні від правової надбудови. Скоріше мова має йти про те, що економічна активність встановлюється (constituted) правовими відносинами.
Специфічний вплив на сучасну соціологію права мали різні варіанти мікросоціологічних теорій (насамперед феноменологічних), які стимулювали переосмислення традиційних підходів у теоретичних та прикладних дослідженнях правових феноменів. Однак завершеності й оформленості як самостійної парадигми в соціології права вони все ще не мають.

Р о з д і л 2. ПРАВО ЯК СОЦІАЛЬНЕ ЯВИЩЕ

2.1. Соціальна обумовленість та цінність права

Правовим відносинам у будь-якій галузі права кореспондують економічні, політичні, соціальні, у тому числі організаційні, управлінські, родинні та інші фактичні відносини людей – суспільні. Цей взаємозв’язок суспільних відносин, правових норм і правових відносин дуже різноманітний, але в ньому можна виділити два основних напрямки.
Перший стосується походження правових норм; другий – виявлення зворотного зв’язку між правом і суспільними відносинами, які воно регулює. Правові норми виникають на основі існуючих суспільних відносин, насамперед соціальних. Вони відбивають їх у певній формі, згідно з волею законодавця з урахуванням тенденцій суспільного розвитку, потреб і завдань суспільства й держави. Наскільки повно правові норми втілюють життєві потреби, чи відповідають вони реальному стану речей, чи сприяють подальшому розвитку фактичних відносин, чи закріплюють саме ті відносини, що повинні бути закріплені, – усе це є питаннями соціальної обумовленості правових норм і породжених ними правовідносин.
Соціальна обумовленість права має й інший аспект, пов’язаний із самим її механізмом, тобто тими відносинами, що виникають у процесі вироблення нових законодавчих норм, включаючи не тільки відносини у відповідних державних установах, але й різноманітні неформальні, зокрема громадську думку з питань права. Дослідження соціальної обумовленості права передбачає визначення й аналіз соціальних факторів правотворчої діяльності, оскільки вони являють собою змістовну характеристику всіх суспільних відносин, відбивають структуру, цілі й функції різних органів – учасників правотворчого процесу i впливають на зміст правового нормативного акта.
Соціальна взаємодія, тобто взаємодія різних соціальних груп, що відрізняються соціальним статусом та соціальними ролями, функціями, які вони виконують у суспільстві (а тому й соціальними потребами та інтересами), відбиває суть механізму дії економічних, політичних, ідеологічних, культурних і національних факторів, і врешті саме вона виступає об’єктом правового впливу.
Дослідження зворотного зв’язку між правом та суспільними відносинами, якi воно регулює, тобто реалізації правових норм, соціальної ефективності права, його інститутів та норм є суттєво важливим. Двосторонній зв’язок мiж соціальною обумовленістю і соціальною ефективністю права тісний та нерозривний. Якщо та або інша норма права не спричинена вимогами життя, навряд чи можна сподіватись на те, що її застосування забезпечить бажаний результат. Вивчення ефективності чинного законодавства дасть матеріал для корисних пропозицій щодо його подальшого вдосконалення.
З функціональної точки зору право є мірою суспільно значущої поведінки людей. Обмежуючи свободу окремої особистості свободою всіх інших особистостей та взаємо- пов’язуючи їх соціально значущі вчинки, воно сприяє збереженню, функціонуванню та розвитку суспільного цілого.
Парадокс дії права як засобу зміцнення цiлiсностi суспільства полягає в тому, що воно досягає цього, забезпечуючи такий стан особистості, коли вона, переслідуючи свої власні цiлi, не розмірковує про інтегруючі або дезінтегруючі наслідки своїх вчинків.
Однак, незважаючи на це, слід говорити про соціальну цінність права. Ц і н н о с т і – це характеристики об’єктів і процесів, які мають позитивне або негативне значення для життя людини. Ціннісне відношення виникає в результаті включення того чи іншого об’єкта у сферу інтересів людини та його діяльності. Цінності можуть виступати у формі ідей добра, справедливості, свободи, рівності тощо. Світ цінностей – це світ бажаного. Цінності – стимул для зміни соціального буття, тому вони є джерелом діяльності, активного ставлення до реальності. Те, що має бути, – краще, ніж те, що є; бажане – краще існуючого. У цьому полягає сенс цінності. Поняття “цінність” передбачає ідеал, мету, тому соціальне управління розглядається насамперед з позицій ціннісного, тобто не тільки з позицій управління державою, а й уміння діяти взагалі, мистецтва організації доцільної (відповідної меті) поведінки. Управління складається з дій, які нібито поступово зменшують розбіжність між справжнім станом (дійсністю) і метою (ідеалом).
Право завжди містить конкретно-історичні уявлення людства щодо рівності, свободи, справедливості, прав людини, загального блага для народу.
Система цінностей задає ідеальну модель життя, належний устрій суспільства. Однак, щоб втілювати ідеали в життя або принаймні підтримувати досягнутий стан, цінності мають бути втілені в певні стереотипи поведінки, тобто набути інструментального характеру. “Соціально-технологічними” втіленнями цінностей є норми, тобто цінності в дії. Отже, право виступає як власне цінність і як інструментальна цінність. Тобто право є соціальним регулятором, інструментом управління, який за допомогою норм “задає” програми управління й оформлює оперативну управлінську діяльність.

2.2. Соціальні характеристики суб’єктів права

У складній структурі суспільних відносин, що виникають у процесі спільної діяльності людей, належне місце займають правові зв’язки. Суб’єктами суспільних відносин виступають соціальні спільноти (народ, нація, соціальна група), організації (громадські, приватні), окремі особи (індивіди). Право, як відомо, регулює суспільні відносини, внаслідок чого вони отримують правову форму, тобто стають правовими відносинами. У межах чинних правовідносин життєдіяльність суспільства набуває врегульованого і цивілізованого характеру, тому що право є потужним стабілізуючим чинником, додає особливої визначеності й сталості будь-якій сфері суспільного буття.
Соціальний характер правовідносин виражається в тому, що їх учасники мають як суб’єктивні права, так і юридичні обов’язки, забезпечені державою. Таке співвідношення прав та обов’язків безпосередньо пов’язане з поняттям “правосуб’єктність”.
Феномен правосуб’єктності має дуалістичну природу – нормативну і соціальну водночас. Як показник здатності соціального суб’єкта прав і обов’язків, правосуб’єктність безпосередньо співвідноситься з нормами, які визначають зміст цих прав і обов’язків (щодо державних органів – це норми про компетенцію). Отже, змістом правосуб’єктності є комплекс прав і обов’язків суб’єктів права, який випливає безпосередньо із закону, незалежно від участі в конкретних правовідносинах. Мова йде про правовий статус особи чи установи.
Правосуб’єктність співвідноситься з суб’єктивними правами і обов’язками не прямо, а соціально опосередковано через відповідні норми, які визначають сутність і зміст цих прав, обов’язків та юридичних фактів. Правовий статус особи чи організації формулюється в законі не як абстрактна, а як соціально зумовлена потребами суспільства й держави даність. Коло та види суб’єктів права також безпосередньо залежать від галузі соціальних відносин, урегульованих правом, від глибини, характеру й сили правового впливу. Таким чином, п р а в о - с у б є к т н і с т ь є передбаченою нормами права соціальною можливістю (здатністю) бути учасником правовідносин.
Правосуб’єктність, безперечно, є юридичною властивістю особи, але її складові елементи – правоздатність і дієздатність – мають чітко виражені соціальні якості й відбивають закономірні процеси зростання ролі права та соціальної відповідальності особи перед суспільством
П р а в о з д а т н і с т ь обумовлена нормами права щодо наявності в особи суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, що є передумовою існування суб’єктивного права. Правоздатність містить широкі соціальні можливості громадянина вимагати від держави конкретизації чи розвитку своїх головних прав, її наявність надає юридичної сили певним діям соціальних суб’єктів. З соціологічної точки зору є очевидним, що правоздатність не становить конкретне право, а виступає соціально визначеною можливістю бути носієм усіх тих прав і обов’язків, які обумовлені об’єктивним правом. Так, наприкінці ХІХ ст. Ф.Регельсбергер писав, що безжалісна нерівність, яка існує в реальному житті, отримує в праві деяке пом’якшення, коли, наприклад, усі люди оголошуються правоздатними – хворі і здорові, старі й малі, незаможні й багаті, вельможні й невельможні. Право, таким чином, веде до встановлення елементарної юридичної справедливості й усунення соціальної дискримінації. У той же час правоздатність, як писав М. Коркунов, “означає тільки те, що особа може мати певні права, але це ще не значить, що вона ними дійсно володіє. Кожен здатен мати право власності на майно, але звідси зовсім не випливає, що вже його має”.[4] Тому за сумою переважно соціальних ознак слід відрізняти правоздатність від суб’єктивного права.
Д і є з д а т н і с т ь як складова правосуб’єктності є визначеною в законі можливістю особи своїми власними діями набувати і здійснювати права та обов’язки. Основні форми її існування – угодоздатність (можливість особисто здійснювати цивільно-правові угоди) і деліктоздатність (за законом, здатність нести юридичну відповідальність за правопорушення) – виникають унаслідок відповідних соціальних обставин і умов. Так, якщо правоздатність громадянина виникає з моменту його народження, то дієздатність – з досягненням певного віку (соціально-демографічна умова); для психічно хворих та неповнолітніх осіб (згідно соціопсихологічних і вікових ознак) цивільне право навіть вводить інститут уповноваженого представника, дії якого спрямовані на відстоювання інтересів недієздатного учасника правовідносин.
Учасниками правовідносин є суб’єкти права – люди та їх об’єднання (спільноти), що виступають носіями передбачених законом прав і обов’язків. У структурі суб’єктів права відбиваються соціальні характеристики і риси певного суспільства, що відповідають його правовій і політичній системі. У парадигмі соціології права, яке Р. Паунд вважав засобом “соціальної інженерії”, суб’єктів правовідносин можна досить чітко систематизувати.
Суб’єктами права можуть виступати індивіди, їх колективні об’єднання (громади, організації), які на підставі юридичних норм стають учасниками правовідносин, тобто носіями суб’єктивних прав і обов’язків. Соціальна природа суб’єктів права генетично випливає з чинників соціального походження – вони є елементами соціально-класової та інституційної структури суспільства.
Аналітична юриспруденція за ознаками формально-юридичного підходу поділяє суб’єкти права на дві групи: фізичні та юридичні особи, що здійснюють правовідносини в галузі приватного права (цивільного, сімейного, земельного, цивільного судочинства тощо), і ті, що діють у сфері публічного права (конституційного, державного, кримінального тощо). Соціологічна ж класифікація суб’єктів правовідносин вимагає ускладнення критеріїв, де переважають соціально-правові ознаки: 1) соціально-правовий статус; 2) соціальна згуртованість; 3) інституційність.
Таким чином, суб’єкти права можна розподілити на:
– індивідуальних – громадяни конкретної держави, іноземні громадяни, особи без громадянства (апатриди), особи з подвійним громадянством (біпатриди);
– колективних (соціальні спільноти) – народ, нація, населення регіону, громада, трудовий колектив;
– інституційних (організації) – держава, державні організації (державні органи, адміністративно-територіальні одиниці, виборні округи, державні установи і підприємства), недержавні організації (громадські об’єднання, господарські організації як юридичні особи, релігійні організації й установи, іноземні фірми).
Проте не всяка соціальна група чи соціопрофесійний колектив людей може виступати суб’єктом права: етнос, родина, учбова група, кафедра вищого навчального закладу, виробнича бригада, цех тощо не мають ознак правосуб’єктності. С у б ’ є к - т а м и п р а в а стають лише більш-менш значні, сталі або постійні соціальні утворення, які характеризуються спільною волею та метою, визначеною внутрішньою організацією і тільки їм притаманними соціально-правовими ознаками. Громадяни, іноземні громадяни та особи без громадянства, соціальні спільноти, недержавні організації, державні організації як суб’єкти права мають свої соціально-правові ознаки.
Громадяни – це індивіди, що набули громадянських прав певної держави як суб’єкти права; вони вступають у різноманітні правовідносини: цивільно-правові, сімейні, трудові, земельні, фінансові, процесуальні тощо. Соціально-правовий стан громадян цивілізованих країн характеризується наявністю в них правового статусу, який містить не тільки правосуб’єктність, а й основні права, свободи та обов’язки людини, які найчастіше закріплюються в Конституції держави. Так, соціально-правовий статус громадян України, визначений Конституцією (1996) і відомими міжнародно-правовими актами, має цілком відповідати стандартам прав людини, що визначають права і свободи людини як невідчужені, невід’ємні й такі, що належать кожному від народження.
Іноземні громадяни й особи без громадянства можуть бути суб’єктами трудових, цивільних, процесуальних та інших правовідносин. У той же час вони обмежені зі зрозумілих причин у деяких соціально-політичних правах і обов’язках, зокрема, не мають виборчих прав і прав на участь в управлінні державними інститутами, на них не розповсюджено дію військового обов’язку та деяких статей Кримінального кодексу України.
Поряд із конституційно-правовим статусом певні громадяни можуть отримувати специфічні соціальні статуси, багато з яких визначаються конкретними законами або підзаконними актами, наприклад, статус військовослужбовця, студента, працівника правоохоронних органів, пенсіонера тощо. Сучасні соціополітичні реалії вимагають належного опрацювання і закріплення в законі таких актуальних статусів, як безробітний, біженець, іноземний працівник тощо.
Соціальні спільноти також виступають суб’єктами права, найчастіше опосередковано – через державні організації чи громадські об’єднання, яким вони делегують відповідні повноваження. Але закон передбачає умови й випадки, за яких народ, етнос, населення регіону (адміністративної території), трудовий колектив можуть безпосередньо виявити активну правоздатність. Наприклад, народ країни (чи населення регіону) безпосередньо здійснює свої права шляхом всенародного голосування (референдуму). Згідно з вимогами Конституції України місцеве самоврядування забезпечує самостійне рішення населенням питань місцевого рівня і значення щодо володіння, користування і розпорядження власністю територіальної громади.
Недержавні організації діють не тільки в господарських галузях економіки (комерційні установи, господарські товариства, виробничі й споживчі кооперативи), але й у сферах суспільно-політичній (партії, громадські рухи, релігійні організації), захисту прав громадян (професійні спілки, асоціації, юридичні консультації, охорона прав споживачів т.ін.); вони виступають у ролі суб’єктів права як у публічних, так і приватних правовідносинах. Як елементи політичної структури соціуму та структурні ланки громадянського суспільства вони спроможні формулювати й висувати актуальні соціальні замовлення, володіти значними і диференційованими механізмами соціально-правового контролю.
Державні організації становлять суб’єкти публічних і цивільно-правових відносин як юридичні особи, здійснюючи функції позавладного характеру; вони утворюються для виконання різноманітних функцій, тому як суб’єктів права їх поділяють на три групи:
1) органи держави, що виконують функції управління і мають політико-владні повноваження. Вони частіше виступають суб’єктами адміністративних, земельних, кримінально-правових і процесуальних правовідносин. Їх правове положення характеризується компетенцією, передбаченою чинним законодавством, а соціальне – визначається механізмами легітимації;
2) установи, що займаються соціальною і культурною діяльністю, не пов’язаною з владними повноваженнями, т.зв. бюджетні установи (школи, інститути, лікарні, бібліотеки, театри, музеї тощо), які виконують специфічні професійні функції у суспільстві й водночас визначають його соціальні інститути – освіту, культуру, спорт, охорону здоров’я тощо;
3) підприємства, які здійснюють господарську діяльність на засадах права господарського ведення або на основі права оперативного управління (казенні підприємства). Держава несе субсидіарну відповідальність по їх зобов’язанням.
Зрештою держава в цілому виступає як суб’єкт права у державно-правових (міждержавних, міжреспубліканських) відносинах, деяких майнових взаємозв’язках (валютному регулюванні, випуску облігацій тощо), є власником народного майна, підприємств, транспорту, зв’язку, може встановлювати монополію тощо. Усі параметри й функції держави соціально-політично обумовлені, а за умов демократичного ладу – делеговані суспільством.
Таким чином, правосуб’єктність як елемент правових відносин має не лише формально-юридичне значення, але й чітко опосередкована соціальними умовами і зв’язками. Система суб’єктів права з усіма їх юридичними ознаками вибудовується сучасним демократичним суспільством відповідно до соціально-політичного ладу, соціально-класової та етнічної структури суспільства, залежить від рівня політико-правової культури населення і розбудови інститутів громадянського суспільства.

2.3. Соціальний механізм дії права.
Соціальні функції права

Суспільство являє собою єдиний, цілісний організм, що становить складну за структурою систему взаємодіючих соціальних груп, інтегративною організуючою основою якої виступають разом з іншими формуючими факторами соцiальнi цінності, зокрема соцiальнi норми.
Виконання правом своєї соцiальної ролi обумовлено в першу чергу його нормативністю. Реалізовуючи будь-яку функцію, право завжди визначає мiру, обсяг належної, забороненої або дозволеної поведінки, правове становище людей, надiляє їх правами й обов’язками у вiдносинах мiж собою та з державою. Загальнозобов’язанiсть, формальна визначенiсть, конкретнiсть норми дозволяють моделювати рiзнi суспiльнi вiдносини, охоплювати весь їх спектр, вiдокремити та закрiпити основний змiст.
Однак право – це такий iнструмент регулювання суспiльних вiдносин, який дiє через волю та свiдомiсть людей. Тому багато властивостей правових норм та результати їх застосування не можуть бути правильно зрозумiлими без аналiзу умов їх дiї, а також особливостей людей, якi реалiзують і застосовують правовi норми.
Отже, право охоплює всю соцiальну систему: регулює життя об’єкта управлiння; визначає характер і параметри самого управлiння; регулює внутрiшнє життя суб’єкта, який управляє (держави та його органiв). З огляду на це видiляються три рiвнi, на яких право дiє як регулятивний засiб соцiального управлiння:
– перший – норми права регулюють суспiльнi вiдносини, а через них – поведiнку кожної людини, яка виступає в певних соцiальних ролях. Цей процес вiдбувається шляхом сприяння формуванню нових та закрiплення iснуючих або витіснення вiджилих вiдносин. Рiзнi засоби – зобов’язання, дозвіл, заборона та пов’язанi з ними заходи схвалення або покарання, стимули або санкцiї – дозволяють по-рiзному спрямовувати соцiальну поведiнку, активнiсть особистостi. Таким чином здiйснюється як регулювання (стабiлiзацiя, контроль поведiнки), так i саме управлiння (активiзацiя, змiна поведiнки). На цьому рiвнi норми права виконують завдання координацiї дiї людей, що сприяє досягненню суспiльством вiдповiдної мети;
– другий – правовi норми регулюють вiдносини всередені суб’єкта управлiння, визначаючи компетенцiю, структуру та функцiї всiх систем управлiння та їх елементiв (наприклад, органiв держави, посадових осiб тощо). Тут правовi приписи мають директивний характер i виступають безпосередньою причиною поведiнки. Регулюючи дiяльнiсть посадових осiб, вони впливають і на перший рiвень;
– третій – норми права дiють на вищому рiвнi, де об’єктом управлiння є вся соцiальна система, а етапи її розвитку займають великi вiдрiзки часу. Перехiд усiєї соцiальної системи в новий стан супроводжується значними змiнами в законодавствi та правi (наприклад, прийняттям нової Конституцiї України).
Розвиток вiдносин на перших двох рiвнях у межах, встановлених нормами права, приводить до вирiшення спочатку дрiбних, а потiм бiльш загальних завдань i, отже, до досягнення певних соцiальних цiлей. Поступове накопичення таких змiн готує перетворення всiєї системи і спричиняє появу нових норм права, що визначають подальшу поведiнку соцiальної системи, тобто готує виникнення нового циклу правотворення та правореалiзацiї. Поступово перебудовується життя суб’єктів першого та другого рiвнів, i весь процес починається спочатку.
Визначаючи соцiальний механiзм дiї норми права як процес її функцiонування в суспiльствi, слiд зауважити про недостатнiсть дослiдження одного тiльки зв’язку “норма – індивід”. Разом з нормамии права на поведiнку людини впливає вся система соцiально-економiчних умов життя, що мають суттєве значення і тодi, коли людина обирає певний варiант поведiнки, і тодi, коли вона вiдчуває на собi дiю правових санкцiй внаслiдок порушення юридичної заборони.
Дiєздатнiсть норми залежить вiд довершеності вiдбиття в її змiстi закономiрностей суспiльного розвитку та потреб соцiальних груп i окремих особистостей. Однак вони перебувають поза зоною “меж досягнення” права, тому вплив на них здiйснюється через посередництво загальносоцiальної полiтики держави.
Соцiальний аспект права є бiльш широким, нiж його нормативний змiст, бо містить розгляд соцiальних елементiв – як тих, що передували формуванню державної волi, так i тих, якi пов’язанi з діючою в суспільстві правовою структурою, з виявленням її соцiальної ефективностi. Взаємозв’язок соцiаль-ного та правового факторiв є динамiчним, таким, що розвивається як єдиний складний механiзм, де соцiальнi, економiчнi, політичні – суспiльнi – вiдносини перекладаються на мову юридичних норм, а правовi приписи трансформуються в соцiальну поведiнку суспiльства, соцiальних верств, груп та громадян. Право як особливий соцiальний iнститут нормативної регуляцiї суспiльних вiдносин має складну природу із специфічним механiзмом дiї, який у кожному конкретному випадку залежить вiд його економiчної, соцiальної та полiтичної структури.
Право не має завдань, відділених вiд завдань сус-пiльного цiлого, тому його функції завжди соцiальні. По-перше, право сприяє моделюванню соціальних цілей і одночасно є iнструментом їх досягнення; по-друге, закрiплює умови вiльної дiяльностi людини у сферi родини, побуту, культури, опосередковує творення людини як такої; по-третє, регламентує економiчнi засади вiльної дiяльностi особистостi, її матерiальну та iнтелектуальну власнiсть (тобто правове опосеред-кування отримують виробництво, розподiл, обмiн та споживання матерiальних благ); по-четверте, право забезпечує участь особистостi у справах суспiльства, її можливостi поєднуватися з iншими в громадські органiзацiї та партiї (через право опосередковуються полiтична свобода, вiдносини людей у сферi боротьби за владу, участь громадян у її розподiлi та здiйсненнi).
Існування права у виглядi саме таких правовiдносин – кiнцевий результат взаємодiї багатьох економiчних, політич-них та соцiально-культурних факторiв. Однак, надаючи харак-теристику механiзму трансформацiї суспiльних вiдносин у правi, слід зважити на те, що вiдбиття правом результатiв цiєї взаємодiї не є пасивним, дзеркальним вiдображенням iсную-чого громадського порядку. Навпаки, право активне й саме впливає не тiльки на те, що воно вiдображує, а й на власнi формування та розвиток. Це робить право вiдносно самостiйним суспiльним явищем, а подальша його еволюцiя як незалежного соцiального феномена закрiплює та розвиває цю самостiйнiсть.


Р о з д і л 3. СОЦІАЛЬНА ЕФЕКТИВНІСТЬ ПРАВА

3.1. Методологічні засади вивчення
соціальної ефективності права

С о ц і а л ь н а е ф е к т и в н і с т ь п р а в а – це міра цільових можливостей реального впливу права на характер і стан соціальних відносин та на їх зміни. Ключовими поняттями в цьому визначенні виступають “право”, “міра” і “можливість”.
Критерієм соціальної ефективності права є ступінь реалізації природних прав людини і її впливу на соціальні відносини, в які людина включена. Це абсолютний критерій, усі інші, можливість яких не заперечується, – тільки сходинки, його конкретна трансформація і тому мають співвідноситися з ним.
Одним із визначальних показників будь-якого суспільства є корумпованість, яка найкраще ілюструє поняття “соціальна ефективність права”. Корупція в тій або іншій мірі існувала й існує завжди. Навіть, як вважають, у найнепідкупнішій поліції Німеччини виявляються випадки корупції. Головними характеристиками її оцінки є розповсюдженість (кількісна характеристика) і соціальні наслідки (якісна характеристика). Якщо корупція відбувається у вигляді поодиноких випадків, то її наслідком є нехтування природних прав і свобод (наприклад, права безпеки або власності) окремих людей. Соціальна ефективність права в даному разі визнається як недостатня. Картина якісно змінюється, якщо корупція обплутала цілі соціальні прошарки. За таких обставин прошарки, втягнуті в корупцію, набувають перебільшеного соціального значення, а ті, чий соціальний вплив і без того обмежений, його майже втрачають, при цьому соціальна нерівність ще більше посилюється. У такій ситуації можна констатувати кризовий стан соціальної ефективності права. Якщо ж корупцією просякнуте все суспільство, тоді нехтуються природні права всіх – і можна робити висновок про соціальну неефективність права.
Таким чином, “порогами” якісних змін щодо міри соціальних наслідків є паплюження природних прав людини по ланцюжку “особистість – соціальний прошарок (спільнота) – суспільство”. Наведена залежність необов’язково може стосуватися держави в цілому. Такий підхід є правомірним для оцінки соціальної ефективності права в будь-якій сфері, бо методологія вивчення ступенів соціальної ефективності в даному разі не може бути зміненою.
Фундаментальною проблемою соціальної ефективності права є проблема перетворення права на його видимість і врахування соціальних наслідків такого перетворення. Перетворення права завдяки діям окремих особистостей або їх спільнот на видимість права Гегель назвав неправом. Неправо виступає в трьох формах: а) неправо без наміру; його особливістю є те, що сам суб’єкт неправових дій – неправо, тобто видимість права, сприймає як право; б) обман, коли суб’єкт нібито правових дій знає про їх правову видимість, а об’єкт сприймає ці дії як дійсне право; в) злочин, тобто дія, яку і суб’єкт, і об’єкт сприймають як неправову; злочин виключає навіть видимість права, зв’язок із ним полягає лише в тому, що суб’єкт злочину своєю дією вже дав згоду на покарання відповідно до вимог права.
Право є соціально ефективним лише тоді, коли воно здатне чинити активний опір неправу, причому не тільки тоді, коли неправова дія уже відбулася, а й на тому етапі, коли така можливість лише зароджується. Цілком слушно оцінювати ефективність, наприклад, правових актів з огляду й на те, виникнення і розвиток яких негативних соціальних процесів вони нейтралізували. Чим швидше та ефективніше право здатне подолати неправо, тим соціально надійнішим воно є. Це положення має особливе значення для соціальної та економічної сфер тих суспільств, у яких відбуваються фундаментальні трансформації, оскільки у зазначені періоди неправо може виникати як наслідок відставання розвитку права від змін у соціально-економічній сфері. Наприклад, в Україні податкова система та її законодавча база не відбивають ринкової орієнтації вітчизняної економіки, і, як наслідок, близько 20 % підприємств не сплачують податків, а 40 – 50 % віддають перевагу тіньовому обороту.
Формами соціального впливу права є: 1) інтеграція соціальних утворень та їх взаємодія з метою реалізації через них всієї сукупності прав і свобод особистості; 2) контроль і узгодження соціальної поведінки людей на основі дотримання ними тих ролей, що не тільки визначені конкретними обставинами, але й свідомо обрані ними, виходячи із їхніх природних прав і свобод; 3) регуляція соціальних відносин через соціальне стимулювання (а не примус) нових форм суспільних відносин, упорядкування того, що вже випробувано суспільною практикою як соціальна цінність; 4) охоронні дії (безпосередній правовий захист соціальних інтересів громадян, соціальних груп і всього суспільства та як стимулювання таких соціальних дій, наслідком яких було б зміцнення існуючих суспільних відносин і нейтралізація тих соціальних тенденцій, що загрожують їм); соціальна комунікація, в якій значну роль відіграє соціальна інформація. Зважаючи на тенденцію перетворення сучасних суспільств у такі, що функціонують за законами інформації, тобто за законами передачі одним об’єктом своїх якостей іншому об’єктові, можна було б говорити про самостійну інформаційну форму прояву соціальної ефективності права.
Усі форми впливу виступають у системній єдності й залежності одна від одної, жодна з них не може бути проігнорована або розглядатися окремо від інших. Ці вимоги обумовлені уже тим, що право, не дивлячись на багатогранність його соціального впливу, є явищем цілісним.
Сутність і соціальне призначення права визначають співвідношення проблем розвитку права як суспільного інституту та його соціальної ефективності. Закономірності цього співвідношення можуть бути сформульовані так:
– соціальна ефективність права – це кінцева цільова категорія, право існує не заради самого себе, а для забезпечення таких соціальних відносин, що прийнятні для суспільства і здатні втілити в життя соціально визнані інтереси особистостей, їх природні права і свободи;
– вимоги соціальної ефективності права мають пріоритет порівняно з оціночними критеріями самого права і одночасно мають по відношенню до цих критеріїв статус об’єктивних вимог, якими повинна керуватися правова система;
– суспільні зміни, що обумовлюють появу нового погляду на призначення права, неминуче супроводжуються відповідними змінами також у підході до соціальної ефективності права. Але ні за яких обставин це не може відмінити або принизити кінцевої інтегральної оцінки соціальної ефективності права – стану особистості в суспільстві, рівня реалізації її природних прав і свобод;
– соціальна ефективність права виступає як єдність змістовного, аналітичного та оціночного аспектів у вивченні тих суспільних відносин, що залежать від функціонування права. Змістовний аспект соціальної ефективності права – це визначення тих конкретних соціальних відносин, на які безпосередньо впливає правове втручання. Аналітичний аспект відповідає на питання про стан соціальних відносин, а оціночний дає відповідь, наскільки цей стан, ініційований правом, відповідає суспільним потребам і можливостям, потребам і соціальним вимогам особистостей;
– соціальна ефективність права як соціальний феномен має лише їй притаманні суспільні форми прояву. Ці форми визначають зміст і структуру як системи критеріїв соціальної ефективності права, так і її показників.

3.2. Критерії та показники
соціальної ефективності права

К р и т е р і я м и с о ц і а л ь н о ї е ф е к т и в н о с т і п р а в а є такі ознаки правових дій, спираючись на які можна дати оцінку та зробити висновок про стан та зміни тих соціальних відносин, що піддавалися впливу цих дій. Безпосереднім джерелом критеріїв соціальної ефективності є той зміст, через який виявляє себе соціальна ефективність права як соціальний феномен: а) практичні наслідки окремої правової дії або системи дій, тобто їх корисність з точки зору реалізації прав і свобод особистостей безпосередньо або через їх об’єднання; б) вплив на правову соціалізацію тих членів суспільства або соціальних прошарків, на яких розраховані певні правові дії (особливо – на ціннісні мотиви поведінки людей у процесі правової комунікації, соціальні мотиви примусової необхідності правового спілкування), а також вплив на характер і ступінь розповсюдження не визначених, але діючих правових мотивів; в) рівень соціальної органічності правових принципів або правових дій з точки зору реалізації прав і свобод людини; г) економічність, тобто здатність забезпечити соціальну ефективність оптимально необхідними людськими, матеріальними, фінансовими ресурсами; д) соціальна доцільність, тобто здатність правового припису або правової дії забезпечити соціальну злагоду, сприяти зменшенню соціальної напруги, відкрити можливості подальшого розвитку соціальних відносин.
П о к а з н и к а м и с о ц і а л ь н о ї е ф е к т и в -н о с т і є такі взаємозв’язки між соціальними явищами і процесами, які виступають як інструмент оцінки того стану конкретних соціальних відносин, який сформувався під впливом певних правових дій.
Показники соціальної ефективності права – це засоби її визначення певним критерієм. Саме критерій визначає сутність показника. Без такої орієнтації система показників буде нагадувати механічний млин, якому все одно що перемелювати – чи то зерно, чи каміння.
Показників, які б зразу, шляхом простої підстановки в певну формулу, оцінили соціальну ефективність якоїсь конкретної правової дії, не існує, адже соціальна ефективність, як складний феномен, накладається на безмежне різноманіття конкретних обставин, що супроводжують кожну правову дію і завжди мають для її оцінки істотне значення. Тому необхідно мати такі оціночні показники, які дають можливість шляхом урахування конкретних обставин наповнити їх відповідним змістом.
Найоптимальнішою формою показникових величин можуть бути соціальні наслідки функціонування права. С о -ц і а л ь н і н а с л і д к и – це будь-які зміни соціального характеру, що відбуваються в суспільстві під впливом права. Застосування аналізу соціальних наслідків для оцінки соціальної ефективності права є найбільш доцільним: по-перше, соціальний результат (наслідок) – це явище об’єктивне, і тому воно є основою об’єктивності аналізу й оцінки соціальної ефективності; по-друге, соціальний результат завжди містить порівняння з дійсністю, з її тенденціями і можливостями, тобто це поняття не тільки аналітичне, а й оціночне; по-третє, соціальні результати, як відображення стану соціальних відносин і їх змін під впливом права, можуть мати безліч конкретних форм такого відображення. Отже, сукупність соціальних результатів (наслідків) спроможна відобразити всю складність проявів соціальної ефективності за певних конкретних обставин.
Юридична думка виробила досить всебічну й гнучку систему показників оцінки правової ефективності законодавчих приписів і правових дій. Вони, у дещо зміненому вигляді, можуть бути використані також для аналізу соціальної ефективності та висновків на їх основі. Вивчаючи ці показники й окремо соціальні наслідки, слід ураховувати, яку соціальну ефективність – безпосередню чи опосередковану – вони характеризують. Безпосередня соціальна ефективність – це соціальні наслідки, що стосуються безпосередніх суб’єктів або об’єктів правових дій і досягнення яких (наслідків) передбачалось цими діями. Наприклад, якщо мова йде про приватизацію, то її можна оцінювати з точки зору стану, темпів та ефективності роздержавлення власності, впливу приватизації на структуру економіки й соціальну структуру тощо. Але на ці ж самі зміни можна поглянути з точки зору формування громадянського суспільства, коли соціальна ефективність змін визначається вагомістю внеску, який вони зробили в досягнення кінцевої соціальної мети. У цьому аспекті можуть розглядатися майже всі соціальні наслідки правових дій, бо майже завжди досягнення під впливом права будь-яких соціальних змін виступає як необхідна ланка досягнення більш далекої цілі. Соціальні зміни, що виникли під впливом права і виступають складовою досягнення більш далекосяжної соціальної мети, є опосередкованою соціальною ефективністю права. Проблема опосередкованої ефективності має надзвичайно велике значення в період великих соціальних зрушень або трансформацій. У деяких випадках вона може навіть конкурувати з безпосередньою соціальною ефективністю. Усі ці особливості слід ураховувати, аналізуючи соціальну ефективність права в тих суспільних умовах, що склалися в Україні.
Як безпосередня, так і опосередкована соціальна ефективність, можуть бути оцінені за допомогою показників первинних і вторинних соціальних наслідків. Первинні (або цільові) соціальні наслідки – це соціальні наслідки, оцінка яких відбувається на підставі безпосередніх цілей, задля яких приймається і втілюється правовий акт або чиниться певна правова дія. Якщо знову взяти як приклад приватизацію, то первинним соціальним наслідком слід вважати рівень роздержавлення власності, бо саме задля реалізації цієї конкретної цілі приймаються законодавчі акти, що стосуються приватизації, і здійснюються відповідні правові дії. Первинні соціальні наслідки у свою чергу поділяються на передбачені й непередбачені, зміст яких зрозумілий із самої їх назви. Передбачені й непередбачені первинні соціальні наслідки можуть поділятися на позитивні й негативні. Критерієм позитивності або негативності виступають схвалення і сприйняття соціальних змін особистостями або їх спільнотами. Інколи береться до уваги схвалення чи відторгнення соціальних змін владою, що є не зовсім коректним, бо суспільство і влада не одне й те саме.
У силу впливу права на певні соціальні процеси або явища можуть виникнути такі наслідки, які суспільство або держава не схвалюють. У той же час вони змушені погодитися з цими наслідками, оскільки їх виникнення неминуче пов’язане з умовами досягнення основних соціальних цілей. Такі наслідки належать до вторинних соціальних наслідків у системі соціальної ефективності права. Непередбачені негативні соціальні наслідки і вторинні наслідки виступають як загальні втрати ефективності. З урахуванням цього поняття кінцева безпосередня ефективність виступає як різниця між первинною ефективністю і загальними втратами ефективності. Якщо негативні наслідки передбачені, але суспільство не має наміру з ними погоджуватися і буде проти них боротися, то такі наслідки, на відміну від вторинних, виступають як первинні передбачені негативні наслідки.
Разом із системою безпосередніх (цільових) і опосередкованих наслідків важливий ще один аспект ефективності функціонування правової системи – додатковий вплив на суспільство і суспільні відносини, який починає самостійно здійснювати людина, що під впливом права набула якихось нових соціальних або соціально-психологічних рис. Такий вид впливу називається ефектом соціалізації. З цієї точки зору, наприклад, немає нічого небезпечнішого для соціальної ефективності права, ніж несправедливі рішення. І справа не лише в тому, що від них страждають конкретні люди, а правова система в таких випадках не реалізує свого соціального призначення. Головне, з точки зору соціальної ефективності права, полягає в тому, що особа, щодо якої було прийняте таке рішення, у процесі спілкування з іншими людьми руйнівно впливає своїм досвідом на правові цінності й соціальні настанови оточуючих і тим самим сприяє деформації усієї системи соціальних і правових відносин.
Кожен показник ефективності стосовно окремих аспектів соціальної ефективності повинен розшифровуватися за допомогою методів конкретних соціальних досліджень. Висновок про інтегральну ефективність робиться на основі сукупної оцінки загального стану реалізації прав і свобод особистостей при застосуванні правових норм, що розглядались.
Системний характер оцінки соціальної ефективності права випливає з того, що кожна з ланок системи допомагає розкрити ефективність під кутом зору часткових критеріїв, таких, як корисність, економічність, органічність, адекватність, оптимальність тощо, оскільки вони відбивають різні сторони реального стану соціальної ефективності права, жодну з яких не можна проігнорувати, щоб не завадити об’єктивності дослідження. Отже, саме системність аналізу ефективності забезпечує об’єктивність дослідження.


3.3. Методика аналізу та умови
соціальної ефективності права

М е т о д и к а а н а л і з у с о ц і а л ь н о ї е ф е к -т и в н о с т і п р а в а – це сукупність дій по використанню критеріїв і показників соціальної ефективності права, яка дає можливість виявити його фактичну ефективність.
У процесі оцінки соціальної ефективності права слід відрізняти особливості, пов’язані з виявом життєздатності бажаних змін у соціальних відносинах за допомогою права та безпосередньої оцінки життєздатних змін у соціальних відносинах, які відбулися під впливом правових дій, та передумови, що повністю виключають не тільки ефективність, але й фактичну дію правового припису, що може статися за формальними причинами, коли правова норма не відповідає або суперечить актам вищої юридичної сили.
Окрім формальних причин, відсутність соціальної ефективності права може виникнути також тоді, коли воно втручається у ті сфери суспільного життя, що за своєю соціальною природою не підлягають правовому регулюванню. Однією з таких сфер є особисті вподобання. Втручання права в цю сферу з соціальної точки зору абсолютно неефективне, про що свідчить світовий досвід прийняття і впровадження так званих “сухих законів”. Абсолютно неефективними в соціальному відношенні є правові акти, що намагаються діяти всупереч об’єктивному плину часу. Наприклад, неможливо законодавчим шляхом змінювати терміни набуття якихось сторін особистої чи громадянської зрілості. Не можна відновити також те, що колись існувало, але на момент прийняття правового акта не може бути відроджене, бо це призведе до фундаментальних порушень суспільної злагоди. Слід особливо наголосити на тому, що ці два основоположних індикатори соціальної життєздатності правових дій (невтручання в особисті вподобання і неможливість за допомогою права реанімувати те, що віджило) являють собою узагальнення світового досвіду і використовуються для соціальної оцінки права досить широко.
Вивчення соціальної ефективності права передбачає додержання відповідних принципів і методів, що утворюють певну систему:

принципи

методи


виходити з того, що соціальна ефективність права є якісною характеристикою дій правової системи і втілення в життя правових норм;
розглядати будь-яке правове явище з точки зору соціальної доцільності;
досліджувати соціальну ефективність правових норм і явищ поза межами права;
– спиратися на об’єктивну оцінку реальної правової і соціальної поведінки особистості
логічний (застосування логічних і герменевтичних прийомів);
психологічний (вивчення соціальних наслідків через аналіз стану соціальної та індивідуальної психології);
специфічний соціологічний (спостереження, вивчення й аналіз документів, опитування);
статистичний (вияв кількісних взаємозалежностей між правовими та соціальними явищами для подальшої їх інтерпретації);
моделювання (використання імітаційних і математичних моделей мисленого експерименту).


Методи вивчення соціальної ефективності (логічний, психологічний, статистичний, метод моделювання) як соціального явища не мають принципових відмінностей порівняно з тими, що застосовуються для соціологічного аналізу інших суспільних явищ або процесів. Але в дослідницькій практиці щодо соціальної ефективності права найважливішими є системний та структурний аналіз, метод екстраполяції та оцінки тенденцій, дослідження “дерева цілей”, історичні аналогії та соціально-правовий експеримент.
Послідовність аналізу соціальної ефективності права має такий вигляд:
I етап – а) дослідження тих проблем, що спричинили необхідність правових актів і дій; б) визначення соціальних адресатів правових дії; в) вибір і ранжування критеріїв ефективності;
II етап – а) визначення ”дерева соціальних цілей” правової норми або дії, співвідношення цілей із соціальними і правовими цінностями; б) оцінка правових і соціальних можливостей реалізації кожної із складових частин “дерева цілей”;
III етап – побудова відповідної досліджуваному випадку системи показників соціальної ефективності права на основі конкретизації кожного із узагальнених показників соціальної ефективності;
IV етап – а) збирання необхідної соціологічної інформації по кожному із визначених показників соціальної ефективності в їх конкретній трактовці; б) групування отриманих даних для характеристики соціальної ефективності права відповідно до критеріїв станів соціальної дійсності – вихідного (того, що був до прийняття правового припису), фактично існуючого на момент аналізу, бажаного;
V етап – а) аналіз і оцінка фактичного стану соціальної ефективності по кожному із її показників; б) порівняння фактичних наслідків з бажаними (що визначаються метою правового акта або правової дії) по кожному із показників ефективності.
VI етап – а) формулювання практичних висновків за результатами аналізу кожного з критеріїв ефективності; б) перевірка в разі потреби практичних висновків і рекомендацій за допомогою спеціальних експертиз або соціально-правового експерименту.
Отже, ефективність права є ключовою проблемою функціонування права як соціального інституту. Соціальна ефективність права виступає якісною категорією і має пріоритет відносно інституціональних правових критеріїв його ефективності.
Основними засадами аналізу соціальної ефективності права є системний підхід до аналізу, єдність принципів його здійснення, усебічність, а також урахування:
а) рівнів оцінки (рівня суспільства, інституціонального, рівня відокремленого суб’єкта);
б) критеріїв безпосередньої оцінки з їх більш докладною деталізацією відповідно до специфіки об’єктів аналізу;
в) показників соціальної ефективності стосовно їх наслідків (первинних (цільових) – передбачених позитивних, передбачених негативних, непередбачених негативних, непередбачених позитивних і вторинних наслідків).
Необхідною передумовою аналізу соціальної ефективності правових дій є оцінка їх соціальної життєздатності. Індикаторами такої оцінки виступають відповідність правових дій об’єктивному плину часу і невтручання права в ті сфери, які регулюються не правовими, а іншими соціальними механізмами.
Здійснення процедури аналізу соціальної ефективності права потребує об’єктивно необхідної послідовності дій по використанню критеріїв і показників аналізу. Тільки за таких умов може бути виявлена фактична цільова ефективність правового втручання в соціальні процеси.
Організація і проведення конкретного аналізу соціальної ефективності права включає в себе вияв сукупності соціальних цілей правових дій, вибір показників для оцінки конкретних явищ, збирання соціальної інформації, її аналіз з метою вияву на основі цієї інформації фактичного стану соціальної ефективності права і формулювання практичних висновків.


Р о з д і л 4. ПРАВОВА СОЦІАЛІЗАЦІЯ ОСОБИСТОСТІ

4.1. Зміст і особливості процесу
правової соціалізації особистості

П р а в о в а с о ц і а л і з а ц і я о с о б и с т о с т і – це процес набуття особистістю соціальних якостей, необхідних їй для входження в суспільство як певну правову систему. Правова соціалізація означає включеність у різноманітні соціальні групи, кожна з яких має свої уявлення, цінності, традиції стосовно права, його використання і ставлення до нього. Правовий аспект соціалізації має, таким чином, своєрідне й різко відмінне від інших аспектів соціалізації значення. Це випливає з того, що правова соціалізація є усвідомленням особистістю своєї соціальної ролі шляхом включення у соціально-правові відносини суспільства. Правова соціалізація є визначальним напрямом формування особистості як громадянина.
Оскільки головною практичною проблемою соціалізації є вироблення таких якостей особистості, завдяки яким вона здобуває здатність пристосуватися до умов соціального життя певного суспільства, то й правова соціалізація в її реальному прояві виступає як здатність особистості адаптуватися до конкретної державної і правової системи.
Проблема правової соціалізації особливого значення набуває в умовах ринкових відносин, які передбачають, з одного боку, максимум ініціативи й відповідальності особистості, а з другого – провідну роль такого спілкування між людьми, яке визнане державою на основі певних правових норм і закріплено відповідними документами. Найбільш розповсюдженими проявами правової несоціалізованості в суспільстві є відсутність знання законів, своїх прав і обов’язків, особливо тих, що виникають, коли члени суспільства вступають у фінансові відносини, а також правова безтурботність.
Правова соціалізація як відбиття процесу входження особистості в систему державно-правових відносин, які існують у суспільстві, неминуче набуває системного і багаторівневого характеру, урахування якого має важливе теоретичне й практичне значення для дослідження ефективності правової соціалізації. Виділяються три рівні правової соціалізації особистості:
– локальний – спрямований на опанування обмежених аспектів конкретної галузі правових відносин і стосується в кожному випадку невеликої кількості особистостей або соціальних спільнот;
– інституціональний – такий, на якому соціалізація відбувається у сфері правових відносин, що виникають внаслідок діяльності певних правових інститутів і торкаються інтересів окремих соціальних прошарків;
– соцієтальний – соціалізація, що пов’язана з дією систем правових інститутів або правового життя суспільства в цілому і впливає на всіх членів суспільства.
Рівні правової соціалізації значно відрізняються змістом, термінами дії і соціально-психологічними характеристиками учасників. При цьому є очевидним, що кожен із них містить такий аспект, на пізнання й реалізацію якого спрямовується процес правової соціалізації. Цей аспект становить специфіку кожного рівня.
Правова соціалізація вивчається через конкретні форми прояву поведінки людей, а в якості безпосереднього об’єкта дослідження правової соціалізації виступає проблемна соціально-правова ситуація.
Атрибутивною ознакою соціально-правової ситуації є наявність в ній домінуючої тенденції, яка визначає її зміст і спрямованість. Проблемою в широкому розумінні є прояв протиріччя між наявним рівнем знання про певне явище і тим його рівнем, що необхідний для досягнення поставленої практичної (або теоретичної) мети. Проблеми соціалізації завжди пов’язані з протиріччям між ідеальним, бажаним призначенням правової системи і фактичною реалізацію настанов цієї системи конкретними особистостями або спільнотами.
Практичним шляхом розв’язання будь-якої соціально-правової проблемної ситуації, що породжується процесом соціалізації, є соціальна дія, тобто поведінка людини, свідомо спрямована на досягнення певної мети і яка спирається на необхідні для цього соціально-правові й особисті можливості.
Соціально-правові проблемні ситуації можна класифікувати за характером їх зв’язку з соціальними діями особистостей.
До найбільш фундаментальних понять при вивченні соціально-правових проблемних ситуацій, пов’язаних із правовою соціалізацією особистості, є поняття “дія” (діяльність) і “суспільні відносини”. Незважаючи на те, що учасники як діяльності, так і суспільних відносин є одні й ті ж – конкретні особистості – зазначені поняття відбивають як суб’єктивний, так і об’єктивний аспекти процесу їх правової соціалізації. Розкриття їх взаємозалежності має основоположне пізнавальне значення.
Суб’єктивний аспект висвітлює вплив на правову соціалізацію безпосередньої соціальної і особистої активності окремих індивідів або соціальних груп. Кожен суб’єкт становить при цьому втілення самосвідомості й певного рівня культури. А об’єктивний – передбачає вивчення сукупності тих впливів на соціалізацію особистості, які породжені соціальними явищами, що виступають стосовно окремої особистості як зовнішнє джерело соціального впливу й соціальної активності в процесі входження окремих особистостей в існуючу систему суспільно-правових відносин.
Значущість взаємозалежності об’єктивного й суб’єктивного аспектів у правовій соціалізації полягає в тому, що одна й та ж об’єктивна соціально-правова реальність при різних характеристиках стану суб’єктів соціалізації може виступати як джерело різних соціально-правових проблем, з чого випливає необхідність використання відповідних методів соціалізації особистості. Спираючись на взаємозалежність об’єктивного й суб’єктивного, можна обрати методику дослідження проблем правової соціалізації і реалізувати три обов’язкові дослідницькі вимоги:
– розмежувати дійсні, реальні проблеми від квазіпроблем;
– виявити істотне й неістотне, основоположне й похідне для конкретної проблеми правової соціалізації;
– структурувати досліджувану проблему на складові, підпорядкувавши їх обраним соціальним пріоритетам та відповідній логіці дослідження.
Правову реальність можна представити як поле правової соціалізації.
П о л е п р а в о в о ї с о ц і а л і з а ц і ї – це існуючий соціально-правовий простір, у межах якого відбуваються соціалізуючі людину процеси, тобто це сукупність суспільних відносин, у які включена особистість і які упорядковані за допомогою ієрархічної системи нормативних актів і вимог. Структура поля правової соціалізації має певні особливості:
а) суспільні відносини виступають як явища, що визначають зміст як поля правової соціалізації, так і правових форм, стосовно яких відбувається соціалізація;
б) суспільні відносини являють собою ієрархічно побудовану систему;
в) кожному рівню структури поля відповідає певна законодавча форма її правового відбиття, яка є позитивно правовою формою організації процесу правової соціалізації особистості.
Аналіз поля правової соціалізації особистості як її об’єктивного фактора виконує важливу роль, оскільки дозволяє не тільки обрати правильну методологію дослідження зазначених проблем, а й з’ясувати практичні аспекти соціалізації.
Структура поля правової соціалізації особистості складається з таких елементів: 1) характеру суспільних відносин, 2) правової форми визнання суспільних відносин; 3) соціальних спільнот, до яких відбувається приєднання особистості; 4) соціально-правового статусу особистості; 5) цінностей, що характеризують специфіку даного рівня соціалізації.
Усі елементи мають ієрархічну побудову, яка визначається окремо і є специфічною для кожного рівня.
За характером можна виділити сім груп суспільних відносин:
– перша – відносини, на яких базується загальний політичний, економічний та державний устрій суспільства. Правовою формою їх визнання є Конституція України, відбувається приєднання особистості до будь-якої спільноти в межах держави. Цей рівень характеризують соціальні, моральні цінності, з якими пов’язане існування даного суспільного і державного ладу;
– друга – система відносин між народами і державами, що спрямована на втілення їх інтересів на засадах прав людини і загальнолюдських цінностей. Правовими формами їх визнання є державні декларації, міжнародні договори, угоди, протоколи тощо. Соціальними спільнотами, до яких приєднується особистість, є людство як об’єднання всіх людей на Землі, існуюче на засадах визначення однакових для всіх народів прав на безпеку, рівність, гідне життя та на дотриманні природних прав людини;
– третя – відносини, що мають регулюючу роль у певних сферах соціального буття особистостей на основі законів, що дають змогу соціалізуватися людям у неформальних спільнотах, які об’єднані розумінням і готовністю керуватися у своїх діях вимогами закону, і цінностями яких є правова рівність, справедливість у повсякденних стосунках між людьми;
– четверта – відносини, що пов’язані з державним управлінням та виконавчо-розпорядчою діяльністю виконавчої влади і регламентуються декретами Президента, постановами Кабінету міністрів, наказами міністрів. За таких відносин відбувається соціалізація спільнот, об’єднаних належністю до виконавчо-розпорядчої сфери державного управління, які є суб’єктами діяльності і впливу владних структур на суспільство з визначеними службовою ієрархією функціями та мають можливість реалізації особистого потенціалу у виконавчо-розпорядчій діяльності і захищеність на період службової діяльності;
– п’ята – відносини, які виникають під час вирішення громадських справ і реалізації специфічних інтересів певних регіонів, правовою формою визнання яких є рішення місцевих рад або референдумів, постанов місцевих виконавчих органів, наказів їхніх керівних осіб; спільноти, до яких відбувається приєднання, складають групи людей, що мають спільні інтереси або обумовлені певним місцем проживання, належністю до певного регіонального етнічного руху тощо, та люди, яких визнано як суспільно значущі особистості;
– шоста – суспільні й організаційні відносини політичних партій, громадських об’єднань і організацій, що мають певні статути, положення; кожна зі спільнот соціалізації об’єднує людей, які мають певні погляди, цінності свободи й рівності та втілюють в життя відповідне ставлення до суспільних світоглядних, економічних, державних і правових проблем як члени громадських об’єднань;
– сьома – організаційно-правові відносини, що обумовлюють статус, зміст і процедуру діяльності підприємств і установ; правовими формами визнання цих відносин, стосовно яких соціалізується особистість, є положення, інструкції, регламенти, правила; соціалізуючими групами є трудові колективи, об’єднання та учасники трудових відносин на мікросоціальному рівні, де домінуючою цінністю є можливість самореалізації людини в будь-якій сфері соціально організованої людської діяльності.
Практичний зв’язок об’єктивних і суб’єктивних факторів правової соціалізації особистості, як основа процесу соціалізації взагалі, забезпечується через механізм правової соціалізації.

4.2. Механізм правової соціалізації

Цілісна система формування цілей, інтересів, мотивів, пріоритетів, установок, що стосуються права і виникають, коли особистість під час спілкування входить у систему правових відносин, становить механізм правової соціалізації. Визначення його як інструмента засвоєння цінностей правової культури й похідних від неї соціальних регуляторів правової поведінки означає, що рушійною силою механізму правової соціалізації є особистість у всьому різноманітті її соціальних та індивідуальних якостей. З огляду на це неможливо зрозуміти механізм поза єдністю впливів: а) соціального середовища в цілому (суспільних відносин); б) цілеспрямованого виховного впливу окремих соціальних спільнот і соціальних інститутів; в) власної діяльності особистості.
Роль особистості визначає не тільки особливості дії механізму правової соціалізації, вона також забезпечує єдність її суб’єктивного й об’єктивного аспектів. Вирішальною умовою такої єдності є конкретна діяльність особистості. У процесі діяльності пізнається реальний зміст тих або інших правових норм і державно-правових настанов. Під впливом необхідності втілення в життя своїх інтересів особистість шляхом узагальнень у пізнанні формує цінності й установки, що пов’язані із правовою сферою, надає їм керівного або принаймні орієнтаційного значення. У свою чергу подібна орієнтація дозволяє усвідомлено і в той же час індивідуалізовано ставитися до питання адаптації до конкретних правових інститутів і правових відносин, тобто здійснювати правову інтеріоризацію.
Оскільки зовнішні впливи є похідними від стану та особливостей соціального середовища, вивчення механізму правової соціалізації має починатися з аналізу реальних суспільних відносин. Але було б помилкою зупинятися лише на цьому. У процесі дослідження конкретних проблем і аспектів дії цього механізму необхідно проаналізувати відповідні форми діяльності й життєвої активності індивідів, норми правової поведінки, якими вони при цьому керуються. Саме форми є тією ланкою, що пов’язує об’єктивне й суб’єктивне в діяльності механізму правової соціалізації. Спираючись на оцінку соціальної діяльності, можна вирішити питання, наскільки механізм правової соціалізації забезпечує інтеріоризацію правових форм спілкування. Цей аспект підходу до механізму правової соціалізації має фундаментальне значення, оскільки інтеріоризація у правовій соціалізації означає, що взаємини між людьми здійснюються на засадах правової свідомості, справедливості й загальнолюдських моральних норм.
Отже, інтеріоризований аспект правової соціалізації, а не примус стає ведучим регулятором у ставленні до права та його настанов. Яку роль може відігравати правосвідомість, свідчать дослідження відомого кримінолога М.М.Ісаєва, що на початку 20-х рр. ХХ ст. вивчав фактори, які впливають на дотримання громадянами кримінально-правових заборон. Виявилося, що головними факторами утримання від кримінальних порушень були правові переконання й пов’язані з ними моральні принципи. Оскільки мова йшла про законослухняну поведінку, тобто про правову об’єктивізацію внутрішнього світу людини, цікаво порівняти сучасні дані з тими, що були отримані М. М. Ісаєвим (див. табл. 1).

Таблиця 1

Фактори, що впливають на дотримання правових заборон (порівняльні дані)

Фактори
За М.М.Ісаєвим (поч. ХХ ст.), %
Дані АПН і НЮАУ (поч. ХХI cт.), %

Страх покарання
19,8
44,4

Совість, огида до проступку
59,6
52,7

Повага до закону (розуміння, що ті чи інші дії суперечать закону)
15,8
35,2


П р и м і т к а: Респонденти могли обирати декілька варіантів відповідей.
Наведені дані свідчать, що існуючий у суспільстві рівень правової соціалізації завжди пов’язаний з певним рівнем екстеріоризації соціально-правових якостей особистості, тобто об’єктивізації внутрішнього світу людини й перетворення її правової свідомості в елементи правової дійсності. Перетворення певних правових норм і принципів у внутрішній регулятор реальної правової поведінки людей завжди формується на основі безпосереднього досвіду конкретної особистості. Головним напрямком правової соціалізації є гарантія реалізації прав особистості, її політичного, економічного й правового статусу. Кожен випадок беззаконня, попрання прав особистості, зневаги до її морально-правових почуттів є ударом по формуванню правової свідомості, тобто правової соціалізації в цілому, наслідки якого неможливо передбачити. Такі негативні явища стають причиною становлення асоціальної у правовому відношенні особистості, виникнення зневаги до закону в цілих соціальних групах, втрати ефективності впливу закону на реальні вчинки і настрій людей.
Важливим напрямком соціалізації особистості у аспекті реалізації її прав і соціально-політичного статусу є діяльність самої особистості. Щоб здійснити масове перетворення громадян саме на активних правових суб’єктів, необхідно дотримуватися певних принципів:
– принципу участі, відповідно до якого кожна особистість, що включена в той чи інший правовий процес, повинна бути його рівноправним учасником, тобто таким, діяльність якого є необхідною ланкою цього процесу і визначається в цій своїй якості всіма останніми учасниками. Важливу роль у реалізації цього принципу відіграють відповідні цінності й настанови фахівців, котрі організують й проводять ті чи інші правові акції;
принципу правового пріоритету, що проголошує абсолютне панування закону в будь-якій діяльності, в якій би сфері вона не здійснювалася;
принципу гарантій, що вимагає гарантованого забезпечення законом активності й реалізації прав будь-якої особистості в тому правовому процесі, що заторкує її долю або інтереси;
– принципу компенсації, що передбачає при порушенні тих чи інших прав особистості встановлене законом моральне або матеріальне відшкодування.
Рівень реалізації зазначених принципів є відбиттям ефективності механізму правової соціалізації, оцінка якого шляхом застосування принципу єдності об’єктивної і суб’єктивної сторін правової соціалізації становить найбільш актуальну з проблем у концепції правової соціалізації.
Таким чином, рівень розвитку й ефективність механізму правової соціалізації органічно пов’язані з рівнем екстеріоризації соціально-правових якостей особистостей. Що стосується інтеріоризації у процесі входження особистостей у систему правових відносин, то на практиці вона завжди формується на підставі їх безпосереднього досвіду. Виходячи з цього, можна вважати, що головним напрямом правової соціалізації в усіх її проявах є гарантія і реальне втілення правового статусу кожної особистості. Попрання прав особистості та зневага до її морально-правових почуттів, правда, теж є “соціалізація”, але зі знаком мінус. Із цього випливає, що центральною ланкою особистісного механізму правової соціалізації є соціально-правова рольова дія. Вона виконує функції своєрідного “робочого органу” правової соціалізації; це пов’язано з тим, що, по-перше, забезпечення соціальних рольових дій, санкціонованих правом, є кінцевою практичною метою соціалізації; по-друге, зміни інтересів, цінностей, норм, що необхідні для формування певного рівня правової соціалізації, можуть реально виникнути й закріпитися лише на основі практичного досвіду особистості. Досвід виступає як форма соціально-психологічного опанування правових і соціальних наслідків рольових дій. Зважаючи на це, можна сказати, що адаптація до необхідності виконання соціальних ролей у суворо обмеженій правовій формі не є лише формалізованою стороною правової соціалізації, адже відповідно до діяльнісного принципу формування особистості будь-які зміни в правовій соціалізації починаються і стають реальністю лише внаслідок змін у практичних діях. Саме тому виконання соціальних рольових дій у передбаченій правом формі, тобто законослухняності, є основоположною передумовою правової соціалізації.
Ключовою ланкою всіх проблем механізму правової соціалізації є проблема особистості, оскільки вона є його і об’єктом і суб’єктом. У першому випадку вона постає як об’єкт впливу соціальних інститутів, референтних груп і окремих особистостей. Підкорення цьому впливові, а потім трансформація його в такі якості особистості, що “із середини” визначають ставлення до правових норм і правової форми спілкування, і є процесом правової соціалізації особистості. Але й соціальні інститути, і спільноти, що виступають як суб’єкти правової соціалізаці, – це не абстракції, а відповідні об’єднання реальних окремих особистостей, які самі є об’єктами соціалізації. Таким чином, процес правової соціалізації є не тільки сходженням від індивідуального до соціально-правового, але й рухом від загального до індивідуального з тим, щоб це оновлене індивідуальне знову, на новому якісному рівні, повернулося до загального, соціально-правового.
Механізм соціалізації в зазначеному вище аспекті виступає як єдність трьох процесів:
індивідуалізації застосування і використання санкціонованих суспільством правових норм ( зовнішній аспект соціалізації);
перетворення правової поведінки і дотримання норм права у внутрішню потребу окремих особистостей;
фіксації індивідуального досвіду і перетворення його як частки сукупного досвіду на практичну засаду змін у правовій системі та її нормах.
Роль суб’єктного аспекту в механізмі й самому процесі правової соціалізації особистості полягає в тому, що він забезпечує:
– міжособистісне спілкування людей одночасно як членів певних соціальних спільнот і як громадян;
– взаємний вплив особистостей як носіїв певних правових поглядів, цінностей, настанов тощо;
узгодження інтересів і потреб людей, які вони бажають реалізувати за допомогою входження в певні правові відносини або шляхом запобігання такому входженню;
– співставлення поглядів і переконань стосовно права та правової системи й формування на цій основі власної правової свідомості;
– обмін досвідом участі у тих або інших правових відносинах і в діяльності певних правових інститутів.
Зміст і характер взаємодії особистостей в механізмі правової соціалізації, виконання ними одночасно ролей об’єктів і суб’єктів правової соціалізації дають підставу зробити висновок про те, що вона у своїй глибинній основі регулюється законами інформації. При цьому поняття “інформація” слід розглядати на двох рівнях. Перший рівень – загальновживаний. На ньому інформація розглядається як передача знань або якихось відомостей від однієї людини або груп за допомогою усної чи писемної мови, а також відповідних символів (знаків). Другий рівень – методологічний. Тут інформація виступає як відтворення різноманітності якостей одного об’єкта в іншому внаслідок їх взаємодії.
Проблема “знання права” й розширення інформації у цій сфері породжується перш за все тим, що в процесі функціонування правової системи виникає необхідність застосування правових актів для оцінки поведінки й діяльності фізичних і юридичних осіб, а також винесення рішень щодо них в конкретних ситуаціях. Якщо їх застосування ставити в залежність від їх знання, то це не тільки може призвести до зловживання посиланням на необізнаність, але й не відповідатиме дійсності, адже кожен правовий акт реально розрахований на певну спільноту людей. Наприклад, закони із сфери фінансового права мають всезагальну обов’язковість, але практично з ними стикаються ті, чия діяльність пов’язана саме з фінансами. Відомо також, що великими “знавцями” кримінального права є саме ті, хто його порушує і на кого в першу чергу розрахований кримінальний кодекс.
Необізнаність, за виключенням тих випадків, коли правові акти свідомо приховуються від оприлюднення, все ж є винятком, а не правилом і має індивідуальну природу походження. Суспільство, незважаючи на презумпцію принципу “знання права”, визнає існування протиріччя між загальною природою обізнаності та індивідуально обумовленою можливістю необізнаності, тому створило механізм його усунення. До цього механізму разом із забезпеченням індивідуального вивчення правових знань і суспільної системи їх розповсюдження слід віднести інститут адвокатури, юридичне консультування, а у сфері застосування кримінального права, тобто там, де вживаються особливі форми державного примусу, – діяльність захисників у кримінальному процесі, запрошених органами дізнання, слідчими органами чи судом або суддями.
Реальне знання або незнання правового акта виявляється лише в спробі застосувати його на практиці в якійсь конкретній ситуації. Рівень її складності виявляє й рівень знання закону, і проблема частіше всього полягає не стільки в тому, що закони невідомі, а в тому, як і які з них застосувати в тій або іншій ситуації. На вирішення саме цього аспекту неінформованості про закони і повинна бути спрямована правова інформація.
Найбільш суттєві елементи механізму правової соціалізації особистості відображено на схемі 1.

Схема 1

Механізм правової соціалізації особистості

Системи соціалізуючого впливу



Управляюча


Діяльнісна

Соціально-психологічна

Інформаційна


Соціально – правова владна система


Організаційний вплив

Громадська думка


Вплив на особистість



Слід звернути увагу, що під соціально-правовою владною системою розуміється такий сукупний вплив нормативно-правової, соціально-психологічної, діяльнісної та інформаційної систем, який здатен детермінувати правову поведінку особистості. Те, що внаслідок дії цієї системи може виникнути конформістська поведінка особистості, не впливає на соціалізуючу природу цієї системи. Ситуація конформізму, притаманна правовій поведінці в деяких випадках, не є негативним явищем і може розглядатися як певний етап у правовій соціалізації особистості. Більше того, свідомий конформізм можна розглядати як критерій (показник) високого рівня правової соціалізації, оскільки особистість, критично оцінюючи норми права, але все ж виконуючи їх, буде домагатися покращення цих норм законним шляхом і тим самим перейде на вищий рівень правової соціалізації.


Р о з д і л 5. ПРАВОВА КУЛЬТУРА ТА ПРАВОВА ПОВЕДІНКА

5.1. Поняття й структура правової культури

В умовах формування правової держави проблема підвищення рівня правової культури суспільства набуває особливої значущості й актуальності, що обумовлює необхідність теоретичного аналізу правової культури, з’ясування її змісту і структури. Проте проблема правової культури залишається слабо розробленою. Це обумовлено насамперед тим, що аналіз відбувається переважно в прикладних цілях, наприклад, у зіставленні з політичною культурою, для вивчення рівня знання права окремими групами населення тощо. Цілісна ж концепція правової культури, що базується на політико-філософських дослідженнях, даних широких конкретно-соціологічних досліджень, юридичній практиці, поки не вироблена.
Особливе методологічне значення для дослідження правової культури має категорія “культура”, за допомогою якої у науці визначають багатогранне, поліфункціональне і через це складне для інтерпретації явище, що спричинило велику кількість трактовок культури і методів її аналізу. У сучасній науковій літературі налічується понад 500 визначень поняття “культура”, і кількість їх (як у вітчизняній, так і в іноземній літературі) продовжує зростати. З методологічної точки зору важливим є не кількість визначень, а з’ясування і дослідження принципових розбіжностей у підходах до аналізу поняття “культура”, яких, безумовно, значно менше, ніж дефініцій.
Методологічне значення категорії “культура” для визначення правової культури таке:
1) вона є відправною точкою в русі від абстрактного до конкретного, відбиваючи загальне в явищах культури в усіх її різновидах;
2) виступає орієнтиром в аналізі емпіричного правового матеріалу при переході від теорії найбільш високого, філософського рівня узагальнення до теорії правової культури і в силу цього дозволяє здійснювати в конкретній галузі знань аналіз юридичного різновиду явища не з позицій розгляду культури в цілому, а виводить дослідника на підготовлений філософією плацдарм для виявлення специфіки об’єкта дослідження саме в правовій сфері життя суспільства;
3) вона вказує на головні напрямки і способи розвитку теорії правової культури;
4) виступаючи формою і стійким організуючим принципом процесу мислення, породжує низку вимог до аналізу правової культури.
У науковій літературі існують певні погляди щодо поняття “культура”.
Деякі автори вважають, що культура – це все те, що створено людиною, на відміну від того, що дано природою. Можна зустріти достатньо широкі визначення правової культури, що спираються на таке розуміння, наприклад, представлення її як системи матеріалізованих та ідеальних елементів, що стосуються сфери дії права, і їх відбиття у свідомості й поводженні людей.
Прибічники іншого підходу – діяльнісного – вважають, що, визначаючи поняття “культура”, необхідно акцентувати увагу на якому-небудь одному боці чи характеристиці людської діяльності. При цьому культура розуміється як синонім творчої діяльності. Стосовно правової царини, то до культури може бути віднесена, головним чином, правотворча діяльність. Таке розуміння виключає з правової культури багато видів юридичної діяльності, наприклад, правозастосовчу діяльність або діяльність громадян по підвищенню свого правоосвітнього рівня.
Існує ще одна точка зору, вона пов’язана з виокремленням у культурі різних суб’єктивних елементів суспільної системи. З огляду на це культура розглядається як історично обумовлена сукупність навичок, знань, ідей і почуттів людей, а також їх закріплення в різних суспільних явищах (у техніці виробництва і побутового обслуговування, в освітньому рівні народу і суспільних інститутах, у досягненнях науки і техніки, творах літератури і мистецтва). Таке бачення знайшло відображення і у визначеннях правової культури, що орієнтовані на суб’єктивні, інтелектуальні елементи, тобто на рівень знання і розуміння права. Тим самим його прихильники безпідставно обмежують ставленням людей до правових норм поняття “правова культура”, що звужує і збіднює саме визначення, з якого виключено такі суттєві явища, як правовий статус особистості, правопорядок і навіть самі правові норми. Послідовна реалізація вказаного підходу при аналізі правової дійсності приводить до ототожнення правової культури і правової свідомості.
Найбільш розповсюдженим підходом до поняття “культура” є виділення предметної сторони культури, яка розглядається як сукупність усіх матеріальних і духовних цінностей, створених і розвинених людством у ході його історії. Отже, виходячи з цього п р а в о в а к у л ь т у р а – це сукупність цінностей, що створені людьми у правовій сфері. Складовими правової культури є:
право як система норм, що виражають державні веління;
правовідносини, тобто система суспільних відносин, що регулюються правом;
правові заклади як система державних органів і суспільних організацій, що забезпечують правовий контроль, регулювання і виконання права;
правосвідомість, тобто система духовного відображення всієї правової дійсності;
правова поведінка (діяльність), як правомірна, так і протиправна.
Правова культура знаходиться у складній органічній єдності з іншими галузями культури, але в її специфічному змісті відбиваються тільки їй притаманні риси й особливості. Взаємодія правової культури з іншими галузями культури здійснюється через взаємозв’язок і взаємовплив однотипних культурних комплексів, що належать до різних культурних сфер (політичної, моральної, правової тощо). Елементи, що формують правову культуру, одночасно є складовими інших структур. Так, право входить у систему соціальних норм; правовідносини – у систему суспільних норм; правові заклади – у систему соціальних інститутів; правосвідомість – у систему суспільної свідомості.
Функціональні зв’язки споріднених елементів у цих системах забезпечують відповідність одна одній тих галузей культури, в які вони одночасно входять. У разі ж невідповідності відбувається дезорганізація нормальної діяльності систем. Наприклад, одним із проявів такої дезорганізації виступає злочинність.
Структуру правової культури можна представити і з боку її рівня, тобто з точки зору глибини пізнання правових явищ, оволодіння ними. У такому разі виділяють повсякденний, професійний (спеціальний) і теоретичний рівні правової культури.
Повсякденна правова культура проявляється в нашому повсякденному житті. Вона являє собою неглибоке, зверхнє відображення правових явищ, що не дозволяє правильно обміркувати й оцінити всі сторони правової практики. Ця культура не піднімається до рівня теоретичних узагальнень. Разом з тим вона використовується в повсякденному житті людей у процесі реалізації права і тим самим сприяє дотриманню вимог правових норм, більш повному перетворенню їх у життя.
Професійною правовою культурою наділені ті особи, що безпосередньо займаються правовою діяльністю. Для неї притаманні високий рівень знання і розуміння права в конкретній галузі професійної діяльності.
Теоретична правова культура, що є відображенням найвищого рівня пізнання правових явищ, представляє собою сукупність наукових знань про сутність, характер і взаємодію всіх правових явищ, усього правового механізму, а не якихось окремих його елементів. Вона є результатом наукових пошуків вчених-юристів, колективного досвіду практичних робітників правоохоронних органів і політичних діячів. Теоретична правова культура виступає безпосереднім джерелом права й відіграє найважливішу роль як у правотворчості, так і в реалізації самого права.
Правову культуру можна аналізувати також і з точки зору спільноти, охоплення нею індивідів і соціальних груп, а отже, виокремити індивідуальну, групову правову культуру і правову культуру суспільства.
Оскільки правова культура суспільства не існує без правової культури особистості, то вияв сутності правової культури як суспільного явища буде неповним, якщо обмежитись лише аналізом правової культури суспільства, ігноруючи при цьому дослідження особистісного аспекту правової культури.
Правова культура особистості визначається правовою культурою суспільства. Вона характеризується ступенем і характером правового розвитку індивіда, які визначають його соціальну активність у правовій сфері.
Розуміння особистісного аспекту правової культури найкраще проявляється в її структурі. Структура правової культури особистості акумулює культурну діяльність у сфері права, потенціал правової культури і правові культурні орієнтації.
Правова культура особистості проявляється в певному характері й змісті діяльності, у процесі якої особистість набуває і розвиває правові знання, уміння, навички, і є складовою правової культури суспільства як сукупності відповідного ступеня правових знань, умінь, навичок, як її потенціал. Правова культура особистості також характеризується підготовленістю до сприйняття правових ідей, оцінкою знань, умінь, реального права, тобто наявністю правових культурних орієнтацій.
Виокремлення в особистісній правовій культурі сформованих культурних утворень має важливе значення для практики організації виховної роботи, теоретична розробка якої усе ще залишається досить актуальною.
Усебічне дослідження структури правової культури дозволяє повніше визначити її поняття. Не применшуючи плідності зазначених шляхів визначення поняття “правова культура”, переваги набув аксиологічний підхід до його трактовки. Саме аксиологічне, ціннісне бачення правової культури дозволяє більш чітко відмежувати її від інших близьких і взаємопов’язаних із нею категорій, таких, як правова діяльність, механізм правового регулювання. П р а в о в а к у л ь т у р а – це система правових цінностей, що створені у процесі розвитку суспільства і зосередили в собі досягнення світової юридичної культури.
Цінність права полягає насамперед у його позитивній значущості (ролі) у задоволенні потреб суб’єктів. Місце права в системі соціальних цінностей обумовлено тим, як воно розглядається – як цінність-засіб чи як цінність-ціль. З цієї точки зору воно може бути цінністю похідною і мати власну цінність. Звідси право як цінність можна розглядати у двох аспектах. З одного боку, призначення права – підтримка порядку й організованості в суспільстві. У цьому розумінні цінність його похідна. З іншого боку, це – феномен, що містить у собі і закріплює юридичні цінності, завдяки чому право саме належить світові цінностей. З а г а л ь н о с о ц і а л ь н а ц і н н і с т ь п р а в а – це існуюча і необхідна можливість задовольняти інтереси суспільства.
Право, правова цивілізованість – невід’ємна складова людської культури, важливе її досягнення і тому має власну цінність. Саме на цьому фундаменті повинні будуватися теорія і практика правової держави. Тільки недержавне, антистатистське праворозуміння, визнання за правом власної цінності спроможне на сучасному етапі ознаменувати позитивні зрушення в правовій політиці, підвищенні рівня правової культури суб’єктів соціального спілкування. Разом з цим правова культура – це всі цінності, що створюються людьми в правовій сфері. Вона включає крім самого права (об’єктивного й суб’єктивного) правосвідомість, правові відносини, стан законності, досягнутий рівень законотворчої, правозастосовчої та іншої юридичної діяльності.
Розробка соціологічного, а саме аксиологічного аспекту правової культури є соціальною необхідністю. Тільки усвідомлення, сприйняття людьми універсальних культурно-історичних правових цінностей, традицій спроможне подолати бездуховність, що поширюється в суспільстві, зробити реальними такі соціально-правові цінності, як гідність та вагомість особистості у соціальному житті.

5.2. Правова свідомість і правова поведінка особистості. Соціальний аспект проблеми правосвідомості

Право, особливо його дія, завжди породжує суб’єктивне сприйняття правових норм. Воно формулюється, виникає і втілюється в життя через волю і свідомість людей. Реакція громадян на право може бути позитивною або негативною, але в усіх випадках люди суб’єктивно реагують на діюче право, певним чином уявляють бажане право. Суб’єктивне ставлення людей до правових явищ охоплюється поняттям “правосвідомість”.
П р а в о с в і д о м і с т ь – це сукупність правових уявлень, почуттів, переконань, оцінок, що виражають суб’єктивне ставлення індивідів, соціальних груп, суспільства в цілому до діючого або бажаного права, інших правових явищ, до поведінки людей у сфері правового регулювання.
Правова свідомість є однією з форм суспільної свідомості і підкоряється її загальним закономірностям формування і функціонування. У той же час вона посідає особливе місце у структурі суспільної свідомості, що обумовлює її специфіку й відрізняє від інших форм свідомості (політичної, філософської, моральної, естетичної тощо).
Найбільш тісно правосвідомість взаємодіє з моральною і політичною свідомістю. Правосвідомість наповнена моральним змістом. Найважливіші політичні вимоги закріплюються в праві і відображуються в правосвідомості. Але правосвідомість має відносну самостійність, і було б помилково ототожнювати її з іншими формами свідомості.
Специфіка правосвідомості на відміну від інших форм свідомості проявляється в предметі відображення, а також в особливих категоріях.
П р е д м е т о м в і д о б р а ж е н н я п р а в о с в і -д о м о с т і є право і правове регулювання в цілому, а також суспільні відносини, урегульовані правом, або ті, що вимагають правового регулювання. Предмет моральної свідомості ширше, оскільки його становлять відносини, що не належать до сфери правового регулювання: відносини дружби, товариства, кохання. Своїми особливостями наділений і предмет політичної свідомості. Це відносини між різними соціальними групами, соціальними спільнотами з приводу участі в політичному житті суспільства. У предметі правосвідомості міститься також і опосередкований через такі явища, як юридична техніка і стилістика, структура правових норм і т.ін., специфічний політичний зміст. Крім того, не всі ідеї політичної свідомості, політичні вимоги закріплюються в праві і відбиваються в правосвідомості, а тільки найважливіші з них.
Правосвідомості притаманні специфічні засоби пізнання правових явищ – категорії правосвідомості. Основними, що належать тільки правовій формі суспільної свідомості, є категорії юридичних прав та обов’язків і законності. На їх основі правосвідомість оцінює поведінку суб’єктів права як правомірну (відповідну правам і обов’язкам і вимогам законності, що випливають із норм права) і неправомірну (що протирічить обов’язкам чи порушує права, які випливають із правових норм). Це найбільш загальні категорії, притаманні будь-якому типу правосвідомості. З них розвиваються більш складні категорії: правосуб’єктність, правопорядок, правопорушення, правомірне і неправомірне, законне і протизаконне тощо, за допомогою яких пізнаються й засвоюються окремі сторони правового регулювання, досягається правова регламентація суспільних відносин.
Правосвідомість має складну будову. Елементи, з яких складаються рівні правосвідомості, утворюють його структуру і несуть у процесі правового регулювання різне навантаження, виконують неоднакову роль. Тому, враховуючи структуру правової свідомості, співвідношення її окремих частин або елементів, можна визначити роль правосвідомості в суспільному житті у процесі реалізації права.
Структура правосвідомості постає у вигляді суспільної, групової і індивідуальної правосвідомості. Кожна соціальна група наділена притаманними тільки їй інтересами, які формують суспільну правосвідомість і визначають зміст основних, характерних для цілого суспільства правових уявлень і переживань. Суспільна правосвідомість не тільки дає людині певну суму правових знань, але й слугує основою юридичної оцінки реальних відносин між людьми, вироблення ставлення до вимог правових норм, практичної правотворчої діяльності по реалізації правових норм і т.ін. Правосвідомість суспільства в цілому об’єктивується у вигляді існуючого законодавства, правопорядку, режиму законності, системи правоохоронних і правозастосовчих органів, системи норм права, вимог, заборон, обмежень, дозволів.
У реальній дійсності суспільна правосвідомість проявляється і конкретизується в правосвідомості різних соціальних груп чи в груповій правосвідомості як відносно самостійних елементах соціальної структури правосвідомості.
Групова правосвідомість – це колективні (групові) уявлення і почуття про право та інші правові явища, які виражають відношення й оцінки правових явищ з боку соціальних груп, колективів, тимчасових соціальних утворень.
Кожна соціальна група має як загальні цілі та завдання, що співпадають із суспільними завданнями в цілому, так і свої специфічні, що викликані потребами та інтересами даної соціальної групи. Отже, у свідомості соціальних груп знаходить прояв суспільна свідомість, але вона в кожній окремій соціальній групі відбивається крізь призму специфічних умов, потреб, інтересів цієї групи, набуває специфічних рис, які дозволяють розглядати групову свідомість як відносно самостійне духовне утворення, що відрізняється від суспільної та індивідуальної свідомості.
Критеріями для виявлення подібності й відмінності правосвідомості правових груп служать практична соціальна діяльність суб’єктів соціальної групи у сфері правового регулювання, їх зіткнення з реалізацією правових норм і правової практики, що не виключає впливу на групову правосвідомість, та інші ознаки соціальної групи і її суб’єктів (соціальний стан, освіта, вік тощо). Результатом взаємодії і впливу різних чинників є специфічна для певної соціальної групи правосвідомість – система групових правових поглядів, почуттів, оцінок, що відбивають специфіку її соціальної діяльності і правової практики.
Конкретно-соціологічні дослідження, що проводяться, спрямовані на аналіз і вивчення особливостей групової правосвідомості і наочно показують, що соціальні групи, сформовані за видами соціальної діяльності, за професією, освітою, віком, характеризуються різним рівнем знання і розуміння права, емоційним ставленням, оцінюванням змісту окремих норм права і дотримуванням їх приписів.
Суспільна і групова правосвідомість безпосередньо проявляється через правосвідомість індивідів, тому індивідуальна правосвідомість також є елементом соціальної структури правосвідомості.
Індивідуальна правосвідомість формується на основі безпосереднього впливу суспільної і групової, поєднуючи в собі їх елементи, індивідуально неповторні риси, які обумовлюють особливості й відмінності правосвідомості суб’єктів у рамках однієї соціальної групи. У правосвідомості індивіда відбиваються суб’єктивні умови його життя, освіта, виховання, професія, здібності і характер. Усе це формує правосвідомість індивіда, визначає специфіку його знань про право й особливості ставлення до нього.
Під час соціологічного дослідження правосвідомості індивіда важливо виявити не тільки те, чи знає людина приписи правових норм, але й визначити інтереси, настанови, орієнтири, що лежать в основі вибору ним того або іншого варіанта поведінки у сфері права.
Соціальні рівні правосвідомості характеризують ступінь розвитку основних компонентів суспільної, групової та індивідуальної правосвідомості й особливості відображення в правосвідомості правових явищ.
Для визначення соціальних рівнів правосвідомості важливим є аналіз предметної спрямованості діяльності суб’єктів правосвідомості у сфері правового регулювання, тобто виявлення глибини усвідомлення суб’єктами правових явищ для їх практичного використання в соціальному житті. Така свідомість обумовлена переважно повсякденними умовами життя людей, їх практичними потребами, необхідністю дотримання і виконання юридичних обов’язків, діяльністю по застосуванню правових приписів у конкретних життєвих обставинах, осмислюванням закономірних зв’язків і сутності правових явищ.
Предметна спрямованість діяльності суб’єктів визначає глибину відображення правосвідомістю правових явищ, яка характеризується ступенем знання права, пізнанням і оцінкою правових явищ, можливістю їх практичного використання.
Отже, у правовій свідомості можна виділити три рівні: повсякденний, спеціалізований (професійний) і науковий.
Повсякденна правосвідомість – це відображення людьми правових явищ внаслідок їх зіткнення з правом у повсякденному житті в процесі трудової, громадської діяльності, сімейно-побутових відносинах тощо.
Професійна правосвідомість становить спеціалізовані правові знання, вміння, навички, переконання, почуття, які дозволяють здійснювати предметну правозастосовчу діяльність.
Повне і всебічне виявлення сутності й змісту правових явищ, їх співвідношення та закономірностей розвитку є можливим тільки за допомогою теоретичної правосвідомості, яка являє собою наукові знання, ідеї, концепції про сутність, характер і взаємодію правових явищ, усього механізму правового регулювання. Тому вона може бути названа науковою правосвідомістю. Її рівень визначається глибиною пізнання правових явищ ученими-юристами, спеціалістами в галузі законодавства, політичними діячами. У процесі загального і спеціального правового виховання елементи теоретичної правосвідомості організовано вносяться в правову свідомість мас, через безпосередній вплив якої формується повсякденна і спеціалізована правосвідомість.
Соціологічне дослідження правосвідомості дає можливість отримати відомості про стан правосвідомості окремих особистостей, різних соціальних груп, суспільства в цілому на певний момент, стосовно конкретного соціально значущого факта, події. Використання таких відомостей сприяє рішенню нагальних проблем суспільного життя.


Р о з д і л 6. СОЦІОЛОГІЯ ЮРИДИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

6.1. Специфіка соціологічного підходу
до нормотворчої діяльності

“Законодавець має бути соціологом”, – зазначив ще на початку ХХ ст. американський соціолог Л.Уорд. У цій тезі, незважаючи на певний “соціологічний імперіалізм” у теорії та безмежну віру в конструктивну силу соціологічного знання в практичній діяльності, сфокусовано важливу проблему правотворення, що є актуальною для будь-якої епохи. Право не існує в абстрактному суспільстві, воно завжди соціально обумовлене конкретно-історичною ситуацією в країні. Чим повніше й адекватніше ці соціальні аспекти враховані в нормотворчості, тим більш суспільно корисними стають нормативно-правові акти, тим органічніше вони входять не лише в систему права, але й цілого суспільного буття.
Визначення сутності та змісту нормотворчості, як і власне правотворчості, належить до досить дискусійних питань. Усі існуючі його визначення можна умовно розділити на дві групи. Перша поєднує такі інтерпретації, які логічно назвати техніко-юридичними, оскільки згідно з ними нормотворчість – це різновид правотворчості, що охоплює безпосередній процес творення закону та інших нормативно-правових актів. Тобто за змістом нормотворчість співпадає з відповідною процедурою, що визначається конституціями, конституційними законами та регламентами відповідних органів (законодавчих, виконавчих).
Інший підхід належить до предметної сфери соціології права і спирається на розуміння цього явища як одного з різновидів соціального процесу. При цьому зміст процесу визначається через виокремлення таких елементів, як соціальні суб’єкти (на відміну від техніко-юридичного їх обмеження нормотворчим органом та суб’єктами нормотворчої діяльності), соціальні відносини (взаємодія) у зв’язку з нормотворчістю (на відміну від організаційних відносин у техніко-юридичній інтерпретації), соціальні потреби та інтереси у зв’язку з конкретними соціальними суб’єктами. Для системного осмислення структури законотворчого процесу використовується поняття “соціальний механізм нормотворчості”.
Аналіз визначень, що містяться в сучасній соціологічній літературі, дозволяє виокремити особливості, які властиві соціальному механізмові будь-якого процесу в сучасному суспільстві.
По-перше, соціальні механізми – це особливі складні соціальні системи. Їх специфіка полягає в тому, що до них входять основні елементи суспільства, які виконують регулятивні функції на всіх рівнях, що перетворює соціальні механізми на своєрідну проекцію суспільства, на інші його окремі сфери – економіку, право, демографічну систему тощо. Водночас ці регулятори переструктуровуються, змінюють свої характеристики, отримуючи притаманний зміст та структури, оскільки різні механізми обумовлюють постановку специфічних цілей – регулювання відповідними соціальними процесами.
По-друге, у складі соціальних механізмів, залежно від їх функціональної природи, виділяють три типи елементів, що: а) регулюють (проявляються на “вході” системи); б) регулюються (проявляються на “виході” системи); в) мають фоновий характер і відзначаються певною стабільністю та незмінюваністю.
По-третє, до соціальних механізмів входять два типи суб’єктів: а) що здійснюють регулятивні функції; б) безпосередні учасники процесів (оскільки їх поведінка є об’єктом управління). Включеність суб’єктів управління в процеси, що ними регулюються, має суттєвий вплив на стан соціальних механізмів, зокрема, створює передумови для формування консервативних тенденцій і формалізації (а в іншому відношенні – бюрократизації) нормативно-інституційного боку цих механізмів.
По-четверте, соціальні механізми включають явища, які розвиваються природно-історичним шляхом, а також такі, що виникають під впливом втручання в соціальні процеси. Якщо перші виникають як продукт еволюції тієї чи іншої суспільної підсистеми і є її іманентними елементами, змінюються повільно під впливом внутрішніх процесів, то другі, навпаки, виникають у процесі пошуку нових підходів, інститутів і т.ін. Так, наприклад, до складу соціального механізму законотворчості входять, з одного боку, процедура функціонування законотворчого органу, що формується з певною метою і відповідно до пануючої політико-правової доктрини, а з другого – інтереси, потреби, поведінка людей, які прямому регулюванню не піддаються.
Таким чином, предметна сфера законодавчої соціології визначається саме поняттям “соціальний механізм законотворчості” і містить його закономірні взаємодії та взаємозв’язки. Сучасна соціологія права визначає подібність процесів створення різних видів нормативно-правових актів, що дозволяє розглядати законотворчість як базовий процес.
Галузь соціології права, що досліджує відповідну проблематику, отримала назву “законодавча соціологія”. У рамках цієї субдисципліни самостійним об’єктом дослідження стає створення нових нормативно-правових актів. Теоретична функція законодавчої соціології полягає в накопиченні та методологічному узагальненні знань про соціальні закономірності законотворчого процесу, що проявляються як каузальні (причинні) зв’язки в механізмі поведінки суб’єктів цього процесу. Саме тому законодавча соціологія виконує методологічну роль для спеціальних юридичних наук, об’єктом пізнання яких є законотворчість, але одночасно вона має й прикладне значення.
Техніко-процедурне соціологічне забезпечення законодавчого процесу як реалізація прикладної функції законодавчої соціології спирається на весь методичний арсенал сучасної соціології, проте його використання не є безсистемним, оскільки існують окремі процедури (методики), що орієнтовані на вирішення конкретних завдань законотворчого процесу. Серед них найбільше значення мають наступні:
– діагностика суспільних проблем, оцінка їх пріоритетності як об’єктів правового регулювання. Такі дослідження досить часто проводяться шляхом вивчення громадської думки, оскільки так можна отримати уявлення про протиріччя реального життя і, відповідно, про потребу в їх правовому регулюванні;
– моделювання ситуацій упровадження закону, коли предметом дослідження стає потенційна можливість закону впливати на стан і динаміку суспільних процесів і явищ. Найбільш доцільним є застосування таких моделей у тих галузях права, де характеристики процесів легко піддаються квантифікації (кількісному вираженню), наприклад у податковому законодавстві;
– прогнозування процесу законотворення, тобто процесу роботи законодавчого органу та поведінки всіх інституційних учасників, для раціоналізації їх дій шляхом введення такого параметра, як передбачуваність;
– соціологічна експертиза законопроекту передбачає дослідження відповідності законопроекту суспільним потребам та стану правосвідомості, оцінку можливості його адекватного сприйняття та впровадження. Найбільш поширеним способом є вивчення громадської думки щодо концепції чи конкретних норм законопроекту;
– оцінка соціальної ефективності законотворчості, тобто вивчення дії закону в реальних суспільних відносинах (саме такі дослідження були поширеними в рамках класичної юридичної соціології, що ставила за мету вивчення “живого буття права”).
Таким чином, прикладні завдання, які вирішуються соціологією права, орієнтовані на підвищення ефективності законотворчого процесу. На жаль, сучасна практика законотворчості в Україні ігнорує досвід розвинутих країн, у яких доцільність використання перелічених вище процедур знайшла практичне підтвердження. Так, наприклад, за свідченням Ж. Карбоньє, саме широкі “передзаконодавчі” соціологічні дослідження сім’ї стали запорукою успіху проведених у Франції у 70-ті рр. ХХ ст. змін у законодавстві про сім’ю та шлюб.

6.1.2. Закон як соціальне явище

Визначення місця закону в правовому житті є базовою теоретичною проблемою законодавчої соціології. Політична історія нашої країни у ХХ ст. дає приклади того, як суттєво змінювались роль закону та механізми його творення. Це знаходило відповідне відображення і в теоретичному аналізі цього явища. Останні роки характеризуються тим, що відбувається поступовий перехід від абсолютизації позитивного розуміння закону до врахування його соціологічної інтерпретації. Одним з елементів подібної інтерпретації є розмежування права і закону, оскільки без цього неможливо дати тлумачення, чому реально існуючі форми правового спілкування не співпадають з офіційно визначеними нормами законодавства.
Розвитку законодавства відведено центральне місце в структурі реформи правової системи. Це пояснюється тим, що законодавство, по-перше, виконує функцію системостворюючого фактора у правовій системі, тому від його стану залежить забезпечення зв’язків між усіма елементами правової системи, а також між нею та іншими соціальними системами (економічною, політичною, моральною тощо); по-друге, аналіз стану законодавства дає змогу предметніше виявити як позитивні риси, так і недоліки всіх інших елементів правової системи, а отже, накреслити шляхи їх подальшого реформування.
Об’єктивною основою реформування законодавства України є насамперед розвиток системи права, оскільки він зумовлений потребами суспільства та всіх його складових. Разом із системою права на творення системи законодавства також впливають економічна та політична системи суспільства, форма державного устрою, структура державного апарату, правова культура законодавчих органів і всього населення та деякі інші фактори.
Необхідно розрізняти й чітко визначати межі сфери можливого і сфери необхідного правового регулювання, зважаючи на визначені наукою об’єктивні властивості суспільних відносин, що становлять предмет правового регулювання, можливості відповідних юридичних інструментів регулювання (метод і режим регулювання), а також пріоритети політики держави, яка прагне стати правовою та соціальною.
Важливе теоретичне та практичне значення має проблема визначення меж застосування закону як способу регуляції відповідних суспільних відносин, яка є складовою більш загальної проблеми меж (або лімітів) правового регулювання. Існують різні погляди щодо цього. Але достатньо розглянути крайні позиції. З одного боку, існує точка зору, суть якої у тім, що правове регулювання індивідуальної поведінки посилюється, оскільки значення інших способів (механізмів) контролю зменшується, і яку М.Тімашев називає “тріумф права”. З другого боку – теорія “делегалізації” громадського контролю, згідно з якою друга половина ХХ ст. характеризується звуженням сфери застосування правових засобів контролю та регуляції поведінки.
Соціальна цінність та регулятивна значимість закону полягає не в тому, що він створює нові форми суспільного буття, а в тому, що адекватно, повно й чітко формулює як правові норми види й форми суспільних відносин, що забезпечують стабільність та розвиток суспільства шляхом офіційного санкціонування, тобто об’єктивним нормам (нормативно значимим формам) суспільного буття надається загальнообов’язковий характер[5]. Таким чином, соціальний механізм дії права (і правотворення) ніяк не може бути зведений до механізму дії законодавства, а дія закону не може розглядатись як така, що безпосередньо продукує правові явища чи факти правосвідомості.
У рамках соціологічної концепції закону його регулятивне значення конкретизується в контексті соціальної організації самого законотворчого процесу, його соціальної обумовленості, у його співвідношенні з правовими та іншими формами спілкування людей, реальними інтересами, мотивами та метою поведінки на всіх рівнях соціальної організації суспільства.
Теоретична модель соціальної обумовленості законотворчого процесу має містити наступні елементи:
а) системний опис організаційної процедури законотворчої діяльності, усіх її стадій, процедур, технік і т.ін.;
б) системний опис та класифікацію соціальних факторів законотворчої діяльності, які формуються у сфері політичних, економічних, національних, соціальних відносин;
в) системний опис механізму дії комплексу соціальних факторів на законотворчу діяльність.
Одну з основних проблем побудови такої моделі становить необхідність відтворення як складної структури суспільних відносин, що є об’єктом правового регулювання, так і не менш складного у структурно-функціональному відношенні соціального процесу законотворчості.

6.1.3. Соціальний механізм нормотворчості
(законотворчості)

Основою для характеристики соціального механізму законотворчості є виокремлення головних стадій законотворчого процесу саме як соціального процесу. У вітчизняній літературі з питань законотворчості концепція законотворчого процесу має переважно техніко-юридичний характер. Тому більш точною є концепція законотворчого процесу, запропонована А.Подгурецьким, який розглядає цей процес насамперед як соціальний.
Законотворча діяльність у процедурному відношенні може бути розподілена на сім стадій, що відбивають логіку творення закону:
1) порівняльний аналіз законодавства різних країн з метою виявлення правових стандартів вирішення проблем, узагальнення досвіду втілення нових норм життя, визначення можливих наслідків;
2) аналіз можливості використання правових засобів регулювання певної сфери соціального життя, тобто визначення обмежень дії закону для цієї сфери;
3) адекватний аналіз (діагностика) ситуації, що має бути врегульована законом. Такий аналіз проводиться із застосуванням методів соціальних наук, щоб надати всебічну характеристику ситуації (саме це мав на увазі Л.Уорд, коли стверджував, що “законодавець має бути соціологом”);
4) дослідження цінностей, причому не тільки ціннісних домінант пересічних громадян чи еліт, але й тих верств населення, чиї орієнтації будуть інновативними чи консервативними по відношенню до нового закону;
5) визначення гіпотез щодо регуляторів обраної сфери (оптимальних моделей правового моделювання). Саме на цій стадії, як наголошує А.Подгурецький, проявляється рівень теоретичної обґрунтованості законотворчого процесу. Адже якщо відсутні теоретичні узагальнення (гіпотези) відносно оптимальних методів (моделей) правового регулювання, вони беруться зі сфери професійного досвіду, а інколи й здорового глузду, ідеології тощо;
6) розробка плану законотворчої діяльності, викладення концепції законодавчого акта на основі обробки й узагальнення матеріалу, накопиченого на попередніх стадіях;
7) безпосередня законопроектна діяльність, що має суто технічний характер і досить часто детально регламентована як одна із базових процедур діяльності законодавчого органу[6].
Виходячи зі змісту процесу законотворення можна стверджувати, що воно відбувається як процес прийняття рішень, хоча вибір альтернативи – це лише окремий момент, досить часто не головний.
Однією з цілей соціологічного пізнання законотворчості є визначення й аналіз соціальних факторів, що проявляються на різних рівнях соціального механізму законотворення та на різних стадіях законотворчого процесу.
Фундаментальне теоретичне питання пізнання права (яке не перестає бути предметом дискусій починаючи з минулого століття) полягає в тому, чи є закон (і правова норма в цілому) як продукт свідомої діяльності людей вільним породженням людської волі, чи він привноситься у волю зовні, тобто під дією факторів, що існують ще до початку процесу законотворення.
Залежно від відповіді на це питання існують різні методологічні засоби в пізнанні законотворення. Для представників природно-правової школи суттєвим є визначення ролі природного права в створенні позитивного права. Свої варіанти пропонують прибічники феноменологічної та екзистенціалістської течій. Юридичний позитивізм взагалі виводить це питання за межі правової науки, яка в силу своєї методології не може мати об’єктів “неправового типу”. Рецидиви такого “чистого нормативізму” досить часто проявляються в пострадянській літературі. Тому використання соціологічного підходу розширює і поглиблює пізнання законотворчої діяльності.
Рішення законодавчого органу буде оптимальним і ефективним за умови, що в процесі законотворення виконуватимуться наступні пізнавальні операції: а) виявляютимуться соціальні фактори, в яких безпосередньо виникає потреба в законодавчому регулюванні; б) проводитиметься діагностика сили впливу цих факторів та направленості їх дії як по відношенню до мети закону, так і відносно один одного; в) визначатиметься сумарний результат дії вказаних факторів; г) розглядатимуться варіанти вирішення проблемної ситуації з урахуванням співвідношення факторів.
У законодавчій соціології фактор визначається як елемент соціальних умов (соціального буття), що має каузальні зв’язки із законотворчим процесом. Необхідність використання факторного аналізу обумовлена значною кількістю показників, що характеризують якісні сторони законотворчого процесу, та обмеженими можливостями його адекватної інтерпретації методами кількісного аналізу.
Особливістю соціальних факторів є те, що вони діють системно. Законодавці найчастіше припускаються типової помилки, коли у процесі законотворення орієнтуються тільки на один із факторів. Наприклад, не може мати нормативних наслідків реформа податкового законодавства, яка відбувається під впливом одного фактора (необхідності поповнення держбюджету) без урахування інших (мотивації економічної поведінки, стимулювання нововведень тощо). Саме системний характер дії соціальних факторів є інтегративним для соціального механізму законотворчості в цілому.
Стосовно кожної проблемної ситуації можна виявити велику кількість соціальних умов, що стають факторами законотворчого процесу. Вони розподіляються на два класи: основні (правоформуючі) і допоміжні (процесуальні). Відносно законотворчої діяльності основні фактори є зовнішніми, а допоміжні – внутрішніми.
Комплекс основних (правоформуючих) соціальних факторів законотворчого процесу складається з об’єктивних і суб’єктивних факторів. При цьому під об’єктивним розуміється все, що існує поза і незалежно від свідомості; під суб’єктивним – те, що від неї залежить: стан суспільної чи групової свідомості, соціальна диференціація, соціальні орієнтації і т.ін. Від понять “об’єктивне” й “суб’єктивне” похідними є категорії “об’єктивний фактор” і “суб’єктивний фактор”, які вказують на зв’язок об’єктивного й суб’єктивного.
До об’єктивних соціальних факторів законотворчості належать: економічний, що фіксує стан та можливості розвитку виробництва, обігу, фінансової системи країни; природний, що характеризує загально-природні умови (географічні, кліматичні, ресурсні); демографічний, який визначають статева та вікова структури народонаселення, рівень урбанізації, а також інші явища та процеси. Ця група факторів має об’єктивний характер внаслідок того, що вони формуються як зовнішнє середовище конкретної ситуації законотворення.
Суб’єктивними факторами є такі: політико-правовий, зміст якого становлять вихідні принципи конституційного устрою країни, принципи правової системи, а також, що надзвичайно важливо в політично та соціально диференційованому суспільстві, – певний набір політичних орієнтацій та програм основних інституйованих суб’єктів політичних відносин (партій, рухів, блоків); ідеологічний – світоглядні основи поведінки суб’єктів законодавчої діяльності, рівень правової та політичної культури суспільства в цілому та окремих соціальних груп; національний – національні звичаї, особливості національної психології, мовні звичаї; соціокультурний – культурний та освітній рівень населення, рівень розвитку засобів масової інформації, правова інформованість населення; ціннісно-психологічний, що полягає в орієнтації основних соціальних груп у політико-правових відносинах, особливостях правосвідомості суб’єктів законотворчого процесу.
На відміну від основних, перелік допоміжних (процесуальних) факторів є вичерпним і включає наступні: організаційно-процедурний, інформаційний, науковий, програмуючий. Ці фактори характерні для будь-якої управлінської діяльності. Тому оптимізація в законодавчому процесі постає і як оптимізація управлінських технологій та процедур.
До факторів, що забезпечують адекватне законотворче вирішення проблемної ситуації, належать: програмуючий – планування та прогнозування розвитку законодавства, яке є функцією відповідних державних органів у взаємодії з іншими суб’єктами політико-правового життя; організаційно-процедур-ний – поєднання матеріальних і процесуальних аспектів демократичної процедури законотворчої діяльності, що зафіксована в нормативних актах (Конституції України, Регламенті Верховної Ради і т.ін.); інформаційний – типи та інтенсивність інформаційних потоків, ступінь та форма врахування громадської думки, ступінь розвитку довідково-інформаційної служби та засобів масової інформації у правовій сфері, наявність чи відсутність автоматизованих систем пошуку правової інформації; науковий – забезпеченість необхідного наукового рівня законопроектних робіт, наукова підготовка та юридична кваліфікація працівників організацій – суб’єктів законотворчого процесу, міра участі науковців у законопроектній діяльності, наявність системи експертизи законопроектів.
У процесі законотворчості разом з аналізом факторів важливе значення має виявлення мети закону. М е т а з а -к о н у – це усвідомлений та бажаний результат регулюючого впливу права на суспільні відносини. Вона визначається двома основними шляхами: 1) дослідженням громадської думки як на стадії підготовки концепції закону, так і під час обговорення законопроекту; 2) проведенням наукової експертизи законопроекту. Обидва ці шляхи, на жаль, у практиці законотворчості в нашій країні використовуються досить рідко, що становить одну з причин низької ефективності законотворчої діяльності.
Важливими структурними елементами соціального механізму законотворчості є суб’єкти даного процесу. Якщо розглядати техніко-юридичну процедуру законотворчості, то до числа таких суб’єктів можуть бути зараховані лише ті, що або безпосередньо виконують функцію законотворення (Верховна Рада), або наділені правом законодавчої ініціативи. Можливість прийняття законів шляхом референдуму дозволяє до числа суб’єктів соціального механізму умовно зарахувати “народ України” як цілісний суб’єкт. Для соціального аналізу така характеристика суб’єктів є недостатньою, оскільки вона не дозволяє показати суб’єктивну (а точніше – суб’єктну) природу соціальних факторів. Тому доцільно виходити з наступної характеристики суб’єктів соціального механізму законотворчості. Вони поділяються на первинні і вторинні (похідні). До первинних належать соціальні спільноти (групи, верстви), тобто всі потенційно можливі або реальні елементи соціальних структур. Їх первинність обумовлена тим, що саме на рівні диференціації соціальних умов та їх закріплення відносно соціальних груп відбувається формування соціальних інтересів, і саме не як загальних, абстрактних за своєю суттю, а конкретних, що можуть бути сформульованими й зафіксованими. Вторинні складають ті інституційні утворення, які виражають і реалізують соціальні інтереси: державні органи, політичні й неполітичні об’єднання громадян тощо.
З існуванням первинних суб’єктів і механізмів, що виражають їхні інтереси на рівні законотворчості, пов’язана необхідність виокремлення такого феномена, як інфраправо (“уявне”, бажане право), тобто ідеалізованих правових уявлень, що підсумовують соціальний досвід соціальних груп та верств і виражають їхні уявлення про оптимальні форми та шляхи нормативного регулювання в суспільстві[7]. Саме в інфраправі відбувається трансформація соціального інтересу в систему правових установок особи, які реалізуються і як певна соціальна поведінка, і як фактор впливу на законотворчий процес. Інфраправо існує у двох різновидах: як “ідеальне право”, що складається з певної сукупності теоретичних уявлень різного за своїми методологічними витоками змісту, і як “буденне право”, що відповідає поглядам та формам повсякденної поведінки. У законотворчому процесі відбувається їх взаємодія, через яку інколи “буденне право” стає основним змістом закону.

6.2. Соціологічні аспекти дослідження судової діяльності

6.2.1. Соціальна природа правосуддя та його цілі

Правові норми не діють автоматично, не реалізуються самі по собі, їх застосовують люди – спеціалісти юридичних професій.
Судова влада як одна з гілок державної влади реалізує себе через здійснення правосуддя та судово-конституційний контроль.
С о ц і о л о г і я с у д о в и х о р г а н і в – напрям соціології права, який аналізує реальні процеси правозастосування.
Правосуддя – це самостійний вид державної діяльності, яка полягає в тому, що особливий незалежний орган держави – суд – розглядає в запроваджених законом процесуальних формах і вирішує на основі закону, правосвідомості та внутрішнього переконання суддів справи, ухвалюючи від імені держави рішення (вироки, постанови, ухвали) про захист і поновлення права, що порушене, а за необхідності – і про застосування санкцій до винуватого; про відсутність правопорушення, яке передбачалось, і незастосування санкцій, а також про наявність (відсутність) юридично значущих фактів (з цивільних справ); при цьому виконання зазначених рішень після набуття ними чинності забезпечується можливістю державного примушування.
Суд і судова система в їх конкретності завжди породжуються певною суспільною системою. Відповідно до цього правосуддя має таку вертикальну і горизонтальну структури, такі повноваження на кожному рівні, які дозволяють реалізувати правове й соціальне призначення цієї системи.
Суд заснований для охорони і зміцнення правопорядку, тобто певної системи суспільних відносин, які врегульовані, закріплені, а іноді й породжені самими нормами права. Суспільний зміст діяльності суду як специфічного соціального інституту полягає в захисті й регулюванні правових відносин шляхом неухильного дотримання законності.
Застосовуючи норми права, суд здійснює функцію соціального контролю, забезпечуючи необхідний ступінь однакової поведінки громадян відповідно до правових приписів. Суд захищає такі індивідуальні потреби, задоволення яких не завдає шкоди суспільству. Обумовлені цими потребами індивідуальні інтереси й суб’єктивні цілі заохочуються й захищаються судом.
Правосуддя – це свідома, цілеспрямована діяльність людей (суддів), які правомочні вирішувати долі інших людей (обвинувачених, позивачів, відповідачів тощо), вступати при цьому у складні зв’язки з численними учасниками судочинства, часто зацікавленими в результатах справи, отримувати від них необхідну інформацію та розв’язувати соціальні конфлікти, здійснюючи одночасно виховний вплив на громадян. Виховна роль правосуддя полягає в тому, що судова система завдяки своїй діяльності значною мірою формує повагу до права й обумовлює можливість подолання таких форм деформації індивідуальної правосвідомості, як правовий інфантилізм, правовий нігілізм, переродження правосвідомості. Саме судова система, що функціонує на принципах законності й справедливості, здатна ефективно сприяти встановленню суспільної злагоди, активному співробітництву суспільних груп, забезпеченню гарантій прав і свобод особистості, укріпленню моральних основ у громадському та індивідуальному житті. Ця роль суду не завжди підкреслюється, але без соціально ефективної судової системи оптимальні правові відносини й відповідна їм правова свідомість ні існувати, ні розвиватися не можуть.
Комплекс людських стосунків, які виникають під час здійснення правосуддя, у психологічному аспекті може бути поданий як дуже складна система взаємодії психічних процесів, властивостей і настроїв окремих осіб і соціальних груп.
Суди, правосуддя та його гарантії можуть розглядатися як різновид соціальних систем, а судовий процес – як соціальна взаємодія.

6.2.2. Судовий процес як соціальна взаємодія

Судовий процес є соціальним за своєю природою, суть його реалізації виражається через взаємодію суб’єктів судових правовідносин.
В основі судового процесу лежить соціальний за змістом конфлікт, втілений у юридичну форму, але при цьому не втративший своєї соціальної сутності. Завдяки цьому юридичні факти, що підлягають судовому розгляду, мають подвійну природу – як оцінювані правом явища і як певні сторони соціального конфлікту. Лише розкривши соціальну природу конфлікту й надавши йому юридичної оцінки, суд може прийняти дійсно правове й соціально значуще рішення.
Суб’єкти судових правовідносин також мають подвійну природу. У них органічно поєднуються процесуальні й соціальні характеристики, які відбивають, з одного боку, їх роль у судовому процесі, а з другого – їх місце в суспільній системі. Взаємодія цих характеристик може стати основою суспільних за своєю природою суперечностей, починаючи від статусних і закінчуючи психологічними. Подолання цих суперечностей для досягнення правового й соціально ефективного рішення є однією з найбільш складних, але беззаперечних суспільних вимог до суду.
Взаємодія суб’єктів судового процесу відбувається на певній соціально-психологічній основі. Під час винесення колегіального судового рішення, наприклад судом присяжних, соціально-психологічні закономірності працюють у чистому вигляді. Крім того, незалежно від форми винесення судового рішення, суддя діє на підставі власної переконаності. Але і на групове спілкування в процесі колегіального рішення, і на індивідуальну переконаність судді завжди впливають соціальні фактори. Щоб судочинство було правовим і справедливим, не можна ці фактори ігнорувати, відкидаючи такі питання, як якісний склад присяжних, соціальні, професійні та моральні якості судді, а також як склад суду може відбитися на характері розгляду конкретної справи. Американська соціологія права, наприклад, вважає ці питання для справедливого судочинства ключовими.
Процесуальні конфлікти, що виникають під час відправлення судочинства, також є соціальними за своєю природою. Наприклад, яким чином і чому саме так слідчий домагається свідчень? Чим пояснюється неявка до суду? З якої причини даються неправдиві свідчення? Подібні питання мають глибокий соціальний контекст, і суддя, щоб успішно керувати соціальною взаємодією учасників судового процесу, повинен розуміти, який соціальний підтекст криється за кожним із таких питань. Ігнорування цього може негативно вплинути на правовий характер судового процесу й самого судового рішення.
Фундаментальною засадою соціальної взаємодії у судовому процесі є презумпція знання права. У реальному житті такі знання дуже різні, а інколи майже відсутні. Цей прояв фактичної соціальної нерівності учасників судового процесу долається через призначених судом захисників, офіційних експертів, що є однією з передумов оптимальності не тільки процесуальної, але й соціальної взаємодії учасників судового процесу, без чого взагалі неможливе справжнє правосуддя.
Суд взаємодіє із зовнішнім суспільним середовищем судового процесу, тому він ніколи не може бути ізольованим від суспільства та його локальних проблем. На рішення суддів неминуче тією або іншою мірою впливають традиції, громадська думка, конкретна соціальна ситуація, стан системи державної влади тощо, які нереально абсолютно відкидати й не враховувати. Але при цьому існує однозначна вимога – ніщо зовнішнє не повинно вплинути на правовий і справедливий характер суду та його рішення.
Важливою формою соціальної взаємодії у процесі судочинства виступає взаємний вплив суддів, що найбільш повно виявляє себе в судовому прецеденті. Судовий прецедент у тій або іншій формі існує завжди, а в деяких правових системах (наприклад, в англосаксонській) він посідає ключове місце.
Якщо підходити до механізму судового процесу як до соціальної взаємодії, то суспільна значущість судового рішення залежить не лише від його юридичного рівня, а й від того, чи сприймають це рішення учасники судового процесу законним і справедливим і якою є з цього приводу громадська думка.

6.2.3. Соціологічна експертиза
і соціологічне тлумачення закону

С о ц і о л о г і ч н а е к с п е р т и з а – це оцінка соціальної обґрунтованості пропонованих норм, прогнозування соціальних наслідків та ефективності їх дій.
Соціологічна експертиза може виконувати різні функції. Наприклад, при доказі професійних звичаїв, що мають певну вагу в торговому та трудовому праві. Часто для підтвердження факту існування таких звичаїв користуються висновком спеціальних експертів. Сторона, що збирається послатися на звичай, подає відповідне свідоцтво, підготовлене професійною організацією – торговою палатою, спілкою підприємств, профспілкою тощо. Ця процедура відбиває процес бюрократизації права (згадаємо закон М. Вебера). Не дивно, що деяким висновкам цих організацій може бути кинутий докір, що вони витримані в дусі захисту власних професійних інтересів. Суд отримав би об’єктивну експертизу, якби звернувся до експерта-соціолога, який розглянув би таке питання згідно з класичним аналізом звичаю – у двох аспектах: 1) вивчення фактичної сторони справи, щоб встановити, що насправді відбувається; 2) вивчення громадської думки для з’ясування питання про те, чи супроводжується ця практика тим, що заведено називати opinio necessitatis або opinio juris. Наприклад, італійська преса повідомила, що в 1977 р. один із прокурорів Мілану попросив Інститут громадської думки вивчити шляхом опитування поняття “загальновизнане уявлення про соромливість”, яке міститься в кримінальному законодавстві. Треба зазначити, що організація та проведення опитування досить дорогі, і сторони в процесі навряд чи візьмуться проводити його за свій рахунок.
С о ц і о л о г і ч н е т л у м а ч е н н я законів є роз’ясненням глибинної суті правових норм, їх ролі в системі соціальних зв’язків, надання допомоги суддям у розумінні цього.
Тлумачення законів – важлива місія судів. Відзначимо, що суддя не єдиний інтерпретатор закону; у цій ролі можуть виступати доктринальні коментатори, юрисконсульти, але лише суддя може надати тлумаченню обов’язкової сили. Існує декілька концепцій соціологічного тлумачення. Одна з них трактує соціологічне як соціальне. Тлумачення стає соціологічним тоді, коли суспільство виступає в ньому на перший план, відтісняючи індивіда. Одразу ж виникає небезпека, що в результаті ототожнення цих двох понять соціологічне тлумачення може штовхнути суддю від науки до політики. Такий ризик не можна не враховувати, але на нього свідомо йдуть і навіть виправдовують.
У Радянській Росії (20-ті рр. ХХ ст.) та в країнах народної демократії (50 – 60-ті рр. ХХ ст.) набув офіційного визнання метод тлумачення, який також не може бути кваліфікований як власне соціологічний, оскільки він пов’язаний із соціальним інтересом (особливо з інтересом робітничого класу) і підпорядкований йому. Цей метод формулюється по-різному. Один варіант – суддя повинен виносити рішення згідно зі своєю соціалістичною правосвідомістю; другий варіант – рішення має виноситися відповідно до економічного й соціального ладу країни.
Вважається, що ця техніка використовувалась головним чином у перехідні періоди, коли були чинними закони, успадковані без змін від попереднього режиму. Особливе правило тлумачення дозволяло пристосувати ці закони до нових вимог змінюваного суспільства в очікуванні радикального законодавчого перегляду.
Існують розширювальне (реформістське) тлумачення, коли стара норма співвідноситься з новими явищами, фактичним становищем справ, з практикою, та обмежувальне (консервативне), коли суддя спирається лише на старе тлумачення норми.
Реалістичне тлумачення полягає в тому, щоб пояснити фактичне життя закону, тобто те, що передувало його прийняттю, і те, що відбувалось потім. І тут тлумаченню допомагає звичай, який формується під час практичного застосування закону.
Визнано, що краще законодавствувати, ураховуюючи громадську думку, ніж всупереч їй. Очевидно, що й тлумачити закони теж краще з цієї позиції, оскільки в такому разі тлумачення, покладені в основу рішень, що приймаються, зможуть гарантувати їх моральний авторитет, але за умови, що вони будуть зрозумілі всім, у тому числі й неюристам. Узагальнюючи думку А.Леві-Брюля[8], можна сказати, що недостатньо переконаності самого судді, потрібно, щоб він примусив інших стати на бік його переконань.
Існує ще одна суттєва обставина. Закон може бути таким, що його адресати будуть змушені одразу ж самостійно тлумачити його, не чекаючи судової інтерпретації. Зрозуміло, що таке тлумачення залишається на рівні розуміння простої людини, але якщо з’ясується, що воно відповідає професійному розумінню закону, то його можна закріпити судовим тлумаченням. Це дуже важливий аргумент на користь соціологічного тлумачення, оскільки він відповідає поглядам населення і сьогодні є більш значущим ніж раніше через зростаючий обсяг законодавчої регламентації.
Отже, проблема праворозуміння, тлумачення законів досить складна, бо норми права іноді можна тлумачити самим неймовірним чином. Невипадково серед юристів існує каламбур: “Два юристи – три думки”.
Соціологічний підхід, соціологічний погляд на норму закону характеризується тим, що соціолог якби наповнює загальні, певною мірою абстрактні, юридичні формули значеннями того, що відбувається в реальності, які нові тенденції, зрушення, процеси є визначальними в суспільному житті.

6.2.4. Соціологічні аспекти вивчення ефективності
правосуддя. Соціальні аспекти судових помилок

С у д о в а с о ц і о л о г і я вивчає систему і структуру чинників ефективності правосуддя.
Розробка загальної концепції ефективності правосуддя передбачає визначення: цілей правосуддя та соціальних потреб, які мають бути задоволеними завдяки їх досягненню; змісту поняття “ефективність правосуддя”; співвідношення оптимальності та ефективності правосуддя; правосуддя як системи, умов (гарантій) ефективності правосуддя, їх зв’язку і взаємодії; інформаційної забезпеченості судової системи; методів дослідження ефективності правосуддя тощо.
Безумовно необхідним є: встановлення системи критеріїв і показників ефективності правосуддя в цілому і окремих судових стадій процесу; визначення “вагомих” (ціннісних) співвідношень між різними критеріями і показниками ефективності; виокремлення критеріїв організації і критеріїв якості судової праці; аналіз співвідношення критеріїв ефективності правосуддя та ефективності інших видів судової діяльності (наприклад, правової пропаганди); ефективності правосуддя та процесуальної діяльності інших (крім суду) учасників судочинства; розробка критеріїв для порівняльної оцінки якості роботи судів по регіонах і періодах.
Важливими для вивчення ефективності правосуддя з соціологічної точки зору є дослідження на теоретичному рівні складної системи чинників (гарантій), які впливають на ефективність правосуддя; ранжування цих чинників за ступенем значущості, виявлення ієрархічних і координаційних зв’язків між ними; розгляд усіх чинників як складної системи управління правосуддям, де кожна структурна ланка і кожний елемент її виконує певну функцію; аналіз цих функцій на підставі знання “сили впливу” чинників тепер і в майбутньому; створення структурно-функціональної, “працюючої на управління” моделі чинників (умов, гарантій) ефективності правосуддя.
Обчислення ступеня ефективності правосуддя за допомогою логіко-математичного апарату на основі інформації, яка регулярно надходить, про стан судової діяльності (статистика, дані соціологічних та інших досліджень) і вдосконалення методів обробки й аналізу інформації з використанням сучасної обчислювальної техніки складе основу для відповідного аналізу й висновків, а також виявлення дисфункцій, “слабких місць” у системі гарантій правосуддя, розробки науково обґрунтованих заходів підвищення ефективності правосуддя.
Питання про те, в якій мірі суддя здійснює політику, що проводиться через систему юридичних органів, і в якому ступені відбиваються в цьому його особисті погляди, може висунути на перший план чинники, що стосуються особи судді. При цьому важливо не тільки те, наскільки суддя адаптується до вимог судової політики, перебуваючи під впливом цілої низки позаправових, неформальних чинників, наприклад, розуміння ним своєї ролі. Досвід показує, що кожне суспільство й кожна правова система створюють свій власний тип судді.
Праця судді повинна бути оцінена як надзвичайно складна, оскільки вона потребує знань кваліфікованого, різнобічно освіченого юриста, незалежності під час прийняття рішень, уміння керувати не тільки колективом постійних працівників суду, але й колективами учасників процесу, часто численних і специфічних, залежно від справи, відповідальності за долю людей, високого ступеня інтенсивності роботи. Незалежний статус професійних суддів, повноваження здійснювати правосуддя від імені України покладають на них підвищену відповідальність. Тому мають пред’являтися високі вимоги до фахової підготовки, особистих та моральних якостей як претендентів на посаду судді, так і працюючих суддів, адже від цього залежать якість судового розгляду справ і гарантії додержання законності в діяльності органів правосуддя.
У практиці судочинства завжди є певний відсоток судових помилок (на думку західних соціологів, це кожний п’ятий випадок). Судова помилка – це хибність у розумінні мотиву злочинного діяння, у його кваліфікації і винесенні вироку.
Джерела судової помилки слід шукати й у суб’єктивній (психологічній) сфері посадових осіб суду, насамперед суддів.
Важливою функцією судової соціології є визначення судових помилок. Причини судових помилок розподіляють на три групи: 1) недостатня юридична кваліфікація посадових осіб суду, що здійснюють процесуальну діяльність у судочинстві; 2) недостатній досвід роботи судді; 3) несумлінне ставлення суддів до виконання своїх службових обов’язків при розгляді конкретної справи, а також здійснення ними неправомірних дій.
Виявлення та усунення чинників, які негативно впливають на забезпечення належного рівня якісних параметрів особи та діяльності судді, – необхідний шлях підвищення ефективності правосуддя.
Важливою є проблема підготовки кадрів для судів, оскільки потребують вирішення питання професійного навчання не тільки суддів, але й інших працівників судів (секретарів суду та судових засідань, діловодів). Судді доводиться витрачати багато часу на їх навчання, контроль, а іноді й виконувати деякі їхні функції, що збільшує і без того велику обтяженість суддів основною роботою та суперечить принципам розподілу праці.
Ефективність правосуддя залежить від умов, за яких відбувається судова діяльність. Їх вивчення та свідоме змінення сприяє підвищенню якості судочинства. Соціальне планування та наукова організація роботи в суді серед соціальних умов мають найбільше значення для поліпшення якості судочинства. Особливе місце належить визначенню службового навантаження та необхідної кількості судових працівників. Це продиктовано об’єктивно існуючими межами інтенсивності та обсягу роботи, які гарантують збереження працездатності суддів і високу якість правосуддя.
Чинником, що безпосередньо впливає на якість правосуддя, слід назвати організаційно-технічну базу. Технічне оснащення судів не завжди дозволяє їм максимально використовувати можливості, які надаються законом для досягнення істини, охорони прав громадян і посилення виховного впливу судочинства. Невідповідність судових приміщень вимогам відправлення правосуддя нерідко заважає проведенню в повній мірі гласного й відкритого судового розгляду, який розрахований на виховний ефект внаслідок здійснення судом своїх функцій.

6.3. Соціальний механізм правозастосування та правової охорони, забезпечення їх ефективності

6.3.1. Соціологічний підхід у дослідженні злочину

С о ц і о л о г і ю к р и м і н а л ь н о г о п р а в а складає система знань, що відбивають кримінально-правові явища як моменти існування суспільства. У цілісній системі суспільствознавства вона поряд з тим виконує роль спеціальної соціологічної теорії і досліджує соціальну обумовленість кримінально-правових інститутів та їх відповідність потребам суспільства. При цьому суспільні відносини розглядаються з точки зору можливого посягання на них окремих членів суспільства. Система суспільних відносин та їх різновиди досліджуються в аспекті, який дозволяє встановити конкретні соціальні причини, що підштовхують окремих людей посягати на існуючий у суспільстві правопорядок, тобто причини протиправної поведінки. Таке вивчення суспільних відносин спрямоване на виявлення особливостей соціальних умов життєдіяльності, що спричиняють саме ці, а не інші способи посягання індивідів на громадський порядок.
Результати дослідження допоможуть визначити повноту відображення різновидів таких посягань у чинному кримінальному кодексі, ступінь відповідності змісту тих складів злочинів, що увійшли до нього. Розгляд складів злочинів з точки зору потреб держави у відповідних ступенях захисту різних видів суспільних відносин надає об’єктивний соціальний критерій для науково обґрунтованої оцінки рівня суспільної небезпеки злочинів залежно від того, на який саме вид суспільних відносин вони посягають та яку соціально значущу шкоду можуть заподіяти.
Вивчення специфіки суспільних властивостей, їх інтенсивності та сполучень у різних соціальних груп дозволяє визначити рівень їх кримiногенностi та надати належним державним та громадським органам інформацію для розроблення диференційованих заходів з урахуванням соціального складу населення.
Суспільно значущі якості соціальних груп інтегруються особистістю в систему конкретних соціальних властивостей, притаманних окремій людині. При цьому соціальні властивості вступають у складну взаємодію з психофізіологічними якостями, що відбиваються у структурі особистості, формуванні мотивації її індивідуальної поведінки, у тому числі й злочинної.
Суспільні відносини тут розглядаються насамперед з точки зору соціальних властивостей суб’єктів дії (соціальних груп, особистостей). I оскільки злочин – також вид суспільно значущої діяльності, хоча й негативно розцінюваної державою, то дослідження суспільних властивостей суб’єктів дії дає змогу визначити соціальні фактори, що тим чи іншим чином впливають на виконання кримінально-правових норм. Одержані відомості потрібні для розроблення профілактичних заходів загальносоціальної політики держави.
Ефективність дії норм кримінального права розглядається не тільки як наявний результат впливу на свідомість населення кримінально-правових заборон. Вона вивчається для сприяння керуванню соціальними процесами, тобто такому керуванню, яке не обмежується формулюванням та функціонуванням норм кримінального права, а й включає визначення соціальних цілей, планування та вибір відповідних соціально-економічних, політичних i юридичних засобів боротьби зі злочинністю для реалізації цих цілей та передбачає оцінку результатів вжитих заходів.

6.3.2. Суспільна небезпека злочинів та соціальна обумовленість кримінально-правових заборон

Кримінальне право, формулюючи склади злочинів, відтворює в специфічній формі певні моделі поведінки, які безпосередньо відображають соціальний зміст злочинності, соціальні елементи злочинного поведінкового акту – як з точки зору форми й змісту злочину, так i з точки зору мотивів та причин його скоєння. Соціальним є і власне поєднання цих елементів, яке й утворює вид злочину як особливу поведінкову структуру.
У вчинку можна виділити фактичний склад та його соціальну сторону: фактичний склад – це дія або відсутність дії; соціальна сторона – це посягання на існуючий правопорядок. Завдання удару під час нападу та завдання такого самого удару при відбитті нападу може потягти в кожному випадку нанесення тяжкого тілесного ушкодження, але внаслідок різної соціальної характеристики ми маємо при одному й тому ж фактичному складі у першому випадку – злочин, тобто суспільно небезпечну дію, а у другому – необхідну оборону, тобто суспільно корисну дію.
Суспільна ознака злочинного вчинку – його загроза встановленому правопорядку – об’єктивно існує і може бути розпізнана шляхом виявлення таких її складових, як заподіяння шкоди (моральної чи фізичної) та негативні наслідки щодо суспільства, суспільної групи або окремої особи.
У суспільних явищах завжди слід розрізняти фактичні риси та їх суспільну характеристику, соціальний зміст. Суспільна небезпека вчинку, як i будь-яка суспільна характеристика, утворюється чи не утворюється тільки внаслідок включеностi цього вчинку у зв’язки та відносини конкретно-історичного суспільства.
У будь-якому суспільстві існують власні визнані межі індивідуальних можливостей, які завжди структуровані за принципом відповідності поставленій меті та засобів її досягнення. Злочин являє собою порушення цієї структури, тому що у злочинній поведінці мета та засоби, мотиви та дії перебувають, з погляду суспільства, у ненормальному співвідношенні, коли засіб досягнення мети не відповідає унормованим суспільством вимогам. Під впливом різних обставин окремі індивіди сприймають особисті межі можливостей не так, як суспільство, тобто суб’єктивно розширюють чи звужують границі мотивів та дій, мети та засобів її досягнення й відповідно змінюють співвідношення між ними, відхиляючись від визнаного стандарту.
Так, наприклад, якщо особистість не розглядає владу як відповідальність, то влада набуває для неї властивостей інструмента, яким можна розпоряджатися за своїм бажанням, що суперечить соціальному призначенню влади i є передумовою посадового злочину. Розширення поняття влади або інша зміна у сприйманні елементів соціальної реальності створює основу для зміни структури індивідуальних меж можливостей та виходу за встановлені суспільством рамки.
Вид злочину являє собою особливу поведінкову структуру. Особливість цієї структури полягає в соціальному дисонансi мотивів та дій. Соціальний дисонанс дій та мотивів здатен спричиняти шкоду соціальним цінностям шляхом психічного або фізичного впливу на людей, фізичного впливу на речі або розриву суспільного зв’язку через зміну суб’єктом свого соціального статусу, невиконанням покладеного на нього обов’язку, виданням неправомірного акта.
Шкода може полягати в ускладненні здійснення суспільних відносин в їх конкретному одиничному бутті (наприклад, посадова халатність або наклеп); у тимчасовій або частковій ліквідації суспільних відносин в їх конкретному одиничному бутті (наприклад, протиправне вилучення чужого майна або ухилення від сплати податків); у повному руйнуванні суспільних відносин в їх одиничному конкретному бутті (наприклад, корупція).
Між соціально дисонансовою поведінкою, що являє собою суспільну небезпеку, та кримінальною забороною, що оголошує таку поведінку злочином, стоять державні інтереси. За наявності суспільної небезпеки, що породжує потребу в кримінально-правовому впливі, встановлення, зміна або скасування кримінально-правової заборони пов’язані з його допустимістю з політичної, моральної та юридичної точки зору, а також з правовими, організаційними, економічними можливостями його реалізації та соціальними наслідками.
У суспільстві складаються два типи соціальних норм:
– норми-цілі, які закріплюють та стимулюють зразки поведінки, що сприяють відтворенню суспільних відносин;
– норми-межі, що покликані за допомогою різних санкцій виключити із суспільного життя поведінські акти, які перешкоджають нормальному функціонуванню соціального організму.
З усіх юридичних норм-меж найважливішими є норми кримінального права, що містять перелік найбільш небезпечних для суспільства діянь-злочинів.
Норма як нормативне правило поведінки є реакцією суспільства на порушення заборон, що склалися. У цьому сенсі поняття “крадіжка” передує поняттю “власність”, “замах на особистість” – поняттю “недоторканність особистості” або в загальній формі – поняття “злочин” – поняттю “норма”.
Якщо вважати предметом вивчення тільки саме право поза його опосередкуванням економічними, соціальними чинниками, то неможливо зрозуміти, чому злочин, посягаючи на одиничну річ, на певну людину, посягає з погляду кримінального закону на суспільство, на державу, або, як іноді стверджують, на сам закон. Залишається також незрозумілим, чому покарання є функцією всього суспільства, а помста – безпосередня реакція потерпілого на завдану йому шкоду – розцінюється як самоуправство й злочин.
Суспільство – це соціальний організм, історично визначений засіб поєднання людей у колективну цілісність. Взаємодія індивідів має суспільний характер. Реалізуючи свої особисті інтереси, індивід водночас створює передумови реалізації інтересів інших індивідів, тобто суспільства. І оскільки обов’язковими умовами його існування є люди, середовище їх життя, їх формальна рівність, недоторканність власності, недоторканність політичних засад суспільства, держави, остільки посягання на все це привертає увагу законодавця.
Соціологія кримінального права поділяє злочини на три великих класи:
– злочини, які посягають на загальні передумови життєдіяльності людини (охорону життя, здоров’я, недоторканність особистості, її свободи, середовища існування тощо);
– злочини, які посягають на економічну основу колективного буття людей, насамперед – злочини проти власності;
– злочини, які посягають на політичну основу суспільства, принципи державного управління й правопорядок.
Це дозволяє зрозуміти соціальну обумовленість основ кримінальної відповідальності, що закріплені в законі як необхідні передумови проголошення особи злочинцем та призначення їй покарання.
Той, хто діє, повинен погоджувати результати своїх дій з потребами соціального цілого. Тільки вчинок, що відповідає цій вимозі, є правомірним.
Але в такому разі, по-перше, індивід повинен мати можливість передбачати наслідки своєї діяльності. Він стає суб’єктом права та відповідальності тільки за умови, що спроможний змінити дійсність відповідно до своїх знань та волі. Ця юридична умова правосуб’єктності відбивається в категорії “заподіяння”.
По-друге, індивід повинен усвідомлювати, що його вчинки мають суспільне значення. Той, хто не в змозі передбачити соціальну значущість своїх дій, не може укласти законну угоду або бути суб’єктом кримінальної відповідальності. Зі свого боку, суспільство повинно забезпечити індивіду передумови для того, щоб він діяв правомірно без крайньої надзвичайної шкоди для себе. Право виражає ці умови через категорії “осудність”, “необхідна оборона”, “непереборна сила”, “крайня необхідність”.
По-третє, деякі типові риси еквівалентного відношення притаманні й самому кримінальному процесу, тобто офіційному юридичному порядку визнання підсудного винним та призначення йому упровадженого законом покарання.
По-четверте, сама відповідальність, яка реалізується в кримінальному процесі, передбачає, що покарання розглядається суспільством та законодавцем як кара, засіб відплати за скоєне. Поняття “відплата” пов’язане з ідеєю пропорційності відплати тяжкості вчиненого злочину, тобто знов-таки принципу еквівалентності відносин між людьми.
Отже, можна констатувати, що:
– трансформація соціального в праві здійснюється шляхом абстракції – визначення в суспільному відношенні найсуттєвішого для нормального функціонування конкретного суспільства й закріплення в нормі права;
– це абстрагування є не тільки розумовим процесом, що має теоретичну форму, це – реальна діяльність суспільства, його законодавчих органів по відбору того, що забезпечує умови життєдіяльності соціального організму;
– об’єктивним критерієм для визначення, що повинно бути закріплене в праві, а що цього не потребує, є умови існування та відтворення економічних відносин як безпосередня основа права;
– загальні умови існування, функціонування та розвитку суспільних відносин, відбиваючись у праві, трансформуються в юридичні принципи. Останні конкретизуються й втілюються у забороняючі, дозволяючі та приписуючі правові норми, які доводяться до відома населення у вигляді закону;
у праві відбивається не тільки економічний, а й політичний, ідеологічний, культурний та моральний стани суспільства. Суттєву роль відіграє також вже існуюча правова система.

6.3.3. Соціальний механізм дії кримінально-правових норм та забезпечення їх ефективності

Вивчення соціального механізму дії кримінально-правових норм передбачає дослідження соціальних умов, які знаходяться поза правовим механізмом, середовища його функціонування та соціальних факторів і процесів, що включені в цей механізм.
Елементами соціального механізму дії кримінально-правових норм (процесу функціонування норм кримінального права) можуть бути:
1) суто кримінально-правова норма, що містить юридичну заборону i санкції за можливе її порушення та відбиває з певним ступенем точності закономірності суспільного розвитку, потреби соціальних груп та особистостей;
2) суспільний індивід, ставлення якого до кримінально-правової норми визначається його соціальними властивостями та всією сукупністю соціально значущих факторів.
Каналами впливу кримінального закону на функціонування системи кримінальної юстиції та правосвідомість громадян є: визначення злочинного діяння, установлення покарання й умов звільнення від покарання, а також практика притягнення до кримінальної відповідальності, призначення покарання та звільнення від нього. З’ясуванню того ж соціального механізму служить і вивчення суспільної правосвідомості, в якій виокремлюються правова освіченість населення, оцінка, яку населення дає чинному праву, та поведінка населення у співвідношенні з чинним законодавством.
Призначення кримінального права – бути інструментом вирішення нагальних для суспільства проблем. Тому механізм соціальної дії кримінально-правової норми визначається, насамперед, тим, чи відповідає інструмент завданню, тобто чи потрібна суспільству кримінально-правова норма, а якщо потрібна, то яка.
При цьому підході виявляється, що механізм суспільної дії соціально-правової норми є лише часткою більш складного цілого – соціального механізму кримінально-правового впливу. Забезпечення ефективності кримінально-правової норми та кримінального права проходить три етапи: обумовлення, формулювання, реалізації. Кожен з них служить фактичною основою для виокремлення трьох рівнів аналізу ефективності кримінально-правової норми та соціального механізму кримінально-правового впливу:
– рівня обумовлення, який визначається тим, що й окрема кримінально-правова норма, i кримінальне право взагалі є лише засобами для досягнення певної мети. При проектуванні, зміні або скасуванні тієї чи іншої норми вирішується питання про те, відповідає вона певній меті чи ні, а якщо відповідає, то якою мірою;
– рівня формулювання, який визначається тим, що окрема кримінально-правова норма (як і кримінальне право в цілому), являє собою специфічне вираження пануючого суспільного інтересу. Розкриття цієї специфіки, похідної від закономірностей юридичної форми, демонструє, що вона посилює пануючий інтерес i водночас певною мірою його обмежує;
– рівня реалізації, який визначається тим, що, отримавши кримінально-правове вираження, пануючий інтерес не зникає, залишаючи поле дії правовій пропаганді та професійній діяльності юристів. Він продовжує себе проявляти через посередництво кримінально-процесуального права, організації кримінальної юстиції та через інші форми, вступаючи, таким чином, у взаємодію не тільки із суперечними інтересами, але й зі своїм власним вираженням у кримінальному законі.
Елементами соціального механізму кримінально-правового впливу є моральний зміст кримінально-правових норм, діяльність кримінальної юстиції та несприятливі наслідки для правопорушника. Кожен з цих елементів пов’язаний з певними факторами зовнішнього середовища, які або посилюють його, або ослаблюють. Ослаблення будь-якого елемента, незалежно від причин, потребує посилення інших, виявляючи тим цілісність всього механізму.
Враховуючи соціальну обумовленість кримінального права та соціальний механізм його дії, питання про соціальну ефективність кримінально-правової норми не може бути обмежене проблемою дотримання індивідом окремої юридичної заборони. Якщо б можна було обмежити завдання таким чином, то проблема ефективності закону виявилася б тотожною проблемі ефективності правової санкції, оскільки покарання – єдиний засіб, яким користується сам кримінальний закон для підтримання авторитету своїх вимог.
Дія кримінально-правових заборон опосередковується системами соціальних, особистісних, соціально-психологічних факторів. Тому виникає запитання: якщо законослухняна поведінка людини обумовлена складним комплексом неюридичних чинників, то у якому сенсі можна говорити про ефективність правової норми?
По-перше, якщо суб’єктом суспільного розвитку є насамперед держава, то ефективність її права – це один із показників життєдіяльності держави, мірило її можливостей впливати за допомогою юридичних норм на розвиток суспільних відносин у потрібному напрямі.
По-друге, оскільки право – засіб впливу на поведінку людей, то між юридичною нормою та її соціальними результатами завжди знаходяться акти людської діяльності, які безпосередньо викликають суспільно значущі наслідки; за таких умов ефективність правової норми є ефективністю викликаних нею вчинків.
По-третє, юридична норма стимулює поведінку людей не безпосередньо, а через систему соціальних, особистісних, соціально-психологічних та інших чинників, які впливають на свідомість індивідів. Кримінально-правова заборона спрямована не на ізольовану особистість, а на людину, яка існує як елемент соціальної системи.
Дія юридичної норми як засобу, за допомогою якого суспільство одержує той чи інший корисний ефект, виявляється в тому, що норма, по-перше, визначає суб’єктів, які повинні брати участь у діяльності для досягнення мети; по-друге, встановлює, після яких фактів ці суб’єкти починають діяти; по-третє, вказує їм певні зразки поведінки, аж до можливого застосування санкцій. Вирішальною умовою дієвості юридичної норми є реальне забезпечення дотримання приписів, які в ній викладені.
Спрямовуючи поведінку людей, норма права приводить до того, що вчинки людей, що відповідають закону, служать суспільним цілям, які полягають у відтворенні суспільних відносин і можуть бути досягнені не усілякими, а лише правомірними засобами. За таких умов ефективність є не що інше, як кількісна характеристика ступеня відповідності реальних вчинків та відносин типової міри, яка міститься у правовій нормі.
Соціологи постійно шукають конкретні шляхи підвищення ефективності права, визначаючи умови, від яких вона залежить. Так, були зроблені деякі висновки щодо обов’язкових передумов дієвості кримінально-правових норм, до яких належать:
– своєчасність, правильність та повнота відбиття в законі властивостей суспільно небезпечного діяння, визнаного злочином;
– відповідність змісту кримінального закону нормам моралі та рівню правосвідомості;
– відповідність юридичних вимог соціально-економічним та політичним закономірностям розвитку суспільства;
– урахування того, що процес регулювання поведінки людей засобами кримінального права пов’язаний із соціальними, економічними чинниками, які впливають на людські вчинки;
– стабільність кримінального законодавства та обов’язковість і рівність його застосування щодо кожного;
– поєднання застосування кримінально-правових санкцій із заходами суспільного впливу;
– інформованість населення про зміст кримінально-правових норм, у тому числі – про кримінальні санкції;
– усвідомлення людьми невідворотності покарання;
– стабільність кримінальної політики.

6.3.4. Кримінально-правова політика, забезпечення її ефективності

Боротьба зі злочинністю передбачає знання її причин та тих наслідків, які тягнуть за собою покарання. Тому стає зрозумілим, чому наукова кримінально-правова політика ґрунтується на знаннях соціології, адже неможливо виробити правила кримінальної політики, не дослідивши глибину людської природи, причини походження злочину, підвалини якого кореняться частіше всього в недоліках настанов громадянського суспільства, членами якого є також і злочинці.
К р и м і н а л ь н о – п р а в о в а п о л і т и к а – це систематизована сукупність заходів держави, спрямованих на подолання злочинності на основі наукових досліджень її причин та впливу наслідків покарання.
Будь-який державно-владний феномен, пов’язаний із такою специфічною сферою суспільних відносин, як боротьба зі злочинністю, не може обійтись без визначення на вищих рівнях соціального управління стратегічних напрямів запобігання та протидії вчиненню злочинів і надійного забезпечення захисту від злочинних посягань як окремого громадянина, так і всього суспільства.
Якщо порівняти статистику зростання населення, яке збільшується щороку на півтора відсотка, а злочинність зростає на три відсотки, то стає зрозумілим, що подальше дослідження зазначеного питання є необхідним, незалежно від політичних, економічних та інших процесів, що відбуваються в Україні.
У юриспруденції останнім часом виникає чималий науково-практичний інтерес учених до становлення кримінально-правової та кримінологічної політики держави. Як відомо, центральним напрямом кримінально-правової політики держави є обґрунтування соціальної обумовленості проектованих і чинних кримінально-правових норм.
Серед прийнятих кримінально-правових норм окремі недостатньо повно відображають потреби суспільства в кримінально-правовому регулюванні. Дефекти норм можуть полягати у відсутності чіткості та визначеності правових приписів.
Звідси їх низька ефективність навіть в умовах бездоганної роботи правозастосовних органів. Це побічно підтверджується певною нестабільністю сучасного карного законодавства.
Зростаючий науково-практичний інтерес, пов’язаний із формуванням кримінально-правової політики в Україні має реалізуватися в концептуальних розробках, що прискорить становлення та оптимізацію діяльності державних та суспільних інститутів (у тому числі кримінальної юстиції), що працюють у сфері боротьби зі злочинністю.
Виходячи із завдань оптимізації діяльності держави в боротьбі зі злочинністю, створення атмосфери злагоди, стабільності, безпеки на території держави та її окремих суб’єктів, кожного громадянина та суспільства в цілому, а також концептуальних положень як сукупності основних ідей, що характеризують розвиток кримінально-правової політики, її предмета й закономірностей, місця в політичній системі, принципів, структури і специфіки діяльності по розробці та реалізації стратегії боротьби зі злочинністю, а також спрямованих на удосконалення форм, методів і засобів, що застосовуються для впливу на злочинність, систему суб’єктів цієї боротьби, критеріїв її ефективності і т.п., можна зазначити, що її реалізація, тобто втілення в життя розроблених і закріплених у законах та підзаконних нормативно-правових актах цілей і завдань, здійснюється через діяльність судових, правоохоронних та інших органів державної влади, до компетенції яких входить боротьба зі злочинністю.
Саме ці, а також інші обставини, що обумовлюють певну єдність і комплексність вирішення зазначених стратегічних завдань, дають теоретичні й практичні підстави вважати кримінально-правову політику загальнооб’єднуючим державно-владним феноменом, який акумулює в собі певні специфічні складові – як стратегічні, так і тактичні напрями державної діяльності у сфері боротьби зі злочинністю.
Отже, можна розглядати кримінально-правову політику як специфічний аспект реалізації державно-владної компетенції у сфері запобігання та протидії злочинам і забезпечення кримінального судочинства в державі своїм специфічним способом.
Кримінально-правова політика повинна мати більш чітко виражену державну доктрину щодо протидії злочинам у сфері суспільних (у тому числі правових) відносин; законодавчу й підзаконну нормативну базу, яка також потребує подальшого удосконалення; концептуально визначений особливий вид соціальної діяльності, спрямованої на активну протидію злочинам та іншим правопорушенням, безпосередньо в кримінально-правових установах; наукову теорію й відповідний дослідницький інструментарій щодо вивчення та подолання проблем, які існують у сфері виконання покарань.
Зміст даного напряму кримінально-правової політики має включати:
розробку цілей і завдань держави у сфері застосування та безпосереднього виконання кримінального покарання;
визначення засобів, форм і методів діяльності державних органів і підрозділів судової та правоохоронної системи відповідно до Конституції України, чинного законодавства та підзаконних актів;
забезпечення організаційно-управлінської функції, виконання стратегічних і тактичних завдань напряму.
Виходячи зі змісту кримінально-правової політики, можна виділити такі її аспекти:
концептуальний – науковий пошук та розробка теоретичних основ, наукові дослідження, які б дали змогу сформулювати й обґрунтувати ідеї соціальної та правової сутності необхідності адекватності закону загальнолюдським цінностям і принципам моралі;
законодавчий – забезпечення розробки нових і удосконалення чинних правових основ діяльності кримінально-виконавчої системи відповідно до державної кримінальної політики;
нормативний – формування та удосконалення на основі Конституції та чинних законів відомчої та міжвідомчої нормативної бази, що регламентує діяльність державних органів у даній сфері;
управлінський – організація та здійснення керівництва реалізацією правозастосовчого та запобіжного процесу, керівництва практикою в системі виконання покарань, її підрозділів та забезпечення належного й ефективного застосування сил, засобів, форм і методів впливу;
правозастосовчий – безпосередня правозастосовча діяльність посадових осіб системи кримінальних покарань у сфері виконання запобіжних заходів та забезпечення режиму тримання.
Кримінально-правова політика є мистецтвом управління складною системою заходів запобіжного впливу на злочинність, заснованого на глибокому вивченні злочинності та її причин, соціальних можливостей щодо зниження ступеню активності їх прояву, розробці науково обґрунтованої стратегії і тактики запобіжної діяльності, що визначає основні, не каральні напрями в боротьбі зі злочинністю і розглядається як основоположна частина кримінальної політики, виконує провідну роль у загальнодержавному процесі протидії правопорушенням.




















МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ
імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО




завдання до практичних занять
з навчальної дисципліни
“організація роботи в органах прокуратури”


для студентів V курсу


Затверджено Вченою радою академії
(протокол № 10 від 20.05.2005 р.)




Харків
2005


Т е м а 1. ОРГАНІЗАЦІЯ РОБОТИ В РАЙОННІЙ,
МІСЬКІЙ ПРОКУРАТУРАХ

П л а н

1. Поняття і загальна характеристика організації роботи в районній, міській прокуратурах.
2. Створення і підтримання організаційного порядку в колективі прокуратури.
3. Оперативне керівництво районною, міською прокуратурами. Роль керівника в органах прокуратури.

С п и с о к н о р м а т и в н и х а к т і в
т а л і т е р а т у р и

Конституція України // Відом. Верхов. Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
Про прокуратуру: Закон України від 05.11.1991 р. // Відом. Верхов. Ради України. – 1991. – № 53.
Про організацію роботи та контроль виконання в органах прокуратури України: Наказ Генерального прокурора України № 1 від 19 січ. 2004 р. (на кафедрі).
Прокурорський нагляд в Україні: Підруч. / За ред. Ю.М. Грошевого. – Донецьк, 1997.
Організація роботи в органах прокуратури: Навч. посіб. / За заг. ред. І.Є. Марочкіна, О.М. Толочка. – Х., 2002.
Давиденко Л.М., Каркач П.М. Питання організації роботи та управління в органах прокуратури // Вісн. прокуратури. – 2002. – № 4. – С. 15.

Завдання

У прокуратурі району працюють сім оперативних працівників: прокурор, заступник, два помічника, старший помічник, два слідчих.
Як, на вашу думку, необхідно розподілити службові обов’язки між працівниками району?
Що необхідно враховувати при розподілі обов’язків? Назвіть принципи розподілу обов’язків.

Т е м а 2. ПЛАНУВАННЯ РОБОТИ В РАЙОННІЙ,
МІСЬКІЙ ПРОКУРАТУРАХ
І КОНТРОЛЬ ВИКОНАННЯ

П л а н

1. Поняття та мета планування роботи в органах прокуратури.
2. Види планів роботи.
3. Організація особистої роботи працівників міськрайпрокуратури.
4. Контроль виконання в прокуратурі району, міста.

С п и с о к н о р м а т и в н и х а к т і в
т а л і т е р а т у р и

Конституція України // Відом. Верхов. Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
Про прокуратуру: Закон України від 05.11.1991 р. // Відом. Верхов. Ради України – 1991 – № 53.
Прокурорський нагляд в Україні: Підруч. /за ред. Ю.М. Грошевого. – Донецьк, 1997.
Організація роботи в органах прокуратури: Навч. посіб. / За заг. ред. І.Є. Марочкіна, О.М. Толочка. – Х., 2002.
Про організацію роботи та контроль виконання в органах прокуратури України: Наказ Генерального прокурора України № 1 від 19.01.2004 р.
Про організацію аналітичної і методичної роботи в органах прокуратури: Наказ Генерального прокурора України № 1/1 від 19.01.2004 р..
Давиденко Л.М., Каркач П.М. Організація особистої роботи районного, міського прокурора // Вісн. прокуратури. – 2003. – № 6. – С. 21 – 25.

Завдання

У штаті прокуратури міста сім оперативних працівників: прокурор, заступник, три помічники прокурора, два слідчих.
Складіть план роботи прокуратури.
Назвіть основні принципи планування роботи в органах прокуратури.
Дайте поняття і значення контролю виконання в органах прокуратури.


Т е м а 3. ОРГАНІЗАЦІЯ РОБОТИ З КАДРАМИ
В ОРГАНАХ ПРОКУРАТУРИ

П л а н

1. Загальна характеристика роботи з кадрами в органах прокуратури.
2. Підбір і розстановка кадрів в органах прокуратури.
Підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих працівників.
3. Матеріальне та соціальне забезпечення і захист працівників прокуратури.

С п и с о к н о р м а т и в н и х а к т і в
т а л і т е р а т у р и

Про прокуратуру: Закон України від 05.11.1991 р. // Відом. Верхов. Ради України. – 1991. – № 53.
Положення про класні чини органів прокуратури України: Затв. Постановою Верховної Ради України від 06.10.1991 р. (на кафедрі).
Дисциплінарний статут прокуратури України: Затв. Постановою Верховної Ради України від 06.11.1991 р.
Про організацію роботи з кадрами в органах прокуратури України: Наказ Генерального прокурора України № 2 від 25.02.2004 р. (на кафедрі).
Організація роботи в органах прокуратури: Навч. посіб. / За заг. ред. І.Є. Марочкіна, О.М. Толочка. – Х., 2002.
Остапчук В.А. Проблеми підготовки кадрів для органів прокуратури і перспективи їх вирішення / Вісн. прокуратури. – 2003. – № 10. – С. 3 – 6.


Завдання

У ст. 46 Закону “Про прокуратуру” зазначено: “Прокурорами і слідчими можуть призначатися громадяни України, які мають вищу юридичну освіту, необхідні ділові і моральні якості”.
Дайте перелік ділових та моральних якостей працівників прокуратури.

[1] Див.: Карбонье Ж. Юридическая социология. – М., 1986. – с. 30-31.
[2] Наприклад, див.: Лукашук И.И. Международное право. – М., 1995. – С. 7.
[3] Kairys D. Freedom of Speech //Politics of Law: progressive critique. N.Y. 1992. P.5.
[4]Коркунов Н.М. Лекции по общей теории права. – Спб. – 1909. – С.147.

[5] Див.: Нерсесянц С.А. Философия права. – М. – 1998.
[6] A. Podgorecki. Lаw and society, p. 42 – 43.

[7] Арно А.-Ж. Изучение предзаконодательного процесса – вклад в развитие теории нормотворчества / СССР – Франция. Социальные вопросы правотворчества. – М., 1980. – С. 19.
[8] Карбонье Ж. Юридическая социология. – М. – 1986. – С.315.











Заголовок 1 Заголовок 2 Заголовок 3 Заголовок 4 Заголовок 5 Заголовок 6 Заголовок 7 Заголовок 8 Заголовок 915

Приложенные файлы

  • doc 23941045
    Размер файла: 1 MB Загрузок: 0

Добавить комментарий