51-60


51. Вплив фінансового левериджа на прибутковість власного капіталу
фінансовий леверидж - це один з основних механізмів реалізації такого завдання фінансового менеджменту, як максимізація рівня рентабельності при заданому рівні фінансового ризику. Ефектом фінансового леверіджу він називає „показник, який відображає рівень прибутку, який додатково генерується власним капіталом при різній частці використання позикових засобів”. зазначають, що ефект фінансового левериджу полягає у тому, що чим вище його значення, тим більш нелінійного характеру набуває зв’язок між чистим прибутком і валовим доходом. Вони наголошують, що незначна зміна валового доходу в умовах високого фінансового левериджу може призвести до значної зміни чистого прибутку. фінансовий леверидж – це потенційна можливість впливати на прибуток підприємства та дохідність власного капіталу, використовуючі позичені кошти. фінансовий леверидж відбиває ступінь залежності підприємства від кредиторів, тобто величину ризику втрати платоспроможності. Чим вище фінансовий леверидж, тим вище ризик по-перше неотримання чистого прибутку, а по-друге - банкрутства підприємства. З іншого боку, фінансовий леверидж сприяє підвищенню рентабельності власного капіталу: не вкладаючи в підприємство додатковий власний капітал (він заміщається позиковими засобами), власники одержують велику суму чистого прибутку, "зароблену" позиковим капіталом. Крім цього підприємство одержує можливість скористатися "податковим щитом", тому що на відміну від дивідендів по акціях сума відсотків за кредит віднімається з загальної величини прибутку, що підлягає оподатковуванню. Однак, щоб скористатися перевагами фінансового левериджа, підприємству необхідно виконати обов'язкова умова - заробити операційний прибуток, достатнього як мінімум для покриття процентних платежів по позикових засобах.
52. Теорія структури капіталу.
В теорії структури капіталу виокремлюють такі теоретичні концепції:
- традиційна концепція;
- концепція індиферентності;
- компромісна концепція;
- концепція протиріччя інтересів.
В їх основу покладено різні підходи до можливості оптимізації структури капіталу підприємства та виокремлення пріоритетних факторів, що визначають механізм оптимізації. Традиційна концепція структури капіталу грунтується на положенні про можливість оптимізації структури капіталу шляхом урахування різної вартості окремих його складових. Теоретичною базою цієї концепції є твердження, що вартість власного капіталу підприємства завжди вище, ніж вартість позичкового капіталу.
В основу концепції індиферентності покладено положення про неможливість оптимізації ні за критерієм мінімізації середньозваженої його вартості, ні за критерієм максимізації ринкової вартості підприємства, оскільки вона не впливає на ці показники. В процесі розробки даної концепції функціонування ринку капіталу має певні обмеження:
- Ринок є досконалим;
- На ринку діє єдина для всіх безризикова ставка відсотка;
- Усі підприємства можливо класифікувати за рівнем ризику діяльності на підставі показників розміру очікуванного доходу та ступеня вірогідності його отримання;
- Вартість залученого капіталу не пов’язана з діючою системою оподаткування прибутку;
- До розрахунку вартості окремих елементів капіталу не включено витрати, пов’язані з його купівлею-продажем.
В основу компромісної концепції структури капіталу покладено положення про те, що вона формується під впливом певних умов, які визначають відпо відність рівня доходності ризику капіталу, що використовується підприємством. У процесі оптимізації структури ці показники необхідно враховувати шляхом знаходження компромісу щодо їх впливу. Ця концепція включає в механізм формування структури капіталу ряд реальних умов функціонування економіки і ринку, які не були враховані в попередніх концепціях. Зміст цих умов зводиться до наступного:
- -реально функціонуюча економіка не може не враховувати фактор оподаткування прибутку, що істотним чином впливає на формування вартості окремих елементів капіталу, а відповідно і на його структуру.
- в процесі оцінки вартості окремих елементів капіталу необхідно враховувати ризик банкрутства., пов’язаний з недосконалою структурою капіталу.
Основу концепції протиріччя інтересів складає положення про різні інтереси та рівні інформованості власників, інвесторів, кредиторів та менеджерів в процесі управління капіталом. Автори даної концепції, не змінюючи принципової сутності компромісної концепції, суттєво розширили її практичне використання.
В основу концепції протиріччя інтересів формування капіталу підприємства покладено: теорю асиметричної інформації, сигнальна теорію, теорію моніторінгових витрат та інш.
Теорія асиметричної інформації базується на припущені недосконалості ринку капіталу. Реальний ринок надає неадекватну інформацію учасникам відносно перспектив розвитку підприємства. Асиметричність проявляється в тому, що менеджери підприємства володіють найбільш достовірною інформацією ніж інвестори та кредитори.
В основу сигнальної теорії покладено теорію асиметричної інформації. Вона базується на припущенні про те, що ринок капіталу посилає інвесторам та кредиторам видповідні сигнали відносно перспектив розвитку підприємства на підставі поведінки менеджерів.
Теорія моніторингових витрат (“теорія витрат на здійснення контроля”) базується на різних інтересах та рівні інформованості власників та кредиторів підприємства. Кредитори вимагають здійснення власного контролю за ефективність використання наданого капіталу, з метою забезпечення його повернення. Витрати при цьому включаються в процентну ставку, яку сплачує підприємство. Враховуючи витрати, з підвищенням питомої ваги залученого капіталу, спостерігається зростання середньозваженої вартості капіталу, і відповідно - зниження ринкової вартості підприємства.
53 Базова структура капіталу. Розходження в структурі капіталу різних фірм
. Структура капіталу — це сукупність фінансових засобів організації з різних джерел довгострокового фінансування.
Капітал організації підрозділяється на власний, залучений та позичковий.
Власний капітал — це власні джерела підприємства, які без визначення строку повернення внесені засновниками або залишені ними (засновниками) на підприємстві з уже оподаткованого прибутку
Залучений капітал — кошти, які залучаються для фінансування, розвитку підприємства на поворотній основі. Основними видами залученого капіталу: банківський кредит, фінансовий лізинг, емісія облігацій тощо.
Позичковий капітал — це частина авансованого капіталу, сформована за рахунок не повернутих позичкових джерел, які повинні бути відшкодовані кредиторам через певний строк у зумовленій формі.
Цільова структура капіталу — залучення капіталу з різних джерел фінансування у такій цільовій пропорції: мінімальна загальна вартість капіталу організації, а ринкова ціна організації — максимальна. Структура капіталу організації залежить від таких умов: стійкості положення на ринку, структури активів, рентабельності операційної діяльності, інвестиційних можливостей зростання та інших чинників, що впливають на потреби у фінансуванні. Кількісні параметри структури капіталу визначаються на основі визначення можливості обслуговування боргу та ефективності використання кредитних коштів. Передумовою таких розрахунків є прогноз обсягів продажів. Якщо він збільшується, то мають збільшуватися і активи, а отже, виникає потреба в додатковому фінансуванні, яку можна задовольнити за рахунок збільшення прибутку та за рахунок залучення зовнішніх джерел фінансування. Зазвичай до певної межі темпу зростання продажів (3-5 %) організація може обійтися власними джерелами, але при перевищенні цієї межі потрібно залучати фінансові ресурси.
54. Визначення оптимальної структури капіталу
Оптимальною називається така структура капіталу, за якої досягається максимальна вартість корпорації на фінансовому ринку за мінімальної ціни капіталу. Не може бути якихось загальних рекомендацій для досягнення оптимізації в структурі капіталу. Кожна корпорація прагне до ідеалу. Але в умовах ризику і невизначеності він, очевидно, недосяжний, або ідеальне співвідношення з’являється на якийсь певний період. Проте фінансові менеджери завжди будуть прагнути залучити капітал за нижчою ціною і намагатися підвищити курс корпоративних цінних паперів на фінансовому ринку.
Визначення оптимальної структури капіталу вимагає вибору компро-
місу між ризиком та дохідністю, що ґрунтується на положенні того, що:
● зростання долі позикового капіталу підвищує, звеличує мінливість значень
чистого грошового потоку, тобто підвищує фінансовий ризик;
● більш високе значення долі позикового капіталу забезпечує більше значення
доходності на власний капітал, підвищує рентабельність власного капіталу під-
приємства, і підвищує величину прибутку, що отримується. Але підвищення
долі позичкового капіталу має наслідком зростання фінансового ризику (тобтонедостатності у підприємства коштів для сплати відсотків за кредитами).
Щоб мінімізувати фінансові ризики під час діяльності підприємства
потрібно дотримуватися відповідної структури активу та пасиву. А сама сума
власного капіталу та довгострокових зобов'язань мають перевищувати суму
необігових активів підприємства, тобто сума обігових активів має перевищу-
вати суму короткострокових зобов'язань. В наслідок дотримання цієї струк-
тури ми отримуємо вільні обігні кошти, які підприємство використовує для
покриття ризиків.
55. Теорія дивідендної політики.
Дивіденд — це періодичні платежі корпорації її акціонерам. Вони можуть бути в грошовій формі, а також у вигляді акцій. Перші виплачуються з чистого прибутку, другі — з нових емісій акцій. Привілейовані акції є фінансовими інструментами з фіксованим доходом, тому дивіденд не залежить від руху прибутку. Звичайні акції прямо визначаються розмірами чистого прибутку та його розподілом між корпорацією як юридичною особою й акціонерами (фізичними або юридичними особами). Дивідендна політика визначає дії корпорації як юридичної особи під час розподілу чистого прибутку між акціонерами і корпорацією. Західні економісти розглядають дивідендну політику як найважливішу частину довгострокової фінансової стратегії корпорації. У розвитку теорії дивідендної політики значну роль відіграє концепція Мертона Міллера та Франко Модільяні (ММ). Вона випливає з їх гіпотези про те, що вартість капіталу не залежить від його структури (див. підрозд. 7.1). З цього вони роблять висновок, що рішення корпорації про нові інвестиції (скільки вкладати нового капіталу і куди) не зумовлене тією політикою, яку проводить корпорація щодо дивідендів. Вартість корпорації визначається грошовими потоками, одержаними в результаті інвестицій. Якщо частину прибутку корпорація не розподілила у вигляді дивідендів, а інвестувала в нові проекти, то в майбутньому прибуток корпорації збільшиться. Зміцнення економічного становища фірми приведе до того, що її акції на фінансовому ринку будуть котируватися за високою ціною. Отже, цей майбутній прибуток збільшує вартість звичайних акцій і, відповідно, капітал акціонерів.
Можливий інший варіант прийняття рішень, пов’язаних з фінансуванням інвестицій. У разі недостатності нерозподіленого прибутку та інших внутрішніх джерел для фінансування нового проекту адміністрація фірми вирішує збільшити власний капітал, тобто емітувати нові акції. Нові капіталовкладення принесуть додатковий прибуток, вартість фірми зросте. Однак випуск додаткових акцій призведе до того, що дохід і дивіденд на одну акцію знизяться. Це може спонукати деяких акціонерів компанії продати свої акції. У цьому випадку вони продали б свій майбутній приріст капіталу за негайно одержуваний дивіденд.
Мертон Міллер і Франко Модільяні доходять висновку що загальна сума доходу, який одержить кожний акціонер фірми, буде та ж сама відносно виплати дивідендів. Дивіденди на акцію, що зросли внаслідок зростання прибутку за новими інвестиціями, збільшують дохід акціонера, але скорочують майбутній приріст капіталу на ту саму суму[3]. Акціонери не беруть до уваги характер розподілу прибутку, оскільки коли прибуток, який розподіляється, скорочується і вони менше одержують у вигляді дивідендів, завдяки збільшенню частини нерозподіленого прибутку зросте їх капіталізований дохід.
56. Аналіз дивідендних теорій.
Є два різних підходи в теорії дивідендної політики. Перший підхід ґрунтується на залишковому принципі: дивіденди виплачують після того, як вичерпано всі можливості ефективного реінвестування прибутку, що передбачає зростання їх у перспективі. Другий підхід випливає з принципу мінімізації ризику, коли акціонери надають перевагу невисоким дивідендам у поточний момент і високим у перспективі. Прийняття рішення про розмір дивідендів - не просте завдання. З одного боку, в умовах ринку завжди є можливість для участі в нових інвестиційних проектах з метою одержання додаткового прибутку, а з другого - низькі дивіденди призводять до зниження курсової вартості акцій, яку визначають як відношення суми дивідендів на одну акцію до ринкової норми доходу (до ставки банківського процента), що не бажано для підприємства.
У світовій практиці розроблено різноманітні варіанти дивідендних виплат за звичайними акціями:
o постійного процентного розподілу прибутку;
o фіксованих дивідендних виплат незалежно від доходу;
o виплати гарантованого мінімуму і екстра-дивідендів;
o виплати дивідендів акціями.
Перший варіант передбачає незмінність коефіцієнта дивідендного виходу, однак рівень дивіденду може різко коливатися залежно від обсягу отримуваного прибутку.
Політика фіксованих дивідендних виплат передбачає регулярну виплату незмінюваного розміру дивідендів на одну акцію.
Третій варіант гарантує регулярні фіксовані дивіденди, а в разі успішної діяльності підприємства - екстра-дивіденди.
За четвертим варіантом акціонери одержують додатковий пакет акцій, при цьому загальна величина капіталу не змінюється, а на одну акцію падає. У підсумку акціонери не одержують нічого, крім можливості продати акції за готівку.
57. Поняття оптимальної дивідендної політики
Оптимальна дивідендна політика – це така політика, яка максимізує ціну акцій підприємства.
Знаходження цього оптимуму є винятково важким завданням, і неможливо створити ідеальну модель дивідендної політики. Але можна виділити основні моменти, які враховують при виробленні такої політики.
Під час прийняття рішень щодо дивідендної політики керівництво підприємства повинно враховувати:
· заборгованість за раніше випущені облігації;
· виплату дивідендів по привілейованих акціях, тому що вона здійснюється до виплати по звичайних акціях;
· достатність грошових коштів підприємства для виплати дивідендів;
· норми податкового законодавства.
58. Чинники, що впливають на дивідендну політику
Перша група чинників пов’язана з юридичними обмеженнями у проведенні дивідендної політики, друга – з інвестиційними можливостями корпорації, третя – зі збереженням контролю над акціонерним капіталом і четверта – з дохідністю акціонерного капіталу. Охарактеризуємо кожну з груп детальніше. Перша група. Умови дивідендних виплат обмежені відповід-ними законами . В Україні виплата дивідендів здійснюється з чистого прибутку звітного року та/або нерозподіленого прибутку в обсязі, встанов-леному рішенням загальних зборів акціонерного товариства, у строк не пізніше шести місяців після закінчення звітного року. У разі відсутності або недостатності чистого прибутку звітного року та нерозподіленого прибутку минулих років виплата дивідендів за привілейованими акціями здійснюється за рахунок резервного капіталу товариства. Друга група. Корпорація планує економічний розвиток на кі-лька років уперед. Відповідно складаються плани фінансування нових капітальних проектів. Для суб’єктів підприємництва з ви-сокими темпами зростання головна проблема – поєднати поточні інтереси акціонерів із планами економічного розвитку, які в кін-цевому підсумку повинні забезпечити подальше зростання диві-дендів. Третя група. Прийняття рішень щодо фінансування капіта-льних вкладень пов’язане з проблемами збереження контролю
над капіталом суб’єкта підприємництва. У випадку, коли мене-джери товариства прийняли рішення про стабільне зростання ди-відендів і про фінансування нових інвестицій за рахунок емісії акцій, може виникнути проблема «розводнення» капіталу і втра-ти контролю над корпорацією. Акціонери віддадуть перевагу рі-шенню змінити таку політику, знизити коефіцієнт дивідендних ви-плат і основним джерелом фінансування інвестицій залишити нерозподілений прибуток. Четверта група. Дохідність акціонерного капіталу, тобто ста-вка чистого прибутку на акціонерний капітал, є суттєвим чинни-ком у визначенні дивідендної політики. Стабільна ставка доходу корпорації може сприяти підвищенню коефіцієнта дивідендних виплат навіть під час прийняття інвестиційних рішень.
0991000254

Приложенные файлы

  • docx 23936891
    Размер файла: 29 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий