політологія йопта 24 25 26 27


ТИПИ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ
В сучасній науці про політику існують різні класифікації політичних систем, визначаються їх різні форми і типи в залежності від критерію поділу. Багато політологів і соціологів виділяють моделі правління, використовуючи два основних критерії: ступінь централізації влади і владних структур (поділ в залежності від числа учасників процесу прийняття рішень) і тип цінностей. Політичні системи поділяються на тоталітарні і ліберально-демократичні, тоталітарні та авторитарні і демократичні; конституційні та тоталітарні, традиційні та сучасні. В сучасному світі виділяється чотири основні типи політичних систем: англо-американська, конминентально-європейська, доіндустріальна та частково індустріальна політична система, тоталітарна політична система.
Англо-американська політична система діє в Англії, США, Австралії, Канаді, характеризується гомогенністю культури: політична мета і засоби її досягнення поділяють всі. Свободу особистості, масовий добробут та безпека більшості населення ставляться над усе. Глибоко диференційовані в політичній системі та структура політичних інститутів і ланок: кожна політична партія, соціальна спільність, прошарок мають конкретні мету і здійснюють свої функції. Для англо-американської політичної системи характерна висока стабільність, розподіл властей та ін.
Континентально-європейська політична система властива Німеччині, Італії, Франції, характеризується змішаною політичною культурою, співіснуванням нових та старих політичних культур. У Франції поруч з традицією представницької власті властиві плебісцитарна традиція, схильність до популізму та ін., а також введення форм прямої демократії (в періоди Наполеона, де Голля). Характерна для континентально-європейського типу політичної системи і багатопартійність: політичні партії виступаюті з різною ідеологією і стійкими національними традиціями, ще мають значний вплив в суспільстві. Багато елементів в структурі і змісті континентально-європейської політичної системи властиві і політичній системі сучасної України.
В багатьох доіндустріальних або частково індустріальних країнах Азії, Африки та Латинської Америки існують і функціонують різні політичні системи з властивою змішаною політичною кулі турою: сумішей західних цінностей, етнічних традицій, релігійних. Суміш політичної культури в політичних системах доіндустріальних і окремо індустріальних країнах дуже відрізняється від змішаної політичної культури політичних систем країн Західної Європи, поєднуючи самі несподівані протилежності. Тут же нечітко поділяються влади. Часто законодавчі функції використовують управлінські, владні структури і армія. Законодавчі органи втручаються в судові процеси та ін. Тут сильний і особистий авторитет, панування однієї якоїсь політичної партії, що узурпують владу. Широко використовується насилля. Обмежена участь населення в політичному житті країни.
Тип тоталітарних політичних систем властивий фашистській Італії, нацистській Німеччині, франкістській Іспанії, а також до початку 90-хроків XX cm. народно-демократичним країнам Східноїі і Центральної Європи (Албанія, Румунія, Болгарія, Польща тя ін.). В тоталітарних суспільствах будуть відсутні незалежні соціальні ні спільності, верстви, що прагнуть різними засобами впливати! на владні структури з метою задоволення їх вимог та інтересів економічних, соціальних, культурних, етнічних, територіальних, галузевих, релігійних та ін. Політичні комунікації суворо контролюються центром. Характерна і надзвичайна централізація влади і висока ступінь насилля. Проте багато політологів висловлюють думку, що побудована на абсолютному примусі і насилля політична система немислима. В сучасному світі найбільш поширенішими виділяються серед політичних систем - демократичні тоталітарні, авторитарні. За характером політичного режими виділяють традиційні і модернізовані, консервативні.
Держава – основний інструмент політичної системи суспільства, який організує, направляє та контролює спільну діяльність і відношення людей, суспільний груп, класів, асоціацій.
З широкої соціологічної точки зору, отже, держава може бути визначена як «територіальне організоване і політичне незалежне суспільство, а з політологічної — як незалежне політико-територіальне утворення.Держава – теріторіально організоване і політично незалежне суспільство.Основні підходи розуміння Держави:
- Держава як форма організації суспільства.
-  Держава як засіб соціально – класового панування (застосування механізму примусу)
-  Держава як джерело права і закону
-  Держава як ідеально – психологічний феномен (ідентифікація людини як члена суспільства, члена Д, громадянина)
Трьома основними складовими елементами держави є територія, населення і незалежна (суверенна) політична влада. Територія —це просторова основа держави. Територією є та частина суші, земних надр, повітряного простору і територіальних вод, на яку поширюється влада даної держави. Межі території держави визначаються її кордонами, встановленими здебільшого формально-договірним шляхом.Другим складовим елементом держави є населення, тобто людська спільнота, яка проживає на її території і підпорядковується державній владі. Населення держави може складатися з однієї нації або бути багатонаціональним. Багатонаціональні держави здебільшого мають федеративний устрій або містять у своєму складі автономні утворення. Існують мононаціональні, але поліетнічні держави, населення яких складається з однієї корінної нації і кількох національних меншин — представників тих націй, які проживають в інших державах і виступають там суб'єктами державотворення.Третім складовим елементом держави є політична влада як відносини панування та підкорення, керівництва й підпорядкування, які існують між органами державної влади та наділеними владними повноваженнями посадовими особами, з одного боку, і рештою суспільства — з другого. Виокремлення та аналіз інших, крім території і населення, ознак держави пов'язане саме з цим її складовим елементом і є безпосереднім завданням політології.Держава в політологічному розумінні — це політичний інститут, складова політичної системи суспільства.Суверенітет держави — це верховенство влади державивсередині країни та її незалежність у зовнішніх зносинах.Поєднання двох начал — незалежності й верховенства — означає як право держави на незалежність і свободу від посягань із зовні і зсередини, так і право владарювати, панувати, управляти всередині країни. Універсальність суверенітету полягає в тому, що влада держави стоїть над іншими конкретними формами і виявами влади на відповідній території. Державний суверенітет містить такі основоположні принципи, як єдність і неподільність території, недоторканність територіальних кордонів і невтручання у внутрішні справи.Важливою ознакою суверенітету держави є визнання міжнародним співтовариством її права на юридичне рівних засадах вступати у зносини з іншими державами.Суверенітет є необхідною політичною та юридичною ознакою держави.Похідними від суверенітету і його виявами є три важливих ознаки держави:
-    право на монопольне застосування примусу;
-  право на видання законів;
-  право на встановлення і стягнення податків.
Право — це система встановлених або санкціонованих  державою і спрямованих на регулювання суспільних відносинзагальнообов'язкових норм, дотримання й виконання яких забезпечується шляхом переконання і державного примусу.Найпоширеніший у науковій літературі поділ функцій держави на внутрішні тазовнішні.Основні внутрішні функції держави, у свою чергу, розрізняються залежно від сфер суспільного життя. Такими функціями єекономічна, соціальна, політична й культурно-виховна, до яких додається ще правова.Економічна, або господарсько-організаторська, функція полягає в організації й регулюванні державою економічної діяльності.Соціальна функція держави полягає передусім в узгодженні багатоманітних соціальних інтересів — класових, демографічних, етнічних, професійних тощо і забезпеченніна цій основі цілісності та єдності суспільства.Однак держава виконує й суто політичну функцію, пов'язану зі здійсненням політичної влади. Ця функція містить визначення програмно-стратегічних цілей і завдань розвитку суспільства, забезпечення функціонування політичної системи, політичної стабільності, підтримання відносин з політичними партіями, громадсько-політичними організаціями тощо.Культурно-виховна функція держави спрямована на створення умов для задоволення культурно-освітніх запитів і потреб громадян, формування особистості.Зовнішні функції держави реалізуються у стосунках з іншими державами й міжнародними організаціями і спрямовані на охорону національних інтересів на міжнароднійарені, їхні різновиди можна виокремити залежно від характеру інтересів держави у сфері міжнародних відносин. Є три види таких інтересів — інтереси існування, співіснування іфункціонування. Цим трьом окремим видам інтересів відповідають три найважливіші зовнішні функції держави — оборонна, дипломатична і співробітництва. Оборонна функціядержави полягає в захисті її безпеки, суверенітету й територіальної цілісності від зовнішніх посягань. Дипломатична функціяпередбачає встановлення, підтримку і розвитоквідносин з іншими державами та міжнародними організаціями.Функція співробітництва реалізується через здійснення зовнішньої торгівлі, координацію економічної діяльності зіншими державами.
Монархія (грец. monarchia — єдиновладдя, від monos — один, єдиний і arche — влада) — це форма державного правління, за якої главою держави є монарх, що отримує владу в порядку престоло- наслідування і здійснює її за власним правом довічно.
Влада монарха не є похідною від будь-якої іншої влади, органу чи виборців. Монарх формально виступає джерелом державної влади, усіх державно-владних повноважень.
Основними сучасними різновидами монархії є абсолютна, дуалістична і парламентарна монархії, які відрізняються співвідношенням повноважень законодавчої і виконавчої влади, розподілених між монархом, парламентом та урядом в конкретній країні. Дуалістична й парламентарна монархії називаються ще обмеженими, або конституційними, монархіями, оскільки влада монарха в них обмежена конституцією.
Абсолютна монархія характеризується юридичним і фактичним зосередженням усієї повноти державної (законодавчої, виконавчої і судової) влади в руках монарха. Найбільшого розвитку набула за феодалізму. У сучасному світі зберігається в Бахрейні, Брунеї, Ватикані, Катарі, Кувейті, Об'єднаних Арабських Еміратах, Омані, Саудівській Аравії.
Дуалістична монархія (від лат. dualis — двоїстий) характеризується поділом влади між монархом і парламентом за домінування влади монарха. Законодавча влада належить парламенту, який обирається підданими. Виконавча влада належить монарху, який може здійснювати її безпосередньо або через призначений ним уряд. На формування і діяльність уряду парламент не впливає. Уряд не несе політичної відповідальності перед парламентом. Законодавчі повноваження парламенту суттєво обмежені на користь монарха. Він користується правом абсолютного вето, яке парламент подолати не може, а також правом розпуску парламенту.
Дуалістична монархія є історично перехідною формою державного правління від абсолютної до парламентарної монархії. У сучасному світі дуалістичними монархіями є Йорданія, Малайзія, Марокко, Таїланд.
Парламентарна монархія[35] характеризується формальним верховенством парламенту в системі організації державної влади. Влада монарха суттєво обмежена у сфері як законодавчої, так і виконавчої влади. Він «царює, але не править». Юридично за монархом можуть зберігатись значні повноваження, але фактично не всіма ними він може користуватися. Так, формально за ним зберігається право призначення глави уряду й міністрів, але зробити це він може лише відповідно до пропозицій лідерів партії чи коаліції партій парламентської більшості, бо сформований без урахування розкладу партійно- політичних сил у парламенті уряд не отримає вотуму довіри парламенту й не набере чинності.
Одна з основних причин збереження монархії полягає в тому, що інститут монархії сприймається як запорука непорушності політичної системи, монарх виступає символом єдності й верховним арбітром нації, оскільки його влада не залежить від гри політичних сил. За відсутності в парламенті чітко визначеної більшості монарх може відіграти вирішальну роль у її утворенні та формуванні уряду. Монархи забезпечують наступність у політичному розвитку, оберігають традиції й політичну культуру країни.
Республіка (лат. respublica — суспільна, всенародна справа, від res — справа і publicus — суспільний, всенародний) — це форма державного правління, за якої суверенне право на владу належить народу, а вищі органи державної влади або обираються народом, або формуються загальнонаціональною представницькою установою (парламентом).
Правління, що здійснюється на основі представництва народу, вважається республіканським незалежно від того, користуються громадяни дійсними чи тільки формальними правами на владу. Формальне визнання за народом суверенного права на владу в державі й виборність органів державної влади є підставою вважати республіку демократичною формою правління.
За такими ознаками, як спосіб обрання глави держави — президента (шляхом загальних виборів чи парламентом), суб'єкт формування уряду (президент чи парламент), політична відповідальність уряду (перед президентом чи парламентом), у сучасному світі розрізняють два основні різновиди республіканської форми правління — президентську і парламентарну республіку. Третім різновидом республіканської форми правління є змішана республіка, що поєднує елементи президентської і парламентарної республік.
Президентська республіка характеризується тим, що обраний шляхом загальних виборів президент юридично і фактично є главою держави і главою виконавчої влади. Основними ознаками класичної президентської республіки є: жорсткий поділ влади і збалансована система стримувань і противаг; обрання президента шляхом загальних виборів; поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента і відсутність посади прем'єр-міністра; формування уряду президентом за номінальної участі парламенту; відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом; відсутність у президента права на розпуск парламенту та права законодавчої ініціативи; відсутність інституту контрасигнатури.
Класичною президентською республікою, у якій найповніше втілено перераховані ознаки, є США. Президентсько-республіканська форма правління запроваджена у більшості країн Латинської Америки та Африки, а також у Південній Кореї, на Філіппінах, деяких інших країнах, у тому числі в колишніх радянських республіках — Грузії, Казахстані, Таджикистані, Туркменістані, Узбекистані. У деяких президентських республіках є посада прем'єр-міністра, президент наділений правом законодавчої ініціативи й розпуску парламенту.
Парламентарна республіка характеризується формальним верховенством парламенту в системі організації державної влади. Основними ознаками парламентарної республіки є: обрання президента парламентом або особливою колегією вибірників, утвореною на його основі; здійснення повноважень глави держави і глави уряду різними особами, наявність посади прем'єр-міністра; обмеження владних повноважень президента і водночас віднесення реальної компетенції у сфері виконавчої влади до уряду та його глави; формування уряду парламентом за номінальної участі президента; політична відповідальність уряду перед парламентом; право президента розпустити парламент, яке контролює уряд; контрасигнування актів президента прем'єр- міністром і міністрами, відповідальними за їх виконання.
Парламентарна республіка як форма правління досить поширена. В Європі парламентарними республіками є Албанія, Греція, Естонія, Італія, Латвія, Словаччина, Угорщина, Чехія, ФРН, з деякими застереженнями — Швейцарія. Парламентарно-республіканську форму правління мають також Ізраїль, Індія, Ліван, Пакистан, Туреччина та деякі інші країни.
Змішана форма республіканського правління (змішана республіка) характеризується поєднанням елементів президентської і парламентарної республік й називається ще напівпрезидентською республікою. Основними ознаками змішаної республіки є: обрання президента шляхом загальних виборів; формування уряду спільно президентом і парламентом; подвійна політична відповідальність уряду — перед президентом і парламентом; дуалізм виконавчої влади — розподіл повноважень із її здійснення між президентом та урядом; право президента на розпуск парламенту; право президента на законодавчу ініціативу; відсутність інституту контрасигнатури або його формальний характер.
Залежно від співвідношення елементів президентської і парламентарної республік у конкретній країні, передусім повноважень президента і парламенту щодо формування і функціонування уряду, розрізняють, відповідно, президентсько-парламентарний і парламентарно- президентський різновиди змішаної республіки. За першого вирішальну роль у формуванні й функціонуванні уряду відіграє президент, за другого — парламент.
Унітарна держава – найбільш централізована форма державного устрою.Однак є визначені градації. У деяких країнах унітарна держава є відносно децентралізованим, де в більшості ланок адміністративно-територіальногорозподілу є органи, обирані населенням, а в деяких ланках – тільки такі виборні органи. Вони мають широкі повноваження за рішенням місцевих питань.
Проста унітарна держава — це така держава, складові частини якої не мають власного суверенітету і не можуть бути суб'єктами політичних міжнародних відносин. Наприклад, республіки Бєларусь, Польща, Болгарія.[9;112] Є прості унітарні держави, які мають автономні утворення. До таких держав відносяться. України, Іспанія, Італія, Португалія.[9;112] Складні держави — це такі держави, які об'єднались (утворились) з окремих державних утворень, що мали всі ознаки держави, в тому числі і суверенітет, але певну частину своїх суверенних прав, як правило, добровільно передали вищим центральним органам союзної держави. Це, по суті, постійний чи тимчасовий союз суверенних держав. До складних держав належать федерація, конфедерація і імперія.
Конфедерація - постійний союз держав, що утвориться для досягненняконкретних цілей (захист загальних інтересів). Такими інтересами можуть бути захист території чи, навпроти, завоювання, звільнення від залежності з боку "третьої" держави і т.п.
Конфедерація — це такий союз держав, які добровільно об'єднались для досягнення певних спільних цілей в політичній, економічній і військових сферах. Суб'єкти конфедерації зберігають усі свої суверенні права держави. Вони не мають спільної території, конституції і єдиного законодавства, громадянства. Правовою основою конфедерації є союзний договір. Конфедерація не має єдиної податкової системи і бюджету і існує на внески її суб'єктів. Центральні конфедеративні органи приймають рішення за згодою всіх її суб'єктів. Конфедерація — це, як правило, тимчасовий союз держав. Згодом вона переростає в федерацію або розпадається на унітарні держави.
Федерація - союзна держава, що поєднує кілька держав або державних утворень (землі, кантони, штати, автономні республіки і т.д.), кожне з який має свої органи державної влади (законодавчі, виконавчі і судові). На відміну від конфедерації вона володіє своїм власним суверенітетом, федеративними органами державної влади, федеративною конституцією, армією, системою федеративних податків. При цьому не можна забувати, що федерація - саме союзна держава, і її суверенітет вторинний стосовно суверенітету вхідних у неї державних одиниць. Федерація — це постійний союз окремих суверенних держав, які утворили єдину державу на добровільній основі і передали певну частину свого суверенітету (прав) центральним федеральним органам. Федерація відрізняється від інших державних утворень тим, що вона має єдину спільну територію, спільну конституцію і систему законодавства, єдиний уряд, спільні збройні сили, подвійне громадянство, єдину грошово-фінансову систему Федерація є суб'єктом міжнародних відносин, а складові частини федерації позбавлені таких прав. Федерації можуть бути різні: централізовані, відносно централізовані, децентралізовані.

Приложенные файлы

  • docx 23835191
    Размер файла: 30 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий