208__188__208__209__128__209__130__208


Модуль № 1
Нема: 10; 22; 24; 32; 45; 62; 82.1. Азіатський спосіб виробництва.
Основою життєдіяльності і виробництва виступає сусідська община. Її органи самоуправління регулюють правові відносини в колективі. Земля є власністю держави, однак община має право опосередкованої власності. Саме її органи розподіляють земельні ділянки між общинниками. Користування цими наділами можливе за умови виконання суспільних обов'язків і повинностей, сплати податків тощо. Джерелами рабства виступають полон, кабала (з обмеженнями), дітонародження в сім'ях рабів. Становище їх в цілому краще, ніж у Греції чи Римі, а кількість - відносно незначна. Найпоширенішу форму східної держави становила деспотія. Економічною основою влади деспота була державна власність на землю, податки, військову здобич. Влада спиралася на професійне, нерідко наймане, військо та централізовано скероване чиновництво. Сама ж царська влада, що дуже характерно для Сходу, обожнювалася. Фараони в Єгипті вважалися живими богами, і навіть у Індії, де жерці намагалися контролювати царську владу, вважалося, що цар - раджа виступає знаряддям бога Брахми, а його влада божественного походження.
2. Рабовласництво у стародавньому світі.
Рабовласницьке суспільство країн Стародавнього Сходу поділялося на дві основні верстви: а)раби та близькі до них інші найнижчі суспільні категорії населення, позбавлені засобів виробництва і значно обмежені в особистій свободі; б) вільне населення, котре поділялося на рабовласницький панівний клас і дрібних товаровиробників.Рабовласництво у названих державах упродовж усієї їхньої тисячолітньої історії мало патріархальний харак-тер. Це означає, що головною продуктивною силою сус-пільства були і залишалися дрібні товаровиробники (селя-ни-общинники, ремісники, дрібні торговці), а рабська пра-ця мала допоміжний характер і застосовувалася для виконання великомасштабних робіт загальнодержавного значення або у домашньому господарстві. Джерелами рабства були: військовий полон, народжен-ня від рабині, боргове рабство і рабство як форма покаран¬ня за вчинений злочин.Політично раби завжди знаходилися поза межами гро-мадянського суспільства, не користувалися його захистом, позбавлялися право- і дієздатності. Рабовласництво вияв-ляло сильний вплив на становище багатьох груп вільного населення. Це знайшло відображення у:
а) домашньому рабстві. У Стародавньому Вавилоні, наприклад, чоловік міг віддати дружину в рахунок відпрацювання боргу, а дітей - продати в рабство;
б) борговому рабстві. Цей інститут був властивий всім народам давнини. Його походження пояснюється колективним характером земельної власності, а також власності на сільськогосподарський реманент, робочу худобу та ін. При таких відносинах основні засоби виробництва не могли послужити засобом забезпечення виконання боргових зобов'язань. Єдиною дієвою цінністю, гарантом виконання боргу була особа боржника;
в) у рабстві як формі покарання. Це була своєрідна форма експлуатації підневільної праці своїх одноплемінників;
г) тимчасовому набутті вільними непривілейованими верствами статусу рабів. Тільки в державах Сходу на період виконання невідкладних громадських робіт селяни-общинники, ремісники, дрібні торговці перетворювалися на рабів і працювали поряд з ними задарма. Після виконання поставлених завдань вони поверталися до своїх домівок і знову ставали тими, ким були раніше.
3. Особливості правління єгипетських фараонів.
Вершиною Давньоєгипетської держави був цар-фараон (від слова «перо», що в перекладі з єгипетської означає «високий будинок», в єврейській транскрипції «паро», а в грецькій «фараон»), якому приписували божественну гідність. Цар — бог за життя і після смерті, нащадок бога. Цар не вмирає, а «заходить у свій вічний горизонт». Фараону належала вся повнота законодавчої влади. Він здійснював законодавство одноосібно, йому допомагали в цьому лише вищі сановники країни («радники царських наказів»). Всі зобов’язані були сліпо коритися його наказам. Фараон стояв також на чолі усього адміністративного апарату. Йому належала вища судова і вища військова влада. Як нащадок богів, як посередник між богами і людьми фараон був також і верховним жерцем.
У період своєї єдності Стародавній Єгипет за формою правління був централізованою монархією з надзвичайно широкою системою бюрократичного апарату. На чолі держави стояв фараон (від єгипет. "великий дім" - будинок). Саме в його руках була зосереджена вся верховна законодавча, виконавча та судова влада. Йому належали всі найвищі державні повноваження, він очолював державний апарат, був верховним воєначальником і найвищим суддею. Протягом усієї історії Єгипту влада фараонів обожнювалася. Фараона називали "добрим богом," сином бога Ра (бога Сонця). Вважалося, що він ніколи не помирав, а лише "заходив за свій горизонт". Надприродне походження правителя та його влади мав підкреслювати і складний палацовий церемоніал. Не тільки прості люди, але й вищі сановники не мали права вимовляти ім'я фараона, дивитися йому в обличчя, а, побачивши його, повинні були падати "на свій живіт" і цілувати землю під його ногами. Вся окультурена земля номінальне перебувала у власності фараона, що становило економічну основу влади правителя. Він міг подарувати чи пожертвувати землю разом з рабами будь-кому. Фараон керував також зовнішньою торгівлею. За його наказом населення зганялося на громадські роботи (спорудження гребель, риття каналів та ін.), а також на роботу для задоволення особистих потреб фараона (будівництва палаців і особливо царських гробниць).
4. Уряд фараона у Стародавньому Єгипті.
Фараон управляв країною за допомогою величезного та складного бюрократичного апарату, який утворювали урядовці різних рангів і правового статусу. Центром управління був палац правителя. Не існувало розмежування між виконанням державних обов'язків і обслуговуванням особистих потреб фараона. Особи, що обслуговували правителя, були одночасно й державними чиновниками. Центральною особою в царському дворі був дворецький - джаті (візир). Він очолював увесь державний апарат, охоплюючи й адміністративну, й судову владу. джаті був правителем усіх царських скарбниць, усіх складів, сховищ, керівни-ком усіх державних і царських робіт. Під керівництвом джаті перебували галузеві відомства — будинки (будинок зброї - військове відомство; білий будинок - з переробки, зберігання, розподілу продуктів сільського господарства та ремесла; будинок царських скарбів; будинок громадських робіт; будинок життя — фіксував народження, шлюб і смерть). Високим державним чиновником був зберігач царської печатки, чи головний скарбник. Чиновниками могли бути лише освічені люди.Безпосередня реалізація основних державних функцій покладалася на місцевий апарат, який засновувався згідно з адміністративно-територіальним поділом. Верхнім і Нижнім царством керували намісники фараона. Увесь Єгипет поділявся на нами (області), на чолі яких стояли номархи. Останні мали значні повноваження: очолювали місцевий адміністративний апарат, відали збиранням податків, судом, формуванням ополчення.
Найближчим помічником фараона був візир «джаті», якому підпорядковувалися начальники окремих «домів», тобто управлінь. В країні існувало декілька таких «домів»: хлібний, золотий, виноградників, рахунку биків, військовий, жертвоприношень. Візир, крім того, був головним скарбником, верховним суддею та керівником усіх суспільних «царських» робіт. Розподілом працівників на ці «царські роботи» відали вже згадані ради місцевих громад. Збором і внесенням податків у скарбницю теж відали громадські ради, але процес цей суворо контролювався численним чиновницьким апаратом. У штабі кожного з «домів» налічувалися сотні чиновників-писців.
Найбільш розвинений чиновницький апарат був у Єгипті. Він представляв величезну армію чиновників різних рівнів. Очолював цю армію візир (джаті) — всемогутній голова усього бюрократичного апарату. У його руках були зосереджені адміністративна, судова і військова влада. Значною була також роль іншої поважної посадової особи — охоронця печатки, або головного скарбника. Скарбник завідував державними складами, в яких зберігалися натуральні приношення. Йому підпорядковувалися два скарбники царя, що керували роботами каменоломень, мідними рудниками і виконували, крім того, функції військового і морського міністрів. Крім цих чиновників існували доглядач «білої палати» і доглядачі двох царських житниць. Важливою була роль «начальника всіх царських робіт», який був свого роду царським архітектором і міністром громадських робіт, що стежив також і за порядком виконання повинностей, які лежали на вільному населенні.
5. Об’єднання Єгипту в єдину державу.
Близько 3200 р. до н. є. фараон Менес (Міна) об'єднує під своєю владою увесь Єгипет. Згідно з Геродотом, Менес заснував столицю об'єднаного царства на перетині Верхнього та Нижнього Єгипту, звівши греблю, щоб захистити місто від паводку. Звідси було зручно правити обома частинами країни.
Вважається, що назва "Єгипет" має грецьке походження й колись означала одну з місцевих назв м. Мемфіс "Хеткаптах" ("Фортеця духа Птаха") та вимовлялось як "Хікупта". Самі ж єгиптяни називали свою країну "Кемет" ("Чорна"), протиставляючи її таким чином "червоній" пустелі. Держава виникає навколо Нілу й бере початок від IV тис. до Р. X., коли розпочинається розпад родового ладу, виділення родової знаті, перетворення племінних вождів на царів. Формування класів вело до утворення примітивних державних утворень (номів). На середину IV тис. до Р. X. їх нараховувалося близько 40. Між ними часто виникали війни за землю, худобу, рабів. Під час цієї боротьби, що призводила до підкорення слабкіших номів сильнішим, утворю-ються два царства - Північне та Південне (Нижній і Верхній Єгипет), з центрами в Буто й Ієраконполі. Остаточно Єгипет був об'єднаний близько 3000 р. до Р. X. царем Півдня - Менесом, який захопив Нижній Єгипет і заснував фортецю Мемфіс, що стала згодом столицею Єгипту. Країна перетворилася на централізовану східну рабовласницьку деспотію, котра забезпечувала створення загальної для всієї держави системи іригаційних споруд. Єдність проявлялася в необмеженій владі царя-фараона, -проголошеного земним богом.
6. Діяльність фараона Бокхоріса (732-726 рр. до н. е.)
З метою збереження своєї влади фараони Пізнього царства праг¬нуть здійснювати реформи, які б послаблювали напругу у суспільстві. Так, за фараона Бокхоріса (732-726 pp. до н. є.) було заборонене боргове рабство (до речі, сам Бокхоріс був захоплений у полон нубійським царем Шабакою і заживо спалений, нубійці знову заволоділи Єгиптом). За Ямоса II здійснювалося своєрідне декларування доходів вищих чиновників. Окремі з них, незважаючи на свою назву,- «неджеси» - «малі люди» (чим не «слуги народу»?) мали статки, які дорівнювали багатствам фараона. Той чиновник, який не міг довести законного походження своїх маєтностей, карався смертю.
7. Судові установи в Єгипті у період Давнього царства.
В Єгипті суд не був відділений від адміністрації. Вищі посадові особи, наприклад джаті, були і верховними суддями. Однак джаті вирішував справи не одноосібно, а начолі якої-небудь колегії суддів: у раді десяти, яка відала одночасно судовими й адміністративними справами; в «палаті шести», що виникла пізніше і здійснювала вищу судову владу, яка поширювалася на всі судові установи країни.
Головою судової влади вважався фараон, фактично суд над вищи¬ми чиновниками здійснював візир-джаті. Вищою судовою установою були т. зв. шість палат (в період Давнього царства), які саме і очолювалися візиром.
8. Номи Давньоєгипетської держави.
Поливне землеробство, що розвивалося досить інтенсивно, сприяло соціальному розшаруванню, виділенню управлінської верхівки на чолі із первосвящениками — жерцями вже в першій половині IV тис. до н. е. В другій половині цього тисячоліття з’являлися перші державні утворення — номи, що виникли внаслідок об’єднання навколо храмів сільських общин для спільного ведення іригаційних робіт.Територіальне розміщення древніх номів, розташованих уздовж єдиної водної магістралі, дуже рано призвело до їх об’єднання під владою сильнішого ному, до появи у Верхньому (Південному) Єгипті єдиних царів з ознаками деспотичної влади над іншими номами. Царі Верхнього Єгипту до кінця IV тис. до н. е. завоювали весь Єгипеп [цар Менес (Мернер) — 3200 р. до н. е.]. Характер господарства, пов’язаний із постійною залежністю населення від періодичних розливів Нілу, і необхідність управління з центру працею багатьох людей щодо подолання їх наслідків обумовили і ранню централізацію староєгипетської держави.
9. Роль жерців у Давньому Єгипті.
Важливе місце в системі державного механізму займали жерці, чиї функції не обмежувалися власне релігією. Жрецтво проповідувало святість особи фараона, божественне походження і незмінність його влади на землі. Будь-які спроби сумніву суворо переслідувалися жерцями, тобто по суті це була своєрідна політична поліція. З іншого боку, жерці прагнули при нагоді відтіснити фараона від влади, не допускаючи, щоб на престолі перебувала людина, нездатна виконувати свої державницькі функції. Так, після 30-ти років правління фараон на знак придатності мусив зі зброєю пробігти певну дистанцію, яка символізувала Верхній і Нижній Єгипет.
10. Органи правопорядку у Стародавньому Єгипті.
11. Поліція в Давньому Єгипті.
Єгипет, який був країною добре розвиненого поліцейського апарату. Існувала поліція явна і таємна, прикордонна варта, спеціальні охоронні загони, поставлені спостерігати за безпекою каналів і інших важливих споруд, служба охорони фараона і вищих сановників. Набиралася поліція переважно з нубійських негрів, що попали до єгиптян у полон, які виконували передусім роль катів і наглядачів над рабами. В окреме відомство виділяється поліція. Поліцейських зазвичай вербували з полонених нубійських негрів, що дозволяло не допускати зрощування каральних органів з місцевим населенням, використовувати поліцейських разом з армією для придушення повстань. Поліція вела нагляд за суспільними роботами, переслідувала карних злочинців, охороняла поховання фараонів, ловила рабів-втікачів тощо. Функції її були набагато ширшими, ніж проста охорона громадського порядку. Надалі залишаються сильними позиції номової знаті, але усе більшого соціального значення набувають люди незнатного походження. Найважливішу опору царської влади починають становити гвардійські військові частини.
12. Роль судді у Стародавньому Єгипті.
Судочинство велося у письмовій формі, суддя своє рішення не мотивував. Виконання покарань (смертна кара, членоушкодження) покладалося на поліцію. Однозначно смертною карою каралися усякий непослух фараону і його чиновникам, не ка¬жучи уже про повстання. Смерть наставала і за злочини проти релігії, наприклад, за убивство звичайної кішки, яка вважалася священною твариною. Зґвалтування, фальшивомонетництво, крадіжка, розголо¬шення державної таємниці каралися членоушкодженням, причому відрубуванню підлягав той орган, що «провинився».
13. Військовий апарат Стародавнього Єгипту.
Постійна армія в Єгипті в період Давнього і Середнього царств обмежувалася особистою охороною фараона і загонами, призначеними для внутрішньодержавних цілей. На місцях у храмів і в розпорядженні державних складальників податей була своя постійно озброєна сила. У разі війни набиралося ополчення. Кожний ном виставляв встановлену кількість рекрутів; такий же обов’язок лежав на храмах і на великих землевласниках, на користь яких були встановлені повинності селян. Пізніше з’являлися загони «колісничних»; тобто воїнів, що билися на запряжених кіньми колісницях. Армія відображала таким чином майнову диференціацію, що існувала в суспільстві. Широкий розвиток у період Нового царства отримала в Єгипті система найманих військ. Відмінною рисою Єгипетської держави був різко виражений військовий характер. Загарбницька політика, яку вели єгипетські фараони протягом декількох століть, наклала особливий відбиток на всю систему державного управління. Державний апарат пристосовувався до потреб військової політики. Військові командири наділялися функціями громадських чиновників. Військо Єгипту складалося з добірних частин, які охороняли правителя ("супутники правителя"), і ополчення вільного населення. Армія використовувалася не тільки для здійснення зовнішніх функцій держави (кількість воїнів, які вирушали в похід, могла перевищувати 100 тис. осіб), але й для придушення опору рабів, утримання в покорі населення завойованих територій і посилення влади правителя.
14. Види кримінальних покарань у Стародавньому Єгипті.
У тогочасному кримінальному праві виділяли кілька груп злочинів: державного характеру (змова, заколот, розголошення державної таємниці); проти особи (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, образа); проти власності (крадіжка, грабіж, знищення чужого майна); військові (за перехід воїнів на бік ворога, порушення військової дисципліни); проти релігії (порушення правил релігійних культів, чаклунство, виготовлення різноманітного зілля та напоїв для чарів); проти сім'ї (подружня зрада дружини, статеві зносини з близькими родичами) й інші (наприклад, відступ від установлених правил лікування, винахід нового танцю чи складання нової пісні та ін.).
Покарання в Єгипті були суворими, їхньою основною метою було залякування. Дуже широко застосовувалася смертна кара, що здійснювалася через спалення чи посадження на палю. Високопоставленим особам, засудженим до страти, надавалася можливість покінчити життя самогубством. Іноді страта замінювалася рабством. Тілесні покарання поділялися на болісні (побиття батогом, палицями) та калічницькі (відрізання рук, вух, носа, язика, кастрація тощо). Карали також важкими примусовими роботами (каторгою), тюремним ув'язненням. Практикувалися грошові штрафи (скажімо, за крадіжку храмового майна — у розмірі сторазової вартості вкраденого), ганебні покарання (виставляння біля ганебного стовпа), перетворення вільної людини на залежного працівника та ін. їх т.зв. «карне право», в порівнянні з таким у ассирійців і вавілонян, відрізнялося м’якістю і тільки в обмеженій мірі вираженим принципом помсти — таліону: життя за життя, око за око, зуб за зуб, принципом, який домінує в клинописних текстах сучасного йому близькосхідного права.
15. Характеристика сім′ї у Стародавньому Єгипті.
Сім'я характеризується пережитками матріархату, становище жінки в сім'ї високе. Шлюб укладався через договір, причому жінка зберігала своє майно. Розлучення відбувалося вільно. Усі діти, незалежно від статі, були спадкоємцями. Шлюб оформлювався договором між чоловіком і дружиною в письмовій формі. Необхідними атрибутами шлюбної угоди був подарунок нареченого сім'ї нареченої перед шлюбом. Майно дружини вважалося приданим і залишалося її власністю, але в разі потреби вона могла його передати в сім'ю. Жінка мала досить широку правоздатність (могла особисто укладати угоди, купувати й орендувати майно, займатися ремеслом, торгівлею, лихварством тощо). Розлучення було вільним, але якщо воно відбувалося з ініціативи чоловіка, то все його майно переходило до старшого сина (майорат), який повинен був розділити його між дітьми.
16. Держава і право за Хаммурапі.
Розквіт давньовавилонського царства і остаточ¬не об'єднання під його зверхністю усього Межиріччя відбувається за знаменитого царя Хаммурапі (1792-1750 р. до н. е.). Хаммурапі переміг еламітів, підкоривши північне від Вавилонії царство Марі, та завоював місто Ашшур, центр могутньої в майбутньому держави. Його імперія протрималася близько двох віків. У 1595 р. до н. е. Вавилон був захоплений хетами, а в 1518 р. до н. є. - касітами, панування яких тривало 362 роки.
За Хаммурапі велися не лише успішні війни, але й будувалися канали, споруджувалися храми, установився єдиний для усієї країни культ бога Мардука, бога-покровителя Вавилона. Зі звеличенням Мардука пов'язувалась і сакралізація (тобто обожествления) правителя - спільна риса для усіх азіатських деспотій. Зусиллями жерців було багато зроблено в сфері астрономії і календаря, математики і писемності. Хаммурапі розробив знаменитий звід законів. Висічений на база¬льтовому стовпі, кодекс зберігся до нашого часу. Складається він з 282 статей.
За правління Вавилоном Хаммурапі (1792-1750 рр. до Р. X.) від-бувається значне піднесення держави. Швидко розвиваються товарно-грошові відносини, приватні рабовласницькі господарства, централі¬зується держава та зміцнюється царська влада, розвивається право. Ці досягнення значною мірою були зумовлені тими реформами, котрі здійснив цей правитель.
Економічна реформа:
-заборона продавати землі общинників;
-скасування стягнення податків із селян зерном, маслом, вовною та запровадження податку сріблом;
-обмеження лихварства (до 20 % сріблом);
-обмеження терміну боргової кабали трьома роками;
-скасування накопичених у країні боргів (кілька разів).
Адміністративна реформа:
-упорядкування й удосконалення центрального апарату;
— створення відомств, серед яких провідне місце посіли військове, фінансове та відомства громадських робіт;
-поділ усієї країни на області, якими почали керувати царські чиновники;
-на чолі міст поставлено призначених царем керівників, котрі забезпечували збір податків, мобілізацію населення на громадські роботи, в ополчення та ін.
Судова реформа:
-обмеження судових функцій храмів і общин;
-передання основних судових функцій посадовим особамна місцях;
-запровадження у містах, так званих, царських судів, які діяли колегіально.
Релігійна реформа:
-культ єдиного бога - Мардука;
-царську владу проголошено божественною, тому вона встановлює згоду між людьми.
17. Закони Хаммурапі.
Закони Хаммурапі були укладені близько 1760 р. до Р. X. Причинами їх появи були: необхідність встановити єдині закони на території всієї держави; бажання закріпити в них суспільний лад; прагнення залагодити гострі соціальні суперечності, що на той час виникли в суспільстві. Текст Законів Хаммурапі був знайдений французьким ученимЖ.-Ж. де Морганом (1857-1924) у 1901 р. під час розкопок на місці столиці стародавнього Елама м. Сузи (неподалік від Перської протоки), куди він, очевидно, був вивезений еламитянами як воєнний трофей. Закони були вирізьблені архаїчним клинописом на чорному базальтовому стовпі, заввишки 2,25 м. Сьогодні цей стовп зберігається в Луврі (м. Париж). Текст Законів складається з прологу, 282 статей (нумерацію статей введено дослідниками) і епілогу. У структурі Законів прослідковується певна система. Хоча клинописне право не знало поділу на "цивільне", "кримінальне" тощо, статті згруповані тематично: 1-5 присвячені процесуальним нормам, 6—126 —майновим відносинам, 127—195 — шлюбно-сімейному праву, 196-214 — покаранням за тілесні ушкодження, 215-282 - операціям з рухомим майном, пов'язаними з ним порушеннями та таксами оплати праці. У Законах Хаммурапі яскраво відображені основні риси старо¬давнього примітивного права:
•юридичне закріплення станового поділу суспільства, нерівностілюдей і рабовласництва;
•казуїстичність (кожна норма регулює конкретні правовідносини, а загальних норм немає);
•наявність великої кількості прогалин у праві;
•порівняно низький рівень розвитку юридичної техніки (багато норм сформульовано нечітко чи суперечливо);
•зв'язок з релігією (релігійні клятви, ордалії впливають на доволібагато законів);
•переважання кримінально-правових норм над цивільно-правовими, жорстокий і примітивний характер покарань.
У юридичній літературі Закони Хаммурапі одні дослідники розглядають як збірник чинного на той час права, інші -як юридичний трактат, який відображає картину ідеальної справедливості, деякі -як звіт царя Хаммурапі перед Богом про свою діяльність та ін. Із них найбільш обгрунтованою, очевидно, є перша зі згаданих думок позиція. Власне закони справили значний уплив на формування пізніших пам'яток права Стародавньої Передньої Азії.
Право власності та зобов'язальне право в Законах Хаммурапі. Закони Хаммурапі не містять загального поняття права власності. Та їхній зміст свідчить про те, що існували й охоронялися правом різні форми права власності, зокрема: царська, храмова, общинна, приватна. Об'єктами права власності могли бути: земля, сад, дім, раби й інше майно. Особливий правовий режим був у, так званого, майна "і/Іку". Таке майно (поле, сад, будинок) надавав цар своїм воїнам ш умов їхньої обов'язкової служби. Воїн володів і користувався майном "ілку", але не мав права його продати, обміняти, заповідати, оплачу-нати ним борги, використати як викуп з полону тощо. Згідно із Законами X аммурапі, якщо хтось купив поле, сад, дім, волів, овець, подарованих рсдуму, баїруму (тобто воїну) царем, то така купівля вважалася недійсною, продане майно повертається назад воїну, а покупець втрачає заплачене за нього срібло (статті 35-37).Значна увага приділялася власності на раба. Людина, що вивела Іа міську браму чужого раба чи сховала раба-втікача, засуджувалася до страти (ст. 15). Цирульникові, що видалив рабу тавро, відрізали пальці (ст. 226). За заподіяння шкоди рабові належало сплатити половину, а за вбивство - повну його вартість (ст. 199).Багато статей (статті 232,241,244,247,254,259 та ін.) присвячені ніхисту приватної власності. Посиленими санкціями захищалася царська власність (статті 6,8 тощо).Оскільки в Стародавньому Вавилоні існував інтенсивний цивільний обіг, то в Законах Хаммурапі було багато норм, які регулювали зобов'язальні відносини, їхній зміст свідчить І Іро те, що існувало дві основні підстави для виникнення зобов'язань— укладання договору та завдання шкоди. Закони врегульовували І акі види договорів: купівлі-продажу, оренди, позики, міни, найму, поклажі, доручення, перевезення та ін. Усі угоди поділялися на дві групи:
1)пов'язані з відчуженням речі (купівля-продаж, дарування, спадок тощо), які вимагали обов'язкового дотримування певних І Іравил (письмова форма, клятва, свідчення свідків тощо);
2)без відчуження речі.
Збірник Законів містив також ознаки неякісних угод, зокрема, суперечливість їх закону, укладання шляхом обману, шантажу, насилля чи з особами, що мають обмежену дієздатність і правоздатність, п'яницями. Основним засобом забезпечення виконання договірних зобов’язань був заклад, суть якого полягала в тому, що кредитор у разі невиконання договору міг задовольнити свої вимоги за рахунок І.І кладеної речі. Предметом закладу могли бути: золото, срібло, зерно, оудівлі, раби тощо.Значна кількість постанов Законів Хаммурапі стосується порядку Із задоволення майнових претензій унаслідок завдання шкоди (стат-ІІ53 -60 та ін.).
Шлюбно-сімейні відносини та спадкове право за Законами ХаммурапіОсновна форма шлюбу - моногамія. Та в разі хвороби, без-дітності, нерозсудливої поведінки першої дружини чоловік мігузяти другу. Формою укладення шлюбу був договір між батьками нареченого та нареченої. Якщо не було договору, то не було й шлюбу. Необхідними атрибутами шлюбної угоди був передшлюбний подарунок нареченого сім'ї нареченої. Посаг нареченої залишався її власністю. Викупна плата нареченого батькові нареченої—терха-тум. Жінка у Вавилоні була досить шанованою та мала порівняно незалежне становище. Окрім посагу, дружина розпоряджалася подарунками чоловіка, могла вільно укладати різноманітні договори, купувати й орендувати майно, займатися ремеслом, торгівлею, лихварством. Однак у сім'ї вона мала підлегле щодо чоловіка становище.Розлучення було вільним лише для чоловіків. Жінка могла розлучитися лише за певних умов (якщо чоловік потрапив у полон, а вдома не було харчів; якщо її чоловік кинув поселення та втік; якщо чоловік постійно зраджував і принижував її) (статті 134-136,142). Дитина в Законах Хаммурапі розглядалася не тільки як суб'єкт, але і як об'єкт права. Вона, наприклад, могла бути предметом закладу (ст. 117). Однак встановлювалася рівність дітей, навіть коли вони походили від рабині. Взаємини батьків і дітей визначалися владою домовласника над дітьми до їхнього повноліття. Батько мав право продати дітей у рабство чи віддати в кабалу. Спадкування здійснювалося за законом і за заповітам. Спадкоємцями були один із подружжя, діти, внуки, всиновлені діти, діти від рабині, якщо батько визнав їх своїми. При спадкуванні за законом спадок розподілявся порівну між синами, а дочки отримували свої частки як посаг. Злочин і покарання в Законах царя Хаммурапі
Важливе місце в Законах Хаммурапі відведено злочинам і покаранням. Стосовно загальних понять кримінального права, то вони майже не розкриті. Лише подекуди взято до уваги намір особи, що вчинила злочин, обставини, які виключають, пом'якшують або посилюють відповідальність. Усі злочини, що згадуються в збірнику, можна поділити на декілька груп:
1)злочини проти особи (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень,
образа, наклеп);
2)злочини проти власності (пошкодження чи знищення майна,крадіжка, грабіж, розбій);
3)злочини проти сім'ї (подружня зрада, розпуста, статеві зносини з близькими родичами);
4)посадові злочини (зловживання службовим становищем);
5)злочини проти правосуддя (неправдиві свідчення, підкуп свідків).
Закони Хаммурапі зовсім не згадують про державні та релігійні злочини. Ідеться лише про приховування осіб, які посягають на держав¬ний лад. Законодавець, очевидно, замовчує ці тяжкі злочини тільки тому, що смертна кара за них вважалася справою очевидною. Мета покарання - це, передусім, залякування, тому покарання були надзвичайно жорстокими. Правопорушника, зазвичай, намагалися не перевиховати, а помститися йому, та, по можливості, відшкодувати збитки потерпілому.Найвищою мірою покарання була страта, що в Законах царя Хаммурапі згадується понад ЗО разів, її видами було: спалення, втеплення, посадження на палю, повішання, розрізання на частини. Часто згадуються члєноушкоджувальні покарання (відрубування ноги, руки; відрізування носа, вуха, язика тощо). Практикувалося таврування злочинців.Покаранням також було: обернення в рабство, конфіскація майна, заслання, грошові штрафи, відшкодування збитків.Багато статей Законів Хаммурапі про покарання базувалися на принципі таліону - "око за око, зуб за зуб". Таліон міг бути звичай¬ним (ст. 200), дзеркальним (ст. 230) і символічним (ст. 195). Його застосування відбувалося, коли злочинець і потерпший були рівними. Якщо ж, наприклад, авілум виколов око мушкену, то він сплачував лише грошове відшкодування, а якщо рабу — половину його вартості хазяїну. Загалом покарання (його вид, міра) залежали від кастової належності людини.
Закони Хаммурапі про судовий процес. У Стародавньому Вавилоні ще не існувало поділу на кримінальний і цивільний процес. Розпочинався процес з ініціативи потерпілого. Сторони мали особисто з'явитися на судовий розгляд. Основними доказами в суді були: клятва, показання свідків, письмові акти тощо. Норми процесуального права вимагали від суддів особистого вивчення та ведення справи. Суддя оцінював показання сторін і свідків за враженням від їхнього голосу, кольору обличчя, жестів, погляду та ін. Застосовувалися ордалії (випробування). Суддя після прийнят¬тя рішення по справі не мав права його змінювати. Якщо він це робив, то платив штраф, який у 12 разів перевищував суму позову. Передбачалося судове покарання за неправдиве свідчення.
18. Шумерські патессіати.
У Передній Азії найдавніші держави виникли в долині річок Тигру і Євфрату, тобто в долині Межиріччя, або Месопотамії. В південній її частині жили племена шумерів. Основним їх заняттям було землеробство. Десята частина врожаю у вигляді податку вилучалася в царські комори. На кінець IV ст. до н. е. в Південній Месопотамії існували понад 20 дрібних держав. їх правителі називалися патесі, а самі дер¬жави в свою чергу - патесіати. Між найкрупнішими патесіатами - Ла-гашем та Уммою в кінці IV тис. до н. є. починається боротьба за об'єднання під своєю владою Південного Межиріччя. У центральній і північно-західній частині Межиріччя проживали семітські племена, що називалися за своїм головним містом аккадійцями. Приблизно в середині III тис. до н. є. на чолі Аккаду опинився талановитий воєначальник і адміністратор Саргон І. У його війську налічувалося 5400 воїнів. Вважається, що це перше в історії постійне військо. За службу його воїни отримували від царя земельні наділи. Близько 2320 р. до н. е. в Лагаші вибухнуло народне повстання, кероване Урукагіною (Уруінімгіною), що стало переможним. Урукагіна за період шестирічного правління (2318-2312 pp. до н. є.) здійснив важливі соціальні реформи, які вважаються найдавнішими відомими правовими актами в галузі соціально-економічних відносин. Були скасовані побори зі жрецького персоналу, збільшено натуральне утримання підневільних храмових робітників, відновлено незалежність храмового господарства від царської адміністрації. Певні поступки були зроблені і рядовим прошаркам населення: зменшено плату за здійснення релігійних обрядів, скасовано деякі податки з ремісників, полегшено повинність на зрошувальних спорудах. Окрім цього, Урукагіна відновив судову організацію в сільських общинах та гарантував права громадян Лагашу, захистивши їх від лихварської кабали. Нарешті була ліквідована поліандрія (багатомужжя). Усі ці реформи Уру¬кагіна видав за договір з головним богом Лагашу Нінгірсу, а себе ого¬лосив виконавцем його волі. Реформи не зачепили землеволодіння знаті, не ліквідували повністю боргової кабали. Через шість років після переможного повстання Урукагіни землі Лагашу були захоплені армією Умми, а реформи Урукагіни - скасовані. В усобну боротьбу південно-месопотамських міст втрутився Саргон (правив Аккадом з 2334 р. до н. е.). Цей цар підкорив собі усе Межиріччя, Елам (гірська країна на схід від Межиріччя) і здійснив походи в Сирію і Малу Азію. В кінці свого царювання прийняв титул «царя чотирьох сторін світу». Саргон та його наступники Саргоніди (п'ять царів, син, змінюючи батька, правили країною протягом 150 ро¬ків) прискорили розвиток державності в Древньому Шумері. Сильного удару було завдано родовій аристократії шумерських міст. Однак державний лад цих міст ще нагадує попередню, додержавну епоху. Це невеликі адміністративні утворення типу міст-держав. Центром їх, оточеним сільською периферією, були поселення міського типу. Серцевиною і символом такого поселення був храм - зікурат, збудований на честь місцевого божества-покровителя. Нерідко храм був місцем проживання вождя і перебування його адміністративного апарату з числа жерців - чиновників. Таким вождем був обраний усіма вільними чоловіками (або призначений радою старійшин) енсі («той, що очолює рід») чи лугаль (велика людина). У храмі знаходилися комори для зберігання зерна, отриманого з храмових земель, обробка яких була обов'язком усіх землеробів, склади готової продукції ремісників, арсенали і т. п. Зрозуміло, що таке місто мало автономний устрій з власною армією, чиновниками, податками тощо. Рада або общинні збори управляють загальним земельним фондом, чинять суд, можливо, мають право зміщення енсі та лугалів. Влада центру тримається на військовій силі царя та тих вигодах, які забезпечує єдина держава: припинення міжусобних війн, вільний розвиток торгівлі і ремесел, надходження рабів із завойованих територій, безпека кордонів тощо. Однак ця влада первісно не має такого абсолютного характеру, як влада фараона в сусідньому Єгипті. За одного з наступників Саргонідів - Урнамму (засновник Третьої династії Ура 2112-2003 pp. до н. є.) царська влада зрештою набула деспотичного характеру. Цар став верховним суддею, главою усього державного апарату, він же вирішував питання війни і миру. Було створене сильне центральне управління. В царських та храмових землях чисельний штат писців та чиновників реєстрував найдрібніші аспекти господарського життя. В країні діяла налагоджена транспортна система, гінці з документами розсилалися в усі кінці держави.
19. Боротьба індійських держав Магадхи і Кошалу.
У VI ст. до н. е., як уже зазначалося, в Індії існувало кілька держав. З них найбільш відомі дві: Магадха у середній течії Гангу та Кошал на північний захід від Магадхи. Боротьба між ними закінчилася перемогою Магадхи і включенням до її складу усіх областей між Гангом і Гімалаями. В 327 р. до н. є. військо Олександра Македонського вторглося до Індії, після його смерті в багатьох містах залишилися греко-македонські гарнізони. Відбувалося взаємне спілкування завойовників і завойованих, контакти з Грецією та еллінським світом тривали. Національно-визвольний рух, на чолі якого стояв Чандрагупта (322-297 pp. до н. е.), привів до відродження великої держави у Північній Індії - імперії Маур 'їв. Можливо, сам Чандрагупта, навіть похо¬див з касти шудр. За його сина Біндусара (297-272 pp. до н. є.) до складу держави було включено частину Афганістану. Внук Ашока (268-232 pp. до н. є.) завоював царство Калінга і таким чином об'єднав під своєю владою майже усю Індію. Місця знахідок едиктів Ашоки дають змогу окреслити кордони його імперії: вона охоплювала не лише області Західної, Центральної, Східної і Південної Індії (крім крайнього Півдня), але й території Пакистану та деякі райони Афганістану. Столицею імперії продовжувала залишатися Паталіпутра. Ашока вів постійну боротьбу з брахманами. Удару по їх пануванню і авторитету було завдано тим, що Ашока оголосив державною релігією буддизм. Ця релігія виступала проти соціальної кастовості суспільства, за рівність людей від народження, що, природно, притягувало до буддизму купців, розбагатілих вайшья, яким брахманізм відводив дуже скромну роль у суспільстві. Тим самим влада Ашоки здобула важливу опору.Після його смерті держава розпадається. Його спадкоємці спершу поділили імперію на західну та східну частини. В 180 р. до н. є. влада в Паталіпутрі перейшла до представників нової династії - Шунгів. Близько 100 р. до н. є. на територію Індії вторгаються племена скіфів (саків) і утворюють Індо-Скіфське царство.
20. Держава і право у Стародавній Індії.
У Стародавній Індії також існував азіатський спосіб виробництва. Правове становище особи залежало не від майнового стану, а від належності до тієї чи іншої касти. Навіть кастова належність до кшатріїв не виключала небезпеки потрапити у боргову кабалу і на певний час перетворитися у раба. Проте, як уже зазначалося, цей стан вважався тимчасовим - борговому рабу дозволявся навіть шлюб з вільною жінкою, але у межах своєї касти. За формою правління Індія була монархією. Цар (раджа, магараджа) походив з кшатріїв. Вважається, що його влада не була такою деспотичною, як у Єгипті чи Вавилоні, оскільки обмежувалася наглядом брахманів. Останні регулювали виконання царем своїх обов'язків (дхарми): охорона підданих, опікунство над вдовами і сиротами, організація суспільних робіт, запобігання голоду тощо. В законах Ману зазначалося: «Цар, який по нерозумності безтурботно мучить свою країну, негайно позбавляється з родичами країни і життя» (VII, 111). У своїй діяльності цар спирався на бюрократичний апарат, який складався з брахманів і кшатріїв. Цар призначав чиновників центрального і місцевого управління. Поруч з царем діяв дорадчий колегіальний орган з мантрінів, махаматрів (чиновників) і представників міст. Покірність населення держави забезпечувалася за допомогою військової сили (VII, 114). Як уже вказувалося, община була автономна у своєму управлінні, однак вайшья сплачували податки на потреби влади. Сільські області складалися з 10, 20, 100 і 1000 селищ (VII, 117), причому на кожному рівні був відповідний управитель. Він контролював збір податків, мобілізацію кшатріїв у разі потреби ведення військових дій тощо. Від єгипетського номарха відрізнявся не лише тим, що був призначуваним, а й тим, що його доходи становили жалування від царя (а не від¬соток усіх податків). Індійське право формувалося на основі релігійних уявлень (закони Хаммурапі були практично позбавлені такого впливу). Закони створювалися брахманами, у них, природно, знайшли відображення релігійно-етичні і правові уявлення цієї касти.
21. Закони Шульгі.
Син Урнамму Шульгі (2093-2046 pp. до н. є.) добився свого обожнення. В храмах ставилися його зображення, яким слід було приносити жертви. Шульгі видав закони, які свідчать про наявність розвинутої судової системи. В них, зокрема, встановлювалася винагорода за привід раба-втікача його власникові. Передбачалися також покарання за різні види членоушкоджень. На відміну від більш пізніх законів Хаммурапі, Шульгі не керувався принципом «око за око, зуб за зуб», а визначив порядок матеріального відшкодування постраждалому. Закони Шульгі вважаються найдавнішими з відомих нам правових актів.
22. Держава давньоіндійського царя Ашоки.
23. Закони Ману.
Поява Законів Ману і подальших дхармашастр знаменувала якісно новий етап у розвитку правової думки Стародавньої Індії, яка все більше зазнавала світського впливу і пристосовувалася до потреб практичного застосування. Це позначилося на поглибленні самого поняття дхарми, яке тлумачилося в контексті правил життя чотирьох варн. Правові норми в Індії були більш упорядковані. Починаючи із законів Ману, вони стали будуватися на основі 18 мотивів (норм) судового розгляду. Перша група мотивів стосувалася договірних відносин — несплата боргу, застава, продаж чужого, участь у торговому або іншому об’єднанні, потім йдуть норми, що стосуються несплати платні, порушення угоди, скасування угоди купівлі-продажу, суперечки господаря з пастухом. Наступна група мотивів мала іншу спрямованість. Від зобов’язальних відносин укладач переходить до конкретних т.зв. деліктів — злочинів. Це спори про кордон (земельних ділянок), наклеп і образа дією, крадіжка, вбивство, насильство і перелюбство. Всі ці діяння, а також потрава худобою урожаю, раніше інших були закріплені в дхармашастрах, які складали ядро давньоіндійського деліктного права. Вони входили в поняття химса — шкоди, нанесеної особистості людини. Подальші мотиви судового розгляду, непрямо пов’язані з попередніми, стосувалися порушення норм шлюбно-сімейного і спадкового права, а також азартної гри, що прирівнювалася до злочинів. Маючи внутрішню логіку, система викладу норм у шастрах відповідно до 18 мотивів судового розгляду значно відрізнялася від сучасної галузевої системи, бо тут не можна розділити норми цивільного і карного права та ін. Поява писаних законів на Сході стала найважливішою віхою в розвитку права Стародавнього Сходу, але вони не могли змінити властивий всьому порядок, за яким безпосередньому наказу вищестоячої особи, аж до правителя, або правилам моральності, зведеним у ранг загальноприйнятих настанов, відводилося головне місце в регулюванні життєдіяльності тієї або іншої країни давньосхідного суспільства. Закони не витіснили і досить поширених у всі часи на общинному рівні норм звичаєвого права, які продовжували регулювати різноманітні сторони суспільних відносин. За недостатністю джерел ми не маємо можливості схарактеризувати державно-правові інститути, тобто сукупність норм, які регулювали суспільні відносини у процесі організації та здійснення державної влади. Оскільки ці норми походили безпосередньо від вищої влади і охоплювали своїм регулюванням відносини, суб’єктами яких були особи при владі, то і необхідності їх надійного закріплення не було.
Цього не можна сказати про т. зв.
• цивільно-правові інститути, які регулювали майнові та пов’язані з ними немайнові відносини,
• кримінально-правові інститути, котрі визначали злочини та відповідні до них міри покарання.
Так як норми цих інститутів відносились до широкого кола осіб, які мали їх знати,то вони знайшли своє відображення та закріплення у «законодавстві» тих часів. Тому ми маємо можливість більш детально з ними ознайомитись. Серед цивільно-правових інститутів найдавніших часів слід відмітити: інститут права власності, зобов’язань, спадкування, інститут, який регулював сімейно-шлюбні відносини
Правові пам’ятки країн Стародавнього Сходу надають можливість розглянути розвиток форм власності і, зокрема, становлення приватної власності на землю, рабів та інше майно. Поряд з державною власністю досить рано з’являється приватна власність на рухоме майно — рабів. Власність на раба захищалася дуже енергійно. У Вавилоні людину, яка вивела за міську браму чужого раба, сховала рабів-утікачів або рабиню, чекала страта. Цирульник, який виводив тавро раба, втрачав пальці. За Законами Хаммурапі, якщо раб скаже хазяїну «ти не мій пан», то такому рабу слід було відрізати вухо. В той же час раб мушкенума мав право оженитися на вільній дівчині, мати дім, майно. Тривалий час зберігалася общинна земельна власність. Але поступово починала розвиватися і державна (палацева) власність на землю. Великими землевласниками в Єгипті та Вавилоні були храми. Закони царя Хаммурапі розрізняють власність палацеву, храмову, общинну і приватну, включаючи в перелік об’єктів приватної власності поле, сад, дім, рабів та інше майно. В цих Законах розглядається і особливий правовий режим так званого майна «ілку». Таке майно у вигляді поля, сада, дома, худоби надавалось воїнам за умови їх служби. Воїн володів і користувався майном «ілку», але не мав права продати, обміняти його. Якщо ж воїн відмовлявся йти в похід, посилав замість себе іншу людину, він мав бути страчений, а його майно переходило найманцю. У порівнянні з іншими країнами Сходу, власницькі майнові відносини у стародавніх євреїв були розвинені слабше. Їх земельні володіння тривалий час не набували статусу сімейної власності: вважалося, що євреї володіють землею як би на умовах спадкового утримування від Бога за обов’язок виконувати його закони. Землі ділилися в роду по сім’ях на 49 років, в 50-й, «ювілейний» рік проводився повний перерозподіл земель, прощалися всі борги, відпускалися на волю раби. Перерозподіл власності проводився і в кожний 7-й, «суботній» рік. Тим самим право намагалося зберегти умовно патріархальну рівність сімей. Кожний єврей, старший за віком 20 років, зобов’язаний був нести з наданого сім’ї володіння військову службу (Тим, хто щойно одружувався, надавалася відстрочка від «призову» на один рік). На особливому положенні була земельна власність священнослужителів — левітів, або храмова, яка практично знаходилась в їх необмеженому розпорядженні і ніяким переділам не підлягала.
Правове регулювання зобов’язальних відносин. Давньосхідному праву були відомі різні види договорів. Купівля-продаж — один з найпоширеніших і найдавніших видів договору. На Сході продавалися різноманітні товари, в тому числі земля і раби. Але під час продажу землі необхідним було дотримання особливих формальностей. У Єгипті такий договір укладався в присутності свідків. Імена свідків і ціна фіксувалися в особливому документі, де записувався і текст клятви, яка проголошувалася при укладанні договору. В Індії при продажу землі переважне право купівлі належало родичам, сусідам і кредиторам, і лише після них можливість купити землю отримували всі бажаючі. Ціну землі визначали 40 сусідів. Якщо внаслідок «змагання» покупців була запропонована більш висока ціна, ніж встановлена сусідами, то залишок надходив до казни. Не менш важливим був договір позики. Позичаючи гроші або зерно, боржник сплачував дуже високі відсотки. В Єгипті, як забезпечення договору, фігурував навіть заклад мумії (майбутньої — Л. Б., С. Б.) самого боржника. У Вавилоні, де спершу неспроможний боржник ставав рабом, Хаммурапі був вимушений дещо обмежити сваволю кредитора. Боржник одержував можливість при відсутності грошей віддатиборг зерном, при відсутності зерна — хатнім майном, передати кредитору засіяне поле.Якщо і це було неможливим, то приходилось віддавати в боргову кабалу строком на три роки членів сім’ї боржника. Коли врожай боржника гинув через повінь або засуху, то він звільнявся від сплати відсотків за цей рік. Своєрідністю відзначався договір позики в Індії. Розмір відсотків залежав тут від варни боржника: для брахмана він становив 2 % на місяць, для кшатрія — 3 %, для вайш’ї — 4 %, для шудри — 5 %. Кредитору дозволялось будь-яким засобом примушувати боржника до сплати боргу: хитрістю, насильством тощо. Якщо боржник не мав змоги вчасно сплатити борг, наслідки залежали також від варни, до якої він належав. Боржник рівної або нижчої варни, ніж кредитор, повинен був відробити борг. Боржник вищої варни мав право сплачувати борг поступово. Добре відомі були також договори дарування, перевезення, оренди, зберігання тощо. В Індії практикувалось надання речі напрокат, спільне користування житлом, зерно- сховищем тощо. На кінець рабовласницького періоду набув поширення договір особистого найму. Наймані робітники використовувались в землеробстві, скотарстві, торгівлі. Широке розповсюдження одержав і договір земельної оренди. Правове регулювання сімейно-шлюбних відносин Цей інститут був досить розвинутий у всіх народів Стародавнього Сходу, особливо у євреїв. У їх релігійно-правовій традиції сім’я займала значно більше місця в загальному укладі, ніж це було в інших народів Сходу. Зберігання сімейних устоїв зумовлювало інші правові начала і в майнових, і в карно-правових відносинах. Залишаючись патріархальною, староєврейська сім’я в більшій мірі обмежувалася кровно родинними зв’язками, які доповнювалися релігійною спорідненістю. Шлюб для євреїв визнавався не тільки бажаним, але і прямо обов’язковим для всіх, хто досягнув 13 років; від шлюбу звільнялися тільки ті, що «вивчають закон», а для священиків шлюб не був заборонений. Формально шлюби могли бути і різноплемінними, але священного характеру їм додавала тільки релігійна єдність. Форми шлюбу у країнах Сходу були різними. Він укладався від імені батьків нареченого і нареченої. У євреїв батько або брат виступали також у ролі жерця при його укладанні. Самій процедурі передувало обов’язкове заручення, а весілля здійснювалося через 7 днів. Укладався шлюб або письмовим договором, або узаконенням співжиття. Часто шлюб був неприхованим продажем дівчини. Так в Індії, в деяких випадках наречений сплачував за дівчину гроші або давав батькам бика або корову. У Вавилоні наречений сплачував батькові дівчини особливу викупну платню — терхатум. Становище чоловіка і дружини в шлюбі істотно відрізнялося. У євреїв при першому вступі в шлюб жінка зобов’язана була засвідчити свою непорочність, в іншому випадку наречена могла бути вбита перед будинком свого батька. Для чоловіка в принципі допускалося багатоженство заради дітородіння, однак мати більше трьох дружин вважалося порушенням заповіді. У Вавилоні чоловік при наявності дружини мав право взяти собі ще наложницю. Порядок визначення старшинства дружини був різним, наприклад, в Індії він визначався варновою приналежністю, в Китаї головною дружиною вважалась перша. Досить детально в законах регулювалися взаємні обов’язки чоловіка і дружини. Чоловік повинен був надавати прожиток дружині, одягати її і мати з нею співжиття. Дружина зобов’язувалася бути вірною і слухняною чоловіку; всі свої майнові придбання повинна була передавати йому. В Законах Ману відверто сказано про панування чоловіка над своєю жінкою. Вважалось, що ані дівчина, ані літня жінка не мають права щось робити з власної волі навіть у своєму домі. В дитинстві жінка повинна підкорятися батькові, в молодості — чоловікові, після смерті чоловіка — своїм синам. Дуже обмеженими були і майнові права жінки. Вавилонський шлюб будувався на дещо інших основах. Тут дружина могла сама укладати договори, виступати в суді тощо. Деякою майновою самостійністю користувалась заміжня жінка в Єгипті. Розірвання шлюбу, як правило, міг вимагати лише чоловік. В Індії вважалось, що ані продана, ані покинута дружина не звільнялась від свого чоловіка. Однак, «якщо дружина не народить дітей, — стверджували Закони Ману, — можна взяти іншу на восьмому році, якщо народжує дітей мертвими — на десятому, якщо народжує (тільки) дівчат — на одинадцятому, але якщо говорить грубо — негайно». Відповідно до Законів Хаммурапі причиною розлучення могли бути безплідність дружини, серйозна хвороба та ін. Жінка не могла укласти новий шлюб, якщо чоловік потрапив у полон, залишив общину тощо. У законах Моісея розлучення визнавалось можливим з ініціативи і чоловіка, і дружи-ни. Жінка могла розлучитися без будь-яких причин, якщо вона була взята заміж у віці молодше ніж 13 років. У решті випадків необхідно було обґрунтувати порушення чоловіком його подружніх обов’язків. Заборонялося поновлювати вже колись розірваний шлюб. Найбільш своєрідним інститутом давньосхідного шлюбного права був звичай, що у євреїв має назву левірат. Після смерті чоловіка, вдову зобов’язаний був взяти заміж його брат або старший родич. Відмова розглядалась як грубе порушення звичаю і образа: вдова, знявши свої черевики, плювала в обличчя відказнику. Правове регулювання спадкових відносин По-різному вирішувалось і питання про успадкування. В Китаї спадкоємцем був старший син першої дружини. Коли не було синів, право успадкування переходило до інших родичів померлого, і тільки за їх відсутністю спадкоємницею ставала дружина. Сини були головними спадкоємцями і в Індії. Але тут вирішального значення набувала належність матері до певної варни. Наприклад, якщо брахман мав дітей від жінок різних варн, то син брахманки одержував 4 частки, син кшатрійки — 3 частки і т. д. Трохи інший порядок був у Вавилоні. Спадщина розподілялась тут порівну між синами. Дочки одержували свої частки у вигляді приданого. В Єгипті діти (і сини, і дочки) успадковували порівну. Щоправда, деяку перевагу отримував старший син. У євреїв старший син повинен був в будь-якому випадку отримати половину майна. При відсутності сина могли успадковувати і дочки, за відсутністю їх, вступали в свої права брати, дядьки по батькові. Вдова мала право на повернення приданого і на виділення спеціальної частини колишнього майна. Злочини у давньосхідному праві В розробці правових питань, пов’язаних із злочинами і покараннями, домінуюче положення займав Китай. Традиційне право Китаю розвивалося в основному як карне право, норми якого пронизували сферу і шлюбно-сімейних, і інших цивільних відносин. Поняття злочину пов’язувалося з виявом злочинної волі людини. Правопорушник розглядався як «низька людина». Його «низькість» визначалася тим, що він виступав носієм цієї згубної, злочинної волі, яка, залежно від характеру злочину, могла зруйнувати або весь світ, або порядок, гармонію в тій соціальній групі, до якої злочинець належав. У ханьському Китаї, згідно з конфуціанським принципом «якщо воля добра, людина не порушує закон», стало складатися специфічне вчення про форму провини, враховуватися злочинна воля при визначенні міри покарання. Вимога врахування волі злочинця була закріплена законом в 120 р. до н. е. Відповідно до неї в китайському праві стали виділяти навмисні і ненавмисні злочини, злочини, здійснені з наміром і без такого, а також помилкові. Одне покарання наступало за умисний наклеп, інше, більш легке, за донос, що не підтвердився. Покарання за тілесне пошкодження залежало від того, було воно нанесено з «лиходійським наміром» або в бійці. В цьому проявилася певна закономірність, яка пройшла через століття і майже тисячоліття. Ще задовго до того, в Законах Хаммурапі, інколи брався до уваги намір особи, яка вчинила злочин. Так, необережне вбивство під час бійки каралося не стратою, а штрафом. В індійському праві розрізнялись злочини навмисні, випадкові та вчинені через незнання. Були відомі поняття крайньої необхідності та необхідної оборони. Людина, яка обороняла себе, жінку або брахмана і убила того, хто нападав на них, не чинила злочину. Концепція «злочинної волі» в Китаї визначала і зміст таких інститутів, як співучасть і груповий злочин. Ще на рубежі нової ери склалася особлива норма, згідно з якою ватажком у злочинній групі вважалася особа, що безпосередньо замислила злочин, спланувала його. Злочин визнавався груповим, якщо його було здійснено за попередньою змовою, в іншому випадку учасники злочинної групи відповідали кожний окремо. Виділення ватажка, ідейного натхненника злочину, вина якого вважалася особливо тяжкою в порівнянні з іншими учасниками злочинної групи, було кроком уперед.Перелік злочинів і провин, заслуговувавших покарання, був величезним. Наприклад, у кодексі Му-вана (період Чжоу) нараховується 3000 провинностей, за які призначалося те чи інше покарання19.Серед них, перш за все, можна виокремити т.зв. злочини проти держави: змова, заколот, видача державної таємниці і т. д. В Китаї за часів династії Цинь за найменше висловлення де-небудь незадоволення імператором все навколишнє населення знищувалося. Той, хто ганьбив існуючі порядки і посилався на давнину, карався смертю разом з усім родом. В Індії тяжке покарання було передбачене за незаконне носіння зброї з «ворожими» намірами, самий високий штраф накладався за ганьбу своєї країни або села. Якщо непокора наказу глави села каралася штрафом, то можна уявити, як тяжко каралася непокора наказу царя. До цієї групи злочинів також належали т.зв. посадові злочини, до яких, наприклад, в Індії відносилися: хабарництво службовців царя, їх зловживання, складання помилкових наказів та ін. У Китаї ще в давнину була введена та стала традиційною відповідальність вищестоячих і нижчестоячих товаришів чиновника, що здійснив помилку або провину по службі. В III ст. до н. е. введено і відповідальність чиновників, які знали про вину свого колеги і не донесли на нього. Суворо каралися і ті, які чинили релігійні злочини. У євреїв найтяжчим злочином вважалося пряме порушення заповідей. До таких були віднесені: створення богів кумирів, лихослів’я на адресу родичів, порушення польової межі, мінливий суд, перелюбство з рідними, твариноложество і гріховні сексуальні дії, таємне вбивство і наймане вбивство. Всі ці види злочинних дій (конкретні злочини могли бути більш різноманітними) однозначно каралися смертю. Схожим на давньоєврейське право в цій частині, було давньоіндійське право. Так, до великих гріхів Закони Ману відносять такі діяння, які спричиняли за собою ритуальну нечистоту винного і необхідність тяжкого спокутування, зокрема, вбивство брахмана, пияцтво, крадіжка, перелюбство з дружиною гуру (вчителя), а також співтовариство таким грішником. Їх наслідком було покарання аж до позбавлення всієї власності і вигнання з країни. Відповідне покарання покладалося за таке діяння, як ганьба богів і святинь тощо. Знає давньосхідне право і злочини проти особи. Закріплені в Законах Хаммурапі такого роду злочини: навмисне або ненавмисне вбивство (вбивство дружиною чоловіка, невдала операція лікаря, що спричинила смерть хворого, доведення до смерті голодом боржника в будинку кредитора тощо), тілесні пошкодження, образа словом і дією, помилкові обвинувачення, наклеп тощо є характерними для всіх країн Сходу. В Індії самим тяжким злочином вважалося вбивство брахмана, тілесні пошкодження розглядалися в контексті образи дією, до їх числа відносилися, наприклад, дотик замахування, удар. Одним з великих гріхів і тяжких злочинів було перелюбство. В Законах Ману норми про перелюбство йдуть услід за вбивством. Всі, винні в перелюбстві (якому дається дуже широке тлумачення, що включає, зокрема, таємну бесіду з чужою дружиною, послужливість, загравання з нею, дотик до її одягу і прикрас тощо. — Л. Б., С. Б.), підлягають страті. Відмінностей між перелюбством і зґвалтуванням (позбавлення честі дівчини проти її волі) не проводилося. Цей злочин спричиняв тілесне покарання, відрізання пальців, якщо злочинець був не рівний за становищем з потерпілим. Рівний за становищем звільнявся високим штрафом. Невірну дружину, «знахабнілу внаслідок знатності родичів», Закони Ману рекомендували зацьковувати собаками, а її коханця спалювати на розжареному залізному ложі. Карався чоловік за злочинне співжиття з вільною жінкою, при цьому враховувалося її соціальний стан і чи охоронялася вона. Якщо шудра мав співжиття з жінкою з вищої варни, він підлягав кастрації. Наступну групу складали злочини проти власності. Злодії і покупці краденого у приватних осіб, за Законами Хаммурапі, суворо каралися, але особливо охоронялася власність палацу або храму. До майнових злочинів, крім крадіжки і грабежу, відносилися зняття з раба його знаків рабства, шахрайство тамкара відносно позикодавця, пошкодження і знищення чужого майна, зокрема, затоплення через недбайливість чужого поля водою зі свого арику або дамби, потрава поля худобою тощо. У давньоіндійському праві майнові злочини: крадіжка, грабіж розглядалися як однопорядкові явищаіз злочинами проти особи, наклепом, перелюбством, бо майно в правосвідомості стародавнього індуса було немов би продовженням особистості, нерозривно пов’язане з нею.Також були відомі злочини проти сім’ї, сімейних устоїв. Суворо каралися: вбивство батька, матері, чоловіка, їх поранення або образа. За Законами Хаммурапі — це кровозмішення, невірність дружини, її розпусна поведінка, зґвалтування, викрадення і підміна, втеча жінки від чоловіка, приховування втікача, увезення заміжньої жінки тощо. У Китаї, відповідно до канонів конфуціанської моралі, виділялися такі злочини, як неповага до батька, до старших у сім’ї. У Вавилоні сину, який ударив батька, слід було відрубати руку. В окрему групу можна виділити воєнні злочини. У тому ж Китаї суворо карався воїн, що не виявив мужності, перейшов на бік ворога, порушив військову дисципліну і т. д. В Індії були злочини, направлені проти самої системи варн. Жорстокого покарання зазнавав шудра, який видавав себе за брахмана, людина нижчої варни, яка насмілювалась зайняти місце поруч з представником вищої варни. Покарання у давньосхідному праві Покаранню у Стародавньому Сході надавалось особливе значення. В Індії воно розглядалось як основний засіб управління. «Де покарання процвітає, — сказано в Законах Ману, — там піддані не обурюються».Покарання відрізнялися жорстокістю, їх основною метою часто було залякування. Наприклад, широко застосовувалася кара на смерть. У Законах Хаммурапіі вона згадується більш ніж у 30 випадках. Закони Ману, Кодекс Му-вана проводять відмінність між простою стратою (відрубування голови) і кваліфікованою. У Вавилоні, Індії, Китаї злочинців спалювали, топили, саджали на палю, закопували живцем у землю, розрізали на частини. Найсуворіші покарання були властиві Китаю, де смерть передбачалася в 200 випадках. В Індії ця міра покарання могла бути замінена в ряді випадків сплатою вищого штрафу — 1000 пан (середній штраф 500 пан, нижчий 250 пан), що ставило в нерівне правовое становище бідного і багатого злочинця. До брахманів смертна кара не застосовувалася, до неї прирівнювалася своєрідна цивільна смерть, пов’язана з публічним оголенням, тавруванням, вигнанням з варни і країни. У Китаї також дозволялося відкупитись від кари на смерть. Часто зустрічались покарання, які передбачали каліцтво: відрубування ноги, руки, відрізання носа, язика тощо. В Індії від такого покарання можна було відкупитися, сплативши певну торбу грошей. В іньському Китаї застосовувалося биття палицями,відрізання носа, підсмаження на вогні, відрубування руки, ноги, виколювання очей. В Уложенні Му-вана було виділено п’ять основних покарань, три «ісін» (відрізання носа) — за 1000 різних провинностей; «фей син» (відрізання ніг) — за 500 провинностей; «чужин» (кастрація для чоловіків і перетворення в рабинь-затворниць жінок) — за 300 провинностей. Крім перерахованих, у кодексі ще вказані биття палицями, удари батагом, відрізання вух тощо. Практикувалося також таврування злочинців. Ще шаньсько-іньському Китаю, наприклад, була відома особлива система символічних покарань («сян»), коли відрізання ноги замінювалося фарбуванням тушшю коліна, смертна страта — носінням полотняної сорочки та інші. Суспільство тим самим намагалося перевиховувати злочинця, виставляючи його на загальне засудження і презирство. Пережитки символічних покарань зустрічалися і в період Чжоу, де за 1000 різного роду провинностей застосовувалося покарання «мо-сін» (клеймо тушшю на обличчі).Покаранням також було обернення в рабство, конфіскація майна, заслання. У Китаїзасуджених відправляли на важкі роботи в рудники, на будівництво різних споруд. Часто карали не тільки винного, але і його родичів. У глибоку давнину винищувався весь рід злочинця. У циньському Китаї за державні злочини страчували не тільки злочинця, але і три покоління його родичів по лінії батька, матері і дружин. Страті таких злочинців передували всі інші покарання, спочатку татуювання, а потім забиття палицями. Тим злочинцям, хто наводив наклеп, лихословив, ображав, проклинав імператора, відрізали язика. Розповсюдженим видом покарання були грошові штрафи. Дуже часто зустрічалося відшкодування збитків. В Єгипті крадіжка храмового майна каралася штрафом у розмірі сторазової вартості краденого. В Індії кшатрій, вайш’я і шудра, що не мали можливості відразу сплатити увесь штраф, повинні були його відробити. Брахман мав право виплачувати його поступово. Тривалий час у давньосхідному праві зберігались пережитки родового ладу. Так, у Законах Хаммурапі передбачалася можливість самосуду. Злодія, якого піймали під час пожежі, наказувалося кинути у вогонь. Зберігався принцип колективної відповідальності общини. Якщо на її території траплялося пограбування і грабіжника не було встановлено, то відповідальність покладалась на общину в цілому. Багато статей Законів Хаммурапі побудовано на принципі таліону — «око за око, зуб за зуб». Китайські правителі протягом тривалого часу безуспішно боролися з цим пережитком. У всіх правових збірниках виразно проявився класовий характер покарання. В Індії покарання залежало від варни. За недозволені зносини з брахманкою кшатрій, наприклад, карався штрафом, вайш’я — конфіскацією майна, а шудру чекала кара на смерть. У Законах Хаммурапі покарання визначалося кастовою приналежністю сторін. Якщо авілум виколе око авілуму, то вступав у дію принцип таліону, коли таке ушкодження заподіяне мушкенуму, винний сплачував штраф. У Китаї значні пільги було надано чиновництву. За невелику провину чиновника понижували в ранзі, за більш серйозну —позбавляли посади, і тільки за такий злочин, як зрада, його чекала смертна кара. Судовий процес Характерною рисою судового процесу в країнах Стародавнього Сходу було те, що в судочинстві не проводилося відмінностей між цивільними і карними справами. У Єгипті, Вавилоні, Індії судова справа починалася з подачі позовної заяви і свідчення в суді позивача, потім відповідача, якого потерпілий, як правило, мав сам доставити в суд. Виключення робилося для особливо небезпечних злочинців, розшук і арешт яких були справою царських чиновників. У Китаї справа могла починатися не тільки із заяви, але і з доносу в повітову управу або окружне управління. Донос, особливо стосовно крадіжки і вбивств, мав бути точно визначеним, неточність спричиняла за собою покарання. «Право» на донос залежало від соціального стану особи, її місця в системі кровнородинних зв’язків, за винятком доносу про злочин проти государя і держави. Жорстоко, на основі принципу «повернення обвинувачення», карався брехливий донощик. У цьому випадку донощикові загрожувала та ж кара, яка передбачалася особі за правдивий донос. Заборонялися під загрозою смертної кари доноси на батьків, діда, бабку й інших близьких родичів, крім вбивства батька, при якому донести можна було навіть на матір. Підлягали удавленню раби, що донесли на свого господаря, за винятком обвинувачення останнього в заколоті і зраді. Заборонялись анонимні доноси, засуджені за таким доносом звільнялися. Докази суду в давньосхідних країнах, як правило, представляли самі позивач і відповідач. Важливим засобом доведення були показання свідків. В Індії існувало жорстке правило, коли свідок повинен бути рівним за соціальним статусом тій стороні в процесі, відносно якої він свідчить. Лише у разі тяжких злочинів (крадіжка, насильство та ін.)свідки не перевірялися дуже ретельно. І тільки при відсутності належних свідків дозволялося приймати свідчення дитини, старого, учня (відносно вчителя), родича, раба і жінок. Лжесвідчення вважалося злочином, що карається іноді штрафом, рівним десятикратній сумі позову, або вигнанням з країни.Показання свідків було особливо надійним, якщо воно супроводжувалося клятвою.Кожний, хто приносив клятву, передбачав у ній те покарання, якого він повинен буде зазнати, якщо клятва виявиться помилковою. У Вавилоні клятва могла звільнити від переслідування людину, що «не затримала збіглого раба», пастуха, що не зберіг стадо через причини, які від нього не залежали, вирішити суперечку між орендарем і орендодавцем про стягнення збитків, зняти всі обвинувачення з жінки, на яку зведено наклеп чоловіком та ін. Відмова від клятви в суді означала втрату спірної речі або суми. Клятва давалася перед жерцями, клялися ім’ям царів, богів, святилищ. З давніх часів застосовувався суд божий — ордалії, тобто «випробування вогнем, водою, отрутою, вагою». Так, у вавилонському та індійському праві неодноразово згадується випробування підозрюваного в річці. В Індії, оцінюючи показання свідків, суддя повинен був стежити за їх голосом, рухами, жестами тощо. Майже в усіх давньосхідних державах важливу роль при вирішенні майнових справ відігравали такі докази як письмові документи. Відмінна особливість документу — його формалізм, що поєднувався з діловою стислістю. Щоб виключити можливість внесення будь-яких змін, на правовий документ ставилася печатка. З метою правильного його складання видавалися юридичні довідники, допомоги, в яких приводилися практичні приклади їх складання. Судовий процес відбувався публічно, у формі змагання сторін — потерпілого, який виступав як обвинувач, і обвинувачуваного, тому він називався звинувально-змагальним. Згодом з’являються елементи т. зв. розшукового процесу, коли держава починає відігравати все більш активну роль у виявленні та затриманні злочинців, їх звинуваченні в суді. У Китаї та Індії з цією метою використовувались спеціальні агенти, система кругової поруки тощо. Основним доказом стало визнання обвинувачуваного, а для цього застосовувались тортури. Циньське керівництво з розслідування карних злочинів свідчить про застосування тортур у судах у тому випадку, «якщо злочинець був викритий, але відмовлявся визнати себе винним, або якщо злочинець міняв своє свідчення в ході дізнання». Діяв принцип презумпції винності обвинувачуваного. Гарантією від зловмисного застосування тортур, биття палицями було покарання слідчого каторжними роботами за смерть обвинувачуваного під тортурами. Судова справа вважалася закінченою після видачі суддею рішення, яке він не міг змінити. У Єгипті, наприклад, воно оголошувалося без мотивів. Суддя безмовно прикладав до лоба тієї сторони, на чию користь вирішена справа, зображення істини, яке він носив на шиї. Рішення суду про страту приводилося у виконання негайно і публічно.
24. Вторгнення арійських племен у Індію.
25. Держава і право стародавнього Китаю.
Поява писаних законів у Китаї фактично відноситься до VI—V ст. до н. е., хоча, згідно з історичною традицією, в Х ст. до н. е. в царстві Чжоу ніби існував Карний кодекс, що нараховував 3 тисячі статей. Поява писаного законодавства в сер. І тис. до н. е. була пов’язана з посиленням соціального розшарування китайського суспільства. Не випадково одним із перших писаних законів був Закон про поземельний податок, прийнятий в VI ст. до н. е. в царстві Лу, що закріпив ліквідацію общинного і встановлення приватного землеволодіння. Одним з перших матеріальних свідоцтв писаних законів у Китаї став знайдений бронзовий триножник з текстом «Огляду законів», датований 536 р. до н. е. Його основою стало поняття «у син» — п’яти найбільш поширених видів покарань за злочини: таврування, відрізання носа, відрубування однієї або обох ніг, кастрація і страта. Лише на рубежі V—IV ст. до н. е. з’явився один з перших зводів законів — «Книга законів царства Вей». Він складався з 6 розділів: закони про злодіїв, про розбійників, про ув’язнення, про впіймання злочинців, про знаряддя страти і тортур. Цей збірник поклав початок подальшій практиці розробки збірників законів. У ханьському Китаї в III—II ст. до н. е. проводилася величезна робота по опису, перепису, коментуванню і відновленню древніх законів. «Книга законів царства Вей» була в цей час доповнена ще рядом розділів, зокрема нормами права про військову справу, державне коневодство і фінанси.
Основні риси права Стародавнього Китаю
У шанський період провідну роль відігравали етичні норми. Правові норми в цей час ще не відокремилися від релігійно-етичних. Тогочасні норми регулювали переважно внутрішньосімейні відносини та ставлення суспільства до правителя. Що ж стосується законів, то вважається, що перші з них з'являються в VII ст. до Р. X. Відомий бронзовий триножник -Огляд законів (536 р. до Р. X.), який містить перелік покарань за проти¬правні дії. УIV ст. до Р. X. сановник царства Вей, котрого звали Лі Куй, підготував "Книгу законів царства Вей" - Фацзін, що складалася з таких глав: законів про крадіїв, розбійників, ув'язнення, піймання злочинця, знаряддя тортур. До джерел права того періоду належать також конкретні розпорядження правителів і судові прецеденти. Право Стародавнього Китаю знало інститут власності, що об'єднував сукупність норм, які регулювали право володіння, користування та розпоряджання землею, рабами й іншим майном. Власність могла бути державною, общинною та приватною. Остання спочатку виникає на рухоме майно, згодом на рабів і лише в VI ст. до Р. X. на землю. Зобов'язальне право передбачало різні види договорів (купівлі-продажу, дарування, міни, позики, оренди та ін.), виконання яких гарантувалося різними засобами. Приміром, боржники за отриману позику змушені були віддавати в заставу своїх синів. Таких заручників можна було використовувати на будь-яких роботах. Якщо протягом певного часу (зазвичай, трьох років) вони не були викуплені, то ставали рабами. Кредитор мав також право всиновити такого боргового раба чи оженити на своїй доньці. У шлюбно-сімейному праві домінувала моногамія, але практику¬валося й багатоженство, при якому головною дружиною вважалася перша дружина. Саме її старший син вважався першим спадкоємцем. Коли синів не було, право спадкування переходило до інших родичів померлого, і тільки за їх відсутності спадкоємницею ставала дружина. Заборонявся шлюб між: близькими родичами та вільних з рабами. Шлюбна угода укладалася між нареченим і нареченою чи між їхніми сім'ями. Злочин у Китаї називався "низькість", злочинець - "низька людина", а злочинна дія — "проявом злочинної волі". Правові норми містили перелік дій, що вважалися злочинними, поняття організатора та співучасника злочину, обставин, які обтяжують вину, рецидиву. Усі злочини поділялися на: державні (заколот, паплюження царя, протидія його розпорядженням, складання неправдивих наказів), проти особистості (убивство, злочини проти здоров'я, брехня, (Ібраза), проти сімї та моральності (перелюб, співжиття з родичами), І Іроти власності (крадіжка, грабіж, знищення чужого майна), військові (смертна кара загрожувала тому воїну, який спізнився на місце збору, самовільно вийшов зі строю, ішов не в ногу). Основною метою покарання було залякування, тому покарання були дуже суворими (смертна кара злочинців через їх спалення, топлення, саджання на палю та ін.); відрубування ніг, рук; відрізування носа, язика. Та дозволявся відкуп від покарання, навіть засуджених до страти. Практикувалося таврування злочинців. Часто засуджених підправляли на тяжкі роботи, обертали в рабство, позбавляли майна. поширеним видом були грошові штрафи. Покарання мали класовий характер. Значні пільги мали посадовці. За невелику провину чиновника понижували в ранзі, за більш серйозну—позбавляли посади, й тільки за такі злочини, як зрада чи заколот—їх суворо карали.
26. Розклад первіснообщинного ладу і утворення Афінської держави.
Розвинуте рабовласницьке суспільство, побудоване у країнах Європи (Греція та її колонії, Римська імперія та її провінції) було закономірним етапом у розвитку людської цивілізації. Суспільство це було антигуманним і відверто несправедливим. Більшість його членів - раби - були перетворені з суб'єкта на об'єкт права. Раба можна було не лише купити чи продати, але й віддати у публічний будинок, кинути до домашньої в'язниці чи навіть стратити за вироком домашнього суду. Проте, саме розвинуті рабовласницькі суспільства дали перші зразки демократії - демократії рабовласників. Вільні громадяни могли зберегти своє панування над у кілька разів чисельнішою масою рабів та вільних негромадян лише за умови внутрішньої єдності і недопущення конфлікту між власними групами: бідними і багатими, знатними і простолюдом. Процедура прийняття законів, формування вищих органів влади, судочинства (за умови, що суд здійснюється над громадянином чи розглядається конфлікт двох громадян) стають «демократичними»: у міру можливостей враховується думка кожного члена такого громадянського суспільства. І ще одне. Шлях до такого громадянського суспільства рабовласників ніколи не був простим і однозначним. Становлення демократи проходило різні ступені («тімократія» у Афінах), одні форми управління поступалися іншим, більш демократичним (так, у Спарті «пожиттєва» герусія втратила свої колишні повноваження на користь щорічно обираної колегії ефорів). Місцевість Греції - гориста, землі погано зрошувані, неродючі, країна зі звивистою береговою лінією та численними гірськими ланцюгами. Така географія зумовлювала розвиток ремесла і мореплавства, політичну роздробленість і відсутність централізованої держави. Надра країни були багаті на корисні копалини: залізо (Лаконіка), срібло (Аттіка), золото (Фракія), мармур тощо. Давні греки не обмежувалися самою лише торгівлею з сусідами, вони активно колонізували Малу Азію, Чорноморський басейн, Сицилію та Італію. Політичний устрій і форми правління грецьких міст-полісів дуже різнилися між собою: демократія, аристократія, тиранія, змішані форми, однак це стосувалося лише вільних громадян. Вони становили не більш 8-Ю відсотків усього населення, решту становили раби і вільні негромадяни. Пересічний вільний володів десятком рабів і міг не турбуватися про шматок хліба. Свобода давала можливість удосконалюватися духовно і фізично, створювати мистецькі шедеври. Недаремно найбільш убивчою була характеристика: «Він не вміє ані читати, ані плавати». Своєрідними були і релігійні вірування давніх греків. їх боги дуже схожі на людей: сварилися, ворогували між собою, зраджували дружинам тощо. Посмертна відплата очікувала лише тих смертних, які дуже розгнівали богів (Тантал, Сізіф), інші потрапляли в підземне царство, де доля ремісника, торгівця чи царя мало чим відрізнялася. Вважалося, що єдиною умовою отримання вічного спокою є обряд поховання. Проте душі приємно, коли про неї згадують, влаштовують гучні поминки і спортивні змагання тощо. Такої честі можна удостоїтися, зробивши щось визначне для громадян свого міста-поліса. Наприклад, переможець олімпійських ігор відзначався встановленням статуї, а в місто його вносили через «персональний» пролом у мурі, ніби сама його тінь захищатиме цей прохід від ворогів. Особливості психології древнього грека, його система цінностей відповідали особливостям історичної доби. Понад усе цінувалася особиста свобода. Але цю свободу потрібно було щоденно відстоювати у боротьбі із зовнішніми ворогами та величезною кількістю рабів («Скільки рабів, стільки ворогів»). Втрата громадянства, незалежно від особистих статків, майже завжди означала втрату свободи, тому патріотизм був у стародавніх еллінів, що називається, у крові. Греки були життєрадісними, поняття «гріха», у його християнському розумінні, для них не існувало. Однак насолода від плотських утіх завжди таїла небезпеку розслаблення і втрати пильності. Це вимагало самообмежень (Так, наприклад, греки пили своє сухе вино, лише розбавленим водою навпіл).
27. «Гомерівський» період Стародавньої Греції.
Вже в III—II тис. до н. є. високо розвинута культура існувала на о. Крит. Приблизно в XVII ст. до н. є. можна говорити про високий економічний і культурний розвиток грецьких (ахейських) держав на території Пелопонесу. Найбільшими з них були Мікени і Тіринф в Арголіді та Пілос в Мессенії. На рубежі ХIII-ХII ст. до н. є. ряд ахейських держав під загальним керівництвом Мікен (легендарний цар Агамемнон) здійснюють грандіозний військовий похід проти Трої в Ма¬лій Азії. Майже у цей час з півночі в Грецію вторгаються дорійські племена. Кілька хвиль вторгнення дорійців ущент руйнують розвинуту ахейську культуру, міста заносить піском, досягнення науки і мис¬тецтва щезають у пам'яті нащадків. Найдавніші пам'ятки грецької літератури - поеми «Іліада» та «Одіссея» змальовують «гомерівське суспільство» (XII—VIII ст. до н. е.), коли ахейська культура змінювалася дорійською. Основним заняттям греків було землеробство, але мірилом багатства слугувала худоба. Торгівля була розвинута слабо і мала переважно міняльний характер. Так, рабиня коштувала 4 воли, а золоті доспіхи оцінювалися у 100 бичків. Залізо потроху витісняє бронзу. Відбувся т. зв. другий суспільний поділ праці, тобто ремесло відокремилося від скотарства і землеробства. Кращі землі належать родовій знаті. Поряд існують селяни з мізерними земельними наділами або й повністю позбавлені землі. Останні називалися фетами і фактично перебували на становищі наймитів, їх поденна робота оплачувалася їжею та одягом. Рабство має патріархальний характер: рабів не дуже багато, і вони використовуються в основному в домашньому господарстві. Є раби, які самі володіють рабами і будинками (Евмей). Кровна помста ще зберігається, але уже припускається викуп. Племенем управляє вождь-басилей, в чиїх руках зосереджується командування військом, судові функції, обов'язки жерця. Як правило, наступником басилея стає його син, хоча допускається і вільний вибір. Важелі влади перебувають також у руках ради старійшин, до котрої входять евпатриди (тобто, «діти благородних батьків»). Народні збори все ще залишаються важливим управлінським органом, особливо під час ведення війни. Басилеї змушені звертатися до них за підтримкою в складних обставинах. Втім, за 20 років відсутності Одіссея на рідній Ітаці ці збори жодного разу не скликалися. Розклад родового ладу і виникнення держави в Спарті і Афінах віднесено до кінця архаїчної епохи (IX—VIII ст. до н. е.). Цей час в історії Греції позначається важливими економічними і соціальними зрушеннями. Виникають такі нові ремесла, як: лиття, паяння, ткацтво і удосконалюється гончарство. Розширюються торговельні зв'язки з Фінікією, звідки запозичується алфавіт. Складається грошова система і розвивається карбування власної монети. Колишні родові поселення починають зливатися в більш крупні центри.
28. Реформи Тезея і Солона.
реформи Тезея (VII ст. до Р. X.). Суть цих реформ:
•відбулося об'єднання (сінойкізм) чотирьох найбільших племен (філ) Аттики навколо Афін;
•поряд з племінними органами управління були утворені єдині народні збори, колегія архонтів і ареопаг;
•кожне з чотирьох племен було поділене на три фратрії, кожна з яких складалася з ЗО родів;
•усі вільні повноправні громадяни за майновою ознакою були поділені на три категорії:
1) евпатридів - благородних (тільки вони мали право на громадські посади);
2) геоморів — землеробів;
3) деміургів - ремісників;
•запроваджувався територіальний поділ населення (Аттика була розбита на 48 територіальних округів — навкраріії).
Унаслідок реформ Тезея військова демократія, що існувала в племенах, була замінена на військово-аристократичну республіку. Главою такої держави стає архонт. Остаточно ж процес створення афінської державності було завершено реформами Солона та Клісфена.
Реформи Солона (594-593 pp. до н. є.) врятували ще незміцнілу рабовласницьку державу в Афінах. Здійснювалися вони рішуче, опір аристократичної верхівки, вихідцем з котрої був сам Солон, було подолано. По-перше, скасовано усі існуючі на той час борги: звільнив Солон усіх закабалених і заборонив боргове рабство на майбутнє. Ті громадяни, які стали рабами і були продані за кордон, викуповувалися коштом держави. Віднині усі раби мали бути або військовополоненими, або придбаними на ринку. Заборонявся самозаклад боржника. Багатьом селянам повертали їхні ділянки землі, відібрані за борги. Однак перерозподілу землі не було проведено, а позичкові відсотки також не зменшені. Узаконювалася свобода заповіту. Будь-яке майно, заодно земельні ділянки, можна було продавати, закладати, ділити між спадкоємцями тощо. Таким чином, майнове розшарування серед вільних громадян не лише не зменшувалося, а набувало пришвидченого подальшого розвитку. З іншого боку, кожний вільний громадянин, боронячи особисту свободу як найвищу цінність, водночас ставав лояльним захисником інтересів держави в цілому. Невдачі афінян у військовому змаганні за о. Саламін (ще одна причина Солонових реформ) були подолані. По-друге, здійснена великомасштабна політична реформа. Грома¬дяни поділені на чотири розряди, виключно за майновою ознакою, без огляду на «благородне» чи простолюдне походження. Громадяни, що отримували із своєї землі не менше 500 медимнів (1 медимн - 52,5 л) зерна, олії чи вина, увійшли до першого розряду, 300 - до другого, 200 - до третього, менше 200 - до четвертого розряду. Лише з представників першого розряду обиралися воєначальники і архонти, а інші вищі посади заміщувалися представниками двох вищих розрядів. Представники першого розряду не служили у війську, але у військовий час на них лягали поставки для армії й утримання флоту. Другий розряд формував кавалерію, третій - гоплітів, тобто важкоозброєну піхоту. Четвертий розряд був з легкоозброєних воїнів, які у /бою розміщувалися попереду основного строю (і гинули найбільше). Ополченці зобов'язувалися мати власну зброю і утримувати себе під час походів. Вищим органом влади ставали загальні народні збори, які віднині скликалися регулярніше. Участь у роботі народних зборів брали представники усіх чотирьох розрядів. Одночасно було засновано Раду чотирьохсот (по 100 чол. від кожного племені-філи), до якої могли бути обрані вільні громадяни, крім жебраків і наймитів. Рада чотирьохсот готувала проекти народних зборів, а у певних випадках діяла від їхнього імені. Поступово Рада чотирьохсот перебрала колишні функції ареопагу. Ще одним органом самоуправління виступала геліея, тобто суд присяжних, до якої обиралися громадяни віком від 30 років. Обрання проходило жеребкуванням з представників усіх чотирьох майнових груп. Геліея приймала звіти вищих посадових осіб, мала право денонсації міжнародних та приватних договорів. Якщо в Раді чотирьохсот домінували зазвичай аристократи, то геліея була більш демократичним органом. Загалом же, реформи Солона завдавали удару родово-аристократичному принципу організації держави і суспільства, замінюючи його майновими. Вищий дохід зо¬бов'язував громадянина до більших витрат на суспільні (передусім військові) потреби, але такий внесок компенсувався вищими політичними можливостями, ширшою участю в управлінні державою. Знать залишилася у програші, вигравала верхівка демосу - купці, лихварі, багаті ремісники. Водночас до участі в управлінні (геліея, народні збори) допускалися навіть неімущі фети, що перетворювало останніх на лояльних громадян держави та її захисників у воєнних конфліктах з ворогом. На той час тип рабовласницької держави, за якого громадяни різних майнових груп мають відмінні права з відповідно відмінними обов'язками, називається тимократією. В античних Афінах тимократія стала перехідною формою державної влади від олігархії до демократії
29. Держава в Афінах.
Верховним органом влади в Стародавній Греції були Народні збори (еклезія), що збиралися чотири рази на місяць. До роботи в них допускалися лише чоловіки (народжені від афінянина й афінянки), що досягли 20 років. Особи, народжені від мішаних шлюбів, іноземці, жінки та раби такого права не мали. Зібрання вважалося легітимним, якщо участь у ньому взяли не менше 6000 осіб. За участь у зборах платили гроші. До компетенції Народних зборів належали: прийняття законів, вибори посадових осіб і контроль за їх діяльністю, вирішення питань війни та миру й інші важливі питання. Іншим важливим органом Афін була Рада 500 (буле) - уряд, до складу якого входило по 50 громадян від кожної з 10 територіальних філ. Вони обиралися щорічним жеребкуванням з-поміж громадян, яким виповнилося ЗО років. Засідання Ради 500 відбувалися щоденно. Члени Ради (булевти) за свою службу отримували винагороду. До повноважень цієї Ради належали: фінансові питання, дипломатичні відносини, контроль за службовими особами, попередній розгляд справ, які виносилися на Народні збори. У складі Ради діяло 10 комісій. Геліея — вищий судовий орган, який складався з 6000 членів, котрі щорічно обиралися від кожної філи жеребкуванням з повноправних громадян, які досягли 30-літнього віку. У складі геліеї діяло 10 колегій - дикастерій, - кожна з яких виконувала свої безпосередні функції протягом одного місяця (місяців у греків було 10). Важливе місце в управлінні державою посідали певні посадові особи, що обиралися відкритим голосуванням на Народних зборах або жеребкуванням строком на один рік і за свою службу (крім стратегів) отримували винагороду. Такими посадовими особами були: стратеги (десять членів), архонти (перший архонт, архонт-епонім, архонт-базилевс, архонт-полемарх і ще шість архонтів), ареопаг, астиноми, агораноми, метрономи та ін. Основними принципами діяльності посадових осіб були такі: посади, зазвичай, були платними; посади були колегіальними (крім стародавніх - архонта, базилевса, полімарха); між посадами не існувало ієрархічної градації (окрім військового управління); всі посадові особи (>ули підзвітні; не можна було поєднувати дві посади одній особі; попередньо кандидатів на посаду перевіряли (докімасія). У Греції сформувалася така форма правління, як рабовласницька Демократична республіка.
30. Ареопаг у Афінах.
Ареопаг, що відігравав роль вищого законодавчого та управлінського органу Афін у IX-VI ст. до н. е., поступово втратив більшість своїх функцій. За реформою Ефіальта (462 р. до н. е.), його політичні функції розподілялися між народними зборами, буле та геліеєю. Відтепер ареопаг став судом у справах про навмисні вбивства, тяжкі тіле¬сні ушкодження та підпали. Члени суду засідали уночі, під час засідання одягали на очі пов'язки (саме тому богиня правосуддя Феміда зображується із зав'язаними очима). Справи розбійників, викрадачів рабів, грабіжників розглядала клегія одинадцяти. Вона обиралася Радою п'ятисот. Ця ж колегія виконувала вироки
31. Давньогрецький «поліс»
Афінський поліс стає територіальною формою політичної організації суспільства, яка наполегливо вимагала одноманітного (незалежного від племінних відмінностей) і, отже, централізованого управління суспільними справами, активнішого регулювання соціальних відносин, що розвивалися. До цього досить монолітне родоплемінне суспільство опинилося в складному становищі. Ще зберігалися міжродові і міжплемінні зв’язки, але вже виникали нові гострі конфлікти в зв’язку з майновою диференціацією, що посилювалася в Аттиці. Ці конфлікти, які найбільш виразно виявилися в суперечностях, що поглиблювалися між вільними афінянами і різними групами неповноправного і залежного населення (фети, іноземці, раби і т. д.), створювали підґрунтя для формування нових механізмів влади. Виникла необхідність у політичній (державній) владі, яка стояла б над суспільством і здатна була виступати, з одного боку, засобом угоди і примирення, а з іншого — силою підкорення і поневолення. Початок цьому було покладено закріпленням не тільки соціальної, але і політичної нерівності між вільними, їх розділенням (що також приписується Тезею) на евпатридів — благородних, геоморів — землеробців і деміургів —ремісників. До евпатридів, родоплемінної верхівки, перейшло виключне право на заняття громадських посад, що вело до подальшого відділення публічної влади від населення. Геомори і деміурги разом з торговцями і бідняками, що складали більшість вільних, поступово усувалися від безпосереднього активного управління громадськими справами. За ними збереглося лише право брати участь у народних зборах, роль яких в цей час значно зменшилася. Разом з тим становище дрібних землевласників ставало все більш важким. Вони розорялися і вимушені були закладати за борги землі. Разом із заставою землі виникала і боргова кабала, за умовами якої несправний боржник міг бути проданий в рабство за кордон. Антична цивілізація у своєму розвитку пройшла шлях, який принципово відрізнявся від східної цивілізації. На відміну від Стародавнього Сходу, де ядром виникнення державності була територіальна земельна община, в Греції формування держави відбувалося на основі полісної системи. Таких полісів, або міст-держав, було надзвичайно багато. До складу поліса як адміністративного, політичного та релігійного центру належали місто та прилегла до нього територія (хора). Для поліса були характерними такі ознаки: 1) антична форма власності на землю (верховним власником землі була община, а користувачами - тільки громадяни певного полісу); 2) наявність трьох прошарків населення - громадян, іноземців і рабів; 3) політична рівноправність громадян', 4) значна залежність громадянина від сімейних і суспільних структур, які обмежували особисту свободу; 5) поєднання безпосередньої та представницької демократії.У полісах державний лад був різноманітним. В одних переважала форма, що нагадувала східну деспотію, в інших - демократія, ще в інших - аристократичне правління.
32. Права громадян Афін.
33. Давньогрецькі евпатриди.
Евпатриди, спираючись на своє багатство і виключне право на заняття громадських посад, поступово обмежували владу базилевса, пов’язану з традиціями родової демократії. Його функції переходили до нових, виборних з евпатридів посадових осіб — архонтів. Спочатку посада архонта була довічною, потім її обмежили десятирічним терміном. З VII ст. до н. е. стали обиратися дев’ять архонтів терміном на один рік. Колегія архонтів не тільки перейняла військові, релігійні і судові функції базилевса, але згодом взяла в свої руки все керівництво країною.
Важелі влади перебувають також у руках ради старійшин, до котрої входять евпатриди (тобто, «діти благородних батьків»). Народні збори все ще залишаються важливим управлінським органом, особливо під час ведення війни. Басилеї змушені звертатися до них за підтримкою в складних обставинах. Втім, за 20 років відсутності Одіссея на рідній Ітаці ці збори жодного разу не скликалися.
Розклад родового ладу і виникнення держави в Спарті і Афінах віднесено до кінця архаїчної епохи (IX—VIII ст. до н. е.). Цей час в історії Греції позначається важливими економічними і соціальними зрушеннями. Виникають такі нові ремесла, як: лиття, паяння, ткацтво і удосконалюється гончарство. Розширюються торговельні зв'язки з Фінікією, звідки запозичується алфавіт. Складається грошова система і розвивається карбування власної монети. Колишні родові поселення починають зливатися в більш крупні центри. Евпатриди намагаються обмежити пережитки родового ладу, передусім кровну помсту, забезпечити свою особисту і майнову недоторканність.
34. «Фесмофети» Афін.
фесмофети — архонти, що головують при розгляді найважливіших судових справ, проводили жеребкування судових колегій.
35. Геліея в Афінській державі.
В Афінах у порівнянні зі Спартою і Римом було зроблено значний крок уперед в судоустрої. При збереженні незначних архаїчних форм, афінський суд представляв собою самостійний орган державної влади, структура якого характеризувалася певною системністю. Вершиною цієї системи була геліея — вищий судовий орган, що нараховував до 6000 осіб (по 600 чоловік від кожної з 10 територіальних філ — Л. Б., С. Б). Члени гелії обиралися жеребкуванням на один рік з громадян, що досягли 30 років. У її складі функціонували 10 колегій, в кожній з яких було по 500 діючих суддів і 100 запасних. З метою запобігання можливим зловживанням колегіям було невідомо, коли їх закличуть до виконання обов’язків. Це вирішувалося жеребкуванням у день суду.
Геліея виконувала роль: своєрідного конституційного суду, володіючи важливим правом відхиляти законопроекти, прийняті народними зборами; суду першої інстанції у справах про державні злочини і про зловживання посадових осіб; апеляційної інстанції у справах, розглянутих іншими судами. Деякі судові функції виконував ареопаг. Під головуванням архонта-базилевса він розглядав справи про навмисне вбивство. За дорученням народних зборів ареопаг міг провести розслідування справ про державні злочини. Але коли мова йшла про особливо тяжкий злочин, роль суду виконували народні збори. Справи про ненавмисні вбивства розглядалися судом ефетів; розбій, крадіжка й інші майнові злочини — колегією одинадцяти. Цивільно-правові спори про майно були у веденні третейського суду диететів і (по дрібних справах) колегії сорока. За часів Перікла виникли суди по демах. Таким чином, можна зробити висновок, що механізм античних держав істотно відрізнявся від механізму давньосхідних держав. Більше того, вироблені тоді принципи його побудови і діяльності з деякою поправкою на час не втратили свого значення і сьогодні. Це:
а) принцип представництва інтересів громадян у всіх ланках державного апарату;
б) принцип розподілу влади;
в) принцип гласності і відкритості в діяльності державного апарату;
г) принцип демократизму у формуванні і діяльності державних органів. Але в цьому плані не слід забувати, що антична держава — це держава обраних і тому саме вони брали участь у цьому процесі.
36. Остракізм.
З метою запобігти спробам аристократії реставрувати старі порядки за часів Клісфена в практику народних зборів було введено особливу процедуру, що отримала назву остракізм. Щорічно скликалися народні збори, які визначали голосуванням, чи не має серед співгромадян небезпечних для держави осіб. Якщо такі особи називалися, збори скликалися вдруге і кожний учасник писав на остраконі (глиняному черепку) ім’я того, хто, на його думку, був небезпечний. Осуджений більшістю голосів удалявся за межі Аттики терміном на 10 років. Остракізм, спрямований спочатку проти родової аристократії, використовувався згодом в політичній боротьбі між різними угрупованнями, що існували в афінському суспільстві. З метою запобігти спробам аристократії реставрувати старі порядки за часів Клісфена в практику народних зборів було введено особливу процедуру, що отримала назву остракізм. Щорічно скликалися народні збори, які визначали голосуванням, чи не має серед співгромадян небезпечних для держави осіб. Якщо такі особи називалися, збори скликалися вдруге і кожний учасник писав на остраконі (глиняному черепку) ім’я того, хто, на його думку, був небезпечний. Осуджений більшістю голосів удалявся за межі Аттики терміном на 10 років. Остракізм, спрямований спочатку проти родової аристократії, використовувався згодом в політичній боротьбі між різними угрупованнями, що існували в афінському суспільстві.
37. Метеки в Греції.
На нижчих соціальних сходинках античних держав знаходилися вільні, але обмежені в правах жителі цих країн. До них, зокрема, в Афінах відносилися метеки — іноземці;метеки (іноземці, що поселилися в Афінах і займалися ремеслом чи торгівлею), взагалі не мали ані громадянських, ані політичних прав Метеки і вільновідпущеники мали обмежену дієздатність. Вони займалися ремеслом і торгівлею (крім торгівлі нерухомістю). Позбавлялися участі в народних зборах, а займати посади не мали права. За несплату податків могли потрапити у рабство.
38. Стародавня Спарта та особливості її суспільно-політичного ладу.
Іншим полісом, що значно вплинув на історію Стародавньої Греції, була Спарта. В основі виникнення держави в Спарті, яке відносять до VIII—VII ст. до н. е., лежали загальні закономірності розкладу первіснообщинного ладу. Але якщо в Афінах ці закономірності привели практично до майже повного відмирання родоплемінних відносин, то в Спарті процес виникнення держави відрізнявся суттєвими особливостями і супроводжувався збереженням значних залишків родової організації. Головною особливістю історичного розвитку Спарти було втручання в становлення класового суспільства зовнішнього чинника насильницького характеру. Міграція племен на Балканському півострові, що почалася в XII ст. до н. е., супроводжувалася військовими зіткненнями між ними. Об’єднання завойовників — дорійських племен з місцевими ахейськими в долині Лаконії призвело до утворення спартанської общини і дозволило їй в VIII—VII ст. до н. е. розширити межі своїх володінь, поневолити населення завойованої сусідньої області Мессенії і поставити в залежність населення, що жило на периферії завойованої території. Завоювання сприяло виникненню спільної власності завойовників на землю — основного в тих умовах засобу виробництва — і на рабів. Разом з нею відбулася і чітка класова диференціація — спартіати перетворилися в пануючий клас рабовласників, а підкорені жителі — в рабів або неповноправних громадян. Організація соціальної влади у спартіатів була типовою для періоду розпаду первіснообщинного ладу: два родоплемінних вожді — архагети (як результат об’єднання дорійських і ахейських племен), рада старійшин, народні збори. Оскільки чисельність підкореного населення приблизно в 20 разів перевищувала чисельність завойовників, об’єктивно виникла потреба в організації політичної влади, яка б забезпечила панування верхівки спартіатів над масою поневолених. Цього ж вимагала необхідність єднання спартіатів, збереження деяких елементів родоплемінної спільності, а також аграрний характер господарства Спарти, відома ізоляція території країни, замкненої гірськими хребтами, що перешкоджало розвитку зовнішньої торгівлі і товарно-грошових відносин. Сукупність всіх цих обставин обумовила збереження значних елементів військової демократії і в умовах класового суспільства, що остаточно оформилося. Соціальний і політичний устрій Спарти цього періоду було закріплено ретрою (договором), що приписується легендарному законодавцю Лікургу. Лікург, як історична особистість, ймовірно, не існував, час його реформ точно не встановлений. Вважається, що ретра відноситься до VIII — VII ст. до н. е., а остаточно «лікургів лад» склався до кінця VII — початку VI ст. до н. е. Ретра (можливо, їх було декілька) намагалася вирішити два основних завдання: а) забезпечити єдність спартіатів шляхом заборони майнового розшарування між ними; б) створити організацію їх спільного панування над завойованим населенням. Монолітна соціальна структура пануючого класу, що перетворився в могутню військову організацію, сприяла швидкому піднесенню Спарти серед грецьких держав. До V ст. до н. е. вона встановила свою гегемонію майже над всім Пелопоннесом. Застій в соціально-економічному і політичному житті, духовне зубожіння зробили Спарту центром реакції в Греції. У цьому була її сила і в той же час її слабкість. У IV ст. до н. е. в спартанському суспільстві почалися незворотні процеси: відбувалася майнова диференціація, розвивалися товарно-грошові відносини, колишній аскетичний спартанський спосіб життя залишався в минулому. Масове розорення рядових спартіатів призвело до втрати ними земельних наділів і пов’язаних з ними повних прав. Єдність спартанської общини була зруйнована, її військова міць значно зменшилася — число повноправних спартіатів скоротилося, з’явилися найманці. Втрата в IV ст. до н. е. Мессенії, внаслідок македонського завоювання Греції, підірвала економічну основу Спартанської держави. В III ст. до н. е. на вимогу спартіатів, що розорилися, робилися спроби відновити старі порядки, але вони зазнали краху. Остаточно ослаблена Спарта, що роздиралася внутрішньою боротьбою, як і всі грецькі держави, в середині II ст. до н. е. підпала під владу Рима.
39. Народні збори у Спарті.
Як пережиток первіснообщинних відносин, у політичному устрої Спарти існували народні збори (апела), куди входили всі дорослі чоловіки-спартіати віком від 20 років, які володіли земельним наділом — клером. Вони не відігравали такої значної ролі, як у Афінах. Скликалися, як правило, щомісячно або за потребою розпорядженням царів, а потім — ефорів. На відміну від афінської еклесії, тут виступати могли не всі бажаючі, а лише царі, посадові особи і посли іноземних країн. Правда, пізніше на еклесії могли виступати і пересічні громадяни. Збори обговорювали і приймали закони, вирішували питання війни і миру, обирали геронтів, ефорів, розв'язували спори щодо успадкування царської влади, вибирали послів тощо. Збори надавали громадянство і позбавляли йог,о. При прийнятті рішення голосували криком. При цьому зачинена у приміщенні «лічильна комісія» за силою криків «за» чи «проти» визначала переможців. Іноді учасники народних зборів розходилося в різні боки залежно від прихильності щодо певного рішення. Апела також мала повноваження найвищої судової інстанції у справах про усунення з посад службових осіб чи скоєння ними злочинів.
40. Основи державного ладу у Спарті.
Державний устрій рабовласницької Спарти сформувався внаслідок перетворення «військової демократії» на державну організацію, котра зберігала в собі рудименти родо-племінних політичних інститутів. За формою правління Спарта перетворилася на республіку, яка з часом набула аристократичних форм. На чолі держави стояли два архагети (царі). Подвійна царська влада пояснюється об'єднанням в єдиний спартіатський народ двох племен — дорійців та ахейців, кожне з яких свого часу очолювалося своїм царем. Царська влада була спадковою, після смерті батька його посаду успадковував старший син. Якщо траплялося так, що правитель не мав синів, трон переходив до його найближчого кровно¬го родича. Владу царі здійснювали разом, узгоджуючи між собою кожне рішення. Між ними нерідко виникали кон-флікти, які призводили до послаблення царської влади і посилення інших органів державної влади в країні. Вступ на посаду супроводжувався урочистим церемоніалом складання присяги перед священними місцями, у присутності жерців, ефорів та особливо почесних гостей. На перших порах царі володіли широкими повноваженнями: скликали народні збори, оголошували війну та укла-дали мир, командували військом, приймали іноземних послів тощо. Але згодом їхні функції звузилися до військових, культових і частково судових. Реальної влади вони вже не мали. Кожні дев'ять років проводилися гадання на зірках щодо діяльності царів, у результаті яких ефори могли бути усунуті з посади або навіть віддані до суду. Найвпливовішим органом, який фактично управляв державою, була герусія (рада старійшин). До неї входили ЗО осіб — 28 геронтів та 2 архагети. Геронтів обирали на народних зборах довічно з числа представників знатних родів, які досягли 60-річного віку (з цього часу вже не служили у війську). За прийняті рішення і свої дії геронти не несли відповідальності ні перед ким. Компетенція герусії спочатку була символічною і мала здебільшого церемоніально-ритуальний характер. Але вже з VI—V ст. до н. є. цей орган влади став найвпливовішим у Спарті. Вона вирішувала усі справи, що стосувалися внутрішньої безпеки, приймала іноземні посольства, могла призупинити будь-яке рішення народних зборів або накласти заборону на рішення інших державних органів чи посадових осіб. Герусія була впливовим судовим органом: розглядала тяжкі кримінальні справи, звинувачення щодо посадових осіб.
41. Виникнення держави у Римі. Реформи Сервія Тулія.
Час заснування міста Рим, який історична традиція пов’язує з іменами легендарних Ромула і Рема, і відносить до 753 р. до н. е., характеризується процесами розкладу первіснообщинного ладу у племен, що розселялися біля ріки Тибр. Об’єднання шляхом воєн трьох племен (подібне афінському сінойкізму) древніх латинів, сабінів і етрусків призвело до утворення в Римі общини. Члени найстаріших римських родів називалися патриціями. Розвиток скотарства і землеробства сприяв майновій диференціації і появі приватної власності. В цей час виникає і патріархальне рабство, джерелами якого стають переважно війни. Разом з тим зароджується класовий розподіл суспільства. З майновою диференціацією соціальна структура римської общини ускладнювалася. В родах стали виділятися окремі багаті аристократичні сім’ї. До них переходили кращі земельні ділянки, що вважалися ще колективною власністю общини. Вони отримували і велику частку військової здобичі. Разом з тим із общинників, що збідніли, а іноді, із відпущених на волю рабів, з’явилася і відокремлена соціальна група — так звані клієнти. Будучи особисто вільними, але обмеженими в правах, вони знаходилися під заступництвом патронів з патриціїв, за що, в свою чергу, повинні були робити їм майнові і особисті послуги. Сприятливі для скотарства і землеробства кліматичні умови, вигідне, з точки зору обміну і торгівлі, географічне положення і війни залучали в Рим все більше прийшлого населення з сусідніх племен. Ці люди не входили до римської общини і отримали назву плебсу. Плебс поповнювався і за рахунок тих, хто розорювався і втрачав зв’язок з общиною. Плебеї залишалися вільними, але були обмежені в майнових і особистих правах. Вони могли отримувати земельні ділянки тільки з вільної частини общинного земельного фонду, не мали права одружуватися з членами общини і були позбавлені можливості брати участь в управлінні її справами. На чолі римської общини стояв виборний вождь — рекс. Хоч за традицією його називали царем (звідси «період царів»), його повноваження були обмежені. Як і у афінського базилевса вони зводилися головним чином до військових, релігійних і судових. Органом управління була рада старійшин родів — сенат. Загальні питання розглядалися на народних зборах. Однак їх рішення могли бути знехтувані сенатом і рексом. Останній міг видавати загальнообов’язкові постанови. В організації римської общини привертає увагу чіткість її побудови. В общину входило 300 родів, що об’єднувалися в 30 курій, які, в свою чергу, входили в 3 триби. Якщо триби виникли внаслідок об’єднання трьох племен, то стрункість організації общини носить на собі явний відбиток свідомої діяльності, викликаної потребою «замкнути» общину в умовах обмеженості її земельного фонду і необхідності його розширення воєнним шляхом. Останнє підтверджується і тим, що народні збори скликалися по куріях — куріатні коміції. Кожна курія в зборах була представлена тільки воїнами (100 піших і 10 кінних) і мала один голос. Воєнізований характер римської родової організації дозволяв їй якийсь час підтримувати свій замкнений характер. Але в Римі розвивалися процеси, які неминуче повинні були прискорити її крах. Зростання чисельності плебсу, концентрація в його руках ремісничого виробництва і торгівлі перетворили плебеїв у своєрідну, щоправда, етнічно неоднорідну, з переважанням етруського елементу, общину. Соціальне значення і сила цієї общини зростали. Всередині неї, також як і в римській общині, розвивалася майнова диференціація. З’явилися багаті плебеї — ремісники і торговці, які починали відігравати все зростаючу роль в економіці Риму. Вони гостро відчували своє безправ’я. Разом з тим збільшилося число плебеїв-бідняків, багато з яких ставали неоплатними боржниками патриціїв і попадали в боргову кабалу. Зростання збіднілої частини плебсу в умовах зростаючої чисельності рабів значно посилювало небезпеку. Становище ускладнювалося і тим, що римляни були вимушені залучати плебеїв до участі у військових походах. Невідповідність, що розвивалася між великою роллю, яку в житті Рима став відігравати плебс, і його безправним становищем, породила боротьбу плебеїв за урівняння їх у правах з членами ослабленої внутрішніми протиріччями римської родової общини, представленої її провідною силою — патриціями. Перипетії цієї боротьби невідомі, але її результат очевидний — вона закінчилася перемогою плебеїв, зруйнувала замкнену римську родову організацію і розчистила тим самим шлях до утворення держави. Таким чином, виникнення держави в Стародавньому Римі було результатом загальних процесів розкладу первіснообщинного ладу, породжених розвитком приватної власності, майнової і класової диференціації. Але ці процеси були прискорені боротьбою плебеїв за рівноправність з членами римської общини, що остаточно зруйнувала основи родового ладу Стародавнього Рима. На зміну полісу, як політичній общині, прийшла держава.
Реформи Сервія Туллія. Реформи Сервія Туллія поклали в основу общинної організації Риму майновий і територіальний принципи.1. Все вільне населення Риму було розділено на майнові розряди. В основу розподілу було покладено розмір земельної ділянки, якою володіла людина (пізніше, з по явою в IV ст. до н. е. грошей, була введена грошова оцінка майна в ассах — дрібній римській монеті). Цей розподіл виглядав таким чином:
І розряд — до 100 тис. ассів
ІІ розряд — до 75 тис. ассів
ІІІ розряд — до 50 тис. ассів
ІV розряд — до 25 тис. ассів
V розряд — до 11 тис. ассів
Над першим розрядом підносилися вершники — патриції і плебеї, майно яких оцінювалося понад 100 тис. ассів; нижче п’ятого розряду знаходилися пролетарі (від римського «proles» — потомство, ті, у яких не було нічого, крім дітей. — Л. Б., С. Б.), ремісники, музиканти. Кожний розряд виставляв певну кількість озброєних чоловіків, з яких формувалися центурії (сотні): вершники — 18 центурій; перший розряд — 80; другий третій, четвертий — по 20; п’ятий — 30; військові ремісники — 2; військові музиканти — 2; пролетарі — 1. Усього було 193 центурії. Найбільш важливим в цій частині реформ було те, що центурії стали не тільки військовими, але і політичними одиницями. З часу реформ нарівні з куріатними народними зборами стали скликатися народні збори за центуріями — центуріатні коміції, де кожна центурія мала один голос і голосування за традицією починалося з центурій вершників і першого розряду. Якщо ці центурії виступали спільно, думка інших не мала значення. Голосування припинялося, як тільки солідарно висловлювалися перші 98 центурій. Рішення народних зборів за центуріями отримувало силу закону, і ці збори відтісняли на другі ролі народні збори по куріях. У всьому цьому можна побачити тонкий політичний розрахунок, розуміння дійсних цілей державної організації, що створювалася. 2. Друга частина реформ — розподіл вільного населення за територіальним принципом — посилила процес ослаблення кровнородинних зв’язків, що лежали в основі первіснообщинної організації. У Римі було утворено 4 міських і 17 сільських територіальних округів, за якими зберегли стару назву племен — триби. У трибу входили і патриції, і плебеї, що жили в ній і підкорялися її старості. Він же збирав з них податки. Трохи пізніше по територіальним трибам також стали скликатися свої збори — трибутні коміції, в яких кожна триба мала один голос. Їх роль тривалий час залишалася другорядною, але розподіл населення за трибами, в яких патриції і плебеї мали однакові обов’язки, свідчило про появу в організації публічної влади в Римі, з її територіальним, а не кровнородинним принципом, державних ознак. Реформи Сервія Туллія, таким чином, завершили процес зламу основ родового ладу, замінивши його новим соціально-політичним устроєм, заснованим на територіальному розподілі і майнових відмінностях. Включивши плебеїв до складу «римського народу», допустивши їх до участі в центуріатних і трибутних народних зборах, вони сприяли консолідації вільних, забезпечували їх панування над рабами. У той же час Реформи Сервія Туллія не усунули повністю політичних і соціальних обмежень плебеїв. Подальші два віки в історії Риму характеризуються продовженням боротьби плебеїв за зрівняння їх у правах з патриціями.
42. Джерела Римського права.
Джерела права архаїчного періоду:величезну роль у формуванні римської правової традиції в архаїчний період відігравали жерці. Особлива виділялася серед них колегія понтифіків,яка привласнила собі привілегії створення і тлумачення норма права. Понтифіки були по суті першими римськими ю ристами. Найдавнішим джерелом права в Римі були правові звичаї.Іншим джерелом римського права історична традиція називає законодавство римських царів.Але основним джерелом римського права цього періоду вважається зокони 12талиць написані 450р. до н.е.Їх підготовкою займалася комісія з 10патриціїв,що підготували закони на десяти табл. Текст яких задовольняв плебейське населення.Потім додалося ще дві табл. Хоча в законах 12табл. Передбачалося використання клятв і здійснення інших ритуальних дій,право вже було відділено від релігійних норма і набуло світського характеру.У цей період мали правову силу і рішення сенату постанови магістрату. Джерела права класичного періоду : найбільш розповсюдженими стали едикти преторів.Самі положення які містилися в едиктах не мали сили закону,але ули обов’язковими,оскільки підтримувалися преторською владою. Важливим джерел були едикти преторів перегринів. Поступово зміцнювалася влда імператорів, які стали видавати акти, що отримали назву конституції,вони поділялися на 4види: 1)едикти-заг.положення ,засновані на владі “імперіум”а тому юр.обовязкові тільки за життя імператора.2)раскрипти –відповіді або поради імператора окремим особам або магістрам.3)декрети- рішення по судовим справам.4)мандати- інструкції адресовані правителям провінцій.Важливим і своєрідним джерелом рим.права стала діяльність рим.юристів.Вони переважно були з аристократичних кіл.Римські юристи укладали числені праці,з яких одні призначалися для навчання інші для практичного використання. Джерела права пост класичного періоду: в цей час найбільше змінювалися джерела права,серед яких значно зросталп питома вага законодавста імператорів.Зменшувалось чило класичних юристів.осн.джероло були:в 438 кодекс феодосія(включав не тільки чинне законодавство)528- 534рр. кодекс Юстиніана,який здійснював всеосяжну систематизацію рим.права.(дигести,кодекс,інституції.)
Джерела права найдавнішого періоду Величезну роль у формуванні римської правової традиції в архаїчний період відігравали жерці. Особливо виділялася серед них колегія понтифіків, яка привласнила собі привілей створення й тлумачення норм права. Понтифіки були по суті першими римськими юристами. У Римі (на відміну від країн Сходу) порівняно рано відбулося розділення релігійних норм (fas), пов’язаних з віруваннями римлян і їх обов’язком перед богами, і власне правових норм (jus), пов’язаних з діяльністю або з санкцією римської держави. Проте понтифіки, як і раніше, контролювали всю юридичну діяльність у Римі. В зв’язку з цим право в архаїчний період зберігало багато в чому сакральний характер, здійснення юридичних актів вимагало виконання релігійного ритуалу: жертвопринесення, клятви тощо. Найдавнішим джерелом права в Римі були правові звичаї (mores majorum). Іншим джерелом права римська історична традиція називає законодавство римських царів (leges regiae). Однак існування цих законів час від часу береться під сумнів. В останні десятліття дослідники схильні не відкидати цю традицію, вважати достовірними відомості про закони римських царів, принаймні Нуми Помпілія та Сервія Туллія. Оскільки ці джерела права, тісно пов’язані з традицією й релігією римського народу (квіритів), виступали спочатку як патриціанські, в літературі висловлювалося припущення про існування особливої системи правових звичаїв у плебеїв. Боротьба плебеїв за рівноправність відобразилася й у правовій сфері, оскільки патриціанські магістри й жерці довільно тлумачили неписані звичаї, ігноруючи інтереси плебеїв. З боротьбою плебеїв і патриціїв пов’язується прийняття перших писаних римських законів:
1. Згідно з традиційною версією біля 450 року до н. е. з’явилися Закони XII таблиць. Їх підготовкою займалася комісія з 10 патриціїв (децемвірів), що підготувала закони на десяти таблицях, текст яких не задовольнив плебейське населення Риму. Внаслідок гострого політичного конфлікту була створена нова комісія децемвірів, яка складалася як з патриціїв, так і з плебеїв. Під час своєї роботи вона доповнила первинний текст ще двома таблицями. Традиційна версія походження Законів XII таблиць в цей час нерідко ставиться під сумнів. У самому тексті Законів немає положень, що свідчать безпосередньо про урівняння в правах патриціїв і плебеїв. Але очевидно, що Закони стали основою загального для патриціїв і плебеїв єдиного квіритського, або цивільного права (jus civile), призначеного виключно для римських громадян. Можливо, що прийняття Законів XII таблиць було пов’язане з боротьбою плебеїв з патриціансько-жерцевою верхівкою, а також з протиріччями між світською й релігійною аристократією. Прийняття Законів XII таблиць означало ослаблення колись сильних позицій понтифіків, які ще залишили за собою право зберігати й тлумачити неписані звичаї і закони, виробляти форми судових позовів і досить часто зловживали цим правом. Хоча в Законах XII таблиць передбачалося використання клятв і здійснення інших ритуальних дій, право вже було відділене від релігійних норм і набуло світського характеру. Виконані на 12 мідних дошках, Закони XII таблиць були виставлені для загального огляду на форумі — центрі політичного життя республіканського Риму. Знання їх вважалося обов’язковим, тому з їх прийняттям стало необхідним світське правове виховання (освіта) римських громадян. У своєму первинному вигляді Закони XII таблиць не збереглися (загинули в 390 р. до н. е. при навалі галлів), і їх зміст реконструювався (в XVI—XVII ст.) на основі фрагментів з творів римських авторів більш пізніх періодів. Але і в наш час текст Законів XII таблиць залишається неповним, у ряді випадків неясним. Існуючі протиріччя можуть бути пояснені тим, що у їх текст на тому чи іншому етапі були внесені часткові зміни. За своєю сутністю Закони XII таблиць в цілому представляли обробку й консолідацію звичаєвого права Риму. В той же час в них відчувається й вплив давньогрецького права південноіталійських полісів, мають місце і окремі нові положення, що відступали від норм звичаєвого права (наприклад, система штрафів свідчить про відхід від давнього принципу таліону). Закони XII таблиць відображали ще порівняно низький рівень розвитку римського суспільства й правової техніки. Вони були викладені у вигляді коротких окремих думок і заборон, деякі з них несли на собі відбиток релігійних ритуалів. Незважаючи на свої недоліки, ці закони досить точно відобразили корінні потреби римського архаїчного періоду, а тому протягом багатьох століть зберігали в Римі величезний авторитет, розглядалися, зі слів Тита Лівія, як «джерело всього публічного приватного права».
2. Іншим важливим джерелом квіритьского (цивільного) права були закони, прийняті після Законів XII таблиць. Останні завершувалися вказівкою на те, що надалі будь-яке рішення народних зборів повинно мати силу закону (lex). З пропозицією про прийняття нового закону на зборах звичайно виступали посадові особи (магістрати), потім законопроект обговорювався в сенаті й за три тижні до голосування оприлюднювався. В ухваленому законі виділялися, як правило, три частини:
• в першій вказувався ініціатор прийняття закону;
• друга містила саму норму, тобто правові розпорядження;
• в третій встановлювалася санкція.
3. У найдавніший період правову силу мали також рішення сенату (сенатусконсульти), а у виняткових випадках і постанови магістратів. Так, на основі рішення надзвичайної комісії децемвірів були видані, як вже було зазначено, Закони XII таблиць Тлумачення законів тривалий час залишалося привілеєм понтифіків, що всіляко охороняли свою монополію на судові таємниці. Остаточному звільненню права від релігійної оболонки, підриву позицій жерців і початку світської юриспруденції покладено було писарем Клавдієм Флавієм, який в 302 році до н. е. надав гласності судовому календарю, формам позовів і записів та тлумачень норм і звичаїв, які раніше зберігалися в суворій таємниці в архівах понтифіків.
Джерела права класичного періоду У III ст. до н. е. глибока повага римлян до своїх правових традицій не дозволяла їм відкрито відмовитися від Законів ХІІ таблиць. Але істотні зміни в економічному й політичному житті Риму зробили необхідним фактичну відмову в повсякденній правовій практиці від застарілих норм Законів XII таблиць і квіритського права взагалі. Виникла необхідність в створенні нових форм правотворчості, більш гнучких і таких, що дозволяли б враховувати суспільні умови, які постійно змінювалися. На новому етапі історії римського права його найбільш розповсюдженим джерелом стали едикти преторів, на базі яких нарівні з цивільним правом, до якого продовжували шанобливо ставитися, але все менш застосовували, утворюються дві нові і абсолютно самостійні правові системи:
1. «преторське право» (jus praetorium);
2. «право народів» (jus gentium).
Обидві ці системи були результатом правотворчої діяльності преторів. Таким чином, в Римі виникла складна, по суті потрійна, система джерел права. Вступаючи в посаду, претор оприлюднював свій едикт, де містилися юридичні формули, згідно з якими він мав намір підтримувати порядок і вершити суд. Ці формули істотно відрізнялися від норм цивільного права, хоч формально претор повинен був діяти в його межах. Самі положення, закріплені в едиктах, не мали сили закону, але були обов’язковими, оскільки підтримувалися преторською владою. Сам претор зобов’язувався слідувати своєму едикту, термін дії якого закінчувався через рік. Його наступник, як правило, лише дещо змінював в едикті свого попередника, вносячи в нього нові положення й відкидаючи застарілі. Але, оскільки основна частина едикту зберігалася, преторське право, гнучке і здібне пристосовуватися, характеризувалося певною спадкоємністю й стабільністю. Особливу роль в розвитку права в класичний період зіграли едикти претора перегрінів, посаду якого було встановлено в 242 (за іншими даними в 238) р. до н. е. Останній регулював відносини між римськими громадянами і іноземцями (перегрінами), а тому взагалі не був пов’язаний нормами цивільного права. У своїй правотворчості (при виданні едикту) він володів значною свободою розсуду, міг в своїх правових положеннях посилатися на «справедливість» або на «природний розум». Однак створене преторами перегринів «право народів» було не міжнародним, а внутрішньодержавним. З встановленням імперії поступово змінилося й положення преторів в політичній системі Риму. Формально претори зберігали право на видання едикту, але їх активна правотворчість приходила в суперечність із зростаючою одноосібною владою імператорів. Тому вже в перші століття нашої ери претори взяли за правило повністю копіювати едикт свого попередника. Таким чином, зміст едикту ставав незмінним, і він не породжував нових норм права. У зв’язку з цим імператор Адріан вирішив кодифікувати преторське право, доручивши цю роботу відомому юристові Юліану (між 125 і 138 рр. н. е.).Складений останнім едикт (відомий як едикт Юліана) було офіційно схвалено сенатус-консультом. Він отримав назву «вічного едикту» (edictum perpetuum) і став обов’язковим для всіх подальших магістратів. З цього часу преторський едикт по суті перестає бути джерелом нових правових норм. Вже в перші роки імперії почало зменшується значення народних зборів, які до кінця I ст. н. е. надто рідко ухвалювали нові закони, а потім взагалі позбавилися цього права. При імператорах знову зросло значення сенатус-консультів, які в попередній період (в епоху пізньої республіки) не мали правової сили. У першій половині I ст. н. е. сенатусконсульти звичайно не мали санкцій, але вони набували обов’язкової сили завдяки едикту претора. Адріан, повернувши сенату законодавчу владу, тим самим заклав правові основи для того, щоб сенатус-консульти виступали як закон. Їх роль, як джерела права,
зросла, оскільки вони складалися від імені принцепса й часто називалися його ім’ям. Поступово зміцнювалася й розширювалася самостійна законодавча влада імператорів, які стали видавати акти, що отримали назву конституція (!). Конституції були чотирьох основних видів:
1) Едикти — загальні положення, засновані на владі «імперіум», а тому юридично обов’язкові тільки за життя даного імператора. Але вже з II ст. н. е. його починали дотримуватися й наступники імператорів.
2) Рескрипти — відповіді або поради імператора окремим особам або магістратам, які просили консультації з правових питань.
3) Декрети — рішення, винесені імператором в судових справах, на основі яких склалася самостійна імператорська юриспруденція.
4) Мандати — інструкції, адресовані правителям провінцій, які в ряді випадків містили також норми цивільного або кримінального права, що застосовувалися й до перегринів. Спочатку конституції розглядалися як результат делегування влади з боку народних зборів, але у II ст. н. е. юристи обґрунтували положення, згідно з якими римський народ передав свою законодавчу владу імператорам. Таким чином, законодавство імператорів перетворилося в найважливіше джерело права, оскільки конституції, на відміну від багатьох актів магістратів, діяли на всій території римської держави. Роль римських юристів в розвитку права. Виключно важливим і своєрідним джерелом розвитку римського права в класичний період стала діяльність юристів, яка надала стрункості й цілісності всій правовій системі Стародавнього Риму. Римська юриспруденція набула чисто світського характеру, починаючи з плебейського понтифіка Тіберія Корунканія (з 254 р. до н. е.), правові консультації якого вперше набули публічного і відкритого характеру. Юристи республіканської епохи за своїм походженням були з аристократичних кіл — з сенаторської знаті, а, починаючи з I ст. до н. е., також із вершників. Найбільш відомі з них — це Катон Старший, Марк Манілій, Квінт Муций Сцевола, Публій Муций Сцевола, Сервій Сульпіций Руф. Вони вперше зробили спробу дати узагальнення судової практики, систематично виклавши цивільне право (Публій Сцевола) і склавши перший коментар преторського права (Сульпіций). Вищезазначені, а також інші юристи республіканського періоду давали юридичні консультації, особливо з питань судового процесу, редагували й складали юридичні акти, у ряді випадків брали участь у самому судовому процесі, надаючи допомогу одній із сторін. Тим самим вони грали важливу роль у судовій практиці Риму республіканського періоду. В епоху принципату коло юристів стає ширшим. Багато хто з них, наприклад Ульпіан, Гай та інші, були вже не римлянами, а походили з східних провінцій. Юристи цього часу грали більш активну роль в розвитку юридичної доктрини й практики, були справжніми творцями класичного римського права. Важливе значення набула викладацька діяльність юристів. В I — на поч. II ст. н. е. виникли дві основні школи права: сабіньянці (фундатор Капітон) і прокульянці (фундатор Лабеон), які вели викладання права й давали різне тлумачення деяких (правда, другорядних) правових інститутів. Римські юристи складали численні праці, з яких одні призначалися для учбових цілей, інші — для практичного використання.Великою популярністю користувалися коментарі цивільного права й преторського права, а також дигести — найбільш значні твори з різних правових питань, які представляли собою спробу синтезу цивільного і преторського права. В дигестах, як правило, використовувалися витяги з більш ранніх робіт («Відповідей», «Питань» і т. п.) того ж самого або інших авторів, причому, правовий матеріал розташовувався в суворо визначеному порядку (звідси й сам термін digesta — «приведене в систему»). Найбільшою популярністю в Римі користувалися дигести Альфена Вара, Цельза, Марцелла, Цервілія Сцеволи і особливо Сальвія Юліана. Важливе місце серед робіт римських юристів займали інституції — систематичне викладення римського права в навчальних цілях. Найбільшу популярність мали інституції Гая (143 р. н. е.), які давали стислий і логічно побудований виклад великого за обсягом правового матеріалу. Інституції Гая розділені на 4 книги: про осіб, про речі, про зобов’язання, про позови. Ця система, що отримала згодом назву інституційної, значним чином вплинула на подальшу історію права, особливо тієї його частини, яка пов’язана з кодифікаційною роботою. З встановленням в Римі імператорського правління активізувалася практична діяльність юристів — надання правових консультацій. Ці консультації (так звані «відповіді») здійснювали певний вплив на суддів, які часто керувалися думкою авторитетних юристів. Імператор Август зробив спробу дещо уніфікувати діяльність юристів, дозволивши тільки окремим з них давати відповіді, яким надавалося офіційного значення. Ці юристи повинні були записувати свої відповіді (консультації), ставити свій відбиток, щоб тим самим засвідчити легальність правового джерела. Названа система була закріплена за часів імператора Адріана, який підтвердив сталий порядок, згідно з яким тільки думка певних юристів мала правову, тобто обов’язкову силу. Якщо такі юристи з будь-якого питання приходили до загальної згоди, суддя зобов’язаний був з ними раху- ватися при винесенні рішення. Зміцненню авторитету римської юриспруденції, як джерела права у II—III ст. н. е., сприяв той факт, що імператори стали нерідко наближати видатних юристів до своєї персони, призначати їх на ключові державні посади. Так, за часів імператора Септимія Севера державну кар’єру зробив Папініан (вбитий за наказом Каракалли), при Олександрі Севері — Павло і Ульпіан. Джерела права посткласичного періоду У період домінату, в зв’язку з глибокою кризою рабовласницької системи, римське право зазнало деяких незначних змін, але його основні інститути практично зберігалися в незмінному вигляді. В цей час найбільше змінювалася джерела права, серед яких значно зростала питома вага законодавства імператорів. У зв’язку з встановленням всевладдя імператорів нові покоління юристів почали втрачати право давати обов’язкові консультації, позбавлялися можливостей формулювати нові правові норми, як це вже раніше сталося з преторами. Зменшувалося число класичних юристів, праці й думки яких раніше вважалися джерелом права. У 426 р. юридична сила була визнана лише за творами п’яти юристів: Папініана, Павла, Ульпіана, Модестіна й Гая. Судді повинні були виявляти загальну думку цих юристів, а в разі розбіжності між ними — дотримуватися думки більшості. У разі рівності голосів вирішальною визнавалася думка Папініана, якщо ж в цьому випадку Папініан не висловлювався, суддя міг діяти самостійно. Втрата римським правом минулого динамізму, стирання меж між цивільним і преторським правом, внаслідок чого цей розподіл в єдиному імператорському законодавстві втратив своє значення, створили сприятливі умови для проведення кодифікаційних робіт. Особливо жваво роботи по систематизації права велися в Східно-Римській (Ромейській) імперії. Тут:
• в кінці III ст. н. е. були складені приватні збірники римського права — Кодекс Грегоріана й Кодекс Гермогеніана, до яких увійшли справжні тексти імператорських законів, прийнятих в період з 196 по 365 р. нашої ери;
• в 438 р. здійснено першу офіційну кодифікацію імператорських конституцій (Кодекс Феодосія). Особливістю цього збірника було те, що він включав в себе тільки чинне імператорське законодавство;
• в 528—534 рр., у період правління імператора Юстиніана I, який започаткував важливі політичні і правові реформи, здійснено всеосяжну систематизацію римського права. Одним з найбільш послідовних прагнень Юстиніана було бажання відродити правила давньої римської юридичної культури, повернути юстицію до канонів класичного права. Особливу роль в цьому мала відіграти нова юридична культура, носіями якої виступали найвідоміші юридичні школи в Константинополі, Афінах, Бейруті. Основним шляхом досягнення цієї мети, на думку Юстиніана, мала стати всеосяжна систематизація джерел старого і нового права, причому цій систематизації передбачалося надати значення єдино дозволеного на майбутнє зводу права, щоб усунути різночитання, протиріччя і суб’єктивні тлумачення, які не узгоджувалися із самим духом централізованої імператорської юстиції. У лютому 528 р. для цих цілей була створена державна комісія під керівництвом видатного юриста того часу Трибоніана, яка до 534 р. підготувала т.зв. Звід законів Юстиніана. Він складався з трьох різних за обсягом, принципами упорядкування й, частково, за характером розглянутих у них питань частин: Дигести, Інституції і власне Кодекс. 1) Дигести, або Пандекти, найбільш значна за обсягом частина Зводу. Вони представляли систематичну компіляцію цитат — у скороченні або навіть у детальному викладі — із робіт класичних римських юристів. Всього в Дигестах нараховується 9142 фрагмента з майже двох тисяч творів, що належали перу 39 римських правознавців I—V століть. У більшості випадків упорядники зробили певні посилання на назви й навіть на розділи використаних праць. Це сприяло тому, що Дигести стали свого роду юридичною енциклопедією римської юриспруденції, особливо важливою тим, що про більшість юристів, їхні праці й погляди відомо тільки по цих уривках. Проте компіляція відбивала пріоритети імператорської юстиції пізніших часів: найбільша частина тексту припала на витяги з творів Ульпіана (2462 уривка), Павла (2083), Папініана (595), Помпонія, Гая, Модестіна, Юліана (по декілька сотень). Дигести розподілялися на 50 книг з різних юридичних тем, усередині книг — на титули й на фрагменти. Фрагменти також розподілялися не довільно. Спочатку систематизувалися уривки, що коментували юридичні питання, описані в класичному творі юриста Сабіна з цивільного права, потім тлумачення на преторський постійний едикт, потім — практичні рекомендації й розбори казусів по творах Папініана. У деяких титулах Дигест був і особливий аppendix — додаток. Важливою особливістю змісту Дигест стало те, що упорядники нерідко наводили різні точки зору на одне й те ж юридичне питання або на одну і ту ж правову норму стародавнього права, а використані казуси розбиралися з позицій двох найбільш визначних юридичних шкіл класичної юриспруденції — сабініанців і прокульянців. Це охороняло наведені уривки від зайвого догматичного до них підходу і сприяло тому, щоб право не омертвіло надалі.
В цілому Дигести були також систематизовані за сімома умовними частинами:
• у першій (кн. 1—4) розглядалися загальні питання права й вчення про права
осіб;
• в другій (кн. 5—11) — про право осіб на свої власні і на чужі речі, про захист права власності;
• у третій (кн. 12—19) — про зобов’язання двох сторін або зобов’язання, що виникають із взаємної довіри;
• у четвертій (кн. 20—27) — про забезпечення зобов’язань, витрати й позови з зобов’язань, про обов’язки з сімейних і опікунських прав;
• у п’ятій (кн. 28—36) — про заповіти;
• у шостій (кн. 37—43) — про різні питання, що дозволялися за суддівським розсудом;
• у сьомій (кн. 44—50) мова йшла головним чином про карне й публічне право.
Найбільш цікавою є заключна, 50-а книга Дигест, у якій були систематизовані не стільки юридичні оцінки або роз’яснення вузькоправових інститутів, скільки давні юридичні правила, прислів’я і зафіксовані класичними юристами ще більш давні звичаї (які мали своїм корінням священні римські закони). 2) Другою частиною Зводу був Кодекс. Його основою став ранній Кодекс Феодосія, і, так само як у попередньому, тут систематизувалися тільки чинні імператорські конституції — усього більше 4 тисяч. Кодекс складався з 12 книг і 765 титулів, тексти конституцій наводилися, як правило, у своєму повному обсязі й з вказівками на час та імператора, за правління якого були видані. На відміну від Дигест, присвячених в основному приватному праву. Кодекс систематизував норми публічного права й церковних справ. У 1-й книзі кодифікувалися постанови, що стосувалися церковного католицького права, джерела права недержавної служби. У книгах 2—8-й — акти імператорів про цивільні права і судочинство. У 9-й — з кримінального права. У 10—12-й — з державного управління, фінансів і т. п. Після офіційного оприлюднення Зводу в трьох частинах подальший розвиток законодавства Юстиніана не зупинився. Ще було прийнято чимало актів, у яких закріплювалися істотні зміни в сфері церковних справ, спадкового права, сімейного права. Після смерті імператора його законодавчу спадщину зібрано також під загальною назвою Новел, що згодом стали розглядатися як четверта частина Юстиніанова Зводу, хоча ніколи не мали такого офіційного значення. 3) Інституції подавали систематизований виклад загальних правових принципів, як вони розумілися в римській юридичній традиції, і основних інститутів, головним чином, приватного права. Формально вони мали служити офіційним джерелом для початкового вивчення права, але в силу того значення, яке надавав Юстиніан проведеній кодифікації, узагальнені догматичні визначення набули сили закону.Основними джерелами при упорядкуванні Інституцій стали однойменний твір класичного юриста Гая, а також твори юристів Флорентина, Марсіана, Павла й Ульпіана. За традицією, упорядники розділили Інституції на 4 книги. У першій книзі даються загальні відомості про правосуддя й право, про правовий статус осіб, про вільновідпущенників, про шлюб, про батьківську владу, про опіку й піклування. Друга книга присвячена речовому праву. У ній докладно розглядаються нові засоби розподілу і придбання речей, їх властивості. Тут же говориться про заповіти й легатів. У третю книгу включені титули, що відносилися до успадкування без заповіту, ступеня когнатського родичання тощо. У цій же книзі викладаються загальні положення про зобов’язання й обставини укладання договорів, висвітлюються окремі їх види.На відміну від Інституцій Гая зобов’язання з деліктів включені в четверту книгу, де особливо докладно розглянуто закон Аквілія про відшкодування збитків. Далі розбираються питання захисту прав (різні види позовів й інтердиктів). У заключній частині Інституцій Юстиніана додані два титули, де перераховані обов’язки людей і різні види злочинів, які особливо були розроблені в імператорському законодавстві (образа його величності, прелюбодіяння, батьковбивство, підробки тощо). Як історичне джерело Інституції Юстиніана мають меншу цінність, ніж Дигести і Кодекс Юстиніана, але вони характеризуються й безсумнівними позитивними моментами — систематичним, стислим і чітким викладом правового матеріалу з широкого кола питань. Справжній текст Інституцій Юстиніана не зберігся, найдавніша копія відноситься до IX століття. Здійснена імператором Юстиніаном І, що здобув собі слави найвидатнішого законодавця всіх часів і народів, кодификація римського права заклала основу для подальшого розвитку права
43. «Принцепс» у стародавньому Римі.
Імператор-принцепс поєднав у своїх руках повноваження всіх головних республіканських магістратур: диктатора, консула, претора, народного трибуна. Залежно від роду справ він виступав то в одній, то в іншій якості: як цензор він комплектував сенат, як трибун відміняв за своїм рішенням дії будь-якого органу влади, заарештовував громадян за своїм розсудом, як консул і диктатор, визначав політику держави, віддавав розпорядження по галузях управління; як диктатор командував армією, управляв провінціями тощо. Народні збори, головний орган влади старої республіки, прийшли в повний занепад, про що писав Цицерон, назвавши гладіаторську гру тим заняттям, що приваблювало римських громадян більше, ніж збори коміцій. Звичайним явищем стали такі ознаки крайньої міри розкладу коміцій, як підкуп голосів, розгони зборів, насильства над їх учасниками тощо. Збори позбавлялися свого споконвічного права обирати на посади магістратів. Сенат, уже за часів Августа, наповнився провінційною знаттю, всім зобов’язаною принцепсу, і особливо тими з вершників, які досягли сенаторського звання. З органу влади, що розповсюджувався на «місто Рим», сенат перетворився в свого роду загальноімперський владний інститут. При всьому тому, становище його було приниженим, а повноваження обмеженими. Законопроекти, надходили до сенату від принцепса і забезпечувалися його авторитетом. Зрештою виникло і затверджувалося неписане правило, згідно з яким: «все, що вирішив принцепс, має силу закону». Осереддям вищих установ імперії зробився двір принцепсу, що перетворився в своєрідну канцелярію з безліччю відділів, які виникли паралельно з республіканськими магістратурами. Вибори самого принцепса належали сенату, але і це стало чистою формальністю. У багатьох випадках справа вирішувалася армією. Тому у цей час здійснюється низка державних реформ, спрямованих, головним чином, на посилення рабовласницької армії і поліції, які стали надійною опорою принцепса. Поліція. Відповідно до реформи, приписуваної імператору Августу, корінній реорганізації піддавалася поліція Риму, на чолі якої був поставлений префект міста, наділений широкими повноваженнями в сфері охорони громадського порядку. У його підпорядкуванні знаходилися 14 поліцейських комісарів, що очолювали міські квартали, відали там усіма справами і відповідали за безпеку і порядок у кожному з них. Комісари мали помічників в особі квартальних капітанів, агентів-донощиків і офіцерів сторожових поліцейських рядів. Через них комісари і префект міста в столиці стежили за виконанням законів і попереджали їх порушення, спостерігали за способом життя городян і перешкоджали всьому, що могло зашкодити суспільному добробуту міста рабовласників. Крім префекта міста, у Римі були засновані посади префекта сторожової служби, префекта масових і спортивних ігор, комісара суспільних робіт, головного інспектора по очищенню міських вулиць та інші, що також мали поліцейську владу. Ще за часів правління Цезаря тут була створена і «поліція моральності», що, подібно до афінської поліції, стежила за дотриманням законів, спрямованих проти розкоші в одязі і зайвих витрат на бенкети, здійснювала нагляд за жінками легкої поведінки, вела безуспішну боротьбу з ледарством. Переслідуючи рабів, а також незаможні категорії вільних громадян, поліція Риму вдавалась до послуг провокаторів. Проте спеціальних органів «таємної» поліції у стародавніх римлян не було і використання провокаторів у поліцейській практиці носило не систематичний, а, скоріше, випадковий характер. За зразком Риму була перебудована поліція й в інших значних містах і великих провінціях імперії. На чолі провінційної поліції стали легати вищого рангу, уповноважені підтримувати порядок і суспільну безпеку рабовласників на місцях. Під їх керівництвом проводився збір податків з місцевого населення, велася боротьба з карною злочинністю. Провінційна поліція мала свою розгалужену мережу таємної агентури, що використовувалась для стеження за піданними і здійснення заходів щодо попередження повстань рабів. Придушення масових хвилювань серед населення провінцій здійснювалося також за допомогою добірних імператорських військ — так званих преторіанських кагорт, що виконували одночасно й поліцейські функції. Розрізняючись за рівнем розвитку, структурою й обсягом повноважень, поліція Риму та інших рабовласницьких країн у той же час мала ряд загальних ознак: по-перше, вона охороняла новий у порівнянні з первіснообщинним ладом суспільний порядок, що закріплював панування рабовласників; по-друге, вона направлялася не тільки проти рабів, але і проти незаможних прошарків вільного населення, повинна була примушувати саме їх до дотримання нового порядку; по-третє, за винятком керівних поліцейських посад, вона комплектувалася переважно з рабів, що пояснюється збереженням наслідків старого родового побуту і відсутністю ще у держави достатнього морального авторитету, щоб вселяти повагу до ремесла, яке колишнім членам родового суспільства неминуче повинно було здаватися таким, що не заслуговує на поважне відношення.
Октавіан Август (27 р. до н. е-14 р. н. є.) намагався, на відміну від свого усиновителя, якнайменше підкреслювати монархічний характер своєї влади. Тому він називав себе «першим серед рівних», або принцепсом, оскільки його ім'я стояло першим у списку сенаторів. Саме тому і увесь лад, що склався за Августа та існував у період ранньої імперії, отримав назву «принципату». Його можна було б визначити як монархію під виглядом республіки. Сенат і усі республіканські установи зберігалися. Октавіан демонстрував свою повагу сенаторам і 13 разів обирався консулом. Мав також владу трибуна, був верховним жерцем, отримав почесний титул «батька вітчизни». Всі республіканські посади зосередилися в одних руках. Крім цього, Август володів і вищою військовою владою (старовинне військове звання «імператор» було включене до складу його титулів та імені). Магістрати фактично стали чиновниками принцепса. Посади претора, едилів, народних трибунів втратили реальне значення. Магістрати почали отримувати платню від принцепса, від нього ж залежав термін їх перебування на посаді. В руках імператора зосередилася необмежена влада: видання законів, командування військом, вища адміністративна і судова влада. Режим його особистої влади підтримував розгалужений апарат таємної поліції, донощики в політичних справах отримували четверту частину конфіскованого майна.
За Августа була скорочена армія, але створена т. зв. преторіанська гвардія, яка становила особисту охорону імператора. Роль народних зборів різко зменшилась. їх функції перейшли до принцепса і Сенату. Вже Цезарем було встановлено майновий ценз в 1 000 000 сестерціїв для членів Сенату. Склад сенаторів поповнювався з числа осіб, що висунулися на державній службі. Формально Сенат міг видавати закони, призначати і зміщувати магістратів, включаючи вибір і зміщення самого принцепса. Одночасно Сенат був і вищою судовою інстанцією. Насправді ж, за винятком нетривалих періодів, коли відбувалася зміна імператорів і династій, роль Сенату була номінальною. Разом із сенаторами верхівку суспільства становили вершники. Майновий ценз для цієї категорії становив 400 000 сестерціїв. Як правило, це були офіцери і чиновники, у чиєму володінні перебувало середнє, за римськими поняттями помістя - близько 100 га орної землі. Стосовно плебсу, починаючи з Августа, проводиться політика «хліба і видовищ». Населенню Риму щедро роздаються даровий хліб, олія, вино, дрібні суми грошей, для нього влаштовують пишні ігри і видовища (наприклад, «морські» бої гладіаторів у гігантському штучно виритому ставку), але народ вже усувають від будь-якої участі у полі¬тичному житті.
Відносно рабів імператорами проводиться політика терору і наси¬льства. Побоюючись нових повстань, подібних до виступу Спартака, імператор Август вводить закон, за яким смертній карі підлягають усі раби, які в момент убивства господаря перебували у маєтку. Одного разу (61 р. до н. є.) за вбивство знатного римлянина було страчено усіх міських рабів цієї людини - 400 чоловік. Власті пішли на цей крок навіть всупереч обуренню усього населення Риму,- як рабів і вільновідпущеників, так і вільних людей. Імператор Адріан (117-138 pp. н. є.) уже не прагнув до нових захоплень і звертав особливу увагу на внутрішнє зміцнення держави, в першу чергу на розвиток адміністративно-бюрократичного апарату. За його указом господар за безпричинне убивство невільника мусив платити штраф. Найжорстокіших рабовласників примушували продавати своїх рабів. Однак у кожному маєтку існували свої внутрішні в'язниці. Рабів, що провинилися, часто примушували працювати, закутими у кайдани. Примусова праця була малоефективною. Тому підприємливим рабам дозволяють (ніби від імені господаря) мати своє майно, набувати кораблі, відкривати торговельні заклади. Таке майно називається пекулієм. Особливого поширення набув пекулій у сільському господарстві. Господар раба забирав собі левову частку прибутків з пекулія, міг у будь-який час відібрати його.
Але старе римське право забороняло рабу продавати чи купувати будь-що, брати позику, наймати чи здавати в оренду худобу чи реманент. Поступово відбувається зняття обмежень для рабів - пекуліатів, що відповідало інтересам власників пекуліїв. У подальшому, уже в період т. зв. домінату, це приведе до перетворення колишніх рабів у колонів. Вільне населення провінцій у 212 р. н. є. добивається прав римських громадян. Зрозуміло, що найбільше від цього виграла провінційна знать, яка поповнила ряди сенаторів і вершників. Однак простий люд у провінціях важко переносив римське панування. У селян відбирали землю для римських поселенців. їх продавали у рабство за борги, обкладали поборами, головним чином на користь армії. Тому в багатьох провінціях (Галлія, Британія, Африка - І ст., Палестина - II ст.) спалахують великі повстання проти римського панування. І навіть після надання прав римського громадянства становище низів залишалося складним. Дрібні землевласники були обтяжені численними податками, вони були змушені брати участь у тривалих військових походах. Це вело до розорення селян. Частина їх йшла до війська, де рядовий міг дослужитися щонайвище до центуріона (сотника), а офіцерський корпус складався з сенаторів та вершників.
44. Сенесія плебеїв.
Плебеї були особисто вільними людьми, мали право власності на землю, повинні були платити податки і від’їжджати на військову службу. Вони могли придбати майно, здійснювати операції і самостійно від свого імені виступати на суді, тобто володіли цивільною правоздатністю, за винятком права одружуватися з патриціями і патриціанками. Тому вони не потребували патронату. Але плебеї були позбавлені можливості брати участь в управлінні справами римської общини, а саме: брати участь у народних зборах, займати різні посади і отримувати свою частку землі під час розподілу державних земель. Протягом багатьох століть плебеї боролися за зрівнювання в правах з патриціями і на початку III ст. до н. е., домоглися свого, стали поповнювати нарівні з патриціанською знаттю ряди нобілів
45. Боротьба вільного населення римських провінцій за права громадянства.
46. Держава франків.
Виникнення держави у франків. Для римської провінції Галлії п’яте століття явилося часом глибоких соціально-економічних перетворень. У цій багатющій частині Римської імперії (територія майже збіжна з теперішньою Францією) знайшла свій прояв глибока криза, яка охопила імперію. Рим уже не міг захищати кордони від вторгнень іноземних племен і, насамперед, германців — східних сусідів Галлії. З цих племен виявилися найбільш сильними салічні (приморські) франки, які входили до союзу германських племен, котрий склався у ІІІ ст. на північно-східному кордоні Галії. Наприкінці V — поч. VI ст. вони захопили велику частину країни. Соціальна диференціація, що намітилася у франків ще до переселення на нову батьківщину, різко прискорилася у процесі завоювання Галлії. Кожний новий похід збільшував багатства франкської військово-племінної знаті. Вона стала підніматися над рядовими франками, хоча останні продовжували ще залишатися особисто вільними й навіть не відчували спочатку посилення економічного утиску. Вони розселилися на новій території сільськими общинами — марками. Марка вважалася власником всієї землі общини, що включала ліси, пустощі, луки, орні землі. Останні ділилися на ділянки — аллоди, котрі досить швидко перейшли в спадкове користування окремих сімей. Галло-римляни опинилися в положенні залежного населення, яке за чисельністю в декілька разів перевищувало франків. Але єдність класових інтересів поклала початок поступовому зближенню франкської й галло-римської знаті, що дало про себе знати при формуванні нової влади. Зберегти у своїх руках захоплену країну, утримати в покорі колонів і рабів стара родоплемінна організація не могла. Родоплемінний лад починав поступатися місцем новій організації на чолі з військовим вождем-королем і особи- сто відданою йому дружиною. Король і його наближені фактично вирішували найважливіші питання життя країни, хоча ще зберігалися народні збори й деякі інші інститути старого ладу франків. Почала формуватися нова «публічна влада», що вже не збігалася безпосередньо з населенням. Вона складалася не тільки з озброєних людей, які належали до рядових вільних, але й всякого роду примусових установ, чого не було за часів існування родоплемінного ладу. Посилення нової привселюдної влади пов’язано з введенням територіального поділу населення. Землі, заселені франками, стали ділитися на «пагі» (округи), що складалися з більш дрібних одиниць — «сотен». Управління населенням, яке мешкало в пагах і сотнях, доручалося особливо довіреним особам короля. У південних районах Галлії, де старе населення в багато разів перевищувало нове, спочатку зберігався римський адміністративно-територіальний розподіл. Але й тут призначення посадових осіб залежало від короля. Виникнення ранньофеодальної держави у франків йшло порівняно швидко, протягом життя одного покоління, і пов’язано воно з ім’ям одного з військових вождів — Хлодвига (486—511 рр.) із роду Меровінгів. Тому перший із двох основних періодів у розвитку франкської держави одержав назву Меровингський (VI—VII ст.), а другий — Каролінгський (VIII — перша пол. IX ст.). Рубіж, що розділяє ці періоди, характеризується не тільки зміною правлячих династій, коли на зміну Меровінгам прийшли Каролінги. Він став початком нового етапу глибокої соціально-економічної й політичної перебудови франкського суспільства, у ході якої поступово складалася власне феодальна держава. Механізм держави франків. У процесі становлення й розвитку державних органів у франків можна виявити три основні напрямки: Перший, особливо характерний для початкового етапу (V—VII ст.), проявився в переродженні органів племінної демократії франків в органи нової, публічної влади, у власне державні органи;Другий характеризувався розвитком органів вотчинного управління; Третій був пов’язаний з поступовим перетворенням державної влади франкських монархів у «приватну» владу государів-сеньйорів, що сприяло формуванню сеньйоріальної монархії, яка повною мірою склалася вже на завершальному етапі розвитку франкського суспільства (VIII—IX ст.). Завоювання Галлії стало потужним імпульсом створення нових органів влади у франків, призначених для організації управління завойованими областями, їх захисту.Х лодвіг був першим франкським королем, який затвердив своє виключне положення одноосібного правителя. З простого воєначальника він перетворився у монарха. Однією з найважливіших політичних акцій Хлодвіга, що зміцнили позиції франкської держави за рахунок підтримки галло-римлян, було прийняття християнства. З прийняттям християнства Хлодвігом церква стала потужним чинником зміцнення королівської влади. Саме вона дала в руки франкських королів таке виправдання загарбницьким війнам, як посилання на «щиру віру», об’єднання у вірі багатьох народів під егідою єдиного короля як верховного, не тільки світського, але й духовного глави своїх народів. Соціально-економічні, релігійно-ідеологічні, етнографічні й інші зміни в галльському суспільстві безпосередньо вплинули й на процеси складання та розвитку специфічних рис франкської монархії, що поглинула в VIII—IX ст. більшість варварських держав Західної Європи. В V ст. значно зросла роль органів управління марки, тому що загально племінних народних зборів як таких у франків вже не було. Вони були замінені оглядом війська —спочатку в березні («березневі поля»), потім (за Каролінгів) у травні («травневі поля»). Король виступав, насамперед, як «охоронець миру», як виконавець судових рішень общини. Його слуги (графи, сацебарони) виконували в основному поліцейські та фіскальні функції. Королівські розпорядження стосувалися незначного кола державних справ — призову у військо, виклику до суду. Але згодом влада королів посилювалася. Король прямо втручався у внутришньобщинні справи, у її поземельні відносини, дозволяв чужаку селитися на общинній землі. Влада франкських королів стала передаватися в спадщину. Проте король у цей час — насамперед, військовий ватажок, воєначальник, головною турботою якого був «порядок» у королівстві, боротьба з місцевою знаттю, яка виходила з покори. Державний апарат, що складався, характеризувався ще крайньою аморфністю, відсутністю чітко розмежованих посадових повноважень, співпідпорядкованості, організації діловодства. Державне управління зосереджувалося в руках королівських слуг і наближених. Серед них виділялися палацевий граф, референдарій, камерарій, майордом. Палацевий граф виконував, головним чином, судові функції, керував судовими поєдинками, спостерігав за виконанням вироків. Референдарій (доповідач), хранитель королівської преси, відав королівськими документами, оформляв акти, розпорядження короля й ін. Камерарій стежив за надходженнями в королівську скарбницю, за цілістю майна палацу. Головним управителем королівського палацу, а потім і главою королівської адміністрації був палатний мер, або майордом, влада якого значно посилювалася в умовах походів короля, що не припинялися. У другій половині VII ст. почала складатися нова система політичного панування й управління, свого роду «демократія знаті», що припускала особисту участь верхівки класу феодалів, який формувався, в управлінні державою. Розширення участі знаті в управлінні державою, «сеньйорізація» державних посад призвели до втрати королівською владою тієї відносної самостійності, яку вона мала раніше. Це відбулося не відра зу, а саме в той період, коли велике землеволодіння набуло вже значних розмірів. У цей час велику владу зосереджує в своїх руках створена ще раніше Королівська рада, яка складалася з представників служивої знаті і вищого духовенства. Без згоди Ради король фактично не міг прийняти жодного серйозного рішення. Знаті поступово передавалися ключові позиції в управлінні не тільки в центрі, але й на місцях. Разом з ослабленням позицій королів, все більшої незалежності, адміністративних і судових функцій набували графи, герцоги, єпископи, абати, що ставали крупними землевласниками. Вони почали привласнювати податки, мита, судові штрафи тощо. На межі VI—VII ст. почалося відокремлення трьох областей королівства: Нейстрії (північний захід із центром у Парижі), Австразії (північно-західна частина) і Бургундія (південний захід). Наприкінці VII ст. на півдні виділилася Аквітанія. Області помітно різнилися і складом населення, і ступенем феодалізації, й адміністративно-соціальним ладом. Все це викликало ослаблення королівської влади, яка наприкінці VII ст. фактично опинилися в руках майордомів. Останні з Меровінгів самоусунулися від влади, за що їх і прозвали «ледачими королями». У цих умовах потрібні були корінні перебудови, які б зв’язали нову соціальну структуру франкського суспільства з політичними життєздатними інститутами. Це завдання здійснив Карл Мартелла — один із майордомів Австразії. Він реалізував т.зв. бенефіціальну реформу. Суть її полягала в тому, що від імені короля значні за розмірами ділянки землі давалися довічно в «благодення» (beneficium) на умовах виконання бенефіціариєм, як правило, військової служби. В разі невиконання останнім цієї служби, земля відбиралася й передавалася іншому.
Найближчими наслідками реформи були:
1) Перебудова військової організації держави шляхом створення чисельного кінного війська — лицарства, що тоді виходило на передній план в умовах постійних війн. Про це, зокрема, свідчить перемога Карла Мартелли та його війська над арабами в битві під Пуатьє(732 р.).
2) Між монархією й основною масою привілейованого та вільного населення встановився реальний феодальний служило-політичний зв’язок, заснований на ієрархії земельної власності.
3) Син і спадкоємець Карла на посаді майордома — Піпін Короткий скинув останнього з Меровінгів і в 751 р. на зборах світської і духовної знаті був проголошений королем франків.
Свого найвищого розквіту франкська монархія досягла за часів правління його сина Карла, прозваного Великим (768—814 рр.). В результаті великих завойовницьких походів до її складу увійшли території, що нині складають Західну Німеччину, Північну Італію, Північну Іспанію, а також багато інших земель. Показником зростання міці держави було проголошення в 800 р. Карла імператором, в руках якого зосередилася значна влада. Проте, все це не означало перетворення імператора в абсолютного монарха. Глава держави повинний був фактично поділяти свою владу зі знаттю, без згоди якої не приймалося жодного важливого рішення.Найбільші світські й духовні феодали входили до складу постійної ради, яка діяла при імператорі. Майже щорічно скликалися з’їзди усієї знаті (т. зв. «Велике поле»). Водночас відносне посилення центральної влади потягло за собою формування органів державного управління, особливостями яких було:
1. Здійснення адміністративно-судової влади над населенням територій посадовими особами, що очолювали господарське управління володіннями феодалів. В такій не розмежованості господарських і державних функцій управління знаходив свій прояв найважливіший принцип феодальної державності — політична влада була «атрибутом земельної власності».
2. Винагорода земельними пожалуваннями за службу; право утримання на свою користь частини зборів з населення. 3. Було відсутнім послідовне розмежування між окремими сферами державного управління. Посадові особи, як правило, отримували функції військові, фінансові, судові тощо. Лише в системі центрального управління намітилося деяке розмежування в компетенції. Але й тут спеціального відомчого апарату ще не було. Єдність імперії Карла була умовною й виступала здебільшого тільки в загальнополітичному змісті. Реально ж вона розпадалася на різноманітні області, кожна з яких зберігала в більшій або меншій мірі свої адміністративні і політичні традиції. Зміцнілим великим феодальним магнатам вже не потрібна була сильна єдина державність. І тільки церква найбільш послідовно відстоювала зберігання єдності імперії. Проте, після смерті Карла Великого навіть вона не змогла зупинити процес розпаду однієї із наймогутніших європейських імперій. Розпад держави франків. Після декількох років політичних суперечок сини Карла уклали в 843 році Верденський договір. Кожний із братів одержав приблизно по рівній частині колишньої території Франкської держави: Карлові дісталися землі майбутньої Франції; Людовику — частини Німеччини й Австрії, Лотарю, що зберіг за собою титул імператора, — частини Німеччини, Італії й Провансу. Останнім каролінгським королем був Людовик V, зі смертю якого в 987 р. каролінгська династія закінчилася.
46.Салічна правда.
Салічна правда. Однією з ранніх, і водночас класичних правд, вважається Салічна правда, її найбільш рання частина відноситься до V ст. (486—496 рр.). Затверджена спадкоємцями Хлодвига редакція тексту складалася з 65 глав-титулів, кожний із яких присвячувався певному юридичному питанню. Пізніше, залишаючись основним зводом власного права франків, Салічна правда неодноразово доповнювалася й розширювалася; так виникли редакції, названі Емендате (VI—VII ст.) і Геральдія (за часів Карла Великого). Салічна правда найменшою мірою зазнала впливу римського права, зберегла навіть деякі залишки язичницької старовини й родових звичаїв германців. Наприклад, багато судово-правових процедур були нерозривні із символічними діями, позбавленими реального змісту, але важливими для суспільного визнання тих або інших фактів. Так, заява про бажання укласти повторний шлюб супроводжувалася зважуванням монет, передача майна — особливим розкиданням гілок рослини, звернення до родичів за допомогою в зобов’язаннях — киданням «жмені землі» й перестрибуванням через тин.
Суспільство часів Салічної правди поєднувало в собі два уклади:
• один — архаїчний, общинно-родовий з установкою на звичну соціальну рівність і родовий колективізм;
• інший — заданий ранньою державністю, що формувалася, із закріпленою нею нерівністю в залежності від відносин із владою.
Регулювання общинного побуту Салічною правдою. Право було орієнтовано на общинний побут у тому, що стосувалося загальної організації порядку життя, сімейних і майнових відносин. Проте общинні зв’язки франків мали вже подвійний характер: в одних правових відносинах виявлялося домінування старої родової, в інших — сусідської общини. Поселення в общині залежало від згоди всіх інших повноправних общинників (але воно вже було можливо, тобто община не замикалася родинними зв’язками). За старим жителем поселення — вілли зберігалося право категорично заперечувати проти поселення — і ця вимога повинна була задовольнятися в правовому порядку. Правда визнавала термін давності такого поселення; «якщо протягом 12 місяців не буде подано ніякого протесту, він міг залишитися недоторканним, як і інші сусіди». Сусідські права не були абсолютними: поселення за указом короля мало бути визнаним общинниками безумовно, і таким чином прості франки втрачали своє значення перед королівськими слугами й дружинниками. Земля знаходилася в індивідуальному володінні сім’ї. Виділені їй ділянки, як орного поля, так і лугів, вважалися «огороженим місцем». Різноманітні зазіхання на чуже поле чи луку були протиправними. Ліси й деякі інші угіддя розглядалися тільки як спільна власність общини, і їх використання регламентувалося колективним інтересом. Спадкове володіння поступово формувало особливий інститут — аллод, під яким розумілося суто сімейне право користування огородженими ділянками й майном, яке сім’ї належало. Право користування успадковувалось з перевагою нащадка чоловічої статі (у VI ст. У франків право успадкування одержали й дочки, а також брати й сестри померлого, в разі відсутності синів — Л. Б., С. Б.). Салічна правда не передбачала ніяких угод, пов’язаних з аллодом. Рухоме майно також розглядалося як сімейне володіння: розпорядитися ним у випадку смерті кого-небудь на користь третьої особи могли тільки через дуже складну процедуру аффатомії за участю общинної сходки і відстрочкою передачі на рік. Общинно-родові традиції зберігали свою силу в сімейних відносинах. Шлюб складався з обов’язкової згоди батьків, зберігаючи риси древнього викупу нареченої у роду. Викрадення нареченої, укладання шлюбу насильницьким шляхом зобов’язувало (за Саксонською правдою) повернути наречену й сплатити значний штраф сім’ї «за образу», практично рівний викупу за вбивство. Подібний за розміром штраф сплачувався й тоді, коли шлюб укладався без згоди родичів, але за згодою нареченої. Сім’я чоловіка зберігала символічне право на його вдову у випадку смерті чоловіка: стороння особа, що бажала укласти з нею новий шлюб, повинна було сплачувати особливий умовний викуп — рейпус. У інших відношеннях у германських народів жінка знаходилася в більш вигідному положенні, ніж у романських: вона мала особисте майно, отримане перед весіллям, користувалася особливим заступництвом права в зв’язку з зазіханнями на її честь або безпеку. Правове становище франків. Салічною правдою зафіксовано поступове проникнення державного укладу в общинний побут франків. Відносно статусу окремих категорій населення поряд із цілком вільними і повноправними франками, рівною мірою відповідальними за вчинене ними або у відношенні їх, Правда виділяла як привілейовані прошарки, так і неповноправні. Слуги й дружинники — антрустіони (нова знать), які знаходились в особливій довірі короля, мали привілей особливої охорони свого життя, честі й тілесної недоторканності. Більш високим захистом, ніж рядові франки, користувалися й римляни — королівські співтрапезники. Галло-римське населення, ніяк не пов’язане з королівською службою й новою ієрархією, вважалося таким, що знаходилося нижче вільних франків. У самому низу умовної соціальної драбини знаходилися раби: вони дорівнювалися до майна у випадку нанесення їм ушкоджень або їх вбивства, шлюби з рабами або рабинями були або карними, або вели до втрати власного статусу. Незаконна відпустка на волю чужого раба розглядалася нарівні з нанесенням збитку чужому володінню й каралася штрафом. До рабів, здебільшого дорівнювалися літи — напіввільне населення (ті, хто потрапили в кабалу, або старі колони. — Л. Б., С. Б.). Щодо охорони їх життя й безпеки, то літи не відрізнялися від рабів; неправомірна їхня відпустка на волю також вважалася злочином. Злочини, скоєні рабами й літами, карались суворіше; до них застосовувалися катування під час розслідування. Соціальні градації, тільки у випадку з невільним населенням, були взаємопов’язані з майновим положенням. Розходження в статусі вільних залежали виключно від положення у військово-службовій ієрархії й особистої близькості до влади. Злочини й покарання. Салічна правда, як більшість інших варварських правд, була насамперед зводом кримінальних покарань. Покарання за варварським правом переслідувало двояку ціль:
• спокутувати провину злочинця з метою задовольнити родичів потерпілого (щоб
запобігти нескінченої кровної помсти або саморозправи);
• оберігати дотримання «королівського миру», тобто встановленого і визнаноговладою суспільного порядку.
Тому головним видом покарання був викуп (визначений як судовий штраф). Цей викуп був більший або менший за розміром залежно від суспільної оцінки значимості злочину: його характеру, його наслідків. Особливий зміст полягав у призначенні викупу за вбивство — він носив специфічну назву вергельд. Вергельд сплачувався вже не самому потерпілому, а його дітям і боковим родичам, а у випадку відсутності останніх частина відходила в королівську скарбницю. До виплати вергельду міг бути засуджений тільки повноправний вільний франк. По відношенню до невільного населення (рабів, літів) застосовувалися інші покарання: страта, кастрація, биття батогами й катування. Але якщо й вільний общинник був настільки бідний, що не міг заплатити присудженого йому (а родичі не ручалися за нього і не допомагали йому у виплаті вергельда — Л. Б., С. Б.), то і франків карали на страту. Можливі відносини з державною владою ще не були об’єктом кримінально-правової охорони. Салічна правда практично не знає таких злочинів. Найбільш тяжким зі злочинів вважався розбійний напад банди на будинок, в результаті якого спричинено вбивство, — він карався найбільшим, який був відомий Салічній правді, штрафом у 1800 золотих солідів (один золотий солід — ціна невеликого стада корів. — Л. Б., С. Б.). Штраф зменшувався в залежності від соціально-правового статусу потерпілого. Другим на східці штрафів злочином стояло вбивство. Штрафи за нього різнилися в залежності від статусу вбитого або від інших обставин: «Кожна людина повинна оплачуватися більшим або меншим вергельдом». Цими іншими обставинами були такі факти, що показували в очах суспільства особливу злісність скоєного, бажання приховати злочин (кинути труп у криницю і т. п.), або нечесність наміру (вбивство жінки, дитини); у таких випадках вергельд потроювався залежно від статусу потерпілого. Обставиною, що є обтяжувальною, вважалося й колективне убивство — «юрбою». Карався й замахна вбивство, яке не було здійснено. До числа злочинів, в яких об’єктом злочинного зазіхання була особистість вільного франка, відносилися членоушкодження, побиття, образа — усі вони залежно від наслідків спричиняли сплату штрафу. Передбачалося, що особливо образливими є такі дії, у яких ставилося під сумнів чесне ім’я вільного серед соплемінників (звичайна образа каралася штрафом у 3 соліда, але звинувачення франка в дезертирстві або жінки в непристойній поведінці, які не були доведені, коштувало в десять разів дорожче). Серед майнових злочинів основне місце займала крадіжка. Штрафи тут залежали від значимості майна, яке було вкрадене, але також і від того, із закритого або відкритого помешкання було вкрадено, із зломом або без, у співтоваристві або ні. Все це визначало потенційний злий намір або його відсутність. Спеціальні штрафи призначалися за грабіж — несподіваний напад і відбирання майна. Грабіж вдома дорівнювався за штрафом до вбивства. Нарівні з пограбуванням переслідувався і підпал, на тому ж рівні стояло й конокрадство (як особливо небезпечний для військового ополчення злочин). Злочином вважалося і незаконне вторгнення в чуже «огороджене місце» або будинок, знаходження на чужому лузі або полі, замах на крадіжку там. Закінчений злочин (сховання украденого в себе дома) також потроював штрафи. Крім цього, в усіх випадках приписувалося відшкодовувати вартість украденого або ушкодженого майна: винограду, скошеної трави й т. п.
Таким чином, Салічна правда передбачала одночасно й цивільно-майнову, й кримінальну відповідальність. Особливій кваліфікації піддавалася крадіжка чужих рабів і навіть просте їхнє переманювання. Своєрідною рисою Салічної правди була присутність покарань за злочини проти моральності (хоча вплив церкви був ще слабкий). Не тільки зґвалтування, але й звичайне перелюбство «за обопільною згодою» каралося значними штрафами, порівняними зі штрафами за вбивство римлянина або конокрадство. Навіть співжиття з рабинею каралось сплатою штрафу її господину. Крім того, вступ у явний шлюб із рабом або рабинею призводив до втрати волі. Невільних за такі злочини, крім малих штрафів, кастрували. Окреме місце займали злочини проти правосуддя, що розглядалися як зазіхання на основи общинного співжиття і взаємної чесності. Незаслужене обвинувачення перед королівським судом, особливо у важливих злочинах, каралося нарівні з замахом на життя. У цьому ж ряду стояло й підборкування до злочинів, підкуп інших для вчинення ними лиходійств. Каралося також нехтування правосуддям: нез’явлення за викликом позивача, лжесвідчення. У переслідуванні подібних злочинів, і особливо в мірі покарання, з очевидністю виявилося прагнення закону захистити не тільки реальні інтереси людей, але й особливі цінності общинної етики, що варварським суспільством ставилися на вище правове місце. Судовий процес. Варварські правди, так само як і королівське законодавство, існували в просторі традиційної, що прийшла із додержавних часів, судової організації. Судові установи практично збігалися з органами общинного самоврядування, а в процесі зміцнення державності суд ставав домінуючою функцією територіальних народних зборів.
Судові збори франків були двох типів:
1) окружні, під головуванням особливого старійшини — тунгіна, а пізніше — королівського графа;
2) сотенні, під головуванням центенарія, або сотника.
На зборах могли бути присутніми усі вільні повноправні общинники, присутність навіть ставилася їм за обов’язок під загрозою штрафів. Безпосередньо суддями були не члени зборів, а особливі традиційні знавці права — рахінбурги; їх правове судження ухвалювалось (або не ухвалювалось) народом. Окружні збори скликалися періодично — раз у шість тижнів, сотенні — за спеціальним скликанням. Розбиралися на них різні за значимістю справи: в окружних — найбільш важливі (про свободу, про злочини, пов’язані із смертю, проти королівської влади або королівських людей і т. д.); у сотенних — про рухоме майно, про борги, про штрафи. За часів правління Карла Великого окружні стали збиратися тричі на рік, а основними стали сотенні, що знаходилися вже під контролем графів і складалися зі скабинів — частини общинників. Судді — рахінбурги приймали на себе перед кожним процесом зобов’язання дотримуватись доказів і «проголошувати право». Позивач мав право вимагати від судів висловити рішення (тобто розглянути справу); за відмову від цього рахінбургів, за Салічною правдою, приписувалося штрафувати. Процес по всіх справах був позовним, порушення скарги або обвинувачення було приватною ініціативою общинника. Виклик до суду відбувався при свідках. За відмову від явки загрожував штраф. Явка в суд позивача й відповідача, обвинувача й обвинувачуваного повинна була бути особистою, суть скарги або обвинувачення формулював сам позивач (можливо, навіть латинською). Після заперечень відповідача власне вершився суд. Суд відбувався у дві умовні стадії: спочатку рахінбурги проголошували звичаї (право) до справи, потім виносили судження (вирок або рішення), яке зборами підтверджувалося криком. Судження можна було заперечувати, але відразу, «не переминаючи ноги». Наявність або відсутність реальних доказів істотно впливала на хід розгляду. Були безумовні докази, що не підлягали запереченню (наприклад, королівська грамота при земельних суперечках). Злодію, схопленому на гарячому, прив’язували вкрадене на спину і так вели на суд. Тільки в 560 р. злочинцям, захопленим на місці злочину, стали надавати слово в суді, до того їх карали на смерть (якщо мова йшла про тяжкі дії) без заперечень. Були також і умовно-об’єктивні докази: жереб або присяга (соприсяжництво). За жеребом визначалися ті, хто підлягали покаранню у випадку масових злочинів (якщо когось убили під час бійки, бунту і т. п.). За Салічною правдою колективне зобов’язання обмежувалося «юрбою» до 7 чоловік, провина інших мала бути конкретно доведена. Присягою можна було підтвердити або відкинути різні, але не дуже значні обвинувачення; найкращим виходом вважалося спільне соприсяжництво родичів або общинників у «добрій славі й імені» обвинуваченого. У справах проти невільних або рабів докази вичерпувалися свідченнями під тортурами. Одним із найпоширеніших доказів був божий суд — головним чином у вигляді ордалій. За відсутністю реальних доказів для з’ясовування правоти того або іншого учасника піддавали випробуванню вогнем, водою та ін., вважаючи, що Бог побічно зазначить на правого або винуватого. Салічні франки, як втім і всі германці, застосовували ордалії декількох видів:
1) «казанок» (коли випробуваному належало вийняти камінь або каблучку з киплячого казана); від іспиту можна було і відкупитися за 1/5 призначеного штрафу;
2) «вогнем» (сунути руку у вогонь, пройти по розпечених лемешах, узяти кус заліза в руки, для жінок — пройти в одній сорочці крізь вогнище; за характером ран судили про «провини»);
3) «холодною водою» (випробуваного опускали на мотузці в чан або ріку, якщо тонув — винуватий);
4) «хрестом» (витягнути руку на богослужінні, якщо, стомившись, опустив — виходить, Бог не побажав зміцнити сили);
5) «хлібом і сиром» (устромляли викритому в рот ячмінний хліб із сиром, якщо давився — винуватий); останні два види застосовувалися в обвинуваченнях проти духовних осіб, особливо монахинь. Характер звернення до божого суду мав і судовий поєдинок, проте Салічна правда його не згадує. Важливе місце в судовому процесі займали показання свідків. Свідки ділилися на випадкових (тобто судових — свідків злочину або порушення) і свідків факту, що запрошувалися, розраховуючи в майбутньому підтвердити висновок угоди, позики тощо. Свідчення вважалися громадським обов’язком. За лжесвідчення, за уникнення участі в судочинстві на свідків міг бути накладений штраф. У випадку ж навмисної відмови від свідчень, крім штрафу, свідок оголошувався поза законом і, певно, його виганяли з общини. Виконання судового рішення було справою позивача. У випадку відмови винуватого добровільно виконати ухвалене судом рішення, можна було звернутися за допомогою до короля. Крайнім засобом примусу було позбавлення винуватого «королівського заступництва»: тоді кожному, хто давав засудженому помешкання і їжу, загрожував великий штраф. Рішення з майнових справ (вилучення речі і т. п.) здійснювалися графами, що також несли особисту відповідальність за справедливість виконання. До кінця правління Каролінгів варварські правди поступово вийшли з правового вживання. Їх замінило розгалужене королівське законодавство, орієнтоване вже більшою мірою на державний суд. Проте правові основи правд збереглися і їх покладено в основу пізнішого права Франції й інших країн під умовним найменуванням Салічної правди, вимоги якої (наприклад, усунення жінок від спадкування) стали відправними навіть для майбутнього права.
48. Землекористування на основі несення військової служби у франків.
Бенефіцій - це землекористування на умовах несення військової служби та деяких інших повинностей. Власник бенефіція мусив на першу вимогу свого сюзерена (війна, придушення повстань) з'являтися для несення військової служби важкоозброєного кіннотника. Увесь обладунок вершник-шевальє мав придбати за власний рахунок - до¬ходи з бенефіція. Таким чином, король чи інший феодал ставав сеньйором, а його бенефіціарій - васалом (від кельтського «qwas», що означає «людина»). Урочистий обряд посвячення у васали називався оммаж (від латинського «homo»), тоді ж у королівському лексиконі з'являється вираз «мої люди». Наділені землею барони ставали васалами герцогів, рицарі - васалами баронів. Сформувалася феодальна драбина сюзеренітету - васалітет. В разі смерті васала його бенефіцій і обов'язки переходили до старшого сина (майорат), у разі відсутності синів - до зятя або іншого власника чоловічої статі, який міг виконувати військовий обов'язок. За відсутності такого спадкоємця-воїна бенефіцій передавався новому власнику. Практично відразу починається боротьба бенефіціаріїв за невідчуження своїх маєтків, що призводить до феодальної роздробленості. Через переважно натуральний вираз господарства торговельні відносини мають епізодичний характер, відсутні і національні зв'язки. Взагалі формування нації, тобто усталених груп людей з розвинутими політичними, економічними, етнічними, релігійними та іншими зв'язками,- це ознака більш зрілого ступеня розвитку, властивого для епохи капіталізму. Зусилля королів та майордомів щодо створення великих державних утворень, як правило після їх смерті, зводяться нанівець. Так, після смерті короля Хлодвіга його нащадки ділять державу на 4 частини: Австрію, Нейстрію, Бургундію, Аквітанію (кін. VII ст.). Створена Карлом Великим у 800 р. величезна імперія у 843 р. була розділена між його трьома онуками: Людовік Німецький отримав східну частину, Карл Лисий - західну (сучасна Франція), центральний коридор та Північна Італія опинилися в руках Лотаря.
49. Варварські правди.
Варварські правди. У різних гілок германських народів оформлення писаного звичаєвого права відбувалося в різний час: це співвідносилося з історичними розходженнями в ступені проникнення ранньої державності в суспільний побут, із місцевими особливостями становлення публічно-правової спільності того або іншого народу. І, не дивлячись на типову схожість, варварські правди мають відмінності по змісту конкретних приписів, наявності тих або інших правових інститутів, по співвідношенню з королівським законодавством свого часу. Жодна з відомих варварських правд не дійшла у своєму початковому вигляді, багато з них відомі в різних редакціях. Для більшості правд час їх виникнення (тобто початкового запису й офіційного визнання) визначається приблизно: Вестготська правда — кінець V ст.; Бургундська — кінець V — поч. VI ст.; Салічна — кінець V — поч. VI ст.; Аллеманська — VI—VIII ст.; Баварська — середина VIII ст.; Рипуарська — VI—VII ст.; Саксонська правда — VIII—Х ст. До того ж типу варварських правд відносяться численні ранні систематизації англосаксонських законів і записи скандинавських, датських правових звичаїв. Варварські правди мали деякі загальні риси. По-перше, усі вони склалися під значним впливом інститутів і принципів римського права (крім ранніх — Вестготської і Бургундської), про що свідчив їхній запис на варварській латині. По-друге, як історичний тип, варварська правда — складний за структурою, різноплановий кодекс. Значне місце в ньому зайняли витяги (або навіть повні тексти) із королівських капитуляріїв та едиктів, багато з яких або змінювали правила звичаєвого права, зафіксованого в інших розділах правд, або санкціонували державне застосування писаного права. По-третє, правди були записом права вузьконаціонального застосування: вони не виключали застосування місцевим населенням, що проживало на території варварських королівств, своїх законів. Тому вкрай незначне місце в правдах зайняло приватне право, що регулювалося римським правом, яке продовжувало жити поряд із германським. По-четверте, правди були привілейованим правом. Їхній зміст обмежувався окремими значимими звичаями в земельних або сімейно-родових відносинах і нормами судового та карного права. Норми мали, в переважній більшості, казуальний характер і тільки в більш пізніх правдах вже з’явилися і розпорядження загального змісту, присвячені охороні привілеїв церкви або корони. По-п’яте, усі відомі випадки оформлення запису звичаєвого права пов’язані з ініціативою королівської влади. Державну силу правди підкреслювали спеціально видані укази, що супроводжували текст.
50. Імператор «Священної Римської імперії германської нації»
Імператор «Священної Римської імперії германської нації» обирався на з"іздах курфюрстів. Тобто монархія, на відміну від Франції чи Англії, тут не стала спадковою, кожному новообраному імператорові доводилося розпочинати боротьбу за централізацію держави на порожньому місці. Відсутність династії гальмувала заінтересованість міст у міцній імператорській владі. А те, що міста могли стати союзниками імператорів, не викликало сумнівів. Так, у розпал боротьби між імператором Людвігом Баварським і папою Іоанном XXII німецькі міста виступили як фактичні союзники імператора. Страсбург вигнав зі своїх стін усіх священиків, які виконували волю папи. Це ж 1331 р. зробив Цюріх. В Рейтлінгемі міська рада установила штраф у 15 фунтів за запрошення священика, який підкоряється папі. На сторону імператора перейшов і Нюрнберг. На жаль, у боротьбі за централізацію держави міста не були такими ж послідовними.
Німецькі імператори успадкували не тільки титул «короля франків», але й коронувалися в Римі як «імператори римлян», одержуючи корону з рук папи й претендуючи тим самим на духовне й світське лідерство в християнському світі. Дещо пізніше, в XV ст., германська держава отримала офіційну назву — «Священна Римська імперія германської нації», що вказувало на те особливе значення, яке придбали в історії Німеччини взаємовідносини між державою й церквою, у тому числі її центром у Римі. Оскільки основною тенденцією розвитку Німеччини залишалася тенденція до децентралізації, періодизація історії феодальної держави Німеччини представляє певні труднощі. Зміна форм феодальної держави прослідковується тут не стільки в масштабі всієї імперії, скільки по окремих німецьких князівствах, землях. З XIII ст. вони поступово перетворювалися в самостійні держави, лише формально пов’язані між собою імператорською владою. Аж до XIX ст. Німеччина не являла собою єдиної держави і зберігала форму сеньйоріальної монархії з окремими елементами станово-представницької монархії, про що мова йтиме далі. У той час, коли в інших західноєвропейських державах почався процес політичного об’єднання, у Німеччині оформлювалися територіальні князівства й заглиблювався політичний розпад. Феодальна роздробленість Німеччини була закріплена Золотою буллою 1356 р., виданою за часів правління імператора Карла IV. Відповідно до цього документу імператор Германії обирався колегією курфюрстів, якій передавалося вирішення всіх важливих державних справ. У XV ст. незалежність окремих земель встановилася настільки міцно, що вони вже не боялися передачі імператорської корони в руки однієї династії. Це була династія Габсбургів, які були змушені відмовитися від спроб відновлення єдності Німеччини, обмежуючись політикою збільшення володінь свого домену. У силу специфіки розвитку феодальної держави в Німеччині різноманітні державні форми, властиві іншим західноєвропейським країнам, можуть бути виявлені тут тільки в межах локальних територій, держав-князівств.
51. Розподіл імперії Карла Великого.
Карл Великий (768-814) зумів підкорити своїй владі саксів, значну частину території майбутньої Австрії, швейцарські провінції, північний схід Іспанії. У 800 р. папа Лев III у Римі урочисто проголосив Карла імператором, а володіння Карла Великого почали називатися імперією. Франкська держава цього періоду може служити прикладом організації варварської держави. Столиці цієї держави у сучасному розумінні не існувало. Вона знаходилася там, де перебував король і його дружина. Король пересувався по франкській державі від одного свого маєтку до іншого, бо саме там знаходилися запаси продовольства та інших необхідних засобів для задоволення потреб двору і армії. Збиралися ці продукти та товари у вигляді податку з місцевого населення. Після спустошення запасів одного замку король з оточенням переїздив до іншого. Не мала варварська держава і чітко окреслених кордонів. Фактичними кордонами її були межі, куди простягалася влада короля і його дружини, що збирали данину і податки. Реформа Карла Мартелла започаткувала чисельне збільшення і зміцнення пануючого класу - воїнів-землевласників. Саме ця обставина дозволила Карлу вести енергійну зовнішню політику. З часу проголошення імперії до її складу входили сучасна Франція, північна частина Іспанії, північна Італія та значна частина західної Німеччини. Реально -це було тимчасове з'єднання під владою звитяжного завойовника, без скільки-небудь міцного внутрішнього економічно-політичного зв'язку.
Розпад імперії Карла Великого пояснювався не лише тим, що в ній були об'єднані різні, часто ворогуючі між собою племена, які після його смерті відійшли від імперії і стали самостійно існувати у формі племінних герцогств, як і до завоювання їх Карлом. Причини такого розпаду криються у самій природі феодалізму. Карл Великий спробував було організувати ефективну систему управління, не пов'язану з місцевою знаттю. На чолі округів призначалися графи, які командували місцевим ополченням, у більш обширних областях - герцоги. Раніше ці посади належали племінним вождям і передавалися у спадщину. Імператор активно втручався у справи церкви (зокрема, у конфлікт між Римом і Візантією з богословських питань), йому належала ініціатива у призначенні на посади єпископів та архиєпископів на підвладних територіях. Усі ці зусилля в кінцевому підсумку виявлялися марними. Оскільки міцні економічні зв'язки між частинами імперії були відсутні, розпад її на герцогства ставав неминучим. Нова знать, подібно до старої, місцевої, прагнула імунітетів, автономії, а в перспективі - і повної незалежності від центру.
53. Державне управління у ранньофеодальній Франції.
Франкська держава формувалась як ранньофеодальна монархія. Свого найвищого розквіту вона досягає за Карла Великого (друга половина VIII-IX століття), в результаті завойовницьких походів якого до її складу були приєднані території сучасних Західної Німеччини, Північної Італії, Північної Іспанії та багатьох інших земель. Показником могутності держави стало проголошення Карла імператором, у руках якого зосереджувалася значна влада, що свідчило про перетворення його на абсолютного монарха. Та глава держави змушений був ділити свою владу зі знаттю, без згоди якої не приймалося жодне важливе рішення. Найвпливовіші світські та духовні феодали утворювали постійну раду при імператорові. Важливою складовою частиною державної систем й були так звані "травневі поля" (у стародавні часи - збори всього дорослого вільного чоловічого населення, на яких радилися щодо вирішення важливих справ). У часи Карла так називалися з'їзди впливової церковної та світської знаті. Та на них тільки обговорювалися питання, а остаточне рішення приймав глава держави. На цих з'їздах Карл видавав укази й особливі збірники розпоряджень - капітуляції (від лат. саріїиіа -глава, розділ). Саме тоді вперше стали надавати важливого значення поширенню указів у письмовій формі, щоби влада короля проявлялася по всій імперії. З посиленням центральної влади формуються органи державного управління, особливості яких були такі:
-посадові особи, призначені королем для господарського управління, одночасно здійснювали й адміністративно-судову владу над населенням;
-винагородою за службу на користь держави були земельні наділи, а також право залишати на власну користь частину податків;
-не існувало розмежування між деякими сферами управління та суду.
Лише в системі органів центрального управління того часу намітилося певне розмежування в компетенції. Однак спеціального відомчого апарату ще не було.Вищі посадові особи називалися міністеріалами. Саме вони, | фактично, очолювали державне управління та суд. До найважливі- І ших міністеріалів належали: майордом (керуючий королівським і двором); пфальцграф (юридичний радник короля, очолював королів¬ський суд, стежив за королівськими слугами); тезаурарій (державний скарбник); референдарій (керівник королівської канцелярії); маршал (керівник військових формувань); архікапеяан (духівник короля). Уся країна була поділена на округи - паги, на чолі кожного з яких стояв призначений королем з місцевої знаті граф (тоді це був не титул, а посада). Він очолював ополчення, збирав податки, вершив суд спільно з особливими засідателями - шеффенами. Крім цього, існували "королівські посланці" з найближчого оточення монарха для спеціальних доручень. Вони розїзджали по країні, контролювали місцевих управителів, судили від імені короля. Округи поділялися на сотні, що спочатку очолювалися виборними особами, а згодом призначуваними представниками монархії- центенарієм (на Півночі) або вікарієм (на Півдні). Вони підпорядковувалися графові та мали повноваження аналогічні йому, тільки в межах сотні. Сотні утворювались із общин (марків), які зберігали самоврядування. На кордонах країни округи об'єднувались у герцогства, управління якими здійснювали герцоги.
53. З’їзд духовних і світських феодалів у Франції 987р.
У 987 р. на з'їзді духовних і світських феодалів Франції королем було обрано феодала Гуго Капета, чиї володіння обмежувалися невеликою областю з центром у Парижі. Йому ж належало і місто Орлеан. Решта території країни цілком самостійно управлялася своїми сеньйорами - герцогами, графами, маркізами. Граф Анжу, наприклад, мав ушестеро більші володіння, ніж король. Королів ще тривалий час обирали, тому спадкоємці престолу поспішали коронуватися ще за життя своїх попередників. Потрібно було понад сто років, щоб нова династія зуміла навести відносний порядок навіть у королівському домені. Організація влади і державного управління капетінгською монархією спершу будувалася на засадах вотчинної системи, тобто особисті слуги короля виступали посадовими особами королівства. Владу монарха обмежувала рада знаті (курія). Королівська влада поширюється за рахунок нових земельних надбань. Вона зміцнюється внутрішньо завдяки удосконаленню апарату управління. Так, до королівської Ради надалі включаються лише найвідданіші васали, з непокірними король розмовляє з позиції сили. Входять до Ради також вищі чиновники - коннетабль (командуючий армією), сенешаль (начальник королівської канцелярії), палацовий граф (керівник королівського суду). Включені до цього органу і т. зв. легісти - люди незнатного походження, але добрі знавці права і звичаїв. Управління округами в королівському домені передається від графів і їх заступників, вікаріїв, у руки прево. Подібно до легістів, прево набиралися королями з числа незнатних, але талановитих людей. Прево збирали податки для короля, командували рицарськими ополченнями і гарнізонами. З часом округи об'єднуються у т. зв. бальяжі, на чолі яких були поставлені балы. Тим самим, поки що лише в межах королівського домену, феодали були позбавлені основних управлінських функцій при збереженні колишніх земельних володінь. Зрозуміло, що ці зміни зміцнювали королівську владу і у перспективі повинні були обернутися збільшенням королівського домену.
54. Королівський домен.
Управління округами в королівському домені передається від графів і їх заступників, вікаріїв, у руки прево. Подібно до легістів, прево набиралися королями з числа незнатних, але талановитих людей. Прево збирали податки для короля, командували рицарськими ополченнями і гарнізонами. З часом округи об'єднуються у т. зв. бальяжі, на чолі яких були поставлені балы. Тим самим, поки що лише в межах королівського домену, феодали були позбавлені основних управлінських функцій при збереженні колишніх земельних володінь. Зрозуміло, що ці зміни зміцнювали королівську владу і у перспективі повинні були обернутися збільшенням королівського домену. За короля Філіппа II Августа (1180-1223) до королівських володінь були приєднані Нормандія, Мен, Анжу і частина Пуату, які до того перебували у власності англійської корони. Територія домену зросла аж у п'ять разів, король став найкрупнішим землевласником Франції. Це збільшення було досягнуто не лише військовою силою, а й вдалими шлюбами членів королівської родини, купівлею земель у розорених графів і т. ін. Одночасно королівська влада рішуче бореться з феодальною роздробленістю. Наведення порядку розпочинається з королівського домену, де у найбільш непокірних графів силою відбирають їх володіння. На кінець XIII ст. королівська влада у Франції зміцніла, королівський домен займав більшу частину її території. Разом з тим зберігалися самостійні герцогства і графства. Не склалася і єдина система права. На півдні майнові суперечки вирішувалися на основі норм римського права, на півночі - звичаєвого. Феодалізм наклав свій відбиток на застосування багатьох норм приватного права. За великими магнатами визнавалася повна необмежена власність на землю, нижчі тримачі вважалися залежними з різного роду повинностями стосовно своїх сеньйорів. Феодальне право обмежувало громадянську правоздатність -земля могла бути власністю виключно дворянина (або церкви), але дворянинові заборонялося займатися лихварством, торгівлею, фізичною працею
55. Вільгельм Завойовник.
Вільгельм І Завойовник (1066-1087) оголосив себе верховним власником землі у королівстві, встановивши, що піддані можуть отримувати землю лише у користування. Тим самим, усе населення Англії було перетворено у васалів і підданих короля, зобов'язаних виконувати на користь корони певні повинності. Королівська влада також зуміла виробити ефективну податкову систему («па¬лата шахової дошки»), позиції фіскального відомства в державі були надзвичайно міцними. лЩе в 1086 р. в країні був проведений перепис населення, землі, знарядь праці. Його матеріали склали т. зв. «Книгу страшного суду». Населення Англії на той час досягло 1,5 млн чол., з них лише 12 відсотків були особисто вільними. 70 відсотків населення становили феодально-залежні тримачі землі, зберігався прошарок рабів-сервів. На жаль, «Книга страшного суду» не дає точного уявлення про права і обов'язки вільних-сокменів та кріпаків-вілланів. Правове становище останніх є предметом дискусії. Не підлягає, однак, сумніву той факт, що податкове відомство після перепису стало діяти ще більш ефективно. Того ж, 1086 р. усі вільні громадяни Англії були вимушені присягнути на відданість монархові («бути вірним королю проти усіх людей», тим самим і проти своїх сеньйорів). Якщо у континентальній Європі панував принцип «васал мого васала - не мій васал», то в Англії корона установила прямий зв'язок з васалами (ар'єрвасалами) своїх васалів. Навіть після численних земельних пожалувань нормандським баронам в королівському домені залишалося більше однієї сьомої усіх земель Англії, а жоден з васалів не міг і близько зрівнятися з королем за багатством. Пригадаймо: французькі Капетінги первісно були біднішими за деяких своїх герцогів. Васали англійського короля були зобов'язані йому не тільки військовою службою, а те й грошовими внесками. Сила королівської влади в Англії пояснюється як об'єктивними, так і чисто суб'єктивними чинниками. До числа перших віднесемо вимушену покірність нормандських баронів монархові. Міцна королівська влада була гарантом їх панування над підкореним, але нескореним англосаксонським населенням. У цю ж групу чинників можна віднести політичну й економічну слабкість англійських міст, а також некомпактність земельних володінь феодалів. Соратники Вільгельма І Завойовника за свою військову службу отримували не один, а кілька дрібних наділів у різних частинах королівства. Це дозволяло тримати у покорі потенційних бунтівників. До суб'єктивних віднесемо діяльну активність королів щодо розбудови апарату управління. Уже Вільгельм І Завойовник зумів створити відносно сильний апарат центрального управління. На чолі колишніх англосаксонських графств були поставлені королівські чиновники - шерифи, що відали адміністрацією, судом та збором королівських податків. Міста, як уже зазначалося, опинилися у королівському домені, і ця обставина була ефективно використана. Наступники Вільгельма І Завойовника і особливо його молодший син Генріх І (1100-1135) продовжували зміцнювати королівську владу: більшу роль в управлінні почала відігравати королівська рада, яка суміщувала одразу судові, адміністративні та фінансові функції. До її складу входили вищі посадові особи - королівські судді, юстиціарій, канцлер, скарбник, а також найбільш вірні королю великі феодали. Для противаги зростаючому впливу баронів Генріх І починає енергійно відновлювати - тепер уже під контролем центральної влади старі англосаксонські органи місцевого самоврядування. На т. зв. сотенних зборах чиниться суд з дрібних правопорушень, розподіляються і стягуються податки, проводяться різноманітні урядові розслідування. Це звужує сферу сеньйоральної юрисдикції баронів.
56. Парламент у середньовічній Франції.
Формування єдиної загальнодержавної судової системи почалося з реформ Людовика IX у середині XIII ст., коли було створено парламент, підпорядкований єдиній державній волі корони. Його офіційним місцеперебуванням став Париж. Спочатку парламент був невіддільним від королівського двора. Як частина курії, парламент зберігав свій феодальний характер: у його складі домінували світські й духовні васали короля, головним чином ті, що перебували постійно при дворі. Проте, згодом, до XV ст., парламент перетворився в самостійний судовий орган. Король перестав особисто бути присутнім на засіданнях парламенту. Його інтереси при розгляді правових питань або судових справ представляли королівські прокурор і адвокат. Але можливість особистої присутності короля визнавалася як і раніше, а у випадку обвинувачень проти перів Франції, воно вважалося парламентом необхідним. За своєю внутрішньою організацією парламент поділявся на декілька палат:
1) Велика, де розбиралися тільки скарги на рішення місцевих і нижчих судів;
2) Слідча, де розслідувалися й вирішувалися особливо важливі справи королівської
юрисдикції (слідчих палат могло бути і декілька — до 5);
3) Касаційна, де переглядалися рішення нижчих королівських судів;
4) У 1453 р. остаточно оформилася ще одна, особлива, Палата башточки (Tournelle).
В ній розслідувалися й вирішувалися особливі карні і кримінально-політичні справи. Справи виняткового значення або політико-юридичні питання розглядалися загальними зборами парламенту. Паризький парламент виступав як основний суд королівства. Поряд із ним вже в XIII ст., було визнано подібне значення й за аналогічними установами, що традиційно існували в провінціях. Кожне з таких носило свою традиційну назву (у Нормандії — Палата Шахової дошки, у Лангедоці — парламент та ін.) Компетенція парламенту була невизначеною і такою, що розповсюджувалася на все королівство. Створення провінційних парламентів територіально обмежило компетенцію Паризького, проте виняткові права останнього залишилися безсумнівними. Як суд першої інстанції парламент судив королівських васалів та знать, що володіла судовими привілеями. Він був апеляційною інстанцією на рішення судів бальї і сенешальств.
56. Генеральні штати Франції.
У 1302 р. уперше були скликані загальнофранцузькі збори станів. Їх стали називатиГенеральними штатами на відміну від штатів в окремих провінціях. Події наступних десятиліть (Столітня війна, селянські і міські повстання) перетворили Генеральні штати в найважливіший орган держави. Тоді й склалася їхня структура. Кожний стан був поданий окремою палатою. Перша палата складалася з вищого духовенства. У другу обиралися виборні від дворянства. Причому найбільш знатні (герцоги, графи) до складу палати не входили. Вони, як безпосередні васали короля, брали участь у розробці рішень у складі королівської курії. Третій стан обирав своїх депутатів. Як правило, у виборах брав участь міський патриціат, депутатами були мери й ешевени (члени міських рад). Усі питання розглядалися окремо по палатах, де рішення приймались простою більшістю голосів. Затверджувалося рішення всіма палатами, причому кожна палата, як колись у Стародавньому Римі, мала тільки один голос. Таким чином, привілейовані стани завжди мали гарантовану більшість. Генеральні штати скликались за рішенням короля. Але, оскільки введення нових податків і одноразових грошових зборів потребувало попередньої згоди Генеральних штатів і, зокрема, згоди «третього стану», королі змушені були звертатися до них досить часто. Духовенство й дворянство від податків звільнялось (мали «податковий імунітет»). Вони давали лише згоду на оподаткування «третього стану». Королівська влада часто домагалася від Генеральних штатів потрібного їй рішення. Але були моменти, коли «третій стан» міг бачити в них дещо більше, ніж затвердження нових податків. У березні 1357 р., коли країна переживала одну з найбільш глибоких у своїй історії політичних криз (Столітня війна — 1337—1453 рр.; паризьке повстання 1356—1358 рр.), було видано ордонанс (указ), що став згодом відомий як «Великий березневий ордонанс 1357 р.». Відповідно до цього документу, сесії Генеральних штатів мали проводитися два рази на рік. Для їх скликання не було потреби у попередній санкції короля. Генеральні штати не тільки мали виняткове право на введення нових податків за цим ордонансом, але і контролювали витрати уряду. Тільки з їхньої згоди можна було укласти мир і оголосити війну. Вони призначали спеціальних радників короля. «Великий березневий ордонанс» був вершиною тимчасового зростання повноважень Генеральних штатів. Домігшись від них згоди на введення постійних податків, уряд зробив усе, щоб ордонанс не було перетворено у життя. І це йому вдалося. Переможне закінчення Столітньої війни, що сталося незабаром, сприяло подальшому зміцненню королівської влади. В її розпорядженні була велика наймана армія, бюрократичний управлінський апарат, що утримувалися за рахунок постійних податків, які стягували тепер без попереднього схвалення Генеральними штатами. Влада короля поширювалася на територію, майже рівну сучасній Франції. З погляду правлячих кіл Генеральні штати виконали роль, що призначалася їм. Починаючи з XV ст., Генеральні штати перестають скликатися (у XVII і XVIII ст.ст. вони були скликані усього по одному разу).
Таке становище Генеральних штатів було результатом низки обставин, що обумовлювалися далеко не подоланою у Франції феодальною роздробленістю, зокрема:
• протиріччями між інтересами двох привілейованих станів і третього стану;
• тим, що депутати генеральних штатів ще не могли піднятися не тільки до розуміння загальнодержавних інтересів, але навіть до розуміння інтересів свого стану в масштабі всієї країни.
Замість них уряд почав інколи, на свій розсуд, скликати збори нотаблів (славетних підданих). Але ця установа мала чисто дорадчі функції.
58. Прево у Франції.
В ХІІ ст. тут була заснована посада прево, на яку призначалися королівські офіцери з числа незнатних дворян. Користуючись військовою й деякою судовою владою, прево несли також відповідальність за охорону громадського порядку в окрузі. Вони керували місцевими поліцейськими силами, займалися розшуком і розслідуванням злочинів, здійснювали арешти й обшуки, організовували облави на селян, що знаходились в бігах. В міру збільшення володінь короля й централізації політичної влади зростала кількість королівських чиновників, що відали поліцейськими справами. У тому ж столітті з’явилися посади бальї і сенешаля, що діяли як уповноважені прево. З погіршенням становища народних мас і зростанням злочинності на допомогу прево було призначено лейтенанта із кримінальних справ, що керував таємними агентами і брав участь у роботі окружного суду. З метою регламентації повноважень поліції в ХІІІ ст. у Франції було видано перший в історії поліцейський статут.
З XI ст. у королівському домені з'являється нова посадова особа - прево, — котра збирала податки, командувала гарнізоном і ополченням. У XII ст. виникають великі територіальні одиниці, на чолі яких стояли бальї. З розвитком феодальних відносин утворюються збори королівських васалів (які служили королю за надану їм землю) - королівська курія, значення якої поступово зростає.
59. Закон, який зобов’язував усіх вільних людей держави придбати зброю, відповідно до своїх достатків у XII ст.
У військовій сфері відроджувалося колишнє англосаксонське народне ополчення. З цією метою запроваджувалася військова служба для всього вільного населення. Кожний вільний (феодал, селянин, міщанин) повинен був власним коштом придбати необхідну зброю. У такий спосіб створювалося нерегулярне військо, котре король міг протиставляти своїм неслухняним васалам. Отож, у ХІІ-ХІІІ століттях в Англії утворюється система центральних установ, яка виросла з управління королівського палацу та ще більше зміцнила королівську владу.
60. «Знаряддя управління» в Англії.
Наприкінці 1653 року Рада офіцерів підготувала проект акту про нову форму правління, який дістав назву «Знаряддя управління». Згідно зі ст. 1 цього документа вища законодавча влада в Англії, Шотландії та Ірландії зосереджувалася в особі лорда-протектора і народу, представленого в парламенті. Щоб до однопалатного парламенту потрапили тільки представники буржуазії і джентрі, акт передбачав високий майновий ценз для виборців (200 ф. ст.). Крім того, виборчих прав позбавлялися католики й особи, що брали участь у війні на боці короля.
У грудні 1653 р. О. Кромвель розпустив парламент, зосередивши владу у своїх руках. Новий державний режим був закріплений конституцією від 16 грудня 1653 р. під назвою «Знаряддя управління». Конституція відновила парламент. Вона надала законодавчих повноважень лорду-протектору і народу, представлених в однопалатному парламенті. Виконавча влада вручалася лорду-протектору і Державній раді. Сам Кромвель наділявся досить широкими повноваженнями, які мало чим відрізняли його від монарха. Таким чином, «Знаряддя управління» закріпило особисту диктатуру Кромвеля, яка відображала інтереси буржуазії і джентрі. Сам політичний режим у державі одержав назву протекторату Кромвеля. Проголошення республіки у травні 1649 р. було апогеєм буржуазної революції в Англії. Вона поступово йде на спад, а із встановленням протекторату Кромвеля спостерігається зворотний хід революції від республіки до монархії. У 1657 р. парламент приймає рішення про відновлення палати лордів. Було зрозумілим, що особиста влада представника індепендентів Кромвеля не буде довговічною. Вона базувалася виключно на авторитеті та особистому впливі лорда-протектора. Після його смерті у 1658 р. і невдалих спроб його сина Ричарда утримати в своїх руках владу в 1660 р. рішенням парламенту в Англії відновлюється конституційна монархія, а королем проголошується син страченого правителя Карл II Стюарт. Формування конституційної монархії в Англії стало підтвердженням того, що нова влада, а тим більше, нова форма правління може бути встановлена, але для її закріплення і поширення необхідні відповідні умови. Повалена в ході буржуазної революції абсолютна монархія через республіку і диктаторський режим врешті-решт поступилася місцем іншому виду монархії — обмеженій (конституційній). За загальним правилом, залежно від історичних обставин, конституційна монархія теж не є сталою, і у своєму розвиткові набуває різних політико-правових форм — стає або дуалістичною, або парламентською. Історія англійської державності — тому підтвердження. Згідно з цією Конституцією, вища законодавча влада в країні зосереджувалася в руках лорда-протектора та Парламенту. Лорд-протектор наділявся широкими повноваженнями: очолював збройні сили, укладав міжнародні договори, призначав вищих посадових осіб, здійснював судові й адміністративні функції, видавав укази та ін. Він мав обиратися на певний строк, але для О. Кромвеля було зроблено виняток - оголошувався "довічним лордом-протектором вільної держави Англії, Шотландії, Ірландії і володінь, які їм належать". Парламент був однопалатним (400 депутатів від Англії і по ЗО -від Шотландії та Ірландії), повинен був обиратися кожні три роки (високий майновий ценз для виборців -200 фунтів стерлінгів) і збирався за указом лорда-протектора. О. Кромвель розігнав перший (діяв 3 вересня 1654р. до 22 січня 1655р.) та другий (17 вересня 1656р.- 4 лютого 1658 р.) Парламенти протекторату, котрі хоч і були обрані вже зі встановленням високого цензу, але виявилися непокірними режимові О. Кромвеля. Виконавчу владу лорд-протектор повинен був здійснювати спільно з Державною радою, кількісний склад якої міг коливатися від 13 до 21. Призначення членів Державної ради значною мірою залежало від волі лорда-протектора. Оскільки протекторат не мав значної підтримки в суспільстві, то він змушений був зберігати в розмірах воєнного часу армію, що була його основним опертям. Усе це вимагало значних витрат, збереження старих і запровадження нових податків. Результатом такої політики було загальне незадоволення, що постійно зростало. Задля зміцнення своєї влади О. Кромвель установлює неприховану військову диктатуру. У 1655 р. запроваджується особлива система місцевого управління — країна поділяється на 11 військових адміністративних округів на чолі з генерал-майорами, що, фактично, були протекторами в мініатюрі (командували міліцією округу, контролювали оподаткування, здійснювали нагляд за моральністю тощо). Незважаючи нате, що внутрішня та зовнішня політика протекторату цілком влаштовувала панівні класи Англії, вони від імені Парламенту в 1657 р. звернулися до О. Кромвеля з проханням прийняти титул короля, позаяк "титул протектора зовсім невідомий англійському праву, а сан короля існував протягом багатьох століть". Однак О. Кромвель не погодився з цією пропозицією, але провів законопроект про те, що титул лорда-протектора визнано спадковим у його родині. Було поновлено верхню палату англійського Парламенту-Палату лордів. У 1658р. після смерті О. Кромвеля лордом-протектором стає його син - Річард. Протекторат О. Кромвеля обірвав подальший розвиток революції. Збереглися лише ті її завоювання, котрі влаштовували буржуазію та дворянство. Саме захист їхніх інтересів, як від посягань роялістів, так і від революційного руху народних мас, насамперед, забезпечувало тогочасне право.
61. Англосаксонські кодекси.
Найдавніший англосаксонський кодекс «Правда Етельберга» був створений у VII ст. Уже в цьому документі спостерігаємо класове розшарування суспільства. Так, за убивство вільного - ерла - винний карається штрафом у 100 шилінгів. За убивство лета, залежно від категорії, до якої належить убитий, штраф становить відповідно 80, 60 і 40 шилінгів. Життя безземельного наймита оцінене у 6 шилінгів. Показово, що життя усіх вільних членів суспільства захищене правом однаково - у 100 шилінгів, незалежно від службового чи майнового становища убитого. В законнику короля Альфреда (890 p.) убивство вільного - ерла - оцінюється уже неоднаково: від 200 до 1200 шилінгів. У вищу суму оцінене життя найбільш знатних ерлів. Якщо в державі франків селяни починають шукати собі «покровителів» уже в VII—VIII ст., а імператор Карл Великий спробував осуджувати практику тиску на селян позачерговими призовами на військову службу, судовим переслідуванням, допоки селянин, «збіднівши, волею-неволею, власність свою не віддасть», то на Британських островах ці процеси проходили із запізненням, але набирали більш жорстких і категоричних форм. Так, у законах Етельстана (близько 940 р.) містилася категорична вказівка: нехай родичі знайдуть сеньйора тому, хто його ще не має. Така людина, поки не знайде собі покровителя, стоїть поза законом. її можна навіть безкарно убити, як злодія! Над кожними 9 селянами має бути поставлений десятник, який призначений стежити, «щоб дев'ять виконували уклад».
62. Завойовницькі походи англійської держави.
63. «Книга страшного суду»
Загалом в Англії відбуваються ті ж процеси державного будівництва, що і у франків. Від народних зборів функції управління переходять до рук короля і його ради - вітенгемота («збори мудрих»). На місце родоплемінних старійшин призначаються королівські чиновники - елдормени. Однак феодалізація англійського суспільства розпочалася у IX ст. і підходить до свого завершення у середині XI ст., коли престол англосаксонських королів був захоплений герцогом Нормандії Вільгельмом І Завойовником (1066 р.). Останній з метою виявлення тих засобів, якими може послуговуватися держава, провів статистичне дослідження своїх володінь. Воно здійснювалося з допомогою місцевого населення, яке змушували свідчити під присягою, «як на страшному суді». Звідси назва рукопису, який зберігся до наших днів,- «Книга страшного суду». Більша частина селян на цей час перебувала в кріпосній залежності і дістала назву «вілланів». Важко розповісти щось конкретне про суть і об'єми їх обов'язків. Однак, поза сумнівом, навіть у цей час ще зберігаються значні прошарки особисто вільних селян. Англійський феодалізм відрізнявся від континентального не лише відставанням у часі. Тут, на Британських островах, перша (VI ст.) і друга (XI ст.) хвилі завойовників натрапляла на відчайдушний опір підкореного кельтського, а згодом англосаксонського етносів. Королівська влада була змушена примушувати усіх членів пануючого класу, від аристократії аж до простого рицарства, вірно служити короні. І, навпаки, експлуататори-іноземці об'єдналися навколо короля-завойовника для збереження свого панівного становища. Англія, таким чином, не знала того тривалого і складного шляху, яким йшли до об'єднання континентальні держави - через постійні усобні війни феодалів, що супроводжувалися значною загибеллю людей і матеріальних цінностей. Англійське суспільство страждало не від відсутності сильної королівської влади, а навпаки - від сильної центральної влади, яка дозволяла собі численні зловживання. У 1066 р. до Англії вторглися війська герцога північної французької провінції Нормандії. У битві при Гастінгсі англійські війська зазнали поразки. Англосаксонська знать була перебита, більшість її земель перейшла до королівського домену Вільгельма. Королю належали майже усі ліси, а міста були оголошені «королівськими ленами». Завоювання 1066 р. запобігло розпаду Англії на самостійні уділи. Управління на місцях перейшло від баронів до королівських чиновників - шерифів. Вільгельм І Завойовник (1066-1087) оголосив себе верховним власником землі у королівстві, встановивши, що піддані можуть отримувати землю лише у користування. Тим самим, усе населення Англії було перетворено у васалів і підданих короля, зобов'язаних виконувати на користь корони певні повинності. Королівська влада також зуміла виробити ефективну податкову систему («палата шахової дошки»), позиції фіскального відомства в державі були надзвичайно міцними. Ще в 1086 р. в країні був проведений перепис населення, землі, знарядь праці. Його матеріали склали т. зв. «Книгу страшного суду». Населення Англії на той час досягло 1,5 млн чол., з них лише 12 від¬сотків були особисто вільними. 70 відсотків населення становили феодально-залежні тримачі землі, зберігався прошарок рабів-сервів. На жаль, «Книга страшного суду» не дає точного уявлення про права і обов'язки вільних-сокменів та кріпаків-вілланів. Правове становище останніх є предметом дискусії. Не підлягає, однак, сумніву той факт, що податкове відомство після перепису стало діяти ще більш ефективно.
64. «Зразковий парламент» у Англії.
У 1295 р. було сформовано «Зразковий парламент», до складу якого увійшли барони, рицарі, міщани, духовенство. Представників знаті запрошували поіменно, решту - обирали. З цього року парламент стає постійно діючою установою. У 1352 р. парламент було поділено на 2 палати - палату лордів і палату общин. Перша формувалася з числа тримачів титулів герцога, маркіза, графа, віконта або барона, друга - на основі виборів. Парламент відрізнявся від Генеральних штатів тим, що в штатах три стани засідали окремо, причому кожний мав один голос. В Англії міщани і рицарство засідають спільно (з 1352 p.), що мало істотний вплив на подальшу долю держави. Після придушення опозиційного до короля парламенту і загибелі його організатора англійські монархи дійшли висновку про корисність таких зборів. У1295 р. король Едуард І скликав так званий «зразковий парламент», який став моделлю для наступних станово-представницьких установ. Починаючи із середини XIV ст. парламент став двопалатним. До палати лордів входили барони і духовенство, до палати громад — рицарі та міщани. Після такого поділу в одній (нижній) палаті опинилися рицарі (дрібні дворяни) і міщани (майбутня буржуазія), які не дозволили королівській владі в майбутньому ліквідувати цю установу. Спочатку парламент не мав законодавчих повноважень, а міг лише подавати королю петиції про прийняття бажаних законів. На початку XV ст. палата громад почала не лише клопотатися про прийняття законів, а й давала згоду на їх видання. Надалі клопотання парламенту виявлялося у вигляді подання королю готових законопроектів, які правитель міг або затвердити або відхилити. Тобто парламент набув законодавчої ініціативи. Починаючи з XIII ст. парламент встановлював розміри податків. Зростаюча роль станово-представницьої установи у політичному житті країни викликала намагання правителів обмежити її вплив. У 1539 р. король видав статут, за яким нормативні акти, видані королем за участі його Ради, мали таку саму юридичну силу, як і закони. Але в 1547 р. парламент скасував цей статут. Надалі конфлікти між королівською владою і парламентом періодично загострювалися.
65. Принцип таліону.
Теоретичним фундаментом для класичної школи кримінального права послужила німецька класична філософія. Сформульовані І. Кантом та Г. Гегелем філолофсько-правові конструкції свободи волі, злочинності й караності діяння вплинули на кримінальне право. Свободу волі людини, тобто можливість усвідомлено й безперешкодно обирати лінію власної поведінки, І. Кант розглядав як основу відповідальності. Людина, котра скоїла злочин, повинна бути покарана відповідно до принципу таліону. Мета покарання, на думку філософа, — це кара, адекватна скоєному злочинові. На думку Г. Гегеля, злочин є порушенням наявного буття волі в його конкретному змісті. Порушення права являє собою зло, шкоду, наприклад, якому-небудь видові власності чи майну. Гегелем ставилися питання про неосудність або зменшення осудності дітей, божевільних, про винність особи, котра скоїла злочини у стані сп’яніння або почуттєвого спонукання.
Отже, класична школа кримінального права ґрунтується на таких принципах:
• немає злочину, немає покарання, не зазначеного в законі;
• кара (відплата) за зроблений злочин є головною метою покарання;
• свобода волі людини визначає її відповідальність за свої дії. Божевільний не має свободи волі, а тому не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності;
• жорстокість кримінального законодавства сприяє утриманню людей від злочинів.
Класична школа кримінального права нерідко розглядається як учення про умовно-правове діяння. Основна увага приділяється формально-юридичним конструкціям, точному описові в законі всіх ознак злочину, в той час як особистість злочинця практично не враховується. Відповідно, прихильники класичної школи вважають, що карається злочинне діяння, а не людина (діяч), що його скоїла.
66. Реформи Карла Мартелла.
На межі VI—VII ст. почалося відокремлення трьох областей королівства: Нейстрії (північний захід із центром у Парижі), Австразії (північно-західна частина) і Бургундія (південний захід). Наприкінці VII ст. на півдні виділилася Аквітанія. Області помітно різнилися і складом населення, і ступенем феодалізації, й адміністративно-соціальним ладом. Все це викликало ослаблення королівської влади, яка наприкінці VII ст. фактично опинилися в руках майордомів. Останні з Меровінгів самоусунулися від влади, за що їх і прозвали «ледачими королями». У цих умовах потрібні були корінні перебудови, які б зв’язали нову соціальну структуру франкського суспільства з політичними життєздатними інститутами. Це завдання здійснив Карл Мартелла — один із майордомів Австразії. Він реалізував т.зв. бенефіціальну реформу. Суть її полягала в тому, що від імені короля значні за розмірами ділянки землі давалися довічно в «благодення» (beneficium) на умовах виконання бенефі-
ціариєм, як правило, військової служби. В разі невиконання останнім цієї служби, земля відбиралася й передавалася іншому. Найближчими наслідками реформи були:
1) Перебудова військової організації держави шляхом створення чисельного кінного війська — лицарства, що тоді виходило на передній план в умовах постійних війн. Про це, зокрема, свідчить перемога Карла Мартелли та його війська над арабами в битві під Пуатьє(732 р.).
2) Між монархією й основною масою привілейованого та вільного населення встановився реальний феодальний служило-політичний зв’язок, заснований на ієрархії земельної власності.
3) Син і спадкоємець Карла на посаді майордома — Піпін Короткий скинув останнього з Меровінгів і в 751 р. на зборах світської і духовної знаті був проголошений королем франків.
67. Велика хартія вольностей 1215р.
З документів феодальної епохи, у яких знайшли закріплення окремі (поки що) елементи державно-правових інститутів, найбільш відомі три: Велика хартія вольностей 1215 р. (Англія); «Золота булла» 1356 р. (Німеччина) і Великий березневий ордонанс 1357 р. (Франція). Деякі державно-правові норми закріплені і в «Саксонському дзерцалі». У Великій хартії вольностей закріплювались, насамперед, інтереси баронів, що очолили рух за обмеження королівської влади і закріплення своїх прав. Відповідно до підписаної королем Хартії, баронські лени проголошувалися такими, що вільно успадковувалися. Король не мав права жадати від молодого барона, що вступав у спадщину, більшої, ніж було установлено здавна у феодальному договорі, платні — рельєфу, й обіцяв не зловживати правом опіки над неповнолітніми васалами. Хартія відновлювала деякі сеньйоріальні права баронів, обмежені в результаті розширення королівської юрисдикції. Так, заборонялося переносити за королівським наказом позови про власність із курії барона в королівську курію. Король обіцяв усунути усяке свавілля при обкладенні баронів грошовими повинностями. Тільки в трьох випадках барони були зобов’язані давати королю помірну грошову допомогу: при викупі короля з полону, при посвяченні в лицарі його старшого сина, на весілля старшої дочки від першого шлюбу. Водночас деякі постанови Хартії захищали інтереси інших учасників руху: підтверджувалися привілеї, що раніше існували, і свободи церкви і духовенства, зокрема, свобода церковних виборів; барони обіцяли не брати зі своїх васалів-лицарів будь яких зборів без їхньої згоди, крім звичайних феодальних допомог, а також не спонукати їх до виконання повинностей у більшому розмірі, ніж той, що передбачено звичаєм. Хартія підтверджувала давні вольності Лондона й інших міст, а також право купців, у тому числі іноземних, вільно виїжджати з Англії і в’їжджати до неї, вести торгівлю без будь яких обмежень. Вільним селянам було обіцяно не обтяжувати непосильними поборами, не розоряти штрафами. Деякі положення Хартії відграли значну роль у політичній еволюції Англії. Мова йде, насамперед, про статті 12 і 14, що передбачали створення Ради королівства — зборів всіх королівських васалів, що мали обмежити владу короля по одному з найважливіших питань — стягненню податей різноманітного роду. Ці статті послужили юридичною основою для створення станово-представницької установи в Англії, якою згодом став парламент, і для закріплення за ним одного з найважливіших прав — санкції на оподаткування народу. Великої уваги заслуговують статті 38, 39 Хартії. Стаття 38 забороняла чиновникам притягувати будь кого до відповідальності тільки по усній заяві без свідків, які заслуговують довіри. Стаття 39 забороняла арешт, ув’язнення, позбавлення володіння, оголошення поза законом, вигнання або знедолення будь-яким чином вільних людей інакше як за законним вироком і за законом країни. У той час поняттям «вільна людина» позначався феодал. Проте надалі під «вільною людиною» формально стали розуміти усякого вільного жителя Англії. Зміст статті 39 Хартії було згодом розвинуто в інших подібних документах
Велика хартія вольностей 1215 р.
Велика хартія вольностей була підписана англійським королем Іоанном Безземельним 15 червня 1215 р. Написана вона латиною та складалася з 63 статей, її підписанню передувало повстання баронів, які були незадоволені посиленням королівської влади та грубими порушеннями феодальних звичаїв. У повстанні брали участь також лицарі та міщани, що полегшило баронам перемогу над королем. Саме ця перемога й була закріплена у Великій хартії вольностей. Та більшість статей цієї грамоти відображали та захищали лише інтереси феодальної аристократії. Велика хартія вольностей гарантувала права й недоторканність церкви (ст. 1), дотримування королем феодальних звичаїв стосовно своїх васалів - баронів (статті 2— 11), забороняла королеві брати з них феодальну допомогу та щитові гроші без згоди "загальної королівської ради" (ст. 12), тобто ради безпосередніх васалів (крім трьох випадків-коли вони потрібні для викупу короля з полону; посвячення в лицарі першородного сина короля; для видання першим шлюбом заміж першородної королівської дочки (ст. 14)); забороняла судити баронів інакше, ніж судом рівних їм за статусом перів (ст. 21), без їх вироку арештовувати й позбавляти майна (ст. 39). Скасовувалося право короля втручатися в юрисдикцію феодальних курій (ст. 34) і створювався комітет з 25 баронів, які в разі порушення королем Хартії могли розпочати проти нього війну. Лицарство й верхівка вільного селянства отримали від Хартії лише незначні вигоди: баронам заборонялося вимагати з них більше служб і повинностей, ніж передбачалося зазвичай (статті 15,16,27,60), усім вільним людям гарантувався захист від свавілля чиновників. Ще менше отримали міста: лише підтвердження вже наявних привілеїв (ст. 13), а також встановлення єдиної системи мір та ваг (ст. 35). Податкового гніту для міст Хартія не скасовувала. Кріпосні селяни (віллани) -основна маса англійського народу - від Великої хартії вольностей не отримали нічого, вона, ігноруючи їхні інтереси, не раз наголошувала на їхній повній безправності (ст. 20 - єдина, що згадує вілланів, має на увазі, насамперед, інтереси їхніх лордів). Кілька статей Хартії затверджували нові судово-адміністративні порядки, що сформувалися в країні після реформи Генріха II (статті 18,19,20,32,40 та ін.), які були вигідні більшості вільного населення. Ці статті виявилися найжиттєздатнішими та прогресивними і, будучи пізніше перенесеними до статутів ХІІІ-ХІV століть, увійшли в англійське феодальне загальнодержавне право. Дотепер Велика хартія вольностей полежить до складу пекодифікованої британської Конституції та, будучи одним з найстаріших чинних конституційних актів, є предметом гордості англійців.
68. Столітня війна.
З 1337 по 1453 pp. тривала Столітня війна Англії з Францією, викликана претензіями нащадків Вільгельма Завойовника на французький престол після обриву лінії династії Капетінгів (987-1328 pp.). Французькі рицарські війська були двічі розбиті англійцями при Кресі (1346 р.) та при Пуатьє (1356 р.). В останній битві цвіт французького рицарства був знищений, а сам король Іоанн II Добрий потрапив у полон. Спадкоємець престолу (дофін) Карл мусив шукати величезну суму на викуп короля з полону. Уряд спробував підвищити податки, що викликало повстання північних французьких міст на чолі з Парижем. Вимогою повсталих стало передання влади Генеральним штатам. Дофін Карл розпустив цей орган, і тоді у Парижі розпочалося нове повстання, яке очолив купецький старшина Етьєн Марсель.
69. Розвиток та особливості діяльності британського парламенту у XIV ст.
У XIV ст. парламент двічі скидав невгодних йому королів: Едуарда II (в 1327 р.) і Річарда II (в 1399 р.). Одночасно він сприяв подальшому зміцненню англійської феодальної держави, згуртовував феодалів навколо центральної влади, допомагав їй втілювати антиселянську політику. У цей час відбувається також розвиток нового виконавчого органу - Королівської ради, до якої переходить вища законодавча та судова влада. З'являються нові посадові особи нарівні місцевого управління — коропери й констеблі. Утверджується практика призначення з місцевих землевласників у графствах, так званих, охоронців миру, чи мирових суддів, які згодом перебрали на себе функції місцевого управління замість шерифів. Розвивається судова система, вищими ланками якої стають: Суд королівської лави (для розгляду кримінальних справ), Суд загальних позовів (цивільні справи), Суд скарбниці (цивільні справи, в яких однією зі сторін була держава). Згодом із загальної системи вищих королівських судів виділяється Суд лорда-канцлера (вирішував справи за принципом справедливості)
70. Великий березневий орданс.
Поразка Франції у Столітній війні з Англією (1337— 1453 pp.) створила сприятливу ситуацію для посилення впливу Генеральних штатів на внутрішню та зовнішню політику. У 1357 р. повстання парижан примусило спадкоємця престолу Карла дати згоду на підписання нормативного акта під назвою «Великий березневий ордонанс». Станово-представницькій установі передавалося право контролю за управлінням країною. Генеральні штати як прототип сучасного парламенту стали скликатися із визначеною періодичністю — два рази на рік, працюючи сесійно. За ними визнавалося виключне право виділяти державні субсидії і контролювати видатки. Представники Генеральних штатів увійшли до складу Королівської Ради. Крім того, передбачалося проведення досить важливих судових, військових, фінансових та адміністративних реформ, перерозподіл податків і повинностей на користь багатих верств суспільства. З цією метою було створено спеціальну комісію. «Ордонанс» вперше проголосив недоторканність депутатів, заборонив практику незаконних реквізицій (в період Столітньої війни вони часто застосовувались). Королівські чиновники не могли обіймати більше однієї посади, скасовувалася практика грошового викупу за тяжкі злочини (так звана композиція), оскільки частина грошей від викупу йшла суддям. Таким чином, «Великий березневий ордонанс» заклав підвалини організації в державі впливового представницького органу парламентського типу. Однак далі добрих побажань справа не пішла. Королівський уряд, домігшись від Генеральних штатів згоди на запровадження постійних податків, зробив все можливе, щоб «Ордонанс» не був втілений в життя. Виїхавши із столиці, король став збирати сили для розправи з бунтівними депутатами. У цей час розгортається велике селянське повстання — жакерія (1358 p.). Міський патриціат надав королю допомогу у придушенні повстання, після чого на знак «вдячності» король приборкав бунтівну столицю.
Великий березневий ордонанс (1357 р.)
Обнародування Великого березневого ордонансу (1357 р.) було вершиною діяльності Генеральних штатів. Цей документ був прийнятий у період народного руху 1356-1358 рр. у Парижі, очолюваного купецьким старшиною Е. Марселем. У ньому набуло відображення незадоволення міщан політикою монархії та основні напрямки здійснення реформи державного управління. Зміст цих реформ був викладений у 67 статтях і зводився до такого:
-надавав право Генеральним штатам збиратися самостійно без дозволу короля для обговорення державних справ два рази на рік;
-проголошувалася недоторканність депутатів Генеральних штатів;
-генеральні штати отримували право контролювати податки та витрати державних коштів;
-королівська влада без погодження з Генеральними штатами не могла запроваджувати нові податки, укладати мир із супротивником, змінювати цінність монети;
-уводилася відповідальність посадовців за доручену їм справу;
-заборонялася незаконна конфіскація майна;
-контролю з боку Генеральних штатів підлягали рада короля, армія та державний апарат;
-передбачалася реформа адміністрації та суду, скорочення кількості посадовців і зменшення витрат на їх утримання.
Великий березневий ордонанс був спробою обмежити королівську владу. Та, на жаль, цей документ діяв тільки півтора роки, а потім король, зміцнивши свої позиції, став його порушувати, а згодом і зовсім відмовився від нього.
71. Станово-представницькі монархії в Європі.
Розвиток економіки середньовічної Європи ознаменувався зростанням політичної ролі міст. Місто, яке тим чи іншим способом вивільнилося з-під феодальної експлуатації, створювало ніби державу у державі: з власною суспільною організацією (цехи і гільдії), власним самоврядуванням (виборні мери та радники), власними законами (магдебурзьке право), власним автономним судом, власними збройними силами (ополчення громадян) тощо. Така організація за своєю суттю була ворожою старому феодальному суспільству та старому феодальному праву. У надрах старого суспільства зароджувалося суспільство нове, буржуазне - з власними уявленнями про державу і право. З іншого боку, саме поява незалежних міст дозволяла європейським монархам суттєво зміцнити свої позиції у боротьбі з феодальною роздробленістю. Опираючись на ті ресурси, що їх могли -і були готові - надати вільні міста (не лише кошти, але й власні збройні сили, а також моральна підтримка) королі Франції та Англії успішно борються проти децентралізаторських намагань феодальної верхівки. І навпаки, там, де можливості міст були меншими, як, для прикладу, у Німеччині, влада монарха наштовхувалася на більший опір феодалів. Яскравою ознакою даної історичної доби стає поява органів станового представництва: парламенту у Англії, Генеральних штатів у Франції та Нідерландах, рейхстагу та ландтагів у Німеччині, кортесів у Іспанії, снему у Чехії, Земського собору у Московському царстві тощо. Це -своєрідна плата монархів містам за військово-політичний союз. Втім, сила і вплив цих органів станового представництва значною мірою залежали від політичної волі представлених у них верств населення. Саме союз старого і нового дворянства зумовив успіхи англійського парламентаризму. Зміни у суспільному ладі. Становлення міського самоврядування На ранньому етапі феодалізму міста, подібно до сіл, перебували в залежності від феодальних сеньйорів. По суті, міста самі прагнули такого покровителя, оскільки феодальний магнат міг забезпечити містам підтримку в торгівлі. Безпека шляхів, захист міських стін від зовнішнього ворога, морські комунікації тощо - усе це вимагало таких сил і засобів, яких міста в той час просто не мали. Однак, починаючи з ХІІ-ХШ ст., вони виборюють, чи, радше, купують собі більшу чи меншу автономію. Не останню роль у становленні міст відіграли хрестові походи. Ідею першого такого походу на Близький Схід висунув на церковному соборі в Клермоні (Південна Франція) папа Урбан II. Сталося це в 1095 р. Усім його учасникам було обіцяно відпуск гріхів і багату здобич. Зерна заохочення упали на підготовлений ґрунт. В Європі на той час різко зросла кількість рицарів - нижчої верстви пануючого класу, до складу якої входили молодші сини феодалів. За діючим тоді порядком вони земельної власності (феодів) у спадщину не отримували. Це був т. зв. майорат - система спадкоємства, коли все майно переходить неподільно до старшого в родині чи до старшого із синів померлого. Європейські рицарі, не маючи постійних джерел доходу, займалися розбоєм на великій дорозі, грабували своїх і чужих і були готові на будь-яку авантюру. Роки 1095-1097 принесли неврожай, в Європі навіть були зафіксовані випадки людоїдства. В перший хрестовий похід 1096 р. до «святої землі» рушили натовпи погано озброєних ополченців, з якими турки на їх шляху зуміли справитися. Однак рицарське ополчення в 1096-1099 pp. зуміло дістатися Єрусалиму, на території Сирії і Палестини було утворено ряд королівств хрестоносців. До 1144 р. хрестоносці втратили один з важливих опорних пунктів - Едессу. Організований для відвоювання міста другий хрестовий похід 1147-1149 pp. був безуспішний. У 1187 р. полководець Саладін, об'єднавши дрібні держави арабів і турків, зумів відвоювати Єрусалим. Останній оплот хрестоносців у Палестині, місто Акра, був узятий турками у 1291 p., і цей рік вважається кінцем хрестових походів. Проте, якими б малорезультативними не були хрестові походи для європейських рицарів, наслідки їх для самої Європи були надзвичайно важливими. Європейці зіткнулися з набагато вищою культурою Сходу, познайомилися з предметами розкоші - шовком, цукром, досконалими виробами зі скла, дамаською зброєю тощо. Виникло поняття моди. Феодал більше не міг ходити в домотканому одязі з грубої тканини і овечих шкур, пити вино місцевих виноградників, їздити верхи на конях. Щоб задовольнити різко зрослий попит на ввізні товари, йому потрібні були гроші. Колишня натуральна оплата перестала задовольняти феодалів. З іншого боку, самі хрестові походи вимагали грошей - на зброю для війська, кораблі, парусину і харчові припаси. Найбільше від хрестових походів виграли європейські міста, в яких різко зріс попит на вироби ремісників - спершу на зброю, а далі на посуд, карети, меблі, модний одяг, ювелірні прикраси. Міста почали багатішати. Намагання феодалів вирушити у хрестовий похід вимагали грошової підтримки. Міста були готові надати ці гроші в обмін на звільнення. Особливо легко йшов на такі угоди англійський король Річард І Левове Серце (1189-1199), від нього не відставали сотні менш відомих герцогів, баронів. Вінцем політичної автономії ставало право обирати свої органи управління, видавати закони та здійснювати суд над міщанами. Сеньйор відступав ці права за одноразовий відкуп або в обмін на щорічну сплату певних грошових сум. Відкупившись, місто отримувало зовнішні ознаки самоврядування: башту з дзвоном (символом права скликати власні віча), ганебний стовп і шибеницю (право чинити суд) та міську печатку (право приймати закони). Управління такими містами здійснювала міська рада та виборний мер. Однак місця в раді належали тим громадянам, чиї родини брали участь у сплаті викупних сум. Плебеї, чернь до управління не допускалися. Так, міська рада Марселя складалася з 89 членів. Міській аристократії належало 80 місць, З - обиралися від духовенства, 6 - від цехів. Звичайно, становлення міського самоуправління відбувалося нерівномірно, мало свої національні і місцеві особливості. Найраніше, ще до хрестових походів, отримали самоврядування італійські міста -Венеція (VIII ст.), Генуя, Лукка, Піза (X ст.). Тут вдалося скористатися боротьбою франкських та германських імператорів проти римських пап. Намагаючись знайти собі союзника, імператори і папи йшли на підтримку прагнень міст до автономії. А, наприклад, в Німеччині, крім т. зв. імперських і «попівських» міст, існували й міста, що перебували у власності курфюрстів аж до кінця XVIII ст. Якщо імперські міста (Гамбург, Бремен, Нюрнберг) мали власний суд, видавали власні кодифікації права, набирали військо, а імператор міг видавати розпорядження, тільки перебуваючи безпосередньо у місті, то міста, що належали курфюрстам, почувалися значно гірше. Останні не тільки збирали побори зі своїх міст, але й регламентували роботу ринків і цехів, забороняли мати свої самоуправні комуни, утворювати союзи міст, накладали інші обмеження. Найважливішим завоюванням міст був вільний стан усіх громадян. У середньовічній Європі існувало прислів'я: «Повітря міста робить людину вільною». Якщо кріпакові вдавалося прожити один рік і один день у стінах міста і за цей час пан не оголошував про свої права, колишній напівраб отримував повну свободу. З метою організації самооборони міста від розбійних нападів зовнішнього ворога та грабіжницьких рицарських банд, для розподілу обов'язків по будівництву та підтриманню міської інфраструктури (водопроводу, каналізації, освітлення, шляхів) ремісники створювали свої об'єднання, які називалися цехами, а купці створювали свої - гільдії. Виникнення цехів розпочалося ще в XI ст., так, паризькі свічники уже в XI ст. мали свій цех. Цех становив об'єднання людей, які займалися певною професійною діяльністю, з метою регулювання цін, якості продукції, кількості підмайстрів, тривалості робочого дня тощо. Якщо первісно цехи створювалися для підтримки осіб однієї спеціальності (допомога на випадок хвороби, посаг дочкам бідного члена цеху, похорон неімущих), то вже з XIII ст. основним завданням цеху стає боротьба проти конкурентів. Осіб, які пробують виробляти продукцію, не будучи членами відповідного цеху (т. зв. «партачів»), виявляють і чинять над ними фізичну розправу, знищують виготовлені ними товари. Цехи встановлюють суттєві обмеження для усіх бажаючих стати членами цеху: навчання удома і за кордоном (в середньому 7-10 років), виготовлення еталонного виробу (т. зв. штуки), гучний банкет для усіх членів цеху тощо. Шанси стати членом цеху для сторонньої людини чи навіть підмайстра зводяться майже до нуля. Майстри спільно чинять тиск на учнів і підмайстрів: встановлюють однаково низькі розцінки на працю, однакову тривалість робочого дня і т. ін. Вигнаного з роботи підмайстра жодний з майстрів на роботу уже не візьме. Напруженими були стосунки цехів і гільдій. Якщо купець прагнув привезти якнайбільше дешевого імпорту, то місцевий цех намагався не допустити конкуренції привізного товару з власною продукцією. Тому відносини цехів і гільдій часто були ворожими, але ця ворожнеча мала більш цивілізовані форми, ніж боротьба проти «партачів». Наприклад, у Лондоні купці викупили собі право призначати не лише певну кількість членів магістрату, але й мера з власного середовища, а ремісничі цехи мусили миритися з таким політичним лідерством купецького стану. Цех чи гільдія мали свій статут, своїх старшин (ця посада була по-життєва і спадкова), суд для суду над членами свого цеху. Цех був також військовою одиницею, кожний його член повинен був мати зброю для захисту міста. При облозі міста ворожою армією цех або гільдія захищали свою ділянку міського муру, у мирний час ця ж ділянка муру підтримувалася у належному порядку зусиллями цеховиків. Часто феодали намагалися після отримання відкупу від міст знову нав'язати їм своє «покровительство». Спершу королі й імператори в подібних конфліктах підтримували представників свого класу, але згодом ситуація змінюється на діаметрально протилежну. Монархи прагнуть зміцнення єдності країни і ліквідації феодальної роздробленості та сепаратизму магнатів. Але цього ж прагнуть і міста. Вони заінтересовані у безпеці доріг, повноцінній монеті, скасуванні внутрішніх мит, припиненні усобних війн, одним словом, у стабільності. В обмін на королівську підтримку своїх викуплених самоуправлінських прав міста готові надавати королям та імператорам певні грошові суми, набрані за міські кошти збройні загони тощо. Чим багатшими і міцнішими стають міста, тим більш суттєву підтримку вони можуть надати королеві. Сила міст - у їх організації, а на сильних зважають. На якомусь етапі монархічна влада пробує протиставити т. зв. третій стан (міську аристократію) першим двом (дворянству і духовенству). Так з'являються станово-представницькі установи. В епоху раннього феодалізму монархи неохоче погоджувалися на різні магнатські та клерикальні з'їзди, не кажучи вже про постійно діючі представницькі установи. Феодали - світські і церковні - використовували такі зібрання для висунення своїх вимог монарху, останній нерідко ставав заручником своїх могутніх підданих. З появою і зміцненням нової політичної інституції - третього стану королівська влада отримує змогу виступати в якості арбітра в конфліктах трьох станів. Тим самим влада короля не тільки позбавляється ризику ослаблення, а навпаки - посилюється. З'являються постійно діючі представницькі установи. У Франції - це Генеральні штати, в Німеччині -рейхстаг і ландтаги, в Іспанії - кортеси, в Англії - парламент, в Польщі - сейм, у Чехії - снем і т. д. і т. п. Основна відмінність від колишніх з'їздів феодалів полягає у тому, що представлено вже не два стани, як було колись, а три. Тому, якщо колишні з'їзди були знаряддям боротьби проти централізації країни, то станово-представницькі установи стають засобом внутрішнього зміцнення держави. В станово-представницьких установах не представлені, як правило, народні низи. Навіть особиста свобода не була підставою для надання політичних прав. У містах, як уже зазначалося, патриціанська верхівка ізолювала плебс від найменшої участі в управлінні. На селі ситуація була майже аналогічною. Починаючи з епохи хрестових походів, селянство переводить свої натуральні повинності у грошову форму. З'являється т. зв. цензива - спадкове селянське тримання на умовах щорічної сплати певної суми. Власник такої цензиви ставав особисто вільним. В Англії, наприклад, уже в XIV ст. більшість селян були особисто вільними, а у Фландрії вони звільнилися навіть на сто років раніше. Однак, як правило, вільні селяни у станово-представницьких органах представлені не були, виняток становили окремі німецькі та австрійські землі. Це пояснюється слабшою організованістю селянства, а, отже, меншою заінтересованістю в цьому класі монархів. Зрозуміло, що залежні верстви населення (закріпачені селяни), представники більшості національних меншин (євреї, цигани), більшість релігійних меншин в станово-представницьких установах участі не брали.
Станово-представницька монархія є різновидом монархічної форми правління, за якої влада правителя держави (короля, імператора, князя, царя) до певної міри обмежувалася станово-представницькими установами. За доби феодальної роздробленості правителі не мали особливого бажання і змоги скликати представницькі зібрання духовних та світських феодалів. Колишні «березневі поля» (у Франкському королівстві) пішли в небуття. Намагання феодалів — власників феодальних маєтностей — обкладати міста податками і поборами викликало протидію з боку міського населення. У цьому протиборстві королі ставали своєрідними арбітрами, чим вони не могли не скористатися. Об'єктивно складалося таке становище, коли інтереси правителів і міщан співпадали. За таких умов між ними виникала неписана угода: міста забезпечували короля коштами і солдатами, а правителі надавали містам захист від феодального свавілля та залучали їх представників до участі в роботі станових установ.
Головна відмінність станово-представницьких установ від феодальних з'їздів минулої епохи полягала в участі в них трьох (а не двох) станів. З іншого боку, феодальні з'їзди були нерідко зброєю знаті у боротьбі проти централізованої політики королів, а станово-представницькі заклади стають опорою правителів у боротьбі із самовладдям місцевих феодалів.
72. Становлення парламенту в Англії (13-16ст).
). У 1259 р. проти короля виступили лицарі та міщани й змусили підписати його Вестмінстерські провізії, котрі захистили лицарів і верхівку вільних селян як від свавілля великих феодалів, так і від адміністрації короля. Та ці документи не припинили протистоянь, які в 1263 р. призвели до відкритої війни. Вона зумовила широкий рух серед народних мас Англії- стихійні виступи селян проти феодалів і виступи міського населення проти міської верхівки. Налякані цим рухом барони, лицарі, заможні міщани та король припинили громадянську війну й пішли на взаємні поступки. Наслідком цього компромісу стало виникнення в Англії Парламенту (1265 р.) (утвердився Парламент остаточно при Едуарді І (1272-1307)). Отож унаслідок громадянської війни в Англії був здійснений перехід до нової, більш централізованої форми феодальної держави, до феодальної монархії зі становим представництвом (Парламентом). 31295 р. Парламент став збиратися регулярно. У1343 р. остаточно була закріплена його структура. Він розділявся на "Палату лордів", членство в якій з кінця ХІУст. стало спадковим (право перства), та "Палату общин", у якій представники лицарства та міст засідали спільно. Об'єднання лицарства й міщан в одній палаті, а також відсутність в англійському Парламенті особливого представництва від духовенства як стану — це його важлива особливість порівняно з іншими становими зібраннями Середньовіччя. Саме цим значною мірою зумовлювався порівняно значний політичний уплив англійського Парламенту. В1297 р. Парламент отримав право встановлювати податки, а згодом взагалі затверджувати бюджет, у 1322 р. - право санкціонувати важливі закони. З кінця XIV ст. він мав уже законодавчу ініціативу: парламентські акти-статути приймалися за петиціями Палати общин з наступним затвердженням їх Палатою общини та королем. Запроваджується процедура імпічменту, що полягала в порушенні палатою общин перед Палатою лордів, як вищим судовим органом, звинувачення проти якоїсь посадової особи у зловживанні владою. У XIV ст. парламент двічі скидав невгодних йому королів: Едуарда II (в 1327 р.) і Річарда II (в 1399 р.). Одночасно він сприяв подальшому зміцненню англійської феодальної держави, згуртовував феодалів навколо центральної влади, допомагав їй втілювати антиселянську політику. У цей час відбувається також розвиток нового виконавчого органу - Королівської ради, до якої переходить вища законодавча та судова влада. З'являються нові посадові особи нарівні місцевого управління — коропери й констеблі. Утверджується практика призначення з місцевих землевласників у графствах, так званих, охоронців миру, чи мирових суддів, які згодом перебрали на себе функції місцевого управління замість шерифів. Розвивається судова система, вищими ланками якої стають: Суд королівської лави (для розгляду кримінальних справ), Суд загальних позовів (цивільні справи), Суд скарбниці (цивільні справи, в яких однією зі сторін була держава). Згодом із загальної системи вищих королівських судів виділяється Суд лорда-канцлера (вирішував справи за принципом справедливості). У 1352 р. парламент було поділено на 2 палати - палату лордів і палату общин. Перша формувалася з числа тримачів титулів герцога, маркіза, графа, віконта або барона, друга - на основі виборів. Парламент відрізнявся від Генеральних штатів тим, що в штатах три стани засідали окремо, причому кожний мав один голос. В Англії міщани і рицарство засідають спільно (з 1352 p.), що мало істотний вплив на подальшу долю держави. Нова установа швидко набирала силу. Ще в 1297 р. король Едуард І був змушений погодитися, щоб жодні податки не встановлювалися без згоди парламенту. З того часу і до сьогодні бюджет є одним з найважливіших повноважень парламенту. З 1340 р. у розпорядження парламенту переходить не лише вотування податків, але й контроль за їх використанням. Тоді ж було встановлено, що кожного разу, коли король вимагає грошей, парламент має право попередньо розглядати скарги на дії уряду. В 1322 р. було встановлено, що без згоди парламенту не можуть бути внесені жодні зміни і доповнення в статути. Таким чином, парламент почав своє перетворення на вищу законодавчу владу в країні. В 1371 р. ця установа виборола собі право на імпічмент вищих державних сановників. Першою «жертвою» парламенту став у 1386 р. канцлер де Ла-Поль. Як бачимо, англійський парламент був більш впливовою інституцією, ніж французькі Генеральні штати. У ХІІІ-XV ст. в економіці Англії відбувалися суттєві зміни, що мали свій вплив на принципи формування парламентського корпусу, а отже, і на усю роботу цієї важливої державної установи. Зріст міст і розвиток товарно-грошових відносин сприяли збільшенню представництва міщан. Причому активне виборче право надавалося в містах доволі широким групам населення. Це могли бути усі платники подушного податку, власники «свого вогнища» або члени купецької гільдії - в кожному місті був свій власний порядок участі у виборах. Однак у цілому англійське міщанство було представлене в парламенті значно ширше, ніж французьке в Генеральних штатах. У Франції від політичного життя були ізольовані не лише міські низи, але й усі ті, хто не належав до міського патриціату. Відбувалися серйозні зміни в структурі основної господарської і політичної ланки феодальної формації - в англійській вотчині (майорі). Феодали, користуючись тим, що селяни могли продавати надлишки своєї продукції на ринках найближчих міст, почали замінювати натуральні повинності на грошові (комутації). В XIV ст. цей процес став загальним і мав надалі серйозні наслідки. Феодали перестали вести власне господарство на доменіальній землі, здаючи цю землю клаптиками в оренду селянам. Відпала потреба в панщині, і селян почали за викуп відпускати на волю. Головною фігурою на селі став особисто вільний селянин-орендар, чиє матеріальне становище було надзвичайно важким. Феодали не лише вимагали високу орендну плату за надану у користування землю, але й захоплювали общинні угіддя для збільшення вівчарства. Останнє приносило великі прибутки, оскільки в містах уже була створена виробнича база для переробки овечої вовни на сукно - для власних потреб і на експорт. Допустити селян-йоменів до парламенту означало б підірвати політичні основи феодальної держави. Але формально право голосу на виборах до палати общин мали усі вільні землероби. Тому в 1430 р. право голосу зберегли лише особи, що постійно проживали в графствах і володіли фрігольдом (пожиттєве чи спадкове тримання землі на умовах фіксованої ренти з правом вільного заповіту, розділу і відчуження свого тримання), який приносив дохід не менший 40 шилінгів. У 1445 р. пасивне виборче право було надане в графствах лише дворянам-рицарям, але не простим йоменам. Щоправда, в Англії особи з річним доходом у 20 фунтів стерлінгів були зобов'язані викуповувати рицарський патент, тобто розбагатілий йомен автоматично ставав рицарем.
Як бачимо, упродовж якихось 15 років парламент було закрито для соціально небажаних елементів. Гарантією проти самої можливості надто радикальних рішень парламенту залишалося право монарха відхиляти представлені парламентом законопроекти - біллі. Королі активно користувалися цим правом. Так, коли в 1397 р. палата общин прийняла резолюцію про зменшення видатків на королівський двір, король Річард II не лише відхилив цей білль, але й домігся видачі автора законопроекту Хекслі. Пізніше невдаха-парламентарій був переданий суду імпічменту і засуджений до страти. Це стало своєрідною пересторогою для противників монархії. Заможні верстви були партнерами королівської влади і в справі місцевого врядування. Статутами 1327 та 1332 pp. в кожному графстві на допомогу шерифам призначалися т. зв. «оберігачі миру», яким надавалося право переслідувати і страчувати злочинців. Дана посада була неоплачуваною, вона вимагала часу і засобів, тому, зрозуміло, «оберігачами миру» ставали лише найзаможніші мешканці графства. У 1360 р. був введений інститут мирових суддів. У кожному графстві мав бути призначений, згідно з парламентським статутом, «лорд» (мировий суддя) з повноваженнями «загнуздувати злочинців, заколотників і хабарників, переслідувати їх, арештовувати і піддавати покаранню». Саме мирові судді повинні були «також заслуховувати і вирішувати усі порушені короною справи про усілякого роду важкі карні злочини і правопорушення, здійснені у графстві, відповідно до законів і звичаїв даного графства». Статут 1360 р. мав дуже важливе значення для англійської юстиції, оскільки він позбавляв феодалів усіх раніше наданих прав на загальні розслідування і суд в межах їхніх сеньйорій. Це було ще одне суттєве обмеження системи феодальних імунітетів, так характерних для попередньої епохи раннього феодалізму. З іншого боку, мировими суддями могли бути лише місцеві дворяни з доходом від нерухомості більшим за 20 фунтів стерлінгів (стерлінг - англійська срібна монета пенні, фунт - первісно вагова одиниця 0,4536 кг, таким чином, 20 фунтів - це майже 10 кг срібної монети високого ґатунку)
73. Становлення системи прецедентного права.
Відносна сила королівської влади в Англії сприяла більш ранньому, порівняно з державами континенту, становленню загальнодержавної правової системи. Першу спробу узагальнити практику королівських судів зробив у 1189 р. головний суддя Англії Ранульф Гленвілль у трактаті «Про закони Англії». Загальне право в середині XIII ст. розглянув Г. Брактон у праці «Про закони і звичаї Англії». Діюча в сучасній Великобританії т. зв. прецедентна система права в принципі допускає звернення до прецедентів навіть XII і наступних століть, хоча на практиці такі апеляції не йдуть далі кінця XVIII ст. Незважаючи на те, що Гленвілль і Брактон вважаються в Англії «великими класиками права», справжнє значення їх праць полягає не стільки у впливах на сучасну правову думку цієї країни, скільки в утвердженні поширення т. зв. загального права - common law - на усю територію держави.
Трансплантації англійського права сприяли дві судові доктрини, які з’явилися на початкових стадіях англійської колоніальної експансії. Відповідно до першої з цих доктрин, англієць, котрий вирушає за кордон, «бере з собою» англійське право. Тим самим англійський суд так би мовити гарантував англійцеві, який знаходиться в англійських колоніях («за морями»), збереження всіх свобод і демократичних інститутів, що існували в самій метрополії. Відповідно до другої доктрини, сформульованої у 1693 р., у випадку освоєння англійцями «незаселених» земель місцеве індійське й інше туземне населення не мало прийматися як «нецивілізоване». У цих колоніях вважалися чинними всі закони Англії. Термін «закони Англії» у колоніальній практиці включав у себе не тільки статути, але й «загальне право» і «право справедливості», тобто прецедентне право, що запроваджувалися в судах, створюваних англійськими колоністами. Уведення в дію положень англійського права в колоніях переселенців здійснювалося не тільки на основі зазначених судових доктрин, але й шляхом видання спеціальних королівських хартій, а також законів парламенту. Спеціальними актами англійське право було уведене в північноамериканських колоніях, пізніше поширилося на Канаду, Австралію, Нову Зеландію, Південну Африку, на базі яких згодом оформилися англійські домініони. Нормативними актами королів англійське право впроваджувалося «згори» і в нових колоніях в Азії та в Океанії. Як правило, англійці не знищували цілком у колоніях традиційне місцеве право (наприклад, індуське, мусульманське, звичаєве), а визначали за допомогою англійського законодавства чи колоніальної влади межі його застосування. Це призвело до виникнення своєрідних змішаних правових систем, що складалися з елементів англійського та місцевого права. З певними застереженнями до країн з такою правовою системою можна віднести і Сполучені Штати Америки, право яких, при всіх його генетичних зв’язках і структурній подібності до англійського права, в ході історичного розвитку набуло своєрідних рис.
1. Воно не сприйняло деякі англійські судові рішення, що мали суто середньовічне походження (у галузі земельної власності, спадкування тощо). У той же час в американському праві зародилося чимало нових прецедентів (наприклад, у праві корпорацій, договірному праві), орієнтованих на саморегулювальні сили в економіці. Прецедентне право США починає відігравати самостійну роль у системі загального права, тому багато західних юристів вважають за необхідне розрізняти дві системи загального (прецедентного) права — англійську та американську.
2. Норми загального права в його буквальному, суто англійському розумінні, застосовувались американськими судами в порівняно обмежених сферах (наприклад, при розгляді зобов’язань із заподіяння шкоди тощо). Але загальне право в широкому розумінні, як «право, створене суддями» зберігало важливе місце у правовій системі США. Воно виступало й виступає не стільки як сукупність прецедентів, скільки як своєрідний суддівський метод регулювання суспільних відносин, як особливий стиль юридичного мислення, для котрого притаманний високий ступінь правотворчої активності судів.
3. На відміну від англійського загального права, де діє суворе правило прецеденту, загальне право в США створювалось як гнучка і здатна до змін система. Суди федерації і штатів керувалися рішеннями, винесеними більш високою інстанцією, але не вважали себе зв’язаними у своїх власних рішеннях.
4. Казуальний характер права, що складається «від справи до справи», успадкований американським суспільством ще від колоніальної епохи, в США XIX—XX ст. проявився значно сильніше, ніж в Англії — «родоначальниці» прецедентного права.
5. На відміну від Англії, в США загальне право не стало єдиним для всієї країни і має істотні відмінності по штатах. З формально-логічної точки зору загальне право в США ніколи не було загальним, оскільки воно застосовувалося в різних штатах диференційовано, по-різному конкретизувалося в судовій практиці. Таким чином, англосаксонське право суттєво було доповнене американським, що в подальшому зумовило появу більш вдалої назви цієї правової сім’ї — англо-американської. При наявності певних особливостях їй притаманні такі риси:
— визнання верховенства права, а не закону. Для цієї системи не характерна наявність кодифікацій як засобу галузевої організації правових норм. Останні виступають не стільки у вигляді загальної й абстрактної норми поведінки, скільки у способі вирішення судових позовів;
— важливе місце посідає прецедентне, суддівське право, для якого процесуальні моменти самого ведення судових справ (пред’явлення й оцінка доказів, заслуховування показань свідків тощо) нерідко мають більше значення, ніж з’ясування істини;
— право має процедурний і казуальний характер, а не законодавчий і системнологічний;
— відмова від широкої рецепції римського права в цій системі як результат має безліч юридичних конструкцій і термінів;
— відсутній її розподіл на публічне і приватне право.
74. Протестантський рух в католицькій церкві.
Друге правило революції говорить про наявність у суспільстві рівня свідомості людей, здатних до кардиналь-них змін. В Англії ідеологічною основою революції став пуританізм — рух, який спрямовувався проти англікансь-кої церкви, а відтак — проти всього архаїчного, феодаль-но-абсолютистського
Після тяжкої виснажливої і кровопролитної Столітньої війни країну стали потрясати конфлікти між католиками та гугенотами1, які дещо стихли, коли король Генріх IV Наваррський із протестантів перейшовши у католики і запровадив у обов'язковому порядку релігійну терпимість1. Під час релігійних воєн Генріх VI очолював війська гугенотів. Шлюб з принцесою Маргаритою (сестрою бездітного короля Генріха III Валуа) відкрив йому шлях на французький престол, чим було започатковано династію Бурбонів, котра правила аж до 1789 року.
На соціальні протиріччя накладалися протиріччя релігійні, що існували між різними напрямками протестантизму (кальвіністи і лютерани), католиками, а також іншими віруваннями й сектами. Але і для одних, і для інших однаковим тягарем була соціальна й економічна політика Англії. У першій половині XVIII ст. населення колоній, переборюючи внутрішні протиріччя, сформувалося фактично в самостійну націю зі своїми політичними, релігійними та культурними традиціями і прагненням до самостійності.
75. Реорганізація англіканської церкви.
На соціальні протиріччя накладалися протиріччя релігійні, що існували між різними напрямками протестантизму (кальвіністи і лютерани), католиками, а також іншими віруваннями й сектами. Але і для одних, і для інших однаковим тягарем була соціальна й економічна політика Англії. У першій половині XVIII ст. населення колоній, переборюючи внутрішні протиріччя, сформувалося фактично в самостійну націю зі своїми політичними, релігійними та культурними традиціями і прагненням до самостійності.
Григорій XI (се¬ред. XIV ст.) наказав лондонському архієпископу арештувати і піддати тортурам богослова Уїкліфа (1320-1384), який проповідував незалежність британського духовенства від римської курії, останнього підтримали Оксфордський університет, король і, згодом, парламент. Парламентський статут 1365 р. проголошував: «якщо папство буде захищати свої давні несправедливі притязания насильницькими заходами, то країна зуміє вчинити потрібний опір». Було вирішено відібрати усі бенефіції, подаровані папою своїм улюбленцям. Церква в XJV ст. володіла в Англії третиною земель, у багатьох місцях вона користувалася монополією вивозу вовни за кордон, дешева монастирська продукція вигравала у конкуренції з товарами, виробленими міськими ремісниками. Парламент став рупором загального невдоволення римською церквою, особливо після відновлення в 1368 р. бойових дій проти Франції, на території якої в Авіньйоні перебував папський двір. Саме парламент заклав основи англійського церковного права і англіканської церкви.
76. Діяльність папи Урбана II.
Не останню роль у становленні міст відіграли хрестові походи. Ідею першого такого походу на Близький Схід висунув на церковному соборі в Клермоні (Південна Франція) папа Урбан II. Сталося це в 1095 р. Усім його учасникам було обіцяно відпуск гріхів і багату здобич. Зерна заохочення упали на підготовлений ґрунт. В Європі на той час різко зросла кількість рицарів - нижчої верстви пануючого класу, до складу якої входили молодші сини феодалів. За діючим тоді порядком вони земельної власності (феодів) у спадщину не отримували. Це був т. зв. майорат - система спадкоємства, коли все майно переходить неподільно до старшого в родині чи до старшого із синів померлого.
Європейські рицарі, не маючи постійних джерел доходу, займалися розбоєм на великій дорозі, грабували своїх і чужих і були готові на будь-яку авантюру. Роки 1095-1097 принесли неврожай, в Європі навіть були зафіксовані випадки людоїдства. В перший хрестовий похід 1096 р. до «святої землі» рушили натовпи погано озброєних ополченців, з якими турки на їх шляху зуміли справитися. Однак рицарське ополчення в 1096-1099 pp. зуміло дістатися Єрусалиму, на території Сирії і Палестини було утворено ряд королівств хрестоносців. До 1144 р. хрестоносці втратили один з важливих опорних пунктів - Едессу. Організований для відвоювання міста другий хрестовий похід 1147-1149 pp. був безуспішний. У 1187 р. полководець Саладін, об'єднавши дрібні держави арабів і турків, зумів відвоювати Єрусалим.
77. «Диктат папи» (1077р)
У 1077 р. Генріх IV був змушений капітулювати. Він прибув до папського замку у Каноссу, щоб покаятися і визнати власну неправоту. Кілька днів босого і простоволосого імператора витримували перед замкненими ворітьми папського палацу, а тоді нав'язали деморалізованому монарху підписання акта, названого «Диктат папи». У 27 статтях вказаного документа проголошувалося, що папі і нікому іншому належить право призначення, зміщення і переводу єпископів, вирішення найважливіших юридичних суперечок, суду і накладення на імператорів та князів церковних покарань, звільнення підданих від присяги монархам тощо. Ніхто не має права судити папу, а князі й імператори на знак покори намісникові Христа повинні цілувати його пантофлю. Князі виступають безпосередніми васалами «апостольської» кафедри, з рук якої вони отримують на ленних засадах князівське, королівське та імператорське право, приносячи папі ленну присягу у васальній вірності.
Тим самим виходило, що кандидат у королі чи імператори може отримати вищу королівсько-імператорську владу лише безпосередньо з рук папи. Цим королівська влада суттєво послаблювалася, перетворювалася на предмет постійних суперечок між князями-претендентами на корону. Обраний німецьким імператором з допомогою папи і протиставлений ним Генріху IV Рудольф Швабський сам не збирався віддавати папі ключі від влади в імперії - право інвестури імперських єпископів. В свою чергу, Генріх IV зумів поставити на папський престол свого висуванця Климента III, якого сучасна римо-католицька церква вважає антипапою. Тривала, повна інтриг боротьба між імператорсько-королівською та папською владами завершилася тимчасовим компромісом - так званим Вормським конкордатом 1122 р., укладеним між Генріхом V, сином Генріха IV, та папою Калікстом II. Встановлювався особливий порядок виборів єпископів у Німеччині (за участю імператора) та в Італії і Бургундії (без такої участі). Вормський конкордат фактично руйнував основи імперської церкви.
78. Право у німецькій ранньофеодальній державі.
Об'єднання племінних утворень на території Німеччини в єдине ціле спочатку було здійснене в межах держави франків-через завоювання останніми в У-УШ століттях алеманів, тюрінгів, баварів, Саксоніє. Одночасно тут відбувається становлення класового суспільства -феодального. Розпад імперії Каролінгів (Верденський договір 843 р.) започаткував самостійний розвиток Німецької держави - Королівства східних франків. До його складу ввійшли німецькі області між Рейном, Ельбою та Альпами - племінні герцогства Баварія, Алеманія (Швабія), Франконія, Саксонія, Тюрінгія, а пізніше - Лотарингія й Фрісландія. Остаточне державне виокремлення німецьких областей відбулося з обранням у 887р. герцогами Швабії, Баварії, Франконії, Саксонії королем "східних франків" Арнульфа Карінтійського, з припиненням у Німеччині в 911 р. династії Каролінгів і, зрештою, з обранням у 919р. німецьким королем саксонського герцога Генріха І (918-936).
До XIII ст. була, переважно, сформована територія Німеччини, та однією з важливих особливостей її політичного розвитку в Середні віки був поступовий розпад держави на окремі князівства, що зберігали свою незалежність аж до XIX ст. Формально на чолі держави стояв король (імператор), але фактично його влада була обмежена, насамперед, привілеями, які королівська влада надавала світським і духовним феодалам. Центральне управління здійснювалося за зразком франкської держави, тобто зберігало риси двірцево-вотчинної системи. Вищі сановники королівського палацу (канцлер, маршал та ін.) виконували одночасно й найважливіші державні функції, їхні посади поступово перетворювалися на спадкові. З XI ст. найупливовіші феодали засідали в королівській раді (гофтазі), спільно з якою правитель розглядав найважливіші питання. Міста в Німеччині за своїм статусом поділялися на дві групи: імперські та земські. Імперські міста мали більше прав і привілеїв, аніж земські. Вони управлялися обраними міською радою та магістратом, карбували свою монету, мали військо, власні судові органи тощо.
79. Папська інквізиція у Німеччині.
У 1336 р. в Німеччині почала функціонувати папська інквізиція, до цього переслідуванням єретиків займалися місцеві єпископи. Ще через 60 років інквізитор Пітер Піліхдорф з торжеством заявляв, що йому вдалося викоренити в Німеччині усяку єресь. Мова йде про тисячі спалених «єретиків», «відьом», «чаклунів».
Важливу роль у становленні і розвитку феодальної поліції у більшості країн Західної Європи відіграла католицька церква. Для боротьби з «єретиками» й «неблаговірними», церква на початку ХІ ст. заснувала «священну інквізицію» (від лат. «inquisitio», що означало «розслідування». — Л. Б., С. Б.), яка поклала початок політичному розшуку. На чолі інквізиції стояв римський папа, а розшук єретиків і розслідування справ на них було доручено спеціально навченим ченцям Домініканського ордену. Користуючись винятковою владою, священна інквізиція ввела в пошукову практику систему таємних доносів, заклала основи поліцейського допиту із застосуванням катувань, створила так званий інквізиційний судовий процес. З метою посилення репресій католицькою церквою в 1540 р. був заснований чернечий Орден єзуїтів. Полюючи на єретиків по всіх країнах Західної Європи, а згодом і Азії, Америки й Африки, єзуїти переодягалися у світський (цивільний) одяг, проникали в різноманітні прошарки суспільства, ставали членами заборонених владою організацій для їхнього викриття. Здійснюючи безпосередньо поліцейські функції, світські й духовні феодали тим самим сприяли подальшому розвитку поліції панівного класу феодалів, удосконаленню прийомів і методів роботи. Але в той же час вони перешкоджали організаційному становленню феодальної поліції як самостійного державного органу, що було обумовлено особливостями натурального господарства і роздробленістю держави.
80. Магдебурзьке право.
Магдебурзьке право набуло більшого поширення у Центральній і Східній Німеччині, Чехії, Австрії, Польщі, в Україні. Свій початок воно вело від єпископської «конституції» 1188 р., що визнала самостійність м. Магдебург. Походження його відрізнялося від любекського. Магдебурзьке право було пристосуванням до потреб міського суду земського німецького права — головним чином «Саксонського Дзерцала». Формувалося воно не шляхом статутів або систематизації, а записом рішень міського шеффенського суду. Приватні кодификації цих записів з’явилися в XIII столітті. До XIV ст. магдебурзьке право набуло майже завершеного вигляду, охопивши типовими рішеннями основні галузі карного і цивільного (речового, зобов’язального, торгового, спадкового і сімейного) права. Тоді ж почалася масова рецепція магдебурзького права іншими містами Центральної Європи. Власне міської систематизації права не збереглося (на початку XVII ст. магістратський і судовий архіви Магдебурга були знищені пожежею). Основним зводом його залишився зроблений в одному із дочірніх міст Герлицький кодекс 1304 року. Міське право було найбільш документованою і розробленою галуззю німецького середньовічного права.
МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО — феодальне право міського самоврядування. Походить від назви німецького міста Магдебург, де воно виникло ще в XIII ст. Встановлювало порядок виборів, функції і повноваження органів міського самоврядування, суду, купецьких та цехових об'єднань
81. Самоуправління середньовічних міст.
Міське населення. Воно зростало кількісно, відбувався процес його станового поділу. За «Регламентом головного магістрату» (1721 p.), посадське населення поділялося на знатних городян, регулярних городян та «підлих людей» (міські низи). Відповідно до «Грамоти на права і вигоди містам» (1785 p.), міщани поділялися на шість розрядів: справжні міські обивателі, куди належали жителі міста, котрі мали в місті нерухомість; купці І, II та III гільдій; цехові ремісники; іноземці ті іногородні, які стали міщанами; імениті громадяни міста (капіталісти, банкіри, торговці, вчені, митці); посадське населення. Кожен розряд мав свої права і привілеї. За загальним правилом, всі міщани повинні були платити подушну подать і виконувати рекрутську повинність. Але купці звільнялися від них, а торговці І та II гільдій — і від тілесних покарань. Замість рекрутської повинності можна було сплатити 500 рублів у казну відкупного. Міщани мали свій суд, органи самоуправління, дворянські зібрання тощо Другий розділ визначав форму державного устрою і встановлював новий адміністративний поділ країни. Франція оголошувалася єдиним і неподільним королівством, до якого входили 83 департаменти, а ті, своєю чергою — розподілялися на дистрикти, а кожен дистрикт — на кантони. Міські і сільські общини (комуни) одержали право на самоуправління.
Звичайно, становлення міського самоуправління відбувалося нерівномірно, мало свої національні і місцеві особливості. Найраніше, ще до хрестових походів, отримали самоврядування італійські міста -Венеція (VIII ст.), Генуя, Лукка, Піза (X ст.). Тут вдалося скористатися боротьбою франкських та германських імператорів проти римських пап. Намагаючись знайти собі союзника, імператори і папи йшли на підтримку прагнень міст до автономії. А, наприклад, в Німеччині, крім т. зв. імперських і «попівських» міст, існували й міста, що перебували у власності курфюрстів аж до кінця XVIII ст. Якщо імперські міста (Гамбург, Бремен, Нюрнберг) мали власний суд, видавали власні кодифікації права, набирали військо, а імператор міг видавати розпорядження, тільки перебуваючи безпосередньо у місті, то міста, що належали курфюрстам, почувалися значно гірше. Останні не тільки збирали побори зі своїх міст, але й регламентували роботу ринків і цехів, забороняли мати свої самоуправні комуни, утворювати союзи міст, накладали інші обмеження.
Найважливішим завоюванням міст був вільний стан усіх громадян. У середньовічній Європі існувало прислів'я: «Повітря міста робить людину вільною». Якщо кріпакові вдавалося прожити один рік і один день у стінах міста і за цей час пан не оголошував про свої права, колишній напівраб отримував повну свободу
82. Шпейєрський сейм в Німеччині.
83. Ландтаги в Німеччині за часів станово-представницької монархії.
Більш чітко риси нової форми правління проявилися на другому, місцевому рівні. В XIV ст. окремі князівства-держави трансформувалися в станово-представницькі монархії, що відрізнялися різномаїттям форм. У більшості держав сформувалося три замкнуті курії — духовенства, лицарів і городян. Збори цих земських чинів безпосередньо в князівствах називалися ландтагами. Ландтаги дещо обмежували владу місцевих князів і за структурою більше нагадували станово-представницькі установи Франції, ніж рейхстаг. Проте, в більшості випадків, ландтаги не мали вирішального голосу під час обговорення обласних і державних справ. Правда, їхня згода була обов’язковою при вирішенні фінансових питань. Але, в цьому випадку, князь завжди міг отримати потрібне рішення за допомогою двох станів, які були вільні від сплати податків, але брали участь у витраті цих коштів — вищого духовенства і лицарства.
Територіальні князівства мали і свої станово-представницькі установи - ландтаги.
В князівствах проходили свої місцеві збори -ландтаги - дво- або трипалатні. Іноді крім дворянства, духовенства і міщан у них допускалися і представники вільного селянства. Ландтаги були органами дорадчими.
84. Золота булла 1356р.
При імператорі Карлі IV в 1356 p., який одночасно поставав і богемським (чеським) королем, була прийнята т. зв. Золота булла, яка отримала свою назву від привішеної золотої печатки. Вона остаточно закріпила владу в Німеччині великокнязівської олігархії. Три духовних (архієпископи Майнцський, Кельнський і Трірський) та 4 світських (король Богемії, пфальцграф Рейнський, герцог Саксонський, маркграф Бранденбурзький) князі обирали імператора, мали право суду над ним і могли зміщувати. Рішення приймалося простою більшістю голосів. Вплив римського (авіньйонського) престолу обмежувався тим, що для коронації імператора, обраного курфюрстами, папське коронування імператорською короною більше не вимагалося. Розділ XX Золотої булли конкретизував права курфюрстів у цій державі. «На вічні часи» затверджувалися їхні права на повну державну самостійність. Ці права, як випливало з інших розділів документа, включали верховний суд, монетну і соляну регалію, право вести приватні війни тощо. Містам заборонялося створювати союзи проти курфюрстів.
Золота булла 1356 р.
Золотою буллою називають постанови, прийняті на імперських сеймах (рейстагах) у Нюрнберзі (січень 1356 р.) і Меці (грудень 1356 р.), та затверджені імператором Карпом IV (1347-1378) як основний конституційний акт "Священної Римської імперії" (так тоді називалася Німеччина разом із завойованими нею територіями). Основний зміст цього документа такий:
• узаконювався порядок обрання імператора курфюрстами (князями-виборцями, а саме: архієпископами Тріра, Кельна, Майнца, світським князем Саксонії, Бранденбурга, Пфальца та королем Чехії), а також час і місце виборчого з'їзду й детальний регламент виборчої процедури (постійним місцем виборчого з'їзду курфюрстів було проголошено м. Франкфурт-на-Майні, в якому курфюрстери повинні були збиратися за запрошенням архієпископа Майнського не пізніше, ніж через три місяці після того, як імператорський престол стане вакантним, і обирати імператора простою більшістю голосів);
• курфюрстери мали право зобов'язувати німецького імператора двічі (підчас виборів і після коронації) підтверджувати права та привілеї, котрі вони отримали від нього до дня виборів.
• колегії курфюрстів мали право на своїх щорічних з'їздах приймати рішення з найважливіших питань внутрішньої та зовнішньої політики, що були обов'язковими для короля. Вона ж наділялася вищими судовими повноваженнями, зокрема й правом суду над імператором та відстороненням його від влади;
• визначалися ранги й обов'язки курфюрстерів та закріплювалися за ними привілеї- монетна, гірнича, соляна, лісна, судова, ринкова, мисливська, митна регалії (монопольне право), а також юрисдикція над єврейським населенням;
• вміщував постанову про "земський мир" (спроба обмежити феодальний розбій і війни, що руйнували країну, підривали торгівлю, завдавали значних збитків прибуткам імператорів і князів), але одночасно легалізовував міжусобні війни, встановлюючи для них певні межі.
Золота булла відіграла реакційну роль у розвитку Німеччини, позаяк закріпивши її політичну роздробленість, вона відкинула країну на багато років назад. Як конституційний акт Золота булла Карла IV зберігала своє значення до 1806 р. - до припинення існування "Священної Римської імперії".
Золота булла 1356 р. закріплювала основні елементи державного механізму і форми німецької держави. Відповідно до цього документу імператор Німеччини обирався колегією курфюрстів (вищих феодалів), склад якої був чітко визначений. Гідність курфюрстів було визнано за трьома духовними (Майнцем, Кьольном і Триром) і чотирма світськими (Богемією, Пфальцем, Саксен-Виттенбергом і Бранденбургом) землями. Вибори мали проводитися більшістю голосів. Імператор визнавав самостійність курфюрстів у їхніх володіннях і зобов’язувався не втручатися у внутрішні справи князів. Було узаконено право одних князів вести війни проти інших князів імперії. Забороні піддавалися тільки війни васалів проти сеньйорів. У числі прав, наданих курфюрстам, була регалія, тобто виключне право видобутку дорогоцінних металів, а також карбування монети. Проголосивши, що держава є політичною організацією суверенних князів і міста не можуть незалежно від князів претендувати на політичну роль, Золота Булла заборонила союзи міст. Вирішення усіх важливих державних справ передавалося колегії курфюрстів, що мала скликатися щорічно. У межах своїх володінь князі отримували всі права самостійних володарів. Їх єдність була номінальною. Імперія зберігалася як символ, як назва, але не як реальна політична єдність. Колегія мала право суду над імператором і його усунення. Стягування мита, право вищої юрисдикції — усе це належало курфюрстам. Таким чином, у Німеччині була юридично оформлена олігархія декількох найбільших феодалів, що склалася ще до «Золотої булли»
85. Селянська війна.
У кінці 40-х років XIX ст. політична ситуація в Німеччині ускладнилася внаслідок економічної кризи. Виступи селян, викликані неврожаєм, загрожували перерости у селянську війну. Навесні 1848 р. в багатьох містах почалися революційні демонстрації. Налякані цим буржуазні ліберали просили прусського короля піти на деякі переміни. Врешті-решт, правитель погодився на скасування поміщицьких судів і поліцейського свавілля феодалів над селянами, поширення суду присяжних на галузь політичних злочинів. Були запроваджені вибори до Установчого ландтагу (Національних зборів).
86. Курфюрсти в Німеччині.
Рейхстаг, у даному випадку, виступав не стільки як орган станового представництва, скільки як орган представництва окремих політичних одиниць: курфюрсти представляли інтереси своїх держав, князі — князівств, а бургомістри — імперських міст за посадою. Компетенція рейхстагу не була точно визначена, його акти, як правило, не мали обов’язкової сили й носили скоріше характер імперських рекомендацій. колегії курфюрстів — невеличкої групи світських і духовних феодалів, які виокремилися з аристократичної знаті;
Для вирішення загальноімперських питань інколи скликалися рейхстаги (з'їзди). Вони складалися з трьох курій: курфюрстів (великі князі), іншої знаті та представників імперських міст. Усе вирішували перші дві курії, роль представників міст зводилася до надання грошей для потреб імператора. В князівствах проходили свої місцеві збори -ландтаги - дво- або трипалатні. Іноді крім дворянства, духовенства і міщан у них допускалися і представники вільного селянства. Ландтаги були органами дорадчими. У Німеччині так і не склався союз монархічної влади з містами -ця основа кожної європейської станово-представницької монархії. Німецькі міста ділилися на три групи: імперські, князівські і вільні. Вони боролися не за Німеччину як таку, а за власні привілеї. Спроби окремих імператорів порозумітися з містами, об'єднуючи тим зусилля проти феодальної роздробленості імперії, негайно перекреслювалися курфюрстами. Так, імператор Вацлав був скинутий з трону за спробу допомогти містам. Імператор «Священної Римської імперії германської нації» обирався на з "іздах курфюрстів. Тобто монархія, на відміну від Франції чи Англії, тут не стала спадковою, кожному новообраному імператорові доводилося розпочинати боротьбу за централізацію держави на порожньому місці. Відсутність династії гальмувала заінтересованість міст у міцній імператорській владі. А те, що міста могли стати союзниками імператорів, не викликало сумнівів. Так, у розпал боротьби між імператором Людвігом Баварським і папою Іоанном XXII німецькі міста виступили як фактичні союзники імператора. Страсбург вигнав зі своїх стін усіх священиків, які виконували волю папи. Це ж 1331 р. зробив Цюріх. В Рейтлінгемі міська рада установила штраф у 15 фунтів за запрошення священика, який підкоряється папі. На сторону імператора перейшов і Нюрнберг. На жаль, у боротьбі за централізацію держави міста не були такими ж послідовними. У 1314 р. на виборах імператора в колегії курфюрстів за Людвіга Баварського було подано п'ять голосів, за Фрідріха Габсбурга - лише два
87. Поліцейська держава.
Особливо яскраво абсолютизм князівської влади проявився в Пруссії та Австрії, що суттєво відрізнялися одна від одної. Пруссія, яка остаточно сформувалася у 1701 р., була онімечченою, централізованою державою, а її король - членом імперської колегії курфюрстів. Вищим органом державного управління була Таємна рада, що складалася з трьох самостійних департаментів: іноземних справ, юстиції та внутрішніх справ. У підпорядкуванні Таємної ради перебували директорії (фінансів, військових справ, королівських маєтків). Серед департаментів виділявся департамент внутрішніх справ, якому підпорядковувалися воєнні та домені альні палати. Діяли також станові установи—ландрати (земські ради), до складу яких належали призначені королем представники дворянства, що виконували й загальнодержавні функції. Міське самоврядування було скасовано. Членів міських магістратів призначав уряд. У цій частині Німеччини значного розвитку набули бюрократизм і дріб'язкова регламентація не тільки державного, але й приватного життя підданих. Звичним явищем були арешти, конфіскації та переслідування іновірців. Отже, Прусську державу цього часу можна назвати поліцейською. Подібна система поліцейського управління склалася й у Австрії, хоча остання і не була такою централізованою, як Пруссія, та відзначалася багатонаціональним складом населення. На чолі держави стояв монарх, якого з XV ст. призначав імператор, і він, разом з Таємною Радою, становив вищий орган влади й управління. Згодом Таємну Раду було замінено Конференцією, що поступово перетворилася на постійний орган, але з не точно визначеним складом. Військовими справами відала придворна Військова рада. У1760 р. було засновано, Державну раду, на яку покладалося завдання з розгляду законопроектів і контроль за виконанням законів. Адміністративно-територіальна Австрійська монархія поділялася на провінції, очолювані намісниками, яких обирали місцеві станово-представницькі органи. У містах управління здійснювали місцеві управи та бургомістри.
88. Причини виникнення абсолютизму в Європі.
Процес подолання феодальної роздробленості, розпочатий у період станово-представницької монархії продовжувався й на етапі пізнього феодалізму. Він відбувався на ґрунті а) інтенсифікації виробництва, б) зростання спроможності сільського господарства виробляти більше продукції, стимулювати розвиток обміну між містом і селом, товарно-грошових відносин, в) еволюції міст як ремісничих центрів. Без торгівлі інтенсифікація виробництва ставала для феодала безцільною. Розвиток товарно-грошових відносин відкривав можливість перетворити ренту в засіб задоволення різноманітних потреб і тому ставало нагальним підвищення продуктивності праці й посилення експлуатації селянства в цілому. Селянські війни, що набували значного розмаху, вимагали встановлення сильної державної влади, чому сприяло також зміцнення позицій середнього землеволодіння й поява служивого землеволодіння. Тому об’єднання великих областей у феодальні королівства було потребою як для земельного дворянства, так і для міст. У перехідний період, коли старі феодальні стани занепадали, а із середньовічного стану городян формувався клас буржуазії, коли жодна зі сторін, які боролись між собою, не могла взяти верх над іншою й потребувала допомоги королівської влади, встановлювалася абсолютна монархія, де верховна влада цілком і повністю зосереджувалася в руках монарха, збільшувався апарат придушення, ліквідувалися, або приходили в повний занепад станово-представницькі установи.
Абсолютна монархія є різновидом монархічної форми правління, що характеризується юридичним і фактичним зосередженням всієї повноти державної влади в руках спадкового глави держави. В країнах Західної Європи абсолютизм утверджується у XV—XVI ст. Юридична необмеженість влади монарха створювала видимість «надкласовості», «нейтральності» його влади, уявлялася як здійснення державного правління в ім'я «загального блага». Але це далеко не так. Абсолютний монарх при всій його силі в державі не міг поступати проти волі феодалів, оскільки сам був представником цього класу. Абсолютизм виникає у перехідну епоху від феодалізму до буржуазного розвитку суспільства. На цьому рубежі в надрах феодалізму посилюється розвиток капіталістичних відносин, старі феодальні стани розшаровуються, а середньовічний «третій стан» формується в клас буржуазії. Економічними передумовами абсолютизму стало зростання промисловості й торгівлі, які надали нові джерела доходів у казну. Це спричинило посилення фінансової незалежності правителів від органів станового представництва. Ставши самостійними у фінансовому відношенні, вони отримали можливість створити розгалужений, підпорядкований лише їм бюрократичний апарат правління та мати постійну сильну армію. Якщо у станово-представницькій монархії опорою правителів держави був « третій стан » і частина дрібних феодалів (рицарство), то в добу абсолютизму його соціальною опорою ставало помісне (служиле) дворянство і молода буржуазія.
89. Абсолютна монархія у Франції.
Зміни в соціально-економічній структурі французького суспільства обумовили важливу трансформацію держави. На початок XVI ст. в основному оформилася абсолютна монархія, яка в ході свого розвитку набула найбільш закінченої, послідовно вираженої форми у Франції. Абсолютизм характеризувався насамперед тим, що вся повнота законодавчої, виконавчої, військової і судової влади зосереджувалась в руках спадкового глави держави — короля. Відповідно, йому підпорядковувався весь централізований державний механізм: армія, поліція, адміністративно-фінансовий апарат, суд. Відтепер всі французи, включаючи дворян, розглядалися як піддані короля, зобов’язані йому беззаперечною слухняністю. Основна частина дворянства, що продовжувало залишатися панівним класом, не тільки змирилася з таким положенням, але і виступала опорою корони, тому що вона була незалежна від окремих представників цього класу, неухильно і послідовно захищала корінні, загальнокласові інтереси дворянства. Лише за допомогою централізованої державної машини абсолютизму можна було ще забезпечити придушення антифеодальної боротьби селянства, яка продовжувала посилюватися. До того ж, значна частина коштів у країні йшла на утримання дворянства. Важливим чинником, який багато в чому сприяв посиленню відносної незалежності королівської влади, було особливе співвідношення класових сил, що склалося у Франції. В країні затвердилася своєрідна рівновага двох класів: з одного боку дворянство, що почало слабшати, але ще трималось міцно за свої привілеї й командні посади в державі, а з другого — буржуазії, яка продовжувала набирати сили. Остання ще не могла претендувати на політично домінуючу роль у країні, але в економічній області, й зокрема в державному апараті, вона могла вже успішно протистояти дворянству. Використовуючи у своїй політиці протиріччя між цими двома класами, королівська влада домоглася значної відносної самостійності. Важливу роль у становленні абсолютизму зіграв кардинал Ришельє. Протягом майже двадцяти років (1624—1642 рр.) він, підпорядкувавши своєму впливу короля Людовика XIII, фактично безроздільно керував країною. Об’єктивно його політика була спрямована на захист загальнокласових інтересів дворянства. Шлях до досягнення цієї головної цілі Ришельє бачив у зміцненні абсолютизму. Під його керівництвом значно посилювалася централізація адміністративного апарату, суду, фінансів. За Людовика XIV (1643—1715 рр.) французький абсолютизм досяг найвищого розвитку. Це знайшло відбиток у відомому його висловленні, що «держава — це я!». Щодо значення абсолютизму для розвитку країни, слід відзначити, що з XVI по першу половину XVII ст. абсолютна монархія відігравала відносно прогресивну роль. Вона вела боротьбу проти розколу країни, створюючи тим найсприятливіші умови для її наступного соціально-економічного розвитку. Маючи постійну потребу у нових додаткових засобах, абсолютизм сприяв росту капіталістичної промисловості й торгівлі. Уряд заохочував будівництво нових мануфактур, вводив високі мита на ввезені в країну іноземні товари, вів війни проти іноземних держав-конкурентів у торгівлі, засновував колонії. Французька буржуазія, не маючи ще сил і можливостей домогтися цього самостійно, вітала всі подібні заходи, хоча їй припадало розплачуватися за них дуже дорогою ціною: податки на торгівлю й промисловість безупинно зростали, вводилися нові примусові платежі й позики. Приблизно із другої половини XVII ст. капіталізм досяг такого рівню, коли його подальший сприятливий розвиток у надрах феодалізму став неможливим. Абсолютна монархія, захищаючи феодальний лад, втрачала свої обмежено-прогресивні риси, які їй були притаманні раніше. Концентрація всієї повноти державної влади в руках монарха призвела до припинення діяльності Генеральних штатів. Значно обмежувались права парламентів і, насамперед, Паризького парламенту (у Франції парламенти споконвічно були судовими органами. — Л. Б., С. Б.). Едикт 1641 р. зобов’язав його безперешкодно реєструвати всі ордонанси й інші нормативні акти, що виходили від короля. Причому для цього вже не було потрібно його особистої присутності. Парламенту заборонялось приймати до свого розгляду будь-які справи, що стосувалися уряду і його адміністративного апарату. Світська влада в особі короля посилила свій контроль над церквою. Болонський конкордат 1516 р. надав королю виключне право призначати кандидатів на посади вищих ієрархів католицької церкви у Франції. Дуже скоро наступне затвердження цих кандидатур папою перетворилося у формальність. Як наслідок, висунення на вищі церковні посади фактично стало одним із видів королівського пожалування. Зміцнення влади короля супроводжувалося різким зростанням і посиленням впливу бюрократичного апарату, якому були властиві деякі особливості. У країні одночасно функціонували державні органи, що умовно могли бути розділені на дві категорії. До першої відносилися установи, успадковані від минулого, із системою продажу посад і частково контрольовані знаттю. В результаті у їх віданні опинилася відносно другорядна сфера державного управління. Другу категорію представляли органи, створені абсолютизмом. Вони накладалися на систему управління першої категорії. Ці установи складалися з чиновників, призначених урядом, і посади в них не продавалися. Вони склали основу управління. У цілому ж бюрократичний механізм абсолютизму був надзвичайно складним, громіздким, йому була притаманна величезна кількість часом непотрібних установ. Багато органів не мали чітко окресленої компетенції і нерідко дублювали один одного. Усе це сприяло ще більшому зростанню тяганини, корупції й інших зловживань, які в останнє століття абсолютизму прийняли небачені раніше розміри. Державний апарат коштував країні величезних витрат. Центральні органи державного управління являли собою об’єднання різноманітних установ, створених у різні періоди. До складу Державної ради входили представники вищої придворної аристократії і «дворянства мантії». Вона фактично перетворювалася у вищий дорадчий орган при королі. Його доповнювали спеціальні ради: рада фінансів, рада депеш (повідомлення з місць) тощо. Функціонувала і низка інших органів: таємна рада, веденню якої підлягав, зокрема, касаційний перегляд деякої категорії справ, апарат канцлера — почесного представника короля, що головував у його відсутність у радах. Частина цих органів діяла більш менш постійно (рада депеш, рада фінансів), інші функціонували від випадку до випадку або не скликалися взагалі. Проте посадові особи цих установ продовжували значитися на державній службі й одержували величезну платню. Таким шляхом монархія «підгодовувала» й залучала на свій бік знать. Органи, створені в часи абсолютизму, очолювалися Генеральним контролером фінансів і чотирма державними секретарями з військових, іноземних, морських справ і справ королівського двору. Компетенція Генерального контролера фінансів була найбільш широкою. Він здійснював управління збором і розподілом грошових й інших матеріальних ресурсів королівства, перевіряв діяльність посадових осіб на місцях. У його веденні знаходилися промисловість, торгівля, фінанси, державні роботи (будівництво портів, фортець, доріг і т. д.), шляхи зв’язку. Генеральний контролер вважався першим міністром. Він і державні секретарі формально були підвідомчими певним королівським радам, але в дійсності підпорядковувалися тільки королю. Наради, які король проводив із ними, стали називатися Малою королівською радою. Там вирішувались найважливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики. Апарат Генерального контролера й державних секретарів нагадував міністерську (відомчу) систему управління. Але повного, чіткого розмежування за галузями управління ще не було. У веденні кожного секретаря знаходилася певна кількість губернаторств, хоча головні завдання, що стояли перед ними, були досить далекими від проблем місцевого управління.
Абсолютна монархія у Франції Початок встановлення режиму абсолютизму у Франції поклала ще династія Валуа в кінці XV ст. (Людовік XII, Генріх II). Велике значення мало остаточне завершення політичного об'єднання країни за Людовіка XI (1461-1483), а його наступники намагалися скористатися наданими можливостями для встановлення повного контролю над усіма провінціями та для ліквідації автономії міст. До середини XVI ст. майже уся територія країни перебувала піт владою короля. Нова династія Бурбонів (з другої пол. XVI ст.) мала уже необмежену владу. Утвердження абсолютизму супроводилося війнами між католиками і гугенотами, монархія зуміла використати і цю обставину для свого зміцнення. Остаточно сформувався абсолютизм за кардинала Рішельє, який служив у слабовольного Людовіка XIII. Рішельє суворо придушував виступи народних низів, розправлявся з релігійними дисидентами-гугенотами, рішуче карав непокірних магнатів. «Інтереси держави,-стверджував Рішельє,- є найвище благо... Моя перша ціль - велич короля, друга - могутність королівства». Для управління провінціями замість колишніх герцогів і графів та їх наступників - прево і бальї були поставлені нові королівські чиновники - «інтенданти поліції, юстиції і фінансів». В їхню компетенцію входило керівництво місцевою поліцією та збройними силами, а також збір податків. Інтендантів призначали з осіб немісцевого походження, як правило, незнатних. Ця посада не продавалася з торгів, як майже усі інші. Натомість для поповнення казни вводиться широкий продаж дворянських титулів. Дворянам заборонялося битися на дуелях - формально, щоб не допустити смертей офіцерства поза королівською службою, фактично ж ще й для обмеження дворянського гонору, приборкання потенційних бунтарів. Декларація 1626 р. вимагала знесення замків і укріплень герцогів та графів. Так була підірвана ще одна база тієї могутності магнатів, яка в будь-яку критичну хвилину переростала у відкриту опозицію королю. Що ж стосується третього стану, то Рішельє учетверо збільшив податкові надходження до державної скарбниці. Оскільки дворянство і духовенство податків не платило, тягар лягав на буржуа та селян. Одночасно Рішельє усіляко сприяв розвитку мануфактур, особливо, якщо останні працювали на армію, стимулював економічне освоєння колоній, проводив активну політику державного протекціонізму. На морі Франція вела боротьбу з флотом своїх торгових конкурентів. Вище управління державою здійснювалося королівською радою. її члени призначалися і зміщувалися королем, а не потрапляли туди внаслідок родовитого походження. Відповідали члени ради лише перед королем (чи кардиналом), це ж, до речі, стосувалося й інтендантів у провінціях. Рішення королівської ради повинні були затверджуватися королем, тобто рада не могла здійснювати тиск на короля з метою прийняття рішень, які б могли становити небезпеку для режиму абсолютизму. Бюрократичний апарат був громіздким. Чиновники не мали належної освіти, не відзначалися високими моральними якостями. Як наслідок - збір податків часто нагадував військову операцію з використанням не тільки поліції, а й армії. Не було проведено уніфікацію податкової системи. В різних провінціях зберігалися власні одиниці об'єму, ваги та довжини, що дозволяло збирачам податків здійснювати різноманітні зловживання. Вершиною французького абсолютизму вважають королювання Людовіка XIV - «короля-сонця», який зійшов на престол у 1643 р. в п'ятирічному віці. Регенткою було призначено Анну Австрійську, ма¬тір короля, а фактичним правителем став її фаворит, талановитий на¬ступник Рішельє кардинал Мазаріні. Дворянство спробувало скорис¬татися неповноліттям короля для повернення колишніх привілеїв, од¬нак «змова поважних» на чолі з герцогом Бофором, спрямована на усунення Мазаріні, була легко придушена останнім. У 1648-1653 pp. опозиційні престолу сили об'єднувалися у т. зв. «фронду» (тобто «пращу», носіння котрої каралося в'язницею. Бунтівні пери демонст¬рували тим самим свою зневагу до королівської поліції). Після по¬встання парижан 1648 р. королівській владі довелося навіть піти на поступки. Домовившись з буржуазією, Мазаріні до 1653 р. був зму¬шений вести боротьбу проти «фронди принців» (принц Конде, карди¬нал Ретц та герцог Бофор). Після смерті Мазаріні (1661 р.) Людо-вік XIV самостійно правив Францією 54 роки. Цей час дістав назву «віку Людовіка XIV» (1661-1715). Двір короля з «кубла заколотів» Па¬рижа перебрався у Версаль, за 18 км від столиці. За Людовіка XIV ко¬ролівська влада набула характеру особистої централізованої диктатури. Відразу після смерті Мазаріні 22-річний Людовік оголосив, що він «сам буде своїм першим міністром». Юридично навіть міністри рангу Кольбера чи Лавуа займали зовсім інше становище, ніж Рішельє чи Мазаріні. Король особисто підписував навіть незначні папери. Віднині виступ проти влади не можна було, як колись, виправдовувати намаганням скинути «поганого міністра» при «доброму королі». Щоправда, ця монета мала і зворотний бік - королівська влада максимально зміцніла, але втратила колишній «громовідвід». Паризький парламент (вищий суд країни) був позбавлений свого політичного значення. Те ж стосувалося місцевих парламентів в провінціях. У 1688 р. Людовік XIV з'явився у Паризькому парламенті і власноручно видер сторінки протоколів періоду Фронди: «Ви гадали, панове, що держава - це ви? Держава - це я!». На початку 1673 р. парламент було позбавлено основного права, на якому базувався його вплив,- права затримувати королівські закони і подавати на них заперечення (ремонтранси). Розправа з парламентом на перших порах посилила владу короля. Актом 1692 р. усі міські посади, які раніше вважалися виборними, були оголошені продаваними. В наступні 80 років уряд 7 разів виставлятиме ці посади з торгів для поповнення казни. Було завдано відчутного удару політичним впливам буржуазії, коли в 1663-1664 pp. були анульовані усі випадки возведения у дворянство після 1631 р. та проведено звірку на місцях законності використання усіх феодальних титулів їх носіями (буржуазія та інші представники третього стану часом присвоювали собі гучні титули без будь-яких підстав). Разом з тим, величезні суми витрачалися на підтримку вітчизняного виробника. З 1665 р. генеральний контролер фінансів Кольбер, син звичайного буржуа, витратив колосаіьні кошти на розвиток килимової, шовкової та мереживної промисловості (5,5 млн ліврів), суконні підприємства отримали ще 2 млн ліврів дотацій. За 23 роки управління Кольбера в середньому щороку засновувалися по дві королівські мануфактури. Для заморської торгівлі Кольбер заснував кілька монопольних привілейованих компаній: Ост-Індську, Вест-Індську, Левантійську, Північну та ін. Франція захопила колонії в Індії (Пондішері), Америці (Луїзіана на Міссісіпі), продовжувала колонізацію Канади та Вест-Індських островів. Якщо коротко охарактеризувати економічну політику абсолютизму періоду Людовіка XIV, то вона зводилася до повсякчасного заохочення власного виробника за умови позбавлення буржуазії найменших політичних прав, навіть тих. що були завойовані в попередню добу. За Людовіка XIV увійшли до вжитку безіменні бланки, підписані королем,- санкції на арешт і подальше ув'язнення у Бастилії незручної особи. Розпоряджалися такими бланками вищі сановники. В столиці члени королівської сім'ї та інтенданти в провінціях мали право перебирати у власне провадження будь-які карні чи цивільні справи з судів усіх інстанцій. Тим самим режим необмеженої законодавчої та виконавчої влади абсолютизму поширювався і на третю гілку влади -судову. Спирався режим на міцну центральну владу і армію. На місцях усі військові сили території були під командуванням губернатора та його підлеглих - сенешаля або королівського лейтенанта (намісника). Губернатори не ставали, як це було раніше, носіями начал децентралізації, це були звичайні, хоч і високопоставлені, королівські чиновники. В армії на поч. XVIII ст. налічувалося 46 піхотних і 28 кавалерійських полків. Приблизно третину особового складу становили найманці. У Франції уперше в світі з'явився генеральний штаб. Однак офіцерські посади усе ще продавалися. Командири полків компенсували кошти, витрачені на купівлю офіцерських патентів, за рахунок полкових сум. Разом з тим саме регулярна армія була найнадійнішою опорою абсолютної монархії. Режим абсолютної монархії, який був закономірною ланкою у розвитку держави і права, слід розцінювати як явище прогресивне. Він прискорив розвиток економіки, покінчив з рештками феодальної роздробленості, сприяв формуванню французької нації тощо. Окрім збройних сил, централізації, а отже, і організаційному зміцненню були піддані й інші ланки державного апарату - органи суду, репресій, адміністрації і т. д. У містах цю роль зміцнення адміністративно-управлінського апарату виконували муніципалітети, службові особи яких (мери, ешвани та ін.) не обиралися, а призначались за відповідну плату. Судова влада на місцях (крім атавістичних сеньйоральних судів) була представлена президіальними судами та провінційними парламентами. В діяльність провінційної адміністрації та судів активно втручалися прислані зі столиці інтенданти. Як уже зазначалося, інтендантам належали фіскальні, поліцейські, адміністративні, військові, судові функції. Конфлікт з місцевими органами влади вирішувався зазвичай на користь інтендантів. Центральний уряд складався, з одного боку, з королівських рад -верховної, фінансової, ради депеш та ін., з іншого боку, з колегії державних секретарів, кожний з яких мав власний апарат чиновників,-зачаток майбутніх департаментів. Роль рад падала, згодом вона звелася до координації діяльності департаментів. Доба абсолютизму ознаменувалася змінами в карно-процесуальному законодавстві. Ордонанс 1498 р. ЛюдовікаХП та едикт 1539 р. Франціска І повністю скасовувати змагальний процес. Його місце зайняв розшуковий процес двох типів - ординарний та екстраординарний. Збір доказів, ведення суду проходили таємно. Основним доказом вважалося визнання звинуваченого. Також дозволялися тортури. З метою виявлення спільників тортури могли застосовуватися і після винесення вироку. Судова система була складною і заплутаною. Лише апеляційних інстанцій налічувалося десять. У судах панували бюрократизм, хабарництво, свавілля. Саме королівська влада (досить згадати безіменні бланки на арешт) цю систему підтримувала і закріплювала. Королівське свавілля зовсім не ставило на меті зміцнення держави, набагато частіше воно мало суб'єктивний характер. Так, Людовік XIV переслідував протестантів, хоч це і завдавало суттєвої шкоди економіці. Уже в кінці XVII ст. можна було побачити, що абсолютна монархія у Франції йде до катастрофи і ледве долає зростаючий опір. У 1713 р. країна завершила боротьбу за «іспанську спадщину», що стало тимчасовим порятунком для французького абсолютизму. На той час дефіцит державного бюджету досягав 2,5 млрд ліврів, перевищуючи у 32 рази розмір річного прибутку держави. Похорони померлого у 1715 р. Людовіка XIV проходили поспіхом і скромно. Абсолютизм у Франції протримався ще понад півстоліття, головним чином спираючись на армію та розгалужену репресивно-тоталітарну систему. Принципи абсолютизму у цій країні були доведені до крайньої межі. Так, у 1771 р. переважна більшість членів паризького счу була заарештована і вигнана, паризький і руанський парламенти замінені простими судовими камерами, члени яких призначалися королем. Інші провінційні парламенти були цілком реорганізовані. В руках у королівської влади практично повністю зосередилися усі три владні гілки - законодавча, виконавча і судова. А ще через кілька років розпочалася Велика Французька революція. Вислів Людовіка XV: «Після нас - хоч потоп» виявився пророчим.
90. Реформи Рішельє у Франції.
Остаточно сформувався абсолютизм за кардинала Рішельє, який служив у слабовольного Людовіка XIII. Рішельє суворо придушував виступи народних низів, розправлявся з релігійними дисидентами-гугенотами, рішуче карав непокірних магнатів. «Інтереси держави,-стверджував Рішельє,- є найвище благо... Моя перша ціль - велич короля, друга - могутність королівства». Для управління провінціями замість колишніх герцогів і графів та їх наступників - прево і бальї були поставлені нові королівські чиновники - «інтенданти поліції, юстиції і фінансів». В їхню компетен¬цію входило керівництво місцевою поліцією та збройними силами, а також збір податків. Інтендантів призначали з осіб немісцевого походження, як правило, незнатних. Ця посада не продавалася з торгів, як майже усі інші. Натомість для поповнення казни вводиться широкий продаж дворянських титулів. Дворянам заборонялося битися на дуелях - формально, щоб не допустити смертей офіцерства поза королівською службою, фактично ж ще й для обмеження дворянського гонору, приборкання потенційних бунтарів. Декларація 1626 р. вимагала знесення замків і укріплень герцогів та графів. Так була підірвана ще одна база тієї могутності магнатів, яка в будь-яку критичну хвилину переростала у відкриту опозицію королю. Що ж стосується третього стану, то Рішельє учетверо збільшив податкові надходження до державної скарбниці. Оскільки дворянство і духовенство податків не платило, тягар лягав на буржуа та селян. Одночасно Рішельє усіляко сприяв розвитку мануфактур, особливо, якщо останні працювали на армію, стимулював економічне освоєння колоній, проводив активну політику державного протекціонізму. На морі Франція вела боротьбу з флотом своїх торгових конкурентів. Вище управління державою здійснювалося королівською радою. її члени призначалися і зміщувалися королем, а не потрапляли туди внаслідок родовитого походження. Відповідали члени ради лише перед королем (чи кардиналом), це ж, до речі, стосувалося й інтендантів у провінціях. Рішення королівської ради повинні були затверджуватися королем, тобто рада не могла здійснювати тиск на короля з метою прийняття рішень, які б могли становити небезпеку для режиму абсолютизму. Бюрократичний апарат був громіздким. Чиновники не мали належної освіти, не відзначалися високими моральними якостями. Як наслідок - збір податків часто нагадував військову операцію з використанням не тільки поліції, а й армії. Не було проведено уніфікацію податкової системи. В різних провінціях зберігалися власні одиниці об'єму, ваги та довжини, що дозволяло збирачам податків здійснювати різноманітні зловживання.
91. Кольбер.
З посиленням королівської влади усе більш важливе місце почали займати законодавчі акти королів. У Франції це постанови, ордонанси, едикти, накази, декларації та ін. Починаючи з Пилипа Красивого (кінець XIII — поч. XIV ст.) королівські акти, частіше за все, стали називатися ордонансами. Аж до другої половини XVII ст. королівське законодавство не відрізнялося систематизацією і класифікацією матеріалу, який містився в ньому. Воно, переважно, мало декларативний характер, його застосування породжувало постійні судові труднощі. До середини XVI ст. королівських ордонансів накопичилося так багато, що Генеральні штати неодноразово вимагали від короля їх кодифікації з метою усунення плутанини і протиріч у законодавстві. У зв’язку з цим, відомим юристом Бриссоном була підготовлена велика робота, яка згодом стала відома під назвою Кодекс Генріха III. Опублікований як приватний твір (в 1587 р.), Кодекс користувався великим авторитетом у судах. У XVII ст., особливо за часів короля Людовика XIV, кодифікаційні роботи досягли більш високого рівню. Під керівництвом Кольбера була створена спеціальна Рада з реформи законодавства. У цей час видано серію королівських законів (так званих великих ордонансів), кожний із яких охоплював особливу правову сферу. Цивільним ордонансом 1667 р. вводився однаковий порядок розгляду
Відразу після смерті Мазаріні 22-річний Людовік оголосив, що він «сам буде своїм першим міністром». Юридично навіть міністри рангу Кольбера чи Лавуа займали зовсім інше становище, ніж Рішельє чи Мазаріні. Король особисто підписував навіть незначні папери. Віднині виступ проти влади не можна було, як колись, виправдовувати намаганням скинути «поганого міністра» при «доброму королі». Щоправда, ця монета мала і зворотний бік - королівська влада максимально зміцніла, але втратила колишній «громовідвід». Паризький парламент (вищий суд країни) був позбавлений свого політичного значення. Те ж стосувалося місцевих парламентів в провінціях. У 1688 р. Людовік XIV з'явився у Паризькому парламенті і власноручно видер сторінки протоколів періоду Фронди: «Ви гадали, панове, що держава - це ви? Держава - це я!». На початку 1673 р. парламент було позбавлено основного права, на якому базувався його вплив,- права затримувати королівські закони і подавати на них заперечення (ремонтранси). Розправа з парламентом на перших порах посилила владу короля. Актом 1692 р. усі міські посади, які раніше вважалися виборними, були оголошені продаваними. В наступні 80 років уряд 7 разів виставлятиме ці посади з торгів для поповнення казни. Було завдано відчутного удару політичним впливам буржуазії, коли в 1663-1664 pp. були анульовані усі випадки возведения у дворянство після 1631 р. та проведено звірку на місцях законності використання усіх феодальних титулів їх носіями (буржуазія та інші представники третього стану часом присвоювали собі гучні титули без будь-яких підстав). Разом з тим, величезні суми витрачалися на підтримку вітчизняного виробника. З 1665 р. генеральний контролер фінансів Кольбер, син звичайного буржуа, витратив колосаіьні кошти на розвиток килимової, шовкової та мереживної промисловості (5,5 млн ліврів), суконні підприємства отримали ще 2 млн ліврів дотацій. За 23 ро¬ки управління Кольбера в середньому щороку засновувалися по дві королівські мануфактури. Для заморської торгівлі Кольбер заснував кілька монопольних привілейованих компаній: Ост-Індську, Вест-Індську, Левантійську, Північну та ін. Франція захопила колонії в Індії (Пондішері), Америці (Луїзіана на Міссісіпі), продовжувала колонізацію Канади та Вест-Індських островів. Якщо коротко охарактеризувати економічну політику абсолютизму періоду Людовіка XIV, то вона зводилася до повсякчасного заохочення власного виробника за умови позбавлення буржуазії найменших політичних прав, навіть тих. що були завойовані в попередню добу
92. Режим князівського абсолютизму.
Князівський абсолютизм був реакційним явищем. Якщо в Англії та Франції перехід до абсолютної монархії забезпечив створення централізованих держав, то в Німеччині княжий абсолютизм ще більше закріпив економічну й політичну роздробленість країни, гальмував її розвиток. Князі, фактично, перетворилися на незалежних правителів, звільнилися від військового обов'язку, зовсім не сплачували імператорові податків. Наймогутніші з них (курфюрсти) присвоїли собі право обирати імператора. Імператорська влада втратила значення єдиного загальнодержавного центру, перетворилася на почесне звання. Рейхстаг уже не мав свого колишнього значення. Імператорський суд став безсилим у боротьбі з територіальними князями.
93. Англійське право періоду абсолютизму.
В Англії, як і в більшості західноєвропейських держав, в умовах ранньофеодальної монархії спочатку діяло звичаєве право. Звичаї мали племінний характер, кожний одноплемінник, незалежно від того де він перебував, підлягав під їхні дії. Звичаєве право спочатку діяло в усній формі, але згодом воно починає фіксуватися в різноманітних збірниках. Саме вони до нормандського завоювання були основними джерелами права. Найвідоміші з них це - Правда Іне (VII ст.) і Правда Альфреда (IX ст.).
Проте були й інші джерела права, серед яких варто виділити акти центральної влади:
• акти короля - ордонанси, привілеї;
• акти Парламенту — статути;
•спільні акти короля та Парламенту.
Після нормандського завоювання Англії розпочинається консолідація правових звичаїв і традицій у межах єдиної правової системи, загальної для всієї країни, яка згодом дістала назву "загального права". У його основу було покладено практику королівських роз'їздних судів, які три-чотири рази на рік виїжджали у провінцію та здійснювали правосуддя. Повертаючись у резиденцію, вони складали протоколи, з яких потім відбирали найбільш вдалі та вмотивовані рішення. Саме так створювалося "загальне право", що було неписаним і єдиним для всієї Англії. Норми "загального права" фіксувалися записами мотивованих звітів про судові рішення в збірниках судових протоколів так званих "свитках позовів". Від кінця XIII ст. складаються серії звітів, або щорічники. З появою щорічників усталюється звичай: при розгляді справи цитували аналогічні рішення, вміщені в них. Так, рішення Вестмінстерських (за місцем розташування резиденції вищих судів Англії') судів стають джерелом права. Аналогічного значення набувають і рішення лорда-канцлера на постанови Вестмінстерських судів - "право справедливості". Отож "загальне право" та "право справедливості", що спиралися на прецедент, стають важливим джерелом права. Особливе місце серед джерел права належало науковим трактатам найавторитетніших юристів Англії: "Про закони і звичаї Англії" Гленвіля (XII ст.), "Про закони і звичаї" Г. Брактона (XIII ст.), "Про поземельні держання" Літтльтона (XV ст.) та ін. Отже, основними джерелами права середньовічної Англії були: звичай, правовий прецедент, акти органів центральної влади, роботи відомих англійських юристів.
Зобов'язальне право визнавало різні види договорів (купівлі-продажу, міни, дарування, позики тощо), які поділялися на формальні (укладалися з дотриманням установленої процедури) та неформальні (прості). "Загальне право" передбачало й надавало захист тільки формальним договорам. Що стосується простих договорів, то вони захищалися лише "правом справедливості". Сімейне право перебувало під сильним упливом церкви. Відносини, пов'язані зі шлюбом і сім'єю, регулювалися нормами канонічного права. Заборонялися розлучення, позашлюбні зносини, шлюби між близькими родичами. Шлюбний вік був дуже низьким. Жінка повністю підпорядковувалася чоловікові. Вона, зокрема, не мала права самостійно укладати договори та робити заповіти. У спадковому праві панував майорат - передання в спадок земельної власності старшому синові. Зазвичай, дійсним вважалося лише спадкування за законом. У кримінальному праві існувала тричленна класифікація злочинів. Найтяжчим злочином вважався "тризн" - зрада, це могла бути "велика зрада" (повстання проти короля чи надання допомоги ворогам короля, замах на короля, королеву, їхнього старшого сина, вбивство канцлера, скарбника або королівського судді, підробка великої чи малої королівської печатки, грошей) та "мала зрада" (вбивство слугою свого пана, вбивство дружиною чоловіка). Далі йшла "фелонія"—тяжкі кримінальні злочини проти особи (вбивство, зґвалтування) чи власності. Третім видом був "місдимінор" (проступки) - дрібні злочини, що стосувалися лише приватних осіб і не зачіпали інтересів корони. За зраду для чоловіків призначали страту через повішення або розривання на частини, а для жінок - спалювання. Норми кримінального права були спрямовані, передовсім, проти простого люду, використовувалися для примушування розореного селянина прийняти умови роботи за наймом, котрі йому нав'язували. Проявом такої спрямованості кримінального права було, так зване, криваве законодавство.
94. Проголошення республіки в Англії (1649-1658 рр.)
Пошук та утвердження нових форм організації влади відбувалися в умовах гострої соціально-політичної боротьби, яка призвела до громадянської війни. Протистояння старого і нового знайшло відображення в конфлікті між парламентом і королем, що досяг апогею за часів Карла І. У 1628 р. парламент подав на затвердження королю Петицію про право, в якій містилася значна частина державно-правової програми майбутньої революції: декларувалися основи т.зв. історичної конституції (Великої Хартії вільностей 1215 р.), підтверджувалися права парламенту, в тому числі на виключне вотування податків, засуджувалися дії королівської адміністрації, яка порушувала закони королівства. У документі було відбите питання, що має суттєве значення для форми державного правління — про межі королівської прерогативи (виключних королівських прав. — Л. Б., С. Б.), прав короля стосовно життя і майна підданих. Від монархії до республіки. Петиція, спочатку прийнята королем, згодом була анульована, а парламент у 1629 р. розпущений. В Англії наступав період 11-річного безпарламентського правління, протягом якого криза влади й опозиція короні набули форми, близької до громадянської війни. У цей період король для поповнення скарбниці одноосібно уводив нові збори і штрафи, припиняючи невдоволення у країні за допомогою надзвичайних судів. Однак в умовах війни з Шотландією король був змушений знову звернутися до парламенту. У квітні 1640 р. він скликав новий парламент, від котрого вимагалося затвердження нових фінансових субсидій. Парламент висунув зустрічні вимоги, в результаті чого був розпущений (звідси й походить назва Короткий. — Л. Б., С. Б.). У листопаді цього ж року король знову змушений був скликати парламент, який на цей раз функціонував з 1640 по 1653 р. і ввійшов в історію під назвою Довгий парламент. Скликання нового парламенту послужило початком революції і краху монархії в Англії. Діяльність цього парламенту стала головною політичною формою перетворень у країні. Прийняті ним рішення були спрямовані:
• проти державної церкви, в результаті чого єпископи були вигнані з Палати лордів, що суттєво змінило співвідношення сил у парламенті на користь Палати громад;
• на створення відповідальної перед парламентом адміністрації — судом імпічменту були засуджені граф Стаффорд, архієпископ Лодд;
• на скорочення судових повноважень корони — були ліквідовані всі суди королівської прерогативи, а замість них підтверджені повноваження судів загального права, що історично перебували під впливом статутного права парламенту.
Спеціальним актом були знищені такі важливі органи королівського абсолютизму, як Зоряна Палата і Висока Комісія, прийняті й інші парламентські акти, що спрямовувалися на обмеження абсолютної влади короля, а відтак і на зміну існуючої форми правління. Найважливішими були рішення, пов’язані із забезпеченням незалежності парламенту від корони. Щоб уберегти себе від несподіваного розпуску, Довгий парламент прийняв два важливих документи: Трирічний акт (15.02.1641 р.), який передбачав скликання парламенту кожні три роки незалежно від волі короля, й Акт, відповідно до котрого цей парламент може бути розпущений тільки за власним рішенням. Тим самим парламент із королівського органу влади перетворювався в національний. Ці та інші акти (наприклад, про виключні права парламенту в питаннях оподаткування. — Л. Б., С. Б.), були узагальнені й подані королю для затвердження у вигляді великої петиції під назвою «Велика ремонстрація» (01.12.1641 р.). Король, котрий не бажав далі йти на поступки, у 1642 р. розпочав війну проти парламенту, що закінчилася через чотири роки повною поразкою його військ і полоном самого короля. Форму правління цього періоду в літературі, як правило, визначають як «конституційну монархію», хоча за змістом нова система влади, в котрій домінував парламент (створення мережі виконавчих комітетів, прийняття резолюції про власне законодавче верховенство та визнання зрадою непокору парламенту. — Л. Б., С. Б.) являла собою республіку*, засновану: на законодавчому та судовому верховенстві парламенту; на підпорядкуванні парламенту виконавчої влади; на підтримці Палати громад (общин), що формувалася на основі виборного представництва і переважала в парламенті. Таке домінування парламентсько-представницького правління викликало сумніви стосовно доцільності збереження монархії й визначило основний напрямок завершального етапу революції. Як уже було зазначено, перша громадянська війна (1642—1646 рр.) завершилася поразкою короля та його політичного угруповання. Після декількох військових невдач королівської армії Карл I втік до союзних шотландців, котрі, однак, спираючись на угоду з новою владою, видали короля парламентові за чималий грошовий викуп. Зворотне значення в ході громадянської війни мало створення нової парламентської армії (т.зв. армії Нового зразка), одним із найвидатніших керівників якої став генерал Олівер Кромвель (1599—1658 рр.) — командуючий кіннотою та лідер помірно-республіканського протестантського крила в армії й парламенті. Перемога в першій громадянській війні та поразка монархії стимулювали відокремлення різних ідейних і політичних течій у колах парламентських прихильників. Почали наростати розбіжності між різними течіями парламентської опозиції, але цей процес був «приглушений» Другою громадянською війною, що вибухнула в 1648 році. На захист монархії піднялися головним чином шотландські аристократи-пресвітеріани, однак армія Кромвеля придушила їх виступи й розігнала монархічно налаштованих членів парламенту. Політична влада перейшла до рук індепендентів. Палата общин 4 січня 1649 р. проголосила себе носієм верховної влади в Англії, постанови якої мали силу закону без згоди короля й палати лордів. Після суду над королем та його страти наприкінці березня 1649 р. королівське звання й верхня палата були скасовані. Конституційне закріплення республіканської форми правління було довершено Актом 19 травня 1649 р., згідно з яким у державі встановлювалася нова система влади. Її головним елементом виступав парламент, що складався з однієї палати громад. Повноваження парламенту були визначені ще до офіційного оголошення республіки. У постанові про проголошення себе вищою владою в державі (4 січня 1649 р.) палата громад визнавала народний суверенітет як основу будь-якої влади, представницьку і виборчу від громад організацію вищої влади, необмежені законодавчі повноваження представників громад. Парламент зосередив у своїх руках практично всю повноту державної влади, включаючи організацію уряду й адміністрації, керівництво армією та вищий судовий контроль. Однією з характерних рис нової державної форми було те, що одна крайність — королівський абсолютизм змінилася іншою — «парламентським абсолютизмом». Вища виконавча влада передавалася Державній раді (утворена 7 листопада 1649 р.) з 41 члена. Радники обиралися парламентом на один рік з компетентних людей — військових, юристів, учених. До першого складу Ради увійшли Кромвель, Пен, Д. Мільтон. Беззмінним її головою був Бредшоу — глава суду над королем. Формально Раді належали тільки повноваження щодо виконання рішень парламенту, фактично ж у ній та в підпорядкованих їй комітетах, утворених ще в 1642—1644 рр., зосередилася урядова влада. Такий перерозподіл повноважень від парламенту до урядових інститутів також був своєрідною рисою нової республіки. Протекторат Кромвеля. Політична система влади нової республіки була нестабільною. У складі Довгого парламенту після 1649 р. залишалося близько 80 членів, ще менша кількість брала участь у засіданнях і рішеннях справ. Більшість із них були одночасно членами Державної Ради і Ради армії. Надзвичайно зросли авторитет і особиста військова влада О. Кромвеля. Політична боротьба не стала слабкішою, а, навпаки, набула гостріших форм. Нові конфіскації земель роялістів, розпродаж королівських земель (акт 1649 р.) і загарбницька війна в Ірландії на початку 1650-х рр. перетворили значну частину індепендентів у великих земельних власників, які прагнули припинення революції. Для левеллерів, котрі виражали інтереси широких мас народу, проголошення республіки, навпаки, було лише початковим етапом боротьби за здійснення буржуазно-демократичних перетворень. В армії, що складалася здебільшого з середнього селянства та ремісників, уплив левеллерів продовжував посилюватися. У цих умовах індепенденти, спираючись на армійську верхівку, вдалися до встановлення режиму диктатури, що була прикрита проголошенням «протекторату». Наприкінці 1653 року Рада офіцерів підготувала проект акту про нову форму правління, який дістав назву «Знаряддя управління». Згідно зі ст. 1 цього документа вища законодавча влада в Англії, Шотландії та Ірландії зосереджувалася в особі лорда-протектора і народу, представленого в парламенті. Щоб до однопалатного парламенту потрапили тільки представники буржуазії і джентрі, акт передбачав високий майновий ценз для виборців (200 ф. ст.). Крім того, виборчих прав позбавлялися католики й особи, що брали участь у війні на боці короля. Виконавча влада в державі довірялася лордові-протектору — О. Кромвелю і Державній раді, кількість членів котрої могло коливатися від 13 до 21. Лорд-протектор наділявся широкими повноваженнями: він здійснював командування збройними силами, за згодою більшості ради міг оголошувати війну й укладати мир, призначати нових членів вищого виконавчого органу й офіцерів, поставлених на чолі адміністративних округів. Головною опорою протектора залишалася армія. Для її утримання та покриття інших витрат урядом уводився щорічний податок, що не міг бути скасований чи зменшений парламентом без згоди лорда-протектора. Особиста влада представника індепендентів за своєю суттю і формою не могла забезпечити довгострокових інтересів буржуазно-дворянської верхівки, що значно зміцнила свої позиції під час революції. Оскільки головним супротивником буржуазії і джентрі стала тепер не королівська влада, а рух низів, смерть Кромвеля в 1658 р. прискорила угоду цих верств з феодальною аристократією, яка прагнула повернення до «законної влади». Це знайшло своє відображення в реставрації монархії Стюартів в 1660 році.
19 травня 1649 р. спеціальна постанова Парламенту проголосила Англію республікою. Республіка ця виявилася індепендентською олігархією, котру Д. Лільберн назвав "новими ланцюгами Англії". Виконавчу владу зосередила в своїх руках Державна рада, що обиралася Палатою громад терміном на один рік, була їй підзвітною та складалася з верхівки офіцерів армії на чолі з О. Кромвелем і їхніх парламентських однодумців. Парламент, у якому тепер лишилося тільки близько 100 осіб (він отримав назву "охвістя"), прикривав диктатуру армійських генералів. Специфічною особливістю проголошеної республіки було те, що принципи буржуазної демократії та парламентаризму не дістали в ній бодай якогось розвитку. Палата громад, хоча де-юре й мала владу над Державною радою, але де-факто цієї влади не мала. Панівними класами в республіці стають буржуазія та нове дворянство, що перемогли в революції. Саме їм за безцінь було розпродано конфісковані землі короля, єпископів і делінквентів (з англ. йеІіп%иепІ8 -правопорушники, злочинці; так під час революції називали всіх тих, хто брав участь у збройній боротьбі проти Парламенту - роялістських лордів, вищого англіканського духовенства, католиків, світських осіб). Одночасно республіка не задовольнила жодної з вимог народних мас. Вожді левеллерів були кинуті до в'язниці, а левеллерівське повстання в армії (травень 1649 р.) було придушене з надзвичайною жорстокістю. Виникає ще радикальніший/ух:- "дигерів" (копальників) або, як вони самі себе називали, - "щирих левеллерів". Вони обстоювали утопічну ідею ліквідації приватної власності, передання землі в громадське користування та її розподіл між усіма на засадах рівності, припинення експлуатації. Домогтися цього вони хотіли мирним шляхом. Цей рух зазнав поразки, що означало остаточну перемогу антидемократичного курсу в аграрному питанні. Класова сутність цієї республіки у внутрішній політиці поєднувалася з загарбницькою та колоніальною спрямованістю зовнішньої політики. Підвладна О. Кромвелю армія була використана для придушення, розпочатого підупливом англійської буржуазної революції національно-визвольного руху в Ірландії. Результатом ірландської експедиції О. Кромвеля (1649-1650 рр.) було знищення десятків тисяч ірландців, вигнання їх зі своїх земель у бідні регіони, конфіскація мільйонів акрів землі. Саме в Ірландії відбувається переродження революційної армії, що після кривавої розправи з ірландським народом морально розпалась і перестала бути носієм революційної ідеї. Тут було створено нову земельну аристократію, що стала опертям контрреволюції в Англії. Так само нещадно англійська республіка розправилася з Шотландією. У результаті походу О. Кромвеля (1650-1651 рр.) до Шотландії, остання в 1652 р. була приєднана до Англії. Не вирішивши аграрного питання на користь селянства та проблем малих національностей, англійська республіка звузила свою соціальну базу. Єдиним її опертям залишалася непереможна армія найманців, яка утримувалася коштом народних мас. Страх перед новим народним рухом підштовхнув буржуазне-дворянський блок, який перебував при владі та став уже контрреволюційною силою, до встановлення режиму відкритої військової диктатури - протекторату О. Кромвеля (від лат. ргоіесіог - заступник, покровитель).
95. Конституція Англійської республіки 1653р.
Наприкінці 1653 року Рада офіцерів підготувала проект акту про нову форму правління, який дістав назву «Знаряддя управління». Згідно зі ст. 1 цього документа вища законодавча влада в Англії, Шотландії та Ірландії зосереджувалася в особі лорда-протектора і народу, представленого в парламенті. Щоб до однопалатного парламенту потрапили тільки представники буржуазії і джентрі, акт передбачав високий майновий ценз для виборців (200 ф. ст.). Крім того, виборчих прав позбавлялися католики й особи, що брали участь у війні на боці короля. Виконавча влада в державі довірялася лордові-протектору — О. Кромвелю і Державній раді, кількість членів котрої могло коливатися від 13 до 21. Лорд-протектор наділявся широкими повноваженнями: він здійснював командування збройними силами, за згодою більшості ради міг оголошувати війну й укладати мир, призначати нових членів вищого виконавчого органу й офіцерів, поставлених на чолі адміністративних округів. Головною опорою протектора залишалася армія. Для її утримання та покриття інших витрат урядом уводився щорічний податок, що не міг бути скасований чи зменшений парламентом без згоди лорда-протектора. Особиста влада представника індепендентів за своєю суттю і формою не могла забезпечити довгострокових інтересів буржуазно-дворянської верхівки, що значно зміцнила свої позиції під час революції. Оскільки головним супротивником буржуазії і джентрі стала тепер не королівська влада, а рух низів, смерть Кромвеля в 1658 р. прискорила угоду цих верств з феодальною аристократією, яка прагнула повернення до «законної влади». Це знайшло своє відображення в реставрації монархії Стюартів в 1660 році.
За таких умов для правлячої сили в країні — індепендентів — єдиним виходом для збереження влади було встановлення військової диктатури. У грудні 1653 р. О. Кромвель розпустив парламент, зосередивши владу у своїх руках. Новий державний режим був закріплений конституцією від 16 грудня 1653 р. під назвою «Знаряддя управління». Конституція відновила парламент. Вона надала законодавчих повноважень лорду-протектору і народу, представлених в однопалатному парламенті. Виконавча влада вручалася лорду-протектору і Державній раді. Сам Кромвель наділявся досить широкими повноваженнями, які мало чим відрізняли його від монарха. Таким чином, «Знаряддя управління» закріпило особисту диктатуру Кромвеля, яка відображала інтереси буржуазії і джентрі. Сам політичний режим у державі одержав назву протекторату Кромвеля.
96. «Habeas Corpus Act» 1678р. та Білль про права 1689р. в Англії.
Особисті права й свободи людини. Особисті права людини першою юридично закріпила Англія. Одним з документів передреволюційної епохи, де знайшла відображення недоторканість особи, є «Петиція про право» (1628 р.). У ній було закріплено, що жодного з англійських підданих не можуть схопити, ув’язнити, позбавити землі чи вигнати без судового вироку. Подальшим етапним закріпленням цих прав був «Habeas Corpus act» або «Акт для кращого забезпечення свободи підданих і для попередження заточень за морем» (1679 р.), згідно з яким заарештований або його родичі одержували право вимагати від суду видання наказу про «Habeas Corpus act», тобто начальник в’язниці повинен був доставити потерпілого до суду, повідомивши про причини арешту. Класичне втілення права на недоторканість житла теж знайшло закріплення у праві Англії. «Найбідніша людина може оголосити про непокору владі корони, знаходячись у стінах свого помешкання, — говорилося в парламентських звітах 1763 р. —... король Англії в неї увірватися не може. Уся його сила закінчується біля порогу старого житла». Представник влади міг примусово увійти до чийогось будинку, тільки спираючись на свідчення двох сторонніх людей про явні докази щодо порушення карного обвинувачення.
«Біль про права» (1689 р.) звертає нашу увагу на принцип свободи совісті. Слідом за Англією у XVІII ст. в ряді західних держав були прийняті перші закони, котрі гарантували віротерпимість у межах християнського сповідання (Данія, 1771 р., Австрія, Пруссія і Швеція — 1781 р., Франція — 1787 р.). Закінченого визнання принцип свободи віросповідання одержав у конституційних актах кінця XVIII — першої половини XIX ст., але потім, у силу різних причин, у багатьох конституціях було закріплено привілейоване чи єдино офіційне становище якого-небудь одного віросповідання: в Італії — католицизму, Данії — лютеранства, Греції — східного православ’я.
97. Англійські закони періоду абсолютизму.
рішення Вестмінстерських (за місцем розташування резиденції вищих судів Англії') судів стають джерелом права. Аналогічного значення набувають і рішення лорда-канцлера на постанови Вестмінстерських судів - "право справедливості". Отож "загальне право" та "право справедливості", що спиралися на прецедент, стають важливим джерелом права. Особливе місце серед джерел права належало науковим трактатам найавторитетніших юристів Англії: "Про закони і звичаї Англії" Гленвіля (XII ст.), "Про закони і звичаї" Г. Брактона (XIII ст.), "Про поземельні держання" Літтльтона (XV ст.) та ін. Отже, основними джерелами права середньовічної Англії були: звичай, правовий прецедент, акти органів центральної влади, роботи відомих англійських юристів.
98. Прусське земельне укладення 1794р.
Розвиток княжого абсолютизму в Німеччині фактично призвів до розпаду імперії на численні князівства — держави, встановлення в них жорсткого поліцейського контролю. Особливо реакційним політичним режимом серед німецьких держав виділялися Прусія й Австрія, в яких панувала всеосяжна опіка поліції і чиновництва над суспільним й особистим життям підданих. Відповідно до зводу кримінального й кримінально-процесуального права 1532 р. (відомого під назвою «Кароліна»), прусського земського Уложення 1794 р. й інших численних актів, поліцейському контролю підлягали: господарська діяльність, аж до визначення засобу виготовлення товарів, «торгівля, час роботи, заходи протипожежної безпеки, кількість пляшок на бенкеті, розмір приданого й багато іншого. За відхід від офіційної регламентації передбачалися штрафи або більш жорсткі міри покарання. Разом із цим абсолютизму не вдалося довести до кінця централізацію державного управління і створити поліцейський департамент, який би керував усіма поліцейськими силами країни. Це мав зробити новий суспільний клас — буржуазія, в нову історичну епоху.

Приложенные файлы

  • docx 23823816
    Размер файла: 269 kB Загрузок: 2

Добавить комментарий