ответы 11-20


11.Рухові режими. Характеристика режимів рухової активності на стаціонарному, санаторному та амбулаторно-поліклінічному етапах реабілітації
. Призначення і застосування різних форм ЛФК та інших засобів фізичної реабілітації тісно пов'язані з руховим режимом, який регламентує рухову активність хворого під час лікування у лікарняний і післялікарняний періоди реабілітації. Він призначається лікарем і змінюється залежно від перебігу хвороби, етапу лікування, реакції організму на дію чинників, що входять у зміст певного рухового режиму. Інші спеціалісти, у тому числі І з фізичної реабілітації, які залучені до комплексного процесу медичної реабілітації, добирають і застосовують свої засоби і методи лікування відповідно до призначеного рухового режиму.
Лікарняний період реабілітації. Застосовується суворий постільний, постільний, напівпостільний (палатний) і вільний режими.
Суворий постільний режим. Рухова активність хворого різко обмежена. Допоміжні рухи, приймання їжі, туалет здійснюються за допомогою медичного персоналу. Допускаються дихальні вправи і рухи у дистальних відділах кінцівок.
Постільний режим характерний активною поведінкою хворого у ліжку, самостійним прийманням їжі і самостійним переходом у положення сидячи потім — стоячи. Основне вихідне положення при виконанні комплексів ранкової гігієнічної і лікувальної гімнастики, самостійних занять — лежачи. Застосовують вправи малої інтенсивності, а наприкінці режиму — помірної. Фізіологічна крива навантаження у цьому режимі має один підйом з незначними коливаннями в основній частині заняття (рис. 3.6, крива 1).
Напівпостільний режим (палатний) — це перебування хворого у ліжку половину денного часу, а в другій — сидіння, ходьба тощо. У цьому режимі застосовують ранкову гігієнічну гімнастику, самостійні заняття, лікувальну ходьбу, елементи працетерапії, а наприкінці його дозволяється піднімання по сходах, вихід на прогулянку та вправи помірної інтенсивності. Фізіологічна крива навантаження дво-, чотиривершинна (рис. 3.6, крива 2).
Вільний режим. Хворий більшу частину денного часу перебуває за межами палати. Призначають, окрім форм ЛФК, спортивно-прикладні вправи, пра-цетерапію, а при показаннях — механотерапію, заняття на тренажерах, гідро-кінезитерапію. Використовують вправи помірної інтенсивності і у меншій кількості — великої. Фізіологічна крива навантаження три-, чотиривершинна (рис. 3.6, крива 3).
Післялікарняний період реабілітації. Рухові режими у поліклініках, реабілітаційних центрах, санаторіях спрямовані на подальше підвищення функціонального стану, тренованості організму, адаптацію до навантажень побутового і виробничого характеру. Розрізняють щадний, щадно-тренуючий і тренуючий режими. При деяких захворюваннях на останньому етапі реабілітації застосовують ще інтенсивно-тренуючий режим.
Щадний режим за змістом використання фізичних вправ майже подібний до вільного режиму у стаціонарі. В санаторії збільшується дистанція і час лікувальної ходьби і прогулянок, використання природних факторів. Щадно-тренуючий режим передбачає застосування всіх форм ЛФК. Широко використовують теренкур, ігри, прогулянки, екскурсії, біг підтюпцем, пересування на лижах, їзда на велосипеді, повітряні і сонячні ванни, водні процедури, масові розваги, танці. Інтенсивність вправ помірна і велика.
Тренуючий режим дає змогу якнайповніше використовувати засоби і форми ЛФК, брати участь у всіх заходах, які проводять у санаторії. Інтенсивність вправ велика. У реабілітації спортсменів застосовують вправи максимальної інтенсивності
12Механізми лікувальної дії фізичних вправ. Лікувальна фізична культура при захворюваннях органів шлунково-кишкового тракту.
Лікувальну фізичну культуру при захворюваннях органів травлення застосовують на всіх етапах реабілітації хворих. Лікувальна дія фізичних вправ виявляється у вигляді чотирьох основних механізмів, серед яких на перший план виступає механізм нормалізації функцій та трофічної дії.
Органи травлення знаходяться у складних взаємозв'язках з вищими відділами ЦНС, підкорковими центрами, зоровим, нюховим, смаковим аналізаторами. Тому будь-яке порушення в діяльності кори і підкорки призводить до змін у секреторній, моторній і всмоктуючій функціях травної системи. І навпаки, від хворого шлунка, кишок та інших органів поступають викривлені імпульси в ЦНС, що негативно відбивається на її функціональному стані, взаємовідношеннях між корою і підкоркою, процесах керування травленням, психічному статусі хворих, утворюючи таким чином замкнуте коло.
Фізичні вправи сприяють оптимальному збалансуванню процесів збудження і гальмування, нормалізації регулюючої функції ЦНС І поліпшенню діяльності вегетативної нервової системи, що позитивно впливає на функції органів травлення. Основою цих процесів є моторно-вісцеральні рефлекси. Під час виконання фізичних вправ аферентні імпульси, що поступають у кору з працюючих м'язів, змінюють тонус центрів головного мозку, в тому числі і травного. Вони створюють у корі домінантні вогнища збудження, що за законом негативної індукції сприяє затуханню застійного вогнища збудження, приглушенню патологічної імпульсації від хворих органів.
Фізичні вправи змінюють та нормалізують рухову (рис. 5.14), секреторну (рис. 5.15; 5.16) та всмоктуючу функції органів травлення. Ці зрушення можуть мати різноманітний характер, що залежить від інтенсивності і тривалості фізичних навантажень, часу прийому їжі, вихідного функціонального стану органів травлення.
13Клініко-фізіологічне обґрунтування використання лікувальної фізичної культури при захворюваннях органів дихання.
Лікувальну фізичну культуру при захворюваннях органів дихання застосовують на всіх етапах реабілітації хворих. Лікувальна дія фізичних вправ проявляється у вигляді чотирьох основних механізмів, серед яких при розвитку дихальної недостатності на перший план виступає механізм формування компенсації та тонізуючого впливу, а у подальшому — механізм трофічної дії, нормалізації функцій.
Фізичні вправи підвищують тонус ЦНС, сприятливо впливають на нервово-регуляторні механізми управління вегетативними функціями організму, підсилюють моторно-вісцеральні рефлекси, активізують органічні взаємозв'язки між рухом і диханням.
Здатність людини довільно керувати компонентами дихального акту, змінюючи глибину, частоту і тип дихання, співвідношення фаз вдиху і видиху та їх тривалість, дає можливість виробити за механізмом умовних рефлексів повноцінне дихання. З іншого боку, м'язова діяльність може зруйнувати ненормальні умовні рефлекси, що виникли внаслідок захворювання. У тих випадках, коли в легенях є суттєві незворотні анатомічні зміни, вправи забезпечують більш раціональну компенсацію, що в результаті систематичних тренувань оптимального поєднання дихання і рухів закріплюється і автоматизується.
При патології легенів крім нервово-рефлекторного в покращанні діяльності системи дихання виразно проявляється і гуморальний шлях. В його основі лежать подразнення дихального центру біологічно-активними речовинами і продуктами обміну, що утворюються при м'язовій діяльності і постачаються кров'ю у мозок.
Покращання нервово-гуморальної регуляції дихання, зміцнення дихальної мускулатури, зростання рухливості грудної клітки і діафрагми нормалізують дихальний акт і забезпечують оптимальну вентиляцію. Це, разом із збільшенням кількості функціонуючих альвеол і легеневих капілярів, що виникає під дією фізичних вправ, посилює газообмін у легенях, підвищує насичення артеріальної крові киснем, усуваючи або зменшуючи гіпоксемію. Завдяки цьому ін тенсифікуються відновні, обмінні і трофічні процеси у тканинах, стимулюється регенерація, прискорюється розсмоктування ексудату у легенях і плевральній порожнині, що запобігає утворенню спайок. Одночасно зменшується навантаження на систему кровообігу, збільшуються її функціональні резерви, знижується можливість розвитку недостатності кровообігу.
Особливістю методики ЛФК при захворюваннях органів дихання є широке застосування спеціальних дихальних вправ. Використовують вольове кероване статичне, динамічне і локалізоване дихання. Перше втягує у роботу дихальні м'язи і сприяє нормалізації відношення вдих-видих; друге поєднує дихання з рухами і підсилює вдих або видих (рис. 5.6); третє підсилює дихальні рухи у визначеній ділянці грудної клітки і одночасно обмежує її в іншій частині. Хворих навчають довільної зміни частоти, глибини і типу дихання, подовженого видиху, який може додатково збільшуватися за рахунок вимови звуків і їх сполучень.
Лікувальний масаж призначають у лікарняний і післялікарняний періоди реабілітації при неспецифічних захворюваннях легень (емфізема, пневмосклероз, бронхіальна астма). Застосовують сегментально-рефлекторний масаж поперекових, верхньогрудних та середньошийних спинномозкових сегментів. Масажують рефлексогенні зони грудної клітки, носа та носо-губного трикутника; роблять непрямий масаж діафрагми, легень, серця.
Фізіотерапію застосовують на всіх етапах реабілітації. Основними механізмами лікувальної дії фізичних методів є нервово-рефлекторний і гуморальний.
При захворюваннях органів дихання застосовують такі лікувальні методи: інгаляцію аерозолями (електроаерозолями), аероіонотерапію, спелеотерапію, соллюкс, УФО, медикаментозний електрофорез, УВЧ-терапію, індуктотермію, мікрохвильову терапію, діадинамотерапію, хвойні, кисневі, вуглекислі ванни та ванни за Гауффе, зігріваючі компреси, обтирання, душ, купання, кліматолі-кування.
Механотерапію застосовують у післялікарняних етапах реабілітації у вигляді занять на тренажерах для підвищення функцій дихальної і серцево-судинної систем та фізичної працездатності.
Працетерапію застосовують у післялікарняних етапах реабілітації. Використовують відновну працетерапію, а у разі необхідності — професійну.
14 Класифікація лікувальних фізичних чинників. Аналіз загальних показань і протипоказань до проведення фізіотерапевтичного лікування
Сучасна фізіотерапія у своєму арсеналі нараховує близько 80 лікувальних методів. Залежно від фізичних властивостей і біологічних дій розрізняють 10 груп штучно отриманих і природних лікувальних чинників.
Iгрупа. Електричні струми низької напруги (гальванізація, медикаментозний електрофорез, електростимуляція, діадинамотерапія, ампліпульсотерапія,електросон).
IIгрупа. Електричні струми високої напруги (дарсонвалізація).
IIIгрупа. Електричні та магнітні поля (індуктотермія, УВЧ-терапія,мікрохвильова терапія, магнітотерапія).
IVгрупа. Світло (інфрачервоне, видиме, ультрафіолетове і монохроматичне випромінювання).
Vгрупа. Механічні коливання (інфразвук, ультразвук).
VIгрупа. Штучне повітряне середовище (аероіони, гідроаероіони, аерозолі, електроаерозолі).
VIIгрупа. Змінний атмосферний тиск (баротерапія).
VIIIгрупа. Радіоактивні чинники (радонова вода, альфа-аплікатори).
IXгрупа. Водолікувальні чинники (гідротерапія, бальнеотерапія).
Xгрупа. Теплолікувальні чинники (пелоїди, глина, пісок, парафін,озокерит).
показання:
травми і захворювання периферичної нервової системи, неврози; захворювання шлунково-кишкового тракту з порушеннями моторної і секреторної функцій; гіпертонічна хвороб ;
гіподинамія, м'язові атрофії після травм і захворювань нервової системи та опорно-рухов підгострі та хронічні запальні захворювання внутрішніх органів, суглобів, хребта, сечостатевої системи, периферичної нервової системи з больовим синдромом; свіжі переломи трубчастих кісток; захворювання носа, горла, гіпертонус м'язів.
ого апарату, атонія непосмугованих м'язів внутрішніх органів.;
: варікозне розширення вен гомілок і гемороїдальних вен, трофічні виразки, опіки, відмороження, свербіж шкіри, випадіння волосся, псоріаз, екзема, біль у ділянці серця, мігрень;
підгострі і хронічні негнійні запальні процеси, опіки і відмороження, рани та виразки, що погано гояться, контрактури, спайки, зрощення, больові синдроми (міозит, міал-гія, невралгія). Жовтяницю новонароджених лікують за допомогою облітеруючі захворювання кінцівок, хвороба Рейно.
синього
протипоказання
захворювання ока, шкіри обличчя; гострий період інфаркту міокарда, інсульту, істерія
гнійні процеси, порушення термічної чутливості, гарячкові стани, туберкульоз легенів, вагітність
: системні захворювання крові, гіпотонія, стенокардія, аневризма аорти
недостатність кровообігу II—III ступеня, активний туберкульоз, тиреотоксикоз, гарячковий стан, набряки тканин, наявність металевих предметів (осколки, кулі) у місці ді
: гостра стадія і період загострення захворювання, виснаження, кровотеча, наявність пухлини, захворювання крові, фотодерма-тоз, тиреотоксикоз, органічні ураження ЦНС
15 Видові ознаки, завдання і зміст технологій оздоровчо-рекреаційної рухової активності
Поняття "рекреація" утворене від латинського "recreatio" і має кілька значень: відновлювати, відпочивати, зміцнювати, освіжати тощо. Історично цей термін пов'язаний зі здоров'ям людини, але, що важливо – розуміння здоров'я не обмежувалося лише станом організму людини. Сьогодні здоров’я розглядається у ширшому значенні й містить соціальний, психологічний і біологічний зміст.
Рекреація – це всі форми дозвілля людини, що проводяться у закритих приміщеннях і просто неба, у природному та урбанізованому середовищах.
Українська енциклопедія тлумачить слово "рекреація" як термін, що є сукупністю етимологічних значень: "recreatio" (лат.) - відновлення; "rесrеаtіоn" (франц.) - розвага, відпочинок, відсутність трудової діяльності; простір, що призначений для зазначених дій; "rekreacja" (пол.) - відпочинок.
Отже, важливо усвідомити, що поняття "рекреація" характеризує не лише процес чи способи відновлення сил людини, але й простір, у якому це відбувається.
Визначення поняття „рекреація” у першорядних енциклопедичних довідниках і словниках становить значний науково-практичний інтерес. В ”Енциклопедичному словнику” Брокгауза і Ефрона ”рекреація” розглядається як запозичене з латинської мови слово, що буквально означає „перерва від занять та уроків у школі з метою відпочинку”; у тлумачному словнику російської мови С.Ожегова „рекреація” трактується як „відпочинок, відновлення сил після праці, у навчальних закладах – зала для відпочинку учнів”.
Отже, колись терміном „рекреація” частіше називали пообідній відпочинок учнів, які вчилися у школах-інтернатах і проводили свій вільний час у рекреаційних іграх та забавах разом зі своїми вчителями. Дослідники історії освіти в Україні, Литві й у Польщі підкреслюють, що рекреаційні мандрівки, різноманітні рухливі ігри та забави за участю учнів і вчителів регулярно відбувалися кожного вівторка та четверга після обіду (Сірополко, 1936; Ступарик, 1994; Gloger, 1976).
Дещо пізніше поняття „рекреація” почало охоплювати інші різновиди дозвілля. У спеціальній літературі з фізичної культури та спорту послуговуються здебільшого поняттям "фізична рекреація".
Фізична рекреація – органічна частина фізичної культури, специфічним змістом якої є рухова діяльність, спрямована на задоволення потреби людини активно відпочивати для адаптації, відновлення, зміни діяльності, а також удосконалення особистої конституції фізичної та духовної (Г.І. Бердус).
На думку В.М. Видріна, фізична рекреація – це процес використання фізичних вправ, ігор, розваг, а також природних чинників для активного відпочинку, зміни виду діяльності, відволікання від процесів, що спричиняють фізичну, психічну й інтелектуальну втому, отримання задоволення від занять фізичними вправами.Отже сутність фізичної рекреації полягає, передусім, у визначенні цього явища (процесу) як системи різноманітних занять, що ґрунтується на використанні спеціально організованої рухової активності у формі фізичних вправ зі застосуванням природних і гігієнічних чинників упродовж вільного часу людини добровільно та для відпочинку, відновлення власних сил, отримання задоволення, удосконалення психічних і фізичних здібностей, відновлення та зміцнення здоров’я.
Існують інші визначення поняття "фізична рекреація". Вони належать М.Я. Якобсону (1974), Н.І. Пономарьову (1975); Б.В. Євстаф’єву (1985); Г.Ф. Шитіковій (1986), а також зарубіжним ученим Л. Піотровскі (1981), Б. Трошинській (1985), Ю. Рижкіну й іншим. Проте визначення В.М. Видріна (1986), на нашу думку, найповніше розкриває всі аспекти фізичної рекреації.
Конкретна людина у процесі рекреаційної діяльності опановує надбання цивілізації у галузі рекреації (засоби, методи, форми рекреації, систему знань тощо). Використовуючи їх, людина своєю активністю зумовлює певні соціальні, психічні, біологічні зміни індивідуального статусу.
Таким чином рекреаційна діяльність розглядається як процес або спосіб раціонально організованої психофізичної активності людини, спрямованої на досягнення поставленої мети у вільний від основних професійних, родинних і громадських обов’язків час.
Іншим аспектом рекреації як соціального явища є ціннісний аспект. Рекреація охоплює низку матеріальних і духовних досягнень, створених у суспільстві для задоволення рекреаційних потреб сучасної людини. Кожний етап розвитку рекреації характеризується своєрідним ціннісним змістом, що є предметом використання для кожної людини, яка проявляє рекреаційну активність, своєрідною формою споживання рекреаційних послуг. Прикладом є популярні в сучасному суспільстві оздоровчі гімнастичні системи, а також системи здорового способу життя, базовані на чинниках психотренінгу, релаксації, комплекси дієтичних рекомендацій, загартування організму.
Разом із досягненнями людства у використанні різних систем психофізичної рекреаційної активності, що становлять специфічний зміст рекреації, важливими є наукові дослідження, які узагальнюють сутність цього компонента фізичної культури, принципи, форми, методи та методики використання фізичних вправ у рекреаційній діяльності. А також організаційні, матеріально-технічні й інші умови, що спеціально створюються для ефективного функціонування рекреаційної сфери (медико-біологічне, інформаційне забезпечення, якість і доступність спортивних споруд, інвентарю й обладнання тощо).
Рекреацію також слід розглядати в аспекті персоніфікованого результату діяльності, який може характеризуватися сукупністю корисних змін, досягнень, ефектів, що відбулися у сфері психічної, духовної та фізичної життєдіяльності людини.
До них, передусім, слід зарахувати формування основ здорового способу життя, зміцнення здоров’я, оптимізацію антропометричних параметрів тіла людини, поліпшення фізичної підготовленості й психічного стану тощо.
Наступний аспект розгляду рекреації – її ототожнення з відпочинком після трудової діяльності. З цієї точки зору рекреація розглядається як форма відпочинку або як процес усунення наслідків утоми, спричиненої професійною діяльністю людини, чи як процес регенерації сил.
Експерт ЮНЕСКО, французький соціолог Думазейдер (Joffre Dumazejder, 1962) трактує “термін„ рекреація як систему занять, у яких людина бере участь за власним бажанням для відпочинку, розваги чи для розвитку своїх знань, творчих здібностей упродовж вільного часу після виконання професійних, родинних і громадських обов’язків.
Спеціалісти виділяють ще декілька аспектів рекреації, наприклад, розуміння рекреації як динамічного суспільно-культурного явища, підставою для розвитку
якого є тенденція до суттєвого зростання кількості вільного часу в структурі життєдіяльності сучасної людини.
Розвиток постіндустріального суспільства, глобальні зміни економіки, культури та науки спричинили інформатизацію життєдіяльності сучасної людини, яка у свою чергу суттєво обмежила параметри природної фізичної активності.
Саме рекреаційна активність може стати ефективним профілактичним засобом, що протидіятиме негативним наслідкам розвитку сучасної цивілізації – урбанізації, підвищенню супротиву до стресових впливів, гіподинамії, індустріалізації тощо.
З іншого боку, зростання тривалості життя людей у високорозвинених державах спричинило виникнення великих груп людей, які мають значну кількість вільного часу (пенсіонери), а також збільшення відсотка студентської молоді. Зазначені групи є реальними потенційними споживачами рекреаційних послуг.
Зважаючи на згадані факти, проблема визначення поняття «рекреація» є надзвичайно складною з огляду на те, що зміст рекреації становлять добровільні заняття, які реалізовуються у вільний від основних професійних, родинних і громадських обов’язків час, а діапазон тих занять може бути різнобічним, як і людські потреби та зацікавлення (Kiełbasiewicz-Drozdowska, 2001).
Польський теоретик рекреації Т. Волянська (Т. Wоlаńska, 1997) стверджує, що рекреація – це різноманітні заняття, які добровільно реалізуються у вільний час для отримання задоволення, формування власної особистості, відновлення і збільшення психофізичних сил. Автор стверджує, що не різновид цих занять має вирішальне значення у класифікації зазначених форм психофізичної активності, а власне психосоціальний контекст. Йде мова про те, чи є ці заняття добровільними, чи отримує від них людина задоволення, чи відповідають вони її інтересам, яка мотивація конкретної особи стосовно цього різновиду активності, а також, чи мають ці заняття позитивний вплив на розвиток особистості людини.
Цікавим є визначення терміну “рекреація„ G.D. Butlera, який трактує її як певну форму активності (діяльності), що реалізується не з погляду досягнення визначеної мети чи певних ефектів, але для самої діяльності, яка створює людині можливості щодо прояву її фізичних, розумових та творчих сил (Demel, Humen, 1970). Результати такої діяльності проявляються у зміцненні здоров’я, протидії та профілактиці хвороб цивілізації, оптимізації маси тіла чи іншим видам оздоровчого ефекту.
Надзвичайно важливо, щоби рекреаційна активність становила певні цінності (норми) в таких вимірах:
Ø культурному – як суспільна вартість, що є бажаною та важливою для суспільства;
Ø суспільному – як діяльність, що має встановлені інституції та структури серед різноманітних груп суспільства;
Ø індивідуально-психологічному – як цінності, отримані особистістю в результаті рекреаційної активності, які є орієнтиром здорового способу життя.
Підсумовуючи численні визначення поняття "рекреація", слід зазначити, що це:
- частина соціальної системи суспільства та особлива ланка системи освіти;
- специфічна форма діяльності на дозвіллі (соціально корисне дозвілля);
- вираження внутрішньої природи людини;
- засіб розваги, відновлення або вид ігрової діяльності;
- "життя після праці";
- профілактична медицина майбутнього.
Отже, переконуємося, що рекреація повинна стати загальною нормою якнайширших верств людей у сучасному суспільстві.
16Основні принципи використання лікувального масажу при захворюваннях органів дихання
масаж застосовують на всіх етапах реабілітації хворих. Його лікувальна дія проявляється трьома основними механізмами нервово-рефлекторним, гуморальним та механічним. При захворюваннях органів дихання провідним є нервово-рефлекторний механізм.
Масаж урівноважує основні нервові процеси в ЦНС, підвищує її рефлекторну функцію, рефлекторно впливає на процес дихання, вентиляцію, газообмін. Так, при масажуванні ділянки носа та носо-губного трикутника стимулюється носо-легеневий рефлекс, який сприяє розширенню бронхів та поглибленню дихання. Доведено, що при розминанні м'язів усього тіла збільшується хвилинний об'єм дихання та споживання кисню. Наслідком цього є підвищене насичення артеріальної крові киснем, ліквідація або зменшення гіпоксемії і за рахунок підсилення кровообігу —- покращання транспорту кисню кров'ю на периферію, усунення чи зниження гіпоксії.
Масаж грудної клітки зміцнює дихальні м'язи, підвищує її рухливість і еластичність, сприяє розсмоктуванню ексудату, ліквідації застійних явищ у легенях І зменшує ймовірність розвитку спайок та інших легенево-плевральних ускладнень.
Лікувальний масаж призначають у лікарняний і післялікарняний періоди реабілітації при неспецифічних захворюваннях легень (емфізема, пневмосклероз, бронхіальна астма). Застосовують сегментально-рефлекторний масаж поперекових, верхньогрудних та середньошийних спинномозкових сегментів. Масажують рефлексогенні зони грудної клітки, носа та носо-губного трикутника; роблять непрямий масаж діафрагми, легень, серця
17 Лікувальна фізична культура при захворюваннях і травмах периферичної нервової системи
Лікувальну фізичну культуру призначають після усунення гострих проявів патологічного процесу. її завдання: підвищення загального і психоемоційного тонусу хворого; поліпшення кровообігу і обмінних процесів у зоні ураження; протидія судинним і трофічним розладам, утворенням зрощень та рубцевих змін; сприяння відновленню нормальної провідності нерва; попередження розвитку контрактур і туго-рухливості у суглобах, профілактика порушень постави, зміцнення паретичних м'язів і зв'язкового апарату; стимулювання формування компенсацій, навчання самообслуговування і користування пристроями, що полегшують побутові дії. ЛФК протипоказана при наявності сильного болю і загального тяжкого стану хворого.
ЛФК призначають відповідно до рухового режиму. Водночас застосовують лікування положенням, що покликане протидіяти виникненню контрактур (згинальні, розгинальні, привідні, відвідні), деформаціям і тугорухли-вості у суглобах. Хворі кінцівки кладуть у шини або гіпсові, пластмасові лонгети для надання їм положень, що перешкоджають подальшому розтягуванню ослаблених м'язів, знижують напруження в антагоністах і підтримують пасивну рівновагу між ними і паретичними м'язами. Лікування положенням повторюють протягом дня кілька разів від 20-25 хв до 3-4 год. Під час занять фізичними вправами кінцівка звільняється від утримуючих її пристосувань.
У післялікарняннй період реабілітації застосовують ЛФК, лікувальний масаж, фізіотерапію, механотерапію, працетерапію.
Лікувальна фізична культура у цей період має такі завдання: повне відновлення функцій ураженої ділянки, сили і витривалості м'язів; тренування високодиференційованих рухів і складної координації; відновлення професійних і побутових навичок, удосконалення рухових компенсацій при необоротних ураженнях периферичних нервів; підтримання фізичної і професійної працездатності.
Фізичні вправи добирають залежно від стану рухової системи, критеріями оцінки якої є ступінь атрофії м'язів, їх сила, функціональна здатність, ступінь побутової активності, повнота відновлення рухових навичок і функціонального стану серцево-судинної, дихальної та інших систем організму. В комплекси лікувальної гімнастики включають вправи для зміцнення м'язів тулуба і кінцівок, на точність і координацію рухів, врівноважування сили м'язів-антагоністів, витривалість, коригуючі вправи. їх виконують у повільному і середньому темпі з повною амплітудою, без різких рухів і ривків. Використовують гідро-кінезитерапію, спортивно-прикладні вправи, рухливі ігри, прогулянки, теренкур, плавання, веслування, ходьбу на лижах, їзду на велосипеді, ближній туризм.
Лікувальний масаж застосовують для зміцнення і поліпшення скорочувальної здатності м'язів, крово- І лімфообігу, обмінних процесів; вирівнювання тонусу в м'язах-антагоністах, підтримання рухової здатності ураженої кінцівки і фізичної працездатності пацієнта. Використовують сегментарно-рефлекторний і класичний масаж, точковий, вібраційний, пневмомасаж і підводний душ-масаж. Ослаблені м'язи масажують більш інтенсивно, а їх антагоністи — делікатніше, для забезпечення їх розслаблення. Проводять погладжування, розтирання, вібрації по ходу нерва. При залишкових явищах міо-генних згинальних контрактур особливу увагу приділяють сильним короткочасним вібраціям, глибокому розминанню. Масаж рекомендується проводити одночасно з активно-пасивними рухами, після теплових процедур, електролікування.
Фізіотерапію застосовують для поліпшення провідності нерва і сили м'язів ураженої ділянки, трофічних процесів, стимуляції функції вегетативної нервової системи; ліквідації залишкових явищ перенесеного захворювання або травми; підвищення загального тонусу і загартування організму. Призначають електростимуляцію, грязелікування, парафіно-озокеритні аплікації, УВЧ, УФО, ванни радонові, сульфідні, хвойні, кліматолікування.
Механотерапію використовують для збільшення сили і витривалості гіпотрофованих м'язів; поліпшення місцевої гемодинаміки і трофіки тканин; ліквідації контрактур, відновлення повної рухливості у суглобах, фізичної працездатності пацієнтів. Застосовують маятникові та блокові апарати, веслові та велотренажери. Спочатку заняття проводять у щадному режимі. Поступово збільшується розмах і темп коливальних рухів, маса вантажу в противазі чи блоці, потужність навантаження. Рекомендується механотерапія у воді на блокових установках і пристроях типу котушок і качалок та ін.
Працетерапію застосовують для відновлення рухових навичок та цілісних дій побутового і виробничого характеру, або самообслуговування; збільшення сили і витривалості м'язів, амплітуди і координації рухів; підтримання фізичної і професійної працездатності чи оволодіння новими трудовими діями і професією. Використовують картонажні та палітурні роботи, в'язання, плетіння, ліплення, змотування ниток, закручування болтів, гайок, ручне свердління, збирання конструктора, слюсарні і столярні роботи, роботу на ручній і ножній швейній машинці, роботи на присадибній ділянці, у садку.
Хворим показане періодичне санаторно-курортне лікування на бальнеогрязьових курортах (Хмельник, Слов'янськ, Євпаторія, Саки), місцевих санаторіях неврологічного профілю.
Викладені завдання і принципи застосування засобів фізичної реабілітації у відновному лікуванні хворих з травмами і захворюваннями периферичної нервової системи зберігаються при використанні їх при різних локалізаціях патологічного процесу. Тому, за винятком більш детального опису радикуліту — одного із найпоширеніших захворювань периферичної нервової системи, всім іншим хворобам при наступному викладенні буде подано коротку клінічну характеристику, особливості лікування положенням та деякі зміни у методиці застосування окремих засобів фізичної реабілітації.
18Історія походження фізичної рекреації. Теорії походження рекреації.
Рекреація (лат. recreаtio — відновлення сил, одужання) — добровільні заняття, пов’язані із задоволенням, відпочинком, відновленням фізичних і духовних сил після важкої праці, зняттям емоційної напруги та ін.; форма розваги та задоволення, засіб вільного проведення часу; відпочинок, відновлення сил людини, які були витрачені у процесі праці; будь-які види діяльності на дозвіллі, в яких люди беруть участь добровільно, отримуючи задоволення.
Фізична рекреація безпосередньо пов’язана із суміжними соціальними явищами.За способом проведення часу як компонент рекреації виокремлюють пасивну рекреацію, що спрямована на відновлення енергетичного ресурсу організму, і активну, що вимагає енергетичних витрат, а також види рекреації з фізичною і психічною домінантами. Дослідники відзначають, що поділ рекреації на активну і пасивну, або рекреацію з фізичною або розумовою домінантами є умовним, оскільки одна форма містить у собі елементи іншої (наприклад, туризм і екологічна освіта).Рекреаційну діяльність можна розглядати як навички організації та проведення рухливих ігор і розваг, самостійних занять спортивними іграми (футбол, волейбол, бадмінтон) та іншими видами спорту (за вибором); проведення лижних прогулянок і туристських подорожей (Ю. Рижкін).З безпосереднім використанням терміна «рекреація» були утворені такі поняття: «рекреаційно-атлетичний», «оздоровчо-рекреаційний» аспекти; «рекреативна, рекреаційна і рекреаційно-туристська діяльність»; «оздоровчо-рекреативний» напрям; «рекреаційний характер»; «рекреативні форми»; «спортивно-рекреаційні уміння»; «товари спортивного і рекреаційного призначення»; «рекреаційно-розважальна функція спорту»; «спортклуби рекреаційної спрямованості»; «сфера рекреації».Такі терміни, як «рекреаційний простір», «світова рекреаційна система», «рекреаційна інфраструктура», «рекреаційні заклади», «санаторно-курортна рекреація» ілюструють тенденцію до трансформації змісту «рекреація» у бік екскурсійного міжнародного туризму.Аналіз наукових публікацій свідчить, що у змістовному, функціональному і компонентному аспектах поняття «рекреація» і «відпочинок» збігаються настільки, що їх можна вважати синонімами, але це неправильно, оскільки вони мають різне змістовне навантаження, а також — різні функції в управлінні динамікою відновлення.
Відпочинок — стан повного або відносного спокою після роботи, який забезпечує відновлення сил і сприяє підвищенню працездатності людини; проведення певного часу без звичних занять, роботи, для відновлення сил; стан спокою або така діяльність, яка знімає втому і сприяє відновленню працездатності.
За способом проведення часу розрізняють пасивний відпочинок як абсолютний спокій всього організму, форму відпочинку після напруженої праці, за якої переважає фізична та інтелектуальна бездіяльність, активний відпочинок як певну діяльність, рухову активність комфортної інтенсивності та обсягу. Поняття «активний відпочинок» охоплює заняття видами спорту, туризм і дослідження природи, суспільну діяльність тощо. Заняття спортом і фізичними вправами посідають одне з перших місць. Наприклад, в структурі активного відпочинку населення Японії виокремлюють 24 види спортивної діяльності — заняття дзю-до, боулінг, катання на лижах, роликових ковзанах та ін.Активний відпочинок супроводжується швидким і глибоким відновленням сил, його наслідки конструктивні і набувають стійкого характеру. Для такого відпочинку, як правило, використовують неробочі дні тижня, а також відпустки. Отже, відпочинок має складну будову, впливаючи на різні біофізіологічні, психологічні, соціокультурні аспекти структури особистості. Відпочинок лише частково перетинається з вільним часом або дозвіллям людини, виходячи за їх межі. Так, від відпочинку відокремилась діяльність у вільний час, спрямована на відновлення фізичних і психічних сил, відновлення повноцінної працездатності, що притаманне рекреації.Взаємопов’язані з поняттями «рекреація», «відпочинок» терміни «рекреаційна активність» і «рекреаційний ефект».Рекреаційна активність людини відповідає її потребам та інтересам, традиціям рідної культури, поведінковим і оцінним стандартам найближчого соціального оточення. Рекреаційна активність людини складається з добових, тижневих, річних і життєвих циклів. На кожному етапі життя вони утворюють складну систему різноманітних передумов і мотивацій, які визначають характер, спрямованість і ефективність рекреаційної активності. Цю активність вважають результативною, коли виникають відновні (рекреаційні) ефекти (Т. Круцевич, Г. Безверхня, 2010).Рекреаційний ефект виявляється в тому, що людина відчуває бадьорість і задоволення від відпочинку, оскільки її організм досяг необхідного рівня енергообміну з середовищем внаслідок фізіологічного і психологічного оздоровлення, досягнення душевної рівноваги. Людина, яка переживає рекреаційний ефект, перебуває у стані психофізіологічного комфорту, у неї з’являється відчуття збалансованості емоційних і соціокультурних самооцінок, вона готова до нових навантажень. Сприятливі емоції і висока самооцінка засновані не тільки на внутрішніх відчуттях, а й на розумінні людиною важливості суспільних стандартів праці й відпочинку.У контексті досліджуваних понять значно варіюється зміст «дозвілля». Виокремлюють два основні підходи до його вживання: ототожнення дозвілля і вільного часу; трактування дозвілля як частини вільного часу, яка значною мірою виконує відновлювальну функцію (пасивний та активний відпочинок, розваги, сімейне і товаристське спілкування та ін.). До окремої групи можна зарахувати використання поняття «дозвілля» у певних аспектах: «індустрія дозвілля», організована у різних формах — загальної рекреації (спорт, ігри, танці), екологічної освіти і знайомства з природою (вивчення тваринного і рослинного світу, різноманітні форми проведення дозвілля на відкритому повітрі), або «теорія, організація, соціологія дозвілля, відпочинку і розваг», або «проблеми фізичної культури, спорту і дозвілля». У контексті фізичної рекреації поняття «дозвілля» визначає час, частину якого можна використати для розв’язання завдань фізичної рекреації. Похідним від нього є поняття «культурне дозвілля» — проведення людиною вільного часу, збалансоване за різними видами рекреаційної, розвивальної і розважальної активності, наповнене соціально значущим сенсом, що оцінюється у суспільстві як узгоджене з вітчизняними традиціями і відповідне сучасним вимогам (Г. Аванесова). Термін «культурне дозвілля» має конструктивний характер, а також високу суспільну та індивідуальну значущість.Культурне дозвілля — це доцільно організована і змістовно наповнена активність великих груп людей або конкретної людини у вільний час, яка розвивається на основі людської потреби в зміні характеру діяльності, а також з метою рекреації і соціально-культурного розвитку. Форми і види культурно-дозвіллєвої діяльності людина обирає самостійно, зважаючи на індивідуальні переваги, можливості й рівень культурного розвитку, а також з урахуванням традицій, моди, впливу оточення.Фахівці виокремлюють такі види дозвілля (М. Бердус, 1999; Г. Виноградов, 1998; А. Грин, 1964; Ж. Дюмазедьє, 1989; Т. Круцевич, Г. Безверхня, 2010):— культурно-мистецький (знайомство з творами мистецтва, історичними пам’ятками та ін.);— освітньо-розвиваючий (навчання у вільний від роботи час, участь в роботі гуртків, відвідування просвітницьких заходів та ін.);— природно-рекреаційний (перебування на природі, спілкування з домашніми тваринами, спостереження за дикими тваринами);— спортивно-видовищний (безпосередні заняття спортом і спостереження за спортивними змаганнями);— самодіяльно-любительський (хобі, самодіяльне заняття художньою творчістю);— розважальний та видовищний.Ці найбільш поширені і доступні типи не вичерпують змістовних різновидів дозвільних занять, а утворюють нові, змішані види і різновиди дозвілля: народні ігри, спортивні заняття та ігри на свіжому повітрі (різновиди — рухливі ігри, плавання у відкритому водоймищі та ін.); любительські заняття на природі (похід, риболовля, мисливство); культурно-мистецький туризм (історичний, музейний туризм, відвідування міжнародних кінофестивалів, театрально-видовищних заходів та ін.).На вибір занять у вільний час впливають соціальні моменти: мода, реклама, соціальний статус. Саме на ці, часом приховані від самої людини, аспекти вибору дозвілля розраховують організатори розважальних заходів.З розглянутими поняттями тісно пов’язані функціональні визначення часу. В обсязі загального часу життєдіяльності людини розрізняють власне робочий (включаючи і додаткову працю з метою заробітку) і позаробочий час, у складі якого виокремлюють різноманітні елементи зайнятого (невільного) часу. У цих межах визначають вільний час, який є частиною позаробочого часу, що лишається у людини за вирахуванням витрати часу на різні необхідні заняття.Для визначення вільного часу людини з добового бюджету часу (24 год.) слід відняти час, який вона витрачає на:— виробничо-трудові функції, включаючи дорогу до місця роботи і назад;— фізіологічний відпочинок (нічний сон);— оздоровчі і санітарно-гігієнічні потреби (включаючи ранковий туалет, гімнастику, прання білизни, миття посуду та ін.);— закупівлю продуктів, їх приготування, вживання їжі;— придбання необхідних речей, товарів повсякденного вживання і тривалого використання;— виховання малолітніх дітей, невідкладну допомогу близьким людям (Г. Аванесова).Частина доби, що залишається у розпорядженні людини після вказаних дій, може бути кваліфікована як її дозвілля, або «чистий» вільний час протягом денного неспання. Саме цю частину часу людина може використати на свій розсуд.У контексті функцій фізичної рекреації можна виділити дві основні функції вільного часу: відновлення сил людини, витрачених в процесі виробничої праці тасамозабезпечення; духовний і фізичний розвиток.Вільний час характеризується величиною (обсягом), змістом і структурою, у якій постійно збільшується частка проведення часу, пов’язаного із впливом соціокультурного фактора і рекреаційним впливом сфери культури на культуру вільного часу.Отже, поняття «дозвілля» і «вільний час» взаємопов’язані, але вони не є тотожними. Коли говорять про вільний час, наголошують на потенційній можливості використовувати його для будь-якої діяльності.Уявлення, яке формується у будь-якій етнонаціональній культурі щодо призначення дозвілля, є конкретнішим, пов’язаним з його позитивною оцінкою, розумінням важливості його конструктивного змісту. Суспільство передбачає, що людина має використовувати цей час перш за все для відновлення власного здоров’я і для внутрішнього розвитку.Отже, культура дозвілля і є проведенням людиною вільного часу, збалансованим за різними видами рекреаційної, розвивальної та видовищної активності, наповненим соціально значущим сенсом.Фізична рекреація як вид фізичної культури є елементом життя людини; як форма оздоровчої рухової активності — здорового способу життя (ЗСЖ), однак це співвідношення розроблене недостатньо. Розглядаючи спосіб життя з погляду стану здоров’я, можна сформувати уявлення про здоровий і нездоровий спосіб життя. На позначення здорового стилю життя використовують і такі термінологічні утворення: «здоровий стиль життя»; «індивідуальні системи ЗСЖ»; «культура ЗСЖ»; «спосіб життя жінок» і т. ін.
Теорії походження рекреації. Історики, педагоги, суспільствознавці різних країн завжди цікавляться історією та причинами виникнення різноманітних явищ людського життя. Це стосується і рекреації. Саме тому в літературі описано різні теорії її виникнення, сформовані у різні хронологічні періоди.
Розглянемо найвідоміші з тих, що трактують різні причини виникнення рекреації.
Теорія надлишкової енергії. Це одна із давніх теорій, що акцентує увагу на притаманності людині “тваринних” рис. Тобто люди, так само як тварини, "заряджені” м'язовою енергією, яка повинна мати вихід. Людина вдається до рухових дій. Надлишкова енергія має єдиний вихід: активний відпочинок. Саме такої думки дотримувалися Д. Колоцці (1909), Г. Плеханов (1926), Г. Спенсер (1898) та ін.
Теорія виходу емоцій. Ця теорія споріднена з попередньою. Вона розглядає гру на дозвіллі як порятунок від шкідливого стримування емоцій, зокрема негативних (гніву). Основна теза цієї теорії: людина під впливом емоцій і стресів охочіше залучатиметься до рекреації, ніж утримуватиметься від неї.
Теорія Стенлі Холса. Зазначена теорія найважливішою причиною рекреаційної діяльності людей вважає біологічну необхідність відпочинку. Її автор називає гру ”звичками і почуттями минулих поколінь". Він стверджує, що під час гри дитина імітує діяльність дорослих, називає ігрову діяльність украй необхідною для організму дитини, який інтенсивно розвивається.
Теорія Карла Гроса. Ігрова діяльність за цією теорією має інше соціальне спрямування порівняно з попередніми теоріями. Ігрова діяльність дітей розглядається як основа рекреації та як первинна підготовка до дорослого життя. Її процес започатковує розвиток ходьби, бігу, стрибків, що допомагають у майбутньому вирішувати завдання дорослого життя. Це також спеціальні ігри –
ініціації (посвята у доросле життя). Цей обряд зі своєрідними фізичними випробуваннями вимагав відповідної підготовки.
Теорія релаксації (Едвард Норбек). Вона ще називається теорією відпочинку та розваг. Її автор стверджує, що рекреація об'єднує біологічні та соціальні феномени, й може бути визначена як добровільне, приємне заняття, що на певний час відокремлюється від іншої діяльності людини і має здатність запам'ятовуватися. Вона повинна задовольняти потреби дорослого життя.
Теорія самовираження (Є. Покровськи). Теорія враховує природу людини, її анатомію, психологічні особливості, почуття, здібності та прагнення до самовираження. Схильність людини до рекреаційної діяльності мотивується отриманням емоційного задоволення у зв'язку з можливостями самовираження під час нових випробувань, пригод, творчості. Людина отримує схвалення та прихильність інших людей.
Окремі наведені теорії доцільно розглядати разом. Вони доповнюють одна одну і роблять цілісним уявлення про чинники, що сприяли виникненню та розвитку рекреації, про причини виникнення та вивчення цього аспекту життя людини.
Огляд історії виникнення та розвитку рекреації дає можливість зрозуміти мотиви і причини, які спонукали людей займатися рекреаційною діяльністю.
Отже, можна стверджувати, що рекреація була і є невід'ємною частиною життя людей різних історичних періодів.
19Лікувальна фізична культура при дитячих церебральних паралічах
Лікувальна фізична культура – складова частина медичної реабілітації хворих, метод комплексної функціональної терапії, що використовує фізичні вправи як засіб збереження організму хворого в діяльному стані, стимуляції її внутрішніх резервів в запобіганні і лікуванні хвороб, викликаних вимушеною гіподинамією
Засоби лікувальної фізичної культури – фізичні вправи, масаж, загартовування, пасивна гімнастика (мануальна терапія), трудові процеси, організація всього рухового режиму хворих з ДЦП– стали невід’ємними компонентами лікувального процесу, відновного лікування у всіх лікувально-профілактичних установах і реабілітаційних центрах.
Практично лікувальна фізкультура – це, насамперед терапія регуляторних механізмів, що використовує найбільш адекватні біологічні шляхи мобілізації власних пристосувальних, захисних і компенсаторних властивостей організму для ліквідації патологічного процесу. Разом з руховою домінантою відновлюється і підтримується здоров’я. Активний руховий режим і позитивні емоції служать джерелом енергії для самозахисту організму на всіх рівнях його життєдіяльності, як в нормі, так і при патології.
Позитивний ефект, який спостерігається при використанні засобів лікувальної фізкультури у хворих з ДЦП, є результатом оптимальної тренування всього організму. Принципи і механізми розвитку тренованості абсолютно однакові як в нормі, так і при патології. Можна говорити лише про кількісному вираженні, рівні і обсязі тренованості: тренування у спорті ставить завдання максимального підвищення функціональних можливостей організму, окремих його систем і органів, а при призначенні лікувальної фізкультури вирішуються завдання дозованого тренування, підвищує функціональний стан хворого до рівня здорової людини. Для одержання позитивного реабілітаційного ефекту у дітей з ДЦП необхідна тривала й наполеглива робота. Завдання ЛФК в період залишкових явищ:
· зниження гіпертонусу привідних м’язів і м’язів згиначів, зміцнення ослаблених м’язів;
· поліпшення рухливості в суглобах, корекція порочних установок ОДА;
· поліпшення координації рухів і рівноваги;
· стабілізація правильного положення тіла, закріплення навичок самостійного стояння, ходьби;
· розширення загальної рухової активності дитини, тренування вікових рухових навичок;
· навчання разом з вихователями та батьками самообслуговування, засвоєнню основних видів побутової діяльності з урахуванням розумового розвитку дитини.
Для вирішення поставлених завдань використовуються наступні групи вправ:
· вправи на розслаблення, ритмічне пасивне потряхіваніе кінцівок, махові рухи, динамічні вправи;
· пасивно-активні та активні вправи з полегшених вихідних положень (сидячи, лежачи), вправи на м’ячі великого діаметру;
· вправи з предметами під музику, перехід на нові умови діяльності, розвиток виразності рухів; вправи в різних видах ходьби: високо, низько, «слизько», «жорстко», з підштовхуванням; вправи для голови в і.п. сидячи, стоячи;
· прийняття правильної постави біля опори з зоровим контролем; вправи в різних вихідних положеннях перед дзеркалом;
· вправи для розвитку і тренування основних вікових рухових навичок: повзання, лазіння (по лавці), біг, стрибки, (спочатку на міні-батуті), метання; вправи в русі з частою зміною вихідного положення;
· ігрові вправи «як я одягаюся», «як я причісуюсь» і т. д.
Формування рухів повинно проводитися в строго певній послідовності, а саме: починаючи з голови, потім йдуть руки – тулуб, руки – тулуб – ноги і спільні рухові дії. При цьому рухи руками і ногами повинні виконуватися спочатку у великих суглобах (плечовому і тазостегновому), потім поступово захоплювати середні суглоби (ліктьової та колінний) і далі зміщуватися до лучезапястному і гомілковостопному. При наявності супутніх деформацій ОДА (контрактури, укорочення кінцівок, остеохондропатия, сколіози, остеохондрози), соматичних захворювань спектр завдань розширюється з урахуванням наявної патології.
В період залишкових явищ розширюється комплекс засобів лікувальної фізкультури. У програму фізичної реабілітації включено масаж, прикладні види фізичних вправ, трудотерапія, гідрокінезотерапія, фізіотерапія (теплолікування, електрофорез, УВЧ), іпотерапія, ортопедія (ходьба в лангетах, ортопедичних черевиках, космічному костюмі «Аделі»). Обсяг добової рухової активності дітей по мірі росту і розвитку поступово зростає.
В останні роки ЛФК характерний підйом, пов’язаний з виникненням і розвитком реабілітаційного напряму сучасної медицини. Застосування засобів ЛФК в системі реабілітації виявилася досить ефективним, і викликало значний інтерес до теорії та практиці їх використання. Подальший прогрес ЛФК зумовлений поглибленням медичних уявлень і клініко-фізіологічних основ методу і накопиченим досвідом роботи, знання яких призводять до переконання про необхідність лікувальної фізичної культури. і визначає тактику лікарських дій.
20/Основні принципи складання реабілітаційних програм. Поєднання засобів фізичної реабілітації.
До засобів реабілітації відносяться психотерапевтична дія, медикаментозна корекція, ЛФК (кінезотерапія), фізіотерапія, масаж, працетерапія, курортно-санаторне лікування, музикотерапія, фітотерапія, аеротерапія, хореотерапия, мануальна дія і ін. Провідне місце серед засобів фізичної реабілітації відводиться фізичним вправам, оскільки рухова активність — найважливіша умова формування здорового способу життя, основа правильної побудови медичної реабілітації.
Засоби фізичної реабілітації можна підрозділити на активних, пасивних і психорегулюючих. До активних засобіввідносяться всі форми лікувальної фізичної культури: різноманітні фізичні вправи, елементи спорту і спортивної підготовки, ходьба, біг і інші циклічні вправи і види спорту, робота на тренажерах, хореотерапия, працетерапія і др.; до пасивних— масаж, мануальна терапія, фізіотерапія, природні і преформированные природні чинники; до психорегулюючих— аутогенне тренування, м'язова релаксація і ін
На всіх етапах реабілітаційної програми передбачається звернення до особи хворого, поєднання біологічних і психосоциальных форм лікувальної відновної дії.
Для її складання необхідно враховувати весь комплекс змін (морфологічних, фізіологічних, психологічних) і керуватися правилами, які передбачають:
1. партнерство лікаря, реабилитолога і пацієнта;
2.визначення реабілітаційного потенціалу хворого, особливо його рухових можливостей;
3. різносторонність дій, тобто облік всіх сторін реабілітації для кожного хворого;
4. комплексність лікувально-відновних заходів;
5. ступінчастість (перехідність) дій, що проводяться (поетапне призначення відновних заходів з урахуванням динаміки функціонального стану хворого)
визначення реабілітаційного потенціалу хворого є істотним моментом при підготовці програми і вимагає вирішення декількох основних завдань:
1. З'ясування характеру рухових порушень і ступеня обмеження рухової функції.
2. Визначення можливості повного або часткового морфологічного і функціонального відновлення у хворої пошкодженої ланки ОДА або порушеній функції пошкодженого органу або системи.
3. Подальший прогноз розвитку адаптаційних і компенсаторних можливостей організму хворого при даному захворюванні.
4. Оцінка фізичної працездатності організму в цілому
і функціональній здатності окремих органів і систем з урахуванням визначення переносимості різних по характеру, об'єму і інтенсивності фізичних навантажень в процесі реабілітації.
Результати оцінки реабілітаційного потенціалу слід розглядати в динаміці, що дозволяє об'єктивно встановлювати ефективність реабілітаційної програми і окремих занять з метою їх подальшій корекції.
Результати реабілітації і оцінка ступеня відновлення.Ступінь відновлення може бути оцінена після чотирьох балльной шкалі: повне відновлення; часткове відновлення; без зміни від початкового рівня; погіршення.
Згідно матеріалам Міжнародного відділу з питань праці розроблена наступна шкала динаміки відновлення і можливих результатів захворювань і оцінка функціональних можливостей:
1. Відновлення функціональної здатності в три або іншому ступеню.
1.1. Повне відновлення.
1.2. Часткове відновлення.
1.3. Компенсація при обмеженому відновленні функцій і відсутності відновлення.
1.4. Заміщення (ортопедичне або хірургічне) за відсутності відновлення.
2. Відновлення адаптації до повсякденного і професійного життя.
2.1. Виховання готовності до праці і побутової діяльності.
2.2. Працетерапія.
3. Залучення до трудового процесу — визначення придатності до трудової діяльності, перепідготовка.
4. Диспансерне обслуговування тих, що реабілітуються. Вивчення найближчих і віддалених результатів реабілітаційних заходів дозволяє планомірно і ефективно вести весь процес реабілітації, визначаючи основні завдання на кожному з етапів, і шляхом підбору комплексу адекватних і ефективних засобів добиватися благополучного результату.

Приложенные файлы

  • docx 23788572
    Размер файла: 60 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий