Самостійна робота №15

Дисципліна Кримінальне право


Самостійна робота № 15
Тема 1.20 Звільнення від кримінального покарання та його відбування
Тема самостійної роботи № 15
Проблеми дослідження інституту звільнення від кримінального покарання та його відбування в теорії кримінального права

Мета.
Навчальна. Навчити орієнтуватися в чинному кримінальному законодавстві; застосовувати набуті знання в майбутній професійній діяльності; аналізувати кримінально-правові норми, знати процедури звільнення від кримінального покарання згідно КК України, забезпечити якісну фахову підготовку спеціалістів.
Виховна. Розвивати аналітичні здібності, увагу, пам’ять, спостережливість, акуратність, самостійність суджень і висновків.


Питання, винесені на самостійне опрацювання:

Порядок звільнення від покарання за хворобою
Судова практика з питань звільнення від кримінального покарання та його відбування
Проблеми дослідження інституту звільнення від кримінального покарання та його відбування в теорії кримінального права

Завдання

1. Скласти тезисний міні-конспект або опорну схему, особливо акцентуючи увагу на порядку звільнення від покарання за хворобою

2. Охарактеризувати судову практику з питань звільнення від кримінального покарання та його відбування

Методичні рекомендації

Самостійна робота повинна бути виконана в зошиті для аудиторних занять або на
CD- диску.
1.При відповіді на перше питання самостійної роботи студенти повинні акцентувати увагу на тому, що стаття 84 КК визначає порядок звільнення від покарання за хворобою
1. Звільняється від покарання особа, яка під час його відбування захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру відповідно до статей 92-95 КК.
2. Особа, яка після вчинення злочину або постановлення вироку захворіла на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, може бути звільнена від покарання або від подальшого його відбування. При вирішенні цього питання суд враховує тяжкість вчиненого злочину, характер захворювання, особу засудженого та інші обставини справи.
3. Військовослужбовці, засуджені до службового обмеження, арешту або тримання в дисциплінарному батальйоні, в разі визнання їх непридатними до військової служби за станом здоров'я звільняються від покарання.
4. У разі одужання осіб, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, вони повинні бути направлені для відбування покарання, якщо не закінчилися строки давності, передбачені статтями 49 або 80 КК, або відсутні інші підстави для звільнення від покарання. При цьому час, протягом якого до осіб застосовувалися примусові заходи медичного характеру, зараховується в строк покарання за правилами, передбаченими в частині п'ятій статті 72 КК, а один день позбавлення волі дорівнює одному дню застосування примусових заходів медичного характеру.
5. Звільнення від покарання за хворобою застосовується у випадках, коли досягнення мети покарання стає нереальним через хворобу особи, яка вчинила злочин. Ст. 84 КК передбачає три самостійних види звільнення особи від покарання за хворобою, які визначаються характером захворювання та особливостями суб'єкта, до якого застосовуються.
6. Ч. 1 ст. 84 КК передбачає обов'язкове звільнення від покарання, умовами якого є:
1) відбування особою покарання;
2) захворювання її на психічну хворобу;
3) позбавлення й можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними.
Про поняття психічної хвороби, а також про можливість усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними див. ст. 19 КК.
Підставою для звільнення від покарання таких осіб є неможливість їх виправлення. Психічна хвороба, яка позбавляє особу можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, не дає їй можливості усвідомлювати і примусовий характер державного впливу на нього, який полягає у позбавленні чи обмеженні прав і свобод особи. Такі особи звільняються від покарання незалежно від тяжкості вчиненого ними злочину, тривалості невідбутої частини покарання, наявності порушень режиму та інших обставин. Закон передбачає можливість застосування до них примусових заходів медичного характеру відповідно до ст. ст. 92 – 95 КК.
7. Ч. 2 ст. 84 КК передбачає можливість звільнення від покарання або від подальшого його відбування за таких умов:
1) особа захворіла на іншу тяжку хворобу, крім психічної;
2) це сталося після вчинення злочину або постановлення вироку;
3) врахування судом тяжкості вчиненого злочину, характеру захворювання, особи засудженого та інших обставин справи.
Відбування покарання такими особами є недоцільним через неможливість їх виправлення в умовах відбування покарання і застосування заходів виправно-трудового впливу. До тяжких можна віднести хвороби, включені до Переліку захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання. Виявлення таких осіб покладається на лікарсько-трудові комісії, які створюються при лікарнях для засуджених. Захворювання на тяжку хворобу є підставою для звільнення особи від покарання або від подальшого його відбування лише у випадку, якщо ця хвороба перешкоджає відбуванню покарання, тобто коли подальше відбування покарання загрожує її життю або може призвести до серйозного погіршення здоров'я чи інших тяжких наслідків.
Тяжкість вчиненого злочину ґрунтується на положеннях ст. 12. Особу засудженого характеризують поведінка під час відбування покарання, дисциплінованість, ставлення до праці, ступінь виправлення, ухилення від призначеного лікування тощо. До інших обставин, які суд може врахувати при вирішенні цього питання, можна віднести: тривалість відбутого покарання; обставини, які при звільненні від покарання або від подальшого його відбування можуть поставити засудженого у безвихідне становище (наприклад, відсутність постійного місця проживання, рідних чи близьких тощо), а також той факт, що засуджений захворів на тяжку хворобу в результаті навмисного заподіяння собі ушкоджень під час відбування покарання.
8. Ч. З ст. 84 передбачає обов'язкове звільнення від покарання, яке застосовується за таких умов: 1) суб'єктом звільнення від покарання є військовослужбовець, засуджений до службового обмеження, арешту або тримання в дисциплінарному батальйоні; 2) він визнаний непридатним до військової служби за станом здоров'я.
Захворювання засудженого військовослужбовця може і не бути тяжким. Важливим є те, що воно робить його непридатним до військової служби.
9. Звільнення від покарання особи, яка під час його відбування захворіла на психічну хворобу, що позбавляє й можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, а також звільнення від покарання або від подальшого його відбування особи, яка після вчинення злочину або постановлення вироку захворіла на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, мають умовний характер. Відповідно до ч. 4 ст. 84 ці особи, у разі їх одужання, повинні бути направлені для відбування покарання. Проте пі особи не направляються для відбування покарання, якщо вони:
1) повинні бути звільнені від покарання:
а) у зв'язку із закінченням строків давності (ст. 49);
б) у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (ст. 80);
в) у зв'язку із засудженням особи за діяння, караність якого законом усунена (ч. 2 ст. 74);
г) на підставі закону про амністію або акта про помилування (ст. 85);
2) можуть бути звільнені на підставах, передбачених ч. 4 ст. 74, ст. ст. 75, 79, 81, 83 КК;
КПК(ст.ст.408, 411).
Закон України "Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз" від 5 липня 2001 р. (ст. 17)
Про порядок представлення в суди матеріалів про звільнення від дальшого відбуття покарання засуджених, які захворілії на тяжку хворобу". Наказ МВС № 256 від 13 травня 1992р.
Положення про військово-лікарську експертизу та медичний огляд у Збройних Силах України Затверджене наказом МО № 2 від 4 січня 1994р.
Положення про військово-лікарську експертизу та медичний огляд у Прикордонних військах Україна. Затверджене наказом Дєржкомкордону № 277 від 25 червня 1996р.
Перелік захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання. Положення про лікарськотрудову комісію Затверджений наказом ДДПВП та МОЗ № 3/6 від 18 січня 2000 р.
Постанова ПВС від 18 вересня 1973р. №8 " Про практику застосування судами законодавства про звільнення від відбуття покарання засуджених, які захворілії на тяжку хворобу".

2.При відповіді на друге питання самостійної роботи студенти повинні акцентувати увагу на такому.
ПОСТАНОВА № 12 Пленуму Верховного Суду України

Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності

Обговоривши практику звільнення осіб від кримінальної відповідальності та закриття кримінальних справ за нереабілітуючими обставинами, з метою забезпечення правильного й однакового застосування судами кримінального і кримінально-процесуального законодавства при розгляді справ відповідної категорії Пленум Верховного Суду України
постановляє:
1. Роз’яснити судам, що звільнення від кримінальної відповідальності - це відмова держави від застосування щодо особи, котра вчинила злочин, установлених законом обмежень певних прав і свобод шляхом закриття кримінальної справи, яке здійснює суд у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України (далі - КК), у порядку, встановленому Кримінально-процесуальним кодексом України (далі - КПК).
Закриття кримінальної справи зі звільненням від кримінальної відповідальності можливе лише в разі вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК, та за наявності визначених у законі правових підстав, вичерпний перелік яких наведено у ч. 1 ст. 44 КК, а саме: у випадках, передбачених цим Кодексом, а також на підставі закону України про амністію чи акта помилування.
Звільнення особи від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених КК, здійснює виключно суд у порядку, встановленому статтями 6, 7, 71, 72, 8-10, 111 КПК, під час попереднього та судового розгляду справи, апеляційного, касаційного і виключного провадження відповідно до статей 248, 282, 376, 4001 та п. 2 ч. 1 ст. 4004КПК.
Суди мають розмежовувати передбачені КК випадки звільнення від кримінальної відповідальності і випадки, коли відповідно до цього Кодексу вона взагалі неможлива, наприклад, у разі: малозначності діяння (ч. 2 ст. 11), вчинення діяння у стані неосудності (ч. 2 ст. 19), недосягнення особою віку кримінальної відповідальності (ст. 22), наявності обставин, що виключають злочинність діяння (розд. VIII Загальної частини), а також випадки, коли особа не підлягає такій відповідальності (ч. 2 ст. 385, ч. 2 ст. 396 КК). Звільнення особи від кримінальної відповідальності потрібно відмежовувати і від звільнення засудженого від покарання та його відбування на підставі норм розд. XII або статей 104, 105, 107 Загальної частини КК.
2. У Загальній частині КК передбачено, зокрема, такі випадки звільнення особи від кримінальної відповідальності: 1) у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45); 2) у зв’язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46); 3) з передачею особи на поруки (ст. 47); 4) у зв’язку зі зміною обстановки (ст. 48); 5) у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 49); 6) неповнолітньої особи із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ч. 1 ст. 97); 7) неповнолітньої особи у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 106); 8) на підставі закону України про амністію (ст. 86); 9) на підставі акта помилування (ст. 87).
В усіх перелічених випадках особу можна звільнити від кримінальної відповідальності лише за наявності визначених у КК умов і підстав.
Умовою звільнення особи від кримінальної відповідальності є вчинення нею певного умисного злочину, незалежно від того, закінчено його чи ні, вчинений він одноособово чи у співучасті.
Підставою такого звільнення може бути або певна поведінка особи після вчинення злочину, яку держава заохочує (дійове каяття, примирення винного з потерпілим, припинення злочинної діяльності та добровільне повідомлення про вчинене тощо), або настання певної події (наприклад, зміна обстановки, закінчення строків давності).
При вирішенні питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності суд (суддя) під час попереднього, судового, апеляційного або касаційного розгляду справи повинен переконатися (незалежно від того, надійшла вона до суду першої інстанції з відповідною постановою чи з обвинувальним висновком, а до апеляційного та касаційного судів - з обвинувальним вироком), що діяння, яке поставлено особі за провину, дійсно мало місце, що воно містить склад злочину і особа винна в його вчиненні, а також що умови та підстави її звільнення від кримінальної відповідальності передбачені КК. Тільки після цього можна постановити (ухвалити) у визначеному КПК порядку відповідне судове рішення.
Якщо органи дізнання або досудового слідства зазначені обставини не встановили, а суд при попередньому чи судовому розгляді справи не може усунути допущену ними неповноту або неправильність, справу необхідно направити на додаткове розслідування з дотриманням вимог ст. 246 або ст. 281 КПК.
Судам слід звернути увагу на те, що ухвалити рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності можна лише за наявності її згоди на закриття справи з відповідної підстави.
3. Звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК) можливе в разі вчинення нею вперше злочину невеликої тяжкості.
Такою, яка вчинила злочин уперше, вважається особа, котра раніше не вчиняла злочинів або раніше вчинила злочин, що вже втратив правове значення. Вчинення триваючого або продовжуваного злочину, двох або більше злочинів невеликої тяжкості, які утворюють сукупність (за винятком реальної), не може бути перепоною для застосування ст. 45 КК.
Дійове каяття полягає в тому, що після вчинення злочину особа щиро покаялась, активно сприяла його розкриттю та повністю відшкодувала завдані збитки або усунула заподіяну шкоду. Відсутність хоча б однієї із зазначених складових дійового каяття виключає звільнення особи від кримінальної відповідальності за ст. 45 КК. Виняток можуть становити лише випадки вчинення злочину чи замаху на нього, внаслідок яких не заподіяно шкоду або не завдано збитки.
Щире розкаяння характеризує суб’єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася.
Активним сприянням розкриттю злочину слід вважати надання особою органам дізнання або досудового слідства будь-якої допомоги в установленні невідомих їм обставин справи.
Повне відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди полягає в добровільному задоволенні винним або іншими особами, зокрема батьками чи близькими родичами, обґрунтованих претензій потерпілого щодо відшкодування заподіяної злочином матеріальної та моральної шкоди, загладжуванні її в інший спосіб, наприклад, шляхом прилюдного вибачення за завдану образу.
Передбачене у ст. 45 КК звільнення особи від кримінальної відповідальності є обов’язковим. Його треба здійснювати в порядку, встановленому ст. 72 КПК, незалежно від того, надійшла справа до суду із відповідною постановою чи з обвинувальним висновком.
4. Умовою звільнення особи (обвинуваченого, підсудного) від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням із потерпілим (ст. 46 КК) є вчинення нею вперше злочину невеликої тяжкості.
Судам слід мати на увазі, що потерпілим може бути лише фізична особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду і яку визнано потерпілим відповідно до ч. 2 ст. 49 КПК.
Примирення винної особи з потерпілим (потерпілими) належить розуміти як акт прощення її ним (ними) в результаті вільного волевиявлення, що виключає будь-який неправомірний вплив, незалежно від того, яка зі сторін була ініціатором, та з яких мотивів.
Звільнення винної особи від кримінальної відповідальності та закриття справи у зв’язку з примиренням із потерпілим можливе тільки в разі відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди.
За наявності передбачених у ст. 46 КК підстав звільнення особи від кримінальної відповідальності є обов’язковим. Суд має здійснювати його за правилами, встановленими ст. 8 КПК. При цьому необхідно зважати на те, що ч. 1 ст. 27 КПК також передбачено обов’язкове закриття справ, які порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, у зв’язку з примиренням останнього з обвинуваченим або підсудним.
5. Особу можна звільнити від кримінальної відповідальності з передачею на поруки (ст. 47 КК) за умови, що вона вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості.
Підставою такого звільнення є щире розкаяння особи, яке свідчить про її бажання спокутувати провину перед колективом підприємства, установи чи організації та виправити свою поведінку. Особу, яка не визнала себе винною у вчиненні злочину, передавати на поруки не можна.
Звільнення від кримінальної відповідальності за ст. 47 КК можливе лише за клопотанням колективу підприємства, установи чи організації, членом якого є особа, про передачу її на поруки. Звернення з клопотанням крім колективу можуть ініціювати сам обвинувачений (підсудний) або його родичі, потерпілий, а також прокурор, слідчий чи особа, яка провадить дізнання. Порядок порушення колективом такого клопотання визначено у частинах 1, 2 ст. 10 КПК. Воно має бути оформлене протоколом загальних зборів колективу, який долучається до справи.
За наявності зазначених вище обставин, а також належно оформленого клопотання суд вправі (але не зобов’язаний) звільнити особу від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу. Відмова суду в задоволенні клопотання має бути вмотивованою.
6. Звільнення особи від кримінальної відповідальності на підставі ст. 47 КК має умовний характер, а саме: ця особа протягом року з дня передачі на поруки повинна виправдати довіру колективу, не ухилятися від заходів виховного характеру та не порушувати громадський порядок.
Кримінально-правовим наслідком виконання особою умов передачі на поруки є остаточне звільнення її від кримінальної відповідальності за вчинений злочин після закінчення зазначеного строку (без ухвалення судового рішення), а наслідком недодержання нею хоча б однієї з наведених умов - притягнення до кримінальної відповідальності за цей злочин.
Про те, що особа не виправдала довіру колективу, свідчать: систематичне або грубе порушення нею правил внутрішнього трудового розпорядку на підприємстві, в установі чи організації; невиконання зобов’язань щодо своєї поведінки, взятих на загальних зборах колективу; вчинення нового злочину чи іншого правопорушення тощо.
Ухилення особи від заходів виховного характеру полягає в її намаганні уникнути виховного впливу колективу, залишенні з цією метою місця роботи або навчання та ін.
Порушення громадського порядку - це вчинення особою проступку (наприклад, із числа передбачених статтями 173, 1731, 174, 178, 179, 181, 1811, 182, 183 Кодексу України про адміністративні правопорушення), за який на неї накладено адміністративне стягнення.
Особу, яка протягом року з дня передачі на поруки порушила її умови, відповідно до ч. 2 ст. 47 КК слід притягнути до кримінальної відповідальності за вчинений злочин. Як передбачено у ст. 13 КПК, кримінальна справа може бути відновлена за касаційним поданням відповідного прокурора (за наявності рішення колективу підприємства, установи чи організації про відмову від поручительства) за правилами, встановленими у гл. 31 КПК.
7. Звільнення від кримінальної відповідальності за ст. 48 КК можливе
у разі, коли особа вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості.
Судам слід мати на увазі, що в зазначеній статті передбачено дві самостійні підстави звільнення особи від кримінальної відповідальності - втрата суспільної небезпечності внаслідок зміни обстановки на час розслідування чи розгляду справи в суді або діянням, або особою, яка його вчинила.
При цьому треба розрізняти зміну обстановки в широкому розумінні, тобто соціальних, економічних, політичних, духовних, міжнаціональних, воєнних, міжнародних, природних, організаційних, виробничих та інших процесів у масштабах країни, регіону, області, міста, району, підприємства, установи, організації, та у вузькому, - тобто об’єктивних (зовнішніх) умов життя, в яких перебувала особа на час вчинення злочину та які значною мірою позначались на її суспільній небезпечності.
Для застосування ст. 48 КК необхідно встановити, що після вчинення певного злочину обстановка змінилася таким чином, що вчинене діяння вже не є суспільно небезпечним.
Особу можна визнати такою, що перестала бути суспільно небезпечною, у разі, коли вона сама або обстановка навколо неї зазнала таких змін, що унеможливлюють вчинення нею нового злочину.
Звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ст. 48 КК --право, а не обов’язок суду, який вирішує це питання в порядку, передбаченому ст. 7 КПК.
8. Особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності за
ст. 49 КК, якщо з дня вчинення нею злочину до набрання вироком законної сили минули певні строки давності і вона не ухилялася від слідства або суду та не вчинила нового злочину середньої тяжкості, тяжкого чи особливо тяжкого.
Відповідно до ст. 111 КПК таке звільнення є обов’язковим, за винятком випадку застосування давності, передбаченого ч. 4 ст. 49 КК.
9. При звільненні неповнолітнього від кримінальної відповідальності на підставі ст. 97 КК суди повинні керуватися статтями 9, 447, 448 КПК та враховувати роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові від 31 травня 2002 р. № 6 “Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру”.
10. Умовою звільнення від кримінальної відповідальності за ст. 106
КК є вчинення злочину невеликої чи середньої тяжкості, тяжкого чи
особливо тяжкого особою у віці до 18 років. Розгляд справи після досягнення особою зазначеного віку не створює перешкод для застосування цієї статті.
Підстава такого звільнення - закінчення строків давності (ч. 2 ст. 106 КК), більшість яких скорочені порівняно зі строками, встановленими для осіб, котрі вчинили злочини у повнолітньому віці (ч. 1 ст. 49 КК).
За наявності обставин, передбачених у частинах 1 і 2 ст. 106 та ст. 49 КК, звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які вчинили злочин у віці до 18 років, є обов’язковим.
11. Судам слід мати на увазі, що відповідно до частин 5 та 6 ст. 7 КПК з передбачених у статтях 48, 49 КК підстав особу може бути звільнено також від покарання.
12. Суди повинні враховувати, що в ряді норм Особливої частини КК (зокрема, ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 3 ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258, ч. 6 ст. 260, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч. 3 ст. 369, ч. 4 ст. 401) передбачено спеціальні підстави звільнення від кримінальної відповідальності. У всіх зазначених випадках за наявності обставин, передбачених конкретною нормою закону, суд зобов’язаний звільнити відповідних осіб від кримінальної відповідальності.
13. Згідно з ч. 2 ст. 44 КК вирішення питання про закриття справи у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності покладено виключно на суди, які повинні діяти в порядку, встановленому кримінально-процесуальним законодавством.
Зокрема, їм слід зважати на те, що направити до суду справу з постановою про її закриття у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності можуть прокурор, а за його згодою - також слідчий. Зазначена постанова має бути вмотивована. Крім даних про особу у цьому процесуальному документі мають бути наведені докази вчинення злочину, а також обставини, на підставі яких прокурор або слідчий дійшов висновку про необхідність закриття кримінальної справи. Справу, яка надійшла без такої постанови або з постановою слідчого, не погодженою з прокурором, суддя повертає останньому на підставі ст. 2491 КПК під час попереднього розгляду.
Питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності у випадках, коли це є правом, а не обов’язком суду, він повинен вирішувати під час судового розгляду з дотриманням порядку, встановленого ст. 282 КПК, незалежно від того, надійшла справа до суду з постановою про її закриття чи з обвинувальним висновком.
14. Постанова (ухвала) судді (суду), винесена у порядку, передбаченому статтями 248, 282 КПК, має бути вмотивованою. Зокрема, поряд із доказами винності особи в учиненні злочину в цій постанові слід зазначити умови та підстави, з урахуванням яких суд вирішив звільнити особу від кримінальної відповідальності.
15. Роз’яснити судам, що відповідно до ч. 3 ст. 248 і ч. 4 ст. 282 КПК апеляції, касаційні подання чи скарги (якщо справу розглядав апеляційний суд по першій інстанції) на постанову або ухвалу про закриття справи у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності сторони можуть подати протягом семи діб із дня винесення цього рішення.
16. Можливість закриття справи судом апеляційної інстанції у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності передбачена ст. 376 КПК. Установивши обставини, що дають підстави для закриття справи (з урахуванням доводів, наведених в апеляції), суд повинен їх дослідити і в разі згоди особи ухвалити рішення про її звільнення від кримінальної відповідальності.
17. Касаційний суд може скасувати обвинувальний вирок із закриттям справи на підставі статей 6, 7, 71, 72, 8-10, 111 КПК лише у випадках, передбачених КК, і за умови, що обставини справи досліджені всебічно, повно й об’єктивно. У разі встановлення підстав для звільнення особи від кримінальної відповідальності, які не взяв до уваги суд першої інстанції, касаційний суд скасовує вирок (а якщо справу переглядав апеляційний суд, - і його ухвалу) та закриває справу.
Суд касаційної інстанції не вправі скасувати судове рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності та закриття кримінальної справи за обставинами, передбаченими зазначеними статтями КПК, лише через істотне порушення прав обвинуваченого.
18. Суди апеляційної та касаційної інстанцій можуть скасувати судове рішення і звільнити особу від кримінальної відповідальності на підставі як матеріалів, що надійшли із суду нижчого рівня, так і нових, поданих учасниками судового розгляду або витребуваних цими судами.
19. Відповідно до ч. 2 ст. 4004 КПК перегляд у порядку виключного провадження судового рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності за п. 2 ч. 1 цієї статті не допускається. Ухвала чи постанова, якою особу незаконно звільнено від кримінальної відповідальності, може бути переглянута за нововиявленими обставинами лише в межах строків, передбачених ч. 1 ст. 400 цього Кодексу.
20. Звільняючи особу від кримінальної відповідальності, суд або суддя має вирішити відповідно до вимог чинного кримінально-процесуального законодавства питання про скасування чи зміну запобіжного заходу, речові докази, відшкодування судових витрат тощо.

3.При відповіді на третє питання самостійної роботи студенти повинні акцентувати увагу на тому, що прийняття Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. нового Кримінального кодексу України і набуття ним чинності з 1 вересня 2001 р. стало визначною подією у правовому житті нашої держави. Ця подія знаменувала початок нового етапу розвитку вітчизняного кримінального законодавства етапу дії першого кримінального закону незалежної України.
З урахуванням нових об'єктивних реалій, пов’язаних з розбудовою в Україні демократичної політичної системи і реформуванням власного кримінального законодавства, відповідно змінюється і зміст кримінально-правової політики.
У кримінальній політиці нашої держави позначилася тенденція розширення сфери застосування покарання без позбавлення волі. Кримінальний кодекс України 2001 р. поряд з новими видами покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, передбачає можливість застосування до окремих осіб кримінально-правового впливу, не пов’язаного з відбуванням призначеного покарання, зокрема, дострокове звільнення від відбування кримінального покарання, яке ввібрало найкращі якості умовного засудження й відстрочки виконання вироку, які передбачалися Кримінальним кодексом 1960 р.
У науці кримінального права дослідженням проблем дострокового звільнення від відбування кримінального покарання були присвячені роботи І.М. Гальперіна, М.А. Гельфера, О.А. Горяйнової, В. Іванова, М.А. Єфімова, Х.Х. Кадарі, І.І. Карпеця, Г.А. Кригера, В.А.Ломако, Д.В. Ривмана, М.Ф. Саввіна, С. Сабаніна, Е.А.Саркісової, В.В. Скибицького, Ю.М. Ткачевського, І. Штрайта, М.І. Якубовича та ін.
Однак за останнє десятиріччя в Україні відбулися значні зміни соціально-економічного й політичного характеру, які, у свою чергу, викликали переоцінку кримінально-правових заходів боротьби зі злочинністю. Монографічні роботи із зазначеної тематики були написані на підставі раніше діючого законодавства.
Крім того, незважаючи на широке застосування дострокового звільнення від відбування кримінального покарання, серед науковців не існувало однозначної, переконливої позиції стосовно юридичної природи цих заходів, підстав їх застосування, правових засад і доцільності призначення додаткового покарання й обов’язків при такому звільненні та ін.
Враховуючи, що інститут дострокового звільнення від відбування кримінального покарання достатньо сильно трансформований чинним кримінальним законодавством, що потягло за собою серйозні зміни й доповнення, вважаємо, що порушені питання й досі залишаються не визначеними, що призводить до виникнення комплексу проблем, які постають перед доктриною кримінального права і потребують подальшої наукової розробки.
Перш за все треба осмислити сутність дострокового звільнення від відбування кримінального покарання, визначити його мету, доцільність покладення на засуджених обов'язків і додаткових покарань. Потрібно з'ясувати, які саме підстави є достатніми й необхідними для дострокового звільнення від відбування кримінального покарання. Існуючий стан теоретичного опрацювання вказаних проблем негативно відбивається на практиці.
Через суперечливість і наявність прогалин у кримінальному законодавстві правозастосовча практика часто стикається із суттєвими труднощами при застосуванні цієї форми кримінально правового впливу, що дає підстави для висновку про необхідність проведення поглиблених наукових досліджень щодо питань дострокового звільнення від відбування кримінального покарання.
Основні завдання дослідження в цій сфері:
- визначити юридичну природу дострокового звільнення від відбування кримінального покарання;
- визначити мету його застосування і проаналізувати його ознаки;
- провести аналіз підстав дострокового звільнення від відбування кримінального покарання;
- охарактеризувати соціальні наслідки дострокового звільнення від відбування кримінального покарання.
ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
24.10.2003 N 7
Про практику призначення судами кримінального покарання
{ Із змінами, внесеними згідно з Постановами Верховного Суду N 18 ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 10.12.2004 N 8 ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 12.06.2009 N 11 ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 06.11.2009 }
У зв'язку з прийняттям нового Кримінального кодексу України ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) (далі - КК) у судовій практиці виникають питання щодо застосування окремих його положень, які регламентують призначення покарання.
З метою забезпечення правильного застосування законодавства, усунення недоліків і помилок у діяльності судів при розгляді кримінальних справ Пленум Верховного Суду України П О С Т А Н О В Л Я Є:
1. Звернути увагу судів на те, що вони при призначенні покарання в кожному випадку і щодо кожного підсудного, який визнається винним у вчиненні злочину, мають суворо додержувати вимог ст. 65 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) стосовно загальних засад призначення покарання, оскільки саме через останні реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання.
Призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди мають дотримуватися вимог кримінального закону й зобов'язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання. Таке покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів. Водночас суди мають враховувати й вимоги Кримінально-процесуального кодексу України ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) (далі - КПК) стосовно призначення покарання. { Абзац другий пункту 1 в редакції Постанови Верховного Суду N 8 ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 12.06.2009 }
Частиною 2 статті 375 та частиною 2 статті 400 КПК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) встановлено певні обмеження при призначенні покарання порівняно з передбаченим кримінальним законом порядком. Зокрема, при новому розгляді справи може бути посилено покарання чи застосовано норму закону про більш тяжкий злочин лише у випадках:
- якщо вирок було скасовано за апеляцією чи касаційним поданням прокурора, апеляцією чи касаційною скаргою потерпілого або його представника через м'якість покарання, або у зв'язку з необхідністю застосування закону про більш тяжкий злочин;
- якщо кримінальна справа з будь-яких підстав направлялася на нове чи додаткове розслідування, під час якого було встановлено, що обвинувачений вчинив більш тяжкий злочин, або коли збільшився обсяг обвинувачення. У цьому випадку не має значення, чи скасовувався вирок за апеляцією чи касаційною скаргою потерпілого або його представника, апеляцією або касаційним поданням прокурора.
{ Абзац пункту 1 в редакції Постанови Верховного Суду N 8 ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 12.06.2009 }
2. Звернути увагу судів на те, що висновки з усіх питань, пов'язаних із призначенням покарання, необхідно належним чином мотивувати у вироку.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 65 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) суди повинні призначати покарання в межах, установлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Із урахуванням ступеня тяжкості, обставин цього злочину, його наслідків і даних про особу судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, які вчинили злочини на грунті пияцтва, алкоголізму, наркоманії, за наявності рецидиву злочину, у складі організованих груп чи за більш складних форм співучасті (якщо ці обставини не є кваліфікуючими ознаками), і менш суворого - особам, які вперше вчинили злочини, неповнолітнім, жінкам, котрі на час вчинення злочину чи розгляду справи перебували у стані вагітності, інвалідам, особам похилого віку і тим, які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкриттю злочину, відшкодували завдані збитки тощо. { Абзац другий пункту 2 із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховного Суду N 8 ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 12.06.2009 }
Коли санкція закону, за яким особу визнано винною, нарівні з позбавленням волі на певний строк передбачає більш м'які види покарання, при постановленні вироку потрібно обговорювати питання про призначення покарання, не пов'язаного з позбавленням волі. У разі обрання покарання у виді позбавлення волі це рішення повинно бути вмотивовано у вироку.
Призначаючи покарання у виді штрафу або виправних робіт і визначаючи розмір та строки відповідного покарання, суди мають враховувати майновий стан підсудного, наявність на його утриманні неповнолітніх дітей, батьків похилого віку тощо. { Абзац четвертий пункту 2 із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховного Суду N 8 ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 12.06.2009 }
Відповідно до частини 4 статті 53 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) суд, призначаючи покарання у виді штрафу, може з урахуванням майнового стану особи прийняти рішення про розстрочку виплати штрафу певними частинами строком до трьох років та встановити періодичність і розмір таких виплат. { Пункт 1 доповнено абзацом п'ятим згідно з Постановою Верховного Суду N 8 ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 12.06.2009 }
При призначенні покарання неповнолітньому підсудному відповідно до ст. 103 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) крім обставин, передбачених у статтях 65-67 КК, необхідно брати до уваги умови життя й виховання неповнолітнього, вплив на нього дорослих, рівень розвитку та інші особливості його особи.
3. Визначаючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, суди повинні виходити з класифікації злочинів (ст. 12 КК) ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ), а також із особливостей конкретного злочину й обставин його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного зі співучасників, якщо злочин вчинено групою осіб, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали, тощо).
Відповідно до п. 18 "Прикінцевих та перехідних положень" КК при вирішенні питання про віднесення злочинів, передбачених КК 1960 р. ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ), які були вчинені до набрання чинності КК 2001 р. ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ), до злочинів невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких потрібно керуватися ст. 12 КК 2001 р., якщо це пом'якшує кримінальну відповідальність осіб і не обтяжує ступінь тяжкості злочину, вчиненого до набрання чинності КК 2001 р. В інших випадках необхідно застосовувати відповідні положення КК 1960 р.
Досліджуючи дані про особу підсудного, суд повинен з'ясувати його вік, стан здоров'я, поведінку до вчинення злочину як у побуті, так і за місцем роботи чи навчання, його минуле (зокрема, наявність не знятих чи не погашених судимостей, адміністративних стягнень), склад сім'ї (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку), його матеріальний стан тощо.
4. Виходячи з того, що встановлення пом'якшуючих та обтяжуючих покарання обставин має значення для правильного його призначення, судам необхідно всебічно досліджувати матеріали справи щодо наявності таких обставин і наводити у вироку мотиви прийнятого рішення. При цьому таке рішення має бути повністю самостійним і не ставитись у залежність від наведених в обвинувальному висновку обставин, які пом'якшують чи обтяжують покарання. Суди, зокрема, можуть не визнати окремі з них такими, що пом'якшують чи обтяжують покарання, а також визнати такими обставинами ті, які не зазначено в обвинувальному висновку. { Абзац перший пункту 4 із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховного Суду N 8 ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 12.06.2009 }
Якщо якась із обставин, наведених у ч. 1 ст. 66, ч. 1 ст. 67 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ), передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд при призначенні покарання не може ще раз ураховувати її як пом'якшуючу або обтяжуючу покарання обставину.
5. Судам треба мати на увазі, що наведений у ч. 1 ст. 66 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) перелік обставин, які пом'якшують покарання, не є вичерпним. При призначенні покарання суд може визнати пом'якшуючими й інші обставини, не зазначені в ч. 1 цієї статті (наприклад, вчинення злочину внаслідок збігу випадкових обставин чи неправильної поведінки потерпілого, відвернення підсудним шкідливих наслідків злочину, часткове відшкодування шкоди, відшкодування моральної шкоди). Визнання обставини такою, що пом'якшує покарання, має бути вмотивоване у вироку.
Вирішуючи питання про наявність такої пом'якшуючої обставини, як з'явлення із зізнанням, суди повинні перевіряти, чи були подані до органів розслідування, інших державних органів заява або зроблене посадовій особі повідомлення про злочин (у будь-якій формі) добровільними і чи не пов'язано це з тим, що особа була затримана як підозрюваний і, будучи викритою, підтвердила свою участь у вчиненні злочину.
Якщо у справі, порушеній за фактом вчинення злочину, не встановлено, хто його вчинив, добровільні заява або повідомлення особи про вчинене нею мають розглядатись як з'явлення із зізнанням. Аналогічно розцінюється заява особи, притягнутої до кримінальної відповідальності, про вчинення нею іншого злочину, про який не було відомо органам розслідування.
За сукупності вчинених злочинів з'явлення із зізнанням має враховуватись як обставина, що пом'якшує покарання при призначенні останнього за злочин, у зв'язку з яким зроблено це зізнання.
6. Наведений у ч. 1 ст. 67 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) перелік обставин, що обтяжують покарання, є вичерпним, тому суд не вправі посилатись у вироку як на обтяжуючі і враховувати при призначенні покарання інші обставини, не передбачені цією статтею.
Відповідно до ч. 2 ст. 67 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) суд, установивши наявність зазначених у пунктах 2, 6, 7, 9, 10, 12 ч. 1 цієї статті обтяжуючих обставин, зобов'язаний навести їх у вироку та врахувати при призначенні покарання. Обставини, передбачені пунктами 1, 3, 4, 5, 8, 11, 13 ч. 1 ст. 67 КК, суд залежно від конкретних обставин справи (зокрема, за відсутності зв'язку якоїсь із названих у цих пунктах обставин зі злочином) вправі не визнати обтяжуючими, навівши у вироку відповідні мотиви.
6-1. Звернути увагу судів на особливості призначення покарання за вчинення готування до злочину або вчинення замаху на злочин. Зокрема, відповідно до частини 2 статті 68 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) у разі засудження особи за готування до злочину строк або розмір покарання не може перевищувати половини максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ), а відповідно до частини 3 цієї ж статті у разі засудження за замах на злочин строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК. При цьому, призначаючи особі покарання згідно з частинами 2 і 3 статті 68 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ), у вироку суд повинен наводити відповідні мотиви; посилатися на статтю 69 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) у такому разі не потрібно.
Правила частин 2 і 3 статті 68 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) не можуть бути застосовані при призначенні покарання особі, яка у віці 18 і більше років вчинила злочин, за який передбачено найбільш суворий вид покарання - довічне позбавлення волі, оскільки цей вид покарання є таким, що виключає можливість визначення його половини чи двох третин. Однак до осіб, які вчинили готування до такого злочину або вчинення замаху на злочин у віці до 18 років, і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були у стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку, і яким не може бути призначено покарання у виді довічного позбавлення волі, мають застосовуватися вимоги частин 2 і 3 статті 68 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ), виходячи з максимального покарання позбавлення волі на певний строк.
{ Постанову доповнено пунктом 6-1 згідно з Постановою Верховного Суду N 8 ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 12.06.2009 }
6-2. Роз'яснити судам, що рішення про призначення покарання із застосуванням статті 69-1 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) у вироку має бути вмотивовано, а таке покарання не повинно перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК. Однак визначення покарання з дотриманням правил цієї норми закону можливе лише за наявності обставин, передбачених пунктами 1 та 2 частини 1 статті 66 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) (з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину; добровільне відшкодування або усунення заподіяної шкоди), а також при визнанні підсудним своєї вини та відсутності обставин, що обтяжують покарання. При цьому суди мають перевіряти, чи дійсно особа з'явилася із зізнанням, чи щиро покаялась або активно сприяла розкриттю злочину, чи добровільно відшкодувала завдані збитки або усунула заподіяну шкоду в повному обсязі та чи фактично визнає свою вину. Висновки суду з цих питань мають бути у вироку вмотивовані. Водночас добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди не враховується тоді, коли такі збитки або шкоду не заподіяно.
Правила статті 69-1 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) не поширюються на осіб, що вчинили злочин, за який санкцією закону передбачено найбільш суворий вид покарання - довічне позбавлення волі, крім тих, що вчинили злочин у віці до 18 років, і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, які були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку.
{ Постанову доповнено пунктом 6-2 згідно з Постановою Верховного Суду N 8 ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 12.06.2009 }
6-3. Положення частин 2 і 3 статті 68 КК та статті 69-1 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) застосовуються лише при призначенні найбільш суворого виду основного покарання, яке передбачено у відповідній санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК. Якщо ж така санкція є альтернативною, то суд має право застосувати вимоги частин 2 і 3 статті 68 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) або статті 69-1 КК стосовно максимального строку (розміру) лише найбільш суворого виду основного покарання з числа тих декількох, які у цій санкції передбачено. Інші ж менш суворі види основних покарань, передбачені в санкції відповідної статті (санкції частини статті) як альтернативні, призначаються судом у межах тих максимальних строків (розмірів), які встановлені для них у цій санкції.
{ Постанову доповнено пунктом 6-3 згідно з Постановою Верховного Суду N 8 ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 12.06.2009 }
7. Виходячи з того, що згідно зі ст. 34 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) рецидивом злочину визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин, не зняту або не погашену в установленому законом порядку, у кожній справі необхідно з'ясовувати відповідні дані.
Для вирішення питання про наявність рецидиву злочину не має значення, чи був закінчений умисний злочин, за який особа засуджується за останнім вироком або засуджувалася раніше, а також була вона виконавцем чи співучасником цих злочинів.
8. Призначення основного покарання, нижчого від найнижчої межі, передбаченої законом за даний злочин, або перехід до іншого, більш м'якого виду основного покарання, або непризначення обов'язкового додаткового покарання (ст. 69 КК) ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) може мати місце лише за наявності декількох (не менше двох) обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного. ( Абзац перший пункту 8 із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховного Суду N 18 ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 10.12.2004 )
У кожному такому випадку суд зобов'язаний у мотивувальній частині вироку зазначити, які саме обставини справи або дані про особу підсудного він визнає такими, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину і впливають на пом'якшення покарання, а в резолютивній - послатися на ч. 1 ст. 69 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ). При цьому необхідно враховувати не тільки мету й мотиви, якими керувалась особа при вчиненні злочину, а й її роль серед співучасників, поведінку під час та після вчинення злочинних дій тощо.
Покарання, призначене судом із застосуванням ст. 69 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ), не може бути нижчим від мінімальної межі відповідного виду покарання, встановленої у Загальній частині КК, тобто меншим, ніж один рік позбавлення чи обмеження волі, шість місяців виправних робіт, один місяць арешту тощо.
З підстав, зазначених у ч. 1 ст. 69 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ), суд може не призначати додаткового покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК як обов'язкове. { Абзац четвертий пункту 8 із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховного Суду N 8 ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 12.06.2009 }
Щодо особи, винної у вчиненні декількох злочинів, суд може призначити більш м'яке покарання, ніж передбачене законом, окремо за кожний злочин або тільки за один із них і остаточно визначити покарання за правилами ст. 70 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ). Застосування положень ст. 69 КК щодо покарання (як основного, так і додаткового), призначеного за сукупністю злочинів чи за сукупністю вироків, є неприпустимим.
Призначенню покарання, нижчого від найнижчої межі, передбаченої санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ), не перешкоджає наявність у цій же санкції альтернативних, більш м'яких покарань. { Абзац шостий пункту 8 із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховного Суду N 8 ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 12.06.2009 }
Суд не вправі перейти до більш м'якого виду покарання у випадках, коли санкцією закону, за яким засуджується особа, передбачено лише такі покарання, які з огляду на її вік чи стан не можуть бути до неї застосовані. В таких випадках суд, за наявності до того підстав, відповідно до ст. 7 КПК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) повинен закрити справу і звільнити особу від кримінальної відповідальності або постановити обвинувальний вирок і звільнити засудженого від покарання.
9. Судам необхідно мати на увазі, що частиною 1 статті 75 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) передбачено звільнення від відбування покарання з випробуванням тільки тих осіб, які засуджуються до виправних робіт, службового обмеження (для військовослужбовців), обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, тобто лише щодо основного покарання, що має бути належним чином вмотивовано у вироку. Звільнення від відбування призначеного судом додаткового покарання за цією нормою закону не допускається. Звільнити з випробуванням засуджену особу від відбування іншого виду покарання або позбавлення волі на строк понад п'ять років суд не вправі. Неповнолітній може бути звільнений від відбування покарання з випробуванням лише в разі засудження його до арешту або позбавлення волі (ч. 2 ст. 104 КК). { Абзац перший пункту 9 із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховного Суду N 8 ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 12.06.2009 }
Рішення суду про звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням має бути належним чином мотивоване. При звільненні особи від відбування покарання з випробуванням суди у резолютивній частині вироку мають посилатися на статтю 75 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ), а щодо неповнолітньої особи - ще й на статтю 104 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) як на підстави для прийняття такого рішення". { Абзац другий пункту 9 із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховного Суду N 8 ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 12.06.2009 }
Звільняючи особу від відбування покарання з випробуванням, суд може покласти на неї обов'язки, передбачені ст. 76 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ), з метою організації органами виконання покарань належного контролю за її поведінкою. Перелік цих обов'язків є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Поклавши на засудженого обов'язок, передбачений п. 4 ч. 1 ст. 76 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ), суд не встановлює періодичність та дні проведення реєстрації; відповідно до ч. 3 ст. 13 Кримінально-виконавчого кодексу України ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) вирішення цього питання віднесено до компетенції кримінально-виконавчих інспекцій. ( Абзац третій пункту 9 із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховного Суду N 18 ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 10.12.2004 )
Іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного до трьох років (ч. 3 ст. 75 КК) ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ), а неповнолітньому - від одного до двох років (ч. 3 ст. 104 КК). Цей строк обчислюється з дня постановлення вироку незалежно від того, судом якої інстанції застосовано ст. 75 КК.
При звільненні з випробуванням від відбування основного покарання суд відповідно до ст. 77 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) може призначити додаткові покарання: штраф (за умови, що він передбачений санкцією закону, за яким засуджується особа); позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. Додаткові покарання підлягають реальному виконанню, про що суд зазначає в резолютивній частині вироку.
При призначенні покарання у виді позбавлення волі на певний строк вагітним жінкам або жінкам, які мають дітей віком до 7 років, крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п'яти років за тяжкі та особливо тяжкі злочини, суд залежно від ступеня суспільної небезпечності вчиненого, даних про особу засудженої та обставин, що обтяжують і пом'якшують покарання, вправі звільнити таких жінок від відбування покарання з випробуванням як на підставі статті 75 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ), так і на підставі статті 79 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ). { Пункт 9 доповнено абзацом шостим згідно з Постановою Верховного Суду N 8 ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 12.06.2009 }
10. Згідно з ч. 2 ст. 78 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) суд за поданням органу, який здійснює контроль за поведінкою засудженого, звільненого від відбування покарання з випробуванням, може прийняти рішення про скасування звільнення та про направлення засудженого для відбування призначеного покарання в разі невиконання покладених на нього обов'язків, визначених ст. 76 КК, або систематичного (три і більше разів) вчинення правопорушень, що потягли адміністративні стягнення і свідчать про його небажання стати на шлях виправлення.
У разі вчинення засудженим протягом іспитового строку нового злочину суд призначає йому покарання за правилами, передбаченими статтями 71, 72 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ).
Якщо про вчинення під час іспитового строку нового злочину стало відомо після винесення постанови про звільнення засудженого від покарання (ч. 1 ст. 78 КК) ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ), суд, який розглядає справу про новий злочин, вправі призначити покарання за сукупністю вироків лише за умови скасування цієї постанови в установленому порядку.
Частиною 2 статті 75 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) передбачено, що суд за наявності визначених законом підстав може ухвалити рішення про звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням, якщо він протягом іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов'язки. Виходячи з цих положень закону, а також зі змісту частини 3 статті 78 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ), у разі вчинення особою під час іспитового строку нового злочину суди мають розцінювати це як порушення умов застосування статті 75 КК про звільнення від відбування покарання з випробуванням і призначати покарання за сукупністю вироків на підставі статті 71 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ). У таких випадках повторне звільнення від відбування покарання з випробуванням є неприпустимим. { Абзац четвертий пункту 10 в редакції Постанови Верховного Суду N 8 ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 12.06.2009 }
Роз'яснити, що у разі засудження особи за злочин, вчинений у період іспитового строку за попереднім вироком, визначеним у порядку статей 75, 79, 104 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ), та призначення покарання, яке згідно з частиною 3 статті 72 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягає, суд, незважаючи на це, має застосувати вимоги статті 71 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) і визначити за сукупністю вироків таке остаточне покарання, яке має бути більшим як від покарання, призначеного за новий злочин, так і від невідбутої частини покарання за попереднім вироком. У такому випадку суд визначає остаточне покарання у виді сукупності невідбутої частини покарання за попереднім вироком та покарання за новим вироком, ухваливши рішення про їх самостійне виконання.
{ Пункт 10 доповнено абзацом п'ятим згідно з Постановою Верховного Суду N 8 ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 12.06.2009 }
11. У випадках вчинення особою, звільненою від відбування покарання з випробуванням, нового злочину після закінчення іспитового строку суди повинні долучати до справи копію судового рішення про звільнення засудженого від призначеного покарання або про направлення його для відбування останнього. Якщо таке рішення не ухвалювалося, суд при розгляді справи про новий злочин не вправі призначати покарання за сукупністю вироків.
Обмежень щодо повторного застосування ст. 75 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) стосовно особи, яка вчинила новий злочин після звільнення від призначеного покарання на підставі ч. 1 ст. 78 КК, закон не містить.
Якщо постановою судді, що набрала законної сили, засуджений направлений для відбування призначеного вироком покарання, від відбування якого його було звільнено з випробуванням, суд, призначивши покарання за новий злочин, зобов'язаний остаточно визначити покарання за сукупністю вироків на підставі ст. 71 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ).
Коли особа вчинила злочин після закінчення визначеного судом іспитового строку, але в період дії строку додаткового покарання, яке перевищує тривалість іспитового строку, невідбута частина додаткового покарання за попереднім вироком підлягає приєднанню до основного покарання, остаточно визначеного за сукупністю вироків згідно з ч. 3 ст. 71 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ).
12. Звернути увагу судів на те, що відповідно до ст. 57 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) виправні роботи можуть бути призначені, як правило, особам, котрі вчинили менш небезпечні злочини і не потребують ізоляції від суспільства. Виправні роботи призначаються тільки працюючим і відбуваються за місцем роботи засуджених.
Суди не повинні призначати виправні роботи особам, які вчинили злочини, пов'язані з виконанням ними службових або професійних обов'язків, коли залишення винного на тій самій роботі може призвести до послаблення виховного й запобіжного впливу покарання або до вчинення таких же злочинних діянь.
Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли 16 років, і осіб пенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 57 КК) ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ).
13. Призначаючи покарання у виді виправних робіт (ст. 57 КК) ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) чи службового обмеження (ст. 58 КК), суд зобов'язаний визначити розмір відрахувань із заробітку або грошового забезпечення засудженого. Відсутність вказівки на цей розмір є підставою для скасування вироку.
При призначенні названих видів покарання за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) допускаються поглинення, часткове або повне складання як строків виправних робіт (службового обмеження), так і розмірів відрахувань у доход держави, а за кількома вироками (ст. 71 КК) - лише складання строків цих покарань.
14. Судам необхідно мати на увазі, що штраф як основне й додаткове покарання призначається у випадках і в межах, установлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ). { Абзац перший пункту 14 із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховного Суду N 8 ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 12.06.2009 }
Якщо санкція статті (санкція частини статті) не передбачає основного покарання у виді штрафу, він може бути призначений лише в порядку переходу до більш м'якого виду покарання за наявності підстав, передбачених ст. 69 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ). У цьому разі штраф призначається в розмірах, визначених ч. 2 ст. 53 КК, - від 30 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. { Абзац другий пункту 14 із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховного Суду N 8 ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 12.06.2009 }
15. Виходячи з того, що додаткові покарання мають важливе значення для запобігання вчиненню нових злочинів як самими засудженими, так і іншими особами, рекомендувати судам при постановленні вироку обговорювати питання про застосування поряд з основним покаранням відповідного додаткового. При цьому треба мати на увазі, що додаткові покарання можуть приєднуватися до будь-яких видів основного покарання, передбачених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ). { Абзац перший пункту 15 із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховного Суду N 8 ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 12.06.2009 }
Ті види покарань, які застосовуються як додаткові, крім штрафу і конфіскації майна, можуть призначатися й тоді, коли вони не вказані в санкції закону. В такому разі рішення про призначення додаткового покарання, наведене в резолютивній частині вироку, має містити посилання на статтю Загальної частини КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ), якою передбачено умови та порядок застосування цього виду покарання.
Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу як вид покарання не зазначається у санкціях норм Особливої частини КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) і застосовується за рішенням суду. Відповідно до ч. 2 ст. 52 і ст. 54 КК це покарання є додатковим і може бути застосоване судом лише щодо особи, засудженої за тяжкий чи особливо тяжкий злочин, із наведенням у вироку відповідних мотивів.
16. Визнавши підсудного винним у вчиненні кількох злочинів, відповідальність за які передбачена різними статтями (частинами статей) КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ), суд повинен призначити додаткове покарання окремо за кожний злочин, а потім остаточно визначити його за сукупністю злочинів на підставі ст. 70 КК. Призначення додаткового покарання, як і основного, лише за сукупністю злочинів є неприпустимим.
У разі призначення покарання за кількома вироками суд на підставі ст. 71 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) до додаткового покарання, призначеного за новим вироком, приєднує повністю або частково те додаткове покарання (або його невідбуту частину), яке було призначене за попереднім вироком. При цьому загальний строк додаткового покарання одного й того ж виду не може перевищувати максимального строку, встановленого законом для такого виду покарання. Різні додаткові покарання, призначені на підставі ст. 71 КК, виконуються самостійно.
17. Роз'яснити судам, що відповідно до ст. 55 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю застосовується як додаткове покарання лише в тих випадках, коли вчинення злочину було пов'язане з посадою підсудного або із заняттям ним певною діяльністю.
Це покарання призначається в межах, установлених санкцією статті (санкцією частини статті) КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ), за якою підсудний визнаний винним, а якщо воно нею не передбачене, - в межах, установлених ст. 55 КК. Та обставина, що до постановлення вироку підсудний вже не обіймав посаду або не займався діяльністю, з якими було пов'язане вчинення злочину, не є перешкодою для застосування цього покарання.{ Абзац другий пункту 17 із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховного Суду N 8 ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 12.06.2009 }
Рішення про позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю має бути чітко сформульоване в резолютивній частині вироку, для того щоб не виникло жодних сумнівів під час виконання останнього. Якщо в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) зазначено характер посад або вид діяльності (наприклад, статті 286, 287), рішення про призначення додаткового покарання, наведене в резолютивній частині вироку, повинне відповідати змісту цієї санкції. { Абзац третій пункту 17 із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховного Суду N 8 ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 12.06.2009 }
Якщо додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю за санкцією статті (санкцією частини статті) є обов'язковим, то воно застосовується лише до тих осіб, які обіймали посади чи займалися діяльністю, з якими було пов'язано вчинення злочину. До інших осіб, які були співучасниками злочину, не пов'язаного з їх діяльністю чи займаною посадою, додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю не застосовується з наведенням у вироку відповідних мотивів. У такому випадку посилатися на статтю 69 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) не потрібно. { Пункт 17 доповнено абзацом четвертим згідно з Постановою Верховного Суду N 8 ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 12.06.2009 }
18. Позбавлення права керувати транспортними засобами може бути призначене судом як додаткове покарання незалежно від того, що особа вже позбавлена такого права в порядку адміністративного стягнення. Однак суд не вправі призначити це покарання особі, яка не має права керувати транспортними засобами.
19. Вирішуючи питання про застосування конфіскації майна, суди повинні враховувати, що такий вид додаткового покарання призначається лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині КК за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини. Відповідно до вимог статті 59 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) у разі конфіскації не всього майна, а лише його частини суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються.
Роз'яснити судам, що конфіскація майна як додаткове покарання відповідно до статті 98 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) не може бути призначена особі, що вчинила злочин у віці до 18 років, навіть у тому разі, коли на час розгляду справи судом вона досягла повноліття.
Якщо додаткове покарання у виді конфіскації майна за санкцією статті (санкцією частини статті) є обов'язковим, то у разі прийняття рішення про звільнення особи від відбування покарання з випробуванням воно не застосовується, оскільки статтею 77 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) передбачено вичерпний перелік додаткових покарань, що можуть бути призначені у такому випадку, серед яких конфіскація майна відсутня. При прийнятті такого рішення у вироку мають бути наведені відповідні мотиви; посилатися на статтю 69 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) непотрібно.
Звернути увагу судів на те, що це правило не поширюється на випадки застосування судом передбаченої санкцією статті (санкцією частини статті) спеціальної конфіскації (предмети контрабанди, знаряддя і засоби полювання, незаконного зайняття рибним, звіриним або іншим водним промислом та все добуте тощо).
{ Пункт 19 в редакції Постанови Верховного Суду N 8 ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 12.06.2009 }
20. Звернути увагу судів на те, що передбачені законом правила призначення покарання за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) застосовуються у випадках самостійної кваліфікації вчиненого як за різними статтями, так і за різними частинами однієї статті кримінального закону, якими передбачено відповідальність за окремі склади злочинів і які мають самостійні санкції. За цими ж правилами призначається покарання і в разі вчинення особою діянь, частина яких кваліфікується як закінчений злочин, а решта - як готування до злочину чи замах на нього.
За окремими епізодами злочинної діяльності або за окремими пунктами статті (частини статті) КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ), які не мають самостійної санкції, покарання не призначається.
Встановлений ст. 70 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) порядок, згідно з яким суд зобов'язаний призначити покарання окремо за кожний злочин, а потім остаточно визначити покарання за сукупністю злочинів, стосується як основних, так і додаткових покарань.
21. При вирішенні питання про те, який із передбачених ст. 70 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) принципів необхідно застосовувати при призначенні покарання за сукупністю злочинів (поглинення менш суворого покарання більш суворим або повного чи часткового складання покарань, призначених за окремі злочини), суд повинен враховувати крім даних про особу винного й обставин, що пом'якшують і обтяжують покарання, також кількість злочинів, що входять до сукупності, форму вини й мотиви вчинення кожного з них, тяжкість їх наслідків, вид сукупності (реальна чи ідеальна) тощо.
Суд вправі визначити остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим при призначенні за окремі злочини, що входять у сукупність, покарання як одного виду, так і різних. Однакові за видом і розміром покарання поглиненню не підлягають, крім випадку, коли вони призначені у максимальних межах санкцій статей (санкцій частин статей) КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ). Застосовуючи принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, суд повинен зазначити у вироку, про яке саме покарання йдеться - основне чи додаткове. { Абзац другий пункту 21 із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховного Суду N 8 ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 12.06.2009 }
22. Принцип повного або часткового складання покарань може застосовуватись у випадках призначення за окремі злочини, що входять до сукупності, як однакових, так і різних за видом покарань. При частковому складанні розмір остаточного покарання в усякому разі має бути більшим за розмір кожного з покарань, призначених за окремі злочини.
Остаточне покарання за сукупністю злочинів має визначатися за найбільш суворим видом покарання за окремі злочини, що до неї входять, і в межах санкції того закону, який передбачає більш суворе покарання. Однак якщо хоча б один зі злочинів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для такого виду покарань у Загальній частині КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ).
Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за їх сукупністю визначається шляхом поглинення зазначеним видом покарання будь-яких менш суворих.
При призначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів шляхом повного або часткового їх складання заміна покарань провадиться за правилами, передбаченими ст. 72 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ). Коли за злочини, що утворюють сукупність, призначено основні покарання різних видів, які не підлягають заміні (штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю), суд може застосувати принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим або призначити кожне з них до самостійного виконання.
У випадку, коли за кожен із двох або більше злочинів нарівні з основним покаранням призначається й додаткове покарання одного виду, остаточний його строк чи розмір при частковому або повному складанні не може бути більшим за максимальний строк чи розмір, передбачений для такого виду покарань Загальною частиною КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ).
Якщо за злочини, що входять до сукупності, призначені різні види додаткового покарання, то вони мають бути зазначені у вироку з наведенням відповідних розмірів та строків і при призначенні остаточного покарання, оскільки виконуються самостійно (ч. 4 ст. 72 КК) ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ).
23. У разі визнання особи винною у вчиненні кількох злочинів рішення про її звільнення від відбування покарання з випробуванням приймається тільки після визначення на підставі частини 1 статті 70 КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) остаточного покарання, виходячи з його виду й розміру.
Коли особа, щодо якої було застосоване таке звільнення, вчинила до постановлення вироку в першій справі інший злочин, за який вона засуджується до покарання, що належить відбувати реально, застосування принципів поглинення, часткового чи повного складання призначених покарань не допускається. За таких умов кожний вирок виконується самостійно. { Пункт 23 доповнено абзацом другим згідно з Постановою Верховного Суду N 11 ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 06.11.2009 }
{ Пункт 23 в редакції Постанови Верховного Суду N 8 ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 12.06.2009 }
24. Суд може перекваліфікувати кримінально каране діяння з однієї статті на декілька статей кримінального закону, які передбачають відповідальність за менш тяжкі злочини, якщо при цьому не погіршується становище засудженого і не порушується право останнього на захист. Призначене за сукупністю злочинів покарання не повинне бути більш суворим, ніж максимальне покарання, передбачене санкцією статті (санкцією частини статті) КК ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ), за якою було кваліфіковане кримінально каране діяння у постанові про притягнення особи як обвинуваченого і в обвинувальному висновку. Ці положення треба враховувати і під час розгляду справи в апеляційному, касаційному порядку та в порядку виключного провадження.
{ Пункт 24 із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховного Суду N 8 ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 12.06.2009 }
25. За сукупністю вироків (ст. 71 КК) ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) покарання призначається, коли засуджена особа до повного відбування основного чи додаткового покарання вчинила новий злочин, а також коли новий злочин вчинено після проголошення вироку, але до набрання ним законної сили.




Рекомендовані для використання -
література:


1. Кримінальне право України: Загальна частина:Підручник/М.І.Бажанов.-2-е вид., перероб. і

допов.- К.: Юрінком Інтер,2002.-416 с.; с. 342-364

2. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. Під загальною

редакцією Потебенька М.О., Гончаренка В.Г.- К.,-“Форум”,2001., у 2-х ч.; ст.ст.74-87








Нормативно-правові акти



1) Конституція України, 28.06.1996 р.;

2) Рішення Конституційного Суду України № 13-рп/2000 від 16.11.2000 “Щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України та статті 44 КПК України (справа про право вільного вибору захисника)”.

Акти судової практики


постанова Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30.05.1997 року “Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина”;
постанова Пленуму Верховного Суду України № 3 від 25.03.1988 року “Про застосування судами України кримінально-процесуального законодавства, що регулює повернення справ на додаткове розслідування”.



Питання для перевірки якісного рівня вивчення самостійної роботи:

1) Який порядок звільнення від покарання за хворобою ?;
Стаття 84. Звільнення від покарання за хворобою
1. Звільняється від покарання особа, яка під час його відбування захворіла на психічну хворобу, що позбавляє й" можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру відповідно до статей 92-95 цього Кодексу.
2. Особа, яка після вчинення злочину або постановлення вироку захворіла на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, може бути звільнена від покарання або від подальшого його відбування. При вирішенні цього питання суд враховує тяжкість вчиненого злочину, характер захворювання, особу 3. Військовослужбовці, засуджені до службового обмеження, арешту або тримання в дисциплінарному батальйоні, в разі визнання їх непридатними до військової служби за станом здоров'я звільняються від покарання.
4. У разі одужання осіб, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, вони повинні бути направлені для відбування покарання, якщо не закінчилися строки давності, передбачені статтями 49 або 80 цього Кодексу, або відсутні інші підстави для звільнення від покарання. При цьому час, протягом якого до осіб застосовувалися примусові заходи медичного характеру, зараховується в строк покарання за правилами, передбаченими в частині п'ятій статті 72 цього Кодексу, а один день позбавлення волі дорівнює одному дню застосування примусових заходів медичного характеру.
1. Звільнення від покарання за хворобою застосовується у випадках, коли досягнення мети покарання стає нереальним через хворобу особи, яка вчинила злочин. Ст. 84 передбачає три самостійних види звільнення особи від покарання за хворобою, які визначаються характером захворювання та особливостями суб'єкта, до якого застосовуються.
2. Ч. 1 ст. 84 передбачає обов'язкове звільнення від покарання, умовами якого є: 1) відбування особою покарання; 2) захворювання її на психічну хворобу; 3) позбавлення й можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Про поняття психічної хвороби, а також про можливість усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними див. коментар до ст. 19.
Підставою для звільнення від покарання таких осіб є неможливість їх виправлення. Психічна хвороба, яка позбавляє особу можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, не дає їй можливості усвідомлювати і примусовий характер державного впливу на нього, який полягає у позбавленні чи обмеженні прав і свобод особи. Такі особи звільняються від покарання незалежно від тяжкості вчиненого ними злочину, тривалості невідбутої частини покарання, наявності порушень режиму та інших обставин. Закон передбачає можливість застосування до них примусових заходів медичного характеру відповідно до ст. ст. 92 - 95.засудженого та інші обставини справи.
3. Ч. 2 ст. 84 передбачає можливість звільнення від покарання або від подальшого його відбування за таких умов: 1) особа захворіла на іншу тяжку хворобу, крім психічної; 2) це сталося після вчинення злочину або постановлення вироку; 3) врахування судом тяжкості вчиненого злочину, характеру захворювання, особи засудженого та інших обставин справи.
Відбування покарання такими особами є недоцільним через неможливість їх виправлення в умовах відбування покарання і застосування заходів виправно-трудового впливу. До тяжких можна віднести хвороби, включені до Переліку захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання. Виявлення таких осіб покладається на лікарсько-трудові комісії, які створюються при лікарнях для засуджених. Захворювання на тяжку хворобу є підставою для звільнення особи від покарання або від подальшого його відбування лише у випадку, якщо ця хвороба перешкоджає відбуванню покарання, тобто коли подальше відбування покарання загрожує її життю або може призвести до серйозного погіршення здоров'я чи інших тяжких наслідків.
Тяжкість вчиненого злочину ґрунтується на положеннях ст. 12. Особу засудженого характеризують поведінка під час відбування
покарання, дисциплінованість, ставлення до праці, ступінь виправлення, ухилення від призначеного лікування тощо. До інших обставин, які суд може врахувати при вирішенні цього питання, можна віднести: тривалість відбутого покарання; обставини, які при звільненні від покарання або від подальшого його відбування можуть поставити засудженого у безвихідне становище (наприклад, відсутність постійного місця проживання, рідних чи близьких тощо), а також той факт, що засуджений захворів на тяжку хворобу в результаті навмисного заподіяння собі ушкоджень під час відбування покарання.
4. Ч. З ст. 84 передбачає обов'язкове звільнення від покарання, яке застосовується за таких умов: 1) суб'єктом звільнення від покарання є військовослужбовець, засуджений до службового обмеження, арешту або тримання в дисциплінарному батальйоні; 2) він визнаний непридатним до військової служби за станом здоров'я.

2) Які рекомендації судової практики з питань звільнення від кримінального покарання та його відбування?;
Суди мають розмежовувати передбачені КК випадки звільнення від кримінальної відповідальності і випадки, коли відповідно до цього Кодексу вона взагалі неможлива, наприклад, у разі: малозначності діяння (ч. 2 ст. 11), вчинення діяння у стані неосудності (ч. 2 ст. 19), недосягнення особою віку кримінальної відповідальності (ст. 22), наявності обставин, що виключають злочинність діяння (розд. VIII Загальної частини), а також випадки, коли особа не підлягає такій відповідальності (ч. 2 ст. 385, ч. 2 ст. 396 КК). Звільнення особи від кримінальної відповідальності потрібно відмежовувати і від звільнення засудженого від покарання та його відбування на підставі норм розд. XII або статей 104, 105, 107 Загальної частини КК.

3) Які обставини підлягають до врахування при звільненні від покарання за хворобою?;
 Ч. 1 ст. 84 передбачає обов'язкове звільнення від покарання, умовами якого є: 1) відбування особою покарання; 2) захворювання її на психічну хворобу; 3) позбавлення й можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними.

4) Якими засадами керується суд при звільненні від кримінального покарання?;
При вирішенні питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності суд (суддя) під час попереднього, судового, апеляційного або касаційного розгляду справи повинен переконатися (незалежно від того, надійшла вона до суду першої інстанції з відповідною постановою чи з обвинувальним висновком, а до апеляційного та касаційного судів - з обвинувальним вироком), що діяння, яке поставлено особі за провину, дійсно мало місце, що воно містить склад злочину і особа винна в його вчиненні, а також що умови та підстави її звільнення від кримінальної відповідальності передбачені КК. Тільки після цього можна постановити (ухвалити) у визначеному КПК порядку відповідне судове рішення.

5) Як втілюється конституційний принцип гуманізму в положеннях КК при звільненні від кримінального покарання?
Частиною 2 ст. 44 Кримінального кодексу України (далі - КК України) звільнення від кримінальної відповідальності проголошується виключною компетенцією суду. З 1 вересня 2001 року - моменту набрання чинності КК України органи дізнання, слідчі і прокурори були позбавлені права ухвалювати рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених Загальною та Особливою частинами КК України. На сьогодні прокурор, а також слідчий за згодою прокурора та наявності відповідних підстав складає мотивовану постанову про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності (зокрема, статті 7, 7-2, 8,
10, 11-1 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК України)). У п. 1 і п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності» від 23 грудня 2005 року №12 роз’яснюється, що суд за наявності вказаних у КК України підстав та умов здійснює звільнення від кримінальної відповідальності під час попереднього та судового розгляду справи, апеляційного, касаційного або виключного провадження шляхом закриття кримінальної справи незалежно від того, надійшла вона до суду з відповідною постановою, обвинувальним висновком чи обвинувальним вироком.
Вказівка у ч. 2 ст. 44 КК України на звільнення саме судом від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених цим Кодексом, може розцінюватись як законодавче рішення, зумовлене тим, що лише суд повинен мати право встановлювати винуватість особи у вчиненні злочину. Як відомо, звільнення від кримінальної відповідальності не свідчить про виправдання особи, про визнання її невинуватою у вчиненні злочину. КК України, регламентуючи цей правовий інститут, виходить із встановлення факту вчинення особою кримінально караного діяння, а тому передбачені законом підстави звільнення від кримінальної відповідальності визнаються нереабілітуючими. Вирішенню питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності має передувати повне і точне встановлення фактичних обставин скоєного і правильна кваліфікація вчиненого злочину. У світлі сказаного суд як орган, покликаний покладати на особу кримінальну відповідальність, цілком логічно (принаймні на перший погляд) чинними КК України і КПК України наділяється повноваженням звільняти від неї.
Свого часу вітчизняні процесуалісти висловились за ліквідацію у законодавчому порядку винятків із конституційного принципу презумпції невинуватості, суть яких полягала в тому, що особа визнається винною не вироком суду, а постановою органу дізнання, слідчого, прокурора або ухвалою суду про закриття кримінальної справи або про відмову в її порушенні за обставинами, що не реабілітують цю особу. Раніше Висновком Комітету конституційного нагляду СРСР від 13 вересня 1990 року були визнані такими, що не відповідають ст. 160 Конституції СРСР (ця норма закріплювала принцип презумпції невинуватості), положення кримінального і кримінально-процесуального законодавства, що визначали підстави і порядок звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням заходів адміністративного стягнення і громадського впливу й на підставі яких на стадії попереднього розслідування виносились рішення про закриття кримінальних справ, що констатували винуватість особи.
У сучасній юридичній літературі України існує точка зору, згідно з якою і такий законодавчий крок, як проголошення звільнення від кримінальної відповідальності компетенцією суду, не дасть змоги вирішити фундаментальну проблему невідповідності матеріально-правового інституту звільнення від кримінальної відповідальності та процесуальної форми його втілення конституційному принципу презумпції невинуватості.
Так, С.С. Яценко розмірковує з цього приводу наступним чином: «Питання наявності підстав для настання кримінальної відповідальності можливе лише при встановленні в діянні особи складу злочину, в тому числі й такого його важливого компонента, як вина особи у вчиненні злочину, що відповідно до конституційного припису (ч. 1 ст. 62 Конституції України) можливе лише обвинувальним вироком суду. Закриття ж кримінальної справи ухвалою або постановою суду без постановлення обвинувального вироку, яким тільки і може бути встановлена вина особи у вчиненні злочину, вочевидь не узгоджується з конституційним принципом презумпції невинуватості» [1]. Зіставлення ч. 1 ст. 62 Конституції України і змісту статей 44-49 КК України дає можливість, на думку С.Д. Шапченка, побачити істотну суперечність між ними, а саме: звільнення особи від кримінальної відповідальності відбувається без визнання її винною у вчиненні злочину в обвинувальному вироку суду. Як наслідок, конституційна презумпція невинуватості при такому звільненні залишається неспростованою [2]. Керуючись подібними міркуваннями, М.Й. Коржанський назвав інститут звільнення від кримінальної відповідальності, передбачений розділом ІХ Загальної частини КК України, нелегітимним і нечинним, а Л.А. Хруслова вважає, що постанова або ухвала суду про закриття кримінальної справи, якою особа звільняється від кримінальної відповідальності, є так само недоречною, як і постанова слідчого [3, 47-55; 4]. Звернемось до тексту Основного Закону країни.
Згідно з ч. 1 ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Заслуговує на підтримку позиція РВ. Вереші, який пропонує у законодавчому порядку усунути невиправдану полісемію у вживанні в межах Конституції, КК і КПК України термінів «вина» і «винуватість». Зокрема, у ч. 1 ст. 62 Конституції України має йтися про доведення в законному порядку не вини (зміст цього кримінально-правового поняття визначений у ст. 23 КК України), а винуватості [5, 5]. Мається на увазі те, що основним змістом кримінально-процесуального за своїм характером поняття «винуватість» є констатація - саме ця особа вчинила відповідне діяння, яке містить склад конкретного злочину.
Буквальне тлумачення ч. 1 ст. 62 Конституції України дає підстави висловити думку, що встановлення винуватості особи у вчиненні злочину саме обвинувальним вироком суду вимагається лише у тому разі, коли особа піддається кримінальному покаранню. Її поділяють чимало вітчизняних дослідників. Так, на переконання В.О. Навроцького, суть конституційної презумпції невинуватості як процесуальної гарантії від необґрунтованого обвинувачення і засудження зводиться до того, що найтяжчий правовий наслідок вчинення злочину - покарання - може бути накладений лише судом. Коментуючи ч. 2 ст. 2 КК України, яка відтворює ч. 1 ст. 62 Конституції України, А.М. Ришелюк до остаточно вирішуваних тільки судом питань кримінальної відповідальності відносить «визнання особи винною та призначення їй покарання за вчинений злочин» [6, 35; 7, 15]. На думку П.Л. Степанова, наш законодавець при формулюванні презумпції невинуватості виходив із того, що особа не може бути визнана винуватою у вчиненні злочину інакше, як обвинувальним вироком суду у випадку настання для неї негативних наслідків - покарання, судимості тощо [8].
Вважаємо, що Конституція України не дає прямої відповіді на питання про те, в якому порядку має встановлюватись винуватість особи у вчиненні злочину, якщо цій особі кримінальне покарання не призначається. Фактично така ж сама позиція Ю.В. Бауліна. На його погляд, ч. 1 ст. 62 Конституції України не виключає того, що суд може визнати особу, яку звільняють від кримінальної відповідальності, такою, яка вчинила злочин, у процесуальному порядку, що відрізняється від винесення обвинувального вироку [9, 54-55].
Отже, здійснюване судом звільнення від кримінальної відповідальності з формальної точки зору частині 1 ст. 62 Конституції України не суперечить, а твердження окремих вітчизняних авторів про невідповідність інституту звільнення від кримінальної відповідальності конституційному принципу презумпції невинуватості навряд чи можуть вважатись переконливими.
Прихильникам таких тверджень імпонує позиція Л.В. Головка, який пропонує вирішувати окреслену проблему крізь “процесуальну призму” - шляхом поступової заміни матеріально-правового інституту звільнення від кримінальної відповідальності кримінально-процесуальним інститутом звільнення від кримінального переслідування. В межах останнього не вимагається завершальним етапом визнавати постановлення обвинувального вироку суду, яким особа визнається винуватою у вчиненні злочину, а замість понять «особа, яка вчинила злочин» і «винуватий» виправдано використовувати зворот «особа, яка підлягає кримінальному переслідуванню». Думку про те, що особу слід звільняти не від кримінальної відповідальності у матеріально-правовому розумінні, а від розгляду питання про можливу негативну оцінку її поведінки у формі обвинувального вироку, тобто від кримінального переслідування у процесуальному сенсі, висловлюють й інші вчені [10, 324-346; 11, 153-173; 12]. В обґрунтування своєї позиції вони вказують, зокрема, на те, що сучасна західна доктрина не знає звільнення від кримінальної відповідальності, однак їй добре відомі різні процесуальні механізми умовного та безумовного звільнення від кримінального переслідування, а також інститут звільнення від покарання.
Позиція Л.В. Головка та його послідовників піддана серйозній критиці з боку В.В. Мальцева, який вступається за матеріально-правовий інститут звільнення від кримінальної відповідальності і називає надуманим протиріччя між кримінально-політичною концепцією звільнення від кримінальної відповідальності і принципом презумпції невинуватості. З огляду на пріоритет змісту над формою «процесуальна призма» має лише відображати кримінально-правовий зміст, а не перекручувати і вихолощувати його. Водночас науковець, віддаючи належне термінологічній адекватності кримінального і кримінально-процесуального законодавства, пропонує законодавцю при характеристиці інституту звільнення від кримінальної відповідальності замість вказівки на особу, яка вчинила злочин, використовувати звороти «діяння, що містить ознаки злочину» або «діяння, що містить всі ознаки складу злочину» [13, 420-426].
Подібні словесні реверанси у бік презумпції невинуватості зі змістовної точки зору нічого позитивного не несуть, а тому видаються зайвими. Прикметно у розглядуваному аспекті, що В.В. Скибицький, хоч і вважав за доцільне (з урахуванням презумпції невинуватості) вживати при характеристиці звільнення від кримінальної відповідальності поняття «діяння, що містить ознаки злочину», зазначав, що це поняття має не матеріально-правове, а процесуальне значення. Особливий порядок визнання діяння злочином не впливає на об’єктивно існуюче явище, яке охоплюється вченням про склад злочину [14, 17-18]. На нашу думку, суперечка, що час від часу спалахує в юридичній літературі навколо питання про назву деліктів, за вчинення яких особа звільняється від кримінальної відповідальності, - класичний приклад псевдонаукової дискусії, відірваної від потреб законодавчої і право- застосовної практики.
Пропозиція змінити найменування діянь, за вчинення яких особа звільняється від кримінальної відповідальності, висувалась у юридичній літературі і раніше. Обґрунтовано відкидаючи подібний варіант поліпшення кримінального законодавства, С.Г. Келіна у виданій 1987 року і, так би мовити, етапній для розвитку кримінально-правової доктрини колективній монографії, в якій викладено теоретичну модель Загальної частини КК України, зазначає, що звільнення від кримінальної відповідальності передбачає попереднє встановлення факту вчинення особою злочину. У протилежному випадку кримінальна справа має бути закрита за реабілітую- чою підставою (відсутність події злочину, відсутність складу злочину тощо). Водночас вказувалось на необхідність розроблення спеціальних процесуальних форм, що найбільш точно відповідали б матеріально-правовій суті звільнення від кримінальної відповідальності.
Проблема адекватної процесуальної форми аналізованого кримінально-правового інституту залишається невирішеною і досі. При цьому сама мета існування передбачених КК України різновидів депеналізації Конституції України не суперечить. Наявність інституту звільнення від кримінальної відповідальності відповідає не лише цілям попередження вчиненню злочинів, а перш за все сприяє відновленню порушеного права та відшкодуванню шкоди, завданої злочинами. Взагалі не буде зайвим наголосити, що інститут звільнення від кримінальної відповідальності, складовою якого виступають заохочувальні приписи, - втілення принципів гуманізму та економії кримінально- правової репресії, один із проявів схильності сучасної держави до більш гнучких форм реагування на вчинення злочинів. Закріплення у чинному КК України подібних форм спонукає висловитись за трансформацію ідеї (принципу) невідворотності кримінальної відповідальності у положення про невідворотність кримінально-правового впливу на особу, яка вчинила злочин.
Відповідно до ч. 1 ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Закриття кримінальної справи зі звільненням особи від кримінальної відповідальності - це не що інше, як акт відправлення правосуддя, а тому закріплений у ч. 2 ст. 44 КК і КПК України судовий порядок звільнення особи від кримінальної відповідальності узгоджується з наведеним конституційним приписом.
Зазначений порядок, за якого той, хто вчинив злочин, постає перед судом, є доречним і з погляду більш реального досягнення мети загальної і спеціальної пре- венції, виховного ефекту. С.Г. Келіна слушно зауважує, що звільнення від кримінальної відповідальності означає констатацію факту вчинення особою злочину, і це має бути зрозумілим для такої особи: вона повинна усвідомити, що вчинене нею діяння заборонене кримінальним законом і, за загальним правилом, тягне за собою покарання. Оскільки порушник кримінально-правової заборони має чітко усвідомити факт вчинення ним передбаченого КК України діяння, відчути у зв’язку з цим свою провину і зробити для себе висновок про недопущення подібної негідної поведінки у майбутньому, судовий порядок звільнення від кримінальної відповідальності має очевидну перевагу над більш оперативним і менш витратним закриттям кримінальних справ за нереабілі- туючими підставами під час дізнання і досу- дового слідства.
Показово, що звільнення від кримінальної відповідальності визнається прерогативою суду, зокрема, й у таких країнах, як Білорусь (наприклад, ст. 86 Кримінального кодексу Республіки Білорусь), Литва (статті 36-40 Кримінального кодексу Литовської
Республіки), Молдова (ст. 53 Кримінального кодексу Республіки Молдова). Чимало російських науковців з тим, щоб зменшити кількість фактів незаконного звільнення від кримінальної відповідальності, зумовлених у тому числі корупційним чинником, і покласти край неконституційній, на їх думку, практиці визнання осіб винуватими у вчиненні злочинів постановами органів дізнання, слідчих і прокурорів, висувають пропозицію надати винятково судовим органам повноваження ухвалювати остаточні рішення про звільнення осіб від кримінальної відповідальності. В Україні ця слушна пропозиція знайшла законодавче закріплення ще у 2001 році.
Суворе дотримання процесуальної за своїм характером вимоги ч. 2 ст. 44 вітчизняного Кримінального кодексу про звільнення від кримінальної відповідальності виключно судом, по ідеї, мало б унеможливити практику закриття кримінальних справ суддями за нереабілітуючими підставами при попередньому розгляді справ. Пленум Верховного Суду України, беручи до уваги у даному разі положення не ч. 2 ст. 44 КК України, а ст. 248 КПК України, роз’яснює, яким чином слід здійснювати звільнення обвинувачених від кримінальної відповідальності із закриттям при цьому кримінальних справ при їх попередньому розгляді (п. 10 Постанови Пленуму «Про практику застосування кримінально-процесуального законодавства при попередньому розгляді кримінальних справ у судах першої інстанції» від
30 травня 2008 року № 6). В юридичній літературі пропонується позбавити суддів повноваження закривати кримінальні справи в стадії попереднього розгляду, тому що ця практика суперечить як кримінальному закону, так і суті правосуддя. Стверджується, що попередній розгляд кримінальної справи як стадія кримінального процесу не має належних процесуальних засобів та умов встановлення винуватості обвинуваченого у вчиненні злочину. Для того щоб закрити кримінальну справу за нереабілітую- чою підставою, суд має оцінити докази і вирішити питання про винуватість особи, а це можна зробити лише при судовому розгляді кримінальної справи. Підтримуючи наведену пропозицію, зазначу, що судовий розгляд кримінальної справи як стадія, де зосереджені максимальні гарантії прав і законних інтересів обвинуваченого (підсудного) і перевірки доказів обвинувачення, найбільше відповідає суті матеріально-правового інституту звільнення від кримінальної відповідальності.
Таким чином, новий КПК України повинен передбачити оптимальну процедуру судового розгляду кримінальних справ про звільнення осіб від кримінальної відповідальності і закриття кримінальних справ за нереабілітуючими підставами. У будь-якому разі неприйнятною видається пропозиція звільняти особу від кримінальної відповідальності обвинувальним вироком суду. Адже з винесенням такого вироку і набранням ним законної сили відбувається державний осуд порушника кримінально-правової заборони, тобто на особу, яка вчинила злочин, вже покладається кримінальна відповідальність (навіть якщо це і не поєднується із застосуванням до винного примусових заходів кримінально-правового впливу). З моменту набрання обвинувальним вироком суду законної сили можливе звільнення від покарання або його відбування чи застосування інших кримінально-правових заходів впливу, що входять до змісту окремих форм кримінальної відповідальності. Однак звільнити особу від кримінальної відповідальності вже неможливо. Вимагати, щоб при звільненні від кримінальної відповідальності виносився обвинувальний вирок, означає відмову від цього інституту взагалі, оскільки підставою (складовою) звільнення від кримінальної відповідальності є відмова від офіційного осуду (негативної оцінки) злочинної поведінки винуватої особи та від її засудження іменем держави.
Справедливо назвавши інститут звільнення від кримінальної відповідальності одним із прогресивних засобів національної кримінально-правової політики, В.М. Куц пропонує вирішувати проблему конститу- ційності цього інституту шляхом досягнення відповідної домовленості. Йдеться про те, що фактично особа визнається винуватою у вчиненні злочину задовго до вступу в законну силу обвинувального вироку суду, але юридично цей стан закріплюється у вказаному вироку. Тому правникам варто домовитись про те, що від кримінальної відповідальності звільняється особа, яка є винуватою у професійній правосвідомості обвинувача, а не така, що визнана винною судом [15].
Загалом викладену вище позицію можна охарактеризувати як прагматичну і засновану на здоровому глузді. Задля справедливості зазначу, що вона не нова: про те, що у випадку звільнення від кримінальної відповідальності орган дізнання, слідчий і прокурор вважають, що обвинувачення фактично доведено, а обвинувачений скоїв інкриміноване йому діяння, писав, зокрема, відомий процесуаліст М.С. Строгович. Ознайомлення із літературою з конституційного та кримінально-процесуального права, присвяченою принципу презумпції невинуватості, дає підстави стверджувати, що слідчий, який пред’являє обвинувачення, складає обвинувальний висновок, а також прокурор, який затверджує цей висновок, суб’єктивно переконані у винуватості тієї чи іншої особи. Інакше й бути не може; у протилежному випадку слідчий і прокурор порушували б вимоги закону. Зокрема, положення ст. 131 КПК України вимагає від слідчого впевненості в тому, що злочин вчинила саме та особа, якій пред’являється обвинувачення. Звертається увага на те, що встановлення винуватості особи слідчим або прокурором створює у розглядуваному аспекті передумову не кримінальної відповідальності, а звільнення від неї. Вважається також, що висновок про винуватість особи, зроблений під час досудового слідства, носить попередній характер і тягне за собою не кримінально-правові наслідки, подібні до тих, що породжуються постановленням обвинувального вироку суду, а наслідки процесуальні - притягнення особи як обвинуваченого, обрання запобіжного заходу тощо.
З огляду на викладене вище теза В.М. Куца про фактичну винуватість того, хто звільняється від кримінальної відповідальності, - винуватість особи у свідомості обвинувача, цілком може бути сприйнята.
Щоправда, з міркувань науковця «випадає» позиція суду, який, не будучи обвинувачем, виносить у випадку звільнення від кримінальної відповідальності постанову (ухвалу) про закриття кримінальної справи і тим самим де-факто (а вочевидь, і де-юре) констатує винуватість особи при тому, що обвинувальний вирок ним не виноситься. Оскільки звільнити від кримінальної відповідальності можна лише того, хто вчинив злочин, то, як справедливо пише В.Д. Філімонов, без попереднього визнання особи винуватою у вчиненні злочину саме судом питання про звільнення цієї особи від кримінальної відповідальності розглядатись не може. Ю.М. Грошевий наголошує на тому, що у процесуальному акті про закриття кримінальної справи суд як орган правосуддя офіційно визнає підсудного винуватим у вчиненні злочину. О.А. Губська пише, що суд, закриваючи кримінальну справу за не- реабілітуючою підставою, приймає щодо обвинуваченого два рішення: по-перше, визнає його винуватим; по-друге, звільняє його від кримінальної відповідальності на підставі фактів, передбачених у законі і встановлених судом [16, 168; 17, 11-12; 18, 136-164]. Своєрідною законодавчою (хоч і фрагментарною) підказкою наведеної позиції можна вважати назву ст. 46 КК України, в якій ідеться про примирення саме винного з потерпілим.
Закриття кримінальної справи за нере- абілітуючою підставою завершує кримінальне судочинство. Не викликає сумніву, що належну кримінально-правову оцінку вчиненому злочину може бути надано судом не лише в обвинувальному вироку, а й в такому підсумковому процесуальному документі, як постанова (ухвала) суду про закриття кримінальної справи за нереабілітуючою підставою.
Європейський суд з прав людини, інтерпретуючи положення про презумпцію невинуватості як складову права кожного на справедливий суд (ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року), неодноразово вказував на те, що Конвенція має тлумачитись таким чином, щоб гарантувати конкретні й реальні, а не ілюзорні і тео- ретичні права. Так, порядок спростування презумпції невинуватості може розрізнятись, але із гарантуванням при цьому права особи на захист. Виявляється, що практика Європейського суду з прав людини не відкидає як таку можливість закриття кримінальної справи на етапі попереднього слідства, зокрема, якщо особа відмовилась від свого права на судовий захист, визнає себе винною і відшкодовує заподіяну шкоду, а також в інших випадках, коли слідство не вважає за необхідне передавати справу до суду.
З погляду дотримання європейських стандартів принципове значення має те, що закріплений у вітчизняному законодавстві алгоритм звільнення від кримінальної відповідальності не означає звуження прав людини у сфері кримінального судочинства. Відповідно до ч. 3 ст. 7-1 КПК України направлення кримінальної справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності з підстав, визначених законом, не допускається, якщо обвинувачений, якому мають бути роз’яснені суть обвинувачення і підстава звільнення від кримінальної відповідальності, проти цього заперечує. У такому разі провадження у справі продовжується в звичайному порядку. Суд постановляє обвинувальний чи виправдувальний вирок, а особа, яка обвинувачується органом дізнання чи досудового слідства у скоєнні злочину, отримує можливість добитись свого публічного виправдання за результатами судового розгляду кримінальної справи по суті. Також обвинувачений та його захисник у разі звільнення від кримінальної відповідальності мають право на їх вимогу знайомитись з усіма матеріалами кримінальної справи.
Тут доречно нагадати, що у 1996 році Конституційний Суд РФ, визнавши конституційним положення ст. 6 КПК РРФСР про можливість закриття кримінальної справи внаслідок зміни обстановки, водночас розцінив як порушення конституційного права на судовий захист і презумпції невинуватості практику застосування вказаної норми КПК України без отримання при цьому згоди особи на закриття щодо неї кримінальної справи за названою нереабілітуючою підставою. Наразі положення про відповідність інституту звільнення від кримінальної відповідальності конституційному принципу презумпції невинуватості в російській юридичній літературі інколи обґрунтовується тим, що вказаний принцип призначений захищати від державного свавілля права тих обвинувачених, які не визнають своєї вини у вчиненні злочинів. У випадку ж закриття кримінальної справи за нереабілітуючою підставою права обвинуваченого, який дає згоду на таке закриття, не порушуються. Підтримуючи таку позицію, водночас хотілося б уточнити, що згоду обвинуваченого на звільнення його від кримінальної відповідальності не варто ототожнювати із визнанням обвинуваченим своєї вини: даючи таку згоду, особа може й не визнавати себе винною в інкримінованому їй злочині.
Звернення до міжнародно-правових документів дає можливість запропонувати варіант розв’язання проблеми конституційності інституту звільнення від кримінальної відповідальності, пов’язаний із викладенням у новій редакції ч. 1 ст. 62 Конституції України. Відповідно до ч. 2 ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку. Подібне формулювання міститься у ч. 2 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року. А згідно з ч. 1 ст. 11 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатись невинною доти, поки її винність не буде встановлено в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують всі можливості для захисту. Як бачимо, закріплене у чинному законодавстві України формулювання презумпції невинуватості є (порівняно з визначеннями цього принципу у міжнародно-правових документах щодо прав людини) більш конкретизованим.
До речі, те ж саме можна було сказати про ст. 160 Конституції СРСР 1977 року. М.М. Михеєнко вважав за необхідне застерегти, що зміст презумпції невинуватості, закріплений у ст. 160 Конституції СРСР, стосується лише тих кримінальних справ, що вирішуються судом по суті в стадії судового розгляду. При цьому суть принципу презумпції невинуватості вбачалась науковцем у тому, що особа вважається невинуватою доти, доки її винуватість не буде доведено у встановленому законом порядку і визнано рішенням, яке вступило в законну силу і завершує провадження у кримінальній справі [19, 43-57].
Вважаю, що приведення ч. 1 ст. 62 Конституції України у відповідність до наведених міжнародно-правових норм (а саме вилучення з цієї конституційної норми вказівки на встановлення винуватості особи виключно обвинувальним вироком суду і призначення особі кримінального покарання) матиме наслідком, зокрема, те, що закріплений у чинному законодавстві України судовий порядок звільнення від кримінальної відповідальності з усіма його перевагами, згаданими вище, буде повністю узгоджуватись із конституційним принципом презумпції невинуватості.
Проведене дослідження дає підстави зробити висновок, що регламентований КК України 2001 року матеріально-правовий інститут звільнення від кримінальної відповідальності не суперечить презумпції невинуватості у тому вигляді, в якому цей процесуальний принцип закріплений у ч. 1 ст. 62 Конституції України. Водночас легальний опис вказаного конституційного принципу бажано вдосконалити, узгодивши його з міжнародно-правовими актами з прав людини, що, крім усього іншого, дасть можливість покласти край тривалим і малокорисним з точки зору поліпшення стану правозастосовної практики дискусіям з приводу конституційності інституту звільнення від кримінальної відповідальності. Недоцільність відмови від такого інституту як законодавчого втілення принципів гуманізму та економії кримінально-правової репресії актуалізує (й особливо за умов завершення роботи над проектом нового КПК України) пошук адекватної процесуальної форми, покликаної забезпечити переваги судового порядку звільнення від кримінальної відповідальності.








Практичні ситуації для перевірки якісного рівня вивчення самостійної роботи:

1. Яке з додаткових покарань не може бути призначене особі у разі звільнення її від відбування покарання з випробуванням?:
а) штраф;
б)конфіскація майна;
в)позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.
 Відповідно до ст. 77 у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може призначити засудженому будь-яке із передбачених ст. 52 покарань, що застосовуються як додаткові, крім конфіскації майна, а неповнолітньому засудженому - і крім позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу

Форми контролю виконання та вивчення питань самостійної роботи:

перевірка самостійного виконання ( тезисний міні-конспект; опорна схема);
усний контроль шляхом фронтального опитування на наступному занятті з дисципліни у контексті значення вивчення порядку звільнення від кримінального покарання та його відбування, поглибленого вивчення питань самостійної роботи.

Викладач ________________










Шевченко В. 37 груп

13PAGE 15


13PAGE 142715




Заголовок 2 Заголовок 3 Заголовок 415

Приложенные файлы

  • doc 23712647
    Размер файла: 376 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий