Методол_3


2) Праворозуміння як категорія юридичної науки
Право є настільки унікальним, складним і суспільно необхідним феноменом, що протягом усього часу його існування науковий інтерес до нього не тільки не зникає, а й зростає. Питання праворозуміння належать до «вічних» уже тому, що людина на кожному з витків свого індивідуального та суспільного розвитку відкриває у праві нові якості, нові аспекти співвідношення його з іншими явищами та сферами життєдіяльності соціуму. У світі існує безліч наукових ідей, течій і точок зору з приводу того, що є право.Але лише останнім часом учені стали задаватися питанням: «Що означає розуміти право?».
Праворозуміння — це наукова категорія, що відображає процес і результат цілеспрямованої розумової діяльності людини, і включає пізнання права, його сприйняття (оцінку) і ставлення до нього як до цілісного соціального явища.
Суб'єктом праворозуміння завжди виступає конкретна людина, наприклад:
1) індивід, який володіє деякими знаннями права і на практиці зіткнувся з конкретною правовою проблемою;
2) юрист-професіонал, який має достатній запас знань про право, здатний застосовувати і тлумачити правові норми;
3) учений, людина з абстрактним мисленням, яка займається вивченням права, володіє сумою історичних і сучасних знань, здатна до інтерпретації не тільки норм, а й принципів права, володіє певною методологією дослідження.
Праворозуміння є завжди суб' єктивним, оригінальним, хоча уявлення про право можуть збігатися у групи осіб та у цілих соціальних спільнот.
Об'єктом праворозуміння можуть бути право в планетарному масштабі, право конкретного суспільства, галузь, інститут права, окремі правові норми. При цьому нерідко знання про окремі структурні елементи переносяться на право в цілому. Важливе пізнавальне навантаження тут несуть середовище і суспільні явища, що взаємодіють із правом.
Зміст праворозуміння складають знання суб'єкта про його права та обов'язки, конкретні та загальні правові дозволи, зобов'язування, заборони, а також оцінка і ставлення до них як до справедливих або несправедливих. Залежно від рівня культури, методичної оснащеності суб'єкта і вибору предмета вивчення праворозуміння може бути повним або неповним, правильним або спотвореним, позитивним або негативним.
Образ права, що склався в думках наших попередників і виразився у вигляді тієї або іншої концепції, здійснює помітний вплив на формування праворозуміння у нащадків. Концепція праворозуміння — це певний напрям в науковому пізнанні сутності та соціального призначення права.
При розгляді різних концепцій праворозуміння необхідно враховувати такі обставини:
1) історичні умови функціонування права і рамки культури, в яких жив і працював дослідник;
2) залежність результату праворозуміння від філософської, етичної, релігійної, ідеологічної позиції суб'єкта пізнання;
3) початкові посилки концепції, а саме: що береться за основу тієї або іншої концепції (джерело правоутворення або сутність самого явища), що розуміється під джерелом права (людина, Бог, природа, держава) і під його сутністю (воля класу, міра свободи людини або природний егоїзм індивіда);
4) концепціям праворозуміння, з одного боку, властиві стереотипи, з іншого — динаміка. Поєднання цих якостей зумовлює довге життя і в той же час зміну змісту концепцій праворозуміння. Тому, наприклад, природно-правові теорії відомі в усі часи. Якісь їх елементи змінюються, якісь залишаються стабільними і незмінними.
3) Традиційно основними конкуруючими типами праворозуміння вважаються правової позитивізм і теоріяприродного права.
Правовий позитивізм. Характерними рисами правового позитивізму як способу філософського осмислення права є:1.Ототожнення права і позитивного права, або правопорядку, що розуміється як система встановлених норм і історично сформованих інститутів. Тому об'єктом такого осмислення виступають виключно феномени позитивного права: правові інститути, юридичні норми, виражені в законах, і т. д. Будь ж феномени сверхпозітівного плану не визнаються правовим позитивізмом як правових і відкидаються.2.Тенденція до абсолютизації державного суверенiтету, ототожнення права з наказами держави. «Усяке право є команда, наказ», - таке кредо правового позитивізму, сформульоване одним з його засновників Дж. Остіном.
3.Прагнення дати ціннісно-нейтральне поняття права, згідно з яким чинні норми устанавліваютсязаконодателем згідно з формальним критерієм. Ці уявлення протиставляються традиціїприродного права, яка розглядає право в поняттях справедливості і загального блага.
Як тенденція правової думки правовий позитивізм бере початок ще в давні часи. Формами його прояви були: китайський легізму, вчення софістів, номіналізм У. Оккама, концепція абсолютного держави Т. Гоббса та ін Однак як самостійного напряму філософсько-правової думки він виник у 30-40-х років XIX сторіччя у зв'язку з теоретичним обгрунтуванням-формально догматичної юриспруденції. Його найближчим попередником був І. Бентам (1748-1832). У розвитку юридичного позитивізму можна визначити три основні етапи: класичний позитивізм Дж. Остіна (1790-1859), право ототожнювали з наказами суверена, «чистий теория права» Кельзена Г. (1881-1973), що пов'язує право з правомочність примушувати, і аналітична юриспруденція Харта Г. (1907-1993), якої ключовим поняттям є «правило визнання».
Правовий позитивізм тісно пов'язаний з позитивістської філософією, в рамках якої він отримав світоглядно-методо-логічне обгрунтування. Головні ідеї філософського позитивізму, найбільш інтенсивний розвиток якого припадає на середину XIX-початок XXвека, полягають в тому, що будь-яка наука може бути організована на основі таких самих принципів, як математика і фізика, що досягли в той час серйозних успіхів. Це означає, що науки мають бути організовані на емпіричному "позитивному» знанні, а не на спекулятивних умовиводах.
Позитивізм у праві виник як реакція на метафізичну філософію права XVII-XVIIIстолетій. Його представники прагнули замінити метафізичне учення про абсолютні засадах права таким його вивченням, яке б спиралося на позитивний досвідчений матеріал, «факти» (дані безпосередньо). Такими фактами є насамперед норми права. Тому философия права, за позитивістів думку, повинна займатися вивченням їх логічного сенсу і мовного виразу. Право позитивно і іншим воно бути не може. Позитивність права означає, що воно є фактично чинне право.
Позитивізм спирається на певну концепцію людини. Людина для неї - це «мисляча тварина», наділена здатністю розуміти адресовані йому накази, тим більше, якщо вони підкріплені загрозою застосування покарання. Розум, а точніше, мислення такої людини допускає формалізацію, яка начисто знімає все його суб'єктивні особливості. Людина як би розчиняється у формально-раціоналізірованнойК реальності норм позитивного права.Його буття в вдачу представлено незначним аспектом людської природи - його логіко-розумової боком.
Юридичний позитивізм заперечує можливість пізнання сутності права. Його метод є: а) «емпіричним» - обмежується в пізнанні права вивченням зовнішніх ознак, які доступні для безпосереднього спостереження та сприйняття і відносить пізнання сутності правових явищ та їх ціннісного змісту (недоступних для безпосереднього споглядання) предмету до філософських спекуляцій і «ідеології»; б ) «дескриптивних» - описує зміст права, розглядаючи його таким, як воно є; в) «аналітичним» - суть його полягає в логічному і лінгвістичному аналізі понять юридичних, а ширший - текстів, на основі сприйняття права в законі як «даного» 1 . Аналітичний метод є удосконалення традиційного методу формально-догматичного, а в цілому юридичний позитивізм являє собою теоретичне обгрунтування такого методу.
Позитивізм наполягає на неможливості відрізнити реально існуюче право от права, яким воно має бути. На думку прихильників позитивізму, норма не втрачає свого правового характеру від того, що з позицій «вищоїсправедливості» вона може бути кваліфікована як аморальна. Тут виражається сама суть позитивізму - заперечення необхідного зв'язку між правом і мораллю, або, іншими словами, заперечення перспективи справедливості. У кінцевому рахунку, заперечення сверхпозітівних підстав права веде до абсолютизації ролі держави та до утвердження його домінуючої ролі по відношенню до права.Саме держава з його примушували силою, з точки зору позитивізму, і забезпечує реальність права, зважаючи його творцем і єдиним гарантом.
Дана позиція заперечує можливість знаходження якихось стійких підставами права поза реальністю державних установлень, тобто заперечення будь-яких абсолютних моментів у праві. Тому право, з позиції позитивізму, мінливо у залежності від змін політичної ситуації. Така позиція може бути названа правовим релятивізмом.
Нарешті, ціннісна нейтральність позиції правового позитивізму приводить його на позиції «логіцізма», що означає представлення реальності права як тексту і бачення свого завдання у виявленні логічного і лінгвістичного сенсу норм. Світ права виявляється штучним породженням, у ньому оперують чисто умовними положеннями. Це світ формалізованої раціональності, якому немає діла до суб'єкта, бо в ньому немає ціннісної раціональності.
Чому ж виявляється можливим юридичний позитивізм, що живить його? Він можливий, перш за все, в силу об'єктивних підстав, оскільки відображає один з головних аспектів правової реальності - даність права як позитивного права в його тісному зв'язку з державою. Але він має також і соціокультурні коріння. Як підкреслює О. Хеффе, державно-правовий позитивізм живиться досвідом радикального кризи спільноти ( «досвідом громадянської війни»), що переживається в епоху потрясіння основ правового і державного порядка1. У пом'якшеній формі цей досвід існує в сьогоднішніх плюралістичних демократіях, заявляючи про себе у боротьбі інтересів різних груп і союзів.
Ряд характеристик, притаманних правовому позитивізму, обумовлюють його як сильні, так і слабкі сторони, його переваги і недоліки.
1. Прагнення до чіткості, визначеності положень, орієнтація на позитивізм юридичну практику роблять привабливим для юристів.
Однак зведення складного феномену права виключно до права позитивному робить юридичний позитивізм вразливим для критики. Дійсно, право не ототожнене може бути тільки з системою норм права позитивного (правопорядком), оскільки: а) законодавче встановлення норм не є самоціллю, а проводиться для здійснення справедливості, прав людини; б) юридичні норми постійно переглядаються в міру виявлення в них тенденцій, спрямованих проти принципів справедливості, прав Шш людини, гуманності; в) завжди існує можливість маніпулювати норм і тим самим безкарно вершити несправедливість. Тому правові норми і справедливість можуть не збігатися.
2.Сила позиції юридичного позитивізму проявляється також у відстоюванні особливої цінності і важливості правового порядку, встановлення якого розглядається в якості необхідної умови гуманізації людського співіснування.
Однак у цьому ж виявляється і його слабкість. Позитивістське розуміння права веде до ототожнення його з наказами держави. А деякі приклади суспільної практики, особливо практика гітлерівського фашизму і тоталітаризму сталінського, показали, наскільки небезпечно таке ототожнення.
3.Правовий позитивізм орієнтує громадян на законослухняне поведінку, формує установку на довіру до существующемуправопорядку.
Властивий йому охоронний характер соціально обумовлений завданнями еволюційного розвитку товариства, коли вже закладені основи такого розвитку і по відношенню до них досягнутий певний консенсус.
Однак там, де такий консенсус відсутня, для того щоб позитивне право не перетворювалося в антигуманну силу, воно повинне бути підтримане обгрунтуванням і схильне до критичної оцінки. Однак таких питань позитивізм не ставить, як і питань про внеюрідіческіх підставах права, про справедливе і несправедливе.
Слабість позиції позитивізму наочно виявляється і в його ставленні до головних питаннях філософії права. Наприклад, перше фундаментальне питання філософії права - про заснування та критерії справедливості - позитивістами навіть не ставиться. Юридичний позитивізм принципово відмовляється відповідати на нього, вважаючи його спекулятивно-метафізичним питанням, псевдовопросом. На думку позитивістів, действітельност' праву задає формальна правильність процедури його формування. Однак, відволікаючись від змісту права, юридичний позитивізм перестає відігравати практичну роль у підтриманні миру і порядку, на що він претендує у першу чергу. Занадто абстрактні теорії, відриваються від життя, стають, в кінцевому підсумку, марними.
Далі, в рамках юридичного позитивізму друге питання філософії права про нормативну силу права, або «чому я повинен підкорятися праву?», Також не отримує належної відповіді. Заперечуючи будь-які моральні підстави «що повинно бути», позитивіст нормативну силу права бачить у волю законодавця, забезпечується механізм примусу. Однак феномен підпорядкування закону може бути пояснений не тільки перед страхом санкцією, але і повагою до закону як такого, або певним інтересом (бажанням використовувати в своїх інтересах систему правового захисту певних дій). Джерелом дієвості закону може виявитися не тільки суверена команда, але й вираз їм природної справедливості, якогось ідеалу або втілення духу народу.
Нарешті, третє питання - про сутність позитивного права - та є, мабуть, єдиний питання, на яке збирається відповідати юридичний позитивіст. Ставлячи питання «що є право?», Представник аналітичної юриспруденції, власне, зводить його до питання про те, «що є закон?» (позитивне право).
4) Природно-правове мислення. Діаметрально протилежним позитивістської є «природно-правове» праворозуміння.
В основі вчення про природне право лежить ідея про те, що усі існуючі правові норми повинні грунтуватися на якихось об'єктивних засадах, підставах, що не залежать від волі людини (суспільства). Оскільки зразком таких об'єктивних почав природа вважалася, то і право, яке не залежить від людської волі і бажань, було названо природним, або «природним».
Теорія природного права спрямована на пошуки особливої права реальності, несвідомих до реальності державно-владних установлений. Вона тісно пов'язана з ідеалістичним світоглядом. Оскільки під природним правом в його узагальненому значенні розуміється сверхпозітівная інстанція, або «сукупність всіх сверхпозітівних обов'язковість человеческойпрактікі», тоіособенностьестественно-правовогомишленія полягає, кажучи більш звичною мовою, в розмежуванні й зіставленні права та закону з позицій принципів справедливості.
Це означає, що природно-правове мислення ставить перед собою задачу знаходження підстави позитивного права та критерію його оцінки, а значить, проявляє себе у двох аспектах: сутнісному (онтологічному) та аксіологічного.
Сутнісний (онтологічний) аспект природно-правового мислення являє собою відповідь на запитання «що є право?» в його автентичності, тобто відповідь на основне питання філософії права. У цьому аспекті сутність власне правових явищ ( «феномена права») розкривається через поняття «справедливість», а природно-правове мислення виконує функцію пояснення суті та розуміння змісту права.Тут розв'язується задача виявлення принципів справедливості (ідеї права) і здійснення їх філософсько-світоглядного обгрунтування.
У аксіологічними аспекті здійснюється оцінка позитивного права ( «закону»), виходячи з уявлення про сутність (сенсі) права. Тут природничо-правове мислення по відношенню до «закону» (правопорядку в цілому) виконує критичну функцію.Ці два аспекти, дві функції природничо-правового мислення тісно переплітаються між собою, бо мають на увазі одне й те саме - шукати справедливості як сутності права і критерію оцінки закону.
Отож можна сказати, що сутність природно-правового мислення полягає у філософській і, насамперед, моральною критиці права та держави.У процесі цієї критики відбувається вимір правових і державних відносин на відповідність їх суті та змісту. Таким чином, ця критика спрямована на легітимацію і обмеження права та держави.
У силу закладеної в ньому критичної установки природно-правовий спосіб мислення здобуває особливу соціальну значущість у перехідні періоди розвитку суспільства, які характеризуються загостренням суперечностей між ідеалом і дійсністю, новиміпрогрессівнимістремленіямі Істар позитивним правом, або, іншими словами, досвідом переживання несправедливості. Тому найбільш активно і плідно природничо-правових концепції розвиваються в періоди реформ і змін. Саме ця обставина пояснює «розквіт» природного вдачі в Західної Європі в епоху Просвітництва і «відродження природного права» до Росії на рубежі XIX-XXстолетій, в Німеччині після Другої світової війни і в посттоталітарних державах у наші дні.
Природно-правове мислення з елементом утопії, оскільки походить не з того, що є, а з того, що мабуть, заперечуючи тим самим існуючий порядок речей. Як відомо, в Новий час була популярна утопічна модель, побудована на «дихотомії» природного і громадянського станів, а засобом переходу від одного до іншого стану виступав що виражає принцип згоди суспільний договір.Однак ці гіпотетичні стану не є лише ілюзією, вони володіли і володіють реальним стимулюючим впливом на свідомість і поведінку людей. Адже хоча утопічні проекти в дійсності не збуваються, людина, перебуваючи під впливом нової дійсності і натхнений цією картиною, своїми вчинками змінює соціальний світ, користуючись при цьому символами і категоріями утопічного проекту. «Природно-правове мислення нового часу, - пише О. Хеффе, - зробило інспірують вплив на американську та французьку революції і призвело до виникнення спільності сучасного типу - демократичного конституційно-правовогогосударства» 1.
Зміна одного правопорядку іншим, як правило, мислиться і очікується людьми як встановлення такого собі «раю», ідеального гармонійного стану людства (вищої справедливості). І хоча насправді такого «раю» на землі встановити неможливо, людина не може про нього не мріяти. Однак це не просто мрії, а вираження суті власне правової реальності, що носить деонтологічні характер. Реальність природного права представляє собою реальність людського імперативом досягнення «раю людяності», іншими словами, ідеального гармонічного стану, заснованого на засадах вищої справедливості, як такого життєвого вимоги, що пред'являється самому собі в процесі людського співіснування кожним, хто став людиною хоч в якійсь мірі. Таким чином, те спільне, що притаманне різноманітним формам природного права, може бути виражено формулою «критика держави і права» і «боротьба за гуманізацію правопорядку». У цьому полягає дійсний (гуманістичний) сенс природного права, в горизонті якого і здійснюються пошуки підстави і критерію для оцінки правопорядку. Імператив гуманізації правопорядку є "вічним" людські сподівання, але реалізація цього імперативу здійснювалася в різних формах, інколи навіть таких, в яких ця спрямованість отримувала зовсім протилежне втілення.
5) Соціологічний тип праворозуміння. Цей тип праворозуміння починає формуватись у другій половині XIX ст. Основні представники – Є. Ерліх, Г. Гурвич, Р. Паунд, Е. Дюркгейм. Для соціологічного праворозуміння характерне прагнення зрозуміти право як соціальне явище, що відображає закономірні умови соціального буття і яке відносно незалежне від держави.
Право, з позицій такого підходу, виникає безпосередньо в суспільстві, в окремих правовідносинах. Соціологічна теорія визначає кілька етапів виникнення та існування права: перший етап – «живе право», що існує у правилах самого життя і виявляється як «внутрішній порядок людських союзів»; другий – формування «права юристів», що міститься у судових рішеннях; третій – виникнення та функціонування офіційного права, що його формулюють офіційні органи в законах та інших актах.
Для соціологічного підходу право є не просто нормативне встановлення, наказ, а те, що реально визначає поведінку суб’єктів, їх права і обов’язки та втілюється в правових відносинах. Правові відносини передують правовій нормі. Право розглядається не як система абстрактних і формальних норм, а як «живий» порядок, як система фактичних правовідносин. Право – це частина життя, яка змінюється разом із навколишньою дійсністю, тому право може існувати поза буквою закону. Прихильники цієї теорії закликають до гнучкості права і виступають проти чіткості правової термінології та юридичних конструкцій. Пов’язаність суддів та інших суб'єктів правозастосування твердими і чіткими нормами права вони називають кайданами, а «поступливість» і «м’якість» права – благодіянням для суспільства.
При цінності врахування «життя» права в суспільному середовищі, деякі прихильники такого підходу майже обожнюють самостійні процеси – створення і застосування права. Тим часом умовою дотримання і забезпечення режиму законності може бути діяльність застосувала права у межах, встановлених законом, державна підтримка (охорона і захист) права, сформованого у суспільстві [151, с. 252].
Враховуючи, що сутність права багатоаспектна тому на перший план можуть виходити і класовий, і релігійні, і психологічні підходи до права. Отже, розглянемо деякі з них.
Одним із засновниківінституціоналізму як політико-правового вчення був французький учений-юрист Моріс Оріу. У його теорії дістали дальший розвиток ідеї Л. Дюгі про децентралізацію і плюралізм влади та права. Саме М. Оріу висунув і обґрунтував ідею та принципи інституціоналізму як державно-правової концепції. Нині ця теорія оформилася у самостійну течію і посідає панівне місце в сучасній юриспруденції Франції.
Виникнення концепції інституціоналізму зумовлюється такими факторами: а) наприкінці XIX ст. Франція переживала кризу всіх напрямів державно-правової думки; б) М. Оріу поставив перед собою завдання перебудувати методологічні основи правознавства; в) він розробив інституційну концепцію суспільства, держави і права; г) з метою об’єднати дуалістичну методологію в єдину політико-правову концепцію М. Оріу сформулював поняття інституцій.
Інституція – це юридично здійснювана ідея. Згідно з концепцією М. Оріу існує два типи інститутів, а саме персоніфіковані і неперсоніфіковані. До персоніфікованих інститутів він відносить фізичних осіб і корпорації; до інститутів корпорацій включає державу та державні і громадські організації, кожен з яких здійснює певну ідею. Так, комерційна корпорація базується на здійсненні ідеї прибуткової спекуляції, держава – на ідеї реалізації публічної влади та ін. Неперсоніфіковані інститути він характеризує як «інститути-речі» (наприклад, юридичні норми та ін.) [175, с. 60].
Історична школа права виникає у ХІХ столітті як науковий протест по-перше, проти раціоналізму ХVІІІ століття, який ігнорував реальні історичні умови та по-друге, проти установок Французької революції щодо первинності волі перед традиціями та обставинами. Засновником цієї школи правознавства є німецький філософ Г. Гуго. Основні ідеї полягали у тому, що право – це історичне явище, які як і мова не встановлюються договором, не вводяться за чиїмось наказом, а виникає і розвивається поступово, непомітно, стихійно. Основним джерелом права є правовий звичай, а закони похідні від нього. Серед слабких сторін цієї теорії слід назвати переоцінку ролі правових звичаїв на шкоду законодавству, а також нездатність правових звичаїв владнати суперечники, що були обумовлені розвитком капіталістичних відносин.
Психологічна школа права виникла й набула найбільшого впливу в кінці XIX – на початку XX ст. У Росії найвидатнішим її представником був Л. Петражицький. Психологічний напрям відкидає обумовленість права матеріальними умовами життя суспільства і визначає головними факторами суспільного розвитку психологічні властивості характеру, інстинкти людей, їх почуття та переживання. Всі люди поділяються на групи «лідерів» (психологія яких пристосована до керівництва іншими) і групи виконавців (що повністю пристосовані психологічно до підкорення «лідерам»). Психологічні вчення вбачають джерело права у психіці людей. Всі правові явища – продукт свідомості людини і існують не об’єктивно, а лише тією мірою, у якій людина їх усвідомлює для себе. Поняття і сутність права з’являються не у зв’язку з діяльністю законодавця, а через психічні закономірності – правові емоції людей, які носять імперативно-атрибутивний характер, тобто представляють собою почуття правомочності будь-чого (атрибутивна норма) і обов’язок зробити будь-що (імперативна норма). Усі правові переживання поділяються на два види – емоції позитивного (встановленого державою) і інтуїтивного (особистого, автономного) права. Недоліками такого підходу є те, що інтуїтивне («істине») право є відірваним від держави і не має формально визначеного характеру, відсутні чіткі критерії прваоміроного і протиправного, законного і незаконного.
Інтегративний підхід до праворозуміння (Д. Холл) полягає у спробі інтегрувати окремі концепції природного права, позитивізму і нормативізму теорії соціологічної юриспруденції, створивши нову школу права, яка б відповідала сучасним вимогам. Згідно з інтегративним підходом до розуміння права всі його ознаки є істотними і необхідними. Інтегративне визначення права дається авторами як сукупність визнаних у даному суспільстві і забезпечених офіційним захистом нормативів рівності і справедливості, які регулюють конкуренцію і злагоду різної волі у їх взаємовідносинах одне з одним.
Кінець XX століття актуалізував завдання теоретичного обґрунтування цілісної концепції права, яка могла б на базі сучасної філософської методології об’єднати життєві ідеї основних правових шкіл і напрямів.
Це розуміють і авторитетні учені на заході. Так, наприклад, Г.Дж. Берман пише в своєму фундаментальному дослідженні: «Нам необхідно подолати... помилки відносно винятковості політичної і аналітичної юриспруденції («позитивізм»), або винятковості філософської і моральної юриспруденції («теорія природного права»), або винятковості історичної і соціоекономічної юриспруденції («історична школа», «соціальна теорія права»). Нам потрібна юриспруденція, яка інтегрує всі три традиційні школи і виходить за їх межі. Така єдина юриспруденція підкреслювала б, що в право треба вірити, інакше воно не працюватиме; а це включає не тільки розум, але також відчуття, інтуїцію і віру. Це вимагає повного суспільного усвідомлення» [64, с. 16-17].
На думку О.Д. Тихомирова розв’язання цієї проблеми можливе в рамках компаративізму і, зокрема, регулятивного компаративізму як його складової.
Компаративізм виходить із розмаїтості реальностей різних країн і континентів, становлення загального в результаті їхньої взаємодії, діалогу, полілогу, поліфонії, а не за заздалегідь установленими кимось правовим ідеалам і нормам. Кожна країна, нація, цивілізація вступає в діалог «як вона є», у всьому своєму різноманітті, неповторності й унікальності, як рівна будь-якій другій та іншій країні, без оцінки її іншими як «нецивілізованої», «такої, що модернізується за західним зразком» і т. д. Звідси право є однією з причин, підстав і форм даного полілогу, але регуляція якого здійснюється і в інших формах, властивих неєвропейським країнам. При компаративному, а не порівняльно-правовому, підході акцент переноситься із права, правових систем країн, на їх (країн) регулятивний компонент, на визнання рівним праву інших регуляторів, які домінують у тій або іншій країні (цивілізації). Компаративізм припускає виокремлення як одиниці аналізу не правової системи, а сукупності соціальних, культурних, релігійних та інших регуляторів, що існують у кожній окремо взятій країні (регіоні). У порівнянні (зіставленні, протиставленні) цих сукупностей, мірою зіставлення стає не право в його західній інтерпретації, а сукупність регуляторів однієї, другої чи іншої країни, причому кожній з них властиві свої особливості.
Одиницею компаративного порівняння в цьому випадку приймається не «правова сім’я», «правове коло», «правовий тип» або щось подібне, що є узагальненнями певних учених, а спільність, що реально складається в результаті взаємодії країн, причому не тільки формалізована (ЄС, СНД, НАТО, АСЕАН і ін.), але й та, яка складається стихійно (цивілізація, регіон). Іншими словами компаративізм виходить не з одного або навіть різноманіття праворозуміння як «різноманіття єдиного» – права, а з того, що право в його різноманітті – це один із різних регуляторів життя країни, одна з форм взаємодії з другими й іншими соціумами, роль і місце якого визначається не власне самим правом, а своєрідною конфігурацією регуляторів, які історично сформовані і існують у цей час в країні.
Термінологічно таку сукупність можна було б позначити як «систему соціального регулювання», «соціорегулятивну систему», «сукупність регулятивів країни», однак кожне з них, внаслідок свого використання в науці, має власне значення і зміст, тому є лише частиною, фрагментом чогось більш об’ємного, котре ще не має свого позначення. Серед багатьох можливих різних варіантів найбільш оптимальним видається термін «регулятивний простір» як те поле, у межах якого існують, діють, взаємодіють, присутні, «живуть» регулятиви країни, регіону, цивілізації, планети. Так, концепція «глокалізації» і «просторового різноманіття» її (глокалізації) проявів іманентно містить у собі крім виокремлюваних й інший «простір», а саме «регулятивний» простір або простір соціальної (у широкому значенні) регуляції.
6) Інегратівное праворозуміння.
Виникнення вітчизняної інтегративної теорії
Автором терміну «інтегративне праворозуміння» є американський професор Джером Хол. Він увів його в обіг у своїй публікації 1947 року з метою підкреслити принципову новизну даного розуміння права. Але фактично розробка інтегративних концепцій почалася набагато раніше 1947 року, перший синтетичні концепції виникли ще в Росії в кінці XIX століття, тільки вони називалися не інтегративними, а синтетичними. Перші синтетичні концепції з'явилися як засіб примирити існуючі класичні концепції, особливо, як уже було сказано у вищезгаданому, що знаходяться в гострій конфронтації правовий позитивізм і природно-правова доктрина. Першими вченими, які взялися за розробку концепцій, були П.Г. Виноградов, Кістяківський Б.А., Ященко А.С. Вони розробляли проблему праворозуміння у зв'язку з низкою інших проблем. Часто про теоріях цих авторів говорять, що вони являли собою «механічне» об'єднання різних теорій, але не їх глибокий синтез. Як би там не було, але головна їхня заслуга полягає в тому, що вони звернули увагу на розробку цієї проблеми, вказали основні вектори її розвитку. Розробка синтетичного праворозуміння у вітчизняній науці перервалося з настанням 1917 року і початком нового радянського етапу розвитку Російської держави і права, при цьому спадкоємність у праві не була збережена. Розвиток та поширення «інтегративного праворозуміння» у західній традиції права Як вже було згадано автором терміну «інтегративне праворозуміння» був американський професор Джером Хол. Він визнавав основою своєї теорії природно-правову концепцію і прагнув на її базі об'єднати й інші школи права. В основу своїх природно-правових поглядів Хол поклав поняття цінності, яку розглядає як етичну категорію, етичні цінності даної епохи. Природне право представляється як система етичних цінностей. Норма права містить у собі певні етичні принципи і завдяки цьому є цінністю. Джером Хол не протиставляє природне і позитивне право, так як вважає, що поділ природного і позитивного права усуває зв'язок позитивізму з етичними цінностями. З точки зору Холла, природно-правовий напрямок не розробляло основні юридичні поняття. Щоб заповнити цей пробіл, потрібно використовувати завоювання нормативізму і правового реалізму, уникнувши їх недоліків. [20] Будь-яке протягом, взяте окремо, не відповідає потребам часу. Таким чином, з'являється ідея інтегративної юриспруденції. Інтегративна юриспруденція розумілася Холом не як форма дуалізму або плюралізму, в тому сенсі, що вона наполягає на включенні співставні ідей, фактів і оцінок відповідно до критерію адекватності, а як синтез цих теорій, що долають однобічність у розумінні права. Джером Хол таким чином визначив право в рамках інтегративного розуміння права: «Право є соціальне поведінка, що виражає норми і припускає цінності, відхилення від яких включаючи судовий процес, заподіює шкоду, яка передбачає і повинен припускати застосування санкцій." Американський соціолог російського походження П.А. Сорокін (1889-1968) вніс свій внесок в історію розвитку інтегративного праворозуміння. Аналізуючи поняття права, Сорокін критикує традиційні типи праворозуміння. Він вважав єдиним виходом з кризи права заміну позитивістських конструкцій системами моралі і права. Криза позитивістського праворозуміння вчений бачив у відсутності в ньому стримуючих моментів, здатних запобігти прагматизацію права. Відповідно до Сорокіну в новому світогляді знайдуть свій вираз і емпіричні початки і метафізичні істини, які досі погано уживалися разом. Але мова йде не про просте синтезі цих начал, але про їх єдності на базі глибокого взаємопроникнення і взаємного збагачення. [21] До інтегративної концепції можна віднести розуміння права Г.Дж. Берманом. Він розглядає інтегративну юриспруденцію в якості засобу подолання кризи сучасного правознавства, представленого, на його думку, філософією, яка поєднує три класичні школи: правовий позитивізм, теорію природного права та історичну школу права. Інтегративна юриспруденція заснована на переконанні, що кожна з цих трьох конкуруючих шкіл виділила один з важливих вимірів права, виключивши інші, і що поєднуючи кілька вимірювань в одному фокусі, по-перше, можливо, а по-друге, важливо. Ці три конкуруючих підходу потрібно примирити тільки шляхом більш широкого визначення права, ніж ті, що прийняті в кожній школі окремо. Для цього необхідно відмовитися від затвердження власної переваги трьом основним школам правознавства і визнати їх взаємозв'язок. [22] Своєрідне інтегративне розуміння права розробляється французьким професором Ж.-Л. Бержель: «Право як таке є одночасно продуктам подій соціального порядку і проявів волі людини, явищем матеріальним і сукупністю моральних і суспільних цінностей, ідеалом і реальністю, явищем історичного плану та нормативного порядку, комплексом внутрішніх вольових актів та актів підпорядкування зовнішньому, актів свободи і актів примусу. Що стосується різних проявів права, вони носять частковий характер і виражають у більшій чи меншій мірі те, що залежить від конкретної юридичної системи: або соціальний устрій, які моральні цінності, індивідуалізм або колективізм, влада чи свободу ... »[23]. Таким чином, Бержель визначає право як моральну і соціальну систему, а також позитивні юридичні правила. Також до прихильників інтегративної юриспруденції на заході можна віднести К. Коссіо, М. Реалс, Ст. Йоргенсон, Легаз-і-Лакамбра та ін Розглянувши коротку історію виникнення та розвитку інтегративного типу праворозуміння, можна зробити висновок, що західною наукою було зроблено досить успішні кроки в розробці проблеми інтегративного праворозуміння, але серед прихильників цього праворозуміння так і не склалося єдиного, несуперечливого визначення права. Не дивлячись на синтез типів праворозуміння, у вчених інтегративний тип все-таки має базис або природно-правовий, або соціологічний. Сучасні вітчизняні інтегративні теорії Пострадянський етап розвитку наукової думки дав новий поштовх для розвитку інтеграційних концепцій розуміння права російськими вченими. Можна умовно виділити ряд найбільш помітних авторів, які розробляють концепції праворозуміння: В.С Нерсесянц, А.В. Поляков, І.Л Чесно, Р.З Лівшиць, В.Л. Лазарєв В.К. Бабаєв, Л.І. Спиридов, Г.В. Мальцев та ін Щоб розібратися в загальній системі вітчизняної інтегративного праворозуміння у вітчизняній правовій думці, розглянемо основні положення цих авторів. Отже, В.С. Нерсесянц в розробленому ним лібертарно-юридичному підході, який по суті можна відносити до інтегративної, виходить з розрізнення права і закону (позитивного права). І під правом має на увазі не природне право, а буття і нормативне вираження принципу формальної рівності, як сутності і відмітного принципу права. При цьому принцип формальної рівності трактується і розкривається в рамках лібертарно-юридичного підходу як єдність трьох основних компонентів правової форми (права як форми відносин): 1 - Абстрактно-формальної всезагальності норми і міри рівності (рівної для всіх норми і заходи; 2 - Свободи; 3 - Справедливості. Лібертарний підхід передбачає всі можливі форми розрізнення і співвідношення права і закону - від розриву і протистояння між ними (у разі антиправового, правонарушающего закону) до їх збігу (у випадках правового закону). Цей підхід відкидає як крайності легистской зведення права до закону і поділ права на природне і позитивне. У свою чергу він визнає і враховує найбільш значущі положення та позитивістських, і природно-правових вчень. Ці положення синтезуються в лібертарний підході, з метою виробити адекватне розуміння сенсу і співвідношення закону і права. Це співвідношення в кінцевому підсумку повинно виразитися в понятті (концепції) правового закону (тобто позитивного права, відповідного об'єктивному глузду і принципом права) [24]. 
До прихильників інтегративного праворозуміння можна віднести В.Г. Графського. Він говорить про можливість і необхідність інтеграції концепцій праворозуміння, він також як і Нерсясянц визнає особливу значимість дозволу неоднозначних питань, таких як співвідношення права і закону, але дивиться на цю проблему вже під іншим кутом: «... сінтезаторская робота може бути проведена тільки після того, як буде виконана необхідна підготовча робота по зняттю і вирішенню традиційних дискусійних питань і тем (співвідношення права і моралі, права і закону і т.д.) »[25]. Інтегративної праворозуміння приділено чималу увагу в роботах І. Л. Честнова. Розглядаючи інтегративні концепції праворозуміння Бержель, Бермана і Графського, він приходить до висновку, що, по-перше, з'єднання існуючих шкіл навряд чи може призвести до появи праворозуміння, що володіє новими характеристиками, так як всі ці школи дітище індустріального суспільства. І соціокультурний контекст останнього не дозволяє виникнути в ньому чогось принципово нового. По-друге, у розглянутих ним підходах не видно як цю інтеграцію можна здійснити: з'єднати все краще, що є у позитивізму, юснатурализма, та історичної школи права (Г. Дж. Берман) або зняти і вирішити традиційні питання і теми між ними (У . Г. Графський). На думку Честнова для створення інтеграції концепцій права в епоху не індустріального суспільства, а в епоху постмодерну, потрібно розглядати право як діалогічне (поліфонічне) явище, яке розпадається на протилежні моменти (належне і суще, матеріальне й ідеальне, загальне і особливе і т.д .). І ці моменти обумовлюють один одного, переходять в один одного і забезпечують його перманентне становлення, яке ніколи не буде завершеним. [26] Таким чином, автор ставить особливий акцент не на статику, а на динаміку права з його вічно мінливим змістом. Серед інтегративних концепцій отримало широку популярність комунікативна концепція права А.В. Полякова. Він знаходить особливу важливість завдання правознавства пошуку шляхів формування нового, інтегрального типу праворозуміння, що виникає на основі діалогу всіх шкіл і течій у сучасному правознавстві як західних, так і східних. Успіх цього пошуку Поляков пов'язує з «принциповими гносеологічними і онтологічними питаннями теорії права, перспектива вирішення яких проглядається в контексті феноменолого-комунікативного підходу» [27]. Цей підхід передбачає визнання таких методологічних висновків як: 1) Право як феномен не існує поза соціального суб'єкта, поза соціальної взаємодії. 2) Таке інтерсуб'єктивної взаємодія, опосередковане легітимними правовими текстами, завжди є специфічним комунікативним поведінкою, суб'єкти якого володіють взаімнообусловленнимі правомочностями й обов'язками 3) Право являє собою синергійний комунікативну систему. [28] По суті, комунікативна концепція Полякова є досить абстрактною, в ній автор намагається осмислити право, як многоедінство, що існує в різних іпостасях, формах і видах. Він не пропонує створення єдино вірної теорії права, придатної на всі часи і знаходиться поза певних соціокультурних рамок. Таким чином концепція Полякова має значну невизначеність у розумінні права, вона скоріше більше ставить питання, ніж на них відповідає. Але автор бачить цю особливість у своїй теорії і говорить про те, що в ній «мова ... йде лише про вектор розвитку правової думки до початку нового тисячоліття, і історія XX століття підтверджує, що цей напрям залишається головним» [29]. Навпаки, більш конкретне інтегративне праворозуміння можна виявити в роботах В.В Лазарєва. Розглядаючи існуючі концепції праворозуміння, він знаходить у них багато цінного і прийнятного, в цьому зв'язку він говорить про спокусу з'єднання в одне поняття всі ознаки найбільше відповідають інтересам правозастосовчої практики. Автор виходить у своєму інтегративному розумінні з того, що є такі якості, відсутність яких робить право не досконалим, збитковим, консервативним, реакційним і т.д. Але якщо вже і шукати істотні ознаки права, то робити це треба по відношенню до змісту і форми права, і тоді справедливі заходи свободи будуть характеризувати зміст права, а формальним властивістю істотного характеру буде загальобов'язковість. Лазарєв вважає що спроби інтегрувати існуючі типи праворозуміння в єдине визначення доречні, якщо це диктується практичною необхідністю. У своїх роботах автор наводить, як одне з можливих визначень права, таке визначення: «Право - це сукупність визнаних у даному суспільстві і забезпечених офіційної захистом нормативів рівності і справедливості, що регулюють боротьбу і узгодження вільних воль в їх взаємовідносини один з одним» [30] . Більш «вузьке» інтегративне праворозуміння дається Р.З. Лівшицем. За основу синтезу всіх концепцій він бере уявлення про право як про систему громадського порядку, системі соціального компромісу. Така конструкція дозволяє об'єднати всі підходи до права, але тільки в глобальному плані. Але «якщо спробувати знайти визначення права не для всіх країн і народів, а досить конкретну істину, то результат може бути іншим. Тоді виявиться можливим побудувати на базі певних історичних реалій теоретичну конструкцію, що поєднує підходи різних шкіл і що спирається на конкретну правову дійсність »[31]. Таким чином, можна говорити про поділ права на «глобальне» і «конкретно-історичне». Якщо перше автором окреслено в загальних рисах, то питання про другий залишається відкритим. Це питання намагається вирішити Г.В. Мальцев. Він фактично виявляється частково згоден з Лівшицем, кажучи що «якщо загальносвітове розуміння і визначення права практично неможливі, то в межах окремої держави і контрольованого ним єдиного правового простору пошуки спільного для всіх учасників правовідносин розуміння права мають певний впорядкує сенс» [32]. Однак Мальцев критично ставиться до такого пошуку. Він бачить, що прагнення сучасних норматівістов звернутися до ідеї природного права, так само, як і прагнення юснатуралістов внести позитивний елемент і моменти історизму в свої концепції продиктовані бажанням уникнути деяких небажаних форм філософсько - правового радикалізму, на які вони приречені при доведенні їх передумов до логічного кінця. [33] Саме звідси бере свій початок бажання деяких вчених синтезувати юридичний позитивізм і юснатурализма. Мальцев з обережністю відгукується про можливість такого синтезу: «... вченим, який привітає цей процес, ... варто б пояснити, яким чином з двох або кількох недосконалих доктрин можна отримати одну досконалу» [34]. Причину неможливості такого об'єднання вчений бачить в особливостях методологій, які застосовуються при виробленні відповідних визначень [35]. Таким чином, підводячи підсумок в оцінці інтегративних теорій, можна сказати, що серед вчених не спостерігається єдності щодо того, що слід розуміти під інтегративної концепцією праворозуміння. Спільним у розумінні є те, що під інтегративним праворозуміння слід розуміти принципово новий, а не доповнений елементами з інших теорій тип розуміння права, заснований на об'єднанні традиційних варіантів праворозуміння з метою виробити більш концентроване визначення права. Проте в сучасній юридичній науці не вироблені критерії таких теорій. Так, не встановлено, які концепції підлягають об'єднанню, які їх положення слід синтезувати і т.д. Це ускладнює пошук інтегративних варіантів праворозуміння та їх оцінку. [36] 

Приложенные файлы

  • docx 23703677
    Размер файла: 57 kB Загрузок: 1

Добавить комментарий