повний екзамен паразитології


1.Зміст і завдання паразитології
Паразитологія (від гр. parasitos — дармоїд і logos — вчення) — комплексна біологічна наука про паразитів та їх носіїв (живителів та перенощиків), суть паразитизму і спричинюваних паразитами хвороб людини, тварин та рослин, про методи діагностики й заходи боротьби з цими хворобами. Основне завдання паразитології — опрацювання теоретичної бази біологічних й інтегрованих методів боротьби з паразитами людини,тварин, рослин та розв'язання низки біологічних проблем — шляхів коеволюції та філогенії. У розділі «Вчення про інвазійні хвороби» наведено особливості епізоотології протозоозів та гельмінтозів, вчення про природну вогнищевість трансмісивних хвороб, роль екологічних факторів у виникненні та поширенні інвазійних хвороб, біологічне значення паразитоносійства у природі — біоценозах, а також в антропозооценозах — На тваринницьких комплексах, фермах, у стадах.
2. 5. Форми співжиття організмів. Форми біотичних відносин в природі.
Конкуренція — такий тип міжвидових і внутрішньовидових взаємовідносин, за якого популяція або особини у боротьбі за харчування, місце проживання та інші необхідні для життя умови діють одна на одну від'ємно. Виділяють внутрішньовидову, міжвидову, пряму і непряму конкуренції.
Хижацтво — відносини між хижаком і жертвою. Хижаки — це тварини або рослини, які ловлять і поїдають одне одного як об'єкт харчування. По суті, хижаками є консументи всіх порядків — як травоїдні, так і ті, котрі споживають тваринну їжу.
Паразитизм — форма біотичних зв'язків організмів різних видів, за якої один живе за рахунок іншого, знаходячись у середині або на поверхні його тіла. При цьому організм-споживач використовує живого господаря не тільки як джерело харчування, а й як місце постійного або тимчасового проживання. До них належать паразитичні комахи (оводи, кліщі, комари), паразитичні рослини, паразитичні черв'яки (аскариди).
Аменсалізм — форма біотичної взаємодії двох видів, за якої один із них чинить шкоду іншому і не дістає при цьому відчутної користі для себе (деревні рослини і трав'яниста рослинність під їх кронами).
Симбіоз (мутуалізм) — тривале, нероздільне і взаємовигідне співжиття двох або більше видів організмів (мікориза деяких грибів і коренів дерев).
Коменсалізм — тип біотичних взаємовідносин між двома видами — коменсалами, коли діяльність одного з них постачає харчування або притулок (коменсалу). (Рибка-прилипало пересувається на великі відстані, прилипаючи до акул).
Алелопатія — хімічний взаємовплив одних видів рослин на інші за допомогою продуктів метаболізму (ефірних масел, фітонцидів). Сюди можна віднести "цвітіння води" за участю синьо-зелених водоростей, явище "червоного моря" — виділення гігантськими скупченнями мікроорганізмів токсичних речовин, які викликають загибель риби.
3. Методи прижиттєвої і посмертної діагностики гельмінтозів.
Для прижиттєвої діагностики гельмінтозів застосовують спеціальні методи лабораторних досліджень (гельмінтоскопію, гельмінтоовоскопію і гельмінтоларвоскопію), проводять діагностичні дегельмінтизації, а розпізнавання (діагностику) ранніх стадій гельмінтозів здійснюють методами імунологічної діагностики.
Гельмінтоскопію застосовують для виявлення виділених у зовнішнє середовище з фекаліями тварин гельмінтів або їх фрагментів переважно при діагностиці цестодозів.
Гельмінтоовоскопічні методи застосовують для виявлення яєць гельмінтів, які виділяються з фекаліями тварин.
Гельмінтоларвоскопічні методи застосовують для виявлення личинок гельмінтів у фекаліях, шкірі, крові та м'язах при діагностиці, диктіокаульозу, протостронгілідозів, кишкових стронгілятозів та ін.
Щоб діагностувати телязіоз великої рогатої худоби, досліджують вміст кон'юнтивальних мішків; для чого спринцовкою промивають кон'юнктивальні порожнини водним розчином йоду, борної кислоти, а рідину, що витікає, збирають у ниркоподібний тазик і продивляються на наявність телязій чи їхніх личинок. Основним методом діагностики оксіурозу коней і пасалурозу кролів є дослідження зскрібків з перианальних складок. Дослідження шкіри великої рогатої худоби застосовують для діагностики онхоцеркозу, а для виявлення трихінельозу у свиней посмертно досліджують шматочки м'язів. Інколи для прижиттєвої діагностик захворювання користуються методом біопсії.
З метою діагностики деяких біогельмінтозів досліджують проміжних живителів (безхребетних і риб) на наявність личинкових стадій гельмінтів (фасціольоз, дикроцеліоз, опісторхоз, дифілоботріоз, аноплоцефалятози жуйних і коней, дипілідіоз м'ясоїдних та ін.).
Посмертна діагностика полягає у виявленні гельмінтів в організмі тварин за методикою повного або неповного гельмінтологічного розтину трупів, розробленою академіком К.І.Скрябіним, а також при дослідженні м'ясних туш сільськогосподарських тварин на наявність гельмінтів або їхніх личинок. Інколи для діагностики деяких гельмінтозів (фіноз великої рогатої худоби) застосовують метод люмінесцентної мікроскопії, розроблений професором В.С.Шеховцовим.
4. Локалізація гельмінтів в організмі тварин, людини.
Класифікація гельмінтів за місцем локалізації в організмі
Згідно цього гельмінтів поділяють на:
•Кишкові (аскарида, гострик, волосоголовець та ін.) — це найчастіша локалізація гельмінтів в людини;
•Позакишкові (котячий сисун, ехінокок та ін.).
Методи виявлення гельмінтів у організмі людини
В Україні є 4 види гельмінтів, яких (або їх частки) заражена людина може у себе побачити сама: гострик, аскарида, бичачий та свинячий ціп'яки. Але для виявлення гельмінтів у організмі людини потрібно застосувати певні діагностичні методи й способи. Сучасні методи діагностики глистових інвазій нині включають:
•мікроскопічний:
•нативний мазок фекалій для виявлення яєць гельмінтів;
•товстий мазок фекалій з целофаном по Като для виявлення яєць гельмінтів;
•після зіскрібку з періанальних складок для виявлення яєць та гострика;
•методика липкої стрічки Грехема;
•методика Гіммельфарба при ентеробіозі;
•методика мікросокпії калу після попереднього збагачення флотацією чи осадженням (методики Телемана, Фюлеборна, Калантарян, Рітчі тощо);
•методика очищення калу детергентами (пральні порошки) від супутніх біологічних домішок;
•методика мікроскопії консервованих мазків фекалій після очищення калу детергентами;
•виявлення живих личинок гельмінтів (закручування по Шульману, методики Бермана, Брумпта, Харада-Морі тощо): методика прямої мікроскопії проглотид стрічкових гельмінтів,
•методика мікроскопії на яйця дуоденального вмісту, мокротиння, сечі, крові та ін. при позакишкових гельмінтозах;
цитологічний — дослідження вмісту паразитарних кіст при ехінококозі й альвеококозі;
серологічний — різного роду серологічні реакції (РНГА, РЗК, РІФ тощо);
топічна діагностика — ультразвукове дослідження органів, МРТ, КТ тощо.
6.Прижиттєва діагностика гельмінтозів
Для прижиттєвої діагностики гельмінтозів застосовують спеціальні методи лабораторних досліджень (гельмінтоскопію, гельмінтоовоскопію і гельмінтоларвоскопію), проводять діагностичні дегельмінтизації, а розпізнавання (діагностику) ранніх стадій гельмінтозів здійснюють методами імунологічної діагностики.
Гельмінтоскопію застосовують для виявлення виділених у зовнішнє середовище з фекаліями тварин гельмінтів або їх фрагментів переважно при діагностиці цестодозів.
Гельмінтоовоскопічні методи застосовують для виявлення яєць гельмінтів, які виділяються з фекаліями тварин.
Гельмінтоларвоскопічні методи застосовують для виявлення личинок гельмінтів у фекаліях, шкірі, крові та м'язах при діагностиці, диктіокаульозу, протостронгілідозів, кишкових стронгілятозів та ін.
Щоб діагностувати телязіоз великої рогатої худоби, досліджують вміст кон'юнтивальних мішків; для чого спринцовкою промивають кон'юнктивальні порожнини водним розчином йоду, борної кислоти, а рідину, що витікає, збирають у ниркоподібний тазик і продивляються на наявність телязій чи їхніх личинок. Основним методом діагностики оксіурозу коней і пасалурозу кролів є дослідження зскрібків з перианальних складок. Дослідження шкіри великої рогатої худоби застосовують для діагностики онхоцеркозу, а для виявлення трихінельозу у свиней посмертно досліджують шматочки м'язів. Інколи для прижиттєвої діагностик захворювання користуються методом біопсії.
З метою діагностики деяких біогельмінтозів досліджують проміжних живителів (безхребетних і риб) на наявність личинкових стадій гельмінтів (фасціольоз, дикроцеліоз, опісторхоз, дифілоботріоз, аноплоцефалятози жуйних і коней, дипілідіоз м'ясоїдних та ін.).
7. Цикл розвитку гельмінтів. Кожен паразит під час свого розвитку проходить кілька стадій. Умови існування паразита на різних стадіях різні. Рибу, у якій тимчасово або постійно перебуває паразит, називають хазяїном.У залежності від особливостей розвитку паразита і його пристосованості до паразитування розрізняють такі типи хазяїв: 1) остаточний, або дефінітивний, хазяїн, у організмі якого паразит досягає статевої зрілості; 2) проміжний хазяїн - у його організмі розвивається личинкова стадія паразита; 3) додатковий - у його тілі формується наступна стадія розвитку личинки; 4) резервуарний - у ньому можуть концентруватися зародки гельмінта (личинки або яйця).Зародки деяких видів паразитів в організмі неспецифічних хазяїв можуть проходити початкові стадії свого розвитку, але надалі вони не розвиваються через несприятливі умови і гинуть. Таке явище називають транзитним паразитизмом.Цикли розвитку паразитів різні. В одних випадках вони розвиваються прямим шляхом, тобто без проміжних хазяїв. Паразит виділяє в зовнішнє середовище яйця або личинку, і з неї потім виходить статевозрілий гельмінт. До таких паразитів належать моногенетичні сисуни.Інші види паразитів розвиваються за участю одного проміжного хазяїна або двох - проміжного і додаткового. Як приклад можна навести розвиток цестоди Bothriocephalus gowkongensis. Дорослий паразит локалізується в кишечнику свого хазяїна - риби, а личинкова стадія розвивається в організмі проміжного хазяїна - ракоподібного.Цикл розвитку лігулід відбувається зі зміною трьох хазяїв. Статевозріла стадія гельмінта живе в кишечнику чайкових птахів - остаточного хазяїна, личинкова стадія - процеркоїд - розвивається в тілі проміжних хазяїв - циклопів і діаптомусів, а наступна стадія личинки - плероцеркоїд - вже в порожнині тіла риб - додаткового хазяїна.Аналогічним шляхом розвиваються і багато трематод. У статевозрілій стадії ці гельмінти паразитують у кишечнику рибоїдних птахів, личинка розвивається спочатку в організмі першого проміжного хазяїна - прісноводного молюска, а потім вона потрапляє в організм другого проміжного або додаткового хазяїна - риби.Зараження риби паразитами відбувається при безпосередньому контакті із зараженою рибою, через воду або через тварин іншого виду.
8. Загальна характеристика нематодозів.
Нематодози - захворювання, що викликаються паразитичними круглими червами нематодами. Вони поширені на всіх континентах. Нематоди мають подовжену, циліндричну форму тіла. Поперечний переріз тіла кругле. Розміри нематод коливаються від 1 мм до 1 м і більше.
Зовні нематоди покриті шкірно-мускульним мішком, утвореним кутикулою, гіподермою і одним шаром поздовжніх м’язів. Кутикула багатошарова, вона служить зовнішнім скелетом, захищає тіло нематод від механічних пошкоджень і хімічних впливів. Під кутикулою залягає гіподерма, що представляє собою симпласт і складається з підстильного шару кутикули — субкутикула і поздовжніх валиків, число яких варіює від 4 до 16 і більше. У гіподерми активно протікають обмінні процеси і відбувається інтенсивний біосинтез. Під гіподермою лежить один шар поздовжніх м’язів, розділених валиками гіподерми на кілька поздовжніх стрічок. Руху нематод обмежені. Тіло згинається тільки в дорсовентральной площині завдяки тому, що черевні і спинні м’язові стрічки діють як антагоністи. Всередині шкірно-м’язового мішка розташована первинна порожнина тіла, яка не має спеціальної вистилки, яка порожнинну рідину і внутрішні органи. Порожнинна рідина знаходиться під великим тиском, що створює опору для мускулатури (гідроскелет) і відіграє важливу роль в обмінних процесах. У деяких нематод ця рідина токсична. Травна, видільна, нервова і статева системи добре розвинені. Дихальна і кровоносна системи відсутні.
9. Описати методику гельмінтологічного розвитку.
В свою чергу лабораторні методи діагностики гельмінтозів поділяються на дві групи: паразитологічні й імунологічні. Розглянемо ці методи.
Паразитологічні методи
Макроскопічні методи засновані на виявленні осіб гельмінтів або їхніх фрагментів (члеників, сколексів). Вони використовуються як з діагностичною метою (ентеробіоз, теннідози), так і з метою контролю ефективності дегельмінтизації в процесі її проведення (наприклад, при тенідинозах, дифілоботріозі).
Мікроскопічні методи засновані на виявленні яєць і личинок гельмінтів. У залежності від мети дослідження вони поділяються на якісні і кількісні.
Якісні методи. Фекалії, що підлягають дослідженню, повинні бути свіжими, не більш добової давнини.
Нативні методи. Метод товстого мазка по Като. Принцип методу полягає в тому, що яйця гельмінтів знаходяться в товстому мазку фекалій, прояснених гліцерином і підфарбованих малахітовою зеленню.
Метод закручування (по Е. С. Шульману, 1933). Цей простий метод дозволяє виявити не тільки яйця гельмінтів, але і личинки кишкової угриці, у цьому його безсумнівна перевага.
Методи збагачення. Метод Кофоїда-Варбера в модифікацї Фюллеборна, заснований на принципі спливання яєць у насиченому розчині повареної солі.
Метод Калантраян. Принцип методу той же, що і попереднього. У якості флотаційного розчину використовують насичений розчин азотнокислої селітри NaNO3).
Спеціальні методи дослідження на фасціолез. Метод послідовних зливів. Фекалії розмішують з водою (1:20), рідину фільтрують через марлю, відстоюють 5 хв.
Флотационно-седиментационный метод Демидова. 3-5 м фекалій поміщають у склянку і розмішують з насиченим розчином повареної солі, відстоюють 15—20 хв, паперовим совочком видаляють, що спливли на поверхню частки. Спеціальний метод дослідження на стронгілоідоз. Метод В е р м а н а. Метод заснований на тропізмі личинок до тепла. Для розробки фекалій потрібна лійка, гумова трубка з затиском і металевою сіточкою.
Спеціальний метод дослідження на анкілостоматози. Метод Харада і Мори (культивування личинок анкилостомид на фільтрувальному папері). Принцип методу полягає в тому, що у вологому середовищі при сприятливій температурі з яєць анкілостомід утворяться личинки, які легко знайти за допомогою лупи.
Імунулогічні методи
Для діагностики гельмінтозів застосовуються серологічні й алергійні реакції, що можуть бути корисні в клінічній і епідеміологічній практиці тоді, коли інші методи гельмінтологічних досліджень виявляються неефективними. Використуються вони для діагностики гельмінтозів з тканинною локалізацією або міграційним циклом розвитку збуджувача.
У даний час наказом - «Про уніфікацію клінічних лабораторних методів дослідження» - затверджений ряд методів імунодіагностики гельмінтозів і докладно викладена методика їхньої постановки. Для проведення імунологічні реакції, що рекомендується, готуються стандартні діагностикуми, що дає можливість застосовувати їх у будь-якій клінічній і бактеріологічній лабораторії.
Реакція латекс-аглютинації з ехінококовим діагностикумом. Сироватка крові хворого ехінококозом або альвеококкозом зі специфічними антитілами аглітинує частки полістирольного латексу, сенсибілізовані ехінококовим антигеном.
10.Класифікація гельмінтозів
Гельмінтози – найпоширеніші і наймасовіші паразитарні хвороби людини, за яких виникають складні взаємостосунки між двома живими організмами – паразитом і хазяїном.
З урахуванням біологічних особливостей гельмінтів усі вони поділяються на три класи:
Ø круглі черв’яки (нематоди), до них належать збудники аскаридозу, трихоцефальозу, ентеробіозу, анкілостомозів, стронгілоїдозу, трихінельозу тощо;
Ø стрічкові (цестоди) – збудники теніозу, теніаринхозу, гіменолепідозу, дифілеботріозу, ехінококозу, альвеококозу тощо;
Ø сисуни (трематоди) – збудники опісторхозу, фасціольозу, парагомінозу, клонорхозу, метагонімозу тощо.
11.Паразитоценологія, їх предмет і завдання
Паразитоценологія (від паразитоценоз і грец. — вчення) — комплексна біологічна наука про об'єктивні закони існування паразитоценозів, а також популяцій вільних стадій паразитів та інших симбіонтів (див. Симбіоз), які входять до складу конкретного біогеоценозу чи біосфери в цілому. Осн. завданням П. є вивчення популяцій симбіонтів (насамперед паразитів) не ізольовано, а у взаємодії між собою і з організмом хазяїна з метою розкриття механізмів, які регулюють їх взаємовідношення, а також для з'ясування залежності цих взаємовідношень від умов навколишнього середовища. П. має відігравати найважливішу роль в інтеграції паразитологічних дисциплін (див. Паразитологія), у синтезі емпіричних теорій, створених паразитологами, в опрацюванні заходів боротьби зі змішаними (асоціативними) хворобами тварин і людини.
12.Дослідження молюсків на зараженість личинками гельмінтів
Методика паразитологічного дослідження водних безхребетних на зараженість личинками гельмінтів.
Дослідження молюсків на зараженість личинками гельмінтів виконують компресорним методом, сплющуючи тіло молюсків між двома скельцями так, щоб його можна було мікроскопіювати. У першу чергу відокремлюють верхівку черепашки, тут розташована печінка, що є звичайно місцем концентрації личинок трематод, далі мікроскопіюють усе тіло. У молюсків можна знайти цистицеркоїди цестод і личинок трематод на різних стадіях розвитку – спороцисти, редії, церкарії, метацеркарії.
Стислий опис личинкових форм гельмінтів.
Редії мають форму мішка, наповненого церкаріями, і добре видні при малому збільшенні мікроскопу.
Церкарії – досить рухливі личинки, за формою нагадують пуголовків жаб, у них добре видні присоски, кишечник та інші органи, має місце хвіст. Метацеркарії являють собою інцистованих церкаріїв і мають округлу форму з щільною оболонкою, усередині якої згорнута личинка. При великому збільшенні мікроскопу в неї можна помітити шипи і присоски
13.Збитки, які спричиняють гельмінтози
При гострих формах гельмінтозів (фасціольоз, парамфістоматидози, монієзіоз жуйних, дрепанідотеніоз гусей, токсокароз м'ясоїдних та ін.) загибель молодняка досягає 65—80 %. При хронічних гельмінтозах хоч і не буває загибелі тварин, оскільки гельмінтози перебігають субклінічно, також мають місце значні втрати. Так, при фасціольозі корів надої зменшуються на 20—25 %, яловість корів може досягати 30%. Кожний кілограм м'яса, одержаний від хворих овець та великої рогатої худоби, містить на 100—300 калорій менше, ніж м'ясо здорових тварин.
При шлунково-кишкових стронгілятозах великої рогатої худоби та овець для одержання приросту м'яса необхідно майже вдвічі більше корму, ніж для здорових тварин.
У поросят, хворих на аскаридоз, середньодобовий приріст маси тіла зменшується на 30%. Установлено, що поросята, у яких паразитувало до 100 екземплярів аскарид, мали нижчий приріст порівняно із здоровими на 40—50 кг.
При ураженні тварин коростяними кліщами знижується якість шкур. У корів, уражених гіподерматозом, щорічна продуктивність зменшується на 50—80 л молока.
14.Загальна характеристика цестодозів
Цестодози — гельмінтозні хвороби тварин і людини, спричинювані стьожковими червами класу Cestoda. Стрічкові черв'яки, або цестоди, - це стрічкоподібні, сегментовані гермафродитні гельмінти, що паразитують у кишечнику в багатьох хребетних тварин. На відміну від інших гельмінтів вони не мають травного каналу, але висмоктують поживні речовини всією поверхнею тіла. Цестоди мають примітивну нервову систему, м'язову систему і екскреторні канали. Прикріплення до слизової оболонки кишечника господаря відбувається за допомогою присосок, або ботріями, розташованих на голівці, або сколексе. Представники деяких видів прикріплюються також за допомогою розташованих на сколексе гаків. Позаду кулястого сколекса знаходиться коротка, вузька шийка, з якої розвиваються членики, або проглоттіди, що формують у вигляді ланцюжка тіло паразита, або стробілов. Проглоттіди продовжують дозрівати в міру віддалення їх від шийки в результаті заміщення їх новими члениками. По досягненні члеником зрілості з нього виділяються яйця. Оскільки яйця багатьох цестод дуже схожі один на одного, видова ідентифікація збудника грунтується на морфологічній характеристиці сколекса або зрілого членика.
За винятком карликового ціп'яка, цестоди людини вимагають для розвитку личинкових стадій одного або декількох проміжних господарів. З яєць, заглоченних сприйнятливим проміжним господарем, формуються личинки, або онкосфери, здатні пенетріровать слизову оболонку кишечника, мігрувати в тканинах і утворювати ларвоцісти (пухирчасті стадії). Якщо ларвоціста містить один сколекс, вона називається цистицерк, або цистицеркоїди у разі карликового ціп'яка. Ценур-це ларвоціста, що містить кілька сколексов, і ехінокок - це структура з дочірніми бульбашками, в кожному з яких є кілька сколексов. Якщо остаточний господар поїдає тканини, що містять ларвоцісти з життєздатними сколексами, з останніх розвиваються дорослі особини стрічкових гельмінтів. У цестод з роду Diphyllobothrium більш складний життєвий цикл, що включає двох проміжних господарів (див. нижче).
Цестодози у людини можна розділити на дві великі клінічні групи. У першій людина служить остаточним господарем паразитів, при цьому дорослі цестоди локалізуються в кишечнику. Найважливішими представниками цієї групи є бичачий ціп'як, широкий лентец, гіменолепіси і ціп'як собачий. У другій групі людина служить проміжним господарем паразитів, при цьому личинкові стадії гельмінтів локалізуються в тканинах. Прикладами такого роду можна розглядати ехінококоз, спарганоз і ценуроз. Унікальною в цьому відношенні є інвазія, що викликається свинячим ціп'яком, оскільки людина може бути в цьому випадку як остаточним, так і проміжним господарем.
15.Дослідження малощетинкових червів на зараженість личинками гельмінтів
Розвиток збудника. Цикл розвитку каріофілід протікає за участю проміжних хазяїнів - малощетинкових червів (трубочников). Паразит у кишечнику риб відкладає яйця, що з екскрементами попадають на дно водойми, де їх і заковтують малощетинкові черви. Для С. laticeps проміжними хазяїнами є Tubifex tubifex, T. barbatus, Limnodrilus claparedianus; для С. fimbriceps - Tubifex tubifex, Psammorictes albicola. З яйця він кишечнику малощетинкового хробака виходить личинка, що розвивається за 2,5-3 місяці до інвазійної стадії - процеркоїда. У літню пору цей процес протікає швидше. Процеркоїд досягає довжини 10-15 мм, а іноді й більше. Риба, поїдаючи інвазованих червів, заражається каріофільозом. У кишечнику риб процеркоїд через 1,5-2,5 місяці перетворюється в статевозрілого паразита.16. Інвазія та інвзійні хвороби.
Інва́зія — це сукупність процесів, які відбуваються під час взаємодії збудника і організму хазяїна, коли збудником є паразитичні тварини (найпростіші, пласкі та круглі черви тощо).
Інвазія може відбуватися активно, коли паразит нападає або проникає в організм господаря через пошкоджені і непошкоджені шкірні покрови, або пасивно, коли паразит вноситься в організм з водою, їжею та ін. шляхами.
17. Загальна характеристика трематодозів
Трематодози - інвазійні захворювання, збудниками яких є різноманітні види трематод або їх личинки, що належать до класу трематод Trematoda, або дигенетичних сисунів.
Анатомія й біологія трематод. Трематоди - це плоскі черви листоподібної форми. Тіло зазвичай подовжено-овальне, розміром 0,115 см, вкрите кутикулою (гладкою, із шипами або із щетинками). Під кутикулою знаходиться шкірно-мускульний мішок, а під ним розміщена паренхіма, що заповнює весь простір між органами. У більшості трематод є дві присоски: ротова (лежить на передньому кінці тіла) і черевна (частіше на середині тіла). У деяких трематод, наприклад у Sanguinicolidae, що паразитують у крові риб, присоски рудиментовані або зовсім відсутні. Від ротового отвору відходить глотка, потім стравохід, що переходить у кишечник. Останній у вигляді двох стовбурів досягає заднього кінця тіла й сліпо закінчується. У поодиноких випадках кишкові стовбури відкриваються назовні. Харчуються сисуни тканинною рідиною, слизом, деякі кров’ю. Продукти обміну виділяються через екскреторну систему протонефридного типу. По всьому тілу розміщені канальці, що об’ єднуються у два видільних канали, які відкриваються на задньому кінці тіла. Нервова система складається з парного надглоткового ганглія й нервових стовбурів, що від нього відходять. Дигенетичні сисуни риб - гермафродити. Чоловіча статева система складається, в основному, із двох сім'яників (рідше більше), від них відходять сім’япроводи, що впадають у загальну сім’явиносну протоку. Остання утворює невелике розширення - сім’яний пухирець. Кінцевий відділ сім’ япротоки - сім’явипускний канал. Існує м’язовий копулятивний орган, який розміщується в цирусному мішку. Жіноча статева система утворена яєчниками різноманітної форми, від них відходить яйцепровід, що відкривається в невеликий мішок - оотип. У ньому відбувається формування яєць і запліднення. По протоках в оотип надходять жовточні клітини з жовточників, розміщених по боках тіла. Протоки зливаються в загальний канал. В оотип впадає також сім’яприймач і тільце Меліса, який виділяє особливий слиз. Матка має вигляд звитого розширеного каналу, що відкривається назовні біля чоловічого статевого отвору в загальний статевий синус або клоаку. Статевий синус зазвичай розташований між ротовою й черевною присосками. Дозріле яйце з матки виводиться назовні через зовнішній статевий отвір. Розвиток дигенетичних сисунів відбувається зі зміною декількох поколінь личинок, із чергуванням безстатевого й статевого покоління й зі зміною двох або трьох хазяїв. Ембріональний розвиток запліднених яєць відбувається в матці. Коли яйце потрапляє у воду, у ньому формується личинка, вкрита війками (мірацидій), що виходить з яйця через кришечку. Мірацидій, плаваючи у воді, проникає в першого проміжного хазяїна, а ним, як правило, є прісноводний молюск. У печінці молюска відбувається безстатеве розмноження личинки. Мірацидій перетворюється в мішкоподібний організм - спороцисту. Усередині спороцисти із зародкових клітин розвиваються редії, що дають початок церкаріям, які подібні до статевозрілих трематод. Характерним для церкарія є наявність хвоста різноманітної довжини й форми (діагностична ознака). Сформовані церкарії виходять із тіла свого хазяїна (молюска) і деякий час можуть плавати у воді. Другим (додатковим) хазяїном є риба. Церкарії заковтуються рибою разом із молюском, або вийшовши з молюска, активно проникають у тіло риби й поселяються в різноманітних органах і тканинах: шкірі, м’ язах, кришталику, склоподібному тілі, кишечнику, брижі й ін.. У тілі додаткового хазяїна личинка стає метацеркарієм (інвазійна личинка). Іноді личинки інцистуються, довкола них утворюється сполучнотканинна оболонка. Метацеркарії в тілі риб можуть перебувати 2-3 роки. На відміну від дорослого гельмінта у метацеркарія відсутня розвинута статева система. Щоб метацеркарії досягли статевої зрілості, вони повинні потрапити в організм остаточного (дефінітивного) хазяїна. Ними зазвичай є різноманітні види рибоїдних птахів: чайки, чаплі, пелікани, баклани й ін.. В організмі остаточного хазяїна метацеркарії швидко (за декілька днів) перетворюються в дорослу стадію паразита й починають виділяти яйця. Статевозрілі гельмінти, як правило, поселяються в різних відділах кишечнику птиці. Яйця гельмінтів із фекаліями птиці потрапляють у воду, із них вилуплюються мірацидії. Так повторюється цикл розвитку дигенетичних трематод. Швидкість розвитку в зовнішньому середовищі й партеногенетичних поколіннях у молюсках залежить від факторів зовнішнього середовища. Головну роль у цьому відіграє температурний режим. У весняно-літній період, коли температура води досягає 20-24°С, личинкові стадії розвиваються набагато швидше, ніж в осінній час при більш низькій температурі. Зимою розвиток припиняється або відбувається протягом тривалішого терміну. У риб прісноводних водойм трематодози частіше викликають личинкові стадії гельмінтів - церкарії й метацеркарії. Лише невеличка кількість сисунів у статевозрілій стадії паразитує в рибі. До їх числа відносять досить поширений вид гельмінта Sanguinicola inermis. Клас Trematoda включає сотні видів сисунів, що паразитують у риб. Проте не усі з них мають патогенне значення. Зазначимо тільки ті види, що викликають захворювання риб.
18. Методика дослідження риб та м’яса на зооантропонози
Зооантропози - група інфекційних та інвазійних хвороб, спільних для тварин та людини (сибірка, бруцильоз, сказ, ящур та ін.); джерелом збудників для людини є тварини, з якими вона стикається у побуті. Для визначення значень показників якості сировини і продукції застосовують методи: експериментальний, розрахунковий, експертний ісоціологічний. Експериментальний і розрахунковий - об'єктивні методи, а експертний і соціологічний - суб'єктивні. Розрахунковий метод передбачає встановлення чисельних значень показників, розрахованих за даними, отриманими іншими методами, а також на основі відомих теоретичних і емпіричних залежностей. Розрахунковий метод використовують при визначенні ступеня достовірності експериментальних даних, продуктивності праці, показників патентного захисту й чистоти, коефіцієнта готовності продукту. Соціологічний метод заснований на зборі та аналізі думок про якість продукції фактичних і можливих її споживачів шляхом розповсюдження анкет - анкет, а також шляхом усного опитування на аукціонах і виставках. Цей метод вимагає створення науково-обгрунтованої системи опитування, математичних методів збору та обробки інформації. Частіше за все метод використовують при визначенні показників якості товарів народного споживання. Перед безпосереднім проведенням досліджень роблять підготовку зразків.
Сировина і продукцію за якістю та кількістю приймають партіями. Партією вважають певну кількість продукції одного найменування, способу обробки і сорти, виготовлене одним підприємством у період не більше п'яти найближчих дат вироблення і оформлена одним документом, який засвідчує якість.
19. Основні заходи щодо ліквідації паразитичних хвороб.
Заходи зі знешкодження (усунення) джерела збудника. Джерелом збудника інфекційної хвороби, тобто природним місцем його перебування і розмноження, може бути організм хворої або здорової людини чи тварини. Інфекційні хвороби, які розповсюджуються лише серед людей, називаються антропонозами. Ті ж хвороби, джерелом збудника яких є переважно тварини, належать до зоонозів. Заразоносієм може бути практично здорова людина або реконвалесцент, тобто особа, яка недавно перенесла інфекційну хворобу. Хворі люди і тварини виділяють збудників інфекційних хвороб найчастіше протягом усього захворювання, але найбільше -у його розпалі або на початку. Заразний період може тривати від декількох діб до кількох тижнів чи місяців. Якщо розвивається хронічна хвороба, збудник зберігається в організмі хворої особи декілька років або й все наступне життя. Загострення хронічної хвороби, як правило, зумовлене інтенсивним розмноженням збудника і збільшенням заразності хворого, тобто здатності його передати збудника іншій людині. Щоб знешкодити (усунути) джерело збудника, перш за все треба його виявити. Діагностику інфекційних хвороб здійснюють за допомогою клінічних, епідеміологічних, лабораторних та інструментальних методів. Встановити наявність заразоносійства можна лише спеціальними лабораторними методами. Інфекційних хворих найчастіше виявляють лікарі загальної практики — сімейні та дільничні лікарі й педіатри, медики сільських лікарських амбулаторій, фельдшерсько-акушерських пунктів, медико-санітарних частин підприємств та інші спеціалісти поліклінік й амбулаторій, до яких вперше звертаються пацієнти. На рівні адміністративних районів і областей діагностика зосереджена в інфекційних лікарнях та інфекційних відділеннях багато профільних лікарень, а також у кабінетах інфекційних захворювань (КІЗ) поліклінік. КІЗ, по суті, є першою спеціалізованою ланкою інфекційної служби. У його штаті, крім лікаря-інфекціоніста, працює медична сестра, що пройшла відповідну спеціалізацію. Дуже важливо розпізнати інфекційну хворобу в перші години або дні від моменту захворювання, що дає змогу завчасно здійснити відповідні протиепідемічні заходи й не допустити розповсюдження інфекції. Серед них особливого значення надається негайній ізоляції хворого. Її організовують у домашніх умовах або в інфекційній лікарні (відділенні), куди відправляють пацієнта. Неприпустимо, щоб інфекційні хворі відвідували громадські місця, дитячі та лікувальні заклади. Особи, які хворіють на інфекційні хвороби чи є бактеріоносіями, мають гарантовані Законом права і обов'язки
22. Загальна характеристика моногеноїдозів
Моногеноїдози - хвороби риб, збудниками яких є моногенетичні сисуни з класу Monogenoidea. Це досить численна група паразитичних червів, яких більш 900 видів. Розміри їх у межах 0,3- 30 мм. Форма тіла видовжена, зі звуженим закругленим переднім кінцем і більш- менш відмежованим фіксаційним диском на задньому кінці. Паразити є рожевого, червоного, коричневого із чорним відтінком кольорів. На передньому кінці тіла розміщені прикріпні органи (для фіксації при харчуванні). Останні можуть бути у формі присосок, гаків, диска, фестонів та ін. Тіло, в основному, покрито гладкою кутикулою, під якою знаходиться шкірно-м'язовий мішок, де розташовані внутрішні органи. Весь простір між ними заповнено паренхімою. Травна система представлена ротовим отвором, глоткою, стравоходом і кишечником. Видільна система складається із протонефридів з їх капілярами, протоками й кінцевими частинами, що з’єднуються із зовнішнім середовищем. Нервова система представлена головним ганглієм і декількома парами нервових стовбурів, що від нього відходять (дорсальних, латеральних і вентральних), а органи чуття - чутливими нервовими закінченнями, розкиданими в товщі покриву по всьому тілі. Моногенетичні сисуни - гермафродити. Чоловіча статева система складається з 1-2, рідше більшої кількості сім’яників. Від них відходять сім’япроводи, що з’єднуються в загальний сім’япровід, який дещо розширюється та утворює сім’яний міхурець. Кінцевий відділ сім’япроводу - сім’явипускний канал, що переходить у копулятивний орган - цирус. Цирус відкривається в статеву клоаку, яка має вихід назовні на черевній стороні тіла хробака. Жіноча статева система складається з непарного яєчника, який коротким яйцепроводом з’єднується з оотипом. Останній оточений шкарлуповою залозою (тільце Меліса) і переходить у короткий канал - матку, що відкривається в статеву клоаку. З боків тіла розташовані жовточники, вони з’єднуються в один канал; через який їх вміст потрапляє в яйцепровід чи оотип, де формуються яйця. Розвиваються моногенетичні сисуни без участі проміжних хазяїнів. Це переважно ектопаразити. Більшість із них відкладають яйця, з яких вилуплюються личинки. Є й живородні види сисунів. Паразитують вони на зябрах, поверхні тіла, плавцях, рідше в порожнині тіла, у ротовій і носовій порожнинах риб. Для цих видів паразитичних червів характерна виражена пристосованість до певного виду хазяїна чи до вузького кола близькоро динних видів хазяїв.
23. Взаємовідносини між паразитом і хазяями.
На систему паразит — хазяїн впливають фактори зовнішнього середовища. Встановлено, що несприятливі впливи абіотичного, біотичного і соціального середовища на організм хазяїна можуть сприяти підсиленню патогенної дії паразитів. Чисельність паразитів у будь якій популяції хазяїнів, як і в тілі кожного окремого хазяїна не повинна перевищувати певного рівня, бо виникає загроза існування популяції хазяїна, а за ним  і паразитів. У взаємовідносинах у системі паразит — хазяїн існує кілька механізмів, які грунтуються на принципі зворотного зв'язку і підтримують чисельність популяції паразитів на певному рівні. Інколи вслід за перенаселенням популяції паразитів у тілі хазяїна настає зниження росту паразитів, загибель частини з них, зниження репродуктивності. Для запобігання загибелі хазяїна у результаті надмірного, збільшення  чисельності паразитів, у дроцесі. еволюції з'явився феномен зміни хазяїнів у життєвих циклах паразитів. Так, сисун частину життєвого циклу проводить у тілі молюсків, де інтенсивно розмножується партеногенетично. Велика кількість паразитів може загрожувати життю хазяїна. Наступні стадії розвитку сисуни проходять у хазяїнів інших типів тваринного світу, Це сприяє збереженню і сисунів, і молюсків.
25. Особливості будови та процесів життєдіяльності скребликів.
Скреблянки колючоголові (Acanthocephales) — тип паразитичних червів. Тіло (довж. від кількох мм до 65 см) видовжене, у більшості видів циліндричне, на передньому кінці з втяжним хоботком, вкритим гачечками. Для С. характерна первинна порожнина тіла. Нервова система складається з непарного мозкового вузла і нервових стовбурів. Травної, кровоносної і дихальної систем немає. Живлення здійснюється через покриви тіла. Роздільностатеві. Розвиток з метаморфозом; життєвий цикл зі зміною хазяїв, з яких проміжними є гол. чин. ракоподібні та комахи, остаточними — хребетні тварини. Тип С. включає 1 клас — скреблянки (Acanthocephala), що об'єднує бл. 500 видів, поширених по всій земній кулі; в СРСР — 115 видів, у т. ч. на Україні — 26. С. спричинюють тяжкі гельмінтозні хвороби, напр. скреблик — велетень свинячий (Macracanthorhynhus hiru-dinaceus) викликає макраканторинхоз свиней, С. з роду Polymorphus — поліморфоз качок.
26. Роль паразитів в коливаннях чисельності тварин.
Динаміка чисельності тварин, закономірна зміна числа особин в популяції даного вигляду протягом року (сезонна) або ряду років (багатолітня); визначається змінами народжуваності (плодючості) і смертності особин, а також їх переміщеннями (еміграцією або імміграцією). Д. ч. же. — видове пристосування до ритмів змін місцевих умов існування. Чисельність особин видів (крупні хижаки, копитні і ін.), що повільно розмножуються що мають велику тривалість життя, протягом сезону збільшується трохи. На відміну від цього, чисельність тварин, що приносять декілька пометов в рік і що швидко дозрівають, може протягом одного року або сезону підвищитися у багато разів. Так, чисельність багатьох видів гризунів в сприятливих умовах зростає від весни до осені в десятки і сотні разів, а багатьох видів комах, наприклад двокрилих, — навіть в тисячі разів. Чим вище плодючість вигляду і його здатність підвищувати інтенсивність розмноження в сприятливих умовах, тим ширше можливий діапазон коливань чисельності за рік. Зв'язок між сезонною і багатолітньою Д. ч. же. обумовлюється співвідношенням середньої тривалості життя і плодючості, залежних від морфо-фізіологічніх пристосувань вигляду до місця існування і міри властивої йому турботи про потомство. Радянський біолог С. А. Северцов (1941) розрізняв ряд типів Д. ч. ж.: від довговічних, малоплідних тварин із стійкою чисельністю (копитні) до «ефемерів» з украй нестійкою чисельністю, малою тривалістю життя і високою плодючістю (дрібні гризуни, багато комах і ін. безхребетні). При високій смертності тварин в природних умовах припинення розмноження або зниження його інтенсивності призводить до істотного зниження чисельності популяції, яка відновлюється при новому підйомі інтенсивності розмноження і виживання. У сприятливих умовах середовища новий період розмноження починається на тлі підвищеного рівня чисельності популяції, що створює передумови для спалаху чисельності вигляду (див. Хвилі життя ). На розмноження і виживання тварин роблять вплив умови існування, що як діють, так і передуючі. Для деяких видів хребетних тварин (лемінг, деякі хижі ссавці) відмічена відома багатолітня періодичність Д. ч. же. (максимуми чисельності повторюються через 3—4 роки); є вказівки на існування в деяких видів ссавців і комах 11-річного циклу Д. ч. же., що відображає циклічність сонячної активності .Періодичність (ритмічність) Д. ч. же. виразна в порівняно простих біоценозах (тундрі, степу, пустелі) і слабкіше виражена або практично не спостерігається в складних біоценозах, особливо у вологих тропічних лісах.
27. Спеціальні методи виявлення хворих. Поняття діагностичної дегельмінтизації.
Дегельмінтизація діагностична - метод стимуляції відходження члеників гельмінтів з калом шляхом застосування субтерепевтичної дози протиглистовою кошти, що використовується при діагностиці гельмінтозів. Бактеріологічне дослідження застосовується для виявлення патогенних бактерій в матеріалі від хворих тварин або їх трупів, виявлення мікробів в об'єктах зовнішнього середовища, кормах, м'ясі і т.д. Досліджуваний матеріал по можливості збирають в асептичних умовах у стерильний посуд (від трупів не пізніше 2-3 годин після смерті тварин, у ряді випадків доцільний вимушений забій 1-2-х з групи хворих тварин) і доставляють найближчим часом в НЕ консервованому, консервованому (30%-им водним розчином гліцерину або вазеліновим маслом, 0,5%-им розчином фенолу), замороженому (допускається при туберкульозі та ін) вигляді з супровідним документом в лабораторію (в ньому зазначені дата взяття, характер і джерело матеріалу, основні клінічні ознаки хвороби і патологоанатомічні зміни, мета дослідження). Бактеріологічні дослідження включає: бактеріоскопію мазків досліджуваного матеріалу, виділення чистої культури бактерій з наступним вивченням морфологічних, культуральних, біохімічних, антигенних і патогенних властивостей бактерій. Мікроскопія дозволяє виявити в матеріалі мікробів, вивчити їх морфологію (форму, розмір, взаємне розташування клітин, структурні компоненти: капсули, суперечки, джгутики, включення) і тинкторіальні властивості. Для цього з патологічного матеріалу готують мазки-відбитки з органів, тканин або препарати-мазки з іншого досліджуваного матеріалу, висушують на повітрі, фіксують (частіше фламбирования або хімічним способом) і забарвлюють тим чи іншим методом залежно від спрямованості дослідження. Забарвлення мікробів проводять простим (один барвник) і складним методами (основний і додатковий барвник, допоміжні реактиви). Складні методи (Грама, Ціль-Нільсена, Романовського-Гімза, Гінса та ін) дозволяють відрізнити одну групу мікробів від іншої, виявити окремі елементи мікробної клітини (спори, капсули). Для виявлення деяких бактерій (напр., збудника туберкульозу) патологічний матеріал попередньо обробляють одним з методів збагачення, підвищуючи в ньому концентрацію бактерій і позбавляючись від сторонніх мікробів.При виявленні бактерій використовують і люмінесцентну мікроскопію. Для визначення рухливості мікробів використовують мікроскопію молодий (12-24 ч.) живої культури за допомогою препаратів «роздавлена ??або висяча крапля», а також на основі зростання бактерій в напіврідкому МПА. Виділення культури бактерій проводять шляхом посіву матеріалу на відповідні (залежно від поживних потреб збудника) поживні середовища. Посів на щільні живильні середовища в бактеріологічних чашках проводять шляхом розтирання шпателем декількох крапель матеріалу по поверхні середовища. При дослідженні паренхіматозних органів убитих або загиблих тварин обпалюють або фламбіруйте шматочок органу, потім надрізають його стерильними ножицями і за допомогою пінцета проводять надрізаної поверхнею по живильному середовищі в чашці. У рідку середу посів матеріалу роблять пастерівської піпеткою. З метою отримання зростання ізольованих колоній (при їх пересеве отримують чисту культуру бактерій) мікробів частіше використовують дробовий посів або пересівши (метод Дрігальского) на кілька чашок з щільним середовищем. Чисту культуру отримують також висіваючи патматеріал на елективні середовища, зараженням лабораторних тварин і прогріванням містить спори матеріалу у водяній бані при 800 С 30 хв.Засіяні чашки і пробірки інкубують в термостаті при оптимальній для зростання кожного виду бактерій температурі (частіше 370 С) протягом зазвичай 1-2 діб (деяких випадках до 30-60 діб, наприклад збудник туберкульозу).Для ідентифікації виділених бактерій вивчають тільки чисті культури. Ідентифікацію проводять всебічним вивченням їх культуральних, морфологічних, біохімічних, серологічних і патогенних властивостей. При оцінці росту на рідких поживних середовищах визначають ступінь і характер помутніння середовища, характер осаду, наявність плівки і пристінкового кільця. При вивченні росту мікробів на твердих середовищах звертають увагу на характер росту (убогий, пишний, однорідний або неоднорідний), число колоній, їх величину, форму, структуру, колір, прозорість. Біохімічна активність вивчають найчастіше на диференційно-діагностичних середовищах (Гисса, Кліглера, Ендо, Крістенсена та ін), визначаючи при цьому цукролітичні, протеолітичні і редуцирующие властивості
28. мета і завдання гельмінтології
Гельмінтологія- - наука, що всебічно вивчає паразитичних червів, або гельмінтів, та спричинювані ними хвороби (гельмінтози) людини, тварин і рослин з метою розроблення раціональних лікувально-профілактичних заходів. Величезна чисельність і різноманітність гельмінтів, дедалі зростаюча багатогранність і складність завдань Г., необхідність більш-менш вузької спеціалізації привели поступово до диференціації Г. на окремі наук, галузі: загальну, медичну, ветеринарну, агрономічну Г.
Загальна Гельмінтологія.- вивчає паразитичних червів диких тварин, досліджує питання систематики, фауністики, біології та заг. закономірності життя, індивідуального й філогенетичного розвитку гельмінтів. Вона, в свою чергу, поділяється відповідно до систематичної належності гельмінтів на трематодологію (вивчає дигенетичних присиснів), моногенологію (вивчає моногенетичних присиснів), цестодологію (вивчає стьожкових червів), н е -матодологію (вивчає нематод),.
Медична Гельмінтологія. досліджує гельмінтів людини, ознаки, патогенез та перебіг гельмінтозів, питання їх епідеміології, діагностики, терапії та профілактики.
29. особливості вивчення гельмінтозоонозів
Для гельмінтозів характерно порівняно повільний розвиток хвороби, хронічний перебіг, нерідко з тривалою компенсацією. На думку експертів ВООЗ, гельмінтози в даний час в якійсь мірі стали «забутими хворобами» — у всьому світі спостерігається недооцінка їх медико-соціальної значимості. Навіть в ендемічних країнах їм приділяється недостатня увага як з боку органів охорони здоров'я, так і населення.Важливо відзначити, що кількість дорослих особин гельмінтів в організмі людини звичайно не збільшується (при виключення повторного зараження), що істотно відрізняє гельмінтози від вірусних, бактеріальних, протозойних хвороб і мікозів. На розвиток патологічного процесу впливають шляхи та способи проникнення збудника в організм (через рот або шкіру), ступінь адаптації гельмінта до організму людини, щільність популяції паразита, супутні інфекції та інші фактори, пов'язані зі станом «господаря». Більш виражені патологічні зміни викликають розвиваються личинкові стадії гельмінтів. Личинки здатні паразитувати в різних органах і тканинах або здійснювати складний шлях міграції в організмі, у той час як для дорослих особин характерна стабільна локалізація. Для багатьох видів гельмінтів (близько ста) улюбленим місцем паразитування є шлунково-кишковий тракт, причому кожен вид локалізується в суворо визначених його відділах. Так, наприклад, аскариди, анкілостоми, широкий лентец мешкають у проксимальних відділах тонкої кишки, карликовий ціп'як — в її нижній третині, волосоголовець — в товстій кишці. Залежно від місця локалізації збудника розрізняють гельмінтози просвітні і тканинні. До останніх відносяться такі хвороби, як шистосомози, филяриозы, ехинококкози, парагонимоз, цистицеркоз та ряд інших. При деяких кишкових гельмінтозах тканинна фаза відповідає початковому міграційній періоду хвороби (аскаридоз, анкілостомідозі).
В патогенезі і клініці гельмінтозів виділяють дві основні фази: гостру — перші 2-3 тижні після інвазії, а при тяжкому перебігу — до 2 місяців і більше, і хронічну — тривалістю від декількох місяців до багатьох років.
У гострій фазі переважають патологічні зміни, зумовлені загальної алергічної реакцією на антигени мігруючих личинок (ранньої фази розвитку паразитів). Напруженість імунної відповіді на різних стадіях розвитку інвазії змінюється, що пов'язано із змінами антигенного спектра та імуногенних властивостей гельмінта, претерпевающего істотні морфологічні перетворення протягом біологічного циклу. Імунна відповідь більш виражений в період наявності в організмі «господаря» личинкової стадії. В цей період характерна стереотипність провідних синдромів незалежно від виду збудника, його локалізації і шляхів міграції личинок.
У хронічній фазі характер розвиваються порушень та пов'язаних з ними клінічних проявів в значній мірі визначається локалізацією збудника, його чисельністю, особливостями харчування. У місцях паразитування гельмінти завдають механічне пошкодження своїми гаками, присосками, ріжучими пластинками і кутикулярными шипиками, викликаючи роздратування і запальну реакцію. Ехінококова кіста печінки, цистицерки в головному мозку, очах та інші об'ємні утворення, обумовлені гельмінтами, можуть викликати здавлення життєво важливих органів з тяжкими наслідками. У цій фазі відбувається зміни обмінних процесів в організмі господаря з-за поглинання паразитами метаболічно цінних поживних речовин: білків, жирів, вуглеводів, вітамінів, мінеральних речовин, а також внаслідок порушень нейрогуморальної регуляції і процесів всмоктування їжі в кишечнику. Деякі кишкові гельмінти виділяють речовини, що нейтралізують травні ферменти (наприклад, в тканинах аскариди виявлено речовину, що нейтралізує дію пепсину і трипсину).
30. описати методику повного гельмінтологічного розтину
Методика гельмінтологічного розтину розроблена К.І. Скрябіним. Повний гельмінтологічний розтин за методом академіка К. І. Скрябіна
- найбільш надійний метод, що дозволяє зробити кількісний і якісний облік усіх гельмінтів, якими заражена риба. Для цього використовують живу або свіжу рибу. Визначають її вид, зважують і вимірюють (для уточнення віку). Потім рибу поміщають у ванночку і починають дослідження. Спочатку проводять зовнішній огляд риби, її луски, шкіри, плавців. Знайдених паразитів збирають. Беруть зіскоби зі слизу шкіри, плавців і переглядають під мікроскопом компресорним методом. У слизі знаходять моногенетичних сисунів з роду Gyrodactilus, в товщі луски і на плавцях риби далекосхідних риб - личинок (метацеркаріїв) трематоди Metagonimus yokogami - небезпечного паразита тварин і людини. Чорні пігментні плями на тілі риби викликані личинками трематод Postodiplostomum cuticola. При перегляді на світло в розпрямлених плавцях у карасів можна виявити нематод - філометроїдесів. Після цього досліджують зябровий апарат
- спочатку макроскопічно, а потім роблять зіскоби і переглядають під мікроскопом. В зіскобах знаходять моногенетичних сисунів, трикутні яйця сангвінікол.
Розтин риби проводять вздовж серединної лінії, починаючи від анального отвору і закінчуючи областю серця. Стінку вирізають (в основному лівий бік) так, щоб добре було видно всі внутрішні органи.
В черевній порожнині можуть паразитувати лігули, філометроїдеси. На очеревині і на поверхні внутрішніх органів деяких риб (окуневих) знаходять білуваті цисти (0,4-0,6 мм), що містять личинок трематод з роду Tetracotyle. Часто в порожнині тіла зустрічають личинок круглих червів рафідаскарисів, а також дифілоботріїд.
Перегляд внутрішніх органів починають з серця. Його разом із судинами поміщають у чашку Петрі або на годинникове скло з фізіологічним розчином. Серце розтинають, а осад мікроскопують. У серці знаходять статевозрілих сангвінікол й їх личинок - метацеркаріїв.
Шлунково-кишкових тракт відпрепаровують. Спочатку його переглядають неозброєним оком, а потім роблять зіскоби слизу і досліджують компресорним методом окремі ділянки. В кишечнику риб виявляють трематод, скребликів, стьожкових гельмінтів й їх личинок, а також личинок нематод.
Печінку відпрепаровують разом із жовчним міхуром. З неї спочатку роблять зіскоби, а потім розрізають, переглядають і беруть кусочки для досліджень компресорним методом. У цьому органі можуть паразитувати личинки Philometroides lusiana, Diphyllobothrium та інші. В жовчі та стінках жовчного міхура трапляються личинки (цистицерки) цестод - Dilepis unilateralis. З селезінки, жирової тканини і очеревини роблять зіскоби, які переглядають компресорно під мікроскопом. Статеві залози відпрепаровують і переглядають з метою виявлення личинок Diphyllobothrium, Tetracotyle. З плавального міхура роблять зіскоб, а потім розрізають і невеликими кусочками переглядають під мікроскопом. У ньому можуть бути личинки нематод - філометроїдесів, інцистовані личинки тетракотил.
Нирки переглядають під мікроскопом компресорним методом. У канальцях і сечівниках паразитують личинки нематод філометроїдесів.
Очі вирізають маленькими, краще зігнутими, ножицями, потім на предметному склі розрізають оболонки, звільняють кришталик і скловидне тіло у яких зустрічаються личинки трематод диплостом.
Головний і спинний мозок досліджують компресорно, там можуть паразитувати личинки тетракотил і диплостом. Після цього досліджують м’ язи. Для цього з риби знімають шкіру і переглядають її внутрішню поверхню і м’язи. М’язові волокна розщеплюють тупим кінцем скальпеля, у них можна знайти молоді нематоди - філометроїдеси та інцистовані метацеркарії.
31.Загальна характеристика основних нематодозів людини
Нематоди мають подовжену, циліндричну форму тіла. Поперечний переріз тіла кругле. Розміри нематод коливаються від 1 мм до 1 м і більше.
Зовні нематоди покриті шкірно-мускульним мішком, утвореним кутикулою, гиподермой і одним шаром поздовжніх м’язів. Кутикула багатошарова, вона служить зовнішнім скелетом, захищає тіло нематод від механічних пошкоджень і хімічних впливів. Під кутикулою залягає гиподерма, що представляє собою симпласт і складається з підстильного шару кутикули — субкутикулы і поздовжніх валиків, число яких варіює від 4 до 16 і більше. У гіподерми активно протікають обмінні процеси і відбувається інтенсивний біосинтез. Під гиподермой лежить один шар поздовжніх м’язів, розділених валиками гіподерми на кілька поздовжніх стрічок. Руху нематод обмежені. Тіло згинається тільки в дорсовентральной площині завдяки тому, що черевні і спинні м’язові стрічки діють як антагоністи. Всередині шкірно-м’язового мішка розташована первинна порожнина тіла, яка не має спеціальної вистилки, яка порожнинну рідину і внутрішні органи. Порожнинна рідина знаходиться під великим тиском, що створює опору для мускулатури (гидроскелет) і відіграє важливу роль в обмінних процесах. У деяких нематод ця рідина токсична.
Травна, видільна, нервова і статева системи добре розвинені. Дихальна і кровоносна системи відсутні.
Травна система нематод
Травна система представлена прямою трубкою, яка ділиться на три відділи — передній, середній і задній. Вона починається ротовим отвором, який розташований на передньому кінці тіла. У більшості нематод рот оточений трьома губами. У деяких видів є ротова капсула, озброєна зубами, пластинками або іншими різальними елементами. За ротом слідують глотка і циліндричний стравохід, який у деяких видів має одне або два розширення (бульбусы). За стравоходом розташована середня кишка, яка переходить у задню, що закінчується анальним отвором. У деяких видів нематод анальний отвір відсутній.
Видільна система нематод
Видільна система представлена 1-2 одноклітинними шкірними залозами, замінюють протонефридии. Від залози відходять 2 довгих бічних каналу, розташованих уздовж усього тіла нематоди у бічних валиках гіподерми. Ззаду канали закінчуються сліпо, а в передній частині сполучаються у один непарний канал, який відкривається назовні, іноді біля переднього кінця тіла. У нематод є особливі фагоцитарные клітини (1-2 пари), в яких затримуються і накопичуються різні нерозчинні продукти обміну речовин. Вони розташовані в порожнині тіла по ходу бічних видільних каналів в передній третині тіла.
Нервова система нематод
Нервова система представлена навкологлотковим нервовим кільцем, оточуючим передню частину стравоходу. Від кільця відходять нервові стовбури вперед і назад. Вперед йдуть 6 коротких нервових гілочок. Тому спрямовуються теж 6 стовбурів, серед яких найбільш потужні дорзальный і вентральний, що проходять у валиках гіподерми. Обидва головних нервових стовбури з’єднуються між собою численними комиссурами, які мають вигляд тонких півкілець, оперізують тіло поперемінно то з правого, то з лівого боку. Органи чуття розвинені слабо. Є органи дотику і хімічного чуття.
Статева система нематод
Нематоди раздельнополы і оснащуються зовнішнім статевим диморфизмом. Самки більші за самців. У деяких самців задній кінець закручений на черевну сторону. У самця є один трубчастий сім’яників, що переходить в сем’япровід, після якого слід семяизвергательный канал, що відкривається в задній відділ кишечнику. У самців є клоака. Близько клоаки у самців розташовані злягальні спікули. У деяких нематод самці мають у додаток до спикулам копулятивну бурсу, що являє собою розширені і сплощені у вигляді крил бічні частини заднього кінця тіла.
У самок статева система парна, трубчаста, складається із яєчників, яйцепроводів, матки і піхви. Найвужчі, сліпо замкнені відділи трубки являють собою яєчники. Вони поступово переходять у більш широкі відділи, що виконують функції яйцепроводів. Найбільш широкі відділи матки — з’єднуються між собою і утворюють непарну піхву, яка відкривається назовні на черевній стороні в передній третині тіла нематоди. Для нематод характерні статеве розмноження і внутрішнє запліднення.
Розвиток нематод
Більшість нематод відкладають яйця, але є і живородні види. Формування і дозрівання личинок відбувається найчастіше у зовнішньому середовищі. У деяких видів цикл розвитку може завершуватися в одному організмі господаря. У більшості видів у яйці розвивається личинка до інвазійних стадії у зовнішньому середовищі і виходить з нього в кишечнику господаря, проковтнув яйце. У процесі розвитку личинки кілька разів линяють.
Личинки, у деяких нематод, вийшовши з яйця у зовнішньому середовищі, здатні вести вільний спосіб життя у ґрунті. Розрізняють рабдитовидные і филяриевидные личинки. Рабдитовидные личинки мають два розширення (бульбуса) в стравоході, а у филяриевидных — стравохід циліндричної форми. Личинки можуть активно проникати через шкіру хазяїна, а не тільки попадати через рот.
Цикли розвитку нематод різноманітні. Більшість гельмінтозів відносяться до геогельмінти. Їх розвиток відбувається прямим шляхом, без зміни господарів. Для личинок багатьох геогельминтов характерна міграція з органів і тканин господаря до місця остаточної локалізації, де вони досягають статевої зрілості. Деякі геогельминты розвиваються без міграції личинок. Геогельминты, що вражають людину, не можуть паразитувати у тварин. Нематодозы, що викликаються цими гельмінтами, відносять до антропонозным хвороб. Інші види нематод відносять до биогельминтам. Їх розвиток відбувається непрямим шляхом. Вони потребують в проміжному хазяїні. Ними можуть бути кровоссальні комахи, ракоподібні, або один і той же організм служить послідовно спочатку остаточним, а потім проміжним господарем.
Зараження людини нематодами-биогельминтами відбувається аліментарним шляхом при поїданні проміжного господаря, так і в результаті передачі їх переносником.
Більшість нематод, які паразитують у людини, у статевозрілої стадії мешкають у травній системі людини. Деякі мають локалізацію в лімфатичних вузлах і судинах, сполучної тканини, під шкірою кінцівок, в підшкірній жировій клітковині.
32.Розвиток стьожака широкого
Стьожак широкий (Diphyllobothrium latum) –– збудник дифілоботріозу.
Морфологічні особливості. Збудниками дифілоботріозу є різні види стьожаків. У людини зареєстровано біля 10 видів стьожаків. З них найбільш розповсюджений і вивчений стьожак широкий –– великий стьожковий черв 8-10 м, а іноді до 20 м довжиною. Голівка-сколекс у стьожака витягнута, сплющена, по боках має глибокі щілини ––ботрії. З їх допомогою стьожак прикріплюється до стінок тонкого кишковика людини, в якому він розвивається і живе в дорослому стані. В задній частині голівки формуються членики-проглотиди, якіу творюють тіло. По мірі росту вони відходять до протилежного кінця тіла. Проглотиди в ширину більші, ніж у довжину. У
дорослого черва нараховується декілька тисяч члеників. В кожному зрілому членику заключені чоловічі і жіночі органи розмноження. Гермафродитні членики мають в центрі матку з отвором, жовтівники розташовуються з двох боків членика, а яєчник парний. Сім’яники розкидані по всьому членику, від них відходять сім’явиносні протоки.
Дозрілий членик має матку посередині проглотиди у вигляді розетки з отвором в центрі. Всі інші статеві органи атрофовані. Яйця щодобово у великій кількості через вивідні отвори в члениках надходять в просвіт кишковика господаря і з фекаліями виділяються у зовнішнє середовище. Яйця овальні, жовтого кольору, на одному з полюсів є кришечка. Паразитує черв в тонкому кишковику людини, а також собаки, кота, тюленя, лисиці та інших ссавців, які є основними господарями лентеця широкого.
Життєвий цикл. Яйця, що виходять з фекаліями остаточного господаря, повинні потрапити у воду. Тут, у яйці завершується розвиток зародка і перетворення його в личинку корацидій. Ця личинка являє собою онкосферу, що має три пари кутикулярних гачків і покрита війками. Корацидій звільняється із яйця і деякий час плаває у воді. Для подальшого розвитку корацидій повинен бути проковтнутий маленьким прісноводним рачком –– циклопом ––першим проміжним господарем лентеця широкого. В кишковику господаря корацидій втрачає війки, проникає в порожнину його тіла і перетворюється в личинку процеркоїд (0,5 мм). Циклопів поїдають хижі риби, які є другими проміжними господарями лентеця широкого (йорш, щука, судак, форель та ін.). Процеркоїд має видовжену форму тіла і 6 гачків на задньому боці тіла. В кишко вику риби циклопи перетравлюються, а звільнені з них процеркоїди проникають через стінку кишковика риби в її м’язи, внутрішні органи, ікру, яєчники і протягом 3-4 тижнів перетворюються в черевоподібну, (близько 6 мм)., личинку плероцеркоїд –– він має ботрії, але тіло не почленоване. Якщо заражену плероцеркоїдом
рибу з’їсть інша риба, плероцеркоїди залишаються живими і переходять в її органи (м’язи, статеві залози). Таким чином, хижі риби є резервуарними господарями: в їх організмі може концентруватись велика кількість плероцеркоїдів. При поїданні заражених риб в кишці людини або рибоїдних
ссавців розвивається статевозрілий стьожак.
33.Методика дослідження різних тканин і секретів організму людини і тварин.
34.Розвиток печінкового сисуна.
Для черв'яків, які ведуть паразитичний спосіб життя, зазвичай характерні складні цикли розвитку, які мають велику кількість проміжних стадій. Наприклад, розвиток печінкового сисуна.
У цю групу входить багато видів з різних родів з різними життєвими циклами. У видів роду Fasciola розвиток протікає при одному проміжному господаря прісноводної равлику, а остаточний господар заражається, поїдаючи з прибережними рослинами або ковтаючи з водою адолескарій спочиває стадії.
У видів з родів Clonorchis і Opisthorchis є другий проміжний хазяїн прісноводна риба, а основний господар заражається, поїдаючи сиру рибу з паразитами в інвазійних стадіях, здатних продовжити розвиток в організмі нового господаря. У видів з роду Dicrocoelium проміжні господарі - мурашки і наземні равлики, зараження остаточного хазяїна відбувається при поїданні трави з ними.
Статевозріла особина печінкового сисуна (марита) паразитує в печінці і жовчних протоках остаточних господарів людини або теплокровних тварин. Вона виділяє яйця, які з жовчю проникають в кишечник господаря, а звідти потрапляють у навколишнє середовище.
Як розвивається печінковий сисун
Для подальшого розвитку яйцям необхідно потрапити у воду, де з них виходить покрита віями личинка - мирацидий. Її головне завдання - відшукати проміжного господаря.
Личинка плаває, відшукуючи строго специфічного для цього виду паразита проміжного господаря черевоногих молюска. У його організмі вона перетворюється в материнську спороцисту - нерухомий мішечок, що має тільки жіночі статеві органи, тому розмножується партеногенезом. При цьому формуються багатоклітинні редии, також розмножуються партеногенезом.
Останнє покоління редій генерує церкарій, які залишають організм молюска і знову потрапляють у воду. Для свого подальшого розвитку їм необхідно проникнути в організм другого проміжного або остаточного господаря.
У першому випадку церкарии шукають тварин, яких остаточний господар використовує в їжу, і в їх організмі формують інцістіроваться метацеркарии (покояться стадії). У своїй масі церкарии гинуть, що не проникнувши в організм остаточного хазяїна вони не здатні на активний пошук або потрапляють в організми видів, де неможливо розвиток.
У другому випадку церкарии осідають в прибережній траві водойми, інцістіруются і заковтуються з травою або активно впроваджуються в тіло остаточного хазяїна. Людина заражається личинками сосальщика при купанні або користуванні водою з водойми.
Після проникнення інвазійних стадій сосальщиков в організм остаточного хазяїна, вони мігрують в ньому, знаходячи потрібний орган для подальшого розвитку, де досягають статевої зрілості і продовжують мешкати. Міграція печінкового сисуна супроводжується алергічними проявами та важкою інтоксикацією. Захворювання, які вони викликають, мають загальну назву - трематодози.
35. Особливості будови та процесів життєдіяльності цестод
1. Усі представники цього класу (понад 3000 видів) – ендопаразити. У статевозрілій стадії вони, за деяким винятком, паразитують у кишках людини і хребетних тварин.
Тіло сплющене, видовжене, у більшості видів поділяється на членики (проглотиди). Розміри – від 1-2 мм до 30 м. На передньому кінці знаходиться головка, або сколекс, з органами фіксації: присосками, ботріями (щілинами), гачками. Частина тіла позаду сколекса є зоною росту і називається шийкою. Тут відростають членики, які у сукупності утворюють тіло паразита, або стробілу (кількість члеників буває від 3-4 до кількох тисяч).
Задні членики в міру їх розвитку і дозрівання відриваються від стробіли і виходять назовні. Як в інших гельмінтів, тіло цестод вкрите кутикулою, що виконує захисну функцію.
Цестоди – малорухливі тварини, тому мускулатура у них розвинена гірше, ніж у вільноживучих плоских червів – турбелярій..
Нервова система складається із центрального вузла, розташованого в сколексі, і поздовжніх тяжів, що проходять через усе тіло.
Органи чуття представлені лише чутливими клітинами, розкиданими по всьому тілу, проте найбільша їх кількість концентрується в сколексі.
У зв’язку з паразитизмом у цестод повністю немає органів травлення. Живлячись поживними речовинами хазяїна, гельмінти всмоктують їх усім тілом. Органи виділення – сильно розгалужені протонефридії. Є два основних видільних канали, які відкриваються назовні в останньому членику, а також отвори протонефридій у кожному членику.
Стьожкові черви, як і більшість гельмінтів, інтенсивно розмножуються. Це гермафродити, у яких повний набір статевих органів розвивається у кожному членику. Вони продукують величезну кількість яєць (бичачий ціп’як – понад 10 млрд. за весь період свого життя).
За типом розвитку цестод відносять до біогельмінтів, тобто у цих тварин спостерігається зміна хазяїв.
Організм, у якому відбувається розвиток паразита в личинковій стадії, зветься проміжним хазяїном, а організм, де проходить його статеве дозрівання, - остаточним (дефінітивним).
Із яйця у більшості цестод розвивається перша личинкова стадія – онкосфера. Ця личинка діаметром 20-30 мкм вкрита міцною захисною оболонкою і має 6 гострих гачечків. За допомогою їх онкосфера пробуравлює стінки кишок, проникає в кровоносні або лімфатичні судини і розноситься до різних органів проміжного хазяїна. Тут вона локалізується і розвивається в наступну личинкову стадію – фіну. Будова фін у різних стьожаків неоднакова. Фіна – цистицерк має вигляд міхурця завбільшки із горошину, всередині якої розвивається головка майбутнього гельмінта.
Фіна – ценур розміром із горіх або куряче яйце, в ній розвивається багато головок.
Фіна – ехінокок має великі розміри і складну будову. В ехінококовому міхурі формуються дочірні міхурці з багатьма головками.
Дефінітивний хазяїн заражаються цестодами, поїдаючи фіни. У його кишках головки вивертаються, прикріплюються до стінки кишки, і розпочинається ріст стробіли.
36. методика культивування яєць і личинок
Спосіб культивування личинок, яєць гельмінтів та ооцист найпростіших включає щоденне розпушення та періодичне зволоження фекалій під час культивування при температурі 25-30 °C протягом 10-14 діб. Як субстрат використовується сухий або гідратований (1:50) аграрний гідрогель з розмірами кристалів 0,5-1 мм. UA 79560 U (54) СПОСІБ КУЛЬТИВУВАННЯ ЛИЧИНОК, ЯЄЦЬ ГЕЛЬМІНТІВ ТА ООЦИСТ НАЙПРОСТІШИХ UA 79560 U UA 79560 U 5 10 15 20 25 30 35 40 45 50 55 Корисна модель належить до ветеринарної медицини, зокрема до ветеринарної паразитології. Найбільш близьким до запропонованого є спосіб культивування личинок стронгілят за шлунково-кишкових стронгілятозів великої рогатої худоби. [Патент № 58783, МПК А 01 К 67/033, опубл. 26.04.2011, бюл. № 8]. Спосіб здійснюється наступним чином. Ємності об'ємом 500 мл на третину заповнюються дослідним матеріалом. Далі проводять культивування в термостаті при температурі 25-30 °C протягом 7-10 діб, залежно від виду збудника. Для кращої аерації проб один раз на добу фекалії ретельно розпушують скляною паличкою. Оптимальний рівень вологості підтримується шляхом періодичного зволоження фекалій та за допомогою відкривання-закривання ємностей з дослідним матеріалом. Недоліками зазначеного способу є те, що за його допомогою неможливо проводити культивування рідких фекалій. При надмірному зволоженні проб спостерігається гниття дослідного матеріалу та ріст грибкової мікрофлори, що негативно впливає на розвиток личинок, яєць гельмінтів та ооцист найпростіших. Це супроводжується появою неприємного запаху. Окрім того, для оптимального розвитку збудників паразитарних інвазій фекалії тварин необхідно щоденно перемішувати та підтримувати стабільний рівень зволоженості проб, що досягається періодичною герметизацією та розгерметизацією ємностей з дослідним матеріалом. А це відповідно потребує щоденної присутності лаборанта та значних затрат часу на догляд за пробами. Задача корисної моделі є розробка способу культивування дослідного матеріалу який би забезпечував оптимальні умови для розвитку різних збудників інвазій від різних видів тварин, був зручним у застосуванні, менш трудомістким та (забезпечував однаково ефективне культивування як сухих, так і рідких фекалій). Поставлена задача вирішується тим, що у способі культивування личинок і яєць гельмінтів та ооцист найпростіших як субстрат використовують кристали аграрного гідрогелю (зшиті співполімери акриламіду і акрилату калію) з розмірами кристалів 0,5-1 мм. Для рідких фекалій і надмірно вологих (пасто-, кремо-, кашоподібних), а також від свиней, корів, птахів, котів, собак, ящірок, черепах, плазунів використовують сухий аграрний гідрогель. Його вносять з розрахунку 1-2 г речовини на 50-100 г дослідного матеріалу. При культивуванні помірно вологих фекалій і фекалій від кіз, овець, косуль, кролів, шиншил, мишей, щурів, ховрахів проводять попереднє розведення аграрного гідрогелю 1:50 з водою. Для пригнічення росту грибкової мікрофлори застосовують 0,5 % розчин ністатину. Фекалії перемішують з гідратованими кристалами аграрного гідрогелю в пропорції 3:1. За малої кількості фекалій (до 10 г) змішують в пропорції 1:1. Отриману суміш ретельно перемішують і поміщають в широку пластикову ємність. Для 2 кращої аерації в кришці роблять отвори (4 отвори на 2 см площі поверхні; діаметр отворів 2 мм). Культивування проводять в термостаті при 25-30 °C протягом 10-14 діб, залежно від виду паразитів що досліджуються. Зволоження та спушення фекалій здійснюється при необхідності на кожну 3-5 добу культивування. Спосіб здійснюється наступним чином. Проводять відбір фекалій від тварин. Отриманий матеріал змішується з аграрним гідрогелем у відповідних пропорціях і суміш вноситься у запропоновані пластикові ємкості. Для пригнічення розвитку грибкової мікрофлори фекалії зрошують 0,5 % розчином ністатину. В подальшому підготовлені проби ставлять в термостат і культивують при температурі 25-30 °C протягом 10-14 діб. Термін культивування при необхідності може бути подовжений до 3-3,5 тижнів. Розпушення фекалій проводять один раз на 3-5 діб. Після завершення культивування фекалії досліджують відповідними способами, залежно від виду збудника, що вивчається (для виявлення личинок проби поміщають в апарат Бермана-Орлова, для виділення яєць гельмінтів та ооцист найпростіших - визначають збудників одним із копроовоскопічних способів досліджень). Запропонований спосіб є низькоматеріалозатратним, ергономічним та високоефективним при культивуванні фекалій від різних видів тварин. Перевагами використання аграрного гідрогелю є розпушування фекалій і аерація зразків. Аграрний гідрогель поглинає і утримує у 100 разів більше рідини за власну масу та поступово її віддає, що забезпечує адекватне зволоження проб, має дезодоруючі та абсорбуючі властивості. Таким чином, запропонований Спосіб культивування личинок, яєць гельмінтів та ооцист найпростіших із застосуванням аграрного гідрогелю забезпечує оптимальні умови для розвитку та дозрівання збудників паразитарних захворювань до інвазійних стадій з мінімальними затратами часу на догляд за дослідними пробами. Він є універсальним та зручним для культивування фекалій від різних видів тварин незалежно від консистенції дослідного матеріалу та від виду паразитів. 60 1 UA 79560 U ФОРМУЛА КОРИСНОЇ МОДЕЛІ 5 Спосіб культивування личинок, яєць гельмінтів та ооцист найпростіших, що включає щоденне розпушення та періодичне зволоження фекалій під час культивування при температурі 25-30 °C протягом 10-14 діб, який відрізняється тим, що як субстрат використовується сухий або гідратований (1:50) аграрний гідрогель з розмірами кристалів 0,5-1 мм. Комп’ютерна верстка Л. Ціхановська Державна служба інтелектуальної власності України, вул. Урицького, 45, м. Київ, МСП, 03680, Україна ДП “Український інститут промислової власності”, вул. Глазунова, 1, м. Київ – 42, 01601 2
37.Описати анатомію та біологію круглих червів класу нематод
Немато́ди або кру́глі че́рви (Nematoda, Nematodes, Nemathelminthes) — тип двобічно-симетричнихчервоподібних тварин, який налічує близько 300 тис. видів. Вони живуть у різних середовищах: морських і прісних водах, ґрунті, органічних речовинах, які гниють або бродять. Багато круглих червів пристосувалось до паразитування, деякі є паразитами людини. У людей нематоди спричинюють найбільшу кількість хвороб з групи гельмінтозів, загальна назва таких інвазій — нематодози, зокремааскаридоз, трихоцефальоз, ентеробіоз, трихінельоз тощо.
Для тварин, які відносяться до цього типу властиві:
тришаровість, тобто розвиток екто-, енто- і мезодерми у ембріонів;
наявність первинної порожнини тіла і епітеліально-мускульного мішка;
двобічна симетрія;
видовжене несегментоване тіло, яке на поперечному розрізі круглясте;
наявність систем органів — м'язової, травної, нервової і статевої;
роздільностатевість;
поява третього, заднього відділу травної системи і анального отвору.
нервова система складається з навкологлоткового кільця і нервових стовбурів, сполучених поперечними перемичками.
живуть у всіх середовищах існування
Епітеліально-м'язовий мішок
Він утворений кутикулою, гіподермою і мускулатурою. За даними Ю. К. Богоявленського, у аскариди людської кутикула складається з 10 шарів. Вона виконує функцію зовнішнього скелета (опори для м'язів) і захисту від механічних і хімічних факторів. Гіподерма, яка розташована під кутикулою, складається із суцільної маси протоплазми. Клітини з рідкими ядрами і вакуолями, меж між ними немає (синцитій). Гіподермапронизана численними фібрилами. У гіподермі активно відбуваються обмінні процеси й інтенсивний біосинтез. Вона є також бар'єром, який затримує шкідливі для гельмінта речовини. Під гіподермою розташована мускулатура, яка складається з окремих клітин, зібраних у 4 тяжі поздовжніх м'язів, відділених один від одного валиками гіподерми — спинним, черевним і двома бічними.
Всередині шкірно-м'язового мішка розташована первинна порожнина тіла, або псевдоцель, заповнена рідиною. Особливість цієї порожнини полягає в тому, що вона не вистелена мезодермальним епітелієм. У ній розташовуються внутрішні органи нематод. Крім того, у порожнині під великим тиском знаходиться рідина, що створює опору для соматичної мускулатури. До складу органів входить невелика і, як правило, постійна кількість клітин.
Травна система
Травна система починається ротовим отвором, який розташований на передньому кінці тіла і оточений трьома «губами». Травна система являє собою пряму трубку, яка ділиться на три відділи — передній, середній і задній. Передній і задній відділи ектодермального походження, середній — ентодермального. Закінчується кишка анальним отвором, який розташований на задньому кінці тіла з черепного боку. У деяких видів анальний отвір відсутній.
Кровоносна та дихальна системи
Кровоносна і дихальна системи відсутні, що вказує на примітивність організації нематод. Дихання здійснюється через покриви або біоенергетичний процес відбувається за типом аноксибіозу (бродіння). Особливістю є те, що вони хоч і дихають покривами тіла, їхнє дихання єанаеробним, тобто майже не здійснюється.
Видільна система
Видільна система своєрідна. Вона представлена 1—2 одноклітинними шкірними залозами, які замінили протонефридії. Від залози відходять вирости у вигляді двох бічних каналів, які лежать у бічних валиках гіподерми. Ззаду канали закінчуються сліпо, а в передній частині сполучаються у один непарний канал, який відкривається назовні порою позаду «губ». Функція виділення властива і особливим фагоцитарним клітинам, які розташовані вздовж видільних каналів. У клітинах нагромаджуються нерозчинні продукти дисиміляції, а також чужі тіла, які потрапляють у порожнину тіла.
Нервова система
Нервова система складається з навкологлоткового кільця, від якого відходять нервові стовбури — спинний, черевний і 4 бічні. Стовбури сполучені між собою комісурами. Органи відчуттів розвинені слабо. Вони представлені органами дотику і, ймовірно, органами хімічного відчуття — горбиками, які розташовані переважно навколо рота, а в самців і дотиковими горбиками на задньому кінці тіла.
Статева система
Більшість нематод мають виразний зовнішній статевий диморфізм й роздільностатеві, хоча зустрічаються й гермафродити. Найчастіше нематоди відкладають яйця. З запліднених яєць вилуплюються личинки. Це відбувається у зовнішньому середовищі при наявності повітря. У деяких нематод (зокрема у кишкової вугриці — збудника стронгілоїдозу) спостерігається живородіння. Ріст і розвиток личинок супроводжуються рядом послідовних линянь, при яких личинка звільняється від старої кутикули, яка замінюється новою. Для життєвого циклу більшості видів паразитичних круглих червів властива відсутність зміни хазяїнів.
У самців задній кінець тіла загнутий на черевну сторону і є складним копулятивним апаратом. Утримують самку під час копуляції різноманітні суплементарні органи самця і (у рабдитидних нематод) бурси. Спермії вводяться за допомогою спикул, що висуваються з клоакального отвору. Внутрішні статеві органи у вихідному варіанті парні й мають трубчасту будову. У самок є одиничний або подвійний набір з яєчника, яйцепроводу і матки. Піхва завжди одинична. У самців є один або два сім'яники з сім'япроводами і непарна сім'явикідна протока. Спермії нематод мають вкрай різноманітну будову, позбавлені джгутиків, їм притаманна амебоїдна (але не за рахунок задіяння актину) рухливість.
38.Загальна характеристика гельмінтозоонозів
Гельминтозоонози (від греч. hélmins, родовий відмінок hélminthos - черв'як, глист, zoon - тварина і nósos - хвороба), група гельминтозов, збуджувачі яких можуть паразитувати і у людини, і у тварин; термін "Г." введений в 1929 сов. вченими К. І. Скрябіним і Р. С. Шульцем. Многиє Г. (ехинококкоз, ценуроз, тениидоз, цистицеркоз і інш.) поширені повсюдно, але міра ураженості ними населення і тварин коливається в широких межах; для деякихДжерелами поширення Г. можуть служити численні представники хребетних (ссавці, птахи, рептилії, риби), а також беспозвоночних (молюски, ракоподібні і комахи). У поширенні Г. велику роль грає стан ветеринарно-санітарного контролю за м'ясними продуктами, рівень санітарної і загальної культури населення, особливості його побуту і труда, охорона пасовищ і водоймищ від фекального забруднення, природно-географічні умови і т.д.
39.  Методи прижиттєвої діагностики гельмінтозів
На відміну від інфекційних і незаразних хвороб, діагноз на гельмінтози може бути поставлений лише при знаходженні гельмінтів— збудників хвороби, їх фрагментів, яєць або личинок, для чого застосовують спеціальні методи прижиттєвої і посмертної діагностики. При обгрунтуванні діагнозу враховують також епізоотологічні дані (вид тварини, сезонність захворювання, його географічне розміщення, умови утримання і годівля та ін.), клінічні, ознаки хвороби й патологоанатомічні зміни.
Гельмінти уражують різні органи й тканини тваринного організму, однак більша їх частина локалізується в шлунково-кишковому тракті, печінці, підшлунковій залозі, зустрічаються також у легенях і судинній системі. Паразитичні черви, мешканці шлунково-кишкового тракту, печінки, бронхів у зовнішнє середовище виділяють яйця, членики або личинки з фекаліями, а при ураженні нирок і сечового міхура — з сечею.
Для прижиттєвої діагностики гельмінтозів застосовують спеціальні методи лабораторних досліджень (гельмінтоскопію, гельмінтоовоскопію і гельмінтоларвоскопію), проводять діагностичні дегельмінтизації, а розпізнавання (діагностику) ранніх стадій гельмінтозів здійснюють методами імунологічної діагностики.
Гельмінтоскопію застосовують для виявлення виділених у зовнішнє середовище з фекаліями тварин гельмінтів або їх фрагментів переважно при діагностиці цестодозів.
Гельмінтоовоскопічні методи застосовують для виявлення яєць гельмінтів, які виділяються з фекаліями тварин.
Гельмінтоларвоскопічні методи застосовують для виявлення личинок гельмінтів у фекаліях, шкірі, крові та м'язах при діагностиці, диктіокаульозу, протостронгілідозів, кишкових стронгілятозів та ін.
Щоб діагностувати телязіоз великої рогатої худоби, досліджують вміст кон'юнтивальних мішків; для чого спринцовкою промивають кон'юнктивальні порожнини водним розчином йоду, борної кислоти, а рідину, що витікає, збирають у ниркоподібний тазик і продивляються на наявність телязій чи їхніх личинок. Основним методом діагностики оксіурозу коней і пасалурозу кролів є дослідження зскрібків з перианальних складок. Дослідження шкіри великої рогатої худоби застосовують для діагностики онхоцеркозу, а для виявлення трихінельозу у свиней посмертно досліджують шматочки м'язів. Інколи для прижиттєвої діагностик захворювання користуються методом біопсії.
З метою діагностики деяких біогельмінтозів досліджують проміжних живителів (безхребетних і риб) на наявність личинкових стадій гельмінтів (фасціольоз, дикроцеліоз, опісторхоз, дифілоботріоз, аноплоцефалятози жуйних і коней, дипілідіоз м'ясоїдних та ін.).
Діагностична дегельмінтизація — метод макрогельмінтологічного дослідження. Застосовують його для діагностики аноплоцефалятозів жуйних і коней, теніїдозів м'ясоїдних і цестодозів водоплавної птиці, аскаридозу свиней, аскаридіозу курей та ін.
Імунологічна діагностика — основний метод діагностики трихінельозу, ларвальних теніїдозів (ехінококоз, ценуроз, цистицеркози та ін.), а також ранньої діагностики гельмінтозів. Так як і при інфекційних хворобах, при гельмінтозах для діагностики застосовують алергічні й серологічні реакції, однак більшість з них не знайшли широкого практичного застосування.
Посмертна діагностика полягає у виявленні гельмінтів в організмі тварин за методикою повного або неповного гельмінтологічного розтину трупів, розробленою академіком К.І.Скрябіним, а також при дослідженні м'ясних туш сільськогосподарських тварин на наявність гельмінтів або їхніх личинок. Інколи для діагностики деяких гельмінтозів (фіноз великої рогатої худоби) застосовують метод люмінесцентної мікроскопії, розроблений професором В.С.Шеховцовим.
40. Загальна характеристика трематодозів
Трематодози - інвазійні захворювання, збудниками яких є різноманітні види трематод або їх личинки, що належать до класу трематод Trematoda, або дигенетичних сисунів.
Анатомія й біологія трематод. Трематоди - це плоскі черви листоподібної форми. Тіло зазвичай подовжено-овальне, розміром 0,115 см, вкрите кутикулою (гладкою, із шипами або із щетинками). Під кутикулою знаходиться шкірно-мускульний мішок, а під ним розміщена паренхіма, що заповнює весь простір між органами.
У більшості трематод є дві присоски: ротова (лежить на передньому кінці тіла) і черевна (частіше на середині тіла). У деяких трематод, наприклад у Sanguinicolidae, що паразитують у крові риб, присоски рудиментовані або зовсім відсутні. Від ротового отвору відходить глотка, потім стравохід, що переходить у кишечник. Останній у вигляді двох стовбурів досягає заднього кінця тіла й сліпо закінчується. У поодиноких випадках кишкові стовбури відкриваються назовні. Харчуються сисуни тканинною рідиною, слизом, деякі кров’ю.
Продукти обміну виділяються через екскреторну систему протонефридного типу. По всьому тілу розміщені канальці, що об’ єднуються у два видільних канали, які відкриваються на задньому кінці тіла.
Нервова система складається з парного надглоткового ганглія й нервових стовбурів, що від нього відходять. Дигенетичні сисуни риб - гермафродити.
Чоловіча статева система складається, в основному, із двох сім'яників (рідше більше), від них відходять сім’япроводи, що впадають у загальну сім’явиносну протоку. Остання утворює невелике розширення - сім’яний пухирець. Кінцевий відділ сім’ япротоки - сім’явипускний канал. Існує м’язовий копулятивний орган, який розміщується в цирусному мішку.
Жіноча статева система утворена яєчниками різноманітної форми, від них відходить яйцепровід, що відкривається в невеликий мішок - оотип. У ньому відбувається формування яєць і запліднення. По протоках в оотип надходять жовточні клітини з жовточників, розміщених по боках тіла. Протоки зливаються в загальний канал. В оотип впадає також сім’яприймач і тільце Меліса, який виділяє особливий слиз. Матка має вигляд звитого розширеного каналу, що відкривається назовні біля чоловічого статевого отвору в загальний статевий синус або клоаку. Статевий синус зазвичай розташований між ротовою й черевною присосками. Дозріле яйце з матки виводиться назовні через зовнішній статевий отвір.
Розвиток дигенетичних сисунів відбувається зі зміною декількох поколінь личинок, із чергуванням безстатевого й статевого покоління й зі зміною двох або трьох хазяїв. Ембріональний розвиток запліднених яєць відбувається в матці. Коли яйце потрапляє у воду, у ньому формується личинка, вкрита війками (мірацидій), що виходить з яйця через кришечку. Мірацидій, плаваючи у воді, проникає в першого проміжного хазяїна, а ним, як правило, є прісноводний молюск. У печінці молюска відбувається безстатеве розмноження личинки. Мірацидій перетворюється в мішкоподібний організм - спороцисту. Усередині спороцисти із зародкових клітин розвиваються редії, що дають початок церкаріям, які подібні до статевозрілих трематод. Характерним для церкарія є наявність хвоста різноманітної довжини й форми (діагностична ознака). Сформовані церкарії виходять із тіла свого хазяїна (молюска) і деякий час можуть плавати у воді. Другим (додатковим) хазяїном є риба. Церкарії заковтуються рибою разом із молюском, або вийшовши з молюска, активно проникають у тіло риби й поселяються в різноманітних органах і тканинах: шкірі, м’ язах, кришталику, склоподібному тілі, кишечнику, брижі й ін.. У тілі додаткового хазяїна личинка стає метацеркарієм (інвазійна личинка). Іноді личинки інцистуються, довкола них утворюється сполучнотканинна оболонка. Метацеркарії в тілі риб можуть перебувати 2-3 роки. На відміну від дорослого гельмінта у метацеркарія відсутня розвинута статева система. Щоб метацеркарії досягли статевої зрілості, вони повинні потрапити в організм остаточного (дефінітивного) хазяїна. Ними зазвичай є різноманітні види рибоїдних птахів: чайки, чаплі, пелікани, баклани й ін.. В організмі остаточного хазяїна метацеркарії швидко (за декілька днів) перетворюються в дорослу стадію паразита й починають виділяти яйця.
41. Зооантропозні захворювання. Біологія та цикл розвитку Дифілоботріозу
Зооантропонозні інфекції – це група інфекційних хвороб, якими хворіють і люди і тварини. До них належить велика кількість захворювань різної етіологічної структури, таких як, сказ, лептоспіроз, сибірка, туляремія, чума, туберкульоз,ряд інвазій та інші. Джерелом зооантропонозів для людини є тварини, і в першу чергу, ті, з якими людини контактує в процесі життєдіяльності: сільськогосподарські та домашні тварини, гризуни, а також дикі звірі(при полюванні).У Київській області, як і в цілому по Україні , проблема зооантропонозних інфекцій, залишається актуальною.Останні випадки сибірки реєструвалися в 2001 році, бруцельозу в 2007 році (завізний випадок зі Індії), туляремії в 2012 році( теж завізний випадок зі Швейцарії). Проте, найбільш актуальними, на сьогоднішній день, в нашій області є лептоспіроз та сказ, про що ми сьогодні будемо говорити.Лептоспіроз належить до найпоширеніших зоонозних захворювань, він зустрічається на всіх континентах. Джерелом лептоспірозної інфекції є тварини - дрібні ссавці ( гризуни – сірі щури, хатня та лісова миші, полівки), сільськогосподарські , домашні, дикі, промислові (лисиці, нутрії) та інші. Хворі тварини , або тварини , які є носіями лептоспір, виділяють збудника з сечею, тим самим інфікуючи навколишнє середовище. В організм людини збудник проникає через слизові оболонки носа, рота, очей і навіть незначні пошкодження шкіри. Зараження людини настає при купанні в забруднених водоймах, при покосах на заливних лугах та болотах, риболовлі, догляді за тваринами тощо. Людина також може заразитися при вживанні продуктів, забруднених гризунами.Зараз серед населення області усе частіше реєструються захворювання, які супроводжуються жовтяницею, високою температурою тіла, висипами та тяжкими ускладненнями. Це і є прояви лептоспірозу. Епідемічна ситуація щодо захворюваності на лептоспіроз в області залишається напруженою. З початку року зареєстровано 7 випадків захворювань на з показником 0,39 на 100 тис населення , за аналогічний період минулого року захворіло 6 людей, показник склав 0,34. Три випадки зареєстровано в Вишгородському районі,два – в Переяслав – Хмельницькому,по одному в Іванківськомута Ставищанському районах.Летальні випадки не реєструвалися. Захворіло 5 осіб працездатного віку, 2 пенсіонери. Серед захворілих1 жінка, 6 чоловіків.4 жителі села,3 – міста.Своє захворювання троє осіб пов’язують із доглядом за домашніми тваринами , двоє із перебуванням на воді(риболовля, купання), в двох випадках причини захворювання не з’ясовано. Щоб запобігти хворобі, насамперед, слід ліквідувати джерела інфекції, а саме:знищувати гризунів, бо вони розносять інфекцію серед тварин, а через них і серед людей. Необхідно охороняти водоймища, джерела водопостачання, продукти харчування від забруднення їх гризунами.В місцях, неблагополучних по лептоспірозу, люди повинні старанно дотримуватися правил особистої профілактики (використання гумового взуття, рукавичок, спецодягу). І не допускати порізів рук, ніг та інше.Не дозволяється вживати для пиття сиру воду з підозрілих водо джерел. В епідемічно неблагополучних по лептоспірозу місцевостях дорослі та діти підлягають профілактичним щепленням від цієї хвороби.Виконання всіх профілактичних заходів дозволяє попередити захворювання лептоспірозом.Вкрай незадовільна ситуація зі сказу склалася в області протягом останніх трьох років. Від цієї небезпечної хвороби, в 2011 році загинуладівчинка 12 років в Кагарлицькому районі, в липні поточного року - чоловік 34 роки з м. Ірпінь.Станом на сьогоднішній день в області сказ середтваринреєструютьсямайже у всіх районах. Вже зареєстровано 54 хворих на сказ тварин. Видова належність хворих тварин наступна: коти - 30 голів (55,5 %), собаки - 11 голів (20,4 %), лисиці - 10 голів (18,5%), ВРХ - 1 голова (1,8%), 1 борсук (1,8%) та 1 хом’як (1,8%).Кількість звернень громадян в лікувально-профілактичні заклади області з приводу покусів тваринами зменшилась, проте, залишається досить високою.З початкурокузареєстровано 3465звернень (за аналогічний період 2012 року – 4402). Кількістьосіб, якізвернулися з приводу пошкоджень, нанесениххворими на сказ тваринамизменшиласьв 1,2 рази: з 78 до 67.Найбільшою є кількість осіб, які постраждали від пошкоджень, нанесених домашніми тваринами – за 8 місяців 2013 року зареєстровано 2686 випадків або 77,5 % від загальної кількості звернень (2012 рік – 3429 або 77,9 %). Ускладнюєситуаціювисокачисельністьбезпритульних собак та котів в населених пунктах області, яка склалася в результатізначногозменшенняробітщодозниження(регулювання) їхчисельності. В результаті значною єкількістьзверненьгромадян за антирабічноюдопомогою з приводу нанесення покусівбезпритульними тваринами – за 8 міс. 2013рокузареєстровано709випадки (2012 рік – 888). За 8 міс. 2013 р., антирабічні щеплення з числа тих, що звернулися за антирабічною допомогою призначалися 850 постраждалим (це 24,5 % від всіх звернень) .Насторожує й те що, близько 15,3 % людей, яким призначається курс антирабічних щеплень, потім самовільно його переривають або взагалі від нього відмовляються, що ускладнює епідемічну ситуацію і свідчить про недбале відношення постраждалих до свого життя.Тому слід нагадати, що хвороба сказ завжди закінчується смертю. Збудник даної інфекції передається при укусі або ослиненні хворою твариною пошкоджених шкіряних покривів, слизових оболонок. А також попадання слини на шкіряні або слизові покриви через предмет, на якому могла бути свіжа слина тварини. Цього небезпечного захворювання можна запобігти. Слід пам’ятати, що навіть ослинення непомітних подряпин на шкірі, потрапляння краплинок слини в око, або слизову рота чи носа може спричинити зараження вірусом сказу.Якщо дозволяють умови, безпосередньо на місці контакту з твариною рану слід ретельно промити струменем води з милом. Ні в якому разі не займатися самолікуванням: не припалювати пошкоджені місця йодом, зеленкою або спиртом. Звернутися в лікувальний заклад за медичною допомогою до лікаря, який при необхідності призначить курс антирабічних щеплень. Дотримуватися порад лікаря при проходженні курсу щеплень, ні в якому разі не відмовлятися від них і самовільно їх не переривати.Пам’ятайте, що єдиною гарантією, попередження виникнення цієї смертельної хвороби при контакті з хворою твариною є своєчасне і в повному обсязі проходження курсу антирабічного лікування.Профілактика сказу полягає в боротьбі зі сказом серед тварин : вакцинація(домашніх, безпритульних і диких тварин), встановлення карантину тощо.    
Збудниками дифілоботріозу є різні види стьожаків. У людини зареєстровано біля 10 видів стьожаків. З них найбільш розповсюджений і вивчений стьожак широкий –– великий стьожковий черв 8-10 м, а іноді до 20 м довжиною. Голівка-сколекс у стьожака витягнута, сплющена, по боках має глибокі щілини ––ботрії. З їх допомогою стьожак прикріплюється до стінок тонкого кишковика людини, в якому він розвивається і живе в дорослому стані. В задній частині голівки формуються членики-проглотиди, якіу творюють тіло. По мірі росту вони відходять до протилежного кінця тіла. Проглотиди в ширину більші, ніж у довжину. У
дорослого черва нараховується декілька тисяч члеників. В кожному зрілому членику заключені чоловічі і жіночі органи розмноження. Гермафродитні членики мають в центрі матку з отвором, жовтівники розташовуються з двох боків членика, а яєчник парний. Сім’яники розкидані по всьому членику, від них відходять сім’явиносні протоки.
Дозрілий членик має матку посередині проглотиди у вигляді розетки з отвором в центрі. Всі інші статеві органи атрофовані. Яйця щодобово у великій кількості через вивідні отвори в члениках надходять в просвіт кишковика господаря і з фекаліями виділяються у зовнішнє середовище. Яйця овальні, жовтого кольору, на одному з полюсів є кришечка. Паразитує черв в тонкому кишковику людини, а також собаки, кота, тюленя, лисиці та інших ссавців, які є основними господарями лентеця широкого.
Життєвий цикл. Яйця, що виходять з фекаліями остаточного господаря, повинні потрапити у воду. Тут, у яйці завершується розвиток зародка і перетворення його в личинку корацидій. Ця личинка являє собою онкосферу, що має три пари кутикулярних гачків і покрита війками. Корацидій звільняється із яйця і деякий час плаває у воді. Для подальшого розвитку корацидій повинен бути проковтнутий маленьким прісноводним рачком –– циклопом ––першим проміжним господарем лентеця широкого. В кишковику господаря корацидій втрачає війки, проникає в порожнину його тіла і перетворюється в личинку процеркоїд (0,5 мм). Циклопів поїдають хижі риби, які є другими проміжними господарями лентеця широкого (йорш, щука, судак, форель та ін.). Процеркоїд має видовжену форму тіла і 6 гачків на задньому боці тіла. В кишко вику риби циклопи перетравлюються, а звільнені з них процеркоїди проникають через стінку кишковика риби в її м’язи, внутрішні органи, ікру, яєчники і протягом 3-4 тижнів перетворюються в черевоподібну, (близько 6 мм)., личинку плероцеркоїд –– він має ботрії, але тіло не почленоване. Якщо заражену плероцеркоїдом
рибу з’їсть інша риба, плероцеркоїди залишаються живими і переходять в її органи (м’язи, статеві залози). Таким чином, хижі риби є резервуарними господарями: в їх організмі може концентруватись велика кількість плероцеркоїдів. При поїданні заражених риб в кишці людини або рибоїдних
ссавців розвивається статевозрілий стьожак.
42.  Методика дослідження риби на моногеноїдози
Моногеноїдози - хвороби риб, збудниками яких є моногенетичні сисуни з класу Monogenoidea. Це досить численна група паразитичних червів, яких більш 900 видів. Розміри їх у межах 0,3- 30 мм. Форма тіла видовжена, зі звуженим закругленим переднім кінцем і більш- менш відмежованим фіксаційним диском на задньому кінці. Паразити є рожевого, червоного, коричневого із чорним відтінком кольорів. На передньому кінці тіла розміщені прикріпні органи (для фіксації при харчуванні). Останні можуть бути у формі присосок, гаків, диска, фестонів та ін. Тіло, в основному, покрито гладкою кутикулою, під якою знаходиться шкірно-м'язовий мішок, де розташовані внутрішні органи. Весь простір між ними заповнено паренхімою.
Травна система представлена ротовим отвором, глоткою, стравоходом і кишечником. Видільна система складається із протонефридів з їх капілярами, протоками й кінцевими частинами, що з’єднуються із зовнішнім середовищем. Нервова система представлена головним ганглієм і декількома парами нервових стовбурів, що від нього відходять (дорсальних, латеральних і вентральних), а органи чуття - чутливими нервовими закінченнями, розкиданими в товщі покриву по всьому тілі.
Моногенетичні сисуни - гермафродити. Чоловіча статева система складається з 1-2, рідше більшої кількості сім’яників. Від них відходять сім’япроводи, що з’єднуються в загальний сім’япровід, який дещо розширюється та утворює сім’яний міхурець. Кінцевий відділ сім’япроводу - сім’явипускний канал, що переходить у копулятивний орган - цирус. Цирус відкривається в статеву клоаку, яка має вихід назовні на черевній стороні тіла хробака. Жіноча статева система складається з непарного яєчника, який коротким яйцепроводом з’єднується з оотипом. Останній оточений шкарлуповою залозою (тільце Меліса) і переходить у короткий канал - матку, що відкривається в статеву клоаку. З боків тіла розташовані жовточники, вони з’єднуються в один канал; через який їх вміст потрапляє в яйцепровід чи оотип, де формуються яйця.
Розвиваються моногенетичні сисуни без участі проміжних хазяїнів. Це переважно ектопаразити. Більшість із них відкладають яйця, з яких вилуплюються личинки. Є й живородні види сисунів. Паразитують вони на зябрах, поверхні тіла, плавцях, рідше в порожнині тіла, у ротовій і носовій порожнинах риб. Для цих видів паразитичних червів характерна виражена пристосованість до певного виду хазяїна чи до вузького кола близькоро динних видів хазяїв.
43. Розвиток дигенетичних сисунів
Розвиток дигенетичних сисунів відбувається зі зміною декількох поколінь личинок, із чергуванням безстатевого й статевого покоління й зі зміною двох або трьох хазяїв. Ембріональний розвиток запліднених яєць відбувається в матці. Коли яйце потрапляє у воду, у ньому формується личинка, вкрита війками (мірацидій), що виходить з яйця через кришечку. Мірацидій, плаваючи у воді, проникає в першого проміжного хазяїна, а ним, як правило, є прісноводний молюск. У печінці молюска відбувається безстатеве розмноження личинки. Мірацидій перетворюється в мішкоподібний організм - спороцисту. Усередині спороцисти із зародкових клітин розвиваються редії, що дають початок церкаріям, які подібні до статевозрілих трематод. Характерним для церкарія є наявність хвоста різноманітної довжини й форми (діагностична ознака). Сформовані церкарії виходять із тіла свого хазяїна (молюска) і деякий час можуть плавати у воді. Другим (додатковим) хазяїном є риба. Церкарії заковтуються рибою разом із молюском, або вийшовши з молюска, активно проникають у тіло риби й поселяються в різноманітних органах і тканинах: шкірі, м’ язах, кришталику, склоподібному тілі, кишечнику, брижі й ін.. У тілі додаткового хазяїна личинка стає метацеркарієм (інвазійна личинка). Іноді личинки інцистуються, довкола них утворюється сполучнотканинна оболонка. Метацеркарії в тілі риб можуть перебувати 2-3 роки. На відміну від дорослого гельмінта у метацеркарія відсутня розвинута статева система. Щоб метацеркарії досягли статевої зрілості, вони повинні потрапити в організм остаточного (дефінітивного) хазяїна. Ними зазвичай є різноманітні види рибоїдних птахів: чайки, чаплі, пелікани, баклани й ін.. В організмі остаточного хазяїна метацеркарії швидко (за декілька днів) перетворюються в дорослу стадію паразита й починають виділяти яйця.
44. Зооантропозні захворювання. Біологія та цикл розвитку Опісторхозу
Зооантропонозні інфекції – це група інфекційних хвороб, якими хворіють і люди і тварини. До них належить велика кількість захворювань різної етіологічної структури, таких як, сказ, лептоспіроз, сибірка, туляремія, чума, туберкульоз,ряд інвазій та інші. Джерелом зооантропонозів для людини є тварини, і в першу чергу, ті, з якими людини контактує в процесі життєдіяльності: сільськогосподарські та домашні тварини, гризуни, а також дикі звірі(при полюванні).У Київській області, як і в цілому по Україні , проблема зооантропонозних інфекцій, залишається актуальною.Останні випадки сибірки реєструвалися в 2001 році, бруцельозу в 2007 році (завізний випадок зі Індії), туляремії в 2012 році( теж завізний випадок зі Швейцарії). Проте, найбільш актуальними, на сьогоднішній день, в нашій області є лептоспіроз та сказ, про що ми сьогодні будемо говорити.Лептоспіроз належить до найпоширеніших зоонозних захворювань, він зустрічається на всіх континентах. Джерелом лептоспірозної інфекції є тварини - дрібні ссавці ( гризуни – сірі щури, хатня та лісова миші, полівки), сільськогосподарські , домашні, дикі, промислові (лисиці, нутрії) та інші. Хворі тварини , або тварини , які є носіями лептоспір, виділяють збудника з сечею, тим самим інфікуючи навколишнє середовище. В організм людини збудник проникає через слизові оболонки носа, рота, очей і навіть незначні пошкодження шкіри. Зараження людини настає при купанні в забруднених водоймах, при покосах на заливних лугах та болотах, риболовлі, догляді за тваринами тощо. Людина також може заразитися при вживанні продуктів, забруднених гризунами.Зараз серед населення області усе частіше реєструються захворювання, які супроводжуються жовтяницею, високою температурою тіла, висипами та тяжкими ускладненнями. Це і є прояви лептоспірозу. Епідемічна ситуація щодо захворюваності на лептоспіроз в області залишається напруженою. З початку року зареєстровано 7 випадків захворювань на з показником 0,39 на 100 тис населення , за аналогічний період минулого року захворіло 6 людей, показник склав 0,34. Три випадки зареєстровано в Вишгородському районі,два – в Переяслав – Хмельницькому,по одному в Іванківськомута Ставищанському районах.Летальні випадки не реєструвалися. Захворіло 5 осіб працездатного віку, 2 пенсіонери. Серед захворілих1 жінка, 6 чоловіків.4 жителі села,3 – міста.Своє захворювання троє осіб пов’язують із доглядом за домашніми тваринами , двоє із перебуванням на воді(риболовля, купання), в двох випадках причини захворювання не з’ясовано. Щоб запобігти хворобі, насамперед, слід ліквідувати джерела інфекції, а саме:знищувати гризунів, бо вони розносять інфекцію серед тварин, а через них і серед людей. Необхідно охороняти водоймища, джерела водопостачання, продукти харчування від забруднення їх гризунами.
Опісторхо́з (англ. Opisthorchоsis, cat liver fluke, лат. Opisthorchiasis, Opisthorchiidosis) — біогельмінтоз, який спричинюють двовустеці́/дворо́ти/сисуни́/двоу́стки[1] (Opisthorchis felineus і viverrini) — гельмінти з класуTrematoda, типу Плоскі черви/Plathelminthes. Ця паразитарна інвазіяхарактеризується хронічним перебігом з переважним ураженням жовчних утворень, печінки і підшлункової залози (органів гепатопанкреатичної зони).
Кінцевим хазяїном можуть бути: людина і ссавці, що їдять рибу і мешкають у межах ареалу поширення двовустеців — з родів кіт, лисиця,ведмідь, видра, росомаха, мустела (куди входить, зокрема, підрід норка, види горностай, тхір, колонок), ондатра, собака (в тому числі й свійські собаки), свиня (в тому числі й свійські свині) тощо. Статевозрілі гельмінти паразитують у жовчних протоках, в жовчному міхурі, протоках підшлункової залози декілька десятків років. Один гельмінт виділяє за добу близько 1000 яєць, які з жовчю витікають до кишечнику і виносяться назовні.
Першим проміжним хазяїном є прісноводні зяброві черевоногі молюски родини Bithyniidae, зокрема родуBithynia[15], в організмі яких, при заковтуванні яєць гельмінта, відбувається складний цикл розвитку личинок (міраци́дій — спороци́ста — ре́дій), що завершується виходом активної форми паразита — церка́рія. Весь цикл розвитку в молюска займає 2-3 місяця залежно від температури води. Зона поширення гельмінта чітко відповідає зоні проживання цих молюсків, які живуть на водних рослинах, мулистому або глинистому дні. Віддають перевагу стоячим водоймам, старицям, або застійним берегам річок.
Другим проміжним або додатковим хазяїном — коропові риби: в'яз, ялець звичайний, лин, білий амур, чорний амур, товстолоб, чехоня, підуст, головень, краснопірка, плітка, лящ, синець, густера, карась, короп, жерех, вусач,пічкури тощо. Церкарії залишають тіло молюска і активно проникають в коропових риб, інцистуючись в них у підшкірній клітковині та м'язах, а там перетворюються на метацеркаріїв. У тілі однієї риби можна знайти кілька тисяч метацеркарієв, що зберігають життєздатність до 2 років, у цей час така риба являє реальну загрозу для здоров'я людини. Через 2-2,5 року, якщо не відбувається повторного зараження (а зазвичай це відбувається тоді, коли риба йде з місць проживання молюска), то сама риба звільняється від інвазії.
Основний хазяїн заражається, з'їдаючи термічно необроблену рибу. У дванадцятипалій кишці під дією шлункового соку і травних ферментів м'ясо риб перетравлюється і метацеркарії звільняються від оболонки. По загальній жовчній протоці вони потрапляють у печінку і в жовчний міхур, а по вірсу́нговій протоці — у підшлункову залозу. Статеве дозрівання метацеркаріїв в організмі кінцевого хазяїна відбувається протягом 3-4 тижнів. Увесь цикл розвиткуOpisthorchis felineus займає 4-4,5 міс.
45.Методика дослідження обєктів довкілля на забрудненість яйцями гельмінтів
Серед багатьох екологічно важливих проблем значне місце посідає проблема забруднення навколишнього середовища яйцями та личинками паразитичних червів, які поселяються в організмі людини і тварин [5]. Ще у 1937 році академік К.І. Скрябін писав: “Все живе, що є на Землі потрапило в гельмінтологічне павутиння, яке спліталося мільйонами років. Поселяючись в людському організмі, гельмінти як агресори, швидко приживаються і починають там розмножуватись. Одні окупують легені, інші м’язи, треті – мозок. Навіть у крові та кістковій тканині їх можна зустріти. Вони здатні викликати різноманітні і найсерйозніші захворювання у людей” [2].
Джерелами попадання інвазійних яєць та личинок є навколишнє середовище, оточуючий світ: вода, ґрунт, повітря, комахи, люди, а також домашні та дикі тварини, які переносять велику кількість гельмінтів [6]. За оцінкою ВООЗ серед населення світу значно поширені різноманітні інвазії, наприклад, аскарозом уражено понад 1 млрд. 450 млн осіб. Причинами такої ситуації, на думку експертів ВООЗ, є насамперед те, що 25% населення світу вживає неякісну епідеміологічно небезпечну воду, а 66% – позбавлені санітарно-гігієнічних зручностей [7].
За даними центральної санітарно епідеміологічної станції МОЗ України у 2010 р. виявлено 87% людей, уражених найбільш поширеними гельмінтами, з них: 7 тис. аскарозом, 17 тис. трихурозом. Така кількість кишкових паразитів серед населення України може бути обумовлена «засіяністю» об’єктів довкілля (питної води, відкритих водойм, ґрунту) їх інвазійними яйцями [8].
Як відомо, гельмінти та найпростіші паразити кишок на сьогодні є проблемою глобального значення і несуть серйозну небезпеку людям, особливо дітям [4]. Цей клас хвороб, у більшості випадків, є однією з причин смертності. За даними ВООЗ серед 50 млн. людей, що помирають щорічно у 16 млн. виявлені паразитарні захворювання. За масовістю – захворювання людей на паразитарні хвороби займають третє місце [1]. Нині встановлено паразитування в організмі людей близько 342 видів гельмінтів [7]. Більшість з цих паразитів властиві і для тварин.
Територія України має сприятливі умови навколишнього середовища для широкого розповсюдження захворювань цієї групи. За даними паразитарного моніторингу протягом життя практично кожна людина нашої країни переносить якесь інвазійне захворювання, до того ж найчастіше від нього страждають діти. На долю школярів і дітей молодшого шкільного віку приходиться від 9 до 55% всіх хворих ентеробіозом, 61% – аскарозом [8].
Отже, проблема зменшення забруднення навколишнього середовища гельмінтами, відповідно і зниження захворюваності – надзвичайно актуальна.
Мета нашої роботи полягала у вивченні екологічної ситуації з розповсюдження паразитарних хвороб людини і тварин, дослідженні окремих ділянок землі у мікрорайоні середніх шкіл міста Києва, визначенні забрудненості ґрунту і піску яйцями гельмінтів, а також розробці можливих заходів захисту навколишнього середовища та профілактики паразитарних захворювань серед населення.
Дослідження проведено в осінній період (з вересня по грудень) в мікрорайоні середніх шкіл №33 та №87 Голосіївського району м. Києва. Матеріалом для досліджень служили проби фекалій собак, а також ґрунту і піску з ділянок та майданчиків навколо шкіл. Було відібрано з кожної ділянки по 12 проб ґрунту або піску. На двох ділянках і одному майданчику відібрано по 12 проб фекалій від собак. Проби фекалій, ґрунту і піску досліджували методами осадження і флотації [2, 5]. Всього досліджено 84 проби.
Як показали результати досліджень, зелена зона біля шкіл, дитячий майданчик та майданчик для вигулу собак облаштовані відповідно до санітарно-гігієнічних вимог. Масовий вигул собак має місце поруч зі школами: в парку біля Київського національного університету ім. Тараса Шевченка та в ботанічному саду ім. Фоміна. При обстеженні окремих ділянок нами знайдено яйця гельмінтів. Так, на ділянці №1, яка є зеленою зоною біля середньої школи № 33, у пробах ґрунту виявлено 3 яйця від собак збудника Toxocara canis та 2 від людей – Ascaris lumbricoides. У пробах фекалій собак виявлено 68 яєць збудника Toxocara canis та 16 члеників і 6 яєць Echinococcus granulosus. На ділянці №2, яка є дитячим майданчиком біля цієї школи, у пробах піску знайдено 2 яйця Echinococcus granulosus. На ділянці №3, яка є спеціально обладнаним майданчиком для вигулу собак у пробах фекалій виявлено 6 яєць Toxcara canis, 7 – Toxascaris leonine, 9 – Trichuris vulpis, а також 5 члеників і 3 кокони Dipylidium caninum. На ділянці №4 – це дитячий майданчик біля середньої школи №87, у пробах піску знайдено 2 яйця Echinococcus granulosus. На ділянці №5, яка є зеленою зоною біля середньої школи № 87, у пробах ґрунту виявлено 1 яйце Ascaris lumbricoides, а у пробах фекалій собак 8 яєць Toxоcara canis, 2 членики Dipylidium caninum і 3 Echinococcus granulosus.
Отже, проведене лабораторне обстеження окремо взятих ділянок підтверджує наявність джерела біологічного забруднення яйцями кишкових паразитів.
Слід відмітити, що люди, особливо діти, постійно пересуваються через обстежені нами ділянки. Можна припустити, що завдяки їм яйця гельмінтів розповсюджуються у навколишньому середовищі. На взутті, одязі вони заносяться у житлові і шкільні приміщення, транспорт. Наші дослідження підтверджуються результатами обстеження Запорізької обласної санепідеміологічної станції окремих середніх шкіл, коли яйця гельмінтів виявляли не тільки на комп’ютерній оргтехніці, але й на стільцях, столах, шторах, ручках дверей [4]. Тому, необхідність захисту навколишнього середовища від інвазії, досить очевидна. Нами запропоновано у школах періодично проводити санітарно-просвітницьку роботу. Підвищувати всіма засобами інформації екологічну культуру. Профілактично застосовувати антигельмінтні препарати.
46.Протозоологія
Паразитологія (від грец. παράσιτος – дармоїд, нахлібник і λόγος – слово, вчення, наука) – наука про біологію й екологію паразитів, їх взаємини з хазяями й оточуючим середовищем, викликані ними хвороби і заходи боротьби з ними у людини, тварин і рослин. Вона вивчає морфологію, фізіологію та функціональні пристосування у процесі формування паразитизму, як явища, причини і механізми розвитку багатьох хвороб людини, домашніх і диких тварин і рослин.
Медична паразитологія розробляє питання біології і екології паразитів людини, викликаних ними хвороб, методи їх діагностики, лікування і профілактики.Явище паразитизму дуже поширене у природі, особливо багато видів паразитів серед типів Найпростіших, Плоских і Круглих червів. Хвороби людини, які зумовлені патогенними найпростішими, гельмінтами або членистоногими, називаються інвазійними, на відміну від інфекційних хвороб, що викликані патогенними мікроорганізмами, спірохетами, вірусами тощо.
Людина, інвазована паразитами, може стати джерелом зараження не тільки оточуючих, але і самої себе. Таке явище отримало назву автоінвазії. Повторне зараження людини паразитом, яким раніше інвазувалася та перехворіла, називається реінвазією.
Джерелом інвазії можуть бути носії паразитів – хворі тварини, людина. Наприклад, людина, хвора на аскаридоз, трихоцефальоз, дифілоботріоз або інший гельмінтоз, постійно виділяє в оточуюче середовище інвазійні яйця. Люди, які перенесли амебіаз, лямбліоз, можуть виділяти назовні цисти дизентерійної амеби, лямблій і сприяти зараженню оточуючих.
Згідно з уніфікованою номенклатурою інвазійних хвороб, які позначаються відповідно до зоологічної назви збудника, до родової назви паразита додається закінчення "аз" або "оз" (амеба – амебіаз, лейшманія – лейшманіоз, трихомонада – трихомоноз та ін.).
Захворювання, збудники яких передаються людині через кровосисних членистоногих, отримали назву трансмісивні. До них відносяться паразитарні (малярія, лейшманіоз, трипаносомози, філяріози) та інфекційні (висипний і поворотний тифи, чума та ін.) захворювання.
Облігатно-трансмісивні захворювання поширюються переважно через кровосисних комах, які є специфічними переносниками. Наприклад, збудник малярії передається малярійним комаром, збудник лейшманіозів – москітами та ін.
На основі взаємин, що складаються між паразитом і хазяїном, паразитарні хвороби поділяються на дві групи: зоонози й антропонози.
Зоонози – це хвороби, збудники яких можуть паразитувати як у людини, так і у тварин (лейшманіози, трипаносомози, балантидіаз та ін).
Антропонози – хвороби, збудники яких паразитують тільки в людини (малярія, амебіаз, трихомоноз, ентеробіоз та ін.).
Серед паразитарних хвороб особливу групу складають природно-вогнищеві захворювання. Це інфекційні та інвазійні захворювання, які можуть тривалий час існувати на певних територіях, незалежно від людини.
Вчення про природну осередкованість трансмісивних хвороб було розроблене у 1939 році академіком Є.Н.Павловським на прикладі шкірного лейшманіозу та кліщового енцефаліту.
Природний осередок хвороби – це ділянка території з властивим біоценозом, до складу якого входять: організми – збудники хвороб людини, організми – носії збудників хвороб, організми – переносники збудників від тварин до здорового реципієнта.
Збудниками природно-осередкових трансмісивних хвороб можуть бути віруси, бактерії, найпростіші та гельмінти.
Природний резервуар збудника – хребетне або членистоноге, в організмі яких збудник може тривалий час зберігатися і від нього передаватися безпосередньо або через переносника до здорового організму.
Переносниками збудників природно-осередкових трансмісивних хвороб можуть бути кліщі, комарі, мухи, москіти, воші, блохи, які забезпечують циркуляцію збудника захворювання в осередку.
Розрізняють специфічних (облігатних, справжніх) і факультативних переносників. В організмі специфічного переносника збудник проходить цикл розвитку, розмноження. Переносник здатний заражати хазяїна-реципієнта через короткий проміжок часу. Наприклад, москіт – специфічний переносник лейшманій, комар роду Аnopheles – малярійних плазмодіїв.
В організмі факультативного переносника збудник також може розмножуватися, але цей процес триваліший, для зараження необхідна більша кількість збудника тощо.
Природні осередки трансмісивних захворювань можуть знаходитися як у дикій природі, так і в зоні активної діяльності людини (синантропні осередки).
З протозойних захворювань природна осередкованість встановлена для лейшманіозу, токсоплазмозу, трипаносомозу. Серед гельмінтозів до природно-осередкових інвазій відносять опісторхоз, шистосомоз, дифілоботріоз, альвеококоз, трихінельоз та ін.
Знання фауни хвороботворних паразитів людини, їх біології і екології, вивчення шляхів передачі інвазії, вплив паразитів на людину, а також чутливість паразитів до різних чинників – все це необхідно для розробки заходів боротьби з паразитарними хворобами людини 
47. Поширення паразитизму в тваринному світі
Паразитизм широко розповсюджений у природі (бактерії, віруси, гриби, багато безхребетних). Особливо багато видів паразитів серед типів найпростіших, плоских і круглих червів.
Паразитологія (від грец.παράσιτος - дармоїд, паразит і λόγος - наука) - наука про біологію та екологію паразитів, їх взаємини з хазяями і навколишнім середовищем, викликані хвороби і заходи боротьби з ними в людини, тварин і рослин. Вона вивчає морфологію, фізіологію і функціональні пристосування у процесі формування паразитизму як явища, причини й механізми розвитку багатьох хвороб людини, свійських і диких тварин та рослин.
Медична паразитологія розробляє питання біології і екології паразитів людини, викликаних ними хвороб, методи їх діагностики, лікування і профілактики.
Медичну паразитологію поділяють на три розділи:
1) медична протозоологія - вивчає паразитів людини, які належать до підцарства одноклітинних і викликають протозойні захворювання;
2) медична гельмінтологія - вивчає паразитів людини, які належать до типів плоских і круглих червів і викликають гельмінтози;
3) медична арахноентомологія - вивчає тварин з типу членистоногих, які є переносниками, природними резервуарами чи збудниками хвороб людини.
Елементарна паразитарна система включає два компоненти: організм-паразит і організм-хазяїн. Для паразита організм хазяїна виконує такі функції:
• місце проживання;
• джерело живлення;
• "захищає" паразита;
• створює умови для розмноження;
• регулює зв'язок між паразитом і середовищем проживання хазяїна.
Організм хазяїна для паразита є середовищем першого порядку, а середовище існування хазяїна - середовищем другого порядку. Ідея про подвійне середовище існування паразита належить Є. Н. Павловському. Ставлення до паразитизму як біологічного явища не повинно бути лише негативним, адже відносини в системі "паразит - хазяїн" грунтуються на певних екологічних закономірностях. Так, паразити беруть участь у регуляції чисельності в популяціях хазяїна, інакше вона зросте. Це, у свою чергу, призведе до виснаження харчових ресурсів, порушення екологічної рівноваги і може нанести збитків самому паразитові. Різні паразити можуть відігравати також і роль хазяїнів для більш дрібних паразитів. Йдеться про явище "надпаразитизму", або " гіперпаразитизму". Наприклад, у зовнішньому шарі сисунів можуть паразитувати найпростіші.
Система "паразит - хазяїн" є антагоністичною, вона приносить користь лише одному з її учасників - паразитові. Хвороби людини, зумовлені патогенними найпростішими, гельмінтами або членистоногими, називаються інвазійними, на відміну від інфекційних хвороб, які викликають патогенні мікроби, спірохети, віруси та ін.
Людина, інвазована паразитами, може стати джерелом зараження не тільки оточуючих, але й самої себе. Таке явище отримало назву аутоінвазії. Повторне зараження людини паразитом, яким вона раніше інвазувалася і перехворіла, називається реінвазією. Джерелом інвазії можуть бути носії паразитів - хворі тварини, людина. Наприклад, людина, хвора на аскаридоз, трихоцефальоз, дифілоботріоз або інший гельмінтоз, постійно виділяє в навколишнє середовище яйця. Люди, які перенесли амебіаз, лямбліоз, можуть виділяти назовні цисти дизентерійної амеби, лямблій і сприяти зараженню оточуючих.Згідно з уніфікованою номенклатурою інвазійних хвороб, які позначаються за зоологічною назвою збудника, до родової назви паразита додається закінчення "аз" або "оз" (амеба - амебіаз, лейшманія - лейшманіоз, трихомонЗнання паразитів людада - трихомоноз тощо).
48. Методика гельмінтологічного розтину
Повний Гельмінтологічний розтин тварин по К.І. Скрябіну проводять у тих випадках, коли необхідно мати повну картину зараження гельмінтами всіх органів і тканин тварин. Для цього перед розкриттям трупа ретельно оглядають його шкірні покриви і слизові оболонки на наявність гельмінтів. За правилами звичайної секційної техніки від трупа відокремлюють всі органи, не порушуючи їх зв'язки один з одним. Всю кров з серозних порожнин збирають у кювети для подальшого промивання і дослідження. Серозні покриви порожнин ретельно оглядають. Потім витягують спинний і головний мозок, розкривають кон'юнктивальні мішки, синовіальні і носові порожнини, лобові пазухи і досліджують їх вміст. Витягнуті органи поміщають в окремий посуд (відра, каструлі, кювети). Вивчення їх ведеться мокрим або сухим способом.При мокрому способі проводять багаторазове промивання водою або фізіологічним розчином натрію хлориду вмісту порожнин різних органів з метою виділення гельмінтів; дослідження вмісту різних відділів шлунково-кишкового тракту методом послідовних промивань і перегляд відмитого матеріалу (матриксов) по черзі на білому і чорному тлі; компресійне дослідження слизових оболонок всіх органів; розтрощення тканин різних органів між скляними пластинками; розтрощення тканин окремих органів з подальшим послідовним промиванням їх і вивченням відмитого матриксу за допомогою лупи.
Сухий спосіб - це розчавлювання органів між стеклами до прозорості і перегляд їх під лупою без розтину і промивання. Його використовують при вивченні дрібних тварин (молюсків, членистоногих та ін.)Повний Гельмінтологічний розтин дуже трудомістким, вимагає значних витрат часу і тому застосовується головним чином при наукових дослідженнях.Неповне Гельмінтологічний розтин часто проводять при патологоанатомічному розтині трупів тварин. При цьому з органів і тканин трупа витягують помітних неозброєним оком гельмінтів або великі личинки, визначають і підраховують їх кількість. При паразитуванні дрібних гельмінтів або личинок цей метод малоефективний. Інтенсивність ураження великими гельмінтами неповним Гельмінтологічний розкриттям враховують лише приблизно, відзначаючи слабке ураження (+), середнє (+ +) і сильне (+ + +).Метод порційних гельмінтологічних розтинів. Через громіздкість методу повних гельмінтологічних розтинів Р.С. Шульцем запропоновано матриксу з органів досліджувати не повністю, а лише одну четверту їх частину. Можна брати одну п'яту, одну десяту частину і т.д. Для цього приготовлений звичайним способом матрикс поміщають у вимірювальний циліндр, ретельно збовтують і відповідну частину відливають в інший посуд.
Цю частину досліджують звичайними способами, тобто матрикс переглядають на чорному і білому фоні, а також під лупою. Всіх виявлених паразитів витягують, підраховують, їх кількість множать на число частин матриксу (на 4, 5, 10 і т. д.).Особливості гельминтологического розтину птахів. У птахів обскубують пір'я і ретельно досліджують поверхню шкіри. Після зняття шкіри та огляду підшкірної клітковини труп кладуть на спину так, щоб видно було всі нутрощі, і досліджують окремі органи. Способом соськоба досліджують слизову фабріціевой сумки, зоба, залозистого шлунка, яйцевода. М'язовий шлунок розкривають ножицями уздовж однієї з його бічних звужених сторін. Двома пальцями лівої руки захоплюють край розрізаної кутикули і повільно відділяють її від власне слизової оболонки. Уважно оглядають оголену слизову оболонку і внутрішню поверхню відокремленою кутикули. Нирки досліджують компресійним методом.
49. Теніїдози при яких людина є дефінітивним хазяїном збудником
Теніїдози, гельмінтози людини і тварин, що викликаються паразитуючими в кишечнику стрічковими глистами сімейства теніїд. Частіше за інших зустрічаються теніоз і теніарінхоз. Збудник теніоза — ціп'як свинячий (Taenia soliurn); його довжина до 1,5—2 м-код, голівка з 4 присосками і віночком крюків (за допомогою яких він прикріпляється до стінки тонкої кишки), за нею шийка і тіло з безліч члеників з яйцями. Личинки ціп'яка — цистіцерки (фінни) — паразитують в м'язах і інших тканинах свині, яка заражається ними, поїдаючи корм, забруднений фекаліями хворого теніозом. Людина заражається теніозом при споживанні фіннозной свинини. При попаданні в шлунково-кишковий тракт людини яєць свинячого ціп'яка личинки паразита, проникаючи через стінки капілярів, розносяться з потоком крові в різні органи і тканини, розвиваючись там в цистіцерки і викликаючи цистицеркоз . Т. виявляються шлунково-кишковими (нудота, болі в животі і т. д.) і нервовими (дратівливість, швидка стомлюваність і ін.) розладами, рідше — помірним недокрів'ям. Збудник теніарінхоза — ціп'як бичачий (Taeniarhynchus saginatus); його довжина до 6—7 м-код, голівка без крюків. Фінни бичачого ціп'яка паразитують у великої рогатої худоби; дороги зараження ті ж, що і при теніозе. Прояви захворювання — шлунково-кишкові і нервові розлади; цистицеркоз не розвивається.
Лікування Т. — фенасал, екстракт чоловічої папороті, насіння гарбуза; при цистицеркозі — операція. Профілактика — гігієнічний вміст худоби, ветеринарно-санітарний нагляд за м'ясом; дотримання правил особистої гігієни і кулінарної обробки м'яса; медичні огляди тих, що працюють.-х.(сільськогосподарський) тваринами.
50. Основні заходи профілактики гельмінтозів
В неблагополучних щодо, гельмінтозів господарствах проводять комплекс профілактичних і оздоровчих заходів, який повинен бути включений у загальний протиепізоотичний план і становити складову частину технології виробництва продуктів тваринництва. Напрям цих заходів залежить від специфічних особливостей біології збудника, епізоотології гельмінтозу, зональних природно-географічних і господарських умов.
Перспективний план оздоровлення тварин від основних гельмінтозів складаєтеся із організаційно-господарських, загальних і спеціальних профілактичних заходів.
Організаційно-господарські заходи включають: планування протигельмінтозних заходів, облік і контроль за виконанням планових заходів, профілактичне карантинування тварин, які надходять у господарство, визначення санітарних днів і пропаганду гельмінтологічних знань.
Загальні профілактичні заходи: дотримання санітарно-гігієнічних правил годівлі і водопою тварин, систематичне знезаражування гною і посліду, утилізація або знищення трупів, табірне утримання худоби та птиці, стійлово-вигульне вирощування телят, гельмінтологічна оцінка пасовищ і водойм, зміна пасовищ, вирощування каченят і гусенят без водоймищ. Табірно-польове вирощування каченят організовують від 20- до 50-денного віку на відокремлених майданчиках, засіяних багаторічними травами, де обладнані намети і напувалки з проточною водою.
Спеціальні заходи включають: аналіз статистичних даних про захворюваність і смертність тварин від інвазійних хвороб, періодичне проведення діагностичного обстеження тварин методами копроскопії, розтину трупів, ретельний ветеринарно-санітарний контроль м'ясних туш, а також лабораторне дослідження наземних і водних безхребетних — проміжних і резервуарних живителів паразитичних червів.
Гельмінтологічна оцінка пасовищ. Проводять її шляхом обстеження пасовищних ділянок, водойм і безхребетних тварин (молюсків, ракоподібних та ін.) на зараженість личинковими стадіями паразитичних червів, виявлення потенціальної можливості зараження тварин гельмінтозами.
Дегельмінтизація тварин. Здійснюють її з метою лікування та профілактики гельмінтозів. Лікувальну або вимушену дегельмінтизацію проводять при появі клінічних ознак в будь-яку пору року. Профілактичну дегельмінтизацію проводять відповідно до плану: восени перед переведенням тварин на стійлове утримання і навесні перед вигоном на пасовище. Ефективна преімагінальна дегельмінтизація, яка передбачає звільнення організму тварин від гельмінтів, що не досягли статевої зрілості. Діагностичну дегельмінтизацію проводять у тих випадках, коли звичайні методи гельмінтокопроскопії не дають змоги виявити паразитичних червів або їх яйця або личинки.
Антгельмінтики застосовують груповим методом шляхом вільного згодовування препаратів у суміші з кормом (іноді випоювання з водою). Перед груповою дегельмінтизацією худобу і птицю поділяють на групи за віком, живою масою і загальним станом, розміщують на обмежених вигулах або майданчиках. Слабих тварин виділяють в окремі групи і піддають індивідуальній обробці. Не застосовують антгельмінтики самкам за два тижні до родів і протягом двох тижнів після них та виснаженим тваринам. Після дегельмінтизації тварини повинні перебувати на майданчику протягом 2—3 діб, після чого збирають екскременти і піддають їх знезараженню або знищенню.
Ефективність дегельмінтизації перевіряють за допомогою контрольних гельмінтокопроскопічних обстежень худоби та птиці через тиждень при цестодозах, через два тижні — при нематодозах і через три тижні при трематодозах.
Хіміопрофілактика гельмінтозів має велике значення серед спеціальних протигельмінтозних заходів. Вона передбачає застосування антгельмінтиків у малих дозах, які регулярно згодовують худобі й птиці в суміші з кормом або сіллю. Проводять її проти нематодозів худоби у пасовищний період, а птиці такі препарати призначають цілорічно з різною періодичністю.
Заключною ланкою спеціальних протигельмінтозних заходів є дезинвазія приміщень, вигулів і обладнання. Розрізняють поточну, профілактичну й заключну дезинвазію. Поточну дезинвазію проводять через 3—7 днів після кожної чергової дегельмінтизації та відправлення худоби чи птиці на забій. Профілактичну дезинвазію здійснюють навесні і восени, а заключну — після видужання усіх тварин, хворих на певний гельмінтоз.
51. Методика дослідження риби на опісторхоз
Опісторхоз (opisthorchosis) — хронічний трематодоз, який викликається паразитуванням статевозрілої сибірської (котячої) двоустки Opisthorchosis felineus.
Етіологія. Збудник має листкоподібне тіло, звужене спереду і заокруглене ззаду, довжиною 4-13 мм. Для фіксації і пересування йому служать два присоски — ротовий і черевний. Цей гельмінт є гермафродитом. Матка займає середню частину тіла і відкривається перед черевним присоском поряд з отвором сім'явивідної протоки. Яйця блідо-жовтого кольору, з кришечкою на одному кінці та потовщенням шкаралупи на протилежному кінці. Розміри яєць — 0,026-0,03х0,01-0,015 мм.
Розвиток паразита відбувається зі зміною хазяїв. Кінцевим хазяїном можуть бути: людина, кіт, лисиця, свиня, видра, росомаха, норка, тхір. Першим проміжним хазяїном є прісноводний молюск Bithynia inflata, другим проміжним або додатковим хазяїном — карпові риби: язь, чебак, плотва, лящ, карась, сазан, жерех, вусач та інші.
У кінцевого хазяїна статевозрілі гельмінти паразитують у внутрішньопечінкових ходах та протоках підшлункової залози, виділяючи яйця, які з калом виходять назовні. За добу одна особина виділяє біля 1000 яєць. В яйцях міститься личинка (мірацидій), вкрита віями. У воді їх ковтають молюски Bithynia inflata. В останніх мірацидій виходить з яйця і проникає в тканини молюска, де перетворюється в спороцисту. У спороцисті утворюються редії, а з них — церкарії. З одного яйця утворюється 100-120 церкаріїв. Зрілі церкарії виходять у воду, звідки попадають на плаваючу рибу, прилипаючи до її шкіри, і згодом занурюються в її тіло. У м'язах і сполучній тканині риб церкарії перетворюються в метацеркарії і інцистуються. Через 6 тиж метацеркарії досягають інвазивної стадії. Дозрілі метацеркарії мають вигляд цисти овальної форми, розмірами 0,24х0,34 мм, з товстою сполучнотканинною оболонкою, всередині якої міститься личинка, вкрита дрібними шипиками. Зараження кінцевого хазяїна відбувається при споживанні риби, інвазованої метацеркаріями.
У дванадцятипалій кишці під дією шлункового соку та травних ферментів м'ясо риб перетравлюється і метацеркарії звільняються від оболонки. По загальній жовчній протоці вони потрапляють у печінку і в жовчний міхур, а по вірсунговій протоці — у підшлункову залозу. Статеве дозрівання метацеркаріїв в організмі кінцевого хазяїна відбувається протягом 3-4 тиж. Увесь цикл розвитку О. felineus займає 4-4,5 міс. Тривалість паразитування опісторхісів в організмі людини 10-30 років і більше.
Епідеміологія. Опісторхоз — природно-осередкове захворювання. Великий ендемічний осередок його знаходиться у Західному Сибіру та Східному Казахстані, в Об-Іркутському басейні з максимальним рівнем захворюваності в приобських районах, Ханти-Мансійському національному окрузі, Тюменській та Томській (північні райони) областях, де екстенсивність інвазії місцевого населення досягає 85 % (С.А. Бер, 1985). Тут же відмічається висока інвазованість котів — 100 %, собак — 27-50 %, свиней — 40 %. Ендемічна по опісторхозу Об-Іркутська територія охоплює 15 країв і областей Росії та Казахстану.
Другою за величиною територією є басейн Дніпра і його приток (Псел, Сула, Сейм, Ворскла та ін.). Рівень ураженості населення коливається від 10 до 15 % у Полтавській та Чернігівській областях і до 71-82 % — у Сумській.
Зараженість опісторхозом м'ясоїдних тварин (переважно котів) в басейні Дніпра і його приток складає 32 %, Південного Бугу — 28 %, Сіверського Дінця — 25 %, Дністра — 19 %. Зараженість молюсків церкаріями в басейнах Дніпра, Ворскли і Десни коливається від 0,3 до 1,5 %, риб з родини карпових метацеркаріями — від 3 до 18 %.
Третя за розмірами ендемічна по опісторхозу територія — Волго-Камський басейн. Зони з високим рівнем ендемії реєструються у Пермській області (60 % ураженого населення в окремих селищах) і в Татарстані.
Виявлені осередки опісторхозу в басейні ріки Урал, де біля Магнітогорська, Верхньоуральського і Магнітогорського водоймищ щорічно реєструється опісторхоз у місцевих жителів, а також у котів і деяких видів риб.
В деяких регіонах СНД є потенційні осередки опісторхозу людини. Це русла таких річок: Воронеж, Усмань, Дністер, Південний Буг, Кубань, Північна Двина, Вятка, малі річки Казахстану.
У Південно-Східній Азії збудником опісторхозу є Opisthorchis viverrini. Інвазія ним широко розповсюджена в Таїланді, В'єтнамі, Лаосі, Малайзії, на Тайвані. Зараження людини відбувається при споживанні в їжу слабо провареної чи смаженої, в'яленої та сирої риби.
Інтенсивні осередки опісторхозу спостерігаються переважно в районах з широко розвиненим рибальством, де населення споживає свіжозаморожену рибу (струганину), малосольну та в'ялену. Серед різних груп населення найбільш ураженими опісторхозом є рибалки, члени їх сімей.
Метацеркарії мають велику життєздатність, особливо стійкі до низьких температур: при -3..-12 °С зберігаються до 25 діб, при –30..-40 °С — 5-6 год.
Патогенез і патоморфологія. Опісторхіси локалізуються в жовчних ходах печінки, жовчному міхурі, в протоках підшлункової залози. Ферменти і продукти метаболізму, які вони виділяють, спричиняють на організм хазяїна токсичну і сенсибілізуючу дію. Присоски опісторхісів втягують у свою порожнину слизову і защемлюють її. Це зумовлює порушення мікроциркуляції крові. Внаслідок накопичення великої кількості гельмінтів в жовчних і панкреатичних протоках сповільнюється відтік рідини, що може призвести до їх кистозного розширення. Алергічні реакції в гострій стадії хвороби супроводжуються проліферативними процесами в лімфатичних вузлах і селезінці, проліферативно-ексудативною реакцією шкіри, слизових оболонок дихальних шляхів, травного каналу.
Клініка. В ранній стадії хвороби підвищується температура тіла, іноді до 39-40 °С. Можуть спостерігатись висипання на шкірі, набряк обличчя за типом Квінке, пронос. У всіх хворих відмічається гепатомегалія, під час гарячки спостерігається біль у суглобах. При значній інвазії розвиваються ерозивно-виразковий гастродуоденіт, алергічний гепатит, міокардит. Зі сторони крові відмічаються еозинофілія і лейкоцитоз, порушується функціональний стан печінки (білірубінемія, диспротеїнемія, позитивні осадові проби). Гостра фаза хвороби триває від декількох днів до 2 міс.
В хронічній стадії опісторхозу клінічні симптоми можуть не виявлятись тривалий час. Основні скарги хворих: важкість у правому підребер'ї, ниючий, іноді сильний біль, який віддає у праву руку, під лопатку. Шкіра і видимі слизові оболонки бліді, субіктеричні. Печінка збільшена, болюча при пальпації. Біохімічні методи виявляють помірне порушення функцій печінки і підшлункової залози.
Застійні явища на фоні дискінезій сприяють проникненню мікробної флори і розвитку холангіту, холециститу, абсцесу печінки, панкреатиту. При хронічному опісторхозі трапляються випадки цирозу печінки, раку печінки і підшлункової залози.
Діагностика. Виявити опісторхоз допомагають знання характерних симптомів захворювання і епідеміологічний анамнез. Кінцевий діагноз ставиться після знаходження яєць опісторхісів в жовчі та калі. Однак при гострому опісторхозі протягом перших 6 тиж (в період дозрівання опісторхісів в організмі хазяїна) яйця паразит не виділяє. В цей період діагноз можна підтвердити за допомогою імунологічних методів (РНГА, імуноферментний аналіз). Крім овоскопії жовчі і дослідження нативного мазка фекалій використовується товстий мазок за Като, метод Калантарян.
Лікування. В гострій стадії опісторхозу проводять переважно десенсибілізуючу терапію протягом 2-3 міс у зв'язку з тим, що молоді опісторхіси мало чутливі до специфічного лікування. Лікування в хронічній стадії опісторхозу треба починати з призначення спазмолітичних, седативних препаратів, комплексу вітамінів, травних ферментів всередину з метою покращання загального стану хворого і функцій органів травлення. При ускладненні хронічного опісторхозу бактерійною інфекцією жовчовивідних шляхів хлоксил призначають після лікування антибіотиками.
Дегельмінтизацію здійснюють за допомогою хлоксилу. Курс лікування триває 3-5 днів. Хлоксил призначають з розрахунку 300 мг на 1 кг маси тіла на курс. При триденному курсі добова доза 100 мг/кг, а при п'ятиденному — 60 мг/кг на 3 прийоми через 15-20 хв після їди. Препарат треба запивати молоком. За 2 дні до цього, під час лікування і в наступні 2 дні обмежують вживання жирів, виключають прийом алкоголю.
На другий день після закінчення курсу лікування для покращання відтоку жовчі та вимивання опісторхісів і їх яєць проводиться дуоденальне зондування або сліпий тюбаж за Дем'яновим, який повторюють кожні 5-7 днів впродовж 1,5-2 міс (зранку натще хворий випиває 30 мл теплого 33 % розчину магнію сульфату і лягає на 2 год на правий бік з грілкою, після цього встає і робить 10 глибоких вдихів, щоб покращити відтік жовчі).
Ефективність лікування контролюють через 4-6 міс триразове з інтервалом 7 днів. За необхідності проводять повторні курси лікування з інтервалом 6 міс (не більше 4-5 курсів). Диспансерний нагляд за реконвалесцентами здійснюють протягом року.
Замість хлоксилу можна призначити празиквантель, який приймають одноразово в дозі 50 мг/кг.
Профілактика. У боротьбі з опісторхозом важливу роль відіграють заходи, спрямовані на виявлення ендемічних осередків і дегельмінтизацію хворих людей та інвазованих домашніх тварин (собак, свиней).
В осередках опісторхозу проводять масове обстеження населення, в першу чергу рибалок і членів їх сімей, осіб із захворюваннями печінки, жовчних проток і підшлункової залози методами Като і Калантарян, лікування виявлених інвазованих. Велике значення мають заходи, спрямовані на охорону довкілля від фекального забруднення, особливо прісноводних водоймищ; забезпечення прибережних населених пунктів вбиральнями та їх благоустрій, знешкодження нечистот на пароплавах перед їх спуском у річку. Для оздоровлення осередків опісторхозу здійснюють заходи, спрямовані на знищення молюсків — проміжних хазяїв опісторхісів. Для цього застосовують фенасал та його натрієву сіль, які не шкідливі для людини і тварин.
Особиста профілактика опісторхозу передбачає якісну обробку риби перед її споживанням, відмову від вживання сирої або недостатньо термічно обробленої. Рибу необхідно смажити тонкими пластівцями не менше 15-20 хв, варити шматками 15-20 хв, у вигляді фрикадельок — 10 хв від часу закипання.
Засіл риби проводять при температурі 16-20°С протягом 2 тиж з розрахунку 14 % солі до маси риби. Гаряче копчення повністю знешкоджує рибу. В'ялення риби в домашніх умовах можливе за умови, що довжина риби не перевищує 25 см, а сама обробка триває 3 тиж.
В замороженій рибі, яка зберігається при температурі 8-12 °С, метацеркарії гинуть через 17-20 діб, при температурі 20 °С — через 72 год, при 30 °С — через 6 год, при 60 °С — через 3 год.
У пошарово засоленій дрібній рибі (при концентрації солі 15 %) загибель метацеркаріїв настає через 3-5 днів, а у великій рибі (масою до 1 кг) — через 10 діб.
Велике значення надається санітарно-освітній роботі серед населення, особливо в ендемічних осередках.
52.Тооксоплазмоз тварин
Однією з найбільш поширених у світі і надзвичайно небезпечних інвазійних хвороб тварин і людей є токсоплазмоз. На сьогодні хворобу зареєстровано більш ніж у 300 видів ссавців і 60 видів птахів. Джерелом токсоплазмозної інвазії для людей, в основному, є свійські тварини.
За даними науковців до 90 % котів і собак в різних країнах світу уражені збудниками токсоплазмозу. Особливо висока ураженість токсоплазмами зареєстрована серед гризунів. В синантропних вогнищах джерелом інвазії є велика рогата худоба, вівці, кози, верблюди, коні, віслюки, свині, м’ясоїдні тварини, качки, гуси, індики, цесарки, папуги та інші тварини.
Основними факторами, які зумовлюють широке розповсюдження токсоплазмозу, є такі:
велика чисельність безпритульних котів;
величезна репродуктивна здатність паразитичних організмів і виключна стійкість у зовнішньому середовищі ооцист, яких виділяють коти;
інвазійність усіх стадій життєвого циклу токсоплазм для ссавців і багатьох видів птахів;
адаптація їх до широкого кола проміжних хазяїв;
тривале перебування цист в організмі інвазованих тварин;
значна кількість джерел, шляхів зараження і факторів передачі збудників інвазії.
Збудником токсоплазмозу є одноклітинний паразитичний організм Toxoplasma gondii з групи цистоутворюючих кокцидій (тип Apicomplexa, клас Sporozoa, ряд Eucoccidiida, родина Eimeriidae, рід Toxoplasma. Він має форму півмісяця або дуги. Кінці його тіла загострені. Зустрічаються одноклітинні організми овальної і круглої форм. Ядро розташоване в середній частині паразита або ближче до краю. Toxoplasma gondii добре фарбується за Романовським-Гімза. При цьому ядро набуває рожевого кольору, а цитоплазма – голубого.
Дефінітивними хазяями одноклітинних організмів є коти, проміжними – хребетні тварини і людина. Цикл розвитку токсоплазм включає чергування статевого (в кишечнику котів) і безстатевого (в організмі ссавців і птахів) стадій розмноження. У процесі безстатевого розмноження в організмі проміжного хазяїна утворюються дві форми паразита: трофозоїти і тканинні цисти.
Трофозоїти з’являються у тканинах тварин у гострій стадії хвороби. Вони є чутливими до хіміопрепаратів. Цисти мають власну щільну оболонку, через яку не проникають антитіла та лікарські препарати. Вони зберігаються в організмі десятки років і зумовлюють хронічний перебіг хвороби.
Основним джерелом зараження токсоплазмами тварин є пероральне проникнення в їх організм спорульованих ооцист. Для м’ясоїдних тварин (перш за все собак і котів) – заковтування сирого м’яса (овець, свиней, гризунів) з цистами токсоплазм.
Людина може заразитися токсоплазмами при вживанні в їжу погано термічно обробленого м’яса з цистами або псевдоцистами паразита, сирого молока (особливо від кіз), в якому можуть знаходитися ендозоїти токсоплазм. Крім того, необхідно враховувати можливість зараження людини через спорульовані ооцисти токсоплазм (при контакті з котами або предметами догляду за ними, забрудненими спорульованими ооцистами.
Зараження котів може відбуватися не лише через м’ясо з цистами токсоплазм, а і при заковтуванні спорульованих ооцист паразита. Проте після цього виділяють ооцисти не більше ніж 50 % інвазованих токсоплазмами котів.
Максимальну інвазованість собак в м. Києві токсоплазмами (до 100 %) зареєстровано в літні місяці (червень і липень), лютому та квітні. Із віком ураженість собак збудником Т. gondii зростає. Зокрема, антитіла до токсоплазм виявлені у 32 із 34 обстежених тварин у віці від 6 до 8 років. Це становить 94,1 %. Наведений результат є максимальним показником ураження тварин збудником токсоплазмозу. Це на 36 % більше, ніж у значно молодших собак (2-4 роки).
Важливим епізоотологічним показником є ураженість паразитичними організмами тварин різної статі. Встановлено, що немає суттєвої різниці щодо зараження збудниками токсоплазмозу самців і самок собак.
Досить поширеною є хвороба серед котів. 57,1 % тварин виявилися носіями одноклітинного паразитичного організму Т. gondii. Однак, у кішок зараження токсоплазмами відбувається майже вдвічі частіше, ніж у котів.
Клінічні ознаки хвороби у м’ясоїдних тварин проявляються пригніченням, втратою апетиту, підвищенням температури тіла. Найбільш чутливими до дії токсоплазм є органи зору і центральна нервова система. При цьому виникає запалення рогівки і передньої камери ока, зміна розмірів зіниці і реакції на світло, сліпота, кон’юнктивіт, порушення координації рухів, підвищення внутрішньочерепного тиску, гідроцефалія, важкість при ковтанні корму та їжі. Закінчується хвороба парезами і паралічами кінцівок. Парези супроводжуються розслабленням сфінктерів прямої кишки і сечовидільного каналу (мимовільне виділення фекалій і сечі). Тварини гинуть через 10-15 діб при наявності паралічів кінцівок.
Діагноз на токсоплазмоз встановлюють комплексно на підставі епізоотологічних, клінічних, патолого-анатомічних даних та результатів лабораторних досліджень (мікроскопічних, серологічних, копроскопічних, біологічних).
Лабораторні дослідження на токсоплазмоз здійснюють шляхом:
виявлення і ідентифікація ендозоїтів, цист в патологічному матеріалі і ооцист токсоплазм в фекаліях методом мікроскопії;
виділення ендозоїтів або цист токсоплазм від білих мишей з наступною диференціацією збудників;
виявлення специфічних антитіл в сироватці крові.
В лабораторію для дослідження на токсоплазмоз направляють:
від підозрілих тварин проби нативної або консервованої сироватки крові (1-2 мл), мертвонароджений або абортований плід, його паренхіматозні органи, головний мозок, очі і шматочки плаценти;
від загиблих або вимушено забитих тварин – серце, легені, печінку, селезінку, нирки, лімфатичні вузли і головний мозок;
від підозрілих у захворюванні котів – проби фекалій.
Патологічний матеріал (абортований або мертвонароджений плід) і проби фекалій направляють в лабораторію ветеринарної медицини у день їх відбору, сироватку крові – не пізніше 2 діб з часу її отримання.
Фекалії котів досліджують флотаційними методами. При позитивному результаті під мікроскопом виявляють неспорульовані ооцисти. Однак, відсутність ооцист при копроскопічних дослідженнях не завжди є надійним тестом відсутності в організмі токсоплазм. Це пов’язано з тим, що період виділення ооцист порівняно короткий і, як правило, завершується до появи клінічних ознак хвороби.
Ооцисти токсоплазм необхідно диференціювати від наступних паразитичних організмів: ооцист роду Cystoisospora, видів Hammondia hammondi і Besnoitia darlingі, спороцист роду Sarcocystis. Ооцисти цистоізоспор також виділяються неспорульованими (як і ооцисти токсоплазм), однак, перші значно крупніших розмірів.
Спороцисти S. hirsuta i S. gigantea мають довжину приблизно таку ж як і ооцисти токсоплазм. Однак, у перших форма більш витягнута, а головне – вони уже виділяються у зовнішнє середовище спорульованими і містять в собі 4 спорозоїти.
Для індикації токсоплазм запропоновані сучасні імунохімічні і молекулярно-генетичні методи, зокрема імуноферментний аналіз, імуноблоттінг, гібридомні технології, полімеразна ланцюгова реакція та інші.
53. Дегельмінтизація
Дегельмінтизація (від де... і гельмінти ), розділ девастації ; комплекс лікувально-профілактичних заходів щодо оздоровлення населення і тварин від гельмінтозів . Термін «Д.» вперше запропонував академік До. І. Ськрябін в 1925. Ширше Д. означає звільнення від гельмінтів не лише людини і тварин, але також і зовнішнього середовища (грунту, води, продуктів харчування і годування і т.д.). Д. людини і тварин здійснюється головним чином за допомогою спеціальних фармакологічних препаратів (антгельмінтіков) з обов'язковим подальшим ешкодженням паразитів, що виділяються, їх фрагментів, яєць і личинок.
Залежно від основного завдання розрізняють Д. лікувальну, яка проводиться при виникненні захворювання, і Д. профілактичну, таку, що проводиться, як правило, в плановому порядку. Остання отримала особливо широке вживання в тваринництві. Найважливішою особливістю профілактичної Д. є те, що при ній антгельмінтіки призначаються не лише явно хворими на тварину, але одночасно і всім іншим, що містився разом з хворими в одному стаді. Профілактична Д. проводиться в певні календарні терміни встановлювані відповідно до особливостей епідеміології, епізоотології гельмінтозів і біології зухвалих їх гельмінтів. Наприклад, з метою профілактики ценуроза і ехінококозу у овець профілактичної Д. піддають собак, що чабанують, через кожних 3 мес . Найбільш ефективна Д. у період, коли гельмінти в організмі господаря ще не досягли статевої зрілості (так звана преімагинальная Д.). В цьому випадку запобігають хворіє заражених тварин і розсіювання інвазивного матеріалу в зовнішньому середовищі.
54. Методика дослідження навколишнього середовища на присутність яєць гельмінтів
Гельмінтози – найпоширеніші і наймасовіші паразитарні хвороби людини, за яких виникають складні взаємостосунки між двома живими організмами – паразитом і хазяїном.
На сьогодні у світі відомі 342 види гельмінтів, які можуть спричинити захворювання у людей. В Україні виявляють близько 30 видів гельмінтів.
З урахуванням біологічних особливостей гельмінтів усі вони поділяються на три класи:
круглі черв’яки (нематоди), до них належать збудники аскаридозу, трихоцефальозу, ентеробіозу, анкілостомозів, стронгілоїдозу, трихінельозу тощо;
стрічкові (цестоди) – збудники теніозу, теніаринхозу, гіменолепідозу, дифілеботріозу, ехінококозу, альвеококозу тощо;
сисуни (трематоди) – збудники опісторхозу, фасціольозу, парагомінозу, клонорхозу, метагонімозу тощо.
Особливості життєвого циклу гельмінтів дозволяє розділити їх на дві групи:
1)    геогельмінти;
2)    біогельмінти.
Для геогельмінтів характерна відсутність проміжного хазяїна, для розвитку личинок в яйцях до інвазійних форм потрібний кисень. Дозрівання яєць відбувається в більшості випадків у ґрунті, куди вони потрапляють з фекаліями. При цьому степінь зрілості личинок у виділених яйцях і терміни дозрівання яєць у навколишньому середовищі визначають степінь контагіозності хворих. У разі контагіозних гельмінтозів яйця або вже через кілька годин стають інвазійними або вже зрілими виділяються в навколишнє середовище. За наявності аскаридозу, трихоцефальозу та деяких інших гельмінтозів для дозрівання яєць необхідне тривале перебування яєць у навколишньому середовищі, тому спілкування з людиною, яка хвора на аскаридоз або трихоцефальоз, для оточуючих не є небезпечним.
При біогельмінтозах розвиток паразита відбувається за участі не тільки кінцевого (дефінітивного) хазяїна, але й проміжного, а іноді  і двох проміжних хазяїнів. У організмі основного хазяїна при цьому паразиту статево зрілий гельмінт, в організмі проміжного – відбувається розвиток личинкових форм до інвазійної стадії. Людина може бути кінцевим і проміжним хазяїном у разі одного і того ж гельмінтозу. Прямий контакт здорової людини з хворим за цих гельмінтозів безпечний (не контагіозні гельмінтози).
В організмі людини кожному виду гельмінтів властива своя специфічна локалізація, у зв’язку з чим їх поділяють на:
ü    кишкові (аскаридоз, анкілостомідози, стронгілоїдоз, трихінельоз, теніїдози, гіменолейнідоз та ін..);
ü    позакишкові (опісторхоз, фасціольоз, парагонімоз, шистосомози та ін..).
Однак, говорячи про специфічну локалізацію мають на увазі місце проживання статевозрілих форм. Для багатьох гельмінтоз, у тому числі і кишкових, характерна міграційна стадія розвитку паразита в організмі, коли личинки можуть виявлятися в інших органах і тканинах.
Гельмінтози, на які хворіє тільки людина, називається антропонозами. У разі зоонозів збудник зберігається в природі, здійснюючи повний цикл свого розвитку за участю хребетних тварин без обов’язкової участі людини.
Можливий різний механізм зараження людини гельмінтозами:
v   фекально-оральний (як за різних кишкових інфекційних захворювань), при цьому до організму потрапляє яйце або личинка гельмінта;
v   перкутанний – під час укусу кровоносною комахою в організм людини потрапляють личинки, які пройшли певну стадію розвитку в організмі цієї комахи.
У клінічному перебігу гельмінтозів виділяють гостру і хронічну фази хвороби. Гостра фаза гельмінтозів, яка триває від 1-2 тижнів до 2-3 місяців, відповідає звичайно міграційній стадії і проявляється загально алергічними висипаннями різного характеру, лімфаденопатією, гіпереозинофілією.
При цьому виникають різні органні порушення – легеневі (дифузно-вогнищева еозинофільна пневмонія), серцеві (алергічний міокардит), печінкові (гепатит, іноді – з жовтяницею), ЦНС (алергічний менінгоенцифаліт, енцефаломієліт).
У хронічній фазі гельмінтозів патогенний вплив на організм людини визначається видом його, інтенсивністю інвазії, локалізацією, способом харчування паразита. Паразитування гельмінтів супроводжується комплексом таких несприятливих впливів на організм:
o      порушенням харчування хворої людини, оскільки гельмінти використовують різні продукти, в тому числі білки і вітаміни, що надходять з їжею, для свого росту й розвитку. Гельмінти, що харчуються кров’ю хворого (гематофаги), можуть бути причиною розвитку анемії (анкілостоми, вологоловці);
o      механічним пошкодженням тканин у зоні паразитування гельмінтів. Це супроводжується запаленням, атрофією тканин, порушенням функції різних органів і систем. Так, локалізація цистицерка в речовині мозку, в оці призводить до порушення функції цих органів, закупорка просвіту кишечнику аскаридами – до розвитку кишкової непрохідності, в місці проживання волосоголовця розвивається запальна реакція, проявом якої може бути гострий апендицит тощо;
o      алергічними і токсичними реакціями, оскільки продукти життєдіяльності гельмінтів чинять не тільки місцеву, але й всмоктуючись, загально токсичну і алгергізуючу дію. Особливо виражені алергічні реакції в разі супер- і реінвазій, вони супроводжуються нерідко процесами автосенсибілізації. Але все-таки в разі хронічного перебігу прояви алергії виражені значно слабше, ніж у ранній стадії (стадії міграції);
o      зниження місцевої та загальної реактивності, що полегшує проникнення в організм вторинної інфекції: такі інфекційні захворювання, як шигельоз, черевний тиф, гепатит та ін., у хворих на гельмінтоз перебігають важче, гірше піддаються лікуванню, частіше дають ускладнення;
o      є відомості про можливу канцерогенну дію гельмінтів.
Тривалість паразитування гельмінтів різноманітна (від кількох тижнів при ентеробіозах до багатьох років при теніозі, теніаринхозі).
Серед усіх гельмінтів, зареєстрованих в Україні, за даними офіцфйної статистики, в 2004 році найпоширенішими є ентеробіоз – 74,8 %, аскаридоз – 21,08 %, трихоцефальоз – 3,5 %. Серед решти гельмінтозів найчастіше у нашій країні реєструють опісторхоз, гіменолепідоз, ехінококоз, дирофіляріоз, токсокароз, лямбліоз.
55. Хвороби що викликаються саркодовими
Паразит відкритий петербурзьким ученим Ф. О. Лешем у 1875 р. Належать до родини Епtатoеbidае, класу Sarcodina. У людини зустрічається дві форми амеб: вегетативна (рухомі трофозоїти) і цисти.
Серед вегетативних форм розрізняють: велику вегетативну, тканинну, просвітну і передцистну амеби, які мають морфологічні особливості.
Якщо умови сприяють переходу у тканинну форму (Е. histolitica forma magna) амеба збільшується у розмірах в середньому до 23-мкм, досягаючи іноді З0 і навіть 50 мкм, і набуває здатності виділяти ферменти які розчиняють тканинні білки. Внаслідок цього руйнується епітелій слизової оболонки, амеби проникають у тканину і утворюють виразки товстої кишки, які кровоточать. У цитоплазмі великої форми часто видно фагоцитовані еритроцити.
Проникаючи у кровоносні судини, ця форма амеби дизентерійної може потрапляти у печінку й інші органи, викликаючи там виразки і абсцеси. У період затухання хвороби Е. histolitica forma magna переміщується у порожнину кишки, де переходить у  forma minuta, а потім у цисти.
Різні несприятливі фактори – переохолодження, перегрівання, недоїдання, перевтома тощо сприяють переходу у велику тканинну форму. Інколи вражена людина багато років виділяє цисти являючись цистоносієм, не проявляючи ознак хвороби.
Вегетативні форми які виділяються з фекаліями швидко гинуть, але цисти стійкі до умов зовнішнього середовища. Цисти можуть забруднювати воду та їжу.Механічними переносниками цист є мухи та таргани.
Епідеміологія захворювання.
Амебіаз – антропоноз. Дизентерійна амеба зустрічається скрізь, проте переважає у країнах, що розміщені між 30° північної широти і 20° південної широти. У країнах Африки, Латинської Америки, Південної Азії на амебіаз припадає до 20-30% паразитарних захворювань кишечнику.
Механізм передачі інвазії фекально-оральний.
Основне джерело зараження – людина, з фекаліями якої виділяються цисти амеб. Найбільшу загрозу для оточуючих складають цистоносії, потім реконвалісценти гострого кишкового амебіазу і хворі на хронічний рецидивуючий амебіаз на стадії ремісії.
Виділення цист інвазованими особами може тривати роками. За добу з випорожненнями цистоносія у навколишнє середовище надходить до 300 млн. цист.
Хворі з гострими проявами кишкового амебіазу виділяють переважно вегетативні форми паразита. Останні нестійкі в оточуючому середовищі й епідеміологічної загрози не складають. Можливі різні шляхи поширення амебіазу – харчовий, водний, контактний. У випорожненнях при температурі 13-17°С цисти залишаються життєздатними протягом 15 діб, при температурі 37°С – лише 24 год. У природних умовах цисти гинуть через 2-3 доби. У випорожненнях вегетативні форми амеб зберігають життєздатність 20-30 хвилин.
На цисти згубно діє висока температура: при 45°С вони гинуть через 30 хв, при 65°С – за 5 хв, при 85°С – за декілька секунд. В охолоджених харчових продуктах, овочах, фруктах живуть декілька днів. Низьку температуру (-20°С) витримують понад місяць. Висушування губить їх миттєво.
Зараження відбувається при проковтуванні цист Еntamoeba histolytica з овочами, фруктами, з питною водою, забрудненими фекаліями хворого на амебіаз або цистоносія. Поширенню цист можуть сприяти синантропні мухи і таргани.
Дезинфікуючі розчини впливають на цисти по-різному: вони витримують дію 5% розчину формаліну і 1% розчину хлору; в розчині сулеми (1:1000) цисти гинуть через 4 год; у розчині крезолу (1:250) – за 5-15 хвилин.
Патогенез амебіазу зумовлений рухомістю і ферментативним впливом амеб на слизову оболонку кишки, проникненням їх у кишкову стінку. У підслизовій оболонці кишки амеби розмножуються. Навколо них відбувається ексудація, крупноклітинна інфільтрація і коагуляційний некроз тканин з утворенням жовтуватого кольору вузликів. Останні, при прориві у просвіт кишки, формують амебні виразки розміром від міліметра до декількох квадратних сантиметрів.
Форма виразки неправильна, краї підриті, некротизовані, зазублені. Дно виразки – переважно підслизова оболонка, але може бути м'язовий шар і навіть серозна оболонка. Це викликає утворення злук кишки із суміжними органами. У стінці кишки виникають крововиливи. Якщо патологічний процес неускладнений бактеріальною дизентерією, слизова оболонка між виразками злегка гіперемована, стовщена і припіднята. Виразки знаходяться на вершинах складок слизової оболонки і згинах кишок. Такі виразки характерні для амебіазу і не зустрічаються при інших захворюваннях, за винятком балантидіазу.
Виразки переважають у сліпій кишці і дистальному відділі висхідної ободової кишки, іноді в прямій і сигмоподібній кишках. Після заживлення нерідко настає рубцьове звуження кишки. При амебіазі можливе ураження печінки, легень, мозку, шкіри, інших органів і тканин внаслідок гематогенної дисемінації амеб або проникнення їх із сусідніх органів. У печінці, легенях і мозку утворюються абсцеси.
Клініка. Розрізняють три основні клінічні форми захворювання:
- кишковий амебіаз;
- позакишковий амебіаз;
- шкірний амебіаз.
Кишковий амебіаз, або амебна дизентерія, – переважаюча форма захворювання. Вона поділяється на:
- гострий амебіаз кишечнику – може перебігати як гострий амебний коліт і як амебна дизентерія;
- хронічний (рецидивуючий) амебіаз кишечнику – клінічно перебігає як рецидивуючий амебний коліт або як рецидивуюча амебна дизентерія;
- кишкові ускладнення амебіазу;
- латентний амебіаз кишечнику (періоди між рецидивами).
Інкубаційний період триває від 1 тижня до 3 місяців. Захворювання може перебігати у тяжкій, середньої тяжкості і легкій формах. Хвороба розпочинається гостро або з продромальних явищ; хворі скаржаться на недомагання, кволість, швидку втому, зниження апетиту, нерізкі болі в животі, головний біль. Потім виникає пронос до 5-15 і більше разів за добу. Випорожнення прозорі, із скловидним слизом, іноді з домішками крові, набувають вигляду «малинового желе». Із приєднанням бактеріальної дизентерії випорожнення стають смердючими. Ураження прямої кишки супроводжується тенезмами, болями в дистальному відділі кишечнику. Постійний симптом гострої фази – колькоподібні болі в животі. Температура переважно нормальна або субфебрильна. Живіт здутий, болючий при пальпації по ходу товстої кишки. Сліпа кишка стовщена, набрякла, сигмоподібна кишка спастично скорочена.
Гострі явища кишкового амебіазу зберігаються 4-6 тижнів. Потім настає ремісія: самопочуття хворого покращується, зменшуються явища колітного синдрому. Через деякий час більшість симптомів виникає знову, хвороба набуває хронічного перебігу. Розрізняють рецидивуючий і неперервний перебіг хронічного кишкового амебіазу. Рецидивуюча форма характеризується чергуванням загострень і ремісій. За неперервного перебігу періоди ремісії відсутні, клінічні прояви то стихають, то знову спалахують.
Поступово розвивається астенічний синдром, дефіцит білків і вітамінів. Зменшується маса тіла хворого, апетит знижується. У період загострення дефекації зростають до 20-30 раз за добу. Больовий синдром майже відсутній. Риси обличчя загострюються. Язик обкладений білим або сірим нальотом. Живіт при пальпації неболісний. У крові явища недокрів'я, еозинофілія, моноцитоз, лімфоцитоз. Все це призводить до кахексії, наслідком якої є смерть.
Стертим формам амебіазу властиві різні ускладнення: периколіти, перфорація стінки кишки з наступним перитонітом, гангрена слизової оболонки, кишкові кровотечі, амебоми, поліпоз товстої кишки, випадання прямої кишки тощо.
Позакишковий амебіаз. Виникає під час гострого прояву кишкового амебіазу або через декілька місяців після нього.
Розрізняють:
                     амебіаз печінки (амебний гепатит і абсцес печінки);
                     абсцес легень;
                     амебний абсцес мозку;
                     можливі абсцеси нирок, селезінки та інших органів.
Шкірний амебіаз – вторинний процес. На шкірі промежини, сідниць виникають глибокі неболючі ерозії і виразки. У зішкрібі виявляють вегетативні форми Еntamoeba histolytica.
Прогноз. При неускладненому амебіазі своєчасно розпочаті специфічні заходи призводять до радикального виліковування. Без проведення специфічної терапії при гострих формах, що перебігають з некротичним розпадом значних ділянок стінки кишки, прогноз серйозний. Загрозливим для життя є розлитий перфоративний перитоніт. Раніше летальність за амебного абсцесу печінки становила 80-90%. Хірургічне втручання при тяжких ускладненнях забезпечує успіх щодо одужання.
Діагностика. Для діагностики амебіазу важливого значення набувають ретельно зібраний епідеміологічний анамнез, анамнез захворювання, клінічний перебіг. Допомагають розпізнаванню хвороби ректороманоскопія та біопсія слизової оболонки прямої кишки, рентгенологічне обстеження.
При ректороманоскопії на слизовій оболонці виявляють виразки діаметром від 2 до 10-20 мм. Краї виразки підриті, дно вкрите гноєм і некротичними масами. У тканині країв і дна виразки знаходять амеб. Виразка оточена зоною гіперемії. Слизова оболонка, вільна від виразок, залишається майже без змін.
Рентгенологічно виявляється нерівномірне заповнення відділів товстої кишки, місцями вони спазмовані і швидко спорожнюються.
За хронічного амебіазу рентгенологічна картина нагадує гостру стадію, зникають гаустрації, з'являються рубцьові зміни стенозованої кишки.
У діагностиці амебіазу істотне місце посідає паразитологічне дослідження: виявлення тканинної і великої вегетативної форм амеб у випорожненнях, харкотинні, вмісті абсцесів, біопсійному матеріалі тощо. Знайдення просвітних форм і цист амеб у фекаліях для кінцевого діагнозу недостатньо.
Основним методом виявлення амеб є мікроскопія нативних препаратів рідких або напівоформлених випорожнень. Досліджують мазки, забарвлені розчином Люголя і залізним гематоксиліном за Гейденгайном. Для встановлення діагнозу іноді проводять аналіз 3-5 зразків фекалій. Зважаючи, що антибіотики, антацидні й антидіарейні препарати, клізми і радіоконтрастні речовини можуть зашкодити виявленню амеб, їх не слід призначати перед аналізом фекалій. Оформлені фекалії досліджують на вміст цист одразу або після попереднього концентрування.
Досліджують щойно виділені фекалії (не пізніше 10-15 хв після дефекації); іноді слід проводити багаторазове обстеження. Якщо дослідження неможливе на місці, фекалії пересилають у лабораторію, додаючи консерванти для збереження цист (10% розчин формаліну) і трофозоїтів (полівіниловий спирт). Найбільш ймовірно виявити їх у фекаліях, у згустках слизу з домішками крові.
При колоноскопії і ректороманоскопії знаходять ділянки ураження слизової, які доцільно обстежити на наявність трофозоїтів шляхом аспірації або біопсії.
Допоміжним методом діагностики амебіазу може бути культивування амеб на штучних живильних середовищах. Останнім часом застосовують імунологічні (серологічні) методи: РЗК, РФА тощо.
Амебіаз кишечнику диференціюють з бактеріальною дизентерією, балантидіазом, неспецифічним виразковим колітом. На відміну від типової бактеріальної дизентерії, при амебіазі явища загальної інтоксикації незначні, температура нормальна або субфебрильна, зміни слизової оболонки, прямої і сигмоподібної кишок носять осередковий характер. Мікроскопічно у фекаліях знаходять макрофаги, еозинофіли, кристали Шарко-Лейдена. Для бактеріальної дизентерії властивий гній у випорожненнях. Слід пам'ятати про можливість поєднання амебіазу і бактеріальної дизентерії.
Сприяє встановленню діагнозу виявлення у фекаліях вегетативної форми Еntamoeba histolytica з еритроцитами в цитоплазмі. Позакишковий амебіаз діагностувати важче. Аналізи калу переважно негативні, трофозоїти виявляють зрідка. У хворих з підозрою на амебний абсцес печінки проводять ультразвукову діагностику, ефективним діагностичним засобом може бути пробна терапія амебоцидними препаратами. З діагностичною метою застосовують сканографію, гепатолієнографію, лапароскопію, лапаротомію з пункцією абсцесу.
Серологічні проби позитивні майже у всіх випадках амебного абсцесу печінки й у 80% хворих на гостру амебну дизентерію. Слід пам'ятати, що високий рівень антитіл в організмі може зберігатися протягом декількох місяців і навіть років. В ендемічних осередках серологічні проби менш ефективні.
У безсимптомних носіїв серологічні проби позитивні тільки у 10% випадків. Найбільш чутлива реакція непрямої гемаглютинації й імуноферментний аналіз.
Не існує бездоганного засобу для лікування всіх форм амебіазу. Застосовують низку препаратів, що діють на амеб залежно від їх локалізації. Лікувальні заходи передбачають симптоматичну терапію, заміщення крові, компенсацію втрати рідини й електролітів.
Профілактика. Заходи попередження зараження людини цистами дизентерійної амеби передбачають дотримання правил особистої гігієни. Працівників громадського харчування і персонал дитячих закладів обстежують двічі на рік. Осіб, у яких виявлено цисти Еntamoeba histolytica, лікують хініофоном (ятреном) –0,5 г тричі в день, протягом 8-10 діб. Хворих на амебіаз госпіталізують.
Фекалії хворих знезаражують шляхом обробки двократним за об'ємом розчином лізолу 1:200, в якому цисти гинуть через 15 хвилин. Білизну слід кип’ятити або занурювати на 3 год у 3% розчин лізолу. Овочі, фрукти, ягоди ретельно миють і ошпарюють окропом протягом 1 хвилини. Воду кип’ятять або фільтрують.
Особливого значення в профілактиці амебіазу набуває санітарний благоустрій населених пунктів. Заходи, направлені на джерело інвазії, передбачають виявлення та лікування цистоносіїв амеб (Пішак, Захарчук, 2011).
56. Форми перебігу інвазійної хвороби
У Міжнародних медико-санітарних правилах 2005 р. визначають: «Інфекція» — поступлення і розвиток або розмноження інфекційного агента у організмі людей чи тварин, що може представляти ризик для здоров'я населення".[2]В широкому сенсі часто під терміном «інфекція» розуміють сукупність патологічних, адаптаційно-пристосувальних і репаративних реакцій організму, що виникають у результаті його конкурентної взаємодії з патогенними й за певних умов потенційно-патогенними вірусами, бактеріями й грибами. Аналогічне явище стосовно протозоа й метазоа називається інвазія.
Але правильніше під назвою «інфекція» розуміти тільки факт зараження організму мікроорганізмами (вірусами, бактеріями, найпростішими). Тоді як з точки зору патофізіології виділяють: «Інфекційний процес» — комплекс взаємних пристосувальних реакцій у відповідь на укорінення і розмноження патогенного мікроорганізму в макроорганізмі, спрямований на відновлення порушеного гомеостазу та біологічної рівноваги з навколишнім середовищем. Включає взаємодію збудника, макроорганізму і навколишнього середовища. «Інфекційна хвороба» — крайній ступінь виразності інфекційного процесу, коли виникає порушення гомеостазу в результаті переважання патологічних реакцій над компенсаторними. Інфекційна хвороба може перебігати в маніфестній та субклінічній формі, коли клінічні прояви хвороби відсутні, але при обстеженні в організмі виявляються морфологічні зміни, біохімічні та імунологічні зрушення, які з часом можуть призвести до тяжких негативних наслідків. За перебігом хвороби виділять типові та нетипові форми. Так, наприклад, у осіб, що піддавалися щеплень проти висипного тифу, це захворювання протікає атипово — в легкій формі, з укороченим гарячковим періодом. Інфекційні хвороби характеризуються:
певною етіологією (патогенний мікроб або його токсини),
заразливістю, нерідко — схильністю до широкого епідемічного розповсюдження,
циклічністю перебігу,
формуванням імунітету.
Окрім того існують ще такі термінування:
Локальна інфекція — місцеве пошкодження організму під дією патогенних факторів мікроорганізму. Локальний процес, як правило виникає на місці проникнення мікроба у тканини і зазвичай характеризується розвитком місцевої запальної реакції. Розвиток локальної інфекції свідчить про достатню імунну відповідь макроорганізма, що не дає можливості поширення патогена далі в органзім. Хоча потрапляння певних факторів збудника, продуктів запалення (токсико-резорбтивна гарячка) може відбуватися. Такий розвиток інфекційної хвороби притаманний для фурункулів. абсцесів тощо;
Маніфестна інфекція — така, що має виразні клінічні прояви, нерідко загального характеру;
Субклінічна інфекція — така, в перебігу якої клінічні прояви хвороби відсутні, але при обстеженні в організмі виявляються морфологічні зміни, біохімічні та імунологічні зрушення, які з часом можуть призвести до тяжких негативних наслідків;
Латентна інфекція — стан при якому мікроорганізм, що на певному етапі живе і розмножується у тканинах організму, не породжує ніяких симптомів через формування цист як при латентному токсоплазмозі, деяких паразитозах, певних гельмінтозах тощо;
57Методика відбору консервування та транспортування матеріалу при гельмінтозах
2.1. Патологічний матеріал від кожної тварини відбирають стерильними інструментами в окремий стерильний посуд. Поверхню органу (тканини), від якого беруть патологічний матеріал, на місці розрізу обпалюють над полум'ям пальника або припікають нагрітою металевою пластинкою (шпателем).
2.2. Для відбору патологічного матеріалу використовують труп тварини в перші години після смерті або забивають хвору тварину, яку не лікували.
Патологічний матеріал відправляють у лабораторію в неконсервованому вигляді. При неможливості доставки в лабораторію протягом 24 годин патологічний матеріал заморожують у термосі з льодом або консервують.
2.3. Для бактеріологічного дослідження патологічний матеріал (органи або їх частини) консервують 30%-вим водяним розчином хімічно чистого гліцерину. Воду для приготування розчину стерилізують кип'ятінням протягом 30 хвилин. Для консервування матеріалу можна використовувати стерильне вазелінове масло. Матеріал заливають консервуючою рідиною у співвідношенні 1:5.
2.4. Для вірусологічного дослідження матеріал відбирають не пізніше 2 годин після загибелі тварини (птиці), упаковують у поліетиленовий пакет і вміщують у термос з льодом або консервують 30—50%-вим розчином хімічно чистого гліцерину на стерильному фізіологічному розчині. Фізіологічний розчин попередньо автоклавують при 120°С протягом 30 хв.
2.5. Трупи дрібних тварин направляють цілими у водонепроникній тарі.
2.6. Цілі трубчасті кістки з неушкодженими кінцями очищають від м'язів і сухожилків, загортають у марлю або полотно, змочені дезінфікуючою рідиною (5%-вим розчином карболової кислоти). Кістки можна також консервувати кухонною сіллю.
2.7. Для бактеріологічного і вірусологічного досліджень відбирають ділянки кишечника з найхарактернішими патологічними змінами. Потім кишечник відмивають від фекальних мас і кладуть у склянки окремо від інших органів. При необхідності консервують 40%-вим розчином гліцерину у співвідношенні 1 : 10.
У випадках, зазначених у 3 розділі Правил, відрізки тонкого відділу кишечника пересилають з вмістимим, перев'язавши їх кінці з обох боків. Матеріал не консервують.
2.8. Фекалії для дослідження надсилають у стерильних склянках, пробірках чи банках, щільно закритих пергаментним папером. Від трупів тварин фекалії можна надсилати у відрізку кишечника, перев'язаному з обох кінців. Матеріал доставляють у лабораторію не пізніше 24 годин від часу його відбору.
2.9. При необхідності дослідження шкіри відбирають найбільш уражені її частини розміром не менше 3 х 3 см. Матеріал надсилають у стерильному, герметично закупореному посуді.
2.10. Кров, слиз, ексудат, гній, жовч, сечу, інший рідкий патологічний матеріал для бактеріологічного і вірусологічного досліджень направляють у запаяних пастерівських піпетках, стерильних пробірках або у флаконах, добре закритих стерильними гумовими корками.
2.11. Кров, гній, виділення з різних порожнин, природних отворів для мікроскопічного дослідження (для виявлення в них мікроорганізмів, паразитів і для визначення лейкоцитарної формули) надсилають у вигляді мазків.
Предметні стекла попередньо кип'ятять протягом 10—15 хвилин в 1—2%-вому водному розчині соди, потім добре промивають чистою водою і насухо витирають. Сухі стекла кладуть у розчин спиртоефіру, взятих порівну, де і зберігають до використання.
У тварин кров беруть із вени вушної раковини або краю верхівки вуха, у птахів — з поверхні гребеня або підкрильцевої вени. Шерсть на місці взяття крові вистригають або виголюють, шкіру ретельно протирають ватними тампонами, змоченими спиртом, а потім ефіром. Інструменти (голки, скальпель) повинні бути стерильними.
Першу краплю крові знімають стерильною ватою (за винятком дослідження крові на піроплазмідози, коли для мазка беруть першу краплю крові). Наступну краплю, що вільно виступила, беруть на попередньо підготовлене скло швидким і легким дотиком до краплі його поверхнею. Потім скло швидко повертають вверх краплею між пальцями лівої руки в горизонтальному положенні. До лівого краю краплі торкаються під кутом 45° шліфованим краєм іншого предметного (чи накривного) скла. Коли крапля рівномірно розподілилася по ребру цього скла, ним швидко проводять по поверхні предметного скла справа наліво, не доводячи до краю на 0,5—1 см. Ширина мазків повинна бути вужчою від предметного скла. Для кожного нового мазка беруть свіжу краплю крові.
Готові мазки крові висушують на повітрі, підсушувати їх над полум'ям чи на сонці не рекомендується. В холодний період року мазки роблять у теплому приміщенні або на стеклах, підігрітих на кришці стерилізатора.
Метод фіксації мазків залежить від мети дослідження (див. спеціальну частину Правил).
Правильно виготовлені мазки крові повинні бути тонкими, рівномірними і достатньої довжини. Висушені мазки і відбитки надписують гострим предметом або простим олівцем, вказуючи номер чи кличку тварини і дату виготовлення мазка.
Мазки із тканин, гною, органів і різних виділень готують, розмазуючи тонким шаром матеріал на предметному склі стерильною паличкою і ребром іншого предметного скла. Часточки органів щільної консистенції, тверді вузлики, а також тягучий матеріал розміщують між двома предметними стеклами і розтирають. Потім стекла роз'єднують у горизонтальному напрямі і отримують два досить тонких мазки. Препарати-відбитки виготовляють так: гострим скальпелем відрізають шматочок органа, захоплюють пінцетом і вільною поверхнею притискають до предметного скла.
2.12. При взятті пунктату з лімфатичного вузла тварину добре фіксують, на місці пункції вистригають шерсть, шкіру протирають ватним тампоном, змоченим у спирті або розчині йоду. Лівою рукою відтягують лімфатичний вузол і утримують між великим і вказівним пальцями. Потім у глибину вузла вводять стерильну голку, надівають на неї шприц і відсмоктують лімфу. Потім шприц від'єднують, голку витягують, а вміст шприца витискають поршнем на предметне скло. Роблять тонкі мазки і висушують, як зазначено в п. 2.11. Місце пункції дезінфікують розчином йоду.
2.13. Відбір крові для серологічних досліджень.
2.13.1. У коней, великої рогатої худоби, верблюдів, оленів, овець і кіз кров беруть з яремної вени у верхній третині шиї в стерильні пробірки по 5—7 мл. Кров повинна вільно стікати по стінках пробірки. Не допускається потрапляння крові на підлогу, грунт.
Голки перед взяттям крові стерилізують кип'ятінням. Волосяний покрив на місці проколу вистригають, шкіру дезінфікують спиртом або 3%-вим розчином карболової кислоти.
У свиней кров беруть із вени вуха або іншим способом (з хвоста, очного синуса, краніальної порожнистої вени). Кінчик хвоста попередньо обмивають водою з милом і дезінфікують спиртом. Після відбору крові кінчик хвоста обробляють розчином йоду, обов'язково перев'язують лігатурою, яку знімають через 10—12 годин.
У птиці кров беруть із вени крила, у лисиць, песців — із стегнової вени.
Пробірки з кров'ю нумерують (проставляють порядковий номер та номер тварини).
2.13.2. Проби крові витримують протягом години при температурі 20—30°С для зсідання. Потім згусток крові відокремлюють від стінок пробірки металевою спицею (дротиком), яку пропалюють над полум'ям пальника при температурі 4—10°С. Через 18—24 години відстояну сироватку (2—3 мл) переливають у сухі стерильні пробірки (краще Флоринського) і етикетують так само, як і пробірки з кров'ю. Далі матеріал направляють у лабораторію в свіжому або консервованому вигляді.
Пробірки з сироваткою закривають стерильними гумовими корками і ставлять у вертикальному положенні для пересилання (пробірки Флоринського — в одноіменних штативах).
2.13.3. Сироватку крові консервують такими методами:
— 1 крапля 5%-ного розчину фенолу на 1 мл сироватки при постійному перемішуванні;— сухою борною кислотою (4% до об'єму сироватки) до отримання насиченого розчину і утворення на дні пробірки невеликого осаду кристалів;— одноразового заморожування (для дослідження на вірусні інфекції до мінус 20°С).
Неконсервована сироватка придатна для дослідження протягом 6 днів з моменту взяття крові, якщо її зберігають при температурі 4—8°С.
Сироватка, консервована борною кислотою, придатна для дослідження протягом 30 днів; заморожена — протягом 3—4 днів після одноразового розморожування.
Каламутна, проросла, гемолізована сироватка дослідженню не підлягає.
2.13.4. У норок кров беруть у скляні капіляри. Для цього норку фіксують і зрізають ножицями кіготь або м'якуш одного з пальців задньої кінцівки. До краплі, що виступила, підставляють скляний капіляр, тримаючи його горизонтально. Після заповнення кров'ю капіляр з одного боку закривають пластиліном і ставлять у спеціальний штатив з пронумерованими гніздами. Після відбору проб штатив з капілярами переносять у тепле місце (краще термостат) при 38°С на 40—50 хвилин для зсідання крові, а потім центрифугують при 1500—3000 об/хв протягом 5—10 хвилин. Того ж дня ставлять реакцію.
2.13.5. Перед відправленням у лабораторію складають опис проб (два примірники) за наведеною формою (додаток 2).
2.14. Відбір матеріалу для патогістологічного дослідження.
2.14.1. Для патогістологічного дослідження матеріал (органи і тканини, в яких ті чи інші патологічні зміни) беруть із свіжих трупів або забитих тварин. З різних ділянок патологічно змінених органів (тканин) вирізують невеликі шматочки завтовшки 1—2 см. Матеріал повинен вміщувати патологічно змінену тканину та розміщену поряд нормальну.
При вирізуванні шматочка враховують мікроскопічну будову органа і тканини. Так, шматочки з нирки повинні складатися з коркового і мозкового шарів. При вирізуванні проб із органів однакової будови захоплюють і їх капсули.
2.14.2. Відразу ж після відбору матеріал переносять у фіксуючу рідину, об'єм якої в 10—20 разів повинен перебільшувати об'єм взятого матеріалу. Для фіксації найчастіше використовують 10%-вий водний нейтральний розчин формаліну, що є в продажу, або 96%-вий етиловий спирт. Спирт застосовують для фіксації шматочків тканини завтовшки не більше 0,5 см. У всіх випадках фіксуючу рідину змінюють через добу.
Патологічний матеріал фіксують у скляному посуді. Головний і спинний мозок фіксують у 10%-вому нейтральному формаліні, що є в продажу. Формалін нейтралізують сухою крейдою або вуглекислою магнезією у співвідношенні 1 : 10 — 1 : 20 від об'єму формаліну. Шматочки мозку можна зберігати у 96%-вому етиловому спирті, рідині Карнуа або суміші Буєна.
2.14.3. Для гістохімічних досліджень патологічний матеріал фіксують у 96%-вому етиловому спирті, рідині Карнуа (спирт абсолютний — 60 мл, хлороформ — 30 і льодяна оцтова кислота — 10 мл) або рідині Буєна (концентрована пікринова кислота — 15 мл, формалін — 5, льодяна оцтова кислота — 1 мл). На етикетці обов'язково вказують фіксуючий розчин.
2.14.4. При транспортуванні взимку патологічний матеріал, зафіксований формаліном, перекладають у 30—50%-вий розчин гліцерину на 1%-вому розчині формаліну або у 70%-вий етиловий спирт чи в насичений розчин кухонної солі.
2.14.5. На банку з шматочками органів і тканини наклеюють етикетку, на якій вказують номер чи кличку тварини, всередину посуду опускають етикетку із щільного паперу чи картону, на якій простим (не хімічним) олівцем вказують номер тварини.
В одну банку можна поміщати декілька проб від різних тварин при умові, якщо кожну з них зав'язують у марлю разом з окремою етикеткою.
2.15. Пакування і способи пересилання патологічного матеріалу.
2.15.1. Трупи дрібних тварин, частини трупів великих тварин та окремі органи в свіжому (не консервованому) вигляді доставляють в лабораторію тільки нарочним. При підозрі на інфекційні захворювання матеріал старанно запаковують у металевий ящик або термос, щоб виключити можливість поширення інфекції при транспортуванні. Перед пакуванням проби загортають у поліетиленову плівку або мішковину, зволожену дезінфікуючим розчином (феноловий креолін, лізол, вапняне молоко).
2.15.2. Проби консервованих органів, тканин можна доставляти у лабораторію нарочним або пересилати поштою. При цьому матеріал поміщають у скляний посуд, що герметично закривається притертим скляним, пластмасовим або гумовим корком. Останній закріплюють дротом, шпагатом і заливають сургучем, парафіном або воском. Потім посуд ставлять у міцний щільний ящик і обкладають ватою.
Кістки обгортають поліетиленовою плівкою або зволоженою в 5%-йому розчині карболової кислоти марлею (полотном) і запаковують в ящики.
2.15.3. Якщо виникла підозра на особливо небезпечну інфекцію (сап, сибірка, бруцельоз, туляремія, перипневмонія великої рогатої худоби, чума свиней, ньюкаслська хвороба, ящур, сказ), скляний посуд з патологічним матеріалом обов'язково вміщують у металеву коробку. Останню запаюють, пломбують або опечатують, а потім запаковують ще в дерев'яний ящик.
2.15.4. На відібраний матеріал складають супровідний лист (див. додаток 1).
2.15.5. Якщо при розкритті посилки в лабораторії буде встановлена невідповідність супровідному документу або зіпсований патологічний матеріал, про це обов'язково складають акт, копію якого направляють лікарю ветеринарної медицини, який направив проби в лабораторію. В цьому випадку, а також при надходженні матеріалу без супровідного листа дослідження не проводять.
58. Цестодози
Цестодозы — гельминтозы животных и человека, вызываемые паразитированием ленточных червей —цестод. Все цестоды гермафродиты, биогельминты.
В ленточной стадии цестоды паразитируют в кишечнике дефинитивного хозяина (животного или человека). Тело их лентовидное, состоит из головки (сколекса), шейки (зоны роста) и стробилы, состоящей из отдельных члеников (проглотид). Длина цестод в зависимости от вида колеблется от нескольких миллиметров до 10 м, а количество члеников — от одного до нескольких тысяч. Последние (зрелые) членики, содержащие яйца гельминта, по одному или по несколько штук отделяются от стробилы цестоды и с фекалиями хозяина выделяются во внешнюю среду. Здесь под влиянием солнца и воздуха они высыхают, разрушаются, а яйца оказываются на почве, траве, в воде, на окружающих предметах.
Для дальнейшего развития яйца должны попасть в организм промежуточного хозяина. В желудочно-кишечном тракте этого хозяина зародыш освобождается от оболочки, внедряется в стенку кишечника и затем с кровью мигрирует по организму, попадая в различные внутренние органы, где в зависимости от вида цестоды развивается в соответствующий тип личинки.
Дефинитивные хозяева заражаются при поедании органов или тканей, а также при заглатывании промежуточных хозяев, в которых находится инвазионная ларвоциста возбудителя.
В зависимости от того, в какой стадия цестода паразитирует у животных — ленточной или личиночной, различают две группы цестодозов: имагинальные и ларвальные.
Если промежуточным хозяином являются сельскохозяйственные животные, то источником их заражения (дефинитивным хозяином) может служить либо человек, который болеет цистицеркозом (бовисным или целлюлозным), либо плотоядные (собака), которые болеют цистицеркозом (тенуикольным, овисным), церебральным ценурозом, ларвальным эхинококкозом, ларвальным альвеококкозом.
59.Заходи оздоровлення зовнішнього середовища від збудників гельмінтів
Успішна боротьба з гельмінтозами можлива тільки при дотриманні визначеного комплексу заходів, спрямованого на припинення інвазування зовнішнього середовища яйцями або личинками гельмінтів зараженою рибою, а також на оздоровлення зовнішнього середовища від інвазійних елементів. Ці заходи можуть бути як лікувальними (проводять у будь-яку пору року при виникненні захворювання), так і профілактичними (проводять за планом у визначені періоди року). Характер цих заходів визначається специфічними особливостями біології збудників та епізоотологією гельмінтозів з урахуванням конкретного господарства й біотехнології риборозведення. Оскільки в господарствах усі процеси з розведення риб здійснюються за постійного впливу людини, то весь комплекс лікувальних, і профілактичних заходів повинен зводитися до ліквідації гельмінтозів.
Заходи щодо боротьби з гельмінтозами у всіх деталях планують ветеринарні установи. План оздоровлення складають окремо по кожному господарству й по кожній водоймі, що використовується для риборозведення. У плані, звичайно, передбачають: вид риб і її кількісний склад, технологію риборозведення, джерела водопостачання, гідрохімічний режим, епізоотичний стан. Вказують також календар роботи, дати проведення досліджень, терміни дегельмінтизацій, потреба в антгельмінтиках та інші роботи.
Оздоровлення зовнішнього середовища. Одночасно із заходами щодо оздоровлення стада риб від гельмінтозу здійснюють дезінвазію зовнішнього середовища, що передбачає проведення ветеринарно- санітарних і рибоводно-меліоративних заходів: осушення ложа ставка, видалення твердої й бур’янистої рослинності, вирівнювання ложа, очищення рибозбірних канав, ремонт водоспускних споруд, внесення вапна, літування, періодичне переорювання, боронування й дискування, посів бобових і злакових трав тощо.
Дезінвазія ставів - знищення в них яєць і личинок гельмінтів або самих збудників. Це одна з ланок у комплексі заходів боротьби з інвазійними хворобами тварин. При цьому враховують терміни дозрівання яєць гельмінта та їх личинок до інвазійної стадії, вихід з яєць личинок, етапи подальшого розвитку гельмінтів у зовнішньому середовищі або в проміжному хазяїні, стійкість яєць і личинок до впливу на них різних факторів тощо.
 Дезінвазію проводять декількома способами.
Фізичний спосіб - знищення інвазійного зародку з використанням сонячного світла, висушування ложа ставків, боронування або дискування, підсів трав, проморожування ложа ставків, збір відмерлих рослин, вирубка чагарників та їх спалювання. Усе це сприяє загибелі яєць і личинок гельмінтів, а також приводить до знищення проміжних хазяїв, особливо молюсків і малощетинкових хробаків.
Хімічний спосіб дезінвазії ставків заснований на застосуванні визначених препаратів. Зокрема, після облову ставків по вологому ложу вносять хлорне або негашене вапно, яке використовують, у першу чергу, як дезінфектант, і, крім того, воно згубно діє на інвазійні елементи. Негашене вапно вносять безпосередньо в ставки, заповнені водою. При цьому гинуть церкарії трематод. Мідний купорос у дозі 25-30 мг/л води згубно діє на молюсків-проміжних хазяїв трематодозів риб (диплостомозу, сангвінікольозу, постодиплостомозу тощо). Дезінвазіними властивостями володіє й препарат 5,4- дихлорсаліциланілід, який також згубно діє на молюсків. Застосовують його у формі 10%-ної емульсії концентрату з розрахунку 100 мг на 1 м2 ложа ставка або 1 мг чистої речовини на 1 м3 води. Препарат краще вносити восени після облову ставків.
Для обліку ефективності дезінвазії беруть проби з різних ділянок об'єкта, і визначають життєздатність яєць або личинок. Підраховують число молюсків, що залишилися живими, і порівнюють їх із вихідною кількістю. Роблять збір зоопланктону та уточнюють чисельність його в 1 м3 води.
Антгельмінтики - речовини, які застосовують для звільнення риб від гельмінтів. Розрізняють антгельмінтики рослинного походження (папороть чоловіча, камала, гарбузове насіння, сантонін тощо.) і синтетичні. Останні відносять до неорганічних і органічних сполук: мідний купорос, фенотіазін, фенасал, дитразин, піперазин та ін.. Антгельмінтики мають властивість вибіркової дії на визначені групи паразитичних червів і, рідше, на окремі види гельмінтів. Лікувальна дія антгельмінтика залежить від стадії розвитку паразита, його локалізації в організмі, часу застосування. Фармакодинаміка препаратів дуже різноманітна. Одні викликають загибель паразитів, інші - заціпеніння, треті - збудження, після чого гельмінти виділяються з організму або розсмоктуються в ньому. У залежності від локалізації паразита в організмі препарат задають усередину, підшкірно, внутрішньом’язево. При гельмінтозах риб для обробок більш доцільно препарати призначати в суміші з кормом (лікувальні комбікорми), а для обробки інвазованого маточного стада риб - індивідуально (при філометроїдозі) або груповим методом. У залежності від отриманої ефективності призначають повторні курси лікування. При вивченні дії антгельмінтика враховують його терапевтичні властивості, а також визначають токсичні й летальні дози.
Дегельмінтизація (лат. dе - префікс, що означає видалення, і грец. hеlmіnt - черв) - комплекс лікувально-профілактичних заходів для знищення гельмінтів на усіх стадіях їхнього розвитку. Для дегельмінтизації риб використовують фармакологічні препарати. Для одержання належного ефекту дегельмінтизація повинна бути плановою, масовою, періодичною й специфічною. Ґрунтується вона на точному знанні біології збудника та епізоотології захворювання. Дегельмінтизують усі сприйнятливі до зараження вікові групи риб. З метою досягнення вищого терапевтичного ефекту передбачають повторні дегельмінтизації. Дегельмінтизація повинна бути раціональною, тобто супроводжуватися комплексом заходів, спрямованих на повне знищення інвазійного матеріалу, що виділяється в процесі лікування.
Розрізняють лікувальну, профілактичну й діагностичну дегельмінтизацію. Лікувальну проводять у будь-яку пору року при виникненні захворювання, щоб не допустити загибелі риб; профілактична носить плановий характер, її призначення - оздоровлення риб від певної інвазії.
Найбільш широко застосовується імагінальна дегельмінтизація, коли антгельмінтик впливає на статевозрілих паразитів, а також на яйця або личинки, що виділяються у зовнішнє середовище. Проводять її в усіх вікових груп риби після встановлення діагнозу хвороби. Наприклад, при ботріоцефальозі й кавіозі риб дегельмінтизацію здійснюють фенасалом, що впливає на гельмінтів і звільняє від них організм. Найбільш ефективна дегельмінтизація в період, коли гельмінти в організмі хазяїна ще не досягли статевої зрілості й, отже, ще не інвазують яйцями або личинками зовнішнє середовище. Така дегельмінтизація називається преімагінальною. Наприклад, можна провести весняну дегельмінтизацію коропів дитразин-цитратом при філометроїдозі. У цей час гельмінти локалізуються в кишеньках луски і знаходяться в стадії дозрівання. У матці гельмінтів ще тільки формуються личинки. Тому для запобігання їх природного виходу проводять преімагінальну дегельмінтизацію та в такий спосіб профілактують інвазування зовнішнього середовища личинками.
Перед проведенням лікувальної або профілактичної дегельмінтизації важливо виявити епізоотичний стан: встановити ступінь зараженості риб; визначити, на яку стадію гельмінта доцільніше впливати препаратом; з’ясувати також наявність інших хвороб. Для повного оздоровлення господарства розробляють планові профілактичні та лікувальні дегельмінтизації. Облік ефективності дегельмінтизації проводять за двома показниками: 1) екстенсефективність (ЕЕ) - кількість риб, що цілком звільнилися від гельмінтів, 2) інтенсефективність (ІЕ) - зниження кількості гельмінтів у дегельмінтизованої риби в порівнянні з вихідним показником або з рибою, яку не дегельмінтизували, з однієї й тієї ж групи.
60. Описати методику проведення капіляроскопії
Капіляроскопія є неінвазивної методикою діагностики стану капілярної системи людини. За результатами обстеження робиться висновок про стан системи мікроциркуляції організму. При цьому методі досліджуються ясна, кутикули пальців і подібні області. Капіляроскопія як метод діагностики застосовується в багатьох областях, таких як ендокринологія, стоматологія, кардіологія, хірургії та ін
Актуальність діагностики для медицини
Мікроциркуляція, що проходить в капілярах, є об'єктом великого інтересу з боку лікарів, оскільки проблеми з нею, супутні різних захворювань, проявляються дуже і дуже часто, що дозволяє їх характеризувати як поширений елемент порушень у пацієнта. Причина цього в тому, що капіляри - спосіб доставки поживних речовин і кисню до тканин, а також саме в них йде дифузія, фагоцитоз, тромбоутворення, пиноцитоз та ін Ще система капілярів відрізняється швидкою реакцією на зовнішні впливи і зміни гомеостазу. Реєструючи цю реакцію, лікар може отримати достатньо багато важливої для діагностики стану пацієнта інформації, що дозволить оцінити безліч аспектів терапії, харчування, проведених заходів і т.д.
У наші дні медичні працівники досліджують і контролюють діяльність капілярів за допомогою процедур УЗДГ (ультразвукова доплерографія) і ЛДФ (лазерна допплерівська флоуметрия). Незважаючи на те, що ці методи дають багато інформації, вони все ж не дозволяють кількісно дізнатися властивості капілярної мікроциркуляції. Для цього використовується не так давно розроблена методика капіляроскопії.
Ще одне важлива область, де застосовують даний метод діагностики, - спостереження за станом пацієнта під час хірургічних операцій. Наприклад, якість ходу операції на серці, коли використовується штучний кровообіг, можна оцінити по тому, чи вистачає кисню тканинам хворого на всіх етапах операції. Решта методів, які застосовуються в даний час, не дають можливості стежити за параметрами таких процесів як дифузія кисню, концентрація і дисоціація оксигемоглобіну в капілярах, в той час як вони виключно важливі для моніторингу ходу операції та оцінки оксигенотерапії після хірургічного втручання, яка необхідна для усунення наслідків наркозу, обструкції дихальних шляхів, болю. За допомогою капіляроскопії також спостерігають за процесом деоксигенації, яка відбувається на відрізках від артеріального ділянки до венозного ділянці.
Принципи роботи капіляроскопії
Капіляроскопія, або як її ще називають капілляроспектрометрія, і апаратура для її проведення повністю підходять під вимоги, розроблені для медичних технологій та медичного обладнання в останні роки:
Наукоємність - обладнання ефективно використовує останні наукові досягнення, такі як нанотехнології;
Неінвазивність - при проведенні процедури не виробляється порушення природних зовнішніх бар'єрів організму, тобто слизових оболонок і шкірного покриву, не потрібен забір крові, а обробка даних, що надходять йде в реальному часі;
Важлива діагностична значимість;
Безпека - оскільки процедура неінвазивна, то немає ризику потрапляння інфекції в організм, також для процедури не існує протипоказань;
Інноваційність - технологія підвищує ефективність медичної допомоги, оскільки дає спеціалісту можливість більш точно підібрати вид терапії і покращує якість проведених операцій, чого часто не можуть дати альтернативні методи.
Історична довідка
Інтерес до процесів мікроциркуляції залучав учених дуже і дуже давно. Перший, хто зміг на власні очі побачити капіляри, був Антоні ван Левенук, причому зробив він це ще в 17 столітті. Механізми мікроциркуляції вивчали такі вчені як Вернер Шпальтегольц, Марчелло Мальпігі, Абрам Залманов, Август Крог. Найбільш широко досліджувала капіляри група вчених під керівництвом О. Мюллера, якому і належала ідея використання мікроскопів для дослідження стану капілярів, згодом розвинулася в існуючу методику капіляроскопії, прийняту в 1922 році.
61. Розвиток цестод.  Життєвий цикл пов'язаний зі зміною хазяїв. Запліднення перехресне, але інколи спостерігається злиття статевих клітин, які утворюються у одному і тому ж членику або різних члениках одного і того ж черв'яка. У більшості цестод, що паразитують у тілі людини, матка замкнута і яйце виходить з неї лише після відривання проглотид, що розташовуються в кінці стробіли. Дроблення зиготи, гаструляція та ембріогенез частіше проходить у матці, рідше яйця вступають у розвиток після того, як вийшли з кишечнику. Отже, удеяких видів цестод яйця містять зародок – онкосферу, озброєну шістьма гачками, крім яйцевої оболонки онкосфера має свою власну – ембріофору, з якої виходить у шлунку проміжних хазяїв. В інших видів яйця мають кришечку, яка відкривається. У воді формується зародок – шестигачковий корацидій, вкритий війками. Подальший розвиток чи корацидія, чи онкосфери залежить від життєвого циклу певних груп цестод. Медичне значення мають представники двох рядів: ціп'яки і стьожаки. Розвиток їх проходить зі зміною хазяїв, людина найчастіше є остаточним хазяїном, проте для ехінокока та альвеокока людина є проміжним хазяїном.Для свинячого ціп'яка людина може бути факультативно проміжним хазяїном, хоч облігатно є дефінітивним (кінцевим). Карликовий ціп'як всі стадії розвитку проходить в організмі людини, отже, людина – і проміжний, і кінцевий хазяїн. При проковтуванні яєць цестод із водою чи кормом у проміжних хазяїв у кишечнику звільняються онкосфери від яйцевих оболонок, проходять через стінку кишок у різні органи, де перетворюються на личинкову стадію. Личинкові стадії цестод різноманітні. Основні типи личинок: цистицеркоїд, цистицерк, ценур, ехінокок, альвеокок, стробілоцерк, тетратиридій, а в стьожаків – процеркоїд і плероцеркоїд. Дефінітивні хазяїни інвазуються при поїданні заражених органів проміжних хазяїв.
62. Антигельмінтики,їх дія, застосування. Антигельмінтики — лікарські препарати, які застосовуються при лікуванні гельмінтозів. Механізм дії протипаразитарних засобів різний: одні препарати пошкоджують покриви гельмінтів (гептилрезорцин, фенасал), інші зменшують тонус їхнього тіла і рухову активність (піперазин, сантонін, нафтамон, івермектини). Застосування антигельмінтних препаратів забезпечує знищення або видалення гельмінтів з органів травної системи, а також знищення їх у крові, лімфатичних судинах і тканинах.
63. Дослідження безхребетних на зараженість личинками гельмінтів. Зібраних у водоймі тварин розміщають окремо в скляних банках з водою по групах: молюски, гамариди, водяні віслючки, веслоногі ракоподібні і дафнії, олігохети, личинки комах та ін. Рекомендується досліджувати не менш 500 екземплярів кожного роду або групи. У підсумку визначають відсоток зараженості паразитами в окремих родах або групах переглянутих тварин. Якщо матеріал законсервований, то його попередньо розмочують у воді. Дослідження молюсків на зараженість личинками гельмінтів виконують компресорним методом, сплющуючи тіло молюсків між двома скельцями так, щоб його можна було мікроскопіювати. У першу чергу відокремлюють верхівку черепашки, тут розташована печінка, що є звичайно місцем концентрації личинок трематод, далі мікроскопіюють усе тіло. У молюсків можна знайти цистицеркоїди цестод і личинок трематод на різних стадіях розвитку – спороцисти, редії, церкарії, метацеркарії. Дослідження ракоподібних також проводять компресорним методом, тільки дрібних рачків (циклопід, діаптомід, дафній) роздавлюють обов’язково покривним склом, а великих (гамарид, водяних віслючків) – предметним. У цієї групи тварин паразитують личинки цестод, трематод, акантоцефал і нематод. Дослідження олігохет. Для виявлення личинок гельмінтів олігохет розтинають й досліджують останніх. При цьому їх кутикулу розрізають вздовж тіла та фіксують препарувальними голками до спеціальної невеликої дошки. Потім обережно відокремлюють органи і досліджують, здавлюючи на предметних скельцях під мікроскопом. При цьому переглядають великі кровоносні судини, кишечник, стінку стравоходу і мускулатуру тіла. Черви являються головним чином проміжними хазяїнами нематод. Дослідження личинок бабок виконують під мікроскопом, попередньо розтявши голками тіло комахи. У личинок і дорослих форм бабок можна зустріти метацеркарії трематоди.
64. Хвороби, що викликаються споровиками – піроплазмідози тварин. Велика група протозойних хвороб тварин, збудники яких відносяться до класу споровиків. Паразитують в еритроцитах (бабезии, анаплазми, піроплазми, франсіелли, нутталіі) або в еритроцитах і клітинах ретикуло-ендотеліальної системи лімфовузлів, печінки, селезінки, кісткового мозку (Тейлера), а іноді в лейкоцитах і плазмі крові. Від хворих тварин здоровим передаються кліщами. До піроплазмідози сприйнятливі сільськогосподарські тварини всіх видів. Кожному виду властиві специфічні возбудртелі. Піроплазмідози поширені в південній і північно-західній зонах нашої країни. Передзабійний діагностика. Загальні ознаки - підвищення температури тіла, пригнічення, анемічність слизових оболонок, гемоглобінурія, атонія шлунка і кишечника, проноси, запори, набряки в області кінцівок, грудей, живота. При тейлериозах великої рогатої худоби часто спостерігається однобічне збільшення (в 2-4 рази), ущільнення і болючість лімфовузлів (поверхневих пахових, предлопаточние та ін), а у дрібної рогатої худоби, крім того, набряки в межчелюстном просторі, вік і шиї.  Післязабійна діагностика. Характерні загальна анемічність і жовтушність, збільшення печінки та селезінки, крововиливи на слизових і серозних оболонках, рідка світла кров. При Тейле-Ріоз в лімфовузлах, нирках і печінці виявляють невеликі горбки, щільні на дотик, з крововиливами. У центрі горбка знаходять сірувату, кришаться масу (некроз).Остаточний діагноз ставлять на підставі мікроскопії мазків крові з серця, селезінки, печінки та інших органів, забарвлених за Романовським-Гімза. Тушу і внутрішні органи за відсутності жовтяничного фарбування і дистрофічних змін випускають без обмеження.При виснаженні з наявністю драглистого набряку в місцях відкладення жиру або при такій же набряклості в міжм'язової тканини, атрофії або дистрофічних змін м'язів і ураженні лімфатичних вузлів тушу і внутрішні органи направляють на утилізацію. При незникаючу желтушном фарбуванні тушу (незалежно від вгодованості) і внутрішні органи направляють на утилізацію.
65. Розвиток дигенетичних сисунів. Яйце сисуна починає розвиватися при потраплянні у воду, де з нього виходить вкрита війками личинка (мірацидій). У тілі личинки є особливі зародкові клітини, здатні до партеногенетичного розмноження. Личинка активно занурюється в тіло ставковика і проникає в печінку хазяїна. Тут личинка перетворюється на другу личинкову стадію (спороцисту). В ній відбувається подальший розвиток зародкових клітин, що утворилися ще в мірацидії. З них партеногенетичним шляхом утворюється наступна личинкова генерація (редп). Спороциста розривається, і редії самостійно паразитують у тілі хазяїна. Всередині редій утворюється (партеногенетично) нова генерація редій, або наступне покоління личинок — церкарії. Церкарій залишає молюска і активно пересувається у воді за допомогою хвоста. Потім він прикріплюється до будьякого предмета, наприклад стебла рослини, і вкривається оболонкою (інцистується). Якщо така личинка (адолескарій) потрапить з водою чи травою в кишки тварини, яка є основним хазяїном сисуна, то її оболонка розчиняється і паразит проникає в печінку, де досягає статевозрілого стану.
66.Повний гельмінтологічний розтин за Скрябіним К.І. Найбільш надійний метод, що дозволяє зробити кількісний і якісний облік усіх гельмінтів, якими заражена риба. Для цього використовують живу або свіжу рибу. Визначають її вид, зважують і вимірюють (для уточнення віку). Потім рибу поміщають у ванночку і починають дослідження. Спочатку проводять зовнішній огляд риби, її луски, шкіри, плавців. Знайдених паразитів збирають. Беруть зіскоби зі слизу шкіри, плавців і переглядають під мікроскопом компресорним методом. У слизі знаходять моногенетичних сисунів з роду Gyrodactilus, в товщі луски і на плавцях риби далекосхідних риб - личинок (метацеркаріїв) трематоди Metagonimus yokogami - небезпечного паразита тварин і людини. Чорні пігментні плями на тілі риби викликані личинками трематод Postodiplostomum cuticola. При перегляді на світло в розпрямлених плавцях у карасів можна виявити нематод - філометроїдесів. Після цього досліджують зябровий апарат- спочатку макроскопічно, а потім роблять зіскоби і переглядають під мікроскопом. В зіскобах знаходять моногенетичних сисунів, трикутні яйця сангвінікол.Розтин риби проводять вздовж серединної лінії, починаючи від анального отвору і закінчуючи областю серця. Стінку вирізають (в основному лівий бік) так, щоб добре було видно всі внутрішні органи.В черевній порожнині можуть паразитувати лігули, філометроїдеси. На очеревині і на поверхні внутрішніх органів деяких риб (окуневих) знаходять білуваті цисти (0,4-0,6 мм), що містять личинок трематод з роду Tetracotyle. Часто в порожнині тіла зустрічають личинок круглих червів рафідаскарисів, а також дифілоботріїд.Перегляд внутрішніх органів починають з серця. Його разом із судинами поміщають у чашку Петрі або на годинникове скло з фізіологічним розчином. Серце розтинають, а осад мікроскопують. У серці знаходять статевозрілих сангвінікол й їх личинок - метацеркаріїв.Шлунково-кишкових тракт відпрепаровують. Спочатку його переглядають неозброєним оком, а потім роблять зіскоби слизу і досліджують компресорним методом окремі ділянки. В кишечнику риб виявляють трематод, скребликів, стьожкових гельмінтів й їх личинок, а також личинок нематод.Печінку відпрепаровують разом із жовчним міхуром. З неї спочатку роблять зіскоби, а потім розрізають, переглядають і беруть кусочки для досліджень компресорним методом. У цьому органі можуть паразитувати личинки Philometroides lusiana, Diphyllobothrium та інші. В жовчі та стінках жовчного міхура трапляються личинки (цистицерки) цестод - Dilepis unilateralis. З селезінки, жирової тканини і очеревини роблять зіскоби, які переглядають компресорно під мікроскопом. Статеві залози відпрепаровують і переглядають з метою виявлення личинок Diphyllobothrium, Tetracotyle. З плавального міхура роблять зіскоб, а потім розрізають і невеликими кусочками переглядають під мікроскопом. У ньому можуть бути личинки нематод - філометроїдесів, інцистовані личинки тетракотил.Нирки переглядають під мікроскопом компресорним методом. У канальцях і сечівниках паразитують личинки нематод філометроїдесів.Очі вирізають маленькими, краще зігнутими, ножицями, потім на предметному склі розрізають оболонки, звільняють кришталик і скловидне тіло у яких зустрічаються личинки трематод диплостом.Головний і спинний мозок досліджують компресорно, там можуть паразитувати личинки тетракотил і диплостом. Після цього досліджують м’ язи. Для цього з риби знімають шкіру і переглядають її внутрішню поверхню і м’язи. М’язові волокна розщеплюють тупим кінцем скальпеля, у них можна знайти молоді нематоди - філометроїдеси та інцистовані метацеркарії.
67. Нематоди і нематодози. Тіло нематод видовжене, ниткоподібної або веретеноподібної форми різної довжини (від 0,5 до 125 мм), покрите щільною кутикулою. Поверхня кутикули в деяких видів покреслена в повздовжньому й поперечному напрямках, а в деяких нематод на кутикулі є потовщення у формі шипів, горбків, валиків. Під кутикулою розміщений одношаровий епітелій і мускулатура. У порожнині тіла розташовані внутрішні органи. Травний апарат починається ротовим отвором, що веде в короткий стравохід і кишкову трубку, яка закінчується на задньому кінці тіла анальним отвором. У деяких нематод рот оточений різним числом губ різної форми. Екскреторна система представлена двома бічними каналами, які починаються в задній частині тіла, потім з'єднуються в один канал, що відкривається в передній частині тіла. Нервова система складається з нервового кільця, розташованого навколо стравоходу, і навкологлоткових стовбурів, які відходять від нього. На поверхні кутикули є чутливі сосочки (головні, шийні й статеві), що з’ єднуються з нервовими стовбурами. Нематоди - роздільностатеві гельмінти. Самки, більші за самців. Статева система самця складається зі звитого трубчастого сім’ яника, з’ єднаного із сім'япроводом. Отвір сім’ япроводу відкривається в пряму кишку, утворюючи клоаку. У самців є додаткові органи копуляції - спікули, рульок, статеві сосочки. У більшості нематодів є дві спікули, які частіше є рівні за довжиною. Жіноча стат. система складається із двох тонких звитих яєчників, з’ єднаних через яйцепровід із двома трубчастими матками, які утворюють загальний канал - вагіну, останній відкривається в різних частинах вентральної поверхні тіла. Формування самок і самців відбувається на личинковій стадії розвитку. Самки після запліднення виділяють яйця або личинки, тому нематод розділяють на яйцекладних і живородних. Яйцекладні нематоди виділяють яйця в кишечник хазяїна, що з екскрементами потрапляють у воду, де й розвиваються. У живородних нематод після заплідн. вагіна заростає, а виділення личинок відбувається при розриві кутикули й тіла матки. Нематодози - інвазійні захворювання риб, збудниками яких є круглі черви, що відносяться до класу нематод (Nematoda).
68. Цикл розвитку гельмінтів. Кожен паразит під час свого розвитку проходить кілька стадій. Умови існування паразита на різних стадіях різні. Рибу, у якій тимчасово або постійно перебуває паразит, називають хазяїном.У залежності від особливостей розвитку паразита і його пристосованості до паразитування розрізняють такі типи хазяїв: 1) остаточний, або дефінітивний, хазяїн, у організмі якого паразит досягає статевої зрілості; 2) проміжний хазяїн - у його організмі розвивається личинкова стадія паразита; 3) додатковий - у його тілі формується наступна стадія розвитку личинки; 4) резервуарний - у ньому можуть концентруватися зародки гельмінта (личинки або яйця).Зародки деяких видів паразитів в організмі неспецифічних хазяїв можуть проходити початкові стадії свого розвитку, але надалі вони не розвиваються через несприятливі умови і гинуть. Таке явище називають транзитним паразитизмом.Цикли розвитку паразитів різні. В одних випадках вони розвиваються прямим шляхом, тобто без проміжних хазяїв. Паразит виділяє в зовнішнє середовище яйця або личинку, і з неї потім виходить статевозрілий гельмінт. До таких паразитів належать моногенетичні сисуни.Інші види паразитів розвиваються за участю одного проміжного хазяїна або двох - проміжного і додаткового. Як приклад можна навести розвиток цестоди Bothriocephalus gowkongensis. Дорослий паразит локалізується в кишечнику свого хазяїна - риби, а личинкова стадія розвивається в організмі проміжного хазяїна - ракоподібного.Цикл розвитку лігулід відбувається зі зміною трьох хазяїв. Статевозріла стадія гельмінта живе в кишечнику чайкових птахів - остаточного хазяїна, личинкова стадія - процеркоїд - розвивається в тілі проміжних хазяїв - циклопів і діаптомусів, а наступна стадія личинки - плероцеркоїд - вже в порожнині тіла риб - додаткового хазяїна.Аналогічним шляхом розвиваються і багато трематод. У статевозрілій стадії ці гельмінти паразитують у кишечнику рибоїдних птахів, личинка розвивається спочатку в організмі першого проміжного хазяїна - прісноводного молюска, а потім вона потрапляє в організм другого проміжного або додаткового хазяїна - риби.Зараження риби паразитами відбувається при безпосередньому контакті із зараженою рибою, через воду або через тварин іншого виду.
69.Методика кількісного гельмінтологічного дослідження. . Метод Стояла. У мірний циліндр чи в скляну колбочку, заздалегідь відградуйовану на 56 і 60 мл, наливають децинормальний розчин їдкого лугу NaOH (приблизно 0,4% розчину) до мітки 56. Потім додають фекалії доти, поки рівень рідини не досягає 60 мл, тобто 4 мл фекалій. Колбу струшують протягом 1 хв, поклавши в неї скляне намисто для кращого розмішування. Відразу ж, не давши суспензії відстоятися, градуйованою трубочкою або піпеткою набирають 0,15 мл фекальної емульсії (тобто 0,01 г фекалій), наносять на предметні стекла, накривають покривними і мікроскопіюють, яйця лічать. Суму множать на 100, у результаті одержують число яєць у 1 г фекалій. Для більш точного результату підраховують яйця в 2—9 препаратах і беруть середнє число.
70. Цестоди і цестодози. Цестоди, або стьожкові черви (Cestoda) — клас тварин типу Плоскі черви (Platyhelminthes).Відомо близько 3500 видів цестод. Всі вони — облігатні ендопаразити, у статевозрілій стадії паразитують у кишках, їх тіло сплющене у спино-черевному (дорсовентральному) напрямку, має форму стрічки.На передньому кінці знаходиться голівка — сколекс, далі — шийка, потім стробіла, яка складається із члеників — проглотид.
Хвороби, які спричинюють цестоди, носять назву цестодози,зокрема дифілоботріоз, ехінококоз, гіменолепідоз тощо.
71. Типи хазяїв паразита. У залежності від особливостей розвитку паразита і його пристосованості до паразитування розрізняють такі типи хазяїв: 1) остаточний, або дефінітивний, хазяїн, у організмі якого паразит досягає статевої зрілості; 2) проміжний хазяїн - у його організмі розвивається личинкова стадія паразита; 3) додатковий - у його тілі формується наступна стадія розвитку личинки; 4) резервуарний - у ньому можуть концентруватися зародки гельмінта (личинки або яйця).
72. Методики якісного гельмінтологічного дослідження.
73. Захворювання, що викликаються споровиками. Не зупиняючись на різних захворюваннях, що викликаються неправильним змістом і харчуванням риб, що призводить до затримки або неправильностям розвитку, а іноді й загибелі молоди, можна прямо перейти до найголовніших інвазійних та інфекційних хвороб, з яких багато надзвичайно небезпечні і не завжди легко переборні.ДактілогірозУ першу чергу необхідно торкнутися деяких захворювань, що викликаються паразитичними черв'яками. У практиці акваріумного рибництва любитель може зустрітися з плоским хробаком - сисун Дактилогирус (Dactylogyrus). Ці ектопаразітіческім черв'яки на задньому кінці свого подовженого тіла забезпечені прикріпні диском з численними гачками. Довжина всього паразита не перевищує 1 мм при ширині, рівній 0,38 мм. Головний відділ паразита розділений на чотири лопаті і забезпечений двома парами очей. Рот міститься на черевній стороні. Черв'як паразитує на зябрах риб. Пересувається подібно п'явки. Розмножується яйцями, які відкладаються в досить великій кількості. Яйця забезпечені кришечкою, розташованої на одному з полюсів; на протилежному полюсі є виріст-придаток. Швидкість розвитку яйця в залежності від температури води коливається від двох-трьох днів до декількох місяців. З яйця виходить вільно плаваюча личинка, яка потім осідає на шкірі риби-хазяїна і, лише досягнувши повного розвитку, переповзає на місце свого постійного проживання – зябра.
74. Цикл розвитку печінкового сисуна , захворювання яке він викликає у тварин.
Печінковий сисун звичайний (Fasciola hepatica)  паразитичний плоский черв класу трематод позатаксономічної підгрупи«печінкових сисунів», що інфікує багатьох ссавців, зокрема людину. Хвороба, що викликається цим паразитом — фасциольоз. Черв поширений в усьому світі та має велике значення через значні збитки, що завдає тваринництву овець та великої рогатої худоби. Звичайний печінковий сисун характеризується складним життєвим циклом. Частина цього циклу відбувається у тілі проміжного хазяїна, яким є водні равлики, такі як Galba truncatula, у тілі яких паразит розмножується безстатево. Мікроскопічні мірацидії(війчаста личинка), що потрапляють в тіло равлика, де і розвивається до стадії хвостатої личинки і розповсюджуються водоймою та вологими луками, формуючи адолескарії на поверхні рослин або у воді. Ці адолескарії часто споживаються худобою та іншими тваринами, інколи людиною, що вживає зелені частини рослин без термічної обробки. Контакт із кислим середовищемшлунка викликає процес виходу з оболонки. У дванадцятипалій кишці паразит повністю вивільняється з оболонки та прогризає через стінку шлях до черевної порожнини. Черв не вимагає харчування на цій стадії, але як тільки йому вдасться знайтипаренхіму печінки, на що зазвичай витрачається кілька днів, він починає споживати кров. Незріла стадія в печінці виявляється анемією та симптомами, характерними для інфікованих тварин. Паразит рухається печінкою протягом 5-6 тижнів, поки не знайде жовчну протоку, де він досягає зрілості та починає утворення яєць. Один черв відкладає до 25 тис. яєць на день, а в посліді вівці з легкою формою зараження налічується близько 500 тис. яєць. Захворювання – фасціольоз. Інкубаційний період близько 15 днів. Хвороба перебігає у 2 фази:
• гостра фаза, для якої характерні неспецифічні симптоми хвороби: болі в суглобах, лихоманка, висипання на шкірі; непостійні болі в животі, особливо після прийому їжі, діарея або запор;
• хронічна фаза починається з третього місяця хвороби, коли статевозрілі сисуни знаходяться в печінці; печінка збільшена, з'являються симптоми запалення жовчного міхура, іноді жовтяниця; хворий худне, періодично - алергічні прояви.
75. Методи прижиттєвої діагностики гельмінтозів. Сучасні методи діагностики глистових інвазій на сьогодні включають:
мікроскопічний:
- нативний мазок фекалій для виявлення яєць гельмінтів;
- товстий мазок фекалій з целофаном по Като для виявлення яєць гельмінтів;
- після зіскрібку з періанальних складок для виявлення яєць та гострика;
- методика липкої стрічки Грехема;
- методика Гіммельфарба при ентеробіозі;
- методика мікросокпії калу після попереднього збагачення флотацією чи осадженням (методики Телемана, Фюлеборна, Калантарян, Рітчі та ін.);
- методика очищення калу детергентами (пральні порошки) від супутніх біологічних домішок;
- методика мікроскопії консервованих мазків фекалій після очищення калу детергентами;
- виявлення живих личинок гельмінтів (закручування по Шульману, методики Бермана, Брумпта, Харада-Морі та ін.) — методика прямої мікроскопії проглотид стрічкових гельмінтів,
- методика мікроскопії на яйця дуоденального вмісту, мокротиння, сечі, крові та ін. при позакишкових гельмінтозах;
Личинки трихінел у м'язах людини.
-патоморфологічний — дослідження біоптатів м'язів при трихінельозі, тканин при цистицеркозі тощо;
-цитологічний — дослідження вмісту паразитарних кіст при ехінококозі й альвеококозі;
-серологічний — різного роду серологічні реакції (РНГА, РЗК, РІФ та ін.);
топічна діагностика — ультразвукове дослідження органів, МРТ, КТ та ін.
76. Хвороби, що викликаються джгутиковими.
Значне число видів жгутикових є паразитами крові. Їхнє середовище перебування – рідка частина (плазма) крові. Кров’яні жгутиконосци ставляться до роду трипаносом (Trypanosoma). У людини паразитує Trypanosoma gambiense, збудник важкого захворювання – сонної хвороби. Це захворювання поширене в Екваторіальній Африці. На ранніх стадіях захворювання трипаносома живе в плазмі крові, на пізніх стадіях вона проникає в спинномозкову рідину.
Захворювання людини сонною хворобою при відсутності лікування протікає дуже важко.
Перший період захворювання характеризується явищами лихоманки. У другому періоді (коли трипаносоми проникають у спинномозкову рідину) спостерігаються нервово-психічні явища, сонливість, різке виснаження, які приводять до смерті.
Для великої рогатої худоби в Африці одним з найнебезпечніших і широко розповсюджених захворювань є хвороба нагана. Вона викликається одним з видів трипаносом (Trypanosoma brucei), що також передається кровосисними мухами з роду Glossina.
У Південній Азії не менш поширена інша хвороба - сурра, яку викликає трипаносома Trypanosoma brucei. Переносники її – комахи із загону двокрилих- ґедзі. Однак у ґедзях, на відміну від Glossina, трипаносоми не розмножуються й ніяких морфологічних змін не відбувається.
Leishmania tropica викликає шкірне захворювання, відоме під назвою шкірний лейшманіоз або пендинска виразка. Збудник захворювання – Leishmania tropica - локалізується в підшкірній клітковині, переважно в сполучних клітинах, частково – у міжклітинних проміжках.
Друга хвороба людини, яку викликають лейшманії, - вісцеральний (внутрішній) лейшманіоз, або кала-азар. Збудник його Leishmania donovani морфологічно не відрізняється від описаної вище Leishmania tropica. Переносниками й тут є москіти.
Кала-азар також розповсюджений у Південній Азії, Північній Африці, Малій Азіїу країнах Середнії Азії бувшого Радянського Союзу (Туркменської РСР). У Європі зустрічається в Південній Італії, Греції.
Широко розповсюджений рід трихомонад (Trichomonas), в який входить велика кількість видів. У кишечнику людини паразитує Trichomonas hominis. Місцем локалізації є тонкі й товсті кишки.
У верхніх відділах тонкого кишечнику людини досить часто зустрічається ще один вид паразитичних жгутиконосцев - лямблії (Lamblia intestinalis. Лямблії - дуже небажані «гості» кишечнику людини.
77. Загальна характеристика нематодозів.
Нематодози - захворювання, що викликаються паразитичними круглими червами нематодами. Вони поширені на всіх континентах. Нематоди мають подовжену, циліндричну форму тіла. Поперечний переріз тіла кругле. Розміри нематод коливаються від 1 мм до 1 м і більше.
Зовні нематоди покриті шкірно-мускульним мішком, утвореним кутикулою, гіподермою і одним шаром поздовжніх м’язів. Кутикула багатошарова, вона служить зовнішнім скелетом, захищає тіло нематод від механічних пошкоджень і хімічних впливів. Під кутикулою залягає гіподерма, що представляє собою симпласт і складається з підстильного шару кутикули — субкутикула і поздовжніх валиків, число яких варіює від 4 до 16 і більше. У гіподерми активно протікають обмінні процеси і відбувається інтенсивний біосинтез. Під гіподермою лежить один шар поздовжніх м’язів, розділених валиками гіподерми на кілька поздовжніх стрічок. Руху нематод обмежені. Тіло згинається тільки в дорсовентральной площині завдяки тому, що черевні і спинні м’язові стрічки діють як антагоністи. Всередині шкірно-м’язового мішка розташована первинна порожнина тіла, яка не має спеціальної вистилки, яка порожнинну рідину і внутрішні органи. Порожнинна рідина знаходиться під великим тиском, що створює опору для мускулатури (гідроскелет) і відіграє важливу роль в обмінних процесах. У деяких нематод ця рідина токсична. Травна, видільна, нервова і статева системи добре розвинені. Дихальна і кровоносна системи відсутні.
78. Методи посмертної діагностики гельмінтозів.
Посмертна діагностика полягає у виявленні гельмінтів в організмі тварин за методикою повного або неповного гельмінтологічного розтину трупів, розробленою академіком К.І.Скрябіним, а також при дослідженні м'ясних туш сільськогосподарських тварин на наявність гельмінтів або їхніх личинок. Інколи для діагностики деяких гельмінтозів (фіноз великої рогатої худоби) застосовують метод люмінесцентної мікроскопії, розроблений професором В.С.Шеховцовим.
79. Розвиток цестод.
Цестоди, або стьожкові черви (Cestoda) — клас тварин типу Плоскі черви (Platyhelminthes). Відомо близько 3500 видів цестод. Всі вони — облігатні ендопаразити, у статевозрілій стадії паразитують у кишках, їх тіло сплющене у спино-черевному (дорсовентральному) напрямку, має форму стрічки. На передньому кінці знаходиться голівка — сколекс, далі — шийка, потім стробіла, яка складається із члеників — проглотид. Хвороби, які спричинюють цестоди, носять назву цестодози, зокрема дифілоботріоз, ехінококоз, гіменолепідоз тощо.
Круглястий, або сплющений, сколекс має органи фіксації, найчастіше у вигляді чотирьох мускулистих присосків або двох поздовжніх присисних щілин —ботрій. У багатьох, крім присосків, на верхівці сколексу є ще й невеликий хоботок, озброєний віночком або кількома рядами тегументних гачків. Відомі органи фіксації й іншого типу. Наявність тих чи інших органів прикріплення і їх кількість характеризують різні види цестод. Нові проглоти дивідчленовуються від шийки, внаслідок чого раніше утворені проглотиди поступово відсуваються назад і в міру дозрівання у них яєць відриваються. Зовні тіло гельмінта вкрите шкірно-м'язовим мішком. Його поверхневий шар — тегумент — морфологічно подібний до такого у сисунів, а функціонально аналогічний слизовій оболонці кишок хребетних. У цестод виявлено ряд травних ферментів.
Травна система відсутня, Цестоди живуть у кишках хазяїна, де оточені рідкими поживними речовинами, які вони всмоктують осмотично усією поверхнею тіла. Органи, виділення — протонефридії. Нервова система складається з переднього нервового вузла (ганглія), який розташований у сколексі, і двох головних бічних стовбурів, які тягнуться вздовж усього тіла. Органи чуттів, крім органів дотику, відсутні.Статева система. Цестоди є гермафродитами. Розмноження та розвиток. Життєвий цикл пов'язаний зі зміною хазяїв. Запліднення перехресне, але інколи спостерігається злиття статевих клітин, які утворюються у одному і тому ж членику або різних члениках одного і того ж черв'яка.
Пристосування до паразитизму в стьожкових червів:
а) довге членисте тіло — розрив харчовими масами в будь-якому місці не являє собою небезпеки;
б) на головці розташовані присоски та гачки;
в) товстий тегумент;
г) оточені напівперевареною їжею — зникає власне травна система, покриви червів мають велику кількість волоскоподібних виростів, які збільшують площу всмоктування;
ґ) дихальна система, анаероби;
д) велика плодючість;
е) фіна має здатність зберігати свою життєдіяльність впродовж декількох років.
80. Антигельмінтики, їх дія, застосування.
У зв’язку з морфологічними, фізіологічними, біологічними та іншими особливостями між окремими класами і групами гельмінтів, місцями їх локалізації в організмі господаря і іншими особливостями, вони мають різну чутливість до одних і тих же антгельминтиками. Водночас, антгельмінтіки, в силу своєї хімічної природи і відмінностей в фармакодинамиці, діють по різному на одні й ті ж групи гельмінтів.
Механізм дії антгельминтиков поки вивчений недостатньо. У недалекому минулому дію антгельминтиков оцінювалося двома категоріями: гельмінтоціди (Vermicida) і гельмінтогонние (Vermifida), а пояснення якого механізму дії не було. Засоби, що діють переважно на енергетичні процеси – посилюючі анаеробне дихання або подваляющіе гліколіз, що діють на активність різних ферментів (нілверм, акрихін, аміноакріхін, осарсол, фенотіазін, препарати миш’яку, нафтамон, хлорохін, тіобензол та ін.) У практиці використовують наступні препарати, що відносяться до цієї групи (солі піперазину): піперазин адипінат, піперазин сульфат, піперазин фосфат, діетил карбомазін. Ці препарати викликають параліч нервово-м’язової системи гельмінтів, тому що володіють антіхлорергіческім дією, чим порушують проходження імпульсів. Солі піперазину широко застосовуються проти аскарид, а діетілкарбомазід проти філярій та легеневих нематод.
81. Спеціальні методи виявлення хворих. Поняття діагностичної дегельмінтизації.
Дегельмінтизація діагностична - метод стимуляції відходження члеників гельмінтів з калом шляхом застосування субтерепевтичної дози протиглистовою кошти, що використовується при діагностиці гельмінтозів.
Бактеріологічне дослідження застосовується для виявлення патогенних бактерій в матеріалі від хворих тварин або їх трупів, виявлення мікробів в об'єктах зовнішнього середовища, кормах, м'ясі і т.д. Досліджуваний матеріал по можливості збирають в асептичних умовах у стерильний посуд (від трупів не пізніше 2-3 годин після смерті тварин, у ряді випадків доцільний вимушений забій 1-2-х з групи хворих тварин) і доставляють найближчим часом в НЕ консервованому, консервованому (30%-им водним розчином гліцерину або вазеліновим маслом, 0,5%-им розчином фенолу), замороженому (допускається при туберкульозі та ін) вигляді з супровідним документом в лабораторію (в ньому зазначені дата взяття, характер і джерело матеріалу, основні клінічні ознаки хвороби і патологоанатомічні зміни, мета дослідження). Бактеріологічні дослідження включає: бактеріоскопію мазків досліджуваного матеріалу, виділення чистої культури бактерій з наступним вивченням морфологічних, культуральних, біохімічних, антигенних і патогенних властивостей бактерій. Мікроскопія дозволяє виявити в матеріалі мікробів, вивчити їх морфологію (форму, розмір, взаємне розташування клітин, структурні компоненти: капсули, суперечки, джгутики, включення) і тинкторіальні властивості. Для цього з патологічного матеріалу готують мазки-відбитки з органів, тканин або препарати-мазки з іншого досліджуваного матеріалу, висушують на повітрі, фіксують (частіше фламбирования або хімічним способом) і забарвлюють тим чи іншим методом залежно від спрямованості дослідження. Забарвлення мікробів проводять простим (один барвник) і складним методами (основний і додатковий барвник, допоміжні реактиви). Складні методи (Грама, Ціль-Нільсена, Романовського-Гімза, Гінса та ін) дозволяють відрізнити одну групу мікробів від іншої, виявити окремі елементи мікробної клітини (спори, капсули). Для виявлення деяких бактерій (напр., збудника туберкульозу) патологічний матеріал попередньо обробляють одним з методів збагачення, підвищуючи в ньому концентрацію бактерій і позбавляючись від сторонніх мікробів.При виявленні бактерій використовують і люмінесцентну мікроскопію. Для визначення рухливості мікробів використовують мікроскопію молодий (12-24 ч.) живої культури за допомогою препаратів «роздавлена ??або висяча крапля», а також на основі зростання бактерій в напіврідкому МПА. Виділення культури бактерій проводять шляхом посіву матеріалу на відповідні (залежно від поживних потреб збудника) поживні середовища. Посів на щільні живильні середовища в бактеріологічних чашках проводять шляхом розтирання шпателем декількох крапель матеріалу по поверхні середовища. При дослідженні паренхіматозних органів убитих або загиблих тварин обпалюють або фламбіруйте шматочок органу, потім надрізають його стерильними ножицями і за допомогою пінцета проводять надрізаної поверхнею по живильному середовищі в чашці. У рідку середу посів матеріалу роблять пастерівської піпеткою. З метою отримання зростання ізольованих колоній (при їх пересеве отримують чисту культуру бактерій) мікробів частіше використовують дробовий посів або пересівши (метод Дрігальского) на кілька чашок з щільним середовищем. Чисту культуру отримують також висіваючи патматеріал на елективні середовища, зараженням лабораторних тварин і прогріванням містить спори матеріалу у водяній бані при 800 С 30 хв.Засіяні чашки і пробірки інкубують в термостаті при оптимальній для зростання кожного виду бактерій температурі (частіше 370 С) протягом зазвичай 1-2 діб (деяких випадках до 30-60 діб, наприклад збудник туберкульозу).Для ідентифікації виділених бактерій вивчають тільки чисті культури. Ідентифікацію проводять всебічним вивченням їх культуральних, морфологічних, біохімічних, серологічних і патогенних властивостей. При оцінці росту на рідких поживних середовищах визначають ступінь і характер помутніння середовища, характер осаду, наявність плівки і пристінкового кільця. При вивченні росту мікробів на твердих середовищах звертають увагу на характер росту (убогий, пишний, однорідний або неоднорідний), число колоній, їх величину, форму, структуру, колір, прозорість. Біохімічна активність вивчають найчастіше на диференційно-діагностичних середовищах (Гисса, Кліглера, Ендо, Крістенсена та ін), визначаючи при цьому цукролітичні, протеолітичні і редуцирующие властивості.
82. Особливості будови та процесів життєдіяльності скребликів.
Скреблянки колючоголові (Acanthocephales) — тип паразитичних червів. Тіло (довж. від кількох мм до 65 см) видовжене, у більшості видів циліндричне, на передньому кінці з втяжним хоботком, вкритим гачечками. Для С. характерна первинна порожнина тіла. Нервова система складається з непарного мозкового вузла і нервових стовбурів. Травної, кровоносної і дихальної систем немає. Живлення здійснюється через покриви тіла. Роздільностатеві. Розвиток з метаморфозом; життєвий цикл зі зміною хазяїв, з яких проміжними є гол. чин. ракоподібні та комахи, остаточними — хребетні тварини. Тип С. включає 1 клас — скреблянки (Acanthocephala), що об'єднує бл. 500 видів, поширених по всій земній кулі; в СРСР — 115 видів, у т. ч. на Україні — 26. С. спричинюють тяжкі гельмінтозні хвороби, напр. скреблик — велетень свинячий (Macracanthorhynhus hiru-dinaceus) викликає макраканторинхоз свиней, С. з роду Polymorphus — поліморфоз качок.
83. Роль паразитів в коливаннях чисельності тварин.
Динаміка чисельності тварин, закономірна зміна числа особин в популяції даного вигляду протягом року (сезонна) або ряду років (багатолітня); визначається змінами народжуваності (плодючості) і смертності особин, а також їх переміщеннями (еміграцією або імміграцією). Д. ч. же. — видове пристосування до ритмів змін місцевих умов існування. Чисельність особин видів (крупні хижаки, копитні і ін.), що повільно розмножуються що мають велику тривалість життя, протягом сезону збільшується трохи. На відміну від цього, чисельність тварин, що приносять декілька пометов в рік і що швидко дозрівають, може протягом одного року або сезону підвищитися у багато разів. Так, чисельність багатьох видів гризунів в сприятливих умовах зростає від весни до осені в десятки і сотні разів, а багатьох видів комах, наприклад двокрилих, — навіть в тисячі разів. Чим вище плодючість вигляду і його здатність підвищувати інтенсивність розмноження в сприятливих умовах, тим ширше можливий діапазон коливань чисельності за рік. Зв'язок між сезонною і багатолітньою Д. ч. же. обумовлюється співвідношенням середньої тривалості життя і плодючості, залежних від морфо-фізіологічніх пристосувань вигляду до місця існування і міри властивої йому турботи про потомство. Радянський біолог С. А. Северцов (1941) розрізняв ряд типів Д. ч. ж.: від довговічних, малоплідних тварин із стійкою чисельністю (копитні) до «ефемерів» з украй нестійкою чисельністю, малою тривалістю життя і високою плодючістю (дрібні гризуни, багато комах і ін. безхребетні). При високій смертності тварин в природних умовах припинення розмноження або зниження його інтенсивності призводить до істотного зниження чисельності популяції, яка відновлюється при новому підйомі інтенсивності розмноження і виживання. У сприятливих умовах середовища новий період розмноження починається на тлі підвищеного рівня чисельності популяції, що створює передумови для спалаху чисельності вигляду (див. Хвилі життя ). На розмноження і виживання тварин роблять вплив умови існування, що як діють, так і передуючі. Для деяких видів хребетних тварин (лемінг, деякі хижі ссавці) відмічена відома багатолітня періодичність Д. ч. же. (максимуми чисельності повторюються через 3—4 роки); є вказівки на існування в деяких видів ссавців і комах 11-річного циклу Д. ч. же., що відображає циклічність сонячної активності ( мал. ). Періодичність (ритмічність) Д. ч. же. виразна в порівняно простих біоценозах (тундрі, степу, пустелі) і слабкіше виражена або практично не спостерігається в складних біоценозах, особливо у вологих тропічних лісах.
84. Дослідження безхребетних на зараженість личинками гельмінтів.
Зібраних у водоймі тварин розміщають окремо в скляних банках з водою погрупах: молюски, гамариди, водяні віслючки, веслоногі ракоподібні і дафнії, олігохети, личинки комах та ін. Рекомендується досліджувати не менш 500 екземплярів кожного роду або групи. У підсумку визначають відсоток зараженості паразитами в окремих родах або групах переглянутих тварин. Якщо матеріал законсервований, то його попередньо розмочують у воді. Дослідження молюсків на зараженість личинками гельмінтів виконують компресорним методом, сплющуючи тіло молюсків між двома скельцями так, щоб його можна було мікроскопіювати. У першу чергу відокремлюють верхівку черепашки, тут розташована печінка, що є звичайно місцем концентрації личинок трематод, далі мікроскопіюють усе тіло. У молюсків можна знайти цистицеркоїди цестод і личинок трематод на різних стадіях розвитку – спороцисти, редії, церкарії, метацеркарії. Дослідження ракоподібних також проводять компресорним методом, тільки дрібних рачків (циклопід, діаптомід, дафній) роздавлюють обов’язково покривним склом, а великих (гамарид, водяних віслючків) –предметним. У цієї групи тварин паразитують личинки цестод, трематод, акантоцефал і нематод.
Дослідження олігохет. Для виявлення личинок гельмінтів олігохет розтинають й досліджують останніх. При цьому їх кутикулу розрізають вздовж тіла та фіксують препарувальними голками до спеціальної невеликої дошки. Потім обережно відокремлюють органи і досліджують, здавлюючи на предметних скельцях під мікроскопом. При цьому переглядають великі кровоносні судини, кишечник, стінку стравоходу і мускулатуру тіла. Черви являються головним чином проміжними хазяїнами нематод.
Дослідження личинок бабок виконують під мікроскопом, попередньо розтявши голками тіло комахи. У личинок і дорослих форм бабок можна зустріти метацеркарії трематоди.
Стислий опис личинкових форм гельмінтів.
Редії мають форму мішка, наповненого церкаріями, і добре видні при малому збільшенні мікроскопу. Церкарії –досить рухливі личинки, за формою нагадують пуголовків жаб, у них добре видні присоски, кишечник та інші органи, має місце хвіст. Метацеркарії являють собою інцистованих церкаріїв і мають округлу форму з щільною оболонкою, усередині якої згорнута личинка. При великому збільшенні мікроскопу в неї можна помітити шипи і присоски. Цистицеркоїди цестод мають подібну з метацеркаріями форму, але іншу внутрішню будову. Вони округлі, із щільною багатошаровою оболонкою, усередині якої знаходиться личинка. У личинки видні присоски, до того ж у деяких видів можуть бути присутнігачки, хоботок і хвостовий придаток. Личинки нематод, що знаходяться в інцистованому стані мають ниткоподібну форму. У звільненої від цисти личинки нематод видно адоральні губи, стравохід, кишечник і інші органи. Личинки акантоцефал (інвазійні) також інцистовані, мають форму зерен. Якщо таку цисту стиснути між скельцями, то личинка розправляється і приймає вид дрібної акантоцефали. Іноді личинок акантоцефал можливо вивчати в порожнині тіла хазяїна до моменту їх інцистування.
85. Зміст і завдання паразитології.
Паразитологія (від гр. parasitos — дармоїд і logos — вчення) — комплексна біологічна наука про паразитів та їх носіїв (живителів та перенощиків), суть паразитизму і спричинюваних паразитами хвороб людини, тварин та рослин, про методи діагностики й заходи боротьби з цими хворобами. Основне завдання паразитології — опрацювання теоретичної бази біологічних й інтегрованих методів боротьби з паразитами людини,тварин, рослин та розв'язання низки біологічних проблем — шляхів коеволюції та філогенії. У розділі «Вчення про інвазійні хвороби» наведено особливості епізоотології протозоозів та гельмінтозів, вчення про природну вогнищевість трансмісивних хвороб, роль екологічних факторів у виникненні та поширенні інвазійних хвороб, біологічне значення паразитоносійства у природі — біоценозах, а також в антропозооценозах — На тваринницьких комплексах, фермах, у стадах.
90. 87. Методи прижиттєвої і посмертної діагностики гельмінтозів.
Для прижиттєвої діагностики гельмінтозів застосовують спеціальні методи лабораторних досліджень (гельмінтоскопію, гельмінтоовоскопію і гельмінтоларвоскопію), проводять діагностичні дегельмінтизації, а розпізнавання (діагностику) ранніх стадій гельмінтозів здійснюють методами імунологічної діагностики.
Гельмінтоскопію застосовують для виявлення виділених у зовнішнє середовище з фекаліями тварин гельмінтів або їх фрагментів переважно при діагностиці цестодозів.
Гельмінтоовоскопічні методи застосовують для виявлення яєць гельмінтів, які виділяються з фекаліями тварин.
Гельмінтоларвоскопічні методи застосовують для виявлення личинок гельмінтів у фекаліях, шкірі, крові та м'язах при діагностиці, диктіокаульозу, протостронгілідозів, кишкових стронгілятозів та ін.
Щоб діагностувати телязіоз великої рогатої худоби, досліджують вміст кон'юнтивальних мішків; для чого спринцовкою промивають кон'юнктивальні порожнини водним розчином йоду, борної кислоти, а рідину, що витікає, збирають у ниркоподібний тазик і продивляються на наявність телязій чи їхніх личинок. Основним методом діагностики оксіурозу коней і пасалурозу кролів є дослідження зскрібків з перианальних складок. Дослідження шкіри великої рогатої худоби застосовують для діагностики онхоцеркозу, а для виявлення трихінельозу у свиней посмертно досліджують шматочки м'язів. Інколи для прижиттєвої діагностик захворювання користуються методом біопсії.
З метою діагностики деяких біогельмінтозів досліджують проміжних живителів (безхребетних і риб) на наявність личинкових стадій гельмінтів (фасціольоз, дикроцеліоз, опісторхоз, дифілоботріоз, аноплоцефалятози жуйних і коней, дипілідіоз м'ясоїдних та ін.).
Посмертна діагностика полягає у виявленні гельмінтів в організмі тварин за методикою повного або неповного гельмінтологічного розтину трупів, розробленою академіком К.І.Скрябіним, а також при дослідженні м'ясних туш сільськогосподарських тварин на наявність гельмінтів або їхніх личинок. Інколи для діагностики деяких гельмінтозів (фіноз великої рогатої худоби) застосовують метод люмінесцентної мікроскопії, розроблений професором В.С.Шеховцовим.
88. Локалізація гельмінтів в організмі тварин, людини.
Класифікація гельмінтів за місцем локалізації в організмі
Згідно цього гельмінтів поділяють на:
Кишкові (аскарида, гострик, волосоголовець та ін.) — це найчастіша локалізація гельмінтів в людини;
Позакишкові (котячий сисун, ехінокок та ін.).
Методи виявлення гельмінтів у організмі людини
В Україні є 4 види гельмінтів, яких (або їх частки) заражена людина може у себе побачити сама: гострик, аскарида, бичачий та свинячий ціп'яки. Але для виявлення гельмінтів у організмі людини потрібно застосувати певні діагностичні методи й способи. Сучасні методи діагностики глистових інвазій нині включають:
мікроскопічний:
нативний мазок фекалій для виявлення яєць гельмінтів;
товстий мазок фекалій з целофаном по Като для виявлення яєць гельмінтів;
після зіскрібку з періанальних складок для виявлення яєць та гострика;
методика липкої стрічки Грехема;
методика Гіммельфарба при ентеробіозі;
методика мікросокпії калу після попереднього збагачення флотацією чи осадженням (методики Телемана, Фюлеборна, Калантарян, Рітчі тощо);
методика очищення калу детергентами (пральні порошки) від супутніх біологічних домішок;
методика мікроскопії консервованих мазків фекалій після очищення калу детергентами;
виявлення живих личинок гельмінтів (закручування по Шульману, методики Бермана, Брумпта, Харада-Морі тощо): методика прямої мікроскопії проглотид стрічкових гельмінтів,
методика мікроскопії на яйця дуоденального вмісту, мокротиння, сечі, крові та ін. при позакишкових гельмінтозах;
цитологічний — дослідження вмісту паразитарних кіст при ехінококозі й альвеококозі;
серологічний — різного роду серологічні реакції (РНГА, РЗК, РІФ тощо);
топічна діагностика — ультразвукове дослідження органів, МРТ, КТ тощо.
86. 89. Форми біотичних відносин в природі.
Конкуренція — такий тип міжвидових і внутрішньовидових взаємовідносин, за якого популяція або особини у боротьбі за харчування, місце проживання та інші необхідні для життя умови діють одна на одну від'ємно. Виділяють внутрішньовидову, міжвидову, пряму і непряму конкуренції.
Хижацтво — відносини між хижаком і жертвою. Хижаки — це тварини або рослини, які ловлять і поїдають одне одного як об'єкт харчування. По суті, хижаками є консументи всіх порядків — як травоїдні, так і ті, котрі споживають тваринну їжу.
Паразитизм — форма біотичних зв'язків організмів різних видів, за якої один живе за рахунок іншого, знаходячись у середині або на поверхні його тіла. При цьому організм-споживач використовує живого господаря не тільки як джерело харчування, а й як місце постійного або тимчасового проживання. До них належать паразитичні комахи (оводи, кліщі, комари), паразитичні рослини, паразитичні черв'яки (аскариди).
Аменсалізм — форма біотичної взаємодії двох видів, за якої один із них чинить шкоду іншому і не дістає при цьому відчутної користі для себе (деревні рослини і трав'яниста рослинність під їх кронами).
Симбіоз (мутуалізм) — тривале, нероздільне і взаємовигідне співжиття двох або більше видів організмів (мікориза деяких грибів і коренів дерев).
Коменсалізм — тип біотичних взаємовідносин між двома видами — коменсалами, коли діяльність одного з них постачає харчування або притулок (коменсалу). (Рибка-прилипало пересувається на великі відстані, прилипаючи до акул).
Алелопатія — хімічний взаємовплив одних видів рослин на інші за допомогою продуктів метаболізму (ефірних масел, фітонцидів). Сюди можна віднести "цвітіння води" за участю синьо-зелених водоростей, явище "червоного моря" — виділення гігантськими скупченнями мікроорганізмів токсичних речовин, які викликають загибель риби.
91.Цикли розвитку гельмінтів
Особливості життєвого циклу гельмінтів дозволяє розділити їх на дві групи:
1) геогельмінти;
2) біогельмінти.
Для геогельмінтів характерна відсутність проміжного хазяїна, для розвитку личинок в яйцях до інвазійних форм потрібний кисень. Дозрівання яєць відбувається в більшості випадків у ґрунті, куди вони потрапляють з фекаліями. При цьому степінь зрілості личинок у виділених яйцях і терміни дозрівання яєць у навколишньому середовищі визначають степінь контагіозності хворих. У разі контагіозних гельмінтозів яйця або вже через кілька годин стають інвазійними або вже зрілими виділяються в навколишнє середовище. За наявності аскаридозу, трихоцефальозу та деяких інших гельмінтозів для дозрівання яєць необхідне тривале перебування яєць у навколишньому середовищі, тому спілкування з людиною, яка хвора на аскаридоз або трихоцефальоз, для оточуючих не є небезпечним.
При біогельмінтозах розвиток паразита відбувається за участі не тільки кінцевого (дефінітивного) хазяїна, але й проміжного, а іноді і двох проміжних хазяїнів. У організмі основного хазяїна при цьому паразиту статево зрілий гельмінт, в організмі проміжного – відбувається розвиток личинкових форм до інвазійної стадії. Людина може бути кінцевим і проміжним хазяїном у разі одного і того ж гельмінтозу. Прямий контакт здорової людини з хворим за цих гельмінтозів безпечний (не контагіозні гельмінтози).
В організмі людини кожному виду гельмінтів властива своя специфічна локалізація, у зв’язку з чим їх поділяють на:
- кишкові (аскаридоз, анкілостомідози, стронгілоїдоз, трихінельоз, теніїдози, гіменолейнідоз та ін );
- позакишкові (опісторхоз, фасціольоз, парагонімоз, шистосомози та ін ).
У залежності від особливостей розвитку паразита і його пристосованості до паразитування розрізняють такі типи хазяїв: 1) остаточний, або дефінітивний, хазяїн, у організмі якого паразит досягає статевої зрілості; 2) проміжний хазяїн - у його організмі розвивається личинкова стадія паразита; 3) додатковий - у його тілі формується наступна стадія розвитку личинки; 4) резервуарний - у ньому можуть концентруватися зародки гельмінта (личинки або яйця).
Зародки деяких видів паразитів в організмі неспецифічних хазяїв можуть проходити початкові стадії свого розвитку, але надалі вони не розвиваються через несприятливі умови і гинуть. Таке явище називають транзитним паразитизмом.
Цикли розвитку паразитів різні. В одних випадках вони розвиваються прямим шляхом, тобто без проміжних хазяїв. Паразит виділяє в зовнішнє середовище яйця або личинку, і з неї потім виходить статевозрілий гельмінт. До таких паразитів належать моногенетичні сисуни.
Інші види паразитів розвиваються за участю одного проміжного хазяїна або двох - проміжного і додаткового. Як приклад можна навести розвиток цестоди Bothriocephalus gowkongensis. Дорослий паразит локалізується в кишечнику свого хазяїна - риби, а личинкова стадія розвивається в організмі проміжного хазяїна - ракоподібного.
Цикл розвитку лігулід відбувається зі зміною трьох хазяїв. Статевозріла стадія гельмінта живе в кишечнику чайкових птахів - остаточного хазяїна, личинкова стадія - процеркоїд - розвивається в тілі проміжних хазяїв - циклопів і діаптомусів, а наступна стадія личинки - плероцеркоїд - вже в порожнині тіла риб - додаткового хазяїна.
92.загальна характеристика нематодозів
Нематодози (Nematodosis) гельмінтозні хвороби тварин та людей, викликані круглими паразитичними черв'яками класу Nematoda. До них належать: аскаридоз, анкілостомідози, стронгілоїдоз, трихінельоз, трихоцефальоз, ентеробіоз та інші.
Аскаридоз – один з найбільш розповсюджених гельмінтозів людини. Зустрічається майже у всіх ландшафтно-кліматичних зонах. За даними ВООЗ, у світі аскаридозом заражено близько 1 млрд людей.
Анкілостомідози (анкілостомоз та некатороз) розповсюджені в країнах з тропічним та субтропічним кліматом. За даними ВООЗ, близько 25% всього населення Землі уражено анклостомідозами.
Стронгілятози (Strongylatoses) – хвороби, які спричинюються численними видами круглих гельмінтів, що належать до родини Strongylidae, підряду Strongylata.. Статевозрілі паразити локалізуються в товстому відділу кишок (ободова й сліпа кишки), а личинки деяких, залежно від виду, – мігрують в різних органах і тканинах організму коней та інших непарнокопитих тварин. Мігруючі личинки викликають самостійні хвороби "ларвальні стронгілятози". Стронгілятози дорослих тварин, виявляються переважно в хронічній та безсимптомній формах, але лошата нерідко гинуть з явищами анемії та кахексії.
трихінельоз розповсюджений у всіх кліматичних зонах. В теперішній час в деяких районах Бєларусі, України (Вінницька, Хмельницька, Одеська області), на Північному Кавказі, центральних областях Європейської частини Росії сформувалися ендемічні осередки трихінельозу.
Ентеробіоз є одним з найбільш поширених кишкових гельмінтозів людини. Зустрічається повсюди. Найбільш часто захворювання реєструється у дітей дошкільного та шкільного віку.
Трихоцефальоз достатньо широко розповсюджений по всьому світу, особливо в тропіках та субтропіках. В Україні зараженість населення трихоцефальозом складає 10,7- 24,8%.
Токсокароз собак широко розповсюджений во всьому світі. В зв’язку з високою плодовитістю цих гельмінтів та стійкістю яєць токсокар до дії факторів зовнішнього середовища, грунт, особливо в мегаполісах, звичайно буває інтенсивно забруднений яйцями токсокар в місцях вигулу собак.
93. описати методику гельмінтологічного розтину
Методика гельмінтологічного розтину розроблена К.І. Скрябіним. Повний гельмінтологічний розтин за методом академіка К. І. Скрябіна
- найбільш надійний метод, що дозволяє зробити кількісний і якісний облік усіх гельмінтів, якими заражена риба. Для цього використовують живу або свіжу рибу. Визначають її вид, зважують і вимірюють (для уточнення віку). Потім рибу поміщають у ванночку і починають дослідження. Спочатку проводять зовнішній огляд риби, її луски, шкіри, плавців. Знайдених паразитів збирають. Беруть зіскоби зі слизу шкіри, плавців і переглядають під мікроскопом компресорним методом. У слизі знаходять моногенетичних сисунів з роду Gyrodactilus, в товщі луски і на плавцях риби далекосхідних риб - личинок (метацеркаріїв) трематоди Metagonimus yokogami - небезпечного паразита тварин і людини. Чорні пігментні плями на тілі риби викликані личинками трематод Postodiplostomum cuticola. При перегляді на світло в розпрямлених плавцях у карасів можна виявити нематод - філометроїдесів. Після цього досліджують зябровий апарат
- спочатку макроскопічно, а потім роблять зіскоби і переглядають під мікроскопом. В зіскобах знаходять моногенетичних сисунів, трикутні яйця сангвінікол.
Розтин риби проводять вздовж серединної лінії, починаючи від анального отвору і закінчуючи областю серця. Стінку вирізають (в основному лівий бік) так, щоб добре було видно всі внутрішні органи.
В черевній порожнині можуть паразитувати лігули, філометроїдеси. На очеревині і на поверхні внутрішніх органів деяких риб (окуневих) знаходять білуваті цисти (0,4-0,6 мм), що містять личинок трематод з роду Tetracotyle. Часто в порожнині тіла зустрічають личинок круглих червів рафідаскарисів, а також дифілоботріїд.
Перегляд внутрішніх органів починають з серця. Його разом із судинами поміщають у чашку Петрі або на годинникове скло з фізіологічним розчином. Серце розтинають, а осад мікроскопують. У серці знаходять статевозрілих сангвінікол й їх личинок - метацеркаріїв.
Шлунково-кишкових тракт відпрепаровують. Спочатку його переглядають неозброєним оком, а потім роблять зіскоби слизу і досліджують компресорним методом окремі ділянки. В кишечнику риб виявляють трематод, скребликів, стьожкових гельмінтів й їх личинок, а також личинок нематод.
Печінку відпрепаровують разом із жовчним міхуром. З неї спочатку роблять зіскоби, а потім розрізають, переглядають і беруть кусочки для досліджень компресорним методом. У цьому органі можуть паразитувати личинки Philometroides lusiana, Diphyllobothrium та інші. В жовчі та стінках жовчного міхура трапляються личинки (цистицерки) цестод - Dilepis unilateralis. З селезінки, жирової тканини і очеревини роблять зіскоби, які переглядають компресорно під мікроскопом. Статеві залози відпрепаровують і переглядають з метою виявлення личинок Diphyllobothrium, Tetracotyle. З плавального міхура роблять зіскоб, а потім розрізають і невеликими кусочками переглядають під мікроскопом. У ньому можуть бути личинки нематод - філометроїдесів, інцистовані личинки тетракотил.
Нирки переглядають під мікроскопом компресорним методом. У канальцях і сечівниках паразитують личинки нематод філометроїдесів.
Очі вирізають маленькими, краще зігнутими, ножицями, потім на предметному склі розрізають оболонки, звільняють кришталик і скловидне тіло у яких зустрічаються личинки трематод диплостом.
Головний і спинний мозок досліджують компресорно, там можуть паразитувати личинки тетракотил і диплостом. Після цього досліджують м’ язи. Для цього з риби знімають шкіру і переглядають її внутрішню поверхню і м’язи. М’язові волокна розщеплюють тупим кінцем скальпеля, у них можна знайти молоді нематоди - філометроїдеси та інцистовані метацеркарії.
Метод неповних гельмінтологічним розтинів - звичайний патологоанатомічний метод розтинів, який дозволяє виявляти тільки великих і середньої величини паразитичних черв'яків. Він простий за виконанням, але недостатньо достовірне.
Ветеринарно-санітарний огляд м'ясних туш по ефективності не відрізняється від методу неповних гельмінтологічним розтинів трупів тварин (реєструються личинкові стадії цестод, великі гельмінти, а також личинки трихинелла).
94.Класифікація гельмінтозів
З урахуванням біологічних особливостей гельмінтів усі вони поділяються на три класи:
круглі черв’яки (нематоди), до них належать збудники аскаридозу, трихоцефальозу, ентеробіозу, анкілостомозів, стронгілоїдозу, трихінельозу тощо;
стрічкові (цестоди) – збудники теніозу, теніаринхозу, гіменолепідозу, дифілеботріозу, ехінококозу, альвеококозу тощо;
сисуни (трематоди) – збудники опісторхозу, фасціольозу, парагомінозу, клонорхозу, метагонімозу тощо.
95.Паразитоценологія її предмет і завдання
Паразитоценологія — комплексна біологічна наука про об'єктивні закони існування паразитоценозів, а також популяцій вільних стадій паразитів та інших симбіонтів, які входять до складу конкретного біогеоценозу чи біосфери в цілому.
Основним. завданням є вивчення популяцій симбіонтів (насамперед паразитів) не ізольовано, а у взаємодії між собою і з організмом хазяїна з метою розкриття механізмів, які регулюють їх взаємовідношення, а також для з'ясування залежності цих взаємовідношень від умов навколишнього середовища.
Паразитоценологія. має відігравати найважливішу роль в інтеграції паразитологічних дисциплін, у синтезі емпіричних теорій, створених паразитологами, в опрацюванні заходів боротьби зі змішаними (асоціативними) хворобами тварин і людини.
96.Дослідження молюсків на зараженість личинками гельмінтів
Дослідження молюсків на зараженість личинками гельмінтів виконують компресорним методом, сплющуючи тіло молюсків між двома скельцями так, щоб його можна було мікроскопіювати. У першу чергу відокремлюють верхівку черепашки, тут розташована печінка, що є звичайно місцем концентрації личинок трематод, далі мікроскопіюють усе тіло. У молюсків можна знайти цистицеркоїди цестод і личинок трематод на різних стадіях розвитку – спороцисти, редії, церкарії, метацеркарії.
97.мета і завдання гельмінтології
Гельмінтологія- - наука, що всебічно вивчає паразитичних червів, або гельмінтів, та спричинювані ними хвороби (гельмінтози) людини, тварин і рослин з метою розроблення раціональних лікувально-профілактичних заходів. Величезна чисельність і різноманітність гельмінтів, дедалі зростаюча багатогранність і складність завдань Г., необхідність більш-менш вузької спеціалізації привели поступово до диференціації Г. на окремі наук, галузі: загальну, медичну, ветеринарну, агрономічну Г.
Загальна Гельмінтологія.- вивчає паразитичних червів диких тварин, досліджує питання систематики, фауністики, біології та заг. закономірності життя, індивідуального й філогенетичного розвитку гельмінтів. Вона, в свою чергу, поділяється відповідно до систематичної належності гельмінтів на трематодологію (вивчає дигенетичних присиснів), моногенологію (вивчає моногенетичних присиснів), цестодологію (вивчає стьожкових червів), н е -матодологію (вивчає нематод),.
Медична Гельмінтологія. досліджує гельмінтів людини, ознаки, патогенез та перебіг гельмінтозів, питання їх епідеміології, діагностики, терапії та профілактики.
98. особливості вивчення гельмінтозоонозів
Для гельмінтозів характерно порівняно повільний розвиток хвороби, хронічний перебіг, нерідко з тривалою компенсацією. На думку експертів ВООЗ, гельмінтози в даний час в якійсь мірі стали «забутими хворобами» — у всьому світі спостерігається недооцінка їх медико-соціальної значимості. Навіть в ендемічних країнах їм приділяється недостатня увага як з боку органів охорони здоров'я, так і населення.Важливо відзначити, що кількість дорослих особин гельмінтів в організмі людини звичайно не збільшується (при виключення повторного зараження), що істотно відрізняє гельмінтози від вірусних, бактеріальних, протозойних хвороб і мікозів. На розвиток патологічного процесу впливають шляхи та способи проникнення збудника в організм (через рот або шкіру), ступінь адаптації гельмінта до організму людини, щільність популяції паразита, супутні інфекції та інші фактори, пов'язані зі станом «господаря». Більш виражені патологічні зміни викликають розвиваються личинкові стадії гельмінтів. Личинки здатні паразитувати в різних органах і тканинах або здійснювати складний шлях міграції в організмі, у той час як для дорослих особин характерна стабільна локалізація. Для багатьох видів гельмінтів (близько ста) улюбленим місцем паразитування є шлунково-кишковий тракт, причому кожен вид локалізується в суворо визначених його відділах. Так, наприклад, аскариди, анкілостоми, широкий лентец мешкають у проксимальних відділах тонкої кишки, карликовий ціп'як — в її нижній третині, волосоголовець — в товстій кишці. Залежно від місця локалізації збудника розрізняють гельмінтози просвітні і тканинні. До останніх відносяться такі хвороби, як шистосомози, филяриозы, ехинококкози, парагонимоз, цистицеркоз та ряд інших. При деяких кишкових гельмінтозах тканинна фаза відповідає початковому міграційній періоду хвороби (аскаридоз, анкілостомідозі).
В патогенезі і клініці гельмінтозів виділяють дві основні фази: гостру — перші 2-3 тижні після інвазії, а при тяжкому перебігу — до 2 місяців і більше, і хронічну — тривалістю від декількох місяців до багатьох років.
У гострій фазі переважають патологічні зміни, зумовлені загальної алергічної реакцією на антигени мігруючих личинок (ранньої фази розвитку паразитів). Напруженість імунної відповіді на різних стадіях розвитку інвазії змінюється, що пов'язано із змінами антигенного спектра та імуногенних властивостей гельмінта, претерпевающего істотні морфологічні перетворення протягом біологічного циклу. Імунна відповідь більш виражений в період наявності в організмі «господаря» личинкової стадії. В цей період характерна стереотипність провідних синдромів незалежно від виду збудника, його локалізації і шляхів міграції личинок.
У хронічній фазі характер розвиваються порушень та пов'язаних з ними клінічних проявів в значній мірі визначається локалізацією збудника, його чисельністю, особливостями харчування. У місцях паразитування гельмінти завдають механічне пошкодження своїми гаками, присосками, ріжучими пластинками і кутикулярными шипиками, викликаючи роздратування і запальну реакцію. Ехінококова кіста печінки, цистицерки в головному мозку, очах та інші об'ємні утворення, обумовлені гельмінтами, можуть викликати здавлення життєво важливих органів з тяжкими наслідками. У цій фазі відбувається зміни обмінних процесів в організмі господаря з-за поглинання паразитами метаболічно цінних поживних речовин: білків, жирів, вуглеводів, вітамінів, мінеральних речовин, а також внаслідок порушень нейрогуморальної регуляції і процесів всмоктування їжі в кишечнику. Деякі кишкові гельмінти виділяють речовини, що нейтралізують травні ферменти (наприклад, в тканинах аскариди виявлено речовину, що нейтралізує дію пепсину і трипсину).
99.описати методику повного гельмінтологічного розтину
Методика гельмінтологічного розтину розроблена К.І. Скрябіним. Повний гельмінтологічний розтин за методом академіка К. І. Скрябіна
- найбільш надійний метод, що дозволяє зробити кількісний і якісний облік усіх гельмінтів, якими заражена риба. Для цього використовують живу або свіжу рибу. Визначають її вид, зважують і вимірюють (для уточнення віку). Потім рибу поміщають у ванночку і починають дослідження. Спочатку проводять зовнішній огляд риби, її луски, шкіри, плавців. Знайдених паразитів збирають. Беруть зіскоби зі слизу шкіри, плавців і переглядають під мікроскопом компресорним методом. У слизі знаходять моногенетичних сисунів з роду Gyrodactilus, в товщі луски і на плавцях риби далекосхідних риб - личинок (метацеркаріїв) трематоди Metagonimus yokogami - небезпечного паразита тварин і людини. Чорні пігментні плями на тілі риби викликані личинками трематод Postodiplostomum cuticola. При перегляді на світло в розпрямлених плавцях у карасів можна виявити нематод - філометроїдесів. Після цього досліджують зябровий апарат
- спочатку макроскопічно, а потім роблять зіскоби і переглядають під мікроскопом. В зіскобах знаходять моногенетичних сисунів, трикутні яйця сангвінікол.
Розтин риби проводять вздовж серединної лінії, починаючи від анального отвору і закінчуючи областю серця. Стінку вирізають (в основному лівий бік) так, щоб добре було видно всі внутрішні органи.
В черевній порожнині можуть паразитувати лігули, філометроїдеси. На очеревині і на поверхні внутрішніх органів деяких риб (окуневих) знаходять білуваті цисти (0,4-0,6 мм), що містять личинок трематод з роду Tetracotyle. Часто в порожнині тіла зустрічають личинок круглих червів рафідаскарисів, а також дифілоботріїд.
Перегляд внутрішніх органів починають з серця. Його разом із судинами поміщають у чашку Петрі або на годинникове скло з фізіологічним розчином. Серце розтинають, а осад мікроскопують. У серці знаходять статевозрілих сангвінікол й їх личинок - метацеркаріїв.
Шлунково-кишкових тракт відпрепаровують. Спочатку його переглядають неозброєним оком, а потім роблять зіскоби слизу і досліджують компресорним методом окремі ділянки. В кишечнику риб виявляють трематод, скребликів, стьожкових гельмінтів й їх личинок, а також личинок нематод.
Печінку відпрепаровують разом із жовчним міхуром. З неї спочатку роблять зіскоби, а потім розрізають, переглядають і беруть кусочки для досліджень компресорним методом. У цьому органі можуть паразитувати личинки Philometroides lusiana, Diphyllobothrium та інші. В жовчі та стінках жовчного міхура трапляються личинки (цистицерки) цестод - Dilepis unilateralis. З селезінки, жирової тканини і очеревини роблять зіскоби, які переглядають компресорно під мікроскопом. Статеві залози відпрепаровують і переглядають з метою виявлення личинок Diphyllobothrium, Tetracotyle. З плавального міхура роблять зіскоб, а потім розрізають і невеликими кусочками переглядають під мікроскопом. У ньому можуть бути личинки нематод - філометроїдесів, інцистовані личинки тетракотил.
Нирки переглядають під мікроскопом компресорним методом. У канальцях і сечівниках паразитують личинки нематод філометроїдесів.
Очі вирізають маленькими, краще зігнутими, ножицями, потім на предметному склі розрізають оболонки, звільняють кришталик і скловидне тіло у яких зустрічаються личинки трематод диплостом.
Головний і спинний мозок досліджують компресорно, там можуть паразитувати личинки тетракотил і диплостом. Після цього досліджують м’ язи. Для цього з риби знімають шкіру і переглядають її внутрішню поверхню і м’язи. М’язові волокна розщеплюють тупим кінцем скальпеля, у них можна знайти молоді нематоди - філометроїдеси та інцистовані метацеркарії.
100.Загальна характеристика основних нематодозів людини
Нематодози (інвазії круглими хробаками)
Аскаридоз (інвазія Ascaris lumbricoides ) відзначається в середньому у 25% всього населення. Аскариди — це круглі черв’яки завдовжки від 10 до 30 см. Найбільш широко аскаридозпоширений серед населення субтропічної зони, особливо в місцях з поганою санітарією. Основними засобами для лікування аскаридозу є мебендазол (вермокс), левамізол (декарис) і пірантел (комбантрин). При аскаридозі ефективний також піперазин, однак при його використанні можливе поява блювоти і діареї.
Анкілостомідози — це кишкові гельмінтози, збудниками яких є Ancylostoma duodenale і Necator americanus . Ці невеликі круглі черв’яки (довжиною близько 1 см) присмоктуються до слизової оболонки кишечника і харчуються кров’ю господаря. Анкілостомідози є частою причиною розвитку залізодефіцитної анемії у жителів тропічній та субтропічній зони. За цих гельмінтозах ефективні мебендазол і пірантел .
Стронгілоїдоз . Збудниками цього кишкового гельмінтозу є маленькі круглі черв’яки завдовжки близько 2 мм (Strongyloides stercoralis ). Стронгілоідофз зустрічається досить часто і в основному протікає безсимптомно. При цьому гельмінтозі застосовують тіабендазол і альбендазол .
Ентеробіоз — це кишковий гельмінтоз, що викликається гостриками ( Enterobius vermicularis ) — круглими хробаками довжиною близько 1 см. Ентеробіоз зустрічається досить часто, особливо у дітей. Основним симптомом ентеробіозу є шкірний свербіж в області заднього проходу, який виникає внаслідок подразнення шкіри періанальної області, гдг самки гостриків відкладають яйця. Самозараження відбувається в основному через руки, забруднені яйцями гельмінтів в результаті розчісування шкіри. Високо ефективними засобами для лікування ентеробіозу є мебендазол і пірантел , які використовують зазвичай всією сім’єю.
Трихоцефальоз . Збудником цього кишкового гельмінтозу є волосоголовець ( Trichuris trichiauria ). Трихоцефальоз часто відзначається у поєднанні з аскаридоз і анкілостомідозамі. В основному відзначається легке або безсимптомний перебіг цього гельмінтозу. При трихоцефальозі найбільш активний мебендазол, застосування пірантелу ефекту не дає.
Філяріатози . В організмі людини паразитують як дорослі, так і личинкові форми філярій. В організм людини ці гельмінти потрапляють при укусах комах. Дорослі філярій можуть паразитувати в організмі людини тривалий час (протягом багатьох років). Тяжкість захворювання залежить від числа дорослих гельмінтів в організмі господаря.
Лімфатичні філяріатози — це гельмінтози з переважним ураженням лімфатичної системи, збудниками яких єWuchereria bancrofti, Brugia malayi і Brugia timori , що потрапляють в організм людини при укусі комаром. Дорослі гельмінти паразитують у лімфатичних судинах і вузлах, що призводить до розвитку патологічних змін в лімфатичної системи і появи слоновості (у обструктивної стадії гельмінтозу). Лімфатичні філяріатози найбільш широко поширені серед населення Китаю, Індії та Індонезії (всього в світі налічується близько 90 мільйонів людей, заражених цими гельмінтами). Збудником онхоцерхоза є Onchocerca volvulus . Цей гельмінтоз зустрічається в основному в Африці та Центральній Америці. Зараження людини відбувається переважно в районі водоймищ (по берегах річок, струмків, де розмножуються мошки) при укусі чорною мошкою. Загиблі мікрофілярії викликають хронічний свербіж шкіри, а при проникненні паразитів в очі розвивається ураження рогівки (паннус) і навіть сліпота (річкова сліпота).
Збудниками токсокароза є личинкові форми Toxocaracanisa Toxocara cati . Зараження людей (переважно дітей) відбувається при ковтанні яєць паразитів з їжею і водою, забруднених випорожненнями собак або кішок. Вийшли з яєць личинки з потоком крові потрапляють в різні органи і тканини (у тому числі в очі), де загиблі паразити утворюють специфічні гранульоми. При токсокарозе можливі важкі ураження очей з розвитком сліпоти. Для лікування токсокарозу використовують дитразин , який викликає загибель паразитів в крові, але не діє на інкапсульовані форми гельмінта в тканинах.
101.Розвиток стьожка широкого
Стьожак широкий (Diphyllobothirum latum)
 
Стьожак широкий – збудник дифілоботріозу.
Морфологія. Статевозріла особина довжиною 3 – 10 м (описані черви до 20 м завдовжки), містить близько 2000 члеників. Сколекс овальний, з двома присмоктувальними щілинами – бактеріями, що розташовані на спинному і черевному боках. Шийка тонка, 4 – 10 мм довжиною.
Ширина гермафродитних члеників (10 – 20 мм) значно перевищує довжину (2 – 4 мм), у задній частині тіла членики квадратні. В центрі кожного членика знаходиться матка розеткоподібної форми.
Яйця сіруватого або жовтуватого кольору, широкоовальні. На одному полюсі яйця знаходиться кришечка, на іншому – невеликий горбок.
Фіна – плероцеркоїд (червоподібна личинка з присмоктувальними щілинами (ботріями) на передньому кінці тіла).
Життєвий цикл: паразит проходить складний життєвий цикл, що більше нагадує цикли розвитку трематоди, ніж цестод. Біогельмінт.
Остаточний хазяїн – людина, м’ясоїдні тварини (рибоїдні тварини). Локалізація статевозрілої особи: тонка кишка.
Проміжний хазяїн – рачок циклоп, згодом – риба. З фекаліями хворого виділяється до 1 млн. яєць на добу. Яйця виділяються незрілими і дозрівають у воді впродовж 2 тижнів. Терміни розвитку личинкової стадії залежать від t° води. під дією сонячного світла із яєця вивільняється корацидій – шестигачкова онкосфера кулястої форми, покрита війками Корацидії захоплюються рачками – циклопами, які служать їжею для риб. в тілі рачка розвивається процеркоїд. Заражені рачки є кормом для прісноводних риб, я тілі яких через 2,5 – 3 місяці розвиваються плероцеркоїди, що стають інвазійними для остаточного хазяїна.
Остаточні хазяїни заражаються, поїдаючи слабко термічно оброблену рибу або ікру.
Інвазійна стадія – плероцеркоїд. Через 30 – 60 днів після зараження в тонкій кишці формується статевозріла стробіла. Тривалість життя в організмі остаточного хазяїна – до 10 років.
102.методика дослідження різних тканин і секретів організму людини і тварини.
103.Розвиток печінкового сисуна
Морфологічні особливості і життєвий цикл. Статевозріла особина листоподібна, довжиною 20-30 мм, на передньому кінці тіла знаходиться невеликий конічний виступ – 4-5 мм.. Дві присоски ротова і черевна. Яйця фасціоли великі,розміром 150 х 80, овальні, мають кришечку.
Фасціола - біогельмінт. Остаточний хазяїн – велика і мала худоба, зрідка людина.
Проміжний хазяїн – молюск ставковик малий.
Запліднені яйця з випорожненнями хазяїна виходять назовні. Подальший розвиток відбувається в воді, де з яєць формуються личинки – мірацидії, тіло їх вкрито війками. На цій стадії личинки діляться. Мірацидії проникають у тіло проміжного хазяїна – ставковика малого, де проходять стадії спороцисти, редій, церкарій. Церкарій залишає тіло молюска, активно плавають, відкидають хвіст, інцистуються у воді або на водяних рослинах, утворюючі адолескарій..
Інвазійна стадія для остаточного хазяїна – адолескарій.. у травному тракті основного хазяїна личинки звільняються від оболонок, руйнують стінки кишечнику, проникають у черевну порожнину через 3-4 місяці.
Патогенна дія. Маріта і личинки механічно руйнують тканини печінки і жовчних ходів хазяїв, паразит викликає токсично - алергічні реакції, тривале паразитування фасціол може сприяти розвитку цирозу або раку печінки.
104.Особливості будови та життєдіяльності цестод
тіло цестод вкрите шкірно-м’язовим шаром (шкірно-мускульним мішком, який складається з кутикули і субкутикулы. Кутикула — щільне неклеточное утворення на поверхні клітин епітеліальної тканини. Вона складається з трьох шарів: зовнішнього, що містить кератин, середнього — цитоплазматичного, багатого білками і ліпідами, і внутрішнього — волокнистого або базального. Кератин разом з мінеральними речовинами і білками надає кутикули механічну міцність; ліпіди сприяють її водонепроникності. Завдяки стійкості кутикули до дії ферментів господаря і виділенню через неї речовин, що нейтралізують вплив ферментів, цестоди можуть існувати в агресивному середовищі кишечника людини і хребетних тварин. Кутикула покрита ворсинкоподобными виростами — микротрихиями, які входять в тісний контакт з микроворсинками слизової кишечника, що сприяє підвищенню ефективності всмоктування поживних речовин. У субкутикулі знаходиться шар клітин зануреного епітелію, а також зовнішній кільцевій і внутрішній поздовжній шари гладких м’язових волокон.
Видільна система цестод побудована за протонефридиальному типу. Вона складається з численних клітин з «мерцательным полум’ям» і тонких канальців, які, з’єднуючись між собою, впадають у великі бічні поздовжні вивідні канали. Ці канали в кожному членику з’єднуються між собою заднім поперечним каналом. Коли членик відривається, бічні видільні канали відкриваються назовні на поверхні відриву.
Нервова система складається з поздовжніх нервових стовбурів, найбільші з яких — бічні. У сколексе вони з’єднані поперечними комиссурами, які пов’язані з досить складним головним вузлом. Органи почуттів не розвинені.
Статева система майже у всіх цестод гермафродитна. У більшості з них статеві органи мають дуже складну будову. Гермафродитный статевий апарат повторюється в кожній проглоттиде. Перші членики, що відгалужуються від шийки, ще не мають статевого апарату. По мірі зростання стробіли і видалення члеників від шийки в них формуються органи чоловічої статевої системи, що складається у більшості видів з численних насінників, які мають вигляд пухирців, розкиданих в паренхімі членика. Від них відходять сім’явиносні канальці, що впадають в сем’япровід, закінчується совокупительным органом (cirrus), який знаходиться в статевий сумку (bursa cirri). Статева сумка відкривається, як правило, на бічній (іноді на вентральній) стороні членика на статевому горбку в спеціальному заглибленні, яке називається статевої клоакою.
105.методика культивування яєць та личинок
Мікроскопічні методи засновані на виявленні яєць і личинок гельмінтів. У залежності від мети дослідження вони поділяються на якісні і кількісні. Якісні методи. Фекалії, що підлягають дослідженню, повинні бути свіжими, не більш добової давнини. При масових дослідженнях можна використовувати рідини, що консервують: 4—10% розчин формаліну, консервант А. И. Щуренкової (0,2% розчин азотнокислого натру — 1900 мл, розчин Люголя — 250 мл, формалін — 300 мл, гліцерин — 25 мл) та ін. Консерванти в рівному обсязі додають до проби фекалій. Якісні методи поділяються на нативні і методи збагачення. Нативні методи. Метод товстого мазка по Като. Принцип методу полягає в тому, що яйця гельмінтів знаходяться в товстому мазку фекалій, прояснених гліцерином і підфарбованих малахітовою зеленню.  Шматочки фекалій величиною з горошину наносять на предметне скло, накривають целофановою плівкою і придавлюють гумовою пробкою (№ 5) для рівномірного розподілу матеріалу. Мазок залишають при кімнатній температурі для просвітління і мікроскопують через 1 год, улітку через 30—40 хв. Метод найбільш ефективний при аскаридозі, трихоцефалезі, дифіллоботріозі, теніїдозах і в меншому ступені — при анкилостомітодах і карликовому гіменолепідозі. 
Метод закручування (по Е. С. Шульману, 1933). Цей простий метод дозволяє виявити не тільки яйця гельмінтів, але і личинки кишкової угриці, у цьому його безсумнівна перевага. 2-3 г фекалій розмішують скляною паличкою при поступовому додаванні двох-чотирикратного об’єму води, потім енергійними круговими рухами «закручують» суспензію фекалій протягом 1-2 хв. При цьому яйця і личинки захоплюються до центра обертання і при швидкому витягу палички накопичуються в краплі рідини на її кінці. Краплю переносять на предметне скло, накривають покривним склом і мікроскопіюють. 

Приложенные файлы

  • docx 23667165
    Размер файла: 244 kB Загрузок: 7

Добавить комментарий