подрез


1. Економічне життя України у складі Речі Посполитої (друга половина XVI-перша половина XVII ст.) - Реферат
На економічний розвиток України XVI— першої полови­ни XVII ст. визначальний вплив справила зміна економіч­ної ситуації в Європі. На XVI ст. виробничі можливості країн Центральної та Південної Європи були суттєво пі­дірвані. Зникли великі масиви лісів, сільське господарст­во житниці Європи Іспанії занепало. Одночасно з відкрит­тям Америки й морського шляху в Індію небувале зростає попит на сільськогосподарську та промислову продукцію. Втягуючися в торгівлю із Західною Європою, шляхта про­являла щодалі більшу зацікавленість у багатих україн­ських землях. Найбільші можливості для розвитку товар­ного господарства мали магнати. Щоб поширити фільвар­кову систему й збільшити продуктивність панських госпо­дарств, у 1557 р. була проведена аграрна реформа, відома під назвою “Устава на волоки”. Спеціально призначені ре­візори переміряли землі й поділили їх на так звані воло­ки, ділянки землі розміром 16—21 га. Під фільварок від­водилися кращі землі й в одному місці. Селянам виділя­лися три смуги на різних полях; передбачалося ведення три­пільної системи господарювання. Володільник волоки мав відробити два дні на тиждень у фільварку, платити щоріч­но грошовий чинш у розмірі 12 грошів, давати данину про­дуктами не менш як на 18 грошів. За селянами залишали­ся також “мостова”, “візницька”, “сторожова” та інші по­винності.
За своїми соціально-економічними наслідками “Устава на волоки” мала двоїсте значення. Вона остаточно ліквідо­вувала залишки прав власності вільних селян на землю і перетворювала їх на володільників панських наділів. За­провадження панщини зв'язувало ініціативу та підприєм­ливість працівника, вело до занепаду селянського госпо­дарства. В той же час використання праці залежного селя­нина, забезпеченого тягловою силою й сільськогосподар­ським реманентом, супроводжувалося піднесенням фільвар­кового господарства. Помірна панщина й фільварок пере­творили Україну в другій половині XVI ст. на годувальни­цю всієї Європи. Якщо спочатку фільварки існували пере­важно в Галичині, Волині та Поділлі, то після Люблінської унії поширилися на Подніпров'я. Лани заколосилися хлі­бами, поля наповнилися кіньми, волами, коровами, стави й озера — рибою, а ліси — стукотом сокир і голосами людей. У небі час від часу з'являлися клуби диму від спалюваних на поташ і дьоготь дерев. Залежно від розміру фільварків окремі шляхтичі в різні роки збирали від трьох до 50 тис. пудів зерна. В 1615 р. лише з Костянтинівського й Степанського ключів спадкоємців Острозьких надійшло 300 тис. пудів пшениці, жита, ячменю, вівса, гречки, проса й гороху. Успіхи в зерновому землеробстві сприяли розвитку тварин­ництва. Магнату Ружинському лише в с. Вчорайшому на Київщині в 1609 р. належало щонайменше 100 дійних ко­рів, 60 ялівок, 40 волів, 300 овець, 250 свиней, 500 вуликів. Приблизно таку саму структуру мало тваринництво й ін­ших магнатів та шляхти.
Складову частину панського господарства становили промисли. Досить активно велося видобування поташу в магнатських і шляхетських лісах Волині, Житомирщини, Київщини та Чернігівщини. Протягом другої половини XVI — першої половини XVII ст. у різний час діяло 140 по­ташних буд, які істотно знищили лісові масиви. Магнати й шляхта засновували чимало рудень, особливо в поліських районах Волині, Житомирщини, Київщини та Чернігівщи­ни. Ручна праця при виготовленні заліза почала витісня­тися водяним колесом. У першій половині XVII ст. на Правобережному Подніпров'ї та Лівобережжі активізувалося виробництво селітри. На Прикарпатті досить вигідним, а відповідно й поширеним стає добування солі, яке провади­лося більш як на 358 соляних варницях. Майже в кожно­му панському господарстві на берегах річок чи потоків сто­яли водяні млини на одне, а то й на одинадцять водяних коліс. Тут мололося зерно, виготовлялися крупи, валялось сукно тощо.
Найважливішою рисою промислів XVI—першої поло­вини XVII ст. стало зародження в середині них мануфак­турного способу виробництва — попередника великої ма­шинної індустрії. Як і західноєвропейські, українські мануфактури характеризувалися об'єднанням робітників для виробництва товарів, пануванням ручної праці, її роз­поділом на окремі виробничі процеси. Робоча сила могла бути як залежною, так і вільнонайманою. Почалося вкла­дання торгового капіталу у виробництво, внаслідок чого активізувалося первісне нагромадження. Все це разом узя­те знаменувало перші кроки генезису капіталізму на укра­їнських землях.
Поряд з промислами в сільській місцевості розвивалося й ремісництво. Дедалі більше сільських майстрів займалися переважно ремеслом, не поєднуючи його з ве­денням сільського господарства. Окремі села (Дубечне на Волині, Високе на Перемишльщині та ін.) перетворювалися на спеціалізовані ремісничі центри по виготовленню тих чи інших товарів.
Однак основна маса ремісничої продукції вироблялася у містах. До кінця XV ст. вони розвивалися повільно. Всьо­го на той час налічувалося не більше 35 міських поселень, більшість з яких виникла ще в давньоруський період. У XVI — першій половині XVII ст. з'явилися Брусилів (1574), Чигирин (1589), Кременчук (1590), Крилів (1616) та десятки інших міст. Тільки в одному Волинському воє­водстві їхня кількість зросла з 68 до 114. Найбільше міст і містечок стояло в Київському та Брацлавському воєвод­ствах, однією з причин чого була гостра необхідність захис­ту регіонів системою міських укріплень. Найбільшими міс­тами стали Львів (15—18 тис. жителів), Київ (15), Меджибіж (12), Віла Церква (10,7). В більшості ж міст і місте­чок проживало по 2-3 тис. чол. За своїм юридичним стату­сом вони поділялися на королівські, приватновласницькі і а церковні. Але дедалі більше міст виборювали самовряду­вання на основі магдебурзького права й ставали незалеж­ними від феодалів. Окремі квартали або угіддя королів­ських міст спеціальним указом короля передавалися під (Орисдикцію власників і в цьому випадку називалися юридиками. Ремісники, купці та селяни “юридик” не підля­гали компетенції міського самоврядування й сплачувала податки та виконували різні повинності на користь їхніх власників.
Найбільшого поширення в містах набули ремісничі спе­ціальності пекарів, м'ясників, різьбярів, пивоварів, медова­рів, ткачів, кравців, чинбарів, ковалів, кушнірів тощо. Для утвердження монополії на виготовлення тих чи інших това­рів, захисту корпоративних інтересів, регламентування ви­робництва й збуту продукції дедалі більше ремісників об'­єднувалися в цехи. Наприкінці XV—на початку XVI ст. вони з'явилися в містах Волині та Київщини, а пізніше б на Лівобережжі. У Львові, Луцьку та Києві діяло по 15— ЗО цехів у кожному. З розвитком промислів і ремесла збіль­шувалася й кількість товарної продукції.
Фільваркове господарство на кріпосній праці й елемен­ти мануфактурного виробництва прискорили економічний розвиток України. Частина одержаної продукції йшла як на внутрішній, так і на зовнішній ринок. Магнати й шляхта вивозили свої товари переважно до Західної Європи, де вони коштували значно дорожче. Крім власної продукції, шляхта торгувала також товарами своїх підданих, скупле­ними в них за безцінь. Головну статтю українського екс­порту в Західну Європу становив хліб. Його кількість увесь час зростала. В середині XVI ст. вона становила 17, у дру­гій половині — 78, а в першій половині XVII ст.— до 84 тис. лаштів (лашт—приблизно 2 т). Влітку шляхами до Гдан­ська брели нескінченні стада волів і коней. Протягом черв­ня—липня 1534 р. тільки через Городок пройшло 4 тис. волів з найближчих українських земель. Найбільшими екс­портерами українського скоту стали магнати. Лише Олек­сандр Конєцпольський у 1644 р. відправив до Ярославля 500 волів з Корсуньщини, а Суходольський в 1646 р.—220 голів з Житомирщини. До Європи вивозилося багато ван-чосу — дубових колод і клепок, а також поташу, дьогтю, смоли тощо. В окремі роки експортувалось до 2 тис. лаштів кожного із цих товарів. Про загальне захоплення шляхти торгівлею на шкоду лицарству з жалем писав один з польських публіцистів того періоду: “Тепер у нас нема вояків, зате є корчмарі, гендлярі й посередники... Найбільшим подвигом у нас вважається знати дорогу, якою женуть биків з маєтку до Гданська, бо всі заможніші торгують...”.
Найбільші вигоди від торгівлі природними багатствами України мали польські магнати й шляхта. Хижацька екс­плуатація природних надр виснажувала землі й робила їх малопродуктивними. Ліси значною мірою були вже вини­щені в Галичині та Волині, і шляхта добиралася до лісо­вих масивів Лівобережної України. Одержувані кошти йшли переважно на розкішне життя панства, частково вкладались в економіку Литви й Польщі, а Україна дедалі більше перетворювалася на сировинний придаток європей­ських країн. За рахунок українського народу зміцнювалися інонаціональні феодали, а національні поступово відсу­валися від основних джерел збагачення.
2. Правове становище міст Галицької землі в другій половині XVI - першій половині XVII ст.
Річ Посполита як держава становила політично-адміністративну систему зі своїм законодавством. Становище галицьких міст і міщанства було зумовлене правовими нормами цієї системи. В другій половині XVI ст., а особливо в XVII ст. почався період економічного занепаду Речі Посполитої: розорення її міст, скорочення ремесел, торгівлі. Найголовнішими причинами такого становища були: економічне й політичне панування шляхти, слабкість королівської влади, економічна нестабільність, незміцнілість міст і міщанства.
Магнати і шляхта зосереджували в своїх руках політичну владу. Найвищими законодавчими органами феодальної Польщі були шляхетський сейм і сеймики. Королі з другої половини XVI ст. стають виборними. Необмежена влада шляхти дала можливість їй впливати на політичний розвиток країни.
У другій половині XVI ст. - першій половині XVII ст. галицькі міста за правовим статусом поділялися на: королівські, приватновласницькі та церковні. Проте правове становище міст постійно змінювалося. Послаблення королівської влади призводило до того, що над містами зростала анархічна влада шляхти. Процес декоролізації міст Галицької землі, як і у України в цілому відбувався, можливо, навіть швидше, ніж у самій Польщі, оскільки цьому сприяла віддаленість українських воєводств від адміністративно-політичного центру Речі Посполитої.
Королівські міста розташовувались на так званих королівщинах і, як правило, були адміністративними центрами королівської влади на місцях. Згідно з даними податкових реєстрів 1606 р., 1607 р., 1609 р., 1628 р., 1635 р., вони становили у Галицькій землі - 24,1%. Для порівняння: у Київському воєводстві - 22,3%, у Подільському - 5,4%, у Волинському - 4,4%. Найбільша кількість міст були приватновласницькими - 72,2%.
Церковні міста були лише у Галицькому повіті (Кукільніки і Семяківці), що складає 2,5% від загальної кількості міст. Перевага приватновласницьких міст прямо свідчить про децентралізацію королівської влади у Польській державі.
Заснування міста, виникнення в ньому ярмарку, визначення адміністративного статусу - все це вимагало санкції вищої влади - короля.
Нормативним актом для заснування міста була королівська грамота. Так, наприклад, для заснування містечка Красилова у 1578 р., Янушеві Острозькому була дана грамота короля Стефана Баторія: «король дозволяє Янушу побудувати замок в Красилові Галицького повіту, заселити це місце вільними людьми» [9: 1337].
Королівські грамоти не лише дозволяли заснування міст і містечок, а й встановлювали, коли мають відбутися ярмарки. Так, наприклад, у грамоті для міста Снятина сказано «запровадити 4 ярмарки в рік; торги щотижня у четвер і п`ятницю» [10: 84-85].
У грамотах визначали і привілеї міщан: «засновувати корчми: медові, пивні, горілчані, мають право жителі шинкувати, купувати, продавати» [3: 738].
Польська держава систематично видавала правові акти, що закріплювали певний обсяг економічних привілеїв і юридичне становище міщан. Наприклад, жителям Рогатина, надавали грамоти, які або зменшували їхні повинності або оберігали їх від свавілля воєвод: «воєвода не повинен брати мито від дров, сіна, коліс, саней; дворища і вигони не повинні роздаватися людям княжим, панським і духовним; судити не має права ні воєвода, ні його радники, тільки війт, бурмістр і райці» [7: 349].
З метою заохочення поселенців на повторне заселення міст, знищених внаслідок татарських наїздів, королі і старости видавали спеціальні привілеї, звільняючи нових жителів, а деколи всіх міщан від податків, від 4 до 8 років. Подібні привілеї отримали за 1570 - 1648 рр.: Коломия [7: 467], Калуш [9: 1372], Підгороддя [9: 1372], Снятин [9: 1372].
Державними законодавчими актами регулювався адміністративний устрій міст. Важливим елементом правового становища міст було набуття ними магдебурзького права. На відміну від Чехії і Угорщини, де німецьке право поширювалося на міста й оточуючі їх землі, у Польщі воно охоплювало лише міста. Грамоти на магдебурзьке право проголошували 3 принципи: відміну діючих раніше звичаїв литовського і руського прав, відміни влади і суду над міщанами державців, намісників і всіх інших чинів королівської адміністрації на місцях; утворення самоуправління - ради, яку вибирали громадяни: «… людям осілим і які будуть приходити, надаємо право магдебурзьке: обирати війта, бурмістра з райцями, справи судові вирішувати відносно права магдебурзького [2: 81]. Таким чином, міським общинам надавався імунітет у сфері управління і суду.
Королівська грамота ставила і певні вимоги перед міщанами: необхідно було розбудувати місто, економічно зміцнювати його, поліпшувати санітарні умови. «У Войнілові потрібно збудувати ратушу, вагу, постригальню, ятки всілякі, лазню, спорядити ремесла, дотримуватись всіх цих привілеїв у привілейованих міст» [3: 721].
На членів громади, в грамоті на магдебурзьке право, «покладався військовий обов`язок, і міщани повинні були виступати проти ворога при старості або намісникові» [9: 144]. Це свідчить про те, що одна з головних причин надання особливих прав містам була їх оборонна значимість. Адже однією з зовнішніх проблем Речі Посполитої були постійні набіги татар.
По суті, магдебурзьке право мало відмінити існуюче руське і литовське право в містах, проте воно зразу після впровадження не стало існувати в своєму класичному вигляді.
Магдебурзьке право у галицьких містах зазнає значних змін під впливом двох важливих історичних процесів: рутенізації і юридикізації. Німецьке право було необхідне для подальшого розвитку міст, і тому, щоб існувати, воно було змушене пристосовуватися до місцевих традицій і включити в себе елементи руського права. Особливістю галицьких міст, які мали самоуправління на основі магдебурзького права, було те, що воно поєднало в собі представницьке виборне право, що виявилось у формі магістрату, і пряме безпосереднє руське право в особі контролюючої за діями магістрату колегії - квадрагінтавірату. Наприклад, у Теребовлі, посполиті здобули собі право на вибори в даний орган і утворили колегію 12 мужів. Як бачимо, класична форма магдебурзького права, за якою управління повинно здійснюватись у виборних колегіях, включає в себе елементи руського права, яке визнає зверхність влади тільки за зборами всіх членів громади. Тому, в багатьох містах, крім зазначених ради і лави, виникає третій орган - колегія, яка складалася з виборних цехових ремісників і займалась контролем магістрату.
Ще однією особливістю галицьких міст у магдебурзькому праві була, на нашу думку, їх значна юридикізація, яка порівняно з першим явищем мала негативний вплив на управління в містах. Юридики - це шляхетська та церковна власність на території міст (двори, будинки), яка впліталась у господарський організм міст, але не підлягала їм ні юридично, ні економічно. Користуючись своїм привілейованим становищем, шляхта і духовенство одержували дозвіл від короля на володіння згаданою власністю з метою економічного збагачення, власники юридик поселяли у своїх володіннях ремісників, купців, які платили їм податки і виконували повинності. Існували юридики монастирські, церковні, королівські, шляхетські. Частина власників юридик намагалася перетворити своїх підданих на залежних селян. Так, наприклад, галицький плебан Криштоф Забєровський, який володів частиною галицького передмістя, примушував «20 костьольних підданих, які займали 12 дворів до відпрацювання дводенної панщини, на тій підставі, що вони, як селяни і піддані дідича від 1625 р. два дні в тиждень робили» [9: 1368]. Велика кількість юридик вносила плутанину і всякі зловживання в господарське управління країною, заважала поліпшенню економічного становища міст і роз`єднувала міщанську масу на окремі групи, інтереси яких не збігались.
Питання юридик є дуже складним і суперечливим, але можемо сказати, що вони несли в основному негативну суть. По-перше, це була ще одна спроба феодалів втрутитись у справи міст, які вийшли з-під їх юрисдикції і здобули самоуправління, по-друге, наявність в одному місті багатьох юридик вела до розпорошеності міщанства як єдиної суспільної верстви і до загальної децентралізації країни. Польські королі надавали містам магдебурзьке право, щоб зміцнити свої позиції в державі і здобути підтримку міщанства у справі централізації Речі Посполитої. Юридики виводили з-під впливу короля велику кількість міщанства, посилювали шляхту і велике магнатство, послаблюючи в цілому Польщу.
Якщо порівнювати вплив двох процесів: юридикізації і рутенізації на управління в самоврядних містах, бачимо, що останній становив значну перевагу над першим щодо впорядкування міської влади на магдебурзькому праві. Так, завдяки рутенізації німецьке право швидше пристосувалось до умов у галицьких містах, оскільки дозволяло більшій кількості міщанства брати участь у діяльності міських органів влади і, що найголовніше - здійснювати контроль над ними. Магдебурзьке право, включаючи в себе елементи звичаєвого права, було більш зрозумілим руському населенню і цим об`єднувало його на підставі спільної мети - поліпшення добробуту в містах. Зі свого боку, юридикізація впливала негативно на самоуправлінські міста, оскільки виводила частину міщан з-під влади магістратів, що ослаблювало сили міського населення у боротьбі за здобуття широких виборних прав на основі магдебургії.
Звичайно, юридикізація і рутенізація мали місце і в інших містах Руського воєводства, але ми вважаємо, що їх вплив був найвідчутнішим у галицьких містах, що пояснюється віддаленістю Галицької землі від центральних воєводств Речі Посполитої і, відповідно - видозміною класичного зразка магдебурзького права, який існував у Німеччині і власне в Польщі, та його пристосування до місцевих умов шляхом поєднання з руським (звичаєвим) правом. На поширення юридикізації вплинула та ж причина, адже з віддаленістю від центру Речі Посполитої все більше ослаблюється королівська влада, зростає свавілля магнатів, які не тільки відчувають себе дрібними «королев`ятами» у власних маєтках і керують там на свій розсуд, а й втручаються у королівську власність - міста і створюють у них юридики, з метою посилення своєї влади.
Юридичне становище міщанства визначалось не лише їхніми привілеями і правами, а й обов`язками перед королівською владою. Під обов`язками ми розуміємо повинності, які виконували міщани, і податки, які вони сплачували. Одним з головних видів податків був грошовий чинш, який сплачували до каси староства від кожного житлового будинку. Плати були різними, вимір грошей залежав не тільки від розміру міста, а й від привілеїв, наданих йому [10: 22]. Розмір чиншу коливався в межах від 5 грошей у Тустані [9: 150] до 2 злотих (60 грошей) в Маркові і Молоткові [9: 151] .
Крім чиншу, міщани платили грунтовий податок. Предметом оподаткування були лани, міські ліси (в Галичі становили приблизно 1/16 лану), ниви (в Тустані - 1/8 лану) [7, 671], морги (в Галичі те ж, що й ліси). Величина ґрунтового податку на користь старости була вища, ніж податку від будинків. Найнижчий ґрунтовий податок платили коломийські міщани, де міських ґрунтів було дуже багато (100 ланів). Так, тут у 1627 р. податок становив 40 грошей від лану землі (10 грошей від чверті землі) [3: 701]. Найбільшу величину ґрунтового податку платили жителі Тустані - 8 злотих за лан [5: 7-16].
У деяких королівських містах підставою оподаткування на користь феодалів була міська нерухомість. Так, у Яблонові перед 1648 р. норма цієї оплати становила: по 9 грошей, від багатих міщан і по 4,5 грошей від бідніших [9: 1016]; в Заваллі міщани платили в 1570 р. по 15 грошей від господарства [9: 550].Ці податки використовували частково на утримання сталого війська, яке перебувало в Україні.
У приватних містечках теж платили чинш від господарства. На відміну від королівських міст, сплата грошових повинностей була диференційованою. Інвентар Буданова 1614р. розрізняв 5 категорій господарств. Розмір чиншу відповідно становив 36 грошей, 18 грошей, 12 грошей, 10 грошей, 6 грошей від господарства [21].
Міський чинш з будинків і ланів значно зріс у першій половині XVII ст. порівняно з другою половиною XVI ст. Так, у Калуші в 1549 р. податок від будинків становив 20 грошей [7: 720-722], а в 1616 р. - 30 грошей [7: 722-728]. У Підгородді чинш за лан землі зріс за 50 років від 24 грошей [3, 705] до 68 грошей [5: 7-16].
Державні повинності міст визначались постановами сейму та розпорядженнями короля і включали прямі й опосередковані податки як окремих громадян, так і міст у цілому. До 1629 р. населення міст платило державні податки (побор): від житлових будинків (шос), землі (ланове), від ремісничих, торговельних господарств, млинів, окремо від безземельних, священиків, євреїв.
У 1629 р. був впроваджений єдиний прямий податок - подимне. З цього часу одиницею оподаткування був дим - житлові будинки і об`єкти промисловості. Розміри подимного встановлювались постановою конституції 1629 р. За цією постановою в головних містах з великих будинків стягували 3 польські злотих, із середніх - по 2 злотих, з невеликих міських домів, а також з млинків, папірень, кузень, гут - 0,5 злотих [8: 290-291].
Конституція вального сейму уповноважила до збору подимного панів і дідичів міст: наказано щоб … для князів, бояр, кушнірів, папірняків, мельників був встановлений вищий податок, а для безземельних найманих робітників, селян - менший, так, щоб усі будинки платили мінімум по 1 польському злотому [8: 311].
Розмір подимного в наступні роки зріс в 2-4 рази, залежно від потреб держави. Цей розмір встановлювали сеймики за вказівкою уряду [1: 49-50]. В 1642р. шляхта ухвалила подвійне подимне. Відповідно, доходи держави з подимного були набагато вищі, ніж з ланового і шосу [6: 169].
Купці і перекупники згідно з сеймовою постановою 1629 р. платили купецьку донативу, розміром на 100 тис. злотих в рік. Король мотивував впровадження нового податку в універсалі від 22 березня 1629 р. [9: 229-230]. В наступні роки цей податок зріс в 40 раз [6: 169].
Серед опосередкованих податків на користь держави найважливішим було чопове від вина, пива, горілки і меду. Податок платили по половині від виробництва напоїв та їх продажу. Обкладалось усім податком 11% вартості виготовлених напоїв [6: 171]. Чопове платили в основному міщани, а в деякі роки і шляхта. Королівський універсал від 20.06.1600 р. у справі чопового твердив: «… що ті представники шляхетського стану, які мають будинки в наших королівських містах і варять пиво,продають чи дають солод з фільварків до міст і містечок, теж повинні платити чопове, як і міщани [1: 15].
Сеймик встановив норми оплати чопового: за паління горілки в містах і містечках - 24 гроші, в селі 12 грошей, а за шинкування і в місті, і в селі, від кожної кварти - по квартнику [1: 24].
Державним податком була також «прасолка з Галицької землі від купців і чумаків, які займалися торгівлею і перевозом солі» [1: 15].
Важкими для міщан були державні підводні або стаційні повинності. На городян окремих королівських міст був покладений обов`язок доставляти підводи королівським урядникам та іноземним купцям, а також утримувати їх під час перебування в місті.
Скарги міщан на надмірні труднощі, пов`язані з переїздом іноземних послів, привели до опублікування 15 лютого 1607 р. спеціального королівського універсалу: «Знаємо ту справу - писав король, звертаючись до гродських урядів, - що іноземні посли, які їдуть до нашого двору чинять великі шкоди, беручи підводи і різні стації. Наказуємо, щоб жодному послу не давали підвод і стацій, а лише нашим урядникам…» [9: 1264].
Великим тягарем для міського населення було покриття витрат на військові потреби шляхетської Польщі. Так, у першій половині XVII ст. на вимогу уряду городяни зобов`язані були споряджати для служби у війську певне число людей. Державною повинністю королівських міст, був обов`язок утримувати королівські війська під час зими, на так званих «лежах». Ця повинність називалась - гіберна. Її вартість визначали самі жовніри, тому це призводило до зловживань і свавілля. Так, наприклад, жовнірська стація, згідно зі статутом краківського каштеляна Станіслава Конєцпольского, визначена в 1645 р. для Галицького староства, становила 35 злотих з 1 лану, фактично жовніри отримали - 111 флоринів, 15 грошей, що було втричі більше встановленої норми [4: 464-465].
Вартість гіберни перевищувала в кілька разів вартість інших податків, які платили міщани на користь феодала і міста. Вони дуже неохоче виконували цей обов`язок на користь держави, і збирання стацій не обходилося без застосування сили. Про часте насильство з боку офіцерів регулярного війська і людей, які видавали себе за жовнірів, нас інформують скарги мешканців королівських, духовних, приватних галицьких міст, які подавали до Теребовлянського і Галицького гродів. Ці скарги приводили до видання королівських і гетьманських універсалів «про свавілля жовнірів». Верховський сейм 1613р. був змушений визнати, що жовнірські лежі в Україні були великим тягарем для населення.
Городяни виконували повинності також на користь церкви та духовенства. Зокрема, міщани давали костьолові десятину з міських ланів і міщанських фільварків [9: 927-936] у формі борощна і грошима. В деяких містах костьол брав опосередковані податки. Наприклад, у Коломиї місцевий священик отримував частину доходів старости, в такому обсязі: «горілчаного 1/3, десята міра з млинів всякого збіжжя» [9: 495].
Загальним обов`язком міщан і передміщан було ремонтувати стіни, вали, рови, дороги, мости. Це були загальні шарваркові повинності [9: 1449]. Почесним обов`язком міщан була участь в обороні міста у випадку нападу ворога. Приготування міста для оборони і нагляд за будівництвом міщанами міської фортифікації належали до компетенції війтів.
Значними для міщан були і натуральні повинності. Величина цих податків була невелика і характеризувалася тенденцією до зниження у першій половині XVII ст., що пов`язано зі значною товаризацією фільваркового магнатсько-шляхетського господарства.Великі королівські міста добилися звільнення від натуральних оплат. Наприклад, у Калуші, ще в 1579 р. міщани платили від дому крім 20 грошей по 2 курки і 12 яєць [9: 678], а вже в 1629 р. - тільки по 1 злотому чиншу [9: 1054-1056].
У першій половині XVII ст. (1616-1648 рр.) з 10 королівських міст, про які є дані, в чотирьох (Галич, Рогатин, Снятин, Теребовля) не було натуральних податків, в інших чотирьох (Калуш, Підгороддя, Тлумач, Тустань) [9: 1082-1085] міщани платили тільки поволовщину і тільки в двох - Коломиї, Яблонові [9: 445-447], крім поволовщини, була десятина пшона, двадцятина вівса, 20-го вепра. В Яблунові міщани платили з лану «2 півмаци вівса теребовлянської міри, 1 курку і 10 яєць [3: 740].
Обтяжливою для міщан була «збіжна міра» за користування панськими млинами, броварнями, солодовнями. Ця форма данини перевищувала всі натуральні повинності.
Міщани деяких міст, особливо приватновласницьких, та передміщани багатьох міст були зобов`язані відробляти панщину. З 8 міст, про які є відомості щодо повинностей міщан на користь феодалів, тільки 2 приватні міста мали сталу панщину: Буданів і Вербів. Так, у Буданові ланники були зобов`язані до дводенної кінної панщини, а півланники - до дводенної пішої панщини [9: 1078].
Серед відробіткових повинностей всюди були визначені обов`язки населення підтримувати в хорошому стані панські млини (ремонтувати будівлі, чистити млинівки, поправляти греблі). До цих робіт залучалось населення навіть великих міст, так, люстратори 1627 р. занотували, що населення Галича повинно ремонтувати млин, чистити млинівку, доставляти мукомельні камінці тощо [10: 15].
Різновидом відробіткових повинностей було і сторожування. Міщани по черзі сторожували при міських брамах, на укріпленнях у панських маєтках та полях, на під`їзних шляхах до міст і містечок.
Таким чином, як свідчать історичні документи, населення галицьких міст було обтяжене сплатою значних грошових натуральних податків, на користь як держави, так і феодалів, а також змушене було відробляти повинності і панщину, що зближало вільних міщан із залежним селянством.
Підсумовуючи правове становище міст і міщанства Галицької землі в складі Речі Посполитої, слід сказати, що більшість міст та містечок мали приватний статус (72,2%), це зумовлювалось міцними позиціями магнатів і шляхти й слабкістю королівської влади в державі. Незважаючи на те, який статус мало місто - приватне, королівське чи духовне, воно змушене було підкорятися законодавству Речі Посполитої. Застосування державного права щодо міст і міщанства здійснювалося через численні грамоти (на заснування міста, на надання магдебурзького права), акти, які були пов`язані з податками, привілеями і повинностями міщан. Та найбільше правовий статус міст визначався через державне законодавство, а саме Литовський статус 1588 р., сеймові конституції.
3. Розвиток міст. Поняття рівнів міського побуту визначено І. П. Крип'якевичем. Він вважав, що у XVI—XVII та й у XVIII ст. українське місто існувало на таких рівнях: "містечко", "мале місто", "велике місто". Якщо мале місто і велике місто існувало здавна по всій Україні, то містечко було специфічним явищем саме Західної України. Уклад містечок формували заняття ремеслом і торгівлею. Кожне з таких містечок мало своє виробництво, яке забезпечувало жителів його і найближчих сіл всім необхідним для життя. Забезпечення жителів ремісничими виробами здійснювали купці. Отже, можна сказати, що містечко - - це невелике землеробського характеру поселення зі слабо розвинутим ремеслом, яке було місцем торгівлі для навколишніх сіл.
Ремесло і торгівля були головними факторами економічного життя таких містечок. Тут ремісники довше, ніж у великих містах, зберігали традиції народних промислів.
Міста Західної України, а почасти і Центральної та Східної, що входили до Речі Посполитої, поділялись на дві основні категорії: державні (королівські), які мали магдебурзьке право, а також "панські", що були власністю феодалів та церкви. Панських міст в Україні було найбільше. Був ще третій різновид панської власності у вільних містах, так звані "юридики", тобто власність феодала або церкви на територіях державного міста.
У XVI — 1-й половині XVII ст. в Україні зростають старі і виникають нові міста. Наприкінці XVI ст. тільки на Поділлі налічувалось 37, а в Волинському воєводстві — 68 міст і містечок. У 40-х роках XVII ст. в Україні, за деякими даними, було близько 1000 міст і містечок. Багато які з них, на думку деяких дослідників, виникли в 1-й половині XVII ст.
Більшість міст була приватною власністю світських і духовних осіб. Навіть у 1-й пол. XVII ст. із загальної кількості в 323 міста і містечка у Київському і Брацлавському воєводствах приватним (як тоді говорили) "володільцям" належало 261, тобто близько 81%, королівських було 52 міста, тобто 16%, решта— 10 міст, становила власність церкви.
Українські міста у складі Речі Посполитої, як і польські міста, з середини XVII ст. переживали занепад. Частково це було наслідком безперервних війн, які несли з собою грабунки та спустошення. Частина колишніх міст і містечок перетворилась на села. Значна частина міст, як і раніше, перебувала у приватному володінні. В тій частині Київщини, що відійшла до Польщі, в П-й пол. XVII ст. приватні магнатські, монастирські і шляхетські міста, за неповними даними, становили майже 90%, на Волині — близько 88% усіх міст. Більшість цих міст не мала самоврядування і безпосередньо підлягала своїм власникам. Як і раніше, так і тепер у Західній Україні великої шкоди містам завдавали шляхетські і монастирські юридики.
Протягом всього другого півстоліття в українських містах зростав податковий тягар. У багатьох містах міщани відбували панщину на користь адміністрації і власників міст. Тяжко позначалося на українському населенні міст посилення національного гніту і релігійних переслідувань.
Розвиток ремесла і торгівлі в Україні сприяв посиленню диференціації міського населення. Жителі всієї України, але перш за все Західної, поділялись на три основних категорії: до першої категорії "патриціату" — належали аристократи, багаті торговці, лихварі; до другої категорії ("бюргерів") чи "міщанства" — середні і дрібні купці, цехові майстри, заможні городяни; до третьої категорії (так званого "плебсу") — підмайстри і учні ремісничих цехів, нецехові ремісники ("партачі"), міська біднота, слуги. Коротше, всі ті, кого називають словом "народхк) "Патриціат" складали багаті сім'ї, польські і українські, що прийняли уніатство або католицтво, магнатів, а також багаті сімейні клани німців, вірменів, греків. В їх руках було зосереджене міське управління, господарство і прибутки, вони засідали в міській раді і займали всі міські посади.
Розвиток міської культури України є невід'ємною частиною етнічної історії українських земель. Культура і побут українського народу представлені багатобарв'ям історико-етнічних зон і етнографічних груп населення, що позначилися на формуванні національних рис в творчості ремісників. Слід відзначити поліетнічність міст України. Багатонаціональний склад ремісників зробив свій внесок в розвиток різних видів місцевого ремесла, розвиваючи одночасно і свої національні традиції.
Розвиток ремесла. Ремесло, тобто виробництво ручним способом різних речей, потрібних у господарстві і побуті, було першою формою промисловості. Низька продуктивність ручної праці ремісника відповідала слаборозвинутому ринку і порівняно невеликому попиту на ремісничі вироби. На цьому грунті і зростала та особлива майстерність ремісника, що доходила до віртуозності. Майстри мали свої власні секрети виробництва, що передавались від батька до сина. В Україні у XVIII ст. було до 300 різних ремесел. Лише в збірці мандрівного поета — дяка Климентія Зинов'єва — в кінці XVII ст. знаходимо згадку про 100 ремесел. Зупинимось на найбільш поширених серед них.
Прості люди дуже поважали ремесло шевця. В описі сучасника швець сидить у своїй майстерні, сповнений власної гордості, на кріслі,
"як на маєстаті", тобто — як король на троні. Шевство поєднувалось з чинбарством — виготовленням фарб з трав. Відвар з трав або листя у гарячому вигляді чинбар наливав у мішок з шкури, яку треба було пофарбувати, і так залишав на певний час. Пофарбовані в такий спосіб шкури були дуже міцні й еластичні.
Серед ковалів була вузька спеціалізація з трьох напрямків: ковалі, слюсарі і токарі. Були також зброярі: лучники, мечники, сагайдачники, щитники. Серед ювелірів були окремо "перстинники". Людвисари і конвисари, особливо останні, виробляли мідні, цинкові предмети домашнього вжитку.
Ткачі і суконщики були найголовнішими в своїй галузі, але самостійно існували також професії войлочників, красильників, полотинників і постригачів. Серед кожум'як були майстри вироблення шкір — гарбарі, сідельники, спеціалісти по тисненню шкіри (римарі), окремо були "кордибанники" — виробка козлиних шкір.
І.П. Крип'якевич відзначає диференціацію живописців — "малярів". Це були іконописці, які займались розписом стін і тому могли бути зараховані і до художньо-будівельної галузі.
За деякими даними, число спеціальностей текстильного і одежного ремесла було майже півтора десятки. Деревообробне ремесло мало 14 професій, металообробка — 23 професії.
Важливою умовою оцінки майстерності в гончарському цеху була така якість виробу, як міцність: заміс глини, обпалення черепка, вогнетривкість, водонепроникність і таке ін.
Серед тих, хто працював на скляному промислі, були гутники, що готували скляну масу; шуляри — наглядачі за нагріванням печей; осмольники — постачали смолисте соснове дерево для добування спеціального попелу — поташу; будники — добували поташ; оболонники — вставляли у вікна шибки із скла, або "оболонки", гончарі —виготовляли форми для скляних виробів, а також рознощики готових виробів. Були також підводчики.
Зросла питома вага ремісників навіть у середніх і малих містах. Наприклад, у Білій Церкві в 1641 р. було 277 ремісників різних професій. Вони становили понад 30% усього населення міста.
В одній з середньовічних настанов про навчання учнів склярського цеху сказано: ".„Маєш вчитися, доки житимеш...". Це, власне, стосувалось учнів всіх професій. Навчання продовжувалось багато років, при цьому учні і підмайстри нещадно експлуатувались майстрами.
З XV ст широке розповсюдження по Європі отримали писані і друковані настанови з архітектури. Були вони і в Україні. Такими були праці М. Вітрувія, Андреа Палладіо, Вінченцо Скамоцці. З Німеччини привозились різні "Кунстбухи" підручники з будівельної справи, на українсько-польському лексиконі звані "кожбушками". В XVII ст. з'явилася анонімна праця на польській мові "Коротка наука будівництва".
Диференціація міських ремісничих професій мала двоякий характер. З одного боку, зростаюча конкуренція серед ремісничих цехів і запровадження нових форм виробництва сприяли поліпшенню якості продукції і пошуку нових форм і засобів, що й знайшло своє втілення в створенні нових напрямків розвитку, закріплених створенням нових цехів. З іншого боку — та ж диференціяція виробництва була і ознакою майбутнього занепаду міського ремісничого виробництва, одною з його численних причин.
Новостворені цехи не змогли витримати жорстокої конкуренції з більш могутніми і традиційними корпораціями. Вже на початку XVIII ст. рівень продуктивності праці нових ремісничих цехів (та й усіх загалом) швидко скорочується, багато які з них припиняють своє існування. Внаслідок цього, в сукупності з дестабілізацією внутрішньо-і зовнішньополітичних стосунків Польщі, почастішавшими війнами, економічною розрухою міст уповільнюється розвиток цілих видів ремісничої творчості. В історії ремісничого господарства України розпочинається процес відпливу ремісників з міст в містечка і сільську місцевість, протилежний процесові активного поповнення міського ремісничого середовища, що відбувався до цього.
Правда, за інерцією ще зберігався певний рівень якості і кількості виробів, а також ринки збуту. Але це відбувалося, в основному, за рахунок зовнішньої торгівлі. Ремісничі товари з України охоче скуповували іноземні купці, а особливою популярністю вони користувалися на ринках Європи. Польща, Росія, Угорщина, Молдавія, Туреччина, Греція, Німеччина—ось неповний перелік країн, на ринках яких продавались вироби українських ремісників.
В свою чергу, українські ремісники охоче купували сировину на ринках Європи. Сирі шкіри завозились з Молдавії, залізо, мідь, срібло — з Польщі, Угорщини.
Високоякісну жерсть постачали з Швеції. Відомо, що з такої жерсті була виготовлена покрівля церкви собору святого Юра у Львові в XVIII ст.
Розвиток ремесла і сільського господарства сприяв розширенню торгівлі. Кількість міщан, які займалися торгівлею, була досить значною. Так, в 36 містах Лівобережної України торгівлею займались 8% населення. Яскравим показником розвитку торгівлі були ярмарки, роль яких дедалі зростала. Арабський мандрівник Павло Алепський (50-ті роки XVII ст.) писав: "У країні козаків ярмарки бувають безперервно від початку і до кінця року. Кожного свята відбувається ярмарок в тому чи іншому місті, як це було ще за часів панування ляхів". Важливе значення ярмарків було у тому, що вони зв'язували в одне економічне ціле найвіддаленіші території України.
Церковні міські братства. Провідну роль оборони віри і нації перебрали на себе міські братства. Вони дісталися нам у спадок від західноєвропейського середньовіччя. В ті часи особистість постійно потребувала підтримки і захисту з боку общини, корпорації, братства. Тому людина не могла усвідомити себе в достатній мірі, бо її обмежували рамки організації. З іншого боку, такі організації, як братства, ставали часто для народу, землі якого були загарбані чужинцями, єдиним засобом збереження своєї культури.
Історію братств вивчали І. Огієнко, Н. Полонська-Василенко та Я. Ісаєвич. На їх думку, братства поступово з церковних об'єднань перетворювались на могутні культурні і освітні осередки зі своїми школами і друкарнями. Братства існували в Україні з глибокої давнини, але розгорнули вони свою діяльність головним чином з XVI ст.
Братства були організовані на засадах моральної і матеріальної взаємодопомоги при православних храмах. Взагалі-то, вони були звичайною формою організації культурних сил до цього і в Польщі. Тут були і ремісничі братства або цехи, братства монахів, братства милосердя. В Україні, крім того, були воєнні — запорізьке "товариство", "младенчеські" або студентські братства. В члени братства приймали українців, православних і не бідних людей. А в середньовічному німецькому місті Кельні були навіть братства багатих (Richerzeche) — союз патриціїв.
4. Внутрішня і зовнішня торгівля. Торгівельні компанії (XVI-XVIIст.)
Зростання обсягів виробництва, як сільськогосподарського, так і ремісничого, викликало пожвавлення торгівлі, розвиток економічних зв'язків між різними населеними пунктами, ринками і землями. Чим глибшим був суспі­льний поділ праці, тим більшою ставала потреба різних соціальних і професійних груп у виробничому спілкуванні.
Неабияку роль у розвитку внутрішньої торгівлі відігравали міські торги та базари, кількість яких постійно зростала. Вони обслуговували місцеві ринки і проводилися раз або двічі на тиждень у визначені, часто святкові дні, перетворюючись поступово на елементи постійної торгівлі. Право на влаштування торгів і базарів надавалося містам і містечкам спеціальними привілеями. На них приїжджали переважно жителі навколишніх сіл і міст. Шляхта й купці, козаки і селяни звозили туди хліб, крупи, рибу, віск, мед, прядиво, худобу, шкури, сіно, вироби сільських промислів і хатнього ремесла. Основними споживачами цих товарів були міщани. Однак і купці скуповували великі партії хліба, худоби тощо, аби вигідно перепродати в інших містах. Великим попитом користувалася зброя.
Важливим предметом торгівлі була сіль. Вона поставлялася з Галичини і Північного Причорномор'я в усі землі України і за кордон. З'явилась окре­ма категорія торговців сіллю, яких називали солениками, а пізніше — чума­ками і коломийцями. Багатші з них в окремих містах монополізували торгі­влю сіллю.
Торги відрізнялися від базарів тим, що на них продавались товари певного виду. Так, у Дрогобичі в 1523 р. був установлений вільний торг м'ясом. На Лівобережжі продавали продукти харчування, сільсь­когосподарську сировину, вироби ремісників. Асортимент товарів свідчив про певну господарську спеціалізацію районів. У містечку Опішня на Лівобе­режжі крім «красного товару» і харчових продуктів продавали дерев'яний, глиняний і скляний посуд; у Глухові, Конотопі, Борзні — хліб; у Полтаві, Ромнах, Ніжині — тютюн; у Прикарпатті в містечку Лисець — шкіряні ви­роби; у Бережанах — вовну і полотно; на торгах і базарах Заліщиків і Зба­ража — зерно; у Львові — худобу і хліб.
Магістрати й ратуші стежили за якістю продукції і тим, щоб продукти харчування потрапляли передусім до міщан, а не до перекупників.
Обмежувалися права торговців, які не належали до відповідних цехових організацій. Так, «вільна» торгівля м'ясом у місті Дрогобичі в 1523 р. відбу­валася щопонеділка за такої умови: якщо чужі люди продаватимуть м'ясо, то мусять дати замку від кожної голови худоби лопатку; міщани від вола або телиці заплатити по одному грошу, від свині, вівці та теляти — півгроша.
За місце на торзі брали відповідну плату, що не була постійною і одна­ковою для всіх міст, її визначали залежно від товару. Доход ішов на користь замку.
З XV ст. набули поширення ярмарки — торги широкого значення, періодично організовувані у традиційно визначеному місці,які зв'язували між собою різні регіони України. Вони стали першою ознакою формування внутрішнього ринку і були спочатку універсальними, з часом посилювалася їх спеці­алізація. На ярмарках не тільки торгували, а й укладали угоди на виробництво та поставку певних товарів. Значно розширювалася оптова торгівля. Міста для проведення ярмарків визначались великокнязівськими і коро­лівськими грамотами (постановами).
Купці приганяли зі сходу України великі стада худоби, привозили хутро, мед, віск, шкури, рибу, ремі­сничі вироби. Активними учасниками ярмарків були міщани і селяни, які купували сукно, полотно, вироби ужиткового призначення, зброю тощо.
Крім базарів, торгів та ярмарків, розвивалася також постійна торгівля, якою займалися купці, багаті міщани, цехові ремісники через стаціонарні заклади — крамниці, магазини, рундуки, склади, корчми, шинки, ятки (ларки), де продавалися взуття, одяг, прянощі, прикраси тощо. Для прикладу, у Кременці та Володимирі-Волинському у середині XVIст. налічувалося відповідно 70 і 30 крамниць, Кам'янці-Подільському (1570р.) – 40, Овручі (1629р.) – 30. У 1566р. тернопільські купці отримали привілей на воло­діння оптовими магазинами текстильних товарів і солі, у 1585 р. польський король дозволив будувати 20 крамниць навколо ринку в Стрию. В середині XVI ст. на ринку у Львові працювали 15 крамниць, відкривалися нові. У тих крамницях («крамах») вирувало торгове життя: були ятки шевські, крамниці золотарів, аптекарів, кушнірів, слюсарів, будки перекупок, саджавки з ри­бою.
Доволі поширеною була така форма торгівлі, як корчмарювання. Торгува­ли горілкою, пивом, медом. У Галичині корч­марювання було на відкупі у корчмарів, переважно польських євреїв.
Надзвичайно важливу роль у господарському розвитку України відігравала зовнішня торгівля. Серед її головних центрів виділялися такі міста, як Київ, Львів, Кам'янець-Подільський, Луцьк. Провідне місце у торгівлі як зі Сходом, так і з Заходом посідав Львів. Через нього йшли сухопутні шляхи левантійської торгівлі. Важливим транзитним пунктом був Київ, з якого йшли шляхи на Кавказ, у Середню Азію, Крим, Московську державу Конкурентом Львова у південній торгівлі був Кам'янець-Подільський. Однак ці міста не здобули монопольного права на торгівлю, як Львів.
У розвитку торгівлі певну роль відігравали річкові шляхи – Дніпром, Дністром, Тисою. Київські купці жваво торгували по Дніпру — із Твер'ю і Смоленськом, по Десні – з Москвою, по Дніпру, Прип'яті та Березині — із білоруськими та литовськими містами. В 1571р. в Києві існувала ціла торгова флотилія: 20 ком'яг — невеликих річкових кораблів.
Зі Сходу і з Півдня привозили переважно предмети розкоші – шовкові, парчеві тканини, оксамит, килими, саф'ян, вина, коней, із Заходу — сукна, полотно, залізо, сталь, зброю, скло, папір. З України вивозили продукти сільського господарства та промислів – мед, віск, хутро, деревину, худобу, шкури. Вивозили також рабів.
Із XVIст. значно активізувалися зовнішньоторгові зв'язки України із Заходом. Через бурхливий розвиток мануфактур та зростання міст там зменшилися обсяги сільськогосподарського виробництва. Як на­слідок, такі країни, як Англія, Голландія, стають величезним ринком збуту сировини та продукції сільського господарства з України. Водночас Україна була ринком збуту виробів мануфактурної промисловості західних країн.
На Захід вивозили передусім багато лісових матеріалів — бруси, дошки, клепки, щогли, попіл, а також волів, коней, зерно, шкури, мед, віск, закар­патські вина, полотно, пряжу, поташ, сіль тощо. Завозилися в Україну на­самперед промислові вироби для потреб заможних верств населення. На ринках можна було зустріти німецькі, англійські, голландські, французькі товари — ювелірні вироби, зброю, тонке полотно, сукно, прикраси, книги і т. ін. Торгові зв'язки здійснювали переважно магнати, які мали економічні переваги над купцями, середньою шляхтою, оскільки не сплачували регіонального мита і податків, користувалися безплатним гужовим транспортом своїх кріпаків для доставки товарів до пристаней на річках Сян, Буг, Вепр. Великі маєтки давали змогу їм нагромаджувати для продажу значну кіль­кість продукції, утримувати власні річкові судна, навіть цілі флотилії. У період сприятливої кон'юнктури останньої чверті XVI — першої чверті XVIIст. експорт з Галичини і Волині досяг великих розмірів.
XVI – перша половина XVIIст. характеризувалися також дальшим посиленням торгових зв'язків України з Молдавією, Кримським ханством, країнами Азії – Персією, Індією та Аравією. Зокрема, українські купці час­то отримували від молдавських господарств грамоти-привілеї на пільгову торгівлю. До Молдавії надходили свинець, мідь, залізо, золото, срібло, металеві вироби, тканини, головні убори, скло; з Молдавії та Волощини – вина, рибу-білугу, мед, віск, волів, шкури, горіхи.
Розширювався асортимент товарів зовнішньої торгівлі з Туреччиною. Королівська комісія, яка встановила в 1633р. у Львові «таксу» східних товарів, називала серед імпортованих з Туреччини шовк, атлас, перські килими, тигрові та борсукові шкури, дорогу сирійську зброю, індиго для фарбу­вання, арабських коней, прикраси, вина, рис, родзинки, прянощі. Зі Львова в Туреччину везли зброю і свинець, кушнірські вироби, сукно, ножі. У Сня-тині була головна митна «комора» для турецьких і молдавських товарів.
В імпорті з Угорщини чільне місце посідали вина, залізні вироби, мідь, срібло, золото, селітра, сукно, а в експорті – сіль, гончарні вироби. Угорсь­кі купці приїжджали за товаром до Старого Самбора – головного центру торгівлі поблизу кордону.
Доволі успішно розвивались українсько-московські торгові зв'язки. Українські купці торгували не тільки у прикордонних містах, а й возили свої товари в Москву, Курськ, Єлець, Тулу, Ярославль, Калугу, Рильськ, Твер, Нижній Новгород. Жваву торгівлю вели українські купці й на Дону. Московські купці збували свої товари у Києві, Львові, Луцьку, Володимирі-Волинському, Кам'янці-Подільському, Барі, Миргороді, Прилуках. В Україну завозили хутра, сукно, полотно, металеві та дерев'яні вироби, кін­ську збрую, сідла, зброю, одяг, ювелірні вироби. В Московську державу вивозили шкури, худобу, овець, коней, вовну, рибу, віск, хміль, папір, сіль, жито, пшоно, горілку, полотно, скло, гончарні та інші вироби. Московські купці везли з України книги
Головним пунктом, куди прибували московські купці, був Київ. Тут, на Подолі, розміщувалася російська купецька колонія. Київ був також голо­вним пунктом транзитної торгівлі Московської держави з країнами Сходу. Через Київ товари з Персії, Індії, Аравії, Сирії направлялися до Москви, Пскова, Нижнього Новгорода, Швеції та Данії.
Значною перешкодою на шляху розвитку торгівлі були феодальні відно­сини, зокрема митна політика, яку великокнязівська і королівська влада проводила в інтересах магнатів і шляхти. Останні домагалися від держави звільнення від мита на внутрішніх шляхах, а також у разі експорту й імпор­ту товарів, отримували право збирати його самим. Це давало їм можливість успішно конкурувати з міськими ремісниками і торговцями, скорочувало торгові обороти купців, а разом із тим обмежувало внутрішній ринок, по­збавляло державну скарбницю одного з найважливіших джерел надходжень.
До цього додавалася невпорядкованість системи збирання мита, її велика розгалуженість. Збирали прикордонне мито шляхове, мостове, гребель­не, перевізне, ярмаркове, торгове, помірне тощо. На великих і малих шляхах було безліч митниць (державних і приватних). Купці змушені були десятки разів сплачувати мито за перевезення товарів. Так, на короткій відстані від Турки до Яворова та від Дрогобича до Ярослава брали мито 174 рази.
Нерідко королівська адміністрація самовільно збільшувала мито, часто арештовувала купців, примушуючи їх платити викуп. Високе мито за слаб­кої охорони державних кордонів призводило до масового поширення контрабанди, яка дезорганізовувала торгівлю.
Істотно ускладнювала торгівлю велика строкатість одиниць міри й ваги, характерних на той час. Щоправда, починаючи із XVIIст. польський уряд приділяв належну увагу встановленню єдиної метрологічної системи. У багатьох містах України існували власні міри на зерно (колоди, корці, маці), які значно відрізнялися від мір інших міст. Заборонялося використовувати власні ваги та міри. Всі вони були державною або феодальною власністю і повсюдно передавалися в оренду. Якщо хтось із купців важив своїми вагами, то магістрат їх карав.
Торгівля так само, як і ремесло, регламентувалася численними правилами, які захищали інтереси невеликих торговців. Торгувати дозволялося тільки місцевим купцям у відведеному місці, у визначені дні та години. Міська адміністрація була зацікавлена у збереженні таких порядків, тому що це полегшувало збирання торгового мита.
Збереглися привілеї купецьких братств, так зване гостинне право, право складу (складське), примусове користування певними шляхами, ринкове право тощо. Особливо негативно позначилося на розвитку торгівлі складсь­ке право. Воно примушувало місцевих та іноземних купців продавати това­ри місту, яке володіло таким привілеєм. Це ставило купців у скрутну ситуа­цію, адже ціни визначала місцева влада. Такі умови розвитку торгівлі призвели до дефіциту зовнішньоторгового балансу в середині XVII ст., який становив 10 млн. польських золотих щороку.
Польський уряд прагнув монополізувати зовнішню торгівлю України. Так, німецькі купці могли купувати українські товари тільки через посередництво польських купців. Лише після приєднання Східної Прусії з Кролевцем (Кенігзбергом) до Польщі стала можливою вільна торгівля України з прусськими містами. Українським купцям, особливо в західноукраїнських землях, заборонялося займатися торгівлею. Вони нерідко зазнавали грабе­жів з боку шляхти, міські жителі часто громили українські крамниці.
Дискримінації з боку держави зазнавали також вірменські, єврейські, московські купці. Іноземців примушували продавати товари за зниженими цінами великими партіями. У 1597р. польський король зобов'язав купців з Туреччини, Волощини і Молдавії переходити кордон з Польщею тільки у Снятині, а в 1613р. заборонив обминати Теребовлю. Практично необмеженою була у своїх діях щодо іноземних купців королівська адміністрація на місцях.
І все ж, незважаючи на дискримінаційну політику феодальних держав, до складу яких входили українські землі, торгівля, як зовнішня, так і внутрішня, розширювалася і набирала нових форм. Вона стимулювала господарське піднесення, сприяла розвиткові товарного виробництва та спеціалізації окремих регіонів, об'єднувала в економічне ціле села і міста України, інтегрувала українські землі до складу європейської і світової господарської системи.
Розвиток торгівлі сприяв упорядку­ванню грошової системи. Паралельно зі зростанням торгівлі та грошового обігу на українських зем­лях поширився продаж товарів у кредит, під заставу, з'явилися векселі, по­чали укладатися торгові контракти, зародилася іпотечна система (земля приймалася в заставу).
Незважаючи на дискримінаційну політику феодальних держав, до складу яких входили українські землі, торгівля, як зовнішня, так і внут­рішня, розширювалася і набирала нових форм. Вона стимулювала господар­ське піднесення, сприяла розвиткові товарного виробництва та спеціалізації окремих регіонів, об'єднувала в економічне ціле села і міста України, інтегрувала українські землі до складу європейської і світової господарської сис­теми.
Розвиток торгівлі сприяв упорядку­ванню грошової системи. Паралельно зі зростанням торгівлі та грошового обігу на українських зем­лях поширився продаж товарів у кредит, під заставу, з'явилися векселі, по­чали укладатися торгові контракти, зародилася іпотечна система (земля приймалася в заставу).
У 1570 р. львівські міщани добились того, що представники братства входили до так званої колегії сорока мужів, яка контролювала магістрат. Братські школи почали конкурувати з католицькими і протестантськими, тим самим зберігаючи для України найбільш освічену молодь. Після Берестейської церковної унії 1596 р. справу захисту православ'я перебирають на себе клірики, братства, козацька старшина і "люд посполитий". Українські магнати стали переходити в латинський обряд, а народ без митрополита та інших князів церкви напівлегально створює братства, друкарні, школи та виступає захисником віри предків. Боротьба в Україні в цей час велась не стільки станова, як національна. Православ'я стає вірою хлопською. Тільки "худі і неславні" залишились в старій вірі. Братства стають звичайною формою організації культурних і національних сил в Україні.
Найстаріше з братств — Львівське отримало від патріарха т.зв. право ставропігії, тобто церковної автономії, за якою це братство підлягало лише владі безпосередньо патріарха. Саме ж братство отримало право нагляду на іншими братствами — в Луцьку, Києві, Чернігові, і взагалі над релігійним життям громадянства.
5. Петро́ Кононович Конаше́вич-Сагайда́чний[1] (бл. 1582, Кульчиці, тепер село Самбірського району Львівської області — 10 квітня (20 квітня) 1622, Київ) — український полководець та політичний діяч, гетьман Війська Запорозького[4]. Організатор успішних походів запорозьких козаків проти Кримського ханства, Османської імперії та Московського царства, меценат православних братств. Українське козацтво у першій чверті XVII ст. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний
Морські походи козаків. Сміливі виступи козаків у XVI — на початку XVII ст. завдавали відчутних ударів ординцям. Проте їхні грабіжницькі набіги на землі України не припинялися. Із розвитком Запорозької Січі боротьба проти агресії Османської імперії набрала активного наступального характеру. Наприкінці XVI ст. козаки розгорнули наступ на володіння султанської Туреччини та її васала — Кримського ханства, намагаючись перенести воєнні дії на територію ворога.
Особливо вдалі морські походи козаків на турецько-татарські фортеці припали на перші два десятиліття XVII ст. Про часи, за яких козацтво здобуло ті блискучі перемоги, говорять як про добу героїчних походів. Козаки на своїх «чайках», яких збиралося близько трьох сотень, допливали й до віддалених турецьких фортець. Так, наприклад, улітку 1606 р. від козацьких нападів запалало все Турецьке узбережжя Чорного моря. Козаки завдали удару одразу по трьох найміцніших турецьких фортецях — Акерману, Кілії, Варні. Вкрай занепокоєний султан наказав перетнути Дніпро залізним ланцюгом, залишивши посеред річки браму, на яку з кріпосних веж було націлено гармати. Проте вже восени 1608 р. запорожці здобули Перекоп, а невдовзі така сама доля спіткала фортеці турків — Ізмаїл, Кілію та Акерман. Найпотужнішого удару козаки завдали 1616 p., коли було здобуто Кафу — найбільший невільницький ринок у Криму — та визволено тисячі бранців.
Гетьманування Петра Конашевича-Сагайдачного. Успіх козацьких морських експедицій початку XVII ст. був зумовлений також і талановитим керівництвом. Від середини першого десятиліття майже всі великі морські та суходільні походи козаків очолював Петро Конашевич-Сагайдачний. Про дитячі та юнацькі роки Петра Конашевича-Сагайдачного збереглися надзвичайно скупі відомості. Народився між 1577—1578 pp. в с. Кульчиці поблизу Самбора на Львівщині в сім'ї дрібного українського православного шляхтича. Дістав початкову домашню освіту, а згодом навчався в Острозькій академії та Львівській братській школі. Наприкінці XVI ст. подався на Запорожжя, де швидко здобув авторитет. Брав участь у численних походах козаків, а незабаром став їх очолювати. Уславився як видатний державний діяч. За його гетьманування 1617 р. Військо Запорозьке увійшло до Європейської ліги боротьби проти Порти. Прагнучи створити могутню антитурецьку коаліцію, провідну роль у якій покладав на козацьку республіку, Сагайдачний установив дипломатичні зв'язки з Московською державою, Грузією, Іраном. Блискучий полководець, мудрий політик, талановитий дипломат, Петро Конашевич-Сагайдачний здобув заслужену шану сучасників. «Був то чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив життям, у битві був першим, коли доводилося відступати — останнім...» — повідомляло про нього тогочасне джерело.
Справжнє прізвище Петра Конашевича-Сагайдачного — Конашевич. Сагайдачний — це прізвисько, що походить від слова сагайдак — шкіряна торба або дерев'яний футляр для стріл, а також лук. Сагайдачним Петра Конашевича назвали за винятково майстерну стрільбу з лука. Навіть на єдиному його портреті, виконаному сучасником, він зображений із сагайдаком за спиною.
Початок гетьманування Сагайдачного припав на 1605—1610 pp. На гетьманство його обирали кілька разів. Петро Конашевич-Сагайдачний всіляко прагнув збільшити козацькі сили, розширити реєстр. Чи не найбільша справа Сагайдачного — впорядкування козацького війська. Власне, завдяки діям гетьмана було вперше створено дисципліновану козацьку армію, озброєну до останнього козака вогнепальною зброєю і тогочасною артилерією. Готуючи козацтво до активної наступальної боротьби проти Османської імперії, Сагайдачний домігся зростання кількісного складу запорозьких флотилій, у яких чисельність «чайок» — головних бойових одиниць — досягла кількох сотень. Талановитий полководець, Сагайдачний розумів, що в політиці багато важать мирні дипломатичні заходи. За це його поважали при королівському дворі — адже вперше поляки мали справу з авторитетним козацьким ватажком, з яким можна вести переговори і який уміє тримати в покорі козацьку стихію. При цьому, залишаючись зовні вірним королю, гетьман неухильно обстоював козацькі права. Так, усупереч численним домовленостям із польським урядом, які забороняли козакам здійснювати походи проти Туреччини, Сагайдачний вдавався до нових і нових атак, що загострило відносини між Османською імперією та Польщею аж до стану війни. Така ситуація була на користь козацтву: за умов постійної загрози з боку Туреччини Польща не наважувалася знищити козацтво — свого союзника в боротьбі проти турків.
Сагайдачний брав активну участь у тогочасній європейській політиці. Так, підтримуючи наміри польського королевича Владислава здобути корону Московської держави, гетьман на початку літа 1612 р. повів 20-тисячне козацьке військо на Москву. (На Московську державу запорожці ходили ще з Лжедимитрієм І, а потім регулярно завдавали їй тяжких поразок на величезній території аж до Уралу і Північного Льодовитого океану протягом 1605—1617 pp.) Похід Конашевича-Сагайдачного виявився швидким і вдалим. Козаки здобули численні міста й фортеці, розбили московські війська, вислані їм назустріч, підійшли до Москви, безперешкодно оточили її та з'єдналися з силами королевича. На військовій раді було вирішено розпочати облогу Москви в ніч проти свята Покрови. Але про час штурму стало відомо московському командуванню, і козаки припинили облогу. Сагайдачний відійшов од Москви і продовжував успішні воєнні дії. Це змусило московський уряд погодитися на польські умови та укласти перемир'я. Мирну угоду між Московією та Річчю Посполитою було підписано 1 грудня 1618 р. в с. Деуліно. За угодою перемир'я між двома державами укладалося на 14,5 років; Польсько-Литовська держава повернула загарбані раніше Московією Смоленщину і Чернігово-Сіверську землю.
Свідченням надзвичайної цілеспрямованості Сагайдачного в політичній діяльності задля розширення прав українського народу була підтримка гетьманом православної церкви. Петро Конашевич-Сагайдачний був ініціатором відновлення вищої ієрархії православної церкви, фактично втраченої після Берестейської унії, що ставило православну віру в Україні й Білорусі у загрозливе становище. Ця акція здійснювалася спільними зусиллями Київського братства й запорозьких козаків, стосунки між якими стали особливо тісними після вступу всього Війська Запорозького до братства.
Відкритий вступ Війська Запорозького до братства мав для українського визвольного руху величезне значення. Він засвідчив, що козацтво підтримує братський рух і готове захищати його силою своєї зброї від будь-яких утисків і переслідувань. Завдяки цьому в 1620 р. стало можливим повернення православній церкві її ієрархів. Для цього було запрошено єрусалимського патріарха Феофана, коли той повертався з Московії. Сагайдачний з козаками перестрів його під московським кордоном, забезпечив від арешту з боку польської влади. Патріарх з двома іншими єпископами висвятив нового київського митрополита (Йова Борецького) та кількох єпископів. Козацький загін, що постійно перебував при патріархові, коли той завершив свою місію, з почестями перепровадив його до молдавського кордону. Відновлення ієрархії православної церкви в Україні польський уряд не визнав, проте до каральних дій не вдався, бо Польща перебувала в стані війни проти Туреччини. Таке визнання стало можливим лише у 1632 р.
6. Українське козацтво у міжнародних відносинах XVI - середини XVII ст
На становлення і розвиток українського козацтва від його появи і до кінця існування впливало протистояння між християнською і мусульманською цивілізаціями, але в політичній сфері, в конкретно-історичних обставинах, це відбивалося в міжнародних відносинах між християнськими і мусульманськими країнами регіону. Від середини XIV ст. більша частина українських земель - Київщина, Сіверщина, Поділля і Волинь - входили до складу Великого князівства Литовського, а Галичина – Польського королівства. Під владою литовських князів були також усі білоруські землі, тобто їм вдалося об'єднати більшу частину спадщини колишньої Київської Русі. Оскільки русини (білоруси та українці) становили абсолютну більшість населення країни, то за своїм характером вона була фактично східнослов'янською державою з правлячою литовською династією і литовсько-руською знаттю. З кінця XIV ст. Литва і Польща були об'єднані спільними правителями з династії Ягеллонів, яка майже століття не мала сильних противників у Східній Європі, однак наприкінці XV ст. ситуація різко змінилася. У Північному Причорномор'ї з'явився новий, агресивний і потужний сусід, який уособлював мусульманську цивілізацію, - Османська імперія. На той час вона переживала період територіальної експансії, а її основні зусилля були спрямовані на загарбання балканських земель. Після довгої боротьби жертвою турків стало і невелике Молдавське князівство, яке потрапило у васальну залежність від султана, а пониззя Дністра і Дунаю увійшли безпосередньо до складу імперії. Стародавня фортеця Білгород, яка замикала гирло Дністра, і нове місто-фортеця Бендери (Тягин), збудоване турками як форпост просування на північ, стали опорами турецького панування в регіоні [ 1 ].
Іншим плацдармом поширення мусульманського впливу в Східній Європі стало Кримське ханство, яке виникло в середині XV ст. Особливо важливою була та обставина, що вже до кінця століття воно теж потрапило у васальну залежність від Османської імперії. Турецький вплив позначався на всіх сферах життя кримського суспільства - політичній, економічній, релігійній, культурній у широкому сенсі слова. Внаслідок підпорядкування Криму Туреччині Чорне море фактично перетворилося на внутрішнє море Османської імперії. До складу останньої відійшло й узбережжя між Дніпром і Дністром, хоча формально воно залишалося в складі Литви до середини XVI ст. Для контролю над степовою зоною біля гирла Дніпра було збудовано фортецю Очаків. Туреччина втягнула Крим в орбіту своєї наступальної політики, залучаючи ханів до власних збройних конфліктів і заохочуючи їх агресивність. Та найтрагічнішою для українського народу стала та обставина, що татари почали виконувати замовлення на постачання рабів до Туреччини. Османська імперія була країною з традиційним східним типом економіки, де широко використовувалась рабська праця. Рабів потребували домашнє господарство і гареми султана, вельмож та інших заможних осіб, будівництво, флот тощо. Наприклад, на морі турки використовували в основному галери-катирги з великою кількістю гребців-чоловіків. Оскільки за мусульманськими звичаями мусульман не можна було перетворювати на рабів, то основним джерелом рабства для турків були війни проти невірних - християн. І це була одна з причин, які штовхали Туреччину на ескалацію безкінечних військових конфліктів.
Наприкінці XV ст. відбулись перші спустошливі напади татар на українські землі. Польсько-Литовська держава не змогла організувати належного захисту степового порубіжжя, оскільки основні економічні та політичні пріоритети польсько-литовської верхівки стосувалися Прибалтики. Тому українські землі стали легкою здобиччю степових грабіжників [2].Регулярні татарські напади тривали аж до кінця XVII ст. і вели до трагічних демографічних і економічних втрат. Це не були війни в традицій ному сенсі слова, оскільки татари не виступали в ролі завойовників нових територій, а займались організованим на державному рівні грабунком українських земель, їх основною здобиччю були люди.
Поступово Кримське ханство стало одним з основних постачальників рабів на турецький ринок. Було налагоджено відповідну систему збуту живого товару - від самих походів, що їх часто фінансували турецькі купці, до продажу на ринках Туреччини. При цьому турецькі міста Північного Причорномор'я і Криму виконували роль проміжних оптових ринків і перевалочних пунктів для транспортування невільників на південь. Таким шляхом пройшли сотні тисяч українських бранців, у тому числі знаменита Роксолана, доля якої була рідкісним винятком серед її нещасних приречених земляків. Грабіжницькі походи збагачували турецьких купців і кримську верхівку, однак відіграли негативну роль в історії самого ханства. Економіку країни було спотворено работоргівлею, і правляча знать, маючи легкі доходи, не була зацікавлена в її повноцінному розвитку. Поряд із тим, з посиленням козацтва і ескалацією прикордонної боротьби, кримське суспільство, як і українське, зазнавало великих людських і економічних втрат.
Практично в той же час, коли змінилася політична ситуація на півдні, формується і нова конфігурація кордону на сході українських земель. З кінця XV ст. зростає новий претендент на домінування в Східній Європі Московське князівство. Відбулась серія війн між Литвою і Московією, внаслідок яких Москва змогла відірвати від литовських володінь Смоленську і Сіверську землі, але її подальший наступ було зупинено. Новий московський кордон відрізав від українських земель Сіверщину і навис над Києвом та київським Придніпров'ям. Це теж мало тривалі наслідки для місцевого життя, оскільки обидві сторони не вважали свої інтереси повністю задоволеними і неодноразово намагалися змінити ситуацію на свою користь [3]. Отже, наприкінці XV ст. склалась нова геополітична карта регіону, за якою на південному і східному кордонах українських земель сформувались зони постійних військових конфліктів. Ця карта практично без змін проіснувала до середини XVII ст., а потім, дещо видозмінена, -до кінця XVIII ст., коли її було повністю перекроєно. Такий міжнародний контекст був одним із головних чинників, який визначив історичний розвиток українського козацтва, що формувалося як прикордонна військова спільнота.
Найбільшу і постійну небезпеку для розвитку українського суспільства становили спустошливі татарські напади. Формуючи козацтво, український народ відповідав на виклик об'єктивних обставин і творив власні недержавні збройні сили. З моменту виникнення козацтво брало на себе одну з найважливіших політичних функцій, які мала б виконувати Польсько-Литовська держава, але практично цим не переймалась, - захисту власних територій і населення від зовнішнього втручання. Оскільки основна діяльність українського козацтва була пов'язана з обороною південного кордону, то, з погляду теорії держави, вона одразу потрапляла до сфери міжнародних відносин, оскільки питання кордонів стосується саме цієї ділянки політичного життя кожної країни. Водночас усі конфлікти на південному кордоні були проявами боротьби між християнством і мусульманством. Тобто з діяльністю козацтва був пов'язаний складний комплекс політичного, військового і цивілізаційного протистояння та контактів різних країн і народів. Не випадково більшість початкових згадок про козацтво, коли письмових джерел було обмаль, дійшла до нас з дипломатичного листування між литовсько-польськими правителями, з одного боку, і турецьких султанів та кримських ханів - з іншого.
До середини XVI ст. чисельність козацтва була вкрай незначною, і воно не відігравало самостійної ролі у прикордонних справах. Однак уже з 1540-х років ситуація змінюється. У цей час відбулися перші походи козаків на турецькі міста - Очаків, Білгород і Бендери. Однак справжнім творцем самостійної політики козацтва став легендарний засновник Запорозької Січі Дмитро Вишневецький. Маючи широке політичне мислення, князь першим усвідомив стратегічну важливість діяльності козацтва і запорозького регіону в боротьбі проти татар.
Розпочавши свою діяльність із дрібної прикордонної боротьби, Вишневецький робив усе можливе для закріплення Запорожжя за Литовською державою. Проте, оскільки уряд не переймався цією справою, то Вишневецький на свій власний ризик силами козакуючого населення збудував замок на Хортиці, який став прообразом Запорозької Січі. Логіка розвитку подій підштовхнула його і до співробітництва з Москвою, яка завжди приділяла справі боротьби з татарами велику увагу, а у 1550-х роках проводила активну наступальну політику проти татарських орд. З цим був пов'язаний і перехід Вишневецького на службу до царя Івана Грозного. Однак, потрапивши до Московії, він побачив її непривабливі сторони і тому повернувся назад. Ще один напрям, який відкрив для козацтва Вишневецький, - це Молдавія. Перебуваючи під владою турків, вона виступала традиційним полем суперництва між Польщею і Туреччиною. Між Молдавією і Польщею тривали безкінечні прикордонні суперечки, дрібні й великі збройні конфлікти. В Молдавії також практично безперервно боролися за владу різні боярські угруповання, до яких активно долучались представники знаті навколишніх країн. Тобто в політичному сенсі тут була вкрай неспокій на обстановка. Вишневецький, який доводився родичем одному з попередніх молдавських господарів, вирішив втрутитись у боротьбу за цей престол. Однак його похід, можливо, через хворобу, закінчився невдало. Князь потрапив у полон і був страчений у Стамбулі. Значення Вишневецького для історії козацтва полягало в тому, що він позначив майбутні напрями розгортання діяльності козацтва, зокрема, в міжнародній сфері [4].
Принципово важливе значення для розвитку козацтва мало його залучення до збройних конфліктів Литовсько-Польської держави. Це давало козацтву можливість легальне брати участь у важливих подіях і набиратися відповідного досвіду, а потім - поступово формувати власну позицію в міжнародних військово-політичних відносинах.
Першою війною, до якої козаків було залучено державою, стала Лівонська війна (1559-1581). Формально вона велась за прибалтійські землі, але, по суті, йшлося про продовження суперництва Литви і Москви за політичне домінування на сході Європи. Початок Лівонської війни засвідчив військову слабкість Великого князя Литовського, насамперед у сфері формування збройних сил. З поширенням вогнепальної зброї стара система загальної військової повинності бояр-шляхти виявилась неефективною, і тому уряд пішов на широке залучення добровольців із ненобілітованих верств населення. Ідея найму козаків на службу виникла десь улітку 1561 р., коли людей Дмитра Вишневецького, які повернулися з Московії, було запрошено на службу в Лівонію. Сприяла цьому рішенню і та обставина, що тогочасні литовські гетьмани - Григорій Ходкевич і Роман Сангушко - походили з українських земель, самі козакували в молодості й добре знали можливості козацтва. Тому вже в листопаді 1561 р. великий князь Сигізмунд Август розіслав до прикордонних з Московією замків спеціальні листи «про козаків», в яких старост заохочували до вербування на службу «людей служебних козаків» за відповідне грошове утримання. Це був перший урядовий документ, від якого почалась політика регулярного залучення козацтва до державної служби. Незабаром козацькі загони, які стояли в Острі, Любечі, Черкасах, отримали першу, зафіксовану в документах, платню з державного скарбу. Логіка розвитку подій вела до розширення сфери і території застосування козацьких сил. Козацькі загони поступово посуваються на північ уздовж литовсько-московського кордону в Білорусії, аж до Вітебська, і навіть у Лівонії. Вони охороняють замки, ведуть розвідку, вчиняють рейди вглиб території противника, насамперед на Сіверщині. Козаки вже згадуються як постійні учасники литовсько-московського конфлікту і частина збройних сил Великого князівства Литовського.І саме тоді було закладено основи принципово нових відносин уряду і козацтва. Пізніше з цієї практики виросли перші козацькі реформи [5]. Із 1568 р. Лівонська війна перейшла в довготривалу фазу затишшя, але без стійкого миру, оскільки жодна сторона не відмовилася від своїх намірів. У будь-якому разі, потреба у значних військових контингентах на московському прикордонні на кілька років різко зменшилась. І тут вперше проявився своєрідний маятник у діяльності козацтва - коли козаків влада відривала від власних справ задля участі у війнах, які вела держава, а потім, після закінчення кожної з цих війн, вони поверталися на степове прикордоння і з подвоєною енергією знову розпочинали боротьбу проти турків і татар.
У 1574 р. козаки взяли участь у одній з найбільших військових кампаній того часу в Південно-Східній Європі - війні молдавського господаря Івоні проти турецького панування. Коли цей правитель зрозумів, що конфлікт із турками невідворотний, то намагався заручитися підтримкою Польщі, але король відмовив у допомозі. Тоді Івоня почав шукати добровольців з-посеред подільської шляхти і українських козаків. Так у Молдавії з'явився загін Івана Сверчовського, чисельністю близько півтори тисячі чоловік. Це було невелике військо, однак воно виконувало при Івоні роль гвардії, оскільки складалося, фактично, з професійних військових, досвідчених у боротьбі проти турків і татар.
Кампанія тривала протягом трьох місяців, і всі перемоги Івоні було здобуто за прямої участі козаків Сверчовського. На допомогу надійшов ще один загін - запорожці на чолі з отаманом Покотилою. Та зрештою туркам вдалося провести переможну битву, під кінець якої молдавське військо було знищено, а молдавський господар із козаками сховалися в таборі і кілька днів відбивалися від противника. Турки пішли на переговори, І господар погодився здатися з умовою, що козаків буде вільно відпущено. В останньому зверненні до козаків Івоня назвав їх славними рицарями і борцями проти мусульманства, вибачився за поразку і подякував за вірну службу. Після виходу з табору Івоню було вбито, козаки спробували прорватися крізь лави противника, але були знищені. Однак участь у цій війні мала і позитивне значення для козацтва. Про них фактично вперше дізналися в сусідніх балканських країнах, і за ними поступово почала закріплюватись репутація послідовних борців проти мусульманства [6].
У 1575-1576 рр. різко активізуються напади козаків на татар, турецькі фортеці Північного Причорномор'я - Білгород, Очаків, Іслам-Кермен і навіть Крим. Козаки завдавали татарам відчутних спустошень, тим самим підриваючи їх економічну базу і зменшуючи можливості походів на українські землі. Наприклад, у травні 1576 р. хан відмовився від нового походу через брак коней, а також побоюючись, що козаки нападуть на Крим. І вони підтвердили такі остороги, зруйнувавши фортецю Іслам-Кермен на Дніпрі. Це була найпівнічніша турецько-татарська фортеця, яка мала велике стратегічне значення - за її допомогою хан намагався тримати під контролем регіон нижнього Дніпра. Тому надалі козаки стежили, щоб не допустити її відбудови [7].
На згадані роки припадають і нові спроби співробітництва козацтва з Москвою на спільному ґрунті боротьби проти татар. Об'єктивно діяльність козацтва слугувала справі захисту не тільки українського, а й московського прикордоння. А до справ оборони в Москві ставилися набагато серйозніше, ніж у Варшаві. Стратегічно важливе розташування Запорожжя давало можливість козакам повідомляти московських воєвод про можливі татарські походи. Тому українських козаків прямо чи опосередковано прикордонні воєводи залучали до сторожової та станичної служби. Це була розгалужена система спостереження за татарами з центром у Путивлі, що охоплювала все межиріччя Дніпра і Дону. Цар навіть почав виплачувати запорожцям жалування, але це тривало не довго, оскільки в середині 1570-х рр.
Москва знову розпочала військові дії в Прибалтиці, поставивши тим самим українське козацтво в роль її противника [8].У 1577 р. козаки знову втягнулися в молдавські справи. Цього разу ситуація була особливою. Претензії на трон висунув Іван Підкова, який довгий час проживав на Січі й фактично був запорожцем. У грудні 1577 р., за підтримки козацького загону на чолі з Яковом Шахом, Підкова зайняв Молдавію і проголосив себе господарем. Його правління в країні тривало близько місяця, а потім, перед лицем турецького війська, Підкова і Шах були змушені відійти на Поділля. Там Підкову було підступно арештовано і відправлено до Варшави. Під тиском турків польський король Стефан Баторій наказав стратити його у Львові. Водночас Баторій, який нещодавно посів польський трон, був змушений впритул зайнятися і козацькою проблемою в цілому [9]. Вже було очевидним, що козацтво поступово стає самостійним фактором, який псував відносини Польщі з Туреччиною і Кримом. Султан і хан вимагали приборкати козацтво - це була одна з умов укладення довготривалого миру з Річчю Посполитою. А миру з Османською імперією і Кримом Баторій потребував для успішного продовження війни проти Москви. У 1578 р. Король провів козацьку реформу, створивши реєстровий полк на державній службі. І тут важливо зазначити, що цей захід було вжито насамперед з міркувань міжнародної політики - для посилення контролю над козацтвом, відвернення його походів проти турків і татар і спрямування козацької енергії в потрібному для короля напрямі - проти Москви.
Протистояння Баторія з Москвою, яке тривало протягом трьох років і було завершальним етапом Лівонської війни, стало важливою віхою в історії козацтва. Мобілізаційні заходи короля сприяли різкому зростанню чисельності добровольців, які брали участь у військових діях. Реєстровий козацький полк весь час залишався в межах українського Придніпров'я і брав участь лише у виправах на Сіверщину. Далеко ширшою за масштабами була участь у війні інших козацьких підрозділів, формування яких було пов'язане саме з цими подіями.
Загалом, ця війна відбулась у формі трьох великих військових кампаній 1579, 1580 і 1581 рр. на трьох основних напрямах - на Сіверщині, Смоленщині і на півночі Білорусії та Московії. Козаки діяли у всіх регіонах, зокрема, щороку здійснювали походи вглиб Сіверщини. Великі козацькі гарнізони стояли в Орші та брали участь у боротьбі за Смоленськ. На півночі козаки діяли у складі основного королівського війська. Вони виконували вже традиційні для них функції - провадили розвідку, диверсійні рейди, а також діяли в складі польових військ. У кількох випадках доля битв вирішувалася саме завдяки вмілому застосуванню козаками своєї улюбленої тактики, насамперед несподіваності в нападах на противника.
Війна Баторія проти Москви закінчилася повною перемогою Речі Посполитої і змінила баланс сил на користь останньої аж до середини XVII ст. Козаки, яких у цій війні брало участь уже кілька тисяч, святкували перемогу разом із королівським військом. Результатом війни для козацтва стало те, що, крім реформи Стефана Баторія і утворення реєстрового козацького полку, воно вперше дістало офіційне підтвердження своїх основ них станових прав. Король зафіксував це спеціальним універсалом, що було важливою віхою в перетворенні козацтва з аморфної прикордонної спільноти на окремий суспільний стан, Перемога також сприяла утвердженню традиції участі козацтва у війнах Речі Посполитої [10]. Повернувшися на Придніпров'я, козаки знову активізувалися на південному напрямі. І тут по-своєму знаковою подією став напад козаків у 1583 р. на Бендери (Тягин) - найбільшу турецьку фортецю у Північному Причорномор'ї. Козаки знищили кількатисячний місцевий гарнізон яничар, забрали кілька десятків гармат і велику здобич. Султан, прийнявши кількох утікачів-мусульман, які лишилися живими, поклявся помсти-тися «проклятим гяурам». Турки почали стягувати війська до Молдавії, до походу готувався і кримський хан. Лише рішучі заходи короля Стефана Баторія зі зміцнення оборони кордону, вжиті ним для заспокоєння турків репресії проти козаків (було страчено понад ЗО чоловік), а потім і довгі переговори дали можливість укласти мир. Похід на Бендери привернув увагу до козацтва представників західних держав, які вперше помітили на сході Європи збройну силу, що самостійно вела боротьбу проти спільного противника.
Незабаром посол Папи Римського в Польщі навіть завів розмову з королем Баторієм про використання козаків проти Туреччини. Але той поставився до цієї Ідеї негативно, побоюючись втратити контроль над козаками. Та через деякий час, нібито без відома посла, секретар посольства Кароль Гамберіні провів таємні переговори з неназваним у документах козацьким старшиною (очевидно, з Яном Оришовським) про участь козацтва у боротьбі європейських держав проти турецької агресії. Ці переговори не дістали втілення у конкретних діях, однак було укладено надзвичайно цікавий дипломатичний документ - спеціальний меморандум, в якому давалася характеристика козацтву і його потенційним можливостям. У ньому вказувалося, що козацьке військо здатне здійснити навіть морський похід на Константинополь і, отже, загрожувати столиці Османської імперії, або, принаймні, допомогти повстанню болгар проти турків.
Того ж 1585 р. козаки вперше спробували знайти спільну мову зі своїми найлютішими ворогами - татарами. Ян Оришовський запропонував кримському ханові, який повстав проти турецького панування, військову допомогу. Взаємини Кримського ханства і Османської імперії були аж ніяк не безхмарними, і такі повстання відбувалися неодноразово. Однак того разу козаки і татари не змогли порозумітися, оскільки турки встигли посадити на престол більш прийнятного ставленика [12]. У 1586 р. татари на чолі з новим ханом знову вибрались у похід на українські землі, однак на дніпровських переправах їх зустріли запорожці на чолі з гетьманом Богданом Микошинським. Вони відбили всі спроби орди переправитись через річку, тож хан був змушений повернути назад. Це був перший зафіксований у джерелах випадок, коли запорожці зупинили напад великої орди, відвернувши неминучі великі втрати серед населення [13].
З 1587 р. розпочалася нова, і чимраз агресивніша, серія козацьких нападів на турецькі й татарські володіння. Всі турецькі поселення від Дніпра до Дністра зазнають неодноразових спустошень. У 1589 р., після нападу козаків на Козлев (Євпаторію) і знищення на морі турецької флотилії, терпець султана увірвався і він почав готуватися до війни з Польщею, звинувачуючи польського короля у потуранні козацтву. Султан вимагав повного винищення козацтва, «щоб ім'я їх було забуто», і відбудови зруйнованих козаками міст і замків за рахунок Польщі. Поряд із цим, згарячу, турки висунули ще кілька абсолютно неприйнятних умов - про надзвичайну за розмірами контрибуцію і навіть прийняття Польщею ісламу.
У серпні 1589 р. відбувся великий татарський напад на Галичину і Волинь. Запорожці перестріли татар, що відступали, поблизу Дністра, вночі знищили їх кілька тисяч і звільнили полонених. У битві, яка сталася після цього, козаки відбили приступ кримського хана. Про запеклість і кривавість сутички свідчить те, що козаки влаштували оборонні вали свого табору з трупів татар [14].
Татарський напад був частиною наступального плану турків. Турецькі війська почали скупчуватись у Молдавії, тож поляки були змушені готуватися до оборони. Польський сейм схвалив надзвичайний податок, який давав змогу зібрати стотисячне військо. В цих умовах постала дилема - карати козаків за минулі «гріхи», чи використати їх потенціал у справі оборони кордону. Здоровий глузд підказав правильне рішення, і на весні 1590 р. на державну службу було найнято близько трьох тисяч козаків [15].Улітку 1590 р. цей конфлікт потрапив до центру уваги провідних європейських держав. Австрійські Габсбурги були прямо зацікавлені в розгортанні польсько-турецької війни, оскільки Польща традиційно уникала збройних конфліктів із турками. Підтримку Польщі висловили Іспанія та Папа Римський. Тож Туреччина змушена була відступити. Несподівано головним посередником у турецько-польському конфлікті стала Англія, яка мала в цьому власні інтереси. Англійський посол у Константинополі сприяв проведенню переговорів та укладенню миру, за яким вимоги турків, крім часткової контрибуції, практично звелись нанівець. Для козацтва ці події знову мали передусім, так би мовити, рекламне значення. Адже дипломати провідних європейських країн збирали відповідну інформацію про козаків та інформували про них власні уряди, як це було, наприклад, в Англії. Цікаво, що Англія виступила гарантом миру, і через кілька років, коли козаки знову розпочали боротьбу проти турків, ті звинувачували в порушенні миру англійську королеву [16].Усі ці роки продовжували розвиватись і своєрідні стосунки козацтва з Москвою. Об'єктивна спільність інтересів у боротьбі проти татар зближувала обидві сторони. Московський уряд добре платив за прикордонну службу, тому починають траплятися випадки прямого переходу козаків поодинці та невеликими групами з України в московські замки. Окремим напрямом зовнішніх відносин українського козацтва були взаємини з козацтвом донським. Типологічна спорідненість цих двох військових корпорацій вела до появи своєрідної козацької вісі Дніпро - Дон, причому запорозький елемент був значно активнішим насамперед за рахунок поповнення лав донського козацтва вихідцями з українських земель. Наприклад, у 1570-х рр. найвідомішим донським отаманом був Михайло Черкащанин[17]. Козаки поступово звикали до самої можливості таких переходів на східні землі - чи то до московських замків, чи то в межі Дону - як до права вибору. Тому не випадково пізніше, у 1593 р., перебуваючи в конфлікті з польською владою, козаки Кришнтофа Косинського зондували ґрунт щодо переходу під владу царя. Це був перший випадок, коли у протистоянні з владою козаки рипускали можливість опертя на зовнішні сили [18].Однак палочна дисципліна московської служби і всевладдя воєвод відштовхували абсолютну більшість козаків, які у цьому випадку мали вибір між непевністю свободи і, хоч і ситою, але неволею. Тому в більшості випадків українські козаки були ситуативними союзниками московитів, інформуючи їх про татарські справи. Водночас із часів Лівонської війни козацтво мало вже усталену традицію участі у прикордонних конфліктах проти Москви і час від часу саме нападало на московську «украйну». У1590 р. українські козаки спалили один із найбільших московських замків прикордоння - Вороніж. Тоді ж почав розгортатись і процес проникнення українського населення на території, які вважалися московськими володіннями. Найзацікавленішими у цьому були українські магнати, зокрема Вишневецькі, які у такий спосіб намагалися розширити свої маєтки, тож активно залучали до цього козацтво. Московські дипломати постійно скаржились на прикордонні напади на Сіверщині та в басейні Сіверського Дінця [19].
Найяскравішою сторінкою в історії міжнародної військово-політичної діяльності козацтва стали молдавські походи 1594-1595 рр. Вони були складовою великої війни, яка велась на Балканах проти Османської імперії. 1593 р. турки розпочали широкомасштабні військові дії з метою завоювання нових територій - аж до Відня включно. Основний удар було спрямовано на Священну Римську імперію - таку назву тоді мала держава австрійських Габсбургів, до складу якої, зокрема, входили угорські та хорватські землі. Габсбурги і Ватикан, за участі Венеції та Іспанії, створили так звану Священну Лігу і намагались залучити до неї якомога більше християнських країн. Однак основний тягар війни все ж несли придунайські землі. Зусилля австрійської та ватиканської дипломатії втягнути до Ліги Річ Посполиту і Московію не дали позитивного результату. Польща залишилась на позиції нейтралітету, чим значно послабила сили християнської коаліції. За таких обставин дипломати союзників пішли на встановлення прямих контактів із козаками. Це виявилося свідомим порушенням традиційного міжнародного права, оскільки козаки були підданими польського короля, але екстремальні обставини потребували нестандартних рішень. В Австрії та Ватикані вже знали про військові можливості козацтва і вирішили використати їх у своїх інтересах, тим більше, що козацтво само висловлювало готовність до відповідних дій. Під новий 1594 р. запорозьке військо на чолі з Григорієм Лободою здійснило похід на турецьку фортецю Юргіїв у Молдавії.
Паралельно розгортався і переговорний процес. Ще взимку від імені козацької старшини провів переговори при австрійському дворі Станіслав Хлопицький. Після цього на Січ вирушило офіційне посольство на чолі з Еріхом Лясотою. Шлях на Запорожжя розтягнувся на кілька місяців. За цей час у березні гетьман Григорій Лобода здійснив морський похід на Білгород, а у червні інший козацький ватажок - Семерій Наливайко - зруйнував турецьку фортецю Паркани на лівому березі Дністра. Ця подія також засвідчила, що козацтво чітко усвідомлює значення проблеми державних кордонів. Річ у тім, що Паркани було збудовано турками на правому березі Дністра, на території, яка юридичне належала Польщі. Тож, коли посол прибув на Січ, у козаків були для гостя добрі новини [20]. Еріх Лясота був першим послом європейської держави, який відвідав Січ, і ця подія стала однією з важливих віх в історії козацтва. Імператора Священної Римської імперії традиційно вважали першим за рангом серед усіх правителів європейських держав. Формально австрійський посол мав завдання лише найняти козаків на службу на час війни, але реально факт прямого звернення імператора по допомогу до козацтва свідчив про визнання його самостійною і досить потужною військово-політичною силою в міжнародних відносинах. Крім того, звернення до козаків в обхід польського уряду фактично означало визнання незалежності козацтва від державної влади Речі Посполитої, адже навіть для простого набору найманців потрібен був дозвіл уряду.
Австрія пішла на цей неординарний крок тому, що для неї було життєво важливим знайти нового союзника, розширити театр військових дій проти турків на Північне Причорномор'я і Молдавію, тим самим відтягуючи сили противника від балканських земель. Переговори закінчились успішно, і козакам було передано прапор імператора та гроші. Проте ця сума була більше символічною, ніж реально могла допомогти у спорядженні козацького війська. Тобто козацтво і далі вело боротьбу, розраховуючи, насамперед, на власні сили. Еріх Лясота був спостережливим дипломатом і уклав докладний щоденник своєї подорожі, який є першим відомим описом Запорозької Січі. Посол залишився надзвичайно задоволений результатом посольства, оскільки повністю виконав свою місію і, як він сам зазначав, заручився допомогою великого і досвідченого війська.
Зі щоденника Лясоти можна дізнатися і про початий дипломатичного протоколу, який формувався на Запорозькій Січі [21]. Поряд із Лясотою, проблемою залучення козацтва до антитурецької війни займався і спеціальний посланець Ватикану Олександр Комулович. Ще навесні він прибув на українські землі та вів переговори з українськими магнатами і представниками козацтва, зокрема, Наливайком. Однак його місія закінчилась порівняно невдало, оскільки він зробив ставку на офіційного керівника козацтва, призначеного урядом, який не мав ніякого авторитету в козацькому середовищі [22]. У липні 1594 р. Наливайко здійснив великий похід на Бендери і захопив місто, однак під час відступу був розбитий. Та наймасштабніші військові дії розгорнулись у листопаді-грудні. Тоді вдалось об'єднати всі три основні угруповання козацтва - запорожців Лободи, реєстровців Оришовського і загін Наливайка. Разом вони налічували до 12 тисяч чоловік, і це було найбільше військо, зібране козацтвом за всю попередню історію. Важливо зазначити, що у ті часи в Європі військо такої чисельності вважалося досить великим навіть у масштабах окремих держав. Козаки увірвалися до Молдавії, розбили турецькі та молдавські війська, зайняли столичне місто Яси і більшу частину країни. Внаслідок цих дій молдавський господар Аарон перейшов на бік християнської коаліції і тепер, відповідно, став союзником козацтва. Отже, завдяки активності останнього, змінилась конфігурація театру військових дій на Балканах і розкладка сил на користь антимусульманської коаліції. Цей похід був найвдалішим серед тогочасних військових операцій козацтва.
У лютому 1595 р. козаки знову пішли до Молдавії, де брали участь у військових діях проти турків уже разом із молдавськими, волоськими (румунськими) та угорськими військами. Тепер вони штурмували турецькі замки в пониззі Дунаю - Ізмаїл, Килію, Браїлів - та діяли аж до болгарських земель. У травні 1595 р. вони повернулися на батьківщину, а незабаром, влітку, міжнародна ситуація в регіоні змінилася. Коли козаки фактично звільнили Північне Причорномор'я від турецького панування, в справу вирішила втрутитися офіційна Польща. Поляки ввели війська в Молдавію, де уклали мир з турками з умовою, що Молдавія перебуватиме під подвійним протекторатом Польщі та Туреччини. Але фактично в тих умовах це було на руку туркам, оскільки поляки нейтралізували Молдавію і козацтво як сили, що протистояли Османам. Польські залоги перекрили козакам доступ до Молдавії, тож і основні козацькі війська відійшли на волость. Так закінчилась серія майже дворічних козацьких походів до Молдавії. Однак частина козацтва все ж продовжила боротьбу проти турків на придунай ських землях. Улітку 1595 р. похід в Угорщину, для участі у військових діях на боці австрійських сил, здійснив Наливайко. А потім протягом майже десяти років у подунайських князівствах залишались досить численні козацькі загони, які діяли здебільшого у складі військ волось-8 кого воєводи Михая Хороброго [23]. Молдавські походи 1594-1595 рр. остаточно утвердили сприйняття козацтва в регіоні як самостійної військово-політичної сили, незалежного суб'єкта міжнародних відносин, або, принаймні, автономної військової корпорації у складі Речі Посполитої.
Конфлікт козацтва із польською владою і поразка повстанців у червні 1596 р. на Солониці тимчасово, на кілька років, призупинили динамічне зростання активності козацтва в міжнародній сфері. Однак на цей самий час припадає одна цікава, зовні дрібна, але насправді показова подія. У 1597 р., коли розгорнувся черговий конфлікт із турками, татарський хан Кази-Гірей звернувся до козаків із проханням про військову допомогу. І хоча реально справа не дістала подальшого розвитку, вона засвідчила розширення меж сприйняття можливостей козацтва в між-М народних відносинах регіону [24].
1596 р. польський уряд офіційно наклав баніцію (заборону) на козацтво, та вже через кілька років був змушений сам звернутися до нього по допомогу. У 1600-1602 рр. Польща вела війни в Прибалтиці та Молдавії. Козаки, яких тоді очолював Самійло Кішка, взяли участь у цих кампаніях і домоглися підтвердження раніше скасованих прав. У цьому випадку, як раніше, так і надалі, соціальна історія козацтва була тісно пов'язана 25 з його військовою діяльністю [25]. У перші роки XVII ст. розпочалась нова ескалація збройного конфлікту Речі Посполитої та Московії. Московська смута втягнула у внутрішні справи країни спочатку еліту Польщі, а потім справа дійшла і до відкритої війни за московський престол. Уже Лжедмитрій І у 1604 р. залучив козаків до наступу на Москву. 1608 р. король Сигізмунд III особисто рушив на Смоленськ. Козацькі підрозділи були і в його війську, а також діяли окремо. Тож, фактично, завдяки козацькій зброї, до рук Польщі відійшла Сіверщина. Чимало козацьких загонів здійснювали рейди вглиб Московії, аж до північних Архангельська і Вологди. Загалом, вважається, що в ці роки в Московії діяло до ЗО тисяч козаків [26].
Останню крапку у довготривалому конфлікті часів Смути поставив похід на Москву Петра Сагайдачного у 1618 р. Королевич Владислав вибрався був до Москви, щоб посісти московський трон, як, на думку польської сторони, законно обраний місцевою знаттю правитель. Однак прихильники молодого царя Михайла Романова змогли мобілізувати достатні військові сили і взяли в облогу польський табір. Єдиною силою, спроможною надати термінову допомогу королевичеві, були козаки. Король Сигізмунд III особисто попросив про це Сагайдачного. За короткий час було зібрано близько 20 тисяч козаків. Здійснивши похід через Путивль, Єлець, де він знищив 20-ти-сячне військо, Лівни та інші міста, Сагайдачний дійшов до Москви і врятував Владислава від майже неминучої поразки. Фактично і Москва, територію якої зайняли козаки, опинилася в їхніх руках, але гетьман відмовився штурмувати Кремль і прийняв рішення про відхід. Існує думка, що Сагайдачний не прагнув знищення Московії через релігійні причини, як потенційного православного союзника. Однак, з погляду міжнародних військово-політичних відносин, головним було те, що похід Сагайдачного продемонстрував реальну силу козацтва як вирішального чинника в польсько-московському суперництві [27].
Але Польща знову, насамперед з міркувань соціальної політики, намагалася загнати козацтво в шати старих відносин, і 1619 р. Сагайдачний був змушений підписати вкрай невигідну для козаків Роставицьку угоду. А вже незабаром після неї, на початку 1620 р. гетьман споряджає посольство до Москви, яке очолив досвідчений козацький дипломат Петро Одинець. За всіх розбіжностей оцінок значення цього посольства в історіографії найімовірнішою видається думка про намір козацтва відновити практику військового співробітництва з Москвою проти татар, перервану в роки Смути, а також мати в своїх руках «московську карту» -- певну альтернативу складним стосункам із польським урядом, що давало б можливість зміцнити політичні позиції Війська Запорозького. Водночас, оскільки посольство не домоглося реальних рішень, воно лишилося одним із епізодів козацько-московських взаємин, який відбивав одну з тенденцій розвитку міжнародних контактів козацтва [28].
У перші десятиріччя XVII ст. енергії козацтва вже вистачало на діяльність майже одночасно на кількох напрямах. Це була так звана героїчна доба його історії. Якщо все попереднє століття було довгим періодом накопичення кількісних і якісних змін у козацтві, які ставали помітними лише в порівняно довгий проміжок часу, періодом, коли козацтво тільки визначало свої пріоритети і набиралося досвіду, то тепер ситуація принципово змінилася. Різке зростання чисельності козацтва, що припало саме на цю добу, відкрило перед ним нові можливості в масштабах діяльності. Зокрема, в боротьбі проти турків і татар відбулася зміна тактики з переважно оборонної й пасивної на агресивно-наступальну. Основними об'єктами козацьких нападів стали турецькі міста-фортеці на Чорному морі, які були основними економічними та військовими центрами регіону і водночас осередками работоргівлі ясиром з України. Козаки практично безперервно пустошили і руйнували (деякі неодноразово) майже всі великі міста, доступні для морських нападів, - Очаків, Білгород, Килію, Ізмаїл в північній частині Причорномор'я, Кафу в Криму, Варну в Болгарії, Синоп і Трапезунд в Туреччині й навіть околиці столиці імперії - Константинополя. Одним із найважливіших за значенням став напад козаків на Кафу, центр турецьких володінь у Криму, здійснений у 1616 р. козацькою флотилією на чолі з Петром Сагайдачним [29].
Така масштабна діяльність козацтва в басейні Чорного моря розширила і коло його контактів. Наприклад, козаки неодноразово діставалися узбережжя Грузії і встановили добрі стосунки з місцевим населенням. Тоді ж виникла ідея укладення союзу з вічним ворогом Туреччини - Персією, яка вкотре вела війну проти турків. За допомогою грузинських князів, через Кутаїсі і Тбілісі спеціальний козацький посланець Стефан дійшов до двору шаха Аббаса. Шах ласкаво прийняв козацького дипломата, але кумедність ситуації полягала у тому, що вони не могли розмовляти, бо не знайшлося перекладача. Тоді посередником у переговорах виступив італійський мандрівник П'єтро делла Валле. З'ясувалося, що шах знав про козаків і їхню боротьбу на морі. Про це йому ще у 1614 р. розповідав приятель козацтва Шагін-Гірей, який певний час жив у шаха і ще тоді радив використати козаків у війнах проти турків. Зрештою, шах прийняв рішення відіслати Стефана назад з листами і пропозицією, щоб козаки направили до Персії повноважне посольство. Однак політична ситуація змінилася. Аббас уклав дуже вигідний мир із турками і втратив інтерес до цих переговорів, а наступні бурхливі події і віддаленість шляхів сполучень завадили подальшому розвитку цього напряму контактів козацтва [31].
Апофеозом козацької звитяги у першій половині XVII ст. стала Хотинська війна 1621 р. її причини були вже традиційними для польсько-турецьких відносин - суперництво за контроль над Молдавією і напади козацтва на турецькі володіння. З 1595 р. Молдавія хоч і залишалась у васальній залежності від Османської імперії, але молдавські господарі були тісно пов'язані з Польщею як родинними стосунками, так і політичними зобов'язаннями. Це непокоїло турків і вони вичікували зміни ситуації, принагідне натравлюючи татар на українські землі. У вкрай напруженій ситуації, яка склалась улітку 1620 р., у коронного гетьмана Станіслава Жолкевського подалися нерви, і він необачно повів невелике польське військо в Молдавію. Через напругу у взаєминах із козацтвом він залишився без їхньої допомоги. Поляки зазнали катастрофічної поразки від турків у битві під Цецорою, де загинуло майже все польське військо, у тому числі сам Жолкевський[31 ]. Важливо зазначити, що від часів утворення Речі Посполитої це була перша велика військова кампанія Польщі, до якої не було залучено козаків. Тобто можна стверджувати, що ця держава вже не могла упоратися без допомоги козацького війська. Після перемоги туркам здалося, що Польща знесилена і не зможе вистояти перед їх натиском, тому султан прийняв рішення про нову війну вже заради оволодіння українськими землями. Та, на щастя, наступ противника затягнувся з традиційних причин. Спочатку завадила зима, а потім турки довго не могли зібрати достатні війська і розпочали бойові дії лише у серпні 1621 р. Відповідно, Польща мала достатньо часу для мобілізації нових сил, але, оскільки професійне кварцяне військо було розгромлено, фактично основою збройних сил країни в цій кампанії стали українські козаки на чолі з Петром Сагайдачним.
Переговори про участь козацтва у війні були драматичними, адже до основного питання додалися релігійні та соціальні проблеми, але, незалежно від їх перебігу, козацтво усвідомлювало свою відповідальність за долю країни. Як видається, фактичну невдачу козаків у переговорах з королем Сигізмундом III було зумовлено ще й тим, що обидві сторони переговорного процесу знали, що козацтво не відмовиться від участі у війні проти турків. Тому і король міг дати лише туманні й нічим не підкріплені обіцянки, і козацьке посольство, хоча і настійливо заявляло про свої вимоги, але в умовах, коли ворог стояв на порозі України, погодилося на реальне повернення до спірних питань уже після закінчення війни. Сам перебіг кампанії 1621 р. засвідчив, що козацьке військо, яке налічувало 40 тисяч чоловік і становило половину війська Речі Посполитої, фактично було самодостатньою силою, здатною вирішувати будь-які військові завдання [32].
Важливою подією у міжнародних відносинах козацтва стала так звана справа Магмет- і Шагін-Гіреїв. Ці брати, які правили Кримом, під няли повстання проти турецького панування і запросили на допомогу козаків. У грудні 1624 р. було укладено спеціальну угоду татар із Військом Запорозьким. У тексті договору не було навіть згадки про Польщу, а зобов'язання про допомогу було взаємним - не тільки козаків татарам, а, за необхідності, й навпаки. При цьому можливими «неприятелями» кожної із сторін могли виступати не лише Туреччина або інші татарські орди, а й також Московія і Польща. Конфлікт у Криму затягнувся на кілька років. Козаки намагалися відвернути турецькі сили від свого союзника і здійснили серію морських походів на Константинополь. Протягом 1624 р. вони тричі плюндрували околиці столиці імперії, незважаючи на оборонні заходи султана. У 1628 р. козацьке військо здійснило суходолом виправу до Бахчисарая і Кафи, яка закінчилася поразкою і загибеллю гетьмана Михайла Дорошенка, хоча більша частина козаків і пробилася на Січ. Ще один похід на Крим, у 1629 р., знову був невдалим. Ці всі події супроводжувалися постійною напругою на південному кордоні Речі Посполитої, демаршами турецького султана, татарськими нападами на українські землі, намаганнями польських гетьманів поставити козаків під свій З контроль [33].
Із вступом на польський трон давнього приятеля козацтва Владислава IV розпочався новий етап боротьби проти Московії. У 1632-1634 рр. відбулась нова, так звана Смоленська, війна між Річчю Посполитою і Московією. У цей час козацтво було глибоко втягнуто в релігійні суперечки, в яких українське духовенство досить виразно апелювало до Москви. Тому московський уряд навіть мав надію залучити козаків до військових дій на своєму боці або, принаймні, заручитись їх нейтралітетом. Однак ці сподівання виявилися марними. Уже з початку збройного конфлікту козаки брали участь у боротьбі за Сіверщину, а згодом козацьке військо на чолі з гетьманом Тимошем Орендаренком залучається до військових дій як на Сіверщині, так і під Смоленськом [34]. Цікавим епізодом з історії козацтва стала їх участь у Тридцятирічній війні, у яку було втягнуто більшість європейських держав. Зокрема, у 1635-1636 рр. козацьке військо чисельністю до 4 тисяч чоловік воювало в Німеччині та Франції в складі австрійської армії [35]. Однак у цьому випадку йдеться все ж про «чисте» військове найманство, яке збагачувало козацтво досвідом і розширювало його світогляд, але не вело до розширення потрібних у майбутньому політичних контактів. Водночас події Тридцятирічної війни активізували дипломатичні відносини між європейськими монархами, і в різноманітних політичних проектах неодноразово випливала ідея використання українського козацтва. На приклад, шведська дипломатія намагалася створити сильний антипольський союз, до якого планувала залучити і козацтво [36].
У 1637 р. розпочалося так зване «Азовське сидіння». Донські та запорозькі козаки, загалом близько 10 тисяч чоловік, взяли турецьку фортецю Азов, за допомогою якої турки контролювали степову зону Приазов'я. Однак, на відміну від традиційних набігів на турецькі міста, на цей раз козаки не покинули місто, а залишилися в ньому надовго, аж до 1642 р. Козацький гарнізон Азова був чисельно нестійким, але в середньому становив близько 5 тисяч донських і 1,5 тисячі запорозьких козаків. Турки нічого не могли вдіяти військовими засобами і, лише уклавши дипломатичну угоду з Москвою, домоглися повернення фортеці в свої руки. Це був найяскравіший приклад співпраці двох козацьких корпорацій проти турецько-татарської агресії [37].
Початок «Азовського сидіння» був пов'язаний із новим зближенням козаків і татар. Тоді, у 1637 р., знову на запрошення хана, козаки взяли участь у поході кримських татар на ворожу йому Буджацьку орду. А незабаром, коли розпочалось козацьке повстання в Україні, гетьман Павло Бут (Павлюк) сам попросив допомоги у татар. У лютому 1638 р. хан надіслав кінноту новому гетьманові Дмитру Гуні, і козацько-татарське військо відбило наступ поляків на Запорожжя. Цікаво, що вони завдали поразки противникові на Жовтих Водах, місці майбутньої великої перемоги Богдана Хмельницького, здобутої теж за участі татар [38]. Військова кампанія 1638 р. була першим спільним виступом козаків і татар проти Польщі. Ця підтримка один одного була ситуативною, оскільки взаємні напади татар на українські землі та козаків на турків і татар тривали й надалі, проте вона була показовою в сенсі розширення діапазону військово-дипломатичних контактів козацтва. Ще одна тенденція розвитку козацько-татарських відносин полягала у тому, що частина козацтва шукала притулку від переслідувань польської влади в Криму. Крім того, і у 1640-х рр. козаки і татари спільно діяли час від часу вже на зовсім іншому напрямі - на московському прикордонні, де їх окремі дрібні ватаги об'єднувалися заради здобичі й ходили до Воронежа і Тамбова. Власне, козацьке пустошення московських земель було натоді досить поширеним. Московські посли постійно скаржились на них, згадуючи, що козаки діставалися навіть мордовських земель [39]. Однак паралельно з невеликими за масштабами прикордонними конфліктами і постійною участю козаків у війнах проти Московії, козацтво приглядалося до східного сусіда також як до потенційного союзника в боротьбі за свої права. Проблеми православної церкви, у вирішення яких козацтво було втягнуто досить тривалий час, а також непевність становища козацької спільноти в Речі Посполитій, породили цілу низку заяв козацтва про можливість зближення з Москвою, аж до переходу під владу царя, але натоді це було своєрідною риторикою, зумовленою невдоволенням польським урядом [40].
Водночас ідея пошуку кращої долі на сході втілилась реально в процесі переселення українського населення, насамперед покозаченого, на східні від володінь Речі Посполитої степові та пристепові землі, номінальне чи реально підвладні московському цареві. Цей рух набирав досить значних масштабів після поразки кожного з козацьких повстань 1630-х рр. Найвідомішим стало переселення на майбутню Слобожанщину козаків на чолі з Яковом Остряницею. Переселенський рух був надзвичайно вигідним для Москви [41]. Адже московський уряд діставав можливість заселити південне прикордоння і таким чином освоїти в господарському відношенні нові землі та посилити обороноздатність країни. Переселенці з України отримували значні пільги - можливість жити за власними традиціями, аж до створення козацьких сотень і полків, на довгий термін звільнялися від податків, але були змушені підкорятись, хай навіть номінальне, владі царя і місцевих воєвод. Це створювало прецедент і поступово формувало традицію визнання українським козацтвом залежності від московської влади.
Встановлення після поразки повстань десятиріччя «золотого спокою», коли козацтво було змушене обмежити свою активність, не означало зменшення його потенційних можливостей. Не випадково козацьке питання залишається традиційним у переговорах між Річчю Посполитою і Туреччиною, і султан щоразу вимагав ліквідації самої загрози козацьких походів.
Ідею використання можливостей козацтва обговорювали і політики зацікавлених країн. Зокрема, Венеція, яка вела чергову війну проти Османів, у 1645 р. почала зондувати ґрунт щодо залучення козаків до війни на морі. Майже одночасно, на початку 1646 р., з такою самою пропозицією звернулося до короля і посольство Московії, яка планувала розпочати наступ на Крим. Це збігалося з планами самого короля Владислава про розгортання широкомасштабної війни проти Туреччини, але суперечило настроям більшої частини правлячої польської еліти. Король постав перед дилемою і прийняв рішення таємно дозволити козакам виправу на море. Акції козацтва мали б допомогти Венеції та Московії і водночас спровокувати конфлікт між Туреччиною і Польщею, після чого король міг офіційно вимагати набору польського війська.
Отже, козацтво було втягнуто у досить складну політичну комбінацію. Навесні 1646 р. венеціанський посол передав через короля гроші для спорядження козацьких човнів, і їх дійсно почали будувати. Однак похід так і не відбувся через рішучий спротив всевладних на українських землях магнатів. У середині 1647 р. польський посол Адам Кисіль продовжив обговорення цього питання в Москві, проте війна Богдана Хмельницького перекреслила всі попередні плани. Дослідники також обговорюють вплив підготовки до антитурецької війни на початок Хмельниччини, оскільки, на думку козацтва, йшлося не тільки про військові дії, а і про розширення козацького реєстру, а також про підтримку короля Владислава у внутрішній боротьбі проти магнатів, які обмежували його владу [42]. Тобто ця ідея, яка мала одночасно військовий, зовнішньо-, внутрішньополітичний і соціальний аспекти, досить тривалий час збуджувала козацьку спільноту і населення Придніпров'я, що наклалося на реальне зростання соціальної напруги в Україні.
Отже, від кінця XV до середини XVII ст., почавши свою діяльність із дрібних військових сутичок на прикордонні, козацтво поступово зростало як військова потуга, а потім, ставши реальною силою, почало успішно опановувати і роль самостійного суб'єкта міжнародних відносин. У цій сфері, як і щодо існування власної військово-територіальної організації, Військо Запорозьке мало реальні ознаки політичної автономії. Це визнавали уряди всіх країн регіону і низка віддаленіших держав. На середину XVII ст. козацтво вже мало великий власний досвід не тільки соціального розвитку, вибудови відносин з урядом Речі Посполитої чи збройної боротьби проти зовнішніх противників, а й пройшло добру школу міжнародних відносин, що включало в себе досить чітко усвідомлені зовнішньополітичні інтереси, формування власних дипломатичних кадрів, досвід дипломатичних переговорів та все інше, необхідне для ведення власної зовнішньої політики.
7. ВІДНОВЛЕННЯ РОКУ 1620 ПРАВОСЛАВНОЇ ІЕРАРХП УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ. БОРОТЬБА ЗА її ЛЕГАЛІЗАЦІЮ В ПОЛЬСЬКО - ЛИТОВСЬКІЙ ДЕРЖАВІ.
Року 1620 сталася, як вище було сказано, в історії Української Православної Церкви в боротьбі її з унією 1596 р. велика подія — відновлення в ній православної ієрархії. В зв'язку з цією подією наступає слідуючий етап боротьби українського православного народу з унією, який продовжується до слідуючої визначної подїі в тій боротьбі — смерти найбільшого ворога Православної Церкви польського короля Сигизмунда III, після чого наступає обрання на королівський престіл сина його Володислава й зміна при цьому релігійної політики уряду. Сигизмунд III помер в 1632 р. Отже час від 1620 до 1632 рр. являється дальшим етапом, який належить освітлити в житті нашої Церкви під Польщею, король і уряд якої продовжували фаворизувати унію й тиснути православіє.
Відновлення ієрархії в Православній Церкві в Польщі в р. 1620 наступило при близькій участі й під опікою українського козацтва. Українське козацтво було тією новою силою, яка виступила в Польсько-Литовській державі на захист українського народу і його Православної Церкви, як Церкви і віри прадідів. Ця сила широко проявила себе ,під проводом гетьмана Петра Конаше-вича Сагайдачного, від початку 20-х років XVII в., але й перед тим, властиво від 1610 р., коли затихає літературна полеміка, без-виглядність якої побачили православні, починала діяти більш реальна супроти насильства сила — козацтво.Р. 1610 війт і бургомістри м. Києва, разом з православним духовенством, звертаються до запорозьких козаків за поміччю супроти уніятського ігумена Видубицького манастиря в Києві Анто-нія Грековича, який, будучи намісником в Києві уніятського митрополита Іпатія Потія, не допускав київських православних священиків до богослужень в Софійському соборі, аж поки не підпорядкуються Потієві, а його, Грековича, не визнають за „протопопа". 29 травня 1610 р. гетьман усього запорозького війська Григорій Тискневич прислав до Київського віце-воєводи Холоневсько-го грамоту, в якій просив стримати Грековича, бо козаки „за церкву свою Східню і за віру грецьку готові голови покласти". Коли ж Грекович і надалі буде перешкоджати „собору в церкві Божій у св. Софії", то козаки рішили „як пса вбити його", а того, хто вб'є Грековича, обіцяють лицарським словом захищати до останнього. Рішуча постава козацтва не дала уніятському митрополиту Потієві підчинити собі київське духовенство, яке залишалось вірним православію.
В січні 1614 р. козаки допомогли архимадритові Єлісею Пле-тенецькому в його боротьбі з наступником Іпатія Потія на уніят-ській митрополії Велямином Рутським за маєтності Київо-Печер-ського манастиря. В своїй скарзі на архимандрита Плетенецького до головного литовського трибуналу Рутський писав, що козаки найбільше допомогли о. Плетенецькому, відбираючи маєтки ма-настирські, подаровані Сигизмундом уніятським митрополитам.
23 лютого 1618 р. козаки учинили розправу над Антоніем Гре-ковичем, який знов почав тиснути в Києві православне духовенство. Кількох козаків з'явилося „невідомо звідкіль" вночі до Ви-дубицького манастиря, оточили дім, де мешкав ігумен, „спіймали Грековича і, як якого-будь злочинця, схопили, зв'язали й вкинули в полонку на Дніпрі та й втопили". З приводу цієї свавільної розправи митр. Рутський заніс скаргу до Люблинського трибуналу на київське духовенство і всіх київських міщан, що вони „здавен противляться зверхній владі своїх митрополитів, а особливо бл. пам'яти покійникові отцю Іпатію Потієві, противляться і йому, Рутському, похваляючись на його здоровя й понося-чи його безсоромно, непристійно й негідно між своїми і між людьми", — вони підбурюють „козацьку вольницю" проти нього, священиків його, урядовців і слуг.
Так бачимо, що Київ під опікою козацтва не визнає уніят-ських митрополитів тоді, як в других частинах Польсько-Литов-ської держави митр. Рутський нав'язує широко свою владу православним, підтримуваний польською державною владою. В Києві ж засновується в р. 1615 Богоявленське братство з школою при ньому не тільки для дітей шляхти, але й міщанських. І це робиться також при допомозі та під опікою козацтва, бо ж скоро і все запорозьке військо з гетьманом Петром Сагайдачним вписується в члени Київського Богоявленського братства. Так зростала роля й значення українського казацтва в історії боротьби Української Православної Церкви супроти насильницької унії. Київ перший відчув тверду опору в козацтві проти унії, що скріпило проти-унійні настрої далі і в цілому Київському воєвідстві. А на початку 20-х років XVII в. українське козацтво в своїй ролі оборонцяй захисника Православної Церкви виходить поза місцеві межі Київського й взагалі південних воєвідств, а стає в цілій Польсько-Литовській державі свого роду офіційним представником і захисником православних і Православної Церкви, голосу якого не міг легковажити польський уряд.
Таке всеукраїнське значення козацтва в боротьбі українського народу за свою „грецьку віру" зв'язано найперше з ім'ям гетьмана Петра Сагайдачного, який, по своїх заслугах для Української Православної Церкви в тяжку добу унійної акції Польщі й Риму, стоїть поруч з такими оборонцями православія, як князь Кон-стантин Константинович Острозький (| р. 1608). Гетьман Петро Сагайдачний походив з української шляхти Галичини (з-під Сам-бору), вчився в Острозькій академії. Вступивши до війська Запорозького, виявив себе в походах як славний воєначальник, але і в організації Запоріжжя, будучи обраний в р. 1616 гетьманом, проявив великий талант, а у відношенні до польського уряду був добрим політиком. Козаччина при ньому набірає всенаціонального в українському народі значення, дбаючи не про свої тільки станові справи. ,,Петро Сагайдачний, — каже історик, — зрозумів, що віра для народу дорожча других моральних побудок, і тому рішив релігійне питання сполучити з козацькою справою, щоб таким чином витворити з козаків проводирів цілого народу, які б боронили найважливіші його інтереси" (проф. В. Б. Антонович). Отже і в основі тої акції, яка переведена була гетьманом Сагайдачним з укранїським козацтвом для відновлення в 1620 р. православної ієрархії в Українській Церкві, лежала певна національно-релігійна ідеологія.
Як нами вище було вже сказано, від 1610 р. православні українці й білоруси залишились в Польсько-Литовській державі з одним тільки єпископом Єреміею Тиссаровським на катедрі Львівській. Православна Церква до Берестейської унії мала, включаючи й митрополита, вісім єпископів. Очевидно, що при одному єпископові (рівно ж і при двох, як були ще живі єпископ Львівський Гедеон і єпископ Перемиський Михаїл) православні на значних просторах Польсько-Литовської держави позбавлені були єпископського духовного керівництва в ці тяжкі часи і керуючих єпар-хіяльних осередків в адмініструванні церковними провінціями. Ще більше того — Церква терпіла великий недостаток в священиках, бо ж для висвяти на священика треба було пробиратися до Львова, іншим за яких 400-500 миль, що при тогочасних дорогах і засобах комунікації, з немалими небезпеками в дорозі, було подвигом. За виразом одного сучасника, єпископові Гедеонові (коли був ще і єпископ Перемиський) доводилось стільки мати посвячень, що він міг би „з волосся пострижених ним ставленників виробляти повстини".
Полемічні твори та інструкції послам до сейму переповнені скаргами, що — зза браку священиків, діти вмирають без хрещення, старі без сповіді і св. причастя, молоді живуть без церковного благословіння; православні, позбавлені релігійної обслуги, розбігаються по різних сектах. Правда, в Польсько-Литов-ській державі, в маєтках православної шляхти з багатших і знатніших, завжди проживали грецькі архиєреї (напр., в Степані на Волині в манастирі — митр. Лука Білгородський 1599-1602, потім там же митр. Пелассонський Єремія 1603-06; в Корецькому манастирі на Волині — сербський єпископ Павел і др.). Але ж положення цих чужоземних ієрархів не було тут, як архиєреїв, залеґалі-зованим, заміняти єпископів місцевої церкви вони не могли, а в останніх роках перед 1620 р. уніятські єпископи старались викрити таких єпископів і виселити їх з меж своїх єпархій.
Найбільша небезпека в положенні Церкви з одним єпископом була в тім, одначе, що в разі смерти єпископа Єремії Тисса-ровського, польський уряд відразу проголосив би Православну Церкву, як Церкву без єпископа, неіснуючою в державі. Цілком усвідомлювали собі це православні, так домагаючись легальною дорогою (петиціями до сейму) відновлення ієрархії. Але добре розуміли вагу ієрархічного питання для майбутньої Православної Церкви в Польщі й латино-уніяти, коли так пильнували, щоб просьба православних про відновлення ієрархії не була уважена. Уніятські старші владики завжди приїздили на сейм, турбуючись, щоб не було переведено якої ухвали, несприятливої для унії. А Мелетій Смотрицький в свому творі „Оправдання невинности" просто каже, що король ніколи б не погодився відновити православним ієрархію. І тому, коли в 1620 році Єрусалимський патріярх Феофан відновив в Києві вищу ієрархію Української Православної Церкви, то православні сучасники вважали цю велику подію за дійство самого Провидіння Божого, за чудесний дар Св. Духа.
Єрусалимський патріярх Феофан, який раніше, ще в р. 1603, бував в Москві і в Литві, будучи ще архимандритом, тепер прибув в Москву весною 1619 р., маючи підтверджуючу грамоту від патріярхів Олександрійського, Антиохійського і Царгородського про ціль своєї подорожі — збірку пожертв церквам Сходу в їх трудному положенні під турками. Але ще по дорозі в Москву він мав можливість нав'язати ближчі стосунки з запорозькими козаками, коли, з причини війни Польщі з Москвою, був затриманий в Тулі, де знаходилось польське військо, а в його складі й запорожці. В Тулі пробув він більше року. Без сумніву, що вже тут він дізнався, правдоподібно від самого гетьмана запорозьких козаків Сагайдачного, про стан Православної Церкви в Польсько-Литовській державі та обіцяв помогти біді православних в часі повороту свого з Москви додому.
Про ознайомлення з положенням Церкви в Польщі і про намір допомогти Церкві свідчить грамота Царгородського патріяр-ха Тимофея, якою давалось патріярхові Феофанові повновласть „справувати всі архиєрейські справи в підчинених Царгородсько-му патріярхові єпархіях" в Польщі. Датована ця грамота (її надрукував в мовах грецькій і польській Мелетій Смотрицький в „Оправданні невинности") 1 квітня 1618 року, себто коли патрі-ярх Феофан знаходився в Тулі; значить, він звернувся до Цар-городу з просьбою вислати йому таку грамоту, маючи вже намір довершити архиєрейські чинності в Київській митрополії, яка знаходилась в юрисдикції Царгороду.
Коли патріярх Феофан від'їхав з Москви на Україну, то козаки знали про час його приїзду і тому зустріли його в погранич-ному старому місті Путивлі, звідкіля він, в супроводі козаків, які, за виразом Густинського літопису, „оточили його сторожею, аки бджоли матицю свою", направився до Києва, в якому й зостано-вився в будинку Богоявленського братства на Подолі. Король Си-гизмунд III і польський уряд знали про його прибуття, бо ж він і не ховався перед ними і відразу звернувся до коронного канцлера і гетьмана Станислава Жолкевського з просьбою, аби король дозволив йому вільний переїзд через Польсько-Литовську державу.
З боку короля і польського уряду бачимо подвійну політику у відношенні до патріярха Феофана і його перебування в їхній державі. Назовні видаються універсали (5 травня 1620 р. Жолкев-ським, ЗО липня 1620 р. самим королем) до місцевої влади й люд-ности Волині, Поділля й України про прибуття високого гостя зі Сходу, Єрусалимського патріярха, з наказом скрізь в дорозі виявляти до нього гідні його сану й становища почесті й пошану, а тайно коронний гетьман Жолкевський пише Київському воєводі Фомі Замойському (23 червня 1620 р.): „Довге перебування цього патріярха в Києві не може не бути підозрілим. Він ні на що інше, тільки для інтриґи був посланий з Царгороду до Москви, аби підбурювати Москву проти Корони (Польщі). І їхав він не тим шляхом, як інші патріярхи їздили ... Недаремно король отримав від когось попередження щодо нього. Не належало б патріярха пропускати вільно, а як він висловив бажання побувати у Львові, то це був би добрий випадок його затримати, коли б в ці краї приїхав. Я дав Почановському (комірник, делегований урядом супроводжувати патріярха) достатні інструкції, щоб обходження з патріярхом було ввічливе, аби ніхто не догадався, що таємно про нього ми думаємо. Боюсь, якби козаки, згідно з універсалом Сагайдачного, не перепровадили патріярха до Терехтимирова, де було б тяжко його затримати. У кожному разі, необхідно мати нагляд над всім цим, щоб не виникло яких великих непорозумінь і заворушень серед козаків".
Звідсіль видно, що польській уряд, маючи політичні підозріння щодо особи патріярха Феофана, був не від того, щоб і арештувати його де в безпечному для себе місці, але змушений був ховатися з цим, щоб не роздратувати козаків, які теж чули небезпеку, бо недаром Сагайдачний видав універсал про перевезення патріярха до Терехтимирова, в якому патріярх був би під охороною козацтва. Козаки ж в цей час дуже були потрібні Польщі з огляду на загрозу війни з турками з тої причини, що Сигизмунд III допомагав імператору Фердинанду II в 30-літній війні останнього з протестантами та їх союзниками. Отже й Сигизмунд НІ, відповідаючи на прохання патріярха, назвав його в листі (1 серпня 1620 р.) „преподобним і люб'язним у Христі отцем" та висловив певність, що приїзд його до Польщі „не має іншої цілі, як спокійне й скромне виконання намірів, скерованих до миру й спокою в Польсько-Литовській державі".
До Києва, на день храмового свята Київо-Печерського ма-настиря Успіння Божої Матері (15/28 серпня), завжди прибувала, по церковно-релігійній традиції, сила народу. Але цього 1620 року вістка про присутність на святі в манастирі самого патріярха з Святої Землі, з Єрусалиму, ще збільшила прощу до Києва на день 28 серпня не тільки з Київської землі, але й з інших областей Польсько-Литовської Держави. Не улягає сумніву, що були на цей раз в Києві богомольці-прочани, делеговані з певними уповноваженнями від братств, манастирів, православних громад. Уніяти в тім часі казали, що Віденське братство і само послало делегатів до патріярха і других підбурювало це зробити скрізь по „Білій, Чорній, Червоній Русі". Мелетій Смотрицький свідчить про себе, що він з Вільни до патріярха „посланий був". Сам патріярх Феофан в грамоті до народу про відновлення православної ієрархії свідчив, що сталося це „за мирним і загальним і однодумним обранням та волею всієї капітули митрополії Київської і Галицької і всіх інших побожних і шляхотних мужів, які прийшли на той час до нас (патріярха) з манастирів Київських та були прислані також з інших повітів і міст Корони Польської і Великого Князівства Литовського і Руського". Очевидно, що події ці не виникли самі собою, а проходили організовано.
„Протестація" Іова Борецького (внесена 15 травня 1621 р. в Київські гродські книги) оповідає про нараду, яка в церковно-релігійних справах відбулась в Києві ще перед днем 28 серпня 1620 р. На цій нараді православні переконались в тім, що патріярх Феофан має грамоту за підписом Царгородського патріярха Тимофея і кількох митрополитів, якою надано йому право на- гляду і направлення недостач в церковному житті всіх областей в юрисдикції Царгородського патріярха; що крім того, при ньому знаходиться, як екзарх Царгородського патріярха, архиман-дрит Великої Церкви (в Царгороді) Арсеній. А тому на нараді було рішено „просити патріярха Феофана, що прибув в наші краї в такий потрібний час Божим призволенням, аби поповнив недостаток духовних в нашій Церкві, що він міг зробити цілком канонічно, по силі грамоти у нього Отця нашого патріярха Константинопольського і присутности його екзарха, маючи до того ж приречення короля нашого, дане на сеймі 1607 року і підтверджене на минулому славному сеймі 1618 року та внесене в конституцію, котрим нам, згідно з правами і вольностями нашими, дозволено мати митрополита і єпископів, що знаходяться під звичайною для нашої Церкви владою Константинопольського патріярха, і обіцяно вернути їм усі маєтки, приналежні цим достойностям".
Далі „Протестація" митрополита Іова Борецького вказує мотиви, якими було викликане на нараді це рішення. „Вже більше 25 років ми просимо й благаємо на сеймиках і сеймах, щоб нашій Церкві дарована була належна їй свобода і вольність та щоб привернено було катедри духовних наших старших, але замість цього бачимо права наші і вольності порушеними і знищеними, та чим далі, тим більше вороги нас тиснуть, — тому-то, раді чи не раді, але повинні були прийти до такого рішення, зважаючи на страшні заповіді Божі і дбаючи найвище за все про спасіння душ наших. Вважали ми це за надхнення Духа Святого, і коли б хто посмів тоді противитись цьому святому ділу, то це було б пневматомахією, тобто духоборством, який гріх не буває прощений, якщо не спокутувати його великою епітимією".
Після цієї наради православні українці звернулись до патріярха Феофана, просячи висвятити їм митрополита і єпископів. Святіший патріярх, як каже Густинський літопис, спочатку відмовив того, бо „боявся короля і ляхів". Були й посеред самих українців люди, що не радили патріярхові переводити ієрархічних свячень. Але в цей момент виступили запорозькі козаки і сказали патріярхові: „Не будеш патріярхом, не будеш добрим пастирем, не будеш намісником Христа і апостолів, якщо не посвятиш народові митрополита і єпископів, коли знайшов нас гнаними і без пастирів, і ми навіть боїмося, щоб за цей спротив не вбив тебе по дорозі який-будь звір". При цьому козаки обіцяли патріярхові повну недоторканість і захист. „Святійшого патріярха взяло на рамена й опіку свою* благочестиве військо", каже Густинський літопис.
Що патріярх Феофан вагався, одначе, недовго, — видно це з того, що вже 13 серпня 1620 року він звернувся до православних з грамотою, в якій закликував їх „твердо триматися православної віри, мужньо переносити всі переслідування та вибрати собі єпископів, не боячись наслідків цього з боку польського уряду, як колись і батьки Мойсея не побоялися наказів фараона", а також і „свв. апостоли не злякалися синагоги жидівської та суворих пілатів і іродів".. .
Не маємо стислих відомостей про вибори кандидатів на митрополичу і єпископські катедри. Місцем елекційного собору, на якому обрано було на митрополичу Київську катедру ігумена Золотоверхого Михайлівського манастиря в Києві Іова Борецького, напевно був Київський Братський Богоявленський манастир, в якому, під охороною козаків Сагайдачнного, перебував патріярх Феофан. Обрання кандидатів на архиєрейські катедри по єпархіях відбулося, як думають, на сеймиках; це видно з грамоти патріярха Феофана до Перемиської єпархії з закликом обрати і прислати кандидата на Перемиську катедру (С Голубев. Матеріали для історії Западно-Русской Церкви. „Труди Кіев. Дух. Акад." 1878 р.).
Коли саме були обрані кандидати на катедри для Української Православної Церкви і коли довершені були хиротонії єпископські, — це питання в історичній науці не має однозгідности, а саме з тої причини, що історичні джерела розходяться між собою, як, головним чином, полемічний твір Мелетія Смотрицько-го „ШегіПІсаІіа піешіппозсі" і літописи Густинського манастиря. Але, не надаючи значення точним хронологічним датам усіх висвячень, між якими датами розходження в три-чотири місяці, а самій історичній події відновлення ієрархії на чолі з митрополитом на Київській катедрі, можемо цілком поділити твердженння тих істориків, які признають, що всі єпископські висвячення відбулись в р. 1620 і не пізніше кінця вересня цього року. Оперті ці твердження на грамоті патріярха Феофана, яка сповіщала православній людності Польсько-Литовської держави про відновлення в Київській митрополії православної ієрархії.
Грамота патріярха Феофана, видана в Києві і датована роком 1620, індиката 3, двічі називає архиєреїв, які брали участь у хиротонії єпископів, і двічі ж самих висвячених єпископів. Хиротонії були довершені — патріярхом Єрусалимським Феофаном, митрополитом Софійським Неофітом і єпископом Страгонським Авраамієм. А висвячені були: ігумен Михайлівського манастиря в Києві Іов Борецький на катедру митрополита Київського і Галицького; ієромонах Мелетій Смотрицький на архиєпископію Полоцьку й єпископії Вітебську і Мстиславську; ігумен Межигорсько-го манастиря св. Спаса Ісайя (Копинський) на катедру єпископії Перемиської й Самборської; архимандрит Терехтемирівського манастиря Єзекиїл-Йосиф Курцевич на катедру єпископії Володи-мирської й Берестейської; ігумен Черчицького (під Луцьком) манастиря Ісаак (Борискович) на катедру єпископії Луцької й Ост-35 розької; чесний і преподобний муж Паїсій (Іполитович) на ка-тедру єпископії Холмської й Більської. Таким чином висвячено було шість єпископів, при чому належить додати, що на катедру Володимирську й Берестейську обрано було архимандрита Вілен-ського Св. Духового манастиря Леонтія Карповича, але він помер в половині вересня 1620 р., і тоді прийшла кандидатура архимандрита Єзекиїла-йосифа Курцевича.
Де і при яких обставинах довершені були хиротонії єпископів патріярхом Феофаном, на це питання рівно ж різняться відповіді істориків. Одні кажуть про врочисті хиротонії, при мно-жестві народу, в Київо-Печерському манастирі; другі — про висвячення єпископів в церкві Київського Богоявленського братства на Подолі, при закритих вікнах і дверях, в співслуженні тільки названих вище митрополита Неофіта Софійського та єпископа Авраамія Страгонського, а співав один тільки патріярший співець Гавриїл. Це оповідання про таємне висвячення (у митрополита Макарія, проф. Жуковича, проф. Голубева і др.) цілком відповідає тодішнім обставинам в положенні православія в Польщі і підтверджується свідоцтвом сучасника Касіяна Саковича (відступника від православія), який в одній зі своїх праць каже: ,,Коли пат-ріярх Єрусалимський Феофан висвячував вночі в Братській церкві козацьких єпископів і псевдомитрополита Борецького, то скорше шептану, ніж читану літургію правив, бо ж вони були б раді, щоб не тільки чоловік, але й муха не чула цієї літургії, для чого вікна не тільки фіранками, але й килимами позакривали" („ЕрапогІЬозіз"). Православний автор чи автори „Літоса" („Камінь") теж підтверджує це, коли в полемиці з Саковичем не відкидає тих обставин, а тільки по-своєму вияснює їх. „Вікна були закриті для того, щоб люди, побачивши світло, не товпилися до церкви, а тихо співав один патріярший співець чернець Гавриїл тому, що такий звичай у греків".Після висвячення єпископів патріярх Феофан відбув у Києві собор, в складі якого були всі присутні тоді в Києві православні ієрархи (крім самого патріярха, митр. Неофіт, єпископ Авраамій і всі новопоставлені українські ієрархи), архимандрити, ігумени, ієромонахи і священики. Після собору була видана патріярхом Феофаном вище згадана грамота до православних Польсько-Ли-товської держави про відновлення для них церковної ієрархії. З огляду на тяжкі часи, які переживала Православна Церква в тій державі, патріярх Феофан, посилаючись на уповноваження, дані йому „братом і сопастирем святійшим архиєпископом Константинопольським Кир Тимофеєм", надав нововисвяченій ієрархії Української Церкви особливі права в цій грамоті: „Коли б відійшов від цього світу рукоположений нами для вас митрополит, а новообраному на митрополію вашу, які вибори звичайно в Києві бувають, трудно було б дістатися чи посольство прислати до Константинопольського Вселенського патріярха, тоді на достоїнство
митрополита владою Духа Святого, нехай буде від всіх вас, єпископів, поставлений. А коли перестануть вже бути ті перешкоди до подорожі, тоді вибраний і вже поставлений митрополит, на підтвердження свого митрополичого достоїнства, повинен сам прибути, або посольство прислати до Константинопольського патріярха."
Впорядкувавши таким чином справи Православної Церкви на Україні й Білорусі, патріярх Єрусалимський Феофан відбув в жовтні 1620 р. до Палестини. Але по дорозі одержана була вістка (в Білій Церкві) про погром в Молдавії польського війська (Це-цорська катастрофа), що робило небезпечною дальшу подоріж на південь. Тому козаки перепровадили патріярха до козацького Терехтемирова, де він міг бути в небезпеці і від поляків. На Різдвяних святах 1620-21 р. патріярх Феофан був в Києві, а 7 січня 1621 р. знову прибув до Терехтимирова, звідкіля від'їхав через Білу Церкву й Бушу до Молдавії. Ця подоріж мала надзвичайно урочистий характер. Більше 3-х тисяч запорозьких козаків, на чолі з Петром Конашевичем Сагайдачним (він був тоді полковником, а гетьманом Яків Бородавка), висвячені патріярхом ієрархи і сила народу супроводили патріярха до Буші. В Буші відбулось надзвичайно зворушливе прощання українського народу з патріярхом-добродієм Української Православної Церкви. Як оповідає Густинський літопис, патріярх своїм прощанням „дуже тяжкого ляменту й плачу серця всіх наповнив, як колись Христос уче-ників Своїх при Свому вознесінні на небо, так і тут великої було жалості". Ставши на піднесенні посеред міської площі, патріярх Феофан усіх благословив та через перекладача повчав народ „триматися правдивої віри, покори й любови, з терпінням переносити скорботи й переслідування"...
Як вже вище було нами сказано, відновлення патріярхом Фе-офаном ієрархії в Українській Православній Церкві мало величезне значення в житті українського народу. Як стверджують історики, відновлення православної ієрархії вдарило по справі асиміляції українського православного народу з польським, католицьким. Як би не був простий народ сильно відданий вірі своїх батьків, а врешті-решт під тиском життьових обставин і силою всеми-наючого часу забув би „старожитну" віру, ступнево латинизую-чись, спольщився б. Відновлення ієрархії надхнуло народ для дальшої боротьби з польськими замірами. В народі пішли чутки, що з відновленням православної ієрархії уніятські єпископи зовсім позбавлені своїх катедр, що уніятському митрополитові дані „бенефіції" в Римській церкві, а решту уніятських єпископів „відпущено на всі чотири сторони з порожніми руками". Почалось масове повернення з унії на православіє, так що латино-уніяти для затримання пастви, яка розбігалась від них, починають ширити фальшовані грамоти про відречення митрополита Іова Борецького і архиєпископа Мелетія Смотрицького.
Найбільше значення мав той історичний факт, що з відновленням православної ієрархії, довершеним активною участю в цій національно-церковній події запорізького козацтва, інтереси Української Православної Церкви в Польсько-Литовській державі, як національно-релігійні й культурні інтереси українського народу, стали під охороною українського козацтва, головного борця за українську національну ідею в XVII в., коли в українській родовитій шляхті, з процесом спольщення її, народ біля половини XVII в. майже зовсім втрачає своїх захисників. Українське міщанство й духовенство, за словами історика, тепер «відчули за собою підпору мілітарної сили і могли далеко смілівіше й енергійніше проводити свої плани, що збільшило їх активність. З другого боку, коззачина вийшла поза тісне коло своїх станових інтересів і в свою програму включила загально-національні справи — оборону Церкви і культури. Нововисвячені владики в свому маніфесті з 1621 р. привітали Запорізьке Військо словами найвищого признання, називаючи козаків наступниками давнього князівського лицарства: „Це ж бо те племя славного народу руського, з насіння Яфетового, що воювало грецьке царство Чорним морем і суходолом. Це ж вони за Володимира, монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірик. Це ж їх предки разом з Володимиром хрестились, віру християнську від Константинопольської церкви приймали". Це зв'язання Запорізького Війська з традиціями князівської епохи, з „старою Руссю", незвичайно підняло авторитет Запоріжжя і дало йому провідне місце в національному житті» (Іван Холмський. Історія України. Вид. НТШ. 1949, ст. 189).
Вістка про православні вищі хиротонії у Києві швидко поширилась скрізь в Польсько-Литовській державі. Слід було очікувати, як зареаґують на цю подію король і уряд польський. На З листопада 1620 р. зібрався звичайний сейм, для якого, з огляду на навалу татар і Цецорську поразку, найпершою турботою була справа охорони південних границь держави. Але ж питання охорони держави від татар і турків тісно було сполучене з питанням „заспокоєння релігії грецької", бо ж її боронило тепер військо запорізьке, так потрібне Польщі в обороні її від татар і турків. Отже на сеймі 1620 р. голосною стала справа переслідування православія, борці за права якого мали тепер духовну опору і в загальному піднесенні посеред православних мас, подією відродження православної ієрархії викликанім.
Посли литовські, земські Київського воєвідства, а найбільше волинські, виступали з просьбами і домаганнями привернути права Православній Церкві в державі, узалежнюючи від полагодження цього справу оборони держави. На цьому ж сеймі 1620 р. виголосив, в присутності самого Сигизмунда III, знамениту свою промову про утиски православних в Польщі волинський посол Лав-рентій Древинський. В промові Древинський підкреслив на вступі, що для зовнішньої оборони держави треба мати найперше мир у внутрішньому житті держави, а для того треба запереста-ти гнати, переслідувати, чинити несправедливості православному народові. Він наводив ряд фактів. „Почнімо Краківським воєвід-ством. Вже по більших містах знаходимо замкнені церкви, знищене церковне майно, по манастирях нема ченців, а худоба заганяється. Такі ж безчинства робляться і у Великім Князівстві Литовськім. У Мотилеві та Орші церкви позапечатувано, священиків розігнано. У Пінську Ліщинський манастир обернено на шинок. Тому діти неохрещеними вмирають; тіла покійників, немов падло, виносяться за місто без похорону. Люди живуть без церковного вінчання, вмирають без Сповіді і св. Причастя. Чи ж це не глум проти Бога? ... А у Вільні? Чи ж не утиски, ніколи не чувані, там діються? Коли православні хотять пронести свого покійника крізь замкову браму, якою жиди й татари можуть вільно проходити, то брама замикається, і вони змушені мерця свого виносити тою брамою, через яку вивозиться всяке сміття. Ченців, які не переходять на унію, грабують у Новогрудку та по інших містах, б'ють серед білого дня, кидають до в'язниці.. . Словом, український народ вже довго терпить нечувану кривду як в Короні, так і у Великому Князівстві Литовському". Таке страшне положення Православної Церкви Древинський в промові пояснює тим, що король призначав на вищі ієрархічні становища особи, „породи" яких не знає, а головне, що ці особи ,,не від правильного пастиря висвячення приймають". На закінчення своєї промови посол Древинський просив короля, милосердя ради Божого, змилосердитись над утискуваними православними, привернути їм давні права і вольності, бо „вже двадцять літ на кожному сеймику, сеймі, головному з'їзді гіркими слізьми молимо, а випросити не можемо", повернути церковні маєтки, як не відразу, то поволі, після смерти митрополита і владик-уніятів. „Якщо ж грецька релігія не буде заспокоєна, і рани Православної Церкви і на цім сеймі не будуть вилікувані, то православні змушені будуть скрикнути разом з пророком: суди мене, Боже, і розсуди прю мою!"
Посли-католики, особливо ж католицьке духовенство, промову Древинського зустріли вороже, перешкоджали говорити, не вважаючи на те, що Древинський, як і інші посли на цьому сеймі, не порушували, як бачимо, гострої справи дня — легалізації в державі відновленої православної ієрархії.В пояснення, чому не порушували, історики вказують на короткий час поміж висвяченням ієрархії і сеймом 1620 р., з якої причини справа ієрархії не могла бути включена в інструкції послам на сеймиках, — ще ж більше — на лояльність українсько-білоруської шляхти, яка, стоячи на легальному ґрунті, не вважала можливим говорити про нових ієрархів, які були висвячені під охороною козацтва, без згоди короля.
Але справу легалізації нововисвяченої ієрархії порушило на сеймі 1620 року Віденське православне братство. Представники його прибули до Варшави і подали посольській ізбі послання від братства; маршалок сейму розпорядився оголосити це послання на засіданні всіх земських послів. В посланні братства говорилось, що ще р. 1607 король обіцяв роздавати церковні становища і зв'язані з ними бенефіції в Православній Церкві людям „чисто грецької віри". В надії на ці приречення, православні скористали з перебування на території держави Єрусалимського патріярха та з участю його вибрали достойних на ієрархічні становища кандидатів, яких патріярх і висвятив. Тепер вони презентують, тобто представляють на урядове затвердження висвячених єпископів і просять про наділення їх церковними бенефіціями, приналежни-ми до їх становищ. В посланні названо ієрархічні особи з означенням катедр, на яку кожного з них було висвячено.
Крім делегатів Віленського православного братства, яке, можна думати, уповноважене було ще з Києва довести до відома короля і уряду про відновлення православної ієрархії, прибули на сейм 1620 р. б. запорізький гетьман Петро Сагайдачний і ново-поставлений єпископ Володимирський Йосиф Курцевич. Сагайдачний обіцяв підтримку козаків у війні Польщі з турками тільки під умовою задоволення просьби православних про затвердження новопоставленої ієрархії.
Католики зовсім не схильні були задовольнити просьбу про признання „козацької" православної ієрархії, але ж скрутні обставини, в яких знайшлася тоді Польща, диктували їм не відкидати відразу просьби православних, а зволікати з ясною відповіддю на неї, єзуїтськими засобами використовуючи прагнення православних улеґалізувати здобуту ієрархію. Тому на сеймі 1620 р. приймається постанова: „Заспокоюючи грецьку релігію, відновлюємо конституцію 1607 року і на майбутнє будемо пристосовуватися до неї при роздачі церковних бенефіцій". Ця в загальних виразах обіцянка подає надію православним, що й нова ієрархія дістане від короля бенефіції на церковні становища і церковні маєтки.
Одночасно Сигизмунд III пише листа (10 листопада 1620 р.) до патріярха Феофана, аби патріярх вплинув на козаків, щоб виступали проти ворогів християнської віри •— турків. І патріярх, в наслідок цього королівського листа, звертається 7 січня 1621 р. з грамотою до запорізького війська, в якій закликує захищати батьківщину та каже: „За цю прислугу королю ви дістанете й те, що відновлену мною в Церкві вашій вищу ієрархію, — розуміемо митрополита і єпископів, — король своїми привілеями затвердить і скріпить". Писав патріярхові Феофану листа і Краківський католицький біскуп Мартин Шишковський, який теж просив пат-ріярха, з огляду на те, що „його Ексцеленція має великий вплив на українських козаків, наставити їх до того, щоб в цей тяжкий для Речіпосполітої і всього християнського світу час вони охоче стали на службу королю, захищаючи цілість своєї віри й батьківщини".
В той самий час, як король Сигизмунд III і католицький біскуп Шишковський просили патріярха Феофана вплинути на українських козаків, щоб ті боронили Польщу від ворогів християнства — турків, уніятський митрополит Йосиф Велямин Рутський, з роду москвин, ширив чутки, що патріярх Феофан є зрадник і турецький шпигун. Мелетій Смотрицький писав, що на сеймі 1620 року „жодного з земських послів не знайшлось такого, який би проти цього святого мужа (патріярха Феофана) сказав хоч одне таке слово, які про нього оцей безчесний лжець (Велямин Рутський) поширив по всій Короні і Великому Князівстві Литовському" („^егіПсаІіа піе^іппозсі"). Акція уніятського митрополита Рутського дала підстави для універсалів' Сигизмунда III, в яких король, скориставши вже з впливів патріярха Феофана посеред козацтва, тепер наказував хапати архиєреїв, висвячених Феофа-ном, як підозрілих людей, і садовити їх до в'язниць. У Вільні ж, з наказу короля, мали перевести суворе дослідження, хто допомагав поставленому патріярхом в архиєпископа Полоцького Ме-летію Смотрицькому в признанні його архипастирської влади народом. Одночасно виключено було з Віленського магістрату православних його членів та застосовані репресії до міщан православних м. Вільни і других міст Польщі й Литви.
Така уніятська акція викликала „Протестацію" Київського і Галицького митрополита Іова Борецького, внесену ним 15 травня 1621 року до Київських гродських книг; „Протестація" представлена була від імени самого митрополита, всіх єпископів, висвячених патріярхом Феофаном, духовенства митрополії і від „усього великого і славного роду руського в Короні Польській і Великім Князівстві Литовським, що ніколи не відступав від свого архипастиря, Святійшого Константинопольського патріярха, і не заключав унії з римською церквою".
„Протестація" була подана супроти уніятського митрополита Рутського і підчинених йому єпископів, які, „відпавши від верховних архипастирів українського народу — царгородських пат-ріярхів, не перестають видавати себе перед королем за ніби справжніх і законних владик українського народу". В цій „Протестації" митрополит Іов обвинувачує Рутського і других владик-уні-ятів, що вони в неправдивому світлі виставили перед королем справу висвяти православної ієрархії, отримавши завдяки тому з королівської канцелярії універсал, „противний християнській любові, закону, конституціям і наданим українському народу жалованним грамотам", — універсал „образливий" про те, щоб рукоположе-них Єрусалимським патріярхом ієрархів хапали, ловили й карали. Навівши цілий ряд фактів насильств, для повного переліку яких „не вистарчило б паперу, щоб описати усі ті переслідування", митрополит Іов урочисто свідчить і протестує проти „обманних" способів одержання з королівської канцелярії універсалів уніятськи-ми владиками і взагалі проти беззаконних дій уніятів. Коли б зза таких дій український народ прийшов в яке „замішання", то вина за це все упаде на уніятську церковну владу, що переводить насильства над свободою віри православних. На закінчення „Протестації" митрополит Іов заявляє, що він „буде судом відатися з уніятськими владиками".
На сеймі 1621 р., що його скликав король з причини великої небезпеки з боку турків, православні обмежились тільки подачею твору архиєпископа Мелетія Смотрицького „Шегіг'ісаііа піешіп-позсі". Твір цей мав метою відкинути й спростувати всі ті наклепи й неправди, які вигадували й ширили уніяти на шкоду православним.
В той час українське козацтво, все ще не втрачдючи надії на легалізацію королем нової православної ієрархії, вкрило себе славою в час походу р. 1621 султана Османа на Польщу, коли в бою під Хотином урятувало Польщу від розгрому й спустошень турками та сприяло заключенню перемир'я між Польщею й Турками. В бою під Хотином був тяжко ранений сам Петро Конашевич Сагайдачний, що знову був гетьманом Запорізького війська. Перед цим походом козаків проти турків Сагайдачний, з доручення козацької військової ради (в Сухій Діброві), вів переговори з польським урядом про признання православної ієрархії і подав укладену ним петицію королеві, яку Литовський канцлер Лев Сапіга назвав „найдорогоціннішим твором". Король усно запевнив, що вволить просьбу козацтва про ієрархію. Гетьман Сагайдачний „з великим задоволенням" від'їхав з Варшави просто на фронт боїв з турками.Великий цей борець за свободу й права Української Православної Церкви так і помер, 10 квітня 1622 року, від ран, віднесених ним в бою під Хотином, не дочекавшись признання державною владою православної ієрархії, відновленої для Української Церкви патріярхом Феофаном. В передсмертному свому листі до короля Сигизмунда III гетьман Сагайдачний просив короля, аби „унія, за милостивим його Найяснішої Величности дозволом тепер з Русі через Святійшого Феофана Єрусалимського знесена, вперед в тій же Русі не відновлялась і своїх ріг не підіймала".Шляхетний гетьман вірив в королівські приречення та вважав, як видно, одну обіцянку короля визнати новоутворену православну ієрархію за знесення, ліквідацію в Польсько-Литовській державі самої унії. Поховано було гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного при братській церкві Київського Богоявленського Братства.
Особливо енергійно й широко була поставлена справа легалізації українського православного єпископату на сеймі, скликанім королем на 24 січня 1623 року. Митрополит Іов Борецький, в формі прохання до короля, представив на цей сейм від імени всієї православної ієрархії книгу „ЛизІШсаІіа піе\¥Іппозсі", написану архиєпископом Мелетієм Смотрицьким. В ній доводяться історичні права й привілеї українського народу на свободу релігії та підкреслюється, що й сам Сигизмунд III давав присягу під час коронації, що буде шанувати всі права і вольності українського народу, між якими завжди було й право мати свою ієрархію в юрисдикції Царгородського патріярха. Для членів Сената, який був звичайно посередником між королем і посольською ізбою, видана була перед цим же сеймом 1623 року „Зирріісаїіа" від мешканців Корони і Великого Князівства Литовського, людей шляхетського роду, старожитної грецької релігії. Твір цей також був пера Мелетія Смотрицького.
„Зирріісаїіа" містить в собі великі матеріяли, які ілюструють безправ'я і утиски Православної Церкви в Польщі. „Вже 28 років, — говориться там, — ми доповідаємо й представляємо кожному сеймові великі несправедливості й переслідування, що робляться нам від наших апостатів-митрополита й владик, журимось, плачемо й просимо, щоб, за спільним вашим заступництвом перед його милістю королем, паном нашим, український народ був визволений від цього знущання, але й по цей день ми нічого не одержали"... Наводяться далі порушення владою, коли вона так опікується унією, давніх прав православної людности, особливо ж акту Люблинської унії 1569 року, і кінчається проханням викинути „кістку незгоди" — унію, яка „замість єднання і єдности викликує тільки сварню, чвари і ненависть", та переконати короля сповнити на цьому сеймі всі приречення, які він дав раніше православним.
Шляхта по окремих воєвідствах теж включає на сеймиках до інструкцій послам на сейм 1623 р. домагання заспокоїти врешті людей „грецької релігії" та внести привілей про це до збірки законів. Запорізькі козаки делегують на сейм 1623 р. своє посольство та в інструкцію з 14 пунктів вставляють і вимоги церковно-релігійного характеру. В свідомості своїх недавніх великих заслуг перед державою, козаки сміливо ставлять домагання про усунення уніятських владик та про признання відновленої православної ієрархії з поверненням Православній Церкві церков і манастирів, а також домагання про затвердження урядом Київського Богояв-ленського Братства і школи при ньому.
Уніяти з трівогою очікували сейму 1623 року, знаючи про широку активну підготовку до нього православних. Рим, з донесень своїх нунціїв в Польщі, також добре був обізнаний з положенням унії та з відношенням до неї українського козацтва. Для підтримки унії призначено було Римом в кінці 1622 року нового нунція до Варшави Ланцелоті. В інструкції, даній йому, вказувалось, що справа з українськими „схизматиками" тяжка й небезпечна, бо ж уніятські єпископи і священики зараз майже без пастви й у великому страху, як би не повиганяли їх з катедр і не повідбірали від них церков. Сам папа Григорій XV підбадьору-вав тоді своїми посланнями уніятського митрополита Рутського.
На сеймі 1623 р., і помимо питання „заспокоєння грецької релігії", була сильна опозиція супроти Сигизмунда III з боку самих поляків, незадоволених турботами короля більше про династичні інтереси, ніж про національні польські. Отже опозиція уклала ряд „екзорбітанцій" (інтерпеляцій в справі порушення прав шляхти), до яких було включенно й питання: „Чому, супроти конституцій 1607 і 1620 рр. про релігію грецьку, робляться порушення прав людей грецької релігії?"
У відповідь на це запитання король заперечив які-будь порушення названих конституцій, бо ж насильно тягнути кого до унії король не наказує, а в подаванні становищ і маєтків церковних дотримує цих конституцій: бенефіції даються особам релігії грецької шляхетського стану. Так відповідаючи, Сигизмунд III, як не раз і раніше, під особами грецької релігії розумів уніятів (грецького обряду), як до уніятів відносив і самі конституції 1607 і 1620 рр. Тлумачучи так по-єзуїтському сеймові конституції, король в дальшому змісті своєї відповіді переходить в наступ проти православних та грає на національних, патріотичних і станових почуттях польської шляхти. Він каже, що якраз „супроти давніх законів і звичаїв, легковажні люди плебейського походження Борецький і Смотрицький з другими насмілились, без призначення й без відома королівської милости, прийняти висвячення на митрополію і владицтва, при живих митрополиті й владиках, від підозрілого чоловіка-чужинця, підданого турецького султана, який чоловік тут, у володіннях його королівської світлости, не мав жодної юрисдикції, і на те, видно, був посланий, щоб в час турецької війни збунтувати підданих його королівської милости ... У володіннях же його королівської милости ніхто інший не може бути архиєпископом, єпископом, митрополитом і владикою, як тільки той, кого його королівська світлість благозволить призначити і подати"...
Так було ясно, що король не має заміру задовольнити просьби й домагання православних. Коли ж така його відповідь тепер цілком суперечила обіцянкам, даним Сагайдачному й козакам перед Хотинським боєм з турками, то щоб ослабити прикре вра-жіння від недотримання королем слова, Сигизмунд III запропонував „людям грецької релігії" — православним і уніятам — відбути спільне зібрання, час і місце якого мали б визначити духовні обох сторін. На цьому соборі, „без більшого натовпу світських людей, які до цієї справи мають менше відношення", в присутності призначених комісарів королівських, сторони обговорили б питання взаємного тривалого примирення. Православні, цілком свідомі недоречности такого спільного собору, відмовились від нього. Тоді призначена була окрема комісія з сенаторів і земських послів, на чолі з католицьким арцибіскупом Лаврентієм Гембиць-ким, до якої було запрошено і митрополита Борецького та архи-єпископа Мелетія Смотрицького. Комісія мала розглянути домагання і скарги православних. Арцибіскуп Гембицький знову запропонував було на засіданні комісії спільний православно-уні-ятський собор, але православні від такого собору відмовились. Домагання й скарги православних залишились без задоволення. Так широкі надії, що їх покладали на сейм 1623 року православні, не справдились. Врешті була принята сеймом трафаретна конституція: „Заспокоєння роз'єднаних в грецькій релігії людей, з огляду на невідкладні справи Речіпосполитої, відкладаємо до будучого сейму, а нині заховуємо спокій з обох сторін, як для духовних, так і для світських людей усякого звання і положення". До цієї конституції-загальника більш цінним був додаток, принятий сеймом після настирливого домагання православних. Згідно з цим додатком, касувались судові процеси, розпочаті урядом і уніятами, проти відновленої православної ієрархії та її прихильників. Посередньо цим касувались і королівські універсали з року 1621, в яких православні і ієрархи запідозрівались в державній зраді та казано було їх хапати.
Одначе і з цим сеймовим додатком 1623 р. сталося так, як не раз доводилось вже стверджувати в історії відносин до Православної Церкви і православних в Пальщі, — це розходження поміж законодавством і практикою життя. „Уніяти, — каже історик, — і чути не хотіли про припинення всякого роду процесів, декретів, банницій, секвестрів, відречень, що виникли з тої й другої сторони зза розходження в релігії; вони, як і раніше, тиснули й переслідували православних, відбираючи в них церкви, при-силюючи до унії, переслідуючи за твердість в православії духовних і світських осіб" (В. А. Біднов. Православна Церква в Польщі й Литві. Катеринослав. 1908, стор. 242).На цю пору якраз припадає фанатична діяльність уніятського Полоцького архиєпископа Йосафата Кунцевича. Цю діяльність переводив Кунцевич у Полоцьку, Орші, Могилеві, Мстиславові, Вітебську. Його безоглядна фанатичність, проявлювана в утисках православних, обурювала навіть „друзів унії", яким був, напр., Литовський канцлер Лев Сапіга, що називав себе одним з творців унії 1596 року. В листі до Кунцевича від 12 березня 1622 р. канцлер Сапіга попереджав ревного ширителя унії. „У вас, — писав він, — земські суди повні, магістрати повні, трибунали повні, власницькі канцелярії повні — позвів, сутяг, доносів". .. Сам католик, канцлер Сапіга, як муж державний, боявся вибуху, зза жорсто-костей Кунцевича, гніву народнього, небезпечного для спокою в державі, бо ж „за православіє стоїть вся Україна, взагалі уся Русь, особливо ж козацтво". Сапіга, боячись розрухів в державі зза релігійних переслідувань ,писав і митрополиту уніятському Рутському: „Треба оглядатись і на запорізьких козаків, щоб вони не зробили нам чого недоброго". Та фанатизм ніколи розумної ради не слухає. Архиепископ йосафат Кунцевич переслідував православних на Білорусі до сейму 1623 р., продовжував те саме й після того сейму, всупереч принятій на ньому конституції. Особливо сильну ненависть викликав Кунцевич посеред православних у Вітебську, де відібрав усі православні святині, так що православні білоруси поставили для богослуження два намети за містом, куди й ходили для молитви. Врешті терпіння переслідуваних було вичерпане, і тоді стався сумний факт в історії міжхри-стиянських відносин: 12 листопада року 1623 уніятського архиєпископа Йосафата Кунцевича було у Вітебську замордовано. Страшну кару за це понесло вітебське православне міщанство: 93 вироків смерти, конфіската майна, ціле місто було позбавлене Магдебурзького права.
На сеймах в рр. 1624, 1625, 1626 (два сейми), 1627, 1628, 1629 (два сейми) православні не залишали складати своєї петиції про заспокоєння грецької релігії, але з такими, як і попередньо, наслідками. На сеймах тих або зовсім не було постанов у відповідь на ці петиції, або постановляли відкласти розгляд і полагодження їх до сейму наступного, переважно „з браку часу". Р. 1630 на Україні вибухло козацьке повстання під проводом Тараса Тря-сила. Польський уряд справився з повстанням, але був занепокоєний настроями, що залишились в народі після повстання. Тому на сеймі 1631 р. була принята конституція: „Хоч ми завжди бажаємо, аби роз'єднані в грецькій вірі люди коли-будь могли бути заспокоєні, одначе, з огляду на важливі справи Речіпосполітої, на цьому сеймі не можна було дійти до цього; тому справу цю відрочуємо до наступного, Бог дасть, сейму, а нині, підтверджуючи попередні конституції, забезпечуємо цією конституцією спокій для обох сторін, як для духовних, так і для світських людей всякого звання і положення." Це — все.Сейм 1631 р. був останнім при Сигизмунді III, на якому бу-ла постанова про „грецьку релігію". Впродовж 10 літ від смерти гетьмана Сагайдачного, тобто до смерти в р. 1632 самого короля Сигизмунда III, король не виконав приречення, даного українському козацтву: справа легалізації православної ієрархії так і не була полагоджена, хоч порушувана була православними на всіх 12-ти сеймах, які відбулись в роках 1623-31. В чому був послідовний і твердий Сигизмунд III до кінця, то це в опіці над унією, дорученій папою, та в переведенні політики, хоч і з єзуїтськими методами поступовання, ворожої й нищівної для Православної Церкви в Польсько-Литовській державі.
Відновлення патріярхом Єрусалимським Феофаном ієрархії в Українській Православній Церкві викликало знову й літературну полеміку, припинену було православними 1610 року. Особливістю полеміки цього часу було те, що велась вона виключно поміж православними і уніятами, без участи римо-католиків, так що, за виразом самих полемістів, тепер „русин русина безчестити почав". Поділ релігійний торував над спільністю національного походження, унія рила прірву між єдиним по крові, а раніш і по вірі, українським народом, хоч, правда, такий видний учасник в полеміці того часу, як уніятський митрополит Йосиф-Велямин Рутський, був з походження москвин, а не українець. Другою особливістю полеміки цього часу було те, що вона велась обома сторонами виключно в мові польській; навіть митрополит Іов Борецький писав в мові польській. Вплив польського елементу, що від часів Люблинської унії 1569 р. мав вільний доступ на українські землі, давав себе вже сильно відчути взагалі в області культури, зокрема ж і в літературній мові. Полемісти православні, в зв'язку з цим, починають широко користати в своїх творах з західніх видань свв. отців, соборних правил, латино-протестантських праць і т. п.
Головним полемістом в цих часах з боку православних був, без сумніву, до переходу його на унію нововисвячений архиєпи-скоп Полоцький Мелетій Смотрицький, видний полеміст і в часах до 1620 р. Йому належать полемічні твори: „ШегіІ'ісаїіа піедуіп-позсі", „ОЬгопа ^егіг'ісаШ", „ЕІепсЬиз", „Аррепсїіх" (назви подаються тут скорочено, по перших словах заголовків творів). Крім праць Смотрицького, видне місце займає „Протестація" митрополита Іова Борецького: перша, як літературний твір, писана в оправдання чину патріярха Феофана (датована 28 квітня 1621 р.); друга, як офіційний документ, внесений до гродських книг м. Києва і інших міст, з датою 15 травня 1621 року. Офіційними ж документами, що за своїм змістом відносяться до полеміки в справі відновлення православної ієрархії, являються „Зизііїісаііа. піе-шіппозсі", подана 6 грудня 1622 р. нововисвяченою ієрархією королю Сигизмунду III, і „Зирріісаііа", подана на сейм 1623 р. від імени всіх православних Корони Польської й Великого Князівства Литовського; автором цих двох творів вважається архиєпископ Мелетій Смотрицький. З боку уніятів були видані в цей час такі полемічні твори, як „Зошіїа шіпа" (подвійна вина), автором якої був митроп. Рутський; „РгоЬа \МегіПсаШ" архидиякона Симоно-вича, „Ехатеп ОЬгопу" митр. Рутського; „Апїеіепсішз" архиман-дрита Віденського Троїцького манастиря Анастасія-Антонія Селяви. Питання, навколо яких ішла між православними і уніятами полеміка, викликана так небезпечним для успіхів унії відновленням р. 1620 православної ієрархії в Українській Церкві, можна звести до слідуючих головніших:
1. Універсали Сигизмунда III від 1 та б лютого і 15 березня 1621 р., а за королівськими універсалами й уніятські автори, почали ширити вістки, що патріярх Феофан не був ніякий патріярх, а просто шпигун турецького султана; особи, що ним були висвячені, теж зрадники, які перейшли на сторону султана, а висвятились для того, щоб під покришкою релігії переводити свої ганебні задуми.
2. Якщо Феофан і буб би навіть патріярхом Єрусалимським, то він не мав права переводити тут свячень, бо ж Київська митрополія належить до юрисдикції патріярха Царгордсько-го, а не Єрусалимського.
3. Коли б Царгородський патріярх дав уповноваження патрі-ярхові Феофану на висвячення в церковній області, підлеглій Царгороду, то цього ще мало для законности свячень в Польщі: необхідні ще дозвіл і згода польського короля.
4. Але ж і самі Царгородські патріярхи, як „схизматики", не мають жодного канонічного права над тими, хто вернувся до давньої єдности з Римським вселенським престолом.
5. Патріярх Феофан і ті, що приняли від нього свячення, тяжко образили польського короля, як подавця церковних достоїнств і бенефіцій.
Як бачимо, тези уніятів говорять про порушення православними в акті відновлення ієрархії як канонічних, церковних правил, так і державних законів і порядків в Польщі, і уніяти вимагають належної кари для порушників. Що відповідали на ці обвинувачування православні?
По першому пункту, в справі ніби самозванства патріярха Фе-офана, православні вказували на особисті листи до патріярха самого короля Сигизмунда III та інших достойників державних, рівно ж на універсали короля і гетьмана Жолкевського в справі переїзду патріярха Феофана через Литовсько-Українські землі, з яких документів видно, що і король і другі державні достойники визнавали патріярха Феофана дійсно патріярхом Єрусалимським. Наклеп в шпигунстві на користь турецького султана був остільки не вірогідним і чудернацьким, що не потрібував спросто-вування з боку православних; першим пустив цей наклеп, як вже вище згадувалось, уніятський митрополит Рутський. Відомо, що сам канцлер Литовський Лев Сапіга цілком критично поставився до цих обвинувачень. „В тих грамотах і універсалах його королівської милости, — писав Сапіга митр. Рутському, — де-які речі мені не сподобались. По-перше в них написано, ніби Борецький і Смотрицький по згоді наперед з самим турецьким султаном висвячення одержали від того самозванця, який себе патріярхом Єрусалимським називає. Вже тяжко викрити їх в тім, що вони умовились з самим султаном!... Друга річ: наказано їх хапати. І це мені не подобається, бо тяжко кожного хапати, не удовод-нивши. А тому, хоч мені цих документів не належало б печаткою стверджувати,. одначе я наказав прикласти печатки" (Лист з 9 лютого 1621 р.).
Відповідаючи на другий пункт обвинувачування, православні полемісти видруковали грамоту Царгородського патріярха Тимофія, якою він дав канонічне право патріярхові Феофану наглядати в час подорожі над єпархіями, підлеглими патріярхії Цар-городській, і дозволяв йому „відправляти в них усі архиєрейські справи".
Що патріярх Феофан довершив в Києві свячень ієрархів, не звернувшись за дозволом на цю чинність до короля (третій пункт вини), православні пояснювали це непотрібністю такого звернення, раз король в своїй присязі при коронації прирік заховувати всі права і звичаї Східньої Церкви, до якої належать православні громадяни Польсько-Литовської держави. До цих прав відноситься й право мати свою ієрархію, що не раз було підтверджено й за короля Сигизмунда III в різних привілеях і сеймових конституціях.
Відносячи тепер всі ці привілеї й конституції до себе, уніяти докоряли православним, що патріярх Єремія, коли приїздив на Литву-Русь в 1589 р., просив у короля і дістав універсал на право контролі й суду над православним духовенством Київської митрополії, — отже цей приклад говорить про необхідність просити згоди й дозволу короля на кожний випадок справування патріярхом його чинностей особистих в підлеглій йому митрополії. До такої вимоги не було підстав ані канонічних, ані державно-правних, ані моральних; православні полемісти одначе в оправдання по цьому пункту, де їм труднощі справляв прецеденс з патріярхом Єремією II, посилались на короткий час перебування патріярха Феофана на Україні, з якої причини тяжко було виконати усі формальності, а між тим православні, спираючись на приречення короля і сейму, вважали своїм правом скористати з випадку щасливого і здобути на місці ієрархію, яка інакше мусіла б для висвячення виправлятися в далеку дорогу до Царгороду.
Четверте питання, по якому знаходимо дебати в полемічній літературі, зв'язаній з відновленням р. 1620 православної ієрархії, виходить в суті далеко за межі події висвячення ієрархії для Укра- їнської Православної Церкви. Бо ж твердження про „схизму" Цар-городського патріярха, а значить і всього Православного Сходу, означало не що інше, як визнання уніятами верховенства папи-мо-нарха над всією Христовою Церквою в світі. Тому це було питанням глибокого розходження між Сходом і Заходом в науці про самий устрій Христової Церкви, — соборний за наукою Східньої Правосланвої Церкви і монархістичний, з видимим головою папою, за наукою Західньої Римської Церкви. В цьому пункті полеміки ані православні не могли переконати уніятів, ані уніяти православних, а найобширніше в цьому питанню погляди православної сторони були вже представлені в попередню добу полеміки, в творі „Апокрисис, або відповідь на книги про Берестейський собор". В полеміці 20-х років XVII в. православні підкреслювали, що схизматиками являються не східні патріярхи і хто їх визнає, а якраз римські папи і їх визнавці, бо ж схизма, по означенню св. Іоана Золотоустого, це є „слабість любовладства в Церкві Христовій", слабість бажання першенства. А ця слабість і є істотною в походженні римського папизму. Досить влучно православні полемісти користали в цьому випадку з творів папи Григорія Великого, який був обурений тим, що Царгородський патріярх Іоан Посник почав вживати титула „вселенський" (в кінці VI віку). „Великий жаль, — писав папа Григорій, — що брат мій, гордуючись над всіма єпископами іншими, тільки самого себе силкується величати єпископом. Він наслідує того, хто, гордуючи хорами ан-гельскими, пробував себе виділити з них, кажучи: зійду на небо і поставлю престіл мій вище над зорі Божі, стану над хмарами і буду рівний Найвищому". Папа Григорій Великий противився титулові „вселенський" з тих причин, що цей титул: а)відіймає достоїнство від других єпископів; б) свідчить про диявольську гордість його носія; в) викликує в Церкві непорядки й смути; г) насмілюється посягати на главенство Христа в Церкві, Який є Єдиний Вселенський Голова Церкви, коли всі єпископи являються тільки членами її; ґ) ні апостол Петро, ніхто другий з апостолів, ніхто зо святих отців не засвоював собі цього титулу; д) таке бажання стати вище від усіх може бути тільки у предтечі антихриста; е) воно дуже є небезпечним для Церкви, бо ж з моральним падінням вселенського єпископа повинна впасти тоді вся Вселенська Церква.
Заслуговує уваги, що з уніятського боку, помимо звичайних католицьких доказів верховенства папи від Св. Письма та з праць видатних латинських богословів, висунуто було тепер докази з богослужбових книг Православної Церкви, з якими уніяти були добре ознайомлені. З ряду текстів, як в Пролозі в житті папи Силь-вестра під 2 січня, в житті папи Григорія під 12 березня, в сти-хирах на вечірні служби св. Леву, папі Римському, під 18 лю-го, в житті св. Феодора Студита під 11 листопада і інш., — виникало, що й самі православні, раз вони відправляють свої служ-би по цих богослужбових словянських старих книгах, повинні визнавати верховенство папи, про яке свідчать ті тексти. Крім богослужбових книг, наводили також окремі місця з писань отців Церкви, як Василія Великого, Афанасія Олександрійського, Григорія Богослова, Іоана Золотоустого, Кирила Олександрійського, в свідоцтво того, що й ці отці визнавали першенство влади папи в Церкві.
На ці нового способу докази (з богослужбових книг) верховенства папи не знаходимо відповіді в православних полемічних творах того часу, хоч ясно, що основною помилкою уніятів в користанні тими текстами як з богослужбових книг Православної Церкви, так і з творів отців Церкви була та, що уніяти надавали тим текстам невластиве їм догматичне значення про главен-ство папи, коли ті тексти мають тільки історичне значення, в окресленні тої дійсно видної ролі, яку римські єпископи, з різних історичних причин, відогравали в житті Вселенської Церкви.
Найбільш важливим, бо ж і найдошкульнішим з практичної точки погляду, був п'ятий пункт обвинувачення уніятами православних — про образу королівської світлости фактом висвячення ієрархії без королівської „презентації". Аджеж в цьому пункті полеміка переносилась з области богословської, церковно-канонічної і церковно-історичної на ґрунт політичний, більше того, — висвячення ієрархії кваліфікувалось як державний злочин, за який винні, як настоювали уніяти, повинні понести сувору кару, як політичні злочинці. Ясно, що для відкиненя таких закидів і домагань уніятської сторони православні повинні були докласти всіх старань в доказах своєї невинности. Разом з тим п'ятий пункт обвинувачування спричинився до цінного для нас вияснення й освітлення того порядку заміщення митрополичої й єпископських ка-тедр, який був в історії нашої Церкви в давніх часах.
Уніяти виставили, як тяжку образу польського короля, факт висвяти православних єпископів без королівського „подавання", без королівської „презентації". На чому було основане це право „презентації"? Ані уніятські, ані православні полемісти в дискусіях по цьому питанню не посилаються на жоден писаний закон, яким би надавалось королю право „презентації" катедр в Православній Церкві в Польсько-Литовській державі. Цього в по-лемиці не могло б бути, колиб такий закон існував. Звідсіль історик в праві зробити тільки той висновок, що право королівського „подавання" у відношенні до Православної Церкви в Польщі базувалось на узурпаторському застосуванні до Православної Церкви вищою світською владою тих прав світської інвеститури, які народились на Заході, а знайшли свій вираз правно-канонічний в духовному католицькому праві („Лиз сапопісит"), яке діяло для католиків і в Польщі.
Автор уніятського твору „Зо^ііа шіпа" дійсно й бере узасад-нення королівського права „подавання" в Польщі з канонічного права католицького, коли викладає, що право вибору єпископа цілком належить до верховної влади Римського первосвященника, який робить це сам безпосередньо, або передовіряючи своє право: в первісній Церкві передовіряв він вибори єпископів народнім зібранням; пізніше, як постала невигідність цього способу, почав доручати це королям, які являються в даному випадку виконавчими органами папської влади. Так середньовічна схоластика подбала примирити науку про главенство папи в Церкві з необхідністю, при феодальному устрої західньо-европейських держав, для єпископів отримувати від світської влади право на користання землями, маєтками, які вважались власністю імператора, короля. Звідсіля світська влада, згідно з схоластичною наукою, не стверджує тільки маєткові права єпископа при світській інвеститурі, але, з уповноваження від папи, роздає й єпископські катедри, єпископські достоїнства. Це розуміння права королівського „подавання" уніятські полемісти приклали й до Православної Церкви в Польщі, з чого виникало, що без королівської презентації висвячення ієрархів для Української Православної Церкви па-тріярхом Феофаном було незаконним.
Православні полемісти на це відповідали, що уніяти цілком безпідставно прикладають церковне право Римо-Католицької Церкви до Православної Церкви в Польщі. Ця Церква знає тільки право Східньої Церкви, яким і повинна керуватися в свому житті, згідно й з королівською присягою, з різними привілеями, універсалами й сеймовими конституціями, що мають силу закону в Польсько-Литовськкій державі. Королівської презентації православні не відкидали, але розуміли її цілком інакше, ніж уніяти.
Презентація це не є призначеня, навіть не рекомендація королем певної особи на духовне становище, а є це представлення державній владі вже вибраної і навіть висвяченої особи на духовне достоїнство духовною ж її владою. Підставою для такого розуміння презентації православними полемістами був давній звичай ще в Київській державі, коли митрополити присилались звичайно з Греції Константинопольськими патріярхами і приймались київськими князями. Права давніх українських князів перейшли до великих князів литовських ,а потім до королів польських. В „Зирріісаїіі" ясно представлено сучасний порядок, при якому мають місце при заміщенні митрополичої чи єпископської катедри дві „презентації". Перша презентація — це, після вибору клиро-сом разом з міською капітулою кандидата, представлення через виборчу грамоту даного кандидата королю. Король стверджував за вибраним кандидатом приналежні до того становища церковні маєтності і давав йому грамоту з просьбою про висвяченя його, коли це був кандидат на митрополита, до Царгородського патрі-ярха, зглядно до митрополита, як екзарха патріярха, коли це був кандидат на єпископа. Це була друга презентація. Такий порядок вважався православними полемістами законним.Чому ж він був порушений при висвяті православної ієрархії патріярхом Феофаном? А тому, що король порушив сам цей порядок, порушив перший, коли Київського митрополита неправно презентував невластивому і чужому для Української Церкви пастиреві —І Римському папі. Дві презентації так тісно, за словами автора твору „ЛизІШсаІіа піе\уіппо5сі", пов'язані між собою, що порушення одної з них тягне з необхідністю порушення й другої. Презентація короля може мати підставою тільки презентацію до нього певної особи клиросом і капітулою; презентація короля в Православній Церкві може бути тільки до патріярха в Царгороді, а не до папи в Римі. Все це король порушив при поставленні єпи-скопів-уніятів, тому православні поставили своїх єпископів без королівської презентації.
Як бачимо, православні полемісти королівську презентацію розуміли властиво тільки в області признання прав митрополита чи єпископа до користання з церковних маєтностей. Що торкається вибору чи призначення і висвяти кандидатів на ієрархічні в Церкві становища, то це є справою самої Церкви. Ми знаємо з попередніх розділів, як польські королі, впродовж усього XVI в., зловживали отим правом „подавання" чи „патронату", яке чуже є давнім канонам і практиці Східньої Церкви. Собор 1509 року на початку XVI віку і собор 1594 р. на кінці XVI в., коли стали набірати сили й значення братства в житті Церкви, — однаково констатували зло від права „подавання", але треба признати, що між цими соборами протести проти цього зла майже зовсім замовкли. Тепер, після заведення унії, коли прийшла загроза кінця самої ієрархії, а з тим кінцем ієрархії і взагалі „старожитної грецької релігії східнього послушанія", усі вірні послідовники ЇЇ зрозуміли, що головна причина успіхів унії і тяжкого стану право-славія в тім, що польські королі перекрутили право презентації в напрямку позбавлення пастви виборчих прав її щодо вибору духовенства й ієрархії та присвоєння собі звички самовільних призначень, на чому оперлася тепер і самовладна роздача катедр уніятам.
Отже православні полемісти й доводять тепер, що відновлення православної ієрархії 1620 р. це не образа короля, а відновлення неправно порушених давніх звичаїв і порядків в Православній Церкві на українських (і білоруських) землях щодо виборів і поставлення осіб на духовні й ієрархічні становища при участі самої пастви.
8. Хотинська війна. 5—7 червня 1621 р. в урочищі Суха Діброва на Черкащині відбулася спільна рада реєстрового й нереєстрового козацтва (понад 60 тис. козаків!), на якій розглядалися пропозиції польського сейму щодо участі козацтва у війні проти Туреччини.
Козацька рада ухвалила виступити спільно з поляками за умови виконання польським урядом низки вимог, зокрема визнання прав козацтва, розширення реєстру, дотримання релігійної рівноправності, підтримки відновленої церковної ієрархії. Ці умови мало повідомити королю козацьке посольство, очолене Сагайдачним. Командувати козацьким військом у понад 40 тисяч осіб рада доручила Яцьку Нероді («Бородавці»).
Тим часом на березі Дністра під Хотинською фортецею (тепер — на східній межі Чернівецької обл.) зійшлися 35-тисячна польська й 250-тисячна турецько-татарська армії. Польське командування з нетерпінням чекало на козацькі загони. Незабаром з Варшави прибув Сагайдачний. З'ясувавши з польським командуванням деталі операції, він рушив під Могилів-Подільський, де перебували козаки. Під час маршу від Могилева-Подільського до Хотина Сагайдачного було обрано гетьманом.
Під керівництвом Сагайдачного козаки відбили дев'ять штурмів, здійснили серію нічних атак, які, за винятком однієї, були успішними. Козацька тактика суттєво відрізнялася від польської. Литовський гетьман Карл Ходкевич віддавав перевагу обороні. Козаки ж і під Хотином прагнули діяти наступально. Саме тому основний тягар війни випав на них. Недарма більшість турецьких атак була спрямована проти козацького табору, а найголовнішим своїм завданням султан вважав знищення війська козаків. Отож, найвагоміший внесок у перемогу під Хотином зробило українське козацтво.
П'ятитижневі бої, вирішальну роль у яких відігравала козацька піхота, закінчилися для турецько-татарських сил поразкою. 29 вересня між Річчю Посполитою й Туреччиною було укладено мирний договір. Завдяки Хотинській війні Польща відвернула загрозу втрати чималих територій. Перша гучна перемога над турецькою армією, здобута в суходільних боях, мала величезне міжнародне значення. Вона спростувала думку про непереможність Туреччини й спричинила спалах визвольної боротьби підкорених турками народів. Після Хотинської війни змінилися зовнішньо-політичні плани османського уряду: відтоді Туреччина на тривалий час відмовилася від наміру завоювати всю Європу. Позначилася війна й на внутрішньому становищі Оттоманської Порти: розлючені поразкою яничари вбили султана Османа II. Цей заколот став провісником занепаду могутньої імперії.
Овіяний славою непереможного полководця, про якого з захватом писали тодішні європейські газети й хроніки, на честь якого складалися поеми, як-от поема хорватського поета Гундулича «Осман», повертався Сагайдачний до Києва. Найбільша його турбота після Хотинської війни — домогтися визнання за козацтвом обіцяних польським урядом прав. Так, на початку 1622 р. Сагайдачний відрядив до Варшави особливе козацьке посольство, яке мало клопотатися на засіданнях сейму про скасування унії та визнання православної ієрархії. Водночас гетьман особисто звернувся до короля з двома листами, які містили ті самі вимоги. Та дочекатися відповіді Сагайдачному не судилося: 10 квітня 1622 р. він помер од рани, яку дістав під Хотином. Смерть гетьмана тяжко засмутила всю Україну. Адже своєю діяльністю, як вважали сучасники, Петро Конашевич-Сагайдачний зажив безсмертної слави. Його внесок у розвиток визвольного руху в Україні та згуртування українського суспільства перебільшити неможливо, бо він був величезним. Першим заходом у тій діяльності стало впорядкування козацького війська, підвищення його боєздатності. Перетворенню козацтва на провідну верству українського суспільства сприяла також ідеологічна підтримка Війська Запорозького православною церквою та братствами. Завдяки діяльності Сагайдачного Київ відновив своє значення релігійного, а відтак і духовного центру України. Велике значення для зростання міжнародного авторитету козаків мали їхні гучні звитяги в морських походах і Хотинській війні.
9. 1. Козацько-польський збройний конфлікт 1625 р.
Стурбована діями козаків, Польща вдалася до сили. У другій половині літа 1625 р. в Україну прибуло військо —17 тисяч жовнірів і кілька тисяч челяді. Керував ним коронний гетьман Станіслав Конєцпольський. Поляки вирушили з Бара на Подніпров’я. Новий гетьман — Марко Жмайло — зустрів поляків під Каневом. Вирішальні бої відбулися поблизу Крилова. Козаків було 20-25 тисяч, але найдосвідченіші запорожці перебували на той час у поході в турецьких володіннях.
Битві передували перемовини. Польська сторона ви¬магала видати ватажків морських походів, передати листування з антитурецькою опозицією, зменшити реєстр до 3 тис., повернути самовільно зайняті королівщини. Перемовини були затяжними. Тим часом Конєцпольський підкупив хана, і той пообіцяв не втручатися в польсько-козацький конфлікт. Так Шагін-Гірей зрадив козаків, незважаючи на укладений у грудні 1624 р. союз та реальну допомогу, яку вони надали татарам у боротьбі за незалежність від Туреччини.
Коли поляки несподівано пішли в наступ, козаки за одну ніч спорудили укріплення в урочищі Медвежі Лози, успішно витримали польські штурми і контратакували ворога. Втрати польського війська були значними. У боях мало не загинув коронний гетьман Конєцпольський.
У листопаді 1625 р. була укладена Куруківська угода (назва від Курукового озера над Дніпром). Обидві сторони погодилися на компроміс. Куруківську угоду від козаків підписав Михайло Дорошенко, якого обрали гетьманом замість Жмайла.
Ця угода передбачала, що реєстрове військо становитиме 6 тисяч козаків, які отримуватимуть регулярну плату. Його очолить поміркований М. Дорошенко. Решта козаків мала повернутися до своїх панів. Угода передбачала спалення всіх човнів і припинення морських походів, заборону розпочинати будь-які війни із сусідніми державами та укладати з ними угоди. Встановлювався чіткий устрій реєстрового козацтва за територіальним принципом. Відтепер реєстр складався із шести полків: Білоцерківського, Канівського, Корсунського, Переяславського, Черкаського й Чигиринського. Кожен полк поділявся на сотні з осередками в менших містечках, розташованих на полкових територіях. Очолював реєстрове військо гетьман, обраний загальновійськовою радою й затверджений польським урядом. Переважна більшість «випищиків», а їх було майже 40 тис., вирушила на Запорожжя, яке проводило свою окрему політику, підтримувало відносини з Доном, Москвою, продовжувало активні дії на півдні.
М. Дорошенко прагнув розширити привілеї козацтва, щорічно посилаючи до польського короля депутації. Проте Польща не бажала зміцнення козаччини, її силу та військові вміння польський уряд використовував лише тоді, коли потрібно було захищати його інтереси: у війні з Г. Адольфом у Пруссії, чи восени 1626 р., коли 40-тисячне військо ординців захопило майже половину Київського воєводства й розташувалося в Білій Церкві. Політика польського уряду спонукала Дорошенка поновити союз із Шагін-Гіреєм. Навесні 1628 р. він пішов із військом на Крим і загинув у бою під Бахчисараєм.
10. . Повстання під проводом Тараса Федоровича (Трясила)
Куруківська угода остаточно роз’єднала козацтво на реєстрових і нереєстрових («випициків»). Загострення політичної ситуації в Україні та погіршення економічного становища селян призвели до збільшення кількості втікачів на Січ.
У 1630 р. нереєстрові низові козаки обрали гетьманом Тараса Федоровича (Трясила), досвідченого й відомого козацького ватажка. Незабаром загін запорожців викрав реєстрового гетьмана Григорія Чорного, доставив його на Січ, де того судили й стратили. Цей вчинок став початком нового козацького повстання. У березні 1630 р. запорожці вирушили із Січі на Корсунь. Там до них приєдналися міщани та реєстрові козаки. Повстанці зосередили свої сили (понад 30 тис. чоловік) біля Переяслава, на лівому березі Дніпра. У травні туди підійшов Конєцпольський з коронним військом (понад 12 тис. чоловік). Його спроба атакувати козацький табір з маршу була невдалою. Три тижні тривали кровопролитні бої. «Тарасова ніч». Уранці 15 травня відбувся найжорстокіший бій. Повстанці вщент розгромили добірну шляхетську корогву — Золоту роту, яка охороняла штаб коронного гетьмана. Ледве врятувався й сам Конєцпольський. У пізніших козацьких переказах бої під Переяславом згадуватися як повний погром польського війська. Саме так цю подію зобразив автор «Історії Русів», назвавши її «Тарасовою ніччю», яку потім описав в однойменному творі Т. Шевченко. Конєцпольський змушений був розпочати перемовини. 8 червня в Переяславі було укладено угоду, яка фактично підтверджувала Куруківську. Зміни стосувалися реєстру — він збільшувався до 8 тис. осіб.
Передбачалась амністія для учасників повстання та реєстрових козаків. Уникнув покарання й Тарас Трясило. Проте пекучі проблеми нереєстрового козацтва залишалися нерозв’язаними, і вони неминуче мали призвести до наступного повстання.3. Повстання Івана Сулими
Невідомий художник. Гетьман Іван Сулима. 1721р.
У 1635 р. біля першого Дніпровського порогу (Кодацького) польський уряд звів фортецю Кодак, аби не допускати нових морських походів козаків проти Туреччини й Криму, а також контролювати зв’язки Запорожжя з городовою Україною.
Цей форпост польської влади на Подніпров’ї низове козацтво сприйняло як виклик. Наступник М. Дорошенка — гетьман Іван Сулима розпочав підготовку до повстання. Це був досвідчений ватажок. Він керував багатьма вдалими походами проти Криму й Туреччини, за що одержав золоту медаль пагін Павла V.
На початку серпня 1635 р. майже 3 тис. козаків виступили із Запорожжя до Кодацької фортеці. У ніч на 12 серпня вони несподіваним штурмом оволоділи фортецею і знищили її гарнізон. За наказом гетьмана Сулими дерев’яні споруди було спалено, а вали розгорнуто.
Після цього козаки відступили на низ і протягом кількох місяців оборонялися на одному з дніпровських островів. Тривала оборона виснажила оточених, викликала в їхніх лавах сумніви й суперечки, і тоді прихильники угоди з Польщею схопили й видали І. Сулиму властям. За рішенням сейму гетьмана та трьох його сподвижників стратили на центральній площі Варшави.
11. 4. Національно-визвольне повстання 1637-1638 рр.
Потреба захистити свою Батьківщину від національного, релігійного й соціального гноблення, прагнення розширити свої права й привілеї, щоб гідно виконувати роль захисників України знову підняла козаків на повстання. Його очолили сподвижники І. Сулими — П. Павлюк (Бут), Д. Гуня, К. Скидан, Я. Острянин.Наприкінці літа 1637 р. Павлюк виступив на чолі козацького війська із Запорожжя. У Корсуні до нього перейшло чимало реєстрових козаків, які захопили артилерію. Павлюк видав універсал до українського народу: «...Іменем Війська під загрозою кари: хто зветься нашим товаришем, нехай стане за християнську віру й наші золоті вольності, які ми заслужили своєю кров’ю».
До нього приєдналися не лише козаки, а й селяни та міщани. Вони розпочали громити маєтки, розправлятися з орендарями. Повстання поширилося на Лівобережжя.
6 грудня 1637 р. під Кумейками, поблизу Черкас, відбулася битва, у якій взяло участь 15 тис. польського війська на чолі з М. Потоцьким і 10 тис. повстанців.
Павлюк і Скидан першими повели наступ на добре укріплений ворожий табір. Проте перед ними було болото, через що козаки зупинилися. Польська кіннота кинулася в атаку. Під прикриттям возів козаки відбили три штурми. Та сили були нерівні, і вони, зазнавши великих втрат, відступили до містечка Боровиці під Черкасами. Розпочалася облога, безперервні обстріли й штурми. Під час перемовин двох лідерів повстання — Павлюка й Томиленка — схопили і передали польському командуванню. К. Скидан і Д. Гуня відступили на Запорожжя.
У березні 1638 р. розпочався новий етап повстання. Загони запорожців під проводом Я. Острянина, обраного гетьманом, і тих же К. Скидана та Д. Гуні, суходолом і на чайках вирушили вглиб України. Подніпров’я знову охопило народне повстання. Наприкінці квітня козаки виграли битву під Говтвою, але не зуміли взяти Лубен, де замкнулися основні сили поляків. Зазнавши невдач, Острянин у бою під Жовнином утратив надію на перемогу й відступив у Слобідську Україну. Боротьбу продовжив Д. Гуня, обраний гетьманом. Відступивши до гирла Сули, він облаштував табір, у якому козаки протрималися весь червень і липень. Нестача харчів і фуражу змусили їх припинити опір і скласти зброю 28 липня. Однак Гуня з частиною війська вирвався з оточеного табору.
«Ординація Війська Запорозького». Поразка козаків у повстанні 1637-1638 рр. змусила їх визнати так звану «Ординацію Війська Запорозького» (ординація — від латин. ordo — порядок) на раді в урочищі Маслів Став 24 листопада 1638 р. Вона жорстко обмежувала козацтво. Насамперед було скасовано виборність козацьких старшин і козацький суд. Реєстр скорочено до 6 тис. чоловік. Замість гетьмана Сейм призначав комісара-шляхтича. Зі шляхти призначалися також полковники й осавули. Реєстровцям дозволялося селитися лише в Черкаському, Канівському й Корсунському староствах. На Січі було введено реєстрову залогу, щоб розганяти там будь-які самовільні зібрання.
Участь козаків у Тридцятилітній війні (1618-1648 рр.).
Започаткована у попередній час практика використання урядами різних країн запорожців тривала і в першій половині XVII ст. У 1604 р. за намовою російського царя 3,7 тис. козаків, очолюваних гетьманом Семеном Скалозубом, своїм походом на Чорне море відвернули вторгнення в Австрію турецького війська. Подібні акції запорожців здійснювалися і в наступні роки.
Українське козацтво брало активну участь у Тридцятилітній війні (1618—1648) в Європі. На запрошення австрійського імператора Фердинанда II на Закарпаття 30 жовтня 1619 р. прибуло майже 10 тис. українських добровольців на чолі з полковниками Кличковським та Русиновським.
22 листопада вони розбили під с. Стрипкою війська семигородського господаря Юрія Ракоція. До козаків пристали закарпатські селяни й почали визволяти села від ворожих загонів. Разом із ними запорожці наприкінці листопада взяли в облогу Кошице, Пряшів та інші міста, де перебували гарнізони противників австрійського імператора. Але відмова австрійських правителів виплатити козакам обіцяну платню змінила ситуацію. Вони відмовилися воювати, обрали старшим Адама Липського і 16 грудня 1619 р. вирядилися додому. Однак їхні успіхи в Закарпатті луною відгукнулися під Віднем. Дізнавшися про поразку військ Ракоція, противник Фердинанда II князь Габор Бетлен не наважився штурмувати австрійську столицю й відступив. Окремі козацькі підрозділи діяли на території Південної Австрії в 1620— 1622 та інших роках.
Після вступу Франції у війну з Іспанією у 1635 р. австрійський імператор знову запросив на допомогу українських козаків. Вони успішно діяли в тилу французьких військ, громили загони фуражирів і частини, що відстали. Запорожці сприяли успіхові союзницьких військ, внаслідок чого французька армія була змушена залишити Бельгію. Наступного року загальна чисельність українських легіонерів на європейському театрі воєнних дій зросла до 6 тис. чол. їх очолював досвідчений у воєнних справах Павло Носковський.
На початку 1636 р. вони змусили французькі підрозділи залишити частину Люксембургу. Розквартирувавшись на визволеній території, українські козаки спільно з хорватами робили регулярні рейди у французьку провінцію Шампань, громили ворожі загони й брали військову здобич.
У середині червня українські найманці разом з хорватами вдало прикривали відступ австрійських військ під Ландау.
В липні 1400 поранених і хворих козаків відправили в Україну. 3 тис. запорожців Носковського влилися в армію фельдмаршала Геца й відзначилися при взятті Варсбурга, Падерборна, Дортмунда та інших міст. А 2 тис. козаків-кавалеристів у складі корпусу генерала Верта здобули кількавеликих фортець, у тому числі Корбі, неподалік від Ам'єна, Руа і Модідьє. Ця частина козаків і надалі залишилась ускладі австрійської армії, а вояки Носковського захотіли повернутися додому. Зупинившися в Саксонії, вони зажадали від імператора обіцяного жалування. Не дочекавшись його, почали реквізовувати в населення фураж і харчі. У відповідь на це австрійське військо розгромило козацький загін, а його залишки вигнало за межі імперії.
На полях Франції українські козаки примножили свою лицарську славу. Навіть їхні колишні противники мусили визнати мужність і високу військову вправність українських найманців. Граф де Брежі у 1644 р. писав кардиналу Мазаріні, що вони «дуже відважні вояки, непогані вершники, у них досконала піхота, особливо вони здатні до захисту фортець». Тому після початку війни з Іспанією французький уряд у 1645 р. запросив на службу до 2,5 тис. запорожців.
Серед істориків немає єдиної думки щодо командирів цих найманців. Одні стверджують, що ними були Хмельницький, Сірко й Солтенко, інші з цим не погоджуються. Але немає сумніву, що українські козаки брали активну участь в облозі та взятті фортеці Дюнкерк. Однак французький уряд не виплатив їм належної платні, і частина з них повернулася в Україну, інша перейшла на бік Іспанії й воювала проти Франції.

Приложенные файлы

  • docx 23664662
    Размер файла: 156 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий