остаточний


1 Особливості джерел конституційного права в державах, що належать до англосаксонської системи права. Особливості: провідним джерелом права є судовий прецедент; як правило нема чіткої їєрархії джерел права; може існувати неписана конституція (Нова Зеландія, Великобританія);
закони дуже деталізовані; суди безпосередньо творять право; поширеним є конституційний звичай і правова доктрина.До країн з такою системою джерел права відносять: Англія, США,Нова Зеландія, Канада, Австралія.
-судовий прецедент(допускає можливість існування неписаної конституції(Великобританія,Нова зеландія)закони є надзвичайно деталізовані,вони розраховані на застосування судами.,кожна судова інстанція зобов’язана слідувати прецедентам, виробленим вищестоящим судом, а також створеним нею самою.)
-закон(статут)(Статут має певний пріоритет перед прецедентом, може скасувати його. Однак це не означає, що прецедент похідний від закону.Закон реалізується не самостійно, а через прецеденти, за їх допомогою.
-конституційний звичай. Присяжні засідателі для точної юридичної кваліфікації вчинків використовували звичаї, норми поведінки, що склалися в Англії й окремих графствах.
-правова доктрина(юридична;наука). Стародавні посібники із загального права, написані найавторитетнішими англійськими юристами, найчастіше суддями.
2 Особливості джерел конституційного права в державах, що належать до романо-германської системи права. Романо-германська правова сім’я охоплює національні правові системи більшої частини країн Африки, Латинської Америки, а також країни континентальної Європи. Особливості: основним джерелом права є закон; всі джерела конституційного права складають чітку ієрархію; формальне невизнання судового прецеденту як джерела права;-закон (закони приймаються парламентами країн цієї системи і володіють вищою юридичною силою, поширюються на всю територію держави, на всіх громадян. В усіх країнах романо-германської системи є писані конституції, за нормами яких визнається вища юридична чинність.Закон може заборонити чи легалізувати звичай, окремі положення судової практики, нормативні договори.) - кодифіковані акти (кодекси) -звичай(як самостійне джерело права звичай сьогодні відіграє другорядну ролі, у правовій системі, виступаючи як доповнення до закону). Це такі країни як США, Нова зеландія, ВБ, Канада тощо.
3Особливості джерел конституційного права в державах із мусульманською системою права.
Особливості: головним джерелом права є релігійні писання: Суна, Коран; роль основоного закону відіграє Коран; закони глави держави, постанови уряду, інші нормативно-правові акти повинні відповідати принципам шаріату; тісно пов’язана з типом політичного режиму.До країн з такою системою права можна віднести держави Арабського сходу, Південної і Південно-Східної Азії.
-збірники релігійних норм(тісно повязані з типом політичного режиму)( Коран; Сунна ( "священний переказ");Іджма). Релігійні джерела в таких країнах вважається актом, що стоять вище конституції. Це такі країни Індія, ОАЕ, Судан, Іран тощо. Значними особливостями державно-правового розвитку характеризуються так звані мусульманські країни, в житті яких істотну роль відіграє іслам. У широкому плані іслам — це релігія, система релігійних і водночас суспільно-політичних поглядів. Він поєднує власне релігійний культ і засоби регулювання суспільних відносин. Приписи ісламу розглядаються як юридичні норми. Зокрема, іслам виробив у самій загальній формі окремі принципи здійснення державного владарювання.Теорія мусульманського права не визнає верховенства конституції як основного закону. Але на сьогодні конституції прийняті майже в усіх мусульманських країнах, за винятком Оману та Саудівської Аравії. Згідно з ісламською традицією, юридичною основою суспільного життя є насамперед священні книги — Коран і Суна. Положення цих книг становлять головний зміст мусульманського права — шаріату. Коран — -правила поведінки, яких повинні дотримуватись правовірні, Другим джерелом мусульманського права є суна — книга, де зібрано оповіді про життя і діяння пророка Магомета, які й мають бути взірцем поведінки для віруючих у повсякденному житті. Третім джерелом мусульманського права є Іджма — це збірка одностайних рішень докторів ісламу щодо вирішення питань, які не врегульовані Кораном та суною, які запроваджували нові загальнообов'язкові правила поведінки.Норми шаріату регулюють не тільки релігійні обряди, вони мають загальноетичне значення. Норми шаріату визначають зміст прав і обов'язків громадян. Мусульманському праву надається роль і значення своєрідного основного закону суспільства і держави.За концепцією ісламської державності, будь-яке суспільне волевиявлення не має абсолютного характеру.
4Види законів, що регулюють конституційно-правові відносини в зарубіжних країнах.
-конституційні(нормативно-правовий акт, який вносить зміни і доповнення в конституцію, приймається в особливому, ускладненому порядку, має таку ж юридичну силу, що й конституція.) -органічні(- це нормативно-правовий акт, який приймається за прямим приписом конституції в порядку, який відрізняється від порядку прийняття як конституційних, так і звичайних законів.) -звичайні(нормативні акти, які приймаються на основі Конституції і визначають основи правового регулювання суспільних відносин у певній сфері) -надзвичайні(нормативні акти тимчасового характеру, які приймаються за надзвичайних обставин і можуть призупиняти дію чинних у відповідній сфері законів). Це такі країни як США,ФРН, ВБ, РФ, Франція тощо. За юридичною cuлою:конституційні;органічні;звичайні;надзвичайні. За часом дії:постійні; тимчасові. За суб’єктами законотворення: прийняті народом на референдумі;законодавчого органу;глави держави (н-д у абсолютних монархіях).
За способом систематизації норм: кодифіковані;не кодифіковані.
5. Конституції зарубіжних держав: поняття, класифікація, структура.
Під конституцією, зазвичай, розуміють єдиний кодифікований нормативно-правовий акт, який ухвалюється або шляхом референдуму, або законодавчим органом, або установчими зборами та має вищу юридичну силу в країні.Вона є стрижнем правової системи будь-якої демократичної держави. Говорити про структуру конституції можна лише тоді, коли це стосується кодифікованих конституцій. Умовно в них виділяють преамбулу, основну та заключну частини, перехідні й додаткові положення.Преамбула (лат. preambulus— той, що передує) — це вступна частина конституції. У ній, звичайно, викладені завдання, які стоять перед країною, історичні умови прийняття конституції, проголошуються основні принципи, покладені в основу конституційного матеріалу, інколи декларуються права і свободи. Преамбула може бути надзвичайно короткою (Конституція Республіки Вірменії 1995 р.), великого (Конституція Японії 1947 р.) або ж відсутньою зовсім (Конституція Греції 1975 р.). Усі преамбули мають ідеологічну спрямованість, містять ідеологічні настанови. Загальновизнано, що положення преамбули не є правовими нормами, за винятком тих, які проголошують права і свободи.Основна частина конституції закріплює права і свободи громадян, основи суспільного ладу, організацію влади, управління і суду згідно з принципом поділу влади, а також організацію території держави.У заключних, перехідних і додаткових положеннях встановлюється порядок набрання конституцією чинності, визначаються терміни видання законів, до яких відсилає конституція (органічні закони), містяться норми тлумачення, зазначаються винятки із загальних правил тощо.Класифікація конституцій в літературі традиційно здійснюється за допомогою таких критеріїв: форма конституції; термін дії; спосіб прийняття(;одкройовані, прийняті парламентами, установчими зборами, референдумами.) порядок внесення змін і доповнень; установлені конституцією форма правління, форма державного устрою і державно-політичний режим тощо
6. Інститут конституційного контролю в зарубіжних державах: поняття, види, моделі організації.
У зарубіжній літературі конституційне правосуддя визначається як діяльність судових органів, яка полягає у розгляді справ, предметом яких є конституційно-правові питання, пов’язані з забезпеченням конституції державними органами, і в прийнятті по них ухвал, що тягнуть за собою правові наслідки. Оскільки немає конституційної юстиції без такого центрального стрижневого повноваження, яким є контроль за конституційністю законів, можна говорити про рівнозначність поняття конституційне правосуддя і судовий конституційний контроль
1. за змістом: Формальний – предмет оцінки процедура прийняття НПА, а не зміст, Матеріальний – перевірка змісту НПА на предмет відповідності Конституції
2. за формою: Абстрактний – перевірка конституційного акта чи його частини поза зв'язком з будь-якою конкретною справою – Франція, Конкретний – здійс. лише за заявою зацікавленої особи, стосовно конкретної справи – США, Великобританія
3. за часом здійснення: Попередній щодо проектів НПА – Франція, Швеція, Наступний – здіцснюється до тих, що вже діють
4. за характером правових наслідків
Консультативний – несе рекомендаційний характер
Ухвальний – загальнообов'язковий характер
5. за обов'язковістю проведення: Обов'язковий – здійснюється у передбачених законом випадках
Факультативний – за ініціативи уповноваженого суб'єкта
6. за об'ємом: Повний – на всі суспільні відносини, які врегульовуються Конституцією
Частковий – на певні види суспільних відносин
Англо-саксонська – конституційний контроль здійснюють суди загальної юрисдикції. У США – Верховний Суд, у Великобританії – всі суди. Ідея конституційного контролю вперше зародилася на початку XVII ст. у Великобританії та була реалізована в діяльності Таємної ради, яка визнавала закони легіслатур (законодавчих зборів) колоній недійсними, якщо вони суперечили законам англійського парламенту та загальному праву. Проте у сучасному вигляді доктрина конституційного контролю вперше була сформульована й застосована Верховним Судом США. Відправною точкою запровадження судового конституційного контролю вважається справа «Мербері проти Медісона» (1803 р.), за якою Верховний суд США встановив, що закон Конгресу, який суперечить федеральній Конституції, може бути визнаний судом неконституційним. Тим самим суд наділив себе повноваженнями у сфері конституційної юстиції, а саме – здійснення конституційного контролю. Континентальна ( Австрійська, Кельзенська) – конституційний контроль здійснює спеціалізований орган ( Наприклад, Франція – Конституційна Рада, РФ- Федеральний Конституційний Суд).Контроль з боку конституційних судів після Першої світової війни був поширений у Європі. Конституційне судочинство здійснювалося з винятковими повноваженнями щодо перевірки конституційності законодавчих актів.
7. Сучасні концепції прав людини і їх конституційно-правове оформлення
Інтерпретація змісту прав людини у суч.л-рі досить різноманітна. Під п-вами людини розуміють певні її можливості; деякі осн.її потреби та інтереси; її вимоги про надання певних благ, адресовані сус-ву, д-ві, законодавству; певний вид (форма існування, спосіб вияву матеріалів) Конст. права і свободи поділяються на 1) особисті 2) політичні 3) соц-економічні..Особисті права. Ці права пошир. на всіх людей, а не лише громадян. Соціально-економічні права і свободи: право прив. власності та її спадкування; право на підпр. д-сть Політичні права і свободи: свобода слова, думки, друку; право на об’єднання в політ.партії і рухи, творчості, право на охорону інтелектуал. власності; право на участь в культ. ж-ті, на корист-ня досяг-нями к-ри та мис-ва.Природничо-правовий підхід до регулювання прав людини. Відповідно до концепції природничого права правава людини є природними та невідчужуваними, що належать їй в силу народження, люди є носіями цих прав незалежно від волі держави. До таких невідчутних прав належать право на життя, свободу, безпеку, власність, особисту та сімейну таємницю… Позитивістський підхід до регулювання прав людини. . Належність людині прав від народження передбачає захист і забезпечення їх державою, що потребує законодавчого формулювання Вихідні засади мусульманської концепції прав людини.На основі класичного мусульманського права. СА, Іран, Оман 1.Принцип переваги мусульманина над не мусульманином, 2.Пріоритет у правах чоловіків над жінками, 3.Перевага обов’язків над правами у структурі правового статусу особи
Соціалістична концепція правового статусу людини.Соціалістична концепція прав людини була заснована на колективістських принципах, суть яких полягає в пріоритеті суспільства, держави, колективу щодо особистості. Відповідно до даної концепції людина, живучи в суспільстві, не може бути вільна від суспільства. А тому забезпечити права людини і тим більше права громадянина здатна тільки держава.
8. Громадянство у зарубіжних державах: поняття і зміст, співвідношення із категоріями «підданство» та «національність».У сучасному розумінні громадянство є основним об'єктивним визначенням усталеності правового взаємозв'язку окремої особи і держави. Головна ознака громадянства - стабільний зв'язок, який не може уриватися ні через тимчасове, ні навіть через постійне проживання на території іншої держави. Права і обов'язки громадянина закріплюють, як правило, конституція і закон про громадянство країни. Громадянство встановлює стійкий правовий зв'язок людини зі своєю державою, який зумовлює їх взаємні права та обов'язки згідно з національним правом країни і міжнародним правом. Громадянство офіційно визнає правову належність особи до певної держави, звідси й випливає обов'язок держави забезпечувати й охороняти права кожного громадянина як на національній території, так і за її межами. У свою чергу, громадянин зобов'язаний додержуватися законів держави і виконувати обов'язки, встановлені державою.Підданство є основним об'єктивним визначенням усталеності правового взаємозв'язку окремої особи і держави з монархічною формою правління, яке у своїй Конституції не закріпила принцип народного суверенітету. Походить із часів Середньовіччя. Приклад, Великобританія.
9.Способи набуття громадянства у зарубіжних державах.Філіація - набуття громадянства у зв'язку з народженням. Закони різних держав базуються на принципах або «права крові», або «права ґрунту». Згідно з принципом «права крові» дитина набуває громадянства батьків незалежно від місця народження. Згідно з принципом «права ґрунту» дитині надається громадянство держави, на території якої вона народилася незалежно від громадянства батьків. Натуралізація (укорінення) - індивідуальне надання до громадянства на прохання заінтересованої особи. Згідно із законом прохання приймається до розгляду уповноваженим державним органом лише через певний строк проживання у країні (США, Австралія, Україна, Франція - 5, Великобританія - 7, Іспанія - 10 років)Оптацією називають право вибору одного з двох громадянств, яке надається біпатриду з огляду на конвенції про скасування подвійного громадянства. У разі самовизначення нації і створення нової держави громадянство нової держави набувається мешканцями цієї країни згідно із законом про громадянство, як правило, автоматично.Трансферт означає автоматичну зміну громадянства осіб у зв'язку з передачею території, де вони проживають, від однієї держави до іншої. Дарування громадянства здійснюється за особливі заслуги перед державою на основі постанови компетентних органів (президента, Сенату), незалежно від терміну постійного проживання, знання мови т. ін.
Поновлення громадянства: поняття, зміст.Відновлення в громадянстві може відбуватися двома шляхами: за допомогою реінтеграції або репатріації.
Реінтеграція — це відновлення в громадянстві у випадку його втрати або попереднього виходу з громадянства.(така процедура передбачена законодавством більшості країн,зокрема Франції,Ірландії,Швейцарії)
Реінтеграція звичайно носить індивідуальний характер, на відміну від репатріації, що характеризується груповою, колективною ознакою.Таким чином, репатріація — це відновлення громадянства шляхом повернення в країну свого громадянства (постійного проживання або походження) певної групи осіб, які опинилися в силу різних обставин на території інших держав. Це найбільше стосується біженців, звільнених військовополонених, т.зв. переміщених осіб.
10. Способи припинення громадянства у зарубіжних державах.
Втрата громадянства (репудіація, або добровільна відмова).
Експатріація, денаціоналізація, денатуралізація
За національним правом більшості держав є кілька підстав втрати громадянства.
Експатріація: поняття, зміст.Експатріація - вихід із громадянства за власним бажанням. Згідно з законодавством Великобританії, СІІІА і ряду інших держав для експатріації не потребується дозволу державних органів вона здійснюється за односторонньою заявою про відмову від громадянства. У Франції свобода експатріації існує лише для осіб, які набули громадянство Франції за «правом крові» за кордоном. У Німеччині свобода експатріації обмежена для державних службовців, суддів, військовозобов'язаних, які не відбули строкової служби. В Японії, Ірландії, Австрії, Україні існує дозвільна система експатріації; у виході з громадянства України може бути відмовлено, якщо особа, яка порушила клопотання про вихід, має невиконані зобов'язання перед державою, майнові зобов'язання, з якими пов'язані істотні інтереси громадян чи організацій.
Денаціоналізація: поняття, зміст.Денаціоналізація - примусове позбавлення громадянства осіб, які набули його з (за правом) народження. Так, громадянство України втрачається внаслідок вступу особи на військову службу, службу безпеки, поліції, юстиції або до інших органів державної влади в іноземній державі без згоди на те державних органів України.
Денатуралізація: поняття, зміст.Денатуралізація – це примусове позбавлення громадянства натуралізованого громадянина (існує в Україні)
Денатуралізація - примусове позбавлення громадянства, набутого в результаті натуралізації. Денатуралізація, базується на концепції недостатньої усталеності зв'язку натуралізованого громадянина з його повою батьківщиною. Тому законодавство деяких держав встановлює умови, за яких акт натуралізації скасовується. Наприклад, натуралізований аргентинець за рішенням суду втрачає громадянство у разі «перебування за кордоном понад два роки» або за «завдання шкоди уряду Аргентини». Громадянство України втрачається внаслідок виявлення факту подання неправдивих відомостей або фальшивих документів під час натуралізації.
У США існує так звана доктрина свободи експатріації. Якщо яка-небудь особа, що має американське громадянство, натуралізувалася за кордоном, вона автоматично його втрачає.
11. Соціалістична держава: поняття, сутність, приклади сучасних соціалістичних держав.
Соціалістична держава – держава, в якій відбувається будівництво соціалістичного суспільства (Куба, КНДР, КНР). Функціонує на ідеології соціалізму, тобто існування єдиної державної власності, відсутності приватної. Присутнє обов’язкове зрощення державного механізму та партійної ієрархії. У Конят. Зазначаються лише права трудящих громадян.
12. Монархія як форма правління: сутнісні ознаки, різновиди.
Монархія – це форма правління при якій держ.влада повністю чи частково належить одноособово главі д-ви – монарху.
Влада монарха незалежна від влади будь-кого в д-ві. Сам монарх вваж. дж-лом влади. Престол успадковується. Монархії поділяються на абсолютні та обмежені(конст.), які в свою чергу поділяються на дуалістичні(Дуалістична монархія характеризується подвійністю влади наслідного монарха і виборного представницького органу-парламенту (ОАЕ). За такою формою правління монарх юридично і фактично не залежить від парламенту у сфері виконавчої влади. Він призначає уряд, який несе відповідальність тільки перед ним), парламентські і виборні.
Монархії властиві такі ознаки
а) безстроковість влади монарха;
б) володіння монархом владою за спадком по праву крові;
в) монарх представляє державу не за дорученням, а за власним правом;
г) не підпорядкованість влади монарха будь-яким іншим суб’єктом.
13. Необмежена (абсолютна) та обмежена (конституційна) монархії: характерні риси.
Обмежена монархія — це форма державного правління, при якій влада монарха є обмеженою парламентом або конституцією. Сформувалась в результаті еволюції абсолютної монархії, коли влада монарха була обмежена і визначалась конституцією, де, крім того, закріплювався порядок престолонаслідування. Вперше виникла у Великобританії в кінці 17 ст. Наприклад, обмеженими монархіями є також Бельгія, Іспанія. Необмежені монархії – це монархії, за яких влада монарха ніколи і нічим не обмежена. Інакше кажучи, у країні не існує ні державних органів, ні законів, що могли б якоюсь мірою змінити або відмінити волю монарха. Напр..ОАЕ, Оман, Саудівська Аравія.
14. Парламентська монархія: характерні риси.
Конституційно-правові ознаки:
-глава д-ви виконує виключно представницькі ф-ії- парламентський спосіб формування уряду
- наявність інституту парламентської відповідальності уряду (резолюція недовіри)
- наявність інституту контрасигнації
Приклади: Беліз, Іспанія, Великобританія, Тайланд, Швеція, Норвегія, Нідерланди, Ліхтенштейн, Мальта та ін.
У парламентській монархії влада монарха в законодавчій, ви¬конавчій і судовій сферах діяльності символічна. Монарх лише підписує законодавчі акти, прийняті парламентом, і формально зберігає статус глави держави — виключно з представницькими повноваженнями. Фактичним главою держави (прем'єр-мініст¬ром) стає лідер партії, яка володіє найбільшим числом депутат¬ських місць у парламенті. Уряд формується парламентом і лише йому підзвітний.Сучасні монархії здебільшого є парламентськими (Японія, Іспанія, Швеція, Данія та ін.).
15.Дуалістична монархія: характерні риси(навести приклад)У дуалістичній монархії юридичне і фактично влада поділена між урядом, що формується монархом (або призначеним їм пре¬м'єр-міністром), і парламентом. Монарх вже не має законодав¬чої влади, вона перейшла до парламенту, але він ще зосереджує у своїх руках виконавчу владу і формує уряд, відповідальний перед ним, а не перед парламентом. Монарх своїми указами регулює багато сфер суспільних відносин. Він має право відкладального вето щодо законів, які видаються парламентом, і право розпуску парламенту.Дуалістична монархія характерна для перехідного періоду від феодалізму до капіталізму. Вона є своєрідною спробою прими¬рити інтереси феодалів (їх переважно виражає монарх) і інтере¬си буржуазії (їх представляє парламент). Наприклад, дуалістич¬на монархія була в кайзерівської Німеччині в 1871—1918 pp. Вона існувала також у Тунісі, Таїланді, Лівії, Ефіопії та інших краї¬нах. У деяких сучасних країнах (султанат Бруней, королівство Тонга) збереглися окремі риси дуалістичної монархії.
Конституційно-правові ознаки:
-монарх має реальні повноваження у сфері виконвчої влади
-змішаний спосіб формування уряду
- наявність інституту парламентської відповідальності уряду (резолюція недовіри)
-наявність у глави д-ви права розпуску парламенту
Приклади: Кувейт, Марокко, Бутан, Йорданія, Бахрейн, Монако, Тонга
16. Республіка як форма правління та її різновиди.
Республіка – це форма правління, при якій всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загально національними представницькими установами а громадяни володіють значними правами та свободами. Глава держави обирається на певний строк, повинен відповідати певним вимогам (вік, країна народження, громадянство), його влада похідна від представницького органу чи виборців.
В рамках респ.форми правління розрізняють: 1) президентську, 2) парламентську і 3) змішану республіки.
Президентська: США, Азербайджан, Палау, Камерун, Бенін, Кот-д’ІвуарПарламентська: Вануату, Греція, Естонія, Ефіопія, Ірланддія, Італія, Молдова, Німеччина, Словенія.
Змішані: Франція, Білорусія,Україна, Туреччина, Монголія, Росія, Чехія
17. Конституційно-правові ознаки президентської республіки. Історично республіканська форма правління в зарубіжних країнах виникла насамперед у вигляді президентської республіки.Уперше ця форма правління була встановлена в США відповідно до Конституції 1787 р. У подальшому північноамериканська форма правління була зразком для багатьох країн, але найбільшого поширення вона дістала у державах Латинської Америки (Бразилії, Венесуелі, Гаїті, Гватемалі, Гондурасі, Домініканській Республіці, Колумбії, Мексиці, Парагваї, Еквадорі та ін.). У конституційно-правовій літературі президентську республіку визначають як республіканську форму правління, при якій на чолі держави знаходиться президент, обраний загальним прямим або непрямим голосуванням і який поєднує повноваження голови держави і глави уряду (США, Аргентина, Бразилія, Мексика). Ознаки:
президент є одночасно главою держави і главою виконавчої влади;
позапарламентський спосіб формування уряду;
жорсткий поділ державної влади;
відсутність інституту контрасигнатури;
уряду як колегіального органу може й не бути, міністри призначають і звільняються президентом, несучи відповідальність перед ним.
Приклади: США, Азербайджан, Палау, Камерун, Бенін, Кот-д’Івуар18. Конституційно-правові ознаки парламентської республіки.
За такої форми правління на чолі держави стоїть виборна посадова особа. Уряд формується і діє за умови, що він має підтримку, тобто довіру нижньої палати парламенту (або обох його палат). Уперше подібна форма правління з'явилася у Франції у 70-ті роки XIX ст.
Парламентську республіку визначають як таку форму правління, при якій на чолі держави знаходиться виборна посадова особа, але уряд формується і діє лише при тій умові, що він користується довірою (підтримкою) нижньої палати парламенту (або навіть обох палат) (Німеччина, Італія, Португалія). Ознаки:
Проголошення принципу політичного верховенства парламенту;
Наявність посади прем’єр-міністра та уряду як самостійного колегіального органу, наділеного широкими владними повноваженнями;
Відсутність у глави держави значущої влади, як правило виконує представницькі функції та наділений формальними повноваженнями.
Діє інститут контрасигнатури;
Принцип політичної відповідальності уряду перед парламентом.
Парламент формує уряд і сам обирає президента, або ж це відбувається за його активної участі.
Приклади: Вануату, Греція, Естонія, Ефіопія, Ірланддія, Італія, Молдова, Німеччина, Словенія.
19. Конституційно-правові ознаки змішаної республіки.
Змішана республіка поєднує в собі ознаки і президентської, і парламентської республік. Вона може бути або президентсько-парламентською, або парламентсько-президентською. Приклади: Франція, РФ, Польща. Ознаки:
Президент обирається на загальних виборах;
Президент має повноваження у сфері виконавчої влади але не завжди буде її очолювати;
Президент має право дострокового розпуску парламенту.
Уряд як правило несе відповідальність і перед парламентом, і перед президентом.
Приклади: Франція, Білорусія,Україна, Туреччина, Монголія, Росія, Чехія
20. Суперпрезидентська та монократична республіки.
Серед президентських республік виділяють підвиди:суперпрезидентська;монократична.
Суперпрезидентська має такі розпізнавальні риси:
президент наділяється численними повноваженнями при досить слабкому контролі з боку законодавчої та судової влад;
президент нерідко отримує свої повноваження нелегітимним шляхом, або як ватажок перевороту, або як голова хунти (мало місце в Чилі);
президентські повноваження реалізуються в умовах перманентного надзвичайного стану, при якому скасовуються або обмежуються конституційні гарантії прав і свобод людини та громадянина.
Президент може видавати декрети, що мають силу закону.Така форма правління існує при авторитарному тоталітарному режимі. Зараз фактично не збереглась, раніше була досить поширеною в Латинській Америці.Деякі дослідники виділяють 3 види суперпрезидентських республік:1. Презид.-монократична респ. –президент очолює 1 дозволену в країні партію, яка є носієм офіційно проголошеної та обов’язкової держ.ідеології (переважно країни Африки у XX ст. – Гана, Гвінея, Конго в 1965–1997 рр.).2. Презид.-мілітарна респ. –встановлюється в результаті військ. перевороту з проголошенням його керівника главою держави (Чилі в 1973–1990 рр.).3. Презид.-партократична респ. –в країнах із соціалістичною ідеологією, де президент обирається вищим органом єдиної в державі правлячої партії (Ангола, Бенін, Конго, Мозамбік). Досвід функц-я «суперпрезид-ва» в ЛА свідчить про те, що в рамках цієї ф-ми правління помітно сильнішою є вик. гілка влади, оч-на през-ом, тоді як закон. влада – дуже слабка, і президент має достатньо засобів для тиску на неї. Ще одна риса вищезазначеної ф-ми правл-я – нестабільність партійних систем. За слабкої законодавчої влади та партій у країнах Латинської Америки немає сили, здатної врівноважити вплив президента, який фактично перетворюється на центр політичного життя і стає не тільки главою виконавчої гілки влади, а й нації загалом. І хоч за конституцією баланс влади існує, насправді домінує президент.’’ Монократична - характерна для "молодих" держав країн Троп. Африки. У держ-х із такою ф-ою правління (Дем. Респ. Конго, Малаві та ін.) влада президента значно посилена в результаті того, що останній є лідером правлячої (інколи – єдиної) партії. Посада президента в конституційному порядку закріплюється за певною особою. Глава д-ви має право розпуску парламенту.Вона передбачає необмеженість влади особи, що формально обирається. За типом легітимності монокр. респ. може бути вождістською (вождя підтримує майже все нас-я країни) чи автократичною (автократа підтримує певна част. нас-я, хоча формально може підтримувати все нас-я країни). Прикладами вождістських респ. був СРСР за часів Й.В. Сталіна, нацистська Німеччина чи фашистська Італія.
21. Нетипові форми правління.
Нетипові монархічні форми правління:
держави- члени Британської співдружності, де формально главою держави є британська королева, але фактично керує генерал-губернатор (Австралія, Канада, Нова Зеландія);
виборна монархія (Малайзія, ОАЕ). Малайзія складається з 13 штатів, 9 з яких є монархіями, 4 – республіками. Главою держави є монарх, що обирається Радою монархів. ОАЕ складається з 7 еміратів, Рада емірів обирає голову Ради емірів.
теократична монархія (держава-місто Ватикан) – главою держави є верховний понтифік.
князівство Андорра, де є подвійний протекторат
Унітарна держава – це єдина, цілісна, злита держава, складові частини якої не володіють будь-якою політичною самостійністю. Ознаки:1) наявність тільки однієї конституції; 2) існування єдиної системи вищих органів державної влади; 3) єдина система права; 4) єдине громадянство; 5) єдина судова система;
6) складові частини найчастіше мають статус адміністративно-територіальних одиниць.
За ступенем централізації розрізняють:
1) централізовані (Данія, Норвегія, Казахстан); 2) децентралізовані (Великобрит.) і 3) відносно децентралізовані д-ви (Португалія., Іспанія, Італія).
Залежно від наявності автономних утворень унітарні держави поділяють на: складні; прості.
Федерація – це союзна д-ва, частини якої мають державний суверенітет, що однак не порушує цілісності всієї союзної держави. )частини назив. – суб*єктами федерації.Субєкти мають славне законодавство, власну суд. Систему, самостійні органи управління.Але також на тер. суб’єктів діють і зашальнофедеративні державні інстит. , що цілісність федерації. Федерації можуть бути різні: централізовані, відносно централізовані, децентралізовані. До федерацій відносяться США, Російська Федерація, ФРН.
23. Поняття та види автономій. Національна і територіальна автономії,політична та адміністративна автономії: порівняльний аналіз. Автоно́мія — право самостійного здійснення державної влади чи управління, надане якійсь частині держави, що здійснюється в межах, передбачених загальнодержавним законом або конституцією. 
Територіальна автономія – означає певну ступінь самостійності всіх чи більшості територіальних частин держави незалежно від складу населення. Її суть полягає у внутрішньому самоуправлінні певного регіону (території), які відрізняються соціокультурними, побутовими, історичними, лінгвістичними, рідше – національними особливостями. Напр.. Сицилія і Сардинія в Італії...
Автономні регіони володіють самостійною у вирішенні питань освіти, соціальної сфери, місцевого господарства, але меншою самостійністю ніж політич. автономії.
Представницькі органи державної влади в автономії мають обмежені повноваження, акти, які вони приймають повинні відповідати загальнонаціональним законодавству. Виконавчі органи влади контролюються центральним урядом.Національна автономія – надання особл.додаткових п-в нац.меншинам, які проживають дисперсно, для роз-ку і збереж.мови, нац.к-ри, традицій.Напр.. вірмени, курди, турки активно використовують ці форми автономій.
Політична автономія має деякі ознаки державності:
- має право законодавства з місцевих питань;
- іноді їй належить право вирішення деяких загальнодержавних питань;
- більш самостійно може мати власне громадянство
- створюється місцевий парламент, іноді двопалатний : Великобританія, Франція(Корсика), Фінляндія, Данія(Гренландія).
Адміністративна автономія являє собою територіальну одиницю держави, органи наділяються ширшими правами у галузі управління в порівнянні з органами в звичайних адміністративно-територіальних одиницях.
- немає права видавати свої місцеві закони, хоча її представницькі органи приймають нормативні акти в межах своїх повноважень. Наприклад Китай Представницькі органи автономних утворень можуть приймати акти про автономію, можуть змінювати або скасовувати акти вищестоящих органів держави. Можуть брати участь у зовнішньоекономічних відносинах відповідно до ЗУ.
Адміністративна автономія існує в Нікарагуа, Молдові ,Індії.
24. Поняття та особливості регіоналістичних держав (навести приклади).Регіоналістична держава - це проста держава, уся територія якої складається з автономних утворень.До регіоналістичних держав належать Іспанія, Італія та Шрі-Ланка.Зазначені автономії можуть бути:1) територіальними (більшість з областей Італії);2) побутово-географічними (окремі області Італії, наприклад, Сицилія);3) етнічними (країна Басків, Андалузія в Іспанії);4) змішаними (Шрі-Ланка складається з етнічної провінції, що населена тамілами та дев'ятьма сингальськими провінціями).У регіоналістичних державах автономні утворення своїх конституцій не мають, але в конституціях зазначених держав за ними закріплюються певні повноваження, для реалізації яких автономії можуть приймати певні нормативно-правові акти. Самі автономії діють на підставі певних статутів, які затверджуються загальнодержавним парламентом.Поряд з місцевими органами представницької та виконавчої влади, на території автономій діють представники центру - комісари, губернатори тощо
25. Поняття та конституційно-правові ознаки федерацій (навести 5 прикладів). Види федерацій.Федерація - це форма держ.устрою, яка являє собою складну (союзну) д-ву, що складається з держ.утворень, які володіють певною політ.самостійністю. — єдина територія складається з територій адміністративно-територіальних одиниць — суб'єктів, які мають назву провінцій (Канада), штатів (США), земель (Австрія), еміратів (ОАЕ), кантонів (Швейцарія) тощо.Всі суб'єкти федерації є державними утвореннями, тобто вони наділені установчою владою - можуть приймати власні конституції, які повинні відповідати основним федеративним законам. Пріорітет у сфері законотворчості, як і в інших сферах державної діяльності завжди залишається за федераціями.Обов'язковість відповідності конституцій суб'єктів федерації конституції союзу передбачена у законах Німеччини, та інших федеративних держав. Принципи устрою федерації. 1. побудована за територіальним принципом. 2. побудована за національним принципом, 3.побудована за змішаним принципом: національ ним і територіальним. Основні ознаки федерації:1) наявність єдиної території,2) наявність загальної конституції федерації і конституцій і суб'єктів;3) наявність системи законодавства усієї федерації і системи законодавства її суб'єктів;4) наявність федерального двопалатного парламенту і парла-ментів суб'єктів федерації, 5) наявність громадянства як усієї федерації, так і її суб'єк-тів; у ряді федерацій допускається подвійне громадянство (ФРН, Австрія);6) можливість суб'єктів федерації мати власну правову і судову системи (США);7) наявність загальнофедеральної податкової і грошової сис-теми;8) суб'єкти федерації не мають суверенітету і не є суб'єктами міжнародного права.За окремими критеріями федерації можна поділити на декілька видів:1. Відповідно до правової підстави та способу створення :— договірні( ФРН, Австрія), --недоговірні (коли центральна влада надає значної самостійності адміністративно територіальним одиницям і вони перетворюються в суб’єктів федерації) 2. Згідно з принципом побудови:— національні (Бельгія)— територіальні (Бразилія,США)— національно-територіальні (Канада)3. Відповідно до характеру та обсягів повноважень суб'єктів федерації:— симетричні — федерації, де всі суб'єкти мають рівний правовий статус; - США, Австрія (Абсолютно симетричних федерацій на сьогоднішній день не існує: всі вони володіють тими чи іншими ознаками асиметричності.)— асиметричні — федерації, де правовий статус суб'єктів федерації неоднаковий. Наприклад, у Індії територія поділяється на штати і союзні території; штати управляються парламентом, а території — федеральною владою. , РФ, Бразилія
26. Форми прямої демократії в зарубіжних державах. Референдум як форма народовладдя: поняття, сутність, види.
Це вибори, референдум, відкликання, народна ініціатива, народне вето. Референдум - це голосування виборців з будь-якого важливого питання державного життя у країні.
Питання, пов'язані з призначенням і проведенням референдуму, у багатьох країнах регулюються їх конституціями, законами про вибори чи спеціальними законами про референдум.
Процедура референдуму дуже схожа на процедуру виборів: і у виборах, і у референдумі беруть участь виборці. Ці процедури мають також відмінності. По-перше, вони відрізняються за об'єктом волевиявлення виборців. Під час виборів таким об'єктом є людина (кандидат у депутати чи на виборну посаду). При референдумі об'єктом волевиявлення є не людина (кандидат), а певне питання, з якого проводиться референдум, - конституція, поправка до конституції, закон, законопроект, будь-яка проблема, що стосується міжнародного статусу відповідної держави, або внутрішньополітична проблема. По-друге, процедури виборів і референдуму відрізняються за способом визначення результатів голосування. При виборах вони можуть визначатися як за мажоритарною, так і за пропорційною системою, а при референдумі - тільки за мажоритарною.
Види референдуму:
а) обов'язковий референдум;
Обов'язковість референдуму означає, що відповідне питання життя країни може бути вирішено тільки шляхом проведення референдуму і ніяк інакше. Перелік таких питань установлює Конституція (наприклад, про зміну правового статусу особистості, форми правління, форми політико-правового устрою, принципів виборчої системи, в ряді країн з питання вступу держави в міжнародні співтовариства тощо).
б) плебісцит;
Плебісцит - це голосування виборців, але часто плебісцитом називають голосування з питання про політичну долю держави або території, на якій воно розташоване. Хоча в деяких країнах (Бразилія, Пакистан) плебісцитом називають будь-який обов'язковий референдум.
в) всенародне опитування (консультативний референдум).
Всенародне опитування (консультативний референдум) являє собою лише з'ясування думки виборців з будь-якого питання, яке буде предметом розгляду в парламенті. Парламент враховує думку виборців (а може і не враховувати) при прийнятті закону
Відкликання – це дострокове припинення повноважень виборної посадової особи на основі рішення виборців.
Це одна із безпосередніх форм прямої демократії.
Приклади: окрім СРСР та ряду соціалістичних країн (країни колишнього „соціалістичного табору”, а нині - Куба, КНДР, КНР, Лаос тощо) імперативний мандат не набув поширення – серед „несоціалістичних” країн він законодавчо закріплений лише в країнах зі слабкими демократичними традиціями: Білорусі, Габоні, Ефіопії, Замбії, Зімбабве, Індонезії (право відкликання депутата мають партії), Екваторіальній Гвінеї (право відкликання депутата мають партії), Кот- д’Івуарі (партія має право ініціювати перед Конституційною Радою питання про дострокове припинення повноважень депутата, який вийшов зі складу фракції партії),Малаві, Намібії, Республіці Сейшели (право відкликання депутата мають партії), Тринідаді і Тобаго (партії мають право ініціювати відкликання депутата), Фіджі, Філіппінах, Шрі-Ланці (право відкликання депутата мають партії), Ямайці (партії мають право ініціювати відкликання депутата)
27. Поняття виборів. Види виборів за опосередкованістю волі виборців (навести приклади).Вибори - це спосіб формування органів державної влади і наділення повноваженнями посадової особи через волевиявлення громадян. До головних функцій виборів можна віднести такі: 1)артикуляція інтересів різних соціальних груп; 2)мирне вирішення конфлікту між політичними акторами, що претендують на владу; 3)легітимація структур влади; 4)політична соціалізація і мобілізація громадян.Вибори поділяються на: 1) прямі – вибори, під час яких виборці безпосередньо обирають своїх представників. (як правило, парламентські вибори і вибори до інших пред¬ставницьких органів. (напр.. вибори деп.-тів нижньої палати Парл-нту, вибори През-нта в ряді країн – Фр., Єгипет) 2) непрямі : а) опосередковані -- воля виборців опосередкована спеціально вибраною колегією, яка створюється тільки з цією метою (обрання Президента у США); б) багатоступеневі -- воля виборців опосередкована діючим органом влади, на який покладено обрання іншого органу (КНР, Куба + президентські вибори у парламентських республіках).+ виділяють змішані вибори (наприклад у ФРН та Італії висунення кандидатів здійснюється не тільки партіями, а й самими виборцями. При цьому для реєстрації кандидатів необхідно, щоб відповідні документи були підпи¬сані певною кількістю виборців по кожному округу). Якщо воля виборців опосередковується двічі, то вибори будуть триступеневими, тричі - чотириступеневими і т. ін.( КНР, Куба + президентські вибори у парламентських республіках).
28. Принцип свободи виборів. Зобов’язуючий вотум (навести приклади).Принцип свободи виборів. Зобов'язуючий вотум.Принцип свободи виборів (вільних виборів) передбачає вільне волевиявлення виборців та самостійне рішення брати участь у них чи ні. Передбачає свободу при голосуванні та свободу участі у виборах в якості кандидата. З цим принципом пов’язане питання абсентеїзму – неучасті громадян у виборах, ігнорування виборів (виміряються у відсотковому еквіваленті) та питання зобов’язуючого вотуму – це законодавчо встановлений обов’язок участі громадян у виборах (Італія, Туреччина, Люксембург, Бельгія). Санкції за абсентеїзм : внесення у списки судів (Італія), штраф (Бельгія), позбавлення політичних прав (країни Лтинської Америки).
29. Поняття та зміст виборчого права. Виборчі цензи. В об'єктивному розумінні термін «виборче право» - це сукупність юридичних норм, що визначають порядок проведення виборів (право одержання голосу участі у виборах, оскарження результатів і порушень на виборах). Основна його складова – принципи. Такі норми містяться в Конституціях (в основному принципи), в законах про вибори (часом це кодекси), актах президента та ін. Виборче право як суб'єктивне – це право конкретної особи (громадянина) брати участь у виборах (подiляється на активне i пасивне).
Активне виборче право - це встановлене законом право громадянина брати участь у виборах в органи державної влади насамперед шляхом голосування. Пасивне виборче право означає право балотуватись на вiдповiднi посади, тобто право бути обраним. Можливість надання активного і пасивного виборчого права завжди зумовлювалась певними вимогами (цензами) до потенційних учасників виборів. Ці вимоги визначено в конституціях і виборчому законодавстві. Особа може мати активне право і при цьому не володіти пасивним (з 18 років у громадянина США появляється право обирати Президента, проте бути обраним може бути лише досягнувши 35 років). Протилежне співвідношення не зустрічається.
Виборчий ценз – це установлені конституцією чи виборчим законом вимоги, яким повинна відповідати фізична особа, щоб мати активне й пасивне виборче право.
1) ценз гром-ва (в Аргентині для отримання актив. виб. п-ва потріб. бути громадяном цієї держави 3 роки),
2) ценз осілості (для кандидата на пост Президента США – 14 років),
3) віковий ценз (при пасивному виб.п-ві значно вищий: 50 р. – для През-нта Італії, 40 р. – Естонії, 35 р. – Білорус., Груз., США; при актив.виб.п-ві більшість д-в ставлять вимогу досяг.18 років, 16 років – для Бразилії, Нікарагуа, Куби, Ірану, в деяких д-вах – 19-21 р.); 4) ценз статі; 5) реліг.ценз (напр.., щоб бути обраним в Парл-нт Ірану потрібно сповідувати іслам); 6) освітній ценз, його різновидом є ценз грамотності (в Африканс.д-вах – Руанда, Малаві, а також в Молдавії, Казахстані, Латвії, Литві, Естонії);
7) майн.ценз, його різновідністю є виборча застава, яка вноситься кандидатом перед його реєстрацією у виб.комісії і яка не повертається та йде в дохід д-ви, якщо кандидат не набере певної кількості голосів виборців (500 фунтів – Великобританія, 1000 франків – Фр., в цих д-вах необх.набрати 5 % голосів виборців, 200 дол. – Канада – 15 %);
8) заг.пр-лом є неможл-сть участі у виборах осіб, визнаних судом недієздатними;
9) ценз несумісності ( в деяких д-вах вимагається вихід у відставку ще перед балотуванням)
10) моральний ценз (ст.48 К-ції Італії – можл-сть позбавл.актив.виб.п-ва у випадку споєння негідних поступків, вказаних в законі;
30. Конституційно-правовий зміст поняття виборчої системи. Загальна характеристика виборчих системВиборча с-ма – це сукупність встановлених законодавством правил, принципів і критеріїв, з допомогою яких визначаються результати голосування, тобто мова йде про порядок висунення кандидатів, утворення виборчих округів, підрахунку голосів і розподілу депутатських місць, визначення результатів виборів, який дозволяє виявити, хто із балотуючих депутатів вибраний в якості депутата чи на конкретну виборну посаду.У деяких країнах як синонiм поняття виборчої системи використовується термiн <система представництва>. Існує три рiзновиди виборчих систем, кожний з яких має багато конкретних варiантiв. Це мажоритарнi, пропорцiйнi i змiшанi виборчi системи.Виборча система — це встановлений конституцією і законодавством порядок визначення результатів виборів. мажоритарні, пропорційні і змішані виборчі системи.Виборчі системи, в основу яких покладений принцип більшості, на-зиваються мажоритарними. Є дві головні їх форми. Мажоритарні виборчі системи абсолютної більшості, за якими обраним вважається той кан-дидат, який одержав 50 % встановленої в законі або загальної кількості поданих в окрузі голосів і ще один голос, Недолік ― голоси, подані за переможених кандидатів, фактично пропадають.За правилами мажоритарних систем відносної більшості, обраним у виборчому окрузі визнається той кандидат, який набрав більше голосів, ніж кожний окремий його конкурент, хоча це і становить менше половини всіх поданих в окрузі. Мажоритарні виборчі системи відносної більшості завжди результативні.Пропорційні системи. грунтуються на відповідності завойованих партією депутатських мандатів кількості одержаних нею на виборах го-лосів. Вибори за пропорційними системами проводяться в багатоманда-тних округах.Змішані системи, яким властиві елементи мажоритаризму і пропор-ціоналізму. Кожному виборцю надається два бюлетені. Один подається за конкретного кандидата, другий — за список політичної партії.
31. Мажоритарна виборча система, її різновиди (навести приклади країн та органів, для формування яких вона застосовується).Мажоритарна система – сис¬тема визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) отримують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються не обраними. Вибори за мажор. с-мою проводяться як пр.-ло в одномандатних округах. Обраними вважаються ті кандидати, за яких проголосувала більшість виборців. Залежно від того якою є відповідна більшість мажор. с-ма може бути с-мою відносної, абсолютної або навіть кваліфікованої більшості.Відповідно до мажоритарної системи абсолютної біль¬шості для обрання особи необхідна абсолютна більшість по¬даних по округу голосів (50% +1). Президент Франції, Польщі, РФ.Мажоритарна виборча система має ряд недоліків. Пер¬ший полягає у тому, що голоси, подані за кандидатів, які заз¬нали поразки, пропадають. Другий недолік цієї системи полягає у тому, що вона вигідна лише для великих партій. Третій недолік — у тому, що вона нерезультативна. За мажоритарною системою відносної більшості обраним вважається той кандидат (чи список кандидатів), який набрав голосів більше, ніж кожний окремо, якщо навіть ця більшість була менша за половину. Палата громад у В.Б. . Мажоритарна система відносної більшості поширена в США, Вели¬кобританії, Індії та інших країнах.Сутність мажоритарної системи кваліфікованої більшості полягає у тому, що при визначенні результатів голосування обраним вважається кандидат, який набрав таку кількість голосів від виборчого корпусу округу, яка водночас перевер¬шує кількість голосів кандидата будь-якої іншої партії і напе¬ред установлену чисельність або дорівнює їй. Коста Рика (40%).
32. Особливості пропорційної виборчої с-ми (навести приклади країн та органів, для формування яких вона застосовується).У багатьох країнах Європи застосовується пропорційна виборча система, за якої місця в парламенті отримуються партіями або виборчими блоками пропорційно кількості поданих за них голосів. За цієї виборчої системи виборці голосують за політичні партії чи виборчі блоки і меншою мірою орієнтуються на конкретну особистість. Пропорційна система має декілька варіантів голосування. Одного разу виборець обирає партію чи виборчий блок, які попередньо визначають список своїх кандидатів, іншого - не тільки партію чи виборчий блок, а й зазначає, кого саме із запропонованих ними кандидатів він обирає (преференційний принцип). За пропорційної системи вибори проводяться або в одному загальнодержавному окрузі, або в багатомандатних округах.  Після того як виборці виразили свою волю, а голоси підраховані, визначається виборний метр, або виборча квота - найменше число голосів, яке необхідне для обрання одного депутата.  Найпростіший спосіб полягає в тому, що квота визначається діленням загальної кількості поданих у даному окрузі голосів на кількість мандатів, які розподіляються. Розподіл мандатів між партіями проводиться діленням отриманих ними голосів на квоту. Пропорційна виборча система сприяє становленню багатопартійності. Вона поширена у країнах з давніми парламентськими традиціями, високим рівнем політичної культури населення - Австрії, Бельгії, Данії, Італії, Люксембурзі, Норвегії, Швеції та ін.
33. Змішані виборчі с-ми: преференційна, с-ма єдиного неперехідного голосу, панашаж.Як за мажоритарною, так і за пропорційною системою ряд за¬рубіжних країн застосовує панашанування, тобто надання вибор¬цю права голосувати за кандидатів різних партійних списків. Тут виборцю надається кілька голосів відповідно до кількості вакансій, що підлягають заміщенню. Панашанування створює умови для різного роду залаштункових махінацій. По суті виборець розпоряджається своїми голосами як завгодно. Сьогодні така с-ма не застосовується.Виборчими системами, що надають перевагу мажоритарному методу голосування при застосуванні й пропорційного голосування, є такі мішані системи:• С-ма єдиного неперехідного голосу - система з єдиним голосом, що не допускає його передачі. Суть її у тому, що в багатомандатному виборчому окрузі виборець голосує за одного кандидата, а не за список кандидатів від партії (Японія, Китай, інші держави);• С-ма єдиного перехідного голосу. Обмежене голосування передбачає обрання виборцями кількох кандидатів з одного бюлетеня, проте їх має бути менше, ніж кількість місць для заповнення. Застос. Австралія, Мальта;• Комулятивне голосування. Суть його у тому, що виборець має стільки голосів, скільки мандатів у окрузі. Виборець може їх розподілити між усіма кандидатами, а може віддати свої голоси лише за одного з кандидатів.
34. Поняття та сутність глави держави. Юридичні форми глави держави (навести приклади кожної форми).
Глава дердави – це вищий орган державної влади( верховна посадова особа), який формально займає верховне місце в ієрархії державних інститутів та здійснює верховне представництво держави як у внутрішніх так і у зовнішніх відносинах.
Ознаки:
-орган державної влади чи верховна посадова особа;
-завжди формально буде стояти на чолі державного механізму;
-основною функцією є представництво держави;
-фактично статус залежить від низки чинників соціально-політичного, історичного та національно-культурного, економічного характерів.
Одноособові:
1.монарх ( король, імператор, султан) (Японія, Великобританія);
2.президент (Франція, США);
3.регент – особа, яка тимчасово виконує повноваження глави держави за неповнолітнього монарха;
4.генерал-губернатор – фактично виконує функції глави держави у державах-членах Британської співдружності;
5.виборний монарх;
6.верховний понтифік;
7.спів князівство, що випливає із подвійного протекторату (Андорра).
8.племінний вождь(Свазіленд).
Колегіальні:
1.федеральна рада у Швейцарії, яка зі свого складу обирає федерального президента;
2.країни тоталітарного соціалізму, де функції глави держави виконують або уряди, або постійно діючі органи парламентів(законодавчих органів) – Державна рада Куби;
3.регентська рада;
4.два капітани-регенти у Сан-Маріно;
5.колегіальний орган Президія у Боснії і Герцоговині (1 боснієць + 1 хорват + 1 серб).
35. Місце глави держави у системі органів державної влади сучасних республік (навести приклади).Що стосується статусу глав держав конкретних країн, то він відрізняються, залежно від форми правління в тій чи іншій державі.Глава держави:1В Президентських республіках формує склад уряду, який є йому підзвітний (США, Аргентина, Мексика, Венесуела). Система влади побудована на принципічіткого розподілу компетенції гілок влади, тому президент не може розпустити парламент, а парламент не може відправити у відставку уряд, сформований президентом.2.президенсько-парламентських республіках глава держави пропонує склад уряду і кандидатуру прем’єр-міністра, які затверджується Парламентом. Силові міністри і міністр внутрішніх справ підзвітні президентові. Він не є главою виконавчої влади, а розглядається як арбітр у суперечках між іншими гілками влади та державними органами. (Франція, Португалія, Росія).3.У парламентській республіці роль президента зводиться до представницьких,церемоніальних функцій, президент лише формально затверджує політичні рішення, прийняті урядом чи парламентом. Глава держави не впливає на склад і політику уряду, який підзвітний Парламенту.
36. Місце глави держави у системі органів державної влади сучасних монархій (навести приклади)..Монарх здійснює свою державну владу за власним правом і вважається джереломвсієї державної влади (суверен).Хоча в деяких країнах монарх фактично обмежений у здійсненні влади в державі, це зокрема стосується парламентськихмонархій, тобто монарх є лише символом держави, який не має реальних повноважень.1.В абсолютній монархії монарх наділений всією повнотою влади. Посада прем’єр-міністра якщо і є, то її займає як правило один із ближніх родичів монарха.2.В дуалістичні монархії повноваження монарха також досить широкі, він підбирає і назначає міністрів, очолює уряд, але завжди є ще посада прем’єр-міністра.3.А в конституційній монархії монарх наділений найменшими повноваженнями. Склад урядувизначається парламентською більшістю, кандидатури міністрів підбирає лідер партії.Королівською прерогативою є так звані «сплячі повноваження» - розпуск парламенту,відставка прем’єр-міністра, введення військового стану. Він лише підписує акти, підготовлені парламентом. Право ветощодо законів парламенту передбачено не за всіма монархами (Японія, Іспанія), а якщо й передбачено, то практично не застосовується
37. Особливості конституційно-правового статусу глави держави в умовах парламентської монархії (на прикладі сучасних держав). У парламентській монархії влада монарха в законодавчій, виконавчій і судовій сферах діяльності символічна. Монарх лише підписує законодавчі акти, прийняті парламентом, і формально зберігає статус глави держави — виключно з представницькими повноваженнями. Фактичним главою держави (прем'єр-міністром) стає лідер партії, яка володіє найбільшим числом депутатських місць у парламенті. Уряд формується парламентом і лише йому підзвітний. Сучасні монархії здебільшого є парламентськими (Японія, Іспанія, Швеція, Данія та ін.).Верховенство парламенту полягає в тому, що уряд, який здебільшого призначається монархом, повинен користуватися довір’ям парламенту (або його нижньої палати), а монарх за такої умови повинен призначати головою уряду лідера партії, що має в парламенті (чи нижній палаті) більшість місць, або лідера коаліції партій, що таку більшість мають. Становище монарха за такої форми правління характеризується відомою формулою: “царює, але не править”. Право вето щодо законів парламенту передбачено не за всіма монархами (Японія, Іспанія), а якщо й передбачено, то практично не застосовується.  Наприклад, хоча король Великобританії має право вето щодо законів, прийнятих парламентом, але вже три століття таке право ним не застосовується. Як правило, він позбавлений можливості діяти самостійно, всі акти, які видаються монархом за парламентарної монархії, готує уряд і контрасигнує голова уряду або відповідний міністр, без чого акти не мають юридичної сили. Цим голова уряду або міністр беруть на себе відповідальність за даний акт монарха, бо сам монарх не є відповідальним.Формально міністри – це слуги монарха, а сам уряд є урядом монарха, але ні міністри, ні уряд ніякоївідповідальності (індивідуальної або колегіальної) перед монархом не несуть.
38. Особливості конституційно-правового статусу глави держави в умовах абсолютної монархії (на прикладі сучасних держав). За абсолютної монархії всіма правами монарх користується безумовно і необмежено, незалежно від будь-якої іншої влади.зосереджує всю повноту державної влади. Посада прем’єр-міністра якщо і є, то її займає як правило один із ближніх родичів монарха. Ніяких обмежень його влада не має, у всякому випадку юридичних, хоча політичні, морально-етичні, релігійні, етнічні та інші можуть мати місце.Монарх не обмежений конституцією; здійснює законодавчу діяльність; керує урядом, який формує сам; контролює правосуддя, місцеве самоврядування, тобто вся державна влада зосереджена в його руках (характерна для рабовласницьких і феодальних суспільств). Збереглася в первозданному вигляді (без конституції і парламенту) в одиничних країнах (султанат Оман). Сучасна абсолютна монархія, як правило, має і конституцію, і парламент. Конституція встановлює, що влада виходить від монарха, тобто затверджує його абсолютну владу. Парламенту приділяється роль консультативної ради при монарху (Кувейт, Саудівська Аравія), яка у будь-який час може бути розпущена (у Бахрейні розпущена через півтора роки після створення).В монархіях арабських країн хоча(Султанат Оман,СА)і є конституції, іх дія часто призупиняється монархом на власний розсуд і на невизначений термін;
39. Особливості конституційно-правового статусу глави держави в умовах дуалістичної монархії (на прикладі сучасних держав). У дуалістичній монархії юридичне і фактично влада поділена між урядом, що формується монархом (або призначеним їм прем'єр-міністром), і парламентом. Виконавча влада належить монарху, який може здійснювати ії безпосередньо або через призначений ним уряд. Судова влада належить монархові, проте може бути і більш чи менш незалежною .Монарх вже не має законодавчої влади, вона перейшла до парламенту, але він ще зосереджує у своїх руках виконавчу владу і формує уряд, відповідальний перед ним, а не перед парламентом. (окрім Йорданії) Монарх своїми указами регулює багато сфер суспільних відносин. Він має право відкладального вето щодо законів, які видаються парламентом, має право видавати надзвичайні укази, що мають силу закону і навіть більш високу, а, головне може розпускати парламент, підміняючи фактично дуалістичну монархію абсолютною. Так сталося на Бахрейні в 1975 р., в Кувейті в 1976р., в Йорданії в 1974 р.Важливе політичне значення має право монарха на запровадження в державі надзвичайного стану. В Йорданії роль монарха у вирішенні цього питання незначна. більшу самостійність має король Марокко. Конституції Марокко та Йорданії передбачають також розмір грошових сум на щорічне утримання монархів. До числа прерогатив належать функції монарха в сфері зовнішньої політики. Конституція Йорданії уповноважує його оголошувати війну і заключати мир, а також ратифікувати міжнародні договори.Дуалістична монархія характерна для перехідного періоду від феодалізму до капіталізму. Вона є своєрідною спробою примирити інтереси феодалів (їх переважно виражає монарх) і інтереси буржуазії (їх представляє парламент). Вона існувала у Тунісі, Таїланді, Лівії, Ефіопії та інших країнах. У деяких сучасних країнах (султанат Бруней, королівство Тонга) збереглися окремі риси дуалістичної монархії.
40. Особливості конституційно-правового статусу глави держави в умовах президентської республіки (на прикладі сучасних держав).На посаду президента може бути обраний будь-який громадянин республіки, який відповідає встановленим цензам. У президентських республіках глава держави фактично особисто формує уряд. Тому призначені ним міністри виступають у сфері управління країною в ролі його радників і помічників, а прийняття політичних рішень залишається прерогативою виключно глави держави. Президентська республіка характеризується значною роллю президента в системі держ. органів, поєднанням в його руках повноважень глави держави і глави уряду. Її також називають дуалістичної республікою, підкреслюючи, тим самим, факт чіткого розподілу двох влад: зосередження сильної виконавчої влади в руках президента,а законодавчої — в руках парламенту.У президентських республіках президент персоніфікує виконавчу владу, призначає всіх міністрів – членів кабінету і, як правило, сам очолює цей кабінет. Там правило "парламентської більшості" не діє, і президент у будь-якому разі очолить уряд, для чого йому не потрібно спиратися на більшість у парламенті. Пост прем'єр-міністра або відсутній, або відіграє допоміжну-координаційну роль (так званий «адміністративний» прем'єр у деяких країнах «третього світу»). Президент здатний відстоювати інтереси виконавчої влади завдяки своєму високому статусу (здійснювати активну виконавчу політику, використовувати право на видання виконавчих актів, ініціювати створення законів, використовувати право вето на прийняття законів, застосовувати багатоманітні засоби впливу на законодавчу владу) із метою досягнення балансу влад. Президентом у цих державах стає, як правило, лідер партії, що перемогла на президентських виборах, із числа членів якої найчастіше й формується уряд.
41. Особливості конституційно-правового статусу глави держави в умовах парламентської республіки (на прикладі сучасних держав).У парламентській республіці глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується парламентом і підзвітний йому. Повноважень у президента менше, ніж у прем'єр-міністра. Тут здійснюється принцип верховенства парламенту, що обирається населенням країни. Президент обирається парламентом або ширшою колегією за участі парламенту (Італія, Греція, Індія, ФРН,Чехія, Угорщина).Президент у парламентських республіках, на відміну від глави держави в президентських республіках, зазвичай не має у своєму розпорядженні реальної виконавчої влади, і його правовий статус значною мірою нагадує статус монарха в парламентській монархії. Повноваження глави держави, за винятком суто церемоніальних (представницьких), тут зазвичай здійснюються за згодою і з ініціативи уряду, створеного на парламентській основі.Якщо в президентських республіках глава держави формує уряд за своїм розсудом, незалежно від розстановки сил у парламенті, то в парламентських республіках глава держави найчастіше може призначити такий уряд, який має підтримку парламентської більшості.
42. Особливості конституційно-правового статусу глави держави в умовах змішаної республіки (на прикладі сучасних держав).Змішана республіка (напівпарламентська, напівпрезидентська, парламентсько-президентська, президентсько-парламентська) — форма державного правління, яка поєднує ознаки президентської і парламентської республік, а саме: як і у президентській республіці главу держави обирає народ шляхом прямих виборів або колегія виборців, повноваження президента ширші і вагоміші, ніж у парламентській республіці (можливість втручання у законотворчий процес як суб'єкта законодавчої ініціативи, право вето на акти парламенту; право видавати нормативно-правові акти); свої повноваження президент здійснює безпосередньо (у напівпрезидентських республіках) або через уряд (у напівпарламентських республіках); президент призначає прем'єр-міністра (главу уряду) лише за згодою парламенту; президент, як правило, є головнокомандувачем збройних сил, визначає військову доктринудержави, є окремим органом державної влади; уряд несе подвійну відповідальність — перед президентом і парламентом, які можуть виявити йому недовіру і відправити у відставку. У більшості змішаних республік використовується інститут контрасигнатури, коли частина актів президента має бути контрасигнована главою уряду, який несе за них відповідальність перед парламентом.У сучасний період змішана форма республіки є найпоширенішою. Прикладом такої форми республіки є Франція, Австрія, Польща, Румунія тощо.
43. Поняття парламенту, його сутність. Вихідні засади концепції народного представництва. Парламент – це виборний, колегіальний, (єдиний) законодавчий і найвищий представницький орган влади в державі. Це зібрання депутатів, обраних відповідно до виборчої системи, що існує конкретній країні для вираження інтересів виборців та здійснення функцій законотворення.
Парламент це узагальнена назва в кожній країні називають по-іншому. Саме слово походить від лат. Parlare – обговорювати, говорити.Вихідні засади концепції народного представництва. Концепція народного представництва розроблена Джоном Стюартом Мілем і означає, що народ здійснює свою владу через виборні органи державної влади.Вихідні засади концепції народного представництва:•лише виборний орган •акт представника має таку ж юридичну силу як і суб’єкта, якого представляє •депутат є представником усієї нації, а не конкретного виборчого округу
44. Види парламентів зарубіжних країн за структурою. Зміст представництва нижньої та верхньої палат бікамерних парламентів.Види верхніх палат парламентів зарубіжних держав.
Сучасні парламенти складаються з однієї чи двох палат, хоча історії відомі випадки трьох палат(ПАР), шести палат(Югославія) у парламентів. Однопалатна система парламенту є характерною для монона¬ціональної держави, що займає, як правило, невелику територію. Джерела її виникнення різноманітні. В одних країнах однопалат¬на структура парламенту була встановлена разом з утворенням незалежної держави. Двопалатна структура парламенту властива як унітарним, так і федеративним державам, проте принципи формування верхньої палати федеративної країни відмінні, порівняно з унітарною дер¬жавою, що має у своєму складі верхню палату. (США, Великобританія,Мексика).
Нижня палата зазвичай представляє населення всієї країни, верхня палата представляє конкретні територіальні одиниці.
Палати парламенту розрізняються за складом, порядком формування, повноваженнями. Як правило, одна з палат є верхньою, інша — нижньою. Це означає, що закони спочатку приймаються нижньою палатою, а потім надходять на ухвалення верхньою. Верхня палата зазвичай не має права вносити в закон зміни, її задача — прийняти аба відхилити його. На практиці це призводить до того, що політично більш важливою є нижня палата, оскільки в ній відбувається основне обговорення кожного законопроекту. Крім того, зазвичай саме перед нижньою палатою звітує уряд країни. В той же час якщо у президента або голови уряду є право розпустити парламент, воно, як правило, розповсюждується лише на нижню палату.
Основний сенс розподілу парламента на дві палати може бути в:
•необхідності забезпечити як пропорційне представництво всього населення країни, так і рівне представництво окремих територій незалежно від їх розміру. Так, в федеративних державах верхня палата зазвичай представляє регіони і складається з рівної кількості депутатів від кожного суб'єкту федерації;•забезпеченні більшого консерватизму в прийнятті законодавчих рішень. Як правило, верхня палата формується меньш демократичним шляхом, ніж нижня: для її членів встановлюєтся більш високий віковий ценз, вона може обиратися не напряму населенням, а, наприклад, регіональними органами влади, також, вона може складатися з осіб, які не обираються зовсім. В результаті верхня палата більш схильна займати позиції, близькі уряду країни, або спрямовані на недопущення різких змін.
Двопалатні парламенти діють переважно в країнах Європи і Америки. Вони існують, зокрема, в Мексиці, Бразилії, Аргентині, Канаді, США, Росії, Великобританії, Німеччині, Франції, Польщі, Іспанії, більшості колишніх британських колоній.Історія знає і багатопалатні парламенти (Іспанія), і парламенти з двома рівноправними палатами (СРСР, Швейцарія, Румунія).
Види верхніх палат парламентів зарубіжних держав.
- сильні – без згоди верх. Палати закон не приймається(США)
- слабкі – може лише відтермінувати прийняття рішення( ВБ, Сенат Польщі)
46. Дострокове припинення повноважень парламентів та їх палат.
Парламент припиняє свої повноваження після обрання нового складу парламенту, як тільки останній приступить до роботи (в деяких країнах після прийняття присяги депутатами).
Парламент може бути розпущений достроково.
За конституціями США, Мексики, КНР, Куби не існує інституту дострокового розпуску парламенту.
Дуже рідко, але в деяких країнах президент може розпускати дві палати парламенту (Італія).
Як правило розпуску підлягає нижня палата та однопалатний парламент, а верхня палата припиняє свої повноваження на час розпуску нижньої палати (Польща). Буває, хоча й рідко, що верхня палата може здійснювати свої функції при відсутності нижньої палати, і навіть в якійсь мірі заміщати її, даючи чи не даючи згоду на видання президентом тимчасових актів, які мають силу закону. Розпуск парламенту може здійснюватися з різних підстав:
-при вираженні недовіри уряду з ініціативи парламенту;
-при відмові у довірі, коли це питання ставиться урядом;
-якщо парламент не може сформувати уряд в певний термін (21 день в Польщі) чи почати пленарні засідання (30 днів в Україні);
-якщо парламент не приймає бюджет протягом певного строку (3 місяці – Польща);
-якщо неодноразово позбавляє довіри уряд протягом певного строку (в Угорщині – 4 рази протягом року);
-якщо парламент не здатний прийняти рішення (Чехія);
-якщо парламент не висловив довіри уряду, який він же і сформував;
-якщо парламент неодноразово відхиляє кандидатуру прем’єр-міністра, запропоновану президентом (двічі – в Білорусії, чотири рази - Швеція).
В перелічених випадках глава держави вправі, але не зобов’язаний розпустити парламент, може відправити у відставку уряд чи при не затвердженні бюджету ввести в дію бюджет минулого року.
В дуалістичних монархіях чи напівпрезидентських республіках глава держави, розпускаючи парламент діє за власною ініціативою, а в парламентських республіках відповідна вказівка може походити і від уряду.
45. Відповідальність урядів зарубіжних держав. Інститут парламентської відповідальності уряду. Форми контролю парламентів за діяльністю органів виконавчої влади та інших органів держави відрізняються в державах різних форм правління.Контроль парламенту може мати політичний характер (вираження недовіри міністру) та юридичний характер (діяльність створених парламентом слідчих комісій).Контроль за діяльністю виконавчої влади (уряду, міністрів, підпорядкованих їм структур) може виражатися в таких формах:1)Питання до уряду (до прем’єр міністра, міністрів та інших вищих органів держави та вищих посадових осіб) на засіданнях парламенту. Питання, як правило подаються наперед. Питання, вимоги, прохання можуть бути висловлені депутатом до того чи іншого міністра і в порядку переписування, на зустрічах, а не на пленарному засіданні. В президентських республіках, дуалістичних монархіях ця форма контролю як правило не застосовується, хоча є і винятки (Єгипет).2)Дебати по наперед визначеним питанням та з політики уряду. Тему дебатів як правило пропонує опозиція, але уряд також може ініціювати тему, особливо для підтримки громадськості. Дебати не мають цілі винесення рішення з оцінкою діяльності уряду.3)Інтерпеляція використовується лише у парламентських республіках і монархіях, а також в деяких напівпрезидентських республіках. Вона передбачає постановку як4огось важливого питання на засіданні, за яким слідує пояснення міністра (глави уряду), обговорення і прийняття рішення шляхом голосування. Незадовільна оцінка відповіді, висловлення недовіри можуть мати наслідком відставку міністра чи уряду, а також уряд може через главу держави розпустити парламент..4)Постановка питання про вотум недовіри і винесення резолюції про засудження уряду. Це питання вирішується голосуваннямВотум недовіри практично неможливий в дуалістичних монархіях та президентських республіках, де уряд формує глава держави на власний розсуд. В напівпрезиденських республіках такий захід якщо й можливий, то надто ускладнений. Інколи при вотумі недовіри навіть одному міністру у відставку може піти весь уряд (колективна відповідальність у Данії).5)Доповіді і звіти уряду та міністрів про свою діяльність на засіданні палат. В парламентських республіках та монархіях ці доповіді та звіти мають часто формальний характер, оскільки уряд має підтримку більшості у парламенті, який і формує уряд, тобто за результатами таких слухань незадовільної оцінки діяльності уряду та відставки уряду практично не буває. В президентських же республіках під час таких доповідей та звітів можуть бути присутніми й представники інших державних органів.6)Парламентські слухання активно використовуються в президентських і напівпрезидентських республіках. Особливо ефективними вони є в США. Вони організовуються постійною комісією парламенту і мають на меті привернути увагу громадськості, державних органів до важливих питань, на них запрошуються представники виконавчої влади, відомі громадські діячі, вчені, експерти та ін. Обов’язкові рішення на слуханнях не приймаються.7)Парламентські розслідування здійснюються спеціальними комісіями, які мають доступ до всіх секретних документів. Всі посадові особи та громадяни повинні з’являтися за викликом таких комісій і давати покази8)Діяльність парламентських комісарів та інших органів при парламенті, які здійснюють контроль за законністю у збройних силах, в сфері екології, з питань рівності мов і т.д. Вони не мають розпорядчих повноважень, але здійснюють щорічну доповідь парламенту про стан законності, про недоліки в організації управління у певній сфері, можуть звернутися в органи юстиції із вимогою порушити кримінальну справу у випадках грубих порушень закону посадовими особами, а вдеяких країнах і счамі можуть порушити таку справу. Інколи вони зобов’язані слідкувати за дотриманням етикету поведінки посадовими особами.9)Скликання спеціальних засідань парламенту для контрою за діями органів виконавчої влади в особливих ситуаціях (при введенні надзвичайного стану).10)Імпічмент по відношенню до вищих посадових осіб. Як правило нижня палата висуваю обвинувачення, а верхня в порядку квазісудового процесу вирішує питання про усунення з посади. В деяких країнах парламент тільки формулює обвинувачення, а справу розглядає спеціальний суд.
47. Юридична природа представницького мандата. Сутність вільного та імперативного депутатського мандату.
ДМ - функція, якої набуває депутат (член) представн. органу державної влади (парламенту) у зв'язку з його обранням і наділенням певними повноваженнями (правами та обов'язками) у сфері владування, визначеними конституцією та законод. актами. Часто під мандатом розуміють зміст відповідних повноважень. Крім того, мандатом іноді називають спец, док-т, що може видаватися депутатові і посвідчувати наявність у нього вказаних повноважень.
Термін прийшов з рим. права, згідно з яким мандатом вважався цив.-правовий договір, коли одна особа (манданс — довіритель) доручала, а ін. особа (мандатарій — повірений) приймала на себе виконання якихось дій. Знаменно, що в станово-представн. установах часів феодалізму, які були своєрідною предтечею сучас. парламентів, представництво мало, по суті, цив.-правовий характер. Сучасне представництво, здійснюване депутатами парламенту, за своєю природою має політичний, а за змістом — конст.-правовий характер. Тому депутатство — не посада на держ. службі, за яку отримують зарплату, а почесна політ, служба на підставі мандата (відповідних повноважень), здійсненню якої матеріально має сприяти спец, депут. винагорода. На реалізацію М. д. спрямований також депутатський індемнітет та імунітет.В сучасних державах поєднуються принципи імперативного та вільного мандата. Як правило на загальнодержавному рівні застосовується вільний мандат, а на місцевому рівні, де депутат більш тісно пов’язаний із виборцями, - імперативний мандат.Наприклад, депутати японського парламенту володіють вільним мандатом, але можуть бути виключені із складу палати резолюцією більшості присутніх членів палати. А на місцевому рівні депутати можуть бути відкликані достроково на вимогу однієї третьої виборців більшістю голосів.
Сутність вільного депутатського мандату.Принцип вільного мандата полягає в тому, що парламентарій юридично не зв’язаний дорученнями виборців і діє в парламенті відповідно із своїми уявленнями. У виборців немає права відкликати депутат як такого, що не оправдав їх довіру.Депутати вважаються представниками всього народу, тому не можуть бути відкликані виборцями певного округу.Ст.67 Конституції Італії, ст.27 Конституції Франції: мандат депутатів вільний і немає імперативного характеру.На практиці депутат, який володіє вільним мандатом є залежним від партії, яка підтримує його на виборах, і від тих організацій та осіб, які фінансували його виборчу кампанію та надали іншого роду підтримку.Сутність імперативного депутатського мандату. Принцип імперативного мандата включає в себе сукупність тьох елементів: 1) обов’язковість наказів виборців для депутата; 2) обов’язкова звітність депутата; 3) право його відкликання виборцями, якщо він не виконує чи погано виконує їх накази та доручення.
48. Поняття уряду. Місце уряду в системі вищих органів державної влади. В більшості країн уряд є органом, який очолює викон. владу, в ін. країнах під цим поняттям розуміють весь державний механізм, який включає як викон., так і законод. та суд. владу. як правило, під урядом розуміють держ. колегіальний орган, за допомогою якого здійснюється щоденне поточне керівництво внутр. і зовн. політикою, тому це є орган універс. компетенції, який здійснює викон. і розпорядчу владу в країні (таке визначення підходить для країн парламентської та змішаної форми правління, але не для країн президентської форми правління та дуалістичних і абсолютних монархій). Діяльність урядів у багатьох державах виходить далеко за межі виконавчої влади, наприклад, вони виконують і ряд функцій політичного характеру (особливо в парламентських республіках). Правовий статус урядів в багатьох країнах не деталізується, уряд може вирішувати найрізноманітніші питання, які не завжди є регламентовані. В сучасних конституціях перераховуються повноваження уряду, але це не завжди вдається зробити, оскільки на практиці уряд є дуже мобільним органом, тому така регламентація є досить відносною. Напр, в конституції США нічого не сказано про повноваження уряду. Загальна тенденція, яка спостерігається, свідчить про зростання ролі уряду, особливо у парламентських та напівпрезидентських республіках. Уряд часто є ініціатором законодавства з питань державного регулювання економіки. У парламентських країнах піднесенню ролі уряду над парламентом сприяє те, що формування уряду здійснюється тією партією, яка має більшість у парламенті. Президентська форма правління характеризується тим, що Президент очолює уряд, який не несе відповідальності перед парламентом. Як правило в президентських республіках засідання уряду проводяться дуже рідко, бо всі питання вирішуються Президентом разом з відповідним міністром. Змішана модель уряду існує в Франції, яка полягає в тому, що президент призначає Прем’єр-міністра, який керує діяльністю уряду і голову у Раді міністрів. Уряд активно використовує своє право законодавчої ініціативи, видає власні акти, які сприяють посиленню позицій уряду в системі вищих органів влади. Види : За партійним складом розрізняють такі види урядів: 1. однопартійний уряд- така ситуація характерна для країн з двопартійною системою (Великобританія, Австралія, Канада) і країн з однією домінуючою партією; в президентських республіках також формується однопартійний уряд, оскільки глава держави призначає міністрів із своєї партії. 2. в напівпрезидентський республіках склад уряду може бути в певній мірі пов’язаний із складом парламенту, в деяких постсоціалістичних державах президент хоча може і не враховувати склад парламенту, але повинен враховувати думку парламенту щодо кандидатури прем’єр міністра. Тому в таких країнах уряд як правило вважається безпартійним, оскільки до його складу входять представник різних партій і немає ведучої партії. Такий уряд не може впроваджувати в життя політику однієї партії, тим більше, що загальне керівництво таким урядом здійснює безпартійний, чи формально безпартійний президент. 3. Якщо в парламентській монархії чи республіці в парламенті немає більшості від якоїсь партії, то формується коаліційний уряд, який на основі попередньої домовленості підтримується необхідною кількістю парламентарів. 4. Безпартійні уряди в свою чергу поділяються на: 1) уряди в абсолютних монархіях, де взагалі відсутні політичні партії 2) які створюються в певні кризові моменти (службові, ділові, чиновницькі, робочі). Чиновник в ньому можуть бути і безпартійні та належати до певних партій, але належність не повинна відображатися у їх діяльності. має тимчасовий характер, діє до нових виборів в парламент. 3) При диктаторський режимах, коли всі політичні партії заборонені і уряд формується військовими зі складу із складу дивізій та полків. Залежно від підтримки уряду парламентом розрізняють: 1.уряди більшості (уряди парламентської більшості – найбільш поширені); 2.уряди меншості
50. Особливості конституційно-правового статусу уряду за умов парламентської та президентської форм правління. В парламентських монархіях і парламентських республіках застосовується парламентський спосіб формування уряду, заснований на виборах у парламент. У випадках, якщо парламент розпускають достроково, уряд формується заново, навіть, якщо при владі залишились ті ж партії, але вибори президента не тягнуть за собою формування нового складу уряду. Уряд в таких державах вважається створеним, якщо отримає довіру парламенту, але юридично це оформляється указом (декретом і т.д.) глави держави. В даному випадку глава держави (рідше голова парламенту – в Швеції) спочатку призначає кандидатуру в прем’єр-міністри – лідера партії, по відношенні до якого можна передбачати, що створений ним уряд отримає вотум довіри парламенту. Попередньо глава держави інколи зустрічається із лідерами різних партій для з’ясування їх позицій та поглядів. Призначений в якості кандидата прем’єр-міністр підбирає кандидатури міністрів і представляє їх разом з програмою діяльності парламенту та просить його про довіру. В деяких країнах (Португалія, Швеція) позитивним вважається таке голосування, при якому «проти» не проголосувала більшість парламенту, і з врахуванням тих, хто утримався, уряд може бути затверджений меншістю голосів парламентарів. Наприклад, в Німеччині та Болгарії парламентом затверджується лише глава уряду, а міністрів він призначає та заміщає сам, без участі парламенту.Позапарламентський спосіб формування уряду – формування уряду президентом. Президент є і формально і юридично головою уряду (пост прем'єр-міністра відсутній як, наприклад, у США), або він призначає голову уряду. Уряд несе відповідальність тільки перед президентом, а не перед парламентом, тому що тільки президент може відправити його у відставку. Застосовується у президентських республіках. Парламент тут не бере безпосередньої участі в процесі формування уряду або його роль значно обмежена
49. Способи формування урядів зарубіжних держав.
Порядок формування уряду залежить від форми правління в тій ч іншій державі Розрізняють парламентський та позапарламентський спосіб формування уряду.
В поодиноких випадках в абсолютних монархіях глава держави призначає членів уряду з числа своїх ближніх родичів (Бахрейн, Катар, Кувейт, Саудівська Аравія).Вибір міністрів є вільним для глави держави і в дуалістичних монархіях, хоча король інколи враховує ситуацію в парламенті.
В президентських республіках глава держави також формує уряд відповідно до своїх бачень та переконань з числа відомих діячів своєї партії (Бразилія, Єгипет, Колумбія, Мексика), але в формуванні уряду в таких державах часто бере участь і верхня палата (в США згоду на призначення міністрів дає Сенат, але він не займається питання партійної приналежності міністрів, а перевіряє їх компетентність та моральний облік).
В напівпрезидентських республіках партійний склад парламенту враховується при формуванні уряду, оскільки для призначення прем’єр-міністра як правило потрібна згода нижньої палати, але для призначення інших міністрів згоди парламенту не потрібно, крім рідких випадків, коли на призначення ключових міністрів крім прем’єра потрібна згода і парламенту (такий порядок дії в деяких постсоціалістичних країнах). Після виборів президента, навіть якщо обрано ту ж особу на повторний строк, формується новий склад уряду.
В парламентських монархіях і парламентських республіках застосовується парламентський спосіб формування уряду, заснований на виборах у парламент. У випадках, якщо парламент розпускають достроково, уряд формується заново, навіть, якщо при владі залишились ті ж партії, але вибори президента не тягнуть за собою формування нового складу уряду. Уряд в таких державах вважається створеним, якщо отримає довіру парламенту, але юридично це оформляється указом (декретом і т.д.) глави держави. В даному випадку глава держави (рідше голова парламенту – в Швеції) спочатку призначає кандидатуру в прем’єр-міністри – лідера партії, по відношенні до якого можна передбачати, що створений ним уряд отримає вотум довіри парламенту. Попередньо глава держави інколи зустрічається із лідерами різних партій для з’ясування їх позицій та поглядів. Призначений в якості кандидата прем’єр-міністр підбирає кандидатури міністрів і представляє їх разом з програмою діяльності парламенту та просить його про довіру. В деяких країнах (Португалія, Швеція) позитивним вважається таке голосування, при якому «проти» не проголосувала більшість парламенту, і з врахуванням тих, хто утримався, уряд може бути затверджений меншістю голосів парламентарів. Наприклад, в Німеччині та Болгарії парламентом затверджується лише глава уряду, а міністрів він призначає та заміщає сам, без участі парламенту.
В деяких країнах, особливо там, де в парламенті представлено багато мілких партій (деякі Скандинавські країни та країни Північної Європи), кандидат на посаду прем’єр-міністра, якому глава держави поручає формування уряду, називається форматором. Інколи змінюється декілька форматорів, перед тим як склад уряду представляється парламенту, який до того ж не завжди його затверджує.
В парламентських монархіях і парламентських республіках застосовується парламентський спосіб формування уряду, заснований на виборах у парламент. У випадках, якщо парламент розпускають достроково, уряд формується заново, навіть, якщо при владі залишились ті ж партії, але вибори президента не тягнуть за собою формування нового складу уряду. Уряд в таких державах вважається створеним, якщо отримає довіру парламенту, але юридично це оформляється указом (декретом і т.д.) глави держави. В даному випадку глава держави (рідше голова парламенту – в Швеції) спочатку призначає кандидатуру в прем’єр-міністри – лідера партії, по відношенні до якого можна передбачати, що створений ним уряд отримає вотум довіри парламенту. Попередньо глава держави інколи зустрічається із лідерами різних партій для з’ясування їх позицій та поглядів.
Парламентська інвеститура – це схвалення парламентом (нижньою палатою) програми діяльності уряду (формально). А фактично – призначає на посадуПозапарламентський спосіб формування уряду – формування уряду президентом. Президент є і формально і юридично головою уряду (пост прем'єр-міністра відсутній як, наприклад, у США), або він призначає голову уряду. Уряд несе відповідальність тільки перед президентом, а не перед парламентом, тому що тільки президент може відправити його у відставку. Застосовується у президентських республіках. Парламент тут не бере безпосередньої участі в процесі формування уряду або його роль значно обмежена
50. Особливості конституційно-правового статусу уряду за умов парламентської та президентської форм правління. В парламентських монархіях і парламентських республіках застосовується парламентський спосіб формування уряду, заснований на виборах у парламент. У випадках, якщо парламент розпускають достроково, уряд формується заново, навіть, якщо при владі залишились ті ж партії, але вибори президента не тягнуть за собою формування нового складу уряду. Уряд в таких державах вважається створеним, якщо отримає довіру парламенту, але юридично це оформляється указом (декретом і т.д.) глави держави. В даному випадку глава держави (рідше голова парламенту – в Швеції) спочатку призначає кандидатуру в прем’єр-міністри – лідера партії, по відношенні до якого можна передбачати, що створений ним уряд отримає вотум довіри парламенту. Попередньо глава держави інколи зустрічається із лідерами різних партій для з’ясування їх позицій та поглядів. Призначений в якості кандидата прем’єр-міністр підбирає кандидатури міністрів і представляє їх разом з програмою діяльності парламенту та просить його про довіру. В деяких країнах (Португалія, Швеція) позитивним вважається таке голосування, при якому «проти» не проголосувала більшість парламенту, і з врахуванням тих, хто утримався, уряд може бути затверджений меншістю голосів парламентарів. Наприклад, в Німеччині та Болгарії парламентом затверджується лише глава уряду, а міністрів він призначає та заміщає сам, без участі парламенту.Позапарламентський спосіб формування уряду – формування уряду президентом. Президент є і формально і юридично головою уряду (пост прем'єр-міністра відсутній як, наприклад, у США), або він призначає голову уряду. Уряд несе відповідальність тільки перед президентом, а не перед парламентом, тому що тільки президент може відправити його у відставку. Застосовується у президентських республіках. Парламент тут не бере безпосередньої участі в процесі формування уряду або його роль значно обмежена.
51. Конституційно-правовий статус депутата парламенту у зарубіжних країнах. В англомовних країнах статус депутата щодо цього мало чим відрізняється від юридичного становища звичайних громадян. У Великобританії депутат не може бути позбавлений волі без санкції палати громад у зв'язку з цивільним процесом у суді (відомо, що в деяких країнах закон припускає позбавлення волі банкрутів та боржників) у період сесії і сорока днів до її початку та після її закінчення. Однак він не користується імунітетом проти арешту у зв'язку з порушенням і розслідуванням кримінальної справи. Зокрема, для арешту парламентарія тут достатньо формальної згоди голови палати. Аналогічні або близькі за змістом положення містяться в праві інших країн, що сприйняли засади британської конституційної системи. У США депутатський імунітет зафіксовано в розділі шостому ст. 1 Конституції. Тут, зокрема, записано, що «сенатори і представники... в усіх випадках, крім зради, тяжкого кримінального злочину і порушення миру, не можуть бути заарештовані під час присутності на сесії відповідної палати, а також на шляху до палати і під час повернення з неї». Проте проголошений конституцією імунітет є абстракцією і на практиці не сприймається через те, що її положення, по суті, охоплюють будь-який випадок протиправної поведінки. В цілому можна зазначити, що тут, як і в інших англомовних країнах, недоторканності депутатів у сфері кримінально-правових відносин, по суті, не існує. Суттєвим елементом статусу депутата є винагорода. В наш час принцип доплачуваної депутатської діяльності відкинутий практично в усіх розвинутих країнах. У деяких з них необхідність винагороди депутатів за їхню діяльність у представницькому органі визнається в конституціях. Депутатська діяльність розглядається як покликання, почесна політична служба, а не спосіб здобуття матеріальних благ. У зв'язку з цим винагорода сприймається як часткова компенсація тих доходів, які б депутат мав, працюючи за фахом або займаючись бізнесом як приватна особа. Однак її призначенням практично є не тільки компенсація витрат парламентарія на представницьку діяльність, а й забезпечення йому певного добробуту. Це має важливе значення у зв'язку з тим, що обрана до парламенту особа нерідко не може виконувати свою попередню роботу. Особливо це стосується тих випадків, коли за законом колишня професія депутата несумісна з членством у парламенті. Зміст конституційно-правового статусу парламентаріїв визначає також принцип несумісності депутатського мандата і певних посад. Згідно з цим принципом, депутат протягом усього строку своїх повноважень не може займати визначені законом посади, що повинно сприяти його незалежності під час роботи у представницькому органі. Цей принцип доповнює умови дискваліфікації на виборах кандидатів у депутати (принцип не-виборності). На відміну від таких умов, несумісність мандата і певних посад стосується не кандидата, а вже обраного депутата, який мусить відмовитися від своєї попередньої посади аби посісти місце в парламенті.
 Принцип несумісності в різних країнах визнається у різному обсязі. Іноді до змісту цього принципу відносять заборону сумісництва членства у двох палатах парламенту. З принципом несумісності пов'язують неприпустимість поєднання депутатського мандата з постом президента та посадами поза парламентом, крім урядових. Несумісними завжди є мандат депутата і судові посади. Однак звичайно принцип несумісності віднесений до державної служби.
 У багатьох країнах депутатам парламенту заборонено займати невиборні посади на державній службі і навіть посади в установах, що контролюються державою або певним чином співвідносяться з нею. У Конституції США записано, що жоден член конгресу на період його мандата не може займати «публічну посаду на службі Сполучених Штатів», яка була утворена або платня на якій була збільшена у відповідний період (розділ шостий, ст. 1).
У розвинутих країнах практично повсюдно визнано несумісність депутатського мандата і професійної служби в армії, поліції та службі безпеки.
52. Конституційно-правовий статус Парламенту Великобританії (порядок формування, структура, функції, повноваження, акти).Спочатку парламент у Великобританії був однопалатним, він став двопалатним в середині 14 ст. в результаті компромісу між двома соціальними групами (аристократією і буржуазією).Його очолює Британський монарх. Парламент двопалатний, включає в себе верхню палату, що називається Палата лордів, і нижню палату, що називається Палата громад. Палата лордів не обирається, вона включає до свого складу лордів духовних й лордів світських ). Палата громад, навпаки, - палата, що обирається демократично. У дійсний час Палата громад складається з 646 членів, які обираються Палата лордів і Палата громад збираються в різних приміщеннях Вестмінстерського палацу в Лондоні. За звичаєм, всі міністри, включаючи прем'єр-міністра, обираються виключно зі складу парламенту.Верхня палата, Палата лордів, в основному, складається з призначених членів Дві частини Парламенту відокремлені одна від одної; ніхто не може засідати одночасно у Палаті громад і Палаті лордів. Лорди Парламенту, за законом, не можуть голосувати на виборах членів Палати громад.На сьогодні головними функціями парламенту є:o прийняття законів обов’язкових на території Сполученого Королівства;o захист населення та охорона прав особи;o оцінка законодавства ЄС перед наданням йому загальнообов’язковості;o виступає найвищою апеляційною інстанцією в кримінальних справах в Англії, Уельсі та Північній Ірландії і в цивільних справах у цілому Сполученому Королівстві;o здійснює консоль над діяльністю уряду;o обговорює найважливіші питання в суспільстві.Акти:Акт про парламент 1911р, Хабеас корпус акт 1679 р, Акт про спадкування престолу 1701, Білль про права́ 1689, Петиція про права 1628.
53 Констітуційно-правовий статус Конгресу США (порядок Формування, структура, функції, повноважень, активн).Згідно з Конституцією США державну владу ділиться на законодавчу, виконавчу і судову.Вищим органом законодавчої влади є Конгрес США, що складається з двох палат: Палатипредставників і Сенату.Палата представників представляє інтереси народу в цілому. Конституційний склад палати - 435депутатів (іменованих "конгресменами"). Термін повноважень 2 роки. Вибори до Палати представниківпроходить у перший вівторок після першого понеділка листопада кожного парного року.Члени Палати представників обираються за мажоритарною системою відносної більшості безвимоги кворуму. Кожен штат обирає кількість представників, пропорційне чисельностінаселення штату, з урахуванням, щоб 1 представник обирався приблизно від рівного числа виборців,причому кожен штат, як мінімум, мав на конгресі 1 представника. Вибори проходять в одномандатнихокругах.Палата представників не може бути достроково розпущена.Членом Палати представників може бути обраний: громадянин США, що складається в американському громадянстві не менше 7 років;досяг 25 років;постійно проживає в штаті, не території якого знаходиться виборчий округ.Сенат - "верхня" палата конгресу, представляє інтереси штатів. Він складається з 100 сенаторів,обираються по 2 від кожного штату на 6-річний термін. Кожні 2 роки проходять вибори 1/3 сенаторів. Як іПалата представників, Сенат обирається за мажоритарною системою відносної більшості.Сенатором США може бути обраний:громадянин США, що складається в американському громадянстві не менше 9 років;досяг 30 років;постійно проживає на території штату, від якого він балотується.Основне повноваження Конгресу США (обох палат) - прийняття законів. Сенат крім цього бере участь впризначення міністрів, суддів Верховного Суду, приймає остаточне рішення з питання імпічменту.Палата представників обирає свого голову - спікера. Спікер Палати представників - 3-епосадова особа в країні. У разі неможливості заняття звільнився президентського поста віце-президентом, президентом США стає спікер.Головою Сенату за посадою є віце-президент США.І Палата голів, і Сенат створюють комітет і комісії, які відіграють важливу роль в роботі палат.Компетенцію Конгресу США встановлено Конституцією в розділах 8 і 9 ст. 1, а також визначено поправкою 16.Вони можуть бути представлені дещо спрощеною схемою: 1) прийняття законодавства; 2) бюджет і фінанси; 3) формування апарату виконавчої і судової влади; 4) контроль за діяльністю урядового апарату; б) здійснення квазісудових функцій;6) регулювання міжурядових відносин. До цього переліку слід додати функції, які не відображені в Конституції, але багато в чому визначають роль Конгресу. До таких неконституційних функцій можуть бути віднесені представництво партій, соціальних прошарків і груп, громадських і професійних організацій; участь у формуванні громадської думки; визначення політичної лівії розвитку тощо.Законодавчі акти Конгресу США називаються біллі. Білль – законопроект, прийнятий в однаковій редакції обома палатами, після схвалення президентом або подолання його вето білль стає законом (актом, статутом). Прийняття в США нормативних актів вищої юридичної сили у вигляді біллів є своєрідною даниною англійській традиції. Ці документи поділяються на публічні й приватні. Перші є актами загальної дії, другі – актами індивідуального застосування або локальної дії.
54. Конституційно-правовий статус парламенту Франції (порядок формування, структура, функції, повноваження, акти).Законодавча влада у Франції належить парламенту, що скла¬дається з двох палат1. Національні збори – 579 депутатів, в тому числі 22 депутати від заморських територій, обирається за мажоритарною системою на 5 років.2. Сенат – 321 депутат, на 9 років, але кожні 3 роки 1/3 депутатів обирається знову.Члени парламенту захищені обмеженим депутатським імунітетом. Вони мають вільний мандат при жорсткій фракційній партійній дисципліні. Будь-який імперативний мандат недійсний, права відкликання не існує. Сумі¬щення депутатського мандата з державними посадами заборонено. Для керівництва роботою кожна палата парламенту створює бюро, до якого, крім голови палати, входять віце-голови, секре¬тарі та квестори. У палатах французького парламен¬ту створюється по шість по¬стійних комісій, що попередньо розглядають законопроекти.Здійснюючи законодавчу діяльність, парламент приймає зви¬чайні органічні та конституційні закони. Законодавче регулювання суспільних відносин шляхом прийняття звичайних законів обмежено переліком питань про законодавчі повнова¬ження парламенту. Відносини, що виходять за межі цих повнова¬жень, належать до компетенції уряду.Функції:1. розглядає питання щодо відповідальності актів всіх органів виконавчої влади законам.2. розгладає скарги на будь- яких посадових осіб.Французький парламент активно використовує багато відомих світовій парламентській практиці форм контролю за діяльністю уряду. За результатами парламентського контролю санкції до уряду може застосовувати тільки нижня палата. Вона може змусити уряд піти у відставку в результаті винесення резолюції недовіри або відмови в довірі. У разі відмови в довірі уряд не може розпустити нижню палату, а верхня взагалі не підлягає розпуску. Право роз¬пустити нижню палату має Президент
55. Конституційно-правовий статус парламенту Республіки Польща(порядок формування, структура, функції, повноваження, акти). Законодавчу владу в Республіці Польща здійснюють Сейм і Сенат.
Сейм контролює діяльність Ради Міністрів в межах, передбачених Конституцією і законами.
Сейм складається з 460 депутатів. Вибори до Сейму є загальними, рівними, прямими, пропорційними і відбуваються таємним голосуванням.
Сенат складається із 100 сенаторів. Вибори до Сенату є загальними, прямими; проводяться таємним голосуванням.
Обидві палати парламенті вибираються терміном на 4 роки. Після виборів обидві палати обирають своїх керівників - маршалів та їх заступників, які утворюють президії.
Депутатом може стати кожен польський громадянин, який користується громадськими правами в повному обсязі, якій до моменту проведення виборів виповнився 21 рік. Сенатором можна стати у віці не менше 30 років.
Депутати є представниками виборчих округів, в яких вони отримали депутатські мандати. Межі виборчих округів у більшості випадків збігаються з межами одного Повіту або декількох повітів. У великих містах виборчі округи охоплюють менші адміністративні одиниці (гміни, райони).
Під час голосування в парламенті ні депутати, ні сенатори не зв’язані ніякими інструкціями своїх виборців. Конституція зобов’язує членів обох палат парламенту керуватися інтересом Республіки Польща в цілому.
Польська виборча система спирається на принцип партійності. Тому, як у парламентських виборах, так і у виборах місцевої адміністрації (а також у президентських) більше шансів мають ті кандидати, які користуються підтримкою політичних партій. Депутати з однієї і тієї ж партії створюють у Сеймі та Сенаті свої парламентські фракції. Саме у фракціях, як правило, народжуються проекти законів і поправок, оскільки тільки великі групи депутатів в змозі винести нові законопроекти на обговорення Сейму.
Депутати беруть участь у засіданнях Сейму, мають право ставити запитання членам Ради міністрів і вносити інтерпеляції. Депутати засідають у численних комісіях (постійних або спеціальних), створених для розгляду різних питань з області керівництва державою або суспільних проблем. У Сеймі ці питання розглядаються сеймових комісіями Сейму, в Сенаті – сенатськими комісіями
У комісіях обговорюються проекти нових законодавчих актів (голосування по законопроектах в комісіях Сейму – це необхідний етап процесу законодавства, заключним етапом якого є прийняття нового законодавчого акта, обов’язкового для всіх громадян Республіки Польща).
Роботу парламенту, відповідно до закону, координують наступні органи:
-Маршали Сейму і Сенату;
-Президії Сейму і Сенату (маршали і віце-маршали);
-Конвент старійшин (маршали, віце-маршали і голови парламентських фракцій);
-Сеймові і сенатські комісії.
Конституція передбачає можливість функціонування Національних зборів (ст. 114). Це спільне засідання Сейму та Сенату, яке відбувається під головуванням Маршала Сейму, в його відсутність — Маршала Сенату. Національні збори приймають присягу Президента Республіки перед зайняттям ним посади (ст. 130); заслуховують звернення Президента (ст. 144 п. 8), визначають стійку нездатність Президента Республіки виконувати свої функції внаслідок стану здоров'я (ст. 131 п.4), а також можуть схвалити рішення про притягнення Президента до відповідальності за порушення Конституції, закону. За ці дії Президент несе відповідальність перед Державним Трибуналом.
Національні збори прийняли тепер діючу Конституцію.
Компетенція Сейму закріплена, головнім чином, Конституцією 1997 року та іншими нормативними актами, в тому числі Регламентом Сейму.
Вона є основним критерієм для визначення правового положення і ролі Сейму в державному та політичному житті, його взаємовідносин з іншими державними органами.
До компетенції Сейму належить затвердження програми діяльності уряду і винесення йому вотуму довіри, контроль за його діяльністю; утворення Конституційного трибуналу, Державного трибуналу, Найвищої Палати контролю, обрання Уповноваженого з прав громадян. Він виконує також ряд зовнішньополітичних функцій.
Сейм від імені Республіки Польщі приймає рішення про стан війни і укладення миру.
Сейм може приймати постанову про стан війни тільки в разі збройного нападу на територію Республіки Польща або в разі необхідності виконання міжнародних договорів про сумісну оборону від агресії. Якщо Сейм не може зібратися на засідання, рішення про стан війни приймає Президент Республіки.
Головною функцією Сейму є законодавство. Він приймає Конституцію, конституційні закони (разом із Сенатом та Президентом), постанови.
Конституція широко, без будь-яких обмежень (які є, наприклад, в конституціях Франції, США, Австрії та Болгарії), закріплює повноваження Сейму в законодавчій галузі. "Сейм, — говориться у ст.120 Конституції, — приймає закони більшістю голосів у присутності не менш як половини загальної кількості депутатів, якщо Конституція не передбачає іншого". Так само Сейм приймає постанови, коли закон чи постанова Сейму не передбачає іншого.
Право законодавчої ініціативи, тобто право на внесення пропозиції про прийняття нового закону або внесення змін у чинний закон, яку обов'язково повинен розглянути Сейм, мають, відповідно до ст. 113 Конституції, депутати, Сенат, Президент та Рада Міністрів.
56. Конституційно-правовий статус парламенту ФРН (порядок формування, структура, функції, повноваження, акти). Законодавча влада за Основоположним Законом належить Бундестагу, що складається із 622 депутатів (кількість депутатів є орієнтовною, оскільки залежить від результатів виборів), які обираються шляхом загальних, прямих і вільних виборів таємним голосуванням строком на чотири роки. Вибори до Бундестагу проводяться за персоніфіковано-пропорційною системою: кожен виборець має два голоси, один з яких віддає конкретному кандидатові на своєму виборчому окрузі, а другий – за ту чи іншу партію. Увійти до Бундестагу можуть лише партії, які отримали не менше ніж 5% дійсних голосів виборців, або три прямі мандати. Виборче право надається всім громадянам, які досягли 18 років. Основна функція Бундестагу – законодавча. Зі свого складу депутати обирають голову (президента) та його заступників, кожен з яких представляє парламентську фракцію. Поряд із Бундестагом функціонує Бундесрат, що є федеральним органом, через який землі беруть участь у здійсненні федеральної законодавчої та виконавчої влади. Складається із 68 членів-представників земель, яких делегують зі свого складу уряди земель на строк своїх повноважень і котрі можуть їх відкликати в будь-який час. Кількість членів Бундесрату від кожної землі (від 3 до 6) залежить від чисельності населення. Проте під час голосування в Бундесраті всі голоси від окремої землі подаються як один голос. Не має визначеного строку повноважень, його склад оновлюється в результаті виборів до земельних законодавчих органів. До функцій Бундесрату входить схвалення федеральних законів, якщо вони торкаються інтересів земель (особливо у сфері державних фінансів). Голова Бундесрату обирається в ротації з-поміж канцлерів земель строком на один рік. Він виконує обов’язки федерального Президента, коли той не в змозі це робити.
57. Конституційно-правова природа та особливості федералізму у Росії. Згідно Конституції (п.2 ст.5) республіка (держава) має свою конституцію і законодавство. Край, область, місто федерального значення, автономна область, автономний округ - свій статут і законодавство. Діюча Конституція прийнята на референдумі 12 грудня 1993 р. До цього діяли радянські конституції 1918, 1925, 1937 і 1978 рр. Центральне місце у федеральній політичній системі Конституція РФ відводить главі держави - Президенту РФ. Згідно Основному Закону (ст.80) Президент РФ є гарантом Конституції РФ, прав і свобод людини і громадянина. Президент обирається на 4 роки на основі загального рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Одна і та ж особа не може посідати посаду Президента більше двох термінів підряд. Конституція РФ наділює Президента обширними повноваженнями у всіх сферах державного життя. Депутати Державної Думи обираються строком на 4 роки. Конституція передбачає можливість дострокового розпуску Державної Думи Президентом РФ у випадках триразового відхилення представленої Президентом кандидатури Голови Уряду РФ, а також повторного протягом 3 місяців виразу нею недовір'я Уряду РФ. [1, с.638] В Росії 31 березня 1992 р. був підписаний Федеральний Договір, чим вдалося вирішити ряд питань національно-державного характеру. Практика державного пристрою Росії після розпаду СРСР отримала такі форми федеральної державності, як "асиметрична федерація" (суб'єкти усередині федерації мають різний політико-правовий статус), "жорстка і "м'яка" федерації". В Конституції РФ 1993 р. Росія проголошена як симетрична федерація, проте на ділі вона такою не є. Так, 15 лютого 1994 р. був укладений Договір між Російською Федерацією і Татарстаном "Про розмежування предметів ведення і взаємне делегування повноважень між органами державної влади Російської Федерації і державної влади Республіки Татарстан", по якому Татарстан виступає як асоційований член Російської Федерації (держава, з'єднана з РФ). Встановлення оптимальних форм державної організації багатонаціонального суспільства - це проблема не тільки сучасної Росії. Навіть стабільна політична система, розвинуті форми демократії, високий рівень добробуту населення не рятують поліетнічні держави від міжнаціональних конфліктів. Дійсно, в Росії формально існує напівпрезидентська республіка, суть якої полягає у ряді парламентських обмежень ролі глави держави, зокрема, відносно призначення прем'єр-міністра і відповідальності уряду. Проте сам Президент Російської Федерації володіє вельми широкими повноваженнями в законодавчій і виконавчій сферах, хоча за Конституцією країни він поставлений над гілками влади як верховний арбітр. Цілком можливо, що в майбутньому запанує думка про необхідність внесення відповідних поправок в Основний закон для досягнення розумного балансу між ними. Відносно оцінки форми державного (територіального) пристрою російської держави практично не спостерігається розбіжностей. Сама назва країни - Російська Федерація - припускає складний її склад, пов'язаний з наявністю державних утворень, які володіють певною самостійністю. Своєрідність Російської Федерації носить унікальний характер вже з огляду на те, що її суб'єкти мають різну юридичну природу і представлені в ній трьома видами а) національно-державними утвореннями - у вигляді республік (держав); б) територіально-державними утвореннями у вигляді країв, областей і міст федерального значення; в) національно-територіальними державними утвореннями у вигляді автономної області і автономних округів. Різнопідпорядкованість суб'єктів Російської Федерації, по суті, відображається в їх асиметричності, незважаючи на конституційні положення, що закріплюють рівноправність всіх державних утворень у складі Росії. Так, республіки визначені в Конституції як держави і мають свою власну конституцію, тоді як решта суб'єктів (краї, області, міста федерального значення, автономні утворення) має право на статути. Ряд автономних округів (точніше, 9 з 10) входять до складу краю або області, що породжує численні юридичні колізії і правові конфлікти. Непрямим підтвердженням фактичної нерівності суб'єктів РФ служила практика підписання спеціальних договорів між Росією і її окремими складовими частинами з приводу розмежування предметів ведення і договорів про основи відносин між краями і областями, з одного боку, і автономними округами, що входять в їх склад, - з іншого. В даний час продовжується процес, пов'язаний з так званим посиленням "вертикалі влади" і що відображає бажання керівництва Росії укріпити єдину державу, покінчити з правовим іншим регіональним сепаратизмом, забезпечити свою територіальну цілісність, правову і соціальну захищеність всіх громадян. В результаті у Росії склалася специфічна федеративна система, якій притаманні такі риси: змішаний етнотериторіальний характер побудови федерації, що таїть у собі потенціальні етноконфлікти й "етновичавлювання"; асиметричність масштабів федеральних одиниць і, відповідно, неоднакову вагу голосів населення, що проживає у них; нерівність статусів суб'єктів федерації (відмінності між республіками і "простими губерніями", наявність суб'єктів федерації, які водночас входять до складу інших суб'єктів); економічна, соціальна й політична диференціація регіонів, які значно відрізняються один від одного умовами життя і праці громадян, ступенем ефективності соціальної інфраструктури, питомою вагою та роллю демократичних інститутів і процедур, рівнем політичної активності і характером політичних переваг електорату; дотаційність більшості суб'єктів федерації, а отже, їх залежність від субвенцій федеральної влади; провінційний централізм, тобто відтворення (в гіршому варіанті) на регіональному рівні існуючих відносин центр - регіони;
58. Конституційно-правова природа та особливості федералізму у США.Федералізм - це такий форма правління, коли він суверенна влада конституційно поділена між центральним уряд і географічно певними, напівавтономними рівнями правління. США – федеративна держава. Суб’єктами федерації є 50 штатів і федеральний округ Колумбія з розташованою в ньому столицею – м. Вашингтон. Територія федерації вкл.. в себе також острови. Штати – державні утворення, але вони не володіють державним суверенітетом і не мають права виходу із США. Вони приймають свої конституції, які відповідають основним положенням Конституції США. Структура органів штатів відповідає структурі федеральних органів. Законодавчу владу у штаті здійснює легіслатура (як правило однопалатна), виконавчу – обраний населенням губернатор, судову – Верховний Суд та інші суди штату. Конституція США визначила принципи розмежування владної компетенції федерації і штатів. Вона встановлює сферу виключної компетенції федерації. За межами встановленої компетенції свої повноваження реалізують штати та їх органи. В ведення штатів вносяться такі статті як громадянське і кримінальна законодавство, організація народної освіти, охорони здоров'я, забезпечення громадського порядку, будівництво та підтримка шляхів та комунікацій, контролю над використанням землі і природних ресурсів, тощо. Деякі функції, наприклад оподаткування чи екологічна безпеку, належать й по центру й штатам. Взагалі, система поділу державних прибутків і витрат між центром і штатами доволі чітко й послідовно розподілено. Важливо, що й за наявності в штатів всіх атрибутів суверенітету (герб, прапор тощо.), Конституція недвозначно встановлює істинний суверенітет лише на федеральному рівні, всі федеральні закони та договори союзу повинні виконуватися по всій території США у кожному штаті. Спочатку це викликало жорсткі розбіжності й навіть призвело до Громадянської війні 1861-1865рр.
59. Конституційно-правова природа федералізму та особливості у ФРН. Федеративна Республіка складається із 16 земель. Землі також мають свої конституції, виборний законодавчий орган - ландтаг (у 15 землях - однопалатний, а в Баварії - двопалатний) - уряд здійснює свою роботу на чолі з прем'єр-міністром. Одинадцять земель первісної території федерації були відновлені або створені після 1945 року. Федеральні землі не є провінціями, це - держави з власною державною владою. Вони мають власну конституцію землі, яка повинна відповідати засадам республіканської, демократичної і соціальної правової держави у суді Основного закону. В іншому землі мають широкі права для розробки їх власної конституції. Принцип федеративної держави належить до недоторканних конституційних засад. Федеративний державний лад має довгу конституційну традицію, яка була перервана лише єдинодержавністю націонал-соціалістів у 1933-1945 pp. Німеччина належить до класичних країн з федеральною державністю. Федералізм себе виправдав: від дозволяє набагато легше вправлятися із регіональними властивостями і проблемами, ніж це могла б зробити центральна урядова влада. Розподіл компетенції між Федерацією і землями досить ретельно опрацьовано в Основному законі, причому компетенція розмежована стосовно до законодавства, виконавчої діяльності та фінансів. У німецькій літературі Німеччина характеризується як «кооперативна федерація», оскільки має місце інституційно (перш за все конституційно) оформлене співробітництво Федерації і земель, а також земель між собою. Здійснення державних повноважень і виконання державних завдань покладаються Конституцією на землі, оскільки Основний, закон не містить або не допускає іншого регулювання. Це своєрідна форма презумпції компетенції земель, яка свідчить про принципову децентралізованість німецької федерації. Згідно Конституції федеральне право має перевагу над правом земель. Трактується це положення, проте, обмежено: воно діє тільки у випадку, коли федеральне правотворчість здійснюється в рамках федеральної компетенції. Землям належить право законодавства, оскільки Основним законом законодавчі повноваження не передаються Федерації, а розмежування компетенції між Федерацією і землями визначається положеннями Основного закону про виняткове і конкуруючому законодавстві. Тут, таким чином, сформульована презумпції законодавчої компетенції земель. У сфері виняткового законодавства Федерації землі можуть законодавствувати лише тоді, коли вони прямо уповноважені на це федеральним законом.
61. Конституційно-правовий статус президента ФРН (порядок обрання, функції, повноваження, особливості процедури імпічменту, акти). Федеральний президент Німеччини — глава держави у ФРН. На пост президента ФРН може бути обраний громадянин ФРН, що володіє правом обрання в бундестаг і досяг віку 40 років. Його обирають Федеральні збори — конституційний орган, скликаний спеціально для цієї мети. Федеральний президент обирається більшістю голосів строком на 5 років. Переобрання допускається один раз. Федеральний президент виконує представницькі функції — він представляє ФРН на міжнародній арені і акредитує дипломатичних представників. Володіє правом помилування ув'язнених. В його офіційні функції (повноваження) входить: • підписання і оголошення федеральних законів • висунення кандидатури федерального канцлера на розгляд парламенту, затвердження федерального канцлера в посаді і звільнення його з посади. • затвердження в посаді і звільнення з посади федеральних міністрів за представленням федерального канцлера. • затвердження в посаді і звільнення з посади федеральних суддів, федеральних службовців, офіцерів і унтер-офіцерів. У вищеназваних випадках він є лише виконавцем рішень, що приймаються іншими органами влади.процедура імпічменту У ФРН кожна з палат парламенту може сформулювати проти президента обвинувачення у навмисному порушеннi конституцiї або закону i передати справу до конституцiйного суду.( Федерального к. суду). Вiдповiдне рiшення має бути прийняте квалiфiкованою бiльшiстю у 2/3 складу палати.Рішення про винність президента приймає Федеральний к. суд.Накази і розпорядження президента дійсні лише за умови контрасигнації федеральним канцлером або відповідними федеральними міністрами
60. Конституційно-правовий статус президента США (порядок обрання, функції, повноваження, особливості процедури імпічменту, акти). За конституцією, Президентом може бути уродженець США, який досяг 35-літнього віку і проживає безвиїзно у межах США не менш як 14 років. Встановлено також, що Президент і Віце-президент не можуть бути мешканцями одного й того самого штату. Проте наряду з цими конституційними вимогами, які ставляться до кандидатів на посаду Президента, на практиці з'явилася ціла низка інших вимог. Практично кандидатом у Президенти може бути висунутий лише один з видатних політичних діячів двох головних партій. Порядок обрання. Президент обирається строком на чотири роки колегією виборців, тобто шляхом непрямих виборів. Кожний штат обирає стільки виборців, скільки сенаторів і представників відсилає до Конгресу. Загальне число виборців у країні, таким чином, дорівнює загальному числу членів обох палат Конгресу, плюс три виборці від Федерального округу Колумбія. Кожна партія у штаті висуває свій перелік виборців. Партія, що набрала більшість голосів, надсилає у виборчу колегію всіх виборців від штату. Виборців обирають у перший вівторок після першого понеділка листопада високосного року. Обрані виборці збираються у столицях відповідних штатів у перший понеділок після другої середи грудня того самого року і подають голоси за кандидатів у Президенти й Віце-президенти. Конституція говорить, що обраним вважається той кандидат, який набере абсолютну більшість голосів виборців. Якщо жоден кандидат не матиме більшості, то Президента обирає палата представників з числа трьох осіб президентського переліку, які набрали найбільшу кількість голосів. Обраний Президент 20 січня наступного за виборами року присягає й приступає до виконання своїх обов'язків. Повноваження. Як глава держави і глава уряду Президент США наділений досить широкими повноваженнями. Передусім він стоїть на чолі величезного державного апарату, який нараховує 2,5 млн громадських службовців, з яких приблизно 1500 чиновників федеральних відомств отримують призначення на посаду безпосередньо Президента чи за його участю. Конституція постановляє, що Президент має право накладати вето на будь-який законопроект протягом 10 днів з моменту його отримання. Якщо через 10 днів законопроект не буде підписаний Президентом і не буде повернутий Конгресу, він автоматично перетворюється на закон. Отримавши білль із запереченнями Президента, Конгрес може подолати вето, схваливши законопроект удруге 2/3 голосів обох палат. Президенти США активно використовують також "кишенькове вето": у тому разі, якщо законопроект передається на підпис Президентові менш як за 10 днів до закінчення сесії Конгресу. Президент, який бажає перешкодити перетворенню цього законопроекту на закон, може й не повертати, його Конгресу зі своїми запереченнями — достатньо залишити його без підпису — "заховати в кишеню". "Кишенькове вето" має характер абсолютного вето: Конгрес позбавлений конституційних засобів його подолання. Імпічмент – особлива процедура притягнення президента до відповідальності, а також деяких інших вищих цивільних посадовців (міністрів, послів, федеральних суддів). Фактично імпічмент представляє квазісудові повноваження Конгресу. За цією поцедурою палата представників приймає резолюцію про порушення імпічменту і формулює обвинувальні статті імпічменту. Рішення ухвалюється простою більшістю голосів депутатів. Потім затверджені "статті імпічменту" передаються в сенат, який зобов'язаний прийняти справу до розгляду і винести ухвалу по суті справи. У разі порушення справи про звинувачення президента в сенаті головує не віце-президент, а голова Верховного суду. Якщо особа визнається винною, то вона усувається від посади і позбавляється права посідати будь-яку посаду у федеральному державному апараті. Особа, засуджена у порядку імпічменту, може притягатися до кримінальної відповідальності на загальних підставах
62. Конституційно-правовий статус президента Польщі (порядок обрання, функції, повноваження, особливості процедури імпічменту, акти). Президент обирається на загальних, рівних, прямих виборах шляхом таємного голосування абсолютною більшістю дійсних виборчих голосів. Якщо жоден із кандидатів не отримає абсолютної більшості голосів, на 14 день після першого голосування проводиться другий тур виборів. У ньому беруть участь два кандидати, які у першому турі отримали послідовно найбільшу кількість голосів і не зняли свою кандидатуру. Обраною вважається особа, яка отримала найбільшу кількість дійсних виборчих голосів.Президент обирається строком на 5 років і може бути обраний повторно лише один раз. Президентом може бути обраний будь-який польський громадянин, якому виповнилося 35 років та який володіє повнотою виборчих прав. Президент не може обіймати жодної іншої посади, бути депутатом або сенатором. Президент є Верховним головнокомандувачем Збройних сил Республіки Польща. У разі виникнення зовнішньої небезпеки Президент може ввести воєнний стан на частині або на всій території Республіки Польща.Конституція надала Президенту право розпуску Сейму, що означає і одночасне закінчення повноважень Сенату. Президент звертається до Сейму з пропозицією призначити або відкликати Голову Національного банку Польщі. Призначає вибори до Сейму і СенатуНадає польське громадянство та позбавляє польського громадянства. На Президента покладаються також повноваження щодо призначення суддів за пропозицією Загальнопольської судової ради. Президент бере активу участь у законодавчій діяльності (право законодавчої ініціативи, прийнятий Сеймом і Сенатом закон Маршал Сейму передає Президентові для підпису, може мотивованою постановою повернути його Сейму для повторного розгляду, може перед підписанням закону звернутися до Конституційного трибуналу з пропозицією перевірити, чи відповідає цей закон Конституції.) Він призначає Голову Ради Міністрів, приймає відставку уряду. Він здійснює загальне керівництво у сфері міжнародних відносин, призначає і звільняє дипломатичних представників в іноземних країнах тощо. Президент Республіки видає офіційні акти, які потребують для своєї дійсності підпису (контрасигнації) Голови Ради міністрів. Не вимагають контрасигнації актів Президента про: призначення виборів у Сейм і Сенат; скорочення строку повноважень Сейму; призначення загальнопольського референдуму тощо.Імпічмент: у Польщі президент може бути звинувачений у вчиненні злочину за рішенням національних зборів (спільного засідання палат парламенту), прийнятим 2/3 їхнього складу. Далі справою повинен займатися державний трибунал, членів якого обирає нижня палата на строк її власних повноважень.
63. Конституційно-правовий статус президента Росії (порядок обрання, функції, повноваження, особливості процедури імпічменту, акти). Президент Російської Федерації не входить в систему поділу влади, а стоїть над усіма гілками влади і здійснює свою владу самостійно.Обирається на чотири роки громадянами РФ на основі загального рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Обраним вважається кандидат, який отримав більше половини голосів виборців, які взяли участь у виборах. Може бути переобраний на другий чотирирічний термін, але обрання однієї особи більшеніж на два терміни поспіль не допускається. Обрання на третій і четвертийтерміни можливе, але тільки після перерви. Президентом може бути обраний громадянин РФ не молодший 35 років, постійно проживає в РФ. не менше 10 років.Основні функції Президента РФ:1) є гарантом Конституції РФ, прав і свобод людини і громадянина, 2) вживає заходів з охорони суверенітету РФ, її незалежності та державної цілісності,забезпечує узгоджене функціонування і взаємодія органів державної влади, 3) визначає основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики держави, 4) представляє РФ всередині країни і в міжнародних відносинах.Повноваженя:- скликання парламенту на чергові і позачергові сесії;- підписання і публікація законів;- використання права вето; - звернення до органу конституційного контролю щодо законодавчих та інших актів, що суперечать конституції;- має право призначати вибори в Державну Думу і розпускати її, але не має право розпустити верхню палату Ради Федерації- має право головувати на засіданні Уряду; - приймає рішення про відставку Уряду; - за пропозицією Голови Уряду призначає на посаду та звільняє з неї заступників Голови Уряду і федеральних міністрів; - призначає голову Центрального Банку і ставить перед Державною Думою питання про його звільнення; - формує і очолює Раду Безпеки РФ; - є Верховним Головнокомандувачем Збройними Силами країни;- призначає суддів вищих та інших судів, генерального прокурора та ін; - відає питаннями помилування.- веде переговори і підписує міжнародні договори;Президент Російської Федерації видає правові акти (укази і розпорядження)Процедура імпічменту складається з трьох етапів: 1. Висування Державною Думою звинувачення проти Президента РФ для усунення його з посади. Ініціатива в ухваленні такого рішення має виходити не менше ніж від однієї третини депутатів Державної Думи.2. Підтвердження рішення Державної Думи висновком Верховного Суду Російської Федерації про наявність у діях Президента РФ ознак злочину і висновком Конституційного Суду Російської Федерації про дотримання встановленого порядку висування обвинувачення.3. Прийняття Радою Федерації рішення про усунення Президента РФ з посади.Рішення Ради Федерації про усунення Президента РФ з посади має бути прийняте не пізніше ніж у тримісячний термін після висунення Державною Думою звинувачення проти глави держави. Якщо в цей термін рішення Ради Федерації не буде прийнято, обвинувачення проти Президента РФ вважається відхиленим.Рішення Ради Федерації про усунення Президента РФ з посади вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало не менше двох третин від загальної кількості членів Ради Федерації, і оформляється постановою Ради Федерації.
64. Конституційно-правовий статус монарха Великобританії (функції, повноваження, допоміжні органи).Конституція Великобританії встановлює мо¬нархічну форму правління. В англійській правовій доктрині прийнято ставити главу дер¬жави на перше місце в системі вищих органів державної влади. Монарх визнається джерелом суверенної влади, символом єдності нації та главою англіканської та пресвітеріанської церкви.Статутне право і королівські прерогативи встановлюють для Монарха значні повноваження, однак, від-повідно до конституційної угоди Монарх «царствує, але не управляє». До особистих прерогатив відносять: пра-во на атрибути монаршої влади; право на утримання за рахунок державного; право мати королівський двір і власність; право на ко¬ролівські імунітети, тобто Монарх — особа недоторканна, яка не підлягає кримінальній, адміністративній, цивільній, політичній відповідальності.Монарх має політичні прерогативи лише номінально, тому у юридичній літературі їх прийнято називати «сплячі прерогати¬ви».У галузі внутрішньої політики існують наступні ко¬ролівські прерогативи: а) у сфері управління: право формувати уряд, керувати збройними силами, управляти власністю Корони; б) у судовій галузі прерогатива Монарха базується на прин¬ципі «Монарх - джерело справедливості», в) у законодавчій сфері: право абсолютно-го вето ; право скликати Парламент та розпускати Палату гро¬мад; право відкривати чергову сесію парламенту. В галузі зовніш¬ньої політики королівські прерогативи полягають у наступному: Монарх є главою Британської Співдружності, оголошую війну та укладає мир, укладає міжнародні угоди, визнає зарубіжні держа¬ви тощо.
65. Конституційно-правовий статус уряду Великобританії (порядок утворення, повно-важення, функції, структура, акти, відповідальність). Згідно зі статутним правом, вищим органом виконавчої влади у Великобританії є Монарх. Водночас на практиці, за конституційною угодою, країною керує "Уряд її Величності", в якому головну роль грає Прем'єр-міністр. Прем'єр-міністром призначається лідер партії, яка після виборів має більшість у Палаті громад. Уряд Великобританії має досить своєрідну структуру: Кабінет (власне Уряд) та офіційний Уряд не збі-гаються. Кабінет існує на основі конституційної угоди та складається з 20—22 міністрів найважливіших мініс-терств. До Кабінету входить так званий "внутрішній кабінет" — неформальне об'єднання З—5 міністрів, які користуються довірою Прем'єр-міністра. Офіційний Уряд формується Прем'єр-міністром з депутатів правлячої партії у кількості близько 100 чоловік і складається з чотирьох груп. До першої групи входять міністри, які займають ключові позиції і є членами Кабінету. Друга група — це міністри без портфелів, члени Уряду, які займають традиційні посади — лорд-голова Ради, лорд-охоронець печатки та інші. Міністри третьої групи називаються державними міністрами та є заступниками у найбільших міністерствах. Четверта група складається з молодших міністрів, які призначаються для забезпечення зв'язку між міністрами і Парламентом. У рамках Уряду створюють допоміжні органи — комітети. Як правило, вони формуються Прем'єр-міністром за напрямами діяльності Уряду. Уряд має можливість впливати на діяльність законодавчого органу: складати порядок денний засідання палат Парламенту, визначати процедуру розгляду біллів, регулювати час проведення дебатів тощо.
66. Конституційно-правовий статус уряду Польської Республіки (порядок утворення, повноваження, функції, структура, акти, відповідальність). Право формування уряду до¬ручається тій політичній партії або партійній коаліції, яка пе¬ремогла на ви-борах і дістала більшість депутатських манда¬тів у Сеймі (парламентський спосіб формування Уряду).Президент доручає сформувати Уряд лідеру партії або партійної коаліції, яка має більшість депутатів у Сеймі, — майбутньому кандидату на посаду Голови Ради мі¬ністрів. Утворений Уряд подає Сейму програму своєї діяль¬ності, яка повинна бути схвалена абсолютною більшістю де¬путатів. Якщо уряд не дістав вотуму дові-ри, призначення кандидатури на посаду Голови Ради міністрів, якому доруча¬ється формування Уряду, перехо-дить від Президента до Сей¬му. Склад такого Уряду також вимагає абсолютної більшості голосів депутатів. А якщо й цей Уряд не дістав вотуму дові¬ри, право рекомендувати кандидатуру на посаду Голови Ра¬ди міністрів знову переходить до Президента. Утворений в такий спосіб Уряд може бути затверджений не абсолютною, а простою більшістю голосів депутатів. Сейм за пропозицією не менш як 46 депутатів може прийняти вотум недовіри Уряду абсолютною біль-шості голосів й одночасно обрати но¬вого Голову Ради міністрів, якому Президент доручає ство¬рити Уряд. Пре-зидент, приймаючи відставку Ради міністрів, доручає голові виконувати обов'язки до часу призначення нової Ради міністрів.Рада міністрів здійснює внутрішню та зовнішню політи¬ку, керує всією державною адміністрацією, схвалює рішення з питань державної політики, якщо Конституція не відносить останні до компетенції Президе-нта або іншого державного органу чи територіальних органів самоврядування; забезпе¬чує виконання законів; приймає постанови і т. п.
67. Конституційно-правовий статус уряду Франції ((порядок утворення,повноваження, функції, структура, акти, відповідальність).Уряд Франції виступає у формі Ради міністрів, що об'єднує усіх його членів під головуванням Президента. Засідання у разі відсутності Президента іменуються Радою кабінету. Прем'єр-міністр може головувати в Раді міністрів тільки за спеціальним повноваженням Президента і за визначеним порядком денним. У Конституції вказуються питання, які підлягають обов'язковому розгляду в Раді міністрів. Усі найважливіші проекти регламентарних нормативних актів, проекти законів, рішення про постановку питання про довіру, про проведення референдуму, призначення на вищі державні посади та деякі інші підлягають обговоренню в Раді міністрів. Інші повноваження здійснюються на засіданнях Ради кабінету під головуванням Прем'єр-міністра. ьФормування Уряду належить до компетенції Президента. Зокрема, Президент добирає кандидатуру на посаду Прем'єр-міністра і призначає його. Останній добирає міністрів і представляє Президенту, який призначає їх. Новий Уряд за Конституцією не зобов'язаний подавати свою програму і склад на затвердження нижньої палати парламенту. Уряд несе колективну відповідальність перед Національними зборами. Групою депутатів Національних зборів може бути поставлена на голосування резолюція осудження. Для її прийняття необхідна абсолютна більшість голосів депутатів. Остаточне рішення приймає Президент, який може прийняти відставку Уряду і призначити нового Прем'єр-міністра або прийняти рішення про достроковий розпуск Національних зборів і призначення нових виборів
68. Конституційно-правовий статус уряду ФРН (порядок утворення, повноваження, функції, структура, акти, відповідальність).
Федеральний уряд, "кабінет", складається з федерального канцлера і федеральних міністрів. Федеральний канцлер у межах федерального уряду і по відношенню до федеральних міністрів займає самостійну, вищу посаду. Він голосує у федеральному кабінеті. Лише він один має право на утворення кабінету: він обирає міністрів і робить федеральному президентові зобов'язуючу його пропозицію щодо їх призначення чи звільнення. Сильна позиція канцлера базується передусім на його директивній компетенції: він визначає директиви урядової політики. У політичній практиці канцлер повинен в межах урядових коаліцій враховувати також домовленості з партнером по коаліції. Небезпідставно німецьку урядову систему називають "канцлерською демократією", оскільки Федеральний канцлер є єдиним членом кабінету, що обирається парламентом, і лише він один відповідає перед ним. Ця відповідальність може виявитися у "конструктивному вотумі недовіри". Це повинно протидіяти тому, щоб опозиційні групи, які одностайні лише у відхиленні уряду, але не щодо альтернативної програми, не могли скинути уряд. Фактично повноваження уряду дуже широкі. Уряд здійснює усі функції з управління державою і має міцні позиції у законодавчій сфері. Урядові належить право законодавчої ініціативи, при цьому його законопроекти мають пріоритет у разі відхилення такого законопроекту Бундестагом. президент за пропозицією уряду і за згодою Бундесрату може об'явити стан "законодавчої необхідності", і тоді для прийняття цього законопроекту досить схвалення Бундесрату.
69. Конституційно-правовий статус уряду Російської Федерації (порядок утворення, повноваження, функції, структура, акти, відповідальність).
Уряд формується Президентом з участю парламенту. Президент призначає Голову Уряди з дозволу Державної Думи. До складу Уряди Російської Федерації, відповідно до ст. 110 Конституції, входять: глава Уряди, що його Головою Уряди, його заступники і члени — федеральні міністри. Заступники Голову Уряди України та федеральні міністри призначаються посаду і звільняються й від посади Президентом Російської Федерації за поданням Голову Уряди. Російської Федерації, Уряд РФ в межах своїх повноважень організовує виконання Конституції РФ, федеральних законів, указів Президента РФ, міжнародних договорів Російської Федерації, здійснює систематичний контроль за їх виконанням федеральними органами виконавчої влади та органами виконавчої влади суб'єктів Російської Федерації, вживає заходів щодо усунення порушень законодавства Російської Федерації. Основною організаційною формою роботи Уряду Російської Федерації є засідання. Керує засіданнями Уряду його Голова, а за відсутності останнього - заступник. Президент Російської Федерації має право головувати на засіданнях Уряду. Актами Уряду Російської Федерації є постанови і розпорядження. Вони видаються з усіх питань компетенції Уряду. Це підзаконні акти.  У формі постанови видаються рішення Уряду, що мають нормативний характер. За оперативними та інших поточних питань видаються розпорядження. Акти Уряду приймаються колегіально на пленарних засіданнях Уряду. Вони обов'язкові до виконання на всій території Російської Федерації громадянами, органами державної влади, посадовими особами, громадськими об'єднаннями. Уряд Російської Федерації діє в межах терміну повноважень Президента Російської Федерації і складає свої повноваження перед новообраним Президентом Російської Федерації. Рішення про складання Урядом своїх повноважень оформляється розпорядження започаткували Уряду в день вступу на посаду Президента Російської Федерації. У разі складення повноважень Уряд за дорученням Президента продовжує діяти до формування нового Уряду РФ. 
70. Особливості конституції Великої БританіїКонституція Великої Британії - сукупність нормативних форм (актів), з яких лише частина визнається правовими. Конституція Великої Британії є феноменом, що не має аналогів у світі. Британська конституція існує в так званому “матеріальному значенні” і представляє собою сукупність нормативно-правових актів, судових прецедентів, конституційних угод, доктринальних джерел, які встановлюють права і свободи людини, та порядок формування і повноважень органів публічної влади, а також принципи взаємовідносин між державою, суспільством і людиною. Британська конституція у своєму роді є унікальною. Насамперед, унікальність конституції полягає в особливості її форми, структури та порядку внесення змін. Особливості конституційного розвитку Великої Британії (Англії) історично зумовлені принципом верховенства парламенту або суверенітету парламенту. За цим принципом парламент не може приймати закони, які обмежували б його на наступному скликанні, сесії або навіть засіданні. Тому є неможливим прийняття основного (за брит. термінологією — фундаментального) закону, який мав би найвищу юридичну силу і характеризувався порівняно ускладненим порядком прийняття і внесення до нього змін. Конституція складається з таких частин: Статутне право;Прецедентне право;Доктринальні джерела або труди авторитетних науковців у галузі юриспруденції; Конституційні угоди. До статутного права входять: так звані "історичні правові акти", парламентські закони акти делегованого законодавства, Прецедентне право, як складова частина британської конституції, являє собою сукупність судових рішень з конституційних питань, які надалі є обов'язковими при розгляді аналогічних проблем. До доктринальних джерел звертаються тоді, коли конституційно-правові відносини не врегульовані ані статутним правом, ані прецедентним правом, ані конституційними угодами. Конституційні угоди складають важливу частину неписаної британської Конституції. Вони регулюють дуже широке коло суспільних відносин, що пов'язані з процесом здійснення державної влади. Щодо специфіки структури британської Конституції, то вона полягає в її несистематизованості. У зв'язку з тим, що конституція складається з різнорідних за формою, сутністю і змістом складових частин та не має чіткої класичної структури (преамбула, основна частина, заключні та перехідні положення), її можна віднести до групи некодифікованих конституцій.
71. Конституція Польщі: особливості структури, прийняття, зміни,класифікаційна характеристика. Інститут конституційного контролю у Польщі.
Порядок підготовки та прийняття нової Конституції Польщі був визначений в спеціальному (конституційному) законі “Про порядок розробки та схвалення Конституції Республіки Польща” від 23 квітня 1992 року. Структурно, Конституція РП складається з Преамбули та тринадцяти розділів. Важливим елементом змісту сучасних європейських конституцій правових систем є наявність суду конституційної юрисдикції, функції якого в Республіці Польщі відведено Конституційному Трибуналу. Відповідно, частини першої ст. 190 Конституції РП рішення Конституційного Трибуналу мають загальнообов'язкову силу та є остаточними. Вони набирають чинності з моменту їх проголошення. Новелами Конституції РП 1997 року стало надання Конституційному Трибуналу права прийняття остаточного рішення у справі. Це викликало спротив серед багатьох парламентаріїв, тому відповідно до ст. 239 перехідних положень Конституції, протягом двох років з моменту її прийняття, зберігався попередній порядок, який передбачав можливість скасування Сеймом рішень Конституційного Трибуналу. У розділі І Конституції Республіка регулює основи політичного та громадського устрою. Республіка Польща — є загальним добром усіх громадян. Республіка Польща є демократичною правовою державою, яка здійснює принципи соціальної справедливості. Вона є єдиною державою, в якій найвища влада належить нації. Органи публічної влади діють на основі і в межах права. Конституція проголошується верховним правом країни. Норми Конституції є нормами прямої дії, якщо Конституція не передбачає іншого. Устрій Республіки Польща основується на поділі і рівновазі законодавчої, виконавчої та судової влади. Законодавчу владу здійснює Сейм і Сенат, виконавчу — Президент Республіки Польща і Рада Міністрів, а судову — суди і трибунали. У розділі II закріплюються права і обов'язки людини й громадянина. Частина цього розділу закріплює такі політичні права і свободи, як свобода організації мирних зборів і участь в них; кожному забезпечується свобода на об'єднання, одержання інформації про діяльність державних органів і посадових осіб. Польський громадянин має право брати участь у референдумі, а також обирати Президента Республіки Польща, депутатів, сенаторів і представників до органів місцевого самоврядування. У розділі III — Джерела права — до джерел загальнообов'язкового права відносять Конституцію Республіки Польща, закони, ратифіковані міжнародні договори, а також розпорядження.
72. Конституція Франції: особливості структури, прийняття, зміни,класифікаційна характеристика. Інститут конституційного контролю у Франції.
Проект Конституції розроблявся під керівництвом Ш. де Голля, який прагнув сильної державної (і особистої) влади. Проект Конституції був обговорений і схвалений у Консультативному комітеті й Раді міністрів, на референдумі 28 вересня 1958 р. Чинності Конституція набрала 4 жовтня 1958 р. Конституція 1958 р. містить стислу преамбулу і 15 розділів, що складаються з 92 статей, деякі з яких мають нумерацію з позначками (статті 53, 54, 68, 88). Проте в преамбулі Конституції є посилання до Декларації прав людини і громадянина 1789 р. і до преамбули Конституції 1946 р. Тому чинна французька юридична Конституція в матеріальному розумінні включає три акти: Конституцію 1958 p., Декларацію прав людини і громадянина 1789 р. і преамбулу Конституції 1946 р. Конституція ствердила девіз Республіки “Свобода, рівність і братерство” і проголосила принцип Республіки “Правління народу, із волі народу і для народу” (ст. 2). 
Конституційний контроль у Франції відрізняється великою своєрідністю і не повною мірою збігається з двома загальноприйнятими основними моделями конституційного контролю. Конституційність актів державних органів розглядається різними органами: парламентських — Конституційною радою, органів виконавчої влади — Державною радою.
Конституційна рада складається з дев'ятьох членів, повноваження яких тривають дев'ять років і не підлягають поновленню Крім цього основного складу до Конституційної ради входять усі екс-президенти Республіки.
На Конституційну раду покладено функцію обов'язкового попереднього контролю за конституційністю органічних законів і регламентів палат парламенту. В обов'язки Конституційної ради входить контроль за відповідністю міжнародних договорів Основному закону.
Право запиту про конституційність законів до їх промульгації належить Президентові, Прем'єр-міністру, голові Національних зборів, голові Сенату, а також групам депутатів або сенаторів кількістю 60 чоловік.
Контроль за конституційністю актів виконавчої влади здійснює інший орган — Державна рада, що призначається Президентом і дає висновки Уряду про відповідність його актів закону, а також оцінює з погляду конституційності акти регламентарної влади. Державна рада очолює систему судів адміністративної юстиції і розглядає скарги на їх рішення.
73. Конституція ФРН: особливості структури, прийняття, зміни, класифікаційна характеристика. Інститут конституційного контролю у ФРН.
Конституція Німеччини 1949 року офіційно іменується Основним законом.
Перше місце у Конституції посідає каталог основних прав із зобов'язанням держави поважати й захищати гідність людини. Ця гарантія доповнюється загальним правом на вільний розвиток особистості. Надається широкий захист від протиправних втручань держави. На поважання людської гідності і свободу особистості можуть посилатися в рівній мірі як німці, так і іноземці. До класичних прав, що їх називає Основний закон, належить свобода віросповідання, свобода слова (включаючи свободу друку) і гарантія власності. Сюди належать також свобода мистецтва й науки, право створювати коаліції, право захисту таємниці листування, поштових і телеграфних відправлень, принциповий захист від примусу працювати і примусової роботи, недоторканність житла, а також право відмовлятися від військової служби з міркувань совісті.
Громадянські права, що на протилежність вищезазначеним стосуються лише німецьких громадян, торкаються переважно політичних прав співучасті і права вільної професійної діяльності. По суті до них належать: право на проведення зборів, право засновувати спілки і товариства, право вільно пересуватися територією Федеративної Республіки (включаючи виїзд за межі), право вибору професії і роботи за фахом, заборона видачі громадян іншим державам, а також виборче право.Поруч з правами свободи стоять права рівноправності. Основний закон конкретизує загальне положення про рівність усіх людей перед законом визначенням, що ніхто не може зазнати обмежень або одержати перевагу з причин статі, свого походження, своєї раси, своєї мови, своєї батьківщини або країни прибуття, своєї віри або свого політичного світогляду. Виразно зазначається рівноправність чоловіка й жінки, і нарешті, Конституція гарантує усім німцям рівний доступ до громадських служб.Основні права розглядають і відношення окремого громадянина до таких соціальних об'єднань, як шлюб, сім'я, церква, школа, а також до держави. Вони частково гарантують громадянинові безпосередні домагання на послуги з боку держави, як, наприклад, на державне забезпечення.
Основним правом, що вже за своєю суттю стосується лише іноземців, є вперше гарантоване в німецькій конституції право притулку, яке дає політичне переслідуваним іноземцям право на політичний притулок на терені Федеративної Республіки. Багаторічне, а в останні роки майже неконтрольоване прибуття до Німеччини сотень тисяч шукачів притулку, що в переважній більшості не зазнавали ніякого політичного переслідування у своїх країнах і мали лише економічні мотиви у своїх домаганнях на отримання притулку, загрожувало вичерпати можливість застосування основного плану на політичний притулок до дійсно переслідуваних.
Окремі основні права можуть згідно з Конституцією обмежуватися у тісних межах безпосередньо законом або посередньо на підставі певного закону. Але ніколи ніякий закон не може змінювати суттєвого змісту основного права. Основні права є безпосередньо діючим правом. Це одне з найважливіших нововведень Основного закону порівняно з минулими конституціями, каталоги основних прав яких у правовому відношенні мали характер на зобов'язуючих програмних деклараціях. Сьогодні всі три державні влади, парламенти як законодавці, так само як і уряди, суди, адміністративні органи, поліція та збройні сили зобов'язані суворо дотримуватися основних прав. Кожний громадянин має право оскаржити рішення або дії держави у Федеральному конституційному суді, якщо він відчуває себе позбавленим одного з основних прав. Внаслідок приєднання д Європейської конвенції захисту прав людини і основних свобод 1952 року Федеративна Республіка Німеччина від 1955 року підлягає міжнародному контролю за дотриманням прав людини. Стаття 25 цієї Конвенції дає право громадянам країн, що її підписали, на оскарження власної держави серед Європейською комісією і Європейською судовою палатою. 1973 року Федеративна Республіка ратифікувала також Міжнародні пакти прав людини Організації Об'єднаних Націй.
Конституція набрала чинності 4 жовтня 1958 р. Це була сімнадцята Конституція з 1789 p.
74. Конституція Російської Федерації: особливості структури, прийняття, зміни, класифікаційна характеристика. Інститут конституційного контролю у Російській Федерації. Конституція Російської Федерації 1993 р. має преамбулу і два розділи. Перший розділ складається з 9 глав, до яких увійшло 137 статей. Другий розділ - прикінцеві та перехідні положення. Конституція РФ та федеральні закони мають верховенство на всій території федерації. Конституція має вищу юридичну силу і стоїть над іншими законами і нормативними актами. Конституційний Суд РФ є складовою частиною судової влади. Він був заснований у грудні 1990 р. Його теперішнє становище закріплено гл. 7 Конституції РФ 1993 р. та Конституційним законом 1994 р. «Про Конституційний Суд Російської Федерації». Згідно з гл. 7 Конституції, Конституційний Суд - це вищий судовий орган захисту конституційного ладу країни, орган і конституційного контролю. Діяльність КС поширюється на всю територію країни. Він самостійно і незалежно виконує свої функції. Конституційний Суд складається з 19 суддів. Суддею може бути громадянин Російської Федерації, якому виповнилося на день обрання не менш як 40 років і який може виконувати свої повноваження до 70-річного віку. Згідно із Законом «Про Конституційний Суд РФ», суддя обирається строком па 12 років без права повторного переобрання. Членами КС можуть бути особи з вищою юридичною освітою та стажем роботи за фахом не менше 15 років. 
75. Конституційні основи організації публічної влади в територіальних одиницях ФРН.Текст Основного закону ФРН містить чітку констатацію про дію у цій державі принципу федеративної держави (ст. 20 абз. 1).ФРН складається із 16 земель: Баварія, Баден-Вюртемберг, Берлін, Бранденбург, Бремен, Гамбург, Гесен, Мекленбург-Переждня Померанія, Нижня Саксонія, Рейланд-Пфальц, Саар, Саксонія, Саксонія-Анхальт, Північний Рейн-Вестфалія, Тюрингія, Шлезвіг-Гольштейн. Із 16 земель є містами: (Берлін – столиця; Гамбург і Бремен – у минулому були містами-республіками і входили до Ганзенського Союзу.Землі мають свої конституції, виборний законодав. орган - ландтаг (у 15 землях - однопалатний, а в Баварії – двопалатний) – уряд здійснює свою роботу на чолі з прем’єр-міністром.Місце́ве самоврядува́ння в ФРН є прикладом реалізації континентальної системи місцевого самоврядування у країні з федеративним устроєм. Саме засади федералізму в поєднанні з деякими історичними особливостями (поразка у другій світовій війні) зумовили широку компетенцію органів місцевого самоврядування і значну незалежність місцевого самоврядування в цілому.Особливе місце у забезпеченні самостійності земель відіграють фінансові стосунки з центром та бюджетний процес ФРН. Вони підпорядковані двом провідним принципам, які викладені в Конституції: принципу однаковості життєвого рівня в межах федерації, та самоврядування на земельному та місцевому рівнях взагалі, і у фінансовій галузі зокрема. Основною одиницею політико-територіальної організації земель служать общини (про яку буде йтися нижче) . Громадські союзи в рамках встановленої законом сфери своїх завдань також мають право самоврядування. З цих положень можна зробити висновок, що політико-територіальний пристрій земель ґрунтується на автономії общин що включає їх фінансову автономію, і що общини в межах своєї компетенції можуть створювати громадські союзи. У іншому ця проблематика регулюється конституціями і законами земель.Представницькі органи мають різні назви, муніципальна рада, міська рада чи муніципальні збори, є місцевим законодавцем, до головних повноважень якого відноситься: 1)Прийняття комунальних статутів та постанов, якими регулюються основні правові питання організації місцевого життя. 2) Поставлення завдань перед виконавчими органами самоврядування, по вирішенню конкретних важливих питань. 3) Право обрання керівників виконавчого органу. 4) Контроль діяльності роботи виконавчого органу.Виконавчий орган місцевого самоврядування — важливий елемент місцевого самоврядування, адже без такого органу самоврядування неможливе. На чолі виконавчого органу, в залежності від типу самоврядування, стоїть бургомістр або директор. Саме крівник виконавчого органу відповідальний перед представницьким органом та общиною за виконання покладених на нього завдань: - виконання рішень представницького органу; - підготовку проектів рішень для представницького органу; - виконання державних(делегованих) повноважень; - виконання завдань поточного управління і забезпечення нормального фукціонування всієї місцевої адміністративної системи
76. Конституційні основи організації публічної влади в територіальних одиницях Польщі.
Місцеве самоврядування виконує суспільні завдання, не закріплені Конституцією чи законом за іншими органами державної влади. Стаття 16 Конституції приписує, що всі жителі одиниць основного територіального поділу (воєводства, міста та гміни) складають в силу закону самоврядувальну спільність. Місцеве самоврядування бере участь у виконанні державної влади. Належну йому в межах законів більшу частину суспільних завдань самоврядування виконує від свого імені та несе за це особисту відповідальність. Конституція визначає, що основною одиницею самоврядування є гміна (ст. 164). Інші одиниці регіонального та місцевого самоврядування визначаються законом. Гмінний рівень складає основу і практично на його долю місцевого самоврядування випадає найбільше завдань з питань, що не закріплені за іншими одиницями місцевого самоврядування. Кожна одиниця місцевого самоврядування володіє правоздатністю; їм належать право власності та інші майнові права; самостійність цих одиниць підлягає правовому захисту (ст. 165).Суспільні завдання, пов'язані з задоволенням потреб саг моврядованої спільності, виконує одиниця місцевого само врядування як свої власні задачі. Закон може доручити виконання інших завдань, якщо це випливає з обґрунтованих потреб держави. Суперечки про компетенцію між органами місцевого самоврядування і урядовою адміністрацією вирішуються адміністративним судом. Усім одиницям місцевого самоврядування Конституцією забезпечується участь у державних доходах, виходячи з обсягу покладених на них завдань. Доходи одиниць місцевого самоврядування, а також спільні та цільові дотації за рахунок коштів державного бюджету, є їх власними доходами. Одиниці місцевого Самоврядування мають право встановлювати розмір місцевого оподаткування і місцевих зборів в межах, визначених законом. У структуру самоврядування входять розпорядчі і виконавчі органи, що формуються шляхом виборів. Вибори є загальними, рівними, прямими і проводяться голосуванням. Члени гмінних та інших спеціальностей можуть вирішувати шляхом референдуму питання, які стосуються, цієї спільності, в тому числі питання щодо відкликання обраного на прямих виборах органу місцевого самоврядування.Діяльність органів місцевого самоврядування підлягає нагляду з точки зору її законності. Органами, що наглядають за діяльністю одиниць місцевого самоврядування, є Голова Ради Міністрів і воєводи, а з фінансових питань - регіональні рахункові палати. Одиниці місцевого самоврядування співпрацюють між собою та навіть створюють різного роду спілки. Крім того, мають право вступати в міжнародні об'єднання місцевих та регіональних спілок, а також співпрацювати з місцевими та регіональними спілками інших держав.
77. Конституційні основи організації публічної влади в територіальних одиницях Франції.
Система місцевих органів у Франції ґрунтується відповідно до адміністративно-територіального поділу, який у 1980-ті роки був радикально реформований за допомогою прийняття законів про децентралізацію.Складовими частинами адміністративно-територіальної структури Франції є: комуна, кантон, округ, департамент і регіон. При цьому кантон і округ не мають виборних органів управління та самоврядування, а є територіями, в межах яких діють деякі спеціальні адміністративні органи. Округами управляє супрефект, який призначається зверху. Кантони являють собою історико-географічні одиниці та використовуються як виборчі округи для виборів до ради департаментів, а іноді у них створюються судові органи - трибунали малої інстанції. Крім них існують такі спеціальні округи, як: військові, судові, шкільні та ін., межа яких не завжди збігається з межами адміністративно-територіальних одиниць.Територіальними самоврядними колективами Франції, що мають виборні органи самоврядування, є регіони, департаменти та комуни.Традиційно основною одиницею адміністративно-територіального поділу Франції є департамент. З 1965 р. на території метрополії їх нараховується 96, включаючи Париж.Головним представницьким органом регіону є регіональна рада, члени якої обираються шляхом загальних і прямих виборів у пропорційній виборчій системі. Вибори проводяться по департаментах. Кількість представників, що обираються від департаментів, пропорційна кількості населення, але в будь-якому випадку не може бути менша за три.Представником центральної влади в регіоні є регіональний комісар республіки (стара назва префекта, уживана й тут). Префектом (регіональним комісаром республіки) регіону є префект найбільш значного департаменту регіону. Він представляє державу, уряд і окремих його членів, інформує їх про події на підвідомчій території, керує діяльністю місцевих державних служб. У порядку адміністративного нагляду за самоврядуванням префект одержує всі акти органів самоврядування протягом 15 днів після їх прийняття і може оскаржити їх по мотивах незаконності в адміністративний суд.У департаментах обирається генеральна (департаментська) рада терміном на шість років, що поновлюється на половину кожні три роки. Члени генеральної ради, іменовані радниками, обираються шляхом загального, прямого і таємного голосування. Застосовується мажоритарна система виборів у два тури. Виборчим округом на виборах є кантон (звідси й сама назва цих виборів — "кантональні"). На чолі генеральної ради і департаментської адміністрації стоїть голова, який обирається його радою. До ведення генеральної ради віднесене прийняття бюджету і контролю за його виконанням, організація департаментських служб, керування майном департаменту. Департамент покликаний координувати діяльність органів самоврядування комун і розподіляти фінансові субсидії між комунами.Отже, вся система місцевого й регіонального управління ґрунтується на сполученні управління і самоврядування. При цьому управління здійснюють призначувані урядом чиновники, а самоврядування представлене представницькими установами, що обираються населенням.

Приложенные файлы

  • docx 23635272
    Размер файла: 148 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий