Політологія остання


Політична культура, залежно від суб' єкта політики, має і різновидності: політична культура суспільства, політична культура класів, націй, окремих соціальних верств і груп, політична культура особистості.
Політична культура суспільства є підсистема більш загального утворення - культури суспільства, сукупність політичних цінностей, вироблених суспільством. Система цінностей політичної культури включає: політичні ідеї, теорії, вчення і програми, які визначають діяльність держави, політичних партій і рухів; уявлення та погляди народних мас і особистостей на соціальний устрій суспільства та ін.; прогресивні традиції, форми, засоби політичної організації та боротьби. Цінності політичної культури мають певну мету і виражають ті ідеали, що висувають певні класи та їх політичні партії в політичній боротьбі.
Політична культура класів, соціальних спільностей, груп визначається тим, що політична діяльність завжди спрямована на політичну владу. Усвідомлення класових потреб, з одного боку, суттєвості та призначення влади - з іншого, служить необхідною передумовою політичної діяльності. Тому рівень розвитку класової свідомості - найважливіша характеристика політичної культури. Засобом політичної діяльності класів виступають їх організації. Наявність, розвиненість організацій - неодмінний показник політичної культури класів, бо без відповідних організацій класи, соціальні спільності не можуть бути постійними учасниками політичного життя, послідовно, систематично вести політичну боротьбу. Політичні організації соціальних спільностей, стаючи компонентами політичної культури, разом з тим виступають засобом її закріплення та передачі.
Політична культура особи. Особа сама по собі не виступає самостійним суб'єктом політичного життя. Особа виступає суб'єктом політичного життя як представник соціальної спільності, виразник її інтересів. Не існує прямого зв' язку політична влада - особа, якщо, звичайно, мова не йде про порушення елементарних норм співжиття, закріплених у відповідних законах. Політична влада не встановлює і не може встановлювати індивідуальні умови існування особи, виражати її інтереси. Об' єктивне становище особи в суспільстві, її інтереси опосередковані об' єктивним становищем та інтересами соціальної спільності, до яких вона належить, і відносини "політична влада - особа" завжди опосередковані відносинами політичної влади і класу. Успіх або невдача діяльності особи на арені політичного життя суспільства остаточно визначається силою класу, що представляє особа, та її спроможністю виражати та захищати інтереси класу. Ця спроможність і дозволяє судити про рівень політичної культури особи. Слід, однак, відзначити, що культура завжди виступає як характеристика людини і тільки людини, як міра її духовного, морального, професійного розвитку. Тому аналіз проблеми культури взагалі, як і політичної культури на рівні особистості, має спрямовуватись на аналіз самої діяльності, на з' ясування того моменту, як і наскільки ця діяльність відповідає тим ідеям і відносинам, нормам і принципам, тим цінностям і ідеалам, що вироблені суспільством, класом, до якого належить особистість. I проблеми політичної культури часто стоять саме так. Суспільство не може обмежитися створенням ідеології, засобів політичної діяльності.
Функції політичної культури
Політична культура виконує важливі функції в політичному житті суспільства, має істотний вплив на формування і функціонування політичної організації суспільства, характер політичного режиму, виборчої системи, відносин між громадянами і владою, політичну поведінку людей. Основні функції політичної культури: визначальна, нормативно-регулююча, виховна (соціалізації), комунікативна і прогностична.Визначальна функція політичної культури - забезпечення реалізації загальнолюдських цінностей, а також класових і національних інтересів. Для забезпечення політичного панування і реалізації економічних та інших інтересів кожний клас, соціальна спільність потребують знань про політичне життя, навички його організації та ін. Політична культура сприяє засвоєнню знань про політичне життя і перетворенню політичних відносин, зміцненню політичного панування класу тощо.Забезпеченню тривкого та злагодженого політичного життя, політичної системи суспільства служить нормативно-регулююча функція політичної культури. Шляхом притаманних їй цінностей, ідеалів, політичних і правових норм, традицій, політична культура стверджує певну згоду в суспільстві, оптимальне функціонування політичних інститутів, встановлення погоджених взаємовідносин між класами, соціальними спільностями, націями і народностями та ін. В політичній системі українського суспільства визначальне місце займають ідеї гуманного, демократичного суспільства - національної рівності, правової держави. Величезну роль у регулюванні політичного життя відіграють політичні норми, звичайно зафіксовані в конституціях, різноманітних правових актах, статутних документах політичних партій і суспільних організацій.Однією з найважливіших функцій політичної культури є функція виховна, або політичної соціалізації,спрямована на формування і розвиток особи як суб' єкта політичних відносин на основі цінностей і норм, відповідних інтересам і меті тих або інших класів і соціальних груп. Індивід засвоює політичну культуру суспільства, основні політичні поняття, свої права і обов' язки у ставленні до уряду і здобуває уявлення про структуру і механізми політичної системи. Важлива сторона виховної функції - пробудження соціальної активності особи.Комунікативна функція дозволяє політичній культурі виступати засобом зв' язку громадян з політичною системою, з іншими членами суспільства наступністю політичного досвіду. Політична культура покликана забезпечити ідейно-політичні зв' язки громадян між собою і державою, наступність політичного досвіду різних генерацій, співробітництво всіх членів суспільства у вирішенні завдань національного відродження і соціального прогресу. Комунікативна функція політичної культури реалізується через систему утворення і виховання, засоби масової інформації, літературу і мистецтво та ін. Глибокі динамічні зміни в усіх сферах життя, ускладнення управління суспільними процесами об' єктивно викликали зростання інформації, життєву потребу в ній. Тому гласність - це необхідна умова найбільш повного інформування суспільства про його становище, забезпечення оптимального руху і обміну інформацією між усіма соціальними структурами і суб' єктами політичного життя. Гласність виступає також умовою прояву суспільної думки у всій його різноманітності і суперечливості, служить інструментом контролю держави з боку суспільства, громадянського виховання особи, стаючи, отже, невід' ємним компонентом демократичного процесу.Політична культура виконує також прогностичну функцію. Знання стану політичної культури класів, соціальних верств і груп населення, притаманних їм ціннісних орієнтацій і оцінок політичного життя, діяльності органів влади, окремих політичний партій і суспільних організацій дозволяє передбачати можливі варіанти їх реакції і практичних дій в конкретних соціально-політичних умовах і ситуаціях. Ця функція вимагає постійного вивчення і врахування в діяльності всіх структур стану політичної свідомості і специфічних інтересів різноманітних верств і груп населення, розробки інструментарія прогнозування.Політичну культуру можна розглядати як історично обумовлену якісну характеристику політичної сфери суспільства, яка охоплює рівень розвитку суб'єкта політики, його політичну діяльність і її результати, "опредмечені" у відповідних суспільно-політичних інститутах і відносинах.
У вузькому розумінні — це комплекс уявлень тієї чи іншої національної або соціально-політичної спільноти про світ політики. Політична культура визначає і пропонує норми поведінки і "правила гри" в політичній сфері. Вона надає окремій людині керівні принципи політичної поведінки, а колективу — систему цінностей і орієнтацій, що можуть забезпечити єдність.
Політична культура включає характерну для даного суспільства сукупність політичних знань, норм, правил, звичаїв, стереотипів політичної поведінки, політичних оцінок, політичний досвід і традиції політичного життя, політичне виховання і політичну соціалізацію.
Політична культура — це певний спосіб мислення і комплекс уявлень про світ політики, про те, що може бути прийнятним для більшості населення, а що буде відкинуто, всупереч ініціаторам політичних інновацій.
Політична культура уявляє собою складне явище, що складається з цілого комплексу взаємопов'язаних елементів. Розглянемо деякі з них:
Ціннісно-нормативний — політичні почуття, цінності, ідеали, переконання, норми, правила.
Пізнавальний — політичні знання, способи політичного мислення, уміння, навички;
Оціночний — відношення до політичного режиму, до політичних явищ, подій, лідерів;
Настановчий — стійкі особисті орієнтири поведінки, орієнтація на певні дії в тих чи інших умовах;
Поведінковий — готовність до дій в певній ситуації, а коли знадобиться — участь у відповідних діях.
Крім компонентів, можна також визначити рівні політичної культури:
Світоглядний рівень — наші уявлення про політику в різних її аспектах;
Громадянський рівень — визначення свого політичного статусу у відповідності з існуючими можливостями;
Політичний рівень — визначення свого ставлення до політичного режиму, до своїх союзників і опонентів.
Діяльнісний підхід до політичної культури підкреслює її функціональну послідовність, що базується на типологізованих способах діяльності.
Політична культура виконує такі соціальні і політичні функції в суспільстві:ціннісно-нормативні — створення загальних "правил гри" в політичній сфері суспільства;ідентифікації і інтеграції — розуміння загальної належності до певної соціальної групи або до суспільства в цілому;нормативно-регулятивні — вироблення певних норм і стилів політичної поведінки, способів захисту громадянами своїх інтересів і здійснення контролю за владою;мотиваційна — здатність обирати певні мотиви своєї політичної активності (пасивності);соціалізації — засвоєння основних елементів політичної культури, набуття соціальних і політичних якостей, що надають індивідові можливість вільно орієнтуватись і функціонувати в по- літичній сфері;комунікативні — забезпечення взаємодії усіх суб'єктів політичного процесу на основі загальних норм, цінностей, символів, зразків суттєвого сприйняття політичних напрямків.Для кожної історичної епохи, для кожного виду політичних систем і соціальних спільностей характерний свій особливий тип політичної культури.Загально визнаними вважаються методи класифікації політичних культур, запропоновані дослідниками Г. Алмондом і С. Вербою. Ця класифікація покладена в основу наведеної нижче:Патріархальний тип — для нього характерними ознаками є: низька компетентність в політичних проблемах, відсутність інтересу громадян до політичного життя, орієнтація на місцеві цінності — общину, рід, плем'я тощо. Повністю відсутнє поняття про політичну систему суспільства і способи її функціонування. Члени спільноти орієнтуються на вождів, шаманів та інших значимих, на їх думку, особистостей.Підданський тип — орієнтується на інтереси держави, але особиста активність невисока; такий тип добре засвоює виконавські ролі і функції, тому легко піддається маніпулюванню з боку різних політиканів, чиновників, політичних авантюристів. Індивідуальна політична активність представників цього типу досить низька, слабкий інтерес до політики. Поняття про політичну систему вже наявне, але зовсім відсутнє уявлення про можливості якимось чином впливати на владу.Активістський тип — передбачає активне включення громадян в політичний процес, участь у виборах органів влади і намагання вплинути в тій чи іншій мірі на розробку і прийняття політичних рішень. Інтерес громадян до політики досить високий, вони добре інформовані про структуру і функції політичної системи і намагаються реалізувати з допомогою конституційних прав свої політичні інтереси.Політична соціалізація є частиною загальної соціалізації. її специфіка полягає в тому, що в процесі політичної соціалізації індивідом засвоюються норми і цінності переважно політичної культури, зразки політичної поведінки, знання і уявлення про політичну сферу суспільства.Політична соціалізація — це процес інтеграції (входження) людини в політичне життя суспільства.Процес політичної соціалізації здійснюється як в ході цілеспрямованого застосування по відношенню до індивіда методів виховання і навчання, так і під впливом різноманітних спонтанних чинників (спілкування, читання літературних творів, засобів масової інформації, впливу різних політичних подій, власного досвіду тощо).Первинним органом загальної і політичної соціалізації стає сім я, де закладаються фундаментальні мотиваційні установки особистості. Значний вплив на процес соціалізації індивіда має також його найближче оточення (родичі, друзі, ровесники, вчителі), а також засоби масової інформації (ЗМІ), особливо телебачення.Особливістю першого етапу політичної соціалізації є те, що дитина засвоює певні політичні норми і зразки культури, не розуміючи їх сутності і значенняНа другому етапі соціалізації (шкільний період життя) основне значення мають адаптації, пристосування людини до тих політичних відносин, політичної культури, що склалися в суспільстві. В той же час, це не виключає можливості заперечення індивідом загальноприйнятих норм і переоцінку ним існуючих культурних цінностей.Найвідповідальніший період в житті індивіда —- це третій етап політичної соціалізації. Це період, коли людина досягає вісімнадцяти років і у відповідності з Конституцією України стає пов- ноправним громадянином держави, здатним обирати різні органи влади і самому обиратись в ті чи інші владні структури.Політична соціалізація надає людині можливість адаптуватись в конкретній політичній системі, засвоїти вимоги статусної поведінки, адекватно реагувати на різні політичні явища, визначати свою політичну позицію, своє ставлення до влади. Головне — це те, що в ході со- ціалізації людина стає повноправним суб'єктом політичного процесу, здатним усвідомлювати і захищати свої особисті і групові інтереси.Процес заміщення раніше засвоєних індивідом знань, норм, цінностей і ролей новими називається ре соціалізацією.Залучення простих громадян до політики називається політичною участю. Її слід відрізняти від схожих за змістом понять, таких як політична діяльність і політична поведінка.Політична діяльність — це реалізація політичної стратегії і тактики, здійснювана перш за все інституціоналізованими суб'єктами політики (державними органами, політичними партіями, групами тиску тощо). Іншими словами — це діяльність політичних професіоналів, шо виконують свої професійні обов'язки.Політична поведінка відображує якісну характеристику участі і діяльності, мотиваційну і емоційну складові в діях індивіда або групи, які беруть участь в тому чи іншому політичному процесі.Політична участь — залучення громадян в політичний процес, участь їх в тих чи інших політичних акціях. Мова іде, перш за все, про участь у політиці простих громадян, що не претендують на звання "політиків-професіоналів", зокрема, участь пересічних виборців у виборчій кампанії.Існують дві основні форми політичної участі громадян в політичному процесі: пряма і опосередкована.. Пряма — коли індивід або група особисто беруть участь в політичних заходах, наприклад, у виборах депутатів до Верховної Ради або місцевих рад.Опосередкована участь здійснюється через своїх представників. Наприклад, всенародно обраний парламент від імені виборців формує уряд, видає закони, тобто здійснює керівництво державою.Дослідники поділяють різні види політичної участі на три основних типи:участь-солідарність, спрямована на підтримку існуючої політичної системи;участь-вимога або протест, спрямована на часткові або радикальні зміни існуючого курсу розвитку суспільства;девіантна участь — використання неконституційних, в тому числі і насильницьких методів, з метою повалення існуючого політичного режиму.Роль, значення і форми політичної участі багато в чому залежать від типу політичної системи, політичного режиму влади. В демократичній системі політична участь є однією з форм участі громадян в управлінні суспільством.2
Політична культура сучасної України має посткомуністичний, пострадянський, постколоніальний характер.
Проте така політична культура на сьогодні не є монопольною чи тим більше офіційною, але вона ще функціонує за інерцією. Нинішня політична культура українського народу є постколоніальною. Це доводить зрусифікований стан, комплекси національної меншовартості, нездатність до адекватної оцінки власних національних інтересів, схильність більше розраховувати на зовнішню допомогу, ніж на власні сили. Проте характер сучасних соціально-політичних процесів дозволяє твердити, що політична культура українського суспільства стає національною та незалежницькою.
За ставленням до демократії і держави політична культура України залишається авторитарною, етатистською, патерналістською. Але за умов суверенного існування відроджуються такі традиційні риси української політичної культури, як народоправство, толерантність, ліберальне ставлення до держави (не людина і нація для держави, а держава для людини і нації).
За ідеологічною спрямованістю для політичної культури України характерний розкол суспільства на прихильників комуністичних і соціалістичних цінностей, з одного боку, та консервативно-ліберальних - з іншого.
Особливості політичної культури в умовах сучасної України:
- заідеологізованість мислення, непримиренність будь-яких нетрадиційних поглядів;
- низька компетентність в управлінні справами суспільства та держави;
- правовий нігілізм;
- нерозвиненість громадянських позицій;
- недостатньо розвинутий індивідуалізм;
- підданські відносини до будь-якого центру реальної влади.
Сучасній Україні загалом властива прихильність до західноєвропейських політичних цінностей, але помітними є риси ментальності та культури східних народів, зокрема орієнтація на харизматичних лідерів, етатизм, патерналізм, підпорядкованість церкви державі.
Політична культура українського народу на сьогодні ще не є цілісною, бо відсутні окремі її компоненти, а багато з існуючих мають ще несформований характер. Багато політико-культурних елементів не відповідають національному характеру, традиціям української нації, тобто політичній культурі властива неорганічність.
В руслі даного питання варто згадати і про формування політичної культури сучасної української молоді.
Значення молоді у поступальному розвитку людської спільноти важко переоцінити. За будь-яких часів, ледве людство стало усвідомлювати себе творцем власного буття, його найкращі сподівання неодмінно пов’язувалися з молоддю, прийдешніми поколіннями.
Не є у цьому виключенням і наше сьогодення, коли не можна не рахуватися з молоддю, з її потенціалом, ідеалами, інтересами, сподіваннями, з її радикалізмом і нетерпимістю до всього оманливого і хибного, з її відвертістю та прямотою. В цілому проблеми молоді в українському суспільстві мають три тісно пов’язані аспекти:
- що суспільство може дати молоді? Йдеться не лише про певні пільги, а й про умови розвитку, становлення, соціалізації, формування активної життєвої позиції молоді;
- що сама молодь може і повинна дати суспільству? Йдеться про активну діяльність молоді в усіх сферах державотворення;
- як найповніше, найефективніше використати молодіжний потенціал? Тут все залежить від дій конкретних суб’єктів молодіжної політики: держави, політичних партій, об´єднань тощо.
Радикальні політичні та соціальні зміни, структурна перебудова економіки України супроводжуються процесом формування сучасного громадянина. З огляду на вік, фізичні потенції і кондиції, духовні сили, нереалізовані можливості тощо - молодь є найперспективнішою частиною суспільства. Молодіжне середовище - це лабораторія, яка виробляє та апробовує невідомі раніше цінності, відносини, моделі поведінки, культурні норми та зразки. Вступ у життя сучасної української молоді супроводжується динамічними та неординарними процесами зміни не лише політичної системи або економічних механізмів господарювання, - вражаючою є зміна системи духовних, моральних цінностей, ідеалів та орієнтирів.
Молодь України нині знаходиться на етапі зміни ідейних, моральних орієнтирів. Вона надто складно й досить повільно визначає свої позиції як у політичній, так і в інших сферах життя і, відтак, у суспільстві певною мірою порушена природна спадкоємність поколінь загалом. На жаль, далеко не всі, від кого залежить доля молодих людей в Україні, це визнають і розуміють.
Саме поняття "політична культура молоді", як і більш загальне поняття "політична культура", сьогодні вживається в досить абстрактних, а подекуди й суперечливих і не зрозумілих для масової свідомості значеннях. Політична культура – це особливий різновид культури, спосіб духовно-практичної діяльності й відносин, що відображають, закріплюють та реалізують головні національні цінності та інтереси, формують політичні погляди та цінності, знання та навики участі громадян у суспільно-політичному житті України. Політична культура – це історично і соціально зумовлений продукт політичної життєдіяльності людей, їх політичної творчості, який відбиває процес опанування суспільством, націями, класами, іншими соціальними спільнотами та індивідами - політичних відносин, а також розвиток їх власної сутності і діяльнісних здібностей як суб´єктів політичного життя.
Формування політичної культури, на думку багатьох людей в Україні, не може бути дієвим, бо демократія ще не відзначається стабільністю, парламентський демократизм існує лише теоретично, а вибори не відбивають істинної думки народу. Політична культура, насамперед, повинна сприяти усвідомленню загальноісторичної відповідальності українців як нації, а також вихованню всіх соціальних і етнічних груп у дусі патріотизму, постійному підвищенню значущості суверенної держави та єдності народу України. До того ж політична культура дає можливість виявити прагнення до законності та порядку, до збереження та розвитку специфічних українських традицій. Сьогодні потрібні практичні дії в напрямі заохочення участі молоді у державотворчих процесах, потрібна відповідна молодіжна політика. У процесі виховання суттєве значення має формування індивідуальної свідомості молодої людини, певних почуттів, стійких настроїв, ідей, традицій, що відображають її корінні інтереси.
Сучасні молоді люди зростали під впливом перебудови не тільки суспільства, але й свідомості попереднього покоління, їхніх батьків. Зараз ідейно-політична зрілість свідомості та культури молоді, а, насамперед, студентської молоді, перебуває на суперечливому етапі становлення, відмови від ідеологічних і політичних стереотипів тоталітарної доби, утвердження нових політико-ціннісних орієнтирів, переконань і соціально-політичних почуттів, установок на вироблення політичної компетентності, формування культури толерантності, політичної коректності. Водночас відбувається переосмислення і переоцінка політичних ідеалів, шляхів участі в громадсько-політичному житті вузу, міста, області, у розвитку місцевого самоврядування.
Стосовно формування політичної культури молоді є низка протиріч. Самодіяльність молоді, пов’язана з її ініціативою, створенням певних громадських об´єднань, досить часто наштовхується на деяку її запрограмованість у державних закладах освіти, культури, армійських колективах. Певну ідеологічну спрямованість мають і багато засобів масової інформації. Отже, логічно постає питання про деполітизацію, деідеологізацію, деконфесіолізацію виховного впливу на молодь. Тобто молодь має отримувати об’єктивну інформацію плюралістичного характеру.
Проте, спроби деполітизації студентської та учнівської молоді, скеровування їх лише на одержання професійних знань, навичок і вмінь призводить інколи до спаду політичної, громадської активності молодих людей.
Через свої особливі характеристики молодь є чи не найбільш важливою соціальною опорою радикальних перебудовчих, прогресивних суспільних процесів і одночасно саме вона є однією з найбільш беззахисних соціально-демографічних груп суспільства – бо лише готується до життя, до трудової діяльності, тобто інтегрується в суспільство. Суспільство, а, насамперед, держава має враховувати таке протиріччя, розробляючи та практично реалізуючи молодіжну політику.
Проте, поглиблення кризи, труднощі економічних перетворень в країні впливають на характер і спрямованість цінностей, соціально політичних орієнтацій молоді, рівень і форми її активності.
На сучасному етапі розрізняють наступні аспекти формування політичної культури молоді:
- родина, де відбувається ідентифікація політичних поглядів з батьками;
- школа (середня, професійна, вища), де зважаючи на рекомбінантне відтворення навчального матеріалу, молоді люди позбавляються активності, творчості, пошуку і, відповідно, прослідковуються прояви песимізму, апатії, роздратування;
- молодіжні громадські та політичні організації, але участю в них охоплено дуже малий відсоток молодих людей;
- засоби масової інформації (мас-медіа), які виходячи з даних соціологічного опитування, проведеного у нашому вузі, відіграють також важливу роль.
Як свідчать результати дослідження у молодіжному середовищі спостерігається зацікавленість політичним життям в Україні та світі. Жоден із студентів не визнав, що зовсім не цікавиться проблемами політики. Понад третину(37%) намагаються бути в курсі справ політичних подій. Серед опитаних студентів майже кожен дев´ятий цікавиться політикою лише в тому разі, коли це стосується його особисто. Ситуативне відношення до політики притаманне третині (34%) студентів. Цікавляться і беруть активну участь в політичному житті країни 18% опитаних.
Взагалі не орієнтуються в ідейно-політичних напрямках всього 5% респондентів.
Про рівень політичної культури студентів деякою мірою свідчить їх ставлення до політичних партій, громадських, молодіжних об´єднань, бажання увійти до складу таких об´єднань. Опитування студентів засвідчило, що членами молодіжних громадських організацій є 16% респондентів, громадських рухів 9%. Байдужість та відсутність будь-якого інтересу до особистої участі в будь-яких громадських, політичних об´єднаннях виявили 8%. У молодіжному середовищі спостерігається також низький рівень інформованості та байдужість до існування та діяльності молодіжних громадських об´єднань. Більшість з них молоді просто не відомі.Важливу роль у формуванні політичної культури сучасної молоді відіграє національний менталітет, який і формує особливості українського політикуму. Найбільш вираженими ознаками ментальності є:- кардоцентричність (сентименталізм, емпатія, чуттєвість);
- анархічний індивідуалізм (прагнення до особистої свободи без належного стремління до державності);
- перевага емоційного, чуттєвого над волею та інтелектом.
Дослідження, що проводилися Інститутом соціальної та політичної психології АПН України, довели, що сучасна українська молодь досить егоцентрична. Оскільки цінності особистісного порядку в неї явно переважають, теоретично вона цілком бачить себе в контексті ринкових відносин. Переважаючим мотивом її ділової активності є матеріальне благополуччя. Не випадково 56% школярів та 54% студентів вважають, що найважливішим у майбутньому для них є матеріальна забезпеченість. Водночас спостерігається цікава для теоретико-методичного аналізу і досить драматична для державного та педагогічного процесу ситуація. Лише 4% студентів та 4% школярів пов´язують своє майбутнє з Україною.
Врешті-решт для суспільства, яке, запроваджуючи нову ціннісну ієрархію, не працює у цьому напрямі свідомо та відповідально, не вносить відповідні корективи у процес формування молодіжного світогляду, такий стан речей є абсолютно природнім. Побіжно зазначимо, що матеріальний добробут людини ніколи не був для нашого суспільства базовою цінністю. Нині ми спостерігаємо як на тлі витискання суспільно-значущих мотивів та маргіналізації культурного простору формується якісно інша молодіжна культура, утворюється новий клас – клас підприємців, виникнення якого з самого початку пронизує фундаментальне протиріччя між власними інтересами та суспільно-значущими цінностями.
Мабуть, зрозумілими є бажання молодої людини бути матеріально забезпеченою. Але як поєднати це із нагальною потребою виховання у молоді якостей свідомого громадянина? Такий досвід сьогодні активно обговорюється в науці.
Він властивий системі морального виховання в японському суспільстві, де так зване "моральне виховання" ґрунтується на розумінні моралі як засобу самовдосконалення людини та відображає головний принцип японської національної ідеології та моралі, згідно з якими кожен зобов´язується постійно самовдосконалюватися заради кращого служіння своїй нації.
Зазначений досвід активно обговорюється на сторінках англомовної наукової літератури і має, зокрема, в американському суспільстві, умовну назву "громадянська релігія".
Вітчизняні науковці все частіше розглядають проблему формування політичної культури молоді в контексті вирішення питань, пов´язаних з сучасною розробкою української національної ідеї як основи функціонування нації, наріжного каменю соціально-політичних прагнень. Адже чітке усвідомлення змісту національної ідеї як складного інтелектуально-духовного, соціально-економічного, політичного, морально-етичного та соціально-психологічного феномену народного буття є одним із необхідних передумов самоусвідомлення етносом, зокрема молоддю, своєї суті, або "самості", де головне питання зміщується не тільки в гносеологічну площину ("то ми?"), а у практичну площину визначення необхідних кроків політичних для реалізації смисложиттєвої ідеї нації.
За такого підходу створюються передумови для розробки концепції національної політичної культури як неодмінної складової виявлення ефективних шляхів її модернізації, в тому числі модернізації молодіжної політичної культури.
З проголошенням незалежності України, здавалося, що політична активність молоді надмірно зросте, слугуватиме суттєвим змінам у суспільстві, однак цього не сталося. І хоча важко погодитися з тими, хто вважає, що молодь сьогодні повністю деполітизована, аполітична, говорити про високу політичну свідомість багатьох молодих громадян України важко. Оскільки ситуація в суспільстві надто складна, багато в чому не просто суперечлива, а й не – зрозуміла, варто вести мову не стільки про політичну культуру молоді, скільки про політичні настрої, оцінки тих чи інших явищ, політичні орієнтації молодих людей.
Якщо говорити про місце молоді в системі української влади, то тут мало що відомо, хоча з погляду на Верховну Раду України, уряд, на представницькі органи влади, неважко дійти висновку про те, що молодь у них представлена дуже мало. Хіба що трохи більше на районному та сільському рівнях. Між іншим, за останні роки довір´я молоді до усіх гілок влади постійно зростає, хоча молоді люди все ще сподіваються, що їх проблеми врешті будуть помічені.
Інша справа, рівень підготовки молодої людини до політичної діяльності. Зрозуміло, що незалежно від віку, в політиці потрібні знання, навики, вміння, досвід. Об’єктивно молодь у цьому може дещо програвати старшим. Саме тому постає питання про необхідність професійної підготовки молодих політиків.
Характерною особливістю сучасної політичної свідомості молоді є поліцентризм її політичних уподобань. Загалом нинішній рівень політичної свідомості української молоді є ще досить низьким, що негативно позначається і на рівні її політичної активності. Рівні політичної активності та свідомості не завжди збігаються. Молодь може бути політично пасивною не тому, що вона є політично несвідомою, а тому що не підтримує ту чи іншу форму політичного правління, той політичний курс, який не задовольняє її специфічні потреби та інтереси. Але ця пасивність може вмить змінитися політичною активністю, якщо з´явиться така політична сила, в якій молодь знайде відгук своїм інтересам.
Сьогодні для молодих людей в Україні, здавалося б, відкривається все більше можливостей задовольняти свої інтереси та потреби, але одночасно ускладнюються й умови для такої самореалізації. Складний і суперечливий процес переходу до ринку призвів до того, що маємо сьогодні такі проблеми, як зниження зайнятості молоді, зростання безробіття, підвищення професійної кваліфікації, соціального захисту окремих соціальних груп, в т.ч. і молодих людей, спостерігаються міграційні процеси серед них.
Заслуговує на увагу ще одна проблема. Вважається, що декларування певних нормативних цінностей та норм ніколи не перейде на рівень глибинних настанов та стереотипів поведінки молоді, якщо суспільство не відмовиться від висловлення цих норм у формі категоричних імперативів. Йдеться про необхідність застосування так званої, синергетичної дії, тобто дії, яка виходить з власних форм існування, з молодіжної ініціативи. У результаті, остання постає не тільки і не стільки проблемою молоді, скільки соціальною проблемою.
Важливо спрямувати молодь на пошук власного найоптимальнішого для неї самої шляху розвитку, забезпечити цей процес таким чином, щоб він мав тенденцію до самозакріплення і самопідтримки.
В Україні помітною є проблема, яка полягає в тому, що надто багато громадян, особливо молодих, виявилися психологічно не готовими до розбудови своєї держави. Це прикро, але факт, що на сьогодні ми не спостерігаємо такого "вибуху" патріотизму, національної самосвідомості, котрий став би консолідуючим фактором економічного, політичного, духовного відродження, на базі якого формувався б наш менталітет, міцніла держава, формувалася б нова генерація громадян.За підсумками різноманітних досліджень, проведених останніми роками, абсолютна більшість молодих людей (близько 80%) підтримувала дії, спрямовані на побудову незалежної, самостійної Української держави.
Отож, молодіжна політика тієї чи іншої держави має бути складовою загальної цілісної концепції розвитку того чи іншого суспільства. А політична культура в демократичному суспільстві повинна спрямовуватися на виховання молоді, яке неодмінно має опиратися на українські традиції, ментальність, історію, без яких неможливе формування політичної культури молодих громадян
3
Політична поведінка – це сукупність реакцій соціальних суб’єктів (осіб, груп, спільнот) на певні форми, засоби і напрямки функціонування політичної системи. Застосування в політології терміну “політична поведінка” разом із поняттями “політична участь”, “політична дія, діяльність” обумовлено тим, що слід відокремити дії суб’єктів політики, які базуються на свідомому раціональному грунті, від ірраціональних форм політичної активності, або таких поведінських актів, що є частково чи цілком неусвідомленими.
Поняття “політична поведінка”, на наш погляд, є змістовно найбільш осяжною та лексично - родовою по відношенню до “політичної активності, дії, участі, діяльності, функціонування” тощо. Це підтверджується також логікою біхевіористського підходу, який є досить вагомим в сучасній соціології політики і психології політики. Але в науковій та навчальній літературі з політології можна зустріти декілька позицій з цього приводу: 1) політичну поведінку ототожнюють з політичною дією та участю; 2) вважають поведінку лише зовнішнім виявом політичної діяльності; 3) представляють політичну поведінку поряд із політичною участю, акцентуючи їх відмінності та специфіку; 4) політичну участь, діяльність, функціонування розглядають як конкретні, специфічні форми реалізації політичної поведінки.
Нам імпонує саме останній підхід, який не обмежує використання кожного з цих понять, і водночас, визначає певним чином їх підпорядкованість та взаємозалежність.
За допомогою поняття “політична поведінка” можливо поглиблено вивчати сутність явищ, пов’язаних із реагуванням (раціональним та ірраціональним) суб’єктів політики на вимоги, стимули чи зміну обставин, що заподіяні зовнішнім політичним середовищем. Аналіз політичної поведінки людей надає можливості зосередити увагу на найбільш рухомому, ди
намічному аспекті політики – різноманітних діях осіб, які спрямовані на реалізацію тієї чи іншої політичної мети. Вивчення цього боку політичного процесу виявляє пряму залежність об’єктивних подій чи обставин від стану думок і спрямованості дій тих людей, що безпосередньо конструюють політику чи просто залучені до неї, розкриває механізми і засоби досягнення цілей.
Серед найбільш поширених актів політичної поведінки слід виділити наступні:
реакція – це певний вчинок, дія в політиці, що є засобом відповіді на зовнішній вплив, який спричинено іншими людьми чи інститутами;
політична участь, пов’язана з активними формами і методами впливу на політику, в усіх багатоманітних видах (електоральна, мобілізована, ангажована, конвенційна участь тощо);
партиципаторна діяльність у роботі політичних організацій і партій та рухів:
політичний дискурс – інтелектуальні дії з політичної освіти, просвітництва, самоосвіти та наукового опанування політики;
пряма дія в політиці реалізується через такі форми як мітинг, демонстрація, страйк, голодування, бойкот й інші акції непокори;
абсентеїзм – політична апатія, ухилення від будь-яких актів участі в політичному житті;
політичне функціонування - засіб політичної діяльності в інституціях, що безпосередньо реалізують функції влади (органи держави, керівні структури партій при владі, політично впливові ЗМІ, політико-економічні, військові структури); отже – це апаратна робота фахівців, що вважають політику за професію.Важливішим стимулом активації політичної поведінки є інтерес, у підгрунті якого лежить та чи інша проблема буття політичної спільноти (особи). Для того, щоб розуміння політичного інтересу переросло в усвідомлену потребу до дії, необхідна нова умова – психологічний імпульс готовності, бажання діяти та впевненість в успіху. Рушійними силами тут можуть виступати різні мотиви політичної активізації – громадянський обов’язок, резонансна інформація, незадоволення, стресові зміни, прагнення до реалізації мети, перехід до певних політичних ролей і статусів, проходження етапів політичної соціалізації.
В залежності від домінування головного мотиву формується вигляд і характер політичної поведінки і вона може стати чисто емоційним відгуком на певну подію, або бути зваженою, прагматичною дією з послідовної реалізації програмних рішень; може розглядатися політичними виконавцями як здійснення “місії” з відновлення, визволення, захвату тощо, або протікати як належне рутинне виконання обов’язків, що є необхідним додатком певного політичного стану.
Характер політичної поведінки обумовлюється, також досить стійкими (практично об’єктивними) зовнішніми регуляторами:
- належність до соціальної спільноти або групи політичних інтересів, які виникли через встановлення між членами певних відносин;
- членство в організації – формалізованій і структурованій групі, яку утворено для здійснення конкретних ролей у політиці;
- роль – це формальні рамки поведінки, яку бере на себе учасник політичної дії (або яка йому призначається зовні);
статус – ієрархічна позиція в політиці, що визначається сукупністю політично-владних можливостей, специфікою політичної поведінки, обсягом функцій, які належить реалізувати.
Сукупна оцінка статусу і ролі дозволяє політологам стверджувати, що в будь-якому політичному процесі його учасники найчастіше виступають як: - лідери, що очолюють політичний рух (організацію) та своїм впливом сприяють її згуртуванню та досягненню спільних цілей;
- активісти – посередники між лідерами та послідовниками; вони мобілізують учасників руху, постачають лідерам необхідну інформацію, можуть внести корективи до стратегії й тактики мас;
- послідовники (підлеглі, рядові), що утворюють “політичну масу”, підтримують лідера і актив, тому що їм вони делегували представництво і захист своїх інтересів;
- “кумири думок” (інтелектуальні лідери), які не висувають політичних директив, але своєю інтелектуальною діяльністю (публіцистичною, науковою, агітаційною) утворюють акценти емоційної напруги навколо актуальних проблем, що ставить їх у центр громадської уваги.
І все ж, з нашої точки зору, поняттям політичної поведінки можна охопити будь-які види політичної активності – усвідомлену та неусвідомлену, організовану і спонтанну, постійну та епізодичну. Якщо поведінка має усвідомлений, цілеспрямований характер, то вона без сумніву може вважатися політичною дією. В інших випадках ми маємо справу з виявами неусвідомленого в політичній поведінці, що за своєю природою не може вважатися діяльністю. Американський політолог Г.Лассуел в роботі “Психопатологія і політика”, вперше застосувавши метод психоаналізу до вивчення політичних явищ, виявив далекі від racio, підсвідомі мотиви- імпульси такої поведінки (нахил до агресії, сексуальне самоствердження, почуття провини). Для Г.Ласуелла політичний інтерес – це продукт приватних мотивацій, які перенесені на публічний об’єкт та раціоналізовані у політичних категоріях.
Доцільно провести типологізацію різноманітних видів політичної поведінки, щоб систематизувати їх згідно певним критеріям:
І. Відповідно суб’єктів політичної поведінки виділяють – індивідуальну, групову, класову, національну, партійну, масову, у натовпі тощо.
ІІ. Згідно схильностей і психічного стану – поведінка імпульсивна, інстинктивна, емоційно-почуттєва, за настроєм, випадкова, закономірна, стихійна, неминуча, раптова.
ІІІ. Відповідно до ситуаційного контексту – стабільна, кризова, революційна, воєнна, конфліктна поведінка.
IV. За організаційними формами і нормами поведінки – інституціональна, організаційна, партиципаторна, статутна, апаратно-номенклатурна, субординаційна, легітимна (нелегітимна), неформальна.
V. Згідно тривалості поведінки – одинична акція, подія, феномен чи динамічний пролонгований процес.
VI. За гостротою проявів поведінки – незгода до боротьби, протест, гнів, ненависть, бунт, війна.
VII. За ступенем доцільності й успіху – функціональна та дисфункціональна, ефективна і низькоефективна, конструктивна і деструктивна, консолідуюча і дезінтегруюча поведінка тощо.
Опанування моделей (різновидів) політичної поведінки триває на протязі останніх етапів соціалізації людини. Запропонувати тут якусь універсальну модель майже неможливо, адже процес засвоєння політичних цілей, обрання ідеалів та наближення до стандартів політичної поведінки в кожному конкретному суспільстві є специфічним і обумовлений особливостями культурних середовищ. Так, американські політологи Д.Істон і Дж.Денніс із теорії “політичної підтримки” виокремлюють 4 фази соціалізації американських дітей та підлітків від 3-х до 13-ти років. Перша фаза – політизація, коли дитина усвідомлює, що політична влада більш важлива, ніж батьківська; друга фаза – персоналізація політичної влади в свідомості дитини з реальними подобами тих персон, що її символізують (полісмен, губернатор, президент); третя фаза – ідеалізація, коли визначальним і відомим політичним фігурам приписуються лише позитивні якості; четверта – фаза інституціоналізації, коли підліток починає сприймати владу не лише через яскраві персони, але й через її формальні інститути (партії, суд, парламент, вибори, армія, уряд тощо). Але ця схема не може бути визнана універсальною; так, французький дослідник А.Першерон довів, що у учнів 4-6 класів шкіл Франції більш акцентовані перша і четверта фази (особливо інституціоналізація, але в абстрактних і далеких від реалій уявах). Це пояснюється специфікою французького суспільства, якому властива корпоративність і культурно-релігійна неоднорідність.
Саме тому доцільно розглянути декілька головних моделей політичної соціалізації, які суттєво відрізняються одне від одного. Виділяючи окремий тип політичної соціалізації, політологи описують стандарти, найхарактерніші зразки взаємодії індивіда і влади, в результаті якої здійснюється політична спадкоємність, передача політичних традицій від покоління до покоління. На етапі історичної соціалізації відбувається закріплення стійких зразків політичної поведінки особи, в якій відбувається рівень її політичної зрілості, самостійності, здатність бути відповідальним за свій політичний вибір. На цій стадії соціалізації характер політичної взаємодії влади та індивіда може бути діалогічним, консенсуальним чи конфліктним: це обумовлено типом домінуючої в суспільстві політичної культури та наявності в ній різних субкультур. Західна політологія на основі характеру політичних цінностей і норм, що приписують індивідам певні стандарти і зразки політичної поведінки, виокремлює декілька моделей соціалізації.
Гармонійний тип політичної соціалізації вимагає наявності культурно однорідного середовища (гомогенності), зрілих демократичних традицій та громадянського суспільства, які забезпечують поважний діалог індивіда і влади. Передбачається, що подібний ступінь політико-культурної гомогенності є властивим американському і британському суспільствам. Стабільність цих систем пояснюється схильністю до традицій; британську політичну культуру не можна уявити без старих вікторіанських цінностей, без моралі та консерватизму, консенсусу і толерантності, без клубів, асоціацій та інших форм недержавної політичної активності; хоча політичний “абсентеїзм” і протест також тут має місце, особливо на виборах.Плюралістичний тип політичної соціалізації переважає в країнах материкової Західної Європи. Йому властивий опосередкований характер взаємодії особи та влади; наявність різноманітних субкультур; наявність численного “середнього класу”, який сприяє політичному консенсусу в суспільстві; наявність єдиного “культурного коду”, який представлений ліберальними цінностями (свобода, приватна власність, індивідуалізм, права людини, демократія, плюралізм тощо). Стандарти політичної поведінки тут формуються спочатку в межах своєї культурно - етнічної, конфесійної групи. Але кінцева соціалізація членів цих спільнот сприяє виробленню таких якостей, як терплячість, лабільність, динамізм політичних захоплень. Консолідована демократія в межах цієї моделі політичної соціалізації грунтується на динамічній рівновазі трьох засад: розвинутого громадянського суспільства, конституційних обмежень влади та індивідуальної свободи особистості.
Суспільство незахідної цивілізації характеризуються конфліктним типом політичної соціалізації: злиденний рівень життя більшості населення, жорстка відданість індивіда місницьким цінностям клану, роду, племені гальмували досягнення згоди між владою і носіями різноманітних цінностей. Значна культурна неоднорідність (гетерогенність) та існування маргінальних субкультур супроводжується постійним застосуванням політичного насильства, як у боротьбі за владу, так і в інших ситуаціях.
Гегемоністський тип політичної соціалізації західні автори вважають характерним для закритих політичних систем (автаркій), здебільше тоталітаристського толку (комунізму, фашизму, релігійного фанатизму). В них людина входить до політики виключно через цінності якогось класу (наприклад, пролетаріату, буржуа), певної релігії (наприклад, мусульманства, іудаїзму) чи її політизованих реконструктів (ісламського фундаменталізму, сіонізму), або політичної ідеології. Слід відмітити, що деякі фанатично політизовані та гіперідеологізовані особи в ліберально-демократичних системах є також продуктом цього типу політичної соціалізації.
4
Політична культура індивіда знаходить вираження у ступені його утягнутості в політичне життя. Політична активність у різних людей варіюється. М.Вебер у своїй лекції "Політика як покликання і професія" виділив три можливих рівні участі у політиці:
професійне заняття політикою;
участь у політиці "за сумісництвом";
участь у політиці "за випадком".
Професійний рівень заняття політикою демонструють політичні лідери, що зробили політику "справою життя", а також люди, які в професійному плані обслуговують політичних лідерів: партійні функціонери, державні чиновники, політтехнологи, журналісти.
Другий рівень участі у політичному житті виражений активістами партій і суспільних рухів, які, хоча і займаються політикою, беручи участь у мітингах, виступаючи в ролі агітаторів, спостерігачів на виборах, все ж мають сферу професійних інтересів, що лежить поза політикою.
Третій рівень об'єднує більшу частину громадян, чия політична активність проявляється в участі у виборах, в акціях протесту або підтримки.
Поняття "політична участь" використовується для позначення різноманітних форм непрофесійної політичної діяльності, показуючи ступень реального впливу громадян на інститути влади і процеси прийняття рішень. Політичній участі протистоїть така форма поведінки, якполітична імобільність (від лат. immobilis - нерухомий) - пасивність, повна відстороненість від політичного життя. У багатьох країнах, в тому числі і в демократичних, спостерігається зниження електоральної активності громадян. Президентські вибори у США (2000) відбулися при активності 54% виборців, а парламентські вибори у Великобританії (2001) - при активності 60% виборців (найнижчий показник з 1918 p.). Референдум, що відбувся восени 2000 р. у Франції, хоча на нього були винесені конституційні питання, викликав інтерес тільки у 25% громадян.
Абсентеїзм є важливим індикатором суспільного настрою і рівня довіри до політичної системи. В ньому знаходить вираження політична апатія і відсутність будь-якого інтересу одних громадян і своєрідний протест інших. В останньому випадку - це своєрідна демонстрація невдоволення політикою офіційної влади і сумнівів в ефективності інституту виборів. Нарешті, виборча активність залежить і від практики реєстрації виборців. Складність процедури реєстрації у США, яка в тому числі передбачає, що сам виборець повинен попередньо прийти на виборчу дільницю і зареєструватися, як визнають американські політологи, є причиною того, що у цій країні спостерігається низький рівень відвідування виборчих дільниць порівняно з іншими країнами.
Низька електоральна активність порівняно з радянським періодом відзначається і в сучасній Україні. Явка виборців на вибори в місцеві органи влади інколи коливається від 25% до 50%. В СРСР у виборах брали участь більше 90% (за офіційними даними - 98-99%) виборців. Політична активність обмежувалася демонстрацією підтримки офіційних кандидатів і рішень партії. Подібний тип поведінки, заснований на придушенні або викривленні вільних політичних переваг і який визначається тиском зовнішніх обставин (адміністративним, партійним контролем), називається політологами мобілізаційним. І навпаки, автономна політична участь розглядається як результат раціонального і відносно вільного вибору. Сучасні політичні системи, в тому числі й демократичні, передбачають поєднання мобілізаційних і автономних форм участі. Це означає, що поряд з раціональними мотивами участі в політиці, які сформувалися на основі усвідомлення власних інтересів, політична активність індивідів може бути відповіддю на мобілізаційні заклики партій, демагогічну риторику політичних лідерів.
Форми політичної участі відрізняються не тільки мірою усвідомленості, але й масштабністю, легальністю та іншими параметрами. За критерієм легальності прийнято виділяти конвенціональні та неконвенціональні форми політичної участі.
Конвенціональна участь - поведінка, яка використовує законні або ті, що відповідають загальноприйнятим нормам форми вираження інтересів і впливу на владу. Основною формою конвенціональної поведінки є участь у виборах. Участь у виборах дозволяє обмежити прояв небезпечних для політичної системи форм масової активності, спрямувавши її в інституціональне (регульоване нормами) русло, коли невдоволені політикою уряду люди виражають свій протест, голосуючи за переміни. А інша частина громадян завдяки виборам демонструє підтримку урядовому курсу. Вже на цьому прикладі можна побачити, що конвенційна участь орієнтована на досягнення різних завдань.
Американські політологи К.Джандра, Дж.Беррі та Дж.Голдман виділили два види дій:
дії, що демонструють підтримку влади і політичної системи - участь у святкових заходах з приводу будь-яких подій, робота в якості спостерігача на виборах. Навіть піднімаючи державний прапор у святкові дні, прикріплюючи на одяг знаки з державною символікою, людина демонструє підтримку країні і побіжно її політичній системі;
дії, засобом яких громадяни намагаються вплинути на владу і змінити певні сторони суспільного життя.
В цю групу об'єднані такі форми участі:
голосування за партії і політиків, які виражають інтереси певної групи виборців;
контакти з офіційними особами (найчастіше з представниками місцевих органів влади), щоб привернути їх до будь-яких проблем;
ініціативні рухи (збір підписів за проведення референдуму з яких-небудь питань, письмові звернення в органи влади, в ЗМІ);
участь у санкціонованих мітингах, демонстраціях;
особливі форми участі - лобіювання, фінансування виборчих кампаній.
Політологи ставлять питання: наскільки подібні форми участі відповідають демократичній практиці. Одні вважають, що така участь може служити приватним інтересам на шкоду інтересам більшості, що ресурсами для подібного впливу володіє обмежена кількість громадян. Інші вважають, що така практика не суперечить демократії, зауважуючи, що спроба уряду задовольнити чиїсь особисті інтереси викликає відгук у активної частини громадян.
Неконвенціональна участь - незаконна або така, що суперечить загальноприйнятим політичним нормам поведінка. Вона проявляється у формах протесту, у непокорі державній владі. До подібних акцій громадяни вдаються у тих випадках, коли відсутні інституціональні канали вираження їх інтересів, або традиційні форми участі виявляються неефективними, а самі люди відчувають недовіру до політичної системи. Неконвенційна поведінка поділяється на ненасильницькі і насильницькі види. До перших можна віднести мітинги і марші протесту проти яких-небудь дій офіційної влади, пікети, сидячі страйки у громадських місцях і під вікнами урядових будівель, перекритгя транспортних магістралей. Ці дії можуть здійснюватися з порушенням діючого законодавства. Свідома відмова підпорядковуватися законам (а у виняткових випадках - відмова від сплати податків), проведення несанкціонованих акцій протесту, приниження будь-якої ділової активності - усі ці дії об'єднуються під назвою "громадянська непокора".
Тактика масових ненасильницьких акцій громадянської непокори була обґрунтована М.Ганді та М.Л.Кінгом. Виступаючи за незалежність Індії, М.Ганді у 1930 р. очолив "Соляний похід" - своєрідну символічну акцію протесту проти урядової соляної монополії. Ця і подібні інші акції сприяли досягненню національної незалежності Індії. В США наприкінці 50-х -першої половини 60-х pp. XX ст. рух за громадянські права негрів, очолюваний М.Л.Кінгом, використовуючи ненасильницькі акції, зумів домогтися прийняття законів, які відміняли расову сегрегацію у південних штатах США і надавали афроамериканцям рівні з іншими виборчі права. Інші відомі прийоми ефективності використання мирних форм громадянської непокори -"оксамитова революція" у Празі, в Угорщині, об'єднання Німеччини та інші акції, що сприяли демократичним перетворенням у країнах Східної Європи наприкінці 80-х років XX ст. В Україні "вибух" різних форм політичної активності спостерігався наприкінці 80-х - початку 90-х років.
Далеко не будь-які акції протесту досягають результату, більше того, вони можуть перерости у форми конфронтації з використанням насильства. Неконвенціональні насильницькі форми участі охоплюють спектр дій від масових безпорядків і псування майна до тероризму.
Політологи акцентують увагу на залежності політичної участі від деяких факторів:
соціально-економічний статус і освіта: люди з більш високим рівнем доходів і освітою більш чітко усвідомлюють вплив політики на їхнє життя і мають необхідні ресурси (час, знання), щоб впливати на урядові рішення методом голосування та інших форм конвенціальної участі;
вік: молодь менше схильна до участі у голосуванні. Навпаки, з віком люди проявляють більший інтерес до голосування, тому що сильніше відчувають зв'язок між політикою, що проводиться, і своїм життям. Дослідження, проведені у нашій країні, показують, що найактивнішою групою виборців є пенсіонери, найпасивнішою - студенти та учні.
Співвідношення конвенційних і неконвенційних форм участі залежить, крім того:
від параметрів політичного режиму;
наявності інститутів, в першу чергу сильних політичних партій та інших суспільно-політичних організацій, діючих не тільки на національному, але й на місцевому рівні, здатних артикулювати інтереси різних верств населення;
економічної ситуації. Економічний спад та інші кризові явища в економіці призводять до підвищення рівня протестної поведінки.

Приложенные файлы

  • docx 23635057
    Размер файла: 63 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий