ОТВЕТЫ

Цілі та шляхи досягнення світової екологічної безпеки.

Зрозуміло, що для досягнення екологічної безпеки необхідно поступово розв’язати глобальні та регіональні екологічні проблеми. Найбільша увага зараз приділяється розв’язанню таких проблем: кліматичні зміни досліджуються Всесвітніми організаціями метеорологічною службою ООН, ЮНЕП та ЮНЕСКО. Кліматичні проблеми регулюються законодавчими міжнародними актами: Монреальський протокол по речовинам, що руйнують озоновий шар та Лондонська поправка до нього (1987р.), Венська конвенція по захисту озонового шару (1985 р.), Декларація захисту озонового шару (Хельсинки, 1989 р.) – містить рекомендації відмовитись від виробництва та споживання хлор та фтор сполук; Рамочна конвенція по проблемі клімату (1992 р.), Кіотський протокол (1997 р., зниження кількості викидів тривало існуючих парникових газів розвинутими країнами світу) – зниження виробництва парникових газів повинно скласти в середньому 5,2 % до рівня 1990 р. для гідрофторвуглеводів, перфторвуглеводів та гексафториду сірки. Розраховані параметри зниження викидів з урахуванням можливостей різних країн: для країн ЄС і деяких з перехідною економікою – 8%, для США – 6%, Угорщини, Польщі, Японії – 7%, для Хорватії – 5%. Деякі країни можуть залишити загальний обсяг викидів на старому рівні – Росія, Україна, Нова Зеландія, деякі – Австралія, Ісландія, Норвегія – можуть збільшити рівень на 1,8%. Крім того, за Кіотським протоколом виникає можливість торгівлі квотами на викиди (так, країни, що потребують більших об’ємів викидів можуть купити квоту у країни яка недовикидує парникові гази).
Згідно документам по охороні атмосфери здійснюється контроль за викидами 100 хімічних речовин (галогенів, хлор та фтор сполук, метилхлороформа та ін.).
Проблеми забруднення оточуючого середовища регулюються конвенціями про транскордонне перенесення речовин. Проблема небезпечних відходів контролюється Базельською конвенцією про контроль за транскордонним перевезенням небезпечних відходів та їх знищення. Проблема втрати біорізноманіття регулюється Конвенцією по біорізноманіттю (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.), Панєвропейська стратегія по збереженню біорізноманіття. Розв’язання медичних, продовольчих, демографічних проблем виконується програмами та конвенціями світових організацій та підрозділів ООН.
Таким чином, метою забезпечення екологічної безпеки є – створення здорового оточуючого середовища та існування людини-громадянина, яка має право на здорове середовище.
Методами забезпечення екологічної безпеки є:
Методи контролю за якістю оточуючого середовища:
методи кількісних розрахунків (фізичні, хімічні, оптичні та ін. методи);
біологічні – якісні чи частково кількісні методи оцінки стану біоти.
Методи модулювання та прогнозу;
Комбіновані методи (еколого-токсикологічні, фізико-хімічні, біологічно-токсикологічні);
Методи управління якістю оточуючого середовища.


Історія природокористування. Основні етапи розвитку стосунків між людиною та природою.
Новітні дослідження з використання розшифрування інформації, що міститься в макромолекулах білків і нуклеїнових кислот, зокрема в молекулах ДНК (внаслідок мутацій ДНК змінює свою структуру впродовж 1 млн. років на 3 %), дали змогу встановити, що перші люди сучасного типу (Homo sapiens – людина розумна) з'явилася приблизно 200 тис. років тому. Порівняння ДНК різних расових груп свідчить про те, що найстаріша вона у африканців (200 тис. років), азійська – 100 тис. років і європейська – 50 тис. років. Отже, можна зробити висновок, що первісна сучасна людина з'явилася в Африці, а потім розселилася в Азію, Європу та по інших материках. На думку антропологів, поряд з людиною розумною жили також інші архантропи – неандертальці, але вони не володіли членороздільною мовою.
Еволюція людини відрізнялася своєю незвичайністю, яка полягає у тому, що на відміну від інших організмів вона не пристосовувалася до природи, а прагнула ніби відокремити її від себе. Про це свідчить використання одягу, житла, вогню, знарядь праці. За допомогою знарядь праці людина відокремлюється від навколишнього світу і створює свій. У процесі еволюції вона дедалі більше змінює довкілля та вдосконалює власне. Сьогодні зміни зовнішнього середовища стають загрозливими для існування самої людини. Як вважають учені, мозок сучасної людини використовується не більше ніж на 2 % щодо своїх можливостей, то можна собі уявити, які можливості самовдосконалення має людина у своїм потенціалі і яких висот вона може досягти в розвитку свого інтелекту. З появою людини біосфера починає ставати чимось іншим. Упродовж багатовікової історії людства на Землі його взаємовідносини з навколишнім природним середовищем були неоднаковими і безперервно змінювалися. І саме тому потрібно виділити хоча б чотири етапи взаємодії людини і природи. І. З появою першої людини (близько 200 тис. років тому) розпочався перший етап у цих взаємовідносинах, який можна назвати примітивний. Чисельність населення невпинно зростає, а з нею постійно зростають потреби в харчуванні, одязі. На перших етапах існування людського суспільства людська діяльність у своїх зовнішніх проявах нічим особливим не відрізнялась від діяльності інших живих організмів. Людина в основному споживала готові продукти природи без обробки чи при мінімальному приготуванні. Існуючі примітивні знаряддя праці допомагали в отриманні необхідних для нормального біологічного існування людини готових продуктів природи. Основними видами діяльності були збиральництво, первісне мисливство та рибальство. Нечисленні людські спільноти, озброєні примітивними знаряддями праці, легко «вписувались» в існуючі екосистеми, і внаслідок обмеженості своєї виробничої потужності не могли скільки-небудь суттєво порушити системи підтримки їх динамічної рівноваги, хоча іноді це їм і вдавалося (згадаймо хоча б долю мамонтів). У тих же випадках коли їм це вдавалось, природа доволі легко могла їх ліквідовувати звичним для себе способом, використовуючи свій традиційний щодо живих істот спосіб - скорочення харчової бази первісних людей.
ІІ. На початку неоліту, близько 6 тис. років тому, з виникненням сільського господарства стався нечуваний демографічний вибух. Розпочався другий етап в еволюції людського суспільства, який називають агрокультурний. Накопичення знань про природу, вдосконалення знарядь праці привели до якісних змін у способі освоєння людиною природи. Від збиральництва, первісного рибальства та скотарства вона поступово переходить до скотарства та землеробства. Якщо раніше продукти природи брались з неї і споживались в готовому вигляді, то на цьому етапі людина, свідомо перетворюючи природне середовище, пристосовує його згідно з своїми потребами і починає виготовляти необхідні для власної життєдіяльності продукти. Знаряддя праці сприяють виготовленню цих продуктів. Різко збільшується сукупна виробнича потужність людства, розширюється ареал його розселення. На цьому етапі взаємодії суспільства та природи, що розтягнувся на декілька тисячоліть, людство освоїло практично всю територію Землі, придатної для існування, і в той же час встигло багато з її регіонів зробити непридатними для життя. Час для людини став прив'язуватися до аграрних циклів (урожай, народження тварин і т.п.). Вона хоч і стала відчувати себе більш незалежною від зовнішніх умов існування, все ж змушена була узгоджувати свою діяльність з основними закономірностями розвитку оточуючого природного середовища та предметів природи.
Для задоволення потреб в їжі людина починає полювати на великих диких тварин, одомашнює їх і займається скотарством. Швидко відбувається розселення людей по усій території Земної кулі. Чисельність населення 100 тис. років тому досягла 1 млн., а його густота становила вже 0,012 мешканця на один квадратний кілометр. Вогонь був першим технічним завоюванням людини. Використання вогню для вилову дичини спричинило 100 тис. років тому виникнення першої екологічної кризи в біосфері, яка пов'язана з руйнуванням рослинності й тваринного світу у різних районах Земної кулі. Так, близько 50 тис. років тому було знищено більше половини великих ссавців, що пережили третинний період. Наприкінці останнього льодовикового періоду, 12 тис. років тому, відбулося глобальне вимирання мегафауни – тварин вагою понад 45 кг, у т.ч. мамонтів.
Розвиток осілого землеробства спричинив перші істотні антропогенні потрясіння біосфери. Відбулося винищення великих представників фауни, яких пастухи вважали небажаними конкурентами свійських тварин у боротьбі за пасовиська. Лісові біоми спочатку замінювалися на пасовища, а потім на поля сільськогосподарських культур. Це триває і до наших днів. Розвиток сільського господарства супроводжується викоріненням рослинного покриву на значних площах і замінюється невеликою кількістю відібраних людиною видів, які найпридатніші для харчування. Запровадження землеробства сприяло веденню осілого способу життя, значному збільшенню густоти населення і утворенню перших поселень, городищ – прообразів міст. З розвитком землеробства й скотарства пов'язані локальні й регіональні екологічні кризи, спричинені різкою зміною мікроклімату, складу й стану флори, фауни, ґрунтів, зменшенням природних біологічних ресурсів. Приклад цього пустелі Північної й Центральної Африки, Близького Сходу, центральної частини Північної Америки, що утворилися під впливом діяльності людини лише кілька тисяч років тому.
ІІІ. Від початку нашої ери і до середини XIX століття – третій етап – більшість населення займалася сільським господарством і невелика частина працювала ремісниками у містах. Цей етап можна назвати машино-індустріальним. Ні інтенсивна індустріалізація, ні зростання міст істотно не впливали на зміну способу життя. Уся продукція вжитку перетворювалася на відходи, які редуценти перетворювали на неорганічні речовини, які знову використовувалися автотрофами, продуцентами. З початку XVIII ст. зроблено багато наукових відкриттів, які зумовили розквіт сучасного промислового суспільства. Були винайдені перші машини, нові речовини та матеріали, використовується нова техніка на фабриках та у сільському господарстві. Це привело до стрімкого зростання чисельності населення, яка на початок XIX ст. досягла 1 млрд. осіб., а його густота – 6,2 осіб. на км2.
Від кінця XVIII і до першої половини XX ст., в період бурхливого розвитку фізики, хімії, техніки, винайдення парового й електричного двигунів, освоєння атомної енергії, розвитку авіації, коли кількість населення перевищила 3,5 млрд. чоловік, негативні екологічні процеси почали набувати глобального характеру, хоча ще не досягли масштабів кризи. Особливості ставлення людини до природи в цей період полягали в активному «підкоренні» її, в боротьбі з нею, хижацькому споживанні всіх її ресурсів з упевненістю в тому, що вони невичерпні. ІV. У другій половині XIX т. починається четвертий етап, пов'язаний з появою та масовим впровадженням у виробництво машин. Це приводить до кардинальних змін у характері розвитку системи «людина - оточуюче середовище». Природа, яка, здавалось, була освоєна повністю, оскільки вся поверхня планети була практично вивчена, а, отже, і виявилась кінечною, стала безконечною в якісному відношенні. Здавалось, що машина здатна безкінечно виробляти споживчі вартості, необхідні для життєдіяльності людей, варто лише забезпечити її енергією, сировиною та робітником для обслуговування. Машину можна було поставити практично в будь-якому місці і вона могла працювати 24 години на добу. Це породило ілюзії про те, що можна забезпечити такий рівень виробництва, який зміг би забезпечити кожному за його потребами, якщо взяти в кожного за можливостями, а в ставленні до природи - лозунг про те, що не варто чекати милостей від природи, необхідно взяти їх.
Цей період став часом відвертої війни людства проти природи. Це кінець першої половини XIX ст., коли передові країни Європи в епоху розвиненого капіталістичного суспільства внаслідок промислової революції і становлення великого машинного виробництва досягли небачених та й немислимих до цього успіхів в освоєнні природного простору та природних багатств. На вимогу виробництва наука робила все нові та нові відкриття в природознавстві. Різко зросла сукупна виробнича потужність людства (англійський теоретик утопічного соціалізму Р.Оуен відзначав, що за декілька десятиліть промислової революції Англія, багатократно збільшивши свій промисловий потенціал, могла б забезпечити товарами більшу частину людства). Природний простір інтенсивно експлуатувався і змінювався згідно з потребами виробництва. За історично короткий відтинок часу було видобуто і перероблено величезну кількість сировини, прорито канали між морями та океанами, знищено величезні площі лісів. В.І.Вернадський, характеризуючи ці процеси, зазначив на початку XX ст., що людство досягло сукупної виробничої потужності, яку можна було порівняти з геологічною силою.
Людина займає великі території під свою сільськогосподарську діяльність, будуються великі міста. У той самий час спостерігається значне зменшення видового розмаїття рослин і тварин, знищуються залишки дикої рослинності, ліси, болота, дикі тварини. У промисловості утворюється значна кількість речовин, які не розкладаються біологічним шляхом. Ці речовини накопичуються в гідросфері, атмосфері й ґрунті, порушуючи функціонування багатьох екосистем.
Розгляд історії взаємовідносин суспільства та природи дозволяє зробити висновок, що визначальним для їх характеру є пануючий в суспільстві спосіб організації людської діяльності, який визначає і спосіб освоєння природного простору, і ставлення до природи і, врешті-решт, характер відносин між людьми. Спосіб організації людської діяльності (технологія) пройшов у своєму розвитку ряд основних етапів: природна технологія первісних збирачів та мисливців, природо-згідна технологія землеробства та ремесла, неприродна технологія індустріального промислового виробництва.

Таким чином, в історії розвитку взаємовідносин суспільства та природи, взявши за критерій пануючий спосіб організації людської діяльності, можна вичленити такі основні етапи:
етап природоподібної людської діяльності - період присвоєння готових продуктів природи, коли людина діє у своїх зовнішніх проявах як і будь-яка інша жива істота;
етап природозгідної людської діяльності - період, коли в результаті накопичення знань про природу, людина переходить до пристосування природного середовища до своїх потреб і відтворює необхідні їй компоненти природи, узгоджуючи свої запити з пізнаними вимогами природи;
етап «неприродної» (індустріальної) людської діяльності -період, коли з'являються машини і людина намагається підкорити природу, проголошуючи себе її «царем» (власне період формування та розгортання глобальної екологічної кризи, викликаної антропогенним втручанням у природні процеси і виникнення загрози глобальної екологічної катастрофи).
18 Структура екології. Основні терміни та поняття.
Важливу роль у диференціації екологічної науки мав ІІІ Ботанічний конгрес, який відбувся у 1910 році у Брюсселі.
В останні десятиліття, коли загроза глобальної екологічної кризи змусила розглядати людську діяльність на планеті з позицій законів живої природи, відбулося швидке розширення екології. Увібравши в себе проблеми навколишнього середовища, вона не тільки використовує досягнення інших розділів біології, але і вторгається в суміжні з біологією дисципліни - в науки про Землю, в фізику та хімію, в різні інженерні галузі, пред'являє нові вимоги до інформатики та обчислювальної техніки, знаходить програми за межами природних наук - в економіці, політиці, соціології, етики. Цей процес проникнення ідей і проблем екології в інші галузі знання отримав назву екологізації:
Основні розділи сучасної екології: загальна (теоретична) екологія (біоекологія, експериментальна екологія), прикладна екологія (геоекологія, соціальна екологія техноекологія).
Кожен розділ має свої підрозділи та зв'язки з іншими частинами екології та суміжними науками.
Загальна екологія присвячена об'єднанню різноманітних екологічних знань на єдиному науковому фундаменті. Її ядром є теоретична екологія, яка встановлює загальні закономірності функціонування екологічних систем. Багато природних екологічних процесів відбуваються дуже повільно і обумовлені безліччю чинників. Для вивчення їх механізмів недостатньо одних натурних спостережень, потрібен експеримент. Експериментальна екологія забезпечує методичним інструментарієм різні розділи науки. Але можливості експерименту в екології обмежені. Тому широко застосовується моделювання, зокрема математичне.
Біоекологія - «класична» екологія, що сформувалася в рамках біології, являє собою досить цільну область природознавства. Вона присвячена взаємодії із середовищем надорганізмених біологічних систем усіх рівнів.
У ній виділяються:

· екологія окремих особин як представників певного виду організмів - аутоекологія;

· екологія генетично однорідних груп організмів одного виду, що мають спільне місце проживання, - популяційна екологія - демекологія;

· екологія багатовидових спільнот, біоценозів - синекологія;

· вчення про екологічні системи - біогеоценологія.
Ще один розділ становить еволюційна екологія - вчення про роль екологічних факторів у еволюції. Саме в біоекології на основі вивчення ролі потоків речовин, енергії та інформації в життєдіяльності організмів формується уявлення про екологію як про економіку природи.
Прикладна екологія об’єднує три великих розділи:
геоекологія – вивчає геоекосистеми – територіальні одиниці, що контролюються людиною і являють собою ділянки ландшафтної сфери. Вона вирішує взаємопов’язані завдання оцінки проживання і різноманітної виробничої діяльності людини, а також прогнозування стійкості природи і її реакції на різні антропогенні дії. До її складу входить охорона атмосфери, охорона гідросфери, охорона геологічного середовища, охорона земельних ресурсів, ландшафтна екологія.
соціоекологія – вивчає соціоекосистеми – взаємодію природи та суспільства. Взаємозв’язок природних і соціальних чинників праці визначається формами власності, суспільним поділом праці, рівнем розвитку науки і техніки, які в сукупності зумовлюють історично конкретний спосіб матеріального і духовного виробництва, характер освоєння та перетворення людиною природної і соціальної дійсності. До її складу входить: психоекологія, урбоекологія, екологія народонаселення, природоохоронне законодавство та міжнародне співробітництво по охороні біосфери.
техноекологія – вивчає техноекосистеми – створені внаслідок впливу на навколишнє середовище техногенних факторів: екологія енергетики, промисловості, агроекологія, екологія транспорту, екологічна експертиза, екологія військової діяльності.
Екологія як наука базується на різних галузях біології (фізіологія, генетика, біофізика), пов’язана і з небіологічними науками (фізика, хімія, геологія, географія). Таким чином виникли географічна екологія, глобальна екологія, хімічна екологія та ін.
Основні терміни та поняття.
АВТОТРОФИ – живі організми, що здатні створювати органічну речовину з неорганічної, використовуючи як джерело енергії – сонячну радіацію (зелені рослини, деякі бактерії та водорості).
ГЕТЕРОТРОФИ – живі організми, які харчуються готовою органічною речовиною (тварини, гриби, бактерії, людина).
ПРИРОДА. Поняття природа, в першу чергу, визначається як оточуючий нас світ у всій багатоманітності його проявів; весь матеріально-енергетичний та інформаційний світ Всесвіту – універсум, також це сукупність умов існування людського суспільства. Згідно такого визначення до природи відносяться не лише живі організми Землі, але й усі неживі компоненти середовища. Існує поняття «друга природа» - сукупність речей та явищ які не існують у природі в готовому вигляді, а створювались в процесі суспільного виробництва.
ОХОРОНА ПРИРОДИ – комплексна наука, що розробляє загальні принципи та методи збереження та відновлення природних ресурсів і система заходів спрямованих на підтримку раціональної взаємодії між людиною та оточуючим природним середовищем.
ОТОЧУЮЧЕ СЕРЕДОВИЩЕ – охоплює природу, людину, соціум і все, що створила людина (другу природу).
ОТОЧУЮЧЕ ПРИРОДНЕ СЕРЕДОВИЩЕ – вужче ніж просто оточуюче середовище, оскільки охоплює біотичні та абіотичні компоненти і людину як біологічний вид.
ОХОРОНА ОТОЧУЮЧОГО СЕРЕДОВИЩА – комплекс міжнародних, державних, регіональних, адміністративно-господарчих та політичних і суспільних заходів, які забезпечують фізичні, хімічні, біологічні параметри функціонування природних та антропогенних систем в межах необхідних з точки зору здоров’я та благополуччя людини.
Таким чином, щоб дослідити і визначити вплив людини на оточуюче середовище перш за все необхідно дослідити це саме середовище. Людина, як біологічний вид виникла завдяки процесам еволюції і розвитку біосфери, тому почнемо саме з вивчення найбільшої екосистеми світу – біосфери.

19. ПОНЯТТЯ ЗАБРУДНЕННЯ. КЛАСИФІКАЦІЯ ЗАБРУДНЕННЯ.
ЗАБРУДНЕННЯ – привнесення у природне середовище нових, не характерних для нього фізичних, хімічних та біологічних агентів або перевищення природного середньо багаторічного рівня цих агентів у середовищі. Розрізняють безпосередні об’єкти забруднення – компоненти екотопу – атмосфера, повітря, вода; і опосередковані об’єкти – складові біоценозу, живі організми. Джерела забруднення різноманітні: конкретні промислові підприємства, побутові відходи, хімічні речовини захисту рослин і т.д. Саме тому виникла необхідність класифікації забруднення.

КЛАСИФІКАЦІЇЇ
І. Розрізняють за генезисом природні й антропогенні забруднення. Природне виникає в результаті природних причин - виверження вулканів, землетрусів, катастрофічних повеней, пожеж. Антропогенне забруднення - результат людської діяльності. В даний час загальна потужність джерел антропогенного забруднення в багатьох випадках перевершує потужність природних. Природні джерела окису азоту викидають 30 млн т на рік, а антропогенні - 35-50 млн т; двоокису сірки відповідно 30 і більше 150 млн т. У результаті діяльності людини свинцю потрапляє в біосферу в 10 разів більше, ніж у процесі природних забруднень.
ІІ. Загальна класифікація забруднень:
1 - інгредієнтне забруднення як сукупність речовин, кількісно чи якісно ворожих природним біогеоценозам (інгредієнт складова частина складної сполуки або суміші);
2 - параметричне забруднення, пов'язане зі зміною якісних параметрів навколишнього середовища (параметр навколишнього середовища одна з його властивостей, наприклад, рівень шуму, радіації, освітленості тощо);
3 - біоценотичне забруднення, що полягає у впливі на склад та структуру популяції живих організмів;
4 - стаціально-деструкційне забруднення (стація місце існування популяції, деструкція руйнування) являє собою зміну ландшафтів та екологічних систем в процесі природокористування.
ІІІ. Забруднення поділяють за масштабами на:
а) глобальні (планетарні): озонові дірки, кислотні дощі, парниковий ефект, підвищення рівня радіації і забруднення Світового океану;
6)регіональні: забруднення окремих частин країни, басейну окремої річки, моря;
в) локальні: невеликих масштабів від локальних джерел забруднення: вихлопна труба конкретного автомобіля, викид газоподібних чи твердих відходів окремого підприємства.
ІV. За характером забруднення може бути – навмисне (протизаконні викиди й скиди шкідливих відходів виробництва); супутнє (поступові зміни стану атмосфери, гідросфери, літосфери і біосфери внаслідок діяльності людини: спустелювання, висихання боліт і підтоплення, кислотні дощі і парниковий ефект); аварійне (внаслідок порушення нормальної роботи підприємств промисловості).
V. За видами забруднення поділяється на:
1 .Механічне - це забруднення навколишнього середовища механічними відходами без хіміко-фізичних наслідків.
2. Хімічне - це зміна хімічних властивостей середовища, що спричиняє негативний вплив на екосистеми і техногенні системи.
З.Фізичне - це зміна фізичних параметрів навколишнього середовища, що призводить до негативних наслідків (див. розгорнуто нижче).
4. Біологічне - це проникнення в екосистеми чи техногенні системи живих істот, ворожих даним співтовариствам.

Фізичне забруднення поділяється на підвиди:
1) температурно-енергетичне (теплове) забруднення - це вид фізичного забруднення, пов’язаний з підвищенням температури середовища під впливом антропогенних факторів. Стосовно міського середовища теплове забруднення поки що носить локальний характер. »Острови тепла» з підвищеною температурою на кілька градусів - це великі міста, виробничі комплекси тощо. Так, у відповідності з температурним режимом, Париж повинний бути розташований на 170 км південніше свого дійсного місця розташування.
2) світлове - це вид фізичного забруднення, пов’язаний з порушенням природної освітленості в результаті дії штучних джерел світла (яскравий спалах світла, спалах при ядерному вибуху, включені на близькій відстані вогні далекого світла у зустрічного автомобіля).
3) електромагнітне - зміна електромагнітних властивостей середовища. Це своєрідні електромагнітні хвилі, дія яких підсилюється під високовольтними лініями, у районі локаторів, біля телевізорів. Воно негативно позначається на живих організмах через порушення роботи клітинних і молекулярних біологічних структур. Є дані про вірогідність появи катаракти хрусталика ока під впливом даного виду забруднення.
4) радіоактивне забруднення - це забруднення, пов’язане з перевищенням природного рівня радіації над природним фоном.
5) шумове забруднення - це перевищення природного рівня шуму, викликаного механічними коливаннями пружних тіл.
Теплове забруднення.
Ця форма забруднення пов’язана із зміною температури середовища (особливо при підвищенні), що відбувається в результаті промислових викидів нагрітого повітря, газів, що відходять, і вод. У промислових центрах і великих містах атмосфера піддається тепловому забрудненню у зв'язку з тим, що в атмосферу надходять речовини з більш високою температурою, ніж навколишнє повітря. Температура викидів зазвичай вище середньої багаторічної температури приземного шару повітря. З труб промислових підприємств, вихлопних труб двигунів внутрішнього згоряння, при опаленні будинків, лісових пожежах виділяються речовини, нагріті до 60 С і більше. Середньорічна температура атмосферного повітря над великими містами і промисловими центрами на 6-7 градусів вище температури повітря прилеглих територій. Фахівці відзначають, що в останні 25 років середня температура тропосфери піднялася на 0,7 С. Теплове забруднення поверхні водойм і прибережних морських акваторій виникає в результаті скидання нагрітих стічних вод електростанціями і деякими промисловими виробництвами. Скидання нагрітих вод у багатьох випадках спричиняється підвищення температури води у водоймах на 6-8 градусів. Площа плям нагрітих вод у прибережних районах може досягати 30 кв.км. Більше стійка температурна стратифікація перешкоджає водообміну поверхневих і донних шарів. Розчинність кисню зменшується, а споживання його зростає, оскільки з ростом температури підсилюється активність аеробних бактерій, що розкладають органічну речовину. Підсилюється видова розмаїтість фітопланктону й всієї флори водоростей..

Світлове забруднення. Штучне світло, мабуть, найнадійніша ознака домінування людства на планеті. До того ж масштаби світлового забруднення надзвичайно високі. Відповідно до деяких досліджень нічне небо над Євросоюзом на 85 % яскравіше свого природного стану. В США цей показник складає 62 %, у Японії – 98,5 %. В таких країнах як Німеччина, Австрія, Бельгія і Нідерланди нічного неба більше немає як такого: воно постійно світиться відбитим світлом міст. Сьогодні мешканці мегаполісів замість 2500 зірок, дійсно видимих на нічному небокраї неозброєним оком, можуть розгледіти лише кілька десятків найяскравіших з них. І що ще гірше – ця тенденція безупинно зростає в наші дні.
Проблеми забруднення довкілля настільки розрослись і урізноманітнились, що зачепили навіть і світлотехнічну галузь. Ще порівняно недавно, прнаймні десять років тому, питання про забруднення світлом навколишнього середовища і про раціональне його використання в архітектурі і будівництві не виникало ні в екологів, ні у світлотехніків. Проте ця проблема аж ніяк не нова. Причина такого явища – світлове забруднення атмосфери, результатом якого є феномен «світіння» неба. Штучне світло освітлених міст, спрямоване вгору, розсіюється часточками атмосфери (молекулами й аерозолями) і викликає її світіння.
Світіння неба створює так звану світлову вуаль, яка знижує його видимість і створює труднощі, в першу чергу, астрономам при спостереженні зірок. Основна причина цього явища – використання неекранованих світлових приладів, що спрямовують частину світлового потоку прямо в небо. Надлишкове світіння небесного склепіння також викликане прямими формами забруднення навколишнього середовища, які пов’язані з видобутком, транспортуванням та спалюванням вугілля, нафти, газу. При цьому безглузда витрата електроенергії складає у всьому світі мільярди доларів на рік.
Надлишок нічного освітлення не лише викликає збільшення яскравості неба, але й негативно впливає на навколишнє середовище, втручаючись у природні ритми біосфери. Вчені прогнозують, що штучна зміна природного свічення неба загрожує людству не меншими проблемами, ніж парниковий ефект. Такі зміни торкнуться як навколишнього середовища, так і самої людини, на яку звуження діапазону видимого Всесвіту спричинить негативний психологічний ефект. При цьому страждають і численні тварини, що ведуть нічний спосіб життя. Зайве світло погано діє практично на всі нічні види. Якісь із них не можуть полювати, якісь – розмножуватися, а інші – просто жити. Наприклад, зменшення кількості комах знижує площу запилення рослин. Як відомо, випадання з «харчового ланцюжка» хоча б однієї ланки призводить до дуже серйозних наслідків для всіх інших ланок. Особливо страждають птахи. Світлове забруднення впливає, в першу чергу, на маршрути їхньої міграції. Природний ритм рослин і всіх живих істот піддається значним змінам завдяки перетворенню ночі на день. Наприклад, для рослин збільшення періоду фотосинтезу, викликане застосуванням штучного світла, веде до надприродного росту рослин, зсуву фази цвітіння та зміни в інших фазах онтогенезу.
Електромагнітне забруднення. Організм людини реагує на зміни напруженості магнітного поля. Так, магнітні бурі, що виникають у період сонячної активності, викликають порушення роботи серцево-судинної системи. Протягом мільярдів років природне магнітне поле Землі, як первинний періодичний екологічний фактор, постійно впливало на стан екосистем. В ході еволюційного розвитку структурно-функціональна організація екосистем адаптувалася до природного тла. Деякі відхилення спостерігаються лише в період сонячної активності, коли під впливом могутнього корпускулярного потоку магнітне поле Землі випробовує короткочасні різкі зміни своїх основних характеристик. Це явище, що одержало назву магнітних бурь, несприятливо відбивається на стані всіх екосистем, включаючи й організм людини. У цей період відзначається погіршення стану хворих, що страждають серцево-судинними, нервово-соматичними й іншими захворюваннями. Впливає магнітне поле і на тварин, особливо на птахів і комах.
На нинішньому етапі розвитку НТП людина вносить істотні зміни в природне магнітне поле, додаючи геофізичним факторам нові напрямки і різко підвищуючи інтенсивність свого впливу. Основні джерела цього впливу - електромагнітні поля від ліній електропередач (ЛЕП) і електромагнітні поля від радіотелевізійних і радіолокаційних станцій.
На території СНД загальна довжина тільки ЛЕП-500 кв перевищує 20 тис. км (крім ЛЕП-150, ЛЕП-300 і ЛЕП-750). Лінії електропередач і деякі інші енергетичні установки створюють електромагнітні поля промислових частот (50 Гц) у сотні разів вищі за середній рівень природних полів. Напруженість полів (Е) під ЛЕП може сягати десятків тисяч вольт на метр.
Негативний вплив електромагнітних полів на людину і на ті чи інші компоненти екосистем прямо пропорційні потужності полів і часу опромінення. Несприятливий вплив електромагнітного поля, створюваного ЛЕП, виявляється вже при напруженості полів, що дорівнює 1000 в/м. У людини порушуються ендокринна система, обмінні процеси, функції головного і спинного мозку та ін.
Вплив електромагнітних випромінювань від радіотелевізійних і радіолокаційних станцій на середовище мешкання людини пов’язано з формуванням високочастотної енергії. Японськими вченими виявлено, що в районах, розташованих поблизу могутніх випромінюючих теле- і радіоантен, помітно підвищується захворювання катарактою очей. Медико-біологічний негативний вплив електромагнітних випромінювань зростає з підвищенням частоти, тобто із зменшенням довжини хвиль.
Штучні магнітні поля, створювані постійним електричним струмом великої сили, характеризуються напруженістю до кількох тисяч ампер на метр.
Нормативна величина напруженості постійного магнітного поля, що утворюється поблизу установок і ліній електропередач постійного струму, протягом робочого дня складає 8000 А/м, гранично припустимий рівень напруженості не встановлений.
Окрім магнітного, постійний електричний струм створює електричне поле, назване електростатичним. Електростатичне поле високої напруги впливає на організм людини, зокрема викликає розлад нервової системи, негативно впливає на репродуктивну функцію організму, особливо в чоловіків. Нормативна величина напруженості електростатичного поля протягом робочого дня складає 20 кв/м, гранично припустимий рівень напруженості - 60 кв/м.
Джерелом електромагнітних полів є перемінний струм. Електромагнітне поле характеризується напруженістю (Ут/м) і щільністю потоку потужності (Ут/м2). Створювані електромагнітним полем електромагнітні хвилі характеризуються частотою коливання (Гц).
Для захисту населення від впливу полів, які генеруються повітряними лініями електропередач, встановлюються санітарно-захисні зони обабіч траси.
Джерелами електромагнітних випромінювань є також радіотехнічні й електронні пристрої: зв’язок, локація, радіо і телебачення. Електромагнітне випромінювання цих установок знаходиться в діапазоні радіочастот від 103 до 1012 Гц.
Інтенсивність електромагнітного випромінювання характеризується щільністю потоку енергії - кількістю енергії, що припадає на одиницю поверхні: П = Е*Н/2, Ут/м2. Вплив електромагнітного випромінювання на жителів населених пунктів залежить від потужності джерела і частоти.
Для захисту населення від впливу електромагнітного поля високої частоти радіостанції, телецентри, ретранслятори й інші джерела радіохвильового випромінювання потужністю понад 100 квт повинні розміщуватися за межами населених пунктів. Якщо джерела радіохвильового випромінювання розташовуються в міській межі, то навколо них в обов’язковому порядку повинна бути створена санітарно-захисна зона (СЗЗ), що складається з зони суворого режиму і зони обмеженого користування. У зоні суворого режиму знаходиться джерело радіохвильового випромінювання. Вона, як правило, обгороджена й охороняється. У межах СЗЗ не допускається розташування житлових будинків.
Загалом забруднення можна поділити за генезисом на природне, викликане природними катастрофічними процесами та антропогенне спричинене людиною безпосередньо або опосередковано. Антропогенне забруднення поділяють на типи: біологічне; механічне; хімічне; фізичне, яке в свою чергу поділяється на теплове, світлове, шумове, електромагнітне, радіоактивне.

Радіоактивне забруднення. При опроміненні людей від джерел радіоактивних випромінювань у дозах до 1 Гр підвищується імовірність розвитку онкологічних захворювань і прояву генетичних дефектів. Ці наслідки значно змінюються в часі від моменту опромінення. Наслідки впливу великих доз опромінення виявляються швидко у формі гострої променевої хвороби, причому, чим вища отримана доза опромінення, тим швидше і гостріше виявляється її згубний ефект.
Опромінення підрозділяються на зовнішні і внутрішні. Зовнішнє опромінення припускає, що джерело впливу знаходиться поза організмом. Воно пов’язано в основному з випромінюванням, що має високу проникаючу здатність. Якщо радіоактивні речовини з їжею чи повітрям потрапляють усередину організму, з’являється джерело внутрішнього опромінення. При внутрішньому опроміненні на клітини організму впливають радіоактивні частки.
Радіоактивне опромінення пов’язане із впливом джерел як природного походження, так і створених людиною. Основна частина одержуваної жителями Землі дози опромінення обумовлена природними джерелами. Середня річна індивідуальна еквівалентна доза від них складає для землян 2 мзв. Для жителів України цей показник вищий і дорівнює, за даними Міністерства охорони здоров’я України, 4,46 мзв.
Дози опромінення населення від природних джерел радіації залежать від висоти над рівнем моря, геологічної будови і планувально-архітектурних особливостей території. Для жителів гірських місцевостей зростає частка космічного випромінювання в отриманій за рік еквівалентній індивідуальній дозі. Так, при підйомі від рівня моря до 2000 метрів, опромінення від космічних променів зростає в кілька разів.
Підвищення дози опромінення може бути викликано використанням при будівництві будинків, доріг чи плануванні територій матеріалів з високим вмістом радіонуклідів.
Небезпечним природним джерелом внутрішнього опромінення людини є газ радон. Радіоактивними властивостями наділені радон-222 і радон-220, що є продуктами розпаду радію-226. Радон виділяється з гірських порід через ґрунт і накопичується в приміщеннях перших поверхів будинків, особливо при їхній недостатній вентиляції. Визначений внесок у надходження радону в житлові приміщення вносять матеріали, з яких вони побудовані, і вода, що надходить зі шпар. Радон накопичується у ванних кімнатах, особливо при користуванні душем. Проведені в 18 обласних містах України виміри активності радону-222 у різних приміщеннях показали, що на перших поверхах багатоквартирних будинків він складає в середньому 48 Бк/м3, для поверхів вище першого - 22 Бк/м3, а в одноповерхових будинках - 92 Бк/м3. Діючі в Україні нормативи допускають граничну середньорічну концентрацію радону-222 у приміщеннях будинків 50 Бк/м3. Проектами дитячих дошкільних установ і шкіл повинні обов’язково передбачатися протирадонові заходи.
Джерела радіоактивного випромінювання, створені людиною, від світлових циферблатів і апаратів медичної діагностики до атомної зброї і атомної енергетики, призвели до зростання як індивідуальних, так і колективних доз опромінення.
За оцінками міжнародних організацій, основну дозу, одержувану людиною від техногенних джерел радіації, вносять медичні процедури. Рентгенологічне дослідження одержало у світі широке поширення і складає в розвинутих країнах від 300 до 900 обстежень за рік на 1000 жителів, не враховуючи »обов’язкової» флюорографії. Дози опромінення, одержувані пацієнтами, багато в чому залежать від кваліфікації персоналу і стану устаткування. Норми діагностичного медичного опромінення в Україні передбачають не перевищення індивідуальної дози, одержуваної від цього джерела, 1 мзв на рік. Великі дози можуть бути отримані під час лікування з використанням радіаційного опромінення.
Джерела іонізуючого випромінювання використовують у багатьох приладах, призначених для контролю якості продукції, з дослідницькою метою і т.п. Можливість наднормативного опромінення в цих випадках пов’язана в основному з недостатньою кваліфікацією чи безвідповідальністю персоналу. Річний ліміт індивідуальної дози для персоналу, що працює з джерелами радіації, складає в Україні 20 мзв. Для населення доза опромінення, пов’язана з впливом техногенних виробничих джерел, не повинна перевищувати 1 мзв на рік.
Головну радіаційну небезпеку становлять запаси ядерної зброї і палива, радіоактивні опади, що утворюються в результаті ядерних вибухів чи аварій і витоків у ядерно-паливному циклі під час видобутку і збагачення уранової руди до захоронения відходів. У світі накопичені десятки тисяч тонн матеріалів, що розщеплюються, які містять колосальну сумарну активність.
З 1945 по 2000 роки США, Росія, Франція, Велика Британія і Китай виконали в надземному просторі більше 440 ядерних вибухів. В атмосферу надійшла велика маса різних радіонуклідів, що поступово випали на всій поверхні планети.
Радіоізотопи з тривалим строком життя (вуглець-14, цезій-137, стронцій-90) і сьогодні продовжують випромінювати, створюючи приблизно 2% додаток до тла радіації. Продовжуються підземні ядерні вибухи. Останнім часом їх провели в Індії і Пакистані. Сумарна очікувана колективна доза від усіх ядерних вибухів і аварій складає в даний час 28 млн чол. мзв.
Радіаційні ураження викликаються зовнішнім іонізуючим опроміненням і влученням джерел радіації усередину організму. В залежності від величини і складу поглиненої дози опромінення розрізняють ступені радіаційного ураження, ваги променевої хвороби і віддалених наслідків опромінення. При великих дозах короткочасного опромінення спостерігається вкрай важка форма гострого променевого ураження, що призводить, як правило, до летального результату.
Важкі форми променевої хвороби при сублетальних дозах у людини і тварин мають такі прояви: уражається кровотворна система кісткового мозку, в крові швидко знижується кількість лейкоцитів і тромбоцитів; розвивається геморрагічний синдром, обумовлений ламкістю і збільшенням проникності капілярів і зниженим звертанням крові, порушенням процесів всмоктування. Крововиливи слизової оболонки різко погіршують роботу кишечнику; розвивається геморрагічна пневмонія, ускладнюється дихання і робота серця; при потраплянні в організм радіоактивного йоду порушується робота щитовидної залози, особливо у дітей. Надзвичайно небезпечне респіраторне чи пероральне проникнення в організм »гарячих часток», що є джерелом випромінювання.
Пострадіаційні ефекти включають різні некротичні явища, порушення імунітету, гормональних і репродуктивних функцій.
Виникають ендогенні радіотоксини, що викликають розвиток аутоалергічних реакцій. Практично всі ці симптоми тією чи іншою мірою супроводжують і більш легкі форми радіаційного ураження, включаючи хронічні. їхнім наслідком часто виступають вторинні патології, пов’язані з розвитком лейкозів, злоякісних пухлин, безплідності, нервовими і психічними розладами і підвищеною смертністю від сукупності цих порушень. Саме всі ці прояви характерні для тисяч »ліквідаторів» - людей, котрі брали участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. У результаті вибухів і пожеж при аварії на четвертому енергоблоці ЧАЕС з 26 квітня по 10 травня 1986 року зі зруйнованого реактора було викинуто приблизно 7,5 т ядерного палива і продуктів розподілу із сумарною активністю близько 50 млн Ки. За кількістю довготривалих радіонуклідів цей викид відповідає 500-600 вибухам у Хіросімі.
Викид радіонуклідів відбувався більше як дев’ять діб при мінливих метеоумовах, тому зона основного забруднення має віяловий плямистий характер. Крім 30-кілометрової зони, на котру припала велика частина викиду, у різних місцях в радіусі до 250 км виявлені ділянки, де забруднення досягло 200 Ки/км2. Загальна площа »плям» з активністю більш ніж 40 Ки/км2 склала близько 3,5 тис. км2, де на момент аварії проживало 190 тисяч чоловік. Усього радіоактивним викидом ЧАЕС різною мірою було забруднено 80% території Бєларусі, уся Правобережна Україна і 19 областей Росії. Сліди Чорнобиля виявлені в бі л ы пості країн Європи, а також у Японії, і на Філіпінах, у Канаді. Катастрофа прийняла глобальний характер.
Згідно з опублікованими даними, з 400 тис. чоловік, що брали участь у ліквідації наслідків аварії, більш ніж 7 тис. ліквідаторів померло, ЗО тис. стали інвалідами. Півмільйона людей дотепер проживає на забруднених територіях. Точних даних про кількість опромінених і отримані дози немає. Немає й однозначних прогнозів про можливі генетичні наслідки. Підтверджується теза про небезпеку тривалого впливу на організм малих доз радіації. У районах, що піддалися радіоактивному зараженню, неухильно зростає число онкологічних захворювань, особливо часто став зустрічатися рак щитовидної залози у дітей.
Шумове забруднення. Гамір - це комплекс звуків, що викликає неприємні відчуття органом слуху, тобто це практично будь-які звуки, що виходять за рамки звукового комфорту.
Гамір буває:
а) авіаційний - створюваний роботою двигуна й аеродинамічних характеристик літака;
6) білий - шум з рівномірним спектром;
в) побутовий - виникає у житлових приміщеннях внаслідок роботи радіоапаратури, побутових приладів і поводження людей;
г) шум(и) інформаційний (і) - зайва інформація, що дублюється чи інформація, яка не несе корисного навантаження;
д) шум виробничий - створюваний у виробничих приміщеннях працюючими механізмами і машинами;
е) шум транспортний - створюваний моторами, гальмами й аеродинамічними особливостями транспортних засобів;
ж) шум вуличного руху - сукупність транспортного шуму і всіх звуків вулиці;
з) шум широкополосний - шум з безупинним спектром завширшки більше однієї октави.
Шум унікальний як забруднювач. Він, як правило, непостійний, не накопичується, не переноситься на великі відстані. Разом з тим, шум знижує якість життя, завдає шкоди здоров’ю.
Шум ушкоджує нервову систему. У древньому Римі законодавці встановили місця пересування колісниць, щоб не заважати спокою громадян. У Великій Британії кожен четвертий чоловік і кожна третя жінка страждають неврозами через шум. Кожен п’ятий хворий, який знаходиться у психіатричних лікарнях Франції, збожеволів в результаті дії шуму. Австралійські вчені дійшли до висновку, що шум на 30% є причиною раннього старіння городян, скорочуючи життя на 8 - 12 років, а також штовхає їх до насильства, самогубства і навіть до убивств.
Усі шуми можна згрупувати в два акустичних тла: природне тло і штучне. У природному середовищі - це приємний шум прибою, дзюркіт струмка, спів птахів чи гуркіт грому. Штучне акустичне тло створюється господарською, технічною і культурною діяльністю людини. Кількісний показник шуму - його потужність, вимірюється в децибелах, що являють собою логарифмічну шкалу рівнів звуку. Подвоєння його інтенсивності відповідає збільшенню на 3 дб. Шум вимірюють за шкалою сили звуку: а) припустимий - шум у зимовому лісі в безвітряну погоду (0-5 дб); шепіт, 1 м (від 10 до 20 дб); сільська місцевість (20-30 дб); читальний зал (40-50 дб); машбюро (60-70 дб); салон автомобіля (80 дб); б) гранично припустимий - видає відбійний молоток (80-90 дб); важка вантажівка (90-100 дб). в) неприпустимий - оркестр поп-музики (110-120 дб); гуркіт грому (120-130 дб); зліт реактивного літака, 25 м (130-140 дб); старт космічної ракети (150 дб); постріл із гвинтівки (160-170 дб); постріл із гармати (170 дб).
Чутливість слухового апарату, особливо до високих тонів, як відомо, з роками знижується і веде до старечої глухоти. Слухова чутливість у людей, що проживають далеко від шумових забруднень набагато вища, ніж у городян. Таким чином, існування звукових подразників - важливий фактор, що передує розвитку старечої глухоти.Шумова »агресія» не тільки негативно впливає на слуховий апарат, але і веде до серйозних змін у діяльності різних органів і систем: піднімається кров’яний тиск, сповільнюється ритм серцевих скорочень, руйнується функція щитовидної залози, змінюється активність мозку, зменшується полова активність.
Шумове забруднення міського середовища найсильніше виявляється вночі. Постійне пробудження вночі від сильного шуму знижує ефективність відпочинку. Подібно хімічним забрудненням, шум має властивість кумулятивного нагромадження в організмі. Дослідженнями встановлено, що вночі шум силою 55 дб викликає такі ж фізіологічні ефекти, як вдень силою 65 дб. Необхідно відзначити, що інтенсивність шумової »агресії» безупинно збільшується в усьому світі. За даними вчених чиказького університету, зростання шумового фону спостерігається як у великих, так і в малих містах. Згідно з прогнозами, рівень шумів у містах США до 2010 року збільшиться в порівнянні з 1970 роком на 50%. Загальна закономірність полягає в тому, що чим більше місто, тим вище його шумове забруднення.
Викликає тривогу забруднення шумами рекреаційних територій: національних парків і лісопарків, туристичних комплексів. Вимагає серйозного вивчення стан культурного шумового забруднення як зовнішнього, так і внутрішнього. Використання могутніх підсилювачів звуку, що підвищують силу звукової хвилі до 100 і більше децибелів, негативно впливає на психіку молодих людей, а також забруднює шумами міське середовище. Фізіологічно-біохімічна адаптація до шуму неможлива, Особливо важко людський організм переносить випадкові різкі звуки високої частоти. У деяких людей відбувається притуплення сприйняття шуму, але ця несприйнятливість не захищає від наслідків впливу шуму на нервову систему,
У боротьбі із шумом використовують архітектурно-планувальні і технічні засоби. До першого відносяться екранування даної території уздовж магістралей, залізниць, поблизу промислових підприємств. Важливе значення має планування будинків так, щоб вікна кухонь, сходових кліток виходили убік вулиці, а кімнат - у двори. Зниженню шуму сприяють: герметизація вікон, збільшення товщини скла, використання скла різної товщини для внутрішньої і зовнішньої сторін.
Велике значення в зниженні рівня вуличного шуму має ширина вулиць. Збільшення її з 20 до 40 метрів сприяє в однакових умовах зниженню шуму на 4-6 дб. Будинки, розміщені торцем до автомагістралей, знижують шумове забруднення. Цьому ж сприяє усунення дефектів дорожньої полотнини, а також зменшення транспортних розв’язок, переходів, що дозволяє транспорту рухатися без зайвих зупинок.
Зниженню шуму сприяє збільшення площі зелених насаджень.

Поняття «екологічна ситуація». Оцінка екологічних ситуацій.
Як в побуті і політиці, так і в ландшафті конфлікти призводять до певної ситуації, яка здебільшого небажана і з якої слід знайти вихід, розв’язавши конфлікт. Стосовно конфліктів у ландшафті все більшого застосування знаходить термін “екоситуація” (М. Ф. Глазовський, В.М. Пащенко, О.М. Трофімов та ін.). Екоситуація – це стан ландшафту, перебування в якому розцінюється з точки зору його бажаності або загрозливості для суб’єкту чи декількох суб’єктів. Екоситуація є результатом внутрішньосуб'єктних або міжсуб'єктних конфліктів у ландшафті (проблемні ситуації), або результатом їх розв’язання (задовільна або оптимальна екоситуація). Однак при прикладному аналізі екоситуацій головна увага приділяється екоситуаціям, пов’язаним з конфліктами та проблемами, які в результаті цього виникають.
Ландшафтно-екологічний аналіз, оцінка, прогноз і менеджмент екоситуацій – важливий напрям оптимізації ландшафтокористування. Його кінцева мета – перевести несприятливі екоситуації, породжені конфліктами у ландшафті, в безпечні та оптимальні екоситуації, за яких конфлікти залагоджені й досягнуто гармонійне поєднання господарської структури ландшафту з його природними структурами, а практики природокористування ув’язані з динамічними тенденціями ландшафту й не призведуть до криз.
Поняття стану ландшафту та екоситуації подібні в тому, що обидва характеризують ландшафт як динамічну цілісність. Принципова відмінність між ними полягає в тому, що стан не є оціночною категорією – це просто фіксація, опис того, яким є ландшафт у певний момент чи проміжок часу. Цей опис не співвідноситься з суб’єктом і характеризує тільки ландшафт. Поняття ж екоситуації насамперед оціночне – воно відноситься до певного суб’єкта, який і визначає наскільки сприятливим, загрозливим чи небажаним для його інтересів є певний стан ландшафту. Ситуація складається у ландшафті, але ідентифікується (оцінюється) його суб’єктом. Вона, отже, є виразом суб'єкт-об’єктних відносин і тому поняття “екоситуація” має глибший зміст, ніж просто оцінка екологічного стану ландшафту. Воно відображає центрований на інтерес суб’єкту характер цієї оцінки. Найчастіше в якості суб’єкта виступає людина, але це може бути будь-який компонент геоекосистеми: техніка (наскільки сприятлива екоситуація для функціонування того чи іншого технічного обладнання: наявність кислотних дощів, вплив вітру, складу повітря, та ін.); природа та окремі її компоненти: повітря, грунт, рослини, тварини та ін.
Оскільки екоситуація визначається суб’єктом з точки зору того, наскільки певний стан ландшафту сприяє чи загрожує задоволенню його інтересів, то здебільшого екоситуації класифікуються за шкалою, градації якої оцінюють цю загрозу.
Можливий варіант цих градацій має вигляд: оптимальна – задовільна – напружена – важка (загрозлива) – кризова (надзвичайна) – катастрофічна екоситуація. Критерії віднесення екоситуації до певного типу (ступня гостроти) чітко не визначені. Очевидно, їх і не можна сформулювати у жорсткій критеріальній формі з огляду на суб’єктивну природу ситуацій (різні суб’єкти оцінюватимуть одну й ту саму екоситуацію по-різному, виходячи із свого бачення її наслідків). Однак деякі загальні ознаки екоситуацій, що дозволяють віднести її до певного типу, визначились.
Оптимальною є екоситуація за якої ефективно виконуються всі функції, покладені на ландшафт, при цьому він не зазнає деградаційних процесів і такі його зміни навіть не прогнозуються.
Задовільною вважається екоситуація, коли функції виконуються з ефективністю, хоч і не максимально можливою для даного ландшафту, але на рівні, який задовольняє суб’єкта.
Напружена екоситуація свідчить про появу окремих симптомів несприятливих змін ландшафту, загостренням конфліктів у ньому, які й викликають напругу.
Важка (загрозлива) екоситуація свідчить про наближення кризи у стосунках людини з ландшафтом, але її ще можна уникнути прийняттям відносно недорогих природоохоронних та інших заходів.
Кризова екоситуація являє собою область станів ландшафту, що знаходиться поблизу точки біфуркації (переламна точка у функціонуванні ландшафту), коли деградаційні зміни ландшафту зайшли далеко й це відчутно позначилось на умовах життєдіяльності людей, їх самопочутті та здоров'ї, але ситуацію ще можна виправити прийняттям кардинальних заходів – відмовою від виконання ландшафтом певних його функцій, переплануванням структури угідь, введенням жорстких норм і обмежень на природокористування тощо. Як кризова, оцінюється екологічна ситуація, що склалась в межах Кривбассу, внаслідок надмірного антропогенного (індустріального) навантаження.
Катастрофічна екоситуація пов’язана з людськими жертвами, різким погіршенням здоров'я людей або з докорінною трансформацією ландшафту. Наприклад, Чорнобильська катастрофа, чи недавня аварія із танкерами у Керченській протоці.
Можливі й інші варіанти цих градацій з їх більшим або меншим числом, але сутність такого уявлення екоситуації лишається тією самою: що вона являє собою з точки зору інтересу певного суб’єкта.
В зв’язку з тим, що екоситуація є суб’єктивною оцінкою стану ландшафту, її сприйняття з боку різних суб’єктів може істотно відрізнятися. Наприклад, при обговоренні екоситуації, що склалася в басейні Аральського моря, її оцінки, дані інженерами-меліораторами, ґрунтознавцями, представниками природоохоронних організацій, виявились дуже різними. Відповідно різними уявляються ними й шляхи виходу з цієї екоситуації. Така “полісуб’єктність” екоситуації зумовлює особливу роль її ландшафтно-екологічного бачення та оцінки, оскільки це бачення відзначається комплексним характером і цілісністю. В ідеалі ландшафтно-екологічний аналіз екоситуацій має бути найбільш виваженим і враховувати інтереси різних суб’єктів.
Аналіз екоситуацій дозволяє виявити початкові фази назріваючих небажаних змін ландшафту, коли ці зміни значно легше попередити, а розвиток екоситуацій простіше скерувати у бажаний напрям. Якщо екоситуація зайшла далеко в небажаному напрямі і в ландшафті сталися незворотні зміни, їх менеджмент істотно ускладнюється, а вихід із такої ситуації, якщо й можливий, то пов’язаний із значними фінансовими та іншими втратами. Як у випадку з екоситуацією великих промислових міст України: Кривого Рогу, Дніпропетровська, Дніпродзержинська, ряду міст Донецької та Луганської областей.
Розвиток екоситуацій має не тільки часовий, але й територіальний вимір. Розвиток екоситуації, зокрема, полягає в тому, що вона може розростатися, охоплюючи все більші площі ландшафту. З локальної вона може перерости в регіональну й навіть набути ознак глобальної загрози. Екоситуація має також територіальну структуру. Здебільшого вона відноситься до ландшафтів нуклеарного типу (ядрового), ядром яких може бути місце, де екоситуація проявляється особливо гостро, або де вона зародилась. Екоситуація може бути настільки специфічною, гострою та довготривалою, що вона набуває районоформуючого значення. Ареал її локалізації набуває ознак району, який специфічний не тільки за станом ландшафту, але й вимагає особливого підходу до менеджменту, моніторингу, формування регіональної екополітики. Яскравим прикладом такого регіону є зона відчуження навколо Чорнобильської АЕС.
Оцінка екологічних ситуацій.
При оцінці екоситуації певної території важливим є врахування 2 видів відхилень конкретного ландшафту від вихідного ландшафту:
Ступінь відхилення конкретного типу використання земель – пасовищ, садів, виноградників, населених пунктів та ін. – від природного ландшафту, на місці якого розташований сучасний ландшафт, напр.. міські поселення на місці різнотравно-типчакових степів. Ступінь відхилення буде залежати від типу природного ландшафту, так лісові ландшафти при використанні їх як пашні, переживають набагато більші зміни ніж степові ландшафти.
Ступінь відхилення певної території від деякого ідеального варіанту – культурного ландшафту, в якому забруднення мінімальні, боротьба із шкідниками сільськогосподарських угідь ведеться без застосування отруйних речовин, міські поселення вписані у природний ландшафт.
Певні оцінки ступеня відхилення екоситуації ландшафту можна виконати на основі досліджень Е. Одума, Н.Ф. Реймерса та ін., які встановили, що для збереження нормальної екоситуації в регіоні необхідно, аби природні та подібні до природних ландшафти займали не менше 60% території. Якщо ця норма виконується, то навіть наявні відхилення не вважаються негативними, оскільки вони гасяться потенціалом самоочищення природних ландшафтів.
Крім того, при оцінці екоситуації, необхідно враховувати середовище, що оточує оцінюваний ландшафт. Так, якщо промислове підприємство розташоване серед природних ландшафтів, то екологічна ситуація буде менш загрозливою, аніж у випадку розташування підприємства серед штучних ландшафтів (мається на увазі ландшафти із низьким потенціалом самовідновлення: селитебні, кладовищні, промислові ландшафти).
Екологічну ситуацію певного ландшафту можна оцінити і за ступенем екологічного ризику, який визначається за : - натуральними показниками збитків (кількість людських жертв, кількість пошкоджених і зруйнованих об’єктів господарської діяльності, грошові показники збитків); - можливим рівнем забруднення оточуючого середовища, розмірами погіршення якості середовища; - можливим погіршенням стану екосистем (зменшення біорізноманіття, вимирання певних видів рослин, тварин).
Таким чином, оцінити екоситуацію певного ландшафту можна:
методом порівняння із іншими подібними або ідеальними ландшафтами;
статистичним методом – шляхом збору та обробки статистичних даних про певні негативні зміни ландшафту (процент забрудненої території, кількістю надзвичайних ситуацій та їх жертв);
теоретичним шляхом (побудови теоретичної моделі створення несприятливої екоситуації, із врахуванням усіх джерел та умов виникнення негативних змін ландшафту);
комплексним методом (поєднання трьох вище перелічених методів).
Оцінка екологічних ситуацій може бути виконана за таким алгоритмом:
1 етап. Визначається комплекс екологічних показників за якими буде проведена оцінка.
2 етап. Визначення об’єктів та суб’єктів оцінювання. Суб’єкт- людина, об’єкти – її середовище і т.д.
3 етап. Вибір територіального та часового масштабу. Це може бути регіональний, мікро регіональний та локальний рівні оцінки.
4 етап. Визначення інформаційної достовірності оцінок (чи достовірно оцінені показники та їх взаємодії).
5 етап. Розгляд всіх природних та антропогенних передумов і факторів формування екологічної ситуації.
6 етап. Оцінка впливу сусідніх територій і об’єктів на досліджувану територію.
7 етап. Виконання оцінки, як такої: оцінка гостроти ситуації, стійкості, динаміки, територіально-часової структури.
8 етап. Розкриття потенційних небезпек, ризику.
9 етап. Виявлення наслідків екоситуації та виділення шляхів її розв’язання.


24. Поняття нормування забруднення. Нормативи забруднення оточуючого середовища.
Для визначення рівня забруднення довкілля та впливу багатоманітних забруднювачів на різні організми та екосистеми в цілому використовують такі поняття, як: ГДК, ГДВ, ГДС, крім того вводять поняття: ГДЕН – гранично допустимих екологічних навантажень та СЕВЛ – ступінь екологічної витривалості ландшафту, МДРЗ – максимально допустимий рівень забруднення, екологічна ситуація, СЗЗ – санітарно-захисна зона.
Допустимі надходження забруднень в навколишнє середовище нормують з метою захисту природи, здоров’я людини та інших живих організмів. Розглянемо наведені вище поняття:
а) ГДК (гранично допустима концентрація) кількість шкідливих речовин в навколишньому середовищі, що не викликає несприятливих наслідків, це такий її вміст у природному середовищі, який не знижує працездатність і не погіршує самопочуття людей в разі постійного контакту з певною речовиною. ГДК встановлюється експериментально. Концентрація шкідливих речовин вимірюється в міліграм/м. куб.
ПРИКЛАД
а) ГДК шкідливих речовин в атмосферному повітрі для людини складає по двоокиси азоту 0,085 міліграм/м3, окисли вуглецю 3-3,5мг/м3, свинцю 0,0003 міліграм/м3, сірчистого ангідриду 0,5 міліграм/м3. ГДК рослин мають інші значення. Так, для бузку звичайної ГДК по концентрації сірчистого ангідриду складає 0,25 міліграм/м3, для барбарису звичайного 0,5 міліграм/м3; ГДК визначають в якості: - максимально разової дози і середньодобової.
б) ГДВ (гранично допустимі викиди) встановлюються для окремого джерела забруднення за умови, що приземна концентрація забруднюючих речовин, що викидаються зокрема і іншими джерелами, не перевищить ГДК. Для розрахунку ГДВ враховують фонове забруднення (тобто забруднення в атмосфері, створене іншими джерелами забруднення);
в) ГДС (гранично допустимі скиди) допустиме скидання забруднення у водні об'єкти, при якому можливе збереження норм якості води. Також встановлюється з урахуванням концентрації шкідливих речовин від всіх джерел забруднення.
Використовують також дози кількість одиниць фізичного чинника (радіації і ін.), що приходиться на один індивід і впливає на організм (доза опромінення летальна, гранично допустима доза, токсична і ін.). Дослідженнями встановлено, що нижній безпечний поріг (тобто ГДК) відсутній для канцерогенів.
Всі нормативи постійне удосконалюються. Звичайно шкідливі речовини знаходяться в оточуючому природному середовищі разом. При цьому їх дія на навколишнє середовище і людину нерідко виявляється шкідливішою, аніж якби вони діяли незалежно один від одного.
ПРИКЛАД
У атмосферному повітрі одночасно знаходяться сірчистий ангідрид і канцерогенні речовини. Небезпека їх збільшується в двічі порівняно з тією дією, яку вони надали б, впливаючи незалежно один від одного. Це пов'язано з тим, що сірчистий ангідрид послаблює захисні механізми дихальної системи і тим самим робить організм сприйнятливішим до канцерогена. Погіршуюча дія декількох речовин при сумісному їх знаходженні в навколишньому середовищі називають ефектом сумації (ефект синергізму, комбінуючої дії шкідливих речовин). Ефект сумації встановлений для 47 комбінацій шкідливих речовин. Наприклад, сірчистий ангідрид + окисел вуглецю + діоксид азоту, сірчистий ангідрид + сірководні, окисел вуглецю + цементний пил, двоокис азоту + формальдегіди і т.д. При сумісній присутності в атмосферній повітрі або водоймищі декількох речовин, що здатні до сумації сума їх концентрацій не повинна перевищувати одиниці при розрахунку по формулі:

У зв’язку із діяльністю промислових підприємств які здійснюють більшість шкідливих викидів до навколишнього середовища виникла необхідність створення зони найвищого контролю за забрудненням, так виникло поняття СЗЗ. Навколо кожного промислового підприємства необхідно створювати санітарнозахисну зону (СЗЗ) . Це зона певних розмірів і ландшафтної структури, яка відділяє промислове підприємство від оточуючих геосистем. Розмір СЗЗ залежить від екологічної небезпеки підприємства. Самий небезпечний клас перший. Відповідно до екологічного класу підприємства встановлюються розміри СЗЗ.
1 клас має СЗЗ 1000 м, 2 клас 500 м, 3 клас 300 м, 4 клас 100 м, 5 клас 50 м. При необхідності СЗЗ може бути збільшена. Територія СЗЗ повинна бути упорядкована і озеленена. При проектуванні впорядкування СЗЗ слід передбачити збереження існуючих зелених насаджень. З боку житлової території належить передбачати смугу деревних та чагарникових насаджень шириною не менше 50 м, а при ширині зони до 100 м не менше 20 м. ПРИКЛАД При ширині СЗЗ до 300 м площа деревно-чагарникових насаджень повинна складати 60 %, при ширині санзони від 300 до 1000 м 50 %. На території СЗЗ не допускається розміщення спортивних споруд, дитячих установ, шкіл, лікувально-профілактичних і оздоровчих установ.
ЕКОЛОГІЧНИЙ МОНІТОРИНГ. У 1975 році під егідою ООН створено глобальну систему моніторинга. Обов’язковим є доступність інформації про екологічний стан території для широких мас наслення. З 1991 р. в межах України виконується програма системного екологічного моніторингу, в якій беруть участь близько 30 різних організацій.
Екологічний моніторинг це система, спостережень за станом навколишнього природного середовища, який визначається як природними процесами, так і антропогенними діями (моніторинг від латинського слова "монітор", що означає "впередсмотрящий", "застережний"). Метою моніторингу є реєстрація стану геосистем, їх прогнозування, видача даних управлінським структурам для своєчасного попередження негативних змін навколишнього середовища, а також агрономам, лікарям, працівникам туристичних бюро, науковцям, проектувальникам і просто жителям регіону і відпочиваючим для вибору відповідних (оптимальних) технологічних режимів виробництва, форм діяльності (роботи, відпочинку, визначення фізичних навантажень і т.п.). Геоекологічний моніторинг повинен вирішувати задачі різного рівня: глобальний (біосферний), здійснюваний на міжнародному рівні; державний (в межах однієї країни, організовується спеціальними органами кожної держави); регіональний (в межах крупних регіонів); локальний (у межах окремих населених пунктів промислових вузлів, на підприємствах). Для організації раціональної системи спостережень необхідно відповісти на три питання: що спостерігати ? де спостерігати ? коли спостерігати?
Що спостерігати? Об'єктами спостереження повинні бути геоекосистеми і їх складові частини: геосистеми (ландшафтні комплекси, біоценози, екосистеми, річкові басейни, геологічні тіла, акваторії і ін.), природно-антропогенні системи (водосховища, сільськогосподарські поля, сади, території селищ і ін.), технічні системи (промислові об'єкти, транспортні шляхи, кораблі, літаки і ін.), людина, соціум.
Де спостерігати? Це питання безпосередньо пов'язане з виділеними об'єктами і суб'єктами. Оскільки кожен об'єкт має достатньо складну будову, як правило, потрібна не одна точка для реєстрації його характеристики.
ПРИКЛАД
Для отримання інформації про екологічний стан ставка потрібна організація, як мінімум, двох точок спостереження в пригребельній частині і у верхів'ях. Щоб одержати уявлення про екологічний стан міста, потрібні спостереження в декількох десятках точок: у центрі і на околицях, в районах багатоповерхової і малоетажної забудов, в парках, в промислових зонах, на магістралях з великим транспортним рухом, в різних формах мікрорельєфу.
Але об'єктів дуже багато, і неможливо організувати спостереження за кожним з них. Тому спостерігають типові об'єкти і інформацію про них поширюють (з дотриманням певних правил) на аналогічні. Відомий метод гідрологічної аналогії- спосіб наближеного розрахунку основних характеристик гідрологічного режиму невивчених річок або озер. Він заснований на підборі річки (озера), що знаходиться в схожих ландшафтних умовах, і в розповсюдженні її гідрологічних характеристик на невивчену річку, з поправками на неповну схожість ландшафтних умов.
ПРИКЛАД
На річці Ворон (Південно-східний Крим) ведуться гідрологічні спостереження. Характеристики стоку, отримані в результаті цих спостережень, можна використовувати для оцінки характеристики стоку річки Шелен, що має водозбір в аналогічних умовах.
Якщо ж моніторинг орієнтований на суб'єкт, наприклад людину, то просторова організація спостережень повинна врахувати структуру екологічного простору, цього суб'єкта. Діяльність людини проходить, по-перше, в його квартирі, по-друге, при пересуванні по місту (у тому числі і в суспільному транспорті), по-третє, під час поїздок в приміські зони відпочинку, в- четвертих, на роботі (у кабінеті, цеху, на будмайданчику і ін.). Крім того, його екологічний простір містить споживані продукти харчування. Всі ці елементи екологічного простору людини повинні контролюватися і оцінюватися.
Коли спостерігати"? Для відповіді на це питання потрібні, в першу чергу, знання закономірностей функціонування спостережуваних об'єктів. Важливо фіксувати максимуми, фази коливань їх характеристик. При великій тимчасовій мінливості явища спостереження слід проводити частіше.
ПРИКЛАД
Під час повеней і паводків спостереження за витратою води в річці проводяться щодоби або навіть кілька разів в добу. У меженні періоди (під час льодоставу або сухого літнього сезону) спостереження проводяться раз в декілька днів, в декаду або навіть рідше.
Екологічні показники. Це ті характеристики об'єктів складових частин геоекосистем, які важливі для функціонування екологічних суб'єктів: людини, соціуму, рослин і тварин і їх співтовариств, біогеоценозов, ландшафтів і ін. Загалом виділяють чотири групи екологічних показників:
1. Характеристики компонентів природи (геологічної будови, рельєфу, клімату, вод, грунтового і рослинного покриву, тваринного світу) і ландшафтів, у тому числі і екологічного потенціалу .
2. Ступінь антропогенної перетвореності природних середовищ ландшафтів, геоекосистем, характеристики їх стану.
3.Вміст забруднюючих речовин в природних середовищах і суб'єктах, співвіднесене з нормативами.
4.Стан суб'єктів: людини, рослин, тваринних, співтовариств організмів і т.д.
Спостереження за станом земної поверхні проводять з різних висотних рівнів: з висоти декілька сотень кілометрів (штучні супутники Землі і космічні кораблі), декількох десятків кілометрів (літаки і повітряні кулі), декількох кілометрів (дирижаблі, вертольоти, дельтаплани,), безпосередньо на земній поверхні (поверхня суші і океану), в земній корі (свердловини) і в глибинах океану (підводні апарати) . Спостереження з Космосу дають іншу інформацію в порівнянні з аероспостереженнями і наземними спостереженнями. Річ не лише в тому, що з висоти охоплюється значніша територія, з висоти стають видимі деякі явища, не помітні на земній поверхні.
ПРИКЛАД
З Космосу добре є видимим забруднення морів, тектонічні розломи, атмосферні циклони, океанічні вихори, стан сільськогосподарських культур і лісів. Космічні спостереження включають різні способи отримання інформації: фотографування земної поверхні. Використовуються чорно-біла, кольорова, спектрозональне і багатозональне фотографування. Найбільший інтерес являють спектрозональна і багатозональна зйомки, виконувані у вузьких спектральних каналах. Завдяки цьому вибірково фіксуються окремі елементи природного середовища.
ПРИКЛАД
Знімки прибережних мілководь, зроблені в зеленій частині спектру 0,48-0,55 мкм, дозволяють одержати зображення підводного рельєфу. Дистанційне зондування в інфрачервоному спектрі дозволяє зареєструвати теплове випромінювання земних об'єктів. Це дає можливість побачити геотермальні аномалії, вулканічну активність, оконтурити вогнища вічної мерзлоти, забруднення атмосфери і океану, масиви лісів, уражені шкідниками і ін. Надвисокочастотні радіометри (СВЧ) фіксують випромінювання об'єктів в діапазоні довжин хвиль від міліметрів до десятків сантиметрів. Отримані радіотеплові зображення дозволяють визначити вологість грунту, солоність води у водоймищах, грунтові води різної мінералізації і ін. Активне зондування радіолокацією слабо реагує на наявність хмарності, прозорість атмосфери, висоту сонця над горизонтом, може охопити великі площі у будь-який час діб і за любої погоди, найбільший інтерес являє для вивчення льодової обстановки для проведення судів в арктичних і антарктичних морях (фіксуються густина і напрям руху льоду, тріщини, і ін.). Значну інформацію дають і візуальні спостереження космонавтів. Для вдосконалення космічних спостережень використовують наземні підсупутникові полігони. На них виробляється калібрування приладів. Одночасна фіксація інформації з Космосу і на Землі дозволяє встановити дешифровочні ознаки, полегшити розшифровку сигналів, що поступають з космічних апаратів.
Особливо важливе значення має моніторинг для попередження екстремальних явищ: штормів, лісових пожеж, селів, масової поразки лісу шкідниками, розповсюдження епідемій і ін.
Призначення отриманої в процесі контролю природного середовища інформації багатоцільове: первинна інформація повинна доводитися до широкої громадськості, різних інформаційних і спеціалізованих служб, керівників підприємств і організацій, рад народних депутатів і виконкомів для вироблення ними оптимальних форм діяльності, ухвалення рішень по регулюванню режиму праці і відпочинку населення. Оброблена інформація (у формі прогнозів, рекомендацій по управлінню і ін.) служить основою для керівників всіх рангів для ухвалення рішень по регулюванню господарської, рекреаційної і інших форм діяльності. Потенційними замовниками такого роду інформації є виконкоми, госагропроми, обласні і міські служби охорони здоров'я, транспорту, комунального господарства, комерційні структури і ін.
Для підвищення ефективності стеження за станом природних, технічних і соціальних систем спостереження повинні збиратися по єдиній системі. Такою системою є геоінформаційна система. Вона включає банк даних і базу знань. Банк даних - це впорядкована по певному закону інформація, розташована в осередках комп’ютера. Впорядкування повинне відображати характер просторового розподілу інформації. База знань включає системи моделей явищ (зокрема картографічні) з пакетами програм статистичного аналізу і експертні системи. Останні дозволяють оцінити екологічну інформацію по певних критеріях.
НАСЛІДКИ ЗАБРУДНЕННЯ
Забруднення середовища – небажаний процес втрати речовин, енергії під час виробничої діяльності людини, які перетворюються на відходи.
Наслідком забруднення виступає де градаційне порушення окремих екосистем та біосфери в цілому, включаючи впливи на глобальні фізико-хімічні параметри планети.
Внаслідок забруднення втрачається родючий грунт, знижується продуктивність екосистем та біосфери.
Забруднення прямо чи опосередковано веде до негативних змін фізичного та морального стану людини.
Захист оточуючого середовища від забруднення – ключова задача оптимізації природокористування з метою збереження якості середовища для нинішнього і майбутніх поколінь.
33. Історія розвитку концепції ризик-аналізу. Класифікація екологічних ризиків.
У другій половині ХІХ – на початку ХХ століття ризик потрапив у поле зору представників різних природних і суспільних наук, і надалі концепція екологічного ризику формується впродовж декількох етапів.
Спочатку це явище вивчалося невеликою групою окремих наук – деякими розділами математики (математичне очікування), статистики (розрахунки ймовірності, відмов устаткування на промислових підприємствах, експертні оцінки ризиків), рядом правових і економічних дисциплін.
Потім поняття «ризик» вивчалося рядом конкретних наук, даний етап знаменується створенням великої кількості різноманітних теорій і концепцій ризику в різних галузях науки. Серед них найзначущішими є теорії ігор і вірогідності, операцій, катастроф, ухвалення рішень, і багатозначної логіки ймовірності, що зародилися в руслі наступних дисциплін – психологія, військові, економічні, демографічні, медичні, біологічні, правові і інші науки.
У 60-ті роки ХХ століття ризик стає предметом міждисциплінарних досліджень, набуваючи статусу загальнонаукового поняття, яке виходить за межі тієї або іншої науки або їх специфічних груп. Різке зростання в останні десятиліття частки ймовірносно-статистичних уявлень в науковому знанні, розвиток теорії ухвалення рішень, об'єктивна необхідність пошуку засобів пізнання, які дозволяють враховувати чинники невизначеності, стохастичності, конфліктності за умови вибору оптимальних альтернатив створило передумови для розвитку «аналізу ризику».
Засновником концепції ризик-аналізу є американський учений У. Роув, який розробив методику аналізу ризику. У основі його концепції лежить поняття допустимого ризику. Більшість фахівців – рискологів розглядають допустимий ризик, як проблему, об'єднуючу вимірювання ризику і управління їм. Проте існуючі у той час визначення допустимого ризику були суперечливі і були лише різної повноти списки критеріїв ризику, нерідко побудовані на несумісності особистих і об'єктивних оцінок, ціннісних і кількісних характеристик. У. Роув намагався подолати такий стан речей.
Основна мета аналізу ризику – встановити гранично допустимий рівень ризику для певного виду випадків (наприклад, для розвитку хімічного виробництва або повітряного транспорту). По У. Роуву існує наступне співвідношення рівнів ризику:
Таблиця 1.2
Рівні ризику (Альгин А.П., 1989)

Область неприпустимого ризику (надмірний рівень)
ІІІ


Область бажаної редукції ризику (підвищений рівень)
ІІ

Область допустимого рівня ризику

Область неактивного ризику (нормальний рівень)
І



Пізніше ця схема була взята в основу класифікації екологічного ризику по рівню його допустимості (прийнятності). Сучасні автори розробили достатньо докладну класифікацію ризику на основі рівня його прийнятності.
На думку деяких інших учених теорія ризик-аналізу виникла в концепції сталого розвитку, основним представленням якої є уявлення про збалансоване функціонування тріади: природа – населення – господарство, а для забезпечення сталого розвитку такої системи необхідно проводити повний аналіз всіх можливих видів ризиків, зокрема (навіть як основного) екологічного ризику.
З концепцією сталого розвитку тісно пов'язане поняття оцінки впливів на навколишнє середовище (ОВОС), яке виступає як інструмент організації господарської і інших видів діяльності на території і сприяє досягненню її сталого соціально-економічного розвитку. Для сталого розвитку сучасної України необхідно здійснити ширше впровадження комплексу ОВОС, частиною якого стане оцінка екологічних ризиків. Спроба оцінки антропоекологічного ризику вже здійснена для території України, проте моніторингові заходи від цього не змінилися, тобто необхідний розвиток ризик-аналізу не тільки в теорії, але і в прикладному аспекті.
Інститут ОВОС почав свій розвиток в кінці 60-х років ХХ століття в США, пізніше в Японії, Канаді, Франції, Нідерландах, Німеччині, Австрії, Великобританії, на Кубі, Філліпінах, Бразилії, Індії, Кувейті і в інших країнах. На початку ХХІ століття інститут ОВОС використовувався більш ніж в 120 країнах світу, в Україні сьогодні використовують даний комплекс при плануванні будівництв, для оцінки впливів проектованих або вже функціонуючих підприємств. Інститут ОВОС почав розвиватися в Україні шляхом проведення екологічних експертиз, а останніми роками виконується ряд робіт по розрахунках якості екологічних і природно-господарських систем, проводяться розрахунки стійкості, уразливості, техноємності геоекосистем.
Ю.Г. Ермаков і Т.І. Кондратьева пов'язують історію виникнення концепції екологічного ризику з розвитком природоохоронного руху в США). Починаючи з 1980 р. екологічна стратегія США стала бути двома взаємопов'язаними компонентами: державне управління природокористуванням і ринкові механізми його регулювання. Саме концепція екологічного ризику стала основою державної екологічної політики США, за визначенням Національної Академії наук США оцінка ризику – це використання доступної наукової інформації і науково обгрунтованих прогнозів для встановлення небезпеки впливу шкідливих умов і матеріалів на здоров'я людини.
Оцінка екологічного ризику стала першочерговим завданням для Агентства з охорони довкілля, оскільки вважається, що саме ця концепція дозволяє кращим чином забезпечити врахування інтересів всіх груп населення і якість навколишнього середовища. Оцінкою і управлінням ризику займається також Адміністрація по виробничій безпеці і здоров'ю, Комісія споживачів по безпеці продуктів харчування, Адміністрація по безпеці транспорту, Комісія по атомній енергетиці і інші. У сучасному світі на перший план вийшли види ризику, пов'язані зі складними технологічними процесами, аваріями на АЕС і хімічних заводах, розвитком генної інженерії, дією малих доз радіації, токсичних хімічних сполук, кислотних дощів, а також із виснаженням озонового шару.
В цей же час, у середині 80-х років ХХ в., в Росії, на географічному факультеті МГУ почали проводитися дослідження природних ризиків під керівництвом професора С.М. Мягкова. Їм були закладені основи нового наукового напряму «Географія природних небезпек і ризику», визначені основні поняття, розглянуті види дії небезпечних природних процесів, розроблена класифікація надзвичайних ситуацій по тяжкості і тривалості відновлення об'єктів господарства. Крім того, С.М. Мягков проаналізував широке коло питань, пов'язаних із сприйняттям, оцінкою і вимірюванням соціально-екологічного ризику і його складових. Робота виконувалася для території Росії, розрахунки природних ризиків грунтувалися на розрахунках ймовірності надзвичайних ситуацій природного генезису.
Таким чином, період 60-х – 80-х років, є періодом «підготовчого розвитку» концепції екологічного ризику, коли здійснювалося накопичення всіх уявлень і деяких знань про екологічний ризик.
У 1981 році в США створене міжнародне суспільство аналізу ризику, яке зараз складається з 2500 учених, політиків, бізнесменів, які вбачають в застосуванні методології ризик – аналізу можливість оптимізації прийняття рішень в різних областях науки і практики. Одним з напрямів діяльності суспільства є вивчення екологічного ризику. У США для вироблення стандартних критеріїв рівня екологічного ризику був спеціально створений відділ при виконавчому комітеті президента. Даний комітет розвиває такі напрями, як экстраполярное моделювання, фармокинетика (вивчення надходження, метаболізму, розподілу і знищення чужорідних речовин в організмі), розвиток методології фактора токсичної еквівалентності, оцінка наслідків порушення шару стратосферного озону. В кінці 80-х років ХХ століття американські фахівці вперше намагалися розробити класифікацію екологічного ризику по декількох критеріях. Пізніше інститути ризик-аналізу виникли в більшості розвинених країн світу. Так існує Європейське суспільство ризик-аналізу, учбові курси, які ведуться в зарубіжних університетах і наукових центрах: Едінбурзький університет Шотландії, Технологічний університет м. Делта в Нідерландах, Стенфордській університет і наукові центри аналізу ризику м. Бостона, США, і ін.
У ХХІ столітті ризик-аналіз починає поступово розвиватися в країнах СНД. У Росії виконуються великомасштабні дослідження по вивченню ризиків природних і техногенних катастроф, на Україні, на жаль, ризик-аналіз розвивається в недостатньому ступені, дослідження екологічного ризику проводяться локально і в деякій мірі однобоко.
У розвитку концепції ризик-аналізу і екологічного ризику, таким чином можна виділити декілька історичних етапів:
1. Виникнення перших уявлень про ризик ХІХ – початок ХХ століття. Ризик потрапляє у поле зору математики, статистики і деяких правових дисциплін і розуміється як ймовірність настання яких-небудь несприятливих подій (ймовірність аварій на промислових підприємствах, загроза життя і здоров'ю людини, ймовірність економічних втрат і т.д.)
2. Розвиток різних концепцій і теорій ризику на початку – середині ХХ століття. Створення теорії ігор, ймовірності, операцій, катастроф, ухвалення рішень, і багатозначної логіки, в руслі декількох дисциплін (психології, військових, економічних, демографічних, біологічних, правових дисциплін). На даному етапі поняття ризику диференціюється, виникає багато різних визначень поняття ризик в різних наукових напрямах.
3. Перехід концепцій і теорій ризику на міждисциплінарний рівень у 60-ті роки ХХ століття. Ризик стає загальнонауковим поняттям, тобто таким, яке виходить за межі тієї або іншої науки або їх специфічної групи.
4. Створення перших науково-дослідних інститутів ризик-аналізу. У 1981 р. створене перше міжнародне суспільство аналізу ризику в США.
5. Всесвітній розвиток суспільств і дослідницьких інститутів аналізу ризику, в період з 1981 до нашого часу. Здійснюється розробка методологічно-понятійного апарату ризик-аналізу. Проводяться широкомасштабні дослідження по ідентифікації, оцінці і управлінню ризиками в різних галузях науки, об'єктом досліджень виступають системи різного просторового рангу (від глобальних до локальних).
Вивченням питання екологічного ризику на Україні займаються в інституті Географії України під керівництвом Л.Г. Руденко (питання розповсюдження і динаміки надзвичайних ситуацій і несприятливих явищ і процесів на території України), розглядаються питання екологічної небезпеки і безпеки, оцінки стану екосистем, складена карта антропоекологічного ризику для території України); Більшість докладних і комплексних робіт по екологічному ризику виконана російськими і іншими зарубіжними авторами.
В Україні напрям ризик-аналізу почав інтенсивно розвиватися з початку ХХI в. (про це свідчать часті публікації присвячені різним аспектам оцінки екологічних ризиків), тому поки що відсутній чітко розроблений методико-термінологічний апарат за визначенням, оцінкою, управлінням і прогнозом ризику. Екологічні ризики розглядаються локально, і у вигляді еколого-економічних ризиків, для промислових підприємств Донбасу, ці роботи носять управлінський характер. Зараз існує проблема чіткого визначення критеріїв екологічного ризику, методики розрахунків (особливо кількісних) рівнів ризику, ці проблеми пов'язані в першу чергу із слабо розробленою і не організованою статистичною базою. Що стосується екологічних ризиків пов'язаних з функціонуванням природно-господарських територіальних систем (ПХТС), то дослідження ведуться тільки окремими інститутами і інстанціями, між якими не існує ніякого обміну інформації. Відсутність взаємодії і взаємозв'язку в роботі дослідників екологічного ризику і привело до величезних відмінностей в розумінні самого екологічного ризику, його критеріїв і методів оцінки, відсутності єдиного системного вивчення екологічних ризиків, як комплексної проблеми вимагаючої пильної уваги і швидкого рішення.
На даному етапі розвитку концепції екологічного ризику:
1. Розроблені методико-теоретичні основи оцінки всіляких ризиків (теорія ризик-аналізу, ОВОС).
2. Виділені і визначені різні поняття екологічного ризику (залежно від сфери застосування даного поняття).
3. На високому рівні розроблена і застосовується на практиці методика оцінки екологічного ризику в США і деяких країнах Європи, проте застосовується дана методика для оцінки окремих видів ризику (ризик техногенних аварій, ризик втрати здоров'я і життя людини і ін.).
4. В Україні концепція екологічного ризику почала розвиватися порівняно недавно (на початку ХХI в.) і характеризується слабо розвиненою теоретико-методичною базою оцінки екологічних ризиків, з рядом істотних недоліків: часто теорія оцінки екологічного ризику непридатна на практиці, відсутнє чітке визначення поняття екологічний ризик, немає чітких критеріїв виділення екологічного ризику, відсутня єдина методика кількісної оцінки екологічного ризику.
34. Типізації і класифікації екологічних ризиків.
У багатьох роботах присвячених вивченню екологічного ризику пропонують розглянути питання типізації екологічного ризику (часто типізацію прирівнюють класифікації), в одних роботах типізація екологічного ризику розкрита чітко і широко у вигляді схеми типізації, в інших тільки згадується типізація екологічного ризику по деяких критеріях.
Оскільки в сучасному світі панує концепція ненульового або прийнятного ризику, то першою є типізація екологічного ризику за критерієм його прийнятності:
фоновий ризик (нехтуючий ризик);
прийнятний ризик
гранично припустимий ризик
надмірний ризик,
дана типізація присутня практично у всіх роботах перерахованих нижче авторів.
Багато авторів (Н.Н. Радаєв, Б.Н. Порфірьев, Э.А. Арустамов, В.И. Осипов, Ю.И. Артюшин, В.В. Аникієв і ін.) типізують ризик антропоцентрично (тільки щодо людини) і виділяють:
індивідуальний ризик (характеризує небезпеку певного вигляду для окремого індивідуума – ризик смерті або хвороби);
груповий ризик (ризик для групи людей, виражається через залежність між частотою небезпечних подій і числом уражених людей) [].
Т.А. Хоружая типізує ризик, як узагальнене поняття, на підставі суб'єкта, що піддається ризику і виділяє:
медико-гігієнічний (ризик для здоров'я людини);
екологічний (ризик дестабілізації навколишнього середовища);
економічний (ризик матеріального збитку);
сукупний.
На підставі покомпонентного аналізу геоекосистеми автор виділяє наступні типи ризиків:
екологічний (ризик для екосистеми);
економічний (ризик для економічної системи);
соціальний (ризик для соціальної системи); []
В.А. Барановській, при оцінці антропоекологічного ризику території України, виділили наступні види екологічного ризику:
1) по компонентах екологічного ризику:
антропоекологічний (ризик для людини)
біоекологічний (ризик для живої природи);
2) по рівню допустимості екологічного:
допустимий повністю
допустимий частково
неприпустимий повністю;
3) по ступеню реалізації:
потенційний ризик (явище небезпеки потенційного порушення відносин живих організмів з навколишнім середовищем);
реальний ризик (виражається через частоту реалізації потенційного ризику за допомогою виникнення надзвичайних ситуацій);
4) по швидкості розвитку:
катастрофічний
поступового розвитку.
5) за походженням:
природний ризик
техногенний ризик
Н.П. Карпенко, Д.А. Манукьян, М.Г. Фуругян [] ранжирують екологічний ризик по ступеню значущості рівня його ймовірності (розрахунок на основі сумарних екологічних ущербов):
малоймовірний ризик (рівень менше 0,2);
можливий ризик (рівень ймовірності в межах 0,2 – 0,4);
ймовірний ризик (рівень ймовірності в межах 0,4 – 0,7);
вельми ймовірний (рівень ймовірності більше 0,7).

Російські автори типізують ризик по декількох підставах:
за масштабом дії:
Локальний;
Регіональний;
Національний;
Глобальний;
за характером дії:
Одномоментний: разовий і багаторазовий;
Перманентний;
Кумулятивний (що збільшується);
Екстенсивний (що зменшується);
по повноті обліку:
Приватний (від одного виду небезпеки);
Сумарний (від декількох видів небезпек);
за формою прояву:
Прямий;
Непрямий;
Повний;
по сфері дії:
Соціальний;
Економічний;
Екологічний;
по можливості запобігання:
Що запобіжить;
Що частково запобіжить;
Що не запобіжить.

У чистому вигляді той або інший вид екологічного ризику зустрічається украй рідко, (даний розподіл умовний), найчастіше зустрічаються комплексні ризики, що утворені діяльністю декількох чинників, розповсюджуються на декілька об'єктів. Типізація комплексних ризиків якнайповніші розроблена М.Д. Гродзінськім, який пропонує типізувати геоекологічні ризики з погляду їх оцінювання і визначення змін сучасних ландшафтів. Ознаками типізації ризику, з погляду даного автора, виступають рецептори (речовинна складова ландшафту, яка може виявитися під впливом ризику; це і геомаси, геогорізонти, і територіальні структури ландшафту) і індикатори ризику (це ознака або група зв'язаних ознак ландшафту, по змінах значень якого виконуються оцінки настання ризику; це індикатори стану ландшафтів).
Типізація екологічних ризиків розроблена М.Д. Гродзінськім для ландшафтів України, для яких виділено 81 вид ризиків, їх об'єднання в таксони грунтувалося на близькості ризиків по середовищу (рецептору) прояву (грунтові, атмосферні і т.д.) і по механізму процесів обумовлюючих ризик. Типізація представлена в таблиці 1.6.

На підставі розробленої М.Д. Гродзінськім типізації геоекологічних ризиків і з метою оцінювання геоекологиічних ризиків території КПХР ми провели їх типізацію з виділенням трьох основних типів: природних, антропогенних і комплексних природно-антропогенних ризиків.
Як видно, різні автори типізують і класифікують екологічні ризики залежно від цілей своїх досліджень беручи за основу виділення типів ризиків ті або інші критерії. Екологічні ризики можна типізувати на підставі ступеня ймовірності їх прояву, допустимості того або іншого рівня ризику, за масштабом території яка піддається ризику, по компонентах геосистеми що піддається ризику і ін.

32. Підходи до визначення і критеріїв виділення екологічного ризику.
На даний час панує єдина концепція ненульового або прийнятного ризику, оскільки рівень ризику в будь-якій системі не може бути рівним нулю. Проте в межах такого єдиного підходу існує значна кількість суперечливих поглядів на сам екологічний ризик і методику його оцінки. У різних підходах проблема екологічного ризику розглядається з багатьох точок зору, ризики визначаються для різного рангу просторових систем, часто визначення самого поняття ризику і екологічного ризику даються з погляду певної науки (економіки, охорони здоров'я, статистики, біології і ін.) і тому носять однобокий і вузький характер, що неприпустимо для визначення такого комплексного поняття.
В результаті аналізу існуючих підходів до критеріїв виділення екологічного ризику, його визначенню і аналізу ми виділили 4 основні підходи в розумінні екологічного ризику: соціальний (У. Роув, Р.Т. Давидова, Б.И. Порфірьев, і ін.), економічний, ділиться в свою чергу на соціально-економічний (В.И. Осипов, В.Одінец, С.А. Собольов і ін.) і еколого-економічний (Н.Е. Дєєвая, Л.В. Панжар, Н.П. Тіхоміров і ін.), біо-екологічний (В.А. Барановській) і геоекологічний (М.Д. Гродзінській, Т.А. Хоружая, Л.К. Казаков і ін.) .

1.Соціальний підхід.
Автори (Ю.Г. Ермаков і Т.И. Кондратьева, Р.Т. Давидова, Б.И. Порфірьев, У. Роув), представляючі дану точку зору, критерієм екологічного ризику вважають втрату життя або погіршення здоров'я людини, так Р.Т. Давидова як критерій пропонує використовувати ступінь дії шкідливих речовин на здоров'я населення і називає даний критерій «індикатором екологічного ризику». Інші автори говорять про подібний критерій, тільки не виділяють його конкретним визначенням.
Такий підхід до визначення екологічного ризику з'явився першим в історії дослідження ризику, в руслі американської концепції, де під ним розуміють - небезпеку дії шкідливих матеріалів і умов на здоров'я людини, відповідно постійна присутність в навколишньому середовищі потенційна небезпечних для здоров'я людини речовин і створює ступінь ризику, який ніколи не рівний нулю. Всі заходи, що проводяться, лише зменшують, мінімізують ризик. (Ю.Г. Ермаков і Т.И. Кондратьева, Б.И. Порфірьев). Даний критерій екологічного ризику складається із 3 показників:
-наявність у навколишньому середовищі токсичних речовин;
-реакция людини на токсичні речовини;
-стійкість і адаптація людини до наявності токсичних речовин.
Р.Т. Давидова зазначає, що екологічні ризики пов'язані із забрудненням навколишнього середовища і обумовлені перетворюючою діяльністю людини в процесі привласнення матеріальних благ. Автор виділяє два основні види ризику: природний (ризик пов'язаний з проявом стихійних сил природи) і екологічний (по значенню виступає як антропогенний – ризик пов'язаний із забрудненням навколишнього середовища), акцентуючи увагу на антропогенному походженні екологічного ризику. У даному підході автори (так само, як і дослідники екологічного ризику інших напрямів) виділяють в концепції ризику два елементи: оцінку і управління екологічним ризиком, оцінка виконується поетапно:
1-виділення чинників потенційної загрози (якісний вплив);
2-оцінка реакції системи на певну дозу токсичних речовин;
3-оцінка впливу токсичних речовин на людину (масштаб, частота, тривалість дії);
4-комплексна характеристика ризику по всьому ланцюгу починаючи з чинника і закінчуючи наслідками.
Управління ризиком здійснюється в 3 етапи:
1-порівняння характеристик ризиків з метою встановлення пріоритетів, виділення кола питань, вимагаючих першочергової уваги (найбільш небезпечного ризику);
2-визначення умов при яких ризик залишається прийнятним;
3-розробка нормативних актів.
Таким чином, в даному підході екологічний ризик визначається як – ризик від присутності в навколишньому середовищі потенційно небезпечних для здоров'я людини речовин, тобто це ризик від забруднення навколишнього середовища, а як критерій екологічного ризику виділений - ступінь дії шкідливих речовин на здоров'я населення.
Недоліки даного підходу полягають у тому, що по-перше це дуже вузький характер дослідження екологічного ризику, оскільки з об'єктів дії ризиків виділене тільки здоров'я людини; по-друге відсутня чітка методика кількісної оцінки екологічного ризику, розглянуті тільки якісні аспекти питання, приведена лише логічна структура проведення аналізу і управління ризиком; крім того, американська концепція в сучасному світі вже дещо змінилася - екологічний ризик визначається комплексно, набагато ширше, ніж вплив забруднення на здоров'я людини. Цінність даного підходу полягає у тому, що соціальний критерій екологічного ризику є складовою частиною комплексного критерію, і безумовно необхідний при проведенні оцінки ризику втрати здоров'я (життя) населення

2. Економічний підхід.
За основу виділення даного підходу прийнятий критерій врахування економічних збитків в екологічному ризику, оцінка ризику виконується системою економічних методів.
У даному підході ми виділяємо соціально-економічний і еколого-економічний підходи.
Соціально-економічний підхід простежується в працях: Э.Д. Арустамова, В.И. Осипова, В. Одінца, С.А. Собольова.
У руслі підходу за критерій екологічного ризику прийняті збитки виникаючі у разі надзвичайної ситуації, причому враховуються як соціальні так і економічні збитки. Ризик визначається як ймовірність небезпеки помножена на очікуваний від неї збиток (економічний і соціальний). Найвдаліше визначення екологічного ризику дає, на наш погляд, В. Одінец – екологічний ризик це величина, яка характеризує ймовірність виникнення небажаної надзвичайної ситуації і кількісно виражає максимальний збиток, який можуть випробувати реципієнти у разі катастрофи.
Всі автори даного підходу пропонують виділяти не тільки екологічний ризик, але і як один з його видів – індивідуальний ризик, як ризик передчасної смерті від надзвичайної ситуації, кількісно індивідуальний ризик обчислюється по формулі: (=n/N, де n – кількість загиблих від надзвичайної ситуації, N – загальна чисельність населення території, що підпала під вплив надзвичайної ситуації..
В.И. Осипов, акцентуючи увагу на природних ризиках, наводить дані кількісно виражаючі індивідуальний ризик (методика розрахунків і самі розрахунки відсутні), рівень індивідуального ризику не повинен бути вищим, ніж 110-4, тобто 1 загиблий на 10 000 населення за рік.
Автори, як і в інших підходах, виділяють два основні етапи виконання аналізу екологічного ризику.
У соціально-економічному підході екологічний ризик розглядається вже як ймовірність отримання не тільки соціальних (смерть або втрата здоров'я людини), але і економічних збитків (виражені у вартісній формі). Автори здійснили спробу класифікувати екологічний ризик на підставі рівня його прийнятності (прийнятний, гранично допустимий, надмірний або неприйнятний), генетичної ознаки (природні і техногенні ризики), при визначенні екологічного ризику використовують поняття надзвичайної ситуації, розуміючи її, як подію ймовірність реалізації якої і є ризик
Перевагою підходу є облік декількох показників для оцінки ризику, проте однонаправленість цих оцінок, відсутність чіткої методики кількісного визначення екологічного ризику і деяка плутанина у визначеннях основних понять не дають необхідної комплексності розуміння екологічного.
3. Еколого-економічний підхід.
Підхід сформований на підставі загального критерію екологічного ризику, що виділяється такими авторами: Н.Е. Дієва, Л.В. Панжар, Н.П. Тіхоміров із співавторами. Критерієм екологічного ризику є величина ймовірності події з максимальними економічними збитками (для людини, підприємства, оточуючого середовища).
Особливістю підходу є його більш комплексний характер в порівнянні з попередніми підходами. Автори розглядають екологічний ризик, як частину концепцій екологічної безпеки і сталого розвитку регіонів, розробляють методики оцінки і управління екологічних ризиків, проводять класифікацію екологічного ризику по різних критеріях. У роботі Н.П. Тіхомірова приводиться методика розрахунків стійкості територій (залежно від виконуваних функцій різні території мають свої межі стійкості до зовнішніх впливів); запропоновані методи розрахунку середнього ризику (основна формула, яку можна змінювати залежно від об'єкту дослідження, враховує ймовірність збитків для певного об'єкту, величину збитку, число можливих варіантів збитків, ймовірність вибору об'єктом ситуації, об'єм вжитих заходів по захисту від несприятливої події). У роботах Л.В. Панжар і Н.Е. Дєєвой кількісна оцінка екологічного ризику здійснюється на підставі економічних показників роботи промислових підприємств. Хоча методики розрахунків екологічного ризику у авторів відрізняються, основа всіх методик – економічна.
Н.П Тіхоміров пропонує використовувати статистичні, експертні і аналітичні методи визначення екологічного ризику, Л.В. Панжар розраховує коефіцієнт екологічного ризику, який виражає співвідношення очікуваних збитків від екологічних порушень до величини капіталу промислового підприємства, Після виконання кількісної і якісної оцінки екологічного ризику виконується вибір методу управління ризиком, таким чином йдеться про еколого-економічний аналіз ризику що складається з двох етапів: оцінки і управління ризиком.
Екологічний ризик розглядається в даному підході на основі суб'єкт-об'єктних відносин, об'єктами екологічного ризику виступають вже – здоров'я і працездатність людей, цивільна відповідальність за спричинення збитку третій стороні, екологічний стан в регіоні. Суб'єкти екологічного ризику – це людина, підприємство, суспільство, окремі соціальні групи, регіон в цілому. Автори визначають екологічний ризик – як ризик економічних втрат (збитків), які можуть бути у об'єктів різного рівня суспільної організації, внаслідок погіршення стану (якості) навколишнього середовища.
Позитивною стороною підходу є комплексність поняття і критеріїв екологічного ризику, виконання всестороннього аналізу чинників і джерел екологічного ризику, використання різноманітних методів розрахунку екологічного ризику (статистичні, аналітичні, експертні). Проте є і недоліки – це складність отримання початкової інформації для розрахунку ризику і використовування методів економічної статистики, хоча не завжди можливо виразити у вартісній формі екологічні.
3. Біоекологічний підхід.
Даний підхід розкритий в роботі В.А. Барановського і И.М. Підкамінного, що склали карту України «Антропоекологічний ризик». Критерієм екологічного ризику є порушення відносин живих організмів з навколишнім середовищем. Екологічний ризик визначається як – явище небезпеки порушення відносин живих організмів з навколишнім середовищем внаслідок дії природних, антропогенних і техногенних чинників. Екологічний ризик розглядається авторами в руслі концепції екологічної безпеки і ділиться умовно на дві складові: біоекологічний (ризик для живої природи) і антропоекологічний (ризик для людини). Автори проводять класифікацію екологічного ризику за декількома критеріями, вказують на здійснення ризик-аналізу в два етапи. Кількісна оцінка антропоекологічного ризику виконана виходячи з екологічного потенціалу території (він обчислюється по формулі Е=Т/С+Н, де Т – техногенне навантаження на природне середовище, З – потенціал стійкості природного середовища, Н – ступінь охоплення території несприятливим природно-антропогенним процесам) з використанням критерію Ешбі. На підставі оцінки ризику автори склали карту України, де показані території з допустимим, помірним, підвищеним і високим рівнями ризику, кількісно параметри антропоекологічного ризику змінюються в інтервалах (від мінімального до максимального) від 110-5 до 2,510-1.
Такий підхід до визначення екологічного ризику є класичним біолого-екологічним, оскільки в центрі системи оцінки стоїть людина. Розгляд тільки екосистеми на нинішньому етапі розвитку суспільства декілька однобічний, оскільки не враховує багатьох інших чинників і аспектів екологічного ризику.
4. Геоекологічний підхід.
Підхід найчисленніше представлений в літературних джерелах. Автори в руслі цього підходу відштовхуються від основного критерію екологічного ризику – критичного рівня зміни показників (параметрів) природно-господарської системи (нижче буде уточнений). Даний підхід з різним ступенем глибини розкритий в роботах: Т.А. Акимової і В.В. Хаськіна, Е.П. Буравльова, М.Д. Гродзінського, С.П. Курдюмова, Л.К. Казакова і В.П. Чижевої, Г.Г. Малінецкого, И.Г. Медведева, Е. Хлобистова, Т.А. Хоружаї.
М.Д. Гродзінській виходить з того, що критична зміна параметрів геосистеми (у деяких авторів природно-господарської системи, геоекосистеми) веде до втрати її стійкості, тобто – здатності при дії зовнішнього чинника перебувати в заданій області станів (нормальних або допустимих) і повертатися в неї за рахунок інертності і відновлюваності, а також переходити завдяки пластичності з однієї локально стійкої області станів до інших, не виходячи при цьому за межі інваріанта впродовж заданого інтервалу.
Е.Хлобистов визначає екологічний ризик як – ймовірність негативних наслідків, які ведуть за собою необоротну деградацію екосистем, тобто як крайній ступінь втрати стійкості системи і перехід її до іншого деструктивного стану. Подібним є уявлення про кризову екологічну ситуацію – коли основні параметри стану і функціонування геоекосистем наближаються до критичних значень, коли вся геоекосистема в цілому втрачає стійкість і саморегуляцію, характеризується спрощенням структури і збільшенням амплітуди коливань значень основних її параметрів. Г.Г. Малінецкий говорить про можливість виділення декількох показників системи, зміна яких свідчить про близьку можливість деструктивної зміни всієї системи.
Т.А. Акимова і В.В. Хаськін замість поняття стійкості використовують поняття цілісності системи, маючи на увазі під цим збереження видового складу, біорізноманітності і структури внутрішніх зв'язків; автори пропонують визначати рівні екологічного ризику залежно від рівнів напруженості екологічної обстановки, загальної забрудненості навколишнього середовища, ступеня антропогенного впливу на структуру екосистеми, відповідно, чим вище значення цих 3 показників, тим більше ступінь екологічного ризику. Т.А. Хоружая також пропонує використовувати для визначення екологічного ризику непрямі показники: коефіцієнт екологічної небезпеки Л.Хокансона, індекс екологічної небезпеки.
У роботах М.Д. Гродзінського екологічний ризик тісно пов'язаний з поняттям відмови геосистеми – події виходу геосистеми з області нормальних або допустимих станів; це подія виходу характеристик (параметрів) геосистеми із заданих діапазонів їх можливих (допустимих, нормальних) змін. Автор виділяє два основні види відмов: функціональні (вихід з області допустимих станів) і природно-ландшафтні (вихід з області нормальних станів), причому другий вид відмов має жорсткіші рамки.
Хоча в даному підході представлені погляди багатьох учених, які відрізняються за визначенням поняття екологічний ризик і методиці його оцінки, проте, загальним критерієм екологічного ризику даного підходу є – втрата стійкості геосистеми, екосистеми, геоекосистеми, природно-господарської системи.
У понятті “екологічний ризик” здебільшого не вказується його територіальний аспект і воно торкається екосистеми (її популяції, угрупування, абіотічеськіх складових) як позатериторіальної категорії. Включення територіального аспекту в поняття екологічного ризику привело до його модифікації в поняття геоекологічного або ландшафтно-екологічного ризику .
Під ландшафтно-екологічним ризиком розуміється можлива зміна ландшафту, настання якого істотно відобразиться на ландшафті як цілісній природній системі, призведе до зниження ефективності виконання функцій і знизить якість людського життя. Іншими словами – це зміна ландшафту, яка призведе до його переходу в область неприпустимих або анормальних станів, внаслідок чого суспільство зазнає господарські збитки, зіткнеться із загрозою фізичному здоров'ю людей і обмеженням їх духовних запитів.
Виходячи з положень даного підходу екологічний ризик – це ймовірність події виходу характеристик (параметрів) геоекосистеми із заданих діапазонів (нормальних, допустимих) їх можливих змін.
Не дивлячись на те, що в літературі ці 4 існуючі різні напрями прийнято позначати одним і тим же терміном «екологічний ризик», ми вважаємо за доцільне відмінності, що сформувалися усередині одного поняття, позначити відповідними термінами, так екологічні ризики, що відображають геоекологічний підхід пропонуємо назвати геоекологічними (див. мал. 1).












































Мал. 1. Підходи в розумінні екологічного ризику.

31. Поняття «екологічний ризик» в системі екологічних понять.
Проявом недостатньої розробки теоретико-методичного апарата оцінки ГЕР є спільні трактування змісту понять «екологічний ризик», «геоекологічний ризик», «екологічна небезпека», «екологічна ситуація», «надзвичайна ситуація», «екологічна криза», «екологічна катастрофа». Аналіз показав, що під геоекологічним ризиком як складовою екологічного ризику слід розуміти ймовірність відмови ПГТС виконувати задану функцію, оскільки оцінка ГЕР полягає у визначенні ступеня ймовірності виникнення екологічно несприятливих явищ, процесів, ситуацій; натомість інші вищеназвані екологічні поняття фіксують оцінку вже сформованих негативних процесів та явищ. Поняття «геоекологічний ризик» відрізняється і прогнозним характером – відображає суть нелінійного багатоваріантного розвитку геосистем, виступає ймовірнісною величиною, що змінюється в межах від 0 до 1
Одним з таких часто використовуваних понять є «екологічна небезпека», це поняття визначається багатозначно різними вченими, це і певна ситуація, і екологічні впливи і ймовірність розвитку і прояву будь-яких негативних процесів. Проведений аналіз показав, що деякі автори підміняють поняття «екологічна небезпека» поняттям «Геоекологічний ризик». Загальним для обох понять є наявність негативних наслідків реалізації подій і явищ для соціуму та екосистем, але екологічна небезпека характеризується можливістю настання яких-небудь несприятливих подій, а ГЕР описує ймовірність настання цих подій. У ЕБ є якісні критерії, ГЕР характеризується кількісним критерієм - ймовірністю від 0 до 1, але ніколи не дорівнює нулю, ризик - це міра небезпеки. Тому ми пропонуємо розуміти під екологічною небезпекою - ситуацію можливої негативної зміни навколишнього середовища під впливом різних факторів.
















Рис. 1. Соотношение понятий «геоэкологический риск» и «экологическая опасность»; ПХТС – природно-хозяйственная территориальная система.

Іншим, близьким до геоекологічного ризику поняттям є поняття «екологічна ситуація» (ЕС). У цілому ЕС - це просторово-часове поєднання різних умов та факторів, що створюють певну екологічну обстановку на території різного ступеня благополуччя або неблагополуччя (Б. І.Кочуров, 1997).
ЕС визначають по набору специфічних екологічних показників, що демонструють відхилення параметрів станів системи від норми, тому, на наш погляд ГЕР виступає одним з показників конкретних екологічних станів, що дозволяє судити про гостроту ЕС. Поняття ЕС і ГЕР подібні з точки зору оцінки якості навколишнього середовища людини (відображають ступінь її неблагополуччя), збігаються вони й по просторових параметрах, оцінка ГЕР може служити підставою для прогнозу майбутніх ЕС; однак відмінності даних понять істотні: ГЕР відображає імовірнісний характер розвитку подій і негативної зміни геосистем, ЕС - характеризує вже склалося фактичне становище геосистеми по набору певних екологічних показників Завданням оцінки ГЕР виступає попередження тієї чи іншої (негативної) екологічної ситуації, завданням оцінки ЕС, перш за все, є контроль, фіксація якості по набору специфічних показників.


















Рис. 2. Соотношение понятий «геоэкологический риск» и «экологическая ситуация».

Ще одним, близьким до геоекологічного ризику поняттям є поняття надзвичайної ситуації (НС).В цілому під надзвичайної ситуацією розуміють - порушення нормального життя і діяльності на об'єкті або певній території (акваторії), спричинене аварією, катастрофою, стихійним або екологічним лихом, епідемією, епізоотією, епіфітотією, а також військовими діями,і що призвело або може призвести до людських і матеріальних втрат [10,12].Всі опрацьовані нами визначення НС схожі з наведеним, поняття НС не підмінюється поняттям геоекологічного ризику і навпаки, поняття НС є одним з різновидів поняття «ситуація».
Схожість понять «надзвичайна ситуація» і «Геоекологічний ризик» виникає з загального генезису: і ГЕР та НС викликаються проявом негативних природних і техногенних процесів і можуть мати негативні наслідки. Існують і відмітні риси даних понять: ГЕР виступає ймовірнісною характеристикою ситуації, тоді як надзвичайна ситуація являє собою фактичну сукупність станів і процесів. ГЕР характеризується кількісним критерієм у вигляді математичної величини - імовірності, НС оцінюють за критеріями тяжкості і частоти прояву негативних подій (див. рис. 3).

























Рис. 3. Соотношение понятий «геоэкологический риск» и «чрезвычайная ситуация».

Іншими близькими екологічному ризику поняттями є поняття екологічної кризи та екологічної катастрофи. Екологічна криза - стаціонарне, щодо поступове оборотне або необоротне погіршення стану навколишнього середовища, викликане антропогенними чи природними чинниками. Екологічна катастрофа - нерівноважний, нестаціонарне перетворення навколишнього середовища, наслідком якого є втрата стійкості в результаті зміни внутрішніх параметрів і / або швидкої зміни зовнішніх змінних [2, 3, 7, 11]. Дані поняття характеризують різні типи станів геосистеми (від нормального, стаціонарного до катастрофічного), не мають чітких критеріїв, у той час як поняття «Геоекологічний ризик» виступає ймовірнісної величиною з кількісними критеріями.
Отже, загальним для понять «екологічна небезпека», «екологічна ситуація», «надзвичайна ситуація», «екологічна криза», «екологічна катастрофа» є - відображення суті поняття «ситуація» різного ступеня екологічної гостроти. Оцінка геоекологічного ризику полягає у визначенні рівня ймовірності виникнення несприятливих явищ, процесів, ситуацій; в той час як вищезгадані поняття фіксують оцінку вже сформованих негативних процесів і явищ. Поняття «Геоекологічний ризик» відрізняється і прогнозним характером - відображає суть нелінійного, багатоваріантного розвитку геосистем, виступає ймовірнісною величиною змінюється в межах від 0 до 1.

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415

Рис. 4. Співвідношення понять «геоекологічний ризик» (ГЕР), «екологічна небезпека» (ЕН), «екологічна ситуація» (ЕС), «надзвичайна ситуація» (НС), «екологічна криза» (Екр) та «екологічна катастрофа» (Екат).
Методи та методика оцінки екологічного ризику.
В экономическом подходе (социально-экономический и эколого-экономический) вероятность риска определяется при помощи комплекса экономических методов: статистических, аналитических, экспертных, нормативных, расчетных, рыночных (вероятность риска определяется вероятностью возникновения неблагоприятного события умноженная на вероятность получения материальных и социальных потерь).
В оциально-экологическом подходе критерии риска определяются на основании расчетов частот событий (чрезвычайных ситуаций), социальных и финансовых убытков от них (С.А. Соболев, В. Одинец) В.Одинец предлагает такую формулу расчета 13EMBED Equation.31415 13EMBED Equation.31415, где Р – риск, (- вероятность, Y – ущерб, n – независимые вероятные явления. Путем расчета индивидуального риска (расчет количества погибших к общей численности населения за определенный промежуток времени) предлагают определять критерии риска В.И. Осипов и Е.Д. Арустамов. В.И. Осипов в своей работе предлагает такие формулы индивидуального 13EMBED Equation.31415, где 13EMBED Equation.31415 - величина риска за время t, P – вероятность природной опасности, U – ущерб от данной природной опасности; и общего риска для всей территории за интервал времени (t): 13EMBED Equation.31415 - соответственно вероятность и ущерб от опасности события j-го энергетического класса. Е.Д. Арустамов величину риска определяет по формуле 13EMBED Equation.31415 где n – число несчастных случаев, N – общее количество людей, кроме того, выделяет 4 подхода к определению возможного уровня риска:1 – инженерный, опирается на статистику, расчет частот, вероятностный анализ безопасности, построение деревьев опасности; 2 – модельный, основан на построении моделей воздействия вредных факторов на отдельного человека, социальные и профессиональные группы людей. Данные методы основаны на расчетах для которых не всегда есть данные; 3 – экспертный, при котором вероятность событий определяется на основе опроса опытных специалистов (экспертов); 4 – социологический, основан на опросе населения. Таким образом, критерии риска в данном подходе авторами определяются комплексом статистических методов. Однако таких критериев риска недостаточно для расчетов комплексных геоэкологических рисков.
В эколого-экономическом подходе критерии риска определяются на основании экономического расчета экологических убытков. При разработке методов расчета риска, авторы отталкиваются от формулы 2.1 показателя среднего риска:
13EMBED Equation.31415 (2.1),
где 13EMBED Equation.31415 - вероятность получения ущерба размера13EMBED Equation.31415в результате наступления неблагоприятного события;
13EMBED Equation.31415 - величина ущерба;
n – число возможных вариантов ущерба (включая нулевой ущерб) к предположению о непрерывной зависимости вероятности 13EMBED Equation.31415 от значений ущерба 13EMBED Equation.31415(13EMBED Equation.31415=13EMBED Equation.31415) формула приобретает вид:
13EMBED Equation.31415 (2.2),
в более общем случае, когда ущерб может наступать вследствие различных неблагоприятных и не зависящих друг от друга событий, средний риск определяется по формуле :
13EMBED Equation.31415 (2.3),
где 13EMBED Equation.31415 - вероятность получения ущерба13EMBED Equation.31415при наступлении события j типа, 13EMBED Equation.31415, 13EMBED Equation.31415 - вероятность наступления события j типа, 13EMBED Equation.31415 - вероятность получения ущерба вероятность получения ущерба13EMBED Equation.31415при наступлении события j типа.
При условии, что ущербы от различных событий измеряются по одной шкале, можно использовать следующую формулу:
13EMBED Equation.31415 (2.4),
в данной формуле 13EMBED Equation.31415 - выражает закон распределения вероятностей наступления неблагоприятных событий, а 13EMBED Equation.31415 - законы распределения ущербов при наступлении каждого из таких событий.
Все четыре предыдущие формулы определяют величину среднего риска без учета деятельности самого объекта и:
1 – объект может принять меры по уменьшению потерь от неблагоприятного события, но не влияет на возможность его появления – «чистый риск», тогда формула приобретает вид:
13EMBED Equation.31415 (2.5),
где 13EMBED Equation.31415 - условная вероятность возникновения ущерба 13EMBED Equation.31415 при наступлении неблагоприятного события j типа и осуществлении защитных мероприятий от него с затратами 13EMBED Equation.31415;
2 – кроме того, объект может занять активную позицию и сознательно выбрать ситуацию, характеризующуюся другой вероятностью ее проявления (выбрать более рисковую ситуацию, с большим ущербом или предпринять действия по избежанию риска) тогда говорят о «спекулятивных рисках» формула приобретает вид:
13EMBED Equation.31415 (2.6),
где 13EMBED Equation.31415 - вероятность выбора объектом ситуации, характеризующейся вероятностью наступления неблагоприятного события j типа и законом распределения ущерба13EMBED Equation.31415, в свою очередь зависящем от принятых мер по защите13EMBED Equation.31415
В связи с понятием экологических нарушений окружающей среды Н.П. Тихомиров и соавторы говорят об источниках экологической опасности и делят их на природные и техногенные. Чрезвычайные ситуации при этом не только являются причиной экономических ущербов, но и порождают цепь катастрофических аварийных событий, многократно усиливающих суммарную силу воздействия на окружающую среду и территориально – производственные комплексы и вызывающие значительные ущербы каскадного характера.
Авторы отмечают что около 50% техногенных аварий имеют прямые экологические последствия, тогда формула расчета среднего риска примет вид:
13EMBED Equation.31415 (2.7),
где13EMBED Equation.31415 - условная вероятность k события получить ущерб13EMBED Equation.31415, выраженный в стоимостной форме, в результате отклонения состояния окружающей среды от нормативного состояния на величину 13EMBED Equation.31415 и проведения защитных мероприятий от этого воздействия объемом 13EMBED Equation.31415, j – индекс определяющий характер нарушения состояния окружающей среды 13EMBED Equation.31415 - вероятность нарушения окружающей среды объемом 13EMBED Equation.31415. В случае развития чрезвычайной ситуации величина 13EMBED Equation.31415 - связывается с силой этого события, служит аналогом изменения качества окружающей среды.
При использовании данного выражения в оценках среднего риска необходимо учитывать следующие обстоятельства:
1 – для каждого отдельного объекта величина потерь, вызванная экологическими факторами, в течение заданного периода времени является случайной. Это связано с вероятностным характером проявления неблагоприятного события и случайного последствия для объекта; 2 – в отношении каждого из объектов можно говорить лишь об отдельных составляющих величины его собственного среднего риска или о законе распределения его ущерба; 3 – существует значительная неопределенность в оценках закона распределения ущерба по объектам разного уровня, вызванная отсутствием хорошо обоснованных методов прогнозирования вероятностей проявления неблагоприятных событий с экологическими последствиями, методов оценки вероятности проявления ущербов различных величин у отдельных объектов, и методик определения стоимостных показателей ущерба Методика предложенная Н.П. Тихомировым ориентирована на расчет эколого-экономических рисков, а не геоэкологических, хотя некоторые элементы оценки риска можно было бы использовать для расчетов критериев геоэкологических рисков, это представляется невозможным осуществить в связи с необходимостью использования большого объема исходных данных (каковые просто отсутствуют).
В экологическом подходе (В.А. Барановский, И.М. Подкаминный и др.) критерии вероятности риска вычисляются методами математической статистики с использованием критерия Эшби, так были выделены количественые и качественные характеристики риска, на основании которых были выделены территориальные условные зоны экологического риска. Коллективом авторов, на основании проведенных расчетов, была построена карта Украины «Антропоэкологический риск», что было сделано впервые. Однако методика определения риска не определена четко и не может быть использована в нашем исследовании.
В геоэкологическом подходе, принятом нами, Т.А. Акимова и В.В. Хаскин предлагают при оценке экологического риска характеризовать его двумя величинами: вероятностью события W и последствиями X, которые в выражении математического ожидания выступают как сомножители R=W*X. По отношению к источникам оценка риска предусматривает разграничение нормального режима работы (н) и аварийных ситуаций (ав).
13EMBED Equation.31415
Например, для ТЭС главной компонентой риска является 13EMBED Equation.31415, а для АЭС 13EMBED Equation.31415. То есть критерием риска является нормальная работа промышленных предприятий. Эти же авторы предлагают при расчете приемлемого уровня риска придерживаться экологического подхода (а не технического, социального, экономического), поскольку объектом опасности выступает не только человек, но и весь комплекс окружающей его среды. Мера техногенных изменений окружающей среды и должна быть мерой экологически приемлемого риска для человека. Это указывает на необходимость оценки критических и предельно допустимых изменений качества среды:
Критический уровень напряженности экологической обстановки на территории при значениях
13EMBED Equation.31415
где КЭ – кратность превышения экотехноемкости территории, Т – экотехноемкость территории, U – природоемкость территории.
Критическая степень антропогенного воздействия на структуру экосистем при значениях рЕ(0,3, формула расчета рЕ:
13EMBED Equation.31415, 0<рЕ<1, где S – площадь участка занимаемого элементарным экосообществом, Ф(s) – функция благополучия данного сообщества, S – площадь территории.
Критический уровень общей загрязненности среды - Кр(2,5 – 3, рассчитываемый по формуле:
13EMBED Equation.31415, где 13EMBED Equation.31415 - относительное превышение фоновой заболеваемости за счет экологических факторов, Кр – общая загрязненность среды (сумма кратностей превышения ПДК), x,f – параметры логнормального распределения, 13EMBED Equation.31415 - функция Лапласа. Данные расчеты позволят определить уровень приемлемого риска, однако требуют достаточно большого количества обобщенной информации о риске территории.
Мы исходим из методики определения экологического риска основанной на понятии отказа геоэкосистемы. Наступление отказа свидетельствует о существенных изменениях геосистемы и является критерием их неблагополучия. Понятие отказа – является одним из ключевых понятий в теории надежности и широко используется в теории систем.
М.Д. Гродзинский предлагает комплекс статистических методов оценки устойчивости (делятся на три группы: 1 – методы оценивания показателей по частоте событий (отказов, восстановлений, переходов между областями состояний); 2 – методы оценивания по функции распределения случайных величин (времени возникновения отказа или времени восстановления геосистемы после отказа); 3 – оценивание по вариации показателей в пределах заданного диапазона); базирующихся на концептуальных моделях теории надежности; методов оценивания устойчивости по деревьям отказов (восстановлений).
Оптимальной для оценки геоэкологических рисков является первая группа статистических методов – методы оценивания показателей по частоте событий, которые основываются на обследовании некоторого числа ( отдельных выделов геосистемы i-го вида, которые на протяжении интервала времени (t находятся под определенным видом антропогенного воздействия, или подверглись ему (t лет назад. На основании данных обследования определяется число выделов геосистемы, которые: а) подверглись отказу (при оценке инертности), б) восстановились после отказа (при оценке восстанавливаемости), в) перешли в другие области состояний (при оценке пластичности). Эти события могут фиксироваться: а) непосредственно в момент их возникновения (непрерывное обследование), б) в некоторые контрольные моменты времени (периодическое обследование), в) только дважды – в начальном t1 и конечном t1+ (t моментах времени (двухразовое обследование). Данные полученные при двухразовых обследованиях геосистем, представляют собой число выделов геосистем, в которых за время (t возник отказ i-го вида - (i((t), или число геосистем которые восстановились после отказа -(вi((t). Поэтому, при одноразовых обследованиях можно определить показатели устойчивости типа вероятности, а именно – pi((t) – вероятность не возникновения отказа i-го вида за заданный промежуток времени (t, qi((t) – вероятность возникновения отказа i-го вида за заданный промежуток времени (t, P(zo, (t) – вероятность абсолютной инертности, то есть вероятность не возникновения за заданный промежуток времени ни одного отказа любого вида, Q(zo, (t) – вероятность возникновения за заданный промежуток времени хотя бы одного отказа любого вида, pвi ((t) – вероятность восстановления геосистемы после отказа i-го вида, и некоторые другие.
При условии достаточной репрезентативности выборки (числа N обследованных геосистем), эти показатели определяются по простым соотношениям:
pi((t)=[N-(i((t)] / N; qi((t)= -(i((t) / (; pвi((t)= -(вi((t) / (i(t1), (2.8)
где: (i(t1) – число геосистем, которые в начальный момент времени t1 находились в состоянии отказа i-го вида.
Показатель абсолютной инертности P((t), рассчитывается по формуле:
P(zo, (t)=П pi((t) (2.9).
Как видно, комплекс методов определения критериев риска и его вычисления довольно широк, однако далеко не все методы подходят для комплексной оценки геоэкологических рисков, поскольку одни из них позволяют определить критерии только антропогенных рисков (риск ЧС), другие – риски сугубо экологические, третьи – основываются на экономических показателях производства и т.п. Именно поэтому нами был выбран статистический метод расчета вероятности риска, предложенный М.Д. Гродзинским и позволяющий использовать разнообразные данные о рисках (природных, антропогенных, социальных, комплексных) характерных для определенных геосистем (в нашем случае ПХТС).
5. Методика оцінки ГЕР на прикладі Кривбасу.
Запропонована методика оцінки геоекологічних ризиків для території КПГР, що складається з 5 етапів.
На 1-му етапі оцінки виокремлюються операційні територіальні одиниці (ОТО), якими є контури ПГТС. Додатковими для оцінки ГЕР можуть бути карти промислових підприємств, захворюваності населення, об’єктів ПЗФ та історико-культурної спадщини, екологічних ситуацій за компонентами ландшафту та ін. Масштаби карт визначаються задачами дослідження.
На 2-му етапі визначаються види ГЕР і показники оцінки кожного з них (див. табл. 1). Тип ГЕР виокремлюється залежно від компоненту ландшафту, включаючи людину та продукти її діяльності, вид ГЕР – залежно від виду та прояву негативних процесів. Показники оцінки ГЕР – залежно від одиниць виміру, що характеризують процес.
На 3-му етапі, згідно з методикою М. Д. Гродзинського (1995), виконується оцінка видів ГЕР для кожної ОТО. Сутність методики зводиться до статистичного методу розрахунку частоти відмов – ймовірності виходу параметрів ПГТС за межі допустимих їх змін (наприклад, для атмосферного ризику відмовою вважається забруднення повітря більше 1 ГДК). Далі для кожного виду ПГТС підраховується загальна їх кількість (N) та кількість ПГТС з відмовами (n), що знаходяться у визначених інтервалах показника оцінки згідно з табл. 1, тобто визначається кількість ПГТС з відмовою виконувати задану функцію. Виконуються послідовні розрахунки за формулами (1–4), їх результати заносяться до таблиць.
Імовірність відмови q, розраховується за
q = n/N, (1)
де n – кількість ПГТС з відмовою, N – загальна кількість ПГТС цього виду.
Імовірність інертності р, розраховується за
p = 1 – q. (2)
Імовірність абсолютної інертності Р (тобто того, що в цьому виді ПГТС не виникне жодної відмови такого виду), розраховується за
P = p1 
· p2 
· p3 
·
· pn. (3)
Імовірність геоекологічного ризику Q (тобто, того, що в цьому виді ПГТС може виникнути принаймні 1 відмова такого виду), розраховується за
Q = 1 – P. (4)
Виконується ранжування ГЕР за рівнями ймовірності їх прояву: малоймовірний ризик (рівень < 0,2), можливий ризик (0,2–0,4), імовірний ризик (0,4–0,7), вельми ймовірний (0,7–1), проявлений (ймовірність 1).
На 4-му етапі картографічно відображаються результати ранжування ймовірності відмови ПГТС виконувати задані функції за видами геоекологічних ризиків. Результат етапу – карти всіх видів ГЕР досліджуваної території.
Таблиця 1
Типи і види природно-антропгенних ГЕР та показники їх оцінки на прикладі КПГР
Тип ГЕР
Вид ГЕР
Показники оцінки



Якісні
Кількісні

Атмосферний
Ризик забруднення атмосферного повітря
Сумарний коефіцієнт забруднення (24 речовини)
1–5 ГДК; 5–10 ГДК;
10–15 ГДК; 15–20 ГДК
20–25 ГДК



Індекс забруднення атмосфери (ІЗА)
1–5 ГДК; 5–10 ГДК;
10–15 ГДК; 15–20 ГДК

Гідрологічний
Ризик забруднення поверхневих вод і донних відкладень
Індикатори стану поверхневих вод і донних відкладень (12 хім. реч., мінералізація, радіоактивність, ін.)
1–3 індикатори
4–7 індикаторів
9–10 індикаторів

Гідрогеологічний
Ризик штучного підтоплення

Рівень вод четвертинного водоносного горизонту
– підтоплені території (рівень води до 2 м)
– потенційного підтоплення (рівень води 2–3 м)


Ризик забруднення підземних вод
Коефіцієнт сумарного забруднення: слабко; середньо; сильно; дуже сильно і надзвичайно забруднені



Ризик виникнення пливунів
Фіксація явища



Ризик зміни річищ
Фіксація явища


Геолого-геоморфологічний
Ризик гравітаційних процесів (обвалів, осипів)
Фіксація явища



Ризик утворення тріщин, просадок, провалів земної поверхні
Фіксація явища



Ризик активізації тектонічних процесів
Фіксація явища



Ризик активізації карстово-суфозійних процесів
Фіксація явища


Ґрунтовий
Ризик забруднення ґрунтів хімічними речовинами
Сумарний коефіцієнт забруднення
0–16; 16–32; 32–64; 64–128


Ризик заболочування ґрунтів
Фіксація явища



Ризик засолення ґрунтів
Фіксація явища



Зміни рівня кислотності ґрунтів

Зміна Рh від норми до 5,5

Ризик прояву екзогенних геологічних процесів
Ризик прояву екзогенних геологічних процесів
Ураженість території екзогенними геологічними процесами
3–10 %
11–25 %
26–50 %
> 50 %

Соціальний ризик
Соціальний ризик
Захворюваність населення (на 10 000 осіб)
6273–6676; 7880–7999; 9594–9674

Ризик над-звичайних ситуацій
Ризик надзвичайних ситуацій
Фіксація НС певної категорії тяжкості та частоти
1 категорії тяжкості
2 категорії тяжкості
3 категорії тяжкості


На 5-му етапі на основі результатів оцінки кожного виду ризику визначається інтегральний показник ГЕР для всіх видів ПГТС (за формулами 3 і 4 за кожним видом ПГТС розраховуються ймовірність абсолютної інертності та ймовірність ризику). Результати інтегральної оцінки ранжуються й картографуються.

40. Поняття і характеристика регіональних екологічних проблем. Світові центри дестабілізації та стабілізації стану оточуючого середовища.
Геоекологічна проблема це зміна природного середовища в результаті антропогенних дій, що веде до порушення структури і функціонування ландшафтів і призводить до негативних соціальних, економічних та інших наслідків. Геоекологічні проблеми - це складні ситуації, які виникають у зв'язку з втручанням людини в природні процеси, що призводять до порушення рівноваги природних комплексів, тягне за собою зміну цих комплексів або повне їх знищення.
Поняття геоекологічної проблеми є антропоцентричним, оскільки негативна зміна в природі оцінюються щодо умов існування людини.
За генезисом розрізняють шість груп екологічних проблем:
атмосферні (забруднення атмосфери: хімічне, механічне, теплове);
водні (виснаження і забруднення поверхневих і підземних вод, забруднення морів і океанів);
геолого-геоморфологічні (інтенсифікація несприятливих геолого-геоморфологічних процесів, порушення рельєфу і геологічної будови);
ґрунтові (забруднення ґрунтів, ерозія, дефляція, вторинне засолення, заболочування і ін.);
біотичні (зведення рослинності, деградація лісів, пасовищна дигресія, скорочення видової різноманітності і ін.);
комплексні (ландшафтні) спустелення, зниження біорізноманітності, порушення режиму природоохоронних територій.
Як свідчать стародавні літописи, екологічні проблеми з’явились ще близько 4 тисяч років тому. Із розвитком цивілізації та науково-технічного прогресу, бурхливим зростанням кількості населення на Землі, обсягів виробництва та його відходів проблеми стосунків між природою та суспільством дедалі загострюються. В історичному плані виділяють декілька етапів зміни біосфери людством, які увінчались екологічними кризами та революціями, а саме: вплив людства на біосферу як звичайного біологічного виду; надінтенсивне полювання без змін екосистем у період становлення людства; зміни екосистем внаслідок процесів, що відбуваються природним шляхом (випасання, посилення росту трав через випалювання); інтенсифікація впливу шляхом розорювання ґрунтів та вирубування лісів; глобальні зміни всіх екологічних компонентів біосфери в цілому.
Вплив людини на біосферу та причини загострення екологічних проблем зводяться до чотирьох головних форм:
1) зміна структури земної поверхні (розорювання степів, вирубування лісів, меліорація, створення штучних водойм та інші зміни режиму поверхневих вод тощо);
2) зміна складу біосфери, кругообігу і балансу тих речовин, які її складають (добування корисних копалин, створення відвалів, викиди різних речовин у атмосферу та водойми);
3) зміна енергетичного, зокрема теплового, балансу окремих регіонів земної кулі і всієї планети;
4) зміни, які вносяться у біоту внаслідок знищення деяких видів, руйнування їх природних ареалів, створення нових порід тварин та сортів рослин, переміщення їх на нові місця існування тощо.
2. Геоекологічні проблеми в Україні
Україна - одна з найбільших за територією, численністю населення та ресурсним потенціалом країн Європи, член Організації Об'єднаних Націй, член багатьох інших міжнародних організацій. Після здобуття статусу незалежності держави наша країна зіткнулася з цілим комплексом складних соціально-політичних і соціально-економічних проблем. Сьогодні Україна переживає глибоку екологічну кризу й належить щодо цього до найнеблагополучніших країн Європи. Це наслідок надзвичайно високого рівня концентрації промислових і сільськогосподарських комплексів, екологічно не обґрунтованої хижацько-колонізаторської політики урядових структур колишніх СРСР і УРСР, а також найбільшої у світі техногенної аварії на Чорнобильській АЕС.
Крім того, складні екологічні проблеми, типові для розвинених індустріальних і найурбанізованіших регіонів планети, повною мірою характерні й для України. В 1991 році Верховна Рада України офіційно оголосила територію всієї держави зоною екологічного лиха. Проте й у наступні роки екологічні проблеми в усіх районах країни продовжували загострюватися. Вирішення цих проблем в Україні має стати (уже стає) одним з найголовніших, найактуальніших практичних завдань.
2.1. Причини розвитку геоекологічних проблем
Об`єктивнй аналіз сучасної екологічної ситуації, джерел небезпеки, причини погіршення стану природного середовища України й здоров`я людей, виникнення демографічної кризи став можливим лише кілька років тому завдяки розсекреченню багатьох архівних матеріалів (соціально-історичних, політичних, партійних, соціально-економічних та ін.). Цей аналіз дав змогу визначити причини, джерела, динаміку й напрям розвитку екологічної ситуації в межах нашої країни. Такими причинами виявилися:
- екстенсивне використання всіх видів природних ресурсів, яке тривало десятиріччями без урахування здатності екосистеми до самовідтворення й самоочищення;
- адміністративно-командне концентрування на невеликих площах величезної кількості надпотужніших хімічних, металургійних, нафтопереробних й військових промислових підприємств та інших «гігантів соціалістичної індустрії», а також прискорена реалізація грандіозних планів «підкорення» природи;
- інтенсивна хімізація й хибні способи організації сільськогосподарського виробництва (наприклад, створення величезних колгоспів і радгоспів);
- гігантські масштаби меліораційних робіт без відповідних наукових обгрунтувань та технологій;
- використання на переважній більшості виробництв застарілих технологій та обладнання; низькі темпи модернізації підприємств;
- відсутність дійового державного контролю за виконанням законів про охорону природи та системи покарань за шкоду, заподіяну довкіллю;
- відсутність постійної об'єктивної інформації для широких мас населення про екологічний стан природного середовища, причини його погіршення, про винуватців забруднень і вжиті заходи для поліпшення ситуацій;
- украй низький рівень екологічної освіти не тільки в пересічних громадян, а й у керівників підприємств, державних організацій, уряду, низькі екологічні свідомість і культура;
- різке прискорення негативних економічних, соціально-політичних та екологічних процесів в Україні у зв'язку з найбільшою техногенною катастрофою XX століття - аварією на Чорнобильській АЕС;
- відсутність дійових економічних стимулів для ресурсо та енергозбереження.

Наведіть приклад за конкретним регіоном (Кривбасс, Донбасс, Дніпропетровщина, власний варіант).
Антропоекологічні (зміни стану здоров’я людей);
Ресурсно-господарчі (вичерпання ресурсів, зниження їх якості та продуктивності, перетворення відновлюваних ресурсів у невідновлювані);
Природно-ландшафтні (негативні зміни стану ландшафтів, вимирання видів рослин і тварин, зниження біорізноманіття внаслідок нераціонального природокористування певних регіонів).
Глобальні та регіональні екологічні проблеми можна розв’язати при врахування можливостей самої географічної оболонки до самовідновлення. Згідно картам, побудованим за даними супутникових спостережень на суходолі Землі сформувались
головні центри дестабілізації стану оточуючого середовища:
Північно-Американський (США, Канада, Мексика);
Європейський (західна, центральна, східна Європа, Частина СНД, країни Балтії);
Азіатський (країни Індостану, Цейлон, Малайзія).
Головними центрами стабілізації стану оточуючого середовища є:
Північний Євразійський (країни Скандинавії, Європейська частина Росії, Західна та Східна Сибір, Далекий Схід);
Північноамериканський (Аляска, північ Канади);
Південноамериканський (Амазоніт, гірські країни);
Австралійський (територія Австралії окрім сходу та півдня).
Важливим центром стабілізації є Світовий океан.
Забезпечення екологічної безпеки можливе лише за умов забезпечення сталого розвитку, коли людина буде використовувати природні ресурси не зашкоджуючи їм.

37. Поняття та основні етапи виконання екологічної експертизи
Екологічна експертиза – оцінка впливів на оточуюче середовище та здоров’я людей комплексу господарських нововведень в рамках певного регіону, з іншої сторони – це оцінка впливів природного середовища на даний господарський об’єкт.
Завдання ЕЕ:
визначення екологічної безпеки господарчої або ін. виду діяльності з урахуванням прогнозу;
оцінка повноти та обґрунтованості прийнятих в даному регіоні заходів охорони природи та здоров’я людей;
всебічний контроль за виконанням природоохоронного законодавства та оцінка рішень, що проектуються з точки зору підтримання та відновлення природних геоекосистем.
Процедура геоекологічної експертизи
Процедура ГЕЕ організована за типом науково-дослідної роботи колективу однодумців. Проведення ГЕЕ засноване на принципі презумпції потенційної небезпеки будь-якого виду людської діяльності (виробничої, господарської, побутової). Це говорить про те, що «господар» (замовник експертизи) певного виду підприємства обов’язково має оцінити вплив проектних перетворень на оточуюче середовище, визначити допустимість такого впливу та розробити заходи необхідні для захисту середовища і людей від негативного впливу його виробництва.
Але на противагу таким вимогам, у реальному житті найбільшою вадою документації, що підлягає експертизі, є неповний та неякісний прогноз впливу проектної діяльності на середовище в системі ОВОС.
Другим принципом проведення ГЕЕ є розгляд альтернативи проектної діяльності, можливість її заміни на більш небезпечну; третій принцип полягає у забезпеченні комплексного підходу та обґрунтування економічної та соціальної необхідності тих чи інших заходів.
Для здійснення ГЕЕ існує певна процедура, яка складається із
підготовчого етапу, прийом документів та оформлення заяви на проведення ГЕЕ;
призначення експертної комісії та організація її роботи;
збір, узагальнення та оцінка інформації;
формування попереднього висновку та організація тематичних груп для вивчення окремих напрямів;
колективна експертна діяльність (власне експертний, аналітичний процес);
складання експертного висновку;
заява у засоби масової інформації про екологічні наслідки проектного об’єкту;
експертний нагляд.
Висновки ГЕЕ обов’язкові для виконання, можуть бути відторгненні лише у разі судового розгляду. Лише після позитивного експертного висновку проектне підприємство може почати свою діяльність.
Окремо розглянемо головні етапи ГЕЕ.
Формування експертної комісії. Як правило завжди підкреслюється незалежність та об’єктивність експертної комісії, хоча не менш важливим є компетентність спеціаліста та стаж його роботи. Згідно чинного законодавства експретом ГЕЕ може бути спеціаліст із вищою освітою за відповідною спеціальністю, повинен мати певну кваліфікацію та професійні знання, має володіти методикою еколого-експертної оцінки та мати практичний досвід роботи у відповідній галузі не менше 3 років. Експерти мають бути відкритими та чесними, особливу роль має саме керівник експертної комісії, який має вміти організувати роботу колектива за принципом активної розумової діяльності.
Матеріали, необхідні для проведення ГЕЕ. Перелік всіх матеріалів наведений у постанові Кабміну України від 31.10.1995р. «Про порядок передання документації на державну екологічну експертизу». Відомо, що основним матеріалом для ГЕЕ є документація по проведенню ОВОС, що включає розрахунки параметрів можливих впливів на основі проектних даних та прийнятих методик. При виконанні ГЕЕ ця документація доповнюється картографічними матеріалами та географічними даними, які збираються і в польових дослідженнях. В ідеальному варіанті необхідно скласти ландшафтну та геоекологічну карти, які доповнюються специфічною інформацією в залежності від об’єкта ГЕЕ, так, наприклад, у випадку прояву на певній території негативних природних процесів: підтоплення, розвиток зсувів, обов’язковим для ГЕЕ буде наявність інженерно-геологічної карти. У зв’язку з такою географічною екологічною специфікою важливим є включення в роботу ГЕЕ експертів із географічною чи геоекологічною освітою, крім того, необхідність врахування регіонального підходу у проведенні ГЕЕ вимагає від експертів доброго знання території дослідження та геоекологічних проблем характерних для неї.
Строки виконання ГЕЕ. Якщо ГЕЕ проводиться групами спеціалістів підрозділів Міністерства екології та охорони природних ресурсів, тривалість ГЕЕ=до 45 днів, з подовженням терміну до 60 днів, в екстремальних випадках до 120 днів. Якщо ж ГЕЕ проводиться спеціально створеними комісіями, то строки виконання експертизи =90 днів. Повторна ГЕЕ здійснюється через 30 днів.
Фінансування ГЕЕ здійснюється за рахунок замовника і складає близько 3-4,5% від вартості розробки проекту.
Результати ГЕЕ мають бути опубліковані у ЗМІ у вигляді короткого повідомлення про проектні впливи об’єкту на навколишнє середовище.
Позитивний висновок ГЕЕ дійсний протягом 3-х років з дня видачі.

Правові основи охорони оточуючого середовища: поняття об’єктів охорони, суб’єктів екологічно-правової відповідальності. Відповідальність за порушення в області охорони природи.
Правові основи охорони оточуючого середовища – це система законодавчих актів, законів, кодексів, та ін. форм юридичної відповідальності осіб та організацій.
Об’єкти охорони – оточуюче людину природне середовище, типові, рідкісні ландшафти та пейзажі.
Суб’єкти екологічно-правової відповідальності – підприємства, організації, громадяни.
Будь-яка шкода нанесена оточуючому середовищу може бути відшкодована у вигляді:
За наслідками:
економічні (втрата майна чи прибутку) (відшкодується за майновою відповідальністю – натуральна чи грошова компенсація нанесених збитків);
екологічні (забруднення, виснаження природних умов і ресурсів) (відшкодується на основі натуральної чи грошової компенсації; у деяких випадках її неможливо відшкодувати: здоров’я людини, вимирання видів рослин, тварин).
За правомірністю
правомірна – виникає у зв’язку із необхідністю саме такого шкідливого виробництва, пов’язана із недовершеністю технологій виробництва, із необхідністю використання ресурсів;
неправомірна – пов’язана із порушенням природоохоронних законодавств.
Відповідальність за порушення в області охорони природи.
Види відповідальності:
громадянська (за фактом правопорушення);
адміністративна (відшкодування у грошовому вигляді при незначних збитках);
кримінальна (регламентується кримінальним кодексом);
економічна (за фактом нанесення збитків природному середовищу).
Названі види відповідальності виконують такі функції: виховання, відшкодування та компенсації, стимулювання, дисциплінарної та кримінальної відповідальності.
Основним законом – є закон про охорону оточуючого середовища.
38.Класифікація об’єктів природно-заповідного фонду.
Збереження біорізноманітності – комплексна, складна проблема, пов’язана з системою юридичних, наукових, організаційних, фінансових та ін. заходів.
Завдання збереження біорізноманіття входять до глобальної концепції стратегії та тактики виживання людства:
планування й збалансоване використання земельних ресурсів;
боротьба зі зменшенням площі лісів;
невиснажливе використання природних екосистем та ведення сільського господарства;
зниження рівня техногенного забруднення води, грунту, повітря;
раціональне використання ресурсів моря та ін.
Проте існує система специфічних заходів захисту: заповідна справа та біоконсервація.
Заповідна справа – теорія і практика організації та збереження заповідних територій різних рангів. На заповідних територіях охороняються як окремі популяції, види, так і цілі екосистеми. Ранг заповідної території визначається науковою значущістю об’єктів, що охороняються та її площею. Найвищий ранг мають заповідники й національні природні парки, потім заказники й заповідно-мисливські господарства, пам’ятки природи.
Сучасні ретельні еколого-економічні розрахунки й моделі показують: збереження генофонду будь-якого регіону можливе лише за умови, що не менше 10-15% його площі зайнято заповідними територіями рангу заповідника чи заказника. Наявність розвиненої заповідної мережі необхідна, хоча і не достатня умова збереження біорізноманіття.
ЗАПОВІДНИК – виділені державою території та акваторії в межах яких охороняються природні об’єкти, що становлять особливу екологічну, генетичну, наукову чи культурну цінність: типові чи рідкісні ландшафти, еталонні ділянки природного середовища, рідкісні геологічні утворення, угруповання рослин і тварин із характерним генофондом тощо. Заповідники охороняються законом, на їх території категорично забороняються всі види господарської діяльності, застосування хімічних засобів, шумові дії. Може бути абсолютне заповідання (цілковите невтручання людей у природні процеси), обмежене заповідання (припустимі біотехнологічні заходи які дозволяють підтримувати рівновагу для максимального збереження систем). Всього у світі створено більше ніж 11 тис. заповідних територій із статусом заповідника чи національного парку.
Заповідники, що являють собою еталонну ділянку біосфери певної фізико-географічної зони або біома, де діє режим абсолютного заповідання – біосферний заповідник. В світі їх 350, 4 в Україні: Асканія-Нова, Чорноморський, Карпатський, Дунайський.
НАЦІОНАЛЬНІ ПРИРОДНІ ПАРКИ – території, що створюються для збереження природних комплексів, які мають екологічну, історичну, естетичну цінність завдяки сприятливому поєднанню природних і культурних ландшафтів, і для використання їх у рекреаційних, виховних, наукових і просвітницьких цілях. В Україні 11 національних парків: Швацькі озера, Подільські Товтри, оз. Сине вир тощо.
ЗАКАЗНИКИ – території та акваторії, на яких охороняються окремі види рослин і тварин або природні комплекси (озера, болота, ділянки лісу чи степу з рідкісними видами рослин, тварин, печери, території з унікальними геологічними утвореннями, тощо). Дозволена обмежена господарська діяльність.
ПАМ’ЯТКИ ПРИРОДИ – являють собою окремі не відновлювані природні об’єкти, які мають наукове, історичне, культурно-естетичне значення (водоспад, печера, джерело, геологічна пам’ятка), можна віднести до пам’ятки природи також невеликі території зайняті популяціями рідкісних та реліктових видів або популяціями розташованими на межі ареалу. Система таких заповідних територій сприяє збереженню генетичного різноманіття.
ПЗФ України налічує близько 7 тис. об’єктів, площа їх 2508 тис.га, що становить 4,16% території країни.
БІОКОНСЕРВАЦІЯ – система заходів, спрямованих на збереження генетичної і видової різноманітності шляхом збереження популяційних і видових генотипів окремих особин поза їх природними місцями проживання – в зоопарках, бот садах, у колекціях культур. Сьогодні законсервовано близько 10% відомої науці біоти. Однак, консервація це не гарант збереження біорізноманітності, оскільки законсервований вид може не ввійти в звичайну природну екосистему.
Протягом останніх 5 років велике значення в світі та Україні стали надавати розвиткові ЕКОЛОГІЧНОЇ МЕРЕЖІ. Ця концепція є інтегральною в організації збереження біологічного і ландшафтного різноманіття, створення мережі схвалено було у 1995 р. конференцією міністрів охорони довкілля 55 країн Європи в Софії. В Україні набув чинності закон «Про загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі на 2000-2015 рр.», основною метою – є збільшення частки земельного фонду з природними заповідними територіями до рівня, достатнього для збереження різноманіття, шляхом створення сприятливих умов для природної міграції біологічних видів.
42. Екологічні закони.
Екологія – молода наука і через те вона ще не сформулювала своїх законів із математичною точністю. Поки що прийнято вважати, що екологічні закони – це середньостатистичні прояви певних причинно зумовлених явищ.
Більшість екологічних законів та принципів сформулював американський еколог Б. Коммонер у 1974 р., він звів їх до 4 основних екологічних законів:
УСЕ ПОВ’ЯЗАНО З УСІМ. Всі зв’язки в біосфері реалізуються за принципами зворотного негативного зв’язку (система «хижак-жертва»), прямих зв’язків, також завдяки різноманітним взаємодіям, що взаємо виключають одна одну. За рахунок цих зв’язків формуються гармонійні системи кругообігу речовин і енергії. Будь-яке втручання в роботу збалансованого механізму біосфери викликає відповідь одразу за багатьма напрямами, що робить складним прогнозування в екології.
УСЕ МАЄ КУДИСЬ ДІВАТИСЯ. На прикладі біологічного круговороту видно, що рештки й продукти життєдіяльності одних організмів є в природі джерелом існування інших. Людина не створила такого кругообігу у своїх господарських системах. Так створена людиною продукція та відходи від її споживання постійно нагромаджуються у біосфері повністю не перетворюючись.
ПРИРОДА ЗНАЄ КРАЩЕ. Так Б. Коммонер говорить: «Живе складається з багатьох тисяч різноманітних органічних сполук, людині здається, що принаймні деякі з них можуть бути поліпшені, якщо замінити їх якимось штучним варіантом природної субстанції». Таке штучне введення органічних речовин, які не існують в природі, а створені людиною і беруть участь у живій системі швидше буде мати негативні наслідки аніж позитивні. Одним фактом є те, що для будь-якої органічної субстанції, виробленої живими істотами, в природі є фермент, здатний її розкласти. Коли людина синтезує нову органічну сполуку, яка за структурою значно відрізняється від природних речовин, цілком ймовірно, що для неї немає розкладального ферменту, й ця речовина «накопичуватиметься». За другим законом можна визначити наслідки такої діяльності.
НІЩО НЕ ДАЄТЬСЯ ЗАДАРМА. «Глобальна екосистема являє собою єдине ціле, в межах якого ніщо не може бути вигране або витрачене й яке не може бути об’єктом загального поліпшення: все, що вилучається з неї людською працею, має бути відшкодоване. Сплати цієї не можна уникнути, але можливо лише відстрочити». Б. Коммонер.
Природні ресурси не нескінчені, людина в процесі своєї діяльності бере в «борг» частину продукції природи, залишаючи під заставу ті відходи й ті забруднення, яким не може або не хоче запобігти. Цей борг зростатиме доти, доки існування людства не опиниться під загрозою й люди сповна не усвідомлять необхідність усунення негативних наслідків своєї діяльності, це усунення потребує великих затрат.
ЗАКОНИ БІОЛОГІЧНИХ СИСТЕМ
ЗАКОН НЕОБОРОТНОСТІ ЕВОЛЮЦІЇ. Еволюційні зміни живих організмів вирізняються необоротністю (закон Л. Долло еволюція – необоротний процес, і організм не може повернутися до колишнього стану, вже здійсненного в його предків), причому в цілому еволюція має прогресивний характер, що виражається у підвищенні під час геологічної історії морфологічної складності, енергетичного рівня життєвих процесів та ефективності розмноження, поліпшення сприйняття сигналів, які надходять із зовнішнього середовища, і здатності реагувати на зовнішні подразники, зменшенні залежності від середовища. Історичний розвиток живих організмів спричиняє ускладнення їхньої організації через наростаючий розподіл функцій і спеціалізацію органів, які виконують ці функції.
АКСІОМИ ТЕОРЕТИЧНОЇ БІОЛОГІЇ щодо вирізнення живого і неживого:
Всі живі організми відповідають єдності фенотипу та генотипу, останній передається в спадок від покоління до покоління АКСІОМА О.ВЕЙСМАНА
Генетична програма організму утворюється матрично, як матриця, на якій формується ген наступного покоління з використанням гену попереднього покоління АКСІОМА М.К. КОЛЬЦОВА
У Процесі передачі з покоління в покоління генетичні програми змінюються випадково та спрямовано, і лише випадково такі зміни можуть виявитися вдалими в даному середовищі ПЕРША АКСІОМА Ч. ДАРВІНА
Випадкові зміни генетичних програм при становленні генотипу підсилюються в багато разів АКСІОМА М.В. ТІМОФЄЄВА-РЕСОВСЬКОГО
Підсилені в багато разів зміни генетичних програм піддаються відборові умовами зовнішнього середовища ДРУГА АКСІОМА Ч. ДАРВІНА.
ПРАВИЛО ПОСИЛЕННЯ ІНТЕГРАЦІЇ БІОЛОГІЧНИХ СИСТЕМ ШМАЛЬГАУЗЕНА
Біологічні системи в процесі еволюції стають дедалі більш інтегрованими, з усе більш розвинутими регуляторними механізмами, які забезпечують інтеграцію.
Інтеграція в екосистемі проявляється у залучені до неї більшого розмаїття складових, поєднанні їх речовинними, енергетичними та інформаційними стосунками та поступовому еволюційному перетворенні на цілісний «організм».
ЗАКОНИ Д. ЧІРАСА
Рециклічності, або повторного багаторазового використання найважливіших речовин;
Постійного відновлення ресурсів;
Консервативного споживання, коли живі істоти споживають лише те, й у такій кількості, яка їй необхідна;
Популяційного контролю – природа не допускає вибухоподібного росту популяцій, регулюючи кількість особин того чи іншого виду створенням відповідних умов для його існування та розмноження.

Закон внутрішньої динамічної рівноваги екосистем і його слідства

Закон внутрішньої динамічної рівноваги екосистем Реймерса Н.Ф.: речовина, енергія, інформація і динамічні якості окремих природних систем і їх ієрархії взаємозв'язані настільки, що будь-яка зміна одного з цих показників викликає супутні функціонально-структурні, кількісні і якісні зміни, що зберігають загальну суму речовинно-енергетичних, інформаційних і динамічних якостей системи, де ці зміни відбуваються, або в їх ієрархії.
Даний закон розкриває механізм екологічного балансу. Навколишнє середовище знаходиться в стані динамічної рівноваги. Вона безперервно балансує, вирівнюючи народження і смерть, мікро- і макроеволюцію, різні енергетичні і хімічні процеси.
При зовнішній дії рівновага в екосистемі може порушитися. Щоб цього не відбулося, системи вимушені своєчасно реагувати на зміни потоків речовини і енергії. При цьому сума динамічних якостей, інформації, речовини і енергії в системах залишається незмінною, хоча самі елементи кількісно змінюються. Цю закономірність можна представити у вигляді рівняння: а+b+c+d=f. А, b, з і d можуть мінятися, а сума f залишається постійною (f==const). Проте рівняння справедливе до тих пір, поки процеси в природі відбуваються самі собою.
Людська діяльність відчутно міняє структуру екосистем. Люди або дуже багато беруть з екосистеми, або дуже багато вносять в неї нових елементів різної властивості. Тому динамічна рівновага порушується, змінюється сума компонентів системи.
Справедливість закону внутрішньої динамічної рівноваги можна наочно продемонструвати на прикладах взаємодії людини з природними екосистемами (приаральськая, азовська, волзько-каспійська та інші екологічні катастрофи).
З розглянутого закону витікають 4 важливі слідства,
1. Будь-які зміни середовища (речовини, енергії, інформації, динамічних якостей екосистеми) неминуче приводять до розвитку природних ланцюгових реакцій, що йдуть у бік нейтралізації виробленої зміни або формування нових природних систем, утворення яких при значних змінах середовища може прийняти необоротний характер.
Під ланцюговою реакцією в природі розуміється ланцюг природних явищ, кожне з яких спричиняє за собою зміну інших, пов'язаних з ним явищ.
Підтвердженням дії даної закономірності є наступні приклади. Розораний луг через деякий час за відсутності подальшої дії повертається в природний початковий стан, тобто спостерігається нейтралізація вироблених змін.
При сильному забрудненні озеро втрачає можливість самоочищення, розвиваються анаеробні організми, і воно перетворюється на болото, тобто формується нова природна система.
2. Взаємодія речовинно-енергетичних екологічних компонентів (енергія, гази, рідини, продуценти, консументи і т.д.), інформації і динамічних якостей природних систем нелінійна, тобто слабка дія або зміна одного з показників може викликати сильні відхилення в інших і у всій системі в цілому.
Наприклад, малі відхилення в газовому складі атмосфери у зв'язку з її забрудненням оксидами сірі і азоту викликають величезні зміни в екосистемах суші і водного середовища. Саме вони призводять до виникнення кислотних опадів, які, у свою чергу, викликають деградацію і загибель лісів, обезриблення озер і т.п. Так і абсолютно незначна зміна концентрації вуглекислого газу в атмосфері веде до посилення парникового ефекту.
3. Зміни у крупних екосистемах відносно незворотні - проходячи за ієрархією екосистем від верху до низу, від місця дії до біосфери в цілому, вони міняють глобальні процеси і тим самим переводять її на новий еволюційний рівень.
Підтверджують дане слідство приклади, приведені в попередньому пункті. Зміни хімічного складу атмосфери, її температури, вогкості, освітленості і т.п. призводять до виникнення нових, більш пристосованих до нових умов екологічних систем, тобто направляють еволюцію біосфери. При цьому екологічна система не може знову повернутися до колишнього стану (навіть при встановленні початкових умов середовища), як і організм (вигляд, популяція) не в змозі повторити повністю своїх предків або повернутися від старості до народження.
4. Будь-яке місцеве перетворення природи викликає в біосфері і в її крупних підрозділах у відповідь реакції, що призводять до відносної незмінності еколого-економічного потенціалу, збільшення якого можливе лише шляхом значного зростання енергетичних вкладень.
Змінюючи динамічний врівноважний стан природних систем за допомогою значних вкладень енергії для збільшення одержуваної корисної продукції (урожаю) або створення сприятливої для життя і діяльності людини стану середовища, люди порушують співвідношення енергетичних компонентів. Якщо ці зрушення гаснуть в ієрархії природних систем і не викликають термодинамічного розладу, положення сприятливе або, в усякому разі, терпимо. Проте зайве вкладення енергії і виникаючий в результаті речовинно-енергетичний розлад ведуть до зниження природно-ресурсного потенціалу аж до опустинювання території, що відбувається без компенсації. Іноді виникають ситуації, коли "чим більше за пустель ми перетворюємо на сади, тим більше садів ми перетворюємо на пустелі". При цьому через нелінійність процесів опустинювання за темпами значно випереджає створення "квітучих садів".

Закон обмеженості природних ресурсів. Закон незамінності біосфери

Накопичений досвід взаємодії людини з природою призводить до необхідності визнати дію закону обмеженості (вичерпаності) природних ресурсів: всі природні ресурси і природні умови Землі кінцеві. Ця кінцівка виникає або через пряму вичерпаність, або в результаті обурення середовища незаселеного, непридатного, що робиться, для життя і господарства людини.
Невичерпність ресурсу має на увазі його нескінченність, хоча б порівняно з потребами в ньому. Умовно невичерпним ресурсом для первісних людей, наприклад, була територія Землі. Але оскільки людство стало нестримне і глобальним цілим, що небезпечно росте, а планета має чітко обмежені розміри, виникають два абсолютно очевидних ліміту. Перший - на обмеженому цілому Землі не може бути нічого нескінченного, отже, для людини немає невичерпних природних ресурсів. І другий - людство, що росте, з своїми все потребами, що збільшуються, легко вичерпує ресурси будь-якої місткості.
Для сучасного людства територія планети вже не тільки не може вважатися неосяжною, але робиться зникаючою при всій її величезній величині. Ті ресурси, які здаються невичерпними (потік сонячної енергії і інших могутніх природних явищ) в порівнянні з енергоспоживанням людства виявляються різко обмеженими.
Закон незамінності біосфери: "Немає ніяких підстав для надій на побудову штучних співтовариств, що забезпечують стабілізацію навколишнього середовища з тим же ступенем точності, що і природні співтовариства. Тому скорочення природної біоти в об'ємі, що перевищує порогове значення, позбавляє стійкості навколишнє середовище, яке не може бути відновлене за рахунок створення очисних споруд і переходу до безвідходного виробництва. Біосфера є єдиною системою, що забезпечує стійкість середовища незаселеного при будь-яких виникаючих обуреннях. Необхідно зберегти природну природу на більшій частині поверхні Землі, а не в заповідниках і зоопарках".

Закон зворотного зв'язку взаємодії людина – біосфера
Закон П. Дансеро
Між людиною і природою завжди існували і існують в даний час нерозривні зв'язки. В ході історичного розвитку ці зв'язки зазнають зміни, що призводить до одночасних змін і в природі, і у формах господарювання.
Форми господарювання міняються внаслідок утруднень, які виникають від змін в природі. Так, з метою надійного забезпечення себе продуктами харчування, захисту від непередбачуваних явищ природи, людина перейшла свого часу від збирача до пасовищно-кочового скотарства і підсічно-вогняного землеробства, а потім до створення штучних агросистем, від природної до штучної родючості грунтів і т.п.
У свою чергу зміни в господарстві викликали зміни в природі, спочатку на рівні елементарних екологічних систем (вирубка лісу, осушення боліт і т.д.), а в даний час в біосфері в цілому.
Цей постійний зворотний зв'язок одержав назву закону бумеранга, або закону зворотного зв'язку взаємодії людина-біосфера П. Дансеро.

Правила "жорсткого" і "м'якого" управління природою

Екологічна ситуація явно погіршується за рахунок спроб корінних перетворень систем природи за допомогою технічних пристроїв. Не дотримуючи закону оптимальності і правила міри перетворення природних систем, люди викликають до життя правило неминучих ланцюгових реакцій "жорсткого" управління природою; «жорстке», як правило, технічне управління природними процесами чревате ланцюговими природними реакціями, значна частина яких виявляється екологічно, соціально і економічно неприйнятними в тривалому інтервалі часу.
Через множинність і слабку вивченість зв'язків між природними об'єктами остаточні наслідки дії на екосистеми можуть виявитися через декілька десятиліть самими несподіваним чином. І у багатьох випадках негативні екологічні і економічні наслідки в майбутньому значно перевершують той позитивний ефект, заради якого здійснювалася первинна дія.
Економічні цілі, до яких прагнуть люди, часто опиняються в тіні могутніх ланцюгових реакцій. Прикладом цього може служити антропогенна катастрофа Аральського моря і ін.
«М'яке» управління природними процесами, системне спрямування їх в необхідне русло з урахуванням законів природи ефективніше за грубі техногенні втручання. У цьому суть правила "м'якого" управління природою. Таке управління побудоване на ініціації корисних природних ланцюгових реакцій.
На початку 60-х років любителі акваріумних рослин завезли до Австралії з Південної Америки водорость роду сальвінії, характерну для водоймищ тропічних і субтропічних країн, і розповсюдили по всьому континенту; виливаючи воду з акваріумів в каналізацію. Сальвінія, не маючи серйозних ворогів, в короткий час заполонила всі штати, перетворюючи водоймища на зелене місиво, забиваючи водостічні канали і очисні споруди, зробила воду непридатної для використання в промисловості. Одна з гірничодобувних компаній на боротьбу з нею витратила 160 тис. доларів. Проте, не дивлячись на застосування отрутохімікатів, всі зусилля, а з ними і гроші пропали дарма.
Порятунок прийшов звідти ж, звідки прибула сальвінія. Маленький черниш жук, що мешкає у водоймищах Бразилії, зробив те, що не змогла зробити людина. Учені випустили в озера 1,5 тис. бразильських жуків. Через рік їх було 6 тисяч. За цей час вони знищили більше 50 тонн рослин і повернули водоймищам первинний вигляд. Учені одержали незаперечний доказ переваги біологічних методів рішення екологічних проблем, тобто методів управління природними процесами на базі природних закономірностей їх існування і розвитку.

43. Поняття природничо-господарської системи (ПГС). Види ПГС.

«ПГТС». Дискусійним питанням дотепер залишається обгрунтування цілісності, єдності природного і антропогенного в сучасній географії. Появі терміну ПГТС передувала історія винайдення терміну, так в 60-х роках в Інституті географії АН СРСР з'явилася концепція про геотехнічні системи під якими розуміють систему в якій всі природні і технічні елементи настільки взаємозв'язані, що функціонують у складі єдиного цілого.
Ще одним терміном слугує саме термін ПГТС, запропонований Г.І. Швебсом. На основі морфологічних, генетичних, динамічних і соціально-екологічних принципів з урахуванням сукупності природних і економіко-технологічних ознак, умов раціонального використання природних ресурсів і охорони, як природних ресурсів, так і всього навколишнього середовища, відокремлюються природно-господарські територіальні системи (ПГТС).
При їх виділенні в основі таксонів лежить природна система з набором екологічних характеристик, а ядром вибирається економічна або технологічна складова. На прикладі агроландшафтних систем П.Г. Щищенко і Г.І. Швебс виробили систему територіальних одиниць: природно-господарський контур (ПГ-контур); природно-господарський масив (ПГ-масив); природно-господарська місцевість (ПГ-місцевість); природно-господарський район (ПГ-район); природно-господарський округ (ПГ-округ). Проте для інших типів ПГТС (селітебних, промислових і т.ін.).
З метою проведення ГЕЕ була розроблена класифікація типів ПГТС Позаченюк Е.А. (див. табл.1). Залежно від ступеня і спрямованості господарської дії ПГТС поділяються на три типи: 1) природні слабоперетворені; 2) конструктивні; та 3) похідні, з різним ступенем деградації ПГТС. Типи ПГТС складаються з класів, що виділяються залежно від виконуваної провідної функції. Види ПГТС виділені виходячи з функціональної однорідності природокористування, обумовленою технологією (характером) антропогенної дії на природну підсистему.
При подальшому аналізі ПХТС, дуже зручний такий прийом їх вивчення, як пошарове накладення інформації про природну (на рівні однієї з моделей ландшафту) і господарську (на рівні необхідної в певній меті інформації: джерел забруднення, конструктивних систем і т.д.) підсистеми.
Таким чином, ПГТС є сукупністю природних і технічних систем, територіально, технологічно і економічно взаємопов'язаних між собою, раціонально використовуючих і охороняючих природні, економічні і трудові ресурси, що мають загальну господарську, соціальну і екологічну інфраструктуру і створюють єдине, пропорційно розвинене ціле.
Таблиця 1

Типи
Класи
Види

Природні слабоперетворені
Слабозмінені
Лісові
Лісостепові
Степові
Рідколісся і чагарники
Пустинні (бедленди, осипи, кам'янисті хаоси, природні пляжі)
Природоохоронні комплекси (заповідники, заповідники і т.п.)

Конструктивні
Селітебнї
Міські
Селищні
Сільські


Сільськогосподарські
Рілля
Пасовища і сінокоси
Сади і виноградники
Садово-городні ділянки
Тепличні господарства
ПТФ
Рибгоспи


Промислові
Промислові підприємства
Гірничопромислові комплекси
Об'єкти комунального господарства
Господарсько-складські
Мусоропереробні комплекси


Водогосподарські
Перетворені русла річок
Водосховища
Насосні станції


Дорожньотранспортні
Залізниця
Дороги з покриттям і насипами
Дороги без покриття
Дорожньо-транспортна інфраструктура (автостанції, автовокзали, автозаправні станції, гаражі і станції техобслуговування і ін.)
Лінії комунікацій, трубопроводи


Меліоративні
Захисні лісонасадження


Рекреаційні
Набережні
Паркові зони
Санаторії, пансіонати, будинки відпочинку
Турбази, дитячі табори і ін. форми.

Похідні
Дигресійно-ренатуралізовані
Пустища


44. «Коадаптивність».
Введення в наукову літературу терміну «коадаптація» пов'язане з розвитком біології популяції, динаміки рослинності і екології. Слово «коадаптація» утворене за допомогою приставки ко- і слова адаптація. Термін «адаптація» (adapto – пріспособляю) вперше ввів на початку ХIХ століття Ч. Белл. Під адаптацією розуміють еволюційно виникле пристосування організмів до умов середовища, що виражається в зміні їх зовнішніх і внутрішніх особливостей. Приставка ко- має іноземне походження і додає значенню слова – сумісний, взаємний. З введенням А. Тенслі поняття «екосистема» і використанням екосистемного підходу з'являється термін «коадаптація» під якою розуміють взаємне пристосування різних форм живого, що мешкають сумісно. У концепції сталого розвитку вживається термін коеволюція. Таким чином, терміни «адаптація», «коадаптація», «коеволюція» виникли спочатку в біології і відображали різні сторони процесу пристосування організмів до навколишнього середовища.
Подальший розвиток екології призвів до розширення об'єктів вивчення, екологизації наук і розширення застосування екологічного підходу в більшості наук, у тому числі і географії. Біологічне значення понять «адаптація», «коадаптація», «коеволюція» в даний час переноситься на процес взаємодії суспільства і природи.
Поняття «адаптація» спочатку в географії вживається у землеробстві. На сучасному етапі землекористування враховують певні природні умови ландшафту до його «спеціалізації». Г.І. Швебсом введено поняття адаптивна географія, основна задача якої – оптимізація взаємодії природи і суспільства через правильне взаєморозташування природних і господарських об'єктів, науково обгрунтовану організацію території.
В даний час можна говорити про адаптивну систему не тільки землеробства, але і будь-якого виду природокористування (наприклад, адаптивна система промислового, рекреаційного і ін. видів землекористування). Адаптивні властивості суспільства розкриті Е.С. Маркаряном, який вважає, що «виробнича діяльність людей, безвідносно до її конкретних форм, повинна носити за своєю кінцевою метою адаптивний характер». Суть адаптивної поведінки полягає в здатності системи приводити себе у відповідність з умовами середовища або направлено змінювати середовище до необхідних для себе умов. Надалі, у зв'язку з розповсюдженням концепції сталого розвитку, поняття «коеволюція» В.І. Моїсєєвим трактується як паралельна, сумісна, взаємозв'язана еволюція природи і суспільства. Неспівпадіння швидкостей природного еволюційного процесу, що йде дуже повільно, і соціально-економічного розвитку людства, що відбувається набагато швидше, веде при некерованій формі взаємостосунків до деградації природи.
У географічних науках з'являється нова концепція, позначена як коадаптивна концепція природокористування. Суть її полягає в такій організації території, при якій регіон функціонував би як цілісна стійка система, де господарська підсистема узгоджена з природної за принципом сумісності природи природного ландшафту. Поняття «коадаптація» витікає з розуміння, по-перше, цілісності системи «природа – суспільство» (людина і його господарська діяльність – структурна частина цілісної природно-суспільної системи), по-друге, з визнання принципу сумісності, який є ведучим при взаємодії суспільства з навколишнім середовищем (господарська підсистема повинна бути сумісна з природною аналогічно відповідності природних компонентів один одному). «Коадаптація» розглядається як процес, що характеризує сумісність природної і господарської підсистеми в часі. Розвиваючи далі поняття «коадаптація», виникає термін «коадаптивність» - це результат процесу сумісності природної і господарської підсистеми, виражений в просторі за даний часовий інтервал. Коадаптівность виражається на декількох рівнях: світоглядному, конкретнонауковому, методичному.
На світоглядному рівні коадаптивність розглядається, як одна з умов реалізації концепції сталого розвитку, аспект раціонального природокористування, шлях виходу з екологічної кризи. На конкретнонауковому рівні коадаптивність передбачає як сумісність природної і господарської підсистеми в межах адміністративних територій, так і з навколишнім середовищем. На методичному рівні вироблення оцінки ступеня коадаптивності природної і господарської підсистеми. Під ступенем коадаптивності розуміють рівень сумісності природної і господарської підсистеми, виражений в кількісних або якісних характеристиках за даний інтервал часу.
ГЕЕ базується на аналізі коадаптивності природної і господарської підсистем, у зв'язку з чим передбачається аналіз сумісності, по-перше, господарської і природної підсистем в межах об'єкту, по-друге, об'єкту і його середовища.

Экологический риск – явление опасности нарушения отношений живых организмов с окружающей средой вследствие действия природных, антропогенных и техногенных факторов

Термины

эколого-экономический

ЧС – нарушение нормальной
жизнедеятельности на
объекте, вызванное
негативными природными
и техногенными
процессами, приведшее
или могущее привести
к человеческим и
материальным потерям

Критерий – тяжесть
последствий и
частота событий


ГЭР – вероятность
отказа ПХТС
выполнять заданные
функции



Критерий –
вероятность события,
которая изменяется
от 0 до 1



Геоекологічний ризик – ймовірність
відмови ПГТС
виконувати задані
функції


Критерій –
ймовірність події,
що змінюється
від 0 до 1

ЕН, ЕС, НС, Екр, Екат –
«ситуація» різного ступеня екологічної гостроти, спричинена
негативними
природними та антропогенними
процесами
і явищами
Якісні критерії
Кількісні критерії – для
ЕС, НС, Екат


Результат
оцінка сформованого екологічно негативного процесу чи явища

Результат
оцінка ступеня ймовірності екологічно негативних процесів і явищ

Негативні
процеси
та їх
можливі
наслідки

Негативные процессы и возможные их последствия


ЧС – нарушение нормальной
жизнедеятельности на
объекте, вызванное
негативными природными
и техногенными
процессами, приведшее
или могущее привести
к человеческим и
материальным потерям

Критерий – тяжесть
последствий и
частота событий


ГЭР – вероятность
отказа ПХТС
выполнять заданные
функции



Критерий –
вероятность события,
которая изменяется
от 0 до 1



Качество экологической ситуации (степень ее благополучия)

ЭС – пространственно
временное
сочетание
различных
условий и
факторов

Качественные
критерии


ГЭР – вероятность
отказа ПХТС
выполнять заданные
функции


Критерий –
вероятность события,
которая изменяется
от 0 до 1



Негативные последствия для социума и экосистем

ЭО – ситуация
возможного
негативного
изменения
окружающей среды

Качественные
критерии

ГЭР – вероятность
отказа ПХТС
выполнять заданные
функции

Критерий –
вероятность события,
которая изменяется
от 0 до 1



Экологический риск – риск от присутствия в окружающей среде потенциально опасных для здоровья человека веществ

Экологический риск – риск экономических, экологических и социальных убытков, возникающих у объектов различного уровня организации

Геоэкологический риск – вероятность отказа ПХТС выполнять заданную функцию














Негативные процессы и возможные их последствия


социально-экономический

экономический

геоэкологический

биоэкологический

социальный

Подходы к пониманию понятия

Экологический риск



Root EntryEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation NativeEquation Native

Приложенные файлы

  • doc 23631086
    Размер файла: 611 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий