Романтизм як художній напрямок

Романтизм як художній напрямок
Романтизмом називають художній напрямок, що виникло на початку XIX століття в Європі й тривало до середини XIX століття. Романтизм спостерігається в літературі, образотворчому мистецтві, архітектурі, поводженні, одязі, психології людей
Передумовою виникнення романтизму вважають велику французьку буржуазну революцію. До її у Франції все було впорядковано, існувала чітка станова ієрархія, кожна людина займала своє місце. Революція зруйнувала стару структуру суспільства, але нова ще не була створена, тому в окремої людини виникло почуття самітності. Життя починає здаватися людям грою, у якій кому- те повезе, а кому- те немає. Виникають і здобувають величезну популярність азартні ігри, в усьому світі з’являються ігорні будинки, публікуються посібника з ігор
Героями літературних творів стають «романтичні» герої – це гравці, вони грають із життям і долею, адже тільки в грі людин може відчути силу долі
Але за всією цією бравадою ховається всього лише почуття власної винятковості. Зосереджуючи на собі, вони вступають у конфлікт із дійсністю, конфлікт людини з миром. Виникає психологія особистості, що бунтує, що найбільше глибоко відбив Лорд Байрон у добутку “Подорож Чайльд-Гарольда”. Популярність цього добутку була так велика, що виникло ціле явище – “байронізм”, і цілі покоління молодих людей намагалися наслідувати йому (такий, наприклад, Печорин в “Герої нашого часу” Лермонтова). Основною літературною формою європейського романтизму стали [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], легенди, фантастичні повести
Одна з основних ідей – дія. Герої добутків не сидять на місці, вони приїжджають і знову їдуть. Досить згадати, наприклад, подорож Чичикова або Чацкого, що на початку звідкись приїжджає “Лікувався, говорять, на кислі він водах”) , а потім знову кудись їде (“Карету мені, карету!”). У літературі виникають образи поштової карети, подорожей, мандрівок. Вони намагалися показати, що людина живе у світі, що постійно змінюється. У світі дивному, фантастичному, незвичайному, як у казці Гофмана “Лускунчик”, або виродливий, як у його казці “Крихта Цахес”. У цих казках відбуваються дивні події, предмети оживають і вступають у великі бесіди, основною темою яких стає глибокий розрив між ідеалами й дійсністю. І цей розрив стає однієї з основних ідей лірики романтизму
Російські письменники створюють казковий мир шляхом опису повсякденної побутової дійсності. Ця побутова дійсність переломлюється й переосмислюється як фантастична. “Ніч перед Різдвом” Миколи Васильовича Гоголя найбільше яскраво відбиває ця особливість
Однак не помилюся, якщо назву “Пікову даму” А.С.Пушкіна головним добутком російського романтизму. Це глибоко романтичне й навіть містичний добуток, що втілив у собі кращі риси російського романтизму. Донині цей добуток користується недоброю славою серед театральних артистів і режисерів. Воно оточено багатьма містичними історіями, що відбуваються з тими, хто ставить його на сцені або грає в ньому головні ролі
Суперечливість образу головного героя повісті Оноре де Бальзака “Гобсек”
На думку Бальзака, психологія і спосіб життя людини залежать не від природи, а від формування у соціальному середовищі, Тому, щоб зрозуміти образ головного героя одноіменної повісті Гобсека, треба дізнатись про його минуле. Автор не подає біографію героя, а тільки окремі штрихи до неї. Коли герою виповнилось 10 років, мати влаштовує сина на корабель юнгою. Він довго мандрував, поки не залишився в Парижі. Невідомо, чи був він релігійною людиною, як нажив свій капітал. Відомо лише, що він боровся за незалежність Америки, знався з багатьма видатними людьми своєї епохи, пізнав багато розчарувань. Суворі умови життя привчили йогоне замислюватися над тим, які засоби обрати для досягнення мети. Отже, перш ніж стати лихварем, Гобсек пройшов тяжку життєву школу. Чому ж він вибрав саме таке заняття? Бо це були обміркована і зважена позиція та переконання. Гобсек вирішив, що ні моральні принципи, ні кохання, ні мистецтво не вирішують нічого в реальному житті. «З усіх земних благ є тільки одне досить надійне Це золото!» На перший погляд здається, що Гобсек - людина-автомат, людина без серця, яка використовує будь-які засоби для збагачення. Навіть у перекладі його ім’я звучить як «живоїд». Лихвар не вміє тримати слова: пообіцявши пані де Ресто прийти за грошима наступного дня, вже за кілька хвилин він шантажує її в присутності чоловіка й отримує діамант, який коштує набагато більше, ніж сума боргу. У Гобсека немає родинних почуттів: на нього не справляє враження смерть найближчої родички. Він бере з свого друга Дервіля високі проценти, отримуючи при цьому безкоштовне ведення справ та право на обіди. Картину моральної і духовної деградації героя завершує опис товарів, що гниють у будинку Гобсека. Але ідея повісті Бальзака розкривається не стільки в засудженні героя, скільки у відображенні тих причин, які примушують Гобсека чинити тах, а не інакше. На думку оповідача, у героєві «живуть дві істоти: скнара і філософ, істота підла та мисляча». Філософія Гобсека- це філософія циніка. Золото для нього не тільки засіб та мета збагачення, як вважають ті, хто його оточує. Адже сам він живе скромно. Золото потрібне, щоб отримати незалежність: «Золото - ось духовна сутність усього теперішнього суспільства». Герой сам себе називає докором совісті, порівнює себе з Богом.Та секрет повісті Бальзака ще й в тому, що сам Гобсек, який знає владу грошей над людьми, не може протистояти їх згубності: на останніх сторінках твору ми бачимо жалюгідне створіння, яке помирає в будинку, повному золота. Жорстокість лихваря теж можна розглядати під різними кутами зору. У нього були дві боржниці: одна - графиня Анастазі де Ресто, інша - бідна дівчина, швачка Фанні Мальво. Одна витрачає тільки на прання тонкої білизни дві тисячі франків на рік і легко могла б знайти гроші, щоб сплатити вексель. А друга зовсім бідна, і її вексель мав бути безнадійним. Але саме він і був оплачений. Лихвар особисто хоче зустрітися з Фанні, потім розповідає про дівчину Дервілю, після чого юнак і дівчина покохали одне одного та одружилися. А жорстокість з графинею де Ресто зумовлюється бажанням лихваря розірвати стосунки жінки з ЇЇ коханцем, яка все більше заплутується у своїх брудних взаєминах з білявим красенем. Таким чином, образ лихваря Гобсека складний і неоднозначний. З одного боку, він тонкий психолог, який одних карає, а іншим робить добро. Золото зробило його і філософом, і рабом. Жаданої свободи Гобсек так і не отримує. З другого боку, він став поетом влади грошей і помирає через неї. На прикладі образу Гобсека О. Бальзаку вдалося запобігти одностороннього зображення героїв літературного твору.
Реалiзм (лат. realis – речовий, дiйсний) – один iз iдейно-художних напрямiв у лiтературi i мистецтвi XIX ст
Починаючи з 30-х, набуває розвитку у Францiї, згодом в iнших європейських лiтературах. На вiдмiну вiд романтизму, який зосереджував увагу на внутрiшньому свiтi людини, основоположною для реалiзму стає проблема взаємин людини i середовища, впливу соцiально-iсторичних обставин на формування духовного свiту (характеру) особистостi. Замiсть iнтуїтивно-почуттєвого свiтосприйняття на перше мiсце у лiтературi висувається пiзнавально-аналiтичне начало, а типiзацiя дiйсностi утверджується як унiверсальний спосiб художнього узагальнення. Лiтература стає засобом пiзнання людиною себе i навколишнього свiту, набуває аксiологiчного (iдеологiчного) звучання. Принцип вiрностi реальнiй дiйсностi усвiдомюється як критерiй художностi, як сама художнiстъ. Визначальними для реалiзму були прагнення до об’єктивностi i безпосредньої достовiрностi вiдображення, послiдовне дотримання мiметичних принципiв (художнє вiдтворення життя «у формах самого життя»), переорiєнтацiя з минулого на сучаснiсть, конкретно-iсторичний пiдхiд до явищ дiйсностi i розумiння iсторiї як поступального розвитку (прогресу), правдивiсть у зображеннi деталей, вiра в гуманiстичнi iдеали, конфлiктнiсть (драматизацiя) як сюжетно-композицiйний спосiб формування художньої правди, превалювання прозових жанрiв у лiтературi (роман, повiсть) та iн. На формування реалiстичного свiтогляду мали вплив фiлософiя позитивiзму, розвиток пиродничих i суспiльних (економiка, соцiологiя, психологiя) наук та iн. Слово «реалiзм» вiдоме ще з середньовiчних часiв. У схоластичнiй фiлософiї реалiзмом називався напрям, який, на противагу номiналiзму, приписував абстрактним поняттям (унiверсалiям) реальне iснування. Наприкiнцi XVIII ст. поняттями «реалiзм», «реалiст» означується певний тип мислення i поведiнки (практичнiсть, тверезий глузд), вiдмiнний вiд типу «iдеалiста», мрiйника.З кiнця 20-х XIX ст. термiн «реалiзм» починає вживатися французькою критикою стосовно «нової школи» у лiтературi, на вiдмiну вiд «лiтератури iдей» (класицизм) та «лiтератури образiв» (романтизм). Першого теоретичного обгрунтування як напрям у лiтературi i мистецтвi реалiзм набуває завдяки художниковi Ж.-Д.–Г. Курбе, який у передмовi до каталогу виставки своїх полотен пiд назвою «Реалiзм» (1855) обгрунтував програмнi засади реалiстичного напряму, та письменикам Шанфльорi i Л.-Е.-Е. Дюрантi, якi виступили з теоретичними декларацiями у збiрнику «Реалiзм» (1857) i журналi «Реалiзм» (1856-57). З цього часу поняття реалiзм стає широковживаним як у художнiй практицi, так i в лiтературнiй критицi й естетицi. Найвидатнiшими представниками реалiзму були О. де [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], Стендаль, Ч. Дiккенс, Г. Флобер, В. Теккерей, М. Гоголь, Т. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], I. Нечуй-Левицький, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], I. Тругенєв, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, А. Чехов, I. Франко, Б. Грiнченко, О. Конинський та iн.У лiтературознавствi iснують рiзноманiтнi концепцiї i тлумачення реалiзму, його змiсту, напрямiв, хронологiчних рамок. Однi дослiдники вважають реалiзм властивим лiтературi i мистецтву споконвiкiв, видiляючи «античний реалiзм», «ренесансний реалiзм», «просвитницький реалiзм», «реалiзм XIX ст.», «реалiзм XX ст»; iншi пов’язують його виникнення з епохою Вiдродження або сiмейно-побутовим романом XVIII ст. Iснують теоретичнi версiї «реалiзму без берегiв», «наївного реалiзму», «магiчного реалiзму», видiляють «етнографiчно-побутовий реалiзм», нацiональнi рiзновиди реалiзму; розглядають реалiзм як художнiй метод, художню систему, тип художнього мислення i творчостi тощо.Кожна літературна епоха й художній напрям відповідно до своїх ідейно-естетичних принципів, концепії людини й дійсності, тематики й проблематики формують свою родову та жанрову системи, приводячи в рух форми й засоби художнього пізнання світу.
Квазімодо
Наше знайомство з Квазімодо відбувається 6 січня 1482 року під час події, яка "схвилювала усю паризьку бідноту", у день подвійного свята, яке з найдавніших часів поєднувало в Парижі свято хрещення зі святом блазнів. У цей день на Гревській площі палали вогні, відбувалася церемонія висаджування травневого деревця, у приміщенні Палацу правосуддя давали містерію. Для простого люду найцікавішою подією дня стало обрання "папи блазнів". Серед глядачів знайшлось чимало веселих і відчайдушних претендентів на цю роль, були серед них і настільки потворні, що їхні гримаси викликали гомеричний сміх натовпу, але усі голоси одностайно були віддані Квазімодо.  "Важко описати цей чотиригранний ніс, рот, схожий на підкову, крихітне ліве око, майже закрите щетинистою рудою бровою, у той час як праве зовсім зникало під величезною бородавкою, обламані криві зуби, які нагадували зубці фортечної стіни, цю потріскану губу, над якою нависав, точно ікло слона, один із зубів, це роздвоєне підборіддя... Але ще складніше описати ту суміш злості, здивування, смутку, які відбивалися на обличчі цієї людини. А тепер спробуйте все це собі уявити разом!" Схвалення було одностайним. Але ж яким було здивування, коли виявилося, що та страшна гримаса була справжнім обличчям нового "папи".  "Величезна голова, вкрита рудою щетиною; величезний горб між лопатками й другий, що врівноважував його, на грудях; стегна настільки вивихнуті, що ноги його могли сходитися тільки у колінах... широкі ступні, страхітливі руки" доповнювали образ. Але навіть подаючи відразливий портрет свого персонажа, Гюго вже під час цієї першої зустрічі натякає на складність натури Квазімодо: "...незважаючи на потворність, у статурі його було якесь загрозливе втілення сили, спритності та відваги, незвичайне виключення з того загального правила, яке потребує, щоб сила, подібно до краси, походила з гармонії". Отаким був обраний блазнями "папа". Отаким був Квазімодо, нещасний потворний горбань з душею озлобленої дитини таємничий і незбагненний дзвонар собору Паризької Богоматері.  Дуже важливим для розуміння образу Квазімодо є його дивовижний зв'язок із собором. От що пише про це сам автор: "Із часом міцні узи зв'язали дзвонаря із собором. Навік усунутий від світу подвійним нещастям, що тяжіло над ним, темним походженням і фізичним каліцтвом, замкнутий з дитинства в це подвійне непереборне коло, бідолаха звик не помічати нічого, що лежало по той бік священних стін, які притулили його під своїм покровом. У той час, коли він ріс і розвивався, собор Богоматері був для нього то яйцем, то гніздом, то будинком, то батьківщиною, то, нарешті, всесвітом... "  Між цією істотою і собором, безсумнівно, була якась таємнича визначена гармонія. Так, розвиваючись під покровом собору, днюючи й ночуючи в ньому, майже ніколи його не залишаючи й безупинно випробовуючи на собі його таємничий вплив, Квазімодо зрештою став на нього схожий; він немов уріс у будинок, перетворився в одну з його складових частин...  Читаючи роман, ми переконуємось, що собор був для Квазімодо усім і притулком, і житлом; він захищав горбаня від холоду, від людської злості й жорстокості, він задовольняв потребу знедоленого у спілкуванні: "із крайнім небажанням обертав він свій погляд на людей. Йому цілком достатньо було собору, населеного мармуровими статуями королів, святих, єпископів, які принаймні не сміялися йому в обличчя й дивилися на нього спокійним і доброзичливим поглядом. Лише нове, більш сильне, незнайоме досі почуття, змогло похитнути цей нерозривний, неймовірний зв'язок між людиною й будинком; вивільнити найкращі риси його душі, приховані зовнішньою потворністю. Трапилося це тоді, коли в життя знедоленого ввійшло чудо, втілене в образі безневинному й прекрасному. Ім'я тому чуду Есмеральда".  Горбатий дзвонар собору Паризької Богоматері виявився здатним на любов, по-дитячому прекрасну й піднесену. Співчуваючи Квазімодо в його почутті до Есмеральди, ми вже не помічаємо його фізичного каліцтва і захоплюємось його щиросердною красою. Навіть після смерті Квазімодо залишився з Есмеральдою: через півтора чи два роки після описуваних у творі подій у склепі Монфокона було знайдено "два скелети, з яких один, здавалось, стискав інший у своїх обіймах.  Один скелет належав жінці, він зберіг на собі ще деякі обривки колись білого одягу і намисто навколо шиї із зерен лавра, з невеликою шовковою ладанкою, прикрашеною зеленими намистинками, відкритою і порожньою... Другий скелет, який міцно обіймав перший, був скелетом чоловіка".  Кохання перетворило сутність цієї "майже" людини ("квазімодо" у перекладі з латинської означає "нібито", "майже"), і він виявився здатним не тільки розібратися у конфлікті Есмеральди та Клода Фролло, не тільки вирвати з рук "правосуддя" чарівну танцюристку, але й зважитися на вбивство її переслідувача Фролло, свого названого батька.  Таким чином, за допомогою образу Квазімодо в романі вирішується тема історичного прогресу. Цей прогрес веде до торжества більш гуманної моралі, а в більш узагальненому значенні до зміни символічної "кам'яної книги середньовіччя", втіленої в образі собору книгою друкованою.  Квазімодо неодноразово ставав жертвою людської жорстокості. Які причини призвели до цього епоха, соціальне становище героя? Питання залишаються без відповіді. Дзвонар-горбань символізує собою велетенську, народну міць. Незважаючи на зовнішнє каліцтво, у ньому зосереджена велика страшна сила, внутрішня велич, моральна правота, завдяки якій він виступає символом величі народної душі, втіленням її гуманних поривань і прагнень. 
Натуралізм

Натуралізм (фр. паіигаїіше від лат. паїигаїіз «природний, природній») літературний напрям, що склався в останній третині XIX століття (1870-1890), пізня стадія розвитку реалізму (або позитивізму) в літературі кінця XIX - початку XX століття.
Для нього була характерною настанова на фотографічно точне й неупереджене зображення дійсності, під якою насамперед розумілося матеріально-побутове довкілля, а також людського характеру, що бачився крізь через призму фатальної зумовленості фізіологічною природою та середовищем. Натуралісти намагалися зробити свої твори «клінічно точними документами» дійсності, її точною фотографією. Вони закликали не уникати малювання неприємних деталей навколишнього світу, залюбки показувати життя соціального дна, відтворювати хворобливу психіку людини, її сексуальні звички.
На програмі цього напрямку позначився вплив природничих наук (насамперед фізіології) та позитивістська філософія. Натуралісти намагалися перенести у художню творчість принципи дослідження, притаманні науці, наполягали на тому, що митець у своїй діяльності має бути подібним до вченого.
Філософським обґрунтуванням натуралізму слугували теорія еволюції Ч. Дарвіна, філософський позитивізм О. Конта, естетичні побудови Іполита Тена. Останній ще в 1864 році заявив, що «порок і чеснота є такими ж продуктами, що й цукор і купорос». Письменники прагнули до найбільш безпристрасного й об’єктивного відтворення реальності методами літературного «протоколювання», до перетворення романів на «людський документ» про стан суспільства в певному місці й часу. Текст був покликаний являти собою настільки ж точний «відбиток» дійсності, як і фотографія. Публікація багатьох добутків супроводжувалася скандалами, тому що натуралісти не соромилися відверто фіксувати побут брудних нетрів, злачних місць і борделів тих місць, які в більш ранній літературі зображувати було не прийнято.
Людину та її вчинки розуміли як такі, що зумовлені фізіологічною природою, спадковістю й середовищем - соціальними умовами, побутовим і матеріальним оточенням. Натуралізм виник під впливом бурхливого розвитку природничих наук і може розглядатися як перенесення наукових методів спостереження й аналізу в галузь художньої творчості. Письменники-натуралісти у написанні своїх творів опиралися на ретельне вивчення побуту, умов праці своїх героїв, технологій і інструментів, клінічних звітів, медичних праць. Природничо-наукове пояснення будь-яких людських учинків дією «крові й нервів» (вислів Золя) приводило натуралістів до сумнівів у наявності в людини свободи волі. Детермінізм найчастіше переходив у них у фаталізм і крайній песимізм.
Ключова відмінність натуралізму від класичного реалізму полягає в тому, що герої натуралістичних творів не несуть відповідальності за своє життя, у них просто немає вибору. Багато персонажів натуралістичної літератури безпомічні продукти навколишнього середовища й поганої спадковості яких рухають по житло тваринні інстинкти, задоволенню же цих інстинктів заважають непереборні соціально-економічні реалії.
Принципи натуралізму простежуються вже в романах братів Гонкурів і Джорджа Еліота, опублікованих у 1860-1860-ті роки. Однак першим термін «натуралізм» використовував для позначень;; власної творчості Еміль Золя автор теоретичних робіт «Експериментальний роман» (1880), «Романісти-натуралісти» (1881) і «Натуралізм у театрі» (1881). Навколо Золя групувалися такі письменники, як Гі де Мопассан, Альфонс Доде, Гюїсманс і Поль Алексіс. Після виходу збірки «Меданські вечори»(1880) з відвертими оповідями про нещастя франко-прусської війни (зокрема, мопассанівською «Пампушкою») за ними закріпилася назва «меданської групи».
Натуралістичний початок у літературі найчастіше зазнавало критики за брак художності. Наприклад, І. С. Тургенєв писав з приводу одного з романів Золя, що «там багато копирсаються в нічних горщиках». Критично ставився до натуралізму й Гюстав Флобер, у якому французькі критики спочатку бачили мало не ідейного проводиря нової школи. Золя підтримував дружні стосунки з багатьма художниками-імпресіоністами, які перетиналися з ним у своєму прагненні до гранично точної фіксації реальності.
Наприкінці 1880-х деякі письменники-натуралісти (передусім Гюїсманс) перейшли на позиції символізму, тоді як Золя продовжував протоколювати соціальні реалії сучасної йому Франції в 20-томній серії романів «Ругон-Маккари». Слава французького письменника гриміла далеко за межами Франції. Данину моді на побутову описовість віддали німецькі, скандинавські, португальські, чеські та російські письменники.
У своєрідну школу за межами Франції натуралізм склався лише в Італії (веризм) і в США. Американські письменники-натуралісти Теодор Драйзер, Стівен Крейн, Френк Норріс, Джек Лондон, Джон Стейнбек нещадно фіксували реалії повсякденного життя на околицях суспільства, на полях бою й у міських нетрях (там, де селилися іммігранти). Загалом їхні твори ще песимістичніші, ніж романи Золя.


Альбатрос
У вірші ліричний герой мріє «на кермі фрегата» полинути «від моря засмічених улиць міських» на пошуки Ідеалу туди, де «море широке», де «сяйва багато,» «сміється блакить». У вірші «Альбатрос» ніби оживає мрія поета: фрегат, море, блакить. «Поглянь, моя душе, які страшні вони! » вигукує поет у вірші «Сліпці». Чи можна сказати те ж про «гурт матросів» на палубі корабля? Чим саме вони «страшні»? Заради втіхи та розваги знущаються над птахом. Сліпці це уособлення людських пороків, це все ду ховно незряче людство. Матроси символізують духовно скалічене суспільство, не здатне відчувати прекрасне, співчувати, любити, захоплюватися, мріяти. Сліпці і матроси символізують суспільство, в якому панує Сплін.
Альбатрос Щоб їм розважитись, веселий гурт матросів Серед нестримних вод розбурханих морів Безпечно ловить птиць, величних альбатросів, Що люблять пролітать слідами кораблів. На палубу несуть ясних висот владику. І сумно тягне він приборкане крило, Що втратило свою колишню міць велику, Мов серед буйних вод поламане весло. Мандрівник зборканий знесилено ступає! Плавець повітряний незграбний і смішний! Той тютюновий дим у дзьоб йому пускає, А цей, дратуючи, кульгає, мов кривий. Поет подібний теж до владаря блакиті, Що серед хмар летить, мов блискавка в імлі. Але, мов у тюрмі, в юрбі несамовитій Він крила велетня волочить по землі. Переклад М.ТерещенкаОчевидно, мрії про Ідеал так і залишаться «сумними і заблуканими думками» поета. Надії немає: адже серед гурту матросів не знайшлося нікого, хто б зупинив бездушні розваги або хоча б не брав у них участі. «Хворе» суспільство ніколи не досягне Ідеалу, та й не прагне до нього. Але є просто людська доля і є доля поета. Поетичний талант це талант від Бога. Альбатрос сильний птах з крилами, що мають «міць велику». Це дозволяє йому підніматися високо і довго триматися в небі («серед хмар летить, мов блискавка в імлі»). Альбатрос «мандрівник», і мандри його тяжкі і небезпечні, адже він літає над «розбурханим морем». Це гордий і самотній птах. Він почувається «владарем блакиті», «ясних висот владикою», тому що сильних і витривалих птахів, здатних піднятися так високо і залетіти так далеко від і землі, як це робить альбатрос, небагато.Так, поет має високе призначення літати у сферах духу, свободи, творчості, досягати високого ідеалу та краси. Але чому поет не прагне втриматись на цій висоті? Чому, маючи «крила», він на землі «в юрбі несамовитій», серед «сліпців»? Чому митець з «глибини волає з безодні темної», коли його місце у небі, в Раю? Відповідь на ці питання можна знайти у щоденнику поета «Моє оголене серце»: «У кожній людині є два одночасні прагнення: одне спрямоване до Бога, друге до Сатани. Поклик Бога, або духовність, це прагнення внутрішньо піднестися; поклик Сатани, або тваринність, це насолода від власного падіння». Ось чому становище людини у світі трагічне, а мрії про Ідеал залишаться «сумними і заблуканими думками» для поета, який «крила велетня волочить по землі»1. Особливості написання роману "Знедолені" В.Гюго     ЗНЕДОЛЕНІ
Роман "Знедолені" ("Les Miserables"), якому Віктор Гюго віддав понад двадцяти років життя, безсумнівно, стоїть на першому місці серед усіх його романів.       Думка про створення великого соціального роману, присвяченого знедоленим, виникла в Гюго ще до вигнання. Він почав писати його під первісною назвою "Бідняки" ("Miseres") у середині 40-х років, але перервав свою роботу в зв'язку з подіями, початок яким поклала лютнева революція 1848 року.       Уже тоді - у першому варіанті - автором були задумані і створені центральні образи знедолених суспільством бідняків: каторжника, чий злочин полягав у тому, що він вкрав хліб, щоб нагодувати голодних дітей своєї сестри, і матері, змушеної продати свої зуби, волосся і тіло, щоб платити за утримання своєї дитини.       У вигнання Гюго взяв із собою незакінчений рукопис "Знедолених". Однак після бурхливих подій політичного життя, якими письменник був захоплений протягом наступного десятиліття, коли він так гаряче протестував проти злочинів Луї Бонапарта, створюючи полум'яні памфлети і вірші "Відплати", перша редакція роману вже не могла задовольнити його.       Відновивши роботу над "Знедоленими" у 1860 році, він прагнув втілити в романі філософські і моральні ідеї, що склалися в нього за останні роки. Тепер "Знедолені" стають не тільки викривальним твором, але і романом, що поставив найважливіший для Гюго того часу питання про значення добра і милосердя для соціального і морального відродження людства.       Разом з тим Гюго вводить у свій новий роман великі історичні, публіцистичні і філософські розділи, що додають йому епічні масштаби.  2. Основні мотиви роману "Знедолені", головні образи      "Знедолені" - дійсний поліфонічний роман з багатьма темами, мотивами, ідейними і естетичними планами, де дана велика картина народного життя і де Париж бідноти, Париж жалюгідних і похмурих нетрів виникає перед читачем на фоні найбільших політичний подій французької історії початку XIX століття: катастрофи при Ватерлоо, падіння режимів Реставрації і Липневої монархії, народно-революційних боїв 30-х і 40-х років. З реальної дійсності й історія головних героїв роману.       Образ Жана Вальжана виник у письменника в зв'язку з процесом деякого Пьєра Морена, котрий, також як і герой Гюго, був відправлений на каторжні роботи за крадіжку хліба. Вивчаючи цей процес, знайомлячи з існуючим кримінальним кодексом, відвідуючи паризькі в'язниці, Гюго відзначає два моменти в цьому, гостро цікавлячому його питанні: по-перше, склад злочину - крадіжку хліба, що підтвердила переконання письменника в тому, що причина злочинності корениться не в зіпсованості, а в убогості народу; по-друге, доля людини, що вернулись з каторги і яку женуть звідусіль, а отже, що не має можливості повернутися до чесного трудового життя. Усе це Гюго і вніс у біографію свого головного героя, додавши цим проблемам художньо-переконливу форму.       Саме з появою "Знедолених" зв'язані нескінченні суперечки про зміну художнього методу Гюго другого періоду. Багато вчених наполягають на тому, що "Знедолені" - реалістичний роман. Дійсно, елементи реалізму в романі присутні. Вдумавшись у концепцію роману "Знедолені", що відповідає уявленню письменника про людське життя, як про безупинну зміну світла і пітьми, можна знайти, що, незважаючи на багато рис реалізму, Гюго все ж таки залишається романтиком і по своєму світогляді, і по методу.       Задача морального уроку для нього важливіше реалістичного аналізу. Так він і сам говорить наприкінці книги, що вона має набагато більш важливу мету, чим відображення реального життя. Розуміючи світ, як постійний рух від зла до добра, Гюго прагне продемонструвати цей рух, акцентуючи (найчастіше навіть усупереч логіці реальних подій) обов'язкову перемогу доброго і духовного початку над силами зла. Непримиренний контраст між злом і добром, пітьмою і світлом, що проявилося в характерах персонажів Гюго першого періоду його творчості, доповнюється тепер новим мотивом: визнанням можливості перетворення злого в добре. "Книга лежача перед очима читача, являє собою від початку і до кінця, у цілому й у подробицях... - шлях від зла в добру, від неправого в справедливому, від неправди до істини, від ночі до дня... Вихідна точка - матерія, кінцевий пункт - душу. На початку - чудовисько, наприкінці - ангел", - пише Гюго. Недарма його роман відкривається книгою "Праведник", у центрі якої стоїть романтичний образ християнського праведника - єпископа Мириеля.       Саме в образі єпископа, що зіграв вирішальну роль у перетворенні свідомості Жана Вальжана, Гюго втілив свої моральні ідеали: доброту, безкорисливість, широку поблажливість до людських слабостей і пороків.       Своє завдання Гюго бачив у тому, щоб відродити моральні ідеали, загублені суспільством, у якому народ доведений до стану крайньої убогості і безправ'я. Це робить роман Гюго не тільки викривальним, але і проповідницьким - місіонерським, завдяки чому "Знедолені" на Заході часто називали "сучасним Євангелієм", як охарактеризував його і сам Гюго. Головним чином тема відродження особистості просліджується в романі на прикладі головного героя - Жана Вальжана.       Запеклий життям каторжник, що на наших очах стає чудовою високоморальною людиною завдяки доброму вчинку єпископа Мірієля, який віднісся до нього не як до злочинця, а як до знедоленої істоти, що бідує в моральній підтримці.       Опис, що дає Гюго своєму герою, цілком реалістичний, але, романтик по своїй природі, Гюго додає йому ефектні гіперболічні образи: очі, що блищать з-під брів, "немов полум'я з-під купи труску"; "у цій фігурі було щось лиховісне". Перетворення героя також чисто романтичне, перетворення після грандіозної очисної бури, викликаної великодушним відношенням до нього єпископа.       Вся історія Жана Вальжана, що стоїть в центрі роману "Знедолені", будується на драматичних зіткненнях і різких поворотах у долі героя: Жан Вальжан, що розбиває віконне стекло булочної, щоб узяти хліб для голодних дітей сестри, і засуджений за це на каторжні роботи; Жан Вальжан, що повертається з каторги і якого женуть звідусіль, навіть з будки собаки; Жан Вальжан у будинку єпископа, у якого він намагався украсти срібні ножі і качани й одержав їх у подарунок разом зі срібними свічниками; Жан Вальжан, що став впливовим мером міста, і умираюча Фантина, що благає врятувати її дитя; Жан Вальжан у зіткненні з "невсипущим оком" правосуддя - Жавером; Жан Вальжан у справі Шанматьє, що повертає його в положення переслідуваного каторжника; подвиг Жана Вальжана, що рятує матроса з військового корабля "Оріон", і його втеча з каторги, щоб виконати обіцянка, дана Фантине; Жан Вальжан із крихтою Козеттою на руках, переслідуваний Жавером по темних вуличках і завулкам Парижа, і несподіваний порятунок у жіночому монастирі на вулиці Пікпюс; потім, через кілька років Жан Вальжан у злодійському кублі Тенардье, один проти дев'яти негідників, зв'язаний ними і все-таки зумів звільнитися, перерізавши мотузки за допомогою старої монетки каторжника; нарешті, Жан Вальжан на барикаді, де він нікого не убиває, але рятує життя двох людей: Мариуса і свого переслідувача Жавера. Особливості психологізму роману "Знедолені" складаються головним чином у романтично гіпертрофованому зображенні очисної бури, що потрясає всі основи і все звичне світосприймання людини.       Запеклою несправедливістю, що завжди випробував серед людей, що звик до ненависті Жан Вальжан "смутно усвідомлював, що милість священика була самим сильним настанням, самим грізним нападом, якому він коли-небудь, піддавався, ...що зараз зав'язалася гігантська і рішуча боротьба між його злістю і добротою тієї людини". Боротьба ця є боротьбою різких романтичних контрастів, тому що мова йде про перетворення "чудовиська" у "ангела", про біль, що "надмірно яскраве світло" заподіює очам людини, "яка вийшла з мороку". У результаті цього потрясіння Жан Вальжан і стає зовсім іншою людиною. "Відбулося щось більше, ніж перетворення, - відбулося перетворення", - говорить автор. Протягом роману Жан Вальжан переживає ще кілька щиросердечних криз, однак вони не стільки змінюють, скільки зміцнюють особистість героя в його позитивних якостях.       У розділі з характерною назвою "Буря в душі", Гюго показує другий вирішальний перелом у душі Жана Вальжана, що уже багато років веде поважне і доброчесне життя під ім'ям пана Мадлена і раптом довідається, що якийсь бідолага прийнятий за каторжника Жана Вальжана і повинен стати перед судом.       Що ж повинен зробити учень єпископа Мириеля? Жан Вальжан не стільки міркує, скільки переживає болісні "судороги совісті", у ньому "вирує буря, вихор", він "запитує себе", він слухає голоси, що виходять "із самих темних схованок його душі", він " занурюється в цю ніч, як у безодню". І знову в основі цієї щиросердечної бурі лежить боротьба між світлом і мороком, тому що Жанові Вальжану приходиться вибирати між двома полюсами: "залишитися в раю і там перетворитися в диявола" чи "повернутися в пекло і стати там ангелом". Зрозуміло, він вибирає друге.       Наступною ступінню морального розвитку Жана Вальжана була його зустріч з Козеттою. Поява цієї юної і беззахисної істоти в його житті додало їй новий зміст. Він відмовився від своїх соціальних ідеалів, що хотів запровадити в життя на посаді мера. Усе своє життя він присвячує їй, він, що ніколи не знав дійсної любові, вперше почуває ніжність до цієї дівчинки, і її любов'ю дорожить більше всього на світі. Бути поруч з нею - ось головний зміст його нового життя. І тому йому так болісно усвідомлювати, що він не має права тримати її в монастирі, куди вони вдвох сховалися від переслідувань Жавера. Він, уже далеко літня людина, мріє дожити свої дні поруч з люблячою Козеттою, але в той же час розуміє, що не має права "обкрадати" дівчину, позбавляти її радощів мирського життя, яких вона не знає. Прийшовши до цього висновку, Жан Вальжан негайно залишає гостинний монастир, переживаючи жахливі щиросердечні муки. Не менш складним іспитом є для Жана Вальжана і зіткнення з поліцейським інспектором Жавером - його антагоністом. Жавер створений теж по методу контрасту, але вже стосовно усьому тому доброго і справді людяного, чого навчив колишнього каторжника єпископ Мірієль. Жавер являє собою те саме нелюдське "правосуддя", що Гюго ненавидить і викриває у своєму романі.       Для Жавера головне - "представляти владу" і "служити владі". "Ця людина складалася з двох почуттів - з поваги до влади і ненависті до бунту", але Гюго малюючи характер Жавера перебільшує ці прості почуття і доводить їхній майже до гротеску. Зіткнення на барикаді цих двох героїв, що уособлюють протилежні концепції розуміння справедливості, мабуть, один із самих драматичних моментів роману.       Жан Вальжан здобуває духовну перемогу над інспектором Жавером. Тим самим він є для нього тим же, чим для нього самого був єпископ Мірієль. Ця свого роду ланцюгова реакція добра (єпископ Мірієль - Жан Вальжан - Жавер) надзвичайно важливий для концепції роману.       Автор навмисно приводить вірного стража законності Жавера, що не привикли міркувати, до страшного для нього думки, що каторжник Жан Вальжан "виявився сильніше всього суспільного порядку". Йому навіть доводиться визнати "моральну шляхетність знедоленого", що було для нього нестерпно. Так Жавер втрачає ґрунт під ногами. У ньому, як раніше в Жані Вальжані, відбувається вирішальний моральний переворот. Адже дотепер його ідеал полягав у тому, щоб бути бездоганним служителем закону. Однак добро, по Гюго, вище закону, встановленого суспільством. Тому воно штовхає Жавера до страшного для нього відкриття, що "у зводі законів сказано не все", що "суспільний лад не досконалий", що "закон може помилятися" і т.д. Усе, у що ця людина вірила, валилося. Ця внутрішня катастрофа - відступ сил зла перед добром, що несе в собі Жан Вальжан, - приводить Жавера до самогубства.       Людинолюбна позиція єпископа Мірієля, виражена Жаном Вальжаном, зіштовхується і з логікою революції, представленої Анжольрасом і його товаришами.  Два типи позитивних героїв, що відповідають моральним критеріям Гюго, постійно виникають і зустрічаються протягом "Знедолених". До одного типу належать активні борці і революціонери з "Суспільства друзів абетки", до іншого - праведники, що керуються у своєму житті принципами добра і всепрощення. Такий єпископ Мірієль і перетворився під його впливом Жан Вальжан. Письменник не протиставляє цих персонажів, а робить їх союзниками, вони в нього як би доповнюють один одного в тому невпинному русі людства, що Гюго називає прогресом і яке наполегливо проповідує. Успадкувавши моральні ідеї єпископа, Жан Вальжан робить їх основою усього свого життя. Навіть виявившись на барикаді, він не бере участь у бойових діях, а лише намагається захистити що борються, одержавши наказ розстріляти свого вічного переслідувача Жавера, що проникнув на барикаду як шпигуна, він відпускає його на волю, продовжуючи вірити, що лише добром і милосердям можна впливати на людину. Цим він, звичайно йде в розріз з ідеями революції (і за це був засуджуваний у свій час радянськими критиками).       У розділах присвячених повстанню, фігура Жана Вальжана з його ідеями милосердя, природно відсувається на задній план героїчними образами Анжольраса і Гавроша і тим пафосом революції, що їх надихає. Але коли в трагічний момент загибелі барикади Жан Вальжан, зваливши собі на плечі важко пораненого Маріуса, спускається в підземну клоаку Парижа і, рухаючи в напівтемряві, серед потоку нечистот, десятки разів ризикуючи життям, усе-таки рятує юнака від неминучої смерті - увагу читачів знову переключається на цю людину, що втілює собою незвичайна моральна велич.       Недарма цей розділ називається "Бруд, переможений силою душі". Гюго говорить про нього, що "з його струменіли потоки бруду, але душа була повна нез'ясованим світлом". Те, що Жан Вальжан рятує Маріуса, робить йому ще більше честі. Адже він розуміє, що саме ця людина - головна перешкода його щастя з Козеттою. В останній період свого життя Жан Вальжан сам прирікає себе на самітність, уступивши улюблену Козетту Маріусу і добровільно усуваючись з її життя, щоб не перешкодити її щастю, хоча це самоусунення його убиває. Це самий останній і самий складний крок у його житті, що був винагороджених захопленими молодими людьми, але, на жаль, занадто пізно. Однак можна сказати, що Жан Вальжан вмирає щасливим, так, як умирають праведники, що усвідомлюють, що цілком виконали свій земний борг.       В поглядах Жана Вальжана, представника народу, Гюго намагався розкрити свою точку зору на справді шляхетне, гуманну поведінку людини, незалежно від того, чи підприємець така людина чи працівник.       Так поряд з героїзмом боротьби і революції Гюго у своєму романі оспівує і героїзм моральної величі. Саме таке головне кредо його роману. Моральну еволюцію в романі переживає і Маріус. На його прикладі Гюго показує нам еволюцію свідомості молодої людини епохи Реставрації, пережиту колись їм самим. Це складний і багатогранний характер, що грає важливу роль у концепції "Знедолених". Описуючи драматичний розрив Маріуса з його дідом - старим консерватором Жільнорманом і "відкриття" батька - полковника Понмерси, що віддав життя служінню "наполеонівському мечу", Гюго 60-х років, що давно вже переборов бонапартистські ілюзії своєї юності, критично зауважує, що, "захоплюючись генієм", Маріус заодно "захоплювався і грубою силою". Маріус, закоханий у Козетту, Маріус, інтимний щоденник якого є типовим зразком романтичного ліризму дуже близький романтичним героям із драм Гюго 30-х років. Однак цього романтичного героя автор ставить тут у реальну обстановку і змушує прилучитися до передових політичних рухів його часу. Він приводить його в "Суспільство друзів абетки" і робить одним з героїчних захисників червневої барикади.       Слідом за Анжольрасом Маріус від ідеалізації Імперії приходить до захисту республіканської барикади. В образі Маріуса з його поступовим ідейним змужнінням під впливом конкретної життєвої обстановки особливо наочні уроки реалізму, що автор "Знедолених" увібрав у свою творчість у другій половині століття.       Маріус - також один з непослідовних образів, створених Гюго. Він, активний захисник барикади, начебто зовсім забуває про ідейні шукання своєї юності і про героїку барикад, як тільки повертається у своє респектабельне буржуазне сімейство, за що А.І.Герцен назвав Маріуса "типовим представником покоління, що мерзіє". Не на його користь говорить і його щиросердечна нечуйність, він охоче вірить у те, що Жан Вальжан - швидкий каторжник, і треба триматися від нього подалі. Лише завдяки випадковості він довідається правду і захоплюється щиросердечною величчю цієї людини. " Усе, що є на світі мужнього, доброчесного, героїчного, святого, - усі в ньому!" - с захватом викликує Мариус. Антиподами Жана Вальжана, Фантини й інших позитивних героїв роману виступає сімейство Тенардье. Споконвічно знаходячись у положенні кращому, чим у Жана Вальжана, тобто маючи можливість жити чесною працею, Тенардье опускається від власника трактиру до злиденного бандита і тягне за собою і дружину і дочок. Тільки одна Епонина змогла піднятися над ними під впливом любові до Мариусу. Також і маленький Гаврош, зовсім не схожий на своїх батьків, швидше за все тому, що вони його і не виховували. Він, мабуть, єдиний з Тенардье, хто може бути віднесений до позитивних героїв, не вважаючи його братів, але вони ще занадто маленькі, хоча в них теж починається розвиток убік кращого, під впливом Гавроша. Роман "Знедолені" практично миттєво придбав величезну славу по усьому світі. Його переводили на безліч мов, усі передові люди зачитувалися ім. Його головні герої, при всім їхній майстерному, детальному-реалістичному відтворенні, сприймалися все-таки не стільки як люди, але як символи: каторжник Жан Вальжан утілював щиросердечну шляхетність простого народу, нещаслива Фантина - жертовність материнства, єпископ Мириель - нескінченне милосердя, революціонер Анжольрас - героїзм і бунтарський порив у скиненні царства несправедливості. Саме тому Флобер і Бодлер в один голос сказали про роман: " Людських істот там ні". У цьому висловленні була частка істини; у "Знедолених" повествуется про виняткові людські натури, одні з яких вище звичайних людей по доброті і шляхетності, інші - нижче по жорстокості і підлості, як, наприклад, мародер- трактирник Тенардье. Мабуть саме в цьому перебільшенні, у цій надмірності і позначався романтизм Гюго. Однак його перебільшення виправдані, тому що його герої наділені шляхетними справжніми почуттями. Гюго неудавано захоплювався Мириелем, він неудавано любив Жана Вальжана. Він жахався, але цілком щиро поважав Жавера. Щирість автора, масштабність образів - чудове сполучення для романтичного мистецтва. У "Знедолених" досить життєвої правди, щоб додати роману необхідна правдоподібність. Роман буяв не тільки елементами реального життя, але й історичний матеріал грав у ньому важливу роль. Зрозуміло, задача відродження моральних ідеалів не була прерогативою одних тільки письменників-романтиків. Зовсім не випадково один із французьких дослідників, Андре ле Бретон, помітив, що роман Гюго наближається до високоодухотворенному росіянина роману, особливо до творчості Л.Н. Толстого. Ця близькість, що складається в наполегливих пошуках моральних зразків, властивих і Гюго й автору "Війни і світу", підтверджується відкликанням самого Толстого, що вважав "Знедолені" кращим романом усієї французької літератури XIX століття. 
Еміль Золя
ЕМІЛЬ ЗОЛЯ (18401902) народився 2 квітня 1840 в Парижі, у торговому кварталі. Батько Золя італієць, талановитий інженер, будівельник. Мати француженка. Коли хлопцеві було 7 років, сім'я переїхала у провансальське містечко Екс через матеріальні негаразди, де пройшли дитячі роки майбутнього письменника. У місцевій гімназії Золя отримав початкову освіту. Коли в 1857 році померла бабуся, матеріальне становище сім'ї стало ще гіршим.У 1858 році Золя поїхав у Париж, де він був прийнятий у ліцей св. Людовика, за підтримки адвоката Лабо, товариша батька. Так юнак потрапив у становище бідного студента, який прагнув щастя і слави. Він став замкненим і похмурим, ні з ким не товаришував. Зате дуже багато читав. Але спроба завершити освіту, склавши екзамени на звання бакалавра, провалилася (провал на філології). Розпочалися труднощі буденного життя, без постійної роботи. 1862 р. з великими труднощами влаштувався на постійну роботу пакувальником на складі книговидавництва. Золя продовжував писати вірші, поеми, хоча вони були «вялы и безличны» (Мопассан).У ці роки Золя почав писати для газет хроніку і літературно-критичні статті. Журналістика сприяла розвитку уваги до дійсності. Незабаром він залишив видавництво і повністю віддався літературній практиці.У 1864 році Еміль Золя опублікував збірку оповідань «Казки Нінон», але ранні романи залишилися непоміченими. Поступово захоплення творчістю романтиків (що суттєво для ранніх творів) змінилося інтересом до творчості реалістів, зокрема Бальзака, Флобера, до натуралістичних теорій історика літератури Іпполіта Тена.Творча спадщина Золя багатогранна (декілька збірок оповідань, збірка літературно-критичних і публіцистичних статей, кілька драматичних творів, але першорядне місце займали романи). У «Терезі Ракен» (1867) і «Мадлен Фера» (1868) письменник створив приклади натуралістичного роману.
У митця виник задум епопеї, схожої на «Людську комедію» Бальзака. Він вирішив створити «соціальну історію однієї сім'ї в період Другої імперії», прагнучи втілити в неї положення натуралізму. Майже 25 років він працював над епопеєю «Ругон-Маккари», в якій відображено історію французького суспільства з 1851 по 1871 pp.Епопея «Ругон-Маккари» (18711843) справа всього життя Золя складалася з 20 романів. Задум виник у 1868 році. Поштовхом стало захоплення письменника модною теорією спадковості. Золя задумав розглянути 4 покоління однієї сім'ї.Автор поставив дві задачі:1. «изучить на примере одной семьи вопросы кровной среды»;2. «изобразить всю Вторую империю, начиная с государственного переворота до наших дней».Намагаючись виконати перше завдання, він склав генеалогічне дерево сім'ї Ругон Макарів, надавши кожному члену сім'ї детальну медичну характеристику з так званих спадкових рис.Романи перенасичені великою кількістю персонажів (загальна кількість діючих осіб 1200), які ніколи не мали родинних зв'язків з Ругон-Маккарами, що зроблено для більш повного охоплення дійсності.До уваги взято період, коли II імперія розвалилась. Її історію завершили трагічна війна і Паризька Комуна. Поступово посилилася соціальна лінія в «Ругон-Маккарах» за рахунок біологічної. зображення життя буржуазії («Кар'єра Ругонів», «Здобич», «Черево Парижа», «Накип», «Гроші» та ін.); життя народу («Западня», «Жерміналь», «Земля»); антиклерикальна тема («Завоювання Плассана», «Проступок абата Буре»); тема дитинства, творчості (роман «Творчість»); тема спадковості («Людина звір», «Лікар Паскаль»),
Жерміналь
Механік Этьен Лантье, вигнаний із залізниці за ляпас начальникові, намагається влаштуватися на роботу в шахту компанії Монсу, що біля містечка Злодієві, в селищі Двохсот Сорока. Роботи немає ніде шахтарі голодують. Місце для нього на шахті знайшлося лише тому, що напередодні його приходу в Злодієві померла одна з откатчиц. Старий забійник Маэ, чия дочка Катріна працює з ним в шахті другій откатчицей, бере Лантье у свою артіль.
Робота нестерпно важка, і п'ятнадцятирічна Катріна виглядає вічно виснаженою. Маэ, його син Захария, артільники Лівак і Шаваль працюють, лежачи то на спині, то на боці, протискуваючись в шахті шириною ледве в півметра: вугільний пласт тонкий. У забої нестерпна духота. Катріна і Этьен катають вагонетки. У перший же день Этьен вирішує було покинути Злодієві: це щоденне пекло не для нього. На його очах керівництво компанії розносить шахтарів за те, що ті погано піклуються про власну безпеці. Мовчазне рабство шахтарів вражає його. Тільки погляд Катріни, спогад про неї примушують його залишитися в селищі ще на деякий час. Маэ живуть в неуявній бідності. Вони вічно повинні крамареві, їм бракує на хліб, і дружині Маэ нічого не залишається, як піти з дітьми в садибу Пиолена, що належить поміщикам Грегуарам. Грегуары, співвласники шахт, іноді допомагають бідним. Хазяї садиби виявляють в Маэ і її дітях усі ознаки звиродніння і, вручивши їй пару старих дитячих сукенок, викладають урок ощадливості. Коли жінка просить сто су, їй відмовляють: подавати не в правилах Грегуаров. Дітям, проте, дають шматок булки. Під кінець Маэ вдається пом'якшити крамаря Мегра у відповідь на обіцянку прислати до нього Катріну. Доки чоловіки працюють в шахті жінки готують обід юшку з щавлю, картоплі і пори; парижани, що приїхали оглянути шахти і ознайомитися з побутом шахтарів, розчулюються щедрості шахтовласників, що дають робітникам так дешеве житло і що забезпечують усі шахтарські сім'ї вугіллям.Одним зі свят в шахтарській сім'ї стає миття: раз на тиждень уся сім'я Маэ, не соромлячись, по черзі поринає у бочку з теплою водою і переодягається в чисте. Маэ після цього балується з дружиною, називаючи свою єдину розвагу «дармовим десертом». Катріни між тим домагається молодий Шаваль: згадавши про свою любов до Этьену, вона чинить опір йому, але недовго. До тому ж Шаваль купив їй стрічку. Він опанував Катріну в сараї за селищем.
Этьен поступово звикає до роботи, до товаришів, навіть до грубої простоти місцевих устоїв : йому те і справа попадаються закохані, що гуляють за відвалом, але Этьен вважає, що молодь вільна. Обурює його тільки любов Катріни і Шаваля він неусвідомлено ревнує. Незабаром він знайомиться з російським машиністом Сувариным, який живе з ним по сусідству. Суварин уникає розповідати про собі, і Этьен нескоро дізнається, що має справу з соціалістом-народником. Бігши з Росії, Суварин влаштувався на роботу в компанію. Этьен вирішує розповісти йому про свою дружбу і листування з Плюшаром одним з вождів робочого руху, секретарем північної федерації тільки що створеного в Лондоні Інтернаціоналу. Суварин скептично відноситься до Інтернаціоналу і до марксизму: він вірить тільки у терор, в революцію, в анархію і закликає підпалювати міста, усіма способами знищуючи старий світ. Этьен, навпаки, мріє про організацію страйку, але на неї потрібні гроші каса взаємодопомозі, яка дозволила б протриматися хоч перший час.
У серпні Этьен перебирається жити до Маэ. Він намагається захопити главу сімейства своїми ідеями, і Маэ неначе починає вірити в можливість справедливості, але дружина його тут же резонно заперечує що буржуї ніколи не погодяться працювати, як шахтарі, і усі розмови про рівність назавжди залишаться маренням. Представлення Маэ про справедливе суспільство зводяться до бажання пожити як слідує, та це і нехитро компанія щосили штрафує робітників за недотримання техніки безпеці і знаходить будь-який привід для урізування заробітку. Чергове скорочення виплат - ідеальний привід для страйку. Глава сім'ї Маэ, отримуючи безбожно скорочений заробіток удостоюється також вимови за розмови зі своїм мешканцем про політику про це вже пішли чутки. Туссена Маэ, старого шахтаря, хапає тільки на те, щоб перелякано кивати. Він сам соромиться власній тупій покірності. По усьому селищу розноситься крик убогості, На новій ділянці, де працює сім'я Маэ, стає все небезпечніше то ударить в обличчя підземне джерело, то шар вугілля виявиться такий тонкий, що рухатися в шахті можна, тільки обдираючи лікті. Незабаром відбувається і перший на пам'яті Этьена обвал, в якому зламав обидві ноги молодший син Маэ, Жанлен. Этьен і Маэ розуміють що втрачати більше нічого: попереду тільки гірше. Пора страйкувати.
Директора шахт Энбо повідомляють, що ніхто не вийшов на роботу. Этьен і декілька його товаришів склали делегацію для переговорів з хазяями. У неї увійшов і Маэ. Разом з ним відправилися Пьеррон, Лівак і делегати від інших селищ. Вимоги шахтарів нікчемні: вони наполягають на тому щоб їм додали плату за вагонетку лише на п'ять су. Энбо намагається викликати розкол в депутації і говорить про чиєсь мерзотне навіювання, але жоден шахтар з Монсу ще не полягає в Інтернаціоналі. Від імені вуглекопів починає говорити Этьен він один здатний сперечатися з Энбо. Этьен врешті-решт прямо погрожує, що рано чи пізно робітники вимушені будуть удатися до інших заходів, щоб відстояти своє життя. Правління шахт відмовляється йти на поступки, що остаточно робить жорстоким шахтарів. Гроші кінчаються у усього селища, але Этьен переконаний, що страйк потрібно тримати до останнього. Плюшар обіцяє прибути в Злодієві і допомогти грошима, але зволікає. Нарешті Этьен дочекався його. Шахтарі збираються на нараду у вдови Дезир. Хазяїн кабачка Раснер висловлюється за припинення страйку, але шахтарі схильні більше довіряти Этьену. Плюшар, рахуючи страйки занадто повільним засобом боротьби, бере слово і закликає все-таки продовжувати страйкувати. Заборонити збори являється комісар поліції з чотирма жандармами, але, попереджені вдовою робітники устигають вчасно розійтися. Плюшар пообіцяв вислати посібник. Правління компанії між тим задумало звільнити найбільш наполегливих забастовщиків і тих, кого вважали підбурювачами.
Этьен придбаває все більший вплив на робітників. Скоро він абсолютно витісняє їх минувщини лідера помірного і хитрого Раснера, і той передрікає йому з часом таку ж долю. Старий по кличці Безсмертний на чергових зборах шахтарів в лісі згадує про те, як безплідно протестували і гинули його товариші півстоліття назад. Этьен говорить пристрасно, як ніколи. Збори вирішує продовжувати страйк. Працює на усю компанію тільки шахта в Жан-Барте, Тамтешніх шахтарів оголошують зрадниками і вирішують провчити їх. Прийшовши в Жан-Барт, робітники з Монсу починають рубати канати цим вони змушують вуглекопів покинути шахти. Катріна і Шаваль, які живуть і працюють в Жан-Барте, теж піднімаються вгору. Починається бійка між страйкуючими і штрейкбрехерами. Керівництво компанії викликає поліцію і армію драгун і жандармів. У відповідь робітники починають руйнувати шахти. Повстання набирає силу, пожежею поширюючись по шахтах. Із співом «Марсельєза« натовп йде в Монсу, до правління. Энбо втрачається. Шахтарі грабують крамницю Мегра, загиблого при спробі врятувати своє добро. Шаваль приводить жандармів, і Катріна ледве устигає попередити Этьена, щоб він не попався ім. Цієї зими на усіх шахтах розставляють поліцію і солдатів, але робота ніде не поновлюється. Страйк охоплює нові і нові шахти. Этьен нарешті дочекався прямої сутички із зрадником Шавалем, до якого давно ревнував Катріну, і переміг: Шаваль вимушений був поступитися нею і рятуватися втечею.
Між тим Жанлен, молодший з Маэ, хоч і шкутильгаючи на обидві ноги, вивчився досить жваво бігати розбишакувати і стріляти з пращі. Його розбирало бажання убити солдата і він убив його ножем по-котячи стрибнувши ззаду, не уміючи пояснити свою ненависть. Зіткнення шахтарів з солдатами стає неминучим. Вуглекопи самі пішли на багнети, і, хоча солдати отримали наказ застосовувати зброя тільки в крайньому випадку, незабаром лунають постріли. Шахтарі кидають в офіцерів брудом і цеглою, солдати відповідають стріляниною і першими ж пострілами вбивають двох дітей: Лідію і Бебера. Убита Мукетта, закохана в Этьена, убитий Туссен Маэ. Робітники страшно перелякані і пригнічені. Незабаром в Монсу приїжджають представники влади з Парижу. Этьен починає відчувати себе винуватцем усіх цих смертей, розорення, насильства, і у цей момент лідером шахтарів знову стає Раснер, що вимагає примирення. Этьен вирішує піти з селища і зустрічається з Сувариным, який розповідає йому історію загибелі своєї дружини, повішеної в Москві, Відтоді у Суварина немає ні привязанностей, ні страху. Вислухавши це страшне оповідання, Этьен повертається додому, щоб провести в сім'ї Маэ свою останню ніч в селищі. Суварин же йде до шахти, куди робітники збираються повернутися, і підпилює одну із скріплення обшивки, що захищає шахту від підземного моря «Потоку». Ранком Этьен дізнається, що Катріна теж збирається піти в шахту. Піддавшись раптовому пориву, Этьен йде туди з їй: любов примушує його ще на один день залишитися в селищі. До вечора потік прорвав обшивку. Скоро вода прорвалася на поверхню, усе висаджуючи в повітря своїм потужним рухом. На дні шахти залишилися покинутими старий Мук, Шаваль, Этьен і Катріна. По груди у воді вони намагаються вибратися в суху шахту, блукають в підземних лабіринтах. Тут і відбувається остання сутичка Этьена з Шавалем: Этьен розкроїв череп вічному суперникові. Разом з Катріною Этьену вдається вишкребти в стіні деяке подібність лави, на якій вони сидять над потоком, що мчить по дну шахти. Три дні проводять вони під землею, чекаючи смерті і не сподіваючись на порятунок, але раптом доносяться чиїсь удари крізь товщу землі : до них пробиваються, їх рятують! Тут, в темряві, в шахті, на крихітній смужці тверді, Этьен і Катріна в перший і останній раз зливаються в любові. Після цього Катріна забувається, а Этьен прислухається до поштовхів, що наближаються : рятувальники дійшли до них. Коли їх підняли на поверхню Катріна була вже мертва.
Оправившись, Этьен йде з селища. Він прощається з вдовою Маэ, яка, втративши чоловіка і дочки виходить на роботу в шахту откатчицей. У усіх шахтах, що ще нещодавно страйкували, кипить робота. І глухі удари кайла, здається Этьену, доносяться з-під розквітаючої весняної землі і супроводжують кожен його крок.
кармен
Сюжет. Мандрівник-француз, фахівець з давньої історії зустрів колишнього солдата, а тепер розбійника Хосе Маріго, який розповів йому про свою пристрасть і ревнощі до циганки Кармен. Хосе, який був тоді єфрейтором і сподівався стати офіцером, уперше побачив вродливу циганку серед робітниць тютюнової фабрики і був зачарований її вульгарною, безсоромною і водночас демонічною красою. В наступному епізоді Хосе змушений супроводжувати Кармен до в'язниці, бо вона під час бійки різонула ножем хрест-навхрест обличчя їхньої робітниці. Героїня, скориставшись з того, що Хосе закохався у неї, втекла з-під варти. Натомість до в'язниці вже потрапив Хосе. Його понизили у званні до простого солдата. Циганка і далі переслідувала його, як зла доля. Він йшов за нею, мов слухняна дитина, і став рабом пристрасті. Кармен гралася бідним чоловіком, а той страждав від ревнощів. Вона стала причиною бійки між Хосе і поручиком полку, а це означало, що його військова кар'єра остаточно зіпсована. Він став контрабандистом, але це не було запорукою вірності Кармен у коханні до нього. Вона безупинно давала підстави для ревнощів Хосе, який дедалі більше палав пристрастю. Усе завершилося трагічно. У Кармен з'явився новий коханець Лукас. Не маючи більше змоги стримувати свій гнів, досаду і біль, вбив її ножем та віддав себе в руки правосуддя.
Тема новели - зображення життєвої долі циган та людей контрабандистів.
Ідея новели - засудження деяких негативних рис циганського народу, возвеличення винахідливості, сміливості та вміння вистояти у скрутних обставинах.
Проблематика:
o кохання;
o матеріального блага та його впливу на людину;
o помсти;
o товариськості;
o зради;
o честі і чесності;
o обов'язку;
o цінності людського життя.
На рівні сюжету - це типовий романтичний твір. Але в новелі головне не сюжет, а те, як він розроблений та викладений. Передусім не було нічого піднесеного в образі самої Кармен (вона не тільки гарна, у ній чимало непривабливих рис). Глибоко розкриває Меріме і образ чоловіка - жертви кохання. Тому стриманість, стилістична нейтральність початку й фіналу новели відтінили пристрасну та напружену оповідь основних частин, змусили поставитись до них критичніше. Крім того, останній трактат, допомагав читачеві краще зрозуміти вплив на Кармен середовища й оточення.
Для образу героїні характерне поєднання протилежностей: чарівності і жорстокості. На контрасті побудовані також характери Кармен і Хосе. Вони належали до народів з різною культурою, що дуже відрізняло їх одне від одного. Хосе - баск; а Кармен - циганка. Тут зіткнулися дві народності, відповідно, два погляди на світ. Меріме прагнув типізувати психологію своїх персонажів, розглядати вчинки сильних вольових особистостей крізь призму часу й національної належності.
Кармен і Хосе по-різному ставилися до кохання, що поєднувало їх обох. Для Хосе кохання - це щось постійне, незмінне, на все життя. Заради кохання він пішов її дорогою, став контрабандистом - тільки б завжди бути поряд з нею. Прояви волелюбної натури і вільного духу Кармен позначилися не тільки на її повсякденному поводженні, на характері її дій, загалом на способі життя, а й на її уявленнях про кохання. Вона не бачила в цьому прекрасному почутті чогось постійного, такого, що могло б заволодіти серцем назавжди. Це почуття виникло у неї імпульсивно, спонтанно, було не тривалим і могло також раптово зникнути, як і виникло.
Кармен уміла твердо обстоювати своє право бути вільною, самостійно вирішувати свої життєві проблеми, поводитися так, як самій подобалося. Вона зовсім не сприймала чиїхось втручань у свої особисті справи, не любила, щоб хтось нею командував. Та ця жінка - не тільки волелюбна, рішуча, тверда. Вона ще й горда, її гордість така, що викликало повагу, прикрашала людину, личила їй. Гордість Кармен дуже добре доповнила її зовнішні риси, дивовижним чином підсилила її вродливість.
Особливості новели:

· розповідь велася від імені оповідача;

· прийом оповідання в оповіданні - обрамлення;

· характеристика і опис циганського народу подано детально;

· слова іспанського та циганського походження, їх етимологія подані у великій кількості;

· героїня - внутрішньо вільна, сильна, але лякала своєю жорстокістю, упертістю.
Художні особливості новел П.Меріме.

· центр уваги - внутрішній світ, показ внутрішньої боротьби;

· поєднання психологізму та ідейності;

· прийом "мовчання" про важливі події, описані в новелі;

· скупість описів (особливо природи);

· використання деталі, яка замінювала просторово-описові характеристики;

· герої з яскравими характеристиками, сильними почуттями;

· характери та психологія людей постали як результат певної епохи і національної належності та умов виховання;

· автор змалював образи через їхні вчинки, дії, не висловили своєї оцінки;

· еліпсна (двоцентрова) концепція новели.
Кримські сонети
«Кримські сонети» це особливі твори. Особливі за своїм звучанням і глибиною думки, особливі за мелодійністю і тематичною розмаїтістю.  Волею долі потрапивши на чужу землю, спостерігаючи багатства чужої йому природи, в оточенні недругів, Адам Міцкевич зумів зберегти в уяві красу рідної землі, яка підсвідомо проявляється у сутності єства ліричного героя його сонетів:  Я так напружив слух, що вчув би в цій землі  І голос із Литви.  («Акерманські степи»)  Вісімнадцять сонетів увійшли до кримського циклу Адама Міцкевича. Усі вони уособлюють внутрішній порив автора до рідної землі, від якої він був силоміць відірваний царською поліцією:  О мисле! Спогадів є гідра мовчазна,  Що спить на дні твоїм під зливами-дощами,  А в супокійну мить рве серце пазурами.  («На верховині Тарханкут»)  У супроводі своїх п’яти супутників Адам Міцкевич був самотнім, бо двоє з них були служаками вищих щаблів царської таємної поліції, єдина присутня там жінка, Кароліна Собанська коханка одного з цих посіпак, ще двоє багаті одеські вельможі. Сонет про яструба це твір, який відбиває почуття автора під час перебування в такому ворожому гурті.  Цей твір не було закінчено Міцкевичем. Але він є ключем до розуміння того ганебного середовища, в якому опинився польський поет. Автор не просто порівнює себе з підбитим птахом, він неначе зливається з яструбом, відчуває страшну загрозу від перебування у ворожому середовищі. Становище яструба це становище висланого з рідної землі Міцкевича:  Нещасний яструб! Бурі його збили  З небес, в чужі закинувши краї;  Він мокрі пера розгорнув свої,  На щогли сівши, зморений, безсилий.  («Яструб»)  У всіх сонетах Міцкевича кримського періоду висновок в останніх двох-трьох рядках. В останньому сонеті висновок не завершено, неначе автор дає змогу читачеві домислити його.  Мені здається, що сонет «Руїни замка в Балаклаві» перегукується з твором Лесі Українки «Царі». Певно, в душі кожного генія є нотка єдності з народом і відповідальності за його долю.  Адам Міцкевич прагнув побувати в Криму. Перша поїздка була нетривалою і ніяк не позначилася на творчості поета. А друга подорож подарувала світові чудовий цикл «Кримських сонетів»:  Чорніє пасмо гір, долину ніч проймає,  Шепочуть, мов крізь сон, потоки у гаях,  І квітів музика солодкий ллється пах,  Що для ушей мовчить, до серця промовляє.  («Алушта вночі»)  Як яскраво й образно розповідає поет про красу кримської ночі! Читаючи ці рядки, проймаєшся єдністю людини і чаруючої природи, вловлюєш навіть звуки і запахи, прагнеш дихати одним із поетом повітрям і відчувати те, що відчув він, проте Міцкевич невіддільний від своєї рідної землі. І тому чари Криму тмяніють, коли автор згадує свою батьківщину:  Далекої Литви природа непочата Грузька драговина, незаймані ліси Мені любіший тут шум сосон, дзвін коси, Ніж солов’ї Байдар, салгірських лук дівчата.(«Мандрівник») А у сонеті «Аю-Даг» порівнює почуття молодого поета з чорними і грізними спіненими валами хвиль, то ясними, як сніг, то мінливими, як веселка. Але призначення поета в тому, щоб служити людям і не ламатися від бурі.  «Кримські сонети» Адам Міцкевич присвятив Пушкіну, якого вважав найвизначнішим поетом того часу. Проте ці твори молодого на той час поета вплели найкращу квітку в вінець його безсмертя:  Та лютню ти взяв, і віхор враз одбіг,  Пісні зоставивши, що пам’ять людська з них  Вінок безсмертності зів’є тобі на скроні.  («Аю-Даг»)
Наступні чотири сонети цієї частини циклу «Бахчисарай», «Бахчисарай уночі», «Гробниця Потоцької», «Могили гарему» передають враження від таємничих руїн, мовчазних свідків історії, величі, слави та розкошів колись грізної Османської імперії. Бахчисарай, що оспівується в цих чотирьох сонетах, в минулому був столицею кримських ханів Гиреїв, окрасою могутньої імперії, яка володарювала над значною частиною Європи та Азії. Тепер від неї залишився лише фонтан, який символізує для ліричного героя сонета вічність та незмінність свободолюбних прагнень людини, не підвладних ані жорстокій тиранії, ані руйнівній стихії часу, що стирає з історії цілі імперії, але не владна над силою справжніх людських почуттів, які навічно залишаються в пам'яті людей.Сонет «Гробниця Потоцької» є своєрідною кульмінацією провідного для всіх чотирьох сонетів мотиву неволі дівчат-бранок ханського гарему і водночас підхоплює і розгортає символічний зміст образу фонтана із сонета «Бахчисарай». Краплі джерельної води фонтана це, за легендою, сльози прекрасної полонянки кримського хана Керім-Гірея польки Марії Потоцької. Образ багатостраждальної бранки з сонета «Гробниця Потоцької» служить для ліричного героя циклу дзеркальним відображенням власних думок про своє життя на чужині.
Ляльковий дім
У п'єсі «Ляльковий дім», написаній 1879 року, відбувається повний перехід драматурга до нової, реалістичної драми. Ця п'єса була сприйнята передусім як твір, написаний на захист жіночої емансипації. Але для самого Ібсена суть його п'єси полягає не лише в цьому: у «Ляльковому домі» порушує центральне для нього питання про звільнення людини взагалі, про створення особистості.  На перший погляд, Нора, героїня «Лялькового дому», лише лялечка, життєрадісна «білочка», господиня тихого й охайного будиночка, що нагадує ляльковий. Чоловік Нори, Торвальд Хельмер, сприймає її не як рівну собі особистість, а як іграшку-«жайворонка», «лялечку». За вісім років, прожитих разом, Торвальд жодного разу не говорив із Норою серйозно. У ставленні Торвальда до дружини показовим є також епізод, коли він веде Нору з маскараду відразу після тарантели, щоб «зберегти ефект», створений нею. Головне для Торвальда щоб Нора «грала» за його правилами. Нора не виховує дітей, а грає з ними, ніби продовжуючи гратися ляльками; вона оточена майже іграшковими предметами (не випадково у першій дії п'єси Нора прикрашає різдвяну ялинку).  Але за цим зовнішнім благополуччям і безтурботністю відкривається інший глибинний бік життя Нори і незвичайні риси її особистості. Героїня п'єси виявляється не такою простою і поверхневою, як могло б здатися спочатку; вона знає, що життя складається не лише з радощів. Вона може бути і дорослою і серйозною, хитрувати і таємно працювати, щоб повернути гроші, від яких колись залежало життя чоловіка.  Нора багато робить для того, щоб її родина була по-справжньому щасливою, а дім затишним. Коли на минуле Різдво у сім'ї Хельмерів не було грошей на святкові прикраси для ялини, Нора майже місяць сама робила прикраси, щоб утішити чоловіка і дітей. Заради виплати боргу, ця молода, вродлива і життєрадісна жінка повинна постійно економити, багато в чому собі відмовляти.  Сила характеру Нори розкривається в епізоді, коли вона танцює тарантелу, знаючи, що в поштовій скриньці лежить лист Крогстада до її чоловіка.  Звичайно, Нора дуже недосвідчена в тих справах, що стосуються грошей і законів суспільства: вона говорить своїй подрузі Фру Лінні, що навіть не знає, яку частину боргу вже виплатила Крогстаду. І в світі, де орудують такі ділки, як Крогстад, їй доведеться дуже нелегко. Але про те, що вона особистість, говорить уже те, що вона відважилася на свої вчинки.  Нора усвідомлює, що завжди була іграшкою у чужих руках. Але бути веселою і розважати когось це не означає бути щасливою. Щоб виховати в собі дійсно вільну людину, яка поважає себе, їй потрібно скинути маску «ляльки», стати самостійною, і для цього вона вирішує піти із дому Хельмера. Події, зображені у драмі, не роблять Нору іншою, а лише виявляють приховані раніше риси її характеру і примушують по-новому подивитися на своє місце у родині і на саму себе. Нора справжня сильна особистість, яка безкомпромісно бореться за свою свободу. Тому фінал п'єси залишається відкритим Нора ще не перемогла, але перемога вже близька. Можливо, станеться «диво», і Торвальд зможе внутрішньо змінитися, повернути Нору і створити з нею справжній не «ляльковий» дім. 
Короткий переказ твору Німеччина. Зимова казка (Генріх Гейне) Дія поеми відбувається восени-взимку 1843 р Ліричний герой поета залишає веселий Париж і кохану дружину для того, щоб зробити короткочасну поїздку до рідної Німеччини, за якою дуже скучив, і відвідати стару хвору матір, яку не бачив уже тринадцять років. Вступив він на рідну землю похмурою листопадової часом і мимоволі просльозився. Він почув рідну німецьку мову. Маленька дівчинка з арфою співала тужливу пісню про скорботної земного життя і райське блаженство. Поет ж пропонує завести нову радісну пісню про рай на землі, який незабаром настане, бо на всіх вистачить хліба і солодкого зеленого горошку і ще любові. Цю радісну пісню він наспівує від того, що його жили напоїв цілющий сік рідної землі. Малятко продовжувала співати фальшивим голосом серцеву пісеньку, а тим часом митники копалися у валізах поета, шукаючи там заборонену літературу. Але марно. Всю заборонену літературу він вважає за краще перевозити у себе в мозку. Приїде - тоді напише. Перехитрив митників. Перше місто, яке він відвідав, був Аахен, де у древньому соборі покоїться прах Карла Великого.На вулицях цього міста панують сплін і хандра. Поет зустрів прусських військових і знайшов, що за тринадцять років вони анітрохи не змінилися - тупі і вимуштрувані манекени. На пошті він побачив знайомий герб із ненависним орлом. Чомусь йому не подобається орел. Пізно ввечері поет дістався до Кельна. Там він з'їв омлет з шинкою. Запив його рейнвейном. Після цього пішов бродити по нічному Кельну. Він вважає, що це місто мерзенних святенників, попів, які згноїли у в'язницях, спалили на вогнищах колір німецької нації. Але справа врятував Лютер, який не дозволив добудувати огидний Кельнський собор, а замість цього ввів в Німеччині протестантизм. А потім поет поговорив з Рейном. Після цього він повернувся додому і заснув, як дитя в колисці. У Франції він частенько мріяв поспати саме в Німеччині, тому що лише рідні німецькі ліжку такі м'які, затишні, пухнасті. У них однаково добре мріяти і спати. Він вважає, що німцям, на відміну від жадібних французів, росіян і англійців, властива мрійливість і наївність. На ранок герой вирушив з Кельна до Гаген. Поет не потрапив в диліжанс, і тому довелося скористатися поштовою каретою. У Гаген приїхали близько трьох годин, і поет відразу почав їсти. Він з'їв свіжий салат, каштани в капустяних листах з підливою, тріску в олії, копченого оселедця, яйця, жирний сир, ковбасу в жиру, дроздів, гуску та порося. Але варто було йому виїхати з Гагена, як поет відразу ж зголоднів. Тут спритна вестфальська дівчинка піднесла йому чашку з паруючим пуншем. Він згадав вестфальським бенкети, свою молодість і те, як часто опинявся в кінці свята під столом, де і проводив залишок ночі. Тим часом карета в'їхала в Тевтобургському ліс, де херусскій князь Герман в 9 році до н. Е.. Розправився з римлянами. А якщо б він цього не зробив, у Німеччині були б насаджені латинські звичаї. Мюнхен мав би своїх весталок, шваби називалися б користувачам, а Бірх-Пфейфер, модна актриса, пила б скипидар, подібно знатної римлянки, у яких від цього був дуже приємний запах сечі. Поет дуже радий, що Герман переміг римлян і всього цього не відбулося . У лісі карета зламалася. Почтар поспішив у село за підмогою, а поет залишився один у ночі, і його оточили вовки. Вони вили. Вранці карету полагодили, і вона сумно поповзла далі. В сутінки прибутку в Мінден - грізну фортецю. Там поет відчув себе дуже незатишно. Капрал учинив йому допит, а всередині фортеці поетові все здавалося, що він в ув'язненні. У готелі йому навіть шматок за обідом в горло не поліз. Так він і ліг спати голодний. Всю ніч його переслідували кошмари. На ранок він з полегшенням вибрався з фортеці і відправився в подальшу дорогу. Вдень він прибув до Ганновера, пообідав і пішов оглядати визначні пам'ятки. Місто виявилося дуже чистеньким і прилизаним. Там є палац. У ньому живе король. Вечорами він готує клістір своїй старенькій собаці. У сутінках поет прибув до Гамбурга. Прийшов до себе додому. Двері йому відкрила мати і засяяла від щастя. Вона стала годувати свого синочка рибою, гусаком і апельсинами і задавати йому делікатні питання про дружину, Франції та політиці. Поет на все відповідав ухильно. За рік до цього Гамбург пережив велику пожежу і тепер відбудовувався. У ньому не стало багатьох вулиць. Не стало будинку, в якому, зокрема, поет вперше поцілував дівчину. Не стало друкарні, в якій він друкував свої перші твори. Не стало ні ратуші, ні сенату, ні біржі, зате уцілів банк. Та й багато людей теж померли. Поет відправився з видавцем Кампе в погребок Лоренца, щоб покуштувати відмінних устриць і випити рейнвейную. Кампе - дуже хороший, на думку поета, видавець, тому що рідкісний видавець пригощає свого автора устрицями і рейнвейном. У погребі поет напився і пішов гуляти по вулицях. Там він побачив гарну жінку з червоним носом. Вона його вітала, а він запитав її, хто вона і чому його знає. Вона відповіла, що вона - Гаммон, богиня-покровителька міста Гамбурга.Але він їй не повірив і вирушив слідом за нею в її мансарду. Там вони довго вели приємну бесіду, богиня приготувала поетові чай з ромом. Він же, піднявши богині спідницю і поклавши руку на її стегна, поклявся бути скромним і в слові і в пресі. Богиня розчервонілась і понесла повну ахінею, на зразок того, що цензор Гофман незабаром відріже поетові геніталії. А потім вона його обійняла. Про подальші події тієї ночі поет віддає перевагу поговорити з читачем у приватній бесіді. Слава Богу, старі ханжі гниють і поступово дохнуть. Зростає покоління нових людей з вільним розумом і душею. Поет вважає, що молодь його зрозуміє, тому що його серце безмірно в любові і невинний, як полум'я.
"Мадемуазель Фіфі"
Маркіз Вільгельм фон Ейрік, мініатюрний блондин, манірний, грубий із солдатами, жорстокий, запальний. З часів вступу у Францію товариші називали його не інакше як мадемуазель Фіфі, тому що мав тонку талію, ніби затягнуту в корсет, бліде обличчя і вживав слово-паразит, яке він вимовляв з присвистом "fi-fi donc!".
Одного разу він разом зі своїми друзями вирішив розважитися і з Руана привезти панночок. На вулиці вони зустріли 5 красивих дівчат-повій. За три місяці ці жінки вже змирилися з прусаками і були впевнені, що їм добре заплатять.
Дівчат привели в їдальню і капітан сам почав "ділити" їх, оголошуючи: "№ 1 - Помела - призначений командиру...". Мадемуазель Фіфі дісталася найменша - Рашель - юна брюнетка, єврейка. Вона була справжньою патріоткою і вбила його десертним ножем. Дівчина втекла і сховалась у дзвіниці. Після відходу німецьких військ Рашель повернулася в Париж, де зустріла справжнього патріота. Він закохався в неї і вони одружились.
Переказ сюжету роману Гюстава Флобера «Пані Бовари»
Молодий лікар Шарль Бовари вперше побачив Емму Руо, коли його викликали на ферму її батька, що зламав ногу. На Еммі було синє вовняне плаття із трьома оборками. Волосся в неї були чорні, гладко зачесані попереду на прямий проділ, щоки рожеві, погляд більших чорних очей прямій і відкритий. Шарль до цього часу вже був одружений на виродливій і сварливій удові, що йому посватала матір через придане. Перелом у папаши Руо виявився легенею, але Шарль продовжував їздити на ферму. Ревнива дружина з’ясувала, що мадемуазель Руо вчилася в монастирі урсулинок, що вона «танцює, знає географію, малює, вишиває й. бриньчить на фортепьяно. Ні, це вуж занадто!». Вона переводила чоловіка докорами
Однак незабаром дружина Шарля зненацька померла. І через якийсь час він женився на Еммі. Свекруха поставилася до нової невістки холодно. Емма стала пані Бовари й переїхала в будинок Шарля в містечко Тост. Вона виявилася прекрасною господаркою. Шарль боготворив дружину. «Увесь світ замикався для нього в межі шовковистого обхвату її платтів». Коли після роботи він сидів у порога будинку в туфлях, що вишитих Еммою, то почував себе на верху блаженства
Емма ж, на відміну від його, була повна смятенья. До весілля вона повірила, що «те чудове почуття, що вона дотепер уявляла собі у вигляді райського птаха <> злетіло, нарешті, до неї», але щастя не наступило, і вона вирішила, що помилилася. У монастирі вона пристрастилася до читання романів, їй хотілося, подібно улюбленим героїням, жити в стародавньому замку й чекати вірного лицаря. Вона виросла із мрією про сильні й гарні страсті, а дійсність у глушині була так прозаїчна! Шарль був відданий їй, добрий і працьовитий, але в ньому не було й тіні героїчного. Мовлення його «була плоскої, точно панель, по якій низкою тяглися чужі думки в їхньому буденному одязі <> Він нічому не вчив, нічого не знав, нічого не бажав».
Один раз у її життя вторглось щось незвичайне. Бовари одержали запрошення на бал у родовий замок маркіза, якому Шарль вдало видалив нарив у горлі. Чудові зали, знатні гості, вишукані страви, захід квітів, тонкої білизни й трюфелів – у цій атмосфері Емма випробувала гостре блаженство. Особливо збуджувало її, що серед світської товкотнечі вона розрізняла струми заборонних зв’язків і негожих насолод. Вона вальсувала з теперішнім віконтом, що потім їхав у сам Париж! Атласні туфельки її після танців пожовкли від навощенного паркету. «З її серцем трапилося те ж, що й з туфельками: від дотику з розкішшю на ньому залишилося щось незгладиме» Як не сподівалася Емма на нове запрошення, його не пішло. Тепер життя в Тості їй зовсім обридла. «[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] представлялося їй темним коридором, що впирається в наглухо замкнені двері». Туга прийняла форму хвороби, Емму мучили приступи ядухи, серцебиття, у неї з’явився сухий кашель, напруженість перемінялася апатією. Стривожений Шарль пояснив її стан кліматом і став підшукувати нове місце
Навесні чоловік і жінка Бовари переїхали в містечко Ионвиль під Руаном. Емма на той час уже чекала дитини
Це був край, де «говір позбавлений характерності, а пейзаж – своєрідності». У той самий година на центральній площі зупинявся вбогий диліжанс «Ластівка», і його кучері роздавали жителям згортки з покупками. У те саме час все місто варило варення, запасаючись на рік уперед. Усі знали всі й судачили про всім і вся. Бовари були уведені в тутешнє суспільство. До нього ставилися аптекар пан Омі, особа якого «не виражало нічого, крім самозакоханості» , торговець тканинами пан Лере, а також священик, поліцейський, трактирниця, нотаріус і ще кілька осіб. На цьому тлі виділявся двадцятилітній помічник нотаріуса Леон Дюпюи – білявий, із загнутими віями, боязкий і соромливий. Він любив почитати, малював акварелі й бриньчав на піаніно одним пальцем. Емма Бовари вразила його уяву. З першої бесіди вони відчули друг у другу родинну душу. Обоє любили поговорити про піднесений і страждали від самітності й нудьги
Емма хотіла сина, але народилася дівчинка. Вона назвала її Бертою – це ім’я вона чула на балі в маркіза. Дівчинці знайшли годувальницю. Життя тривало. Папаша Руо надсилав їм по весні індичку. Іноді відвідувала свекруху, що корила невістку за марнотратність. Тільки суспільство Леона, з яким Емма часто зустрічалася на вечірках в аптекаря, скрашувало її самітність. Парубок уже був палко закоханий у неї, але не знав, як порозумітися. «Емма здавалася йому настільки доброчесної, настільки неприступної, що в нього вже не залишалося й проблиску надії», Він не підозрював, що Емма в душі теж жагуче мріє про нього. Нарешті помічник нотаріуса виїхав у Париж продовжувати утворення. Після його від’їзду Емма впала в чорну меланхолію й розпач. Її роздирали гіркота й жаль про щастя, що не відбулося. Щоб якось розвіятися, вона накупила в крамниці в Лере обновок. Вона й колись користувалася його послугами. Лере був спритною, улесливим і по^-котячі хитрою людиною. Він давно вгадав пристрасть Емми до гарних речей і охоче пропонував їй покупки в борг, надсилаючи те відрізи, то мережива, то килими, то шарфи. Поступово Емма виявилася в крамаря в неабиякому боргу, про що чоловік не підозрювався
Один раз на прийом до Шарлю прийшов поміщик Родольф Буланже. Сам він був здоровий як бик, а на огляд привіз свого слугу. Емма відразу йому сподобалася. На відміну від боязкого Леона тридцатичетирехлетний холостяк Родольф був досвідченим у відносинах з жінками й упевненим у собі. Він знайшов шлях до серця Емми за допомогою мрячних скарг на самітність і нерозуміння. Через якийсь час вона стала його коханкою. Це трапилося на верхівковій прогулянці, що запропонував Родольф – як засіб поправити здоров’я, що похитнулося, пані Бовари. Емма віддалася Родольфу в лісовому курені, безвольно, «ховаючи особу, вся в сльозах». Однак потім пристрасть спалахнула в ній, і чарівно-сміливі побачення стали змістом її життя. Вона приписувала засмаглому, сильному Родольфу героїчні риси свого уявлюваного ідеалу. Вона жадала від його клятв у вічній любові й самопожертви. Почуття її мало потребу в романтичному обрамленні. Вона змушувала флігель, де вони зустрічалися по ночах, вазами із квітами. Робила Родольфу дорогі подарунки, які купувала все в того ж Лере потай від чоловіка
Чим більше привязивалась Емма, тим більше остигав до неї Родольф. Вона торкала його, вітрогона, своєю чистотою й простодушностью. Але найбільше він дорожив власним спокоєм. Зв’язок з Еммою могла ушкодити його репутації. А вона поводилася надто нерозважливо. І Родольф всі частіше робив їй зауваження із цього приводу. Один раз він пропустив три побачення підряд. Самолюбство Емми було боляче зачеплене. «Вона навіть задумалася: за що вона так ненавидить Шарля й чи не краще все-таки спробувати полюбити його? Але Шарль не оцінив цього повернення колишнього почуття, її жертовний порив розбився, це повалило її в повне сум’яття, а отут ще підкрутився аптекар і ненавмисно підлив масла у вогонь».
Аптекар Омі значився в Ионвиле поборником прогресу. Він стежив за новими віяннями й навіть друкувався в газеті «Руанский світоч». Цього разу їм опанувала думка про добуток в Ионвиле однієї новомодної операції, про яку він віднімав у хвалебній статті. Із цією ідеєю Омі насел на Шарля, умовляючи його й Емму, що вони нічим не ризикують. Вибрали й жертву – конюха, у якого було вроджене скривлення стопи. Навколо нещасного утворилася ціла змова, і зрештою він здався. Після операції схвильована Емма зустріла Шарля на порозі й кинулася йому на шию. Увечері чоловік і жінка жвава будували плани. А через п’ять днів конюх став умирати. У нього почалася гангрена. Довелося терміново викликати «місцеву знаменитість» – лікаря, що обізвав всіх бовдурами й відрізав хворому ногу до коліна. Шарль був у розпачі, а Емма згоряла від ганьби. Несамовиті лементи бідолахи конюха чув все місто. Вона ще раз переконалася, що її чоловік – заурядность і незначність. У цей вечір вона зустрілася з Родольфом, «і від палкого поцілунку вся їхня досада станула, як сніжний кому».
Вона стала мріяти про те, щоб назавжди виїхати з Родольфом, і нарешті заговорила про цьому всерйоз – послу сварки зі свекрухою, що приїхала в гості. Вона так наполягала, так благала, що Родольф відступив і дав слово виконати її прохання. Був складений план. Емма щосили готувалася до втечі. Вона по секреті замовила в Лере плащ, валізи й різні дріб’язки для дороги. Але її чекав удар: напередодні від’їзду Родольф передумав брати на себе такий тягар. Він твердо вирішив порвати з Еммою й послав їй прощальний лист у кошику з абрикосами. У ньому він також сповіщав, що їде на час
Сорок три дні Шарль не відходив від Емми, у якої почалося запалення мозку. Тільки до весни їй стало краще. Тепер Емма була байдужа до всього на світі. Вона захопилася добродійністю й звернулася до Бога. Здавалося, ніщо не може неї пожвавити. У Руане в цей час гастролював знаменитий тенор. І Шарль, за порадою аптекаря, вирішив повезти дружину втеатр.
Емма слухала оперу «Лючия де Ламермур», забувши про усім. Переживання героїні здавалися їй схожими з її борошнами. Вона згадала власне весілля. «ПРО, якщо б у ту пору, коли її краса ще не втратила своєї первісної свіжості, коли до неї ще не пристав бруд подружнього життя, коли вона ще не розчарувалася в любові заборонної, хто-небудь віддав їй своє велике, вірне серце, то чеснота, ніжність, бажання й почуття боргу злилися б у ній воєдино й з висоти такого щастя вона б уже не впала <>. А в антракті її чекала несподівана зустріч із Леоном. Тепер він практикував у Руане. Вони не бачилися три роки й забули один одного. Леон був уже не колишнім боязким юнаком. «Він вирішив, що настав час зійтися із цією жінкою», переконав пані Бовари залишитися ще на один день, щоб знову послухати Лагарди. Шарль гаряче його підтримав і виїхав в Ионвиль один
Знову Емма була улюблена, знову вона безжалісно обманювала чоловіка й смітила грішми. Щочетверга вона їхала в Руан, де нібито брала уроки музики, а сама зустрічалася в готелі з Леоном. Тепер вона виступала як спокушена жінка, і Леон був цілком у її владі. Тим часом хитрун Лере прийнявся наполегливо нагадувати про борги. По підписаних векселях нагромадилася величезна сума. Бовари загрожувала опис майна. Жах подібного результату неможливо було представити. Емма кинулася до Леона, але її коханий був легкодухий і боягузливий. Його вже й так лякало, що Емма занадто часто приходить до нього прямо в контору. І він нічим їй не допоміг. Ні в нотаріуса, ні в податного інспектори вона також не знайшла співчуття. Тоді неї осінило – Родольф! Адже він давно повернувся до себе в маєток. І він багатий. Але колишній її герой, спочатку приємно здивований її появою, холодно заявив: «У мене таких грошей ні, пані».
Емма вийшла від нього, почуваючи, що божеволіє. Із працею добрішала вона до аптеки, прокралася наверх, де зберігалися отрути, знайшла банку з миш’яком і відразу проковтнула порошок
Вона вмерла через кілька днів у страшних мученнях. Шарль не міг повірити в її смерть. Він був повністю розорений і вбитий горем. Остаточним ударом стало для нього те, що він знайшов листи Родольфа й Леона. Занепалий, оброслий, неохайний, він бродив по доріжках і плакав ридма. Незабаром він теж умер, прямо на ослоні в саду, стискаючи в руці пасмо Эмминих волосся. Маленьку Берту взяла на виховання спочатку мати Шарля, а після її смерті – стара тітка. Папашу Руо розбив параліч. Грошей у Берти не залишилося, і вона змушена була піти на прядильну фабрику
Леон незабаром після смерті Емми вдало женився. Лере відкрив новий магазин. Аптекар одержав орден Почесного легіону, про яке давно мріяв. 

Атта Тролль
АТТА ТРОЛЛЬ (нем. Atta Troll) главный персонаж сатирической поэмы Генриха Гейне «Атта Тролль» (1841). В образе А.Т. использованы мотивы и приемы так называемого животного эпоса. А.Т. медведь, чьи воззрения на жизнь, повадки и высказывания отражают литературную и политическую полемику, имевшую место в Германии и отчасти во Франции в 40-е годы прошлого века. А.Т. был пойман вместе со своей медведицей Муммой, посажен на цепь и обучен танцам на потеху публике. Действие происходит в Испании, где публика горячая и темпераментная, чем раздражает почтенного медведя. Во время одного из представлений ему удается порвать цепь и убежать в горы, где он находит свою семью «четырех сынков, двух дочек». Прогуливаясь со своим любимцем младшим сыном, А.Т. рассуждает о роде людском, о свободе и равенстве. Несмотря на испанское происхождение (А.Т. родился в предгорьях Пиренеев), он больше всего похож на немецкого филистера. Недаром Гейне избрал героем поэмы медведя символ немецкого севера, зверя, красующегося на гербе Берлина. А.Т. патриот прусской окраски, шовинист, выдающий себя за социалиста. За этим образом современники Гейне узнавали реальные лица: псевдоромантика-националиста Менцеля, прекраснодушного социалиста Берне, тевтонствующего любителя силовой гимнастики Массмана. А.Т. поклоняется всему, что связано с «медвежьими добродетелями» и «медвежьей доблестью». Пиренейский медведь не имеет талантов, зато обладает твердым характером в этой антитезе нашла отражение важная для эпохи полемика Берне и Гейне: известный публицист, редактор журнала «Весы», постоянно упрекал Гейне в отсутствии «характера». А.Т. погибает от охотничьей пули, становясь жертвой преданной любви к своей «черной Мумме». Его приманивают звуками, похожими на рычание медведицы, и он бежит навстречу своей гибели. В описании воображаемого памятника погибшему А.Т. спародированы Валгалла, усыпальница и пантеон германских героев, и трескучие стихи короля Людвига Баварского I. Образ А.Т. в течение XIX века часто использовался в литературной и политической полемике.
Поети озерної школи
Відносно нетривалий період розквіту романтизму, десь ЗО 35 років, дав в Англії два покоління письменників, які суттєво відрізнялися одне від одного. Осторонь стоїть їх попередник і сучасник Вільям Блейк. Він був, фактично, піонером романтизму на Британських островах, але більшість романтиків про нього знали мало, або зовсім нічого, і його вплив на них був неможливим, хоча часто вони йшли близькими шляхами, особливо поети молодшої генерації, зокрема Шеллі. До першої генерації поепгів-романтиків належали Вільям Вордсворт (1770 1850), Семюель Тейлор Колрідж (1772 1834) і Роберт Сауті (1774 1843). Всі вони народилися на початку 70-х років XVIII ст., їх однолітком був поет і прозаїк Вальтер Скотт (1771 1832). Всі названі письменники були людьми глибоко віруючими, за своїми політичними переконаннями консерваторами і монархістами, що зрозуміло, якщо взяти до уваги їхнє походження, виховання, спосіб життя, навіть місце постійного проживання провінційні міста або поміщицькі маєтки, зв'язки з панівною верхівкою (Сауті був поетом-лауреатом, тобто офіційним придворним віршувальником; від нього цю честь "успадкував" Вордсворт; Скотт одержав титул баронета, бував при англійському дворі і приймав у себе представників правлячого дому). Саме через релігійність і консерватизм, особливо в зрілі роки, Вордсворта, Колріджа і Сауті в радянському літературознавстві називали реакційними романтиками, хоча цей ярлик позбавлений сенсу, бо романтизм явище художнє, а не політичне. В царині ж художній вони якраз були революціонерами, принаймні великими новаторами, що викликало негативну реакцію їхніх колег традиціоналістів і консервативної, в плані естетичному, критики. Не бракувало і політичних обвинувачень, бо всі троє побували в роки революції у Франції й зазнали певного впливу просвітительсько-революційної думки. Усіх трьох поетів об'єднували і об'єднують спільною назвою "озерна школа" і називають "лейкистами", тобто "озерниками", від англійського "лейк" "озеро". Назва "озерна школа", як і термін "лейкисти", так давно увійшли до літературного обігу, що ніхто не відчуває ніяковості через небажання "лейкистів", аби їх так величали. Вони вважали, що факт їхнього проживання у північно-західній Англії, де дуже багато озер й надто гарні краєвиди, ще нічого не означає, що вони не належать до якоїсь спільної школи. Кожен з них був оригінальною мистецькою індивідуальністю й не хотів бути одним з групи. Вони справді товаришували в молодості, були зв'язані дружніми стосунками й пізніше, хоча після 1808 р. шляхи Вордсворта і Колріджа розійшлися. Звичайно, дружніх, сусідських, навіть родинних стосунків (Колрідж і Сауті були одружені на сестрах) замало для створення літературної школи. Але, незважаючи на заперечення самих "лейкистів", термін прижився і закріпився в історії літератури. Спільне між ними, попри всю їхню самобутність як художників, насправді було. Вони були митцями одного покоління, які пройшли в чомусь схожий шлях духовного і творчого розвитку. На них впливав той же "дух часу", усі вони зазнали спокуси руссоїзму й революційно-демократичних ідей, усі відсахнулися від кривавих крайнощів революційного терору, заперечували бонапартизм тощо. Вони були видатними романтиками, першовідкривачами, теоретиками нового напряму. Особливо це стосується Вордсворта і Колріджа, які видали разом суто романтичний поетичний збірник "Ліричні балади" і передмову до нього, в якій сформулювали засади нового підходу до художньої творчості, її принципи, тематику, проблематику, роль почуттів та інтуїції в поезії, нарешті, мету нового літературного напряму. За задумом двох авторів збірника, твори одного повинні були відтворювати правду звичайного, окрилену незвичними почуттями поета, освітлену його особливим художнім баченням, а твори іншого мали втілити у слові незвичне, фантастичне, незбагненне, надприродне. Так приблизно розподілилися ролі Вордсворта і Колріджа відповідно до вдачі, уяви, смаків кожного. І не лише у цій першій ластівці англійського романтизму "Ліричних баладах". Більше того, можна твердити, що і в інших романтиків ми спостерігаємо це тяжіння до одного з двох полюсів романтизму зображення близького до реальності і більш фантастичного, уявного: міражів, снів, надприродних явищ. Часто ці тенденції вступали в химерні сполучення, дивні сплетіння у творчості того ж самого письменника. Друге покоління романтиків було молодше за перше на 15 25 років. Вони народилися між 1788 й 1795 і на час появи "Ліричних балад" були ще дітьми, їхній життєвий досвід, духовна і соціально-політична атмосфера, в якій вони формувалися, відрізнялися від того ж у їхніх попередників. Вони походили з різних соціальних прошарків лорд Байрон і Шеллі, котрий мав успадкувати титул баронета, належали до вищої аристократії, а Кітс був сином власника стайні, що давав коней у найми, тобто заможного конюха. Однак всі вони були "блудними синами" свого класу, бунтівниками чи відступниками. Байрон і Шеллі порвали, по суті, з власним середовищем і з рідним краєм. Вони були знайомі, стежили за творчістю і захоплювалися поетичними здобутками один одного, але до спільної літературної школи їх не зараховували. Хоча в їхньому світогляді, ставленні до поезії було не менше близького й навіть спільного, ніж у їхніх попередників. Особливо це стосується Байро-на і Шеллі. Про обох можна ще сказати, що вони мали певні схожі риси вдачі, легко захоплювалися ідеями і жінками, були здатні на нерозважливі кроки й вчинки, схильні епатувати своє аристократичне коло і створювати навколо себе міфи тощо. Всіх трьох об'єднувало спільне захоплення поезією, а Байрона і Шеллі ще й політикою. Всі мали чудову філологічну освіту, знали нові й стародавні мови, цікавилися античним світом, культурою й історією чужих далеких країн, були обізнані в філософії і постійно стежили за творчістю своїх колег-літераторів, захоплюючись їхніми естетичними здобутками й гостро критично ставлячись до їх політичних поглядів, останнє стосується "лейкистів". У радянському літературознавстві всіх трьох молодших романтиків називали революційними: це правильно лише в тому плані, що вони й дійсно були революціонерами в поезії, як і поети попереднього покоління. Щодо їх світогляду, соціально-політичних переконань, які були досить оригінальними й зовсім не тотожними, то вони не мали впливу на їх приналежність до певного художнього напряму, хоча, звичайно, визначали тематику й проблематику їхніх творів, провідні ідеї. Є ще одна трагічна спільність між трьома великими англійськими письменниками вони жили бурхливо, яскраво, суперечливо, але дуже й дуже мало, так що часте порівняння їх з палаючими метеорами на небосхилі англійського красного письменства не позбавлене сенсу.
РУГОН-МАККАРІ
У циклі романів "Ругон-Маккари" письменник хотів показати невелику групу людей, її суспільні стосунки, показати, яким чином, розширюючись, вона дає життя десяти, двадцяти істотам, на перший погляд абсолютно різним, але, як свідчить аналіз, тісно зв'язаним між собою. Для розв'язання питання він спробував відшукати й простежити нитку, що математично веде від людини до людини. Золя вважав, що коли збере всі нитки, коли в його руках буде ціла суспільна група, він покаже її в дії, як учасника історичної епохи, створить обставини, в яких виявиться складність взаємин. Тоді він зможе одночасно проаналізувати і волю кожного з її членів, і загальний натиск цілого.  Ругон-Маккарам притаманна непомірність прагнень. У фізіологічному відношенні вони являють собою повільне чергування нервового розладу й хвороб крові, що проявляються з роду в рід, як наслідок первинного органічного ушкодження; вони визначають, залежно від навколишнього середовища, почуття, бажання й страсті кожної окремої особистості всі природні й інстинктивні прояви людської природи, наслідки яких мають умовні назви чеснот і пороків. Історично ці особи виходять із народу, вони розсіюються по всьому сучасному суспільству, домагаються будь-яких посад через той глибоко сучасний імпульс, який одержують нижчі класи, що пробиваються крізь соціальну товщу. Своїми особистими драмами вони оповідають про Другу імперію, починаючи від пастки державного перевороту і до самої Седанської зради.  В остаточному варіанті епопея Золя отримала підзаголовок " Природна та соціальна історія однієї родини в епоху Другої імперії". Загалом цей підзаголовок відповідає цілям, які ставив перед собою Золя, починаючи роботу над твором.  Своєрідним прологом до всієї соціальної епопеї Золя є роман "Кар'єра Ругонів" (1871), перший з епізодів, має наукову назву "Походження" .  Дія роману відбувається у дні державного перевороту Луї Бона-парта. Золя обрав місцем дії не Париж, а провінцію маленьке південне містечко Плассан (під цією вигаданою назвою Золя зображував добре знайоме йому з дитинства містечко Екс). У маленькому Плассані все дещо спрощене, але, можливо, саме завдяки цьому виразніше вимальовувалось розташування політичних сил напередодні й у момент державного перевороту. Голос народу був непомітний, і політика була привілеєм духовенства, дворянства та, почасти, буржуазії. Ненависть до нового республіканського режиму об'єднала рантьє і торговців із дворянами й служителями церкви, підготувала ґрунт для бонапартистського перевороту.  У романі Золя діють колоритні персонажі майбутні бонапартисти, які, інтригуючи й лавіруючи, розчищають шлях для Другої імперії. Серед цих персонажів перше місце належить Ругонам. Син селянина, чіпкий і жадібний до грошей крамар П'єр Ругон думав "вийти в люди" і якийсь час процвітав у справах. Однак він не зміг вдовольнити свою непомірну жадобу. Вічна заздрість, нестримний потяг до наживи, схильність до авантюризму привели чоловіка й жінку Ругонів до лав бонапартистів.  Серед персонажів, які зв'язали свою долю з державним переворотом, два сини П'єра Ругона: Аристид й Ежен. Майбутній міністр Другої імперії Ежен Ругон рідко з'являється на сторінках роману. Він потрібний Золя тільки для того, щоб простягнути нитки між Плассаном і Парижем. Через Ежена, учасника бонапартистської змови, відвідувачі "жовтого салону" довідуються про події, які відбуваються за межами Плассану, і залежно від цього зважуються на певні дії. Більш докладно розповідає Золя про Аристида Ругона, безпринципного журналіста, який, за словами автора, опікується лише тим, як "дорожче продати себе", "щоб перейти на бік тих, хто дасть йому щедру винагороду в годину торжества". Хитрощі Аристида спочатку приносять йому мало користі, але пізніше, за допомогою брата Ежена, він стане всемогутнім фінансистом.  Такий табір реакції, табір бонапартистів, який Золя розвінчує й засуджує з величезною переконливістю. Усі симпатії автора на боці республіки та повсталих проти Бонапарта робітників і селян. Письменник захоплено, з романтичною піднесеністю говорить про грізний і величний хід народу, що піднявся на боротьбу. Він порівнює цей людський потік із гігантським водоспадом; відзначає організованість беззбройних і не звиклих до війни людей; захоплений їхньою братерською солідарністю, знаходить для них слова, сповнені глибокої любові й шани.  Революційний порив мас, шляхетну чистоту народних поривань і прагнень Золя втілив в образах юнака Сілвера та його подруги М'єтти. Історія кохання, романтичне захоплення ідеями істини й справедливості потрібні Золя для того, щоб яскравіше відтінити моральну ницість і порочність представників анти-республіканського табору. Драматична смерть Сілвера і М'єтти, які гинуть під час зіткнення повстанців з військами, перебуває у повному контрасті з мерзенними, безчесними вчинками Рутове, Грану, Вюйє.  Спочатку Золя думав обмежити свою соціальну епопею десятьма романами, однак грандіозність задуму вимагала значного розширення програми. У плані, представленому видавцеві А. Лакруа (1869), автором уже були докладно розроблені основні персонажі епопеї, на характери яких, на думку Золя, повинні впливати як фаталізм законів спадковості, так і навколишнє оточення. Золя ставить перед собою дві мети: художню ілюстрацію фізіологічних і соціальних законів. Упродовж роботи над "Ругон-Маккарами" соціальний план набуває для нього все більшого й більшого значення. Важливу роль у появі цієї тенденції відіграли події 1870-1871 років: падіння Другої імперії й Паризька Комуна. У передмові до роману "Кар'єра Ругонів" Золя із задоволенням міг сказати: "...падіння Бонапарта, яке потрібно було мені як художнику і яке неминуче повинне було за моїм задумом завершити драму... дало мені жорстоку і потрібну розв'язку".  Історичні рамки "Ругон-Маккарів", таким чином, визначилися самі собою, і маємо віддати належне мужності Золя, який почав підводити підсумки безславному існуванню Другої імперії в момент, коли влада Наполеона III ще здавалася досить міцною.
Шагренева шкіра
У 1831 р. Бальзак опублікував роман "Шагренева шкіра", який "мав сформулювати сучасність, наше життя, наш егоїзм". Головна тема твору - тема талановитої, але бідної молодої людини, яка втратила мрії юності у зіткненні з егоїстичним і бездуховним буржуазним суспільством. Уже в цій книзі була окреслена головна риса творчості письменника - фантастичні образи не суперечили реалістичному відображенню дійсності, а, навпаки, надавали особливої інтриги та філософських узагальнень розповіді.Філософські формули розкриті у романі на прикладі долі головного героя Рафаеля де Валантена, поставленого перед дилемою століття: "бажати" і "могти". Заражений хворобою часу, Рафаель, який спочатку вибрав шлях ученого, відмовся від нього заради блиску і насолод світського життя. Переживши повний крах у своїх честолюбних намірах, відторгнутий жінкою, якою так захоплювався, залишившись без мінімальних засобів до існування, герой уже був готовий покінчити життя самогубством. Саме в цей час доля звела його з дивним старим, антикваром, який вручив йому всесильний талісман - шагреневу шкіру, для власника якої бажання і можливості ставали реальністю. Однак розплатою за всі бажання було життя Рафаеля, яке дуже швидко стало спливати разом із зменшенням розміру шагреневої шкіри. Вихід із даної ситуації для героя був лише один - утамувати всі бажання.Так у романі розкрито дві системи буття: життя, повне насолод і пристрастей, яке призвело до зниження людини, і життя аскетичне, єдиним задоволенням якого були знання і потенційна могутність. Бальзак змалював як сильні, так і слабкі сторони обох цих систем на прикладі образу Рафаеля, який спочатку майже не згубив себе в річищі пристрастей, а потім повільно помирав у "рослинному" існуванні без бажань та емоцій.Усі події в романі суворо мотивовані природним збігом обставин: Рафаель, отримавши шагреневу шкіру, одразу побажав розваг та оргій, і в ту ж мить наткнувся на свого давнього приятеля, який запросив його на "розкішну вечірку" в будинок Тайфера; там герой випадково зустрівся з нотаріусом, який уже два тижні розшукав спадкоємця померлого мільйонера, ним і виявився Рафаель, і т.д. Отже, фантастичний образ шагреневої шкіри виступив "засобом суто реалістичного відображення переживань, настроїв і подій" (Гете).
Передмова Гюго до «Кромвеля»
Передмова Гюго до «Кромвеля» носить бойовий, наступальний характер. її автор закликає до найрішучішої боротьби з класицизмом: «Вдаримо молотом по теоріях, поетиках і системах! Зіб’ємо стару штукатурку, що приховує фасад мистецтва». Основне завдання маніфесту й полягало в запереченні класицизму як системи застарілих умовностей, що відгородили літературу від природи й життя. На противагу ідеалізуючому принципу класицизму, що вимагав зображення «прекрасної природи» (belle nature), Гюго висував знамениту «реалістичну» вимогу: «І нарешті, час вже сказати про це голосно, все, що є в природі, має бути і в мистецтві». Зразком такого мистецтва, що сягає повноти й розмаїтості природи, був для нього Шекспір.Наведену вимогу Гюго не слід розуміти як спорадичну «реалістичну тенденцію» в його романтичній художній системі (так її трактувало радянське літературознавство). Вона цілком вписується в цю систему і є афористичним формулюванням головної ідеї передмови до «Кромвеля». Відкидаючи пізній класицизм як мистецтво умовностей і фікцій, Гюго з пафосом закликає до відтворення «природи», тобто безкрайнього моря реальної дійсності в її повноті й суперечливості. Не випадково таке значне місце відводиться в передмові обгрунтуванню принципу «правдивості» (le vraie) як основного принципу романтичної поезії. Ще Золя слушно зазначав, що в той час романтики й реалісти спільно боролися проти засилля класицизму, виводили літературу на широкі простори реального життя,  його вільного  відтворення,  не  скутого прописами  й умовностями. Інша річ, що в здійсненні цього завдання вони пішли різними шляхами, вдаючись до різних систем художніх засобів і прийомів.
Пафос передмови до «Кромвеля» у наближенні літератури до «природи», життя, у вимозі його відтворення в усій суперечливій повноті, в поєднанні прекрасного й потворного, величного й смішного, високого й низького. Найефективнішим засобом досягнення подібної повноти в зображенні життя Гюго вважав гротеск, тому-то теорія гротеску й поставлена в центр другої, теоретичної частини його передмови до «Кромвеля».
Роман « Батько Горио»
Роман « Батько Горио» знаменує новий етап у творчому розвитку Бальзака, як і весь 1835 рік. У ньому за зовнішнім фасадом щоденності сховані найбільші трагедії людського життя. « Батько Горио» не явояется історією життя одного персонажа – це зріз життя суспільства в певний період його розвитку. Цікавий рух роману по розділах « Людської комедії»: в 1843 році про був включений в « Сцени паризького життя», на замітки автора говорять про те, що він вирішив помістити цей роман в « Сцени приватного життя». Шлях той же, що й в « Гобсека»: сцени приватного життя вбирають у себе більша кількість фактів і явищ, вони характеризують суспільство в цілому. А приватне життя – це життя сімей, « Людська комедія», як писав Бальзак, зображує мир через призму сім’ї
Растиньяк розкривається в листах сестрам і тітці, у Вікторини Тайфер доля будується на відносинах з батьком і братом, доля Горио є, по суті, доля його двох безпутних дочок. Щире почуття відсутнє. Сім’ї зв’язують лише грошові відносини. Навіть провінціал, що відрізняється від паризької публіки, Растиньяк випрошує гроші, щоб потрапити у вище світло. Роман створювався тоді, коли задум « Людської комедії» уже зложився у свідомості автора. У Бальзака немає іншого добутку, у якому б з’єдналася настільки велика кількість персонажів і були б представлені практично всі шари сучасного йому суспільства. Виключення може скласти лише « [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]». Події розвертаються переважно в пансіоні мадам Воке, це паризьке міщанство, де поруч із Мишоно, Пуаре з’являється Растиньяк – провінційний дворянин, а так само майбутній лікар Бьяншон, творча особистість
За допомогою Растиньяка читач попадає в аристократичні салони – де Босеан і де Ресто, через Дельфінові – ми бачимо середовище Нунсинжена – одного із самих багатих банкірів в « Людській комедії». Так входить у роман група персонажів, що фактично визначила в 1820-30х роках політикові Франції. Однак Бальзакові не настільки важливо показати всі рівні соціальної ієрархії, як продемонструвати їхня подібність у сприйнятті життєвих цінностей і переконань. Різнорідне середовище тут перетворюється в моноліт, де вище бажання збагатитися немає нічого. У центрі оповідання перебуває пансіон Воке. Він є своєрідним зосередженням, може бути, навіть символом соціальних і моральних законів, властивих сучасної Бальзакові Франції
Не випадково Растиньяк зближає судження про закони суспільства віконтеси Босеан і Вторена. Каторжник, говорячи про людей, розуміє мир як павуків у банку, однак віконтеса порівнює людей з кіньми, яких можна заганяти й міняти на кожній поштовій станції. По суті брудні норми життя всіх кіл суспільства, але будинок Воке більше відкритий їх демонструє. Зробити узагальнення, з’єднати соціальні групи на рівні моральних законів Бальзакові знову допомагають речі. З їхньою допомогою створюються портрети, так, назва пансіону Воке свідчить про рівень культури господарки й пансіонерів, або, скоріше, про їхню байдужність до того, що їх оточує. « Сімейний пансіон для осіб обоего підлоги й інша».
Детальний опис пансіону, де живуть герої, що є узагальненням самого середовища, демонструють всю вбогість існування героїв, які виховуються залежно від цього середовища. Зовнішність персонажа, його манера поводитися й навіть одягатися ( спідниця пані Воке), нерозривно пов’язані з тим, що їх оточує. Оповідання ведеться від третьої особи, але завдання Бальзака не піднести читачам готової моралі, а в тім, щоб показати, як тече саме життя, як люди сприймають своє місце в житті, свої можливості, а це і є те нове, що автор вносить у концепцію роману ново століття. 
Ванина Ванини
Італія XIX століття. Аристократка Ванина Ванини закохується в палкого молодого революціонера, що втік з в'язниці. Їх почуття взаємні, але Пьетро доводиться зробити вибір між любов'ю і боргом Батьківщині...
Весняним вечором 182... роки банкір, герцог де б. давав бал, на який були запрошені найкрасивіші жінки Риму. Царицею балу проголосили Ванину Ванини, чорноволосу дівчину з вогняним поглядом. Увесь вечір за нею доглядав молодий князь Ливио Савелли. Близько півночі на балу поширилася новина, що з фортеці Святого Ангела втік молодий карбонарій.
Князь Аздрубале Ванини був багатий. Обидва його сини вступили в орден єзуїтів, з'їхали з глузду і померли. Князь забув їх, а на свою єдину дочку Ванину гнівався за те, що вона відкидає найблискучіші партії.
Уранці після балу Ванина помітила, що її батько замкнув двері на драбинку, яка вела у кімнати на четвертому поверсі палацу, вікна яких виходили на терасу. Ванина знайшла на горищі віконце навпроти тераси, і побачила в одній з кімнат поранену незнайомку. Князь Аздрубале відвідував її щодня, а потім від'їжджав до графині Вителлески.
Ванине вдалося дістати ключ від дверець, які вели на терасу. У відсутність батька вона стала відвідувати незнайомку, яка назвалася Клементиною. Вона була важко поранена в плече і груди, з кожним днем їй ставало все гірше, і Ванина вирішила послати за хірургом відданим сім'ї Ванини. Клементина не хотіла цього. Нарешті, їй довелося признатися, що вона не жінка, а карбонарій Пьетро Миссирилли, що втік з в'язниці. Він біг, переодягнутий у жіночу сукню, його ранили, і він сховався в саду графині Вителлески, звідки був таємно переправлений у будинок Ванини.
Дізнавшись про обман, Ванина покликала лікаря. Сама вона увійшла до кімнати Пьетро тільки через тиждень. Миссирилли приховував свої почуття за маскою відданої дружби, і Ванина боялася, що він не розділяє її любові. Одного разу увечері вона сказала, що любить його, і вони віддалися своєму почуттю.
Пройшли чотири місяці. Раны Пьетро зажили, і він вирішив відправитися в Романью, щоб помститися за себе. У відчаї Ванина запропонувала Пьетро одружуватися на ній але він відмовився, вважаючи, що його життя належить батьківщині. Тоді Ванина вирішила їхати у Романью всед за коханим і там з'єднатися з ним навіки. Вона сподівалася, що між їй і батьківщиною він вибере її.
У Романье на зборах венты Пьетор обрали її главою. Через два дні Ванина прибула у свій замок Сан-Николо. Вона привезла з собою 2000 цехинов, на які Пьетро купив зброю. В цей час готувалася змова, завдяки якому Пьетро був би увінчаний славою. Ванина відчувала, що Пьетро віддаляється від неї. Щоб утримати коханого, вона видала змову кардинал-легато і умовила Пьетро поїхати на декілька днів в Сан-Ноколо. Через декілька днів Миссирилли дізнався про арешт десяти карбонаріїв і сам здався в руки легато.
Тим часом князь Ванини обіцяв руку дочки князеві Ливио Савелли. Ванина погодилася князь Ливио був племінником монсеньора Катанцара, римського губернатора і міністра поліції використовуючи його, Ванина сподівалася врятувати Пьетро. За допомогою Ливио вона дізналася, що Пьетро міститься у фортеці Святого Ангела. Вона добилася підвищення на посаді свого духівника абата Кари, який був економом в цій фортеці.
Відбувся суд. Карбонаріїв засудили до страти, яку потім замінили тюремним укладенням. Тільки для Миссирилли вирок залишився незмінним. Дізнавшись про це, Ванина вночі проникла у будинок Катанцара і за допомогою загроз, лестощів і кокетування умовила його залишити Пьетро в живих. Папа і сам не хотів обагряти руки кров'ю і підписав указ.
Незабаром Ванина дізналася, що карбонаріїв перевозять у фортецю Сан-леоне, і вирішила побачитися з Миссирилли на етапі в Чита-Кастеллана. Відданий їй абат Кари влаштував побачення у тюремній каплиці. На побаченні Пьетро повернув Ванине її слово. Він міг належати тільки батьківщині. У несамовитості Ванина призналася Пьетро, що це вона видала змову легато. Петро кинувся до неї, щоб убити ланцюгами, в які був закутий, але його утримав тюремник. Абсолютно знищена, Ванина повернулася в Рим.
Життєві погляди кота. Гофман Е.Т.А.
Житейське Воззрения кота Мурра Роман Кот Мурр - зразок традиційного використання фігури тварини для сатиричної або пародійної змалювання певного людського складу; кіт - найбільш повторюється варіант такого використання (казка Ш. Перро "Кіт у чоботях", комедія Л. Тіка під тим же назвою). Однак у зображенні М. сатиричний елемент передбачає не осміяння особистості, переданої за допомогою цього образу, скільки висновок про те, як вона адаптується в дійсного життя.
М. представляє собою тип людини, досить широко поширений в перші десятиліття XIX в.: засвоїло характерне для часу романтичний настрій, поняття про ідеалі і духовні цінності. Категорія "тварин" (людей), до якої він належить, впевнена в своїй перевазі перед масою, що має відсталі погляди і відсталу мораль. Ці люди М. (котяче-собаче товариство) зневажають забобони і демонструють норми вільного поведінки -- "філістера на зло", що не заважає їм у боротьбі за існування користуватися засобами, давно відпрацьованими.
На тлі свого оточення М. безумовно виглядає видатною індивідуальністю. По-перше, він значно більше освічений, ніж інші (добре знайомий зі світовою поезією; вивчивши "пуделянскій" мові, може поправити пуделя, коли той виявляє погане знання міфології). По-друге, його розум схильний до філософії; в дусі часу він цікавиться основами людського (котячого) свідомості (пише дисертацію на тему "Про вплив мишоловок на психологію кошачества"). У своїх піднесених переживання він з'єднує те найкраще, що залишив минулий век ( "щирого космополіта, справжнього громадянина світу") і загострив новий ( "туга за батьківському горищі, почуття невимовно-грунтового"). Його відрізняє багата уява і, нарешті, здатності до літературного творчості.
Все це дозволяє М. самому розглядати себе як натуру неабияку. Розвинуте самосвідомість переходить у нього в культ власного "я", заслуговує, як він переконаний, загального поклоніння. Будь-хто інший важливий для нього лише остільки, оскільки з ним можна говорити про "найвищому" предметі, "а саме про себе самого і про своїх творіннях ". Романтичне початок о М. виявляється поглинена беззастережним індивідуалізмом, який керує всіма його вчинками і дозволяє подивитися зверхньо на багато чого. З цієї точки зору для Кота стає вже не так важливий і ідеал, який він сповідує, коли вже ідеал заважає задовольняти всі потреби. Всьому, що він робить, М. знаходить виправдання (з'їдаючи оселедцевий голову, приготовлену для своєї голодуючій батька, заспокоює совість висновком: "Про апетит, тобі на ім'я Кот!"). Таким чином, прихильність піднесеного і незвичайного змінюється у нього принципом "найглибшої прихильності "до самого себе.
Крейслер -- музикант, що втілює в собі всі особливості натури, яку автор визначає цим словом, протиставляючи її філістерство, іронічно охарактеризованого фразою: "Хороші люди, але погані музиканти". К. - постать багато в чому автобіографічна.
Крім окремих моментів дитинства (роки в будинку дядечка, на перешкоді музичним схильностям хлопчика, про що розповідає герой у "Житейське поглядах Кота Мурра "), багато хто більш значні факти його життя прямо походять від біографії його творця. Ради заробітку К. змушений слухати погані голоси бездарних дівчат і бути свідком того, як "поряд з чаєм, пуншем, вином, морозивом та ін завжди подається трошки музики, яка поглинається витонченим товариством з таким же задоволенням, як і все інше ".
Йому доводиться навіть прийняти посаду капельмейстера при княжому дворі, що, природно, обмежує його свободу, необхідну для творчої діяльності.
Драматична доля людини з тонкою артистичною душею, що опинився на становищі свого роду слуги тих, хто приймає музику лише як данина моді, приносить К. найважчі страждання, які автор називає "музичними".
У цьому протистоянні життєвою позицією К. стає іронія - гра його багатого і вільного духу. Спочатку він таким чином захищає мистецтво, іронізуючи в відповідь на самовпевнену критику невігласів, що думають про який-небудь творінні великого майстра, або на потуги горе-творців, уявляють себе талантами. Але потім в іронію виливається у К. хворобливе відчуття дисонансу з усією навколишнього його повсякденністю. Всі її норми і закони він воспрійімает інакше, ніж пересічні особистості, і ті не приховують, що він заважає їм самим своїм існуванням. Його особливий світ становить творчість; в цьому світі він представляє вищу владу, наділяючи кожну ноту особливим значенням, виражаючи в кожній мелодії важливі для нього поняття. К. - музикант-"суддя", як він сам себе називає, і музикант-філософ. Занурення в море звуків для нього не тільки райська благодать, з цим пов'язані і пекельні муки - відчуття тих прихованих сторін людського буття, про які навіть не підозрюють "хороші люди, але погані музиканти ". Йому дана особлива радість і особлива біль, і засобом подолання цього болю у нього теж є іронія - іронія над самим собою.
Портрет Доріана Грея" (1891).
Найвідомішим твором письменника, який приніс йому всесвітню славу і найповніше відбив його філософські та естетичні погляди, життєве кредо і принципи художньої творчості, був роман "Портрет Доріана Грея" (1891).     Цей твір - ідеальний приклад парадоксальної (перевернутої) фабули. Закоханий у свою зовнішність Доріан Грей ладен закласти душу дияволу, аби не старіти і залишатися вродливим юнаком. І відбувається незвичайне, протиприродне, фантастичне: зображений на портреті Доріан Грей фізично старіє, його намальоване обличчя вкривається зморшками, його врода гине, а сам Доріан у житті залишається молодим і гарним. Та настає час, коли Доріан готовий знищити свій портрет, який є свідком його безчестя і підступності. Він кидається на своє зображення з ножем. Відчайдушний крик пролунав у великому будинку. Слуги, вбігши до кімнати господаря, побачили на стіні прекрасний портрет молодого Доріана Грея, а на підлозі з ножем у грудях лежав мертвий старий чоловік.     "Портрет Доріана Грея" можна вважати  взірцем інтелектуального роману кінця ХІХ століття. У цьому творі втілено найдорожчі для письменника думки, що визначали спосіб і стиль його власного життя. "Розкрити себе і втаїти митця - цього прагне мистецтво",- сказано в авторській передмові до роману. Але в ньому відчувається потужний струмінь автобіографізму, і саме суб'єктивність надає зображеному психологічної достовірності.     Відомо, як виник задум роману: одного разу в майстерні свого приятеля Уайльд познайомився з натурником, який вразив його досконалістю своєї вроди. "Який жаль,- вигукнув письменник,- що таке славне створіння мусить старіти!" На це художник, погодившись, додав: "Чудово було б, якби він залишався такий точнісінько, як зараз, а натомість щоб його портрет старів і вкривався зморшками".     Ця розмова торкалася проблеми, яка ніколи не переставала хвилювати письменника: взаємини життя і мистецтва. Із цією проблемою тісно пов'язана інша: мораль і мистецтво, роль етичного та естетичного у житті. Для Уайльда, як відомо, ці слова були майже антонімами. Протиставлення мистецтва і життя, мистецтва і моралі породжує ряд інших протиставлень, що ними переповнений роман. Усе яскраве, блискуче, прекрасне пов'язане з мистецтвом; усе сіре, буденне - із життям. Навіть свою наречену Доріан Грей кохає доти., поки бачить у ній літературну героїню: Джульєтту, Офелію, Розалінду, Беатріче, Корделію. Як тільки Сібіл Вейн по-справжньому закохалась і перестала жити уявним життям своїх героїнь на сцені, кохання Доріана минає. Коли трагічно пішла із життя Сібіл, Доріан не пролив жодної сльози, а своєму другові зізнався: "Якби я прочитав це у книжці, я ридав би! А от тепер, коли це сталося у житті, і сталося зі мною, воно виглядає занадто дивовижним, щоб проливати сльози".     Роман насичений детальними описами великосвітських віталень, будинку і кімнат Доріана Грея. Сам герой визнає: "Я кохався на красивих речах, до яких можна доторкнутись і взяти до рук. Старий грезет, зелена бронза, лаковані дрібнички, різьблення із слонової кості, вишукані інтер'єри, розкіш, пишнота - усе це дає чимало втіхи".     Що ж до пейзажів у романі, то вони вражають своєю штучністю, відшліфованістю: "Небо тепер стало чисто опаловим1, і на його тлі навколишні дахи виблискували, мов срібло". Тіні сріблясті, а небо сяє, наче чудова перлина. Штучну красу Уайд плекав, від природної відвертався. З усіх витворів природи він любив лише квіти. Особливо часто на сторінках роману з'являються орхідеї та тюльпани: "Тюльпани на клумбах по той бік алеї пломеніли тремтливими огнистими язичками. Білий порох трепетною хмаркою духовитої пудри зависав у повітрі. Мов якісь величезні метелики, пурхали й колихались барвисті парасольки квітів". Квіти в нього оранжерейні, штучно викохані, начебто несправжні.     Мистецтво для Уайльда вище за життя, а отже і за природу. Саме тому світ речей, тобто витворів рук людських, превалює в романі над світом природним.     "Портрет Доріана Грея" найповніше виражає естетизм Уайльда. Вчинки і висловлювання героїв роману підпорядковані тому, щоб якнайяскравіше висвітлити думки і погляди письменника.     Чи не тому критики неодноразово наголошували: лорд Генрі Уоттон - двійник Уайльда. Справді, протягом усього роману цей герой висловлює найзаповітніші думки письменника. Перед читачем постає салонний апостол насолоди і розкоші, яким був сам автор. Образом Доріана Грея, людини з неабияким мистецьким темпераментом, Уайльд переконує у реальності закладеного в романі конфлікту - між мистецтвом і життям, мистецтвом і природою, мистецтвом і мораллю. Цей конфлікт настільки реальний, що, як ми вже знаємо, він справдився у житті Уайльда.     Водночас головні герої роману - Доріан, лорд Генрі, художник Безіл Голуорд - не є характерами зі всією складністю і багатогранністю реакцій на дійсність, тобто не є характерами реалістичними. Пишучи роман філософсько-символічний, Уайльд начебто встановлює теоретико-естетичну схему, в рамках якої і створює образи своїх героїв. У романі багато діалогів, майже на кожній сторінці ведуться бесіди, що розкривають життєву філософію кожного з героїв, а в сукупності - самого автора. Три головні персонажі виражають різне ставлення до життя.     Лорд Генрі - втілення філософії насолоди. Це витончений естет, що кохається в красі й відмежовується від потворного, бридкого в житті. Це прагнення не помічати нічого, крім краси, робить його не просто байдужим до всього іншого, а й цинічним. У лорда Генрі холодна душа людини, яка не має ідеалів. Пробуджуючи в Доріанові бажання насолоджуватися життям за будь-яку ціну, він зовсім не замислюється над можливими наслідками такої поведінки як для самого юнака, так і для інших людей.     Егоїзм лорда Генрі - це егоїзм естета, який хоч і має уявлення про реальне життя,  але  не  зважає  на нього.  Навіть самогубство Сібіл лорд  Генрі в  першу чергу оцінює не з етичного, а щ естетичного погляду.     Саме такою трагедією, що цілком вдовольнила смаки обох естетів, стала смерть юної актриси. Здібний учень лорда Генрі, Доріан тільки спочатку вражений тим, що сталося. Пройде зовсім небагато часу, і він буде відчувати те ж, що і його наставник: "А все ж те, що сталося, не вразило мене так, як би мало вразити... У ньому - вся моторошна краса грецької трагедії, трагедії, в якій я був один з головних героїв, але яка не поранила моєї душі".     Доріан Грей і лорд Генрі замінили моральні почуття милуванням красою. Обидва герої не хочуть визнати, що у реальному світі кожному вчинку обов'язково притаманне своє етичне значення. Провина за смерть Сібіл залишається провиною, вбивство художника Безіла Голуорда - вбивством. При цьому сам лорд Генрі не робить нічого аморального, його цинізм - це тільки слова, тільки поза. Але ця поза - його сутність. Бо найдужче його дратує природність. Можна сказати, що він виступає теоретиком, проповідником тієї філософії, якою керується у реальному житті Доріан Грей.     Художник Безіл Голуорд - втілення ідеї служіння мистецтву. Він творить красу, і для нього немає нічого вищого за малярство. Він має гаряче, чуйне, добре серце і вкладає його у кожний свій твір. Портрет Доріана Грея став його кращим творінням. Саме тому Безіл Голуорд спочатку не хоче виставляти його, бо це означає відкрити свою душу, її глибинні порухи кожному, хто прийде подивитися нову роботу. Безіл захоплюється власним шедевром настільки, що вже не відділяє портрета від живої людини, з якої його написано. Він обожнює Доріана, стає йому другом, відчуває, що почав набагато краще малювати з того часу, як познайомився з цим юнаком. На відміну від Генрі й Доріана, для Голуорда етичне й естетичне невіддільні, як краса та доброта. Збираючись виїхати з Лондона на тривалий час, Голуорд приходить до Грея, щоб утримати його від бажання піддаватися спокусам, застерегти від такого способу життя, який потребує насолод різного роду за будь-яку ціну. Голуорд не хоче вірити тим непевним чуткам, що ходять навколо імені Доріана, але вважає своїм обов'язком попередити друга. Звичайно ж, він не міг передбачити, як трагічно завершиться візит до того, хто надихнув його на найкраще полотно. Та кінець Безіла неминучий. Він спалює себе на вівтарі служіння мистецтву. Це людина з гранично розвиненим естетичним почуттям. І саме в цьому причина його трагедії. Художник страждає від того, що відчуває страшенний розрив між ідеальним змістом, який він вклав у своє творіння, і життям, яке розбиває його мрії, не дає йому змоги бути щасливим.     Згодившись на жахливий за своєю суттю дослід, Доріан Грей віддається гонитві за насолодами, не керуючись моральними принципами. Не тільки власні недоліки, пороки, негарні вчинки, а й злочини спотворюють душу Доріана. Гине Сібіл. Вбивство Безіла стадо ще одним кроком на шляху до того невідворотного краху, який чекає на Доріана Грея. Але ні спосіб життя, ні ті зміни, що відбуваються з ним, ніяк не позначаються на зовнішності реального Грея. Він залишається юним і вродливим, а його портрет відображає сутність його розбещеної натури, старіння не лише тіла, а й душі.     Символіка роману дуже складна. З одного боку, відтворюючи істину на портреті, а не на обличчі живої людини, письменник ілюструє свій принцип, згідно з яким мистецтво реальніше за життя і життя наслідує мистецтво, а не навпаки. З другого боку, Уайльд показує, що жахливі зміни на портреті відбуваються тому, що герой знехтував моральні норми. Перші зміни на портреті з'являються тоді, коли Доріан посварився із Сібіл, що призвело до її самогубства: "Інакшим став вираз, щось жорстоке з'явилося в обрисах вуст". Подальші зміни такі значні та страшні, що Грей більше не може бачити свій портрет, який стає його суворим суддею. Доріан намагається позбавитися портрета, але знищує не своє зображення, а себе самого.     Отже, естет Оскар Уайльд, проголошуючи незалежність мистецтва від моралі, водночас стверджує своїм твором: не можна безкарно порушувати норми людського життя. Втрата моральних устоїв веде людину до загибелі. У цьому - гуманістичний смисл роману.     "Портрет Доріана Грея" можна тлумачити по-різному, але не визнавати його безумовну неординарність і художню довершеність - неможливо. Критики, сперечаючись з окремих питань стосовно мистецьких позицій Оскара Уайльда, доходять спільного висновку про роман: це твір новий, складний і життєздатний. Свідченням цього є довголітнє життя роману, в якому кожне нове покоління читачів знаходить те, що співзвучне даному часу, що хвилює душу, збагачує розум, приносить насолоду, бо творчість великого англійського письменника Оскара Уайльда - то справжнє мистецтво
Дюпен Огюст
Дюпен Огюст- видатний логік, що присвятив себе діяльності слідчого, що розкриває механізм злочинів. Герой створеного По нового жанру «логічних» оповідань, Д. виявляється попередником Шерлока Холмса (Артура Конан Дойла), еркюля Пуаро (Агати Кристи), батька Брауна (Г. К. Честертона). Людина, що володіє дивними аналітичними здатностями, він осоромлює неспроможну поліцію, розплутуючи надзвичайно таємничі справи. Д. нащадок знатного роду, але, рано випробувавши «мінливості долі» і виявившись у жалюгідному положенні, він «втратив всю свою природну енергію, нічого не домагався в житті».Він веде відокремлений спосіб життя в Сен-Жерменском передмістя, де його улюбленими заняттями стають читання книг і прогулянки під місяцем. Д. міг би виглядати типовим романтиком, якби не його всепоглинаюча пристрасть клогике.
Едрар По . Детективна проза
Детектив став цілком законним літературним жанром. Його перевага полягала в тому, що це - одна із перших і поки що єдина форма популярної літератури, в якій показало себе відчуття поезії сучасного життя.
Цей жанр мав давні корені. Біля витоків детективної літератури став американський письменник Е.А.По, який протягом 1840-1845 рр. створив 5 новел, у яких було закладено ідеї, що лягли в основу принципів сучасного детективу. Він став засновником трьох головних напрямів у детективі - романтичного (власне сенсаційного), класичного (власне інтелектуального) та готичного (жахливого, страшного). У творах класичного типу, власне інтелектуальних детективах, усі події, як правило, відбувалися у першій частині, а потім детектив рухався вперед, доки повністю не розгадував загадки. Що ж стосувалося читача, то він діяв нарівні з великим нишпоркою і мав можливість самостійно працювати над загадкою. Розв'язуючи ту чи іншу таємницю, читач повинен мислити логічно, послідовно, підключивши свій інтелект, звідси і назва - інтелектуальний.
Особливості інтелектуального детективу:
o сюжет побудований навколо злочину;
o у центрі - інтелектуальний процес пошуку істини;
o дія відбувалася у дуже обмеженому просторі;
o головний герой - єдиний, хто міг досягти успіху, який був ніби запрограмованим;
o жертва - "об'єкт роботи нишпорки";
o детектива цікавили найменші подробиці;
o читач мав можливість стежити за розвитком думки слідчого;
o відсутність рухів та емоцій;
o інтерес почуттів сконцентрований на таємниці, а не на трагедії людей;
o злочин мав бути обов'язково розкритий за допомогою логічних умовиводів, а не випадковості, чи немотивованого зізнання;
o монотонність оповіді, довгі розповіді героїв про різні дрібниці;
o мало уваги звернено на великі географічні кордони.
Поезія, за Едгаром По, розкриває ідеали прекрасного, що створюються в уяві поета. Мета його творчості створити особливий стан емоційного піднесення, в якому можливе миттєве прозріння прекрасного. Так, наприклад, побудований вірш «Крук», в якому читач разом із ліричним героєм переживає прекрасні і трагічні почуття. Е. По точно розрахував будову вірша, його ритмічні зміни, навіть почуття, що викликають ті чи інші слова. «Різдвяна пісня»
«Різдвяна пісня» (англ. A Christmas Carol) - повість британського письменника Чарльза Діккенса, що вийшла в 1843 році. Складається з чотирьох розділів, названих автором «строфами». 
Сюжет: 
Головний герой - старий похмурий скнара Ебінейзер Скрудж, який давно вже нікого і нічого не любить, крім власних грошей. Він не розуміє радості, яку інші відчувають з приводу наближається Різдва і Святок, і гидливо відхиляє запрошення свого доброго племінника відсвяткувати Різдво з ним і його родиною. Він не може зрозуміти, навіщо люди цілий день веселяться і не працюють, якщо це не приносить їм вигоди, і відмовляється пожертвувати благодійникам гроші на допомогу потребуючим дітям.
У вечір святвечора Скрудж дуже неохоче погоджується відпустити свого конторника з роботи на Різдво, закриває свою контору і йде додому. Однак вдома перед ним раптом постає дух його покійного партнера Джейкоба Марлі, який помер у святвечір сім років тому. Дух Марлі говорить Скруджу, що після смерті він був покараний за те, що за життя не прагнув творити на землі добро і допомагати людям, і він не хоче, щоб та ж доля спіткала і Скруджа. Тому на його прохання Скруджа відвідали три духа, які, як він сподівається, допоможуть йому змінитися. Духи повинні з'явитися один за іншим протягом трьох ночей в першу годину після півночі. Після цих слів дух Марлі прощається зі Скруджем і зникає.
У першу годину після півночі з'являється перший дух. Це Нинішнього Різдва дух Минулих років. Він веде Скруджа з собою в минуле. Скрудж бачить містечко, де він народився і виріс, де йому все так знайомо з юних років. Потім він бачить самого себе в дитинстві і юності, коли він ще був сповнений захвату, ентузіазму і надій і готовий був розділити гарний настрій близьких йому людей. Бачачи себе таким, Скрудж непомітно для себе пом'якшується, його серце відтає. Після цього, однак, він бачить себе вже подорослішим, коли жадібність вже почала пускати в ньому коріння. Помітивши це, його давня кохана вирішує з ним розлучитися бо вона розуміла, що йому в його нинішньому стані, з його холодною ощадливістю, не потрібна любов бідної дівчини, яку він любив, коли сам був бідний. Вона виходить заміж за іншого і влаштовує своє сімейне щастя. Скрудж не може винести дивитися на самого себе такого з боку і благає Духа відвести його від цих видінь минулого. Зрештою Дух зникає, і Скрудж засинає. 
На другий день рівно на годину після півночі Скруджу є другою дух. Це Дух нинішніх Святок. Він веде Скруджа по його містечком. Скрудж бачить прикрашені до Різдва вулиці, радісних нарядних людей, що ломляться від різдвяних частувань полиці магазинів; скрізь панує достаток і радість з приводу прийдешнього свята. Потім Дух веде Скруджа до житла Боба Кретчита - конторника, що працює в конторі Скруджа. Він небагатий, і у нього велика родина з безліччю дітей, але й тут панує веселощі та танці. Лише одного разу загальна радість порушується - коли Боб пропонує тост за здоров'я Скруджа. Його дружина дуже неохоче приєднується до тосту, кажучи, що якщо б не Різдво, не стала б вона пити за здоров'я цього гидкого та байдужого скупаря. Це був перший тост за весь вечір, який члени сім'ї пили не від усього серця. І тут Скрудж пожалів бідного і хворого сина Боба, малятка Тіма, якому Дух передбачив смерть, якщо «майбутнє не внесе в це своїх змін». Далі Скрудж і Дух подорожують по різних місцях і бачать, як святкують Різдво рудокопи, робочі маяка. Всі вони на час забули про свої чвари і негаразди, і на обличчях у всіх - веселощі, всі бажають один одному щасливого Різдва. Нарешті, вони потрапляють в будинок племінника Скруджа, де вже почалися різноманітні веселі ігри і забави. Племінник - мабуть, єдиний у всьому місті, хто не має злості до свого похмурого і грубого дядечки і, не дивлячись ні на що, від усього серця бажає йому щасливого Різдва і сподівається, що той колись подобрішає і виправиться. Сам Скрудж, невидимий для всіх, із задоволенням спостерігає за веселощами та забавами в будинку племінника і навіть бажає взяти в них участь, але Дух не дає йому на це часу, повертає Скруджа в його будинок і зникає.
Нарешті, є і третій дух. Він не промовляє жодного слова, але Скрудж розуміє, що це Дух майбутніх Святок і що він прийшов показати Скруджу його можливе майбутнє. У майбутньому Скрудж, на подив, не виявляє себе ні на біржі, ні в інших звичних для себе місцях, зате постійно чує від перехожих розмови про смерть якогось старого злобного скнари, якого ніхто не любив; багато відкрито радіють його смерті. Троє злодіїв обікрали будинок померлого і продали речі скупникові в трущобах, розмірковуючи про те, що «напевно, він спеціально усіх нас наважуються при житті, щоб ми могли нажитися на ньому після його смерті». Потім Скрудж бачить самого небіжчика, але не бачить його обличчя. Він просить Духа назвати йому ім'я небіжчика, розуміючи, що ось така ж доля могла б очікувати і його після смерті. Виявляється, що всіма ненависний померлий скнара - він сам. Нікому він не приніс добра за своє життя, і все якщо і не поминають його недобрим словом, то ставляться до його смерті з погано прихованим полегшенням.
Третій дух зникає, а Скрудж знову опиняється у себе в ліжку. Він остаточно вирішує змінитися в кращу сторону. Він щиро радий наближенню Різдва, славить Святки, посилає найдорожчого різдвяного гусака бідному Бобу Кретчиту і жертвує величезну суму тим самим благодійникам, яких нещодавно прогнав. Після цього Скрудж йде святкувати Різдво до племінника, який радісно його приймає. На наступний день, коли Боб приходить до нього на роботу, Скрудж підвищує йому платню. З тих пір Скрудж став самим добрим і щедрим людиною в місті, здобувши загальну любов і повагу. Для малятка Тіма, сина Боба Кретчита, він став «другим батьком», і той абсолютно поправився і не помер від хвороби, так як Скрудж змінився і майбутнє його самого і його близьких теж змінилося в кращу сторону.
Аналіз роману Гюго «Собор Паризької Богоматері»
Творчість Гюго – шалений французький романтизм. Він охоче піднімав соціальні [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], стилістика підкреслена-контрастна, відчувається гостре неприйняття дійсності. Роман «Собор» відкрито протипоставлений дійсності
Дія роману відбувається під час правління Людовика XI (XIV-XV). Людовик прагнув до результату, користі, він практичний. Клод Фроло – начитаний, учений. Мав справу тільки з рукописними книгами. Ержа в руках друковану відчуває кінець миру. Це характерно для романтизму. Дія відбувається в Парижі. З’являються глави, дається опис Парижа XIV-XV століть. Гюго протиставляє його сучасному Парижеві. Ті будинки рукотворни, а Париж^-сучасний – втілення вульгарності, відсутність творчої думки й праці. Це місто, що втрачає свою особу. Центр роману – грандіозне спорудження, собор на о-ві Ситі – Собор Паризької Богоматері. У передмові до роману говориться про те, що автор зайшовши в Нотр Дам розглянув на стіні слово «Доля». Це дало поштовх до розгортання сюжету
Образ собору багатозначний. Це сверхлицо. Це не тільки місце дії, але пам’ятник матеріальної й духовної культури. Головні персонажі: архідиякон Фроло, Квазімодо, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Эсмеральда думає, що вона циганка, але це не так. У центрі роману, здається, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] любові й характерний трикутник, але він не важливий для Гюго. Важлива еволюція в розумах головних героїв. Клод Фроло – диякон, що почитає себе щирим християнином, але дозволяє собі те, що церква засуджує – алхімію. Він людина раціонального складу. Він скоріше відповідальний, чим захопливий. Опікун молодшого брата після смерті батьків. Жан – студент, розгульний, безпутний. Фролло бере на виховання маленького виродка, щоб надолужити гріхи брата. Народ хоче утопити дитини. Квазімодо не знає іншого життя, крім життя в соборі. Він добре знає собор, всі завулки, все життя службовців
Квазімодо – фігура характерна для романтизму. Його портрет і співвідношення зовнішності й внутрішнього вигляду побудовано в контрастній манері. Його зовнішність відверто відразлива. Але він спритний і сильний. У нього немає свого життя, воно раб. Квазімодо б’ють і ставлять до ганебного стовпа за те, що він хотів викрасти Эсмеральду. Эсмеральда приносить Квазімодо води. Квазімодо починає бачити у Фроло ворога, тому що він переслідує Эсмеральду. Квазімодо ховає Эсмеральду в соборі. Знайомить її з миром, де він хазяїн. Але він не може врятувати її від страти. Він бачить, як кат вішає Эсмеральду. Квазімодо штовхає Фроло, він падає, але хапається за водостік. Квазімодо міг його врятувати, але не врятувався
Важливу роль грає народ. Народні маси стихійні, ними рухають емоції, вони некеровані. Зображені в різних епізодах. Спочатку – містерія, свято дурнів. Конкурс на кращу гримасу. Квазімодо обирають королем. На соборній площі поміст для містерії. Цигани розвертають на площі своє подання. Там же танцює Эсмеральда з кізкою (Джали). Народ намагається захистити Эсмеральду.
Інша сторона – життя паризької потолочі. Там знаходять притулок цигани, туди приходить Гренгуар (поет, одружений на Эсмеральде). Эсмеральда рятує його, женившись на ньому по циганському звичаї
Клод Фроло від любові до Эсмеральде божеволіє. Він вимагає у Квазімодо, щоб він доставив Эсмеральду до нього. Квазімодо не вдалося його викрасти. Эсмеральда закохується у свого рятівника – Феба. Вона призначає йому побачення. Фроло вистежує Феба й умовляє його сховати в комнатке, поруч із тієї, де Феб буде зустрічатися з Эсмеральдой. Фроло наносить Фебу удар ножем у горло. Усі думають, що це зробила циганка. Під катуваннями (іспанський чобіт) вона зізнається в тім, чого не робила. Для Феба зустріч із Эсмер-й – пригода. Його любов не щира. Всі слова, які він їй говорив, всі визнання в любові він говорив на автоматі. Він їх визубрив, тому що говорив це кожній своїй коханці. Фроло зустрічається з Эсмеральдой у в’язниці, де розповідає її всі
Эсмеральда зустрічає свою матір. Це виявляється жінка із Щурячої нори. Вона намагається неї врятувати, але їй не вдалося. Эсмеральду стратять на Гревской площі. Тіло відвезли за місто в склеп Монфокон. Пізніше при розкопках були знайдені два кістяки. Один жіночий з переламаними хребцями й другий чоловічої з искревленним хребтом, але цілий. Як тільки спробували їх роз’єднати жіночий кістяк розсипався порохом
«Пампушка»
«Пампушка» соціально-психологічна новела, написана Мопассаном у 1880 році, після її опублікування автор став знаменитим. Тема новели зображення подій франко-прусської війни (1870-1871 рр.) та дослідження психології людей у цих екстремальних обставинах.  Опис відступу французів та окупації Руана пруссаками композиційно є передмовою до основної сюжетної лінії, реалістичним тлом (як було вже зазначено),
Сюжетна лінія новели опис поїздки групи руанців до Гавра, власне їхньої втечі від окупантів та дослідження їх поведінки і психології під час поїздки. Життя в Руані майже не змінилося. Одних хазяїв замінили інші. Головною умовою виживання й відносного спокою обивателів є спроможність чи неспроможність заплатити . «Обивателі платили», «були багаті», хто не хотів платити тікають, вирішивши, що краще заплатити один раз.
Пампушка прізвисько дівиці Руану легкої поведінки Елізабет Русові, дане їй за повноту. Вона «маленька, кругленька, така, що заплила жирком». Дія новели відбувається під час франко-пруської війни. П., спочатку готова прийняти пруссаків у себе у будинку, повному запасів, не могла упоратися зі своїм гнівом і виставила німця, що прийшов до неї на постій, тому вимушена ховатися. Вона від'їжджає з Руану в Гавр на диліжансі, де її попутниками були оптові виноторговці подружжя Луазо, фабрикант Карре-Ламадон і граф Юбер де Бревиль з подружжям, демократ Корнюде, дві черниці.
Ніхто не узяв з собою в дорогу припасів, і усіх годує П. На ніч уся публіка зупиняється в «Торговому готелі», де під час вечері прусський офіцер домагається П., а вона відмовляє йому. На ранок в диліжанс за наказом офіцера не запрягають коней. У перший день усі попутники гніваються з приводу офіцера, але на другий день вони вирішують її змусити переконати його. На третій день, після напучень черниці і графа, П. поступається. Коли наступного дня диліжанс поїхав, ніхто не розмовляє з П., яка не встигла запастися провізією. Ніхто навіть і не думає поділитися з нею їжею. Під веселе насвистування Корнюде «Марсельєзи» вона плаче.
Задум і створення "Людської комедії" Оноре Де Бальзака        Оноре де Бальзак відіграв велику роль у розвитку літератури XIX століття, формуванні нової реалістичної естетики. Сміливість і масштабність задумів - ось що характеризує його творчість. Найвидатнішим його звершенням стала епопея "Людська комедія" - цикл прозових творів. На початку 30-х років у Бальзака виникає задум створити цикл романів, в яких він хотів змалювати сучасну йому Францію, дослідити суспільство, визначити рушійні сили його розвитку, основні типи і характери людей. Остаточно зміст і структуру цього твору Бальзак визначив на початку 40-х років, тоді ж і виникла назва "Людська комедія".        З "Передмови" видно, що на Бальзака мали вплив наукові пошуки вчених-природознавців, які намагалися серед різноманітності природного світу відшукати певну єдність. Бальзак порівнює життя суспільства з життям природи, тому ставить собі за мету описати його, визначити основні види, типи, на які поділяється суспільство. Вміння Бальзака розкривати органічний взаємозв'язок окремого і загального став основою задуманого твору. Автор виділяє три форми буття людини: "чоловіки", "жінки", "речі". Бальзак хотів написати 120 творів, але встиг завершити 96.        "Людська комедія" складається з трьох частин: "Етюди про звичаї", "Філософські етюди", "Аналітичні етюди". Найбільша частина - "Етюди про звичаї". Вони поділяються на "Сцени приватного життя", "Сцени воєнного життя", "Сцени сільського життя". У цих етюдах автор подає детальний опис усіх людських типів. На думку Бальзака, суспільство і кожна окрема людина проходять схожі стадії у своєму розвитку: від народження до старості. "Сцени приватного життя" символізують таку добу в житті людини, коли їй властиві ідеали й ілюзії. Пору зрілості символізують інші підрозділи. А "Сцени сільського життя" відповідають тому періоду життя, коли людина підбиває підсумки, осмислює пережите. Щоб надати єдності усій споруді "Людської комедії", Бальзак використовує різні прийоми, але найважливіший - "перехідні персонажі": одні й ті самі герої виступають у різних романах і повістях то як головні, то як другорядні. На передньому плані саме життя, його рух, хаотичний, але закономірний.        У епопеї є ключові твори, що визначають позиції автора щодо проблем сучасності. Це повість "Гобсек", в якій Бальзак розкриває "владу золота" як руйнівної сили, що спотворює людські душі. Це роман "Батько Горіо", в якому розкривається сутність буржуазних стосунків: все продається, все купується, навіть любов до дітей та батьків. А коли батьки не мають чим платити, вони стають непотрібними. У цьому романі Бальзак показує, що "влада золота" руйнує споконвічні природні зв'язки. Мені здається, що треба читати всі твори "Людської комедії", щоб збагнути авторський задум: зобразити не сюжет, а саме життя.   "Поетичне мистецтво"
  "Поетичне мистецтво" французького символіста Поля Верлена        Свої погляди на поезію Верлен виклав у вірші початку 70-х років "Поетичне мистецтво", де музичність вірша протистоїть визначеності змісту. Верлен радив звертатися до незрозумілих образів та віддавати перевагу нюансам, переливам, а не різким тонам. І хоча Верлен мав на увазі легку неточність уяви, такий принцип відкривав шлях алогізму. Сам Верлен не надавав своєму віршу значення програмного маніфесту, як пізніше сприйняли його поети-символісти. "Не можна ж розуміти "Поетичне мистецтво" буквально", - говорив Верлен, продовжуючи писати ясно та зберігати у своїй творчості традиційні розміри та рими.        Нова поетика Верлена зумовлюється зовсім новим типом поетичного мислення. Поет посилює ритміко-інтонаційну єдність вірша, при цьому послаблюючи логічність та зв'язність поетичного тексту. Головне для нього - єдність враження від вірша. Такий підхід обумовлювався прагненням створити нову універсальну поетичну мову.        Поезія Верлена загострює найсумніші почуття. Поет передає тонкі відтінки і глибокі суперечності душевних поривів. Лунає "Осіння пісня", і відчувається, як осінь впливає на підсвідомість людини і її минуле, немов вона хоче передати людині свою лютість і хмурість. Так само сумом перейнятий вірш "Так тихо серце плаче", настрою печалі ліричного героя відповідає природа, вірна супутниця творів автора. Вона не залишає його і під час "Сентиментальної прогулянки", коли Верлен блукає на самоті, супроводжуючи свою печаль. Біле латаття у відблиску червоного заходу сумує на озері, загадковість авторського смутку підкреслює туман. Прозорим натяком на нещасливу долю закоханих стає милування ліричного героя дикими качками, що кличуть одна одну. І в той же час усе стихає, провалюючись у темряву ночі. Ніч дає тимчасову перерву героєві, дає спокій К та відпочинок від сумних думок, від зітхань, від страждань. Природа і людина є одним цілим, однією душею, однією піснею, а якою вона буде - вирішувати людині, - таким є кредо французького романтика Поля Верлена. «Романси без слів» не пов’язані єдиною темою. Тут і любовна лірика, і урбаністичні мотиви, і особливо - тема природи. Та про щоб не писав Верлен, все забарвлене його меланхолією, його невиразною журбою. Погляди поета на світ нагадують пейзажі французьких художників-імпресіоністів і символістів, ілюстраціями яких прикрашено книгу.Верлену подобається зображувати дощ, туман, вечірні сутінки, промінь світлаУ його віршах майже немає людей. Якщо ж вони часом з’являлися, то були огорнуті туманним флером або поставали в декораціях стилізованої казки, як низка образів, що походили з його внутрішньої уяви. Поет начебто свідомо відвертається від реальних подій у світі та історії людей, щоб безоглядно дослухатися до свого серця. Геніальність Поля Верлена полягає в тому, що йому було дано відчути і побачити світ зовсім по-новому, так як ніхто не бачив до нього. Ця властивість закорінена у психіці поета, «вічної дитини», і саме таке безпосереднє сприйняття світу – це те, чим він збагатив скарбницю світової поезії.
Артюр Рембо
Артюр Рембо символ світового поетичного авангарду. Творчість цього поета являє собою унікальне в історії літератури явище. Віктор Гюго назвав його "Шекспіром-дитиною". І цілком слушно: Рембо розпочав з того, чим звичайно закінчують великі поети. У віці 1517 років він створює шістдесят віршів, десять із яких стали справжніми вершинами французької поезії, а вірш "П'яний корабель" став всесвітньовідомим твором. Чи потребує ще якихось доказів геніальність поета? У свої сімнадцять років Артюр Рембо зрілий поет. Протягом ще кількох років він створює майже все, що становить його творчий доробок, збірку "Осяяння", книгу-сповідь "Крізь пекло", а також свій блискучий програмний вірш "П'яний корабель".  "П'яний корабель" це вірш-поема. Це творча сповідь геніального підлітка, осмислена й чітко продумана, яка була навіяна авторові враженнями юнацького читання, його захопленням морем і романтикою морських пригод. І хоча автор твору до цього часу не бачив ані моря, ані кораблів, творча уява малювала юнакові лазурне море, вишукану бригантину під шовковими вітрилами, яка несеться у безмежний морський простір назустріч вітрам і незвичайним пригодам.  Корабель без керма й вітрил це символічний, розгорнутий образ поета. Він, цей поет, відчуває себе наче сп'янілим від безмежності простору й невгамовної жадоби до мандрівок, пригод. Він прагне відкривати нерозгадані таємниці, невідомі землі.  Скажено хлюпали приливи океанські,  А я, колись глухий, як мозок дітвори,  Все за водою плив! І заколот гігантський  Зняли півострови, простори і вітри.  Все чарівне, незвичайне в цьому плаванні, що збагачує поета особливими враженнями, які просто неможливо пояснити формальною логікою.  Звичайна блискавка стає динамітом, "що підриває небеса", сигнали тривоги, прибої й течії зливаються в одне поняття, що набуває сили мотора. Це "вічний двигун" поета. Виявляється, що і світанок може говорити якоюсь екзальтованою мовою незвичайного "голубиного народу". Отже, поет бачить те, чого звичайному смертному побачити б не вдалося.  Я блискавицями роздерте небо знаю,  Прибої, течії, смеркання голубі,  Світанки, збуджені, мов голубині зграї,  І те, що може лиш примаритись тобі.  Бачить поет і розлючені морські вали, квіти, подібні до пантерячих зіниць, льодовики, небеса і заграви. І все це поставало в уяві хлопчини, що пускав свій маленький кораблик у холодну брудну калюжу.  За європейською сумуючи водою,  Холодну та брудну калюжу бачу я,  Де вутлий корабель, як мотиля весною,  Пускає в присмерку засмучене хлоп'я.  Але як же добре, коли навіть у брудній калюжі людина може бачити прекрасне лазурне море, осяяне яскравими сонячними променями, бригантину, що підіймає вітрило й несеться вдалину назустріч вітрам і негодам.  І як невимовно шкода, що прекрасний поет кинув свій якір не в тихій лазурній гавані, а в марсельській лікарні хворий, виснажений, він назавжди спочив там 10 жовтня 1891 року у віці всього тридцяти семи років. Але несеться вдалину шалений корабель його поезії, даруючи людям прекрасну мрію, спонукаючи до боротьби за життя, надаючи сили й снаги. 
Романтизм у Німеччині
Романтизм у Німеччині пройшов 3 етапи розвитку:1 етап - ранній (ієнський) - з 1795 до 1805 рр. У цей період була розроблена естетична теорія німецького романтизму і створені твори Ф. Шлегеля і Новаліса. Засновниками школи сієнського романтизму були брати Шлегелі - Фрідріх і Август Вільгельм. їх будинок на межі 18-19 ст. став осередком молодих невизнаних талантів. До кола єзуїтських романтиків входили: поет і прозаїк Новаліс, драматург Людвіг Тік, філософ Фіхте.Німецькі романтики наділяли свого героя творчим талантом: поет, музикант, художник силою своєї фантазії перетворював світ, який лише віддалено нагадував реальність. Міф, казка, легенда, переказ складали ґрунт мистецтва сієнських романтиків. Вони ідеалізували далеке минуле (Середньовіччя), яке намагалися співставити із сучасним суспільним розвитком.естетична система сієнських романтиків характеризувалася намаганням відійти від показу реальної конкретно-історичної дійсності і зверненням до внутрішнього світу людини.
Саме ієнські романтики першими зробили вагомий внесок у розробку теорії роману і зі своїх суб'єктивно-романтичних позицій передбачили його бурхливий розквіт у літературі XIX ст.
2 етап - гейдельбергський - з 1806 до 1815 рр. Центром романтичного руху в цей період став університет у м. Гейдельберг, де навчались, а потім викладали К.Брентано і Л.А.Арнім, які відіграли провідну роль у романтичному русі на другому його етапі. Гейдельбергські романтики присвятили себе вивченню і збиранню німецького фольклору. У їхній творчості посилювалося відчуття трагічності буття, що мало історичний вплив і втілювалось у фантастиці, ворожій особистості.В гурток гейдельбергських романтиків входили відомі збирачі німецьких казок брати Грімм. На різних етапах творчості до них був близький Е.Т.А.Гофман.3 етап - пізній романтизм - з 1815 до 1848 р. Центр романтичного руху перейшов до столиці Прусії - Берліна. З Берліном пов'язаний самий плідний період у творчості Е.Т.А.Гофмана, тут же вийшла перша поетична книжка Г.Гейне. Однак у подальшому через широке розповсюдження романтизму по всій Німеччині і за її межами Берлін втрачає свою провідну роль у романтичному русі, оскільки виникає ряд локальних шкіл, а головне - проявляються такі яскраві індивідуальності, як Бюхнер і Гейне, які стають лідерами в літературному процесі всієї країни.   РоманНовалиса сповнений ліричних пісень, по пісні кожного героя, жінка зі Сходу співає свою пісню, є пісня у співака в атлантичної казці, є дві пісні у рудокопа,Клингзор співає хвалу провину. УНовалиса співаючий не артист, проспівана їм пісня – це сам, він співає і перетворюється на пісню, пісня його лірична душа, після пісні немає особливої потреби у присутності. Загальна стихія життя, - «музика», як її іменували романтики, - крізь пісні, ніби крізь вікна, вона заглядає уроман.[6] Требаписательствовать, коли б ти був композитором, - в одному з фрагментівНовалиса. ПоетКлингзор наставляє свого учняОфтердингена: хаос у кожному поетичному творі повинен просвічувати крізь покрови правильності і близько. У вашому романіНовалиса ми спостерігаємо, як у часів, то тут, то там просвічує хаос.


Дюруа Жорж (Милый друг)

Дюруа Жорж (Милый друг) выходец из нормандских крестьян, так и не получив диплома бакалавра, два года служил унтер-офицером в захолустных крепостях на юге Алжира. Он приезжает в Париж, служит мелким чиновником и мечтает о карьере. Встречает на улице своего сослуживца по гусарскому полку Шарля Форестье, который устраивает его работать в газете «Французская жизнь» и впервые приводит его в «Фоли-Бержер», где сразу обнаруживается его мужское обаяние. Не в силах написать своей первой статьи, Д. пользуется помощью Мадлены Форестье. Благодаря репортерской деятельности Д. проникает за кулисы театра и политики, в кулуары палаты депутатов и передние государственных деятелей, но при этом не способен дописать фельетон, начатый для него Мадленой. Он соблазняет Клотильду де Марель, дочь которой Лоринна называет Д. «Милым другом». Специально для свиданий с ним Клотильда снимает квартиру, а во время безденежья тайком подсовывает деньги. Чтобы улучшить свое служебное положение, Д. советуется, предварительно признавшись в любви, с Мадленой Форестье, которая советует ему обратиться к супруге главного редактора г-же Вальтер. Д. получает место заведующего отделом хроники. Уличенный во лжи сотрудником газеты «Перо» Луи Лангремоном, он вынужден вызвать его на дуэль, при подготовке к которой выясняется, что бывший унтер-офицер Д. плохо стреляет. После дуэли Д. выдвигается в разряд присяжных фельетонистов «Французской жизни». После смерти Форестье Д. женится на Мадлене, которая заставляет его превратить фамилию Д. в дворянскую «Дю Руа де Кантель», а впоследствии получить баронский титул. Он искренне увлечен своей женой, но ему все время мешают воспоминания о Форестье, место которого он занял и в постели, и на службе, получив предназначавшийся ему орден Почетного легиона. Узнав от Мадлены, что в него влюблена г-жа Вальтер, он соблазняет ее, привлеченный трудностями победы. Жорж заставляет свою жену разделить с ним пополам наследство ее бывшего любовника графа де Водрека. Он решает развестись с нею, чтобы жениться на дочери г-на Вальтера Сюзанне, которая в него влюблена. Он застает врасплох жену с министром иностранных дел Ларош-Матье, который будет вынужден уйти в отставку. Д. организует увоз Сюзанны и добивается согласия на свадьбу. Жорж становится главным редактором газеты и венчается в церкви с Сюзанной, думая о скором свидании с г-жой де Марель и мечтая допрыгнуть до дверей Бурбонского дворца.
роман Тургенєва
Композиційно роман Тургенєва побудований на поєднанні прямого, послідовного розповіді й біографій основних героїв. Ці історії переривають протягом роману, ведуть нас у інші епохи, звертають до витоків відбувається в сучасності. Життєпис Павла Петровича Кірсанова підкреслено "випадає" із загального ходу оповіді, воно навіть стилістично чужорідно роману. І, хоча читач дізнається про історію Павла Петровича з оповідання Аркадія, зверненого до Базарова, мова цієї розповіді нічим не нагадує стиль спілкування молодих нігілістів.  Тургенєв максимально наближається до стилю і образності романів 30-40-х років ХIХ століття, відтворює особливий стиль романтичного розповіді. У ньому все відводить від реальної, приземленою повсякденності. Ми так і не дізнаємося справжнього імені загадкової коханої Павла Петровича: вона фігурує під умовно-літературним ім'ям Неллі, або під таємничим "княгиня Р". Не дізнаємося, що млоїло її, що змушувало метатися по всій Європі, переходити від сліз до сміху і від безпечності до зневіри. Багато чого в ній не буде розгадано читачем. Та це й неважливо. Головне зрозуміти, що в ній так привернуло Павла Кірсанова, на чому грунтується його неземна пристрасть? А ось це якраз досить ясно: сама загадковість Неллі, багатозначна її порожнеча, її одержимість "їй самій невідомими силами", її непередбачуваність і непослідовність і становлять її чарівність для Кірсанова.  Любов і дружба присутні й у житті Базарова.  Всі люди різні, і кожен розуміє любов і дружбу по-своєму. Для одних знайти кохану людину є мета і сенс життя, а дружба - невід'ємне поняття для щасливого існування. Ці люди становлять більшість. Інші вважають любов вигадкою, "нісенітницею, непростимою дурью"; в дружбі шукають однодумця, борця, а не людину, з якою можна відверто висловитися на особисті теми. Таких людей мало, і до таких людей належить Євген Васильович Базаров.  Його єдиний друг - Аркадій - наївний, несформований молодик. Він прив'язався до Базарову всією душею і серцем, обожнює його, любить кожне слово. Базаров відчуває це і хоче виховати з Аркадія людини, подібного собі, спростовує сучасний суспільний лад, що приносить практичну користь Росії. Підтримувати дружні відносини з Базаровим хоче не тільки Аркадій, але і деякі, так звані, "дворяни-прогресисти". Наприклад, Ситников і Кукшина. Вони вважають себе сучасними молодими людьми і бояться відстати від моди. А так як нігілізм - віяння моди, то вони приймають його; але приймають частково і, треба сказати, самі непривабливі його боку: неохайність в одязі і розмові, заперечення того, про що не мають ні найменшого уявлення. І Базаров чудово розуміє, що це люди нерозумні і непостійні - він не приймає їх дружби, він всі надії покладає на молодого Аркадія. Він бачить у ньому свого послідовника, однодумця. Базаров з Аркадієм часто розмовляють, багато обговорюють. Аркадій вселив собі, що згоден з Базаровим в усьому, поділяє всі його погляди. Однак, все частіше між ними стали виникати розбіжності. Аркадій усвідомлює, що не може прийняти всі судження Базарова. Зокрема, він не може заперечувати природу і мистецтво. Базаров вважає, що "природа - це не храм, а майстерня, і людина в ній - працівник". Аркадій вважає, що природою треба насолоджуватися, і з цієї насолоди черпати сили для роботи.  Базаров сміється над "стареньким романтиком" Миколою Павловичем, коли той грає на віолончелі; Аркадій навіть не посміхається його жарту, але, незважаючи на виниклі розбіжності, продовжує любити і поважати свого "вчителя". Базаров не помічає зраду в Аркадії, і тому його одруження абсолютно виводить Євгенія з рівноваги. І Євген вирішує розлучитися з Аркадієм, розлучитися назавжди. Аркадій не виправдав його надій, він підвів його. Базарову гірко це усвідомлювати і важко відректися від одного, але він вирішується на це. І їде з такими словами: "... ти поступив розумно; для нашої гіркої, бобильной життя ти не створений. В тобі немає ні зухвалості, ні злості, а є молода сміливість, та молодий запал, для нашої справи це не годиться ... Ти славний малий, але ти все-таки Мякенький, ліберальний Борич ". Аркадій не хоче розлучатися з Базаровим, він намагається зупинити друга, але той не покалебім в своєму жорстокому рішенні.  Отже, перша втрата - втрата друга, а, отже, і руйнування психологічної пари.  Кохання - почуття романтичне, а так як нігілізм відкидає все, що не приносить практичної користі, то відкидає і любов. Базаров приймає любов тільки з фізіологічної сторони відносин між чоловіком і жінкою: "Подобається тобі жінка - старайся добитися толку, а можна - ну, не треба, відвернися: земля не клином зійшлася".  Любов до А.С Одінцової вривається в його серце раптово, не питаючи його згоди і не радуючи його своєю появою.  Ще на балу Одинцова привернула увагу Базарова: "-Це що за фігура? На решті особ не схожа ". Ганна Сергіївна здалася йому дуже красивою молодою жінкою. Він з цікавістю приймає її запрошення погостювати в її маєтку Микільському. Там він відкриває для себе дуже розумну, хитру, бувалу дворянку. Одинцова, в свою чергу, познайомилася з людиною неординарним; та красивою, самолюбної жінці захотілося зачарувати його своїми чарами. Базаров і Одинцова проводять разом багато часу: гуляють, розмовляють, сперечаються, словом, пізнають одне одного. І в обох відбувається зміна. Базаров вразив уяву Одинцовій, він займав її, вона про нього багато думала, їй було цікаво в його суспільстві. "Вона ніби хотіла і його випробувати, і себе спізнати".  А що відбувалося в Базарова! Він остаточно закохався! Це ж справжня трагедія! Руйнуються всі його теорії і доводи. І він намагається відштовхнути від себе це нав'язливе, неприємне почуття, "з обуренням усвідомлює романтика в самому собі". А, між тим, Ганна Сергіївна продовжує кокетувати перед Базаровим: вона запрошує його на відокремлені прогулянки в саду, викликає на відверту розмову. Вона домагається його визнання в любові. Це було її метою - метою холодної розважливої кокетки. Базаров не вірить в її любов, але в його душі жевріє надія на взаємність, і в пориві пристрасті він кидається до неї. Він забуває все на світі, хоче лише бути з коханою, ніколи не розлучатися з нею. Але "Одинцовій стало страшно і жаль його". "Ні, бог знає, куди б це повело, цим не можна жартувати, спокій найкраще всього на світі".  Отже, він відхилений. Це друга втрата - втрата коханої жінки. Базаров дуже важко переживає цей удар. Він їде додому, гарячково шукає собі заняття і, нарешті, заспокоюється своєї звичної роботою. Але Базарову з Одинцовій судилося ще зустрітися - в останній раз.  Раптово Базаров занедужує і посилає гінця до Одинцовій: "Скажи, що кланятися велів, більше нічого не потрібно". Але це він тільки говорить, що "більше нічого не потрібно", насправді він несміливо, але сподівається побачити улюблений образ, почути ніжний голос, поглянути в чудові очі. І мрія Базарова збувається: Ганна Сергіївна приїжджає і навіть привозить з собою доктора. Але приїжджає вона не з любові до Базарову, вона вважає своїм обов'язком вихованої жінки віддати останню шану помираючому. При вигляді його, вона не кинулася зі сльозами до його ніг, як кидаються до коханої людини, "вона просто злякалася якимось холодним і томливим переляком". Базаров зрозумів її: "Ну, спасибі. Це по-царськи. Кажуть, царі теж відвідують вмираючих ". Він дочекався її, і на улюблених руках вмирає Євген Васильович Базаров. Помирає сильним, вольовим, не відмовилися від своїх суджень, не зневіреним у житті, але самотнім і відкинутим.  Шкода, що життя такої людини обірвалося так рано. З його бажанням і волею він би добився свого, приніс би практичну користь Росії, а може, і не тільки Росії.  Головна психологічна пара роману - це Базаров і Павло Петрович Кірсанов. Погляди нігіліста Базарова і Кірсанова були зовсім протилежними. З першої зустрічі вони відчули одне одного ворогами. Павло Петрович, дізнавшись, що Євген буде гостювати у них, запитав: "Цей волосатий?". А Базаров ввечері зауважив Аркадію: "А дивакуваті в тебе дядько". Між ними завжди виникали протиріччя. "У нас ще буде сутичка з цим лікарем, я це передчуваю", - говорить Кірсанов. І вона відбулася. Нігіліст не обгрунтовано доводив необхідність заперечення як способу життя і, природно, в силу своєї низької філософської культури, наштовхувався на логічно вірні висновки супротивника. Це і було основою неприязні героїв. Молодь прийшла руйнувати і викривати, а побудовою займеться хтось інший. "Ви все заперечуєте, або, виражаючись вірніше, ви все руйнуєте. Так адже потрібно і будувати ", - говорить Євгену Кірсанов. "Це вже не наша справа. Спочатку слід місце розчистити ", - відповідає Базаров. Або на запитання "що ж ви заперечуєте?", Послідував короткий відповідь: "Все". Вони сперечаються про поезію, мистецтві, філософії. Базаров вражає й дратує Кірсанова своїми холоднокровними думками про заперечення особистості, всього духовного. Але, все-таки, як би правильно не мислив Павло Петрович, певною мірою його уявлення застаріли. Тим більше, його противник має переваги: новизна думок, народу він ближче, адже тягнуться ж до нього дворові люди. Безумовно, принципи і ідеали батьків відходять у минуле. Особливо наочно це показано в сцені дуелі Кірсанова і Євгенія. "Дуель, писав Тургенєв, - введена для наочного докази порожнечі елегантно-дворянського лицарства, виставленого перебільшено комічним". Але з думками нігіліста теж погодитися не можна. Тому, Базаров вмирає. Цікаву думку висловив великий художник Ілля Рєпін: "З літератури два героя - як зразки для наслідування - переважали в студентстві. Базаров і Рахметов. По-моєму, не всякий захотів би взяти собі в зразок такої людини, як Базаров. Роман розкриває жорстокий і складний процес ломки колишніх соціальних відносин ". Цей процес постав у романі, як руйнівна стихія, яка змінює звичний плин життя.  Ставлення до народу Павла Петровича і Базарова різне. Павлу Петровичу релігійність народу, життя по заведеним дідами порядків здаються споконвічними і цінними рисами народного життя, розчулюють його.  Базарову ці якості ненависні: "Народ вважає, що, коли грім гримить, це Ілля-пророк в колісниці по небу роз'їжджає. Що ж? Мені погодитися з ним? ". Одне і те ж явище і називається по-різному, і по-різному оцінюється його роль у житті народу. Павло Петрович: "Він (народ) не може жити без віри". Базаров: "Зухвале марновірство його душить". Проглядаються розбіжності Базарова і Павла Петровича у ставленні до мистецтва, природи. З точки зору Базарова, "читати Пушкіна - втрачений час, займатися музикою смішно, наслаждатьтся природою - безглуздо". Павло Петрович, навпаки, любить природу, музику. Максималізм Базарова, який вважає, що можна і треба в усьому спиратися тільки на власний досвід і власні відчуття, призводить до заперечення мистецтва, оскільки мистецтво якраз і являє собою узагальнення і художнє осмислення чужого досвіду. Мистецтво (і література, і живопис, і музика) розм'якшує душу, відволікає від справи. Все це "романтизм", "нісенітниця". Базарову, для якого головною фігурою часу був російський мужик, задавлений убогістю, "грубими забобонами", здавалося блюзнірським "тлумачити" про мистецтво, "несвідомому творчості", коли "справа йде про хліб насущний".  У романі Тургенєва "Батьки і діти" зіткнулися два сильних, яскравих характеру. За своїми поглядами, переконаннями Павло Петрович постав перед нами як представник "сковував, леденить сили минулого", а Євген Базаров - як частина "руйнівною, звільняє сили сьогодення".  Тургенєв так будує роман, що нігіліст Базаров і Павло Кірсанов весь час знаходяться в центрі уваги.  Цінність такої концепції - концепції "психологічної пари" - у романі Тургенєва на наш погляд в тому, що вона дозволяє не просто спостерігати за героями і бути пасивними глядачами, а допомагає порівнювати, зіставляти героїв, підштовхує читача до потрібних висновків. Герої Тургенєва живуть у взаєминах один з одним.  У 1969 році, торкаючись історії створення "Батьків і дітей", Тургенєв писав: "... в основу головної фігури, Базарова, лягла одна яка вбила мене особистість молодого провінційного лікаря ... У цю чудову людину втілилося - на мої очі - то ледь народу, ледь бродила початок, яке потім отримало назву нігілізму "(Соч., XIV, 97).  У цій же статті Тургенєв визнається в тому, що він, малюючи Базарова, "виключив з кола його симпатій все художнє" і "надав йому різкість і безцеремонність тону".  Для Тургенєва Базаров - ще один отрицатель, отрицатель, названий в романі нігілістом, тобто людиною, яка, як роз'яснив Тургенєв, "до всього ставиться з критичної точки зору, який схиляється перед якими авторитетами, який не приймає жодного принципу на віру , яким би повагою не був оточений цей принцип ".  Задумавши втілити в образі думок Базарова типові риси світогляду "нових людей" 60-х років, Тургенєв в основу його висловлювань з філософії та суспільно-політичних питань поклав думки, що розвивалися в ряді статей Добролюбова і Чернишевського, а з питань науково-природним - в статтях Писарєва.  Базаров, нігіліст, представляє "нових людей". Базаров - онук дячка, син повітового лікаря. Матеріаліст, нігіліст. Каже він "ледачим, але мужнім голосом", хода "тверда і стрімко смілива". Каже ясно і просто. Важливими рисами світогляду Базарова є його атеїзм і матеріалізм. Він "володів особливим умінням порушувати себе довіру в людях нижчих, хоча він ніколи не потурав їм і обходився з ними недбало".  Базаров заперечує не в ім'я одного заперечення, він заперечує в ім'я торжества позитивного ідеалу. Базаров жадає корисного справи і здатний віддатися йому без залишку. А так як зараз будувати нове заважає старе, він упевнений в необхідності його руйнування.  Багато з рис Базаров успадкував від Инсарова, тільки на цей раз риси ці виписані Тургенєвим яскравіше.  Цікаво, що письменник вніс у Базарова риси духовної роздвоєності, яка виникла, на думку Тургенєва, внаслідок неминучого в умовах того часу навіть для революціонерів коливання між вірою і невір'ям в активність народних мас.  Дуже складним і суперечливим було ставлення Базарова до селян. Він шукав, але не знаходив спільної з ними мови. У той же час Базаров навіть не приховував, що зневажає мужика, "коли він заслуговує презирства" "в теперішньому своєму становищі".  Відзначимо, що останні слова Базарова письменник, очевидно, з цензурних міркувань, не залишив в остаточному тексті роману, але в ньому все ж таки збереглося досить натяків на те, що саме кріпосне право настільки придушило російського селянина, що він тепер "сам себе не розуміє" і украй пасивний. А якраз за цю нерозуміння і пасивність і засуджував його Базаров.  При цьому погляди самого Базарова, його життєва позиція були зумовлені, як це підкреслено в романі, також сучасним становищем кріпаків у Росії. У суперечці з П.П. Кірсанова Базаров говорить йому: "Ви гудите мій напрямок, а хто вам сказав, що воно в мені випадково, що воно не викликано тим самим народним духом, в ім'я якого ви так боретеся?".  Настільки ж складними зобразив Тургенєв і відносини селян до Базарову. Він для них не був паном і тому швидко заслуговував їх прихильність і довіру. І все ж селяни часто цуралися Базарова, зійтися з ним по-справжньому не могли - вони не розуміли його, а деколи він здавався їм і смішним, навіть "чимось на зразок блазня горохового".  І ось це-то остання обставина, бути може, і повинно було, на думку Тургенєва, ще більш зближуючи Базарова з Дон-Кіхотом, допомагати вірити в те, що і для "нігілістів" настане момент, коли "маса людей ... беззавітно віруючи" , піде за ними.  Базаров зображений у романі людиною самотнім, не мають гідних однодумців. Трагедія його в тому, що він "рано народився". Сам він готовий до бійки, але, розуміючи, що народ до бійки ще не готовий, говорить Аркадію про майбутнє покоління: "Розумниці вони будуть вже тому, що вчасно вони народяться, не то що ми з тобою". 
Російська література ХІХ ст
Російська література ХІХ ст. без сумніву являє собою закінчену єдність. Артур Лютер вважає мову літератури ХVІІІ ст. в своїй «Історії російської літератури» майже незрозумілою; це може бути перебільшенням, але відповідає тому уявленню, що більшість читачів на рубежі ХІХХХ ст. фактично відвернулась від літератури ХVІІІ ст. Не лише теоретики соціалістичного реалізму проводили чітку межу між собою та класичною поетикою; футуристи (у своїх ранніх маніфестах з 1910 р.) також відкидали всю попередню літературу. «Скинути Пушкіна з корабля сучасності» ця формула означала рішучу відмову від поетичної традиції  ХІХ ст., фундатором якої був Пушкін. Пізніше Маяковський ще різкіше говорив про «Пушкіна та інших класиків-генералів». Коли подальший розвиток літератури зарахував до минулого і футуристів, факт залишився фактом: поетика російської літератури ХІХ ст. являє собою таки закінчену єдність. 2. Звичайно, межі ХІХ ст. в літературі не проходять між 1800 і 1900 роками, як у політичній історії. Можна було б їх встановити між 1790 та 1920 роками, але окремі образи і явища, що лежать поза цими межами, усе ж стосуються єдності ХІХ ст. До цього часового проміжку належать такі письменники як, наприклад, Достоєвський, якого зараховують не тільки до російської, а й світової літератури; хоча деякі твори ХVІІІ ст. теж були перекладені європейськими мовами (сатири Кантеміра, оди Державіна й ін.). За кордоном відомі далеко не всі значні російські письменники; з іншого боку, деякі автори були «випадково» перекладені іноземними мовами; наприклад, романи Ф. Булгаріна в першій половині ХІХ ст. Твори деяких письменників поціновувались негативно з таких причин: поганий переклад або занадто гарний переклад, але незначних творів; до цього порівняно легко надавалася поезія з нескладною версифікацією. Впливала й однобічна російська критика ХІХ ст., в якій панівною аж до ХХ ст. була соціально-політична інтерпретація текстів, внаслідок чого пристосувалась до злоби дня фактично вся російська література минулого. Поруч із комуністичними інтерпретаторами часів Сталіна, поміркованою сучасністю і «ревізіоністами» (як Георг Лукач), емігрантські критики (яких була велика кількість і які були теж однобічними) шкодили в цій справі трохи менше; принаймні менше, ніж винахідники хибних формул на зразок «безграничной России» чи «Схід мінус Захід дорівнює нулю». 3. Спочатку згадаємо тих письменників, які стоять у центрі подальших інтерпретацій; навколо них принагідно будуть групуватися й деякі інші імена. Окремі з них належать (чи належали) в Німеччині до відомих «знаменитих іноземців», таких як Достоєвський чи Лев Толстой. Слід зазначити, що в Росії до 1914 року не було присвячено Достоєвському жодної наукової праці, тоді як у Німеччині його твори перекладалися й інтерпретувалися багато разів; але його популярність досягла тут свого піку між 1919 і 1932 рр. Ще більшою є невідповідність між позицією, яку займав у Росії Лєсков після його смерті (1895) як забутий чи з ярликом «письменник реакційних поглядів» та його популярністю в Німеччині після 1918 р. Довготривалою любов’ю в Німеччині був обласканий Чехов; у 1900 р. один німецький критик вигукнув: «Чехов, Чехов і нема йому кінця!». Протягом певного часу (щоправда, швидкоплинно) популярним був у Німеччині Максим Горький; так само й Тургенєв, хоч інтерес до нього значно підупав після 1900 р. З часів Другої світової війни до найпоширеніших російських письменників на Заході (поруч із Достоєвським, Л. Толстим і Лєсковим) належить також Гоголь. 
«Злочин i кара» Ф. М. Достоєвського
«Злочин i кара» Ф. М. Достоєвського належить до найбiльш складних творiв росiйської лiтератури. Достоєвський описує страшну картину життя людей у Росiї середини ХIХ ст.
У цей час багато хто почував себе розчарованим, загнаним та стиснутим власним безсиллям i безправ’ям. Автор створює книгу про збiднiлих дворянах, «мешканцiв темних куточкiв». До нього нiхто не писав таких книг, та для Достоєвського змiст роману був продиктований самою дiйснiстю.Подiї, описанi в романi, вiдбуваються в Петербурзi. Петербург Достоєвського мiсто, в якому неможливо жити: воно нелюдське. Це мiсто «вуличних дiвчат», «трактирних постiйних вiдвiдувачiв», якi шукають у винi хвилинне забуття вiд нудьги. Атмосфера Петербурга атмосфера безвиходу i глухого кута. У романi багато вуличних сцен. Ось жiнка з жовтим обличчям i запалими очима кидається у воду каналу. I чутнi крики другої жiнки: «До бiса допилася, батюшки, до бiса Удавитися теж хотiла, з мотузки зняли.» Ось один iз сутiнкових епiзодiв. Отримавши вiд Олени Iванiвнi грошi, Раскольников прямує до розпивочної, що мiститься в якомусь пiдвалi. Гидка їжа, задуха «i все це до того просякнуто винним запахом, що здається, вiд одного повiтря можна за п’ять хвилин зробитися п’яним». Тут же звучать вiдчайдушнi слова Мармеладова, вбитого гiркою бiднотою i пияцтвом: «А якщо нема до кого, якщо пiти бiльше нiкуди?»
Простiй людинi в Петербурзi мiсця немає, тому вона занурюється у «сморiд пивничок». Залишаючи шумнi вулицi, автор веде нас у будинки, де живуть його герої.
На мить вiдкриваються дверi в чуже життя, сповнене вiдчаю. Адже страшно жити не лише в «трунi», яку винаймає Раскольников, але i в «потворному сараї» Сонi, i в «прохолодному кутку», де мешкає Мармеладов, i в окремому номерi, «задушливому i тiсному», в якому проводить свою останню нiч перед самогубством Свидригайлов. Доля «маленьких» людей, якi мешкають у таких квартирах з вiчними злиднями страшна.
Письменник примушує нас зазирнути в один iз «закуткiв» столицi родину Мармеладових i йому вiдкривається безодня. «Мармеладов кумедний, жалюгiдний i потворний, цей обiрванець з його чиновнiчою осанкою, блазень, зi своїм «ораторством» кабацьких завсiдникiв». Та цей «забавник» людина трагiчної долi. Сповiдуючись перед Раскольниковим, Мармеладов говорить: «Нема куди йти людинi, а це ж треба». Сутнiсть життєвої драми Мармеладова полягає в яснiй свiдомостi, що нiкуди йти, нi до кого йти. Йому лишається одне загинути, i вiн гине, i загибель його неминуча. Але в цьому i в стражданнях своїх близьких винний i сам Мармеладов. Вiн гостро усвiдомлює свою провину: «А хiба серце у мене не болить вiд того, що я плазую в тузi?» Чи можна жалiти людину, яка вкрала останню копiйку у своїх голодних дiтей? Але Достоєвський примушує нас жалiти негiдного жалю, спiвчувати до негiдного цього спiвчуття! Мармеладову, неможливо не спiвчувати, тому що вiн страждає, бо «вiн все це може вiдчувати». Вiн умiє любити i жертвувати, вiн лишився людиною. Та i не лише Мармеладов, а i багато «маленьких» людей у романi, придушенi бiднотою. Вони нещадно жертвують собою заради добробуту близьких. Соня Мармеладова заради сiм’ї «продала» себе, але чим же краща доля сестри Раскольникова Дунi, яка заради брата i матерi виходить замiж за пана Лужина? Через весь роман проходять подiбнi сцени, що розкривають повсякденну трагiчнiсть життя народу.
Такий свiт, у якому живуть герої Достоєвського, свiт «принижених i ображених», «тих, хто загинув i тих, хто буде гинути». Трагедiя становища героїв Достоєвського полягає не тiльки в безвиходi, але й в усвiдомленнi цього глухого кута: вони бачать, що їхня загибель близька й неминуча, i знаходяться в станi приречених на смерть.
Всiм змiстом роман Достоєвського показує повну неможливiсть знайти будь-який вихiд, якщо залишатись у цьому суспiльствi, адже приймати його закони, жити в такому суспiльствi людинi неможливо!
Вперше роман «Злочин i кара» побачив свiт 1886 року. Це роман про сучасну Росiю, яка пережила епоху найглибших соцiальних зрушень та моральних струсiв, епоху «розладу», роман про сучасного героя, який ввiбрав у себе усi страждання, болi та рани часу.
«Ввечерi жаркого липневого дня, незадовго до заходу сонця, виходить колишнiй студент Родiон Раскольников». Так починався роман Достоєвського. Iз цього моменту без вiдпочинку, у палкiй ненавистi, мареннi метушиться вулицями Петербурга, зупиняється на мостах, над темними холодними водами каналу, заходить у бруднi шинки герой Достоєвського.
З перших сторiнок роману ми дiзнаємося про те, що Раскольников спокусився на якесь дiло, яке є новим кроком, новим власним словом, мiсяць тому в нього народилася мрiя, до здiйснення якої вiн близький зараз.
А мiсяць тому, майже вмираючи вiд голоду, вiн змушений був закласти у старої лихварки перстень подарунок сестри. Велику ненависть та вiдразу вiдчуває вiн до вередливої та нiкчемної старої, яка висмоктує кров з бiдних, отримує багатство за рахунок чужого горя, злиднiв та пороку. «Дивна думка прокидалася у його головi, як з яйця курча». Раптом почута в трактирi розмова студента з офiцером про неї ж, «глупої, беззмiстовної, нiкчемної, злої, хворої старої, нiкому не потрiбної i, напроти, усiм шкiдливої». Вона живе «сама не знаючи для чого», а молодi свiжi сили зникають «без усякої пiдтримки», «i це тисячами, i це усюди».
Пiвроку тому Раскольников написав статтю «Про злочин», де виклав свою теорiю психологiчного стану злочинцiв упродовж усього злочину. Вiн доводив, що цей стан бiльш схожий на хворобу потьмарення розуму, розлад волi, випадковiсть та нелогiчнiсть вчинкiв.
Ми майже нiчого не знаємо про той довготривалий процес, про ту велику працю думки, в результатi якої розвинулася у свiдомостi Раскольникова його iдея, лише пiсля вбивства розкривається iдея Раскольникова у всiй величi й у всiй жахливостi.
У жахливому брудному трактирi, де п’яний шум, крик та регiт заповнюють повiтря, слухає Раскольников жартiвливу та трагiчну розповiдь Мармеладова про сiмнадцятилiтню дочку Соню, її подвиг, її жертву, про врятування нею родини. Але людина до всього звикає. Так i Мармеладов.
Негiдна та людина, яка до всього звикає, все сприймає, всьому кориться. Нi, не негiдник лише той, хто бунтує, руйнує, переступає. Нiяких перепон немає для незвичайної, «неслухняної» людини.
«Ще один удар, ступiнь до бунту лист матерi про Дунечку, сестру, яка «виходить на Голгофу», Дунечку, яка моральну свободу не вiддасть за комфорт, заради власної вигоди.
Де ж вихiд? Хiба можливо обiйтися без жертв, чи потрiбнi вони? Лист матерi. Тепер одними роздумами не допоможеш, треба щось зробити зараз i швидко. Треба на щось рiшитися, хоч на що-небудь «Або вiдмовитися вiд життя зовсiм! крикнув вiн раптом у запалi, слухняно прийняти долю такою, якою вона є, раз i назавжди, i задушити у собi все, вiдмовившись вiд усiлякого права дiяти, жити i любити!»Але Раскольников хоче «дiяти, жити i любити».
Зустрiч Раскольникова з п’яною збезчещеною дiвчинкою на Кiнногвардейському бульварi теж виявилася доленосною. Вона теж жертва стихiйних законiв, жорстокої та непереборної необхiдностi, заспокiй ливо виправданої тими, хто змирився: «Кажуть, що так i потрiбно. Такий вiдсоток, кажуть, повинен помирати кожного року кудись до чорта, так повинно бути, щоб iнших освiжати i їм не заважати». I Сонечка, i Дунечка вже попали у цей «вiдсоток».
Вбивство старої потрiбно Раскольникову для перевiрки своєї здатностi на злочин, а не для перевiрки iдеї, яка як вiн мiркував, незаперечна. Вирiшивши вже видати себе, вiн каже сестрi: «Нiколи, нiколи я не був сильнiше впевнений, нiж тепер!» I нарештi на каторзi, на свободi, пiддає свою «iдею» нещадному моральному аналiзу, вiн не в силi вiд неї вiдмовитися: iдея незаперечна, совiсть його спокiйна. Свiдомих, логiчних заперечень своєї iдеї Раскольников не побачив до кiнця. Вiн єднає об’єктивнi особливостi сучасного свiту, впевнений у неможли востi щось змiнити: «Нескiнченнiсть людського страждання та роздiленiсть свiту на пригнiчених та на тих, хто пригнiчує, володарiв та пiдлеглих, або, по Раскольникову на «пророкiв» та «тварей тремтячих».
Визнання своєї провини це для Раскольникова визнання власної неспроможностi та мiзерностi. Але iдея непорушна. Проте Достоєвський вважає, що перемагає людяний Раскольников, а iдея жорстокостi терпить поразку.
Не зважаючи на тяжку темряву, зображену Достоєвським у романi «Злочин та кара» картину людського буття, ми бачимо просвiт у темрявi, ми вiримо у моральну силу, мужнiсть i рiшучiсть героя Достоєвського знайти шлях та засоби iстинного служiння людям адже вiн залишився людиною i громадянином.
Основний конфлікт роману Тургєнєва
За приватним [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] між братами Кірсанова і Базаровим коштує глобальна конфлікт двох станів. Ось чому навіть різниця в одязі, у вихованні, манері тримати себе виявляється тут соціально значущою і обумовлює [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] розбіжності. Цей загальний конфлікт має два аспекти: ми маємо протівопостояніе одночасно двох станів і двох поколінь всередині кожного стану. При цьому не можна забувати, що Тургенєв показує сім'ї Базарова і Кірсанова на широкому тлі другорядних персонажів: з дворянського світу зображені також Одинцова, її сестра Катя, Колязін, Кукшина (у якої є власний маєток), у різночинців - Ситников.Зіставляючи ці два стани по поколінням, легко помітити, що у старшому поколінні пальма першості належить дворянам (батьки Базарова явно програють при порівнянні з братами Кірсанова), однак серед «дітей» Базаров безумовно переважає над Аркадієм, перевершуючи його мужністю, розумом і силою характеру. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], що виробили власну ідеологію, явно претендують на те, щоб задавати тон у сучасному суспільстві, і на їхній бік вже переходять багато з нового покоління дворян (Аркадій, який "ледь не молиться" на Базарова, захоплена новою модою Кукшина, і навіть[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Одинцова на якийсь час захоплюється Базаровим). Не може дати гідного опору Базарову і старше покоління дворян.
Тепер доля Росії залежить від вибору молодшого покоління: якщо воно [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] за різночинцями, то вони виявляться провідною громадською силою і в долі Росії почнеться рішучий перелом - в кращу або гіршу сторону - поки невідомо. Але цього не відбувається. Станові, кровні зв'язки виявляються міцніше духовної спорідненості покоління, солідарності молодості, і життя в Росії повертається "на круги своя". Закінчується захоплення Аркадія Базаровим, і виявляється їх початкова чужість один одному ("Він хижий, а ми з вами ручні," - остаточно розмежує Катя недавніх друзів). Відскочить в страху від Базарова Одинцова, побачивши у відносинах з ним "навіть не безодню, а порожнечу ... або неподобство". Кукшина і Ситніков здатні лише скомпрометувати нові переконання, втім, як і будь-які інші.
Завдання "вловити" на очах змінюється тип "героя часу" повідомляла романів Тургенєва відому ескізність і зближувала їх з повістю за такими ознаками, як концентрованість змісту, виділення кульмінаційних моментів сюжету, зосередження дії навколо одного героя. Для композиції сюжету "Батьків і дітей" також [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] гранична стислість дії в часі. Тургенєв вміло розкриває складну проблематику в небагатьох епізодах. Від початку дії роману до смерті Базарова проходить всього два місяці. З цих двох місяців реально описані лише деякі дні, в які зосереджуються події або відбуваються вирішальні діалоги героїв. При цьому письменник [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] поєднує в одній сцені кілька сюжетних ліній і показує одночасно значне число персонажів. (Так, у суперечці між Павлом Петровичем і Базаровим беруть участь і проявляються як характери також Аркадій і його батько. У місті, при [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] друзів з Одинцовій, одночасно показуються Ситников, Кукшина, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і Колязін. В саду біля Одинцовій паралельно зображуються пояснення Аркадія з Катею і Анни Сергіївни з Базаровим і т.д.).
У сюжетно-композиційному плані роман чітко ділиться на три частини, які прямо співвідносяться з просторовим пересуванням героїв. Спершу у Мар'їно, садибі Кірсанових, відбувається перший перше знайомство майбутніх головних антагоністів і виклад ними своїх поглядів. Це - улюблене сюжетне побудова ранніх романів Тургенєва: несподіваний приїзд в якусь локальну, але типову і давно склалася середу нової людини - виразника останніх віянь часу, що дозволяє, в одного боку, оцінити усталену середу з позицій сучасності, а з іншого - досконально вивчити нову фігуру, відразу приковує до себе загальну увагу.
Потім починається друга частина - перевірка героїв і їхніх ідей життям. Аркадій і Базаров відправляються в [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], де показуються вже на тлі цілого губернського суспільства, там само знайомляться з Одинцовій, і незабаром відправляються до неї у Нікольське, де відбувається випробування їх любов'ю. Звідти вони приїжджають у [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Базарова, де читачі мають можливість зіставити Євгенія з його батьками і оцінити його подальші перспективи життя після університету.
З від'їздом Базарова від батьків починається заключна композиційна частина - "підведення підсумків". Друзі повертаються в Мар'їно, де Базаров вже відокремлюється від Аркадія, і надалі показується на сторінках роману один. Спочатку він підводить дуеллю межу у своїх відносинах з Павлом Петровичем, потім по другому колу відправляється у Нікольське, щоб розпрощатися з Одинцовій, і до батьків, де й "зводить рахунки" з життям взагалі.
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Проблема нігілізму
Базаров відрізняється від них насамперед винятковою [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і мужністю, твердістю характеру і самостійністю, виробленими в боротьбі з життєвими труднощами. "В основу головної фігури, Базарова, - писав згодом Тургенєв, - лягла одна вразила мене особистість молодого провінційного лікаря. (Він помер незадовго до 1860-го р.) в цю чудову людину втілилося - на мої очі - то ледве народилося, ще бродила початок, яка потім дістала назву нігілізму. Враження, вироблене на мене цією особистістю, було дуже сильно і в той же час не зовсім ясно ... " "Мені мріялося фігура похмура, дика, велика, до половини виросла з грунту, сильна, злобна, чесна - і все-таки приречена на загибель - тому, що вона все-таки варто ще [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] майбутнього, мені мріяв якийсь дивний pendant з [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. "
Знаменно, що у Базарова єдиного з усіх героїв немає передісторії, в якій Тургенєв звичайно дає ключ до характеру персонажа, чого він явно не хоче робити у випадку з [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ](може бути, взагалі достовірно не знаючи, як складаються подібні характери). На відміну від всіх дворян, Базаров володіє натурою діяча і борця. Невтомною працею придбав він фундаментальні знання в природних науках. Звиклий покладатися лише на власний розум і енергію, Базаров виробив [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] впевненість у собі. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] його сили мимоволі передається оточуючим, навіть якщо вона ніяк не проявляється зовні. Він відразу ставить себе в опозицію до всіх людей: "Коли я [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] людину, яка не спасував би переді мною, тоді я зміню свою думку про самого себе". Його зовсім не турбує, що думають про нього інші: "Справжній чоловік не повинен [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] дбати; справжній чоловік той, про який думати нема чого, а якого треба слухатися або ненавидіти". Ніякі серцеві зв'язку не пов'язують його з людьми ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] в цьому плані його відносини з батьками, для яких у нього не знаходиться ні жалю, ні ласки, хоча він і каже Аркадію, що їх "любить"). Від цього і виникає базаровской "різкість і безцеремонність тону". Відносини між чоловіком і жінкою він зводить до фізіології, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] - до "мистецтва робити [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]чи ні більш геммороя", тобто йому зовсім далекий весь світ прекрасного, так само як і дворянська витончена культура почуттів, яку він разом з[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і філософією обзиває "романтизмом , нісенітницею, гниллю, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] "(чого вартий один лише цей синонімічний ряд!).
З такого ставлення до життя, а також з "безмірною гордості", і бере свій початок його життєва [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], смілива, страшна і парадоксальна, яка полягає у тотальному запереченні всіх засад, на яких тримається [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], так само як і взагалі всіх вірувань, ідеалів і норм людського життя, коли за істину приймаються тільки голі наукові факти. "Нігіліст, це людина, яка не схиляється перед якими авторитетами, який не приймає жодного принципу на віру, яким би повагою не був оточений цей принцип," - формулює в романі Аркадій, очевидно зі слів свого вчителя. Така філософія - закономірне породження кризового стану суспільства. За влучним визначенням В.М. Марковича, "для Базарова безперечно, що немає жодного" постанови "" в сучасному нашому побуті, в родинному чи громадському, яке не викликало б повного і нещадного заперечення ". Для Базарова безперечна можливість необмеженої свободи особистості:" нігіліст "переконаний, що в своїх рішеннях, спрямованих на переробку життя, людина[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] нічим не пов'язаний. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] історії, "думка народне", традиції, вірування, авторитети - все це не повинно [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ніякої влади над індивідуальною свідомістю та індивідуальної волею "[7].
Таким чином, базаровской нігілізм поширюється на суспільну, особисте і філософську сфери.
Громадський нігілізм Базарова знаходить своє найбільш повне вираження в суперечці з Павлом Петровичем. Ці два гідних противника, переконані прихильники кожен своєї ідеології, не могли не зіткнутися, подібно до двох протилежних зарядам. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] при цьому, що Павло Петрович нервує і сам викликає на спір Базарова, в той час як останній, повний свідомості власної сили та переваги, сперечається як би знехотя, щоб "дарма не базікати".
У питанні про характер перетворень у Росії Базаров стоїть за рішучу ломку всієї державної і економічної системи. "У Росії немає жодного громадянського постанови, яка не заслуговувало б критики," - вважає він. Проте натомість він нічого не пропонує. Крім того, Базаров ніяк не показаний у громадській діяльності, і ми не знаємо, чи є у нього реальні плани проведення своїх поглядів в життя. Павло Петрович Кірсанов, як справжній [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], теж переконаний у необхідності перетворень, але проти безглуздого руйнування всього. Він стоїть за "цивілізацію" і "прогрес", тобто за шлях реформ.
При суперечці про провідної суспільної силі Павло Петрович вказує на аристократію, тому що тільки в ній розвинене у вищій мірі почуття власної гідності, без якого не може бути справжнього громадянина, який поважає права інших. "Аристократія дала свободу Англії і підтримує її". А [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], "нігілісти" (при цьому слові Павлу Петровичу всякий раз "зраджує почуття власної гідності" і він зривається на лайка) - неосвічені "йолопи", не мають підтримки в народі, носії "грубої монгольської сили", число яких на щастя всього "чотири людини з половиною". Базаров у відповідь обзиває дворян відсталими людьми, всі заслуги яких у минулому. Тепер же вони "сидять склавши руки", на зразок Павла Петровича, у якого все "принципи" і "почуття власної гідності" звелися до демонстративної зайнятості своїм туалетом, від чого не багато доводиться чекати користі для bien public (громадського блага).
У питанні про народність і ставленні до народу Павло Петрович несподівано виявляється ревним слов'янофілом і проголошує, що російський народ "патріархальний", "свято береже перекази" і "не може жити без віри", і що тому нігілісти не виражають його потреб і зовсім йому чужі . Базаров у відповідь спокійнісінько погоджується з твердженням про патріархальності народу, але для нього це зовсім не священна основа національної російського життя, а навпаки, свідоцтво про відсталість і невігластві народу, його неспроможності ані як громадської сили, ні навіть як двигуна господарства: "Сама [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], про яку клопочеться уряд, навряд чи піде нам про запас, бо мужик наш радий самого себе обікрасти, щоб тільки напитися дурману в шинку ". Щодо того, що він [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] народові, Базаров з "гордовитої гордістю" зауважує, що його "дід землю орав". Він вважає себе у всякому випадку ближче до народу, ніж Павло Петрович: "Ви гудите мій напрямок, а хто вам сказав, що воно в мені випадково, що воно не викликане тим самим російським духом, в ім'я якого ви так боретеся?" - Що не заважає в той же час йому зневажати народ, "коли він заслуговує презирства".
На законну заперечення Миколи Петровича: "Ви все заперечуєте або, висловлюючись точніше, все руйнуєте. Та потрібно і будувати," - Базаров холоднокровно зауважує: "Це вже не наша справа ... Спочатку слід місце розчистити." Ця фраза розводить Базарова з народниками 60-х років, у яких була й позитивна програма, і робить його політичну позицію вкрай невизначеною і дивною. "Його розум противиться будь-яким остаточним рішенням ... Тому, відкидаючи старі теорії, Базаров не має наміру довірятися новим: не обернуться вони догмами, які зажадають покори?" [8] Не видно також, щоб Базаров, подібно народникам, думав залучати на свою бік народ: схоже, йому досить "лаятися". Отже, він мало схожий на[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], і тим не менш Тургенєв запам'ятав у ньому сам дух революційного народництва тих років, з його ненавистю до існуючого порядку речей і зреченням від усіх громадських і цивільних благ. Базаров постає перед нами таким собі втіленням самої негативної енергії, якої рухається і харчується всякий [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
В особистій сфері нігілізм Базарова полягає в запереченні ним всієї культури почуттів і всіх ідеалів. "Базаров відкидає ... не тільки ті чи інші соціальні встановлення та культурні традиції, але саме все - все, чим сьогодні живуть [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], все, що їх пов'язує і зближує, все, що ними рухає, що надає їх життя виправдання і сенс. Базарову потрібні інше життя й інші [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] - з цього приводу Тургенєв не залишає ніяких сумнівів "[9]. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]заперечується взагалі духовне начало в людині. До людини він відноситься як до біологічного організму: "Усі люди схожі один на одного як тілом, так і душею; у кожного з нас мозок, селезінка, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], легені однаково влаштовані; і так звані [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] якості одні й ті ж у всіх: не великі видозміни нічого не значать. Досить одного людського примірника, щоб судити про всіх інших. Люди що дерева в лісі; жоден ботанік не стане займатися кожною окремою березою ". Як на жабі Базаров судить про пристрій людських органів, так само за даними природничих наук він думає судити про людину взагалі, і більше того, про людське суспільство в цілому: при правильному пристрої суспільства буде все одно, зол людина або добрий, дурний чи розумний. Це все лише "моральні хвороби", подібні "хвороб тілесним" і викликані " потворним станом суспільства "." Виправте суспільство, і хвороб не буде ".

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] поглядів Базарова в ході романного сюжету
Після того, як Базаров досить грунтовно виклав свої погляди, починається перевірка їх життям. Коли друзі приїжджають до міста, стає насамперед чітко видно, що до цих пір ми мали справу з кращими і з дворян і з різночинців, яких ще дуже мало в суспільстві - інертному і не подає ніяких надій на зміни на краще. Всі спроби самих різних людей здаватися новими смішні або зовсім неспроможні. Родич Кірсанових таємний радник Колязін - тільки спритний придворний і ніщо як державний діяч. З іншого боку, новоявлені нігілісти Кукшина і Ситніков здатні тільки окарикатурили ідеї Базарова, який тим не менше змушений їх терпіти, щоб не позбутися прихильників. До них як не можна більш підходять слова Павла Петровича: "перш молодим людям доводилося вчитися; не хотілося зажити слави за невігласів, так вони мимоволі працювали. А тепер їм варто сказати: все на світі дурниця! - І справа в капелюсі. І справді, раніше вони просто були бовдури, а тепер вони раптом стали нігілісти ". Стає ясно, що "справжні" нігіліст Базаров був би вкрай [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] на громадській ниві.
У місті відбувається також [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Базарова і Аркадія з Одинцовій, яка є поворотним пунктом в романному дії. Ганна Сергіївна Одинцова не схожа на традиційних тургенєвських героїнь, тому що такий тип ніколи б не зміг захопити Базарова. Вона дивно поєднує в собі [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]походження і виховання з суворим життєвим досвідом, ("У переділі була ... хліба нашого поїла"). так само як і досконалу зовнішню красу з ясним і нежіночий допитливим розумом.
Своїм величавим спокоєм, що межує з безпристрасністю, і блискучою виделанностью свого кожного руху і навіть почуття Одинцова являє повний[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Базарову ("Бач як вона себе заморозила!" "Герцогиня, можновладні особи. Їй би тільки шлейф ззаду носити і корону на голові!") , але саме ця іноприродним, настільки відразлива Базарова в Павла Петровича, навпаки, приваблює його в Одінцової. "Вона вразила його перевагою своєї постави", "[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і розумно, саме спокійно, а не задумливо, дивилися світлі очі з-під трохи навислого чола, і губи посміхалися ледь помітною усмішкою. Якою-то [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і м'якою силою віяло від її обличчя" (курсив мій - А.К.).
Це - та сама таємнича сила, яку Базаров заперечував в природі .. На відміну від чоловіків, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] по своїй натурі пов'язані з природним, стихійним животворящим началом. Буквальним уособленням таємничої жіночої натури постає в романі княгиня Р., фатальна кохана Павла Петровича: "Що гніздилося в цій душі - бозна! Здавалося, вона перебувала під владою якихось таємних, для неї самої невідомих сил, вони грали нею, як хотіли; її невеликий розум не міг впоратися з їх примхою ". З тією чи іншою силою ті ж неусвідомлювані енергії діють в кожній жінці, і їх зовнішнім проявом служить жіноча краса. Тому кожна жінка - загадка, що приховує таємниці життя. (Ось чому Павло Петрович зміг через багато років побачити відображення своєї коханої в Фенечке).
Павло Петрович подарував колись княгині Р. перстень з вирізаному на камені [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] зі словами: "Сфінкс - це ви." "- Чи знаєте, що це дуже приємно?" - Відповіла вона, повільно підняв на нього "свій загадковий погляд." Базаров сміється спочатку роману над подібними вигадками "І що за таємничі відносини між чоловіком і жінкою? Ми, фізіологи, знаємо, які це стосунки. Ти простудіюють-ка анатомію очі: звідки тут взятися, як ти кажеш, загадкового погляду? "Але через [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] він вже говорить Одинцовій:" Може бути, ви маєте рацію, може бути, точно, кожна людина - загадка. Та хоча ви, наприклад ... "
Він виявляється покірний надзвичайним поєднанням рівного йому за силою характеру і витонченої жіночої принадності. Базаров пристрасно закохується і тим самим долучається до того духовного світу, який тільки що заперечував. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] виявляється значно складніше його побудов. Базаров бачить, що його почуття аж ніяк не вичерпується "фізіологією", і з обуренням знаходить в собі той самий "романтизм", прояви якого він так висміював в інших, сприймаючи як "дурь" чи слабкість. "До зустрічі з Одинцовій Базаров був переконаний у своїй свободі від усього, що пов'язує людину з іншими людьми. Це переконання надавало йому незламну впевненість у собі. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] спростувала це переконання просто і чарівно. Ніхто і ніщо не примушує Базарова любити, свобода як нібито цілковита. І при всьому тому очевидна постійна і болісна залежність від почуттів, рішень і вчинків іншої людини. Виявляється, що ... почуття пов'язує не менш міцно, ніж насильство і диктат. "[10] Базаров усвідомлює неможливість повного відриву від людей, і в ньому несподівано прокидається люта спрага вийти з самотності, до кінця" віддатися "у коханні -" без жалю і повернення "," життя за життя ", і таким чином з'єднатися з усім світом.
У любові остаточно розкривається перед нами особистість Базарова. Він разюче відрізняється від того типу "тургеневского чоловіка" - нерішучого, що не вміє боротися за свою [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], який постає перед нами у "Рудіні", "Асі" чи "Весняних водах". Любов переростає у нього в пристрасть - "сильну, важку", "схожу на злобу і, може бути, те саме що їй". Але цинізм, покоробило спочатку Ганну Сергіївну, виявляється наносним. Змінюється сам тон його промов, залишаючись різким і грубим, але набуваючи серйозність і трагічність. Разом з тим Базаров жодного разу не упускає себе, і після невдалого визнання відразу їде, не принижуючи до положення [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] закоханого і не приймаючи "милостині" у вигляді жалю Одінцової.
Розрив був обумовлений не тільки тим, що Одинцова в силу своєї аристократичної холодності не змогла [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] на почуття Базарова, але коренився і в ньому самому. Відмова від "повного і нещадного заперечення" загрожував би іссякновеніем тієї "негативної" енергії, якої харчувалася і рухалася його особистість. Базаров усвідомлює остаточно, що "створений на гіркій, терпкою, бобильной життя".
Нерозділене кохання руйнує Базарова: він впадає в тугу, ніде не може знайти собі місця і починає займатися самокопательством, що до цих пір вважав ознакою слабкості. Так він досліджує себе до найпотаємніших глибин і доводить до останніх висновків свій [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]("Зважився всі косити - валяй і себе по ногах!"). Це вже наступний щабель його духовної еволюції: тепер він філософствує і усвідомлює безвихідь своєї позиції в світі:
"Я ось лежу тут під стогом ... вузеньке містечко, яке я займаю, до того крихітної в порівнянні з іншим простором, де мене немає і де діла до мене немає, і частину часу, яку мені вдасться прожити, так незначна перед вічністю, де мене немає і не буде ... А в цьому атомі, у цій [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] точки[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] звертається, мозок [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], чогось хоче теж ... Що за неподобство! Що за дурниці! "
Нігілістична філософія не допускає ніякої надособистісної цінності, на яку особистість могла б спертися, щоб виправдати своє існування (згадується іронічне напуття Павла Петровича нігілістам: "Подивимося, як ви будете існувати в порожнечі, у безповітряному просторі ..."). Разом зі знищенням сенсу життя втрачають будь-яку підоснову категорії людяності, співчуття, громадянського обов'язку і альтруїстичного служіння людям:
"... ти сьогодні сказав, проходячи повз хати нашого старости Філіпа, - вона така мила, біла, ось, сказав ти, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] тоді досягне досконалості, коли в останнього мужика буде таке ж приміщення, і кожен з нас повинен цьому сприяти ... А я і зненавидів цього останнього мужика, Філіпа або Сидора, для якого я маю із шкіри лізти і який мені доже спасибі не скаже ... та й на що мені його спасибі? Ну, буде він жити у білій хаті, а з мене [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] рости буде, ну, а далі? "
З таким ладом думок вже важко стати [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] або навіть просто громадським діячем. Але Базаров йде ще далі і відкидає саму значущість, загальність і правоту подібного способу мислення:
"Принципів взагалі немає ... - А є [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Мені приємно заперечувати, мій мозок так влаштований - і баста! Чому мені подобається хімія? Чому ти любиш яблука? Теж у силу [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Це все одно. Глибше цього люди ніколи не проникнуть. Не всякий тобі це скаже, та і я іншим разом тобі цього не скажу. "(Курсив мій - А.К.)
Тут заперечення вже не виправдовується корисністю для суспільства, як це було в першій частині. ("В теперішній час найбільш корисними заперечувати - ми заперечуємо"). Тепер це - суб'єктивне властивість мозку Базарова, не знаходить жодного обгрунтування поза його особистості. "Непримиренний базаровской максималізм з такою ж нещадністю звертається на самого Базарова, раз у раз спонукаючи його повставати проти власних почуттів, бажань, вчинків. У підсумку Базаров так само мало здатний примиритися з самим собою, як і з тим, що його оточує. <. ..> навіть коли ця всеосяжна незадоволеність починає набувати руйнівний і навіть катастрофічний для нього характер. У такі моменти нездатність до примирення з недосконалістю виразно виявляє ознаки чогось фатального. Це робить [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ](за висловом самого Тургенєва) "трагічним обличчям": в кінцевому рахунку для нього виявляється неприйнятним все суще "[11].
Після цих висновків починається третій подієвий коло роману - підведення підсумків. Вже зовсім по-іншому розмовляє Базаров з Павлом Петровичем по своє повернення в Мар'їно: тепер він краще розуміє трагедію його життя і не може потай не поважати його, хоча між ними зберігаються стримано ворожі відносини. Приводом до заключного їх зіткнення виявляється [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], вирваний Базаровим у Фенечки і підглянутий Павлом Петровичем. Соромлячись признатися навіть самому собі, Павло Петрович любив "це пусте істота", знайшовши в ньому разючу подібність з померлою княгинею Р. Тому вчинок Базарова він сприйняв як подвійне [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]: честі брата і особисто себе. Викликавши Базарова на дуель, він тим самим визнав його за рівного собі. Базаров прийняв виклик і обійшовся з Павлом Петровичем благородно, одночасно не втомлюючись іронізувати над "лицарським турніром", в якому був змушений взяти участь. Сцена справді стає все більш і більш комічною, особливо через участь у ній замість секундантів дурного й переляканого лакея Петра. Сміховинним виявляється і її результат: Павло Петрович отримує дріб'язкову рану в ногу, але падає в непритомність від "розпещених нервів". Прокинувшись і побачивши над собою круглі від жаху очі Петра, шепоче "Закінчується!", "Поранений джентльмен" вперше за весь роман "з насильницькою посмішкою" погоджується з Базаровим: "Ви маєте рацію ... Яка дурна фізіономія! "Невдача і комічність затіяного їм справи остаточно переконують його, що століття дуелей (тобто століття дворянства) пройшов, а його хвалені" Прінсіпі "помітно застарівають. Тут же він і відмовляється від одного з них, сам умовляючи брата одружитися з Фенечке, що раніше уявлялося йому неприпустимим мезальянсом ("Годі нам ламатися і думати про світло!" "Я починаю думати, що Базаров мав рацію, звинувачуючи мене в аристократизм." ). при цьому сам Павло Петрович більше не бачить для себе місця в житті і відправляється за кордон "доживати". Його від'їзд з Росії рівносильний для автора його соціальної смерті, підтвердження своєї остаточної чужості і даремність для неї. Як насмішка над його слов'янофільством виглядає на його столі в Дрездені "срібна попільничка у вигляді мужицького личака". Таким чином, Павло Петрович виявився убитий на дуелі з Базаровим, і автор, відступаючи від свого принципу не давати героям прямих оцінок, "вбиває" його безжалісним символічним штрихом: "Освітлена яскравим денним [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], його [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], схудла голова лежала на білій подушці, як голова мерця ... Та він і був мрець. "
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і епілог роману
І Базарова Тургенєв теж змушує раптово піти з життя. Але ще раніше з'ясовується його неспроможність як соціальної фігури. Хоча Базаров ще в останній розмові з Павлом Петровичем відмовляється від свого колишнього суто негативного погляду на народ і визнає непізнаваність народної душі ("Російський мужик - це той самий таємничий [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], про який колись так багато говорила пані Радкліф. Хто його зрозуміє? Він сам себе не розуміє "), він все одно залишається йому глибоко чужий (" На жаль! Презирливо знизували плечима, він умів говорити з мужиками Базаров (як хвалився він в суперечці з Павлом Петровичем), цей самовпевнений Базаров і не підозрював, що він у їх очах був все -таки чимось на зразок блазня[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] "). відступила від громадського терени, залишившись без прихильників, порвавши без жалю з Аркадієм (" Ти хороший хлопець, але ти все-таки Мякенький, ліберальний панич "), отримавши відмову улюбленої жінки і, нарешті , зневірившись у правоті свого світогляду, який дав непоправну тріщину, Базаров втрачає своє місце в житті і перестає їй дорожити. "Лихоманка роботи з нього зіскочила і замінилася тужливої нудьгою і глухим занепокоєнням. Дивна втома помічалася у всіх його рухах". Ні примирення з дійсністю, ні боротьба за її зміну, ні її беззастережне заперечення бачаться йому тепер одно невозможнимі.Поетому його смерть постає перед нами і як результат збігу фатальних випадків, і як логічний наслідок його духовної кризи.
Перед обличчям смерті виявляється до кінця вся сила базаровской натури. "Дивитися в очі смерті, передбачити її наближення, не намагаючись себе обдурити, залишатися вірним собі до останньої хвилини, не впали на і не злякатись - це справа сильного характеру. Померти так, як помер Базаров, - все одно що зробити великий [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. "" Нігіліст залишається вірним собі до кінця "[12]. Залишаючись медиком, він холоднокровно відзначає етапи своєї хвороби, сердячись на смерть як на безглузду випадковість і зневажаючи себе за безпорадність ("Що за потворне видовище: черв'як полураздавленний, а ще настовбурчується"). "У критичну хвилину [він] не змінює свого похмурого світогляду на інше, більш втішне" [13] ("Так, мабуть спробуй заперечувати смерть! Вона тебе заперечує, і баста!"). Але перед кінцем він все-таки посилає за Одинцовій, щоб попрощатися з усім[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], що залишалося у нього в житті - попрощатися з життям як такої. Просячи у неї останній поцілунок, він несподівано каже з такою ж "красивістю", за яку так обурювався на Аркадія: "Дуньте на вмираючу лампаду, і нехай вона згасне ...", що означає його мимовільну капітуляцію перед перш настільки зневажливо третирована їм романтизмом .
Однією з останніх фраз Базарова Тургенєв зробив слова про його непотрібність для Росії: "Я потрібен Росії ... Ні, видно не потрібен. Та й хто потрібен? Швець потрібен, кравець потрібен ...". Це має означати, що Росії не потрібен нігілізм, не потрібно руйнування, а потрібно творці, трудівники, майстри і просто чесні люди. Таким чином, Базаров не потрібен Росії як нігіліст, але, безперечно, потрібна як видатна особистість. Будучінігілістом, заперечувачем за світоглядом, Базаров ніде в романі не виступає власне руйнівником, замах на будь-які таємні життєві цінності. Від цього його утримує щоразу здоровий глузд, природжені [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], благородство і почуття справедливості, так як Базаров не сумнівається визнати правоту і хороші якості навіть зовсім далеких йому за духом людей. Він чудово знає свою справу, освічений і працелюбний, ненавидить слабкість у всіх її видах, ненавидить російську розслабленість волі і душевну неохайність. Він здатний до впертої творчої праці - і цим він потрібен Росії. Він розумніший, сильніше і «більше», ніж сповідувана ним [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], яка стає дурною і шкідливою, як тільки потрапляє на озброєння до бездарним Ситніковим.
Звеличивши нігіліста, зробивши його майже титанічної фігурою, рівної якій за силою немає в романі, Тургенєв вчинив дуже сміливо, фактично пішовши проти своїх однодумців. І його друг П.В. Анненков, і видавець "Русского вісника" М.Н. Катков вмовляли його переробити роман, знизивши образ Базарова, щоб не дати нігілістам утвердитися у думці. Але сам Тургенєв був явно захоплений своїм героєм, і саме в силу його новизни, яскравості і граничної чужості світу самого письменника - світу дворянській культури та мистецтва. "Чи хотів я вилаяти Базарова або його звеличити? Я цього сам не знаю, бо я не знаю, люблю я його чи ненавиджу "- писав Тургенєв Фету в квітні 1862 р." Якщо читач не полюбить Базарова з усією його грубістю, безсердечністю, безжальної чужостью і різкістю ... - Я винен і не досяг своєї мети. "
Так виявляється в кінці кінців знятим основний конфлікт роману - разом з усуненням з життя обох антагоністів. Але життя триває далі, опиняючись нескінченно складніше, ніж те уявлялося героям, а протиріччя між поколіннями, що здавалися такими гострими спочатку роману, згладжуються і йдуть. В один день відбуваються дві щасливі [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] - Аркадія і його батька, на світ з'являється наступне покоління, а Аркадій тим часом береться за господарство, не дававшееся його батькові, і потроху виправляє становище. Остання ж картина роману - зображення могили Базарова з безтурботно що ростуть на ній квітами співвідносить вся дія роману з вічністю, перед обличчям якої розчиняється конфлікт двох [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] станів. Торжествують ті самі сили природи, які діяли в Базарова навіть поза його свідомості і волі і продовжують панувати в світі і після його зникнення. Ті ж герої, які любили природу, розуміли її красу, корилися таємничим, незборимим силам, що діють в ній, знаходять справжнє щастя в коханні, і життя продовжується саме ними. (За свідченням самого автора, істинне щастя в романі дістається все-таки м'якому Аркадію: "Хто не бачив таких сліз в очах коханої істоти, той ще не випробував, до якої міри, завмираючи весь від вдячності й сорому, може бути щасливий на землі людина ").[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] як мати всього живого, джерело "всякого дихання", божественна мудрість якої проявляється в її досконалої красі, - не просто величаво "байдужа" до доль своїх дітей, як писав [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] у своєму знаменитому філософському вірші [14], але примиряє їх у своїй любові і "життя нескінченної".
Роман Ф.М. Достоєвського В«Злочин і караВ
Роман Ф.М. Достоєвського В«Злочин і караВ» був написаний в 1866 році. У цьому творі, який несе на собі риси філософського, психологічного та кримінального романів, автор описує життя різночинців на прикладі одного з них, колишнього студента юридичного факультету Родіона Романовича Раскольникова, намагається показати неспроможність ідей, які володіли умами шістдесятників. Письменник розмірковує також над проблемами милосердя, самопожертви, гуманності законів, про злиднях і пияцтві, які є наслідком важкої і безрадісним життя. p align="justify"> В«Злочин і караВ» було надруковано в перший раз в В«Російському вісникуВ» в 1866 році, частинами, у міру надходження готових глав, в січневій, лютневої, квітневої, червневої, липневої, листопадової і грудневої книгах . Задум і початок роботи над романом відносяться до 1865 році, коли революційний підйом шістдесятих років був уже позаду. p align="justify"> Початковий задум з передбачуваним заголовком В«П'яненькіВ» зобов'язаний був своїм походженням традиціям натуральної школи і гуманістичним соціальними симпатіями, помітно посилився в країні під впливом десятиліття і захопили також В«почвенническиеВ» журнали Достоєвського - В«ЧасВ» і навіть В« Епоху В». Однак перелом у подіях, поразка демократії і торжество реакції змусили Достоєвського по-новому підійти до задуманої роботі. Історико-філософські та етичні підсумки поразки сорокових років заломилися у Достоєвського в В«Записках з Мертвого домуВ». Тепер досвід нової боротьби і нової поразки, владно опанувала всім художницьким істотою Достоєвського, перетворив В«п'яненькийВ» лише в підлеглий матеріал для більш грандіозного творіння, де люди та ідеї шістдесятих років були підняті до рівня всесвітньо-історичних узагальнень, від характеру яких залежало розуміння майбутнього і Росії, і Європи та й усього людства.Дія В«Злочину і покаранняВ» триває трохи більше двох тижнів. Для Достоєвського з його замахом, з його далекими горизонтами не було потреби приурочувати сюжет роману до хронологічно точно певної дати. Однак Достоєвський був реалістом і залишався реалістом завжди, тому він ніколи не забував про земні коренях створюваних ним трагедій. Образи, ідеї та ідеали в його романах ростуть з дійсності, і завжди можна простежити, з якими тривогами часу вони пов'язані, де лягло насіння зрослого дерева. p align="justify"> Земні коріння, історичні терміни, соціальна та психологічна точність необхідні були Достоєвському, бо він писав не детективний, а історико-філософський і соціально-моральний роман. Йому потрібні були факти, а не символи, образи, а не ідеї в особах - він був не розсудливим мислителем, излагавшим філософеми в повчально-белетристичній формі, а геніальним художником, котрі вміли крізь факти та особи, крізь обставини і вчинки відчувати і передавати що криються за ними загальні закони і сили.
Трагедія, що розіграла...ся на сторінках В«Злочину і покаранняВ», була не марною. Моральна свідомість наше збагатилося і посунулась вперед. p align="justify"> Великий роман Достоєвського веде до катарсису. Катарсис, за Арістотелем, - це очищення жахом і співчуттям, жахом перед тим, що сталося, перед пролитою кров'ю, перед невиправданими жертвами і співчуттям до героя, занепалого внаслідок своєї провини, внаслідок своїх фатальних помилок. p align="justify"> Трагедійне очищення В«Злочину і покаранняВ» не веде до капітуляції перед В«брудної дійсністюВ», на брамі пройденого нами пекельного кола немає Дантової написи: залиш надію всяк сюди вхідний!
В«Злочин і кара" не обезволівает, роман Достоєвського паралізує ні свідомості, ні активності людини. Навпаки, він напружує і думку, і совість, і волю, він загострює розуміння відмінності, існуючого між добром і злом, між гуманізмом і бестіальностью, він змушує з удесятеренной енергією шукати світла, що вказує на вихід, шукати цілеспрямованого і виправданого дії, здатного перевлаштувати засуджений світ в ім'я ідеалу правди і справедливості для всіх.
В«Злочин і караВ» ніде не перестає бути художньо-індивідуалізованим розповіддю про Раскольникова, про його внутрішнього життя, про його ідеї та задуми, про його злочин, про його покарання, про його долю. Але в оповіданні само собою складається загальне, з розповіді сам собою виступає сенс, який врешті-решт один тільки й важливий був Достоєвському, бо він горів усіма бідами світу і з несамовито поспішає тривогою шукав засобів для його зцілення. p align="justify"> Особистість Раскольникова і всіх супроводжуючих його осіб, родинних чи антагоністичних йому, ніде і ніколи не вкладається в побутові рамки. Вони зайняті собою, вони в строю інших і навіть тоді, коли не думають про це, рухають історію. Навіть тоді, коли вони обговорюють і вирішують свої власні справи, вони обговорюють і вирішують ті самі проблеми, над якими билися російські люди в ту чудову пору шістдесятих років, значення яких перелилося і за національні кордони. p align="justify"> Метою даної роботи є розгляд системи персонажів роману Ф.М. Достоєвського В«Злочин і караВ». При оцінці будь-якого персонажа в творах Достоєвського важлива ідея, якій підпорядковується або якої управляється психологія, важливо співвіднесення його до полюсів філософського, соціального, морального, всесвітньо-історичного конфлікту, що розігрується в романі. p align="justify"> Конфлікт між особою і світом в мистецтві не може носити абстрактно-логічного характеру, він вплетений у конкретне поєднання сюжету, фабули, подій та випадків, він глибинний двигун поведінки і дії персонажів. Аналіз витягує конфлікт з живого потоку оповідання, але не створює його. p align="justify"> У зв'язку з цим всі персонажі роману умовно були поділені нами на дві великі групи: позитивні герої на чолі з Сонею Мармеладової і негативні герої на чолі з Родіоном Раськольниковим. При цьому основну увагу було прид...ілено не головною персонажам, про які вже досить багато написано в критиці, а другорядним героям. Все це дозволило сформулювати такі завдання даного дослідження:
. Розглянути образи Соні Мармеладової, Разумихина і Порфирія Петровича як позитивні в романі. p align="justify">. Проаналізувати образ Родіона Раскольникова через систему його двійників в особі Лужина і Свидригайлова. p align="justify"> Загальновідомі і загальновизнана глибина і диференційована точність проникнення Достоєвського в В«душуВ» своїх персонажів. Майстерність Достоєвського досягає своїх вершин у зображенні все загострюється і загострюється психологічної битви між Порфирієм і Раськольниковим, багаторазово проаналізованої і оціненої читачами, дослідниками, сценічними інтерпретаторами. Але аналіз психології Порфирія і Раскольникова, слідчого та Спасителя себе злочинця, не виводить ще за межі детектива. p align="justify"> Останнім часом почала широко вивчатися тема В«Достоєвський і християнствоВ». Хоча існує давня традиція розгляду християнських алюзій у його творчості. Слід вказати на роботи таких дослідників як Л.П. Гроссман, Г.М. Фрідлендер, Р.Г. Назіров, Л.І. Сараскіна, Г.К. Щенніков, Г.С. Померанц, А.П. Ськафтимов. Треба сказати, що розгляд даної теми було закладено ще в роботах М.М. Бахтіна, але з цензурних міркувань він не міг дати розвиток даної теми і лише намічає її пунктиром. Дуже багато писали про зв'язок творчості Ф.М. Достоєвського з християнською традицією російські релігійні філософи (Н. Бердяєв, С. Булгаков, В. Соловйов, Л. Шестов та інші), творчість яких була незаслужено забуте на довгі роки. Провідне місце в цих дослідженнях в наші дні займає Петрозаводський державний університет на чолі з В.М. Захаровим, який у своїй статті В«Про християнському значенні основної ідеї творчості ДостоєвськогоВ» пише: В«Ця ідея стала" надідеєю "творчості Достоєвського - ідеєю християнського преображення людини, Росії, світу. І це шлях Раскольникова, Соні Мармеладової, князя Мишкіна, хронікера в "Бісах", Аркадія Долгорукого, старця Зосима, Альоші і Миті Карамазових В». І далі: В«Пушкінській ідеї" самостояння "людини Достоєвський надав християнський сенс, і в цьому вічна актуальність його творчостіВ». p align="justify"> Дуже цікаві роботи на цю ж тему пише Т.А. Касаткіна, яка розглядає твори Ф.М. Достоєвського як якісь священні тексти, збудовані за християнськими канонами. p align="justify"> Дослідник Ф.І. Евніна вказує на те, що в шістдесятих роках відбувся перелом світогляду Достоєвського; В«Злочин і караВ» - перший роман, в якому Достоєвський спробував висловити свої нові релігійно-етичні погляди. В«У третій записнику доВ« Злочином та карою В»недвозначно вказується, щоВ« ідея роману В»-В« православне погляд, у чому є православ'я В». У В«Злочині і каріВ» у Достоєвського вперше з'являється персонаж, головна функція якого - служити втіленням В«православного поглядиВ» (Соня Мармеладова) В». p align="justify"> Свою думку ...Ф.І. Евніна проводить дуже наполегливо. В«Що у фігурі Соні знаходить вираз релігійно-охоронна тенденція роману, не потребує доказівВ». Все ж він аргументує свою тезу і доводить його до самої різкої определительного: В«У зображенні Достоєвського Соня Мармеладова ... насамперед носителька і войовнича проповідниця християнської ідеології В».
Звертаються до цієї теми і багато зарубіжні дослідники, роботи яких стали широко доступні нам останнім часом. Серед них М. Джоунс, С. Янг, О. Меерсон, Д. Мартінсен, Д. Орвін. Можна відзначити велику роботу італійського дослідника С. Сальвестроні В«Біблійні і святоотцівські джерела романів ДостоєвськогоВ». br/>
Глава 1. Позитивні персонажі роману1.1 Образ Соні МармеладовоїСоня Мармеладова - це свого роду антипод Раскольникова. Її В«рішенняВ» полягає в самопожертву, в тому, що вона В«переступилаВ» себе, і основна її ідея - це ідея В«непреступаемостіВ» іншої людини. Переступити іншого - значить для неї погубити себе. У цьому вона і протистоїть Раскольникову, який весь час, з самого початку роману (коли він тільки ще дізнався про існування Соні з сповіді її батька) міряє свій злочин її В«злочиномВ», намагаючись виправдати себе. Він постійно прагне довести, що оскільки В«рішенняВ» Соні не їсти справжнє рішення, значить, він, Раскольников, прав. Саме перед Сонею він з самого початку хоче зізнатися у вбивстві, саме її долю бере він як аргумент на користь своєї теорії преступаемості всього. З ставленням Раскольникова до Соні переплітаються його ставлення до матері та сестрі, яким також близька ідея самопожертви. p align="justify"> Своєї кульмінації ідея Раскольникова досягає в розділі IV, четвертої ж частини, в сцені відвідування Раскольніковим Соні і спільного з нею читання Євангелія. Разом з тим і роман досягає тут своєї переломною вершини. p align="justify"> Раскольников сам розуміє значення свого приходу до Соні. В«Я до вас в останній раз прийшовВ», - говорить він, прийшов, тому що все завтра вирішиться, а він повинен сказати їй В«одне словоВ», очевидно вирішальне, якщо вважає за необхідне сказати його перед фатальним завтрашнім днем. p align="justify"> Соня сподівається на бога, на диво. Раскольников з його злим, відточеним скепсисом знає, що бога немає і дива не буде. Раскольников нещадно розкриває перед своєю співбесідницею марноту всіх її ілюзій. Мало того, у своєрідному захваті Раскольников говорить Соні про марність її співчуття, про безрезультатність її жертв. p align="justify"> Чи не ганебна професія робить Соню великою грішницею - до її професії Соню призвели найбільше співчуття, найбільше напруга моральної волі, - а марнота її жертви та її подвигу. В«А що ти велика грішниця, то це так, - додав він майже захоплено, - а більше всього, тим ти грішниця, що даремно вмертвила і зрадила себе. Ще б це не жах! Ще б не ж...ах, що ти живеш в цьому бруді, яку так ненавидиш, і в той же час знаєш сама (тільки варто очі розкрити), що нікому ти цим не допомагаєш і нікого ні від чого не рятуєш! В»(6, 273) .
Раскольников судить Соню з іншими вагами в руках, ніж панівна мораль, він судить її з іншої точки зору, ніж вона сама. Серце Раскольникова пронизано тієї ж болем, що й серце Соні, тільки він - людина мисляча, він узагальнює. p align="justify"> Він схиляється перед Сонею і цілує їй ноги. В«Я не тобі вклонився, я всьому стражданню людському вклонився, - якось дико промовив він і відійшов до вікнаВ». Він бачить Євангеліє, він просить прочитати сцену воскресіння Лазаря. Обидва впиваються в один і той же текст, але обидва розуміють його по-різному. Раскольников думає, бути може, про воскресіння всього людства, бути може, заключну фразу, підкреслену Достоєвським, - В«Тоді багато з юдеїв, що посходилися до Марії, та бачили, що сотворив Ісус, увірували в ньогоВ» - він розуміє теж по-своєму: адже і він чекає того години, коли люди в нього повірять, як іудеї повірили в Ісуса як у Месію.
Достоєвський розумів залізну силу лещат потреби і обставин, здаючи Соню. З точністю соціолога він змалював вузькі В«просториВ», які залишила їй доля для власного В«маневруВ». Але, тим не менш Достоєвський знайшов і у Соні, в беззахисним підлітка, викинутому на тротуар, в самому забитому, самому останньому людині великого столичного міста, джерело власних вірувань, власних рішень, власних дій, продиктованих своєю совістю і своєю волею. Тому вона і могла стати героїнею в романі, де все грунтується на протистоянні світу і на виборі засобів для такого протистояння. p align="justify"> Професія повії ввергає Соню в ганьбу і ницість, але мотиви і цілі, внаслідок яких вона вступила на свій шлях, самовіддані, піднесені, вони святі. Професію свою Соня В«обралаВ» мимоволі, іншого вибору у неї не було, але цілі, які вона переслідує у своїй професії, поставлені нею самою, поставлені вільно. Д. Мережковський перетворив реальну, життям певну діалектику образу Соні в нерухому психо-метафізичну схему. Використовуючи термінологію, взяту з В«Братів КарамазовихВ», він знаходить у ній В«дві безодніВ», грішницю і святу, одноразово існуючі два ідеалу - Содому і Мадонни. p align="justify"> Христос, за Євангелієм, врятував блудницю від ханжів, що збиралися побити її камінням. Достоєвський, безсумнівно, пам'ятав про ставлення Христа до євангельської повії, коли створював образ Соні. Але євангельська блудниця, прозрівши, залишила своє грішне ремесло і стала святою, Соня ж завжди була зрячої, але вона не могла перестати В«грішитиВ», не могла не вступити на свій шлях - єдино можливий для неї спосіб рятувати від голодної смерті маленьких Мармеладових.
Достоєвський сам він не прирівнює Соню до Раскольнікова. Він ставить їх у суперечливе ставлення співчуття, любові і боротьби, яка, за його задумом, повинна закінчитися затвердженням пр...авоти Соні, перемогою Соні. Слово В«даремноВ» належить не Достоєвському, а Раскольникову. Воно вимовлене останнім, щоб переконати Соню, щоб перевести її на свій шлях. Воно не відповідає самосвідомості Соні, яка, з точки зору Раскольникова, В«не розкрила очіВ» ні на своє становище, ні на результати свого подвижництва. p align="justify"> Таким чином, ми бачимо, що образ Соні Мармеладової може бути розглянутий як релігійно-міфологічний образ, пов'язаний з Марією Магдалиною. Але на цьому значення цього образу в романі не вичерпується: вона також може бути співвіднесена і з образом Богородиці. Підготування до того, щоб образ був побачений героєм і читачем, починається поволі, але відверто і явно - з того моменту, де описується погляд каторжників на Соню. Для Раскольникова їх ставлення до неї незрозуміло і обескураживающе: "неразрешим був для нього ще одне питання: чому всі вони так полюбили Соню? Вона у них не підлещувалася; зустрічали вони її рідко, іноді тільки на роботах, коли вона приходила на одну хвилинку, щоб побачити його. А між тим все вже знали її, знали і те, що вона за ним пішла, знали, як вона живе, де живе. Грошей вона їм не давала, особливих послуг не надавала. Раз тільки, на Різдві, принесла вона на весь острог подаяння: пирогів і калачів. Але мало-помалу між ними і Сонею зав'язалися деякі більш близькі стосунки: вона писала їм листи до їхніх рідних і відправляла їх на пошту. Їх родичі і родички, приїжджали в місто, залишали, за вказівкою їх, в руках Соні речі для них і навіть гроші. Дружини їх і коханки знали її і ходили до неї. І коли вона була на роботах, приходячи до Раскольнікова, або зустрічалася з партією арештантів, що йдуть на роботи, - все знімали шапки, все кланялися: "Матінка Софія Семенівна, мати ти наша, ніжна, хвороби!" - Говорили ці грубі тавровані каторжники цьому маленькому й худенькому створенню. Вона посміхалася і відкланюється, і всі вони любили, коли вона їм посміхалася. Вони любили навіть її ходу, оберталися подивитися їй услід, як вона йде, і хвалили її; хвалили її навіть за те, що вона така маленька, навіть вже не знали за що похвалити. До неї навіть ходили лікуватися "(6; 419). p align="justify"> Прочитавши цей уривок, неможливо не помітити, що каторжники сприймають Соню як образ Богородиці, що особливо ясно з другої його частини. Те, що описується в першій частині, при неуважному читанні може бути зрозуміле як становлення взаємин каторжників і Соні. Але справа, очевидно, йде не так, бо з одного боку ставлення встановлюється до всяких відносин: арештанти відразу "так полюбили Соню". Вони відразу її побачили - і динаміка опису свідчить лише про те, що Соня стає покровителькою і помічницею, утішницею та заступницею всього острогу, що прийняв її в такій якості ще до всяких зовнішніх його проявів. p align="justify"> Друга ж частина навіть лексичними нюансами авторської мови вказує на те, що відбувається щось зовсім особливе. Ця частина починається з дивовижною фрази: "І коли вона була... ..." Привітання каторжників цілком відповідає "явищу": "Всі знімали шапки, все кланялися ...". Називають вони її "матінкою", "матір'ю", люблять, коли вона їм посміхається - рід благословення. Ну і - кінець вінчає справа - явлений образ Богоматері виявляється чудотворним: "До неї навіть ходили лікуватися". p align="justify"> Таким чином, Соня не потребує ні в яких проміжних ланках, вона безпосередньо здійснює свої моральні і соціальні цілі. Соня, вічна Сонечка знаменує не тільки страдательное початок жертовності, а й активний початок практичної любові - до погибающим, до близьких, до себе подібним. Соня жертвує собою не заради солодощі жертви, не заради благості страждання, навіть не для загробного блаженства своєї душі, а для того, щоб позбавити від ролі жертви рідних, близьких, ображених, знедолених і пригноблених. Підосновою жертовності Соні виявляється початок безкорисливої вІвІвідданості, соціальної солідарності, людської взаємодопомоги, людинолюбної активності. p align="justify"> Однак і сама Соня НЕ безтілесний дух, а людина, жінка, і між нею і Раськольниковим виникають особливі відносини взаємної симпатії і взаємного зближення, надають особливу особисту забарвлення її тязі до Раскольнікова і її нелегкій боротьбі за душу Раскольникова .
1.2 Образ Разумихина
Безумовно, одним з головних позитивних образів у романі після Соні Мармеладової є Разуміхін, який виступає нерідко як рупор В«почвенническихВ» поглядів самого Ф.М. Достоєвського. p align="justify"> У чорнових записах до роману Достоєвський в одному місці написав В«РахметовВ» замість В«РазуміхінВ». Це - описка, однак описка не є випадкова. Створюючи образ Разумихина, Достоєвський пам'ятав про Рахметова з В«Що робити?В» Чернишевського. За авторським задумом Разуміхін повинен був з'явитися тим рятівним героєм, яким у В«Що робити?В» Виступає Рахметов. Разуміхін, як і Рахметов, тип сучасної російської В«богатиріВ», щось на зразок нереволюційні Никитушкой Ломова. Рахметов зупиняє зазнала конем, вхопившись за задню вісь шарабана, Разуміхін валить з одного удару поліцейського-велетня: В«Одного разу вночі, в компанії, він одним ударом зсадив одного охоронця вершкове 12 зростаннюВ». Чернишевський вдається до гіперболічним описам, Достоєвський, художній почерк якого виключав кількісне перебільшення, вводить Разумихина в коло нормальних по зовнішності персонажів. Але в начерках до його портрета сильно відчуваються прикмети, підібрані у Чернишевського. Разуміхін, як і Рахметов, - обидва студенти. В«Разуміхін був все той же: добрий, високий ... іноді буянив і мав славу за силача ... Разуміхін був ще тим чудовий, що міг невідомо оскільки часу зовсім не є і терпіти незвичайний холод як ні в чому не бувало. Одного разу він цілу зиму зовсім не палив свою кімнату і говорив, що так навіть краще спиться В». p align="justify"> У Чернишевського Рахметов виходець з родовитої і багатою середовища, він привчає ...себе до терпіння, готуючись до нелегких умов революційного підпілля. Разуміхін бідний, він утримував себе сам, перебиваючись випадковими заробітками. Рахметов обмежує свої потреби і навіть мучить себе з експерименту, Разуміхін - по потребі. Але витривалий він не менш, ніж спеціально тренував себе персонаж Чернишевського. В остаточному тексті це звучить так: В«Разуміхін був ще тим чудовий, що ніякі невдачі його ніколи не бентежили і ніякі погані обставини, здавалося, не могли придавити його. Він міг мешкати хоч на даху, терпіти пекельний голод і незвичайний холод В». p align="justify"> Достоєвський мав незвичайним даром трансформувати чуже в своє, здебільшого у полемічних цілях, надаючи В«чужомуВ» інше значення, ніж те, яке знаходив у ньому первоавтор. Достоєвський асимілював чуже з власним досвідом, зі своїми власними спостереженнями і знахідками. Для окреслення буянства, пияцтва, недисциплінованості, розкиданої вольності і кілька руйнівною розбещеності Разумихина Достоєвський, бути може, використовував риси і Аполлона Григор'єва, його соратника по журналах В«ЧасВ» і В«ЕпохаВ», одного з лідерів заснованого Достоєвським В«почвеннічестваВ». Разуміхін міг В«пити до нескінченності, але міг і зовсім не питиВ», міг проказить В«навіть недозволено, але міг і зовсім не проказитьВ», В«іноді буянивВ», - повторює Достоєвський. p align="justify"> Риси ці не суперечили психологічної природі Рахметова, вони були закладені і в натурі останнього, але герой В«Що робити?В» взяв їх під контроль і придушив в ім'я накладеної на себе революційної схими.
Але ось тут-то і починається полемічна протилежність Разумихина Рахметову. Разуміхін ворог будь-якої теорії, і тим більше теорії виняткової, всепоглинаючої і всеподавляющей. Рахметов ходить тільки в ті кола, які потрібні йому для справи, він сходиться тільки з тими людьми, які поділяють його принципи Разуміхін ходить у заклад до Лавіза, легко заводить романи, швидко зближується з самим різношерстим людом, з простолюдом, з поліцейськими чиновниками. Людині він надає значення більше, ніж його принципам. p align="justify"> Він проти доктринерства, проти В«теоретиківВ», в тому самому сенсі, в якому був проти і сам Достоєвський, автор статті В«Два табори теоретиківВ».
Може здатися, що Разуміхін прагматик. Насправді це не так. Його заперечення теорії в свою чергу спирається на теорію - теорію В«почвеннічестваВ», проповідував журналами Достоєвського. Обставина це привносить в образ Разумихина елемент схеми, що не може бути згладжено навіть винятковою майстерністю Достоєвського. p align="justify"> Ідеологічна позиція і ідеологічні погляди Разумихина цілком В«почвенническиеВ». Він критично ставиться до дореформений порядків, до дореформеної юриспруденції, Лужина і Лужина вселяють йому огиду. Він за версту відчуває людожерський запах від їх В«переконаньВ». У громадському підйомі шістдесятих років Разуміхін займає особливе місце. Він вважає себе поза напря...мків, західницьких і слов'янофільських, він хоче стати над всіма існуючими таборами. p align="justify"> Жодна різновид революційно-демократичних поглядів його не влаштовує: В«... мені вся ця балаканина-себятешеніе, - говорить він, - всі ці безугавно, безперервні загальні місця, і все те ж да все те ж, до того в три роки остогидли, що, їй-богу, червонію, коли і інші-то, не те що я, при мені кажуть ... бачте, до загального-то справі останнім часом причепилося стільки різних промисловців, і до того спотворили вони всі, до чого ні доторкнулися, в свій інтерес, що рішуче все справа спаскудили В».
Однак Разуміхін зовсім не відходить убік. Він хоче об'єднати все краще і всіх кращих в розійшлися крилах російської громадськості на одній і притому своїй платформі. Він любить нову молодь, він сам до неї ходить і збирає її у себе, В«все тутешніх і всі майже новихВ» людей. Але революційно-демократичні і особливо соціалістичні погляди молоді він критикує так, як їх критикували у В«ЧасуВ» і В«ЕпосіВ». p align="justify"> Разуміхін на всі лади повторює В«почвеницькийВ» тезу про В«лакействіВ» думки революційної демократії і росіян утопічних соціалістів, теза, старанно формулювати навіть у кожному щорічному оголошенні про передплату на журнали Достоєвського. В«На чужих помочах ходять, - каже Разуміхін, - жування їдять!В» В«Дурні! переклад з іноземної В».
Разуміхін не бачить відмінностей у матеріалізмі, він, як і підпільний людина, переконаний, що для матеріалістів, всіх матеріалістів, всесвіт і суспільство - це єдина, невблаганна, сліпа обчислювальна машина, в якій усе визначено, в якої немає ніяких випадковостей, в якій дзвіниця Івана Великого і біляві вії Порфирія пов'язані фатальною, однозначно спрямованої і незворотної зв'язком. Якщо б кому-небудь вдалося зупинити цю машину і запустити її наново, вважає він, вона все одно породила б знову Івана Великого і за посередництвом Івана Великого і вії Порфирія. p align="justify"> Разуміхін проповідує примат життя над теорією, він вважає, що матеріалісти і утопісти вбивають життя, умертвляють людську душу, але ж і Чернишевський розумів значення живого життя, він ввів поняття життя в естетику, він визначив прекрасне як життя , він перший В«вгадавВ» Льва Толстого, він умів дивитися правді в обличчя, він краще інших своїх сучасників розбирався в протиріччях народної, селянської В«душіВ».
Разуміхін по-своєму В«широкий людинаВ». Він міг вдаритися в руйнівний запій, міг перетворитися і на своєрідного Обломова. У романі він виступає ще як людина несталий, але привабливий. Він беспорядочен, п'є, ходить у підозрілі заклади, заводить дружбу з поліцейськими чиновниками, влаштовує студентські вечірки, сперечається до хрипоти про високі матерії, знаходить вірний тон із всілякими людьми - і з куховаркою, і з Порфирієм, і з Лужина. Він наївний і розумний, він не повірив у винуватість Миколки, пояснив загадку загублених сережок,... він вхопив головне в теорії Раскольникова. Разуміхін клопотун, він і практично добрий. Він вміло доглядає за хворим Раськольниковим, призводить до нього лікаря, купує йому пристойну, і за коштами, одяг, піклується про покинутих у номерах Бакалеева його матері й сестрі. Разуміхін вірний друг. В«Клікни мене, і я прийдуВ», - говорить він Раскольнікову і прийде і, власне кажучи, вже й прийшов. Раскольников доручає Разуміхіну Дуню, в Дуню він закохується, дещо наївно, з усім запалом і захватом першого кохання або принаймні так, як традиційно зображується перша любов. p align="justify"> Разуміхін вміє і за себе постояти і близьких собі захистити. У його В«богатирствоВ» є ідея, зміст якої: не треба шукати спільних рішень, треба надавати допомогу окремим людям, що зазнали лиха в життєвому океані. p align="justify"> Філософія малих справ Разуміхіна протиставлена вІвІфілософії Одного Справи Раскольникова. Мало того, вона б'є далі, в ній відчувається і полеміка з В«особливимВ» справою Рахметова. Разуміхін - російський богатир, В«зійшла до хлопчикаВ», витрачає свої велетенські сили для підтримки ближнього свого, неіснуючого в поле його зору, протягивающий руку самовідданої допомоги Дуні, Пульхерії Олександрівні, зворушливо піклується про Раскольникова, навіть тоді, коли дізнався, що останній - вбивця . Разуміхін дивиться в душу кожної окремої людини, він бачить, що Лужина безнадійний, але що такого вбивцю, як Раскольников, можна В«Реста уріровать В»і ввести знову в коло людського братерства, розірваний по помилці.
Разуміхін допомагає ближнім своїм по натурі, без релігійних мотивувань, поза рамками святенницької моралі. Разуміхін - захоплений малий, друг і закоханий, і він робить все, що потрібно, щоб допомогти другу і майбутньої своїй дружині. Самовідданість в ім'я щастя близької людини легко уживається з прагненням до особистого щастя. Особисте благополуччя не може бути абстрактним, внесоциального. Людина не може жити поза суспільством, і звите їм гніздо, вибрана ним діяльність неминуче носять на собі соціальне клеймо, свідчать про згоду з суспільним устроєм або протестом проти нього. p align="justify"> У Разуміхіна Достоєвський-художник підвів підсумки В«почвеннічестваВ», на пропаганду якого він витратив стільки сил у своїх недовговічних журналах. Образ Разумихина і пояснює, бути може, чому Достоєвський більше не робив кроків для того, щоб оживити заспіваю публіцистичну програму шістдесятих років у всій її цілісності. p align="center"> 1.3
Порфирій Петрович
Пристав слідчих справ, далекий родич Разумихина, Порфирій Петрович логічний і інтуїтивний, розумний і хитрий, обережний і сміливий, глузливий і серйозний. Він добре знає дореформену слідчу практику, але занадто освічений і широкий, щоб триматися рутини. Він терплячий, навіть уклончів, він знаходить сенс у випадкових подробицях, він підбирає докази нишком, він все звужує і звужує описувану їм спіраль - і раптом..., в потрібний момент, завдає вирішального удару. p align="justify"> Може здатися, що сюжетне рух роману після вбивства Олени Іванівни визначається цілком поєдинком між Порфирієм і Раськольниковим. Якщо виділити в романі конфлікт між Порфирієм, як слідчим, і Раськольниковим, як вбивцею, якщо звести його до розшуку, з одного боку, і до замітання слідів - з іншого, то В«Злочин і караВ» може бути сприйнято як твір детективне. У всіх детективах на цьому і зосереджується інтерес: злочинець замітає сліди, слідчий розплутує приховану нитку і наздоганяє винного. Криміналісти так і розглядають великий історико-філософський і соціально-етичний роман Достоєвського; траплялося, що й критики підпорядковувалися їх впливу, і особливо наслідувачі і инсценировщика. p align="justify"> Порфирій діє так, як має діяти слідчому, у нього немає доказів, але він психологічно доконав Раскольникова, він змушує Раскольникова кожну годину і кожну хвилину думати, що знає всю таємницю, він закружляв його щодобовими підозрами і страхом , він грає на його нервах, на його жовчі. Порфирій не бере під Раскольникова попереднім висновком, тому що розрахував, що він В«психологічно не втече, хе-хе!В». Порфирій прямо в обличчя говорить Раскольнікову як би про третій особі: В«Бачили метелика перед свічкою? Ну, так от він все буде, все буде біля мене, як близько свічки, кружляти; свобода не мила стане, стане замислюватися, застрягнути, сам себе колом заплутає, як в мережах, затревожіт себе на смерть! .. Мало того: сам мені якусь математичну штучку, начебто двічі двох приготує, - лише дай я йому тільки антракт достовірніше ... І все буде, все буде біля мене ж кола давати, все звужуючи да звужуючи радіус, і - хлоп! Прямо мені в рот і влетить, я його і проковтну-с, а це вже дуже приємно, хе-хе-хе! Ви не вірите? В». p align="justify"> Витончений Порфирій Петрович діє тими ж методами, що і темний міщанин, інтуїтивно зміркував, що дивний, незвичайний, незатишний студент і є та людина, яка убила Олену Іванівну. Порфирій розуміє, що п'яний В«мещанінішкаВ» і він сам стоять стосовно Раскольнікова на одній і тій же позиції, В«тому що в його показанні одна психологія, що його пиці навіть непристойноВ». У Порфирія, як і у міщанина, немає ніяких фактів, ніяких доказів, і в його підозрах і в його дозрілої нарешті впевненості немає нічого, крім психології. Але Порфирія не задовольняє одна психологія, він майстер своєї справи, він шукає доказів, переконливих, як двічі по два чотири, він домагається математичної впевненості. Порфирій розуміє обмеженість психологічних доказів. Психологія не дає фактичної точності, що збігається з двічі по два чотири. p align="justify"> Порфирій довго не заарештовував Раскольникова, тому що немає у нього і юридично повноцінних підстав для арешту.
При відношенні до Порфирія тільки як до слідчого-психолога втрачається глибина образу, і сам він перетворюється всього лише в героя-детектива. Тоді створюється ілюзія, що Достоєвський з П...орфирієм проти злочинного Раскольнікова або, у всякому разі, на його боці проти прагне уникнути покарання Раскольникова. Насправді ж ставлення Достоєвського до образу Порфирія не так просто і не так однозначно. Як автор, він піднімається над усіма своїми персонажами, в тому числі і над Порфирієм, він судить всіх, в тому числі і Порфирія. p align="justify"> У конфлікті особи та світу Порфирій цілком належить світу, закономірного і злому порядку речей. Мало того, в Порфірії з найбільшою силою проявляється завзятість активність світу, його опір змінам, його здатність переходити в контрнаступ. p align="justify"> Як великий художник, Достоєвський поставив Порфирія в максимально вигідні умови перед судом людської совісті, він наділив його багатьма привабливими рисами, він зосередив у ньому найкраще, що можна було знайти у старому, брудному і неправедному світі. Порфирій безкорисливий, він намагається не через кар'єру, він не сухий формаліст, його захоплює справа слідчого укладеним в ньому, В«так би мовити, вільним мистецтвом у своєму роді-с ...В». p align="justify"> Порфирій діє за правилами свого ремесла, він ставить пастки; коли потрібно для успіху гри, він стає обачливо нав'язливий, дратівливий, нечемним.
Розібравшись в тому, що являє собою Раскольников як особистість, він приводить у рух інші, більш благородні пружини. У судженнях Порфирія миготять сліди історико-філософської концепції, змикається в інших пунктах не з вульгарним консерватизмом, ні з пустодзвонів лібералізмом, а з В«грунтівствомВ» журналів Достоєвського. Порфирій уїдливо зауважує, що для відірвалися від народу, В«безпідставнихВ» інтелігентів справжні, плоскінні російські мужики постають чимось на зразок іноземців. Це повторення думки, сформульованої в В«Записках з Мертвого домуВ». Порфирій зрозумів психологію Миколки, враженої життям у столичному місті Санкт-Петербурзі, з його сектантських устремлінням постраждати, прийнявши чужу провину на себе. p align="justify"> Порфирій відрізняє сором сумління від святенницького буржуазного сорому, він вірить в добрі початки людської натури, великодушно надає вже впійманого Раскольникову самому з'явитися з повинною, що применшить в громадській думці уявлення про його слідчо мистецтві, але зате полегшить долю Родіона.
Порфирій - людина слова, людина чесна, але Достоєвський проводить відмінність між поняттями В«чеснийВ» і В«моральнийВ»: морально, на його думку, тільки те, що збігається з об'єктивно значущим ідеалом, з красою, але у Порфирія немає уявлення про красу досконалої і гармонійної. Чесність, честь і ідеал Порфирія цілком від старого світу, що відкидає Раскольникова і настільки потворно відкинутого Раськольниковим. Коли Порфирій підкреслено говорить Раскольнікову - В«без нас вам не можна обійтисяВ», - він пропонує йому капітуляцію не злочинець перед кримінальним кодексом, а капітуляцію реформатора перед предвечно існуючим, здавна встановленим порядком, який би в...ін не був. p align="justify"> У відношенні до злочину Раскольникова можна обмежуватися заповіддю В«не убийВ». Вбивство неприпустимо, аморально і кримінально карається - це так, але ж за злодіянням Раскольникова криється ще його ідея і його ідеал, критика існуючого злого і теж аморального порядку речей і судорожне шукання нового, справедливого устрою. p align="justify"> Порфирій ж переконаний, що в В«справіВ» Раскольникова збанкрутували не тільки шляхи і засоби, якими останній хотів змінити світ, але й саме прагнення до нової справедливості, до нового перебудови світу.
Порфирій нічого не може запропонувати Раскольникову, крім зміни обстановки, тобто в даному контексті нічого, крім покарання, як способу звільнення від помилкової ідеї і східці у пошуках нового В«богаВ». В«Ну, і знайдіть, і будете жити, - переконує Порфирій. - Вам, по-перше, давно вже повітря перемінити треба. Що ж, страданье теж справа хороша. Постраждали ... Знаю, що не веруется, а ви лукаво не мудрують, віддавайтеся життя прямо, не розмірковуючи, не турбуйтесь, - прямо на берег винесе і на ноги поставить. На який берег? А я звідки знаю? В». p align="justify"> У міркуваннях Порфирія присутній фарисейський елемент: він пропонує Раскольникову шукати новий ідеал, але сам встає на захист старих норм. Він каже: який новий ідеал виробить життя - невідомо, але в його словах звучить мовчазна застереження: він-то, Порфирій, не прийме і не визнає такого ідеалу, який не витримає випробування традицією, релігією, позитивним законом. Порфирій повчає Раскольникова - Знайдіть віру або бога, але у самого Порфирія немає ідеалу, який можна було б протиставити старої і часом лише узаконеною неправді. Його ідеал - це справедливість існуючого несправедливого світу з його богом і з його церковним вченням про користь і благості страждання. p align="justify"> Порфирій ламає і трощить Раскольникова не як суддя, а як совість старого світу. Він розуміє, що прагнення Раскольникова до нового берега має свої причини, але він не знає, який новий берег, та й сумнівається, чи існує взагалі новий берег. Порфирій радить Раскольникову відмовитися від теорій, від утопій, від мрійництва. Новий берег не відомий, тому треба триматися старих, практичних, життєвих орієнтирів, тому всяке порушення старого закону неминуче вимагає відплати, всякий злочин неминуче повинно спричинити за собою покарання - в тому і справедливість. Не та справедливість, якої визиску і Мармеладов-батько, і Катерина Іванівна, і Соня, і не та справедливість, до якої настільки казуїстичним і кривавим шляхом хотів прорватися Раскольников, а справедливість існуючої держави, церковного бога, покаяння і страждання як кари, за допомогою якої суспільство відновлює порушену рівновагу, а бог очищає грішну душу.
Образ Порфирія складний і диалектичен. У ньому, як тільки що було сказано, сконцентрована совість старого світу, все, що робило життя в ньому стійкої, ясною, і все, що виправдовувало ка...раючий меч, що обрушується на всякого, нарушавшего влада традицій. Але стара патріархальність до часу дії роману давно вже втратила свою цілісність і свою виправданість, вона зімкнулась з лужінщіной, вона стала не підтримуватиме рід, не загальне благополуччя, а добробут одиниць, хижаків, які зуміли підкорити собі її механізм. p align="justify"> Порфирій рефлектівен, скептичний, в ньому немає безпосередньої переконаності в правоті тієї справи, якій він служить. Він повернувся до старих законам, але він вже не вірить в них беззавітно; в його голосі звучить тріщинка, коли він доводить їхню правоту або хоча б їх непорушність. Він навіть підлещуватися до Раскольнікова, незважаючи На те, що вже призначив йому термін явки з повинною. Порфирій радить Раскольникову стати сонцем, тоді всі його побачать, але що потрібно робити, щоб стати сонцем, сказати не може. Єдино, що він може йому порадити, - це молитися богу. p align="justify"> Суб'єктивно чесний і особисто благородний Порфирій захищає пережив себе і несправедливий порядок. Достоєвський знаходить дуже обережні, але вміло підібрані художні засоби для того, щоб показати В«підмоченоюВ» свого героя в історико-філософському плані. Його фігура мала в собі В«щось бабинеВ», його мова іноді супроводжується В«бабиними жестамиВ». Порфирій, на відміну від інших персонажів роману, асексуалів. Він одного разу прикинувся нареченим, В«плаття навіть нове зшивВ». Навколишні вже почали було його вітати, але нареченої не було, нічого не було, все виявилося міражем. p align="justify"> Які б особисті або ідейні драми ні пережив Порфирій, він вибрав старий берег - бога, реально існуючий порядок, позитивний закон; Порфирієм світ переслідував, наздоганяв і карав все і всіх, хто повставав проти встановлених кодексів.
Порфирій несоразмерен Раскольникову, за своїм значенням в романі він багато менше Соні і навіть Свидригайлова, але Порфирій головує в сюжетно-фабульному катастрофі Раскольникова. Порфирій переміг Раскольникова, світ не змінився, світ залишився таким, яким був. Всі протиріччя і конфлікти його залишилися невирішеними, всі болі - неутоленного, всі біди і несправедливості - незціленим. br/>
Лужина - самий ненависний Достоєвському образ у романі. Без Лужина картина світу після поразки в В«Злочині і каріВ» була б неповною, односторонньою. За фатальною, незрозумілою і неприйнятною для Раскольникова закономірності всі причини вели до того, щоб переможним наслідком, вінцем усього сущого виявився саме Лужина, те, що він представляє, що за ним стоїть. p align="justify"> Лужина зійшов в провінції, там він накопичив свої перші, мабуть вже значні, гроші. Він напівосвічені, навіть не дуже грамотний, але він кляузник, гачок і тепер, в перспективі нових судів, вирішив переїхати до Петербурга і зайнятися адвокатурою. Луж...ина розумів, що в пореформеній обстановці, в народжуваній капіталістичному суспільстві адвокатура обіцяє і жирні шматки, і почесне становище поряд з першими людьми потьмянілої дворянській еліти: В«... після довгих міркувань і очікувань, він вирішив нарешті остаточно перемінити кар'єру і вступити в більш обширний коло діяльності, а з тим разом, мало-помалу, перейти і в більш вище суспільство, про який він давно вже з хтивістю подумував ... Одним словом, він зважився спробувати Петербурга В»(6; 268). p align="justify"> Лужину сорок п'ять років, він людина ділова, зайнятої, служить у двох місцях, почуває себе досить забезпеченим, щоб завести сім'ю і будинок. Лужина вирішив одружитися з Дуні, тому що розумів: красива, освічена, яка вміє тримати себе дружина може дуже допомогти його кар'єрі, як дружина з роду князів Мишкіним допомогла піднесенню Єпанчіна. Однак у порівнянні з Єпанчина Лужина надто ще Чичиков, розважливість його не може ще звільнитися від природного сквалижнічества. Наречену з матір'ю він відправив до Петербурга по-жебрацькому. У Петербурзі він помістив їх у підозрілих нумерах купця Бакалеева, аби вийшло дешевше. Він розраховував на безпорадність, беззахисність і досконалу незабезпеченість своєї майбутньої дружини. p align="justify"> Управляла їм, однак, не тільки скнарість. Лужина був з міщан типу Млекопітаевих (В«Поганий анекдотВ»). Рівність він розумів по-своєму. Він хотів стати рівним з сильнішими, з вищестоящими. Людей же, яких він обігнав на життєвому шляху, він зневажав. Мало того, він хотів над ними панувати. Чим нижче була соціальна трясовина, з якої він піднявся, з тим більшою жорстокістю хотів він показати свою вагу, тяжкість своїх ударів. Його тішило почуття хижацької самозадоволення, торжество переможця, зіткнувшись іншого вниз, на дно, щоб зайняти його місце. Додатково він ще вимагав подяки від залежних і В«облагодіянихВ». Звідси і задум, плеканий їм у шлюбі з Дунею, задум, який він майже що й не приховував: Лужина В«висловився, що вже й раніше, не знаючи Дуні, поклав взяти дівчину чесну, але без приданого, і неодмінно таку, яка вже випробувала тяжке становище; тому, як пояснив він, що чоловік нічим не повинен бути зобов'язаний своїй дружині, а набагато краще, якщо дружина вважає чоловіка за свого благодійника В»(6; 62).
Нареченій він погрожує, що кине її, якщо вона не буде слухатися, що не порве з Родей, заради которого-то вона і зважилася прийняти його руку.
В«Людина він розумна, - каже про Лужина Раскольников, - але щоб розумно надходити - одного розуму малоВ». Розум Лужина був коротенький, занадто певний, розум практично-раціоналістичний, копійчані-розважливий, позбавлений інтуїції і не зважає на міркуваннями серця, цурається незнаного і всього того, що не складається, як кісточки на рахунках. p align="justify"> Лужина - російська різновид французького буржуа, як його розумів Достоєвський і як описав його і В«Зимових замітках п...ро літні враженняВ». Лужина менш отесан, менш культурна, він стоїть не в кінці, а на початку процесу. Лужина блищить, як новенький гріш, він навіть може бути названий красивим, але разом з тим його красива і солідна фізіономія виробляла неприємне, навіть відразливе враження. Він подловато, що не брезглів морально, сіє плітки і вигадує плітки. Лужина не розуміє ні безкорисливої вІвІчесності, ні благородства. Викритий і вигнаний Дуней, він вважає, що може ще все поправити грошима. Помилку свою він і бачив переважно в тому, що не давав Дуні з матір'ю грошей. В«Я думав їх в чорному тілі притримати і довести їх, щоб вони на мене як на провидіння дивилися, а вони геть! .. Тьху! .. Ні, якщо б я видав їм за весь цей час, наприклад, тисячі півтори на придане, та на подарунки ... так було б справу чистіше і ... міцніше! В»(6; 254).
Розум Лужина весь пішов у власність, у сколачіваніе капіталів, в роблення кар'єри. Вискочка, нувориш, і він по-своєму ламав стару патріархальну цілісність, і він себе зараховував до В«нових людейВ» і думав виправдати свою брудну практику сучасними теоріями. Лужина називав себе людиною, що розділяє переконання В«новітніх поколінь нашихВ». Його надії на успіх справді були пов'язані з видозмінили часом, і зрозуміло чому: в старій Русі, з її кріпосницькими правами, привілеями, традиціями, та й дворянськими нормами честі і облагородженого поведінки, йому нічого було робити і не на що було розраховувати. У старій Русі він залишився б у кращому випадку преуспевшим Чичиковим, в пореформеній Росії він стане процвітаючим адвокатом або Грюндер - або тим і іншим разом, та ще покликаним до бенкетним столу громадським діячем ліберального спрямування. Лужина позбавлений совісті, рефлексії, він переконаний, що всі такі, як він, він не приховує, що придивляється до нових ідей для своїх егоїстичних цілей. У В«ідеяхВ» Петро Петрович Лужина не виходив за межі затверженних трафаретів і вульгарних загальних місць: В«... поширені нові, корисні думки, - самовдоволено декламував він, - поширені деякі нові, корисні твори, замість колишніх мрійливих і романічних; література приймає більш зрілий відтінок; викорінено і осміяно багато шкідливих упереджень ... Одним словом, ми безповоротно відрізали себе від минулого, а це, по-моєму, вже справа-с ... В»(6; 123). p align="justify"> Лужина тягнувся до В«молодим нашим поколіннямВ», тому що припускав в них силу. Він страхувався на випадок більш радикальних змін, щоб при всіх поворотах колеса бути нагорі, у виграші. Нечисті кошти нечистої діяльності змушували його боятися істинної демократичної громадськості, гласності, викриттів. Тому він шукав зв'язків, звичайно, нешкідливих і некомпрометірующіх, з В«іншими цікавими і нечуваними гурткамиВ»: В«Чув він, як і всі, що існують, особливо в Петербурзі, якісь прогресисти, нігілісти, викривачі і інш. і інш., але, подібно до багатьох, перебільшував і спотворював зміст і значення цих назв до безглуздого. Пу...щі всього боявся він, ось уже кілька років, викриття, і це було найголовнішим підставою його постійного, перебільшеного занепокоєння, особливо при мріях про перенесення діяльності своєї до Петербурга В»(6; 273). p align="justify"> Лужина шукав контактів з В«молодими поколіннямиВ», однак, не тільки зі страху перед можливими, хоча і неясними йому громадськими та політичними змінами.
Лужина був і тупуватий, і малоосвічених, і писав дореформеним, кляузним стилем, але розумів, що час вимагає ідеології. Адже навіть книгар з толкучего ринку Херувимів і той В«тепер в напрямок полізВ». Лужина міняв шкіру, ставав ліберальним витією, йому необхідна була В«платформаВ», притому В«прогресивнаВ», В«передоваВ». p align="justify"> Найпростіший закон мімікрії підказував, що В«ідеологіюВ» треба шукати не в старозавітних прописях, а в сучасній науці, в політичній економії, в утилітарною філософії, формули яких набули значення розмінної монети, що вживається кожним відповідно до його позицією і рівнем його розвитку.
Ось у ці-то відповідним чином інтерпретовані формули Лужина вчепився з усією силою, з деякою навіть пристрастю. Теорію розумного егоїзму і витікаючу з неї теорію солідарності інтересів Фейєрбаха - Чернишевського Лужина знав з чуток, з тертих і перетертих розмов, і сприймав на свій лад, як обгрунтування індивідуалістичного егоїзму і як принцип переслідування кожним своїх приватних цілей, як принцип буржуазної політичної економії: laissez faire , laissez passer.
Він згоден був звільнити себе від усіх утисків, що накладаються релігією, традицією, суспільною мораллю; йому вигідний був закон загального роз'єднання і вовчий закон загальної звалища: у нього вже підросли ікла, і він був твердо переконаний, що у війні всіх проти всіх він буде в числі переможців. Захопленість і мрійливість Лужина ніколи не приймав всерйоз, до того ж захоплені мрійники явно зазнали поразки в щойно закінчилася політичної та соціальної битві; по Лужину, це і не могло бути інакше. З усього руху шістдесятих років він витягнув один урок: збагачуйтесь! p align="justify"> Співрозмовники Лужина, Раскольников і Разуміхін, жваво розкусили його, жваво зрозуміли, що він перетворює принцип загального блага, исповедуемий соціалістичними В«молодими поколіннямиВ», в, принцип соціальної антропофагії, исповедуемий народжуваної російської буржуазією.
Достоєвський був великий майстер монологів, діалогів і бесід багатьох осіб. Він обриває розпочату нитка теоретичного соціально-філософського розмови і перекидає її на всіх цікавила тема загадкового вбивства Олени Іванівни, таємницю якого поки що знав лише один Раскольников. Новий напрямок розмови викликає, здавалося б, вельми розумне і актуальне зауваження Лужина. В«Не кажу вже про те, - продовжує він, - що злочини в нижчому класі, в останні п'ять років, збільшилися; не кажу про повсюдні і безперервних грабежах і пожежах; дивніше всього ...то для мене, що злочини і у вищих класах таким же чином збільшуються і, так би мовити, паралельно В»(6; 134).
Лужина наводить приклади, взяті з кримінальної хроніки розпочатого пореформеного періоду: студент пограбував пошту, люди з достатньою і утвореної середовища підробляють гроші та облігації, В«у головних учасниках один лектор всесвітньої історіїВ» і т.д. і т.д. Та й Альона Іванівна вбита людиною не з низів, тому що мужики не закладають золотих речей, резонно закінчує він. p align="justify"> Лужина губиться в поясненні причин фактів, які лякають його, як власника.
Разуміхін дає відповідь, хоча і пофарбований у слов'янофільсько-почвеннические тони, але в основі своїй вірний: збурювальна Лужина кримінальщина зростає з обуян всіх В«західноїВ» жадобі грошей, з тієї самої ідеології та психології, якими до країв наповнений Лужина.
Лужина робить необережний хід; людина середини, людина загальних місць, він, всупереч щойно проповідувана ним теорії, прорікає обивательськи-лицемірну сентенцію: В«Але, проте ж, моральність? І, так би мовити, правила ... В»(6; 135). p align="justify"> І тут Раскольников, з торжеством, ловить і добиває його:
В«Так про ніж ви клопочете? .. За вашою ж вийшло теорії! .. доведіть до наслідків, що ви недавно проповідували, і вийде, що людей можна різати ... В». Лужина протестує, Зосімов вважає, що його пацієнт вхопив через край, Лужина В«зарозумілоВ» парирує: В«На все є міра ... економічна ідея ще є запрошення до вбивства ... В». В«А правда ль, що ви, - завершує коло Раскольников, - правда ль, що ви сказали вашої нареченій ... що всього більше раді тому ... що вона злиденна ... тому що вигідніше брати дружину з убогості, щоб потім над нею панувати ... і докоряти тим, що вона вами облагодіяти? .. В»(6; 135).
Разуміхін і Раскольников розсудили вірно: вбивство через гроші, грабіж відвертий або прикритий, В«покупкаВ» дружини - в моральному відношенні явища одного і того ж порядку. Лужина не має нічого спільного і з пошуками нової правди і нової справедливості. Лужина - В«примазавсяВ». Лужина - людина чужого, протилежної і ворожого табору, який використовує, коли йому вигідно і до тих пір, поки йому це вигідно, і В«нові ідеїВ». p align="justify"> Навіть Андрій Семенович Лебезятніков і той відмежовується від Петра Петровича Лужина - Достоєвський проводить між ними розмежувальну риску. В«Лебезятніков, - читаємо ми в романі, - ... теж починав почасти не потерпати свого співмешканця та колишнього опікуна Петра Петровича ... Як не був простакуватий Андрій Семенович, але все-таки почав потроху розглядати, що Петро Петрович його надуває і таємно зневажає і що В«не такий зовсім ця людинаВ». Лебезятніков пробував викладати Лужину систему Фур'є і Дарвіна, але Петро Петрович слухав В«якось аж надто саркастично, а в самий останній час - так навіть став лаятисяВ» (6; 253). Адже Лебезятніков - ...тільки карикатура, тільки передавач з третього голосу світогляду, з яким хочеш не хочеш, а доводилося рахуватися і з яким Лужина дійсно не мав жодних точок дотику. p align="justify"> Лужина - людина того табору, до якого належав франт, що переслідував на бульварі обмануту та омана дівчину. І навіть гірше. Франт був обуян хіттю, Лужина - пристрастю до наживи, він діяв за суворому розрахунку вигод і невигод, за яким погубити або зжерти людини йому нічого не коштувало. Лужина обмовив Соню і звинуватив її в крадіжці, щоб влаштувати свої справи, щоб дискредитувати Раскольникова і повернути собі В«цих дамВ». У мелодраматичній і в той же час трагічної сцені розсерджений, обурений Лебезятніков викриває підлість Лужина і тим остаточно доводить, що між Лужина і нігілізмом, навіть в самих вульгарних формах, Г  la Eudoxie Кукшин (з В«Батьків і дітейВ»), немає нічого спільного, що між ними прірва. Разуміхін говорить Дуні: В«Ну, пара чи він вам? О, боже мій! Бачите ... хоч вони у мене там всі п'яні, але зате всі чесні, і хоч ми і брешемо, тому ж і я теж брешу, та довр ж нарешті і до правди, бо на благородній дорозі стоїмо, а Петро Петрович ... не так на благородної дорозі стоїть ... В»(6; 186).
В«ВониВ» - це учасники вечірки, на яку запрошений був і Раскольников, соціалісти, анархісти, В«почвеннікіВ», Порфирій Петрович, нарешті, люди з тривожною совістю, в помилках, в ухиленні В«шукаючі градуВ» . Лужина ж шукає грошей і тільки грошей. Лужина протягом роману три рази виганяють, три рази відхрещуються від нього: один раз його виганяє Раскольников, та ще загрожує спустити зі сходів шкереберть, вдруге Дуня: В«Петро Петрович, подите гетьВ» А третій раз - Лебезятніков: В«Щоб негайно ж духу вашого не було в моїй кімнаті; будьте ласкаві з'їжджати, і всі між нами кінчено! В»(6; 289).
Але Лужина - луджений, з нього нічого не візьмеш. У ньому сидить ще і поручик Пирогов, тільки знову-таки не несвідомий, а розважливий, злий і жорстокий. Його викриють, йому скажуть, хто він і що він, йому плюнуть в обличчя, він тільки втре і піде далі своїм шляхом. В«ВониВ», чесні, чи не досягнуть успіху в житті, багато з них надінуть на себе терновий вінець політичних мучеників, - Лужина ж суть єдині переможці, що виходять з усіх сутичок неушкодженими і з прибутком, знаючі, що, незважаючи на їх ліберальну фразеологію, предержащие влади з ними, предержащие влади на сторожі їх інтересів.
Лужина не можна недооцінювати. Достоєвський відвів йому велику роль в образно-семантичній системі роману. Лужина - ключ до розуміння сутності дійсності, складалася після поразки революційно-демократичного руху шістдесятих років на грунті почалися буржуазних реформ. Сім'я Мармеладових, сім'я Раскольнікових, дівчина, В«потрапила в відсотокВ», свідчать про ту юдолі скорботи і страждання, в якій перебуває більшість, кращі, милі й беззахис...ні, працею і самовідданістю яких тримається світ. Лужина показує, у що реально обернулись надії, розбуджені шістдесятими роками. Лужина - це буржуа. p align="justify"> Лужина тільки схопили за руку, а він вже переходить у наступ, звинувачуючи своїх викривачів у безбожництві, у вільнодумстві і в обуренні проти громадського порядку. Здивований, розгублений Раскольников отримує наочний урок - який світ не тільки в сучасному, але й у майбутньому, якою стала Росія в результаті поразки демократії шістдесятих років, якою вона стане в дальн ейшем процесі капіталістичного розвитку і капіталістичної диференціації.
2.2. Свидригайлов
Ім'я Свидригайлова з'являється в романі рано - у листі матері, настільки схвильованим Родіона Раскольникова і що зіграв таку велику роль в остаточному оформленні його жахливого задуму. Пульхерія Олександрівна розповідає про Свидригайлова як про грубе і хтивому деспота, як про мерзенному розпусника, намагається спокусити і зганьбити Дуню. Для Раскольникова прізвище Свидригайлова стала номінальною - зіткнувшись з підпилим хтивим франтом, що переслідували на бульварі дівчину-підлітка, він обізвав його Свидригайловим: кличка ця здавалася йому більш різкою і точною, ніж всі інші вживаються в таких випадках слова. p align="justify"> Зі сторінок листа Пульхерії Олександрівни кваліфікація Аркадія Івановича Свидригайлова як вульгарного негідника, розпусника, хижака, мучителя і паразита перейшла в усі літературознавчі дослідження.
Лужина і Свидригайлов - В«це хижаки та громадські паразити, кривдники і мучителі таких, як Сонечка і ДунечкаВ», - пише Ф.І. Евніна. В«Перед нами, - читаємо ми у Л.П. Гроссмана, - великий поміщик, вже обмежений селянською реформою у своєму матеріальному надбанні і особистої влади В»,В« закоренілий лиходій В», якщо і здатний на зречення і альтруїзм, то тільки під впливом особистої пристрасті, любові до Дуні, тобто в ім'я свого егоїстичного ж хотіння.
Здавалося б, всі відомості і чутки, що передують реальному появи Свидригайлова серед діючих осіб роману, підтверджують його настільки певну і разом з тим примітивну негативну характеристику. Про нього говорили, що він отруїв свою дружину Марту Петрівну, що він катував і довів до самогубства свого слугу Філіпа, що він жорстоко образив дівчинку, що він брудний потаскун, шулер, що немає такого пороку, яка б не гніздився в ньому. Пульхерія Олександрівна бачила його всього двічі - і він здався їй В«жахливий, жахливий!В». Саму вичерпну негативну характеристику дає Свидригайлову Петро Петрович Лужина: В«Це самий розбещений і загиблий у вадах осіб, з усіх подібного роду людейВ», однак з деяким відтінком неповної достовірність того, про що він розповідає. Лужина не підтверджує, але і не спростовує впевненості Пульхерії Олександрівни в тому, що Свидригайлов - причина смерті Марфи Петрівни. Це Лужина повідомляє, що глухоніма чотирна...дцятирічна дівчинка, яка жила у катувати її звідниці-німкені Рессліх, була жорстоко ображена Свидригайлова і повісилася, що лакей Філіп помер від побоїв свого господаря, ще в часи кріпацтва. p align="justify"> Те, що ганьблять Свидригайлова відомості виходять від Лужина, мало б насторожити, а між тим майже всі сприймають їх як непорушні факти, що виражають думку самого письменника про персонажа. Чи не насторожувала дослідників і хиткість оповідань Лужина, сформульованих таким чином, щоб від них у разі чого можна було відімкнутися. p align="justify"> І дивна річ - саме Дуня, яка в романі є центром жадань Свидригайлова і повинна була б особливо рішуче судити про нього, підриває враження достовірності оповідань Лужина, пом'якшує і навіть спростовує їх: В«Ви правду кажете, що маєте про це точні відомості? В»- перериває вонаВ« строго і переконливо В»Лужина. В«Я чула навпаки, - продовжує вона, - ... що цей Філіп був якийсь іпохондрик, якийсь домашній філософ, люди казали,В« зачитався В», і що повісився він більш від насмішок, а не від побой пана Свидригайлова. А він при мені добре обходився з людьми, і люди його навіть любили, хоча й справді теж звинувачували його у смерті Пилипа В»(6; 215). p align="justify"> Лужина навіть образився: В«Я бачу, що ви, Авдотья Романівна, якось стали раптом прихилялися до його виправданню, - зауважив він, скривив рот в двозначну усмішкуВ», і пророкує Свидригайлову досить-вульгарну перспективу: В«зникненняВ» у борговому відділенні. Дуня ж, на відміну від Лужина, передчуває у долі Свидригайлова грізну трагедію. В«- Він небудь жахливе задумав! - Промовила вона майже пошепки про себе, мало не здригаючись В». p align="justify"> І наречена Свидригайлова, безневинний підліток, яку кепські батьки продають йому, чує в своєму нареченому щось незвичайне і зовсім не злочинне, - в її очах В«серйозний німе запитанняВ», здивований і трохи сумний.
Лиходій, розпусник і цинік, Свидригайлов протягом усього роману робить масу добрих справ, більше, ніж всі інші персонажі, разом узяті. Вже з простодушного листи Пульхерії Олександрівни, вміла тільки любити своїх дітей, але не розуміла нічого складного, ми дізнаємося, що визволив Дуню від ганьби і відновив її добре ім'я саме він, Свидригайлов, той самий, який був причиною її жорстоких неприємностей: В«.. . по милосердю божу, наші муки були скорочені: пан Свидригайлов ... ймовірно пошкодувавши Дуню, представив Марфі Петрівні повні і очевидні докази всій Дунечкіной невинності ... В»(6; 51).
Свидригайлов не захотів і не зазнав, щоб брехлива плітка плямувати ім'я Дуні.
Збираючись в трагічний В«вояжВ», Свидригайлов забезпечив майбутнє своїх дітей матеріально і морально, помістивши їх у тітки: В«Вони багаті, а я їм особисто ненадобен. Та й який я батько! В»(6; 310). p align="justify"> У Петербург Свидригайлов приїхав головним чином для того, щоб допомогти Дуні звільнитися від Лужина. При цьому з'яс...овується, що остання і фатальна для Марфи Петрівни сварка відбулася у нього саме через небажання погодитися на ганебну шлюбну угоду, яку готувала його дружина. В«Перед вояжем, який, може бути, і збудеться, - говорить він Раскольнікову, - я хочу і з паном Лужина покінчити. Не те щоб уже я його дуже терпіти не міг, але через нього, однак, і вийшла ця сварка моя з Марфою Петрівною, коли я дізнався, що вона це весілля зготувала. Я бажаю тепер побачитися з Авдотьей Романівною, через ваше посередництвом, і, мабуть, у вашому ж присутності пояснити їй, по-перше, що від пана Лужина не тільки не буде їй ні найменшої вигоди, але навіть напевно буде явний збиток. Потім, випросивши у ній вибачення в недавніх цих всіх неприємностях, я попросив би дозволу запропонувати їй десять тисяч рублів і таким чином полегшити розрив з паном Лужина ... В»(6; 219). p align="justify"> Свидригайлов гідно і переконливо заспокоює Раскольникова, підозрює в його щедрості задні та образливі наміри.
В«... Совість моя абсолютно спокійна, я без всяких розрахунків пропоную ... - Пояснює він. - Все в тому, що я дійсно приніс кілька клопоту і неприємностей вельмишановної вашої сестриці; стало бути, відчуваючи щире каяття, сердечно бажаю, - не відкупитися, не заплатити за неприємності, а просто-запросто зробити для неї щось вигідне, на тому підставі, що не привілей ж справді взяв я робити одне тільки зле ".
Останні слова, вкладені Достоєвським в уста Свидригайлова, вельми примітні. Свидригайлов розуміє, яка у нього репутація, але сам він не згоден з нею. Він не вважає себе тільки демоном зла, він бачить в собі і здатність до добра. p align="justify"> Дуня не прийняла грошей, Свидригайлов вжив їх інакше, на іншу добру і, бути може, ще більш нагальну мету. Він взяв на себе пристрій осиротілої сім'ї Мармеладових, починаючи з малоліток і закінчуючи самої Сонею. p align="justify"> В«Всю цю метушню, тобто похорон та інше, я беру на себе ... - Заявив він. - Цих двох пташенят і цю полечку я розміщу в які-небудь сирітські заклади трохи краще і покладу на кожного, до повноліття, по тисячі п'ятисот рублів капіталу, щоб уже зовсім Софія Семенівна була спокійна. Та й її з виру витягну, тому хороша дівчина, так? Ну-с, так ви і передайте Авдотье Романівні, що її десять тисяч я от так і вжив В»(6; 319). p align="justify"> Раскольников ніяк не може вмістити, як це Свидригайлов здатний на безкорисливе добро, він все шукає в його намірах таємний злий умисел. Свидригайлов тоді, у своєрідному іронічному обороті, вступає в полеміку з сатанинською філософією самого Раскольникова:
В«Е-ех! Людина недовірливий! - Засміявся Свидригайлов. - Адже я сказав, що ці гроші у мене зайві. Ну, а просто, по людству, не допускаєте, що ль? Адже не В«вошаВ» ж була вона (він тицьнув пальцем у той кут, де була покійна), як яка-небудь старушонка процентщица. Ну, погодьтеся ... В«Лужину Чи, справді, жити і чинити такого, або їй ...вмирати?В» І не допоможи я, так адже В«Полечка, наприклад, туди ж, по тій дорозі піде ...В». p align="justify"> Він промовив це з виглядом якогось підморгує, веселого крутійства, не зводячи очей з Раскольникова В»(6; 320).
У цій тиради є щось від племінника Рамо, але звучить вона не як обгрунтування відносності добра, а як обгрунтування відносності зла.
Дійсно, Свидригайлов знайшов даму-патронесу, що взяла на себе обов'язки і клопоти за розпорядженням заповіданими сім'ї Мармеладових капіталами, з виховання та улаштуванню майбутнього і Полечки і її братика й сестрички. Щоб жінка не передумала й не кинула справи небудь на півдорозі, він пожертвував гроші на ті сирітські заклади, в яких вона була патронесою. p align="justify"> Свидригайлов і Раскольнікову пропонує засоби для втечі до Америки. Зосереджений на думці про своє В«вояжВ» (тобто на намір застрелитися), він проте дбайливо збирає необхідні для дітлахів документи, вручає їх Соні, та й самої Соні залишає ще додатково три тисячі. Свидригайлов влаштовує долі принижених, майже що вже розчавлених життям, з найбільшою делікатністю і тактом, не добився ні подяки, ні доброї пам'яті про себе. Він переконує скромну і некорислива Сонечку:
В«Вам, вам, Софія Семенівна, і, будь ласка, без особливих розмов, тому навіть мені й ніколи. А вам знадобляться. У Родіона Романовича дві дороги: або куля в лоб, або по Володимирко ... Ну, як вийде Володимирка - він за нею, а ви ж за ним? Адже так? Адже так? Ну, а коли так, то, значить, гроші ось і знадобляться. Для нього ж знадобляться, розумієте? Даючи вам, я все одно що йому даю В»(6; 352). p align="justify"> Свидригайлов вносить благу лепту в підготовку умов, що мусять у майбутньому повернути і Раскольникова в нормальну колію.
Свидригайлов добре розуміє людей, і він використовує останні дні і навіть години свого життя для того, щоб направити долі оточуючих в добру сторону. Він не тільки робить можливим подальше, слідом за Раськольниковим, подорож Соні в Сибір, він вгадує і йде назустріч іншому її бажанням: виплатити борги Катерини Іванівни. p align="justify"> Свидригайлов практично добрий до самої останньої хвилини, не тільки по відношенню до Соні, Дуні, малолітньої нареченій, але і по відношенню до перших зустрічних. На завершальному скорботному своєму шляху він забрів у дешевий розважальний сад. Пісарішкі посварилися там з якимись іншими пісарішкамі. Він помирив їх і заплатив за зниклу ложку, яка послужила причиною розбрату. p align="justify"> Але Свидригайлов не бачить дороговказною зірки, він не знає мети, до якої треба прагнути, розуміє він, що і Раскольников прийняв за зірку невірний і блукаючий вогонь. Усвідомлюючи свою В«негеніальностьВ», Свидригайлов екстраполює свій внутрішній стан на суспільство, його породило, але породило його суспільство - на відміну від того, що він думає, - це не народ. Та й він сам закінчує свою тираду: ...В«Сам я білоручка, цього і дотримуюся ...В». p align="justify"> Незважаючи на всю свою фізичну міць, здоров'я і хоробрість, Свидригайлов не має підвалин для життя. Свидригайлов - людина по-своєму тонкий і багато може розуміти. Вражаюче, що Достоєвський саме йому довірив деякі свої потаємні думки. Свидригайлов міркує про Петербурзі точнісінько, як Достоєвський у деяких В«почвенническихВ» своїх статтях, і точнісінько, як в авторському тексті його романів. Недобре розповідаючи про свою наречену (йому п'ятдесят, а їй і шістнадцяти немає), Свидригайлов раптом помічає: В«А знаєте, у ній личко в роді Рафаелева Мадонни. Адже у Сікстинській Мадонни особа фантастичне, особа скорботної юродивою, вам це не впало в очі? В»(6; 318). p align="justify"> У Свидригайлова що релігійне ставлення до вічності, але й не таке, як у Раскольникова. Раскольников не вірить в бога, він обурений ходом земних справ, але він шукає В«втіхиВ», шукає, нехай помилковим і злочинним шляхом, справедливості, здійснення ідеалу. Прагнення до ідеалу і вічності сполучаються, тому у нього зберігається високе уявлення про нескінченність, про вічність. Свидригайлов розчарований до дна, він не вірить ні в бога, ні в чорта, ні в людей, ні в ідеал, для нього весь світ детермінована безглуздість - чому б цій безглуздості і не постати у формі сільської баньки з павуками? p align="justify"> Свидригайлов ніде не однолинеен, він не так вже однотонно-чорний, як це здається на перший погляд. При всьому його відмінності від Дмитра Карамазова в ньому, як і у героя ще ненаписаних тоді В«Братів КарамазовихВ», закладені В«дві безодніВ», живуть два ідеалу, ідеал Мадонни і ідеал Содому. В«... Інший, вищий навіть серцем людина і з розумом високим, починає з ідеалу Мадонни, а кінчає ідеалом содомским. Ще страшніше, хто вже з ідеалом содомским в душі не заперечує і ідеалу Мадонни, і горить від нього серце його й воістину, воістину горить ... Ні, широка людина, занадто навіть широка, я звузив В»- ці слова Дмитра Карамазова можуть бути певною мірою застосовані і до Свидригайлову. І хоч Содом вже майже зовсім поглинув Свидригайлова, він все ж не міг згасити в ньому чарівності краси, як вищого символу жіночності і людяності. p align="justify"> Дуня знає, що Свидригайлов не просто лиходій, і в той же час розуміє, що від нього можна всього чекати. Іменем брата Свидригайлов заманює її в порожню квартиру, в свої кімнати, з яких ніхто нічого не почує: В«Хоч я і знаю, що ви людина ... без честі, але я вас анітрохи не боюсь. Ідіть вперед, - сказала вона, мабуть спокійно, але обличчя її було дуже блідо В». p align="justify"> Інтерпретатори В«Злочину і покаранняВ» в ніцшеанське дусі не помітили, що при чисто наполеонівської трактуванні ідеї Раскольникова вони сходяться з Свидригайловим, хоча до думок Свидригайлова слід ставитися обережно: Свидригайлов зрозуміти Раскольникова по-справжньому не може. Це Свидригайлов зводив Раскольникова повністю до наполеонівської ідеї, з відкривається нею перспективою... привабливою Дьяволова, особистої, егоїстичної кар'єри. Саме Свидригайлов бачив в Раскольникова доморощеного Наполеона, що не посмів піти до кінця по своєму шляху. p align="justify"> В«Тут була теж одна власна теорійка, - так собі теорія, - за якою люди поділяються, бачте, на матеріал і на особливих людей, тобто на таких людей, для яких, за їх високому становищу , закон не писаний, а, навпаки, які самі складають закони решті людей, матеріалу-то, сміттю-то. Нічого, так собі теорійка: une th Г©orie comme une autre . Наполеон його жахливо захопив, тобто власне захопило його те, що дуже багато геніальних людей на одиничне зло не дивилися, а крокували через, не замислюючись ... В»(6; 362).
Свидригайлов всі знижує, він не здатний проникнути в потаємну суть ідеї Раскольникова і, перебираючи одну за одною можливі мотивування злочину Родіона, зупиняється нарешті на фігурі Наполеона.
У Свидригайлова - все арифметика, а у Раскольникова вища математика. Свидригайлов-то - перший - і пояснює злочин Родіона Раскольникова плюралістично, складанням багатьох різних причин і мотивів: бідністю, характером, роздратуванням, свідомістю В«краси свого соціального стануВ», бажанням допомогти рідним, прагненням до багатства, до кар'єри. p align="justify"> Свидригайлов зовсім не звинувачує Раскольникова. Він намагається тільки втовкмачити Дуні, в розташуванні якої зацікавлений, як Раскольников дійшов до свого злодійства, і, розуміючи, що сестра обожнює свого брата, вибирає нарешті найвигіднішу версію - Раскольников затіяв-де зрівнятися з геніальним Наполеоном, не будучи сам геніальним.
Наполеонівський мотив справді входив в ідею Раскольникова і в її жахливе здійснення. Раскольников справді бачив перед собою приклад Наполеона, він справді захотів перевірити, чи здатний він стати Наполеоном, здатний він витримати диктаторську, тиранічної владу над усім людством і всієї всесвіту. p align="justify"> Однак, коли розуміння влади і панування обмежується у Раскольникова просто наполеонівської ідеєю самої по собі, в його свідомості - і в мисленні, і в психології - відбуваються цікаві зрушення. У ці хвилини він забуває, що вбив не тільки Олену, але й Лизавету, названу сестру Соні Мармеладової. В«Чому Лизавету я не шкодую. Бідне створіння! В». p align="justify"> Він убив тільки одну воша, В«з усіх вошей саму наібесполезнейшуюВ». Коли він чує слово В«злочинВ», він кричить скажено у відповідь: В«Злочин? Який злочин? .. те, що я вбив бридку, шкідливу воша, старушонку процентщицу, нікому не потрібну, яку вбити сорок гріхів пробачать, яка з бідних сік висмоктувала, і це-то злочин? Не думаю я про нього і змивати його не думаю В». p align="justify"> Так, в інші В«хвилиниВ» Раскольников шкодує, що не зумів стати Наполеоном або Магометом, не опанував владою заради влади, яких би кривавих і брудних застосувань ні зажадало її утримання: В«...О, вульгарність! о, підлість! .. О, як я розумію В«пророкаВ», з шаблею, на коні. Велить Аллах, і слухайся В«тремтячаВ» тварь ... прав В«пророкВ», коли ставить де-небудь поперек вулиці хор-р-рошую батарею і дме у правого і винного, що не удостоівая навіть і порозумітися! Слухайся, тремтяча тварина, і - не бажай, тому - не твоє це діло! .. О, ні за що, ні за що не пробачу старушонке! В»(6; 211). p align="justify"> Однак наполеонівська ідея в її чистому вигляді, влада заради влади, є зрадою і зрадою по відношенню до чогось більш важливого, куди вона входить тільки як частина або як засіб. Це трапляється нерідко: частина, що заміщає ціле, засіб, перетворене в ціль, починають суперечити цілого, починають витісняти мета. Він знав, що Дуні не можна виходити за Лужина, що її передбачуване заміжжя - та ж проституція: В«Ось що, Дуня, - звертається він до сестри, - ... боргом вважаю знову тобі нагадати, що від головного мого я не відступала. Або я, або Лужина. Нехай я падлюка, а ти не повинна. Один хтось. Якщо ж ти вийдеш за Лужина, я негайно ж перестаю тебе сестрою рахувати В», - вВ« головному своєму В»Раскольников стоїть на тій же підставі, що і Разуміхін. p align="justify"> Смерть Свидригайлова безглузда, безглузда, потворна, вона - кінець, повний метафізичний кінець, перехід в лазню з павуками.
Ні людина, ні суспільство, ні людство не можуть жити без мети, без ідеалу. Свидригайлов мертвий у своєму існуванні, він не бачить зірки, хоча б оманливою, - його мертве байдужість сильніше інстинкту життя, сильніше страху небуття. Небуття краще, ніж байдужість, що не дає можливості хоч за що-небудь учепитися, хоча б для того, щоб убити час. Це і є причина загибелі Свидригайлова, підстава сказаного йому Достоєвським вироку. Адже є він безнадійним лиходієм і безнадійним розпусником - це неясно, двозначно, про два кінці, залежить від точки зору, від поголоски, від чуток, а не від категорично встановлених фактів. p align="justify"> Без віри в істину і добро жити не можна Свидригайлов, соприкоснувшийся горним висот і нізвергнувшего звідти в смердюче болото, це зрозумів. Він сам і стратив себе. p align="justify"> В остаточному тексті роману ім'я Свидригайлова з'являється спочатку як синонім ситого, вульгарного і розпусного франта, що переслідує беззахисну дівчинку. Закладені в ньому протиріччя, величина і інтенсивність погублених в ньому сил розкриваються поступово. І лише під кінець, у самогубстві Свидригайлова, повністю, в блискучому досконало, реалізується морально-філософський задум Достоєвського. Достоєвський сам розумів, що образ йому вдається. В«Чудовий будеВ», - записував він у чорнових начерках. p align="justify"> Створивши образ В«звичайногоВ», хоча і жахливого, лиходія, Достоєвський не випробував би такого творчого підйому і свідомості такої творчої перемоги.
Філософські,психологічні і моральні ідеї роману «Злочин і кара»
Роман Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання», написаний в 1866 р., зачіпає складні соціальні, філософські, морально-етичні проблеми, які хвилювали письменника не один рік.
Вже само назва примушує замислитися: чому Ф. Достоєвський так назвав цей роман? Перше слово зрозуміле: Розкольників вчинив злочин убив двох жінок. А «покарання»? У чому воно? Покарання це усвідомлення самим Раскольниковым згубності теорії «сильної особи», реабілітовуючої право вбивати. І разом з цим усвідомленням муки совісті за скоєне. Убивши стару і її сестру, він убив частину самого себе. І в цьому, я думаю, психологічна колізія роману.
Що ж перетворило Родіона Раскольникова на злочинця? Що стало мотивом його злочину? Гроші, спроба влаштувати своє життя і полегшити життя близьких йому людей? Або ж створена ним теорія і прагнення довести правильність її на практиці, перевірити самого себе : чи може він «переступити закон» і на цій підставі вважати себе особою «незвичайною»? Так в долі Раскольникова тісно переплелися соціальні, філософські і психологічні проблеми роману.
Що ж сформувало цю теорію, послужило її основою? Частину відповіді на це питання ми знаходимо на перших сторінках роману. Родіон Раскольников бідний, його пригнічує ця бідність, мало не убогість. Його життя в тісній комірці, де низькі стелі і тісні кімнати «душу і розум тіснять», нестерпна. Вона особливо нестерпна для людини, у якої є почуття власної гідності, який вважає себе «вищою істотою», здатною стояти над людьми і законом. Для здійснення егоїстичних мріянь бракує малий грошей. У Раскольникова їх немає. А зовсім поряд у старенької-процентниці лежать гроші, які нічого не варто узяти. Правда, при цьому треба убити. Але хіба він людину уб’є Немає, він уб’є нікому не потрібну, шкідливу істоту, негідну жити на світі. У цьому жахлива суть теорії Раскольникова : убити, дозволити собі убити «по совісті». І виправдання цьому він знаходить в тому, що, забравши гроші, він зможе допомогти матері і сестрі. На прикладі сім’ї Мармеладовых він бачить, що безвихідна бідність веде людину до морального злочину проти самого себе. Убогість ставить дилему: порушити моральність злочинно, не порушити теж злочинно по відношенню до близьких. Дізнавшись про долю Сонечки, за рахунок «падіння» якої виживає сім’я і п’є її батько, Розкольників думає: «До усього-то негідник людина звикає»! Так логіка життя вступає в протиріччя з моральними законами і служить виправданням будь-якого злочину.
Сама ідея Раскольникова припускає виживання і підвищення за рахунок інших. Він, поділивши людство на два розряди вищих і нижчих, наділивши перших правом вбивати, прибирати зі свого шляху тих, хто заважає, намагається зрозуміти, до якої категорії належить він сам. Розкольників наділяє себе правом вбивати, зараховувавши себе до Наполеонам, виправдовуючи себе тим, що з їх вини загинули тисячі, а він-то робить замах на життя усієї однієї людини ради, як йому думається, благополуччя багатьох. Він йде з сокирою до старої, сумніваючись і не вірячи до останнього моменту в те, що він «це» вчинить. Навіть самому собі він не хоче признатися, що йде вбивати, щоб перевірити дієвість своєї теорії і дізнатися про себе чи «тварюка» він «тремтяча» або «право має». Він зрозуміє це пізніше, усвідомить і скаже Соні: «Я просто убив; для себе убив, для себе одного» До нього приходить страшна правда: так, він зміг переступити через кров, але убивши, він убив самого себе : «Хіба я стареньку убив? Я себе убив, а не стареньку». Ось це знищення самого себе примушує його знову і знову подумки переживати вбивство, викликає муки совісті. Вчинивши вбивство, він не зміг переступити через самого себе, через свою «натуру», через розуміння того, що він злочинець. Розкольників не відчуває себе переможцем, він не набув заспокоєння і щастя, поступивши по праву «незвичайних людей». А це означає, що його теорія про право сильного на злочин потерпіла крах, а сам він, як і будь-яка інша людина, не має права убити людину. Божий закон «Не убий»! сильніше за усі теорії. Не випадково тому саме до Сонечке приходить Розкольників з розкаянням і саме вона радить йому просити вибачення у всього світу. Автор карає свого героя за законами совісті, доброти і моралі. Не випадково тому покарання за юридичними законами, суд над Раскольниковым і що усе, що послідувало за ним займає в романі зовсім трохи місця. Для Достоєвського важливіше суд совісті.
Чи самотній Розкольників в ідеї сильної особи? Достоєвський, будучи майстром соціально-психологічного роману, створює образи «двійників» головного героя : обачливого ділка-підприємця Лужина і цинічного авантюриста з садистськими схильностями Свидригайлова. Їх вчинки і спосіб життя є лише соціальні варіанти доведеної до логічного завершення ідеї сильної особи, що стоїть над людьми і має над усіма владу. Економічна теорія Лужина здатна, по зрілому роздуму, привести до теорії Раскольникова, а її подальший розвиток призводить до «свидригайловщине», до втрати відмінності між добром і злом, до щонайповнішого морального розкладання особи і її загибелі. Цим Достоєвський хотів показати згубність ідеї Раскольникова для суспільства і особи.
Я теж не можу сказати однозначно: "Сподобався". Чесно кажучи, прочитавши роман, настрій не піднявся, для себе, для вирішення якихось питань, для духовної підтримки, коли якісь рядки сприймаються співзвучно тобі, я перечитувати його не буду. Але все ж таки читати було цікаво. Таке унікальне поєднання детективного сюжету з глибиною психологічного аналізу. І питання, що виникли у мене, були не з XIX ст., із трущоб та окраїн славетного Петербурга, а досить актуальні, сучасні. Кожна людина колись замислюється над визначенням Добра й Зла і хоче визначити для себе цю непросту межу між ними.  Життя раз у раз пересуває її то праворуч, то ліворуч. Дивлячись з різних точок зору, можна розуміти відстань між "добре" й "погано" теж по-різному. Особливо, коли якийсь вчинок намагаєшся приміряти на себе.  Візьмемо, наприклад, державно-суспільний лад. Скільки разів незадоволені чимось люди звинувачують не самий лад, а протилежну, "щасливу половину" або якийсь там відсоток людства. Скільки разів ладні навіть знищити суперника, ворога фізично немов цим можна встановити справедливість! Правда, багато хто зупиняється перед конкретною дією, вважаючи себе слабким, нездатним для ролі виконавця, але не відкидаючи самої ідеї. "Ось якби хтось інший зробив"...  Ця проблема спробувати себе як виконавця ідей постає і перед головним героєм роману Родіоном Раскольниковим. Збуджена жахливим життям уява нанизує епізод за епізодом на пронизуючий серце біль: кинуто університет і немає можливостей влаштуватися на роботу, у кожному листі від матері приховано за буденними рядками принизливий натяк на гроші, люба сестра, його чиста, розумна Дунечка, хоче пожертвувати собою заради сім'ї, збираючись заміж за чужу, несимпатичну їй людину, кругом самі борги і немає та не буде тому кінця.  А поруч ті ж самі злидні: п'яний службовець Мармеладов, з його хворою на сухоти дружиною та малими дітьми, що живуть на гірко зароблені гроші старшої доньки Соні, яка, рятуючи сім'ю від голодної смерті, іде на панель і теж немає гарантій, що зможе довго протриматися, що маленька сестричка не повторить її долю. П'яне дівча на бульварі, що потрапило через свої злидні до чужих рук... Десятки й сотні принижених та скривджених, що живуть на горищах та у підвалах, що залишили сподівання на краще "завтра". Раскольникову навіть сниться, як озлоблені сірим, нужденним життям, знаходячи вихід у пияцтві, п'яні люди вимішують своє лихо, свою образу на інших, слабкіших знущаються із старого коня, а потім забивають його до смерті.  ( Герой сприймає чужий біль, як свій, він прагне допомогти їм, встановити рівновагу у суспільстві. Ось і спадає на думку вбити стару лихварку Олену Іванівну, а її гроші, що все одно заповідано монастиреві, віддати тим, кого вони можуть врятувати.  "Одне життя і сто людських доль натомість ось тут арифметика!" Раскольников доходить висновку, що "одиничне зло дозволене, якщо головна мета добра". Розмова студента й офіцера, яку він випадково почув, тільки зміцнює його впевненість у правильність цієї ідеї, а припущення студента й офіцера про можливого виконавця вбивства тільки підтверджує думку про небуденність власної натури...  Чесно кажучи, кожен з нас, буває, вважає себе кращим за інших, суперменом у якійсь галузі, часто не помічаючи, що це "над людьми" може призвести до "від людей", "без людей", а від простої вседозволеності навіть у буденному один крок до Ніцше, Гітлера...  Реальний вчинок перевертає все з ніг на голову: гроші тихенько пропадають під каменем на безлюднім подвір'ї, разом з Оленою Іванівною вбито її сестру Лізавету та ще й, мабуть, з майбутнім малям, духовну сестру Сонечки Мармеладової, з якою вони обмінялися натільними хрестиками. А найголовніше він розуміє, що не може стояти поруч з матір'ю, сестрою, бо перестав бути гідним їхньої любові та поваги.  Усе це й складає кару, моральне покарання, моральне самокатування героя, проти якого не висунуто обвинувачення й немає доказів, але сам він не може спокійно жити. У порівнянні із злочином, на опис якого і підготовку до нього відведено одну частину роману, це самокатування займає у шість разів більше, а визнання один рядок. Що поруч з ним офіційне покарання восьмирічна каторга! Вона тільки допоможе очистити душу стражданнями.  Раскольников вважає, що його місце тепер з тими, хто переступив,. І ось поруч опиняється зовнішньо чистий і правильний Лужин, з його підступною душею, ладний звести наклеп на беззахисну дівчину навіть у день поховання її батька, щоб досягти своєї мети.  "Ми того самого поля ягоди", каже йому і Свидригайлов людина, в якій смугами йде хороше й мерзотне, який може довести до самогубства підлітка, спровокувати смерть дружини й допомогти чужим йому сиротам, може бавитися, мов лялькою, шістнадцятирічною "нареченою" і потурбуватися, щоб її більше не стали продавати, шантажувати кохану дівчину таємницею про її брата і схилитися перед її чистотою та людяністю.  А- Соня, яку він вважав нижчою за себе, занадто м'якою, беззахисною для цього жорстокого світу, доведе йому необхідність зняти гріх з душі, стане твердою підтримкою та другом...  Роман кличе до серйозних роздумів, закликає переосмислити моральні цінності й принципи, дійти розуміння вічного закону цінності людського життя, як чужого, так і власного, що не маєш права зганьбити.  І все ж таки хочеться, щоб твір не був таким похмурим, знайти позитивного героя. Спочатку навіть здається, що такий герой є. Недарма ж сам автор дав йому вказуюче прізвище Разуміхін (чи Вразуміхін, як він сам говорить про колишній варіант імені). Теж бідний студент, добрий товариш, енергійна, розумна людина, але, на відміну від Раскольникова, не лежить увесь час на дивані, доводячи себе своїми думками до останнього ступеня, не бере у руки сокиру, а тихенько працює, заробляючи своїми знаннями хоч по карбованцю на гідне життя. Буде наречена з невеличким достатком можна й справу розпочати. Тихо, спокійно, лагідно, ні з ким не посварившись, нічого не збираючись у цьому ладі змінювати, проте пристосовуючись до нього.  Порівняйте з Раскольниковим, який поставив себе кращим з людей, щоб щось зробити для них, цього Розуміхіна, який хоче просто бути одним з них, а жити для себе, і ви зрозумієте, що він просто ніякий не герой у першому значенні цього слова...  Я знову ж таки кажу, що ставлення моє до роману "Злочин і кара" неоднозначне, що я не можу легко сказати: "Сподобався". Але книга, що викликає стільки роздумів, безумовно, книга цікава. 
Філософське [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Філософське [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] має не одну, а кілька вихідних точок, але найбільш важливою і навіть визначальною для нього була тема про людину. Разом з усією російської думкою Достоєвський-антропоцентрічен, а його філософський [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] є, перш за все,[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], пофарбований, правда, чисто етично, але зате і досягає в цій забарвленні надзвичайної сили і глибини. Ні для Достоєвського нічого дорожче і значніше людини, хоча, можливо, немає і нічого страшніше людини Людина-загадковий, витканий з протиріч, але він є в той же час - в особі самого навіть незначного людини - абсолютною цінністю. Воістину-не стільки Бог мучив Достоєвського, скільки мучив його [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ],-в його реальності і в його глибині, в його фатальних, злочинних і в його світлих, добрих рухах. Звичайно-і справедливо, звичайно,-прославляють те, що Достоєвський з неперевершеною силою розкрив «темну» сторону в людині, сили руйнування і безмежного егоїзму, його страшний аморалізм, що таїться в глибині душі. Так, це вірно. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Достоєвського насамперед присвячена «підпіллю» в людині. Було однак, дуже односторонньо не звертати уваги на те, з якою глибиною розкриває Достоєвський і світлі сили душі, діалектику добра в ній. У цьому відношенні Достоєвський, звичайно, примикає до споконвічної [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] (тобто святоотецької) антропології; Бердяєв абсолютно неправий, стверджуючи, що «антропологія Достоєвського відрізняється від антропології святоотецької». Не тільки гріх, порочність, егоїзм, взагалі «демонічна» стихія в людині розкриті у Достоєвського з небувалою силою, але не менш глибоко розкриті руху правди і добра в людській душі, «ангельське» почало в ньому. У тому-то й сила і значущість антропологічного антиномизма у Достоєвського, що обидва члени актіноміі дані у нього у вищій своїй формі.
Ми назвали персоналізм Достоєвського етичним, - і це означає, перш за все, що цінність і неразложимость людської істоти пов'язані не з його «цвітінням», не з його вищими творчими досягненнями,-вони притаманні й маленькому дитинці, ще безпорадного та недолугий, ще не здатному нічим себе проявити. Персоналізм Достоєвського належить до онтології, а не до [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] людини, - до його суті, а не до емпіричної реальності. Але саме сприйняття людини у Достоєвського внутрішньо пронизане етичною категорією,-він не тільки описує боротьбу добра і зла в людині, але він шукає її в ньому. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], звичайно, включений в порядок природи, підпорядкований її законам, але він може і повинен бути незалежний від природи. Як раз у «Записках з підпілля» з вражаючою силою висловлена ця незалежність духу людського від природи,-і там же проголошується, що справжня суть людини - в його волі і тільки в ній. «Все-то справа людське, здається, справді в тому тільки й полягає, щоб людина щохвилини доводив собі, що він-людина, а не штіфтік»,-читаємо в тих же «Записках з підпілля». Це самоствердження є утвердження своєї незалежності від природи,-все гідність людини в цьому якраз і полягає.
Але саме тому справжнє в людині і полягає лише в його етичної життя-тут, і тільки тут,[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] є по суті нове, вище, незрівнянне буття. У цьому сенсі вже в «Записках з підпілля» ми знаходимо [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] апофеоз людини, яка перетворює його якщо не в центр світу, то в найважливіше і дорогоцінне явище. Достоєвському абсолютно [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і огидний той «антропологізм», який ми бачили раніше у російських [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і полупозітівістов ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], Лавров, Кавелін, навіть Михайлівський), - він ближче за всіх до [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] з його патетичним затвердженням незалежності людського духу від природи. Натуралізм в антропології висміяно нещадно Достоєвським в «Записках з підпілля», - і тому всі його подальше вчення про людину так глибоко відмінно від тих (пізніших) навчань, які, сходячись з Достоєвським у вченні про аморализме в людині, трактують це в дусі примітивного натуралізму. Для Достоєвського аморалізм, схований у глибині людини, є теж апофеоз людини, - цей аморальність - явище духовного порядку, а не пов'язаний з біологічними процесами в людині.
Але чим категоричніше це онтологічне звеличення людини, тим нещадніше розкриває Достоєвський фатальну невлаштованість духу людського, його темні руху. Основна [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] людини в тому й полягає, за Достоєвським. що він є істота етичне, що він незмінно і непереможне варто завжди перед дилемою добра і зла, від якої він не може [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] піти: хто не йде шляхом добра, той необхідно стає на шлях зла. Ця етична сутність людини, основна його етична спрямованість є не упереджена ідея у Достоєвського, а виведення з його спостережень над людьми.
Але тут починаються [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], в яких розкривається вже не тільки ця основна етична сутність людини, але і вся проблематика людини. Перш за все, з винятковою їдкістю Достоєвський висміює той поверхневий інтелектуалізм в розумінні людини, який досяг найбільш плоского свого вираження в побудовах [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. «Записки з підпілля», в безсмертних сторінках, говорять про те, що «людина є істота легковажне», що діє найменше для власної вигоди: «коли, в усі [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] бувало, щоб людина діяла з однієї своєї вигоди?» Уявлення про людину, як істоту розумове, а тому і розсудливому, є чиста фікція, - «тому що натура людська діє вся цілком, - всім, що в ній є-свідомо й несвідомо». «Хотень може, звичайно, сходитися з розумом., Але дуже часто і навіть більшою частиною абсолютно і вперто розбіжності з розумом». «Я хочу жити,-продовжує свої зауваження людина з [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ],-для того, щоб задовольнити всієї моєї здатності жити, - а не для того, щоб задовольнити однієї тільки моєї розумової[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] задовольняє тільки розумової здібності людини, а [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] є прояв усього людського життя ». Найдорожче для людини - «своє власне, вільне й вільне хотіння, свій власний, хоча б і дикий, каприз»; найдорожче та найважливіше для людини - «за своєю дурною волі пожити», і тому «людина завжди і скрізь, де б він не був, любить діяти так, як він хоче, а зовсім не так, як велить йому [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і совість ».
війна і мир Історія написання. У 1856 році Л.Толстой розпочав роман “Декабристи”. Героєм його мав стати учасник повстання 1825 року на Сенатській площі, який повертається після заслання із Сибіру. Але поступово, працюючи над складною історичною темою, письменник відчував необхідність розширити рамки роману, тому він звертається до подій Вітчизняної війни 1812 року, у якій брав участь його герой-декабрист. Кінець-кінцем оповідь розпочинається з 1805 року. Автор писав у щоденнику, що хоче провести своїх героїв “через історичні події 1805, 1807, 1812, 1856 років”. Таким чином, “Війна і мир” мала стати частиною грандіозного плану письменника, який охопив найважливіші події російського життя. Проте в процесі роботи він змінює свої наміри й обмежується періодом 1805-1820 років. Хоча весь історичний проект письменника не був здійснений, роман “Війна і мир” став великим досягненням художнього генія його автора. Працюючи над твором, він користувався численними історичними документами, знайомився з учасниками подій, збирав цікаві факти й спогади. У романі відтворені й сімейні враження. Прототипом княжни Мар’ї Волконської була мати письменника, в образі Наташі Ростової поєднані деякі риси С.Берс, його дружини, та її сестри Тетяни. У романі діють і реальні історичні особи – Кутузов, Наполеон, Давидов та ін. Проте автор рішуче заперечував думку, що він пише “мемуари”, а не літературний твір. Художній образ у нього – це складне переплетіння багатьох життєвих явищ. За словами письменника, його історичні образи відрізнялися від справжніх, тому що він вільно “розпоряджався їхніми долями і думками”, щоб зачувати не лише “закономірності історичного процесу, а й закономірності розвитку людської душі під впливом тих чи інших подій”. Історична основа роману. У творі розповідається про три етапи боротьби Росії з бонапартистською Францією. У першому томі зображено події 1805 року, коли Росія воювала спільно з Австрією і на її території; у другому – 1806-1807рр., коли російські війська перебували у Пруссії; третій і четвертий томи присвячені Вітчизняній війні 1812 року у Росії. В епілозі дія відбувається у 1820 році. Автор розкриває причини поразки Росії у війні 1805-1807 років, правдиво висвітлює важливі моменти російської історії – Шенграбенську, Аустерліцьку, Бородінську битви, в образах Кутузова і Наполеона показує роль видатної особистості в історії, робить важливі висновки про значення народних мас у суспільному процесі. Фактично у “Війні і мир” порушуються важливі проблеми всього ХІХ століття, тому що в подіях 1805-1820 років Толстой шукає відповіді на питання 1825 року (повстання декабристів), 1830-1840років (духовна і соціальна криза суспільства), 1861 рік (відміна кріпосного права). Поєднання історичного минулого із сучасністю дає можливість письменникові зробити певні узагальнення щодо майбутнього. Жанр. Сам Толстой відмовляється від жанрового визначення свого твору, вважаючи за краще називати його просто» книгою”. Письменник мав рацію, тому що традиційні жанри, які існували до написання “Війни і миру”, не вичерпували художньої структури роману. У “Війні і мирі”поєднуються елементи сімейно-побутового, соціально-психологічного, філософського, історичного, батального романів, а також документальної хроніки, мемуарів та ін., що дозволяє охарактеризувати його як роман-епопею. Ця жанрова форма вперше з’явилася в російській літературі в стала художнім відкриттям Толстого. “Війна і мир” як роман-епопея має такі ознаки:
поєднання оповіді про події загальнонаціонального значення з розповідями про долі окремих людей;
відображення широкої панорами російського та європейського життя ХІХ століття;
зображення різних типів з народного та світського середовища, змалювання дійсності у багатьох соціальних планах та виявах;
в основі роману – визначальні події, які дають змогу відтворити тенденції історичного процесу;
поєднання реалістичних картин із життя ХІХ століття з філософськими роздумами автора про свободу і необхідність, роль особистості в історії, випадковість і закономірність тощо.
Головним героєм роману-епепеї є народ. Толстого цікавила місце народних мас в історії, їхній вплив на хід тих чи інших подій. За словами письменника, центральна ідея твору – “думка про народ” – у назві роману. “Мир” – багатозначне слово. ) З одного боку, це явище, протилежне війні, а з іншого – людська спільнота і всесвіт взагалі. Це те, що протистоїть насильству і руйнуванню. Працюючи над романом, письменник мріяв про духовну єдність людей, про братерське возз’єднання з метою протидії війни та суспільному злу і несправедливості. Показ народної психології у романі поєднується з розкриттям “діалектики душі” окремих персонажів, що визначає особливу поліфонію твору який є відображенням складної і суперечливої епохи. Образна система. Визначальними для характеристики образів Толстой вважав два критерії: 1) ставлення до народу, до рідної землі; 2) моральний стан героїв, тобто духовне життя чи духовна смерть. Тому персонажі в романі поділяються за принципом контрасту. З одного боку – герої, у яких втілюються принципи простоти, добра, правди, патріотизму, а з іншого – ті, хто “духовно мертві” й протистоять народові.  Роман розпочинається зображенням світського суспільства – салону Анни Павлівни Шерер, де панують неправда і лицемірство. Вельможне панство використовує слова “ми”, “наш”, “Росія”, але розмова про важливі національні проблеми перетворюється на просте базікання. Постійні гості салону змальовані сатирично. Коло їхній інтересів – це придворні плітки, інтриги, розмови про багатство і кар’єру. Мова, жести, міміка присутніх визначаються світським етикетом. Автор порівнює салон Шерер з роботою прядильної майстерні. Це порівняння підкреслює бездуховність життя світського суспільства. Егоїстичне життя аристократів, зосереджене на дріб’язкових інтересах, втілюється в образах Курагіних. Василь кураг ін, егоїст і кар’єрист, намагається стати спадкоємцем графа Безухова, багатого вельможі, а коли це не вдається, готовий на все, щоб одружити П’єра Безухова зі своєю дочкою Елен, вродливою, але бездушною кокеткою. Однак на цьому він не зупиняється, вирішивши оженити сина Анатоля, “безтурботнтого дурня”, на багатій княжні Болконській. У Василя Курагіна немає ні власних переконань, ні твердих моральниїх принципів. А його розбещений син Анатоль Курагін із властивою йому впевненістю приймає розкішщне життя як належне. Курагіни не здатні активно діяти, а тому життєвих благ домагаються обхідними шляхами. Іронічно змальований Борис друбецький, який, з погляду багатьох, є людиною великих можливостей. Він розумний, вольовий, активний. Але поступово автор розкриває його холодну корисливість, уміння робити кар’єру, вчасно відкинути добрі наміри. Ці риси особливою силою виявляються, коли він досягає своєї мети – багатства, одружившись із некрасивою Жюлі Карагіною. Іронічна тональність переважає і в зображенні Берга, зятя Ростових, полковника “з Володимиром і Анною на шиї”. Відсиджуючись у штабі, він встиг нахапати чимало нагород, а тепер, переїхавши до Москви, захоплено розповідає графу Ростову про доблечсть російських військ. Однак слова його звучать фальшиво, бо він заклопотаний не долею війська, країни, а лише власними корисливими інтересами. Автор розвінчує і державну адмівністрацію, сатирично зображуючи Растопчина, далекого від народу, та Аракчеєва, “вірного виконавця і наглядача за порядком й охоронця царя”, який вмявляє свобю відданість Олександрові, застосовуючи жорстокість і насилля. Інакше змальовано провінційне дворянство, близьке до народу. Письменник не замовчує, що Ілля Андроійович Ростов своєю нетямущістю і безпорадністю довів свою сім’ю до зубожінгня. Але автор цінує в Ростових простоту, гостинність, життєрадісність, любов і повагу, які панують у сім’ї, а також добре ставлення до селян. Микола Ростов, одружившись із Мар’єю Болконською, став не просто праном, а справжнім господарем, уважним до життя простих людей. Однак письменник-реаліст не приховував жорстокості поміщицького кріпосного господарства, зазначивши, що Микола Ростов “селянам ніколи не потурав”.  Із симпатією автор зображує горду і незалежну сім’ю Болконських. Старий Болконський упертий, владний, ні перед ким не схиляє голови, освічений і чесний, але водночас людина із важкою вдачею. Він виховав гідних дітей – Сина Андрія, який намагаєтьсяч зенайти сенс життя, і дочку, лагідну княжну Мар’ю, яка воє покликання убачала в любові й самопожертві. Толсой вважає, що провінційне дворянство має народну основу, тому в романі Ростови, Болконські, а токож П’єр Безухов і Ахросимова протистоять столичній аристократії та панівній бюрократії. Андрій Болконський. Князь Андрій – один із улюблених образів письменника. Освічений і шляхетний, незадоволений власним життям і навколишнім середовищем, він поринає в духовні пошуки сенсу буття. В портреті героя автор підкреслює не лише зовнішні, а й психологічні риси. Відразу впадає у вічі “втомлений, нудьгуватий погляд”, однак поява П’єра Безухова викликає в нього добрі почуття: він “посміхнувся несподівано доброю і приємною посмішкою”.Під час розмови з П’єром “... його сухе обличчя все тримтіло нервозним пожвавленням кожного мускула; очі, в яких раніше здавався згаслим вогонь життя, тепер променисто, яскраво блищали”. Його рухливе обличчя не приховувало почуттів і змінювалося залежно від ставлення до різних людей, виявляючи симпатію чи неприязнь. Огидними йому були кар’єритси, бюрократи, розумові та моральні нікчеми, але з людьми щирими, нефальшивими він ставав добрим і відкритим. Це обдарована натура з неабиякими потенційними духовними можливостями. Здатний критично мислити і схильний до самоаналізу, він водночас мрійник, але йому властивий філософський склад розуму. У нього багате і складне внутрішнє життя, глибокі почуття. Людина сміливої волі, динамічна творча натура, він прагне до суспільної діяльності. Це прагнення поєднується з честолюбством, бажанням мати славу і владу. Але при цьому Болонський ніколи не порушить закони совісті. Чесний, він прагне слави, безкорисливого подвигу. Князь Андрій живе в період суспільного зубожіння, яке охопило дворянство ів роки Вітчизняної війни 1812 року. Війна пробудила в ньому честолюбство. Культ Наполеона спонукає його мріяти про свій “Тулон”, який він прагне завоювати не в штабі, а в бою, виявивши хоробрість і мужність. Участь у війні 1805 року – початковий етап його духовного розвитку. У бою під Аустерліцем Андрій тяжко поранений і, поринаючи очима в безкрає небо над головою, переконується в дріб’язковості своїх честолюбних мрій. Розчарувавшись у славі, вівн відчуває велике благо в тому, що залишив удома, повертається в Лисі Гори, щоб виправдатися перед дружиною, спокутувати вину перед нею, та знаходить її умираючою. Мертве обличчя маленької княгині – “ах, що ви зі мною зробили?” – ще довго переслідуватиме князя Андрія як німий докір за його холодне і жорстоке ставлення до сім’ї, а як результат – похмурий, пригнічений настрій, душевна криза. Важливим моментом душевного воскресіння князя Андрія є його зустріч із П’єром у Богучарово. Безухов запалює андріяжагою нового життя, роздмухуючи вогник, який тільки жеврів у душу Болконського “під попелом гіркого розчарування і скепсису”. Зустріч із наташею Ростовою остаточно відродила князя Андрія. У нього з’являється бажання діяти, поринути в суспільне життя. Він мріє про нові реформи для народу, прагне своєю діяльністю служити державі. Після зустрівчі з Наташею Андрій уперше за багато років відчув себе справді щасливим. Однак випадкове захоплення дівчини Курагіним викликає у нього трагічне розчарування, злість проти життя і людей. Але нове небезпека для країни, загроза поновлення знову змінюють Андрія, його патріотизм чітко виявляється вже перед Бородінської битвою: “Французи зруйнували мій дім і йдуть зруйнувати Москву, кривдили і кривдять мене кожну хвилину. І так само думають Тимохін і вся армія. Треба їх покарати”. Князь Андрій дедалі більше зближується з народом, головне своє покликання він убачає тепер у тому, щоб служити йому. Він піклується про свлїх селян і, як і вони, прагне захищати батьківщину. У полку його називали “наш князь”, ним пишалися, його любили. Отже, в духовному оновленні князя Андрія значнук роль відіграє народ, заради якого він тепер живе і діє. Смерткльно поранений у бою, Болконський зрозумів нарешті справжні людські цінності, які не мають нічого спільного з матеріальними благами вбо славою: “все, всіх любити. Завжди жертвувати собою задля любові – значило нікого не любити, значилдо не жити цим земним життям”. Коли поряд із ним знову з’явилася Наташа, князь Андрій інакше поглянув на минуле і свої стосунки з людьми: “Все, що є, все існує тільки тому,що я люблю... Любов – Бог, і вмерти – означає мені, частині любові, повернутися до загального і вічного джерела”. Зі смертю князя Андрія й2ого любов, думка, істина не вмирають – вони яскравим променем запалюють у душі Наташі Ростової, яка теж духовно змінилася. П’єр Безухов. Як і Андрій Болконський, П’єр приваблює читачів ідейними пошуками, прагненням знайти свої місце у суспільстві.Якщо князь Андрій – натура інтелектуальна, вольова, то П’єр більш емоційний, мрійливий, захоплений суперечливими почуттями. Однак обидва вони незвичайні особистості. У салоні Шерер П’єр вирізняється з-поміж інших гостей. Це “масивна, товста молода людина зі стриженою головою, в окулярах, у світлих панталонах за тодішньою модою, із високим жабо і в коричневому фраці”. Погляд його “розумний і водночас сором’язливий, спостережливий і природний”. Відрізняючись від представників аристократичного кола незалежністю поглядів, щирим ставленям до людей, П’єр довго перебував під впливом різних спокус, культ яких процвітав у його середовищі. Він захоплюється чуттєвими насолодами, Курагіни втягують його у вир світського життя, але душа П’єра прагнула іншого – більш змістовного і осмисленого буття. Постійні пошуки сенсу існування зближують П’єра із маоснством. Він гадає, що саме серед них знайде шляхи “відродження до нового життя”. Прагнення самовдосконалення Безухов поєднує з надією на удосконалення всіх людей. Він готовий допомагати людям, творити добро задля них. Під впливом масонсьеких ідей Безухов звільняє своїх селян від крвпацтва, але натрапляє на протидію, яку йому не вдається перебороти. Хитрий управляючий, обманюючи П’єра, робить лише вигляд проведення реформ. П’єр щиро радіє, що його селянам тепер живеться краще, але насправді тягар нововведень погіршив їхнє життя. Незабаром Безухов починає розуміти справжню сутність речей. Він усвідомлює, що за словами масонів про рівність і братерство людей, про мудрість і доброчинність криються досить прозаїчні прагнення. Отже, масонство і філантропія виявилися неспроможними змінити життя П’єра і людей. Розчарований, він відчуває себе неначе в замкненому колі, з якого йому ще більше хотілося вирватися. Кохання до наташі пробуджує душу П’єра, але справжній злам у поглядах на життя відбувається вньому під впливом подій 1812 року. Поїздка до Можайська на поле Бородінської битви відкриває перед П’єром новий, до цього часу не відомий йому світ народного життя. На батареї Раєвського він стає свідкомгероїзму, мужності й сміливості простих солдат, захоплюється їхньою рішучістю захистити рідну землю. У нього з’являється бажання увійти “в це загальне життя всім єстом, пройнятися тим, що робить їх такими”. Прагення діяти так, як “вони” (солдати), породжує намір убити Наполеона, позбавити народи Європи зла, яке несе ця людина. Його нещодавне захоплення Наполеоном згасає. Залишаючись у захопленій французами Москві, П’єр зіткнувся з багатьма невідомими явищами, суперечливими фактами і процесами. Він встановлює добрі стосунки з французьким капітаном Рамбалем, якрого потім врятовує від смертельної небезпеки. Рамбаль також відчуває довіру, симпатію до П’єра. Здавалося б смертельні вороги, представники ворожих таборів повинні поводитися інакше, але Толстой як психолог шукає загальнолюдські засоби протидії насильству. На вулицях Москви Безухов спостерігає сцени мародерства, приниження людей. Арештований французькою військовою владою, П’єр переживає трагедію людини, прирееної на смерть за нескоєні злочини. Він відчуває душевне потрясіння, ствши свідком розстрілу невинних жителів Москви. І це торжество аморальності, жорстокості пригнічує його, змушує замислитися над проблемами недосконалості суспільства і окремої людини. Страждання, через які пройшов П’єр у полоні, роблять його чутливим до земних радощів, що дарують людині природа, життя. Він доходить висновку, що крім задоволення нагальних людських потреб осоновою існування і щастя є свобода вибору способу життя. Процес духовного оновлення П’єра духже влучно охарактеризувала Наташа: “Він став якийсь чистий, гладкий, свіжий, неначе з лазні...” Сам П’єр, радіючи своєму відродженню, пов’язує його з відходом від звичайного способу життя, від усталених форм мислення. Четверта частина останнього тому роману закінчується картинами, в яких змальовано щасливе кохання П’єра і Наташі. Але життя продовжується, триває і духовних розвиток героїв. В епілозі автор розкриває новий етап духовної еволюції П’єра Безухова: потреба в діяльності, яка виникла в дні війни і трохи рпиглушена насткпними подіями, в його житті не зникає.безухов активно втручається у солціальну дійсність, мріє поліпшити її. Письменник змальовує риси майбутнього декабриста. Соціальне несправедливість і політичний гніт викликають обурення П’єра. Він переконаний, що негаразди в суспільстві можна ліквідувати єдиним зусиллям чесних людей: “Всі бачать, - говорить П’єр, - справи йдуть так погано, що цього не можна просто залишити, й обов’язок усіх чесних людей протидіяти цьому в міру сил”. Отже, думка П’єра про вдовконалення роду людського в епілозі роману втілюється у дієве прагення оновити людину і суспільство, знищити соціальний і політичний гніт, об’єднати задля цього передових людей сучасності. Образи Наташі Ростової та княжени Мар’ї. Велике значення в романі мають жіночі образи, в яких втілено духовні й сімейні ідеали Толстого. Наташа – уособлення кращих рис національноо характеру. Її образ подається автором у процесі розвитку. На початку роману це тринадцятирічна дівчинка, “чорноока, з великим ротом, некрасива, але жвава”, вона була “в тому милому віці, коли дівчина уже не дитина, а дитина ще не дівчина”. Сповнена любові до всіх, ласкава, життєрадісна, Наташа – улюблениця сім’ї. Їй здавалося, що життя – це безкінечне свято, а навколишній чвіт – чудова гармонія. Підростаючи, Наташа стала привабливою дівчиною, яка чарувала всіх безпосередністю й оптимізмом.. Толстой-психолог передає найтонші порухи почуттів героїні: від остраху перед майбутнім і пекучого очікування кохання до піднесеного відчуття щастя і молодості. Наташа любить людей, захоплюється красою природи, вона розуміє народну культуру і сама не відділяє себе від простого народу. Дівчина керується а житті передусім серцем, почуттями, і це призводить її до непоправних помилок, як, наприклад, в історії з Анатолем Курагіним, з яким вона збиралась втекти. Однак вона сама ж і усвідомлює свої помилки, і спокутує їх своїм подальшим життям. Під час вітчизняної війни наташа виявляє патріотизм, здатність до самопожертви, відданість своєму народові. Нв її вимогу всі підводи Ростових, приготовлені для від’їзду сім’ї, були надані пораненим. Майно Ростових залишилося в Москві, але для героїні багатство нічого не варте, коли йдеться про життя людей. В епілозі автор змальовує Наташу одруженою. Вона, яка мріяла про романтичні стосунки, знайшла себе в сімеймому житті. За цей час вона змінилася: “риси обличчя її визначились і мали вираз м’якості і ясності”.У ній вже не було того вогню, тієї юної жвавості й молодої чарівності, але Наташа “світилася” іншим вогнем – красою любові до сім”ї, чоловіка, дітей. Княжна Мар’я багато в чому схожа на Наташу, але й відрізняється від неї. Якщо Наташа у житті керуєтьсяпереважно серцем, то Мар’я більш розсудлива, поміркована. Наскільки Наташа життєрадісна й емоційна, настільки княжна Мар’я стримана і серйозна. Наташа шукає особистого щастя, а княжна Мар’я бачить своє призначення в самопожертві задля людей. Однак вони мають і спільні риси. Обидві – патріотки, здатні віддати своє життя заради батьківщини і народу. Обидві – берегині сімейного спокою, вони втілюють уявлення Толстого про призначення жінки в суспільстві. Їхній світ – це світ духовної краси й безмежної любові.
а)     Андрій Болконський
Князь Андрій – один із улюблених образів письменника. Освічений і шляхетний, незадоволений власним життям і навколишнім середовищем, він поринає в духовні пошуки сенсу буття. Відразу впадає у вічі "втомлений, нудьгуючий погляд”, однак поява П’єра Безухова викликає в нього добрі почуття: він    Огидним йому були кар’єристи, бюрократи, розумові та моральні нікчеми, але з людьми щирими, нефальшивими він ставав добрим і відкритим. Важливим моментом душевного воскресіння князя Андрія є його зустріч із П’єром у Бугучарові. Безухов    зустрічі з Наташею Андрій уперше за багато років відчув себе справді щасливим. Однак випадкове захоплення дівчини Курагіним викликає у  нього трагічне розчарування, злість проти життя і людей.
  він убачає тепер в тому, щоб служити йому. Він піклується про своїх селян і, як і вони, прагне захищати батьківщину. У полку його назвали "наш князь”, ним пишалися, його любили. Смертельно поранений у бою, Болконський зрозумів нарешті справжні людські цінності, які не мають нічого спільного з матеріальними благами або славою: "Все, всіх любив, завжди жертвувати собою задля любові – значило нікого не любити, значило не жити цим земним життям”. Зі смертю князя Андрія його любов, думка, істина не вмирають – вони яскравим променем запалають у душі Наташі Ростової, яка теж духовно змінилася.
б)      П’єр Безухов
               Як і Андрій Болконський, П’єр приваблює читачів ідейними пошуками, прагненням знайти своє місце у суспільстві. Залишаючись у  захопленій французами Москві, П’єр зіткнувся з багатьма невідомими явищами, суперечливими фактами і процесами. Здавалося б, смертельні вороги, представники ворожих таборів повинні поводитися інакше, але Толстой як психолог шукає загальнолюдські засоби протидії насильству. І це торжество аморальності, жорстокості пригнічує його, змушує замислитися над проблемами недосконалості суспільства й окремої людини.
              Четверта частина останнього тому роману закінчується картинами, в яких змальовано щасливе кохання П’єра і Наташі. В епілозі автор розкриває новий етап духовної еволюції П’єра Безухова: потреба в діяльності, яка виникла в дні війни і трохи приглушена наступними подіями, в його житі не зникає. Отже, думка П’єра про вдосконалення роду людського в епілозі роману втілюється у дієве прагнення оновити людину і суспільство, знищити соціальний і політичний гніт, об’єднати задля цього передових людей сучасності.
  в)  Образи Наташі Ростової та княжни Мар’ї .
     Велике значення в романі мають жіночі образи, в яких втілено духовні й сімейні ідеї Толстого. Наташа - уособлення кращих рис національного характеру . Її образ подається автором у процесі розвитку. Дівчина керується в житі передусім серцем, почуттями, і це призводить її до непоправних помилок, як, наприклад, в історії з Анатолем Курагіним, з яким вона збиралася втекти. Однак майно Ростових залишилося в Москві, але для героїні багатство нічого не варте, коли йдеться про життя людей. Вона, яка мріяла про романтичні стосунки, знайшла себе в сімейному житті. За цей час вона змінилася: "риси обличчя її визначились і мали вираз м’якості і ясності”. Княжна Мар’я багато в чому схожа на Наташу, але й відрізняється від неї. Якщо Наташа в житті керується переважно серцем, то Мар’я більше розсудлива, поміркована. Їхній світ – це світ духовної краси й безмежної любові.
Наташа Ростова ідеал письменника, бо він любив її найбільше з усіх своїх героїнь. Уперше ми знайомимося з Наташею тринадцятирічною дівчинкою, коли вона випадково вбігла до кімнати, у якій сиділи гості. Автор неодноразово підкреслює зовнішню непривабливість своєї героїні, проте звертає увагу на її чарівність, простоту, безпосередність. Наташа сповнена життєвої енергії. Героїня прагне все робити сама, відчувати за всіх, усе бачити, в усьому брати участь. Прагнення Наташі до яскравого, повноцінного життя впливало на людей, які були поруч з нею. Князь Андрій у якихось господарських справах приїжджає до Відрадного маєтку Ростових. На той час він переживає важку душевну кризу, здавалося б, ніщо не може відродити його до життя. Але щось наче пробуджує його від сну. Цим «щось» стала зустріч із Наташею. Він заздрить умінню дівчини бути щасливою. Ніч, проведена у Відрадному, відіграла велику роль у долі Волконського. Уміння Наташі бачити й відчувати красу навколишнього світу, її щасливий, поетичний світ допомагають князеві по-новому сприймати й відчувати життя. Для Л. М. Толстого дуже важливим є зв'язок героїв його роману з народом, з природою. Це наче лакмусовий папір, що показує, чого варта людина. Цінним і прекрасним в ній є єдність з іншими людьми, потреба кохати й бути коханими. Ось як пише Толстой про Наташу: «Сутність її життя кохання». Воно визначає її життєвий шлях. Мабуть, і Анатолем Курагіним Наташа захопилась, бо мала потребу повноцінно кохати й бути коханою. За свою помилку героїня сама себе засуджує. Вона відчуває, що переступила моральну межу, вчинила неправильно. Але змінити обставини вже було неможливо. Пробачити собі ту мить, у яку не знайшла сили подолати кохання, що її занапастило, вона ніколи не зможе. Така вже її сутність: усе, що робить, робить щиро й чесно. Улюблена толстовська героїня втілює в собі те, що завжди було властиво російській жінці милосердя. Коли загинув Петро, молодший братик, який і на війні грав у війну, то, підтримуючи матір, вона сама відроджується до життя. Перемагає любов до людей, прагнення бути разом з ними. Наташі властивий глибокий патріотизм. Згадаймо, якою вона вбігла до кімнати, вимагаючи віддати підводи пораненим! Нелегко було піти на це батькові. Треба було вивезти хоча б щось із скромного посагу його дочки. Але вчинити всупереч власній совісті граф Ростов не зміг. І дочка щиро радіє тому, що поранених буде вивезено з Москви. Наташа викликає у нас захоплення своєю добротою, простотою, природністю. І хоча я не в усьому погоджуюсь із Толстим у трактуванні цього жіночого образу, який був його ідеалом, впевнено можу сказати: багато поколінь будуть навчатися у Наташі Ростової її вмінню робити добро, кохати, відчувати красу навколишнього світу, бути вірною дружиною й люблячою матір'ю.

Образ Платона Каратаевавикликав і викликає суперечливі судження. Поширенийо думку, що в цьому образі письменник втілює реальну, але слабку сторону морального й психологічного вигляду російського патріархального селянина (властиві йому смиренність, покірність, ідеї непротивлення злу насильством, що мали своїх соціально-історичних корінь у російської дійсності). Висловлюється й інша точка зору, відповідно до якої Каратаев є втіленням кращих народних рис - добра, працьовитості, людяності
Як би те не було, безсумнівно, що самому Толстому Платон Каратаев був дуже близький. Каратаев, сказано в романі, «залишився назавжди в душі Пьера найдужчим і дорогим спогадом і уособленням усього російського, доброго й круглого». Для Толстого кругле представляло ідеал досконалості, внутрішньої гармонії; але в ньому ж укладене подання про замкнутість і обмеженість. Пьер все-таки будував своє життя більше широко й більш усвідомлено, ніж це могло бути в Каратаева. Безухов вибирає шлях соціальної активності, а не каратаевского непротивлення. У цьому випадку не тільки толстовські герої, але й сам автор зіштовхувалися із труднейшей проблемою. З одного боку, «думка народна» у тлумаченні Толстого вимагала відмови не тільки від індивідуалістичного, але й взагалі індивідуального початку: проголошувався принцип «ройової» життя, при якому люди, як бджоли, повинні були спільно робити одна справа, ніяк не виділяючись із загальної маси. Пьер, мимоволі приймаючи цей принцип, намагається бути таким же, «як всі»; і князь Андрій намагається прилучитися до природної, народної стихії (знайти в собі те, що є «у кожному солдаті»). Істотно, що для них цей рух не вниз (до «юрби»), а нагору, до збагнення високої народної правди, до народу, моральні норми якого стають для них зразком. Але відмовитися від інтелектуального життя, від продовження пошуків істини вони не в змозі, тому що інакше вони втратили б своя людська індивідуальність
У роботах ряду літературознавців уже було замічено, що істина для автора «Війни й миру» полягає не в проповіді опрощення, відмови від завоювань культури, а в «сполученні* загальнолюдських цінностей, втілених в образах головних героїв роману, із провідними принципами російського народного життя. Складність і глибина духовного життя в «Війні й світі» по самій своїй суті нероздільні з безискусственной простотою. Пройде не набагато більше 0 років, і Толстой заявить про свій остаточний перехід на позиції патріархального селянства, але в романі «Війна й мир» настільки рішучих висновків ще не зроблене
В Епілозі роману ( щоставиться до 1820 р.) відтвориться атмосфера напружених ідейних суперечок, характерних для преддекабристской епохи. Товстої відповідно до тенденцій свого власного духовного розвитку не робить Пьера прихильником активних політичних дій. Він побоюється екстремального розвитку подій як з боку селян, так і з боку уряду. Безухов говорить Миколі Ростову: «Ми тільки для того, щоб завтра Пугачов не прийшов зарізати моїх і твоїх дітей і щоб Аракчеев не послав мене у військове поселення...»
Пьера захоплено слухає син Андрія Болконского - 5-літній Николенька. Мрія про славу, про популярність, що володіла ніколи його батьком, проявляється в ньому з недитячою силою. Думка про героїв Плутарха його надихає: «Я зроблю краще. Усі довідаються, усі полюблять мене, усе захопляться мною». У дослідницькій літературі часто говорять про важкі життєві випробування, які очікують Пьера Безухова. Великий шлях шукань, «проб і помилок» відкривається й перед Николенькой Болконским. Епілог роману-епопеї не стільки підбиває підсумок оповіданню, скільки відкриває нові перспективи, що зовсім природно для жанру, у якому написана «Війна й мир».Як справедливо помітив А. В. Чичерин, «Четвертий тім «Війни й миру» обривається на зав'язці нового ряду великих подій, на тім, що назрівають нові конфлікти, що молоде покоління починає самостійно мислити».
1867 рік. Л. М. Толстойзакінчив роботу над епохальним романом своєї творчості «Війна й мир». Автор відзначав, що в «Війні й світі» він «любив думку народну», поетизуючи простоту, доброту й моральність російської людини. Цю «думку народну» Л. Толстой розкриває, зображуючи події Вітчизняної війни 1812 року. Не випадково Л. Толстой описує війну 1812 року лише на території Росії. Історик і художник-реаліст Л. Толстой показав, що Вітчизняна війна 1812 року була війною справедливої. Обороняючись, росіяни підняли «кийок народної війни, що карала французів на той час, поки навала не буде припинене». Війна докорінно змінила життя всього російського народу
Народ,як головна сила історії в романі Війна і мир
Автор уводить у [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] безліч образів мужиків, Солдатов, чиї роздуми, міркування в сукупності становлять народне світовідчування. Непереборна сила російського народу повною мірою відчувається в героїзмі й патріотизмі жителів Москви, змушених кинути рідне місто, свій скарб, але не скорених у душі; селяни відмовляються продавати ворогам продукти харчування й сіно, створюють партизанські загони. Теперішніх героїв, стійких і твердих у виконанні свого військового обов'язку, показав Л. Толстой в образах Тушина й Тимохіна. Більш виразно [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] народної стихії розкривається в зображенні партизанської війни. Товстої створює яскравий образ партизана Тихона Щербатова, що самовільно приєднався до загону Денисова й був «самою корисною людиною в загоні». Платон Каратаев - узагальнений образ російського селянина. У романі він з'являється на тих сторінках, де зображене перебування Пьера в полоні. Зустріч із Каратаевим багато що змінює у відношенні Пьера до життя. Глибока народна мудрість начебто сконцентрована в образі Платона. Це мудрість спокійна, розсудлива, без хитрувань і жорстокості. Від її Пьер змінюється, починає по-новому відчувати життя, обновляється душею
Ненависть до ворога однаковою мірою відчували представники всіх шарів російського суспільства, і патріотизм і близькість до народу найбільш властивим улюбленим героям Толстого - Пьеру Безухову, Андрієві Болконскому, Наташе Ростовой. Проста російська жінка Василиса, і купець Феропонтов, і сім'я графа Ростова відчувають єдність у бажанні допомогти країні. Духовна сила, що виявив російський народ у Вітчизняній війні 1812 року, це та сама сила, що підтримувала діяльність Кутузова як талановитого росіянина й полководця. Він був вибраний головнокомандуючим «проти волі государя й згідно , з волею народу». Саме тому, уважає Толстой, Кутузов зміг виконати свою більшу історичну місію, тому що кожна людина чогось коштує не сам по собі, а лише тоді, коли він - частина свого народу. Завдяки єднанню, високому патріотичному підйому й моральній силі російський народ здобув перемогу ввойне.
«Думка народна» - головна ідея роману «Війна й мир». Товстої знав, що просте життя людей, з його «особистими» долями, перипетіями, радістю становлять долю й історію країни. «Я намагався писати історію народу», - говорив Толстой, народу в широкому розумінні цього слова. Тому «думка народна» грає для автора величезну роль, затверджує місце народу як вирішальної сили вистории.
Думка сімейна в романі Л. Толстого "Анна Кареніна"       І. Тема роману. (Головна тема роману - дослідження проблеми сім'ї, аналіз кризових явищ у сучасній письменнику родині.)       ІІ. Структура роману. (Роман складається ніби з двох творів, які розвиваються паралельно: історія сімейного життя Анни Кареніної та доля дворянина, який живе в селі й займається вдосконаленням свого господарства та відносинами з селянами, Костянтина Левіна. їхні шляхи перетнуться лише одного разу, та й то це не змінить нічого в житті героїв. Але їх об'єднує внутрішній зв'язок: обидва герої шукають прихистку від брехні.)       ІІІ. Трагічна історія Анни Кареніної.       1. Життя без кохання. (Анна - заміжня жінка, у якої є маленький син Сергій і нелюбий чоловік, великий державний чиновник. І от настав час, коли вона покохала іншого чоловіка, бо жити без кохання не могла.)       2. Покохати гідного. (Анна покохала Вронського з усією силою жінки, яка стомилася жити без любові. Але Вронський був і залишився дилетантом як у мистецтві, господарських справах, так і в коханні. Він егоїстичний і не чутливий.)       3. Чому це кохання трагічне? (У стосунках із Вронським реалізується лише частина душі Анни, яка не може порвати з минулим, адже там її син, її материнські почуття. А крім того, до покинутого чоловіка вона відчуває ласкаву доброту як до батька своєї дитини. Душа Анни роздвоюється. Крім того, соціальний статус Анни після розриву з Кареніним негативний. Виявилося, що суспільство заохочує зраду, але не відверті щирі почуття. Вона стає самотньою.)       ІV. Кожна нещаслива сім'я нещаслива по-своєму. (Толстой показує, що сім'я неможлива без кохання. Але не менш драматичний розрив сім'ї, бо це тягне за собою моральну відплату. Крім того, не можна забувати про духовний зв'язок подружжя. Такого зв'язку не було у Анни з Вронським.)       V. Відкрити таємницю гармонії. (Над цим працює Левін, мріючи знайти шлях до гармонії. Він поступово для себе з'ясовує, що розгадка гармонії у тому, щоб знайти рівновагу між духовним і фізичним. Жити треба не тільки для себе, керуючись лише егоїзмом. Жити - значить самовдосконалюватися. Зокрема і в сімейних стосунках.)

Суперечливий образ Анни Кареніной
Анна Кареніна - головна героїня однойменного роману Л. Толстого. В її правдивому, глибоко психологічному образі письменник яскраво проявив свій талант розуміння людської душі, її глибинних потреб, відносин між людьми, розмаїття людських характерів, взаємозв’язку людини та суспільства.  На початку твору Анна постає перед нами молодою привабливою жінкою з вищого суспільства. Вона весела, доброзичлива, приємна у спілкуванні. При цьому вона зразкова мати та дружина, що більш за все любить свого сина. Її стосунки з чоловіком зовні виглядають зразковими, що тільки зблизька в них відчувається фальш та штучність.Анну з чоловіком пов'язує не більше ніж повага, а не любовні почуття.
Зустріч з Вронським змінює Анну кардинально. Вона починає відчувати нову жагу до життя та кохання. Її невблаганно тягне нове почуття до Вронського, сила, якій вона не може чинити опір. Анна - жінка чесна, відкрита, щира, сама заплутується в складних і фальшивих відносинах з чоловіком. Незважаючи на її опір відносини з Вронським продовжують розвиватися та врешті вона поступається пристрасному почуттю. При цьому вона жорстоко звинувачує себе, почувається «злочинницею», але не може відмовитися від всепоглинаючої любові. Каренін неодноразово пробачає її, поводиться великодушно, намагається зберегти шлюб. Така висока моральність з його боку викликає ще більшу ненависть з боку дружини.
Після того, як Анна йде від чоловіка, вона не знаходить спокою. Ні кохання Вронського, ні маленька дочка, ні поїздки та розваги не приносять їй заспокоєння. Душевний розлад посилюється розлукою з коханим сином. Суспільство не приймає її, друзі відвертаються. Анна все більше усвідомлює глибину свого нещастя. Кареніна стає дратівливою та підозрілою, а захоплення морфієм ще більше посилює ці почуття. Вона починає безпідставно ревнувати Вронського, відчуває свою залежність від його любові й бажань. У той же час Анна бачить, що Вронський змушений відмовитися від багатьох важливих для нього в житті речей через неї. Тому намагається замінити йому собою цілий світ. З часом до неї приходять думки про смерть як правильний спосіб розплутати цей клубок. Все для того, щоб більше не бути винною, щоб зробити винуватим Вронського та в той же час звільнити його від себе.
Анна Кареніна - жінка надзвичайно приваблива та щира, але при цьому пристрасна, нещасна, винувата й жалюгідна. На долю героїні значно вплинули закони суспільства тих часів, трагічна роз'єднаність та нерозуміння в родині. Крім того в основі роману лежать й народні моральні уявлення про роль жінки. Анна не може бути щасливою, зробивши нещасними інших людей та порушуючи закони моралі та відповідальності.
Автобіографічні риси в образі Левіна в романі Анна Кареніна
Образ Левіна
У романі співіснують дві рівнозначні сюжетні лінії Анни та Левіна, які не перетинаються. Однак найбільшу увагу письменник приділяє духовному життю Анни й Левіна. І якщо з Анною пов’язані проблеми, які переважно стосуються так званого жіночого питання, то Костянтин Левін шукає відповіді на питання глобальні, філософські: що таке людина? навіщо вона прийшла в цей світ? для чого живе? Сенс людського життя ось кінцева мета пошуків Левіна.
Однозначно визначити роль образу Левіна в структурі роману складно. Більшість дослідників уважає, що в цьому творі двоє головних героїв: Анна Кареніна та Костянтин Левін. Та й обсяг тексту, присвячений сюжетним лініям цих персонажів, приблизно однаковий. Як зазначалося, образ Левіна з’явився лише в четвертій редакції роману, проте одразу став його важливою частиною. Анна та Левін зустрічаються лише раз, безпосередньо перед її самогубством. І якщо до зустрічі він засуджував Кареніну, вважав її вчинок неприпустимим, то після розмови з нею його ставлення до Анни змінилося ледь не на протилежне: «Слідкуючи за цікавою розмовою, Левін весь час милувався нею і красою її, і розумом, освіченістю, і разом з тим простотою й задушевністю. Він слухав, говорив і весь час думав про неї, про її внутрішнє життя, стараючись угадати її почуття. І, раніше так суворо засуджуючи її, він тепер, за якимось дивним ходом думок, виправдовував її і разом з тіш. жалів і боявся, що Вронський не зовсім розуміє її» (7, X). Цікаво, що до безпосередньої зустрічі героїв автор нічого не говорить нам про ставлення Левіна до Анни, хоча взаємини між Левіним і Вронським предмет детального дослідження.
Разом Толстой створив образ Левіна? Мабуть, відповідь на це запитання потрібно шукати в сюжетній лінії головної героїні роману. Навіть аби доля Анни склалася інакше: світське товариство не відвернулося б від неї, Каренін погодився б на розторгнення шлюбу, Сергій залишився б з нею, вона не народила б позашлюбної дитини від Вронського то й тоді навряд чи її проблеми були б вирішені, оскільки Толстой зображує конфлікт не зовнішній, а внутрішній. Анна захотіла абсолютної свободи: бути тільки жінкою і ніким більше ні матір’ю, ні дружиною (до речі, дружиною Вронського!). Більше того, це питання (саме в такій його постановці) неможливо взагалі вирішити. Жодної щасливої розв’язки тут не існує, і письменник утілив це геніально у своєму творі.
Поруч з Анною Кареніною в романі Толстого все більшого значення набуває образ Костянтина Левіна, у якого наявні знайомі риси автора цієї книги. І якщо Анна Кареніна раптом відчула «хиткість» сімейних устоїв своєї епохи, то Костянтин Левін осягав тоді ненадійність післяреформе- них соціальних засад... Внутрішня спорідненість світовідчуття Анни і Левіна забезпечує єдність усього роману.Публікація перших частин «Анни Кареніної» (хоча і не в остаточній редакції) схвилювала громадську думку Росії: одні визнавали непересічний талант Толстого, інші звинувачували його в розхитуванні основ християнського шлюбу або говорили, що ситуація Анни Кареніної в житті буває нерідко, тож і не сказати про це прямо означає не лікувати хворобу, а приховувати її... Тоді ж з’явилося «літературне відлуння» цього твору. Так, широко відомою стала епіграма видатного російського поета Миколи Некрасова, де він наголосив на моральному аспекті й потенціалі роману «Анна Кареніна»:
Отже, філософській лінії Анни потрібна була своєрідна «противага» також філософська. Проте з цієї точки зору ніхто з образів твору «урівноважити» її позиції не міг, оскільки внутрішній світ головних героїв, як і внутрішній світ пересічних людей (а їх завжди більшість), не виходить за межі особистих переживань. Ті чи інші філософські проблеми цікавлять їх настільки, наскільки вони впливають на їхнє життя. Вронський, Каренін, Доллі, Кіті зосереджені насамперед на своїх особистих проблемах, викликаних зовнішніми чинниками: закоханість, зрада чоловіка чи дружини, неможливість визнати свою дитину офіційно тощо.
1 Граф Вронський мав високий чин флігель-ад'ютанта (від початку XIX ст. флігель-ад’ютанти служили при імператорах, фельдмаршалах або інших найвищих посадових особах європейських країн).
Зовнішнє життя Левіна начебто буденне й майже безконфліктне (відмову Кіті вийти за нього заміж аж ніяк не можна порівняти зі зрадою Стіви чи Анни). Суспільство вважає його майже невдахою: «Він не мав ніякої звичної, певної діяльності й становища у світі, тоді як його товариші тепер, коли йому було тридцять два роки, були вже котрий полковник і флігель-ад’ютант, котрий професор, котрий директор банку і залізниць чи голова присутствія, як Облонський; а він (він знав дуже добре, яким він повинен був здаватися для інших) був поміщик, який розводив корів, стріляв дупелів і будував, тобто бездарна людина, з якої нічого не вийшло і яка робить, на думку громадянства, те саме, що роблять ні на що не придатні люди» (1, VI). Тому він і сприймає відмову Кіті одружитися з ним як закономірний результат своєї «сірості». «З погляду рідних він невигідна, недостойна партія для чарівної Кіті. А сама Кіті не може кохати його».
Проте за гаданою «безподійністю» зовнішнього життя Левіна захована напружена внутрішня діяльність, яка викликає в нього навіть думку про самогубство саме тоді, коли, здавалося, доля його влаштувалася якнайкраще: кохана дружина, син, матеріальна забезпеченість: «І, щасливий сім’янин, здорова людина, Левін був кілька разів такий близький до самогубства, що сховав шнурок, щоб не повіситись на ньому, і боявся ходити з рушницею, щоб не застрелитись» (8, IX).
Проте ми не можемо назвати Левіна «alter ego» («другим “Я”») Анни Кареніної. У них діаметрально протилежні погляди на життя. І насамперед у ставленні до сім’ї. Для Анни родина неприйнятний спосіб пов’язати себе з Вронським і засіб обмеження жіночої свободи: «Якби я могла бути чим-небудь, крім коханки, яка палко любить тільки його пестощі; але я не можу й не хочу бути нічим іншим» (7, XXX).
Левін має протилежну точку зору: «Кохання до жінки він не тільки не міг собі уявити без шлюбу, але він спершу уявляв собі родину, а потім уже ту жінку, яка дасть йому родину. Для Левіна одруження було головною справою життя, від якої залежало все його щастя» (1, XXVII).
Проте Левін водночас не є повного протилежністю Анни. Так, подібним є їхнє ставлення до церкви. Вони втратили віру в того Бога, якого проповідувала офіційна релігія. Однак атеїстами їх назвати не можна, бо в найдраматичніші хвилини свого життя вони подумки зверталися до Бога. Останні слова Анни: «Господи, прости мені все!» Перед тим як кинутися під поїзд, вона перехрестилася! Повертається до Бога й Левін. Однак це для нього не Бог церкви, православ’я чи магометанства, а Бог селянина Фоканича, що «для душі живе. Бога пам’ятає». Жити треба для того, щоб вкласти в життя, у кожну його хвилину «сенс добра» ось кінцева мета напружених духовних пошуків Левіна. Цього не було в житті Анни, вона відчувала тільки «зло й безглуздя життя»...
Ще одне, що суттєво поєднує ці два образи, це пошуки правди, небажання жити фальшиво, у брехні.
Чи не усвідомлення того, що навколо неї все брехливе, призвело Анну до фатального кінця?
В образах Анни й Левіна спільні не доля (з цієї точки зору всі люди подібні, оскільки шукають свою долю й кохання) і характер, хоча це важливо, а ті психологічні ситуації, які кожен має самотужки вирішити: спроба забути кохану людину, створення нової сім’ї, суперечливі почуття до рідних дітей, зрештою небажання підкорятися фальшивим законам, намагання жити без брехні, по правді. Вирішення цих проблем призводить Анну до катастрофи, Левін же переживає глибоку внутрішню драму, але знаходить розраду в тому, аби постійно робити добро. Так Толстой дає той один-єдиний рецепт, який допоможе людям стати щасливими.
Потрібно звернути увагу на подібність образу Левіна з Л. Толстим. «Автобіографізм образу Левіна безсумнівний, як безсумнівне й те, що його шлях до віри відтворює шлях особистих толстовських пошуків “сили життя”, яка знищує “страх смерті”»1.
Думки, які Толстой укладає у свідомість Левіна, його ставлення до селян, природи, суспільного життя, релігії, родини, заняття гімнастикою, катанням на ковзанах нагадують самого автора. Так, Левін «гімнаст, що підіймає одною рукою п’ять пудів» напрочуд схожий на Толстого, який, за спогадами сучасників, що бували в Ясній Поляні, міг підтягтися на перекладині однією рукою. Та найяскравіша відповідність це опис косарства Левіна. Письменник передає нам найменші нюанси не лише психологічного стану, а й ніби стенографує зміну фізичного почуття. Так точно цей процес могла описати тільки людина, яка була вправним косарем, а саме таким був Толстой. Ім’я героя не випадкове, адже, за наведеною вище думкою Ю. Тинянова, у художньому творі «всі імена говорять». Прізвище персонажа «Левін» безумовно пов’язане з ім’ям Толстого Лев. Водночас ототожнювати образ Левіна з автором не можна, оскільки він містить лише найзагальніші автобіографічні риси.
Драматургія Чехова. Вишневий сад
Потрібний був жанр, який розкривав би можливість широких узагальнень. Цим жанром стала для Чехова драма. Першою п'єсою Чехова, поставленою на сцені, була драма «Іванов» (1887). Тема її - трагічний надлом інтелігента 80-х років, що будував широкі життєві плани і у безсиллі того, що схилився перед перешкодами, які ставив перед ним реакційний лад життя. Іванов - це людина, яка «надірвалася», який з працівника, що захоплюється, діяльного, перетворився на хворого, внутрішньо надломленого невдахи. У цій п'єсі Чехів як би сконцентрував усе, що писалося в його дні про розчаровану, сумуючу інтелігенцію. Далі, паралельно з роботою над розповіддю, Чехов створює ще цілий ряд драм : «Лісовик» (1889), «Чайка» (1896), «Дядя Ваня» (1897), «Три сестри» (1901), «Вишневий сад» (1903). Основною темою цих п'єс є доля провінційної інтелігенції, позбавленої серйозних життєвих завдань і перспектив. Найсильніше ця тема розвинена в «Дядьку Ване». Через усю драматургію Чехова проходять теми незадоволення життям і мрії про іншу, світлому і радісному життю. Вершиною драматургічної творчості Чехова є п'єса «Вишневий сад». Комедія «Вишневий сад» була створена Чеховым в 1903 р., напередодні революції 1905 р. Поставлена в 1904 році на сцені Московського Художнього театру, вона відразу підкорила глядачів і гостротою тематики, і майстерністю художньої форми. Проблематика п'єси стала чуйним відгуком на ті питання, які хвилювали російське суспільство на початку XX ст., перед революцією 1905 р. У п'єсі поставлено три теми. Основна з них - загибель дворянського гнізда в результаті розпаду економіки і психіки дворянства. Характери і настрої дворянства, що йде з історичної сцени, втілені в п'єсі в образах Раневской, Гаева і Симеонова-пищика. Загибель дворянського класу була історично закономірна. Залишки дворянського для феодала ладу і побуту повинні були неминуче рухнути і рухнули під натиском капіталізму. На зміну Раневским і Гаевым явилася нова громадська сила - буржуазія, втілена в п'єсі в образі заповзятливого купця-промисловця Лопахина. Перемога Лопахина над Гаевым і Раневской - друга тема п'єси. Але урочистість Лопахиных могла бути тільки тимчасовою. Чехов бачив, що на арені громадського життя з'явилася ще одна соціальна сила, що вступила у боротьбу з буржуазією. Як розгорнеться ця боротьба, авторові було неясно. Але Чехов знав, що це буде боротьба в ім'я щасливого майбутнього народу. У образах Трофімова і Ганни і представлена Росія майбутнього. Це третя тема п'єси : Ідейний зміст «Вишневого саду», таким чином, широко і значно. Поклавши в основу сюжету звичайний і незначний життєвий факт - продаж запущеної дворянської садиби, Чехов освітив у своїй п'єсі долю трьох« громадських груп : дворянства, буржуазії і передової інтелігенції. На перший план в п'єсі висунено питання про долі дворянства і його життєвого устрою. Чехов не раз підходив у своїх творах до теми розпаду дворянських гнізд. Так, в повісті »Моє життя« описується садиба поміщика Чепраковой. Старий густий сад садиби цвіте вже не для Чепраковой, оскільки маєток її переходить до заповзятливого інженера Должикову, що здає його по частинах в експлуатацію. Та ж тема загибелі дворянських гнізд, що насувається, зачіпається письменником в оповіданнях »В садибі«, »Чужа біда«, »В рідному кутку«, в повісті »Дуель« та ін. Вигук його : «В'ючи ла Франс»! (Хай живе Франція!) викликає і сміх, і презирство. Яша, за паризькою звичкою, палить сигари і п'є шампанське, а удома, на батьківщині, грубо кричить на Фирса і не бажає бачити свою селянку-матір. Його образ - зла пародія на розбещених панів, що загубили почуття батьківщини. Особливо комічне і в той же час сумне враження справляє в п'єсі образ Епиходова, конторника вишневого саду. Епиходов вважає себе «розвиненою людиною», читає «різні чудові книги», але насилу виражає свої думки. Претензії його виражатися «по-книжному» призводять до побудови найсумбурніших фраз, що складаються з ввідних слів і позбавлених всякого сенсу : «Звичайно, якщо поглянути з точки зору, то ви, дозволю собі так виразитися, вибачте за відвертість, абсолютно привели мене в стан почуття». Простодушна Дуняша дає по-своєму вдалу характеристику незв'язної мови Епиходова : «Добре і чутливо, тільки незрозуміло». Епиходов усе робить невлад, незграбно, за що отримав прізвисько «двадцять два нещастя». Епітет недотепа, що не раз зустрічається в п'єсі, найбільше підходить до Епиходову. Таким чином, в основі поглядів Чехова-драматурга лежить відраза до сюжетної штучності, театральності і ефектів - старого театру. На сцені усе повинно бути так само просто, як і в житті,- ось гасло Чехова, драматурга-реаліста, вимогливого і чуйного художника. Ця обов'язкова простота зовсім не виключала, з точки зору Чехова, свіжості і оригінальності драматургічної форми. У одному з листів він заявляє: «Хто винайде нові кінці для п'єс, той винайде нову еру. Герой або одружуйся, або застрілися, іншого виходу немає!!»! Про ці ж новаторські спрямування говорить його фраза: «Сюжет має бути новий, а фабула має бути відсутньою-». Розглянемо, як відбилися новаторські погляди Чехова в п'єсі «Вишневий сад». Чехов назвав свою п'єсу комедією. Це тому, що він явно сміявся в ній над смішними примарами старого часу - над Гаевым, Раневской, Симеоновым-пищиком, що запізнилися вчасно померти. Образи ці, незважаючи, на ліричний тон п'єси, представлялися йому як водевільні. Чехов недаремно говорить: «Вийшла у мене не драма, а комедія, місцями навіть фарс». Композиція п'єси відрізняється простотою і стрункістю. У 2-ій дії драматизм положення власників вишневого саду наростає; відчувається наближення катастрофи. Дія 3-а, де розповідається про продаж вишневого саду, - це кульмінація. У 4-ій дії відбувається розв'язка. Ніяких подій, що ускладнюють і уповільнюють розвиток дії і наближення катастрофи, в п'єсі немає. Немає в п'єсі і головної дійової особи, навколо якої зав'язався б увесь вузол подій. П'єса від початку до кінця забарвлена ліризмом, го сумним, то сентиментально-захопленим, то романтично-красивим. Цей ліризм звучить передусім в розмовах персонажів. Раневская входить у будинок і, ледве переступивши поріг першої кімнати, радісно, крізь сльози, звертається з промовою до своєї дитячої кімнати. Трохи пізніше вона ж говорить: «Я не можу усидіти, не в змозі Я не переживу цієї радості Смійтеся наді мною я безглузда. Шафка, моя рідна!. (Цілує шафу.) Столик мій!.». А через декілька хвилин, охоплена тим же почуттям любові до своєї садиби і спогадами минулого, вона знову згадує дитячу кімнату і «білий .II, сміючись від радості. Інакше звучить мова Трофімова. У кінці другої дії, про майбутнє країни, він пристрасно закликає: »Вперед! Ми йдемо нестримно до яскравої зірки, яка горить там, вдалині! Вперед! Не відставай, друзі«! І кінці третьої дії виступає з гарячим монологом Дня : »Мама!. Мама, ти плачеш? Мила, добра, хороша моя Мама, моя прекрасна, я люблю тебе я благословляю тебе. Чехов, великий майстер в зображенні тонких, ледве уловимих настроїв, знайомить глядача з психологією дійових осіб і одночасно забарвлює усю п'єсу в ліричний тон. Ліризм цей позначається не лише в монологах і частих репліках героїв - він створюється в п'єсі і за допомогою окремих вигуків («Сонечко моє! Весна моя»!), повторення слів («Підемо, рідна, підемо»!, «Сестра моя, сестра моя»!) і навіть пауз, недомовок. Призначення пауз в «Вишневому саду» - саме посилити враження, підкреслити загальний ліричний тон п'єси. Автор наполегливо забарвлює настрій героїв в той або інший ліричний тон також і своїми ремарками: радісно; крізь сльози, плаче; ніжно; у роздумі; задумливо і т. п.
Образ Раневської і Гаєва у драмі вишневий сад
Основними темами п’єси А. П. Чехова «Вишневий сад», що написана у 1904 році, є загибель «дворянського гнізда», перемога заповзятливого купця-промисловця над відживаючими своє століття Раневською і Гаєвим і тема майбутнього Росії, пов’язана з образами Петі Трофімова і Ані. Прощання нової, молодої Росії з минулим, з відживаючим, спрямованість до завтрашнього дня у цьому полягає зміст «Вишневого саду». Росія минулого, що відживає представлена у п’єсі образами Раневської і Гаєва. Обом героям вишневий сад дорогий, дорогий як спогад про дитинство, молодість, благополуччя, легке і витончене життя. Вони плачуть про втрату саду, але саме вони і загубили його, віддали під сокиру.
При цьому вони залишилися вірні красі вишневого саду, і тому вони так незначні і смішні. Раневська у минулому багата дворянка, що мала дачу навіть на півдні Франції, у Ментоні, власниця маєтку, «прекрасніше якого немає нічого на світі». Але своїм нерозумінням життя, своєю непристосованістю до нього, своїм безволлям і легкодумством вона довела маєток до повного руйнування, до того, що має бути продаж його з торгів! Лопахін, заповзятливий купець-промисловець, пропонує власникам маєтку шлях порятунку садиби. Для цього потрібно лише розбити вишневий сад на дачні ділянки продати або здати в оренду. Але хоча Раневська проливає сльози з приводу втрати свого саду, запевняє, що жити без нього не може, вона відмовляється від пропозиції Лопахіна, яка здається їй неприпустимою і образливою. Але проходять торги, і Лопахін сам купує маєток. І отут виявилося, що ніякої драми для господарки вишневого саду немає. Раневська повертається в Париж до свого безглуздого «кохання», до якого вона й без того повернулася б, незважаючи на всі її слова про те, що вона не може жити без батьківщини. Драма, що стосується продажі вишневого саду, зовсім не є для його власника драмою. І пояснюється все це тим, що Раневська не здатна на серйозні переживання. Вона легко може переходити зі стану заклопотаності, занепокоєння до веселого пожвавлення. Так відбулося і цього разу. Вона швидко заспокоїлася і навіть заявила усім: «Нерви мої краще, це правда».
Її брат, Леонід Андрійович Гаєв набагато дрібніше своєї сестри. Недоліки Гаєва доходять до карикатурних розмірів. Згадуючи про минуле, Раневська цілує свою улюблену шафу. Гаєв же вимовляє перед ним мовлення. Гаєв жалюгідний аристократ, який проїв свій стан на льодяниках. Протягом всієї п’єси Раневська і Гаєв переживають щиросердечне потрясіння, вони «нічого не бачать навколо себе, нічого не розуміють. Вони паразити, позбавлені сил знову увійти у це життя. Гаєв представник заключного етапу еволюції таких героїв Чехова, як Іванов, Іван Іванович Чимша-Гімалайський і їм подібні герої «свого часу», що не зуміли втілити свої ідеали. Неспроможність дворянської ліберальної інтелігенції у минулому визначила прихід їм на зміну людей типу Лопахіна.
Але насправді Чехов зв’язує майбутнє процвітання з молодим поколінням (Петею Трофімовим і Анею). Саме вони будуть будувати нову Росію, саджати нові вишневі сади. «Вишневий сад» великий твір Чехова-драматурга, що продовжив традиції російських письменників. Ще Гоголь і Грибоєдов мріяли поставити комедію в один ряд із драмою і трагедією, засуджували зневажливе відношення до неї як до «низького» жанру. Дотримуючись їх традицій, Чехов підняв жанр комедії на недосяжну висоту.
Творчість Чехова
Всю творчість Чехова прийнято ділити на два основні періоди: Чехово-Чехонтський і зрілий.
Перший період творчості
У 1880 , будучи студентом першого курсу, Чехов помістив в журналі «Бабка» розповідь «Лист до вченого сусіда» і гумореску «Що найчастіше зустрічається в романах, повістях тощо» . Це був його дебют у пресі.
У наступні роки Чехов писав оповідання, фейлетони, гуморески  «дріб'язок» під псевдонімами Антоша Чехонте і Людина без селезінки або їх варіантами, або зовсім без підпису, у виданнях «малої преси», переважно гумористичних: московських журналах «Будильник», «Глядач» та ін і в петербурзьких гумористичних тижневиках «Осколки», «Стрекоза» . Чехов співпрацював з «Петербурзької газетою» (з 1884 р., з перервами), з суворінской газетою «Новий час» (1886–1893 рр..) і з «Російськими відомостями» (1893–1899 рр.). У 1882 Чехов підготував перший збірник оповідань «Витівка», але він не вийшов, можливо, через цензурні труднощів. У 1884 вийшла збірка його оповідань  «Казки Мельпомени» (за підписом «А. Чехонте»).
1885  1986 роки  період розквіту Чехова як «белетриста-мініатюриста»  автора коротких, в основному гумористичних оповідань. У той час, за його власним визнанням, він писав по розповіді на день. Сучасники вважали, що він і залишиться в цьому жанрі, але навесні 1886 він отримав лист від відомого російського літератора[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], де той критикував Чехова за те, що він витрачає свій талант на «дріб'язок». «Голодувати краще, як ми свого часу голодували, побережіть ваші враження для праці обдуманої () Одна така праця буде в сто разів вище оцінена сотні прекрасних оповідань, розкиданих в різний час з газет»,  писав Григорович. Згодом до порад Григоровича приєдналися [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
Чехов прислухався до цих порад. З 1887 він все менше співпрацював з гумористичними журналами; було перервано співпрацю з «Будильником». Його оповідання ставали все довшими і серйозніше. Про важливі зміни, що відбувалися тоді з Чеховим, говорить ще і з'явилося бажання подорожувати. У тому ж, 1887 році він відправився в подорож на південь, в рідні місця; пізніше він їздив по «гоголівських місцях», в Крим, на Кавказ. Все це пояснювалося тим, що він відчував недолік вражень, невдоволення собою. Поїздка на південь оживила спогади Чехова про проведену там молодості і дала йому матеріал для «Степу», першого його твори в товстому журналі  «Північний вісник» . Дебют у такому журналі привернув велику увагу критики, набагато більше, ніж до якого-небудь попереднього твору Чехова.
Восени 1887 року в листах Чехова з'явилися згадки про роботу над романом «в 1500 рядків». Вона тривала до 1889, коли Чехов, тяготившихся над роботою такого великого розміру, нарешті відмовився від свого задуму. «Я радий,  писав він у січні Суворіну,  що 2-3 роки тому я не слухався Григоровича і не писав роману! Уявляю, скільки б добра я нашкодили, якби послухався () Крім достатку матеріалу й таланту, потрібно ще дещо не менш важливе. Потрібна змужнілість  це раз, по-друге, необхідно почуття особистої свободи, а це почуття стало розгоратися в мені тільки недавно».
Очевидно, саме недоліком цих властивостей був незадоволений Чехов у кінці 1880-х, що й спонукало його до мандрів. Але він залишився незадоволений і після цих поїздок; йому було потрібне нове, велику подорож. Варіантами його були кругосвітню подорож, поїздка в Середню Азію, в Персію, на Сахалін. Врешті-решт він зупинився на останньому варіанті. Але незважаючи на власну незадоволеність Чехова собою, його слава зростала. Після виходу «Степу» і «Нудної історії» увагу критики і читачів була прикута до кожного його нового твору. 7 (19) жовтня 1888 він отримує половинну Пушкінську премію Академії наук за що вийшов в попередньому, 1887, третя збірка  «В сутінках». У відповідній постанові академічної комісії було написано, що «оповідання р. Чехова, хоча і не цілком задовольняють вимогам вищої художньої критики, представляють проте ж видатне явище в нашій сучасній белетристичній літературі».
В кінці 1880-х років в манері Чехова з'явилася особливість, яку одні сучасники вважали перевагою, інші недоліком,  навмисна неупередженість опису, підкреслене відсутність авторської оцінки. Особливо цією межею виділяються «Спати хочеться», «Баби» і «Княгиня».
Другий період творчості
З 1890 по 1892, після повернення до Москви з поїздки по Сахаліну, Чехов оселився в невеличкому двоповерховому флігелі на Малій Дмитрівці. Тут він працював над книгою «Острів Сахалін», розповідями «Стрибуха», «Дуель», «Палата № 6», а також зустрічався з письменниками В. Г. Короленка, Д. В. Григоровичем, В. А. Гіляровським, П. Д. Боборикіна, Д. С. Мережковським, В. І. Немировичем-Данченко, відомими акторами А. П. Ленським і А. І. Южин, художником І. І. Левітаном. Флігель зберігся до нашого часу і відзначений пам'ятною дошкою з барельєфом А. П. Чехова.
З 1892 по 1899 роки Чехов проживав у підмосковному маєтку Меліхово, де зараз працює один з головних чеховських музеїв. За роки «меліховського сидіння» було написано 42 твори. Пізніше Чехов багато подорожував по Європі. Останні роки Чехов, у якого загострився туберкульоз, для поправки здоров'я, постійно живе у своєму будинку під Ялтою, лише зрідка приїжджаючи в Москву, де його дружина (з 1901 р.), артистка Ольга Леонардівна Кніппер, займає одне з визначних місць у відомій трупі московського «Літературно-художнього гуртка» (Станіславського). У 1900 р., при перших же виборах у Пушкінське відділення академії наук, Чехов був вибраний в число його почесних академіків. У 1902 Чехов разом з В. Г. Короленко відмовився від звання академіка після розпорядження Миколи II анулювати обрання Максима Горького в почесні академіки.
А. П. Чехов Іонич Події оповідання «Іонич» відбуваються в губернському місті С. Щоб дати уявлення про тутешнє життя, письменник знайомить читача з родиною Туркіних, на думку місцевих жителів, «найосвіченішою й найталановитішою» в усьому місті. Чехов довіряє читачу і, як завжди, уникає прямих оцінок. Але, знайомлячись з членами цієї родини, розумієш, які вони бездарні і нудні. Збірний портрет жителів міста виглядає так: «...поки з обивателем граєш у карти або закусуєш з ним, то це мирна і навіть недурна людина, але варто тільки заговорити з ним про що-небудь неїстівне, наприклад про політику або науку, як він стає в глухий кут і заводить таку філософію, тупу і злу, що залишається тільки рукою махнути і відійти». У це життя входить молодий лікар Дмитро Іонич Старцев. Він сповнений сил, енергії, захоплений роботою... Молодого Старцева цікавлять література, мистецтво. Перед нами людина, не позбавлена добрих прагнень, серйозних інтересів, яка прихиляє до себе читача. Тим більше що Антон Павлович про лікарів пише завжди як про особистості (лікарі Астров, Димов). Чому людина, що обіцяє бути дуже цікавою в житті, так раптово перетворилася на обивателя? Усією логікою оповіді Чехов переконує: жахливе міщанське середовище, але людина гідна імені людини лише в тому випадку, якщо вона бореться проти його впливу, якщо вона протиставляє йому своє людське «я». Висока мета, улюблена робота не стали основою життя для Старцева. Прагнення ситості і спокою виявилося сильнішим. Його моральне падіння передовсім виявилося в коханні. Старцева в Котикові захоплює її начитаність, вона здається йому розумною, інтелігентною. Однак кохання, щойно виникнувши, вже лякає його. «До чого приведе цей роман?» міркує він. «А посагу воші дадуть, напевне, чимало», думає закохана молода людина. Запропонувавши «руку і серце» і діставши відмову, Старцев страждав... рівно три дні. Згадуючи всі турботи, він ліниво потягувався і говорив: «Скільки справ додалося, одначе!» Але яке не було це кохання бідне, неглибоке, воно одне тільки й утримувало Старцева від духовної деградації. Поступово він опускається все нижче і нижче. Колись обивателі відчували в Старцеві щось чуже і дражнили його поза очі «поляк надутий». Точна і вагома чеховська деталь. Хоча Старцев не був поляком, але обивательська злість зазвичай шукає національного обґрунтування. Тепер же його по-родинному називають «Іонич». Скаржачись на навколишнє середовище, він мириться з ним. Його інтереси стають такими ж, як інтереси інших обивателів: він охоче грає вечорами в карти, а прийшовши додому, із задоволенням рахує гроші, отримані від хворих. За чотири роки Старцев розгубив усе, що відрізняло його від обивателів міста С. Звичайно, можна сказати, що Старцев гине, підпавши під вплив обставин. Це так, але треба сказати, що підпадає він з великою готовністю, без найменшого опору, дуже швидко. Ніяких внутрішніх протиріч, ніякої боротьби із собою, мук, переживань. Він приймає спосіб життя тих, кого сам колись засуджував. У коротенькій останній главі ми бачимо висновок, до якого прийшов Старцев: це «глуха туга небуття», повільне вмирання. Іонич утратив людську подобу. Коли він, «пухкий, червоний», сидить на своїй трійці, здається, що їде не людина, а язичеський бог. А. П. Чехов написав історію нової форми тяжкої соціальної хвороби, яку давно вивчала російська література, історію духовної деградації людини. У гоголівському Плюшкіні людину з'їла пристрасть накопичення. Але це був поміщик, основа його хвороби володіння живими душами. Старцев різночинець, лікар. Усе життя він працює. Але діяльність, позбавлена високої мети, виявляється пагубною і для трудівника-інтелігента. Епіграф твору до самого лікаря Старцева стосунку не має... У оповіданні «Іонич» А. П. Чехов попереджає читача: не піддавайтеся згубному впливу середовища, не віддавайте світлих ідеалів молодості, бережіть у собі людину!

Начало формы
Конец формы
Начало формы
Конец формы
 
 
Образ Бєлікова
Всією своєю творчістю А. П. Чехов хотів пробудити в людях бажання "берегти в собі людину". Автор вів читача через зрозуміле і близьке для нього до узагальнюючого висновку про всю систему життя, пробуджуючи суспільну громадянську свідомість.
Бєлікову, героєві оповідання "Людина в футлярі", притаманне прагнення до мертвої форми все заточити у футляр. У цьому образі А. П. Чехов показав символічний тип чиновника, який всього боїться та всіх тримає під страхом. Класичною формою боягузтва стали його слова "Як би чогось не вийшло!"
На перший погляд, учитель Беліков безглуздий у своєму бажанні вмістити самого себе та оточуючих у футляр. Він офіційно пильнує інструкції, душить свободу, ініціативу, доносить на всіх, ворожо ставиться до всього нового. Бєлікова, що навчає давньогрецької мови, дійсність дратувала, лякала, тримала в стані постійного збентеження, він завжди хвалив минуле, а дійсність викликала у нього відразу. Не тільки вчителі та гімназисти страхалися цієї людини, він був страшний і для всього міста: залякані ним люди боялись голосно розмовляти, ходити на запрошення, читати книжки, улаштовувати спектаклі, посилати листи, допомагати бідним тощо.
І в цьому була небезпека Бєлікових для суспільства. У бєліковщині уособлювались відсталість, бажання зупинити життя, оплутати все павутинням міщанства. Бєліковщина була породженням самодержавно-поліцейського режиму. Так про неї каже й Іван Іванович, бо, як він вважає, бєліковщиною пройняте все життя інтелігенції.
Образ Бєлікова глибоко типовий. У ньому з величезною силою викрито риси прислужників царизму, висміяно вплив урядової реакції на життя та особистість людини.
Висновок із оповідання: людина, що живе "футлярним" життям, не має права на існування, бо вона тільки заважає розвиткові, прогресу суспільства. Беліков це духовне здичавіння, моральне падіння, обивательщина.

 

Начало формы
Конец формы
Начало формы
Конец формы
 
 
 
Художні особливості оповідань Чехова
історії життя героя письменник опускає всі малозначні деталі й подробиці, а головна увага зосереджує на двох-одним-двох кульмінаційних моментах у долі героя. Наприклад, оповідання «Ионич» (1898) являє собою опис життя, а вірніше, умирання душі головного героя В основу сюжету покладена історія любові земського лікаря Дмитра Іоновича Старцева й молодої дівчини Катерини Іванівни Туркиной. В експозиції Чехов розповідає про життя Старцева коротко, приводячи тільки самі необхідні відомості. Зав’язкою сюжету стає випадкове знайомство молодого земського лікаря з Туркиними, самою чудовою сім’єю міста С. Кульмінацією є пояснення Старцева й Котика: спочатку невдале побачення на цвинтар, що стало для Старцева одним з найясніших спогадів у житті, а потім розмова на танцювальному вечорі. Розв’язкою цієї історії любові є останнє побачення-пояснення Ионича й Катерини Іванівни в саду. В оповіданнях та повістях Чехова все частіше з'являються персонажі, які протистоять гнітючому середовищу, страждають саме через свою людяність, внутрішню інтелігентність («Тапер», «Без місця», «Переполох»). Все частіше письменник зосереджується не на зовнішніх подіях (як в ранніх творах), а на внутрішньому світі людини її переживаннях, надіях, розчаруваннях. Це відчувається і в оповіданнях про людей «з народу», але ще виразніше заглибленість у психологічні аспекти виявилася у творах, герої яких належать до інтелігенції (вчителі, музиканти, гувернантки). У чеховській прозі посилюються ліризм і психологічний аналіз, більше місця займає підтекст. Героїня оповідання «Переполох», молода гувернантка Ма-шенька Павлецька, була наївно переконана в тому, що завжди можна відстояти свою людську гідність. Але одного дня у її господині пропала дорогоцінна прикраса, людей обшукують, хазяйка особисто нишпорить в кімнаті гувернантки. Дівчина глибоко ображена, вона вперше відчула принизливість свого підлеглого становища, свою залежність від невихованих, брутальних панів. У душі поселяються страх, невпевненість у собі; колишні уявлення про життя розбиті, знищені. Машенька залишає ненависний дім, але чи зможе вона забути образу, чи позбавиться страху, чи буде їй краще на іншому місці?

Приложенные файлы

  • doc 23616428
    Размер файла: 958 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий