Школи й напрями в етнології

2 (4 години)

Тема 1. Школи і наукові напрями політичної етнології

План

Етнологічні школи і напрями.
а) міфологічна школа;
б) еволюціонізму;
в) дифузіонізм та школа геополітики в політичній етнології;
г) функціоналізму;
д) структуралізму;
е) історичної етнології;
є) етнопсихологічна школа.

2. Сучасна проблематика досліджень з політичної етнології, новітні школи та наукові напрями.

Пономарьов А. Українська етнографія. Курс лекцій.-К.: Либідь, 1994.-С. 9-21, 69-85.
Павленко Ю. Історія світової цивілізації. Соціокультурний розвиток людства. - К.: Либідь, 2000.-С. 168-177.
Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. – К.: Либідь, 1999.-С. 62-65, 68-70.
Дельєж Робер. Нариси з історії антропології. Школи, автори, теорії. – К.: вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008.
Тиводар М. Етнологія. – К., 2004.
Кафарський В., Савчук Б. Етнологія. Підручник.- К., 2006.
7) [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]Основи етнополітики: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К. : МАУП, 2005. - 432 с.
8) Донцов Д. Націоналізм //Політологія. Кінець ХІХ перша половина ХХ ст.: Хрестоматія. К., 1998.
9) Етнополітологія в Україні. Становлення. Що далі? / Збірник. – К.: ІПіЕНД, 2002. – 295 с.
10) [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]Малий етнополітичний словник / О.В. Антонюк, В.І. Волобуєв, М.Ф. Головатий та ін. - К. : МАУП, 2005. - 288 с.
11) [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]Вступ до етнополітології: науково-навчальний посібник. - К.: Крок, 1999. - 300 с.
12) Курас І.Ф. Етнополітологія. Перші кроки становлення. – К.: Ґенеза, 2004. – 736 с.


[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси: Етнополітичний аналіз: монографія. - К. : Вища школа, 1998. - 392 с.
Крисаченко В.С, Степико М.Т., Власик О.С. та ін. Українська політична нація: генеза, стан, перспективи / За ред. В.С. Крисаченка. К: НІСД, 2004.









Етнологічні школи і напрями:
Процес пізнання, як указував відомий історик етнології С. Токарєв, включає дві обов'язкові частини – накопичення фактичних знань про предмет дослідження та їх тлумачення, – які постійно перебувають у зумовленості та взаємодії. Причому в етнології глибина осмислення, особливо залежить від ґрунтовності емпіричної, фактичної бази: чим різноманітнішим та значнішим за обсягом матеріалом оперує етнолог, тим більше він має підстав для фундаментальних узагальнень.
Утім, сама тільки фактична база недостатня для одержання абсолютної істини; до неї вчений може наближатися, лише маючи досконалу систему осмислення та інтерпретації фактичного матеріалу. Спосіб здобуття істини, власне, становить методологію пізнання, система ж усталених способів є науковим напрямом, а якщо він має традиції – науковою школою.
Кожна наукова школа майже обов’язково пов’язана з боротьбою ідеологій, з актуальними політичними, економічними та соціальними проблемами. Нерідко на перехресті цих проблем і зароджуються школи. Прикладом може бути XVIII століття – час гострого протиборства схоластики і діалектики. Проте рушійною силою науки, і зокрема формування шкіл, є не ідеолого-політичні чинники, а механізм її внутрішньої логіки – рух до пошуку істини. Такий пошук передбачає різні шляхи, отож зрозуміло, що кожний з них започатковує свій науковий напрям або наукову школу.
Українська політична етнологія розвивалася в системі світової народознавчої науки і тому, природно, зазнавала впливу різних напрямів та шкіл. Водночас, маючи політичну природу та умови для виникнення, її школи позначені специфічністю. Найрельєфніше це виявилося у міфологізмі.

Міфологічна школа
Міфологічна школа – науковий напрям, в основі якого лежить уявлення про міфи, легенди та інші форми духовної культури народу як прояв його духу, національної самосвідомості та народної сутності. Вважається, що міфологічна школа сформувалася на початку XIX ст. в Німеччині, а її засновниками були брати Я. і В. Грімм. Подібні ідеї в Росії розвивали Ф. Буслаєв, І. Худяков, О. Котляревський, в Англії – М. Мюллер, у Франції – А. Пікте, в Італії – А. де Губернатіс, в Україні – О. Потебня. Разом із тим в українській етнології традиція міфологізації має більш давнє коріння і більш ґрунтовну основу.
Міфологічна школа українознавства зросла на ґрунті течії, близької за суттю до міфологізму, – романтизму, якому притаманне перебільшення значення історичних подій та національних явищ, тобто їх певна ідеалізація та міфологізація. Ця міфологема історії і буття взагалі характеризувала не одне покоління українських істориків та етнографів, починаючи від М. Маркевича і закінчуючи М. Грушевським. В етнографічних дослідженнях Маркевича, наприклад, як і в його головній історичній праці «История Малороссии», пройнятих ідеями волелюбності й протесту проти будь-якого гноблення, можна бачити й ідеалізацію історичного минулого України, зокрема козацтва, нерозуміння соціальної природи станів, перебільшення значення емпіричного матеріалу, передусім народних оповідок та легенд.
Міфологізоване осмислення етносоціальних проблем на українському ґрунті так відчутно проступає через те, що воно перебуває в органічному зв’язку з етнічною ментальністю українства – його схильністю до фантазувань. Остання ж замішана на глибинних шарах архаїчної землеробської культури, побудованої на міфології, демонології, культі. Українці – народ із надзвичайно розвиненим магічним мисленням, з великою магічною традицією. Ця риса на науковому рівні була помічена ще О. Пипіним та Є. Огоновським, котрі називали її «уродженим інстинктом». Саме вона і вплинула на розвиток романтичних тенденцій в українському народознавстві, а пізніше й етнографії, проявившись наприкінці XVIII – на початку XIX ст. у вигляді підвищеного інтересу до старовини, національного характеру, фольклору, поезії, до прадавнього коріння взагалі.
Найбільш послідовним прихильником міфологічної школи був А. Афанасьєв, котрий убачав в усьому земному небесне начало, доводячи до крайнощів німецькі міфологічні теорії. Те ж робив і О. Потебня, започаткувавши у 30-х роках XIX ст. класичну міфологічну школу в українському народознавстві. Це знайшло відображення у його працях «О мифологическом значении некоторых обрядов и поверий» (1865), «О доле и сродных с нею существах», «О купальских огнях и сродных с ними представленнях» (1867) та ін.
Романтизм та міфологізм по суті стали основою, на якій зароджувалась українська етнографія та її перший науковий центр – харківський. Гурток «Харківські романтики», очолюваний І. Срезневським, об’єднував відомих народознавців – К. Сементовського, В. Пассека, М. Костомарова – прихильників міфологічної школи. Пізніше до неї були причетні М. Цертелєв, М. Максимович і навіть ранній М. Сумцов.
Міфологічна школа відіграла позитивну роль у збудженні громадського інтересу до витоків рідної історії та культури, у піднятті цілих шарів народного духовного життя, і в цьому полягає її значення. Разом із тим вона слабує на певну однобічність підходів до осмислення реалій, спрощеність трактувань процесу розвитку культури, навіть на деяку реакційність світобачення. Щоправда, остання риса найменшою мірою стосується української міфологічної школи, оскільки міфологізацію земного вона уявляла як природний процес, на відміну від подібних шкіл в інших країнах, котрі у руйнації колись єдиної індоєвропейської культури бачили загальний регрес культури і цивілізації. Проте українська міфологічна школа має й інші досить серйозні вади, головна з яких ігнорування об’єктивних законів розвитку соціальних і національних явищ. Утім, традиції міфологічної школи виявилися настільки життєздатними, що регенерується і в сучасних умовах: дедалі більше з’являється праць, у яких хід земних процесів пояснюється лише космічними явищами, а розв’язання соціальних проблем відшукується у космосі.
Відчутного удару класичній українській міфологічній школі завдали М.Сумцов, Ф.Вовк. Порівняльно-історичний метод стає визначальним для вітчизняної етнографії, а приклад чудового його використання праці Ф. Вовка, насамперед «Этнографические особенности украинского народа» (1916).
Еволюціонізм
Гіпотезу прогресивного розвитку людства від «дикого стану» до цивілізації ще в античні часи в поетичній формі сформулював Тіт Лукрецій Кар. Ідея поступального розвитку людства по висхідній в умовах європейського середньовіччя була добре забута. Вона жила лише в працях арабських і візантійських учених XI-XV ст., а в поглядах західноєвропейських учених заново почала оживати лише у XVIII ст.
Витоки ідейних коренів еволюціонізму виявляються у поглядах філософів і суспільствознавців XVІІІ – початку XIX ст. Вперше ці погляди були сформульовані в космогонічній теорії І. Кантом (1755), а в астрономії – Лапласом (1796). Розглядаючи сонячну та інші зоряні системи, обидва вчені прийшли до висновку, що ці системи виникли (розвинулись) із первісних туманностей. Ч. Лайєль цю ідею еволюції переніс на геологію (1830-1833). Згодом принцип розвитку проник і в біологію. Еволюцію рослинних і тваринних видів, їх змінність і складні взаємозв'язки з навколишньою природою відстоював Ж.-Б. Ламарк (1809), К. Бер (1829-1837) та інші природознавці.
Ще у 1798 р. Р.Мальтус (1766-1833) опублікував свою відому книгу «Досвід закону про народонаселення», в якій основним рушієм господарського і соціально-культурного розвитку людства він називав «боротьбу за існування», тобто принцип соціальної боротьби за існування між людьми. Він обґрунтував тезу, що народонаселення зростає у геометричній прогресії, а виробництво продуктів харчування в арифметичній. Тому стихійні лиха, епідемії, війни, голодомори він вважав за природні регулятори народонаселення, що знімають суперечності між людьми і природою, між зростанням населення і виробництвом продуктів життєзабезпечення. Ч. Дарвін визнавав, що цей принцип він переніс на живу природу і сформулював концепцію внутрішньовидової і міжвидової боротьби. У 1852 р. англійський філософ і соціолог Г. Спенсер, на сім років раніше від Ч. Дарвіна, прийшов до ідеї існування еволюції в біологічному світі, сформулював принцип добору і боротьби за існування у світі природи, але не обґрунтував його. Ч. Дарвін визнавав Г. Спенсера за одного із своїх попередників.
Але справжній переворот у науці про природу, людину і людське суспільство здійснив Ч. Дарвін (1809-1882). Не випадково рік публікації його книжки «Походження видів шляхом природного добору» (1859) багато дослідників вважають за дату, з якої починаються сучасні етнологія і антропологія. На основі узагальнення попередніх досягнень природничих наук та власних пошуків Ч. Дарвін сформулював теорію походження видів рослин і тварин, розкрив фактори еволюції живих істот (спадковість і мінливість, природний і штучний добір), обґрунтував розвиток як процес безперервних змін, здійснив аналіз факторів еволюційного процесу.
Основні положення теорії Ч. Дарвіна відразу ж були використані для з’ясування походження людини та її історії. Уже в 1863 р. Т. Гекслі опублікував працю «Місце людини в природі», в якій теорію Ч. Дарвіна застосував до людини як окремого біологічного виду. Сам Ч. Дарвін понад тридцять років опрацьовував ідею природного походження людини. Свої погляди на цю проблему він виклав у працях «Походження людини і статевий добір» (1871) та «Вияви емоцій у людини і тварини» (1872).
На цих ідеях сформувався еволюціоністський напрям в етнології. У його основі лежали такі теоретичні положення: ідея єдності людського роду; однолінійний розвиток культури від простого до складного; закони розвитку суспільного ладу і культури обумовлені психологічними властивостями індивідуумів, етнічних спільнот; загальні закони розвитку суспільства дають можливість порівняти рівні розвитку культури різних етносів. Найвидатнішими представниками еволюціонізму були Едвард Тайлор, Герберт Спенсер, Джеймс Фрейзер, Адольф Бастіан, Теодор Вайц, Йоган Баховен, Джон Мак-Леннан, Шарль Летурно, Льюїс Морґан та інші. Ці загальні ідеї еволюціонізму в етнології другої половини XIX ст. розвивали вчені майже всіх європейських країн.
Адольф Бастіан (1826-1905). Лікар за освітою, мандрівник, який відвідав усі частини світу і зібрав великий етнографічний матеріал до очолюваного ним Берлінського музею народознавства. У своїй тритомній праці «Людина в історії» (1860) він виклав основні думки про закономірність розвитку людства від примітивного до досконалого стану, про єдність людської психіки, в основі якої лежить адаптація людських спільнот до природно-географічних та історичних умов. Чим міцніше етнос прив’язаний до навколишнього середовища, тим повільніше в ньому відбуваються історичні і соціокультурні зміни. Розвиток культури – це результат взаємодії людських спільнот з навколишнім середовищем.
А. Бастіан вважав, що єдність людських культур проявляється через наявність у них елементарних ідей. Кожен етнос має певне коло елементарних ідей. Поки етнос живе відокремлено від інших, його коло ідей залишається незмінним; контакти з іншими етносами привносять нові ідеї, а ті стимулюють подальший розвиток культури.
Теоретичні погляди Бастіана поєднували ідеї єдності людської психіки з ідеями біологічної природи людського мислення. На його думку, все духовне життя людства підпорядковане біологічним законам. Вивчення цих законів, причин і факторів розвитку людського духу в часі і становить, на його думку, предметну область етнології як природничої науки.
Теодор Вайц. Сучасником А. Бастіана був кабінетний вчений, професор філософії Марбурзького університету Т. Вайц (1821-1864). У своїй шеститомній «Антропології первісних народів» (1858-1872) він не лише доволі чітко сформулював предмет етнології як науки, що повинна вивчати «племінну спорідненість окремих народів і племен», а й дуже чітко виклав основні принципи еволюціонізму в антропології й етнології. Його погляди зводились до таких двох основних теоретичних положень:
а) єдність біологічного і соціального начал у кожній людині;
б) єдність людства випливає із однакових здібностей всіх етносів до розвитку культури.
Йоганн-Якоб Баховен. Користуючись основними теоретичними положеннями еволюціонізму, швейцарський правник Й.-Я. Баховен (1815-1887) у праці «Материнське право» (1861) відкинув пануючу тоді «патріархальну теорію». Він розробив схему поступального еволюційного розвитку сім’ї від невпорядкованих шлюбних стосунків (проміскуїтету) до материнського роду (права), а від нього – до панування батьківського роду (права). Незважаючи на наївно-спрощене пояснення походження і розвитку сім’ї (жінки через свою сором’язливість відкинули проміскуїтет і винайшли сім’ю, вірування та перетворили себе в символ родючості, в праматір і т.п.), погляди Баховена про те, що всі етноси землі пройшли розвиток від гетеризму до материнського, а потім до батьківського права, відіграли позитивну роль у розвитку етнології.
Джон Мак-Леннан. Видатним прихильником і пропагандистом еволюціонізму в етнології був шотландський адвокат Дж. Мак-Леннан (1827-1881). У 1865 р. він опублікував етнологічне дослідження «Первісний шлюб». У ньому вчений цілком самостійно поставив питання про розвиток форм шлюбу і сім’ї від проміскуїтету через матріархат до патріархату, розробив і ввів в етнологію такі фундаментальні поняття, як екзогамія і ендогамія, матрілокальність і патрілокальність, матрілінійність і патрілінійність. У 1869-1870 рр. він опублікував дослідження «Про вшанування тварин і рослин», в якому детально проаналізував тотемічні вірування.
Едвард Тайлор. Найвидатнішим теоретиком і засновником еволюціонізму в етнології був англійський вчений Е. Тайлор (1832-1917). Уже в першій своїй праці «Дослідження в галузі давньої історії людства» (1865) він відстоював ідею прогресу людської культури від епохи дикунства до сучасної цивілізації. У 1871 р. він опублікував свою основну працю «Первісна культура», а в 1881 р. останню велику працю «Антропологія». Е. Тайлор, як і всі еволюціоністи, розглядав історію людської культури як постійний прогресивний розвиток, а прогрес трактував як невпинне вдосконалення явищ культури. На доказ він наводив багато прикладів розвитку конкретних явищ культури від простого до складного. Щоб підтвердити це, він увів поняття «пережитки», розробив його і широко ним користувався. Під пережитками Тайлор розумів ті залишки матеріальної культури, соціального життя, обряди, звичаї, традиції і погляди, які в силу звичок перенеслися з ранніх стадій культури в більш пізні. Спираючись на поняття «пережитки», він розробив анімістичну теорію походження релігії від вірувань у духів тварин і природних сил до віри в загробне життя, а потім до великих богів природи і єдиного великого Бога.
Тайлор вважав, що прогресивний розвиток культури, цей магістральний напрям поступу людства, обумовлений тим, що сама людина – частина природи і розвивається відповідно до її законів. Він однозначно розглядав історію людської культури як «частину історії природи». Тому всіх людей вважав однаковими за своїми психологічними та інтелектуальними задатками. Саме природою спричинені однаковості і схожості в культурах різних етносів. На його думку, різнобарв’я людських культур спричинено численністю поступальних стадій їх розвитку. Разом з іншими еволюціоністами Тайлор закони природи переносив на культуру, а тому явища матеріальної і духовної культури групував у види і ряди.
Незважаючи на надмірну біологізацію законів розвитку людської культури, погляди Тайлора були помітним кроком в етнології, бо ним було обґрунтовано прогресивний поступальний розвиток людської культури від первісного стану до цивілізації; зроблено висновок, що різноманітність форм культури – це стадії їх поступового розвитку, а кожна з них є продуктом минулого; підтверджено, що послідовні стадії розвитку культури з’єднують в один ряд усі культури, від найвідсталіших до найсучасніших.
Герберт Спенсер (1820-1903) – англійський філософ, психолог, соціолог і біолог. Свої погляди він виклав у праці «Основи соціології». В основу концепції він поставив ототожнення людських спільнот з біологічними організмами. За Спенсером, людські спільноти та їх культура розвиваються під впливом природно-географічних умов, контактів з сусідами та фізичної природи людей (антропологічних відмінностей і психологічних особливостей). Одним із перших він висунув гіпотезу, що «відсталі» культури створені фізично, розумово і морально неповноцінними людьми. Ця теза згодом стала основою теорії неповноцінності рас.
Спенсер вважав, що людські спільноти під впливом природної адаптації і культурних традицій не лише поступово перетворюються в людські популяції, а й спричиняють різні рівні їх історико-культурного розвитку. Ці відмінності можуть бути подолані, бо вроджені здібності людини постійно вдосконалюються. Крім того, вивчаючи інтеграційні і диференційні процеси в людських культурах, Спенсер увів у науковий обіг поняття «структура», «функція», «культурний інститут» і цим став предтечею функціонального напряму в етнології.
Льюїс Морґан (1818-1881). Завершеного вигляду еволюціоністська теорія в етнології набула в працях американського вченого, юриста за фахом і етнолога за покликанням Л. Морґана. Сорок років свого життя він присвятив вивченню індіанців США, а потім й етносів інших частин світу. Свої погляди на етнічні проблеми він виклав у таких працях, як «Союз ірокезів» (1851), «Система спорідненості і свояцтва в сім'ї» (1870), «Первісне суспільство» (1871), «Стародавнє суспільство» (1877).
Як послідовний еволюціоніст, Л. Морґан відстоював єдність людського роду, а культуру та історію етносів розглядав крізь призму прогресивного розвитку. Ці погляди він чітко сформулював словами: «Історія людської раси має єдине начало, єдина в своєму досвіді і своєму прогресі». Він не лише відстоював і обґрунтовував прогресивний розвиток людського суспільства з найдавніших часів, а й розробив періодизацію первісного суспільства, дав його всеохоплюючу характеристику, з’ясовував причини нерівномірного історичного розвитку етносів, уточнював значення культурно-історичних контактів між етносами для подальшої прогресивної еволюції їх культури і т. ін.
Найвидатнішим науковим доробком Морґана є розкриття ним сутності родової організації як основи всього первісного суспільства. Вчений незаперечно довів універсальність родоплемінної організації, що існувала в усіх етносів на певних ступенях їх історичного розвитку. Зародкову основу роду він шукав у ранніх формах соціальної організації, а для підтвердження своїх висновків наводив матеріали про соціальну організацію австралійських аборигенів. Трактуючи рід як «сукупність кровних родичів, які походять від спільного предка і характеризуються спільним родовим іменем», Л. Морґан доводив, що рід, фратрія, плем’я, союз племен – послідовні форми його розвитку, що рід поступово еволюціонував від матріархального і матрілінійного до патріархального і патрілінійного. Основну причину еволюції всіх суспільних інститутів він пояснював змінами форм власності. На його думку, форми власності зумовили заміну родових зв’язків територіальними, викликали заміну спадкування родом на спадкування від батька до сина.
Дуже важливим відкриттям Л. Морґана є розроблена ним концепція розвитку шлюбу від групового до парного, а сім’ї – від парної матрілокальної до патріархальної, а потім – моногамної. Відкинувши патріархальну теорію сім’ї, вчений пов’язав її поступову еволюцію з розвитком суспільного виробництва і відносинами власності.
Визначним для розвитку етнології як самостійної науки мало вивчення Морґаном історії первісного суспільства та його періодизація первісної культури. Запропонована ним періодизація первісності на епохи дикості і варварства та виділення в кожній із них нижчого, середнього і вищого ступенів, дала можливість пов’язати і синхронізувати етнографічні, археологічні та історичні факти, визначити місце кожного етносу в загальному історичному процесі.
З появою праць Л.Морґана еволюціонізм набув вигляду доволі стрункої концепції. Проголошуючи ідеї прогресивного розвитку людського суспільства, еволюціоністи відстоювали такі основні ідеї:
- людство єдине як біологічний вид, всі люди мають однакові розумові задатки, а тому в схожих ситуаціях приймають однакові рішення;
- розвиток суспільства відбувається згідно із законами еволюції живої природи, де джерелом розвитку є міжвидова боротьба за існування;
- людське суспільство розвивається від примітивних до складних форм культури, а форми його організації – від простого до складного стану шляхом безперервних поступових змін;
- всі елементи людської культури мають свій початок, більш пізні розвиваються на основі ранніх, а тому розвиток культури багатоступінчастий.
Еволюціоністи зробили помітний внесок у становлення і розвиток етнології як науки. Вони створили першу фундаментальну, струнку і послідовно витриману концепцію єдності людського роду, його єдиного закономірного і універсального поступального розвитку від простого до складного, розробили теорію розвитку етносів та їх культур в єдиному потоці еволюції. Еволюціоністи розробили не лише загальну концепцію і методологію розвитку, а й організаційно-наукову структуру, методи і методики етнологічних досліджень і цим повністю сформували етнологію як самостійну науку.
Напрями еволюціонізму. Основні принципи еволюціонізму лягли в основу формування ряду відмінних теорій, які концентрували свою увагу на різних аспектах і чинниках розвитку культури етносів.
Культурно-історичний напрям (Л. Морґан, Ю. Ліпперт, Е. Тайлор, Дж. Лаббок, М. Ковалевський), реконструюючи процес розвитку окремих сфер суспільного життя, відтворював логічну послідовність ступенів розвитку первісного суспільства, етапи його становлення, розквіту і розкладу.
Соціологічний напрям (Дж. Мак-Леннан, Е. Дюркгайм, О. Конт, Е. Вестермарк). У центр своїх досліджень вони ставили соціальні інститути і відносини (шлюб, сім’ю, суспільні поділи праці, виникнення власності, соціальних груп і т.п.), але мало вивчали культурно-побутові особливості етносів.
Водночас основні принципи еволюціонізму і теорії його напрямів лягли в основу ряду ідеологічних і політичних концепцій. Найчастіше з висновку еволюціоністів про єдність людства і його поступальний розвиток робили висновок про те, що колись всі етноси прийдуть до цінностей європейської культури. Цим виправдовувалось європейське колоніальне панування, яке трактували як допомогу відсталим етносам у подоланні відставання.
Розвиток етнології наприкінці XIX ст. висвітлив і теоретичні слабкості еволюціонізму. Зокрема, еволюціоністи не могли і не прагнули пояснити самозародження людської культури та її етнічних складових. Ці та інші недоліки еволюціоністської теорії викликали розчарування. Одна частина колишніх її прихильників відмовилася від теоретичних узагальнень і зосередилась на етнографічних описах, а друга – почала шукати нові підходи до проблем виникнення, розвитку і поширення людської культури та її етнічних складових.
Сформувавшись як система наукових поглядів, етнологія вже наприкінці ХІХ – на поч. XX ст. розділилася на окремі напрямки і школи. Почалася майже всеохоплююча і систематична критика еволюціонізму. Окремі дослідники занадто біологізували суспільні процеси, другі перебільшували значення психологічних явищ у житті етносів, треті – заперечували універсальність законів розвитку суспільства, четверті – виступали проти ідеї єдності людства і його культури, п’яті – історичний процес спрощували до розвитку продуктивних сил і претендували на єдино правильне вчення, шості – відстоювали визначальність географічних факторів у розвитку людської культури, сьомі – визнавали лише просторовий розвиток культури, а її поступальну еволюцію заперечували і т.п. Все це спричинило розпад еволюціонізму на окремі напрями і самостійні школи, породило десятки наукових концепцій і гіпотез.
Неоеволюціонізм.
Наприкінці 40-х рр. XX ст. у США знову почали проявляти інтерес до еволюціонізму. Нові прихильники прагнули перебороти прямолінійність класичного еволюціонізму, тлумачили еволюцію як поступальний розвиток, що відбувається з невідомих причин, розробили теорію загального і часткового розвитку, закони культурної домінанти і потенційного розвитку, відстоювали концепцію багатолінійного розвитку замкнутих систем і вважали, що ця різноманітність є результатом пристосування людей до навколишнього середовища і т. ін.
Найвидатнішими представниками неоеволюціонізму були Леслі Елвін Уайт (1900-1975), Джуліан Стюард (1902-1972), а їх послідовником – Мервін Гарріс (1927-2001). Перший із них (Уайт) еволюцію культур пов’язував із зростанням кількості використовуваної енергії, а весь сенс культурної еволюції вбачав у адаптації людей до навколишнього світу. Культура, як традиція, оточує людей з народження, формує їх світосприймання і світовідчуття, визначає моделі поведінки, відносини, переконання і т. ін. Провідну роль у культурі Уайт відводив символам (ідеям), які людина використовує для поширення і продовження людського досвіду.
Помітну роль у становленні неоеволюціонізму і розвитку його ідей відіграв Дж. Стюард, який кожну культуру сприймав як окрему систему. Еволюцію культур він пов’язував із потребами адаптації кожної з них до природних умов, яка й обумовила взаємозв’язок між природним оточенням і рівнем розвитку суспільства, спричинила множинність (багатоманітність) еволюції. Схожість культурних явищ різних етносів він пов’язував зі схожістю природних умов та однаковістю технологічного рівня їх розвитку. Стюард вважав, що навколишнє середовище може виконувати як роль спонукальної творчої сили розвитку, так і роль обмежувального (стримуючого) чинника розвитку.
У 50-60-х роках XX ст. неоеволюціонізм (культурний матеріалізм) став провідним напрямом у США. Його прихильники почали використовувати факти розвитку сучасних культур для реконструкції минувшини. Найвидатнішим американським неоеволюціоністом 60-80-х рр. XX ст. вважається Мервін Гарріс, який схожості і відмінності в розвитку культур пов’язував з необхідністю і умовами задоволення людських потреб. Задоволення цих потреб, на його думку, відбувається за допомогою технологій, що передбачають оптимальну експлуатацію всіх ресурсів при мінімальних затратах праці. Кожна з таких технологій максимально взаємодіє з конкретним природним середовищем певних історичних епох. Саме через цю взаємодію культура і навколишнє середовище впливають одне на одне. Основна його ідея - детермінованість економіки.

Географічний детермінізм. Дифузіонізм.
Школа геополітики в політичній етнології.
Дифузіонізм (від лат. diffusio – поширення, розтікання, проникнення) в етнології сформувався наприкінці XIX ст. В етнології поняття «дифузія» почали використовувати для позначення процесів поширення явищ культури шляхом контактів (торгівлею, переселенням, завоюванням і т. ін.) між етносами. Дифузіоністи заперечували висновок еволюціонізму про поступальний прогресивний розвиток культури, спростовували ідею самостійного розвитку подібних явищ культури в схожих природно-географічних умовах. Натомість вони доводили, що елементи культури є унікальними, виникають лише один раз у конкретних географічних умовах, а з центру свого виникнення поступово поширюються в просторі і часі. Дифузіоністи ідею прогресивного розвитку людства підмінювали принципом її просторового і часового поширення. Вони ставили перед собою мету – виявити області походження окремих культур чи культурних явищ, відтворити шляхи їх поширення у просторі і часі і точно їх фіксувати на мапах.
Засновником геополітики був професор Мюнхенського і Лейпцігського університетів Фрідріх Ратцель (1844-1904). У своїх основних працях «Антропо географія» і «Народознавство» він висвітлював картину розселення людства на Землі, вивчав вплив природного середовища на політичне життя етносів, становлення особливостей їх політичної культури і характер взаємин із сусідами, досліджував поширення культурних явищ по країнах і зонах та фіксував їх на картах. Ратцель твердив, що раси змішуються, мови з’являються і зникають, етноси гинуть, етноніми замінюються, і лише культурні предмети зберігають свою сталу форму і ареали побутування. Тому слід старанно вивчати і фіксувати шляхи поширення культурних явищ, бо культурні контакти не лише сприяють їх поширенню, а й спричиняють процеси стирання відмінностей між культурами різних етносів.
Фрідріх Ратцель сформулював основні теоретичні засади дифузіонізму:
- принцип поширення взаємовпливу культур та їх зміни шляхом запозичення;
- ідею одного чи кількох центрів початків людської культури;
- тезу про відносну незалежність явищ культури від людини, яка є лише їх носієм, тобто відіграє другорядну роль.
Ці теоретичні положення згодом були розвинуті різними школами і теоріями дифузіонізму та географічного детермінізму.
"Етнос - явище географічне та біофізичне", яке "завжди прибране в ту чи іншу соціальну оболонку". "Поширену думку про те, що етноси нібито зводяться до тих чи інших соціальних явищ, ми вважаємо гіпотезою недоведеною", - підкреслював Л.Гумільов. "Отже, - підсумовував він. - етнос не біологічне явище, так само, як і не соціальне. Ось чому пропоную вважати етнос явищем географічним, завжди пов’язаним з ландшафтом, в якому він перебуває, який годує адаптований етнос. А оскільки ландшафти Землі різноманітні, різноманітні й етноси".

Антропогеографія (географічний детермінізм) Засновником антропогеографії був німецький етнолог і фольклорист Лео Фробеніус (1873-1938), автор відомого дослідження «Походження африканських культур» (1898). Застосовуючи принципи природничих наук до вивчення культури, він розробив підхід до культури як до живих організмів, до живих істот. Він писав: "Я стверджую, що кожна культура розвивається як живий організм, вона, таким чином, переживає народження, дитинство, зрілий вік і старість і, нарешті, вмирає. Отже, культури не створюються людьми, народами. Вони народжуються з природних умов, точніше із взаємодії і поєднання старих культур. Хоча культури не створюються народами, вони не можуть пересуватись без людей, а тому культури "вимушують людей переносити себе".
Л. Фробеніус та його послідовники вважали культуру майже за живу істоту, говорили про її цілісний характер і «культурну душу», що залишають глибокий слід у всіх культурних елементах. Виходячи з цього, вони поділяли культури, як живих істот, на чоловічі – патріархальні і жіночі – матріархальні. (Н.Бердяєв). Водночас, згідно з принципами біологічної класифікації, вони шукали одиниці класифікації культури. Ці пошуки привели Л. Фробеніуса до запровадження, у відповідності до географічних зон, поняття «культурних кіл» як методичної концепції вивчення культур. На цій основі він виділив тотемне, західно-африканське, індійське, семітське, малайсько-нігерійське, азійське та інші кола культур.
Культурно-історична школа (теорія «культурних кіл»). Під назвою «теорія культурних кіл» відомий особливий напрям, що був розроблений німецьким істориком-медієвістом і етнологом Фріцом Гребнером (1877-1934). В остаточному вигляді вона була ним викладена в книзі «Метод етнології» (1911). Ф. Гребнер вважав, що кожне явище культури (тотемізм і магія, лук і стріла, чоловічі союзи, міфологія і т.п.) з’являються в історії людства лише один раз в одному місці. З цього місця вони поширюються по всьому світу. На його думку це означає, що повторюваності в історії людства немає, а значить, немає загальних закономірностей розвитку людства.
Всі явища культури Гребнер вважав строго індивідуальними. Незважаючи на це в них зустрічаються прояви схожостей і однаковостей. Вони трапляються навіть у територіальне віддалених етносах та місцях. Сюди такі явища потрапили шляхом міграції і контактів. Усі схожості і однаковості культури, де б вони не перебували, оголошувалися належними до одного культурного кола, такими, що походять з одного центру. Метод «культурних кіл» зводився до вивчення географічного поширення культур, визначення належності окремих елементів культури до конкретних «культурних кіл». Всі досягнення етносів Землі на їх додержавній стадії розвитку Гребнер згрупував у шість культурних кіл (культур), а в кожному з них виділив 20 головних складових елементів. До таких елементів він відносив предмети матеріальної культури, явища суспільного життя і духовної культури. До неї близька «Віденська школа» Вільгельма Шмідта католицького священика з широкою лінгвістичною і етнологічною ерудицією. Свої погляди Шмідт виклав у 1912 р. в праці «Походження ідеї Бога». Ідея Бога в нього була визначальною, тому автор прагнув довести давність тих культур, у котрих можна виявити ідеї віри в єдиного Бога, ознаки моногамії, патріархату, держави і т. ін.
Школа геополітики в політичній етнології.
Німецький дипломат, професор мюнхенського університету Карл Хаусхофер засновник наукового напряму геополітики, який ґрунтується на ідеях Ф.Ратцеля, автор ідеї «життєвого простору», вважав основним геополітичним двигуном протистояння «морських сил» «континентальним» (Німеччина - Великобританія), покладав надії на союз Німеччини з Росією та Японією. Його протагоністом у геополітиці був англійський учений та політик Хелфорд Дж. Маккіндер (1861-1947), випускник Оксфорда, викладач Лондонської Економічної Школи, автор ідеї про «географічну вісь історії», якою на його думку є Росія. Основне геополітичне завдання Заходу – захистити «атлантичну цивілізацію», не допустити створення стратегічного континентального союзу навколо «географічної вісі історії» (Росії), протидія союзу Росії з Німеччиною.
Сучасні геополітичні течії та школи: атлантизм ( послідовники Н.Спайкмена) – неоатлантизм (Семуель Хантінгтон «Зіткнення цивілізацій») «кінець історії» Ф.Фукуями;
Мондіалізм (неомондіалізм) – створення єдиного світу (ідея конвергенції (злиття, зближення) американського соціолога мордвинського походження П.Сорокіна – учня українського етнолога М.Зібера), неоєвразійство (послідовник Л.Гумільова О.Дугін).
Глобалізм (у певному сенсі варіант дифузіонізму).
Соціологічна школа
Майже водночас з географічним детермінізмом та дифузіонізмом сформувалася соціологічна школа, що основним предметом дослідження етнології вважала людське суспільство, а не людину (еволюціоністи) чи культури (дифузіоністи).
Соціологія як наука виникла у Франції, її фундатором вважають французького вченого Огюста Конта.
Засновником етнологічної соціологічної школи був французький соціолог Еміль Дюркгайм (1858-1917), який розглядав людське суспільство як складну систему моральних зв'язків. На його думку, такі системи вивчаються через соціальні факти. Основою найпростішого суспільства він вважав первісну орду, що розвинулась у рід, а ті поступово поєднувались у племена, курії, фратрії. Саме на цій основі сформувалися складні соціальні організми держав і навіть імперій. З цього Дюркгайм робив висновок, що будь-яке суспільство – це лише ускладнена форма первісного суспільства. Крім того, ним було розроблено поняття «колективної свідомості», проаналізовано роль релігії у зміцненні соціальної солідарності суспільства.
З подачі Е.Дюркгайма сучасний етнополітичний словник поповнився соціологічною і етнопсихологічною термінологією (аномія тощо).
Основні ідеї Дюркгайма розвинув Люсьєн Леві-Брюль (1857-1939), який у праці «Первісне мислення» (1930) відстоював вчення про колективні уявлення (виховання, звичаї, громадську думку і т.п.). розробив теорію щодо логічного мислення первісної людини, яке сформувалось на основі емоційного сприйняття зовнішнього світу.
Зосередивши увагу на вивченні соціальної структури людського суспільства, в тому числі й первісного, прихильники соціологічної школи відстоювали такі основні ідеї:
- кожному суспільству властивий свій комплекс «колективних уявлень», що забезпечує стійкість і стабільність людських спільнот;
- кожному суспільству притаманні свої моральні цінності, що постійно і динамічно змінюються;
- перехід від одного суспільства до іншого є дуже складним стрибкоподібним процесом.

Функціоналізм
Засновником функціоналізму був англійський етнолог польського походження Броніслав Малиновський (1884-1942), який провів широкі польові дослідження в Меланезії та серед папуасів Нової Гвінеї. Основним недоліком наукових досліджень всіх своїх попередників Малиновський вважав те, що вони вивчали явища і риси культури як незалежні одне від одного. Особливо різко він критикував еволюціоністів і дифузіоністів за те, що вони не проводили польових етнографічних досліджень, а при наукових узагальненнях спиралися лише на матеріали музейних колекцій. Це завадило їм проникнути в сутність етнічних культур, зрозуміти і пояснити мотиви поведінки її носіїв. Водночас дифузіоністів він критикував за їх всеохоплюючу ідею поширення і запозичення культурних явищ і невизнання ними внутрішнього саморозвитку культур, а еволюціоністів, зокрема Тайлора, – за запроваджений ним метод «пережитків». Малиновський відкидав його, бо, на його думку, існують не пережитки, а явища культури, що змінили свої старі функції на нові, а тому не можуть бути відкинутими і забутими. Якщо якесь явище культури постійно відтворюється, хай і в дещо зміненій формі, то воно пов'язане з основними потребами людей і не може бути пережитком.
Функціональну теорію культури Малиновський вибудував на поєднанні теоретичних положень натуралізму, соціології Дюркгайма, психоаналізу та біхевіоризму, який зводив поведінку людей до реакції у відповідь на зовнішні стимули. Систему своїх поглядів він найповніше виклав у книзі «Наукова теорія культури», що вийшла по смерті вченого у 1944 р. Основні теоретичні узагальнення Малиновського можна звести до таких положень:
1. Людське суспільство – це біологічний організм особливого типу, природна адаптативна система, в якій поєднались умови існування самого суспільства з основними потребами його членів;
2. Людина – це тварина, яка, вдовольняючи свої основні (первинні) біологічні потреби (в їжі, одязі, житлі і т. ін.) перетворює навколишнє середовище, творить культуру;
3. Культура – це матеріальна (речова) і духовна системи, за допомогою яких людина забезпечує своє існування. Відмінності між культурами етносів засвідчують наявність різноманітних способів задоволення потреб людей;
4. Крім основних потреб, існують ще й похідні (вторинні),тобто духовні, що викликані не природою, а культурним середовищем;
5. Наявність основних і похідних потреб зумовила появу різноманітних способів і засобів їх задоволення, тобто формування первісних організаційних форм – інститутів, одним із яких стала держава;
6. Культура кожного етносу – це складна система стійкої рівноваги, в якій кожен її складовий елемент виконує свою функцію. Зникнення якогось елемента культури може спричинити загибель всієї культури чи й етносу.
Тому слід зберігати традиційні елементи культури, які є формою колективної адаптації етносів до місця свого проживання. Знищення традицій знімає з етносу захисну оболонку, і він повільно і невпинно рухається до загибелі;
7. Вивчати етнічні культури слід як цілісні утворення, що складаються з пов’язаних між собою елементів і часток, а тому слід виявити всі їх складові і взаємозалежності між ними.
Суспільство і культура етносів є цілісним організмом, системою, спрямованою на задоволення біологічних і духовних потреб. Малиновський доводив, що дати характеристику і оцінку цих систем, з точки зору їх прогресивного чи регресивного значення, неможливо. Будь-яке явище культури повинно сприйматись як даність, як реальність, а такі оцінки, як «примітивні» чи «передові», – неприпустимі, бо «примітивний» не обов’язково відсталий, а «передовий» – не обов’язково прогресивний. З цього випливає цінність усіх етнічних культур, необхідність їх уважного вивчення.
Структурний функціоналізм
Визначним представником англійського функціоналізму був Альфред Редкліфф-Браун (1881-1955), який привніс до нього метод структурного аналізу і цим сформував окремий напрям, що одержав назву структурного функціоналізму, чи структуралізму. Свої погляди він виклав у працях «Історична і функціональна інтерпретація культури» (1929) та «Метод етнології і соціальної антропології» (1958).
На відміну від Малиновського, який у центр наукових досліджень ставив основні і похідні потреби людей, Редкліфф-Браун основну увагу приділяв вивченню структур людського суспільства, яке розглядав як об’єктивну природну реальність, як динамічну систему взаємозалежних і взаємосумісних складових елементів. Різниця між функціоналізмом і структуралізмом зводиться до постановки проблеми, до акцентів і використовуваних методів наукових досліджень.
Предметом дослідження Редкліфф-Брауна стали «соціальні структури» (соціальний устрій), тобто:
- системи спорідненості та їх роль у житті людських спільнот;
- системи організації політичної влади і управління в різних культурах;
- функціональне призначення кожної структури (складової) первісного суспільства;
- загальні сукупності соціальних звичаїв;
- образи, почуття, думки, пов’язані з соціальними звичаями і традиціями;
- стосунки між окремими людьми (одиницями соціальної системи) як соціальні відносини і т.ін.
Спираючись на власні теоретичні узагальнення, Редкліфф-Браун заснував англійську соціальну антропологію, основним завданням якої вважав пошук загальних законів соціального і культурного розвитку людства.
Наукові узагальнення Редкліфф-Брауна можна звести до таких висновків:
- людське суспільство, що є частиною об’єктивного світу, розвивається як живий організм, існує тому, що кожен з його елементів виконує свою функцію. Основу ж суспільства складає структура взаємопов’язаних і доповнюваних одне одним культур них елементів;
- соціальна система складається зі «структур» і «дій». «Структури» це стійки моделі, за допомогою яких індивіди пов’язані з навколишнім середовищем. Функція індивідів – робити свій внесок у підтримку цілісності соціальної системи;
- індивіди за допомогою культури задовольняють свої базові потреби (в їжі, одязі, житлі і т.ін.), похідні потреби (в поділі праці, захисті, соціальному контролі і т. ін.) та інтегративні потреби (в соціальній гармонії, законах, безпеці, релігії і т. ін.).Задоволення основних (базових) людських потреб і робить культури етносів подібними;
- регулятором поведінки людей виступають звичаї, ритуали, моральні принципи і вимоги, що виконують роль культурних механізмів задоволення життєвих потреб людей.


Структуралізм
Основні ідеї структурного функціоналізму Альфреда Редкліфф-Брауна лягли в основу того нового напряму в європейській соціальній антропології (етнології), який дістав назву структуралізм. Особливо популярною стала його теза про те, що соціальна антропологія повинна зосередити увагу на вивченні постійно повторюваних взаємозалежних структурних взаємозв’язків суспільства.
Найвидатнішим англійським етнологом-структуралістом був Едвард Еванс-Прічард (1902-1972). Він, відповідно до вимог структурного методу, опис конкретних фактів культур підпорядковував певній соціологічній схемі. На його думку, це дає змогу зрозуміти структурну будову суспільства та виявити існуючі в ньому взаємозв’язки. Саме систему цих взаємозв’язків і повинна вивчати етнологія, бо соціальна і культурна системи створюються людьми, є одним цілим і задовольняють потреби людей.
Всі людські взаємини – це своєрідні структури, а всі разом взяті структури створюють певну ієрархію у вигляді соціальної системи. Наявність системних зв’язків створює можливість виявити закономірності соціального розвитку людського суспільства. Тому основне завдання етнології (соціальної антропології) Еванс-Прічард зводив до формулювання загальних законів соціального розвитку людства. На його думку, це можливо тоді, коли основним предметом етнології стане «соціальна система», а не «рід», «плем’я», «сім’я» і т. п., бо лише шляхом виявлення і вивчення внутрішньосистемних та міжсистемних відносин, взаємозв’язків і взаємозалежностей можна сформулювати загальні закони соціального розвитку людства.
Іншим видатним структуралістом був французький етнолог Клод Леві-Строс (1908), автор відомих праць «Структурна антропологія» (1958, 1973), «Тотемізм сьогодні» (1962) та «Міфологіка» (1964-1971, у чотирьох томах). Його погляди формувалися під впливом праць Дюркгайма та швейцарського мовознавця Фердінанда де Соссюра. Він вважав, що на основі методу структурної лінгвістики про наявність опозиційних пар фонем можна відтворити систему символів будь-якої сфери культури. Тому значення явищ культури він шукав не в їх фактах, а у відносинах між ними.
Вихідним теоретичним положенням Леві-Строса було уявлення про наявність певної вічної позаісторичної структури, що споконвіків існує в людській свідомості. Вся різноманітність людської культури – це лише модифікація первісної моделі. Тому всі похідні від неї моделі можна систематизувати і класифікувати, встановити і розкрити наявні між ними зв’язки та їх стосунок до вихідної моделі. Для цього слід нагромадити матеріал, скласти повний перелік часткових фактів, виявити існуючі між ними взаємозв’язки і згрупувати їх в одне ціле.
Головна ідея вчення Леві-Строса – ідея про єдність людського розуму на всіх етапах його історичного розвитку. Вся діяльність людей та форми людської свідомості підпорядковані строгій логіці. Це доводить, що у свідомості людей розумне переважає над емоційним, підсвідомим. Тому в кожному явищі культури і побуту він прагнув виявити логічну закономірність. Найчастіше він її виявляв у парних протилежностях (у Ф. де Соссюра – опозиційних парах фонем).
(приклади: націоналізм - космополітизм, праві - ліві, білі - червоні, демократія - автократія, сміх - серйозність, тіло - розум, емоціо – раціо, світський - духовний, офіційний – неофіційний, вертикаль – горизонталь, – догматизм, випадковість – незмінність, рух (розвиток) – застій, достаток – дефіцит, напруга – контрольованість, прозорість – замкнутість, аутсайдер – інсайдер, активний – пасивний, фемінність – маскулінність, песимізм – оптимізм, свідоме – підсвідоме, буденність - сакральність)
Загалом структуралісти шукали в розвитку людського суспільства такі логічні зв’язки, які лежать в основі всіх етнокультурних та соціальних явищ і процесів, зокрема політичних. Ці пошуки привели їх до висновку, що в основі всіх соціальних і культурних досягнень лежать схожі структурні принципи. У них «структура» – лише наукова модель цієї дійсності, а не справжня реальність. Одноманітність культур, їх схожість та подібність структуралісти пояснювали одноманітністю людського духу.

Школа історичної етнології в США
До початку 90-х років XIX ст. в США етнологія розвивалася під визначальним впливом еволюціонізму, зокрема праць Л. Морґана. Критика теоретичних засад еволюціонізму, дифузіонізму і функціоналізму, як недостатньо універсальних, привела американського вченого Франца Боаса (1858-1942), (якого послідовники іменують «архітектором етнології») до створення нового напряму в етнології. Еволюціоністів він критикував за їх концепцію розвитку людей, соціальних інститутів і культури від нижчих до вищих форм, дифузіоністів – за універсалізацію ними процесів поширення і запозичення культур, функціоналістів – за пояснення подібності культурних явищ єдиною організацією людської психіки і схожістю географічного середовища, а всіх разом – за підміну конкретних етнологічних досліджень абстрактними схемами.
Основним завданням науки про людину і етноси (етнології) Боас вважав створення такої історії для всіх народів, яка спирається на конкретне вивчення культур і мов кожного з них. Лише на цій основі можна реконструювати історію людства, виявити закони, що керують діяльністю людей. Лише в такому контексті Боас визнавав наявність загальних законів розвитку людства. Він закликав бути обережними при формулюванні таких законів, бо культура кожного етносу унікальна і неповторна. Не заперечуючи наявність в культурах етносів схожих явищ, підкреслював, що вони можуть мати різне походження і виконувати різні функції, не обов’язково свідчать про наявність культурно-історичних зв'язків між людськими спільнотами.
Розвиток культури Ф. Боас пов’язував із своєрідним внутрішнім розвитком соціальних груп і частковими зовнішніми запозиченнями. Він відстоював історичний метод аналізу культур, і саму культуру сприймав як сукупність моделей поведінки, які людина засвоює у процесі свого дорослішання, вростання в людську спільноту і прийняття на себе культурної ролі.
Ф. Боас користувався в американській етнології винятковим авторитетом, мав велику кількість учнів і послідовників. Одним із найвидатніших його учнів був Альфред Крьобер (1876-1960), який послідовно дотримувався поглядів свого вчителя.
Крьобер сприймав культуру людства як цілісну нерозривну і безперервну різноманітність, яку умовно можна поділити на дві категорії: культуру неписьменних і культуру письменних етносів. Культуру сприймав як систему особливим чином пов’язаних між собою елементів, які утворюють цілісну культурну модель (своєрідний культурний зразок). Культурні моделі він сприймав як культурні цінності і вважав за дослідницькі абстракції, які дають змогу бачити весь комплекс культури в її цілісності (культурний етос). Теорія культурних моделей не вимагала вивчення походження різних соціальних форм і структур, а зосереджувала увагу на дослідженні особливостей кожної із форм культури. Форма культури, на думку Крьобера, характеризується притаманним їй стилем, який визначає поведінку людей і залишає відбиток на предметах матеріальної культури. Особливості ж матеріальної культури визначаються специфікою культури та її ціннісними орієнтаціями. Крьобер підкреслював, що при вивченні чужих культур дослідник перебуває у полоні своєї. Уникнути цього культурного етноцентризму дослідник зможе лише тоді, коли йому в досліджуваній культурі вдасться виявити ту домінуючу ідею, яка підкреслює її неповторність, унікальність і видатні досягнення.

Етнопсихологія
Ще в середині XIX ст. німецький еволюціоніст Адольф Бастіан основним чинником походження релігії вважав людську психіку, на початку XX ст. представники французької соціологічної школи (зокрема Люсен Леві-Брюль) природу колективних уявлень і дологічне мислення обґрунтовували емоційним сприйняттям зовнішнього світу; прихильники функціоналізму подібність культурних явищ різних етносів пояснювали єдністю організації людської психіки, а послідовники американської школи історичної етнології при зборі польових етнографічних матеріалів доволі часто користувалися психологічними методами. Так поступово в етнології формувалися погляди про важливість психологічних чинників у формуванні етнічних культур.
Перша половина XX ст. позначена пробудженням інтересу до проблем антропології психоаналітиків Е.Фромма, Рейха, Г.Рохайма, Е.Еріксона, Дереве (основоположник напряму етнопсихіатрії) та ін. Початок цьому поклав австрійський лікар-психіатр Зіґмунд Фройд (1856-1939), який проблемам деяких явищ культури присвятив праці «Табу і тотем», «Психологія повсякденного життя» та «Інфантильне повернення тотема». Для нього вихідними були тези про те, що психічний розвиток індивіда повторює історичний розвиток людства, що підсвідомі процеси обумовлюють виникнення норм людської поведінки, культури і соціальних інститутів. Всі культурні заборони (екзогамію, табу) та найдавніші форми релігії (тотемізм, анімізм і магію) він вважав за способи витіснення підсвідомих імпульсів і бажань.
Фройд мав чимало послідовників. Один із них, угорський лікар-психіатр Гейза Рохейм (1891-1953) розглядав культуру як систему захисту людини, проголошував інстинкти за рушійну силу розвитку культури. Інший, швейцарський психолог і психіатр Карл Юнґ (1875-1961), перейшов від психоаналізу особистості до психоаналізу соціальних і етнічних спільнот. Він наголошував, що кожна з таких спільнот (сім'я, община, громада, рід, плем’я, етнос і т.п.) має набір успадкованих першообразів і архетипів (матері-землі, героїв, мудрих предків, міфів, неконтрольованих свідомістю афектів і т.п.). Щоб захиститись від першообразів і безсвідомих стихій, людина створила системи очищувальних обрядів, заклинань, магічних дій і т. ін.
Погляди З. Фройда і К. Юнґа мали великий вплив на формування етнопсихології.
На основі їх поглядів сформувався новий напрям у психології – соціоніка, що описує структурні психологічні типи окремих людей, соціальних, місцевих, міських, регіональних і етнічних груп, характеризує національний характер і ментальність етносів.
Започаткував етнопсихологічний напрям в етнології американський психіатр Абрам Кардінер (1891-1981), який був обізнаний з працями Фройда і Юнга. У своїх основних працях «Індивід і його суспільство» (1939) та «Психологічні межі суспільства» (1943) він запропонував своєрідну модель взаємозв'язків домінуючих психологічних типів особистості з практикою дитячого виховання, по-новому трактував поняття «культура» і «особистість». Для нього культура – це абстракція, а індивід (особистість) – справжня реальність. Тому вивчення етнічних культур слід починати з вивчення особистостей (індивіда).
Центральним в етнопсихології Кардінера стало поняття «основна особистість», що визначає характер і особливості культури етносу. Звідси його особливий інтерес до вивчення дитячої психіки. Він твердив, що людська особистість починає формуватися відразу ж по народженні під впливом навколишнього середовища, традицій догляду за немовлятами і дітьми до 4-5 років. Потім психіка людини стабілізується і, практично, залишається незмінною.
Кардінер вважав, що «основна (модальна) особистість» формується на основі колективного досвіду етнічної спільноти, а тому індивід максимально підготовлений до сприйняття своєї етнічної культури. «Основна особистість» – це середній психологічний тип етнофора, що сформувався під впливом традиційних систем життєзабезпечення, сімейних стосунків, виховання, формування людини як члена суспільства, засвоєння нею рис етнічної поведінки, знань, звичок, обрядів і т. ін. Адаптуючись до перелічених суспільних інститутів, психіка індивідів зазнає певних змін, корекції. У результаті цього й формується «основна особистість», а найменші зміни в суспільних інститутах викликають зміни в структурі "основної особистості".
Помітний внесок у розвиток американської етнопсихології внесла Рут Бенедикт (1887-1948), яка вивчала психологічні типи індіанців Південного Заходу США, культури та поведінкові стереотипи етносів Північної Африки. Свої основні теоретичні погляди вона виклала в праці «Моделі культури» (1934). Її наукові узагальнення можна звести до таких основних висновків:
- історію кожного етносу визначає притаманна йому «базова структура характеру», що передається від покоління до покоління;
- культура кожного етносу має свою конфігурацію культурних елементів (релігія, сімейне життя, політичні структури, економіка і т. ін.), що створюють єдину неповторну структуру. Вони об’єднані системою таких домінуючих ідеалів і цінностей, які контролюють поведінку членів етносу;
- конфігурація культурних елементів – це особливий спосіб поєднання елементів культури, який робить їх єдиним цілим.
Кожній конфігурації властивий свій тип культури, а в кожному з них виділяється домінуюча модель поведінки чи визначальна психологічна риса.
Практичні дослідження американських етнопсихологів привели до зміни об’єкта досліджень. Вже в 40-50-х роках XX ст. американські етнологи зосередили свою увагу на вивченні рис національного характеру.
Найвидатнішим представником цього напряму була учениця Боаса – Марґарет Мід (1901-1978). Вона, як і її попередники, вважала, що основні риси національного характеру (моделі поведінки) сформувалися на основі способів і традицій виховання.
На цьому ґрунті М. Мід виділила три аспекти вивчення національного характеру:
- порівняльний опис окремих конфігурацій культури;
- порівняльне вивчення догляду за немовлятами і дитячого виховання;
- вивчення властивих кожній моделі культури міжособистісних стосунків (батьків і дітей, однолітків, чоловіків і жінок та ін.).
Загалом американські етнопсихологи зосередили свою увагу на двох важливих аспектах сучасності:
вивченні феномена етнічного екстремізму як форми спотвореної етнічної ідентичності;
формуванні ідеалу майбутнього на основі ідеалізації минулого і впровадженні поведінкових моделей минулого в життя.
Важливим досягненням етнопсихологів було обґрунтування наявності психологічних особливостей етносів та розгортання ними досліджень національних характерів. У цій напрямку було розроблено 2 підходи : культуро-центрований і особистісно-центрований.
К. Клахтон - основоположник ціннісного підходу до вивчення національного характера. Вивчав ціннісні орієнтації, системи цінностей. Міжкультурні відмінності і внутрішньо культурні відповідності можна вивчати за допомогою «жорстких методик», формалізованих опитувань т. зв. культурних домінант:
1.Відношення етнофора до природи. (детермінованість-недетермінованість, єдність-плюралізм, добро-зло).
2.Відношення до часу (статичність – мобільність, минуле - майбутнє).
3.Людська активність (пасіонарність - субпасіонарність).
4. Тип міжособистісних стосунків (індивідуалізм – колективізм, егоїзм – альтруїзм, дисципліна – анархія, інтелектуальне - чуттєве).
5.Ступінь внутрішньої свободи етнофора (автономія – залежність..)
Р.Редфілд – основоположник когнітивної антропології, основною концепцією якої була «картина світу», яка передбачає культурну інтерпретацію через метод емпатії (співпереживання).

Культурний релятивізм
Вихідну тезу культурного релятивізму (лат. relatius – відносний) сформулював Ф. Боас, який відстоював думку про самоцінність кожної культури. Далі цю ідею розвивали А. Крьобер та Р. Бенедикт. Остаточно її розвинув і обґрунтував американський етнолог, засновник школи культурного релятивізму Мелвіл Герсковіц (18951963) у працях «Акультурація» (1938), «Культурна антропологія» (1940) та «Людина і її творіння» (1948).
Герсковіц гостро критикував тих своїх попередників, котрі різнобарв’я культур людства пов’язували лише з антропологічними відмінностями між людьми, лише з природно-географічним середовищем чи способом виробництва матеріальних благ. Водночас він відкидав європоцентризм і етноцентризм у розвитку культури, розглядав культурно-історичний процес як суму різнонаправлених шляхів розвитку культури. Для нього кожна культура є унікальною, неповторною, має свою систему цінностей, а тому не слід зіставляти системи цінностей різних етносів. Культура кожного етносу своєрідна і цінна, має свій «фокус» – найістотнішу рису культури.
Джерелом динамічного розвитку культур Герсковіц вважав їх єдність і змінність. Лише поєднання цих протилежностей забезпечує їм існування в часі. Стабільність культури можлива лише за умови збереження нею ряду консервативних структур, але якщо у ній не спостерігається жодних змін, то це є ознакою її відмирання. Шкодять етнічним культурам і швидкі зміни їх усталених структур, бо зміни засвідчують втрату нею самобутності, є початком її деградації.
Американські етнологи чітко розмежували поняття «суспільство» і «культура». Ця чіткість добре прослідковується і в працях Герсковіца. Для нього «культура» це спосіб життя людей, а «суспільство» – складається з людей, які ведуть певний спосіб життя. Основним поняттям всієї концепції культурного релятивізму стало поняття «інкультурація» – входження (вростання) індивіда в етнічну культуру, процес засвоєння ним усталених моделей поведінки, мислення, всіх культурних складових, тобто освоєння всього досвіду етносу. Головна ідея релятивізму – визнання рівноправності, повноцінності та самостійності всіх етнічних культур. На її основі Герсковіц обґрунтував множинність шляхів розвитку людства, необхідність їх всебічного вивчення і такого обережного втягування архаїчних культур у цивілізаційні процеси, яке не викличе втрати ними самобутності.
Марксистська школа в етнології
Визначальною передумовою становлення марксистської школи в етнології було формування в другій половині XIX ст. марксистської методології, її творці К. Маркс і Ф. Енгельс глибокого інтересу до етнології не проявляли. Поява праці Л. Моргана «Стародавнє суспільство» спонукала Маркса зробити її детальний конспект і передати Енгельсу. Останній, базуючись на дослідженнях Морґана і застосувавши основні положення марксизму, написав працю «Походження сім’ї, приватної власності і держави», що відіграла значну роль у формуванні марксистської етнології.
В її основі лежить марксистська концепція суспільно-економічних формацій. Радянські етнографи широко використовували теоретичні постулати марксизму про примат суспільного буття над суспільною свідомістю, про первинність виробництва засобів, необхідних для задоволення елементарних потреб (харчування, одягу, житла, необхідних знарядь і т.д.), про спосіб виробництва, виробничі і суспільні відносини, надлишковий продукт і приватну власність, класи і класову боротьбу, базис і надбудову і т. ін. В етнології це позначилось на тому, що етноси тлумачились як продукт соціального розвитку людства і втискувались у жорсткі рамки соціально-економічної парадигми.

2. Сучасна проблематика досліджень з етнополітології, нові школи та наукові напрями.



Почнемо з того, що наприкінці 50-х років у західній антропології намітилась методологічна і теоретична криза.
Вона полягала у тому, що ця наука виявилась нездатною охопити, всебічно дослідити, адекватно висвітлити і дати прогноз розвитку нових тенденцій в етнічній царині людського буття. Саме тоді починається бурхливий розвиток такої науки як етнологія, зароджується нова наука етнополітологія, з'являються нові напрямки - етносоціологія, етнопсихологія, етноекологія та багато інших . Але і вони певний час не могли дати коректних відповідей на нові проблеми, пов’язані з етнічним ренесансом, політизацією етнічностей тощо.

Характеризуючи такий стан справ, професор кафедри антропології Каліфорнійського університету (Лонг-Біч) Дж. Скотт (молодший) відзначав, що ще недавно теоретики і практики передрікали, що етнічні меншини якоїсь нації будуть зрештою асимільовані або "переплавлені", а етнічні ідентичності будуть замінені на національні ідентичності. Однак замість того, щоб послаблюватись і зникати, етнічність стає більш помітною ніж будь-коли, а традиційна етнічна ідентичність, яка, здавалось, мала б відмирати в умовах боротьби за соціально-економічну і політичну рівність, навпаки посилюється, причому навіть тоді, коли етнічна група домагається домінуючих позицій.

До честі Заходу; він досить швидко зреагував на виклик часу, повернувшись лицем до нових проблем, виділивши величезні кошти і створивши інші сприятливі умови для їх вивчення. Було відкрито десятки нових дослідницьких центрів і сотні університетських кафедр, засновано десятки періодичних видань, видано тисячі монографій і статей, розроблено десятки нових теорій та концепцій, запропонувано чимало різних, суперечливих, а часом і діаметрально протилежних методологічних підходів тощо. Майже із самого початку західне наукове співтовариство розділилось на кільканадцять шкіл, котрі конкурують і суперничають між собою, не виходячи при цьому за рамки наукової етики (на відміну від колишніх радянських, а часом і деяких сучасних вітчизняних науковців).

Найбільший інтерес з науково-теоретичної і методологічної точок зору, на наш погляд, становлять дві школи: примордіалістська та інвентціоністська.

Примордіалізм




Одразу ж відзначимо, що назва першої школи походить від англійського слова "примордіальний" (primordial), що можна перекласти як первісний, первозданний, споконвічний тощо. Цей досить вдалий термін у науковий обіг ввів ще 1957 року відомий американський соціолог Едвард Шилз.
Майже п'ять років цей термін був незатребуваний або піддавався сумнівам та критиці, що свідчить про певну консервативність мислення і багатьох західних вчених. Але з початку 60-х років, із появою надзвичайно цікавої і корисної статті ще одного американського дослідника Кліффорда Гіртца, термін "примордіальний" і похідні від нього поняття не сходять зі шпальт видань, присвячених етнічним та етнополітичним процесам. За чверть століття, що минула з тих часів, склалась досить чисельна і впливова школа примордіалістів.

Найбільш відомими її представниками, окрім згаданих Е.Шилза і К.Гіртця, були і є Г.Айзекс, М.Вебер, Р.Гамбіно, Е.Грилі, У.Коннор, М.Новак, Е.Сміт та багато інших.

Вони намагаються довести, що:

1) початковими, вихідними "клітинками", "цеглинками'' існуючих етнічностей є "прадавні кровно-родинні спільноти";

2) етнічні особливості мають "природжений характер" і передаються із покоління у покоління;

3)  "етнічні узи є найважливішими за будь-які інші узи" і етнічна ідентичність є головною серед всіх інших ідентичностей;

4)  етнічна ідентичність є успадкованою і задовольняє "глибинні природні людські потреби";

і, взагалі, етнічність - це споконвічний, природний, реальний, стабільний і загалом позитивний феномен, в основі якого лежить спільне походження.

Інвенціалізм (модернізм)


Назва школи - інвентціоналістський - походить від англійських термінів - "to invent, invented, invention", що можна перекласти як вигадувати, вигаданий, уявний, вигадка, уявлення тощо. Інколи цю школу називають також модерністською.
Засновниками і найбільш відомими прихильниками цієї' школи можна вважати таких вчених, як Б.Андерсон, Ф.Барт, П.Брасс, Е.Геллнер, М.Гехтер, Е.Гобсбаум, Д.Горовиць, Дж.Ротшильд, В.Соллорс та багато інших.

Серед їх основних теоретичних положень варті уваги наступні:

1) етнічність є винайденим, уявним, вигаданим феноменом, оскільки "її члени не можуть бути знайомі особисто чи навіть чути один про одного"

2)  етнічність має мінливий характер, оскільки може і посилюватись, і послаблюватись, і завмирати, і відроджуватись

3) етнічність має придбаний і ситуаційний характер, оскільки люди можуть, залежно від ситуації, приховувати чи демонструвати свою етнічність, а при потребі й змінювати її

4) етнічність є чимось похідним від соціального, породженням процесу модернізації, реакцією на процеси глобалізації, універсалізації та стандартизації

5) етнічна ідентичність є лише однією із багатьох ідентичностей, притаманних людині

Більше того, для певної частини інвентціоністів, особливо неомарк-систського гатунку (Е.Геллнер, Е.Гобсбаум, МГехтер таін), етнічність - це щось штучне, препароване, підробне, іронічне, атавістичне, негативне, небезпечне і т. ін.



Висновки
У 80-90 рр. етнологію охопила криза, яка виявилась у постмодерністській критиці. ЇЇ виявом стали песимістичні прогнози щодо перспектив етнологічних досліджень. Постмодерністська критика доводила неспроможність етнології пояснити феномен етнічного (агностицизм). Нині увага вчених-етнологів концентрується, головним чином, на проблемах етнокультурного розвитку, як динамічного процесу, на аналізі етнокультурних процесів і їх прогнозуванні. В Україні актуалізуються дослідження і прогнозування стану етнічної (національної ) ідентичності, розвитку етнонаціональних процесів та взаємин. Реалізація наукових завдань українських етнологів потребує використання теоретичних здобутків багатьох етнологічних шкіл і напрямів, задіяння сучасного науково - методичного інструментарію на стику суспільних дисциплін.

Напередодні здобуття Україною незалежності етнологія як наука існувала лише в одному дисциплінарному прояві, а саме етнографічному. У радянські часи в цій науковій галузі працювали два-три десятки дослідників (переважно в Києві і Львові) у двох класичних етнографічних напрямах: матеріальна та духовна культура українців. Варто визнати, що тут було зроблено чимало, проте усі серйозні теоретичні аспекти етнології (теорія етносу й етнічних процесів, проблеми етнічної історії, міжетнічної конфліктології тощо) зосереджувалися в установах Москви та Ленінграда.
Після проголошення в Україні незалежності перед дослідниками різних поколінь і дисциплін гуманітарного напрямку постала серйозна проблема переорієнтації наукових досліджень, зміни методологічних та методичних принципів наукового пізнання світу, оновлення джерельної бази тощо.










13PAGE 15


13PAGE 14415





Приложенные файлы

  • doc 23616291
    Размер файла: 222 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий